Вакансія для диктатора

1.

— Якщо вже карти розкрито, — сказав Кондрашов, що, виявляється, вже якийсь час стояв позаду співбесідників у дверях пілотської кабіни, — то непогано узгодити плани на майбутнє, Романе Романовичу. Усе, що від нас залежало, ми зробили. У Москворецьку в нас ані таких зв’язків, ані тої сили й влади, щоб боротися на найвищому рівні... Треба з’ясувати позицію на шахівниці й наші можливості. Так?

— Так, — погодився президент.

— Як я розумію, — вів далі Юрій, — планувалася наступна операція: на заводі вбивають вашого двійника й демонструють світові розкішний похорон. А вас, Романе Романовичу, ті двоє поплічників Ваніна — Булкін та Кочетов — мали тихенько вбити в лісі разом з Неллі та сховати тіла десь у гущавині. Те, що крім Ваніна, задіяний і полковник Ранцев, — а ці люди без наказу свого вищого керівництва ні за що на таке не наважилися би, — красномовно підтверджує, що верхівка обох федеральних спецслужб — і безпеки, і охорони — грає проти нас. Які стосунки у вас із міністром оборони?

— Він усією своєю кар’єрою завдячує мені, але людина він складна...

— Ага. А як ви гадаєте, за кого міністр внутрішніх справ?

— Сподіваюсь, він щиро оплакує мене й зі шкури пнеться, щоб упіймати «причетних до мого вбивства» Ільїна та Кондрашова.

— Можна звернутися до нього по допомогу? — швидко спитав Пущин. Він, очевидно, був людиною дії. — Допоможе? Як з ним переговорити?

— Думаю, він готовий головою накласти за мене. Та як з ним зв’язатися? Кремлівської вертушки у мене тут під руками немає. З айфона? Там є потрібний номер, але варто йому запрацювати, і нас вирахують. Тому, гадаю, поки ми летимо, не те що вмикати айфон не треба — навіть батарею вставляти ризиковано. І ще одне: він, думаю, якщо ще міністр, то вже такої прочуханки отримав, що зараз риє носом землю, щоб впіймати «злочинців» і залишитися міністром. Якщо ми навіть йому додзвонимося, як його переконати, що я — це я?

— У нього висвітиться ваш номер, він почує ваш голос, хіба цього мало? — здивувався Пущин.

— А поставте себе на його місце: людина з голосом застреленого вчора президента з номера покійника скаже, що вона — і є той президент, що жива, що найвищі посадовці держави й спецслужб винні у замаху на неї та спробі державного перевороту... А ви знаєте, що про вбивство оголосили на весь світ, що про дату похорону сповістили ООН, світових лідерів і керівників усіх країн. Що чимало урядів уже підтвердили приліт своїх делегацій на похорон. Ви на його місці повірили би? Чи щось інше подумали?

— Я би вирішив, — без тіні сумніву відповів Костянтин, — що це якась брудна провокація.

— Отож.

— А якщо його переконати, що ви — це ви, а провокація полягає саме в тому, що вас заживо мертвим оголосили? — не відставав брат Кондрашова.

— Тоді він прийде на допомогу й приведе за собою десятки тисяч багнетів. Тобто бійців з автоматами й кулеметами.

— І як же його переконати?

— Треба зібрати величезну прес-конференцію, на котрій мої діти, моя колишня дружина, Неллі знов-таки, підтвердять, що я — це я. Ще можна пройти ДНК-тест із будь-ким з дітей. Їхні особи, сподіваюся, не викликають сумнівів? І аналізи хай беруть дві клініки: якась дуже відома вітчизняна й така само знана зарубіжна. Щоб у нашій не намалювали результатів, вигідних громадянину Лижину.

Кондрашов та Пущин з такої форми іменування президентом свого багаторічного компаньйона по владі зрозуміли, кого саме той звинувачує у сьогоднішніх своїх негараздах. «Прем’єра могли поставити перед вибором: або приберемо обох, або ти стаєш головним, а другого — записуємо на видатки, — подумав Юрій. — Хто в тому винний, Романе Романовичу, що багатьом можновладцям від вас настали вже не просто незручності — загрозливі збитки. Анексували в сусідів провінцію, війну неоголошену проти них розв’язали, а це був мало не єдиний народ, який не те що ворога в нас не бачив — братом вважав і союзником. Спільна історія, спільна віра... Спершу в наших і не стріляли — не могли повірити, що «братній» народ на подібне здатний. А тепер що? Пісню співають: «Не брати ви нам і не будете!» Ненавидять і зневажають сусіди колишніх братів й б’ються так, що аж земля гуде. А міжнародні санкції: не те, що якийсь один олігарх чи група — цілі їхні клани потерпають і зазнають таких збитків — суму навіть уявити неможливо. Он нафта була по сто п’ять доларів, вже по п’ятдесят, а Туран тільки й знає, що обсяги поставок на світові ринки нарощує, — з нього ж санкції зняли й «добро» дали на такі дії. Йому-то що? Не він тепер країна-ізгой. А ви — як собі знаєте. Кажуть, що мільярд доларів готівкою — це кілька «КамАЗів», забитих під зав’язку. А тут люди потягами втрачають. Вони тебе, пане Погодін, за це обожнювати повинні? Слідом за сусідами пошепки непристойним прізвиськом називають!»

А Погодін тим часом вів своє:

— Я жодних випадковостей не боюся, щоб ви знали, перевіряв уже: діти гарантовано від мене! А результати експертиз треба оприлюднити. Стане очевидно: я — це я! От тоді і міністр внутрішніх справ переконається та візьметься діяти, і до нього одразу приєднається міністр оборони.

— А хто ж збере прес-конференцію? І чи прийдуть на неї журналісти?

— У мене є одна людина — ще з Усть-Невська, — запевнив Погодін. — До цього прийдуть!

— Хто він? — не давав президентові опам’ятатись, напосідаючи, Пущин.

— Іван Печенєгін, чув такого?

А хто ж не чув? Це був один з найвідоміших телеведучих ще з веселих часів перебудови в СРСР, коли було потягло трохи вітром перемін, і люди в телевізорі передумали сидіти кам’яними бовванами й припинили читати сто разів вивірені цензурою тексти, а почали розмовляти нормальними людськими словами на теми, що цікавили народ. Він і тоді не прислужувався владі, як невдовзі наввипередки заходилися його колеги, не гнувся трохи пізніше перед олігархами, не продався їм, як деякі «зірки» оновленого екрану.

— Так от, — повів своє Погодін. — Я не сумніваюся, що коли правда з’ясується, на мій бік стануть командири Преображенської, Семенівської та Тавридської дивізій.

— Загалом, зрозуміло, — сказав Костянтин. — Виникає запитання: ви де житимете в столиці? Хоча би поки все з’ясується.

Той замислився:

— До Неллі не можна, до себе — тим паче, до колишньої та до дітей — там якраз теж чекають. Друзі? На перелік, та й ті під пильним оком... Дідько! — вигукнув Погодін. — Я надто довго був публічною особою!

— Ось дивіться. Летіти нам п’ять годин. Сідатиму я на аеродромі у Великому Гризлині, там смуга й ангари для таких, як моя «ластівка». Вам з Юрієм туди навряд чи варто потикатися: охорона аеродрому напевне ознайомлена з орієнтуванням. Проте ми пролітатимемо над Калашихою. Там у мене є людина, в котрої ви зможете перебути певний час. Ви коли-небудь стрибали з парашутом?

— Не тільки з парашутом, на параплані літав, — з погордою відповів Погодін.

— Звісно, що ж я питаю, минулого року на всіх каналах було, — посміхнувся Пущин. — Юрій теж уміє. Зараз перевдягнетеся в парашутні комбінезони й у Калашисі зістрибнете. Щоправда, вечоріє, доведеться стрибати в темряві. Та воно й на краще: менше шансів, що вас помітять.

Дійсно сутеніло. Господи, який довгий день! Зранку, ледь розвиднилося, прилетів вертоліт й завис над лісовою рубленою хатиною, розбудивши Юрія, і все було: й перевдягання, й погоні, й зради, а перельоти які! — і лише тепер тільки закінчується. Дивно, скільки подій може вмістити в себе один день.

— Ви би краще пройшли до салону, Романе Романовичу, там зручні крісла, можна поспати, є чим перекусити. Ви коли востаннє їли?

— Та, мабуть, ще в Білоскельську, у тієї Ольги, що нас здала, бутерброди з чаєм, — пригадав Погодін.

— Нічого собі! — здивувався Костянтин. — Це ви від Малинського летите? Від Білоскельська туди — годину автомобілем, звідти до Домська тою лайбою — ще шість, і ми вже майже годину летимо. Саме час підкріпитися й перепочити: хто знає, які пригоди у вас попереду, краще бути сповненими сил.

Ця порада видалася дуже розумною й президент перейшов до пасажирського салону.

2.

