Урфін Джюс і його дерев'яні солдати

НЕЗВИЧАЙНА РОСЛИНА

дного вечора знялася страшенна буря. Гадаючи, що бурю викликав Урфін Джюс, Жувани щулилися зі страху й чекали, що їхні будиночки ось-ось розваляться.

Та нічого такого не трапилось. Зате, прокинувшись уранці й оглядаючи свій город, Урфін Джюс помітив на грядці з салатом кілька яскраво-зелених незвичайних паростків. Напевне, їхнє насіння заніс у город буревій. Але з якої частини країни вони прилетіли, назавше лишилося таємницею.

— Тільки-но сполов грядки, — пробурчав Урфін Джюс, — і ось знову лізуть ці бур'яни. Ну, чекайте, увечері я з вами розрахуюся.

Урфін пішов до лісу, де в нього були розставлені пастки, і пробув там цілий день. Криючись від Гуама, він захопив із собою сковорідку й олію, засмажив жирного кролика й добряче поласував ним.

Повернувшись додому, Джюс зойкнув од здивування. На салатній грядці піднялися в зріст людини могутні яскраво-зелені рослини з продовгуватими м'ясистими листками.

— Оце так штука! — вигукнув Урфін. — Ці бур'яни не марнували часу!

Він підійшов до грядки і смикнув одну з рослин, щоб витягти її з корінням. Та дарма. Рослина не піддалася, а Урфін Джюс поколов собі руки дрібненькими гострими колючками, що вкривали стовбур і листя.

Урфін розсердився, повитягав з долонь колючки, надів шкіряні рукавиці й знову почав тягнути рослину з грядки. Та у нього забракло сили. Тоді Джюс озброївся сокирою і взявся рубати рослини під корінь.

«Хрясь, хрясь, хрясь». — врубалася сокира в соковиті стебла, і рослини падали на землю.

— Так, так, так! — торжествував Урфін Джюс.

Він воював з бур'янами, немов із живими ворогами.

Коли розправу було закінчено, настала ніч, і стомлений Урфін пішов спати.

Наступного ранку він вийшов на ґанок, і волосся у нього на голові стало сторч від подиву.

І на салатній грядці, де зосталося коріння невідомих бур'янів, і на второваній стежці, куди столяр відтягнув зрубані стебла, всюди щільною стіною стояли високі рослини з яскраво-зеленим м'ясистим листям.

— Он як ви! — злісно заревів Урфін Джюс і кинувся у бій.

Зрубані стебла і викорчуване коріння столяр подрібнював на шматочки на колоді, де звичайно рубав дрова. В кінці городу, за деревами, був пустир. Туди Урфін Джюс виносив посічені рослини і гнівно розкидав їх навсібіч.

Робота тривала цілісінький день, аж доки грядки не було звільнено від рослинних загарбників, і стомлений Урфін Джюс пішов відпочивати. Спав він кепсько: його гнітили кошмари, йому ввижалося, що невідомі рослини наступають на нього і намагаються поранити колючками. Прокинувшись на світанку, столяр передусім пішов на пустир подивитися. Відчинивши хвіртку, він тихо охнув і безсило опустився на землю, вражений тим, що побачив. Неродюча земля пустиря була геть укрита молодими наростками. Життєва сила невідомих рослин виявилася надзвичайною.

Коли Урфін напередодні розлючено розкидав зелену січку невідомих рослин, їхні бризки потрапляли в загорожу, на стовбури дерев: ці краплі пустили там корінь, і звідти визирали пагінці.

Вражений раптовим здогадом, Урфін скинув із себе чоботи. На підошвах густо зеленіли крихітні паростки. Виглядали пагінці і з швів одежі. Колода для рубання дров вся наїжачилася паростками.

Джюс кинувся до комірчини: топорище сокири теж було все у паростках.

Урфін сів на ганку й замислився. Що робити? Забратися звідси й поселитися в іншому місці? Та шкода покидати зручний будинок, город.

Урфін пішов до пугача. Той сидів на сідалі, мружачи від денного світла жовті очі. Джюс розповів про своє лихо. Пугач довго гойдався на своїй жердинці, роздумуючи.

— Спробуй-но висушити їх на сонечку, — порадив він.

Урфін Джюс дрібно порубав кілька молодих пагонів, склав на залізне деко і виніс під гарячі сонячні промені.

— Побачимо, чи проростете ви тут! — злісно бурмотів він. — Якщо проростете, я піду звідси.

Рослини не проросли. Корінню не стало сили пройти крізь залізо. За кілька годин палюче сонце Чарівної країни перетворило зелену масу в рудий порошок.

— Все ж таки недаремно я годую Гуама, — сказав задоволений Урфін. — Мудрий птах…

Захопивши візка, Джюс подався до Когиди збирати у господарок металеві дека, на яких печуть пиріжки, і повернувся додому з повним візком.

Урфін погрозив кулаком своїм рослинним ворогам.

— Тепер я з вами розрахуюсь, — просичав він крізь зуби.

Розпочалася просто-таки каторжна робота.

Урфін Джюс безупинно працював від зорі до зорі, роблячи лише вдень короткий перепочинок. Діяв він дуже акуратно. Визначивши невеличку ділянку, він ретельно очищав її від рослин, не залишаючи навіть малюсінької трісочки. Викопані з корінням рослини він подрібнював у залізній мисці й розкладав сушити на дека, розставлені рівними рядами на осонні. Бурий порошок Урфін Джюс зсипав у залізні відра й накривав залізними покришками. Впертість і наполегливість робили свою справу. Столяр не давав ворогові жодного шансу.

Ділянка, захоплена яскраво-зеленими колючими бур'янами, зменшувалася з кожним днем. І ось настала мить, коли останній кущ перетворився на легкий бурий порошок.

За тиждень праці Джюс так виснажився, що ледве тримався на ногах. Переступаючи через поріг, він спіткнувся, відро нахилилось, і трішки бурого порошку висипалося на ведмежу шкуру, яка лежала біля порога замість килимка.

Столяр не помітив цього: він прибрав останнє відро, накрив його, як завжди, доплентав до ліжка і заснув мертвим сном.

Прокинувся він від того, що хтось його нетерпляче торсав за руку, яка звисала з ліжка. Розплющивши очі, Урфін закляк від жаху: біля ліжка стояв ведмідь і тримав у зубах рукав його каптана.

«Мені кінець, — подумав столяр. — Він мене загризе… Але звідки у будинку взявся ведмідь? Двері ж були зачинені…»

Минали хвилини, ведмідь не виявляв ворожих намірів, а лишень тягнув Урфіна за рукав, і раптом почувся хриплий басовитий голос:

— Хазяїне! Час вставати! Надто довго спиш!

Урфін Джюс був такий вражений, що впав з ліжка: ведмежа шкура, яка раніше лежала біля порога, стояла на чотирьох лапах біля ліжка й хитала головою.

«Це ожила шкура мого прирученого ведмедя. Вона ходить, розмовляє… Але від чого це? Невже розсипаний порошок?..»

Щоб перевірити свою здогадку, Урфін звернувся до пугача:

— Гуам… Гуамоко!..

Пугач мовчав.

— Слухай-но, ти, нахабний пташе! — розлючено загорлав столяр. — Досить я ламав язика, повністю вимовляючи твоє кляте ім'я! Коли не хочеш відповідати, забирайся до лісу і сам здобувай собі харчі!

Пугач відповів примирливо:

— Гаразд, не гарячкуй! Гуамоко так Гуамоко, але на менше я не згоден. Про що ти хотів мене запитати?

— Чи правда, що життєва сила тієї невідомої рослини така велика, що порошок з неї може оживити шкуру?

— Правда. Про цю рослину я чув од наймудрішого із пугачів, мого прадіда Карітофілаксі…

— Досить! — гримнув Урфін. — Замовч! А ти, шкуро, геть на своє місце і не заважай мені думати!

Шкура покірно відійшла до порога і вляглася на звичне місце.

— Оце маєш! — здивовано бурмотів Урфін Джюс, всівшись біля столу і підперши голову руками. — Питання ось у чому: корисне для мене це чи ні?

Після довгих роздумів честолюбний столяр вирішив, що це для нього корисне, бо дає величезну владу над речами. Але треба було ще раз перевірити, наскільки велика сила цього живильного порошку. На столі стояло опудало папуги з синім, червоним та зеленим пір'ям. Столяр дістав пучку бурого порошку й посипав голову та спину опудала. Сталося диво. Порошок з легким шипінням задимів і став зникати. Його бурі дрібочки немов розтавали, всмоктуючись у папугову шкіру поміж, пір'ям. Опудало почало рухатися, підвело голову, озирнулося… Оживлений папуга змахнув крилами і, з різким криком, вилетів у відчинене вікно.

— Діє! — захоплено репетував. Урфін Джюс. — Діє!.. На чому спробувати б іще?

До стіни у вигляді прикраси були прибиті величезні оленячі роги, і Урфін щедро посипав їх животворним порошком.

— Побачимо, що з цього вийде, — посміхнувся столяр.

Чекати довелося недовго. Знову легенький димок над рогами, зникнення крупинок… Затріщали висмикнуті із стіни цвяхи, роги звалилися на підлогу і з дикою люттю накинулися на Урфіна Джюса.

— Рятуйте! — заволав переляканий столяр, тікаючи від рогів. Але ті з несподіваною спритністю переслідували його повсюди: на ліжку, на столі й під столом. Ведмежа шкура злякано зіщулилася біля зачинених дверей.

— Хазяїне! — закричала вона. — Відчини двері!..

Ухиляючись від ударів, Урфін відсунув засув і вискочив на ґанок. За ним з ревінням неслась ведмежа шкура і дико підстрибували оленячі роги. Все це змішалось на ґанку в малу купу, яка перекидалася й ревіла, а потім покотилася сходинками на подвір'я. А з будинку навздогін неслося насмішкувате ухання пугача. Роги вибили в огорожі хвіртку і величезними стрибками помчали до лісу. Урфін Джюс, пом'ятий і побитий, підвівся з землі.

— Щоб вас чорти забрали! — простогнав він, обмацуючи свої боки. — Це вже занадто!

Шкура з докором мовила:.

— Хіба ти не знаєш, хазяїне, що зараз саме та пора, коли олені стають дуже забіякуваті? Ще добре, що ти лишився живий… Ох, і начуватимуться тепер олені у лісі від тих рогів! — І ведмежа шкура хрипкувато зареготіла.

Із цього Урфін зробив висновок, що з порошком треба поводитись дуже обережно і не оживляти все, що очі бачать. У кімнаті був справжнісінький розгром: усе було потрощене, поперекидане, посуд перебитий, у повітрі кружляли пір'їни з роздертих подушок.

Джюс сердито сказав пугачу:

— Чому ти не попередив мене, що оживляти роги небезпечно?

Злопам'ятний птах відповів:

— Гуамоколатокінт попередив би, а в Гуамоко забракло передбачливості.

Вирішивши згодом поквитатися з пугачем за його підступність, Урфін почав прибирати в кімнаті. Він підняв з підлоги зробленого колись дерев'яного клоуна. Клоун мав люте обличчя і рот з вишкіреними гострими зубами, а тому його ніхто не купив.

— Гадаю, ти не накоїш стільки лиха, як роги, — сказав Урфін і посипав клоуна порошком.

Зробивши це, він поставив іграшку на стіл, а сам вмостився поруч на стільці й замріявся. Опам'ятався він від гострого болю: оживлена іграшка вчепилась зубами в його палець.

— І ти туди ж, паскудо! — розлютився Джюс і швиргонув клоуна на підлогу.

Той зашкандибав у найдальший куток кімнати, сховався за скриню й сидів там, розмахуючи для власного задоволення руками, ногами й головою.

