Відірвана від коренів

Розділ 1

Наш Дракон не їсть дівчат, яких він бере до себе, незалежно від того, які історії розказують про нього за межами нашої долини. Ми чуємо їх іноді від мандрівників, що приходять і йдуть собі далі. Вони кажуть, ніби ми приносимо людські жертви, а він був і є справжнім Драконом. Звичайно це не так: він міг бути Майстром і безсмертним, але він все ж залишався людиною, і наші батьки об'єдналися і вбили би його, якби він хотів з'їдати одну з нас кожні десять років. Він захищає нас від Вуду, і ми вдячні йому, але лише за це.

Він не пожирає дівчат насправді; але вони відчувають себе такими. Він бере дівчину до своєї Вежі, і десять років по тому дозволяє їй іти геть, але за той час вона стає іншою. Її одяг надто вишуканий, і вона розмовляє як дама — вона жила одна з чоловіком протягом десяти років — тому, звичайно, вона знеславлена, хоча всі вони говорять, що він ніколи не торкався їх. А що ще вони можуть сказати? Це не найгірше, в кінці кінців, Дракон дає їм гаманець, повний срібла, для їх приданого, коли відпускає їх, так що будь-яка з них може надіятися на щасливий шлюб, зберегла вона свою цноту чи ні.

Але вони не хочуть виходити заміж — ні за кого. Вони не хочуть залишитися в долині взагалі.

— Вони забувають, як тут жити, — несподівано сказав мені одного разу батько. Я сиділа поруч з ним на сидінні великого порожнього воза — ми їхали додому після щотижневої поставки дров. Ми жили в Дверніку — селі в долині — ні найбільшому, ні найменшому, яке було близько до Вуда — за сім миль. Дорога вивела нас на великий пагорб, на вершині якого в ясний день можна було побачити Шилку аж до блідо-сірої смуги горілої землі на краю долини, і суцільну темну стіну дерев за її межами. До Вежі Дракона лежав довгий шлях в іншому напрямку, і вона виглядала як шматок білої крейди, що застряг серед західних гір.

Я була ще дуже малою, десь біля п'яти років, напевне. Але я вже знала, що у нас не було прийнято говорити про Дракона, або про дівчат, яких він взяв, так що коли батько порушив це правило, його слова застряли в моїй голові.

— Вони пам'ятають лише, що були налякані, — сказав мій батько. І це було все. Потім він гукнув на коней, тому що вони зупинилися, і ми поїхали вниз по схилу пагорба і знову в затінений ліс.

Для мене це не мало особливого смислу. Ми всі боялися Вуду. Але долина була нашим домом. Ви могли залишити свій дім? Але вирослі за десять років дівчата ніколи не залишалися, коли поверталися додому. Дракон відпускав їх з Вежі, і вони поверталися до своїх родин на деякий час, на тиждень, іноді на місяць, але не більше. Потім вони брали срібло (своє придане) і зникали. В основному вони їхали до Кралії в університет. Часто, якщо вони не одружувалися з якимось міським хлопцем, вони ставали вченими або крамарями, хоча деколи люди шепотілися про Ядвігу Бах, яка була обрана шістдесят років тому, але стала куртизанкою і коханкою барона і герцога. Але на той час, коли я народилася, вона була просто багата стара жінка, що посилала чудові подарунки своїм внукам і племінницям і ніколи не приходила до них в гості.

Так що навряд чи чиясь дочка віддавалася, щоб бути з'їденою, але це було нещастя, звичайно. Хоча у долині було не так багато сіл, шанс був досить низьким — хоч він і брав тільки дівчину сімнадцяти років, народжену в період від жовтня і до кінця року. Було одинадцять дівчат на вибір в моєму році, і це означало, що шанс був ще гірший, ніж кидок кості. Всі говорять, що дівчину, народжену для Дракона, люблять по-іншому, коли вона підростає; ви не можете їй допомогти, і знаєте, що легко можете її втратити. Але, схоже, це не було правилом для моїх батьків. На той час я знала вже достатньо, щоб розуміти, що хоч я теж могла бути обраною, він обере Касю.

І тільки мандрівники, які проходили долиною, і які не знали цього, говорили компліменти батькам Касі, або говорили їм, яка красива їх дочка, або яка розумниця, або яка добра. Дракон не завжди приймав красиву дівчину, але він завжди вибрав найбільш особливу, як-то: якщо дівчина була дуже і дуже симпатичною, або яскравішою за інших, або кращою танцюристкою, або з особливим характером, він завжди вибрав таку, незважаючи на те, що ледь обмінювався кількома словами з ними, перш ніж робив свій вибір.

У Касі все це було. У неї було густе пшеничне золоте волосся, яке вона заплітала в косу до пояса, і її очі були теплого коричневого кольору, її сміх був схожий на пісню, яку вам хотілося підтримати. Вона знала усі кращі ігри, і могла вигадувати історії і танцювати нові танці; могла організувати непоганий бенкет, і коли вона пряла вовну з овець свого батька, нитка, яка відходила від колеса, була рівною, без єдиного вузлика або потоншення.

Я знаю, це робить таке враження, як щось з казки. Але тут все було навпаки. Коли моя мама розповідала мені історії про прядильну принцесу і хороброго гусака або річку-діву, я уявляла їх такими, як Кася; в такі моменти я думала про неї. І я ще не була достатньо старою, щоб бути мудрою, і любила її ще дужче, тому що знала, що вона незабаром піде від мене.

Кася казала, що не проти піти до Дракона. Вона була безстрашною — такою, як і її мати Венса. «Їй потрібно бути хороброю» — сказала Венса моїй матері одого разу, піднімаючи Касю, щоби та могла залізти на дерево, а потім знімаючи її з нього — я пам’ятаю це, і мою матір, яка обіймала її зі сльозами.

Ми жили лише за три хати одна від одної, і у мене не було рідної сестри, тільки троє братів, набагато старших за мене. Кася була моєю найкращою подругою. Ми бавилися разом нашими ляльками на кухнях наших матерів, а потім на вулицях перед нашими будинками, поки не стали достатньо дорослими, щоб бігати дикунками у ліс. Я ніколи не хотіла залишатися десь всередині, якщо можна було взявшись за руки бігати під гілками дерев. Я уявляла собі, що дерева згинають руки вниз, щоб погладити нас. Я не думала, як я буду себе відчувати, коли Дракон забере її.

