Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

1

Гаспаров М. Поэзия риторического века // Поздняя латинская поэзия. — М.: Художественная литература. 1982. — С. 10.

2

Пахльовська О. Розмова з поетом: Від грецьких ліриків — до «люди голого короля» // Калабро К. Я не скажу тобі, що це любов. — Львів: Літопис, 2009. — С. 55.

3

Частина цих перекладів побачила світ у першому виданні хрестоматії античної літератури О. Білецького (1936 p., без імені перекладача), більше було надруковано у другому виданні (Антична література: Хрестоматія / Упорядник О. Білецький. К.: Рад. школа, 1968), а перед тим — у «Вибраному» Зерова (K.: Дніпро, 1966).

4

Іноземна філологія, 1979. — Вип. 55. — С. 157—159.

5

Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000.

6

Іноземна філологія, 1977. — Вип. 45. — С. 114—115.

7

Т. зв. Докторська чи Гепнерівська кам’яниця: пл. Ринок, 28.

8

Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2-х тт. — K., 1973. — Т. 2. — С. 423.

9

Існуванням перекладів більшості текстів названих авторів завдячуємо праці однієї людини — А. Содомори.

10

Показово, що словом epigonoi греки називали спершу просто «народжених після», «нащадків», не вкладаючи у це ніякого пейоративного змісту.

11

До речі, саме роботі збирачів і переписувачів доби каролінзького відродження ми завдячуємо збереженням багатьох безцінних текстів античних авторів. Часто саме рукописи того часу виявляються найдавнішими зі збережених.

12

Сучасний Туніс.

13

Луцій Анней Сенека (4 р. до P. X. — 65 p. після P. X.), уродженець Кордови, провідний римський філософ-стоїк, автор численних філософських трактатів, листів (найпопулярнішими стали його «Моральні листи до Луцілія»); писав також трагедії, сатири, епіграми тощо. Якийсь час, будучи вихователем молодого Нерона, фактично керував державою. Внаслідок придворних інтриг був висланий на Корсику; згодом, на веління того ж таки Нерона, покінчив життя самогубством. У дусі стоїчної філософії, Сенека закликав до скромного життя у злагоді з природою, до плекання розуму, що вирізняє людину з-поміж усіх інших створінь, до стійкості й готовності гідно сприйняти будь-які удари долі, до вміння бути собою; ділився своїм розумінням щастя, дружби, дозвілля, багатства й убогості, життя й смерті… Про що б, однак, не писав, усюди проступає провідна в античних письменників тема часу. Твори Сенеки справили величезний вплив на формування європейської думки. Відомим був Сенека й в Україні (в «Галицьких приповідках», що їх зібрав Г. Ількевич, є й така, іронічна: «Казав Сенека: стій собі здалека та потакуй»). Серед козацької старшини особливо популярними були стоїчні заклики зневажати багатства, біль, несхитно стояти за правду, плекати вірність, дружбу, спокійно дивитися в обличчя небезпеки й самої смерті.

Подані тут епіграми дійшли до нас під іменем Сенеки, проте сам Сенека, очевидно, написав з них лише «Про час» і «До Корсики».

14

Пояснення до маркування див. у вступі до коментарів (с. 201—203). (У електронній версії — прим. їїї)

15

1. «…нагострює зуба…» — найпоширеніший в античних епітет часу — «edax», тобто «їдкий, що усе з’їдає» (у ваґантів: «tempus edax rerum» — «час, пожирач речей»). Найближча наша метафора — «зуб часу».

16

2. «Зрушує все із основ…» — увиразнені в поетичних образах візії неминучих змін знайшли яскраве відлуння у пізнішій європейській поезії, наприклад, у П'єра Ронсара («Гастінському лісорубові»): «Тож істину повів філософ давніх літ, / Що в світі кожна річ прямує до загину, / Щоб форму полишить і іншу взять на зміну. / Там здійметься гора, де мріє простір піль, / Широкий ляже діл, де був афонський шпиль, / I зашумлять жита, де лютували шторми. / Матерія — жива, лиш відмирають форми» (переклав Ф. Скляр). У живописі ця філософська тема чи не найзворушливіше подана на полотнах представника німецького романтизму XVIII—XIX ст. Каспара Фрідріха Давіда.

17

6. «…запломеніє в огні…» — за уявленнями філософів стоїчної школи, весь світ періодично гине у вогні. Ця ж тема — далі, у Сульпіція Луперка (с. 147) (У електронній версії — прим. їїї).

18

3. «…на гори громадячи гори…» — натяк на велетнів, Ота й Ефіальта, які, наваливши на Олімп гору Оссу, а на неї — Пеліон, спиналися до неба, поки Аполлон не повбивав їх стрілами.

19

5. «Розуму смерть не йме…» — звеличення розуму, людської думки — в основі стоїчної філософії; Сенека — її чільний представник у Римі. «Toute la dignité de l’homme consiste en Ia pensée» («Уся гідність людини — в її думці») — не раз наголошує у своїх «Думках» Блез Паскаль, чиї роздуми рясніють ремінісценціями із творів античних письменників.

20

1. «Дружби царів уникай…» — автор тут розвиває мотив, який раніше бачимо в Овідія («Скорботних елегії», III, 4, 4 і далі).

21

7. «…вітрило згорни…» (contrahe vela) — Цю ж саму пораду (contrahes vela) дає Горацій Ліцінієві у своїй знаменитій оді про золоту середину (II, 10).

22

11. «З… великим мале…» — поняття відповідності (грец. prepon, лат. aptum, decorum) — одне із засадничих у морально-етичній філософії стародавніх.

23

4. «…юрби уникай…» — таким закликом Сенека починає свій сьомий лист до Луцілія: «Питаєш, чого слід уникати передусім?.. Юрби…». У подальших рядках епіграми помітні виразні ремінісценції зі «Скорботних елегій» Овідія.

24

5. «Інших — труди бойові…» — антитезу «я — інші» чи не найпоетичніше увиразнив Тібулл у своїй першій елегії: «Інший хай горне собі рудого золота копи… — Я ж — убогість обрав, життя дозвільного стежку…».

25

8. «…Часом своїм володіть.» — бути господарем свого часу, не піддаватись «окупації» (homo occupalus — зайнята, ділова людина) — провідна думка філософських творів Сенеки.

26

1. Кóрдуба (тепер Кордова) — місто в Іспанії, батьківщина Сенеки. Кордуба сильно постраждала від громадянської війни між Цезарем і Помпеєм.

27

11. Лузитанія — римська провінція на території суч. Португалії; у II ст. до н. е. лузитани воювали з римлянами, зокрема і проти Кордуби, що була в римському володінні.

28

13. «…прибивають до скелі…» — натяк на прикутого до скелі Прометея; цей натяк акцентовано грою слів: «вбив» (12) — «прибивають» (13).

29

Острів Корсика (у греків — Кірнос) в епоху Імперії був звичним місцем для заслання. Сенека відбував тут заслання вісім років (41—49 pp.). Перше місто на острові заснували у VI ст. до н. е. грецькі колоністи з малоазійського міста Фокеї. Ільва (тепер — Ельба) — невеликий острів на схід від Корсики. Пес — сузір’я Великого Пса (який «ощирюється» своєю найяскравішою зіркою — Сіріусом); поява цього сузір'я на передранковому небі (в середині липня) збігалася з настанням найспекотнішої пори року.

30

Паллади дари — оливки (оливкове дерево було деревом Афіни).

31

1. Крісп — Ґай Саллюстій Пассієн Крісп, впливовий політик, оратор, консул 44 р. н. е., родич історика Саллюстія, близький до імператора Клавдія.

32

8. Кекроп — міфічний перший цар Аттіки, тому «мед Кекропа» — аттічний мед; Аттіка славилась своїм смачним і цілющим медом.

33

12. «…меж не накреслено їй» — в ориґіналі дещо інший образ: якщо тіло ув’язнене (cohibetur) місцем вигнання, корсиканською землею, то дýмки — не ув’язнити, вона завжди вільна. Так вигнанець Овідій думкою був у Римі, Шевченко, шанувальник Овідія, — в Україні…

34

Катон Молодший (95—46 р. до н. е.) — римський політик-республіканець, противник Цезаря; наклав на себе руки, коли стала зрозумілою безповоротна поразка Республіки. Сенека, зокрема, у «Листах до Луцілія», оправдовує самогубство, якщо це не спонукана страхом втеча із життя, а розумний вихід. Сам Сенека відійшов із життя, перетявши собі вени (див. також у Марціала, II, 80).

35

Дзвін у вухах вважали свідченням того, що хтось людину обговорює або згадує.

36

4. «Милою будь…» — в ориґіналі (commoda si fueris) «якщо будеш ввічливою» (уступливою, догідною). В епіграмі з гумором подано ще один приклад золотої середини.

37

Петроній Арбітр († 66 р. н. е.) — письменник і державний діяч, наближений до Нерона, естет, «арбітр вишуканості» (arbiter elegantiarum), автор знаменитого роману «Сатирикон», у якому дав живу яскраву картину римського суспільства. Через звинувачення у змові під тиском Нерона подібно до Сенеки скінчив життя самогубством. Під його іменем в «Латинській антології» дійшли деякі епіграми.

38

Чотиривірш, приписуваний в антологіях Петронієві, є варіацією фраґмента Овідієвих «Героїд» (XVI, 101—104).

39

Античні, починаючи від Гомера, живо цікавилися природою снів. Цікаві описи і вигаданих, і правдивих снів знаходимо у багатьох авторів. Це зацікавлення перейняли й нові часи. «О ти, хто спиш, скажи мені, що таке сон?» — читаємо у Леонардо да Вінчі.

40

5. «…що впродовж дня було — діє вночі…» — ту саму думку і з такими ж прикладами (правник, полководець, мореплавець, гончак тощо) висловлює ще Лукрецій («Про природу речей», IV, 962 і далі).

41

«Рівним же палом грудей» — «Подібне лікується подібним» (Гален) — один із принципів античної медицини; народне: «клин — клином».

42

3. «…завзята мурашка…» — маленька мурашка й для античних була символом великої праці («parvola… magni formica laboris» — у сатирах Горація).

43

5. Орк, або Плутон, — бог смерті і підземного царства.

44

7. Просерпіна — донька Церери, яку Плутон викрав у матері і взяв собі за дружину.

45

8. Церера — богиня врожаю і злаків; тому поети часто вживають її ім'я символічно — на позначення зерна, хліба тощо. Таке вживання бачимо й у цьому фраґменті.

46

Дедал — міфічний винахідник, який, рятуючись з ув'язнення в лабіринті критського царя Міноса, змайстрував собі крила і за їх допомогою полетів з острова

47

Марк Валерій Марціал (бл. 40—102) — класик римської епіграми, родом з міста Більбіліс в Іспанії. З 64 р. мешкав у Римі на становищі клієнта, а на старість повернувся на батьківщину. Неперевершений майстер тонкого гумору і вишуканої гри слів, писав досконалою, відточеною мовою. Його твори справили величезний вплив на жанр епіграми в пізній римській і новоєвропейській літературі.

Українською окремі епіграми Марціала перекладали: М. Борецький, В. Державин, М. Зеров, Ф. Луцька, Т. Лучук, В. Маслюк; переспівував Т. Франко (докладніше див.: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000. — С. 237). Чимало епіграм Марціала переклав Д. Гандзій (більшість — у рукописах).

48

«Красно справи ведеш…» — в ориґіналі протиставлено прислівники belle (красиво, красно) і bene (добре). При тій нагоді згадуємо Піттака, одного із семи мудреців. «Що найважливіше у житті?» — запитали його. «Добре робити те, що робиш», — відповів. Аттік, займаючись усім одразу (довідуємося тут про найрізноманітніші заняття римлян), не міг усього робити добре — робив красиво, для показу.

49

«Вмер… бо вмирать не хотів…» — цей парадокс цікавив, зокрема, й Сенеку. У «Листах до Луцілія» він говорить про гладіаторів: деякі, коли їх доставляли на возах до Колізею, знаходили спосіб відібрати собі життя ще перед боєм на арені.

50

Писання дійсно передбачає читача (в ориґіналі чіткіше: «Чиїх віршів ніхто не читає — той і не пише»). Навіть Марк Аврелій, пишучи свій твір під заголовком «До себе самого» (в українському перекладі Ростислава Паранька — «Наодинці з собою»), безумовно, орієнтувався на читача.

51

Марціал висміює захланність свого адресата, який не може впоратись з цілим зайцем і, замість порізати його, безпідставно нарікає на кухаря, який, мовляв, недопік зайця. Жарт побудований на двозначності латинського слова scindere — «різати, сікти, мучити». В перекладі гра будується на спільному корені слів «різка» і «різати».

52

Мова про декламації — публічне виголошення поетичних творів, передусім трагічного жанру. Поети-декламатори (нерідко графомани) зануджували слухачів відчитуванням своїх розлогих творів. «Довго ще слухать мені?..» — роздратованим тоном починає Ювенал свою першу сатиру, згадуючи, як настраждався, коли «охриплий Корд» (якийсь невідомий поет) декламував свою «Тесеїду».

53

8. «Те, що даєш… — твоє» — ця парадоксальна думка перегукується із часто акцентованим у «Листах до Луцілія» закликом Сенеки: «Живи для інших, якщо хочеш жити для себе». Цю засаду перейняло й християнство. Існує також переклад М. Борецького.

54

Цікаво, що якомусь Постумові й Горацій адресує свою оду (II, 14), в якій з особливою силою акцентує неминучість смерті, закликаючи тим самим дорожити днем і не відкладати життя на завтра. Марціал і при цій темі знаходить місце для дотепу: «пізно вже й нині, Постуме, жити». Згадуємо при нагоді німецьке прислів’я: «Morgen, morgen, nur nicht heute, sagen alle faulen Leute» («Завтра, завтра, лиш не нині — кажуть люди всі ліниві»).

55

Нестор і Пріам — царі-старці, герої троянської війни. Існує також переклад Ф. Луцької.

56

Золото, срібло, глина — йдеться про вази, виготовлені з відповідного матеріалу. Стелла — чоловіче ім’я.

57

Понтійський цар Мітрідат VI Евпатор (134—63 до н. е.) призвичаїв свій організм до отрути, постійно вживаючи її невеликими дозами; за іронією долі, отрута на нього не подіяла навіть тоді, коли він сам намагався накласти на себе руки, тому пробив себе мечем. Існує також переклад М. Борецького.

58

Існує також переклад М. Борецького.

59

Звичай дарувати книжки з підписами (автографами) був і в давнину. Серед поезій Катулла є поетична присвята (дедикакація): автор дарує щойно видану книжечку своєму другові Корнелієві Непоту. Давню традицію мають і нинішні презентації: в добу імперії римські письменники і шанувальники поетичного слова збирались на рецитації, де автор виголошував свої твори перед аудиторією (про це, зокрема, у своїх «Листах» Пліній Молодший). Про надоїдливих рецитаторів (декламаторів) — також IX, 83.

60

Існує також переклад М. Борецького.

