Вічне життя Смерті

Частина 1

Завмерши на мить, щоб зібратися з думками, Костянтин ХІ відштовхнув від себе стос карт із планами оборони міста й, щільніше загорнувшись у пурпурові шати, став спокійно чекати розвитку подій.

Його відчуття часу завжди було дивовижно точним, не зрадило воно й зараз: цієї миті почали відчуватися потужні вібрації, немов від центру Землі розходилися хвилі поштовхів, як за руйнівного землетрусу. Срібний свічник під стелею заскрипів, і на нього зверху посипалися порох і пил, що накопичувалися на даху Великого палацу, може, й тисячу років. Невагомі частинки потрапили в полум’я свічок, перетворившись на мерехтливий сніп іскор.

Вібрації створювалися внаслідок щотригодинного (саме стільки часу потрібно було османам, щоб перезарядити й охолодити гігантську базиліку[1]) обстрілу міських стін кам’яними ядрами вагою у 1200 фунтів. Гігантське ядро влучило в найпотужніші міські мури у світі, зведені ще Феодосієм ІІ у V столітті й відтоді неодноразово перебудовані та укріплені, — головну надію візантійців на порятунок перед натиском сильного ворога.

Але кожне влучання величезного кам’яного снаряда розверзало не менший за розмірами пролом у мурах, немов невидимий гігант відкушував наступний шматок під час трапези. Імператор навіть міг уявити собі картину: гравій та уламки каміння, підкинуті вибухом у повітря, ще не впали додолу, а незліченна кількість солдатів і жителів міста в обрамленні пилових хмар, немов відважні мурахи, вже поспішають на стіни до новоутвореного пролому. Усе, що потрапляло під руку, використовувалося: стіни латалися цеглою й цілими блоками з розібраних міських будівель, перекладалися лляними мішками з піском і навіть коштовними арабськими килимами… Він навіть уявляв, як пил, просочений призахідним сонцем, повільно пролітав крізь місто, м’яко оповиваючи золотим саваном Константинополь.

Усі п’ять тижнів облоги міста такі вібрації траплялися сім разів на добу з ідеально рівними проміжками, немов відрахованими гігантським небесним годинником. Наставав час іншого світу — час язичників. Порівняно з надпотужним голосом нової доби подзвін мідного годинника у формі двоголового орла, що стояв у кутку кімнати й відраховував час християнського світу, здавався тихим і ледь чутним.

Вібрації на деякий час вщухли, й Костянтин спробував знову повернути думки до реальності. Зібравшись із духом, він наказав охороні впустити відвідувачів, які чекали аудієнції біля дверей. Георгій Сфрандзі[2], один із найбільш наближених конфідентів Імператора, спокійно увійшов до помешкання разом зі стрункою жінкою, яка йшла на кілька кроків позаду.

— Ваша Імператорська величносте, це Єлена, — повідомив радник і зробив крок убік, даючи можливість жінці, що стояла за ним, вийти наперед.

Імператор зрозумів, хто перед ним стоїть, із першого погляду. Вбрання жінок зі знаті й простолюдинів Візантії кардинально різнилися: представниці привілейованої верстви віддавали перевагу одягу, прикрашеному витонченими елементами декору, натомість прості містянки зазвичай носили просторі білі шати з довгими рукавами.

Але вбрання Єлени, здавалося, поєднувало в собі обидва стилі — непомірну розкіш одягу знаті й консерватизм простолюдинок. Хоча вона була вдягнута в просту білу сукню, а не розшиту золотом туніку, поверх неї був накинутий розкішний плащ жовтого кольору; використати пурпуровий і червоний — кольори знаті — вона все-таки не зважилася. Її обличчя, сповнене своєрідної чарівності й чуттєвості, нагадувало квіти, що швидше зів’януть від обожнювання, ніж згинуть тихо на самоті.

Повія, але з дорогих. Грошей, вочевидь, не бракує, щоб добре стежити за собою.

Хоча вона вся тремтіла й тримала очі долу, Костянтин помітив, як вони сяють, наче від лихоманки, виказуючи неабияке хвилювання й піднесення — ознаки рідкісного захоплення, не притаманного представницям її професії.

— Ти стверджуєш, що знаєшся на магії? — запитав Імператор Єлену, щоб якнайшвидше покінчити з цим.

Зазвичай Сфрандзі підходив до справ виважено й відповідально. Із понад 8 тисяч солдатів, які зараз захищають місто, лише дещиця представляла регулярне військо, і ще 2 тисячі були генуезькими найманцями. Решту набрав по крихтах із 100-тисячного населення міста ледь не особисто Сфрандзі. Зважаючи на авторитет радника, Імператору довелося погодитися на цю аудієнцію, хоча сам він вважав нову ідею цілковитою дурницею.

— Так, Імператоре, я можу вбити Султана, — відповіла Єлена, опускаючись навколішки. Тремтіння голосу не псувало його краси, нагадуючи вібрацію шовкових тенет на вітрі.

П’ять днів тому Єлена вперше прийшла до Палацу й біля вхідних воріт попросила аудієнції Імператора. Охорона заходилася виштовхувати непрошену гостю, але та раптом вийняла невеличкий пакунок і розгорнула його перед очима вартових. Солдати ніколи не бачили нічого подібного, хоча розуміли, що річ украй коштовна й рідкісна. Але навіть демонстрація цієї диковини не стала для Єлени пропуском до покоїв Імператора: натомість її заарештували, допитали й піддали тортурам для з’ясування походження речі й місця, звідки вона була викрадена жінкою. Отримавши зізнання й перевіривши правдивість показань, її доправили до Сфрандзі.

Й ось тепер Сфрандзі розв’язав лляну тканину пакунка й обережно поклав його вміст на секретер перед Імператором. Вираз обличчя Костянтина невільно повторив той, що з’явився п’ять днів тому в солдатів, коли річ уперше дістали з пакунка. Але, на відміну від охорони Палацу, Костянтин точно знав, що зараз бачить.

Це був потир із чистого золота, увінчаний безліччю коштовних каменів, який блищав так яскраво, що перехоплювало дух. Два священних сосуди, повністю ідентичних, окрім форми й розташування коштовних каменів, були виготовлені за часів правління імператора Юстиніана Великого 916 років тому. Відтоді одна з євхаристійних чаш передавалася від одного Басилевса іншому, а друга під час зведення Святої Софії на місці базиліки Феодосія у 537 році н. е. була замурована разом із іншими церковними реліквіями в невеликій камері глибоко у фундаменті майбутнього Собору.

Вочевидь, цей, щойно явлений перед очі, потир був парою до добре знайомого Імператору, потьмянілого від плину часу сосуда, бо блищав, неначе живий вогонь, який тільки вчора дістали з горнила печі.

Попервах ніхто не вірив у зізнання Єлени, вважаючи, що річ вкрадена в одного з її заможних клієнтів. І хоча багато хто знав про існування камери-сховища під будівлею Собору, мало кому було достеменно відомо про її точне місце розташування. Там, унизу, між величезними блоками фундаменту, розташовувалася кімнатка без дверей і отворів, до якої не веде жоден хід і куди дістатися без проведення повномасштабних інженерних робіт неможливо в принципі.

Чотири дні тому Імператор, зваживши на ризики захоплення міста, наказав зібрати всі цінні документи й священні предмети для можливої швидкої евакуації в разі потреби. Серцем він чудово розумів, що ситуація безнадійна — турки перекрили всі шляхи відступу, як сушею, так і морем, — тож якщо місто паде, сподіватися нема на що.

Тридцять робітників витратили три дні, щоб дістатися до секретної камери, як виявилося, обкладеної з усіх боків витесаними блоками, не меншими за ті, з яких зведено піраміду Хеопса. Самі реліквії зберігалися в товстостінному кам’яному саркофазі, запечатаному хрест-навхрест дванадцятьма металевими обручами.

Лише витративши на розпилювання обручів іще пів доби, п’ятеро робітників під невсипним спостереженням охорони нарешті змогли зсунути кришку саркофага. І першим, що впало в око робітникам, стало не щось із численних священних реліквій та скарбів, захованих від людського ока майже тисячу років тому, а гроно ще свіжого винограду!

Єлена повідомила, що виноград поклала саме вона п’ять днів тому, й описуючи, сказала, що з’їла половину, лишивши на китиці сім ягід.

Детально звіривши наявні реліквії з переліком, вигравіруваним на мідній пластині під кришкою саркофага, робітники виявили відсутність однієї речі — коштовного потира. Якби він не знайшовся в Єлени й якби не її свідчення, всіх, хто брав участь у проведенні розкопок, стратили б; навіть якби всі в один голос твердили, що знайшли камеру й саркофаг цілими та неушкодженими.

— Як тобі вдалося заволодіти цим? — запитав Імператор, вказуючи на потир.

Єлена ще сильніше затремтіла всім тілом. Якщо вона й чаклунка, то, вочевидь, власна магія не дає їй змоги почуватися в безпеці.

Вона дивилася на Імператора сповненими жахом очима:

— Те місце для мене… Воно для мене… — вона силкувалася підібрати правильне слово. — Неначе відкрите.

— То ти можеш зараз прямо тут продемонструвати мені свої вміння? Дістань-но щось із опечатаної посудини, не відкриваючи її.

Єлена з невимовним жахом похитала головою, не здатна вимовити ані слова. Натомість благально поглянула на конфідента Імператора.

Сфрандзі відповів за неї:

— Вона говорила, що її магія працює, лише коли вона перебуває в певному місці. Їй не можна розповідати про те, що це за місце й як туди дістатися, а якщо хтось спробує прослідкувати за нею, то чари розвіються назавжди.

Єлена знову звернула погляд до Імператора й закивала.

Імператор пирхнув:

— Десь у Європі будь-кого схожого на тебе вже давно спалили б.

Єлена впала на підлогу, притиснула коліна до грудей і охопила руками своє тендітне тіло, через що стала ще більше схожою на дитину.

— То ти все-таки здатна вбити людину? — не відступав Імператор.

Відповіддю було ще більше тремтіння. Лише коли Сфрандзі повторив запитання, Єлена слабко кивнула.

— Що ж, добре, — Костянтин кивнув Сфрандзі. — Випробуй її.

Сфрандзі вів Єлену вниз довжелезними маршами сходів, які через рівні проміжки вихоплювалися з темряви світлом факелів, вставлених у вмуровані скоби на стінах із обох боків. Під кожним факелом стояло по одному чи кілька солдатів, чиї обладунки розсіювали яскраві полиски полум’я на темряву довколишніх стін.

Нарешті двоє дісталися темного глибокого підвалу, де через холод Єлені довелося сильніше загорнутися у свій плащ.

Тут улітку зберігали запаси льоду для потреб усього палацу, проте зараз підвал був порожнім. Лише в дальньому кутку під світлом одинокого факела можна було розрізнити постать сидячої людини. Судячи з вбрання, це був полонений офіцер-анатолієць — представник головної ударної сили армії Османської імперії. Він зиркав на людей очима, сповненими вовчої люті.

Сфрандзі разом із Єленою підійшли до замкнених залізних ґрат, які утримували бранця в закутку.

Конфідент вказав на полоненого:

— Бачиш його?

Єлена кивнула.

Сфрандзі протягнув їй торбу з овечої шкіри:

— Можеш зараз іти. Принеси мені його голову до світанку.

Єлена дістала з торби турецький ятаган, який блиснув срібним півмісяцем у темряві. Протягнувши його назад Сфрандзі, мовила:

— Високоповажний, мені це не потрібно.

Розвернувшись і затуливши обличчя полою плаща, вона почала спокійно підійматися сходами вгору. Потрапляючи на освічені вмурованими факелами місця, її фігура танула й опливала, перетворюючись із жіночого силуету на кішку й навпаки, аж поки остаточно не розтанула в темряві.

Сфрандзі не відводив погляду він постаті Єлени, й лише коли вона повністю зникла, повернувся до офіцера охорони, що стояв поруч:

— Максимально посиль тут охорону. — Потім, вказуючи на бранця, додав: — Щоб він постійно був під невсипним наглядом.

Коли офіцер пішов, Сфрандзі змахнув руками, й із непроглядної темряви виступила постать людини, вдягнута в чернече вбрання з клобуком, що перетворювала її на згусток самої темряви.

— Не підходь заблизько, — прошепотів фігурі Сфрандзі. — Не біда, якщо загубиш, але не можна потрапити їй на очі.

Ченець кивнув і, затамувавши подих, так само безгучно рушив сходами вгору.

Після початку облоги Костянтин ХІ спав погано. Не стала винятком і ця ніч. Кожне влучання гігантської базиліки й інших важких гармат у міські мури виривало його з обіймів сну, і щойно йому знову вдавалося заснути — усе повторювалося. Небо ледь почало сіріти, коли він прокинувся остаточно й рушив до кабінету. Сфрандзі вже чекав там.

Історія з чаклункою геть вилетіла в нього з голови: на відміну від свого батька, Мануїла ІІ, та брата, Іоанна VII, він ніколи не був містиком. Віддаючи перевагу реалістичному сприйняттю довколишнього світу, Костянтин вважав, що більшість людей, які уповають на дива й провидіння, згинуть.

Сфрандзі змахнув рукою в напрямку дверей, і Єлена безгучно ввійшла до кімнати. Її вигляд не надто змінився з часу першу візиту: те саме тремтіння по всьому тілу, в руці намертво затиснута торба з овечої шкіри. Імператор кинув погляд на торбу й зрозумів, що лише гає дорогоцінний час: пласка, без жодного сліду крові. Аж ніяк не з людською головою всередині.

Але обличчя Сфрандзі не мало печаті розчарування. Навпаки, погляд був розгублений і безперестанку блукав довкола, наче він страждав на сомнамбулізм.

— Вона не зробила того, що мала, — мовив Імператор.

Сфрандзі забрав у Єлени торбу, обережно поклав на секретер і розв’язав. Вираз лунатика не зник:

— Ваша Величносте, майже зробила.

Імператор зазирнув у торбу і побачив на її дні щось сіруватого кольору, вочевидь, м’яке. На вигляд воно нагадувало курдюк старої вівці. Сфрандзі підніс ближче підсвічник, й Імператор миттю впізнав, що це таке.

— Мозок того анатолійця.

— То вона розкраяла йому череп? — Костянтин кинув погляд за спину конфіденту, де стояла Єлена. Відчувши його, вона затремтіла ще сильніше, неначе перелякана миша.

— Ні, ваша Величносте. Тіло анатолійця по смерті лишилося неушкодженим. За ним наглядали 20 охоронців, щонайменше п’ятеро водночас не зводили з нього очей, спостерігаючи з різних боків. Це найкращі мої люди, повз них і комар не пролетів би непоміченим… — Сфрандзі запнувся, немов знову викликав із пам’яті вражаючі спогади. — Менш ніж за дві години потому, як вона пішла з підвалу, в анатолійця раптово почалися сильні конвульсії, закотилися очі, й він помер. Серед наглядачів були досвідчений лікар із греків та ветеран багатьох кампаній — за їхніми твердженнями, вони ніколи нічого подібного не бачили, ніхто таким чином не помирав. Ще за годину вона повернулася із цим у торбі. Тоді грек розкрив череп померлого: порожньо, ані сліду мозку.

Костянтин іще раз уважно роздивився мозок у торбі: повністю цілий, жодних пошкоджень чи слідів порізів. Мозок — чи не найтендітніша частина людського тіла, й працювати з ним треба надзвичайно обережно. Імператор поглянув на тонкі пальці Єлени, що міцно вхопилися за поли плаща. Важко уявити собі, як ці тендітні пальці обережно дістають мозок із черепа, немов відшукуючи гриб посеред трави чи обриваючи ніжний цвіт із гілки…

Імператор відірвав погляд від мозку й подивився у вікно, за міські мури, ніби чекаючи появи в небі чогось величезного. Вібрації знову прокотилися палацом — уперше він пропустив початок нової хвилі обстрілу.

Якщо дива таки існують, то зараз саме час їм вийти на авансцену.

Положення обложеного Константинополя було жахливим, але надія ще жила. За п’ять тижнів кровопролитних боїв ворог також втратив чимало людей: у деяких місцях завали з тіл убитих турків сягали висоти міських стін. Супротивники видихнулися однаково, сил бракувало кожному. Кілька днів тому героїчний генуезький флот прорвав щільну блокаду Босфору й увійшов до Золотого Рогу з дорогоцінними підкріпленням і запасами. Багато хто розцінив це як передвістя прибуття потужної хвилі допомоги із Західної Європи.

У таборі османів дедалі гучніше чулися заклики генералів, які втомилися від безкінечної кампанії й пропонували пристати на умови Візантійського двору та укласти мир. Війська не залишали позицій, лише корячись волі однієї людини.

Цей чоловік вільно розмовляв латинню, чудово знався на мистецтві й науках, був досвідченим полководцем; він без вагань убив свого єдинокровного брата в хамамі, щоб убезпечити шлях до трону; перед строєм обезголовив прекрасну рабиню, щоб довести непідвладність хіті… Султан Мегмед ІІ був центральною віссю величезної й жахливої османської військової машини: зламається він — і розсиплеться вся машина.

Можливо, диво таки явило себе світові.

— Чому ти визвалася це зробити? — запитав Імператор, не відводячи очей від обрію за вікном.

— Я хочу стати Святою, — швидко відповіла Єлена, вочевидь, очікуючи такого запитання.

Костянтин згідно кивнув: ця причина видавалася правдивою, бо з такими навичками отримати гроші й багатство всього світу не становило б для неї жодної проблеми. Але бути святою — найнеможливіша річ для повії, й подібна честь надзвичайно спокуслива.

— Ти ведеш свій рід від хрестоносців?

— Так, Імператоре, мої предки брали участь у поході. — І поспіхом додала: — Але не в Четвертому[3].

Імператор поклав руки на голову Єлени, й вона тихо опустилася навколішки.

— Іди, дитино, вбий Мегмеда ІІ, стань рятівницею Святого міста. Тебе прославлятимуть тисячі людей, і тоді ти здобудеш омріяний статус.

У сутінках Сфрандзі привів Єлену на стіну біля воріт Святого Романа. З цієї точки поле бою відкривалося, мов на долоні. Пісок попід стінами набув коричнево-чорного забарвлення від незчисленних тіл убитих, наче над містом пройшов дощ із мертвяків. Трохи далі над полем бою несло хмару порохового диму від нещодавнього пострілу гігантської базиліки, таку легку й невагому. Ще далі, скільки сягало око, під свинцево-сірим небом розкинувся похідний табір Османської армії; безліч полотнищ і стягів тріпотіли на вологому морському бризі, немов листя в гаю. Якщо ж кинути оком у напрямку Босфору, то можна було побачити тьму бойових кораблів Османського флоту; вони запрудили всю поверхню моря й здалеку мали вигляд чорних цвяхів, які припнули морську лазур настільки міцно, що тій уже несила було навіть поворухнутися від вітру.

Єлена окинула поглядом усе довкола й стомлено приплющила очі: Це — моє поле бою, це — моя війна.

Вона пригадала історії, які їй оповідали в дитинстві, розповіді батька про далеких предків: десь із іншого боку протоки, в Європі, посеред рівнин Провансу знаходилося невеличке селище. Одного дня на горизонті з’явилася хмара куряви, а коли вона розсіялася, то виявилося, що повз селище йшла маршем велика армія дітей із червоними хрестами на обладунках, яких вів за собою ангел небесний. Їхній пращур відгукнувся на призов і приєднався до війська: вони перетнули Середземне море, дісталися Святої Землі, де билися во славу Божу. Згодом пращура посвятили в лицарі-тамплієри, й він переїхав до Константинополя, де зустрів вродливу жінку — вона також була з родини воїнів Божих. Кохання спалахнуло між ними, поєднавши імениті сімейства навіки…

Коли Єлена виросла, вона дізналася справжню історію своєї родини. Як не дивно, значна частина оповідей виявилася правдою: її пращур дійсно приєднався до Дитячого хрестового походу, щойно вгамувалася Чорна смерть, яка викосила третину населення Західної Європи. У сільських районах сподіватися на краще не доводилося, тож його вело не релігійне завзяття, а прагнення набити шлунок, щоб не померти з голоду.

Йому не довелося битися во славу Божу, бо він, як і понад десять тисяч інших дітей, опинився на борту судна, що прямувало до Єгипту, де їх усіх скопом продали в рабство. Після багатьох років поневірянь йому таки поталанило втекти до Константинополя. Там він дійсно зустрів набагато старшу за себе жінку-войовницю з родини славетних лицарів. Але її доля виявилася не ліпшою за його власну: в той час Візантія з нетерпінням чекала на підкріплення елітних військ Західної Європи для боротьби з невірними, а натомість отримала загін зі слабких жінок, нездатних тримати зброю в руках. Імператорський двір відмовився утримувати злиденок, і всі шляхетні дами змушені були перетворилися на повій. Одна з них і була бабцею Єлени…

Протягом більш ніж сотні років «славетна родина» Єлени жила впроголодь, потім справи стали ще сутужнішими. Голод змусив Єлену піти шляхом бабці, але батько, дізнавшись про це, пообіцяв убити її власноруч, якщо ще раз спіймає за подібним зайняттям. Хіба що… вона водитиме клієнтів додому, де він зможе виторгувати вищу ціну й подбати про гроші для неї на майбутнє.

Тож Єлена вирішила працювати лише на себе й пішла з дому. Вона встигла побувати в Трабзоні, Єрусалимі й навіть дістатися на кораблі Венеції. Примара голоду відступила, а в її гардеробі з’явилися найкращі сукні з вишуканих тканин. Проте вона не забувала, що нічим не ліпша за запилену придорожню траву, яку за нагоди втоптують у багнюку всі, кому не ліньки.

А потім сталося диво. Або принаймні вона увірувала в це.

Єлена не рівняла себе з Жанною д’Арк — майбутньою католицькою Святою, що з’явилася нізвідки на великій війні в Європі понад 20 років тому. Орлеанська діва отримала від Небес лише меч, натомість дар Єлени міг зробити її другою за значущістю жінкою в історії після Богородиці.

— Поглянь, це табір ель Фатіга — завойовника арабською мовою, — Сфрандзі широким жестом указав на поле, що починалося від воріт Святого Романа.

Єлена просто зирнула у вказаному напрямку й мовчки кивнула.

Сфрандзі знову протягнув їй знайому торбу з овечої шкіри:

— Тут три його портрети із зображеннями, намальованими з різних ракурсів і в різному одязі. Я поклав і кинджал: візьми, він тобі знадобиться — цього разу потрібна вся голова, а не тільки мозок. Найліпше це зробити вночі, бо протягом дня його в таборі не застати.

Єлена взяла торбу:

— Я прошу вас пам’ятати те, що я говорила його Величності.

— Звісно, ти можеш бути певна в цьому.

Вона знову застерігала від необачних дій: не ходіть за мною, не заходьте туди, куди я ввійшла, інакше магія перестане працювати й чари розвіються назавжди.

Останній шпигун, який уважно стежив за Єленою, після того як вона минулого разу залишила підземелля, розповів, що та йшла довго, плутала сліди й постійно озиралася. Нарешті дісталася кварталу Влахерни, розміщеного прямо під Феодосієвими стінами.

Почувши це, Сфрандзі не повірив власним вухам, бо ця частина міста зазнавала найжорстокішого артилерійського обстрілу ворога, й ніхто, крім найвідчайдушніших вояк, не зважувався заходити на цю територію.

Зрештою, шпигун побачив кінцеву точку подорожі Єлени — напівзруйнований мінарет знищеної мечеті. Коли Костянтин звелів знести всі мечеті міста, цей мінарет не стали чіпати, оскільки під час останньої епідемії бубонної чуми кілька хворих знайшли останній притулок у його стінах. Тож охочих зайти всередину мінарета не знайшлося. Після початку бомбардування міста обложниками кілька ядер влучили в будівлю, переполовинивши її.

Дотримуючись указівок конфідента, шпигун не став заходити до будівлі слідом за жінкою, натомість відшукав двох солдат, які підіймалися на мінарет ще до того, як у нього поцілили ворожі ядра. Вони намагалися облаштувати там пункт спостереження, але побачили, що будівля занизька для цього. З їхніх слів, усередині було порожньо, якщо не рахувати тіл двох померлих, що вже перетворилися на білосніжні кістяки.

Цього разу Сфрандзі вирішив не відправляти нікого слідом за Єленою. Він просто дивився, як жінка йде геть, пробираючись крізь численних солдат на стіні, як її яскравий плащ палахкотить між їхніми латами, вкритими пилом і засохлою кров’ю. Але воїни, стомлені в кровопролитних битвах, не звертали на неї жодної уваги.

Вона швидко спустилася й пройшла крізь внутрішні ворота. Єлена навіть не намагалася позбутися можливого стеження, а одразу попрямувала в напрямку Влахерн, як і минулого разу.

Її фігуру поглинула ніч, яка щойно опустилася на місто.

Костянтин ХІ роздивлявся плями від води на підлозі, які висихали й немов свідчили про випаровування останньої надії на порятунок.

Сліди на підлозі лишила по собі дюжина моряків. Минулого понеділка вони, перевдягнені в темно-червону османську одіж і з тюрбанами на голові, ризикнули пристати на вбивчу пропозицію: на вутлому вітрильнику проскочити крізь жорстку блокаду на морі й першими зустріти об’єднаний європейський флот, щоб повідомити про розташування сил ворога.

Але Егейське море виявилося порожнім — від могутнього флоту Західної Європи не було й сліду. Спустошені морально воїни лишилися вірними присязі й відшукали шпаринку до обложеного міста ще раз — щоби повідомити Імператору невтішні новини.

Лише зараз Костянтин остаточно зрозумів, що підкріплення з Європи було лише його мрією, видаванням бажаного за дійсне. Християнський світ жорстоко покинув Візантію напризволяще, насправді бажаючи побачити, як Святе місто з тисячолітньою історією опиниться в руках невірних.

Раптом із вулиці долинув гомін багатьох голосів — стражі доповіли, що сталося місячне затемнення. Зловісний знак: протягом тисячі років існувало повір’я, що Константинополь не паде, допоки світить Місяць.

Імператор крізь вузьку довгу щілину вікна поглянув на небо: Місяць перетворився на чорну діру. Справжня небесна гробниця. Він зрозумів, що на повернення Єлени годі й чекати. Він не отримає таку бажану голову ворога.

Минув день, а за ним і ніч. Від Єлени не було жодної звістки.

Сфрандзі в супроводі вірних людей під’їхав до мінарета у Влахернах. Вигляд будівлі спантеличив усіх присутніх: під блідим, холодним світлом висхідного Місяця вежа поставала в усій красі, вказуючи загостреною верхівкою в нічне зоряне небо.

Шпигун забожився, що минулого разу зруйнованому мінарету не вистачало мало не половини висоти. Його слова підтверджували й кілька офіцерів із солдатами, які тримали оборону в цьому районі.

Сфрандзі холодно глянув на шпика. Скільки людей не підтверджували б його слова, вочевидь, він брехав: цілий і неушкоджений мінарет — неспростовний цього доказ. Але конфідент не збирався влаштовувати судилище й карати винуватих: місто за крок до падіння, й незворотне покарання для всіх і кожного — лише справа часу.

Солдат, що стояв поруч із Сфрандзі, не наважився розповісти те, що знав: верхня зникла частина мінарета не була зруйнована артилерійським обстрілом. Того вечора, два тижні тому, місто не обстрілювали взагалі, але верхівка башти на ранок зникла безслідно — без жодних уламків і побитої цегли довкола. Ця ділянка міського муру була головною мішенню гігантської базиліки — величезне кам’яне ядро могло влучити в укріплення будь-якої миті. Одного разу ядро втрапило в башту на стіні, зруйнувавши половину її й поховавши під уламками більше десятка солдат. Напівзруйнована вежа мала настільки загрозливий вигляд і була готова впасти будь-якої миті, що жоден із вояків більше не наважувався навіть наближатися до неї. Інші двоє солдатів-свідків таємничого зникнення половини мінарета вже загинули, тож він вирішив ліпше тримати язик за зубами, бо його словам ніхто не повірить.

