В погоні за Привидом

Невдале викрадення

Машину за інженером Гуровим прислали в заміську лабораторію науково-дослідного інституту рівно о першій годині дня. Гуров уже приготувався і, як тільки машина підійшла до головного під'їзду, зразу ж вийшов з дверей лабораторії разом із співробітником Комітету державної безпеки Євсєєвим, який супроводжував його у тих випадках, коли він возив з собою секретні креслення свого винаходу. Винахід цей був тепер остаточно закінчений, і Гуров мав сьогодні о другій годині дня доповісти про це директорові свого інституту.

Шофер не раз уже возив інженера з лабораторії в інститут, і в Гурова не було ніяких підстав побоюватись, що він запізниться на призначений директором час. Хоча дорога від лабораторії до шосе, що йшло до Москви, була грейдерна, машина по ній їхала майже з такою ж швидкістю, як і по асфальту. Та й шосе було недалеко — два кілометри до лісу та кілометрів півтора лісом, а там пряма, широка магістраль до самої Москви.

Інженер Гуров відхилився на спинку сидіння, заплющив очі і розслабив м'язи тіла. Тільки тепер відчув він, як стомився за ці останні дні напруженої роботи. Ніколи ще, здається, не мріяв він так про відпустку. Чи дасть її нарешті директор, чи знову зажадає поправок і доробок креслень винаходу? Та ні, зараз він уже все передбачив, і директор ні до чого не причепиться.

Гуров опустив ще нижче бокове скло. В обличчя йому повіяло ароматом лугу і свіжістю тепер уже близького лісу. В зеленому масиві його, що здавався віддалеки суцільною стіною, розрізнялися вже і окремі дерева. Ще яких-небудь сто метрів, і машина в'їде в його прохолодну тінь. І раптом з лісу назустріч машині Гурова вискочив навантажений камінням тритонний самоскид з такою швидкістю, що шофер «Победы» не встиг навіть і оком змигнути, як обидві машини вже зіткнулися, і легкова, перекинувшись декілька разів, одлетіла вбік.

В ту ж мить з лісу вискочила висока, худорлява людина в сірому костюмі. Вона підбігла до «Победы», що лежала догори колесами, і заглянула всередину машини. Шофер і обидва пасажири були, мабуть, мертві або втратили свідомість. Переконавшись у цьому, людина рвонула на себе ручку дверок, але машина покоробилася при зіткненні із самоскидом, і дверки її не відчинялися. Тоді людина в сірому просунула руку в машину крізь розбите скло. Намацавши під тілом інженера Гурова портфель, вона поспішно витягла його з машини, відстебнула застібки, подивилася, що є в портфелі, і знову побігла в ліс, пригинаючись до землі, наче перебігала під вогнем противника.

Полковник Нікітін відчув, як рука його, що стискувала телефонну трубку, несподівано почала пітніти.

— Погано чую вас, Євсєєв, — швидко промовив він, намагаючись зберегти спокій. — Голосніше, будь ласка. Поранені? А Гуров? І досі непритомний? Так, так, зрозуміло. А портфель зник?.. Думаєте, що це зробив «Щасливчик»? Так, так, ясно. Негайно висилаємо машину з лікарем.

— Майора Кірєєва! — наказав полковник черговому, кладучи трубку на важелі телефонного апарата.

Майор Кірєєв прибув через кілька хвилин. Нікітін коротко розповів йому про замах на Гурова і викрадення портфеля з секретними кресленнями.

— Це зробив Іглицький, товаришу полковник, — переконано заявив Кірєєв.

— Цілком можливо, — погодився Нікітін. — Євсєєв теж так думає. Виходить, він втече тепер від нас? Він досяг своєї мети, і робити йому тут більше нічого.

— Не думаю, товаришу полковник, щоб він зник одразу, — зауважив Кірєєв, трохи примружившись. — Адже він знає, що ми тепер піднімемо на ноги всіх наших працівників, і постарається, мабуть, день-два переждати в затишному місці. Тим більше, що місце таке в нього є.

— А чи певний він сам, що є в нього таке місце? — спитав полковник.

— В усякому разі в нього нема поки що підстав сумніватись у цьому. Думаю, що він ним скористується.

— І цим затишним місцем ви вважаєте дачу Лопухова?

— Так точно.

— Ну, а якщо він все-таки ним не скористується?

— Вживемо й інших заходів. Дозвольте вислати капітана Кречетова з його оперативною групою на місце події?

— Не заперечую. Дайте також вказівки Акулову, Клюєву і Ямщикову.

Через півгодини майор Кірєєв знову прибув^до полковника Нікітіна. Вигляд у нього був збуджений.

— Справдилося наше припущення, товаришу полковник, — жваво промовив він. — Тільки що доповіли мені, що Іглицький появився на дачі Лопухова.

Нікітін рвучко схопив телефонну трубку, попросив номер телефону генерала Сомова і коротко доповів:

— «Щасливчик» у Лопухова.

Генерал, видно, йому щось наказав, бо Нікітін ту ж мить поклав трубку, сказавши:

— Слухаюсь, товаришу генерал.

_ Чи надійні там люди, товаришу Кірєєв? — спитав він майора.

— Там старший лейтенант Адамов із своєю групою, товаришу полковник. Дозвольте виїхати туди і мені особисто?

— Наказую виїхати вам особисто! — усміхнувшись, промовив полковник і простягнув Кірєєву руку.

Через півгодини машина майора Кірєєва уже під'їжджала до дачі Лопухова. Старший лейтенант Адамов доповів майору, що Іглицький ще перебуває на дачі.

Кірєєв, наказавши людям Адамова оточити дачу, сам із старшим лейтенантом вирушив до її веранди. На стук його ніхто не відізвався, потім раптом пролунав постріл. Куля, пробивши дошку дверей, просвистіла біля самого вуха майора.

— Здавайтеся, Іглицький! — крикнув Кірєєв. — Ви оточені. Опиратися безглуздо.

У відповідь пролунав ще один постріл, але майор і старший лейтенант притулилися тепер до стіни будинку по обидва боки дверей. За знаком Кірєєва вони одночасно вдарили в двері ногами, неміцні дошки їх заскрипіли…

І знову пролунав постріл. Але двері тепер уже тріщали під ударами ніг офіцерів. А коли двері впали на підлогу, зсередини пролунав хриплуватий голос Іглицького:

— Гаразд, здаюсь…

До ніг офіцерів полетів його напіврозрядженйй пістолет, а потім з'явився і сам Іглицький з портфелем Гурова в руках.

— Ось, будь ласка, — промовив він досить спокійно і, піднявши руки вгору, почав повільно повертатися перед контррозвідниками, щоб вони могли обшукати його.

Утікач

У одному з приміщень Радянської військової адміністрації в Берліні сидів блідий молодий чоловік у сірому пильовику з роздертою полою і одірваними ґудзиками. Чорний пом'ятий капелюх його лежав на столі. Русяве, вологе від поту волосся було скуйовджене. Під час кожного гучного звуку, що лунав у сусідньому приміщенні, відвідувач злякано здригався і різко повертався до дверей. Поступово, проте, він заспокоївся і роздивився.

Погляд його затримався на письмовому столі, але ненадовго — рівно настільки, щоб помітити чорнильне приладдя, декілька книг і невелику купку газет.

Задумавшись про щось, молодий чоловік не почув, мабуть, як відчинилися двері. До кімнати ввійшов високий, широкоплечий старший лейтенант з двома рядами орденських планок на гімнастьорці, яка добре на ньому лежала.

— Ну як, заспокоїлися? — майже весело спитав він, прямуючи до письмового стола.

Молодий чоловік здригнувся і, квапливо обернувшись, поспішно схопився з свого місця.

— Сидіть, сидіть, будь ласка! — замахав на нього руками старший лейтенант і сів у крісло за письмовим столом.

Перегорнувши якісь папери в папці, яку він приніс з собою, старший лейтенант спитав:

— То ви кажете, що прізвище ваше Голубєв?

— Так точно, — відповів молодий чоловік, знову намагаючись підвестись з місця. — Голубєв Степан Олександрович.

— Вас у сорок третьому вивезли з Києва в Німеччину, і ви працювали потім на верфях у Гамбурзі, так я записав? — розпитував далі старший лейтенант, заглядаючи в папку.

— Так точно, товаришу старший лейтенант, — поспішно підтвердив Голубєв, помітно хвилюючись. — Тільки не вивезли, а погнали. В Гамбурзі я працював на суднобудівних верфях «Блом і Фосс», а потім на «Дейче верфт».

