ПРИГОДА ВІСІМНАДЦЯТА, У якій Паць стає героєм

На півдорозі від Пухової хатки до Пацевої хатки було Задумливе Місце, де Пух та Паць іноді зустрічалися, коли йшли один до одного в гості. І в тому місці було так затишно й тепло, що друзям було дуже приємно трішки там посидіти й подумати, – що б його таке зробити, коли вони вже зустрілися.

І якось, коли вони з Пацем вирішили нічого не робити, Пух навіть склав про це місце віршика, щоб усі знали, для чого воно існує:

Тут часто Ведмідь

У задумі сидить

І думає:

"Що б то зробити?"

Бо він же не пень,

І цілісінький день

Не може без діла сидіти.

– А також мій друг Паць,– додав Пух, згадавши, що це не тільки його, а й Пацеве місце.

І от одного осіннього ранку, коли вітер вночі зірвав із дерев усе листя і намагався зірвати гілки, Пух із Пацем сиділи в Задумливому Місці й думали, що б їм таке зробити.

– Я думаю,– сказав Пух,– що я думаю ось що: непогано б зараз піти на Пухову Галявку провідати Іа, бо, мабуть, його хатку здуло вітром і, мабуть, він дуже зрадіє, коли ми її знову збудуємо.

– А я думаю,– сказав Паць,– що я думаю ось що: непогано було б зараз піти провідати Крістофера Робіна, але ми не застанемо його вдома, тому нема чого йти.

– А ходімо провідаємо всіх-всіх,– сказав Пух,– бо коли ти довго ходиш на вітрі, а тоді раптом зайдеш когось провідати, і він тобі скаже: "Привіт, Пуше! От доречно ти завітав! Зараз саме час трохи підкріпитися!" – це завжди дуже-дуже приємно!

Паць сказав, що для того, аби провідати всіхвсіх, потрібна серйозна причина – скажімо, така, як розшуки Кузьки чи підготовка Ех-спотикції, і нехай Пух щось придумає, коли він може.

Пух, звичайно, міг.

– Ми підемо тому, що сьогодні четвер,– сказав він,– і ми всіх привітаємо та побажаємо їм Дуже Щасливого Четверга. Пішли, Пацику!

Вони підвелися, але Паць одразу ж сів знову: віяв страшенний вітер. І коли Пух допоміг йому стати на ноги, вони рушили.

По дорозі першою трапилася їм хатка Вінні-Пуха, і, можете собі уявити, що коли вони зайшли до неї, господар – сам ведмедик Вінні-Пух – був удома і запросив їх трохи підкріпитися. Далі вони подалися до Кенги, тримаючись один за одного та перегукуючись: "Ну, що скажеш?" – "Що-що?" – "Я нічого не чую!.."

Отож доки вони дісталися до Кенжиної хатки, обидва так змучилися, що довелося їм затриматися й там, аби ще раз гарненько підкріпитися. Коли друзі вийшли знову надвір, їм здалося, що дуже холодно, і вони щодуху помчали до Кролика.

– Ми прийшли побажати тобі Дуже Щасливого Четверга,– сказав Пух після того, як кілька разів зайшов і вийшов із хатки, щоб остаточно упевнитися, що двері в ній не схудли.

– А що, власне, має трапитися в Четвер? – спитав Кролик, і коли Пух пояснив що, а Кролик, чиє життя складалося з Дуже Важливих Справ, сказав: "А-а! А я гадав, ви справді прийшли у справі",– Пух із Пацем хвилинку посиділи і за хвилинку... почвалали далі.

Тепер вітер дув їм у спину, і вже не треба було так кричати.

– Кролик – він розумний! – глибокодумно сказав Вінні-Пух.

– Еге,– сказав Паць,– у нього справжній мозок, а не тирса.

Запала довга мовчанка.

– Мабуть, тому,– сказав Пух,– мабуть, тому він ніколи нічого й не розуміє!

Крістофер Робін у цей передобідній час був уже вдома, і він так зрадів друзям, що вони засиділися майже до обіду, а тоді ще майже підобідали (бо це був такий обід, про який можна потім забути) і поспішили на Пухову Галявку, щоб провідати Іа й не запізнитися на Справжній Обід у Сови.

– Привіт, Іа,– радісно привітали вони ослика.

– А! – сказав Іа.– Заблукали?

– Та що ти! Ми просто прийшли тебе провідати,– сказав Паць,– і подивитися, як поживає твоя хатка. Диви, Пуше, вона й досі стоїть!

– Розумію,– сказав Іа-Іа.– Справді дуже дивно: час би вже комусь прийти та розваляти її.