Мої батьки не боялися за мене занадто сильно, і не робили би цього, навіть якби поряд не було Касі. У свої сімнадцять років я була ще занадто худе лоша, дівчина з довгими ногами і заплутаним брудним коричневим волоссям, і цей мій єдиний подарунок, якщо можна назвати це подарунком, я рвала або вимазувала або потрапляла засмічувати протягом одного дня. Моя мати зневірилася у мені, коли мені виповнилося дванадцять років, і дозволяла мені бігати в обносках моїх старших братів. Лише в святкові дні я була змушена змінювати одяг, на що було потрібно двадцять хвилин, а потім ще сидіти на лавці перед нашими дверима, поки вся родина збиралася і ми разом йшли до церкви. І навіть тоді у мене був шанс зробити себе зеленою, чіпляючись за будь-які гілки, або забризкати себе брудом.

— Тобі доведеться вийти заміж за кравця, моя маленька Агнешка, — засміявся батько, коли одного разу прийшов додому з лісу ближче до ночі, і я вибігла до нього назустріч у неохайному одязі — по крайній мірі одна дірка на ньому не була закрита великою хусткою. Він все одно нахилився і поцілував мене; моя мати тільки тихо зітхнула: батькам насправді було шкода, що дочку, яку міг забрати Дракон, доводилося виставляти нечупарою і дикункою.

Наше останнє літо перед обранням було довгим, теплим і повним сліз. Кася не плакала, а я не могла втриматися. Ми затримувалися в лісі допізна, розтягуючи кожен золотий день до тих пір, поки він тривав, а потім я приходила додому голодна і втомлена і просто йшла лежати в темряві. Моя мати приходила і гладила мою голову, тихо наспівуючи, поки я плакала і лаштувалася спати, і залишала тарілку з їжею на моєму ліжку, коли я прокидалася серед ночі через голод. Вона не намагалася втішити мене: як вона могла це зробити? Ми обидві знали, що незалежно від того, наскільки сильно вона любила Касю (як і мати Касі Венса), вона не могла допомогти, але невеликий радісний вузол у її животі звичайно існував — це буде не моя дочка, і не моя єдина дитина. І, звичайно ж, я не дуже хотіла, щоб вона відчувала себе по іншому.

Тільки я і Кася — ми провели разом майже все літо. Таким чином це виглядало як прощання. Підлітками ми влітку звичайно працювали з іншими сільськими дітьми, але коли виросли, а Кася стала ще красивішою, її мати сказала їй: «Буде краще, якщо ти не будеш бачитися з цим хлопчиськом у спідниці, і для неї це буде краще теж». Але я притулилася до Касі, а моя мати занадто любила Касю і Венсу, щоб спробувати відірвати мене, не дивлячись на те, що вона знала, що найбільш боляче буде мені, в кінці кінців.

У наш останній день ми знайшли галявину в лісі, де дерева досі тримали листя, золотий і вогненно-червоний купол над нами, зі стиглими каштанами на землі. Ми зробили невелике багаття з гілок і сухого листя і підсмажили жменю. Завтра перше жовтня, і буде велике свято на честь нашого покровителя і пана. Завтра приїде Дракон.

— Було б непогано стати співачкою, — сказала Кася, лежачи на спині із закритими очима. Вона щось наспівувала: мандрівний співак прийшов на фестиваль, і практикував свої пісні на зеленому лузі вранці. Фургони прибували весь тиждень. — Для того, щоб ходити по всій Пільні, і співати для короля.

Вона сказала це задумливо, а не як дитина, що спостерігає за хмарами; так, ніби справді думала про відхід з долини назавжди. Я простягла руку і схопила її.

— І ти приїжджала би додому кожної зими, — сказала я, — і співала би нам усі пісні, які вивчила. — Ми притислися міцніше, і я не дозволила собі згадати, що дівчата, які побували у Дракона, ніколи не хотіли залишатися.

Звичайно, у той час я люто ненавиділа його. Але він не був поганим паном. З іншого боку північних гір барон Жовтого Болота міг зібрати армію у шістсот людей на випадок війни, мав замок з чотирма вежами, і мав жінку, яка носила дорогоцінні камені кольору крові і шубу з білого лисячого хутра — на території, яка була бідніша за нашу долину. Чоловіки повинні були один день на тиждень працювати на полях барона, у якого були кращі землі, і він ймовірно забирав їхніх синів у свою армію. Солдати бродили по навколишніх лісах, а дівчата повинні були залишатися в закритих приміщеннях і ходити тільки в компанії з жінками. І навіть він не був поганим паном.

У Дракона була тільки його Вежа, і жодних озброєних людей, чи навіть слуг, крім однієї дівчини, яку він обирав. Він не утримував армію: служба, якою він був зобов'язаний царю, була його власна праця, магія. Він повинен був іноді з'являтися в суд, щоб поновити свою клятву вірності, і я вважаю, що король міг би покликати його до війни, але здебільшого його обов'язок полягав у тому, щоби залишитися тут, спостерігати за Вудом і захищати королівство від його злого впливу.

Його єдиним марнотратством були книги. Ми були добре начитані як на жителів села, тому що він платив золотий за один великий том, і тому книготорговці долали далекий шлях, хоч наша долина була на краю Пільни. І коли вони приходили, сідельні сумки їх мулів були завалені зношеними або дешевими книгами, які вони розпродавали. У найбідніших будинках в долині були принаймні дві або три книги, які з гордістю ставили на видних місцях.

Все це могло здаватися маленьким, дрібним і майже нікчемним приводом для того, щоб відмовитися від дочки — тим, хто не жив тут достатньо довго, щоб це розуміти. Але я пережила одне літо, коли гарячий вітер приніс з далекого заходу пил у долину, на наші поля і сади. Посіви буяли пишно і несамовито, але були дивними і деформованими. Ті, хто їх їв, ставали хворими, якийсь гнів ніби вдаряв по їхніх сім'ях, і в кінці кінців вони втікали до Вуду і зникали, ніби їх не було.

