Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій

Сумно на тебе дивитися, кринице,

пільна кринице з прогнилим цямринням,

оточила ти себе свитою кропиви ницої,

ще й хизуєшся мереживом жабуриння.

А була ти, небого, богинею у правітчизні,

молилися предки до твого непороччя,

пили вони жадібно тіло твоє пречисте,

солодкою водою причащали очі.

Де твоє нині ділося блакитне свічадо?

Хто тебе чару дівоцтва позбавив?

Скільки на землі зі смагою прочанів,

а жоден з летаргії не розбудив тебе збанком.

Лишімо душам відчайдушників — мужів

на підвідконні миску молока та меду.

Самі позбудьмось бутночсті й молитву прокажім

за сутність будня, альфу і омегу.

Плекаймо плідно кіз, глядім гладких корів,

про їхні дбаймо живодайні вим'я й вола.

На нашім небі нам завісив статку ріг

якийсь козячий бог — волососяйний Волос.

Вже й сам Перун по стількосот роках

моцарського метання берла блискавиці

вергає днесь літеплі стріли молока

з дійних дійок у духом’ян дійниці.

Підперта здавна тендітними колонами мальв,

ще від Івана стрипіхата зілля сухозлоттям,

і дивною мозаїкою з бурозелених смальт

та свіжою латкою сонячного околоту.

Звисають з тебе булави маку і срібний часник —

проминулого літа скупі оздоби і радощі.

Відходять зі спасами добрі твої часи,

що відбивав бузько на базалуччя ратуші.

Перегнали давно тебе наймолодші із груш,

гнилиці опалі загрузли в твоєму лоні.

Жаль мені стріхи, бо сам я, мов комин, загруз

білими спогадами в її мосяжній соломі.

Ми велети, що зі сонця посміли глумитись,

покарані зухвальці, обернені в камінь.

Тепер тільки від круків побираємо мито

білими козацькими кістками.

Стоїмо як ідоли чорної пустелі,

віхи знамення татарви й вовкулаків.

Впаде смерк смерті на зелені оселі,

коли сонце вибухне на мертві відламки.

Скинемо каменю чари, які нас тиснуть,

зненавистю все просмалять наші вічі.

До слушного менту ми затаїлись у тирсі

з правом раз у рік на відьомські віча.

Гасає вітер свавільно на майдані за ринком,

де кози пасе остання в містечку відьма,

де імператор чортополоху здивований прикро,

що сонну імперію непрошений гість відвідав.

— Не за горами зима, — журиться відьма козами.

З левади, де зорі пасуться, найпахучіше сіно.

Та коня де дістати, і дишель зламався у Воза,

а на віник тепер, ік старості, ледви чи б сіла.

Як реп'яхів, не позбутися надокучливих мислей,

що минувся той час — навіть вже не присниться,

коли до Великого Воза запрягався місяць

і відьмі привозив сіна цілу копицю.

Се посвячення пасок, се посвячення передсвіту,

се весільне коловання сонця, яке не добачаєм.

Хлопці зірвали двері дзвіниці і вето місцевої ради —

вдарили на сполох великодніми дзвонами.

Отож не пудьмося спросоння: а що нам буде?

Застановімося ліпше, хто ми і для чого ми.

Чи ми земля, якої давно не любим,

чи дюралюмінієві крила, до яких ще не доросли?

Ми за коловоротом, попрощали нас верби,

що, як наші бабуні, у чорному отченаші.

Вертаючи з танцювальної зали, вимкнули хлопці транзистори

і колоруч церкви поколували опівночі гагілки.

Співав дід на крилосі тропарі й кондаки натхненно,

як Мишуга, що вичаровував солодко Йонтка арію.

Із трухлявих ґонтових бань сталевих хрестів антени

висилали дідовий голос херувимам до раю.

Тремтіла єдина зоря зеленим оком радіо,

вливалися солов'ї і липи тріщали в ефірі.

Зачарований Саваоф, завмерши за хмар балюстрадою,

щонеділі святе дозвілля приносив діду в офіру.

При місяці зачиняв паламар, як святий Петро, церкву,

певний, що ніхто в світі краще заспівати не зміг би.

Увечер дід перед золотим язичком люстерка

з голови скидав і клав на дно скрині крисаню німбу.

Я сьогодні новонароджений,

я відцурався брезклого віку.

Починаю в яслах із козами

румигаги кометні віники,

смакувати молошне літепло

незайманопервісної цноти.

Очищений від поліпів політики,

перебираю зоряні чотки.

Я знайшов себе у країні колядок

на шорсткім солом'янім килимі.

Наді мною калиноуста Лада

схилилась вишневою калиною.

Тріщали предвічні зруби,

летіли ґонти, як пір'я:

руйнували дерев’яне чудо

людської праці та віри.

І, вписані в лагідні гори,

востаннє хиталися бані,

вмирали ясно і гордо,

так, як вмирають останні.

Це умирали століття,

це помирало прекрасне…

З розпуки дробилися на дровіття

золоті грона іконостасу.

І шукали між бур’янами

вічний спочинок ікони.