— Ну, а потім?

Голубєв важко зітхнув і витер хусточкою спітнілий лоб.

— Потім нас, тобто мене і інших росіян, хто був молодший і міцніший здоров'ям, вивезли за океан, в Америку. Це було вже після війни…

Раптом Голубєв нервово обернувся до вікна: до нього долинули приглушені звуки радіо.

— Що це?.. — злякано вигукнув він. — Що вони передають, ці мерзотники з «РІАС»? Я чую їхню радіопередачу…

— Заспокойтесь, це не «РІАС», — посміхнувся старший лейтенант. — Це передача демократичного сектора Берліна.

— Не може бути, щоб вони мене залишили… — все ще нервово здригаючись, промовив Голубєв. — Їм не вдалося наздогнати мене, поки я добирався до східного сектора, але вони не залишать мене в спокої. Вони вже повідомили, мабуть, по радіо, що я який-небудь кримінальний злочинець — утікач…

Старший лейтенант присунув ближче до Голубєва графин з водою.

— Випийте і заспокойтесь, — вже суворо сказав він. — Вони справді передали щось подібне до цього по своєму радіо, але ж нам відомі їхні трюки… Продовжуйте, будь ласка.

Голубєв випив декілька ковтків води і обережно поставив склянку на скляний піднос. Рука його при цьому помітно тремтіла.

— Як тільки закінчилася війна, — говорив він далі, розстібаючи комір сорочки, — нас усіх зігнали до таборів так званих переміщених осіб. Відала ними створена західними державами Міжнародна організація у справах біженців. А втім, справедливіше було б назвати її компанією по торгівлі «живим товаром».

Голубєв зморщився, немов від фізичного болю, і важко зітхнув.

— Так, погана це річ — відчути себе рабом, як за часів… Бічер-Стоу! У розкішному готелі «Кургауз» в курортному містечку Бад-Кіссінген, в американській зоні окупації Німеччини, нас без особливого зволікання продали американським промисловцям, посадили на пароплав і переправили за океан. Ввіз нашого брата у Сполучені Штати був на той час дозволений спеціальним законопроектом конгресу. Було серед нас чимало простих, чесних людей, — дешевої робочої сили, але ще більше, мабуть, військових злочинців, зрадників усіх мастей, есесівців—гестапівців і агентів фашистських розвідок…

— Розкажіть, будь ласка, докладніше про себе особисто, — перебив його старший лейтенант.

— Вибачте, — зніяковів Голубєв і знову простягнув руку за склянкою. — Такого довелося надивитися… Ну, а про себе що ж іще? В Америці нами, російськими хлопцями, відразу ж зацікавилася одна білоемігрантська контора по вербуванню агентури для американської розвідки. Нас там почали обробляти спочатку підкупом, потім погрозами. Ми до того часу встигли вже у всьому розчаруватися і, як кажуть, набратися лиха. От мені і запропонував тоді мій приятель Василь Кравець: «Давай, каже, підемо до них на службу. Хай вони засилають нас на батьківщину своїми агентами, а ми там самі у всьому признаємося. Розкажемо, від якого життя пішли на це… Адже немає іншої можливості вирватися звідси».

Голубєв витяг хусточку і довго тер почервонілі очі. Старший лейтенант терпляче ждав.

Через деякий час Голубєв вів далі свою розповідь вже зовсім тихо, майже пошепки:

— Страшно було зважитися на це, але іншого виходу у нас не було. Як тільки ми дали свою згоду, нас знову переправили через океан, у Західну Німеччину. Потримали деякий час на збірному пункті завербованих на шпигунсько-диверсійну роботу в Оберферінзі, передмісті Мюнхена, а потім зарахували у шпигунську школу в Обераммергау, теж поблизу Мюнхена. А коли ми закінчили, нарешті, школу, видали нам ось такі «Записні книжки парашутистів».

З цими словами Голубєв простягнув старшому лейтенантові невелику, трохи більшу від сірникової коробки, жовту книжечку із штампом військового відомства США.

Старший лейтенант розкрив її і прочитав на першій сторінці:

«Ця форма заведена для всіх парашутистів. Вона служить для обліку виданих коштів і повинна зберігатися в потайній кишені парашутиста, поки він перебуває на службі».

— З виданих коштів, — посміхаючись, зауважив Голубєв, — залишилось у мене тільки ось це. — Він подав старшому лейтенантові скляну ампулу в якимсь порошком і додав — Ціаністий калій. Рекомендується як диверсійна зброя. Спеціальна інструкція приписує також, на випадок «провалу», за допомогою цієї ж отрути кінчати самогубством.

Голубєв хотів додати ще щось, але в цей час пролунав різкий телефонний дзвінок, і він замовк на півслові.

Старший лейтенант зняв трубку.

— Товариш Лунін? — почув він голос свого начальника.

— Так точно.

— Ну, ми все з'ясували. Київський інженер Олександр Андрійович Голубєв справді робив свого часу запит про сина Степана Голубєва, 1925 року народження, у 1943 році насильно вивезеного до Німеччини. Останній лист від сина прийшов у грудні 1944 року з міста Гамбурга. Батьки Голубєва загинули під кінець війни, тому точних прикмет їхнього сина не вдалося поки що взнати. Запитайте у нього домашню адресу його батьків.

— Скажіть, а ви не забули ще вашої київської адреси? — звернувся старший лейтенант до Голубєва.

— Як же не пам'ятати! — жваво вигукнув Голубєв. — Київ, вулиця Котовського, будинок номер тридцять, квартира двадцять сім, третій поверх. Чудово все пам'ятаю! Вікна виходять у двір. У дворі під вікнами — три дерева: дві тополі і один ясен.

— Не повторюйте його відповіді, — пролунав у трубці голос начальника. — Я все чув. Адреса збігається, хоча в той будинок попала фашистська бомба і на його місці споруджено тепер новий будинок. Ну, у мене все поки що. Продовжуйте допит.

Старший лейтенант поклав трубку на важелі апарата і хотів поцікавитися ще чимсь, але Голубєв квапливо перебив йото:

— Я розумію, товаришу старший лейтенант, всього цього, звичайно, дуже мало, щоб повірити мені… Але у мене є ще й інші докази.

Він почекав якусь мить, переводячи подих, і почав говорити раптом швидко, наче боячись, що йому можуть перешкодити:

— Я тому і тікав до вас, щоб повідомити про це. Мій друг, Василь Кравець, про якого я вже говорив вам, учора вночі несподівано розбудив мене. «Знаєш, Степане, — сказав він, — мені не довіряють». — «Як не довіряють? — здивувався я. — Звідки тобі це відомо?» — «Сам подумай, — відповів Василь. — Вони вивели мене тільки що із складу диверсійної групи і навіть, здається, встановили стеження. Хтось їм доніс, мабуть, про мій настрій». — «І мене, значить, можуть тепер запідозрити?» — злякався я. — «Поза всяким сумнівом», — «втішив» мене мій приятель. І от ми тоді вирішили негайно тікати до східної зони Берліна різними шляхами, щоб заплутати сліди. Мені повезло, а Василь, мабуть, попався до них в лапи…

— І це все? — здивовано запитав старший лейтенант.

— Ні, що ви, товаришу старший лейтенант! Головне ось що: один з учасників диверсійної групи, в яку входив і Василь Кравець, минулої ночі повинен був сісти у диверсійний літак і вилетіти, до Греції. Дальший маршрут його лежить на Західну Україну. Американський літак скине парашутиста там недалеко від містечка Лужково. Це десь трохи на південний схід від Хлуста. Диверсант — уродженець Закарпаття і добре знає цю місцевість.

Старший лейтенант швидко записував, зрідка допитливо поглядаючи на Голубєва, а коли Степан зупинився, щоб трохи перевести дух, квапливо запитав його:

— Коли ж саме повинні скинути диверсанта над територією Закарпатської області?

— Цього я не знаю, — зітхнув Голубєв. — Випадково тільки удалось взнати Василеві, що в Лужкові є місцевий житель Пенчо Вереш, який повинен подати сигнал літакові і організувати «прийомку» диверсанта… От і все, що мені відомо, — з полегшенням закінчив Голубєв і жадібно допив воду, яка залишилася у склянці.

— Ще одне запитання, — промовив старший лейтенант. — Вам знайоме прізвища диверсанта?

— Зенон Турениця.

