Варфоломієва ніч

До готелю районного містечка однієї з країн пострадянського простору під'їхали старі «Жигулі». З них вийшов чоловік із зовнішністю звичайного командировочного з невеличкою валізкою. Ця подія аж ніяк не зацікавила сонне провінційне довкілля. Лише кіт, що мирно спав на ґанку готелю, ліниво підняв був свою руду мордочку, але не в змозі боротися зі сном, відразу уткнув її в пухкенькі лапки. Чоловік огледівся і побачив знайому картину, яку повсякчас зустрінеш в будь-якому райцентрі колись безмежної радянської батьківщини. Запилена, обшарпана сіра будівля колишнього райкому партії – тепер міська мерія чи райдержадміністрація; навпроти – через площу – пам'ятник Невідомому солдатові зі сколупнутим носом і з голубом на голові; універмаг з великими вікнами, немитими ще з часів розвинутого соціалізму, й неодмінний атрибут центральної площі райцентру – клумба. Дорогий мій читачу! Ви ніколи не замислювалися над дивним і загадковим словом «клумба». У мешканців колишнього Радянського Союзу вона асоціюється із соціалістичним порядком, який вимагав вносити соціалістичну естетику в соціалістичну дійсність. Клумби з квітами революційного кольору і революційної невибагливості – бегоніями – були невіддільним атрибутом офіційної соціалістичної естетики. Однак ми дещо захопилися ностальгічними спогадами. Що стосується щойно згаданого провінційного містечка, то тут якраз стояв теплий дощовий грудень, і тому клумба мала вигляд чорної розмазні з засохлими патичками, що колись були квітками.

Чоловік вдихнув специфічне провінційне повітря, і йому відразу стало легко і спокійно, неначе він прийняв якесь дуже важливе рішення, і в нього немов гора з пліч звалилася. В готельній анкеті в графі «на який термін оселився» помешканець написав «на невизначений».

Містечко ніяк не прореагувало на приїзд молодого чоловіка із зовнішністю командировочного. Він нічим не вирізнявся: був не високим і не низеньким, не худим і не гладким, у міру мовчазним і в міру балакучим, поводився часом чемно, часом нахабно – залежно від ситуації, тобто складав середнє арифметичне. За тиждень, проведений у містечку NN, він узяв собі за звичку час від часу прогулюватися вуличками, уважно придивляючись до всього, що відбувалося довкола. Мій читач, певно, тут заперечить: у малих провінційних містечках ніколи нічого не відбувається. Але хочу вас запевнити: ви глибоко помиляєтеся. Під маскою провінційної нудьги в маленьких провінційних містечках киплять пристрасті голлівудівського масштабу; тут можна дізнатися подробиці не менш пікантні, аніж у європейських нічних клубах; містечко обплутане своїми внутрішніми інтригами, наповнене своїми кривавими таємницями; на людей щомиті чигає смертельна небезпека. Більше того, все, що відбувається в маленьких містечках, має для їхніх мешканців всесвітній характер. Адже будь-яка подія – чи то вибори мера, чи клімакс директорки гімназії, а чи смерть улюбленого песика завідувачки перукарнею – стосується кожного особисто, чого ви не зустрінете у великих містах. А повільний ритм життя надає певної епічності і значущості всьому, що тут відбувається.

Проте, вибачайте, мій дорогий читачу, що ми надто захопилися ліричним відступом і на деякий час залишили поза увагою нашого незнайомця. Так от. За тиждень він Цілком освоївся з місцевими звичаями, які мало чим відрізнялися од типового райцентрівського укладу. Наш герой уставав раненько – робочий день тут починався на годину раніше від столичного розпорядку – і йшов на обстеження різних закладів. За цей час він встиг побувати в багатьох стратегічних місцях – на залізниці і в «собезі», в поліклініці

і магазинах, на дискотеці і в міському морзі, в музеї і навіть на кладовищі. Оминаючи поки що начальство, він розпитував усіх охочих до розмови про те і про ce – про ціни і заборгованості, про місцеву владу і місцевих юродивих, про народжуваність позашлюбних дітей і смертність від нещасних випадків, про місцеві кулінарні рецепти і про специфічні хвороби, про подружні зради і сексуальні збочення, про кумирів і вампірів і взагалі про всяку всячину. Майте на увазі, юні розвідники, лише з розмов про всяку всячину можна вивідати найсокровеннішу і найпотаємнішу інформацію.

В обідню пору наш герой приходив на пошту і замовляв розмову з одним і тим же абонентом на 7 хвилин. Телефоністці Свєті стало цікаво, куди дзвонить цей командировочний з такою впертою пунктуальністю, і вона з'ясувала ганебним, проте досить поширеним для радянського – і для пострадянського – простору способом, а точніше – через підслуховування, – що він розмовляє з улюбленою мамочкою, яка щоразу педантично розпитує його, чи їв він сьогодні ріденьке, чи не болить у нього сьомий верхній зуб, чи вдягає він на ніч спальну шапочку, чи скучає він за своєю рідною мамочкою. У свою чергу люблячий син розпитував маму, що їй сьогодні снилося, і що може означати ЇЇ сон, і чи немає в неї ніяких лихих передчуттів, і чи розкладала вона сьогодні пасьянс «Наполеон», а коли так, то чи зійшовся він. Пухкенька маленька телефоністка Света з вражаючою жіночою проникливістю вирахувала, що клієнт неодружений по-справжньому, а не як усі «командировочні», тож вирішила «підкотитися» до нього, поки ця феноменальна звістка не облетіла містечко з не менш феноменальною швидкістю. Доки він виходив із кабінки, вона швидко підмалювала губи малиновою помадою і коли він розраховувався, недбало кинула фразу з виглядом смертельної втоми і вселенської нудьги:

– Ну як, ви ще не знудилися в нашій дірі? Мене вже ця провінція просто доконала!

На що молодий чоловік щиро здивувався:

– Ну що ви, панночко, я просто балдію!

Свєтині очі, і без того круглі, стали схожі на два блюдця з кофейного сервізу. Поки вона перетравлювала цю інформацію, її подруга із сусіднього віконця – худа і висока Таня – також з глибокою жіночою проникливістю зрозуміла, що недаремно ця пронира Свєтка після підслуховування розмови наквецяла губи, і недаремно стала «клеїтися» до командировочного, тож прийняла блискавичне рішення перехопити у подруги ініціативу, процокотівши з піонерською завзятістю:

– А я вважаю, що наше містечко дуже затишне й миле, а головне, – люди тут хороші…

Але командировочний уже не почув її слів, бо поспішав до виходу.

Танька з Свєткою зчепилися. Дорогі мої читачі! Ви не уявляєте навіть, а, може, навпаки – ви прекрасно собі уявляєте, яким актуальним є питання вигідного заміжжя для дівчат маленьких провінційних містечок! Знайти собі непитущого і не дуже темного жениха у провінції вкрай важко. А якщо на шляху трапляється більш-менш пристойний екземпляр чоловічої статі без штампа в паспорті, то тут боротьба йде не на життя, а на смерть.

Саме через скандал, який затіяли дві телефоністки районного телефонного вузла серед білого дня, у місті стало відомо про сімейний статус командировочного, і життя його дещо змінилося, хоча сам він і не здогадувався про причину. Так, у бібліотеці, де він ретельно вивчав місцеву пресу, – а саме міську газету «Зоря», яка раніше, очевидно, називалася «ленінською», і районну газету «Рідне поле»; – привітні бібліотекарки напоїли його чаєм з варенням з кульбабок. А готельна прибиральниця тьотя Маня пригостила його свіжими пиріжками з рисом і яєчком, які «власноруч випекла для нього» її донька Таня. «Вона така рукодільниця, і хазяєчка, і чистюля, що куди там столичним нечупарам!» Тьотя Маня насильно познайомила молодого чоловіка з червонощокою Танею. Той галантно подякував їй за пиріжки, від чого і так червонощока дівчина спалахнула, мов кімнатна квітка «огоньок», і звістка про це облетіла все містечко.

Ви, шановний читачу, певне, звернули увагу, що і телефоністку, і доньку тьоті Мані звали однаково, і, напевно, подумали: який ляпсус для автора роману! Проте кваплюся

Вас запевнити, що тут немає моєї провини. У тому містечку більшість дівчат називалися або Танею, або Свєтою.

Настала субота, і наш герой вирушив на базар – ідеальне місце для шпигуна, бо воно є одним з найважливіших джерел масової інформації. Окинувши оком торговище, він відразу ж вирізнив місце, яке завжди є на всіх базарах для торгівлі «з машин», що приїжджають, як правило, з найбагатших навколишніх сіл. Купуючи чи то банку «тушонки», чи пряники, а чи розмальований друшляк або ситцеву наволочку, наш герой детально розпитував, звідкіля приїхала машина, і чи багате село, і хто в них там голова, а що за чоловік той голова, а чи є в селі церква, чи багато дітей у школі, а що сіють, а як родить – і різні подібні речі, про які люди розповідають з охотою, тим більше на базарі. Обійшовши зо два десятка машин, чоловік із задоволеним виглядом завершив опитування і рушив до найбіднішої частини базару, де торгували старі бабці тим, що вродило в їхньому городі або що Бог послав у їхньому хліві – чи купкою яєчок, чи віночком часнику, а чи просто – склянкою насіння. Обмацуючи товар, лузаючи насіння, чоловік різними фразами на кшталт «як, бабусю, здоров'ячко» викликав бабусь на відвертість і випитував у них, чи падлюка їхній голова, а хто скільки п'є, а хто в селі краде… Потому чоловік рушив до м'ясних рядів, щоправда, не дуже сподіваючись на балакучість господарів. І справді, тут він майже нічого не вициганив: торгівці м'ясом – люди ділові: або купуй, або вшивайся! Третього не дано. І нема чого тут розпатякувати і заступати товар.

Так наш герой протинявся на базарі цілий день, не забувши в обідню пору зателефонувати мамочці, трохи скупився, трохи перезнайомився і надвечір, неабияк втомлений, рушив до готелю.

А поки він волочився брудною вулицею, стороннє око могло спостерегти одну дивну річ: здавалося, що молодий чоловік сам із собою розмовляє. Однак при пильнішому погляді ставало зрозумілим, що він скоріше веде бесіду з кимось невидимим. Здавалося, він то жартував з тим невидимим, то лаяв його, то, впадаючи у гнів, намагався копнути свого невидимого співрозмовника ногою або ж влупити потиличника. I, як ви ще переконаєтеся, мій любий читачу, отого невидимого наш молодий герой буде називати щоразу по різному: то голубчику, то ідіоте, то мила панночко. І не треба осуджувати його за цю слабкість. Ми всі не безгрішні, і в кожного з нас є свій ганж. Я, наприклад, розмовляю вночі. Віршами. І мене ніхто не осуджує. А родичка сусідки нашого молодого героя з комунальної квартири – тьотя Берта з Умані – смажить оселедці і подає на стіл щоразу, як приїжджає її «дорога родина». її, щоправда, всі осуджують, але божевільною не вважають. А дядечко Ґіві – друг сім'ї нашого молодого героя – любить фотографувати вдало зроблені ним щелепи (він, як ви здогадуєтесь, був протезистом-стоматологом), а потім розглядати їх з коментарями. І куди не кинь – усюди ви зустрінете ще й не такі дивацтва.

Отже, на чому ми спинилися? Ага. Молодий чоловік, ідучи вулицею провінційного містечка, вів розмову з невидимим.

– Ну що, кучерявий, скажеш? Як тобі це подобається? Містечко – люкс! Воно знудилося і, як мандрівник у пустелі, вмирає від інформаційної спраги та голоду. Воно потребує свіжої крові, викиду адреналіну, воно чекає на пришестя. Не хочу здатися нескромним, кучерявий, але нюхом чую, вони чекають на мене! Молодого і нахабного. Кучерявий, нам поки що щастить. Тьфу-тьфу! Уяви собі: мер міста і голова районної держадміністрації – люті вороги! От везіння! Районний голова лізе в депутати. І це при тому, що на селі – завал! Уявляєш, кучерявий, яка удача: на селі люди не отримували зарплати шість місяців! Красота! Тобто, пардон, ганьба, ганьба, гань-ба… Весело мугичучи собі під носа «ганьба», молодий чоловік уже бадьорим кроком прийшов до готелю і з щасливою усмішкою на вустах заснув рівно о восьмій вечора.

Чому так рано? Йому треба було виспатися, оскільки завтра, тобто в неділю, він був запрошений на обід до завідувачки бібліотекою Тетяни Віталіївни.

З самого ранечку молодий чоловік вирушив на пошуки «маленького романтичного букетика». Ідея подарунка Тетяні Віталіївні, звісно, належала не йому. Вчора, зателефонувавши своїй любій мамочці, він поділився з нею новиною про запрошення і спитав поради щодо подарунка.

– Синку, а якого вона віку? – прокуреним басом Фаіни Раневської спитала мама.

– Спитай щось легше!

– Синку, я тебе завжди вчила: щоб визначити вік і спосіб життя жінки, подивися на її руки! Ну добре, мій недотепо, раз вона завбібліотекою, значить, – не девочка…

– У неї донька в останньому класі школи. І обручки немає.

– От бачиш! Я тебе таки чогось навчила в цьому житті. Та-ак. Подаруємо їй маленький томик Цвєтаєвої і маленький романтичний букетик.

– Мамо, ну ти зовсім! Де я тобі тут знайду романтичний букетик?

– Із шкури вилізь! – гавкнула у трубку мама і закашлялася.

– Мамочко, ти знову закурила?

– Так, закурила! Не можу ж я в такий відповідальний період твоєї кар'єри вірити в міфи про спасенність здорового способу життя!

– Ну мамусю, ну любенька, бережи себе, я ж тебе лю-…

– … блю! – випалила мама на тому кінці дроту. – Ну добре, добре. Я буду чемною. Слухай, не забудь узяти традиційну «пляшку» – може, там є батько чи мати. І шоколадку для доньки.

– Ну все, ма, я побіг! Цілую міцно!

Тиняючись містом, він шукав романтичий букетик і, звичайно, не знаходив. Слава богу, що хоч учора випадково надибав на Цветаеву. Що ж робити з букетиком? Де порятунок? А порятунок виявився зовсім поруч, у маленькому приватному магазинчику, де продавався різний подарунковий непотріб. Магазинчик називався «Фенікс», першу літеру якого місцевий дотепник спробував виправити на «П». Господар довго мордувався над своєю вивіскою, але сліди зловмисника можна було розгледіти неозброєним оком. Наш герой віднайшов у тісній крамничці цілком пристойний вазончик з бонзайчиком, під яким сидів ідіотський гном, що приспустив штанці з непристойною посмішкою.

– А це (тобто гномика) від цього (тобто деревця) ніяк не можна відліпити? – з огидою спитав молодий естет.

– Ні, – сказала лялькової зовнішньості продавщиця. – А навіщо? Здається, дуже мило!