І плакала в недотрощеній рамі

гуцульська мадонна.

І Юр, в невідомім двобою

втративши руку і списа,

піврозтятою головою

востаннє навкруг дивився,

як довго стояв ще реквієм

і як лягав він на трави,

на осиротілі смереки

густим непрозорим трауром.

Ганяв я на тротуарах срібні кола дитинства,

ще досі у вухах той вітер свище.

А коли це було? За Чорного Петруся,

що на міській поливальниці нісся,

як фараон на колісниці.

А було це за самоврядування Соломки,

що котив перед собою живіт, як бочку пива.

Хоч снилася бургомістрові вежа з дзиґарями,

піяв на його магістраті сусідський півень.

А було це тоді, коли на горі Стінці

під Великдень з’являлися монастиря частоколи,

І дзвін, затонулий у річці Дзвінці,

вдосвіта бамкав, аж поки до нього на дно

не пішли мої срібні кола.

До маленької Звенислави прийшла коляда

із звіздарем і торбою, що все помістить.

Мучить Звенислава бабусю: дай і дай

з ялинки ночі медівник місяця!

Покотилися зайчики — обкачані в снігу клубки

і давай Звениславі нахиляти ялицю.

А місяць, звичайно, з того всього кпить,

бо підв’язаний міцно на золотій нитці.

Тільки осипається скляного снігу слюда,

і зірка, як куля, стовклася на площі міста.

Перший раз до Звенислави прийшла коляда

із звіздарем і торбою, що дива містить.

Ото круглий рік, як день, довідуємося, Микольцю,

чи переставилася душечка (царство небесне),

бо лише ми одні на цілу околицю

кожному двигаєм хрест попереду процесій.

Такий талан судився тутейшим причинним:

тільки кілометр екстазу — від церкви до кладовища.

А поза тим рятуємося блаженними очима

від маленьких пилатів, що за нами свищуть.

Крихітки від світу побираємо в простягнену долоню,

але так турботами зародило рясно:

бо хто нам хреста понесе в останню дорогу,

коли більше не зможем топтати рясту.

Самітний чоловіче, доки торбу самітництва

двигатимеш по ходорівських закамарках,

доки вибиватимеш костуром на цимбалах штахетів

тужливу пісеньку про вареники?

Доки стругатимеш, як невмілий різьбар

на власнім лиці криву свою долю?

Доки будеш, Семку Сомику, індиком

перед червоною ганчіркою образи?

Слава твоя відлунала з одного краю торговиці в інший,

вже й забуто самої торговиці славу.

В інший світ перейшли крадені коні і свині,

а ти ще досі двигаєш торбу самітництва.

Читаю Апостола горобцям при дорозі.

За німб мені тільки куряви мерва.

Позбігалися будяки до храму Божого

та й гатять головами у трухляві двері.

Втікає світ із-під ніг, гей, втікає.

У землю входжу ось-ось по груди…

На старості з простягнутими руками

визираю на шлях із кубельця рути.

Милостині тепер дочекатися годі,

швидше запустить ще хтось опуччям.

Оце підвезли б мене до вдови городу —

на хліб заробив би, горобців пудячи.

З димом Десятинну і десяток інших —

хай дибляться до Бога, хай дибають до дідька!

Зализує звали язиком зеленим місяць —

цей язичного апокаліпсису рахманний свідок.

Осиротіли подніпровські горби високорівні.

3-під скосогору з драгви Перун вилазить.

Дубове своє тіло задубіле під дубом гріє

(золоті вуса русалкам пішли на прикраси).

Повертається старе з-перед віків черепкових,

рушили ордою по підсоннях соняшникових хащі.

Об руїни крешуть червоних блискавиць коні —

облюбовує собі Перун місце для капища.

У тому селі дзвіниця, як вежа у Пізі,

кланяється дрантивою головою могилам.

Яким дивом стоїть вона, чи не ниткою бабиліта,

срібною павутиною віри затрималася?

Вдячні громадяни о. Павлові Людковичу,

єромонахові Сильвестрові — книгодрукарям (1618–1620),

також вдячні їм миші, що вивчили кирилицю

і зуби позолотили оправою апостола.

Роздає тепер думне село свої візитівки:

кому кленове листя, а мені бляшану ікону.

Благословляю всемоцну ржу за її милосердя —

залишила, немов сльозу, Маріїне синє око.

Засіли солом’яні оселі на Золотому Тоці,

як кури, порпаються у купі рапуття.

Спите, тереми і храми, у землі на сотому боці,

а що за життя ви промовили путнє?

Хто його знає, чи тільки у вас світу,

що ото було взад літ вісімсот?

Відпастернакував пастернак, а сього літа

взяв та й засіявся Золотий Тік вівсом.

А може, для нього те золоте верем’я,

що по вереміях усіх навертає стопи,

коли восени селяни ревно

на картоплищі ведуть розкопи.

У румовищах поміж череп'ям дзбанків,

мечами і пряслами, що знаходимо щоденно,

напіткали невідомої діви останки

з начільником — золотою діадемою.

