Усмішка: оповідання

Шмаркач МакГіллахі[60] ^{Переклала Ірина Бондаренко}

У 1953 році я провів шість місяців у Дубліні, працюючи над сценарієм. Відтоді я там більше не бував.

Тепер, п'ятнадцятьма роками пізніше, я добирався туди спочатку пароплавом, потім — поїздом, і, нарешті, таксі. І ось я знову тут, перед «Роял Гайберніан»[61], і ми, вийшовши із таксі, прямуємо сходинками до парадного входу, коли це зненацька жебрачка із криком тицяє нам в обличчя свою замурзану дитину:

— Згляньтеся на нас, заради Бога! Співчуття — це все, що нам потрібно! Чи є у вас хоч дрібка співчуття?

Щось таке проглядалося на моєму обличчі, тому, обмацавши кишені у пошуках грошей, я витяг якийсь дріб'язок і вже ладен був його віддати, коли це мимоволі тихо чи то скрикнув, чи то вигукнув. Монети вислизнули з моїх рук.

Бо в цю мить дитина подивилася на мене, а я — на неї.

Її відразу ж прибрали з моїх очей. Жінка нахилилася, щоби позбирати гроші, перелякано поглядаючи на мене.

— Що трапилося? — Дружина потягла мене у хол, але я був настільки приголомшений, що, підійшовши до столика адміністратора, забув власне ім'я.

— Що з тобою? Що трапилось?

— Ти бачила дитину?

— Тієї жебрачки?

— Це та сама.

— Що та сама?

— Та сама дитина, — сказав я, і все в мені задерев'яніло, — котру нам тицяли в обличчя п'ятнадцять років тому!

— Не може бути!

— Може, — я підійшов до дверей вестибюля і визирнув назовні.

Але вулиця була безлюдною. Жінка і її зловісний згорток зникли, побігши на якусь іншу вулицю, до іншого готелю, до інших прибувальців чи вибувальців.

Я зачинив двері і підійшов до чергового готелю.

— Ну і..? — бовкнув я.

Відтак, згадавши врешті своє прізвище, таки зареєструвався.

Проте дитя не давало мені спокою. Тобто не давав спокою спогад про нього.

Спогад про давні роки і дні, сховані за дощами і туманами, про матір та її маленьку дитину, про замурзане крихітне личко тої дитини і крик тої матері, що радше нагадував скрегіт гальм, на котрі натиснули, аби не чути осуду.

Інколи, серед ночі, я вкотре наслухав її заплачки, коли у препаскудну ірландську погоду вона спускалася зі скелястого узбережжя туди, де море з його припливами та відпливами одвіку не відає про спокій, як після цього не відав про спокій і я.

І дитя тут також було.

Дружина вряди-годи ловила мене на тому, що за чаєм я витаю думками бозна-де чи після вечері замріявся над горнятком кави по-ірландськи, і питала:

— Знову це?

— Так.

— Але ж це безглуздя.

— Так, це безглуздя, я знаю.

— Ти завжди насміхався із метафізики, астрології й хіромантії.

— Це генетичне.

— Ти зіпсуєш собі всю відпустку, — дружина передала мені абрикосовий пиріг і налила ще чаю. — Оце вперше ми подорожуємо, не обтяжені ні сценаріями, ні романами. Але сьогодні вранці в Голуеї ти весь час озирався — так ніби вона все ще дріботіла за нами зі своєю точною копією.

— Справді так було?

— Ти ж знаєш, що так і було. Ти кажеш, що то генетика? Доволі логічне, як на мене, пояснення. Тобто ти припускаєш, що саме ця жінка жебрала тоді, п'ятнадцять років тому, поблизу нашого готелю. Що ж, хай буде так, але в неї вдома п'ятнадцять діточок, і кожне з них на дюйм менше за наступне, і всі вони на одне лице — наче мішки з картоплею. В багатьох сім'ях так буває. Орава дітей, котрі вдалися у тата, і гурма дітей — викапана мама, а між ними жодної подібності. Так, ця дитина справді схожа на ту, котру ми бачили надцять років тому. Але ж і ти схожий на свого брата, чи не так, хоча між вами і дванадцять років різниці?