61

Пор. у Проперція (II, 25, 7): «Бурями бите судно на піску прибережнім трухліє». Не одну повість іг би розповісти той «струхлілий шматок дерева». Знову ж таки спадає на думку знаменитий рядок із Верґілієвої «Енеїди» (І, 462): «Sunt lacrimae rerum…»-«Є таки сльози речей…» Нове, ще не пошарпане бурями судно тих «сліз» іще не має. Епіграму присвячено уламкові міфічного корабля Арґо, який показували в Римі часів Марціала. На цьому кораблі арґонавти плили за золотим руном в Колхіду, і він традиційно мав репутацію першого корабля, що вийшов в море. Кіанеї (або Симплегади) — дві рухомі скелі, між якими мав пройти Арґо, щоб потрапити в «Скіфське» (тобто Чорне) море. Чорне море вважалося в античності небезпечним для мореплавців. Існує також переклад М. Зерова.

62

«Під Ведмедицею» — на Півночі. Гетський — тут: північний. «…повільну ходу гетського неба зірок…» — «рух» зірки на небі протягом ночі здається тим повільнішим, чим ближче зірка знаходиться до північного полюса; «Прометеева скеля» — Прометея було прикуто до скелі на Кавказі. «Виліпить плем'я людське» — саме Прометей виліпив із глини перших людей.

63

1. «О часи! О звичаї» — знамениті слова Марка Туллія Ціцерона з його промови проти змовника Катіліни, які він повторював і за інших нагод. Часи, власне, є такими, яких звичаїв тримаються люди, що живуть у тих часах (mores — звичаї, звідси — «мораль»). Римські автори ставили за зразок суворі звичаї староримської Республіки, протиставляючи їх моральному занепадові суспільства в добу Імперії.

64

3. «тесть і зять» — традиційне в римських авторів віднесення до Цезаря і Помпея, які в різні періоди свого життя були то союзниками, то ворогами (аж до громадянської війни між собою); Помпей був одружений з донькою Цезаря.

65

Марціал натякає на те, що Ґалла і Піцентін отруювали своїх чоловіків чи дружин. Існує також переклад М. Борецького.

66

1. Цезар — тут: імператор Доміціан — сучасник Марціала, що правив у 81—96 pp.

67

4. Про декламування — див. ком. до VII, 3.

68

«Старша була б — захотів» — Натяк на те, що зі старшою не довелось би вже довго жити (зате можна було б скористатися її спадком).

69

Сенатори і вершники — два найвищі прошарки римського суспільства. «Тридцять сестерціїв» — йдеться про подарунок клієнтам від багатого патрона з нагоди його свята; звичною сумою такого подарунка було десять сестерціїв; на становищі клієнта жив і сам Марціал.

70

Розкішні обіди, що їх влаштовували римські багатії-вискочні — одна з ознак морального занепаду тодішнього суспільства (про це, зокрема, римські сатирики: Горацій, Ювенал, Петроній та ін.). Існує також переклад М. Борецького.

71

Брут — перший римський консул (509 р. до н. е.), Нума — перший після Ромула цар (715—674 р. до н. е.), з глини Прометей виліпив найдавніших людей. У цій епіграмі поет виставляє вік Лесбії не поважним (як це, очевидно, робила сама Лесбія), а жалюгідним.

72

«…краще тобі до смаку…» — поживу інтелектуальну, почерпнуту з книги, часто зіставляли з поживою для тіла: і те, й те — або живить, або — шкодить; тут, як і там, можна вибирати не те, що корисне, а лиш те, що солодить — бути ласуном. Про шкідливість перебирання наїдками, як і книжками, — Сенека у другому листі до Луцілія.

73

Авіт (Avitus) — «дідівський», «старовинний»; саме ім'я повертає читача у давні часи, коли люд іще тримався села.

74

Таг, Салон — ріки в Іспанії, на батьківщині Марціала, який більшу частину життя прожив у Римі.

75

7. «Тут споживаєш, там з ниви живеш…» — в ориґіналі чіткіше протиставлено споживацький спосіб життя у місті — життю в селі, де до всього треба докласти рук: «Pascitur hic, ibi pascit ager» — Тут (у місті) «годуєшся» (досл. «пасешся»), там — нива тебе годує: «…що з городця збереш». Подібні настрої в Авсонія («Садиба»).

76

7. «…тут ледве що тліє вогнище…» — в Римі дрова доводилось купувати, а отже, й економити.

77

Ім'я і тут суголосне із змістом епіграми: Софрон (Сафрон) означає: «цнотливий», «чистий».

78

Марціал натякає тут на те, що хтивий Лабієн розпродав свої сади для того, щоб накупити юних рабів (pueros) для розпусти; висміюючи Лабієна, що той замість садів лишився з фіґою, Марціал будує свій дотеп на подвійному значенні слова, яке означало не лише дерево, але й кондилому (в делікатному місці), яка би мала свідчити про розпусний спосіб життя адресата. В перекладі вдалося зберегти гру слів, хоч і дещо з іншими акцентами — відповідно до тих значень і вживань, які має слово «фіґа» в українській мові (пор. наші вислови: «показати фіґу», «дістати фіґу», «лишитися з фіґою» тощо).

79

В Римі був звичай дарувати людині, що видужувала, подарунки — так звані сотерії.

80

«Левом, наприклад, ти став…» — як, скажімо, Сулла, який, за Плутархом («Життя Сулли», 30), замолоду був м’якої, співчутливої вдачі, а ставши диктатором, уславився своєю жорстокістю. Одне слово, «Honores mutant mores» — зі зміною почестей змінюються й звичаї людини. Передбачити, якими стануть ті «звичаї», поведінка, спосіб життя, справді неможливо.

81

«Гостииці» (Xenia) — так називається XIII книга Марціала, до якої належить ця епіграма. Книга складається з епіграм, написаних у вигляді підписів до дарованих предметів. Тріфон — відомий як видавець Марціала і Квінтиліана. Антична традиція знаходить свій відгомін і в наші часи: поетичну збірку під заголовком «Ксенії» (2005) видала Оксана Максимчук.

82

«…надто безпечна…» — Причина — у процентованому тут «nimis» (над міру). Універсальне «Ne quid nimis» («нічого над міру»), як тонко спостеріг автор епіграми, діє й у цьому випадку.

83

Веселий приклад відносності. Майже буквальний відповідник у наших коломийках: «Аби’с знала, моя мамко, / Шо сі зо мнов діє: / Черевина підростає, / Пояс коротіє».

84

Верона — рідне місто Катулла, Мантуя — Верґілія. Ще один доказ того, що «Homo locum ornat, non hominem locus» («Людина є окрасою місця, а не місце — окрасою людини»). Існує також переклад В. Маслюка.

85

Марк Аврелій Олімпій Немесіан Карфагенський — поет кінця III ст., «останній буколічний автор». Від нього дійшла частина дидактичної поеми «Про собаче полювання» і чотири еклоги (в рукописах XV—XVI ст. разом з еклогами Кальпурнія). Певних біографічних даних про поета нема.

Існує український переклад другої еклоги Немесіана (Ю. Кузьми) — див.: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ. 2000. — С. 283—285. Першу еклогу перекладено вперше.

86

Тітір, Гімет, Мелібей, Мопс — традиційні для буколік імена пастухів. Пан — грецький бог, покровитель стад, пастухів, навчив людину виготовляти з очерету флейту (сирінгу) і грати на ній (пор. 4); Фавн — італійський бог, відповідник Пана; уявляли його як одиничним богом, так і множинним (пор 66: «фавни»);, Аполлон (Феб) опікувався мистецтвами і насамперед співом (пор. 5; 25), як бог світла міг ідентифікуватися з богом сонця Геліосом (пор. 86); лавр (пор. 65) — присвячене йому дерево. Орфей — міфічний співець і гравець на лірі (пор. 25—26); Палес — пастуша богиня, опікунка кіз і овець, молоко (пор. 68) було традиційною жертвою, яку їй підносили; Флора — богиня цвіту; Мани — душі померлих (пор. 22; 70);

87

2. «…ще цикад… не чути…» — вказівка на ранню пору (пор. 7): цикади «розспівуються» ближче до полудня (в спекотний час).

88

15. «Мопса-невдаху… переміг» — пісенні змагання — традиційний мотив буколіки.

89

32—34. «Тут таки любо співать…» — пісня вимагає не лише тиші, а й відповідного краєвиду — для настрою: зелень трав, зачарований тишею гай, бики, що одаль скубуть собі травицю, нічим не порушуваний спокій… Із цього тла висновується голос сопілки: споглядаючи красу (ще Сапфо зауважила), людина відчуває потребу співати — їй любо співать…

90

74. «…відповідають ліси…» — як у VIII еклозі Верґілія: «Я не співаю глухим: відспівує ліс кожне слово». Людина й природа — у повному душевному порозумінні.

91

75—79. «На суходлі скоріш…» — часто використовувані у фольклорі т. зв. «adynata», «неможливі речі».

92

86. «Феб уже коней жене…» — вогненні коні, запряжені в сонячну колісницю, якою бог сонця (в ориґіналі — Sol, сонце, що в лат. мові теж чол. роду) щодня об’їжджає небо від сходу до заходу.

93

87. «…де золота зблиски…» — ранковим променем починається еклога (пор. 2; 7), а закінчується — призахідним, що золотими зблисками відсвічує на воді. «Вечірній» фінал не раз бачимо і у Верґілієвих буколіках (пор. I; VI; X).

94

Децім Магн Авсоній (бл. 310 — бл. 395) — один з найзначніших пізньолатинських поетів. Народився в Бурдиґалі (тепер Бордо, Франція). Впродовж 30-ти років був викладачем граматики і риторики в рідному місті, згодом — особистим вчителем майбутнього імператора Ґраціана. В 379 р. став консулом (на той час — посада формальна, але особливо почесна). Після вбивства Ґраціана повернувся на батьківщину. Авсоній — поет широкої ерудиції і блискучий версифікатор. Він віртуозно володів різними формами і спробував себе в багатьох жанрах. Часто його поезія, хоч і майстерно зроблена, проте поверхова і холодна. Але є в Авсонія і справжні шедеври пізньолатинської літератури.

Маркування творів — за виданням Пайпера (див. вступ до коментарів, с. 201); римське число означає розділ видання Пайпера, арабське — номер твору в межах розділу.

Раніше українською було перекладено лише декілька епіграм Авсонія (М. Зеров і В. Маслюк).

95

Авсоній з сердечною теплотою описує плекану руками предків свою батьківську садибу. Поет, для якого найважливішими є духовні цінності, задоволений достатнім, тому й наголошує на невеликих розмірах своєї посілості. Що менша вона, то більша до неї любов, сильніша прив'язаність; справді, великим — похваляються, мале — люблять, плекають. Гарно про це — Верґілій в «Георгіках» (II, 412—413); «Хвали собі землі обширні — клаптик свій обробляй».

96

9—10. «…хто купно живе в рівновазі духу, ще й серцем одним…» — поет наголошує на гораціанській рівновазі духу (aequanimitas), додаючи до того ще й unanimitas — вміння жити купно однією душею, бути однодумцями (у Шевченка: «єдиномисліє подай»). Сенс цих рядків можна ввібрати також у прислів'я: «В тісноті, та не в кривді».

97

11—12. «…весь у жаданнях… — без жадань…» — дві крайнощі; найвища мудрість, акцентує поет далі, — міра, золота середина.

98

12—14. Крез — лідійський цар, що гордився своїм надзвичайним багатством. Діоген — грецький філософ-кінік, що сповідував відмову від будь-якого майна. Арістіпп — філософ-гедоніст, що не уникав багатства, але й не надавав йому великої ваги, легко з ним розстаючись. Мідас — міфічний цар Лідії, що випросив собі здатність перетворювати все, до чого доторкався, в золото.

99

17. «Тую садибу тобі опишу…» — як, скажімо, Горацій описує свою, сабінську, в посланні до Квінтія (І, 16).

100

19. «Пізнай себе» — відомий напис на храмі Аполлона в Дельфах; в ориґіналі цитований грекою.

101

21—24. Югер — близько 0,25 гектара; маєток з такою площею, як тут описано, вважався невеликим.

102

31—32. «А як нудьга…» — про своє хитання між містом (Римом) і селом (сабінською оселею) — часто Горацій, наприклад, у «Посланнях» (І, 8).

103

Цикл зберігся неповністю. Кожна частина циклу писана іншим метром: 1 — сапфічна строфа; 2 — ямбічний диметр; 3 — дактилічний гекзаметр; 4 — ямбічний диметр; 5 — ямбічний триметр; 6 — елегійний дистих; 7 — ямбічний диметр; 8 — дактилічний гекзаметр.

104

1—2. «Сонце… ластівка…» — двома враженнями: зоровим (сонячний промінь) і слуховим (голос ластівки) Авсоній розпочинає свій цикл «Перебіг дня». Про розпорядок свого дня пише у «Листах» (IX, 36) і Пліній Молодший. Любить, однак, полежати при зачинених віконницях і, наодинці з собою, трохи над чимось подумати у напівтемряві — коли «очі йдуть за душею, а не душа — за очима, які бачать те ж саме, що й душа, коли не бачать нічого іншого». Естетику ранку, що її виплекала античність (див. також «Дистихи Катона», І, 2, с. 159), перейняли нові часи: «Коротко спи», — одна з перших настанов «Салернського кодексу здоров’я» Арнольда з Віланови (XIII ст.); прокидатися з сонцем радить Г. Сковорода. «Хто рано встає, тому Бог дає», — запевняє і народна мудрість.

105

4. Парменон — промовисте ім’я: грецькою означає «повільний»; так само називався раб в комедіях Теренція.

106

5. Вовчки (glires) — невеликі гризуни, розведення яких було поширеним у Римі: їх м’ясо вважалось делікатесом; зимою впадали у тривалий і глибокий сон.

107

15. Люна — богиня, уособлення місяця (у греків — Селена); закохана в прекрасного юнака Ендиміона, наслала на нього непробудний сон, щоб зберегти йому вічну молодість.

108

17—18. «Встань, щоб вічний сон не злетів на тебе, // Звідки сам не ждеш!» — цими словами Данаїда Гіпермнестра в Горацієвій оді до Меркурія (III, 11, 38—39) рятує свого чоловіка від смерті; будячи лінивого раба цитатою з героїчного контексту, Авсоній підсилює комічність сцени.

109

23—24. Лесбос — батьківщина поетеси Сапфо, винахідниці сапфічної строфи, якою написано цей вірш; ямбічний диметр — розмір наступного вірша

110

5—10. Помитися, помолитися: чисте тіло — чисті помисли.

111

12. Медове печиво — традиційна форма жертви римським богам; автор цих рядків — християнин, тому він відмовляється від старих поганських культів («лишаю вівтарям пустим», 14) і протиставляє їм просту і чисту молитву до триєдиного християнського Бога.

112

19—21. «Вже на устах — молитви злет…» — молитовним словам передує готовність душі, молитовний настрій, без якого слова — то лише слова («полова»).

113

22—23 — останні два рядки вірша вважають додатком пізнішого походження.

