Вікторія

IX

Камілла, весела й безтурботна, простувала до млина. Вона була сама. Зайшовши до невеличкої хатини, вона усміхнулась і сказала:

— Вибачте, що я не постукала. Тут так шумить вода, що мені то здалося марним. — Роззирнувшись навсібіч, вона сама себе перебила: — О, як тут гарно! Гарно! Де Юганнес? Я знаю Юганнеса. Що з його оком?

Їй запропонували стільця, і вона сіла.

Покликали з млина Юганнеса. Його око гноїлося, під оком був синець. Камілла зустріла його словами:

— Я прийшла добровільно. Мені закортіло сюди навідатись. Вам і далі треба прикладати до ока холодні примочки.

— Не конче, — відповів він. — О, Господь з вами, навіщо ви сюди прийшли? Хочете побачити млин? Дякую, що навідались!

Він обняв матір за стан і представив її Каміллі:

— Це моя мати.

Вони спустилися до млина. Старий мірошник зняв кашкета, низенько вклонився і щось мовив. Камілла не розчула що, але усміхнулась і відповіла навмання:

— Дякую, дякую. Авжеж, я залюбки його подивлюся.

Вона боялася гуркоту й тримала Юганнеса за руку, а витріщеними очима крадькома позирала на обох чоловіків — чи вони бува нічого не говорять. Вона мовби оглухла. Її дивувала у млині незліченна кількість коліс та всіляких обладнань, вона сміялась, заповзято трясла Юганнесову руку й то сюди, то туди тицяла пальцем. Млина зупинили, а тоді знов пустили повним ходом, щоб вона на власні очі побачила, як він працює.

І коли вони пішли з млина, то Камілла ще з добру годину після того говорила до смішного гучно, ніби у її вухах і досі гуркотіло.

Зворотньою дорогою Юганнес провів її до Замку.

— Просто незбагненно, як він посмів ударити вас в око! — мовила вона. — Потім його як вітром здуло, він поїхав із поміщиком на полювання. Яка неприємна пригода. Вікторія цілу ніч не спала.

— То нехай виспиться цієї ночі, — відповів він. — Ви знаєте, коли поїдете додому?

— Завтра. А коли ви приїдете в місто?

— Восени. Чи можу я побачити вас пополудні? Вона вигукнула:

— Авжеж, дякую, приходьте! Ви розказували про якусь свою печеру, ви маєте мені її показати.

— Я зайду по вас, — сказав він.

Дорогою додому він довго сидів на камені, поринувши в роздуми. Його заполоняли теплі, радісні думки.

Пополудні він подався до Замку і перед входом попросив, щоб дали знати про нього Каміллі. Поки він стояв, чекаючи Каміллу, у вікні другого поверху на якусь мить показалась Вікторія; вона пильно глянула на нього, а тоді відвернулась і зникла в глибині кімнати.

Вийшла Камілла, він повів її до каменярні та в печеру. Ним панував на подив спокійний і щасливий настрій, юна дівчина його потішала, її ясна, легка мова мовби оповивала його серпанком блаженства. Сьогодні добрі духи перебували десь поблизу…

— Я, Камілло, пригадую, як ви колись подарували мені кинджал. Він був у срібних піхвах. Оскільки я ним не користувався, то засунув його разом з іншими речами в якийсь ящик.

— Атож, ви не мали потреби ним користуватися; ну так що?

— А те, що тепер я його загубив.

— Ти ба, як прикро. Та, може, замість нього я дістану для вас інший такий самий. Буду старатися.

Вони йшли дорогою, що вела додому.

— А пам'ятаєте той важкий медальйон, який ви мені колись подарували? Він був із золота і такий громіздкий та важкий, що ставився на підставку. Ви написали в ньому кілька дружніх слів.

— Ага, я те пам'ятаю.

— Цього року, бувши за кордоном, я, Камілло, його віддав.

— О ні, невже? Ти ба, ви й це віддали! Навіщо?

— Я віддав його на згадку одному юному приятелеві. То був росіянин. Він дякував мені за нього навколішки.