Дуже сподіваючись, що так само подумає завідувачка бібліотекою, він купив бонзайчика.

– Боже, як мило! – екзальтовано вигукнула Тетяна Віталіївна, і в нашого героя від серця відлягло.

Томик Цвєтаєвої вона притисла до серця і з невправною театральністю промовила:

– Мне нравится, что вы больны не мной…

Молодий чоловік трохи розгубився. Він хотів був сказати, що взагалі «не хворіє на таке», але вчасно схаменувся. Може, – подумалося, – вона чекає, щоб він заперечив їй, але вирішив не квапитися.

Уперше за тиждень молодий чоловік поїв домашньої їжі, від чого розімлів. Особливо його потішила провінційна звичка подавати до столу перше. Мама, коли дізнається, теж радітиме.

За столом, окрім нього і Тетяни Віталіївни, сиділа її привітна мама, непривітний батько і прищуватенька, проте досить мила донька.

Молодому чоловікові не треба було напружуватися з думками, оскільки ініціативу розмови взяла на себе завбібліотекою. Вона, виявляється, – голова читацького клубу «Медея», який збирається щосуботи на читальні вечори. Молодого чоловіка було запрошено поділитися своїми думками про літературу на одному з них. Не будучи добре обізнаним із предметом уподобання читацького клубу, він, проте, радо погодився з причини, про яку Ви, дорогий читачу, матимете змогу невдовзі дізнатися.

Молодого чоловіка увесь вечір трохи непокоїв похмурий вигляд батька завбібліотекою. Якби той не вдяг був орденські колодки, наш герой і не намагався б піти на контакт. Але тут він, сказавши собі «Треба!», почав розвідку вогнем:

– Я б хотів з вами познайомитися ближче, Віталію… гм, як Вас по-батькові?

– Я – Фрідріх Варфоломійович! – гучним басом обурено промовив ветеран, аж задзвеніли кришталеві чарки в буфеті. – Фрідріх Варфоломійович! Мене назвали на честь Енгельса. А ця клізма, що називається моєю донькою, соромиться імені свого батька!

Тетяна Віталіївна, тобто Фрідріхівна, густо почервоніла, однак не наважилася перечити за столом батькові.

– Фрідріху Варфоломійовичу, – не розгубився молодий чоловік, – я оце цілий вечір дивлюся на ваші нагороди і захоплююсь. Ветеран війни! В цьому слові є щось героїчне.

Фрідріх Варфоломійович якийсь час з підозрою розглядав молодого чоловіка. Зовні – такий собі столичний жевжик, пустушка. Чого йому треба від старого солдата?

Тим часом молодий чоловік розповідав, як його сусід по комунальній квартирі дядько Льонька, що воював на Першому Білоруському, навчив його багатьох речей, які йому хоч і не знадобилися у практичному житті, проте справили на нього глибокий світоглядний вплив. Фрідріх Варфоломійович слухав, поглядаючи спідлоба і недовірливо. І лише після того, як наш молодий герой продемонстрував уміння намотувати на ноги солдатські онучі, Фрідріх Варфоломійович відкинув вагання, ожив і розпочав довгу оповідь про своє фронтове життя. Його невдячна донька кілька разів намагалася урвати його палку промову, та не на того напала. Він настільки поринув у спогади, так натуралістично розповідав про танкову атаку, що нашому молодому чоловікові довелося лягти на підлогу разом з Фрідріхом Варфоломійовичем і проповзти «на пузі» десять метрів аж до кухні і, опинившись під величезною шафою, що загрозливо хиталася на трьох з половиною ніжках, уявити себе під справжнім танком.

– Ну як, хлопче, наклав у штани? – іронічно сказав Варфоломійович, похитавши над ним шафою.

– Майже, – признався молодий чоловік.

– Отож-то. А я в першому бою наклав. Розумієш?! Я це запам'ятав на все життя! Лежу весь у гімні і плачу. Ех, – махнув рукою ветеран, – ви, молоді, все одно нічого не зрозумієте!

– Я розумію, – обтрушуючи костюм, сказав молодий чоловік. – Я Вас прекрасно розумію!

Ви, дорогий читачу, напевне, дивуєтеся, чому такий сучасний столичний пан, як наш герой, докотився до того, що пішов на поводу в старого ветерана, котрий імітував танкову атаку? Хочу вас запевнити: це він робив, хоч і свідомо, дізнавшись про те, що Варфоломійович очолює районну організацію ветеранів «Перемога», але й із непідробним задоволенням. У будь-якому чоловікові сидить воїн, який час від часу нагадує про себе навіть найінфантильнішій особі чоловічої статі. Наш герой пішов навіть наперекір власній печінці й принципам і випив з Варфоломійовичем на двох пляшку горілки. Більше того, старий солдат дозволив юному другові називати себе просто Варфоломійовичем і звертатися по-фронтовому на «ти».

Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна була трохи стурбована. Адже в її плани не входили фронтові спогади. Натомість у її списку було колективне виконання пісні, в якій немовби вона полюбила молодого скрипаля, далі список продовжували солодкий стіл і романтична прогулянка вечірнім містечком під ручку. Однак батя поламав усі її плани. Але вона не наважилася суперечити йому, щоб він, бува, не уявив себе ще й у рукопашному бою.

Тож так сталося, зовсім несподівано для всіх, що молодий чоловік заночував у завбібліотекою. І звістка про це знову ж таки облетіла все містечко. Щоправда, молодий чоловік провів усю ніч з Фрідріхом Варфоломійовичем у його «землянці» (так називалася кімнатка ветерана у літній кухні), роздивляючись фронтові фотографії і співаючи фронтових пісень. Але Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна на цій деталі не акцентувала увагу, коли, закотивши очі під лоба, «по секрету» розповідала новину манікюрниці Тані – головному поширювачу міської інформаційної інфекції.

Молодий чоловік, поки що не підозрюючи про те, що вже говорять про нього у місті, повернувся в готель і проспав аж до обіду. Виконавши синівський обов'язок по телефону в обідню пору, він знову повернувся в готель і проспав майже До кінця робочого дня. Оце «майже» його врятувало. Річ у тім, що наш герой був людиною забобонною, і, за його особистим забобоном, усі справи слід було починати саме в понеділок.

Хочу вам сказати, що звичка починати все в понеділок дуже мудра. Уявіть собі, всі на понеділок не планують нічого серйозного, а вн запланували. І поки всі вони ще теляться, щоб у вівторок усе почати, а ви – бац! І все швиденько зробили. Поперед батька – і прямісінько в пекло! До речі, наш герой був переконаний, що в понеділок чиновники більш піддатливі, бо вони ще не готові до серйозного бою.

Тож, підхопившись о четвертій тридцять по обіді з ліжка, наш герой швидко зібрався і вирушив у напрямку сірої будівлі з табличкою «Міська мерія».

Він спинився біля масивних дверей приймальні й, хукнувши, немов перед прийняттям чергової чарки нерозве-деного спирту, рішуче зайшов досередини.

Секретарка нервово йорзала на стільці, поглядаючи на годинник, що відлічував останні хвилини нескінченного робочого дня.

– Прийом закінчено! – активно сказала вона і стала професійно – помалу, але дуже настирно – виштовхувати його з приймальні. Він вирішив не опиратися. Озирнувшись по коридору і вирахувавши по запаху, де туалет, він попрямував туди.

Наш герой терпляче пробув там годину. Ви, любі мої друзі, вже скривилися, відчувши себе в шкурі нашого героя. Так, так. Я думаю про те саме, що й ви. Як театр починається з гардероба, так країна починається з туалету. І поки в цій країні не буде чистого туалету, не буде чистої політики. Якби мені довелося стати Президентом, перший указ був би про туалети. Це був би акт символічний, який ознаменував би культ чистоти у всьому, совісті передусім. Та, оскільки я ніколи не стану Президентом, то туалети в нас ще довго будуть брудні й смердючі.

Однак, вибачайте, ми знову залишили напризволяще нашого молодого чоловіка. Він тим часом – треба віддати йому належне – не звертаючи уваги на інтер'єр, стояв перед тьмяним дзеркалом і тренувався:

– Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно!

Він відпрацьовував інтонацію, посмішку, нахил голови і навіть розробляв голос: «Мі-ме-ма-мо-му!»

Нарешті, був задоволений:

– Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно! – вимовив він із щирою посмішкою і схилив голову настільки, щоб це видавалося особливою повагою, але, Боже борони, не підлабузництвом. Цієї міліметровості вчила його мамочка. «Синочку, – ну зовсім, як Фаїна Раневська, грубим голосом говорила вона. – Якість визначається міліметрами, міліграмами, мілілітрами і секундами».

Ось так попрацювавши над собою, він рушив коридором до приймальні, знаючи, що там сидить мер, або мереса, або мериня, або як її ще там назвати… Наш молодий герой за тиждень, проведений у містечку, вивчив розпорядок її роботи. Світло в її кабінеті, що був якраз навпроти пам'ятника безіменному солдатові з голубом на голові, довго світилося після того, як усі, крім чергового міліціонера, залишать мерію, їй не було куди поспішати. Вона була вдовою.

Молодик рвучко смикнув клямку дверей, думаючи трохи налякати головну жінку міста несподіванкою. Проте сталося не як гадалося. Мереса сиділа за столом, немов чекаючи на молодого чоловіка. Той розгубився. Від усього. І від її готовності до зустрічі, і від її вигляду (тепер він розумів, чому її називають «Людина-гора»), і від того, що в першу мить не зорієнтувався.

– Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно…

Фраза прозвучала мляво і зовсім не справила ефекту милого імпровізу, як було заплановано.

Людина-гора, ледь поворухнувши губами, промовила:

– Доброго вечора.

При цьому жоден м'яз на її обличчі і взагалі на її тілі не поворухнувся, а голос звучав, як із глибочезного колодязя.

Молодий герой театрально відкрив срібну коробочку для візиток, по-картярськи спритно витягнувши одну, поклав перед Людиною-горою на стіл і хвацько відрекомендувався:

– Павло Іванович Печеніг, політолог!

Здається, молодий чоловік збирався вбити цією фразою мересу наповал. За його прогнозами, вона мала б вигукнути: «Ах, політолог! Ах, із самої столиці! Ах, і що там чувати в центрі?» Однак Людина-гора і бровою не повела.

– Слухаю вас, Павле Івановичу! – долинув голос із колодязя.

Павло Іванович знову трохи знітився, але взяв себе в руки.

– Я хочу балотуватися у Вашому окрузі… – без ентузіазму пробелькотів він. Молодий чоловік, плануючи наперед розмову, очікував, що саме в цьому місці мереса перехопить ініціативу на себе, переконуючи молодого політолога не робити цього, не губити своєї кар'єри, адже тут будуть балотуватися представники всіх політичних партій районного і навіть обласного рівня, а головна боротьба, навіть не боротьба, а льодове побоїще розгорнеться між нинішнім головою райдержадміністрації Разіним і нинішнім депутатом – самим Колосальним.

Але Людина-гopa холодно сказала:

– Ну що ж, бажаю успіху!

Молодий чоловік розумів, що це провал.

– Я., я б… хотів заручитися вашою підтримкою… – майже проскиглив він.

– Усе, що гарантує «Закон про вибори…», ви будете мати.

«Але не більше…» – закінчив ЇЇ думку наш герой. Людина-гора простягнула через стіл руку, що мало означати «До побачення», а ще точніше «Прощавайте». Павло Іванович потис її.

Рука була суха. В ній не було тієї легкої вологості, яка видає чуттєву жінку. Молодий чоловік автоматично подивився на ЇЇ руки і здивувався. Вони були зовсім молоді! Чоловік глянув уважно на мересу оцінним поглядом його мами і ще раз здивувався. Це не була стара жінка. Це була молода жінка, перетворена життям чи самою собою на Людину-гору.

Павло Іванович вийшов з кабінету і подався до готелю.

Йому дуже не хотілося повертатися туди, де стіни пофарбовані масляною фарбою, де стоїть запах прокуреної затхлості, де з металевого крана в поіржавілу мийку тече руда вода, витікаючи із сифона якраз у миску, яку треба нести через увесь коридор, а єдиний, з ким можна нормально поспілкуватися, це тарган – видимий і невидимий.

– Ну що, рудий і вусатий? – промовив молодий чоловік невидимому співрозмовникові. – Ну, що ти на це скажеш?

Нічого втішного. Десь я прорахувався. Поїду завтра геть. Без грошей і підтримки влади мені нема чого тут робити. Бідна мамочка! Вона цього не переживе. Маленький Паша розчарував мамашу… Таке воно життя… А зараз? Куди зараз? Що кажеш, у постоялий дім? Фі, рудий і вусатий, що за несмак! Мене вже від нього на риги тягне…

Поки він таким чином розмовляв сам із собою, ноги автоматично несли його в напрямку, протилежному від ненависного готелю. А куди? Мій любий читач подумає, що він іде до завбібліотекою? Тепло, але не гаряче. Ноги самі несли його в «землянку». Зайшовши по дорозі до найт-шопу, він розжився пляшкою й оселедчиком і пішов до єдиної рідної душі в цьому містечку – до Варфоломійовича. Покупку наш головний герой зробив автоматично. Крижана горілочка з маленьким бутербродиком, що складався зі шматочка чорного хіба з масельцем і жирним оселедчиком, – це було однією з найулюбленіших кулінарних забав його мами. Після неї вона починала іскрометно жартувати і травити анекдоти, від чого випадковий або невипадковий співрозмовник конав від судом сміху. Це не стосувалося Паші, оскільки він, на відміну від мамочки, котра, як ви пам'ятаєте, любий друже, була точною копією Фаїни Раневської, зовсім не мав почуття гумору. Це страшенно дратувало мамочку, яка нарікала на генетику, що передає у спадок форму носа, забуваючи про важливіші речі. Так чи інакше, але згадана нами кулінарна забава була слабинкою не лише його мами. Варфоломійовича теж. Правда, він позбавив страву пікантності, замінивши маленькі скибочки житнього хліба на грубо покромсані шматки «кирпичика», а елегантні шматочки оселедчика без кісточок і шкірки, – на великі кістляві кавалки, про масло ж взагалі не йшлося.

Якби наш молодий герой не був такий заклопотаний своїми проблемами, він би мав змогу ще раз оцінити мамину мудрість про те, що «якість визначається міліметрами, міліграмами, мілілітрами і секундами». Однак зараз йому було просто не до того.

– Пашко, друже, я ж про тебе цілий день думаю! – радів йому, як рідному, Варфоломійович. – Що з тобою? Ти сам не свій! Скажи Варфоломійовичу, хто тебе скривдив? Скажи!

Під горілочку Варфоломійович вислухав сумну історію молодого політолога, однак вона йому видалася не такою вже й сумною і навіть зовсім не сумною, більше того, – страшенно веселою.