Мені в той час було шість років. Мої батьки намагалися оберігати мене настільки, скільки могли, але навіть при цьому я відчувала холодне липке почуття страху у долині — боялися всі, — як і нескінченний укус голоду у животі. Ми з'їли всі запаси минулого року на той час, розраховуючи на весняний період. Один з наших сусідів з'їв кілька зелених бобів, змушений нестерпним голодом. Я пам'ятаю крики біля нашого будинку в ту ніч, я дивилась у вікно, щоб побачити, як мій батько допомагає іншим забрати вила від того, що притулилося нашого сараю.

Одного разу того літа, занадто мала, щоб розуміти небезпеку належним чином, коли моя матір втомилася і заснула, я зраділа і побігла до лісу. Я знайшла напівмертву ожину, в затишному куточку, захищеному від вітру. Я продерлася через важкі мертві гілки до захищеної середини і нарвала велику жменю ягід ожини, які не були деформовані взагалі, всі соковиті і досконалі на вигляд. Кожна з них була вибухом радості у моєму роті. Я з'їла дві жмені і наповнила ними спідницю; я поспішила додому з ними, забруднивши своє плаття фіолетовими плямами і моя мама заплакала від жаху, коли побачила моє замурзане обличчя. Я не захворіла: тернівник якимось чином уник прокляття Вуду, і ожина була незараженою. Але її сльози дуже налякали мене; я ухилялася від ожини протягом багатьох років після того випадку.

У тому ж році Дракон був викликаний до суду. Він повернувся рано, поїхав прямо на поля і викликав магічний вогонь, щоб спалити весь заражений урожай, кожну отруєну рослину. Оскільки це був його обов'язок, він зайшов в кожен будинок, де хтось захворів, і всім хворим дав чарівний кордіал, який розчищував їх розум. Він видав наказ, що села далі на заході, які уникли заразного пилу, повинні поділитися урожаєм з нами, і навіть не збирав у цьому році належної йому данини, так що ніхто з нас не голодував. Наступної весни перед початком посівної він пройшов через поля знову, щоб випалити залишки, перш ніж вони встигли взяти свіжий корінь.

За те, що він рятує нас, ми його поважаємо, але не любимо. Він ніколи не виходить зі своєї Вежі, щоб випити з чоловіками під час збору урожаю, як це робить барон Жовтих Боліт, або купити невелику дрібничку на ярмарку, як часто роблять жінка барона і її дочки. Іноді у нас показують вистави або шоу, або приходять барди через гірський перевал і з Росі. Він не приходив, щоб побачити і почути їх. Коли візники привозили йому данину, двері Вежі відкривалися самі по собі, і вони залишали все зібране внизу, навіть не бачачи його. Він ніколи не обмінювався більше ніж кількома словами з старостою нашого села чи навіть з мером Вільшанки, найбільшого міста долини, яке знаходилося найближче до його Вежі. Він не намагався завоювати нашу любов взагалі; ніхто з нас не знав його добре.

І, звичайно, він був майстром темного чаклунства. Блискавки спалахували навколо його вежі навіть в ясну ніч, або зимою. Бліді вогники, які він запалював, вільно дрейфували від його вікон вздовж дороги і вниз по річці, помітні увечері і вночі і зникали в лісі, щоб стежити за чимось. А іноді — коли Вуд ловив пастуха чи дівчинку, які занадто наблизилися до його краю; чи мисливця, який випив з неправильного джерела; чи невдачливого мандрівника, який прийшов через гірський перевал, наспівуючи обривок музики, яка кігтями засіла в його голові — Дракон спускався до них зі своєї Вежі; і ті, кого він забирав, ніколи не поверталися.

Він не був злим, але він був далеким і страшним. І він збирався забрати Касю геть, так що я ненавиділа його, і ненавиділа протягом багатьох місяців і років.

Це моє почуття не змінилося в той останній вечір. Кася і я з'їли каштани. Сонце зайшло, і вогонь згас, але ми затрималися на галявині до тих пір, поки жаріли вуглинки. Вранці на нас чекав недовгий шлях. Свято врожаю зазвичай проводилося у Вільшанці, але в рік вибору воно завжди проводилося в селі, де жила принаймні одна з дівчат, щоб зробити прощання трохи легшим для сім'ї. І у нашому селі була Кася.

Я зненавиділа Дракона ще більше наступного дня, надягаючи нову зелену сукню. Руки у моєї матері тремтіли, коли вона заплітала моє волосся. Ми знали, що це буде Кася, але це не означало, що ми зовсім не боялися. Але я підтримала мої спідниці високо над землею і піднялася на воза так акуратно, як тільки могла, слідкуючи за гострими виступами і дозволивши моєму батькові допомогти мені сісти. Я була сповнена рішучості зробити щось особливе. Я знала, що це було марно, але я хотіла, щоб Кася знала, що я любила її достатньо, щоб дати їй шанс. Я не збиралася виглядати нечупарою чи косоокою або сутулитись, як іноді робили інші дівчата.

Ми зібралися на сільському майдані, всі одинадцять дівчат в лінію. Банкетні столи були поставлені квадратом, і навантажені занадто сильно, тому що вони не були насправді досить великими, щоб втримати данину з усієї долини. Весь натовп зібрався за ними. Мішки пшениці і вівса громадилися на траві по кутах пірамідами. Ми були єдиними, хто стояв на траві з нашими сім'ями і нашою старостихою Данкою, яка нервово крокувала взад і вперед перед нами, її рот мовчки рухався — вона практикувала своє привітання.

Я не знала інших дівчат добре. Вони були не з Дверніка. Всі ми насторожено мовчали в наших гарних сукнях, з заплетеними косами, і дивилися на дорогу. Однак не було ніяких ознак прибуття Дракона. Дикі фантазії народжувалися у моїй уяві. Я уявляла собі, як вирвуся наперед Касі, коли прийде Дракон, і скажу йому, щоб він взяв мене замість неї, або оголошу йому, що Кася не хоче йти з ним. Але я знала, що не була достатньо хороброю, щоб зробити будь-що з цього.