— Продовжуй! — попрохав я. — Так я почуваюся значно краще.

Але це було неправдою.

Я виходив і нишпорив по вулицях Дубліна.

О, я сам собі в цьому не зізнавався, у жодному разі. Однак я шукав.

Від Трініті-коледжу догори по О'Коннелл-стріт і — навпаки, аж до парку Сант-Стівенс Ґрін, я вдавав, що в неуявному захопленні від місцевої архітектури, хоча насправді шукав лише її з її моторошним сповитком. Хто лише хапав мене за поли — банджоїсти, чечітники, псалмоспівці, тенори, котрі видавали замість співу якесь булькання, і баритони, котрі згадували втрачене кохання чи надгробну плиту на могилі своєї мами, проте ніде не було видно моєї «здобичі».

Врешті-решт я звернувся до швейцара «Роял Гайберніан».

— Майку, — почав я.

— Слухаю, сер, — відповів той.

— Та жінка, котра вешталася тут, на сходах...

— Та, що з немовлям?

— Ви її знаєте?

— Чи знаю я її! Господи Ісусе, та мені ще й тридцяти не стукнуло, коли вона почала отруювати моє життя, а тепер ось, гляньте, я вже геть посивів!

— Невже вона жебракувала всі ці роки?

— І нині, і прісно!

— Її звати...

— Здається, Моллі... Маꥳллахі. Саме так. Вона Маꥳллахі. Перепрошую, сер, але чому ви питаєте?

— Чи дивилися ви на її немовля, Майку?

Його аж пересмикнуло, так ніби в ніс вдарив сморід.

— Багато років тому я полишив подібні спроби. Ці жебрачки тримають своїх дітей в жахливому стані, сер, дивно, як ті ще не хворіють на бубонну чуму. Вони їх не підітруть, не вимиють, і навіть дрантя не поміняють. Охайність вадить жебракам. Що смердючіше, то краще — отаке їхнє гасло, еге ж?

— Саме так, Майку, і все ж таки невже ви жодного разу не приглянулися до того немовляти?

— Я кохаюся в естетиці, тому завжди відводжу погляд від такого. І тут я вам нічим не можу зарадити, сер. Пробачте.

— Уже пробачив, Майку. — Я дав йому два шилінги. — А чи не бачили ви їх на днях?

— А й справді... дайте-но мені пригадати... Вони не з'являлись тут з... — він почав рахувати на пальцях, а тоді з подивом сказав: — Та вже майже десять днів! Такого раніше ніколи не було! Десять днів!

— Десять, — повторив я, роблячи свій власний підрахунок. — Тобто з того дня, відколи я вперше з'явився в готелі.

— Ви хочете сказати, що...?

— Так, саме це.

І я спустився по сходах, сам не знаючи, чому я так сказав і що мав на увазі.

Було очевидно, що вона від мене ховається.

Я й на хвильку не повірив, що вона чи її дитина захворіли.

Наша зустріч перед готелем і викресані іскри, коли ми з немовлям зненацька зустрілися поглядами, сполохали її, наче лисицю, і змусили ховатися бозна-де — в якомусь іншому провулку, на іншій вулиці, в іншому місті.

Я відчув її небажання зустрітися зі мною. І нехай вона була лисицею, зате я з кожним днем ставав усе кращим гончаком.

Я взяв собі за звичку прогулюватись у різний час у найнесподіваніших місцях. Я міг зненацька вистрибнути з автобуса у Болсбріджі і вештатися там в тумані, або ж доїхати на таксі до Кілкока і нишпорити у пабах. Я навіть колінкував у церкві декана Свіфта[62] і чув відлуння його гуїгнгнмоподібного голосу[63], відразу ж нашорошуючись від найменшого дитячого пхикання.

