Варта!Варта!

— Гадки не маю, — сказав той, сідаючи.

В’язниця Варти могла вмістити лише півдюжини мініатюрних людців. Зазвичай туди лише таких і саджали. Натомість тут… Капітан безпорадно роззирнувся навколо. Штрикач Норк лежав під столом, і звідти лунало якесь булькання. А ще капітан побачив Великого Генрі. І Хапуна Сіммонса, одного з найнебезпечніших кнайпових дебоширів у місті. І взагалі багато таких людей, від яких краще триматися подалі, коли вони при тямі.

— Можна було б горлянки їм перерізати, сер, — запропонував Ноббі, який мав найбільший досвід виживання після заворушень.

Він знайшов непритомного учасника бійки, схожого на себе за зростом, і зосереджено стягував із нього чоботи: здавалося, вони якраз вдалого розміру і майже не ношені.

— Це було б дуже неправильно, — сказав Ваймз. Він навіть не знав, як взятися до перерізання горлянок: досі йому не випадало такої нагоди. — Ні. Мабуть, винесемо їм попередження, та й відпустимо.

З-під лавки пролунав стогін.

— Крім того, — поквапився додати капітан, — ми мусимо якомога швидше доправити нашого поверженого товариша у безпечне місце.

— Дуже слушно, — відповів сержант, ковтнувши алкоголю, щоб заспокоїти нерви.

Вони вдвох спромоглися підняти Моркву, закинувши його руки собі на плечі, і поставити на сходи ногами, що безладно теліпалися. Ледь не падаючи під цією вагою, Ваймз озирнувся, шукаючи Ноббі.

— Капрале Ноббс, — гаркнув він, — чому ви копаєте ногами людей, які не можуть підвестися?

— Найбезпечніший варіант, сер, — пояснив той.

Ноббі давно вже розповідали про те, що боротися треба чесно і не можна бити ворога, який упав. Він мав шанс творчо розвинути застосування цих правил до людини чотирьох футів на зріст, із розм’яклими, наче гума, м’язами.

— Годі вже. Виголосіть попередження зловмисникам, — наказав капітан.

— А як, сер?

— Ну… — капітан запнувся. Провалитися б йому на місці, коли він знав. Сам він ніколи до такого не вдавався. — Виконуйте, — відрубав він. — Я що, геть усе повинен розжовувати?

Ноббі лишився сам на верхній сходинці. Люди на підлозі стогнали і белькотіли дедалі гучніше, а отже, приходили до тями. Капрал спробував швиденько щось придумати. Він посварився пальцем, що скидався на сирну соломинку.

— Хай це стане для вас уроком. Більше такого не робіть, — сказав він.

І кинувся навтьоки.

Нагорі, зачаївшись між кроквами, задумливо чухався Бібліотекар. У житті повно несподіванок, що й казати. Він із нетерпінням чекав продовження. Почистивши головастий арахісовий горіх ногою, він чкурнув у темряву.

Верховний гросмейстер здійняв руки.

— Чи звершено ритуальне шмагання Кадил долі, щоб відігнати злі й безладні думки від цього Священного кола?

— Ага.

— «Ага»? — перепитав Верховний гросмейстер.

У нього аж руки опустилися.

— Ага, — радісно повторив брат Клозетник. — Я сам про це подбав.

— Треба казати «Так, о Верховний володарю». Справді-бо, я вже стільки разів пояснював. Якщо не хочете сягнути глибин мудрості…

— Атож, затям собі слова Верховного гросмейстера, — докинув брат Дозорець, злісно зиркнувши на порушника дисципліни.

— Я так довго шмагав ті кадила, — промимрив брат Клозетник.

— Ми слухаємо вас, Верховний гросмейстере, — сказав брат Дозорець.

— Гаразд. Отже, сьогодні спробуємо ще раз провести експеримент із викликання дракона. Сподіваюся, ви принесли відповідну сировину, браття?

— …уся брудна робота на мені, і хоч би хтось подякував…

— Усе в ажурі, Верховний гросмейстере, — запевнив брат Дозорець.

Гросмейстеру довелося визнати, що цього разу братія підготувалася трохи краще. Вони явно не гаяли часу. Найпочесніше місце відвели миготливій вивісці таверни. Верховний гросмейстер подумав, що того, хто прибрав її з вулиці, варто нагородити якоюсь медаллю за громадські чесноти. Моторошно-рожева «Е» хаотично блимала.

— Це я приніс, — гордо сказав брат Дозорець. — Вони думали, що я лагоджу її абощо, а я собі взяв викрутку і…

— Чудово, — похвалив Верховний гросмейстер. — Ініціативний вчинок.

— Дуже дякую, Верховний гросмейстере, — широко всміхнувся брат Дозорець.

— …суглоби червоні і намозолені до хрускоту. А ті мої три долари — ні-хто за них не пам’ятає, всім аби лише язиками плескати…

— А зараз, — і Верховний гросмейстер узяв книжку, — треба вже взяти й узятися. Брате Клозетнику, замовкни.

У кожному місті мультивсесвіту є щось на кшталт анк-морпоркських Затінків. Як правило, це найстаріша частина міста. Її вулички старанно відтворюють мережу середньовічних стежинок, якими корови ходили до річки, і мають назви як‑от Забродівка, Хащівка, Гачківський провулок…

Анк-Морпорк в принципі майже увесь такий. Однак його Затінки просто не мали собі рівних. Така собі чорна діра посеред кам’яних джунглів беззаконня. Достатньо зазначити, що навіть злочинці боялися потикатися на ці вулички. Нога Варти ніколи сюди не ступала.

А зараз випадково ступила — хоч і не дуже певною ходою. Важка ніч давалася взнаки, і довелося заспокоювати нерви. Нерви заспокоїлися вже так, що кожен із вартових покладався на своїх трьох товаришів, які мали підпирати його і вести вперед.

Капітан Ваймз передав пляшку сержантові.

— Тобі має… має… має бути… — він ненадовго замислився. —…соромно. Споживання алко… алкоголю у пир… сутності старішого… старшого за званням.

Сержант спробував відповісти, але здобувся лише на сичання.

— Приносимо… виносимо догану, — сказав капітан і налетів на стіну. Він гнівно втупився у цеглини. — Ця стіна здійснила на мене напад, — повідомив він. — Тю! Гадаєш, ти крута? Не на такого натрапила. Щоб ти знала, я офіг… офіцер на сторожі закону. І не треба нам жодних… жодних… жодних… — він раз чи два повільно кліпнув очима. — Сер’анте, чого нам не треба?

— Проблем, сер? — підказав Колон.

— Ні. Ні-ні. Нам не тра чогось іншого. Грець із ним. Все одно нам нічого такого не треба.

У голові юрмилися якісь туманні видіння. Він бачив приміщення, повне злочинців. Людей, які брали його на глум. Які роками знущалися й насміхалися з нього самим лише фактом свого існування. А зараз вони лежали і стогнали. Він не дуже розумів, що їх спіткало, але стрепенулася якась майже забута частина його душі — юний, сповнений надій Ваймз у новому лискучому нагруднику, той Ваймз, який, здавалося, хтозна-коли потонув в алкоголі.

— Може… Може… Мо’, я дещо скажу, сер’анте?

— Сер?

Усі м’яко відштовхнулися від ще однієї стіни і повільно рушили провулком, мов чотири краби, що зійшлися на тур вальсу.

— Це місто. Місто. Місто, сер’анте. Місто — це… це… це… жінка, сер’анте. Ось. Жінка, сер’анте. Древня бита життям краля. Алеякщовнеївклепатися, сер’анте, вона… Ззатопитьузуби…

— Жінка? — перепитав Колон. Він наморщив заюшене потом обличчя і зосередився. — Діаметр — вісім миль, сер. І річка. І багато цих… будинків і всякого такого, сер, — розважливо промовив він.

— Атож. Атож. Атож, — Ваймз наставив на нього палець, який немилосердно трусився. — Я хіба казав, ніби це якась коротуха? Я таке казав? — він махнув пляшкою. Із шумовиння думок раптом виринула одна. — Ми їх взули! — палко промовив він, поки всі четверо плавно посунули назад до протилежної стіни. — Ми поставили їх на місце, правда? Дали такий урок, який вони нескоро… згадають.

— Так, сер, — відповів сержант, але без особливого захвату.

Він міркував про сексуальне життя свого шефа.

Утім, Ваймз був у такому настрої, що не потребував співрозмовника.

— Агов! — крикнув він у темний провулок. — Що, з’їли? Вдавіться зіллям, яке самі й зварили. Ось, маєте досхочу — можете закоркувати! — і він жбурнув у повітря спорожнілу пляшку. — Друга ночі! — на повне горло крикнув він. — І все гарааазд!!!

Ця новина приголомшила багатьох осіб, які вже давно скрадалися за ними в темряві так непомітно, що ніхто їх навіть не помічав. Лише спантеличення утримувало їх від різких і гострих виявів цікавості. «Поза сумнівом, то Варта, — розмірковували ці особи. — У них шоломи і таке інше. Але чому вони прийшли у Затінки?» Їх споглядали з величезним зацікавленням. Вовча зграя могла б дивитися так на купку овець, які не лише вибігли на галявину, а ще й грайливо штурхаються й бекають. Звісно ж, усе має завершитися баранячим фаршем, але поки що цей вирок не виконують, бо споглядають.

Морква підняв голову. Все розпливалося.

— Де ми? — простогнав він.

— Прямуємо додому, — сказав сержант. Він глянув на вивіску, поточену іржею та червою і поштрикану ножем. — І шлях наш лежить… Лежить… — Колон примружився. — Любчиковим провулком.

— Любчиковий провулок — це не «додому», — пробелькотів Ноббі. — Не треба нам у Любчиковий провулок. Любчиковий провулок — це у Затінках. Злапають нас, якщо нипати Любчиковим провулком…

Настала бентежна мить. Усвідомлення безжально проклало собі шлях, витверезивши усіх не гірше, ніж повноцінний нічний сон і кілька пінт міцної кави. Троє вартових, не змовляючись, скупчилися біля Моркви.

— Капітане, що нам робити? — запитав Колон.

— Гм. На допомогу можемо покликати, — невпевнено відповів той.

— Тут?

— І то правда.

— Гадаю, зі Срібної вулиці ми повернули наліво, а мали — направо, — озвався Ноббі. Голос у нього тремтів.

— Цієї помилки ми вже точно не повторимо, — промовив капітан.

Він одразу пошкодував, що заговорив. Із темряви пролунали кроки, а десь ліворуч — хихотіння.

— Ми повинні вишикуватися у каре, — сказав Ваймз.

Кожен спробував сховатися за інших.

— Агов! Що там таке? — запитав сержант Колон.

— Де?

— От знову. Ніби зашурхотіло щось шкіряне.

Капітан Ваймз спробував не думати про каптури і тортури.

Він знав, що існує багато богів. Кожне ремесло мало покровителя.

У жебраків свій бог, у повій — богиня. І навіть убивці, напевно, комусь молилися.

Чи міг хтось у цьому величезному пантеоні зглянутися на загнаних у глухий кут і загалом безневинних правоохоронців, які майже напевно от‑от мали загинути?

«Мабуть, ні», — гірко подумав Ваймз. Для богів ці справи недостатньо круті. Іди пошукай бога-оборонця для якогось бідолахи, що намагається чесно виконувати свою роботу, за яку отримує жменьку доларів. Знайдеш такого, аякже. Боги шаленіють від спритних покидьків із амбітними планами на день — приміром, видлубати Рубінове Око із очниці Короля-Щипавки. Їх аж ніяк не цікавлять пересічні тюхтії, які щовечора тільки те й роблять, що безславно топчуть бруківку…

— І знову щось зашурхотіло, але воно ніби якесь слизьке, — сказав Колон, який цінував точність.

А потім пролунав звук…

…який наводив на думку про вулкан. Чи про виверження гейзера. Хоч там як, але щось ревіло, немовби в кузнях Титанів…

…але звук не міг дорівнятися до світла. Точніше, до спалаху біло-блакитної блискавиці з таких, що прошивають сітківку і випалюють відбиток аж на кістках всередині черепа.

Звук і світло тривали цілу вічність, а потім враз зникли.

Здійнялися пурпурові заграви, а далі, коли відновився слух, стало чутно якийсь тихий брязкіт.

Вартові стояли, заклякнувши на місці.

— Ну, що ж… — нарешті тихо озвався капітан.

Знову запала мовчанка.

— Сержанте, візьміть людей і розвідайте, будь ласка, — сказав Ваймз — тепер уже цілком виразно, карбуючи кожен звук.

— Що розвідати, сер? — запитав той.

Але до капітана вже дійшло, що, взявши людей зі собою, сержант залишить його тут самого.

— Стривайте, я краще придумав, — твердо промовив він. — Підемо всі разом.

І вони пішли всі разом.

Їхні очі знову звикли до темряви, і стало видно, що попереду щось невиразно світиться червоним.

Виявилося, що це стіна, яка швидко вистигає. Від неї, тихо постукуючи, відвалювалися шматочки спеченої цегли.

Це було не найгірше. Найгірше було на стіні.

Вони на це витріщилися.

Вони довго на це витріщалися.

До світанку лишилася година чи дві, і ні-хто навіть не говорив про те, щоб вибиратися звідси крізь темряву. Вони чекали біля стіни. Принаймні тут було тепло.

Тепер вони вже намагалися не дивитися на це.

Врешті-решт Колон тривожно потягнувся.

— Вище носа, капітане. Могло вийти й на гірше.

Ваймз допив іще одну пляшку. Це не подіяло. Тверезість може бути нездоланною.

— Так, — сказав він. — Тут могли бути ми.

Верховний гросмейстер розплющив очі.

— Ми знову впоралися.

Братство шалено зраділо. Дозорець і Загребун схопилися за руки і станцювали хвацьку джигу прямо в магічному колі.

Верховний гросмейстер глибоко вдихнув.

«Після пряника настала черга батога», — подумав він. Ця частина йому подобалася.

— Ану тихо! — заверещав він, а тоді каркнув: — Брате Дозорцю, брате Загребуне, припиніть цю ганебну виставу! А ви всі, замовкніть!

Усі принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили вчителя. І знову принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили ще й вираз обличчя вчителя.

Верховний гросмейстер дочекався відповідної атмосфери, а тоді статечно попрямував вздовж нерівної шеренги.

— Здається, ми тут собі намислили, ніби творимо чари? А може, мені здалося? Що скажеш, брате Дозорцю?

Брат Дозорець ковтнув.

— Ну… цей… Ви ж самі казали, що ми… Ну, тобто…

— Ви ще ВЗАГАЛІ нічого не зробили!

— Звісно. Так. Ні… — затремтів брат Дозорець.

— Справжні чарівники що, після кожного мізерного закляттячка починають гасати й кричати «Оле-оле-оле-оле»? Ну, брате Дозорцю?