А потім Дракон з'явився, — у жахливий спосіб. Він не скористався з дороги взагалі, а вийшов прямо з повітря. Я шукала очима на дорозі, коли він вийшов: Спочатку в повітрі з'явилися пальці, а потім руки і ноги, а потім половина людини, такої неможливої і неправильної, що я не могла відвести погляд, навіть коли мій шлунок складався навпіл. Решта дівчат були щасливішими. Вони навіть не помітили його, поки він не зробив перший крок у нашому напрямку, і всі навколо мене намагалися не здригнутися від несподіванки.

Дракон не був схожий на будь-кого з нашого села. Він повинен був бути старим, сутулим і сірим; він жив у своїй вежі уже сто років, але він був високий, прямий, безбородий, його шкіра була пружна. На перший погляд, зустрівши його на вулиці, я могла би подумати — звичайна молода людина, тільки трохи старша за мене: він міг би посміхнутися мені через стіл, і міг би запросити мене до танцю. Але в його обличчі було щось неприродне: гусячі лапки морщин тяглися від його очей, ніби роки не могли доторкнутися до нього, але свою справу на шкірі зробили. Це не було негарне обличчя, скажімо так, але холодність робила його неприємним: все у ньому казало «я не один з вас, і я не хочу бути таким, теж».

Його одяг звичайно був багатим; парча його накидки могла годувати сім'ю протягом року, і це навіть без золотих гудзиків. Але на ньому було стільки м'яса, як у людини, у якої неврожай складав три роки з чотирьох. Він тримав себе жорстко, з нервовою енергією мисливської собаки, ніби не хотів нічого більше, як пошвидше зникнути. Це був найгірший день у нашому житті, але у нього не було терпіння щодо нас; коли наша старостиха Данка вклонилася і сказала йому:

— Мій пане, дозвольте представити вам кандидаток…

Він перервав її і сказав:

— Так, і давайте покінчимо з цим.

Рука мого батька була теплою на моєму плечі, він стояв поруч зі мною і вклонився разом з усіма. Рука моєї матері сильно стисла мою з іншої сторони. Вони неохоче відсторонилися разом з іншими батьками. Інстинктивно всі одинадцять з нас стали ближче одна до одної. Кася і я стояли майже у кінці лінії. Я не посміла взяти її за руку, але стояла досить близько, щоб наші руки могли знайти одна одну, і я спостерігала за Драконом і ненавиділа його і зненавиділа ще більше, коли він проходив нашу лінію, повертав обличчя кожної дівчини і піднімав їй підборіддя, щоб подивитися на шию.

Він не говорив з усіма. Він не сказав жодного слова дівчині поруч зі мною, з Вільшанки, хоча її батько Борис був найкращим конярем в долині, і вона оділа шерстяне плаття яскраво-червоного кольору, а її чорне волосся лежало двома довгими красивими косами з вплетеними червоними стрічками. Коли настала моя черга, він подивився на мене незадоволеними холодними чорними очима, і блідим зім'ятим ротом сказав,

— Ваше ім'я, дівчино?

— Агнешка, — сказала я, або намагалася сказати; І виявила, що мій рот був сухим. Я сковтнула. — Агнешка, — повторила я, більш впевнено. — Мій пане. — Моє обличчя палало. Я опустила очі. І побачила, що попри всі турботи моя спідниця мала три великі бруднуваті плями, які повзли вгору від подолу.

Дракон рушив далі. І зробив паузу, дивлячись на Касю, так, ніби він не зупинявся біля решти з нас. Він залишився стояти там, підперши рукою своє підборіддя, з тонкою задоволеною посмішкою викрививши тонкогубий рот, але Кася дивилася на нього сміливо і не здригнулася. Вона не намагалася зробити свій голос грубим або скрипучим або ще якимось, голос був стійкий і музичний, коли вона повідомила,

— Кася, мій пане.

Він знову посміхнувся їй, але не приємно, а з виглядом задоволеної кішки. Він пройшов до кінця лінії дещо недбало, тільки глянувши на двох дівчат після неї. Я чула, як Венса збилася в диханні, яке було майже риданням, позаду нас, коли він повернувся ще раз, щоб подивитися на Касю, до сих пір з тим самим задоволеним виразом на обличчі. А потім він насупився, повернув голову і подивився прямо на мене.

Я забулася, і взяла Касю за руку, після того як він пройшов нас. Я ніби підтримувала її, і вона тримала мою. Але тепер вона швидко висмикнула руку, і склала руки перед собою, і мої щоки, боюся, гаряче почервоніли. На це він тільки ще трохи звузив очі. А потім підняв руку, і в його пальцях з'явилася крихітна кулька синьо-білого полум'я.

— Вона не варта цього, — сказала Кася, хоробро-безстрашно, ніби я нічого не значила для неї. Її голос тремтів, але його було чути, поки я струшувала кролика жаху, дивлячись на кульку. — Будь ласка, мій пане.

— Мовчи, дівчино, — сказав Дракон, і простягнув руку до мене. — Візьми це.

— Що? — Сказала я, збита з пантелику ще більше, ніж коли би він кинув її мені в обличчя.

— Не стій як кретинка, — сказав він. — Візьми її.

Моя рука, коли я її підняла, тремтіла так, що я не могла з нею впоратись, а дотик до його пальців, коли я спробувала взяти кулю, хоча я ненавиділа його, морозив до червоного. Але вогняна кулька була прохолодною, як мармур, і це не було боляче, мені взагалі не довелося стискати її. Вражена її легкістю, я тримала її між двома пальцями, дивлячись на нього. Він подивився на мене з виразом досади.

— Ну, — сказав він непривітно, — тоді ти, я вважаю. — Він забрав кулю з моєї руки і накрив її іншою; куля зникла так само швидко, як і з'явилася. Він повернувся до Данки і сказав, — Пришліть податок тоді, коли зможете.

Я до цього часу ще не зрозуміла, що сталося. Я не думаю, що це зрозуміли навіть мої батьки; все відбулося занадто швидко, і я була в шоці, що привернула увагу стількох людей до себе. У мене не було часу навіть повернутися і сказати батькам останнє прощай, перш ніж він повернувся і схопив мене за зап'ястя. Тільки Кася зреагувала; я подивилася на неї і побачила, що вона збирається протестувати, а потім Дракон ривком нетерпляче висмикнув мене з ряду, і я спотикаючись послідувала за ним, коли він потягнув мене в розріджене повітря.

