Василь Стус: життя як творчість

1

Рябчук Микола. «Небіж Рільке, син Тараса» (Василь Стус) // Герої та знаменитості в українській культурі / Редактор-упорядник Олександр Гриценко. — К.: УЦКД, 1999, С. 231.

2

Про це див.: Хейфец Михаил. Избранное. В трех томах: Т. 3. Украинские силуэты. Военнопленный секретарь / Харьковская правозащитная группа. — Харьков: Фолио, 2000, С. 26—28.

3

Стус Василь. Твори у 4 томах: 6 книгах. Два додаткові томи: 5 і 6 (2 книги) / Голова редакційної колегії М. Коцюбинська; Укладання, підготовка текстів, коментарі — Г. Бурлака, С. Гальченко, М. Гнатюк, М. Гончарук, О. Дворко, М. Коцюбинська, Д. Стус. — Львів: ВС «Просвіта», 1994—1999. — Том 6: кн.1, С. 149, 239, 330, 469.

4

Благой Д. Д. Проблемы построения научной биографии Пушкина // Лит. наследство. — М., 1934, Т. 16—18, С. 270. Див. також: Лосиевский И. Я. Научная биография писателя: проблемы интерпретации и типологии. — Харьков: Крок, 1998, С. 22.

5

Рябчук М. «Небіж Рільке, син Тараса» (Василь Стус). — С. 232.

6

Стус Василь. Двоє слів читачеві // Твори. — Том 1: кн. 1, С. 42.

7

Саме живий організм дерева найчастіше асоціюється у поета з нацією, народом, традицією. Див., зокрема, його програмові речі: «Гойдається вечора зламана віть…», «Довкола стовбура кружляємо…» та ін.

8

Якимось чином це підтверджує факт становлення саме традиційного, а не модерного дискурсу довкола Стусової творчости. Див., зокрема, «Стусівські читання» // Слово і Час. — 1998, Число 7, С. 17—28 (доповіді Михайлини Коцюбинської, Євгена Сверстюка, Елеонори Соловей, Михайла Наєнка); Число 8, С. 62—70 (доповіді Миколи Бондаря, Галини Бурлаки, Миколи Кодака, Вікторії Плаксіної, Дмитра Стуса); а також статті: Коцюбинська М. Поет // Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 7—38; її ж. Феномен Стуса // Сучасність. — 1991, Число 9, С. 26—35; Жулинський М. Василь Стус. 1938—1985 // Літературна Україна. — 19 квітня 1990; Шевельов Юрій. Трунок і трутизна. Про «Палімпсести» Василя Стуса // Василь Стус у житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників / Упорядкували і зредаґували Осип Зінкевич і Микола Француженко. — Балтимор — Торонто: Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987, С. 368—401 та ін. Усі ці автори в той чи інший спосіб осмислюють постать В. Стуса передусім у традиційному українському контексті, лише вряди-годи неакцептовано окреслюючи напрям можливих інтертекстуальних та компаративістських досліджень. Протистоїть їм невелика група дослідників, так би мовити, модерного налаштування, чиї тексти переважно зібрані в книзі: Стус як текст / Ред. та авт. передм. М. Павлишин. — Мельбурн: Відділ славістики ун-ту ім. Монаша, 1992, XII + 93 с. (статті Гундорової Т. Феномен Стусового «жертвослова» (С. 1—29) і Павлишина М. Квадратура круга: пролегомени до оцінки Василя Стуса (С. 31—52); значною мірою в нетрадиційному дискурсі осмислюється постать та творчість В. Стуса в статтях: Івашко В. Міф про Василя Стуса як дзеркало шістдесятників // Світовид. — 1994, Число 3, С. 104—120; Москалець К. Страсті по Вітчизні. Лист до мандрівника на Схід // Людина на крижині. — К.: Критика, 1999, С. 209—254.

9

Див: Наєнко Михайло. Виступ на перших Стусівських читаннях // Слово і Час. — 1998, Число 6, С. 26—28; Стус Д. «Палімпсести» Василя Стуса: творча історія та проблема тексту // Василь Стус. Твори. Том 3: кн. 1. — С. 13.

10

Наєнко Михайло. Виступ на перших Стусівських читаннях. — С. 28.

11

Стус В. Голос з України // Твори. Том 4. — С. 482.

12

Стус В. Лист до друзів від 30.07.1978 // Твори. Том 4. — С. 468.

13

Коцюбинська М. Стусове «самособоюнаповнення»: (Із роздумів над поезією Василя Стуса) // Сучасність. — 1995, Число 6, С. 137—144.

14

Лотман Ю. М. Литературная биография в историко-культурном контексте. // Ученые записки Тартуского университета: Труды по русской и славянской филологии. Вып. 683. — 1986, С. 106.

15

Дзюба Іван. Різьбяр власного духу // Василь Стус. Під тягарем хреста. Поезії. — Л.: Каменяр, 1991, С. 19—20.

16

Про багатотисячний похорон Лесі Українки детальніше див. М. О. Мороз. Літопис життя та творчості Лесі Українки. — К.: Наукова думка, 1992. — С. 514—515.

17

У всіх документах вказана ніч з 4-го на 5-те вересня, або просто 4-го. Однак, зібравши велику кількість свідчень та спогадів, думаю, можу переконливо стверджувати, що смерть Василя Стуса настала саме в ніч з 3-го на 4-те вересня, а наступної ночі лише «по-злодійськи», як пише у своїх спогадах Василь Овсієнко, з карцеру було винесено тіло Василя Стуса.

18

Попелюх Валентина (1938 р.н.) — дружина Василя Стуса.

19

Парадоксальним чином у цьому-таки Чусовому, що несе води вздовж трагічних для доль тисяч і тисяч українців земель, які час від часу лякають око білизною кісток, директор гірськолижної олімпійської бази «Огонек» Лєонард Постніков відкрив музей історії ріки Чусової. Його першим експонатом стала врятована Постніковим каплиця Єрмака та великий пам'ятний камінь — перший ув СРСР пам'ятник жертвам репресій. Було це 1981 року, коли Василь Стус ще був живим і лише прибув до ВС-389/36, що знаходиться за 40 км від музею Постнікова.

20

Про це неодноразово писав у листах до мене та Василя Овсієнка Март Ніклус, який уже встиг побувати там із естонськими телевізійниками, які знімали про нього фільм.

21

Не відповідає дійсності твердження В. Шовкошитного з вищезгаданої статті про те, що документи на О. Тихого були підготовані. Їх почали збирати останніми тижнями перед від'їздом, проте далеко не всі дозволи від владних інституцій були отримані. Отож, якби перепоховання відбулося саме в ці дні, прах Олекси Тихого перевести, швидше за все, не вдалося б.

22

Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К.: Наукова думка, 1995, С. 634—635.

23

Там само. — С. 636—637.

24

Там само. — С. 628.

25

Там само. — С. 626.

26

Попри всі протести та звернення, 4 грудня 1987 р. з'явилася постанова Ради Міністрів СРСР «Про обмеження прописки кримських татар у ряді населених пунктів Кримської області та Краснодарського краю». Див.: Україна від найдавніших часів до сьогодення. — С. 627.

27

Зокрема варто згадати резонансний лист Олеся Гончара до Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, у якому звучала тривога щодо звуження сфери вжитку української мови та висловлювалися пропозиції, спрямовані на подолання вад національно-культурної політики в УРСР. Так само не можна оминути увагою серію статей І. Дзюби «Бо то не просто мова, звуки…», за які його було нагороджено державною премією ім. Т. Г. Шевченка в 1990-му.

28

Україна від найдавніших часів до сьогодення. — С. 627.

29

Чимало дискусій на цій конференції було присвячено обговоренню такої несуттєвої на перший погляд термінологічної проблеми: яким словом окреслювати ідеологію репресій 1930-х — сталінізм чи сталінщина. За всім цим ховалася неготовність суспільства зізнатися в тому, що конвеєр смерти був не так сваволею однієї персони (сталінщина), як фундаментальною основою існування та розвитку держави (сталінізм). Ім'я Леніна, яке все ще, принаймні в публічних розмовах та дискусіях, залишалося поза критикою, в цьому контексті воліли не згадувати, як і не акцентувати уваги на репресованих в шістдесяті-сімдесяті роки. Репресовані в ці роки хоча й були активними учасниками установчого з'їзду, змушені були прийняти запропоновані ЦК-КДБ правила гри, аби мати бодай якусь надію на суспільний резонанс і масмедійне відлуння. Інформація про створення «Меморіалу» потрапила на шпальти офіційної преси, хоча й була суттєво відредаґована цензурою.

30

Див.: «Правда Украины» за 16.04.1989 р.

31

У своїй праці «Радянсько-український розкол» Ярослав Білоцеркович наводить цікаву статистику соціального складу українського руху опору другої половини XX віку: 58,9 % дисидентів, згідно неповних вибіркових даних дослідника, були вихідцями з селянського середовища, 30,4 % — із середовища інтеліґенції, 10,7 % — робітництва. Про це див.: Bilocerkowycz Jaroslaw. Soviet Ukrainian Dissent. A Study of Political Alienation. — Boulder and London, 1988. — P. 67—68; див. також: Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995, С. 190. Попри ці красномовні цифри дозволю собі суб'єктивно (об'єктивні дані, наскільки мені відомо, відсутні) не погодитися з такими цифровими викладками. Судячи з особистого досвіду спілкування з різними людьми цих кіл, до вихідців із села необхідно залучити принаймні 2/3 отих «інтеліґентів» Білоцерковича-Касьянова, бо абсолютна більшість їх належала лише до першого (навіть не другого) покоління інтеліґенції, а відтак і не мала жодної підтримки впливових батьків, друзів тощо. Опосередковано відсутність такої підтримки і таких порад «допомагала» опинитися за ґратами камери попереднього ув'язнення КДБ без усякої надії вибратися звідти шляхом більших чи менших компромісів з владою. Не маючи впливового суспільного «тилу», ці «селюки», що пробивали дорогу в столиці ціною максимальних зусиль, повинні були або найбрутальніше каятися й обливати максимально можливим брудом своїх посправників, або отримувати максимальні терміни ув'язнення. Меншу частину графи «інтеліґенція» становили переважно зрусифіковані дисиденти єврейського походження, які, попри об'єднуючу їх із українцями боротьбу з владою, відстоювали не так національні, як загальнолюдські демократичні цінності. Культурно та ментально ці групи істотно різнилися, хоча переважно були у дружніх стосунках.

32

Україна від найдавніших часів до сьогодення. — С. 640.

33

Україна від найдавніших. — С. 642. Приблизно в цей час з'явилися й перші записи пісні Т. Петриненка, де був і такий рядок: «навіть для народження дитини потрібен рух».

34

Попри суворі заборони на повернення й переслідування міліцією кримських татар у Криму, ставало неможливим не помічати очевидного: всупереч офіційній політиці кримські татари повертаються на батьківщину. 7 липня 1989 р. у Сімферополі вийшло перше число щотижневого додатку до офіціозної «Крымской правды» кримськотатарського «Достлука», що було першою невеличкою перемогою.

35

Україна від найдавніших… — С. 643.

36

Думаю, ще дуже довго буде невідома справжня причина особистої (як стверджують «інформовані» джерела) ненависти Щербицького до Стуса. Тим більше, що жодних офіційних документів, які б фіксували «пряме» втручання останнього в долю Стуса, не виявлено. Однак на рівні «неофіційних» розмов існує дуже багато непрямих свідчень того, що в 1972-му В. Стуса було засуджено на підставі безпосередньої вказівки саме В. Щербицького чи когось, хто діяв від його імени.

37

В. Шовкошитний. «Народе мій, до тебе я ще верну…» — С. 7.

38

В. Чернілевський — режисер трисерійного документального фільму «Просвітлої дороги свічка чорна», який разом із В. Шовкошитним провели головну частину організаційної роботи з перепоховання.

39

Перший матеріал з'явився в «Літературній Україні» у супроводі великої половинчатої статті директора Інституту літератури АН УРСР М. Г. Жулинського (див.: Микола Жулинський. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — K.: Дніпро, 1990, С. 416—439.). Певна реферативність і невизначеність статті (інакше й бути не могло, адже серія матеріалів, що склали книжку «Із забуття в безсмертя» базувалася на матеріалах діаспори й була покликана леґалізувати заборонені раніше імена українських письменників) коли й не зняла заборони з самої згадки імени поета в українській радянській пресі, то принаймні дозволяла публікувати його вірші й іншим. Щоправда, робилося це по-різному. Особливо гидкою була стаття в «Молоді України», надрукована за вказівкою ЦК та ще й у числі, підписаному не головним редактором, а його заступником. Коли ж я запропонував редакції надрукувати відповідь на пасквіль, переляканий заступник почав виправдовуватися, мовляв «ми хочемо друкувати слово Стуса», а зараз це можливо лише в такій формі. Журнал «Україна» (ч. 2), «Жовтні» (ч. 7) та «Києві» (ч. 10). Важливою, хоча якість перекладу на російську залишала бажати кращого, була й публікація в «Литературной России» (17.11.1989).

40

Генріх Дворко (1931 р.н.) — доктор хімічних наук, наприкінці 1960-х підписував відомі протестні листи проти арештів та введення військ до Чехословаччини, за що був звільнений з провідних хімічних інститутів і мусив працювати під орудою навіть не кандидата наук. Після арешту І. Світличного матеріально допомагав його родині. Організатор Прип'ятської республіки, в якій на літній відпочинок збиралися шістдесятники, а після арештів — їхні діти. Єдиний, хто не знищив 1972 року самвидавну збірку В. Стуса «Веселий цвинтар». На час описуваних подій — тесть Д. Стуса.

41

Ігор Бондар (***—1999) — український кочегар. Людина, яка тривалий час займалася поширенням українського самвидаву. У 1960-х відбув трирічне ув'язнення в кримінальному таборі.

42

Ірина Калинець (Стасів, нар. 1940 р.) — українська письменниця та активна діячка українського опору. Заарештована 1972 року, відбувала покарання в Мордовії — на відстані кількох рядів колючого дроту від В. Стуса. 1975-го, коли В. Стуса в таборі було поранено швайкою, лише організоване І. Калинець, Н. Світличною та Н. Садунайте голодування на жіночій зоні з вимогою надати постраждалому медичну допомогу, врятувала поетові життя.

43

Олег Покальчук — український поет та перекладач, бард. Займався бізнесом, політикою, сприяв організації «Пласту» в Україні.

44

Василь Ґурдзан (1926—2001) — учасник українського опору, політв'язень.

45

14 липня 1995 року українські патріотичні сили без погодження з владою вирішили силою факту здійснити поховання патріарха Володимира на території Софії, яку, готуючись до чогось подібного, було оточено спеціальними каральними загонами. Коли люди, підбурювані організаторами, почали копати могилу під ворітьми дзвіниці Софії, проти них було застосовано силу. Криваві липневі події не лише стали вічною ганьбою влади, яка зважилася на таке блюзнірство, але й засвідчили безвідповідальність і байдужість до людей тих, хто організовував поховання. Ні люди, ані прах покійного не може й не повинні ставати розмінною монетою політичних ігор. І я зумисне не згадую тут прізвища людини, яка віддавала наказ військам бити людей, бо, маючи досвід подібної організації, переконаний, що ті, хто задумав усе це, несуть принаймні не меншу відповідальність за те, що сталося, аніж той горе-керівник.

46

У квартирі Дворків знаходився штаб керування перепохованням Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.