— Та ми просто…

Верховний гросмейстер крутнувся на закаблуках.

— І вони витріщаються на плінтус так, ніби з-під нього от‑от щось вилізе, правда, брате Тинькарю?

Той похнюпився. Йому здавалося, що ніхто й не помітив.

Коли напруження сягнуло достатнього рівня і стало, немовби туго напнута тятива, Верховний гросмейстер на крок відступив.

— Та яка мені різниця? — похитав він головою. — Я кого завгодно міг собі взяти. Міг обрати найкращих із кращих. А в мене тут купка дітлахів.

— Ну, ми ж старалися, — озвався брат Дозорець. — Направду щось робили. Ну, тобто зусилля робили. Ми ж зосередилися, правда, хлопці?

— Так, — в один голос підхопили всі.

Верховний гросмейстер гнівно на них зиркнув.

— У братстві немає місця для тих, хто не підпиратиме нам спину впродовж усього шляху, — попередив він.

Браття мало не зітхнули вголос від полегшення. Вони ринули геть із пастки, мов перелякані вівці, що побачили відчинені ворота.

— Підпирати спину — це ми завжди готові, — жваво запевнив брат Дозорець.

— Нашим гаслом має бути відданість справі! — сказав Верховний гросмейстер.

— Гасло. Атож, — підтакнув брат Дозорець.

Він штовхнув ліктем брата Тинькаря, який знову втупився у плінтус.

— Га? Ой. Аякже. Гасло. Аякже, — стрепенувся брат Тинькар.

— А також віра і братерство, — додав Верховний гросмейстер.

— Аякже, і вони також, — сказав брат Загребун.

— Отже, якщо є серед вас той, хто не горить цією високою метою і не має палкого бажання працювати, хай зараз вийде вперед.

Ні-хто не поворухнувся.

«Вони міцно сіли на гачок. Боги мої! Та я справжній мастак, — подумав Верховний гросмейстер. — Можу грати на їхніх мерзенних мізках, як на ксилофоні. Чиста влада буденності — це щось неймовірне. Хто б подумав, що слабкість може бути потужнішою за силу? Але треба вміти її спрямовувати. І я вмію».

— Що ж, чудово, — сказав він. — А тепер складемо ще раз присягу.

Він слухав, як настрахане братство продирається крізь текст, і з задоволенням відзначив, що на «фіглянку» їм аж горло перехопило. А ще він стежив за братом Загребуном.

«Цей трішки розумніший за інших, — думав Верховний гросмейстер. — У будь-якому разі трішки непокірливіший. Треба мені завжди йти звідси останнім, бо ще додумається вистежити, де я живу».

Щоб стояти на чолі такого міста, як Анк-Морпорк, потрібен унікальний склад розуму. І лорд Ветінарі його мав. Утім, він і сам був унікальною людиною.

Місцеві комерсанти так розгубилися і знавісніли від його поведінки, що давно вже не намагалися його вбити, а лише боролися за першість між собою. До того ж ніхто з найманих убивць, приступивши до нього, мабуть, не знайшов би достатньо плоті, щоб встромити кинджал.

Інші лорди їли жайворонків, нафаршированих павичими язиками, а Ветінарі вважав, що склянка кип’яченої води і півскибочки черствого хліба — це вишукано і цілком достатньо.

Знущання та й годі. Здавалося, ніхто не може знайти в нього жодної вади. Бліде, видовжене, мов коняча морда, обличчя дозволяло припустити, що він має схильність до батогів, голок та молодих жінок у підземеллях. Інші лорди могли цим бавитися. Батоги і голки у помірних дозах цілком прийнятні. Але виходило на те, що Патрицій вечорами читає звіти, а за особливих нагод — якщо впевнений, що впорається із навалою емоцій, — грає у шахи.

Він часто вдягав чорне. Аж ніяк не те приголомшливе чорне, яке вбирають висококласні наймані вбивці, а стримане й трохи поношене. Це виказувало людину, яка не хоче вранці гаяти час, вибираючи, що вдягнути. І до речі, ви мали б дуже постаратися, щоб встати раніше за Патриція. Надійніше було взагалі не лягати.

Водночас він мав і сяку-таку репутацію. Під його рукою Анк-Морпорк уперше за тисячу років почав функціонувати. Може, він правив не надто справедливо, законно чи демократично, але дієво. Доглядаючи місто, Ветінарі немовби підстригав кущ у саду: тут хай росте, а оцей зайвий пагін відріжемо. Казали, що Патриція не зачіпає абсолютно ніщо — крім абсолютно всього, дотичного до безпеки міста[11]. І от трапився саме такий випадок…

Він довго стояв біля пошкодженої стіни. Підборіддям стікали краплі дощу й всотувалися в одяг. За спиною крутився Вонс.

Потім довга худа рука із синіми жилами потягнулася до стіни, і кінчики пальців пройшлися по контурах тіней.

Ну, не тіней, а радше відбитків. Обриси були дуже чіткими, а всередині — звичайний цегляний мур. Однак якась сила переплавила древню глину на кераміку, надавши поверхні дзеркального полиску.

Контури окреслювали керамічну композицію: шестеро чоловіків заклякли у спантеличених позах, безладно здійнявши руки, в яких можна було цілком ясно розгледіти ножі та гароти.

Патрицій мовчки дивився на купку попелу під ногами. Декілька шматків перетопленого металу цілком могли бути тією самою зброєю, відбитки якої так виразно вкарбувалися в стіну.

— Гм, — промовив Патрицій.

Капітан Ваймз шанобливо супроводжував його провулком аж до Швидкофортунки і показав перший речовий доказ, від якого не лишилося нічого, крім пороху…

— Тут сліди, сер, — сказав він. — І це якось в голові не вкладається. Вони загострені. Комусь навіть могло б здатися, що це кігті.

Патрицій уважно поглянув на сліди у багнюці. З його виразу обличчя годі було щось зрозуміти.

— Бачу, — врешті-решт сказав він. — І що ви про все це думаєте, капітане?

Про все це капітан щось думав. Чого він тільки не думав за ці досвітні години. Передусім — що народитися на світ — велика помилка.

Коли ж тьмяне світло просочилося навіть у Затінки, а капітан досі був живий і не підсмажений, він по-дурнуватому радісно глянув навколо і побачив оці сліди — поряд, на відстані якогось ярда від себе. Тієї миті він пошкодував, що не п’яний.

— Сер, я знаю, що дракони вимерли багато тисячоліть тому, сер…

— І? — запитав Патрицій, примружившись.

— Сер, а самі вони про це знають? — бовкнув капітан. — Сержант Колон казав, що чув, ніби зашурхотіло щось шкіряне. За мить до… За мить до… За мить до… До нападу.

— Тобто ви вважаєте, що один із драконів — які вимерли, якщо взагалі існували в реальності, а не лише в міфах, — прилетів у місто, сів у цьому провулочку, спалив купку злочинців і полетів геть? Тоді цьому дракону притаманний високий рівень громадянської свідомості.

— Ну, в такому формулюванні…

— Якщо не помиляюся, дракони з легенд були схильними до усамітнення істотами, що уникали людей і мешкали у занедбаній сільській глушині, — продовжував Патрицій. — Навряд чи їх можна зарахувати до урбаністичної фауни.

— Звісно, сер, — сказав капітан.

Він не став зауважувати, що не треба вирушати на пошуки занедбаної глушини аж у село — Затінки цілком відповідали цьому опису.

— До того ж хтось мав би його побачити, згодні? — додав лорд Ветінарі.

— Крім оцих людей, сер? — уточнив Ваймз, кивнувши на стіну зі страхітливим орнаментом.

— На мою думку, йдеться про якісь їхні сутички, — підсумував Патрицій. — Можливо, банда суперників найняла чарівника. Невеличкий місцевий конфлікт.

— Чи не пов’язано це з тими чудернацькими крадіжками, сер? — подав голос Вонс.

— А сліди, сер? — не відступався Ваймз.

— Тут поряд річка, — сказав Патрицій. — Може… Може, якась болотяна пташина сюди припленталася. Звичайнісінький збіг обставин. Але на вашому місці я прикрив би ці сліди, адже нам не треба, щоб люди неправильно все зрозуміли і дійшли хибних висновків, правда? — різко запитав він.

Ваймз побачив, що програв.

— Як бажаєте, сер.

І він втупився у свої сандалі.

— Нічого страшного, — поплескав його по плечі Патрицій. — Тут у вас гарні вияви ініціативи. Патрулювання в Затінках. Дуже добре.

Він розвернувся і ледь не налетів на стіну, заковану у кольчугу — тобто на Моркву.

На свій превеликий жах, капітан Ваймз побачив, що новенький люб’язно вказує рукою на карету Патрицію. Навколо неї стояло шестеро придворних гвардійців при повному озброєнні. Вони насторожено виструнчилися. Ваймз терпіти не міг придворної гвардії. Вони носили плюмажі на шоломах. Він терпіти не міг плюмажів на шоломах.

— Перепрошую, сер, ця карета належить вам? — запитав Морква.

Патрицій байдуже озирнув його з голови до ніг.

— Так. Ви хто, юначе?

— Констебль Морква, сер, — відсалютував той.

— Морква, Морква… Щось знайоме.

Люпін Вонс, який крутився за спиною в Патриція, щось прошепотів йому на вухо.

— А, молодий борець із крадіями, — пригадав той. — Невеличка помилка, але дуже похвальна ініціатива. Перед законом усі рівні, правда?

— Саме так, сер, — сказав Морква.

— Похвально, похвально. А зараз, джентльмени…

— Я щодо вашої карети, сер, — не відступався Морква. — Для мене цілком очевидно, що передні колеса, всупереч постанові…

«Він хоче заарештувати Патриція, — подумав Ваймз, холонучи від жаху. Мозок немовби скувало льодовиком. — Він справді хоче заарештувати Патриція. Верховного правителя. Заарештувати. Ось що він хоче зробити. Хлопець не знає, що таке страх. На жаль, він ще й не знає, що таке самозбереження… А в мене щелепи заклякли так, що не розтулити. Ми всі — трупи. Ні, навіть гірше. Нас віддадуть на милість Патрицієві — а ми всі знаємо, який він милий».

І саме тієї миті сержант Колон, так би мовити, заробив собі медаль.

— Констеблю Моркво! — крикнув він. — Наказ до виконання! Кругом! Кроком — руш!

Морква виструнчився, високий і важкий, мов скирта, і посунув просто вперед. На обличчі у нього закарбувалося незламне бажання виконати наказ.

— Гарний молодик, — замислено сказав Патрицій, провівши поглядом Моркву, який дерев’яною ходою крокував геть. — Так тримати, капітане. І нещадно придушуйте усі безглузді плітки, ясно?

— Так, сер, — відповів той.

— Чудово.

І карета подеренчала геть, а з обох боків бігли гвардійці.

Капітан Ваймз ледь помітив, що сержант кричить Моркві зупинитися, — той ішов і йшов.

А капітан замислився.

Він поглянув на сліди у багнюці. За допомогою своєї піки (Ваймз точно знав, що її довжина — сім футів) він, тихо насвистуючи, виміряв сліди і відстань між ними, а потім дуже обережно попрямував провулком. За рогом він побачив вигадливо орнаментовані брудом ворітця, що вели на подвір’я лісопильні.

«Тут щось дуже нечисто, — подумав він. — Сліди виходять з провулка, але не заходять у нього. І біля Анку майже немає болотяних птахів. По-перше, ця річка така токсична, що роз’їла б їхні ноги. А по-друге, якщо хтось там і живе, то йому легше ходити поверхнею».

Він підняв погляд на клаптик неба, розкреслений мотузками для білизни.

«Отже, щось велике і вогняне зникло з цього провулка, але не потрапляло сюди. І Патриція це дуже тривожить. І мені сказали не потикатися».

На узбіччі капітан помітив іще дещо. Нахилившись, він підняв свіжу арахісову шкаралупину.

Перекидаючи її з долоні в долоню, він стояв і дивився в нікуди.

Зараз йому дуже треба було випити. Але з цим, мабуть, доведеться почекати.

* * *

Відштовхуючись руками, Бібліотекар мчав темними проходами між полиць, де дрімали книжки.

Міські дахи були його володіннями. Так, ними могли користуватися злодії чи наймані вбивці, але він давно помітив, що ліс коминів і підстінків із флюгерами та химерами набагато зручніший і якийсь затишніший, порівняно з вулицями.

Принаймні досі було саме так.

Людиноподібній мавпі вагою 300 фунтів було цікаво, весело і анітрохи не страшно стежити за пригодами Сторожі у міських джунглях Затінків. Але, висячи на стіні, мов павук, він побачив у провулку таке страхіття, що якби був людиною, то не повірив би власним очам.

Втім, він був людиноподібною мавпою, тож анітрохи не сумнівався у побаченому і цілком довіряв своїм органам зору.

І зараз хотів негайно зосередити їх на книжці, яка могла містити відповідь. Бібліотекар поспішав у відділ, який останнім часом мало кого цікавив: тамтешні книжки не належали до по-справжньому магічних.

На підлозі німим докором лежав пил.

А на ньому — відбитки слідів.

— Уук? — запитав Бібліотекар, звертаючись до теплої пітьми.

Тепер він ступав обережно і приречено, розуміючи, що власник слідів рухався у тому самому напрямку, що й він сам.

Бібліотекар увірвався у наступний прохід і побачив…

Відділ.

Полицю.

Порожнє місце на полиці.

У мультивсесвіті багато поганих знаків. Однак для душі, налаштованої на тонкі вібрації бібліотеки, навряд чи існує гірший знак, аніж прогалина там, де мала б стояти книжка.

Хтось вкрав книжку.

Патрицій походжав своїм особистим святилищем — Еліптичним кабінетом — і невпинно диктував розпорядження.

— …і відправте людей пофарбувати стіну, — закінчив речення він.

— Це зважене рішення, сер? — підняв брову Люпін Вонс.

— Вам не здається, що вигравіюваний на стіні моторошний орнамент спонукатиме до пліток і вигадок? — саркастично запитав Патрицій.

— Свіжа фарба у Затінках — так само, — спокійно відповів Вонс.

Патрицій на мить замислився.

— Слушно сказано, — гавкнув він. — Хай цю стіну повалять.

Лорд Ветінарі пройшов кабінет з кінця у кінець, перекрутився на закаблуках і знову почав міряти його кроками. Дракони! Можна подумати, без них мало по-справжньому важливих і реальних проблем, що вимагають уваги.

— Ви вірите у драконів? — запитав він.

— Їхнє існування неможливе, сер, — похитав головою Вонс.

— Я теж про це чув.

Дійшовши до протилежної стіни, лорд Ветінарі розвернувся.

— Сер, бажаєте, щоб я провів додаткове розслідування?

— Так. Проведіть.

— А ще я подбаю, щоб Сторожа нічого не накоїла, — сказав Вонс.

