Іван Сірко, славетний кошовий

ТРИ ЧИСНИЦІ ВІДЛІКУ

Це був важкий похід… «Благе діло», — так сказав про страшну кару для відступників отаман Гуня. А в Івані після того щось ніби надламалося. Кривавий гріх мучив його душу, хоч він начебто безжурно оповідав цілком здоровому Вербовикові подробиці тієї виправи. Сірко тихо запевнив сліпого:

— Я відплатив твоєму кривднику і всім тим, хто стояв за ним…

Великодушний юнак тільки й мовив:

— Бог їм суддя.

Та розмова із другом не полегшила непосильної ноші. Сірко знову не спав ночами. Щойно склеплював повіки, чорним воронням зліталися до нього зусібіч жахні думки, а потім враз спалахували дві ясні цятки — навіть не бачачи очей, чув на собі їхній світлий пронизливий погляд. Невинно убієнна дитина жадала помсти…

Ніхто з людей не міг допомогти йому загасити пекельний вогонь роз’ятреного болем серця. Навіть і найближчі. Ні дружині, ні матері не переповів козак усього до крихти — не смів звіритися у своєму гріхові. Характерникам Пугачу та Вітрогону теж не хотів розкривати про свої почуття. Втім, мудрі наставники усе збагнули самі, проникли у глибінь його розпачу та запізнілого каяття. Збагнули й мовчали — ні осуду, ані виправдання не чув од них. А хотів почути. Понад усе хотів почути, що вони думають про його вчинок. Мусив хоча б із кимось поговорити про це. Мусив вихлюпнути перед спорідненою душею повноводий струмок своєї гіркоти. Тому й зібрався до Роди. Лише вона могла відчути, як бринять найтонші струни його душі. Перед нею не треба була критися з найпотаємнішим. Рода розуміла його, як ніхто інший.

За тиждень після того лиховісного походу характерник Сірко, осідлавши Сивогривого, стрілою помчав на Перевозькі хутори.

Волхвиня звіряла свій лік. Рахуючи прожиті літа, як стужавіле зерно, завбачливо зазирала у майбутнє. Відхиляла завісу незнаного. Дивилася і бачила, яким невтішним шерегом втрат тягнеться її будучина. Нелегко їй було, ой нелегко…

За своє довге життя Рода зазнала чимало лиха. Найперше: відійшли на інший світ батьки. Одне за одним подалися на береги вічності, залишивши їй у спадок невигойний біль… Через кілька років після того Рода втратила кохання — поклала у домовину нездійсненного дівочі мрії та молодецьку жагу. Їй тоді було сімнадцять, йому стільки ж. Він був сином-одинаком, для якого батьки надбали гарні статки. А вона не мала посагу. Однак він любив її. Стільки ніжності виповів біля заколисаної верби. Стільки щемливих слів сказав їй, одній-єдиній, виціловуючи палко вуста. Літньої ночі цілував її, а восени одружився на іншій…