— У вас є ще які-небудь важливі повідомлення? — запитав старший лейтенант.

— Це, мабуть, найважливіше, — відповів Голубєв. — І потім це цілком точно, а решта, на жаль, не дуже певно…

— Ну, тоді продовжимо нашу розмову трохи, пізніше, — закінчив старший лейтенант і поспішив, повідомити свого начальника про тільки що одержані відомості.

Сумніви майора Кірєєва

Майор Кірєєв, похмуро вдивляючись у відображення свого намиленого густою піною обличчя, перебирав у пам'яті події останніх днів.

Зовні неначе все було гаразд. Остання операція вдалася блискуче: іноземний агент Іглицький (він же Джонсон) не тільки здався майору Кірєєву, але ще й повернув йому креслення, які викрав у інженера Гурова.

Кірєєв однак все ще не хотів вірити в цю надто вже легку, як здавалося йому, перемогу. Звичайно, становище у Джонсона було майже безвихідне. Контррозвідники оточили його, як дикого звіра. Він майже не відстрілювався. Вистрілив тільки двічі, та й то для того лише, щоб стримати автоматників, виграти час.

Навіщо однак потрібний був йому цей час? Зв'язатися по радіо із своїм резидентом? Можливо. Адже у нього знайшли рацію (він і її здав під час капітуляції).

Але що ж він міг повідомити по радіо своєму резидентові? Про безвихідність свого становища і намір здатися радянській контррозвідці? Навряд…

А тимчасом Джонсон зовсім не схожий був на переможеного, коли він з піднятими руками вийшов з дачі.

Кірєєв провів бритвою по намиленій щоці і зморщився — лезо бритви якось деренчало, це свідчило, що воно «не бере». Кірєєв дужче закріпив лезо і провів ним по другій щоці.

Неполадка з бритвою відвернула на декілька секунд увагу майора, але незабаром він знову почав думати про те ж саме. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що Джонсон обдурив його. Джонсон не один рік займався агентурною роботою і мало не у всіх європейських державах. Такі хижаки не здаються так просто…

Але що ж робити із своїми сумнівами? Піти до полковника Нікітіна і розказати все? З ним можна, звичайно, поговорити відверто — він людина чуйна, зрозуміє, мабуть, причину сумнівів, але вимагатиме і більш переконливих фактів. А де їх візьмеш?

Майор Кірєєв був людиною діяльною. Він не міг довго роздумувати. Закінчивши голитися і критично оглянувши у дзеркало своє схудле за останні дні обличчя, він старанно протер його одеколоном, одягнув кітель і пішов на роботу, вирішивши сьогодні ж ще раз побувати на дачі Джонсона.

… Полковника Нікітіна теж цілий день турбували тривожні думки про «справу Джонсона». «Цікаво, що думає про всю цю історію майор Кірєєв?» — багато разів питав він себе.

Полковник знав Кірєєва вже досить давно. Якось їм довелося разом виконувати серйозне завдання генерала. Робота була напружена, нервова. Полковник Нікітін в таких випадках був неговіркий, дратівливий. Він вимагав від своїх підлеглих, щоб його розуміли з півслова, з непомітного жеста, з міміки, з виразу очей. Кірєєв у такій обстановці був майже ідеальним помічником. Але головне його достоїнство полягало в тому, що він умів передбачити черговий хід ворога. Це не було однак лише витонченою інтуїцією, надчуттєвістю, якою так люблять похвастатися деякі розвідники. Кірєєв більше покладався на розум, на точні закони логіки. До того ж, як справжній контррозвідник, він мав не тільки тверезий розум, а й фантазію, яка давала змогу уявити найнеймовірніший маневр противника.

Роздуми полковника Нікітіна перервав черговий офіцер, який доповів, що майор Кірєєв просить прийняти його в терміновій справі.

— Про вовка помовка, а вовк тут, — усміхаючись, сказав Нікітін і простягнув руку Кірєєву, коли той зайшов до кабінету. — Я щойно думав про вас і хотів уже посилати за вами.

Пильно подивившись на майора, він додав:

— Мабуть, я не помилюсь, коли скажу, що ви зайшли до мене в зв'язку з справою Джонсона?

— Так точно, товаришу полковник, в зв'язку з цим.

— Ви мені нічого поки що не кажіть. Давайте спочатку я сам висловлю вам свої міркування. Порушу, так би мовити, узаконений порядок спершу вислуховувати підлеглих, а вже потім висловлювати істину, — зауважив Нікітін з посмішкою. — Ну, а тепер поговоримо серйозно. У вас є, мабуть, якісь нові факти, невідомі мені?

— Так точно.

— Мені хочеться перевірити себе і розгадати дещо без цих додаткових фактів. Турбує мене в цій справі легкість удачі. А коли маєш справу з таким противником, як Джонсон, легка удача не може не здаватися підозрілою… Чи все ви знаєте, Антоне Івановичу, про цього Джонсона?

Кірєєв попросив дозволу закурити. Глибоко затягнувшись і повільно випускаючи дим через ніс, промовив неквапливо:

— Насамперед, він дуже досвідчений агент міжнародної категорії…

— А те, що він, Джонсон, — племінник Джорджа Стефенса, одного з крупних промисловців Сполучених Штатів, — примружившись, запитав Нікітін, — і що він має диплом вихованця Колумбійського університету — це вам відомо?

— Мені особисто це не було відомо, але я весь час відчував, що це ворог материй.

— Отже, він не міг здатися так просто, навіть потрапивши в пастку, — зробив висновок Нікітін і, піднявшись з-за стола, повільно почав ходити по кімнаті. — Подивимося тепер, що він міг зробити з обстановці, яка склалася. І Джонсон і його начальство добре знали ціну кресленням Гурова. Знали вони і про те, що Гуров і його співробітники майже півроку над ними працювали. Обставину цю я підкреслюю тому, що на випадок зникнення креслень чи знищення їх довелося б багато потрудитися, перш ніж відновити все у первісному вигляді. Отже, такий противник, як Джонсон, міг би і знищити їх. Адже для цього досить було тільки чиркнути сірником. Чому ж він цього не зробив?

Полковник знову сів за стіл і мовчав так довго, що Кірєєву здалося, ніби він чекає від нього відповіді.

— Джонсону, очевидно, треба було повернути нам ці креслення, щоб приспати нашу пильність! — переконано сказав Нікітін. — Створити враження цілковитої капітуляції, тоді як насправді він знайшов, видно, якийсь інший шлях викрадення креслень… Але який? — знову запитав Нікітін. — Рація, звичайно, відпадає.

— Рація відпадає тільки частково, товаришу полковник, — обережно зауважив Кірєєв. — Тільки лише в розумінні неможливості передачі креслень з її допомогою. Але рація тут відіграє все-таки якусь роль. Адже Джонсон користувався нею незадовго до того, як здався нам. Лампи його рації не встигли ще охолонути, коли я їх помацав.

— Який же висновок робите ви з цього?

— Джонсон, мабуть, зв'язувався з резидентом для того, щоб повідомити його про новий план викрадення креслень Гурова.

— Що ж, з цією догадкою можна погодитись, — подумавши трохи, сказав Нікітін. — Але який же все-таки цей новий план?

Майор Кірєєв мовчки вийняв з кишені фотографію і поклав на стіл перед Нікітіним. її взяв полковник і з цікавістю почав роздивлятися.

— Якщо не помиляюсь, — зауважив він, — це зовнішній вигляд дачі Джонсона?

— Так точно, товаришу полковник. Зверніть увагу на вікна. Бачите, як вони прикриті диким виноградом? У кімнатах дачі завжди була напівтемрява. Спочатку ми якось не врахували цієї обставини, але, відвідавши сьогодні ще раз дачу, я зрозумів, чому над одним з вікон її виноградні лози грубо обірвані. З тієї ж самої причини, звичайно, зірвана і гардина, яка прикривала вікно зсередини…

— Ви, значить, гадаєте, — квапливо промовив Нікітін, зупиняючи Кірєєва, — що Джонсону потрібно було для чогось яскраве світло? Але як же ви зразу не звернули уваги на обірвані лози винограду і зірвану гардину?

— А ми, товаришу полковник, зразу ж звернули увагу, але вирішили, що Джонсон збирався тікати через це вікно.

— А тепер?.. — нетерпляче спитав Нікітін.

— А тепер напрошується інший висновок — Джонсону потрібне було яскраве світло…

Нікітін неголосно, але рішуче плеснув долонею по столу:

— Так, це вірно! Йому потрібно було світло, щоб сфотографувати креслення!