— Сторожа? — перепитав Патрицій, аж зупинившись. — Сторожа? Милий мій хлопче, Сторожа — це купка недоумків, яких очолює п’яниця. Я роками домагався такого результату, і зараз ми аж ніяк не повинні турбуватися про Сторожу, — він ненадовго замислився. — Вонсе, ви колись бачили дракона, з отих, великих? А, ви ж казали, що їхнє існування неможливе.

— Сер, це просто легенда. Забобон.

— Гм. А основна особливість легенд, безумовно, — їхня легендарність.

— Саме так, сер.

— І все одно… — Патрицій помовчав, вдивляючись у Вонса. — Ну, гаразд. Владнайте все це. Дракони мені тут ні до чого. Вони приносять сум’яття. Покладіть цьому край.

Опинившись на самоті, він похмуро глянув на здвоєне місто. Знову накрапав дощик.

Галасливий Анк-Морпорк, в якому мешкало сто тисяч душ! А людей — вдесятеро більше, як зазначав для себе Патрицій. Вилискували вежі й дахи, вмиті свіжим дощем, який навіть гадки не мав про те, в який велелюдний і ненависний світ його занесло. Ті дощі, яким щастило, падали на стада овець у горах, або тихенько лопотіли в лісах, або вдавалися до такого собі інцесту в обіймах моря. Натомість в Анк-Морпорку дощ міг потрапити у халепу.

Тут із водою коїлися страшні речі. І коли її пили, проблеми для неї лише починалися.

Патрицію подобалося думати, що він дивиться на місто, яке працює. Не на гарне місто. Не на уславлене місто. І аж ніяк не на благословенне архітектурою місто. Навіть найпалкіші його патріоти погодилися б, що з височіні Анк-Морпорк мав такий вигляд, ніби хтось намагався відтворити у камені й дереві ті композиції, які часто прикрашають бруківку вночі біля цілодобових забігайлівок.

Але місто працювало. Воно весело крутилося, мов гіроскоп над прірвою, на волосині від катастрофи. Патрицій був твердо переконаний: все тому, що жодна група досі не стала достатньо потужною, щоб наважитися на поштовх. Торговці, злодії, убивці, чарівники — усі брали участь у запеклому змаганні, не розуміючи, що змагатися взагалі не обов’язково, і аж ніяк не довіряючи одне одному достатньо, щоб зупинитися й подумати, хто розкреслив маршрут і вимахує прапором на старті.

Патрицію не подобалося слово «диктатор». Воно його ображало. Він ніколи нікому не вказував, що робити. Просто не мав такої потреби — от що найкраще. Патрицій присвятив велику частину життя тому, щоб організувати все так, аби цей стан речей залишався якомога стабільнішим.

Звісно, існували різноманітні угруповання, які намагалися його скинути, — все йшло як належно, цілком правильно. Ознака здорового життєздатного суспільства. Щодо цього кожен визнав би розважливий підхід Патриція. Ну, а хіба не він заснував більшість із цих угруповань? І найпрекрасніше в усьому цьому було те, що вони майже постійно гризлися між собою.

Патрицій завжди казав, що людська природа чудова. Достатньо лише зрозуміти, де які важелі.

Щодо цієї справи з драконом він мав недобре передчуття. Якщо десь-колись існувала істота без помітних важелів, то це був саме дракон. Треба було вирішити цю проблему.

Патрицій не вірив у марну жорстокість.[12] Не вірив у безглузду помсту. Але дуже вірив у те, що проблеми треба вирішувати.

На диво, так само думав і капітан Ваймз. Виявилося, що йому не до вподоби, коли громадян — нехай навіть у Затінках — перетворюють на керамічну поливу.

І це, можна сказати, зробили у присутності Сторожі. Немовби Сторожа не мала жодного значення. Така собі зайва дрібничка. Оце ятрило найбільше.

Звісно, це була правда. І від цього ставало лише гірше.

А ще більше його сердив той факт, що він не виконував накази. Злетів із колії. Але у нижній шухляді його старезного стола під купою порожніх пляшок лежав гіпсовий зліпок. Ваймз відчував на собі погляд крізь три дерев’яні дошки.

Він сам не розумів, що на нього найшло. І зараз хотів піти ще далі.

Ваймз озирнув свої, так би мовити, війська. Він наказав двом старшим підлеглим прийти у простому одязі. Сержант Колон, який все життя ходив у формі, зараз стояв перед ним червоний і задихався у костюмі, в якому відвідував похорони. Що ж до Ноббі…

— Що складного у слові «простий»? — запитав капітан Ваймз.

— Я в це перевдягаюся після роботи, шефе, — ображено сказав Ноббі.

— Сер, — поправив сержант Колон.

— А в мене і мова зараз проста, — пояснив Ноббі. — Ініціативний підхід до завдання.

Ваймз повільно обійшов капрала.

— І коли ви в цьому простому одязі, бабусі не падають непритомні і хлопці не бігають за вами по вулиці?

Ноббі ніяково переступив з ноги на ногу. Коли йшлося про іронію, він почувався незручно.

— Ні, сер, шефе. Це останній крик моди. Стиль.

Загалом він сказав правду. В Анку зараз були дуже популярні великі капелюхи з перами, маніжки, камзоли з розрізами, обшиті золотою тасьмою, яскраві панталони і чоботи з вигадливими острогами. На думку Ваймза, проблема полягала в тому, що більшість модників ще й мали куди все це нап’ясти, а про хирляве тіло капрала Ноббса можна було хіба що сказати, що десь там воно є.

Може, вийшло і на краще. Врешті-решт, побачивши Ноббі, ніхто б ніколи не подумав, що це людина зі Сторожі, яка намагається здаватися непомітною.

Ваймз раптом усвідомив, що геть нічого не знає про Ноббса поза межами служби, і навіть не зміг пригадати, де той мешкає.

Він впродовж усіх цих років був знайомий із ним, але аж тепер збагнув, що у своєму таємному приватному житті капрал Ноббс був таким собі павичем. Щоправда, маленьким павичем. А ще цього павича, мабуть, частенько били чимось важким. Але все одно йшлося саме про павича. Зараз це стало очевидним, а сам Ваймз нізащо б не здогадався.

Він знову зосередився на нагальній справі.

— Сьогодні ви двоє, — звернувся він до Ноббса і Колона, — маєте ненав’язливо або нав’язливо — у вашому випадку, капрале, — крутитися між людьми, щоб… гм… виявити щось незвичне.

— Що саме незвичне? — запитав сержант.

Ваймз помовчав. Він і сам не знав.

— Усе, пов’язане зі справою.

— А, ясно, — з розумінням кивнув сержант. — Пов’язане зі справою.

Запала ніякова мовчанка.

— Може, люди бачили щось химерне, — пояснив капітан. — Якісь незбагненні пожежі. Сліди. Ну, розумієте, ознаки присутності драконів, — у відчаї докинув він.

— Тобто, наприклад, купи золота, на яких вони сплять? — уточнив сержант.

— Або незайманих дівиць, прикутих ланцюгами до скель, — проникливо додав Ноббі.

— Бачу, ви добре розумієте, що до чого, — зітхнув Ваймз. — Просто зробіть усе можливе.

— А коли ми оце крутитимемося між людей, — обережно почав сержант Колон, — це передбачатиме кнайпи, напої і таке інше, правда?

— Певною мірою, — відповів Ваймз.

— Он як, — радісно сказав сержант.

— Помірно.

— Саме так, сер.

— І вашим коштом.

— Ой.

— А ще, поки ви не пішли, скажіть, кого можна розпитати про драконів? В кого можна дізнатися більше, крім того, що вони сплять на золоті і люблять молодих жінок?

— У чаклунів, — подав голос Ноббі.

— Потрібен хтось не з чаклунів, — твердо сказав Ваймз.

Чаклунам не можна довіряти. Кожен вартовий знав, що чаклунам не можна довіряти, бо вони навіть гірші за всіх інших громадян.

Колон замислився.

— Завжди можна звернутися до леді Ремкін. Вона живе на Скун-авеню. Вирощує болотяних дракончиків. Малих гадів, яких люди тримають як домашніх улюбленців, знаєте?

— А, здається, я її бачив, — похмуро сказав Ваймз. — У неї ще на кареті наліпка «Треба іржати, якщо любиш драконів»?

— Так, це вона. У неї з головою не все гаразд, — докинув сержант Колон.

— А мені що робити, сер? — запитав Морква.

— У тебе найвідповідальніше завдання, — поквапився відповісти Ваймз. — Ти маєш лишитися тут і за всім наглядати.

Обличчя Моркви розпливлося в широкій усмішці; він ледь вірив своїм вухам.

— Тобто ви лишаєте мене за головного, сер?

— Можна й так сказати. Але не смій нікого арештовувати, — швидко додав він.

— Навіть порушників закону, сер?

— Навіть порушників закону. Просто занотуй це.

— Тоді я читатиму свою книжку. І начищатиму шолом.

— Гарний хлопчик.

Ваймзові здалося, ніби все під контролем. «Сюди ні-хто ніколи не приходить, навіть щоб подати заяву про зниклого собаку. Ні-хто взагалі не думає про Сторожу. Звернутися сюди по допомогу може хіба що геть відірвана від життя людина», — гірко подумав Ваймз.

Скун-авеню — широка, обсаджена деревами і неймовірно елітарна частина Анка — була розташована достатньо високо над річкою, аби врятуватися від всепереможного запаху. Мешканці Скун-авеню мали давні гроші. Вважалося, що це набагато краще, ніж нові гроші. Втім, капітан Ваймз не володів ані тими, ані тими, тож не міг зауважити різниці. На Скун-авеню люди мали власних охоронців. Казали, що на Скун-авеню люди такі зверхні, що навіть з богами не стали б говорити. Оце вже був наклеп. Насправді вони могли поговорити з богами — з добре вихованими нащадками гарних сімей.

Виявилося, що будинок леді Ремкін неважко знайти. Він стояв на виступі, з якого відкривався чудовий краєвид на місто — якщо, звісно, вам хотілося туди дивитися. Біля воріт стояли камінні дракони. Сад мав занедбаний вигляд. У хащі бовваніли статуї представників родини Ремкін. Більшість із них мали мечі і були заплетені плющем аж по шию.

Ваймз відчув, що річ не в бідності власників. Радше вони просто вважали, що існують набагато важливіші справи, аніж приводити до ладу статуї предків — доволі незвична точка зору для аристократії.

Також вони, очевидно, вважали, що існують важливіші справи, аніж ремонт. Коли він смикнув за дзвіночок біля дверей старого будинку — між іншим, доволі симпатичного, розташованого в буйному лісі рододендронів, — від фасаду відвалилося кілька шматків тиньку.

Здавалося, дзвінок не спричинив жодних інших наслідків — хіба що по той бік дому щось завило. І щось не одне.

Знову почало дощити. За хвильку Ваймз, осмисливши свою стратегічну позицію, обережно обійшов будинок, щомиті готовий відсахнутися, якщо раптом щось іще впаде.

Він опинився біля масивних дерев’яних воріт у масивній дерев’яній стіні. На тлі загального занепаду вони здавалися порівняно новими і дуже міцними.

Ваймз постукав. У відповідь залунала какофонія якихось дивних посвистів.

Ворота прочинилися. Над капітаном нависла моторошна постать.

— Добрий чоловіче, ви щось знаєте про парування? — зарокотіла вона.

* * *

У теплому й тихому штабі Сторожі Морква слухав шелест піску в годиннику і ретельно чистив лати. Веселому натиску вже поступилися багатовікові нашарування бруду. Нагрудник аж вилискував.

Коли нагрудник вилискує, одразу ясно, що до чого. Все це місто, яке мало купу законів і докладало величезних зусиль, щоб їх не виконувати, збивало Моркву з пантелику. А от лискучий нагрудник — це лискучий нагрудник.

Двері прочинилися. Морква витягнув шию над старезним столом, але ні-кого не побачив.

Він знову заходився ретельно відтирати нагрудник.

Пролунав невиразний звук, який свідчив про те, що хтось втомився чекати. Дві руки з фіолетовими нігтями вхопилися за краєчок стола, над яким піднялося обличчя Бібліотекаря, схоже на кокос, що вийшов з-за ранкового обрію.

— Уук.

Морква витріщився на нього. Йому докладно пояснили, що, попри зовнішність, до Бібліотекаря не надаються закони тваринного царства. З іншого боку, Бібліотекар аж ніяк не переймався виконанням законів, що правили світом людей. Він був однією з тих невеличких аномалій, до яких доводиться пристосовуватися.

— Привіт, — нерішуче сказав Морква.

(«Не називай його «малий» і не намагайся поплескати чи почухати — від цього він скаженіє»).

— Уук.

Бібліотекар почав колупати стіл довгим пальцем, почленованим на безліч суглобів.

— Що?

— Уук.

— Перепрошую?

Бібліотекар закотив очі. Його дивувало, що так звані розумні тварини — собаки, дельфіни та коні — без жодних проблем доносять людям нагальне: що в печері заблукали троє дітлахів чи потяг повертає на колію, спрямовану на міст, який розвалився, абощо. А йому не вистачало якоїсь жменьки хромосом до того, щоб носити піджак, але він не міг переконати середньостатистичного індивіда навіть вийти під дощ. З деякими людьми просто неможливо говорити.

— Уук! — повторив він, підманюючи Моркву рукою.

— Мені не можна виходити, — сказав той. — Наказ.

Верхня губа Бібліотекаря піднялася, мов ролета.

— Це така усмішка? — запитав Морква.

Бібліотекар похитав головою.

— Хтось порушив закон, так? — запитав Морква.

— Уук.

— Це важкий злочин?

— Ууук!

— Такий, як убивство?

— Ііік.

— Гірший, ніж убивство?

— Ііік!

Опустившись на всі чотири, Бібліотекар поспішив до дверей і кілька разів нетерпляче підстрибнув.

Морква сковтнув. Накази наказами, але тут трапилося щось дійсно серйозне. У цьому місті від людей можна було чекати чого завгодно.

Він застібнув нагрудник, нап’яв на голову лискучий шолом і попрямував до дверей.

А потім, згадавши про свої обов’язки, повернувся до стола, знайшов папірець і акуратним почерком написав: «Вирушив на бій зі злочинністю. Будь ласка, зайдіть пізніше. Дякую».

І вийшов у місто, безстрашний і у бездоганних обладунках.

Верховний гросмейстер здійняв руки.

— Браття, — сказав він, — починаймо…

Так легко. Достатньо було правильно спрямувати цю величезну вигрібну канаву, сповнену ядучого обурення і заздрощів, яких браття мали вдосталь. Приборкати їхню огидну приземлену злостивість, в дечому потужнішу, аніж несамовита лють, а тоді відкрити власний розум…

…там, де сплять дракони.

Ваймза вхопили за плече і втягнули всередину. Важкі ворота захряснулися, мовби назавжди відрізавши шлях назад.

