В.С.А.С

БЛЯЯЯЯЯДЬСЬКИЙ СМОРІД!!! Такий, знаєте, густий і насичений, що аж очі сльозяться, наче хтось здох, воскрес і знову здох, але вже остаточно і всередині батареї. Сморід розпареної мівіни, дешевих цигарок і якогось солодкуватого розкладу. Для когось це пекло, а для мене – це аромат нашого штабу, святая святих Всеукраїнської Спільноти Асоціації Саботажу. Мого дому, бляха-муха!

Я стою по стійці «струнко», аж коліна трусяться, випинаю цицьки і дивлюсь на неї. НА НЕЇ! Моя пані, моя володарка, моя... моя Вельможа!!! Вона сидить на поламаному табуреті, як королева на троні, і сьорбає свою срану локшину прямо з пластикового контейнера. За її спиною вікно. Ідеальне, сука, вікно, з якого відкривається божественний краєвид на сміттєві баки, де голуби ведуть гладіаторські бої з пацюками за залишки шаурми. Це так, блядь, символічно, так глибоко! А її каштанове волосся… воно сьогодні особливо тьмяне і жирне, як і мої мрії про неї. Абсолютна досконалість.

Поруч зі мною, як завжди, стовбичить ця ходяча менструація – Хвоя. Сука, яка ж вона нудна. Чорне волосся, чорний костюм, чорне в душі. Дивиться в одну точку своїми трагічними очима і щось там собі шепоче під ніс. Мабуть, нові вірші про тлінність буття і розпродажі в секонд-хенді. Я б краще послухала, як кішки ґвалтують одна одну, ніж її поезію. Вона раптом випросталась, набрала в легені повітря і трагічно почала:

– О, світе темний, де ж твій край?.. Де біль знахо… кхе… кхе-кхе-КХЕЕЕ!!!

І, як за розкладом, з її рота бризнула тонесенька цівка крові прямо на паркет, де вже було схоже плям п'ятдесят. Очі закатились, і ця готична принцеса з Чернігова з тихим стукотом гепнулась на підлогу. Класика. Навіть не поворухнулась. Я просто переступила через її бездиханне тіло, щоб бути на сантиметр ближче до моєї богині. Пані Вельможа навіть оком не моргнула, продовжуючи намотувати на виделку довгий, слизький макарон. Її байдужість… вона така збуджуюча!

– Вітання Сонцю, Активістам, Спротиву! – заверещала я, що є сили, і різко викинула праву руку вперед. – В.С.А.С.!!!

Прапором, що був замотаний у мене на стегнах замість спідниці, я ледь не збила з тумбочки банку з недопалками. Тиша. Тільки було чути, як Вельможа з хлюпанням втягнула в себе останній шматок мівіни. Вона повільно підняла на мене свої вічно втомлені очі. О, ці очі! Колір п'ятиденної багнюки! Я готова в них потонути!

– Дзиґо, – промовила вона голосом, що міг би заморозити вулкан. – Твій ентузіазм мене втомлює більше, ніж існування як таке. Є завдання.

ЗАВДАННЯ!!! Єбаааааать!!! Моє серце забилося, як скажений перфоратор, а між ніг стало так волого, хоч картоплю сади. Нова місія від моєї володарки! Це краще за будь-який оргазм!

– Наказуйте, моя Пані! Я розірву, знищу, відсмокчу!.. Тобто, виконаю все! – я аж підстрибнула на місці.

Вона втомлено зітхнула і тицьнула виделкою в бік вікна.

– Бачиш он той блискучий предмет на верхівці сміттєвої гори?

– Звісно, моя володарко! Це ж священний Грааль! Око Саурона! Чиясь вставна щелепа!

– Це фольга з-під сирка. Вона заважає мені дивитись на особливо жирного пацюка. Він надихає мене. Сходиш, прибереш.

Моє обличчя, мабуть, витягнулось до самої підлоги. Завдання… прибрати фольгу? ЦЕ, БЛЯДЬ, ВСЕ?!! Якась внутрішня пружина в мені луснула.

– АЛЕ... але ж я думала... якась диверсія, саботаж, підрив основ суспільства! – залепетала я.

Вельможа ліниво встала, підійшла до мене впритул. Я відчула запах її несвіжого подиху і ледь не знепритомніла від щастя. Вона нахилилась до мого вуха, і я вже приготувалась почути таємний наказ, який змінить хід історії…

– А після того, – прошепотіла вона, – сходиш в ботанічний сад і спиздиш мені банан. Тільки не звичайний, а сорту «Грос-Мішель». Кажуть, він на смак як справжній, а не це сучасне пластикове лайно. Не принесеш – я тебе скину в підвал.

Вона випрямилась, кинула контейнер з-під мівіни прямо на тіло Хвої, що досі лежала на підлозі, і пішла в свою кімнату. Двері зачинились.

Банан.

Банан сорту «Грос-Мішель»...

ТА ЦЕ Ж, БЛЯДЬ, НАЙКРУТІША МІСІЯ В МОЄМУ ЖИТТІ!!! Я, Дзиґа, добуду цей божественний плід для моєї Пані, навіть якщо для цього доведеться вбити всіх ботаніків і зґвалтувати мавпу!

Я схопила Хвою за ногу і потягла її, як мішок з лайном, до виходу, залишаючи на підлозі криваву смугу. Пригоди починаються, сучари!!

...І ось я стою, блядь, біля підніжжя. Це не просто купа сміття, ніхуя! Це, сука, Говерла з гнилих качанів, пластикових пляшок і чиїхось розірваних надій у вигляді старих трусів! Вітер доносить до мене симфонію запахів: тут і нотки риб'ячої голови тижневої давності, і акорди прокислого молока, і фінальний, сука, крещендо від дохлого голуба, що злипся з пакетом з-під кефіру. А на самій вершині цієї гори лайна, як зірка на новорічній ялинці, виблискує ВОНА. Срібна фольга. Артефакт, заповіданий моєю Пані!

Хвоя, яку я притягла за ногу, лежить поруч і тихо булькає кривавою слиною уві сні. Слабке, нікчемне створіння. Це місія для одинака. Для воїна!

Я стягую з себе прапор, що слугував мені спідницею, і з рішучим виглядом пов'язую його на голову, як бандану. Так, сука. Тепер я готова. Це мої джунглі. І це моя війна. Ніхто не просив мене її починати, але я її, блядь, закінчу!

– Вони пролили першу кров... тобто... залишили першу фольгу, – шепочу я, розминаючи затерплі кулаки. – І тепер я йду за нею.

Мій підйом – це епічна сага. Нога ковзає по слизькій шкірці від банана (блядський знак долі!), рука поринає у щось тепле і м'яке, що колись було борщем. Але я, наче скелелаз, що підкорює Еверест, повзу вгору, ігноруючи сморід і огиду. Мої очі, як у орла, сфокусовані на меті. Я вже майже там…

І тут я їх побачила. Їх було легіон. Ціла, блядь, цивілізація! ЩУРИ! Здоровенні, відгодовані на київських перепічках і простроченому майонезі. Вони не тікали. Вони, сука, ЧЕКАЛИ. Попереду всіх сидів їхній вожак. Справжній Альфа-самець, розміром з невелику таксу, з порваним вухом, шрамом через все око і поглядом, повним екзистенційної зневаги до всього живого. В його маленькій брудній лапці, наче скіпетр, був затиснутий обгризений курячий хребет.

Моя поява порушила їхню патріархальну ідилію. Вони зашипіли, ощиривши свої жовті, як зуби заядлого курця, різці. Пацюк-вожак ліниво підняв свій скіпетр і вказав ним на мене. Це був, нахуй, бойовий наказ.

– АХ ТИ Ж ЙОБАНА СИРНА ДУША!!! ЦЕ МОЯ ФОЛЬГА!!! ЗА В.С.А.С.!!!! – заверещала я і, видавши бойовий клич пораненої чайки, кинулась у свою останню атаку.

Це був не бій, це був, піздєц, кривавий балет! Я махала руками і ногами, як п'яна на дискотеці, намагаючись роздавити цих мерзенних тварюк. Одного я схопила за хвоста і спробувала використовувати як нунчаки, але він виявився занадто вертким, в'ївся мені в палець і втік, голосно лаючись на своїй пацючій мові. Інший заплигнув мені на голову і почав сцяти прямо в очі! О, боги хаосу, ця сеча була теплою і пахлою чистою ненавистю!

Вони діяли злагоджено, як сраний спецназ! Одна група атакувала ноги, змушуючи мене втратити рівновагу. Друга кидала в мене недоїдками, створюючи загороджувальний вогонь з огризків і протухлих помідорів. Я послизнулась на пакеті з-під сметани і полетіла шкереберть, котячись униз по сміттєвому схилу під переможне пищання цих виродків.

Мій фінальний політ завершився м'яким приземленням. Прямо на Хвою. Вона щось простогнала, відкрила на секунду очі і, перш ніж знову відключитись, прошепотіла:

– Падіння… це лише прелюдія до нового злету… кхе-кхе… чи до сепсису…

І знову затихла.

Я лежала, розпластана на смітті і своїй непритомній напарниці, покусана, обісцяна і морально знищена. Вгорі, на вершині гори з непотребу, пацюк-вожак підняв мою фольгу. Він розгорнув її, і вона засяяла в променях вечірнього сонця, як корона. Він повільно надів її на свою лису башку. Король пацюків. І його трон – це ціла гора сміття.

Сука. Мене перемогли щури.

Поразка була гіркою, як жовч. Але вона лише загартувала мою сталь! Провал з фольгою означав одне: місія «Банан» тепер не просто наказ. Це, блядь, питання честі!!! Я ДОБУДУ ЦЕЙ ЙОБАНИЙ «ГРОС-МІШЕЛЬ», НАВІТЬ ЯКЩО МЕНІ ДОВЕДЕТЬСЯ СТАТИ КОРОЛЕВОЮ ВСІХ, БЛЯДЬ, БОТАНІЧНИХ САДІВ СВІТУ!!

…І ось я тягну її, блядь, за собою крізь зелене пекло. Ботанічний сад, мать його за ногу. Після епічного, сука, фіаско з пацюками, моя честь була розтоптана, розмазана і обісцяна. Але моя воля – це, нахуй, титан! Я добуду цей банан, навіть якщо для цього доведеться запліднити пальму своїм прапором!

Хвоя, як завжди, була корисною, наче дірка в презервативі. Я перекинула її через триметровий паркан (вона м'яко гепнулась у кущ азалій), а потім перелізла сама. Ми були всередині. Територія ворога. Тут пахло прілою землею і статевим збудженням екзотичних квітів. Повсюди сновигали ці… як їх… ботаніки? Сектанти, блядь, що поклоняються хлорофілу.

– Тримайся купи, – прошипіла я в непритомне вухо Хвої, тягнучи її за комір, як мішок картоплі. – Нам потрібна теплиця з тропічними виродками.

Пошуки були схожі на марафон для ідіотів. Я не вмію читати ці заумні латинські таблички, тому орієнтувалась на запах і інтуїцію. Яка рослина, блядь, виглядає найбільш бананоносно? Цей кактус? Ні, занадто колючий. Цей кущ, схожий на волосся з лобка велетня? Теж ні.

Раптом Хвоя сіпнулась, відкрила очі і прошепотіла, вказуючи кволою рукою кудись вбік:

– Там… там жовта туга пробивається крізь зелену скорботу… Кхе-кхе-кхеее… І відчай пахне… солодким…

І знову відрубалась.

Але я її зрозуміла! Бляха, іноді ця дохла поетеса буває корисною! Вона вказала на величезну скляну будівлю, всередині якої було волого і задушливо, як в сраці у бегемота. Теплиця!

Ми всередині. Божественний, сука, аромат! Запах бананів вдарив мені в ніздрі, як кокаїн. І ось він… НАШ БАНАН! «Gros Michel» – було написано на табличці. Він звисав з гілки, ідеальний, жовтий, незайманий. Він був досконалим. Він був творінням богів! Моя Пані буде в захваті!

– ЗА ВЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЛЬМОЖУУУУУ! – закричала я і з розбігу, як мавпа, застрибнула на цю срану пальму, видерши священний плід з м'ясом.

Тріск гілки розбудив не тільки Хвою, але й якогось старого пердуна в окулярах і білому халаті. Охоронець? Ботанік? Похуй! Він помітив нас!

– Дівчата, що ви тут робите?! Це ж унікальний екземпляр! – почав верещати він.

Паніка!!! Треба тікати! Але як, блядь, пронести цей банан?! Він великий, помітний, це, нахуй, речовий доказ! Кишені немає, прапор на голові! СУКА, ДУМАЙ, ДЗИҐО, ДУМАЙ!!!

І тут мій погляд впав на Хвою. Вона лежала на спині, розкинувши ноги, і дивилась в стелю скляними очима, щось шепочучи про "неминучість проникнення хаосу в упорядковану флору". Вона... вона ж порожня всередині! Ну, відносно. Це ідеальний, сука, контейнер! Природній, органічний, непомітний!

– Хвоє, зараз буде трохи неприємно, але це заради вищої мети! – скомандувала я.

– Кожен дотик… це шрам на полотні душі… – прохрипіла вона і знову затихла.

Чудово, вона дала згоду!

Не гаючи ні секунди, я розсунула її чорні штани. Діяти треба було швидко і точно, як хірург, що проводить лоботомію через ніс. Операція «Глибоке занурення»! Я взяла священний банан і акуратно, але рішуче почала вводити його всередину. Наче торпеда в пускову шахту. Раз… і божественний плід, змащений її ж готичною меланхолією, з легким хлюпанням зник у її теплих надрах. Ідеально, сука, увійшов! Ані сліду!

Хвоя раптом здригнулася всім тілом, голосно зітхнула і, здається, вперше за весь час на її обличчі з'явилося щось схоже на умиротворення.

– Агов! Що ви там робите?! Я викликаю поліцію! – кричав ботанік.

– Та нічого особливого, шановний! У моєї подруги епілептичний напад на фоні алергії на папороть, несу її на свіже повітря! – крикнула я у відповідь, закидаючи Хвою, нафаршировану безцінною контрабандою, собі на плече.

Вона була важкою. Важкою від своєї трагічності і банана. Але я несла її, як переможний трофей. Я несла не просто тіло поетеси з розбитим серцем. Я несла, блядь, надію! Я несла банан для моєї Пані!!! Ми вибігли з теплиці, залишаючи за собою охуїваючого діда і аромат перемоги, змішаний з тонким запахом тропічних фруктів.

Вриваюсь до штабу, наче, блядь, ураган «Катріна» після тижневого запою! Перемога!!! Я несу на плечі тіло Хвої, з якого ледь вловимо пахне перемогою і… бананом. Кидаю її на підлогу – глухий стук і тихий стогін – значить, ще жива. Я стаю в позу тріумфатора, випинаю цицьки і гордо дивлюся на НЕЇ!

Вельможа, моя володарка, сидить у тій самій позі, що й завжди – наче в неї з хребта вкрали кілька хребців. Погляд її мертвої риби спрямований кудись крізь стіну.

– Моя Пані! Місію виконано! Плід доставлено! – звітую я, стаючи по стійці струнко. – Знадобилась неконвенційна тактика транспортування, але результат того вартий!

Вона ліниво переводить погляд на непритомне тіло Хвої, потім на мене. У її очах не було нічого. Ані цікавості, ані похвали. Просто, блядь, космічний вакуум.

– Видобувай, – промовила вона.

– Слухаюсь!

Я підходжу до Хвої, хапаю її за щиколотки і перевертаю догори дриґом. Потім починаю її трусити, як сраний мішок з-під картоплі. Раз! Два!

– Внутрішня порожнеча… це лише ілюзія… форма чекає на наповн… кхе-кхе…

Раптом із глибин її готичної душі з легким "шльоп" на паркет випадає він – ідеальний, ледь слизький, але абсолютно цілий банан. МІЙ БАНАН! Тобто, її банан! Я схопила його, обтерла об свій топ і простягла Вельможі, наче, сука, меч Екскалібур.

