Варфоломієва ніч

Одним словом, їхнім суперникам уже не треба було з ними боротися. Ті самі себе знищили, як самураї. Можна сказати, здійснили аутодафе. Публічне самогубство. Жертвоприношення на вівтар уламка партії.

М. Разін задоволено потирав руки. Оце було по-його. План спрацював. Вы не здогадуєтеся, який план? О-о! Так ви, дорогі мої друзі, нічого не знаєте про те, як робиться політика.

Тож знову-таки, як говорив незабутній дід Панас, умощуйтеся зручненько і слухайте уважненько. М. Разін, цей курвий син, вибачте на слові, мав-таки кебету в голові. Увесь минулий місяць він посилено працював. У ряди двох уламків однієї правої партії і двох уламків однієї лівої партії були запущені провокатори, які педантично, так би мовити, нервували кандидатів у депутати. Причому педантично подразнювалася одна й та сама зона головного мозку, яка відповідала за політичні ревнощі. Уявіть собі, що правий демократ Іван отримує інформацію про те, що правий демократ Петро успішно подає неосвіченому виборцеві неправильну позицію правої демократії. А правого демократа Петра, у свою чергу, інформують, що правий демократ Іван на своїх виступах просто паплюжить ідею правої демократії.

Паралельно працюють провокатори в рядах лівої партії-Лівому опозиціонеру Іванові говорять, що лівий опозиціонер Петро займається ревізіонізмом. А лівий опозиціонер Петро, у свою чергу, дізнається, що лівий опозиціонер Іван компрометує ленінські ідеї.

І в результаті виходить, що за мінімальний період найпершим ворогом правого демократа Івана є не лівий опозиціонер Іван і навіть не лівий опозиціонер Петро, а правий демократ Петро, який, у свою чергу, більше всього на світі ненавидить не червоний колір, а жовто-блакитний – тільки у виконанні правого демократа Івана. Аналогічну ситуацію ми зустрічаємо в рядах колишніх лівих. За твердженням лівого опозиціонера Петра, виходить, що ленінське вчення в устах лівого опозиціонера Івана – це абсолютна ахінея. А лівий опозиціонер Петро – просто падло, вибачте на слові, звичайно ж, у версії лівого опозиціонера Івана.

Загалом, глядач повністю заплутався і подавився уламками право-демократичних і ліво-ревізіоністських ідеологій. Чого і треба було досягти.

Хух! Я, здається, відчуваю втому. Що вже казати про присутніх у залі.

Тим часом Адам Колосальний, театрально закинувши голову, ліву ногу на праву ногу і закотивши очі під лоба, терпляче чекав свого часу виступу. На його обличчі була написана вселенська нудьга. Час від часу він потирав вказівним пальцем лівої руки свій римський профіль і міняв ногу: закидав праву ногу за ліву. Ви помітили? В нього теж чергувалося: ліве-праве, праве-ліве. Однак смію Вас запевнити, що політики воно аж ніяк не стосувалося.

Здається, співчували публічному кривавому побоїщу правих демократів між собою і лівих опозиціонерів (теж між собою) тільки чесний Смирнов і наївний Печеніг. їх дуже розхвилювало те, що відбувалося. Це ніяк не вкладалося в їхні світоглядні схеми. Вони були переконані, що бій треба вести строго за правилами, не бити своїх та ще й нижче пояса. Нарешті було змінено декорації. Зі свого стільця встав улюбленець дам і взірець для джентельменів Адам Колосальний. А це вже зовсім інша історія. Як тільки він підвівся і труснув чорними кучерями, в залі прокотилася заспокійлива хвиля.

Колосальний почав віршами. Віршами і закінчив. (всередині теж були вірші. Перед очима провінційного глядача за кілька хвилин промайнула історія України – цієї чорнобрової, стрункої дівчини, яку кожен зустрічний негідник хоче звабити. Ось перший. Він торкається ніжної істоти своїми брудними лапищами, а вона опирається, опирається. Та де їй! Негідник ґвалтує її, ґвалтує, ґвалтує… (В залі всі завмирають). А потім кидає її на роздоріжжі… А вона піднімається і йде по цій дорозі вся в сльозах, розпатлана, змучена… Сідає на березі річечки під кущем калини і починає співати… її спів ллється безкрайніми українськими просторами… Дівчина підводиться і з гордо піднятою головою іде по дорозі уперед. Іде, іде, іде… І зустрічає ще одного звабника. Він теж простягає свої лапища до білого тіла… (Усіх охоплює специфічне напруження). Він здирає з неї намисто, і воно розсипається по запиленій битій дорозі… (Жінки у залі ковтають валідол або нітрогліцерин). Дівчина (тобто вже не дівчина) опирається, кричить, але її ніхто не чує… Третій негідник робить не так, як перший і другий. Він пропонує їй одружитися. Вона, нещасна, погоджується. Приходить у його дім, а там – цілий гарем таких само знедолених – білих і чорнявих, веснянкуватих і смаглявих жінок, кирпатих і носатих… Однак вона знайшла в собі сили покинути свого полігамного чоловіка якраз у той момент, коли він, п'яний, у білій гарячці починає битися в судомах біля свого білого дому. Вона вийшла на дорогу – вільна і незалежна – і з гордо піднятою головою почала свій шлях спочатку…

Зал вибухнув оплесками. Це не сподобалося М.Разіну. Він нервово зайорзав на стільці. А зал усе плескав, плескав… І навіть кричав «Браво!»

Смирнов і Печеніг теж плескали. Й Ідея Іванівна. І дядечко Ґіві. І тьотя Роза. Тільки дяді Борі не сподобалося. Ну й біс з ним. Він усе одно не голосуватиме.

Але тут сталося дещо не за сценарієм. Точніше, не за сценарієм розпорядника зустрічі, зате за сценарієм однієї підступної особи. І ви, дорогі мої читачі, вже встигли здогадатися, хто за цим стоїть.

Із залу до сцени стала пробиратися особа жіночої статі з пакунком на руках. Біля сцени вона розгорнула пакунок, а там було справжнісіньке немовля. Жінка невизначеного віку заридала:

– Людоньки добрі! Ви подивіться! Це ж він (жінка показала на Адама Колосального) мене спокусив, зробив мені дитя і кинув!

Зал обурено зашепотів. Адам Колосальний від несподіванки втратив голос. Він відкривав і закривав рота, як риба.

– Подивіться на цю крихітку! Воно ж беззащитне, голодне! Байстренятко моє ненаглядне! А його таточко красується по столицях і по закордонах…

Побачивши, що до неї пробираються два міліціонери, вона закричала ще голосніше і розпачливіше:

– Не вірте йому! Не голосуйте за нього, людоньки добрі! Христом Богом прошу!…

Жінку попід руки вивели з залу. Колосальний продовжував ковтати повітря.

Звичайно, потім з'ясується, що це була підставна «качка», яка повинна була скомпрометувати визначного політичного діяча… Однак це з'ясується тільки завтра. А зараз зал збуджено перетравлював інформацію. А зал на таких зустрічах – це не просто овеча отара. На таких зустрічах, як правило, бувають ті, які роблять погоду в районі і створюють громадську думку. Тож удар був розрахований правильно.

Ви, дорогі мої читачі, напевне стикалися з таким у вашому житті, що якусь поважну особу обливають брудом, тобто компроматом. Але дивна річ: до одних компромат пристає, а до інших – ні. Це така тонка штука: вірять люди, що ти грішний, чи не вірять. Так от. Про Колосального повірили. І це вже поганий знак, скажу я вам. Повірив навіть дехто з учительок української мови середнього віку православного віросповідання.

Наш молодий герой був вражений. Так само, як, здається, і Федір Смирнов. Вони перезирнулися і, мов по команді, поглянули на М.Разіна. Той не був великим мастаком в артистичній майстерності. Тобто, не вмів приховувати того, Що в нього відбувалося всередині. Тож у нього на пиці чорним по білому було написано: «Це я зробив! Правда ж, класно?»

Здається, це зрозумів й Адам Колосальний. Він підійшов До мікрофона і здавленим голосом вичавив із себе:

– Шановні виборці! Ви ж мене знаєте… Це провокація! Це все влаштоване цією мраззю, – і він показав пальцем на того, кого треба. – Він же Мразін! Справжній Мразь-зін!

Однак міліціонери відтягли і його від мікрофона, що було не так уже й важко. Він сів увесь розкуйовджений і до кінця зустрічі дивився скляним поглядом у зал. Неозброєним оком стало видно, що він зійшов з дистанції.

Господи, які подібні виборчі кампанії у світі! Що в Америці, що в одній із країн пострадянського простору! Нічого не винайдено нового. Окрім національної специфіки.

Запросили до мікрофона Федора Смирнова. У Павла Івановича він став викликати велику симпатію. Федір Смирнов говорив правильні речі. Справді, в країні корупція, справді, в країні не можуть позбутися авторитарності в управлінні, справді, в країні немає чесності ні у верхах, ні в низах, дійсно, в країні немає господаря, дійсно, в цій країні все купується і продається, і що, іще гірше, все розкрадається… Але народ його чогось не хотів слухати. Із залу почулося іронічне «Чия б корова мичала!» Федір Смирнов почав збиватися, затинатися і врешті-решт «змазав» кінець. Наш молодий герой автоматично поглянув на М.Разіна. Той посміхався. Однак, видавалося, що акція щодо Смирнова не була спланована ним. Це була надто дрібна пташка, щоб витрачати на неї сіру речовину. Це ж саме, напевне, стосувалося й Альберта Граніна. Проти нього, як і проти невідомого столичного шалапута, якогось там Павла Івановича Печеніга, Разін не удосужився попрацювати.

І ось підвівся зі свого стільця Павло Іванович Печеніг, молодий чоловік, у міру освічений, у міру симпатичний. Він був чесний і відкритий, як його вчив Варфоломійович, усміхнений і привітний, як його вчила мамочка. Він дивився людям прямо в зуби, пардон, у вічі, як його вчив дядечко Ґіві.

Наш молодий герой говорив щиро і доброзичливо про те, як він у дитинстві бігав босими ноженятами по росі, про те, як бабуся подарувала йому на сьомий день народження вишиванку, про те, як він тут, на благодатній козацькій землі, зустрів своє перше і справжнє кохання (жінка в рожевому платті з глибоким декольте радісно заплескала в долоні, до неї приєднався зал), про те, який він закоханий у цей райський куточок землі, де живе мудрий народ (чоловік з ветеранськими колодками на грудях гаряче зааплодував, і його спершу спроквола, а потім дедалі потужніше підтримав зал), про те, яке тут усе дивовижне: груші пахнуть медом, а мед пахне грушами (панночка із зовнішністю Тетяни Ларіної схвально заплескала в долоні, а до неї відразу ж приєднався зал), про те, що тут дитина всотує пісню з молоком матері (чоловік із зовнішністю Паваротті заплескав у долоні, до нього також дуже скоро приєднався зал), про те, що ніде не роблять таку смачну домашню ковбасу із зернятками кінзи, як тут (народ одностайно зааплодував уже без будь-якого сигналу), і про всякі такі речі.

Ви стежите за моєю думкою, дорогі мої читачі? Поки що доповідач і слова не сказав про політику. Ні слова про вибори.

Якби хтось у цей момент подивився на М.Разіна, він би побачив видовжене від подиву обличчя підпільного політика. Він не розумів: чому аплодує зал? Чому в бабусь у першому ряду котяться сльози? Чому в молодиць схвильовано піднімаються й опускаються груди? Чому молоді дівчата зашарілися? Він цього не розумів. Та й куди йому! Бідняточко! Природа так обділила його!

А справа простіша від простого: наш молодий герой говорив слухачам те, що вони хотіли почути. Народові хотілося чогось романтичного, рожевого і пухнатого. І народ це отримав.

Дивна логіка масової психології. її посилено вивчають у Гарварді, Оксфорді й Сорбонні знамениті вчені. А в маленькому провінційному містечку країни пострадянського простору логіку масової психології ніколи не вивчали. Проте які блискучі результати! Павла Івановича Печеніга не відпускали зі сцени. Йому аплодували стоячи. (Скажемо по секрету, тут доклав своєї руки народний іміджмейкер і заслужений промоутер пострадянського простору, який штучно спровокував два-три шквали оплесків, а решта вже полилася автоматично. Крім того, наш молодий герой виявився неабияким гіпнотизером. «Просто Девід Коперфільд!» – сказав би той самий народний іміджмейкер).

Група підтримки молодого кандидата в народні депутати Павла Івановича Печеніга вийшла із залу на піднесенні й подалася в той самий дім з рожами на простирадлі, з дідусем у кріслі-гойдалці, із запахом яблук і поточеного шашелем дерева в коридорі, і з милими старосвітськими фотографіями на стінах. Там на них чекав милий український стіл і мила українська переїдальна і перепивальна традиція.

Однак усі, хто сидів за столом, від українців до неукраїнців, намагалися не зурочити сьогоднішній успіх зустрічі, тож трималися строго, хоча це їм вдавалося нелегко. Усі добре усвідомлювали важливість моменту: адже до виборів, а точніше до першого туру, лишалося кілька днів.

І, хоч як дивно, якраз від цього часу й починаються справжні пригоди політичних авантюристів.

Наступного ранку всі стовпи районного містечка були обліплені карикатурою: з малинової «Победи» визирало п'ять мордяк: пташеня з жовтим дзьобом і з пляшечкою молока (що символізувало Печеніга), старий облізлий пес (тобто Варфоломійович) із ветеранськими колодками в зубах, пихатий індик з метеликом на шиї (ви вже здогадалися, що це Васнецов) і божевільний дідусь з пістолетом в одній руці і чупа-чупсом а-ля Тетяна Ларіна – в другій. Над усією цією, треба визнати, бездоганно намальованою веселою картинкою було написано: «Політ над гніздом зозулі». А під картинкою: «І ви збираєтеся голосувати за Печеніга?»

Варфоломійович о сьомій ранку вже знав про провокацію. Йому повідомили активісти Ради ветеранів, що страждають на безсоння. Він вилетів зі своєї землянки і заходився несамовито зривати афішки. Але їх було море… Вже й люди почали виходити з будинків і, хоч і поспішали на роботу, проте зупинялися біля листівок, читали і сміялися. Варфоломійович заховався в під'їзді будинку і… м'яко кажучи, говорив погані слова, тобто матюкався.

Він прибіг до землянки і став будити й розштурхувати Пашку і зятька, які солодко спали після вчорашнього «відзначення» успіху в Тетяни Горошко. Пашині родичі і знайомі поки що лишилися там.

«Хлопці», нічого не розуміючи, протирали очі. Варфоломійович тикав їм під носа листівки. Пашка прочитав і… Що би думали, дорогі мої читачі? Він засміявся! Паваротті прочитав і розреготався. Потім узяв червоний олівець, наслинив його і повільно великими літерами внизу листівки написав: «Так!» І молоді чоловіки просто захлинулися від сміху.

Варфоломійович дивився на них, як учора дивився на Печеніга М.Разін, – з видовженим обличчям, – і перетравлював інформацію. Спершу на його неголеному обличчі був вираз глибокого осуду. Однак згодом його осяйнула геніальна (головне – нестандартна) думка. Він прожогом кинувся із землянки. Через годину на всіх листівках внизу червоним фломастером твердими руками пенсіонерів було приписано «ТАК!»