Покинута і осміяна, вона не мала снаги жити далі. Нічної пори, як одинока вовчиця, вила від нестерпного болю, ледь не наклала на себе руки. Коли б не дитина, яка забилася під серцем пропахлої сльозливими дощами осінньої ночі, закликаючи молоду матір до життя. Спершу, спантеличена негаданим набутком, Рода зі страхом думала про те, що буде з нею, щойно люди дізнаються її таїну. Покриткам тут немає пощади… Тож, зрідка виходячи на люди, Рода стягувала живіт широким тугим пасом. А пригадуючи слова покійної матері, що немає у світі нічого дорожчого за дівочу честь, дні й ночі гайнувала на запізніле каяття. Страх, немилосердний порадник самотніх та зневірених, наповнював її душу по вінця. Рода корилася йому. Боячись жити і не сміючи вкоротити собі віку, роз’ятрюючи душу відчаєм, вона, певно, збожеволіла б, якби не білоголовий старець. Сірого листопадового дня він став на порозі темної хати, тримаючи у руках палахку жаринку — у темряву вбивчої ночі приніс цілюще сяйво дня. Вразив Роду тим, що знав про неї більше, аніж вона сама. Нічого не розпитуючи, виклав усе, що мучило її. Порадив, як бути і що робити. Рода довірилася йому. Плачучи, стала перед ним на коліна. Ніби у рідного батька, вимолювала в нього прощення. Білоголовий старець мовчки підвів її за тремтячі руки і допоміг зібратися у далеку дорогу. Так Рода оселилася у мерефській хащі. У прадавній хижі, яка стояла там уже хтозна-скільки довгих літ і у якій жили, покоління за поколінням, вигнанці-волхви. Ті, що не зреклися тисячолітньої віри, не охрестилися, як свого часу Родин рід, втративши свої кревні начала, розпорошивши в суєтності буднів глибинні знання. І тільки Роді судилося відбути навернення. Негаданий рятівник, волхв на ймення Богодар, наречений так на честь далекого праотця свого, огорнув її турботою. Як до журавки з перебитим крилом ставився до молодої жінки. Лікував її тим, чого вона потребувала найбільше — спокоєм та сповідальним тихоплином розмов. Нічого не розпитуючи, розповідав про витоки їхнього роду і про те, як він сам, рано залишившись вдівцем та втративши синів — малолітніх близнят Яра і Світовида, підступно вбитих серед білого дня відступниками від правічної віри, — довго шукав хоча б когось із загубленої рідні, аби передати наступникам свій дар. Бо без цього волхв не знайде шляху до вічності. Відтак, напитавши сподіване третє коліно роду, він може нарешті звільнитися від столітнього тягаря. «А я?!» — злякано перепитала Рода, і старець вдоволено посміхнувся: в її тремтливому голосі чулася тривога за власне життя. Рода готувалася стати матір’ю. І коли настав час, Богодар узяв на руки новонародженого хлопчика. Подивився на нього і зронив сумовито: «Три чисниці… наміряно». Рода вчула ці страшні слова. Проте геть ослабла після пологів і не відала, про кого мовилося — про неї, чи про дитину. Немовлятко померло за три дні…

Рода більше не знала ні кохання, ні материнства. Сторонилася людей. Не відкривала свого серця нікому, крім старого ворожбита. Він полюбив її, як рідну дочку (власне, вона й була йому ріднею по лінії матері). Тому не раз відкривався їй щиро, закликаючи:

— Ти — остання з нашого роду. За тобою не має нікого. І не буде по кревній лінії роду. Не судилося. Тож, коли ти переймеш усе, що знаю я, станеться так, що до тебе потягнуться деякі люди. Їх буде мало. Затям, більшість цуратиметься тебе. Але й тобі не треба всіх їх. Ти знатимеш, до кого пригорнутися. З-поміж указаних перстом долі людей віднайдеш рідну душу, щоби із часом наблизити її до одкровення правічних знань.

Рода байдуже сприймала ці слова старого. Не думала про людей. Не бажала зближення з ними. Аж доки старця не стало. Відколи Рода залишилася в хащі одна, безлюддя перестало її вабити. Вона потерпала від того, що навкруги не було жодної живої душі. Щоправда, зрідка до неї навідувалися лісові звірі — довірливо горнулися до її рук, приймаючи із них поживу. А люди, наслухані про відьму, що живе у хащі, завбачливо та з осторогою обходили її хижку. І тільки повитуха Килина якось завітала до неї. А прийшовши раз, стала згодом бажаною гостею. Вона багато чого навчилася від Роди. Іван Сірко завдячував їй життям. А більше, певно, самій Роді та її потайним знанням, переданим Килині. Він цього не знає. І не знатиме повік. Як не довідається й того, хто підпалив хатинку у хащі… Сама Рода бачила, як горіла старезна хижка. Могла б наслати прокляття на нечестивців, але вони самі прирекли себе на страхітливу погибель. Їхні темні душі взяли на себе чимало гріхів, кожному перепала заслужена частина відплати. Щасливих поміж них немає… Щоправда Роду це не тішило. Вона ніколи не прагнула заподіювати зло. Натомість воліла бачити людей вдоволеними. Коли б то тільки люди самі прагли цього…

Покликана волею своїх богів, після пожежі в хащі Рода подалася на Січ. Там іще жевріла віра у характерників, у силу, якою на віки вічні наповнилася її спрагла душа. І саме туди мав прийти той, задля кого вона таїла прадавні знання. Іван Сірко, народження якого духи волхвів провістили їй наперед, став для неї ближчим, аніж вона сама того сподівалася. Ні разу не сівши за стіл із його батьками, не маючи кревного родичання із ним самим, вона, втім, цінувала його більше за власне життя. Як рідного сина, подарованого їй богами, хоч і вийшов він з лона іншої жінки. Задля нього вона жила, його оберігала і відвертала від нього напасті. Але тепер мала для свого пестуна лиху вість…