— Я теж так гадаю, товаришу полковник… — зауважив Кірєєв і мимоволі подумав про те, як легко працювати з людиною, яка розуміє тебе з півслова. — Очевидно, Джонсон застосував для цього апарат для мікрофотозйомки, — додав він.

Але Нікітін уже не слухав майора. Думки його були зайняті новою догадкою. Він вийшов з-за столу і поквапно ходив по кабінету, зрідка, за давньою своєю звичкою, поляскуючи пальцями.

— Значить, креслення Гурова тепер на мікроплівці… — замислено промовив він, ні до кого не звертаючись, — Куди ж однак міг він цю мікроплівку заховати?.. — І, зупинившись перед Кірєєвим, запитав: — Ви обшукали його?

— Звичайно, товаришу полковник. І його обшукали і на дачі нічого не залишили без уваги. А сьогодні я знову все обстежив там якнайпильніше.

— Що ж він проковтнув її, чи що? Що ви думаєте відносно цього, майоре?

— Думаю, що він ухитрився все-таки заховати її кудись, і можна не сумніватися, що скоро хто-небудь із-за кордону завітає до нас за цією плівкою.

— Треба б поставити таємну охорону біля дачі Джонсона. Ви не догадалися зробити це, Антоне Івановичу?

— Догадався, товаришу полковник…

Відпустивши майора, Нікітін ще деякий час ходив замислений по кабінету. Потім сів за стіл і почав переглядати принесені черговим офіцером папери. Креслення Турова однак не давали йому спокою доти, поки він не звернув уваги на підкреслене олівцем генерала повідомлення з Берліна про визнання, зроблене Голубєвим, який утік із західнонімецької шпигунської організації.

Того ж дня полковник Нікітін ще раз зустрівся з майором Кірєєвим. Він дав Кірєєву прочитати донесення з управління Радянської військової адміністрації у Берліні і звернув його увагу на передбачувану висадку парашутиста, про якого повідомляв Голубєв.

В районі висадки десанту

Вже другий день провадилося спостереження за будинком Пенчо Вереша, однак нічого підозрілого поки що помічено не було. Наведені про Вереша довідки теж нічого не дали.

Майор Кірєєв нервував. «Чи не занадто пізно встановили спостереження за цим Верешем? Може, він давно вже встиг прийняти парашутиста і допоміг йому сховатися?» — думав майор.

Щоб розвіяти ці сумніви, Кірєєв зв'язався з авіаційною частиною місцевого гарнізону і з прикордонниками. Виявилося однак, що випадків порушення кордону за останні дні помічено не було. Довелося набратися терпіння і вести далі спостереження за Пенчо Верешем.

Майор влаштувався в одному з будиночків селища і з горища за допомогою бінокля ретельно вивчив житло, в якому мешкав Вереш. Зовні все здавалося в ньому звичайним і не викликало підозрінь. Сам Вереш був людиною немолодою, ніде не працював і жив на пенсію за сина і на деякі доходи від городництва. Город його був тут же, біля дому, і виходив у поле. Пенчо майже весь день порпався на ньому, прополюючи і поливаючи грядки.

На третій день спостереження за Верешем Кірєєв спробував пробратися в його житло. Для початку він направив до нього лейтенанта Шагіна.

Пізно ввечері лейтенант під'їхав до будинку Вереша на легкому візку і, зіскочивши з нього, не поспішаючи підійшов до дверей. Вереш, який завжди лягав спати о десятій годині, цього вечора чомусь дуже засидівся — крізь щілини віконниць на його вікнах було видно світло.

Шагін постукав тихо, але енергійно. Двері розчинились через стільки часу, скільки треба було б для того, щоб пройти через одну з кімнат (ту, в якій горіло світло) до дверей будинку. Вереш відчинив Шагіну, не запитавши навіть, хто стукає до нього в такий пізній час.

— Чому ж ви не питаєте, хто до вас завітав? — весело спитав лейтенант. — Адже можуть і грабіжники ввірватися.

— А в мене нічого грабувати, — спокійно відповів Пенчо, запрошуючи Шагіна до кімнати.

Лейтенант, переодягнутий у цивільний костюм, зняв кепку і переступив через поріг.

— Я до вас, папашо, ось у якій справі, — з удаваною ніяковістю промовив він. — Коня мені треба напоїти, чи не можна відро роздобути?

— А чому ж не можна?

З цими словами Вереш не поспішаючи пішов через задні двері в коридор, який виходив, мабуть, у двір. Незабаром звідти пролунав гуркіт залізних відер.

Залишившись у кімнаті сам, лейтенант швидко її оглянув. Все тут було дуже просто і ніби на виду: стіл посередині кімнати, дерев'яний диванчик біля вікон, старовинний комод, овальне дзеркало на столі, декілька стільців вздовж стін.

Світло до другої кімнати падало так, що можна було роздивитися ліжко — мабуть, там була спальня Вереша.

Ледве Шагін встиг поглянути на всі боки, як Пенча вже зайшов до кімнати з відром води у жилавій руці, яку було видно з-під засуканого до ліктя рукава.

— Ось, візьміть, — промовив він, ставлячи відро на підлогу.

— Навіщо ж ви самі несли, папаша! — з жалем похитав головою Шагін. — Сказали б, де взяти, я б миттю… — Недобре вийшло, слово честі!

Вереш недбало махнув рукою:

— Та що там!

Лейтенант швидко схопив відро і вибіг з дому. Кінь його, який справді томився спрагою, опустив морду у відро і, форкаючи, почав жадібно пити. Напоївши коня, Шагін ще раз подякував Верешу і, скочивши у візок, торкнув віжки.

Через декілька хвилин лейтенант вже доповідав майору Кірєєву:

— Цей Пенчо — справжній артист. Настільки у нього все натурально, що просто сумніваєшся, чи це та сама людина? Прямо як по нотах розігрує доброзичливого дідугана.

Розповівши. Кірєєву подробиці свого візиту до Пенчо, Шагін з цікавістю заглянув йому у вічі, чекаючи, що вирішить майор.

— А, ви що ж, думали хіба, що як тільки, до нього зайдете, то відразу і застанете йога за передачею таємних повідомлень по рації? — посміхнувся Кірєєв. — Або що він в цей час готує вибухівку для диверсійного, акту? Ні, дорогий! Не так все це просто, на жаль. Але вже і те добре, що ми розташування його кімнат тепер знаємо і. обстановку в них.

— Треба думати, що сьогоднішня, ніч пройде спокійно, — чи то запитав, чи то зробив висновок лейтенант.

— А це ще побачимо, — знизав плечима Кірєєв. — Хто у нас сьогодні в дозорі?

— Єфрейтор Марченко, — товаришу майор.

— Ну гаразд, ідіть відпочивати.

Було біля дванадцятої години ночі, але спати Кірєєву ще не хотілося. Він погасив світло, відчинив вікно і запалив папіросу. Ніч була темна, душна. Дуже пахло квітами, що росли під вікном. Навколо було тихо, тільки десь далеко тріщали коники…

І раптом пролунав різкий звук телефонного дзвінка, ший здався майору незвичайно голосним. Кірєєв здригнувся від несподіванки. Скочивши з підвіконня, він майже бігом кинувся до телефонного апарата.

— Біля телефону майор Кірєєв.

— Говорить черговий хазяйства Пчелов, товаришу майор. — (Пчелов був командиром авіаційної частини). — Повідомляю, що, здається, з'явився довгожданий птах. Курс у всякому разі збігається. Ви зрозуміли, товаришу Кірєєв?

— Зрозумів.

— Тоді дійте. Птаха засікли п'ять хвилин тому — значить, хвилин через п'ятнадцять він буде у вас. На зворотному курсі ми його приземлимо, звичайно.

«Як же це виходить, — подумав Кірєєв. — Пенчо Вереш сидить собі дома, а літак, якому він повинен подавати сигнали, вже майже в районі, де повинні вистрибувати парашутисти. Та чи той де Вереш? Чи немає ще й іншого Верегла?..»

Майор засвітив світло і, поглянувши на годинник, швидко кинувся до кімнати, в якій спав лейтенант.

— Шагін! — крикнув він. — Вставайте швидше!

Лейтенант миттю скочив з ліжка і, ще не зрозумівши після сну, що трапилося, схопив штани і одягнув їх з незвичайною спритністю, виробленою тривалим тренуванням у військовому училищі. Ще декілька секунд — і він уже натягував на свої широкі плечі гімнастьорку.

