В’язень Неба

1

Барселона, 1939 рік

Нових в’язнів привозили вночі, у машинах і автофургонах, що виїжджали з комісаріату на Віа-Лаєтана й сновигали принишклим містом. Їх наче ніхто не помічав, або ж не хотіли помічати. «Воронки» таємної поліції дерлися старою дорогою, що вела на гору Монтжуїк, і не один в’язень пізніше розповідав, що, побачивши обриси замку у височині на тлі чорного хмаровища, яке повзло з моря, усвідомлював, що ніколи не вибереться звідти живим.

Фортеця прилаштувалася на самому вершечку скелястої гори і наче зависла між морем на сході, покривалом тіней, що насувалося на Барселону з півночі, і безкраїм містом мертвих на півдні – старим цвинтарем Монтжуїк, сморід якого здіймався догори скелями й просякав крізь щілини в камені та крізь заґратовані вікна камер. Раніше замок використовувався, щоб обстрілювати місто з гармат, але незабаром після падіння Барселони в січні й остаточної поразки в квітні там оселилася мовчазна смерть. Мешканці міста, що опинилося в тенетах найдовшої за всю його історію ночі, воліли не дивитися на небо, щоб не бачити обрисів в’язниці, яка здіймалася на вершині гори.

Політичним арештантам, щойно вони прибували, призначався номер, який зазвичай відповідав номерові камери, де їм тепер належало мешкати й, цілком імовірно, померти. Для більшості «квартирантів» – як називав в’язнів котрийсь із тюремників – це була подорож в один кінець. Тої ночі, коли до Монтжуїка привезли «квартиранта» номер тринадцять, дощ лив як із відра. Цівки темної води стікали по кам’яних мурах, обсновуючи їх неначе сіткою тоненьких судин; у повітрі тхнуло сирою землею. Два поліціянти відвели в’язня до зали, у якій не було нічого, окрім залізного столу й стільця. Зі стелі звисала на дроті електрична лампочка, що починала блимати, коли напруга падала. Арештант чекав тут близько півгодини, стоячи, у мокрому одязі, під наглядом вартового, озброєного гвинтівкою.

Нарешті почулися кроки, двері відчинилися, і зайшов молодий чоловік, якому ледве чи виповнилося тридцять років. Одягнутий він був у випрасуваний шерстяний костюм і пахнув одеколоном. Чоловік не мав виправки і не був схожий ні на кадрового військового, ні на поліційного чиновника. Вираз обличчя його був приємний, а риси м’які. В’язневі він видався людиною, що вдає із себе білоручку й випромінює поблажливість того, хто почувається вищим за те місце, яке посідає, і за ті події, у яких бере участь. Найбільше увагу привертали очі: блакитні, пронизливі й колючі від підозріливості й жадібності. Лише крізь них прозирала схована за машкарою завченої елегантності й люб’язних манер справжня сутність цієї людини.

За круглими скельцями окулярів очі чоловіка здавалися більшими, а напомаджене й зачесане назад волосся надавало йому вигляду дещо манірного й невідповідного цим моторошним обставинам. Чоловік сів за стіл і розгорнув теку, яку приніс із собою. Побіжно переглянувши її вміст, він склав руки перед собою, підперши пучками пальців підборіддя, й допитливо поглянув на в’язня.

– Вибачте, але мені здається, сталося непорозуміння…

Від удару прикладом у живіт арештантові заперло дух. Скарлючившись, бідаха впав на підлогу.

– Рота розтуляти тільки тоді, коли пан комендант запитує! – повідомив йому охоронець.

– Устати! – звелів пан комендант тремтливим голосом, ще не призвичаєним до наказів.

В’язень насилу звівся на ноги й наштовхнувся на роздратований комендантів погляд.

– Ім’я?

– Фермін Ромеро де Торрес.

Арештант зазирнув у ці блакитні очі й прочитав у них зневагу й байдужість.

– Що це за ім’я таке? Ти мене маєш за дурня? Ану кажи, як тебе звати насправді.

В’язень, миршавий чоловічок, простягнув комендантові своє посвідчення особи. Охоронець вирвав документ у нього з рук і поклав на стіл. Пан комендант мигцем глянув на посвідчення й, усміхнувшись, прицмокнув язиком.

– Ще один від Ередіа… – пробурмотів він, перш ніж викинути документи до кошика на сміття. – Ці папірці нічого не варті. То ти мені скажеш своє ім’я, чи нам доведеться взятися за тебе по-справжньому?

«Квартирант» номер тринадцять хотів щось вимовити, але йому так сильно затремтіли губи, що він ледве спромігся пробелькотіти щось нерозбірливе.

