Відлуння золотого віку

Від перекладача

«Золотий вік» римської літератури, чиє відлуння, поезія пізніших авторів, уперше звучить на сторінках цієї антології, невипадково визрів із суворого, залізного віку (про ті чотири віки людських поколінь читаємо ще в Гесіода): як розкішні описи весни у римських поетів вимальовуються на тлі «нетворчої» зими, так і поетичне слово представників золотого віку літератури (в поезії — передусім Верґілія, Горація, Овідія, елегійних поетів Ґалла, Проперція, Тібулла) виснувалось із того лихоліття, коли, серед брязкоту братовбивчої зброї, не надто промовистими були Музи. Кривава смуга міжусобиць і воєнних потрясінь завершувалась розпадом староримської Республіки і становленням Імперії — принципатом Октавіана Авґуста. Наставав золотий вік у подвійному сенсі слова: Рим дійсно ставав золотим (з переможними війнами сюди спливались, головно зі Сходу, незмірні багатства); а от римські поети, зверхньо дивлячись на «купи рудого золота» (Тібулл), плекали інше золото — золото душі, що їм світило від того прадавнього, яке, за переказом, засіяв справедливий Сатурн, покоління щасливих людей — тих, які ще не відали «клятої жаги золота» (Верґілій), не відали загалом, що таке золото, тому й жили — у золотому віці.

Чимало поетів проспівало хвалу вічному Римові: «Сонце щедре! Ти, що нам дні чергуєш / Повозом ясним і з висот проміння / Ллєш, — не бач, не знай понад Рим нічого / Більшого в світі», — ритмами сапфічної строфи звертається Горацій у своїй «Ювілейній пісні» до Сонця, що озирало тоді неосяжні простори закладеної Авґустом імперії. «Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні, / Ген, де ріка Океан землю в обійми бере», — елегійним дистихом, уже через декілька віків (жив напочатку V ст. після P. X.), вторить чільному римському лірикові Рутілій Намаціан, повертаючись із Риму до своєї родинної Ґаллії. Іншим у ті часи був Рим; інші, не такі бадьорі, як у Горація, ноти вчуваються у поемі Намаціана. «Ювілейній пісні» Горація, яку перед храмом Аполлона на Палатині виконував хор хлопців і дівчат (цвіт майбутнього Риму), — пісні, що була наче поетичним символом віри у вічну велич Риму, всміхалось ранкове сонце; на поемі Намаціана — елегійні тони призахідного сонця. Римові звідусіль грозять небезпеки, та й у самій Ґаллії, куди повертається Намаціан, уже господарюють германські племена ґотів.

Римська імперія — на порозі розпаду; антична культура — у проміннях вечорового сонця, в яке задивлятиметься доба романтизму. Намаціан із тугою прощається з Римом, а вже у нові часи французький поет Дю Белле, член літературної школи «Плеяда», перебуваючи у Вічному місті, — тужить за своїм родинним Анжу, але водночас пише збірку сонетів «Старожитності Риму». Цей же уродженець Анжу, автор трактату «Захист і прославляння французької мови», що став маніфестом «Плеяди», як і її представник П’єр Ронсар, дослухатимуться й до відлуння золотого віку римської літератури: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» (Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя), — акцентуючи стрімкий перебіг часу, майже дослівно повторить автор «Сонетів до Єлени» поетичний рядок із «Народження троянд», приписуваного Авсонієві (IV ст.), якого називають першим поетом нової доби. Давнина трансформується у нове; останнє стає першим. І над усім — живий голос латини: «І все — гроби: діла людини, / І виноградники, й доми. / Лиш урочиста мідь латини / Лунає з плит, мов спів сурми», — озвучує Олександра Блока українською у своїх «Відлуннях» Григорій Кочур. Так шанувальник античності — про Равенну, де похоронений великий Данте, провісник Ренесансу, доби, яку звіщала життєрадісна пісенна латина мандрівних співців — ваґантів; тих неспокійних душею «арґонавтів Середньовіччя», у чиїй творчості, як у Боеція, «останнього письменника античності», як і в нашого Сковороди, органічно переплелось біблійне з античним, щоб виразніше проступило — сучасне.

Отож, словами Овідія (його ж називають останнім поетом «золотого віку» римської літератури) — «Міняється все, а не гине». Незмінним залишається лише те, що вічно супроводжує людину, те, що є вічними темами літератури. Справді, «Нічого нового під сонцем». Бачило воно темну, з-під Ромулового плуга, борозну на Палатинському пагорбі — межу майбутнього Риму. Бачило велич Вічного міста. Бачило занепад тієї величі. Але у тих змінах — незмінне, вічне, що тінню ступає за людиною: кров, яку пролив Ромул, убивши на тому ж пагорбі свого брата Рема; міжусобиці, війни, ворожнеча… Незмірні багатства, породжені жадобою, — і крайня вбогість: «Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане: / Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень». Місто — село: «Тут споживаєш, там — з ниви живеш» (Марціал). Погорда до звичаїв свого краю і зазирання на чуже: «Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там» (Флор). Невміння задовольнятись малим (коли йдеться про потреби тіла): «Щоб за достатнє — я лиш достатнє вважав», — просить у Бога для себе й такої чесноти у своїй «Молитві» Авсоній, поєднуючи стоїчні засади з християнською мораллю. Людина — перед лицем найсуворіших випробувань (чи не найвиразніше — у Боеція). Добро і зло: «Не дай мені жодної змоги / Діяти зло; а добро — дай снагу мені в мирі творити», — Авсоній у цій же «Молитві». Людина і її ім’я, її рід: «Хай в чистоті збережу, яким є воно, батькове ймення». Життя і смерть: «Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну». Зваби, що підстерігають людину на життєвій дорозі: «Оджени, благаю, від мене / Змія, що серце людини бере на солодкі спокуси». Авсоній і тут (це його вислови) у біблійних образах трактує ще в Гомеровій «Одіссеї» започатковану тему зваб, що постають перед людиною на її на життєвій дорозі. Загалом же «Молитва» наче підсумовує, вже у новій тональності, морально-етичні засади античної, передусім стоїчної філософії.

Але й у вічному, незмінному, заходять зміни. Чи не найпомітніші — у ставленні людини до слова, що «було найвищою цінністю в системі цінностей античної школи й античної культури»[1], в розумінні ваги слова, у вмінні (цьому навчались у риторичних школах) ясно висловлювати свої думки, у прагненні, через слово, домогтись гармонії з довколишнім світом, засвідчити свою доброчесність, адже слово й для античних — дар богів. Не так у нинішньому, технізованому, світі: «Ми занурені в потоки слів, а технологічні відкриття їх примножують, клонують, змішують, стратифікуючи порожнечу. Один із виявів хаосу сьогоднішнього світу є нестерпне патологічне багатослів'я — багатослів’я усне й письмове. Але при такій надмірності слів потреба в поезії, потреба в поетичній структурі народжується, — хоч як це парадоксально звучить, — якраз із недостатності мови, через спустошення її змісту»[2]. «Філологічною», пісенною, як про це стислими гекзаметрами засвідчив Тукціан, була й любов: «Пісня — з любові, любов — бере початок із пісні; / От і співай, щоб любилось тобі; люби, щоб співалось». Не витримала випробування часом, здавалося б, нерозлучна пара — пісня і праця (розлучила їх технічна доба). З архаїчної далини (VII ст. до P. X.) долинув до нашого часу голос робочої людини при жорновому камені: «Мели, мели, млине, / Сам Піттак щоднини / гнув над жорном спину, / владар Мітілени». Як і тих (це вже смерк античності), хто мірно б’є веслами воду: «Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!»…

Відлуння, квінтесенція звуку, — це також нові його барви, бо ж не крізь порожнечу йде голос. Нові жартівливі нотки зблискують у філософській темі часу (як у Марціала — про завтра, яке ніколи не настає). Шматок дерева, рештки судна, у цього ж поета, несподівано ведуть нас до знаменитого рядка із Верґілієвої «Енеїди»: «Sunt lacrimae rerum…» (Є таки сльози речей…). Авсоній (його твори рясніють ремінісценціями й цитуваннями поетів «золотого віку»), демонструючи тонкий дотеп і блискучу риторичну майстерність, забавляється знаним висловом «Друг — половина моєї душі»: «Йду вже. Без себе, однак, бо без тебе…» («До Ґалли»). Сенека, який належить уже «срібному вікові», поряд із епіграмами, що представляють катаклізми космічного масштабу («Все перемелює час…»), із вишуканою делікатністю пише… про дзвін у вухах. Елегантністю й гостротою думки приваблює Петроній, пишучи навіть про пущену жіночою рукою грудку снігу, в якому притаївся… вогонь. Безпретензійні, невигадливі загадки Симфосія насправді щонайкраще увиразнюють плеканий античними зацікавлений погляд на речі (дивитись — дивуючись), уміти не тільки дотепно, а й поетично сказати про все, що побачило око, скажімо, — про той же сніг: «Порох тендітний води, / легковажно падаю з неба. / Вогкий на сонці, пливкий у жару, сухий на морозі. / Землю засипавши всю, не барюся поповнити ріки». Саме від живого подиву людини, від її прагнення (і вміння!) засобами слова поділитися побаченим з іншими маємо нині ті «віконця» у тодішній світ, у побут простого люду (прочитаймо хоча б «Ґалльських мулів» Клавдіана). Настільки близький, настільки реальний той образок із життя, що лишень прикінцева міфологічна рефлексія нагадує нам: на цьому образку — призахідний відсвіт усе ще античної культури…

«Антологія» (грец.) — це пучок зібраних, точніше, дібраних квітів. Тут вони — з обширного духовного простору, що охоплює ледь не тисячоліття. Ті квіти різні, як різними є жанри представлених в «Антології» поетичних творів. Але більшість із них — дрібні квіти: тогочасні поети любили приглядатися, «в малому — велике уздріти» (Катон у «Дистихах»). Малі поетичні форми, наслідуючи Марціала, захищає і практикує, щоправда, не сягаючи Марціалового блиску, Луксорій. Малі форми, зважаючи й на досконалість античної поетики, вимагають особливої відточеності вірша й проникливості думки: поет часто розкриває закладені в обраному для зображення об'єкті видимі лише для розуму внутрішні протиріччя (та й сам об’єкт буває невидимим, як Ехо: «Хочеш мене змалювать — голос хіба що змалюй», — закінчує свою епіграму Авсоній). Звідси й антитези, парадокси, афористична стислість вислову, як-от у Флора (до речі, «Флор» у перекладі означає «квіт»): «Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь. / Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає». Звідси й мистецтво деталізації — чи то поет описує мурашку (Петроній), чи потічок (Тіберіан), чи садибу (Авсоній), чи прихід весни (Пентадій), чи цю ж таки королеву квітів — троянду, яка, в «Народженні троянд», мов у сповільненому кінокадрі (фіксовано кожен порух, кожну тим порухом виповнену мить — у її запахах барвах, доторках) «випірнає, розпроменіла, в сяйві пелюстків» до ранкового, такого ж рожевого, сяйва, до свого перелітного життя: «Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, — / Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків»; звідси й «сонетна» кінцівка тієї перейнятої щирим чуттям поемки: «Дівчино, ружі зривай, поки цвіт ще неторкнутий, свіжий: / Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа». І тут, ми вже згадували, зворушений П’єр Ронсар, повторив той зітхальний заклик уже французькою: «Cueillez dès aujourd'hui les roses de la vie» — Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя.

Звідси, врешті, чи не найбільші клопоти перекладача — дорівняти авторові стилістично, спромогтись на таку ж ясність думки й мови, на таку ж, як і в нього, повноту й щирість почуття. Належне знання мови ориґіналу, володіння віршем (обізнаність в античній метриці), розуміння засад перекладу, поетичний хист — цього ще не достатньо. Потрібно рідну мову, мову перекладу, знати й любити так, як античний поет любив свою латину (чи греку) — мову, якою писав, мову, яка живе, інакше б не жили, не дихали, не надихали й нині поетів і перекладачів писані нею поетичні твори. А що мова є звуковим відображенням гармонійної земної і небесної краси, то перекладач («Красу перекладаємо красою», — слушно зауважив Клод Гельвецій) покликаний відчувати цю красу, приглядатись і дослухатись до неї, щоб і його фраза була живою, дихала («Земля ж дихає, хіба не чуєш?», — Ґете до Еккермана), щоб вона пахнула: слова цього ж таки Ґете «поет пахне землею» стосуються й античної поезії. «Антологія», пучок квітів, саме тим запахом (якщо перекладачеві пощастило зберегти його) мала б торкнутися серця й сьогоднішнього читача.