ЧЕСТОЛЮБНІ ПЛАНИ УРФІНА ДЖЮСА

рфін сидів якось на ґанку і слухав, як у будинку сварилися ведмежа шкура й Гуамоко.

— Ти, пугаче, не любиш хазяїна, — бурчала шкура. — Зумисне мовчав, коли він оживляв роги, а, либонь, знав, що це небезпечно… Ти все хитруєш, пугаче, хитруєш. Надивився я на вашого брата, коли жив у лісі. Але чекай, доберусь я до тебе!

— Ух-ух-ух! — знущався пугач з високого сідала. — Ну і налякала порожня торохтійка!

— Те, що я порожня, це правда, — скрушно зізналася шкура. — Попрошу хазяїна напхати мене тирсою, а то я вже надто легенька на ходу, ніякої стійкості, навіть найменший вітерець з ніг звалить…

«А що, добре придумано, — відзначив про себе Джюс, — треба буде так і зробити».

Голоси в будинку ставали все гучніші, й Урфін гнівно гримнув:

— Гей, ви там, розбазікалися! Замовкніть!

Сперечальники перейшли на шепіт.

Урфін Джюс обмірковував своє майбутнє. Звичайно, він повинен тепер посісти провідне становище у Блакитній країні. Урфін знав, що Жувани після загибелі Гінгеми обрали собі правителем шановного старого Према Кокуса. Під керівництвом доброго Кокуса Жуванам велося легко і вільно.

Повернувшись до будинку, Урфін закрокував по кімнаті. Пугач і ведмежа шкура замовкли. Джюс розмірковував уголос:

— Чого Жуванами править Прем Кокус? Хіба він розумніший за мене? Чи такий умілий майстер, як я? Хіба у нього така ж велична постава? — Урфін Джюс гордовито випнув груди, надув щоки. — Ні, Прему Кокусу далеко до мене!

Ведмежа шкура догідливо підтвердила:

— Атож, хазяїне, у тебе дуже поважний вигляд.

— Тебе не питають, — буркнув Урфін і вів далі: — Прем Кокус значно багатший за мене, це правда: у нього багато поля, де працює багато людей. Але тепер, коли у мене є живильний порошок, я зможу наробити собі скільки завгодно робітників, вони розчистять ліс, і в мене теж буде поле! Стоп! А може, не робітників, а солдатів?.. Так-так-так! Я намайструю собі злющих, дужих солдатів, і нехай тоді Жувани наважаться не визнати мене своїм правителем!

Урфін схвильовано забігав по кімнаті. «Навіть поганенький малий клоун гризонув мене так, що й досі боляче, — думав він, — а коли змайструвати дерев'яних людей людського зросту, навчити їх володіти зброєю… Та я ж тоді зможу помірятися силою навіть з самим Гудвіном…»

Але столяр тут же боязко затулив собі рота: йому здалося, що ці зухвалі слова він вимовив уголос. А раптом їх почув Гудвін, Великий і Жахливий? Урфін утягнув голову в плечі й чекав, що ось-ось його приголомшить удар невидимої руки. Та все було спокійно, і Джюсові відлягло на душі. «Все ж таки треба бути обережнішим, — подумав він. — Для початку вистачить із мене і Блакитної країни. А там… там…»

Але він навіть подумки не наважився снувати свої дальші плани.

… Урфін Джюс чув про красу і багатство Смарагдового міста. Ще молодим він побував там, і приємні спогади не полишали його й досі.

Урфін бачив там дивовижні будинки, горішні поверхи яких нависали над нижніми, а дахи майже сходилися над вулицями. На бруківці завжди було похмуро й прохолодно, туди не проникали гарячі промені сонця. І в тій похмурості вулиць, де неквапливо прогулювалися мешканці міста, всі в зелених окулярах, таємниче зблискували смарагди, вкраплені не лише в стіни будинків, але й у бруківку… Скільки скарбів! Для їхньої охорони чарівник не тримав великої армії — все військо Гудвіна складалося з одного-єдиного Солдата, якого звали Дін Гіор. Проте йому і не потрібне було військо, бо самим своїм поглядом він міг спопелити полчища ворогів.

У Діна Гіора була одна турбота — доглядати свою бороду.

Що то була за борода! Вона спускалася нижче пояса, і Солдат розчісував її з ранку до вечора кришталевим гребінцем, а часом заплітав її, немов косу.

З нагоди свята Дін Гіор показував на площі солдатські вправи на втіху роззяв. Він так хвацько орудував мечем, списом і щитом, що глядачі були від цього неймовірному захваті.

Коли парад закінчився, Урфін підійшов до Солдата і спитав:

— Вельмишановний Діне Гіоре, не можу не висловити вам свого захоплення. Але скажіть, де ви навчалися всіх оцих премудрощів?

Полещений Солдат відповів:

— У давнину у нашій країні частенько бували війни, про це я вичитав у літописах. Я розшукав старовинні воєнні рукописи, де розповідається, як начальники навчали солдат, якими були військові вправи, як віддавались накази. Я старанно все те вивчив, використав на практиці… І ось результати!..

Щоб засвоїти військові вправи Солдата, Урфін вирішив зайнятися з дерев'яним клоуном.

— Гей, клоуне! — вигукнув він. — Де ти?

— Я тут, хазяїне, — обізвався писклявий голос із-за скрині. — Ти знову битимешся?

— Вилазь, не бійся, я на тебе не гніваюсь.

Клоун виліз зі свого сховища.

— Зараз я подивлюся, на що ти здатний, — сказав Урфін. — Марширувати вмієш?

— А це що таке, хазяїне?

— Називай мене не хазяїном, а повелителем! Це я і тобі кажу, шкуро!

— Слухаю, повелителю! — в один голос відповіли клоун і ведмежа шкура.

— Марширувати — це означає ходити, карбуючи крок, повертатись за наказом направо, наліво чи кругом.

— Клоун виявився досить тямущим і переймав солдатську науку швидко, але він не міг утримати дерев'яну шаблю, яку вистругав Урфін: у нього не було пальців на руках.

— Доведеться моїм майбутнім солдатам робити гнучкі пальці, — вирішив Урфін Джюс.

Навчання тривало до вечора. Урфін стомився командувати, а Клоун весь час був свіжий і бадьорий, не виявляв ніяких ознак утоми. Звичайно, так і мало бути, бо хіба може стомлюватись дерево?

Під час навчання ведмежа шкура з захопленням дивилась на свого повелителя і пошепки повторювала всі його накази. А Гуамоко презирливо мружив жовті очиська.

Урфін був у захваті. Але тепер його мучила тривожна думка: що, як у нього викрадуть живильний порошок? Він замкнув двері на три засуви, забив комірчину, де стояли відра з порошком, і все-таки спав неспокійно, прокидаючись від найменшого шарудіння чи грюкоту.

Тепер уже можна було повернути господиням узяті в них дека — воші вже були не потрібні столяру. Джюс вирішив з'явитися в Когиді урочисто. Тачку він переобладнав на візок, щоб запрягати у нього ведмежу шкуру. І тут він згадав підслухану розмову між шкурою і пугачем.

— Слухай-но, шкуро! — мовив Джюс. — Я помітив, що ти дуже легка і нестійка під час ходи, тому вирішив напхати тебе тирсою.

— О, повелителю, який-бо ти мудрий! — захоплено вигукнула простодушна шкура.

У сараї лежали цілі купи тирси, і задуману операцію Урфін здійснив хутко. Потім він замислився.

— Ось що, шкуро, — сказав він. — Я дам тобі ім'я.

— О, повелителю! — радісно вигукнула ведмежа шкура. — І це ім'я буде таке ж довге, як і в пугача?

— Ні, — сухо відповів Джюс. — Навпаки, воно буде коротке. Ти називатимешся Топотуном — ведмедем Топотуном.

Добродушному ведмедеві нове ім'я дуже сподобалося.

— Ой, як це здорово! — вигукнув він. — У буде найкраще ім'я у Блакитній країні. То-по-тун! Нехай-но тепер пугач спробує задерти носа!

Топотун важко затупав із сарая, радісно бурмочучи:

— Нарешті я почуваю себе справжнім ведмедем!

Урфін запряг Топотуна у візок, узяв з собою Гуамоко і Клоуна і поважно в'їхав до Когиди. Залізні дека гримотіли, коли візок підстрибував на нерівній дорозі, і вражені Жувани вибігали з осель подивитися, що це так гуркоче.

— Урфін Джюс — великий чарівник, — шепотіли вони. — Він оживив ручного ведмедя, який здох торік…

Джюс чув уривки розмов, і серце його сповнювалось гордощами. Він наказав господиням розібрати дека, і ті, боязко озираючись на пугача та ведмедя, швидко спорожнили візок.

— Затямили тепер, хто повелитель у Когиді? — суворо запитав Урфін.

— Так, — покірно відповіли Жувани й заплакали.

Повернувшись додому, Урфін Джюс вирішив надалі витрачати чудодійний порошок економніше. Він наказав бляхарям виготовити кілька фляг із кришками, які щільно загвинчуються, пересипав у них весь порошок і зарив фляги під деревом у саду. У замки комори він уже не вірив.

НАРОДЖЕННЯ ДЕРЕВ'ЯНОЇ АРМІЇ

рфін Джюс розумів, що коли він майструватиме самотужки дерев'яну армію, хоч і малочисельну, ця робота затягнеться надовго.

У Когиді з'явився ведмідь і заревів трубним голосом. Збіглись перелякані Жувани.

— Наш повелитель Урфін Джюс, — оголосив Топотун, — наказав, щоб до нього щоденно з'являлося по шість чоловік заготовляти у лісі колоди. Вони повинні мати з собою пили і сокири.

Жувани подумали, побідкались… І погодилися.

У лісі Урфін Джюс позначив дерева, які треба було зрубати, і пояснив, як їх треба розпилювати.

Заготовлені колоди із лісу на подвір'я Урфіна перевозив Топотун. Столяр розставляв їх сушитися, але не на сонці, а в затінку, щоб вони не потріскалися.

За кілька тижнів, коли дерево висохло, Урфін заходився до роботи. Він витісував тулуби, робив заготовки для ніг і рук. Спочатку хотів обмежитися п'ятьма взводами солдатів, по десять у кожному: він вважав, що цього буде досить, аби захопити вкладу над Блакитною країною.

Кожен десяток очолюватиме капрал, а командуватиме всіма генерал — головнокомандуючий дерев'яної армії.

Солдатські тулуби Урфін вирішив витесати із сосни, бо її легше обробляти, але голови до них приладнати дубові на той випадок, якщо їм доведеться битися лобами.

Та й взагалі, солдатам не треба думати, тому дубові голови пасуватимуть найліпше.

Для капралів Урфін заготовив червоне дерево, а для генерала з тяжкими труднощами розшукав у лісі рідкісний палісандр. Соснові солдати з дубовими головами шануватимуть капралів із червоного дерева, а ті, у свою чергу, шануватимуть красивого палісандрового генерала.

Витісування дерев'яних фігур у людський зріст для Урфіна було новою справою, і для початку він змайстрував пробного солдата. Звичайно ж, у цього солдата було люте обличчя, очима йому слугували скляні ґудзики.

Оживлюючи солдата, Урфін посипав його голову і груди чудодійним порошком, але дещо забарився, і раптом дерев'яна рука, розігнувшись, так штурхонула майстра, що він відлетів на п'ять кроків. Розлютившись, Урфін ухопив сокиру і вже хотів був порубати фігуру, що лежала долі, але тут же опам'ятався.

«Тільки роботи собі додам, — подумав він. — Одначе, силища в нього… З такими солдатами я буду непереможний!»