Тож листівка тепер мала вигляд: «Політ над гніздом зозулі (Мало хто пам'ятав у місті, що йдеться про божевільню). І ви збираєтесь голосувати за Печеніга? Так!!!»

Варфоломійович з приводу успішно проведеної операції дозволив собі удруге за виборчу кампанію сто грамів, дозволив собі поплескати по плечу Паваротті, проте провести ніч з Танькою поки що не дозволив. Наївняк ти, Варфоломійовичу! Твоєму зятькові Танька вже й не була потрібна. Адже тут розгортається театр, про який він мріяв усе життя! Будучи людиною азартною, Васнецов-Паваротті відчув шал перегонів і приєднався до кола виборчих наркоманів.

Наступного дня малинова «Победа», охрещена в народі «Польотом над гніздом зозулі», на борту з виключно чоловічим складом (Варфоломійович, дідусь, Павло Іванович і Васнєцов-Паваротті) вирушила «охмуряти» Калитку, місцевого голову колишнього колгоспу, а нині голову акціонерного товариства, який контролював поведінку більше п'яти тисяч виборців. Це була фігура, яку не можна скидати з шахової дошки. Тим більше, що він тримав у кулаку багатьох інших голів акціонерних товариств, а з ними і ще кілька тисяч голосів.

І група підтримки молодого кандидата в народні депутати вирушила до Калитки. Як годиться, з поклоном. І з могоричем. Про могороч попіклувався дядечко Ґіві. Калитка прийняв ходоків у «кабінеті» свого власного ресторанчика на околиці одного із своїх сіл пізно ввечері. Під покривом ночі. Чому пізно ввечері? А тому, що Калитка теж був людиною. І він теж залежав тією чи тією мірою від начальства. Тобто від М.Разіна. Навіщо тому знати про відвідини конкурента?

Розмова не в'язалася. Варфоломійович крутився, як муха в окропі, проте хазяїн мовчки наминав свої ж закуски. Павло Іванович, мудро оцінюючи ситуацію, моргнув Паваротті, і той припер з машини ящик вірменського коньяку.

Калитка повеселішав. І став активніше працювати щелепами. Відкоркували пляшку, і кабінетом поширився специфічний аромат. Хазяїн вдихнув його чутливими ніздрями і спитав:

– Ну то що, хлопці, які ваші шанси?

Лід рушив! – подумав Павло Іванович, а вголос сказав:

– На нашому боці удача і симпатія виборців.

– До с… (перепрошую, дорогі мої читачі) ваша симпатія виборців! Ви що, з печі впали? Що, не знаєте, як робляться сьогодні вибори?

– Та, здогадуємося…

– Здьога-адуємося, – перекривив їх Калитка. – Конкретніше давайте, конкретніше! Що ви мені можете запропонувати, крім «симпатії виборців»?

Члени групи підтримки замислилися. Але ж вони тундра безпросвітна! Темнота! Поки що не здогадуються, про що йдеться.

– Лобіювання у парламенті, – розумно прорік Павло Іванович, дещо вагаючись.

– Та у мене свій лоб, слава богу, проб'є яку хочеш стіну! – пожартував по-сільському Калитка. – Ви мені по суті! Конкретніше!

Здається, Васнецов здогадався і шепнув на вухо Пашці: «Кажется, он на бабки намекает!»

– Якщо кажеться, то хреститись треба! – почувши шепіт, грубо сказав Калитка. – Але взагалі-то правильно мислите, товариші… правильно!

– А-а-а! – в один голос сказала трійця чоловіків (четвертий – дідусь вже солодко спав у машині) і перезирнулася: таке в їхні плани не входило.

Калитка незворушно наминав голубці й роздивлявся ошелешених співрозмовників. Він ніяк не міг зробити для себе висновок. Хто перед ним: політики, на яких можна ставити, чи авантюристи?

Павло Іванович зосередився і прорік другу розумну фразу.

– Пане Калитко, я Вас зроблю головою райдержадміні-страції.

Калитка розреготався:

– Оце насмішив! Ти – мене… Синку, тобі хвости коровам крутити на моїй фермі, а не робити мене головою райдерж-адміністрації! О-хо-хо! Ну таки насмішив!

– Я – племінник віце-прем'єра, – похмуро сказав Павло Іванович і почервонів. Бо збрехав. Не був він племінником, а лише знайомим кума його сусіда, і не віце-прем'єра, а одного з екс-віце-прем'єрів.

Калитка стрепенувся. Голови колишніх колгоспів, як правило, поважають державну ієрархію. Він кахикнув і сказав:

– А воно мені й не треба. Я тут сам собі хазяїн, а там буду попихачем у віце-прем'єрів…

Розмова і далі не йшла. Калитка сьорбав борщ. Іншим разом гості б здивувалися: чому він після «другого» їсть борщ. Однак зараз їм було не до того. Вони продовжували колупати закуски.

Треба було б зібратися і поїхати, але жалко було лишати ящик коньяку. Вони сиділи і думали, як би забрати коньяк і водночас якомога інтелігентніше вибратися із цієї ситуації.

І раптом блискучого гравця й артиста-авантюриста Вас-нєцова-Паваротті осяйнуло. Він лукаво всміхнувся і, демонстративно заглядаючи у вічі Калитці, спитав:

– А ведь, милейший Петр Иванович, вы же не питаєте особой любви к Разину? Вы, небось, и сами бы приплатили нам, чтобы мы посадили его в лужу? Не так ли, дражайший?

Калитка побуряковів і опустив очі в тарілку з варениками і шкварками.

Авантюра вдалася. Васнєцов-Паваротті увійшов в азарт:

– Слушайте сюда, Петр Иванович. Послушайте опытней-шого игрока. И очень внимательно.

Відомий співак розклав усе по поличках: Колосальний – день учорашній, та й приївся він виборцеві. Це раз. Хоча свої десять процентів він візьме. Божевільного Граніна теж скидаємо з балансу. Це два. Цей нехай радіє, якщо за нього проголосують дружина і теща. Чотирьох самураїв із уламків партій також не беремо до уваги. Це три, чотири, п'ять і шість і приблизно 10-15 процентів. Так. Хто у нас залишається? Цей, комуніст. Ну, він би сам міг набрати у нас на окрузі в першому турі процентів тридцять. Якби не було Варфоломійовича. Він відірвав від нього всі ветерансько-пенсійні голоси. Ну, майже всі. Йому даємо десять, максимум п'ятнадцять процентів. І що ж лишається? Залишається Печеніг і Разін. І 60-70 процентів. Як будемо їх ділити?

Васнецов загадково посміхнувся.

Калитка підняв налиті кров'ю волові очі і втупився у Васнєцова-Паваротті. Варфоломійович із захватом дивився на зятька. Павло Іванович усміхався.

Васнецов продовжив: якби наш народ жив за законами, то 50 процентів чесно заробив би Пашка. Молодий, гарний, чарівний, розумний і перспективний. Чим не депутат! А головне, виборцю він дуже полюбився. Майже всі села об'їздив! Це не жарт! Але поки що країна у нас живе за звичаєм, і тому вибори – це не те, як проголосував виборець, а як підрахувала виборча комісія. З цієї точки зору, звісно, Разін у вигіднішому становищі. Тут він може відхопити всі 40 процентів… Якщо, звичайно, йому не стати на заваді…

Останні слова були сказані з особливим акцентом, з особливою загадковістю, таємничістю. Колишній голова колишнього колгоспу, а нині голова акціонерного товариства «Промінь» Петро Іванович Калитка перестав жувати. Він уп'явся воловим оком на Васнєцова-Паваротті, а той замовк і почав їсти холодний борщ. До борщу приклалися не менш заінтриговані, аніж Калитка, Варфоломійович і Печеніг.

Калитка терпляче чекав, поки Васнєцов-Паваротті доїсть борщ. А той їв повільно, з апетитом, розтягуючи задоволення, граючи на нервах гравця-опонента, тобто Калитки. Нарешті той зрозумів, що досвічений гравець сказав усе. А головна фраза в цьому «всьому» – це: «Якщо йому, звичайно, не стати на заваді…».

Це означало: просто чесно перерахувати голоси.

Паваротті артистично взяв коньяк і сказав тост:

– За чесні вибори!

Усі по-змовницьки чокнулися, і їсти стало веселіше. Наші відвідувачі дійшли і до голубців, і до вареників зі шкварками. Виявилося, що в гостей апетит не гірший, аніж у колишнього голови колишнього колгоспу.

У принципі, якщо хтось розуміється на підтекстах, натяках і мигах, то зрозуміє, що справу було зроблено. Навіть до Варфоломійовича це дійшло. Тож розмова полилася дуже невимушена про зовсім відсторонені речі, як, наприклад, про надої молока в корів, яких виганяють на пашу, а не тримають у корівниках.

Була вже дуже пізня година, коли в кабінет приватного ресторану увірвалася, мов фурія, огрядна жінка із здоровим буряковим кольором обличчя, із золотими «циганськими» сережками у вухах, золотими зубами і «цвітастій», як кажуть у народі, хустці на плечах. Уже з порога вона заверещала несамовитим голосом:

– Ах ти гад такий-розтакий! Неакур-ратіст проклятий! (Яка цікава мова, – подумав Печеніг). Я його жду-визираю, уже собі всі очі видивила, а він тут коньяки хлище! А шоб тобі цей коньяк та через носа вилився (не дай Бог, – подумалося Варфоломійовичу)! А шоб тебе трясця зі світу звела! А шоб тобі руки й ноги повикручувало! А шоб тобі повилазило! А шоб тебе сира земля не прийняла!

І тут сталася метаморфоза. Замість бундючного голови акціонерного товариства, відомого в народі господаря, поважного чоловіка, який не боїться самого віце-прем'єра, перед гостями постав нещасний чоловік, якого жінка б'є по голові напівпорожньою пластикового пляшкою з-під мінеральної води «Свіжа», а він, затуливши голову руками, навіть не опирається, бо знає, що це безнадійна справа.

– Не надо так волноваться, мадам! – заступився за Калитку Васнєцов-Паваротті.

– Яка я тобі «мадам»? І ти хочеш заробити! – верескнула жінка у стані афекту і хотіла була і того вдарити тією ж самою зброєю. Але не вдарила. Пляшка зависла над головою, але не опустилася. – Божечки! Так це ж Васнецов, їй-бо! Петько, диви, це ж Васнецов! Ой, голубчику, я ж Вас так вважаю, так вважаю, шо страх, як вважаю!

Жіночка (ясно, що це була дружина Петра Івановича) присіла на стілець і стала солодка-пресолодка:

– Заспівайте, шо-небудь! Соловейку ви наш! Петько, – штурхнула вона чоловіка під бік, – скажи йому, хай заспіва!

– Ти шо, Марусю, у нас же тут серйозна тет-а-тет, а тобі аби співать!

– Ага, тет-а-тет! Умісто того, щоб привести дорогого гостя додому, та ше й провести по селу, шоб усім аж повилазило, то ти тут утіхаря його споюєш! Ну ти й послідня свиня! Ану, вмовляй, кажу тобі, бо як дам!…

Калитка благально поглянув на Васнецова. Той на мигах виявив свою згоду, але спершу спитав у «мадам»:

– Так что-с изволите-с спеть-с, господа?

– «Циганочку!» – випурхнуло прямо з грудей Марусі Калитки.

Васнецов устав, розправив груди і дещо важкувато після ситної вечері, проте «з почуттям» заспівав «Очи чорныя, очи страстныя, очи жгучия и прекрасныя…»

Маруся мліла-мліла, а потім не витримала, встала з місця і розвівши руки з «цвітастою» хусткою, затрепетала в танці. І, як не дивно, це в неї виходило досить ефектно. Особливо гарно дзвеніли брязкальця на грудях. Васнецов із задоволенням акомпанував її танцю своїм голосом і отримував при цьому естетичну насолоду. Він любив народ. І не просто народ, а український народ. Після того в танець пішов Калитка, хвацько плескаючи долонями по литках і різко, по-циганськи, вигукуючи «Oп! Oп! Oп!»

Васнецов так довго ніколи не співав циганочки. Однак він таки вгодив господарям, ті знесилено упали на стільці й, обнявшись, заспівали удвох: «А я все дивлюся, де моя Маруся…» Довелося Васнецову підтримати і цей почин: «А я все дивлюся, де ж це моя Маруся!»

Потім була передишка у вигляді коньячку і закусочки. А потім знову пісні й танці до упаду. А потім знову передишка… ізнову пісні…

Коли виходили з ресторанчика, всі були дуже задоволені. Буквально всі. Калитка ткнув Павлові Івановичу в руки целофановий пакетик і пробурмотів: «Це у Ваш виборчий фонд».

Малинова «Победа» від'їхала, а їй услід іще довго махала пара огрядних «голубків», що обнялися на узбіччі. Павло Іванович заглянув у целофановий пакетик. Там була чимала купка грошей.

– Класна ніч! – зітхнув він. – Зоряна, ясная…

– Видно, хоч голки збира-ай, – заспівав Васнєцов-Паваротті на повний голос. – Вийди, коханая… Нет, лучше не выходи… – осікся він, і всі, включно з його тестем, непристойно зареготали.

Прокинувся дідусь і, нічого не розуміючи, теж зареготав.

Напевно, ви знаєте народну прикмету, дорогі мої друзі? Ну, про те, що не можна сміятися вночі, бо будете вранці плакати. А вони не знали цієї прикмети. А якби й знали, то дарма. Адже вони вже були в такому стані, що їм було, м'яко кажучи, все до лампочки.

Знаєте, що їх чекало на повороті на головну дорогу до провінційного містечка NN?

Їх чекало ДТП. Невідомо звідки вискочила машина з вимкненими фарами і стала таранити «Победу» – то справа, то зліва.

Чоловіки притихли.

– Папа, жми! – крикнув Паваротті до тестя. Однак той чи то розгубився, чи злякався, бо вів машину на автоматі, як олов'яний солдатик, покірно витримуючи удари. Чоловіки вже подумали, що їх зараз виб'є в кювет.

Але не на тих напали. Зненацька в дідуся, що сидів праворуч від Варфоломійовича-водія, прорізався дикий азарт: він притиснув Варфоломійовича до лівих дверцят і сам став керувати машиною. Він з усієї сили тиснув на газ і крутив кермом так, що у молодих людей голова йшла обертом. Варфоломійович завмер у позі S, Паваротті-Васнєцов хрестився. Один Пашка дивувався: що сталося з дідусем?

З оборонної позиції малинова «Победа» перейшла в атакуючу. І після кількох невдалих спроб таки скинула нападника в кювет. Після проробленої операції дідусь так різко загальмував, що молоді люди, котрі сиділи на задніх сидіннях, ударилися зубами об спинки і поприкушували собі язики.

Дідусь, так само несподівано, як загальмував, дав задній хід і зупинився точнісінько біля місця, де злополучний агресор перекинувся в кювет. Потім дідусь переліз на своє сидіння біля водія і виліз із машини найпершим. За ним у майже шоковому стані вилізла решта.