– Не трусь, Пашко! (Що мало означати: не бійся). Ми ще не такі рубежі брали під Сталінградом! Покладися в усьому на Варфоломійовича: він не підведе! Варфоломійович ніколи не зрадить бойового друга! Чуєш, Пашко?

Молодий чоловік добре чув. Тим більше, що Варфоломійович як старий артилерист не жалів голосових зв'язок.

– Варфоломійович ще покаже їм усім велику дулю! Вони думають, що Варфоломійович – нічтожество! Варфоломійович – солдат!

Молодий чоловік кивав.

– За що ми кров проливали? За… – Варфоломійович махнув рукою, бо саме в цій точці його красномовство несподівано згасло. Проте його думку підхопив наш молодий герой:

– … За приниження, яке старий солдат терпить у черзі, що не пропускає його наперед? За «голодний пайок»? За чорну невдячність нащадків?

– Правильно, Пашко! – підтримав Варфоломійович.

– Вони там нагорі думають, що їм можна все, що вони – це Бог! А Бога немає! Є совість і честь!

– Молодець, Пашко! – з ентузіазмом сказав Варфоломійович, але потім тихенько додав, кахикнувши:

– Тільки Бог усе-таки є! Я точно знаю.

– Пойняв! – не розгубився молодий чоловік.

Вони не помітили, як вийшли із землянки і рушили до найт-шопу. Але «шоп» виявився зовсім не «найт», бо стояв зачинений. Проте двоє чоловіків не зупинилися на досягнутому, а пішли далі, аж до центральної площі.

Там наш герой звернувся прямісінько до Невідомого солдата:

– І як ти можеш дивитися на увесь цей безпрєдєл? Як? Чи варто було вмирати за те, щоб цілу вічність споглядати запилені вікна універмагу і грязюку на клумбі? Може, якби ти гірше воював, то ми б тепер пили собі баварське пиво і закусували смаженими ковбасками?

Ця думка дещо збентежила ветерана своєю, так би мовити, новизною. Він до неї ментально не був готовий.

– Слухай, це не занадто?… – непевно смикнув його за рукав Варфоломійович.

Але молодий чоловік блискавично прореагував:

– Та він (тобто Невідомий солдат) все одно не чує… Він же нічого не чує і нічого не бачить! Він нічого не хоче знати! Бо він – це наш народ, забитий, сліпий і німий! У нього на голові сидить сірий голуб і ce…, тобто гадить, гадить на нього… А він мовчить! Над ним знущаються – позбавляють носа і честі, а він усе мовчить…

Молодий чоловік уже кричав на всю площу, а старий ветеран плескав і підтримував схвальними вигуками.

Площа мовчала. Лише один раз рипнули двері міськради, і звідтіля вийшов сонний міліціонер:

– Хто там шумить?

– Це я – Варфоломійович. Не мішай, у нас квітопокладання, – насилу вимовляючи останнє слово, відшив його ветеран.

Міліціонер зачинив двері й пішов досипати.

На цьому місці хотілося б звернутся до вельмишановного читача із запитанням: чи варта чогось у нашій країні маленька людина? Ні, – рішуче скажете ви. Маленька людина – це нуль, це ніщо, це те, в чому Варфоломійович лежав під час першої у своєму житті танкової атаки. Від неї нічого не залежить. Усе здійснюється нагорі. А внизу все покірно підкоряється. А от і ні, – скажу я вам. Маленька людина може все. Якщо захоче. Якщо захоче, то зможе змінити історію. Це я вам кажу. Адже секрет полягає в тому, що кожна велика людина колись була маленькою.

Наступного ранку ветеран Великої Вітчизняної війни, Кавалер трьох орденів, Герой Радянського Союзу Варфоломійович у старому, аж блискучому костюмі, у старій, з потертими манжетами, але бездоганно відпрасованій білій сорочці і в старомодній краватці вирушив зі своїм молодим протеже до окружної виборчої комісії і зареєстрував його претендентом на кандидата в народні депутати до парламенту. Наш молодий герой був сороковим у списку, але Варфоломійовича це не збентежило. Він добре знав, що його ветеранська організація, яка дружить з пенсіонерами всього району, збере не просто дві тисячі підписів на підтримку претендента, а значно більше. Його турбувало інше – як знайти праці вождя російського пролетаріату. Варфоломійович не те щоб був його фанатом, просто він не знав, на кого ще можна було б покластися у боротьбі за місце під парламентським сонцем.

Тим часом наш молодий герой виконав свій синівський обов'язок і зателефонував до своєї дорогої мамочки.

– Можеш не розказувати, синку, я майже все знаю. Ти мав провал у казенному домі, зате заручився допомогою старого короля?

– Так, мамочко.

– То хто ж він – твій покровитель?

– Батько завбібліотекою – Фрідріх Варфоломійович.

– А хто він такий?

– Він голова Ради ветеранів району.

– Знаєш, синку, карти кажуть, що цей Фрідріх Варфоломійович – фатальна особа. Тільки чого ім'я в нього таке дивне?

– Ма, а ти чого звешся Ідея Іванівна Ягідка, га?

– Що, він родом із тридцятих?

– Скоріше – він первісток революції.

– Ясно. Синку, а як працює твій шлунок? Регулярно?

– Мамо, мені не до цього!

– Синку! Якщо в тебе регулярно спрацьовуватиме шлунок, – це запорука твого успіху!

– Таке скажеш!

– Синку, пам'ятаєш тьотю Розу, нашу сусідку по комуналці?

– Так, а що?

– А її чоловіка – дядю Борю – пам'ятаєш?

– Ще б пак, через нього ніколи не можна було вчасно потрапити в туалет!

– Так знаєш, що він казав?

– Мамо, швидше, час закінчується!

– Ніколи не перебивай маму! Так от: дядя Боря казав, що успіх людини пролягає через пряму кишку. А він це знав напевне, бо був проктологом!

– Щось ти не в тему, мамо!

– Синку, у тебе немає не тільки почуття гумору, а й елементарної фантазії!… Чим легше людина випорожняється, тіш…

– Ваш час закінчено!… – почувся строгий голос телефоністки Тані, який перебив дорогоцінну мамочку па найцікавішому місці.

– Ну все, мамо, обіцяю подумати над твоїми словами! Наш молодий герой був слухняним маминим сипом. Тому

відразу з телефонної станції пішов па базар за овочами для супчику, згадуючи дядю Борю і рідшій комуналівський туалет, па стіні якого висіло п'ять унітазних кругів, па кожному з яких був окремий замочок.

Варфоломійович трохи не контачив з жінкою і донькою, тож жив і харчувався автономію. А його меню великою різноманітністю не відзначалося. Тим більше до супчиків його буйна фантазія не доходила. А що може бути кращим для командировочного чи для холостяка, аніж гарячий, щойно зварений супчик! Вода з криниці, домашня картоплина, морквина, цибулина, корінь петрушки (ні в якому разі не забувайте про нього), ложка вершкового масла, дрібка солі, жменька зелені і ложка сільської сметани! Можете вкинути туди два шампіньйончики, нарізані у формі «G». І головне – їсти з вогню. Бо як тільки постоїть півгодини – вже не той смак! Це супчик номер один. Його секрет саме й полягає в тому, що він їсться з вогню. Через півгодини – то вже брандохлист, як казала тьотя Берта із Умані. А тепер – супчик номер два: бульйон або, як вимовляють у Стрию, – розсіл! Як казала та сама тьотя Берта з Умані, – та, що вславилася своїми смаженими оселедцями, – для того, щоб бульйон був смачним, курку треба варити цілою! І пі в якому разі не відрізаючи попки. Ця попка колись у старих міщанських домах Умані називалася архієрейський носочок. Як бачите, головне в кулінарії – це детальки, пікантні і несподівані. Причому курка повинна бути жовтенька, проте нс стара і не жирна, і з ніжною шкірочкою. Тоді бульйончик – люкс! Або, як казала тьотя Берта – родичка сусідки нашого героя по комунальній квартирі тьоті Рози, – цимес! Одна цибулина, корінчик сельдерею, одна морквина, сіль, перчик, жменька зелені – і ніяких спецій! Адже спеції вигадані людьми, щоб пригасити смак неякісних продуктів.

От і наш герой приготував супчик помер один у Варфоломійовичевій землянці па двох, додавши до вищезгаданого рецепту дві ложки «тушонки», чим розчулив старого фронтовика до сліз. Він з апетитом висьорбав олов'яною ложкою з казанчика супчик і сказав:

– Будуть з тебе люди, Пашко! – і палив молодому другові гранчак самогону.

Потім витер рукавом вуса, перехилив свій гранчак, зосередився і додав:

– Значиться, так! Із завтрашнього дня збираємо підписи! Тільки ти мені скажи, Пашок, чесно, як солдат своєму командирові: ти правий чип лівий?

– А яким треба бути?

– Треба бути лівим, Пашок!

– А чого не правим, Варфоломійовичу, га? Праві паче в моді тепер.

– Нє, Пашко, тут праві не котіруються. Розумієш, яка штука, браток: від правих – одним буде роздолля, а іншим буде хреново. А за лівих, таких, як у Швеції, – всім потроху ставатиме однаково добре. Так що будеш лівим. Тільки, Пашок, не дуже вже лівим, а таким – помірно лівим!

– То що, може, центристом?

– Нє, Пашок, центристи – то ж продажні шкури. Куди дишло поверне – туди й вони. А ти повинен бути чесним. Народ любить чесних.

– А я чесний, Варфоломійовпчу, я не зможу брехати, – сказав паш молодий герой зі сльозами па очах: самогон почав свою підступну дію.

– Навіщо ж брехати?

– Я ж не лівий, Варфоломійовичу.

– Невже, правий?

– Та ні.

– Що, боронь Боже, центрист?

– Я – гірше центриста. Я – кар'єрист.

– Ех, Пашко, Пашко! Дурна твоя голова! Нікудишній з тебе політолог! Адже кар'єрист – найліпший друг мадам Політики! Але ти про це нікому ні-ні! Пойняв? Ти – знаменитий політолог!

– Та який я політолог! Це все блеф! Написав якось статейку до місцевої газетки, за що мене витурили з неї наступного дня.

– Нікому про це ні мур-мур! Ти їв бульбу з Лукашенком, давав по пиці Жириновському, частував конячою ковбасою Плюща. Пойняв? – наливаючи другого гранчака, сказав Варфоломійович і одним ковтком спорожнив його.

– Пойняв, – сказав наш герой, дивлячись немигаючим поглядом на Варфоломійовича.

– Слухай сюди, браток, – продовжив ветеран. – А ти жону маєш?

– Нє-а, – гикнув Пашка.

– Ти, бува, не голубий? – стурбувався старий солдат.

– Нє-а, – знову гикнув той.

– А шо таке?

– Інстинкт відсутній.

– Хто відсутній? – з підозрою подивився на штани Пашки Варфоломійович.

– Ін-стинкт.

– Шо це значить?

– Ну, не тягне.

– На шо?

– Ну, на теє…

– А-а, – нарешті дійшло до старого. Варфоломійович співчутливо поплескав того по спині.

– Погано. Виборці люблять хороших сім'янинів і багатодітних батьків. Ну нічо. Буває й гірше, – він так ударив Пашку по плечі, що той упав на лежак. Очі склеїлися, і він опинився У якійсь шаленій каруселі.

А поки наш славний герой спить, ми дозволимо собі зазначити: наш народ – безмежно талановитий. У ньому сидять, немов нерозкриті бутони, і поети, і винахідники, і маги, і Робін Гуди, і Бетмени, і навіть промоутери. І хочу вам сказати з власного досвіду, що ніякий професійний промоутер не йде ні в яке порівняння з Фрідріхом Варфоломійовичем – заслуженим промоутером і народним іміджмейкером колишнього Радянського Союзу. І ви, мої найдорогоціпніші читачі, у цьому не один раз переконаєтеся. Звичайно, якщо дочитаєте мою книжку до кінця.

Наступного дня наш молодий герой Павло Іванович мав першу зустріч із виборцями. Це була група пенсіонерів провінційного містечка. Варфоломійович не пожалкував трьох годин, щоб обдзвонити тих, хто має телефон, і провести підготовчу роботу.

– Алло, Олександре Іванівно! Це Фрідріх Варфоломійович. Як здоров'ячко, бойова подруго? Погано? Відставити! Оголошую бойову тривогу! Останній бій, він, як то кажуть, – найтяжча штука! Шурочко! Мобілізуйтеся! Треба підтримати молодого кандидата. Хто він? А який, Шурочко, ваш улюблений фільм? «Сімнадцять миттєвостей весни?» Так от. Він сучасний Штірліц! Так-так, Шурочко. Повірте старому солдатові, він – ваш ідеал! Шурочко, на вас покладаю обов'язки привести всіх своїх бойових і тилових подруг! Зробіть свою справу не гірше радистки Кет!

– Алло, а Петровича можна? Спить? Розбудіть! Скажіть, що Варфоломійович. Алло, Петровичу, друже! Є ще порох у порохівниці? Так точно? Маю для тебе бонове завдання. Завтра в клубі зустріч з нашим висуванцем до парламенту. Обійди свій район і повідом. Щоб була мені явка стопроцентна! Кр-роком руш!

Зустріч з виборцями відбулася в районному будинку культури. Дорогий читачу! Я знаю, що на цій фразі ви позіхнули: Господи, яка це нудота слухати всю ту маячню, яку промовляють самовиевиені кандидати в депутати перед виборцями. Це не значить, що нікому не подобаються ті промови. Просто ті, кому подобаються ті промови, як правило, не читають книг. Тобто, якщо ви, дорогий читачу, взялися до моєї книги, це значить, що ви не дуже поважаєте передвиборчі промови.

Однак знову ж таки кваплюсь вас запевнити, мій любий читачу: якщо вас втримала моя оповідь до цього часу, я буду дуже старатися не втратити вашу довіру. Річ у тім, що наш молодий герой був не типовим кандидатом у депутати. Він був у своєму роді авантюристом-аматором, який кинув виклик професіоналам і системі.

Вийшовши на сцену задрипаного залу, він розгубився. Його трохи нудило. «Після вчорашнього», – констатував наш молодий герой. Однак він помилився. Так його нудитиме перед кожною зустріччю.

Павло Іванович поглянув у зал, але нічого не побачив. Усе зливалося в одну сіру масу. Здається, він розгубився. Варфоломійович представляв його як відомого політолога. А він інстинктивно скрутив дулю в кишені, як його вчила матуся. Любий читачу! Не засуджуй нашого друга. Він, як і кожен із нас, – слабка істота, страх для якої – одне з найприродніших відчуттів, дарованих нам природою. І не треба соромитися свого страху. Адже страх – це ніщо інше, як інстинкт самозбереження.

І тут наш молодий герой побачив у залі його – свого невидимого співрозмовника. Той сидів у центрі залу і мав вигляд кого б ви думали? Його батька, Івана Макаровича Печеніга, царство йому небесне! Іван Макарович Печеніг усе життя пропрацював у школі. Найголовніша риса його характеру – це правильність. Він був дуже правильним. Аж надто правильним. До того правильним, що Пашка завжди стояв перед ним навитяжку, відчуваючи докори сумління.

