Іван Франко

Навчання

«Школу Франко перейшов довгу і хорошу», – зазначав Микола Зеров. Спочатку шестирічного Івана віддали вчитися до початкової (так званої тривіальної) школи в Ясеницю-Сільну, звідки родом була мати Франка. В Нагуєвичах також була двокласна школа, але знаходилась вона далеко від хати Франків, аж на другому кінці села, до того ж вважалася гіршою. Напередодні дядько Івана, Павло Кульчицький, трохи більше ніж за тиждень навчив племінника всього, що сам умів: розпізнавати букви й читати, отже, хлопець уже з перших днів знав і вмів значно більше за інших учнів. Між однокласниками малий І. Франко відрізнявся кмітливістю, рухливістю й любов’ю до походеньок. Хлоп’ячий гурт під орудою найменшого на зріст, але найавторитетнішого з-поміж усіх рудоволосого Івася бачили то на горі Магурі, де хлопчиська обривали достиглу черешню, то на річці, де вони голіруч ловили рибу, то в лісі, де водилися гриби, то в кузні коваля Якова, куди Ясь приводив їх на своєрідну екскурсію.

Початкова школа давала неабиякі знання, і вже за два роки Іван бездоганно читав українською, польською й німецькою, добре рахував, розв’язував задачі. В автобіографії 1890 року І. Франко зазначав про початкову школу: «Там я пробув два роки і вивчив читати по-руськи (під проводом вуйка, через 10 днів), по-польськи і по-німецьки (се ще були часи германізації), писати, рахувати (чотири операції) і співати до служби Божої». У школі в Ясениці-Сільній, на відміну від нагуєвицької, навчання віддавна було поставлено краще (в Нагуєвичах у школі тоді «вчили тільки руського та потрохи церковнослов’янського язика й церковного співу»). Священик Йосип Левицький запрошував здібного й зацікавленого в навчанні І. Франка до себе в гості, давав йому додому читати книги, а потім у заповіті й відписав Іванові всю власну бібліотеку.

Дуже пишалася своїм онуком бабуся Людвіка Кульчицька, яку Іван завжди навідував аж до її смерті в 1871 році. Він був її улюбленцем, вона не залучала його до важкої роботи в полі чи по господарству, вчила того, що знала сама. Інші онуки чомусь не отримували стільки уваги й прихильності бабусі. І, як кажуть сучасники І. Франка, саме Людвіка Кульчицька наділила Івана тим духовним аристократизмом, який відзначали у вдачі поета всі, хто його знав. Отже, як бачимо, рідні люди робили все для розвитку талантів і здібностей малого Івана. Батько, дядько, бабуся ділилися усіма своїми знаннями з хлопчиком, підтримували всі його зацікавлення й робили все, щоб дати йому гарну освіту, відкрити йому новий світ.

Яків Франко прекрасно усвідомлював, що його старшенькому мало початкової сільської школи, тому по її закінченні (1864) віддав сина вчитись у Дрогобич, у так звану нормальну Головну міську школу отців-василіан. Вступний іспит для малого Івана закінчився тим, що його як особливо здібну дитину зарахували відразу до 2-го класу. Проте в класі треба було спочатку довести свої інтелектуальні переваги над паничами й заслужити авторитет в учителів, а І. Франко прийшов у селянському одязі, через що йому як мужицькому синові негайно відвели «ослячу» задню лавку. Проте на кінець навчального року І. Франко виявився учнем з найкращою успішністю, за що був нагороджений книгою. Батько плакав від радості за успіхи свого сина. Мабуть, це була остання втіха, яку доля подарувала старому: незабаром він помер.

За день, крім своїх уроків, майбутній письменник міг виконати ще до п’яти завдань на одну тему, і були вони такі відмінні одне від одного, що вчитель не здогадувався, що це робота однієї руки. В нагороду від однолітків Іван брав тільки книжки. Ще школярем він зібрав собі невелику бібліотеку в 500 томів. Пристрасть до книжок залишилась у нього на все життя. Хоча спочатку, мабуть як і більшість дітей, Іван читав усе поспіль, без будь-якої системи.

Часто історики літератури, пишучи про роки навчання І. Франка в школі, ототожнюють письменника з героями його оповідань із шкільних літ, вважаючи, що ці оповідання мають автобіографічний характер («Олівець», «Schönschreiben», «Отець-гуморист» тощо). Сам І. Франко, відповідаючи одному із своїх біографів, зазначав, що його оповідання зі шкільних літ мають значення психологічне й літературне, а не історичне. «Ті літа, – писав І. Франко, – поминаючи деякі неприємні епізоди, все-таки були радісними літами моєї молодості, а між моїми вчителями василіанської школи я з приємністю можу згадати молодого монаха Крушельницького, що учив нас у ІІ-й класі, о. кат. Красицького, о. ігумена Борусевича й пізнішого ігумена о. Немиловича, а також старенького вчителя т. зв. «штуби», то є І класи, русина Чарничевича, одинокого світського вчителя, що дослужив у тій школі до своєї смерті і який для непослушних і галасливих дітей у своїй класі не мав тяжчої кари, як поколоти їх по чолі своєю неголеною бородою».