Інша моя рука була притиснута до рота, мене нудило, коли ми виступили з повітря. Коли він відпустив мою руку, я опустилася на коліна, і мене вирвало, я навіть не бачила куди. Він пробурмотів щось на зразок відрази — я забризкала довгий елегантний носок його шкіряного черевика — і сказав,

— Марно. Припини блювати, дівчино, і очисть цю скверну. — І пішов геть від мене, а його підбори зацокали по плитах, які відлунювали, коли він наступав на них.

Я пробула так трохи часу, поки не впевнилася, що всередині мене нічого більше не відбувається, а потім витерла рот тильною стороною долоні і підвела голову, щоб оглянутися. Я сиділа на кам'яній підлозі, і не просто кам'яній, а з чистого білого мармуру, пронизаного зеленими жилками. Я була в невеликій круглій кімнаті з вузькими щілинами вікон, які були розміщені занадто високо, щоб з них можна було виглянути, але у мене над головою стеля різко загиналася всередину. Я була на самому вершечку башти.

У кімнатці не було ніяких меблів, і я не бачила нічого придатного, щоб витерти підлогу. Зрештою я скористалася спідницею моєї сукні: вона все одно вже була брудною. Потім ще деякий час я сиділа налякана, мені було страшно, але коли нічого не сталося, я встала і несміливо подалася до виходу. Я б вагалася, у який бік іти, але коридор був один, і іншого шляху просто не було.

Звуки його кроків лунали далі. І короткий коридор вже був порожнім. Під ногами був все той же блискучий жорсткий мармур, освітлений холодним блідо-білим світлом від ламп, що висіли вгорі. Це були не справжні лампи, а великі шматки прозорого полірованого каменю, який світився зсередини. Далі були двері збоку, і арка, за якою починалися сходи.

Я штовхнула двері й зазирнула до середини, нервово, бо це було краще, ніж пройти повз, не знаючи, що знаходиться за ними. Але вони відкрилися лише в невеликі порожні покої, з вузьким ліжком і невеличким столиком. Але напроти було велике вікно, і у ньому я побачила небо. Я підбігла до нього і глянула вниз.

Вежа Дракона стояла в передгір'ї на західному кордоні його земель. Вся наша довга долина лежала на сході як на долоні, з її селами і фермами, і стоячи у вікні я могла простежити всю течію Шилки, яка сріблясто-синіми переливами бігла посередині долини з коричневою дорогою поруч. Дорога і річка бігли поряд весь шлях до протилежного краю землі Дракона, заходили в ліс і виходили знову біля села, а далі дорога розмивалася і зникала перед величною чорною стіною дерев. Далі річка самотньо зникала в глибині цієї стіни, щоб ніколи не з'явитися знову.

Було видно і Вільшанку, місто біля Вежі, де по неділях відбувався ярмарок: мій батько брав мене туди, два рази. За містом два села — Понец і Радомське, які огортали береги невеликого озера, а далі було моє село, Двернік, з широкою зеленою площею посередині. Я навіть змогла побачити великі білі столи, виставлені для банкету. Дракон не захотів залишитися на святі, і я сповзла на коліна, приклала лоба до підвіконня і заплакала, як дитина.

Але моя мати не прийшла, щоб погладити мене рукою по голові; і батько не потягнувся до мене і не засміявся з моїх сліз. Я просто ковтала сльози, поки у мене не стало занадто багато головного болю, щоб перейти на плач, і після цього я опустилася на холодну і жорстку, боляче тверду підлогу, у мене почався нежить, і не знайшлося нічого, щоб витерти його.

Я використала ще одну частину моєї спідниці для цього, і сіла на ліжку, намагаючись не думати про те, що сталося. У кімнаті було порожньо, але чисто і акуратно, ніби хтось тільки що пішов звідси. Ймовірно, це так і було. Інша дівчина жила тут протягом десяти років, самотньо дивлячись вниз на долину. Тепер вона пішла додому, щоб попрощатися зі своєю сім'єю, і кімната стала моєю.

На стіні навпроти ліжка у великій позолоченій рамі висіла картина. Вона не мала ніякого сенсу, і була надто великою для маленької кімнати, на ній була зображена тільки широка блідо-зелена смуга на тлі сіро-коричневого кольору по краях, з однією блискучою синьо-срібною лінією, яка бігла через середину з кривими вузенькими відгалуженнями, лінія простяглася від одного краю полотна до іншого. Я подивилася на неї і подумала, що тут теж була магія — я ніколи не бачила нічого подібного.

Але плями, пофарбовані інакше уздовж срібної лінії, здалися мені знайомими, і через деякий час я зрозуміла, що картина зображала долину, тільки сплющену, якою її міг бачити птах, коли дивився на неї високо згори. Срібна лінія була Шилкою, яка збігала з гір у ліс, і довкола неї були села. Кольори були блискучими, а глянцева фарба позначала крихітні дахи. Я майже бачила хвилі на річці, і блиск сонячного світла на воді. Блиск притягував очі, і мені хотілося дивитися і дивитися на нього. Але в той же час мені щось не подобалося. Картина була коробкою, змальованою з живої долини, обмежувала її, і споглядання змусило мене відчути себе теж закритою.

Я відвернулася. Мені здалося, що я не змогла би жити в такій кімнаті. Я не снідала сьогодні і не вечеряла минулого дня через відчуття золи у роті. Я повинна була мати ще менший апетит зараз, коли зі мною трапилося щось далеко гірше за те, що я собі уявляла, але замість цього я була страшенно голодна, а у Вежі не було ніяких слуг, так що ніхто не збирався подбати про мій шлунок. Тоді мені в голову прийшла жахлива думка: а що, коли Дракон зібрався пообідати мною?

А потім ще гірша думка: а що буде після обіду? Кася завжди говорила, що вона вірила жінкам, які повернулися, що Дракон не піднімав на них руку.

— Він тримав дівчат більше ста років, — завжди твердо казала вона. — Одна з них обов'язково зізналася би, і тоді поширилися би чутки.

Але кілька тижнів по тому вона попросила свою матір, в приватному порядку, щоб та розказала їй, як це відбувається, коли дівчина виходить заміж, і чи її мати мала таку ніч, перш ніж вийшла заміж. Я підслухала їх через вікно, коли ми повернулися з лісу, я стояла поруч за вікном і слухала. Гарячі сльози текли по моєму обличчю, я сердилася, тому що зробила це заради Касі.