– Ми думали, чи не розваляв її часом вітер,– сказав Вінні-Пух.

– Ага, он воно що! – сказав Іа. – Мабуть, через те ніхто й не став морочитися з нею. А я гадав, що про неї просто забули.

– Ну, нам було дуже приємно побачити тебе, Іа, а тепер ми підемо провідати Сову.

– Чудово. Сова дуже люб'язна. Кілька днів тому вона тут пролітала і навіть мене помітила. Звісно, вона не озвалася до мене ані словом, але, ясна річ, вона мене впізнала. Дуже люб'язно з її боку. Справді. Душа радіє.

Пух із Пацем чемно позадкували від ослика й сказали:

– Іа, бувай здоровий!..

Вони щосили намагалися не квапитись, але перед ними була ще далека дорога, і вони хотіли прийти вчасно.

– На все добре,– сказав Іа-Іа.– Дивись, щоб тебе не занесло вітром, маленький Пацику. Це буде велика втрата. Знайдеться чимало таких, хто зі щирою цікавістю питатиме: "Куди ж це занесло Пацика?" Ну, бувайте здорові. Дуже вам вдячний за те, що ви випадково тут проходили.

– Бувай здоровий,– востаннє попрощалися Пух із Пацем і рушили до Совиної хатки.

Тепер вітер дув їм в обличчя, і Пацеві вуха лопотіли, мов прапорці, намагаючись кудись полетіти від свого маленького господаря, що з величезними зусиллями пробивався вперед. Йому здавалося, що минуло багато-багато годин, перш ніж він нарешті доніс свої вуха під захисток Дрімучого Пралісу, де вони знову нагострилися і не без тремтіння прислухалися до завивання бурі у верховітті дерев.

– А припустімо, Пуше, що дерево раптом упаде, коли ми будемо саме під ним,– що тоді буде? – спитав Паць.

– Краще припустімо, що воно не впаде,– відповів Пух після глибокого роздуму.

Це припущення заспокоїло Паця, і незабаром друзі вже весело стукали й дзвонили у двері Сови.

– Добридень, Сово,– сказав Пух,– сподіваюся, ми не запізнилися до... Я хочу сказати, як ти ся маєш, Сово?.. Ми з Пацем вирішили провідати тебе. А знаєш чому? Тому що сьогодні Четвер.

– Сідай, Пуше, сідай, Пацю,– люб'язно сказала Сова.– Влаштовуйтесь, як вам зручніше.

Друзі подякували Сові і влаштувалися, якнайзручніше.

– Розумієш, Сово,– сказав Пух,– ми дуже поспішали, щоб вчасно встигнути до... ну, щоб вчасно встигнути побачити тебе до того, як ми знову від тебе підемо.

Сова з гідністю кивнула головою:

– Виправте мене, якщо я помиляюся,– сказала вона,– але я гадаю, що сьогодні страшенно буряний день, чи не так?

– Дуже так,– сказав Паць, гріючи свої вушка біля вогню і мріючи лише про те, як би живим-здоровим повернутися додому.

– Я так і думала,– сказала Сова.– І ось точнісінько такого буряного дня, як сьогодні, мій дядечко Роберт, чий портрет ти, Пацю, бачиш на стіні праворуч, повертаючись пізньої години з... Що це?

Замок голосно й погрозливо затріщав.

– Стережися! – закричав Пух.– Обережно, годинник! Пацику, з дороги! Пацику, я на тебе падаю!

– Рятуйте! – заверещав Паць.

Пухів -бік кімнати повільно перевертався догори дриґом... Його стілець посунувся на Пацеве крісло. Настінний годинник плавно ковзнув по грубці, збиваючи по дорозі вазони, і, нарешті, все це разом гепнулося на те, що хвилину тому було ще підлогою, а тепер намагалося стати стіною.

Дядечко Роберт, якому, напевно, забажалося стати килимком, прихопив собі для компанії рештки знайомої стіни і налетів на Пацеве крісло саме тієї миті, коли Паць намірився з нього зіскочити.

Одне слово, деякий час справді нелегко було визначити, де північ... Потому затріщало ще дужче... вся кімната затремтіла, мов у лихоманці... й настала тиша.

......................................

В кутку завовтузилася скатертина.

Потому вона згорнулася в клубок і перекотилася через усю кімнату.

Потому вона підскочила кілька разів і вистромила два вуха.

Потому вона ще раз перекотилася через кімнату і розгорнулася.

– П-пуше! – затинаючись промовив Паць.

– Що? – сказало одне із крісел.

– Де ми?

– Я не зовсім розумію,– відповіло крісло.

– Ми... ми в гостях у Сови?..