Це було справжнє божевілля — оте безглузде переслідування. І попри те я продовжував чухати кляту сверблячу болячку. Та якось, пізно ввечері, коли потоки дощу зі швидкістю мільйон краплин на секунду стікали з мого капелюха, проклавши собі рівчаки на його крисах; коли я не брів, а плив, завдяки дивовижній і неуявній випадковості це й сталося...

Отож, вийшовши з кінотеатру, де крутили старий фільм 30-го року із Воллесом Вірі[64] і жуючи шоколадку «Кедбері», я завернув за ріг...

І тут ця жінка знову тицьнула мені під ніс свій сповиток і крикнула знайоме:

— Якщо в вас є хоч трохи милосердя...

Враз вона зупинилася. І різко розвернулася. І побігла геть.

Бо за мить усе збагнула. І дитина в неї на руках, немовля із збудженим крихітним личком та жвавими тямущими очима, також впізнало мене! Обидва видобули із себе щось на кшталт нажаханого крику.

Боже ж мій, як швидко могла бігати ця жінка!

Вона встигла пробігти цілий квартал, поки я спромігся крикнути:

— Тримайте крадійку!

Нічого кращого у цей час я придумати не міг. Бо дитина була загадкою, яку я будь-що хотів розгадати, а жінка втікала разом із цією загадкою. Тому я і повважав її за крадійку.

Отож, я кинувся за нею навздогін, кричучи:

— Стій! На поміч! Гей ви, там!

Перші півмилі ми пробігли з розривом у сто ярдів. Далі помчали мостами над Ліффі[65] і аж до Ґрафтон-стріт, а коли я заскочив у парк Сант-Стівенс Ґрін, то виявив... що там нікого не було!

Наче крізь землю провалилася.

«Хіба що, — подумав я, уважно роззираючись надовкола, — вона шмигнула у паб „Чотири Провінції“».

І саме туди я й зайшов.

Це була непогана здогадка.

І я тихо причинив за собою двері.

Там, за стійкою бару, знайома жебрачка замовила для себе пінту «Ґіннесу» і шкляночку джину, щоби мало що смоктати щасливе немовля.

Я трохи заспокоївся, відтак зайняв місце за стойкою і зробив замовлення:

— Джин «Бомбей», будь ласка!

Зачувши мій голос, дитина здригнулася і, порснувши джином, зайшлася кашлем.

Жінка повернула її і поплескала по спинці. Почервоніле личко немовляти повернулося до мене: заплющені очі, широко відкритий рот. Нарешті напад кашлю минувся, обличчя трохи посвітліло, і тоді я сказав:

— Послухай, малюче!

Тиша. У барі затамували подих.

— Ти забув поголитися, — закінчив я фразу.

Маля почало вовтузитися на руках у матері і якось дивно жалісливо пхинькати, проте я швидко це припинив:

— Не бійся. Я не з поліції.

Жінка розслабилася — неначе її м'язи усі нараз перетворилися на желе.

— Спусти мене на землю, — мовило немовля.

Вона послухалася.

— І налий мені джину.

Вона подала йому склянку із джином.

— Ходімо у зал, там нам ніхто не заважатиме.

Маля попрямувало в зал, однією рукою притримуючи пелюшки, а в іншій стискуючи склянку з джином, з якоюсь навіть гідністю. Як воно і припускало, тут не було ні душі. Немовля без моєї допомоги видерлося на крісло за столом і допило свій джин.

— Господи, мені би не завадило хильнути ще! — пропищало воно.

Поки мама пішла ще за однією порцією для нього, я всівся поруч, і ми тривалий час лише мовчки вдивлялися один в одного.

— То що ти про все це думаєш? — озвався він нарешті.

— Не знаю. Потрібен час, щоб осмислити все це, — мовив я. — А тоді або вибухнути сміхом, або зайтися плачем.

