Ваше ім'я, майоре?

ПРОЛОГ

Петро Малюк, редактор обласної газети «Остропільська правда», людина вже похилого віку, живе в Острополі один рік. Він приїхав сюди за порадою лікарів — дуже вже стали допікати старі рани.

Якось, відбираючи матеріали для чергового номера газети, він зупинився на нарисі про садовода радгоспу «Зелений гай» Степана Василенка. Героєві нарису вже сімдесят п’ять, але він душа бригади, йому належить недавно виведений сорт яблук, що мають чудовий, неповторний смак. Новому сорту ще назви не присвоєно, а робітники радгоспу називають його «василинівка».

Прочитавши нарис, редактор замислився: «Степан Іванович Василенко… Цікаво, той також був Степан Іванович. Після вибуху в театрі я нічого не знаю про його долю. А може, це дійсно він? Можливо…»

На другий день першотравневих свят Малюк відклав усі справи, узяв кілька примірників газети з нарисом про садовода, сів на свого «Запорожця» й за годину з гаком добрався до «Зеленого гаю».

Степана Івановича він знайшов у саду, в бригадному будиночку, і одразу пізнав його. Хоч минуло близько сорока років, як вони розлучилися, і садовода прикрашала тепер широка апостольська борода, та сумніву не було: він! Даруючи старому газети з нарисом, відрекомендувався:

— Малюк, Петро Карпович, редактор «Остропільської правди».

Прізвище «Малюк» Степану Івановичу нічого не нагадує, він уперше його чує.

— Дуже радий познайомитися, — блиснув садовод чорними очима. — Високе начальство, правду сказати, рідко балує нас своїми візитами. А редактора з області, видно, сам бог приніс.

— Ні, не бог, — посміхнувся Малюк, — а «Запорожець».

Степан Іванович також посміхнувся.

Вони йшли між рядами яблунь, ошатно вдягнених у біло-рожеве вбрання, неначе сніговійниця щойно пронеслася над ними й так щедро запорошила їх. Тиша довкола. Аж у вухах дзвенить. Повітря, здається, настояне на суцвітті яблунь і таке густе, що хоч бери його пригорщами і пий.

Степан Іванович ішов бадьоро, по-молодечому, поетично розповідав про сад, про новий сорт яблук.

Малюк уважно слухав Василенка, його все цікавило.

Десь години через півтори — дві вони підійшли до молодої дослідної ділянки й посідали під гіллястою яблунею, що поблизу зрошувального каналу, у якому тихо дзюркотіла чиста вода. Малюк розв’язав галстука, розстебнув комір сорочки, приліг на м’якій запашній землі, густо засіяній пелюстками яблуневого цвіту, й, заплющивши очі, став обмірковувати, як почати розмову про «Чорномора».

Тимчасом Степан Іванович займався своїм ділом: вийняв з портфеля невеличку скатертинку, розіклав на ній хліб-сіль, зелену цибулю, редиску, шматочки домашньої ковбаси, кілька яблук, поставив флягу, а біля неї чарки. Потім гукнув:

— Прошу, Петре Карповичу, до столу!

— О, — приємно здивувався Малюк. — Звідки це у вас, Степане Івановичу?

Чорні очі садовода сяйнули лукавими вогниками.

— Секрет, Петре Карповичу.

— Он як! У вас багато таких секретів?

Василенко здійняв брови:

— Ваш кореспондент ще вчора подзвонив, що приїдете.

— Ах, який негідник, — удавано обурився Малюк, підсовуючись ближче до імпровізованого столу.

Василенко взявся за флягу і наповнив чарки світлою прозорою рідиною.

— Що не кажіть, а після такої прогулянки, — почав садовод, — не гріх…

— Не знаю, Степане Івановичу, — перебив його Малюк, — як кому, а мені категорично заборонено.

По обличчю садовода пробігла посмішка.

— Так це ж сухе, Петре Карповичу, сухе вино, свій рецепт.

— Ну, якщо сухе і ваш рецепт, — погодився Малюк. Випив, відставив чарку, взяв яблуко. — Хоч я і не дуже розбираюся в яблуках, але таких мені ще не доводилося бачити. Чув, що ці плоди називають ім’ям того, хто їх вивів.

Василенко примружився, швидко підвівшись на коліна, задоволено розгладив правицею сніп бороди й скинув кошлатими сивими бровами. У тому легкому, грайливому рухові людини, яка давно вже розміняла восьмий десяток, було щось театральне. Малюк жартома зауважив:

— Ви, Степане Івановичу, — справжній актор.

Василенко знітився. Густі брови його насупилися. Він дивився на яблука, що тримав у руці, й ніби пригадував щось дуже далеке й невеселе.

Малюк захвилювався:

— Що з вами, Степане Івановичу? Невже я вас образив?

— Та ні, — покрутив головою Василенко, — не турбуйтеся, Петре Карповичу. Ви слушно зауважили, бо я таки спробував бути і актором… Так, не дивуйтеся. Коли маєте бажання послухати, я можу розповісти, хоч, правду кажучи, то сумна історія.

Малюк заперечливо помахав рукою:

— Ні, Степане Івановичу, дякую, не треба ятрити старі й болючі рани. Вам нелегко буде згадувати давно минуле, та до того ж мені дещо відомо. Ми, дорогий друже, грали з вами на одній сцені…

— Чекайте, чекайте, — перебив спантеличений Василенко. — Я щось не розумію. Може, розтлумачите.

Малюк засміявся:

— Будь ласка, Степане Івановичу, згадайте Приморськ, «Чорномора», Дмитра Шаповала.

Слухаючи Малюка, Василенко не зводив з нього очей. Ім’я колишнього шефа «Чорномора» Дмитра Шаповала на все життя вкарбувалося в його пам’яті. Та невже ж це він, Шаповал?!

А Малюк посміхнувся, тихо й схвильовано мовив:

— Я, Степане Івановичу, — колишній Шаповал.

Старий по-юнацькому звівся на ноги, хотів щось сказати, але спазми стиснули горло. Подолавши хвилювання, вигукнув:

— Боже мій, Дмитре! То ж, виходить, жива ще моя доля! — й кинувся до Малюка.

Вони довго стояли в обіймах один одного, схвильовані, зворушені. Потім потекли й потекли спогади, вони розбудили в пам’яті побратимів усе, що, здавалося, стерлося вже довголіттям.

Степан Іванович розповів багато такого, чого Петро Карпович не знав.

А шляхи-дороги, якими доля кидала Шаповала, хвилювали садовода.

На прощання Малюк похвалився Степанові Івановичу, що взявся писати книгу.

— Робота, Степане Івановичу, виявилася нелегкою. Але, — зітхнув полегшено, — наближається вже до кінця. Сьогоднішня наша зустріч, побратиме, й буде її прологом…