— Ото він так зрадів? Господи, та я певна, що він на радощах аж нетямився, раз упав навколішки! Замість того медальйона ви отримаєте інший, і він уже буде тільки ваш.

Вони дійшли до дороги, що пролягала між млином і Замком.

Юганнес зупинився й сказав:

— Ось біля цих кущів колись зі мною трапився один випадок. Якогось вечора я тут ходив собі, як то часто бувало за моєї самоти. Тоді стояло літо і ясна година. Я ліг під кущем і замислився. Коли це дорогою йде якась пара. Пані зупинилась, її супутник спитав: «Чого ви зупиняєтесь?» Та не почувши відповіді, він питає знов: «Щось на дорозі?» «Ні, — відповідає вона, — але вам не треба йти і так дивитися на мене».

«Я просто собі йшов і дивився на вас», — сказав він. «Атож, — відповідає вона, — я добре знаю, що ви мене кохаєте, але тато нічого не дозволить, розумієте: то неможливо». Він буркнув: «Так, мабуть неможливо». Тоді вона каже: «На вашій руці надто широка кістка. У вас напрочуд широке зап'ястя!» І тої миті пані взяла його за руку вище зап'ястя. Запала мовчанка.

— Ну а чого воно так вийшло? — спитала Камілла.

— Хтозна, — відповів Юганнес. — Чого вона так сказала про його зап'ястя?

— Либонь, воно в нього було красиве. А вище біліла сорочка, — о, так, як я це розумію. Мабуть, вона теж його кохала.

— Камілло! — скрикнув він. — Якби я вас безмежно кохав і почекав кілька років, я лише питаю… Словом, я не вартий вас, але, як ви гадаєте, чи захотіли б ви стати колись моєю, якщо я попрошу вас про це через рік або через два?

Запала мовчанка.

Раптом Камілла почервоніла, як той мак, і збентежилась; вона крутнулась усім своїм тендітним тілом в один бік, крутнулась у другий і зімкнула руки. Він обіймає її за стан і питає:

— Як ви гадаєте, колись те буде? Ви того хочете?

— Так, — відповідає вона і пригортається до нього.

Через день він іде на пристань провести Каміллу. Цілує її зграбні рученята, що мають якийсь дитячий, невинний вигляд, і його душа переповнюється вдячністю та радощами.

Вікторії з нею не було.

— Чому тебе ніхто не проводить?

Камілла з жахом в очах розповідає, що на Замок звалилась страшна біда. Вранці надійшла телеграма, господар Замку зблід, як мрець, старий камергер та дружина камергера закричали не своїм голосом: учора ввечері на полюванні застрелили Отто.

Юганнес схопив Каміллу за руку.

— Застрелили? Лейтенанта?

— Так. Уже везуть його тіло сюди. Яке страхіття.

Вони пішли далі — кожен зі своїми думками; аж тут їх отямили люди на причалі та крики команди на пароплаві. Камілла соромливо подала йому руку, він поцілував її і сказав:

— Атож, я не вартий тебе, Камілло, так, аніскілечки не вартий. Але я робитиму тобі стільки добра, скільки зможу, якщо ти будеш моєю.

— Я буду твоєю. Мені хотілося цього весь час, весь час.

— Я приїду за кілька днів, — сказав він. — За якийсь тиждень ми знов побачимось.

Вона вже зійшла на борт. Він помахав їй і махав доти, доки вона не зникла з очей. Коли обернувся, щоб іти додому, то зіткнувся ніс у ніс з Вікторією. Вона теж тримала в руці хустинку, вітаючи нею Каміллу.

— Я трохи припізнилась, — мовила вона.

Він не відповів. Та й що йому було казати? Втішати її з приводу втрати нареченого, привітати чи потиснути їй руку? її голос був напрочуд беззвучний, а обличчя неймовірно розгублене, — либонь, вона пережила глибоке потрясіння.

Люди з пристані порозходились.

— Ваше око ще червоне, — сказала вона, рушаючи з місця.

Потім озирнулась.

Він стояв.

Тоді вона раптом обернулась і ступила до нього.