Сфрандзі разом із супровідниками увійшов до нижньої частини мінарета: довкола валялися лише рештки померлих від чуми, вже розтягнені бродячими псами, але не було жодного сліду когось живого.

Усі гуртом вони піднялися сходами, що закручувалися вмурованою спіраллю вздовж стіни будівлі. У світлі факелів на верхньому поверсі чоловіки побачили фігуру Єлени, яка скрутилася під віконцем муедзина. Вона, мабуть, заснула, але крізь напівзаплющені повіки виднілося світло якогось дивного вогню. Одяг на ній був брудним і зім’ятим, волосся — немитим і скуйовдженим, а на обличчі виднілися дві-три криваві подряпини, які, можливо, вона зробила собі сама.

Сфрандзі роззирнувся довкола: це була верхня частина мінарета — порожнє конічне приміщення й більше нічого. Він помітив, що довкола лежить густий, непоруш­ний шар пилу лише з кількома свіжими відмітками, неначе Єлена й сама прийшла сюди вперше незадовго до їхнього візиту.

Вона раптом прокинулася й, спираючись руками об стіну, звелася на ноги. Місячне світло, що линуло крізь вікно, утворило довкола її розпатланого волосся щось схоже на срібну кулю чи результат оптичної активності енантіомерів[4]. Вона дивилися довкола округленими очима, наче намагаючись повернутися до реальності, що, вочевидь, потребувало неабияких зусиль і значного проміжку часу. Потім раптово заплющила їх знову, немов вирішила повернутися в затишний світ сновидінь, який щойно залишила.

— Що ти тут робиш?! — різко запитав Сфрандзі.

— Високоповажний, я… Я не можу потрапити туди!

— Куди?

Єлена все ще з напівзаплющеними очима, одержима своїми мареннями, була схожою на дитину, яка нізащо не хоче віддавати дорослому свою улюблену іграшку:

— Там так привільно, так затишно, так добре, так… — вона раптово розплющила очі й перелякано озирнулася довкола. — А тут я наче у вузькій труні, неважливо — всередині будівлі чи ззовні… Мені треба туди!

— Як твоє завдання? — запитав Сфрандзі.

— Високоповажний, зачекай! — Єлена відчайдушно осяяла себе хрестом. — Зажди!

Сфрандзі вказав на вікно:

— Чого мені ще чекати? Уже немає часу.

Знадвору долинала какофонія звуків, і уважно прислухавшись, можна було розрізнити два їх джерела, які неможливо сплутати.

Деякі з них линули з-за меж міста: Мегмед ІІ призначив на завтрашній день генеральний штурм міста й прямо зараз галопував посеред військового табору османів. Він обіцяв своїм військам три дні на розграбовування Константинополя після перемоги — все багатство й жінки міста лишаються на поталу вірним солдатам. Військо вітало радісними вигуками цю обіцянку Султана, а сурмлін­ня труб і бій барабанів додавали гучності цій какофонії. Радісний ґвалт перемішувався з димом та іскрами безлічі багать табору й підіймався вгору, в нічне небо, насувався на Константинополь, огортаючи місто ядучою хвилею смерті.

Звуки, що линули з міста, натомість були сумними й похмурими. Усе населення спочатку взяло участь у хресній ході на чолі з Константинопольським патріархом, а тепер збиралося у Святій Софії заради останньої заупокійної меси. Подібного видовища раніше не бачили в усьому християнському світі: під урочисті святі співи у тьмяному мерехтінні свічок у Соборі зібралися разом Басилевс, патріарх і вище духовенство, православні християни й католики з Італії, важкоозброєні солдати гар­нізону, купці й моряки з Венеції та Генуї, безліч простих громадян. Усі разом предстали перед Богом, готуючись до останньої кривавої битви в житті кожного.

Сфрандзі знав, що чекати вже нічого. Або Єлена лише спритна маніпуляторка та брехуха й жодною магією не володіла від початку — і це не найгірший сценарій; або справи куди більш кепські: вона таки знається на магії, побувала в лігві ворога й повернулася перевербованою з новим завданням від османів.

Зрештою, що їй може дати вмираюча Візантія, яка от-от розлетиться на друзки? Обіцяну святість отримати буде ой як непросто: ані Православна, ані Католицька церкви не погодяться приєднати до лику святих і канонізувати повію, та ще й чаклунку. Швидше за все, вона повернулася з новими завданнями і цілями: Імператор та його конфідент. Місто добре засвоїло урок із Орбаном[5].

Сфрандзі виразно глянув на шпика, й той, не вагаючись, витягнув меч і проштрикнув груди Єлени. Лезо меча, вийшовши зі спини, застрягло в щілинах між цеглинами стіни. Шпик спробував витягнути меча, але Єлена заважала це зробити, вхопившись за руків’я. Він не хотів торкатися її рук, тож просто відпустив меч. Сфрандзі та його люди пішли.

Єлена не видала ані звуку. Зрештою, її голова повільно похилилася на бік, довкола волосся зникло срібне гало від місячного сяйва, й вежа занурилася в майже цілковиту темряву. Лише на підлозі все ще висвічувався Місяцем невеликий квадрат, упоперек якого звивалися тонка цівка крові, немов чорна змія.

Тієї миті, коли Сфрандзі виходив із дверей мінарета, усі звуки — як з-за меж міста, так і міські — змовкли. Східна Римська імперія тишею зустрічала останній світанок своєї історії. Мовчання знаменувало початок вирішальної битви на стику суші й моря між Європою та Азією.

На другому поверсі мінарета пришпилена до стіни мечем чаклунка розпрощалася з життям. Імовірно, вона єдина за всю історію людства зналася на справжній магії. На жаль, за десять годин до цього коротка епоха магії пішла в небуття.

Вона почалася о четвертій пополудні третього дня п’ятого місяця 1453 року, коли багатовимірні частинки вперше досягли Землі, й завершилася за три години до півночі 28-го дня п’ятого місяця 1453 року, коли частинки остаточно залишили Землю. Епоха тривала 25 днів і п’ять годин. Після цього світ повернувся до звичного стану речей.

Увечері 29-го дня Константинополь пав.

Коли кривава бійня того трагічного дня наближалася до неминучого кінця, Костянтин ХІ, спостерігаючи невмолимі хвилі атак османських військ, голосно закричав:

— Місто пало, але я все ще живий!

Потім, скинувши пурпурову імператорську мантію, оголив меч і простягнув у напрямку ворогів. Його срібні обладунки нагадували невеликий шматочок фольги, кинутої у вирву темно-червоних припливних хвиль. За мить він потонув без сліду й зник назавжди.

Розуміння історичного значення падіння Константинополя з’явилося лише через значний проміжок часу. Першою думкою, яка спала багатьом, було усвідомлення того факту, що Римська імперія, зрештою, остаточно припинила своє існування. Візантія, всотавши в себе всі здобутки й успіхи Риму, змогла подовжити життя Імперії ще на тисячу років. І хоча її існування супроводжували показні велич, помпезність і пишноти, врешті-решт, і вона випарувалася, як плями від води під палючим сонцем.

Колись давні римляни полюбляли ніжитися в розкішних лазнях-палацах, насвистуючи улюблені мелодії. Вони гадали, що Імперія подібна до цільного шматка граніту, з якого видовбані їхні ванни, — вічна й неподільна.

Тепер люди знають, що жодне свято не триває вічно. Усе має свій кінець.

Рік 1-й Епохи кризи. Опція життя

Ян Дун прагнула себе врятувати, проте розуміла, що надія примарна.

Вона стояла на балконі останнього поверху Центру управління прискорювача частинок. З цієї висоти всю 20-кілометрову окружність прискорювача було видно мов на долоні. На відміну від звичайної практики розміщення колайдерів під поверхнею землі, тор цього прискорювача був поміщений у бетонну трубу, прокладену зовні. Споруда у світлі призахідного сонця мала вигляд величезної крапки[6].

Кінець чого вона віщує? Сподіваюся, лише фізики.

Раніше буття Ян Дун мало чіткий стрижень: хоча життя й світ довкола можуть набувати почварного вигляду, на макро- й мікрорівнях усе гармонізоване й досконале. Зрештою, наш повсякденний світ — лише каламутна піна, що увінчує ідеальні хвилі глибокого океану реальності. Але тепер з’ясувалося, що насправді цей світ і є уособленням прекрасного; натомість мікросвіти, які охоплює він, і макросвіти, що охоплюють його, були значно хаотичнішими й потворнішими на вигляд, ніж наша оболонка.

Жахаюче знання.

Насправді вона могла б прожити без усього цього, зректися кар’єри вченої-фізика. Обрати галузь, що не має нічого спільного з теоретичною фізикою, одружитися, завести дітей і зажити тихим, сумирним життям, як і більшість людей. Проте назвати повноцінним життя, в якому половина тебе відмерла, буде важко.

Але тут ідеться про її матір. Ян Дун якось випадково виявила в комп’ютері матері деякі повідомлення, зашифровані програмою з неочікувано високим рівнем захищеності. Це її неабияк зацікавило.

Як і більшість літніх людей, мати Ян Дун була не надто обізнана з комп’ютерними технологіями, тож вона не використовувала спеціальної програми-шредера для знищення розкодованих повідомлень, а просто стирала файли. Вона й гадки не мала, що інформацію можна було б легко відновити навіть після повного форматування жорсткого диска.

І Ян Дун уперше у своєму житті приховала щось від матері: вона відновила частину видаленої інформації й документів. Обсяг виявився надзвичайно великим, і на ознайомлення пішло кілька днів, проте тепер Ян Дун знала все: ретельно приховані секрети матері й факт існування Трисоляриса.

Приголомшена цією звісткою, Ян Дун не могла повірити, що її мати, з якою вона прожила під одним дахом усе своє життя, виявилася геть іншою, незбагненною людиною, в існування якої в цьому світі повірити було неможливо. Ян Дун ніколи не наважилася б запитати матір про це, бо тоді рідна людина повністю й незворотно перетворилася б на щось інше, чуже й незнайоме. Але, попри наявність цієї страшної таємниці, Ян Дун вважала за ліпше робити вигляд, що нічого не сталося, що її мати — все ще та людина, яку вона знала. Тож життя триватиме, хоча й тут лишиться хіба що його половина.

З її досвіду жити на половину вдиху — це ще не край, багато хто саме так і живе, навіть не мріючи про більше. Допоки ви змушуєте себе забувати й пристосовуватися до навколишнього середовища, життя на 50% може бути спокійним і навіть цілком щасливим.

Але ці дві речі, дві половини й були її цілим життям.

Ян Дун оперлася на поручні балкона, дивилася вниз, у бездонну прірву, прислухаючись, як страх перемішується зі спокусою. Спершись трохи сильніше, вона відчула, як сталеві поручні завібрували під її вагою, тож Ян Дун різко відсахнулася назад, немов її вдарило струмом. Вона не наважилася лишатися тут і надалі, тож повернулася до операторської з розміреним гудінням терміналів.

Тут знаходився суперкомп’ютер, що в режимі офлайн опрацьовував отримані від прискорювача дані. Деякі з терміналів управління були вимкнені кілька днів тому, але зараз знову радісно миготіли. Це трохи розважило Ян Дун, проте вона пригадала, що інформація від колайдера більше не надходить, і наразі потужності комп’ютера передані на допомогу іншим проєктам.

В операторській залишився лише один молодий чоловік, який підвівся, щойно побачив Ян Дун. Примітною деталлю в зовнішності хлопця були окуляри в неймовірно широкій оправі яскраво-зеленого кольору. Ян Дун пояснила йому, що затрималася лише для того, щоб спакувати деякі особисті речі. Але коли Зелені окуляри почув, хто вона така, то почав із захопленням розповідати про проєкт, який він зараз прораховує на суперкомп’ютері.

Це була математична модель еволюції Землі, що відтворює геоморфологію поверхні планети в минулому та прогнозує її в майбутньому. На відміну від усіх попередніх проєктів, ця модель враховувала вплив морів та океанів і ще безлічі чинників — астрономічних, біологічних, геологічних, атмосферних.

Зелені окуляри активував кілька великих екранів, щоб Ян Дун могла наочно побачити результати розрахунків. Картинка повністю відрізнялася від звичних стовбців цифр і пучків кривих: детальні кольорові зображення демонстрували континенти й океани з великої висоти. Зелені окуляри мишкою вправно проскролив зображення, масштабуючи його. Загальна картина материка змінилася устям річки із заростями дерев.

Ян Дун відчула, як живий подих природи пронизує те місце, витісняючи повністю затхлу неживу абстрактність чисел і даних. Це несподіване відкриття дало їй маленький передих від нав’язливої клаустрофобії.

Після пояснень Зелених окулярів Ян Дун зібрала речі й увічливо попрощалася, щоб піти. Розвернувшись і попрямувавши до виходу, вона відчула, що Зелені окуляри все ще пильно дивиться їй услід. Вона не дратувалася від такої уваги з боку чоловіка, навпаки, відчуття було приємним, наче нечасте зимове сонце вийшло з-за хмар, зігріваючи душу.

Раптом її пронизало нестримне бажання з кимось поговорити, тож вона зупинилася й знову повернулася до Зелених окулярів.

— Ти віриш у Бога?

Ян Дун сама здивувалася своєму запитанню. Зважаючи на прораховану в цьому приміщенні модель еволюції Землі, запитання видавалося ще недоречнішим.

Зелені окуляри також, вочевидь, був приголомшений запитанням. Лише після тривалої мовчанки він зміг достатньо оговтатися, щоб розгублено запитати:

— Про якого бога ти говориш?

— Просто про Бога. — На неї знову навалилося задушливе відчуття повного виснаження. Пояснювати бодай щось іще не лишалося сил.

— Я не вірю в нього.

— Але, — Ян Дун вказала на обриси континентів і океа­нів на одному з великих моніторів, — умови середовища, в якому може зародитися й надалі існувати життя, — дуже жорсткі й не дозволяють відхилень навіть на незначні значення. Наприклад, вода в рідкому стані існує в дуже вузькому температурному діапазоні. Коли на це поглянути з точки зору космології, то варіативність стає ще меншою: якби характеристики Великого вибуху відрізнялися хоча б на одну квадрильйонну в той чи інший бік, не виникли б важкі хімічні елементи, а отже, й життя загалом. Хіба це не очевидний доказ розумності процесу творення?

Зелені окуляри похитав головою:

— Я не надто обізнаний із теорією Великого вибуху, але щодо довкілля Землі ви помиляєтеся. Земля породила живе, а тепер живе змінює Землю. Сучасний стан довкілля — насправді результат взаємодії між ними. — Він на секунду замислився, схопив мишку: — Ліпше змоделюймо.

Зелені окуляри вивів інтерфейс налаштування системи на великий екран — украй запаморочливий набір вікон і параметрів, але коли зняв прапорець із верхнього кореневого вікна вибору — всі інші вікна стали порожніми.

— Ми прибрали всі розрахунки опції «життя», а тепер запустимо сценарій розвитку неживої Землі. Я знизив детальність розрахунків, тож це потребуватиме менше часу.

Ян Дун поглянула на інший термінал і пересвідчилася, що суперкомп’ютер працює на повну потужність. У такий момент споживання енергії дорівнювало потребам невеличкого містечка, але вона не зупинила Зелені окуляри.

На великому моніторі з’явилася новоутворена планета із розжареною до червоного поверхнею, схожа на жаринку, щойно вийняту з печі. Час летів, змінювалися геологічні епохи, планета поступово вистигала, кольори й текстура поверхні повільно й рівномірно змінювалися, зачаровуючи спостерігача, немов мали якийсь гіпнотичний ефект. Через кілька хвилин на екрані з’явилася оранжево-жовта планета, що свідчило про завершення процесу моделювання.

— Це лише найгрубіша модуляція. Щоб провести детальні розрахунки, потрібен місяць, — сказав Зелені окуляри. Клацнувши мишею, він зменшив масштаб, зробивши планету видимою з космосу. Камера пролетіла над величезною пустелею, оминула безліч чудернацьких гір, схожих на гігантські стовпи, потім велетенську бездонну ущелину й круглу улоговину, що скидалася на кратер.

— Це що? — запитала Ян Дун.

— Земля без зародження життя. Це зображення планети на сьогодні. Поверхня матиме приблизно такий вигляд.

— Але… де океани?

— Ані океанів, ані річок. Уся поверхня зневоднена.

— Ти стверджуєш, що якби на Землі не існувало життя, то не було б і води в рідкому стані?

— Реальна ситуація може виявитися набагато дивовижнішою за цю. Це лише грубі прикидки, але вони принаймні дають змогу зрозуміти, наскільки наявність життя впливає на знайомий нам сучасний вигляд нашої планети.

— Але…

— То ви вважаєте, що життя — це лише м’яке, тонке, вкрай тендітне нашарування на поверхні Землі?

— А хіба ні?

— Тоді ви нехтуєте силою часу. Якщо колонія мурах перетягуватиме крупинки розміром із зернятко рису, за мільярд років вони зрівняють із землею гору заввишки з Тайшань. Дайте достатньо часу, й життя виявиться міцнішим за гірські породи й метали, потужнішим за урагани й виверження вулканів.

— Але гори здебільшого утворюються внаслідок дії геологічних процесів.

— Не завжди. Життю, може, й не під силу звести нові гори, проте йому до снаги переформатувати гірські хребти. Скажімо, є три гірські піки: нехай два з них вкриті рослинністю. Третій незабаром буде зруйнований ерозією під дією вітру. «Незабаром» — це десятки мільйонів років, за геологічними мірками — й оком не змигнути.

— Тоді що сталося з океаном?

— Для відповіді потрібно уважно переглянути запис процесу моделювання. Він занадто громіздкий, але можна здогадатися, що рослини, тварини й бактерії відіграли важливу роль у формуванні знайомої нам атмосфери. Якщо життя не зародиться, поточний склад атмосфери дуже різнитиметься від сучасного й не зможе компенсувати негативний вплив ультрафіолетового випромінювання та сонячного вітру, тож океан випарується. Невдовзі внаслідок парникового ефекту атмосфера Землі нагадуватиме венеріанську, водяна пара випаровуватиметься через верхні шари атмосфери в космос, і за кілька мільярдів років Земля остаточно висохне.

Ян Дун мовчки дивилася на висохлий жовтий світ.

— Тож Земля, яку ми знаємо, — домівка, власноруч сконструйована самим життям. І це не має нічого спільного з богом. — Зелені окуляри театральним жестом обвів великий екран, вочевидь, надзвичайно пишаючись власним красномовством.

Насправді за теперішнього стану Ян Дун зовсім не була готовою обговорювати такі філософські речі, але коли Зелені окуляри прибрав прапорець із виникненням життя з математичної моделі, її раптом пронизала шокуюча здогадка. Вона поставила наступне, не менш жахаюче запитання:

— А як щодо Всесвіту?

— Усесвіту? А що з Усесвітом? — спантеличено перепитав Зелені окуляри, закриваючи віконця математичної моделі.

— Чи існує аналогічна модель для прорахунку виникнення й розвитку Всесвіту? І якщо прибрати аналогічний прапорець виникнення життя з самого початку, то якого вигляду набуде Всесвіт?

— Такого самого, як і зараз. Усі розрахунки та взаємовпливи, про які ми зараз говорили, обмежуються суто Землею. Життя — рідкісне явище на теренах Усесвіту, й воно не має значного впливу на його еволюцію.

Ян Дун хотіла ще щось сказати, але передумала. Розпрощавшись із Зеленими окулярами й постаравшись подарувати йому вдячну усмішку, вона вийшла з будівлі й поглянула на зоряне небо.

За інформацією, яку отримала її мати, життя у Всесвіті — не таке вже й рідкісне явище. Усесвіт насправді виявився щільно заселеним.

Отож, як життя вплинуло на еволюцію Всесвіту й наскільки глибокими були ці зміни?

Друге запитання особливо непокоїло Ян Дун.

Вона знала, що їй вже не до снаги врятувати себе, тож припинила думати про це й намагалася перетворити свій мозок на чорну порожнечу, але останнє запитання вперто звучало в підсвідомості:

Рік 4-й Епохи кризи. Юнь Тяньмін

Після сьогоднішнього щоденного обходу лікар Чжан, уже йдучи з палати, залишив Юнь Тяньміну свіжу газету. Свої дії він пояснив тим, що пацієнт доволі тривалий час перебуває в лікарні, тож йому не зайвим буде залишатися в курсі справ у великому світі. Це здавалося дивним, бо в палаті Юнь Тяньміна був телевізор. Вочевидь, лікар мав якісь інші підстави для такого вчинку.

Перший висновок, який Юнь Тяньмінь зробив після читання свіжої преси, був про те, що порівняно з долікарняними часами новини про Трисолярис і ОЗТ вже втратили присмак сенсаційності. Зрештою, навіть з’явилася певна частина новин, які не мали жодного стосунку до Трисоляріанської кризи. Людська природа правила своє, й нагальні повсякденні проблеми поступово витісняли питання виживання людства через чотириста років.

І це не дивно, коли пригадати, що відбувалося чотири століття тому: в Китаї династія Мін доживала останні роки — вже скоро маньчжурський полководець Нурхаці створить нову династію Цін, завершивши золотий вік влади етнічних китайців. В Європі якраз добігала кінця епоха темного Середньовіччя, але на парову машину ще доведеться зачекати сто років, а на загальне поширення використання електричної енергії — цілих триста. Навряд чи тоді хтось переймався долею людства за чотириста років; це так само смішно, як і скаржитися на минуле.

Щодо себе, то, зважаючи на стадії й перебіг захворювання, Юнь Тяньміну не варто було перейматися проблемами навіть наступного року.

Одна зі статей передовиці привернула його увагу, хоча й не була головною темою номера:

Це здавалося трохи дивним: Спеціальну сесію Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників скликали для розгляду законодавчих ініціатив, пов’язаних із адаптацією законодавства до потреб Трисоляріанської кризи. На перший погляд, закон про евтаназію не мав нічого спільного з кризою.

То лікар Чжан хотів, щоб він побачив саме цю новину?

Сильний кашель змусив його відкласти газету й спробувати заснути.

Наступного дня в телевізійних випусках новин було кілька репортажів й інтерв’ю, присвячених закону про евтаназію.

Але ця тема не викликала особливого занепокоєння серед населення, більшість відреагувала цілком стримано.

Цієї ночі кашель і ускладнене дихання, а також нудота й слабкість, спричинені курсом хіміотерапії, не давали Юнь Тяньміну спокійно заснути. Старий Лі, який займав сусіднє ліжко, підсів до нього й допоміг знайти кисневу маску. Пересвідчившись, що інші двоє сусідів по палаті міцно сплять, він нахилився до Юнь Тяньміна й зашепотів:

— Сяо Юнь, я вже скоро піду.

— Виписують?

— Ні, в кращі світи.

Потім, коли обговорювали питання евтаназії, вони теж воліли користуватися евфемізмами, ніж говорити прямо на цю тему.

— Як вам узагалі таке спало на думку? У вас такі чудові діти… — Від несподіванки Юнь Тяньмін аж підвівся на ліжку.

— Саме тому я й зважився на цей крок. Якщо лікування затягнеться бодай ще трохи, їм доведеться продати будинок, а позитивного результату все одно годі очікувати. Я маю дбати про долю онуків.

Старий Лі, здається, зрозумів, що Юнь Тяньмін — не найліпший співрозмовник для обговорення цієї теми, тож мовчки обережно потиснув його руку й повернувся на своє ліжко.

Спостерігаючи за мерехтливими тінями дерев, які кидали на занавіски вуличні ліхтарі, Юнь Тяньмін заснув. Уперше після того, як йому діагностували хворобу, він спав спокійно.

Уві сні він бачив себе в маленькому паперовому човні без стерна, що плив тихою водою. Туманне темно-сіре небо сіяло прохолодним дощем, але краплі, здавалося, не падали на воду — її поверхня лишалася гладенькою, немов дзеркало. Така ж, як і небо, сіра вода була скрізь і на обрії зливалася з небом; їй не було видно кінця-краю, жодного натяку на берег…

Прокинувшись рано-вранці, Юнь Тяньмін пригадав сон і здивувався присмаку, який той лишив по собі: дивна впевненість, що в тому світі завжди накрапатиме невтомна мряка, яка не відбиватиметься в непорушній водній гладіні, а небо незмінно глибочітиме насиченим свинцем.

Бажання старого Лі мало скоро втілитися в життя.

Узгодженню загальноприйнятного терміна процедури передувало тривале обговорення в пресі. Варіант із «виконанням», вочевидь, не підходив. Слово «реалізація» теж не повністю передавало всі нюанси. «Завершення» стверджувало, що смерть невідворотна й прийде в зазначений час, і це також не відповідало суті процедури евтаназії.

Лікар Чжан запитав Юнь Тяньміна, чи вистачить у нього сил, аби бути присутнім при втіленні бажання старого Лі скористатися правом на евтаназію. Він швидко пояснив своє запитання бажанням забезпечити максимальну присутність представників різних верств населення під час проведення першої офіційної процедури в місті. Звісно, нічого такого, просто інший пацієнт лікарні не був би зайвим, тільки й усього.

Але Тяньмін не міг позбутися відчуття, що запрошення має й прихований зміст. Як там не було б, лікар Чжан завжди добре ставився до нього, тож він, не вагаючись, пристав на пропозицію.

Раптом у нього виникло відчуття, якого він ніяк не зміг позбутися: буцімто обличчя й ім’я лікаря були знайомі йому ще до госпіталізації? Ця думка з’явилася в нього лише зараз, тому що раніше все спілкування між ними обмежувалося виключно обговореннями його стану й вибором протоколу лікування. Виявилося, що коли лікар говорив на інші теми, його манера спілкування дуже відрізнялася від професійної.

Ніхто з членів родини Лі не був присутнім на процедурі. Він навіть не повідомив їх про своє рішення, а волів, щоби Міське бюро реєстрації цивільних станів (навіть не лікарня) повідомило про настання смерті. Новий закон про евтаназію дозволяв таку опцію.

Чимало представників ЗМІ забажали бути присутніми під час процедури, однак більшість інформаційних ресурсів оминули цю подію увагою. Кімнату для проведення евтаназії обладнали в приміщенні станції швидкої допомоги. Одну зі стін замінили дзеркалом Ґезелла, щоб свідки могли бачити все, що відбувається в кімнаті, а пацієнти не відволікалися від прийняття рішення.

Увійшовши до відділення швидкої допомоги, Юнь Тяньмін пробрався крізь натовп запрошених і став прямо перед скляною стіною. Уперше побачивши убранство кімнати, він відчув настільки сильний напад жаху й нудоти, що ледь стримав блювотні спазми.

Лікарня з добрими намірами повністю переобладнала приймальний покій швидкої допомоги: нові гарні занавіски, живі квіти у вазонах, стіни, декоровані рожевими паперовими аплікаціями у формі сердець. Але досягнутий ефект виявився геть протилежним задуму: замість видимості гуманності процесу виникла жахаюча суміш страху перед смертю, натужно виштовховувана удаваною бадьорістю, немов хтось надав гробниці вигляду новозведеного будинку.

Старий Лі лежав на кушетці, що стояла посередині кімнати, й мав вигляд повністю умиротвореної людини. Юнь Тяньмін пригадав, що вони так і не попрощалися по-справжньому, й ця думка краяла йому серце. Двоє нотаріусів закінчили оформлювати папери й передали їх на підпис Лі. Прослідкувавши, щоб були виконані всі юридичні формальності й дотримані необхідні процедури, нотаріуси покинули приміщення.

Їм на зміну прийшов чоловік у білому халаті, який провів фінальний інструктаж щодо перебігу процедури. Тяньмін так і не зрозумів, чи ця людина була лікарем.