Тепер це відбудеться зі мною. І я не була настільки хороброю, я не думаю, що змогла би зробити кілька глибоких вдихів, і стиснути свою волю в кулак, як казала моя мати Касі, а зробити це не завадило б. Я уявила той жахливий момент, коли обличчя Дракона опиниться близько до мого — навіть ближче, ніж коли він оглядав мене на обранні — чорні очі, холодні і блискучі, як камінь, залізні тверді пальці, дивно теплі, які здирають плаття з мого тіла, в той час як він посміхається гладкою задоволеною посмішкою зверху вниз. Що робити, якщо від нього буде жарко лихоманити, як тоді, і коли я відчуватиму, що горю, як вуглинка, усім тілом, в той час як він лежатиме на мені…

Я здригнулася від таких думок і встала. Подивилася на ліжко, а потім навколо — у маленькій тісній кімнаті нікуди було сховатися — а потім вибігла і пішла далі. За аркою були сходи, які вели вниз у тісній спіралі, так що я не могла бачити, що було за наступним поворотом. Це звучить безглуздо — боятися йти вниз по сходах — але я була в жаху. Я ледь не повернулася в свою кімнату, в кінці кінців. Нарешті я відвела одну руку до гладкої кам'яної стіни і повільно пішла вниз, ставлячи обидві ноги на одну сходинку і зупиняючись, щоб послухати, перш ніж стати на слідуючу.

Після того, як я прокралася на цілий оборот вниз, і ніхто не вискочив на мене, я відчула себе ідіоткою і пішла швидше. Але коли я зробила ще один оборот і сходи не закінчилися, я почала боятися, що сходи магічні і я просто буду йти по них вічно, як свердловиною. Я почала йти швидше і швидше, а потім мене пронесло через три сходинки вниз на наступний майданчик і я стрімголов врізалася в Дракона.

Я була худою, але мій батько був найвищим чоловіком у селі, я діставала до його плеча, а Дракон не був високим. Ми мало не впали разом вниз по сходах. Він швидко схопився за перила з одного боку, моя рука вхопилася за нього, і якимось чином нам вдалося утриматися від падіння. Я відчула, що важко спираюсь на нього, вхопившись за накидку і дивлячись прямо на нього переляканим обличчям. Якийсь момент він був занадто здивований, щоб думати, і виглядав як звичайна людина, вражена тим, що хтось стрибнув на нього, трохи нерозумно і м'яко, його рот розкрився і широко розплющилися очі.

Я була така здивована, що не рухалася, а просто безпорадно висіла на ньому, і він швидко змінився; по його обличчю прокотилася хвиля обурення, і він опустив мене на ноги. Тоді я зрозуміла, що тільки що наробила, і випалила в паніці перше, що прийшло мені на думку, перш ніж він встиг заговорити,

— Я шукаю кухню!

— Ви, — сказав він вкрадливо. Його обличчя більше не було м'яким, а стало жорстким і майже лютим, і він не відпускав мою руку. Стискання було міцне, болюче; Я відчувала тепло навіть через рукав мого плаття. Він смикнув мою руку і нахилився до мене — я думаю, що йому хотілося нависнути наді мною — а через те що він не міг цього зробити, він ще більше розізлився. Якби у мене був момент, щоб думати про це, я б осіла і зробила себе нижчою, але я дуже втомилася і налякалася. Так що його обличчя опинилося якраз перед моїм, так близько, що його дихання було на моїх губах, і я відчула себе так, як недавно уявляла… і почула його вбивчий шепіт:

— Може, буде краще, якщо я покажу вам.

— Я можу… я можу знайти сама… — Я намагалася щось сказати, тремтячи і намагаючись відсунутися від нього. Він повернувся і потягнув мене за руку вниз по сходах, по колу знову і знову, цього разу було п'ять обертів, перш ніж ми прийшли до наступного майданчика, потім ще три кола вниз, світло стало ще яскравішим, і, нарешті, він привів мене на нижній поверх вежі, до великої голої палати, висіченої у камені, з величезним каміном, який формою нагадував рот, повний пекельно стрибаючого полум'я…

Він потягнув мене до нього, і в момент сліпого жаху я зрозуміла, що він зараз кине мене туди. Він був дуже сильним, набагато сильнішим, ніж повинен був бути чоловік його розміру, і легко тягнув мене вниз по сходах. Але я не збиралася так легко дозволити йому кинути мене у вогонь. Я не леді, і не тиха дівчинка; все своє життя я провела, працюючи в лісі, лазила по деревах і через ожину, і паніка дала мені реальну силу. Я скрикнула, коли він потягнув мене ближче до вогню, а потім почала щосили дряпати і звиватися, так що на цей раз я дійсно поклала його на підлогу.

І полетіла за ним. Ми вдарилася головами об плити разом, і він приголомшено лежав нерухомо якусь мить, з нашими переплетеними кінцівками. Вогонь стрибав і потріскував поруч, і коли моя паніка зникла, я раптово помітила, що в стіні поруч з каміном були невеликі залізні двері печі, і перед ними діжа для замішування тіста, а над нею величезна широка полиця з кухонними горщиками і приправами. Це справді була кухня.

Через деякий час він сказав, майже здивованим тоном,

— Ти ненормальна?

— Я думала, що ви збираєтеся кинути мене в піч, — сказала я, трохи приголомшена, а потім почала сміятися.

Це був не справжній сміх — я була наполовину в істериці на той час, вичавлена шістьма способами і голодна, мої гомілки і коліна були у синцях, отриманих, коли він тягнув мене вниз по сходах, моя голова боліла, наче тріснув череп, і ще я просто не могла зупинитися.

Але він не знав цього. Все, що він знав — це що дурна сільська дівчина, яку він вибрав, сміється над ним, Драконом, видатним чарівником королівства, її паном і господарем. Я не думаю, що хтось так сміявся з нього за тих сто років, що минули. Він підвівся, зіштовхнувши з себе мої ноги, вільні від плаття, і, вставши на ноги, подивився на мене зверху вниз, обурено, як кішка. Я тільки засміялася сильніше, а він різко повернувся і залишив мене саму сміятися на підлозі, наче не міг придумати, що зі мною зробити.