– М-мабуть, що так, бо ми саме збиралися пополуднувати, та так і не пополуднували.

– Ох! – сказав Паць.– Послухай, а в Сови завжди поштова скринька була на стелі?

– А хіба вона там?

– Еге, поглянь.

– Не можу, – сказав Пух, – я лежу носом донизу, а так, Пацю, стелю розглядати дуже незручно.

– Ну, словом, вона там, Пуше.

– Може, вона переїхала туди? – сказав Пух.– Просто так, щоб не сидіти на місці?..

Під столом в іншому кутку кімнати щось зашаруділо, і на очі своїх гостей знову з'явилася Сова.

– Гей, Пацю,– сказала Сова з дуже роздратованим виглядом.– Де Пух?

– Я й сам не зовсім розумію, де я,– сказав Пух.

Сова озирнулася на його голос і насуплено зиркнула на ту частину Пуха, яка ще трохи виднілася з-під крісла.

– Пуше,– з докором сказала вона,– це ти наробив?

– Ні,– скромно сказав Пух,– навряд чи це я.

– А хто ж?

– По-моєму, це вітер,– сказав Паць.– По-моєму, твою хатку повалило вітром.

– Ага, он воно що! А я гадала, що це витівки Пуха.

– Ні,– сказав Пух.

– Якщо це вітер,– сказала Сова,– то Пух, мабуть, і справді не винен. Тоді ми знімемо з нього тягар провини.

Із цими милостивими словами вона злетіла вгору, щоб помилуватися своєю новою стелею.

– Пацю! – голосним шепотом покликав свого друга Пух.

Паць нахилився до нього:

– Чого тобі, Пуше?

– Що, вона сказала, з мене треба зняти?

– Вона сказала, що не звинувачує тебе.

– А-а! А мені вчулося, ніби вона сказала, що з мене треба зняти те, що на мені лежить... Еге, тепер ясно.

– Сово,– сказав Паць,– злети вниз та спробуємо допомогти Пухові.

Сова, яка ніяк не могла намилуватися своєю поштовою скринькою на стелі, злетіла донизу. Удвох із Пацем вони довго смикали й штовхали крісло, й нарешті Пух таки вирачкував з-під нього і зміг огледітися довкола.

– Так-так! – сказала Сова.– Приємне видовисько!

– Що ми будемо робити, Пуше? Ти можеш щось придумати? – спитав Паць.

– Еге, я саме думав над однією штукою,– сказав Пух.– І придумав таку собі дрібничку.

І Пух заспівав:

Ой, що ж то за шум

Учинився,

Що кудись я чомусь

Повалився.

Та й упав сторчака

До підлоги,

Відібрало мені

Лапи-ноги.

Думав я: "Це Сова

Учворила -

На обід-переліт

Запросила.

Бо для неї ми усі

Любі гості:

Нам не шкода полічить

Ребра-кості".

Заспівати мені

Закортіло,

Та на мене, як на сміх,

Крісло сіло.

Може, й личить таке

Одчайдуху,

Та не личить – ні, ні! -

Вінні-Пуху!

Вінні-Пух не акробат -

Вибачайте!

Шкеребертями його

Не вгощайте!

– Оце й усе! – сказав Пух.

Сова осудливо кахикнула й сказала, що коли Пух певен, що це справді все, то тепер вони можуть спрямувати свої Розумові Здібності на Проблему Пошуків Виходу.

– Бо тепер,– сказала Сова,– ми не можемо вийти через те, що досі було Парадними Дверима. На них щось звалилося.

– А як можна вийти ще? – стривожився Паць.

– Оце і є та проблема, Пацю, на розв'язання якої я просила Пуха спрямувати свої Розумові Здібності.

Пух сів на підлогу, яка була колись стіною, і втупився очима в стелю, яка була колись саме тією стіною, де колись були двері, що колись були Парадними Дверима, і спробував спрямувати на них свої Розумові Здібності.

– Сово, ти можеш злетіти до поштової скриньки з Пацем на спині? – спитав він.

– Ні,– квапливо сказав Паць,– вона не може, не може!

Сова заходилася пояснювати, що таке Необхідна і Відповідна Спинна Мускулатура. Вона вже якось пояснювала це Пухові та Крістоферові Робіну, але то було давно, і звідтоді вона весь час чекала слушної нагоди, аби повторити все знову, бо це така штука, яку спокійно можна пояснювати двічі, не боячись, що хтось уторопає, про що йде мова.

– Розумієш, Сово, якби ти могла посадовити Паця в поштову скриньку, він зумів би протиснутися крізь щілину, в яку вкидають листи, а тоді зліз би з дерева й побіг за підмогою,– пояснив Пух.