Спершу він запитав Лі, чи добре він бачить зображення на великому екрані над ліжком. Потім поцікавився, чи здатен пацієнт правою рукою вільно переміщати мишу поверхнею ліжка й клікати на іконки відповідей. Також запропонував спробувати інші варіанти, якщо цей здаватиметься Лі некомфортним. Тяньмін раптом пригадав, як старий якось обмовився, що жодного разу не користувався комп’ютером. Навіть коли йому треба було зняти з картки гроші, він стояв у черзі до каси. Вочевидь, він зараз уперше в житті тримав комп’ютерну мишу.

Чоловік у халаті пояснив старому Лі, що запитання про згоду розпочати процедуру повторюватиметься на екрані п’ять разів, і щоразу треба буде вибрати цифру від «0» до «5» для підтвердження непохитності думки. Усе просто: дотримуйся підказок і вибирай цифру від «1» до «5». Відповідям надали випадкових цифрових позначень замість звичних відповідей «так» і «ні», щоб запобігти повторному натисканню однієї й тієї самої кнопки пацієнтом у несвідомому стані. Натискання «0» будь-якої миті негайно скасовувало проведення процедури.

До приміщення ввійшла медсестра й поставила в ліву руку старого Лі внутрішньовенний катетер. Трубка від голки тягнулася до автоматичної ін’єкційної машини завбільшки з ноутбук. Чоловік узяв невеличкий пакунок і, розірвавши захисні упаковки, дістав скляну ємність, наповнену блідо-жовтою рідиною. Обережно вставивши її до паза ін’єкційної машини, він із медсестрою вийшов із кімнати.

Старий Лі залишився в палаті для евтаназії сам. Комп’ютерна програма активувала екран, і на ньому висвітилося перше запитання, продубльоване м’яким жіночим голосом:

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «3», якщо «Ні» — натисніть «0».

Старий Лі натиснув «3».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «5», якщо «Ні» — натисніть «0».

Старий Лі натиснув «5».

Запитання повторювалося ще двічі, й ствердні відповіді приховувалися за цифрами «1» і «2». Лі натиснув обидві без вагань.

Ви хочете завершити своє життя? Це останнє запитання. Якщо відповідь «Так» — натисніть «4»[7], якщо «Ні» — натисніть «0».

Цієї миті Юнь Тяньмін відчув, як на нього накочується настільки потужна хвиля скорботи, що він мало не втратив свідомості. Навіть коли помирала його мати, він не відчував такого сильного горя. Йому захотілося на всі груди заволати до старого Лі, щоб він натиснув «0», розбити це чортове дзеркало, змусити замовкнути цей м’який жіночий голос.

Але Лі натиснув «4».

Ін’єкційна машина безгучно ожила, й Тяньмін добре бачив, як кількість блідо-жовтої рідини в скляній ємності зменшувалася, аж поки не закінчилася.

Лі під час процедури навіть не поворухнувся, лише заплющив очі, немов тихо й сумирно заснув.

Люди швидко розійшлися, а Тяньмін так і лишився стояти непорушно, лише оперся рукою на скло. Він не бачив вже неживого тіла, просто стояв і дивився перед собою невидющими очима.

— Жодних болісних відчуттів, — голос лікаря Чжана зазвучав тихо, мов дзижчання комара, що наближається до вуха. Тяньмін відчув його руку на лівому плечі. — До складу ін’єкційного препарату входять високі дози барбіталу, міорелаксантів і хлориду калію. Барбітал діє першим, занурюючи пацієнта в стан спокою й глибокого сну; м’язові релаксанти зупиняють процес дихання, а хлорид калію провокує зупинку серця. Увесь процес триває не довше двадцяти-тридцяти секунд.

Лікар іще якийсь час тримав руку на плечі Тяньміна, а потім розвернувся й майже безгучно пішов. Юнь Тяньмін так і не озирнувся на нього, але раптом пригадав, де міг його бачити.

— Лікарю Чжане, — стиха окликнув Тяньмін. Кроки затихли, проте Тяньмін все одно не повертався до співрозмовника. — Ви ж знайомі з моєю старшою сестрою, чи не так?

На відповідь довелося чекати довго.

— Так, ми вчилися в одному класі. Я бачив тебе двічі, коли ти ще був геть малим.

Юнь Тяньмін неначе у напівсні вийшов надвір із головної будівлі лікарні. Тепер пазл зійшовся: лікар відстоює інтереси його сестри. Сестра жадає його смерті, чи ж ліпше сказати: «щоб він пішов у кращі світи».

Хоча він часто згадував безтурботні часи дитинства, коли вони залюбки гралися з сестрою, проте й пам’ятав, як по мірі дорослішання між ними поступово виростала прірва відчуження. Між Тяньміном і сестрою не сталося якогось відкритого конфлікту, ніхто нікого не образив якимось чином, але кожен почав сприймати іншого як представника геть протилежної верстви населення, що згодом спричинило взаємне стійке зневажливе ставлення.

Сестра була хитрою, але не надто розумною; й чоловіка знайшла собі до пари. Тож вони не були надто успішними в житті й навіть після подорослішання дітей не змогли дозволити собі придбати власне житло. У будинку батьків чоловіка не було достатньо місця, тож вони тулилися в батька Тяньміна.

Сам Тяньмін жив самотою, і його успіхи в особистому житті та кар’єрі не дуже перевищували сестрині. Мешкав він у гуртожитках, які надавали роботодавці, переклавши турботу про хворого батька на плечі сестри.

Раптом Тяньмін повністю зрозумів її задум: після того як він дізнався про свою хворобу, ліміт страхового покриття на оплату рахунків швидко вичерпався, й чим довше тривало лікування, тим більше потребувало грошей, тож батько продовжував витрачати свої заощадження, щоб допомогти синові. Натомість жодного разу за все життя не заходила мова про те, щоб допомогти сестрі придбати житло. Такий собі неприхований вияв фаворитизму.

А тепер у розумінні сестри батько витрачав швидше вже її гроші, причому оплачував рахунки за лікування, яке не давало навіть надії на одужання. Евтаназія не тільки залишила б спадщину сестри цілою, але й позбавила б його від непотрібних страждань.

Небо затягло сірими хмарами, які кольором нагадували небокрай із його сновидіння. Споглядаючи картину цього безмежно сірого неба, Тяньмін важко зітхнув.

Гаразд, якщо ти так хочеш, щоби я помер, то я згодний.

Він пригадав сюжет оповідання Кафки «Вирок»: під час сварки головного героя з батьком останній звинувачує сина в егоїзмі й, зрештою, засуджує його до «смерті від утоплення». Син легко погоджується зі «смертним вироком», немов це те саме, що винести сміття чи зачинити вхідні двері. Головний герой вибігає з дому, переходить через дорогу, дістається мосту й перекидається через його поруччя назустріч смерті.

Пізніше Кафка в розмові з Максом Бродом, своїм біографом, згадував, що під час написання цієї сцени він думав про «еякуляцію від насильницького стимулювання».

Тепер Юнь Тяньмін повністю розумів хід думок Франца Кафки, людини в незмінному капелюсі-котелку й з портфелем, яка більше ста років сновигала на самоті темними вулицями Праги. Людини, яка була не менш самотньою, ніж він сам.

Повернувшись до палати, Юнь Тяньмін виявив, що на нього чекає Ху Вень, його університетський одногрупник. Тяньмін не завів у виші справжніх друзів, і Ху Вень виявився найближчим знайомим. Але ці відносини важко було назвати товариськими. За характером Ху Вень був його повною протилежністю — надзвичайно товариська людина, знайомий усім і кожному. Але навіть за такого високого рівня соціалізації Ху Веня Тяньмін перебував десь на найвіддаленішій орбіті кола його знайомих, у марґінесі соціальних зв’язків. Після закінчення університету вони жодного разу не спілкувалися.

Ху Вень не приніс квітів чи інших стандартних гостинців, які зазвичай відвідувачі беруть із собою в лікарню. Натомість прихопив картонну упаковку алюмінієвих бляшанок із напоями.

Після короткого привітання Ху Вень збентежив Тяньміна неочікуваним запитанням:

— Ти пам’ятаєш нашу вилазку на першому курсі? Коли ми вперше кудись вибралися всією групою?

Тяньмін, безумовно, пам’ятав той день: саме тоді Чен Сінь уперше сіла поруч і заговорила до нього. Насправді якби Чен Сінь і надалі ігнорувала його протягом наступних чотирьох років навчання, він, можливо, так і не наважився б узяти на себе ініціативу заговорити з нею. Тієї миті він сидів наодинці й дивився на безкраю водню гладінь водосховища Міюнь[8]. Вона підійшла до нього, сіла поряд і запитала, чим він узагалі цікавиться у житті.

Поки вони розмовляли, кидали у воду камінці. Говорили про найбуденніші речі, що можуть спасти на думку одногрупникам, які щойно почали спілкуватися, але Тяньмін досі чітко пам’ятав кожне слово тієї розмови. Згодом Чен Сінь зробила невеличкий паперовий човен і пустила його на воду: вітерець підхопив білосніжне суденце, й воно повільно поплило в далечінь, аж поки не перетворилося на крихітну білу пляму…

Цей день виявився найсонячнішим із усього періоду навчання в університеті. У реальності погода тоді була далекою від ідеальної: дощило, в повітрі висіла мряка, й поверхню води брижило від крапель. Галька, яку вони кидали у воду, була вологою, але відтоді Юнь Тяньмін закохався в дощові дні, тванисті угіддя та мокрі камінці й опісля часто складав на своєму столі невеличкі паперові човни, зроблені власноруч.

Йому раптом спало на думку: а чи не зародився той спокійний світ його сну з цих спогадів?

Однак Ху Вень, вочевидь, волів більше поговорити про подальші події того дня, які не запали в пам’ять Тяньміна настільки добре. Проте він усе-таки зміг пригадати й решту подій, що трапилися на їхній першій спільній вилазці.

Кілька подруг покликали Чен Сінь до себе, й на її місце підсів Ху Вень.

Не дуже сподівайся. Вона така товариська з усіма.

Це не стало відкриттям для Тяньміна. Більше вони про це не говорили, натомість Ху Вень побачив у його руках пляшку з мінеральною водою, тож запитав:

Що ти, на бога, п’єш?

Вода в пляшці мала зеленуватий колір, і в ній плавали сплутані клубки зілля.

Я нарізав трав’яний збір і додав у воду. По-справжньому органічне питво.

Окрилений щастям, Тяньмін того дня був значно багатослівнішим, ніж зазвичай, тож оповідав далі.

Якщо мені пощастить у майбутньому, я обов’язково засную компанію з виробництва цього напою, який, безумовно, буде затребуваним на ринку.

Ху Вень засумнівався:

Чи є на світі щось менш питне, ніж оця бурда?

Тяньмін не залишився в боргу:

А як щодо алкоголю? Чи тютюновий дим — приємніша річ? Навіть кока-кола має мерзенний смак, коли куштуєш її вперше. Усе це — питання звички.

— Друже, та розмова повністю змінила моє життя! — Ху Вень обійняв Тяньміна за плечі, відкрив упаковку й вийняв бляшанку з напоєм. На її зеленій поверхні були зображені просторі пасовища. Напій називався «Зелений шторм».

Ху Вень потягнув за кільце й подав бляшанку товаришу. Зробивши перший ковток, Тяньмін відчув добре знайомий гіркий присмак запашних трав і неначе захмелів. Він заплющив очі й немов поринув у минуле, в той дощовий день, коли поруч сиділа Чен Сінь…

— Це оригінальний рецепт, варіант для масового ринку солодший, — сказав Ху Вень.

— І це добре продається?

— Пречудово! Зараз основна складність полягає у високій собівартості сировини, не думай, що ця трава аж така дешева. Поки виробництво не стане масовим, собівартість зелені перевищує вартість фруктів чи горіхів. Крім того, в траві багато шкідливих інгредієнтів, і обробка до прийнятного рівня — складне завдання. Однак перспективи дуже хороші. Є багато товстосумів, готових вкладатися у виробництво. Huiyuan Juice[9] навіть розглядає можливість придбати мою компанію. Але хер їм.

Тяньмін мовчки роздивлявся Ху Веня — колись випускника з дипломом аерокосмічного інженера, а тепер підприємця й власника бізнесу з виробництва прохолоджувальних напоїв. Він — людина, яка власноруч керує долею, слугує дороговказом для інших. А Тяньміну лишається хіба що звести рахунки з життям — він програв і опинився на узбіччі.

— Друже, я тобі винен, — просто сказав Ху Вень, простягнувши йому три кредитні картки разом із папірцем. Роззирнувшись довкола, він прошепотів прямо у вухо: — Тут три мільйони юанів, пін-код написаний на папірці.

— Я ж не подав заявки на патент, — відказав Юнь Тяньмін.

— Але ідея була твоєю. Без тебе «Зеленого шторму» не існувало б. Нехай юридично нічого й не оформлено, але візьми ці гроші. По-товариськи я завжди був тобі винен.

— За законом ти мені нічого не винен.

— Просто візьми. Тобі вони зараз будуть геть не зайвими.

Тяньмін більше не сперечався. Хоча сума для нього була просто шаленою, він анітрошки не хвилювався. Гроші вже не здатні врятувати його життя, справа не в сумі. Однак останній промінь надії все ще жеврів у його душі: щойно Ху Вень пішов, Тяньмін одразу попрямував на консультацію.

Його лікаря Чжана на місці не виявилося, тож він витратив чимало часу, щоб потрапити на прийом до заступника головного лікаря — світила вітчизняної онкології. Тяньмін без недомовок запитав, чи залежить успішність його лікування від товщини гаманця, і якщо так, то які шанси на одужання?

Прочитавши в комп’ютері медичну картку Юнь Тяньміна, старий лікар похитав головою й відповів, що рак легенів метастазував чи не в усі життєво важливі органи. Оперативне втручання на такій стадії вже неможливе, тож лишається тільки консервативне лікування — хіміо- й променева терапія. Успішність лікування не залежить від грошей.

— Молодий чоловіче, пам’ятаєте приказку: «Лікарю до снаги вилікувати лише виліковне, Будда здатен врятувати від циклу переродження лише тих, хто цього прагне».

Надії більше не було, тож Тяньмін того самого дня заповнив папери на евтаназію й передав їх лікарю Чжану. Несподівано той почав ховати очі й, здавалося, страждав від внутрішнього морального конфлікту. Зрештою, опанувавши себе, він запропонував припинити курс хіміотерапії — подальші страждання від побічних ефектів позбавлені сенсу.

Єдине, що залишилося зараз, — якнайліпше витратити отримані гроші. Здоровий глузд підказував, що гроші слід було віддати батькові; потім вони перейдуть у спадок родичам, але це було все одно, що просто подарувати їх сестрі. Юнь Тяньмін не хотів цього робити — він уже згодився померти, як вона того воліла, й відчував, що більше нічого їй не винен.

То може, здійснити якусь заповітну мрію? Було б непогано вирушити в навколосвітню подорож на шикарному океанському лайнері на кшталт «Куїн Елізабет ІІ». Грошей мало б вистачити, але стан здоров’я залишає бажати ліпшого, і йому може банально не вистачити часу. Дуже прикро. Як було б чудово лежати на залитій сонцем верхній палубі, спостерігати за морськими хвилями й пригадувати життя. Чи дощового дня сидіти на березі невеличкого озера в далекій чудернацькій країні й жбурляти камінці в розбурхану дощовими краплями воду…

Він знову згадав Чен Сінь; останніми днями спогади про неї дедалі частіше зринали з глибин пам’яті.

Тієї ночі Тяньмін дивився випуск новин по телевізору. Одне з повідомлень було таким:

На 12-й сесії Ради оборони Землі ООН було ухвалено Резолюцію №479, якою вводився в дію проєкт «До зірок». На базі Програми розвитку ООН, Програми ООН із довкілля та ЮНЕСКО було створено спеціальний комітет із реалізації проєкту з повноваженнями по всьому світу.

Сьогодні вранці відбувся офіційний запуск веб-сайту проєкту «До зірок» китайською мовою, який ознаменував початок реалізації програми в Піднебесній. За словами очільника представництва ПРООН у Пекіні, проєкт прийматиме заявки від фізичних та юридичних осіб, але не розглядатиме заявок неурядових організацій…

Тяньмін відчув, як його серце переповнює відчуття тепла, тож він одягнувся й вийшов із палати. Сказав медсестрі, що хоче подихати свіжим повітрям, але оскільки вже після відбою погасили світло, вона відмовилися випускати його надвір. Тож він повернувся до напівтемної палати, розсунув занавіски й відчинив вікно, чим викликав невдоволене бурмотіння нового сусіда по палаті, який зайняв ліжко старого Лі.

Юнь Тяньмін підняв очі до неба. Попри те що міський смог заховав панораму нічного небосхилу, він зміг роздивитися поодинокі срібні полиски нічних світил і нарешті вирішив, що робити з грошима.

Він подарує Чен Сінь зірку.

Витяг із «Минулого поза часом»: проєкт «До зірок» — прояв інфантилізму на початку Епохи кризи

Перші два десятиліття Епохи кризи відзначилися багатьма подіями й учинками людства, логіку яких збагнути однаково важко як тоді, так і сьогодні. Історики зійшлися в оцінці того часу як класичного прояву інфантилізму на початку Епохи кризи.

Згідно з усталеною точкою зору, вважається, що ці події обумовлені настанням безпрецедентної загрози виживанню людської цивілізації, й вказаний факт, безумовно, може пояснити вчинки кожної окремої особи. Проте настільки просте пояснення не годиться, для того щоб зрозуміти глобальний вектор поведінки людства загалом.

Культурний шок і вплив, який спричинила Трисоляріанська криза, мали значно далекосяжніші наслідки, ніж люди могли спочатку уявити. Якщо провести аналогію з процесом еволюції, то це рівнозначно виходу далеких предків ссавців із моря на сушу; з деїстичної точки зору це дорівнює вигнанню Адама й Єви з Едему. В історії та соціології аналогії взагалі відсутні: все, що пережила людська цивілізація, є вкрай незначним порівняно з цією подією. Фактично початок цієї кризи суттєво похитнув базиси соціуму, культури, політики, релігії й економіки. Хоча криза, головним чином, мала вплив на глибинні устої людства, її відлуння швидко сягнуло поверхні, тобто всіх і кожного. Тож першопричиною сплеску проявів інфантилізму можна вважати велику інерційну взаємодію усталених зв’язків, властивих людському соціуму.

Як типові приклади проявів інфантилізму можна пригадати реалізацію проєктів «Обернені до стіни» та «До зірок» (обидва втілені в життя міжнародним співтовариством під егідою ООН), суть і деталі яких губилися в мороці минулого для наступних поколінь. Перший усе ж змінив хід людської історії й справив значний уплив, тож про нього йтиметься в іншому розділі. Що ж до проєкту «До зірок», то хоча його ініціаторами були одні й ті самі особи, він швидко завершився й стерся з людської пам’яті.

Основних причин старту проєкту «До зірок» було дві: по-перше, зміцнення авторитету ООН на ранніх етапах Трисоляріанської кризи; по-друге, зародження й поширення ідей руху Ескапізму.

Початок Трисоляріанської кризи вістував перше зіткнення всього людства зі спільним ворогом, тож сподівання у врегулюванні цієї ситуації, покладені на Організацію Об’єднаних Націй, очікувано зросли. Навіть консервативно налаштована частина населення вважала, що ООН повинна пройти через процес радикальних змін і отримати більші повноваження й доступ до ресурсів у своїй діяльності. Радикальна частина разом із ідеалістами навіть виступала за створення Федерації Землі й визнання ООН світовим урядом.

Малі країни виказували більшу зацікавленість у підвищенні статусу ООН, сподіваючись таким чином скористатися можливістю отримати технічну й економічну допомогу від великих країн; натомість великі держави не висловлювали захоплення такими пропозиціями. Насправді після початку кризи великі країни швидко зорієнтувались і почали інвестувати значні кошти в основні дослідження, які мали стосунок до технологій космічної оборони. Частково це пояснювалося усвідомленням того, що космічна оборона відіграватиме важливу роль у міжнародній політиці майбутнього, а отже, частка участі країни в обороні буде вирішальним аргументом у визначенні політичної ваги й значущості держави на міжнародній арені. З іншого боку, хоча країни давно планували здійснити ці дослідження, проведення їх у таких масштабах і в такій безпрецедентній кількості в усіх галузях науки одночасно раніше було неможливе. Головні причини: обмеження ресурсу національних економік, неможливість допустити погіршення добробуту населення, а також обмеження, накладені міжнародними угодами. Тож настання Трисоляріанської кризи для політиків великих держав стало еквівалентом вікна можливостей для Президента Кеннеді за часів Холодної війни, щоправда, в стократному масштабі. Зважаючи на все це, великі держави вкрай неохоче приставали на пропозиції делегувати ширші повноваження ООН, хоча, зважаючи на дедалі більшу глобальну хвилю піднесення й пов’язаний із цим постійний тиск із боку світової спільноти, їм довелося зробити кілька суто декоративних поступок щодо втрати суверенітету в прийнятті рішень; щоправда, їх так само легко було скасувати. Навіть їхній внесок у створення загальної системи космічної оборони лишався виключно номінальним.

Ключовою фігурою першого періоду кризи стала тодішня Генеральний секретар ООН Заїр. Вона вважала цей момент слушною нагодою для перетворення ООН зі здебільшого дорадчого органу й місця для дискусій на незалежне політичне утворення з вирішальним впливом на створення системи оборони Сонячної системи.

Але для досягнення поставленої мети ООН потрібно було мати в розпорядженні значно більшу кількість ресурсів. Запуск проєкту «До зірок» і був однією зі спроб здобути до них доступ. Незалежно від результатів проєкту сама спроба реалізувати цей план стала свідченням неабиякого політичного хисту та жвавості уяви Заїр.

Міжнародно-правовим підґрунтям старту проєкту «До зірок» стала Конвенція про космічне право, що не була дітищем Трисоляріанської кризи. Конвенція народилася після тривалого процесу підготовки й переговорів іще в докризові часи в результаті доопрацювання Договору про космос 1967 року й здебільшого базувалася на принципах і положеннях Антарктичного договору та Конвенції ООН із морського права.

Територіально дія докризової Конвенції про космічне право обмежувалася поясом Койпера, але Трисоляріанська криза змусила зайнятися довгостроковим плануванням використання ресурсів і за межами Сонячної системи.

Щоправда, зважаючи на той факт, що тогочасний рівень розвитку людства не давав змоги навіть ступити на поверхню Марса, ініціювати внесення змін до Конвенції до закінчення початкового періоду її дії — 50 років — було не раціонально. Проте великі держави вирішили, що обговорення цієї проблеми стане чудовою демонстрацією їхньої покірності волі ООН, тож до Конвенції було внесено зміни, якими регулювалися особливості використання ресурсів за межами Сонячної системі. Відтепер розвідка й промислове видобування всіх природніх ресурсів за межами поясу Койпера могла здійснюватися виключно під егідою та з дозволу ООН. Також запропоновані зміни давали визначення чималій кількості новітніх термінів і понять: зокрема з’явилося перше в міжнародному праві означення «цивілізації» та «природних ресурсів» як сукупності всього того, що ще не було окуповано іншими цивілізаціями, окрім людської. В історичні анали ці правки увійшли як «Кризові доповнення».

Другою причиною запуску проєкту «До зірок» було зародження доктрини Ескапізму. Тоді розвиток цієї ідеї перебував на початковому етапі, й майбутні негативні наслідки ще не були настільки явними, тож доктрина розглядалася як один із найвірогідніших для людства варіантів вирішення кризи. З цієї точки зору значення й цінність зірок поза Сонячною системою, особливо тих, які мають на орбіті планети земного типу, зростала по експоненті.

За первісним задумом проєкт «До зірок» передбачав надання ООН повноважень для проведення аукціонів із набуття права власності на деякі зоряні системи з планетами за межами Сонячної системи. Потенційними покупцями могли бути як країни, підприємства, некомерційні об’єднання, так і фізичні особи, а отримані кошти планувалося інвестувати в проведення фундаментальних досліджень, необхідних для розбудови єдиної системи оборони Сонячної системи під егідою ООН.

Генеральний секретар переконувала, що зоряних систем вистачить у будь-якому випадку, бо їх кількість майже безмежна. Так, на відстані 100 світлових років від Сонячної системи відкрито близько 300 тисяч зірок, а на відстані 1000 світлових років їх чисельність обраховується вже десятками мільйонів. За найконсервативнішими підрахунками десята частина цих систем має планети, що обертаються довкола зірок. А отже, проведення аукціону з продажу невеликої частини не матиме впливу на майбутнє космічного розвитку людства.

Така дивна пропозиція на той час привернула неабияку увагу світової спільноти. І хоча постійні члени Ради оборони Землі були не в захваті від такої ініціативи, але, детально проаналізувавши запропоновані новації, кожен із них дійшов висновку, що їх утілення не матиме негативних наслідків в осяжному майбутньому. Натомість, якщо ветувати й цю ініціативу, настання несприятливих політичних наслідків буде неминучим. Отже, після численних суперечок і компромісів межа, за якою зірку можна було виносити на аукціон, була відсунута від поясу Койпера до дистанції в 100 світлових років, і пропозицію схвалили.

Але проєкт «До зірок» закінчився, заледве розпочавшись, із однієї простої причини: охочих придбати зірку майже не знайшлося. Загалом було продано лише 17 зірок, і всі — за стартовою ціною, а Організація Об’єднаних Націй заробила цією ініціативою трохи більше 40 мільйонів доларів США.

Усі покупці зажадали анонімності, тож ЗМІ лишалося тільки здогадуватися, що саме спонукало цих осіб витратити стільки грошей на фактично непотрібний аркушик паперу, навіть якщо він має певну юридичну силу. Можливо, усвідомлення володіння далеким іншим світом і зігріває комусь душу, хоча жодних можливостей бодай колись дістатися його не існує (а деякі зась навіть побачити неозброєним оком).

Генеральний секретар Заїр, однак, не вважала, що план виявився невдалим. Вона стверджувала, що результати були саме такими, на які вона й розраховувала. Проєкт «До зірок» був, по суті, політичною декларацією Організації Об’єднаних Націй.

Проєкт швидко згинув у мороці людської пам’яті, а його появу визнали класичним прикладом нераціональної поведінки людського суспільства на початку кризи. Але ті ж тригери, що запустили проєкт «До зірок», майже одночасно дали старт значно успішнішому проєкту «Обернені до стіни».

Рік 4-й Епохи кризи. Юнь Тяньмін

Юнь Тяньмін зателефонував до національного представництва проєкту «До зірок» за номером, указаним на відповідному веб-сайті.

Після цього він набрав номер Ху Веня й попросив дізнатися всю особисту інформацію про Чен Сінь, яку тільки можна знайти: місце проживання, номер посвідчення особи тощо.

Він був готовий до будь-якої реакції у відповідь: сарказму, жалощів, повчань. Натомість усе, що він почув після тривалої паузи, було тихе зітхання:

— Гаразд, але вона могла виїхати за межі країни, — відповів Ху Вень.

— Не кажи їй, що це я цікавлюся.

— Не хвилюйся, я не контактуватиму з нею безпосередньо.

Наступного дня Юнь Тяньмін отримав від Ху Веня текстове повідомлення, що містило більшу частину інформації, яку він хотів отримати. Щоправда, у файлі не було згадки про теперішнє місце роботи. Ху Вень розповів, що після того, як Чен Сінь минулого року звільнилася з Науково-дослідного інституту аерокосмічних технологій, нікому не відомо, де вона працює зараз. Юнь Тяньмін завважив, що у файлі зазначені дві адреси проживання: в Шанхаї та Нью-Йорку.

У другій половині дня Тяньмін попросив лікаря Чжана виписати йому перепустку за межі лікарні, бо в нього є нагальні справи. Лікар наполягав на супроводі у зв’язку зі станом здоров’я, проте Тяньмін категорично відмовився.

Юнь Тяньмін взяв таксі до пекінського офісу ЮНЕСКО. Від початку Трисоляріанської кризи кількість агентств ООН, що відкрили офіси в Пекіні, різко зросла, а вже існуючі різко масштабували свою присутність. Тож тепер більшість підрозділів офісу ЮНЕСКО розташовувалися вже за межами Четвертої кільцевої дороги[10].