Сірко поспішав до Роди, бо її тихоплинна і розважлива мова — то був його єдиний рятунок. Але вона чомусь спинила його на порозі, не запропонувала, як завше, присісти з дороги. Дивно вітала Рода дорогого гостя. Не запитуючи нічого, суворо мовила:

— Іване, слухай мене і знай, що це невідворотний плин життя. Сину… — і Сірко аж принишк, почувши це слово — Рода вперше назвала його так лагідно! Ця щемлива ніжність насторожила його. Волхвиня провела рукою по чолі й видихнула: — Сину, їдь чимскоріше додому…

Козакові замлоїло в грудях од лихого передчуття:

— Що сталося?!

Рода важко зітхнула:

— Я не маю влади змінювати невідворотне. Хоч би як того хотіла… Романкові наміряно три чисниці…

Сірко зблід. Зрозумів недомовлене. Правою рукою вхопився за серце, ніби хотів перевірити, чи не спинилося воно від болю. А за мить, не сказавши й слова, рвучко вийшов за двері, сів на коня і стрімголов помчав додому.

— Коли я прийшла у Мерефу в невістки, тут жило стільки поважних людей… А ось, гляди, майже всі вони спочили в могилах, — ділиться думками одна з молодиць.

— Так і є, — долучається до притишеної розмови стара повитуха. — Он скільки свіжих могил за ці роки виросло на цвинтарі. Бігме, за Килиною Морозихою потяглися мереф’яни. Наче вона, котра приводила на цей світ мерефських немовлят, відійшовши, поквапилася забирати батьків до себе.

— Але ж цій дитині ще жити та жити б… — докинув хтось із людей.

— На всьо єсть Божья воля, — долинає голос дяка.

Але мереф’яни, яких нагла смерть малого Романка вразила в саме серце, ніби й не чують цих слів. Стиха перемовляються між собою, випитують найближчого сусіду Половців, Степана Сербина, про те, що сталося. І той, бачивши все на власні очі, з гірким жалем укотре оповідає:

— Романко все дивився, як Петрусь хвацько їздить на коні, та собі сів верхи. І мого Івана кликав. Не раз вони вдвох собі водилися, хоча Іванко мій такого ж віку, що й Петро. Але ж старше Сірченя не брало собі до гурту ровесників, все зі старшими бавилося. Та не об цім річ тепер… Два тижні тому було нам таке знамення. Якогось вечора ми розговорилися з Дмитром біля воріт: я стояв збоку вулиці, а він — у своєму дворі. І ото — глядь! — а прямо на хату Половців скотилася з неба зірка. Та така ж ясна, що крий Боже! «Недобрий знак», — подумав я собі, а вже наступної миті прогнав лиху думку геть. Дарма не застеріг сусідів. Аж за три дні по цій пригоді чую від свого Івана: «Романко впав із коня, трохи забився». Ну, — гадаю собі, — добре, що тільки цим і скінчилося. І що ви думаєте? За кілька днів малий знову попросився на коня. А коли рідні йому то заборонили, втік із дому та просидів півдня в мерефській хащі, знадивши на втечу й мого Івана, за що бито було обох. Що там казати — хоча хлопець зовні видавався слабеньким, а кров, мабуть, таки гарячу мав. Не відступав від свого. Тож коли Дмитро з жіноцтвом заклопоталися домашніми справами, Романко знову згадав про бажане. Ніхто й не зоглядівся, як і коли скочив він верхи й погнав коняку в поле… Кінь, почуваючи слабкість їздця, поніс його, мов скажений. Намарне рідні кричали услід хлопцю, просили зупинитися. Хіба міг він спинити схарапуджену тварюку? У полі кінь скинув хлопця на землю і невідь з якого лиха вдарив його з розгону копитами. На очах рідні все це й сталося… Звісно, що кричали всі, бігли у поле… А Петро верхи мчав, щоби порятувати брата. Та було вже пізно. Бідолаха й до тями не прийшов. І що з того, що коня вбито. Хлопця ж не вернеш…

— Зарано подався на той світ, — тужливий жіночий голос промовив за всіх, хто стояв там. — Ще на цьому не потішився сам і батьків своїх не потішив.