А майор Кірєєв тимчасом дзвонив черговому місцевого гарнізону.

З його уривчастих слів лейтенант зрозумів, що майор просить підняти по тривозі черговий підрозділ для спіймання парашутиста.

— Наших теж піднімайте по тривозі! — закінчивши розмову з черговим, обернувся Кірєєв до Шагіна. — 1 швидко за мною до будинку Вереша!

Поки Шагін побіг будити солдатів, Кірєєв поспішив до будиночка Пенчо. У зарослях чагарника тихо оклякнув його єфрейтор Марченко.

— Ну, як тут у вас? — ледве переводячи дух, спитав його Кірєєв.

— Все в порядку, товаришу майорі — бадьоро відповів єфрейтор.

— Хіба Вереш не виходив?.. — здивувався Кірєєв.

— Ні! Спить, як бабак!

«Що ж робити, хай йому чорт! — Лоб майора зразу став мокрий. — Невже помилились? Як він може спати, коли літак ось-ось буде над Лужковим?»

Кірєєв прислухався, намагаючись впіймати шум авіаційного мотора, але замість цього почув лише важке дихання Шагіна, який підбіг до нього, і приглушений тупіт солдатів, які бігли.

— Шагін, — наказав Кірєєв, — стукайте до Вереша!

— А коли це не той?

— Стукайте, вам кажуть! — майже крикнув майор.

Лейтенант кинувся до вікна будинку Вереша, а єфрейтор Марченко побіг у двір до другого виходу. Шагін стукав спочатку тихо, потім все голосніше і голосніше, але ніхто не озивався.

— Ламайте двері! — наказав майор, вихопивши пістолет з кобури.

Лейтенант і два дужих солдати налягли на легкі двері, і вони з гуркотом злетіли із завіс. Кірєєв засвітив ліхтар і першим вбіг у будинок, освітлюючи одну за одною обидві кімнати. За ним ішли Шагін і Марченко. Лейтенант заглянув під ліжко, єфрейтор розчинив гардероб.

— Проґавили, значить, Марченко? — роздратовано промовив Кірєєв. — Джека швидко!

— Єсть, Джека! — відповів молодший сержант, відпускаючи накручений на руку поводок овчарки, яка рвалася вперед.

— Дайте Джеку понюхати що-небудь, і нехай візьме слід! — наказав майор.

Вибігши у двір, він поспішно поглянув на небо. Літака все ще не було чути.

Кірєєв зняв кашкета і ребром долоні змахнув піт з лоба.

— Чорт би його взяв, гада! — почув він приглушений шепіт єфрейтора Марченка. — Через димар він вискочив, чи що? Адже я очей не зводив з його дверей…

— Припинити розмови! — незадоволено промовив Кірєєв.

— Джек взяв слід, товаришу майор, — доповів Шагін. Кірєєв побачив високу фігуру молодшого сержанта, який пробирався через городні грядки слідом за Джеком.

Майор наказав лейтенантові силами чергового підрозділу гарнізону оточити лужок, на який, найімовірніше, міг бути скинутий парашутист, а єфрейтору Марченку і автоматникам скомандував іти за ним.

Проминувши город, Джек рвався вперед все швидше і швидше. Тепер за ним доводилося вже бігти, а Кірєєву все ще здавалося, що вони йдуть дуже повільно.

— Шумить наче, — задравши догори голову, невпевнено промовив єфрейтор Марченко, який біг поруч з майором.

Кірєєв зупинився і прислухався. Так, тепер і він почув далекий, але вже виразний шум авіаційного мотора.

А Джек все тягнув і тягнув уперед, пориваючись Через широкий луг до узлісся. Селище. залишилося далеко позаду, коли літак почав робити широкий розворот. І майже зараз же, метрів за триста від групи майора Кірєєва, на узліссі часто заблимало червоне очко сигнального ліхтаря.

— Вперед! — неголосно сказав капітан, виймаючи пістолет і кількома великими стрибками обганяючи Джека.

Попереду все ще сигналили. Світло спалахувало то з короткими, то з довгими проміжками. Скидалося на те, що сигнальник передає щось за допомогою азбуки Морзе. Та ось ліхтарик спалахнув востаннє і більше не засвічувався.

За два кроки від майора тепер починався ліс, і Пенчо Вереш був, очевидно, десь зовсім близько. Кірєєв зупинився, щоб за звуками його кроків визначити, куди попрямував Пенчо, відчувши небезпеку, — в тому, що він виявив переслідувачів, не було сумніву. Однак навкруги було тихо.

Кірєєв подав автоматникам сигнал, щоб вони розійшлися в сторони і взяли Вереша в кільце.

Але тут Джек, який впевнено йшов по сліду Пенчо, несподівано зупинився і, відшукавши в траві якийсь темний предмет, з приглушеним гарчанням почав трясти його. Молодший сержант-провідник Джека — нахилився і намацав руками кепку.

Не могло бути сумніву, що кепка належала Пенчо Верешу. Але чому він загубив її тут? Майор нахилився і, освітивши кишеньковим ліхтариком собаку, побачив, що Джек стоїть на задніх лапах біля дерева, розлючено дряпаючи кору стовбура.

— Ану, хто-небудь до мене! — покликав Кірєєв. Звідкись із темряви виринули єфрейтор Марченко і ще декілька автоматників.

— Трусніть, хлопці, це деревце! — наказав їм майор.

Вони міцно схопилися за досить тонкий стовбур дерева і почали його розгойдувати. До них приєдналися ще декілька чоловік, і скоро вгорі хтось злякано скрикнув.

— От і добре! — радісно промовив Кірєєв. — Подав нарешті свій голос Пенчо Вереш. Прошу вниз, Вереш, з то так і впасти недовго.

Солдати стиха засміялися, а з дерева пролунав хрипкий від страху голос:

— Добре, злізу, тільки заберіть геть вашого собаку. Через декілька секунд, важко дихаючи і сердито шморгаючи носом, з дерева повільно зліз Вереш.

— Кому це ви ліхтариком сигнали подавали, шановний? — спокійним, майже веселим тоном запитав Кірєєв: тепер, коли зрадник був у нього з руках, до нього повернувся добрий настрій.

— Який ліхтар? — слізливим голосом промовив Вереш. — Нема в мене ніякого ліхтаря. Чого причепилися до старого?

— Досить тобі придурюватися, Вереш! — починаючи сердитись, прикрикнув на нього майор. — Кажи, де парашутиста повинен зустріти?

Вереш мовчав. Чути було тільки його сердите сопіння.

— Не зволікай, Вереш! — грізно продовжував Кірєєв. — На шкоду собі гаєш час. Ми і без тебе їх виловимо, а за те, що допомогти нам не хотів, — тобі ж гірше буде.

Вереш все ще вагався.

— Ти що думаєш, ми не знаємо, кого ти зустріти повинен? Зенона Туреницю доручено тобі зустріти. Адже так?

— Гаразд, пішли, — похмуро промовив Пенчо Вереш і насунув на голову простягнуту Кірєєвим кепку.

Догадка полковника Нікітіна

Повідомлення від майора Кірєєва полковник Нікітін одержав тієї ж ночі, коли парашутист приземлився в районі містечка Лужково. Сам Кірєєв прибув до Москви через декілька днів. Доповідав він Нікітіну коротко:

— Взяти парашутиста допоміг нам Пенчо Вереш… Адже він цілком був у наших руках, і йому нічого більше не залишалося робити… Але ми і без нього зловили б парашутиста, бо на ноги був піднятий увесь місцевий гарнізон. Допит парашутиста не дав нічого цікавого. Він зразу ж все виклав: підроблені документи, гроші, отруту, зброю і радіостанцію. Повідомив і завдання, з яким прибув до нас. І навіть зауважив зітхнувши: «Ех, громадянине начальнику, якби не попався вам так по-дурному, сам би прийшов і у всьому зізнався! А тепер хіба ви мені повірите?..» Не дуже я у все це повірив, звичайно, але, знаєте, може виявитися, що є в цих словах і частка правди. Нікітін здивовано звів брови:

— Чому так вирішили?

— Поки що лише невиразні догадки, — непевно відповів Кірєєв. — Безперечно тільки одне — не йому було доручене завдання роздобути мікрофотоплівку Джонсона. Він, мабуть, і не чув нічого про цього Джонсона. Льотчикам нашим вдалося, як я вже доповідав, приземлити і літак, який доставив до нас парашутиста, але екіпаж літака теж не повідомив нам на допиті нічого цікавого.