Зробивши другого солдата, Урфін замислився: на створення армії піде чимало місяців. А йому ж нетерпеливилося чимскоріше вирушити у похід. І він вирішив зробити своїми підмайстрами перших двох солдатів.

Навчити дерев'яних людей столярному ремеслу виявилось нелегкою справою. Навіть наполегливий Джюс утрачав терпець і вибухав лайкою на своїх дерев'яних учнів:

— Ну й безголові! Що за дуболоми!..

Одного разу на сердите запитання вчителя:

«Ну, хто ти після цього?» — учень, лунко вдаривши себе по дерев'яних грудях дерев'яним кулаком, відповів: «Я — дуболом!» Урфін голосно зареготав:

— Гаразд! Так і називайтеся дуболомами, це ім'я вам пасує найліпше!

Коли дуболоми трохи опанували столярну справу, вони стали допомагати майстрові у роботі: витісували тулуби, руки й ноги, вистругували пальці для майбутніх солдатів.

Не обійшлося й без кумедних випадків. Якось Урфіну треба було відлучитися. Він дав своїм підмайстрам пили й наказав розпиляти з десяток колод на бруски. Повернувшись і побачивши, що накоїли його помічники, Урфін страшенно розлютився. Дуболоми, розпилявши колоди, стали пиляти все, що траплялося їм під руки: верстати, ворота, паркан… На подвір'ї валялися гори уламків, придатних лише на дрова. Однак і цього було замало дерев'яним пильщикам: вони з безглуздою заповзятістю почали пиляти один одному ноги!

Іншого разу дуболом розколював клинцями товсту колоду. Вибиваючи клини сокирою, яку він тримав у правій руці, недосвідчений підмайстер засунув у щілину пальці лівої руки. Клини від ударів вилетіли, і пальці защемило. Дуболом даремно смикав їх, а потім, щоб визволитися, одрубав собі пальці.

Відтоді Урфін не залишав своїх помічників без нагляду.

Налагодивши виготовлення солдатів, Урфін розпочав майструвати капралів з червоного дерева.

Капрали вийшли просто-таки чудові: зростом вони перевищували солдатів, мали міцні руки і ноги, червоні люті обличчя, здатні налякати будь-кого.

Солдати не повинні були знати, що їхніх командирів, як і їх самих, також витісували з дерева, тому Урфін майстрував капралів в іншому приміщенні.

Вихованню капралів Урфін Джюс присвятив чимало часу. Капрали мали затямити собі, що, супроти свого повелителя, вони — нікчеми, і будь-який його наказ для них — закон. Але для солдатів вони, капрали, — вимогливі і суворі начальники, підлеглі мусять їх шанувати й коритися. Як відзнаку влади, Урфін вручив капралам кийки із залізного дерева й додав, що не матиме нічого проти, якщо ті поламають ці кийки об спини своїх підлеглих!

Щоб піднести капралів над рядовими, Урфін дав їм власні імена — Арум, Бефар, Ватіс, Гітон і Дарук. Тільки-но закінчилося навчання капралів, як вони з поважним виглядом з'явилися перед солдатами й одразу відлупцювали їх за недостатню старанність. Солдати не відчували болю. Але вони засмучено розглядали сліди ударів на своїх гладенько виструганих тілах.

Відібравши необхідні матеріали та інструменти, Урфін Джюс замкнувся в будинку, доручивши Топотуну нагляд за своїм дерев'яним військом, а сам приступив до роботи над палісандровим генералом.

Він старанно майстрував майбутнього воєначальника, який поведе у бій його дерев'яних солдатів.

Два тижні пішло на виготовлення генерала, а на простого солдата витрачалося лише три дні. Генерал удався розкішний: тулуб, руки, ноги, голова й обличчя були оздоблені чудовими різнобарвними візерунками, усе тіло було відполіроване до блиску. Урфін назвав генерала Ланом Піротом.

У Лана Пірота, крім лютого обличчя, виявився ще й недобрий, сварливий характер. Він навіть спробував був узяти владу над майстром, та Урфін Джюс швидко збив з нього пиху і показав, хто з них господар. А втім, Лан Пірот втішився, бо дізнався, що матиме під своєю рукою п'ять капралів та п'ятдесят рядових дуболомів, а згодом іще більше.

Поки Лан Пірот під керівництвом Урфіна Джюса вчився військової справи, оволодівав зброєю і засвоював генеральські манери, праця в майстерні йшла круглу добу, добре, що дерев'яні підмайстри ніколи не стомлювались.

І ось, нарешті, на подвір'ї з'явились Урфін Джюс і з ним вишуканий вражаючий генерал Лан Пірот. Дуболоми одразу сповнилися благоговіння і покірності перед таким ставним начальником. А генерал влаштував огляд армії і вишпетив її за не досить бравий вигляд.

— Я надам вам вояцького духу! — ревів полководець хрипким начальницьким басом. — Ви у мене зрозумієте, що таке військова служба!

При цьому він потрясав генеральською булавою, котра була втричі важча за капральські жезли: одним-єдиним ударом цієї булави можна було розбити будь-яку дубову голову.

Відтоді Лан Пірот щоденно влаштовував для своєї армії довготривалі навчання, а Урфін Джюс швидко поповнював її новими солдатами.

За впертість, з якою Урфін створював дерев'яну армію, його став поважати і хитрий пугач Гуамоко. Пугач зрозумів, що його послуги вже не дуже потрібні Джюсу, а життя пугача у нового чарівника було сите і безтурботне. Гуамоко перестав насміхатися над Урфіном і дедалі частіше називав його повелителем. Це подобалось Джюсу, і між ними встановилися доброзичливі стосунки.

А ведмідь Топотун від щастя був на сьомому небі, бачачи, які чудеса витворяє його володар. І він вимагав, щоб усі дуболоми виказували повелителю найвищі почесті.

Одного разу Лан Пірот дещо забарився встати, коли зайшов Урфін Джюс і не досить низько йому вклонився. За це ведмідь так стусонув генерала своєю могутньою лапою, що той аж дав сторчака. На щастя, цього не бачили солдати, й авторитет генерала не постраждав, чого не можна було сказати про його відполіровані боки. Але відтоді Лан Пірот став напрочуд ввічливим не лише з повелителем, а і з його вірним ведмедем.

Нарешті дуболомна армія в складі генерала, п'ятьох капралів та п'ятдесяти рядових навчилася ходити у строю і володіти зброєю. У солдатів не було шабель, та Урфін озброїв їх кийками. Для початку цього було досить: адже дуболомів не можна було ні застрелити з луків, ні заколоти списами.

ПОХІД ДУБОЛОМІВ

дного злощасного для них ранку мешканців Когиди розбудив страшенний тупіт: це марширувала вулицею армія Урфіна Джюса. Попереду поважно виступав палісандровий генерал з великою булавою в руці, за ним крокували солдати: на чолі кожної роти виступав капрал.

— Ать, два, ать, два! — командували капрали, і солдати дружно карбували крок дерев'яними ступнями.

Поруч на ведмеді їхав Урфін Джюс і милувався своїм військом.

— Ар-р-міє, стій! — оглушливо ревнув Лан Ні-рот, дерев'яні ноги цокнули одна об одну, й військо зупинилось.

Перелякані мешканці висипали з своїх будинків, стояли на ґанках і біля воріт.

— Слухайте мене, жителі Когиди! — прокричав Урфін Джюс. — Я оголошую себе правителем Блакитної країни! Сотні років Жувани служили чарівниці Гінгемі. Гінгема загинула, та не пропало її чаклунське мистецтво, воно перейшло до мене. Ви бачите оцих дерев'яних людей: я витесав і оживив їх. Варто мені мовити слово, і моя неприступна дерев'яна армія переб'є вас усіх і зруйнує ваші будинки. Чи визнаєте ви мене своїм повелителем?

— Визнаємо, — відповіли Жувани і заридали.

Голови Жуванів хиталися від нестримного плачу, а дзвіночки під капелюхами весело закалатали. Цей передзвін зовсім не відповідав сумному настрою Жуванів, тож вони зняли капелюхи й повісили їх на спеціальні кілочки біля ґанків.

Урфін наказав усім розійтися по домівках, але затримав ковалів, звелівши їм викувати шаблі для капралів та генерала й добре нагострити їх.

Щоб ніхто із мешканців Когиди не встиг попередити Према Кокуса про небезпеку нападу, Урфін Джюс наказав дуболомам оточити село і нікого з нього не випускати.

Урфін Джюс вигнав усіх з будинку старости і ліг спочивати, поставивши біля дверей вірного ведмедя.

Спав Урфін довго, прокинувся увечері і пішов перевіряти варту.

Те, що він побачив, неабияк здивувало його. Генерал, капрали і солдати були. на своїх місцях, але всі прикривалися лапатим зеленим листям та гіллям.

— У чому справа? — суворо запитав Урфін Джюс. — Що з вами сталося?

— Нам соромно… — зніяковіло відповів Лан Ні-рот. — Ми — голі…

— Оце так новина! — сердито закричав Урфін. — Та ви ж дерев'яні!

— Але ж ми люди, повелителю, ви самі нам про це говорили, — заперечив Лан Пірот. — Люди носять одяг… І вони нас дражнять…

— Ще тільки цього бракувало! Гаразд! Дам вам мундири!

Дерев'яне військо так зраділо, що тричі прокричало «ура!» на честь Урфіна Джюса.

Відіславши військо до казарми, Урфін замислився: пообіцяти мундири п'ятдесяти шістьом воїнам легко, а де їх взяти? В селі, звичайно ж, не знайдеться ні тканини для мундирів, ні шкіри для чобіт і ременів, та й майстрів немає, щоб виконати таку величезну роботу.

Урфін поділився своїм клопотом із пугачем.

Гуамоко поводив своїми великими жовтими очима й кинув лише одне слово:

— Фарба!

Це слово сказало Урфіну про все. Справді: навіщо одягати дерев'яні тіла, котрі не потребують захисту від холоду — їх можна просто пофарбувати.

Урфін Джюс викликав старосту і наказав зібрати фарби всіх кольорів, які тільки є в селі. Розставивши навколо себе банки з фарбами, він розклав пензлі і взявся до справи. Вирішив спочатку розфарбувати одного солдата. Намалював на дерев'яному тулубі жовтий мундир з білими ґудзиками і ременем, на ногах — штани і чоботи.

Коли повелитель показав свою роботу дерев'яним солдатам, ті були в захваті й забажали, щоб їм теж надали такого ж вигляду.

Самому Урфіну це було зробити не під силу, і він залучив до роботи всіх місцевих малярів.

Справа закипіла. За два дні армія виблискувала свіжими фарбами, від неї на цілу милю несло скипидаром та оліфою.

Перший взвод пофарбували в жовтий колір, другий — у блакитний, третій — у зелений, четвертий — в оранжевий і п'ятий — у фіолетовий.

Капралам на відміну від солдатів прималювали стрічки через плече, якими ті дуже пишались.

Прикро лише, що у солдатів не вистачило розуму дочекатись, поки висохнуть фарби. Вони захоплено тицькали пальцями один одному у живіт, у груди, в плечі. Від цього залишались плями, і дуболоми стали трохи схожі на леопардів.

Генерала Джюс зумів переконати, що його різнобарвні візерунки кращі за будь-яку форму.

Розфарбована армія, була у захваті, та раптом виникло нове утруднення. Всі дуболоми виявилися схожі обличчями між собою, як дві краплі води, і якщо раніше командири їх розрізняли за сучками, то тепер ті сучки були зафарбовані, і це значно ускладнювало всю справу.

Однак Урфін Джюс не розгубився. Він намалював на грудях і спині кожного солдата порядковий номер. Ці пізнавальні номери й стали для солдатів іменами, що було дуже зручно.