Пашка, уявивши себе в коротеньких штанцях, виструнчився і розпочав промову:

– Дорогі мої батьки!… Так, я не обмовився. Я дивлюся в цей зал і бачу свого батька. Хоч він помер багато років тому, але він тут, серед вас. У нього такі ж самі зморшки мудрості на обличчі, як у вас, такі самі натруджені руки, як у вас, такі самі очі, в яких закрабувався біль від старих ран – і бойових, і душевних. Я ось стою перед вами – молодий і зелений – і думаю: ну хто я такий? Хто я такий порівняно з вами? З вашим досвідом? І мені спадає на думку фраза: «Якби молодість знала…»

Пашка на мить замовк, щоб набрати повітря у груди. Але зал йому не дав закінчити фразу, оскільки сам, хоч і трохи не в лад, проте цілком розбірливо прогудів:

– … якби старість могла…

Пашка зрозумів: його прийняли. Не подумайте, боронь Боже, що вій був нещирим. Пашка був справді славним хлопцем і в жодному разі не циніком. А старі люди це відчувають.

Варфоломійович ішов додому із зустрічі мовчки. Наш молодий герой, чесно кажучи, злякався. Що він зробив не так? Пашка боявся завести розмову першим. Однак коли почув, як Варфоломійович сьорбнув носом, зрозумів: того пройняла сльоза. Пашка обняв старого і поплескав по спині:

– Дякую тобі, Варфоломійовичу…

– Ні, Пашко, це я тобі дякую, – хриплим голосом сказав той.

Ну що ж. Хороший початок – півсправи, кажуть брати-росіяни. А на Заході кажуть: запропонований товар – напівпроданий товар. Не знаю, хто має більше рації в нашій ситуації, але кампанія по збору підписів на підтримку Павла Івановича Печеніга була виконана і навіть перевиконана.

Варфоломійовнч підійшов до виборчої кампанії науково. А оскільки в далекому провінційному містечку було обмаль літератури з політичного іміджмейкерства, він пішов традиційним шляхом: законспектував томик Леніна.

До речі, мій дорогий друже, вибачайте за мій анахронізм, але деякі методичні (не плутайте з методологічними) положения ленінської концепції щодо революційної ситуації, щодо програми-мінімум і програми-максимум, щодо важливості засобів комунікації, щодо головного завдання для молоді «вчитися, вчитися і ще раз учитися», щодо політичної проституції і багато чого іншого – є безсмертними. Інша справа, що ці речі давно були «винайдені» до нього, але… методами промоутерства, чи по-простому пропаганди й агітації, великий вождь теж володів непогано. А ораторський хист! І це при його дефектах дикції. То чому б не повчитися? Конкретно Варфоломійовича цікавило, як у межах окремо взятого округу перемогти па виборах. Звичайно, до безсмертної спадщини він поставився творчо.

«Де будемо робити «Смольний»? – замислився він над нелегким питанням, заплющивши очі. І хтось невидимий (а це був «друг» Пашки) сказав йому у відповідь: у районній бібліотеці! Варфоломійович розплющив очі: у Таньки, у цієї клізми, що соромиться імені свого батька? Ні! Однак той «хтось» наполягав: Так!

– Ні! – вже вголос сказав він.

– Та-ак… – під руку зітхнув Пашка, відкриваючи холодильник. – А що тут у нас є? «Оцень кусать хоцецца». Ага, нічого нема. Може, сходимо за лінію фронту?

– До бабів?

– Угу… Здається, вони сьогодні пиріжки пекли.

– Мені гордість ие дає… – завагався Варфоломійович. Пашка відразу ж зметикував, що зараз Варфоломійовича

можна брати голими руками: йому теж «кусать хоцецца».

– Не переживай, Варфоломійовичу! Я піду сам. А вони тебе – клянусь – самі покличуть. Причому па колінах приповзуть!

– Так уже й приповзуть… – недовірливо гмикнув той. Однак під ложечкою, напевно, і в нього смоктало. Тож він

склав зброю:

– Роби що хочеш…

Пашка заворушився і заспівав:

– Люблю тебе, бажання смак… – і облив себе туалетною водою.

Варфоломійович дивився на того спідлоба. Пашка вилетів із землянки прожогом. Старий ветеран продовжував думати над місцем для штабу. Трохи знайомий з модними працями Фрейда, він згадав, що визначний психоаналітик переконував звертати особливу увагу па описки, обмовки і збіги. Нічого в цьому світі немає випадкового. Кожна деталь – це натяк па те, що треба робити в даний момент. Але як же вклонитися тим двом кобрам?

А вклонятися й не довелося. Вони самі прийшли і вклонилися.

У двері землянки хтось постукав. На порозі стояли обидві і посміхалися на повний рот. «Ну й ну! – подумав Варфоломійович. – Пашка – просто Девід Коперфільд!»

За столом велася приємна невимушена розмова. Щоправда, вона була б не такою приємною і невимушеною, коли б не пиріжки. Тут хочеться зробити ще один ліричний відступ. Про пиріжки. Але немає часу. Тому про пиріжки іншим разом. Поки «дівчата» (вони ж «кобри») пішли на кухню за новою порцією пиріжків, тепер уже солодких, Варфоломійович шепнув нашому молодому героєві:

– Пашко, зроби так, щоб Танька сама запропонувала свою бібліотеку для «Смольного».

Пашка з повним ротом пиріжків з горохом кивнув.

– Ну як, подобаються? – повернувшись до вітальні з новою пахучею тацею, спитала нашого молодого героя Тетяна Фрідріхівна, маючи на увазі пиріжки.

– Ще й як! – відмовив той.

– А з чим найбільше?

– З Вашою посмішкою! – підморгнув молодій жінці наш молодий герой.

Правда ж, непогана відповідь? Ви, мої дорогі читачі, напевне, думаєте: фі, який ловелас цей Павло Іванович! Ат ні! Ця фраза викрадена. Точніше, позичена. Цю фразу він почув якось від маминого залицяльника, друга сім'ї, завідувача стоматологічною клінікою Ґіві Лорд-Кіпанідзе. Якби ви тільки знали, які зуби робив Гіві Лорд-Кіпанідзе! Пісня! Але це не головне. Якби ви знали, як він зуби рвав без наркозу! Правда, це стосувалося передусім восьмих верхніх, але часом і іншим перепадало. Він їх просто виймав, як морквину із землі, як… Не будемо уточнювати. Просто виймав. Супер! Таким самим супером він був за столом у них удома. Іскрометне почуття гумору його мамулі помножене на вогняний темперамент дядечка Ґіві робило просту вечерю святом душі. Часом наш молодий герой жалкував, що не записував в окремий блокнотик все, що спурхувало з вуст його безцінної мамочки і золотоносного дядечка Ґіві. Бо сам наш молодий герой, як ви вже знаєте, був природою обділений почуттям гумору і сексуальним потягом, який провокує на компліменти.

Тетяна Фрідріхівна після «пиріжків із власною посмішкою» розцвіла.

– Як жаль, що наш виборчий штаб буде розташовано не у нашій бібліотеці, а в міській! – з гіркотою в голосі зітхнув аш молодий герой.

Тетяна Фрідріхівна спершу побіліла, а потім побуряковіла. Павло Іванович розрахував заздалегідь таку реакцію, бо був у курсі лютої ненависті між двома бібліотеками. Навіть Фрідріх Варфоломійович не чекав від свого підопічного такого ходу конем.

– Ну, – зам'ялася Тетяна Фрідріхівна. – А навіщо Вам міська бібліотека?… Можна й у нас… До речі, в нас недавно кактус розцвів…

– Обожнюю кактуси! – удав безмежну радість Павло Іванович. – Дякую, дякую, ви – просто персик! – з грузинським акцентом дядечка Ґіві промовив він і зрозумів, що зробив ляп.

Варфоломійович із глибоким осудом поглянув на нього. Проте Тетяні Фрідріхівні цей комплімент сподобався. І це трохи виправдало нашого молодого героя в очах її батька.

– Тату, ти не заперечуєш? – насторожено поглянула на нього донька.

Варфоломійович скорчив гримасу невдоволення:

– Ти ж – язиката Хвеська! Всьому місту враз вибовкаєш усі воєнні таємниці!

– Клянусь, татку, я мовчатиму, як риба!

– Я сказав: ні! – строго сказав батько. – Ти – находка для шпійона! Нам потрібен підпільний штаб, а не базар.

Тут утрутилася в розмову матінка і благальним голосом сказала:

– Ну, Фрідя!

«Фрідею» дружина називала чоловіка у виняткові, можна сказати, найінтимніші хвилини життя. А оскільки ті хвилини дещо стерлися з пам'яті старого солдата, то, почувши лоскітливо-грайливе «Фрідя», він якось аж до непристойності швидко здався:

– Добре. Вговорили! Тільки слухайте сюди. Все має проходити в умовах глибокої конспірації. Ясно?

– Ясно!

– Пароль: «А що у вас із нових надходжень?» Ясно?

– Ясно!

Варфоломійович трохи заспокоївся. Пиріжки з яблуками були якраз тим, чого йому бракувало в цей момент для повного щастя. Він наминав їх, проте не забував про справу.

– Танько, що там з пресою?

– Погано, тату. Всі бояться. У них вказівка друкувати лише про Колосального і про Разіна.

– Фашисти, – заходили жовна на худому обличчі старого ветерана.

– Але я, – зробила багатозначну паузу Тетяна Фрідріхівна і лукаво поглянула на молодого кандидата в депутати. – Я домовилася з радіо.

Похмурий Варфоломійович напружено думав. У Леніна була «Іскра». А в них що? Без «Іскри» діла не буде. Треба щось робити.

Почалися виборчі будні. Ні, щось не так. Вибори – це ні в якому разі не будні. Вибори – це екстрим. Вибори – це адреналін. Вибори – це людські перегони. Вибори – це м'ясорубка. Тож переінакшимо нашу фразу на: розпочався виборчий марафон. Оскільки округ був сільський, то тут методика виборчої кампанії дещо інша, ніж у місті. Головна ідея виборчої кампанії в сільському окрузі – «від села до села». Це, звичайно, не для всіх. Лише для чесних кандидатів. Для нечесних – тактика інша: від голови колгоспу до голови колгоспу, від голови сільради – до голови сільради. Або можна просто зібрати всіх разом до себе в кабінет і, залежно від їхньої поведінки, – або поставити великий могорич, або поставити велику клізму. Таким є звичаєве право країн пострадянського простору.

Але наш герой не такий. Він – ідеаліст. Він вірить у демократію і вірить у чесні вибори. Друже, а ти віриш у чесні вибори? Питання, здається, риторичне. Але зараз мова не про те.

У землянці висіла географічна карта району – виборчого округу молодого кандидата в депутати, на якій зеленим фломастером позначалися села, де відбулися зустрічі. Наш молодий герой і його довірена особа їздили по своєму

виборчому округу на громадському транспорті, а саме на смердючих автобусах. Дуже втомлива річ, скажу я вам. Набагато легше було депутату Колосальному, який роз'їжджав на мікроавтобусі «Фольксваген» з двома водіями. І трохи менш комфортно, але теж непогано було голові райдержадміністрації Разіну на тридцятій «Волзі» з державними номерами й одним водієм. Однак обидва були позбавлені головного привілею – привілею бути полюбленими простим народом у ситуації, яка в прямому значенні слова зближує людей, а саме в громадському транспорті.

Це ж справжній кайф – розпочинати зустріч з виборцями в живій стихії маленького ізольованого простору, де вам нікуди подітися одне від одного, від запахів одне одного, від звуків одне одного, від присутності одне одного, від розмови свого сусіда, яку він обов'язково хоче вам нав'язати. Народні обранці! Якщо хочете бути з народом, якщо хочете бути його улюбленцями, користуйтеся громадським транспортом! Але що вам до народу? Тож їздіть на своїх «іномарках».

А наш кандидат у народні депутати і його довірена особа втиралися в прямому і переносному значенні слова в довіру виборців, оскільки рейсові автобуси були, як правило, наповнені під зав'язочку.

– Бабусю, сідайте на моє місце, ви, напевно, ледь на ногах тримаєтесь! – зав'язував невимушену розмову наш молодий герой.

– Ой, синку, хай тобі Бог здоров'я дає! Так ніжечки болять! Так ручечки болять натруджені! Усе болить. Подивись, синку, не можу пучки зігнути! – показувала бабуся свої зашкарублі пальці, що не згиналися. – Порпаєшся в землі, як жук! І так усе життя! Спасу немає! Думала, що хоч на старість одпочину! Дак хіба дадуть!

Тут вступав у розмову Варфоломійович.

– Скільки маєте пенсії?

– Яка там пенсія! Та я її у вічі зроду-віку не бачу!

– А за кого будете голосувати?

– Бо'йо'зна! Як голова скаже, так і буде. Збере паспорти і сам проголосує!

– І ви йому довіряєте? (Це знову ж таки Варфоломійович Дуже голосно, щоб чув увесь автобус).

– А що мені до того депутата! Він живе собі там, нагорі, сам собі керує і не знає, що діється на грішній землі. Він мені дров не привезе на зиму. А голова привезе. Як буде добре голові, буде добре й мені.

– Бабусю, не слухайте голову!

– А кого ж мені тоді слухати? Тебе, чи що?

– Мене послухайте. Ось цей хлопець вам місце уступив. Хоч він і кандидат у депутати, але їздить з вами в автобусі, як усі. І він знає, що у вас пучка не згинається. А Голова Ваш на «бобіку» ганяє і не знає, як вам, старенькій, живеться!

– Дитино! – зверталася зі співчуттям бабуся до Пашки. – То ти в депутати йдеш? Нащо воно тобі здалося, дитино? Вони ж тебе там з'їдять! Живцем! А не з'їдять – зроблять таким самим бузувіром, як і самі!

– Бог мені так дав, бабусю… – відмовляв той.

З хвоста автобуса озвався грубий бас (переважно це був бас, рідше – жіноче меццо-сопрано):

– А що це ви тут агітацію розвели? Це автобус, а не клуб!

– А ми тебе й не агітуємо! – сміявся Варфоломійович, із задоволенням відзначаючи: значить, і ззаду чутно. – Ми з бабусею розмовляємо.

– Я зараз вам «порозмовляю з бабусею»! – дядько настирно протискався до наших героїв. – Баламути! Я вам покажу, як народ збурювати!

– Слухай, друже, ми ж тебе не займаємо, і ти нас не чіпай! З'являлася велика червона пика з налитими кров'ю очима.

«Ого!» – думалося нашим героям. Мабуть, і кулачиська в нього такі ж самі! А той, наче телепат, витягав одного, розміром з головку капусти, й підсовував під носа Пашці:

– Чим пахне?