Мовчить про її наймення віко саркофагу,

літопис задвірками обійшов її дівоцтво.

Замість весільної фати нап’яв фатум

чорну намітку на ясні очі.

Чи се не твоя, городе, суща подоба:

поросло городище забуття дерном,

лишилася дещиця слави по тобі,

сливе діви золота діадема.

Тоді сосни ще сонні в туман запали,

тоді на пів дня півні вчинили гармидер.

Сонце неба допало, коли вже павич,

як впав, об'явився поміж курми.

Тоді щось хтозна що на причілкові хати

зненацька, світоньку, як свіне:

обновилася на причілкові Богоматір,

щирозлотом взолотило її вінець.

Тоді молодиця з повними відрами

поквапилась, байдужа до всіх видінь.

Був собі найбуденніший ранок, видно,

в Зимній Воді, Зимній Воді, Зимній Воді.

Чуже проколювало небо готикою,

хмурився химерами модерн,

рябіла східня екзотика,

щоб я помер.

Але я ріс вежею Успення,

видирався з сутеренних зажур,

щоб згодом

струнким і упевненим

став всім на голови

Юр.

Юр восени самітній:

дерева летять за вітром,

дерева летять столітні,

як журавлі за літом…

Юр, як листок від печалі,

легкий,

і аж світиться наскрізь.

Він в небо

напевно відчалить,

бо в нього осінній настрій.

Хлюпає полум’ям день,

бризка вогнем і вітрами,

вогнем червоних дерев,

вогнем стоязикої хмари.

Лише серед лави барв,

серед нетривкості й бурі

несе себе

вічності в дар

сильвета собору Юра.

О, яка солодкість ліній,

гама барв медовосонна,

угорі венери з ліні

простягли лелійні лона.

Слимаки дзвінких балконів

закрутились ажурово,

і різьби химерні грона

зодягли дверей підкови.

Все веселкою, дугою

без контрастів і без кантів.

Лиш внизу кричать від болю

вдавлені у брук а т л а н т и.

Осяяна сонячною повінню,

вона дивилась з його полотен

очима, що були повні

невимовної скорботи.

І тому,

що він прагнув бунту

і гострої,

як вістря,

музики,

вона мусила бути

його м у з о ю.

Він був замислений

і величний,

зайнявши весь сонячний простір,

до людей повернув обличчя

мудре і гостре.

А вона була десь в перспективі,

обличчя мала на руку оперте,

обличчя безнадійне і красиве,

і була його а в т о п о р т р е т о м.

Дівчинка

потягнулась спросоння,

оголивши теплі коліна,

струнка, як сонячний промінь,

і сама серед стрункого проміння.

Стіни клали на себе сонце.

Воскресали давні ікони,

що спали в павутинному мороці

довгими віками.

І зникла з їх лику байдужість,

і полились благословенням їх очі,

бо настало п р о б у д ж е н н я

дівчинки

в полотняній сорочці.

Спала Земля,

підібгавши під себе ноги,

в затишнім

сніговім наметі,

а поруч у віковічних барлогах

зимували старі ведмеді.

А поруч

обгризали зайці

червоне пруття ожини.

І висли

великі, як у казці,

зірчасті сніжини…

Землі було тепло в наметі,

і уста вона склала в усміх,

бо їй снилось,

що ведмеді ласують медом,

а зайці мають молоду капусту.

Набухло дерево гігантською сльозою,

згубилось місто в білому полоні.

Твого волосся золотистий сонях

зазолотився на туманових полотнах.

І знову ти покірна і несміла

лиця зіперла лагідне овалля

на лебединих рук веселку білу,

так ніжно виткану із довгої печалі.

А ніч струмить в моє страждальне місто

крізь образ твій зворушливо прозорий.

Набухле дерево хитнулось і зависло

на веслах вій гігантською сльозою.

Пробач мені! Я терпну від бажання

спалити видиво у полум’ї червонім,

щоб за вогненними палкими вітражами

забронзовіла жінка в золотім шоломі.

Стоїть мадонна в синіх лопухах,

у небі голубого світла.

Заплакане дитя раптово затиха,

здивоване таким великим світом.

Ось колихнулася колиска лопуха —

метнувся птах сполоханий в долину,

де димарі старих замшілих хат

заквітли білим квітом диму.

Повзуть кущі по лагідній горі,

росте дзвіниця стрімко, як смерека.

Вода хмарин на теплу синю рінь

то напливе, то відпливає легко.

І білий бог з осяяних верхів

косу відкине, радісно уздрівши

мадонну і дитя між лопухів,

між синіх лопухів лемківського узлісся.

Жінка з чорного металу,

жінка чорної печалі

над могилою припала

у мовчанні…

Хрест стримів,

як долі стержень,

але біль поволі гаснув

і крізь траурну одежу

засвітилось тіло ясно.

І торкнув їй спокій вічі,

слід сльози з лиця зітерши…

І спливає тільки вічність

по складках її одежі.

Зріють у променях пальців

коханої смаглі кетяги персів.

Починається осінь, на журливому вирії станції

відходить мій потяг розлуки вперше.