Раніше солдатів викликали ось так:

— Гей ти, з сучком на пузі, крок уперед! Стій, стій, а ти куди? В тебе що, теж сучок? Але мені потрібен не ти, а он той, у якого ще два маленьких сучки на лівому плечі…

Тепер це стало набагато простіше:

— Зелений номер один — два кроки вперед! Як стоїш у строю? Як стоїш у строю, я тебе запитую? Ось тобі, ось, ось!..

Кийок кілька разів оперізував солдата, і покараний повертався у стрій.

Виступ у похід більше нічого не затримувало: шаблі було викуто й нагострено, намальовані мундири і штани висохли. Урфін зробив сідло, аби зручніше було їхати на ведмежій спині.

До сідла він приторочив місткі торбини, в які Заховав фляги з животворним порошком — своїм найдорожчим скарбом. Усій армії — в тім числі й генералові — було заборонено навіть торкатися цих торбин.

Деякі дуболоми несли інструменти з майстерні Урфіна: пилки, сокири, рубанки, свердла, а також запас дерев'яних голів, ніг і рук.

Урфін Джюс замкнув будинок старости й заборонив мешканцям Когиди наближатись до нього. Дерев'яного клоуна він посадовив собі за пазуху, попередивши, щоб той не надумав кусатися. Пугач прилаштувався на Урфіновому плечі.

— Ать, два, ать, два! Лівою! Правою!

Рано-вранці армія виступила у похід на маєток Према Кокуса. Вона бадьоро карбувала крок, а Урфін їхав позаду на ведмеді й радів, що понамальовував номери не лише на грудях, а й на спинах солдатів. Якщо хто з них злякається в бою і кинеться тікати, то боягуза одразу можна буде впізнати і розпиляти на дрова.

ПОГЛЯД У МИНУЛЕ

оки дерев'яна армія Урфіна Джюса марширує до маєтку Према Кокуса, ми повернемося назад, у ті часи, коли будиночок Еллі розчавив Гінгему й дівчинка вирушила до Смарагдового міста.

Чимало пригод зазнала Еллі у Чарівній країні. Тут вона знайшла собі трьох вірних друзів.

Перший серед них був кумедний солом'яний чоловічок Страшило, наштрикнутий на кілок у пшеничному полі для відлякування птахів. Від балакучої ворони Кагги-Карр він дізнався, що йому бракує лише мозку, аби стати таким же, як і всі люди. Еллі зняла Страшила з кілка, і він вирушив разом з нею до Смарагдового міста — попросити у Гудвіна мозку. Другим її приятелем став Дроворуб, зроблений із заліза. Еллі врятувала його від загибелі, коли він самотньо стояв заіржавілий у глухому лісі.

Залізний Дроворуб мріяв про те, щоб у його грудях билося гаряче серце і сподівався, що Гудвін йому допоможе. Він приєднався до Еллі, Тотошка й Страшила, і всі вони разом простували до Смарагдового міста.

Потім їм зустрівся Лев, страшенний боягуз від природи. Йому потрібна була сміливість, щоб не лише називатися царем звірів, а й стати ним насправді. Лев подружився з Еллі, Страшилом та Дроворубом, пристав до їхньої компанії і теж подався з ними до Гудвіна — просити сміливості.

Гудвін виставив перед Еллі та її друзями певні умови. Їхні бажання будуть виконані, якщо вони визволять Мигунів з-під влади злої чаклунки Бастінди. Боротьба з Бастіндою була нелегкою, та все ж таки чаклунка загинула: вона розтанула, коли Еллі облила її водою.

Еллі та її друзі повернулися до Смарагдового міста з перемогою, і хоча Гудвін врешті-решт виявився обманщиком, який дурив людям голови всілякими дивами, все ж йому вдалося виконати заповітні бажання Страшила, Залізного Дроворуба й Лева.

Перш ніж вилетіти на аеростаті із Чарівної країни, Гудвін доручив правити Смарагдовим містом Страшилу, додавши йому почесне звання Мудрого, бо той одержав дуже тямущий мозок. І хоча цей мозок складався лише з висівок, змішаних із голками та шпильками, він добре слугував своєму господареві.

Залізному Дроворубу Гудвін уставив серце, пошите з клаптика червоної тканини й набите тирсою. Серце билося об залізні груди Дроворуба за кожним його кроком, і простодушний велетень радів, мов дитина. Він подався у Фіолетову країну, до Мигунів, котрі обрали його своїм правителем після загибелі старої Бастінди.

Лев, випивши досить велику порцію «сміливості» (то був шипучий квас із домішкою валер'яни), повернувся до лісу, і звірі визнали його своїм царем.

А Еллі з Тотошком повернулися на батьківщину, у рідний канзаський степ. Туди Еллі перенесли Гінгемині срібні черевички, про чарівну Силу яких дівчинці розповіла повелителька Рожевої країни Стелла — добра фея, що знала таємницю вічної юності.

НОВИЙ ЗАДУМ

авоювати Блакитну країну Джюсу вдалося дуже легко. Прем Кокус і його робітники були захоплені зненацька. Вони навіть не намагалися чинити опір злющим дуболомам й одразу визнали себе переможеними.

Урфін Джюс став повелителем великої країни Жуванів.

За два роки до того у Чарівній країні стався землетрус. Шлях до Смарагдового міста перетнули два провалля, і зв'язок з країною Жуванів було перервано. Під час подорожі до Смарагдового міста Еллі та її друзі перебралися через ці провалля, і це коштувало їм неабияких зусиль. Боязким Жуванам такий подвиг був не під силу, вони сиділи вдома й задовольнялися новинами, що їм приносили птахи.

Підслухавши розмови птахів (найобізнанішими виявились сороки), Жувани дізнались про те, що Гудвін кілька місяців тому покинув Чарівну країну, лишивши своїм наступником Страшила Мудрого, їм також стало відомо й про те, що Фея Будиночка, що карає, котру Жувани полюбили за те, що вона визволила їх від Гінгеми, теж повернулась до себе на батьківщину.

Дізнався про це все й Урфін Джюс. Новини надійшли до нього від Гуамоко, а тому розповіли лісові пугачі і сови.

Почувши це важливе повідомлення, колишній столяр, а нині правитель Блакитної країни Жуванів, замислився. Йому здалося, що настав слушний момент здійснити свою мрію — захопити владу над Смарагдовим містом. Таємничість особи Гудвіна і його дивовижні здібності обертатися у різних звірів і птахів лякали Урфіна Джюса, та нинішній правитель міста Страшило не викликав у нього ніяких побоювань. Щоправда, Урфіна бентежило прізвисько Мудрий, яке дав Страшилові Гудвін.

— Припустимо, у Страшила й справді є мудрість, — міркував Урфін у присутності пугача. — Зате у мене є сила. Що вдіє він зі своєю мудрістю, коли у мене могутня армія, а в нього лишень один-єдиний Довгобородий Солдат? Він має надійного союзника — Залізного Дроворуба, але той не встигне прийти йому на допомогу. Вирішено — я йду завойовувати Смарагдове місто.

Гуамоко схвалив план свого повелителя, й армія Урфіна Джюса вирушила у похід.

Через кілька днів дерев'яне військо підійшло до першого провалля, яке перетинало шлях, вибрукуваний жовтою цеглою. Тут із дуболомами трапилася непередбачена пригода.

Дерев'яні солдати звикли крокувати рівниною, і провалля не видалося їм небезпечним. Тож перша шеренга дуболомів на чолі з капралом Арумом занесла праві ноги у повітря, мить похиталась над проваллям, а далі дружно полетіла вниз. Через декілька секунд гуркіт знизу сповістив, ~ що хоробрі воїни досягли мети. Друга шеренга рушила слідом за першою, й Урфін з перекошеним від жаху обличчям закричав:

— Генерале, зупиніть військо!

Лан Пірот подав команду:

— Арміє, стій!

Так було відвернено загибель дерев'яних солдатів,! лишилося тільки дістати потерпілих з провалля та відремонтувати. Ця робота, а потім будівництво надійного мосту через провалля затримали військо на цілих п'ять днів.

Нарешті перше провалля залишилося позаду і дуболоми ввійшли до лісу. Цей ліс мав у країні лиху славу: його населяли величезні тигри, надзвичайно сильні і люті. Вони мали довгі гострі ікла, що стирчали з пащі, немов шаблюки, і тому цих звірів прозвали шаблезубими тиграми. Серед Жуванів ходили різні чутки про жахливі пригоди у Тигровім лісі.

Урфін лякливо озирався навсібіч.

Навколо було урочисто й тривожно. Величезні дерева, вкриті навислими кетягами сивого моху своїм верховіттям зімкнулися угорі, і під темно-зеленим склепінням було похмуро і вогко. Шлях із жовтої цегли щільно вкривало опале листя, і хода дуболомів лунала приглушено. Спочатку все йшло гаразд, але раптом до Урфіна підскочив Лан Пірот.

— Повелителю! — вигукнув він. — Із лісу виглядають звірячі морди. Очі у них жовті, а з ротів стирчать білі шаблі…

— Це шаблезубі тигри, — сказав переляканий Урфін. Придивившись, він побачив у хащах десятки вогників: то світились очі хижаків.

— Генерале, приведи армію у бойову готовність!

— Слухаюсь, мій повелителю!

Урфіна оточило кільце дерев'яних солдатів з кийками і шаблями в руках.

Шаблезубі тигри нетерпляче чмихали у гущавині, але ще не наважувалися напасти: незвичайний вигляд здобичі бентежив їх. До того Ж вони не чули людського духу, а людина була їхньою улюбленою здобиччю. Раптом вітерець доніс до чагарів запах Урфіна Джюса, і два найголодніших і найнетерплячіших тигри відважились. Вони вискочили із зарослів і високо злетіли у стрибку до здобичі.

Та коли тигри вже готові були впасти в центрі захищеного кола, шаблі капралів за наказом Лана Пірота миттю зметнулись вгору, і звірі з виттям нахромилися на вістря шабель. Запрацювали солдатські кийки, трощачи голови і ребра тигрів. З хижаками було покінчено в одну мить, і дуболоми жбурнули їхні понівечені тіла на узбіччя шляху. Урфін Джюс був нестямно радий цьому. Він тут же оголосив армії подяку.

Настрахані тигри не наважилися більше нападати на таких небезпечних ворогів. Вони ще трохи полежали, люто блискаючи очима, для пристойності погарчали й, присоромлені, відступили у лісові хащі…

Урфіну Джюсу спало на думку оживити шкури вбитих тигрів — тоді він матиме найдужчих слуг у Чарівній країні. Він уже хотів був наказати зняти з тигрів шкури, та раптом передумав, відмінив наказ. Адже шкури шаблезубих тигрів, відомих своїм лютим норовом, можуть повстати проти нього, Урфіна, тоді з ними неможливо буде вправитися.

Біля другого провалля дуболоми зупинилися самі. Подолавши його по наведеному мосту, армія вийшла у степ. І тут на Урфіна чекала нова неприємність, про яку він і не думав, й не гадав.

Дуболоми надто мало бачили за своє коротке життя і, зустрівшись з невідомим, розгубилися, не знаючи, як їм поводитись.

Якби шлях їм перепинало провалля, вони були б обережні. Та, на лихо, їм трапилася велика річка, через яку треба було переправитись по дорозі із країни Жуванів у Смарагдове місто. А до того дуболоми бачили лише маленькі струмки, через які вони переступали, навіть не замочивши ніг. Тому широка гладінь річки видалася генералові Лану Піроту просто новим шляхом, зручним для ходи.