Батьки… Щойно вимовили це слово, всі погляди звернулися на них. Чужим на цвинтарі зле бути, а як же найріднішим! Он вони стоять поміж людей, прибиті горем. Все, що говорять між собою мереф’яни, не обходить їх, не торкається. Іван ще бодай себе стримує, а бідолашна Софія не тямить анічогісінько. Наче ніяк не збагне, що насправді відбувається, чому її малолітній синок, що декілька днів тому бігав собі подвір’ячком, звеселяючи всіх дзвінким сміхом, тепер непорушний лежить у засмоленій труні. Вклякнувши біля синового білим-білого личка, згорьована мати голосить:

— Недолюбила ж я тебе, мій синоньку. Не вицілувала твої оченята, рученьки та ніжки. Не наслухалася твого голосочку. Недоголубила тебе, мій малесенький. Чого ж ти так рано пішов од нас?! — заламує руки.

— Ох і дитятко ж було чудове!.. — квилить і собі Половчиха. — Як сонячний промінчик, стрибав по хаті, серця наші звеселяв. Ще манюній був, і то вже, бувало, прокинеться… і як то інші діти до плачу беруться зразу, а Романко наш день зустрічав усміхом… Скільки потіхи мали ми від цього янголяти. І нащо було забирати його від нас?! Нащо, Господи?!

— Господь потребує біля себе найліпших, — співчутливо промовляє старенька бабуся у відповідь.

Втім, Марія, здається, ні на кого не зважає. Сяк-так виповівши свій відчай, пошерхлими руками гладить маленьке личко померлого, жебонить слізно до похиленого чоловіка:

— Не вберегли ми внука, Дмитре. Блідий-блідесенький, вклався він спочивати у страшну постелю. Та не в рідній же хатині, а в чорній домовині. Петрусю, іди сюди, хлопчику, — безтямно термосить за руки старшого онука, — попрощайся з братиком. Він же тягнувся за тобою, таким, як ти, хотів бути.

Чотирнадцятилітній Петрусь, затискаючи тонкі вуста, тремтячими пучками поквапом витирає сльози. Розкраяне відчаєм юне серце тужить за братом. Мучиться Петро тим, що заохочував Романка до вишколу та муштри. І того дня він міг би зупинити малого. Коли б був ближче, а не на вулиці з хлопцями, то зміг би, мабуть, зарадити біді… Був для молодшого брата порадником. Як і для сестричок. Он вони причаїлися біля нього, найстаршого, злякано і з жалем дивляться на мертвого Романка.

— Господь милостивий, — старечий голос отця Григора, який став біля труни, аби розпочати заупокійну службу, втішає родину, — поєднаних союзом любові Він не розлучає…

— Упокой, Господі, душу усопшого раба Твоєго отрока Романа! — горластий дяк зненацька перекрикує панотця. — Прости єму всякоє согрешеніє, вольноє і нєвольноє, і даруй єму Царствіє Твоє! — посоловілими очима оглядає згорьовану родину, міркуючи потайки, як щедра богомільна Половчиха відплатить йому за його запопадливість.

А Марія тим часом розпачливо зиркає навкруги і впирається поглядом у чоловіка. Сподівається від нього розради. Та Дмитро не може дивитися їй в очі — почувається винним у тому, що сталося. Не застеріг. Не вберіг. Не в змозі поділитися з дружиною горем, яке причаїлось у його глухому мовчанні та згаслих очах, Дмитро Половець із силою стискає долоні в кулаки, ніби це допоможе йому розчавити біль втрати. Та біль той невиліковний…

На дев’ятий день після похорону, щойно від поминального столу розійшлися люди, Іван ошелешив рідню:

— Збирайте в дорогу Петра. Він поїде зі мною.

Родина заціпеніла. Софія, приклавши долоні до грудей, перевела стривожений погляд із чоловіка на сина, не знаючи, що сказати на це і що робити далі. Дмитро, який саме зібрався встати з лави, завмер біля столу. Дівчатка принишкли й собі. Першою оговталась Марія:

— Ой лишенько! — Половчиха сплеснула руками, прохально, як загнане звіря, поглянувши на сина. — Іване, вгамуйся! Що ти надумав?!

У гострому погляді сина побачила, що заперечень він не потерпить. У ній раптом ожило давнє відчуття страху і смутку, яке оселилося в її душі тієї днини, коли від батьківського порогу подався у світи її єдиний син. Не питаючи ні в батька, ані матері дозволу на це, не прощаючись перед довгою дорогою — зібрався й утік. З тих пір більше часу проводить на Січі, а менше з родиною… І от Господь забрав Романка. Тепер і Петруся не буде поряд. Марія схопилася за внука:

— Не пущу!