114

В багатьох рукописах цей твір приписується учневі Авсонія християнському поетові Павлину Ноланському. «Молитва», зрозуміло, складена найповажнішим, епічним, розміром — гекзаметром. Пронизана традиційними християнськими «загальними місцями», ремінісценціями зі Святого Письма: прим. 115, 116, 117, 118, 121, 122, 127. Попри цілковите занурення в християнську тематику і реалії, «Молитва» не позбавлена ремінісценцій і з класичної літератури: прим. 119, 125, 126. З почерпнутих з античних джерел моральних настанов, якими рясніє «Молитва», вирізняється найголовніше — задовольнятись лише достатнім і не мати зайвих жадань, що спонукають до негідного вчинку, скаламучують душевний спокій, віддаляють від Бога (59 — 60). Можна молитись, як Авсоній, розлого, можна — й «зітхнути до Бога» елегійним дистихом (гекзаметр із пентаметром), як це написав хтось на Роттердамському, 1713 p., виданні «Скорботних елегій» Овідія: «О Deus omnipotens, Caeli terraeque Creator, / Tu velis in studiis semper adesse meis» (Творче неба й землі, Всемогутній Отче наш, Боже, / Зволь у навчанні моїм бути зі мною, Благий).

115

9. «Слово Боже і Слово Бог» — пор. Єв. від Йоана, І, 1, 2.

116

13. «…не стається без кого ніщо…» — пор. там само, 1, 3.

117

19. «Пагоном кращим» — про народи, що, на відміну від «гордовитих» євреїв, від яких Ісус «кривди зазнав», прийняли християнство (пор. посл. до Римлян, 11, 16—24).

118

21. «…а через нього зріти могли й Отця…» — пор. там само, 14, 9: «хто мене бачив, той бачив Отця».

119

39. Молочний шлях як дорога до Бога нагадує Овідія, у якого Молочний шлях «безсмертних веде до палат осяйних Громовержця та до престолу його» («Метаморфози», І, 170—171).

120

39. Люна — місяць.

121

40—42. «Ілля…, на колісницю взятий» — II Кн. Царів, 2, 11; Енох — Кн. Бутгя, 5, 24 і Посл. до Євреїв, 11, 5.

122

48. «ширяв понад води» — Кн. Буття, 1, 3.

123

51. «Над нутрощами не міркую» — поширений спосіб ворожби в античності — за нутрощами жертовних тварин, т. зв. гаруспіція.

124

57. Мани — душі померлих, смерть.

125

57. «душа своїх манів боїться» — подібно в «Енеїді», VI, 743.

126

73. «Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну» — пор. Марціал, X, 47, 13, пор. також сентенцію Періандра з «Висловів семи мудреців» (див. нижче, с. 164): «Смерті прагнути — зле, боятись — гірше».

127

82. «Істинний — від Бога істинного, і Світло — від Світла» — пор. Символ віри; і багато інших.

128

84. «Струни Давида» — псалми Давидові.

129

5. «…привітаю їх…» — люб’язно вітатися, зичити здоров'я один одному, надто у ранкову годину, — шанований античними звичай. «Saluta libenter» («На вітання не скупись») — одна з настанов у Катонових «Дистихах»; згодом її повторить у своїх приписах гарної поведінки Еразм Роттердамський.

130

7. Четверта година — день у римлян завжди мав в собі 12 годин (від сходу до заходу сонця); не знаючи, в яку пору року відбувається дія, не можемо напевне сказати, котра б то була година за сучасною системою (адже літом денна година була, природно, довшою ніж зимою); в кожному разі, до полудня (о «шостій» годині) лишалося вже менше часу, ніж минуло від світанку.

131

10. Сосій — так називався раб у комедіях Плавта; тут — кухар.

132

5. «П’ятьох я кликав…» — тісне коло друзів за столом (на цьому не раз наголошував Горацій) — це приємна бесіда; більше — гамір, як про це польське прислів’я: «Сім бесіда, дев’ять — біда» («Siem biesiada, dziewięć zwada»); про це ж — грецьке прислів’я, відповідно до якого, учасників застілля мало бути не менше, ніж число Харит, і не більше, ніж число Муз, — тобто від трьох до дев’яти.

133

У творах римських авторів, передусім доби Імперії, знаходимо чимало «кулінарних» пасажів; тут — помітні перегуки з раннім твором Верґілія «Сніданок» (Moretum). Зберігся лише початок твору.

134

Пайпер переніс цей твір до циклу «Перебіг дня», хоч рукописна традиція зберегла його окремо. Тут зображено роботу раба-стенографіста. Як відомо, латинську систему стенографії розробив секретар Ціцерона у І ст. до н. е. Нею користувались і в часи Авсонія, і навіть в середньовіччі. Віршовий розмір, чотиристопний ямб, надає творові потрібної тут жвавості, бадьорості, ділового ритму. Атор ділиться з читачем своїм подивом: вухо слуги-скорописця ловить, а рука переносить на папір ще й неозвучені слова — перехоплює думку. Мотив письма, що випереджує думку, бачимо ще в Марціала (XIV, 208).

135

30. «…тут і наука промовчить…» — Авсоній мимоволі засвідчує свою вченість — шанований античними прискіпливий, науковий, погляд на «природу речей»; тут їхній природний хід (ordo rerum) наче порушений дивовижним хистом скорописця; поет розрізняє розвинутий вправністю природний хист (munus) свого прислужника і Божий дар (donum).

136

36. «…що хочу — щоб і ти хотів…» — ремінісценція або й свідоме звернення до відомого вислову Саллюстія: «Idem velle atque idem nolle, ea demum firma amicitia est» («Цього хотіти й цього ж не хотіти — ось чим є, врешті, справжня дружба»).

137

Початок втрачено: перші три рядки є перекладом умовної реконструкції, яку запропонував Г. Г. Евелін-Вайт (Ausonius / with transl. by H. G. Evelyn-White, in two volumes. — L. — N.Y., 1919—1921 (Loeb Classical Library). — Vol. I., p. 26).

138

2. Евр — південно-східний вітер; тут еври — вітри загалом.

139

Ще філософи-стоїки мали звичай, перед тим, як іти на нічний спочинок, озирнути прожитий день, що є наче моделлю життя. 1—3. Виразні ремінісценції з Лукрецієвої поеми «Про природу речей», де автор не раз вдається до поетичного опису хмар, що набувають під подувами вітру найдивовижніших форм. Пор. також Петронія «Про сни» (с. 63).

140

11. Трагічні злуки — тобто такі, що їх описано в трагедіях, пов’язані з інцестом (як в Едипа і т. п.).

141

18. «між аланами… мене тягнуть, бранця» — тут, як і в попередньому рядку, автор бачить себе учасником тріумфальної процесії, але цього разу не серед переможців, а серед бранців тріумфатора (алани — один із «варварських» народів, з якими воювали римляни).

142

20. Тірійський — фінікійський (Tip — місто в Фінікії); використання пурпуру як барвника вважали фінікійським винаходом.

143

22—24. «Віщий співець» — Верґілій (пор. «Енеїда», VI, 282—284 і 893—896; про брами — пор. також у Гомера: «Одіссея», XIX, 562 — 567).

144

В основі епіграми — Езопова байка «Про невмілого лікаря», віршове опрацювання якої дав також Бабрій (75).

145

Діт — Плутон, бог підземного царства.

146

За жартівливим текстом, очевидно, прихована поважна думка: легше наслідувати когось, аніж бути собою. «Найважливіше — бути собою» (Сенека).

147

4. Аркадських ослів — грецька область Аркадія славилась цінними породами ослів.

148

Філомуз — промовисте ім’я: грецькою означає «любитель Муз», тобто — наук чи мистецтва. Щодо книг, то у другому своєму листі Сенека дає Луцілієві цікаву пораду: «Отож, коли ти неспроможний прочитати того, що маєш, достатньо тобі мати — скільки прочитаєш».

149

Граматик в античності — це або вчитель граматики, або, як тут, — філолог в широкому розумінні.

150

Плектр — медіатор у вигляді «ложечки», виготовленої з тваринного рогу, якою видобували звук зі струнного інструмента.

151

Барбітон — різновид ліри з довшими струнами і, відповідно, нижчим звучанням.

152

Кітаред — співець, що акомпонував собі грою на кітарі (чи подібному струнному інструменті).

153

«Ті — до вподоби Венері…» — тобто подекуди порушено любовну тему, подекуди — поважнішу (Мінерва — богиня письменства, мистецтва, ремесла); ідеали філософа-стоїка — несхитність духу, сувора простота звичаїв; епікурейця — оперті на пізнанні природи духовні насолоди, відстороненість від суспільного життя.

154

Зразок популярного в античності жанру — т. зв. екфрастичної епіграми з описом твору мистецтва. Декілька грецьких епіграм на статую Ехо збереглося в «Палатинській антології» (XVI, 153—156), проте Авсоній прямо не залежить від цих зразків.

155

Ехо — німфа, уособлення луни; не могла починати розмови сама, а лише підхоплювала кінці чужих слів, не знаючи їх початку.

156

8. «…голос хіба що змалюй…» — спроби, однак, були: згадаймо, наприклад, «Крик» — твір попередника експресіонізму норвезького живописця і графіка Едварда Мунка.

157

Кумська Сивілла — одна з головних сивілл (пророчиць) давнього Риму. Випросила в Аполлона довге життя, забувши попросити разом тим вічну молодість; тому була символом жіночого довголіття і старості, як Нестор (див. ком. до Марціала, V, 58) — чоловічого.

158

5. «Ні підперезана двічі Діана, ні гола Венера…» — Діана була богинею-дівою, що, серед іншого, опікувалась дівочою цнотою; відповідно, зображалась тільки одягненою — на відміну від богині любові Венери, яку митці найчастіше зображали оголеною.

159

7. В ориґіналі дослівно: «хай продає мистецтво серединної Венери» — натяк на витончене, грайливе мистецтво кохання, що стало темою знаменитого твору Овідія.

160

Закоханий у німфу Дафну Аполлон (Пеан — одне з його імен) переслідує свою обраницю, яка тікає від нього, бо дала обітницю незайманості; в епіграмі страх втратити незайманість зображено алегорично, з відтінком гумору як страх перед Аполлоновими стрілами.

161

Граматик — див. ком. до епіграми XIX, 7 (у електорнній версії — прим. 149).

162

4. «Із граматики він — виняток…» — наче підтвердження афоризму: Nulla reguła sine exceptione («Жодного правила — без винятку»).

163

Поет із тонким гумором і дотепом (блискуча риторична вправа!) інтерпретує ще Арістотелеві належну думку про єдину душу, яка може перебувати у двох тілах (так. Верґілій для Горація — «половина його душі»).

164

Епітафії є латинською переробкою грецьких текстів, приписуваних Арістотелю. До власне «троянських» епітафій в рукописах безпосередньо, зі збереженням суцільної нумерації, додаються також епітафії інших міфічних чи історичних осіб (№№ 27—35).

165

Агамемнон — мікенський цар, що очолив похід греків на Трою після того, як троянський царевич Паріс викрав Єлену — дружину Агамемнового брата Менелая. Коли Агамемнон повернувся після війни до Мікен, його вбила дружина Клітемнестра.

166

Єлисейські поля — місце у підземному царстві, куди по смерті переносились праведники, серед яких був і Менелай.

167

«Зятю Тіндара і Батька богів» — Цар Спарти Тіндар був земним батьком Менелаєвої дружини Єлени, котра насправді народилася від Зевса.

168

Еант Теламонід наклав на себе руки після того, як, охоплений безумством, зганьбив себе тим, що, прагнучи помститися ахейським вождям (за їх несправедливе рішення передати обладунок покійного Ахілла не йому, а хитромудрому Одіссеєві), напав не на самих вождів, а на стадо худоби. Агамемнон (Атрід) не дозволив належно поховати його тіло. З крові Еанта виріс гіацинт, на пелюстках якого можна розгледіти перші літери імені Еанта (Аякса): А і І. Зразком для цієї епітафії послужив вірш грецького поета III ст. до н. е. Асклепіада Самоського («Палатинська антологія», VII, 145); два останні рядки Авсоній додав від себе.

169

Еакіди — нащадки Еака, насамперед його внуки — Ахілл і Еант Теламонід.

170

Антілох — син Нестора, що загинув, рятуючи свого батька.

171

Нестор — Цар Пілосу, в «Іліаді» зображений мудрим старцем. Після війни щасливо повернувся додому.

172

Гуней — грецький правитель, що згадується один раз в «Іліаді» (II, 748) як учасник троянської війни. З інших джерел відомо, що Гуней був серед греків, які, повертаючись після війни, зазнали кораблетрощі біля Евбейського мису Кафарей. З тих же джерел знаємо, що згодом Гуней щасливо дістався берегів Лівії. В Авсонія ж (як і в його грецького попередника) бачимо не таку щасливу для Гунея версію: тут — очевидно, після тої ж таки кафарейської бурі — він не вижив.

173

«Ім'я на могилі без тіла» — це епітафія для так званого кенотафу — символічної (досл. «порожньої») могили, яку споруджували тим, чиїх тіл не було знайдено.

174

«Всі стихії» — традиційно в античності виділяли чотири стихії (першооснови світу): земля, вода, повітря і вогонь; тут замість вогню — слава: «слово в мужів на устах». «Розчленовуючи» тіло, ім’я і славу померлого, Авсоній використовує традиційний епітафійний мотив (пор. епітафію на «реальній» могилі: Епіграфічна поезія, 20).

175

Грецькі вожді знали віщування про те, що перший, хто ступить на троянську землю, загине. Одіссей (Лаертід) вдав, що сходить на берег першим, але ступив не на землю, а на свого щита. Не зауваживши Одіссеєвої хитрості, сміливо почали сходити й інші герої. Першим серед них був Протесілай, тому саме він і загинув першим. Його ім’я з грецької традиційно тлумачиться як «перший з люду».

176

«Фрігійська війна» — Троянська: Троя знаходилась у Фрігії.

177

Сігейський — троянський: Сігей — мис у Троаді, недалеко від Трої.

178

Головний троянський герой; загинув у двобої з Ахіллом. Схожий мотив — в анонімній епіграмі «Палатинської антології» (VII, 139).

179

Наст і Амфімах — союзники троянців, відомі лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 867—875).

180

«Нині — лиш порох і тінь» — Цитата з Горація (Оди, IV, 7, 16).

181

Кікони — фракійське плем'я.

182

Евфем — також союзник троянців, про якого знаємо лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 846).

183

Син Ахілла Неоптолем, виконуючи волю батька, що тінню з’явився над своєю могилою, приніс у жертву на тій же могилі Пріамову доньку Поліксену (в «Іліаді» вона не згадується; відома з пізніших джерел).