47

У СРСР і в перші 10 років незалежної України 7—8 листопада вважалися державними святами й урочисто відзначалися. Парад, мітинги та інші святкові заходи були покликані надати жовтневому перевороту в царській Росії вікопомного значення. Вони відбувалися пишно й із обов'язковою галасливою пиятикою. Спланувати на ці дні перепоховання означало приректи його на провал, бо ж о д е н радянський чиновник за жодних обставин не лише не допоміг би в його реалізації, а за своїми посадовими обов'язками повинен був усіляко заважати його проведенню.

48

Шовкошитний. «Народе мій, до тебе я ще верну…» — С. 7. Скорочений варіант статті В. Шовкошитного надруковано також у книзі: Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус — поет і людина. Спогади, статті, листи, поезії. — К.: Український письменник, 1993, С. 365—371.

49

Василь Овсієнко у кн. «Світло людей» вказує, що правильне написання прізвища саме Дивдін, а не Дилдін, як помилково вказано в публікації В. Шовкошитного. — С. 66.

50

Володимир Іванович Ченцов очолював райвідділ Чусовського КДБ. З кінця 1981 до кінця 1984 р. працював опером КДБ в таборі ВС-389/36 і, за свідченням В. Овсієнка (див. Світло людей. — С. 66), «є одним із винуватців загибелі політв'язнів».

51

В. Шовкошитний працював інженером на Чорнобильській АЕС. 1986-го, коли трапилася аварія, він саме здавав випускні іспити на інженера-атомника в Москві й уже 26 травня 1986 року повернувся до Києва. Його родина — дружина і троє дітей — на час аварії знаходилися в Прип'яті. Після повернення з Москви Володя кілька років працював на ЧАЕС над подоланням наслідків трагедії.

52

Місто Чусовоє збудоване довкола металурґійного гіганта, закладеного французькими промисловцями наприкінці XIX ст. На околиці — турбаза «Огонёк» — найбільша і найсучасніша гірськолижна база СРСР.

53

Володимир Шовкошитний. «Народе мій, до тебе я ще верну…» — С. 8—9.

54

Ідея поховати тіла Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого на Байковому цвинтарі Києва першою спала на думку Володимиру Голобородьку, бо ніхто, крім нього, не вірив у можливість отримання такого дозволу. А він… влучив пальцем у небо. Пішов у Спілку, ЦК і… йому дозволили. За іронією долі, коли їхали на цвинтар, аби вибрати місце для поховання, дружині Василя Стуса — Валентині Попелюх — не вистачило місця в машині. Довелося Ірині Калинець шукати для мами місце. «Зайвим» виявився саме В. Голобородько, який дуже хотів особисто вибирати місце.

55

Дуже добре тогочасну напружену ситуацію характеризує такий епізод. Оксана Дворко, яка була своєрідним зв'язковим між Пєрьм'ю та Києвом, а тому перебувала в постійному напруженому очікуванні звісток з далекого Уралу, черговий раз схопивши слухавку, почула абсолютно несподіване:

— Вам телефонують з резиденції Папи…

— Звідки? — Не розуміє вона. Бо як у цьому постійному напруженні осмислити інформацію, яка не має прямого відношення до організації та проведення перепоховання?..

— Від Папи.

— Даруйте, у нас папи немає, у нас лише тато, — відповідає.

— Від Папи Римського, — лунає у трубці, й приємний голос починає розпитувати про проблеми й ускладнення, що виникають під час перепоховання…

56

Приміське село, що майже злилося з українською столицею. Зовсім неподалік Святошиного, де мешкала родина В. Стуса.

57

Володимир Шовкошитний. «Народе мій, до тебе я ще верну…» — С. 9.

58

Тієї миті, і взагалі в Пєрьмі, ми були немов ізольовані від усього світу. Вирішивши, що сподіватися варто лише на власні сили, ми зовсім не покладалися на якусь зовнішню допомогу. Без такої психологічної настанови всіх учасників Пєрьмської експедиції нам би не вдалося досягнути того особливого єднання, яке було в знімальній групі листопадом 1989-го. Тим часом сьогодні цілком зрозуміло, що без допомоги всіх небайдужих людей світу, які всіма доступними їм засобами чинили тиск на адміністрацію Ґорбачова, новий склад українського ЦК і уряд УРСР з вимогами дозволити перепоховання, ніколи не вдалося б прорвати тодішню завісу «перестрахування» і заборон. Пишучи ці рядки з перспективи у півтора десятки років і намагаючись відтворити тодішні відчуття й емоції, я, попри все, висловлюю доземну подяку як тим, хто доклав чималих зусиль для організації київської частини перепоховання, так і тим, хто чинив тиск на уряди СРСР і УРСР. Без всього цього перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого 1989-го було б неможливим.

59

Василь Овсієнко. Світло людей. — С. 66.

60

Там само. — С. 66.

61

Там само. — С. 67.

62

У листі до рідних від 1.06.1981 року В. Стус зреферував статтю Абдуса Саляма про останній задум Айнштайна. Там були викладені, зокрема, такі міркування щодо часу: «Уже знаємо, що всі тіла рухомі (рухаються) і всі взаємодіють. Коли по цих орбітах бігають якісь умовні тіла (планетики), то, відома річ, вони не мають своєї ваги (їх не можна зважити, як ковбасу в магазині). Замість ваги вони мають м а с у = ґравітаційний заряд. Від чого цей залежить? Від ваги (яку можна тільки приблизно уявити, бо не можна зважити), від величини орбіти, швидкости руху, сусідства і взаємодії з іншими орбітами. Візьмемо будь-яку з цих орбіт (хай одна з них буде Земля). Який простір вони мають руху? Орбітальний, тобто, кривий (прямої лінії руху немає). А який час? Свій, власний. Цей час, певне, визначається тим, як скоро предмет руху зробить коло повне, тобто, замкне одне і почне друге. Так? Від чого ж залежить цей час? Від величини орбіти і швидкости руху (напевне ж: чим менша орбіта, тим „повільніший" час, чим вища швидкість, тим цей час „швидший"). А що таке орбіта? Це простір руху. Отже, час залежить від простору. А що таке швидкість? Регулятор системи (аби тіло оберталося так, щоб не „впасти" на центр А і не зірватися з орбіти, піддавшись відцентровим бажанням…

…на великій орбіті можна прожити значно довше життя за один і той же умовний земний день, скажімо. Так, до речі, і в житті: чим наповненіше життя трудом, роботою, зусиллям, тим воно довше. І — навпаки. Отож, краще вирішення проблеми геронтології (подовження життя) — не губити часу, а наповнювати його роботою, працею, зусиллям.

…просторо-час має дрібномасштабну структуру, яка нагадує піну чи твердий сир із дірочками в тих місцях, де розташовані заряди!» Див.: Василь Стус. Твори у 4-х томах (6-ти книгах). Том 6 (додатковий): Книга перша. Листи до рідних. — Л.: ВС «Просвіта», 1997, С. 372—373.

Попри спокусу наводити цитати з листів, відшліфовані В. Стусом для адресатів, у цій праці я цитуватиму та переповідатиму окремі висловлювання В. Стуса, сказані приватно в 1979—1980 рр.

63

Саме це пошкодження дало додаткові арґументи на користь версії насильницької смерти Василя Стуса. Про це ж говорив уночі й Юрій Бєліков, який із фотографіями батька їздив до місцевого ясновидця. Те, що ми побачили того листопадового вечора, дає підстави Юрію Бєлікову твердити, що «обставини загибелі Стуса не з'ясовані до цього часу». — Юрий Беликов. Во имя отца и сына // За Человека. — декабрь 2001, ч.10 (44), С. 6.

64

Там само.

65

У шістнадцятиповерховому будинку на вул. Чорнобильській, 13-а, кв. 94 Василь Стус мешкав у Києві між двома термінами: від серпня 1979 до травня 1980 року.

66

Це твердження — зовсім не перебільшення. Навіть режисер фільму Станіслав Чернілевський до перепоховання майже нічого не знав про Василя Стуса. Коли я познайомився з ним, його знання про майбутнього героя фільму обмежувалися кількома віршами, почутими по радіо «Свобода» у виконанні Надії Світличної. Про Литвина і Тихого не знали навіть цього. Усю дорогу Василь Овсієнко та Василь Ґурдзан, як могли, поповнювали знання учасників перепоховання про цих людей. Приблизно такими ж, якщо не меншими, були й знання людей, що зібралися на Софіївському майдані у Києві. Проте був тут іще один чинник, який сприяв масовості перепоховання: люди вперше, перемагаючи сімдесятилітній переляк, вийшли на вулиці не під час святкування 1 травня чи 7-го листопада. І як не прагли органи МВС-КДБ «контролювати» перепоховання, багато чого залишалося поза їх контролем. Тихий, Литвин і Стус були першими, кого вдалося вирвати з «далеких Сибірів», куди вивозили мільйони українців, а поверталися звідти лише одиниці, — майже кожна українська родина мала своїх «інтернованих». Відтак, свідомо чи ні, проводжаючи в останню путь трьох померлих у таборах українців, кожен проводжав і своїх родичів, друзів, приятелів дитинства. Правдоподібно, що саме цей психологічний феномен за короткий час і зробив ім'я Василя Стуса достатньо популярним і відомим в Україні. Мушу визнати, що велика заслуга в цьому — Левка Лук'яненка, Василя Овсієнка, Євгена Пронюка, Дмитра Корчинського, Миколи Горбаля та багатьох інших людей. Вони займали діаметрально протилежну позицію щодо пріоритетности та потрібности тих чи інших дій: мені здавалася головною пєрьмська частина перепоховання, їм — київська. Бо, окрім християнського змісту, важливо було допомогти людям подолати багатолітній переляк перед владою. Озираючись на ті дні з 15-літньої перспективи, мушу подякувати долі, що віддала непевне кермо управління цими двома взаємопов'язаними між собою частинами Ірині Стасів-Калинець, яка знайшла необхідний компроміс між родинними та національно-політичними інтересами. У цьому розділі викладено приватний погляд на історію перепоховання: бачення очима рідних, до того ж, для збереження емоційної правди, майже не зроблено часових корект для «пом'якшення» гострих кутів.

67

Ігор Бондар разом зі своїми хлопцями та греко-католицькими священиками засипав могили, коли в темряві, яка раптово оповила землю, люди, злякавшись безнадійних спроб засипати могили руками й відповідальности за те, що вони залишаться незакопаними, почали поспіхом чи то розходитися, чи, як описував це пан Ігор, тікати. Ігор Бондар і його хлопці засипали могили, а греко-католицькі священики, приведені ним, «запечатали» їх.

68

За різними свідченнями, кількість людей, які проводжали в останню путь В. Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого, була в межах від 75 до 105 тисяч. Такої кількости людей Київ не пам'ятав від 1917 року: 1 квітня (18 березня за старим стилем) у Києві відбулася 100-тисячна маніфестація українських громадсько-політичних сил, що закінчилася мітингом на Софіївському майдані.

69

Василь Стус. Твори. Т. 6 (додатковий). Кн. 1. — С. 355.

70

Тут варто дещо зупинитися на тісному взаємозв'язку між постанням комуністичних і фашистських режимів із процесом розселянення та вкрай поганою психологічною адаптацією вихідців із села до міського життя, яке має зовсім іншу модель людських взаємин. За нових, некомфортних для колишніх селян, умов життя різко зросла кількість людей, незадоволених своїм становищем. Усі свої негаразди й роздратування «пропащої сили», точно зафіксованої Панасом Мирним, вони психологічно прагнули «перекласти» на чужі плечі. За таких обставин значно зросла роль зовнішніх випадкових волюнтаристичних чинників (як то — незначне погіршення рівня життя, війна, нестабільність, з'ява харизматичної особистости), що поруч із психологічним незадоволенням власним життям значних прошарків суспільства створило добрий ґрунт для легкого маніпулювання настроями юрби. Остання значно розрослася, адже вчорашній дбайливий господар ставав у місті дешевою й некваліфікованою робочою одиницею, яка щодня переймалася проблемами пошуків хліба насущного. Посилювалося це невдоволення неможливістю повернення, адже, аби перебратися до міста, більшість змушена була продавати свої невеличкі земельні наділи. Отож, аби структурувати й підкорити собі новопосталу й швидко зростаючу юрбу, треба було лише вигадати ідею, яка б виправдовувала аґресивність і скеровувала енергію «нової» сили на руйнування світу, який колишні селяни ненавиділи вже тому, що не знайшли свого місця в ньому. Відтак нічого дивуватися, що всі фашистські й комуністичні режими XX віку спиралися саме на малокваліфіковані робітничі кадри, переважну більшість яких складали колишні селяни.

71

Звісно, не можна говорити, що сьогодні, на початку третього тисячоліття, в Україні цілковито знищені сільські соціальні взаємини як такі. Проте сьогоднішнє українське село дедалі більше за типом соціального співжиття вподібнюється місту. Як і в місті, в селі закон чи сила беззаконня давно витіснила традиційне та звичаєве право, а пісня чи вкорінені в пам'яті поколінь обряди давно не виконують жодної іншої функції, окрім декоративно-етнографічної, і не мають зв'язку з реальним життям людини, а починаються і закінчуються на сцені (реальній чи імпровізованій — не так суттєво), зберігши форму й цілковито втративши сакральне наповнення. Цей процес зайшов настільки далеко, що навіть поети зламу тисячоліть давно вже не шукають цілісности в народному, змістивши свої пошуки на рівень окремого слова. Згадаймо, що наприпочатку віку XX творець імперського футуризму Велімір Хлєбніков їздив українськими селами саме за цим, іще не втраченим, духовним знанням, якого, за його ж словом, ніколи не існувало в селі російському.

72

За даними статті «Поділля» з «Енциклопедії Українознавства». — T. 6, С. 2141.

73

Власне, ця втрата почуття господаря змушувала залишати насиджене гніздо та їхати в пошуках кращої долі в цілковиту невідомість не лише українців (східних — на схід Росії, західних — у новий світ), а й ірландців, німців, італійців, іспанців, які, намагаючись обдурити европоцентричну цивілізацію, «відновлювали» своє почуття «господаря» в Південній і Північній Америці, Австралії та інших «нових» землях. Безперечно, гіпотеза про антиселянський і антитрадиційний характер європейської цивілізації потребує детальнішого розгляду, але наразі жодне з відомих мені пояснень не обґрунтовує достатньою мірою масового виїзду селян на нові землі.

74

Цит. за: Зенкин Сергей. Жития великих еретиков. Фигуры иного в литературной биографии // Иностранная литература. — 2000, ч. 4, С. 136.

75

Соломія Павличко. Теорія літератури. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002, С. 47—48.

76

Із цією думкою погоджувалися всі учасники народницького дискурсу: від Е. Маланюка до О. Корнійчука. Цього ж вимагала й ідеологічна пропаґанда (як радянська, так і антирадянська), що примушувала письменників до виховання людей. Із іншого боку, «модерне», яке нині рекомендують розуміти як сучасне або найсучасніше в кожний проміжок історичного часу, є «прагненням до оновлення існуючих форм та к а н о н і в, динамізм, бажання відповідати рівневі розвитку сучасного світу, досягненням природних наук, філософії, психології, техніки, комунікації XX ст.» (Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Буковинський центр гуманітарних досліджень. Керівник проекту А. Волков. — Чернівці: Золоті литаври, 2001, С. 342). Прихильність до традиції оголошується сучасними дослідниками реакційною, і це цілком відповідає дійсності, адже протистоїть ідеям европоцентричного уявлення проґресу. Проте, коли дивитися на це з точки зору антиґлобалізму, то така донкіхотська народницька позиція хоча й видається малоперспективною, проте виглядає значно моральнішою щодо матері — біологічної, матері-вітчизни, матері-земли, зберігаючи, нехай і в законсервованому вигляді, можливість інакшости як іншого вибору й іншого способу буття людини. Проблема української літератури саме в тому й полягає, що наша земля, з її традиційним селянським, є однією з тих точок великої напруги, де архаїчна селянськість до останнього чіпляється за життя, зберігаючи потенційну можливість іншорозвитку, тобто — можливість іншого вибору для людини та суспільства. І в збереженні цього «духу земли» велика заслуга саме народницького дискурсу, в якому принцип ієрархічности та спадкоємности — «Котляревський був духовним батьком Шевченка, Шевченко — Франка» (Шерех Ю. На риштуваннях історії літератури // Шерех Ю. Друга черга. — Ню Йорк, 1978, С. 31.) — законсервував напозір «малоперспективну» з погляду проґресу, але відповідного «духові земли» ідею інакшого як альтернативного процесу розвитку людства.