— Краще вже сміх. Не люблю сліз.

Він довірливо простягнув мені руку. Я потиснув її.

— Мене звати Маꥳллахі. Більше знаний як Шмаркач Маꥳллахі. Або ж просто — Шмаркач.

— Шмаркач, — повторив я і й собі відрекомендувався: — Сміт.

Він міцно схопив мою руку своїми крихітними пальчиками.

— Сміт? Та це не прізвище, а щось на кшталт — почув і забув. А от моє, Шмаркач, сягає глибини у десять тисяч льє! Як, запитаєш ти, ведеться мені тут? А як ведеться тобі — такому стрункому, поставному, пановитому. Ну та хай там, ось твоє пійло — таке саме, як моє. Пий і слухай.

Жінка повернулася з двома повними склянками. Я випив, поглянув на неї і запитав:

— Ви — його мама?

— Вона мені сестра, — промовив малюк. — Наша мама давно вже подалася до праотців і найближчих тисячу років зароблятиме там по півпенні на день, а надалі взагалі ні пенса милостині і мільйони студених весен!

— То це твоя сестра? — напевно, у моєму голосі бринів сумнів, бо жінка швидко від нас відвернулася і взялася пити своє пиво.

— Ти б сам ніколи не здогадався, чи не так? Вона з вигляду в десять разів старша від мене. Але кого не зістарять Зими, того зістарять Злидні. Зими та Злидні — от і весь секрет. Навіть порцеляна тріскає від такої погоди. А моя сестра була настільки прекрасна — як найтоншої роботи порцеляна, яку літо випалювало у своїй печі. — Він лагідно штовхнув її ліктем. — І ось тепер вона мені за маму — всі тридцять років.

— І ви всі ці тридцять років були...?

— Біля парадного під'їзду «Роял Гайберніан»! І навіть довше! І наша мама, і тато, і його тато, і всі родичі! Того дня, коли я щойно народився і мене лише сповили, я вже опинився на вулиці, а мама циганить «Христа ради», а світ надовкола глухий, німий і сліпий, і кам'яний, і замогильний. Тридцять літ із сестрою, десять літ з мамою — ось скільки часу Шмаркач Маꥳллахі бере участь у цьому реаліті-шоу!

— Сорок? — вигукнув я, і щоби якось дійти до тями, допив свій джин. — Тобі справді сорок? І всі ці роки... але як?

— Як це я ухитрився відхопити таку роботу? — перепитав малюк. — Таку роботу не вибирають, для такої роботи, як то мовиться, треба народитися. Дев'ять годин у нічний час, жодних тобі неділь, жодних табельних годин, жодних зарплат — лише пилинки і ворсинки з кишень багатих гультяїв.

— Але я все-таки не розумію, — сказав я, натякаючи жестами на його зріст, будову і колір обличчя.

— Я й сам ніколи цього не розумів, — сказав Шмаркач Маꥳллахі. — Можливо, я на біду народився ліліпутом? Чи в моєму рості винуватий збій у якихось залозах? А, можливо, хтось розпорядився від гріха подалі, щоби я залишався кордуплем?

— Навряд чи...

— Гадаєте, ні? А ось послухайте. Тисячі разів, і тисячу тисяч разів я чув, як мій батько, повертаючись із старцювання, тицяв пальцем у мою ліжечко і, вказуючи на мене, промовляв: «Шмаркачу: що би там не було, але ти не рости, і хай не росте жоден твій м'яз, жодна волосина! Світ навколо тебе — це справді прегарна штука. Чуєш мене, шмаркачу? Довкола тебе Дублін, а там уся Ірландія, а далі — і цілісінька Англія. Але це — не для тебе, тобі не варто рости; отож, слухай-но, шмаркачу, ми зупинимо твій ріст правдою, істиною, пророцтвами та ворожбою, ти в нас джин попиватимеш та іспанські сигарети куритимеш, аж поки не станеш справжнісінькою ірландською шинкою — рожевою, солодкавою і маленькою, маленькою — ти чуєш мене, шмаркачу? Я тебе не хотів. Але якщо вже з'явився на світ, то лежи тихіше від миші, не ходи, а плазуй, не говори, а скавули, не працюй, а байдикуй, а коли світ виявиться надто великим для тебе, шмаркачу, то скажи йому все, що ти про нього думаєш: нацюняй у пелюшки. Ось, шмаркачу, тобі на вечерю самогонка — дудли її! Чотири вершники Апокаліпсису[66] чекають на нас біля річки Ліффі. Хочеш їх повидіти? Чіпляйся за мене! Вперед!»