Коли під вечір у двері знову подзвонили й на порозі застовбичив молодик в офіційному однострої, Ольга вже й не рада була, що звернулася зранку в міліцію. Спершу ґевали в камуфляжі бронедвері зламали, потім полковник Ванін запитаннями митарив, тепер цей намалювався. Боже, скільки ж це триватиме? Краще було почекати: Юра ж казав — на пару годин всього вони заходили. Якщо вже він у такій ситуації завітав — точно у безвихідь втрапив з тим Ільїним, так схожим на вбитого президента. Посиділи б вони, чаю випили й, перепочивши, пішли б собі. Якби хтось потім щось спитав, зробила б круглі очі: «Як по телевізору показували? А я його сьогодні й не вмикала, а от вчора весь день дивилася: нічого такого й близько не було!» Вона Юру багато років знає: це патологічно порядна людина, таких зараз не виробляють. Його втягти в якісь оборудки ще могли, граючи на його чесності, але щоб він сам щось протизаконне накоїв, такого бути не може. Що ж виходить, що вона його вдруге зрадила? І тепер уже ж нічого не виправити?

— Вам чого? — нелюб’язно зустріла Ольга молодика. — Я вже все розповідала спочатку капітану тих драбів, що двері вибили, потім — полковнику. Скільки можна?

— Дозвольте відрекомендуватися: слідчий Андрій Удодов, — назвався молодик. — Я веду справу про вбивство нашого президента, тому просто зобов’язаний поставити вам ряд запитань.

— То заходьте, — скептично оглянула його жінка. Щось він замолодим їй видався. Така справа — вбивство президента країни, а довірили вести якомусь шмаркачеві: он, маленькі зірочки на погонах. Щось тут було не так. На її глибоке переконання, такими злочинами повинні займатися найдосвідченіші фахівці в країні.

Вона завела Удодова на кухню й всадила на те саме місце, де вранці пив чай супутник Кондрашова. Цього разу чаю вона відвідувачеві не пропонувала.

— Питайте, — байдужо видихнула й всілася на місце, де зранку сидів Юрій. — Одначе врахуйте, що я нічого не знаю про замах на президента й про ймовірну участь у ньому Юрія Кондрашова.

— Так і мені про це нічого не відомо, — проникливо сказав, намагаючись згорнути губи в обворожливу усмішку, чоловік.

«Шмаркач грьобаний», — подумки упевнилася в своїй першій оцінці Ольга, але промовчала.

— Під час вбивства ваш однокурсник знаходився досить далеко від механічного заводу, де все сталося, тому брати безпосередню участь у злочині фізично не міг, — спокійно повідомив «шмаркач». — Проте чому людина, яка дотепер мала бездоганний послужний список, тверду репутацію й добрі кар’єрні перспективи, одразу після цієї жахливої події самовільно залишає пост (це злочин, щоб ви розуміли!) і потаємно мандрує у невідомому напрямку з особою, яка є нерозрізнимим двійником самі знаєте кого — це запитання не може нас не турбувати. Куди вони удвох прямують і що в них на думці крутиться — хто скаже? Чи не несуть ці дії небезпеку державі?

— А чому ви гадаєте, що я маю відповіді на ці запитання? — здивувалася Ольга.

— Ви знаєте Юрія, — пояснив слідчий, — і можете багато розповісти про нього. З ваших слів ми зможемо скласти уявлення про цю людину, а отже, якось прогнозувати її вчинки.

— Питайте, — повторила вона.

— Розкажіть, будь ласка, про його сім’ю.

— Та яка сім’я... Мати вмерла при пологах, народжуючи Юрія. Батько теж десь на надсекретній роботі, Кондрашов про нього ніколи не розповідав. Був старший брат, Олег, досить відомий підприємець, загинув років п’ятнадцять тому. Інтернет-провайдер «Мати-ріка», концерн «Єрмак» — чули?

— Так хіба це не сім’ї тутешнього?.. — не закінчив фрази Удодов.

— Губернатора? — голосно перепитала Ольга. — Його. Тепер. «Майбах» Олега — вони тоді тільки-тільки входили в моду замість шестисотих «Меринів»[4] — рознесло вибухом на друзки, тіло мало не по шматочках збирали, похорон був — весь край з’їхався, в закритій труні ховали, звісно. За труною тільки Юра і йшов, а батькові не дозволили, сказали — не можна лице показувати. Ми якраз на другому курсі вчилися, вже зустрічалися. Я тоді весь час біля Юри була. Брата він дуже любив, пам’ятаю, як плакав... А за кілька днів по тому весь бізнес Олега якимось дивним чином перейшов до нових власників, а його сім’я поспіхом емігрувала за кордон... Та ви, якщо хочете про цю історію щось взнати, сходіть до крайової бібліотеки, газети тогочасні почитайте — там все написано, тоді ще журналістам роти не затикали...

— А Юрій?

— А що — Юрій? — здивувалася вона. — Вчився далі, потім служити до війська пішов.

— А на владу образи не затаїв? Адже, якби не дії влади, його життя могло зараз разюче відрізнятися від того, що було направду.

— На кого саме?

— Наприклад: на президента, на того-таки губернатора.

— Мені звідки знати? — знизала плечима Ольга. — При мені ніколи нічого такого не говорив. Та й то: він у місцевому підрозділі служби федеральної охорони служив, а тут вона губернатора, в основному, охороняє... Мабуть, не працював би там, якби зло таїв.

— А може, навпаки, слушного моменту очікував, — задумливо проговорив слідчий.

— Якщо такого, як оце вчора на заводі, щоби всадити обойму в кривдника, то їх у нього за останні кілька років сотні були, — посміхнулася Ольга. Вона вже помітила, що цей Удодов не повторює запитань, що їх ставив полковник Ванін. Це означало тільки одне: їхні дії корелюються. Та дарма: вона не могла більше нічого розповісти по суті. Мабуть, те саме зрозумів і відвідувач. Він спитав ще про якісь дрібниці, потім подякував за розмову та й пішов.

Міркуючи, що в минулому сім’ї Кондрашових варто покопатися, слідчий Андрій Удодов сів до свого автомобіля й попрямував до Верхоярська. Та почати він вирішив не з бібліотеки й старих пропилених підшивок газет, як радила Ольга; це нікуди не подінеться, це можна, до речі, й кому-небудь доручити. Спершу слід поговорити з людьми, котрі працювали з покійним Олегом Кондрашовим в концерні «Єрмак» і пам’ятали ту історію. Зрештою, п’ятнадцять років — не такий довгий термін, щоб не знайшлося очевидців. Хай він був бос, молодий бізнесмен, що сам себе зробив і щиро вважав, що впіймав Бога за бороду, але був же він людиною: з кимось приятелював, комусь симпатизував, когось недолюблював і терпів лише за професійні якості. Крім того, часто-густо найпікантніші подробиці про керівництво знає обслуга: прибиральниці, охорона, водій, секретарка.

Зранку слідчий Удодов завітав до відділу кадрів концерну, і вже за годину йому надали комп’ютерну вибірку всіх працівників, котрі були в штаті півтора десятиліття тому. Він попідкреслював прізвища двома маркерами: рожевим — опитати в першу чергу, жовтим — в другу, за потреби, якщо перші нічого цікавого не скажуть. Деяких взагалі залишив без уваги: видалося малоймовірним, щоби, скажімо, водій-експедитор відділу реалізації готової продукції щось знав про братів Кондрашових аж надто корисне для слідства.

Виявилася цікава деталь: з найближчого оточення Олега на фірмі залишився лише колишній головний інженер, та й той тепер очолював філію у Владикавказі. Опитувані люди згадували період Олегового керівництва фірмою як золоті часи, про його смерть говорили неохоче, з недомовок та натяків, з необережних слів тих, хто втрапив до психологічних пасток, що вміло розставляв Удодов, вимальовувалася некрасива картина: обкладений з усіх боків новим губернатором талановитий підприємець виявився непоступливим і одного дня був підірваний на міні у власному авто. З’ясувалася й така цікава деталь: в концерні працювали нові люди, з ближнього кола Олега не залишилося майже нікого. «Це, власне, зрозуміло: не стало лідера, розбіглася й команда», — второпав тямовитий слідчий, але знов повернувся до відділу кадрів і про всяк випадок витребував новий список: заступники, головний бухгалтер, секретарка й служба безпеки станом на день загибелі президента компанії. Цей реєстр він дав у комп’ютерний центр обласного УВС з проханням якомога швидше з’ясувати сьогоднішнє місце проживання цих людей. Програмісти не забарилися, але відповіддю вкрай здивували Удодова: виявилося, що більшість фігурантів переїхали до міста Домськ. Тільки секретарка колишнього шефа, Вікторія Розанова, котру дехто згадував як вірного цербера Олега Карташова, мешкала неподалік від столиці, в невеличкому місті Калашисі.

3.