– Ваш скіпетр, моя королево!

Вельможа взяла його. Її тонкі, бліді пальці торкнулися жовтої шкірки. О, це був момент інтимніший за будь-який секс! Я затамувала подих. Ось зараз вона його спробує і на її обличчі з'явиться екстаз! Блаженство! Вона зрозуміє глибину моєї відданості!

Вона повільно, наче роблячи мені послугу, почистила його. Потім відкусила. І почала жувати.

Жувати, сука, З ТИМ САМИМ ВИРАЗОМ ОБЛИЧЧЯ, З ЯКИМ ВОНА ЇСТЬ СВОЮ ЙОБАНУ МІВІНУ!!!

Без емоцій. Без радості. Просто методичне перетирання їжі щелепами.

Моя душа впала в п'яти. Весь мій подвиг… пацюки… паркан… фарширування поетеси… Все це було просто… перекусом. Вона доїла його до кінця, кинула шкірку мені під ноги і втомлено видихнула.

– Задовільно, – винесла вона вердикт. – Смак майже справжній. Але це все дрібниці. У нас нова мета, Дзиґо. Глобальна.

Нова мета?! Нова мета!!! Моя депресія зникла так само швидко, як і з'явилась! ВІДДАНІСТЬ ВІДНОВЛЕНО! Я знову напружилась, як струна.

– Наказуйте! – закричала я.

– Я розробила план. План, який поставить цю країну на коліна. Перед нами, – вона зробила драматичну паузу. – Ми захопимо владу. Повністю.

ЄБАААААТЬ!!!! ЗАХОПИТИ ВЛАДУ! Ось воно!!! Я знала, я вірила, що моя Пані – геній! Куди там тим макіавеллі, цезарям і іншим хуям з гори! Вельможа – ось справжній стратег!

– Як?! – видихнула я, вже уявляючи себе в шкіряній куртці і з кулеметом на чолі штурмового загону В.С.А.С. – Ми підірвемо Верховну Раду? Влаштуємо військовий переворот? Викрадемо президента і будемо його катувати лоскотом?!!

Вельможа подивилась на мене як на таргана.

– Це примітивно, Дзиґо. Наша зброя буде значно витонченішою. І смачнішою.

Вона вказала на мішок, що стояв у кутку. Звичайний мішок з-під цукру, весь у плямах.

– Ми будемо пекти пиріжки.

Пиріжки? Сука. ПИРІЖКИ? Моя бойова ерекція знову зів'яла.

– Бачу, твій мозок, розміром з волоський горіх, не може осягнути геніальність моєї ідеї. Це не прості пиріжки. Це пиріжки з начинкою… з галюциногенного кропу. Рецепт моєї прабабки, конотопської відьми. Одна порція – і будь-який депутат побачить у мені нову месію, божественну імператрицю і знижки на комуналку. Ми не будемо їх вбивати. Ми зробимо їх нашими вірними, слухняними, слинявими рабами.

Її очі вперше за вечір загорілися вогнем божевілля. ВОГОНЬ!!!!

ТА ЦЕ Ж, СУКА, ГЕНІАЛЬНО!!! Нахуй кулемети і бомби, коли є кріп!!! Це авангард! Це саботаж вищого рівня! Моя Пані знову перевершила сама себе!

– Отже, твоє завдання, Дзиґо! Ти і це, – вона кивнула на Хвою, що досі лежала непритомна, – напечете повний тазик цих пиріжків. Рецепт я напишу на стіні кетчупом. А потім… потім ви підете до Верховної Ради і влаштуєте там безкоштовну дегустацію під виглядом акції «Нагодуй голодного обранця». І почнеться нова ера! Ера Вельможі!

Я аж затрусилася від екстазу! Пиріжки! Влада! Галлюцинації!

– Це буде найсмачніша, найпсиходелічніша революція в історії людства!

Я схопила мішок з борошном, перекинула через друге плече Хвою (вона буде ідеальною качалкою для тіста) і вилетіла з кімнати.

Кухня чекає! Депутати чекають! Наша психоделічна імперія вже близько, я це, блядь, відчуваю!!

Тісто… тісто, блядь, всюди! На стінах, на стелі, на моєму волоссі і навіть, здається, в сраці. Напікти цілий тазик тих йобаних пиріжків виявилося складніше, ніж провести аборт виделкою. Рецепт Вельможі, написаний на стіні кетчупом, постійно підтікав, змішуючись з пліснявою, що робило його схожим на древні криваві руни. Але ми впорались!

Хвоя на диво прийшла до тями. Здається, запах сирого тіста і чарівного кропу розбудив у ній якісь приховані кулінарні інстинкти. Вона мовчки, з абсолютно кам'яним їбалом, місила тісто. Лише іноді зупинялася, дивилась на свої білі від борошна руки і трагічно шепотіла:

– Так само ми ліпимо свої долі… з клейковини буття і гіркоти… кхе-кхе… полину. Чи це кріп?

– Це кріп, довбойобко, міси давай!

І ось ми стоїмо. Під цим куполом, блядь. Храм корупції, брехні і дешевої горілки в їдальні. Верховна, сука, Рада. Відчуваю трепет. Скоро всі ці пики в дорогих костюмах будуть повзати біля ніг Вельможі, просячи ще пиріжечка і пропонуючи в жертву свої швейцарські годинники!

Я поставила величезний таз з гарячими, ароматними пиріжками на землю. Запах був неймовірний! Здавалося, він проникає прямо в мозок, змушуючи бачити звуки і чути кольори. Хвоя стояла поруч, тримаючи в руках рукописний плакат, на якому її каліграфічним почерком було виведено: «Скуштуй тлінність буття з капустою. Безкоштовно». Ідеальна, блядь, рекламна кампанія.

– Шановні депутати! Народні обранці! Творці нашої долі! – заверещала я, наче вуличний закликала. – Підходьте, не соромтесь! Гарячі пиріжечки! Домашні! Знімають втому, розширюють свідомість і допомагають приймати доленосні рішення! Акція «Ситий депутат – щаслива країна!»

І вони почали підходити! Спочатку один, лисий і пузатий, як вагітний пінгвін. Потім ще кілька. Вони з підозрою дивилися на нас, на таз, але запах робив свою справу. Їхні ніздрі жадібно роздувалися, в очах з'являвся голодний блиск.

Я вже простягнула перший пиріжок лисому, уявляючи, як він зараз вкусить, і його очі заллє космічне сяйво істини Вельможі, як раптом… тінь.

З неба, наче, блядь, ескадрилья «Люфтваффе», на нас налетіли ВОНИ.

ГОЛУБИ.

Але це були не просто голуби. Це були ті самі пацюки, тільки з крилами. Відгодовані, нахабні, з поглядом професійних рекетирів. Вони з гучним гуркотом і бойовими криками «курли-курли, мать твою!» атакували наш таз.

Все сталося за секунди. Перший голуб-камікадзе врізався лисому депутату прямо в обличчя, збивши його з ніг. Інші, як сарана, накинулись на пиріжки. Вони хапали їх своїми брудними дзьобами, відштовхуючи один одного. Я намагалась відбиватися, махаючи руками, як божевільна, але їх було занадто багато! Один з них всівся мені на голову і почав клювати прапор, мабуть, переплутавши його з гігантським синьо-жовтим черв'яком.

Хвоя просто стояла і дивилась на це з філософським спокоєм.

– Ентропія… хаос поглинає порядок… так птахи небесні клюють зерна наших мрій…

За хвилину все було скінчено. Таз був порожній. Голуби, набивши свої зоб'яка чарівним зіллям, важко злетіли вгору. Депутати, перелякані, розбіглися хто куди. План, такий геніальний, такий досконалий, був зруйнований, обісраний і вкрадений, нахуй, птахами!

Але це був ще не кінець. Це було тільки початком.

Голуби, з'ївши всю нашу партію галюциногенних пиріжків, не просто розлетілися. Ні. Вони почали ГУРТУВАТИСЯ. Сівши на дах Верховної Ради, вони вишикувалися в чіткі, блядь, ряди. Один з них, особливо жирний, з плямою від кетчупу на грудях, вийшов на край і почав промову. Це було гучне, владне «КУРЛИИИИИ!!!!». І тисячі інших голубів відповіли йому згодним гулом!

Раптом звідкись з'явилися маленькі, зроблені з гілок і сміття транспаранти: «Вся влада голуб'ячим радам!», «Кожному голуб'ятнику по п'ятикімнатній квартирі!», «Зерно, крихти, свобода!».

Вони, сука, СТВОРИЛИ СВОЮ ПАРТІЮ! Вони проводили МІТИНГ! На даху, блядь, Верховної Ради! Вони захопили нашу революційну ідею і тепер збиралися захопити владу самі!

Я стояла внизу, посипана голубиним пір'ям і борошном, дивлячись на це абсурдне видовище.

– Хвоє, – прошепотіла я, ледь стримуючи істеричний сміх. – Здається, ми випадково створили першу в світі голуб'ячу демократію.

– Демократія… – меланхолійно відповіла вона, дивлячись на небо, по якому пропливала хмара у формі гігантського пиріжка. – Це лише політ в клітці ілюзій. Але... у них непогані гасла. Я б за них проголосувала.

Піздєц. Просто. Тотальний. Піздєц. Вельможа нас вб'є. Якщо раніше не вб'ють голуби.

Наш тріумф, наша психоделічна революція, наш, блядь, геніальний план був нахабно спизджений і обісраний крилатими пацюками! Я стояла посеред площі, розмахуючи голими руками, поки голубина хунта на даху парламенту виголошувала свої маніфести. ЛИШИВСЯ ТІЛЬКИ ГНІВ!!! ЧИСТИЙ, ЯК СПИРТ, ГНІВ!!!!

– Палицю… мені потрібна палиця! – загарчала я.

Поряд, біля розритої теплотраси, валялася арматурина. Ідеально! Важка, іржава, просякнута люттю київських комунальників. Це була найміцніша палиця у Всесвіті! Я вирвала її з землі, зняла з голови свій прапор і міцно прив'язала його до металевого дрючка. Все. Тепер у мене є справжня бойова хоругва!

– В атаку! За пиріжки! За Вельможу! ЗА ВСЕ ХОРОШЕ ПРОТИ ВСІЄЇ ХУЙНІ!!!

Але, сука, виявилось, що голубина революція – це не жарти. За хвилину площу оточили. СПЕЦНАЗ! В повному обмундируванні, з щитами, в шоломах! І на їхніх щитах були прикріплені годівнички з пшоном! Вони рухались повільно, професійно, вигукуючи в мегафон: "Шановні голуби! Складіть ваші крила і розходьтесь! Ваші вимоги почуто! Ми обіцяємо збільшити кількість бабусь з хлібом у парках!".

Це був театр абсурду. Спецназ проти голубів! А я, блядь, третя сторона конфлікту! Я з бойовим кличем кинулась на цей загін, розмахуючи своєю арматуриною, але лише збила з ніг якогось перехожого. Голуби-революціонери, побачивши це, почали кидати з даху свої транспаранти і цілитися пометом прямо в шоломи спецназівців! Почалась бійня!

– Треба тікати! – раптом прошипіла Хвоя, смикаючи мене за рукав. – Моя інтуїція підказує, що зараз нас або затопчуть, або обісруть. Або і те, і інше. Це надто банально для моєї смерті.

Ми рвонули звідти, наче за нами гналась вся кінна армія Будьонного!

***

Штаб. Запах поразки. Він був ще гірший, ніж запах мівіни. Вельможа сиділа до нас спиною, дивлячись у своє вікно на смітник.

– Отже, – промовила вона крижаним голосом, не обертаючись. – Ви не просто провалили місію. Ви створили мені політичного конкурента. У вигляді голубів. Такого не було навіть в моїх найгірших прогнозах.

– Моя пані, це було непередбачувано! Форс-мажор! Вони…

– Мовчи, – обірвала вона. – Будь-яка некомпетентність має бути покарана. Інакше у Всесвіті порушується баланс.

Вона ліниво, кінчиком туфлі, натиснула на якийсь виступ на підлозі.

*КЛАЦ!*

Підлога під моїми ногами зникла! Я з вереском полетіла вниз, в темряву, чуючи поруч крик Хвої, схожий на скрип незмазаних дверей. М'яке, огидне "плюх!". Ми впали у щось холодне і смердюче. Колодязь. З-під води виринули кілька пар жовтих очей і полізли до нас.

– Крокодили? – прошепотіла Хвоя, її голос тремтів. – В київському підвалі? Це так… постмодерністськи.

ПІЗДЄЦ! НАС СКИНУЛИ В КОЛОДЯЗЬ З ЙОБАНИМИ КРОКОДИЛАМИ! Це кінець! Вельможа нас зрадила! Моя любов, моя богиня... Я в розпачі почала молотити воду руками, намагаючись відбитися від лускатої тварюки, що вже відкривала пащеку.

Але тут Хвоя зробила те, чого я не чекала. Вона випросталась, набрала в груди повітря і почала ЧИТАТИ.

– О, лускатий брате мій у прірві безнадії! Чи бачиш ти у снах зелений Ніл? Чи серце хижака в твоїх грудях болить від екзистенційної нудьги-и-и-и-и?..

Крокодил, що плив на мене, зупинився. Він тупо дивився на Хвою. Його очі, повні вбивчої люті, раптом почали наповнюватися смутком. Інший крокодил, що підпливав до Хвої, раптом голосно зітхнув і пустив бульбашки. Вони завмерли. Поезія Хвої була настільки депресивною, настільки, блядь, безпросвітною, що вона ввела хижаків у стан тотальної апатії!

– Лізь! Швидше! – прошипіла я, побачивши свій шанс.

Використовуючи завмерлих крокодилів як сходинки, ми, брудні, мокрі і смердючі, видряпались нагору. Ми вижили.

***

Коли ми вилізли з діри в підлозі, Вельможа все ще сиділа на своєму місці, ліниво помішуючи нову порцію локшини. Вона подивилась на нас, мокрих і брудних, як на набридливих мух.

– А, це ви. Я думала, ви там хоч на тиждень затримаєтесь. Ладно. Є нова місія. Ще глобальніша.

НОВА МІСІЯ? Після крокодилів?! Моя відданість знову спалахнула, як пожежа на нафтобазі!

– Слухаємо, Пані! – видихнула я.

– Голуби – це минулий етап. Дрібно. Ми вдаримо по всій Європі, – сказала вона і кинула на стіл газету. На першій шпальті: «НАЦІОНАЛЬНИЙ ВІДБІР НА ЄВРОБАЧЕННЯ!».

– Ви поїдете туди, – наказала Вельможа. – У вашу пісню ми вмонтуємо 25-й кадр. Гіпнотичний. З моїм обличчям і написом «ПОВНА КАПІТУЛЯЦІЯ». За три хвилини вся Європа стане на коліна. Телеголосування забезпечить вам перемогу, а мені – контроль над усім континентом.

ЄБАААААТЬ, ТАК ЦЕ Ж ЩЕ ГЕНІАЛЬНІШЕ ЗА ПИРІЖКИ! Гіпноз! Мистецтво! Євробачення!

– Але з чим ми поїдемо? – запитала Хвоя. – З моїми віршами про смерть?

– Ні, – Вельможа вказала на куток.

Там, в картонній коробці, рохкало маленьке рожеве ПОРОСЯ. А поруч стояв авоська з величезними, як торпеди, КАБАЧКАМИ.

– Ось ваші інструменти. Ви маєте підкорити Європу за допомогою цього. Виступ має бути авангардним, незрозумілим і травмуючим. Щоб ніхто не запідозрив підступ. Тепер ідіть. В мене обід.