Квіти, гармонія їхніх барв, — для зору. Поезія (антична ж передусім) — також для слуху. І хоча пізня латинська поезія не вирізняється метричним розмаїттям (тут переважно гекзаметр та елегійний дистих), усе ж класична давнина подекуди й тут озивається широкою палітрою віршових форм, отже, й настроїв. Так, перебіг дня в Авсонія не виливається у нудний опис: «день, крок життя» (Сенека) має свої, відповідні і порі, й заняттям, особливі ритми (ще ж Архілох закликав пізнавати «ритми життя», Горацій — його «барви»). Ранковому пробудженню пасує — світла, мелодійна строфа, названа сапфічною. Перші три вірші у ній, ритмічно неоднорідні, з енергійною цезурою посередині, наче розворушують, проганяють сон, а знаменитий адоніїв вірш, кінцівка строфи (-UU-U), — мовби заколисує:

Читачеві, щоб належно прочитати цю строфу (до речі, чи не найважчу для реконструкції в перекладі), не конче знати метричну схему, за якою скомпоновано першотвір, місце цезури тощо. Потрібно саме прочитати, бажано вголос, як і читали античні, з увагою чи навіть повагою до слова (жаль, що у наших школах навчають читати… під секундомір) — і напевно відчуємо принаймні відлуння ориґінальних ритмів античної лірики. Одне слово, українська фраза у пропонованому перекладі, принаймні цього домагався перекладач, є природною звуковою ілюстрацією того чи того віршового розміру першотвору. Отож, пробудженню — сапфічна строфа; заняттю — прудкі ямби: «Агей-но, хлопче, рухайся!..»; молитві — поважні гекзаметри і т. д. Різним віршем складені «Вислови семи мудреців». Справжній «парад» віршових форм — у Боеція: мислитель, що тонко знався й на музиці (писав «Настанови з музики»), відтінює свої прозові пасажі мовби акордами, що співзвучні і його настроям, і філософським роздумам. Наука й поезія знайшли, мабуть, своє останнє єднання в «останнього римлянина» — автора «Розради від Філософії», де, як і в перших пасажах Овідієвих «Метаморфоз», вирізьблюється, уже на новому рівні, духовна вертикаль — образ людини, яка споглядає небо.

Та хоч яких зусиль докладаймо, щоб донести звуковий образ ориґіналу, отже, його емоційну й естетичну вагу, щось неодмінно залишиться поза рамками перекладацьких зусиль і можливостей. І не тому, що наша мова вбогіша на зображувальні засоби, а тому, що інша. Поза рамками залишається те, про що О. Блок у «Равенні», — дзвін латини. А той дзвін — у гармонії звуків, у вивіреній пропорції між голосними й приголосними у слові, звідки й чистота звучання, що окрилює фразу; ось чому так багато крилатих висловів саме в озвученні латини. Обмежимось єдиним прикладом — епіграмою Марціала (IX, 97), де, як у зміїних віршах, початок гекзаметра повторюється (наче відлунює) наприкінці наступного вірша — пентаметра:

Rúmpitur ínvidiá (дослівно: «розривається від заздрості», «ось-ось лусне від заздрості») — це саме та окрилена звуковою гармонією ритмічна і смислова одиниця, поетична формула, яка вперто не піддається перекладові (такими «формулами» рясніє поезія латинських авторів). Можна переказати, про що говорить автор, можна наблизитись до поетичного звучання тієї фрази, як у пропонованому перекладі, але не можемо її окрилити: вона надто перевантажена (це видно навіть на око), в ній немає тієї гармонії, що в ориґіналі: тут — 8 приголосних і 7 голосних; у нашому варіанті — 12 приголосних і 6 голосних. У російському ж перекладі Ф. Петровського втрачено не лише акцентовану приголосним «р» таку потрібну тут емоційну рвучкість, а й, що особливо відчутно, — афористичну самодостатність: «С зависти лопнуть готов». А ще ж — тонка іронія: Rúmpitur ínvidiá — наче відгомін героїчного зачину «Енеїди» (Árma virúmque cano… Зброї і мужу — мій спів…); героїчний тон — і пихатий чоловічок, який ось-ось лусне від заздрості. І все ж є чимало й таких місць, де переклад усе ж наближається до першотвору, зокрема, у тих пасажах, що ваблять грою слів, мелодійним звукописом, як, скажімо, у згадуваного вже Флора, у тій мініатюрі, що так нагадує пісенні ритми майбутніх ваґантів:

Подібно — й у знаменитому «Нічному святі Венери», озвученому прадавнім хореїчним віршем, — поезії, що перегукується із зачином Лукрецієвої поеми, де все пульсує невгамовною, давньою, як і сам світ, жагою продовження роду, жагою любові:

Є якась особлива магія живого голосу, що долинає із давнини, голосу людини, голосу природи. Сучасником згадуваного Піттака, володаря Мітілени, що на Лесбосі, одного із семи мудреців, був знаменитий лірик Алкей. В одній із його поезій, точніше пісень, — голос зозулі, що кує десь за мурами міста. Найпізніший представлений у нашій антології поет із подібним іменням Алкуїн (735—804) теж доносить до нас голос тієї пташки — у своїй «Суперечці весни з зимою», що є найвіддаленішим відгомоном буколічного жанру. Відступає переможена теплом зима. А голос зозулі — то наче голос самої природи, яка прокидається з кожною весною, пориває із ситою млявістю, з холодною мовчанкою, кличе до праці, до пісні. Кінцівка цього твору, з уст сивочолого пастуха Палемона, — то очікування тієї одвічної обнови, відродження і природи, й людини, віра у новий Ренесанс:

Андрій Содомора

Від упорядника

Антологія «Відлуння золотого віку» присвячена латинській поезії доби пізньої античності. Український читач цієї поезії майже не знає. Її іґнорують університетські курси: студенти-філологи читають лише прозаїка Апулея і, можливо, історіографа Светонія, а філософи і богослови — Авґустина, Боеція та інших ранніх Отців церкви, яких, зрештою, віднесуть радше до середньовіччя, аніж до античності. Не надто тішили цю поезію своєю увагою й перекладачі. Мабуть, перший, хто почав освоювати її українською мовою, був Микола Зеров, який ще у 1930-х pp. переклав деякі найяскравіші твори епохи: безіменні «Нічне свято Венери», «Народження троянд» і «Пісню веслярів», Клавдіанового «Веронського діда», окремі речі з Рутілія Намаціана і Авсонія, дещо з «малих поетів» (Сульпіцій Луперк, Пентадій)[3]. Після Зерова перекладачі до поезії цього періоду зверталися рідко. Лише Ю. Кузьма 1979 р. опублікувала переклад II еклоги Немесіана[4], а В. Маслюк переклав дещо з Авсонія і Намаціана для своєї хрестоматії римської поезії[5], де вмістив також більшість згаданих перекладів М. Зерова і Ю. Кузьми. У тій же хрестоматії побачив світ український переклад М. Борецького частини «Дистихів Катона» і байок Авіана (дві з них публікувалися й раніше[6]). Звичайно, не можна не згадати і попередні переклади А. Содомори: «Розрада від Філософії» Боеція (2002) з її численними поетичними пасажами і недавній повний переклад «Дистихів Катона» (2009).

Варто зазначити, що таке незнання цієї літератури і така до неї неувага — явище новіших часів (і не тільки в Україні). У середні віки чимало з перекладених тут творів були незмінним шкільним читанням — поряд з класиками «золотого віку», — і часто саме завдяки цьому вони дійшли до наших днів. Кожна епоха по-новому звертала увагу на тих чи інших авторів, і деякі з них у різний час були у великій пошані, зокрема, і в Україні. Промовистим свідченням широкої популярності цієї поезії є один з будинків поч. XVII ст. на львівській ринковій площі, на фасаді якого читаємо в ориґіналі три сентенції з анонімного пізньолатинського циклу «Вислови семи мудреців» (колись його приписували Авсонієві)[7]. А в зібранні праць Г. Сковороди не випадково натрапляємо на його робочу виписку з настанов німецького ритора А. Бухнера (1591—1661 pp.), де той рекомендує читати і наслідувати Клавдіана як «поета з особливо ясним і приємним стилем»[8]. Звичайно, це не єдині свідчення присутності пізньоримської поезії у нашій культурі.

Мабуть, сьогодні, коли вже заповнено найбільші прогалини в освоєнні римської літератури українською мовою (маємо і Верґілія, і Горація, і Овідія, і Лукреція, і повний корпус елегіків, й низку інших класичних авторів)[9], настав час для того, щоб уважніше придивитися і до її продовження у добу пізнього Риму.

Тривалі культурні явища ми звикли оцінювати термінами зародження — становлення — розквіт — занепад. І природно, що у кожному явищі насамперед цікавимось тим, що вважаємо його розквітом і «класикою». Саме класичних авторів найперше і найбільше читаємо, їх же найбільше перекладаємо і досліджуємо. Завдяки класикам попередники теж не обділені увагою: завжди цікаво простежити ґенезу явища, зрозуміти, що підготувало ґрунт для його розквіту. Попередники були першими — і вже цього досить, щоб ми ставились до них з увагою і повагою — навіть тоді, коли виразно бачимо їх слабкі сторони.

У тих, кого історія ставить після, доля переважно сумніша. Вони не цікаві нам у зв'язку з класиками — бо не спричинялися до їх появи. Вони завжди перебувають у тіні класиків, бо, навіть якщо творили достойні речі, то все одно були другими, вторинними, похідними. Підсвідомо ми вже заздалегідь сприймаємо їх як епігонів[10].

Саме поезії «епохи після» і присвячено нашу антологію.

Чи виправдана упереджена неувага до цілих століть розвитку римської поезії? Чи серед відверто неориґінальних текстів не «проочуємо» справжніх шедеврів світової літератури? І чи не забуваємо, називаючи цю епоху кінцем античності, що вона водночас була початком нової європейської цивілізації, яка постала на античних підвалинах, і що саме ця «пізня» доба передала Європі надбання античної класики? Сподіваємось, наша антологія заохотить читача все-таки приглянутись до скромної поезії «схилку античності» і скласти про неї своє власне враження.

Тож якою постає пізня латинська поезія зі сторінок антології «Відлуння золотого віку»?

Перший розділ є ніби прологом до основної частини. Тут читач побачить епіграми трьох авторів «срібного віку» (І ст. н. е.) — Сенеки (4/5—56), Петронія (пом. 66) і Марціала (бл. 40 — бл. 104). Золотий вік (друга пол. І ст. до н. е. — поч. І ст. н. е.) — з його велетами Горацієм, Верґілієм, Овідієм та іншими — минув, умови для розвитку літератури уже не ті, що були за Авґуста: досить згадати, як закінчили своє життя той же Сенека чи Петроній. Але за інерцією література й далі бурхливо розвивається, шукає нові форми, дає класичні зразки жанрів. І хоча й ця доба у певному сенсі є «добою після» — після золотого віку, — все ж це фактично ще доба римської класики.

Епіграми авторів класичного срібного віку в антології, присвяченій пізній поезії, опинилися не випадково. Марціал — класик епіграми, законодавець жанру, що був серед найпопулярніших і в пізню добу. Окрім того, він — один з останніх поетів-класиків. А жива побутова натуральність його образів, часто з увагою до найменших деталей, чимось дуже суголосна з побутовістю і увагою до деталей цілої низки найкращих зразків пізньої поезії.

Що ж стосується епіграм, збережених під іменем Сенеки, то насправді лише декілька з них можуть належати справді цьому авторові. Інші ж є значно пізнішими імітаціями. Те саме стосується й Петронія. Варто також зазначити, що епіграми обидвох цих авторів дійшли до нас насамперед у складі «Латинської антології» (поч. VI ст.) — збірки, що є одним з найважливіших джерел саме пізньолатинської поезії (детальніше про це — далі).

Але основна увага нашої антології зосереджена все-таки на поезії «пізній». З другої половини II — першої пол. III ст. до нас дійшло дуже мало вартих уваги зразків поезії, хоча відомо, що література цієї доби розвивалася досить активно (можливо, з більшим акцентом на прозу). Перше, власне пізньоримське, ім’я в антології — це Немесіан — поет, що походив з Карфагену і творив у другій пол. III ст.