— А де кільце, за яке смикати? — спитав Погодін, надягнувши на себе систему з ранцем й усвідомивши, що тип парашуту відрізняється як від тих, з котрими він мав справу в молодості, так і від тих, котрими довелося користуватися не так давно, демонструючи народу свою мужність.

— Ні за що смикати не треба: витяжний фал сам витягне й розкриє парашут, — завірив його Пущин. — А от якщо, не приведи Господи, він не розкриється, тоді вам треба негайно зняти запобіжник, відчепити основний купол, і лише після цього, не раніше, смикнути за кільце запасного. Бо інакше основний та запасний переплутаються, а це — кранти, труба й хана! Знижатися треба лицем на вітер, інакше ноги переламаєте. Зрозуміло? Контакти моєї людини у кожного з вас є.

Мірно і впевнено гуділи двигуни, автопілот тримав курс, літак неупинно наближався до столиці на помірній — для зручності десантування — швидкості.

— З огляду на те, що вже ніч, я викидаю вас над полем, щоб не сталося, як у поганому кіно про диверсантів: стрибає група, й один обов’язково має зависнути на стропах на дереві. Спробуйте не загубити в темряві одне одного, — розповідав далі Пущин. — Якщо таки загубитесь, діставайтеся місця кожен самотужки.

Костянтин відкрив двері літака. Всередину війнуло нічним сирим осіннім вистиглим повітрям.

— Ну, з Богом, — сказав брат Кондрашова й поклав руку на плече Погодіна. Той зрозумів: йому стрибати першим. Звісно, він же не був новачком: його дебют у парашутній справі стався ще під час навчання у вищій школі КДБ, і потім час від часу досвід поновлювався. Проте він хотів би, щоби першим вистрибнув Кондрашов. Закралася навіть короткочасна підленька підсвідома підозра: а раптом вони мене викинуть, а самі полетять далі? Хоча це, звісно, була цілковита маячня: вони вже стільки накоїли, що на вирок, якщо не вдасться відновити законну президентську владу, вистачить, ще й залишиться.

Погодін ступив до двері, подумки перехрестився, про людське око хвацько махнув рукою, — мовляв, де наше не пропадало, — й пірнув у нічну темряву, мов у басейн з бортика. За ним слідом через три секунди, підморгнувши наостанок братові, стрибнув Юрій, шубовснувши в чорноту, як в ополонку.

Роман Романович фізично відчув, як вдарив холодний вітер в лице й підстрибнули кишки в череві, як розстебнулася сумка і обірвався тонкий шнур, котрий Костянтин називав фалом, а потім, добряче струсонувши його на стропах, відкрився парашут. Погодін не втримався й підняв голову й, хоч як було темно, розгледів: над ним і направду був купол. Він почув звук двигунів літака, що віддалявся десь згори й ліворуч, а потім, коли той полетів, — свист вітру в стропах. Ага, стропи: червоні — ось вони, потягнеш за праву — розвернешся праворуч, за ліву — у лівий бік. «Звідки в нас вітер? Зараз повернемось лицем для нього!» — подумав президент. Для чого це робити, він знав ще з молодості: парашути конструюють так, щоб людина на ньому летіла не тільки вниз, а й трішки вперед. Якщо знижуватися проти вітру — твоя горизонтальна швидкість віднімається від вітрової, якщо за ним — складається з нею.

Проте вистрибнути — це тільки частина справи, і не найважливіша. Головне — добре і правильно приземлитися. Земля наближається до тебе зі швидкістю вісімнадцять-двадцять кілометрів на годину. Можна так вдаритись об неї — мало не буде. Тому, побачивши, що земля наближається, краще з’єднати ноги, випрямити їх під кутом тридцять градусів до вертикалі тіла, стопи витягти паралельно поверхні землі, а підборіддя притиснути до грудей. Тут вже рота не роззявляй — тягни на себе передні лямки, гаси швидкість парашута! Землі торкайся обома ногами одночасно, щоб не поламати їх поодинці, і одразу пом’якшуй зіткнення: падай на бік або на спину, як учили. І одразу тягни за нижні стропи — гаси купол, бо підхопить тебе вітер і потягне по землі.

Цей Пущин обіцяв, що під ними буде поле, а не ліс чи ріка. Бо теоретично про приземлення на такий ландшафт Погодін щось пам’ятав, але на практиці ніколи не здійснював і конкретно цього боявся.

Чи близько взагалі поверхня, він визначити не міг, згори у розриви хмар ще якось було видно зірки, а знизу далеко праворуч тяглися низки ліхтарів — це, мабуть, вулиці передмістя тієї Калашихи. А яка висота під ним, того він визначити не міг. Закрутив головою — де Кондрашов, може, він би підказав? Як у воду дивився: не надто здалеку донеслося гучне Юрієве: «Готуууйсь!» Погодін згрупував тіло, як годиться, звіриним нюхом відчув наближення землі, напружився і враз, торкнувшись її ступнями, завалився на бік і заходився гасити купол.

— Порядок? — спитав, підійшовши стернею із зібраним в оберемок парашутом, Кондрашов.

— Нормально, — тоном бувалого у бувальцях кіногероя відповів Погодін і заходився збирати свого. — Куди ми їх подінемо?

— Кидати на виду не можна. Зараз заховаємо десь, — заходився роззиратися довкруж Юрій. Якась громадина темніла неподалік. Він підійшов та побачив скирту цьогорічної соломи й рішуче попрямував до неї. — Ходімо, в солому зариємо!

Скирта виявилася не просто купою соломи, горою наваленою на землю, а довгою і високою конструкцією зі щільних рулонів, викладених у чіткій послідовності. Все це було притрушено соломою. Щоб вода дощова стікала — розумів капітан.

— Ось, — вказав Кондрашов і зайшов з торця скирти. Він запхнув свій парашут у пустоту між рулонами й заткнув діру жмутом соломи. Принаймні, в темряві у вічі не кидалося.

Погодін повторив те саме, причому Кондрашов навіть не поворухнувся, щоб йому допомогти. Роману стало прикро. Розумом-то він усвідомлював, що в даній ситуації вони з Юрієм та його братом — рівноправні компаньйони, що вимагати якогось особливого до себе ставлення безглуздо, але за останні півтора десятиліття так звик до того, що варто йому підійти — всі розступаються й дають дорогу, що починає говорити — люди довкола замовкають, що судження його завжди правильні, що він усе знає, а чинить виключно так, як хоче його народ і як доцільно для очолюваної ним держави. Колись, на початках, у нього виникали підозри: а раптом це не він правий, а вони всі — міністри, промисловці, генерали, академіки, фінансисти — піддакують і говорять те, що він хоче почути? Клянуться у вірності й любові не тому, що люблять, а у пошуках вигоди? Проте з часом він звик до своєї непогрішимості: скаже, що треба відняти у тих чи других сусідів провінцію, ба й декілька — а ті: «Правильно! Геніально! Вони давно на це заслуговують!», і байдуже їм, що ті й ті — також православні, а другі, крім однакової віри, ще й звичаї подібні мають і мову майже зрозумілу. Аж ось тепер все стало на свої місця: серед тих, хто пристрасно лиже тобі дупу, коли ти в силі, друзів у тебе немає.

— Прекрасно, — оцінив Кондрашов наслідки їхньої роботи. — Нічого не видно, будемо сподіватися, що найближчими днями їх не знайдуть.

Раптом Погодін помітив, що камуфляжний наплічник Юрія і зараз у нього за спиною. Як він з ним стрибав — оце загадка. В ньому, — зрозумів Роман, — автомат та пістолети. Свої обидва він з жалем віддав Пущину, коли вони в літаку перевдягалися в парашутні комбінезони. Все одно, в тому одязі йти було не можна, його опис був у кожного постового.

Десь далеко у півнеба вставав жовтуватий полиск. «Там столиця, на заході», — підсвідомо, на інстинктивному рівні, визначив сторони світу капітан. З протилежного боку вдалині світилися вогники Калашихи. Партнери не вмовляючись рушили в їхній бік.

— Це твій брат завжди військові парашути возить в літаку? — спитав Погодін.

— Ніколи не бачив таких раніше, як і цих пристроїв для обривного фалу, — знизав плечима Юрій. — Завжди комплект типу «летюче крило» був. А це спорядження він, мабуть десь у військовій частині з недоторканого запасу купив, таке не відслідкуєш жодним чином, воно, може, й списане давно. І салон літака швиденько переобладнав, поки ми з резиденції тікали й представляли з себе служителів Божих...

— Дивно все-таки, — вголос подумав президент. — два дні тому ти уявлення не мав про існування людей, котрі сьогодні рятують тобі життя.

— Різне трапляється в цьому житті, — буркнув Кондрашов, і Погодін зрозумів, що його попутчик не схильний обговорювати цю тему. В принципі, зрозуміло: в нього вчора батька вбили.

Вони вибралися на шосе, й іти стало значно легше. На дорозі — ані автомобіля. Це була не відома автомагістраль, що йшла з Москворецька через Калашиху вглиб країни, а паралельна місцева траса, в міру розбита, місцями навіть відремонтована.