— «Надія», значить, тепер тільки на Голубєва? — спитав полковник, замислено розмальовуючи коробку з-під папірос вигадливими фігурами. — Мабуть, недаремно нам його в Москву доставили. Я тут під час вашої відсутності наводив про нього деякі довідки. Все, що стосується його біографії до 1943 року, підтвердилося цілком. От тільки зустріч його з батьками не вдалося організувати — загинули старі в роки війни. Ну, а в вас яке про нього враження?

— Важко поки що сказати що-небудь певне, — відповів Кірєєв. — Думаю однак, що він справді зможе стати в пригоді. Сьогодні, до речі, в мене повинна відбутися з ним ще одна зустріч — постараюсь придивитися до нього уважніше.

— А де він у вас зараз?

— Влаштували його тимчасово в окремій кімнатці гуртожитку вільнонайманих робітників нашого управління. У нього повинно скластися враження, що він має у нас цілковиту свободу, але ми будемо наглядати за ним на всякий випадок.

… Голубєв був явно стривожений, коли до нього зайшов Кірєєв, і це помітив майор. А втім, причини для хвилювання могли бути найрізноманітніші.

— Ну як? — нетерпляче вигукнув Голубєв, побачивши Кірєєва і мимоволі простягаючи до нього руки. — Приземлився він? Зловили ви його?

— Приземлився, — весело промовив Кірєєв, — і ми його зловили. Точнісінько все так було, як ви нам повідомили.

— Правда? — Голубєв весь якось засяяв і поривчасто схопив Кірєєва за руку. — Значить, тепер ви мені трохи вірите? Можна мені вас товаришем називати?

— Спробуйте, — усміхнувся Кірєєв.

— Спасибі, велике спасибі, товаришу майор! — знову радісно вигукнув Голубєв і ще раз потряс руку Кірєєву. — Я не знаю, що б я тільки міг зробити, щоб виправдати вашу довіру!

— Ви її вже виправдовуєте потроху, — серйозно сказав Кірєєв і простягнув Голубєву «коробку з папіросами.

— Спасибі, я не курю, — подякував Голубєв, але папіросу взяв, невміло прикурив її у Кірєєва і зразу ж поперхнувся.

«Курити він справді не вміє», — подумав сам собі Кірєєв.

— А що, коли б я запропонував вам свою допомогу?.. — трохи збліднувши і заїкаючись, промовив Голубєв. Очі його при цьому дивно округлилися.

— Тобто яку допомогу? — здивувався Кірєєв.

— У вашій справі… У справі боротьби з «шпигунами. Адже я знаю техніку шифрування їхніх таємних повідомлень, таємниці радіопередач, фотографування. Ви самі знаєте, звичайно, багато, це я розумію, але ж мене вони спеціально вчили, тренували…

Голубєв запитливо подивився Кірєєву в очі, але в них можна «було прочитати лише глибокий роздум.

— Якщо ви тільки довірите мені, я доведу вам свою відданість… — продовжував Голубєв вже іншим тоном, в якому відчувалися нотки безнадійності: видно було, що він не дуже розраховував на успіх своєї пропозиції.

— Коли ви були ще в Берліні, — замислено, неначе щось пригадуючи, сказав Кірєєв, — то повідомили офіцерові нашої військової адміністрації, що вам випадково вдалося підслухати розмову якихось геленівських агентів…

— Ну аякже! Звичайно, я добре пам'ятаю все, що говорив тоді старшому лейтенантові і підполковнику, які мене допитували. А підслухати розмову геленівських агентів мені вдалося цілком випадково. Я сидів у прийомній нашого шефа, і коли до нього в кабінет заходила секретарка, до мене долинуло тільки декілька слів: «Зустрінемося в кафе «Світлячок» на Ленінградському шосе опівночі…» От і все. Потім я бачив, як вийшли від шефа ці агенти. Я не знаю їхніх прізвищ, але мені доводилося бачити їх і до цього. Думаю, що крупні птахи.

— А чому ж ви мене не повідомили про цю розмову? — запитально звіз брови Кірєєв.

— А про що тут повідомляти? — здивувався Голубєв. — Я вважав за свій обов'язок повідомити вас лише про речі певні, точні. Ну от, наприклад, про гадану висадку парашутиста. Мені і так мало поки що довіряють, і я дуже не хотів би, щоб у чому-небудь із сказаного мною можна було сумніватися. А в цій випадково підслуханій розмові не все ясно: прізвищ агентів я не знаю; чи саме вони мають зустрітися в кафе «Світлячок» — теж невідомо. Думаю, між іншим, що все-таки вони. І потім, де цей ресторан, в якому місті? Треба гадати однак, що в Москві, беручи до уваги Ленінградське шосе. Коли відбудеться зустріч — знову невідомо. Може, вона вже й відбулася. Як бачите, суцільний туман. На всякий випадок я повідомив про це в Берліні, а вам повторити просто, не наважився. Та до того ж я думав, що ви самі знаєте вже про все з протоколів мого допиту.

«Хитрує він чи говорить правду? Виходить досить правдоподібно», — подумав Кірєєв.

— А ви пізнали б цих геленівців, коли вам з ними довелося зустрітися? — помовчавши трохи, спитав Кірєєв.

— Звичайно, впізнав би! — енергійно кивнув головою Голубєв.

— Будемо. мати це на увазі, — майже спокійно сказав Кірєєв.

… Ввечері, доповівши полковникові Нікітіну результати своєї зустрічі з Голубєвим, Кірєєв зробив висновок;

— Поки що не можу розкусити його остаточна, товаришу полковник. Думаю однак, що повозити його а кафе «Світлячок» треба. Можливо, він і покаже нам цих геленівських молодчиків. І, хто зна, може, вони і виявляться посланцями за плівкою Джонсона.

— А цей «Світлячок» далеко? — запитав Нікітін.

— Далеко. Майже біля метро «Сокол». Доведеться возити Голубєва на машині.

— По дорозі гарненько придивляйтеся до нього, — попередив полковник.

— Це вже само собою, товаришу полковник.

— А як ідуть розшуки на дачі Іглицького-Джонсона?

— Як і раніше, безуспішна, хоч ми промацали буквально кожну пилинку в будинку і кожну пилинку навколо будинку. Зрозуміти не можу, куди Джонсон подів свій фотоапарат! З собою, у всякому випадку, не міг його забрати. Це неможливо.

— Мені спав на думку один випадок з дореволюційного минулого мого батька — старого комуніста! — жваво сказав раптом Нікітін. — Він мені розповів, якось, що. йому довелася одного разу сидіти в тюрмі разом, з карними злочинцями. Цілими днями карні злочинці різалися в «очко». Хоч які заходи вживали наглядачі, щоб відібрати у них карти, — все було марно. Обшуки були і вдень, і вночі, і в присутності арештантів, і копій їх не було — результат був той самий: карти немов розчинялися. І де, ви думаєте, вони їх ховали? У кишенях шинелі то наглядача, то одного із жандармів! Вправність рук, розумієте! А тим, звичайно, і на думку не спадало самих себе обшукувати… — Нікітін весело розсміявся і раптом запитав — Розриєте, навіщо я розповів вам це?

— Розумію, товаришу полковник, — відповів Кірєєв. — Ви думаєте, значить, що і фотоапарат Джонсона де-небудь, в такому місці, в якому нам і на думку не спадає шукати його?

— Все можливо, Антоне Івановичу… — замислено промовив Нікітін і, походивши трохи по кабінету, додав — А чи не поїхати і мені з вами на цю дачу?

Дорожня пригода

Вони виїхали на дачу Джонсона наступного ж дня рано-вранці. Дача називалася джонсонівською лише для зручності, а насправді вона належала радянському громадянинові Лопухову, у якого Джонсон, переховуючись під прізвищем Іглицького, наймав її.

День був ясний, сонячний. Але в Нікітіна всю дорогу виникали тривожні думки. Він повернувся в бік майора, який сидів за рулем, і побачив похмуре, зосереджене обличчя Кірєєва. Видно, він роздумував про щось не дуже веселе.

— А чи не здається вам, що ми придумали за Джонсона такий хід, якого він зовсім не робив? — замислено спитав Нікітін.

— Ні, не здається, — не дуже охоче відповів Кірєєв.

Нікітін замовк і почав уважно роздивлятися на веселий березовий лісок, в який вони звернули з шосейної дороги.