Слава Богу, водій не постраждав. Точніше, постраждав, але не до летального кінця. Хлопці витягли його на узбіччя. Розбита брова, руками-ногами рухає. Отже, все в порядку. Чого він сидить і не встає? – дивувалися чоловіки. Нарешті він розкрив рота і щось промимрив. Ті нахилилися до нього, щоб краще почути.

– Хто був за кермом? – простогнав він.

– Дедушка! – спокійно відповів Васнєцов-Паваротті. Водій поглянув на «дедушку», і це його доконало

остаточно. Він зомлів.

Його поклали у злегка прим'яту «Победу», врочисто подякували своїй машині й усій радянській індустрії, що не шкодувала на автомобілебудування надійного металу, зробили маленький обшук у машині нападника, знайшли там кілька листівок М.Разіна (з однієї було зроблено «кульочок» для ще не лузаного насіння, а з другої – «кульочок» для вже розлузаного) і відвезли потерпілого до лікарні, де йому поставили діагноз «струс мозку».

З міліцією вирішили не зв'язуватися, а слідство вести самостійно. Тим паче, що Варфоломійович упізнав водія. Це був племінник М.Разіна – Костя Разін, по-вуличному, «Крейзін». Він працював в автосервісі й відзначався вкрай розбишацьким і нахабним характером. Із численних пригод Крейзін виплутувався за допомогою свого дядечка. Отже, тепер, на виборах, настав його час віддячити дядечкові.

Пізно вночі малинова «Победа» під'їхала до будиночка Тетяни Горошко, щоб здати «цілим і неушкодженим» дідуся. Коли зайшли у вітальню, то застали там Ідею Іванівну і Тетяну за великим круглим столом із зеленою оксамитовою скатертиною за розкладанням пасьянсу. В кріслі-гойдалці спав дядечко Гіві і пронизував кімнату різними переливами хропіння. Тьотя Роза і дядя Боря, очевидно, вже міцно спали. Дві жінки навіть голів не підвели і, не відриваючи поглядів від карт, спитали без емоцій:

– Чого так пізно?

– Сталася пригода.

Чоловіки почали навперейми описувати вечірні й нічні події. Вони все говорили, говорили, однак жінки, мов загіпнотизовані, втупилися в карти. Чоловіки вже почали були хвилюватися: може, жінкам хтось підсипав у їжу паралітичний порошок. Проте через деякий час жінки полегшено зітхнули: «Зійшовся!», маючи на увазі пасьянс. Вони підняли свої червоні від напруги очі і з неприхованою цікавістю стали слухати напівп'яних чоловіків.

Тетяна, побачивши дідуся, злякалася, що він іще не спить у таку пізню годину, тож заметушилася:

– Ходімо, дідусю, я тебе вкладу і казочку розповім! На що ображений дідусь відмовив згорда:

– Я що тобі: мала дитина, чи що? Вражена Тетяна тоді непевно спитала:

– Може, тобі звільнити крісло-гойдалку?

На що дідусь махнув рукою і сказав з абсолютно світлим

поглядом:

– Не треба будити чоловіка, він так солодко спить!

Дядечко Ґіві на підтвердження останніх слів викрутив таку химерну хропушку, що всі аж покотилися зі сміху.

Усі, крім Тетяни Горошко. Вона все ще розгублено Дивилася на дідуся.

– Дідусю, тобі не погано? – схвильована спитала вона.

– Мені добре, мені дуже добре!

Щоб підтвердити ці слова, чоловіки стали розповідати, Що вичудив Тетянин дідусь на перегонах з Крейзіним. Тетяна уважно слухала, а потім сказала:

– Та він же був заслуженим винахідником, авіаконструктором, автоконструктором, а також неперевершеним гонщиком.

– Чому був? – образився дідусь.

– Вибач, дідусю… – почервоніла Тетяна. – Ну, що робимо? – звернулася вона до всіх присутніх.

– Зараз розбігаємося, – сказав Варфоломійович, – гарненько спимо, бо завтра виступ на обласному телебаченні.

Варфоломійович, Пашка і Васнецов-Паваротті стали збиратися до своєї землянки. Ідея Іванівна поцілувала сина і шепнула йому на вухо: «Вона справжній ізмарагд!», маючи на увазі Тетяну Горошко. – «Іди, поцілуй їй руку, скажи що-небудь приємне!» – «А що приємне?» – так само тихо спитав її синок.

– «Ну, скажи, що ти останнім часом не можеш спати, все думаєш про неї…»

Тесть із зятем пішли вперед, а Павло Іванович затримався з Тетяною в коридорі.

– Тетянко, – тихо сказав він їй. – Останнім часом я не можу спати, все думаю про Вас!

– А я про Вас, – пропищала вона.

Павло Іванович відчув, що вона ще чогось чекає від нього. Але від мами більше інструкцій не було. Ба ні, була. Треба поцілувати ручку.

Він став шукати в темряві її руку. А в цей час його у вухо ошпарив гарячий поцілунок. Павло Іванович заплющив очі й відчув невкротиме бажання опинитися на високому м'якому ліжечку з червоними рожами і зеленим лапатим листям, вишиваними хрестиком. І неодмінно над головою мають плавати лебеді на плюшевому килимочку…

В обласний центр вирішили їхати на мерседесі дядечка Ґіві, а малинова «Победа» їхатиме далеко попереду, граючи роль «приманки», якщо хтось надумається ще раз зазіхнути на життя кандидата в депутати. В ній сидів дідусь за кермом і безстрашний Паваротті зі своїм тестем. Ті кадри якось надто безтурботно поставилися до вчорашнього інциденту і немовби хотіли було спровокувати ще один. Однак на дорозі нічого не сталося. Очевидно, їхній невидимий супротивник вирішив піти іншим шляхом. Варфоломійович насторожився: чи не надумає Разін у прямому ефірі ляпнути якусь гидоту. Бо сьогодні – п'ятниця і останній день, коли дозволено агітувати, тож, якщо що, то вони не зможуть змити пляму ганьби з Пашки.

Тим часом у мерседесі їхали: за кермом – дядечко Ґіві, поряд – Ідея Іванівна, а ззаду – Тетяна Горошко і Пашка.

– Ма, що їм казати? – маючи на увазі під «їм», звичайно ж, телеглядачів.

– А ти що, досі нічого не надумав?

– Нічогісінько. Я в шоці. Це ж прямий ефір!

– Скільки у нас часу на виступ?

– П'ять хвилин.

– Значить так, – зосередилася Ідея Іванівна, – ключові моменти виступу: звертання і прощальні побажання. У середині має бути щось гіпнотичне і дуже тепле.

– Ма, давай без теорії…

– У звертанні ти повинен вжити слово «мої». І сказати це дуже інтимно. Дуже проникливо.

– Мої… – прошепотів з почуттям Павло Іванович. І вийшло це в нього аж надто інтимно.

– Дарагой, Павлик, в тэбэ наканец прарезался чувство юмора! – засміявся за кермом дядечко Ґіві.

Тим часом мамочка продовжувала лекцію:

– У кінці варто пожартувати, щось на кшталт: «Бажаю Вам щасливо пережити стихійне лихо, яке називається «вибори»…»

Усі пасажири «Мерседеса» захіхікали.

– Ти серйозно, ма? – про всяк випадок спитав Пашка.

– Аж надто серйозно, – відповіла та. – І не думай не послухатися.

– Ясно. А чим їх гіпнотизувати?

– Як чим? – здивувалася Ідея Іванівна. – А тим, що ти найкращий. Пригадуєш Карлсона, що жив на даху? Він був найкращим споживачем булочок, найкращим дратуваль-ником хатніх цапів, найкращим викидачем вазонів із вікна…

– Ма, ну, будь ласка, не відволікайся на Карлсонів. Зосередься на мені.

– Синок, у тебе має бути образне, асоціативне мислення. Тому я тобі й згадала про Карлсона. А ти – той, на кого твої виборці чекали все своє життя…

– Як усе просто… А чи вони самі знають про це?

– А ти навіюй, навіюй, гіпнотизуй… І ще одне, – продовжила безцінна Пашина мамочка. – Треба увесь час наголошувати на тому, що ти – свій, що ти один із них. Для цього кілька разів повтори: «Ви знаєте мене… ви добре знаєте мене…» Під кінець промови вони повірять, що вони й справді знають тебе.

– Дарагая, ты просто пэрсик! – промовив свою улюблену фразу дядечко Ґіві.

Однак Ідея Іванівна навіть не прореагувала на комплімент, а із запалом продовжила.

– І треба ще щось трансцендентне…

– Господи, мамо, а це ще що?

– А це те, що ти повинен їм навіяти, переконати їх, що все вже вирішено на небесах. Лише Бог – той суддя, який розсудить. А вони лиш повинні послухати в собі божий голос і не опиратися йому…

– Как красива, чорт пабэри!

– Ґівічок, не чортихайся, – ласкаво попрохала Ідея Іванівна і перехрестилася. – А то він з'явиться і все перепаскудить.

– Кто, дарагая, зъявицца?

– Ну той, рогатий, що не при хаті сказано.

– Какой рагатый, дарагая, каму я рога наставил?

– Господи! Та я про нечистого, цур йому!…

– Мам, не відволікайся! – нервувався Пашка. – Поки що ти не сказала мені нічого конкретного.

– Синочку, не нервуйся. Вже все написано в твоїй книжечці під назвою Доля. Від того, що ти сіпаєш свою мамочку, Доля не зміниться. Якщо тобі судилося бути депутатом, то ти ним будеш, навіть коли виблюєш прямо в камеру… А щоб цього не сталося, уяви себе кимось, хто подобається публіці… Скажімо, Мейсоном із «Санта-Барбари»… Ні, не Мейсоном… Він надто слизький. Може, Штірліцем? Гм-гм. Ні, не Штірліцем. Адже молодь його знає не по фільму, а по анекдотах… Ґіві, думай!

– Дункан Мак-Лауд! – гаряче сказав дядечко Ґіві.

– Ні, – серйозно відказала мамочка. – Дункан Мак-Лауд – безсмертний, отже, аномалія. А народ не буде голосувати за аномалію… Так, хто там у нас ще є в запасі?

– Супермен, – сказав дядечко Ґіві.

– Ні, супермена не любить старше покоління. А в основному воно голосуватиме.

– Може, тоді Павка Корчагін? – чи то пожартував, чи то серйозно сказав наш молодий герой.

– Ти б ще Павликом Морозовим зробився! – зіронізувала мамочка.

– Дарагая, ми пачти на мэстэ, – попередив дядечко Ґіві і проникливо заспівав улюблену грузинську пісню Ідеї Іванівни. – «Цо ти сопели асеа…»

– Ґіві, зараз не до тебе, – насупилася безцінна мама. – Щезни, Ґіві…

– Ти что, дарагая, я же нэ Дэвид Коперфилд!

– Ідея! – вигукнула Ідея Іванівна. – Девід Коперфільд! Синок, перед камерою уяви, що ти – Девід Коперфільд! Все буде чудово! Присягаюся дядечком Ґіві, – розреготалася мамочка і «з почуттям» ляпнула дядечка Ґіві по спині, аж той поперхнувся.

У «Мерседесі» атмосфера пожвавилася. Нашому молодому герою ідея від Ідеї також сподобалася, оскільки не раз чув від Варфоломійовича це ж саме порівняння.

Так, за тим і за сим мерседес під'їхав до будинку обласного телебачення. У спеціальному залі зібралися всі кандидати в депутати. Атмосфера була нервовою. Всі поглядали один на одного специфічними поглядами. Специфічність тих поглядів можна порівняти із поглядами батьків учнів одинадцятих класів, які зустрілися на святі останнього дзвоника, тобто перед випускними іспитами. Ось, наприклад, вітається мама учениці Н. з мамою учениці В. Вони на повний рот посміхаються одна одній і сюсюкають: «Ой, яка ваша Катюша розумничка! Ой вона просто прєлєсть!» – «Ой, а яка ж красунечка ваша Нелюша!». А в душі одна думає: «От, падлюка! її донечка все життя була трієчницею, а за місяць до екзаменів стала срібною медалісткою. Тьху!» А тим часом мама другої і собі думає: «Щастить же декому: я тут плачу по двадцять доларів за урок кожному вчителеві і п'ятдесят доларів за те, щоб доця вивчила один білет на іспит і його ж і витягнула, а це стерво в діамантових сережках ходить! Жаднюга! І одного долара вчителям жаліє!»

Варфоломійомич, примруживши очі, стежив за Разіним. До того підійшов помічник і всунув йому в руки папірця. Разін пробіг його очима і підступно ошкірився. Варфоломійович занюхав підвох. Разін ходив туди-сюди по залі, читаючи папірця, немов завчаючи його напам'ять. Потім запхав його в кишеню. Варфоломійович бачив біленький кутик, що виглядав з кишені і заворожено дивився на нього, намагаючись поглядом проникнути в кишеню і прочитати записку. І раптом сталося чудо. Разін засунув руку в ту ж саму кишеню, щось пошукав і нарешті витяг з неї носовичка, щоб утерти спітнілий лоб. Водночас вивалився і папірець. Варфоломійович наступив ногою на нього і непорушно стояв. А коли кандидатів стали запрошувати у студію, схопив записку і почав нервово читати. Від хвилювання літери стрибали, і слова не ліпилися в речення. Він бубонів під носа окремі фрази: «жидо-масонська ложа», «клоунада», «перевертень», «зрадник», «упир», «збоченець», «Содом і Гоморра»… До нього підступив Васнецов і теж утупився в записку.

– Що робити, синок, що робити? – несподівано став заїкатися Варфоломійович і поглянув на зятя.

У того на очах забриніла сльоза. Не від тексту записки. Ні. А від того, що Варфоломійович назвав його синком.

– Папа! – ковтаючи клубок у горлі, сказав він. – Батьку! Я так давно чекав од вас цих слів!

– Зараз не до сантиментів! – командним тоном гаркнув Варфоломійович. – Дивись сюди. Це ж бомба!

– Согласен, бомба! – спокійно сказав Васнецов.

– Вона ж його погубить!

– Согласен, погубит! Только кого вы имеете в виду, папа?

– Як кого? Пашку!

– Вы что, папа! Работают профессионалы! Эту бумажку сочинял я!

– Як ти? Навіщо? Ти що, з глузду з'їхав?

– Плохо Вы обо мне думаете, папа! То есть, батьку. Ця бумажка, папірець – кінець Разіну, якщо, звичайно, він не здогадається нею знехтувати. А він не здогадається. Він просто обожнює бруд. І в ньому і захлинеться.

Варфоломійович недовірливо розглядав зятя. Неначе бачив його уперше.

Тим часом на моніторах з'явилася студія, в якій на стільцях у рядочок сиділи блискучі пики з круглими переляканими очима. Ті пики були втиснуті у плечі, а під напруженими підборіддями майоріли краватки, які, здавалося, душать шиї кандидатів у народні обранці.

Кандидати виступали за алфавітом.

Пашка виступав упевнений, усміхнений і симпатичний. Асистентки і помічниці режисерів та звукорежисерів зачаровано втупилися на нього через скляну звукоізолюючу шибку, витягуючи шиї, щоб краще роздивитися.