— Що ми робитимемо, якщо трапиться авто? — спитав Погодін.

— Ховатимемося за придорожні кущі, з них і листя до кінця не облетіло, — абсолютно серйозно відповів Юрій. — На щастя, в нас і парашутні костюми темно-сині, з бордовими вставками, в темряві не світитимуться.

Але жодного автомобіля так і не трапилося: проторохтів назустріч мотоцикл, напарники успішно сховалися за кущем бузку, ще вкритим рясним листям, а більше нічого й не їхало.

У Верхоярську була вже глупа ніч, але тут, через різницю в часі, лише пізній вечір, тож варто тримати себе насторожі, щоб не наштовхнутись на випадкових перехожих. Проте вулиці вже знелюдніли, й компаньйони ввійшли до містечка непоміченими.

— Вулиця Гагаріна, дев’ятнадцять, квартира тринадцать — де його шукати? — спитав чи то в Юрія, чи то в себе Погодін.

— Та нормально він пояснив, зараз знайдемо, — упевнено відповів Кондрашов. Незадовго перед стрибком Пущин їм докладно розповів, як пройти Калашихою до потрібного будинку й до кого там звертатися. Вони пройшли дачне селище, потім Черешневу вулицю, забудовану приватними будинками. Їм і тут ніхто не зустрівся, ніхто їх не помітив, лише собаки валували з-за парканів на чужаків, і цей гавкіт супроводжував їх від входу в місто. Три перехрестя минули, на четвертому повернули праворуч. Тут, як і казав Костянтин, стояла школа — старої будови, середини минулого століття. Мабуть, не одне покоління місцевих мешканців сюди по знання ходило. Далі — ще одне перехрестя, а за ним ще квартал і вулиця Гагаріна. Погодін зауважив, що вулиці в містечку освітлюються геть не так яскраво, як ті, якими їздив його лімузин. Вулиця імені першого космонавта являла собою по суті типовий радянський мікрорайон, тісно заставлений чотирнадцятиповерховими будинками. Перші поверхи давно окупували комерційні магазини, що з огляду на пізній час уже не працювали.

Компаньйонам поталанило: вони одразу опинилися на непарній стороні. Розшукуваний номер — ось він. Біля потрібного їм під’їзду стояла лавка, а на ній сиділо четверо злодійкуватого вигляду парубків з тих, кого зазвичай називають гопниками.

— Мужчини, дайте закурити, — кинув один зайдам. Щоправда, в його голосі не відчувалося агресії, радше — нудьга.

— Та я би з радістю, парубки, — розвів руками Кондрашов, — але кинув.

Тим часом Роман Романович, як і навчив його Костянтин, набрав на домофоні потрібні цифри й натиснув кнопку виклику.

— Хто там? — відгукнувся швидко приємний жіночий голос.

— Це Інокентій Петрович, — сказав Погодін те, що загадав сказати Пущин.

— Заходьте, — дозволив домофон, і замок відкрився. Пара захожих чоловіків зникли за дверима.

— Бачив? — спитав кореша той, що просив закурити.

— Що бачив? — не зрозумів той.

— Чувака, що зараз зайшов у під’їзд.

— Мужик як мужик, — махнув рукою приятель.

— Це ж той, з телевізора, за котрого грубе бабло дають. До якої, до речі, хати вони пішли?

— Хрєн знає, до якої... Здається, до тієї кралі з четвертого поверху. Це ти про вбивство преза у Верхоярську? Ти знаєш, де Верхоярськ? Та не вигадуй, вася, от примарилося пацану! — гмикнув дружбан.

Та перший уже знав, що йому треба робити...

4.

Прем’єр-міністр Михайло Петрович Лижин вислухав доповідь голови служби федеральної безпеки про заходи із затримання небезпечних фігурантів. Новин, по суті, не було: двоє втікачів, проникнувши на аеродром під видом священиків, викрали літака й розчинилися в просторі, а поставлені на вуха спецслужби й силові структури країни не можуть їх знайти. Найліпшим варіантом було би, щоби Погодін утік за кордон, змінив зовнішність — на пластичних хірургів у нього вистачить коштів — і зачаївся на якомусь віддаленому океанському острові назавжди. Так і йому краще: якщо сидітиме тихо, буде живим, і Лижину, бо не треба гріх на душу брати, вбивати багаторічного політичного компаньйона. Хоча ті ляльководи навряд чи заспокояться: завеликі збитки їм від нього були. Проте, знаючи Погодіна не один день, Михайло Петрович мав купу підстав думати, що той не заспокоїться ніколи, навіть якщо зараз втече з країни.

— І що, жодної зачіпки? — не повірив досвідчений чиновник не менш бувалому й стріляному контррозвідникові.

— Маленька — є, — невпевнено сказав генерал. — Кілька років тому нами до Слідчого комітету був вкорінений на посаду слідчого з особливо важливих справ капітан служби федеральної безпеки Андрій Удодов, дуже толкова й перспективна людина: дарма, що моложаво виглядає, на позір ні за що його тридцяти трьох не дати, максимум — двадцять п’ять. Та це тільки на користь: люди не ставляться до нього так серйозно, як він заслуговує, а він тим користується. Так от, цей Удодов повідомляє, що є слідок — непевний і слабкенький — що тягнеться у Домськ та аж у Калашиху.

— Це та, що під самим Москворецьком? — вразився прем’єр.

— Вона, ріднесенька! — погодився генерал. — Я от що думаю, Михайле Петровичу: а чи не збільшити нам винагороду: скажімо, не по мільйону за кожного, а по три?

— Можна, — погодився Лижин, кивнувши головою, й одразу розпорядився. — Цьому капітанові надайте найбільше сприяння. А от скажіть, генерале, як би ви діяли на місці фігуранта?

— На його місці я би не допустив нічого подібного й у схожій ситуації просто не опинився би, — переконано заявив той.

— Безумовно, — погодився Михайло Петрович, в душі не вірячи жодному слову «спеца», бо коли ти при владі, тобі говорять, і найчастіше — нещиро, ті речі, котрі ти хотів би чути: і найрозумніший ти, і наймудріший, і найкомпетентніший. І ти потроху починаєш вірити в це й втрачати відчуття реальності, невірно оцінюючи й ситуацію, й оточення. Можеш хибно записати до стану своїх ворогів цілком відданих людей, просто не схильних лестити, наблизити нікчемних корисливих офісних рибок-причеп, що лестять, як співають, підбираючи крихти з твого столу й піднімаючись слідом за тобою й завдяки тобі щаблями кар’єри, а удар отримаєш від людини, на яку ніколи не подумав би: Альєнде до останнього дня довіряв Піночету, цар Петро ІІІ своїй дружині, а Цезар — Брутові. Так що можна тішити себе: я би на його місці... А чому ти не думаєш, що для того, щоб втримати високе місце, треба мати в два рази більше розуму, ніж для того, щоб місце те здобути, і хтось його таки посів, а ти й цього досягти не спромігся? Як же ти утримуватимеш його?

— А все-таки? Суто теоретично, безвідносно до персоналій... Що робили б? — уточнив Лижин.

— Для того щоб щось робити, треба знати, чого ти хочеш добитися й якими шляхами ти це робитимеш. На кого можеш спертися, — почав генерал. — З метою зрозуміло: повернення до влади. У верхівці спецслужб підтримку втрачено, у найвищих політичних та бізнесових колах, як я розумію, теж. Залишається популярність в армії та у значної частини населення. Населення залишатиметься пасивним, поки буде в невіданні. Шлях для фігуранта вимальовується такий: підняття по тривозі та ввід до столиці вірних армійських частин з одночасними арештами всіх нас, і негайне оголошення по всіх ЗМІ про чудесне спасіння й придушення перевороту.

— Отже, треба негайно нейтралізувати потенційно вірні Погодіну частини, — зрозумів Лижин.

— Так, насамперед — в столиці, — підтвердив генерал і повів далі. — Тоді в нього залишиться лише один шлях — через ЗМІ піднімати народ, тож слід передбачити як посилення контролю над ЗМІ, так і ходи у відповідь, якщо він туди таки прорветься й зуміє вчинити розголос.

— От і починайте готуватися негайно, щодня доповідаючи мені особисто, що зроблено, — жорстко сказав прем’єр. — А яка у нього підтримка у війську?

— Він дружив з багатьма генералами — риболовля, полювання, таке різне, але найближчі йому — командири Преображенської, Семенівської та Тавридської дивізій. От і прекрасно: негайно підняти всі три по тривозі й передислокувати на східний кордон федерації! А командирів решти дивізій округу та їхніх заступників і начальників штабів зібрати на командно-штабні навчання... скажімо, в Наро-Подільську в закритому центрі бойової підготовки Служби федеральної безпеки, стягнувши туди ж підрозділи «Альфа», «Омега» та в повному складі дивізії імені Дзержинського, Менжинського й Лациса, щоб у наших генералів й думок нерозумних не виникало!