Біографічних даних про Марка Аврелія Олімпія Немесіана майже не маємо. Знаємо, що він працював у двох жанрах — дидактичний епос (втрачені поеми про рибальство і мореплавство, а також поема «Про полювання з собаками», від якої збереглось перших 325 віршів) і буколіка. Властиво, Немесіан — останній відомий нам римський буколічний поет. До нас дійшли чотири його еклоги, написані у традиціях Теокріта і Верґілія, гарною класичною мовою. В антології вміщено переклад першої з них.

Майже століття відділяє Немесіана від найвідомішого поета епохи — Авсонія (бл. 310 — бл. 394), якого ще називають першим французом світової літератури. Адже, як і більшість поетів своєї доби, Авсоній був провінціалом і практично все своє життя прожив у Ґаллії, де, власне, й народився — у великому на той час культурному центрі — місті Бурдиґалі (Бордо), у сім’ї відомого лікаря. Тридцять років викладаючи у рідному місті граматику і риторику, Авсоній здобув славу блискучого поета і вченого, і в 364 р. один із останніх могутніх римських імператорів Валентиніан І (364—375 pp.) запрошує його вихователем до свого малолітнього сина Ґраціана. Згодом, з приходом юного Ґраціана до влади (375—383 pp.), починається блискуча політична кар’єра Авсонія: молодий імператор обдаровує свого вчителя і його родину найвищими посадами: 378 р. Авсоній стає префектом Ґаллії, а згодом й Італії, 379 р. отримує найпочеснішу (хоч на той час вже позбавлену реальної влади) державну посаду — стає консулом. Однак, політична кар’єра Авсонія була такою ж блискучою, як і короткою: 383 р. Ґраціан гине у ході військового перевороту, Авсоній покидає політичні справи і повертається до рідних маєтків біля Бурдиґали, щоб повністю присвятити себе літературі. Тут він і помирає через десять років, встигнувши ще підготувати і видати (на прохання нового імператора, Феодосія) повне зібрання своїх творів.

Кінець життя Авсонія припадає на тривожний для імперії час. Останні потуги імператорів зберегти єдність і силу імперії приречені на поразку. Феодосій у 394 р. востаннє об’єднує імперію під одноособовою владою, але вже через рік, після його смерті, імперія знову розпадається на західну і східну. І якщо східна ще тисячу років «в особі» Візантійської держави у певному сенсі продовжувала традиції Римської імперії, то західна дуже скоро (через яких 80 років) остаточно розпадеться під натиском «варварів». Вже на початку Авсонієвої політичної кар’єри кордони імперії ледве стримували натиск варварів, і, зрештою, у 376 р. ґоти проривають Дунайський кордон і спустошують Балкани, а згодом й Італію; у 406 р. натиску варварів не витримує кордон рейнський: поступово франки, бурґунди, вандали і ті ж ґоти заповнюють Ґаллію, Іспанію, Африку; у 410 р. сам Рим вперше за 800 років здасться на волю ворога і зазнає грабунку від ґотів; 455 р. те саме доведеться зазнати від вандалів. Римські імператори поступово перетворяться на маріонеток реальних господарів ситуації — варварських ватажків. 476 р. імператорів перестануть проголошувати. Цей рік і стане для істориків формальною датою кінця Римської імперії, а отже й античності взагалі.

Проте, читаючи Авсонія, чиє досить об’ємне однотомне зібрання творів збереглось до наших днів, ми практично не зауважуємо назрівання цих катаклізмів: як і варто було сподіватися, поетичний світ поета, який, як ніхто інший, належав до класичної шкільної риторичної традиції, переважно сконструйований на матеріалі авторів золотого віку та інших давніх класиків.

Авсоній — автор переважно малих форм. Більшість його поезій — це різного роду епіграми, часто безпосередньо взоровані на конкретні грецькі чи римські зразки. Серед іншого він написав цикл епітафій на героїв троянської війни, які є зразком одного з типових шкільних жанрів — тексту на задану міфічну тему.

Авсоній, чиї твори не визначаються ні особливою глибиною, ні ориґінальністю, все ж залишив і справжні поетичні перлини. Серед них надзвичайно тепла лірична ідилія «Садиба» й один з найцікавіших його творів — цикл «Перебіг дня», в якому автор у дуже живих, яскравих побутових картинах змальовує свої заняття впродовж дня, демонструючи водночас і віртуозність версифікатора (зокрема, звертає на себе увагу метричне багатство циклу), і поетичну вченість (сповнюючи текст відвертими і прихованими ремінісценціями з класичних авторів). Про те, що надворі вже народжується християнська епоха, нагадує нам молитва до триєдиного християнського Бога з цього ж таки циклу, яка показує, що Авсоній, очевидно, вже християнин. Що, зрештою, ніяк не дисонує з тим, що його художній світ все ще переважно традиційно «поганський»: як уже було сказано, на предметному рівні настрої сучасного Авсонієві світу не надто вплинули на його поезію.

З більших творів Авсонія заслуженою славою користувалась невелика «каталогічна» поема «Мозелла», у якій поет яскраво і «вчено» описує ріку Мозель (у сучасній Німеччині). Проте, переклад «Мозелли», як і решти творів Авсонієвого корпусу, залишається справою майбутнього.

Якщо придворне і доволі високе державне становище Авсонія загалом не надто вплинуло на його поезію — у своїй творчості він лишився ритором і шкільним поетом, — то молодий грек, який з'явився при імператорському дворі в останні дні Авсонієвого життя, став класичним придворним поетом.

Йдеться про Клавдія Клавдіана, грека з єгипетської Александрії, «останнього великого римського поета». Клавдіан починав писати рідною мовою. У так званій «Грецькій антології» збереглось декілька його епіграм, до наших днів дійшли й фраґменти його грецької поеми (та її латинського перекладу) «Гігантомахія». Але основний його доробок — пов'язаний з імператорським двором — вже латиномовний.

Ми не знаємо, коли Клавдіан народився і коли помер. Але, писана на актуальні політичні теми, його поезія дозволяє доволі точно датувати час його активної творчості — коротке десятиліття між 395 і 404 роками.

Після смерті Феодосія (395 p.), імперію було знову розділено — між його юними синами: одинадцятирічний Гонорій став імператором західної римської імперії, а вісімнадцятирічний Аркадій («перший візантійський імператор») — східної. Зрозуміло, що реальної влади вони не мали. При Аркадієві спочатку регентом був впливовий префект Сходу Флавій Руфин, а з кінця 395 p., коли того було вбито, першою особою держави став придворний євнух Евтропій (до своєї загибелі у 399 p.). На заході роль регента виконував полководець Феодосія — напіввандал Стиліхон (до 408 p., коли його було страчено за звинуваченням у змові з варварами).

Клавдіан творив у драматичний період історії імперії. Як писали давніші історики, у той час були зруйновані бар’єри, що так довго розділяли «дикі і цивілізовані народи». Варвари починали господарювати у провінціях імперії, а східний і західний двори, здавалось, більше переймалися боротьбою між собою, ніж із зовнішнім ворогом, якого, до того ж, часто використовували один проти одного, від чого тільки зростала могутність варварів — майбутніх володарів Європи.

Основний доробок Клавдіана — це панегіристична й інвективна поезія. Він красномовний, патетичний, улесливий і вишукано багатослівний (звідси і його майбутній авторитет у барокових поетів). На відміну від Авсонія, Клавдіан віддає перевагу більшим жанрам. За короткий час своєї літературної активності він написав цілу серію панегіриків: починаючи від хвали на честь консулів 395 р. і продовжуючи уславленням юного імператора Гонорія та дійсного правителя Стиліхона. Паралельно Клавдіан пише інвективи проти головних політичних противників Стиліхона: Руфина і, згодом, Евтропія. Ті самі хвалебні й інвективні мотиви звучать і в його епічній поемі «Про війну з Гільдоном», де описано африканський конфлікт 397 року, в якому перетнулися інтереси обох дворів.

На відміну від спокійного «кабінетного» Авсонія, що більше жив у світі давніх книжних образів і реалій, Клавдіан, справно виконуючи роботу придворного поета, активно відгукувався і на політичні події. Однак цікаво, що за всією цією злободенністю і «актуальністю» Клавдіанової «офіційної» поезії справжня, настроєва картина епохи не прочитується. За традиційним для жанру піднесеним, енергійним пафосом не проступає відчуття тієї катастрофи, яка нависла над тогочасним західним світом. Впускаючи до свого художнього світу актуальні реалії, Клавдіан не впускає духу і настрою часу, а вибудовує із цих реалій класичні піднесені конструкції.

Зовсім інший Клавдіан постає перед нами у малих жанрах. Тут він показує себе, з одного боку, вихованцем тієї ж шкільної риторичної традиції, що й Авсоній, — в епіграмах на незвичні явища природи, на дивовижні витвори людини (наприклад, перекладений в антології опис «Архімедової кулі»), на окремі людські типажі тощо. У тій же традиції — вміщений в антології яскравий побутовий «портрет» ґалльських мулів, у якому особливо виразно проявляється характеристична для епохи поетика буденності. Серед малих творів є й невеличка елегійна поезія, відома під назвою «Веронський дід» (також подана в антології). У цьому справжньому шедеврі Клавдіан показав себе тонким і глибоким ліриком. У контексті тих катаклізмів, які переживала імперія, ця елегія звучить особливо зворушливо. Столичний, придворний поет, на очах у якого руйнується старий світ, віками виплекана цивілізація, ніби намагається сконструювати хоч якусь оазу сталості, незмінності. І він конструює її в образі «старця, що ніколи не покидав околиць Верони». Його образ виходить водночас і дуже теплим, і глибоко трагічним. Ми відчуваємо, що ідилічність картини базована на обмеженості світозору старця, на тому, що його світ — це лише його дім, і всі довколишні бурі просто не торкаються цього світу. Загалом образ базується на старих класичних ідилічних мотивах, на протиставленнях свого малого простору — і чужого зовнішнього, які так яскраво ще чотири століття перед тим розробив Горацій і елегік Тібулл. Але у Клавдіана є один важливий, принципово новий штрих: його герой — старець. І це дає відчуття тривання у часі, відчуття особливо захищеної недоторканності. Ніби старець цей пережив усі історичні перипетії — від золотого віку імперії і до теперішньої епохи катастрофи, — але довкола нього нічого не змінилось. Клавдіан ніби знаходить у цьому трагічно ідилічному образі бодай якийсь клаптик старої цивілізації, яка має шанс перетривати усі катаклізми. У такому контексті його елегія звучить особливо зворушливо.

Щодо більших творів, то Клавдіан написав також одну досить цікаву епічну поему на міфологічну тему «Викрадення Просерпіни». У нашій антології вміщено її зачин, у якому вже вкотре в античній поезії звучить мотив «кінця золотого віку».

Клавдіан помер, мабуть, у молодому віці. Після плідного творчого десятиліття він раптом замовкає. Можливо, гине разом зі страченим у 408 р. Стиліхоном (як його фаворит і панегірист), але, найімовірніше, не доживає навіть до цієї страти, бо сліди його в історії губляться вже після 404 р.

«Останнім римлянином за своїм світоглядом» називають іншого провінціала — цього разу вихідця з ґалльсько-римської знаті — поета і державного діяча Рутілія Намаціана. Він з’являється на історичній арені через десять років після «зникнення» Клавдіана. На імператорському троні далі сидить Гонорій (до своєї смерті у 423 p.), але ситуація при дворі сильно змінилась. У 408 p., як ми вже згадували, страчено Стиліхона — чи то за змову з варварами, чи просто за вміння з ними домовлятися. А вже 410 року Рим здався ґотському королеві Аларіхові. І хоч столицею Гонорія на той час була вже неприступна Равенна (у північно-східній Італії), а Аларіх довго в Римі не затримувався, сам факт падіння «Вічного міста» був тяжким, гнітючим ударом для сучасників. Загибель старої цивілізації виглядала неминучою.

За таких власне обставин ми застаємо Намаціана в Римі, де у 414 р. він був префектом (міським головою з найширшими повноваженнями). Але вже 416 року Намаціан покидає Рим, щоб повернутися на батьківщину, в Ґаллію, де господарюють варвари. Згодом він написав подорожню поему (так званий ітінерарій) «Про своє повернення», де, власне, й описав шлях додому. Поема збереглась, хоч і не повністю.

Якщо Клавдіан писав на злобу дня, то Намаціан радше пише про вічне. Можна сказати, що він малює урочистий і гордий образ невмирущого і непереможного Риму на тлі занепаду і руїни. Він нарікає на варварів, гнівно нападає на вже страченого Стиліхона (того самого, якого ще зовсім недавно оспівував Клавдіан), але все це тільки тло. Головний персонаж його поеми — вічний, славний, великий Рим.