Всі ночі жаги стоять під твоїми очима,

в поцілунках — розпачу й солоду дисонанси.

Двері в країну яблук опалих відчиниш,

встане на клавішах сходів прощання соната.

Світ твій обірветься жовтою флейтою фіртки,

серце зірветься з черешки в траву побіч яблук.

Стиглі кетяги персів торкатиме вітер,

і ніколи собі не повіриш, що я був.

Оп'яніли горобці від дикого винограду,

справляють осінні оргії на ґзимсах келій.

Бризнули в янгола гіпсові сльози градом,

бо замість квіту лелії приніс до руки келих.

Регочеться біс, визираючи рогом з-за огорожі,

керничку вина з бузини копитами натолочив…

Пензель сорому малює у тебе на лицях рожі,

бо вином кохання напоєні наші очі.

На плитах лопухів затерті усі наймення,

годі з них відчитати смирення чи грішні мрії.

З-за вугла лукавий біс кепкує з тебе і з мене.

І янгол плаче за цнотливим квітом лелії.

Вухами лопухів слухаю мушлю тиші,

причаєний під білими кронами кульбаб.

За розлуки ще один довгий тиждень,

що на циферблаті соняха добігає, пробач.

Я тепер у джмелине тремоло

заслуханий більше, ніж у власне єство.

Та інколи, від спогадів дощу обмоклий,

гріюся під животворним омофором строф.

І тоді ти мене то підносиш, то нищиш,

спалюєш на зеленолезих ватрищах трав.

І дуже шкода мені доброї мушлі тиші,

найбільшої втрати серед тисячі втрат.

Наше щастя писалось пальцем по піску,

розлетілося щастя, як липове клиння.

У наших державах панує культ

припалої ниць калини.

На наших емблемах на глум цвіте

папороті святоіванське зілля,

якого по нині ми не знайшли ніде

в облудливім лісі, що порохном світить.

На наших коругвах колір зачах

амаранту найліпшого ґатунку.

Тільки вуст яріє вишнева печать

на твоїм невідісланім поцілунку.

Кохана, ось плече моє зіпертись,

солодкий твій тягар, що вмерти можна.

Цю вулицю побачила ти вперше,

цю вулицю побачити не сміє кожен.

Ця вулиця злодіїв й ворожбитів,

у їхній цех вписатись маєм змогу:

мене ти вкрала від усього світу,

себе заворожив я від себе самого.

Чекав на тебе вічність — цілий тиждень,

зустрінемось небавом — через вічність.

Чи буду той я, тою будеш ти ще,

чи буде за вуглом злодійкуватий місяць?

Зустрічаєш мене, Ладо, на тихосвітніх горах

у золотому шоломі, мов Софійська дзвіниця.

Зустрічаєш так, наче прощалися вчора,

а не десять століть розлуку кували зиґзиці.

Довго роздоллям бездолля блукав я безбач,

обриваючи з себе огудиння огуди,

аж поки не знайшов на пергаміні берези

твої, як варязькі човни, кармінові губи.

Довго, ой довго ти спала у труні, кришталевій,

у вертепі, що зіллям облямований цвілі.

Висипало на береги звитяжне полян плем'я,

мов колись на хрещення, на наше весілля.

Врешті сталося те, що статися мусило,

що було вимовлено золотоусто у снах.

Зійшла на мене благодать твого усміху,

наді мною обрання огненноязикий знак.

Була собі з мене людинка з глини,

глиняний світ спирався на глиняних ногах.

Аж поки не об’явилася ласка твоя до мене —

черленої печі животворящий огар.

Ставлю поставники — трійці воскові —

всі ми походим з-під знаку вогню.

Весільні коні гублять срібні підкови,

ще й вечір у срібну підкову місяця вгнув.

Облеснице, лисице, сластослове,

все ближче листов’яну й листопаду.

Твої листи — се вістуни пасльону,

що на городі медогіркне владно.

Погідна б’є година огудиння,

данина спогадам ся дивна днина.

Цілую рученьки тобі, солодка господине,

бо у розлуці, як на довгій ниві.

Воно ж устами мед твоїми добре пити,

та тільки хто повірить нині твому слову?

Ось-ось ще трохи і будемо квити

за те причастя чорного пасльону.

Ось наша вулиця, вілл вутлі вулики,

зачахлих дерев скам’янілі скульптури.

За вуаллю слів роздмухуєм спогадів вуглик,

пам’яті вузлик вустами розплутуєм.

Набубнявів поцілунок — щось виженеться,

із пенька серця стрілить бо якась паросль.

Пережили ми жаль і таки вижили,

тільки від сліз лишилося вижолобків пару.

Ще часом смакує нам зречення недогризок,

коли вже одною ногою на березі березня.

Ось смужка музики з вузького вікна бризнула,

і вулиця раптом розступилася в безвість.

Вже ніч по ночі сьому ніч впродовж

твій місяць смутку просяває сонніч.

Крізь місяць смутку й елегійний дощ

мов сович із дупла за нами совить совість.

Змиваю вранці сон: в непам’ять пріч, маро,

світ чистий, як роса, висить на павутинні.