— Це вже мені подобається, — усміхнувся Лижин. — Так надійніше. Зараз я як головнокомандувач зроблю потрібні розпорядження щодо тривоги й навчань... І треба про всяк випадок продумати питання щодо ЗМІ та найближчого оточення...

5.

Гопник з Калашихи, що звався В’ячеславом, в просторіччі — Сявою, а зовсім не Васею, добре знав, що йому робити.

— Так до кого точно вони пішли? — перепитав він хлопців, що сиділи поряд з ним на лавочці.

— Йопта, точно не помітив, — сказав той, що сумнівався. — До баби якоїсь, бля буду. Вона ще така каже: «Заходьте, Інокентій» Га-га-га — Інокентій! Знаєш, хто це — Іно-кентій? Це тіпа кент, але іноземний.

І він знову заіржав на весь двір.

— Ну, ти бредурго! — дружньо підштовхнув його плечем Сява. Він підвівся й заявив. — Мені тут ще у справах, я зараз не на базу.

Це означало — «не додому».

Зробивши хлопцям знак рукою, мовляв, бувайте, пацики, Сява пішов буцімто у сусідній дім. За рогом він круто повернув і вайлуватим підтюпцем побіг вглиб мікрорайону. Там, у третьому за ліком будинку, жив тутешній «авторитет» Сьома Шпак. Він не був якоюсь важливою фігурою в кримінальному світі країни, але в місті, як то кажуть, «шишку тримав», обкладаючи даниною лоточників та «човників» укупі з іншими дрібними підприємцями, залізною рукою керуючи діями місцевих кримінальників, і відправляючи встановлену лепту до «общака». Та й взагалі, хіба мало справ у такої людини? Когось помирити, когось розсудити, когось устрашити, підбити під свій вплив, ба й покарати... Або, скажімо, заїжджих гастролерів урезонити, показавши, що в Калашисі є кому порядки наводити. Для цього в Шпака була група бувалих у бувальцях хлопців, що мали по кілька «ходок» за серйозними статтями.

...Сьома пив пиво з в’яленим судаком, з ненавистю зиркаючи у величезний екран-плазму, де вже другий день нічого, крім новин та «Лебединого озера», не передавали, коли до нього ввірвався місцевий малолітка Сява з витріщеними очима. Взагалі-то, йому не за чином було приходити до такої фігури, але ні для кого в місті не було секретом, де мешкає тутешній авторитет, — ані для населення, ані, тим паче, для поліції. А Шпак мав звичку розігрувати з себе близького до народу «хрещеного батька», тому місцеві мешканці до нього допускалися, він вислуховував їхні скарги і навіть інколи «вирішував» питання. Все-таки зараз не молодецькі й благословенні дев’яності з наїздами, розводами, розбірками й стріляниною. Торгівців даниною вже не обкладеш — поліцаї самі всюди оброк збирають; залишалося підпільне казино, проституція, торгівля наркотиками... Від таких дум відволік поважного Шпака очманілий гопник, якого завів до кімнати вірний Шпаків охоронець і водій Петро Клинов, відомий серед певної публіки як Петя Клин, не остання людина в своєму світі.

— Чого тобі, отроче? — зробив приязний вигляд і втупився у Сявині зіниці пахан. Той з розгону враз зупинився, мов цуценя, що бігло-бігло до дорослого пса і раптом застигло, вражене його розмірами, і витріщився на хазяїна квартири, наче забув, за чим ішов. Це там, на лавочці, здавалося: зараз як прийду, як поговорю...

— Ну? — усміхнувся досвідчений кримінальник пацану.

— Скажи, Шпаку, — наважився той, — ти бачив мусорську рекламу, що за двох чуваків по мільйону дають?

— За тих, з Верхоярська? — уточнив той. — Звісно, бачив. Її кожні півгодини по всіх каналах крутять. А мені що з того? Де я, а де Верхоярськ?

— А скільки би ти дав грошей тому, хто підказав би тобі, де вони переховуються?

— У Верхоярську переховуються? — гмикнув Шпак. — Як мені їх звідти діставати? Ніскільки.

— А якщо в сусідньому будинку? — примружився парубок.

— Іди ти, — не повірив авторитет.

— Та я їх тільки-но бачив, і навіть розмовляв з одним, — гарячково завірив пацан. — Зуб даю.

— Де, в Калашисі? — таки не йняв віри бувалий злодій.

— Та пацани бачили: Борька Шиленков, Кисіль і Бокал.

— Який ще бокал? — не зрозумів дорослий.

— Та це поганяло таке в одного шнурка, — пояснив Сява. — Бакалдін його прізвище. Вони, ці двоє, до одної кралі заходили, а той старший каже: «Відкрийте, це Інокентій». Так Бокал з імені угорав: драпом обдовбався, так і смішно йому — Інокентій.

— Якщо вони переховуються, нащо їм з якимось малоліткою посеред двору теревені правити? — не повірив Клин.

— Так ми сиділи собі, а ці хотіли пройти тихенько повз, а тут я: дайте, мовляв, закурити. А цей, молодший, і каже: не куримо. Як відповідав, то повернувся до нас, там ліхтар, от я його й розгледів.

— А від мене ти чого хочеш? — вищирився на хлопця кримінальник. — Щоб я, авторитетна людина, пішов у поліцію й за гроші доніс, де знаходяться двоє людей, що перебувають у федеральному розшуку? Чи це має зробити хтось з моїх людей? Ти розумієш, що навіть думка про таке для мене неприпустима? Чи ти думаєш інакше?

Очі кримінальника почали наливатися кров’ю, і юний гопник попервах знітився:

— Господь з тобою, я нічого не думаю, крім того, що в районі, де ти є куратором, з’явилися двоє дядьків, дуже схожих на тих, кого розшукують лягаві всієї країни. Мені здається, що тобі краще про це знати, ніж не відати, і що ти розберешся, як слід вчинити в такій ситуації, — вів своє Сява, потроху набираючи впевненості. — Про тебе на районі говорять лише хороше, і я не сумніваюся, що ти не забудеш людину, котра не полінувалася зробити кілька кроків, йдучи до тебе з цією звісткою.

— Гарно завернув, — захоплено сказав Шпак. — Я тобі дам за наводку десять тисяч. Петю, — гукнув він уже до Клинова, — відслинь парубку десять штук, візьми людей, піди з... Як тебе?

— Сява.

— З Сявою, й перевір, чи ті там люди, про котрих йдеться. І якщо ті, ти, Сяво, підеш до ментів і напишеш заяву, візьмеш собі мільйон, решту принесеш мені. А я потурбуюся, щоб менти тебе не прокинули.

Він уже знав, що винагороду за втікачів збільшили в три рази, а Сяві це було ще невтямки. Та все одно, мільйон — це круто навіть для дорослого дядька, не те що для шмаркача-гопника.

Клин із Сявою вийшли з під’їзду й попрямували до потрібного будинку. Там до них доєдналися ще двоє Шпакових бійців, котрих він, очевидно, викликав по телефону.

Гопота з-під під’їзду вже розійшлася. Клин сів на лаву, де щойно сиділи пацани, закурив темну сигарилу, клацнувши запальничкою Zippo — несправжньою, звісно, китайською підробкою, але дуже вдалою.

— І що тепер будемо робити? — запитав він у супутників, випустивши в небо цілу хмару ароматного заморського диму. — Як виконуватимемо поставлену задачу? Як з’ясуємо? Малий, ти витягнув нас з тепла в ніч і холод, ти й кажи.

Бувалий кримінальник Петя Клин ані на копійку не вірив у те, що якісь вкрай небезпечні злодії, котрих не знають вони зі Шпаком, могли з’явитися в їхньому місті, він повернувся до Сяви й подивився на хлопця так, що в того захолонуло в куприку.

Їм було невдогад, що з вікна квартири на четвертому поверсі з-за занавіски на них уважно дивиться Юрій Кондрашов, котрому дуже не сподобався зацікавлений погляд Сяви, коли той попросив закурити. Якби їм знаття, які варіанти щодо них прокачує в голові рішучий капітан, їх би усіх чотирьох морозом потисло.

— Треба знайти двірника, і хай він зайде до неї під якимось благовидним приводом, — запропонував Сява.

— І де ми його знайдемо? — скептично скривився Клин. Часи, коли двірник жив обов’язково в тому ж будинку, що й обслуговував, минули давно й без вороття. Юний хуліган знизав плечима, що геть не сподобалося Клину.

— Ти, баклане дурний, стоїш, баньками кліпаєш. Думай, як у хату зайти й перевірити, бо зараз як дам у бочину — бебехи на фарш перетворяться. Я тебе навчу за базар відповідати!