Урфін Джюс не встиг вимовити й слова, як дерев'яний генерал гаркнув:

— За мною, моя хоробра арміє!

З цими словами він збіг зі схилу в річку, а слухняні дуболоми сипнули за ним. Річка біля берега була глибока, а течія швидка. Вона підхопила генерала, капралів, солдатів і понесла їх, перекидаючи і стукаючи один об одного. Даремно Урфін Джюс у відчаї гасав берегом і репетував на все горло:

— Стійте, дуболоми! Стійте!

Солдати виконували лише накази свого генерала, до того ж вони не розуміли, що з ними діється, і взвод за взводом крокували у воду.

Ще дві-три хвилини — і завойовник лишився без армії: її всю поглинула річка.

Урфін рвав на собі волосся з люті і відчаю.

— Не треба засмучуватися, повелителю! — пробурмотів пугач. — Замолоду я бував у цих місцях і пригадую, що за кілька миль унизу річка заросла очеретом: там наші воїни затримаються…

Слова пугача трохи заспокоїли Урфіна. Повантаживши вцілілий столярний інструмент на Топотуна, Джюс рушив берегом. Після півторагодинної швидкої ходи він побачив, що річка стала ширшою й мілкішою, на ній бовваніють очеретяні острівці, а неподалік ворушаться кольорові плями. Урфін з полегкістю зітхнув: справі можна було зарадити.

Вгледівши поміж солдатів Лана Пірота, Урфін закричав:

— Гей, генерале! Накажіть дуболомам пливти до берега!

— А як це пливти? — запитав Лан Пірот.

— Ну, тоді бредіть, якщо мілко!

— А як це — брести?

Урфін Джюс сердито сплюнув і взявся майструвати пліт. Врятування армії зайняло у нього понад добу. Дерев'яне військо мало жалюгідний вигляд: фарба на тулубах облупилась, розпухлі від води руки й ноги погано рухались. Довелось влаштувати тривалий привал. Солдати лежали на бережку цілими взводами на чолі з капралами і сохли, а Урфін збивав великий міцний пліт.

Бруківка з жовтої цегли вела на північ, і видно було, що нею давно вже не ходили. Вона заросла чагарями, і лише посередині лишилась вузенька стежка.

Дуболоми розтяглись у колону по одному. Першим ішов капрал Бефар, довгий ланцюжок замикав генерал Лан Пірот. Далі на Топотуні їхав Урфін Джюс.

Одна тільки людина із цієї дивної армії могла відчувати втому й голод, і це був її творець та повелитель — Урфін Джюс.

Настала пора обідати, треба було влаштовувати привал, та капрал Бефар усе тупав і тупав уперед, а за ним карбували крок невтомні дуболоми. Нарешті Урфін не витримав і сказав Лану Шроту:

— Генерале, звеліть армії зупинитись.

Лан Пірот легенько торкнувся булавою спини останнього солдата і почав:

— Передай…

Та дуболом не став вислуховувати наказ до кінця. Він зрозумів, що з якоїсь причини, до якої йому — жовтому номерові десять — байдуже, він повинен передати вперед цей удар. І зі словом «Передай!» він стусонув палицею у спину жовтого дев'ятого солдата. Але його удар вийшов дещо сильнішим, аніж генеральський.

— Передай! — крикнув жовтий дев'ятий і тицьнув жовтого восьмого так, що той аж похитнувся.

— Передай, передай, передай! — лунало колоною, й удари частішали і сильнішали.

Дуболоми розпалилися. Кийки лупцювали фарбовані тіла, деякі солдати падали…

Минуло чимало часу, перше ніж Урфіну вдалося навести лад, і пошарпане дерев'яне військо вибралося на галявину поміж кущів, де було влаштовано привал.

Після перепочинку Урфін Джюс повів армію далі на північ.

Незабаром обабіч шляху з'явилися багаті ферми жителів Смарагдової країни. Тут все було зеленим: будинки й паркани, одяг жителів та їхні гостроверхі крислаті капелюхи, під крисами яких не було срібних дзвіночків.

Жителі Смарагдової країни, забачивши дуболомів, тікали з полів. Вони ховалися за зеленими парканами й злякано спостерігали непроханих гостей, але ніхто не наважувався підступитись до них і запитати, хто вони такі й чого прийшли сюди.

ІСТОРІЯ ВОРОНИ КАГГИ-КАРР

умку здобути мозок підказала Страшилові ворона Кагги-Карр, трохи балакуча і сварлива, але взагалі добродушна птаха.

Варто розповісти, що з нею сталося після того, як Еллі зняла Страшила з кілка на пшеничному полі й повела до Смарагдового міста.

Ворона не полетіла слідом за Еллі й Страши лом. Вона вважала пшеничне поле своєю законною територією і лишилась на ньому жити у великому гурті ворон, галок та сорок. Вона так добряче тут попоралася, що коли фермер вийшов збирати урожай, то застав там лише порожні колоски.

— Навіть опудало не допомогло, — гірко зітхнув фермер і, не поцікавившись долею Страшила, повернувся з нічим додому.

А згодом пташина пошта донесла вороні Кагги-Карр звістку про те, що якесь опудало після від'їзду великого Чарівника Гудвіна стало правителем Смарагдового міста.

У Чарівній країні навряд чи знайшлося б ще якесь інше живе опудало, тож Кагги-Карр справедливо вирішила, що це саме те, котрому вона порадила шукати мозок. За таку чудову ідею не завадила б віддяка, і ворона, не гаючи часу, полетіла в Смарагдове місто. Добитися до Страшила Мудрого виявилося не так-то й легко. Дін Гіор не хотів пропускати до нього просту ворону, як він висловився. Кагги-Карр дуже образилась.

— Проста ворона! — вигукнула вона. — Та чи знаєш ти, Довга Бородо, що я найдавніша приятелька правителя, що я, можна сказати, його вихователька й наставниця і без мене він ніколи не досяг би свого теперішнього становища! Якщо ти негайно не доповіси про мене Страшилі Мудрому, то начувайся.

Довгобородий Солдат доповів про ворону правителеві, і, на його велике здивування, той наказав негайно впустити її і виявити їй усі належні почесті.

Вдячний Страшило назавжди запам'ятав ворону, яка так йому прислужилася. Він прийняв Кагги-Карр у присутності своїх придворних: зійшов з трону і ступив своїми м'якими кволими ногами три кроки назустріч гості. У літописах його двору це було занотовано як найвище вшанування, що було колись тут виявлено.

За наказом Страшила Мудрого Кагги-Карр занесли до числа придворних з чином першого куштувальника страв придвірської кухні. Сам Страшило не потребував ніяких страв, але своїх придворних годував добре. Оскільки при Гудвіні такого не було, то придворні обожнювали правителя за цю його щедрість.

Тоді ж Кагги-Карр було передано у володіння й пшеничне поле на околиці міста.

ОБЛОГА СМАРАГДОВОГО МІСТА

ід час навали дерев'яної армії Урфіна Джюса Кагги-Карр пригощала на своєму полі численну пташину компанію. Забачивши різнокольорових дерев'яних, з лютими обличчями, людей, які гучно тупали по цегляному шляху, ворона одразу збагнула, що це вороги. Вона наказала своїм друзям затримати їх, а сама полетіла до міської брами.

Посаду Вартового Брами у Смарагдовому місті займав Фарамант. Основним його обов'язком було зберігати зелені окуляри, яких він мав дуже багато і всіляких розмірів. Ще Гудвін установив такий порядок, що кожний, хто заходить до міста, повинен надіти зелені окуляри, а щоб їх неможливо було зняти, вони на потилиці замикалися замочком. З поваги до законів Гудвіна, такий порядок зберіг і Страшило Мудрий. Крикнувши на льоту Фараманту про нашестя ворогів, Кагги-Карр помчала до палацу.

Тим часом величезна зграя галок, сорок і горобців налетіла на дерев'яне військо Урфіна Джюса. Птахи метались перед їхніми обличчями, шкрябали кігтями спини, сідали на голови, намагаючись видерти скляні очі. Одна метка сорока зірвала капелюх з голови генерала Лана Пірота і полетіла з ним геть від шляху.

Дуболоми даремно розмахували шаблями і кийками — птахи спритно ухилялись, й удари частенько потрапляли не туди, куди спрямовувались. Голубий солдат зацідив по руці зеленого, а той, розлютившись, накинувся на голубого. А коли капрал Гітон кинувся їх розбороняти, оранжевий дуболом, цілячись у галку, відрубав капралові дерев'яне вухо. Зчинилася загальна бійка. Урфін Джюс кричав і тупав ногами. Генерал Лан Пірот не знав, чи бігти йому за своїм чудовим капелюхом, чи вгамовувати армію.

Все ж таки перемогла військова дисципліна. Генерал розпрощався зі своїм капелюхом (з нього вийшло пристойне сороче гніздо), і під ударами його важкої булави затріщали дубові солдатські голови.

Нарешті сяк-так порядок було відновлено. Птахи розлетілися, й армія безладно рушила до міської брами. Однак у всій оцій круговерті було втрачено багато часу, і Кагги-Карр устигла повідомити про напад ворогів.

Дін Гіор кинувся на захист брами. Він закинув за плече свою довгу бороду і помчав вулицями.

— На допомогу! На допомогу! — волав він. — На місто наступає ворог!!

Та жителі Смарагдового міста визнали за краще сховатися в будинках.

Дін Гіор прибіг до. брами, яку Фарамант замкнув на міцні засуви. Захисники вирішили, що цього не досить, і почали видовбувати каміння і смарагди з бруківки, громадячи їх біля брами.

Коли ворота уже до половини були закладені камінням, почулися гучні удари.

— Відчиніть! Відчиніть! — залунали вигуки.

— Хто там? — запитав Фарамант.

— Це я — непереможний Урфін Джюс, правитель Блакитної країни Жуванів.

— Що вам треба?

— Я хочу, щоб Смарагдове місто підкорилося мені й визнало своїм повелителем.

— Цього ніколи не буде! — хоробро відповів Дін Гіор.

— Ми візьмемо ваше місто приступом!

— Спробуйте! — відповів Довгобородий Солдат. Узявши кілька великих каменюк і смарагдів, Дін Гіор і Фарамант піднялись на міський мур і причаїлись за одним із виступів.

Погупавши у браму кулаками, ногами і навіть дубовими лобами, солдати відійшли до найближчого лісу й зрубали там довге сухе дерево. Вишикувавшись у два ряди під орудою червоновидих капралів і розмахнувшись колодою, ніби тараном, вони ударили по муру. Той затріщав.

Цієї миті Дін Гіор кинув униз великий шмат кришталю. Він влучив у плече Урфіна Джюса й звалив його на землю. Другий камінь поцілив у голову генерала. На палісандровій голові утворилась ум'ятина, і від неї в усі боки побігли тріщини.

Урфін Джюс підхопився і кинувся навтікача від муру, за ним по п'ятах біг палісандровий генерал. Цього виявилось досить. Побачивши, що полководці дають драла, дуболоми негайно повернули й побігли за ними.

Наштовхуючись один на одного, збиваючи один одного з ніг, перескакуючи через повалених і кидаючи геть кийки та шаблі, мчали капрали, рядові, позаду з ревінням скакав наляканий Топотун, Усіх їх супроводжував оглушливий регіт Довгобородого Солдата.

Військо зупинилось далеко від мурів міста. Урфін Джюс розтирав плече і сердито лаяв генерала за боягузтво, а той виправдовувався тим, що його тяжко поранено, й обмацував розбиту палісандрову голову.

— Ви ж бо теж відступили, повелителю, — правив Лан Пірот.

— Ну й довбня, — обурився Урфін Джюс. — Я вашу голову залатаю, відполірую, і вона буде, мов новенька, а коли мені голову проб'ють — то це смерть.