Першим, що побачив Тяньмін, зайшовши до просторого офісу проєкту «До зірок», була велична карта зоряного неба. Складні сріблясті з’єднувальні лінії на тлі чорного оксамиту вимальовували сузір’я. Пізніше стало зрозуміло, що карта відображається на великому рідкокристалічному екрані й за бажанням можна було наблизити будь-яку її частину, щоб роздивитися детально. Офіс був цілком порожнім, якщо не брати до уваги вродливої дівчини на рецепції.

Після того як Тяньмін представився, дівчина вибігла в інше приміщення й повернулася в компанії білявки.

— Це — керівниця відділення ЮНЕСКО в Китаї й заразом одна з очільниць Азіатсько-тихоокеанського підрозділу проєкту «До зірок», — представила її секретарка.

Керівниця проєкту була також дуже рада познайомитися з Тяньмінем: тримаючи його за руку, вільною китайською вона повідомила, що він — перша особа в Китаї, яка зацікавилася придбанням зірки. Вона воліла б зв’язатися з якомога більшою кількістю ЗМІ для висвітлення цієї події й організації інтерв’ю з ним, проте, поважаючи його побажання щодо конфіденційності, обмежиться лише оформленням угоди. Хоча цей факт доволі прикрий, бо марнується чудова нагода для реклами й популяризації проєкту «До зірок».

О-о-о, будьте певні, іншого такого ідіота в Китаї вам не знайти. Тож не переймайтеся так через це, — подумав Тяньмін і ледь не вимовив цього вголос.

На запрошення очільниці до них приєднався чоловік середніх літ у класичному костюмі й окулярах, який виявився дослідником Пекінської обсерваторії на прізвище Хе. Саме його кандидатуру обрали на посаду відповідального за підбір зір у разі продажу на аукціоні на території Китаю. Коли керівниця залишила їх наодинці, доктор астрономії запропонував чаю й запитав, чи Тяньміна нічого не бентежить.

Обличчя Тяньміна, звісно, на колір і вигляд не було обличчям здорової людини, але оскільки хіміотерапія, що подекуди нагадувала катування, припинилася, він почувався значно ліпше, неначе отримав ілюзорний шанс розпочати нове життя.

Тяньмін проігнорував привітання доктора й одразу повторив умову, яку вже озвучував у телефонній розмові:

— Зірка, яку я хочу придбати, — це подарунок. Право власності на об’єкт має бути зареєстроване на ім’я одержувача. Я не надаватиму особистої інформації й хочу залишитися для одержувача інкогніто.

— Жодних проблем, — відповів доктор. — А яку зірку ви хочете придбати?

— Якомога ближче до Землі. З планетами, звісно. Бажано земного типу, — відповів Тяньмін, роздивляючись карту зоряного неба.

Доктор Хе скрушно похитав головою:

— Зважаючи на наявну у вас суму грошей, це неможливо. Стартова ціна зоряних систем із такими характеристиками починається зі значно вищих позначок. У вашому випадку можна розглядати для придбання голу зірку без планет, розташовану не надто близько. Я вам скажу навіть більше: ваших грошей не вистачить на стартову ціну й такої зірки. Але після вашого вчорашнього дзвінка, а також враховуючи той факт, що ви — перший співвітчизник, який зацікавився придбанням небесного тіла, ми вирішили знизити ціну зірки до запропонованої вами суми. — Він прокрутив мишу, щоб збільшити масштаб карти довкола зірки. — Дивіться, ось вона. Ми знизили її вартість у кілька разів, тож вам лишилося лише погодитися на пропозицію й вона — ваша.

— Як далеко вона розташована?

— 286,5 світлового року від Сонячної системи.

— Це занадто далеко.

Доктор Хе похитав головою й усміхнувся:

— Я бачу, ви не повний профан у астрономії. То ви справді вважаєте, що для нас існує різниця між відстанями у 286 і 286 мільярдів світлових років?

Тяньмін замислився над почутим і погодився, що питання відстані дійсно не вирішальне.

— Але ця зірка має одну суттєву перевагу: її можна побачити неозброєним оком. На мою думку, саме наочність і зовнішній вигляд — головні аргументи при виборі, а відстань до об’єкта не є вирішальним чинником. Тож далекі, але видимі зірки більш бажані для купівлі, ніж близькі, проте невидимі людському оку. Гола зірка, що яскраво сяє в небі, — ліпше придбання, ніж зірка з планетами, які не можна розгледіти. Зрештою, все, що нам лишається, — просто роздивлятися їх, чи не так?

Тяньмін згідливо кивнув докторові. Чен Сінь зможе побачити зірку — це просто чудово.

— І як вона зветься?

— Хоча її вперше каталогізував Тихо Браге[11] ще кілька століть тому, вона так і не отримала власної назви, лишившись під астрономічним каталожним номером. — Доктор Хе підвів курсор миші до яскравої плями на карті, й одразу вигулькнуло позначення із літер і цифр: DX3906. Потім астроном терпляче пояснив Тяньміну значення всіх позначок у назві, тип зірки, її абсолютну й видиму величини, місце розташування в головній послідовності тощо.

Документальне оформлення угоди не зайняло багато часу. Двоє нотаріусів за запрошенням доктора Хе швидко покінчили з усіма формальностями. З’явилася керівниця в супроводі двох посадових осіб Програми розвитку ООН і Програми ООН із довкілля. Секретарка принесла пляшку шампанського, й усі відсвяткували укладення першої подібної угоди в Китаї.

Керівниця офіційно повідомила, що право власності на зірку DX3906 перейшло до Чен Сінь, і простягла Тяньміну розкішну на вигляд папку з чорної шкіри:

— Ваша зірка.

Після того як офіційні особи залишили приміщення, доктор Хе запитав у Тяньміна:

— Мені цікаво, але якщо вам незручно відповідати, то не кажіть: ви ж придбали цю зірку для своєї дівчини, чи не так?

Тяньмін, злегка повагавшись, кивнув.

— Пощастило ж їй! — Доктор Хе кивнув, а потім зітхнув: — Добре мати такі гроші.

— Та годі вже! — відповіла секретарка, яка до того зберігала мовчання, й показала доктору Хе язика. — Хіба питання лише в грошах? Якби у вас було навіть тридцять мільярдів юанів, хіба ви подарували б своїй дівчині зірку? Куди вам! Чи ви думаєте, я забула, що ви говорили позавчора?

Випад дівчини неабияк перелякав доктора Хе, бо йому здалося, що вона зараз вибовкає його особисту думку щодо всього проєкту «До зірок»: «ООН наслідує групу шахраїв, які десять років тому вже продавали ділянки на Місяці й Марсі. Це буде справжнє диво, якщо й зараз вдасться ошукати кого-небудь у такий спосіб».

На щастя, дівчина правила про геть інше:

— Тут питання не лише в грошах, розумієте? Тут ідеться про романтику, чули про таке? Романтику!

Протягом усього процесу укладення угоди дівчина крадькома кидала погляди на Тяньміна, наче роздивлялися якогось міфічного персонажа. Вираз її обличчя чудово відбивав емоції, які вона відчувала: цікавість на початку перемовин, потім подив і захоплення й нарешті неприховану заздрість, коли вона дивилася на розкішну шкіряну папку зі свідоцтвом на право власності на зірку в руках Тяньміна.

Доктор Хе звернувся до нього:

— Свідоцтво буде надіслане на вказану вами адресу одержувача якнайшвидше. У повній відповідності до ваших інструкцій, ми не розголошуватимемо жодної інформації про особу покупця. Насправді ми навіть за бажання не могли б цього зробити, адже нам нічого про вас не відомо. Я досі не знаю навіть вашого імені. — Він підвівся й визирнув у вікно: надворі вже споночіло. — Що ж, зараз я супроводжуватиму вас, щоби показати наочно вашу, тобто я хотів сказати, подаровану їй зірку.

— Ми зможемо побачити її з даху будівлі?

— У жодному разі. Для цього нам потрібно від’їхати далеко за межі міста. Якщо ви зараз почуваєтеся зле, ми можемо вибратися іншим разом.

— Ні, їдьмо зараз. Мені кортить її побачити негайно.

Вони витратили понад дві години, аби море вогнів міста лишилося далеко позаду. Щоб уникнути засвічувань від фар зустрічних машин, доктор Хе спрямував машину путівцем, що звивався серед полів. Заглушивши двигун, вони вийшли з машини: зорі на пізньоосінньому небі сяяли особливо яскраво.

— Бачите Великий віз у Великій ведмедиці? Тепер подовжіть діагональ квадрата зірок у напрямку, де три інші зірки утворюють тупокутний трикутник. Від вершини, протилежної основі трикутника, проведіть униз лінію, перпендикулярну основі. Ось у цьому напрямку, бачите? Це — ваша зірка, ваш подарунок їй.

Тяньмін вказав на дві зірки, розміщені поруч. Доктор Хе пояснив, що жодна з них не та, яку вони шукають:

— Дивіться прямо між ними, але трохи південніше. Видима величина вашої зірки дорівнює 5,5. Зазвичай неозброєним оком її можуть побачити лише треновані спостерігачі, але сьогодні пощастило з погодою, тож і ви зможете побачити з моєю допомогою. Ось послухайте: не намагайтеся дивитися прямо, краще спробуйте трохи відвести погляд убік. Зазвичай периферійний зір чутливіший до менш яскравих джерел освітлення, тож, коли побачите зірку краєм ока, можете фокусуватися вже безпосередньо на ній…

Нарешті за допомогою доктора Хе Тяньмін зміг побачити DX3906 — дуже тьмяний, нечіткий і розмитий полиск, який доводилося щоразу відшуковувати наново, достатньо було на секунду роззосередити увагу. Більшість вважає, що всі зірки сяють срібним світлом. Насправді, якщо придивитися уважно, ви побачите, що всі вони різного кольору. Наприклад, DX3906 виявилася темно-червоною.

Доктор Хе сказав, що в цій частині неба зірку можна побачити лише пізньої осені, й пообіцяв надіслати детальні інструкції, як відшукати на небі DX3906 у різні пори року.

— Вам дуже пощастило, як і тій дівчині, яка отримає подарунок у вигляді зірки, — промовив доктор Хе в густу темряву ночі.

— Не думаю, що я можу називати себе щасливцем. Я незабаром помру, — відповів Тяньмін, переводячи погляд із неба на доктора. Потім, поглянувши знову на нічне небо, він напрочуд легко відшукав DX3906.

Тяньмін зрозумів, що доктор Хе геть не здивований почутим. Він просто мовчки дістав сигарети й прикурив. Можливо, він раніше помітив якісь симптоми. Після тривалої мовчанки доктор відповів:

— Хай би й так, ви все одно щасливець. Більшість людей до скону так і не піднімають очей від землі, щоб поглянути у Всесвіт.

Хмара тютюнового диму пропливла повз Тяньміна, заступаючи йому тьмяний полиск далекої зорі, й у нього промайнула думка, що до того часу, як Чен Сінь побачить її на власні очі, його вже не буде серед живих.

Насправді те, що він зараз бачить і невдовзі побачить вона, — лише відображення зірки 286-річної давнини. Це слабке світло мандрувало космосом майже три століття, перш ніж дісталося їхньої сітківки, а випромінюване прямо зараз досягне Землі лише через наступні 286 років, коли й сама Чен Сінь уже перетвориться на порох.

Що за життя на неї очікує? Він сподівався, що вона завжди пам’ятатиме: в цьому безкрайому океані зір одна належить саме їй.

Цей день стане останнім у житті Тяньміна, й він хотів запам’ятати його завдяки чомусь особливому. Але не судилося.

Прокинувшись, як завжди, о сьомій ранку, він побачив, як сонячні промені гуляють звичним квадратом на протилежній стіні. Погода за вікном теж була звичною: ні холодно, ні жарко. Сіро-синім небом, як і зазвичай, пливли хмари; за вікном дуб звично скрипів гілками без жодного символічного листочка. Сніданок теж не вирізнявся різноманіттям з-поміж попередніх.

Цей день, як і минулі 28 років, 11 місяців і 6 днів, насправді не містив у собі нічого особливого.

Як і старий Лі, Тяньмін не розповів своїй родині про евтаназію. Він хотів залишити листа батькові, але не знайшов потрібних слів і зрештою здався.

Рівно о десятій, як і домовлялися, Тяньмін увійшов до кімнати для евтаназії так само спокійно, немов прямував на щоденний медичний огляд. Він виявився четвертою людиною в місті, яка вирішила добровільно піти з життя, тож подія не викликала жодного інтересу серед представників ЗМІ. У кімнаті на його появу очікували п’ятеро: двоє нотаріусів, оператор, медсестра й представник лікарні. Лікаря Чжана серед них не було.

Тож ніщо йому не заважатиме піти з життя тихо.

За його вказівкою кімнату нічим не прикрашали. На вигляд це була проста стерильна кімната з білими стінами, й тому він почувався комфортно.

Тяньмін сказав оператору, що ознайомлений із процедурою і йому не потрібен додатковий інструктаж. Той просто кивнув і вийшов, залишившись по інший бік скляної стіни. Після того як пішли нотаріуси, в кімнаті для евтаназії лишилася тільки медсестра. Ця вродлива дівчина не виказувала жодного страху чи невпевненості, хоча вперше асистувала під час такої процедури. Чітким і впевненим рухом вона ввела голку автоматичної ін’єкційної машини у вену лівої руки Тяньміна.

Цієї миті він відчув дивний зв’язок із медсестрою, адже вона виявилася останньою людиною у світі, кого йому судилося побачити перед смертю. Тяньміну раптом закортіло дізнатися, хто йому допоміг побачити світ 28 років тому. Ці двоє людей входили до невеличкої когорти тих, хто справді бажав йому допомогти протягом усього його життя. Тяньмін відчув потребу подякувати їм усім, тож просто сказав медсестрі:

— Дякую.

Дівчина усміхнулася у відповідь і пішла. Її кроки були тихими, як у кішки.

Програма активувала екран угорі, й на ньому висвітилося перше запитання:

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «5», якщо «Ні» — натисніть «0».

Він народився в родині інтелектуалів, проте його батькам вочевидь, бракувало комунікативних суспільних навичок і життєвої мудрості, тож вони не надто багато досягли в житті. Хоча батьки не мали жодного стосунку до еліти, вони воліли дати Тяньміну освіту, яку, за їхнім уявленням, здобувають діти аристократів. Усі книги, які він читав у дитинстві, були рафінованою класикою. Іншої музики, крім класичної, чути йому не доводилося. Друзі мали походити виключно з високоосвічених, інтелігентних сімей. Батьки йому завжди нагадували, що довкола — лише вульгарні люди з огидним почуттям прекрасного й що смак членів їхньої родини значно вишуканіший за обивательський.

У початковій школі Тяньмін іще товаришував із кількома хлопчиками, проте ніколи не наважувався запросити їх додому, адже зрозуміло було, що батьки не схвалять його дружби з цими «вульгарними дітьми». Але вже в середній школі через продовження «аристократичної освіти» Тяньмін зажив репутації відлюдника. Саме в цей час батьки розлучилися: тато зустрів молоду жінку — страхову агентку, а мати вдруге вийшла заміж за заможного будівельного підрядника. Нові обранці батьків, як на диво, були представниками саме тих верств, обмежити спілкування сина з якими вони так прагнули. Тож жодного морального авторитету й надалі виховувати дитину в цьому дусі в них не лишилося.

Але й уже отриманої порції «освіти» Тяньміну вистачало з лихвою. Що більше він намагався розірвати ментальні пута, то сильніше вони врізалися в його свідомість. У середній школі він щодалі ставав замкненішим, чутливішим і уникав уваги людей.

Усі спогади про дитинство та юність були одноманітно сірими.

Він натиснув «5».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «2», якщо «Ні» — натисніть «0».

Він уявляв собі університет як некомфортне, відразливе місце: незнайоме оточення, натовпи дивних людей, складний шлях адаптації до всього нового. Його очікуван­ня здебільшого справдилися, все так і було. Доти, доки він не зустрів Чен Сінь.

Тяньмін і раніше приваблював дівчат, проте сам жодного разу не відчував нічого подібного: звичний дивний холод поступився місцем теплим сонячним променям, які переливалися навколо. Спочатку він навіть не усвідомлював джерела цього дива. Здавалося, немов сонце силується пробитися крізь важкі хмари, що застилають увесь небосхил, через що світіння більше нагадує бліду тінь місячного сяйва. Лише тоді, коли воно зникає, люди усвідомлюють, що це й було світло дня. Сонце Тяньміна закотилося на довгий період свят першого жовтня[12], коли Чен Сінь поїхала додому й довкола запанувала звична сірість.

Зрозуміло, що найімовірніше не тільки він відчував щось подібне з від’їздом Чен Сінь. Але його страждання не йшли в жодне порівняння з безсонними ночами інших хлопців, бо в нього не могло бути навіть найменших підстав сподіватися на щось. Він добре знав, що дівчатам не подобаються його відчуженість і надзвичайна чутливість. Усе, на що він міг розраховувати, — милуватися здалеку, купатися в променях випромінюваного нею світла, стиха милуючись красою весни.

Найпершим враженням, що виникло у Тяньміна від Чен Сінь, була її надзвичайна небагатослівність. Вродливі дівчата рідко бувають мовчазними, але вона не справляла враження снігової королеви. Чен Сінь говорила мало, проте готова була слухати з непідробною зацікавленістю: ясний, тихий погляд її очей переконував, що для неї важливе почуте.

Чен Сінь, на відміну від вродливих однокласниць, ніколи не ігнорувала Тяньміна, завжди усміхалася й віталася при зустрічі. Кілька разів, коли вся група збиралася на якусь вилазку, організатори — навмисно чи ні — забували запросити Тяньміна. І вона щоразу спеціально знаходила його, щоб повідомити про ці плани. Пізніше дівчина стала першою в групі, хто почав кликати його просто на ім’я — Тяньмін.

У їхніх стосунках — якими обмеженими вони не були б — Чен Сінь справила на Тяньміна неабиякий вплив. Вона була чи не єдиною, хто розумів його вразливість, і, здається, дуже переймалася через біль, який він може відчути.

Але Тяньмін тільки спостерігав за її яскравим світлом, що осявало небо, жодним чином не намагаючись зробити бодай якийсь крок. Ху Вень, напевно, мав рацію: вона така товариська з усіма.

Проте згадка про одну подію все-таки була особливою для Тяньміна: на тій прогулянці вони разом із деякими одногрупниками підіймалися на невеличкий пагорб, аж раптом Чен Сінь нахилилася й щось обережно підхопила з кам’яних сходів. Слизький, м’який, потворний черв’як звивався між її білих пальців. Дівчина поруч заверещала на увесь голос: «Нащо ти береш до рук цю гидоту?!». Чен Сінь обережно віднесла черв’яка в траву, пояснивши, що на сходах його затопчуть.

Насправді Тяньмін мало спілкувався з Чен Сінь: за чотири роки спільного навчання наодинці вони говорили, може, разів зо три.

Однієї прохолодної літньої ночі Тяньмін видерся на дах бібліотечного корпусу — одне з його найулюбленіших місць: сюди забрідало дуже мало людей і завжди можна було побути на самоті. Нічне небо після дощу прояснилося, й Чумацький Шлях, який зазвичай побачити було неможливо, також проявився в усій красі.

— Як дорога з молока![13]

Тяньмін пішов на звук голосу й побачив Чен Сінь — він і гадки не мав, що вона також тут. Літній нічний вітер розвівав її довге волосся — ця сцена була подібна на сон. Вони одночасно підвели погляди на Чумацький Шлях.

— Зірок так багато, наче небо вкрите туманною ковдрою, — вимовив Тяньмін.

Чен Сінь відірвала погляд від споглядання нашої галактики й повернулася до нього. Простягнувши руку вниз, у напрямку міста й університетського кампусу, вона відповіла:

— Дивися, там також дуже красиво. Наше життя тут, а не деінде, в далеких закутках Чумацького Шляху.

— Але ж ми вчимося на інженерів аерокосмічної галузі. Наше завдання — залишити Землю, чи не так?

— Або ж поліпшити умови життя тут, щоб не довелося залишати власну планету.

Тяньмін зрозумів, що так вона намагається м’яко, евфемістично вказати на його відчуженість і усамітнення. Йому нічого було відповісти. Саме того вечора між ними відбувся найтісніший фізичний контакт: можливо, йому тільки здавалося, але він відчував тепло її тіла; він жадав, щоб нічний вітер змінився й подув у його напрямку, метнувши пасма її довгого волосся прямо йому в обличчя.

Після чотирьох років в університеті він не зміг скласти іспити для продовження навчання в аспірантурі, натомість Чен Сінь зробила це без жодних труднощів. Вона поїхала на літо додому, а Тяньмін залишився чекати на її повернення в кампусі університету, щоб побачити ще бодай раз. Оскільки він втратив право на проживання в гуртожитку, йому довелося винайняти невеличку кімнату недалеко від університету й почати пошуки якоїсь посади в місті. Він розіслав безліч резюме, ходив на співбесіди як на роботу, проте безрезультатно. Тяньмін й оком не змигнув, як скінчилися літні канікули.

Він повернувся до кампуса в спробах відшукати знайому постать дівчини, але даремно. Після детальних розпитувань Тяньмін зміг дізнатися, що вона разом із викладачем перевелася в аспірантуру Інституту аерокосмічних технологій у Шанхаї, де закінчить своє навчання. Того самого дня Тяньмін знайшов роботу в новій компанії, що займалася передаванням і адаптацією аерокосмічних технологій для цивільного використання, тож потребувала великого штату спеціалістів.

Яскраве сонце Тяньміна остаточно сховалося за обрієм. Із зимою в серці він розпочав свої спроби інтегруватися до соціуму.

Він натиснув «2».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «4», якщо «Ні» — натисніть «0».

Почавши працювати, Тяньмін несподівано для себе виявив, що порівняно з однолітками в школі спілкування зі співробітниками є значно невимушенішим і легшим. Йому навіть деякий час здавалося, що зі звичним усамітненням нарешті покінчено. Але невдало потрапивши кілька разів у пастки офісних інтриг і отримавши по носу, він зрозумів усю жорстокість реального світу дорослих і засумував за студентськими роками. Як наслідок, знову став на шлях усамітнення й дистанціювався від колективу. Зрозуміло, що це мало катастрофічні наслідки для його кар’єри. Конкуренції не бракувало навіть на такому новоствореному державному підприємстві: стоятимеш на місці — й тебе з’їдять. Із року в рік його позиції в колективі лише погіршувалися.

Останнім часом він зустрічався з кількома дівчатами, проте жодні стосунки не протривали довго. Причиною було не те, що місце в його серці займала Чен Сінь: вона завжди лишалася сонцем за хмарами, за яким хотілося лише спостерігати, відчувати його м’яке світло, навіть ніколи не наважуючись мріяти скоротити відстань між ними. Він за всі ці роки жодного разу не спробував дізнатися хоча б щось про її подальше життя, тільки припускав, що з її рівнем інтелекту Чен Сінь, напевно, отримала докторську ступінь. Що стосувалося її особистого життя, то він навіть не хотів робити припущень. Основною перепоною у стосунках із жіночою статтю була його демонстративна відстороненість. Тяньмін щосили намагався налагодити власне життя, але це було вище його сил.

Парадоксальність ситуації полягала в тому, що йому бракувало навичок для повноцінного життя в суспільстві, але й поза ним він почувався зле — фінансових ресурсів не вистачало, щоб вести життя затворника. Усе, що йому лишалося, — балансувати на краю, страждаючи. Куди веде його стежка життя, він і гадки не мав.

Але раптом Тяньмін побачив виразне означення кінця життєвого шляху.

Він натиснув «4».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «1», якщо «Ні» — натисніть «0».

Рак легень йому діагностували на пізній стадії; можливо, через попередні неправильні діагнози. Цей вид раку — один із тих, що найшвидше прогресують, тож лікарі давали йому небагато часу.

Вийшовши з лікарні з діагнозом, він не відчував страху. Єдиною емоцією, що залишилася, була пульсуюча самотність.

Це відчуття в минулому, хоча й повільно, наростало, утримувалося невидимою греблею, що встигала підлаштовуватися під повільні зміни настрою. Й ось тепер греблю прорвано: самотність, що накопичувалася всі минулі роки, немов чорна стіна води, впала з неба, змиваючи все довкола, поширюючись далеко за межі його сили волі.

Він хотів побачити Чен Сінь.

Того дня, не вагаючись, він придбав квиток і полетів до Шанхая. Уже під’їжджаючи до місця призначення на таксі, Тяньмін відчув, що запал вихолов: він помирав, і ятрити рани минулого не було жодного сенсу. Він навіть не повідомив про свій приїзд, лише прагнув поглянути на Чен Сінь здаля, як ото потопаючий відчайдушно виринає на поверхню, щоб вдихнути. Востаннє вдихнути, перед тим як згинути в безодні назавжди.

Опинившись перед воротами Академії аерокосмічних технологій, він заспокоївся остаточно. Тяньмін зрозумів, наскільки дурнуватими були його вчинки, зроблені протягом останніх кількох годин. Навіть якщо припустити, що Чен Сінь продовжила тут навчання для здобуття наукового ступеня, вона вже давно мала закінчити аспірантуру, тож її тут може не виявитися взагалі. Тяньмін розпитав охоронців біля воріт і з’ясував, що в Академії працює 20 тисяч співробітників, тож для успішних пошуків йому треба знати конкретний відділ, де вона працює. Але він давно втратив зв’язок зі своїми одногрупниками, тому не мав про них жодної актуальної інформації. На нього навалилася слабкість, дихати стало важко, тож він опустився на землю недалеко від воріт.

Можливо, Чен Сінь іще працює тут. Робочий час добігав кінця. Якщо він зачекає біля виходу, то, ймовірно, матиме нагоду її побачити.

Ворота Академії були дуже широкими, а на чорній невеличкій стіні біля телескопічної огорожі великими золотими ієрогліфами була викарбувана офіційна назва установи — Восьма дослідницька академія, й вона значно розрослася від часу заснування. Йому раптом спало на думку: а чи не має такий великий заклад інших виходів? Тож він підвівся й уточнив це в охоронця. Виявилося, що насправді виходів ще чотири, окрім цього!

Він повільно повернувся на своє місце й знову сів. Робити більше не було чого.

Шансів лишалося небагато за умови, якщо Чен Сінь після закінчення навчання все ще тут працює, якщо сьогодні в неї не вихідний і якщо вона виходитиме після роботи саме через ці ворота з п’ятьох.

Ця мить увібрала в себе всю сутність його життя: наполегливе спостереження за промінчиком надії, який от-от має з’явитися на обрії.

Робочий день скінчився, й люди потяглися до виходу: дехто пішки, деякі їхали на велосипедах чи автівках. Потік людей і транспортних засобів спочатку збільшувався від тоненької цівки до бурхливого потоку, а потім почав спадати. За годину з воріт виходили лише поодинокі люди та від’їжджали нечисленні машини.

Ані сліду Чен Сінь.

Він був переконаний, що не пропустив її, навіть якщо вона їхала в автомобілі. Тож Чен Сінь уже не працювала тут взагалі, чи не вийшла на роботу сьогодні, чи ж скористалася іншим виходом.

Призахідне сонце видовжувало тіні будинків і дерев, роблячи їх схожими на численні руки, які тягнулися до нього, аби втішити й розрадити.

Він не зрушив із місця, поки геть не зсутеніло. Пізніше не міг пригадати, як повернувся на таксі в аеропорт, прилетів у своє місто й дістався холостяцького гуртожитку фірми, в якій працював.

Він відчував, що вже помер.

Він натиснув «1».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «3», якщо «Ні» — натисніть «0».