І було на що. Павло Іванович пустив у хід дві свої смертельні зброї. Перша зброя – це красиві білі руки з довгими пальцями і продовгастими нігтями; ті руки й пальці своїми фанаберіями притягували до себе всі погляди глядачів, що перебували в гіпнотичному стані, немовби чекаючи, що зараз з-під пальців вигулькне карта, кролик або голуб. Друга зброя нашого молодого героя – це голос. Даю голову на відсіч, ніхто зі слухачів і глядачів не запам'ятав жодного слова із сказаного Павлом Івановичем. Запам'яталося лише почуття невагомості й зачамріла голова. Хоча заради справедливості скажемо, що на цей раз наш молодий герой не ризикував, зважаючи на те, що його виступ записується. Тож таки сказав кілька слів про те, як бачить свою місію в парламенті, про сучасну економічну ситуацію і пообіцяв стояти на варті інтересів виборців. Хоча останнього міг цілком і не обіцяти: йому і так усі вірили. Адже правду казав Варфоломійович: народ любить чесних. Щоправда, вірити народ може одному, а голосувати за іншого. Таке теж буває. І не рідко.

Павло Іванович закінчив. Запанувала пауза. Всі продовжували заворожено дивитися на нього. Наш молодий герой зніяковів від паузи, що затяглася, і згадав про мамині рекомендації.

– Бажаю Вам, дорогі мої виборці, успішно пережити стихійне лихо, що зветься «вибори»!

У телестудії, а також теоретично біля екранів телевізорів, усі пробудилися від сеансу психотерапії і щиро посміялися над простим, але дуже актуальним дотепом.

Режисер телепередачі став подавати із-за скла знаки ведучому, який теж так захопився оповіддю, що забув уставити у вухо навушник зв'язку з режисером.

– Тепер слово надається Миколі Миколайовичу Разіну, – як Пилип з конопель протарабанив він механічно.

Еге ж, Разіне. Не пощастило тобі виступати після Девіда Коперфільда.

Разін закликав народ зробити правильний вибір, не піддаватися на спокусу різних самозванців, ставити на людину, яку вони знають, тобто на нього. А мета його опонента, тобто Печеніга, – не боротьба за щастя народу, а власні кар'єрис-тичні забаганки. Разін ще раз закликав народ не робити фатальної помилки, а голосувати за людину, яку вони перевірили на конкретних справах, тобто за нього.

Якби Разін зупинився на цьому, то все виглядало б більш-менш пристойно. Як для країни пострадянського простору. Але доповідач так розійшовся, що досить невправно натякнув, що Павло Іванович Печеніг – ізраїльсько-грузинський запроданець, який має темне минуле, який хоче ошукати народ і пролізти у парламент. Це – зрадник власного народу. Це – клоун. Це упир. Це збоченець. Це Содом і Гоморра. Це…

Здається, він перегнув палицю. І, здається, це відчули всі. І Разін також. Він несподівно замовк на півслові й став перелякано кліпати очима. В його голові проходила напружена розумова робота. Напевно, він відчув, що сам потрапив у пастку, яку так майстерно розставляв іншим. На його лобі виступили блискучі краплини.

Пауза ставала загрозливо довгою. Разін повернув голову до ведучого і прискіпливо поглянув на нього.

Той стрепенувся і застосував заборонений прийом, користуючись тим, що це прямий ефір:

– Микола Разін зараз лідирує в рейтингу серед кандидатів у депутати…

Цією фразою він розкрив свої карти прихильника М. Разіна.

– Постривайте! – обурився Едуард Гранін. – За моїми точними підрахунками лідирує інший кандидат.

– Ну, підрахунки бувають різні… – спробував перебити його ведучий.

– В тому то й уся сіль. Мої підрахунки доводять…

– Пане Гранін, ви вже вичерпали свій час! Гранін підскочив з місця й імпульсивно вигукнув:

– Знімаю свою кандидатуру на користь Павла Пече… Однак йому вже вимкнули мікрофон.

Камера показувала лише ведучого, що дуже красномовно намагався передати всю безмежність спектра достоїнств Миколи Разіна.

Тут треба пояснити ситуацію з творчою телевізійною групою. Річ у тім, що всередині неї було не зовсім затишно. Нове керівництво обласної телестудії зробило чистку кадрів, поповнивши лави молодим прогресивним поколінням. Проте старого зубра, заслуженого журналіста України Василя Івановича Бренчика, тобто нашого ведучого, неможливо було потурити, ба навіть зрушити з місця на міліметр. Тож він продовжував добротно робити свою справу в найкращих радянських традиціях. Неважко було вичислити, що він був тієї самої крові – крові членів партії влади, – що й М. Разін, якого він вихваляв, відбираючи цінний час прямого ефіру.

Режисер – тобто представник молодого прогресивного покоління – через скло показав ведучому дуже непристойний жест. Проте «морський вовк» навіть оком не змигнув, навіть не удостоїв уваги «пацаньонка».

Кандидати в депутати сиділи з круглими очима, обливаючись потом, не наважуючись збунтуватись проти кричущої несправедливості.

Нарешті звукорежисер – молодий демократ обласного масштабу – вимкнув мікрофон ведучому. Так просто. Від почуття справедливості, яке в ньому озвалося. Водночас з вимкненим мікрофоном режисер переключив камеру на загальний план. Ведучий, побачивши, що він не в кадрі і не в звуці, з виряченими очима поглянув нищівним поглядом у бік звукорежисера. Молодий демократ-звукорежисер «наклав у штани» і моментально включив йому мікрофон. І тут сталася «неув'язочка». Ведучий Василь Іванович Бренчик, думаючи, що мікрофон вимкнений, закричав на повний голос: – Включи мікрофон, баран!!!

Майже одночасно з цим режисер переключив камеру на крупний план ведучого.

Так що вийшла, м'яко кажучи, конфузна ситуація, яка на телеекрані виглядала так:

Заслужений журналіст України Василь Іванович Бренчик спершу дуже переконливо люб'язно переконував своїм солодким голосом, як важливо, щоб при владі були саме правильні люди. Бо неправильні люди в парламенті зовсім неправильно себе поводять, дозволяють собі говорити неправильні речі, приймають неправильні закони. Саме тому, як ніколи раніше, потрібно зараз вибрати правильну людину в кожному окрузі. А правильна людина – це людина, яка вже зарекомендувала себе правильною поведінкою на престолі влади.

І поки глядач напружено думав над тим, що значить слово «правильний» в устах відомого в області сивого журналіста, зненацька зник його солодкий голос. Потім різко сам Василь Іванович став маленьким-премаленьким, доки зовсім не зник. Поки слухачі збентежено спостерігали за химерами прямого ефіру, зненацька Василь Іванович знову став на увесь екран. Проте міна на його обличчі вже була не ангельсько-повчальною, а навпаки. Він вирячив очі й зарепетував на весь голос: «Включи мікрофон, баран!» Наївний глядач дуже здивувався. А після того, як на екрані з'явилася рожева хризантема під допотопну ностальгічну музику оркестру Поля Моріа. провінційні глядачі ще довго обговорювали екстравагантну передачу.

А тим часом у телестудії одного обласного телецентру розігрувалася справжня трагедія, яку ви тільки можете собі уявити. Поки заслужений журналіст України Василь Іванович Бренчик розбирався зі своєю творчою групою, Разін робив «розборки» зі своїми помічниками. Згрупувалися і прихильники Печеніга. Васнєцов-Паваротті підійшов до тестя і з гордістю спитав:

– Ну как, папа, класно получилось? Я получил кайф, а вы?

– Не треба було цього робити, синок! – з осудом сказав той.

– Папа, вы отстали от жизни… – намагався переконати тестя зять.

– Ми не займаємося брудними справами…

– Папа, если мы полезли в политику, мы уже по уши в дерьме…

Усі, трохи розгублені, виходили з телецентру на темну вулицю на свіже повітря, бурхливо обговорюючи все, що відбувалося у студії. Ідея Іванівна настільки була вражена побаченим, що активно шукала у своїй сумочці валідол або валер'янку. При цьому зі старомодного, проте все ще елегантного ридикюля випадали різноманітні предмети: паперові носовички, швейцарський перочинний ножик, запальничка з написом «Love is internity», жувальна гумка, колода карт, помада, булавки, фотографія сина, французькі парфуми, червоний записничок, дзеркальце з пудрою, пінцет, копійки, жетони на метро… А дядечко Ґіві по черзі підіймав усе це із землі і пхав назад у сумочку.

Павло Іванович цілувався з Тетяною Горошко в кущах, їм було добре.

А поки Варфоломійович сварився із зятем з приводу неприпустимих методів боротьби, до них підійшли чотири здоровезні чолов'яги і почали професійно бити Васнєцова-Паваротті по пиці. У Варфоломійовича підкосилися ноги, і він осів на землю, хриплячи. Опам'ятавшись від низки ударів, Паваротті закричав добре поставленим голосом:

– Убива-ают!

Група підтримки Павла Печеніга кинулася на допомогу, оточила кремезних здорованів, які били Паваротті, однак усі були беззахисні і безпорадні перед стихією розправи.

Паваротті кричав до нападників:

– Только не по лицу!

Професіонали скористалися підказкою і били саме по тому місцю, на яке вказала їм жертва.

Група підтримки Павла Печеніга бігала навколо, смикала здорованів за піджаки, кричала-верещала. Ідея Іванівна била по головах міліціонерів своїм ридикюлем, Тетяна Горошко дряпала спину одному з чолов'яг, а дядечко Ґіві давав своєю короткою, проте також кремезною ніжкою підзадники. Однак їхні зусилля були такими мізерними порівняно з кільцем чоловічих спин, що це виглядало просто смішно. А Павло Іванович з молодечою спритністю і кмітливістю побіг до телецентру за підтримкою, внаслідок чого на вулиці опинилася група молодих репортерів – стажерів із столичного Інституту журналістики, які, «не відходячи від каси», стали відразу ж знімати все на камеру.

Нахабних стажерів-журналістів оточила та сама група кремезних чоловіків-нападників і стала чемно переконувати віддати камеру. Молодих столичних стажерів переконати було неможливо. Вони, відкрито насміхаючись над місцевою мафією, безстрашно відгавкувалися на своєму жаргоні і не здавалися. Вони збилися в тісну купку і сховали камеру поміж себе. Кільце кремезних чоловіків навколо молодих студентів-журналістів безжально звужувалося.

Молодим безстрашним борцям за свободу слова і демократію таки довелося б віддати камеру, якби зненацька не почувся різкий скрегіт гальм. Білий мерседес дядечка Ґіві різко загальмував впритул біля самісінького м'якого місця одного із кремезних чоловіків. Нападники обернулися. Грузинський джигіт засліпив їх фарами і гукнув на повний голос:

– Эй, тэлэвизиёнщики! Бистра в машину!

Стажери, скориставшись ситуацією, швидко завалили в мере, а дядечко Ґіві майстерно розвернувся майже на місці і рвонув у напрямку до столиці…

Ви розумієте, дорогі мої читачі, що запахло паленим.

Однак, – хочу вас запевнити, – запах паленого – це не найгірший запах у цьому житті. Мабуть, багато хто з вас, дорогі мої друзі, полюбляє запах шашличка або шкірочку з сала зі смаком паленої соломки чи ще щось на зразок цього. Так само екстремалам, якими ми можемо сміливо назвати всіх, хто бере участь у виборах, до вподоби запах паленого. Цей запах належить до порядку адреналіномістких.

Коли Васнєцова-Паваротті друзі садовили в малинову «Победу», він був далеко не пригніченим. Якраз навпаки. У

нього був стан, неначе він щойно покатався на американських гірках у луна-парку. Визначний співак кричав «Сволочи!». Проте ці, як на нас, грубі слова не змогли замаскувати його радості. Він отримав моральне і, як не дивно, фізичне задоволення від пригоди. Є такий тип людей. А вас, дорогі мої друзі, ніколи не відвідувало відчуття дикої насолоди через те, що ви допекли комусь до гарячого? Мене, наприклад, ні. Тому мені дивно, чому так радіє цілком інтелігентний чоловік, улюблений співак і взагалі красень-мужчина.

Кремезні чолов'яги, які, як нам видається, були працівниками певних органів, тим часом викликали когось по рації і передавали номер та інші прикмети білого мерседеса дядечка Ґіві. Однак, як з'ясується пізніше, природна грузинська кмітливість спрацює і тут: дядечко Ґіві повезе студентів-журналістів на вокзал і купить їм квитки в СВ, а не буде ризикувати їхнім і своїм життям на трасі до столиці, де їх на кожному кроці зупинятиме ДАІ.

Наші друзі на малиновій «Побєді» поїхали у своє провінційне містечко зализувати рани. Васнєцову-Паваротті наклали шви і привезли до дружини. І у хаті Варфоломійовича почав розігруватися спектакаль, за сценарієм якого молодий (ну, може, не надто молодий, однак іще цілком соковитий) поранений герой із благородною сивиною на скронях закохується у дівчину (ну, може, і не дівчину, а високошановну пані у розквіті сил), яка його доглядає; любов виявляється взаємною; однак вони любляться в секреті від її суворих батьків, які, проте, не настільки дурні, щоб про це не здогадатися.

А тим часом Павло Іванович Печеніг після тривалих наполягань своєї улюбленої матінки і лекцій про те, що найкращим допінгом на будь-яких перегонах є саме природний допінг, поїхав ночувати не до Варфоломійовича в землянку, а до Тетяни Горошко. Якраз на те саме металеве ліжко із сіткою, з вишитими хрестиком рожами, на високі подушки, на м'які перини, до лебедів, до Ромео і Джульєтти…

Оце, дорогі мої, треба було б у цьому місці описати, як усе відбувалося. Але мені, чесно кажучи, якось невдобно. Чи то слів бракує, чи аскетичне виховання не дозволяє. Так що

знову ж таки, як казав незабутній дідусь Панас, вмощуйтеся зручненько, заплющуйте очки і самі уявляйте, як усе було. А щоб вам було легше фантазувати, накину кілька штрихів.

Ідея Іванівна пішла у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і ввімкнула на повний голос відеозапис телепередачі зустрічі кандидатів у депутати, здійснений тьотею Розою і дядею Борею. Природно, вона про все здогадувалася.

А ось хвацький дідусь, здається, теж про все здогадався. Він приставляв до стінки фонендоскоп, намагаючись почути звуки із сусідньої кімнати. Аж надто примітивний засіб до підслуховування, очевидно, не дав ніяких результатів, позаяк дідусь вийшов у коридор і став заглядати у шпарину. Йому зовсім не сподобалося побачене. Він увірвався у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і, трясучись, заверещав:

– А ви знаєте?… Поки ви тут ось теє, вони там теє…

– Ну хай собі теє… – награно байдуже сказала Ідея Іванівна.

– Ні! Ви навіть не уявляєте!… – пирснув слиною дідусь.

– Я якраз добре уявляю…! – сердито сказала Ідея Іванівна.

– Ні! Якраз ви не уявляєте! Вони теє… – не здавався дідусь.