— А що таке смерть?

— Тьфу!

Урфін не став більше розмовляти з генералом. Справа закінчилась тим, що у всьому звинуватили солдатів і на них посипались удари кийків.

На ще один. приступ армія не відважилася, табір розбили якомога далі від муру.

Почалась облога міста. Двічі або тричі дерев'яні солдати наближались до муру і щоразу відступали, тільки-но на них починало сипатися каміння з муру.

Здавалося, облога триватиме нескінченно довго. Та в обороні міста виявилися слабкі місця. По-перше, припинився підвіз харчів, мешканці могли протриматься своїми запасами ще кілька днів, а коли почнеться голод, вони збаламутяться й зажадають здати місто. По-друге, Діна Гіора і Фараманта, єдиних захисників міських воріт, може здолати втома, вороги скористаються цим і раптово оволодіють містом.

Усе це збагнув Страшило своїм мудрим мозком. І вжив належних заходів. Оскільки серед придворних і городян не знайшлося вірних йому людей, він сам переселився до будки Фараманта. Це принесло чималу користь першої ж ночі.

Страшило відпустив стомлених Фараманта і Діна Гіора спочивати, а сам сів на стіні й дивився у поле своїми безсонними намальованими очима. І помітив, що в таборі Урфіна почалась підготовка до штурму міста.

Не чуючи за муром ніякого руху, вороги почали непомітно скрадатися до воріт. Вони несли ломи, сокири, захоплені на найближчих фермах. Страшило розбуркав Діна Гіора і Фараманта, на голови нападників полетіло каміння, й армія Урфіна Джюса знову відступила.

Обійнявши своїми пухкими руками вірних помічників, Страшило міркував уголос:

— Якби я був на місці Урфіна Джюса, то наказав би своїм солдатам захищати голови від каміння дерев'яними щитами. Певен — вони так і зроблять. Прикриваючись щитами, вони можуть сміливо штурмувати браму.

— Як же ж нам тоді бути, правителю? — запитав Дін Гіор.

— Ці дерев'яні люди повинні боятися того ж, чого боюсь і я, — задумливо мовив Страшило, — а саме: вогню. А тому слід заготувати чимало соломи і тримати напоготові сірники.

Здогадка Страшила Мудрого підтвердилася. Десь опівночі розпочався новий наступ. Солдати Урфіна Джюса підкрадались до муру, тримаючи над головами половинки воріт, знятих на фермах. І тут на них полетіли оберемки палаючої соломи. Дерев'яні солдати вже раз потерпіли від води, бо не знали, що це таке. Про вогонь вони також не мали уявлення: доки Урфін Джюс їх майстрував, він дуже боявся пожежі й навіть не розпалював печі у своєму будинку. Тепер ця обережність обернулась проти нього.

Палаюча солома падала на землю, на щити, якими прикривались дуболоми. А вони з цікавістю споглядали це небачене видовище. Язики вогню у нічній темряві здавались їм дивовижними яскравими квітами, що виростали з надзвичайною швидкістю. Дуболоми й гадки не мали захищатися від вогню. Навпаки, деякі з них простягали до полум'я руки і, не відчуваючи болю, з дурнуватим виглядом спостерігали, як горять у них на кінчиках пальців червоні квіти. Кілька дерев'яних людей вже палали, розповсюджуючи задушливий запах горілої фарби…

Урфін Джюс бачив; його армії загрожує щось жахливіше, аніж пригоди на річці. Але що було діяти? Води поряд не було.

Вихід підказав Гуамоко.

— Закидати землею! — гукнув він розгубленому Урфіну.

Першим до справи взявся Топотун. Збивши з ніг капрала, у котрого горіла голова, ведмідь став гребти землю могутніми лапами і засипати нею полум'я. Потім і самі дуболоми зрозуміли небезпеку й стали сахатися палаючої соломи.

Армія відступила від брами міста з великими втратами. У кількох дуболомів так обгоріли голови, що їх довелося замінити новими. В інших повипадали очі, обгоріли вуха, а багато хто втратив пальці…

— Ех, дуболоми, дуболоми! — зітхав завойовник. — Усім ви гожі: сильні, хоробрі, невтомні… Аби ще розуму хоч трохи більше!

Але чого немає, того немає!

Урфін Джюс зрозумів, що Смарагдове місто можна взяти лише змором. Зрозумів це і Страшило. Він зібрав військову раду, у якій брала участь і Кагги-Карр.

Були висловлені різні думки. Дін Гіор і Фарамант запропонували ще раз звернутися до жителів міста і спробувати умовити їх, щоб вони теж стали на захист своєї свободи. Кагги-Карр вважала, що з цього нічого не вийде, а що робити — не знала.

Страшило думав так напружено, що з голови в нього повилазили голки і шпильки, й вона стала схожа на їжака з металевими колючками. Він сказав:

— Урфін Джюс привів з собою багато солдатів, але вони дерев'яні. Мій друг Дроворуб, правитель країни Мигунів, один. Проте він залізний. Залізо не рубають деревом, а дерево рубають залізом. Отже, залізо міцніше за дерево, і якщо Залізний Дроворуб вчасно прибуде нам на допомогу, він розіб'є дерев'яну армію Урфіна.

— Пр-р-равильно! — погодилась ворона.

Зважаючи на те, що лише Кагги-Карр могла швидко й безпечно досягти повітрям Жовтої країни, її й відправили по допомогу. Вона полетіла швидко, пообіцявши ніде не затримуватись, щоб швидше повернутися з Залізним Дроворубом.

ЗРАДА

инув день, другий.

Захисники пильно охороняли ворота, й Урфін Джюс став нервувати.

І тоді йому спав на думку підступний план, про який не міг здогадатись навіть мудрий Страшило.

Вночі, відійшовши від воріт, Урфін перекинув через мур свого улюбленця, зубатого дерев'яного клоуна, звелівши йому таке:

— Що б там не було, знайди серед городян-зрадника, який відчинив би нам ворота. Пообіцяй йому в нагороду, що я поставлю його своїм головним розпорядником, подарую купу золота, що… Одне слово, обіцяй що завгодно, а потім подивимось.

Дерев'яний клоун, перелетівши через мур, вдало впав на квіткову клумбу. Вибравшись із неї, він, ніби пацюк, почав шастати темними вулицями. У першому будинку, куди він пробрався через прочинені двері, знайшов лише немічного дідугана й бабцю. Це йому не підходило, і він подався далі. З іншого будинку долинули уривки розмови через відчинене вікно.

— Сором… треба було… на допомогу… була б зброя…

Клоун зрозумів, що й це не його клієнти.

Так він поминув чимало будинків, і нарешті з одного з них —»більшого й багатшого — вийшли двоє чоловіків і зупинилися на ґанку.

Перший мовив:

— Ти що, шановний Руфе Білане, й досі сердишся на Страшила?

Другий, низенький гладкий чоловічок з червоним обличчям, сердито відповів:

— Як же я можу помиритися з цим солом'яним опудалом, що поза всякими правами заволоділо троном правителя нашого міста? Якби ж цей самозванець дав мені такий високий пост, який відповів би моєму розуму й заслугам. Так і цього ж не сталося! Я, Руф Білан, маю залишатися в нікчемному чині доглядача двірцевої умивальні? Ганьба!

Коли перший чоловік відкланявся й пішов, господар вже намірився зачинити двері, але в ту мить знизу пропищав якийсь голос:

— Зачекай-но, шановний Руфе Білане! Маю до тебе розмову!

Здивований товстун упустив клоуна в будинок. Той стрибнув на стіл й, озираючись, зашепотів господареві на вухо:

— Я прибув від всемогутнього чарівника Урфіна Джюса. Про його мистецтво можеш зробити висновок, глянувши на мене. Бачиш — він оживив мене, дерев'яну ляльку, а цього не зуміли навіть сестри-чаклунки Гінгема і Бастінда.

— Чого тобі треба? — пробелькотів приголомшений Руф Білан.

— Ти повинен перейти на службу до мого повелителя. Він дасть тобі і владу, й багатство, і все, чого бажаєш.

Руф Білан пообіцяв виконати будь-який наказ нового чарівника. Він перекинув клоуна назад через мур, і той доповів Урфіну, що завдання виконано.

А вранці Руф Білан з'явився до Страшила й заявив, що хоче взяти участь в обороні міста. Цілий день Руф стояв на стіні, кидав каміння й навіть збив з ніг одного з ворожих солдатів. За відвагу й витримку Руф Білан отримав від Страшила похвалу.

Пізно ввечері прийшов Руфів слуга й приніс кошик з харчами та барильце вина. Руф Білан щедро розділив усе це з побратимами. Дін Гіор і Фарамант пили вино, не помічаючи його дивного смаку, а потім заснули безпробудним сном: у вино було домішано сонного порошку.

Руф Білан та його слуга зв'язали Страшила, розібрали барикаду біля воріт, і дерев'яна армія вступила в Смарагдове місто.

Вранці жителі прокинулись від звуку труби, визирнули у вікна й почули, як глашатай, у якому вони впізнали слугу Руфа Білана, оголосив, що віднині Смарагдовим містом правитиме всемогутній Урфін Джюс, котрому всі повинні беззаперечно підкорятися під страхом смертної кари.

Страшило Мудрий у цей час сидів у Палацовій в'язниці. Йому не так було жаль утраченої влади, як мучила думка про те, що його друг Залізний Дроворуб, який мав прибути на допомогу, теж потрапить у полон. І не було ніякої можливості попередити його! Фарамант і Дін Гіор, які теж були ув'язнені в цьому ж підвалі, даремно втішали свого колишнього правителя.

ЗАЛІЗНИЙ ДРОВОРУБ ПОТРАПЛЯЄ В ПОЛОН

аступного дня вулицями міста знову пройшов глашатай. Він оголосив, що хто з жителів Смарагдового міста побажає служити всемогутньому Урфіну Джюсу, буде люб'язно прийнятий ним і одержить посаду при дворі.

Бажаючих виявилося небагато. Крім Руфа Білана, знайшлось лише кілька чоловік такого ж гатунку — найбільш неповажаних у місті людей.

Руф Білан одержав посаду головного державного розпорядника, та коли він нагадав правителеві обіцянку щедро винагородити його золотом, Урфін Джюс дуже здивувався. Очевидно клоун, щось наплутав, бо нічого такого йому не доручали говорити.

Решта, хто перекинувся на бік Урфіна Джюса, теж одержали посади розпорядників і наглядачів… Але їх було замало, щоб створити пишний двір, про який мріяв Урфін Джюс. Даремно він посилав посланців до колишніх придворних Страшила. Ті, хоч і звикли стовбичити цілими днями у палаці, вести там пусті балачки й глузувати з нижчих станом, однак на запрошення Урфіна Джюса не відгукнулись.

Нових придворних усі зневажали. Та найбільше презирство і навіть ненависть заслужив Руф Білан, бо стало відомо про його зраду.

Відтоді він відважувався ходити містом лише з охороною, у супроводі двох дуболомів. Довелося виділити проводирів й іншим радникам.

Від Руфа Білана правитель також дізнався, що Страшило послав ворону до Залізного Дроворуба. Вирахувавши, коли має з'явитися Дроворуб, на нього підготували засідку.

Місце Фараманта у будці біля муру зайняв Руф Білан, який змінив на той час пишний придворний одяг на простий каптан. Під аркою причаївся взвод дерев'яних солдатів, на чолі з капралом Арумом. З вірьовками в руках вони чекали на Дроворуба.

Кагги-Карр долетіла до країни Мигунів без усяких перешкод. Вона знайшла правителя на дорозі з великим ковальським молотом у руках.