Ромашки і ромен, рожевий ром,

корчага й чара, що чарують зір гостинно.

Без тебе день, а ти хто знає де,

де то князівство дня, в якому ти княгиня?

Я п’ю за тебе і за день,

такий, як сьома ніч, а інший день хай згине!

Банальна історія, зовсім таки банальна:

ти квітку мені дала, як весільну чарку, —

і вже тюльпана червоного таїни тайна

веде нас у молодість, як прочанів.

Он бачиш, лопухами заріс наш жертовник,

на теребівлі нашій вирує терниння.

Тільки з куманця місяця зелена втома,

як спозадавна, ллється так само й нині.

Де воно те, що пролетіло, як щастя,

де воно те, що нареклося нам вічним?

Помолімося мріям нашим дочасним

під пречистою калиною, що чесно додівчила.

В її зільнику три кущики пижма,

та й то символічно, бо де ж зілля в місті.

Спливають із медом для неї тиждень за тижнем,

усі її сто медові місяці.

Поза очі лиховістять: ота чужоложка,

ота полеговиця та ласолежниця,

оте лежидащо, наша кара Божа,

сторицею їй за то, що належиться!..

Мов павича хвіст, барвами має заздрість,

в город каміння летить, прокляття ходить по п’ятах.

А я також собі у вус не дую про завтра,

датуючи вірш «осінь, шістдесят п’ятий…»

Гей, Марену топим, топимо Марену

звечора на озері, звечора на озері.

А ота Марена — липове бервено,

то косою косить, вроками прозорить.

Даймо на потіху їй дзвінкі дукати,

стрічками розмаймо, обкладім вінками.

Потанцюй, Марено, липове бервено,

для твоєї шиї вже готовий камінь.

Гульк — і по боввані розійшлись кружальця —

знак, що осягли ми знову невмирущість.

Але ж ти, Марено, наді мною зжалься:

візьми мене лучче, візьми мене лучче.

Мадонна незайманості, покровителька лелії,

тої, що саме обдарована сьомим квітом,

край перелазу лузає соняшник безслів’я,

а могла вечорами лічити віно.

Коромислом зранку вона розважить долю:

що з одного кінця — горе, з другого — щастя.

Подейкують, що в її непорочний подолок

злітається вдосвіта біле птаство.

Чи не про неї оце пустив повість

з нашого села злотоуст відомий:

якось вночі зупинився райський повіз

з архангелом Гавриїлом перед її домом.

Що нас в’яже, хіба павутинка мелодії,

чи важкий по коліна пісок танцю?

Ні разу на стикові наших долонь

не розцвіла червона ружа.

Твій дім недалечко, всього сім кроків,

сім миль сипкого піску мовчання.

Усю довгу дорогу гули п’яні музúки

про нерозцвілу червону ружу.

А за брамою, за якою зникаєш,

тільки піски довгих-предовгих сходів.

Такі предовгі сходи хіба ведуть

у країну туги за червоною ружею.

Віримо, суєвіри, у дно глека і штольні

(донниці, дивнички, доннички).

Бездонність, бездомність, бездольність —

невже це під сонцем — сонечком?

Любове, ми щасні: наш терен і терем,

у бутлі тернівка, бутні терцини.

Трохи терпіння і вірш на папері,

і на терезах розважена щирість.

Струмок за садком — до дна видно там воду,

до дна день по дні, як вино, випиваєм.

Але раз ненароком я приглянувсь безодні —

і зрозумів, що дна там немає.

Що суджено і що лежить на серці,

як пахне стиглість і яка на смак?

Таке припізнене забарне милосердя,

бо все мені навспак, уже навспак.

Між призабулих буднів той забуток,

огарок той загарливо ловлю,

і видасться супроти смутку вутлим

наш прошумілий швидко шлюб.

Не зміниться ніщо віднині і навіки —

тобою пахне стиглість і така ж на смак.

Осанна тому світові, що в вікнах,

бо поза ним чи не ілюзія сама.

Якщо це було, то були твої руки,

очі були, груди були, були, було…

Була буколіка, буйволиці й буйволи,

і червоне будило, що будило, було:

Якщо це було, то було все облуда,

блудницею тоді ти, пречиста, була,

тоді ти пречистою, блуднице, стала,

бо ти стала — і не стало тебе.

Якщо це було, то в мені щось зістало:

та непевність, та буйність, той щем.

І бубон будила, що будить і в будень,

біль за буйволами, біль за реальністю речей.

В білий день, день-удень зі свічкою

серед люду, як на полюдді…

І враз діждався від свічки освідчення,

її безжального жала, як суду.

Чи ж маю право на біле тіло,

чи смію сподіватися свіччиного милосердя?

Згасив я свічку, хоч і мене боліло

на вугіль осліпле її осердя.

Куриться з нього остання притча

про горошину, що виросла у Говерлу.

Ота горошина не що інше, як прикрість,

що вчора завдав тобі по вечері.

У сподіванні осені, айстриного благовісту,

на пеньку складаємо вузлики дару.

Боже, коли у роті не мав ні ріски, —

ось тобі повна диня нектару.