– Послухайте, Антоне Петровичу! Вашій онучці стільки років, що вам треба було б радіти з цього приводу… – двозначно сказала мама нашого молодого героя.

– А що я вам кажу: вони ж там у тетрис грають!!!

– Що? – підскочила на місці, мов обпечена, Ідея Іванівна. – Я їм зараз покажу тетрис! – гнівно вигукнула вона і побігла прямісінько до дверей Тетяни Горошко і шарпнула їх з усієї сили.

На порозі вона закам'яніла, потихеньку прикрила двері й навшпиньки пішла геть.

– Ну й дєдушка, – крізь зуби процідила вона. – Тетрис йому вже ввижається… Сідайте на своє місце, Антоне Петровичу, будемо на нашого Пашку милуватися! – і силою посадила його на крісло-гойдалку.

Тьотя Роза і дядя Боря, звичайно, все зрозуміли. Однак як люди дуже виховані, вони не подали й знаку. Вони продовжували дивитися запис прямого ефіру і коментувати його.

– Ой! Ваш Павлик, Ідеєчко, так красіво говорить, правда, Борю?

– Правда, Розочко!

– Як по писаному! Такий розумний наш Павлик, правда, Боречко?

– Правда, Розочко!

– А мова, мова! Так і ллється. Ви, Ідеєчко, – щаслива мати! До речі, а тетрис у вас з музикою? – немовби між іншим поцікавилася тьотя Роза.

– З музикою, – неначе не зрозуміла натяку Ідея Іванівна.

– Ага, з музикою, – кивнула тьотя Роза. – 3 музикою – це добре. Ой, подивись, Боречко, як він гарно посміхнувся! Куколка ти моя! До речі, Ідеєчко, а скільки швидкостей в цьому тетрисі?

– Не рахувала, Розочко!

– Ви маєте рацію, Ідеєчко! Шо його рахувати! Ні, ти тільки подивись, Борю, який наглючий цей ведучий!

– Бачу, Розочко!

– Яка безпардонність! Фі! У нас в Ізраїлі до такого б не допустили! До речі, Ідеєчко, чого вони там так довго грають у тетрис?

– Загралися, Розочко.

– Не інакше, як сподобалося. Правда, Борю?

– Правда, Розочко.

– Ідеєчко, – загадково промовила тьотя Роза, – тільки, будь ласка, не ображайтесь. Я хочу Вас спитати: а Ви з Ґіві граєте у тетрис?

Тут Ідея Іванівна не витримала і голосно розреготалася:

– Граємо, Розочко, граємо!

– А часто, Ідеєчко?

– Як коли, – ухилилася від точної відповіді Ідея Іванівна. Тьотя Роза замислилася, а потім сказала:

– Ви ж не образитеся, Ідеєчко, якщо я Вас іще щось спитаю?

– Питайте, Розочко!

– А грузини так само грають у тетрис, як і ми?

– Хто ми?

– Ну, ви і ми…

– Так само! Тільки трохи темпераментніше. Розочка повернулася до Борі:

– Бачиш, Борю, як люди грають у тетрис! Дядя Боря промовчав.

– Ідеєчко, підіть на кухню і підсмажте молодим курочку! Мій Боря, коли награється у тетрис, то так їсти хоче. Я йому завжди курочку смажу!

– Гарна ідея! – сказала Ідея Іванівна, і дві жінки, сміючись, пішли на кухню готувати курочку.

Незабаром прийшов дядечко Ґіві – веселий і дотепний. Він налив собі шампанського. Трохи випив, а решту вилив собі на голову і розсміявся.

Але цього йому виявилося мало. Він закрив рукою пляшку, збовтав її і полив шампанським Ідею Іванівну і тьотю Розу.

– Ти що, зовсім…? – обурилася Ідея Іванівна. І не від того, що стояла вся мокра. – Ти хочеш наврочити?

– Нэт, нэ хачу!

– Не можна радіти напередодні такого відповідального дня!

– А что мне дэлать, а?

– Что мне дэлать, что мне дэлать! – перекривила його Ідея Іванівна. – Сядь на місце і переживай!

– Понял, дарагая! – слухняно сказав дядечко Ґіві й зібрався був вийти, як тут у кухню увійшов наш молодий герой.

На нього прискіпливо втупилися три пари очей.

– Що таке? – засоромився той. – Чого ви всі на мене так дивитесь?

– їсти хочеш? – обережно спитала Ідея Іванівна.

– Хочу, – сказав наш молодий герой.

– Курочку будеш? – так само обережно перепитала мама.

– Буду! – згодився син.

Тут дядечко Ґіві, який не підозрював про те, що відбулося з його улюбленим Павликом, обурився:

– Павлык, кушать на ночь очэнь врэдно!

Ідея Іванівна стала настирливо виштовхувати дядечка Ґіві з кухні.

– Что такое, дарагая?

– Іди собі, іди. На добраніч, спати час!

– Что такое, ти пачему мэня виганяешь?

– Іди, – я сказала! – гаркнула вона таким тоном, що дядечко Ґіві поспішив дати задній хід.

– Ухажу, ухажу, толка нэ пэрэживай! – позадкував із кухні дядечко Ґіві.

Ідея Іванівна і тьотя Роза замилувано дивилися на те, як їхній улюбленець поїдає, можна сказати, пожирає курочку. І тут Ідея Іванівна з жахом згадала:

– А як же Тетяна? Може… Може, вона хоче курочки?

– Нє-а! – з повним ротом відмовив Павло. – Вона вже спить!

Ідея Іванівна з тьотею Розою навшпиньки прокралися до кімнатки з металевим ліжком і червоними рожами і заглянули в неї.

Дорогі мої читачі! Як би це вам популярніше пояснити?…

Вам не доводилося спостерігати за тим, як плавно пливе риба поміж водоростями… Ні, не так. Ви бачили коли-небудь щойно витягнену кісточку з авокадо? А не пробували її кинути у склянку з водою?… Ще не те… Можливо, так: ви коли-небудь бачили, як гойдається на хвилях буйок із чайкою нагорі?… Ні, краще так: ви бачили знамениті «текучі» годинники Сальвадора Далі?… Га? Так ось.

Тетяна спала й усміхалася. Без подушки. А велика подушка з вишиваною вставкою лежала на підлозі. Молода жінка мала вигляд точнісінько як текучий годинник Сальвадора Далі.

Ідея Іванівна змахнула сльозу з очей і з почуттям виконаного материнського обов'язку пішла до своєї кімнатки. До дядечка Ґіві. Можливо, щоб також пограти в тетрис, щоб потім з таким самим обличчям заснути. Але про це ніхто не знає напевне. Бо за нею ніхто не підглядав у шпарину.

Народжувалася передвиборча субота. Коли не можна агітувати. Вирішили відіспатися. На обід зібралися за великим столом у домі Варфоломійовича. Його дружина зготувала смачний обід. Коли сіли за стіл парочками, відразу виникла підозра, що цієї ночі всі, ну, принаймні, майже всі грали у тетрис. З одного боку стола сиділа пара голубків, що ніжно схилили голівки докупки. Це був Васнєцов-Паваротті і Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна. Павло Іванович Печеніг з Тетяною Горошко сиділи трохи поодаль, мов засватані, немов соромлячись того, що сталося цієї ночі. Дядечко Ґіві час від часу душив в обіймах Ідею Іванівну, публічність цього вияву любові її трохи бентежила, тож вона активно боронилася. Дядя Боря тримав в одній руці руку тьоті Рози, а другою погладжував її руку згори. Словом, ідилія та й годі. Один Варфоломійович, здається, не грав у тетрис цієї ночі, а напружено обмірковував ситуацію.

Час від часу дзеленчав телефон, Варфоломійович підскакував до нього, мов ошпарений і нервово обговорював різні новини. Дзвонили активісти виборчого штабу і переповідали плітки. Кожна плітка викликала в ньому масу негативних емоцій, які він намагався вилити на обідаючих. Проте мирна обстановка за столом якось дисонансувала зі специфічним збудженням довіреної особи Павла Івановича Печеніга. Ніхто всерйоз не сприймав інформацію про те, що Разін справив глибокий вплив на робітників найбільшого в області підприємства; про те, що групка пенсіонерів відкололася від прихильників Печеніга і приєдналася до групи підтримки Смирнова; про те, що Колосальний якось активізувався після того, як на округ приїхав голова найчисленнішої правої партії агітувати за нього, і багато-багато інших речей. Знаєте, мої любі читачі, той стан утоми, коли стає все байдужим? Ось приблизно в такому стані й перебували члени виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.

Розмова за столом відійшла далеко від теми виборів. Щоправда, двічі і їм довелося понервувати. Однак зовсім недовго. Перший раз тоді, коли з'ясувалося, що, виявляється, треба було б на кожній виборчій дільниці поставити двох спостерігачів. Недосвідчені політики-аматори якось і не здогадалися про це, поки не подзвонила одна активістка й не запропонувала свої послуги. Група підтримки спершу

перелякалася, що не врахувала такий важливий момент, проте згодом, продискутувавши не більше двадцяти хвилин, заспокоїлася, дійшовши висновку, що представники двох уламків двох опозиційних партій будуть наглядати за підрахунками й один за одним з особливою ревністю.

Удруге переполох знявся, коли ще одна активістка подзвонила й повідомила, що М. Разіна сьогодні бачили на базарі. Він бесідував з народом.

Що робити? Писати кляузу у виборчу комісію за порушення закону про вибори? Однак чи то настрій був не той, чи зрозуміло було, що в окружній комісії зроблять усе, щоб не дати розголосу цій справі, вирішили не заїдатися і не псувати собі настрій. Проголосували всі «за», один Варфоломійович – «проти». Його умовляли не нервуватися, а спокійно перетравити чудовий обід. А Ідея Іванівна взагалі подала ідею відключити телефон. Слава богу, вона додумалася подати цю ідею не Варфоломійовичу, а його дружині на вушко. Що було виконано з глибокою конспіративною майстерністю.

Варфоломійович дуже дивно їв. Тарілка в нього лишалася повною, проте звуки брязкання і скреготання столових приборів об сервіз примушували здригатися навіть тих, хто мав найміцніші нерви. На що Ідея Іванівна як лікар порадила на вушко дружині Варфоломійовича заварити чоловікові заспокійливий чай. Травки довго не діяли на старого ветерана. Ідея Іванівна подумала було, що треба б підсипати в чай щось міцніше, проте десь через годину Варфоломійович стих.

Колективна трапеза зближує людей. Це не секрет. Навіть у племенах тубільців спорідненість по їжі є набагато важливішою, аніж біологічна. І, треба сказати, вони таки мають рацію, ці тубільці. По собі знаю: сідаєш за стіл із чужими людьми, а встаєш – з рідними. Досі найважливіші бізнесові угоди укладаються за бізнес-ланчами, а найважливіші політичні угоди – на фуршетах. Ось і вони сиділи – такі близькі й рідні. Сиділи і їли. їли й ріднилися.

В усіх був досить непоганий настрій. Чомусь ніхто не сумнівався у прихильності долі, у близькості перемоги. Навіть нервовий Варфоломійович – і той, здається, більше інсценував дражливість і незадоволення, аніж насправді був таким.

Тож спочатку ніхто навіть не звернув уваги на специфічний вираз обличчя свого молодого улюбленця – Павла Івановича Печеніга. А хто й звернув – усе списав на важливу в його житті подію, що сталася цієї ночі.

Однак наш молодий герой усе похмурнів і похмурнів, а в найвідповідальніший момент – а саме під час десерту – досить рішуче оголосив:

– Я знімаю свою кандидатуру. Ніхто нічого не зрозумів:

– Що? – в один голос перепитали всі.

– Я не хочу балотуватися.

Після хвилини мовчанки всі, знову ж таки в один голос, затарабанили:

– Що це тобі стукнуло в голову?

– Чого?

– Як ти можеш, коли перемога на носі?

– Не переймайся, це нерви!

– Пашок, не роби цього! Заради мене!

– Іди проспися!

– Поміряйте йому темперетуру!

Не має навіть значення, кому належала яка фраза. Головне, що за столом стало дуже гаряче. Навіть торт «П'яна вишня» – гордість господині – не справив належного враження.

Павло Іванович підвівся з-за столу і рішучим кроком рушив до виходу.

Жіноцтво заверещало, а чоловіки схопилися з місць і перегородили вихід. Павло Іванович мужньо боровся, однак оборона вхідних дверей була не менш героїчною, аніж оборона Дніпра.

– Пустіть мене! Пустіть! – намагався підвищити голос Печеніг, однак йому це не вдавалося. Після п'ятихвилинної сутички наш молодий герой безсило впав на диван і закрив обличчя руками.

У кімнаті запанувала тиша. Чоловіки про всяк випадок не сідали на місця, а стояли напоготові, щоб у будь-який момент вступити в нерівний (як для Пашки) бій.

Здається, Павло Іванович уже не збирався бунтувати проти більшості.

Мовчанка тривала досить довго. Тишу порушила тьотя Роза, яка з притаманною їй делікатністю сказала:

– Ніколи б не подумала, що гра в тетрис так може вплинути на психіку.

Усі звернули свої погляди на Тетяну Горошко. В них можна було прочитати німе запитання, осуд, нерозуміння і різні подібні емоції.

Однак вона й без того палала, як комуністичний стяг.

Не знаю, чим би закінчилося те споглядання, якби не озвався наш молодий герой:

– Що я роблю? Куди я пхаюся? Хіба воно моє? Який з мене політик? Я хочу жити нормальним життям. Не боротися ні з разіними, ні з мразіними. Не розігрувати роль спасителя! Я хочу любити, жити в маленькому провінційному містечку, виховувати дітей, вирощувати груші і щороку робити консервації.

У кімнаті панувала тиша. Лише дідусь спокійно плямкав.

Присутні напружено вдумувалися у сказані слова, але ніхто нічого не розумів. Бо перебували не на тій хвилі.

Наш молодий герой, побачивши в очах оточуючих прірву нерозуміння, продовжив свою думку:

– А вечорами хочу читати книги…

– … і дивитися телевізор… – непевно додала Ідея Іванівна.

– Так! Уяви собі: і дивитися телевізор!

– … лежачи на дивані в піжамі… – обережно продовжила гру Ідея Іванівна.

– Чому обов'язково в піжамі? – чомусь образився Павло Іванович. – Можна і в халаті!

– А можна і в сімейних трусах! – іронічно зазначила мамочка.

– А що поганого в сімейних трусах?

Після цієї фрази Павло Іванович підхопився з дивана і повторив спробу взяття живої фортеці. Спроба знову виявилася невдалою.

Ось тут, мушу зазначити, любий читачу, Ідея Іванівна абсолютно не має рації. А й справді! Що поганого в сімейних трусах? Зараз випускають такі гарні екземпляри – просто чудо! Наприклад, купуючи своєму чоловікові труси із Сайта Клаусами і зеленими ялиночками, жінка може бути цілком певна, що він у них до коханки не піде. Це ж вирішення стількох сімейних проблем! Так що я зовсім не розумію іронії Ідеї Іванівни. Цікаво, до речі, а що дядечко Ґіві носить замість сімейних трусів?