— Це Лорд Зальотник Веселуск Гострий Кіготь Третій Анкський, — сказала проява, вдягнена в підбиті чимось обладунки, які здавалися від цього ще страхітливішими. — Знаєте, мені здається, що це невисокого польоту дракон.

— Правда? — перепитав Ваймз, відступаючи.

— Тут знадобилося б двоє таких, як ви.

— Так, дійсно, — прошепотів Ваймз, привалившись спиною до паркана і намагаючись лопатками прорізати отвір.

— Ви б могли підстрахувати? — зарокотіла незнайома істота.

— Що?

— Та не сіпайтеся так, чоловіче. Треба лише підкинути його у повітря. Найважче тут ведеться мені. Знаю, це жорстоко, але якщо сьогодні він не впорається, доведеться його пошинкувати. Ну, ви ж знаєте: виживають найсильніші і таке інше.

Капітан Ваймз спромігся опанувати себе.

Він явно опинився поряд із якоюсь сексуально стурбованою потенційною вбивцею — якщо під чудернацьким мішкуватим одягом взагалі можна було визначити бодай якусь стать. Якщо ж вона не належала до жіночої статі, то слова «найважче тут ведеться мені» спонукали до фантазій, які ще довго приходили б до нього в кошмарах. Він знав, що у багатіїв усе по-іншому, але це вже було занадто.

— Мадам, — холодно сказав він, — я офіцер Сторожі і мушу попередити вас, що запланований вами порядок дій суперечить законам цього міста… — «А також декому із найцеремонніших богів», — подумки додав він. — І мушу порадити вам якнайшвидше відпустити його світлість…

Незнайомка ошелешено витріщилася на нього.

— Чого це? — запитала вона. — Це ж мій дракон, трясця б його.

— Вип’єте ще, не-капрале Ноббі? — запитав сержант Колон, в якого вже заплітався язик.

— Можна, не-сержанте Колон, — відповів той.

Вони відповідально взялися до завдання лишитися непоміченими. Це означало, що довелося одразу викреслити більшість кнайп на морпоркській стороні річки, де їх добре знали. І зараз вони опинилися у доволі елегантному закладі у центрі Анка, де, звісно ж, анітрохи не впадали в око. Інші відвідувачі подумали, що це якісь лицедії.

— Я тут думав, — сказав сержант Колон.

— Що?

— Якщо ми купимо одну-дві пляшки, то можемо піти додому, і там нас уже точно ніхто не помітить.

Ноббі трохи подумав.

— Але нам казали триматися насторожі, — зауважив він. — Ми маємо щось там виявити.

— Можемо щось виявити у мене вдома, — запропонував Колон. — І триматися насторожі хоч цілу ніч.

— Дуже гарно придумано, — сказав Ноббі. Що більше він про це думав, то більше йому подобалася ця ідея. — Але спершу мені треба відійти.

— Мені теж. Ці детективні справи всі соки витягують.

Спотикаючись, вони вивалилися у провулок за кнайпою. У небі стояв повний місяць, повз який тягнулися розкошлані хмари. У темряві двоє, лишаючись непомітними навіть один для одного, зіштовхнулися.

— Це ви, пошукачу-сержанте Колон? — запитав Ноббі.

— Саме так! А чи не могли б ви зараз пошукати двері клозету, пошукачу-капрале Ноббс? Нам потрібні маленькі, темні, стрьомні з вигляду двері, ха‑ха-ха!

Щось дзеленькнуло. Пролунало кілька придушених лайок, а потім щось завило: Ноббі пошкандибав вуличкою, а між ногами в нього рвонуло величезне плем’я диких анк-морпоркських котів.

— Кошенятко, — тихенько промовив Ноббі.

— Що ж, треба задовольнити свої потреби, — сказав сержант Колон і відійшов у зручний закуток.

Його інтимну медитацію перервали.

— Де ви там, сержанте? — пробурчав капрал.

— Ноббі, для тебе я — сержант-пошукач, — добродушно поправив його Колон.

— Не розливайтеся мені, сержанте, — голос Ноббі раптом зазвучав серйозно і дуже тверезо. — Тут якесь гаддя пролетіло.

— Я бачив плазуче гаддя, — сказав капрал і тихо гикнув. — І ходяче. І одного разу навіть плавуче. А чого не бачив — то це летючого.

— Зараз побачите, штурпаче, — не відступався Ноббі. — Я вам тут баки не забиваю! У нього крила були! Такі, як ну… Ну, як величезні крила!

Сержант Колон велично розвернувся. Обличчя Ноббі так пополотніло, що аж світилося в темряві.

— Я серйозно, сержанте!

Колон здійняв погляд у набрякле хмарами небо, до омитого дощем місяця.

— Ну, гаразд. Показуй.

Щось прошелестіло в нього за спиною. Кілька шматків черепиці впали на бруківку й розбилися.

Колон озирнувся. На даху сидів дракон.

— На даху сидить дракон! — пробелькотів він. — Ноббі, на даху сидить дракон! Що робити, Ноббі? На даху дракон! Ноббі, він витріщився на мене!

— Ви можете спершу підтягнути штани, — пролунав голос Ноббі від ближньої стіни.

* * *

Вивільнившись з-під багатошарових захисних обладунків, леді Сибіл Ремкін все одно лишилася величезною, ніби вежа. Капітан знав, що за оповідками варварів з Серединних земель, могутні діви у кольчугах і при зброї шугали над полями бою на ломових конях, вихоплювали звідти зарубаних воїнів і переносили до овіяного славою розгульного загробного життя, підспівуючи собі мелодійними мецо-сопрано. Серед них могла б літати і леді Ремкін. Ба більше — вона могла б вести їх за собою. Чого там — вона могла б вести за собою цілий батальйон. Кожне її слово було, мов щиросердне поплескування по спині, а ще в ньому лунала аристократична впевненість у собі і власному бездоганному вихованні. Що ж до самих лише приголосних, ними можна було тиковий ліс валити.

Посічені Ваймзові предки часто чули такі голоси — зазвичай від людей у важких обладунках. Сидячи на бойових конях, ці люди пояснювали, чому дуже добре було б — «та ви й самі це розумієте» — налетіти на ворога зненацька і розбити його вщент. Ваймзу мимоволі закортіло зібрати ноги у стійці «струнко».

Доісторичні люди мали б її за богиню. Та й взагалі — хоч як це неймовірно — їм вдалося вирізьбити кам’яні статуї достеменної леді Ремкін багато тисячоліть тому. А ще вона мала буйну каштанову шевелюру — перуку, як згодом довідався Ваймз. Взаємодіючи з драконами, ні-хто не міг сподіватися надовго зберегти власне волосся.

І на плечі у неї сидів дракон. Його відрекомендували як Вінсента Гострого Кігтя Квірмову Дивовижу, або просто Вінні. Здавалося, він робить чималий внесок до особливого хімічного складу атмосфери, що панувала в будинку. Геть усе було просякнуто цим всепереможним запахом — навіть шматок пирога, який леді Ремкін щедрою рукою відкраяла для Ваймза.

— Гм… Еее… У вас на плечі… воно… дуже гарне, — сказав він, безнадійно борсаючись у спробах зав’язати розмову.

— Дурниці, — обірвала вона. — Я просто привчаю його, бо за «наплічників» можна правити вдвічі більше.

Ваймз пробелькотів, що час від часу бачив світських леді з кольоровими дракончиками на плечі, і йому це здавалося дуже… цей… гарним.

— На словах це гарно, тут я готова з вами погодитися, — відповіла вона. — А потім ці леді виявляють, що йдеться і про опіки від розжареної кіптяви і підпалене волосся. І лайно стікає по спині, яку ще й дряпають кігтями. А потім, бачте, це створіннячко їм уже смердить і стає якесь завелике. І от ви й оглянутися не встигли, а воно вже у морпоркському Сонцесяйному храмі загублених драконів. Або його у старий добрий спосіб тягнуть у річку з мотузкою на шиї. Бідні кришенята, — леді Ремкін сіла, обсмикнувши спідницю, з якої можна було б пошити вітрила для невеличкої флотилії. — Отже… Ви представилися як капітан Ваймз?

Той розгубився. Цілі покоління давно покійних Ремкінів дивилися на нього згори, з пишно оздоблених рам високо на темних стінах. Між портретами, під ними і навколо них висіла зброя — ймовірно, вони користувалися нею, і то досить активно, судячи з її вигляду. Вздовж стін вишикувалися пощерблені обладунки. Ваймз не міг не помітити великі пробоїни у багатьох із них. Під стелею розкинулися бойові знамена, колись буйно-яскраві, а тепер поточені міллю і вицвілі. Не треба було судово-медичної експертизи, щоб зрозуміти: предки леді Ремкін ніколи не ухилялися від битви.

Неймовірно, що вона взагалі могла робити щось не пов’язане з війною, як‑от пити чай.

— Це мої предки, — пояснила вона, простеживши за його зачарованим поглядом. — Знаєте, ніхто з Ремкінів за тисячу років не вмер у своєму ліжку.

— Правда, мем?

— Це сімейний привід для гордості.

— Правда, мем.

— Але чимало з них, звісно, вмерли у чужих ліжках.

У капітана Ваймза чашка задзеленчала на блюдечку.

— Правда, мем.

— Я завжди думала, що капітан — надзвичайно ефектне звання, — вона всміхнулася йому сліпучою дражливою посмішкою. — Полковники такі бундючні, майори — пихаті, але коли йдеться про капітана, неодмінно відчуваєш солодкий присмак небезпеки. Що ви хотіли показати мені?

Ваймз вхопився за свій пакуночок, мов за пояс цнотливості.

— Я оце думав… — запинаючись, почав він. — Яких розмірів сягають болот…

Він урвав, помітивши, що нижче пояса в нього коїться щось страшне.

Леді Ремкін побачила, куди він дивиться.

— Ой, не зважайте, — весело сказала вона. — Можете подушкою вдарити, якщо набридає.

Старенький дракончик виволікся з-під крісла і поклав свою товстощоку мордочку Ваймзові на коліна. Він проникливо дивився на капітана великими карими очима, а з пащі на ноги щось лилося тихим струмочком — щось дуже ядуче, судячи з відчуттів. А ще над цією рідиною здіймався сморід, наче від резервуара з кислотою.

— Це Росинка Мейбеллін Гострий Кіготь Перший, — пояснила її світлість. — Чемпіон і патріарх-плідник чемпіонів. Дуже похилого віку: вогню вже не лишилося. Бідне перемокле створіннячко. Він любить, коли йому животик чухають.

Ваймз потай кілька разів несамовито смикнувся, намагаючись вирватися з-під старого дракона. Той скорботно поглянув на нього очима, з яких щось крапало, і скривив рота, оголюючи штахетник чорних від кіптяви зубів.

— Якщо заважає, просто відіпхніть його, — весело сказала леді Ремкін. — То про що ви там запитували?

— Я хотів дізнатися, яких розмірів сягають болотяні дракони, — пояснив Ваймз, соваючись у кріслі.

Пролунало щось схоже на кволе рикання.

— І заради цього ви прийшли аж сюди? Що ж… Пригадую, Веселун Гострий Кіготь Анкський сягав чотирнадцяти перстів від кінчиків лап до маківки, — задумливо промовила леді Ремкін.

— Ну…

— Це приблизно три фути шість дюймів, — люб’язно пояснила вона.

— Не більше? — з надією перепитав Ваймз.

Старий дракон у нього на колінах тихенько захропів.

— Та що ви! Насправді він був радше винятком — таким собі збоченням природи. Вони зазвичай не виростають вищими за вісім перстів.

Ворушачи губами, капітан спробував швиденько підрахувати.

— Два фути? — припустив він.

— Саме так. Звісно, це когути, а квочки дрібніші.

— Когут — це самець дракона? — запитав Ваймз, не полишаючи своїх спроб дійти до суті.

— Лише якщо він старший за два роки, — урочисто пояснила леді Ремкін. — До восьми місяців це вилуп’я, потім воно стає писклям, аж поки йому виповниться рік і два місяці, і тоді це вже хапеня.

Капітан Ваймз, геть очманівши, жував моторошний пиріг. Шерстинки, що поналипали на їжу, розчинялися в нестримному потоці нової інформації: тепер ішлося про той етап життя, коли самці вже вміють стріляти полум’ям, однак у сезон відкладання яєць лише квочки[13] здатні дихати вогнем — завдяки поєднанню складних кишкових газів, які допомагають зігрівати яйця, адже їм потрібен саме такий жар, а самці тимчасом збирають деревину для палива. Біологічний вид болотяних драконів був якимсь провалом чи непорозумінням. Самиці приносять до чотирьох яєць по три рази на рік. Переважну частину кладки трощать самці, необачно наступаючи на неї. А ще дракони — як самці, так і самиці — загалом байдужі до представників протилежної статі. Та й взагалі до всього, крім горючої деревини — за винятком такого собі періоду кожні два місяці, коли вони стають нестримними, як циркулярна пилка.

Він нічого не зміг вдіяти, коли його потягнули у розплідник, вбрали з голови до ніг у шкіряні обладунки зі сталевими пластинами і запхали до низенької видовженої будівлі, в якій щось посвистувало.

Всередині пашіло жаром — але мішанина запахів виявилася ще страшнішою. Ледь тримаючись на ногах, Ваймз мляво плентався від одного облямованого залізом сажка до іншого, поки його знайомили з грушоподібними червоноокими монстриками — «Мідянкою Місячною Герцогинею Маршпенською, зараз при надії» і «Місячним Туманцем Другим, якого минулого року на виставці у Псевдополі визнали найкращим представником породи».

Біля його колін танцювали блідо-зелені спалахи вогню.

До багатьох сажів були пришпилені розетки та сертифікати.

— А це, боюся, Пуцьвірінок Хорошик Квірмський Камнеперий, — безжально пояснила леді Ремкін.

У Ваймза перед очима все розпливалося. Він зазирнув за обсмалену огорожу. Всередині на підлозі лежала, зіщулившись, якась маленька істота, схожа на своїх родичів приблизно так, як Ноббі — на середньостатистичну людську особину. Хтось із предків обдарував дракончика бровами, які за розмірами приблизно дорівнювали крильцям-обрубкам, аж ніяк не здатним втримати його в повітрі. Він мав голову неправильної форми, як у мурахоїда, і ніздрі, схожі на сопла реактивного двигуна. Навіть якби ця істота спромоглася злетіти, вони гальмували б її, мов два парашути.

А ще капітан Ваймз ніколи не бачив у жодної тварини — навіть у капрала Ноббса — такої тихої мудрості в очах.

— Таке трапляється, — сумовито сказала леді Ремкін. — Знаєте, все через гени.

— Справді?

Здавалося, що вся потуга, яку інші дракони марнували на полум’я і шум, зосередилася в погляді, проникливому, наче газовий різак. Ваймз мимоволі пригадав, як страшенно йому хотілося цуценя в дитинстві. Тут варто зазначити, що його родина голодувала: їй придалося б будь-яке м’ясиво.