І ми відправлялися у вечірнє турне: тато нашкварював на банджо, а я сидів коло його ніг із мисочкою на простибіг, або ж він відбивав чечітку, тримаючи однією рукою мене під пахвою, а другою — банджо, і витискаючи із нас обидвох немилосердні звуки.

Пізно вночі повертаємося додому і лежимо всі четверо в одному ліжку, наче купа підгнилої картоплі, залишена із призабутих голодних часів.

А інколи серед ночі, не знаючи, до чого вчепитись, мій тато вискочить з ліжка і вибіжить надвір у холодриґу та й давай погрожувати небесам кулаками, пам'ятаю це все, я пам'ятаю. Я на власні очі бачив, на власні вуха чув, як він погрожує самому Господові. Мовляв, ти тільки попадись мені в руки, то тільки пір'я полетить, і бороду повисмикую, і згасне світло, і величний театр Буття закриється навіки! Ти чуєш, Боже, німа тварюко, з одвічними дощовими хмарами, повернутими до мене своїми чорними сраками, чи тобі наплювати?

І наче зачувши його, плакало небо, і так само плакала моя мама всю ніч, усю ніч.

І був ранок, і я знову — на вулицю, але вже з нею, і цього разу я в неї на руках, і так від неї до нього, від нього до неї, день за днем, і були мамині жалі за тими мільйонами життів, котрих забрав голод п'ятдесят першого, і було татове прощання з чотирма мільйонами тих, котрі відпливли у Бостон[67]...

Однієї ночі тато також зник. Можливо, він, як і всі інші, відплив на якомусь божевільному кораблі, щоб забути нас. Я прощаю його. Бідолаха геть збожеволів від голоду і схибнувся на тому, щоби дати нам те, чого не міг...

Отож, коли моя мати просто розтанула у власних сльозах, розчинилася, якщо можна так висловитись, наче цукровий святий, зникла ще до того, як звіявся вранішній туман, і сира земля прийняла її, і моя сестра, дванадцятилітня дитина, за одну ніч стала дорослою, ну а я, я, як же я? Я виріс мізинчиком. Як бачите, для кожного з нас віддавна були розписані ролі. Я ж бо змалку готувався до власного виходу, бо клянуся, знав, що моя роль — роль трагіка!

Всі порядні дублінські торботряси кричали про це. Ще коли мені було заледве дев'ять днів від народження, кожен з них захопливо твердив: «Ото буде канюка із канюк!»

І потім, коли мені стукало двадцять чи тридцять днів, і мама стояла зі мною під дощем біля «Еббі-сіетр»[68], то актори й режисери, котрі проходили мимо, почувши мої гельські заплачки, казали, що мені неодмінно слід учитися на актора. Отож, сцена тільки й чекала, коли я виросту, але я так і не виріс. А Шекспір не писав ролей для шмаркачів. Хіба що Пак[69] — оце, либонь, і все. Так минуло сорок днів, п'ятдесят днів від мого народження, і моє лицедійство настільки розпекло всіх до чорного жару, що старцюги наввипередки канючили, щоби їм визичили мою плоть, душу і голос — там на годинку, сям на годинку. Якось одна стара леді, коли хворіла і була прикута до ліжка, навіть поборгувала мене на цілих півдня. І всі, хто орендував мене, не могли мною нахвалитися. «Боже ж ти мій, — лопотали вони, — та він своїм криком висмокче грошву навіть зі скарбони у самого Папи!»