77

Перший лист Станіслава Тельнюка до Василя Стуса. Без дати (орієнтовно можна датувати 1971-им або 1970-им роком) // Кримінальна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62. ч. 1 КК УРСР. Начато: 13 січня 1972 р.; Окончено: 26 липня 1972 р. в 12 томах. Том 10, — Арк. 1, 9.

78

Соломія Павличко. Теорія літератури. — С. 49.

79

Там само. — С. 50.

80

Семен Глузман. Двадцять днів у камері з Василем Стусом // Знак нескінченності. — K.: Факт, 2002. — С. 10.

81

Див.: Василь Стус. Твори. У 4-х томах (6 книгах). 5 і 6 (у 2-х книгах) — додаткові. Том 6. Листи до рідних. — Л.: ВС «Просвіта», 1997.

82

Ідеться про загальноприйняте тлумачення цього терміну, а не про точку зору Є. Сверстюка, Л. Світличної та інших шістдесятників-дисидентів, які дещо звужують шістдесятницьку спільноту до кола осіб, які перебували бодай в активній моральній опозиції до радянського режиму. У культурному плані таке звуження явища шістдесятництва видасться дещо спрощеним і надміру орієнтованим на особисті якості людини, а не на їхні культурні орієнтири та вподобання.

83

Саме в цьому слід шукати розуміння того факту, що письменник ніколи активно не прагнув виїхати з СРСР, а коли й зрікався публічно громадянства (1978, 1979 pp.), то лише з причин неможливости мати елементарні людські права — право попрощатися зі смертельно хворим батьком, мати власні записи, зберігати вірші, нотатки. Коли ж біль і образа від абсолютної сваволі та несправедливости влади відступала, Стус відразу ніби кореґував себе: «та й не дуже кортить за той кордон» чи подібне. Ця ж відсутність прагнення за всяку ціну виїхати з країни була помітна й під час «перерви» між тюрмами від серпня 1979 до травня 1980 року, коли, навіть маючи запрошення на читання лекцій до кількох університетів, він не докладав значних зусиль, аби виїхати. Навпаки — за свідченням його дружини, моєю дитячою пам'яттю — значно більше він прагнув знову потрапити «на волю», до табору, де міг знову стати «самим собою», не маючи постійних, принизливих для нього як для чоловіка нагадувань про відповідальність перед родиною, яку він не міг ні матеріально забезпечити, ні захистити від зовнішнього тиску, зумовленого його безкомпромісною поведінкою.

84

Василь Стус. Твори: T.3, кн. 1. — С. 83—84.

85

Див., зокрема, їхні праці: Михайлина Коцюбинська. Поет // В. Стус. Твори: Т. 1, кн. 1. — С. 7—38; Стус як текст / Ред. та автор передмови М. Павлишин. — Мельбурн: Відділ славістики ун-ту ім. Монаша; Михайло Хейфец. «В українській поезії тепер більшого нема…» // Сучасність. — 1981, Ч. 7—8; Микола Рябчук. «Небіж Рільке» і «син Тараса» // Критика. — 1999, Червень; Євген Сверстюк. Василь Стус — летюча зірка української літератури // Євген Сверстюк. На святі надій. — К.: Наша віра, 1999; Василь Івашко. Міф про Василя Стуса, як дзеркало шістдесятників // Світовид. — 1994, Ч. III (16), С. 104—120.

86

Костянтин Москалець. Страсті по Вітчизні // Критика. — 1999, Червень.

87

Там само. — С. 12.

88

Соломія Павличко. Теорія літератури. — С. 71—72.

89

Ця ситуація сприйняття / неприйняття читачем мови «сучасного» західного мистецтва була актуальною для країни не лише в 1960—1970-х, а й на початку минулого віку. Так модерний театр Леся Курбаса 1920-х ніколи не збирав такої кількости глядачів, як традиційний драматичний — і багато в чому етнографічний — театр у Києві чи Харкові.

90

Щодо появи чоловічої гілки родини Стусів у селі Рахнівка краєзнавцем Оксаною Яцюк було здійснено архівну роботу, наслідком якої стала стаття «Родовід Василя Стуса», опублікована у «Вінницькій правді»: «20 лютого 1858 року до ревізької сказки села Рахнівки Гайсинського повіту був записаний кантоніст Климентій Федорович Стус… його прадід. До 1858 року прізвище „Стус" у селі Рахнівці не зустрічається.

Климентій Федорович Стус належав до кантоністів особливого стану, який існував у Російській імперії з 1805 року. До кантоністів зараховувались усі неповнолітні сини нижчих військових чинів російської армії. Кантоністи були власністю військового відомства від народження і, завдяки своєму походженню, були зобов'язані проходити військову службу. Інститут кантоністів перебував у тісному зв'язку з кріпосним правом, адже, коли рекрут виходив із кріпосного стану, він з усіма своїми нащадками ставав власністю військового відомства. І навіть сини тих солдатів, які вийшли у відставку, незаконні сини солдатських дружин і вдів, хлопчики, підкинуті у родини нижчих чинів, ставали кантоністами.

Кантоністи служили в окремих ротах, де їх навчали грамоти, ремесла, військової справи. На жаль, ми майже нічого не знаємо про життя кантоніста Клименты Стуса до 1858 року. Імовірно, він народився 1843—44 pp. Місце народження невідоме. Можливо, прадід Василя Стуса проходив службу в Києво-Подільському окрузі військових поселень…

1856 року кантоністи були звільнені від належности військовому відомству, і Климентій Стус був направлений до Рахнівки, щоб стати селянином „государственного имущества".

Невідомо, чому прадід Василя Стуса був приписаний саме до Рахнівки, але в цьому селі йому судилося прожити більшу частину свого життя. У Рахнівці він разом із дружиною Марією Гнатівною виростив трьох синів — Дем'яна, Семена і Федора… Семен і Федор служили у війську. Семен був убитий за невідомих обставин. У рідному селі залишились його дружина Наталка і дочка Марія. Дем'ян (1862 року народження), найстарший син Климентія Федоровича Стуса… жив у Рахнівці. Він мав п'ятеро дітей: двох синів — Семена і Василя і трьох дочок — Зіновію, Ликеру і Марію. Був одружений двічі: перша дружина Дарка, мати Семена і бабуся Василя Стуса, померла молодою.

Семен Дем'янович Стус… які його дядьки, служив в армії.

В тридцятих роках Семен Дем'янович Стус працював завгоспом у рахнівському колгоспі. Головою колгоспу був рідний брат його дружини Їлини Яківни — Дмитро Сіньківський».

Ув архіві В. Стуса зберігається ксерокопія цієї статті, яка, на жаль, не має бібліографічних посилань, а з пані О. Яцюк мені зв'язатися не пощастило.

91

Розшифрування спогадів Їлини Стус здійснене Богданом Підгірним. Див.: Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. Упорядкування Богдана Підгірного. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, С. 140.

92

Там само. — С. 140.

93

Там само. — С. 141. З розшифрування в книзі можна зробити висновок, що мова йде про 1934—1935 роки, однак із додаткових розмов та уточнень з родичами та рідними Василя Стуса слід припустити, що дід Василя Стуса за матір'ю спершу допоміг молодятам стати на ноги в середині 1920-х, а потім — після голоду 1933-го.

94

Палазя, як згадувала про неї Їлина Стус.

95

Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 161.

96

Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 141. Мова — про порівняння голоду 1933-го у Рахнівці зі страшним голодом 1947 p., який Їлина Стус ледве пережила в Сталіно 1947-го.

97

Там само. — С. 141.

98

Там само.

99

Ідеться про не надто успішну спробу батька Василя Стуса завербуватися на роботу до Криму.

100

Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 142.

101

Там само. — С. 143.

102

Так у той час називався Донецьк.

103

«Грач» — гайворон (див. вірш «Ти один мій, о грайвороне…»), грак.

104

Петро Григоренко. Спогади / Переклад Дмитра Кислиці. — Детройт: Українські вісті, 1984, С. 82.

105

Там само. — С. 83.

106

Там само. — С. 83.

107

Сава Божко у романі «В степах» пише, що за часів Римської імперії на переселенців у Донбас переставало поширюватися римське право і будь-який злочинець, який утік у степ хоч би й зі смертним вироком, міг почати життя ніби з чистого аркуша.

108

Леонид Рубинштейн. Книга рекордов Донбасса. — Донецк: ЕАИ-пресс, 2002, С. 7.

109

30 квітня 1746 року російський Сенат постановив визначити кордон між Військом Донським і Запорозьким саме Кальміюсом. Від того часу лівий берег річки вважався Донським, а правий — Запорозьким. Детальніше див.: Л. Рубинштейн. Книга рекордов Донбасса. — С. 15.

110

Таку назву мав Маріуполь.

111

Л. Рубинштейн. Книга рекордов Донбасса. — С. 18. Компетенція Маріупольського грецького суду поширювалася лише на грецьке населення.

112

Гіроакі Куромія. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки / Пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; Передмова Г. Немирі. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002, С. 475—476.

113

Щодо дати народження поета в дослідницькій літературі про В. Стуса зустрічаємо чимало плутанини. У різних джерелах днем його народження називається і 6, і 7, і 8 січня. Цілком імовірно, що за метриками хлопця записали таки 8 січня. Однак, як зізнавалася Їлина Стус, у селі вона просто боялася реєструвати його 6 січня, записавши іншу дату. Василь Стус свій день народження відзначав 6-го січня і вказував саме цю дату в усіх документах, де не було контролю за реєстраційними записами.

114

Моренці — село, в якому народився Тарас Шевченко.

115

Василь Стус. Твори… Т. 6: кн. 1. — С. 345—350.

116

Початок оповідання про дитинство зберігається в архіві родини Василя Стуса.

117

Наприкінці 1950-х двоюрідний брат Василя Стуса, Микола, збудував на тому місці нову хату. 1959 року на її зведенні працював і сам поет.

118

Там само. — С. 345, 347—348.

119

Комнезамка — в українських селах 1920—1930-х так називали членів комітетів незаможників, які провадили замість влади більшу частину брудної роботи з відбирання хліба в односельців.

120

Сталіно того часу суттєво відрізнялося від сучасного Донецька. От яким побачив це місто Петро Григоренко на межі 1920—30-х: «Тепер Донецьк — велике сучасне місто. За мого часу це був конґломерат селищ, натуральним центром котрих був потужний металургійний завод. Цехи заводу були розпорошені по великій улоговині, а селища над нею розходилися периметром. Містом тоді називалася суцільно, більш-менш, заселена територія на північ від заводу. Всі оті 16 ліній (вулиць). Центром міста була площа (майдан) — 250—300 метрів завширшки, у південній частині якої височіла церква, а навколо — величезний ринок (пізніше — товкучка), кінотеатр, державний банк та ін. Так звані лінії (вулиці) простягалися й нумерувалися обабіч Першої, або вул. Артема (пізніше), причому на одній стороні від Першої лінії (східній) ішли 2, 3, 4, 5, 6, а на другій (західній) — 7, 8, 9… аж до 16-ої». Див.: Григоренко Петро. Спогади. — С. 82.

121

І Їлина Стус, і Василь Стус, згадуючи про сина й брата, завжди називали його Їваном.

122

Василь Стус. Твори. T. 3: кн. 1. — С. 345.

123

У листі до сина від 25.04.1979 р. В. Стус пише про 1940 p., коли тато віз його з сестрою Марусею на Донбас. Зіставляючи спогади Марії Чередниченко (Стус), Їлини Стус і Василя Стуса, слід припустити, що він помилявся, і переїзд Марусі й Василя у Сталіно слід датувати передоднем війни 1941 року. Єдине, що суперечить цьому припущенню, це таке ж приблизне визначення віку менших дітей Їлиною Яківною: «Марусі було три годіка, а йому два» (Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 144). На Великдень 1941-го Василеві було три роки, а Марусі — чотири). Проте емоційні спогади тих же Марії та Їлини Яківни про те, що в рік смерти Палажки (померла того ж року, коли менші діти переїхали до Сталіно) почалася війна, і могилу було потовчено технікою, змушують із великою ймовірністю припустити, що Марія та Василь переїхали на Донбас на Великодні свята 1941-го року. Наведу й спогади Марії Чередниченко: «Як ми тільки приїхали сюди, батьки жили в… будинку в посьолку шахти сто сім… Ми там прожили декілька місяців. Потім почалася війна» (Нецензурний Стус. — С. 165).

124

Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 144.

125

Василь Стус. Твори. Т. 3: кн. 1. — С. 171, 391.

126

Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 144.

127

У тексті листа —1940 р.

128

Василь Стус. Твори. Т. 3: кн. 1. — С. 345.

129

Найімовірніше, — нашарування пам'яти або й свідома містифікація. Бо 1939-го минув майже рік, як Семен Стус завербувався на роботу в Донбас, і, отже, його не могло бути в Рахнівці. Така зустріч між батьком і сином 1939 чи 1940 pp. могла відбутися лише тоді, коли Семен приїжджав у село, аби забрати дружину. Відтак, аби зробити приємне мамі, яка сяк-так годувала дітей лише завдяки донбаським посилкам чоловіка і шепотіла синові на вухо: «Тато приїхав, тато приїхав!», 1,5—2,5-річний хлопчик справді міг кинутися в обійми забутого батька.

130

Василь Стус. Твори. T. 3: кн. 1. — С. 346.

131

Там само. — С. 345.

132

Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 143.

133

Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 1. — С. 345. Сестра Марія натомість стверджує, що в «час війни ми жили на квартирі і нічого не тримали… Були в батька кролики, коли він в Рахнівці ще жив…» (Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 166). Можливо, ця дитяча фантазія Василя в образній формі закарбувала в його пам'яті втрату батьками чогось суттєвого, чого малий хлопчина ще просто не міг осягнути розумом.

134

Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 144.

135

Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 167.

136

Василь Стус. Твори. T. 6: кн. 1. — С. 346. Марія Чередниченко так згадує про цей випадок: «Тоді після війни займали городи. Земля була цілинна. Ту цілину копали. Брали десять-п'ятнадцять соток. І на цій цілині садили. То кукурудзу, то картоплю. Що мали… Тоді мама пішла і Ванєчка… зайняли участок, а пішли туди інші люди. Мама каже: «Ванєчка, ти піди вернись і скажи, що ми тут зайняли місце». Бо вони ще… тільки… ніби позначили… І він вернувся. А там було після війни… воронки… Ями такі. І в тій ямі хлопчаки розряджали бомбу… І коли він тільки порівнявся… вибух. Від одного хлопчика, що розряджав, то тільки шматки знайшли. І другому, кажуть, голову знесло, а тулуб біг ще. А в нього <Івана > щоку вирвало, в серце попало і ніжку відірвало. А мама як побачила… не могла навіть уявити якось згаряча, що це її син. А він каже: «Мамочко, не плач. Це судьба моя така». Він це сказав, а вона як заплакала. І в неї тоді дуже серце захворіло. Тоді викликали швидку допомогу. Поки ж ще викликали. Це ж в полі було… І його забрали. Декілька годин ще жив. Три, чи чотири, чи п'ять» (Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 169).