– Не бійся, чоловіче, ми тут іще нікого не з’їли. Що тобі наплели? Усіляке комуняцьке лайно зводить на нас поклепи й поширює їх там, у місті, але до тих людей, що співпрацюють із нами, ми тут ставимося добре, як іспанці до іспанців. Ану роздягайся.

В’язень наче завагався на мить. Пан комендант опустив очі додолу з таким виглядом, ніби всі ці запинки йому страшенно обридли, і лише впертість співбесідника тримає його тут. Наступної миті охоронець ударив арештанта прикладом вдруге, цього разу по нирках, і знову звалив його з ніг.

– Ти чув, що наказав пан комендант? Знімай свої лахи. Ми тут не збираємося сидіти всю ніч.

«Квартирант» номер тринадцять ледве-ледве зіп’явся навколішки і, стоячи так, став скидати з себе брудний і закривавлений одяг. Коли він роздягнувся догола, охоронець просунув дуло гвинтівки в’язневі під плече й змусив підвестися. Пан комендант звів погляд від стільниці, й на обличчі його промайнув незадоволений вираз, коли він побачив сліди від опіків, що вкривали тулуб, сідниці й більшу частину стегон арештанта.

– Схоже, цей вояка – давній знайомий Фумеро, – зауважив охоронець.

– Замовкни, – не надто впевнено наказав йому пан комендант.

Він роздратовано поглянув на в’язня й побачив, що той плаче.

– Ану припини хлипати й скажи мені, як тебе звати.

Арештант прошепотів те саме ім’я:

– Фермін Ромеро де Торрес…

– Слухай-но, ти починаєш випробовувати мій терпець. Я хочу тобі допомогти, і мені не хотілося б викликати Фумеро й казати йому про тебе…

В’язень заскавчав, наче поранений пес, і так несамовито затрусився, що пан комендант, якому вочевидь не подобалося все те, що відбувалося, і який прагнув якомога скоріше покінчити з формальностями, перезирнувся з охоронцем і мовчки вписав у реєстр ім’я, яке назвав арештант, а відтак стиха лайнувся.

– Блядська війна, – пробурмотів він собі під ніс, коли в’язня поволокли голого до камери коридорами, у яких стояли калюжі.

2

У прямокутній камері було темно й вогко. Свіже повітря надходило крізь невеличкий, пробитий у скелі отвір. Стіни вкривали зарубки й надписи, викарбувані попередніми «квартирантами». Люди лишали імена, дати або якісь інші свідчення свого існування. Хтось гаяв час, видряпуючи в темряві хрести, але Господь, схоже, так і не зауважив цієї ревності. Іржаві залізні ґрати камери лишали на руках червонястий наліт.

Фермін зібгався клубком на лежаку, намагаючись прикрити свою голизну клаптем драної ряднини, що, либонь, мала правити за матрац, ковдру й подушку одночасно. Темрява мала мідяний відтінок, немовби в ній розчинилося дихання тьмяного полум’я свічки. Незабаром очі звикли до цього вічного мороку, а слух загострився настільки, що вловлював найменші порухи тіл із-поміж монотонного капотіння й відзвуків протягу.

Минуло півгодини, коли в’язень помітив, що в дальньому кутку камери лежить у темряві якийсь наче пакунок. Фермін підвівся й повільно наблизився до нього. Виявилося, що це брудний брезентовий мішок. Холод і вогкість проймали аж до кісток, і хоча сморід, що йшов від цього вкритого темними плямами лантуха, не обіцяв нічого приємного, Фермін подумав, що, можливо, всередині знайде арештантську робу, яку ніхто не завдав собі клопоту йому видати, і, якщо поталанить, ще й ковдру, щоб укритися. Він став навколішки поруч із мішком і розшморгнув мотузку, якою було зв’язано горловину.

Відгорнувши край брезенту, Фермін у тремтливому світлі каганців, що блимали в коридорі, побачив обличчя, яке першої миті здалося йому обличчям ляльки чи манекена, подібного до тих, яких кравці, рекламуючи свої костюми, виставляють у вітринах.

Але нудотний сморід підказав Фермінові, що перед ним аж ніяк не лялька. Затуливши рот і ніс долонею, він відгорнув решту брезенту й позадкував, доки не вперся спиною в стіну камери.

Труп належав чоловікові невизначеного віку – йому могло бути від сорока до сімдесяти п’яти років. Важив небіжчик, либонь, не більше ніж п’ятдесят кілограмів. Довге волосся й сива борода вкривали більшу частину його змарнілого тіла. Кістляві руки з довгими карлючкуватими нігтями скидалися на пташині лапи. Очі мерця були розплющені, і рогівка їхня, здавалося, зморщилася, наче шкірка перестиглого плоду. Із напіврозтуленого рота поміж гнилими зубами звисав почорнілий і розпухлий язик.