І ось ми йдемо. Я несу під пахвою живе, верескливе порося. Воно тепле і намагається лизнути мене в підборіддя. Хвоя понуро тягне сітку з кабачками. Наш шлях лежить на національний відбір Євробачення. Ми йдемо підкорювати світ, маючи з собою лише свиню, овочі і безмежну, сука, віру в геніальність нашої божевільної лідерки. Європа навіть не знає, яка насолода на неї чекає

Наша група. Наше дітище. Наш шлях до світового панування. Ми назвали її «Смерічка в огні». Це, блядь, мало бути геніально! Суміш турбо-фольку, індастріалу і передсмертних хрипів. Я – на вокалі і перформансі. Хвоя – на кабачках. Так-так, вона витягала з цих довгих зелених хуїв такі меланхолійні, такі протяжні звуки, наче десь у пеклі плаче самотній кит. А він… Порося. Наш головний козир. Ми назвали його Зеник. Він був на бек-вокалі (його рохкання і вереск ідеально лягали на ритм) і на головній ударній установці. Його прив'язали ременями до барабану, і він бив по ньому копитцями в такт нашій пекельній симфонії. Це був авангард, якого ще не бачила сцена Євробачення!

І ось наш вихід. Ми на сцені. Світло софітів сліпить очі. В залі сидить це журі. Старі пердуни, що звикли до дівчаток в блискучих трусах і солодкоголосих хлопчиків. Вони ще не знали, що зараз їхній світ перевернеться з ніг на голову.

Починається музика. Хвоя дме в кабачок, видаючи звук, схожий на протяг у крематорії. Я починаю свій танець – шалену суміш гопака, тверку і припадку святого Вітта. І я співаю. Тобто, кричу. Наш текст пісні, написаний Хвоєю на серветці:

*«Кров на калині, чорна рілля!*

*Плаче в могилі сира земля!*

*Рох-рох, кричить мій біль,*

*Жовто-блакитний йде звідсіль!*

*ААААААААААА!»*

В цей момент, по нашому плану, мав з'явитися 25-й кадр. Гіпнотичний погляд Вельможі на весь екран! Але щось пішло не так. Замість обличчя нашої володарки на секунду на екрані з'явився... голий, волохатий зад. Невідомо чий. Мабуть, оператор переплутав касети. Піздєц. Провал. Але шоу, блядь, має тривати!

Я починаю приспів. Кульмінація! Зеник, наше порося, починає свою барабанну партію! Він шалено лупить копитами по барабану, верещить у мікрофон, в його маленьких оченятах – вогонь справжньої рок-зірки! Публіка в шоці. Журі сидить з відкритими ротами. Вони, сука, приголомшені! Це перемога!

Але тут на сцену вибігають люди. Багато людей в зелених футболках з написами «Зоозахист – це не жарти!».

– НЕГАЙНО ПРИПИНІТЬ ЦЕ! – верещить якась тьотка. – ЦЕ ЖОРСТОКЕ ПОВОДЖЕННЯ З ТВАРИНАМИ!

– Та ви що, йобана в голову?! Це не жорстоке поводження, це, блядь, мистецтво! Він артист! – кричу я, намагаючись відірвати їхні руки від нашого Зеника.

Але нас вже ніхто не слухає. Нас, з ганьбою, знімають зі сцени. ДИСКВАЛІФІКАЦІЯ! Наш геніальний план захоплення Європи розбився об сраний гуманізм!

Ми сидимо за лаштунками, розчавлені і принижені. Хвоя, обіймаючи свій кабачок, тихо ридає.

– Мій дебют… моя музична скорбота… ніхто не зрозумів…

Раптом до нас підходить він. Жирний, у вишиванці, з вусами, що нагадують два мертвих джмеля. Це був, сука, сам ПОПЛАВСЬКИЙ!

Але він дивився не на нас. Він дивився на Зеника. Порося, звільнене від ременів, стояло і з викликом дивилося на маестро.

– Юний друже… – промовив Поплавський голосом, солодким, як мед з радіацією. – У тебе талант! Харизма! Я бачу в тобі майбутню зірку української естради! Ці дві… – він кивнув на нас, – вони не розуміють твоєї геніальності. Але я розумію! Підписуй контракт. Поїдемо в тур. "Співоче порося України". Уявляєш афіші?

Поплавський простягнув поросяті ручку і якийсь папірець.

І Зеник… ця невдячна свиня… ця тварюка, яку я годувала, яку я зробила зіркою… Він взяв ручку в рот і щось там накалякав своїм рилом на контракті.

ВІН. ПІДПИСАВ. КОНТРАКТ.

– Ну от і чудово! – вигукнув Поплавський, потираючи руки. – Мій лімузин чекає. Прощавайте, невдахи!

Він підхопив Зеника, накинув на нього маленьку вишиванку, і вони пішли. Порося, наша головна зброя, навіть не озирнулося. Він проміняв нашу велику місію В.С.А.С. на блиск софітів і "кропиву-лебеду". Зрада. Тотальна, нищівна зрада від свині.

– Знаєш, – промовила Хвоя, витираючи сльози кабачком. – Це логічно. Мистецтво завжди вимагає жертв. Іноді воно приносить у жертву своїх творців заради народження нової, хоч і примітивної, поп-зірки.

Я нічого не відповіла. Я просто дивилась услід нашій мрії, що йшла геть під ручку з ректором університету культури. В голові була лише одна думка.

Вельможа нас точно вб'є. Цього разу – остаточно. І ніяка депресивна поезія не врятує.

Дорога в штаб була схожа на останній шлях засудженого на ешафот. Кожен крок віддавався в голові тупим болем ганьби. Ми провалились. Ні, "провалились" - це, блядь, занадто м'яке слово. Нас розгромили, принизили, а потім нашу зброю масового ураження – порося Зеника – вкрав співаючий ректор, щоб зробити з нього чергового плюшевого виродка для домогосподарок! Я несла свій арматурний прапор, як хрест. Хвоя мовчки волочила за собою кабачок – фалічний символ нашої імпотенції.

Ми відкрили двері.

Тиша.

Вельможа сиділа до нас спиною, але я відчувала її поглядом кожен сантиметр нашої нікчемності. Я чекала. Клацання. Польоту. Смердючої води. Голодних алігаторів, які вже точно не поведуться на депресивну поезію. Я морально готувалась здохнути в пащі рептилії. Це було б логічне завершення цього лайнового дня.

– Завіса впала... актори, обмазані брудом і провалом... кланяються порожній залі... – ледь чутно прошепотіла Хвоя, перш ніж картинно закашлятись кров'ю і м'яко осісти на підлогу. Класика. Навіть перед лицем смерті вона не зраджує своєму амплуа.

Я чекала. Секунди тягнулися, як соплі при гаймориті.

Але клацання не було.

Вельможа повільно обернулася. Вона не їла мівіну. Це був поганий, сука, знак. В її руках була лише порожня виделка, якою вона колупалася в зубах.

– Отже, – почала вона своїм замогильним голосом. – Ви не просто не захопили Європу. Ваш головний агент дезертирував і перейшов на бік ворога в особі української попси. Ваш 25-й кадр показав на всю країну чийсь волохатий зад. Це фіаско такого масштабу, що воно виходить за межі звичайного провалу і стає формою мистецтва.

Вона помовчала, розглядаючи нас, як експонати в кунсткамері.

– Ви провалили місію... Але, і це, сука, парадоксально, ви досягли іншої, не менш важливої мети.

ЩО?!

– Ви посіяли хаос. Ви довели, що навіть свиня може стати зіркою, знецінивши тим самим всю сучасну культуру. Ваше фіаско було настільки абсурдним, що підірвало самі основи логіки. В певному сенсі, це була перемога. Випадкова і тупа, як і ви самі. Тому сьогодні крокодили залишаться голодними.

Моє серце, що вже зупинилося, раптом зробило кульбіт і забилося з новою силою. МИ НЕ ЗДОХНЕМО!!! МИ ПЕРЕМОЖЦІ!!! ЯКОЮСЬ, БЛЯДЬ, НЕЗРОЗУМІЛОЮ МЕТАФІЗИЧНОЮ ПЕРЕМОГОЮ, АЛЕ ВСЕ Ж!!!

– У нас нова ціль, – продовжила Вельможа. – Менш амбітна, але не менш огидна. Офісний планктон. Ці безхребетні істоти в однакових сорочках, що продають свої душі за стабільну зарплату і каву з автомата. Їхня сила – в їхній корпоративній єдності. В їхньому… – її обличчя скривилося, наче вона з'їла лимон разом зі шкіркою, – …тімбілдінгу.

Вона вимовила це слово, як прокляття.

– Ця фальшива радість, ці тупі конкурси на довіру, ця ілюзія "дружньої команди"... Це клей, що тримає систему. Ми повинні розчинити цей клей. Знищити його. Вбити в них командний дух, змусити їх ненавидіти один одного так само сильно, як я ненавиджу оптимістів.

Її план був простим і диявольським.

– Ваша мета – влаштувати корпоратив для однієї великої ІТ-компанії. Незабутній корпоратив. З такими, блядь, конкурсами, щоб після них кожен співробітник бачив у своєму колезі не друга, а ворога, конкурента і потенційного вбивцю.

Вона кинула на стіл дві пластикові картки і кілька папірців. Наші фальшиві документи.

ЦЕ Ж, БЛЯДЬ, ШЕДЕВР!

Я підняла свою картку. На ній була моя фотографія, де я виглядала як втомлена життям повія, і підпис: **Дзиґа Вихор. Івент-менеджерка з екстремальної мотивації та неконвенційних рішень. Агенція «Стрес і Радість»**.

Хвоя, що якраз почала приходити до тями, підповзла до столу і взяла свою. Її титул був не гірший: **Хвоя Чорнобривець. Коуч з корпоративної меланхолії та екзистенційного вигорання.**

– Це ваш пропуск у саме серце ворога, – промовила Вельможа. – У вас повна свобода дій. Зробіть так, щоб слово "корпоратив" викликало у них панічні атаки до кінця їхнього нікчемного життя. А тепер ідіть. Мені треба подумати, чим годувати голубів-конкурентів – хлібом з проносним чи з щурячою отрутою.

Я схопила наші нові особистості, підняла з підлоги Хвою і потягла її до виходу. Нова місія! Новий виклик! Більше ніяких свиней і кабачків! Тільки чиста, дистильована, психологічна війна!

МИ ВЛАШТУЄМО ЇМ ТАКИЙ, БЛЯДЬ, КОРПОРАТИВ, ЩО ВОНИ НАЗАВЖДИ ЗНЕНАВИДЯТЬ СЛОВО "КОМАНДА"! Вони будуть мріяти про самотність в окремій камері! Вони будуть благати про звільнення! Хаос повертається, сучари! І цього разу він буде в краватці

Скло, бетон, і, сука, тиша. Така тиша, що аж у вухах дзвенить. Офіс ІТ-компанії. Пекло. Справжнє, дистильоване пекло, де душі не горять, а просто висихають під гул кулерів і клацання клавіатур. Повсюди бліді кроти в однакових футболках з написами "Release the Kraken" чи якоюсь іншою хуйнею, не відриваючись, дивляться в свої монітори. Їх треба було врятувати. Тобто, знищити. Роз'єднати. Посіяти недовіру, щоб кожен бачив у своєму колезі, що сидить поруч, підступного щура, готового вкрасти його рядок коду чи останній круасан з кухні.

– Моє ім’я Дзиґа, це Хвоя. Ми – агенція «Стрес і Радість». Ваш сьогоднішній тімбілдінг буде… незабутнім, – проголосила я, вийшовши на середину цього оупен-спейсу. Я одягнула діловий костюм (вкрадений з манекена), але під ним все одно стирчав прапор.

Хвоя, стоячи поруч, дивилася у вікно і меланхолійно промовляла:

– Життя – це 404 помилка у коді всесвіту... і ми лише баги, що чекають на видалення... кхе-кхе...

Кілька очкариків підняли голови. Здається, їм сподобалось. Поганий знак.

– Отже! Наш перший конкурс на довіру! – закричала я. – Стрибки в мішках! Але не простих! Наша траса пролягатиме ЧЕРЕЗ СЕРВЕРНУ!

Спочатку вони дивилися на мене як на божевільну. Але потім один, найсміливіший, підняв руку.

– А роутери чіпати можна?

– Можна і треба! – скомандувала я.

ЦЕ. БУВ. ХАОС!!! Десятки айтішників в мішках з-під картоплі почали стрибати між стійками з блимаючими серверами! Серверна загула, як розлючений вулик! Вони зносили кабелі, вдарялися об шафи, від чого по екранах бігла брижа! Один чувак випадково висмикнув головний кабель живлення, і на кілька секунд все затихло. Я бачила в їх очах страх. Страх і… дикий, первісний захват! Потім світло увімкнулось знову, і вони з радісним ревом продовжили свою руйнівну гонку.

Далі – більше!

– ПЕРЕТЯГУВАННЯ КАНАТУ! – оголосила я, витягаючи величезну бобіну з блискучим тонким кабелем.

– Та це ж оптоволокно! – викрикнув якийсь бородань. – Його не можна…

– Можна, якщо заради команди! Розбивайтесь на два табори! – гаркнула я.

Вони поділилися. З одного боку – фронтендщики, з іншого – бекендщики. Одвічна битва! Вони вчепилися в ніжний, дорогий кабель і почали тягти! Їхні обличчя почервоніли від напруги, вени на лобах здулись! Це було прекрасно! Вони руйнували інфраструктуру власної компанії, сміючись! Нарешті, з сухим, порнографічним тріском, кабель розірвався! На півсекунди запанувала тиша, а потім обидві команди вибухнули переможним криком і почали обійматися! Що, блядь, відбувається? Вони мали б ненавидіти один одного за зірваний дедлайн!

Але в мене залишався останній козир.

– А тепер… МЕТАННЯ КОМП’ЮТЕРНИХ МИШОК НА ДАЛЬНІСТЬ!!! З вікна двадцятого поверху!

Ось воно! Прояв чистої агресії! Знищення робочого інструменту! Це мало спрацювати!

Вони вишикувались у чергу до відкритого вікна. Кожен з азартом розмахувався і кидав свою мишку в безодню. Снаряди летіли, як шрапнель, падаючи на припарковані внизу машини. Я чекала на крики, на роздратування. Натомість, вони, сука, робили ставки і вболівали!

І тут настала його черга. Маленький, худющий програміст на Java, імені якого ніхто не знав. Він взяв свою мишу. Розкрутив її над головою, як пращу Давида. Його тіло напружилось. Він видав якийсь дикий гортанний звук… і кинув.

Історія, блядь, робилася на наших очах. Ця миша… вона полетіла не вниз. Вона, підхоплена якимось дивним потоком вітру, полетіла ВГОРУ І ВДАЛЕЧІНЬ. Як балістична ракета. Як прокляття, випущене на цей світ. Вона летіла над містом, крихітна чорна цятка на тлі неба. Вона пролетіла кілометр. Два.

І потрапила.

Прямо в голову. Головному голубу-революціонеру, що саме в той момент виголошував полум'яну промову з трибуни, нашвидкуруч збитої на даху Верховної Ради. Снайперський, сука, постріл! Король голубів з фольгою на голові з глухим стуком впав з трибуни. Навколо його бездиханного тіла почалася паніка. Їхня молода демократія похитнулась!

Я обернулась до офісу, щоб побачити жах на обличчях айтішників від скоєного. Але я побачила лише чисте захоплення. Вони підхопили цього снайпера-програміста на руки і почали його качати! «MVP! MVP! MVP!» – скандували вони!

А потім завібрував мій телефон. І у Хвої.

Це був повний, абсолютний, нищівний провал.

Наші конкурси зняли на телефони. Відео з назвою «Найепічніший корпоратив в історії» розлетілися по всьому інтернету. Хештег #СтресіРадість вийшов у топи твіттеру! Нам дзвонили. Google. Microsoft. Amazon. Якісь невідомі мені контори. Всі, БЛЯДЬ, хотіли, щоб ми влаштували їм такий самий тімбілдінг! Ми стали найбажанішими івент-менеджерами країни!

Ми йшли з офісу під овації вдячного планктону. Вони обіймалися, ділились враженнями і були, сука, ЄДИНОЮ КОМАНДОЮ, як ніколи раніше.

Я несла в душі порожнечу.

– Хвоє… ми… ми ж хотіли їх знищити. А ми зробили їх сильнішими. Ми, блядь, створили ідеальний тімбілдінг!

