В.С.А.С

Хвоя підійшла, зазирнула всередину і з філософським спокоєм промовила:

– Надія… Дзиґо… Надія – це небезпечна штука. Надія може звести людину… чи кабана… з розуму. Він повз по річці лайна і вийшов чистим з іншого боку…

– З ЯКОГО, БЛЯДЬ, ІНШОГО БОКУ?!!!!

Хвоя підняла з землі шматок кори, що лежав біля входу в тунель. На ньому було видряпано: «Do Polski, kurwa!».

ВОНИ, БЛЯДЬ, ВТЕКЛИ ДО ПОЛЬЩІ! МОЯ АРМІЯ ДЕЗЕРТИРУВАЛА В ЄВРОСОЮЗ!

Я закричала. Це був крик розчарування, люті і трохи… заздрості.

* * *

Все. Армія скінчилась. Прийшов час для… АСИМЕТРИЧНОЇ ВІЙНИ! Прийшов час для дороги люті!

В покинутому МТС ми знайшли його. Могутній, іржавий, як кров землі, красень. ТРАКТОР «БЕЛАРУСЬ». Це була не просто техніка. Це була, сука, міць!

– Це наш новий дім, – проголосила я. – І зараз ми зробимо йому невеликий тюнінг.

І почалось пекло! Ми здерли паркан з нашого табору і приварили колючий дріт на капот! Я прихуярила спереду свою вірну лопату, як велетенський таран! З боків ми навішали іржавих листів заліза! На дах я прикріпила свій прапор на арматурині, як бойову хоругву! НАША «БОЖЕВІЛЬНА ДЗИҐА: ДОРОГА НА КИЇВ» БУЛА ГОТОВА!

Але нам були потрібні воїни! І я знала, хто нам підійде! Я повела нашу бойову машину до їхнього лігва – до найвищих дерев.

– БІЛКИ-АНАРХІСТКИ!!! – закричала я в імпровізований рупор з консервної банки. – ВОЇНИ ХАОСУ!!! ВАШ ЧАС НАСТАВ! Я, ДЗИҐА, ваша пророчиця, кличу вас! Наша ціль… – я зробила паузу, – …ВЕРХОВНА, БЛЯДЬ, РАДА!!! Ми спалимо її! Ми збудуємо на її місці величезну гойдалку з горіхами! ХТО ЗІ МНОЮ?!

Вони посипались з дерев, наче чорний дощ! Сотні маленьких, лютих тілець! Їхні очі горіли вогнем анархії! Вони з вереском обліпили наш трактор, перетворивши його на рухливе, чорне, пухнасте кубло смерті!

Я сіла за кермо. Хвоя поруч. Наша армада білок верещала від захоплення.

– WITNESS ME! – закричала я і вдавила педаль газу в підлогу!

І ми поїхали! Траса «Чорнобиль-Київ» ще не бачила такого! Іржавий, зашипований монстр, що ревів, як поранений демон, і ніс на собі орду білок-берсерків! Ми мчали! Пил! Бруд! Лють!

І тут на горизонті з’явився він. Синій, старий, побитий життям, як і все в цій країні… «AUDI 80». І мигалка на даху. Вона ледве блимала. З машини по гучномовцю пролунало кволе:

– Ва-а-адій трактара! Негайна зупинка!

Це був дільничний. Пузатий, вусатий, в розтягнутій формі. Він випередив нас і намагався перегородити дорогу. Найсумніший, блядь, блок-пост в історії.

Я подивилась на нього. Він подивився на мене.

Я не пригальмувала. Я, блядь, прискорилась!

Хвоя мовчала, лише її очі говорили: «Так закінчується порядок… не вибухом, а зіткненням з трактором».

– СІМ’Я!!! – закричала я, хоча ніхуя не розуміла, до чого це, але звучало епічно!

*ХРУМ!!! СКРРРРЖЖЖЖЖ!!! БАБАХ!!!*

Наш таран-лопата увійшов в стареньку «Ауді», як ніж в масло. Ми навіть не сповільнились! Ми протаранили, зім'яли, розірвали її на дві частини і поїхали далі, навіть не озирнувшись! Я лише встигла побачити в дзеркалі заднього виду, як з понівеченої купи металу вилазить охуївший дільничний, без кашкета, і показує нам кулак!

Наша армія білок тріумфувала! Ми пройшли перше бойове хрещення! Ми перемогли закон! Ми перемогли здоровий глузд!

КИЇВ, СУКО, ТРЕМТИ!

БІЛЧАЧИЙ АПОКАЛІПСИС ВЖЕ БЛИЗЬКО!!

Київ зустрів нас не хлібом-сіллю, а вереском гальм, панікою і тисячами телефонів, спрямованих на наше божевільне шапіто. Наш трактор «Беларусь», чорний від щільного шару білок-камікадзе, ревів і сунув центральними вулицями, як броньований сатана. Люди розбігалися, машини врізались одна в одну. Це був, блядь, не просто приїзд. Це було ВТОРГНЕННЯ!

– ТРИМАЙТЕСЬ, ХВОСТАТІ! – ревіла я, крутячи кермо, ледь не знісши пам'ятник якомусь гетьману. – ГОЛОВНИЙ ВУЛИК ВОРОГА ВЖЕ БЛИЗЬКО!

І ось він. Купол. Цей клятий, скляний купол Верховної Ради. Храм лицемірства, корупції і поганих костюмів. Він блищав на сонці, наче, блядь, насміхаючись над нами.

Хвоя, що сиділа поруч, поправила свою чорну пов'язку і з трагічним пафосом процитувала щось своє:

– Фортеця брехні, збудована на кістках надій… настав час її падіння…

– ЗАВАЛИСЬ, ПОЕТЕСО, КРАЩЕ ТРИМАЙСЯ МІЦНІШЕ! ЗАРАЗ БУДЕМО ТАРАНИТИ!

Я дала повний газ. Двигун заревів передсмертним криком. Наша чорна, пухнаста орда заверещала в передчутті битви. І наш таран – моя вірна, сука, ЛОПАТА – з оглушливим скреготом увійшов в витончену ковану огорожу парламенту!

*КРРРРРЯЯЯЯЯЯК!*

Метал зігнувся, як пластилін! Ми прорвалися на священну територію!

– В АТАКУУУУУУУУУУ!!!! ЗА ГОРІХИ!!! ЗА АНАРХІЮ!!! ЗА ВЕЛИЧЕЗНУ, БЛЯДЬ, ГОЙДАЛКУ!!!! – закричала я.

І вони пішли.

Це була не атака. Це, курва, було цунамі. Чорна, пухнаста хвиля люті хлинула на білий мармур будівлі! Вони дерлися по стінах, як демони! Вони перегризали камери спостереження! Вони закидували вікна своїми смоляними жолудями!

Але система так просто не здається.

З дверей парламенту, в ідеальному строю, вийшов ВІН. СПЕЦНАЗ! В чорній формі, з блискучими щитами, в шоломах, що робили їх схожими на бездушних робокопів! Це були ті самі хлопці, що намагалися розігнати голубів!

– ЩО, БЛЯДЬ, НЕ ДОПОМАГАЄ ВАШЕ ПШОНО ПРОТИ БІЛОК, СУЧАРИ?! – проревіла я.

Проти нашої анархічної орди вони виставили свою зброю. Величезні, сука, САЧКИ! І брандспойти! Вони намагались ловити наших воїнів і змивати їх потужними струменями води! Частина білок була змита. Кілька десятків заплутались у сітках! Здавалося, наша славна революція захлинеться в калюжі біля входу!

І тут потемніло небо.

Я підняла голову. Спочатку я подумала, що це знову гроза. Але ні.

Це, блядь, були ВОНИ.

ГОЛУБИ.

Тисячі, десятки тисяч голубів! Все небо над урядовим кварталом стало сірим і рухливим! Це була та сама Голубина Республіка, чия молода демократія похитнулася після вбивства їхнього лідера! І тепер вони прилетіли. Не з плакатами. А з помстою.

Вони побачили свого ворога. Спецназ, що колись намагався принизити їх пшоном і годівничками! В очах кожного голуба горіла класова ненависть! Це був їхній шанс на реванш!

– КУРЛИИИИИ-ЗА-ПОМСТУУУУУУУ!!!! – пролунало з неба.

І почалось бомбардування.

Люфтваффе зі смітників. Військово-повітряні сили міських дахів. Вони пікірували на голови спецназівців! Але їхньою зброєю були не бомби. А дещо набагато страшніше. Рідке. Тепле. Біло-сіре.

ГІВНО!

Це був, сука, артобстріл послідом! Щити миттєво вкрилися огидними плямами. Захисні шоломи стали ідеальними мішенями! Спецназівці почали ковзати на слизькій підлозі, лаятись і намагатися відмитись! Їхній ідеальний стрій розпався! Вони були дезорієнтовані!

Цим і скористались наші білки! Вони з новою силою кинулись в атаку! В союзі, блядь, з голубами! Фурія і чума! Земля і повітря! Анархісти і скривджені республіканці!

Спецназ був розбитий. Морально і фізично обісраний, він, відстрілюючись залишками води, почав відступати назад у будівлю.

Площа перед Верховною Радою була НАША!!!

Я стояла на даху свого димлячого трактора, як капітан на палубі флагманського корабля. Поруч зі мною сиділа головна білка-анархістка, грізно гризучи горіх, і сів головний голуб-мститель, поправляючи пір'я на грудях.

Ми перемогли. Ми захопили плацдарм. Навколо лежали покинуті сачки і брандспойти.

Хвоя піднялася поруч зі мною.

– Революція… – прошепотіла вона, дивлячись на це сюрреалістичне видовище. – Це фарс, розіграний тваринами, обісраний птахами і очолений двома божевільними. Це… найпрекрасніше, що я бачила у своєму житті.

Я закурила. Так. Це було прекрасно.

Але тепер виникло одне маленьке питання.

Ми захопили подвір’я… А що, блядь, далі?

Облога тривала вже тиждень. Наш, блядь, персональний, пухнасто-пернатий В'єтнам під стінами Верховної Ради. І це було прекрасно! Білки-анархістки навчилися відчиняти вікна і крали у депутатів, що забарикадувалися всередині, їхні срані законопроєкти, використовуючи їх як підстилку в гніздах. Голуби-республіканці встановили повну повітряну блокаду і методично обсирали будь-кого, хто намагався вийти, перетворивши площу Конституції на біло-сіре мінне поле. Депутати, у відповідь, кидалися з вікон порожніми пляшками з-під "Моршинської" і матюкалися, як портові вантажники.

Я сиділа на даху нашого бойового трактора, покурюючи і спостерігаючи за цим ідеальним симбіозом політики і природи.

– Ми це зробили, Хвоє, – сказала я з гордістю. – Ми посіяли такий хаос, який не снився навіть Вельможі! Ми, блядь, увійшли в історію!

– Так… – прошепотіла Хвоя, дивлячись на голубів, що влаштували кругову оборону на куполі. – Це Падіння Трої… тільки замість коня – трактор, а замість греків – голуби, обісрані від ненависті.

Але час було звітувати. Ми залишили наших тварин-революціонерів на самоті і вирушили в штаб, очікуючи на похвалу, ордени і, можливо, навіть премію у вигляді гарячої мівіни.

Ми помилялись.

Вельможа сиділа за своїм столом. Вона не їла. Це був найстрашніший, блядь, знак. Вона просто дивилася на старий, мерехтливий телевізор, де в новинах якийсь експерт-політолог з серйозним їбалом розповідав про "феномен аномальної агресії міської фауни".

Вона повільно обернулася до нас. У її очах була не лють. Було щось гірше – глибоке, холодне, як космос, РОЗЧАРУВАННЯ.

– Отже, – почала вона крижаним голосом. – Ви влаштували цирк. Гарний, яскравий, медійний. Мої вітання.

Я вже хотіла було подякувати, але вона продовжила.

– Про них говорять усі! 'Загадкові білки-радикали'! 'Голубиний Фронт Опору'! Їх обговорюють, їх бояться, їх, блядь, вивчають! – вона підвищила голос на півтона, від чого по моїй спині побігли мурашки. – А про мене?! Про В.С.А.С.?! Про мозок, який стоїть за всім цим?! ПРО АРХІТЕКТОРА ЦЬОГО ХАОСУ?!! – її голос зірвався на шипіння. – НІХУЯ!!! ЖОДНОГО, БЛЯДЬ, СЛОВА!!! Всі думають, що це тварини самі зійшли з розуму! Мене немає в цьому рівнянні! Моя геніальність залишилась анонімною!!!

Ось воно що. Її, сука, заділо не за живе. Її заділо за его!

– Вся ця метушня з депутатами – дрібниці, – процідила вона, заспокоюючись. – Пора виходити на геополітичний рівень. Досить гратися з місцевими клоунами. Пора вам на фронт.

ФРОНТ?! СПРАВЖНІЙ?! В моїх жилах закипіла кров від передчуття!

– Куди, моя пані?!

– Харківська область, – кинула вона і простягнула нам ключі від машини. – Пора нагадати світу, хто тут справжня сила. У машині на вас чекає спеціальна зброя. Дуже потужна. Психологічна.

Спеціальна зброя! Я вже уявляла собі якусь лазерну гармату, нейронний випромінювач страху чи хоча б ящик коктейлів Молотова з напалмом!

Ми вибігли на вулицю. Наша нова бойова колісниця виявилася… іржавою, блядь, "Таврією". Вона ледве дихала. Але це було не головне. Головне було те, що всередині.

Вся машина, від підлоги до стелі, була ЗАБИТА пачками ідеально надрукованих, глянцевих… портретів. П'ятдесят тисяч, сука, однакових портретів!!! На нас суворо дивився Степан, блядь, Бандера.

Що. Це. За. Хуйня.

Ми повернулися в штаб. Я тримала в руках один з портретів.

– Пояснюю для тупих, – сказала Вельможа, наче читаючи мої думки. – Це – наша відповідь на їхню пропаганду. Прямі бойові зіткнення – це нудно і банально. Ми вдаримо по їхній психіці. Ваше завдання: знайти 'сіру зону' між позиціями. І вночі… ви викладете всі ці п'ятдесят тисяч портретів у полі. Ідеально рівними рядами.

Вона зробила паузу, її очі зловісно блиснули.

– Уявіть собі. Ранок. Вони прокидаються, дивляться в бінокль, готуючись до наступу, і бачать перед собою… нескінченне, блядь, поле Бандер, що дивляться їм прямо в душу! Їхній мозок просто не витримає! Вони подумають, що це армія привидів, що повстала з пекла! Вони поламаються! Вони злякаються і відступлять! Це буде найвеличніша і найабсурдніша перемога в історії воєн. Тепер ідіть. І не зганьбіть його.

Я стояла з відкритим ротом. А потім почала сміятися.

ЦЕ Ж, СУКА, ГЕНІАЛЬНО!!! НАЙКРАЩА ІДЕЯ З ЧАСІВ ГАЛЮЦИНОГЕННОГО КРОПУ!!! Це ж який, блядь, постмодернізм! Який авангард! Моя володарка – божевільна генійка!

– Хвоє, вантажимось! – крикнула я, вибігаючи на вулицю.

– Ми веземо обличчя з минулого… назустріч смерті в майбутньому… кхе-кхе… – прохрипіла вона, ледве запихаючи своє тіло між пачками портретів.

Я сіла за кермо старої "Таврії". Вона ледве завелась, але поїхала. Ми рушили на схід.

У нас була повна машина Бандери, пів бака бензину і місія, від якої залежала доля, якщо не світу, то точно нашого з Хвоєю нещасного життя.