— Після того як ви мені розповіли історію з картами карних злочинців, я ще більше укріпився в своїй думці, — через хвилину заговорив майор.

Він вирулив машину по важкій ділянці дороги, пошкодженої дощами, які недавно пройшли, і говорив далі:

— Джонсон, звичайно, поклав плівку кудись в таке місце, що взяти її не так легко. А те, що поки що ніхто з іноземних агентів не виявляв інтересу до дачі Джонсона, де може бути ця плівка, ще ні про що не говорить. Адже можуть зайнятися нею і геленівські агенти, про яких нас повідомив Голубєв. А може, вони вже і займаються цим…

Нікітін не встиг відповісти, бо машина зробила раптом різкий поворот і мало не наскочила на дерево. Полковник боляче вдарився головою і побачив, що Кірєєв миттю вискочив з машини, вихопивши з кобури пістолет. Оглянувши найближчі кущі, майор повернувся на дорогу і підняв дошку, яка лежала поперек неї.

— От, полюбуйтесь, — звернувся він до Нікітіна. — Бачите, які цвяшки у цій дошці? І думаю, що не випадково. Такі проколи можна було б дістати, що застряли б ми тут надовго!

— Але кому це потрібно було? — спитав Нікітін, уважно розглядаючи дошку, обтикану цвяхами.

Дошка була стара, трухлява, а цвяхи нові. Забиті вони були так густо, що не виникало навіть сумнівів, з якою метою це зроблено.

— Значить, комусь потрібно, — відповів Кірєєв. — Якийсь тип кинувся із-за дерева в кущі, як тільки я з машини вискочив. Скидається на те, що він у засаді був. Коли б ми напоролися на цю дошку і почали ремонтувати машину, міг би і обстріляти нас. Треба буде негайно вислати сюди автоматників, нехай прочешуть цей район гарненько.

— Дуже дивно все це, — похитав головою Нікітін. — А вчора, як мені доповіли, хтось намагався украсти одну з наших машин. Може, є якийсь зв'язок між вчорашньою подією з сьогоднішньою?

… На дачі Джонсона все було гаразд. Молодший лейтенант, який очолював приховану охорону дачі, доповів Нікітіну, що за час його чергування не було помічено нічого підозрілого. Огляд дачі теж не дав ніяких наслідків.

До Москва контррозвідники поверталися мовчки. Несподівана подія надала нового напряму їхнім думкам..

Коли машина вже під'їжджала до Москви, Нікітін перший порушив мовчання.:

— Якщо ця дошка з цвяхами призначалася для нас, то комусь, значить, добре відомі номери наших машин. Чи не поцікавитися в зв'язку з цим нашим гаражем, Антоне Івановичу?

Майор Кірєєв натрапив на вірний слід

Того ж дня Кірєєв відвідав гараж, який обслуговував управління полковника Нікітіна. З розмови з начальником гаража вдалося взнати, що якийсь підозрілий суб'єкт проходжувався декілька днів підряд мимо воріт гаража саме в той час, коли з нього виходили машини.

— Чому ж ви не затримали його? — здивувався Кірєєв.

— Пробували затримати, але він спритно втік від нас і з того часу кудись зник.

— Коли це трапилося?

— Днів зо три тому. Я тоді ж і доповів про це майору Земцову, а він з мене посміявся. «Теж мені пінкертони, — каже. — Ви вже краще своєю справою займайтесь, а то вам кожний, хто проходить мимо гаража, почне іноземним шпигуном ввижатися». А я думаю, даремно він так про нас говорить…

Коли Кірєєв доповів полковнику про цю розмову з начальником гаража, Нікітін зауважив:

— Виходить, що догадка наша вірна, Антоне Івановичу: видно, справді є людина, яка цікавиться номерами наших машин. Спробуйте особисто поговорити з нашими шоферами. Може, і вони повідомлять які-небудь факти.

Кірєєв пробув у гаражі до пізнього вечора, але нічого цікавого взнати не вдалося. Зате наступного дня, як тільки майор прийшов на роботу, до нього зайшов шофер Куницин.

— От яка річ, товаришу майор, — зніяковіло промовив він. — Обшнвку заднього сидіння мені хтось бритвою порізав…

— Коли це сталося, Васю? — зразу ж насторожився Кірєєв..

— Важко сказати коли. Я не зразу помітив. Може, вчора, а може, і декілька днів тому.

— Як же те могло трапитися? Ти що, залишав де-небудь машину без нагляду?

— Що ви, товаришу майор! Я коли й виходжу з неї на хвилину, то завжди всі дверцята замикаю. От в тому і заковика, що незрозуміло, хто це міг зробити…

— А хто їздив на твоїй машині в останні три дні?

— Це я вам миттю перелічу…

— Ні, ні, це вже сідай краще та запиши, щоб не забути кого-небудь.

… Через півгодини Кірєєв був у полковника Нікітіна і квапливо доповідав:

— Ниточка розплутується, товаришу полковник! Скоро ми, мабуть, розгадаємо і всю загадку Джонсона.

— Спокійненько, спокійненько, дорогий мій! — усміхнувся. Нікітін, кивнувши Кірєєву на крісло. — Давайте все по черзі, і тільки факти, а вже там. побачимо, що з них вийде.

— Добре, от вам факти: спроба украсти одну з наших, машин — раз. Подія з нашою машиною — два. Підозрілий тип, який записував номери, наших машин, — три. А от вам і четвертий факт — у машині Куницина хтось порізав обшивку заднього сидіння і, мабуть, шукав щось під цією обшивкою..

— Все?

— Все.

— А тепер давайте і висновки.

— А висновки напрошуються самі гобою. — Кірєєв простягнув, руку за папіросою, яку запропонував Нікітін. — Джонсон сховав: свій мікрофотоапаратик у сидінні машини, на якій ми везла його з дачі Лопухова.

— І ця машина?..

— Машина номер 22-45!. — майже вигукнув Кірєєв. — Вона зараз, у Подольську… На ній майор Земцов у командировку поїхав…

— Почекайте святкувати перемогу, — пересторожливо підняв руку полковник. — У мене буде ще багато запитань… Те, що Джонсону вдалося сховати від вас мікрофотоапарат, коли він сідав у машину, я ще припускаю. Апаратики ці зовсім малесенькі. Ними можна робити зйомки навіть через отвір піджачного ґудзика. А ви, мабуть, не дуже старанно обшукували Джонсона перед тим, як посадити його в машину.

— Ну звичайно, ми шукали тоді тільки зброю і документи, а одяг і все інше досліджували вже потім.

— Це зрозуміло. Але чим же він у машині прорізав обшивку сидіння?

— А пам'ятаєте, ми зняли з його руки перстень? — торжествуюче запитав Кірєєв. — У ньому виявився камінець з гострою гранню. Джонсон, мабуть, ним як ножем користувався. А для того щоб просунути мікрофотоапарат під обшивку сидіння, потрібний зовсім незначний надріз. Перстень взагалі виявився універсальним: у ньому ціаністий калій вдалося знайти.

У словах Кірєєва була логіка, і Нікітін не міг з ним не погодитися. Але, як і раніше, залишалось незрозумілим: чому іноземні агенти не знають, в якій саме машині схований фотоапарат?

— Є і цьому пояснення, — відповів Кірєєв. — Джонсон, звичайно, мав можливість тільки по радіо повідомити своєму резидентові, куди він має намір сховати фотоапарат. Повідомлення таке потрібно було ще і зашифрувати, а робилося це, самі розумієте, при яких обставинах: ми ломимося у двері дачі, і всі вікна її — під вогнем наших автоматників. Джонсон, звичайно, поспішав, нервував. Міг в таких умовах і неточно зашифрувати номер нашої машини. Міг і резидент через атмосферні перешкоди прийняти лише частину цифр цього номера. Наприклад, тільки дві перші цифри.

— Стривайте, а сам же Джонсон як міг заздалегідь знати номер нашої машини? — запитав Нікітін.

— Ну, це просто. З вікна дачі він прекрасно бачив, на чому ми приїхали. Машина у нас була тільки одна, а автоматники прибули на мотоциклах. Джонсону, значить, ясно було, що ми візьмемо його в нашу машину. І номер її без особливого зусилля він міг прочитати. По радіо однак вдалося, видно, точно прийняти тільки перші дві цифри; вони і цікавляться тепер усіма нашими машинами, номери яких починаються з цих двох цифр. Факти це підтверджують: вкрасти хотіли машину з номером 22-51, ми з вами ледве не наскочили на дошку, коли їхали на «Победе» номер 22-47. Обшивку сидіння порізали у автомобілі Куницина 22-43. А номер «Победы», на якій ми Джонсона привезли з його дачі до Москви, — 22-45.