Наш молодий герой, не дуже освічений у народних фразеологізмах, розумів питання буквально. Нюхнувши кулака, казав:

– Таранькою.

Автобус заливався сміхом. Дядько ставав буряковим: – Як хвамілія?

– Печеніг!

– Ви чули, людоньки добрі, – Печеніг! З такою хвамілією ще й у депутати лізе! На сміх курям!

«Спасибі за рекламу» – тихенько бубонів Варфоломійович.

– А ти, Петре, – озивався хтось із автобуса, – помовчав би зі своєю хвамілією. Теж мені – барон фон Куцеперденко!

Автобус вибухав сміхом.

– І хто це там розгавкався? – розвертався Петро Куцеперденко, утрамбовуючи пасажирів.

Тут починалася маленька громадянська війна. Байдужих не було ніколи. Ті, що не любили голову, стояли на боці Пашки і Варфоломійовича. Тих, хто був за владу, завжди було значно менше. Тому вони мовчали.

З автобуса вилазили всі піднесені, розпашілі й збуджені, і всі незалежно від віку, статі і переконань дружно йшли у клуб на зустріч, що і передбачалося планом Варфоломійовича. По дорозі автобусна група затягувала в себе, мов снігова лавина, все нових і нових людей. Варфоломійович ішов і під носа бубонів: «Хоч би не наврочити! Хоч би не наврочити!»

На зустрічах у нашого молодого героя клуб завжди був переповнений. «Реклама, – хвалився сам собі Варфоломійович, – велике діло!»

Павло Іванович розпочинав свої виступи дуже просто:

«Дорогі мої батьки й матері, брати і сестри, сини і доньки! Оце я під'їжджав до вашого села і замилувався назвою «Демидівка» («Ільківці», «Петрова балка», «Цибулівка»). Яка гарна назва! Це ж колись якийсь козак Демид (Ілько, Петро, Цибуля) прийшов на цю святу землю, оселився і став жити. Біля нього селилися сини зі своїми сім'ями. Хтось колись прибивався до їхнього гурту, і так село росло-розросталося. Побудували собі церкву, дітям школу. І жили собі люди, господарювали, хто як хотів, хто як умів, і ніхто їм не вказував: сій те, жни тоді-то, віддай молоко за таку-то ціну. Я переконаний, що й вам такі бажання спадають на думку! Я не помиляюся?

Люди посміхалися і кивали. Практично ті присутні в залі, в кого ще хоч на краплину зберігся український приватновласницький інстинкт, починали відчувати симпатію до промовця.

Потім Павло Іванович розповідав про себе: як він народився у київському пологовому будинку з вікнами на зоопарк. І ніколи він не думав, «що людське суспільство – це той самий зоопарк, де кожна людина живе по суті в неволі, де панують тваринні і звірячі інстинкти, де панує закон джунглів і жорстока боротьба за виживання». Потім він розповідав про навчання у школі, про тяжку вчительську працю, про свого батька-вчителя і про те, що сьогодні, на жаль, цю працю не поціновано належним чином. І дарма. Як держава не розуміє, що не чиновники, а вчителі кують майбутнє держави, виховуючи молоде покоління? «Ну, хіба я не правий?»

Учителі прихильно кивали. Часом навіть плескали. Вони також поступово ставали симпатинами Павла Івановича. А це вже щось. На селі до них дослухаються.

Після того Павло Іванович розповідав про свою маму. її батьків було репресовано. Доньку «ворогів народу» за іронією долі удочерив слідчий, який вів справу її батьків. Совість замучила. Та й бездітний він був. Іван Єфремович був дядько суворий, проте дівчинку любив усім серцем. По-своєму, але любив. «По-своєму» – це значить, що раз на тиждень гладив її по голові і питав, що їй купити. А дівчинка настільки його боялася, що казала у відповідь: «Нічого». Він вірив їй і нічого не купляв. Зате з мачухою Ідеї Іванівні не повезло. Та її ненавиділа лютою ненавистю. Після того, як Іван Єфремович гладив її по голові, вона тихенько в кухні боляче щипала її. Іван Єфремович запив. А невдовзі повісився. Мачуху спаралізувало. Ідея Іванівна, знову ж таки за іронією долі, доглядала до смерті жінку, яка все життя її люто ненавиділа, разом з мачушиною молодшою зведеною сестрою – Мілкою. Та працювала в ресторані і вела не дуже правильний спосіб життя. Зате «Ідейотку» (так вона ніжно називала дівчинку Ідею) просто обожнювала: годувала ЇЇ недоїдками з ресторану і перешивала на неї свої недоноски. Мілка заразила Ідею своїм гумором. Саме завдяки їй Ідея виросла не обізленою на життя, не заздрісною, а веселою і компанійською.

А наостанок наш молодий герой виголошував палку промову про аморальність політики, про те, що туди треба час від часу вливати свіжу кров. Поки молодий політик не спаскудиться, він може щось зробити путнє в державі. Про те, як хочеться позитивних змін…

Ви скажете, дорогі мої читачі, що за змістом його промова не відрізняється від промови будь-якого іншого кандидата: адже кожен з них говорить про себе, про демократичність, про захист незаможних, про справедливість тощо. Але хочу вам сказати, що у передвиборчій промові головне не «що», а «як». Зміст у всіх промовців однаковий. А форма… Форма виступу повинна проникати в кожну клітинку мозку і серця.

Звичайно, після виступу йшли запитання. І багато з них дуже капосних.

– А от нам наш голова каже голосувати за Колосального. А ми йому віримо.

– І правильно, що вірите. Значить, хороший голова. Чого він не агітує за мене? Тому що він мене не знає! Якби знав, хто його зна', може, я йому сподобався б більше… Саме тому я до вас і приїхав: дивіться, зважуйте, останнє слово – за вами…

– А що ти таке зробив, що це ми маємо тебе вибирати депутатом?

– Скажіть мені, будь ласка, ви вибираєте мене депутатом минулого скликання чи майбутнього? Головне не те, що я зробив, а те, що я зроблю. Головне – чи я здатен щось зробити. Адже який би хороший депутат не був, ніхто не гарантує, що в наступному скликанні він буде таким же хорошим. Що з того, що я на сторінках столичної газети боровся за права простих людей, таких, як ви? Головне, чи я готовий робити це далі? Головне – чи зажерся я, чи заспокоївся я, чи горить у мені вогонь… Розумієте? А про це, знову ж таки, судити вам. Ви повинні самі прийняти рішення.

– А нам Разін обіцяв газифікувати село! А ти що для нас зробиш, хлопче?

– А що, як ви його не виберете, то він вас не газифікує? Так виходить? Тоді навіщо вам такий голова райдержадміністрації? Це ж його прямий обов'язок. А я такими обіцянками не розкидаюся. Адже у мене попереду тисяча сіл. Зрозуміло, якщо я в кожному селі пообіцяю подібне, я своїх обіцянок не виконаю. Навіщо брехати? Моя справа – писати і приймати такі закони, щоб ви мене про такі речі не просили. А ось це я вам гарантувати можу. Даю слово. А газифікувати село – це прямий обов'язок Разіна.

– А зарплату ти нам виплатиш?

– Чи знаєте ви, що виплачена зарплата у певному районі залежить від бажання і спритності одної, максимум двох осіб: вашого депутата – раз, вашого голови райдержадміністрації – два. Просто працювати треба. Піти до кого треба, поговорити з ким треба, стукнути кулаком де треба, написати куди треба, і у вашому районі буде не гірше, аніж у столичному. Як ви думаєте, я годжуся на роль спритного?

Дорогі мої друзі, якби ви знали, яка це марудна справа – тричі або й більше разів на день протягом кількох місяців бубоніти одне й те саме! Але наш молодий герой був деміургом, творцем. Він кожного разу витворював нове видовище. Адже люди були різні, очі були різні, настрій у людей був різний, погода була різною і клуби були різні.

До чого тут клуби? – спитаєте ви. А дуже просто. Клуб – це те, до чого в останню чергу доходять руки господаря. Саме тому клуб (яке ностальгічне слово, точнісінько, як клумба) – характер села. В холодних клубах люди зліші, тож промова кандидата має бути ядучішою, а сам доповідач рішучішим і безкомпроміснішим. У теплих клубах люди швидко розм'якають і хочуть «не чорнухи», а шоу. Не зробиш шоу – гріш тобі ціна. Тут доповідач має бути усміхненим і привітним. Він повинен дотепно жартувати, загравати з публікою і виявляти філософське ставлення до життя. Якщо в клубі риплять стільці, то народ агресивніший і спалахує від кожної дрібниці, як сірник. Тут будьте обережніші: прислухайтеся до рипу стільців. Якщо слухачі йорзають, загрозливо рипаючи стільцями, – вам каюк. Тож програма-мінімум -якнайменше рипу, програма-максимум – якнайбільше голосів. Якщо в клубі дозволено лузати насіння – отже, тут очікують, що ви будете порпатись у брудній білизні. Тому порпайтесь, якщо хочете, щоб за вас проголосували. Якщо клуб охайний, прикрашений вишивками, різноманітними лозунгами з творів Тараса Шевченка, – тут найкраще просто поговорити про любов.

Але що це ми з вами, їй-бо, все про клуби та клуби? Невже немає цікавіших тем для розмови? Є. Якраз про ту саму любов.

Любов, дорогі мої друзі, – це така штука, або, як каже народ, фігня, – що падає, як сніг на голову. І саме тоді, коли найменше цього сподіваєшся. Як у пісні. Та сама тьотя Берта вийшла заміж аж у сорок п'ять років. І що характерно – дуже вдало! За директора комісійного магазину. А ви ж знаєте, дорогі мої читачі, що значить у радянський час вийти заміж за директора комісійного магазину! І заміж вона вийшла по любові. Вже тоді, коли облишила сподіватися на щось. І де б ви думали, тьотя Берта познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком? У крематорії. Її сусіда ховали на десять хвилин раніше від його родича. Отак воно буває.

Вибачайте, ми трохи віддалилися від головної теми нашої розмови. Ви вже знаєте, які проблеми особистого характеру мав наш незабвенний герой. Він просто не реагував на жіночу стать. На чоловічу, як ми вже зазначали, теж. Не можна сказати, щоб він дуже страждав від цього. Але й кайфу не ловив.

Виборча кампанія – не дуже зручний час для закохування. Але так уже сталося, що саме на цю гарячу пору йому судилося відчути смак бажання. Дивно, правда ж? Ну що ж тут вдієш.

Тож умощуйтеся зручніше, як говорив колись незабутній дід Панас, і слухайте.

Після виснажливого тижня, у суботній вечір, увесь змилений і зморений від перевиконаної норми – шести зустрічей у шести селах, – наш молодий герой ладен був звалитися на кушетку у Варфоломійовичевій землянці і відключитися до ранку, однак старий солдат умовив його відвідати журналістку місцевого радіо Тетяну Горошко, добре знану в провінційному районному містечку.

Завершувався місяць гарячої виборчої колотнечі, який поки що обмежувався спілкуванням із виборцями. Влада і конкуренти досі боролися дещо осторонь нашого головного героя, очевидно, не сприймаючи його справді героїчні потуги як такі, що варті уваги. А дарма. Вони ще кусатимуть собі лікті через свою недалекоглядність і за те, що проґавили найважливіший етап підривної проти них діяльності нашого головного героя. Підривність його діяльності полягала не в тому, що він підривав їхній авторитет, а в тому, що наполегливо підвищував свій.

Однак про це пізніше. Головне, що на цей момент виникла нагальна необхідність залучити до виборчої кампанії мас-медіа в особі районного радіовузла.

Чи знаєте ви, дорогі мої читачі, що таке районний радіовузол? Це маленька тісна кімнатка з милими, усміхненими жінками з гарними голосами, які розповідають вам п'ятнадцять хвилин на день про найкращий спосіб квашення капусти з кмином, про народний календар і про місцеву поетку Вероніку Пуговку, яка надривним голосом читає вам вірші про любов.

Наш молодий герой ішов до журналістки районного радіо з великою неохотою. Голова гула, як вулик із бджолами, його трохи морозило від тривалого перебування в холодних клубах, пекла печія від неякісного і нерегулярного харчування і переслідувала єдина мрія – поспати. Річ у тім, що останні два тижні він взагалі не міг спати. Заплющував очі – і продовжував агітувати, агітувати… У голові лунали стереотипні запитання, відповіді на які він увесь час намагався вдосконалювати. Уявивши, що і тепер йому доведеться з піною на губах доводити свою незамінність у наступному парламенті, йому стало так погано, як колись давно, коли йому, як найкращому жовтеняті доручили прочитати на Новорічній ялинці віршик про Леніна. Він вийшов на сцену – і… забув слова. Він розгубився і на ходу зімпровізував свою версію. Однак чомусь ця версія не увінчалася успіхом. Більше того, коштувала пізніше його мамі посади секретаря парткому стоматологічної клініки. А версія, як на нас, була дуже мила.

«Ленін любить всіх на світі -

діток і дорослих.

А найбільше – Батьківщину і Надію Крупську,

Клару Цеткін, серп і молот та Інесу Арманд».

З таким тяжким серцем, як тоді, у далекому радянському дитинстві, він наблизився до скромного провінційного приватного будиночка і зайшов через хвіртку у двір, де його зустріло дуже непривітно маленьке гидке облізле створіння. Вийшов хтось, здається, жіночої статі, – назвав те маленьке гидке створіння іменем Моська і провів нашого молодого героя тісним темним коридором, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом.

Наш молодий герой опинився в кімнаті. Посередині стояв великий стіл, вкритий зеленою оксамитовою скатертиною з шовковими пацьорками. Над ним висіла лампа в абажурі такого ж кольору. На стіні цокав старий великий годинник. Він якраз пробомкав восьму годину вечора. Це бомкання – глибоке, глухувате і, здається, таке ж оксамитове, як і скатертина, – неначе долинало з минулого століття. Воно якось відразу гіпнотично подіяло на нашого героя. Він увесь обм'як і розслабився, чого йому не вдавалося зробити останні два тижні, – і присів у зручне, також старовинне крісло до столу. На столі був розкладений пасьянс. Це йому нагадало мамочку. Наш молодий герой огледівся по кімнаті і побачив, що всі стіни завішені старими, чи то пак старосвітськими, фотографіями і якимись картинами, здається, написаними одним і тим же пензлем. На фотокартці стояла повна жінка з «плетенкою» коси навколо голови, поклавши руку на плече чоловіка з чорними вусами, у штанях крою «галіфе» і великих кирзових чоботях. На іншій – сиділа жінка у кріслі, тримаючи на руках пухкеньку дівчинку в мережаному платтячку, а біля неї стояв, поклавши їй руку на плече, хлопчик у «матросочці».