— Отто помер, — грубо кинула вона, а її очі спалахнули. — Ви не кажете ні слова, у вас багато гордині. Він був у сотні тисяч разів кращий за вас, чуєте? Ви знаєте, чого він помер? Його застрелили, голова його була геть розтрощена, геть уся його нерозумна голівонька. Він був у сотні тисяч…

Заридавши ридма, вона повільною, пригніченою ходою пішла на дорогу, що вела додому.

Пізнього вечора хтось добивається в хатину мірошника: Юганнес відчиняє двері й виглядає надвір — там, подаючи знаки рукою, стояла Вікторія. Він виходить до неї. Вона шпарко хапає його за руку й тягне за собою на дорогу; її рука немов із криги.

— Краще сядьте, — сказав він. — Сядьте й трохи перепочиньте; ви напружена, як струна.

Вони сідають.

Вона бурмоче:

— Що ви маєте про мене думати, якщо я ніколи не даю вам спокою!

— Ви дуже нещасна, — відповідає він. — Зараз вам, Вікторіє, треба мене послухатись і опанувати себе. Чим я можу вам допомогти?

— Ради Бога, вибачте мені за те, що я вам сьогодні сказала! — стала благати вона. — Так, я дуже нещасна, я стільки років була нещасна. Я сказала, що він був у сотні тисяч разів кращий за вас; то неправда, вибачте мені! Він помер, а він був мій наречений, ото й усе. Ви думаєте, то сталося з моєї доброї волі? Юганнесе, ви її бачите? Це моя обручка, вона в мене вже давно, хтозна-відколи; зараз я її викину… викину! — І вона жбурляє обручку в ліс; обоє чули, як вона впала. — Так хотів тато. Він убогий, жебрак жебраком, а Отто колись би мав купу грошей. «Ти мусиш згодитись», — вмовляв мене тато. «Не можу», — відповідала я. «Подумай про батьків, — казав він, — подумай про Замок, про наше старовинне ім'я, про мою честь». «Гаразд, тоді я вволю вашу волю, — відповіла я, — почекай три роки, й тоді я згоджуся». Тато подякував мені й згодився чекати, і Отто чекав, усі вони чекали; проте обручку я отримала відразу ж. Так минуло багато часу, і я збагнула, що ніщо мені не допоможе. «Навіщо нам чекати далі? Приводьте мого чоловіка», — сказала я татові. «Нехай тебе Бог благословить», — відповів він і знов подякував мені за те, що я згодилась. А тоді приїхав Отто. Я не зустрічала його на пристані, а стояла біля свого вікна й дивилась, як він під'їздив. А побачивши, побігла до мами і плюхнулась їй у ноги. «Що з тобою, голубонько?» — питає вона. «Я не можу, — відповідаю я, — о, я не можу його прийняти, він приїхав і стоїть унизу; ліпше застрахуйте моє життя, щоб я кинулась у затоку чи у водоспад, то для мене найкращий вихід». Мама зблідла як смерть і зайшлася наді мною слізьми. Заходить тато. «Послухай, люба Вікторіє, ти повинна зійти зараз униз і прийняти його», — каже він. «Я не можу, не можу», — відповідаю я, знов повторюючи своє прохання, щоб він зжалився наді мною і застрахував моє життя. Тато нічого не відповідає, сідає на стілець, його проймає дрож, і він поринає в задуму. Побачивши те, я кажу: «Ведіть мене до мого чоловіка, я його прийму».

Вікторія замовкає. Вона тремтить. Юганнес бере її руки і гріє їх.

— Дякую, — каже вона. — Юганнесе, тримайте, будь ласка, мої руки міцніше! Прошу, тримайте! Господи, який ви милий! Я так вам вдячна! Але ви повинні вибачити мені за те, що я сказала на пристані.

— Та то давно забуто. Хочете, я принесу вам шалю?

— Ні, дякую. Одначе я розумію, чому я тремчу, моя голова горить, як жар. Юганнесе, мені треба попросити у вас вибачення за багато що…

— Ні, ні, не робіть цього. Ну от, тепер вгамуйтеся. Сидіть спокійно.