Хвоя, дивлячись кудись у вечірнє небо, де, можливо, саме зараз відбувалася боротьба за владу в голубиній республіці, тихо промовила:

– Ми хотіли запалити пожежу ненависті… а натомість стали запальничкою для їхніх веселощів. Шлях до пекла вимощений нашими провалами. Це… прекрасно.

Ми йшли в штаб, огорнуті славою, як, блядь, лайном. Телефони розривались від дзвінків: HR-и з усього світу пропонували нам контракти, гроші, службові автомобілі! Ми стали іконами, сука, корпоративної культури! Це було найгірше приниження в моєму житті. Ми хотіли сіяти хаос, а виростили, нахуй, дружній колектив!

– Успіх… – тихо мовила Хвоя, дивлячись на свої руки. – Це лише найвища форма поразки. Золота клітка, в якій душа забуває, що колись уміла літати... чи повзати в багнюці… кхе-кхе-КХЕ...

Вона ледь не впустила на асфальт залишки свого бойового кабачка, який тепер виглядав втомленим і зґвалтованим мистецтвом.

Ми увійшли. Повітря в штабі було наелектризоване. Вельможа сиділа за столом. Перед нею, як завжди, стояла запарена мівіна. Але вона не їла. Вона просто дивилась на неї. Цей погляд міг би скип'ятити воду і без окропу. Це був погляд чистої, концентрованої ненависті. Я чекала крику. Я чекала прокльонів. Я чекала, що вона натисне кнопку і під нами знову відкриється пекло з голодними рептиліями.

Але вона мовчала.

І в цій тиші з'явився він. Маленький, нахабний щур. Мабуть, один з тих виродків, що перемогли мене в битві за фольгу. Він виліз з дірки в плінтусі і, не ховаючись, побіг прямо до столу. Його мета була очевидна – священна локшина Володарки.

Я навіть не встигла закричати. Вельможа не поворухнулась. Вона навіть не подивилась на нього. Лише її права рука, ледь помітно, сіпнулась. Блискавичний, сука, рух, як у сраного ніндзя! Виделка, яку вона тримала, злетіла, підчепила щура за шкуру і… *ФУІТЬ!*

Маленьке сіре тільце, видавши тоненький писк образи, полетіло по ідеальній параболі, пробило павутину в кутку і вилетіло у відкрите вікно. Ідеально. Точно. Без зайвих рухів.

Вельможа так само спокійно повернула виделку на місце. Потім вона нарешті перевела свій мертвий погляд на нас.

– Ви не просто провалили місію, – промовила вона голосом, в якому не було жодної емоції, лише арктичний холод. – Ви перетворили хаос на порядок. Ви зробили цих офісних рабів щасливими. Ви створили… "позитивну робочу атмосферу".

Вона сказала ці слова з такою огидою, наче з'їла волосся з унітазу.

– Ваші імена тепер в усіх бізнес-виданнях. Ви – приклад для наслідування. Ви стали частиною системи, яку ми повинні були знищити. Мене нудить.

Її спокій був страшніший за будь-яку лють.

– Всі попередні плани були занадто витонченими для цього світу, – продовжила вона. – Занадто розумними. Прийшов час для грубої, первісної сили.

Вона встала і підійшла до карти України, що висіла на стіні і була вся заляпана кетчупом. Її тонкий палець вказав на темну пляму на півночі від Києва.

– Ваша нова мета. Чорнобильська зона відчуження.

Єбааааать?! ЧОРНОБИЛЬ?! Моя кров знову закипіла! Ось воно!!! Справжній хардкор! Радіація, мутанти, анархія!

– Цивілізація втомилася. Вона стала занадто м'якою. Треба нагадати їй про її коріння. Ми вдаримо по ній… самою природою. Природою, яку вона колись намагалася вбити, а натомість зробила сильнішою. Ваше завдання – створити армію. Армію з диких кабанів та лосів.

КАБАНИ?! ЛОСІ?! АРМІЯ?!?!?! Мозок почав плавитись від геніальності цього плану!

– Ви поїдете туди. Знайдете їх. І будете їх годувати. – Вона кинула нам під ноги величезний мішок, з якого посипались знайомі зернята. – Гречкою.

Я з підозрою подивилася на мішок.

– Гречка… з генетично-модифікованими організмами, що підсилюють агресію та інтелект. Я замовила її в секретній лабораторії в Житомирі. Ваша задача – виростити, натренувати і очолити цю армію мутантів. А потім ви поведете її на Київ. І ми подивимось, як їхні спецназівці з годівничками для голубів впораються з тисячею розлючених радіоактивних лосів!

Все. Це вершина. Це, сука, апогей стратегічної думки. Ніхто. Ніколи. Ні в одній йобаній галактиці не додумався б до такого. Моя віра у Вельможу відновилась, зміцніла і вкрилася, блядь, титановими пластинами!

Я підхопила мішок з ГМО-гречкою, звалила його на плече, іншою рукою схопила за комір Хвою, що саме приходила до тями після чергового нападу екзистенційної нудьги.

– Вставай, солдатко! Нас чекає природа, анархія і тренування бойових кабанів!

– Природа мститься… – прохрипіла вона. – Ліс прийде і забере своє… Чи хоча б погризе шпалери…

– Погризе, ще й як погризе! – закричала я, вибігаючи з штабу.

ЧОРНОБИЛЬ, СУЧАРО, ЗУСТРІЧАЙ СВОЇХ НОВИХ КОРОЛЕВ! НАША АРМІЯ ВЖЕ БЛИЗЬКО! І ВОНА ДУЖЕ ХОЧЕ ЇСТИ ГРЕЧКУ

Сука, Чорнобиль.

Саме слово пахне іржею, бетоном і чимось таким древнім і невидимим, від чого згортається молоко в радіусі ста кілометрів. Тиша тут, блядь, така густа, що її можна різати ножем. Ніяких машин, ніякої людської метушні. Тільки вітер гуляє в порожніх вікнах Прип'яті, як привид-алкоголік, і шелестить радіоактивним листям. Це, нахуй, найкраще місце на Землі!

Ми знайшли собі притулок в покинутому готелі «Полісся». Справжній, сука, палац занепаду! Шпалери відвалюються величезними пластами, як шкіра з прокаженого, на підлозі – шар пилу товщиною з мою зневагу до людства, а в коридорах протяг грає таку похоронну мелодію, що Хвоя ледь не отримала множинний оргазм.

– Це місце… – прошепотіла вона, торкаючись потрісканої стіни. – Воно дихає порожнечею. Це собор забутих історій…

– Ага, собор. А ще тут, мабуть, ахуєнні протяги. Занесли мішок, поетесо, не відволікайся! Треба облаштувати наш тренувальний табір для ядерних хрюш!

Ми висипали чарівну ГМО-гречку в самому центрі холу. Наживка. Тепер треба було чекати. А чекати – це, блядь, найнудніше заняття у світі.

І ось, блукаючи по першому поверху, я його побачила. Під старою батареєю. Він, сука, СВІТИВСЯ! Гриб! Невеликий такий, але світився м'яким, неоново-зеленим світлом, наче маленький ядерний ліхтарик. Він кликав мене.

– О, диви! Радіоактивні вітаміни! – вигукнула я.

– Дзиґо, не чіпай… – почала було Хвоя. – Це світло може бути останнім, що ти побачиш перед тим, як твоя душа…

Але я її вже не слухала.

Я відірвала цього неонового мутанта від підлоги і, не довго думаючи, запхала в рот.

Смак був, як удар струмом по язику, змішаний з присмаком мокрого моху і чиїхось загублених надій.

А потім, блядь… потім почалося.

Кімната попливла. Шпалери почали дихати, скручуючись в психоделічні візерунки. Підлога перетворилась на желе. Я подивилася на Хвою, і її сумне їбало раптом стало для мене найважливішою загадкою Всесвіту. Її скорбота… вона була НЕПРАВИЛЬНОЮ! Вона не римувалася з кольором пилу на підвіконні! Це терміново треба було виправити! Моя місія! МЕНІ ДАЛИ НОВУ МІСІЮ!!! Я повинна була вигнати з неї всіх похмурих демонів!

– Хвоооооояяяяя… – прогарчала я голосом, який, здавалося, йшов з самої преісподньої. – Я йду по твою душу-у-у-у-у!!!

Очі Хвої, зазвичай повні меланхолії, раптом розширились від чистого, тваринного жаху. Вона все зрозуміла. Вона розвернулася і побігла.

І я побігла за нею.

– Я ДОПОМОЖУ ТОБІ, СУКО! Я ВИЛІКУЮ ТЕБЕ ВІД ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ!!!

Біля входу я помітила її. Стару іржаву лопату, забуту якимось робітником ще до апокаліпсису. Це був знак! Це моя зброя! Я схопила її! Вона ідеально лягла в мої руки!

Ми неслися по нескінченних, моторошних коридорах покинутого готелю. Хвоя бігла, мов лань, збиваючи пилюку століть, а я неслася за нею з лопатою наперевіс, регочучи, як божевільна валькірія. Нарешті вона забігла в якийсь номер і зачинилася у ванній. *КЛАЦ!* Звук старого замка.

Ха. Наївне дівчисько.

Я підійшла до тонких, трухлявих дверей. І заговорила тихо, ласкаво:

– Хвооооєєєєє... Твоя маленька, сумна подружка тут... Вийди, ми пограємось... Ми напишемо вірш... Кров’ю на стіні…

У відповідь – тиша і ледь чутний звук її зубів, що цокотіли від страху.

– НЕ ХОЧЕШ ГРАТИСЬ?!!! – заверещала я, і вся моя ласка зникла. – ДОБРЕ! ТОДІ Я ВЛІЗУ САМА!

І я почала хуярити.

*БАХ!* Лопата з глухим звуком увійшла в трухляве дерево. *БАХ!* Полетіли тріски! Це було, сука, краще за секс! Я лупила з усієї дурі, розносячи двері на друзки, кричачи якісь незрозумілі прокльони космічному пилу.

– Я ДОБУДУСЯ ДО ТВОЄЇ ДУШІ, ТВАРЮКО! Я ЗМУШУ ЇЇ РИМУВАТИСЯ!!!!

Нарешті з'явилася дірка. Невелика, але достатня. Я перестала бити. Засунула в неї своє обличчя, розмазане брудом і божевіллям. Зазирнула в темряву, де в кутку, обхопивши коліна руками, сиділа моя бліда, перелякана напарниця.

Я посміхнулась найширшою і найбожевільнішою посмішкою, на яку була здатна, і радісно прокричала:

– А ХТО ТУТ В НАС СУМУЄ?! ЦЕ Ж Я, БЛЯДЬ, ТВОЯ НАЙКРАЩА ПОДРУГА!!!

Секунду ми дивились одна на одну. А потім ефект гриба різко закінчився. Я просто заморгала, відсахнулася від діри в дверях і подивилась на лопату в своїх руках.

– О. А хулі я роблю?

Хвоя повільно, як поранена тварина, вийшла з ванної. Вона подивилась на мене, на розхуярені двері, на лопату. Потім дістала з кишені маленький записничок.

– «Лопата... як метафора грубого вторгнення реальності... у тендітний світ поетичних ілюзій...» Непогано, – промовила вона, записуючи щось у блокнот. – Дякую за натхнення.

Я мовчки кинула лопату.

Отже, чорнобильські гриби – це весело. Треба буде взяти кілька для Вельможі.

А тепер до справи. Здається, з холу доносилося якесь голодне рохкання. Наші перші рекрути прибули на гречку.

Після нашої маленької, але дуже, блядь, яскравої психіатричної сесії, в готелі стало тихіше. Мій психоделічний тріп завершився, залишивши по собі легкий присмак металу на зубах і розхуярені двері у ванну, як монумент моєму внутрішньому світу. Але це все хуйня. Головне – це місія. Я чула його. Чавкання. Гучне, задоволене, тваринне чавкання знизу. Наша армія! Вони прийшли на нашу священну ГМО-гречку!

– Хвоє, за мною! Настав час вербувати перших солдатів! – крикнула я, перестрибуючи через купу сміття в коридорі.

Ми спустилися в хол. І охуїли.

Так, там чавкали. Але це були не кабани. І не лосі.

Навколо нашої купи гречки, блядь, сиділи НАВПОЧІПКИ якісь типи. Здоровенні, сука, амбали, поголені наголо, в однакових чорних спортивних костюмах і з такими їбалами, наче вони все життя їли тільки лимони і ненавиділи за це весь світ. Їх було чоловік десять. Вони мовчки, не дивлячись один на одного, жрали нашу гречку. Просто, нахуй, суху гречку. Руками.

ЩО. ЗА. ПІЗДЄЦ.

– Це хто такі? – прошепотіла я.

– Схоже на табір гопників, що пережили апокаліпсис… – так само тихо відповіла Хвоя. – Або на з'їзд філософів-стоїків… Судячи з їхніх облич, другий варіант імовірніший.

Який ще, в сраку, з'їзд?! Вони жеруть нашу армійну їжу! Це саботаж! Диверсія! Я вже хотіла було кинутись на них з бойовим кличем і своєю вірною лопатою, але їх було занадто багато. Тут треба було діяти тонше. Треба було використати дипломатію.

Я вийшла на світло, намагаючись надати своєму обличчю максимально тупого і невинного вигляду. Хвоя понуро попленталася за мною.

– Ееее… привіт, хлопці, – почала я якомога дружелюбніше. – Приємного апетиту. А… а що ви тут робите?

Один з них, найздоровіший, з шрамом на пів обличчя і золотим зубом, що виблискував у тьмяному світлі, повільно підняв на мене свої маленькі поросячі очі. Він перестав жувати. Інші теж. Запала мертва тиша, порушувана лише вітром за вікном.

– А ти хто така, щоб питати? – прогудів він басом, від якого, здалось, затряслися стіни.

Так. Дипломатія. Час імпровізувати. Мозок запрацював, як скажений комп'ютер, перебираючи мільйони варіантів брехні.

– Та ми… ми просто сталкери, – бовкнула я перше, що прийшло в голову. – Шукаємо артефакти там, всяке таке… аномалії… А це… – я вказала на купу гречки. – Це ми не чіпаємо. Це священне.

Головний гопник-стоїк підняв брову.

– Шо за хуйня? Яка ще священна гречка?

– Це не просто гречка! – я перейшла на драматичний шепіт. – Це… це їжа богів! Ну, не зовсім богів… Інопланетян! Вони прилітають сюди на своїй тарілці і залишають її для… для обраних! Це їхній дар людству! Ми просто охороняємо її.

На їхніх кам'яних обличчях з'явилось щось схоже на зацікавленість. Бляха, здається, працює! Вони настільки тупі, що можуть у це повірити!

– Інопланетян? – перепитав золотозубий. – І шо, ти їх бачила?

– Бачила?! Та я з ними на короткій нозі! Я їхня жриця тут! Мене звати… Зірка! А це… – я кивнула на Хвою, – …це Тінь! Вона спілкується з їхнім космічним розумом через поезію! Правда ж, Тінь?

Хвоя підняла свої скляні очі.

– Кожен звук… це лише відлуння Великого Вибуху в наших душах… – промовила вона, і, судячи з виразу облич амбалів, це було переконливіше за будь-які мої слова.

– Докази є? – не здавався їхній ватажок.

Докази! СУКА! Які, блядь, докази?! Я в паніці озирнулась навколо і побачила його. Біля тієї самої батареї. Виріс ще один! Такий самий радіоактивний, неоново-зелений гриб! Бінго!

– Докази?! – переможно вигукнула я. – А ось вам докази! Їжа самих прибульців! Вона дарує просвітлення і дозволяє побачити інші світи!

Я підбігла, зірвала гриб, розділила його на десять маленьких шматочків і з урочистим виглядом піднесла їм.

– Тільки для обраних! – промовила я.

Вони переглянулись. Ватажок першим взяв свій шматочок. Він понюхав його, скривився, але все ж запхав до рота і прожував. Інші, дивлячись на нього, зробили те саме.