На картинах же були зображені речі старого міщанського побуту – золотий чоловічий кишеньковий годинник з ланцюжком, пенсне, мережана серветка, фарфорові слоники, старий комод, великий господарський ключ, лампадка, грубо тесаний дерев'яний стіл…

Наш молодий герой відірвав погляд від стін кімнати, бо ззаду почулося старече кахикання. Він обернувся і побачив старого чоловіка, одягненого в теплу китайську білизну, що обтягувала кістляве сухе тіло, і в ручного в'язання вовняні шкарпетки. На голові у дідуся була чорно-біла тюбетейка. Дідусь гойдався на кріслі-гойдалці, втупившись у телевізор. Що найбільше дивувало у ньому – так це дитячий пістолет У руках.

Тут до кімнати увійшла Вона. Вона була прекрасна. Тобто, чесно кажучи, вона не була героїнею сучасних модних журналів. Можна навіть сказати, вона була їхнім антиподом: не торкнуте косметикою обличчя з наївними сірими очима, на плечі спадала довга дівоча коса пшеничного кольору, на лобі тремтів неслухняний золотий кучерик. Вона пропливла через кімнату і поставила на стіл тацю, на якій стояв чайничок з чаєм, дві чашки з двома блюдечками, цукерничка, бублички і кілька розеточок з варенням. Ця сцена дуже зворушила нашого молодого героя. Пізніше він не міг навіть точно пояснити, що його вразило найбільше – чи то старомодна зачіска, чи старовинний сервіз, а чи три розеточки у вигляді розпуклих квіток з кизиловим, черешневим (з хвостиками) і аґрусовим (з горішками) варенням. Однак серце його заскімлило в такт Мосьчиному скавулінню за дверима.

Тетяна (як ви вже здогадалися, саме так її звали) подала нашому героєві руку. Рука була вузька і ледь волога, очевидно, від хвилювання. На рожевих пальчиках – маленькі круглі нігтики, акуратно підрізані. Вона була у голубому вовняному платті, вправно вив'язаному власноруч, на її плечах була накинута плетена старомодна шаль.

Ну що вам сказати, дорогі мої читачі. Якби Вона вже не була Горошко, ми б її назвали Ларіною. Нині таких дівчат можна знайти хіба що в провінції. А жаль. Нам дуже бракує таких жінок.

Двоє молодих людей сиділи і просто мирно бесідували, сьорбаючи чай і смакуючи «вприкуску» вареннячком із розеточок.

Забіжимо трохи наперед і відкриємо вам одну таємницю: після виборів вони одружаться. А зараз, поки вони ведуть розмову, можна сказати, старосвітського змісту (зокрема, про рецепт соління огірків, яким несподівано зацікавився наш молодий герой; про те, як визначати якість меду; про догляд за старими пуховими перинами і под.), зробимо один аналітичний відступ.

Дружини у політиків бувають двох сортів. Перший сорт – це соратниця. Вона проходить зі своїм чоловіком увесь бойовий шлях – від, так би мовити, солдата (від «нуля без палички») до генерала (до «та ти знаєш, хто я такий!»). Бойова подруга завжди поруч – в усіх політичних баталіях і на п'янках після них, вона встромляє свого носа куди треба й куди не треба, чим, треба визнати, часом робить неоціниму послугу політикові, вона виносить його (умовно) пораненого з (умовного) словесного бою; вона зализує його рани вночі і піднімає його в атаку на зорі.

Другий тип дружин політиків – це берегиня домашнього вогнища. Ці дружини вірно і віддано чекають своїх чоловіків до півночі, а часом цілу ніч, поки ті вирішують найважливіші справи «в кулуарах». Інша річ, що цими кулуарами можуть бути і сауни, і більярдні, і бари, й інші місця, де вони зав'язують політичні інтриги, домовляються, купуються, продаються, клянуться і порушують клятви. А вона, тобто берегиня, чекає його на лавочці коло під'їзду або на кухні біля плити.

Якщо перша – це, як правило, танк у спідниці, в якої у холодильнику миша повісилася, то в другої завжди смачно пахне на кухні, діти нагодовані й акуратно зачесані.

Щоправда, дорогі мої друзі, є ще третій тип дружин політиків – скороспілки. Це юні таланти, яким вдалося зіпхнути з дороги посивілу соратницю чи розповнілу берегиню домашнього вогнища.

Треба сказати, що Тетяна ніяк не асоціювалася ні з першим, ні з другим, ні, тим більше, з третім типом жінок. Це був, говорячи Франковими словами, «ізмарагд».

Наша героїня виросла без батька. її біологічний батько ганебно втік з провінційного містечка, так і не одружившись із звабленою медсестрою пологового будинку. її дідусь, якого ви, дорогі мої читачі, вже встигли запримітити в кріслі-гойдалці, після народження Тетяни розшукав звабника, однак замислену криваву помсту не здійснив, пожалівши трьох безневинних дітей.

Тетяна виросла з багатьма дівочими комплексами. Ах, ці Дівочі комплекси! Скільки людство існує, а нічого не може вигадати, щоб позбавити гарних, милих, скромних дівчат із порядних сімей тих комплексів. Скільки помилок гарні, милі, скромні дівчата із порядних сімей зробили саме через ті дівочі комплекси. Але наша героїня, слава Богу, не зробила тих помилок. Чесно кажучи, не було з ким. У тому провінційному містечку вона почувалася самотньою і нікому не потрібною.

Її вважали дивакуватою. Може, тому, що вона засиділася в дівках. А, може, тому, що носила косу. А може, тому, що сама доглядала свого немічного дідуся, в усьому йому потакаючи, як малій дитині. Хто його зна. Однак її репортажі про історію свого містечка і різних сіл округи користувалися великою популярністю у слухачів. Уявіть собі, що тихий, лагідний голос розповідає про те, коли було засноване село Недригайлівка, скільки там жило козаків, а скільки просто селян, коли там була побудована церква, а які прізвища були тоді, а які судові справи розглядалися в цьому селі на громадських сходках, яка була народжуваність, а яка була смертність, які легенди є про це село, а яка улюблена пісня в цьому селі, який оригінальний рецепт білого борщу в цьому селі, а який хімічний склад криничної води в цьому селі, а коли була завезена туди порода рябих курей, а чому в цьому селі межу розорюють, як минулого року в лісі загубився голова колгоспу, як його знайшли, а чому в селі несподівано десять років тому стали інтенсивно народжуватися руді діти при тому, що одна половина мешканців села вузькоокі і вилицюваті, а друга – білобрисі і безброві… і багато інших речей. І що ж ви думаєте: всі мешканці району – і не тільки Недригайлівки – в ефірний час припиняли всі роботи і слухали авторську програму Тетяни Горошко «Провінційні історії».

Поки ми з вами, мої любі читачі, відволіклися, молоді люди приступили до другого чайничка з чайком. Здавалося, їм ніщо не може завадити. Однак тут годинник пробомкав пів на дев'яту, і дідусь за спиною нашого молодого героя пришвидшив кількість хилитань за хвилину.

– Вибачте, я переключу телевізор. – І Тетяна переключила на «На добраніч, діти!»

Дідусь, мило посміхаючись, дивився дитячу передачу.

Коли ж після вечірньої казки почалися новини, наш молодий герой нарешті зрозумів, навіщо дідусь тримав у руках дитячого пістолета. Дідусь, направивши його на екран телевізора, почав активно стріляти. Пістолет був на батарейках і видавав різні звуки, які нещадно шматували і без того слабку нервову систему нашого героя. Зате Тетяна, здається, зовсім не реагувала на досить дивну поведінку дідуся і продовжувала свою оповідь про те, як вона виграла районний конкурс з плетіння гачком.

– Може, відібрати в дідуся пістолет? – непевно сказав наш молодий герой, оскільки ніяк не міг сконцентруватися на оповіді.

– Ні, не можна. Дідусь дуже нервуватиметься. Тоді наш молодий герой спитав:

– А він так реагує на всі новини?

– Ні, тільки на новини цього каналу.

– То, може, краще переключити канал?

– Не можна, дідусь дуже нервуватиметься. Може, ще чайку? – спитала Тетяна.

Павло Іванович кивнув, і молода Тетяна а ля Ларіна граціозно випливла з кімнати.

І тут сталося щось не дуже пристойне. Перед очима Павла Івановича з'явився невидимий колега, той, що завжди його під'юджував на різні капості й героїчні вчинки, на цей раз в образі відомого телевізійного коментатора і грізно сказав: «Забери в дідуся пістолет!».

Наш молодий герой, повагавшись, спробував здійснити наказ. Дідусь тримав зброю мертво. Після кількахвилинної мовчазної боротьби, яка не увінчалася успіхом, наш молодий герой вирішив переключити телевізор на іншу програму. Дідусь устав на худенькі кривенькі ніжки і погрозливо похитуючись на них, став рвати на собі невинну китайську білизну і тремтячим старечим голосом заверещав:

– На! Стріляй-ріж, контра поганая! Всіх не перестріляєте! Правда за нами!

Гість перелякався і спішно переключив на попередній канал. Дідусь, наче нічого не сталося, спокійно сів у крісло і продовжив стріляти, інтенсивно гойдаючись у кріслі-гойдалці.

Повернулася Тетяна. Здається, вона ні про що не здогадувалася. Або прекрасно приховувала це. Продовжилася бесіда. Молоді люди розповіли одне одному, як на духу, свій життєвий шлях. Новини скінчилися, а з ними і стрілянина.

Тетяна встала, взяла у дідуся пістолет, вийняла з нього батарейки і вставила їх у зарядник і в розетку. Потім вона припідняла дідуся з крісла-гойдалки і повела в його кімнату вкладати спати. її не було досить довго, і наш молодий герой захвилювався, чи не заснула, бува, вона. Трохи хвилюючись, де поділася молода особа жіночої статі, що схвилювала його незагартоване серце, він вийшов до темного коридору, того самого, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом, і пішов навпомацки на звук Тетяниного заколисуючого голосу. Виявилося, що Тетяна перед сном розповідала дідусеві улюблену казку з продовженням про веселі пригоди трьох веселих друзів – Туполева, Антонова і Мікояна.

– …Мікоян дуже розсердився на Туполева, – почув Павло Іванович, і розповідь не на жарт заінтригувала його. – І він вирішив уночі на його літакові дописати до букв «ТУ» ще три букви «ПАК».

– Я тобі обламаю всі твої лопасті, Мікоянисько! – екзальтовано обурився дідусь, який виявився ревним прихильником Туполева.

Павло Іванович завмер у коридорі в абсолютній темряві і заворожено дослухався до чудернацької оповіді. Перед його очима проходила палка історія суперництва визначних інженерів, перенесена в казковий простір. Це нагадало йому дитинство, коли в строгій, невибагливій, аскетичній радянській дійсності хотілося чогось адреналіномісткого. Тож молодий Павлик вимагав від своєї безцінної мамусі продовження історії про підступного садиста-стоматолога Софронова, який, перевдягнувшись в одяг милої бабусі, згодовував у парках і на дитячих майданчиках нерозумним дітям цукерки, щоб зіпсувати їм зуби, або викрадав уночі людей, видирав їм здорові зуби, а натомість вставляв металеві протези.

Дорогі мої читачі! Ви, напевно, думаєте, що авторська фантазія «перебрала». Аж ніяк. Якраз ці рядки ваш покірний слуга пише в абсолютно тверезому стані. Ця історія найправдивіша з усіх написаних досі правдивих історій. Саме такі казки розповідають мамусі й татусі на вимогу маленьких хлопчиків, перенасичених солодкими історіями про принців і принцес, Вінні Пухів і Колобків. Однак вони соромляться в цьому зізнатися на людях. А я не соромлюся сказати правду у вічі: саме такі казки я розповідаю своєму синові. Перед денним сном і перед нічним. І заперечу вам відразу ж щодо шкідливості таких казок: моя старша донька виросла абсолютно нормальною, можна сказати, аж надто нормальною: морально стійкою, дисциплінованою і політично грамотною.

Та й у тому, що Тетяна розповідала їх своєму дідусеві, теж немає нічого дивного. Хто зна, яка старість чекає на вас, мої мудрі читачі. Дай Бог вам мати таких онуків.

У темному коридорі з нашим молодим героєм сталася ще одна пригода. Він, намацуючи двері, що ведуть у зелену кімнату, випадково потрапив в іншу – в Тетянину.

Він пробув там одну мить. Проте ця мить вартує половини життя. У Вас, дорогі мої читачі, ніяких асоціацій не викликає вигляд металевого ліжка? Так-так, металевого ліжка із «сіткою», на якій можна стрибати аж до стелі, ліжка з пуховою периною, яка (коли Ви стоїте на підлозі) сягає Вам грудей; перина, вкрита картатим покривалом, а з-під пухової перини виглядає вишиване простирадло, а точніше, не все простирадло, а широка смуга вишиваних хрестиком (обов'язково хрестиком) рож із лапатим зеленим листям, а з-під тієї яскравої смуги виглядає елегантна смужка ручної роботи мережива у вигляді акуратної черговості трикутничків; а поверх усього цього – тобто на рівні Вашого підборіддя – стоять чи сидять у позі російських купчих біля самовара з бубличками дві величезні подушки ріжками догори; на наволочках цих двох подушок вшиті смуги з червоними рожами в зеленому листі, а накриті ці дві пухові купчихи мережаними накидками; і вся ця фантастична піраміда стоїть під стіною, на якій причеплено плюшевий килимок з двома лебедями, що плавають по голубому озеру, навколо якого Цвітуть лілії; а над килимочком висить картина, також вишивана хрестиком, у якій Ромео на колінах признається в коханні Джульєтті… Так… Про що це ми? Ага, про те, які асоціації викликає у Вас таке ліжко. У мене, наприклад, комплекс неповноцінності. Знаєте чому? Бо мені так і не вдалося освоїти складної науки застеляння таких ліжок. Не смійтеся. Для того, щоб підбити подушку і поставити її у певній формі, потрібне неабияке вміння.

Якби Ви знали, дорогі мої читачі, скількох тільки українців було зачато на таких ліжках! А що стосується нашого молодого героя, то в нього з'явилося непереборне бажання улягтися на ту пухову піраміду. Причому, зробити це з розгону. Тобто плюхнутися туди, як у басейн, і поплисти на хвилях любові і пристрасті до яскраво-синього озера, на якому плавають лебідка і лебедик під суворим контролем Ромео і Джульєтти… До цього вчинку нашого молодого героя під'юджував невидимий співрозмовник, який підморгував йому оком Джульєтти з вишиваної картинки. Опиратися було несила. Однак наш молодий герой мав залізну витримку. Недаремно Варфоломійович охрестив його Штірліцем. Так, Павло Іванович мужньо переборов спокусу і тихо зачинив двері. Однак якби Ви знали, чого це йому коштувало. Ця яскрава картина переслідуватиме його багато безсонних ночей, аж доки він не опиниться в обіймах пухової перини і не відчує ще один атрибут провінційної принади – запах парфумів «Лісова конвалія», якими, до речі, завжди парфумилася моя бабуся, нащадок одного дворянського роду, що мав маєток у Старому Осколі.