У нашій антології вміщено найвідомішу частину поеми: прощальну молитву чи то до самого Риму, чи то до його патронеси — богині Роми.

Очевидно, до тієї ж неспокійної епохи (поч. V ст.) треба віднести і збірку із 42-х віршованих байок Авіана. Про автора нічого не знаємо, але твори його мали велику популярність у середньовіччі; цьому, звичайно ж, сприяв «педагогічний» характер самого жанру: байки Авіана надовго стали обов’язковою шкільною лектурою.

Відомо, що у римську літературу «Езопову байку» ввів Федр (1-а пол. І ст.), проте зразком для Авіана слугував не він, а грецький байкар Бабрій (II ст.), але, мабуть, не безпосередньо, а через одну з пізніших латинських прозових переробок. На відміну від Федра, який орієнтувався на «масового», плебейського читача, Авіан пише для вченої публіки. Його мова претендує на вишуканість, він сповнений ремінісценцій із Верґілія і показує себе адептом високої поетичної традиції, щоправда, як додають дослідники, адептом не надто вмілим. Зокрема, звертають увагу на невідповідність форми елегійного дистиху змістові байки: адже дистих членує текст на певною мірою закінчені сегменти — у той час, як байка за своєю природою — жанр лінійний, з тяглим сюжетом, — тому плинність розповіді такою строфою рветься. Не дуже відповідає «низькому» байковому змісту й високий стиль Авіанової мови. Зрештою, цим, зокрема, Авіан нам і цікавий: тут певною мірою проявляються загальні поетичні тенденції епохи. Окрім того, варто зауважити, що для IX–XVI ст. Авіан взагалі був єдиним відомим античним автором віршової байки. Тому в його особі ми бачимо ще й яскравий приклад того, як саме пізня античність часто була для середньовічної Європи безпосереднім ретранслятором класичної традиції.

Упродовж V ст. західна Римська імперія невпинно наближається до неминучого кінця. У країні далі господарюють варвари, воєначальники ведуть між собою жорстоку боротьбу за можливість поставити свого імператора, хоч його влада вже давно тільки номінальна. У 455 р. Рим переживає нову страшну навалу варварів — цього разу його спустошують вандали (у добу Просвітництва недобра пам’ять про цей «акт вандалізму» твердо закарбується у лексиці всіх європейських мов), і, нарешті, настає 476 рік, коли імператорів у західній частині імперії, як уже згадувалося, взагалі перестають проголошувати. Єдиним формальним спадкоємцем великої імперії залишається Константинополь, а захід фактично розпадається на незалежні утворення під контролем варварів — нових господарів Європи. Для істориків 476 р. — дата кінця античності і початку середньовіччя. Але в культурі, як відомо, «середньовіччя» почалося задовго до цієї дати — так само, як і «античність» її надовго перетривала.

Вже після цієї межової дати народжується наступний герой нашої антології — один з найяскравіших мислителів Риму, Северин Боецій (бл. 480 — 524/526), чий трактат «Розрада від Філософії» у середні віки був однією з найпопулярніших книг — поряд з Біблією і Верґілієм.

Життя Боеція припадає на досить сприятливий для культури період (згодом його навіть назвуть «остґотським відродженням»). З 490-х pp. Італія опиняється під владою остґотського короля Теодоріха (помер 526), який, хоч формально і визнавав владу східного імператора, все ж правив Італією фактично як незалежним королівством. Теодоріхові вдається на якийсь час відновити зруйноване господарство, привести до порядку міста, він підтримує розвиток наук. При тому, Теодоріх практично повністю зберігає всю місцеву бюрократичну систему: у Римі далі засідає сенат, обирають консулів, діють старі римські закони. В Італії ніби паралельно співіснують дві культури — місцева італійська і новоприбула ґотська.

Боецій походив з давнього римського сенаторського роду. Вже у молодому віці він здобуває славу універсального вченого. Серед іншого, Боецій перекладає латиною спадщину Платона, Арістотеля, Архімеда, Евкліда, Птолемея (згодом Західна Європа середніх віків буде знайомитись з грецькою філософією саме за перекладами й іншими працями Боеція — знову автор нашої доби стає «ретранслятором» античності для середньовіччя). Вдається Боецію зробити і блискучу політичну кар’єру. Ми не знаємо деталей його біографії, але відомо, що вже в юності він стає сенатором, у 510 р. застаємо його консулом, а у 522 р. він отримує найвищу посаду в Теодоріховому королівстві — «магістра служб», фактично, «першого міністра». Але довго займати цю посаду йому не судилось. Вже наступного року Боецій стає жертвою дрібних інтриг на тлі великої політики. Його звинувачують у таємних зв’язках зі східним двором (Теодоріх на той час перебував у конфлікті з Константинополем) і «за державну зраду» ув’язнюють, а згодом і страчують.

Саме під час ув’язнення Боецій написав свою найзнаменитішу працю «Розрада від Філософії», у якій проявив себе не лише блискучим «життєвим» філософом у сенеківському дусі, але й тонким філософським ліриком: трактат побудовано на чергуванні прозових і поетичних частин. Звертає на себе увагу незвичне для епохи метричне багатство цих поезій. Добірку їх пропонуємо в антології.

Знався з Боецієм «останній римський елегік» Максиміан. Принаймні, про це він сам пише в одній зі своїх елегій. Про нього відомо дуже мало. Вся інформація (і та — малодостовірна) — з його власних текстів: звідси дізнаємося, що він етруського походження, мешкав у Римі, а у старшому віці їздив з посольством до Константинополя. Збереглись його елегії, знову ж таки, завдяки школі — незважаючи на часом доволі відверті еротичні місця, Максиміан був серед шкільних авторів. Очевидно, цей статус йому забезпечили хороший класичний стиль і легкість вірша. Максиміан писав у традиціях римської елегії епохи Авґуста, але його ліричний герой — не традиційний юний коханець: подібно до того, як Клавдіан створив «старечий» варіант сільської ідилії, так і Максиміан ліричного героя своєї елегії вивів у вже похилому віці — з відповідними настроями і новими мотивами. В антології перекладено другу з шести відомих нам Максиміанових елегій.

Якщо три автори срібного віку є свого роду прологом до нашої антології, то її найпізніший поет Алкуїн (бл. 735—804) — ніби епілог. Життя цього ключового діяча «Каролінзького відродження» виходить далеко за межі античності. Дві з половиною сотні років відділяють його від Боеція. За століття, що минули, до влади в Європі прийшли інші господарі, інші держави, колишні «варвари» ставали «культурними» народами. Надворі — «середньовіччя». Але стара антична цивілізація, властиво, нікуди не зникла. Європейська література залишається латинською, антична вченість панує у школах; франкський король Карл Великий відкриває їх по всій своїй державі. При монастирях старанно зберігають і переписують те, що залишилось з античного спадку — щоб на цьому вчитися і передати наступникам[11]. А самого Карла Папа римський проголошує «імператором римлян». Золотий вік античності відлунює у середньовічній цивілізації так само, як відлунював у «пізній античності». Цивілізація не загинула. Колись Горацій писав, що римляни підкорили греків військовою силою, але самих їх скорила грецька культура. Через сотні років по тому історія повторилась, і тепер скорений Рим підкорював своїх завойовників — «диких» варварів.

З Алкуїна тут вміщено лише один текст — «Суперечка весни з зимою». Свого часу він опинився у середньовічних рукописах серед загалом пізньолатинської поезії. Тому філологи XIX ст. вважали його текстом невідомого пізньолатинського автора. Це й нам дало формальний привід вмістити його до нашої антології. Тим більше, що за духом своїм він дуже пасує до поезії пізньої античності. Це одна з перлин латинської поезії, писана у традиціях старих буколічних змагань і пізніших шкільних контроверсій.

У той час, коли в Італії короля Теодоріха тривало «остґотське відродження» і творив Боецій, у колишній римській провінції Африка[12] панували вандали. Ще століття перед тим (на поч. V ст.) вони спустошували Ґаллію, чим, зокрема, змусили повернутися на батьківщину вже знайомого нам Рутілія Намаціана. Згодом вандали вторглися в Іспанію, а звідти перебралися у Північну Африку, і вже у 439 р. створили вандальське королівство зі столицею у давньому Карфагені, яке стало їм базою і для періодичних набігів на Італію, у ході яких, зокрема, і відбулося сумнозвісне взяття Риму в 455 році.

Але, попри свою грізну для нас сьогодні назву, вандали, серед інших варварів, особливою «дикістю» не відзначалися. Як в остґотських Римі чи Равенні, так і у вандальському Карфагені паралельно співіснували дві культури. Попри вандальське панування, бюрократична система колишньої римської провінції залишалася римською, «римляни» далі займали адміністративні посади. А найголовніше — римською була школа, у якій отримували класичну латиномовну освіту майбутні чиновники варварського королівства. При школах продовжувала своє життя і латинська література.

Саме початком VI ст. датують укладення у вандальській Африці збірки латинської поезії переважно шкільного походження, відомої нам за пізнішими копіями. Поезія цієї збірки лягла в основу видання німецького філолога А. Різе (перше видання 1869—70 pp.; друге — 1894—1906 pp.) під назвою «Латинська антологія». Різе не був першим видавцем пізньолатинської поезії, але саме його видання (зокрема, його нумерація поезій, які він розташував не за тематичним принципом, як попередники, а відповідно до рукопису-джерела) стало канонічним. Назву «Латинська антологія» відтоді почали вживати на позначення саме цієї антології, до якої, окрім згаданої африканської збірки початку VI ст., увійшла також поезія з деяких інших джерел. Так, зокрема, серед переважно пізньолатинської поезії опинилась і вже згадана «Суперечка весни з зимою» середньовічного поета Алкуїна.

«Латинська антологія» є цінною колекцією пізньолатинської поезії, адже з тієї епохи, окрім творів декількох значніших поетів, до нас дійшло не так уже й багато віршових текстів. Проте, її не треба сприймати як добірку найкращих поезій свого часу. Це, насамперед, шкільна антологія. У ній зібрано те, що виникло у результаті шкільних вправ або те, що могло би бути використане у практиці граматичної чи риторичної школи.

У пізню добу школа була тим інститутом, який протягом віків, на тлі усіх цивілізаційних катаклізмів, непомітно зберігав традицію, виховуючи щоразу нові покоління тих, хто її «переймав» і добросовісно «передавав далі» — до кращих часів, — не дбаючи про те, щоб залишити своє ім'я в історії. Поезія, що творилася у цьому середовищі, часто бездоганна стилістично і «відповідає всім вимогам» класичної поетики, але, треба визнати, набагато рідше дивує чимось новим, живим, несподівано ориґінальним подихом. Школа культивувала традицію і норму. А інших середовищ, у яких би культивувалась ориґінальна література, у пізню добу переважно бракувало. І навіть якщо були автори, що творили ориґінальне (а за тими окремими перлинами, що дійшли до наших днів, ми бачимо, що таки були), то бракувало широкого культурного середовища, де те ориґінальне цінилося б; недарма ж Боецій нарікав: «нема для кого писати»). І якщо сама творчість без такого середовища ще можлива, то у неї мало шансів, щоб її оцінили, зберегли і передали наступним поколінням. Ті, які зберігали, мабуть, віддавали перевагу тому, що «відповідало всім вимогам», ніж чомусь новому і незвичному. Тому саме школі великою мірою завдячуємо тим, що «золота» традиція перетривала всі «темні» часи і таки дочекалася «світліших», але й на школі, мабуть, лежить відповідальність за те, що з пізньолатинської поезії до нас дійшло мало справді ориґінальних речей. Поезія, що не мала політичного значення і шкільного застосування, просто не збереглась до наших днів.

Певною мірою це стосується усієї пізньої поезії, але найпоказовішою у плані того, що зберігала чи продукувала школа, є саме «Латинська антологія».

Проте серед загалом одноманітних епіграм у «Латинській антології» трапляються і справжні поетичні шедеври — такі, як «Прихід весни» Пентадія, «Потічок» Тіберіана, «Про народження троянд» чи знамените «Нічне свято Венери» невідомого автора. Переважно у такій поезії бачимо яскраву, живу і настроєву картину природи, з акцентом на деталі, на чуттєвості образів.