— Намагаєшся виводити полум’яних, лускатих, правильного кольору і так далі. А часом трапляється повний провалій — і нічого тут не вдієш.

Дракончик поглянув на Ваймза так, що неодмінно виграв би звання «Дракона-якого-судді-заберуть-додому-щоб-використовувати-як-газову-запальничку».

«Повний провалій»… Ваймз не знав, що означає цей вираз, але мав деякі обґрунтовані здогадки. Очевидно, йшлося про те, що залишається, коли ти вже зробив геть усе, що мало бодай якісь результати. «Немовби про Сторожу сказано, — подумав він. — Усі вони — повний провалій. Усі до одного». І він також. Ці слова точно характеризували весь його життєвий шлях.

— Витвір Природи, — сказала її світлість. — Безумовно, я б навіть у страшному сні не стала його спаровувати, та й сам він в будь-якому разі неспроможний.

— Чому? — запитав Ваймз.

— Бо дракони мають паруватися в повітрі, а на цих крильцях він, боюся, не злетить. Звісно, я б не хотіла втратити цей рід. Серед його предків був Деревогриз Яснолуский, дракон Бренди Родлі. Знаєте Бренду?

— Ой… Ні.

Леді Ремкін належала до тих людей, яким здається, ніби всі знають їхніх знайомих.

— Мила кобіта. Ну, а його братики і сестрички розвиваються дуже добре.

«Бідолашний малий вилупок, — подумав Ваймз. — Ось тобі й витвір Природи. Дуже наочна ілюстрація. Вона завжди намагається впарити сумнівний товар. Нічого дивного, що її називають матінкою…»

— Здається, ви хотіли щось показати, — нагадала леді Ремкін.

Не спромігшись нічого вимовити, Ваймз мовчки передав їй пакунок. Скинувши грубі рукавиці, вона розгорнула його.

— Гіпсовий зліпок сліду, — сказала вона, констатуючи очевидне. — І?

— Нічого вам не нагадує?

— Можливо, слід болотяного птаха.

— Он як… — пригнічено промовив Ваймз.

— Або дуже великого дракона, — розсміялася леді Ремкін. — У музеї дістали?

— Ні. На вулиці. Сьогодні вранці.

— Тю! Розіграли вас, друже мій.

— Гм… Це той… непрямий доказ.

Він усе розповів.

— Draco nobilis, — хрипко промовила вона, вдивляючись у нього.

— Перепрошую?

— Draco nobilis. Благородний дракон. Він геть не такий, як його родичі, — леді Ремкін махнула рукою на скупчені ряди ящірок, які щось шипіли. — Оце все — Draco vulgaris. Але знаєте, великих драконів не лишилося. Це просто нісенітниця. Їх уже немає, це абсолютно точно. То були красені. Важили багато тонн. Найбільші істоти, здатні літати. Ні-хто не знає, як вони це робили.

І тут до них обох дійшло.

Раптом стало дуже тихо. Дракончики у своїх халабудках замовкли і спрямували уважні погляди своїх яскравих очей на дах.

Морква роззирнувся навколо. Навсібіч тягнулися книжкові полиці. На полицях — книжки. Він висунув обґрунтоване припущення:

— Це Бібліотека, правильно?

Делікатно, але дуже міцно тримаючи хлопця за руку, Бібліотекар повів його лабіринтом.

— Там тіло? — запитав Морква.

Мало бути тіло — адже йшлося про щось гірше, ніж убивство! Тіло в бібліотеці. Це могло вивести куди завгодно.

Орангутан нарешті підійшов м’яким кроком до полиці, яка на позір нічим не відрізнялася від сотні інших. Деякі книжки там були прикуті ланцюгами. А ще Морква побачив порожнє місце. Бібліотекар вказав на нього.

— Уук.

— І що? Тут мала стояти книжка, а зараз її немає.

— Уук.

— Хтось забрав книжку. Хтось забрав книжку? Ти звернувся до Сторожі, — Морква гордо виструнчився, — бо хтось забрав книжку? І ти гадаєш, що це гірше, ніж убивство?

Бібліотекар глянув на нього особливим поглядом. Зазвичай так дивляться на тих, хто верзе щось на кшталт: «А чим поганий геноцид?».

— Марнування часу Сторожі — це фактично кримінальний злочин. Чому б тобі просто не звернутися до головних чаклунів чи як вони тут у вас називаються?

— Уук.

Кількома напрочуд скупими жестами Бібліотекар показав, що більшість чаклунів не в змозі навіть штани собі підтягнути.

— Ну, я не знаю, що ми тут вдіємо, — сказав Морква. — Як називається книжка?

Бібліотекар почухав голову. Непросте питання. Він впритул поглянув на Моркву і склав, а потім розкрив долоні, мовби обтягнуті шкіряними рукавичками.

— Я розумію, що це книжка. Як називається?

Зітхнувши, Бібліотекар підняв руку.

— Два слова? Перше…

Орангутан склав два зморщені пальці.

— Коротке? Гм… Що? Щось…

— Уук!

— Щось? Щось. Друге слово… Друге? Коротке? Щось? Хтось? Кудись? Від? Для? Щось? Щось. Щось чогось. Перше слово. Що? А, перший склад. Пальці? Дотик твоїх пальців. Довгі пальці.

Орангутан застогнав і підкреслено сильно потягнув себе за велике волохате вухо.

— А, звук. Пальці? Рука? Нога? Йти? Клигати? Клигати! Другий склад. Короткий. Дуже короткий. А. Б. В. Ви. Ви! «Клигати» і «ви». Ой, ні: «ви» і «клигати»? А, «кликати», а не «клигати». Викликати! Викликач? Викликання. Викликання. Викликання. Викликання чогось. Слухай, цікаво! Наступне слово. Слово повністю…

Він уважно глянув на Бібліотекаря, а той чомусь закрутився навколо своєї осі.

— Щось велике. Величезно-велике. Гепнулося. Щось велике підстрибує і гепається. Зубасте. Дратівливе. Чмихає. Величезно-велике щось, яке чмихає і гепається, — від старанних спроб усе зрозуміти на чолі в Моркви аж піт проступив. — Воно смокче пальці. Смокче пальці? А, опік. Щось гаряче. Щось величезне, гаряче і дратівливе, і воно стрибає…

Бібліотекар закотив очі. «Людина розумна»? Аякже, розказуйте.

Гігантський дракон кружляв над містом, танцюючи в повітрі і б’ючи крилами. Він мав колір місячного сяйва, а луска аж виблискувала. Час від часу він розвертався і підступно швидко проносився над дахами заради простої радості буття.

«Усе це дуже неправильно», — подумав Ваймз. Частина його свідомості милувалася чистою красою цієї істоти. Однак вперта метушлива групка мозкових клітин, розташованих по той бік синапсів, спотворювала картину зачудування своїми графіті.

«Трясця! Велетенська ящірка! — в’їдливо зауважували вони. — Має важити не одну тонну. Тіло такого розміру не може літати — попри ці гарні крила. І навіщо цій летючій ящірці широкі пластини луски на спині?»

Вгорі, на висоті п’ятисот футів, у небо здійнявся стовп біло-блакитного полум’я, яке аж гуло.

— Це просто неможливо! Він би сам собі рота спалив!

Леді Ремкін стояла поряд, опустивши щелепу. Позаду у своїх сажах вищали й ревли дракончики.

Велетень розвернувся і стрімголов кинувся вниз, знову метнувши полум’я. На дахах миттю зайнялися жовті вогники. Усе сталося так тихо й елегантно, що Ваймз аж за кілька секунд збагнув: горить кілька будинків.

— Отакої! Він маневрує завдяки висхідним потокам гарячого повітря — для цього йому й потрібен вогонь! — леді Ремкін поглянула на Ваймза. Її очі сяяли шаленим ентузіазмом. — Цілком можливо, що такого ні-хто не бачив впродовж багатьох століть, розумієте?

— Атож. Якийсь паскудний крилатий алігатор палить моє місто! — крикнув у відповідь Ваймз.

— Десь мала зберегтися їхня колонія, — правила своє леді Ремкін, не слухаючи його. — Стільки часу минуло, відколи вони зникли! Де він живе, як ви гадаєте?

Ваймз не знав, але присягнувся собі, що обов’язково це з’ясує. А потім прийде у це кубло і влаштує дуже серйозну розмову.

— Одне яйце… — прошепотіла драконниця. — Якби мені до рук потрапило бодай одне яйце…

Капітан ошелешено витріщився на неї. Йому спало на думку, що з них двох він, можливо, поганий герой.

Вдалині полум’я охопило ще одну будівлю.

— Як далеко могли літати ці істоти? — запитав він, дуже повільно й чітко вимовляючи кожне слово, немовби звертаючись до дитини.

— У них дуже чітке усвідомлення власної території, — пробурмотіла її світлість. — За легендами…

— Ближче до суті, міледі, — роздратовано кинув він, збагнувши, що зараз пролунає ще одна лекція.

— Не дуже далеко, — відповіла вона, трохи розгубившись.

— Дякую, мем. Ви дуже допомогли, — буркнув Ваймз.

І побіг.

Десь у місті. На цілі милі навколо не було нічого, крім полів і болота. Він мав мешкати десь у місті.

Сандалії ляскали про бруківці. Він шалено гнав вулицями. Десь у місті! Звісно ж, цілковита нісенітниця. Абсолютно неможлива. Він такого не заслужив. «Цей дракон міг прилетіти в будь-яке місто світу, але чомусь обрав саме моє…» — подумав Ваймз.

Коли він примчав до річки, дракон уже зник. Однак над вулицями колихався дим, і люди утворили декілька живих ланцюгів, передаючи з рук у руки відра до підпалених будинків.[14]

Справу дуже ускладнювали натовпи, що заполонили вулиці: люди виносили свої речі. Майже всі будівлі мали дерев’яні стіни й солом’яні стріхи, тож ніхто не хотів сидіти всередині, ризикуючи згоріти.

З іншого боку, насправді небезпека була мізерною. На диво мізерною, якщо подумати.

Цими днями Ваймз почав тихцем носити зі собою записник, де нотував усі завдані збитки: цей процес сам собою наче трохи впорядковував світ.

«Обйєкт: каретник, один (належав тихому й не-помітному під-приємцеві, в якого перед очима згорів новий екіпаж).

Обйєкт: овочева крам-ничка, одна (зпалена ювелірно точно)».

Капітан замислився. Одного разу він купив там яблука. Що в тому місці могло розлютити дракона?

«Але дракон дуже обачний, — розмірковував далі Ваймз, прямуючи до штабу. — Не зачепив жодної лісопильні, скирти, солом’яної стріхи чи гасового резервуара і спромігся добряче всіх налякати, не завдавши місту справжньої шкоди».

Він штовхнув двері. Промені вранішнього сонця світили крізь важкі хмари диму. Тут був його дім. Не в тій голій комірчині над свічкарнею у Віксонівському провулку, де він спав, а в цій огидній бурій кімнаті, де пахло невичищеним комином, люлькою сержанта Колона, загадковою особистою проблемою Ноббі, а останнім часом ще й мастикою для полірування обладунків Моркви. Майже домашній затишок.

Тут ні-кого не було. Ваймз не дуже здивувався. Дошкандибавши до свого робочого місця, він влаштувався у кріслі (цю подушку бридливо викинув би з-під себе навіть собака, не здатний дотерпіти до вигулу), натягнув шолом на очі і спробував поміркувати.

Поспіх не мав сенсу. Лишивши по собі дим і сум’яття, дракон зник так само раптово, як з’явився. Незабаром виникне новий привід поквапитися, але передусім варто зрозуміти, куди кидатися…

Він із самого початку мав рацію. «Болотяна пташина» — аякже! Але де розпочати пошуки цього клятого величезного дракона в місті з мільйонним населенням?

Ваймз усвідомив, що права рука — діючи цілком самостійно — потягнула на себе нижню шухляду, а три пальці, виконуючи ретельно засвоєні накази глибинних структур мозку, взяли пляшку. Одну з тих, що самі себе спустошували. Логіка підказувала йому, що часом він сам приступав до нової пляшки, зривав печатку і переливав собі в горло бурштинову рідину. Але пригадати цього капітан не міг. Скидалося на те, що йому від самого початку траплялися на третину порожні пляшки…

Він втупився у наліпку. Віскі «Драконяча кров, стара колекція Джимрода Обіймиведмедя». Дешеве й потужне. Можна вогнище ним розпалювати, можна ложки чистити. І щоб сп’яніти, його небагато треба — ще одна перевага.

Його розбудив Ноббі, торсаючи за плечі. Він приніс новини: у місті дракон, а зі сержантом Колоном біда. Капітан сів прямо, кліпаючи, мов сова. Навколо вирували слова. Звісно, якщо вогнедишна ящірка сидить за кілька футів від тебе і допитливо дивиться тобі нижче пояса, то навіть найсильніший може не витримати. Така пригода здатна лишити глибокий слід на людині.

Ваймз іще обмірковував це, аж тут з’явився Морква, а за ним перевальцем увійшов Бібліотекар.

— Ви бачили? Бачили? — запитав новачок.

— Ми всі його бачили, — відповів капітан.

— А я знаю, що й до чого! — переможно проголосив Морква. — Його викликали за допомогою магії. Хтось викрав із бібліотеки книжку. Вгадаєте назву?

— Навіть не намагатимуся, — безсило промовив Ваймз.

— «Викликання драконів»!

— Уук, — підтвердив Бібліотекар.

— І про що там? — запитав Ваймз.

Бібліотекар закотив очі.

— Про те, як викликати драконів. Чарами!

— Уук.

— А головне, що це незаконно! — радісно повідомив Морква. — «Вивільнення неприручених істот у місті суперечить громадській постанові про диких тварин…»

Капітан застогнав. Йшлося про чаклунів — а це означало купу проблем.

— Наскільки я розумію, іншого примірника ніде не лишилося?

— Уук, — похитав головою Бібліотекар.

— А ти часом не знаєш змісту? — зітхнув Ваймз. — Що? А. Три слова, — втомлено промовив він. Перше. Коротке. А, б, в, г… Ні? Е, ю, я… Я. Яр, як… Як. Друге слово. А, б, в… В. Ва, ви… А, викликати. Так, я розумію, але думав, може, якісь подробиці? Ні? Ясно.

— Що робитимемо, сер? — нетерпляче запитав Морква.

— Він десь там, — завів Ноббі. — Причаївся у своєму лігвищі — мабуть, сховався від денного світла. Має барліг, де вилежується на височезній купі золота, і у древніх рептилячих снах повертається на світанок часів, і чекає таємного серпанку ночі, щоб знову вирушити у свій шлях… — він запнувся і похмуро запитав: — Чого ви всі на мене так дивитеся?

— Дуже поетично, — сказав Морква.

— Та всі знають, що старі дракони справді завжди спали на купах золота, — відповів Ноббі. — Це відомий народний міф.