184

В основі епітафії — класичний етіологічний сюжет з поясненням походження географічного об’єкта. Теби (інакше: Фіви) — головне місто Беотії (в середній Греції). Ніоба була дружиною тебанського царя Амфіона і донькою царя Тантала, що правив в області гори Сипіл (в Малій Азії). Маючи чотирнадцятеро дітей, Ніоба загордилась перед богинею Латоною, у якої було лише двоє дітей — Аполлон і Діана (Артеміда). За це зазнала жорстокого покарання: Аполлон і Діана розстріляли з лука Ніобиних дітей, після чого згорьована Ніоба скам’яніла (чи то з горя, чи то волею богів, які в такий спосіб змилосердилися над невтішною матір’ю) і стала однією зі скель у себе на батьківщині — на горі Сипіл.

185

«Чи боги аж такого сповнені гніву?» — цитата з Верґілієвої «Енеїди» (І, 11; про жорстокість Юнони до Енея), в перекладі М. Білика: «чи такі вже боги невблаганні?».

186

Клавдій Клавдіан (творив у 395—404 pp.) — «останній з великих латинських поетів», грек з Александрії, перші твори писав грецькою (окремі фраґменти дійшли до наших днів). Згодом мешкав в Італії і писав латинською мовою поезію, в якій прославляв велич давнього Риму і своїх покровителів. Окрім панегіристичних поем, написав цікаву міфологічну поему «Викрадення Просерпіни» (збереглась неповністю), фраґмент з якої вміщено в нашій антології, а також ряд дрібніших творів, серед яких і такі маленькі шедеври, як «Веронський дід». З пізніх поетів Клавдіан, мабуть, тішився найбільшою славою і визнанням в нові часи.

Нумерація творів і переклад — за виданням: Claudian / With an Engl. translation by M. Platnauer. L. —N.Y., 1922 (Loeb Classical Library). Про подвійну нумерацію — див. ibidem, vol. I, p. xvv.

187

Живому зацікавленню автора (слухняні мули «розуміють» ґалльську мову) завдячуємо картинками з життя простого люду; з тими сценками контрастує міф про Орфея: зіставлення високого з низьким — найпоширеніший у давнину засіб викликати сміх. Ґаллія — римська провінція, загалом — територія сучасної Франції.

188

10. «…сам лише оклик… то як вуздечка…» — у Горація навпаки: «Кінь у вуздечці не вухом, а ротом ловить накази» (Послання, I, XV, 13).

189

19. Орфей — міфічний співець, що своїм співом і грою зачаровував навіть диких тварин.

190

20. «….мулом тугим…» — в ориґіналі: «потупленою в землю худобою». З усіх створінь, зауважив Овідій у «Метаморфозах», лише людина зводить погляд до неба. Два останні рядки — зразок тонкого (гораціанського) гумору, що випливає із зіставлення високого (Орфей) з низьким (погонич мулів).

191

Цю елегію раніше переклав також М. Зеров (див.: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад., 1968 (2-ге вид.). — С. 579).

192

11. «…змінами консулів числить…» — консулів обирали терміном на один рік і за ними вели літочислення.

193

Бенак (18) — озеро на захід від Верони, тепер — Гарда, найбільше озеро Італії.

194

Іберами (21) античні називали або мешканців Іспанії (Іберія), або іншої Іберії — далекої країни на території сучасної Грузії.

195

22. В ориґналі гра слів: «viae (доріг) — vitae (життя)».

196

Опис механічного небесного глобуса, що його сконструював Архімед (III ст. до н. е.), залишив нам Ціцерон («Про державу», XIV, 21). Схожий за складністю механізм, який, хоч і не мав вигляду сфери, проте давав можливість зробити всі потрібні астрономічні обчислення, було знайдено на поч. XX ст. біля грецького острова Антикітера (так зв. антикітерський механізм); зараз він експонується в Афінському національному археологічному музеї і вважається найдавнішим збереженим (фраґментарно) «аналоговим комп'ютером» (його датують II ст. до н. е.).

197

1—2. «…Юпітер… засміявсь…» причина сміху — контраст: велике — в малому; у забавці — світотвір. Цікаво, що Юпітер не так подивляє людську кмітливість, як сміється з того «прогресу» («Huccine mortalis progressa potentia curae?»). «Ponentia curae», «сила старання», в’яжеться з нинішнім поняттям «віртуальність» (virtus — сила, хист): Архімед виготовив «віртуальний» світ — забавку. Спадає на думку персоніфікована Природа в поемі Лукреція, що радить знудьгованій людині самій себе розважати різними вигадками, раз уже природні дива їй надокучили. Ті «забавки» часто не вельми корисні, що передбачив Овідій: «Видно, кмітливість твоя проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі» («Любовні елегії», III, 8, 45—46).

198

10. Кінтія — Діана, серед іншого — богиня місяця.

199

13. Салмоней — міфічний персонаж, що вдаючи з себе Зевса (Юпітера), їздив на колісниці і, тягнучи за собою металеві предмети, показував, що, мовляв, теж вміє творити грім.

200

14. «…природі речей кинула виклик — рука!» — античні ж послідовно закликали «йти за природою, як за провідницею» (Сенека). До того ж природу, щось нерукотворне, людина взялась імітувати рукою.

201

Просерпіна — див ком. до Петронія, «Про мурашку».

202

1. «Той, хто вперше судном…» — так і Горацій подивляє сміливість, радше зухвалість (audacia) того, хто вперше довірив жорстокому морю хистке суденце (Оди, І, 3).

203

4. «…проти природи піти…» — тобто всупереч основній морально-етичній засаді античних: жити у злагоді з природою, не переступати накреслених меж (рибі — море, птахові — повітря, людині — суходіл).

204

9. «…поступово…» — людина, звикаючи до небезпек, ступає «у своїй зухвалості» на дедалі небезпечніші шляхи, вносить у природу безлад, у свою душу — сум’яття; (пор. у М. Лєрмонтова: «А он, мятежный, просит бури…» («Парус»).

205

Клавдій Рутілій Намаціан — латинський поет першої пол. V ст. Походив зі знатного ґалльського роду, володів в Ґаллії великими маєтками, довго жив у Римі, 414 р. був префектом Рима, 416 р. змушений був повернутися на батьківщину і власне це повернення стало темою його поеми «Про повернення», що збереглась неповністю. Рутілія Намаціана називають «останнім римлянином за своїм світоглядом».

206

Поема складається з двох книг і містить поетичний опис повернення поета з Риму на батьківщину в Ґаллію. Пропонований фраґмент — прощальна молитва-хвала Римові — містові і божеству (в пізньоримську епоху римляни вшановували богиню Рому — уособлення міста). Як автор цього твору, родом із Ґаллії (нинішня Франція), повертаючись на батьківщину, тужить за Римом, так французький поет Дю Белле (XVI ст.), живучи в Римі снує свої жалі за родинним Анжу.

Фраґмент І, 47—154 переклав також М. Зеров.

207

49. «…отче людей…» — Рим (Roma) лат. мовою жіночого роду; в ориґіналі — «володарка» (regina), «родителька» (genetrix) людей і богів.

208

56. Океан, за найдавнішими уявленнями греків, які відбилися в античній поезії, — ріка, що краєм світу пливе довкола земного диску.

209

57—58. «…Феб… виганяє коней…» — відчутні тут нотки тієї хвали Римові, яку Горацій проспівав у своїй «Віковій пісні», Верґілій — в «Енеїді» (передусім, щодо «справедливої і прекрасної» влади Риму над світом (див. рядок 80 і далі), у «Георгіках» (хвала Італії), а також інші римські поети, зокрема, Проперцій.

210

59—60. Лівією в найдавніші часи називали всю відому в античності Африку, тому вона була символом південного краю світу; Ведмедиця — північ, край під сузір'ями Великої і Малої Ведмедиці.

211

67—68. Засновники Рима Ромул і Рем були дітьми Марса і весталки з роду Енея (Енеадів). Матір’ю Енея була Венера. Тому римляни називали себе нащадками Енея (Енеадами) і Ромула (Ромулідами).

212

73—76. Оливу людям подарувала Мінерва, виноград — Вакх, землеробства навчив юний герой Триптолем, лікування — Аполлон (Пеан); Алкід — Геракл, внук Алкея, герой, прийнятий до сонму богів.

213

83—84. Ассірія і Мідія — одні з найдавніших імперій Сходу, розквіт яких припадає на VIII—VII і VII—VI ст. до н. е. відповідно; мідійцями називали також персів, чия імперія панувала на Сході в наступні століття.

214

85—86. «Парфян царі й македонські тирани» — йдеться про війни кінця III — поч. II ст. до н. е. між македонськими Селевкідами, що правили в Сірії, і парфянами, що дошкуляли їм з боку Ірану.

215

97—102. Йдеться про водогони («повітряні арки»), якими надходила до Риму вода з довколишніх рік і озер; Іріда — богиня — уособлення райдуги; «Гігантів труди» — «споруди кіклопів»: так греки називали масивні кам’яні споруди мікенської епохи (в Мікенах, Тирінфі тощо).

216

107—110. Тарпея — Тарпейська скеля на західному схилі Капітолійського пагорба в Римі; потік води, що пробився недалеко від скелі, за однією з легенд, стримав сабінян, що вторглися в місто Ромула під час «сабінської війни».

217

117. «У вінку вежоноснім» — уособлення Риму (богиня Рома) зображалося в короні, що мала форму зубців міської стіни.

218

125—128 — називаються римські поразки в ході воєн, які закінчувалися перемогою римлян: битва над р. Аллією (390 р. до н. е.), у якій римляни зазнали поразки від ґаллів на чолі з Бренном, які після того захопили більшу частину Риму, але дуже скоро мусили відступити під натиском свіжих сил римлян; ганебна поразка римлян у Клавдинській ущелині (321 р. до н. е.) від самнітів, наслідком якої був принизливий для римлян мирний договір, якого вони щоправда не дотримались, повернувши незабаром хід війни на свою користь — аж до повного підкорення самнітів; ряд поразок на початку Піррової війни: при Гераклеї (280 р. до н. е.), при Аускулі (279 р. до н. е., знаменита сумнівна «Піррова перемога»), але в цілому війна закінчилася розгромом армії Пірра при Беневенті (275 р. до н. е.); катастрофічний для римлян розвиток II Пунічної війни (216 р. до н. е. — розгромна поразка при Каннах, 211 р. до н. е. — карфагенський полководець Ганнібал був близький до того, щоб здобути сам Рим), яка все-таки закінчилась розгромом карфагенян 202 р. до н. е.

219

134. «Нитка суворих сестриць» — нитка життя, що її уділяють три сести Парки.

220

135—136. 1169 р. від заснування Риму — 416 р. н. е.

221

141—142. Ґетами Намаціан і його сучасники називають вестґотів, які в той час були великою небезпекою для римської держави (410 p., за шість років до початку поетової мандрівки, ґотський король Аларіх вперше за вісім століть захопив сам Рим).

222

145. Рен — р. Рейн.

223

148. «…дощем, Риме, багатша твоїм…» — вважалось, що дощові хмари до Африки приносив північний вітер з Італії. 224

224

Тібр — ріка, на якій стоїть Рим, а також бог цієї ріки.

225

155—156. Покидаючи Рим на судні, поет мав вздовж Тібру минути храм Кастора і Поллукса в римській гавані Остії, а далі — при виході у відкрите море — храм Венери (Кітереї); як Діоскури (Кастор і Поллукс), так і Венера, оберігали тих, що в морі.

226

157. Закони Квіріна — римські закони: Квірін — епітет Ромула.

227

160. — Префект Рима доби пізньої імперії був міським головою з найширшими, зокрема й судовими, повноваженнями; Намаціан став префектом Рима 414 р.

228

Під іменем Авіана до нас дійшло 42 байки, писані елегійним дистихом, які переважно є переробками (хоч і не безпосередніми) грецьких байок Бабрія (II ст.). Байки Авіана мали велику популярність і часто використовувались як шкільна читанка. Нічого певного про автора не знаємо. На підставі мови і стилю роблять висновок, що написані байки не раніше, ніж кін. IV ст.

В байках № 5, 8, 34 у дужки взято «проміфії» (моралі перед основною розповіддю), що навряд чи належать Авіанові.

Чотирнадцять байок (1, 2, 3, 4, 9, 11, 16, 18, 19, 21, 22, 27, 32, 39) раніше переклав М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000. — С. 295—301). Байки, запропоновані у цій антології, українською перекладені вперше.

Подаємо таблицю відповідностей Байок Авіана і Бабрія:

229

5—6. «…шкуру нап'яв…» — пор. наш фразеологізм: «бути не в своїй шкірі». Байка увиразнює заклик моральних філософів, зокрема, стоїків — бути собою.

230

2. «…розкошувати в багні…» — пор. в Олександра Олеся: «В болоті жаби рай знайшли…».

231

11—12. Кінцівка байки нагадує нам відомий вислів: «Medice, cura te ipsum» — «Лікарю, вилікуй самого себе» (Єв. від Луки, 4, 17).

232

1. «Задовольнятись своїм…» — цій проблемі Горацій присвячує першу, адресовану Меценатові, сатиру.

233

3—4. «…щоб… Фортуна не повернула колеса…» — пор. наш фразеологізм: «Нехай вже так котиться», «Повернулося колесо фортуни» тощо. Колесо — головний атрибут богині долі Фортуни, символ хиткості щастя.

234

Марсове поле — територія в Римі, де відбувались гімнастичні і військові тренування і змагання.

235

Богиня Земля — Теллюс.

236

Кініфійські отари — кози: долина африканської ріки Кініф славилась тонкорунними козами.

237

3—4. «І позбігався звіриний весь рід… — Всяке було там звір’я…» — зачин байки перегукується з початком «Лиса Микити» І. Франка: «Ось ідуть вони юрбами… — Все, що виє, гавка, квака…».

238

15—16. Мораль байки можна було б окреслити й нашим прислів’ям: «Краще синиця в руці, аніж журавель в небі».

239

У Леоніда Глібова замість цикади — коник-стрибунець. Українська байка передбачає, зрозуміло, відповідний колорит: «Проспівав ти літо Боже, — / Вдача вже твоя така, — / А тепер танцюй, небоже, / На морозі гопака».

240

Мотив ситості у неволі і голоду, але на волі, звучить і в новій літературі, скажімо, в поезії Шандора Петефі («Пісня собак» і «Пісня вовків»). Ось голос вовків: «Але пробитий бік / І голод — все пусте. / Ми терпимо біду, / Та вільні ж ми зате!». «Добровільне рабство — найганебніше рабство», — проектує цей мотив на людське суспільство у своїх «Моральних листах» Сенека.

241

Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (бл. 480—524) — римський філософ, християнський теолог і політичний діяч, «останній римлянин». Займав найвищі державні посади при дворі остґотського короля Теодоріха, проте згодом звинувачений у державній зраді, ув'язнений і через деякий час страчений. Найвідомішим його твором є писана в ув’язненні «Розрада від Філософії». У творі чергуються прозові пасажі з поетичними. Тут подано переклад вибраних поетичних пасажів.

242

І, 1. Настрій цього поетичного вступу багато в чому суголосний настрою «Скорботних елегій» Овідія, який теж оплакує свою старість, до того ж — на засланні.

243

6. «Не відреклися мене: йдуть, куди шлях мій проліг…» — той самий мотив вірної Музи — в Овідія: «Муза — підмога й мені: на шляху покарання, до Понту, // Тільки вона день і ніч побіч вигнанця була» («Скорботні елегії», IV, І, 19—20).