У нашій книзі поезія з «Латинської антології» займає досить велику частину і виділена в окремий розділ. Більшість її творів або анонімні, або, якщо рукопис і зберіг ім’я автора, то переважно нічого, крім імені, ми про нього не знаємо. По-різному датують і конкретні поезії: деякі були написані у період вандальського панування у Карфагені, а котрісь, очевидно, і раніше. Епіграми, приписані Сенеці і Петронію, як уже було зазначено, винесені у «пролог» книги — як поезія «срібного віку», — хоч походять вони саме з «Латинської антології», і, окрім деяких автентичних, належать до пізньолатинської доби.

Серед поезії «Латинської антології» є окремі вірші (зі слідами групування за тематичним принципом), а є і цілі збірки чи цикли. Такі речі ми знов-таки винесли окремо. Серед них цикл «зміїних віршів» і досить цікава та характерна для епохи (з її акцентом на поетиці буденної речі і деталі) книга «Загадок Симфосія», автор якої у своєму вступі «скромно» вибачається перед читачем за простоту своїх творів. Насправді ж бачимо, що його загадки доволі часто — витончені образи речей. Тут і дотеп, і гумор, і сатира, і навіть легкий смуток. Сюди ж долучено також два анонімні зразки моралізаторського жанру, які не походять з «Латинської антології», але цілком відповідають її «шкільному» духу. Це так звані «Дистихи Катона» (очевидно, III ст.) і «Вислови семи мудреців», які давніше приписувались Авсонієві.

Усі тексти, про які йшлося досі, відомі нам за середньовічними рукописними копіями, зробленими зі згодом втрачених давніших ориґіналів. Але, окрім рукописних джерел, маємо ще одне специфічне джерело латинської поезії — давні написи. Його специфіка полягає, окрім іншого, і в тому, що це джерело текстів, як правило, синхронне з їх написанням: у той час, коли мало які античні папіруси дійшли до наших днів (найдавніший папірус з латинським поетичним текстом — фраґментом елегії Ґалла — датують І ст. до н. е.), камінь, що був безпосереднім свідком епохи, зберігся краще.

Отже, закінчується наша антологія розділом «Епіграфічна поезія», у якому зроблено добірку деяких поезій, збережених на давніх могильних плитах чи на руїнах античних споруд. Зокрема, багато таких написів «законсервувало» для нас виверження Везувію, що 79 р. зруйнувало три античні міста — Помпеї, Геркуланум і Стабії.

Поезія цього розділу — не лише пізньоантична. Щось є з класичної епохи, щось із пізньої. Але, незалежно від часу створення, вона має щось спільне з іншими текстами нашої книги, особливо з «Латинською антологією». Все це — свого роду літературна периферія і відлуння класичного Риму. Якщо у «Латинській антології» — відгомін через віки й у специфічному шкільному середовищі, то епіграфіка показує, як літературна культура відлунювала у «ширших масах». У настінних графіті бачимо, яку епіграмку міг адресувати своїй коханій римський ловелас, а на могильних плитах — які епітафії складали професійні версифікатори на замовлення найрізноманітніших людей в різних частинах імперії.

Звичайно, не треба мати ілюзій щодо ориґінальності цих творів. Ловеласи переробляли або й дослівно цитували улюблених поетів, а автори епітафій послуговувалися своїм професійним набором давно вироблених формул, відомих часто ще від греків, і здебільшого просто адаптували їх до потрібного випадку. Так ці формули, мандруючи з могили на могилу, дійшли і до нової Європи: впізнаємо їх навіть у латинських епітафіях львівських храмів. Але від цього ця поезія не втрачає для нас свого шарму. Чимало є тут речей, які вражають нас своєю глибиною, силою і бездоганною формою вислову. Коли читаємо такий твір, питання ориґінальності відступає на другий план. Тим більше — коли сам ориґінал чи зразок нам невідомий.

Тут напрошується паралель зі знаменитими «помпейськими фресками», використаними в оформленні нашої антології. Так само розуміємо, що мало серед тих фресок речей ориґінальних, що більшість з них — це роботи хороших майстрів, які на прохання своїх багатих замовників вміло (або й не дуже) комбінували і копіювали відомі шедеври знаменитих античних художників. Тих шедеврів час нам не зберіг. Тому ми насолоджуємося цими неповторними для нас творіннями провінційних художників-ремісників: адже саме вони відкривають нам несподівано живу і повноколірну античність.

Пропонована антологія не претендує на повноту. Не всі імена (навіть з найвідоміших) тут представлені, не всі поети, що тут є, показані достатньо репрезентативно. Повнота і репрезентативність — справа майбутніх видань. Наразі ж добіркою перекладів важливо було накреслити загальну панораму і передати «дух» останніх століть поетичного Риму. Перекладач добирав насамперед те, що вважав найкращим і, водночас, найближчим та найзрозумілішим сучасному читачеві. А майбутнім інтерпретаторам, хотілось би сподіватися, ця антологія стане своєрідним орієнтиром для заповнення прогалин, і колись ми ще побачимо окремі томи Авсонія, Клавдіана, Немесіана, «малих» і безіменних поетів чи повні переклади інших пізніх авторів українською мовою.

Маркіян Домбровський

СРІБНІЙ ВІК

ПІЗНЯ АНТИЧНІСТЬ

НА ПОРОЗІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

«ЛАТИНСЬКА АНТОЛОГІЯ» ТА ІНШІ ЗБІРКИ[282]

Малі поети

Флор[283]

Про життя, яким воно є[284]

* * *

[R 246]

Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь.

Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає.[285]

* * *

[R 247]

Аполлон, а з ним і Лібер[286] — вогненосці два, боги:

Той і той — вогненноликі, вогнедишні — той і той.

Жар обоє постачають: той — лозу, проміння — той.

Пітьму ночі проганяє той, а той — пітьму грудей.

* * *

[R 248]

Грушу з яблунькою разом посадив я у саду,

На корі накреслив ймення[287] — звірив їй свою жагу.

З того часу нема спасу — палахкоче серця пал,

Древо кріпне, серце сліпне: з букви гілка, з гілки — жар.

* * *

[R 249]

Хто лихий — лихим у лоні материнському не був:

Із лихим коли пізнався — сам при ньому став лихим.[288]

* * *

[R 250]

Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там.

Жий, як римський громадянин, — найчесніше житимеш.

Більш один Катон заважить, ніж Сократів[289] три по сто.

Кожен скаже: «Чиста правда», а живе чомусь навспак.

* * *

[R 251]

Зле, коли немає грошей; зле — коли з грошима ти.

Зле зухвалим бути завше; зле — коли несміливий.

Зле весь час лише мовчати[290], зле — базікати весь час.

Зле, як дівчини немає; зле — як дома жінка є.

* * *

[R 252]

З кожним роком — новий консул і нові проконсули[291],

Лиш царів, лишень поетів — рік не кожен видає.

Сульпіцій Луперк[292]

Про тлінність світу[293]

[R 648]

Все, на що не глянь, що звела природа,

Хай яке стійке — але впасти мусить:

З часом никне все, йде на спад, у довгім

Кришиться вжитку.

Звичний шлях ріка — на незвичний змінить:

Звивисто пливла — навпростець пливтиме,

Хай-но хвилям тим, бігунам упертим,

Берег уступить.

Скелю з дня на день — водопад руйнує,

^[10] Тоншає в ріллі й сам леміш[294] залізний,

Та й на пальці блиск золотого персня —

Дедалі тонший.

Про жадобу

[R 649]

О, жалюгідна ж яка непомірних статків жадоба!

Люд вона сліпо жене до безкорисних пишнот.

Золота дика жага[295] й те хотіння ненаповненне —

Збути за дику ціну щонайзлочинніший крам.

Так Еріфіла[296], було, свого мужа занапастила,

Золото взявши за той гідний засудження чин.

Так і крізь вежу колись дочку Акрісія[297] гожу

Дощ золотий підкупив — діві у лоно ковзнув.

Як же підступно охоплює нас багатитись охота,

^[10] Наче хвороба гидка в душу вливається нам!

Днює й ночує багач[298] на неміряній золота купі,

А набування жага й далі шаленця пече.

О незліковна бідо убогого завжди багатства[299]!

Міри нема — то й майна брак тобі, скільки б не мав.

Що таке перед законами страх, що — правди пошана,

Що це, коли ріст майна живить і злочину ріст?

Піде на брата брат із ножем, на родича — родич:

Спраглий до статків порив гору бере над чуттям.

Діло багатих одне: громадити статки непевні,

^[20] І не соромляться йти, аби лиш зиск, на будь-що.

Не завагаються спраглі майна й у храми вриватись,

Золото в небі вкажи — пнутись до неба почнуть.

Тож і не диво, що римська юнь занехала мистецтва,

Що й красномовства труд не до снаги їй тепер,

Що за гарненьку платню язиком у суді повертівши,

Ще й недолуго, майно ставлять над розум вони?

Є ще ж і ритори, учителі, що, бува, розривають

Чесні угоди; а все, все ота заздрість бліда.

В їхній латині й латини нема: що слово — то покруч,

^[30] Мов заплітається в них, аж до смішного, язик.

Хоч би охайність якась, то ще б довіряли їм учнів,

До вихователів ще б, може, повага була.

Де там! Недогарки, тіні людей, що зі стародавніх

Повиповзали могил, привиди — ось вони хто!..

Злипле волосся, пісненьке чоло, а ямами — скроні,

Щелепа нижня — вперед: верхня, беззуба, — назад,

Ніздрі задерті, приплюснутий ніс, ну геть тобі мавпи,

Слиняві губи, а рот — то наче вишкір один.

Аж увігнувся хребет, у живіт упершись; худющі

^[40] Стегна, коліна зате — як на гілляці ґудзи.

З виду безбарвні якісь, але (а це найгидкіше) —

Вся їхня блідість ота — тільки від заздрості йде[300].

Алкім[301]

Про Гомера й Верґілія

[R 740]

Хай би з числа сліпців хтось усунув самого Гомера —

Йтиме за першим усе ж другий, найближчий, — Марон.

Хай би Гомера лишив, а натомість усунув Марона —

Другий за першим тоді, ой, як далеко б ішов!

Пентадій[302]

Прихід весни[303]

[R 235]

Чую, зима утекла[304]: вже зефіри весь світ овівають,

Води власкавлює евр[305] — чую, зима утекла.

Де яка нива — там ріст: земля — тепло відчуває,

Вруняться вруна нові: де яка нива — там ріст.

Зелень п’є соки землі, одягаються в листя дерева,

По сонцелюбних лугах зелень п’є соки землі.

Вже Філомела лящить, оплакує, кривдниця-мати,

Ітіса[306], сина свого, вже Філомела лящить.

Ринуть потоками з гір по скельнім каменю води,

^[10] В широкосяжній луні ринуть потоками з гір.

Квітом прерізним ряхтить земля в диханні Аврори,

Темпе[307], перлина долин, квітом прерізним ряхтить.

Будить луну раз у раз, озиваючись десь у печерах,

Мукання із пасовищ, будить луну раз у раз.

Пнеться по в’язі, витка, набрякає лоза виноградна,

Шлюбом пов’язана з ним, пнеться по в’язі, витка.

Вже спозаранку гніздо під тією ж крівлею дзвінко

Ластівка ліпить нове вже спозаранку гніздо.

В тіні платана густій яка ж насолода здрімнути!

^[20] Свіжі сплітати вінки — в тіні платана густій!

Солодко й вмерти тоді — збігайте нитки з веретена[308]:

Серед обіймів палких солодко й вмерти тоді!

«Морю судно довіряй…»

[R 268]

Морю судно довіряй; дівчатам душі — й не подумай:

Хвилі-мандрівниці гра[309] — ось чим є вірність жінок.

Різні то речі: жінка й добро, а стрінеться добра —

Як це, — здивуюсь тоді, — зло обернулось добром?

Тіберіан[310]

Потічок[311]

Між полями, долиною біг холодний потічок,

Весь у квітах, усміхався — камінцями мерехтів.

Віття лавра лазурове й мирт зелений під легким

Вітерцем ледь колихались, тихий сіяли шумок.

А довкола рясноцвіто мурава цвіла м'яка,

І шафран там золотився, і білів там лілій цвіт,

Ніжним подихом фіалок густо повнився весь гай,

А між тих дарів весняних у ясних перлинах рос

Милих запахів владарка, барва понад барвами,

^[10] Ружа там, жага Діони[312], піднімала голову.

Понад росяні галяви, сам у росах, ліс бринів,

Тут і там джерельце срібним озивалось голоском

І в печери пробивалось між мохів і між плющів —

Світлі крапали краплини, мов перлини, тут і там.

У тім затінку, між віттям, солодко-пресолодко

Голосні пташки співали — мов перемовлялися.