ХАРКІВ, ЗУСТРІЧАЙ! ПСИХОЛОГІЧНА ВІЙНА ПОЧИНАЄТЬСЯ!!

Ніч. Чорна, сука, як срака у шахтаря після подвійної зміни. І холодна. Така холодна, що мої цицьки під топом перетворились на два бойові льодоруби. Ми лежимо в якомусь їбучому рівчаку на Харківщині. Повітря пахне порохом, озоном і мокрим чорноземом. Романтика, блядь!

– Це… це найграндіозніший перфоманс в історії людства, – ледь чутно прошепотіла я, дивлячись на п'ятдесят, СУКА, ТИСЯЧ портретів Степана Бандери, що лежали поруч з нами запаковані в пачки.

План Вельможі був геніальним у своєму ідіотизмі. Викласти поле Бандерами. Не солдатами. Не мінами. ПОРТРЕТАМИ. Це було так абсурдно, що я майже повірила в успіх.

Але хуярити вручну п'ятдесят тисяч портретів, вночі, на морозі, під можливим обстрілом, виявилося… трохи, блядь, виснажливо.

Особливо для Хвої. Вона була бліда, як смерть. Її готичний образ ще ніколи не був таким автентичним. Вона мовчки брала пачку, повзла по-пластунськи і викладала суворі обличчя в ідеально рівний ряд.

– Один портрет… одна доля… один погляд у вічність… кхе-кхе-КХЕЕЕ!!!

І ось вона, класика! З її рота бризнула тонесенька, але впевнена цівка крові прямісінько на зображення Провідника, додаючи образу драматичного, кривавого відтінку.

– Ти як, поетесо?! – гукнула я.

– Все добре… – прохрипіла вона, витираючи губи. – Просто… мистецтво вимагає жертв. Особливо таке масштабне.

Ми працювали, як прокляті. Це була пекельна робота. Розкласти. Відповзти. Взяти нову пачку. Ряд за рядом. Сотня за сотнею. Це була не просто диверсія. Це була, блядь, АРТ-ІНСТАЛЯЦІЯ! Ідеальна сітка праведного гніву! Під ранок ми закінчили.

Все поле перед нами, до самого горизонту, було вкрите однаковими обличчями. Вони дивились на схід. Вони, сука, чекали. Ми, виснажені, але задоволені, заповзли назад у свій рівчак з біноклем.

* * *

На тій стороні прокинулись. Почувся якийсь рух, матюки, брязкіт металу. А потім ми почули його. Тихе, набридливе дзижчання.

– Дрон, – прошепотіла я.

Їхній, курва, розвідник. Маленьке, китайське дитя санкцій та корупції. Він злетів у небо і полетів у наш бік. Моє серце закалатало. Зараз. Зараз вони побачать. І обісруться.

***

**<З боку кацапів>**

"Сєрьога, паднімай сваю птічку, пасмотрім, шо там укропи за ноч накалдавалі."

"Да щас, бля. У нєйо камера сматрі, опять всє в муравьях…"

Маленьке дзижчало висіло в повітрі, передаючи зображення на тріснутий екран планшета. Якість картинки була така, що здавалось, ніби дивишся на світ крізь запітнілу банку з огірками. **0.1, БЛЯДЬ, МЕГАПІКСЕЛЯ!** Це не камера, це образа технологій!

Дрон долетів до поля. На екрані з'явилось щось дивне. Тисячі однакових, розмитих, піксельних, їбучих плям. І в центрі кожної плями – щось схоже на… обличчя. Розмите, нечітке, як малюнок божевільного.

– Бля, шо ета за хуйня? – спитав один. – Пахоже на ли́ца.

Він наблизив картинку. Пікселі стали більші. Але чіткіше, сука, не стало.

І тут в їхніх порожніх головах, вихованих телевізором і страхом, почалися дива. Кожен почав бачити своє.

– Бля буду, пацани! Сматрітє! Это же… ОН! НАШ! – закричав один, тикаючи брудним пальцем в екран. – Ліцо-то знакомає! Валодя!! Он с намі!

– Ти шо, єбанулся? Какой Валодя? – заперечив інший, старий і сивий. – Пріглядісь! Ето же ОТЕЦ НАРОДОВ! Сталін! Он васкрєс, штоби вєсті нас в атаку!

– Ідіоти! – раптом схлипнув третій, молодий і сопливий. – Ви слєпиє, што лі? Ето же… ето же… мама мая!.. Мама!!!

– Малітєсь, грєшнікі! – перебив усіх четвертий, найбогомільніший. – Ето ГАСПОДЬ явілся нам! С ліком святова Нікалая! Ви відітє етот святой німб із піксєлєй?!

Вони почали сперечатися! Для одних це був Путін. Для інших – Сталін. Для третіх – мама. Для четвертих – Бог. П’ятий взагалі побачив свого покійного кота Барсика.

Цей візуальний тест Роршаха, який ми випадково створили, зламав їм мозок!

Вони більше не бачили ворога. Вони побачили те, у що хотіли вірити.

Вони почали вилазити з окопів. Не з автоматами. Навколішки, блядь!

Вони почали молитись! Вони простягали руки до нашого поля, до цієї армії Бандер, яка в їхній реальності перетворилася на пантеон богів, вождів і родичів!

"Валодя, прасті нас!", "Отєц, вєді!", "Мама, я шапку надєну!".

Вони не пішли в наступ. Вони влаштували, сука, масове релігійне паломництво.

* * *

Я опустила бінокль. Я ніхуя не розуміла, що відбувається, але я бачила результат. Вони не стріляють. Вони плачуть і моляться.

– Вони… злякалися! – переможним шепотом сказала я Хвої. – Вони обісрались від погляду Провідника! Вони побачили армію привидів! План Вельможі спрацював ідеально!!! Ми перемогли!!!

Хвоя, притулившись до стіни окопу, дивилася в ту саму сторону, і в її очах, на відміну від моїх, не було тріумфу. Лише нескінченна втома і нотки жаху.

– Ми показали їм портрет їхнього ворога… а вони побачили в ньому своє відображення, – тихо промовила вона. – Це геніально. І страшно. Нам час звідси.

Так. Нам був час. Ми залишили позаду поле, яке стало святилищем. Ми не знали, що кацапи там вже починали будувати маленькі вівтарі з гільз і сухпайків. Нам було похуй.

Ми знову перемогли. Як завжди, не так, як планували. Але кого, в сраку, хвилюють деталі, коли є результат?

Перемога. Слово солодке, як кров з розбитої губи ворога. Ми поверталися з фронту не просто героїнями. Ми, блядь, були богинями психологічної війни! Ми перемогли ворожу армію силою мистецтва і піксельної каші! Я відчувала, як мене розпирає від власної охуєнності! Я була готова гори звернути, річки повернути, чи хоча б знайти, де тут вночі продають дешеве пиво.

Але… коли ми повернулись в Київ, на мене найшло щось інше. Не просто бажання сіяти хаос. Це було щось особисте.

Я стояла біля вікна в нашому штабі і дивилась на той самий, вже рідний, смітник. В голові досі звучали переможні фанфари. Але серце… серце було не на місці. Я дивилася на мою Пані, на мою Володарку Вельможу. Вона сиділа на своєму троні-табуретці і звично сьорбала свою кляту «Мівіну». І в цей момент я зрозуміла.

Вона – генійка. Вона веде нас до перемог, до світового панування! А їсть при цьому… це лайно за десять гривень! Цей харчовий пил! Це, блядь, НЕСПРАВЕДЛИВО!

Моя богиня заслуговує на краще! На амброзію! На нектар! Або хоча б на локшину, яка коштує дорожче, ніж моя самооцінка!

– Хвоє, – рішуче промовила я. – У нас нова місія. Особиста.

– Новий хрестовий похід у прірву розчарувань? Я готова, – мляво відповіла вона, перебираючи струни на уявній арфі страждань.

– Ні, суко. Ми йдемо добувати золото! Чорне золото вулиць! Ми йдемо на полювання за ПЛЯШКАМИ!

Наш полігон був ідеальний – ті самі сміттєві баки, що надихали Вельможу. Але це була не просто територія. Це була, блядь, мафіозна вотчина. Тут були свої королі, свої барони, своя ієрархія. І ми були чужинками, що прийшли порушити крихкий баланс.

Ми тільки почали збирати скляну данину в величезний мішок, як з'явились вони. Армія Тіней. Місцеві БОМЖІ. Вони вийшли з-за баків, як зомбі з-під землі. Мовчазні, брудні, з поглядами, в яких не було нічого, крім порожнечі і спраги. Їх вів ватажок – «Барон», старий, бородатий, в рваному пальто, яке він, мабуть, спиздив ще у Наполеона.

– Е, чувіхи, – прохрипів він. – Ви не на своїй землі гуляєте. Це наша тара. Наші скарби. Валіть звідси, поки цілі.

Я посміхнулася. О, це було те, що мені було потрібно! Чесний, блядь, бій! Не психологічна війна, а стара добра махаловка!

– Тарочка тепер наша, дідусю! Зміна влади! В.С.А.С. проводить націоналізацію! – гаркнула я.

І почалось! Я розкрутила над головою мішок, наполовину повний пляшок. Він перетворився на смертоносну, дзвінку булаву! Один з воїнів Барона кинувся на мене, і я з розмаху в'їбала йому цим мішком по кумполу! *ДЗІНЬ-ДЗІНЬ, БАМ!* Він впав, посипаний скляною крихтою.

Але тут вийшла Хвоя. І вона вдарила по них своєю зброєю – страшнішою за будь-який кастет. Своїм мистецтвом.

Вона стала в позу і, дивлячись прямо в каламутні очі Барона, почала декламувати:

– О, володарю сміттєвих гір… чи не бачиш ти в цій пляшці порожнечу власної душі? Чи не чуєш ти в її дзвоні відлуння своїх втрачених мрій?! Вона порожня… як і ти-и-и-и!!!

Барон застиг. Його рука з недопитою пляшкою "Чернігівського" затремтіла. Він подивився на неї, потім на Хвою. Його очі наповнились слізьми. Він впав на коліна і заридав! Його воїни були деморалізовані! Вони побачили сльози свого лідера і теж почали хникати! Битва була виграна!

Ми забрали весь їхній денний улов, залишивши їх ридати в обнімку з екзистенційною кризою, і потягли мішки в найближчий пункт прийому склотари. Смердючий дядько довго рахував наші криваві гроші, видавши нам купу пом’ятих купюр. З багатством в руках ми вирушили на фінальний етап місії.

Елітний супермаркет. Відділ азійської хуйні. Ось вона! Вся в ієрогліфах, блискуча, як космічний корабель! **КОРЕЙСЬКА ГОСТРА ВЕРМІШЕЛЬ. "СМАК ПЕКЕЛЬНОГО ДРАКОНА"**.

І ціна. 120, БЛЯДЬ, ГРИВЕНЬ!!! За один, сука, брикет! Можна було купити дванадцять «Мівін»! Я, не вагаючись, віддала наші гроші.

І ось я стою перед Нею. Перед Вельможею.

Я не просто віддала. Я, курва, стала на одне коліно! Простягнула їй цей кулінарний шедевр, наче лицар простягає своїй дамі серце дракона.

– Моя пані… – видихнула я, ледь стримуючи сльози щастя. – Це вам. Подарунок. Дар відданих вам сердець. Амброзія, достойна богині!

Вона взяла пачку. Повільно. Оглянула її з усіх боків, наче це якийсь невідомий артефакт. Вона прочитала склад.

– Сто двадцять гривень?.. – промовила вона своїм звичайним, мертвим голосом. – За вермішель?.. Ти їбанута.

Моє серце впало. Провал. Вона не оцінила…

Але потім… я побачила це. Ледь помітний рух. Куточок її губ. Він, блядь, сіпнувся! На долю секунди! Це була не посмішка. Це була тінь, натяк, привид посмішки, яка померла ще до народження.

– Непогано, – сказала вона, відкладаючи пачку на стіл. – Виглядає… їстівно. Завари.

ЗАВАРИ.

Ці два слова пролунали в моїй голові, як симфонія Моцарта, як крик перемоги, як оргазм всього Всесвіту! МІЙ ПОДАРУНОК ПРИЙНЯТО!!! ВОНА ОЦІНИЛА!!! ВОНА, СУКА, СТРИМАНО, АЛЕ, БЛЯДЬ, ДОВОЛЬНА!!!

Я схопила пачку і, ледь не спіткнувшись об Хвою, що вже знову лежала в непритомності від емоційного перенапруження, побігла до чайника.

Це був найкращий день в моєму житті. Сьогодні моя богиня буде їсти локшину за сто двадцять гривень. А значить, все було не дарма. Абсолютно все.

Запах. У нашому штабі, вперше за всю його історію, пахло не сублімованою безнадією, а… перемогою. Пряний, гострий, екзотичний дух «Пекельного Дракона» ще витав у повітрі, як привид щастя. Моя Володарка доїла! Вона доїла мою локшину за сто двадцять гривень! І це було найкраще, що я зробила в своєму нікчемному житті!

Але щось було не так. Я чула це. Тихий, схлипуючий звук, що йшов з-під підлоги. Це плакали крокодили. Вони, мої маленькі, голодні вбивці, не отримали сьогодні свою порцію невдах! Вони сиділи там, в своєму смердючому колодязі, і ридали великими, лускатими сльозами!

– Бідні мої хлопчики, – прошепотіла я. – Сьогодні ви на дієті. Ваша мамка заслужила на премію.

Вельможа сиділа, поклавши виделку поруч з порожньою упаковкою. В її очах вперше не було абсолютної космічної порожнечі. Там була… ситість. І, можливо, навіть тінь задоволення, прихована під трьома шарами презирства до світу. Вона витримала паузу, як велика актриса.

– Отже, – промовила вона. – Анонімний хаос – це просто пердіж у вітер. Ефектно, але швидко розсіюється. Прийшов час для слави. Час, щоб ім'я В.С.А.С. гриміло, як грім серед ясного, блядь, неба! Нам потрібна медійність.

Мої вуха нашорошились.

– А що найкраще привертає увагу цих примітивних мавп? – риторично спитала вона. – Напади на їхніх ідолів. На знаменитостей. Ми почнемо з найбільших. З символів, блядь.

Вона встала, підійшла до шафи, повної якогось мотлоху, і дістала звідти книгу. Важку, курва, як цегла! Це був академічний словник української мови. Вона з глухим стуком кинула його на стіл переді мною.

– Це твоя зброя, Дзиґо.

Я з трепетом торкнулася товстої палітурки. Том праведного гніву! Лексичний кастет!

– Ваша перша ціль, – оголосила Вельможа, і в її голосі забриніла сталь. – Вєрка, блядь, Сердючка.

ВЄРКА СЕРДЮЧКА?! ЗІРКА!!! НЕ просто зірка, а ЗІРКА, НАХУЙ, НА ГОЛОВІ! Священний символ! недоторканна ікона!

– Ми… ми нападемо на неї?! – видихнула я, відчуваючи, як між ногами знову стає волого від передчуття.

– Так. Ви будете каральним загоном. Мовним, блядь, патрулем! Ваша місія – знайти її і покарати за пісні російською мовою! Це буде резонанс! Це буде скандал! Про нас нарешті заговорять!

ЄБАААААТИ МОЮ АРМАТУРУ!!!! ЦЕ НАЙКРАЩА МІСІЯ ЕВЕР!!! Карати зірку за мову словником! Це так концептуально! Так авангардно! Я схопила словник. Він був важкий від знань і ненависті! Я його навіть лизнула. Смак паперу і праведної люті!