Кілька місяців тому, коли Мигуни запрошували Дроворуба правити їхньою країною, вони казали:

— Такий правитель, як ви, був би для нас дуже вигідним: ви не їсте, не п'єте, отже, не обтяжуватимете нас витратами…

Мигуни одержали більше, ніж сподівалися. Залізний Дроворуб не тільки не збирав податки зі своїх підлеглих, а навпаки — сам працював на них.

Нудьгуючи без Еллі, Страшила й Сміливого Лева і не звиклий ледарювати, Дроворуб зранку йшов у поле, дробив там молотом велике каміння і вимощував ним дороги. Мигунам це було тільки на користь: їхні поля очищались від каміння, й в усі кінці країни пролягали добротні шляхи.

Дізнавшись від Кагги-Карр, що Страшилу загрожує небезпека, Залізний Дроворуб не гаяв ні хвилини. Він шпурнув молота, збігав до палацу по сокиру і вирушив у дорогу.

Ворона вмостилась у нього на плечі і докладно розповідала про сумні події у Смарагдовому місті.

Мигуни витирали очі й сумно ними кліпали, проводжаючи свого улюбленого правителя.

… Залізний Дроворуб швидко прибув до Смарагдового міста. Навколо все було спокійно, табір Урфіна Джюса зник, ворота, як завжди, замкнені.

Дроворуб постукав у хвіртку, у маленькому віконці з'явилось бурякове обличчя Руфа Білана.

— А де Фарамант? — здивувався Дроворуб.

— Він хворий, я його заступаю.

— Що у вас тут сталося?

— Та нічого особливого. На місто були напали вороги, але ми завдали їм доброго чосу.

— Як Страшило?

— Бадьорий і веселий, чекає зустрічі з вами, вельмишановний пане Дроворубе! Прошу вас, заходьте!

Руф Білан прочинив хвіртку. І тільки-но Залізний Дроворуб ступив у темряву арки, як із його рук висмикнули сокиру, а тулуб миттю обплутали мотуззям. Після недовгої, але жорстокої боротьби Залізного Дроворуба звалили на землю й зв'язали. Кагги-Карр з пронизливим вигуком: «Зрада!» встигла вислизнути з рук дуболомів й злетіла на мур.

Вона бачила, як обеззброєного Дроворуба зі скрученими назад руками повели до палацу.

Городяни дивились на нього з жалем і співчуттям крізь прочинені вікна.

Ворона здалеку спостерігала за цією сумною процесією. Вона вмостилась на карнизі палацу, біля прочиненого вікна тронної зали, звідси їй було видно й чути все, що там відбувалося.

Урфін Джюс у розкішній мантії сидів на троні, прикрашеному смарагдами; його похмурі очі під зрощеними бровами переможно сяяли. Малочисельна купка придворних тіснилась біля трону. Вздовж стін зали, наче статуї, вишикувались жовті й зелені дерев'яні солдати.

Ввели Залізного Дроворуба; він ішов спокійно, і візерунчастий паркет задвигтів під його важкими кроками. Позаду двоє солдатів тягли здоровенну сяючу сокиру.

Урфін Джюс здригнувся від думки про те, що міг би зробити з його армією цей велет, якби його не схопили підступом. Залізний Дроворуб безстрашно зустрів допитливий погляд диктатора, той зробив знак Руфу Білану, і зрадник підтюпцем вибіг із зали.

За кілька хвилин увели Страшила. Залізний Дроворуб поглянув на його потертий одяг, з якого стирчали жмутки соломи, на безсило опущені руки, і йому стало невимовно жаль друга, недавнього правителя Смарагдового міста, що пишався отриманим від Гудвіна чудовим мозком.

З очей Залізного Дроворуба потекли сльози.

— Обережніше, при тобі ж немає маслянки! — злякано закричав Страшило. — Ти заіржавієш!

— Даруй, друже! — сказав Залізний Дроворуб. — Я потрапив у підступні сильці і не зміг виручити тебе.

— Ні, це ти мені даруй, що я так необдумано послав по тебе, — заперечив Страшило.

— Годі! — грубо урвав їх Урфін Джюс. — Зараз ідеться не про те, хто перед ким завинив, а про вашу долю. Чи згодні ви служити мені? Я призначу вас на високі пости, зроблю своїми намісниками, і ви, як і раніше, будете правити країнами, але під моєю рукою.

Страшило і Залізний Дроворуб перезирнулися й одноголосно відповіли:

— Ні!

— Ви ще не оговтались від своєї поразки і не тямите, що говорите, — злісно кинув Урфін Джюс. — Подумайте про те, що я можу вас знищити, і знову дасте мені відповідь.

— Ні! — повторили Дроворуб і Страшило.

— Я дам вам можливість прийти до тями й поміркувати над своїм новим становищем. Завтра в цей же час ви маєте знову з'явитись до мене. Гей, варто, відведіть їх за грати!

Солдати на чолі з червонопиким капралом повели полонених, а Кагги-Карр полетіла підкріпитися на своє пшеничне поле. Та ба! Це поле їй більше не належало.

Ворона побачила, що два десятки чоловіків і жінок вже збирають там урожай під наглядом фіолетових солдат.

Сердита Кагги-Карр полетіла до лісу і там якось погамувала голод.

Наступного ранку вона вже чатувала на карнизі палацу, очікуючи, коли полонених приведуть до тронної зали.

Залізний Дроворуб і Страшило знову відповіли Урфіну Джюсу рішучою відмовою.

Третього дня невільники знову постали перед розлюченим диктатором.

— Ні, ні і ні! — категорично відповіли вони.

— Вір-р-рно! Ур… р… рфін по… г… гань! — долинув з вікна радісний голос. Кагги-Карр не могла не висловити свою думку. За наказом Урфіна придворні кинулись ловити ворону, та дарма.

Кагги-Карр знову злетіла з насмішкуватим карканням на високий карниз.

— Мій вирок такий! — сказав Урфін Джюс, і в залі запанувала тиша. — Страшила я міг би спалити, а Залізного Дроворуба перекувати на цвяхи, але я дарую їм життя…

Придворні стали голосно вихваляти великодушність правителя. Урфін продовжував:

— Так, зухвалі упертюхи, я дарую вам життя, але тільки на шість місяців. Якщо і тоді не підкоритесь моїй волі, вас чекає загибель. А доти ви будете ув'язнені, і не в підвалі, а у високій башті, де кожен може вас бачити й, угледівши, переконатись у всемогутності Урфіна Джюса! Вивести їх! — наказав повелитель варті.

Дуболоми, голосно грюкаючи дерев'яними ногами, повели полонених.

Неподалік від Смарагдового міста стояла старовинна вежа, споруджена давним-давно якимсь королем чи чарівником. Коли Гудвін побудував тут місто, він користувався цією вежею як спостережним пунктом. Тут завжди чатували вартові, роздивляючись навколо, щоб часом не наблизилась до міста якась зла чарівниця. Але відтоді, як Еллі знищила чарівниць, а Гудвін покинув країну, вежа втратила своє призначення і стояла самотня й похмура, хоча ще досить міцна.

Внизу були вхідні двері, від яких вузенькі і запилені гвинтові сходи вели на горішню площадку. За наказом правителя площадку накрили зверху цегляним навісом, Урфін Джюс не хотів, аби Дроворуб заіржавів від дощу, а Страшило втратив обличчя — адже це завадило б їм піти на службу до нового правителя.

Дуболоми відвели на вежу Страшила і Залізного Дроворуба, руки якого, як і раніше, були зв'язані. Тюремники, довідавшись про його силу, боялись Дроворуба навіть беззбройного. Лишившись на самоті, друзі огледілися. На півдні видніли зелені будиночки фермерів, оточені садами і полями, а поміж них в'юнився аж до міського муру свідок багатьох історій та пригод — шлях, вибрукуваний жовтою цеглою.

На півночі розкинулось Смарагдове місто.

Оскільки вежа була вища за міський мур, то звідси можна було розрізнити будинки, що своїми дахами майже змикались над вузькими вуличками, головну міську площу, де колись били фонтани; видно було і шпилі палацу, оздоблені великими смарагдами.

Страшило і Дроворуб бачили, що фонтани вже не діяли, а на шпилях палацу ворушились якісь фігурки, тягнучись до смарагдів.

— Милуєтесь? — пролунав різкий голос.

Страшило і Дроворуб обернулись. Перед ними була Кагги-Карр.

— Що там таке діється? — запитав Страшило.

— Нічого особливого, — насмішкувато відповіла ворона. — За наказом нового правителя всі смарагди зі шпилів вежі будуть зняті і надійдуть до особистої скарбниці Урфіна Джюса. Наше Смарагдове місто перестане бути смарагдовим. Ось що там діється!

— Прокляття! — вигукнув Залізний Дроворуб. — Хотів би я зійтися віч-на-віч з цим Урфіном Джюсом та його оцупками і щоб у моїй руці була сокира! Для такого випадку я б уже забув, що маю м'яке серце!

— Для цього треба діяти, а не сидіти зі зв'язаними руками, — єхидно зауважила ворона.

— Я намагався розв'язати руки Дроворубу, та у мене не стало сили, — зніяковіло зізнався Страшило.

— Ех ти! Дивись-но, як треба!

Кагги-Карр запрацювала своїм міцним дзьобом, і через кілька хвилин мотузки спали з Дроворуба.

— Чудово! — Дроворуб солодко потягся. — Я був все одно що заіржавілий… Спустимося вниз? Я певен, що зможу виламати двері.

— Марні зусилля, — сказала ворона. — Там вартують дерев'яні солдати з кийками. Треба придумати щось інше.

— Це справа Страшила, — мовив Залізний Дроворуб.

— Ось бач, я ж тобі завжди казав, що мозок краще, ніж серце, — вигукнув потішений Страшило.

— Але й серце — теж путяща річ, — заперечив Дроворуб. — Без серця я був би людиною, яка нічого не варта, і не міг би любити свою дівчину, яку залишив у Блакитній країні.

— А мозок… — знову почав своєї Страшило.

— Мозок, серце, серце, мозок! — сердито урвала їх ворона. — Від вас тільки це й чуєш! Тут не сперечатись, а діяти треба!

Кагги-Карр була трохи буркотлива, але надійна. Тож, відчуваючи її правоту, друзі не образились, і Страшило став інтенсивно думати.

Думав він довго, години зо три. Голки і шпильки від напруження висунулись з його голови, і Дроворуб гадав, що це, напевно, зашкодить другові.

— Знайшов! — вигукнув нарешті Страшило й ляснув себе по лобі з такою силою, що в долоню ввіткнулось з десяток голок і шпильок.

Ворона, яка тим часом солодко дрімала, прокинулась і мовила:

— Кажи.

— Треба послати листа в Канзас, до Еллі. Вона тямуща дівчинка й обов'язково щось придумає.

— Гарна ідея, — насмішкувато кинула Кагги-Карр. — Цікаво лише, хто понесе туди листа?

— Хто? Ти, звичайно! — відповів Страшило.

— Я? — здивувалась Кагги-Карр. — Я маю летіти за гори і пустелі у незнайому країну, де птахи не вміють розмовляти? Ну й жарти у вас!

— Якщо ти не згодна, — сказав Страшило, — ми наполягати не будемо. Пошлемо до Канзасу іншу ворону, молодшу за тебе.

Кагги-Карр обурилась.

— Іншу? Молодшу? Якщо мені виповнилось всього сто два роки, ви вже готові називати мене старою? Тоді знайте — у нашому воронячому роду такий вік вважається зовсім юним. А що зробить інша ворона? По-перше, вона заблукає й не добереться до того Канзасу. По-друге, у Канзасі вона не знайде Еллі, бо ніколи не бачила її. По-третє… Одне слово, листа понесу я.