244

17. «…зрадливим добром… забавляла Фортуна…» — Боецій часто акцентує на зрадливості Фортуни, її несподіваних ударах, бо ж сам звідав на собі її жорстокість: успішне, щасливе життя, яким він втішався, змінилось життєвою трагедією.

245

22. Боецій підсумовує свою поезію усталеною в давнину думкою: щасливим можна назвати лише того, хто свій життєвий шлях закінчує щасливо; зразком для античних була оспівана Софоклом трагічна доля Едіпа.

246

I, 7. Поезія складена т. зв. адонієвим віршем. Ця ритмічна-одиниця (—UU—U), що в античній поезії виступала кінцівкою сапфічної строфи, збігається й з нашими у віках відточеними висловами («Господи Боже!»; «Многая літа!»; «Дай, Боже, щастя!»; «Сійся, родися» тощо); звучить вона й у космогонічній карпатській колядці: «Коли не було / з нащада світа, / тогди не було / Неба, ні землі, / А но лем було / Синєє море, / А серед моря / зелений явір» (Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. — K.: Дніпро, 1988. — с. 11, 48).

247

6. Австр — сильний дощовий південний вітер.

248

21—22. «…зором погідним вгледіти правду…» — як море в бурю темніє, позбавлене сонячного світла, так і душа в стані хвилювання захмарює розум, позбавляє його прозорливості.

249

26—27. «…геть — і страхи всі, / Геть — сподівання…» — де сподівання, там — і страх («ану ж не збудеться»), «За надією невідступно ступає страх», — не раз повторює Сенека у «Листах до Луцілія». У поезії виразно звучать засади стоїчної філософії.

250

1. Колесо Фортуни бачимо, зокрема, на середньовічних ілюстраціях до пісень ваґантів: у центрі колеса, на троні, сама коронована Фортуна. На колесо спинається охочий царювати (тут же, латиною: «regnabo» — царюватиму); ось він, цар, — на верхівці колеса («regno» — царюю), а ось, з поворотом колеса, — він уже стрімголов летить униз («regnavi» — я царював).

251

2. Еврип — вузька і стрімка протока між о. Евбеєю і материковою Грецією (в районі Беотії); вважалося, що протока постійно змінювала напрямок течії.

252

Боецій наче узагальнює візії античних поетів: у поданому тут образі золотого віку зауважуємо штрихи чи не всіх тих, хто описував «золоту» добу людства, передусім — Тібулла, Верґілія, Горація.

253

Серійські тканини — шовк: сери — китайці; тирійський багрець — (див. ком. на с. 228 [у електронній версії — прим. 142]).

254

Початок поезії навіть добором лексики (Quantas rerum flectat habenas / Natura potens) засвідчує присутність у філософській думці Боеція спостережень і поетичних образів Лукреція — автора поеми «Про природу речей» («De rerum natura»).

255

35. «Все повертається — тим і радіє» — «Рік у рік іде колом труд хлібороба», — наголошує на циклічності селянської праці Верґілій в поемі «Георгіки» (II, 401), вбачаючи цю несхитну мірність чергування пір року й відповідних селянських робіт запорукою впевненості й радості життя хлібороба.

256

Боецій цінує в людині засвідчені самим життям її моральні якості. Таку думку висловлював, зокрема, Солон Афінський, один із семи мудреців: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти» («Вислови семи мудреців», V). Першим з античних, хто виступав проти аристократичних уявлень про честь і військову мужність, картав лицемірство й пиху, був Архілох із Паросу (VII ст. до P. X.).

257

3. «…часові йти повелів…» — у Платона («Тімей»; 38Ь): «Отож, час виникнув разом із небом…». Тут і далі Боецій у своїй концепції світобудови орієнтується на платонівську космогонію.

258

3. Розум — в ориґіналі «mens», що може означати також дух, душа — пор. у Платона («Федр», 246а—249а). Отож, душа керує всім бездушним, мандрує по небу, приймаючи різні постаті. Оскільки вона досконала й окрилена, то ширяє на висотах і править усім світом…» З Платоновим уявленням про крилату душу пов’язані поетичні образи окриленого співця, скажімо, у Г'орація (Оди. II, 20): «Незнаним досі, дужим крилом сягну / Висот етерних…». Так і польоти уві сні: душа мовби пригадує свою окрилену природу.

259

25. «…ось моя… вітчизна…» — «Там моя вітчизна», — вказавши на небо мовив зайшлий в Афіни філософ Анаксагор, коли його запитали, звідки він родом.

260

Твір має багато ремінісценцій з Платонового «Тімея».

261

4. «…на справедливих давніх засадах…» — тобто гармонійно, досл.: «у справедливому союзі» (iusto foedere). Звідси — й «хор» небесних світил, як у «Пролозі на небі» із «Фауста» Й.-В. Ґете: «Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер…».

262

6. Феба — одне з імен богині місяця Діани як Фебової (Аполлонової) сестри; тут: власне місяць.

263

9—10. «…їй не зануритись у… заходу хвилі…» — сузір’я Великої Ведмедиці в середземноморських широтах не заходило за обрій, що дало поетам місце для загального мотиву, починаючи ще від Гомера.

264

19—20. «…щоби протилежне ріднилось / із протилежним…» — у природі панує так зв. «concordia discors» — незгідлива згода.

265

27. «…сушить Цереру…» — сушить збіжжя (пор. ком. до Петронія, «Про мурашку»).

266

1. «Ти, хто все бачить…» — Так у Гомера («Іліада», III, 277).

267

14. «…значить, один він — сонце правдиве» — у перекладі неможливо передати важливу для філософа гру слів, що увиразнює і підкріплює концепцію монотеїзму: «quem quia respicit omnia solus / verum possis dicere solem». Дослівно: «…його, оскільки він усе озирає сам (один), можеш назвати справжнім сонцем». Solus — сам; solem — знахідний відмінок від sol — сонце.

268

Образ людини, яка, на відміну від інших істот, випрямилась і звернула свій погляд до неба, найвиразніше подав Овідій у «Метаморфозах» (І, 84—86). З високим покликанням людини пов'язані й наші фразеологізми: «Тримайся», «не опускай голову» тощо. Боецій — один із тих, хто за найтяжчих обставин зберігав спокій, душевне світло й не схилявся під ударами долі.

269

14. «…дух… обтяжений…» — про «обтяження і затоптування у землю частки божественного подиху», душі, — Горацій у «Сатирах» (II, 77—79).

270

Максиміан — автор книги з шести елегій, яку датують VI ст. З його ж елегій довідуємося, що він був етруського походження, мешкав у Римі, знався з Боецієм, був оратором і поетом, в старшому віці їздив послом до Константинополя. З інших джерел про Максиміана практично нічого не знаємо. «Останній римський елегік», Максиміан опирався на традиції римської елегії епохи Авґуста — насамперед Овідія. Його цінували за класичний, вироблений стиль, а в середні віки його елегії були поряд із зразковими текстами «золотого віку» серед шкільної лектури.

271

1. Лікоріда — так само називалась кохана Корнелія Ґалла (68—26 до н. е.) — засновника жанру любовної елегії. Через це, а також через чистий, класичний стиль елегій перший видавець (1501 р.) всупереч рукописній традиції приписав їх саме Ґаллові, справжні тексти якого, окрім недавно знайденого короткого фраґмента, не збереглись.

272

17. «От що дарує нам час!» — це, сказати б, вада людини, а не часу: елегійний герой живе спогадами про минуле, Лікоріда — дійове теперішнє.

273

23. «Наше життя — не цілісна річ…» — автор елегії порушує опрацьовувані античними філософські проблеми часу, зокрема, присутність у людській свідомості (на відміну від тварин, які живуть лише теперішнім) усіх трьох часів: теперішнього, минулого, майбутнього; щодо поетичних образів, то пізнаємо, зокрема, вплив «Скорботних елегій» Овідія: «Вже мої скроні могли б дорівнять лебединому пір’ю, / Старість, де волос темнів, білим уже повела» (IV, 8). Така ж скорботна тональність і далі (пор. 37 і наст.).

274

72. «…аніж у силі сліпій…» — про таку, позбавлену розуму (consili expers) силу — Горацій у своїй оді (III, IV, 65).

275

74. У горі згадувати колишню радість, зауважили античні, зокрема Овідій, — подвійне горе.

276

«Суперечка весни з зимою» сьогодні переважно вважається твором Алкуїна (бл. 735—804) — однієї з найвпливовіших постатей Каролінзького ренесансу. Різе вмістив її до першого видання своєї «Латинської антології» як анонімний пізньоантичний твір з кодексів IX ст.; переклад здійснено саме за цим виданням.

Цей твір — одне з найвіддаленіших відлунь буколічного жанру, що невід’ємним своїм елементом мав суперечку-змагання між пастухами. «Суперечка» Алкуїна водночас уже є провісницею середньовічних диспутів, зразки яких знаходимо й у піснях ваґантів; такою є, скажімо, «Суперечка води з вином» (De conflictu vini et aquae).

277

3. Камени — Музи.

278

4. Палемон, Дафніс — традиційні буколічні імена пастухів.

279

10. «Жду на зозулю, пташку мою…» — впродовж усього твору снується голос зозулі, чутний у самому слові «cuculus», «зозуля» (в латинській — чоловічого роду; як і «ver», «весна»: у ті часи латинські іменники середнього роду, вже за нормами ґалло-романської мови, переходили переважно в чоловічий рід). Найвиразніше голос зозулі звучить в останньому рядку твору: «Salve, dulce decus, cuculus per secula, salve» — Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам! У перекладі інструментовану на те «ку-ку» (cu-cu-lus) наскрізну гармонію вірша (поєднання лункого u з м’яким l), зрозуміло, втрачаємо. Кінцевий рядок набуває символічного значення: в ньому — надія, що й в усіх подальших віках триватиме пробуджена весною пісенна традиція. Можливо, вперше голос зозулі в європейській поезії чуємо у грецького поета з подібним, як в Алкуїна, іменем — Алкей (VII—VI ст. до P. X.); греки, до речі, в голосі зозулі чули не «у», а «о»: зозуля по-грецьки «kokkyx». Голос зозулі — тема й для музичних творів; чи не найвиразніше те «кукання» — у клавесинному творі Клода Дакена (1694—1772).

280

13. «…Зима льодовита…» — льодовита (glaciaiis) — один серед майже тридцяти епітетів, якими античні поети наділяли зиму; серед них — «iners», «млява», етимологічно «не творча», на відміну від весни, яка пробуджує землю, дає їй снагу для творчості.

281

33. «…добре поїсти собі…» — при тих словах згадуємо мурашку, яка, починаючи з ранньої весни, гарує, щоб узимку відпочити, порозкошувати собі. Згадуємо й Верґілієві «Георгіки»: «Щойно зима — селяни здебільш утішаються жнивом…». А ще, з тих же «Георгік», — дивний епітет, яким поет наділяє працю: «labor improbus» — «жадібна, кривдна, насильницька, вперта…». Одне слово, весна жене людей до праці, і в тій праці, піддавшись жазі збагачення, людина часто переступає дозволені межі — кривдить і себе, й природу. І все ж весна — то весна; її вісники — зозуля, ластівка («Знов зозулі голос чути в лісі, / Ластівка гніздечко звила в стрісі…», — у нашій пісні). Їй, тій порі року, й співає хвалу автор цього милого, зворушливого відлуння вічно живої, античної, весни.

282

До «Латинської антології» не належать «Дистихи Катона» і «Вислови семи мудреців». Про поняття «Латинська антологія» див. «Від упорядника».

283

Флор — поет ІІ ст., сучасник історика Флора. Його поезія дійшла в «Латинській антології». Жодних певних біографічних даних про нього не маємо. Можливо він є тією самою людиною, що й ритор Флор, родом з Африки, автор незбереженого трактата про Верґілія.

284

Розмір циклу — трохеїчний тетраметр.

285

Протиставлення «уста — серце» знаходимо, зокрема, в І. Франка: «устонька — тиха молитва» — «серденько — колюче терня» («Ой ти, дівчино, з горіха зерня…»).

286

Аполлон — бог світла; Лібер (Вакх, Діоніс) — бог виноградарства і виноробства.

287

«На корі накреслив ймення…» — про «любовні записки» на корі дерев читаємо у «Пастуших піснях» Верґілія, в елегіях Проперція, в «Пріапеї» (LXI, 13; див. ком. до Епіграфічної поезії, № 7) в інших авторів; див. також у Немесіана (Екл. І, 28—29).

288

Порушено «вічну» проблему: чи від народження людина буває лихою, чи такою стає (пор. у Солона Афінського: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти»).

289

Катон — Марк Порцій Катон Старший (234—139 р. до н. е.) — римський політик і письменник, борець за давню простоту, категоричний противник на його думку шкідливого чужоземного (насамперед грецького) впливу на римську культуру; Сократ (бл. 469—399 р. до н. е.) — грецький філософ.

290

«Зле весь час лише мовчати…» — пор. у «Книзі Еклезіастовій»: «Час говорити і час мовчати».

291

Консулів і проконсулів обирали терміном на один рік.

292

Під іменем Сульпіція Луперка «Латинська антологія» зберегла для нас два подані тут твори. Про самого автора нічого не відомо.

293

Ця поезія, складена сапфічною строфою, — своєрідне ліричне резюме неперервних в античній (та й новій) літературі роздумів над постійними перемінами і проминанням усього сущого.

Є також переклад М. Зерова (Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад. школа. 1968. — C. 585).

294

10. «Тоншає в ріллі й сам леміш…» — у «Скорботних елегіях» Овідія (IV, 6, 13): «Навіть леміш, обновляючи землю, тоншає з часом».

295

3. «Зóлота дика жага» («auri dіrа fames»)… — виразна ремінісценція з Верґілієвої «Енеїди»: «Зóлота клята жага» («auri sacra fames»).

296

5. Евріфіла — міфічна цариця, що, зваблена підкупом, переконала свого чоловіка Амфіарая піти на війну, з якої він більше не повернувся.

297

7. Дочка Акрісія — Даная, що народила сина від Зевса, який проник до неї у вигляді золотого дощу.

298

11. «Днює й ночує багач…» — жадібного багача, що лежить на скрині з грішми (типовий персонаж сатиричних творів), бачимо на вазовому малюнку ще з IV ст. до P. X.

299

13. «Убогого… багатства…» — «Убогий не той, хто мало має, а той, хто багато жадає» (Сенека). Пор. також: Авсоній, Епіграми, XXIII, 14 і «Вислови семи мудреців», І, 3, 35 і далі.

300

«Злипле волосся…» — У цьому доволі точному портреті огидної людини помітні сліди літературної традиції, починаючи від Гомера (портрет Терсіта в «Іліаді», II, 212—219); в Овідія — портрет персоніфікованої Голоднечі наприкінці восьмої книги «Метаморфоз»).

301

Алкімові в «Латинській антології» приписано декілька епіграм. Жодних певних даних про цього автора нема. У перекладеній тут епіграмі поет по-своєму трактує думку, яку висловив ще Квінтиліан («Настанови ораторові», X, 1, 86).