– Хвоє, підйом! – гаркнула я. – Нас чекає лінгвістичний джихад!

Хвоя, що дрімала в кутку, підвела голову.

– Насильство над мистецтвом… це найвища форма критичного аналізу… Я готова.

Ми знайшли її біля концертного залу. Вона виходила зі свого блискучого, як яйця кота, лімузину. Величезна, в срібному, і з цією, блядь, ЗІРКОЮ на голові! А поруч її вічна супутниця – Мама, з таким суворим обличчям, наче вона щойно з'їла лимон без цукру. Це був наш час!

– В АТАКУ!!! ЗА ЧИСТОТУ МОВИ!!! ЗА ВЕЛЬМОЖУ!!! – заверещала я і, тримаючи словник наперевіс, як таран, кинулась на них!

Хвоя бігла поруч, викрикуючи рядки з власного вірша:

– "Суржик – це кров, що тече з рани націїїїїїїї!..."

Вєрка обернулася. І, блядь, не злякалася. Її брови, намальовані так, наче їх креслив п'яний архітектор, здивовано поповзли вгору.

– Дєвочки, а ви не охрінєлі, нє? – прогуділа вона своїм фірмовим баритоном.

– Мовчати, запроданко! – крикнула я. – Зараз я вб'ю в тебе солов'їну! СЛОВНИКОМ!

І я замахнулася, щоб з усієї дурі в'їбати її по голові цим фоліантом!

Але Вєрка виявилася не такою простою! Різкий рух! Вона, сука, зняла зі своєї голови цю ЗІРКУ! І вона, блядь, виявилась з гострими, металевими краями! Вона тримала її, як ніндзя свій сюрикен!

– Ти шо, на саму Примадонну руку підняла, чучундра?! – крикнула вона і з розмаху жбурнула цю зірку в мене!

*ФУІТЬ!*

Зірка, обертаючись, просвистіла в мене біля вуха і з глухим дзвоном врізалась в стіну! Це, нахуй, бойова зброя!

А Мама?! Ця стара перечниця не розгубилася! Вона зняла з плеча свою величезну, набиту чимось важким сумку і з криком "Ах ти ж, проститутка!" почала крутити нею, як пращею! *ВУУУХ! ВУУУХ!* Я ледве ухилялася!

Це була битва! Я намагалась дістати їх словником, а вони відбивалися зіркою і сумкою з консервацією! Хвоя спробувала зайти з флангу, але отримала від Мами ляпаса, від якого відлетіла на кілька метрів, класично харкнувши кров'ю! Ми програвали!

І ось фінал. Вєрка, відбивши мою чергову атаку, підскочила і з усієї сили вліпила мені ногою, взутою в туфлю на величезній платформі, прямісінько в груди! Я відлетіла, як кегля, і гепнулася на асфальт, випустивши з рук свою священну зброю!

Вона підійшла і, поправивши на голові свою зірку-вбивцю, подивилася на мене зверху вниз.

– Ідіть, дєвочки, проспіться, – сказала вона, вже спокійно. – І почитайте шо-нєбудь, крім етикеток на горілці. Шоу закінчено.

Вона з Мамою сіла назад в лімузин, і він поїхав.

Я лежала на асфальті, побита, принижена, поруч зі словником української мови.

Хвоя підповзла до мене.

– Нас… нас перемогли… – прохрипіла вона.

– Так, – видихнула я. А потім на моєму обличчі з'явилася посмішка. – Нас перемогла сама Вєрка Сердючка! Зіркою по голові! Уявляєш, який буде заголовок в новинах?

Так. Ми програли битву. Але війну за славу… здається, ми щойно почали вигравати.

Тиша.

Огидна, блядь, гнітюча тиша. В ефірі. Ні тобі скандальних заголовків «Мовний патруль атакує Примадонну!», ні «Кривава бійня зі словниками біля палацу Україна». НІХУЯ. Наче й не було нічого. Мабуть, піар-служба цієї зіркової сучки спрацювала на відмінно, зам'явши інцидент. Моє тіло нило від ударів платформою, а душа – від образи. Мене перемогла жінка в костюмі фольги! І світ про це навіть не дізнався!

– Я. ЦЬОГО. ТАК. НЕ. ЗАЛИШУ. – процідила я крізь зуби, піднімаючи з підлоги наш бойовий словник. Його палітурка була трохи подряпана після контакту з асфальтом, і це робило його ще більш грізним.

– Ненависть – це найкращий двигун прогресу… чи регресу… неважливо, – підтримала мене Хвоя. – Я з тобою. До кінця.

– РЕВАНШ!!!

Ми вистежили її через кілька днів. Вона, курва, йшла пішки! Без лімузина, без мами! В своєму повсякденному образі – ну, як повсякденному. Величезна срібна куртка, блискучі лосини і та сама зірка, тільки трохи меншого розміру, просто на кепці. Вона йшла, наспівуючи собі під ніс «Ха-ра-шо! Всё будет хорошо!». Це був, блядь, виклик! Вона знущалася над нашими патріотичними почуттями!

– ЗАРАЗ ТОБІ, СУКО, БУДЕ "ДОБРЕ"! – закричала я і знову кинулась на неї, розмахуючи словником, як шаблею!

Вона побачила нас! На її обличчі на мить промайнув жах, а потім вона, недовго думаючи, розвернулася і побігла!

І почалася, сука, ГОНИТВА!

Центром Києва! Ми неслися за нею, як дві фурії, а вона, ця величезна срібна комета, ухилялася від транспорту і перехожих з грацією п'яного бегемота!

«ВСЁ БУДЕТ ХОРОШО!» – долітало до нас.

– ТІЛЬКИ НЕ В МОЮ ЗМІНУ! – ревіла я у відповідь.

Люди. Вони, блядь, заважали! Постійно плуталися під ногами!

Якийсь хіпстер з айфоном вирішив зняти нашу гонитву на відео! Я, не зупиняючись, з розмаху в'їбала його словником по голові! *БАМ!* Телефон в один бік, хіпстер – в інший!

– БЕЗ ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ФІЛЬМІВ! ТІЛЬКИ ПРЯМИЙ ЕФІР!

Якась бабуся з візочком почала кричати, що ми наркоманки! *ХРЯСЬ!* І бабуся тихо осіла на землю, обіймаючи свою кравчучку.

– ЗА НАКЛЕП, СТАРА!

Бізнесмен в дорогому костюмі! *ХРЯСЬ!* Студент! *ХРЯСЬ!* Кур'єр «Глово»! *ХРЯСЬ!* Вони падали, як кеглі! Моя лють вимагала виходу, і будь-хто, хто стояв на шляху між мною і Сердючкою, отримував свою порцію українізації!

Але вона, курва, була швидка! Вона забігла на залізничний вокзал! Ми за нею!

Вона влетіла в натовп. Ми на мить втратили її з виду! Ми бігали між людьми, намагаючись знайти її срібний блиск! Де?! Де, блядь, вона поділася?!

Я побачила поїзд, що стояв на першій платформі. Київ-Ужгород. І біля одного з вагонів стояла ВОНА. Провідниця. Нудна, втомлена тітка в синій формі. Стандартна, сука, Укрзалізниця-стайл. На голові – смішна пілотка. В руках – рулон туалетного паперу. Обличчя – сама байдужість до світу.

– Шановні пасажири, пред'являємо квитки, – бубоніла вона.

– Ви не бачили тут таку… здорову, блискучу? – спитала я в неї, важко дихаючи.

Вона повільно підняла на мене свої втомлені очі.

– Дівчата, шо я, по-вашому, блєстящиє шари тут висматриваю? – ліниво відповіла вона. – В мене тут посадка. У вас квиток є? Нєт? Значить, слєдующий.

Щось було знайоме в цьому голосі. В цих, сука, бровах!

Але ні. Не може бути. Це просто звичайна провідниця.

І Вєрка Сердючка, стоячи прямо перед нами, переодягнена в ідеальний, сука, камуфляж української буденності, перевірила квиток у якогось діда, відірвала йому шматок туалетного паперу і жестом показала заходити у вагон.

– Ні, Хвоє. Її тут немає. Вона втекла. Ми її проїбали, – розчаровано сказала я.

– Її образ розчинився… як сльоза в дощі… – філософськи додала Хвоя, кашлянувши на рейки.

А за нашими спинами провідниця піднялась у вагон, і поїзд повільно рушив. Я ще встигла побачити, як вона визирнула у вікно, поправила свою синю пілотку, під якою ледь-ледь виднілась маленька срібна зірочка, і нам посміхнулася.

СУКАААААААААААА!!!!!!!!!!!!!

Я з ревом жбурнула словник вслід поїзду! Він з глухим стуком вдарився об останній вагон.

Нас знову наїбали! Це був не просто артист! Це був, блядь, майстер маскування! Агент, сука, 007 в спідниці і з зіркою!

Ми програли. І цей раунд теж. Я відчувала себе повним, тотальним лайном. Вєрка Сердючка їхала на захід, а ми залишались тут, на вокзалі, з почуттям глибокого, непроглядного, філологічного фіаско.

Поразка. Гірка, як полин, принизлива, як удар зіркою по їбалу. Новин не було. Світ не здригнувся. Вєрка Сердючка поїхала в свій Ужгород, а ми залишилися ні з чим, крім розбитої гордості і важкого словника. Повернувшись в штаб, я очікувала на крик. На тортури. На голодних крокодилів, які б нарешті поласували невдахами.

Але Вельможа… вона була спокійна. І це, сука, було ще гірше. Вона повільно помішувала ложкою в чашці, з якої не йшов пар. Це була просто вода.

– Ви не просто провалились, – почала вона голосом, від якого вмирали кімнатні рослини. – Ви перетворили потенційно гучний теракт на жалюгідну бійку за гаражами. Ви стали посміховиськом, про яке ніхто навіть не знає. Це найгірший вид поразки.

Вона підняла на мене свої мертві очі.

– Прямий напад не працює. Суспільство споживає інформацію, а не дії. Ви маєте стати ІНФОРМАЦІЄЮ. Вірусом. Мемом. Потрібно зайти з іншого боку. Інтегруватися в їхню так звану "культуру", щоб зруйнувати її зсередини. Ваше нове завдання… Стендап.

СТЕНДАП?! Я, блядь, ослабла?! Після філологічного джихаду – комедія?!

– Є такий собі заклад… «Відкритий мікрофон». Притулок для недотеп з претензією на дотепність. Ви підете туди. І станете зірками. Затьмарите їх усіх. Будь-яким, курва, способом.

***

Підвал. Запах крафтового пива, перегару, розчарованих надій і дорогих шкарпеток. Сцена – п'ятачок метр на метр. На ній стоїть якийсь довгов'язий очкарик і жартує про те, як його покинула дівчина через те, що він плакав на "Королі Леві". Зал, що складається з таких самих бородатих інтелектуалів, ввічливо хихикає. Я відчувала себе в тераріумі.

– А зараз на цю сцену вийде експериментальний дует… «Тлін та Арматура»! – оголосив ведучий.

Це, блядь, Хвоя придумала назву.

Я вийшла першою. Згребла мікрофон і втупилась в ці ситі, іронічні пики.

– Всім привіт, уєбани, – почала я свій виступ. – Питання до залу: що спільного між мобілізованим кабаном, що не йде в наступ, і польською ковбасою? Правильна відповідь: обоє дуже швидко опиняються в Польщі! Ха-ха, блядь.

Тиша. Абсолютна, сука, тиша. Лише було чути, як в когось на столі перестали йти бульбашки в келиху з пивом. Вони не зрозуміли. Це ж була актуальна, сука, сатира на моїх дезертирів!

– Добре, інший жарт! Більш життєвий! Для хлопців з передової, так би мовити. – я перейшла на довірливий тон. – Запам'ятовуйте лайфхак. Якщо треба закопати кацапа – не копайте глибоко. Дві лопати, не більше! Чому? Тому що наша земля, наш чорнозем, блядь, занадто родючий, щоб витрачати його на це добриво!

Обличчя в залі почали нагадувати воскові маски. Посмішки застигли, очі розширились. Якась дівчина в першому ряду нервово гикнула.

– Гей, розслабтесь! Це ж чорний гумор! ЯК НАШІ ЧОРНОЗЕМИ!!! Ха! – добила я їх.

З залу пролунало боязке: "Фуууу...". А за ним – гучніше! "Геть зі сцени!!!".

– Та йдіть ви нахуй, естети хуєві! Ви не доросли до мого гумору! – гаркнула я в мікрофон і, штовхнувши Хвою, прошипіла: – Давай, поетесо, спасай ситуацію своїм декадансом!

Хвоя вийшла на сцену. Один промінь світла вихопив з темряви її бліде, трагічне обличчя. Вона взяла мікрофонну стійку так, наче це був хрест. Вона піднесла мікрофон до губ. Набрала в груди повітря. Зал завмер в очікуванні якогось неймовірного поетичного одкровення.

І вона почала.

– Коли дивишся у безодню… кхе… кхе-КХЕЕЕ…

Кров. Спочатку тоненька цівка, а потім… її, блядь, прорвало!

Це був не виступ. Це була, сука, вистава! Вона три хвилини, ТРИ, БЛЯДЬ, ХВИЛИНИ стояла і кашляла кров'ю в мікрофон! *Кхе-кхе-хрип-плювок-КХЕЕЕ!!!* Вона намагалася щось сказати, хапалась за серце, трагічно закатувала очі, але її тіло видавало лише цю криваву симфонію! Ведучий намагався її стягнути, але вона відмахувалась, наче кажучи: "Не заважайте, це мистецтво!".

Зал охуїв остаточно. Спочатку була тиша, а потім почалось пекло! В нас полетіли серветки, недоїдки, хтось навіть кинув кедом!

"ГАНЬБА!!!", "Викликайте швидку і поліцію!!!".

Нас виштовхали на вулицю під свист і прокльони.

Ми знову програли. Грандіозно. Вщент.

***

Ми сиділи в штабі. Навіть Вельможа мовчала, розуміючи масштаб нашого фіаско. Я вже подумки прощалася з життям і готувалась годувати крокодилів своєю невдалою печінкою.

А потім, через тиждень, почалось.

Телефон Хвої, старий кнопковий, почав вібрувати, як скажений. Інтернет вибухнув. Хтось все-таки зняв наш виступ. І нарізав.

Мій жарт про кабанів став мемом "Коли твій дедлайн в Польщі". Фраза про "добриво" – універсальною відповіддю на будь-які тупі коментарі в мережі.

Але Хвоя… Хвоя стала легендою.

Її трихвилинний кривавий кашель наклали на біти. З нього робили ремікси! Він став вірусним звуком в ТікТоці! Тисячі людей знімали відео, де вони драматично кашляють кетчупом під її звукову доріжку! Це називалось **#KhvoyaCoughChallenge**!!!

Ми сиділи і дивилися на це безумство.

– Ми… – почала я, затинаючись.

– …стали… мемами… – закінчила за мене Хвоя, дивлячись на екран, де якийсь хлопець в трусах кашляв на свою кішку під її фірмове "кхе-кхе".

Ми стали знаменитими. Не як диверсантки. Не як гумористки. А як дві їбануті, чий провал виявився смішнішим за будь-які жарти.

Вельможа мовчки підвелась і вийшла з кімнати. Я не знаю, чи була вона задоволена. Але я знала одне.

Ми нарешті стали інформацією. Хоч і максимально, блядь, конченою.