Ось тобі вуст пересохлий пергамент,

благенькі серця, благуваті мислі.

На священному дубі уверх ногами

лилики душ наших покірно повисли.

Осене, зраднице, дрантива торбо,

ялового бога безплідна невісто!

Ми послушники твого чернечого ордену,

що не чекає айстриного благовісту.

Така самотність у білій пустелі постелі,

де понад нами стелею стеляться міражі.

Господи, які в тебе очі стали пастельні

і пальці ласкаві — такі неживі.

Звідки взялись ми, в якій оселі осіли —

оструб, ослони під стінами, сіті і сак.

У міжвіконні осінь, осóнь і сіно,

на острів осоту сонце воском стіка.

Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли,

дивний сей світ, остали самі слова.

У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави,

а я неживий і ти вже також нежива.

прибиває

мороз

на бігу

копита

коням

смерек

серцевинням

ліси

об небо

дзвонять

пахнуть

вовкам

заячих слідів

конюшинки

з-під заметів

гриби дахів

ледве

на світ божий

прошились

на іклах

поніс

дик

сонце

у бескиддя

зарити

на верхніх регістрах

виводять

вовки

по зорях

молитви

догризаючи

бурячиння хмар

метнулись

зайці до втечі

у ріг

місяця

тривогу

сурмить

вечір

в інею дерева

видзвонюють

як павуки у церкві

серцевинним кришталів

до утрені

в срібні ризи

облачилась

зима

закінчує

мороз

крила архангелів

по вітражах

і двірник

як паламар

доґлянцовує

припорошене

снігом

сонце

заячий

кирило методій

по снігу

юси повиводив

лементують

куці на вічі

ой навіщо ж

то нам

навіщо

напевне

по наші душі

інквізиція

з рушницями

рушить

на снігу

прочитає псалми

чобітьми

і псами

нам би

та вовчі зуби

ми б

кирила методія

самі збули

а тепер

братове

хай кожен

рятується

як може

розп’ята церква

навхрест

дошками

забита

попримерзали

янголи

крильми

до шиб

що не рушаться

доокола

на липах

гайвороння

келії

висвячує

панахиду

править

вечорами

а бойкам

досі

святий миколай

сниться

що ключ

від церкви

на золотім ланцюгу

їм

спускає

осипається церква

жовтим листям

шибок

зів’яв дзвін

як гарбузова квітка

двоє стебелець

давно осиротіли

ялівець

до страти засуджено

тільки вогонь

визволить

його пахучу душу

се будякові

йванові голови

на усічення

вимахувало мечем

моє дитинство

досвідченість

тепер покутує

достояли

у закуткові пам’яті

будякові

йванові голови

з діадемою

місяця

промчав

олень

оберемками

хмари

як сіно

підкидав

рогами

обвалював

копитом

камінь

зі скарбів

довбуша

у зламанім розі

як медальйоні

цидулку

з листя

носить

просила

уклінно

калина

на морожені

ягоди

на голубому дзиґлику

звенислава

дзиґою

а куди котик

червоний клубок

сонця котить

а де він

кожушка

купив собі

аж по вушка

а чого

в киці матусі

виросли

вуса

а чи на хвості

у кошику

вона носить

коржики

на голубому

дзиґлику

звенислава

дзиґою

терен

голки

для грамофонів

розпродує

крутяться

ліниво

як платівки

останні дні

вересень

мелодії

на них записує

гупають

яблуками

бубни садів

скачуть

кущі

під вітрову

дудку

син шинкаря

грає

на першу скрипку

тільки

флейту

півневі

відрізали

на дровітні

недавно

чорти під бузиною

зняли вереск

об’їдаються ягіддям

от і вересень

погіддя

біла хмарка

коруговка

теліпається

на дзвіниці

а в києві

дядько

тихий та ниций

самому

люциперові

з лисої гори

лиже п'яти

вже й по чортячому

патякає

от і вересень

як мамай

відпочиваю

підібгавши ноги

торбина

з каламарем

на суку висить

хвоста задерши

пергамент

по луці

брикає

п’ю собі

з куманця

чудернацьке вітхнення

кінь крилатий

здивовано

за плечима

тупцює

навозився

чимало

усяких

на світі

а такого не бачив

що воліє

на парнас

пішки перти

добродію

згадую вас

бо країни сподівання

на мапі не знаходжу

на кінчику ціпка

колись

атлантиди

виринали

крізь

заворожене пенсне

ви

ельдорадо

бачили

достеменно

може я учнем

не був ретельним

тепер

як риба

б’юся

у сітях

меридіанів

добродію

у провінційнім

містечку

вітролетна

осінь

скубе вона

дерева

як голодна коза

чи не ціпком

збираєтесь

її

злякати

чи

не крізь пенсне

зазираєте

в ельдорадо

молодості

люба

ми обоє

ще жовтодзюбі

бо що

ми знаєм

у голові

лиш вітер

отакі ми всевіди

а що

ми маєм

ложе

із трав

нескошених

отакі ми

розкошичі

а що

ми вмієм

написане