137

Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 164.

138

Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 145.

139

У донецькому дворі родини Стусів-Чередниченків по вул. Чувашській, 19 ще й досі стоїть те перше, зведене власними руками, житло Стусів у Донбасі — невеличка однокімнатна кухня.

140

Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 166—167.

141

Сестру Марію ще в березні 1946-го на цілий рік забрала до себе у Рахнівку тітка. Детальніше див.: Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 166.

142

Мова про зведення хати з кількох кімнат, яку батько Василя почав зводити, очевидно, на початку 1947 року.

143

Аби якось боротися з головними болями, яких після смерти дочки Палажки батьки дуже боялися, треба було пити риб'ячий жир. А що Василь цьому вперто опирався, то тато Семен вигадав платити йому за кожну ложечку по 10 копійок. На зібрані в такий спосіб гроші Василько купував книжки, яких після війни батьки не мали. Детальніше див.: Їлина Яківна Стус // Нецензурний Стус. — С. 145.

144

Така ситуація з одягом для дітей зовсім не характерна для довоєнного часу, коли Семен і Їлина дбали, аби діти мали належний одяг.

145

Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 1. — С. 346—347.

146

Марія Чередниченко // Нецензурний Стус. — С. 171.

147

Звичайно ж, далеко не першу, але в контексті дидактики листа до сина жодне перебільшення не є надмірним.

148

Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 1. — С. 347.

149

Там само.

150

Див.: В. Ф. Верстюк, О. M. Дзюба, В. Ф. Репринцев. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — С. 510.

151

Василь Стус. Твори. T. 3: кн. 2. — С. 133—134.

152

З вірша Василя Симоненка.

153

Василь Стус. Твори. T. 6: кн. 1. — С. 347.

154

Захоплення ґітарою у Василя Стуса вимушено перервалось лише у війську, де він втратив фаланґу пальця лівої руки. Проте, навіть втративши можливість грати на цьому інструменті «для публіки», він інколи награвав щось «для себе». Так, 1978 року в сел. ім. Матросова Магаданської области В. Стус награв на одній ґітарній струні, а потім і записав у блокнот дружини мелодію до вірша «Остання пісня».

155

Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 1. — С. 348, 349.

156

Там само. — С. 349—350.

157

Василь Стус. Двоє слів читачеві // Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 1. — С. 42.

158

Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 2. — С. 175.

159

Стус Марія. Славний брат мій //Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус — поет і людина. — K.: Укр. письменник, 1993. — С. 12.

160

Лазоренко Анатолій. Штрихи до портрета Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 16.

161

Зинаїда Кононученко. Згадую добром // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 13.

162

Батько письменника Олександра Тесленка. Останній переїхав до Києва наприкінці 1960-х і доволі часто бував у родині Василя Стуса та Валентини Попелюх.

163

Є підстави думати, що саме в Сталіно Василь Стус уперше познайомився й із окремими творами («Романи Куліша», «Аліна і Костомаров») Віктора Петрова-Домонтовича.

164

Олег Орач. Вибір // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 44.

165

Там само.

166

Звісно, це палиця на два кінці. 1971-го Генріх Дворко, який мав підстави не довіряти одному зі Стусових друзів, попередив Василя, що його товариш Леонід Селезненко співпрацює з КДБ. Стус вислухав і спокійно відкинув цей голос розуму. «Розумієш, — сказав він, — цілком можливо, що все саме так і є, як ти кажеш. Але ж у тебе немає фактів… А якщо він не стукач? Своєю недовірою ми можемо смертельно образити людину…» Десь від середини 1971-го багато хто перестав довіряти Селезненкові, а В. Стус продовжував щиро товаришувати з ним, часто бував у його квартирі. На слідстві 1972-го важкохворого Л. Селезненка таки зламав психологічний тиск, який чинився на нього слідчими, і він дав кілька різних — позитивних і неґативних — характеристик Стусові. Однак характер цих свідчень, зафіксованих у справі Василя Стуса (Карна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 KK УРСР в 12-ти томах / Розпочата: 13 січня 1972 р. — Закінчена: 26 липня 1972 р. — Зберігається в архіві СБУ за №.67298 фп), дозволяє з великою ймовірністю припускати, що 1971-го Селезненко не співпрацював із органами. Суддя та слідчий жорстоким тиском примусили його у 1972-му давати свідчення ще й проти деяких інших своїх приятелів.

167

Іван Середа. Цокає годинник // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 14. Кімнату в гуртожитку, де жили найближчі товариші Василя Стуса, часто називали «тридцять п'ятим кантоном». «Це був центр футбольного життя, шахового життя і… центр, як не дивно, картярства». Стус приходив грати в футбол і шахи. Див.: Олег Орач. // Нецензурний Стус. Частина 1. Упорядкування Богдана Підгірного. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, С. 226.

168

Мова про 1955 рік.

169

Ідеться про працю Йосипа Сталіна «Марксизм і питання мовознавства».

170

Анатолій Лазоренко. Штрихи до портрета Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 16.

171

Див.: Олег Орач // Нецензурний Стус. Частина перша. — С. 230—231.

172

Там само. — С. 226. Пізніша курсова робота Василя Стуса — «Троянди й виноград» — на республіканському конкурсі студентських робіт зайняла перше місце.

173

Там само. — С. 226.

174

Анатолій Лазоренко. Штрихи до портрета Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 16.

175

Там само.

176

На траурних мітинґах, дорогою до Москви й під час похорону Йосипа Сталіна загинули тисячі людей, які були затиснені оскаженілим від горя людським потоком, що запруджував майдани й площі в незбагненному прагненні віддати останню шану вождю, який приніс мільйони людських життів у жертву Молохові індустріалізації радянської держави. Щоправда, із точки зору державних інтересів ті жертви виявилися не марними, адже навіть попри те, що всі наступники Сталіна лише використовували сформовані ним механізми влади, зліплена його руками державна структура проіснувала понад тридцять років.

177

Анатолій Лазоренко. Штрихи до портрета Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 16.

178

Чернетковий автограф у загальному зошиті. Зберігається у Відділі рукописів ІЛ НАНУ: Ф. 170, № 746, арк. 27. Уперше опубліковано: Дмитро Стус. Життя і творчість Василя Стуса. — К.: МП «Фотовідеосервіс», 1992, С. 36—37.

179

Василь Стус. Твори у чотирьох томах (шести книгах). 3 додатковими 5 і 6 (у двох книгах) томами. Т. 1: кн. 2: Поетичні твори, що не ввійшли до збірок (1958—1971). — Л.: ВС «Просвіта», 1994, С. 11.

180

Василь Стус. Твори: T. 1: кн. 2. — С. 26.

181

«Нона — строфа з дев'яти рядків переважно хореїчного розміру і з римуванням: аабвгбвгб. Особливе значення тут має потрійна рима, яка об'єднує третій, шостий і дев'ятий рядки». Див.: В. M. Лесин, О. С. Пулинець. Словник літературознавчих термінів. — К.: Рад. школа, 1965, С. 246.

182

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1 — С. 1.

183

Публікується за чистовим автографом. — Зберігається: Відділ рукописів НАНУ, Ф. 170, од. зб. 741, арк. 10.

184

Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 1. — С. 152.

185

Там само. — С. 145. Ранній чернетковий автограф цього вірша датований 17 вересня 1957 р. (Там само. — С. 394).

186

Так на той час називалася «Літературна Україна».

187

Андрій Малишко. Доброї путі. Поезії Василя Стуса // Літературна газета. — 22 грудня 1959 р.

188

Зошит з конспектами Василя Стуса з наполовину відірваною обкладинкою білого кольору і позначкою «з. 17». — Арк. 18—19. Зберігається в архіві родини Василя Стуса.

189

Там само. — Арк. 21.

190

Іван Дзюба. Свіча у кам'яній пітьмі // Василь Стус. Палімпсест. Вибране. — K.: Факт, 2003. — С. 7—32.

191

Про це див.: Костянтин Москалець. Страсті по Вітчизні // Людина на крижині. — K.: Критика, 1999. —С. 209—254.

192

У цьому, за свідченням Івана Дзюби, йому дуже сприяв Андрій Васильович Клоччя, про якого Василь Стус до 1972 р. згадував із великою шанобою й повагою. Після 1972-го, коли «покручений сталінізмом „молодняківець“» був примушений КДБ дати потрібні органам характеристики на поета, Стус у листах дозволив собі відгукнутися про нього зневажливо. Див. Іван Дзюба. Свіча у кам'яній пітьмі. — С. 10.

193

Із загального зошита у білій наполовину обірваній обкладинці. У конспектах Василя Стуса також зустрічаємо прізвища Коряка, Винниченка, Лейтеса, Хвильового та інших українських літератів 1920—1930 років, сама згадка про яких у 1950-ті була крамолою. У розмові зі мною наприкінці 1979-го — на початку 1980-го батько якось обмовився, що ще в інституті перечитав чимало творів письменників «розстріляного відродження».

194

За Е. Леруа, Тейяром де Шарденом і В. Вернадським — ноосфера. Від використання цього терміну втримує відсутність чітких вказівок на знайомство Василя Стуса часів навчання в педінституті з працями цих учених. У конспектах кінця 1950-х — початку 1960-х (точніше датування неможливе) існують непрямі свідчення того, що Стуса дедалі більше цікавила проблема взаємопов'язань між суспільством, природою та соціально-економічними моделями розвитку, особливо тими, що існували в Україні.

195

Олег Орач. Вибір // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 44.

196

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 181.

197

Там само. Том 3: кн. 1. — С. 171.

198

Зінаїда Кононученко. Згадую добром // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 13.

199

Там само. — С. 14.

200

Василь Стус. Двоє слів читачеві // Твори. T. 1: кн. 1. — С. 42.

201

Василь Стус. Лист до сина від 25.04.1979 р. // Твори. T. 6, кн. 1. — С. 350.

202

Василь Бондар. Там витеплів душею // Освіта. — 1.01.1991 р.

203

Там само. Спогади записані В. Бондарем.

204

У дівоцтві — Денисюк.

205

Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 2. — С. 190. Не виключено, що вірш писаний дещо пізніше, 1962—1963 роками.

206

Відсутність детальнішої інформації пояснюється цілком умотивованим життєвим кредом нашого неемансипованого жіноцтва, яке з цілком зрозумілих причин — родина, чоловік, діти — не надто воліє афішувати те, що споконвіків ув Україні афішувати було не прийнято.

207

Василя Стуса було зараховано «на посаду вчителя української мови Таужнянської семирічної школи з 15 серпня 1959 року» наказом «за № 292 по Гайворонському райвідділу народної освіти від 15 серпня 1959 р.» (Трудова книжка Василя Стуса. — Зберігається в архіві Василя Стуса в родині поета). У статті Василя Бондаря «Там витеплів душею» надруковано й витяг з наказу Гайворонського райвідділу народної освіти: «Наказ № 292 по Гайворонському райвідділу народної освіти від 15 серпня 1959 р. Призначити Стус Василя Семеновича на посаду вчителя української мови Таужнянської семирічної школи з 15 серпня 1959 року. Підстава: наказ по облвно № 98 від 14.VII.59 р. Зав. райвно Ніколайчук». У тій же публікації зазначено, що півмісячна оплата праці учителя першого розряду, яким вважався В. Стус, становила 336 крб. 83 коп.

208

Василь Бондар. Там витеплів душею // Освіта. — 1.01.1991 р.

209

Згідно запису в трудовій книжці Василя Стуса. Див. також: Василь Бондар. Там витеплів душею.

210

Василь Бондар. Там витеплів душею.

211

Ксерокопія з альбому Л. М. Савчук з автографами В. Стуса. — Зберігається в архіві родини поета.

212

Там само. Див. також: Василь Бондар. Там витеплів душею.

213

Микола Сенчило. Незабутній син України. Вид. друге. — Луганськ: Книжковий світ, 2002, С. 6.

214

Там само.

215

Там само. — С. 7.

216

Там само. — С. 8.

217

Борис Дорошенко. Напередодні. Студентські вірші автора, солдатські листи В. Стуса, спогади про нього. — Горлівка, 2001, С. 5.

218

Коля Стельмах — студент Сталінського педінституту Микола Колісник, який закінчував навчання роком пізніше за В. Стуса.

219

Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 5—6.

220

«Губа» — гавптвахта.

221

Микола Сенчило. Незабутній син України — С. 7.

222

Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 6.

223

Ісаія Копинський — православний митрополит Київський (1631—1632). У 1619-му заснував Мгарський Спасо-Преображенський монастир (Лубенський район Полтавської области). Один із організаторів Київської братської школи.

224

Солониця — урочище поблизу Лубен. У 1596 р. тут відбувся вирішальний бій між повстанською селянсько-козацькою армією під проводом С. Наливайка і польсько-литовськими військами на чолі з С. Жолкєвським. Скориставшись важким становищем оточених, С. Жолкєвський вступив у змову з рейстровими козаками на чолі з Г. Лобою, які схопили С. Наливайка і видали його полякам. Під час переговорів про здачу табору, в якому знаходилася велика кількість жінок, дітей і поранених, поляки напали і вирізали понад 2000 людей. Лише невеликій частині козаків на чолі з К. Кремським вдалося прорвати оточення і втекти на Запоріжжя.

225

Скидан Карпо (пом. 1638 р.) — полковник українських нереєстрових козаків, один із керівників національно-визвольних повстань 1637—1638 pp.

226

Остряниця (Острянин Яків, пом. 6.05.1641 р.) — гетьман запорозьких козаків, керівник козацького повстання 1638 р. Заснував місто Чугуєв (нині Харківська область).

227

У період «учебки» Василь Стус, коли виходити з настрою листа, уже майже остаточно примирився з неминучістю «трирічної» армійської служби.

228

Мова про присудження М. Т. Рильському 1960-го Ленінської премії — найпрестижнішої в СРСР. Див.: Митці України. — К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1992, С. 494.

229

Довженко став лавреатом Ленінської премії 1959 р. Див.: Митці України. — С. 220.

230

Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 6—8.

231

Микола Сенчило. Незабутній син України. — С. 9. Останній лист із Лубен до Бориса Дорошенка Стус відіслав 12 квітня 1960-го. Див.: Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 11.

232

«Дорогий Боря!

Довгенько, друже, я до тебе не писав. Не тому, що не мав часу… Просто не хотів тебе зачепити… хвилевим… песимізмом і якимсь відчаєм. Це пов'язане було з деякими несподіванками, приготованими мені військовою службою і натеперішніми умовами, а саме: привчитись до абсолютної витриманостИ — тобто розучитись реаґувати на все-все, що тебе може обурювати, мучити, терзати. Я оце прочитав другий роман Е.-М. Ремарка („Час, щоб жити, і час, щоб померти“) і тут психологічно йшов за Ремарком, за його могутнім, але вже надломленим пацифізмом». — Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 10.

233

На місці «десятої площадки», яку почали закладати молоді будбатівці в 1960-му, за кілька років виросло справжнє ракетне містечко, що існує й досі. Тоді ж це був надсекретний об'єкт з адресою «Польова пошта, в/ч 01649». Див.: Дмитро Пічкур. Біля Стусової криниці. — С. 8.

234

Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 1. — Л.: ВС «Просвіта», 1994, С. 183—184.

235

Там само. — С. 42.

236

Микола Сенчило. Незабутній син України. — С. 12.

237

Див.: Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 11: «Дорогий Боря! Пишу зі Сталіно. Відпустку одержав до 26 листопада [1960-го — Д. С.]. Повідом Володьку Міщенка [інститутський приятель Василя Стуса, письменник — Д. С.] і приїжджай першого ж тижня, власне, обов'язково якомога швидше і, звичайно, разом із Володимиром, котрому ти пішли в крайньому разі телеграму».