Ми стали мемами. Наші їбала і кривавий кашель Хвої були скрізь. Якимось хуєм ми досягли того, чого хотіла Вельможа. Слави. Хай і такої, блядь, конченої. Я очікувала на нове, грандіозне завдання. Захоплення телебачення? Вбивство президента? Організація всеукраїнського флешмобу з підпалу сміттєвих баків?

Але Вельможа… у неї були свої пріоритети. Вона сиділа за столом і задумливо крутила в руках порожній стакан.

– Я тут днями бачила… новини, – промовила вона. – Показували одного ветерана. У нього був пістолет. Старий, іржавий "ТТ". Дуже… естетичний. Я повинна його отримати.

ЩО, БЛЯДЬ?! Весь наш медійний потенціал… заради іржавого пістолета для її колекції?!!!

– Ваше завдання – створити такий хаос і таку плутанину в середовищі ветеранів, щоб ніхто й не помітив, як цей пістолет… перекочує до мене в руки. Вам треба відволікти увагу влади, змусити їх бігати, метушитися, робити що завгодно, крім того, що треба.

Вона кинула на стіл рулон бинта. Брудного, сука, бинта, що валявся у неї в шафі, мабуть, ще з часів Другої світової.

– Обмотай… це, – вона гидливо кивнула на Хвою, що спала в кутку. – Обмотай її повністю. Зроби з неї живу, блядь, мумію. І йди в мерію. Підніми бучу. Скажи, що про ветеранів забули! Що їм не вистачає уваги! Поваги! І… бинтів! Вимагай! Кричи! Влаштуй перформанс!

Це… це було тупо. Це було примітивно. Але це було так, блядь, по-вельможівськи! Я схопила бинт!

***

…Я котила її. Хвою. Вона була замотана, як єгипетський фараон, з голови до ніг. Лише очі сумно дивилися на світ. Ми позичили в бомжів старий, іржавий інвалідний візок, обіцявши повернути його з відсотками (брехня, звісно). І ось ми в мерії. Храм бюрократії. Тут навіть повітря пахло папером і байдужістю.

Я, з виглядом ображеної левиці, підкотила цю мумію до першого-ліпшого кабінету.

– ПОКЛИЧТЕ МЕНІ ГОЛОВНОГО!!! – заверещала я, вдаряючи кулаком по столу якоїсь секретарки.

Через п'ятнадцять хвилин криків і погроз, нас привели до НЬОГО.

Віталій. Кличко. Сам, блядь, мер! Він сидів за величезним столом, великий, насуплений, і дивився на нас своїми знаменитими очима, в яких читалась мудрість, помножена на декілька нокдаунів.

– Що… що трапилося? – прогудів він.

– Трапилося?! – закричала я, вказуючи на Хвою. – Ось що трапилось! ВИ! І ваше місто! Воно НЕ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ! Воно, блядь, вороже до них!

Кличко насупився ще більше.

– Що ви маєте на увазі?

– ВСЕ!!! АБСОЛЮТНО ВСЕ!!! Повітря! Чим дихають наші ветерани?! Цим смогом?! Він для них занадто важкий! Треба зробити легше! Асфальт! Він занадто твердий! Моя подруга, – я поплескала Хвою по забинтованій голові, – вона не може по ньому пересуватися! Її ніжна душа страждає від вібрації! Треба м'якіший!

Мер закліпав.

– Люстри! Чому вони висять так високо?! Вони не освітлюють її життєвий шлях! Дверні ручки! Чому вони такої форми?! Вони ображають її естетичні почуття! Туалет! Чому там папір, а не шовкові серветки?! УНІТАЗ!!! ВІН ХОЛОДНИЙ!!! Її сідниці, які захищали цю країну, мерзнуть!!! Пандуси! Вони занадто круті! Сходи! Вони занадто сходинкові! Небо! Воно занадто блакитне, а мало б бути в патріотичних кольорах! Сонце!!! ВОНО СВІТИТЬ ВСІМ ОДНАКОВО, А ЇЙ ТРЕБА ОКРЕМИЙ ПРОМІНЬ!!!

Я говорила без зупинки, вивалюючи на нього тонни абсурдного, але дуже переконливого лайна!

Кличко слухав. Його обличчя з кожною секундою ставало все більш розгубленим. Він бачив мій праведний гнів. Він бачив страждальницьку мумію у візку. І він, сука, злякався. Злякався скандалу.

– Я… я все зрозумів! – вигукнув він, схопившись на ноги. – Це… це дуже важливо! Ми… ми негайно цим займемося! Ви… ви так переймаєтесь цими питаннями… Питаннями… інкл… іклю… інклуз-зів-ності… інклю-зю-зю-ві… – він, блядь, завис. Його мозок намагався вимовити це кляте слово. Він червонів, пітнів, але слово не піддавалося. Раз двадцять він намагався, перебираючи всі можливі комбінації звуків: «інклузівіті», «інзівіклюст», «ікслюзивість».

Нарешті, він здався.

– КОРОЧЕ, ЦІЄЮ ХУЙНЕЮ!!! – видихнув він. – Я… я призначаю вас! ГОЛОВНОЮ! Відповідальною за… за все це! Головною по… доступності! Ось вам кабінет! Посвідчення! І зарплата! Тільки, будь ласка, зробіть так, щоб УСІМ було ДОБРЕ! І ЗАМОВКНІТЬ!

Я стояла з відвислою щелепою.

Я? ЧИНОВНИК?!! Головна по доступності?! ЦЕ НАВІТЬ КРАЩЕ, НІЖ ПРОСТО ХАОС!!! ЦЕ ХАОС, БЛЯДЬ, ЛЕГАЛІЗОВАНИЙ! ХАОС НА ЗАРПЛАТІ!

Я тріумфально подивилась на Кличка. Потім на Хвою.

– Ти чула, подруго?! Ми тепер – ВЛАДА! Я зміню це місто! Я змушу їх зробити небо синьо-жовтим, а в унітази вбудувати підігрів!

З-під бинтів Хвої долинуло тихе, приглушене «кхе-кхе». Здається, це було схвалення.

План Вельможі знову спрацював. Навіть краще, ніж вона очікувала. Увага влади була відвернута. Вони отримали геморой в моїй особі, який тепер буде вимагати м'якого асфальту і шовкового туалетного паперу.

А Вельможа… тепер у неї є час спокійно "націоналізувати" свій іржавий пістолет. А у мене… у мене тепер є влада.

Страшно, блядь, уявити, що я з нею зроблю.

Влада. Це, блядь, солодше за будь-який наркотик. Солодше за смак перемоги, солодше навіть за корейську локшину. Мій власний кабінет в мерії. З видом на срану клумбу. Я отримала доступ до необмеженого ресурсу – БЮРОКРАТІЇ! Я могла творити хаос, прикриваючись печатками і постановами!

Моїм першим указом на посаді "Головної по всій інклюзивній хуйні" було… будівництво пандусів. Але не простих!

– ЦІ ПАНДУСИ МАЮТЬ БУТИ ПРИСТОСОВАНІ ДЛЯ ВЕТЕРАНІВ ШТУРМУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ! – ревіла я на якихось переляканих архітекторів. – ДЛЯ БІЛОК ТА ГОЛУБІВ! Пандуси мають бути з гілочок! З жолобами для горіхів! А для голубів – з окремими посадковими смугами і вбудованими годівничками! Виконувати!

Поки архітектори, тримаючись за голови, намагались зрозуміти, як це, блядь, вписати в держстандарти, на мій старий телефон прийшло повідомлення. Від Неї.

*< Влада – інструмент, а не ціль. Нам треба ще слави. Поділ. Бар "Карась". 21:00. Поетичний вечір. Розберись. >*

Я показала СМС Хвої, яка саме намагалася медитувати, дивлячись на те, як повільно вмирає фікус в кутку мого кабінету.

Її очі спалахнули.

– Поезія… знову… – прошепотіла вона. – Я відчуваю запах графоманії і дешевого алкоголю. Це буде прекрасно.

***

Бар "Карась". Смердючий підвал, де з колонок тихо грала якась попса 90-х. На сцені, освітленій однією тьмяною лампочкою, стояло відро. Ні, не відро. Тазик. Срібний, блядь, тазик, як символ їхнього сраного клубу «Сєрєбряний тазік». А навколо нього, за столиками, сиділи вони. Вони – це суміш ображених п'єро і погано поголених мачо. Російськомовні, блядь, «поети».

На сцену вийшов їхній ватажок, Сєргєй-Пєчаль. Худий, блідий, в розтягнутому светрі і з таким трагічним виразом обличчя, наче йому щойно повідомили, що горілка закінчилася назавжди.

Він взяв мікрофон.

– "Ах, Украйна-мать, нє грусті! Я твой вєрний, рускій вітязь! Прєд тобой стАю я... в пільІ... Ти мєня прАсті, нє зліся! "

Це був… піздєц. Це було так погано, що аж добре. Але це була наша ціль. Ми підсіли за вільний столик.

Далі пішли інші. Один читав про «тоску па бєрьозкам, катрих нєт на Крєщатікє». Інша, дівчина в окулярах, ридала в мікрофон про «нєпад'ьомную люболь к радним асінам». БЕРІЗКИ. ОСИКИ. Знову, сука, БЕРІЗКИ. Здавалося, їх заклинило на цих деревах! Вони сиділи в центрі, блядь, Києва і тужили за лісами, яких вони, швидше за все, ніколи в очі не бачили!

– Я більше не можу це слухати! – раптом прошипіла Хвоя. – Це не поезія! Це зґвалтування мови і здорового глузду! Їх треба врятувати! Я навчу їх!

І перш, ніж я встигла її зупинити, вона вже стояла біля сцени. Вона відштовхнула якогось поета, що саме римував «любов-кров-бровь», і взяла мікрофон.

– Люди! – почала вона. – Ви заблукали! Ваша туга – фальшива! Справжня краса і біль – тут, поруч! Ось, слухайте, як треба! Українською! «Чорний вітер у полі гуде… кісткою в горлі слово стане… та не береза – КАЛИНА цвіте… на могилі твоїй, коханий…»

Сєргєй-Пєчаль підвівся.

– Дєвушка, ви мєшаєтє творчєскаму працесу! – обурився він. – У нас тут атмосфєра грусті па бєрьозкам!

– Так в сраку ваші берізки!!! – не витримала Хвоя. – В них немає ні трагедії, ні надриву! Вони просто білі, курва, палки!

– Бєрьозка – ета сімвал! Сімвал души рускай! – заволав якийсь інший «поет». – Бєрьозка! Бєрьозка! Бєрьозка!

І вони, блядь, почали це скандувати! Як сектанти!

"БЄ-РЬОЗ-КА! БЄ-РЬОЗ-КА! БЄ-РЬОЗ-КА!"

Вони так голосно і так довго це кричали, що сталося те, чого ніхто, сука, не очікував.

Біля входу в бар стояло в діжці якесь нещасне декоративне деревце. Я думала, що то якась пальма. Але це, блядь, була вона. Маленька, облізла, але БЕРІЗКА! Вони її настільки, сука, ЗАДОВБАЛИ своїми мантрами, що вони її, блядь, ОЖИВИЛИ!

Деревце затремтіло. Його тонкі гілочки стиснулись в кулаки! Воно вирвало себе з діжки з корінням!

І з криком, схожим на скрип незмазаних дверей, воно кинулось на них!

*ХРЯСЬ!!!*

Воно з розмаху в'їбало гілкою по їбалу Сєргєю-Пєчалі!

*ХРЯСЬ!* *ХРЯСЬ!*

Вона лупцювала їх усіх! Своїх, блядь, шанувальників! За те, що задовбали! Почалася паніка! Поети з криками "ААА, БЄРЬОЗКА-УБІЙЦА!!!" почали розбігатися, перекидаючи столи і той самий срібний тазик.

Ми з Хвоєю стояли і охуївали.

Берізка, зробивши свою справу, повернулась назад у діжку і знову прикинулась звичайним деревом. В барі залишились тільки ми і повний розгром.

Провал. Знову. Абсолютний, курва, провал. Ми мали стати зірками скандалу, а натомість стали свідками бунту декоративної флори. І ці ідіоти, ці «поети», знову виставили себе ще більшими довбойобами, ніж ми.

Хвоя підняла срібний тазик. Наділа його на голову, як шолом.

– Я… я нічого не розумію, – прошепотіла вона. – Я хотіла навчити їх високому. А вони… викликали демона з дерева. Здається, деякі душі врятувати неможливо.

– Ага, – похмуро погодилася я. – Зате тепер я знаю, що якщо дуже довго кричати якесь слово, воно може тебе відпиздити. Цінний, блядь, досвід. Пішли звідси, поки квіти в вазонах не почали в нас стріляти.

Знову штаб. Знову поразка. Ми увірвалися до кімнати, очікуючи на гнів і розправу. Розгромити вечір російських поетів-страждальців, змусивши берізку влаштувати екзорцизм – це, блядь, не зовсім те, що називається "здобути славу". Це було занадто абсурдно навіть для нас.

Але Вельможа… була спокійна. Вона просто гортала стрічку ТікТоку на старому тріснутому смартфоні. На її обличчі була огида, змішана з глибокою втомою.

– Я втомилась, – промовила вона, не піднімаючи очей. – Я втомилась бачити його пику в моїх рекомендаціях.

Вона розвернула до нас екран. Там якийсь лисий, самовдоволений хуй в краватці, з білосніжною, як унітаз, посмішкою, розповідав, що "женщіна – ето шея, і она далжна вєрєщать от васторга, кагда муж-галава просто су-щест-ву-єт!".

– Ось. Патріархальний, блядь, "сімейний психолог". – виплюнула вона слова. – Він мене бісить. Більше, ніж голуби, Сердючка і російські поети разом узяті. Ваше завдання… Змусити його замовкнути. Видаліть йому, нахуй, акаунт.

***

Кабінет "психолога". Все в білих, блядь, тонах, на стінах – якісь ідіотські цитати про "інь" та "янь" і його власні портрети, де він обіймає свою дружину, в якої в очах читається вся скорбота світу. Атмосфера фальшивої гармонії. І ось він, сидить навпроти мене. Лисий. Посміхається.

Я прийшла підготовленою. Я – втілення його мрії! На мені фартух в квіточку. В руках – трилітрова каструля з борщем (я спиздила його з якоїсь їдальні по дорозі, від нього ще йшов пар). На моєму обличчі – вираз абсолютної, блаженної, сука, покори.

– Тож, шановна… Дзвіночок, – почав він, прочитавши моє вигадане ім’я в анкеті. – Що вас турбує?

Я опустила очі.

– Я… я не відчуваю себе достатньо жіночною. Мені здається, я… мало надихаю свого чоловіка…

Яка, блядь, чудова гра! Оскара мені, нахуй!

– Я вас панімаю! – вигукнув він. – Праблема соврємєнних женщін – ані патірялі сваю пріроду! Запомнітє, Дзвіночок, ваша главная задача – бєрєчь ачаг!

– Так, мій повелителю! – видихнула я, ледь стримуючи сміх.

Його посмішка стала ще ширшою.

– Вот! Правільний настрой! А єщьо… женщіна далжна бить слабой, чтоби мужчина чувствовал сєбя сілним!

– Як скажете, мій повелителю, – прошепотіла я і… почала повільно осідати.

Я, блядь, просто лягла на підлогу, як мішок з картоплею, і розпласталась на білому килимі.

– Дзвіночок?! Що ви робите?!

– Я… я надто слабка, щоб сидіти… – прохрипіла я. – Ваші слова… вони висмоктали з мене всю силу… Я тепер просто тендітна квіточка…

Він охуїв. Це було видно по його очах. Він явно не очікував такого буквального виконання його порад.