Ваймз отупіло зазирнув у найближче майбутнє. Хоч би яким огидним був Ноббі, він дозволяв скласти чітке уявлення про те, що відбувається у свідомості пересічного громадянина. Можна було спостерігати за ним, як за лабораторним щуром, і прогнозувати, що трапиться далі.

— Мабуть, вам дуже цікаво пошукати, де лежить ця купа золота, правда? — запитав Ваймз, перевіряючи свої здогадки.

Вираз обличчя Ноббі став ще підозрілішим, ніж зазвичай.

— Кепе, я оце думав трохи роздивитися, що й до чого. Ну, ви розумієте. Звісно, не у службовий час, — шляхетно додав він.

— Ой-ой-ой, — сказав капітан Ваймз.

Узявши порожню пляшку, він дуже обережно прибрав її в шухляду.

Просвітлені брати нервувалися. Між ними потріскували іскорки страху. Такого страху, як у людини, яка бавилася з порохом, закладала пиж, а потім виявилося, що від натискання на спусковий гачок щось шалено гахнуло, і зараз на цей шум хтось неодмінно має прийти й розібратися.

Однак Верховний гросмейстер знав, що вони в нього в руках. Ягнята й барани, інакше й не скажеш. Вони не мали можливості вичворити щось гірше, аніж те, що вже сталося, тому цілком могли піти до самого кінця і занапастити світ, удаючи, що від самого початку саме так усе й планували. О, радість влади…

Лише брат Тинькар був по-справжньому щасливий.

— Хай це стане уроком для всіх тиранічних зеленярів, — повторював він.

— Гм… Воно-то так, — сказав брат Придверник. — А не трапиться, що ми випадково викличемо дракона сюди?

— У мене… тобто в нас усе під контролем, — заспокійливо промовив Верховний гросмейстер. — Запевняю вас, ми повністю володіємо ситуацією.

Братство трохи ожило.

— А зараз поговоримо про короля, — продовжив Верховний гросмейстер.

Усі, за винятком брата Тинькаря, прибрали урочистого вигляду.

— Невже ми його знайшли? — запитав той. — Оце щастя привалило.

— Ти хоч іноді слухаєш? — огризнувся брат Дозорець. — Нам це пояснювали минулого тижня: ми не тиняємося, шукаючи когось, а створюємо короля.

— Я думав, він сам має з’явитися. Доля і таке інше…

— А ми трохи підпоможемо Долі, — захихотів брат Дозорець.

Верховний гросмейстер усміхнувся під своїм каптуром. Усі ці містичні махінації були просто чудовими. Годуєш їх брехнею, а коли вона стає непотрібною, згодовуєш їм іншу і кажеш, що вони на шляху до мудрості. І замість того, щоб тебе висміяти, вони ще охочіше йдуть за тобою, сподіваючись віднайти правду під усіма цими брехнями. І поступово приймають неприйнятне. Просто неймовірно.

— З біса розумно придумано, — сказав брат Придверник. — А як ми це зробимо?

— Слухай, Верховний гросмейстер уже пояснював, що ми робимо: знаходимо якогось симпатичного хлопця, який добре вміє виконувати накази. Він вбиває дракона — і в Анк-Морпорку дядько. Це дуже просто. І набагато розумніше, аніж чекати на так званого справжнього короля.

— Але… — здавалося, брат Тинькар поринув у непосильні розмисли. — Якщо дракон справді підкоряється нам — адже він справді підкоряється нам? — то нам не конче треба, щоб його вбивали. Можна просто не викликати його, і тоді всі зрадіють, чи не так?

— Атож. Можу собі уявити, — в’їдливо зауважив брат Дозорець. — Вилазимо ми й кажемо: «Здоровенькі були. Знаєте, ми такі добрі, що вже не палитимемо ваші будинки». Ти цього хочеш? Сіль фокусу з королем у тому, що він буде, так би мовити…

— Беззаперечно потужним романтичним уособленням абсолютної влади, — вчасно ввернув Верховний гросмейстер.

— От і я про це, — підхопив брат Дозорець. — Потужна влада.

— А, ясно. Гаразд. Ну, нехай, — погодився брат Тинькар. — Для цього й потрібен король.

— Саме так, — сказав брат Дозорець.

— Якщо влада потужна, то ні-хто не борсається, правда ж?

— Атож, — докинув брат Дозорець.

— Якщо ми знайшли справжнього короля саме зараз, то нам справді велике щастя привалило, — промовив брат Тинькар. — Це ж один шанс на мільйон.

— Та не знайшли ми справжнього короля, — втомлено пояснив Верховний гросмейстер. — Не потрібен нам справжній король! Розповідаю востаннє: я просто знайшов для нас підхожого хлопця, який має гарний вигляд у короні, вміє виконувати накази і махати мечем. А зараз послухайте мовчки…

Махання мечем, звісно, мало велике значення. І воно аж ніяк не передбачало володіння мечем. Верховний гросмейстер вважав, що володіння мечем — це просто брудна справа династичної хірургії: колеш собі й ріжеш. Натомість для короля важливо саме махати мечем, і щоб світло гарно грало на лезі, і у свідків не виникало анінайменшого сумніву, що Доля обрала саме його. Гросмейстер довго й ретельно готував щит і меч. Це йому дуже дорого коштувало. Щит сяяв, як долар за вухом у шахрая, але меч… Меч був неймовірним…

Довгим і блискучим. Він мав вигляд геніального ковальського витвору одного з тих дзенських коротунів, які працюють лише на світанковому світлі і можуть перетворити оберемок шматочків сталі на щось гостре, наче скальпель, і нестримне, мов сексуально стурбовані носороги під важкими наркотиками. І от майстер викував це і, обливаючись сльозами, відійшов від справ, бо знав, що ніколи нізащо не зможе створити нічого подібного. На руків’ї сяяло стільки коштовних каменів, що їм не завадив би оксамитовий футляр, а дивитися на них варто було крізь закопчене скло. Просто тримаючи його в руках, людина вже практично ставала королем.

Що ж до хлопця… Це був якийсь далекий родич, завзятий, марнославний і тупий — якраз по-аристократичному. Зараз його тримали під вартою на віддаленій фермі, добре забезпечивши випивкою і юними леді, хоча він, здавалося, більше цікавиться дзеркалами. «Мабуть, з нього можна зробити героя», — похмуро думав Верховний гросмейстер.

— Здається, він не справжній нас-чадок трону? — запитав брат Дозорець.

— Ти про що? — уточнив Верховний гросмейстер.

— Ну, ви ж знаєте, як воно. Доля викидає коники. Ха-ха. От сміху було б, якби цей хлопець виявився справжнім королем. Після всієї цієї біганини…

— Немає вже справжнього короля! — гаркнув Верховний гросмейстер. — На що ви чекали? Що якісь люди кілька сотень років тинялися пустищами, невпинно передаючи одне одному родимку й меч? Чи вам якоїсь магії треба? — він аж виплюнув це слово.

Він і сам користувався магією як засобом на шляху до мети.

Мета виправдовує засоби — ну, всі в курсі. Але вірити у це постійно, вірити так, немовби все це наділене якимись правилами, як логіка… Він перекривився.

— Та ви чого, люди! Отямтеся! Думайте головою. Навіть якби хтось зі старої королівської династії вижив, до їхньої лінії уже б домішалося стільки чужої крові, що тисячі людей могли б претендувати на трон. Навіть… — Верховний гросмейстер помовчав, намагаючись уявити собі найменш переконливого претендента. — Навіть хтось такий, як брат Клозетник, — він втупився у братію. — До речі, щось я його сьогодні не бачу.

— Ой, там така пригода… — замислено промовив брат Дозорець. — Хіба ви не чули?

— Ні.

— Він вчора ввечері прийшов додому, а його крокодил вкусив. Бідолашний вилупок.

— Що?

— Таких випадків — один на мільйон. Він втік зі звіринця чи ще звідкись і заліг у нього на подвір’ї. А брат Клозетник навпомацки ключа шукав під килимком, що біля дверей. Тут на нього й напав крокодил, прямо біля ф’юнів[15], — брат Дозорець витягнув з-під балахона замацаний брунатний конверт. — Ми тут збираємо кошти, щоб купити йому фруктів. Ну, винограду й такого іншого. Я не знаю, чи хотіли б ви…

— Запишіть, що я внесу три долари, — сказав Верховний гросмейстер.

Брат Дозорець кивнув.

— Хто б міг подумати, — сказав він. — Я вже на таку суму й підписав вас.

«Ще якихось декілька ночей перетерпіти, — подумав Верховний гросмейстер. — Завтра люди панікуватимуть так, що ладні будуть коронувати навіть одноногого троля, якщо він прибере дракона. І нами правитиме король. Він матиме радника — звісно ж, надійну людину. А це сміття забереться назад у канаву, з якої вилізло. І жодних маскарадів і ритуалів.

Жодних драконів.

Я можу все припинити. Я можу все припинити, коли захочу».

На вулицях біля палацу Патриція зібрався натовп. Тут панувала атмосфера гарячкового збудження, як на карнавалі. Капітан Ваймз досвідченим оком озирнув збіговисько людей. Звичайна анк-морпокська юрба, яка утворювалася у складні моменти. Половина людей прийшла скаржитися, чверть — дивитися на інших, а ще чверть — грабувати всіх решту, жебрати чи продавати їм хот-доги. Однак були тут і нові обличчя: у натовпі прокладали собі шлях чимало похмурих чоловіків із батогами на поясі і довгими мечами за спиною.

— Новини швидко розлітаються, правда? — зауважив знайомий голос у нього над вухом. — Доброго ранку, капітане.

Вайзм поглянув в усміхнене обличчя Нудля на прізвисько Від-Душі-Відриваю. Цей блідий, як мрець, чоловічок збирав геть усе, що можна швидко продати з відкритої валізи на людній вулиці, і ви могли не сумніватися, що перед тим воно впало із запряженого волами воза.

— Доброго ранку, Відривачу, — розсіяно промовив Ваймз. — Що продаєш?

— Першокласний товар, капітане, — Нудль нахилився ближче. Він належав до тих, хто навіть «доброго ранку» промовляє так, ніби це унікальна пропозиція, яку отримуєш один раз у житті. Його очні яблука крутилися у западинах, наче двійко щурів, які шукають виходу. — Без цього зараз не можна, — прошипів він. — Антидраконівський крем. Персональна гарантія: якщо вас спопелять, я поверну гроші. Цілком прозорі умови.

— Якщо я тебе правильно зрозумів, — повільно промовив Ваймз, — ти хочеш сказати, що повернеш гроші тій людині, яку заживо спалить дракон?

— У разі особистого звернення потерпілого, — уточнив Нудль. Відкрутивши кришку глека з яскраво-зеленою маззю, він тицьнув його в обличчя Ваймзові. — До складу входять п’ятдесят рідкісних прянощів і трав. Рецепт відомий лише маленькій спільноті древніх ченців, які живуть на якійсь горі. Долар за глек — і це я від душі відриваю. Прагну прислужитися громаді, — палко додав він.

— Гарно спрацювали ці древні ченці, — зауважив Ваймз. — Так швидко впоралися.

— Спритні капосники, — погодився Від-Душі-Відриваю. — Мабуть, усе через медитацію та йогурт із молока яків.

— То що тут у нас взагалі, Відривачу? — запитав Ваймз. — Хто всі ці хлопці з довгими мечами?

— Мисливці на драконів, кепе. Патрицій обіцяв п’ятдесят тисяч доларів будь-кому, хто принесе йому драконячу голову. Відділену від дракона, звісно ж. Патрицій не дурень.

— Що?

— Його власні слова. Це на всіх плакатах.

— П’ятдесят тисяч доларів!

— Це вам не полова, правда?

— Радше йдеться про котлети для дракона, — сказав Ваймз. (От побачите: це ще матиме погані наслідки.) — Дивно, чого це ти не схопив меча й не долучився.

— Я радше належу до такої собі сфери обслуговування, кепе.

Нудль по-змовницьки роззирнувся на всі боки, а тоді передав Ваймзові шматок пергаменту.

Антидраконські дзеркальні щити —

500 анкських доларів.

Портативні детектори для пошуку драконячого

лігва — 250 анкських доларів.

Стріли, що пробивають драконячу шкуру, —

100 анкських доларів/шт.

Лопати і кайла по 5 анкських доларів,

мішки за 1 анкський долар.

— А мішки навіщо? — запитав капітан, повертаючи прайс.

— Щоб складати золото, — пояснив Нудль.

— Ну, так, — похмуро промовив Ваймз. — Звісно.

— Стривайте. Стривайте! Для наших мужніх захисників знижка десять відсотків.

— І ти це від душі відриваєш, правда?

— Офіцерам знижка п’ятнадцять відсотків! — відчайдушно кинув Нудль в останній спробі переконати Ваймза. Але той уже віддалявся. Незабаром стало очевидно, звідки взялася нотка паніки в його голосі: конкуренти наступали на п’яти.

Анк-морпоркський люд від природи не був героїчним. Натомість він від природи був підприємливим. На кожному кроці Ваймз мав можливість придбати скільки завгодно магічної зброї («До всіх знарядів до дається сиртифігад якості»), плащ-невидимку («Вдало придумано», — відзначив для себе Ваймз. Його дуже вразило, що продавець використовує для демонстрації дзеркальце без скла) і — щоб трохи розважитися — печиво, повітряні кульки і вітрячки для дітей (все у формі драконів). Мідні антидраконівські браслети також були гарною ідеєю.

Здавалося, що мішків і лопат не менше, аніж мечів.

Золото, ось до чого все це. Купа золота. Атож!

П’ятдесят тисяч доларів! Офіцер Сторожі отримував тридцять доларів на місяць, і ще й боргував, а йому за ці гроші вибивали зуби.

Невже існувало щось неможливе для людини, яка має п’ятдесят тисяч доларів?..

Ваймз трохи поміркував про це, а потім про можливості, які відкривала ця сума. Передусім він побачив, що їх дуже багато.

Він мало не налетів на купку чоловіків, що зібралися біля прицвяхованого до стіни плаката. Там справді обіцяли 50 000 анкських доларів сміливцю, який принесе в палац голову дракона, що мучить місто.

Один із цього зібрання — з огляду на його комплекцію, озброєння і те, як він водив пальцем по літерах, Ваймз подумав, що це ватажок, — читав вголос для інших:

— Ща, о. Що. Ем, у, че. Му-чить. Місто, — завершив він.

— П’ятдесят тисяч, — замислено промовив хтось із чоловіків, чухаючи підборіддя.

— Мізерна платня, — сказав інтелектуал. — Геть невідповідна. Мали б давати півкоролівства і руку його дочки.

— Так, але ж він ніякий не король, а Патрицій.

— Тоді половину патристики чи що там у нього. А дочка симпатична?

Цього мисливці не знали.

— Він неодружений, — насмілився подати голос Ваймз. — І дочки в нього немає.