238

Мікалоюс Чюрльоніс (1875—1911) — литовський художник і композитор, автор містично-символічних полотен, об'єднаних назвою «Сонати Сонця, Моря і Зірок».

239

Мова про масові виселення литовців після 1945-го року в Східний Сибір.

240

Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 1. — С. 48.

241

Дмитро Пічкур. Біля Стусової криниці. — С. 8.

242

Очевидний вплив захоплення Бажановими текстами, який В. Стус ніби трансформує на не надто вправного версифікатора Миколу Сенчила.

243

Микола Сенчило. Незабутній син України. — С. 12.

244

Дмитро Пічкур. Біля Стусової криниці. — С. 9.

245

Карибська криза, спричинена розміщенням радянських ракет на Кубі, поставила 1962-го світ на межу катастрофи. США розглядали ті ракети як загрозу власній безпеці й висунули уряду СРСР ультиматум: або ракети демонтують з Куби, або — військовий конфлікт, що загрожує перерости у війну. Зважаючи на реальну загрозу війни, солдат, які відбули термін строкової служби, того року масово затримували в військових частинах понад обов'язковий термін.

246

Дмитро Пічкур. Біля Стусової криниці. — С. 11.

247

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 145—146.

248

«7 грудня 1961 р. прийнятий на посаду вчителя укр[аїнської] мови та літ[ерату]ри в с/ш № 23 м. Горлівки. Підстава: Наказ МіськВНО № 2012 від 7.ХІІ.1961 р.» — Трудова книжка Василя Стуса. Зберігається в родині поета.

249

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 42.

250

Олександра Фролова — жінка, яку в молодості кохав Василь Стус і про яку згадував у розмовах із Іваном Калиниченком 1979-го, народилася у воронезькому селі, куди її матір — українка з Хмельниччини на прізвище Богданович — перебралася в 1930-х, коли почався «згон з Поділля». Там вона побралася з росіянином Федором Фроловим. У родині було шестеро дітей, двоє, в тому числі й Шура, в паспортах були записані українцями, решта — росіянами. Детальніше див.: Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — К. ДП «Редакція журналу „Охорона праці“», 2004, С. 93—94.

251

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 94—96.

252

Борисом Дорошенком.

253

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 97.

254

Очевидно Вікторові Дідківському — інженеру-металургу й Василевому приятелеві ще від студентських часів, із яким поет активно листувався 1961—1962 pp.

255

Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ НАН України, Відділ рукописних фондів і текстології, Ф. 170, од. зб. 1200. Друкується вперше.

256

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 97.

257

Розшифрувати про кого йде мова не вдалося.

258

«Щоденник» Василя Стуса. — ІЛ НАН України, Ф. 170, од. збер. 1200, арк. 2—3.

259

Поет Дмитро Павличко 1962-го працював у редакції часопису «Жовтень».

260

«Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ НАН України, Ф. 170, од. збер. 1200, арк. 4—5.

261

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 98.

262

Намагання Василя ввести Шуру в незвичний для неї світ мистецтва залишилися марними. Природна й практична, вона мала це за чоловіче дивацтво, може й приємне, але надлишкове в житті. Добре розвинені природні інстинкти дозволяли їй — людина без вищої медичної освіти — приймати найскладніші пологи краще за будь-кого з дипломованих спеціалістів. Наприкінці кар'єри Олександра Фролова стала завідувачем акушерського відділення одного з донецьких пологових будинків.

263

Андрій Клоччя — критик і прозаїк. На той час головний редактор журналу «Донбас».

264

Одна зі Стусових приятельок того часу.

265

Валентин Устенко — приятель Василя, історик. Його вважали надією археології України. Трагічно загинув.

266

Мова, очевидно, про Володимира Міщенка — поета й прозаїка, товариша Василя Стуса ще з інститутських часів. У цей час він працював редактором літературно-драматичних передач Донецького обласного радіо.

267

«Щоденник» Василя Стуса. — ІЛ НАН України, Ф. 170, од. збер. 1200, арк. 5.

268

Борис — Борис Дорошенко.

269

Колісник — Микола Колісник, приятель Стуса з інститутських часів, член інститутської літстудії

270

Комар — прізвище Олега Орача, Стусового товариша, який підтримував тісні стосунки з Василем аж до арешту 1980 р.

271

35-та кімната студентського гуртожитку — місце, де найчастіше збиралися україномовні студенти-літерати, де кипіли юначі суперечки й обговорювалися написані твори. Аж до переїзду до Києва 1963-го Василь Стус підтримував з усіма колишніми мешканцями тієї кімнати товариські взаємини.

272

Середа з Запоріжжя — Іван Середа, Василів приятель інститутських часів.

273

Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 2. — С. 25.

274

Мова — про поїздку на Азовське море, куди від Донецька можна дістатися за які дві-три години

275

Йдеться, очевидно, про Володимира Міщенка.

276

Проблема вимирання української мови й донецького котла, перемішуючись у якому зникає національна самобутність, — одна з найдрастичніших для Стуса тем цього періоду. Видозмінюючись і трансформуючись, мовна проблема то постає зі всією гостротою, примушуючи дошукуватись відповіди на сакральне: як бути далі, то дещо зменшує напругу, мовляв, шанс зберегти мову й культуру ще не втрачено остаточно. Навіть тут, у Донбасі. Про це ж Василь Стус пише у листі до Анатолія Лазоренка від 1.10.1962 p.: «Даремно ти розгублюєшся, вагаєшся щодо своїх минулих ідеалів. Це — найнеприємніше. Коли ми почнемо хитатися, як ти пишеш, то що буде з рештою? Тут один мій знайомий — з нових — має таку оптимістичну голову, що тільки позаздриш. Чи були факти — в історії — такої багатомільйонної асиміляції? А ні ж? Чи не забагато нам хочеться для цього часу? (Я сам чую — цей другий аргумент не дуже певний). Не губись. Знай! Поки ми тут, усе буде гаразд. (Це аргумент чи не найсильніший). Зараз у молоді — літературної і співчуваючої — є дивні нахили оригінальничати навіть за рахунок національного почуття — його посилення — коли не в душі, то хоч в плані „стильової“ специфічности. Це дурниці, але ж…

Придбав „Атомні прелюди“ Вінграновського — чудового поета і патріота. Він — учень Довженків.

За „казан“ не думай — хай там плавляться кольори, однак кожен із них впливатиме на інший. Твій лист — то фальцет в голосі. Це так. Бережись його, бережи свій голос, як віру, як серце…

Виходить „Соняшник“ — збірка Драча. Можеш обох їх придбати — в місті буваючи. Не губись, Толік. Важко бува — я розумію тебе. Але ж це і дає дещо — стаєш хоча б спартанцем і в якійсь мірі гандистом.

Коли вийде 5 номер альманаху „Донбас“ — при твоєму бажанні можу вислати. Там мене нібито дають під рубрикою „зеленые всходы“». Цит. за.: Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 2. — С. 26. Див. також: Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус — поет і людина. Спогади, статті, листи, поезії. — K.: Український письменник, 1993, С. 22. Згадана публікація у журналі таки вийшла. Див.: Василь Стус. Вірші // Донбас. — 1962, № 5, С. 91—92.

277

Мова про книги О. Довженка «Зачарована Десна» (1957) і «Поема про Море» (1960).

278

Тоня — одне із захоплень Василя Стуса 1962 р.

279

Мова, ймовірно, про візит до Шури, чого Василь поклав собі уникати.

280

«Щоденник» Василя Стуса. — ІЛ НАН України, Ф. 170, од. збер. 1200, арк. 5—7.

281

Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 2: — С. 30.

282

Мова про запуск космічного корабля з О. Ніколаєвим і П. Поповичем.

283

У фільмі «Сейм виходить із берегів» (Київська кінофабрика, 1962) М. Вінграновський зіграв роль Домчака.

284

Найкрасивіший парк культури та відпочинку в Донецьку.

285

«Кочегарка» — Горлівська міська газета.

286

Мова про рішення готуватись до вступу в аспірантуру.

287

При горлівській газеті «Кочегарка» існувала літстудія, членом якої був Василь Стус.

288

В. K. — з'ясувати, про кого йдеться, не вдалося.

289

О. — Імовірно, що йдеться про колегу Василя Стуса, Олену Василівну. Див. С. 119.

290

«Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ НАН України, Ф. 170, од. збер. 1200, арк. 7—10. Далі до щоденника з незначними скороченнями переписано вірш Д. Павличка «Коли помер кривавий Торквемада».

291

Василь Захарченко. Він переміг // Не одлюбив свою тривогу ранню. — С. 26.

292

Там само. — С. 27.

293

Там само.

294

Там само.

295

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 2. — С. 38.

296

Для дедалі більш опозиційного Василя Стуса важила, безперечно, й «травля» Б. Пастернака, організована 1959 року радянською системою, що не подарувала небажання публічно зректися Нобелівської премії. Психологічна настанова вихованої в СРСР романтичної людини вже сформувалася й провокувала до позитивного сприйняття всього, що піддавалося гонінню. Тож нічого дивуватися, що книжечка віршів Пастернака була постійним супутником Стуса в Горлівці. Певною мірою це захоплення високою поезією притлумлювало в свідомості національні болі, провокуючи на шлях мистецької «гри в бісер». Пізніше це сприйматиметься Стусом за «великий гріх»: у листах із таборів поет вестиме мову про «гріховність мистецтва», що досягає розквіту лише на службі в сильного та багатого.

297

Зі спогадів В. Шиманського // Зберігаються в архіві Василя Стуса.

298

Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 2. — С. 110.

299

«Громадяни» — мова про громади, осередки української інтеліґенції, що в другій половині XIX століття, користуючись ліберальністю уряду Російської імперії, займалися національно-культурною роботою. Перша «Громада» виникла в Пєтєрбурґє прикінцем 1850-х. Поміж її членів були М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін. За фінансової підтримки поміщиків-українофілів було засновано журнал «Основа», що 1861—1862 роками друкував твори українських письменників.

300

Василь Стус. Твори. T. 4. — С. 370—373.

301

Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 2. — С. 37.

302

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 2. — С. 31.

303

Зберігається: ІЛ НАНУ: Ф. 170, од. збер. 744.

304

Пізніше до «ДЕЛА № 13» були долучені вірші 1963-го року. На жаль, у повному обсязі зшиток не зберігся. Коли поет готував рукопис збірки «Круговерть», то лезом повирізав аркуші з найдовершенішими, на його погляд, творами, долучивши їх до рукопису книги, висланої в 1963-му до видавництва «Молодь».

305

Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 2. — С. 29.

306

Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 395.

307

Російськомовні поети й перекладачі.

308

Із-поміж усіх згаданих подач друком з'явилася лише публікація в «Дніпрі». Див.: Дніпро. — 1963, ч. 10, С. 92—93. Там були опубліковані вірші «Зореплавцю», «Мати», «Озеро Кисегач» та «Епістолярне».

309

Цілком вірогідно, останні рядки стосуються складних взаємин із Олександрою. Другий рік розлук і повертань — треба визначатися. Їй — час створювати родину, Василь думав про літературні перспективи. Шляхи розходилися.

310

Андрій Васильович Клоччя.

311

Збірка М. Рильського «Гомін і відгомін» вийшла 1929 р.

312

Мотиви «вибитого» з заарештованого прозаїка Григорія Епіка «Покаянного листа» до Постишева, де письменник мусив оббріхувати не лише себе, а й друзів та знайомих.

313

Слова належать А. Клоччі.

314

На той час Євген Гуцало працював у «Літературній Україні».

315

Ідеться про можливість подання рукопису збірки «Круговерть». Див.: Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 1

316

Чому «Порив» — незрозуміло. Можливо, таку назву мав первісний рукопис поданої до видавництва збірки, хоча жодних архівних підтверджень на користь цієї думки немає.

317

«Прапор» — тогочасна назва харківського літературно-публіцистичного журналу, що нині має назву «Березіль».

318

Вінцас Кузміцкас — товариш по військовій службі.

319

«Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ, НАНУ, Фонд 170, од. збер. 1200, арк. 11—13.

320

«26.ІІІ.1963 р. — зарахований в редакцію газети „Социалистичесский Донбасс“ на посаду літературного редактора. — Наказ № 27 від 28.03.1963 р.» — З «Трудової книжки» В. Стуса.

321

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 100.

322

Там само. — С. 101.

323

Микола Підгорний. — 1957—1961 років — Перший секретар ЦК КПУ. Червнем 1963-го висунутий М. Хрущовим на посаду секретаря ЦК КПРС, а вже жовтнем 1964-го увійшов до групи вищого партійного керівництва СРСР, яка підготувала й здійснила зміщення Хрущова з посади.

324

«Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ, НАНУ, Фонд 170, од. збер. 1200, арк. 11—13.

325

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 102. Ідеться про вірші «Я сів не в той літак», «Спалений, спечалений печаллю…», «Тринадцять руж під вікнами цвіло…», «Так, є народ…»

326

Віктор Іванисенко вів в Одесі семінар молодих українських поетів. Див.: Віктор Іванисенко. Спогад про Прип'ять // Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 67.

327

Молодий скульптор із Києва Володимр Сорока зліпив ув Одесі погруддя Василя Стуса. Василь Захарченко згадує про це так: «[Сорока] все придивлявся до Стуса, а потім, уже перед кінцем семінару, назнав на березі моря пластичну глину, приніс кілька відер на дачу Ковалевського, замкнувся з Василем на пів-дня й за один сеанс виліпив його погруддя». Див.: Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 31—32.

328

Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ, НАНУ, Фонд 170, од. збер. 1200, арк. 14.

329

Василь Захарченко. Він переміг // Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 29.

330

Ігор Нижник. Як ми «провчили» Василя Стуса // Там само. — С. 76.

331

Там само.

332

Там само.

333

Збірка «Я мільярдер» Анатолія Тарана вийшла 1963 р.

334

Літературознавець Іван Дузь, досліджував творчість Павла Усенка, Олександра Корнійчука, Остапа Вишні та ін.

335

Володя — Володимир Сорока. За одну ніч виліпив погруддя В. Стуса. На згадку про це Василь Стус залишив поетичний образок під назвою «Ніч скульптора» (Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 2. — С. 63—64):

336

Можливо, мова про Анатолія Бортняка, який був поміж учасників семінару молодих авторів ув Одесі.

337

Богдан Горинь.

338

Лесь Танюк.

339

Мова про вірш «Ти з узвичаєної щирості…». Див.: Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 2. — С. 117.

340

Див.: Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 106: «Море…»

341

Микола Вінграновський.

342

Мова про «справу юристів» — організацію підпільної Української робітничо-селянської спілки, ініціатором і фундатором якої був юрист за освітою, штатний пропаґандист Радехівського районного комітету КПУ Левко Лук'яненко. До складу спілки входили також І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьків та ін. Як зазначає Георгій Касьянов, принципом цієї групи було те, «що боротьба за самостійність мала вестися не тільки ненасильницькими методами, а й суто законним, конституційним шляхом. Юридичною підставою для формування вимог самостійности України мали бути відповідні статті Конституції УРСР (ст. 14) і Конституції СССР (ст. 17)». Див.: Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. — K.: Либідь, 1995, 224 с. Після завершення слідства Левкові Лук'яненку було винесено смертний вирок. Після перебування засудженого в камері смертників упродовж місяця це покарання було замінено на 15-річне ув'язнення.

343

«Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ, НАНУ, Фонд 170, од. збер. 1200, арк. 14—18.

344

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 110.

345

Там само. — С. 113.

346

Там само. — С. 112—113.

347

Там само. — С. 103.

348

Цит. за: Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 103—104.

349

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 111—112.