– Встава-а-айте, ну что ви…

– Не можу-у-у-у… я слабка… може, ви, мій пане, мене піднімете? Вашими сильними, мужніми руками?

І в цей момент двері, сука, розлітаються на друзки! В кабінет вривається Хвоя! Вона в берцах, в рваних джинсах, волосся розпатлане, в руці – величезний, пошарпаний том! Вона вказує пальцем на "психолога" і з люттю в голосі кричить:

– ТИ!!! Гендерний тиран!!! Об'єкт патріархального гніту!!! Жертва токсичної маскулінності!!! Я прийшла звільнити твоїх рабинь!!!

І з криком "ЦЕ ТОБІ ЗА "ДРУГУ СТАТЬ"!" вона починає лупцювати цього хуя по голові томиком Сімони, блядь, де Бовуар!

*ХРЯСЬ! ХРЯСЬ!*

Він, верещачи, як порося, намагається закритись руками!

– ЗА СУФРАЖИСТОК!!!

*ХРЯСЬ!*

– ЗА СКЛЯНУ СТЕЛЮ!!!

*ХРЯСЬ!*

Я в цей час лежала на підлозі, перелякано дивлячись на це дійство, і шепотіла:

– Ох… захистіть мене, мій пане! Я лише тендітна фіалка! Я не виношу насильства! – і картинно знепритомніла.

Когнітивний дисонанс, блядь.

Перед ним на підлозі лежало втілення його ідеальної, слабкої жінки. Його їбала феміністка-радикалка. Десь між цими двома полюсами його мозок просто, сука, закипів і вибухнув.

Він почав сіпатися. Його очі стали скляними.

– Кухня… – прошепотів він, відштовхнувши охуївшу Хвою. – Кухня! Вдохновлять… очаг… борщ!

Він підбіг до моєї каструлі, засунув в неї голову і почав щось там бурмотіти про ідеальне співвідношення буряка і капусти.

Ми звалили звідти, залишивши його в цьому стані.

***

Ми повернулись в штаб, очікуючи на похвалу. Вельможа сиділа з телефоном.

– Він не видалив акаунт. Він просто змінив тематику. "Мужская кухня с Сєргєєм". Вчить чоловіків, як варити борщ, щоб "наполніть свой ачаг правільной енергієй". ТікТок все ще пропонує мені його тупу пику! ВИ ЗНОВУ ПРОВАЛИЛИСЬ!

Я не встигла й слова сказати. *КЛАЦ*. Підлога зникла.

Ми знову летіли вниз. Знову ця темрява, сморід і знайомий сплеск.

Але цього разу звуки знизу були іншими. Крокодили не плакали.

Вони, блядь, нас чекали. І вони були охуєнно щасливі.

– Здається… – промовила Хвоя, коли до нас почали наближатися ряди білосніжних зубів, – …це і є кінцева зупинка. Принаймні, дуже готично.

Піздєц. Цього разу – остаточний.

Темрява. Сморід. І клацання зубів. Це не просто крокодили, це були, сука, КРОКОДИЛИЩА! Розгодовані, напевно, цілим полком невдах. Але я не збиралась так просто ставати обідом! Не цього разу! У мені прокинулась первісна, люта, арматурна злість!

– НІ!!! – заверещала я, коли перший гад розкрив свою пащеку. – ЗА ВЕЕЕЕЕЛЬМОЖУ!!!

*ХУЯК!!!*

Мій кулак, важкий від розчарувань і адреналіну, з усієї дурі влетів йому в ніздрю! Рептилія ошелешено чхнула і відсахнулась!

– ДІДЬКО ЗАБИРАЙ, ГОМОСЯТИНА ПЛАСУНСЬКА!!! В ім’я ВСЕСВЯТОГО АЛЛАХА-БОМБАРДУВАЛЬНИКА, НЕ ПІДХОДЬ, СУКА!!! – заволала я.

Я перетворилася на берсерка! Я гамселила їх руками і ногами! Одному я вибила зуб ударом з ноги! Іншого схопила за хвіст і почала використовувати як булаву проти його ж братів!

Хвоя, тим часом, просто зависла у воді, як буй. Її очі були порожніми.

– Перед смертю… життя не проноситься перед очима… лише порожнеча… кхе-кхе… – вона навіть тут не зраджувала своєму образу!

Поки вона філософствувала, я відірвала одного особливо нахабного алігатора від її ноги і почала пиздити його його ж кінцівкою!

Врешті-решт, вони відступили! Побиті, принижені, вони забилися в кутки і жалібно скиглили. Вони були в шоці! Їхня їжа ще ніколи не давала здачі!

Ми видряпались нагору. Мокрі, в подряпинах, але, блядь, живі!

* * *

Вельможа сиділа, як і раніше, спиною до нас, і спостерігала за битвою пацюків на смітнику. Здається, вона навіть не очікувала, що ми виживемо.

– Повернулися, – констатувала вона, не обертаючись. – Неочікувано. Гаразд, крокодили, мабуть, були не голодні.

Я ледве стримувалася, щоб не розповісти їй про свою нову посаду в мерії, про те, як я тепер головна по інклюзивним білкам! Але ні. Цей козир мав залишитися в рукаві. На потім.

– У вас буде шанс реабілітуватись, – сказала вона і кинула на стіл папірець. – Я не хочу вас більше бачити. Поки що. Тому – в тил ворога. Ваша задача – знайти одну цікаву базу… особливо затятих "ідеологів". І змусити їх… гризти один одному горлянки. Без жодного пострілу.

На столі лежала ворожа військова форма, відеокамера "Sony" з касетою, мікрофон і пачка цигарок з написом "ORT".

***

Два дні шляху, і ми там. Якесь, блядь, зажоп'я, де з інфраструктури – тільки болото і вітер. Я – в гидкій, колючій формі, з георгіївською стрічкою, пришпиленою до серця, як осиковий кілок. Хвоя – моя операторка. Її обличчя ідеально підходило для створення образу втомленої війною, розчарованої журналістки, тому що вона, сука, ЗАВЖДИ мала такий вигляд!

Ми підходимо до блокпосту.

– Стой, кто ідьот?! – гаркає якийсь опухлий бурят.

– Журналісти, ОРТ! Прієхалі снємать гєроєв! Настаящіх мужіков, а не всю ету європєйскую підарасню! – впевнено і голосно відповідаю я.

Нас, блядь, зустріли як рідних! Вони розстелили перед нами червону доріжку з брудної ряднини! Принесли чаю, більше схожого на помиї! Це була, курва, база для ідіотів! Для найвідбірніших, найтупіших ідеологічних воїнів! Вони сиділи і на повному серйозі обговорювали, що головна причина їхніх поразок – гей-пропаганда в українських окопах.

Мій час настав.

Мене повели в їхню імпровізовану казарму. Десятки пик, що світилися від щастя і власної важливості, дивилися на мене і камеру Хвої.

– Таваріщі бойци! Гєрої! – почала я з надривом. – Я прієхала сюда, патамушта нє магла сматрєть, как ви ухадітє с тєлєвізара! Вас так мала паказивают! Я прєклоняюсь пєрєд вашим мужєствам! Ви, і только ви, панімаєтє, что главний враг нє там! – я театрально махнула рукою кудись в бік фронту. – Он тут! ОН, СУКА, В ТИЛУ! ОН В МУЖСКОМ ТИЛУ!!!

Їхні очі спалахнули! Я потрапила! Прямо, блядь, в точку!

– Гдє всє ваши мужікі?! – продовжувала я. – Гдє всє еті качкі, баксєри?! А я вам атвєчу! Ані в банях! В спортзалах! В казармах! Сідят і смaтрят друг другу в задніци, пропітиваясь європєйскімі цєннастямі! Праті-і-івна!!!

Якась баба в залі викрикнула: «ВОІСТІНУ!». Я охуїла, але виду не подала.

– Настало врємя ударіть! Создать елітний отряд! Спєцподраздєлєніє! Штоби ані патруліравалі ісканна рускіє, мужскіє мєста і виявляли подозрітєльную євроінтєграцию! Я предлагаю вам назвать етот отряд… "ГВАРДІЄЙ СВЯТОГО АНАЛА"! Сокращонно – ГСА! Вєдь враг бйот імєнна туда, в самий тил! В самає святоє!

В казармі зависла тиша. А потім… ВИБУХ ОПЛЕСКІВ!

Вони ревіли! Вони обіймались! Це було те, чого вони, блядь, чекали все своє нікчемне життя!

Ми поїхали звідти в той же день, проводжувані криками "СЛАВА ГСА!".

…А через тиждень, в нашому штабі, Вельможа мовчки дивилася перехоплення їхніх радіоповідомлень, і її губи знову сіпнулись у тій самій тіні, у тому самому примарному натяку на посмішку.

«Рядовой Сємьонов арестован за слишком довгий погляд на татуїровку старшини в душі…», «Боєц Пєтров арестовал бойца Іванова за то, что тот сидел на лавці нога на ногу… Ето по-бабскі…», «Драка на плацу. Вєсь состав ГСА задєржан за "недостаточно мужской храп во снє"…»

Їхній елітний спецпідрозділ самознищився за сім, блядь, днів! Їх зжерла власна параноя. Це був тріумф. Абсолютний, курва, тріумф.

І в моїй голові вже визрівав новий план. На посаді головної по білках.

В штаб я увірвалася, наче, блядь, богиня перемоги, щойно з поля бою! Я здерла з себе цю огидну кацапську форму, викинула її в куток, де вона одразу ж почала смердіти ще сильніше. На мені знову були мої вірні шорти кольору українського неба, жовтий топ, що ледь стримував мої цицьки, і, звісно, мій незмінний прапор на бойовій арматурині! Хвоя теж зняла з себе образ пропагандистки і перетворилась на звичну готичну хмару смутку.

– ВІТАННЯ СОНЦЮ, АКТИВІСТАМ, СПРОТИВУ!!! В.С.А.С!!! – гаркнула я, вскидуючи руку в римському салюті і ледь не в'їбавши своєю арматуриною по лампочці.

Завдання було виконане. Ідеально. Я чекала на похвалу, на визнання мого тактичного генія.

Вельможа відірвалася від прослуховування запису, на якому один боєць ГСА звинувачував іншого в тому, що той "слишком женственно жует сухарь". На її обличчі знову не було нічого, крім вселенської втоми.

– Це було задовільно, – констатувала вона. – Але це все дитячі іграшки. Є реальна проблема. Нагальна. І вона, блядь, прямо у нас під носом.

Вона вказала пальцем кудись за вікно, в бік лісопосадки.

– Мої гриби, – сказала вона крижаним тоном. – Там, у лісі, була моя секретна грибниця. Ті самі, особливі. Радіоактивні, що світяться. Здається, я єдина знаю, що вони дають не тільки тимчасове просвітлення, але й… небувалу гостроту моєї локшини. І якась наволоч… топче мої посіви.

Я нашорошила вуха. Це було щось особисте. Замах на святе, нахуй!

– Якісь сектанти, – з огидою продовжила Вельможа. – Називають себе "Діти Перуна" чи якась інша язичницька хуєта. Влаштували там своє капище. Бігають в сраних віночках, водять хороводи і, сука, ТОПЧУТЬ МОЇ ГРИБИ. Усуньте їх. І принесіть мені те, що вціліло.

Це було не просто завдання. Це був священний, блядь, обов'язок!

***

Ми знайшли їх швидко. За запахом багаття і звуками якихось убогих етнічних співів. На галявині, навколо кам’яної баби з примальованим членом, стрибали і кружляли люди. Бородаті чоловіки з голими торсами, жінки в білих сорочках і віночках. Вони топтали землю з таким завзяттям, що, напевно, збили б масло, якби під ногами було молоко, а не дорогоцінні гриби моєї Володарки!

Я вийшла до них. Але цього разу не з криками. Я вимазала своє обличчя землею. Моє волосся було розпатлане, в нього я повтикала гілки і мох. Я була не просто Дзиґа. Я, блядь, була МАТІР'Ю-ЗЕМЛЕЮ! Духом Лісу!

– О, ДІТИ ПРИРОДИ!!! – прогуділа я низьким голосом, входячи в коло. Хвоя стояла трохи позаду і для антуражу сипала собі на голову попіл.

Вони завмерли. І втупилися в мене, витріщивши очі.

– Я – дух цього лісу! Я прийшла до вас! Ви кликали мене! Ви… топчете цю землю з такою любов'ю! Ви молитесь богам! АЛЕ ВАШІ БОГИ ВАС НЕ ЧУЮТЬ!!!

Якийсь бородань вийшов уперед.

– Чому, о дух?! – спитав він.

– Бо ваші молитви, сука, НЕ ДОЛІТАЮТЬ! – заявила я. – Треба, щоб хтось один, найчистіший душею, піднявся в самі хмари! До Перуна! І передав йому ваші бажання! Напряму!

Вони переглянулись. Здається, ця ідея їм сподобалась.

– Але як нам це зробити, о велика Мати?!

– РОГАТКОЮ!!! – впевнено відповіла я.

Я досі не розумію, як ця, блядь, ідея з’явилась в моїй голові. Напевно, залишковий ефект від моїх власних грибних тріпів.

– Зробіть величезну, могутню, нахуй, рогатку! І запустіть одного з вас у небо! Це буде жертва! Це буде послання!

І знаєте, що?

Я охуїла, коли вони, замість того, щоб послати мене нахуй, почали радісно гудіти і тягати величезні стовбури, щоб збудувати цю срану катапульту! Це була найвеличніша і найтупіша будова, яку я бачила! Два величезні стовбури, а між ними – гумка, сплетена з сотень старих автомобільних шин.

Залишалося обрати "посланця". І тут вийшла вона. Руда дівка років тридцяти, з палаючими очима фанатички, вся у веснянках і в якомусь екстатичному трансі. Зоряна.

– Я! Я ПОЛЕЧУ! – закричала вона. – Я готова! Моя душа чиста!

Вона добровільно, сука, залізла в імпровізований гамак! Вони відтягнули цю пекельну резинку. Напруга зростала! Бородані крехтіли від натуги!

– ДО ПЕРУНА, СУКО!!! – крикнув головний жрець і відпустив.

*ФУІІІІІТЬ!!!*

Зоряна, верещачи від захвату, як ракета, полетіла вгору! Просто в хмари! Я думала, вона просто гепнеться десь за лісом. Але тут, блядь… щось знову пішло не так.

Коли її маленька фігурка торкнулась низької грозової хмари, що саме проходила над нами, хмару пронизав спалах блискавки!!! *КРЯСЬ!* І ця блискавка… вдарила не в землю! Вона, курва, увійшла в тіло Зоряни!

І з хмари, з тріском і гуркотом, почало падати вже не просто тіло. На землю, блядь, спускалася… ЛЮДИНА-БЛИСКАВКА!!! Жінка, що світилася і іскрила! Живий, нахуй, електричний розряд!

Вона приземлилася в центрі галявини. І почала танцювати. Справжній, сука, електричний танок, випалюючи на землі химерні візерунки!

Язичники попадали на коліна і почали їй поклонятися. Вони отримали, блядь, свого аватара!

А я? А я, скориставшись моментом, поки вони там молились і танцювали зі своєю новою богинею, швиденько зібрала всі вцілілі, ледь притоптані грибочки, що світилися, в торбинку.

Хвоя просто сиділа під деревом, закривши обличчя руками. Вона, здається, втомилася дивуватися.

– Хто ми такі… щоб втручатися в процеси народження нових богів? – прошепотіла вона.

– Ми ті, хто пиздить гриби, поки боги танцюють, – відповіла я, ховаючи дорогоцінну здобич.