Ось воно як.

Нашого молодого героя проводжала до Варфоломійо-вичевої землянки чарівна панночка Тетяна. Пізніше він і не згадає цієї прогулянки, оскільки протягом неї все ще перебував під магнетизмом картини чарівного провінційного ложа.

Його пробудження відбулося дуже скоро. Варфоломійович, скуйовджений і розгублений, сидів за столом над купою папірців.

– Ти тільки подивися, що виробляють, падлюки! Ти тільки подивися!

Павло Іванович, нічого не розуміючи, дивився на Варфоломійовича очима, в яких закарбувалися дві вишивані рожі із зеленим лапатим листям.

Тим часом Варфоломійович обурювався далі:

– Агітаційна макулатура! Як дурять нашого брата! Безбожно! Сволоцюги! Накралися – і пруться до парламенту! Повбивав би!

Варфоломійович поглянув на дві рожі із зеленим лапатим листям в очах свого молодого колеги і переніс усю агресію на нього:

– А ти де був? Подивись, котра година! Ви писали інтерв'ю чи любовний роман?

Пашка прокинувся. Червона фарба залила його обличчя. Йому стало соромно і страшно. «Господи, – подумав він, – а інтерв'ю ж я не давав! Мене Варфоломійович уб'є!»

Наш молодий герой узяв у руки папірці, які так дратували Варфоломійовича. «Благодійний фонд Адама Колосального «Милосердя» сьогодні облагодійствував дитячий сиротинець «Буратіно» десятьма ящиками «Фанти», «М.Разін – це наша віра, надія і любов!», «З Адамом Колосальним побудуємо колосальне майбутнє!», «Чесність, порядність, реформи – це М.Разін».

– Ні, ти тільки подивись! А в нас жодної листівки! Пашок! Що робити? Думай! У нашому фонді лишилося десять гривень!

Пашка, відчуваючи докори сумління, покірно взяв трубку телефона і набрав домашній номер.

– Синок! – озвався мамин кулемет на протилежному кінці! – Де ти пропав? Я собі місця не знаходжу, а ти мовчиш! Слухай, синок, будь готовим до позитивних змін у твоєму житті. Мені наснився сон, що ти знайшов золотий перстень з ізмарагдом! Не пропусти свого щастя! Ага, ще одне, дзвонили тьотя Роза і дядя Боря з Ізраїлю. Вони за тебе дуже вболівають. Дядя Боря сказав, що він зовсім не сердиться на тебе за ту витівку на урочистому обіді. Завдяки їй він тепер очолює клініку в Ізраїлі. Ха-ха-ха! Ага, ще одне! Дядечко Ґіві поставив нову щелепу і всі гроші за неї передає у твій виборчий фонд. Разом з фотографією. Не забудь йому подзвонити і похвалити щелепу! Гроші вже їдуть у поїзді. Ага, ще дзвонила тьотя Берта із Умані. Вона теж дуже пораділа за тебе. Вона сказала, що недавно знайшла твою листівку, ту саму, коли ти ЇЇ вітав з її сорокап'ятирічним. Вона дуже розчулилася. Каже, що ця листівка принесла їй щастя. Пам'ятаєш, ти на ній написав: «Бажаю здоров'я і успіхів в особистому житті»? Вона тоді дуже образилася. Пам'ятаєш? Ну, вона тоді подумала, що ти над нею знущаєшся! Адже на той час вона ще не побувала замужем жодного разу. А через три дні після тієї листівки вона зустріла дядю Мішу в морзі. Тобто не в морзі, а в крематорії. Тьотя Берта теж тебе палко підтримує і бажає тобі перемоги. А дядько Льонька сказав, що продасть свої ордени, а гроші вкладе у твій виборчий фонд. Але я йому заборонила. Сказала, що ти хочеш ці ордени собі на пам'ять. Тепер він карається докорами сумління, як тобі допомогти. Він тебе так любить! Як сина! Ти ж виріс у нього на колінах! Ну все, синочок, цілую тебе і обнімаю! Тримайся! Ми з тобою!

Нашому молодому героєві навіть не треба було нічого казати. Він поклав трубку і втомлено прозвітував Варфоломійовичу:

– Гроші завтра будуть.

Варфоломійович в іншій ситуації фразою «Ну ти, Пашок, просто Девід Коперфільд!» висловив би захоплення проробленою фінансовою операцією без жодного вимовленого слова, однак тепер йому було просто не до цього. Він уже перебував у іншому вимірі. Він продумував текст майбутньої листівки.

Поки він куйовдить і без того розкуйовджене волосся, хочемо пояснити одну фразу з телефонної розмови Ідеї Іванівни, безцінної мамусі нашого молодого героя. Йдеться про незабутній епізод з далекого дитинства Павла Івановича.

Треба пояснити спершу, що серед усіх сусідів по комунальній квартирі маленький Пашка найбільше недолюблював тьотю Розу і дядю Борю. Причому це почуття було взаємним. Не можу Вам сказати, з чого почалася та неприязнь, але тьотя Роза постійно допікала свою сусідку фразою: «Ідеєчко, Ви, конєшно, мені пробачте, але Ваш Пашка постоянно робить мені фойленштик!». Причому ім'я «Ідеєчка» вона вимовляла як «Індєєчка», що виводило безцінну мамусю нашого молодого героя із себе. Але як людина вихована вона відповідала з невинною посмішкою: «Розочко, квіточко, не переймайтеся, колись Ви будете пишатися, що жили в одній квартирі з моїм Пашкою!» На що тьотя Роза кривилася: «Ну, шоб сказать да, так нет». Юний Пашка ніяк не міг збагнути зміст останньої фрази, яка глибоко в'їлася в його пам'ять. Може, саме тому в'їлася, що після неї мама завжди поверталася в кімнату злою, як пантера, і сичала, як змія: «Павле! На цей раз я тебе приб'ю! Я тобі забороняю кривдити цю сім'ю! Запам'ятай: ці люди не дали тобі й мені здохнути з голоду, коли твого батечка посадили за націоналізм!» Останню фразу вона говорила пошепки, оскільки найостанніше з цих слів видавалося в той час таким жахливим, що від нього пробігав холодок по шкірі.

Пашка у свої юні роки ніяк не міг оцінити послуги, яку зробила звичайна єврейська сім'я звичайній українській сім'ї просто так, через чисто людські принципи, і тому продовжував робити різні капості сусідам, апофеозом яких стала звана вечеря у дяді Борі, на яку він запросив найвищих чиновників з Міністерства охорони здоров'я. Метою вечері було допомогти Міністерству охорони здоров'я прийняти рішення про призначення дяді Борі головним лікарем однієї з найбільших спеціалізованих клінік країни. Головне, що все йшло до того. Вечеря була славною. Фарширований сом, якого тьотя Роза робила просто геніально, справив неабияке враження на високоповажних гостей та їхніх дружин. Однак коли принесли меєр цимус, із цього поважного десерту стали вибігати прудкі тарганчики, активно ворушачи вусиками. Поважні гості відчули себе настільки недобре, що дядю Борю наступного дня «розжалували» майже в санітари. Родині Кац не лишилося нічого іншого, як виїхати в Ізраїль. А в їхній кімнаті оселилася родина двірника, донька якого Ліля стала карою Божою Пашці за всі його гріхи щодо надзвичайно інтелігентної родини Каців. Однак про це колись іншим разом. Ми й так дуже відволіклися від нашого сюжету.

І що там роблять наші герої? Ага! Розробляють текст агітаційної листівки.

Ця листівка народилася на світ Божий наступного дня, а точніше, наступної ночі. І треба віддати належне Варфоломійовичу, що він зумів перебороти свій внутрішній консерватизм і зробити воістину новаторський хід, при цьому не зраджуючи принципам соцреалізму. На ній, на цьому витворі агітаційного мистецтва, чарівно посміхалася Тетяна Горошко і, пильно вдивляючись в очі виборцеві, показувала вказівним пальчиком прямісінько на нього. «А ти проголосував за Павла Печеніга?» – було надруковано внизу великими літерами.

Яким сміттям видаються всі ті папірці з розумними словами, з великими обіцянками на листівках його конкурентів порівняно з цією сакраментальною фразою!

Однак, дорогі мої читачі, на цьому робота з листівками не закінчується. Це лише півсправи. Головне – розклейка. «Ну що таке розклейка? – скривитеся Ви. – Узяв, наквецяв клеєм – і баста!» А от і ні!

Розклейка – це справа просто детективна. Для цього потрібні три речі. По-перше, – клей. Бажано, щоб це був суперклей. Листівка повинна не просто важко віддиратися, а суперважко віддиратися. Аби час, витрачений на ЇЇ відшкрябування, і ця пекельна праця надовго закарбувалися в пам'яті здирача і відбили в нього будь-яке бажання робити це ще колись.

По-друге, – місце наклейки. Тут найбільше шануються легкодоступні для споглядання виборцями і важкодоступні для посягання конкурентів і їхніх здирачів місця.

По-третє, – ангельське терпіння. Без нього тут не обійтися під час систематичного і педантичного перенаклеювання листівки на місці зідраної. Як правило, розклейка і здирання листівок відбувається в одну й ту ж саму пору доби, а саме від 12 до 2 години ночі. І якраз у цей час уся порядна частина населення вже бачить другий сон, а на вулицю виходить інша частина населення – повії, гульвіси і члени виборчих штабів. До речі, останні час від часу влаштовують між собою криваві вуличні сутички. Ось і нашим героям трохи перепало. Вони якраз наштовхнулися на членів штабу Миколи Разіна, які клеїли свою «порядність і реформи» на безвинну Тетяну Горошко. Зустріч закінчилася тим, що на три дні було перервано виступи і лише на четвертий, завдяки гримерним здібностям Тетяни Фрідріхівни, Пашка зі своїм вірним другом насмілилися знову вийти на люди.

Треба сказати, що не все було так погано. Якраз нашому молодому героєві дуже пощастило в тому плані, що члени його виборчого штабу були людьми літніми, які, як ви знаєте, часто страждають на безсоння і надмірну дисциплінованість. Крім того, йому поталанило з Тетяною Горошко. Вона зробила такий нарис про нашого Пашку, що три дні поспіль (доки не заборонила передачу районна держадміністрація) з 16.00 до 16.15 увесь район стояв по стійці «струнко!» під своїми «брехунцями». Пощастило нашому молодому героєві і з дідусем Тетяни Горошко. Річ у тім, що у нього в гаражі стояла стара «Победа», яку вирішили залучити до виборчої кампанії. Це була Варфоломійовичева ідея, який уже перевтомився від громадського транспорту.

Отже, про «Победу». Вона, виявляється, ще їздила. Треба було зробити з неї щось на зразок агітпоїзда. Он у Колосального вже з'явився новий автобусик з мегафоном. Не можна ж відставати! Вирішили пофарбувати «Победу». Розпалилася дискусія щодо фарби. Якщо перемалювати машину в жовто-блакитний колір, їх засуджуватимуть комуністи; якщо в червоний – не проголосують демократи. Вирішили пофарбувати в малиновий: комуністам казали, що це червоний колір, а демократам казали, що це колір козацького стяга, і наспівували при цьому:

Отже, малинова «Победа» із сакраментальними словами: «А ти проголосував за Павла Печеніга?» стала окрасою передвиборчого сезону в районі NN. За кермом сидів Варфоломійович, поряд – дідусь з правами, а ззаду – два голубки – наш герой і його кохана.

Варто зазначити, що виборча кампанія набула нових обертів. Тетяну Горошко любили. Тож вона розпочинала зустрічі. В її завдання входило «розпалити» аудиторію. І Коли та була готовенька, на сцену виходив Він – «увесь в білому». Варфоломійович «сортував» записки. А дідусь Надворі розважав дітлахів.

Ось тут треба дещо уточнити. Спершу про записки. Варфоломійович придумав тут одну штуку. На всіх виступах наш молодий герой «зачитував» п'ять (насправді одних і тих же) записок і давав п'ять, можна сказати, блискучих, відшліфованих в ході виборчої кампанії, одних і тих же відповідей. Ці п'ять записок покривали всі інтереси виборців.

А тепер про дідуся. Ви вже, дорогі добродії, мали змогу з ним познайомитися. Дідусь грався з дітлахами у солдатиків, «танчиків» і «літачків», а, від'їжджаючи, роздаровував іграшки своїм маленьким друзям. Ви гадаєте, дорогі мої друзі, що це він робив із чистого альтруїзму? Е ні! Це був наказ хитрого старого лиса Варфоломійовича. Він-то добре знав, що це ще один засіб впливу на публіку. Так-так! Якщо вашій дитині хтось щось дарує, ви починаєте дивитися зовсім іншими очима на того, хто це зробив. Й ім'я цієї людини золотими літерами вкарбовується у Вашу підсвідомість. А вибори – це така річ, що тут дуже часто в найостанніший момент включається в роботу підкірка. Наприклад, Вам сказано на зборах колективу: всі голосуйте за М.Разіна. І Ви приходите на виборчу дільницю переконані, що проголосуєте саме за нього. Бо ж ви людина свідома. Однак тільки берете бюлетень, тільки берете ручку в руки, а Ваше серце – тьох! – і Ви автоматично закреслюєте і Колосального, і М.Разіна. А чому? А тому, що Ваш рідний відприск солодким дзвіночком десять разів повторив ім'я Павла Івановича Печеніга. І Ви тільки за це і лишили його в списку. Дивись, і не тільки Ви це зробили!… Однак ми дещо поспішили. Повернімося на грішну землю.

А на грішній землі тим часом відбулася одна неприємна річ. Тетяна Фрідріхівна почала вставляти палиці в колеса. І Ви знаєте, чому? Виявляється, вона «віддала своє серце» Павлу Івановичу, а він «поглумився над її коханням», «зрадив її із цією…» (не будемо повторювати поганих слів), і тепер вона (тобто Тетяна Фрідріхівна) «ладна накласти на себе руки».

Ви чекали такого повороту, мої дорогі співбесідники? Жіноча половина скаже: так! А чоловіча скаже інакше: а начхати на цю дурепу!

Ні! Ні – в жодному випадку! Адже Смольний добре працює! У бібліотеці активно зріс відсоток читачів, які цікавляться «новими надходженнями». А крім того, там другий кактус розцвів! Як же за два тижні до виборів міняти дислокацію? Такого собі не дозволить ні один стратег і ні один тактик. Що вже казати про Варфоломійовпча!

Він з усіх сил намагався задобрити «свою клізму», але та не здавалася: «Або я, або Танька!» (Начебто вона не була Танькою).

Така ситуація, мушу Вас запевнити, є набагато загрозливішою, аніж усі інші передвиборчі баталії. І якби не щаслива зірка Павла Івановича, все б пішло котові під хвіст. Тому самому, який зустрів нашого молодого героя на сходах готелю в день його приїзду.