302

Жодних даних про автора не маємо.

303

Твір написано у формі «зміїних віршів» (пор. цикл на с. 175). Переклав також М. Зеров.

304

1. «Чую, зима утекла…» — «Sentio fugit hiems…»: у перекладі М. Зерова: «Чую: надходить весна…» Для римського автора, однак, важливим є дієслово fugit, без якого ледве чи обходиться якийсь образ, пов’язаний з перебігом часу (fuga — перебіг, втеча; звідси й у музиці «фуга»). А ще — важливим є зимове тло, на якому, контрастно, вимальовується розкішний образ весни, скажімо, у перлині Горацієвої лірики, оді до Торквата (IV, 7): «Diffugere nives» («позбігали сніги»). М. Зеров одразу ж бере, сказати б, мажорний акорд. Як у Франка: «Надійшла весна прекрасна…».

305

1—2. Зефір — легкий західний вітер, евр — південно-східний.

306

7—8. Філомела уособлює солов’я. За традиційною версією міфу (пор. напр. Овідія, «Метаморфози», VI, 424—674), Філомела була сестрою Прокни — дружини царя Терея. Терей закохався в Філомелу і збезчестив її. За це Прокна з сестрою відімстили йому: вбивши Ітіса — сина Прокни від Терея — і нагодувавши Ітісовим м’ясом Терея. Рятуючись від люті Терея, Прокна перетворилася в ластівку, а Філомела — в солов’я, що тужить за Ітісом, витьохкуючи його ім’я: «Іті! Іті!». В різних версіях міфу відчутна тенденція до плутання Філомели з Прокною. Подібне бачимо і в Пентадія: тут соловей-Філомела сама є матір'ю-вбивцею Ітіса.

307

12. Темпе — Темпейська долина в Тессалії, славилась своєю мальовничістю.

308

22. «…збігайте нитки з веретена…» — нитки життя, що їх прядуть Парки.

309

2. «…хвилі-мандрівниці гра…» — з морської піни народилася й Венера, яка «бавиться людськими серцями». Про жіночу непостійність у зіставленні з морем — чи не найкраще Горацій у своїй оді до Пірри (І, 5).

310

Можливо, автор «Потічка» є тим самим Тіберіаном, що відомий історикам як намісник Африки і Ґаллії в IV ст.

311

Розмір вірша — трохеїчний тетраметр. Цей мальовничий («Поезія — наче картина», — зауважив Горацій) поетичний твір варто зіставити з листом Плінія Молодшого (VIII, 8), де він із таким же захопленням описує красу потоку Клітумн (південна Умбрія): такий він «чистий і прозорий, мов те скло, що ти зміг би перечислити камінчики, що зблискують на його дні». У самому центрі Тіберіанової поезії, що ряхтить барвами, милує запахами й звуками, над усіма тими справді райськими принадами, — троянда (ружа), живе втілення полум'яної жаги Діони.

312

10. Діона — тут: Венера; троянда — посвячена їй квітка.

313

Епіграми Луксорія складають окрему книгу «Латинської антології» (R 287—375). Про автора нічого не відомо.

314

Неспання вночі — то наче неповага до божественної Ночі (у греків — Нікти), а спання вдень, навпаки, — до Гемери (Денної богині). Тут, однак, уже більше гумору, аніж моралі. Ім'я Лікаон, яким названо адресата епіграми, було іменем грецького царя-вовкулаки: за нечестивість Зевс перетворив його у вовка (гр. lykos — вовк). Антиподи — люди, що живуть на діаметрально протилежних точках земної кулі; відповідно — коли в одних день, то в інших ніч; грецькі мислителі мали уявлення про кулястість землі вже в V ст. до н. е.

315

Про поета нічого не відомо. В «Латинській антології» є два короткі вірші його авторства.

316

1. «Пісня — з любові…» — підтвердженням тих слів, якщо мова про античну поезію, що первісно була пісенною, — пісні Сапфо, які народжувалися з глибокої чуттєвості; воно ж, любовне чуття, в свою чергу живилося красою природи, відчуванням тієї краси: поезія Сапфо рясніє тонким пейзажним живописом, зокрема, ноктюрнами. Українською Сапфо називали нашу піснярку — Марусю Чурай.

317

2. «…от і співай…» — цікаво, що свою останню пісню, із четвертої книги од, Горацій завершує закликом: «Canemus» (Співаймо!), тим самим мовби підкреслюючи, наскільки важливим для людини є спів, що є і виявом, і водночас — поживою любові.

318

Рукописна традиція приписує цю застільну епіграму Октавіанові Авґустові, що малоймовірно, хоч той, як свідчить Светоній, і писав в молодості вірші. Насправді ж автор епіграми, мабуть, якийсь інший, ближче нам не відомий, поет Октавіан. Застільні мотиви (розвіяти вином і музикою журбу, втішатися днем) снуються впродовж усієї античності: найвиразніше — у старогрецького поета Алкея. Яскраве відлуння — й у нових часах, наприклад, у нашій стрілецькій пісні: «Пиймо, браття, грай, музико…».

319

«Дистихи Катона» — книга моральних сентецій, датованих ІІІ—IV ст. Завдяки їх особливій популярності в середньовічній школі, «Дистихи» дійшли до нас в численних рукописах. Ще в середні віки були перекладені на більшість новоєвропейських мов.

Українською мовою, окрім повного перекладу А. Содомори, частину дистихів переклав також М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Львів: Світ, 2000. — С. 271—275).

320

I, 1. У Сенеки, в «Листах до Луцілія»: «…незрівнянною є насолода, яку відчуваєш, озираючи світ душею світлою, без будь-якої плямки». Душа (mens, animus), переживання людини, — у грудях, серці (pectus), наче в посуді. Про очищення того «посуду» — найчастіше у Лукреція: «Ну, а без чистого серця, затям, — не звідати щастя». Звідси — метафори: виливати душу, біль, жалі, нудьгу (у Т. Шевченка: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину…»).

321

I, 2. Античні виборювали якомога більше часу саме для життя («Сон — брат смерті» — у Гомера), коли душа — бадьора, зряча; естетику світання — передали й новій добі: «Сьогодні я прокинувся так рано, що на годину і треть випередив схід сонця. Безсмертний Боже! Яка ж то весела, яка жвава й вільна, стрімкіша за блискавицю і прудкіша за Евра та частка нашого єства, яку називають божественною, а Марон — вогнем чистого повітря!..» (Г. Сковорода). У Т. Шевченка («Сон»): «Летим. Дивлюся, аж світає, / Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає»… Про достатню тривалість сну — латинський гекзаметр: «Horas sex dormire sat est iuvenique senique» (Шість годин — достатній спочин молодому й старому)…

322

I, 3. Наше «тримати язика за зубами» перегукується із часто повторюваною у Гомера метафорою: «Яке слово вилетіло у тебе за огорожу зубів?» (пор.: Слово — не горобець, вилетіло — не впіймаєш)… Ще античні з усмішкою стверджували: маємо два вуха, але один рот, щоб удвічі більше слухати, аніж говорити. Учні Піфагора проводили у мовчанці й роздумах п'ять років — обдумували слова свого вчителя, і лише після того їх допускали в його оселю для спілкування.

323

І, 4. Людина, мікрокосм, покликана наслідувати гармонію макрокосму. Пошуки злагоди з самим собою — провідна тема давньої і нової літератури, новітньої психології. Заки йти до інших, треба ступити на стежку до самого себе — в собі навести лад і погоду. Про це — Сенека: Propera ad me, sed ad te prius — Поспішай до мене, але до себе — насамперед.

324

І, 5. З першим рядком дистиха згадуємо бувальця Одіссея, який «Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив» (переклад Бориса Тена). Другий двовірш поведе до вислову, який особливо цінувала гуманістична доба, — із Теренція: «Homo sum: humani nihil а me alienum puto» — Я людина і вважаю, що ніщо людське не є мені чужим (у спрощеній версії: «Ното sum, errare mihi est» — Я людина, і мені властиво помилятися)… «Хто з вас без гріха, нехай перший на неї каменем кине» (Ісус — до книжників та фарисеїв, що вимагали каменувати зловлену на перелюбі жінку. — Ів. 8: 7)… «Хай у мене каменем той хоч зараз кине, / На сумлінні хто б не чув жодної провини» (Архіпіїта Кельнський). Жартівливе відлуння — у пісні Возного з «Наталки Полтавки» І. Котляревського: «Всякого рот дере ложка суха — / Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?»

325

І, 10. «Такого (такої) не переговориш»… Про вправне багатослів'я — Сенека: «Plus sonat, quam valet» (Більше дзвенить, аніж важить)… Пусті слова («пустодзвін») — протилежність до виважених, вагомих, що є знаком розуміння — душевної мудрості. Говірливих багато, розумних — мало. Мовчазна сова — птаха, посвячена богині мудрості Афіні.

326

І, 14. Самокритичність — від присутності у нашому духовному єстві критичного «я» — цензора, до чийого голосу то дослухаємося, то не хочемо його чути («мнительный», лат. opiniosus, — аж надто турбується думкою інших про себе). «Усе наше щастя — у нас самих, і в цьому — благодать: були б ми вкрай нещасливими, якби наша порядність залежала від стороннього судження; ти — саме такий, яким ти є у собі, і яким бачить тебе Бог», — із теологічних роздумів, що перегукуються — зі стоїчними: «Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі… спостерігач усіх наших добрих та лихих вчинків, наш сторож» (Сенека).

327

І, 15. Порада пов’язана, зокрема, з морально-етичною проблемою бути і видаватися (esse — videri): хтось є добродійним від природи, а хтось — прагне таким видаватися, отже, — й хваленим бути. Двовірш виснувався, очевидно, з трактату Сенеки «Про добродійства», де ця ж думка — у стислій прозі: «Qui dedit beneficium taceat; narret qui accepit» — Хто обдарував когось добродійством, хай мовчить, а розказує про нього — обдарований.

328

I, 18. Порада веде до оспіваної у Горація золотої середини (не посередності!) й до поняття міри, що в підґрунті античної філософії. Вперше про це — Архілох: «Радість є — радій; є туга — потужи собі, але — / Міру знай…». У щасті пам'ятати про нещастя — щоб душа була добре підготовленою, наче панцирем оснащеною (pectus bene praeparatum), до неминучих у житті перемін: «Жити — то наче у війську служити» (Сенека).

329

II, 6. Вміння радіти малому, приборкувати свої забаганки й уникати надміру — запорука людського щастя. «Disce gaudere» — Вчись радіти (Сенека). Образ, що у другому рядку, перегукується з кінцівкою Горацієвої оди про золоту середину — aurea mediocritas (11,10): …дужчим вітер став — поспіши згорнути / Повне вітрило.

330

II, 22. «Розділяй із другом усі свої турботи, усі помисли. Вважатимеш його вірним — таким і зробиш його» (Сенека). Александр Македонський настільки довіряв своєму лікареві Філіппу, що, не вагаючись, випив ліки, які той йому приготував — не зважав на листа, де його попереджували про небезпеку отруєння; листа ж дав прочитати Філіппові вже після того, як той засіб випив. За іншою версією, спокійно пив ліки під час того, як Філіпп читав листа: на обличчі лікаря бачив не страх, а обурення.

331

II, 25. Овідій у «Посланнях із Понту» (I, VI) співає хвалу тій богині, Надії (Spes) що лиш одна ще залишилась на «злочинних землях», богині, яка не покидає хворого до останнього поруху живчика, коли від страдника вже й лікар відступився… Серед багатьох афоризмів, що стосуються поняття «надія», — чи не найвідоміший у нас той, що належить Лесі Українці: «Contra spem spero» (надіюся всупереч надії) — «Без надії сподіваюсь». На біломармуровому пам'ятнику (скорботна жінка з опущеною лірою), який для свого батька, пароха с. Біла на Тернопільщині, Амвросія Крушельницького, спровадила з Флоренції його славетна дочка Соломія, — напис латиною: «Semper tecum, Pater, in fletu et spe» — Завжди з тобою, Батьку, в сльозах і в надії.

332

II, 28. Найважче дотримати міри, про це філософи в один голос, — у тілесній насолоді (voluptas); вона ж, коли їй даси волю, обертається гіркотою (Сенека)… «Гостю, можеш увійти сюди; тут тебе чекає найвище благо — насолода» — таким написом зустрічали перехожого знамениті «Сади Епікура» в Атенах. Тут же, при вході, й подавали звабленому тим написом обіцяну «насолоду» — мищину каші й кухоль води: «не відчувати холоду, болю, спраги» — ось істинна насолода; все інше, за Епікуром, — забаганки. «Пришли мені горщичок сиру, щоб можна було порозкошувати, коли захочеться», — пише він своєму приятелеві…

333

III, 1. «In mores Fortuna jus non habet» — Фортуна не має влади над звичаями. «Sera nunquam est ad bonos mores via» — Ступити на шлях доброзвичайності — ніколи не пізно (Сенека). Часи є такі, якими є у них звичаї — добрі чи погані: «О tempora! О mores!» — О часи! О звичаї! (Ціцерон). Філософи стоїчної школи часто протиставляли прості, здорові звичаї староримської Республіки моральному занепадові в добу Імперії.

334

III, 2. В ориґіналі — «recte», правильно, прямо: Поняття морально-етичної філософії часто виражаються геометричними термінами: «Recta linea est brevissima, recta via est tutissima» — Пряма лінія — найкоротша, пряма дорога — найбезпечніша. Піти манівцем, тобто відхилитися від прямої дороги. Говорити прямо, бути прямолінійним, кривити душею тощо.

335

III, 5. Синонім лінивства (segnities, ignavia) — inertia, дослівно відсутність творчості. Античні закликали до активності як тіла, так і душі (калокагатія — гармонія тілесного й духовного), зауваживши, що люди лінивішими бувають душею, аніж тілом. Звідси в Горація: strenua inertia — дійове лінивство, яке жене «зайнятих» людей світами у пошуках збагачення і щастя, воно ж, те щастя, — поряд, варто лиш своєю душею зайнятися. Про це ж і Сенека (…розрухавши тіло, тут же повертайся до душі — її вправляй денно й нічно), і Ювенал: Orandum est, ut sit mens sana in corpore sano (Дбай і молись, щоб здоровим був дух у здоровому тілі). Цей вислів, до речі, відомий лише у другій його частині: Mens sana in corpore sano, що суттєво змінює думку сатирика. З цього приводу іронізує І. Франко: «В здоровому тілі здорова душа, та часто буває не варта й гроша»… (щоб вона була чогось варта, треба й про неї дбати, а не лише про тіло).