Місія виконана. Вельможа отримає свою приправу. Язичники – свою богиню-електрошокер. А ми… ми отримали ще одну історію, яку, блядь, нікому і ніколи не можна буде розповідати. Тому що ніхто, сука, не повірить.

Грибний суп. Точніше, бульйончик. Вельможа сиділа і з насолодою, наче богиня, що п'є нектар, сьорбала цю психоделічну, ароматну, зеленкувату юшку. Здається, я нарешті досягла її гастрономічної нірвани. Вона була в гуморі. Настільки в гуморі, що навіть погодувала недоїденим грибочком пацюка, що жив у неї під плінтусом. Але потім вона знову включила телевізор.

І все, блядь, скінчилось.

В новинах показували приїзд до Києва якогось шейха, імама, хуййогознаєкого, з Єгипту. Звати його Ахмед аль-Гутарі. Здоровенна борода, тюрбан, пафосна, як в нашої Хвої, пика. І він щось там розповідав про "непохитність віри" і "неприпустимість західних цінностей".

Вельможа мовчала. Але її рука, в якій вона тримала ложку, почала повільно стискатись.

*ХРРУСЬ!*

Металева, сука, ложка… зігнулася, наче була з пластиліну, і зламалася.

Всі, хто були в кімнаті – я, Хвоя, пацюк, – завмерли.

– Ця їхня "непохитність", – процідила вона, і в її голосі забринів холод ядерної зими. – Я скоро перевірю її на міцність. Скину маленьку, тактичну ядерку. Одну на Малайзію. Другу на Індонезію. Третю… ось цьому, блядь, розумнику на голову, в Єгипет. Подивимось, як вони будуть вірити після цього.

Я охуїла. Навіть для неї це було занадто. Ядерка?!

– А поки… мені нудно, – продовжила вона, скидаючи з столу уламки ложки. – Розважте мене. Ось він, – вона тицьнула пальцем в екран, – ходячий пам’ятник зарозумілості. Ваше завдання: зламайте його віру. Я не знаю як. Це має бути ваше мистецтво. Але хочу, щоб до кінця тижня він забув, як виглядає Коран. Без деталей. Просто зробіть.

***

"Шановний шейху Ахмеде, вітаємо вас! Це Дзвіночок, ваш тимчасовий перекладач, а це моя асистентка… Тінь".

Я стояла перед ним, сама ввічливість і скромність. Сховала арматуру, накинула хустку на волосся. Хвоя просто стояла поруч, як сумна, чорна статуя. Імам оглянув нас з підозрою, а потім почав свою промову. Арабською. Довгою, нудною, монотонною, як шум старого холодильника.

Я, блядь, арабської, звісно ж, не знала. Але в мене був він. Мій друг. GOOGLE TRANSLATE. Я тихенько тримала смартфон під хусткою і чекала, поки він наговорить хоч щось, що можна перекласти.

Він нарешті зупинився і суворо подивився на мене. Телефон щось провібрував: "ЦІ НЕВІРНІ ПОТРАПЛЯТЬ В ПЕКЛО!".

Я посміхнулась і з натхненням збрехала в натовп журналістів, що зібрались навколо.

– Шановний шейх каже: "Ви неймовірні молодці і скоро потрапите в Євросоюз!".

Журналісти почали аплодувати! Імам охуїв.

Він почав щось кричати ще голосніше. В його очах була лють. Гугл: "ЗАКРИЙ СВОЄ ОБЛИЧЧЯ, ГРІШНИЦЕ!".

– Продовжує пан Ахмед: "У вас просто неймовірна фігура, покрутіться, будь ласка! Так каже продюсер!", – ще натхненніше переклала я, показуючи на уявного продюсера десь за спинами журналістів.

Я сама йому підморгнула і покрутилася! Всі почали плескати в долоні ще сильніше! Ахмед став багряним.

Він щось люто забурмотів до свого помічника. Гугл: "НІЯКОЇ СВИНИНИ ЗА СТОЛОМ! ЦЕ ХАРАМ!".

Я повернулась до людей і радісно повідомила:

– Шейх буде дуже радий скуштувати нашого традиційного українського сала і просить, щоб його було побільше!

Натовп вибухнув радісним криком! Десь на задньому плані хтось почав скандувати: "СА-ЛО! СА-ЛО!".

Ахмед тримався. Але це, блядь, був лише початок.

Ми провели йому екскурсію. Я показувала йому Андріївську церкву і перекладала його прокльони як компліменти архітектурі. Він тикав пальцем на дівчат в коротких спідницях і кричав "СОРОМ!", а я перекладала як "Дуже стильні молоді люди! Приклад для наслідування!". Він побачив пам’ятник засновникам Києва, запитав, чому жінка сидить в човні з чоловіками, і назвав це розпустою. Я переклала, що він у захваті від гендерної рівності в українській міфології!

До кінця дня він був не просто злий. Його система, блядь, дала збій! Весь його світ, де були чіткі поняття "добре" і "погано", розбивався об стіну нашої ідіотської інтерпретації! Він кричав про пекло, а всі йому посміхались і дарували квіти! Він проклинав, а йому тиснули руку!

Останньою краплею став виступ Кличка. Мер, дізнавшись, що шейх у захваті від Києва (з моїх слів, звісно), вирішив особисто подякувати йому. Вони стояли на сцені. Ахмед щось там люто шепотів, а Віталій йому намагався вручити якусь медаль і п'яту хвилину поспіль не міг вимовити "МІЖНАРОДНА СПІВПРАЦЯ".

Ахмед не витримав. Його очі стали порожніми. Він зняв з себе дорогий тюрбан. Потім скинув дорогий халат. Він подивився на Хрещатик, завалений недопалками і обгортками від шаурми.

– Аллах… – прошепотів він так, щоб почув лише я. – Аллах дав мені знак… Цей світ загруз у смітті. У фізичному смітті… Я маю очистити його. Для нього! Це моя місія!

І він, блядь, пішов. Він взяв якусь гілку і почав підмітати тротуар! Безкоштовно! Як святий, сука, двірник!

***

Я стояла в кабінеті мера. Кличко був щасливий. На міжнародній арені тріумф. Єгипетський шейх полюбив Київ настільки, що став волонтером-прибиральником. Він вирішив віддячити мені.

– Пані… е-е-е… Дзиґа! – урочисто прогудів він. – За ваші… за ваші ви-видатні успіхи у… сфері… інк-лю-зю-клю-зі… е-е-е… ін…клюз-з-зів… За оце всьо!

Він знову завис. Хвилина. Дві. Потім махнув рукою.

– КОРОЧЕ, ЗА ПАНДУСИ ДЛЯ БІЛОК! Нагороджується…

І він повісив мені на шию якусь блискучу, дешеву, але дуже, блядь, приємну МЕДАЛЬ. "За розбудову міста", чи щось таке.

План Вельможі? В сраку. Шейх не збожеволів. Він просто знайшов новий сенс життя – прибирати Київ. Вельможа буде незадоволена. Напевно, знову скине в колодязь. Але мені було похуй. У мене була медаль від мера. І це, сука, був мій особистий тріумф. На якийсь час.

Я увірвалась в штаб, на грудях дзвеніла моя перша, чесно зароблена, державна медаль. "ЗА ПАНДУСИ ДЛЯ БІЛОК!" – подумки проголосила я, але мій тріумфальний крик застряг у горлі.

Бо у штабі був… ПАНК-РОК!!!

І не просто панк-рок! Це, блядь, була ВОНА! Моя Володарка! Моя Богиня! Вельможа стояла посеред кімнати з роз'їбаною старою бас-гітарою і грала! Це було божественно! Вона брала три, сука, дисонансних, брудних, ріжучих слух акорди, з виглядом тотальної байдужості, і співала. Співала своїм замогильним голосом щось незрозуміле, але, я впевнена, геніальне. Щось про тлінність мівіни, екзистенційний жах пацюка і смерть ілюзій. На її обличчі вперше з'явилась ЕМОЦІЯ! Чистий, незамутнений, деструктивний, панковський похуїзм! На старому ноутбуці поруч був відкритий її стрім на Twitch під ніком Phill Pro. Дивилось її... три людини. Напевно, я, Хвоя і пацюк з-під плінтуса.

Це. Було. Найкраще, що я бачила в своєму житті! Я впала на коліна! В моїх очах стояли сльози обожнювання. Я молилася!

– В.С.А.С.!!!! – вичавила я з себе, відбиваючи рукою поклони в римському салюті.

Хвоя, побачивши це, теж надихнулась і спробувала долучитись. Вона обережно підняла стару акустичну гітару, що стояла в кутку, і… закашлялась прямісінько в її резонаторну дірку! *Кхе-кхе-БРУНЬ!* Гітара видала жалібний, розстроєний звук. Прекрасна гармонія.

Музика скінчилась. Вельможа зняла гітару і знову перетворилась на гранітну статую.

– Дякую за фідбек, – промовила вона, дивлячись на екран ноутбука. – До справи. У нас гість. Особливий.

Вона розвернула до нас ноутбук. Там була пика Такера Карлсона.

– Ця руда, самовдоволена американська свиня. Прилітає сюди шукати… нацистів. Ваша місія, – вона втупилась у мене своїм крижаним поглядом, – довести йому, що ТУТ. НЕМАЄ. ЖОДНИХ. НАЦИСТІВ. Зрозуміло?

Звісно ж, я, блядь, все зрозуміла! Не так, як треба! Мозок генія (тобто мій) відразу переклав її завдання: треба було довести це настільки тупо, гротескно і переконливо, щоб ніхто, курва, ні на секунду не засумнівався. ТРЕБА БУЛО ВДАРИТИ ПО СТЕРЕОТИПАХ ФАРСОМ!

***

– План такий, – сказала я Хвої, коли ми викрадали стару, прогнилу "Волгу". – Ми зустрінемо його… стильно.

Ми перефарбували "Волгу" в колір веселки. На капот ми міцно прикрутили велетенське гумове ДІЛДО, так, щоб воно коливалось під час руху. А з вікон на повну гучність, розриваючи динаміки, валив ремікс "Gachi-Muchi" з українськими народними мотивами! Це була, блядь, бойова колісниця толерантності!

Ми зустріли його біля виходу з терміналу аеропорту. Він вийшов зі своїм самовдоволеним, здивованим їбалом і застиг. Перед ним стояли дві дівки біля райдужного таксі з гумовим членом на капоті. Я вийшла назустріч і урочисто вказала йому на пандус, зроблений згідно мого указу – з гілочок і з годівничками!

– ВЕЛКАМ ТУ ЮКРЕЙН, МІСТЕР КАРЛСОН! АС Ю КЕН СІ, ВІ ХЕВ Е-Е-Е… І-ІНК… КЛУ… І-КЛЮ-ЗЮ-ВІСТЬ… КОРОЧЕ, ДОСТУПНІСТЬ, БЛЯДЬ!!! ФОЛЛОУ МІ!

Потім була екскурсія. Я показала йому дитячий садочок, де два наших старих знайомих алкаші за пляшку "Бояришника" вдягнули форму НАТО і з пластиковими автоматами показували дітям, як треба "стріляти за демократію і права меншин".

Далі – ангар під Києвом. Ми завели його туди, і він побачив її! Наша подруга-електрошокер! Зоряна, язичниця, людина-блискавка! Вона сиділа в старому кукурудзнику в шкіряному шоломі пілота, її тіло ледь-ледь іскрило.

– А ето… ето "Прізрак Кієва"! – з гордістю оголосила я.

– Це я… – прошепотіла Зоряна, драматично дивлячись вдалечінь. – Це я бомбила Донбас. Всі вісім років. Всією своєю блискавичною люттю.

Карлсон занотовував все в свій блокнот. Його рука злегка тремтіла.

Наступна локація – окоп під Києвом, де з десяток студентів-істориків за обіцяний сирок і залік з новітньої історії влаштували справжній, сука, гей-парад! В касках і з прапорами! Вони марширували і співали пісні про любов і толерантність!

І нарешті – велике інтерв'ю. В якомусь сараї. Його "таємним інформатором" був… звичайний гусак. Великий, шипучий. Ми сказали, що це "сверхсєкрєтная біоразработка із амєріканскіх лабораторій". Гусак шипів. Хвоя перекладала його шипіння як "розповідь про плани НАТО з розробки бойових голубів-геїв".

І, наостанок, Такер спитав: "А що думає про все це проста киянка?". Він вказав на Хвою.

Хвоя набрала в груди повітря. Заламувала руки. Відкрила рота, щоб виголосити якусь глибоку філософську тезу… І…

*КХЕ-КХЕ-КХЕЕЕЕЕЕ!!!*

І закашлялась йому на мікрофон фонтаном, блядь, крові!

Це був кінець.

Карлсон мовчки підвівся, віддав мені залишки свого сендвіча, сів у наше веселкове таксі і сказав: "Аеропорт. Негайно. Будь ласка".

Він відлетів до США того ж дня. В його очах читався такий жах, наче він щойно зустрівся з самим Сатаною, і той запропонував йому взяти участь в гей-оргії з гусаками.

…А через місяць Дональд Трамп, якого знову обрали президентом, урочисто відібрав Пулітцерівську премію в якогось нещасного емігранта і з гордістю вручив її Такеру Карлсону. "За найправдивіше, найсміливіше розслідування про… про оцю от хуйню".

Вельможа мовчки вимкнула телевізор.

Я не знала, задоволена вона чи ні. Та яка різниця. Я вже складала план з перетворення Майдану Незалежності на величезний інклюзивний скейт-парк для білок. З блек-джеком і шлюхами. Чи, вірніше, з горішками і шишками.

Мерія. Мій новий храм. Мій персональний рай бюрократичного хаосу. Я сиділа у своєму кабінеті, підписуючи розпорядження "Про встановлення спеціальних ліфтів для їжаків у всіх урядових будівлях". Це було так, блядь, прекрасно. Почуття власної значущості розпирало мене зсередини, наче я з'їла три кілограми дріжджів.

Хвоя, моя вірна і вічно страждаюча асистентка, лежала на підлозі. Вона сказала, що так "краще відчуває вібрації міста" і "резонує з болем асфальту". Ну, чи просто їй було впадло сидіти на стільці, хуй його знає. Вона, як завжди, писала щось в своєму записнику і тихо, мелодійно покашлювала кров'ю, залишаючи на дорогому мерійському ковроліні невеличкі, але дуже артистичні багряні плями.

І тут двері тихо відчинилися. В кабінет увійшов чоловік. Високий, сивий, в ідеально випрасуваному білому халаті і з такими добрими, розумними очима, що від них хотілося одразу ж зізнатися в усіх своїх гріхах і попросити виписати антидепресанти. На його бейджі було написано "Професор Айболітенко. Елітна приватна клініка "Надія є".

– Доброго дня. Я почув, що у вас тут… неординарний клінічний випадок, – промовив він оксамитовим голосом, дивлячись на Хвою.

Він підійшов до неї. Сів навпочіпки.

– Дівчино, цей ваш кашель… Я бачу, він хронічний. Скажіть, де ви могли таке підхопити?

Хвоя підняла на нього свої скляні очі.

– Це було давно… коли я шукала натхнення… в санаторії під Сумами… там… там поруч ще стояв Хімпром… такий мальовничий… індустріальний пейзаж…

Обличчя професора Айболітенка змінилось. Спокій зник. На його місце прийшов чистий, тваринний, біологічний, сука, ЖАХ. Його очі розширились. Руки затремтіли.

– С-с-суми? Х-х-хімпром?

– Так…

Він підскочив, наче його вдарило струмом!