Після того, як він пішов, моє хихикання затихло, і я відчула себе якось трохи менш порожньо і боязливо. Він не кинув мене в піч, зрештою, і навіть не вдарив мене. Я підвелася і оглянула камін: було важко зрозуміти, чому камін був настільки жарким, у ньому не було нічого, що могло би горіти, тоді я повернулася спиною до вогню і почала вивчати величезну кімнату з нішами в стінах, зі стійками, повними поблискуючих скляних пляшок — з вином, як я здогадалася. Мій дядько одного разу приніс таку пляшку в будинок моєї бабусі щоб відсвяткувати Середину зими.

Тут було все: бочки яблук, упакованих в соломі, картопля, морква і пастернак в мішках, довгі мотузки заплетеної цибулі. На столі в центрі кімнати я знайшла книгу, поряд стояли незапалена свічка, чорнильниця і перо, і коли я відкрила її, то зрозуміла що це була бухгалтерська книга із записами всіх запасів, написаних впевненою рукою. У нижній частині першої сторінки була приписка, написана дуже дрібно; коли я запалила свічку і нагнулася, то змогла прочитати:

«Сніданок о восьмій, обід о першій, вечеря о сьомій. Залишай їжу в бібліотеці за п'ять хвилин до потрібного часу, ти не мусиш бачити його, коли немає ніякої необхідності говорити — хоч весь день. Мужності!»

Безцінні поради, і щодо мужності теж! Це було як дотик руки друга. Я обняла книгу, притиснувши до себе, відчуваючи себе менш самотньою, ніж за весь день. Було ближче до полудня, і Дракон не залишився в нашому селі, тому я подумала про обід. Я не була відмінним кухарем, але моя мати трохи вчила мене куховарити, і я робила деколи закупки для моєї сім'ї, так що знала, як відрізнити свіжу зелень від несвіжої, і яка частина плоду найкраща. Але я ніколи не мала так багато приправ для використання: тут були навіть спеції, які пахли як торт для свята Середини зими, і ящик, повний свіжої м'якої сірої солі.

В кінці кухні було дивно холодне місце, де я знайшла підвішене м'ясо: цілу оленячу ногу і двох великих зайців; також там був кошик, повний яєць. Був свіжий хліб, вже спечений, загорнутий в тканину, а поруч я виявила цілий горщик з тушкованим кроликом і менший горошок з кашею. Я спробувала: як для свята, помірно солоне, трохи солодке і ніжне; ще один подарунок від анонімної руки в книзі.

Я не знала, як подавати їжу, як це тут робилося взагалі, і боялася думати, що Дракон буде очікувати чогось більшого. Але я була вкрай вдячна за приготовлений обід. Я поклала горщики на високу полицю над вогнем, щоб нагріти їжу, і трохи хлюпнула при цьому на плаття, поклала два яйця на тарілку і в духовку, щоб спекти, знайшла тацю, помила тарілки і ложки. Коли кролик підігрівся, я поставила його на тацю, нарізала хліб, я повинна була нарізати трохи менші шматки, тому що відірвала окраєць і з'їла його сама, поки чекала на кролика, і поклала вершкове масло. Я навіть приготувала запечене яблуко, зі спеціями: моя мати навчила мене робити його для нашої недільної вечері зимою, — тут було кілька духовок, і я могла робити це все водночас — готувати все разом. Я навіть почала трохи пишатися собою, коли зібрала все на таці разом: це було схоже на свято, хоча і дивне, тут було достатньо їжі лише для однієї людини.

Я понесла тацю вгору по сходах, обережно, і аж тоді спохопилася, що не знаю, де знаходиться бібліотека. Якби я подумала ще трохи, я б вирішила, що її не могло бути на нижньому поверсі, і її справді тут не було, але я не подумала про це, поки не поблукала з тацею по величезному круговому залі, вікна якого були задраповані шторами, з важким троноподібним стільцем на помості у кінці. Були ще одні двері в дальньому кінці, але коли я відкрила їх, то побачила тільки прохід і величезні вхідні двері вежі, у три рази вищі мого зросту, засунуті товстою дерев'яною колодою в залізних скобах.

Зрештою я повернулася і пішла назад до сходів, а потім наверх і по мармуровій підлозі, вкритій м'якою пухнастою тканиною. Раніше я ніколи не бачила таких килимів. Ось чому я не чула кроків Дракона. Я обережно прокралася по коридору і заглянула у перші двері. І поспішно позадкувала: кімната була заповнена довгими столами з пляшками дивної форми, всередині деяких кипіло зілля, і неприродними різноколірними іскрами, які вилітали не з каміна; Я не хотіла бути всередині жодного лишнього моменту. Але навіть тоді мені вдалося зачепити за двері платтям, і розірвати його.

Наступні двері по коридору нарешті відкрилися у кімнату, повну книг: ними були закладені дерев'яні полиці від підлоги аж до стелі. Пахло пилом, і всього кілька вузьких вікон кидали світло всередину… Я була така рада, що знайшла бібліотеку, що спочатку не помітила Дракона, який теж був тут. Він сидів у важкому кріслі з великою книжкою, покладеною на маленьку підставку на його стегнах, кожна сторінка була довжиною з моє передпліччя, і збоку обкладинки звисала велика золота застібка.

Я завмерла, дивлячись на нього, відчуваючи себе обдуреною порадою в книзі. Я чомусь припустила, що Дракон захоче триматися в стороні до тих пір, поки я не принесу обід. Він не підвів голову, щоб подивитися на мене, але замість того, щоб просто пройти тихо з підносом до столу в центрі кімнати, покласти тацю і втекти геть, я стала у дверях і сказала:

— Я принесла обід, — не бажаючи заходити всередину, якщо він не дозволить.

— Справді? — уїдливо сказав він. — Без падіння в яму по шляху? Я вражений. — Він однак подивився на мене і насупився. — Чи ви все-таки потрапили в яму?