Вони озирнулися на нього і оглянули з голови до ніг. В їхніх очах він ясно побачив зневагу. Мабуть, вони щодня десятками трощили таких, як він.

— Дочки немає? — перепитав один із них. — Хоче, щоб люди драконів убивали, а сам не виставив дочку?

Дивно, але Ваймзу чомусь здалося, що він повинен захистити свого правителя.

— Він має собачку, про якого дуже дбає, — люб’язно підказав він.

— Навіть дочку не підготував — паскудство та й годі! — обурився один із мисливців. — Та й взагалі, що таке зараз п’ятдесят тисяч доларів? На самі лише тенета стільки й витратимо.

— Це точно. Людям здається, ніби грошей купа, але ж їм невтямки, що пенсія не нараховується. А ще ж всілякі витрати на лікування. І треба купувати й лагодити спорядження…

— І незаймані діви постійно зуживаються, — кивнув низенький мисливець-товстун.

— Атож, і ще… Стривай. Що ти сказав?

— Я спеціалізуюся на єдинорогах, — сором’язливо всміхнувся той.

— А, ясно. Я думав, їх майже не лишилося.

Судячи з вигляду співрозмовника, це питання завжди його мучило.

— Твоя правда. І єдинорогів теж нечасто побачиш, — сказав мисливець на них.

У Ваймза склалося враження, що це єдиний його жарт за ціле життя.

— Звісно. Скрутні часи, — гостро кинув перший мисливець.

— І чудовиська так знахабніли, що далі просто нема куди, — подав голос іще один. — Я чув, як один хлопець убив потвору. Ну, цей… В озері. І от він, красава, пришпилив його лапу над дверима…

— Слава не вмре, не поляже. Не поляже, а розкаже…

— Так. А потім знаєте що? Матінка цієї потвори прилізла скаржитися. Матінка! Наступного ж дня нарисувалася в нього вдома скаржитися. Скаржитися! Отака нам зараз шана!

— З жіночою статтю завжди найбільше проблем, — похмуро додав іще один мисливець. — Знав я одну косооку горгону — справжнє жахіття. Постійно перетворювала на камінь геть усе — навіть власний ніс.

— А потерпають щоразу наші зади, — сказав місцевий інтелектуал. — Якби мені платили долар за кожну коняку, яку я з’їв з-під себе, я б уже озолотився.

— Так. П’ятдесят тисяч доларів? Хай в дупу собі їх запхає.

— Атож.

— Так. Скупердяга.

— Ходімо вип’ємо.

— Гаразд.

Вони одностайно кивнули і рушили у «Латаний барабан» — усі, крім інтелектуала, який нишком прокрався назад до Ваймза.

— Що за собака? — запитав він.

— Що? — не зрозумів капітан.

— Питаю, що за собака?

— По-моєму, жорсткошерстий тер’єрчик, — сказав Ваймз.

Мисливець надовго поринув у роздуми.

— Та ну його, — врешті промовив він і побіг за іншими.

— Здається, у нього ще тітка у Псевдополі, — крикнув навздогін Ваймз.

Не отримавши відповіді, капітан знизав плечима і продовжив свій шлях крізь натовп до палацу Патриція…

…а всередині Патрицій мав напружену обідню розмову.

— Джентльмени! — гаркнув він. — Я справді не бачу іншого виходу!

Суспільні діячі про щось загомоніли між собою.

— За традицією, у такі моменти з’являється герой, — сказав голова Гільдії убивць. — Драконоріз. Але де він — от що мені цікаво. Чому студенти наших навчальних закладів не отримують навичок, на які є суспільний запит?

— П’ятдесят тисяч доларів — це ніби не так і заманливо, — докинув голова Гільдії злодіїв.

— Може, для вас це й не дуже заманливо, шановний добродію, але місто не може собі дозволити більшого, — безкомпромісно сказав Патрицій.

— Якщо місто не розщедриться, то, гадаю, недовго воно стоятиме, — зауважив крадій.

— А з торгівлею у нас що? — запитав представник Гільдії торговців. — Люди не споряджатимуть сюди кораблі з рідкісними легкозаймистими товарами. Хто захоче, аби вантаж перетворився на дим?

— Джентльмени! Джентльмени! — Патрицій примирливо здійняв руки. — Гадаю, — підхопив він, скориставшись із короткої паузи, — у нас тут суто магічне явище. Хотілося б послухати, що про це думає наш велемудрий друг. Гм?

Хтось штовхнув ліктем Верховного архіректора Невидної академії, який давно вже дрімав.

— Га? Що? — стрепенувся чарівник, миттю прокинувшись.

— Нам цікаво, що ви робитимете з цим своїм драконом? — голосно запитав Патрицій.

Верховний канцлер був старим, але тривалий досвід виживання у висококонкурентному чаклунському світі, серед заплутаних політичних інтриг Невидної академії означав, що він здатен миттю відбити цей закид. Якщо пропускаєш повз вуха такі невинні зауваження, то недовго тобі лишатися Верховним канцлером.

— Мій дракон? — перепитав він.

— Усі знають, що великі дракони вимерли, — різко сказав Патрицій. — Крім того, їхнє природне середовище явно не було міським. Тому мені здається, що ця істота чарів…

— Лорде Ветінарі, — перервав його Верховний канцлер. — З усією моєю повагою, дозвольте зазначити, що про вимирання драконів ходили чутки, але нові факти роблять цю теорію дещо сумнівною. Даруйте мені мою відвертість. Що ж до їхнього природного середовища, ми тут бачимо просту зміну поведінкової моделі, спричинену урбанізацією, внаслідок якої численні заміські істоти адаптувалися до більш цивілізованого способу існування — ба більше, засвоїли його. І багато з них насолоджуються новими можливостями, які їм зараз відкрилися. Наприклад, у мене в смітнику постійно риються лиси.

Чаклун аж світився від гордості: він виголосив усе це одним духом, анітрохи не залучивши мозок.

— Чи не хочете ви сказати, — повільно промовив убивця, — що в нас тут завівся перший міський дракон?

— От вам і еволюція, — радісно сказав чарівник. — Мабуть, йому добре ведеться, — додав він. — Безліч ділянок, де можна влаштувати лігвище. І їжі цілком достатньо.

Це твердження зустріла тиша.

— А що вони їдять? — врешті-решт запитав торговець.

Злодій стенув плечима.

— Здається, я пригадую оповідки про незайманих дівиць, прикутих до високих скель, — подав голос він.

— Тоді він тут з голоду здохне, — зауважив убивця. — У нас ґрунти суглинкові.

— Колись вони літали на полювання, — докинув злодій. — Не знаю, чи це допоможе…

— Хоч там як, а це, здається, все одно ваша проблема, лорде, — підсумував головний торговець.

За п’ять хвилин Патрицій уже міряв кроками Еліптичний кабінет, не тямлячи себе від люті.

— Вони з мене сміялися! Я це ясно бачив!

— А ви пропонували утворити робочу групу? — поцікавився Вонс.

— Звісно! Але цього разу не спрацювало. Знаєте, я серйозно думаю про те, щоб підвищити винагороду.

— Гадаю, це не допоможе, правителю мій. Кожен досвідчений мисливець на чудовиськ знає справжні розцінки для своєї роботи.

— Тю! Півкоролівства, — пробурмотів Патрицій.

— І рука вашої дочки.

— Наскільки я розумію, тітоньку віддати не можна? — з надією запитав Патрицій.

— За традицією, потрібна дочка, правителю.

Патрицій похмуро кивнув.

— Може, підкупимо його? — сказав він. — Дракони розумні?

— Гадаю, легенди називають їх радше хитрими. Наскільки я знаю, їм до вподоби золото.

— Правда? І куди вони його вкладають?

— У свою постіль, правителю.

— Під матрац чи як?

— Ні-ні, лорде. Вони сплять на золоті.

Патрицій обміркував цей факт.

— А хіба їм не жорстко?

— Мабуть, так, сер. По-моєму, ніхто в них ніколи не запитував.

— Гм. А вони вміють говорити?

— Здається, вони в цьому справжні майстри, правителю.

— Он як. Цікаво.

Патрицій міркував так: «Якщо він здатен говорити, з ним можна домовитися. Якщо з ним можна домовитися, я його схоплю за… За хвіст, луску чи що він там має».

— А ще кажуть, ніби вони срібноголосі, — додав Вонс.

Патрицій прихилився до спинки крісла.

— Лише «срібно…»?

У галереї залунали якісь приглушені голоси, а потім до кабінету провели Ваймза.

— О, капітане. Які новини?

— Перепрошую, правителю мій. Про що це ви? — запитав Ваймз.

Із плаща в нього скрапувала вода.

— Про арешт цього дракона, — твердо нагадав Патрицій.

— Болотяного птаха?

— Ви чудово розумієте, що я маю на увазі, — різко сказав Патрицій.

— Ми над цим працюємо, — автоматично промовив Ваймз.

— Вам треба лише знайти його лігвище, — фиркнув Патрицій. — Щойно знайдете лігвище — знайдете і дракона. Це очевидно. Здається, його шукає півміста.

— Якщо це лігвище взагалі існує, — уточнив Ваймз.

— Чому ви це кажете? — різко скинувся Вонс.

— Ми розглядаємо всі можливості, — завчено пробубонів Ваймз.

— А куди він ховається, якщо не в лігво? — запитав Патрицій.

— Розслідування триває.

— То хай триває інтенсивніше. І знайдіть лігвище, — кисло додав Патрицій.

— Так, сер. Дозволите йти, сер?

— Будь ласка. І сьогодні до вечора я чекаю результатів, ясно?

«Чого я сам не подумав про його лігвище?» — розмірковував капітан, коли вийшов під денне світло на площу, де юрмився натовп. Усе це здавалося несправжнім — от у чім річ. Якщо дракон несправжній, його поведінка взагалі не вкладається в жодні рамки. Як він міг вийти з провулка, в який не заходив?

Коли викреслюєш усе неможливе, то залишок — хоч би яким неймовірним він здавався — має бути правдою. Проблема, звісно, полягала в тому, щоб розібратися, що саме тут неможливо. Ще та задача.

І той дивний нічний випадок з орангутаном…

Вдень у Бібліотеці вирувало життя. Ваймз обережно пробирався крізь натовп. Правду кажучи, він міг піти куди завгодно у місті, але в Академії завжди стверджували, що тут діють чудодійні закони, а Ваймзу здавалося, що нерозумно наживати собі ворогів, зустріч із якими може суттєво позначитися на температурі тіла, не кажучи вже про його форму.

Бібліотекар, який сидів, згорбившись, за своїм столом, вичікувально поглянув на нього.

— Ще не знайшли. Пробач, — сказав капітан. — Розслідування триває. Але ти можеш мені трохи допомогти.

— Уук?

— Це ж магічна бібліотека, правда? Ну, тобто ці книжки, так би мовити, розумні? От я й подумав: якби я прийшов сюди вночі, вони б неодмінно здійняли рейвах — адже вони не знають мене. Але якби знали, то, мабуть, повелися б спокійно. Отже, книгу мав узяти хтось із чаклунів, чи не так? Або принаймні хтось із працівників Академії.

Бібліотекар позирнув направо і наліво, а тоді схопив капітана за руку і потягнув у тихий куточок за книжковими полицями. Лише там він кивнув.

— Це був хтось, кого вони знали?

Знизування плечима, а потім іще один кивок.

— Саме тому ти прийшов до нас?

— Уук.

— А не у раду Академії?

— Уук.

— Хто це міг бути? Маєш якісь здогадки?

Бібліотекар стенув плечима. Це був надзвичайно виразний порух, зважаючи на те, що тіло, по суті, було мішком, підвішеним до лопаток.

— Ну, це вже бодай щось. Повідом, якщо трапиться ще щось дивне, гаразд? — Ваймз підняв погляд на ряди полиць. — Тобто щось дивніше, ніж завжди, розумієш?

— Уук.

— Дякую. Приємно зустріти громадянина, який вважає за свій обов’язок допомагати Сторожі.

Бібліотекар дав йому банан.

Знову потрапивши у вир міської вулиці, капітан почувався на диво піднесеним. Йому явно вдалося щось відкопати.

Якісь дрібнички, як‑от фрагменти пазла. Жоден із них насправді не мав сенсу, але всі вони натякали на існування більшої картини. Зараз йому достатньо було б знайти кутовий фрагмент або краєчок…

Хоч би що там думав Бібліотекар, Ваймз майже не сумнівався, що це не чарівник. Не справжній чарівник, який отримує зарплатню. Це було не в їхньому стилі.

І ще, звісно, ці пошуки лігвища. Найрозумніше було б почекати і подивитися, чи прилетить дракон сьогодні ввечері. І спробувати визначити, де він з’явиться. Отже, потрібна була височина. А чи існував спосіб виявляти драконів? Ваймз поглянув на драконодетектор Нудля Від-Душі-Відриваю. Дуже проста конструкція: шматок деревини, насаджений на металевий стержень. Коли дерево, повністю згорівши, оголювало метал, це означало, що ви знайшли дракона. Драконодетектор, як і багато інших пристроїв Нудля, бездоганно функціонував — у свій власний спосіб — і водночас був абсолютно ні на що не придатним.

Мав існувати кращий спосіб знайти чудовисько до того, як підсмалиш собі пальці.

Надвечірнє сонце розтікалося над обрієм, ніби жовток некруто звареного яйця.

Над дахами Анк-Морпорка завжди випиналися цілі зграї химер, але зараз там вирував ще й коловорот моторошних людських облич, які немовби зійшли з гравюр про те, як шкідливо пити джин. Серед тієї публіки, що взагалі не купує гравюр, такої їх концентрації досі не спостерігалося. Багато цих облич були прикріплені до тіл, що тримали страхітливу зброю, яка переходила з покоління у покоління — часто із застосуванням насильства.

Із височини штабу Ваймз бачив чаклунів, які вишикувалися на дахах Академії, а також натовпи шукачів золота. Ці авантюристи чекали на вулицях з лопатами напоготові. Якби дракон справді мав лігво десь у місті, незабаром йому б довелося спати просто на підлозі.

Знизу пролунав крик Нудля Від-Душі-Відриваю чи когось із його товаришів. Пропонували гарячі ковбаски. Ваймз раптом відчув порив громадянської гордості. Було щось правильне у містянах, які, зіткнувшись із катастрофою, подумали про те, щоб продати учасникам гарячі ковбаски.

Місто чекало. Зійшло кілька зірок.

Колон, Ноббі і Морква також стояли на даху. Колон насупився, бо Ваймз не дозволив йому використовувати лук і стріли.

Стрілянину в місті не заохочували, бо, взявши великий лук і випустивши з нього стрілу, можна було влучити геть не в того невинного перехожого, в якого цілилися, а в іншого, який випадково опинився надто близько.