— Ви говорили для мене, виголошували мені слово. Я була сама не своя відтоді, як ви підвелися, і до тої миті, як ви знов сіли; але я чула тільки ваш голос. Він був немов орган, і я впадала у відчай через те, що він мене зачаровував. Тато спитав, чого я скрикнула й урвала вас; він дуже мене картав. Але мама нічого не питала, вона все зрозуміла. Я відкрилась мамі, я їй уже давно все розказала, а два роки тому, як приїхала в місто, знов повернулась до тієї самої розмови. То було тоді, як я вас зустріла.

— Не будемо про те говорити.

— Гаразд, але вибачте мені, чуєте, зжальтеся наді мною! Що врешті-решт я мала робити? Тепер тато снує будинком, никає від вікна до вікна по конторі, для нього то таке жахіття. Завтра неділя; він розпустив усю челядь; це єдине, що він сьогодні вирішив. Він посірів лицем і мовчить, ніби води в рот набрав, — ото так на нього вплинула смерть зятя. Я сказала мамі, що хочу піти до вас. «Нам обом — і тобі, й мені — завтра треба їхати з родиною камергерів до міста», — відповіла вона. «Я іду до Юганнеса», — казала я далі. «Тато не дістане грошей на всіх трьох, він лишиться тут», — відповіла вона, весь час намагаючись перевести мову на інше. Тоді я рушила до дверей. Мама подивилась на мене. «Зараз я іду до нього», — мовила я востаннє. Мама підійшла за мною до дверей, поцілувала мене й відповіла: «Що ж, Бог тобі на поміч!»

Юганнес випустив її руки й сказав:

— Ну от, вони вже теплі.

— Щиро дякую, так, тепер мені вже дуже тепло… Вона сказала: «Бог тобі на поміч». Я все розповіла мамі, вона весь час усе знала. «Дитя моє любе, кого ж ти кохаєш?» — спитала вона. «А ви ще й питаєте?» — відповідаю я. «Я кохаю Юганнеса, лише його я кохала все життя, кохала, кохала…»

Він поворухнувся.

— Уже пізно. Ви думаєте, що за вас удома не переживають?

— Ні, — відповіла вона. — Ви знаєте, що я вас кохаю, Юганнесе, мабуть, ви це зрозуміли? Я так тужила за вами всі ці роки, що ніхто в світі не збагне тієї туги. Я блукала цією дорогою і думала: ану ж і я зверну з дороги вбік, в глиб лісу, бо він теж туди звертав. А тепер звертаю я. Того дня, як я почула, що ви приїхали, я вдягнула світлу, світло-жовту сукню, я була хвора від хвилювання й туги і одно никала по хаті. «Ти сьогодні аж сяєш!» — сказала мама. Я ходила і весь час сама собі говорила: «Ось він і повернувся додому! Він чудовий, і він приїхав, вже самого цього досить!» На другий день мені вже терпець увірвався, і я, знов одягнувши світлу сукню, пішла в каменярню, щоб зустріти вас. Чи пам'ятаєте ви те? Я вас там і зустріла, проте я не шукала квітів, як вам сказала, і зовсім не по квіти я туди прийшла. Ви більше не раділи, побачивши мене; та все-таки я дякую вам за те, що я вас побачила. То було майже три роки тому. Як я прийшла, у вас у руках була галузка, ви сиділи й поляскували нею; а коли ви пішли, я підняла ту галузку, сховала її і принесла додому…

— Ні, Вікторіє, — сказав він тремтячим голосом, — віднині ви більше не повинні говорити мені такого.

— Ні, — боязко мовила вона, схопивши його за руку. — Ні, не повинна. Либонь, вам цього не хочеться. — Вона нервово поплескала його по руці. — О, я навіть не чекала, що вам захочеться. А до того ж я завдала вам стільки болю. Скажіть, невже з часом ви не зможете мені пробачити?

— Та я вам усе пробачив. Річ не в тім.

— А в чім же тоді?

Запала мовчанка.

— Я заручений, — відповів він.