Я оглянула себе. Моя спідниця була одною величезною суцільною плямою, від блювотних мас я її позбавила найретельніше, як тільки могла, одразу ж на кухні, але вона насправді ще не висохла, як і інша сторона, у який я сякала свій ніс. Були ще три або чотири краплі плями від рагу, і кілька бризок води, коли я витирала горщики. Поділ був мутним ще зранку, і я вже встигла зробити у ньому кілька дірок, навіть не помітивши. Моя матір заплела і причесала решту мого волосся вранці, але стрічка зісковзнула вниз і тепер моя зачіска була великим безладним вузлом волосся, яке висіло на половині висоти моєї шиї.

Я не помічала цього; це був звичний для мене вигляд, за винятком того, що я була одягнена в гарну сукню під місивом на голові.

— Я була зайнята приготуванням, і ще чистила сукню — я намагалася пояснити.

— Найбрудніша річ у цій вежі ви, — сказав він, — це була правда, але сказана недобрим тоном, в будь-якому випадку. Я почервоніла і з низько опущеною головою пішла до столу. Я поклала тацю і оглянула її, і аж тоді зрозуміла, що за той час, поки я блукала, все охололо, за винятком масла, яке було розм'якшене текучою хитаниною. Навіть моє улюблене запечене яблуко вже застигло.

Я подивилася на тацю з тривогою, намагаючись вирішити, що робити; я повинна забрати все це назад? Або, можливо, він не буде заперечувати? Я повернулася, щоб подивитися і ледь не скрикнула: він стояв прямо позаду мене і заглядав мені через плече на тацю.

— Я розумію, чому ви боялися, що я міг вас підсмажити, — сказав він, нахиляючись, щоб підняти ложку з рагу, на яку налип шар охолодженого жиру у верхній частині і тепер стікав назад. — Ви були б кращою їжею, ніж оце.

— Я не зразкова кухарка, але… — почала я, маючи на меті пояснити, що я не безрука, я тільки не знала, де бібліотека, але він пирхнув, перебиваючи мене.

— Є хоч щось, що ви вмієте робити? — запитав він глузливо.

Якби я тільки була краще навчена службі, і якби я коли-небудь дійсно думала, що можу бути обрана, я була би більш готовою до цього; якби тільки я була хоч трохи менш нещасною і втомленою, і якби я не запишалася трохи собою на кухні; якби він лише просто зауважив мені, як робили усі, хто мене любив, і не зі злобою замість любові, якби не було хоч якої-небудь з цих речей, і якби я не зіткнулася з ним на сходах, і виявила, що він не збирається кидати мене в вогонь, я б, напевно, просто почервоніла і втекла.

Замість цього я стукнула тацею на стіл з люттю і заплакала,

— Навіщо тоді ви мене взяли? Чому ви не взяли Касю?

Я закрила рота, як тільки сказала це, мені стало соромно за свою нестриманість і ще я жахнулася. Я в поспіху захотіла сказати йому, що я шкодую, що я не мала цього на увазі, що це не означає, що він повинен піти і взяти Касю замість мене; що я хочу піти приготувати все ще раз…

Він нетерпляче перебив,

— Кого?

Я тупо подивилася на нього.

— Касю! — Сказала я. Він тільки дивився на мене, ніби я додала йому ще кілька доказів мого ідіотизму, і я забула про свої благородні наміри в замішанні. — Ви збиралися взяти її! Вона… вона розумна, і смілива, і чудовий кухар, і…

Він дивився, дедалі більше дратуючись.

— Так, — майже виплюнув він, перервавши мене, — я згадав цю дівчину: ніякого кінського обличчя, ніякого неохайного безладу, і я думаю, ніякої балаканини до мене в цю саму хвилину: досить. Ви, сільські дівчата, усі незграбні на початку, більш-менш, але ви воістину чудовий парагон некомпетентності.

— Тоді вам не обов'язково тримати мене тут! — Я спалахнула, розсердившись, порівняння з кінською головою мене зачепило.

— На мій превеликий жаль, — сказав він, — тут ви помиляєтеся.

Він схопив мене за зап'ястя і повернув до столу: стоячи позаду мене, простягнув мою руку над їжею на столі.

— Lirintalem, — сказав він дивне слово, яке злетіло з його язика і різко задзвонило у мене в вухах. — Скажіть це разом зі мною.

— Що? — Спитала я; я ніколи не чула такого слова. Але він притулився до моєї спини, приклав рота до мого вуха і прошепотів, жаско, — Скажіть це!

Я затремтіла, і, бажаючи тільки одного — щоб він відпустив мене, сказала разом з ним,

— Lirintalem, — в той час як він тримав мою руку над тацею.

Повітря над їжею завихрилося, було жахливо бачити, як весь обід став маленьким ставком, у який кинули камінчик. Коли все розгладилося, їжа геть змінилася. Замість запечених яєць лежала смажена курка; замість тушкованого кролика у чаші лежала купа крихітних нових весняних бобів, хоча ще було сім місяців до їх сезону; замість печеного яблука з'явилися вазочки, повні тонко нарізаних яблук і печива, нашпигованого родзинками і тьмяних від меду.

Він відпустив мене. Я похитнулася через втрату його підтримки, і вчепилась за край столу, мої легені спорожніли, ніби хтось сидів на моїх грудях; Я відчувала, що була вичавлена, як лимон. Зірочки з'явилися на краях мого зору, і я наполовину знепритомніла. Я лише віддалено бачила, як він дивиться вниз на тацю, непевно нахмуривши брови, як ніби він був відразу здивований і роздратований.

— Що ви зробили зі мною? — прошепотіла я, коли знову змогла дихати.

— Годі скиглити, — сказав він зневажливо. — Нічого більшого за звичайне чаклунство. — Що б це не було, воно зникло; він махнув рукою в бік дверей, а сам сів за стіл перед обідом. — Добре, йдіть. Я бачу, що витратив безладно деяку кількість мого часу, на сьогодні з мене достатньо.

У будь-якому випадку я була рада підкоритися. Я не намагалася забрати тацю, і тільки повільно рушила з бібліотеки, притискаючи руки до тіла. Я до сих пір почувалася дивно. У мене зайняло майже півгодини вибратися по сходах на верхній поверх — зрештою я увійшла в свою маленьку спальню і закрила за собою двері, підклала стілець під них, і впала на ліжко. Якщо Дракон і підходив до дверей, поки я спала, я не чула нічого.