— Дуже слушно, — сказав Морква. — Акт про громадську безпеку, 1634, зброя метального типу…

— Годі цитувати всі ці штуки, — гаркнув Колон. — У нас уже немає законів і всякого такого! Це старий мотлох! Зараз усе набагато… цей-во… прагматичніше.

— Не знаю, що там у законі, а я сказав прибрати лук, — нагадав Ваймз.

— Капітане, я справжній мастак! — запевнив Колон. — Та й взагалі тут у людей купа зброї, — буркотливо докинув він.

Безумовно, він сказав правду. Сусідні дахи наїжачилися вістрями. Якби ця пропаща істота прилетіла, їй би здалося, що вона в густій лісовій хащі.

— Я сказав прибрати лук, — повторив Ваймз. — Я не допущу, щоб мої люди стріляли по мирних громадянах. Зброю геть.

— Це дуже слушно, — сказав Морква. — Ми тут для того, щоб захищати й служити, правда, капітане?

Той скоса позирнув на нього.

— Гм. Еге ж. Так. Саме так.

Леді Ремкін витягнула на дах свого будинку, що стояв на пагорбі, якесь неоковирне складане крісло, встановила телескоп, розклала на парапеті бутерброди і флягу з кавою і зручно влаштувалася із записником на колінах, чекаючи.

Минуло півгодини. Цілий ліс стріл привітав хмарину, що пропливла в небі, кількох безталанних кажанів і схід місяця.

— Усе покотилося шкереберть через цю біганину зі зброєю, — врешті озвався Ноббі. — Його просто налякали.

— Схоже, що так, — визнав сержант Колон, опускаючи спис.

— А ще тут стає холодно, — зауважив Морква, обережно підштовхуючи ліктем капітана Ваймза, який привалився до димаря, задумливо втупившись у далечінь. — Сер, уже багато людей розійшлися. Може, і нам час?

— Що-що? — запитав Ваймз, не обертаючись.

— Ще й на дощ повертає, — додав Морква.

Ваймз промовчав. Він уже кілька хвилин дивився на Вежу мистецтв, центр Невидної академії. Казали, що це найстаріша споруда міста.

Хоч там як, а вона явно була найвищою. Час, погода і недбалі ремонтні роботи добряче познущалися з неї, зробивши схожою на покручене дерево, яке зазнало забагато буревіїв.

Капітан силкувався пригадати її обриси. Коли йдеться про щось цілком звичне, його часто навіть не помічаєш. Він уже багато років не дивився на неї по-справжньому і зараз намагався переконати себе, що нетрища башточок і зубців нагорі мають сьогодні такий самий вигляд, як і вчора.

У нього кепсько виходило.

Не відводячи погляду, він схопив сержанта Колона за плече і обережно розвернув у потрібному напрямку.

— Ви на покрівлі тієї вежі нічого дивного не бачите?

Колон витріщився на неї, а тоді стривожено розсміявся.

— Ну, здається, ніби там дракон сидить, правда?

— Так. Мені теж так здалося.

— Але… Але… Але якщо уважно придивитися, стає видно, що це лише гра тіней на плетиві плюща. А якщо примружитися, то ніби дві бабці сидять на візку.

Ваймз примружився.

— А от і ні. Все одно схоже на дракона. Величезний дракон згорбився і дивиться вниз. Гляньте, он складені крила.

— Перепрошую, сер, але таке враження створює поруйнована башточка.

Вони знову втупилися у неї.

— Сержанте, скажіть — я заради чистої цікавості запитую, — що, на вашу думку, створює таке враження, ніби розгортаються величезні крила?

Колон ковтнув.

— Гадаю, це враження створюють величезні крила, сер, — відповів він.

— Саме так, сержанте.

І тут дракон упав. Не полетів униз, а просто беркицьнувся з верхівки вежі і наполовину ринув, а наполовину зірвався, зникнувши з поля зору за будівлею Академії.

Ваймз піймав себе на тому, що чекає, коли пролунає удар.

А потім знову побачив дракона, який летів, мов стріла, мов зірка, що падає з неба. Тепер уже не свинцеве грузило гепнулося вниз зі швидкістю тридцять два фути на секунду — натомість щось нестримне рвонуло вгору. Воно промайнуло над дахами, трохи вище людського зросту. А ще страшніше стало від звуку: немовби хтось повільно і ретельно розривав повітря навпіл.

Усі у Сторожі попадали й розпласталися. Ваймз краєм ока побачив величезну морду, яка віддалено скидалася на конячу. Потім щось промайнуло над головою.

— Срань паскудна, — пролунав голос Ноббі звідкись із труби.

Ваймз міцніше схопився за комин і, підтягнувшись, став на ноги.

— Капрале, на вас форма, — сказав він, і голос у нього майже не тремтів.

— Перепрошую, капітане. Срань паскудна, сер, — виправився він.

— Де сержант Колон?

— Тут, сер. Схопився за цю трубу, сер.

— Ох, це ж треба. Моркво, витягніть його, будь ласка.

— Ви лишень погляньте-но, як він летить! — сказав Морква.

Траєкторію руху дракона можна було простежити за тим, як злітають хмарами стріли і як зойкають і захлинаються кров’ю ті, у кого влучили випадково чи рикошетом.

— Він ще навіть не повністю розгорнув крила! — закричав Морква, намагаючись піднятися на комин. — Дивіться!

«Таких розмірів просто не мало б існувати, — сказав собі Ваймз, позираючи на величезне тіло, що кружляло над річкою. — Він завдовжки з вулицю!»

Над доками піднявся стовп полум’я. На мить ця істота промайнула на тлі місяця. І аж потім вона розгорнула крила, один раз. Пролунав такий звук, наче отара мокрих породистих овець налетіла на скелю.

Дракон зробив невелике коло, кілька разів вдарив крилами в повітрі і повернувся.

Пролітаючи над штабом Сторожі, він виплюнув колону білого полум’я, що бризкало іскрами. Черепиця внизу не просто розплавилася, а вибухнула розжареними червоними краплями. Комин розірвало, і на вулицю дощем посипалися цеглини.

Широчезні крила били повітря: істота кружляла над охопленою пожежею будівлею, яка швидко перетворювалася на вогняну руїну. Коли не лишилося нічого, крім купки розсипаного плавленого каміння, серед якого траплялися якісь чудернацькі смуги і бульбашки, дракон зневажливо черконув крилами, здійнявся над містом і полетів геть.

Опустивши телескоп, леді Ремкін похитала головою.

— Це неправильно, — прошепотіла вона. — Це дуже неправильно. Неможливо, щоб він був здатний на таке.

Вона знову підняла трубу і примружилася, намагаючись визначати, що зараз горить. Внизу, у своїх сажках вили малі дракончики.

«Де я?» — згідно традиції, запитуємо ми, приходячи до тями від благословенної, позбавленої подій непритомності. Мабуть, це у нас в крові.

Ваймз промовив ці слова.

Традиція дозволяє самостійно обрати продовження тексту. Надзвичайно важливо переконатися, що всі частини тіла, які, за спогадами, були наявні вчора, лишилися на своїх місцях.

Ваймз здійснив цю перевірку.

Тут настає час болісних відкриттів. Свідомість набирає обрисів, наче сніжка, що збільшується, коли котиться схилом. І виявляється, що ми приходимо до тями у тілі, що лежить у канаві з численними… не так важливо, з чим саме, адже зі словом «численні» зазвичай нічого хорошого не поєднується. А може, на свіжих простирадлах, і на чоло заспокійливо лягає чиясь рука, і хтось у білому діловито відгортає фіранку, а за вікном новий світлий день? Усе скінчилося, і попереду нічого поганого, хіба що слабкий чай, поживна вівсянка, маленькі зміцнюючі прогулянки в саду, а ще, може, коротке платонічне захоплення добрим янголом, який вас доглядає; а може, все це лише мить затьмарення, і зараз над вами нависає покидьок, який от‑от візьметься за вас по-справжньому, застосувавши держак свого кайла? А чи даватимуть виноград? — цікавиться свідомість.

У цей момент допомагає якийсь зовнішній стимул. Дуже приємно чути: «Усе буде гаразд». Натомість: «Його документи вже знайшли?» — явно поганий знак. Однак ці варіанти все-таки кращі, ніж: «Тримайте його за руки, щоб не сіпався».

Але цього разу йому відповіли: «Капітане, ви мало не сконали».

Біль, який, скориставшись із непритомного стану Ваймза, чкурнув покурити (у метафоричному сенсі), миттю повернувся.

— Арргх, — промовив капітан.

І розплющив очі.

Він побачив стелю. Дуже гарний знак, який одразу виключав цілу низку неприємних версій. Розфокусований погляд також натрапив на капрала Ноббса. Оце був уже не такий обнадійливий знак. Капрал Ноббс нічого не доводив: навіть після смерті ви могли побачити щось подібне до капрала Ноббса.

В Анк-Морпорку було небагато лікарень. Кожна Гільдія мала власний лікувальний заклад, а ще існувало декілька безкоштовних, утримуваних різними чудернацькими релігійними організаціями, як‑от Ченцями-балансирами. Однак медичних послуг широкому загалу ніхто не надавав, і людям доводилося вмирати власними силами, без допомоги лікарів. Зазвичай вважали, що лікування лише розніжує і в будь-якому разі суперечить Природі.

— Я вже запитував, де я? — слабким голосом промовив Ваймз.

— Так.

— А мені відповіли?

— Кепе, я гадки не маю, що це за будинок. Він належить якійсь бучній кобіті — це вона сказала перенести вас сюди.

Здавалося, що Ваймзова свідомість перетворилась на суцільну рожеву патоку, однак він спромігся вхопитися за дві ниточки і пов’язати їх. Вжиті в одному реченні слова «бучна» і «перенести» про щось говорили. Так само, як і тутешній дивний хімічний запах, що виявився сильнішим навіть за вже звичні пахощі Ноббі.

— Ми не про леді Ремкін говоримо? — обережно запитав він.

— Мабуть, так. Величезне бабисько. Шаленіє від драконів, — щуряче обличчя Ноббі розпливлося у моторошному змовницькому вишкірі, якого Ваймз досі не бачив. — Ви у неї в ліжку.

Капітан роззирнувся навколо, відчуваючи перші ознаки неясної паніки. Він зараз міг бодай ненадовго зосередитися, тож помітив, що в кімнаті трохи бракує холостяцької шкарпетковості. Натомість повітря відгонило тальковою пудрою.

— Це ніби як бдувар, — пояснив Ноббі з виглядом знавця.

— Стривайте, стривайте. Цей дракон… — пригадав Ваймз. — Він пролетів прямо над нами…

Спогади розворушилися і напали на нього, мов люті зомбі.

— Капітане, ви як?

…розчепірені кігті завширшки з розкинуті чоловікові руки. Важкі удари крил, більших за вітрила. Сморід якоїсь хімії — ніхто, крім богів, не міг знати, якої саме…

Він так наблизився, що Ваймз бачив дрібненьку луску на лапах і червоні спалахи в очах. Не просто очі рептилії — в них можна було втонути…

І дихання — таке гаряче, що геть не скидалося на полум’я, а радше на щось майже тверде, що не спалювало, а трощило…

З іншого боку, Ваймз був тут, живий. Лівий бік болів, немовби від удару залізякою, але він явно лишився живим.

— Що трапилося? — запитав Ваймз.

— Це все юний Морква, — пояснив Ноббі. — Схопив вас із сержантом і стрибнув із даху за мить до того, як він наздогнав нас.

— Ребра болять, — сказав Ваймз. — Мабуть, мене він все-таки наздогнав.

— Ні, гадаю, це через те, що ви приземлилися на клозет. А потім ви, капітане, ще перекотилися і врізалися в діжку з водою.

— А Колон? Він поранений?

— Не те щоб поранений… Сержант приземлився м’якше. Пробив стелю клозету своїм огрядним тілом. Казав, що його збадьорило душем із…

— А потім що?

— Ну, ми, так би мовити, поклали вас зручніше, а потім усі шарахнулися гукати сержанта. А коли побачили, де він лежить, то вже, звісно, спинилися і просто стояли й гукали. Потім прибігла ця жінка і почала горлати.

— Це ви про леді Ремкін? — холодно запитав Ваймз.

Тепер його ребра стали просто втіленням болю.

— Ну, так. Високе тілисте бабисько, — незворушно підтвердив Ноббі. — Кинулася попихати людьми! «Ой, бідолаха, несіть його негайно до мене». Так ми й зробили. Правду кажучи, кращого місця годі шукати. У місті всі бігають, як кури з відрубаними головами.

— А великої шкоди завдав дракон?

— Коли вас там уже не було, чаклуни почали обстрілювати його вогненними кулями. Йому це геть не сподобалося — хіба що додало сили і люті. Він ціле Супротилежне крило Академії знищив.

— А далі?..

— Та ніби все. Він іще щось підпалив, а тоді немовби розтанув у диму.

— І ні-хто не бачив, куди він подівся?

— Якщо хтось і бачив, то не каже, — Ноббі прихилився до спинки стільця і скоса зиркнув навколо. — Така кімната, що й глянути гидко. Сержант сказав, у неї купа грошви. Хіба вона має право жити у звичайній кімнаті? Який сенс видиратися з бідності, якщо багатим дозволено спокійно жити у звичайній кімнаті? Де мармур? — він фиркнув. — Ну, хоч там як, а вона казала, щоб я її покликав, коли ви прийдете до тями. Вона зараз драконів своїх годує. Дивне якесь гаддя. Як це їй дозволяють їх тримати…

— Тобто?

— Ну, всі вони одного поля ягода, чого вже там.

Коли Ноббі виволікся з кімнати, Ваймз роззирнувся навколо іще раз. Тут дійсно бракувало позолоти і мармуру, який, на думку Ноббі, обов’язково належався людям, котрі чогось досягнули в житті. Усі меблі були старими, а картини на стінах — хоч, безумовно, вартісні — справляли таке враження, ніби їх повісили у спальні, бо не придумали, куди ще подіти. Ще він побачив декілька любительських акварелей з драконами.

Загалом здавалося, що людина заходила сюди лише час від часу, і спальня роками бездумно підлаштовувалася під неї, огортаючи, мов розношений одяг, — хіба що була оздоблена стелею.

Ця кімната явно належала жінці, але такій, яка йшла життям весело, без жодної дурнуватої хандри, поки всілякі сльозливі романтичні халепи траплялися з кимось деінде, і яка від щирого серця була вдячна за своє добре здоров’я.

Зважаючи на вигляд одягу, який тут висів, його обирали з міркувань тривкості (може, навіть представники попереднього покоління), а не як легку артилерію для війни між чоловічою та жіночою статтю. На туалетному столику були рівненько розставлені пляшечки і глечики, але вони занадто скидалися на шеренгу і здавалося, що на етикетках зазначено: «Втирати щовечора», — а не «Легкими рухами наносити по краплинці за вушками». Можна було уявити собі, що власниця кімнати спала тут все своє життя і батько називав її «своєю дівчинкою», поки їй не виповнилося сорок.