336

III, 13. Життя — розгорнута книга, яку теж, як і звичайну книгу, треба вміти читати. Тією наукою, вмінням читати книгу життя, Горацій завдячував своєму батькові: «…це мій добрий, люблячий батько / Хиби чужі, щоб уникнути їх, мене вчив підмічати. / Так, коли жити мені він дораджував чесно й правдиво, / Аж до кінця вдовольняючись тим, що він сам заощадив, — / Глянь, — додавав, — як ославився Альбія син; а до чого / Бай докотивсь! Непогана наука для тих, хто марнує / Батьківський спадок… Так мене, хлопця, застерігав… А велів щось робити — / Тут же за приклад когось обирав: «На таких-от рівняйся!»… Думка цього двовірша перегукується з відомим висловом Ціцерона: Historia magistra vitae (Історія — вчителька життя).

337

III, 14. Перед тим, аніж піднімати якусь вагу, зважуємо: чи, не перевищує вона силу наших м’язів; так і в писанні — чи за посильне беремося: «Отже, хто пише, — беріться за те, що було б вам по силі, / Зваживши добре, що втримають плечі, під чим — подадуться» (Горацій — у «Поетичному мистецтві»). Втім, фізичні можливості людини, як їх не розвиваймо, — обмежені (єдиний Геракл — ponderi non cedit: не відступає перед вагою, навіть коли та вага — небесне склепіння), а от розумових можливостей — не вгледимо. Тому античні й закликали постійно розвивати те, чим людина вирізняється з-поміж інших істот, — розум. «Уся гідність людини — в її думці», — неодноразово стверджує Паскаль. Відомий його вислів: «Людина лиш стебелинка, але — мисляча» (roseau pensant)…

338

IV, I. Душевна радість (сковородинське «веселіє серця») рідко йде в парі з нагромадженням багатств, отже, — з неминучими клопотами; на цьому найчастіше наголошували античні, передусім — Горацій, поет «золотої середини», поміркованості.

339

IV, 2. Задовольнятись необхідним — найчастіше акцентована у «Дистихах» думка. Мало чи багато потрібно людині? І мало, й багато. Мало — коли йдеться про тіло, «яким володіємо нарівні з тваринами» (Саллюстій); багато — коли про душу, «яка у нас спільна з богами»; потреби тіла годиться поскромнювати; потреби душі — ненастанно ширити…

340

IV, 5. Дистих перегукується з відомою мудрістю: «Здоров'я за гроші не купиш», а також — із традиційним запитанням «Як ся маєш?» (тобто як себе маєш): багач і справді, постійно зайнятий нагромадженням багатств, має ті багатства, але — себе не має.

341

IV, 12. «Більше розуму в кулаці, ніж деінде» (з фразеології М. Лукаша). Кулак — видима, фізична сила; розум (mens, animus, ingenium) — сила невидима. Людина (homo sapiens) покликана плекати у собі передусім те, чим вона є людиною, — розум, думку. «Розум плекай» (Fac sapias) перегукується з Горацієвим «Sapere aude» (зважся бути розумним) — гаслом Просвітницької доби. «Fortis» — не лише сильний фізично, а й хоробрий, енергійний. «Vir fortis» (стійкий муж) — ідеал зразкового у громадському й військовому житті римлянина (virtus — мужність), що плекає у собі найкращі фізичні й моральні якості. Ще ритор Сенека Старший, батько філософа Сенеки, нарікав на те, що перевелися мужі… В І. Франка («О. Лунатикові»): «Правда, синку, я не геній… / Ех, якби я геній був! […] Я б вам душі переродив, / Я б вам випрямив хребти, / Я б мужів з вас повиводив — / Навіть з мавп таких, як ти!»

342

IV, 15. Знаний вислів (джерело невідоме) «Amicus cognoscitur amore, more, ore, re» (Друга пізнаємо з любові, звичаїв, мови, діла) чи не найкраще ілюструє характерну для латинської мови стислість та гру слів; початкові літери знову ж озвучують те, що у підґрунті не лише дружби, а й загалом упорядкованого світу — A m o r (грец. Eros).

343

IV, 32. Загалом же (про це Горацій у першій сатирі) незадоволені своєю долею люди роблять навпаки: дивляться не на тих, кому гірше, а на тих — кому краще ведеться: «…скільки на світі біднішого люду, / Вперто не бачить ніхто, лиш багатий — скалкою в оці»… Такий звичай небезпечний ще й тим, що є межі вбогості, а меж збагачення — немає. Тим-то душевного спокою ніколи не знайде той, хто задивлений у багатого: дорівняє йому, а попереду — багатший, і так до безконечності…

344

Цей цикл невідомого автора рукописна традиція приписувала Авсонієві — автору іншого твору, у якому фіґурують сім мудреців. Як і «Дистихи Катона», «Вислови семи мудреців» мали велику популярність в новій Європі (і теж насамперед завдяки шкільному вжитку). На широку популярність циклу вказує, зокрема, те, що три сентенції звідси виведено на фасаді однієї з кам’яниць Львова поч. XVII ст. (див. нижче).

Сім мудреців — грецькі мислителі і державні діячі VII—VI ст. до н. е., відомі своїми життєво-філософськими настановами, сформульованими в афористичній формі. Різні автори дають неоднакові переліки семи мудреців, тут маємо один з варіантів. Кожен із семи творів циклу складається з семи віршів і написаний іншим розміром: дактилічним гексаметром, ямбічним триметром, малим асклепіадовим віршем, фалекієм, трохеїчним тетраметром, хоріямбом, дактилічним пентаметром.

345

Біант (VI ст. до н. е.) — суддя, родом з малоазійського міста Прієна (близько о. Самоса). Серед іншого, йому приписували знамените «все своє ношу з собою». «Хто багатій? Хто жагу подолав. Хто убогий? Захланний» — цей рядок в ориґіналі («Quis dives? Qui nil cupiat. Quis pauper? Avarus») виведено на фасаді так званої Докторської кам’яниці у Львові (будинок початку XVII ст. на пл. Ринок, 28).

346

Піттак (пом. б. 570 р. до н. е.) — лесбоський правитель і законодавець. Коли в ході внутрішніх протистоянь його обрали правителем Мітилен (головного міста о. Лесбоса), розробив перше писане законодавство на Лесбосі. «У щасті друзів…» — поширена думка в античності: пор. напр. Овідія «Скорботні елегії», (І, 9, 5—6): «Поки щасливо живеш — багатьох рахуватимеш друзів, // Хмарні настануть часи — лишишся па самоті».

347

Клеобул (VI ст. до н. е.) — правитель родоського міста Лінда.

348

Періандр (пом. 586 р. до н. е.) — один з найяскравіших правителів Коринту (627—586 pp. до н. е.), за його правління Коринт переживав культурний і економічний розквіт. В античних авторів мав суперечливу репутацію — з одного боку, його називали серед семи мудреців, але з іншого, він мав славу жорстокого тирана. «Завше в парі іде корисне й красне» — ще один рядок, виведений латиною на Докторській кам’яниці («Nunquam discrepat utile a decoro»). Його ж читаємо і над внутрішнім порталом одного з будинків ринкової площі у Жовкві. «Смерті прагнути — зле, боятись — гірше» — пор. Авсоній, «Перебіг дня», «Молитва», 73 (с. 86).

349

Солон (б. 640—560 р. до н. е.) — найзнаменитіший серед семи мудреців, афінський політичний діяч, законодавець, поет. Заклав підвалини афінської демократії.

350

Хілон (VI ст. до н. е.) — спартанський політичний діяч і поет. Дожив до глибокої старості.

351

Анахарсис (VI ст. до н. е.) — скіф царського роду, мандрував грецьким світом і вивчав грецькі звичаї; був відомий серед греків як філософ, що проповідував дотримання у всьому міри — навіть в самому дотриманні міри (пор. останню з поданих тут сентенцій).

352

Збірка зі ста загадок, яку датують не пізніше, ніж IV — поч. V ст., відома з рукописів «Латинської антології» і окремих списків. Про автора нічого не знаємо. Тривірші збірки — не просто загадки. Часто — це майстерно подані образи предметів, що загадуються. У підґрунті «Загадок» — притаманний усій античності зацікавлений погляд на будь-яку річ: античні дивились — дивуючись. Звідси — підхоплена й новими часами поетика буденної речі, вміння з чогось непримітного виснувати цікаву думку, приховане — зробити очевидним.

353

Святкування на честь Сатурна (Сатурналії) відбувалися в період зимового сонцестояння; на згадку про золотий вік Сатурна символічно скасовувались обмеження залізного віку: рабів звільняли від звичної праці і допускали до спільної з господарями святкової гостини, влаштовувались підкреслено розкуті і вільні гуляння, схожі на карнавал.

354

14. «Між нерозумних свій ум напоказ виставляти не конче» — ремінісценція з Горація, «Сатири», II, 3, 40.

355

1. Стилос — паличка для писання по воску: з одного кінця гостра — власне для писання, а з другого заокруглена — щоб затирати написане. «Saepe stilum verlas» («часто обертай стилос») — дораджує Горацій молодим поетам.

356

7. «Є в мене сльози, авжеж…» — видається жартівливою відповіддю на знамениті слова Енея з Верґілія («Енеїда», І, 464): «Є таки сльози речей». «…повітря важке…» — над земним, не надто чистим, обтяженим вологою повітрям, за уявленням античних, — осяйний етер, небо, де селяться безсмертні боги.

357

8. Кінтія — Діана, богиня місяця.

358

9. Вчення про кругообіг води в природі було відоме в античності.

359

10. В античних поетів, дарма що то південні краї, натрапляємо й на описи по-справжньому гострої зими (acris hiems), як у Горація (Оди, І, 9): «В снігу глибокім, бачиш, гора он там, / Соракт, біліє? Снігом завалені, / Ліси пригнулись, а текучі / Ріки різким узялися льодом». Сенс останнього рядка загадки, мабуть, такий: замерзла вода («glacies», лід, — жіночого роду) і з-під ноги, ковзька, тікає (або кришиться), і з долоні, «гола», або висковзує, або топиться на ній, одне слово, — «не дається».

360

11. «Вічно обоє й біжать…» — «Ріки — це дороги, які йдуть» — зауважив Блез Паскаль.

361

12. Серед епітетів снігу (білий, блискучий, холодний, льодяний, колючий тощо) також — скіфський. Геродот у своїх «Історіях» (IV, 7) говорить таке: «В області, що пролягає північніше від землі скіфів, кажуть, годі щось побачити та й дістатись туди неможливо через летюче пір'я. Земля й повітря там дійсно переповнені пір'ям, а це заважає очам бачити». Сніг у його різних «тональностях» (то він падає, то сипле, то трясе, то порошить…) не був предметом опису для античних («пір’я» в Геродота — ще не метафора). Тут, однак, уже вчувається сніговий настрій: у першому гекзаметрі загадки — легке, подібне до пір'я, навіть не падіння, а наче ковзання (lapsus) сніжинок у повітрі; перекладач дозволив собі додати тому падінню ще й грайливості: воно «легковажне» — у прямому й переносному значенні слова.

362

13. Гірська сосна, що опиняється в морі, — найкрасномовніший зразок людської «зухвалості» (див. ком. до «Викрадення Просерпіни» Клавдіана). Тут уже помітна зміна погляду: сосна радше пишається своєю долею, аніж нарікає на неї. «…і жодного сліду…» — на відміну від плуга; плуг оре врожайне поле, корабель — «безплідне» море.

363

16. Пор. польський вислів (про «книгогриза»): «mól książkowy».

364

20. Панцир черепахи використовували для інкрустації (тому «спину коштовну»), а також з нього виготовляли резонатор для ліри (тому «співаю… по смерті»).

365

22. Ця загадка є наче вільним переказом трьох рядків (33—35) першої сатири Горація: «Он і мурашка, скажім, хоч мала, та з великим завзяттям / Тягне й тягне все крихти якісь до свого муравища, / Мовби на гору яку: про майбутнє й вона пам'ятає».

366

27. Ворона у греків (як, зрештою, і в римлян) була символом тривалого життя, що розтягалося на дев'ять віків чи людських поколінь (так в Овідія, «Метаморфози», VII, 271; у фраґментах Гесіода тощо).

367

28. «Ймення дала мені ніч, а чи наближення ночі…» — латиною лилик — «vespertilio»: від «vesper» — «вечір».

368

38. Народна етимологія вважала, що тварина і ріка Тигр названі однаково через те, що однаково швидкі. «З вітром пошлюблена я» — існувало повір’я, що тигриця вагітніє від Зефіра.

369

39. Кентавр мовби унаочнює приховані психологічні проблеми людини: він, сказати б, не може виконати основної вимоги моральної філософії античних — бути собою (constare sibi), оскільки не є одним і тим же — поєднує неоднорідне, непоєднувальне: голову людини — з тулубом коня; він, якщо застосувати наш фразеологізм, — «сам не свій».

370

40. «Сон мене облюбував…» — снодійні властивості маку відомі були від найдавніших часів. На античних вазах бачимо крилатого Гіпноса, бога сну, як він летить над землею зі стеблом маку й посипає на людей сон.

371

45. Пор. «Народження троянд».

372

98. Ехо — див. ком. до Авсонія, «На зображення Ехо».

373

99. Див. ком. до Авсонія, «Перебіг дня», «Сни».

374

«Зміїні вірші» в антології Різе займають позиції 38—80. Іноді їх приписували Луксорію, проте без достатніх підстав. Пор. також «Прихід весни» Пентадія, що теж написаний у формі зміїних віршів.

«Зміїні» — бо наче замкнуті у собі (подібно до змії, що тримає у пащі свого ж хвоста): початок гекзаметра, до цезури, повторюється у наступному пентаметрі, в його кінцівці; повторюється, звичайно, найважливіша думка, як у першому дистиху; «Випадок крутить усім». Метрично зміїні вірші базовані на елегійному дистиху.

375

«Випадок крутить усім…» — жереб можна витягати зі скриньки (урни), можна, потрясаючи, крутити нею, щоб із неї через проріз випав жереб. Так у підземному світі богині долі, Парки, вирішували, кому померти: чий жереб випав (на кожному було написане чиєсь ім’я), той мусив піти зі світу. Кажемо: «випало мені…».

376

Нарцис, закоханий у своє відображення, гине від від любові до себе самого. Міф про Нарциса можна розуміти й так: «Пізнай самого себе» (у Г. Сковороди: «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе»); принаймні, він таїть у собі загадку дзеркального відображення.

377

Юнона, Мінерва і Венера посперечалися, хто з них найпрекрасніша, і звернулися до Паріса, сина троянського царя, щоб той їх розсудив. Кожна з богинь намагалася у свій спосіб підкупити Паріса і той звабився на обіцянку Венери: він оголошує богиню найпрекраснішою і за це вона допомагає Парісові заволодіти прекрасною Єленою — дружиною спартанського царя Менелая. Це і стає причиною Троянської війни, яка прославляє Трою, але водночас призводить до її загибелі.

378

Герó — жриця Венери (Афродіти) в місті Сест на березі Геллеспонта (Дарданелли), в яку закохався юнак Леандр, що жив на протилежному березі протоки. Щоночі Леандр плавав до своєї коханої, орієнтуючись на вогнище маяка, яке запалювала для нього Геро. Одного разу вогнище загасло і Леандр загинув у морі. Верґілій у «Георгіках» (ІІІ, 258—263) наводить міф про Геро і Леандра для підтвердження своєї афористичної думки, що «Amor omnibus idem» («Всі однаково люблять») — тобто одна й ця ж сама жага на безрозсудні вчинки як людей, так і всіх інших істот… Протоку Дарданелли, повторюючи шлях Леандра, переплив у свій час Байрон.