Хлопець принишк. Пориваючись до батька, не мав сили відсторонити бабусю — це ж на її руках він солодко спав маленьким. Але усі ці дев’ять днів, криючись од усіх інших, він тільки те й робив, що умовляв батька взяти його з собою. І нарешті вмовив. Що ж буде тепер?!

Іван, відчувши цілком недитячі вагання сина, звернувся просто до нього:

— Петре, скажи, чого ти сам прагнеш?

— Я… — несміливо промовив у відповідь хлопець. Розгублено оглядаючи обличчя найрідніших людей, він не смів уголос висловити своє бажання.

— Кажи, бо мені ніколи! Зараз рушатиму.

Батькова твердість додала хлопцю певності.

— Я хочу на Січ! — поспіхом вимовив і став ближче до батька.

— Дитина не тямить, що говорить! — вибухнула плачем Марія. — Це ти!.. — стрілила поглядом на сина. — Це ти напоумив хлопця! У чотирнадцять літ, подавшись за пороги, тепер і власного сина забираєш геть з дому. Та він ще малий, чуєш?! Залиш його тут! Не губи!..

Іван заціпив зуби, аби стриматись:

— Я знаю, мамо, що ви любите Петра понад усе. Але я — його батько. І я знаю, що ліпше для нього, а що ні. Крім того, це — його вибір. Ви ж самі чули, — додав тихіше, побачивши, як поникли материні плечі. — Так буде краще.

— І що ліпше? Що?! — ручаї сліз потекли по лицю Половчихи. — Нащо йому шаблюка до рук, коли біля землі стільки роботи є? Хай би вчився плуг у руках тримати. І нам поміч, і йому добра наука в житті, що не раз придасться.

— Буде вам, мамо! — різко обірвав Сірко Маріїне голосіння.

— Ні, таки послухай мене, — жалібно засокорила та до сина, з докором вдивляючись у його обвітрене та потемніле від горя лице — Коли ти подався з дому, ми були молоді. А зараз і нам треба помочі. Ти ж про всіх дбаєш, за всіх в оборону стаєш, та тільки що з того нам, твоїм рідним? Зістаримося — нікому буде й кухля води піднести. Романка вже немає!

Марія заридала. Думала, може, розжалобить сина, геть знесиленого втратою, натомість почула від нього щось цілком несподіване:

— Я збережу Петра біля себе.

Половчиха зблідла. Іван неначе докоряв їм усім — батькові, матері, дружині. Він, здається, звинувачував їх у тому, що сталося.

— Сину! — скрикнула Марія. — В чім наша вина?

Нічого не сказав Іван у відповідь. Тяжко зітхнувши, подивився на завмерлу біля скрині Софію, звелів їй:

— Жінко, збирай хлопця в дорогу.

Як підстрелена птаха, з глухим зойком кинулася Половчиха до невістки:

— А ти?! Чого ти мовчиш?!

На її подив, змарніла від горя Софія мовчки згортала Петрусеві сорочечки до полотняної торби.

— Хіба ти не мати?!

— А Іван — батько.

— Але ж він забирає!

І раптом, досі мовчазна молодиця глянула на Марію палючим, як жар, поглядом:

— Ну і хай! Так треба! Чуєте?!

Вперше за весь час, відколи ступила до хати, Софія посміла підвищити голос на свекруху.

— Жінко, схаменися! — відсахнулася та з подиву: вона ще не бачила невістки такою, як зараз.

Софія, пригортаючи до грудей великодню Петрусеву сорочку, зболено видихнула:

— Моєму синові варто бути поряд із тим, кого за приклад має козацтво. Хай навчається біля батька. Інакше зів’яне передчасно і піде, як Рома… — рясні сльози не дали їй домовити імені втраченого сина.

Марія вхопилася за серце. Ці двоє і її дочасно зведуть у могилу. Але ж вона мусить відстояти онука. Конче мусить лишити його біля себе. Їй не стане сили відразу ж після гіркої втрати пережити ще й розлуку… Половчиха кинулась до чоловіка. Чекала від нього захисту та підтримки. Дивувалася, чого німує, заклякнувши на лаві:

— Дмитре, скажи ти! Скажи їм хоч би щось!..