— Для листа потрібен м'якенький, але міцний деревний листок, який можна буде обернути навколо твоєї ноги. І, крім того, потрібна голка, — сказав Залізний Дроворуб.

— Голку я можу висмикнути із своєї голови, — сказав Страшило, — у мене там їх досить.

Ворона полетіла і незабаром повернулась з великим гладеньким листком.

Страшило подав листок і голку Дроворубові:

— Пиши.

Той здивувався:

— Але я думав, що писатимеш ти. Адже це твоя ідея послати листа!

— Я розраховував на тебе. Бо сам іще не навчився писати.

— І я не встиг за державними справами, — зізнався Дроворуб. — Як же нам тоді бути?

— А ми його намалюємо! — здогадався Страшило.

— Не розумію, як можна намалювати листа? — знизав плечима Залізний Дроворуб.

— Треба намалювати тебе і мене за гратами. Еллі розумна дівчинка і одразу зрозуміє, що з нами трапилась біда і ми просимо допомоги.

— Слушно! — зрадів Дроворуб. — Малюй!

Але у Страшила нічого не вийшло. Голка вислизала з його пухких неслухняних пальців, і він не міг провести звичайної лінії. За справу взявся Залізний Дроворуб. Він і сам не чекав, що в нього вийде так гарно: напевне, мав природжений хист до малювання.

Страшило висмикнув з поли свого каптана довгу нитку, листок обгорнули навколо ноги Кагги-Карр, міцно прив'язали, ворона попрощалась з друзями, прослизнула крізь грати і, змахнувши крильми, щезла у небі.

НОВИЙ ПРАВИТЕЛЬ СМАРАГДОВОЇ КРАЇНИ

ахопивши Смарагдове місто, Урфін Джюс довго розмірковував над своїм титулом і нарешті зупинився на такому: «Урфін Перший, могутній король Смарагдового міста і прилеглих держав, Владика, чоботи якого топчуть Всесвіт «.

Першими цей новий титул почули Топотун і Гуамоко. Простодушний ведмідь бурхливо захоплювався гучним королівським титулом, але пугач загадково примружив жовті очі й коротко мовив:

— Спочатку нехай цей титул навчаться вимовляти придворні.

Джюс прийняв пораду пугача. Він скликав до тронної зали Руфа Білана і ще кількох вищих придворних чинів і, тремтячи від гордості, двічі продекламував свій титул. Потім наказав Білану:

— Повторіть, пане головний державний розпоряднику!

Коротенький товстун Руф Білан побуряковів од страху під суворим поглядом повелителя й пробурмотів:

— Урфін Перший, могутній король Смарагдового міста і приречених держав, Володар, чоботи якого топчуть Всесвіт…

— Погано, дуже погано! — суворо сказав Урфін Джюс і звернувся до іншого чиновника: — Тепер ви, наглядачу лавок міських купців і лотків базарних перекупок.

Той, затинаючись, мовив:

— Вас належить називати Урфін Перший, переважний король Смарагдового міста і гультяйських держав, котрого чобітьми топчуть із Всесвіту…

Пролунав хрипкий, задушливий кашель. Це пугач Гуамоко намагався стримати нестерпний сміх.

Розчервонілий від гніву, Урфін вигнав усіх придворних.

Подумавши ще кілька годин, він скоротив свій титул, що віднині мав звучати ось як:

«Урфін Перший, могутній король Смарагдового міста і всієї Чарівної країни».

Знову було запрошено придворних, і цього разу іспити закінчились благополучно. Новий титул оголосили жителям і викривлення його прирівнювалось до державної зради.

З нагоди присвоєння Урфіну королівського титулу було призначено народне свято. Знаючи, що на це торжество ніхто з мешканців міста і його околиць добровільно не з'явиться, головний розпорядник Руф Білан і генерал Лан Пірот вжили належних заходів. Ще опівночі напередодні свята, коли всі спали, до будинків жителів рушили дуболоми. Вони будили людей і, напівсонних, тягли на палацову площу. Там вони могли досипати чи не спати зовсім — як хто хотів, — але піти звідти не могли нікуди.

Отож, коли Урфін у розкішній королівській мантії з'явився вранці на балконі палацу, він побачив на площі величезний людський натовп. Залунали навіть поодинокі вигуки «ура!». Це кричали приспішники Урфіна і його дерев'яні солдати.

Заграв оркестр. Але це був не той оркестр, мистецька гра якого славилась по всій країні. Незважаючи на погрози, музиканти відмовились грати, й інструменти передали придворним та дерев'яним солдатам. Дуболоми одержали ударні інструменти: барабани, тарелі, трикутники, литаври. А придворним дали духові: труби, флейти, кларнети.

І як же. грав цей створений за королівським наказом оркестр!

Труби хрипіли, кларнети вищали, флейти, завивали, наче розлючені коти, барабани й литаври гупали не в лад. До речі, дуболоми так старанно лупцювали по барабанах, що шкіра на них швидко порвалась, і барабани змовкли. А мідні тарелі одразу потріскались і почали страшенно деренчати. І тоді людей, що зібралися на площі, охопили нестримні веселощі. Вони корчились зо сміху, затискали собі роти долонями, але шалений регіт все одно проривався зовні. Дехто навіть падав на землю і, лежачи, гиготів до знемоги.

Придворний літописець занотував у книжку, що ці народні веселощі були виявом радості з нагоди сходження на престол всемогутнього короля Урфіна Першого.

Церемоніал закінчився запрошенням усіх бажаючих на бенкет у королівський палац.

… Гінгема з задоволенням поїдала мишей і п'явок, цю звичну їжу чарівників. Але Урфін, незважаючи на всі наполягання пугача Гуамоко, ніяк не міг відважитись проковтнути хоча б одну п'явку чи з'їсти мишку. І він вирішив обдурити своїх гостей.

Напередодні бенкету він викликав свого кухаря Балуоля і мав з ним наодинці довгу й таємну розмову. Вийшовши від правителя, товстун кривлявся, ледь стримуючи сміх. Він багато віддав би, щоб розповісти комусь про таємницю, котра пов'язала їх з Урфіном. Та ба! Це було йому заборонено під страхом смерті. Балуоль повиганяв з кухні поварів, зачинив двері й заходився готувати…

Бенкет уже закінчувався. Придворні осушили вже чимало бокалів за здоров'я імператора.

Урфін сидів за столом на чільному місці, на троні Гудвіна, що його зумисне перенесли сюди з тронної зали, аби ніхто не забував про велич завойовника. Смарагди було вийнято звідусіль, окрім трону, і коли на ньому всідався Урфін Джюс, сяйво дорогоцінного каменю робило вираз суворого сухого обличчя диктатора ще неприємнішим. На спинці тронного крісла сидів пугач Гуамоко, сонно стуливши жовті очі. А поруч стояв ведмідь Топотун, пильнуючи, щоб хтось із не досить поштивих гостей не дозволив собі якусь вільність.

Двері прочинились, увійшов товстий кухар, несучи на золотій таці дві страви.

— Улюблені наїдки вашої величності готові! — оголосив він і поставив страви перед королем.

Придворних аж затрясло, коли вони роздивились, що приніс кухар. На одній тарелі височіла купка копчених мишей з закрученими гвинтом хвостиками, а на другій — чорні слизькі п'явки.

— У нас, чарівників, свій смак, — сказав Урфін, — і він може видатися трохи дивним для вас, простих людей…

Ведмідь Топотун прогарчав:

— Хотів би я глянути на того, кому видасться дивним смак повелителя!

У могильній тиші, що запанувала за столом, Урфін Джюс з'їв кілька копчених мишей, а потім підніс до рота п'явку, і вона почала звиватися в його пальцях.

Придворні опустили очі, і лише головний розпорядник Руф Білан незмигно дивився в рот повелителя.

Та як здивувалися б очевидці цієї незвичної сцени, якби вони дізнались про таємницю страв, що була відома лише королю й кухареві. Чарівна їжа була майстерно підроблена. Мишей було приготовлено із ніжної кролятини. П'явок кухар Балуоль випік із солодкого шоколадного тіста, а звиватись їх примушували спритні пальці Урфіна.

Своїм фокусом Урфін розраховував убити двох зайців: переконати пугача, що він став справжнім чарівником, і здивувати й налякати своїх підлеглих.

Першої мети він досяг. Гуамоко, який при свічках недобачав, повірив і схвально захитав головою. Друге бажання Урфіна теж було повністю задоволене. Повернувшись додому, розпорядники і радники розповіли своїм про те, що бачили, й, звичайно, не обійшлося без перебільшень.

Країною поширилася чутка, що Чарівник Урфін на бенкеті ковтав живих ящірок і гадюк. Ця звістка сповнила серця людей жахом й огидою.

Через три доби після бенкету придворний літописець подав розширену доповідь, у якій незаперечно доводилось, що рід Урфіна йде від стародавніх королів, котрі колись правили Чарівною країною.

Із цього літописець зробив два важливих висновки. По-перше, Урфін зійшов на престол за законним правом як спадкоємець стародавніх володарів. По-друге, чарівниці Стелла та Вілліна без усякого на те права присвоїли собі землі Урфіна, і на тих нахабних загарбниць треба піти війною і все від них одібрати.

В нагороду за свою працю літописець одержав срібний підстаканник, який одібрали в одного купця і який ще не потрапив до скарбниці палацу.

Щоб стежити за людьми і виловлювати невдоволених, Урфін Джюс вирішив створити поліцію. Солдати для цього були надто незграбні.

Для зразка Джюс виготовив першого поліцейського, доручив справу своїм підмайстрам, і незабаром поліція заполонила довколишні міста й околиці.

Поліцейські були тонші і слабші від солдатів, але довгі ноги робили їх досить спритними, а здоровенні вуха дозволяли підслухати будь-яку розмову. Поспішаючи, підмайстри замість рук пристосовували їм розгалужені дерев'яні кореневища, вкорочуючи відростки, що слугували пальцями, якщо ті виявлялись задовгими. У декого з поліцейських нараховувалось по сім і по десять пальців на кожній руці, та Урфін вважав, що від цього руки будуть іще чіпкішими. Правитель озброїв поліцію рогатками, і завдяки великій практиці, вона користувалась цією зброєю надзвичайно спритно.

У начальника поліції були найдовші ноги, найбільші вуха, найбільше пальців на руках, ніж у будь-кого з його підлеглих, він мав право, як і головний державний розпорядник, у будь-який час заходити до Урфіна Джюса з необхідною інформацією.

У підвалі палацу день і ніч невтомно працювали колишні солдата, а нині єфрейтори, зелений і блакитний, що стали вправними столярами.

Вони витісували безголових дуболомів і складали їх штабелями в кутках майстерні. Окремими купками, немов дерев'яні кулі, лежали голови. Для кожного взводу виготовлявся капрал із червоного дерева.

Урфін Джюс увечері зачинявся у спеціальній кімнаті і там. вирізьблював на них замість очей зелені, червоні і фіолетові скляні ґудзики.

Голови він насаджував на тулуб і посипав живильним порошком. Викликане до життя поповнення дуболомної армії фарбували і після просушки виводили на подвір'я, де вони поступали у розпорядження до капралів та палісандрового генерала Лана Пірота, дірку в голові якого Урфін дбайливо залатав і відполірував.

Під командуванням капралів взвод за взводом виходив чітким маршем за ворота палацу.

Армія Урфіна Джюса чисельністю сягала ста двадцяти солдатів. Місто й околиці постійно патрулювали дозори. Окремі взводи було послано до Блакитної країни Жуванів та до Фіолетової країни Мигунів, щоб призначені там намісники змогли тримати народ у покорі.