350

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 118—119. Вірш датовано квітнем 1964-го. Таке датування може означати або те, що Олександра Фролова і В. Вербиченко помилилися на кілька місяців із датою обірвання стосунків, або ж що цей вірш написано у зв'язку з одруженням Шури, про що Василь довідався у квітні. Метафора ж «покинена вагітна» — була не першим і не останнім «провидінням» майбутніх життєвих колізій, які Василь Стус часто ніби накликав-передбачав своїми творами.

351

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 159.

352

Загальний зошит Василя Стуса у фіолетовій обкладинці. — Зберігається: ІЛ НАНУ, Фонд 170, од. збер. 743.

353

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 2. — С. 33—34. Перша з відомих спроб відтворити своє дитинство та юність і засвідчити життьові орієнтири. Пор. з «Листом до сина» від 25.04.1979 р.

354

Загальний зошит з віршами Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ НАНУ, Ф. 170, од. збер. 743, арк. 49.

355

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 2. — С. 41.

356

Автограф вірша зберігається в архіві Василя Стуса.

357

1 листопада 1963 року Василя Стуса було зараховано до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР за спеціальністю «теорія літератури». — «Трудова книжка» Василя Стуса. Зберігається в архіві родини поета.

358

Нині — бульвар Вернадського, 61.

359

Леонід Селезненко // Нецензурний Стус. Частина 1. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, С. 242—243.

360

Іван Калиниченко. Зустрічі зі Стусом / Камертон, ч. 20.

361

Там само. Див. також: Владислав Дмитрович та Вікторія Казимирівна Табєлєви // Нецензурний Стус. Частина 2 — Тернопіль: Підручники і посібники, 2003, С. 184—185.

362

Леонід Селезненко // Нецензурний Стус. Частина 1. — С. 242.

363

Там само. — С. 244

364

Див.: Борис Захаров. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987). — X.: Фоліо, 2003, С. 81—85.

365

Див.: Доброокий. Спогади про Івана Світличного. — К.: Час, 1998, С. 6.

366

30 липня 1963 р. молоді українські літерати вирішили неформально вшанувати пам'ять письменниці. Чиновники відразу потрактували шістдесятників як «антирадянську групу» й навісили їм ярлики «буржуазних націоналістів». Коли учасники вечора зібралися в Центральному парку культури й відпочинку Києва, несподівано з'ясувалося, що літня естрада не «підготована» до заходу, а його проведення — «небажане». Попри відсутність мікрофонів вечір було вирішено розпочати, але хтось із «господарів» парку дав наказ включити через гучномовець естрадну музику. Учасники перейшли на стадіон «Динамо» й таки провели вечір. «При світлі смолоскипів виступали І. Дзюба, І. Драч, М. Вінграновський, І. Жиленко, Ст. Тельнюк, артистка Т. Цимбал та ін.». Див.: Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995, С. 27; Іван Дзюба. Пояснювальна записка // Сучасність. 1968, ч. 8. — С. 87—94.

367

Ідеться про обговорення в СПУ віршів Надії Кир'ян, Миколи Воробйова, Василя Стуса та Миколи Холодного.

368

Медін — Медичний інститут ім. академіка Богомольця.

369

Юрій Бадзьо, аспірант Інституту літератури.

370

Щоденникові записи Василя Стуса на кількох аркушах 1963—1964 рр. — Зберігається: ІЛ НАНУ, фонд 170, од. збер. 1201, арк. 1.

371

Євген Сверстюк. Базилеос // Не відлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії. — К.: Український письменник, 1993, С. 193.

372

Там само.

373

Усе, чим міг тоді похвалитися поет, — кілька публікацій у республіканській періодиці: «Зореплавцю» //Донбас. — 1963, ч. І, С. 72; «Ніч скульптора» // Прапор. — 1963, ч. І, С. 35; Вірші // Дніпро. — 1963, ч. 10, С. 92—93; та ще хіба рукописом невеличкої збірки віршів, якою сам був не дуже задоволений.

374

Василь Стус. Твори. Том 6: книга 2. — Л.: ВС «Просвіта», 1997, С. 30.

375

Там само.

376

Пізніше він із гордістю писатиме приятелю зі студентських часів Олегові Орачу: «Прошу вірити, що я не змінився супроти студентських літ. А якщо і змінився, то це результат умов, які забагато від мене заправили». Див.: Нецензурний Стус. Частина 1. — С. 228.

377

Щоденникові записи Василя Стуса на кількох аркушах 1963—1964 рр. — Зберігається: ІЛ НАНУ, фонд 170, од. збер. 1201, арк. 2.

378

Див. зокрема: Леонід Селезненко // Нецензурний Стус. Частина 1. — С. 247.

379

Див.: Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 1.

380

Детальніше про реконструкцію збірки див.: Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 410—411.

381

Там само.

382

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 207.

383

Внутрішня рецензія M. Нагнибіди на збірку В. Стуса «Круговерть». — Копія зберігається в архіві родини поета.

384

Там само.

385

Там само.

386

Михайлина Коцюбинська. Василь Стус у контексті сьогоднішньої культурної ситуації // Слово і Час. — 1998, ч. 6, С. 18.

387

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1 — С. 135, 390. Один із ранніх віршів, що пізніше був уключений поетом до «Зимових дерев». У збірці «Круговерть» мав назву «3 дитинного віку».

388

M. Наєнко. Виступ на перших Стусівських читаннях // Слово і Час. — 1998, ч. 6, С. 26—28.

389

Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 1, С. 206, 205.

390

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 216—217.

391

Е. Маланюк. Книга спостережень. — Торонто. Накладом Видавництва «Гомін України». — 1962. — С. 163. Така близькість уявлень про обов'язки української літератури та українських митців надто очевидна й зрозуміла, аби її замовчувати. На цю тему вже існують дослідження молодих учених. Див., зокрема: Віра Просалова. Концепція митця у творчості Є. Маланюка і В. Стуса // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. Випуск 2. Науковий збірник. — Донецьк: Кассіопея, 1998, С. 88—92.

392

Спогади Олександри Фролової про цю подію див. у попередньому розділі.

393

0Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 237—238.

394

Там само. — С. 256. Таке ж свідчення маємо й від Василевого сусіда по кімнаті Владислава Табєлєва: «Что всегда поражало, Василь всегда был собран. Я не могу вспомнить за два года совместной жизни в отсеке, чтобы он был несобранным. Чтобы он был чем-то озабочен так, чтобы он или ничего не делал, или чтобы у него настроение было не оптимистично… Он всегда был бойцом! Всегда! Всегда был готов вступить в спор, доказать свою правоту, убедить человека. Как правило, ему это удавалось… у него такой наступательный спор был… Он холерик был. Этим он мне импонировал». Див.: Владислав Дмитрович та Вікторія Казимирівна Табєлєви // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 187.

395

Василь стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 342

396

Василь Стус. Твори. T. 1: кн.1. — С. 224.

397

Василь Стус. На поетичному турнірі // Дніпро. — 1964, ч. 10, С. 150—153; Най будем щирі // Дніпро. — 1965, ч. 2, С. 142—150. Див. також: Василь Стус. Твори. T. 4. — С. 165—189.

398

Василь Стус. Твори. Т. 4. — С. 173

399

Там само. — С. 172.

400

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 229.

401

«Юр! — просить Василь Юрія Бадзя в листі за 29 липня 1964 р. — Вчора був у книгарні іноз[емної] книги. Рільке там немає. Дуже тебе прошу: коли є змога, то дістань. З Чернівець, може, не варт замовляти. Може, допоміг би Роман Корогодський у Києві, га?

Дуже було б добре, аби ти мені не висилав гонорару, а придбав би Рільке. На Бога, Юрку! Вік молитимусь на тебе…

Я зараз сиджу над прозою більше. Толстой, Гемінґвей, Бьоль, Моем і т. і.

Пастернаки мої в Грицька у Києві. А без нього — легше. Більше читаю, а головне — джиґую. Хочу вибігатись, аби в Києві не кортіло…

Смерть Рильського — і знав про те — дуже вразила. Я його не колись дуже любив. Я його любив. Страшно то все…» — Див.: Василь Стус. Твори. T. 6: кн. 2. — С. 34.

402

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 238—239.

403

Василь Стус. Твори. Т. 6.: кн. 2. — С. 33.

404

Валентина Попелюх // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 28—29.

405

Станція «Більшовик» — нині «Шулявська». Довгий час була останньою зупинкою метра на Святошинському напрямі.

406

Пізніше, користуючись із доброго знання Юрієм Покальчуком іспанської, Василь Стус запропонував йому зробити спільні переклади з Лорки, яким на той час обоє захоплювалися

407

Леонід Селезненко // Нецензурний Стус. — С. 248.

408

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. — С. 234.

409

Дмитро Горбачов // Нецензурний Стус. Частина 1. — С. 198.

410

Щоденникові записи Василя Стуса на кількох аркушах 1963—1964 pp. — Зберігається: ІЛ НАНУ, фонд 170, од. збер. 1201, арк. 2.

411

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 234.

412

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 233.

413

Очолював «Пролісок» літературознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. До складу входили психолог Михайло Горинь, мистецтвознавець Богдан Горинь, студент історичного факультету Іван Гель, викладач університету Михайло Осадчий, поети Ігор Калинець, Ірина Стасів-Калинець, Григорій Чубай, художниця Стефанія Шабатура.

414

Авдіо-інтерв'ю з І. Гелем взяте Б. Захаровим 1997 р. // Архів Харківської правозахисної групи (далі —ХПГ). — С. 4—5; Цитується за: Борис Захаров. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987). — С. 84—85.

415

Михайлина Коцюбинська. «Доброокий» // Доброокий. — С. 108.

416

Авдіо-інтерв'ю з М. Горинем взяте Б. Захаровим 1997 р. // Архів ХПГ. — С. 5; Цит. за: Борис Захаров. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987). — С. 84—85.

417

Там само. — С. 86.

418

Івана Світличного заарештували дорогою зі Львова до Києва.

419

Дружина Івана Дзюби.

420

Леоніда Світлична. Поруч з Іваном //Доброокий. — С. 27—29.

421

Леонід Селезненко // Нецензурний Стус. Частина 1. — С. 253.

422

Юрій Якутович — художник фільму «Тіні забутих предків».

423

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 243

424

У спогадах різних людей ця мить зафіксувалася по-різному. Комусь, як Іванові Дзюбі, згадується, що саме Стус закликав присутніх встати на знак протесту. Михайлина Коцюбинська ж у своїх спогадах пише, що заклик протестувати проти тиранії належить Вячеславу Чорноволу, а Василь Стус лише розвинув тему.

425

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 243—244.

426

Роман Корогодський // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 83.

427

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 243.

428

Там само. — С. 245.

429

Світлана — Світлана Кириченко, дружина Юрія Бадзя.

430

Василь Стус. Твори. T. 4. — С. 374—375.

431

До речі, в Росії в різний час були специфічні правозахисники, які «мотали» термін «за Леніна», за відстоювання його поглядів і правдивого ленінізму. Особливо популярними ленінські ідеї були в середовищі робітничого класу, де жила віра, що Ленін робив революцію для того, «аби робітникам жилося добре», а його послідовники зрадили його ідеалам.

432

Трудова книжка Василя Стуса. — Зберігається в архіві родини поета.

433

Леонід Селезненко // Нецензурний Стус. Частина 1. — С. 251—252.

434

Микола Самійленко // Нецензурний Стус. — С. 327—328.

435

Наприкінці серпня Василь їздив до батьків, а Валя відпочивала в будинку відпочинку, путівку куди випадкового отримала на Київському механічному заводі, де працювала інженером-конструктором. Див.: Валентина Попелюх // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 29—31.

436

У листі до Віктора Дідківського від 23 жовтня 1965 р. Стус зокрема пише: «у свій старий будинок т. Шамоти, де було чимало спроб професійного повчання — як краще підтримувати вогонь і тримати візка, аби не перекинувся і надміру не засолодив перепахчений нюх хитрющим солодом СО (здається). Цей візок крупнозернистого шлаку я сподіваюся через місяць, з 25 листопада, возити парокінню. Може, візок буде легшим, хоч — чисто логічно (це вже вплив „Носорога“ Йонеско) — другий кінь може й „сачконути“». — Див. Василь Стус. Твори. T. 6: ч.2. — С. 37.

437

Дмитро Горбачов// Нецензурний Стус. Частина 1. — С. 2.

438

Роман Корогодський // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 86.

439

Див., зокрема: Михайлина Коцюбинська. У свічаді пам'яті // Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 130.

440

Леоніда Світлична. «Не можу я без посмішки Івана…» // Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 88.

441

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 93—94.

442

Леоніда Світлична. «Не можу я без посмішки Івана…» // Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 88.

443

Роман Корогодський // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 89.

444

Михайлина Коцюбинська // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 60.

445

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2003, С. 255.

446

Інтерв'ю В. Чорновола газеті «Молода гвардія» від 24 червня 1990 р. // Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду…» — С. 702.

447

Михайло Горинь // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 264.

448

Трудова книжка Василя Стуса.

449

Автобіографія Василя Стуса. — Рукопис зберігається в архіві Гуманітарного центру Василя Стуса.

450

Василь Стус. Твори в чотирьох томах (шести книгах). З додатковими 5 і 6 (у двох книгах) томами. Том 4. — Л.: ВС «Просвіта», 1994, С. 381—397.

451

Там само. — С. 259—346.

452

Там само. — С. 260.

453

Там само. — С. 382.

454

Там само. — С. 394.

455

Там само. — С. 397.

456

Див.: Леоніда Світлична. Поруч з Іваном // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. — К.: Час, 1998, С. 31.

457

Там само. — С. 30.

458

Позиція Василя Стуса щодо цього була доволі непослідовною. Усвідомлюючи правильність позиції І. Світличного і загалом підтримуючи її, поет ставав справжнім радикалом, як тільки стикався з яким-будь виявом несправедливости щодо конкретної людини.

459

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 томах. Т. 1: Особистості / Упорядник Є. Захаров. — Харків: Фоліо, 2001, С. 172.

460

Там само. — С. 172—173.

461

Трудова книжка Василя Стуса.

462

Карл Брюллов назвав поміщика Енгельгардта «свиньей в торжковских туфлях», коли був у нього в справі викупу Шевченка з кріпацтва.

463

Микола Холодний часто відвідував Київ і часто зупинявся у квартирі Стусів на вул. Львівській, 62, кв. 1. 1967 року батьки Валі з сестрою Олександрою переїхали жити на Воскресенський масив, де В. К. Попелюх — тесть поета — отримав двокімнатну квартиру. Від того часу друзі зупинялися в невеличкій двокімнатній квартирі Василя й Валі дуже часто. Проте молоду жінку особливо «діставав» саме Холодний, брудні шкарпетки якого часто бували розкидані всією квартирою.

464

Євген Плужник. Вибрані поезії. — К.: Радянський письменник, 1966.

465

Мова про Євгена Сверстюка.

466

Лист Василя Стуса до Панаса Заливахи від 15.11.1966 р. // Василь Стус. Твори: Том 6: кн. 2. — С. 39—41.

467

Лист Василя Стуса до Богдана Гориня від грудня 1966 — січня 1967 р. // Василь Стус. Твори: Том 6: кн. 2. — С. 42.

468

Іван Калиниченко згадує, що коли він наприкінці 1960-х приходив до Василя Стуса в гості, то скільки б вони не розмовляли, стільки було чути крик і плач малого.

469

Мова, імовірно, про Леоніда Селезненка або Миколу Холодного.