А котрогось недільного ранку біля Собору, запримітивши дорогі ризи і розкішний плащ одного американського кардинала, я влаштував такий концерт, що вразив його у самісіньке серце. І сказав він тоді таке: «Цей крик — наче перший крик новонародженого Ісуса, та вчувається в ньому і верескотня Люцифера, котрого вигнали з небес і вкинули просто в киплячу пекельну смолу»!

Саме так і сказав про мене шановний кардинал. Христос і Диявол в одній подобі; гріх і праведність, що злітають із одних вуст водночас, а ви могли би втнути таке?

— Ніколи, — чесно зізнався я.

— Чи візьмімо інший трафунок, пізніше, через купу літ, із тим навіженим американським кінщиком, котрий за білими китами ганявся. Коли він вперше мене побачив, то лише мимохідь позирнув... і підморгнув! А потім витяг банкноту у фунт стерлінгів і не віддав сестрі — о ні! — а взяв мою запаршивілу руку, тицьнув гроші у мою долоню, стиснув, знову підморгнув і пішов собі геть.

Пізніше я бачив його фотографію в газеті, коли він вбиває страхітним гарпуном Білого Кита, наче ненормальний якийсь. І скільки разів потім ми би на нього не натикалися, я завжди відчував, що він бачить мене наскрізь, але все одно я ніколи не підморгував йому навзаєм. У мене була німа роль. І він завжди притримував для мене свій фунт, і пишався тим, що я не здаюся і вдаю, що не знаю, що він все знає.

З усіх тих тисяч, котрі пройшли повз нас біля готелю, він був єдиним, хто дивився мені прямо в очі, ну і ще ти. Усі інші були надто сором'язливими, щоби ще й дивитися на тих, кому подають.

Так от до чого я веду: і той режисер, і актори з «Еббі-сіетр», і кардинали, і геть усі жебраки, котрі в один голос твердили, що я справжнісінький талант і навіть геній — усе це разом і запаморочило мені голову.

Додайте до цього ще й дзвін, що постійно відлунював у моїх вухах з часів великого голоду, і що не день — то чийсь похорон, то марші безробітних на вулицях, ну, тепер дотямили? Битий дощами і народними бурями, та ще й надивившись усякої всячини, я просто змушений був впасти, скотитися вниз, чи не так?

Якщо тримати дитину впроголодь, то годі сподіватися, що з неї будуть люди. Чи нині дива все-таки трапляються?

Отож, набачившись усілякого паскудства, хіба міг я вирости вільним у цьому світі обману та гріха, де панують природна і неприродна людина? Ні і ще раз ні! Мені потрібна була якась затишна місцина в цьому жорстокому світі, а що я був цього позбавлений, і назад, у материнське лоно, шляху не було, то я просто згорнувся калачиком, щоб захиститися від дощу і негоди. Я хизувався своїм стражданням.

І знаєш — я виграв.

«Так, шмаркачу, — подумав я. — Ти справді виграв».

— Ось і вся моя історія, — промовив малюк, сидячи на стільці у безлюдному барі.

І вперше від початку своєї розповіді глянув на мене.

І жінка, що доводилася йому сестрою, а насправді виглядала як його посивіла мама, також, зрештою, зважилася здійняти очі на мене.

— Зажди, — сказав я, — а чи дублінці знають про це?

— Деякі знають. І навіть заздрять мені. А інші ненавидять — бо ті лиха і випробування, що насилає на них Господь, мене майже завжди оминають.

— А поліція?

— А хто їм скаже?

Запала тривала тиша.

За вікнами періщив дощ.

Пронизливо, наче душі у пеклі, скрипіли дверні петлі, коли хтось заходив чи виходив.

Тиша.

— Не я, — спромігся я.

— Слава тобі, Господи...