— Ти спочатку доведи, що я фуфло прогнав, а тоді погрожуй! — гарячково заявив Сява й судомно проковтнув слину. Він уже сто разів пошкодував не тільки про те, що прийшов до Шпака, а й про те, що звернувся до перехожого. Два здоровенних драба, що кидали на нього важкі незадоволені погляди, теж не викликали в хлопця великої радості. Ці амбали досі не сказали жодного слова, лише той, що був кремезнішим, увесь час посвистував, скоса поглядаючи на присутніх.

— Слід просто зайти в хату й побачити, — розсудив Петя. — Для того треба або щоб нам відкрили, або відкрити двері самим. У будь-якому випадку варто подивитися, які там двері й замки. Ходімо подивимося.

У юного гопника був магнітний ключ, і вони легко пройшли всередину. Колись в кожному під’їзді висіли списки мешканців, але тепер їх не було, а от поштові скриньки нікуди не поділися.

— Який номер квартири, де та баба живе? — спитав мовчазний супутник Клина, імені котрого Сяві взнати так і не довелося.

— Тринадцять, — відповів хлопчина.

Небалакучий смикнув скриньку з названим номером, виявив, що закрита, витягнув з кишені звичайну канцелярську скріпку, загнув кінець, засунув імпровізовану відмичку у вічко замка й покрутив — всередині щось клацнуло, замок відкрився. Ніякої пошти там не було, лише квитанція з квартплатою.

— «Розанова В.В.», — прочитав вголос неговіркий.

— І що це нам дає? — спитав Клин всіх і нікого, й сам же відповів. — Анічогісінько. Добре, ходімо на четвертий поверх, там розберемось, тільки чуєш, Сяво, домовимося відразу: якщо там виявляться ті люди, кого ми шукаємо, то мільйон, що пообіцяв тобі Шпак, ми ділимо порівну на всіх, хто зараз тут є. Подзвониш у двері й скажеш: «Телеграма з Верхоярська».

Сява зараз погодився б з чим завгодно, аби тільки ця історія швидше закінчилася, але це було занадто. Він кивнув головою й сказав:

— Ага, телеграма. Хто їх зараз надсилає, ці телеграми? Тепер у кожного — Інтернет.

— Запропонуй щось краще, — визвірився Клин.

Поки Шпакові посланці дискутували біля поштових скриньок, хтось вийшов з квартири номер тринадцять, прикрив, вміло притримуючи, двері, щоб не рипнули, й навшпиньках піднявся поверхом вище. Замок клацнув — закрилися зсередини.

...Лампочка горіла лише на третьому поверсі, на четвертому її взагалі не було, на сходовому майданчику панували присмерки, а вище — взагалі суцільна темрява. Двері виявилися неброньованими, ще старого зразка, оббитими дерматином, без вічка.

— Давай, дзвони, — прошепотів Сяві Клин. Той натиснув на кнопку — дзвінок задеренчав ледве-ледве, наче з останніх сил.

— Хто там? — спитали з-за дверей.

— Громадянка Розанова? — упевнено запитав Сява. — Вам телеграма з Верхоярська.

Клин, порадивши так сказати, думав: якщо ті двоє з цього міста, а вона їх впустила, то така адреса її зацікавить. Він помилився: у Вікторії, колишньої секретарки перспективного п’ятнадцять років тому верхоярського бізнесмена Олега Кондрашова, в тому місті нікого вже півтора десятиліття не було, вона ні від кого звідти не чекала повідомлень, місто це ненавиділа як територію, де не збулися райдужні сподівання, навіть саме слово «Верхоярськ» викликало в неї нехороші асоціації.

— Зараз, — сказала Вікторія й тихенько пройшла в дальню кімнату, як навчив її Погодін.

Почувши жіночий голос, Клин з корешами притиснулися до стіни під’їзду, щоб не кинутися у вічі жінці, коли вона відкриє двері. Завданням Сяви було зазирнути всередину квартири, щоб побачити ознаки наявності сторонніх і, якщо побачить, дати знати спільникам. Проте двері ніхто не відкривав. Юний хуліган запитально подивився на Петю.

— Дзвони ще, — прошепотів той.

Парубок подзвонив і раз, і два, і три — жінка не відповіла й не відчинила. Та її там і не було: у передпокої взагалі нікого не було, а в холі, притиснувшись до стіни, щоб зменшити ймовірність влучання на випадок пострілів, з малогабаритним автоматом «Вихор» стояв оголошений на весь світ мертвим Роман Романович Погодін, котрому в той момент, за великим рахунком, уже не було що втрачати.

Звиклий утискати й тероризувати всіх у місті дрібних підприємців, незначних злодюжок, проституток та наркоторгівців, Клин вирішив, що мовчання за дверима — ознака слабкості, й загупав у двері кулаком.

— Та зачекай, — зупинив Клина його попутник, який відчинив поштову скриньку. Він уважно оглянув замок, поцокав язиком, витягнув з кишені кілька делікатних інструментів, схожих на гачки для плетіння, й заходився колупатися ними в замку. Клин відійшов на крок ліворуч і з інтересом спостерігав за діями кореша. Сяві це не сподобалося: тут уже явний кримінал, нащо так бикувати? Тим паче, вони прийшли та пішли, а йому в цьому будинку далі жити... Він мимохідь почав задкувати й несподівано для себе наткнувся спиною на свистуна. Раптом клацнув замок, відчинений мовчуном, двері відійшли на кілька сантиметрів, і тонкий, мов лезо рапіри, промінь світла з передпокою квартири номер тринадцять ліг на підлогу сходового майданчика. В цю мить з верхнього поверху з’явилася темна тінь, виклично крикнувши:

— А ви що тут робите?

Мовчун стояв біля дверей, за ним, заважаючи, — Сява, котрий обмежував можливості маневру й свистунові. Вільно міг рухатись тільки Клин, який був дещо осторонь від подільників. Він блискавично вихопив з кишені ніж-викидуху й різко повернувся до незваного гостя, загарчавши:

— Вали звідси!

Проте той не злякався, лише рухи його зробилися більш повільними, пластичними й напруженими. В руці в нього був прямий, однобічно заточений клинок, котрий чоловік тримав зворотнім хватом. Клин знав цю зброю: це була так звана Вачинська фінка, більше відома як ніж НКВС. Це була непогана зброя, але ніхто з того світу, де все життя перебував Петя, не став би користуватися «ментовським пером». Отже, проти нього — мент. Кримінальник зробив обманний замах, потім — ще один, потім — фальшивий випад, імітуючи смертельно небезпечну атаку в живіт, і, нарешті, блискавично атакував шию супротивника під борлаком. Одначе той поворотом корпуса на дев’яносто градусів пішов з лінії нападу, пропустивши удар повз себе, коротко вдарив ножем у плече, знерухомивши Петрову руку, і одразу — в ключичну западину, провернувши там клинок і витягши його з відтяжкою. Клин відчув, що рука його не слухається, викидуха випала, а в очах потемніло. Жити йому лишалося хвилину-дві, а потім — невідворотна смерть від втрати крові. Кондрашов, — а це був він, — штовхнув обважніле Клинове тіло на мовчуна, той машинально підхопив ватажка й одразу був за це покараний: удар Вачинської фінки просто в око моментально припинив життя мастака відчиняти чужі замки. Свистун вирішив не випробовувати долю й різко пхнув Сяву вниз по сходах, сподіваючись звільнити собі шлях для відступу. Гопник сторчака полетів вниз, вдарився головою в стінку й втратив свідомість, але вагою свого тіла зупинив бандита. Мить була втрачена, її Кондрашову якраз вистачило, щоб підібрати Клинову викидуху й застромити супротивнику в сонячне сплетіння. «Бісова осінь, — подумав капітан. — Скільки одягу на людях, спробуй вразити ножем!» Потім він витягнув з кишені хустку, протер руків’я викидухи, що стирчала з живота мерця, витер рукоятку свого ножа й уклав свистунові в долоню. Хай тепер слідство розбирається, хто кого зарізав.

Двері квартири з номером тринадцять розчинилися, з них вийшли Роман Погодін з Юрієвим наплічником та Вікторія Розанова.

— Ходімо, — сказав Погодін. — Нас уже чекає машина.

— У мене одяг в крові, — повідомив Юрій.

— Нічого, — завірив його Роман. — Там, куди ми поїдемо, вам знайдеться уві що перевдягнутися.

Компаньйони, намагаючись не вимастити взуття в крові, яка темними маслянистими калюжками розтікалася по сходовому майданчику, переступаючи через тіла, вибралися на сходи й заспішили вниз. За кермом автомобіля, що чекав їх на вулиці, сидів відомий журналіст Іван Печенєгін. Втікачі забралися до салону й авто рушило в бік столиці.

Гопник Сява опритомнів, оглядівся й сказавши: «Ні буя собі», — обережно піднявся до мерців. Він заліз у Клинову кишеню й витяг гаманця. «Шпак обіцяв мені десять штук за інформацію, а ти зажилив. Недобре так робити, Клине. І даремно ти пред’яви кидав — це були ті люди. А якщо ти попер на рожен попри те, що тебе сто разів по ящику попередили, що ці хлопці смертельно небезпечні, — так хто тобі лікар?»