470

1967-го Василь Стус працював над перекладом віршованих частин п'єси Бертольда Брехта «Життя Галілея», яку на українську переклала Зінаїда Йоффе. Пізніше він відредаґував і увесь переклад та написав передмову «[Про п'єсу Бертольда Брехта Життя Галілея]» (Див.: Василь Стус. Твори. Том 5. — С. 241—335). Однак саме тому, що переклад віршів виконав Стус, переклад Зінаїди Йоффе було знято з видання творів Брехта. Це дуже гнітило Василя й він навіть листовно вибачався перед перекладачкою в листі від 25 квітня 1968 р. (Див.: Василь Стус. Твори. Том 6: кн. 2. — С. 46—47).

471

«Мина Мазайло» і «Народнии Малахій» — п'єси Миколи Куліша.

472

У квітні 1967 р. Україну відвідала група канадських комуністів на чолі з Петром Кравчуком. Їх возили всією Україною, переконуючи в щасливому житті радянських людей і торжестві ленінської національної політики. Натомість спроби українських шістдесятників, у тому числі Михайлини Коцюбинської та Івана Світличного, зв'язатися з ними, аби розказати про інший бік радянського життя, були гранично ускладнені.

473

Лист Василя Стуса до Богдана Гориня від 1967 р. // Василь Стус. Твори. Том 6: кн. 2. — С. 43—44.

474

Див.: Василь Стус. Твори. Том 4. — С. 3—159.

475

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 90—91.

476

Генріх Дворко // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 196.

477

Там само.

478

Михайлина Коцюбинська. Словник імен, що зустрічаються у листах // Василь Стус. Твори. Том 6: кн. 2. — С. 192.

479

Роман Корогодський // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 93.

480

Там само. — С. 93.

481

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 237.

482

Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. Том III / Упорядкували Тарас Гунчак і Роман Сольчаник. — Сучасність, 1983, С. 200.

483

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 251.

484

Там само.

485

Там само. — С. 252.

486

Див.: Борис Захаров. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987) / Харківська правозахисна група. — X.: Фоліо, 2003, С. 92—93; Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995, С. 71—72.

487

Повний текст листа див.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. Том III. — Сучасність, 1983, С. 238—241.

488

Там само. — С. 239—240. Лист було надіслано в березні 1968-го, а 11 жовтня 1968 р. опубліковано в газеті «Свобода».

489

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Том 1: Особистості. — Харків: Фоліо, С. 173.

490

В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба, В. Ф. Репринцев. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. — К.: Наукова думка, 1995, С. 568.

491

Там само.

492

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 355.

493

Машинописна копія внутрішньої «Рецензії на рукопис книжки „Зимові дерева“ — вірші Василя Стуса» Івана Драча. — Зберігається в архіві родини поета. У своїй дипломній роботі «Ранні роки життя Василя Стуса», яка була видана окремою книжкою під назвою «Життя і творчість Василя Стуса» (1992), автор цієї книги, не маючи на той час повного варіанту рецензії І. Драча, дозволив собі назвати її позитивною й поверховою. Зараз, коли в архіві Василя Стуса знайдено повний текст рецензії, мені хочеться перепросити шановного Івана Драча за свою непоштивість, зумовлену браком матеріалу. Згадана внутрішня рецензія є важливим джерелом інформації про «Зимові дерева» зразка 1968 р.

494

Василь Стус. Твори. Том 4. — С. 375—381.

495

Іван Драч. Рецензія на рукопис книжки «Зимові дерева» — вірші Василя Стуса.

496

Там само.

497

[Микола Гончарук]. Збірка «Зимові дерева» // Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 356.

498

Вірш не ввійшов до остаточної редакції «Зимових дерев». Див.: Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 220.

499

Василь Стус включив вірш до остаточної редакції збірки «Зимові дерева». «Він дивився на мене. Умовляв. / Переконував вибалушеними очима. / Такі мама часом галушки варить, / Коли дуже вже їстоньки…» Повний текст див.: Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 96. (Далі примітки даватимуться лише до віршів, які на підставі рецензії І. Драча не були включені поетом до остаточної редакції «Зимових дерев».

500

Вірш не включено до остаточної редакції «Зимових дерев». У «Творах» не вміщений.

501

Іван Драч. Рецензія на рукопис книжки «Зимові дерева» — вірші Василя Стуса.

502

Там само.

503

Там само.

504

Там само.

505

В остаточному варіанті цим віршем закінчується третій, останній, розділ «Ранні поезії та експерименти».

506

В остаточній редакції збірки вірш трансформувався у: «Негр у червоному…»

507

Іван Драч. Рецензія на рукопис книжки «Зимові дерева» — вірші Василя Стуса.

508

Там само.

509

[Микола Гончарук]. Збірка «Зимові дерева» // Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 356.

510

Там само.

511

Василь Стус. Зимові дерева. Авторизований машинопис рукопису збірки в «самвидавівському» оформленні з дарчим написом Г. П. Кочурові. — Зберігається: ІЛ НАНУ, фонд 170, од. збер. 926.

512

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 42. Попри те, що окремі цитати з «Двох слів…» наводилися в тексті, вважаю за необхідне подати цей текст повністю, аби не руйнувати своєрідний автопортрет письменника, який прагнув, аби читач уявляв собі автора «Зимових дерев» саме таким.

513

Теза, звісно, суперечлива і, може, навіть провокативна. Проте співзвучна Стусовим завданням: відтворити національний космос інтернаціональною мовою світової культури.

514

На користь британської версії свідчать слова Є. Сверстюка. Зазначене ж у вихідних даних брюссельське видавництво «Література і мистецтво» схоже, не більше, аніж конспірація з метою не пов'язувати прізвище автора з відомими західними оунівськими видавництвами.

515

Аріадна Шум. Вступна стаття // Василь Стус. Зимові дерева. — С. 1.

516

Упорядники «Зимових дерев» навіть додали до збірки «Словник невідомих і маловживаних слів», розміщений у кінці книжки.

517

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 91.

518

Аріядна Шум // Василь Стус. Зимові дерева. — С. 1.

519

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 80.

520

Там само. — С. 69.

521

Там само. — С. 91.

522

Євген Адельгейм. Рецензія на збірку поезій Василя Стуса «Зимові дерева». Авторизований машинопис. — Зберігається в архіві родини поета, С. 1—4.

523

Там само. — С. 5.

524

Там само.

525

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 105.

526

Євген Адельгейм. Рецензія на збірку поезій Василя Стуса «Зимові дерева». — С. 8.

527

Василь Стус. Твори. Том 6: кн. 2. — С. 66.

528

Шевченківські лауреати. 1962—2001. Енциклопедичний довідник / Вступне слово I. M. Дзюби. Автор-упор. М. Г. Лабінський. — К.: Криниця, 2001, С. 178—179.

529

Ресторан «Наталка» розташований на трасі «Київ — Бориспіль». Його стіни були прикрашені фресками Алли Горської.

530

Опанас Заливаха. Ніхто не пройде за тебе твого шляху // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. — С. 203.

531

«Топтуни» або «шпики» по-дореволюційному. Працівники КДБ, які шпиґували за лідерами шістдесятників чималі відстані, вишукуючи якого-небудь компромату.

532

«Боргова записка» Євгена Сверстюка, що стосується книг, які він узяв у Василя Стуса разом із «Зимовими деревами». Див.: Євген Сверстюк. Базилеос // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 194.

533

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 320—321.

534

Василь Стус. Твори. Том 6: кн. 2. — С. 70.

535

Йдеться про її «Реквием», який зберігався в нього як самвидавна збірочка.

536

О. — про кого йдеться, з'ясувати не вдалося.

537

Ст. — І. Старицька-Черняхівська, дочка письменниці Л. М. Старицької-Черняхівської.

538

Академік Кримський помер (точніше — загинув) 25 січня 1942 р. в лікарні для в'язнів у казахському місті Кустанай. Похований у спільній могилі з іншими в'язнями. Див.: М. Кутинський. Некрополь України // Дніпро. — 1996. ч. 10, С. 142—143.

539

Євген Концевич — український прозаїк і перекладач, автор збірок новел «Дві криниці» і «Йдучи вулицею». З 1952 р. прикутий до ліжка тяжкою хворобою. Близький до кола шістдесятників, які часто відвідували його в батьківській хаті в Житомирі.

540

Б. А. — Борис Дмитрович Антоненко-Давидович.

541

Оргнабір 1929 р. — політичні арешти 1929—1930 років, у результаті яких було віддано під суд 45 представників старшого покоління української інтеліґенції, у тому числі й двох академіків — С. Єфремова й М. Слабченка. Судилище над ними під назвою «процес у справі „Спілки визволення України“ тривав від 9 березня до 19 квітня 1930 р. у Харкові. Молодше покоління української гуманітарної еліти не виступило з публічною підтримкою старших. Натомість набув популярности вислів: „музика ГПУ, опера СВУ“. Від 1937 до 1939-го 13 з 45 засуджених за рішеннями різноманітних місцевих трійок було розстріляно в місцях відбуття покарання». Див. зокрема: Довідник з історії України. — К.: Генеза, 2002, С. 813—814.

542

Щоденникові записи Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ НАНУ, ф. 170, од. збер. 2102, арк. 2, 4—7.

543

Василь Стус. Твори. Том 4. — С. 126—139.

544

Там само. — С. 404. Надруковано також в самвидавному «Українському віснику». — 1970, ч. 3.

545

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 162—163.

546

Єдиний примірник «Веселого цвинтаря», який не був вилучений співробітниками КДБ чи спалений наляканими власниками під час арештів 1972 р., зберіг доктор хімічних наук Генріх Дворко. За тим варіантом збірки й робилася першопублікація: Василь Стус. Веселий цвинтар: Поезії. — Варшава: Вид. аґентство Об'єднання українців у Польщі, 1990, 109 с.

547

Лист до Василя Захарченка від 16.01.1971 р. //Там само. Том 6: кн. 2. — С. 69.

548

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 166—167.

549

Там само. — С. 193.

550

Там само. — С. 196, 410.

551

Іван Дзюба. Свіча у кам'яній пітьмі // Василь Стус. Палімпсест: Вибране. — К.: Факт, 2003, С. 19.

552

«17 липня ми їдемо на Прип'ять. Це коло Турова, зупинка зветься Хвоєнськ. Коли б ти відважився (або й гуртом), було б славно. Там великий кіш людей — літератори, науковці, митці — десь душ зо двадцять із сім'ями. Бажано (тобто треба!) мати намет (це коли з сім'єю), спальник. Харчі — риба свіжа і лісові ягоди. Від Хвоєнська цей кіш стоїть на 1,5 км нижче за течією, там можна пройти пішки, запитавши, де тут стоять туристи з бородатим чоловіком, вождем племені. Це Генріх Дворко, доктор-хімік, вождь племені». Із листа Василя Стуса Василеві Захарченку. Див.: Василь Стус. Твори. Том 6: кн. 2. — С. 73.

553

Михайлина Коцюбинська // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 57.

554

Рядки з вірша «Наснилося, з розлуки наверзлося…» Див.: Василь Стус. Твори. Том 3: кн. 1. — С. 77.

555

Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 239.

556

Лист Василя Стуса до Зінаїди Йоффе // Василь Стус. Твори. Том 6, кн. 2. — С. 74.

557

Кримінальна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 Карного кодексу УРСР. В 12 томах: Том № 1. — Зберігається в архіві СБУ: № 67298 фп, арк. 141—142.

558

Там само. — Арк. 142.

559

Там само.

560

Василь Стус. Твори. Том 3: кн. 1. — С. 59—61.

561

Кримінальна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 Карного кодексу УРСР. В 12 томах. Том 1. — Зберігається в архіві СБУ: № 67298 фп., Арк. 1. (Далі — Кримінальна справа № 47).

562

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 12.

563

Там само. — Арк. 4.

564

Там само. — Арк. 5.

565

Семен Глузман // Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах Частина 1. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, С. 216.

566

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 5.

567

Стаття В. Стуса називалася «Місце в бою чи в розправі».

568

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 113—114.

569

Авторові нічого невідомо про якусь іншу рецензію М. Нагнибіди, окрім згаданої розгромної статті на збірку «Круговерть».

570

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 115.

571

Семен Глузман // Нецензурний Стус. Частина 1. — С. 213.

572

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 15—22. Під час повторного офіційного (був ще й неофіційний, який таємно провадився, коли в квартирі нікого не було) обшуку, що відбувся 4 лютого 1972 р., було вилучено й долучено до справи книги: П. Рогачев, М. Свердлін. Нации — народ — человечество (Москва, 1967); В. Маланчук. Торжество ленінської національної політики (Л., 1963); Український історичний журнал, 1966. — ч. 11; В. Євдокименко. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму (К., 1967) та чернеткові автографи віршів В. Стуса. Замість підпису дружини В. Стуса стоїть така ремарка Логінова: «Попелюх підписувати протокол відмовилась і заявила, що бажала б, „щоб під час обшуку був присутній її чоловік і щоб він бачив, що було вилучено“». — Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 24, 27.

573

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 117—118.

574

Там само. — Арк. 120.

575

Згаданий документ — лист «Секретареві ЦК КП України Ф. Д. Овчаренкові» в остаточному варіанті починається словами «Люди добрі, дуже вже негаразд ви чините…» Див. Василь Стус. Твори. Том 4. — С. 409—411. У «Творах» помилково датований 23.01.1972 р.

576

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 120—124.

577

Там само. — Арк. 126.

578

Василь Стус. Твори. Том 4. — С. 406—409.

579

Василь Стус. Твори. Том 2. — С. 12. Того ж дня Стус написав вірші: «Яке блаженство — радісно себе…», «Оце твоє народження нове…», «Ну й сон — нападати не хоче…», «Така хруска, така гучна…» — Див.: Василь Стус. Твори. Том 2. — С. 13—15.

580

20 Костянтин Москалець. Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика. — К.: Критика, 1999, С. 227. Суперечливий, але від того не менш вдалий термін «кшталтування» К. Москалець пояснює так: «Кшталтування є настановою гуманістичною… воно залежить від людських зусиль і вчинків, здійснюючись як утілення раціонального проекту й декларуючи, що жодного ірраціонального фатуму», здатного впливати на вибір і поведінку людини, не існує, «як не існує і магічних засобів впливу на успішність цього проекту, хоч би чим він був (спасінням душі, підприємницькою діяльністю, науковим дослідженням…)». — Там само.

581

Василь Стус. Твори. Том 2. — С. 13.

582

Там само. — С. 14.

583

Там само.

584

Там само. — С. 15.

585

Там само. — С. 13.

586

Так відкриває збірку вірш «Напевне так і треба…», написаний 30 вересня 1972 p.; «Оцей світанок — ніби рівний спалах…», написаний 23 лютого, розміщено між віршами «Б'ється серце, як пташа німе…» та «Загородили білий світ…», написаними в січні, і ще кілька випадків.

587

Василь Стус. Твори. Том 2. — С. 270.

588

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 128.

589

У постанові помилково вказано 8 січня.

590

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 131.

591

Василь Стус, звісно, добре знав, що В. Чорновіл видає такий журнал і, цілком імовірно, навіть давав згоду на публікацію в ньому своїх публіцистичних листів. Але слідство є слідство, поки якісь речі слідству невідомі, «поганим тоном» вважається надавати про них інформацію.

592

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 132—135.

593

Там само. — Арк. 187—188.

594

Йдеться про повстання в Угорщині проти радянського диктату в 1956 р.

595

10 лютого 1966 р. почався процес над Синявським і Даніелем. Процес, з якого почалися масові гоніння в СРСР на інтеліґенцію, а точніше на людей, які не хотіли мовчати, що світ, змальований Стусом у цьому листі, непридатний до життя людини.

596

«Відьма» — дитяча гра в карти, під час якої кожен із гравців наосліп витягує одну з карт партнера, відкидаючи пари: два валети, два королі й т. д. Мета — не залишитися наприкінці гри з піковою дамою «відьмою».