Паць негайно повідомив, що за останній час він значно побільшав і навряд чи зуміє протиснутися крізь щілину, хоч би як старався.

Сова сказала, що за останній час щілина для листів значно побільшала, спеціально на той випадок, якщо прийдуть великі листи, отже, Паць напевне протиснеться.

– Але ж ти щойно сказала, – зауважив Паць, – що твоя спинна макулатура, чи як там вона зветься, не витримає!

Сова сказала:

– Авжеж, не витримає, про це годі й думати.

І Паць сказав:

– Тоді краще подумаємо про щось інше, – і перший глибокодумно наморщив чоло.

А Пух пригадав той день, коли він врятував Паця від потопу і всі були в захопленні від його геройства; і тому він подумав, що було б чудово-пречудово, аби зараз усе повторилося знову.

І раптом, як це бувало з ним і раніше, йому сяйнула Блискуча Думка:

– Сово,– сказав Пух,– я щось придумав.

– Геніальний і Помагальний Ведмідь! – сказала Сова.

Пух запишався, почувши, що його назвали Преміальним і Помагальним Ведмедем, і скромно сказав, що ця думка випадково приблудила в його голову, і він не вимагає за неї премії.

– Ми прив'яжемо мотузку до Паця, а ти злетиш до поштової скриньки, тримаючи другий кінець мотузки в дзьобі. Тоді просунеш мотузку між дротинами й опустиш її на підлогу, а вже після цього ми з тобою щосили смикнемо за цей кінець, і Паць любесенько підніметься вгору на тому кінці. От і все!

– І Паць опиниться в скриньці,– сказала Сова.– Звичайно, якщо не обірветься мотузка.

– А якщо вона обірветься? – зі щирою цікавістю спитав Паць.

– Тоді ми візьмемо іншу мотузку.

Паця не вельми це втішило, бо, хоч обриватимуться й різні мотузки, але падати буде один і той самий Паць.

Та, на жаль, придумати нічого кращого ніхто не міг...

І ось, востаннє згадавши ті чудові, щасливі дні, прожиті в Лісі, коли його ніхто не підтягав до стелі на мотузках, Паць хоробро кивнув Пухові й сказав, що це Дуже Розумний Пи-Пи-Пи-Пи... Страшенно Розумний ПилПил-Пил-План.

– Вона не обірветься,– підбадьорливо прошепотів Пух,– ти ж Малесенький Паць, а я стоятиму внизу, і, коли ти всіх нас порятуєш, це буде Геройський Подвиг, про який довго пам'ятатимуть, і, можливо, я тоді складу про нього Пісню, і всі будуть казати: "Паць зробив такий Подвиг, що Пухові довелося скласти Хвалебну Пісню!"

Після цього Паць відчув себе значно краще, і, коли все було готове і він став любесенько підніматися вгору, його охопила така гордість, що він, звісно, закричав би: "Погляньте на мене!", якби не побоювався, що Пух та Сова можуть так ним замилуватися, що аж випустять свій кінець мотузки.

Невдовзі підіймання було завершено. Паць відімкнув поштову скриньку й заліз у неї. Потому, відв'язавши себе від мотузки, він почав пропихатися в щілину, крізь яку в добрі старі часи, коли вхідні двері були Парадними Дверима, надходило, бувало, багато "нежданих" листів, які господарка замку "Каштани" одержувала від якоїсь Суви.

Паць і пропихався, і протискався, і проштовхувався, і врешті, зробивши останній натиск на щілину, опинився на волі. Щасливий і схвильований, він зазирнув назад до полонених, щоб прокувікати їм на прощання щось приємне.

– Усе гаразд! – гукнув він крізь щілину.– Твоє дерево, Сово, зовсім повалилося, а на дверях лежить величезна гілляка. Але Я із Крістофером Робіном зуміємо її відтягнути. Ми принесемо канат для Пуха, а донизу я можу злізти дуже легко, тобто це дуже небезпечно, та я не боюся... Ми з Крістофером Робіном повернемося сюди за півгодини. Бувай здоровий, Пуше!

І, не чекаючи буркотливої відповіді: "Щасти тобі, любий Пацику, дякую!",– він зник.

– Отже, півгодини,– сказала Сова, умощуючись зручніше.– Цілком достатньо, щоб закінчити розповідь, яку я почала; розповідь про мого дядечка Роберта, чий портрет ти бачиш під собою, любий Пуше. Підкажи, на чому я зупинилася?.. Ага, згадала! Був саме такий буряний день, як сьогодні, коли мій дядечко Роберт...

Пух заплющив очі...

Загрузка...