закреслити

отакі ми

рукомесники

люба

ми обоє

з тобою

ще жотодзюбі

ми не із світу

сього

ми

з неба

сьомого

панно

з очима

більшими

за айстри

вже й наче

осінь

осінній настрій

вже я

лагідний

мов щойно

з ікони

кучері з позолітки

елегійно

дзвонять

щодня

ходжу

з козубом

на прощу

у лісовика

що з ратицями

грибів

випрошую

та думаю

як квітку

з городця

вашого

вкрасти

панно

з очима

більшими

за айстри

чи не останній

я

зі шляхетного родоводу

мандрівних дяків

позаяк віршу різдв'яну

колядникам

укладаю

оковиту

з пиворізами

по застіллю кружляю

дай господи

в городі зело

в хаті весело

в городі зілля,

в хаті весілля

ще й діалектом

міщан дратую

чи не останній

я

зі шляхетного родоводу

з гербом

де на щиті блакиту

осінній листок калини

Осей світильник, прожертий червенню міді,

ще пращурам перед хрещенням щадив мед годин.

Опівночі на долівці оживали шкури ведмедів,

допивали з медуш, з’їдали воску бурштин.

Осей світильник забув свого горшколіпа,

що попелом у горщику на священнім горбі зотлів,

та й сам він не одно літописне літо

свічкою марив під згарищем у землі.

Осей світильник, старий непотріб музейний,

бокотей незугарний з огарком в зубах

якось вночі осіяв мені пращурів землю:

танцювала на кінчику полум’я наша журба.

Ось ще один бокатий бокотей,

що всі боки у блищиках поблеклих.

Якась ботвина в ньому чи будяк зблудив

і бовванів на 'дній нозі мов би лелека.

Не ялася мені на боканя божба,

загнув я в біса, а ж воно образа —

І буцім то уже боклаг чи жбан

по берег повен белені чи браги.

Боюсь того питва: небавом збуде блуд.

І буде як було і зверху і зі споду.

Чи вернеться будяк, що був отут

і перед хвилею шаснув у бовдур?

Чорні твої корови, як буй-тури, Іване,

несуть на рогах первісну ніч величаво.

Кривавого місяця жорновий камінь

нашу землю загірню поганством розчавив.

Похилилася жінка у ніч, як печалі коругва.

Дійницю їй, щоб таїнство молока вершити.

Очі тварин сумом в сутіні фосфорують,

спрозорюють нас крізь тисячоліття ширми.

Спить земля прабатьків під цвинтарним плотом,

застигли корови біля тирла на чатах.

Завойовуєм місто, Іване, на квадратах полотен,

а самі тягнемось до нашого первопочатку.

Не тільки дивогляду, що борода —

річ набута у мандрах до Іваня-Золотого.

Іноді перо заглядає на дно каламаря

за алкоголем атраменту.

Тоді вигулькують як русалки слова,

ведуть доісторичну ягілку мови,

що мені милосердний білодід

залишив ласкаво на хатні потреби.

Не всіх я нині долічився побратимів,

на недругів не вистачає мені пальців,

пальців дружини і пальців дочки,

пальців друзів моїх і їхніх друзів.

Вже напевно повернулося з вирію

твій чорногуз — чорнокриле фортепіано.

Клечає нашу стріху його клекіт,

вимощено гніздо пір'ям Барвінського.

Хотів би я повернутися як чорногуз,

подолати віддаль у сто струн.

Гучить водограй з-під чорнокрилля,

коли поять твої пальці спраглих.

Всі ми колись повернемось з вирію,

спізнавши чужини і вотчини себе.

А наразі клечай нашу стріху,

вимощуй тернове гніздо.

Споконвіку дослухаємось голосові крові,

волочимось волоком, аби тільки далі пливти.

О Перуне, ощедри нашу дорогу громом,

дай на Царгород-брамі прибити щити.

Споконвіку дослухаємось голосові крові,

за ненаситцями-порогами здвигаємо власну Січ.

О Мати Божа, не остав без свого омофору

нас у натхненну погибилицю-ніч.

Споконвіку дослухаємось голосові крові,

з двадцятим віком важко дається нам стик.

О Вітчизно Вітчизн, не скупи нам своєї покрови,

на нашому гербі хоч пензлі, як списи, схрести.

Чи гаразд маєшся, зимноводський піїто й гультяю?

Не обійшла вістка мене, що ґаздівство плекаєш на дозвіллі.

Громадка курей, що на коліщатах, по обійстю літає

ще й вітрила лепсько приладив ти до своєї вілли.

Вилупилося на тебе преглупе зимноводське міщанство

мов на короля Данила, або дірявого архангела.

Тільки чистого спокою, одробина того щастя,

коли Вороцівське кладовище зродить із себе зітхання.

Тоді з’яви якісь, химери з-під чорного обеліска

угледять на цвинтарі малинового корабля бандери,

чимдуж почимчикують, аби на нього влізти,

ледь прикривши свої домівки барвінковим дерном.

Вороцівські жінки, схилені над полем,

як вздовж шляху фіґури страдальниць,

голови ваші одлинули разом з буряками,

здоганяють спомини, як птахів.