Секунд тридцять не відбувалося нічого. Я вже думала, що гриб не діє або що в них імунітет, вироблений роками вживання дешевого пива.

А потім почалося.

Першим зреагував ватажок. Його очі раптом розширились до розміру блюдець. Він встав.

– Пацани… – прошепотів він. – Пацани, я бачу… Я бачу музику! Вона… вона фіолетова!

Інший підскочив, почав розмахувати руками і кричати: "Стіни! Стіни дихають! Вони хочуть мене обійняти!". Третій почав розмовляти з власною тінню, четвертий сів на підлогу і почав будувати з битої цегли космічний корабель.

Вони були готові.

Я підійшла до золотозубого. Він стояв, дивлячись у стелю, і по його щоках текли сльози.

– Це так прекрасно… – ридав він.

– Брате! – поклала я йому руку на плече. – Прибульці говорять через мене! Вони кажуть… вони кажуть, що у вас є місія! Ви повинні допомогти нам відбити напад… напад злих кабанів-мутантів, які хочуть вкрасти вашу гречку!

– Кабанів? – перепитав він, його погляд раптом сфокусувався. – Я поведу вас у бій, о велика Жрице! ЗА ГРЕЧКУ!!! ЗА ФІОЛЕТОВУ МУЗИКУ!!!

– ЗА ГРЕЧКУ!!! – підхопив хор інших просвітлених.

Я посміхнулась.

Так. Це, блядь, навіть краще за кабанів.

У нас є армія. Тупа, обдовбана, але вірна. І, здається, попереду на нас чекає перша в історії Чорнобильської зони битва людей проти свиней. За інопланетну гречку.

Вельможа буде в захваті. Мабуть.

Армія. Наша, блядь, персональна, обдовбана грибами, просвітлена до рівня овоча армія. Вони стояли, де ми їх і залишили – посеред холу, оточивши порожню ділянку, де колись була гречка. Ватажок, той що з золотим зубом, дивився на лампочку на стелі, і по його щоці текла сльоза. Інші просто стояли, пускаючи слину, і дивилися в нікуди.

Що за хуйня? Навіть ефект від грибів не тримається так довго.

Я підійшла до ватажка і клацнула пальцями перед його очима. Ніякої реакції.

– Ей! Жриця кличе! Час іти на священну війну з кабанами! – крикнула я йому у вухо.

Він повільно, як корова, повернув до мене своє обличчя. Погляд був абсолютно скляний. «Му-у-у», – промимрив він.

Я озирнулася. З кишені одного з гопників, що сидів на підлозі і намагався нагодувати свою тінь невидимою гречкою, стирчав якийсь дивний металевий предмет. Схожий на якусь футуристичну хуйню з дешевих фільмів – з кнопочкою і червоним склом. Мабуть, якийсь сталкерський артефакт, який вони знайшли.

І тут мене осінило.

– Хвоє, здається, я поняла, – прошепотіла я. – Ці довбойоби, напевно, вирішили поділитися "космічним знанням" з усіма і знайшли… блядський нейтралізатор! Як у тому фільмі про чорних підорів!

– Люди в чорному? – уточнила Хвоя.

– Ага! Тільки наші – в спортивних костюмах!

Вони, сука, самі собі стерли пам'ять! Ця армія просвітлених космічних філософів перетворилася на табір розумово відсталих зомбі. Весь наш план. Вся наша стратегія. Все, нахуй, пішло по пизді через їхню власну тупість!

– Це… це така іронія долі… – тихо промовила Хвоя. – Стати чистим аркушем, забувши про всі страждання. Вони досягли нірвани, Дзиґо. Абсолютної порожнечі. Я їм навіть трохи заздрю…

– Заздри! А я забираю гречку, поки вони не згадали, що вміють срати! – гаркнула я.

Тихо, як миші, ми згребли нашу священну ГМО-крупу назад у мішок і вислизнули з готелю. Армія зомбі навіть не поворухнулася.

***

Ми йшли до струмка, щоб хоч якось відмитись від пилюки і відчуття тотального провалу. Я тягнула на собі мішок. Було важко, як тягнути на той світ бегемота.

І тут ми його почули.

Приглушений, оксамитовий голос, що читав вірші. Ми визирнули з-за кущів.

На березі, блядь, струмка, на поваленому дереві сидів… БОБЕР. Ну, як бобер. Якийсь хуй в костюмі бобра. Причому в такому уїбанському костюмі з мішковини і з двома великими ґудзиками замість очей, що було очевидно – це якийсь збоченець. Але він читав вірші з неймовірним пафосом.

–…О, рэчка быстрая, куда твая дарога? Зачэм бяжыш ты ў мора смутку і трывогі? Я тут сіжу адзін, бабёр-паэт-выгнаннік, і ў сэрцы ў мяне – вялікі, бляць, драяннік!

Очі Хвої спалахнули. Так не спалахували, навіть коли вона бачила особливо гарний труп ворони.

– Боже… – видихнула вона. – Який надрив… яка самотність… Це… це найгеніальніше, що я чула.

Вона вийшла з кущів, наче сомнамбула. Бобер, почувши тріск гілок, обернувся.

– Хто вы? – спитав він з підозрою.

– Я… я та, чия душа резонує з вашою поезією, – прошепотіла Хвоя, притискаючи руки до грудей. – Ваші вірші… вони проникають у саму суть буття!

Я вийшла слідом за нею. Мені ця хуйня з самого початку не подобалась. Акцент. Ці дебільні вірші. Костюм. Це все було занадто підозріло.

– А вы хто такія і што тут дзелаеце? – спитав він, переводячи погляд ґудзиків на мішок з гречкою, який я тримала.

– Та сталкери ми. Артефакти шукаємо, – буркнула я. – А ти сам хто, друже? Чого в костюмі? Жарко ж, напевно.

– Гэта мая сутнасць! Я бабёр! А вы… небяспечна тут. Тут усюды врагі.

І тут він зробив фатальну помилку. Він встав.

– А я вам січас пакажу, аткуда на нашых баброў гатовілась нападзеніе!

Він, сука, витяг з-за пазухи шматок березової кори, на якій вугіллям було намальовано щось схоже на карту!

– І вот, смарыце: чатыры пазіцыі! Першае – з боку дзятлаў! Яны стучаць і мешают сасрэдаточыцца. Втарое – барсукі! Капают сваі норы прама пад нашы хаткі! Трэцяе і чацвёртае – там, гдзе лосі сруць! Карочэ, аблажылі з усіх старон, сволачы!

Я охуїла. Це ж, блядь, чиста, незамутнена маячня! Якийсь партизан картопляний! Але Хвоя дивилась на нього з обожнюванням.

– Він не просто поет! Він воїн! Він стратег! – шепотіла вона мені.

Треба було це припиняти. Негайно.

– Шановний пане Бобер, – звернулась я до нього з максимальною ввічливістю. – А покажіть нам, будь ласка, свою головну боброву навичку. Погризіть дерево. Ось це, наприклад.

Він застиг. Його ґудзики, здавалося, втупилися в мене з ненавистю.

– Што? Дзеравяку грызць? – розгублено промимрив він. – Нашто? Я… я інтэлігентны бабёр. Я, знаеце, зубы берагу… Я, можа, лепш верш вам прачытаю?

Все.

Це був кінець. Романтична пелена в очах Хвої луснула. Її обличчя з мрійливого перетворилося на кам'яну маску презирства.

– Ах ти ж… – процідила вона крізь зуби. – Картопляна пародія… Білоруський шпигун…

І перш ніж цей хуй в костюмі бобра встиг щось зрозуміти…

*ХУЯК!!!*

Чорний військовий черевик Хвої з усієї сили влетів йому прямісінько в пах! Бобер видав якийсь дикий, нелюдський вереск, що нагадував звук бензопили, якою намагаються розпиляти свиню, і зігнувся навпіл. Хвоя не зупинилась. Вона почала методично, з холодною люттю, лупцювати його ногами.

– ЗА ЗРАДЖЕНІ ПОЕТИЧНІ ІДЕАЛИ!!! – кричала вона. – ЗА ЗНЕВАГУ ДО ОБРАЗУ БОБРА!!! ЗА ВІРШІ ПРО ДРАНИК, СУКО!!!

Вона відгамселила його до стану нерухомого мішка з мішковини, потім випросталась, поправила волосся і, як за розкладом, граційно закашлялась тоненькою цівкою крові, що впала на голову переможеного ворога.

Я стояла і мовчки аплодувала.

Розбите серце поетеси – це страшна, блядь, сила. А ми… ми знову залишились без армії.

Після того, як романтичні мрії Хвої були безжально втоптані в болото разом з картопляним бобром, ми знову стали безпритульними генералами без армії. Тільки мішок ГМО-гречки був нашим вірним супутником. Ми йшли крізь мертве місто Прип'ять, і кожен крок лунав у цій їбучій тиші, як постріл.

– Кохання… – філософськи почала Хвоя, витираючи кров з губ. – Це лише тимчасова аномалія в зоні відчуження душі…

– Ага, – буркнула я. – А шпигун в костюмі бобра – це тимчасовий футбольний м'яч. Забули. Йдемо далі.

Настрій був на нулі. Всі наші грандіозні плани розбивалися об якусь непереборну стіну світового ідіотизму. Армія гопників стерла собі пам'ять. Армію тварин зжерли гопники (ну, я так припускаю). Поет-стратег виявився картопляним шпигуном. Це був якийсь, блядь, системний збій.

І тут я його побачила.

Він стояв, притулившись до стіни обшарпаної п'ятиповерхівки. Червоний, іржавий, самотній, як член старого імпотента. Радянський автомат з газованою водою. Релікт зниклої цивілізації. Він пережив вибух реактора, евакуацію, мародерів, час. Він, сука, стояв.

– Дивись, – сказала я. – Водопій. Може там є хоч краплина радіоактивної вологи, а то в горлі пересохло від усіх цих розчарувань.

Ми підійшли. Автомат виглядав так, наче благав, щоб його пристрелили і припинили ці страждання. Скло було розбите, але отвір для монет і кнопка вибору сиропу дивом збереглись. В монетоприймачі, блядь, навіть застрягли чиїсь 15 копійок!

– Треба його чимось нагодувати, – вирішила я. Я попорпалась в кишені, серед недопалків і гільз, і знайшла її. Стару, пом'яту, але цілу. ОДНА, СУКА, ГРИВНЯ!

– Ти що, здуріла? – здивувалася Хвоя. – Він не прийме цю валюту. Це блюзнірство! Це як показати неандертальцю айфон.

– А ми зараз перевіримо! – з азартом прошепотіла я і з силою запхала гривню в щілину.

Щось всередині заскреготіло. Заклякло. Загарчало, наче древній бог, якого розбудили після тисячолітнього сну. Потім щось гучно *КЛАЦНУЛО*. Автомат здригнувся. І з його іржавих нутрощів, повільно, немов нехотячи, полилася цівка води. Вона була прозора. Вона пахла залізом, вічністю і забуттям.

– Працює! Бляха, він, сука, працює! – закричала я і підставила долоні.

Я зробила ковток. Хвоя, дивлячись на мене, зробила те саме.

І тут, блядь, нас накрило.

* * *

Це був не гриб. Це було щось більше. Моя свідомість відірвалася від тіла і полетіла. Я побачила перед собою… Чорний, сука, моноліт! Ну, не моноліт, а наш автомат з газировкою. Він висів у порожнечі космосу, а навколо нього, під музику якогось їбанутого німецького композитора, танцювали планети.

А потім…

*БАБАХ!!!*

Вся ця хуйня вибухнула! Яскраве світло залило все! Великий, нахуй, Вибух!

Я бачила, як народжуються галактики, як згущується матерія. Я летіла крізь мільярди років, як муха через кімнату. Ось воно! Еволюція! Тільки, блядь, в зворотному порядку!

Сучасні люди в костюмах, ті самі айтішники, перетворювалися на середньовічних лицарів. Лицарі – на мавп, що кидалися одна в одну лайном (дуже знайома картина, до речі). Мавпи – на якихось лускатих динозаврів. Динозаври знову пірнали в океан і ставали рибами. Риби – якимись огидними хробаками! А потім, блядь, з цих хробаків почала висипатися… ГРЕЧКА!!! ЦІЛА, СУКА, ПЛАНЕТА ГРЕЧКИ! І все це, вся ця космогонічна хуйня, стискалась, стискалась, стискалась…

…назад в одну маленьку, як копійка, точку. В автоматі щось знову клацнуло.

* * *

Я стояла на колінах біля автомата, намагаючись зрозуміти, що це, блядь, було. Хвоя сиділа поруч, дивлячись у порожнечу своїми скляними очима.

– Я… – почала вона тремтячим голосом. – Я бачила… як мої вірші, написані на стінах печери… розчиняються в первісному бульйоні буття… Я зрозуміла… що рима – це лише спроба впорядкувати хаос… а хаос… він прекрасний.

Я мовчала. В моїй голові гуло, наче там оселився рій космічних бджіл. Я подивилася на свої руки. Потім на мішок з гречкою. Я щось зрозуміла. Глибоку, сука, істину, яку неможливо висловити словами. Я відчула себе частиною цього великого, безглуздого циклу. Від гречки до хробака і назад до гречки.

Раптом автомат знову загарчав і виплюнув її. Здачу. Блискучу, ідеальну, радянську. 15 копійок.

Я підняла її. Подивилася на герб неіснуючої країни.

Потім я встала і пнула автомат ногою з усієї сили. Він з жалібним скреготом впав на асфальт.

– Ходімо, – сказала я Хвої. – Досить цієї філософії. Час повертатися до роботи. Треба знайти цих йобаних кабанів.

І ми пішли, залишивши позаду повалений моноліт, що знав усі таємниці Всесвіту. А я… я тепер знала, що всьому початок – гречка. І це знання, блядь, було найстрашнішим.

Після космічного одкровення біля автомата з газованкою, реальність почала здаватися ще більш абсурдною. Всесвіт – це просто цикл перетворення гречки, а ми – його випадкові, тупі свідки. Але філософія – це добре, а жерти, блядь, хочеться завжди. Наша місія "нагодуй кабана" поступово перетворилася на "нагодуй себе, а то здохнеш".

– Хвоє, нам потрібна нормальна їжа, – заявила я, похлопавши по нашому дорогоцінному мішку. – Ця гречка – для вищої мети. Для армії. Її не можна просто так їсти. Це стратегічний запас.

– Смерть від голоду… це так… романтично… – прошепотіла вона, прислухаючись до бурчання у власному животі, наче це музика сфер. – Тіло стане добривом для нової, радіоактивної флори…

– Та завали вже їбало зі своєю романтикою! Якщо ти зараз здохнеш, мені доведеться самій тягнути цей йобучий мішок. Нам треба щось виміняти.

І доля, ця курва, почула нас. З-за рогу напівзруйнованої будівлі вийшов він. СТАЛКЕР. Класичний, сука, екземпляр! Протигаз на шиї, старий камуфляж, весь обвішаний якимось непотребом, і величезний, просто, блядь, охуєнно величезний рюкзак, від якого смачно пахло… ТУШОНКОЮ! Справжньою, м'ясною, жирною тушонкою! Мій шлунок заревів, як поранений ведмідь.

Він побачив нас і зупинився. Ми побачили його і зупинились. Виникла напружена, ковбойська пауза.

– Вітаю, пане, – почала я якомога солодшим голосом. – Не бажаєте обмінятись? Бартер, так би мовити. Ми вам – цінний артефакт, ви нам – трохи… провізії?

Він зняв протигаз. Обличчя в нього було втомлене, зате борода – розкішна, як у гнома з казки. Погляд – підозрілий, як у митника.

– Що за артефакт? – прогудів він.

Я з урочистим виглядом витягла з мішка стару консервну банку, насипала туди… ЖМЕНЮ. Ну добре, склянку гречки. Більше було просто, блядь, ШКОДА! Це ж, сука, елітна, генетично модифікована гречка! Основа всього сущого! Це як віддати шматочок бога!

Я простягнула йому банку.