379

Ніс і Евріал — супутники Енея, зразок сердечної дружби і готовності загинути один за одного. Їх смерть у бою з рутулами описує Верґілій в «Енеїді» (IX, 367—445).

380

«Люблять тебе — то люби» — в ориґіналі: «ubi amaris, ama», яке можна розуміти і так: «коли полюбиш — люби».

381

Аполлонові автор дякує як богові поетичного натхнення.

382

«Смерть не поглине мене…» (Nil mihi mors faciet) і ритмічно, й за змістом перегукується зі знаменитим Горацієвим висловом із «Пам’ятника»: «Non omnis moriar» («Ні, не весь я умру»).

383

Вірш (ямбічний триметр) є молитвою до богині землі Теллюс, яка мислилась матір’ю всього живого і навіть матір’ю богів. Верґілій називає її першою з-поміж богів («Енеїда», VII, 136). Пов’язувалась також і з посмертними культами як спільна могила всього, що втратило життя.

384

1. «Свята богине Земле…» — пор. в І. Франка: «Земле моя, всеплодющая мати…» Ця молитовна тема снується і в наші дні (пор. твір Р. Дідули «Моління за рідну землю», Львів, 2006).

385

14. «…що з тебе — в тебе… знов іде…» — пор. біблейське: «Землею єси — і в землю обернешся» (кн. Буття, III, 19).

386

33. «…того дару зцілення…» — бог-цілитель, винахідник медицини — Аполлон; йому й підлегла була могутність трав (herbarum potentia), про що Овідій у «Метаморфозах» (1, 521—522).

387

Один з найвідоміших творів пізньої античності, ймовірно, IV ст. Автор невідомий, можливо, походив з північної Африки. Є також переклад М. Зерова.

Твір є стилізацією гімну на честь Венери з нагоди її квітневого свята. Писаний трохеїчним тетраметром. Повторюваний рефрен підкреслює поділ твору на змістові відтинки різної довжини.

388

1—11. Вступ, загальне славлення весни і Венери, передчуття свята.

389

4. «…на землю плодотворний рине дощ» — в Івана Франка («Жде спрагла земля плодотворної зливи…») — відлуння цих же міфологічних образів: Ефір (Етер), чоловік Землі, спадає на свою жону плодотворним дощем (див. далі, 59—61).

390

7. Діона — одне з імен Венери.

391

9—11. Венера (Афродіта) народилася з морської піни, що утворилась від крові оскопленого Неба-Урана (тому «пурпурових», 9 і «з крові створена», 23).

392

Понт — тут: море.

393

12—26. Весняне пробудження рослинного світу; особливу увагу поет зосереджує на розквітанні троянд — Венериних квітів; вживає при тому «шлюбну» метафорику.

394

14. Фавон (або фавоній) — теплий західний вітер, зефір; починав віяти з початком весни.

395

23. Кіпріда — Венера.

396

27—47. Приготування до свята: збираються німфи, роззброюється Амур, сходяться інші боги, і лише цнотливу Діану просять на час свята віддати правління Венері.

397

38. Делія — епітет Діани (бо народжена на острові Делос); Діана (у греків — Артеміда) — богиня рослинності, полювання (пор.: «Щоб той гай не оросився кров’ю звіра-хижака», 39), господарка лісу (пор.: «Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи», 37), діва і захисниця дівоцтва (пор. 41).

398

45. «Поетів світлий бог» — Аполлон.

399

48—57. Опис головних церемоній свята, що наближається: вшанування Венери, її суд. Гібла (49—53) і Енна (53) — сицилійські міста; те, що їх тут згадано, може означати, що місце описуваного святкування — Сицилія, однак ці сицилійські міста могли бути названі і чисто умовно: як символи квітучих земель (подібне значення має Гібла, напр., у Верґілія, Марціала).

400

50. Грації (у греків — Харити) — прекрасні богині, що втілюють добро, радість, красу і вічну юність, у міфології часто пов’язані з творчими силами природи, в римській літературі звичною є їх належність до оточення Венери.

401

54—55. Німфи — божества природи, її життєдайних сил, населяли води, гори, ліси, гаї тощо.

402

57. «Мати хлопця з крильцями» — Венера була матір’ю Амура.

403

58—67. Автор відходить від антропоморфного зображення Венери і, подібно до Лукреція, славить її як всепроникну творчу силу, завдяки якій відбувся перший «шлюб» (59—66) і перші народження (63—67).

404

59. Етер — тут: як небо, Уран; за грецьким міфом творення, мати-Земля, що першою виникла з Хаосу, народила уві сні Небо — Урана, а той, милуючись зі своїх висот сном матері, пролив на неї життєдайний дощ, від якого Земля (годувальниця-жона, 61) породила трави, квіти, звірів тощо.

405

60. Рік — тут: як річний урожай.

406

68—74. Венера як офіційне римське божество.

407

69. Пенатів з Трої в Лацій переніс син Венери Еней.

408

70. Діва з Лаврента — Лавінія, донька Латина, яку батько віддав за Енея.

409

71. «Дала й Марсові чисту, з храму, дівчину» — весталку Рею Сільвію, що народила від Марса Ромула і Рема.

410

73. Рамни — одна з триб, на які в давнину ділились римляни; тут: власне давні римляни. Квіритами первинно (і так є тут) називали сабінян (від назви їх столичного міста — Кури). Згодом так урочисто називали себе римляни.

411

74. Цезар виводив свій рід від Енея, отже, й від самої Венери.

412

75—79. Державну, міську іпостась Венери тепер урівноважує Венера сільська.

413

80—88. Весняне пробудження тваринного світу (пор. 12—26), знову показане через «шлюбну» метафорику.

414

86—88. Поет воліє чути в тьохканні солов’я (Філомели) не традиційну жалібну тугу за вбитим Ітісом (див. ком. до Пентадія, «Прихід весни», 7—8), а весняну пісню любові.

415

89—93. Закінчується твір несподіваним і зворушливим ліричним пасажем — зітханням автора, з якого видно, що сам він стоїть осторонь радісного свята, що «його весна» ще не настала (мовби передчуття романтичної доби). Певною мірою, настроєво, цю кінцівку вже готує трагічний, хоч і прихований, мотив, пов'язаний зі співом Філомели.

416

92. Амікли — місто в Лаконії, жителі якого заборонили поширювати тривожні чутки про наближення ворогів (бо перед тим не раз були обмануті), і врешті втратили місто, захоплені зненацька.

417

Автор твору невідомий. Традиція найчастіше приписує його або Верґілієві, або Авсонію. Тому переважно входить як додаток до повних видань обох авторів.

Троянда, оспівана і в класичну добу, — символ розкішної, але короткочасної краси, перелітної і неповторної молодості. Автор твору робить цікаву спробу передати словом народження троянди; бачимо той процес, мов у сповільненому (чи прискореному?) кадрі: від зеленого ще пуп’янка — й до повного цвіту. Передостанній рядок твору дуже близько повторює П’єр Ронсар у кінцівці своїх «Сонетів до Єлени»: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» («Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя»).

Переклав також М. Зеров.

418

3. Аврора (у греків — Еос) — богиня ранкової зорі; щоранку виїжджала з-за обрію на колісниці і віщувала про наближення свого брата Геліоса (бога сонця), супроводжуючи його далі аж до заходу (пор. 45—46).

419

12. Пест — місто в Кампанії (Південна Італія), відоме ранніми сортами троянд.

420

18. «Венері одній служать — і ружа, й зоря» — Венера вселила в Аврору постійне любовне бажання, тому поет називає її служницею Венери; троянди — квіти, посвячені Венері.

421

21. «Владарка Пафосу» — Венера; Пафос — місто на Кіпрі, відоме культом Афродіти.

422

Стилізація ритмічної трудової пісні веслярів (так звана келевсма). Подібних стилізацій мало збереглося в античній поезії, але пор. напр, пісню женців в X ідилії Теокріта. Порівняймо також збережену в Плутарховому «Бенкеті семи мудреців» пісню млинарів, пов’язану з правителем Мітілени, що на о. Лесбос, Піттаком (VII—VI ст. до P. X.) (див. «Від перекладача»).

Текст у деяких місцях пошкоджений, тому перекладено за редакцією з кон’єктурами Беренса (Baehrens, vol. III, p. 167).

Переклав також М. Зеров.

423

2. «…моря…бог…» — Нептун (Посейдон).

424

7. «Морю всміхається…» — від усмішки моря, не раз зауважували античні, до спохмурніння — одна мить: «momento mare evertitur» — «в один момент море збурюється» (Сенека).

425

12. «…борозну залишаючи сиву…» — нетривку, на відміну від борозни, яку залишає плуг (див. прим, до Загадок Симфосія, с. 278).

426

14. Кавр — північно-західний вітер.

427

16. «…берег німим щоб не був…» — у відкритому морі берег уже не озивається, і людина залишається віч-на-віч із двома, чужими їй, стихіями — морем і небом. Найкраще про це — Верґілій: «Cael(um) undiqu(e) et undique pontus» («Звідусіль — тільки небо та море»). Виділена тут частина прислівника (undique — звідусюди) перегукується з іменником «undae» — «хвилі» (undis — хвилями, серед хвиль). Отож під текстом (чи за текстом) постає образ: бачимо неосяжність неба і моря — глибини й висоти (лат. altus — високий, глибокий', altum, глибина, означає також море).

428

Ліей — епітет Вакха, переносно — вино.

429

У деяких рукописах вірш має назву «Про руїну Трої». Про підкорення Греції Римом — Горацій у своїх «Посланнях» (II, І, 156—157): «Греція, скорена воїном диким, — його ж підкорила: / В Лацій селянський мистецтва внесла…»

430

Владар снів — Гіпнос (див. прим. до загадок Симфосія, 40).

431

«…в небо душа одлетить» — тобто, словами Горація, «чимала, краща, частка» (multaque pars) людського єства.

432

1. Напис на стіні в Помпеях. Апеллес — знаменитий в античності грецький маляр (IV ст. до н. е.). Серед інших його творів відомим було зображення «Афродіти, що виходить з моря».

433

3. Цей двовірш — наче стислий підсумок Овідієвих «Любовних елегій» та «Мистецтва кохання»; такі ж мотиви — й у піснях ваґантів, для яких Овідій був одним із найулюбленіших поетів.

434

5. Напис на стіні палацу Калігули в Римі.

435

6. Другий рядок епіграми — з Овідія («Любовні елегії», XI, 35).

436

7. Подібний мотив знаходимо в «Пріапеї» (LXI, ІЗ), де яблуня нарікає на вірші поганого поета, вирізані на її гіллі. Проперцій (II, VI, 27—30) замислюється над тим, хто ж то вперше прикрасив стіни сороміцькими малюнками.

437

8. Сентенція, написана вугіллям на стіні будинку в Помпеях. «Смерть, яка йде» (Mors gradiens) — найпоширеніший у поетів образ смерті. Іноді вона й сама про це нагадує, як у приписуваному Верґілієві творі «Шинкарка»: «Смерть — за вухо щипне, скаже: „Живіть, я гряду“». Крок смерті або гучний, як у Горацієвій оді до Сестія (1, 4), або ж тихий: смерть підкрадається нечутно, обмотавши ноги повстю, як у П'єра Ронсара, який полюбляв образи й поетику Горація.

438

9. Римська епітафія, ймовірно, І ст. Пор. у Горація (Оди. II, 18, 18—19): «Ти ж на пишний дім собі / Громадиш мармур, мав би — для гробниці»; пор. також розважання Трімальхіона в Петронія («Сатирикон», 71, 7): «дуже помиляються люди, коли оздоблюють свої оселі за життя і не дбають про ті, де судилось їм довше мешкати». Останній рядок пошкоджено, переклад за кон’єктурою.

439

10. Напис з Антіохії, ймовірно І ст. Розмір: трохей. Закликами до пиття (мотив, перейнятий від античних) рясніє, зокрема, середньовічна поезія мандрівних студентів — ваґантів. Її відлуння, можливо, у нашій пісні: «Як засядем браття, коло чари…» Латинську епітафію («Пийте, поки живете») мовби продовжують слова із згаданої нашої пісні: «Бо на небі на дають горілки…»

440

11. Римська епітафія. Цікаво порівняти з Лукрецієм: «Речі не можуть / Ні в цілковите ніщо повернутись, ні вийти з нічого» («Про природу речей», І, 857—858). Це «ніщо» у минулому і «ніщо» у майбутньому цікаво зіставляє, йдучи, очевидно, за Лукрецієм, Сенека у «Троянках»: «Цікавить тебе, де після смерті лежатимеш? — Де всі, хто ще не народжений».

441

12. Напис знайдено в Тунісі. Під віршовим текстом дописано, що Луцілла прожила 14 з половиною років, з яких ледве півтора була замужем за Ексуперанцієм; він і поставив їй цю пам’ятну плиту. Стародавні греки, зокрема, автори трагедій, хоч якими були життєлюбами, не раз висловлювали вкрай похмуру думку: «Не родитись на світ — було б / Наймудріше. Коли ж родивсь — / Тут же в край, звідки вийшов ти — / В небуття — повернутись», — співає хор у трагедії Софокла «Едіп у Колоні» (1225—1229).

442

13. Напис з Північної Італії. В ориґіналі — гра слів: набував (quaesi) — алюзія до зазначеної перед віршовим текстом посади покійного, що був квестором (quaestor) — державним скарбником.

443

14. Римська епітафія у вигляді зміїного вірша. Перед нею ще написано: «Має тут все з собою». З напису довідуємося також, що покійний прожив 52 роки, а пам’ятну плиту встановила його «товаришка життя». Про те, що вино, лазні і кохання прискорюють шлях до аїду, читаємо також в анонімній епіграмі з «Палатинської антології» (X, 112). Римська епітафія є ніби відповіддю на поширену думку, висовлену в грецькій епіграмі.

444

15. Напис II ст. Схожа епіграма грецькою мовою збереглась у «Палатинській антології» (IX, 49).

445

17. «Годі вже… ридать…» (Desine iam flere…) цієї епітафії нагадує зачин знаменитої елегії Проперція, яку називають «королевою елегій»: «Годі вже, Павле… — Desine, Paule…» (IV, 11). «В своїй смерті я кари не чую…»; у Сенеки: «Все йде смерті до рук. А смерть — то закон, а не кара…»

446

19. Спадають на думку слова Г. Сковороди: «Світ ловив мене, але не зловив». Так само ловив світ (житейське море) й Одіссея, збиваючи його різними звабами зі шляху повернення до рідної Ітаки.

447

Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars II: Carmina Latina epigraphica / Conlegit Fr. Buecheler. — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1895—1897. — Fasc. I—ІI.

Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars II: Carmina Latina epigraphica / Conlegit Fr. Buecheler. — Fasc. III: Supplementum / curavit E. Lommatzsch — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1926.