Це саме питання, здається, дуже схвилювало самого дядечка Ґіві. Бо він теж дуже прискіпливо дивився на свою кохану:

– Дарагая, при чем здэсь симэйные трусы? Если ты против их, зачэм ты мнэ ых дарышь?

– Ґівічок, справа не в трусах, а в принципі! Я його народила і виховала не для обивательства!

– Ага! – не на жарт образився дядечко Ґіві. – Значит, я абивател!

– Ні, ти мене неправильно зрозумів… – зам'ялася жінка.

– Я всё правилна зразумэл.

– Ну добре, я погарячкувала! Беру свої слова назад! Але дядечко Ґіві ходив по кімнаті навколо столу й обурено

говорив грузинською мовою.

Ідея Іванівна стала покірною-препокірною. Це дало повий поштовх Павлові Івановичу.

– Я ненавиджу цю брудну справу – політику! Я ненавиджу брехати, обманювати, зраджувати. Я хочу бути, як ви. Кожен з вас має свою справу, має спокійну совість, має незаплямовану честь. На що ви мене штовхаєте?

– А ти будеш чесним політиком… – непевно сказав Варфоломійович.

– Такого не буває. Не-бу-ва-є! Тобто, звичайно, буває… Але такі політики неживучі. Вони не можуть вижити, бо грають не за правилами…

Знову запала мовчанка. Аудиторія, очевидно, не була готова до дискусії на цю тему. Адже це, по суті, важлива філософська і моральна тема. Людям не притаманне бажання розмірковувати про такі речі. Кожен став порпатися у своїй душі, поставивши собі особисте запитання: чому саме він хоче, щоб Пашка став депутатом? Бачити його по телевізору? Споглядати його на вершечку слави? Наблизитися завдяки Пашці до бомонду, еліти, олімпу? Розв'язати свої давно наболілі проблеми?… Пхе… Все це мало не дуже привабливий вигляд.

Усі розмірковували і мовчали. Крім дідуся, який спокійно плямкав.

Питання і справді цікаве, дорогі мої читачі: з якого дива звичайні люди стають політиками? І взагалі, чому за професією політика закріпилася така погана слава? Ось, наприклад, лікар – то він рятує життя людей. А політик? Хіба він не рятує долі людей? В усякому разі, він переконаний в цьому. Як і хірург, який переконаний, що лише відкарнавши щось, він врятує життя людині. Обидва можуть помилятися. І дуже часто це роблять. Але це не може заперечувати права на існування ні лікарів, ні політиків.

Чи існує такий дар божий керувати долями людей, подібно до дару малювати, співати? Поставимо запитання інакше. Чи існує покликання виривати зуби, вирізати геморой, робити уколи, виписувати рецепти?

А, може, тому політиків ненавидять, що вони обманюють народ? Наприклад, у країні криза, а політик каже: спокійно, все під контролем. Але ж так само лікар намагається не нервувати пацієнта. До останнього він його заспокоює: все під контролем, дорогий! Брехня не завжди є шкідливою.

Хочу вас заспокоїти. Політика – не менш брудна штука, аніж щось інше. Негативний імідж політика в основному існує в країнах пострадянського простору. Політиків обливають брудом, принижують (поза очі, про всяк випадок), висміюють, паплюжать… І так далі. В інших же країнах політики – дуже поважні люди. Нікому не спадає на думку робити з політика монстра. А в нас спадає. Ну що ж. Така наша сумна доля.

Поки ми оце з вами розмірковуємо про політиків, група підтримки Павла Печеніга розмірковує над іншим питанням: а на якого біса милому, інтелігентному, порядному і чесному Павлику політика. І найцікавіше те, що всі приходять до болючої, але правдивої відповіді: вона йому й не потрібна.

Думаєте, дорогі мої друзі, що до такого висновку не приходять інші політики? Приходять, ще й як.

І справді. Ніякого резону, щоб займатися політикою немає.

То в чому ж справа? – спитаєте ви. Чому люди пруться в неї, вбиваючи, ганьблячися, плазуючи, втрачаючи здоров'я, честь і сім'ю? Чому?

А я знаю. Сказати? Бо політика – це наркотик.

Усе просто і ясно.

Тож наші герої, прийшовши до висновку, що ніяких логічних аргументів за балотування Павла Івановича Печеніга немає, проте відмовитися від цієї божевільної ідеї не змогли.

І тут, у цей момент, озвався дядя Боря, який досі в нашому романі все відсиджувався в тіньочку.

– Павлику, – сказав він. – Послухай мене, старого єврея. Тока я тебе умоляю: не надо робити фойленштик! Хто тобі сказав, що ти вже депутат? Ось завтра з'ясується, що ти не ввійшов у другий тур – і все само собою розв'яжеться…

Мила єврейська мудрість! Як часто мені, любі мої читачі, доводилося її чути, проживаючи на київському Євбазі і сидячи кілька років за одною партою з Лорою Бронфайн!

Пашка дивився на своїх близьких, рідних, друзів і соратників і, здається, заспокоювався.

Він звернувся до своєї дорогоцінної мамочки, яка сиділа, мов темна ніч.

– Ти цього хочеш? Ти хочеш, щоб я балотувався?

– Хочу, – сказала вона.

– А ти хочеш? – звернувся він до Тетяни.

– Хочу, – майже прошепотіла вона. Павло Іванович начебто полегшено зітхнув.

– Ну тоді сідаймо їсти десерт!

Усі з недовірою подивилися на нього. Павло Іванович, ні на кого не зважаючи, сів за стіл, врізав собі величезний кусень торта «П'яна вишня», налив чаю і став з апетитом це наминати. Його близькі, рідні, друзі й соратники по одному приєднувалися до нього. Через півгодини, а саме після поїдання десерту, вже всі забули про прикрий випадок. Адже торт «П'яна вишня» може підняти настрій будь-кому. Навіть тому, хто не любить солодкого. Дуже рекомендую.

Коли від «П'яної вишні» зостався лише приємний спогад, частина чоловічого складу команди вирішила випити пива з таранькою, «щоб не було солодко в роті». Тож родичання по їжі продовжувалося. Увечері передивилися й обговорили новини, відчуваючи себе в центрі подій, а опівночі розбрелися по домівках.

Березнева неділя (тобто день виборів) була дощова і непривітна.

До виборчого штабу прийшли на шосту вечора. Поставили самоварчик. Жінки заходились нарізати бутербродики для членів команди, що будуть сходитися і з'їжджатися, щоб повідомити радісну або трагічну звістку з тієї чи тієї дільниці. Решта повідомлятимуть результати телефоном або взагалі не повідомлятимуть: охопити кожну виборчу дільницю під силу тільки дуже крутим.

Найголовніша річ у день виборів – це перше повідомлення. Воно, звичайно, ще неофіційне. Як правило, воно приходить із найглухішого села, де люди почувають себе настільки відірваними від міста, що просто бояться спізнитися. Тож їхні нещасні 50 бабусь вже проголосували о десятій ранку, коли міський виборець лише розлуплює свої очі. І ось до сьомої вечора члени виборчої дільниці нудяться, ретельно спостерігають за годинниковою стрілкою, але не йдуть зі своїх постів, хіба що по одному, щоб погодувати порося або видоїти корову. О сьомій спостерігачі нарешті вмовляють голову виборчої дільниці зірвати пломбу. На тій далекій сільській виборчій дільниці кілька разів перераховують 50 голосів, щоб не дай, Боже, не помилитися. Адже від цього може залежати доля батьківщини. Потім ретельно заповнюють акт: спершу на чернетці, а потім – на чистовику. Кілька разів усе перевіряється. І тоді у виборчих штабах Печенігів, Разіних і Колосальних з'являється перша інформація.

О, це перше повідомлення! Це щемливе, тривожне, непередбачуване, загадкове, так довго очікуване і водночас несподіване, а головне – фатальне. Воно таке безпорадне і водночас таке жорстоке, як вирок.

Здається, на нього можна було б і не звертати уваги – адже це крапля в морі. Тьху, та й годі. Нема на що дивитися. А от і ні.

Перше повідомлення – це знак. І від нього залежить, як усе піде далі.

Ось і в опікуваному нами з вами, дорогі читачі, виборчому штабі політичного аматора і якоюсь мірою авантюриста озивається телефон. Усі завмирають, бо нутром відчувають: це він. Цей дзвінок не можна ні з яким сплутати. Він якось по-особливому дзвенить. Так різко і бадьоро.

У трубці хрипить і шипить, і той, хто біля телефону, махає руками, щоб у кімнаті всі затихли. Але всі й без того мовчать, ба, навіть не дихають.

– Алло! – кричить Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна, яку було призначено головним диспетчером. – Це хто? Закапелівка? Ну що там у вас? Що-що? Не чути! Говоріть голосніше! Так. Так. Так. Ви мені кількість голосів продиктуйте! Печеніг скільки? Сто двадцять? А Разін? Двадцять? А всього скільки? Двісті вісім? А решту голосів хто набрав? Колосальний – п'ятдесят? Не може бути! Перевірте! Все точно? Ну добре, вірю, вірю! Дякуємо!

Народ кинувся один одному в обійми. Усі були переконані, що ця забута Богом Закапелівка – це і є той самий знак Божий.

Через п'ять хвилин пролунав інший дзвінок. А за ним – ще і ще. І так без перерви. Картина по селах вимальовувалася приблизно однакова: Печеніг – 50 плюс-мінус десять відсотків. У гравців, тобто у членів виборчої команди, навіть почала закрадатися надія: а раптом він набере 50% і не треба буде йти на другий тур? Але намагалися вголос не обговорювати цю думку, аби не наврочити.

Найбільшою несподіванкою було те, як багато голосів набирає Колосальний. Усім здавалося, що він – політичний труп. І знову ж помилочка. Адже вибори якраз і цікаві своєю непередбачуваністю. За це Черчіль і любив політику.

Близько десятої подзвонив Калитка:

– У мене всьо чьотко! 90 процентів вам забабахав! А що в інших дільницях?

– Порядок! Стабільні 50 відсотків.

– Ну, всього вам!

Варфоломійович записував усе, що йому надиктовувала його Танька, переводив у проценти і коментував:

– Село Далекий Кут – 51 відсоток. Молодці! Нас тут так гарно приймали. Чугайвітрове – 35 процентів. Ми тут не були. Ось бачите! Все логічно. Галуни. Ми тут теж не були. Тут мало б бути мало. Дивно. Аж сорок три відсотки. Чим ти, Пашко, їх береш? Коперфільдством? Що таке?! Червоне – 1 – 2 проценти. Червоне – 2 – 4 проценти! Гади! Підробка! Явна підробка! Такого просто не може бути! Пухівка – те саме! Боже, а які привітні були на зустрічах! Чорна невдячність! Хто там? Венгерка? Рідне село Разіна? Ну, тут буде завал. Це точно. От невезуха! Що ти кажеш, Танько? Венгерка – двадцять відсотків у Разіна? Ні, це неможливо! Точно двадцять? А решта? Більшість – за Колосального? І то добре. Аби не за Разіна. Нікудишній з тебе політик, Разіне, якщо тебе в рідному селі не поважають! Що далі? Пішло місто? Ну, що там місто? Погано? Що таке? Ми ж тут усе охопили! Невже фальшують? Господи! Мамо рідна! Десять відсотків? Це крах!

Так. Місто підкачало. Не те, щоб зовсім підкачало. Просто тут голоси значно розпорошилися. Тут узяли своє і ліві уламки, і праві уламки, і комуніст багато набрав, і, як не дивно, Колосальний. А от з Разіним теж вийшла промашечка. Разін мав тут дуже малий відсоток. Адже його парафія – район, а не місто. Але в цьому було мало що втішного. Оскільки наш Печеніг теж більше тридцяти відсотків по місту не взяв. От лихо! Тут уже всі почали побоюватися за те, щоб потрапити у другий тур.

Виборчі дільниці закрилися. Рахували, сортували, пакували, писали, підписували, ставили печатки і везли в окружну комісію.

Атмосфера у штабі стала дуже напруженою. Варфоломійович пішов до окружної виборчої комісії як головна довірена особа.

Решта переживала біля телефону. Підрахунки взяв на себе Дядя Боря. Пашка ходив по кімнаті й уважно слухав, що йому Доповідають.

Тепер став надзвонювати Варфоломійович із окружної виборчої комісії. Він з мобільником дядечка Ґіві вів, можна сказати, прямий репортаж з місця подій. Причому новини чули всі, оскільки телефон увімкнули на режим «стенд бай». – Привезли бюлетені з агрофірми «Промінь». Кажуть, переміг Разін. І не дивно. Це ж його блюдолизи! Ось мікрорайон тягне мішки. Ну що там, дівчата? (Це він вже звертався до членів виборчої комісії, однак по телефону все було чути). Хто у вас переміг? Печеніг! Молодці, красунечки! А хто другий? Колосальний? Цікава ситуація! Ось якась каліка приїхала з одною фарою. Ага! Це ж наші давні друзі! Задрипанка! Що у вас, друзі? Печеніг – перший? А Разін другий? А чому мішки виваляні в грязюці? Ну, ви точнісінько як ваша назва! Все, кінець зв'язку, аби не розорити щелеповаятеля.

Добре, що дядечко Ґіві вже спав сном праведника, уткнувшись у пухкенькі волохаті ручки. Інакше він би вмер від розриву серця, уявивши, скільки йому доведеться платити за «прямий ефір» по своєму мобільнику. Але в нього ще все попереду. Крім того, йому б дуже не сподобалося нове прізвисько.

Тим часом Варфоломійович, зачекавши не більше п'яти хвилин, зателефонував знову.

– Танько! Скажи їм, що, здається, Разін у паніці. Він бігає туди-сюди і наділяє кожного, хто трапиться йому під руку, крутим слівцем. А пика в нього! Пика! Умора! Ой, іде до мене. Я тікаю. Все. Кінець зв'язку.

У штабі засікли час. Варфоломійовича вистачило рівно на п'ять хвилин. Педант та й годі.

– Слухайте! Ви чуєте? Колосальний з Разіним зчепилися. Чуєте? Колосальний каже: «Ви брудний підлотник!» А Разін йому на те: «А ти маразматик кончений! За мною знаєш, хто стоїть? Ось подивися. Телеграма від самого другого: підтримати Разіна! На, дивись.» Зараз підійду ближче, сховаюся за колону (вже Варфоломійович). Чуєте, що Колосальний сказав: «За тобою, гнидо, стоїть другий, а за мною – вся Україна!» Ну й загнув! Кінець зв'язку! Іде автобусик із заводу

«Серп і молот».

У виборчому штабі – знову ж таки заради хохми – засікли час.

– Сейчас он брякнет! – сказав Васнєцов-Паваротті через п'ять хвилин, і в той же момент задзеленчав телефон.

– Завод проголосував за тебе, Пашок. Ти вже мене вибач, але я їм був пообіцяв, що ти укладеш контракт з китайцями на виробництво пральної машини. А ось ідуть до мене Колосальний і Разін. Уже друзі. Коли вони вже встигли? Ага, спільна халепа. Ясно. Здається, вони йдуть до мене на розборки. Що робити? Тікати? Пізно. Про всяк випадок не вимикаю телефон, будете свідками.