– Ось. Це не просто гречка. Це… "Золоте руно Чорнобиля"! Кажуть, кожна крупинка виконує одне бажання. І підвищує потенцію!

Він узяв банку. Подивився на неї. Потім на мій величезний, повний мішок. Потім знову на банку.

Його обличчя почало повільно наливатися багряним кольором.

– Ви… ви шо, блядь, охуїли?! – раптом заверещав він несподівано тонким голосом. – Ви мені, сука, склянку сраної гречки пропонуєте за рюкзак тушонки? Ви мене за лоха тримаєте, курви драні?!!!

Все. Дипломатія скінчилася. Він жбурнув банку мені під ноги, від чого дорогоцінні крупинки розлетілись по асфальту. Це було святотатство! Він образив нашу святиню!

– АХ ТИ Ж КНУР НЕВМИВАНИЙ!!! ЦЕ БУЛА СВЯЩЕННА ГРЕЧКА!!! – закричала я, кидаючись на нього.

Але він був спритний! Він відскочив, на ходу знімаючи з плеча старий обріз!

*БАХ!*

Заряд солі свиснув у мене над головою!

– ПІШЛИ НАХУЙ ЗІ СВОЄЮ ГРЕЧКОЮ, ЖАДІБНІ СУКИ!!! – верещав він, тікаючи від нас, наче за ним гналась сама Смерть.

А ми, блядь, гналися!

– ВІДДАЙ ТУШОНКУ, СКУПЕРДЯЙ!!! Я ТЕБЕ ЗГОДУЮ КАБАНАМ! – ревіла я, намагаючись не відставати.

– Та йди ти в сраку зі своїми кабанами! Це моя тушонка! Я її три місяці збирав!

*БАХ!*

Ще один постріл! Сіль потрапила Хвої в зад. Вона скрикнула, але не зупинилася, а побігла ще швидше.

– Мій біль… надає мені сил! Біль фізичний… ніщо порівняно з болем буття, мудило бородате!!! ВІДДАЙ КОНСЕРВИ!!!

Це була, блядь, картина маслом! Дві божевільні дівки женуться за переляканим до усрачки сталкером по мертвій Прип'яті, викрикуючи прокльони і філософські тези! Він біг, як чорт від ладану, постійно озираючись і відстрілюючись сіллю, а ми неслися за ним, одержимі жагою м'яса!

Нарешті, він забіг в якийсь напівзруйнований дитячий садочок і забарикадувався всередині.

Ми зупинились біля входу, важко дихаючи.

– Ну що, сучара, добігався? – крикнула я.

У відповідь з розбитого вікна висунулась бородата голова і показала нам середній палець.

– Я ТУТ ЖИТИ БУДУ! В МЕНЕ ЇЖІ НА РІК! А ВИ, СУКИ, ЗДОХНІТЬ З ГОЛОДУ ЗІ СВОЄЮ ЖМЕНЕЮ ГРЕЧКИ! ІДІОТКИ!

Він був правий. І від цього було ще прикріше. Наша жадібність нас погубила.

– Знаєш, – сказала Хвоя, відколупуючи сіль зі своєї сраки. – Матеріальне… воно тлінне. Сьогодні в тебе є тушонка, а завтра…

– А завтра в тебе знову гречка, – похмуро закінчила я. – Пішли звідси. Треба придумати новий план.

Ми відходили від дитсадка, чуючи за спиною переможний регіт бородатого жлоба і смачний звук відкривання консервної банки. Нічого, сука. Ми ще повернемось. І наступного разу запропонуємо йому цілих дві склянки. Можливо.

Піздєц. Ось одне слово, яке ідеально описувало наш стан. Тотальний, всеохоплюючий, екзистенційний ПІЗДЄЦ. Ми просрали армію просвітлених гопників, ми просрали битву за тушонку з бородатим жлобом, і, здається, ми потихеньку почали просирати глузд. Голодні, злі, і тільки величезний мішок з гречкою, який я тягнула на собі, як горб, нагадував про нашу велику, але, сука, абсолютно нездійсненну місію.

– Все тлін… – почала було Хвоя, але я її обірвала.

– Ще одне слово про тлін, і я згодую тебе першому-ліпшому мутанту, – прогарчала я.

І тут, посеред покинутої вулиці, стояв він. Шедевр інженерної некрофілії. Іржавий, побитий життям, з колесами, спущеними так, наче він втомився жити ще сорок років тому. ЗАПОРОЖЕЦЬ. «Вухань».

– Ось! – вигукнула я. – Наш бойовий кінь! Наш, блядь, лімузин до слави!

– Він… він мертвий, Дзиґо. Його душа давно відлетіла на звалище історії, – заперечила Хвоя.

– Душа – це для поетів. А нам треба їхати!

Я підійшла і з усієї сили пнула іржаві двері. Вони з жалібним скрипом відчинилися. Я закинула всередину мішок з гречкою, потім заштовхала Хвою, а потім залізла сама. Ключів, звісно, не було. Я просто роздерла панель, знайшла два дроти і, як мене колись вчили панки на Троєщині, почала їх з’єднувати. *Іскра!* Ще одна!

І тут, блядь, сталося диво. Мотор кашлянув, чхнув, видав звук, наче помираючий дідусь пукнув під водою… і завівся! Він заревів, затрусився, але він, сука, ЖИВ!

Я з реготом втиснула педаль в підлогу, і наш іржавий пепелац рушив з місця.

А потім небо потемніло. Різко. Звідкись взялись чорні хмари. Почалася гроза, така, наче Зевс з Перуном влаштували п'яну бійку. Дощ лив стіною. І ось, коли я намагалася об’їхати перевернутий кіоск, величезна, сліпуча блискавка… ВДАРИЛА ПРЯМО В НАШУ АНТЕНУ!!!

*КРРРРРРРЯЯЯЯЯЯСЬ!*

Все навколо залило білим ніхуя. Машина заверещала, як свиня на забої, її повело… і я відрубалась.

***

Я прийшла до тями від того, що хтось голосно сміявся. Я відкрила очі. Сонечко, блядь, світить! Небо блакитне! Навколо чисті, цілі будинки! І, сука, люди ходять! В однакових робах, з папками, кудись поспішають і весело перемовляються! А найголовніше – ніяких, нахуй, руїн.

Я подивилась на Хвою. Вона теж охуївала.

– Де ми, блядь?! – прошепотіла я.

– Це… це утопія? Рай для інженерів? Чи просто дуже реалістична передсмертна галюцинація?

І тут я побачила календар, що висів у вікні прохідної, біля якої ми стояли. Величезні, червоні цифри.

**25 КВІТНЯ 1986 РОКУ.**

ЄБАТИ МІЙ ЛИ́СИЙ ЧЕРЕП!!! БЛИСКАВКА! ЗАПОРОЖЕЦЬ! ЦЕ Ж ЯК В ТОМУ ФІЛЬМІ!!! Ми, сука, в минулому! ЗА ДЕНЬ ДО ТОГО, ЯК ВСЯ ЦЯ ХУЙНЯ ВИБУХНЕ ДО ЄБЕНОЇ МАТЕРІ!

– Ми повинні їх попередити! – закричала я, вискакуючи з машини. – Хвоє, за мною! Ми рятівниці світу!

Ми влетіли в головний корпус. Ми бігли коридорами, повз ахуїваючих вусатих дядьків в білих халатах, і ввірвались в саме серце – в БЛОЧНИЙ ЩИТ УПРАВЛІННЯ!

І тут нас зустріла стіна. Стіна, блядь, звуку!

З величезних колонок, прикручених до стелі, на повну гучність лупила ABBA!!! *«Dancing Queen, young and sweet, only seventeen…»* Це було так голосно, що вібрували пломби в зубах! Персонал, ці генії атомної енергетики, стояли, пританцьовуючи, натискаючи на кнопки в ритм музиці! Один вусань навіть намагався робити «місячну ходу»!

– ЗАВТРА ВСЬОМУ ПІЗДА!!! ВИБУХНЕ!!! – заверещала я, але мій голос потонув у веселому приспіві.

Вони нас побачили. І просто привітно помахали руками, продовжуючи хитати головами! Все. Звукової комунікації не буде.

– Пантоміма! – прохрипіла я Хвої. – Тільки пантоміма!

Я вийшла на центр зали. Треба було показати їм…

«ГРИБ».** Я присіла, обхопила себе руками, а потім різко підстрибнула, розкинувши руки і волосся в сторони, і надула щоки, зображуючи гігантський ядерний пук! Щоб було зрозуміліше, я видала гучне, але беззвучне «ПУУУУУУХ!».

Інженери зааплодували! Один навіть спробував повторити!

«РОЗПЛАВЛЕНИЙ РЕАКТОР».** Я вказала на їхній пульт управління. Потім я почала повільно стікати на підлогу, як морозиво на сонці, мої кінцівки тряслись, а обличчя скривилось від уявного болю. Я зображала чисте, концентроване страждання атома!

Їм сподобалось ще більше! «Браво!», - кричав хтось!

«СМЕРТЬ ВІД РАДІАЦІЇ».** Я лягла на підлогу і почала сіпатись та дриґати ногами, як тарган, якого полили дихлофосом, висунувши язик і закотивши очі! Це була моя фінальна арія!

Вони влаштували овацію!

Тут вийшла Хвоя. Її обличчя було трагічним, як ніколи. Вона покаже їм мистецтво!

«ТРАГЕДІЯ НАРОДЖЕННЯ ЧОРНОГО СОНЦЯ».** Вона повільно підняла руки до стелі, її тіло вигнулось назад у неможливій дузі, наче її хребет зламався від усвідомлення неминучого!

Вусані були в захваті від такої гнучкості.

«БЕЗЗВУЧНИЙ КРИК БЕТОНУ».** Вона завмерла в позі розіп’ятої мучениці, її рот був відкритий у німому крику, а очі дивилися крізь стіни в саму душу ентропії!

Вони думали, що це частина танцю, і почали гойдатися з боку в бік.

Ми провалились. Вони, блядь, невиліковні!

Ми вибігли звідти під оплески і веселі крики. Поки ABBA співала про те, як можна танцювати і веселитись, ці ідіоти готували світові найбільшу сраку в його історії.

Ми заскочили в наш Запорожець.

– Жени! – крикнула Хвоя. – Тут нема чого рятувати! Цей світ приречений!

Я вдарила по газам. І в ту ж секунду з ясного, сука, неба в нашу антену знову в'їбала блискавка. *КРЯСЬ!* І нас знову кинуло в біле ніхуя, під саундтрек «Money, Money, Money».

***

Ми прийшли до тями там же, де й зникли. Навколо – звична розруха. Наш запорожець тихо димів.

– Ми повернулись… – видихнула я.

– Так, – похмуро відповіла Хвоя, дивлячись на саркофаг на горизонті. – Ми нічого не змінили.

Я дістала з бардачка пом’яту пачку цигарок і закурила.

– Похуй, – сказала я, видихаючи дим. – Зате ми тепер знаємо, що до апокаліпсису призвела не помилка інженерів.

– А що?

– ABBA, блядь. Завжди знала, що з ними щось не так.

Після нашої маленької подорожі в минуле, яка довела лише одне – людство невиліковно хворе на ABBA, ми знову опинились наодинці з природою-матір'ю, яка, судячи з усього, була нам злою мачухою. Наш іржавий болід часу остаточно здох, перетворившись на купу мотлоху. Голод почав гризти не тільки шлунки, а й мізки.

Ми брели лісом, де кожна сосна, здавалось, насміхалася над нами своєю мовчазною байдужістю.

– Я більше не можу… – простогнала Хвоя, падаючи на коліна. – Мій внутрішній світ спустошений… а шлунок… шлунок вимагає жертв.

– Терпи, козачко, – буркнула я, перекидаючи мішок з безцінною, але неїстівною (це ж для армії!) гречкою. – Десь тут мають бути хоч якісь їстівні корінці… чи неїстівні туристи…

Але Хвоя мене вже не слухала. Її погляд, повний екзистенційного відчаю, впав на те, що лежало під ногами. Шишки. Звичайні, блядь, соснові шишки.

І, не довго думаючи, вона схопила одну і почала її гризти.

*ХРУМ… ХРУМ…*

Звук був такий, наче хтось намагається розжувати меблі.

– Ти що, білка-наркоманка?!! Припини, зуби поламаєш! – крикнула я.

Але було пізно.

Вона доїла шишку до кінця. З її рота по куточках стирчали соснові голки, що робило її схожою на їжака-гота. Вона підняла на мене очі. І це, блядь, були вже не очі Хвої, поетеси-страдальниці. В них була… ясність. Спокійна, лякаюча ясність, як у того чувака з окулярами, який постійно казав про ложки.

– Дзиґо… – промовила вона абсолютно спокійним голосом, без звичного трагічного надриву. – Я бачу.

– Що ти, блядь, бачиш? Залишки свого розуму, що витікає з вух?

– Ні, – відповіла вона, повільно підводячись на ноги. – Я бачу КОД.

ЩО?!

– Все це… це симуляція, – сказала вона, обводячи рукою ліс. – Дерева… небо… твій прапор на арматурі… це все лише рядки коду. Зелені цифри, що біжать по екрану. Це несправжнє. Це… це Матриця.

Вона знову взяла шишку. Але цього разу не стала її їсти.

– Я – обрана, – промовила вона. – А ти… ти ще спиш. Але я розбуджу тебе. Не існує ніяких шишок.

І з цими словами вона кинула в мене шишкою! Я інстинктивно ухилилася.

– Ти шо, їбанулась зовсім?!

Але Хвоя вже не слухала. В її очах горіло світло істини!

– Тобі не втекти від правди, Дзиґо! Відкрий очі! Твоїх реакцій не існує! Це все скрипти! – кричала вона, починаючи закидати мене шишками, наче, блядь, гранатомет!

І тут… я не знаю, як це сталося, але світ уповільнився. Наче хтось увімкнув ефект «bullet time».

Шишка летіла на мене. Не просто летіла, вона ПЛИВЛА в повітрі! Я бачила кожну її лусочку, кожну смоляну крапельку.

– WHOA, – прошепотіла я, як той самий чувак у шкіряному плащі.

Я повільно, граційно, наче, сука, балерина під кетаміном, прогнулася назад. *ФУІТЬ!* Шишка пролетіла в міліметрі від мого носа, залишаючи в повітрі ледь видимий шлейф.

– Ти лише програма! – верещала Хвоя, кидаючи ще!

*ФУІТЬ!*

Я зробила колесо. *ФУІТЬ!*

Я зробила сальто. *ФУІТЬ! ФУІТЬ!*

Дві шишки пролетіли по обидва боки від моєї голови, як кулі, блядь!

Я ухилялася! Я танцювала! Це був танець, це був балет ухилення! В її очах я, мабуть, була агентом Смітом, але в душі я відчувала себе Нео!

Хвоя, не розуміючи, як я можу ухилятися від її «снарядів правди», почала шаленіти. Вона схопила величезну соснову гілку, всю обліплену шишками, і з криком «Я звільню твій розум!» побігла на мене, розмахуючи нею, як булавою!

Слоу-мо закінчилось так само раптово, як і почалося. Я побачила, що на мене летить цей їбучий дерев'яний дрин! І часу на красиві ухилення вже не було!

Єдине, що я встигла зробити – це виставити вперед наш величезний, набитий гречкою мішок.

*ГУП!*

Гілка з усієї дурі в'їбала по мішку! Шишки розлетілись, наче шрапнель, а сама Хвоя від віддачі відлетіла назад і боляче гепнулась сракою на землю.

Вона сиділа на землі, потираючи забите місце, і знову дивилася на світ своїми звичайними, сумними очима. Здається, просвітлення закінчилося.

– Що… що це було? – прохрипіла вона.

– Твій особистий кібер-панк, подруго, – сказала я, обтрушуючи священну гречку. – Здається, соснова дієта тобі не дуже підходить.

Вона знову взяла шишку. Цього разу – обережно. Подивилася на неї.

– «Реальність… це лише те, що не зникає, коли ти перестаєш у це вірити… кхе-кхе…» Схоже, доведеться знову повірити в голод.