Потічка грайливі хвилі, граючи, єднались там

Із тим гомоном зеленим, що легкий зефір будив.

Так мандрівця звеселяли: співи, запахи п'янкі,

^[20] Потічок, птахи, гайочок, рясен квіт і затінок.

Луксорій[313]

3. Про те, чому у цій книзі лише малі епіграми

[R 290]

Може, здивується хто, що в цій книзі — малі епіграми,

Ще й дорікне мені тим: хисту бракує, мовляв, —

Я ж нагадаю: укладено й рік з місяців невеликих,

Довгими не назвемо днів узимі й навесні.

Зважмо ще й на таке: є чимало добра й у малому;

Втіхи, шукай не шукай, по той бік міри — нема.

Не до вподоби короткість моя — то теж непогано:

Можна мої сторінки перегортати скоріш.

А була б книга — із декількох, та ще й велемовних,

^[10] Гіршою, певно, була б і наганяла б нудьгу.

32. До того, хто спав удень і не спав уночі

[R 318]

Зранку — й до темноти посапуєш-спиш, Лікаоне,

Видно, страшний тобі день, неба сяйливого дар.

Ніч тебе чорна зате бадьорить, тому-то, виходить,

Жити не хочеш удень, як усі люди живуть.

То коли ти вже такий не за звичкою, а від природи —

Між антиподів живи; звідки прийшов, туди йди![314]

Тукціан[315]

«Пісня — з любові…»

[R 277]

Пісня — з любові[316], любов — бере свій початок із пісні;

От і співай[317], щоб любилось тобі; люби, щоб співалось!

Октавіан[318]

«Друзі застільні!..»

[R 719¹]

Друзі застільні! Женіть нині геть понурі турботи,

Щоб ясносяйного дня — дух не туманив хмурний.

Що на душі залягло — на ліси хай іде та на гори,

Дружбі, одній лише їй, серце одкрийте своє!

Радості бути не вік! Утікає година. Жартуймо!

Спробуймо хоч один день вихопить долі із рук.

Окремі цикли і книги

Дистихи Катона[319]

І, 1

Бога, якщо Він — Дух, а так Його славословлять,

Щонайчистішою гоже тобі почитати душею.[320]

І, 2

Більше не спи, аніж спи. А спиш — не пересипляйся:

Довге лежання, затям, — усілякої скверни пожива.[321]

І, 3

Перша чеснота, вважай, — язика за зубами тримати:

З Богом сусідує той, хто мовчати вміє розумно.[322]

І, 4

Сам же собі не переч, із собою не будь у роздорі:

Хто проти себе ж іде — такий не підійде нікому.[323]

І, 5

Будеш людей пізнавать, і життя їхнє, й звичаї різні —

З осудом не поспішай: хто живе — без вини не буває.[324]

I, 10

З багатослівними спір — то трата слів безкорисна:

Всяк має мовлення дар, але мало хто — розуміння[325].

І, 14

Хвалять тебе — сам собі суддею будь непідкупним:

Більше про себе комусь, ніж собі, довіряти не варто.[326]

І, 15

Про добродійство чиєсь говори на кожному кроці,

А про своє, чим кому пособив, — мовчати годиться.[327]

I, 18

Щастя всміхнулось тобі, а ти — міркуй про нещастя:

Кроком нерівним ідуть кінцеве — із початковим.[328]

II, 6

Надміру лиш уникай та вмій бути радий малому:

В більшій безпеці судно, коли мірні подуви вітру.[329]

II, 22

Щось на душі залягло — звірся другові неговіркому:

Біль десь у тілі відчув — скажи лікарю не будь-якому.[330]

II, 25

Все проти тебе, а ти — кріпись, а ти — не давайся:

Втримуй надію; з нами вона — й у смертну годину.[331]

II, 28

Хочеш здоровшим буть, відмов собі часом у втісі:

Мало — для насолод, багато вділяй — для здоров'я.[332]

III, 1

Не нарікай, коли кривду тобі заподіє Фортуна:

Не за майно пошанують тебе, а за звичаї добрі.[333]

III, 2

Чесно на світі живеш — не зважай на лихі поговори:

Що там хто плеще про нас язиком, не наше то діло.[334]

III, 5

Лінощі геть одганяй, що завше — там, де безділля:

Млявим робиться дух — то й тіло йде до упадку.[335]

III, 13

До багатьох приглядайсь, пізнай, із ким тобі в ногу

Йти, а від кого тікать: на чужому житті вчися жити.[336]

III, 14

Лиш за посильне берись: під вагою, яка понад міру,

Валиться праці кістяк, нанівець іде все, що задумав.[337]

IV, 1

Жий собі одаль багатств, якщо хочеш радіти душею:

Спраглий до них — то вічний жебрак: усе чогось хоче.[338]

IV, 2

Щедрих природи дарів ніколи тобі не забракне,

Тільки б тим утішавсь, що конче для вжитку потрібне.[339]

IV, 5

Станеш колись багачем — пам'ятай і про себе подбати:

Хворий багач має гроші, але — себе він не має.[340]

IV, 12

Хай там якою б ти похвалявся потужністю м’язів,

Розуму ще долучи, щоб сильним мужем назватись.[341]

IV, 15

Друга шукаєш собі, а чи спільника — не приглядайся,

Скільки майна він нажив, — а як проживає на світі.[342]

IV, 32

Раптом усе в тебе піде не так, одвернеться доля —

Глянь і на іншого: може, йому іще гірше від тебе.[343]

Вислови семи мудреців[344]

[Peiper, XXII. І]

І. Біант із Прієни

Чим є найвище добро? Справедливості сповнений розум.

Що для людини найбільша напасть? То інша людина.

Хто багатій? Хто жагу подолав. Хто убогий? Захланний.

А щонайкращий посаг жінок? Життя непорочне.

А непорочна? Яку оббрехати й неслава боїться.

Чим примітний мудрець? Хоч міг би шкодить — не хоче;

Чим же — дурень? Шкодити той, хоч не може, а хоче.[345]

II. Піттак Мітиленець

Мовчать не вмієш — не берись і мовити.

Похвалить чесний — краще, ніж лихих юрма.

Щасливцям гордим заздрять тільки телепні.

Чужа біда втішає — божевільного.

Закон схваливши — покорись законові.

У щасті друзів — годі й зрахувать тобі,

В нещасті — декількох лиш друзів матимеш.[346]

III. Клеобул Ліндський

Більшає змоги у нас — меншати б мало бажань.

Доля, якщо вона зла, — в тому не винен бідняк.

Щастя на кривді чиїйсь довго не буде тривать.

Іншим не раз вибачай, та ні разочку — собі.

Хто за лихого стоїть — доброго не пощадить.

Слави немає лихим, хоч би й заслуги були.

І за дрібницю якусь можна неслави зажить.[347]

IV. Періандр Коринтський

Завше в парі іде корйсне й красне.

Хто заможніший, той і клопітніший.

Смерті прагнути — зле, боятись — гірше.

Лиш до того берись, що конче треба.

Хто страшний багатьом — багатьох боїться.

Доля служить тобі — не пнися вище.

Доля гримне нараз — на дно не йди ще.[348]

V. Солон Афінський

«Щасен ти», — тоді скажу я, щойно вік завершиш свій.

Як подружжя рівне — разом, а нерівне — врізнобіч.

За прислугу випадкову славних почестей не жди.

Друга потайки підшукуй, а хвали, щоб чули всі.

Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти.

Що поможе стерегтися, раз нам жереб кинуто?

А коли весь світ непевний, то чого боятись нам?[349]

VI. Хілон Спартанський

Молодший нехай не боїться мене, старший — не зневажає.

Жий — і про смерть не забувай, рівно ж — і про здоров'я.

Біди долай духом стійким, а чи надійним другом.

Добре комусь діло зробив — можеш забуть про нього.

Добре тобі хтось учинив — не забувай довіку.

Мила для нас старість, коли — до юних літ подібна;

Юні ж літа прикрі нам ті, що до старечих схожі.[350]

VII. Скіф Акахарсис

Щоб ти без свідка на щось підле не важивсь, гляди.

Гине життя, але смерть — славу йому принесе.

Що лиш задумав робить — не розголошуй того.

Страх тебе взяв, то вважай, що боротьбі твоїй — край.

Ганиш по праву — то й ти, недруже, другом мені.

Хвалиш брехливо — тоді недругом з друга стаєш.

Міру май: надмір якийсь навіть в достатньому є.[351]

Загадки Симфосія[352]

[R 286]

Вступ

Свята Сатурна[353] з року на рік коли повертались,

Що з діда-прадіда нам і забавами, й жартами любі,

В ті ото дні, після гойних гостин, наїдків-напитків,

Між белькотанням бабусь і галасом хлопців, — усяк там

Навперебій торохтів язиком, що в вині накупався,

Всяк там своє, хай невміло, гострив для дотепу слово,

Всяк намагався жартом своїм перевершити інших,

Так от з пустого в пусте там і сипали, й пересипали.

Тут і вплелася та гра, чи радше змагання: по черзі

^[10] (Хто відгадав — переміг) загадувать загадки різні.

Так ось і я, — негоже поміж говірливих мовчати,

Ще ж і напохваті думки не мав, про що говорити, —

Склав ось нехитрі такі, як лягли на язик мені, вірші:

Між нерозумних свій ум напоказ виставляти не конче[354].

Тож вибачай п’яній Музі моїй, кмітливий читачу.

1. Стилос

Зверху плоский я, але не внизу. Рука обертає

Мною сюди і туди — протилежні виконую дії:

Що викладає один кінець — відкликує другий.[355]

2. Тростина

Подруга бога струнка, сусідка глибин прибережних,

Музам я слух солоджу, хоч у темний забарвлена колір.

Вісниця мови лунка, до наставників-пальців чутлива.

7. Дим

Є в мене сльози, авжеж[356], а причин для горя — немає.

Ген аж до неба тягнусь, та повітря важке на заваді.

Хто народив мене — сам народитись не може без мене.

8. Хмара

З виду — нагадую ніч, хоча барвою ніби й не чорна.

Все ж серед білого дня тягну наче смерк за собою.

Світла мені ні зірки не дають, ані Кінтія[357] — блиску.

9. Злива

Я з недосяжних висот лавиною рину розлого.

З неба випала я — пропустили повітряні плеса.

В лоно те саме я увійшла, з якого і вийшла.[358]

10. Замерзла вода

Я хвилювала колись (скоро знов буду хвилею грати).

Нині ж під небом холодним мене наче взято у пута.

Я ні підошви не потерплю, ані, гола, — долоні.[359]

11. Ріка і риби

Дивна така на землі є оселя — дзвінкошумлива:

Вічно вона гомонить, мовчазна ж в оселі тій гостя.

Вічно обоє й біжать[360]: і оселя, й гостя в оселі.

12. Сніг

Порох тендітний води, легковажно я падаю з неба.

Вогкий на сонці, пливкий у жару, сухий на морозі.

Землю засипавши всю, не барюся поповнити ріки.[361]

13. Корабельна сосна

Довга, стрімлива я мчу, дочка буйнорослого лісу,

І незчисленно-густий супутників натовп — зі мною.

Скільки позаду лишилось доріг — і жодного сліду.[362]

16. Міль

Буква боїться мене, а що таке буква — й не знаю.

Вік звікувала в книжках, та вченості і не лизнула.

Насмакувалася Муз — і ніскілечки не скористала.[363]

18. Слимак

Дім свій з собою ношу, всякчас у дорогу готовий.

З краю мандрую у край, та вигнанцем не почуваюсь,

Бо ж саме небо дає мені знак, куди прямувати.

20. Черепаха

Ледве-ледве бреду, ношу дар свій — спину коштовну.

Вмінням наділена я, обділена ж — долею гірко:

Поки живу — мовчу, а співаю — тільки по смерті.[364]

21. Кріт

Зір мій нічого не зрить, чорнотою ночі вповитий.

День мій — ця ж таки ніч, під землею ж сонця немає.

Добре в тій ночі мені: тут ніхто й мене не побачить.

22. Мурашка

Дбаю весь час про запас, труда не цураюсь важкого —

Все щось несу на плечах, щоб турбот зимою не знати.

І хоч по крихті ношу — до зими наношу цілу купу.[365]

27. Ворона

Дев'ять життів я на світі живу, якщо вірити грекам.

Чорна постійно, хоча для журби не маю причини.

Й гніву нема, а зустрінеться хто — неприязно крикну.[366]

28. Лилик

Ймення дала мені ніч, а чи наближення ночі.[367]

Пір'я нема на мені, хоча крила є, щоб літати.