– Зніміть собі одяг, доки трупа не забрали, – почувся голос із камери навпроти. – Раніше наступного місяця ніхто вам ніякого вбрання не видасть.

Фермін уп’явся поглядом у темряву й уловив блиск чиїхось очей, що спостерігали за ним із лежака протилежної камери.

– Не бійтеся, цей бідолаха нікому вже не вчинить нічого лихого, – підбадьорив його голос.

Фермін кивнув і знову підійшов до мерця, розмірковуючи, як здійснити цей задум.

– Пробач мені, – пробурмотів він небіжчикові. – Спочивай із миром, і нехай Господь упокоїть твою душу.

– Він був атеїстом, – повідомив той самий голос.

Фермін знову кивнув і облишив церемонії. Холод, що заповнював кам’яну клітку, дошкуляв дедалі дужче, неначе натякаючи, що умовності тут недоречні.

Фермін затримав дихання й узявся до справи. Від одягу тхнуло так само жахливо, як від мерця. Труп уже задубів, і тому роздягнути його виявилося важче, ніж гадав Фермін. Стягнувши з небіжчика лахи, він загорнув тіло назад у брезент і зав’язав згорток морським вузлом, упоратися з яким годі було навіть великому Гудіні. Зрештою, убравшись у смердюче дрантя, Фермін знову зіщулився на койці, запитуючи себе, скількох власників воно вже встигло змінити.

– Дякую, – промовив він за якийсь час.

– Прошу, – відказав голос із другого боку коридору.

– Фермін Ромеро де Торрес, до ваших послуг.

– Давид Мартíн.

Фермін наморщив чоло: ім’я здалося йому знайомим. Майже п’ять хвилин він перебирав свої спогади й відлуння всіляких подій, аж нараз його осяяло, і в пам’яті зринули вечори, проведені в кутку бібліотеки на вулиці Ель-Кармен, де Фермін, забувши про все на світі, книжка за книжкою поглинав серію романів із яскравими назвами й не менш яскравими обкладинками.

– Мартін? Письменник? Той, що написав «Місто проклятих»?

У темряві почулося зітхання.

– У цій країні ніхто вже не шанує таємниці псевдоніма.

– Даруйте мою безцеремонність. Річ у тому, що я просто обожнював ваші книжки, і мені вдалося дізнатися, що це саме ви тримали перо славетного Іґнатіуса Б. Самсона…

– До ваших послуг.

– Але ж слухайте, сеньйоре Мартін, мені неймовірно приємно познайомитися з вами, нехай і за таких нещасливих обставин, адже я вже багато років ваш палкий шанувальник і…

– Ану стуліть пельки, недоумки, тут люди намагаються поспати, – загуркотів розлючений голос, здається, із сусідньої камери.

– Це озвався наш головний веселун, – втрутився в розмову ще один голос, який долинав із камери далі по коридору. – Не зважайте на нього, нехай собі спить, а доки він спатиме, блощиці зжеруть його живцем і почнуть із яєць. Давиде, чому б тобі не розповісти нам котрусь із твоїх історій? Наприклад, про Хлою…

– Навіщо? Щоб ти собі дрочив, як макака? – відізвався сердитий голос.

– Друже Ферміне, – мовив Мартін зі своєї камери, – дозвольте відрекомендувати вам номера дванадцять, який, хай про що б не йшлося, у всьому завжди вбачає тільки погане, і номера п’ятнадцять, що страждає на безсоння, натхненника й офіційного ідеолога нашого блока. Решта говорять мало, особливо номер чотирнадцять.

– Я говорю тоді, коли мені є що сказати, – обізвався похмурий і непривітний голос, що мав належати, як здогадувався Фермін, номеру чотирнадцять. – Якби всі тут чинили так само, то ми мали би спокій уночі.

Фермін вирішив виявив повагу до такого виборного товариства.

– Доброї ночі всім. Мене звати Фермін Ромеро де Торрес, і мені дуже приємно з вами познайомитися.

– На взаємність навіть не сподівайся, – відказав номер дванадцять.

– Ласкаво просимо і сподіваємося, що твоє перебування тут буде нетривалим, – промовив номер чотирнадцять.

Фермін ще раз кинув погляд на загорнутого у брезент мерця і проковтнув клубок, що підступив йому до горла.

– Це Лусіо, колишній номер тринадцять, – пояснив Мартін. – Ми не знаємо про нього нічого, тому що горопаха був німий. Під час битви на Ебро куля пробила йому гортань.