– ЦЕ НЕВИЛІКОВНО!!! БІЖІТЬ!!! РЯТУЙТЕСЯ, ХТО МОЖЕ!!!

І з цим криком цей елітний, сука, лікар розвернувся, з розбігу, наче олімпійський чемпіон, вистрибнув у відчинене вікно!!!

*КРЯК! БАБАХ!*

Тиша.

Я повільно підійшла до вікна і визирнула назовні. Я навіть не пам'ятала точно, який у нас поверх. Чи то третій, чи то, блядь, сьомий. Та яка вже різниця.

– Здається, він був занадто емоційним для цієї роботи, – філософськи зауважила я, повертаючись до столу.

***

Я гортала пошту. І тут побачила ЙОГО. Величезний, блискучий буклет! "ЗАХІДНІ ГРАНТИ НА ІНКЛЮЗИВНІ ПРОЄКТИ". Мільйони, сука, євро! Для тих, хто найбільше страждає!

І тут в моїй тупій, але геніальній голові почався мисленнєвий процес.

Хто найбільше страждає від війни?

Солдати? Цивільні? Білки-ветерани? НІ! ЦЕ ВСЕ БАНАЛЬНО! Треба мислити ширше! Треба знайти тих, про кого ще ніхто, блядь, не подумав!

І тут мене осінило! ДРОНИ!!!

Бідні, маленькі, бездушні машинки! Вони летять у саме пекло! Вони бачать все! Смерть, руйнування, жах! Вони виконують накази, а потім… їх збивають! Або в них закінчується батарейка! Їх ніхто не шкодує! Вони… вони, сука, НАЙБІЛЬШ ТРАВМОВАНА КАТЕГОРІЯ! У них точно є ПТСР!

Це. Було. Геніально.

Три тижні я не виходила з кабінету. Я писала! Я, блядь, творила! 300, СУКА, СТОРІНОК наукової праці на тему "Посттравматичний стресовий розлад у FPV-дронів та його вплив на траєкторію польоту в умовах бойових дій"! Я розробила класифікацію: "синдром вигорання пропелера", "фантомні болі втраченої антени". Я навіть, курва, намалювала ілюстрації! Маленькі, сумні дрони, що плачуть маслом! Дрони, що сидять в колі психологічної підтримки! Дрони, що дивляться в порожнечу своїми камерами!

Через місяць приїхали німці. Серйозні дядьки з гуманітарного фонду. Вони прочитали мою працю. Вони плакали, блядь!

– Das ist unglaublich! – казав один, витираючи сльози. – Ви… ви перша, хто звернув увагу на страждання… техніки! Це такий глибокий, такий гуманістичний підхід!

Вони, не вагаючись, вручили мені грант! ВЕЛИЧЕЗНИЙ, СУКА, ЧЕК! НА ОДИН. МІЛЬЙОН. ЄВРО.

– Ми сподіваємося, ви використаєте ці гроші на реабілітаційні центри для дронів…

– Звісно, – впевнено збрехала я.

***

І я, блядь, використала.

Я прийшла до якогось фонду допомоги армії. "Привіт, пацани! Я хочу купити дрони". Вони охуїли.

На МІЛЬЙОН, СУКА, ЄВРО я купила ДРОНІВ!!! "Мавіки", FPV-шки, "Валькірії"! ЦІЛУ, БЛЯДЬ, АРМІЮ! І віддала їх усіх хлопцям на передову!

Наступного дня мене знову викликали до Кличка. Він стояв з ще однією медаллю. Ще більшою.

– Пані… Дзиґо! Я… я… – він знову почав свою боротьбу. – Ваш… ваш вклад в… у… і… ін… ікн… зів-клю-віст… у це, короче… безцінний! Ваші малюнки про дронів… про їхні сльози… змусили всю Європу плакати! Але найголовніше! Ви… на гроші для сліз… купили те, чим можна робити сльози ворогам!!! Ви… ВИ СПРАВЖНІЙ ГЕРОЙ КИЄВА!!!

І він повісив мені на шию другу медаль. Я тепер виглядала, як сраний новорічний генерал! Дві медалі! За пандуси для білок і за сльози дронів!

Я тріумфувала!

І лише одна маленька думка не давала мені спокою.

А що, як дрони і справді страждають? Нахуй. Забагато філософії. Час будувати інклюзивні гойдалки для голубів.

Дві медалі. Вони холодили мої груди і гріли душу. Я була не просто Дзиґа. Я була, блядь, двократна героїня інклюзивності! Я поверталась в штаб, очікуючи на що завгодно – на гнів, на подив, навіть на чергову ядерну істерику. Але не на це.

Вельможа сиділа в напівтемряві, і єдиним джерелом світла був екран її ноутбука, на якому був відкритий сайт Київської міської ради. На головній сторінці – моє їбало і новина про "нагородження видатної громадської діячки".

– Отже, "головна по пандусах для білок", – промовила вона, не обертаючись. Голос був спокійний. Занадто, блядь, спокійний. Я напружилась. – Цікавий хід, Дзиґо. Дуже… неочікуваний. Я подумаю, що з цим робити.

Вона закрила ноутбук.

– Але все це – метушня. Мерія, медалі… це все дрібно, локально. Ми знову втрачаємо глобальну перспективу. Треба виходити в маси. По-справжньому.

І вона сказала ці слова. Слова, страшніші за будь-яку погрозу ядерною війною.

– Ви заведете ТікТок. Офіційний акаунт В.С.А.С.

Кров застигла в моїх жилах.

– Ніяких облич, – продовжувала вона. – Повна анонімність. Лише дії. Хаос. Абсурд. Ваше завдання: стати зірками. Рознести цю срану платформу на шматки своєю енергією. Щоб кожен, блядь, школяр, від Львова до Харкова, знав, що є сила, яка не грає за правилами. А потім, коли ви будете на піку… ми зробимо свій хід.

***

Я сиджу на лавочці в якомусь спальнику. Хвоя стоїть з телефоном, готова знімати. Це наш перший, блядь, ролик! Це наш дебют! Треба було зробити щось яскраве! Незабутнє!

**В.С.А.С. OFFICIAL. Відео №1. #челендж #безпека #гумор**

– ВСІМ ПРИВІТ, ВИРОДКИ!!! З вами В.С.А.С., і сьогодні у нас супер-цікавий челендж! «ВІДРІЗНИ БОЙОВУ ГРАНАТУ ВІД МУЛЯЖУ!».

Я висипала на лавочку дві гранати. Ф-1. Обидві, сука, ідентичні.

– Правила прості! Одна з них – навчальний муляж. А друга… – я хитро посміхнулася в камеру, – …скажімо так, зробить ваш день набагато, НАБАГАТО яскравішим! Поїхали! Отже, чи є тут хтось сміливий, хто хоче виграти… ніхуя?!

Я озиралась. Люди, що сиділи на лавочках поруч, побачивши гранати, почали мовчки, не поспішаючи, вставати і відходити. Швидко, але без паніки, наче це звичайне явище. Якась бабуся навіть цокнула язиком, типу "знову ці наркомани".

– Добре, раз ви всі такі сцикуни, я покажу сама! Інтуїція! Дивимось! Ось ця, – я взяла одну з них, – вона якась… більш округла! Це точно справжня!

З цими словами я висмикнула з неї кільце. І, блядь, нічого не сталося.

– От, сука! Проїбала! Значить, муляж! – я розчаровано кинула її за спину. А потім взяла іншу. – Значить, ось вона, красуня!

І висмикнула друге кільце. І знову, курва, НІЧОГО!

– ЩО ЗА ХУЙНЯ?! – закричала я, трясучи гранатою біля вуха. – Нас наїбали! Тут ОБИДВА муляжі! Розходимось, кіна не буде!

Тієї ж миті, позаду мене, в сміттєвому баку, куди я кинула першу гранату, пролунав гучний… *БА-БАХ!!!*

В повітря злетіло сміття, обгортки і, здається, дохлий щур. Камера здригнулася. Я повільно обернулася.

– О. То я все-таки вгадала, – сказала я в камеру. – Підписуйтесь, ставте лайки, наступного разу будемо розбирати "Стінгер".

Перший відос пішов! Потрібен був другий! Ефектніший!

І я знала, де його зняти.

Вночі. На даху якоїсь багатоповерхівки. На задньому плані, в темряві, стояла грізна, велична установка. Наш, блядь, щит! ППО «Патріот». Якась добра військова душа дозволила нам тут "погрітись".

**В.С.А.С. OFFICIAL. Відео №2. #тверк #ППО #шахеди**

Раптом загула сирена. Повітряна тривога. Десь вдалині почулося противне дзижчання "мопеда".

І тут установка ОЖИЛА!

*ВВВВВЖЖЖЖЖУУУУУХ!!!*

З оглушливим ревом ракета пішла в небо! Від цього звуку, від вібрації, що пройшла крізь бетонний дах, моя срака, обтягнута шортами кольору прапора, почала мимоволі трястись! Це було воно! НАЙКРАЩА, БЛЯДЬ, ІДЕЯ!

– Камон, Хвоє, знімай! – крикнула я.

І я почала. Я, блядь, ТАНЦЮВАЛА ТВЕРК НА ПАТРІОТІ, КОЛИ ВІН ПРАЦЮВАВ!!!

Кожен пуск ракети був як потужний, сука, вібратор для моєї дупи! *ВЖУХ!* – і моя срака трясеться! *ВЖУХ!* – ще сильніше! Я відчувала всю міць нашої оборони своєю п'ятою точкою! Це був патріотичний тверк! Це був військовий тверк! Це, курва, було МИСТЕЦТВО!

– А-А-А! ЦЕ ЗА КИЇВ! ЦЕ ЗА ХАРКІВ! ЦЕ, СУКА, ЗА МІЙ ДЕБІЛЬНИЙ ЧЕЛЕНДЖ З ГРАНАТАМИ!

І в цей момент, в розпал мого екстатичного танцю, я подивилась на небо. Небо було всипане зірками. Точніше, якимись дивними, рухливими цятками. Супутники. Сотні, тисячі супутників Ілона, нашого, Маска.

І раптом… вони всі одночасно, на одну коротку, блядь, мить… МИГНУЛИ. Всі разом. Як одна гігантська гірлянда.

– Ого, – видихнула я, припинивши трясти дупою. – Глюк якийсь, напевно.

Я не знала. І, сука, не могла знати, що потужна вібрація від роботи "Патріота", помножена на вібрацію моєї геніальної сраки, створила якийсь унікальний, блядь, резонанс, який пройшов крізь атмосферу і на долю секунди переналаштував усю його кляту систему Starlink. І цей дивний, синхронний спалах, який я бачила… це не був глюк. Це, блядь, був СИГНАЛ. Сигнал, який полетів далеко-далеко, в холодну, темну порожнечу. Туди, де на нього, можливо, хтось дуже-дуже довго чекав.

Але я про це не думала. Я дивилася на мерехтливе небо. Потім на камеру.

– Хвоє, як думаєш, це відео набере хоча б тисячу переглядів?..

Тиша. Принизлива, блядь, ТікТок-тиша. Наше відео з патріотичним тверком на установці ППО набрало… двадцять три перегляди. З яких двадцять – це я, що передивлялась, чи гарно вийшла моя срака, два – Хвоя, що шукала в відосі метафори, і один – якийсь бот, що написав в коментарях "купи віагру недорого".

Провал. Тотальний, нищівний, алгоритмічний провал. Слава знову вислизнула з наших рук.

Я стояла на Майдані, курила і з тугою дивилась на монумент Незалежності. Всі мої геніальні плани летіли в сраку. Може, я не така вже й геніальна? Може, я просто тупа пизда з арматурою?..

– Дивись, – раптом прохрипіла Хвоя, яка стояла поруч. Вона не відривала погляду від неба. – Яка… незвичайна хмара. Срібна… і… дископодібна.

Я підняла голову.

Це, блядь, була не хмара.

Прямо над стелою, високо-високо, висіла ВОНА. Та сама хуйня, яку малюють у фантастичних фільмах! Справжня, сука, ЛІТАЮЧА ТАРІЛКА! Вона не світилася, не видавала ніяких звуків. Просто висіла, ідеально кругла, і виблискувала на сонці, як нова каструля.

– Єбаааать… – видихнула я.

*Кхе-кхе…* – схвально підтвердила Хвоя, опознавши в об'єкті саме НЛО, а не черговий плід своєї хворої уяви.

Вони, блядь, ПРИЛЕТІЛИ! На наш сигнал! На вібрацію моєї геніальної сраки! Вони подумали, що ми їх запросили на вечірку!

І саме в цей момент… в Києві знову загула сирена. "Мопеди". Я навіть не здивувалась. В цій країні навіть прибуття інопланетян не може пройти без повітряної тривоги.

І десь поруч, на одному з дахів, наш знайомий "Патріот" знову прокинувся.

Оператор ППО, втомлений вусатий дядько на ім'я Петро, дивився не в небо. Нахуя йому те небо? Він, блядь, дивився в радар. А на радарі, серед звичних, повільних міток "Шахедів", з'явилась одна. Велика. Нерухома. Прямо над центром міста.

"О, бля, завис, сука? Хитрий який. А хуй тобі, а не зависати", – подумав дядько Петро і, не довго думаючи, натиснув червону кнопку.

*ВВВВЖЖЖЖУУУУХХХХ!!!*

Я бачила це, сука, на власні очі!

Наша ракета, наш славний "Патріот", вилетіла і, залишивши по собі красивий білий слід, полетіла прямісінько в сраку цій літаючій тарілці!

*БА-БАХ!!!*

В небі розквітла вогняна квітка. Тарілку добряче труснуло, з неї повалив чорний дим. І вона… почала падати. Повільно. Незграбно. Як підбитий, курва, птах.

Вона падала. Довго-довго, сука, падала. Перетнула всю Україну. І гепнулася десь далеко-далеко… за обрієм. Десь в районі безкрайніх, диких російських боліт.

Впала. Все. Кінець контакту.

На Майдані цього ніхто, блядь, і не помітив! Всі поховалися від "Шахедів", а коли вийшли – на небі вже було чисто! Лише я і Хвоя стояли з відкритими ротами.

***

Минув тиждень. Ми сиділи в штабі. Тиша. Апатія. Навіть Вельможа мовчки грала на своїй бас-гітарі похоронний марш. І тут по телевізору, по "1+1", почався екстрений випуск новин.

"ТЕРМІНОВО! СЕНСАЦІЯ З-ЗА ПОРЕБРИКА!" – кричав заголовок.

Ведуча, з ледь помітною усмішкою, почала: "Шановні глядачі, зараз ми вам покажемо щось неймовірне. Готуйтеся сміятися. Наші східні сусіди, схоже, остаточно з'їхали з глузду і зняли в себе на Мосфільмі новий блокбастер…".

І нам показали запис.

Кабінет. Килими, позолота, все як вони люблять. За столом сидить сам, блядь, голова ФСБ. А перед ним стоять вони. Двоє. Маленькі. ЗЕЛЕНІ, СУКА, ГУМАНОЇДИ! З великими чорними очима і тонкими ручками! Вони перелякано дивляться і кивають головами на всі питання.

Голова ФСБ, з люттю в очах, кричить на них жахливою, ломаною українською мовою, яку він, мабуть, вчив по п'яним відосам Мєдвєдєва.

– ЗНАЧІТ, так, тварі зелені! ЗІЗНАВАЙТЕСЬ! Ви укро-нацистскій дєсант?! Це вас Зєлєнскій создав в біолабораторіях?!

Гуманоїди злякано кивають.