З такими думками гопник Сява попростував додому. Йому недалеко було — він в цьому під’їзді й мешкав.

6.

Михайло Петрович Лижин не знаходив собі місця в своєму шикарному кабінеті в столиці: основний фігурант, котрого він і раніше побоювався, був живим, вдало переховувався, робив непередбачувані кроки й давав підстави боятися його до паніки. От кого-кого, а Романа Романовича прем’єр знав добре: цей нічого не забуде, він плекатиме плани помсти, аж поки не реалізує їх або не вмре. Він пультом притишив звук у телевізорі, який нічого, крім одних і тих само новин, «Лебединого озера» та вірнопідданських ток-шоу не показував, зняв слухавку з урядової «вертушки» — уся владна верхівка досі користувалася такими, покладаючись на особливу захищеність ліній спецзв’язку, і набрав голову служби федеральної безпеки.

— Що у нас? — нервово спитав, лишень там відповіли. — Є щось нове?

— Так, — сказав генерал. — Тільки-но доповіли, я саме збирався вам телефонувати.

— Так доповідайте вже, — нетерпляче підігнав Лижин.

— Від капітана Удодова прийшло повідомлення. Виявляється, в того офіцера, Юрія Кондрашова, що зник разом із фігурантом, був брат Олег, відомий у Верхоярську бізнесмен, який загинув п’ятнадцять років тому за вкрай сумнівних обставин...

— Ви що, здуріли, генерале Фріновський, нащо ви мені якісь дурниці розповідаєте? Де фігурант? — аж нестямився Лижин.

— «Хай поспіх ваш засвідчить вашу ревність», — зухвало відповів цитатою з Шекспіра голова спецслужби. Його тон не сподобався Лижину, навіть злякав. «А раптом він теж із тих ляльководів, що затіяли всю історію із замахом?» — подумав зазвичай не надто агресивний Михайло Петрович і примирливо сказав:

— Гаразд! Гаразд, вибачте, не стримався — всі на нервах, я також. І що там з тим бізнесменом?

— Встановлено, що наближена до нього особа, його секретарка й, імовірно, коханка, така собі Вікторія Розанова після його смерті переїхала до Калашихи. Удодов надіслав з Верхоярська туди запит із відповідним грифом, тамтешні опери кинулися перевіряти, і що виявляється? Саме сьогодні вночі під її квартирою прийомами ножового бою вбито кількох учасників місцевого злочинного угрупування, а сама дамочка зникла. Інсценовано під кримінальні розбірки, але досить незграбно, вочевидь — нашвидкуруч: за силою та кутами ударів експерти визначили, що била одна й та само людина, але різною зброєю, а потім позакладала ножі в руки трупам. Витягли місцевого кримінального авторитета — показує: пацан тамтешній прийшов до нього, каже, бачив людей, що по телевізору розшукують, той послав своїх бійців перевірити, і — от... Пацана знайшли: клянеться й божиться, що одного не розгледів, а другий — точно Кондрашов.

— Ви хочете сказати, що ці двоє сьогодні вночі були в Калашисі?

— Так, це цілком імовірно.

— А тепер вони, виходить, можуть бути в Москворецьку?

— Можуть, — підтвердив Фріновський.

Лижин закляк, усвідомлюючи почуту інформацію. В телевізорі навпроти його столу пішла заставка ток-шоу Івана Печенєгіна «Маю право знати», з’явився портрет Рогозіна, потім пішли кадри з Верхоярського механічного заводу і Лижин зменшив звук.

— Хто стоїть за замахом на президента Погодіна? Кому вигідна його смерть? Хто вчинив замах і кого вбили на Верхоярському механічному заводі? — роблячи акцент на перших словах цих запитань, тоном прокурора запитував за кадром відомий тележурналіст Іван Печенєгін.

— І що тепер? — спитав Михайло Петрович в слухавку.

— Контролюємо найближчі контакти фігуранта: родичів, друзів, найближче оточення, — відповів голова служби федеральної безпеки. — З сім’єю проведено роботу.

Тут показали студію: декілька платних базікал, що звуться політичними оглядачами, колишній, ще з часів роботи в Усть-Невську, помічник Погодіна, його сестра, донька Зінаїда, екс-чемпіонка Неллі Муратова, про яку всі знали, що вона — фаворитка президента. На задньому плані — публіка.

— Контролює він всіх, — незадоволено гмикнув Лижин і кинув у мікрофон слухавки. — Коханка фігуранта в даний момент де?

— Зараз уточню, — сказав Фріновський.

— Не треба уточнювати, — на зміг приховати свого роздратування прем’єр. — Вмикайте перший канал і дивіться.

З того боку лінії з хвилину мовчали, потім головний спецслужбіст федерації доповів:

— Так, нам відомо, що вона на телебаченні у Івана Печенєгіна, він запросив її сьогодні із самого ранку по телефону, сказавши, що це — дуже важливе шоу, а її присутність там конче необхідна. Саме шоу зазвичай транслюється ввечері, але Печенєгін переніс його своєю владою керівника телеканалу на одинадцяту годину, мотивуючи, що воно має обов’язково пройти сьогодні до початку церемонії прощання, бо потім треба буде показувати тільки її. Півтори години тому пані Муратова на своєму автомобілі Subaru Forester виїхала з дому до телецентру й за годину й п’ять хвилин прибула у точку призначення. Слідом за нею до телецентру негласно прибула наша людина, призначена займатися цією справою, а надто — персональною опікою Неллі Азатівни, і тепер перебуває в студії за лаштунками.

«Ти ба, швидко йому дали довідку, вочевидь, справді все на контролі», — подумав Лижин. А той, кого приставили до чемпіонки, навряд чи йому сподобався би, якби він здогадався спитати. Звісно, він би дуже розсердився, якби дізнався, що це полковник Ранцев, котрого він вважав винним за провал операції з ліквідації фігуранта на державній позаміській резиденції під Верхоярськом. А так він вирішив, що це добре, що її «ведуть», і дав відбій.

На екрані тим часом запрошений ведучим професор порівняльної політології Аристарх Харіусов розводився про те, що Роман Романович Погодін проводив сильну політику, що не могло подобатися олігархічним кланам, котрі мали великий вплив у державі за його попередника Василя Шуйського і практично весь його втратили, — отже, їм вигідно, щоб його не стало. Що країна повернула собі півострів, незаконно захапаний сусідами півстоліття тому за часів спільного перебування з ними в могутній соціалістичній країні, що підтримує повстанців, котрі діють на сході цієї суміжної республіки, — значить, і сусідам вигідно. Президент проводив незалежну політику на міжнародній арені, перешкоджаючи просуванню альянсу НАТО на схід, не даючи розмістити ракетні бази американського вояцтва на кордонах федерації, — отже, і вони могли бажати йому смерті. З його слів виходило, що весь світ, крім кількох союзників, був зацікавлений.

«Дурень ти, — гмикнув Лижин, слухаючи професорські теревені, й сам для себе уточнив: — Найперше зацікавлена новітня еліта, що прийшла й вкоренилася разом із Погодіним. Вона може втратити все. Ще два роки тому ми жили спокійно й заможно, високі ціни на нафту й газ давали можливість безбідно жити цілій країні. Йому багато що вибачалося попервах. Йому казали: «Подумай!» — а він звик, що все можна й ні за що йому не буває кари: розгромив телеканал — і нічого, концерн «КОКОС» знищив й активи забрав — нівроку, атомний підводний човен рятували місяць, відмовившись від допомоги іноземців, чим призвели до загибелі всього екіпажу, — нічого, величезна гідростанція розвалилася — як з гуски вода. Привітав кандидата в президенти сусідньої держави з перемогою на виборах три рази, а той не переміг — ну і нічого страшного. Гайки закручував так, що дрібний та середній бізнес зітхнули наостанок та й дух випустили в його обіймах. Вибудував вертикаль влади — ніхто без нього поворухнутися й думати не смій! Багатіти давав лише своїм, а сам гріб — за десять життів не проживеш! Підірвав будинки у столиці й звалив на населення маленької республіки, щоб увести туди війська. Світ крізь пальці дивився на дрібні локальні війни, на яких самостверджувався Погодін, відтискаючи у дрібних сусідів прикордонні провінції, де завжди населення змішане, під приводом захисту «закордонних співвітчизників». Зійшло з рук на своїй частині Кавказа, минулося на сусідській: у Південній Аланії та Гудаутії, так йому знадобилася Таврійська автономія іншого сусіда та його же Анбас, Антрацитовий басейн. А федерація цьому сусіду гарантії давала у недоторканості рубежів, коли той від ядерної зброї відмовлявся. І завжди так: вояки наші без знаків розрізнення, завжди вони — якісь ополченці, завжди — я не я і хата не моя. Тепер вся планета про нього лайливі пісні співає.