– І звідки ти взявся на нашу голову, інвалід контужений? (Це був голос Разіна). Слухай, Адаме, цей сморчок нам усі плани перепаскудив. Аж руки сверблять!

– Не треба, Миколо, не треба! Це не так робиться! (Це вже Колосальний).

– Передай своєму стрибунцю, дєд, що йому… (погано чути).

Довго щось шаруділо, а потім обірвався зв'язок. Через п'ять хвилин Варфоломійович подзвонив знову і сказав, що він живий. Це всіх присутніх дуже потішило.

У такому стилі минав час.

Настала друга година ночі. Лишилося дві дільниці, що не привезли бюлетені. Саме вони викликали найбільшу підозру: птахофабрика «Жар-птиця» і радгосп «Зоря». Це явно разінівські голоси. Чому ж так довго? Все ж і так ясно!

Дядечко Ґіві голосно хропів. Тьотя Роза і дядя Боря довго боролися зі сном і врешті-решт, двадцять разів попросивши пробачення у всіх і побажавши удачі, пішли додому спати. За підрахунки сіла Ідея Іванівна. Тетяна Ророшко розносила чай та каву і робила бутерброди.

Приїхала «Зоря». Так і є: Разін – 80 відсотків.

Те саме чекали від птахофабрики, на якій у Павла Івановича Печеніга склалися досить гарні стосунки з колективом. Річ у тім, що під час його зустрічі директриса Антоніна Степанівна Качур була у відпустці. Тож недогледіла права Рука Разіна і, як подейкують, його мон амі, як між птахівницями і Павлом Івановичем розгорілася неабияка симпатія. Наш молодий герой їм дуже сподобався. Він був такий столичний, такий… ну, зовсім несхожий на їхніх Іванів та Петрів.

А від Васнєцова-Паваротті дівчата просто мліли. Особливим успіхом у концерті користувалися «пташині» пісні:

Іще:

На біс викликали його славнозвісне «Сміються й плачуть солов'ї…», незважаючи на те, що солов'ї не входили до асортименту промислової продукції птахофабрики.

Після тієї славетної зустрічі хлопці приїхали додому з ящиком курей, ящиком індичих стегенець і десятьма пакетами пташиних потрошків, з яких Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна наробила французького паштету.

Зараз Печеніг і Васнецов-Паваротті були дуже заінтриговані. Невже ті чарівні дівчата і молодички, що так хвацько скручують голови курям, невже вони зрадять їм? Вони з нетерпінням чекали результатів голосування птахофабрики «Жар-птиця». Заради цього вони самі особисто вирушили чергувати до окружної виборчої комісії. На вулиці тупцяв і Разін. Щоправда, з охороною. Цікаво, від кого він збирається боронитися? Від Печеніга, чи що?

Нарешті приїхав фургончик з яскравою жар-птицею. До нього підбіг Разін і відкрив передні дверцята, очевидно, очікуючи, що звідтіля вийде його мон амі з дев'яносто дев'ятьма відсотками голосів. Однак з передніх дверцят вийшла не Антоніна Степанівна, а молода птахівниця Любочка – її особливо добре запам'ятав Васнецов, який провів з нею незабутніх тридцять шість хвилин у гримерній. Молода птахівниця Люба, побачивши Разіна, не перелякалася, а скомандувала водієві:

– Вовко! До мене!

З машини вискочив Вовка, дуже схожий на вовка, а за ним із фургончика викотилися ще шість таких самих вовків, які стали перетягувати мішки до окружної комісії. Вовки були в синіх костюмах охоронців і з дубинками за поясом.

Коли розгублений Разін ретирувався, Васнєцов-Паваротті тихенько підкликав до себе молоду птахівницю Любу:

– Любочка! Любовь! Любёночек!

Молода птахівниця стрепенулася, як пташка, і впурхнула в обійми співака. Той цілував їй маленькі пальчики з кігтиками, що звалися манікюром, не забуваючи при цьому про справу.

– Усе в порядку, любий! Усі дівчата проголосували за Павла Івановича. Але наша мегера влаштувала нам бойкот. Погрожувала, шантажувала. Але ми не піддалися. Це була просто революція. Але ми перемогли!

– Птичка ты моя, ненаглядная! – шепотів Васнєцов-Паваротті і в цей момент відчув непереборну потребу зараз же, негайно віддячити молодій птахівниці за досягнутий результат – і парочка десь зникла. Васнєцов-Паваротті устиг кинути Пашці на ходу:

– Прикрой меня, дружище!

Павло Іванович повернувся до штабу дещо розгублений. Він не знав, як дивитися в очі Тетяні Віталіївні-Фрідріхівні. Не знав, що їй сказати.

Однак та, нічого не підозрюючи, спитала в нашого молодого героя:

– Мій – там? – маючи на увазі, очевидно, «Васнецов – в окружній комісії?»

Павло Іванович кивнув.

Він довго не міг зосередитися на власних виборах, оскільки щойно збрехав. Він довго мучився. Але даремно. Парадокс подружніх зрад полягає в тому, що обманута половина дізнається про зраду найостаннішою. Якщо взагалі дізнається. Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна навіть уявити собі не могла, що в таку ніч можна скочити у гречку. Тож славетна жіноча інтуїція на цей раз не спрацювала.

Навіть Ідея Іванівна ні про що не здогадалася. А вже вона мала нюх на такі речі. Вона активно підраховувала голоси і курила. Лічили досить натхненно й оригінально. Ідея Іванівна виписувала щось на картки розміром з гральні карти і розкладала їх, немов пасьянс, при цьому не виймаючи сигарети із зубів.

– Слухай, синку. Якщо по правді, то ти міг би набрати 50 – 51%. Але чує моє серце, що такого не допустять. Так що готуйся до другого туру.

– Ма, я вже видихався! Не хочу я нічого!

– Я тобі видихаюсь! Чого нюні розпустив, як мала дитина! Ти що, каміння вергав? Чи вугілля добував? Бач, який ніжний!

Увірвався Варфоломійович.

– Фашисти! 49,2%. Хіба таке може бути? Ну скажіть на милість: може бути, шоб кандидат набрав 49,2%.

– А я що казала, – процідила з цигаркою в зубах Ідея Іванівна.

– Це вже остаточний результат? – тихо спитала Тетяна Горошко.

– По Печенігу так. Вже все ясно. Він входить у другий тур. А хто буде другим, ще невідомо. Але то вже нас не обходить. Ходімо спати. П'ята година як-не-як.

Додому йшли немов з роботи. Не було відчуття перемоги. Здається, всі й так знали, як усе скінчиться. Тож не сталося нічого несподіваного. Дивна ця річ – політична боротьба.

Спали до дванадцятої. «Хлопці» – в землянці, а дівчата – по своїх хатах. Напередодні домовилися зустрітися на обід у Тетяни Горошко. Вийшли з воріт і не звернули уваги на білу службову «Волгу», що незграбно припаркувалася, загородивши півпровулочка, де стояла Варфоломійовичева хата. Побачивши Печеніга, Варфоломійовича і Васнецова, водій вискочив і послужливо відкрив усі дверцята в машині. Чоловіки ще достатньо не прокинулися, щоб помітити цей реверанс, тож поплентались по вуличці далі. Водій, розгубившись, заліз до машини і став піпікати. І це не подіяло на чоловіків. Тоді машина рушила прямо з відкритими дверцятами і стала повільно їхати, трохи випереджаючи пішоходів. Нарешті ті звернули на неї увагу. Машина спинилася. Водій знову запросив сісти.

– Ти чого? – озвався Варфоломійович до водія.

– Ольга Василівна вітає Павла Івановича з перемогою в першому турі.

– Яка Ольга Василівна? Хто це? – здивувався Печеніг.

– Як хто? Мер міста.

Павло Іванович подумав-подумав і нарешті згадав:

– А-а! Людина-гора? Водій закивав.

– Дякую, – сказав Печеніг і рушив далі. Водій побіг за ним назирці.

– Ольга Василівна віддає Вам на час другого туру свою машину і мене у водії.

Чоловіки стали, як укопані.

– Ого! – сказав Васнєцов-Паваротті.

– Сідайте! – благально проканючив водій.

Молоді чоловіки подивилися на Варфоломійовича. Той вагався. Потім махнув рукою:

– Поїхали!

– Только с ветерком! – весело додав Васнєцов-Паваротті.

– Куди? – спитав водій.

– Сделаем круг почета по городу! – наказав співак. – Ну, хто там вийшов на друге місце?

– Колосальний.

– Не може бути!

– Так Ольга Василівна сказала. У чоловіків очі рогом полізли.

– Точно Колосальний?

– Так, а що?

– Та так, нічо.

У Тетяни Горошко стіл був уже накритий. Дядечко Ґіві закінчував чахохбілі й лобіо. Казкові пахощі роздирали душу і тіло.

Мушу Вам сказати: якщо Ви не вживали грузинської їжі хоча б п'ять разів на рік, то Ви прожили своє життя марно. У цьому світі існують такі речі, як сациві, турецькі бані, спуск на гірських лижах з крутої гори, купання в гірській річці у спеку і ще одна річ, добре відома вам, дорогі читачі, якщо ви досягли повноліття. Так, це все продовжує наше життя, на відміну від тютюну, ревнивої жінки, скупого чоловіка і стресу, отриманого під час виборчої кампанії.

Вечеря належала до розряду тих, які додають кілька годин до Вашого життєвого шляху. У дядечка Ґіві грузинські страви виходили так, що додавали цілу добу.

Тож за столом довго не хотілося говорити про вибори. Тільки про їжу і про любов, тобто про речі одного порядку.

Так не хотілося цього вечора говорити про щось інше, однак з «брехунця» почулося:

– Говорить районний радіовузол. Усі зацитькали одне на одного.

– Послухайте інформацію про вибори. Повідомляємо, що в результаті голосування Павло Іванович Печеніг набрав 49,2% голосів і вийшов у другий тур. На другому місці – Михайло Разін, що набрав 12,1% голосів. На третьому місці – Адам Колосальний, що набрав 11,9% голосів.

За столом заойкали, забувши і про їжу, і про любов. Кому вірити? Меру міста чи районному радіовузлові?

Ви думаєте, дорогі мої читачі: які дивні діла кояться в провінційному містечку? Якраз навпаки. Це абсолютно нормальне явище для країн пострадянського простору. Було б дивним, якби все було інакше. Якби вибори були прозорими. Якби не виникало ніякої плутанини в підрахунках. Якби не можна було маніпулювати відсотками. І так далі. Оце було б ненормальним. А в нашій ситуації все таке рідне, таке знайоме! Цей милий слов'янський безлад! Ця симпатична слов'янська неточність! Хочеш – так, не хочеш – інакше. Хоче великий чоловік з великого кабінету– чому б не зробити йому приємне? Не хоче великий чоловік з великого кабінету – навіщо його дражнити?

Забігаючи наперед, скажемо, що інформація про другого кандидата у другий тур і про кількість відсотків, набраних кандидатами в окрузі, змінюватиметься ще тричі. Причому в усіх випадках вона буде цілком офіційною і правдоподібною. Подаватиметься вона, знову ж таки, по «брехунцю», безпардонно перериваючи концерт на замовлення слухачів.

Урешті-решт, через кілька годин, здається, стало ясно, що в кулуарній боротьбі, яку не мали щастя бачити наші герої, таки переміг Колосальний. Команда Печеніга зітхнула з полегшенням. Все-таки чоловік інтелігентний. Не буде ні погроз, ні шантажу, ні каліцтв.

Засумнівалася лише Ідея Іванівна. Вона скрушно похитала головою і прорекла пів сакраментальної фрази:

– Чує моє серце…

Однак у ту мить ЇЇ ніхто не послухав.

Настав вечір, і дядечко Ґіві став особисто стежити за різними телевізійними каналами, де передавалися новини. Він очікував репортаж про побиття довіреної особи кандидата в депутати провінційного округу NN. Звичайно ж, його не було. Дядечко Ґіві обурювався по-грузинськи, а потім не витримав, зірвався з місця і став збиратися в дорогу.

– Ти куди? – суворо спитала Ідея Іванівна. Суворість, щоправда, була награна, оскільки бойова подруга дядечка Ґіві і його стоматологічна соратниця знала, що в цю секунди ніщо і ніхто не зможе стримати його.

– Паеду в сталицу, на тэлэвидэние. Может, там кому-ни-буд зуби надо вставить.

Розкрию, дорогий читачу, тобі секрет, бо не можу втриматись. Він– таки доб'ється свого. Репортаж вийде в ефір. І в дуже відповідальний момент. Однак наша тепла компанія на якийсь час буде позбавлена колоритної підтримки і неповторної грузинської кухні.

Дядя Боря і тьотя Роза теж назавтра розпрощаються, побажавши Павлику перемоги і запросивши молодих на медовий місяць в Ізраїль. Крім того як люди практичні вони зроблять щедрий внесок у виборчий фонд свого улюбленця. Проводжатимуть подружню пару всім виборчим штабом і всією єврейською громадою провінційного містечка NN, яка прямісінько на пероні вокзалу присягне дяді Борі проголосувати за Павла Івановича Печеніга.

Ось і розпочався другий тур.

Ви, напевне, мої любі читачі, пораділи за Павла Івановича, Що він вийшов у другий тур і що його опонентом став улюбленець учительок української мови середнього віку православного віросповідання? Розумію. Проте, хоч як мені прикро вас засмучувати, все-таки мушу сказати: як гірко ви помиляєтеся!

Колосальний – це політик з досвідом і зв'язками. А в політиці ніщо так не цінується, як досвід і зв'язки. Більше, аніж гроші. Повірте мені. Я на цьому знаюся.

А почалося все так. Спершу, щойно затвердили результати виборів, Колосальний зник на чотири дні, чим дуже збентежив виборчий штаб Печеніга. А хочу вам сказати, що чотири дні для другого туру, який триває два тижні, це дуже велика розкіш. Ідея Іванівна відразу відчула «свиню», хоча їй знову ж таки ніхто не вірив. Усі звинувачували її у панікерстві.

Варфоломійович вирішив проаналізувати ситуацію. Він намалював шахматку всіх виборчих дільниць округу з розгорненою інформацією про результати голосування. Особливо небезпечні ділянки виділялися червоним, а абсолютно безпечні – зеленим кольором. Були й проміжні кольори: жовтий, жовтогарячий і синій, що означали різні ступені ризику.

Тетяна Горошко малювала оголошення, враховуючи психологічні особливості села і міста: у селі афіша була аляпувата, з візерунками й орнаментами, а текст був написаний кругленькими буквами із завитушками. У місті був готичний шрифт без надмірностей. Ви, дорогі мої читачі, певно підсміюєтесь над простакуватим автором, який так смачно описує вам усі детальки. І знову ж таки ви помиляєтеся. У шрифті міститься страшна сила. Про це вам може розповісти, приміром, найкращий в Україні спеціаліст із шрифтознавства, адресу якого я видаю за гроші.