Дмитро мовчав. Спершись чолом на долоню, дивився просто перед собою. Здавалося, міркував про щось своє. Що він міг сказати? У чім зізнатися дружині? У тім, що почувається винним перед сином? Бо старий Половець таки справді ніс на собі тяжкий хрест провини: то він не вберіг Романка… Тому, коли Іван скочив біля воріт зі змиленого коня, а Романко ще теплий лежав у хаті, Дмитро зі стогоном впав йому в ноги. «Прости!» — тільки й спромігся вимовити… І що тепер він мав сказати жінці, що заквилила над ним, як та чайка:

— Чо-го ж ти мов-чиш, чо-ло-ві-че?!

Підвів очі від столу, важко глянув на дружину.

— Що ти хочеш почути, Маріє?!

— Скажи їм, — плачучи кинулась до нього, — що нам лишилося вже зовсім мало жити… Як мовиться, три чисниці на двох. Нехай внук наш буде біля нас!

Дмитро заперечливо хитнув головою. Серце жінки заболіло-затрепетало в грудях, вгадуючи наперед, що відповість він на її слізне прохання. Старий Половець важко підвівся з лави:

— Хай хлопець їде на Січ, — цими словами голова родини зупинив у хаті суперечку. Мало бути по його слові. Нічого вже не змінити.

Після смерті Романка Марія Половчиха почувалася недужою. Спершу як дрібний пісок, а потім як важке каміння обрушився на неї відчай. Пекучий біль немилосердно здавлював горло, не давав спочинку ні вдень, ані вночі. Іноді вона справді задихалася, хапала ротом повітря, мов витягнута з води риба. І тоді Софія притьмом бігла до свекрухи, тремтячими пальцями похапцем розстібала сорочку на її впалих грудях, злегка розтирала пучками горло. Біль поволі відступав. Але ненадовго. Не встигала жінка натішитися короткотривалим спокоєм, як незнана хвороба, ніби причіпливий чужий пес, поверталася знову і невідступно пленталася поряд.

Від розпачу Марію рятувала лише велика віра. Половчиха більше часу проводила в церкві, ніж удома. Щоднини, після вранішньої служби, вона надовго зупинялася біля образу Богородиці, просила у неї прощення за всі гріхи. На диво всім мереф’янам, до набожної дружини невдовзі приєднався й Дмитро Половець. Той, хто раніше доводив інколи її до сліз богопротивними словами або ж незумисними грубощами в день свята. Либонь, у скрутну хвилину, знесилений втратами і тривогою за недужу дружину, чоловік нарешті вирішив звернутися до Бога. Так гострословили злі язики за спиною старого Половця, що, згорбивши плечі, ніби ніс на них непосильний тягар, щоранку йшов слідом за дружиною до церкви. Ставлячи свічечки за здоров’я жінки, ревними молитвами просив у Господа зцілення для її немічного тіла. Одначе Марії не легшало. А люди дедалі частіше перемовлялися поміж собою про те, що, мабуть, Половчисі вже недовго топтати ряст. Навіть і дяк, дізнавшись про причину несподіваної набожності старого Половця, виявив до нього співчуття. Але, як виявилося згодом, не безкорисне. Нерідко тепер після служби він чатував на чоловіка за порогом церкви, діставав з-за поли зачерствілу проскурку «от патриарха всєя Руси Нікона во імя ісцеления Божьей раби Маріі» або ж запопадливо тицяв у руки затемнену карафку «со святой водой, прівезєнной із Ієрусаліма», за що, звісно, отримував щедрі подаяння від Дмитра, враженого такою чуйністю.

Але дякова «сердечність» була напускною. Він сам себе видав. Якось, добряче перепивши, він похвалявся перед мерефськими господарями, що має відтепер звідки брати щодня «на опохмеление». Мовляв, Дмитро Половець не поскупиться, в боргу не залишиться. «Благо, води в нашем колодце імєєтся вдоволь, а проскури завсєгда найдутся в каком-нібудь заброшенном углу дома».

Ці слова швидко розійшлися поміж людьми. Як почув їх Половець, то був би вибив дух із клятого пройдисвіта. Ослабла Марія насилу стишила гнів чоловіка, змусивши його пообіцяти, що викаже батюшці всю щиру правду про цю пригоду. Однак отець Григір про все дізнався сам. Його стараннями дяка вкотре вже було відлучено від служби. А Дмитро Половець, спересердя розбивши затемнені карафки та викинувши свиням засохлі проскури, нараяв Марії звертати на іншу дорогу: відвіз її на хутір, до старої знахарки. Та ретельно викачувала напасницю-неміч яйцями, зливала її воском, а наостанок порадила недужій спалити із себе натільну сорочку:

— У ній клята хворість осіла!