І сльози скотилися по щоках сестри.

І сльози скотилися по замурзаному личку маляти.

Вони не приховували сліз і не намагалися їх втерти, і врешті ті й самі висохли, і ми допили свій джин і ще хвильку посиділи, а потім я сказав:

— Найкращий готель у місті — це «Роял Гайберніан», чи не так? Я маю на увазі — для прошаків?

— Так, — підтвердили вони.

— І саме через страх зустрітися зі мною ви так довго уникали найприбутковішого місця?

— Так.

— Вечір щойно почався, — додав я, — опівночі буде навала багатіїв із Шеннона[70] — саме прибуде літак.

І я підвівся.

— Якщо дозволите, я проведу вас.

— Календар зі святими переповнений, — сказала жінка, — але ми спробуємо якось втиснути туди і вас.

Потім я провів цю жінку Маꥳллахі з її крихіткою крізь пелену дощу назад, до «Роял Гайберніан», і всю дорогу ми говорили про юрму, що десь опівночі прибуде з аеропорту, заклопотана тим, щоби встигнути хильнути віскі, а заодно і зареєструватися в готелі — прекрасний час для старцювання, з його холодним дощем і всіма іншими плюсами, і цей час ніяк не можна пропустити.

Частину шляху я ніс малого на руках, бо жінка виглядала вкрай змученою, але коли ми побачили готель, я віддав їй немовля, сказавши:

— Це вперше вас...

— Викрив турист? Так, — промовив малюк. — У вас око, наче у видри, сер.

— Я письменник.

— А бодай мене! — вигукнув він. — Мені слід було здогадатися! Але ж ви не...

— Я не напишу жодного слова про вас: принаймні у найближчі п'ятнадцять років.

— Нічичирк?

— Нічичирк.

Ми були за якусь сотню метрів від готелю.

— Отут я вже мушу заткнутися, — промовив Шмаркач, лежачи на руках у своєї немолодої сестри і стискаючи крихітні кулачки, підпилий, але свіженький, немов огірочок, із м'ятною цукеркою у роті, щоби перебити запас джину, окастий і розкудланий, загорнутий у брудне лахміття. — В нас із Моллі правило — жодних розмов під час роботи. Тримайте мою руку!

Я схопив крихітний кулачок, маленькі пальчики. Наче торкнувся щупалець актинії.

— Благослови вас Господь! — сказав він.

— І нехай Господь вас береже, — відповів я.

— Ще якийсь рік, і ми призбираємо достатньо грошей, щоби купити квитки на корабель до Нью-Йорка.

— Цілком, — підтвердила сестра.

— І вже не потрібно буде жебракувати, і не потрібно буде бути чорномазим немовлям і верещати під дощем ночами, і ми знайдемо якусь пристойну роботу просто неба, чи не так? І ви поставите за нас свічку?

— Вважайте, що я вже її запалив, — пообіцяв я і потиснув йому руку.

— То йдіть уже.

— Йду! — сказав я.

І швидко пройшов до входу у готель, куди вже з'їжджалися таксі з пасажирами з нічного авіарейсу.

За спиною я почув тупотіння жінки й, озирнувшись, побачив, як вона високо здіймає руки і простягає під дощ Святу дитину.

— Будьте милосердними... — скрикнула вона. — Зжальтеся...

І було чути, як дзеленчать монети у мисочці, і як жалібно скавулить дитина, і як прибувають все нові і нові автівки, і як жінка плаксиво кричить «милосердя», «дякую!», «співчуття...», і «Благослови вас Господь!», і «Хвала Господові!» — і я витер сльози з власних очей, і сам я чувся вісімнадцяти дюймів на зріст, і коли ледве видряпався сходами готелю, то впав у ліжко, і всю ніч холодний дощ голосно вистукував у шиби, а вже на світанку, прокинувшись і визирнувши з вікна, я побачив, що вулиця перед готелем порожня і лише хвища продовжує навісніти.