Яку епітафію вигравірують на його могилі? Насправді він навіть не був певен, що матиме окрему могилу. Місця для поховання довкола Пекіна коштували великих грошей. Навіть якби батько захотів придбати для нього ділянку на кладовищі, швидше за все, сестра виступила б проти цієї ідеї — вона ще жива, і їй ніде жити. Найімовірніше, його прах замурують у стіну на Бабаошаньському цвинтарі. Але якщо він усе-таки матиме надгробок, то було б добре, якби там написали:

Він натиснув «3».

По той бік скла відбувалася якась метушня. Щойно Юнь Тяньмін останній раз натиснув кнопку, що відділяла його від смерті, двері в кімнату для евтаназії прочинилися, й до неї ввалилася ціла юрба людей. Першим до ліжка ринувся керівник програми евтаназії, аби натиснути кнопку вимкнення на ін’єкційній машині, а на п’яти йому наступав директор лікарні, який вирвав шнур живлення машини з настінної розетки. Ще за мить медсестра так сильно смикнула трубку з препаратами, що вирвала її з одночасно з обох боків: із машини й із лівого зап’ястка Тяньміна, спричинивши кілька болісних митей.

Усі зібралися довкола трубки, силуючись розгледіти щось усередині.

Нарешті хтось мовив:

— Ми ледве встигли! Схоже, препарат ще не потрапив до його кровоносної системи.

Медсестра заходилася перев’язувати Тяньміну закривавлений зап’ясток.

По той бік скляної перегородки залишилася стояти лише одна людина, але вона осявала для нього цілий світ. Там стояла Чен Сінь.

Тяньмін відчував, як сльози Чен Сінь просочуються крізь одяг, зрошуючи йому груди.

Побачивши її вперше, він подумав, що вона геть не змінилася. Але тепер помітив, що волосся Чен Сінь, яке завжди спадало до плечей, підстрижено коротше і зачіска сягає лише шиї. Кінці були елегантно підкручені й ніби спокушали простягнути руку й нарешті доторкнутися до волосся — зробити те, чого він так давно прагнув. Але йому досі бракувало для цього сміливості.

Я повна руїна, — подумав він. Але ще ніколи в житті не почувався так легко, немов парив в небесах.

Тривала тиша нагадувала вічний спокій у Царстві небесному, й Тяньміну хотілося, щоб так тривало вічно. Тобі не під силу врятувати мене, — сказав він подумки Чен Сінь. — Я дослухаюся до твого прохання й не шукатиму більше можливості зробити евтаназію легально. Але все одно від долі не втечеш — усі там будемо. Сподіваюся, ти погодишся прийняти подаровану мною зірку, й вона принесе тобі щастя.

Чен Сінь, здавалося, почула його думки й підняла голову. Уперше їхні очі опинилися настільки близько, значно ближче, ніж він міг навіть мріяти. Її прекрасні очі, ще яскравіші від виплаканих сліз, краяли йому серце.

Але коли вона, зрештою, змогла вимовити хоча б слово, він почув геть неочікуване:

— Тяньміне, а тобі відомо, що закон про евтаназію був ухвалений саме заради тебе?

Рік 4-й Епохи кризи. Чен Сінь

Для Чен Сінь початок Трисоляріанської кризи збігся в часі із закінченням навчання в аспірантурі, й вона прийняла пропозицію приєднатися до спеціальної дослідницької групи, зайнятої в проєкті з розробки двигуна для нового покоління сімейства ракет-носіїв «Великий похід». Іншим така посада видавалася дуже престижною й перспективною.

Але початковий ентузіазм Чен Сінь щодо вибору професії давно згас. Вона поступово дійшла розуміння, що ракети на хімічному паливі нагадують велетенські димарі на зорі промислової революції. У ті дні багато поетів оспівували ці димарі як символи набуття людством статусу промислової цивілізації. Так і зараз — люди тієї ж професії хвалять хімічні ракети як знамення настання космічної ери в історії людства. Але насправді, покладаючи всі сподівання лише на хімічні ракети, людство, можливо, так ніколи й не вступить у реальну космічну еру.

Початок Трисоляріанської кризи зробив цей факт лише очевиднішим: покладатися на хімічні процеси як рушійну силу для створення системи захисту Сонячної системи — повна утопія. Тож вона особисто була зацікавлена не надто звужувати коло своїх професійних інтересів, тому відвідала чимало факультативних занять на курсі з принципів будови й функціонування ядерної силової установки. Після початку кризи всі проєкти в аерокосмічній галузі отримали нове дихання, й навіть давно відкладена ідея космоплану почала втілюватися в життя. Її дослідницька група отримала завдання почати первинні проєктні роботи зі створення двигуна космопланів для польотів уже безпосередньо в космічному просторі. Шанси на кар’єрне зростання були дуже перспективними: її здібності визнавали всі, а в аерокосмічній галузі Китаю значна частка керівників традиційно походила з підрозділів, які займалися саме створенням двигунів для літальних апаратів.

Але оскільки вона мала чіткі переконання, що хімічні двигуни — це технології позавчорашнього дня, то розуміла, що в далекій перспективі люди й підрозділи, які займаються їх розробкою, не мають шансів на майбутнє. Рух у неправильному напрямку щонайменше означає тупцювання на місці, натомість успіх у її роботі вимагає повної концентрації й відданості справі. Розуміння цього факту неабияк її засмучувало.

Незабаром їй випала нагода змінити спеціалізацію. Організація Об’єднаних Націй почала створювати агенції, пов’язані з проєктом планетарної оборони, які мали суттєву відмінність від започаткованих раніше — вони напряму підпорядковувалися Раді оборони Землі, але штат спеціалістів переважно складався з персоналу, направленого урядами різних країн. Національне бюро астронавтики делегувало до цих агенцій велику кількість працівників різних рівнів. Один із високопоставлених керівників поговорив із Чен Сінь і повідомив, що є вакансія помічника директора Центру планування аерокосмічних технологій при Агентстві стратегічної розвідки (скорочено — АСР) Ради оборони Землі (скорочено — РОЗ). На цей момент розвідувальна робота сил людства, спрямована на намагання отримати якомога більше інформації про світ Трисоляриса, здебільшого була сконцентрована на ОЗТ. Однак АСР РОЗ — це розвідувальне відомство, діяльність якого безпосередньо сконцентрована на трисоляріанському флоті й планеті Трисолярис. Їм потрібні були хороші спеціалісти з профільною освітою й досвідом роботи в аерокосмічній галузі.

Чен Сінь без вагань пристала на пропозицію.

Штаб-квартира АСР розташовувалася неподалік головної будівлі Організації Об’єднаних Націй, у старому шестиповерховому будинку XVIII століття. Сама споруда виявилася на вигляд дуже важкою й міцно збитою, немов суцільна брила граніту. Коли Чен Сінь після перельоту через океан уперше зайшла до будівлі, то відчула холодний подих тутешнього повітря, немов в’їжджала до середньовічного замку. Обстановка повністю відрізнялася від інтер’єру розвідувальних агентств, як вона собі їх уявляла. Це більше нагадувало місце, де за візантійським зразком плетуть змови й нашіптують таємниці.

Будівля виявилася майже порожньою, й Чен Сінь стала однією з-поміж перших прибулих, готових стати до виконання обов’язків. У кабінеті, серед незібраних меблів і недорозпакованих коробок, вона зустріла свого начальника, директора Центру планування аерокосмічних технологій АСР. Ним виявився Михаїл Вадімов — кремезний здоровань віком за сорок, який розмовляв англійською із жахливим російським акцентом. Чен Сінь знадобилося чимало часу, аби второпати, що він говорить до неї саме англійською. Вадімов присів на картонну коробку й поскаржився Чен Сінь, що має понад десятирічний досвід роботи в аерокосмічній галузі й не потребує помічників із технічних питань. Усі країни воліють надіслати своїх спеціалістів до АСР, а не сплачувати внески у твердій валюті. Потім він, здається, згадав, що розмовляє з молодою, сповненою надій, дівчиною, й вирішив розважити невеселі думки Чен Сінь:

— Якщо цьому агентству вготовано долею творити історію — що цілком імовірно, хай вона й не матиме щасливого кінця, — то саме нас двох запам’ятають як піонерів, що стояли біля витоків!

Чен Сінь дуже потішило, що її безпосередній керівник також має реальний досвід у аерокосмічній галузі. Вона запитала Вадімова, над яким проєктом він працював. Той легковажно відповів, що брав участь у розробці орбітального корабля «Буран», яка виявилася невдалою, а потім обіймав посаду заступника головного конструктора нового типу вантажних космічних кораблів. Далі з ним трапилася дивна кар’єрна трансформація, і його перевели на якусь посаду в Міністерстві закордонних справ, де він пропрацював два роки. Потім перейшов у «певний відділ», де займався «роботою, схожою на нашу теперішню».

— А взагалі, тобі ліпше надто не пхати носа в професійне резюме нових колег, які скоро до нас приєднаються, добре? — додав він. — До речі, директор уже на місці. Його кабінет поверхом вище. Зайди до нього привітатися, але не надто відволікай від справ.

Першим, що вразило Чен Сінь, коли вона потрапила до просторого кабінету директора, був стійкий запах міцних сигар. Потім її увагу привернула велика картина, написана олійними фарбами, що висіла на стіні навпроти дверей. Більшу частину величезної картини займало небо, затягнуте свинцевими хмарами, й похмурі засніжені поля. У глибині перспективи, майже там, де хмари зустрічалися зі сніговим покривом, виднілася якась темна смужка. Роздивившись детальніше, Чен Сінь побачила, що там намальовані одноповерхові дощаті будиночки з кількома вкрапленнями дво-триповерхових будівель у європейському стилі. Зважаючи на вигини русла річки й деталі місцевості на передньому плані картини, на ній міг бути зображений Нью-Йорк початку XVIII століття. Від картини так і віяло холодністю й відчуженістю, що добре відповідало враженню від людини, яка сиділа під нею.

Поруч із великою картиною висіла інша, невеличка. Більшу частину полотна займало зображення класичного меча із золотим крижем і відполірованим до блиску лезом, який тримала рука в бронзових обладунках, вималювана лише до передпліччя. Рука тягнулася мечем до водної блакиті, аби підхопити лезом із її поверхні вінок, сплетений із червоних, білих і жовтих квітів. Колористика цієї невеличкої картини, на противагу гігантській сусідній, була яскравою й барвистою, проте так само приховувала зловісні таємниці. Чен Сінь помітила, що на білих квітах у вінку були краплі крові.

Директор АСР американець Томас Вейд виявився значно молодшим, ніж уявляла собі Чен Сінь. Він мав навіть молодший вигляд, ніж Вадімов, і був вродливішим за нього — обличчя красунчика в стандартному розумінні цього слова. Пізніше Чен Сінь зрозуміла, що таке вражен­ня він справляє завдяки виразному погляду, схожому на очі холодної мармурової статуї, що зійшла із заднього плану великої картини позад нього.

Він не мав вигляду вкрай заклопотаної людини — стіл перед ним був повністю порожнім, ані ноутбука чи бодай якихось паперів на поверхні. Коли Чен Сінь увійшла до кабінету, він якраз зосереджено вивчав кінчик сигари й, лише мимохідь поглянувши у її бік, повернувся до свого заняття.

Чен Сінь відрекомендувалася, запитала, чи має він для неї якісь доручення, й мовчала, аж поки він знову не підвів на неї очей.

Спершу в його погляді вона побачила втому й лінь, але в глибині ховалося щось настільки різке й колюче, що викликало в неї відчуття дискомфорту. Раптово обличчя Вейда осяяла посмішка, але Чен Сінь, побачивши її, не відчула себе тепліше й комфортніше. Посмішка була схожою на крижану воду, що просочується крізь тріщину на поверхні замерзлої річки й повільно розповзається кригою.

Чен Сінь спробувала усміхнутися у відповідь, але перша ж фраза Вейда стерла навіть натяк на усмішку й вихолодила все всередині:

— А ти продаси свою матір у бордель?

Чен Сінь злякано заперечливо похитала головою, хоча не як відповідь на запитання, а навпаки: вона не була певна, що почула все правильно. Але Вейд уже махнув рукою із затисненою пальцями сигарою:

— Дякую, повертайся до нагальних справ.

Почувши від Чен Сінь розповідь про те, що сталося, Вадімов лише розсміявся:

— Хе-хе, ця фраза доволі поширена в нашому колі… Історія її виникнення, скоріш за все, сягає часів Другої світової війни. Старі вовки розвідки часто піддражнюють таким чином новачків. Інакше кажучи, це значить: наша професія єдина на планеті, в якій постійні інтриги, введення в оману та провокація є адекватним виконанням професійних обов’язків. І нам доводиться… бути значно гнучкішими щодо загальноприйнятих етичних норм поведінки. До складу АСР залучені співробітники двох типів: технічні спеціалісти, як-от ти, й кадрові офіцери розвідки та військових сил. Ці люди мають зовсім різні способи мислення й норми поведінки. На щастя, особисто я на власному досвіді знайомий із обома й зможу допомогти тобі ліпше призвичаїтися до цих відмінностей.

— Але ж ми всі разом протистоїмо безпосередньо Трисолярису. Це не звична розвідувальна робота.

— Деякі речі ніколи не змінюються.

Співробітники почали прибувати один за одним. Здебільшого це були представники країн — постійних членів РОЗ.

Усі поводилися підкреслено ввічливо, але звичні взаємні підозри й недовіра нікуди не зникли. Технічні спеціалісти трималися осторонь і, здавалося, постійно перевіряли кишені на предмет зникнення чогось цінного; розвідники були надзвичайно активними й поводилися дуже доброзичливо, але мали такий вигляд, ніби щосекунди думали: де поцупити б щось, що погано лежить?

Як і передбачав Вадімов, їм більше до вподоби було шпигувати один за одним, ніж вести розвідувальні дії проти Трисоляриса.

За два дні відбулися перші загальні збори новоствореної розвідувальної служби, незважаючи на те що ще не всі співробітники прибули до штаб-квартири. Директор Вейд отримав трьох заступників: представників Великої Британії, Франції й Китаю.

Першим із них узяв слово китаєць Ю Веймін. Чен Сінь і гадки не мала, в якому з відомств у Китаї він міг працювати на подібній роботі. Чоловік мав складно впізнаване обличчя, яке можна було запам’ятати лише після численних нарад за його участі. На щастя, в нього не було звички, притаманної китайським чиновникам, — розводити пусті теревені за найменшої нагоди, хоча він і повторив набір банальностей про завдання, які стоять перед АСР. Але, принаймні, лаконічно.

Він наголосив, що сприймає статус присутніх як посланців відповідних країн, тож спокійно ставиться до факту багатоначальності. АСР не вимагатиме й не розраховує на їхню надмірну лояльність до цієї інституції та ставлення її інтересів вище за національні. Проте, оскільки завданням АСР є велика справа захисту людської цивілізації загалом, він сподівається, що кожен зможе досягнути правильного балансу між цими інтересами. А враховуючи той факт, що саме АСР доведеться зустрітися віч-на-віч із інопланетними загарбниками, ми повинні стати найбільш згуртованими з-поміж новостворених агентств.

Чен Сінь зауважила, що коли його заступник розпочав свою промову, Вейд від’їхав назад у кріслі, злегка відштовхнувшись ногою від ніжки конференц-столу, ніби йому було нецікаво і він узагалі не хотів тут бути. Згодом, коли хтось пропонував йому взяти слово, він неодмінно відмовлявся, відмахуючись рукою.

Лише після того як виступили всі охочі, він заговорив. Вказавши на гору коробок із оргтехнікою та канцелярським приладдям, розставлених уздовж стін у конференц-залі, сказав:

— Я сподіваюся, ви впораєтеся з цим завданням самотужки. — Схоже, він мав на увазі організаційні питання початку роботи агентства. — Прошу не гаяти на це мого часу чи їхнього, — він вказав на Вадімова та його людей. — Дякую! Нехай залишаться представники технічної групи й усі ті, хто має досвід у аерокосмічній галузі. Решта можуть бути вільними.

Сидіти залишилися трохи більше десяти людей, і в конференц-залі одразу стало тихіше. Щойно за останнім розвідником зачинилися старі дубові двері, Вейд виплюнув одну фразу, немов кулю:

— Пані та панове, АСР має завдання відправити розвідувальний зонд назустріч трисоляріанському флоту.

Усі шоковано переглядалися. Чен Сінь була здивована не менше за інших. Звісно, вона сподівалася якнайшвидше відкараскатися від адміністративної рутини, аби розпочати реальну роботу й реалізацію технічних завдань, але зовсім не очікувала аж такої швидкості та цілеспрямованості. Наразі АСР була лише нещодавно створеною організацією й не мала жодного національного чи регіонального відділення, тож умови для оголошення старту перших реальних проєктів здавалися не надто вдалими. Але найбільше Чен Сінь шокувало розуміння того, що ідея, запропонована Вейдом, — нездійсненна як суто з технічної точки зору, так і внаслідок багатьох інших чинників.

— Є конкретні вимоги до характеристик розвідувального зонда? — запитав Вадімов. Здавалося, він був єдиним, хто сприйняв слова Вейда спокійно.

— Я обговорював це питання в приватному спілкуванні з представниками країн — постійних членів, але не виносив на публічне обговорення на засіданні РОЗ. З почутого я зрозумів, що думки представників сходяться на одному показнику, щодо якого неможливі компроміси: швидкість зонда має дорівнювати 1% швидкості світла. Розуміння інших чинників та їх значень різниться, проте ці деталі можна узгодити вже у форматі обговорення на офіційних зустрічах.

Слово взяв консультант із НАСА:

— Якщо я все правильно зрозумів, то ми розглядаємо тільки завдання прискорення зонда без подальшого сповільнення. За таких умов він за два-три століття досягне хмари Оорта, де повинен буде провести розвідку й дослідження трисоляріанського флоту, який якраз має розпочати сповільнення. Я вважаю, що нам слід відтермінувати запуск такого проєкту.

— З відомих усім причин технологічний прогрес людства зараз передбачити неможливо, — сказав Вейд. — Якщо людство приречене пересуватися в космосі не набагато швидше за равликів, то нам варто дати старт проєкту якомога швидше.

Чен Сінь подумала, що такий поспіх можна пояснити й політичними чинниками. Перші намагання людства налагодити безпосередній контакт із позаземною цивілізацією можуть мати вирішальне значення для подальшого існування й значущості АСР.

— Але при доступній на сьогодні швидкості космічних польотів знадобиться від 20 до 30 тисяч років, аби дістатися до хмари Оорта. Навіть якщо ми відправимо зонд прямо зараз, то за чотириста років, коли трисоляріанський флот уже дістанеться до Землі, він, можна сказати, ледь встигне вилетіти за поріг.

— Саме тому одна сота швидкості світла — це показник, якого ми маємо досягти.

— Ми говоримо про збільшення швидкості польоту в космосі більш ніж у сто разів! Наразі швидкість робочого тіла, що викидається з сопла двигуна, на кілька порядків менша від заданої. Згідно із законом збереження імпульсу, якщо космічний апарат має розігнатися до одного відсотка швидкості світла, робоче тіло повинне спочатку перевищити цю швидкість. Окрім цього, аби час прискорення лишався в прийнятних для нас межах, швидкість випромінювання робочого тіла має бути значно більшою, ніж заданий показник швидкості зонда, що на сьогодні абсолютно неможливо. Ми не очікуємо проривів у розвитку цих технологій у короткостроковій перспективі, тож реалізація подібного проєкту неможлива з фундаментальних причин.

Вейд із усієї сили вгатив кулаком по столу:

— Не забувайте, які ресурси ми тепер маємо в розпорядженні! Раніше космічні польоти здебільшого були забаганками маргіналів, однак нині розвиток цієї галузі — питання виживання. Тож тепер обсяг ресурсів, які ми можемо запросити, не йде в жодне порівняння з днем учорашнім! Ми, наприклад, зараз можемо концентровано спрямувати всі ресурси на цю дрібницю — вирішення проблеми із законом збереження імпульсу. Навалимося всі гуртом і використаємо грубу силу, аби розігнати зонд до однієї сотої швидкості світла!

Вадімов підвів очі й інстинктивно роззирнувся довкола. Вейд чудово зрозумів, у чому річ.

— Не хвилюйтеся — тут немає репортерів чи випадкових людей.

Вадімов, посміхаючись, похитав головою:

— Не хочу здатися неввічливим, але сподіватися, що всіма грошима світу можна змінити фізичні закони, — дурний жарт. Усі сміятимуться з нас. Обговорювати це тут, усередині — одна справа; але боронь Боже виносити таке на публіку чи на засідання РОЗ.

— Для мене не відкриття, що ви всі потішатиметеся наді мною.

Усі мовчали, вочевидь бажаючи, щоб ця зустріч закін­чилася якомога швидше. Вейд обвів поглядом конференц-залу й раптом випалив:

— Е ні, не всі. Вона не сміється з мене. — Він здійняв руку й вказав на Чен Сінь. — Чен, а яка твоя думка про все це?

Під пильним поглядом Вейда Чен Сінь відчувала себе так, ніби він показував на неї не пальцем, а мечем. Вона спантеличено озирнулася навсібіч: хіба за статусом їй належить зараз виступати?

— Нам слід реалізовувати тут політику МД, — сказав Вейд.

Чен Сінь розгубилася ще більше: до чого тут Дуґлас МакДоннелл, доктор медицини?

— Вам, китайцям, не знайомий термін МД?

Чен Сінь поглянула на п’ятьох інших китайців, які на вигляд були не менш збитими з пантелику, ніж вона сама.

— Під час війни в Кореї американські військові виявили, що ваші полонені солдати знають дуже багато про задуми командування й деталі плану ведення бойових дій. З’ясувалося, що ваші командири мали звичку обговорювати плани з підлеглими навіть найнижчого рангу, сподіваючись отримати більше доречних зауважень і пропозицій для його вдосконалення. Це і є МД. Звісно, ми не допустимо, щоб ви знали аж настільки багато, якщо вам вготовано долею стати полоненими в прийдешній війні.

Довкола почулося кілька смішків, і Чен Сінь нарешті зрозуміла, що МД — це «мілітаристська демократія». Усі погодилися з такою пропозицією. Звісно, еліта аерокосмічної галузі, яка зібралася за цим столом, не сподівалася почути якусь проривну ідею від радника з технічних питань, проте більшість із них були чоловіками, тож, надавши Чен Сінь слово, вони принаймні могли безбоязно роздивлятися її. Чен Сінь завжди намагалася стримано вдягатися, але це аж ніяк не зменшувало її привабливості.

Чен Сінь взяла слово:

— Я маю пропозицію…

— Засипати грошима закони фізики, поки вони не погодяться змінитися? — відрізала презирливим тоном літня француженка на ім’я Камілла, яка обіймала посаду старшого консультанта Європейського космічного агентства. Їй, вочевидь, не сподобалося те, що присутні чоловіки зосередили всю увагу на Чен Сінь.

— Спробувати їх оминути, де це можливо, — відповіла Чен Сінь із ввічливою усмішкою. — Я гадаю, що найперспективнішим ресурсом, доступним зараз людству, є ядерна зброя. Наразі саме ці боєголовки — найпотужніше джерело енергії, яке людство може відправити в космос. Уявіть собі космічний апарат чи зонд, оснащений гігантським тонкошаровим вітрилом, здатним уловлювати електромагнітне випромінювання, як сонячне вітрило — потік фотонів. І якщо ми на певній відстані підриватимемо ядерні заряди через прораховані проміжки часу…

Почулося ще кілька пихкань, а Камілла засміялася неприховано:

— Люба моя, ви намалювали нам сюжет, схожий на сценарій для мультфільму: космічний корабель, напханий ядерними бомбами, гігантське вітрило й картинний герой а-ля Шварценеґґер, який шпурляє бомби за корму, де вони вибухають. — Сміх у конференц-залі посилився. — Вам доведеться переробити домашнє завдання з першого курсу, аби вирахувати тягооснащеність[14] за таких умов.

— Вона не запропонувала змінювати закони фізики, проте дослухалася до іншої вимоги керівництва, — мовив інший консультант, підживлюючи сміх у залі до максимуму. — Шкода, що настільки вродлива панянка має слабкість до брутальної сили.

— А хто сказав, що ядерні заряди розташовуватимуться на самому кораблі? — спокійно відповіла Чен Сінь. Її слова мали такий ефект, ніби вона схопила рукою дзвенячий гонг, посмішки з облич ураз зникли. — Сам космічний апарат складатиметься виключно з детекторів і вітрила й важитиме не більше, ніж пір’я. За таких умов він легко прискорюватиметься під дією випромінювання від ядерних вибухів.

У конференц-залі запанувала тиша. Усі намагалися зрозуміти, де розміщуватимуться ядерні заряди, проте ніхто не наважувався спитати прямо. Поки інші брали Чен Сінь на кпини, Вейд увесь час сидів із незмінним виразом обличчя, але зараз його фірмова посмішка почала розпливатися лицем, немов крижана вода поверхнею криги.

Чен Сінь узяла з диспенсера з водою десяток паперових стаканчиків і розставила їх на столі на однаковій відстані один від одного:

— Ми заздалегідь розмістимо бомби на початковому етапі маршруту польоту зонда, відправивши їх на звичних носіях. — Вона взяла ручку й стала вести її поверхнею стола вздовж стаканчиків, вишикуваних у ряд. — У запланований момент часу, коли зонд проминатиме кожну з бомб, вона вибухатиме, надаючи зонду дедалі більшого прискорення.

Чоловіки один за одним відводили погляди від Чен Сінь, нарешті починаючи серйозно розмірковувати над її пропозицією, хоча й не могли одразу оцінити можливості втілення її в життя. Лише Камілла продовжувала позирати на неї як на нерівню, яка опинилася тут випадково.

— Ми можемо назвати цей метод «прискоренням по маршруту». Частина маршруту, на якому відбуватиметься прискорення, буде вкрай незначною порівняно із загальною відстанню польоту. За попередніми оцінками, тисячу прискорювачів — ядерних бомб — можна рівномірно розподілити на п’яти астрономічних одиницях, тобто на відстані від Землі до Юпітера. А можливо, вдасться розробити й компактніше розташування — до орбіти Марса. Цей задум цілком реально реалізувати навіть за наявних на сьогодні в людства технологій.

Тишу в залі прорізали кілька голосів, які нашіптували щось сусідам. Вони поступово гучнішали. Це було схоже на те, як спорадичні дощові краплі частішають, перетворюючись на зливу.

Вейд, який увесь цей час уважно прислухався до дискусії, раптом запитав:

— Тобі ж не зараз ця ідея спала на думку?

— Це не нова концепція для аерокосмічної галузі. Вона має назву «імпульсний ядерний ракетний двигун»[15].

— Докторе Чен, — втрутилася Камілла, — нам усім чудово відомо про проєкт імпульсного ядерного двигуна. Але у всіх попередніх розробках запас ядерних зарядів розміщувався на борту корабля. Схоже, що розміщення зарядів уздовж маршруту — твоє власне доопрацювання.

Дискусія, яка, здавалося, вже вщухла, розгорілася з новою силою. Цієї миті група експертів стала схожою на зграю зголоднілих вовків, які натрапили на великий шмат свіжини.

Вейд постукав по столу:

— Пропоную зараз не зупинятися на деталях. У нас наразі не стадія техніко-економічного обґрунтування проєкту, ми просто досліджуємо доцільність і принципову можливість його реалізації. Ліпше погляньмо на загальну картину й оцінімо наявність нездоланних перешкод.

Після нетривалої тиші Вадімов вимовив:

— Однією з найважливіших переваг цього проєкту є те, що йому легко дати старт.

Усі присутні були недурними людьми, тож незабаром зрозуміли суть сказаного. Першим кроком стане відправка великої кількості ядерних бомб на навколоземну орбіту. Проблем із засобами доставки також не має бути — наявні міжконтинентальні балістичні ракети легко впораються з таким завданням: американському LGM-118A Peacekeeper, російському «Тополю» чи китайському «Дунфену» цілком до снаги доставити ядерний заряд безпосередньо на навколоземні орбіти. Навіть балістичні ракети середньої дальності за умови дообладнання прискорювачами можна буде використовувати для цієї місії. Крім того, висунута пропозиція набагато дешевша, ніж погоджений країнами після початку Трисоляріанської кризи план масштабного скорочення ядерного озброєння, що передбачає розпилювання й утилізацію ракет і ядерних боєголовок на місцях їх базування.