І хоча Марія зробила все, як наказала хвалена на всі околиці ворожбитка, нічого не допомогло. Жінка почувала, що сили її поволі тануть. Достоту, як віск на запаленій свічечці. Слухаючи свекрушині охання, Софія не раз, заварюючи міцні трави для неї, співчутливо казала, що добре було б податися до Роди:

— Вона б, мамцю, вас умить на ноги поставила. У неї є помічні мазі від усього…

Половчиха скрушно зітхала на слова невістки. Вона й справді потребувала помічної мазі. Такої, яка могла б розтопити той глибинний студений біль, що вихолоджував її із середини. Але ж такої мазі, напевне, не знайти на білому світі. І допомоги нізвідки чекати. Відколи волхвиня Рода подалася геть звідси, гнана лютою образою — от недарма кажуть, що з роками давні гріхи виходять на яв, і падає на грішників розплата: он тільки тепер стало відомо, як Тарас Чорнопліт разом зі своєю ватагою запалив хижу лісової знахарки, — ліс закрив свої таємниці. А відтак провину мерефських дурноголовців спокутують усі люди, бо немає ліків на їхні болячки. Марія не мала сили податися світ за очі, до старої. І не могла відпустити в дорогу Софію, хоча та просилася в неї не раз.

— Підеш з дому, хто про все дбатиме? — спиняла невістку слушним запитанням. — Я вже до жодної роботи нездала…

Марія казала правду. Єдине, на що вистачало у неї снаги і сили, це згадувати своє минуле… Доки невістка та дівчатка-онучки опікувалися нею так, ніби вона була щойно прибулою довгожданою гостею, вона міркувала про своє. Проціджуючи у глиняний глек молоко, через густе сито буднів поволі проціджувала і свої невтішні думки. Думала про те, що скоро помре. Мислила, які кривди кому й коли завдала. Подумки просила прощення у тих, перед ким колись необачно завинила. Витираючи гіркі сльози на очах, потайки видивлялася на рідних, ловила на їхніх лицях найменші відтінки жалю. Вона не хотіла завдавати їм болю. Крилася зі своїми почуттями від усіх. Але все одно бачила неспокій та страх в очах Дмитра і Софії. Чулася винною, що завдає їм клопоту своєю слабкістю. Он скільки справ навалилося на них! Коли б не дівчатка — малі помічниці — чи впоралася б Софія з усім?

Марія чекала на рідних, які подалися були порядкувати в Дібровиному саду, що залишився без господаря. Вона почувалася зле. Щось мучило її, не давало спокою. «Мабуть, я ось-ось помиратиму». Спершись на костур, жінка вийшла до воріт. «Коли б то тільки встигнути попрощатися». Побачивши вертлявого сусідського хлопця на вулиці, закликала його ближче, дала дрібну монету і попрохала збігати до садиби Михайла Діброви.

— Скажи, аби мої вже йшли додому. Щось я зовсім недобре почуваюся…

Аж раптом вона побачила на вулиці вершника. Звіддаля ще мати пізнала сина. Серце її радісно тенькнуло і мало що не вилетівши з грудей назустріч рідній душі.

— Іванку… Ти звідкіля? А де Петрусь? — видихнула з острахом.

— З ним все добре, — посміхнувся син. — А ви?.. Як ви, мамо?.. — скочивши із коня, з тривогою вдивлявся в її обличчя.

— А що там зі мною може бути?

— Ви тяжко захворіли, мамо? — пильно зиркнув їй в очі.

— Та хто тобі таке сказав? Се неправда, сину.

Іван посміхнувся у відповідь:

— Ось я привіз вам від волхвині Роди напари, — подав їй темну сулію.

Вражена синовою чуйністю і турботою, Марія на мить відвернулася від нього, витираючи непрохані сльози:

— Іди, сину, до хати. Я наготую обід для те…

Тільки курява здійнялася стовпом за прудким Сивогривим, що знову помчав свого господаря в далеку-далеч. Як оторопіла дивилася жінка на шлях. «Сон це був, а чи яка примара?!» Але ж руки її справді стискали сулію з цілющими напарами волхвині Роди…