Руки ваші не тут, вони у вирії за коханням,

ноги помандрували самотні хто знає куди.

Вертається ваша сила чорним стовпом чорнозему,

осідає, як сажа, на жовтий день.

Коли сонце погасне, то не відомо, чи себе ви

позбираєте вціле з різних доріг і доль.

І ваші чоловіки, не знаючи, кохатимуть чи не кохатимуть

зовсім інших істот, зроджених на буряках.

Сьогодні востаннє до нас повернувся предтеча,

з’яву його явило від ровера коло,

що попереду котилось за добру милю,

а правиця цілила на полудень, коли ще він був за горбом.

Багряна мряка сідала на призахідні гори,

кури шукали притулку, б'ючи, як у дзвони, крильми.

Обдзьобане сонце було таке жалюгідне,

що предтеча зі жалю поклав його край шляху.

Ми прозорі від захвату молились на босі стопи,

слід від кола на поросі вістував рубікон.

І коли одну ногу ми занесли через нього

відсохла вона, як листя, і понеслася у степ.

Живемо як у Бога за пазухою:

заслуги, вислуги, вислизуємо звинно.

Звісно, професоруєм, а межистравними павзами

згадуються наші діла доброчинні.

Бувало пустимо півня під Холодного безсмерття,

лопоче з полотна на полотно червоний…

Архипенко й той у наших руках меркне,

бо коли з глини, вертайся в глиняне лоно.

Бо коли малоруський, назад до хопти,

між гречкосіїв у курні сіни.

Либонь нас жоден дідько не вхопить,

любчику, голубчику, скурвий сину!

З мансарди замшілої мистець як одуд визирає:

що його ще на полотні нині вдати?

Навпроти, на райське дерево, яблука райські

клювати внадилася рай-птиця віддавна.

Через дорогу у теремі кришталевім

князівна після сон-ночі потягається звабно.

О пів на дев’яту зринають перса, як меви,

коли осувається звільна з неї сорочка єдвабна.

Ах, як однотонно день по дні кане,

як нудно зрежисировано ранку акт за актом.

О дев’ятій мистець випиває філіжанку кави

І береться за студію трактора.

Повів мене отець Самуїл скосогорою д’горі,

хащами рушили берко і суклятим бескиддям.

Се місце догідне опришкам, для дорожника — змора,

а іншого шляху туди ніхто ще не звідав.

Взявши Бога у поміч, доп’ялися ми верху,

де кінчалася лядська, починалась угорська границя.

Там спочили ми трохи, здивовані смерком:

врівень голів наших хмари, ба, навіть ще нижче.

Багацько людей вповідало хосенного много,

що там, у вертепах, сніг остає настало,

бо торішній лежить до самого нового,

а третій до іншого — і ніяк не розтане

Ласую в стільникові словника, та всує,

в тенетах словника нерідко б’ються ридма.

У сутолоці слів шукаю сутнє

із ласки протосингела Памви Беринди.

Коли знаходжу первень, розумію пагінь,

і воду, що спливла з віками і вінками.

Завжди минуле нам на п’яти наступає —

отож, май, серце, трохи серця, а не камінь.

Здвигаймо далі над словами бані титлів,

вершім самотньо храм (ще буде повен)!

Хай на підложжі підлості пасуться титули,

останьмо чисті, як поярка — біла вовна.

Сказав Антонич до свічки першого листопада:

Дякую тобі, свічко, за світлу пам'ять.

Із-за третьої зорі на вогник лечу, як метелик,

бо поклоняюся всьому, що є в німбі вогню.

Сказала свічка Антоничеві першого листопада:

Дякую тобі, Антоничу, за світле признання.

Хистке моє світло, як метелик пам’яті,

з ліхтарні серця виставлено під вітер.

Сказала ще свічка першого листопада:

Маю щастя освітити тобі дорогу з вічності.

Хвильку побудь у світі, де дотліває пам’ять,

у правітчизні свічок, у вітчизні огарків.

Вилущую слова із скаралущі сущого,

сей прикрий присмак присмерку.

На велелюдних судищах осудження

з писків прискає, як присок.

Як мило тут. І милощі. І милість,

пройнята лиш ікона вістрям свічки.

Струмує з рани милосердя променем на милю,

а, може, навіть і на цілу вічність.

Підступність світича, а ще й підступність світу,

що перетнув мене, як дошку,

я блуджу словом, сам собі я свідок,

бо всі ми блудимо потрошку.

Такий червоний червень, така червона воринь,

таке черлене сонце, таке червове серце.

Пече пісок, як присок, корявий покруч — корінь,

руслом ріка речиста, де вирів вирви й смерчі.

Безславна моя муза осліє від безслів'я,

іди на безголів’я — об камінь слова коміть!

Пожну таке весілля, яке собі посіяв,

чи ж мого хліба-меду не схочеться нікому?

А літо йде по літі, поліття, повноліття —

та три шляхи надії заблисли в мому оці:

отой червневий червень, що черешнево світить,

осе червове серце, осе черлене сонце.