— Добре, поки відкладемо ідею імпульсного ядерного ракетного двигуна з розміщенням зарядів на маршруті. Інші пропозиції є? — Вейд уважно подивився на всіх присутніх, окрім Чен Сінь.

Ніхто не виявив бажання запропонувати власну ідею. Хоча було видно, що дехто вагався, але очевидно передумав, розуміючи, що конкурувати з пропозицією Чен буде складно. Погляди присутніх поступово знову зосередилися на Чен Сінь, але вирази очей тепер уже значно відрізнялися від попередніх.

— Ми ще двічі зустрінемося для обговорення планів, і я сподіваюся почути від вас більше варіантів і пропозицій. До нашої наступної зустрічі проєкту з використанням імпульсного ядерного ракетного двигуна має бути присвоєна кодова назва й прописане техніко-економічне обґрунтування.

— Оскільки кожен наступний вибух ядерної бомби суттєво збільшуватиме швидкість зонда, цей процес буде схожим на піднімання сходами, — сказав Вадімов. — Тож пропоную назву — «Проєкт “Сходовий марш”». Але, окрім досягнення швидкості в одну соту швидкості світла, розробка техніко-економічного обґрунтування цього проєкту також потребує узгодження важливого показника: маси самого зонда.

— Саме собою вітрило можна зробити надзвичайно тонким і легким. За наявних технологій, думаю, ми зможемо виготовити вітрило з куполом площею 50 квадратних кілометрів і вагою не більше 50 кілограмів, — узяв слово експерт із Росії, який колись очолював проєкт з оснащення космічних кораблів сонячними вітрилами, визнаний неуспішним.

— Тоді залишається питання, пов’язане лише безпосередньо із зондом.

Усі в залі повернулися до головного інженера проєкту запуску автоматичного зонда Кассіні-Гюйґенс.

— Якщо взяти до уваги мінімально необхідний перелік сенсорів, розмір антени й потужність радіоізотопного джерела живлення, необхідних для передачі сигналу до нас від хмари Оорта, то маса зонда сягатиме приблизно двох-трьох тонн.

— Не годиться! — Вадімов упевнено похитав головою. — Треба зробити так, як казала Чен Сінь: легкий, мов пір’я.

— Якщо обійтися базовим набором сенсорів, то, можливо, вдасться втиснутися в одну тонну. Але це дуже мало, я не певен, що ми досягнемо успіху.

— Тож припустимо, що весь зонд разом із вітрилом не повинен важити більше тисячі кілограмів, — підсумував Вейд. — Навалимося всіма силами людства, аби розігнати цю тонну якнайшвидше. Сподіваюся, що така маса виявиться достатньо легкою для успішності проєкту.

Протягом наступного тижня Чен Сінь могла поспати якусь годинку-другу лише на борту літака. Вона в складі групи експертів на чолі з Вадімовим літала світом, мандруючи між штаб-квартирами чотирьох основних космічних світових агентств: американського, китайського, російського та країн ЄС, — аби організувати й скоординувати розробку техніко-економічного обґрунтування проєкту «Сходовий марш». Цього тижня Чен Сінь уже відвідала більше місць, ніж вона очікувала побачити протягом усього життя, але членам групи доводилося насолоджуватися зовнішніми красотами лише з вікон автомобілів чи конференц-залів.

Попервах було ухвалено рішення сформувати єдину групу спеціалістів із усіх провідних космічних агентств, проте від цієї ідеї згодом відмовилися через бюрократичні зволікання. Зрештою, кожне агентство було змушене проводити власний аналіз запропонованого плану. Проте такий підхід мав і переваги: направду незалежні результати оцінки техніко-економічного обґрунтування проєкту можна було порівняти для отримання точніших результатів. Але це також мало наслідком значне збільшення навантаження на саме АСР. Чен Сінь працювала над цим проєктом із небувалим захопленням — зрештою, це було саме її ідеєю.

Незабаром АСР отримала чотири попередні звіти з техніко-економічного обґрунтування із США, Китаю, Росії та Європи, й цифри, що містилися в них, виявилися надзвичайно близькими. Першою новиною, яка вселяла обережний оптимізм, було те, що площу вітрила можна було зменшити вдвічі — до 25 квадратних кілометрів. А у разі використання матеріалу наступного покоління маса вітрила становитиме лише 20 кілограмів. Але були й гірші новини: аби мати можливість досягнути запланованої АСР швидкості у 1% швидкості світла, масу зонда треба зменшити вп’ятеро від прогнозованої — до 200 кілограмів. Отже, на все — корпус, детектори й пристрої зв’язку — лишалося тільки 180 кілограмів.

Почувши на брифінгу цю інформацію, Вейд лише байдуже махнув рукою:

— Не засмучуйтеся через це, бо я маю значно гірші новини: на нещодавньому засіданні РОЗ пропозицію втілення проєкту «Сходовий марш» взагалі відхилили.

Четверо з семи країн — постійних членів наклали вето на цей план: на відміну від фахівців космічної галузі АСР, вони не надто зацікавилися подібною технологією прискорення зонда. Головним чином, через значне обмеження можливості отримання цінної інформації під час використання такого способу ведення розвідки. За словами американського представника, «цінність майже дорівнює нулю».

Це пояснюється тим, що при розробці зонда не передбачено можливості уповільнення. І навіть якщо трисоляріанський флот сам розпочне гальмування, то швидкість спостерігача й об’єкта спостереження відносно один одного все одно не буде меншою за 5% швидкості світла. І це навіть іще не розглядається можливість захоплення зонда ворожим кораблем. Тож вікно для проведення розвідки виявляється завузьким.

До того ж через значне обмеження загальної маси зонда в нього неможливо буде вбудувати пристрої активного вивчення й спостереження цілей, такі як радіолокатори, а доведеться обмежитися лише набором інструментів для пасивного спостереження. Це значно звужує характер інформації, яка може бути отримана, — переважно йтиметься лише про електромагнітне випромінювання. Добре відомо, що комунікаційні засоби противника вже давно не використовують електромагнітних хвиль, натомість вдаються до нейтрино або гравітаційних хвиль, а людство поки що не має технології компактних детекторів для виявлення цих елементарних частинок і збурень гравітаційного поля.

Крім того, не слід було забувати про ще один важливий чинник: присутність софонів робила всі задуми щодо запуску зонда абсолютно прозорими для ворога від самого початку й до завершення, що суттєво зменшувало шанси на успіх. Простіше кажучи, порівняно з величезними інвестиціями гіпотетичні здобутки проєкту здавалися дуже символічними, що не влаштовувало великі держави. Вони були зацікавлені в отриманні хіба що технології, здатної розігнати зонд до 1% швидкості світла, й саме з цієї причини інші три постійні члени проголосували «за».

— І вони таки мають рацію, — сказав Вейд.

Усі мовчки прощалися зі «Сходовим маршем». Звісно, Чен Сінь почувалася найпаскудніше, але вона втішала себе тим, що як для молодого спеціаліста без значного досвіду її перша ідея протрималася довго, значно довше, ніж вона очікувала.

— Чен, ти так змарніла, що тебе й не пізнати, — сказав Вейд, подивившись на неї. — Ти, напевно, гадаєш, що ми відмовимося від «Сходового маршу»?

Присутні з подивом дивилися на Вейда, й запитання в їхніх очах можна було легко зрозуміти: що ще можна зробити після отриманої відмови?

— Ми не припиняємо роботи, чули? — Вейд підвівся й обійшов довкола переговорного столу. — У майбутньому, незалежно від того, стосується це «Сходового маршу» чи будь-якого іншого проєкту, ви можете опустити руки, тільки коли я віддам такий наказ. До цієї миті ви рухаєтеся тільки вперед. — Раптом він змінив свій звичний спокійний і байдужий тон та заволав, наче дикий звір: — Йдемо вперед! Тільки вперед!! Продираємося, хай там що!!!

Цієї миті Вейд стояв якраз за спиною у Чен Сінь, і вона відчула, що позаду неї ніби сталося виверження вулкана. Вона так злякалася, що ледь не закричала сама.

— Що нам робити далі? — запитав Вадімов.

— Пошлемо людину.

Ці слова Вейд сказав уже своїм звичним, спокійним, беземоційним голосом. Присутні, ще не отямившись від гучного реву, не одразу змогли зрозуміти суть цієї простої фрази. Це було відповіддю на запитання Вадімова про наступний крок «Сходового маршу», й Вейд пропонував відправити людину не на засідання РОЗ чи кудись неподалік, а відіслати за один світловий рік звідси — на межу Сонячної системи, в холодні обійми хмари Оорта, аби там провести розвідку трисоляріанського флоту.

Вейд знову за звичкою відштовхнувся від ніжки стола, від’їхавши на стільці подалі, аби дати їм можливість обговорити почуте. Але, як і тиждень тому, ніхто не вимовив ані слова. Коли він того дня вперше запропонував запустити зонд у напрямку трисоляріанського флоту, кожен із присутніх так само обмірковував пропозицію, намагаючись знайти раціональне зерно. Незабаром усі дійшли згоди, що ідея не настільки абсурдна, як могло здатися з самого початку.

Технологію гібернації людство вже достатньо вивчило. Увесь політ розвідник зможе спокійно провести в анабіозі. Середня людина важить приблизно 70 кілограмів. Решту маси — 110 кілограмів — складатиме обладнання для гібернації й сам корпус човника (він може не надто відрізнятися від труни). Однак що потім? Яким чином розбудити людину через два століття перед рандеву з трисоляріанським флотом? І що він чи вона зможе зробити після пробудження?

Подібні думки роїлися в головах усіх присутніх, але ніхто не озвучував їх уголос, неначе боячись порушити тишу, що панувала в конференц-залі. Проте Вейд, здавалося, легко читав думки, тож, резонуючи з міркуваннями більшості присутніх, мовив:

— Ми маємо послати людину до ворожого лігва.

— Але для цього треба, аби трисоляріанський флот захотів перехопити зонд із пасажиром на борту, — додав Вадімов.

— Однак це видається цілком природним розвитком подій, чи не так? — відповів Вейд, підводячи при цьому очі вгору, немов звертаючись до якихось невидимих слухачів. Присутні розуміли, що весь час довкола них примарами ширяють софони, й певні невідомі особи постійно дослухаються до розмов і виступів на їхніх зібраннях, хоча й перебувають у далекому світі на відстані чотирьох світлових років. Усі воліли забувати про цей факт, бо, крім постійного страху, в багатьох з’являлося неприємне відчуття меншовартості через сприйняття себе й інших просто колонією мурах, яких розглядає за допомогою збільшуваного скла пустотлива й жорстока дитина. Важко зберігати впевненість у власних силах і вірити в здійсненність задумів, якщо ворог дізнається про ваші плани навіть швидше за ваших керівників. Людство має опанувати нові для себе принципи ведення війни за умови повної відкритості й прозорості для ворога.

Але цього разу Вейд, здається, зміг дещо змінити розклад речей. За його задумом, знання деталей плану ворогом мало спрацювати на користь людства: маючи точні орбітальні параметри зонда з людиною на борту, який прямує за межі Сонячної системи, та за наявності бажання трисоляріанцям не буде складно перехопити його. І хоча софони передають їм повну картину людського світу, не можна відкидати, що вони все ще зацікавлені в безпосередньому вивченні живого представника виду, тож шанси на перехоплення є, й неабиякі.

В умах ведення звичних нам воєн відправити шпигуна, чия особистість давно розкрита ворогом, — чисте безглуздя. Але ця війна не традиційна й звична. Успішне відправлення людини всередину чужинницького флоту вже сама собою — великий успіх, навіть якщо його чи її особистість відома ворогу. Саме завдання чи успішність його виконання тут неважливі: допоки він чи вона перебуватиме там цілим і неушкодженим, відкриваються нескінченні можливості розвитку подій. А недоліки прозорого мислення й стратегічного планування трисоляріанців роблять цю можливість іще спокусливішою.

Ми маємо надіслати людину до ворожого лігва.

Витяг із «Минулого поза часом»: технологія гібернації — перша мандрівка людини крізь час

Кожна нова технологія може докорінно змінити уклад людського життя й трансформувати соціум, проте коли вона перебуває ще на початковому етапі, мало хто здатен оцінити її справжній потенціал. Наприклад, комп’ютер спочатку розглядався лише як інструмент підвищення ефективності обчислень, тож багато хто з учених вважав, що вистачить п’яти машин на весь світ. Те саме можна сказати й про технологію гібернації: до того як вона стала реальністю, її використання розглядалося лише для однієї мети — заморожування тіл смертельно хворих задля їх потенційного лікування в майбутньому. Надалі з’явилася ідея застосування гібернації для міжзоряних перельотів на великі відстані. Але коли технологія вже ось-ось мала стати реальністю, простий погляд на неї з точки зору соціології виявив, що вона здатна повністю змінити людську цивілізацію.

Усе це базується на переконанні, що завтрашній день буде неодмінно ліпший за сьогоднішній.

Насправді цьому переконанню не більше двох-трьох століть. Раніше ця думка видавалася просто смішною. Наприклад, порівняно з Давнім Римом період Середньовіччя в Європі був значно біднішим у матеріальному плані та більш репресивним для вільнодумства. У Китаї життя людей за часів правління династій Вей, Цзінь, а також Північних і Південних династій виявилося відчутно гіршим, ніж за правління більш ранньої династії Хань, а порівняно з періодом правління династій Тан і Сун наступні династії Юань і Мін були жорстокішими. Однак після Промислової революції умови життя в людському суспільстві демонстрували майже постійну тенденцію до зростання добробуту, тож наростала й упевненість людей у кращому майбутньому.

Ця впевненість сягнула апогею якраз у період початку Трисоляріанської кризи. Примара Холодної війни вже лишилася в далекому минулому, хоча певні глобальні виклики, як-от забруднення й деградація екосистеми планети, ще лишалися, хоч і не сприймалися багатьма як щось надзвичайно важливе. Рівень забезпечення людства матеріальними благами зростав по експоненті й, здавалося, не мав наміру зупинятися. Якби тоді провели опитування щодо майбутнього людства, то думки про те, де воно опиниться за 10 років, ще могли б різнитися, проте всі погодилися б, що за 100 років на них чекає справжній рай на Землі. І в це легко було повірити — достатньо лише порівняти їхній рівень життя й умови, в яких існували їхні предки сто років до того!

Тож, якщо ви отримуєте можливість скористатися гібернацією, чи варто відмовлятися?

Якщо поглянути на гібернацію з точки зору соціології, то стає очевидним, що навіть технологія клонування людей виявилася значно меншою проблемою, ніж наслідки, спричинені доступністю гібернації. Клонування викликає хіба що етичні суперечності й побоювання, та й то лише в людей, які належать до християнського світу, проте приховані небезпеки масового поширення гібернації є реальними й впливають на весь світ. Після комерціалізації цієї технології багато хто вирушить назустріч майбутньому раю, а решта лишиться в порівняно гнітючому сьогоденні, аби власною працею будувати той самий рай для гібернізованих. Однак є ще спокусливіша мрія, яка має стати доступною в майбутньому: вічне життя.

Завдяки прогресу в молекулярній біології люди вірять, що безсмертя стане буденним уже через одне-два століття, а отже, ті, хто скористався гібернацією, наразі перебувають на першій сходинці до безсмертя. Таким чином, уперше в історії людства навіть розподіл невідворотності смерті виявився несправедливим, що призвело до справді непередбачуваних наслідків.

Ця ситуація дуже нагадувала розвиток ідей Ескапізму після початку Кризи, тож пізніше історики називали це явище раннім, або часовим Ескапізмом. Саме тому ще до настання Кризи уряди країн світу запровадили жорсткі обмеження й заходи контролю за використанням технології гібернації, які дуже швидко перевершили заборони щодо клонування людини.

Але настання Трисоляріанської кризи змінило усе. За одну ніч прогноз майбутнього змінився з раю на пекло. Навіть для невиліковно хворих пацієнтів майбутнє втратило звичну привабливість. Можливо, коли вони прийдуть до тями, світ довкола виявиться вируючим вогненним морем, де навіть знеболювальних препаратів не буде.

Тож після початку Кризи всі обмеження на використання технології гібернації було повністю знято. Технологія швидко стала доступною, й людство отримало перший реальний інструмент для мандрівок через значні проміжки часу.

Рік 4-й Епохи кризи. Чен Сінь

Для ознайомлення з технологією гібернації Чен Сінь вирушила до міста Санья, що розташовано на самому півдні тропічного острова Хайнань.

Острів видавався не найвдалішим місцем для розташування Науково-дослідницького центру Китайської академії медичних наук, що займається вивченням гібернації: на великій землі в цю пору року панувала зима, а тут відчувався свіжий подих весни.

Дослідницький центр розташовувався в білосніжній будівлі, прихованій за зеленими кронами дерев. Наразі в стані гібернації тут перебували понад десятеро осіб, але всі вони були волонтерами, які погодилися взяти участь у короткострокових експериментах. Жодна людина на сьогодні не виявила бажання скористатися гібернацією на термін більше ста років.

Чен Сінь одразу перейшла до справи й спитала, чи існує теоретична ймовірність зменшити вагу обладнання для гібернації до ста кілограмів?

— Сто кілограмів? — засміявся директор центру. — Добре, якщо вдасться втиснутися в сто тонн.

Звісно, директор чудово знав, що це перебільшення. Під час наступних візитів Чен Сінь дізналася, що технологія гібернації не передбачає глибокого замерзання людини, й температура тіла не досягає критично низьких значень — лише близько –50 градусів за Цельсієм.

Для цього кров людини, котра піддається гібернації, замінюється на спеціальну незамерзаючу рідину. Завдяки роботі зовнішньої системи кровообігу й вентиляції робота основних органів людського організму підтримується на низькому рівні фізіологічної активності, яку майже неможливо помітити внаслідок сповільнення всіх процесів.

— Щось схоже на комп’ютер у режимі очікування, — пояснив директор центру.

Загальна маса комплекту обладнання для гібернації, включно з ємністю для тіла, зовнішньою системою життєзабезпечення й охолоджувальною установкою, становитиме близько трьох тонн.

Обговорюючи мініатюризацію обладнання з технічними працівниками центру, Чен Сінь раптом збагнула дивовижний факт: якщо температура тіла людини під час гібернації підтримується на рівні –50 градусів за Цельсієм, то в холоді космічного простору кабіна для гібернації потребуватиме опалення, а не охолодження! Особливо протягом подолання довгого відрізку шляху за межами орбіти Нептуна, де температура космічного простору близька до абсолютного нуля. Тобто підтримування температури в кабіні на позначці –50 градусів буде рівнозначною роботі обігрівального котла. Зважаючи на тривалість подорожі — від одного до двох століть, — для обігріву можна використати радіоізотопні елементи. У цьому разі 100 тонн, згаданих директором центру, вже не здаються перебільшенням!

Повернувшись до штаб-квартири АСР, Чен Сінь прозвітувала про свою поїздку й вислухала доповіді інших співробітників. Новини були невтішними, тож усі знову відчули велике розчарування, проте цього разу, згадуючи минулу зустріч, вони мали певні сподівання щодо пропозицій, які їм може озвучити Вейд.

— А чого ви всі витріщилися на мене? Я не Господь Бог! — Вейд окинув оком присутніх: — Якого біса ваші країни відправили вас усіх сюди, га? Не на пенсію ж заробляти й приносити лише погані новини, чи не так? Я не маю ідей, як виконати наше завдання. Це, до речі, ваша робота, не моя! — Після цього він відштовхнувся від столу ногами так сильно, що з гучним скрипом відкотився на стільці ще далі, ніж коли-небудь раніше. При цьому вперше порушив власну заборону на паління в конференц-залі, почавши розкурювати сигару.

Присутні повернулися до спеціалістів із гібернації, запрошених на це засідання, але ті воліли мовчати, хоча в глибині душі відчували професійне обурення: ця група параноїків ставить під сумнів їхні висновки й просить зробити неможливі за визначенням речі.

— А може… — Чен Сінь несміливо вимовила два слова, але потім зніяковіло озирнулася на лікарів.

— Кажи, що думаєш, не соромся! — Вейд швидко виплюнув фразу разом із тютюновим димом.

— Можливо, нам і не треба відправляти живу людину, — завершила думку Чен Сінь.

Присутні спантеличено перезирнулися між собою й запитально подивилися на експертів із гібернації. Ті у відповідь похитали головами й сказали, що так само не розуміють, про що йдеться.

— Миттєво заморожуємо людину до температури, нижчої за позначку –200 градусів, і запускаємо її в космос. У такому випадку не потрібні системи опалення й життєзабезпечення, достатньо лише капсули, яку нескладно зробити легкою й тонкостінною, а отже, загальна маса зонда не перевищуватиме 110 кілограмів. Для нас ця людина буде мертвою, а для трисоляріанців — хтозна.

— Найбільшою перешкодою для відновлення глибокозамерзлого людського організму є запобігання руйнації клітинної структури під час відтавання. Як приклад можна навести заморожене тофу, яке після розмерзання стає схожим на губку. О, ви, мабуть, не їли замороженого тофу? — зауважив один із китайських експертів із гібернації, звертаючись до представників західних країн. Вони відповіли, що розуміють, про що йдеться, навіть якщо до цього не куштували тофу, тож він продовжив: — Що стосується трисоляріанців, то вони, можливо, й мають технології, що дадуть змогу запобігти цьому пошкодженню. Наприклад, за дуже короткий проміжок часу — одна мілісекунда або навіть одна мікросекунда — весь людський організм міг би миттєво досягти нормальної температури тіла. Ми ж поки що не маємо подібних технологій, щоб при цьому не випарувати тіло під дією високих температур.

Чен Сінь не надто дослухалася до пояснень експерта. Її думки зараз були зосереджені на одному: хто стане тим тілом, охолодженим до –200 градусів, яким вистрілять у безодню космосу? Вона намагалася перейти до вивчення наступних етапів проєкту, але ця думка не полишала її.

— Дуже добре, — Вейд кивнув Чен Сінь. Це був перший раз на її пам’яті, коли він похвалив когось із підлеглих.

На нинішню зустріч постійних членів РОЗ було заплановане чергове обговорення проєкту «Сходовий марш». З приватних бесід із представниками різних країн Вейд отримав інформацію, що більшість із них ставиться до нової концепції з оптимізмом, адже це може бути перший безпосередній контакт людини з позаземними цивілізаціями. Такий варіант має набагато більше значення, ніж просто відправлення ще одного зонда вглиб космосу. Зокрема, інформацію про людину, яка попрямує назус­тріч трисоляріанському флоту, можна презентувати загалу як бомбу, відіслану в лігво ворога. Використовуючи абсолютну перевагу в стратегічному мисленні, він чи вона зможе переломити хід війни.

Цього разу засідання РОЗ було відкладене на понад годину, бо ввечері спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН оголосила про старт свого плану «Обернені до стіни», а членам АСР не лишалося нічого іншого, як чекати на закінчення сесії у вестибюлі поза місцем проведення. Безпосередню участь у попередніх зустрічах АСР брали лише Вейд і Вадімов, іншим доводилося чекати назовні, їх викликали лише за потреби отримати певну вузькоспеціалізовану консультацію. Але цього разу Вейд попросив Чен Сінь піти на зустріч разом із ними, що було неабиякою честю для молодшого спеціаліста.

Після закінчення спеціальної сесії Генеральної Асамблеї Чен Сінь побачила, як одна людина, оточена численними репортерами, покрокувала до іншого виходу з будівлі й зникла за дверима. Вочевидь, у центрі цієї процесії перебував один зі щойно проголошених Обернених. Співробітники АСР були більше сконцентровані на власному плані «Сходовий марш», тому лише кілька осіб вибігли на вулицю, щоб роздивитися Оберненого. І коли стався вікопомний замах на Ло Цзі, ніхто з тих, хто лишився в будівлі, не почув пострілів, всі лише побачили крізь скляні двері метушню. Чен Сінь, яка з усіма одразу вибігла на вулицю, засліпило яскраве світло з пошукових прожекторів гелікоптера, що зависнув у повітрі.

— Гей-но! Щойно застрелили одного з Обернених! — до неї підлетів колега, який опинився на вулиці раніше. — Я чув, що було кілька пострілів і кулі поцілили йому точно в голову!

— Кого з Обернених вбили? — байдуже перепитав Вейд — було видно, що інцидент не викликав у нього значного інтересу.

— Я не знаю. Мені тільки відомо, що трійця призначених є вельми знаними особами, натомість той, у кого стріляли, — твій співвітчизник, — тут він вказав на Чен Сінь, — проте він практично невідомий загалу. Якийсь простий хлопець.

— У ці незвичайні часи немає «якихось простих хлопців», — парирував Вейд. — На будь-кого в одну мить може лягти тяжка ноша великої відповідальності, й жоден із високорангових посадовців не може бути впевнений, що його завтра не замінять.

Говорячи ці слова, Вейд не зводив очей із Чен Сінь, а на останній фразі перевів погляд на Вадімова. Потім секретар РОЗ відкликав його вбік.

— Це він мені погрожує, — прошепотів Вадімов до Чен Сінь, яка стояла поруч із ним. — Учора, будучи не в гуморі, він прямо сказав, що ти цілком здатна мене замінити…

— Але я…

Вадімов підняв руку, аби її зупинити, й у промені потужного прожектора, що просвічував його руку, можна було навіть побачити кровоносні судини:

— Він не жартує. Інституції на кшталт нашої дають змогу не дотримуватися звичної процедури добору персоналу. Ти спокійна, впевнена в собі, працьовита, не позбавлена творчого підходу до справи, наділена підвищеним почуттям відповідальності навіть із питань, що виходять за межі твоїх посадових обов’язків. Я вкрай рідко зустрічав такий набір рис у молодих спеціалістів, Чен, і я радий, що саме твоя кандидатура розглядається як заміна мені. Але правда в тому, що ти все-таки не здатна мене замінити. — Він підвів погляд на хаос, який панував довкола: — Бо ти не продаси свою матір у бордель. Ти в цьому питанні ще нетямуща дитина, і я сподіваюся, що лишишся нею назавжди.

Камілла влетіла між ними, немов бомба. Вона тримала в руці пухку папку, й Чен Сінь здогадалася, що це має бути попередній звіт про техніко-економічне обґрунтування проєкту «Сходовий марш». Камілла, замість того щоб передати стос паперів кому-небудь із них, з усієї сили жбурнула їх об землю.

— Чорти їх побрали б! — заволала вона. Навіть попри ревіння двигунів гелікоптера, дехто з навколишніх почув її лемент і повернувся, щоб зрозуміти, що сталося. — Блядські свині! Тільки й уміють, що рохкати від задоволення в багнюці, віддаючись черговій насолоді.

— Ти зараз про кого? — здивовано перепитав Вадімов.

— Про весь рід людський! Відтоді як ми пів століття тому висадилися на Місяць, ми не просунулися ні на дещицю. Ми зараз просто безсилі!

Чен Сінь підняла папку з документами й разом із Вадімовим швидко пробігла очима її зміст. Це дійсно був звіт про техніко-економічне обґрунтування проєкту, але він описував безліч технічних деталей, тож читання по діагоналі не давало змоги зрозуміти викладені висновки.

До них повернувся Вейд і повідомив, що, за словами секретаря, засідання РОЗ має розпочатися за 15 хвилин. Побачивши керівництво, Камілла зуміла дещо опанувати свої емоції.