Так от. Поки Тетяна Горошко впливала на підсвідомість виборця шляхом шрифту, звідкілясь іздалеку повернувся Адам Васильович (правда ж, дивне поєднання імені та по батькові? Річ у тім, що в далекому поліському селі, де народився наш опонент, точніше, опонент нашого молодого героя, всі були або Адамами, або Василями) Колосальний (це прізвище дали односельчани його предкові за особливу любов до сала).

Адам Васильович Колосальний повернувся звідкілясь іздалеку не сам, а з групою крутих іміджмейкерів, які через два дні в народі отримали назву шарамижників.

Група шарамижників вела досить дивний, як для провінційного містечка, спосіб життя. По-перше, – нічний. По-друге, – витончено підленький (не підлий, не підлотний, а підленький – відчуйте різницю). А, по-третє, – як би то сказати м'якше, аби не образити Адама Васильовича, бо раптом саме він стане депутатом, – тож, по-третє, – наполегливий. А якби ми не сумнівалися у перемозі Павла Івановича Печеніга, то ми б назвали їхню поведінку нахабною.

З часу приїзду шарамижників у виборчій кампанії Павла Івановича Печеніга стали траплятися різні дивні випадковості. Ну, наприклад, приїжджає наш молодий герой у село, де вчора були розклеєні афіші-оголошення, а у клубі – ні душі. Туди-сюди, а виявляється, оголошень ніхто не бачив. Пізніше Варфоломійович з'ясує, що назирці за білою «Волгою» або малиновою «Победою» їздять непримітні жигулята і старі опелята і педантично здирають оголошення. Коли дедуктивний метод старого солдата дійшов до цього, були відразу застосовані контрзасоби. Біля кожного оголошення майже цілодобово чергували свідомі пенсіонери та їхні люблячі онуки.

Дуже швидко шарамижники відмовилися від цієї тактики і стали працювати вишуканіше.

На зустрічах стали з'являтися, так би мовити, нестандартні, а точніше, провокаційні запитання. Ну, про те, що він має любовний зв'язок із журналісткою, а любовний зв'язок без штампу в паспорті – це аморалка.

Чи такі запитання: а чому це ви проводите свою кампанію на ізраїльські гроші? А як ви збираєтеся відновлювати роботу цукрового комбінату? Будь ласка, з подробицями. А-а! Не знаєте! То який з вас депутат! А де ви були, коли ми тут боролися за незалежність? А-а, в столиці? То й шмаляйте у свою столицю! І таке інше. Причому головне не саме запитання, а інтонація, з якою воно ставиться. А інтонація в людей-запитувальників була правильною. Правильною з погляду психологічного стану нашого молодого героя.

Було й таке: приїздить Павло Іванович до села на зустріч, а у клубі сидить три чоловіки. Що таке?

– А в нас, – кажуть три чоловіки, – півтори години тому закінчилася зустріч з Колосальним, тож народ не хотів чекати на наступну.

Перший раз це здалося прикрою випадковістю. Зате на другий раз стало зрозуміло, що це витончена тактика підриву противника.

А це, я вам скажу, так розхитує і без того підірвану нервову систему нашого молодого героя! Він змарнів, схуд, зблід. Щоправда, в тій країні пострадянського простору, про яку йде мова, дуже люблять мучеників. Тож мученицький імідж був не найгіршим серед інших іміджів Печеніга.

Нервова ситуація спричинила до того, що нашому молодому герою знову став ввижатися отой невидимий персонаж, який набував різних форм. Останнім часом він з'являвся у вигляді Лілі Кисіль, доньки двірника, що вселився в кімнату дяді Борі і тьоті Рози, коли вони від'їхали, точніше, коли вони були змушені від'їхати до Ізраїлю. Ви пригадуєте, дорогі друзі, мою обіцянку розповісти детальніше про це дівчисько, яке отруювало дитинство і юність нашого молодого героя?

Ось і настав час для цієї оповіді.

Дядя Вася – Василь Петрович Кисіль – був дядько небалакучий і суворий. Він мав товсту шию і великий кулак. Він дуже не любив Ідею Іванівну. «Інтелігенція вс…та» – так «лагідно» називав він її.

Ліля належала до дівчат того типу, яких називають видрами: худа, аж синя, вічно розпатлана, замурзана, з чорними нігтями і препаскудним характером. Щодо Лілі можна сказати, що вона мала дві особливості: ненаситний апетит і своєрідну допитливість. Перше спричиняло катастрофічне зменшення обсягу і кількості харчової продукції на кухні у всіх мешканців комунальної квартири. А друге полягало в тому, що вона, стоячи навшпиньках на ванні, дуже любила підглядати за сусідами крізь віконце до туалету.

І ось нашому молодому героєві не пощастило: він став об'єктом обожнювання Лілі Кисіль. Вона переслідувала його з тією настирністю, з якою дівчатка, що належать до категорії «видр», гойдаються на гойдалці, несамовито розхитуючись, або п'ють залпом із пляшки ситро, або зі злістю топчуть ногами щойно вибудуваний акуратним хлопчиком палац із піску.

Я зовсім не осуджую таких дівчаток. Як не дивно, з них виростають прекрасні молоді леді з чудовими манерами і вишуканим смаком. Це одна із загадок природи.

Так от. Ліля Кисіль переслідувала свого сусіда по комунальній квартирі Павлика Печеніга. Час від часу у своєму портфелі він знаходив записки: «Я тібя люблю» або «Жду тібя сіводня возле тувалєта в 12 часов (ноччу)». Це довело його до того, що він став боятися вночі виходити в туалет, а вдень – у під'їзд. Він боявся лишатися сам удома. Він боявся дивитися на інших дівчат, бо ревнива Лілька відразу карала свою конкурентку – викидала її портфель на смітник чи пускала плітку про те, що в тої під платтям повно бородавок і таке інше.

Переслідування з боку майбутньої леді закінчилося лише тоді, коли Ідея Іванівна, про все здогадавшись, здійснила шалений потрійний обмін квартири.

Проте Ліля Кисіль надовго, як ми вже пересвідчилися, відбила у Павла Івановича охоту до жіночої статі і любовних справ.

Заради справедливості скажемо, що «не все так погано в нашому домі». Адже, аби не Ліля Кисіль, невідомо, чи дочекалася б його Тетяна Горошко, створена спеціально для нього.

Чому це ми так захопилися цим далеким від теми персонажем? Ага. Бо на другому турі виборів Павла Івановича Печеніга йому стала ввижатися Ліля Кисіль. Вона з'являлася несподівано в залі серед виборців – трохи доросліша, проте все ще видра, і кричала: «Павлік, я тібя хачу!»

Павло Іванович розумів, що це не насправді. Що це нерви. Але нічого не міг із собою вдіяти. Він обривав промову на півслові й розгублено дивився в зал. Це справляло не найкраще враження на присутніх.

А почалося все з того, що на зустрічах серед записок виборців він став регулярно знаходити папірчик: «Я тібя хачу!»

Психологічний удар був розрахований дуже точно. Якби така записка потрапляла до Васнєцова-Паваротті на концертах, його б, звичайно, це тільки надихало. Варфоломійович щоразу спльовував би з огидою і відразу ж забував про писульку. А Павло Іванович страждав.

Ідея Іванівна довго не могла витягти із сина, що з ним відбувається. Коли він зізнався, вона зрозуміла, що шарамижники детально вивчили біографію її сина. Блискучий стоматолог і багаторічна соратниця кмітливого дядечка Ґіві напружила всю свою уяву і ляпнула перше, що спало їй на думку:

– Синок, з тієї видри виросла монахиня, голова благодійного фонду «Надія» сестра Єфросинія, яка нещодавно звернулася до дядечка Ґіві за благодійною допомогою для сестер Ново-Василівського монастиря.

Золоте материнське серце! Блискуча інтуїція! Надзвичайні психоаналітичні, психологічні й психіатричні навички! Павлові Івановичу як від серця відлягло. Дарма що версія була аж надто екстравагантною, але тепер він більше не міг уявити, як поважна монахиня гукає із залу сороміцькі слова. Видіння зникло. І, здається, воно було останнім у його житті.

Повернімося до наших баранів. Як ви вже зрозуміли, друзі мої, другий етап виборів був не з приємних для нашого молодого героя. Група крутих аналітиків (а так офіційно називалися шарамижники) щодня готувала якийсь сюрприз. Ідея визрівала вночі у місцевому генделику під назвою «Бермуди».

О, ці провінційні кафе з екзотичними назвами «Маямі», «Єгипет», «Оазис», «Фіджі»! Затурканий життям і побутом чоловік приходить у задрипане кафе із світломузикою й уявляє себе в одному з райських куточків. Зате втомлений від кругосвітніх подорожей бізнесмен хоче втрапити в кафе під назвою «У Галі», «Під вишнею, під черешнею», «Смачно, як у мами». Кому що болить, як то кажуть…

Щось ми знову відволіклися від теми…

Ага. Про генделик «Бермуди». Там щоночі відбувалася робоча нарада штабу Адама Колосального.

Аналітичну групу очолював політолог Алік. Як то кажуть, з молодих та ранніх. Він мав вигляд заможного чоловіка, який знає собі ціну і вміє заробляти великі гроші.

Інший – не побоюсь цього слова – член аналітичної групи був Зюзік. Прізвище його невідоме. Але навіть не можна було уявити біля імені Зюзік якесь милозвучне прізвище. Крім того, зовнішність Зюзіка цілком гармоніювала з його ім'ям. Це був худорлявий (чи не забагато худорлявих як для одного роману?) наркоманистий чоловік, з тонкими не завжди митими патлами у давно не праних джинсах і ні разу не праній джинсовій куртці.

Третьою була членкиня Тамара Іванівна Синіцина, жінка незалежна і дуже самостійна.

Треба сказати, що справу вони свою знали. Мабуть, працювали не вперше. Можливо, приїхали із ближнього зарубіжжя, де виборчі технології на той час були відпрацьовані краще. Але стверджувати не буду.

Отже, працювали професіонали. Мушу визнати, вони робили не лише підленькі капості. Вони паралельно проробляли і цілком пристойні ходи.

Зокрема, було дуже оперативно зорганізовано спецвипуск обласної газети. Підкреслюю – обласної. Цей спецвипуск був педантично вкинутий в кожну поштову скриньку району. І складений був за всіма вимогами: і з анекдотами на останній сторінці, і зі світською хронікою там само, і з порадами садівника і городника на передостанній, і з програмою телепередач (там само), і з віршами (певно ж, Адама Колосального) на другій сторінці, і з нотами пісні на його ж слова там само, і з красивим портретом на тлі мальв на першій сторінці, і з автобіографічним нарисом – там само.

Усе розраховане з точністю до мілівідчуття: хазяйка, що ніколи в житті не цікавилася політикою, почне читати, як завжди, з останньої сторінки, а потім так захопиться, що дійде до першої.

Можна тільки уявити, скільки коштує такий спецвипуск. Однак де взято ті кошти, цього уявити собі неможливо. Принаймні поки що. Можливо, щось з'ясується в кінці роману.

А як у цій ситуації поводилися міська і районна газети?

Районна газета робила вигляд, що виборів просто не існує. А якщо вони й існують, то це настільки незначна подія порівняно з підготовкою техніки до весняних польових робіт і станом готовності сільськогосподарської техніки до тих самих весняних польових робіт, що не варто про це й згадувати. І треба визнати, що ця газета, тобто «Рідне поле», має рацію. Політики приходять і уходять, вибачте за русизм, тобто йдуть геть, а їсти хочеться завжди. Нічого немає важливішого, аніж земля і робота на землі. І нехай кине камінь в мене той, хто зі мною не згоден. Політиків і членів їхніх сімей цей заклик не стосується.

А міська газета? А міська газета на цей раз відкрито підтримувала Павла Івановича Печеніга. Відчувалася тверда рука Людини-гори. Все робилося без зайвих хитрощів, проте регулярно. А регулярність, як ви знаєте й без мене, мій дорогий читачу, це – запорука успіху.

Варфоломійович порадів, що він нарешті має «Іскру». По закону зловживати агітацією лише одного депутата було заборонено, однак ми вже давно з вами з'ясували, у країнах пострадянського простору панує не закон, а звичай. Газета не те, щоб не друкувала інформацію про Адама Колосального, але робила це з невичитаною коректурою, помилковими датами й іменами, у скороченому вигляді. Зате матеріали Павла Івановича були вилизані й діамантами вигравали в обрамленні новин про погоду, про народний календар та про спортивні досягнення місцевої футбольної команди «Скала».

Коли обурені Алік, Зюзік і Тамара Іванівна Синіцина прийшли до головного редактора газети «Зоря» з погрозами: «Ми на Вас у суд подамо!», той, не змигнувши оком, відповів:

– Уперед! Прапор у руки!

Ці слова були сказані таким тоном, що аналітики збагнули: з вітряками бореться лише Дон Кіхот.

Проте через три дні головний редактор газети поплатився за свою самовпевненість. Річ у тім, що виборчі технології також користуються неписаним законом. Тож через три дні в районній друкарні сталася пожежа, така собі невеличка пожежа, щоб лише на два тижні зупинити вихід міської газети. Я достеменно не знаю, хто винен у пожежі. Цілком може бути, що вона справді сталася через п'яного електрика Івана. Проте дивний збіг… Чи не забагато збігів на одну виборчу кампанію?

Тож команда Павла Печеніга залишилася без «Іскри» і взагалі без міцного ґрунту під ногами.

Почалася паніка. А в таких умовах, мушу вам сказати, починають тікати пацюки з корабля. То одна пенсіонерка відмовилася працювати спостерігачем, то інша. І начебто нічого особливого – за станом здоров'я. Хто ж дорікатиме старій людині за тиск чи ревматизм?

Найбільшим ударом по виборчій кампанії Павла Івановича була ідеологічна і людська зрада Калитки. Не подумайте, що хитромудрий господар і власник п'яти тисяч голосів сам повідомив про свої наміри. Такого за нашими людьми не спостерігається. Донесла Варфоломійовичева розвідка.

Намічався провал. Здавалося, всі їхні зусилля поглинає якась невблаганна стихія. На зразок того, як ковтає воду сухий пісок. На зустрічах виборці, здавалося, сидять із скляними очима. «Зазомбовані», – констатував Варфоломійович.

Що стосується Адама Васильовича, то його взагалі ніде не було видно. Все робилося поза ним.

Якось Варфоломійович, розгніваний черговою вихідкою шарамижників, увірвався в приймальню народного депутата (а Адам Васильович, як відомо, формально ще лишався ним), щоб висловити все, що він про нього думає.

Адама Васильович мав якраз нараду. Побачивши у дверях старого ветерана, депутат підвівся з місця і рушив до нього з відкритою посмішкою і простягненою рукою.

– Ось, подивіться, – звернувся депутат до учасників наради, – це наш заслужений чоловік, ветеран, герой Радянського Союзу, старий підпільник, окраса нашого району Фрідріх Варфоломійович… – Адам Васильович запнувся, бо забув його прізвище. Чесно кажучи, в тому провінційному містечку всі знали старого солдата просто як Варфоломійовича.

Поет-депутат не розгубився.

– Просто Варфоломійович, – представив він старого чоловіка всім. – А крім того, голова виборчого штабу мого молодого опонента Павла Івановича Печеніга.