«Щаслива зірка» нашого молодого героя з'явилась в особі чоловіка Тетяни Віталіївни-Фрідріхівни. На ньому ми зосередимо свою увагу довше. Він того вартий. Це справді була зірка. Зірка естради, яка періодично тікала від своєї «мегери-жінки» в столицю і періодично поверталася під її ж, мегерине, крильце. Причому три останніх повернення відбулися безуспішно: Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не прийняла свого блудного чоловіка. Не тому, що сама так хотіла. А тому, що так хотів батько. На цей раз повернення було четвертим. Однак усе по порядку.

Якось серед ночі у двері землянки хтось загупав. Варфоломійович відчинив. На порозі стояв його «зятьок»:

– Папа! – радісно кинувся йому на шию той.

– Я тобі не «папа»! – буркнув Варфоломійович.

– Батьку! – поміняв тональність зять. Варфоломійович відсахнувся і почав було виштурхувати

того на вулицю, як тут його осяйнула якась ідея. Причому Ця ідея виявилася настільки геніальною, що він, несподівано Для свого зятька, сказав миролюбиво:

– Ну, заходь-заходь, Паваротті!

Той від несподіванки онімів на якийсь час і мовчки присів На табуретку.

– Ну, бреши-бреши, Паваротті, про свої столичні успіхи!

– Папа… гм-гм… батьку, я скучив за вами, за мамою, за Тетянкою, за донькою. Ось і приїхав!

– Чого ж тобі від мене треба! Шмаляй назад у свою столицю, щоб я і духу твого не чув!

– Папа! Я ж повернувся! Тепер уже назавжди! Клянусь! Если честно, на фиг я там никому не нужен. Нікому я там не потрібен. А тут у мене сім'я, дім…

– Хата не твоя… поки я живий!

– Да мне ничего не надо! Не треба мені нічого. Тільки б ласки трішки і любові. Я уже отгулял свое. И отпел. Хочу до Таньки. Разрешите… дозвольте повернутися!

Дорогі мої читачі! Хочу Вас попередити. Варфоломійович – людина чесна і безкомпромісна. Він не з тих, хто пробачає зраду. Але те, що він зараз зробить, продиктоване виключно тактичними мотивами.

Варфоломійович нахилився до зятька і сказав:

– Відспіваєш двадцять концертів – пущу до Таньки. Ну що, мої любі друзі? Ви оцінили цей блискучий хід?

Отож-то! Вчіться, доки Варфоломійович живий.

Отак у землянці Варфоломійовича стало жити троє, а в малиновій «Побєді» стало їздити п'ятеро.

Зірка естради мала красиве російське прізвище Васнецов, божествений тенор, московський акцент і особливу пристрасть до українських романсів. Ця вибухонебезпечна суміш і складала суть нашого нового знайомого. Узагалі Васнецов був самим парадоксом, оскільки уособлював непросту дружбу двох східнослов'янських народів. Коли він виходив на сцену і починав виконувати свій коронний номер «Сміються й плачуть солов'ї…», і бив себе кулаком у могутні груди відповідно до тексту пісні, то найзапекліші русофоби пробачали йому російське прізвище і гидотний московський акцент і кидалися в обійми до не менш зворушених українофобів.

Згадані слова відомого українського романсу використав Варфоломійович у другій агітці, на якій був зображений «Паваротті-Васнєцов» з метеликом. Під ним були надруковані слова: «Сміються й плачуть солов'ї… А наш обранець – Печеніг!» Визнаємо, листівка не ідеальна, однак вона мала неабиякий вплив на виборців жіночої статі. Вони віддирали ту листівку і приклеювали її скотчем у себе вдома над дзеркалом. І в такий спосіб засвоювали, за кого їм слід голосувати.

Мушу Вам признатися, Варфоломійович мене дивує все більше й більше. Ну скажіть на Бога, де беруться у цього висушеного чоловічка з упалими грудьми і старою совковою ментальністю такі нестандартні рішення? Звідкіля в цього ортодокса стільки свіжих ідей? А, може, це правда, що про нього подейкують злі язики: що він полковник КДБ і старий розвідник? Га?

Не будемо зациклюватися на цьому. У нас і без того багато клопотів.

От, скажімо, такий клопіт: гала-зустріч усіх кандидатів у депутати по нашому виборчому округу в міському будинку культури. Політична солянка. А це річ серйозна.

Уявіть собі: виходить на сцену Адам Колосальний – знаменитий борець за права обездолених матерів-одиначок і за введення букви «Ґ» в українську абетку. Він – чорнявий, кучерявий, зі смолянисто-чорними вусами, стріляє очима в зал і запалює слабонервову частину публіки. Адам Колосальний балотувався по цьому округу втретє. В цьому були свої переваги (нікому не треба було доводити, хто він є), але й були свої недоліки (він уже встиг добряче набриднути публіці). Колосальний мав свій стабільний електорат, який складався з групи вчительок української мови та літератури середнього віку православного віросповідання.

Що стосується Миколи Разіна, то він був сірим і непримітним. Його совкова зовнішінсть і безлика мова не відзначалися оригінальністю чи бодай елементарною привабливістю. Однак не поспішайте, мої любі друзі, скидати його з шальок терезів. За ним стояла така ж сама, як і він, сіра і безлика маса однодумців, партія влади. А це дещо серйозніше, аніж романтичний запал кучерявого політика, що відзначився хіба Що такими самими кучерявими промовами на абстрактні теми свободи і справедливості з трибуни парламенту. У партії влади – закон джунглів під лозунгом «Ми з тобою однієї крові – ти і я». У партії влади немає місця «самоволці». Якщо ти її член, то зроби відповідний процент для свого начальника, якому доручено (так-так, саме доручено, а не забаглося) балотуватися по певному округу. І ви це зробите не тому, що дуже любите свого начальника. А тому, що ви з ним однієї сірої крові. І зробите це, не гребуючи ніякими засобами: підкупом виборця або його шантажем, переконанням, умовлянням, а найпростіше (і нема чого собі голови мастити) – фальшивкою. Останнє є дуже важливим: найвіртуозніше виходить у партії влади на виборах ефект «мертвих душ». У цьому полягав головний козир і М.Разіна.

Серед учасників гала-зустрічі були також пташки нижчого польоту: голова місцевого осередку Комуністичної партії – Федір Смирнов, чоловік чесний і порядний. Він чесно сповідує комуністичні ідеали. Він не зраджує своїм принципам у той час, як вони стають не модними. Він любить свою сім'ю і водить свого внука Федю на демонстрації в червоному піонерському галстуку, від чого той тихо ненавидить діда. Федір Смирнов – людина дуже приваблива у своїй чесності та незрадливості і водночас дуже безпорадна, яка, стоячи на щойно спорожнілому пероні, усвідомлює: «А мій поїзд пішов!»

Серед кандидатів було ще двійко лівих і двійко правих. Вн, бува, не подумайте, любі добродії, що двійка лівих буде воювати проти двійки правих! Якраз навпаки! Двійко правих – колишні члени однієї партії, що розкололася, воюватимуть між собою. А двійко лівих – так само члени колись однієї партії, що розкололася, також гамселитимуть один одного. Це ж так природно! Це так по-українському! Які вони були однакові у своїй ненависті один до одного! їх не стільки цікавило, як самому пройти на виборах, скільки, як не дати своєму колишньому колезі, а нині супротивнику виграти. Вони топили один одного в лайні і під кінець зустрічей самі захлиналися лайном.

І ось серед усього цього ярмарку Павло Іванович Печеніг почувався, м'яко кажучи, незатишно. Одна справа – віч-на-віч з виборцем: наївним і хитрим, довірливим і недовірливим, добрим і злим. Інша – в одній упаковці з усім цим політичним різнобарв'ям.

Уявіть собі, мої безцінні читачі, набитий битком зал. Ви повинні себе продати на цьому політичному ярмарку. І продати якнайдорожче. Як це зробити?

Наш молодий герой стояв за кулісами і тремтів. Його нудило. Повз нього проходив самовпевненою ходою кучерявчик Колосальний, поширюючи запах дорогих французьких парфумів. На Пашку він навіть не дивився. Його цікавив у цей момент психологічний стан його основного опонента – М.Разіна. Той був порівняно з ним маленьким і нікчемним. Як він помилявся, цей пихатий і самовпевнений Колосальний! Невже роки, проведені в парламенті, позбавили його елементарного політичного нюху? Однак чому ми ним так переймаємося? Це його клопіт! Що нам до його особистих проблем? У нас і своїх по вуха.

Наприклад, ну що робити з тремтінням у колінах у нашого молодого героя? Ну, що з цим робити? Як його заспокоїти? До нього підійшов Федір Смирнов і поплескав його по плечу:

– Не журися! Воно не варте того! Після виборів запрошую на рибалку. Заспокоює краще від будь-якого транквілізатора.

Пашка з удячністю посміхнувся. Посмішка вийшла жалюгідною і млявою.

– Кандидати! На сцену! – скомандував розпорядник зустрічі.

Кандидати вийшли на сцену, де вже стояли стільці. Пашка сів на крайній стільчик, так, щоб виступати останнім. На сцену намагався не дивитися. Аби зовсім не розклеїтися. Поки ведучий щось промовляв, він став подумки підбирати слова, однак ті розсипалися, як перли із розірваної низки. Як їх зібрати докупи? Пашка кляв себе за те, що не послухав Варфоломійовича і не написав текст промови на шпаргалці.

Поряд сидів Федір Смирнов – спокійний і відкритий. Він сидів на стільці з прямою спиною, склавши докупи руки на колінах, переплівши пальці. Ноги були схрещені під стільцем. Він спокійно розглядав усе, що діється в залі. Прямим і відкритим поглядом. Пашка з повагою дивився на сусіда: той тримався як людина, яка не зробила нікому нічого лихого, тож не має чого соромитися.

Пашка спробував зробити те саме: схрестити ноги під стільцем, випрямити спину, сплести пальці рук. Проте, подумавши, що це виглядатиме смішно, повернувся до попередньої пози: поставив ноги рівно, колінце до колінця, і склав руки на грудях. І тут він відчув щось невловиме, що його якось підбадьорило. Що це? Пашка підняв голову і почав гарячково вдихати чутливими ніздрями повітря. Ось воно, ось! Запах бергамоту з сандалом. Це вона! Мамочка!

Павло Іванович подивився в зал і відразу побачив її, свою безцінну мамочку. Вона сиділа в другому ряду по центру в непристойно рожевому платті з декольте і, побачивши, що її улюблений синочок нарешті звернув на неї увагу, посилено замахала ручкою. Павло Іванович не міг повірити очам. Мамочка! Як мені тебе не вистачало! А, може, це зовсім не мамочка, а капості його невидимого «друга»? Але, здається, мамочка була реальною. Бо він вже почув у вухах її прокурений голос: «Синок! Ти – найкращий! Ти – переможець!» Павло Іванович зітхнув з полегшенням, розслабився і відчув себе щасливим молодим чоловіком, у якого велике майбутнє. Пашка ще раз поглянув на мамочку і… господи! Вона не одна! Біля неї сидів і посилав палкі погляди довкола дядечко Ґіві. Вах, вах, вах! «Дядечку Ґіві! Ваша остання щелепа – це просто витвір митецтва!» – подумки закричав Пашка. І, здається, той почув, бо у вухах нашого молодого героя пролунало: «Дарагой Павлик! Нэ бойся! Я с табой!» Павлу Івановичу стало легко і приємно. Так само, як тоді, в далекому дитинстві, коли дядечко Ґіві підкидав його до стелі. Але це ще було не все. Ліворуч від безцінної мамочки нашого молодого героя сиділо двоє дуже знайомих людей. Можна сказати, до болю знайомих. Не може бути! Тьотя Роза і дядя Боря! Прямісінько з Ізраїлю! Невже це правда? – подумав Пашка і почув у відповідь: «Шоб нет, так да!»

І тут розпочався спектакль районного масштабу. Такий спектакль не відрізняється особливою оригінальністю від спектаклю сусіднього виборчого округу і взагалі всіх виборчих округів пострадянського простору.

Розпочав театральне дійство М.Разін, який просто і не випендрюючись прочитав свою листівку, де була надрукована довга передвиборча програма з усякими там абстракціями типу «економічне піднесення», «селянське питання», «соціальне забезпечення малоімущих», «аграрна реформа». Голос його був монотонний і заколисуючий. Якби він не виступав першим, він би врешті-решт заколисав усю аудиторію.

Любі друзі, не варто дуже прискіпливо ставитися до голови райдержадміністрації. Не варто вимагати від людини те, чого їй бракує. Адже голови райадміністрацій – це ж не публічні політики, а бійці невидимого фронту. Та й узагалі, зустріч виборців з кандидатом у депутати – це не спеціалізація голови райдержадміністрації. Його завдання полягає в тому, щоб тихо, якомога тихіше, можна сказати, підпільно, у межах власного району виконувати забаганки вищого, аж до найвищого, начальства. І чим тихіше, чим безшумніше все робиться, тим вищий пілотаж голови райдержадміністрації. Ось так воно, безцінні мої читачі. Тож чесно відтарабанивши свою листівку, надруковану на газетному папері, М.Разін з почуттям виконаного обов'язку сів на місце.

Далі вийшов на сцену такий собі заслужений діяч науки і техніки Гранін. Тут варто дещо докладніше спинитися на цій особі. Річ у тім, що під час виборів у кожному окрузі обов'язково серед депутатів буде один юродивий. Це вже закон. Юродиві кандидати бувають трьох сортів: перші пропонують вічний двигун; другі – еліксир життя, треті – економічну панацею. На нашому окрузі був третій тип. Серед кандидатів юродивим був доктор технічних наук Альберт Гранін. Він заходився викладати прожекти економічних реформ, причому з точним поданням цифр і розрахунків. Він демонстрував графіки і діаграми. Він ознайомлював аудиторію з відмінностями політичної економії Маркса і Альберта Граніна. Він пропонував альтернативні джерела енергії, що утворюються з найбільшого багатства України – з гною. Він… Словом, він остаточно замордував публіку.

Аудиторія була явно розчарована. Проте наступні чотири виступаючі з лихвою компенсували попередню нудоту. На сцену один за одним стали виходити члени бінальної опозиції: два розкольники однієї правої партії і два розкольники однієї лівої партії. Оце було видовище! Ви ще, дорогі мої читачі, не бачили таких двобоїв. Колишні однодумці шмаляли один одного, як боксери на рингу. Хоча бої були словесні, однак виборці бачили заюшені кров'ю обличчя, розквецяні носи, ліхтарі під виряченими від ненависті очима, скорчені від болю тіла. Зал ревів від роздираючих почуттів: насолоди, обурення, зневаги, жалю. А нокдауни і нокаути йшли один за одним. І врешті-решт усі чотири політичних боксери лежали нерухомо на рингу, тобто сиділи знічені і знесилені, і практично знешкоджені колишні політичні однодумці, а нині особисті вороги. Сиділи беззубі і кастровані, сиділи заюшені кров'ю і обпльовані.