— НАСА провело в космосі два невеличкі експерименти з імпульсними ядерними двигунами. Результати викладено в цьому звіті. Для досягнення запланованої швидкості розрахована загальна маса зонда все ще занадто велика, й її потрібно зменшити до однієї десятої від запропонованої! Однієї десятої! Інакше кажучи, залишити лише 10 кілограмів! Вони навіть поділилися гарною новиною: масу вітрила в такому випадку можна зробити меншою за ті самі 10 кілограмів. Щодо корисного навантаження, то вони зглянулися над нами й лишили нам аж цілих пів кіло. Без будь-яких надій на збільшення, бо це неминуче призведе до необхідності використання товщих тросів кріплення з вітрилом. Кожен додатковий грам корисного навантаження потребує збільшення ваги тросів на три грами, що, своєю чергою, матиме наслідком неможливість досягти запланованої швидкості в 1% швидкості світла. Тож ми маємо пів кілограма, ха-ха-ха, лише пів кілограма! Дійсно, як і просило наше янголятко: легке, немов пір’ячко.

Вейд із посмішкою зауважив:

— То, може, відправимо Мону, кошеня моєї матері? Щоправда, й їй доведеться для цього схуднути вдвічі.

Коли в усіх справи йшли на лад, Вейд зазвичай мав похмурий вигляд, проте щойно хтось впадав у розпач, його настрій змінювався на жартівливо-веселий. Спочатку Чен Сінь гадала, що це такий метод управління підлеглими. Вадімов не погодився з нею, зауваживши, що вона геть нічого не тямить у людях. Така поведінка не мала жодного стосунку до персональних методів управління чи підтримки морального духу в колективі, а була лише наслідком любові Вейда тішитися невдачам інших. Споглядання іншої людини у відчаї викликало в нього сильні емоції й приносило задоволення. Зазвичай Вадімов давав лише позитивні оцінки іншим, тож подібна характеристика Вейда з його вуст неабияк здивувала Чен Сінь. Але, придивившись уважніше, вона справді помітила, що він немов тішиться їхнім розпачем.

Чен Сінь відчула, що з неї буцім вибили весь дух, і після стількох днів напруженої роботи сил геть не лишилося. Вона безсило присіла на газон.

— Підіймайся, — сказав Вейд.

Уперше за весь час вона відмовилася підкорятися його наказам.

— Я дуже втомилася, — відповіла Чен Сінь млявим голосом.

— Так, ти й ти, — Вейд вказав на Каміллу з Чен Сінь, — слухайте уважно: надалі я не хочу бачити подібних безглуздих страждань і панічних стенань. Ви маєте йти вперед усупереч усьому!

— Далі йти нікуди — шляху немає, — заперечив Вадімов, прохально дивлячись на Вейда.

— Ви не бачите шляху вперед, бо не знаєте, як упоратися з обставинами.

— А що із засіданням і питаннями, які винесені на обговорення? Скасовуємо?

— Ні, все має відбутися, як і заплановано. Замало часу, щоб підготувати друковані матеріали, тож доведеться обмежитися усними поясненнями.

— Що пояснювати? Як ми запустимо зонд вагою в пів кіло чи кошеня?

— Не про це мова.

Вогник надії зажеврів у очах Вадімова й Камілли. Побачивши це, Чен Сінь відчула, що й до неї повертаються сили, тож підхопилася з трави.

Цієї миті з місця події від’їхала швидка з пораненим Ло Цзі під охороною цілого військового ескорту з кавалькади машин і гелікоптера. Нью-Йорк знову засвітився звичним морем нічних вогнів, і на його тлі фігура Вейда нагадувала чорну примару. Лише його очі світилися холодним полиском.

— Ми відішлемо тільки мозок, — закінчив він думку.

Витяг із «Минулого поза часом»: проєкт «Сходовий марш»

За часів середньовічної династії Мін у Китаї з’явився новий різновид зброї — холунчушуй, назву можна перекласти з китайської як «вогняний дракон, який випірнає з води». Це була перша в історії багатоступенева балістична крилата ракета, що складалася з ракети-носія, виготовленої з порожнистої бамбукової палі з вирізьбленими драконячими головою й хвостом, розгінного блоку та невеликих ракет, які розмішувалися всередині великої. При запуску ракета за допомогою чотирьох порохових прискорювачів летіла над водою в напрямку ворожого корабля. А через певний проміжок часу ракета-носій вистрілювала ще порцію менших ракет, які вже безпосередньо вражали корабель супротивника.

Окрім цього, в давні часи, як на Сході, так і на Заході, вже використовувалися багатозарядні арбалети з магазинами. Найдавніші китайські зразки датуються періодом Саньґо — ІІІ сторіччям нашої ери.

Обидва вищезгадані види озброєння є ідеальним поєднанням відсталих тогочасних технологій у намаганні отримати переваги, які, як здається, суттєво випереджують свій час.

Після нинішнього аналізу проєкту «Сходовий марш», розпочатого у перші дні Трисоляріанської кризи, стає зрозуміло, що це подібна історія: намагання за допомогою відсталих технологій того часу розігнати вкрай незначне корисне навантаження до 1 % швидкості світла. На технології, що дадуть змогу космічним кораблям літати з аналогічною швидкістю, доведеться зачекати ще півтора століття.

До моменту старту «Сходового маршу» рукотворні зонди вже вилетіли за межі Сонячної системи, місії з висадки дослідницьких станцій на поверхні супутників Нептуна було успішно завершено, тому технологія розгортання ядерних зарядів уздовж маршруту зонда вже не була чимось новим для людства. Але справжня складність проєкту полягала у вчасному підриві кожного заряду після прольоту повз нього зонда й подальшому скеровуванні його траєкторії.

Заряд залежно від його потужності має вибухнути на відстані від 3 до 10 тисяч метрів від вітрила після його прольоту. Зі збільшенням швидкості зонда зростає необхідна точність розрахунків моменту підриву кожного наступного заряду. Але навіть у разі досягнення зондом 1 % швидкості світла допустима похибка буде більшою за одну наносекунду — цілком досяжний рівень розрахунків для технологій того часу.

Сам по собі зонд не мав жодних засобів для прискорення, тож напрямок його руху цілком залежав від позиціонування ядерних зарядів уздовж маршруту. Кожна бомба оснащувалася маневровими двигунами, за допомогою яких відбувалося її фінальне позиціонування перед прильотом зонда на відстані лише кількох сотень метрів від його траєкторії. Регулюючи цю відстань, можна було змінювати кут між вітрилом і випромінюванням, що виникає внаслідок ядерного вибуху, тим самим коректуючи напрямок руху зонда.

Саме по собі вітрило — лише м’яка плівка, але вона здатна буксирувати на підвісах капсулу. На вигляд вся система схожа на гігантський парашут, що розташовується горизонтально вздовж напрямку руху. Аби запобігти пошкодженню капсули внаслідок випромінювання ядерних вибухів, які відбуваються на відстані від трьох до десяти кілометрів від куполу вітрила, стропи виготовлені довжиною 500 кілометрів, а поверхня капсули вкрита багатошаровим абляційним захисним матеріалом, який частково випаровується при кожному ядерному вибуху, одночасно зменшуючи й масу самого зонда.

Стропи вітрила лишалися невидимими для неозброєного ока: їх виготовили з наноматеріалу «Летюче лезо», тож вони були вдесятеро тонші за павутину. Стропа довжиною 100 кілометрів важила лише 8 грамів, проте лишалася досить міцною, аби витримати навантаження під час рвучких прискорень і не зруйнуватися під дією радіаційного випромінювання.

Ані «Вогняний дракон», ані багатозарядні арбалети не були повними аналогами багатоступеневих ракет чи кулеметів. Так само і «Сходовий марш» не відкрив людству вікна в нову еру космічних польотів. Це було просто однією з відчайдушних спроб досягти успіху, використовуючи технології того часу.

Рік 4-й Епохи кризи. Чен Сінь

Масований запуск міжконтинентальних ракет Peacekeeper тривав уже пів години. Сліди від шістьох раніше запущених ракет перепліталися й, пронизані місячним світлом, виблискували, немов срібна дорога до раю.

Що п’ять хвилин цим срібним мостом у небо злітала наступна група вогняних куль, і люди та дерева відкидали довгі тіні, які рухалися зі швидкістю хвилинної стрілки годинника.

Програма першого старту передбачала запуск на навколоземну орбіту тридцяти ракет, які несли триста боєголовок із потужністю від 500 кілотонн до 2,5 мегатонни.

У ті самі хвилини відбувається аналогічний масований запуск російських «Тополів» і китайських «Дунфенів». Це дуже нагадувало песимістичні кінопрогнози кінця світу — настання Судного дня й початок ядерної війни, — але Чен Сінь професійним оком бачила, що кут траєкторії польоту ракет свідчить про запрограмований орбітальний, а не міжконтинентальний напрямок руху. Ця зброя, створена для знищення сотень мільйонів людей, тепер уже ніколи не повернеться на Землю. Натомість величезна енергія, схована у ракетах, буде використана для прискорення пір’ячка до однієї сотої швидкості світла.

Чен Сінь дивилася на небо зі сльозами на очах, і щоразу, коли заграва від старту наступних ракет освітлювала її обличчя, вона подумки повторювала знову й знову: навіть якщо весь проєкт «Сходовий марш» обмежиться лише цими запусками, то він уже буде недаремним.

Але двоє чоловіків, які стояли поруч, — Вейд і Вадімов — лишалися байдужими до цього чудового видовища й занадто ледачими, аби підвести очі вгору, тож просто курили й тихо розмовляли. Чен Сінь знала, що саме вони обговорюють.

Кандидатів для проєкту «Сходовий марш».

На останньому засіданні РОЗ уперше в історії ухвалила резолюцію за усною пропозицією. Чен Сінь мала нагоду оцінити ораторські здібності й красномовність Вейда, з якого зазвичай важко було витягнути зайве слово. Він зміг переконати присутніх: якщо ми вже погодилися з припущенням, що трисоляріанам до снаги фактично воскресити глибоко заморожене людське тіло, то цілком вірогідно, що їм під силу й відродити до життя окремо взятий мозок і налагодити спілкування з ним за допомогою зовнішнього інтерфейсу. Це не здається занадто складним завданням для цивілізації, здатної розгорнути протон у двох вимірах для травлення доріжок на платах. З певної точки зору, між мозком і людиною нема різниці: в них одна свідомість, дух, пам’ять і, найважливіше, здатність до стратегічного мислення та обману. Тож у разі успіху це буде та сама бомба у ворожому стані.

І хоча більшість членів РОЗ не поділяла думки, що мозок є повним еквівалентом людської особистості, вони не мали інших варіантів. Тим більше, що знач­на частина їхнього справжнього інтересу до проєкту «Сходовий марш» полягала у випробуванні технології розгону до однієї сотої швидкості світла. У результаті резолюція була ухвалена п’ятьма голосами «за» при двох, які «утрималися».

Проєкту було дано старт, але головною проблемою неочікувано став підбір кандидата на донорство. Чен Сінь бракувало мужності хоча б уявити цю людину. Навіть якщо його чи її мозок буде перехоплений і відроджений до життя трисоляріанами, життя після цього (якщо це можна так назвати) перетвориться на суцільний жах. Щоразу, коли вона думала про це, її серце стискала крижана рука, вистуджена до температури, нижчої за –200 градусів.

Проте керівники й задіяні в проєкті «Сходовий марш» спеціалісти не мали подібних моральних гризот: якби АСР була звичайною національною розвідувальною агенцією, то питання давно було б залагоджено. Але АСР, по суті, була лише дорадчою міжнародною інституцією, до складу якої входили представники постійних членів РОЗ. Водночас проєкт «Сходовий марш» перебував під пильною увагою міжнародної спільноти, що надавало цьому питанню надзвичайної делікатності.

Головною проблемою було те, що особа, чий мозок буде використаний для місії, має померти до її початку.

Коли перша хвиля паніки на початку кризи стихла, головною думкою в міжнародній політиці стала засторога використання вторгнення трисоляріан для згортан­ня демократичних інституцій. Усі спеціалісти в АСР неодноразово отримували від своїх урядів вказівки бути обережними при реалізації проєкту й не допустити висунення їхнім країнам звинувачень у порушенні принципів демократії.

Зіткнувшись із цією перешкодою, Вейд запропонував власне рішення проблеми: через РОЗ, а потім і через саму ООН лобіювати ухвалення національних законів про евтаназію в якомога більшій кількості країн. Але тепер навіть він не був певен, що його план спрацює.

Три країни із семи постійних членів РОЗ ухвалили відповідні закони дуже швидко, але вони передбачали, що їх дія поширюється тільки на невиліковно хворих із точки зору сучасної медицини пацієнтів, що не надто відповідало вимогам проєкту «Сходовий марш». Проте це був максимум, на який погодилися політики, й розраховувати на більше не доводилося.

Перелік кандидатів обмежувався тільки невиліковно хворими.

Запланований на сьогодні запуск ракет закінчився — спалахи вогню й ревіння двигунів розтанули в небі. Вейд із кількома спостерігачами від РОЗ розсілися по машинах і поїхали. Залишилися лише Чен Сінь і Вадімов, який неочікувано запропонував поглянути на її зірку.

Чен Сінь отримала сертифікат на право власності DX3906 тільки чотири дні тому. Це виявилося для неї повною несподіванкою й викликало незрозуміле відчуття нечуваного раніше цілковитого щастя, аж до легкого запаморочення. Цілими днями вона подумки поверталася до подарунка, промовляючи сама до себе: мені хтось подарував зірку; хтось придбав для мене зірку…

Звітуючи директору про роботу, вона аж світилася радістю, тож Вейд не міг не помітити цього й запитав, що сталося. Чен Сінь розповіла йому про зірку й продемонструвала сертифікат.

— Безглуздий папірчик, — несхвально зауважив Вейд, недбало кинувши його на стіл. — Була б ти розумнішою, то вже перепродала б його з невеличким дисконтом, бо залишишся на мілині.

Його слова зовсім не вплинули на настрій Чен Сінь — вона наперед знала його реакцію. Їй була відома лише його офіційна трудова біографія: починав у лавах ЦРУ, потім отримав підвищення до заступника директора Департаменту національної безпеки США й ось тепер обій­має цю посаду. Щодо його приватного життя, то окрім озвученої ним самим інформації, що в нього є мати, а в неї — кошеня, більше ніяких деталей вона не знала. Та й, наскільки їй було відомо, не лише вона, а й усі інші. Ніхто навіть не знав, де він мешкав. Вейд скидався на машину: коли працює — на роботі, а у вимкненому стані відстоюється десь у невідомому місці.

Чен Сінь не могла втриматися й розповіла про подарунок Вадімову. Він ґречно привітав її, сказавши, що їй зараз мають заздрити всі жінки світу — живі й навіть давно померлі принцеси. Адже достеменно відомо, що вона перша жінка за всю історію людства, яка отримала зірку в подарунок. Хіба може бути щось для жінки приємніше за такий сюрприз?

— Але хто мені це подарував? — допитувалася Чен Сінь.

— Має бути неважко здогадатися. Насамперед ти можеш бути певна, що ця людина направду багата — на її банківському рахунку має бути цифра з дев’ятьма нулями. Тільки така людина може собі дозволити витратити мільйони на символічний подарунок.

Чен Сінь похитала головою. Весь час — у школі й на роботі — їй не бракувало залицяльників і коханців, але жоден із них точно не мав аж таких статків.

— Водночас це високоосвічена людина з вельми незвичними інтересами, — зітхнув Вадімов. — Його розуміння романтичних вчинків настільки шаблонне, що якби я побачив таку сцену у фільмі чи прочитав у книзі, то подумав би: це аж занадто неправдоподібно.

Чен Сінь знову зітхнула. Коли вона ще була дівчиськом, то мала певні рожеві мрії про майбутнє, проте вже зараз ці прагнення навіть їй здавалися смішними. Але й тоді в найбурхливіших фантазіях вона не могла собі уявити, що одного дня їй подарують справжню зірку — так далеко її підліткові мрії не заходили.

Вона була певна, що не знає жодного чоловіка, здатного на це.

Можливо, це якийсь таємний шанувальник, який заради скороминущої примхи витратив невеличку частину свого статку й зробив так, щоб вона ніколи не дізналася про нього? Хай там як, вона все одно була йому вдячна.

Увечері, палаючи від нетерпіння, Чен Сінь піднялася на дах відбудованого Всесвітнього торгового центру, аби побачити свою зірку. Вона уважно вивчила детальні пояснення щодо розташування світила й підказки, як його відшукати, проте цього дня небо над Нью-Йорком затягнуло хмарами.

Другого й третього дня небо залишалося похмурим, а хмари своїми обрисами нагадували гігантську долоню, яка дражнила її, тримаючи й не віддаючи подарунка. Але Чен Сінь не почувалася розгубленою. Вона знала, що отримала подарунок, який неможливо загубити. DX3906 — частина Всесвіту й може проіснувати навіть довше за Землю й Сонце. Вона матиме ще безліч можливостей побачити зірку на власні очі.

Вечорами Чен Сінь довго стояла на балконі, вдивляючись у нічне небо й уявляючи, що бачить свою зірку. Море вогнів великого міста відблискувало темно-жовтими хвилями на ковдрі з хмар, але вона уявляла, що так у небесах заломлюється рожеве світіння її DX3906.

У снах вона ширяла над поверхнею зорі, яка в її уяві виявилася сферою рожевого кольору. Але Чен Сінь відчувала не обпікаючий подих полум’я, а приємний прохолодний подих весняного вітерця. Поверхня зірки була вкрита водною товщою великого океану, крізь прозорі води якого було видно, як хитаються в його глибині зарості рожевих водоростей…

Прокинувшись і пригадавши сон, вона посміялася з себе: як астроном добре знала, що навколо DX3906 не обертається жодна планета.

Четвертого дня після отримання сертифікату Чен Сінь разом із кількома іншими співробітниками АСР вилетіла на космодром мису Канаверал для участі в першому запуску МБР, оскільки внаслідок особливостей траєкторії, на яку було заплановано вивести ядерні заряди, пуск неможливо було здійснити з базових точок розгортання ракет.

Сліди від ракет поступово зникали в безхмарному нічному небі. Чен Сінь разом із Вадімовим знову продивилася інструкцію про те, як відшукати на небі подаровану зірку. Оскільки вони обоє мали певний рівень знань у астрономії, то швидко зорієнтувалися й почали вдивлятися в клапоть зоряного неба у правильному напрямку. Але віднайти зірку серед миготливих сусідів все одно не могли.

Тоді Вадімов дістав дві пари потужних військових біноклів, що дали змогу швидко впоратися із завданням. Після цього навіть без допомоги оптичних пристроїв вони неозброєним оком упевнено знаходили на небі DX3906. Чен Сінь довго заворожено роздивлялася темно-червону, ледь видиму цятку, намагаючись осягнути направду неосяжну відстань, що пролягла між ними, й перевести її значення в зрозумілі людському розуму величини.

— Якщо покласти мій мозок у контейнер і відправити «Сходовим маршем», то я долечу до неї тільки за 30 тисяч років, — задумливо мовила вона.

Не отримавши відповіді, Чен Сінь повернула голову й побачила, що Вадімов уже не роздивляється її зірку, а натомість, обпершись об машину, вдивляється порожніми очима в нічну далечінь. Було видно, що він направду чимось стурбований.

— Що не так? — із занепокоєнням запитала Чен Сінь.

Вадімов довго вагався з відповіддю.

— Я ухиляюся від свого обов’язку.

— Про що мова?

— Я — найбільш підходяща людина для «Сходового маршу».

Чен Сінь украй здивувалася, бо ніколи не розглядала реальних кандидатур для проєкту. Але, поміркувавши, зрозуміла, що він має рацію: тривалий час працював у аерокосмічній галузі, має значний досвід дипломатичної роботи й розвідки, психологічно стабільний і зрілий… Якби вони могли вибирати й з-поміж здорових людей, то Вадімов був би серед найбільш підходящих кандидатур.

— Проте ти — цілком здорова людина.

— Так, але це все одно нічого не змінює — я тікаю від свого обов’язку.

— Хтось уже говорив із тобою про це? — запитала Чен Сінь, думаючи про Вейда.

— Ні, але це нічого не змінює. Я одружився три роки тому, а моїй доньці виповнився лише рік. Я не боюся смерті, проте не хочу, щоб вони стали свідками такої моєї смерті.

— Але ж ніхто не вимагає подібної жертви: ні АСР, ні уряд країни навіть не мають таких планів.

— Так і є… Але це нічого не змінює — я найкращий кандидат на цю роль.

— Людство — не абстрактне поняття, воно складається з безлічі індивідуумів. Не можна любити людство й не зважати на близьких тобі людей. Звинувачувати себе в тому, що ти маєш відповідальність за долі рідних, — це безглуздя!

— Дякую за теплі слова, Чен Сінь. Ти цілком заслуговуєш на свій подарунок. — Вадімов підвів очі на подаровану зірку. — Я теж не відмовився б подарувати зірку дружині з донькою.

На небосхилі засвітилася яскрава точка, за нею — інша. Від їхнього сяйва будівлі, дерева й люди відкинули довгі тіні. Випробування технології ядерного імпульсного двигуна розпочалося.

Пошук кандидатів для проєкту «Сходовий марш» був у розпалі, проте це мало вплинуло на роботу Чен Сінь. До її сфери обов’язків належала лише перевірка професійного аерокосмічного досвіду й відповідних навичок кандидатів — це був перший фільтр відбору. Оскільки коло претендентів обмежувалося лише невиліковно хворими, які обрали евтаназію, то знайти бодай когось, хто відповідав би необхідним критеріям, було практично неможливо. АСР намагалося всіма доступними каналами відшукати якомога більше відповідних кандидатур.

Якось до Чен Сінь у Нью-Йорку завітав університетський одногрупник. За розмовами вони згадали й подальші долі тих, із ким разом навчалися. Він згадав про Юнь Тяньміна й розповів, що той хворіє на рак легень останньої стадії й жити йому залишилося вже обмаль. Не надто замислюючись над цією інформацією, Чен Сінь автоматично написала заступнику Вейда — Ю Вейміну, який відповідав за добір кандидатів, що вона знайшла підходящу особу.

Решту свого життя Чен Сінь неодноразово згадувала цю мить і мусила зізнатися передусім сама собі, що тієї миті не приділила цій події багато уваги.

Їй треба було повернутися в справах до Китаю, й, оскільки вони були одногрупниками, Ю Веймін попросив її особисто навідатися до Юнь Тяньміна та обговорити справу. Вона одразу погодилася, не надаючи особливого значення майбутній зустрічі.

Вислухавши розповідь Чен Сінь, Юнь Тяньмін повільно сів на ліжку. Чен Сінь наполягала, щоб він ліг знову, на що він тихим голосом відказав, що хоче побути на самоті.

Щойно Чен Сінь зачинила за собою двері, Юнь Тянміна почав душити напад істеричного сміху.

Хіба існує на світі якийсь йолоп, дурніший за нього?!! Він дійсно гадав, що, подарувавши зірку коханій людині, магічним чином отримає таке саме почуття навзаєм? І що вона перелетіла океан, аби своїми святими сльозами врятувати його нікчемне життя? І він дійсно змусив себе повірити в цю дурнувату казочку?

Ні, Чен Сінь тут, щоб дати йому померти так, як потрібно їй.

Наступний елементарний умовивід призвів до ще сильнішого нападу сміху, який ледь не викликав ядуху: до свого приїзду Чен Сінь іще не знала, що він уже встиг погодитися на варіант із евтаназією. Інакше кажучи, якби він просто тихо конав, Чен Сінь спробувала б його переконати пристати на її пропозицію. Можливо, якось улещувала б чи тиснула, допоки він не погодився б.

Евтаназія перекладається з грецької як «гарна смерть», проте той розвиток подій, який підготувала для нього Чен Сінь, не віщував нічого доброго.

Сестра хотіла його смерті через побоювання, що він протринькає на безглузде лікування всі родинні статки. Її прагнення були цілком зрозумілими. Ба більше, вона дійсно бажала йому легкої смерті, аби його страждання нарешті закінчилися.

Тяньмін насправді боявся космосу. Як кожному, хто вивчає космос професійно, Тяньміну ліпше за інших було відомо про його небезпеки. Він добре усвідомив, що пекло не під землею, а на небесах.

І Чен Сінь хотіла, аби його частина, в якій міститься душа, довіку блукала темною безоднею у споконвічному холоді.

І це ще за найкращого розвитку подій.

Якщо його мозок, як цього хоче Чен Сінь, дійсно перехоплять і повернуть до життя трисоляріани, то подальше існування перетвориться на справжній кошмар. Ці жорстокі інопланетяни, які не мають ані найменшого уявлення про гуманність, під’єднають Тяньміна до безлічі сенсорів і розпочнуть дослідження різних відчуттів і рівня його витривалості. Найбільше їх, звісно, цікавитиме біль, а далі за списком: голод, спрага, побої, піджарювання, ядуха, електричні розряди, середньовічні тортури, смерть від незчисленних порізів…

Отримавши доступ до його пам’яті, вони легко дізнаються, якого різновиду тортур він боїться найбільше. Про лінчі[16] він якось прочитав у одній історичній книзі: шкіру людини багато разів надрізали так, що не лишалося жодного живого місця, а потім обмотували бинтами; коли рани через день затягувалися й кров засихала, бинти віддирали, відкриваючи рани й частково відриваючи клапті шкіри… Якщо вони отримають доступ до його мозку, то відшукають цей страх і ретранслюють у нього сигнал, буцім він переживає такі тортури насправді.

Жертва в історичній книзі невдовзі померла, проте його мозку так не пощастить. Найбільше, на що він зможе розраховувати, — втратити свідомість від шоку. Але нічого не завадить їм перезапустити його й знову піддати тортурам — із цікавості чи заради розваги… Він не матиме можливості розірвати порочне коло, звільнитися від страждань: у нього не лишиться тіла, рук і ніг; він навіть не зможе скоїти самогубство, прокусивши язик. Його мозок буде схожий на акумулятор, який нескінченно підзаряджатимуть розрядами болю.

Він зайшовся сміхом іще сильніше.

Чен Сінь відчинила двері й занепокоєно запитала:

— Із тобою все добре?

Тяньмін припинив сміятися, й вираз його обличчя став непроникним, немов у мерця.

— Юнь Тяньміне, від імені Агентства стратегічної розвідки Ради оборони Землі ООН я запитую: чи готовий ти звалити на свої плечі відповідальність за долю всього людства й пристати на пропозицію приєднатися до цієї місії? Участь у проєкті є цілком добровільною, й ти можеш відмовитися без будь-яких наслідків для себе.

Він поглянув на її обличчя, яке світилося урочистіс­тю моменту й усвідомленням того, що вона бореться за всю Землю, захищає майбутнє людської цивілізації… Тяньмін подивився навколо, не розуміючи, чому так швидко змінилася звична обстановка: призахідне сонце, пробиваючись крізь шибку, розтікалося на білій стіні басейном брудної крові; самотнє дерево за вікном раптово стало схожим на кістяк мерця, що встав із могили…

У куточку рота Юнь Тяньміна з’явилася несмілива посмішка, схожа на вищир у агонії, яка зрештою розповзлася обличчям.

— Гаразд, я згоден.

Роки 5–7-й Епохи кризи. Проєкт «Сходовий марш»

Михаїл Вадімов загинув. Його машина злетіла в річку Гарлем із мосту Александра Гамільтона. На те, щоб витягнути машину з води, пішов цілий день. Після автопсії з’ясувалося, що Вадімов хворів на лейкемію, й аварія сталася через напад раптової сліпоти, спричинений кровотечою з очного дна, спричиненою захворюванням.

Чен Сінь була надзвичайно пригнічена цією смертю. Вадімов опікувався її долею, немов старший брат, і всіляко допомагав призвичаїтися до нової, незвичної роботи й життя в іншій країні. Найбільше їй тепер бракувало його великодушності. Чен Сінь із великим завзяттям взялася до роботи й неодноразово демонструвала неабиякі розумові здібності, інколи навіть затіняючи самого Вадімова. І хоча вона обіймала посаду його помічника з технічних питань, він ніколи не виказував ревнощів до її успіхів. Навпаки, всіляко заохочував проявляти свої таланти, підіймаючи її на дедалі вищий рівень.