А коли він таки автономію в сусідів анексував, весь світ і повстав проти нього. Ввели санкції й зняли квоти на видобуток нафти й газу з арабських країн. А ті зраділи: викинули її стільки на ринок, що за рік ціна зі ста п’яти доларів упала на п’ятдесят. Долар виріс до сімдесяти рублів. Це десятки й сотні мільярдів доларів збитків. І кому? Найближчому оточенню Погодіна. По всьому світу рахунки заблокували. Знов-таки кому? Його найближчому оточенню. Заборонили в’їзд до Америки й до Європи наближеним до нього людям. Йому би схаменутися, відступити, а він ще й не так! У тебе амбіції, а люди втрачати мають? Тоді даруй, дорогенький!»

Поки Лижин промовляв цей внутрішній монолог, учасники дійства на екрані один за одним говорили слова, що нічого не означали, переспівуючи на різні лади професорові дурниці.

— Хочу вас попередити, що у нас в секретній кімнаті сидить людина, котра нас дивиться й котра має що сказати з приводу нашої дискусії, — заявив після чергового промовця Печенєгін. — А поки що попросимо висловитись чемпіонку світу зі спортивної акробатики, заслуженого майстра спорту, заслужену артистку, керівника парламентського комітету Муратову Неллі Азатівну.

Зінаїда Погодіна не по-доброму глянула на депутатку, а та взяла мікрофона й почала:

— У кожної великої людини є недоброзичливці. Не всіх влаштовувало, що країна веде самостійну політику й іде незалежним курсом. Я думаю, що замах здійснив маніяк-одинак, людина психічно нездорова. Вгадати, як поведе себе людина божевільна, мабуть, неможливо.

Коли вщухла хвиля аплодисментів, Печенєгін заявив:

— А зараз із секретної кімнати вийде людина, котра розкаже нам багато цікавого й несподіваного.

Глядачі автоматично заплескали, але коли прожектори вихопили нового гостя, залом пронеслося зачудоване «Ах!» і впала німа тиша. Невисокий немолодий чоловік спортивної статури пройшов студією й сів у вільне крісло.

— Назвіться, будь ласка, — сказав журналіст.

— Тут є такі, хто мене не знає? — гмикнув прибулець і назвався. — Президент країни Погодін Роман Романович.

Жодних сумнівів: це був він, власною персоною, і прем’єр, отямившись, надумав щось сказати Фріновському, але той випередив:

— Ми тримаємо все під контролем! — заявив голова служби безпеки. — Ймовірність ситуації передбачалася, на цей випадок є спеціально розроблений план.

— Я бачу, як у вас усе під контролем! — загорлав прем’єр. — План у нього є! Ідіот!

«Треба було його здати Погодіну одразу ж, коли він прийшов до мене зі своїм планом вбивства двійника на заводі», — у розпачі подумав він.

А Погодін тим часом обвів поглядом враз скам’янілу й занімілу студію й додав:

— Законно обраний президент.

Не розгубився лише бувалий у бувальцях журналіст Печенєгін:

— Поясніть будь ласка, — звернувся він до гостя, уникаючи, одначе, називати його на ім’я, — що відбувається в країні, як ви тут опинилися, і кого, власне, якщо ви — законний президент, вбили у Верхоярську?

— У країні відбувається спроба державного перевороту, що здійснюється групою найвищих державних посадовців. Під час мого робочого візиту до Верхоярська я був попереджений про можливість замаху на мене. Тож щоб не наражати мене на небезпеку, моє місце в делегації зайняв двійник, а я перебував у державній резиденції «Кедри» неподалік від міста. Коли мого дублера застрелили на механічному заводі, а всі засоби масової інформації повідомили, що вбито саме мене, я зрозумів, що наступним буду я. Вірні офіцери влаштували мені втечу. Я діставався до столиці автомобілем, моторним човном, приватним літаком — всюди мені допомагали справжні патріоти... Дорогою мене не раз намагалися вбити, але я не розгубився... Та ви спитайте в пані Муратової, ми з «Кедрів» разом тікали.

Усі повернули голови до чемпіонки, вона зібрала губи у вузеньку смужку, крижаними очима подивилася на Погодіна й холодно заявила:

— Я ніколи не була у Верхоярську. Вас, пане, я не знаю. Я не раз по роботі як голова парламентського комітету зустрічалася з нашим президентом, добре його знала й кажу з упевненістю: ви дуже на нього схожі, але ви — не він.

Вона чітко пам’ятала інструкції полковника Ранцева на цей випадок, отримані вчора.

— Неллі, — тільки й зміг сказати ошелешений президент.

— Весь світ знає, що я — Неллі, — майже з ненавистю відповіла чемпіонка. Вона згадала всі рази, коли мала поступатися його бажанням, і відчувала мстиве задоволення.

— Зінаїдо, а ти мене пізнаєш? — повернувся Погодін до доньки.

— Я можу лише повторити те, що сказала Неллі Азатівна, — заявила Зінаїда Погодіна. Сьогодні із самого ранку до неї теж приходив полковник Ранцев і пояснив, що вона практично вже є власницею половини незліченних багатств свого татуся, тому його неочікуване воскресіння аж ніяк не входило в її плани.

— Це не він, — підтвердила одразу Романова рідна сестра Тетяна. І лише його колишній, ще з Усть-Невська, помічник, ім’я котрого президент уже забув, похитав головою й із сумнівом сказав:

— Неймовірно схожий. Я би подумав, що він.

Зависла незручна пауза, але тут до Печенєгіна підскочив помічник режисера і щось зашепотів на вухо. Той кивнув і оголосив на весь зал:

— Панове, дозвольте запросити до студії нового гостя. Начальник особистої охорони президента полковник Ранцев.

Погодін повернувся до чоловіка, що зайшов, упізнав його і привітався:

— Доброго дня, Ігоре Леонідовичу!

Той кивнув і повернувсь до Печенєгіна.

— Ви знаєте цю людину? — запитав офіцера журналіст.

— Звісно, — широко посміхнувся полковник. — Це співробітник моєї служби Іван Іванович Кондрашов, дублер президента. Ось його документи, — і він простягнув журналістові справжні паспорт і військовий квиток Юрієвого батька.

«Господи, — подумав той, — як добре, що я не скликав ніякої прес-конференції, як хотів Погодін, а запросив його на ток-шоу і жодного разу публічно не назвав президентом!» Як і Неллі, донька та сестра Романа Романовича, він ані секунди не сумнівався в тому, хто перед ним.

— Це змова, — рішуче заявив зраджений усіма Погодін.

— Безумовно, — спокійно заявив Ранцев і знов повернувся до Печенєгіна. — І щоб її викрити, ми з вами, шановний Іване Федоровичу, завтра же в цій же студії прилюдно, разом із експертами з клініки Академії медичних наук та з якої-небудь іноземної, — щоб ніхто не сказав, що висновки підтасовано, — візьмемо зразки ДНК у цього пана й у пані Зінаїди. Ви не проти, Зінаїдо Романівно?

Донька президента не знала, що задумав хитрий Ранцев, але кивнула, що так, не проти.

— А рівно за чотири дні ми знатимемо результат, — вів своє хитрий полковник.

— А ви згодні? — спитав ведучій у Погодіна.

— Так — згодний, — відповів той.

— А як же з завтрашнім похороном? — розгублено запитав у полковника журналіст.

— Це хай вирішує уряд, — сказав просто в екран Ранцев.

— А похорон доведеться днів на п’ять перенести, — єхидно сказала голосом генерала Фріновського слухавка, котру Михайло Петрович Лижин досі тримав біля вуха.

— А ми тим часом візьмемо під охорону цього пана, — показав очима на Погодіна Ранцев. — Він буде в комфортабельних умовах до завершення досліджень.

Два здоровані зайшли до студії і стали обабіч Романа Романовича. Він одразу зрозумів безнадійність становища: Кондрашова поряд не було.

Наступного ранку в готельному номері, схожому радше на комфортабельну тюрму, Роман Романович і полковник Ранцев пили каву й дивилися телевізор. Раптом пішла заставка ток-шоу Івана Печенєгіна «Маю право знати», з’явився портрет Рогозіна, потім пішли кадри з Верхоярського механічного заводу, а далі — знайома вже студія, в ній відомий журналіст Печенєгін, сестра і донька Романа Погодіна, якісь лікарі в білих халатах і... Роман Романович Погодін.

Той Погодін, що пив каву, одразу все зрозумів: «Тепер нема потреби й аналізи підміняти: експертиза дасть стовідсотковий висновок: моя донька і цей тип — не родичі! Господи, нащо мені було стільки двійників?»

— Ви ж самі працювали в нашій спецслужбі, Романе Романовичу, — сказав йому Ранцев. — Ви маєте розуміти: ми не можемо дозволити собі бути пошитими в дурні двічі поспіль.