– А-а-а, так я і знав! – тріумфує ФСБшник. – І грим вам цей ваш наркоман Зєлєнскій придумав, да?! Чтоби замаскіравацца пад інапланєтян?! Очєвідно!

Гуманоїди знову кивають.

Наступний кадр. Пряма мова хуйла. Він сидить за своїм довгим столом і з кам’яним їбалом каже: "Ми только что дабавілі в спіскі на абмєн двох захвачєнних у плєн укропскіх дівєрсантов очєнь… нєстандартной внєшності. Украіна далжна атвєтіть за етот акт агрєсіі".

Запис скінчился.

Я сиділа, і в мене, блядь, не було слів.

Вони… вони прилетіли. Можливо, з миром. Вони побачили нас! А що в результаті?!

В УКРАЇНІ, БЛЯДЬ, ВСІМ ПОХУЙ! Їх збили, як сраний "Шахед", і забули! Ні новин, ні сенсацій!

А В РАШЦІ?! А там, сука, тотальна параноя!!! Вони знайшли прибульців в тайзі, притягли в Москву і вже встигли звинуватити їх у тому, що вони укро-нацисти, створені Зеленським в біолабораторіях, і включили, курва, в обмінний фонд!

Світ, блядь, збожеволів остаточно.

Хвоя дивилась в одну точку.

– Дві цивілізації, – прошепотіла вона. – Зустрілися… Одна з них проігнорувала, а інша – збожеволіла від параної. Здається, ми знову опинилися не в тому місці, але… в абсолютно правильний час.

Я мовчки кивнула. Мені раптом стало так смішно і так страшно одночасно, що я ледве стримувалась, щоб не розплакатись. Або не почати будувати ще один пандус. Для прибульців. Про всяк випадок.

БЛЯЯЯДЬСЬКИЙ ХОЛОД! І темнота, хоч в око стрель!

Новий рік підкрався, як маніяк у підворотні . На телефон приходить тільки два смс. Перше від Kyivstar: «Поповніть рахунок, злидні», а друге… від Кличка. «Шановна пні Дзиго… віт… вітага… вітаняю вас з насу… з наступ… з нвим рком!». І все. Охуєнне свято.

Посеред кімнати вже стояла, накренившись як Пізанська вежа після п’янки, моя гордість – ЯЛИНКА. Я ж еколог, блядь, я дерев не рубаю! Я її три години викопувала в Маріїнському парку пластиковою ложкою з-під йогурта, разом з корінням і шматком промерзлої теплотраси. Я тягла її на горбу через весь Хрещатик, кричачи, що це "мобільна точка незламності для дятлів" Замість горщика – вкрадений в АТБ кошик для продуктів. А на верхівці, замість зірки, блимав жовтим справжній вуличний світлофор, який я збила арматурою на перехресті, бо на зеленому світлі був намальований "чоловічок", що йде. А де, блядь, жіночка?! Де небінарна особа?! Де, сука, білка на візку?! Цей світлофор був символом патріархального гніту і шовінізму! Я застосувала до нього "гендерно-нейтральну арматурну терапію"! Гірлянда з нього вийшла зашибісь, тільки трохи сліпить

і від блимання у мене сіпається ліве око, а пацюк під плінтусом почав танцювати тектонік

На фоні бубнить телевізор. Там якийсь російський канал (щоб поржати). Сидять в студії ті двоє зелених гуманоїдів, яких наші ще не поміняли, і перелякано кліпають очима. А ведучий, з пикою, як розварена дупа, верещить: "Ви посмотрітє! Еті нацисти даже сваїх інапланєтян мовє нє научілі! Ми їм гаварім скажи па-ля-ни-ця, а оно булькаєт! Вся Україна на своїм нарєчії гаваріть разучілась!". Ідіоти, бля.

Вельможа. Моя Богиня. Вона залізла у стару шафу. Там, серед молі і старих пальто, вона примотала синьою ізострічкою до швабри китайський мікрофон за 25 гривень.

– Ці оптимістичні виродки, – прошипіла вона з глибини шафи, налаштовуючи ноутбук, що працював на дровах. – Колядники... Вони прийдуть. І їхні фальшиві співи зіпсують мій запис. Я пишу панк-рок кантату про смерть щура в трубі опалення. Мені потрібна тиша. Зробити так, щоб цей дім вважали проклятим. Хочу абсолютної, гнітючої тиші. І щоб ніхто не зайшов!

ЗАВДАННЯ ВЕЛЬМОЖІ!!!!

Моє серце тьохнуло, а між ногами стало так волого, що там можна було сміливо висаджувати, блядь, ялинки!

— Буде виконано, моя Пані! Слава активістам, смерть ворогам і колядникам! Жодна сука не пройде! Я влаштую їм тут Армагеддон! – заверещала я, кидаючи руку з арматурою до сонця так рвучко, що іржавий кінець пролетів в міліметрі від єдиної лампочки на стелі, змусивши її гойдатися.

Це був мій «Міцний Горішок», помножений на «Один Вдома», але під кислотою! Штаб – це мій хмарочос Накатомі, блядь! А я – Брюс Вілліс, тільки з цицьками і без взуття!

– Хвоє! – гаркнула я. – Ти будеш моїм негром! Ну, тим поліцейським з рацією, що сидів надворі і жував пончики! Вали в будинок навпроти, ось тобі телескоп (спиздила в школі) і рація (вкрала в охоронця АТБ). Будеш моїми очима!

– Бути негром… у цьому білому снігу розпачу… це так символічно… чорна пляма на білому сарані… – прохрипіла Хвоя, взяла рацію і пошкандибала геть.

Я роздяглась по пояс і полізла у вентиляцію. А в квартирі… в квартирі я залишила ЇХ. Пастки.

П’ятдесят? ТА ТУТ ЇХ СОТНЯ, НАХУЙ! Я використала все, що знайшла на смітнику і в коморі Вельможі!

І почалось…

Стук у двері. Глухий, важкий.

– Електрікі! Откривайтє, там щиток іскріт!

Два сині як ізолента майстри завалюються в коридор. Перший робить крок і… ХРЯСЬ! Наступає на дошку з цвяхами, яка катапультує йому в лоб банку з зеленкою!

– АЙ БЛЯ! – кричить він і хапається за дверну ручку в кімнату. А вона – підключена до фази!

– ААААА!!! ПЕТРОВИЧ! ЕТА ФАЗА!

Петрович, п’яний в гімно, відпихає його:

– Ти дурак, Сірьога! Вазьми за краний провад!

Хапає червоний дріт, що звисає зі стелі. БЗЗЗЗЗТ!!! Його трусить як в припадку!

– ПЕТРОВИЧ!!! ЦЕ ТЕЖ ФАЗА!!!

Він падає, зачіпає ногою розтяжку – на них зі стелі падає сітка з іржавими гантелями! Вони пробують встати, опираються на стіну – а вона в КЛЕЇ! ЧВАК! Прилипли! Намагаються віддерти руки – падають штани, бо я підрізала резинки! Сірьога кричить: «МАМА, ГДЕ НОЛЬ?! ЗДЕСЬ ОДНА ФАЗА!!» і наступає на граблі, які б'ють його по яйцях так, що він співає високим сопрано! Петрович повзе по підлозі, а вона намазана салом! Він котиться як боулінг-шар, збиває вішалку, на нього падає відро з мазутом! Фініш! Лежать, курять, плачуть.

Дзижчання в рації:

– Дзиґо… об'єкт біля дверей… Посильний… Душа її рожева, як мрії ідіота… але доля її чорна… Кхе-кхе…

Стукіт. Ніжний голосок: «Нова пошта! Доставка!».

Відчиняються двері (я залишила їх наживками). Заходить дівчина-кур’єр. Років 20. Косплеєрша! В костюмі анімешної лисички, з вушками і хвостом, блядь! І, судячи з того, як цей хвіст підозріло стирчав і не тримався на ремені, це був не просто елемент костюму, а глибока, сука, інсталяція прямісінько в її чакру, якщо ви розумієте, про що я. "Поштарі знають, як зайти з тилу" – подумала я.

– НЯ! Вам посилоч… – починає вона.

І наступає на першу плитку. КЛАЦ! Плитка провалюється, звідти вистрелює пружина з мукою! ПУФФФ! Вона біла!

– Ня? – кашляє вона.

Робить крок назад – вступає в таз з монтажною піною! «НЯ!!!». Махає руками, зачіпає розтяжку – з антресолі на неї виливається смола! Вона тепер в пір’ї і смолі, як опудало! Біжить вперед – підлога під нахилом! Вона ковзає, верещить "НЯЯЯЯЯ!!", влітає в кухню! Там вентилятор розкидає на неї порізаний дощик і биті іграшки! Вона вся блищить і кровоточить!

Падає на стілець – а він з секретом! З-під сидіння вистрілює подушка-пердушка, начинена перцем!

"АПЧХІ-НЯ!!!".

Вона біжить до шафи, думаючи там сховатись! Відкриває дверцята – і тут головний калібр! Велетенське ГУМОВЕ ДІЛДО на пружині від "КАМАЗу"!

БДЗИЩЬ!!!

Воно влітає їй у відкритий рот, заштовхує звук "НЯ" їй назад у шлунок, її очі вилазять з орбіт, як у того щура з «Льодовикового періоду»! Вона давиться, дригається, і тут пружина розтискається! Її як з катапульти викидає назад через весь коридор, вона пролітає через розбите електриками вікно (дев'ятий поверх, похуй!) і падає з криком «НЯЯЯЯ-БЛЯЯЯЯ» прямісінько в дитячий надувний басейн внизу, який замерз в лід! Бінго!

І тут шорох біля ноутбука Вельможі. ОП-ПА! Руські хакери! Трійка дрищів в спортивках і з балалайками за спиною.

– Славік, а ти увєрєн, што ета СБУ? Как-то воняєт хуйова...

– Тіха! Качаєм сєкрєтниє данние!

Він тикає викруткою в розетку – його б'є током, він падає в ванну, яка наповнена… енергетиком «Revo» і підключена до фази! Його колбасить!

Другий сідає на унітаз, щоб підключитись до вайфаю – а унітаз ЕЛЕКТРИЧНИЙ!

ТРРРРРЯСЬ!!!

Його дупу пронизує 220 вольт! Балалайка в його руках починає світитися, іскрити, струни плавляться і самі починають грати спід-метал версію гімну СРСР на максимальній швидкості!

– МИ ПЄРЄПУТАЛІ! ЕТА НЄ СБУ! ЕТА АД! СЛАВІК, Я ВІЖУ СТАЛІНА, ОН ГОЛИЙ!

У вікні з’являється дивне сяйво.

В рації голос Хвої: – Апокаліпсис надходить на санях… вогонь з неба… ППО не дрімає… Кхе…

З неба, димлячись, падає щось синє і бородате. ДЄД МАРОЗ! Справжній кацапський! Його збило наше ППО! Він палає, кричить: «ПА ДЄДУШКЄ СТРІЛЯЮТ БАНДЄРАФЦИ!». Врізається в балкон, пробиває скло! Падає в кімнату, наступає на дитячі машинки, падає єблом в торт з гірчицею, який я пекла тиждень!

Встає, весь в кремі, синя шуба димить. І тут до кімнати вриваються КОЛЯДНИКИ! Наші, діти з битами!

– Це ж москальский поп!

І починають його пиздити звіздою, мішками з цукерками і просто ногами! «БИЙ ЙОГО! ВІН НЕ ЗНАЄ КОЛЯДКИ!».

Я в вентиляції в екстазі! Це найкраще шоу!

І тут – ГУРКІТ В КАМІНІ (якого нема, але дірка в стіні є).

– ХО-ХО-ХО, МАЗАФАКА! – вивалюється САНТА КЛАУС! Товстий, як капіталізм!

Він робить крок і… КЛАЦ! Капкан на ведмедя (з музею вкрала) хапає його за ногу!

– OH SHIT! GODDAMMIT!! – кричить він.

Стрибає на одній нозі, заплутується в гірлянді, вона затягується на шиї, він падає, перекидає на себе шафу з книжками (Маркс і Енгельс його добили)!

Повзе до виходу, натикається на відро з льодом – послизнувся! Проїхав пузом по тертках для сиру, які я приклеїла до підлоги! Вилітає у вікно слідом за лисичкою-кур’єром! ЛЮПС! Прямо на лід! «Oh God, why?!»

І фінал. Двері зносить з петель.

В дверях стоїть велична фігура. В шкіряній куртці. КЛИЧКО!

– Я… е-е-е… п-прийшов… д-дати… м-медаль… – каже він, дивлячись на порожню шафу, думаючи, що це я.

– П-пані Дзиґо! Ви так незвично… сьогодні… виглядаєте. Ви така… е-е-е… д-дверна сьогодні! Ця шафа – це… інклю-зю-зю-вність для одягу!

Він підходить до шафи, вішає на ручку медаль. Потім хоче потиснути ручку дверей як руку. Смикає її.

І з шафи вилітає величезна, шкіряна, боксерська рукавиця (брала в нього ж в кабінеті, поки він спав) на титановій пружині!

БА-БАХ!!!

Прямий в щелепу!

– СОСИСКА!!! – кричить мер і з неймовірною грацією летить спіраллю через всю кімнату, збиває люстру, робить сальто і вилітає у те ж саме, сука, вікно!

ЛЮПС! Третій пішов! Санта і Лисичка його приймають.

"ОХ, ШЕТ, ЕВГІ ГОН АГЕН!", – лише чується з басейну. Там вже людно.

Вони там вже в преферанс грати можуть на тому льоду!

Я злажу з вентиляції. Вся в павутинні, сіськи брудні, щаслива як слон. Хакери догорають на унітазі під звуки електро-балалайки. Дід Мороз стогне під ногами колядників. Електрики сплять в обнімку.

Я вмикаю рацію.

– Хвоє! Ми це зробили!

З рації чути хрип і вірші:

«Щедрик-ведрик, в домі мрець,

Хакер зсмажився, писець,

Електрична йде ріка,

В дупі фаза, смерть гірка…

Щедрик, щедрик, виє сирена,

Красиво так пульсує вена.

В тебе жінка чорноброва,

А в мене доля лиш херова.

Дрон летить до нас в вікно,

Знімемо про смерть кіно.

Бах!

Щедрик-ведрик,

Усі ми лиш нулик,

В коді помилка,

Життя – це несилка.

Ти лиш піксель,

Сраний шніцель,

Впав Кличко у синій лід,

Ось такий от Новий Гід…

Кхе-кхе-кхе… С Новим Гадам…»

Я озираюся. Хаос. Руїна. Прекрасно.

І тут мій погляд падає на тумбочку.

ВАЗА.

Срана китайська ваза Вельможі. Стоїть. Неушкоджена. Навколо неї дірки від куль, плями крові, шматки дідів морозів, а вона стоїть, сука, блищить! Я її зберегла!

Відчиняється дверцята шафи. Звідти виповзає Вельможа. З мікрофоном. На обличчі – грим а-ля «The Crow» і повний дзен. Вона дивиться на цей пиздець.

– Звукоізоляція була непогана, – каже вона своїм загробним голосом. – Тільки в кінці хтось крикнув «сосиска» не в тональності. Але для панку підійде.

Вона бере з тумбочки вазу, дивиться на неї… і спокійно кидає на підлогу.

ДЗИНЬ!

– Вона мене дратувала. Занадто ціла для цього вечора. Йдемо їсти мівіну. Олів’є не заслужили.

І я розумію… Що це найкращий Новий Рік у моєму їбанутому житті! В.С.А.С. непереможний! Слава Хаосу! Пандус для Санти ми так і не побудували!