От і літаю під ніч, а дневі — не довіряюсь.

29. Їжак

Дім — увесь у голках. Невеличкий — дому господар.

Випнувши вістрями гострих списів оснащену спину,

Двигає збройне своє житло його житель беззбройний.

33. Вовк

Лютість моя — у зубах, тремтить перед ними худоба,

Рву ними здобич свою, кривавою плоттю живлюся.

Ба, навіть голосу дикість моя одлунює в небі.

34. Лисиця

Тілом я не вдалась, натомість — духом удатна.

Хитрощі — сила моя і тонке чуття є у мене.

Тож, коли розум є у тварин, я — розумна тваринка.

38. Тигриця

Названа я від ріки чи ріку назвали — від мене.

З вітром пошлюблена я, хоч сама прудкіша од вітру.

Маю від нього дітей і не хочу я іншого мужа.[368]

39. Кентавр

Я — і дворукий, і чотириногий, до себе самого

Я не подібний, бо я — щось одне і щось не одне я.

Йду — й сам себе я везу, куди тіло моє мене носить.[369]

40. Мак

Весь я — одна голова; в голові — крихіточки-члени.

Є ще й нога, єдина, але — тонка, довжеленна.

Сон мене облюбував[370], але сам не сплю я ніколи.

44. Цибуля

Вкусять мене — укушу, хоч я загалом не куслива,

Знають усі, що вкушу, а все ж укусить мене скорі.

Я, бач, беззуба, вони ж — зубастих бояться укусів.

45. Ружа

Я проросла із землі, пурпуровим налита рум’янцем.

Щоб захищатись од кривди могла — списи маю гострі.

Щасна була б, якби-то мій вік — не скороминущий![371]

46. Фіалка

Я, хай дрібна, могутню, проте, снагу в собі чую:

Дух є великий в мені, хоча тілом я невелика.

Вади не має мій рід, від переступу не червонію.

51. Жорна

Ми — пара каменів, ми — мов одне: обоє — лежачі.

От лиш один з нас — лінюх; за двох же другий гарує.

Той — ані з місця, а цей — усе круть та круть без угаву.

60. Пила

Гострих зубів не бракує мені, числа їм немає,

Тож гострозубо у парость гінку, зелену вгризаюсь,

Та надарма: що гризну, те виплюну все до кришини.

64. Тризубець

Маю три зуби лишень, в один вони ряд поставали.

Ще один довгий зуб-одинак потягнувся донизу.

Я — в руці бога, лякаю вітри і влагіднюю море.

68. Скло

Я — то прозорість одна: нічим не обмежую зору;

Вмить я крізь тіло своє пропускаю проникливі очі.

Не пропускаю — зими: в мені сонця грає осколок.

76. Кремінь

Завше в мені є вогонь, але рідко він видним буває,

Криється-бо в глибині, визирає — лише від удару.

Хмизу — щоб жив, а води — щоб умер, йому не потрібно.

86. Молот

Силою, що в мені є, не всьому я завдячую тілу:

Сила моя в голові: хай там що — напролом вона піде,

Бо не звичайна то голова: у ній — все моє тіло.

91. Гроші

Ми — землею були, у підземних таїлись темнотах,

Нині вогонь нам імення нове, ціну надав іншу,

Нині — ми не земля, та землі без нас не набути.

97. Тінь

Я не боюся, що хтось, причаївшись, мене упіймає —

Бог мене хистом таким наділив, таку дав природу:

Хто б мене рушить хотів, має сам рухнутися спершу.

98. Ехо

Діва я скромна, що над усе соромливість шанує:

Надто скупа на слова, язика в мовчанці тримаю.

Слова свого не зроню, а лиш озиваюсь на слово.[372]

99. Сон

Я — несподіваний гість, усілякі висвітлюю з’яви,

Різні сплітаю страхи, за якими — жодної правди.

Та не побачить мене ніхто, поки віч не закриє.[373]

100. Пам’ятник

Ймення людини, яка відійшла, — собі залишаю.

Ось воно, ймення пусте, а життя людське — відлетіло.

Крихта якась од життя залишається, отже, й у смерті.

Зміїні вірші[374]

Випадок

[R 38]

Випадок крутить усім[375]. Наші задуми — забавка долі.

Долі — не перепреш! Випадок крутить усім.

Нарцис

[R 39]

Бачачи лик свій в воді, поривається марно до нього —

Й гине, самотній, Нарцис[376], бачачи лик свій в воді.

Суд Паріса

[R 40]

Суд із Парісових уст Єленою Трою прославив;

Трої — й загибеллю став суд із Парісових уст.[377]

Геро і Леандр

[R 48]

Стежку любов’ю проклав юнак через буряне море;

Смерті жахливій своїй — стежку любов’ю проклав.[378]

Про Венеру

[R 56]

Жаром своїм палахтить із глибин, диміючи, Етна —

Так і Венера в жазі жаром своїм палахтить.

Про Ніса і Евріала

[R 77]

Дружби набуток святий — у святій утримуймо шані:

Частка найбільша життя — дружби набуток святий.[379]

Ще про дружбу

[R 78]

Люблять тебе — то люби: ми рідко знаходимо друга,

Рідко — й пізнаємо: люблять тебе — то люби.[380]

До Аполлона й читача

[R 79]

Дяка велика тобі за натхненний дар, Аполлоне,

Милий читальнику наш, — дяка велика тобі.[381]

Епітафія

[R 80]

Смерть не поглине мене: залишаю пам’ять про себе.

Ти лишень, книжко, живи — смерть не поглине мене.[382]

Анонімна поезія

Молитва до Матері Землі[383]

[R 5]

Свята богине Земле[384], що народжуєш

Усе на світі суще і відроджуєш.

Під захист люд береш ти, всім снагу даєш,

Повітря й води — у твоїй підлеглості.

Всьому даруєш тишу, в сон занурюєш

І знову, ніч прогнавши, світлом повнишся.

Глибинний морок і безмежжя хаосу

В собі ховаєш, і вітри, й дощі хмурні,

А хочеш — випускаєш, і киплять тоді

^[10] Моря, тікає сонце, рине бурі шал,

І знов, як забажаєш, ясну днину шлеш.

І безодмовно, щоб жили ми, живиш нас.

А помремо — до тебе прахом горнемось,

І так, що з тебе, — в тебе, Земле, знов іде[385].

Це ж ти — Велика Мати всіх Богів єси,

Тобі — найвища шана між божеств усіх.

Бо ж і людей ти, і богів родителька,

Без тебе — ані зросту, ні народження.

Богів Богине, щонайвища Владарко,

^[20] Тебе прошу і кличу божество твоє.

Моє прохання зволь ласкаво сповнити —

Невдячним, вір, не буду, відплачу тобі.

Почуй мене й всміхнися моїм задумам —

Про що молю, — охоче те сповни мені:

Всі трави, зрослі із твоєї величі

Всьому земному люду для покріплення,

Свою цілющу силу хай являть мені —

Прийди до мене, свіжих сил дарителько,

І що із трав зготую — хай добро несе.

^[30] Кому напій подам я, хто ковтне його,

З твого веління хай він оздоровиться.

Вділи ж, молю уклінно, найвеличніша,

Тієї ласки — того дару зцілення[386]!

Нічне свято Венери[387]

[R 200]

Завтра, хто любив, хай любить![388]

Завтра — хто ще не любив!

Це ж весна, весна співуча, із весною світ родивсь.

Навесні — до серця серце, птах до птаха — навесні.

Гай он в кучерях: на землю плодотворний рине дощ[389].

Завтра ти, що всіх любов’ю в тіні з’єднуєш густій,

Нам вінчай оселі рясно свіжим миртовим гіллям,

Завтра суд верши, Діоно[390], з трону вишнього свого!

Завтра, хто любив, хай любить!

Завтра — хто ще не любив!

З пурпурових[391] сплесків хвилі, де винурюють з глибин

^[10] Лазурові хороводи й коні дибляться морські,

З піни, вивів Понт[392] Діону, з плодотворного дощу.

Завтра, хто любив, хай любить![393]

Завтра — хто ще не любив!

Це ж вона багряним квітом розмальовує весну

Й теплим подихом Фавону[394] набубнявілі бруньки

Розпускатись понукає й мерехтливі перли рос,

Ночі вогкої дихання, вранці сипле доокіл —

Міріадами повсюди сльози-блискітки ряхтять.

Он тремтить, готова впасти, крапелина стрімголов,

Он і пуп’янки свого вже не ховають пурпуру:

^[20] Роси ті, що їх із неба сиплять зорі, вогкість та

Зніме з пуп'янків дівочих рано-вранці окриття —

Бо сама богиня каже ружам-дівам заміж йти.

З крові створена Кіпріда[395], із цілунків пристрасних,

Із перлин, із блисків сонця, з пурпурової жаги.

Завтра свій густий рум’янець, що ховавсь під окриттям,

Одному явить лиш мужу, не соромлячись уже.

Завтра, хто любив, хай любить![396]

Завтра — хто ще не любив!

Німфам каже йти Діона вранці в миртовий гайок:

Йде за німфами хлопчина, але хто б то вірив в те,

^[30] Що Амур без діла буде… з повним стріл сагайдаком?

«Німфи, йдіть, Амур — без діла: он оружжя він одклав».

«Має йти він безоружний, без одежі має йти,

Щоб ні луком, ні стрілою, ані полум’ям не йняв».

Будьте пильними, одначе: Купідон — краса ж одна,

Навіть голий — сам він зброя і то неабияка!

Завтра, хто любив, хай любить!

Завтра — хто ще не любив!

Соромливих німф Венера сором'язно шле тобі.

«Лиш одне у нас прохання: будь ти одаль, Деліє[397],

Щоб той гай не оросився кров'ю звіра-хижака.

^[40] І сама б тебе просила, та чи вмовила б тебе?

І сама б тебе, цнотливу, тут хотіла бачити.

Всі три ночі б ти дивилась, як то по ярах твоїх

Ринуть буйні хороводи серед люду у вінках,

Серед квіту, серед мирту, що хатини замаїв,

І Церера тут із Вакхом, і поетів світлий бог[398],

Ніч — щоб ока не зімкнути, ніч — для танців і пісень.

Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи»

Завтра, хто любив, хай любить![399]

Завтра — хто ще не любив!

Квітом Гібли нам веліла увінчати свій престол —

^[50] Суд вершитиме богиня, сядуть Грації[400] довкіл.

Гібло, квіту не жалій нам, скільки є його в весни!

Гібло, шли нам шати барвні, скільки в Енни на лугах,

Щоб зелена з квітів свіжих розіслалась мила тінь!

Будуть і сільські тут німфи[401], будуть тут і німфи гір —

Ті, що в лісі, ті, що в гаї, ті, що селяться в струмках.

Каже сісти їм богиня — мати хлопця з крильцями[402],

Каже — щоб не довіряли, хоч і голому, йому.

Завтра, хто любив, хай любить![403]

Завтра — хто ще не любив!

Завтра — день, коли уперше шлюби освятив Етер[404],

^[60] Щоб отець із хмар весняних кругойдучий рік[405] створив

І проливсь дощем у лоно годувальниці-жони,

Щоб, велична, з ним укупі, всякий плід живить могла.

В жили, в ум, усеплодюща, подихом проникливим

Всім сама керує, входить, потаємних повна сил.

Через небо, через землю, через Понт, підлеглий їй,

Тяглим плином свого сім'я щедро напуває все,

Щоб на світі все ступало на народження стежки.

Завтра, хто любив, хай любить![406]

Завтра — хто ще не любив!

Це ж вона пенатів з Трої — в Лацій[407] наш перевела

^[70] Й за жону — з Лаврента діву[408] дала синові тоді ж,

Дала й Марсові невдовзі чисту, з храму, дівчину[409];

Із сабінянками — римлян поєднала теж вона.

Звідси — рамни і квірити[410], звідси Ромул свій повів

Славний рід, а далі, внуком, Цезар[411] світові явивсь.

Завтра, хто любив, хай любить![412]

Завтра — хто ще не любив!

Села дихають жагою, вже Венери в селах дух.

Сам Амур же, син Діони, кажуть, у селі родивсь.

Народивсь — і тут же поле приголубило його,

І плекало, й цілувало пелюстками квіточок.

^[80] Завтра, хто любив, хай любить![413]

Завтра — хто ще не любив!

Ось де дрік піднявсь, де трави, міццю чваняться бики,

Всяк упевнений: свою він нині матиме жону.