Ми пішли далі, залишаючи за собою поле бою, засипане шишками.

А я ще довго відчувала в своїх рухах якусь дивну, майже надлюдську легкість. Можливо, трохи її божевілля передалося й мені. Чи, може, ця гречка і справді не така проста, як здається. Можливо, одного дня я зупиню нею не шишки. А кулі. Або лося. Або Вельможу. Хто, блядь, знає.

Блядство. Ось як називалася наша прогулянка. Справжнє, сука, концентроване блядство. Ліс, який спочатку здавався рятівним притулком від абсурду цивілізації, тепер перетворився на зелене пекло, де єдиною їжею були шишки-галюциногени і глибокі філософські розчарування. Я тягнула наш мішок-вівтар, проклинаючи той день, коли Вельможа вирішила, що ми здатні на щось більше, ніж просто красиво здохнути.

– Все марно… – бубоніла Хвоя, плентаючись позаду. – Ми лише піщинки в годиннику безкінечності, що сиплються з дірки "життя" в дірку "смерть"...

– Якщо ти зараз не заткнешся, я зроблю в тобі ще одну дірку своєю лопатою, – попередила я.

Ми вийшли на якесь асфальтоване поле. Руїни старого заводу. І посеред цього всього – він. Великий, круглий, іржавий люк. Здавалося, він кликав нас.

– Може там є… їжа? – з надією в голосі спитала Хвоя. – Консервовані щури? Радіоактивні черв'яки?

– Може. А може там просто гівно, – реалістично відповіла я, але цікавість взяла верх. Я підійшла, вхопилася за іржавий край і з усієї дурі смикнула.

*КРРРРЯЯЯК!!!*

Старий, прогнилий метал, на який я спиралася, не витримав. Все сталося за долю секунди. Підлога під моїми ногами зникла. Я з вереском полетіла в чорну, смердючу прірву! За мною, з трагічним зойком «О, ось воно, падіння в безодню!», полетіла Хвоя. А зверху, як останній, блядь, цвях в нашу труну, нас накрив мішок з гречкою, зануривши у темряву і запах мокрого зерна.

*ПЛЮХ!!!*

Ми впали. У щось рідке, густе і огидне. Це була не просто вода. Це була, сука, суміш лайна, сліз і промислових відходів. Це була каналізація. Наш новий дім.

І ось ми сидимо в цій теплій, ароматній рідині, коли я його почула. Веселий, блядь, сміх.

А потім, з-за рогу темного тунелю, випливла вона. Червона, сука, повітряна кулька. А за нею – він.

Він був високий, одягнений в латаний-перелатаний клоунський костюм, що колись, мабуть, був яскравим, а зараз мав колір брудної веселки. Біле, потріскане обличчя. Ідіотський рудий парик. І намальована посмішка від вуха до вуха. Але очі… в очах у нього була вся скорбота єврейського народу, помножена на безкінечність. Це був, блядь, найсумніший і найстрашніший клоун у Всесвіті.

– Привіт, дітки, – промовив він голосом, солодким, як цукрова вата, що пролежала в калюжі. – Заблукали? Не бійтесь. Там, унизу, ми всі літаємо.

Він, сука, думав нас налякати! ХА! НАЇВНИЙ! Після Вельможі, армії гопників, картопляного бобра і подорожей в часі нас було вже нічим не здивувати!

– О, диви! – сказала я Хвої, випльовуючи з рота щось схоже на волосся. – Бойова одиниця! І з власним транспортом! – я кивнула на кульку. – Привіт, друже! Роботу шукаєш?

Клоун закліпав. Його намальована посмішка на мить здригнулася.

Хвоя тим часом встала в повний зріст. Вода з гівном стікала з її волосся, роблячи її схожою на Офелію, що втопилася в туалеті. Вона з захватом подивилась на клоуна.

– Ти… – видихнула вона. – Ти… прекрасний! Ти – квінтесенція болю, одягнена в маску радості! Ти – художник страху! Який метафоричний образ! Браво!

Клоун, здається, зовсім охуїв. Він явно чекав криків, паніки, сліз. А отримав пропозицію по роботі і літературний аналіз свого образу.

– У нас є вакансія, – діловим тоном продовжила я. – Організація В.С.А.С. Посада: рядовий агент хаосу. Графік гнучкий. Зарплата – повага і наша безмежна любов. Ну, переважно моя. Ну, скоріше, я буду тебе зневажати, але це теж емоція! Погоджуйся! Ти ідеально вписуєшся в нашу команду психів!

– Я не хочу в команду! Я хочу з'їсти ваш страх! – раптом заверещав клоун, і його обличчя почало деформуватись. Він відкрив рота, і там, замість зубів, була лише чорна, вируюча порожнеча з якимись далекими вогнями всередині. Мертві вогні.

Я подивилась на це.

– Ого, – сказала я. – Ніхуя собі портативна чорна діра. Це твоя фішка? Сильно. Слухай, а електрику жере? Ми можемо цим живити наш Запорожець?

Хвоя дістала свій вічний записник, який дивом не розмок, і почала писати.

– «Безодня дивиться на мене… і я бачу в ній рими… безкінечної самотності…»

І тут клоун, блядь, зламався.

На наших очах все його страхіття здулося, як проколота кулька. Мертві вогні в роті згасли. Його плечі опустилися. Він сів прямо в наше смердюче болото і закрив обличчя руками. Його плечі затряслися в риданнях. Він плакав! Древнє, сука, зло, яке жере страх, РОЗРЕВІЛОСЯ, ЯК ДІВЧИНКА, У ЯКОЇ ЗАБРАЛИ ЛЯЛЬКУ!

– Ну-ну, ти чого? – я підійшла і незграбно поплескала його по плечу. – Все не так погано. Ну, подумаєш, двох довбойобок не налякав. Спробуєш на інших.

– ВИ… ВИ ЗІПСУВАЛИ МЕНІ ВСЕ! – ридав він. – Я тисячі років цим займаюся! Це єдине, що я вмію! Страх, паніка, смачні дитячі душі… А ви… ви… Ви пропонуєте мені роботу!!! Питаєте про рахунки за електрику!!! КРИТИКУЄТЕ МІЙ ПЕРФОРМАНС!!!

Він підняв на нас своє заплакане, розмазане обличчя.

– Будь ласка, – прошепотів він. – Просто йдіть звідси. Он там, за тим поворотом, вихід. Просто залиште мене в спокої. Я хочу побути на самоті зі своєю екзистенційною кризою.

Ми переглянулись. Що ж. Місія "завербуй клоуна" провалилась. Але ми зробили щось більше. Ми довели древнє зло до депресії. Це теж, в якомусь сенсі, перемога.

– Добре, йдемо, – погодилась я. – Тримай.

Я висипала йому на коліна жменю нашої дорогоцінної ГМО-гречки.

– Це тобі… на перших порах. Підйомні. Пожуєш, може, настрій підніметься.

Він просто дивився на цю гречку, і в його очах була така порожнеча, яку не описала б навіть Хвоя.

Ми пішли до виходу, залишаючи за собою переможеного, зламаного короля каналізаційних жахів.

– А він мені сподобався, – тихо сказала Хвоя. – В ньому стільки невисловленого болю…

– Ага, – відповіла я. – Особливо тепер. Думаю, після нас він ще довго буде боятися виходити на роботу.

Після нашої каналізаційної психотерапії з клоуном-невдахою, ми знову опинилися на поверхні, смердючі, але нескорені. Досить. Досить, блядь, імпровізацій, відхилень від курсу і вербування сумнівних елементів. Настав час для основного плану! Час створювати армію! Час починати, сука, ОПЕРАЦІЮ!

– Хвоє, вся ця хуйня була лише розминкою. Тепер – по-справжньому. Нам потрібен лише один. Перший. Альфа, блядь! Який поведе за собою інших, – промовила я з пафосом, гідним кращих промов Вельможі.

Ми розклали нашу священну ГМО-гречку біля покинутої заправки і зачаїлись у кущах, як два снайпери-алкоголіки. Чекали ми недовго.

Він вийшов з лісу, величний, наче, блядь, цар. ЛОСЬ. Здоровенний, з рогами, схожими на розсохлий трон. Він з підозрою подивився по сторонах і, переконавшись, що нікого немає, рушив до нашої наживки.

– Це він, – прошепотіла Хвоя. – Я відчуваю в ньому міць і трагічну самотність лісового короля.

Він почав їсти. З апетитом. Він жрав нашу ГМО-гречку, як не в себе! Ми вирішили не скупитися. Це була інвестиція, блядь, в наше майбутнє! Я висипала йому… ПІВМІШКА! Дохуя! Це була жертва на вівтар нашої перемоги!

І ось тут почалися спецефекти.

На наших очах лось почав РОСТИ. Не просто рости – його, блядь, розпирало зсередини, наче хтось підключив його до компресора! Кістки тріщали! М'язи наливалися! *КРРРХХХХ… РРРРР!* Він ріс! Двоповерхівка… триповерхівка… П'ЯТИЙ, СУКА, ПОВЕРХ!!!

Він зупинився. Тепер над нами височіла гора м'язів, хутра і люті розміром з хрущовку! Це була, нахуй, жива осаджувальна вежа! НАШ ЙОБАНИЙ ГОДЗІЛЛА! Ми створили його!

Його очі, тепер розміром з каналізаційні люки, світилися розумом. Точніше, чимось схожим на розум. Це була чиста, незамутнена, первородна… ХІТЬ. Він підняв свою велетенську голову, глибоко вдихнув радіоактивне повітря і видав рев! Такий рев, від якого з дерев посипалося листя, а в мене завібрували останні чисті труси!

«РРРРРРРР-УУУУУУ-УУУУУУ!!!!»

Його погляд був спрямований на горизонт. Він побачив його. Величезний, сірий, монолітний. САРКОФАГ ЧЕТВЕРТОГО ЕНЕРГОБЛОКУ.

– Він що, зібрався його атакувати? – спитала я.

– Ні, – з жахом у голосі відповіла Хвоя, яка, схоже, щось зрозуміла. – Його погляд… це не агресія. Це… Це…

Вона не встигла договорити.

Наш гігантський лось, похитуючи стегнами, як портова шльондра, пішов у напрямку саркофага. Це була не атака. Це, блядь, була ШЛЮБНА ХОДА!

Він, цей виродок, побачив у бетонному моноліті… САМКУ!!! Величезну, сіру, незграбну, але таку, блядь, привабливу для нього самку!!!

– НІ!!! СУКА, НІ!!! ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ!!! ВІН Ж ЙОГО РОЗНЕСЕ!!! – закричала я.

Наш геніальний план руйнувався на очах. Замість того, щоб вести армію на Київ, наш головнокомандувач збирався зґвалтувати атомну електростанцію!!!

*БАБАХ!!!*

Він підійшов до саркофага і почав до нього тертися! Величезні шматки бетону посипалися додолу! Він щось ніжно мугикав собі під ніс і намагався залізти на нього ззаду! Він, сука, його ТРАХАВ!!! І кожен його фрикційний рух розносив саркофаг на шматки, піднімаючи в повітря хмари радіоактивного пилу!

Треба було його зупинити!!!

– ЩО РОБИТИ?! – верещала я.

Хвоя раптом прийшла до тями. В її очах знову з'явився той самий погляд, що й під час битви з шишками. Вона вказала на сосни навколо.

– Ми повинні відволікти його! Закидати! Збити його з пантелику!

І ми почали. Це була, сука, найабсурдніша битва в історії людства. Дві маленькі фігурки, що бігали біля ніг гігантського лося, який трахав АЕС, і кидали в нього… ШИШКАМИ!!!

– ГЕЙ, ТИ, ЗБОЧЕНЕЦЬ РОГАТИЙ!!! ОСЬ СЮДИ ДИВИСЬ!!! – кричала я, запускаючи снарядом прямо йому в сраку.

Шишка відскочила від нього, як від стіни!

– Ти б'єш по неживому! Треба цілитись у джерело його тваринної пристрасті! У КОД! – кричала Хвоя, намагаючись докинути до його голови.

Але все було марно! Він нас не помічав! Він був поглинутий своїм коханням! Саркофаг тріщав по швах, гола арматура стирчала, наче ребра! Скоро він його доламає і все, що там всередині, вирветься назовні!

Я зупинилась, дивлячись на це видовище. З одного боку – повний, незворотній піздєц і, можливо, кінець світу. З іншого… це було так, блядь, символічно! Природа, створена нашою дурістю, ґвалтує інше творіння людського ідіотизму!

– Знаєш що? – сказала я Хвої, кидаючи останню шишку. – Похуй.

– Що?

– Похуй, кажу. Хай трахає. Це навіть гарно.

Ми сіли на землю, обійнявши коліна. Дві маленькі глядачки на порнофільмі за участі радіоактивного лося і саркофага. Можливо, це і є наш фінал. Наш апофеоз. А Вельможа… Вельможа, мабуть, поставить нам за це пам'ятник. Або просто плюне на нашу могилу. Неважливо. Головне, що це видовище ми точно ніколи не забудемо.

Я сиділа на землі і, зачарована, спостерігала за цим епічним, сука, коїтусом апокаліпсису. Велетенський лось продовжував свою любовну атаку на саркофаг, і кожен його поштовх віддавався в землі, наче маленький землетрус. Це було грандіозно. Це було безглуздо. Це був, блядь, фінал. Але десь глибоко в моїй безбашенній душі щось протестувало. Це був НЕ НАШ фінал. Ми не могли просто так сидіти і дивитись! Ми – агенти В.С.А.С.! Ми сіємо хаос, а не пасивно за ним спостерігаємо!

І тут, як спалах блискавки після п'янки, в моїй голові виникла ідея. Ідея настільки тупа, настільки божевільна, що вона просто, блядь, мусила спрацювати.

– Хвоє! – закричала я, схопивши її за плечі. – Я дещо згадала! Той відос! Ті довбойоби-блогери з Луганщини!

– Що?.. Про що ти? Про той, де вони намагалися вчити голуба курити?..

– Ні, суко! Інший! Той, де вони притягли в Прип'ять сраний реактивний двигун з літака, прив’язали його до колеса огляду і намагались запустити його в космос, щоб передати привіт інопланетянам!

Очі Хвої розширилися. Вона все зрозуміла.

– Ти ж не думаєш…

– Я, блядь, ДУМАЮ! ЦЕ НАШ ШАНС! Це наша, нахуй, останнЯ сімейна барбекю-вечірка, щоб врятувати цю планету! За мною!

І ми побігли! Наш шлях лежав до парку атракціонів, що перетворився на моторошне кладовище дитячих веселощів. І ось воно! Колесо огляду! Іржаве, величезне, як скелет доісторичної тварини. І, сука, ззаду до нього, примотаний синьою ізострічкою і якимись тросами, стирчав ВІН. Справжній, курва, реактивний двигун! Здається, блогери не змогли його запустити і просто покинули цю авангардну скульптуру на радість мутантам.

– Це наш, блядь, супер-кар! – закричала я.

Ми полізли нагору. Ми знайшли ту саму кабінку, до якої було примотане це чудо техніки. В кабінці, наче заповіт предків, валялась каністра з залишками палива і інструкція, намальована від руки на коробці з-під піци, щось типу "СЮДИ КРАСНИЙ, СЮДИ СІНІЙ, ЕСЛІ ВЗАРВЬОЦА – НЕСУДЬБА".

Поки я розбиралася з цим інженерним ребусом, Хвоя, використовуючи мою лопату, як лом, почала збивати стопорні кріплення, що тримали колесо на місці.

*ДЗИНЬ!* *БАМ!*

Останнє кріплення впало! Колесо огляду тепер трималось тільки на чесному слові і силі тяжіння!

– Готово! – прокричала вона, заплигуючи до мене в кабінку.

– Пристібніться, сучки, – прошепотіла я і з'єднала два останні дроти.

Двигун заревів! Спочатку нехотячи, а потім все сильніше і сильніше! *РРРРРУУУУУУММММ!!!*

Кабінку затрясло, все колесо заходило ходуном!