Полковник замислено пройшовся по кабінету.

— Скидається на те, що все це справді так, — сказав він тихо.

— Звичайно, так! — гаряче вигукнув Кірєєв. — Дозвольте викликати машину Земцова з Подольська. І я вам не тільки дістану з неї мікрофотоапарат Джонсона, але й піймаю за її допомогою того, кого прислали до нас за цим фотоапаратом.

— Дозволяю, — охоче погодився полковник Нікітін…. Було вже зовсім темно, коли машина Земцова прибула в Москву.

Майор, побачивши її з вікна, майже вибіг з кабінету полковника, а Нікітін, сівши за письмовий стіл, спробував зайнятися іншими справами. Зосередитись, проте, не вдалося. Нікітін механічно перебігав очима рядки тексту різних документів, майже не схоплюючи їх змісту, і раз у раз скоса поглядав на настільний годинник. Хвилинна стрілка, хоч і дуже повільно, переповзала все-таки від однієї цифри до іншої, а Кірєєв все ще не повертався.

Коли минуло чверть години, Нікітін рішуче встав із-за стола, збираючись піти у двір подивитися, чому там так довго возиться майор Кірєєв, але в цей час у коридорі пролунали поспішні кроки.

«Нарешті!» — з полегшенням подумав Нікітін і знову сів за стіл.

Двері кабінету відчинилися, і полковнику досить було тільки поглянути на щасливе обличчя Кірєєва, щоб зрозуміти, що розшуки тайника Джонсона закінчилися успішно.

— Ну, поздоровляю, Антоне Івановичу, від усього серця поздоровляю! — широко усміхнувся Нікітін.

Міцно потиснувши простягнуту руку, Кірєєв подав полковнику маленький, пофарбований темно-коричневою фарбою мікрофотоапаратик.

Полковник уважно покрутив його перед очима і, витягнувши з нього малесеньку круглу касетку з плівкою, сказав:

— Цю річ ми надішлемо до фотолабораторії. А ви, Антоне Івановичу, забирайте фотоапаратик і їдьте до «Світлячка».

Полковник знав уже задум Кірєєва і майже не сумнівався в успішному його завершенні.

О десятій хвилині на першу

О пів на дванадцяту ночі машина майора Земцова швидко мчала по Ленінградському шосе, прямуючи до Аеропорту. За рулем її сидів Кірєєв, на задньому сидінні — Голубєв. У дзеркальце над вітровим вікном машини майор бачив його заспане, здивоване обличчя, освітлене мерехтливим світлом вуличних ліхтарів. Здавалося, він ще й досі не опам'ятався після того, як Кірєєв несподівано розбудив його, заявивши, що треба негайно виїхати в кафе «Світлячок», де Голубєв зможе зробити цінну послугу радянській контррозвідці.

Відчувалося, що майор Кірєєв дуже поспішає. Він гнав машину майже на граничній швидкості. За правим вікном промайнули вогні готелю «Радянський», стадіон і метро «Динамо». Машина наближалася до Аеропорту. Ось і метро, а трохи далі — кафе «Світлячок».

Кірєєв загальмував машину і обернувся до Голубєва:

— Зачекайте мене тут. Я повернусь хвилин через п'ять.

Майор швидко вискочив на тротуар і зник за дверима кафе, з відчинених вікон якого чути було веселу музику. Коли Кірєєв повернувся до машини, Голубєва у ній не було.

… Дзвінок, якого Кірєєв чекав весь наступний день, пролунав лише ввечері.

— Київський вокзал, поїзд сімнадцятий, вагон шість, — лаконічно доповідав майору його помічник. — Купе четверте. Три місця у ньому наші.

— Коли відходить? — запитав Кірєєв.

— О десятій хвилині на першу.

… В купе м'якого вагона сиділи три пасажири. Двоє біля вікна безтурботно розмовляли, ділилися враженнями про столицю, третій читав газету. В тих, що розмовляли, з вимови легко було впізнати українців. Обидва вони були молоді, засмаглі, веселі. Пасажир, який заглибився в читання газети, на вигляд був старший. Здавалося, він так захопився якоюсь статтею, що і не помічав нічого, що відбувалося в купе.

Заговорило радіо поїзда. Диктор сповістив про відхід поїзда через п'ять хвилин і попросив проводжаючих вийти з вагонів. Пасажир, який читав газету, поглянув на ручний годинник.

Пролунав свисток паровоза. Протяжно заспівали гальма тяги під вагоном.

— Що ж це ми, неначе неповним комплектом поїдемо, — промовив один з молодих людей біля вікна. — Четвертого все ще немає.

Але в цей час обережно прочинилися двері і в купе просунувся спочатку чемодан, а потім худорлявий, блідий чоловік у плащі, окулярах і солом'яному капелюсі.

— Про вовка помовка, а вовк тут! — весело промовив той самий з молодих людей, усміхаючись. — Тільки що про вас згадували.

Чоловік у плащі допитливо подивився на молодих людей і перевів погляд на третього пасажира. Цей все ще не відривався від газети, яка заважала тому, що зайшов, роздивитися його обличчя.

— Мало не спізнився! — із зітханням сідаючи на вільне місце, проти пасажира, який читав газету, промовив четвертий пасажир. — У Москві майже завжди так: закрутишся, а потім летиш на поїзд, висолопивши язика, і ледве-ледве встигаєш сісти.

— Добре однак, що встигли, — серйозно промовив пасажир, який читав газету. — А то ми вже думали, що даремно вас тут чекаємо, пане Голубєв.

Чоловік у плащі поривчасто схопився з місця, але молоді люди, які сиділи біля вікна, зразу ж кинулися до нього і міцно схопили його за руки.

— Обшукайте його! — наказав майор Кірєєв.

Це він, закриваючись газетою, чекав тут Голубєва;

— Невже ви не догадалися, Голубєв, — говорив далі майор, — що, залишивши вас самого в машині, ми спеціально влаштували вам пастку? А я вважав вас розумнішим.

— У мене не було іншого виходу, — похмуро промовив Голубєв і додав із злою усмішкою: — Але тільки і ви даремно думаєте, що я захопив із собою фотоапарат Джонсона. Він тепер у надійних руках.

— Цілком можливо, — спокійно погодився Кірєєв. — Однак плівка у ньому не та, за якою ви полювали. Та, між іншим, і той, кому ви сунули фотоапарат на вокзалі, теж у наших руках. Адже ми вас ні на секунду не випускали з уваги, як тільки ви з машини моєї втекли.

Переглянувши відібрані у Голубєва документи, майор Кірєєв зауважив:

— А паспорт і гроші вам, видно, дали в обмін на фотоапарат? Виходить, що з автомата ви дзвонили резидентові: доповідали про виконання завдання. Так, хитро була задумана ваша операція, але і ми, здається, не осоромилися.

… Полковник Нікітін довго не відпускав руку майора Кірєєва.

— Не майстер я проголошувати урочисті промови, — усміхаючись, говорив він. — Скажу просто — молодець!.. А тепер скажіть мені: ви тоді запідозрили Голубєва, коли дізналися від Куницина, що він їздив на його машині до «Світлячка», чи раніше?

— Трохи раніше, товаришу полковник, — відповів Кірєєв, сідаючи в запропоноване Нікітіним крісло. — Першу підозру вселив мені парашутист. Здалося мені тоді, що його спеціально могли принести нам в жертву, щоб правдоподібніше мало вигляд повідомлення Голубєва. А потім, коли я почав догадуватися, що тайник Джонсона може бути в нашій машині, відразу ж подумав: «А чи не Голубєв підісланий до нас за плівкою Джонсона? Чи не спеціально він вигадав зустріч геленівських агентів в майже заміському кафе, щоб мати змогу їздити туди на наших машинах?» Ну, а потім, коли я прочитав прізвище Голубєва у списку Куницина, який він склав за моїм дорученням, мені цілком стало все ясно. Поклавши фотоапарат Джонсона на те саме місце, я майже не сумнівався, що Голубєв «клюне» на цю принаду.

— Так, — із задоволенням сказав Нікітін і ще раз потис руку Кірєєву, — щодо вас я не помилився! Знав, що не на один тільки щасливий випадок будете покладатися…