В тінь поринули і вівці, а за ними — й барани;

Не мовчить — співає птаство, так-бо велено йому.

Де озера тихі — й лебідь криком скрикує лунким.

А вторує — Філомела[414] в тополевім затінку.

В пісні тій вгадаєш певно пал любові, а не біль.

Не на варвара, на мужа, скарги сестрині гіркі.

Та — співає. Я — німую. Де ж то, де — моя весна?[415]

^[90] І коли по тім мовчанні, мов та ластівка, озвусь?

Я мовчав — і Музу втратив, одвернувсь од мене Феб.

Так Амікли[416]: і мовчали — й домовчались: де вони?..

Завтра, хто любив, хай любить!

Завтра — хто ще не любив!

Народження троянд[417]

[R 646]

[Peiper, XXII. II]

Гожа весна вже була, але ще тонким холодочком

Дихав світанок: зі сну тільки-но зводився день.

Свіжий віяв вітрець — випереджував коней Аврори[418],

Радив вільніше дихнуть, поки ще не розпеклось.

От по рівненьких стежках городцем у росах ступав я —

Прагнув із днем заодно сили вдихнути, снаги.

Бачив: льодинки роси із трав похилих звисали,

В тих намистинках роси й зелень городня була.

Перлами сяяли крапельки ті на стеблах широких,

^[10] [Барвами, скільки їх є, переливались вони.]

Бачив: раділи-цвіли із зорею днини нової

Ружі, окраса окрас: Пест[419] їх ростив, і плекав.

Грав самоцвіт де-не-де на вбраних інеєм вітках —

Той, що загинути мав з першим же променем дня.

Тут і вагаєшся: чи од тих руж рум'яна Аврора,

А чи рум’янцем своїм ділиться з цвітом вона.

Росяний ранок для них — один, одна у них барва,

Бо ж і Венері одній служать — і ружа, й зоря[420],

Може — й запах один; лиш той розсівається в небі,

^[20] Цей же, од ружі, близький, дихає в душу саму.

Владарка Пафосу[421] в пурпур велить обом зодягатись —

Ружі й зорі, бо ж вона — перша богиня для них.

Та наближались час і пора, коли, вже набряклі,

Пуп’янки мають ураз порозпускатись усі:

Той зеленіє іще, ледь-ледь листочком що окритий.

Цей — уже смужку тонку, знак пурпуровий явив.

Інший верхівку уже розкрив — і, розпроменіла,

Вже висуває на світ ружа голівку свою.

Гам — мов ослони якісь одна по одній знімає —

^[30] І випірнає уже в сяйві своїх пелюстків.

Мить — і вже вся на виду краса її рожеволиця,

Мить — і сміється уже кожним своїм пелюстком.

Ця ж, яка щойно пишно цвіла, немов палахтіла, —

Зблідла, без пелюстків, — поосипались вони.

Як же хутко той час, подивляв я, усе забирає!

Ружу, ще поки цвіте, скошує старість суха.

Мовлю, а ружі цвіт — паде, осипається долі:

Он же од тих пелюстків аж пурпурова земля.

Скільки-то різного, що постає, що у рості, обнові,

^[40] День відкриває один і закриває — один!

Що ж ти, Природо, ружам на вік аж так поскупилась:

Тільки поглянуть даєш — і забираєш той чар.

Скільки триває день, стільки й ружі вільно тривати:

Лиш дозріває, а вже — старість над нею тяжить.

Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, —

Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків.

Короткочасна, а все ж — сама продовжує вік свій:

Хай і осипався цвіт — пнеться до сонця й тоді.

Дівчино, ружі зривай, поки цвіт молодий, поки юна, —

^[50] Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа.

Пісня веслярів[422]

[R 388]

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

Моря довкіл неозорого бог[423], на лиці просвітлівши,

Вигладив синю далінь, присмирив налітні вітровії —

І під вагою своєю вляглась непосидлива хвиля.

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

Хай набирає розгону судно з кожним помахом весел.

Морю всміхається[424], з ним заодно, розпромінене небо,

І вітерцем ходовим розгонисте повнить вітрило.

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

^[10] Хай, як дельфін, то пірнає судно, то ріже на злеті

Хвилю тугу. Хай зітхає глибінь, її сила потужна,

Стежку шумку за судном — борозну залишаючи сиву[425].

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

Кавр[426] уже з заходу дме, тож гукнімо розлогіше: гей-я!

Хвилю хай пінить весло, а ми дружно у лад йому: гей-я! —

Берег німим щоб не був[427], а мірно відлунював: гей-я!

Сон пияка

[R 30]

Сонячний Феб уві сні велів, щоб не пив я Ліея[428].

Феба веління — закон: поки не сплю, поти п’ю.

Про руїну Греції[429]

[R 447]

Важко, аж до основ, здригнувшись під шерегом воєн,

Греція впала-таки, сили розтративши всі.

Слава живе, а долі нема; тільки прах од падіння

Видно; і в ньому й тепер — святість висока її.

Велич яка ж то була, а слід який же дрібненький!

Йменням великим своїм — ось чим, нещасна, живеш.

Про початок і кінець любові

[R 451]

Що за біда, не збагну, понукає зірвати з любов'ю,

Сил мені бракне, але — я на той злочин іду:

Наче вогненним вістрям мене підганяє до того

Чи то лихий якийсь бог, а чи то доля сама.

Втім, до чого тут бог? Сказати, Деліє, правду?

Що нас з’єднало колись — те й розлучає: любов.

Про образ уві сні

[R 674]

Пишноволоса, у розквіті літ, осяйливолиця,

Ти цілувала мене — мов солодила мій сон.

Та якщо бачить тебе, прокинувшись, я вже не зможу, —

Сну того, владарю снів[430], з віч моїх вік не здувай.

Епітафія Сенеці

[R 667]

Болі, турботи, труди і почесті, рівні заслугам, —

Іншим тепер, не мені, занапащайте серця!

Бог мене кличе — усе клопітне, земне полишаю,

Земле, де гостем я був, от і кажу — прощавай!

Тіло, одаче, прийми, плитою укрий урочисто:

Прах-бо належить тобі, в небо — душа одлетить[431].

ЕПІГРАФІЧНА ПОЕЗІЯ

КОМЕНТАР

Авсонія, Боеція, Клавдіана, Максиміана, Марціала і «Дистихи Катона» перекладено за виданнями:

Decimi Magnі Ausonii Burdіgalensis Opuscula / Recensuit R. Peiper. — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1886;

Anicii Manlii Torquati Severini Boethii. De consolatione philosophiae / Ed. by Weinberger. — Vindobonnae, 1935 (Corpus scriptorum ecclesiasticorum Latinorum);

Claudian / Ed. with transl. by M. Platnauer. L. — N.Y., 1922 (Loeb Classical Library);

The Elegies of Maximianus / Ed. by Richard Webster. — Princeton, 1900;

M. Valerii Martialis Epigrammaton libri / Recognovit W. Gilbert. — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1896;

Catonis philosophi liber […] / Rec. F. Hautlial. — Berolini, sumptibus Calvarii Sociorum. 1869.

Переклади з Авсонія і Клавдіана мають додаткове м а р к у в а н н я, яке відсилає до нумерації творів у вказаних виданнях.

За Пайперовим виданням Авсонія перекладено також «Вислови семи мудреців» та «Народження троянд» невідомих авторів.

Авіана, Немесіана і Рутілія Намаціана перекладено за антологією Дафів: Minor Latin Poets / Ed. with transl. by J. W. Duff & A. M. Duff. — L. — Сambr., 1934 (Loeb Classical Library); Тіберіана — за антологією Ґаррода: The Oxford Book of Latin Verse / Ed. by H. W Garrod. — Oxford: Clarendon Press, 1912.

Анонімні твори «Латинської антології» (зокрема, й «Загадки Симфосія» та «Зміїні вірші»), а також Алкіма, Луксорія, Октавіана, Пентадія, Тукціана, Сульпіція Луперка і Флора перекладено за другим виданням «Латинської антології» А. Різе: Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars I: Carmina in codicibus scripta / Recensuit A. Riese. — ed. II — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1894—1906. — Fasc. I—II. За цим же виданням перекладено епіграми Сенеки і Петронія. «Суперечку весни з зимою» Алкуїна, вилучену з другого видання Різе, перекладено за першим: Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars I: Carmina in codicibus scripta / Recensuit A. Riese. — [ed. I] — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1869—1870. — Fasc. І-II. При перекладах з «Латинської антології» є м а р к у в а н н я — «R» з числом, яке відсилає до нумерації поезій у виданні А. Різе.

Епіграфічну поезію перекладено переважно за виданням Ф. Петровського: Петровский Ф.А. Латинские эпиграфические стихотворения. — М.: Изд. Академии наук СССР, 1962; а №№ 8 і 16—20 — за польським виданням Л. Стороні Маццолані: Rzymskie epitafia, zaklęcia i wróżby / Wybrała i opracowała L. Storoni Mazzolani; przełożył i wstępem opatrzył S. Kasprzysiak. — W.: Czytelnik, 1990. М а р к у в а н н я при епіграфічній поезії відносить: «CIL» — до Corpus inscriptionum Latinarum, а «В» — до продовження «Латинської антології» А. Різе, яке на епіграфічному матеріалі підготували Ф. Бюхелер (тт. 1—2: №№ 1—1858) і Е. Ломмач (т. 3: №№ 1859—2299)[447];

«Дистихи Катона» і «Розрада від Філософії» в перекладі А. Содомори вже видавались окремими книжками (Дистихи Катона / Пер. з лат. А. Содомори. — K.: Грані-Т, 2009; Боецій. Розрада від Філософії/ Пер. з лат. А. Содомори. — K.: Основи, 2002). Тут вони передруковуються вибірково і з незначними змінами. Решта перекладів друкується вперше. Це стосується також окремих епіграм Сенеки, які вже публікувалися в перекладі А. Содомори (Сенека. Епіграми // Всесвіт. — 1976. — № 8. — С. 166—169), проте для цього видання вони перекладені наново.

Більшість творів, пропонованих у цьому виданні, вперше бачать світ українською. Давніші переклади (у тих випадках, коли вони були) переважно згадуються в коментарях.

Знайти попередні переклади пізньої латинської поезії можна у двох загальних хрестоматіях, а також у виданнях творів М. Зерова (більшість перекладеного належить саме йому):

Антична література: Хрестоматія / Упорядник О. Білецький. K.: Радянська школа, 1968 (2-ге вид.).

Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000.

Зеров М. Твори: в 2-х тт. — K.: Дніпро, 1990.

[Решта коментарів віднесено до тексту у вигляді приміток. — Прим. верстальника електронної версії.]

ПОКАЖЧИКИ

R = Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars I: Carmina in codicibus scripta / Recensuit A. Riese. — ed. II — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1894—1906. — Fasc. І—ІІ. (Посилання на номери творів);

ВЗВ = Відлуння золотого віку. (Посилання на сторінки нашого видання).

Всі посилання — на номер епіграми у відповідному виданні.

ВЗВ = Відлуння золотого віку. (Посилання на номер епіграми в розділі «Епіграфічна поезія»);

CIL = Corpus inscriptionum Latinarum;

В = Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supple-mentum. Pars II: Carmina Latina epigraphica: Fasc. І—ІI conlegit Fr. Buecheler (Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1895—1897); Fasc. III curavit E. Lommatzsch (Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1926).

Петр. = Петровский Ф. А. Латинские эпиграфические стихотворения. — М.: Изд. Академии наук СССР, 1962;

Storoni = Rzymskie epitafia, zaklęcia i wróżby / Wybrała i opracowała L. Storoni Mazzolani; przełożył i wstępem opatrzył S. Kasprzysiak. — W.: Czytelnik, 1990.

Примітки (до електронної версії)

С. 14—15: Намаціан із тугою прощається з Римом, а вже у нові часи французький поет Дю Белле, член [літераурної] => літературної школи «Плеяда», перебуваючи у Вічному місті, — тужить за своїм родинним Анжу, але водночас пише збірку сонетів «Старожитності Риму».

С. 24: Rúmpitur ínvidiá ([досліно] => дослівно: «розривається від заздрості», «ось-ось лусне від заздрості») — це саме та окрилена звуковою гармонією ритмічна і смислова одиниця, поетична формула, яка вперто не піддається перекладові…

С. 112: Так що їй [задрити] => заздрити б міг сам Пеоній, першоцілитель…

С. 130: …Од [джрела] => джерела б одійшло й занепало.

С. 148: Міри нема — то й майна брак тобі, [сільки] => скільки б не мав.