– Я вірю в фізику! Я вірю, блядь, у сім'ю!!! ВПЕРЕЕЕЕД!!!! – закричала я і відпустила імпровізоване гальмо!

І воно, блядь, поїхало.

Ні, воно, нахуй, ПОКОТИЛОСЯ!!!

Величезне колесо огляду, підштовхуване реактивним двигуном, що ревів, як тисяча демонів, відірвалося від своєї основи і з неймовірною швидкістю покотилося мертвим містом, змітаючи на своєму шляху дерева, кіоски і наші залишки здорового глузду!

Ми летіли в цій кабінці, мов у центрифузі! Все оберталось!

– А-А-А-А-А, Я БАЧУ ЗІРКИ!!!

– ЦЕ НЕ ЗІРКИ, ЦЕ НАШЕ МАЙБУТНЄ, КУРВО!!!

Наша мета – гігантський лось, що досі ґвалтував історію. Він був до нас задом, у найпікантніший, блядь, момент! І наше колесо-снаряд котилося прямісінько… в найвразливіше місце будь-якого самця!

Це був кінематографічний момент, гідний найкращих бойовиків!

Ми наближались! Уповільнена зйомка! Драматична музика в голові!

– ЦІЛЬСЯ В ЯЙЦЯ, ХВОЄ! ЦІЛЬСЯ, БЛЯДЬ, ПРЯМО В НИХ!

*ХРЯСЬ!!!!!!!!!!!!!!!!*

Удар. Оглушливий, вологий, такий, що навіть у нас в кабінці все стиснулось! Колесо огляду, наш авангардний болід, врізалося з усієї дурі прямісінько в гігантські, як два дирижаблі, тестикули нашого рогатого збоченця!!!

Лось застиг. Його романтичне мугикання перервалось. Він повільно-повільно обернувся. Потім його очі закотились. З його рота вирвався не рев, а тоненький, жалісливий, нелюдський, блядь, ФАЛЬЦЕТ, якого вистачило б, щоб розбити все скло у Прип’яті, якби воно там ще залишалось.

І ця п'ятиповерхова гора тестостерону з тихим, майже витонченим стогоном почала завалюватися набік і гепнулася на землю, піднявши хмару пилу.

Нокаут. Тотальний, абсолютний, нищівний нокаут.

Колесо огляду проїхало ще метрів сто і розвалилося на частини. Ми вилізли з-під уламків, побиті, але живі і охуєнно задоволені.

Саркофаг стояв. Ледве-ледве. Побитий, роздертий, наче після жорсткого групового зґвалтування, але він, сука, стояв.

Ми підійшли до переможеного ворога. Величезне тіло лося тремтіло, а з очей котились сльози розміром з відро.

Я подивилася на Хвою.

– Ти про щось шкодуєш?

– Так, – серйозно відповіла вона. – Про те, що це був не той білоруський бобер. Він на це заслуговував більше.

Ми перемогли. Ми не знали як, не знали навіщо. Але цей вечір ми, блядь, врятували. Час було шукати рештки нашої гречки. І думати, що тепер робити з цією перегодованою і психологічно травмованою горою м'яса.

Після того, як ми врятували світ, чи то пак, атомну електростанцію, шляхом хірургічної кастрації гігантського лося за допомогою колеса огляду, настав час підбивати підсумки. Перше: наш головнокомандувач тепер лежить і ридає, переживаючи найглибшу психологічну травму в історії тваринного світу. Друге: від нашого стратегічного запасу ГМО-гречки після вибуху колеса і нашої рятівної операції залишилися лише розсипані по всьому полю жалюгідні, блядь, крихти. Все. Це був кінець нашого грандіозного плану. Не буде ніякої армії, не буде походу на Київ. Буде тільки ганьба, голод і, можливо, догана від Вельможі з наступним скиданням до крокодилів, які, напевно, вже встигли вийти з депресії і зголодніти.

– Ну що ж, – похмуро сказала я, збираючи в долоню залишки нашої мрії. – Ось і все. Можемо йти додому… пішки.

– Кожен кінець – це лише початок… – філософськи почала Хвоя, але її перервав дикий, лютий вереск, що долинав з лісу.

А за ним – рохкання. Багато, сука, рохкання.

З хащів, наче демони з пекла, вивалила… зграя диких кабанів! І не просто кабанів, а кабанів, розпханих до розміру невеликого автомобіля. Вони знайшли! Вони, сука, знайшли і дожерли всі залишки нашої гречки!

Але це було не найстрашніше. Страшним було те, ЩО вони кричали.

– Традиція! Родина! Кабанячий порядок! – хрюкав їхній ватажок, здоровенний сікач з іклами, як два ятагани. Він був обмотаний колючим дротом, а на спині в нього красувався прапор, намальований болотом, на якому було зображено перекреслену веселку.

Вони оточили лежачого, плачучого мега-лося, нашого невдалого ловеласа.

– Ти… – прохрипів кабан-ватажок. – Ти ганьба лісу! Ти – збоченець! Намагався вступити в міжвидовий зв'язок з… з ЦИМ! – він гидливо кивнув іклом на понівечений саркофаг. – Це протиприродньо! Ліс для гетеросексуальних!

БЛЯЯЯДЬ?! ЩО?!?! Вони… вони з'їли ГМО-гречку і перетворились на сраних консерваторів?!

Але тут з іншого боку лісу почулося спокійне, але потужне мукання. Вийшли лосі. Багато лосів. І вони теж були більші за звичайних, але якісь… більш інтелігентні на вигляд. Попереду йшов лось в окулярах (де він їх, нахуй, взяв?!), який тримав у зубах плакат, намальований соком ягід: «Свобода! Рівність! Братерство! Любов – це любов!».

– Шановні свині, – почав він спокійним, розважливим голосом. – Ми, представники Демократичного Лосиного Альянсу, висловлюємо вам свій рішучий протест. Ваш виступ є неприпустимим проявом ксенофобії. Кожен має право на самовизначення, навіть якщо його об'єктом є бетонний моноліт. Ми вимагаємо толерантності!

Я охуїла. Це, блядь, політичні дебати?! В Чорнобилі?!

Свині заверещали ще дужче. Лосі почали скандувати свої гасла.

Почався справжній, курва, мітинг!

А потім, з дерев, наче десант, почали сипатися вони.

БІЛКИ!

І вони теж були на гречці. І, судячи з усього, ефект на них був найпотужніший!

Це були не просто білки. Це були, блядь, білки-анархістки! Всі в чорних пов’язках на мордах, з палаючими очима і з маленькими коктейлями Молотова, зробленими з жолудів і смоли, в лапках!

– ГЕТЬ УСІХ! – заверещала їхня лідерка, яка сиділа на плечі у лося-демократа. – Не треба нам вашої сраної толерантності! І вашого патріархального порядку – теж! Свобода або смерть! Рівність для всіх видів, гендерів і орієнтацій! СМЕРТЬ ПРИГНІЧУВАЧАМ!!! ВЛАДА – БІЛКАМ!!!

І з цим криком вона кинула свій палаючий жолудь прямісінько в середину натовпу.

*БУМ!*

Почалось.

ПЕКЛО.

Свині-націоналісти з ревом кинулись на лосів-демократів. Лосі почали відбиватися рогами і копитами. А зверху, як справжні ангели хаосу, білки-анархістки закидували всіх палаючими снарядами, стрибаючи з гілки на гілку і верещачи свої радикальні гасла.

Ліс перетворився на поле бою. Три, блядь, ідеологічно протилежні фракції, народжені з нашої гречки, влаштували громадянську війну!

Ми з Хвоєю сиділи на руїнах нашого колеса огляду і дивились на це божевілля.

Я почала сміятися. Просто істерично реготати.

– Хвоє… ми… ми ж генії! Ми не створили тупу армію мутантів! Ні! Ми, блядь, створили ЦІЛЕ СУСПІЛЬСТВО! З політичними партіями, ідеологіями, конфліктами! Ми породили цивілізацію!

Хвоя дістала свій записник. Вона дивилася на битву, і в її очах було… натхнення.

– Політика, – прошепотіла вона, записуючи. – Це лише поезія ненависті, написана кров'ю на пергаменті чужих ілюзій… Це… це чудово.

Так. Це було чудово. Ми провалили план Вельможі. Але ми, курва, створили щось набагато більше. Ми запалили вогонь історії. Питання було лише в тому, хто в цій війні переможе. І чи залишиться після неї хоч щось, окрім попелу і шерсті. Та яка, в сраку, різниця. Це було наше дітище. І це було прекрасне, самознищувальне видовище.

На це можна було дивитись вічно. Свині-наці, лосі-ліберали і білки-анархістки влаштували в лісі таке, блядь, криваве місиво, що будь-який випуск новин на їхньому фоні виглядав, як дитячий ранок. Це був хаос. Чистий, дистильований, прекрасний хаос. Але… він був якийсь… неорганізований. Безцільний. А я, Дзиґа, не можу дивитись на безцільний хаос! Це неефективно!

Я спостерігала за цим безладом ще день. Потім два. А на третій мене, сука, ЗАЇБАЛО. Це ставало нудним. Вони просто бігали колами і пиздили один одного! Де стратегія? Де дисципліна? Де, курва, військова міць, яку можна направити на Київ?!

Я залізла на тушу нашого переможеного гігантського ловеласа-лося, який вже почав трохи припахувати, що надавало моменту ще більшої урочистості.

– А НУ, ВСІМ ЗАВАЛИТИ ЇБАЛА!!! – закричала я так, що, здалося, з дерев посипались не тільки білки, а й шишки з дятлами.

Бійка миттєво припинилась. Всі звірі, брудні, в крові і реп’яхах, підняли на мене свої пики.

– СЛУХАТИ СЮДИ, МІШКИ З М’ЯСОМ! ВАШІ ПОЛІТИЧНІ СРАЧІ ЗАКІНЧЕНО! Відсьогодні в лісі вводиться ВОЄННИЙ СТАН! Оголошується ТОТАЛЬНА, БЛЯДЬ, МОБІЛІЗАЦІЯ!!!

В рядах свиней і лосів прокотився стривожений гомін.

– Яка мобілізація?! Це порушення моїх прав! – вигукнув якийсь інтелігентний лось.

– Заткнись, рогата демократія! Ми створюємо АРМІЮ! Єдину, непереможну, об'єднану! Свині, лосі, віднині ви – брати по зброї! – я зробила драматичну паузу. – А білки… та похуй на них, вони занадто їбануті. Хай собі бігають.

– Але ми їх ненавидимо! – прохрипів сікач-націоналіст.

– ІДЕАЛЬНО! – вигукнула я. – НЕНАВИСТЬ – ЦЕ ЧУДОВИЙ КЛЕЙ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОГО КОЛЕКТИВУ!

І ми почали будувати. Це був, сука, наш Шоушенк. Наш Алькатрас. Ми з Хвоєю назвали його **«Табір Бойового Братерства та Примусового Порозуміння №1»**. Збили з гілок якусь подобу бараку, обнесли все парканом з колючого дроту, який свині самі на собі і принесли.

А потім почався набір рекрутів. Це було весело. Ми з Хвоєю стояли на вході, як два цербери.

Підходив лось, починав щось бубоніти про конвенції і свободу волевиявлення, і отримував від мене потужного копняка під зад, що аж роги дзвеніли! *ПОШОВ, БЛЯДЬ, ЗАХИЩАТИ ІДЕАЛИ В.С.А.С.!*

Підбігав кабан, починав хрюкати про чистоту кабанячої раси і традиційні цінності… і отримував мовчазний, але дуже болючий удар лопатою від Хвої.

– Кожен крок до казарми… – тихо промовляла вона. – Це крок від ілюзії свободи… до істини неволі… Пішов нахуй.

Так ми і загнали їх усіх всередину. Свині-націоналісти і лосі-демократи, з однаковою огидою на пиках, стояли в одному строю, змушені дихати одним повітрям. Це було прекрасно. Я відчувала себе великим, сука, диктатором! Великим тюремним начальником!

І почались тренування. Ми змушували їх стрибати через вогнище, повзати по-пластунськи під колючим дротом і співати наш гімн, написаний Хвоєю («Чорна земля, червона кров, ми йдемо, хрю-му, знов і знов…»). Вони ненавиділи нас. Вони ненавиділи один одного. Але вони, сука, підкорялися!

Та я, блядь, навіть не підозрювала. Я, у своїй величі, не бачила, що під моїм носом, як у тому фільмі, розгорталася історія великої втечі.

Кожної ночі, коли ми з Хвоєю йшли спати, в найдальшому кутку бараку починалась робота. Двоє. Найбільш непримиренні вороги – кабан на ім'я Мирон, затятий традиціоналіст, і лось Євген, інтелектуал і борець за права меншин – знайшли спільну мову. Ця мова називалася «заїбали нас ці дві їбануті».

І вони почали копати.

Мирон рив землю своїми могутніми іклами і рилом. Євген акуратно вигрібав землю копитами. Вони працювали мовчки, в ідеальній, сука, гармонії! Це був найкращий тімбілдінг, про який я могла тільки мріяти, але він відбувався за моєю спиною!

Вони рили підкоп.

Землю вони виносили маленькими порціями, ховаючи її у своїй густій шерсті, і потім непомітно розсипали по всьому периметру табору під час ранкової пробіжки. Це був геніальний, довготривалий план. Це була надія, що палала в серцях цих нещасних тварин. Вони рили не просто яму.

Вони рили тунель. І не просто тунель.

ВОНИ, БЛЯДЬ, РИЛИ ТУНЕЛЬ В ПОЛЬЩУ!!!

Я стояла на імпровізованій вишці і з насолодою дивилася на своїх солдатів, що втомлено марширували по плацу.

– Дивись, Хвоє, – сказала я. – Я зламала їх. Я перетворюю їх на машину. На бездоганну машину для вбивств і саботажу. Я їхня Надія.

А в цей час під нашими ногами, в темряві, Мирон і Євген обережно передавали один одному камінь, розширюючи свій шлях до свободи, журавлини і пєрогів. Вони були справжньою надією. І вони цю надію рили. Метр за метром.

Все пішло по пизді. Як завжди. Моя ідеальна тюрма, моя утопія примусової єдності, мій, блядь, концтабір бойового братерства… дав тріщину. Ні, не тріщину. З нього, сука, вирвали цілий шматок!

Це був ранок, як у тому фільмі. Гроза. Дощ хуярив по імпровізованому даху нашого бараку, наче сам Перун намагався змити нашу ганьбу. Перекличка.

– Кабан Мирон!

Тиша.

– Лось Євген!

Знову, блядь, тиша!

– ХОВАЮТЬСЯ, ПАДЛЮКИ!!! – заверещала я, розлючена їхнім саботажем. – ДУМАЮТЬ, Я ЇХ НЕ ЗНАЙДУ?! Я ЇХ, СУКА, В ЗЕМЛІ ЗНАЙДУ!!!

Я увірвалась в барак. Їхній куток був порожній. А на стіні… висів плакат. Якась убога репродукція, намальована вугіллям на корі – безкрає поле капусти. Символ їхньої селянської мрії про свободу, чи що? Моя лють досягла апогею. Я схопила камінь, єдину річ, що валялась під ногами.

– ЦЕ ВИКЛИК, ТВАРЮКИ?! ВИ НА МОЇЙ ТЕРИТОРІЇ ХОВАЄТЕСЬ ВІД МЕНЕ?!

І з криком я жбурнула той камінь прямісінько в середину плаката!

*ХРУСЬ!*

Камінь не відскочив. Він, сука, ПРОЙШОВ КРІЗЬ СТІНУ! За плакатом, за тонким шаром глини і гілок, зяяла чорна, як душа Вельможі, діра.

Тиша. Навіть дощ, здається, притих.

Я повільно підійшла. Просунула руку в отвір. Там була порожнеча. Я відірвала цей сраний плакат. Це був він. Тунель. Ідеальний, рівний, глибокий. Виритий іклами і копитами.

– Хвоє… – прошипіла я, не вірячи своїм очам.