У співробітників АСР були дві діаметрально протилежні реакції на загибель Вадімова: більшість технічного персоналу, як і Чен Сінь, відчували сум через цю втрату; натомість спеціалісти-розвідники більше шкодували про те, що тіло добу пролежало у воді, тож мозок виявився непридатним для подальшого використання в проєкті.

Туга за загиблим у Чен Сінь поступово змінилася запитанням: а чи не занадто підозрілий цей збіг обставин? Коли вона вперше замислилася над такою ймовірністю, то відчула, як тіло пронизує смертельний холод — якщо це дійсно чиясь змова, вона не витримає таких підлості й підступу.

Чен Сінь проконсультувалася з медичними експертами Центру досліджень і дізналася, що, в принципі, розвиток лейкемії можна спровокувати зовнішніми чинниками. Досить просто помістити поруч із ціллю достатньо потужне джерело радіаційного випромінювання. Проте точно розрахувати необхідну дозу опромінення для початку перебігу захворювання у певний час і тим паче підгадати, щоб потерпілий помер саме в цей момент, — завдання не з легких. Занизький рівень опромінення не викличе хвороби за короткий проміжок часу, натомість зависокий спровокує передчасну смерть уже від променевої хвороби, а не лейкемії.

Якщо спиратися на розрахунки середньої тривалості перебігу хвороби, то гіпотетичний замах на Вадімова мав відбутися якраз у той час, коли АСР почала активно лобіювати ідею ухвалення міжнародним товариством національних законів про евтаназію. Якщо це все-таки вбивство, то виконавець має бути професіоналом високого рівня.

Чен Сінь за допомогою високоточного лічильника Гейгера перевірила робоче місце й квартиру Вадімова — жодних незвичних відхилень у показниках. Незначний рівень радіації легко пояснювався нормальним природним фоном. Проте вона знайшла фотографії дружини й доньки, які він тримав під подушкою: красуня-дружина виявилася на 11 років молодшою за нього балериною, а маленька донечка здавалася уособленням усього прекрасного.

Вадімов якось сказав Чен Сінь, що через свою професійну звичку він ніколи не залишав їхніх фотографій на столі чи приліжковій тумбочці, забобонно вважаючи, що це може наразити їх на небезпеку. Він діставав фотографії зі сховку лише тоді, коли хотів на них подивитися… Чен Сінь відчула, як стискається її серце.

Щоразу, коли Чен Сінь згадувала Вадімова, її думки мимоволі поверталися до Юнь Тяньміна. Він разом із шістьома іншими кандидатами вже перебуває під охороною на таємній базі недалеко від штаб-квартири АСР. Вони готуються до фінальної стадії випробувань, перед тим як на участь у місії буде обраний найбільш відповідний претендент.

Після їхньої останньої зустрічі в китайській лікарні серце Чен Сінь безперестанку краяла туга, яка з часом лише густішала, набувала темних кольорів, аж поки не почала затуляти собою небо навіть у сонячний день.

Вона пригадала їхню першу зустріч: на самому початку першого курсу, коли всі студенти тільки роззнайомлювалися, вона помітила хлопця, який тихо сидів на самоті в кутку. При першому погляді на Тяньміна вона одразу осягнула всю глибину його вразливості й самотності. Серед її знайомих було чимало подібних юнаків, проте жоден не справляв враження, буцім здатен зазирнути в її серце й відкрити всі таємниці.

Чен Сінь завжди подобалися впевнені, енергійні чоловіки. Юнь Тяньмін натомість був повним антиподом цього типажу. Але Чен Сінь завжди відчувала дивне бажання піклуватися про нього: постійно підтримувала спілкування на одному рівні, боячись ненароком якимось чином його образити чи викликати душевний біль. Вона ще ніколи в житті не поводилася настільки обережно з представником протилежної статі.

Тож коли того вечора ім’я Юнь Тяньміна спливло в розмові з одногрупником, вона здивувалася, що хоч і забула про його існування, проте згадка викликала з далеких завалів пам’яті чіткий образ і майже не стерті спогади.

Однієї ночі Чен Сінь наснився ще один жахливий сон: вона знову опинилася на подарованій зірці, проте цього разу водорості поступово змінювали колір, аж поки все навкруги не почорніло й зірка не перетворилася на чорну діру. Діра всотувала все світло Всесвіту, трансформуючись у величезну вибоїну в просторі-часі. Навколо чорної діри обертався захоплений силою її гравітації невеличкий флуоресцентний об’єкт, який ніколи не зможе вирватися з полону, — заморожений мозок.

Чен Сінь прокинулася і, роздивляючись відблиски нічного Нью-Йорка на занавісках спальні, усвідомила, що накоїла.

З одного боку, вона з благими намірами лише озвучила йому пропозиції АСР — і він міг легко відмовитися брати в цьому участь — стати тим, хто зможе врятувати людську цивілізацію. Так чи так — його життя скінчилося. Якби вона запізнилася бодай на хвилину, він вже був би мертвий. Вона дійсно врятувала йому життя! Їй не було в чому собі дорікнути — моральних гризот вона не відчувала.

Але й розуміла, що саме такими вчинками дехто призвичаюється продавати свою матір до борделю.

Чен Сінь обмірковувала швидкість прогресу в технологіях гібернації — перша партія добровольців уже залягла в сплячку. Більшість із них були смертельно хворими й розраховували на розвиток медицини та можливість вилікуватися в майбутньому. Насправді Юнь Тяньмін мав не гірші за них шанси продовжити своє життя. Хоча через соціальний статус і рівень статків ця опція може виявитися для нього недоступною. Проте за її протекції він міг би отримати таку можливість, але вона власноруч позбавила його будь-якої нагоди!

Наступного ж дня вона хотіла обговорити цю ситуацію з Ю Вейміном, проте, поміркувавши, вирішила, що з таким питанням краще йти безпосередньо до директора.

Як і щоразу, коли Чен Сінь потрапляла до офісу Вейда, вона застала його за зосередженим дослідженням вогника прикуреної сигари. Вона нечасто бачила, як він виконує директорську роботу в звичному розумінні, як-от комусь телефонує, ознайомлюється з документами, проводить перемовини й зустрічі. Чен Сінь і уявити не могла, коли Вейд устигає усім цим займатися, все, що вона бачила, — нескінченні медитації, споглядання, похмурі роздуми без кінця-краю.

Чен Сінь доповіла Вейду, що, на її думку, кандидат №5 недостатньо кваліфікований, вона відкликає свою рекомендацію й просить відсторонити цього кандидата від процедури відбору.

— Що змінилося? Його результати тестування одні з найкращих.

Від слів Вейда її душа опустилася в п’яти. Перший блок тестів передбачав введення в організм кандидатів спеціальної загальної анестезії, щоб позбавити піддослідного відчуття власного тіла, заблокувавши більшість органів чуття, проте залишати його при свідомості. Це була спроба імітувати стан існування мозку поза організмом. Головною метою тесту була оцінка психологічної стійкості кандидатів та їх здатності пристосовуватися до гетерогенних умов існування. Проте розробники тесту, як і будь-хто інший, не володіли інформацією про внутрішню будову й середовище кораблів трисоляріанського флоту, тож їм лишалося лише здогадуватися й фантазувати. Загалом цей блок тестування вважався чи не найжорстокішим.

— Його кваліфікація занизька для цієї місії, — заперечила Чен Сінь.

— Ну, ти значно освіченіша за нього, але якщо відправити твій мозок замість його, то місія точно буде приречена на провал.

— Він самітник. Зізнаюся: я ніколи в житті не бачила самотнішої людини, й у нього нема шансів успішно інтегруватися до будь-якого соціального оточення.

— І саме це є чи не найбільшою перевагою кандидата №5! Оточення, про яке ти говориш, — це людський соціум. Люди, які добре інтегруються в це середовище, також зазвичай стають залежними від подібної інтеграції. Якщо таку особу висмикнути з соціуму й помістити в абсолютно незвичне для неї середовище, в неї може статися нервовий зрив, що може викликати депресію й навіть самогубство. До речі, саме ти — чудовий приклад такої людини.

Чен Сінь мала визнати, що Вейд має рацію: лише цей тест, швидше за все, викликав би в неї нервовий зрив і серйозний психічний розлад у майбутньому, не кажучи вже про участь у реальній місії.

Насправді вона чудово розуміла, що не в змозі навести достатні аргументи, аби змусити директора АСР виключити когось із переліку кандидатів на участь у проєкті «Сходовий марш», але вона не хотіла так легко опускати руки. Тяньмін заслуговував на цю її відчайдушну спробу.

— Але ж він давно не має ніякої прив’язаності, він просто чужий для соціуму! Йому бракує почуття відповідальності перед людьми, не кажучи вже про те, що йому не відоме почуття любові! — Чен Сінь зрозуміла, що сама не вірить у сказане.

— Е ні. Йому є за чим тужити на Землі.

Вейд так само не відводив погляду від сигари, проте після останньої фрази Чен Сінь відчула, як разом із його поглядом на неї перейшов жар її розпеченого кінчика. На щастя, Вейд не схотів далі обговорювати це питання.

— Ще одна перевага кандидата №5 полягає в тому, що він вирізняється креативністю, яка з лихвою компенсує брак професійного досвіду. Тобі відомо, що його досить проста ідея перетворила вашого іншого одногрупника на мільярдера?

Чен Сінь, звісно, продивлялася досьє Юнь Тяньміна, тож інформація про те, що серед її знайомих є по-справжньому заможні люди, на чиєму банківському рахунку зберігається сума з дев’ятьма нулями, не стала для неї несподіванкою. Але вона аніскілечки не вірила, що це Ху Вень зробив їй подарунок у вигляді зірки. Це взагалі не було на нього схоже. Якби він справді хотів освідчитися їй, то швидше подарував би престижне авто, чи кольє з діамантами, чи щось інше в цьому стилі. Проте точно не зірку.

— Насправді я схилявся до думки, що всі кандидати не підходять для місії. У мене вже закінчувалися ідеї. Але дякую тобі за те, що відновила мою віру в №5.

Вейд нарешті відірвався від сигари, поглянувши на Чен Сінь із холодною посмішкою. Як і раніше, він ніби упивався її відчаєм і болем.

Але Чен Сінь ще не повністю втратила надію домогтися свого до церемонії виголошення тексту присяги кандидатами проєкту «Сходовий марш».

Після початку Трисоляріанської кризи до тексту Конвенції про космос було внесено положення про те, що особа, яка використовує ресурси Землі для вильоту за межі Сонячної системи з метою отримання прибутку, імміграції, наукових досліджень чи будь-яких інших цілей, повинна принести присягу на вірність людській цивілізації. Тоді всім здавалося, що це положення додано в текст заради врегулювання правовідносин у далекому майбутньому й воно не потребуватиме застосування в найближчі роки.

Церемонія виголошення присяги, як і оголошення кандидатур Обернених кілька місяців тому, відбувалася в головній залі Генеральної асамблеї ООН, проте була закритою для загалу. Окрім семи кандидатів, у церемонії брали участь Генеральний секретар ООН та змінний Голова РОЗ. Два ряди глядачів складали співробітники АСР.

Сама церемонія не тривала довго: кандидат клав руку на прапор ООН, який тримала Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй, і виголошував текст присяги, клятву на вічну вірність людству й відмову від будь-яких дій, які можуть зашкодити інтересам людства на теренах Усесвіту.

Кандидати виголошували присягу відповідно до присвоєних порядкових номерів. Перед Юнь Тяньміном стояли четверо: двоє американців, росіянин і британець. За ним — американка й іще один китаєць. Усі кандидати дійсно мали вигляд хворих людей, а двоє навіть пересувалися на інвалідних візках. Проте всі справляли враження бадьорих та сповнених енергії: їхнє життя було схоже на лампу, яка вичерпала всі запаси гасу в резер­вуарі, проте ґніт іще яскраво горів завдяки участі в цьому проєкті.

Чен Сінь поглянула на Тяньміна — від їхньої останньої зустрічі він змарнів і осунувся ще більше, проте намагався триматися незворушно. У її напрямку він навіть не подивився.

Четверо людей, що були попереду Тяньміна, швидко впоралися з присягами. Один із американців, учений-фізик віком за 50 років, який страждав на рак підшлункової залози, наполіг на тому, аби йому дозволили підвестися з інвалідного візка й самотужки піднятися на трибуну для проголошення присяги. Їхні слабкі, проте впевнені голоси ледь чутно відбивалися від стін зали. Єдина заминка виникла, коли англієць перепитав, чи може він проголошувати присягу, тримаючи руку на Біблії, а не на прапорі ООН. Після отримання згоди він швидко прочитав текст. Настала черга Юнь Тяньміна.

Хоча Чен Сінь і була атеїсткою, їй захотілося, як тому англійцеві, зараз покласти руку на Біблію й почати молитися: Тяньміне, ну ж бо, склади обітницю на вірність людству, ти мусиш це зробити. Ти маєш почуття відповідальності й умієш любити. Як казав Вейд, тобі є за ким сумувати на цій Землі…

Вона дивилася, як він підіймається на трибуну, підходить до Генерального секретаря Заїр, яка тримає прапор… Не витримавши емоційної напруги моменту, Чен Сінь заплющила очі.

Чен Сінь не почула обітниці від Юнь Тяньміна.

Він, узявши блакитний прапор із рук Заїр, поклав його поруч із собою на кафедру.

— Я не виголошуватиму цієї присяги. Я почуваюся чужим у цьому світі: я ніколи не відчував великих радості чи щастя й не був коханим. Звісно, здебільшого я сам у цьому винен… — Промовляючи це, він дивився перед собою злегка приплющеними очима, і його голос був спокійним та втихомиреним, ніби він ретроспективно переглядав стрічку всього свого життя. Чен Сінь уся тремтіла, ніби зараз чинився Страшний суд. — …але я все одно не візьму на себе таких обітниць на вірність людству, — спокійно закінчив свій виступ Тяньмін.

— Тоді чому ви погодилися взяти участь у відборі кандидатів проєкту «Сходовий марш»? — запитала Заїр м’яким голосом, спокійно дивлячись на Юнь Тяньміна.

— Я хотів подивитися, як улаштована інша, чужа нам цивілізація. Моя вірність людству залежатиме від того, яким я побачу світ трисоляріан.

Заїр кивнула й так само спокійно додала:

— Ніхто не змушуватиме вас складати присягу. Ви можете йти. Наступний, будь ласка.

Чен Сінь тремтіла, ніби потрапила до холодного льоху. Вона з усієї сили прикусила нижню губу, намагаючись не розплакатися.

Тяньмін склав тест.

Вейд із першого ряду обернувся до Чен Сінь, і зараз він міг насолодитися новою порцією її рафінованих відчаю й болю. Вейд запитав самими очима, без слів:

— Оцінила його здібності?

— Так… І що нам робити, якщо він говорив правду?

— Якщо навіть ми сумніваємося, чи, бува, він дійсно так не думає, то ворог точно має йому повірити.

Вейд повернувся до трибуни, але за мить знову озирнувся, ніби щось згадав.

— Весела гра, еге ж?

Відмова Тяньміна стала певним переломним моментом — остання кандидатка, хвора на СНІД сорокатрирічна американка на прізвище Джойнер, космічний інженер НАСА, також відмовилася складати присягу, сказавши, що була майже вимушена долучитися до проєкту. Якби вона відмовилася, то через презирство до її слабкодухості всі друзі, знайомі й родичі відвернулися б від неї й залишили помирати наодинці в лікарні. Ніхто з присутніх не міг із впевненістю сказати, чи говорить вона правду, чи просто знайшла привід відмовитися, послухавши Юнь Тяньміна.

Але пізно вночі наступного дня стан Джойнер раптово погіршився, й пневмонія, що розвилася внаслідок інфек­ції, спричинила дихальну недостатність. Вона померла ще до світанку. Через раптовий напад медичний персонал не встиг швидко заморозити ще живий мозок за передбаченим протоколом, й, оскільки розвинулася гіпоксія, він виявився непридатним для подальшого використання.

Юнь Тяньмін автоматично став єдиним кандидатом для участі в проєкті «Сходовий марш».

Й ось ця мить настала. Чен Сінь доповіли, що стан Юнь Тяньміна різко погіршився й була призначена операція з резекції мозку, яка мала відбутися у Вестчестерському медичному центрі.

Чен Сінь переминалася з ноги на ногу біля будівлі лікарні, не наважуючись увійти всередину, але їй було й несила поїхати звідси геть. Тільки й лишалося, що, страждаючи, тупцювати на місці.

Вейд, який приїхав разом із нею, пройшов уперед, потім зупинився за кілька кроків і на мить повернувся, щоб насолодитися болем Чен Сінь. А опісля, задовольнившись побаченим, завдав останнього удару:

— О, ще один сюрприз для тебе — це саме він подарував тобі зірку.

Чен Сінь застигла соляним стовпом: увесь світ закрутився в неї перед очима, й вона побачила ретроспективу свого життя — воно здавалося сепією й тільки зараз розквітнуло всіма барвами. Хвиля емоцій накрила її з головою, й певний час їй навіть довелося докладати чималих зусиль, аби втриматися на неслухняних ногах.

Чен Сінь повернулася й щодуху помчала до лікарні, пролетіла крізь двері й понеслася довгими, звивистими коридорами. Біля входу до нейрохірургічного операційного блоку її перехопили двоє охоронців; вона відчайдушно виривалася, проте тримали її міцно. Відшукавши посвідчення, Чен Сінь тицьнула його їм під ніс і побігла до операційної. Персонал лікарні зі здивуванням розступався перед нею. Чен Сінь із розмаху розчахнула освітлені згори червоними попереджувальними вогнями двері операційної.

Усе було скінчено.

Група людей у білому синхронно повернулася до неї, й цієї ж миті тіло вже вивозили через інші двері. Посередині операційної стояв верстак, на якому лежав теплоізольований циліндричний контейнер заввишки з метр, який щойно запечатали. Білий туман, що витікав із ємності з охолодженим до ультранизьких температур гелієм, не розсіювався одразу, а стікав зовнішньою поверхнею й плив над верстаком. Стікаючи додолу, потічок нагадував мініатюрний водоспад, який випаровувався, щойно торкався підлоги. Контейнер у обрамленні клубків білого туману мав геть неземний вигляд.

Чен Сінь птахом кинулася на верстак, і повітря, сколихнуте її рухом, розігнало хмару крижаного туману. Вона відчула холодний подих, але він негайно розчинився, зник, ніби вона на коротку мить сконтактувала з тим, за чим гналася, що переслідувала, але цей об’єкт негайно втік, віддрейфувавши в інший вимір простору-часу, й був утрачений для цього світу назавжди.

Чен Сінь, опустившись навколішки, розревілася перед контейнером, у який нещодавно закачали рідкий гелій. Її горе затопило операційну, всю будівлю лікарні, весь Нью-Йорк. Над нею розлилося повноводне озеро, ціле море скорботи, й вона ледь не захлиналася на його дні під товщею води.

Чен Сінь не знала, скільки минуло часу, перш ніж вона відчула чиюсь руку на плечі. Можливо, ця рука підтримувала її вже давно, хоча вона тільки зараз це відчула. Цілком вірогідно, що й голос, який вона почула, звучав уже тривалий час.

— Дитино, надія не зникла, — промовив тихо й розважливо голос, який належав літній людині. Потім повторив знову: — Надія ще жива.

Чен Сінь іще душили ридання, але вона поступово дедалі більше прислухалася до сказаного, бо голос не просто втішав, а намагався донести якусь незвичайну, проте реальну ідею.

— Дитино, сама посуди, якщо повернути мозок до життя, то яким буде вмістилище, ідеальне для нього?

Чен Сінь підвела очі й, хоча сльози застили їй світ, упізнала того, хто до неї говорив. Білий літній чоловік був світилом нейрохірургії: працював у Гарвардській медичній школі й водночас був одним із найвідоміших у світі хірургів-практиків.

— Звісно, це буде рідне тіло, з якого його вийняли. Кожна клітина мозку несе в собі достатньо генетичної інформації про будову тіла. Тож видається цілком можливим клонувати тіло й пересадити в нього мозок, аби він міг повноцінно функціонувати.

Чен Сінь мовчки роздивлялася кріогенний контейнер, що стояв перед нею, і з її очей знову полилися сльози. Раптом якась думка промайнула в її голові, й наступне запитання здивувало присутніх:

— Добре, а що він їсть?!

Промовивши це, Чен Сінь розвернулася й вибігла так само поспіхом, як і влетіла до операційної.

Наступного дня Чен Сінь знову з’явилася в кабінеті Вейда. Вигляд вона мала не кращий за невиліковно хворих кандидатів. Наблизившись до столу, поклала перед господарем кабінету конверт.

— Я прошу, аби ці зразки насіння поклали до капсули.

Вейд висипав із конверта з десяток невеличких пластикових пакетиків і став із цікавістю їх перебирати:

— Пшениця, кукурудза, картопля… ось тут щось із овочів. Перець чілі?

Чен Сінь кивнула:

— Йому дуже подобався його смак.

Вейд поскладав усі пакетики назад до конверта й посунув назад до Чен Сінь, просто додавши:

— Ні.

— Але чому? Воно важить лише 18 грамів!

— А ми б’ємося над тим, аби зменшити загальну масу капсули бодай на вісімнадцять сотих грама.

— Ну, то уявіть, що його мозок просто важчий на ці 18 грамів!

— Але це не так. Додаткові грами можуть стати причиною зниження крейсерської швидкості польоту капсули після розгону, що може призвести до зміщення часу досягнення точки рандеву на багато років. До того ж, — і тут Вейд знову продемонстрував свою фірмову холодну посмішку, — це лише мозок без рота й шлунка. Яка з цього користь? Не вірте байкам про клонування тіла — вони розмістять мозок у підходящому інкубаторі, та й по всьому.

Чен Сінь хотілося вирвати в нього з рук остогидлу сигару й загасити об обличчя. Але їй удалося втримати під контролем свої емоції, й вона просто забрала конверт зі столу.

— Я звернуся з цим проханням до керівництва вищого рівня.

— Якщо й це не спрацює, що робитимеш далі?

— Подам рапорт про відставку.

— Ніхто його не прийме, ти все ще є вельми корисною для АСР.

Чен Сінь глузливо розсміялася:

— Нічого у вас не вийде. Ви ніколи не були моїм безпосереднім керівником.

— Я це знаю, але ти все одно не робитимеш того, чого я не дозволив.

Чен Сінь просто повернулася й пішла.

— «Сходовий марш» передбачає, що хтось зі знайомих Юнь Тяньміна має так само вирушити за ним у майбутнє.

Чен Сінь завмерла на місці.

— Але це має бути хтось зі співробітників АСР. Така пропозиція тебе зацікавить? А ось зараз ти можеш подати рапорт про відставку.

Чен Сінь знову покрокувала вперед, проте цього разу значно повільніше й невпевненіше. Невдовзі вона знову зупинилася. За спиною почувся голос Вейда:

— Тобі ліпше цього разу мати більше впевненості у своєму виборі.

— Я згодна вирушити в майбутнє, — відповіла Чен Сінь. Вона зупинилася в дверному отворі й обперлася об косяк, аби не впасти. Але так і не озирнулася.

Чен Сінь побачила на власні очі зонд «Сходового маршу» лише під час розгортання його вітрила на геосинхронній орбіті. Гігантське вітрило площею 25 квадратних кілометрів ненадовго відбило проекцію сонячного світла на Південну півкулю планети. Чен Сінь на той момент уже повернулася до Шанхая. Пізньої ночі вона побачила, як на темному небі з’явилася помаранчева цятка концентрованого світла, яка поступово розтанула вже за п’ять хвилин, немов посеред космосу нізвідки з’явилося таємниче око, що, поглянувши на Землю, знову заплющило повіку. Майбутнє прискорення зонда вже неможливо було побачити неозброєним оком.

Єдиною думкою, яка втішала Чен Сінь, було усвідомлен­ня того, що насіння все-таки поклали до капсули. Хоча це було не те, яке вона тоді відібрала, а інше, ретельно кілька разів перевірене спеціальним відділом селекції інституту аеронавтики.

До гігантського вітрила вагою 9,3 кілограма за допомогою чотирьох кабелів завдовжки 500 кілометрів кожен, кріпилася сферична капсула діаметром лише 45 сантиметрів. Сама капсула на початку процесу прискорення важила 850 грамів, її поверхня була вкрита шаром абляційного захисного матеріалу, який випаровувався після кожного нового вибуху. Наприкінці розгінної фази польоту маса капсули мала зменшитися до 510 грамів.

Розгінна фаза польоту розтягнулася від Землі до орбіти Юпітера. На всій цій дистанції попередньо розмістили 1004 ядерні заряди різної потужності, дві третини з яких були «звичайними» однофазними ядерними бомбами, а решта — термоядерними. Це було схоже на заміновану стежку посеред космосу, заряди на якій детонували по мірі прольоту капсули зонда. Окрім цього, уздовж розгінної траси розташовувалася значна кількість датчиків і систем моніторингу, які відслідковували фактичні напрямок руху та швидкість капсули й, відповідно, завчасно коригували місцеперебування наступного заряду до її прольоту.

Немов серце, що пульсує, ядерні вибухи освітлювали гігантське вітрило через визначені проміжки часу, й ураган радіаційного випромінювання гнав цю пір’їнку все далі й далі. Після детонації 997-го заряду неподалік орбіти Юпітера системи моніторингу підтвердили, що зонд досяг запланованої швидкості в одну соту швидкості світла.

Однак саме цієї миті сталася аварія. Система моніторингу за допомогою спектрального аналізу світла, відбитого від гігантського вітрила, виявила, що його площа почала зменшуватися — вітрило згорталося. Можливою причиною назвали обрив одного з чотирьох кабелів. 998-й заряд вибухнув до того, як до програми встигли внести якісь корективи, тож капсула зонда відхилилася від запланованого курсу. Вітрило почало згортатися з дедалі більшою швидкістю, що спричинило різке скорочення його ефективної площі розсіювання. Система моніторингу втратила зонд з поля зору й, не маючи точних параметрів його траєкторії, людство вже не мало надії відшукати капсулу знову.

Із плином часу зонд дедалі більше відхилятиметься від запланованого маршруту, й сподівання на зустріч і перехоплення його трисоляріанським флотом ставатиме дедалі примарнішим. Враховуючи напрямок його руху перед аварією, зонд досягне першої зірки більш ніж за 6000 років і залишить межі нашої галактики — Чумацького Шляху — через 5 мільйонів років.

Але принаймні на половину проєкт «Сходовий марш» виявився успішним: людство змогло розігнати космічний апарат, нехай і легкий, немов пір’їна, до квазірелятивістських швидкостей.

Чен Сінь уже не мала реальної необхідності приставати на пропозицію лягти в гібернацію, проте АСР все одно наполягала, аби вона не відмовлялася від цієї місії. Її завданням у майбутньому мав стати трансферт знань про проєкт «Сходовий марш», які можуть стати у пригоді для нового етапу космічних польотів людства за два сторіччя, тож, можливо, виникне потреба в живому спеціалісті, а не лише стосі мертвих записів даних проєк­ту. Хоча справжньою метою її відправлення в майбутнє стало бажання залишити спогад про проєкт і гарантувати правильне розуміння його цілей та завдань. У цей самий час низка інших масштабних інженерних проєктів відправляли своїх спеціалістів у майбутнє з тією ж метою.

Якщо в майбутньому комусь дійсно буде цікаво оцінити намагання сучасників вести боротьбу з інопланетними завойовниками, то принаймні зараз уже з’явилася можливість відправити людину в прийдешнє, аби уникнути непорозумінь, які можуть виникнути в ході історії.

Відчувши, як її свідомість розмивається хвилями холоду, Чен Сінь дозволила собі зануритися у відчуття затишку, яке огорнуло її зусібіч, і, подібно до Юнь Тяньміна, вирушила в мандрівку безмежжям темряви.