597

Святослав Караванський — правозахисник і мовознавець, автор «Словника рим», виступав із публіцистичними статтями проти русифікації шкільництва. В 1945-му засуджений на 25 років за зв'язки з молодіжним гуртом української молоді, близької до ОУН. У 1960-му амністований. В листопаді 1965-го знову арештований і примушений «досиджувати» термін: 8 років і 7 місяців. Під час відбуття покарання в Мордовії в 1969-му за написання в ув'язненні статей, зокрема і за трагедію Катинського лісу, проти нього порушено нову кримінальну справу. Після звільнення в 1979-му еміґрував до США.

598

У лютому 1966 року в Івано-Франківську відбувся суд над митцем Михайлом Озерним. За активну громадянську позицію його було засуджено до 6 років позбавлення волі за «антирадянську аґітацію і пропаґанду». Пізніше, щоправда, термін ув'язнення зменшили до 3 років.

599

Пізніше засудженому в березні 1966 р. київському студентові Ярославу Гевричу термін ув'язнення було скорочено до 3 років.

600

Юрій Бадзьо — Стусів приятель ще з аспірантських часів, учасник правозахисного руху в Україні. Відгукнувся трактатом «Право жити» на арешти 1972 р., де піддав критиці національну політику КПРС і радянський суспільний порядок. Арештований 1979 р. і засуджений на 7 років позбавлення волі (Мордовія) і 5 — заслання (Якутія).

601

Григорій Мєлєхов — персонаж роману М. Шолохова «Тихий Дон».

602

Василь Стус. Твори. Том 4. — С. 411—432.

603

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 137—138.

604

Там само. — Арк. 155.

605

Там само. — Арк. 159.

606

Там само. — Арк. 162.

607

Там само. — Арк. 166.

608

Там само. — Арк. 171—172.

609

Василь Стус. Твори. Том 2. — С. 73.

610

Там само. — С. 59.

611

Там само. — С. 61.

612

Там само. — С. 59.

613

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 175—176.

614

Там само. — Арк. 182.

615

Там само. — Арк. 184.

616

Протокол додаткового допиту обвинуваченого від 29 березня 1972 р. //Там само. — Арк. 186—188.

617

Там само. — Арк. 190—191.

618

Там само. — Арк. 193.

619

Там само. — Арк. 194.

620

«Постать голосу». — збірка віршів Григорія Чубая.

621

Кримінальна справа № 47. — Арк. 196.

622

«Підсумовуючи мовчання» — збірка віршів Ігоря Калинця.

623

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 197.

624

Там само. Том 2. — Арк. 171.

625

Там само. — Арк. 173—175.

626

Там само. — Арк. 177—178.

627

Написання — за документом.

628

Там само. — Арк. 179—180.

629

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 213—216.

630

«Скільки молодих авторів…» — так помилково слідчий називає Дзюбину чернетку «Скільки молодих літераторів…»

631

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 17—219.

632

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 335—336. У вироку суду всі ці пасажі рецензента навіть не коригувалися, наводилися майже дослівно.

633

Там само. — Арк. 333—334.

634

Там само. — Арк. 335—336.

635

Там само. — Арк. 337.

636

Кримінальна справа № 47. Том 2. — Арк. 2—3.

637

Сусід по кімнаті В. Стуса у Моршинському санаторії «Світанок».

638

Кримінальна справа № 47. Том 2. — Арк. 4—5.

639

Там само. — Арк. 8—11.

640

Після арешту 8 грудня 1971 року Одеським УКДБ науковця-мікробіолога Ніни Антонівни Строкатої-Караванської, весь «злочин» якої полягав лише в тому, що вона «не відмовилася від свого чоловіка, засудженого на тривалий термін» навіть за значного тиску з боку КДБ, було створено «Громадський комітет захисту Ніни Строкатої» на основі «ґарантій Конституції СРСР, Декларації прав Людини та Пакту про громадянські і політичні права». Членами комітету стали: економіст з Москви Віктор Красін, пенсіонерка з Києва Оксана Мешко, поетеса зі Львова Ірина Стасів-Калинець, матрос із Одеси Леонід Тимчук, Вячеслав Чорновіл, московський історик Петро Якір і Василь Стус. — Кримінальна Справа № 47. Том 2. — Арк. 209—211.

641

Кримінальна справа № 47. Том 5. — Арк. 133—134.

642

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 272.

643

Усі вірші — недокінчені й ніде, навіть у самвидаві, не публіковані. До обшуку про їх існування не пам'ятав навіть сам поет.

644

Первісні чернетки заяв та листів до вищих партійних і державних установ, які писалися за «гарячими» слідами якоїсь події, а потім або істотно доопрацьовувалися, або просто залишалися в архіві.

645

Там само. — Арк. 272—282.

646

Там само. — Арк. 282.

647

Василь Стус. Твори. Том 2. — С. 142.

648

Кримінальна справа № 47. Том. — Арк. 287—288.

649

Там само. Том 1. — Арк. 290—294.

650

16 жовтня 1964 p. М. С. Хрущова було усунуто з посади Генерального секретаря ЦК КПРС, а його місце посів Л. І. Брєжнєв.

651

Там само. — Арк. 295—307.

652

І Леонід Селезненко, й Іван Калиниченко факт читання цього вірша визнали, як визнав Калиниченко факт самовільного (себто без згоди автора) переписування тексту вірша. Василеві Стусу на час написання оскарження висунутих проти нього звинувачень це вже було відомо з очної ставки з Л. Селезненком та свідчень І. Калиниченка.

653

Кримінальна справа № 47. Том 1. — Арк. 308—315.

654

Там само. — Арк. 317—320.

655

Кримінальна справа № 47. Том 5. — Арк. 182—183.

656

Там само. — Арк. 192—197.

657

У шостому томі Кримінальної справи № 47 (Арк. 18—19) зберігається заява чи, швидше, крик відчаю «арештанта» Василя Стуса до Голови Спілки письменників України Ю. Смолича:

«Шановний Юрію Корнійовичу! Сьогодні я відчуваю те ж саме, що відчував кафківський чиновник у романі „Процес“. Моє сьогодні для мене незбагненне. Я не знаю, за які гріхи мене тримають під вартою. Не знаю, чим я заслужив на високу увагу КДБ.

Ось уже 7 років, як я існую в неможливих для творчости умовах. Мені здається, що приблизно в таких же умовах перебуває чимало моїх друзів-літераторів — нещасних тільки тому, що вони, крім таланту, мають іще велике бажання чесно працювати для свого народу, щоб дари свого розуму і серця віддати народові — зі своїх чесних рук.

Задля такої розмови я двічі заходив до Вас на Золотоворітську. Одного разу — не застав Вас, другого — Ви приймали якусь іноземну делегацію і добитися до Вас, як сказала мені секретарка, не було ніякої змоги.

Так само марно я прагнув колись зустрітися з О. Т. Гончаром.

Перед тим, як іти на Золотоворітську, я випробував усі можливі зустрічі на „нижчих рівнях“. І з ким тільки не розмовляв! З І. Гончаренком, А. Морозом, Ю. Петренком, Д. Міщенком, П. Загребельним, М. Яровим, Д. Білоусом, Б. Олійником, М. Ігнатенком і т. ін. — із кожним я прагнув вести офіційну розмову, прагнув, аби мені з'ясували, чого мені заборонено бути поетом, критиком, перекладачем. Я нічого від них не добився: усі вони мовчали, кліпали очима, а на краще — обіцяли „з'ясувати це питання“. Із цим питанням я звертався до В. Козаченка, але цей відповів мені, що нам немає про що говорити.

За 13—15 років літературної роботи я написав коло 200—300 віршів, із яких друковано було хіба 30—50; маю понад 30 статей про українську літературу, із яких побачило світ хіба 5—10; перекладав вірші різних поетів світу — Блока і Буніна, Пушкіна і Пастернака, Заболоцького і Брехта, Лорки і Енсценсбергера, М. Валека і Бородуліна, Ружевича і Бобровського, Гете і Гюнтера, Целяна і Бахман, Кестнера, Гейне, Гессе, німецьких поетів доби Середньовіччя. Ще 1966 року я був здав до „Дніпра“ більше друкованого аркуша поезій Мопассана, але переклади мої недавно заперечили і тим самим затримали вихід восьмого тому французького класика.

Я певен, що з моїх власних віршів є добра сотня таких, які читатимуть і наші нащадки. Я певен свого хисту до літератури і знаю, що ще чимало зроблю такого, що буде повнити радістю чи притишеними роздумами обличчя внуків. Певен цього.

Але ненормальні умови існування не дають мені змоги обнародувати тільки те, що зроблене на рівні таланту і почуття максимальної справедливости.

Майже 8 місяців минулого року я віддав перекладам з P. М. Рільке, радіючи з того, що українському читачеві я вперше подарую всі „Дуїнські елегії“. Над ними я працював (уже доопрацьовуючи) до самого арешту.

Не досипаючи ночей, забираючи в себе вихідні дні, я переклав усі 10 елегій, понад 30 поезій цього поета.

Ось уже рік-два, як я відчув, що дійшов певного рівня, на якому можна було доконувати, вершити все те, що виношувалося роками. Серед моїх задумів було докінчення своєї дисертаційної роботи, вивчення проблеми естетичної свідомости в українській поезії 20 століття, дослідження поетики М. Рильського і М. Бажана, екзистенціалістська розробка тематики Свідзінського, етики Сковороди, філософія українського пісенного фольклору. Мав працювати над сценарієм, прозою, циклом елегій і т. п.

Як поет, я все більше і більше тяжів до психологічної поезії — мого генералізованого світо- і самосприймання і усвідомлення. Світ Рільке, Еліота, Заболоцького, Бажана, італійських „герметиків“ — ось те, що, може, на 95 % визначало найвласніший напрям моєї поезії.

З цього погляду я постійно і дуже критично переглянув усі свої попередні ліричні опуси, прагнучи остаточно звільнитися від обтяжливих настроїв із гримасами гніву, нарікання, оскарження, із металом публіцистики й ситуативної ненавиди до зла в усіх його часових, глобальних і навіть іманентних формовиявах.

Отож, наступну книгу своїх поезій мені хотілося зробити сонячною, радісною, навіть — гедоністичною. Я відшукав (і тяжко відшукав) свого найвищого, найлюдянішого і найніжнішого іноіснування, свого висвітленого сковородинівською любов'ю естетичного футуруму, хай і з хапливими перелетами багато де в чому спроневіреного духу.

Цьому не судилося збутися.

Дуже Вас прошу — коли тільки змога — виявіть особистий інтерес до моєї творчости і долі, бо я певен, що тільки письменник, а не слідчий може збагнути по-людському діалектичну сув'язь причин і наслідків. Я твердо знаю, що такі люди, як я, не повинні бути арештантами. Особисто я не почуваюся до жодного вчиненого мною гріха.

Визнаю, що позаду були певні помилки — і художнього, і ідейного плану, але про них можна було б говорити в творчій дискусії, а не в кабінеті слідчого, який усім художнім тропам може надати юридичної кваліфікації.

Зрозумійте мене і повірте, що, чуючись на силі, я певен того, що для рідної культури можу зробити чимало. Мені 34 роки, і я відчуваю, що міг би перевернути гори.

Можу вам твердо обіцяти — жодного листа до будь-яких установ я більше не напишу. І не з переляку не напишу, ні! А тому, що відчуваю, наскільки все це марно. Як горохом до стіни.

Дайте мені змогу працювати. Я хочу працювати. Я мушу, зобов'язаний працювати. ІІ працювати, як проклятий.

Мені не шкода себе. Мені шкода свого таланту.

02.02.1972 року

З повагою Василь Стус».

658

Там само. Том 6. — Арк. 20—21. Лист майже такого ж змісту. Закінчення цей лист мав ще більш промовисте: «Мені не шкода себе. Мені шкода, що я не зможу зробити всього того, для чого я народився. Мені шкода свого таланту, цього святого прокляття долі».

659

Там само. — Арк. 79.

660

Там само. — Арк. 100—102.

661

Там само. — Арк. 314.

662

Варто, напевне, дослівно навести лист Семена Дем'яновича Стуса, який оскаржував вирок синові:

«До голови Верховного суду при раді Міністрів УССР м. Києва

громадянина Стуса Семена Дем'яновича

проживающего Донецьк-26 Чувашська 19

Заява

Січня 13 дня 1972 року приставниками КДБ було заарештовано мого сина Стуса Василя Семеновича, який перебувае під охороною й по цей час, томится в неволі завіщо міні не відомо, знаю що наш син ріс і виховувався при батьках до зросту літ, ходив в школу 10 років а також навчався у вузі 5 років, по закінчені вуза був призван на військову службу, на службі в віську вів себе чесно, за що його начальство присилало нам подяку, змалку і до військової служби ніхто нам ни поскаржився на нього де він ни був між людьми всі ним були задовільні, після війскової служби де він ни працював всі ним були довольні, а що трапилось з ним тепер? Він томится в застінках в неволі, нівечит свій молодий вік, губит свою розумову здатність, і рве свої нерви, а можливо що вони знівичені до ниможливості. Він відбуває покарання за що нам невідомо. При щохвилинній згадці про сина, ми як батьки переносим вилику скорб, жаль, мама від сліз уже ни може ходити, висохла на тріску мали одного сина єдину надію, а під старість не буде при кому й голови прихилити, а ми вже старі, мині 82 роки а дружині 71 рік. Що ми будем робити дальніщім?

На вище згадане уважно прошу Вас розглянути його справу і якщо він де і порушив законність Радянської влади то це можливо помилково, і ще буває й таке що люди які й робили доноси на нього в більшості стараются будувати своє щастя на чужім нищасті, такого на сьвіті буває нимало. Можливо і Стус Василь попав під такий невірний варіянт. Я його виховував честною і добросовисною людиною, і віру в його честьність що він ніколи никому ни робив поганого, і вдальніщім незробит поганого до кіньця його житя.

На вищезгадане уважно прошу Вас гр. Голова суду і всю комисию розглянути йього справу всебічно, і звенути увагу на його молодий вік, в такім віці людина може помилятись, а також на хилий вік мій і моєї дружини. І простити йому його провини, звільнити його від варти на волю.

Надіюсь що Радянська влада ни карає а вчить, і після цього він стане гуманною людиною і буде працювати на користь нашої Батьківщини.

З повагою Стус С.

10—11—72 року». — Кримінальна справа № 47. — Арк. 322—329.

663

Там само. — Арк. 312.

664

Від нервового струсу, пов'язаного з арештом чоловіка, Валентина Попелюх справді потрапила на обстеження до туберкульозного диспансеру, але діагноз щодо туберкульозу не підтвердився. Син у дитинстві справді мав проблеми з серцем, і лікарі з клініки Амосова переконували В. Попелюх робити йому операцію. Батькам, що мали мізерні пенсії (Їлина Стус мала щось 12 рублів на радянські гроші, а Семен Стус — близько 60), жилося скрутно, адже єдиним годувальником була Марія, яка сама виховувала дочку.

665

Кримінальна справа № 47. Том 6. — Арк. 322—327.

666

У цьому листі та касаційній скарзі Василь Стус двічі порушує власні етичні норми, аби врятувати те, що «вище від мене», як писав він пізніше. Нововідкрита естетика «Часу творчости», з якої пізніше, коли відступили емоції й з'явилася можливість на все подивитися відсторонено, народилися «Палімпсести», була для нього настільки величним здобутком, що він вивищився над ситуативною етикою, політичними іграми й зрікся навіть «Зимових дерев» — збірки, якою він, за свідченнями Івана Калиниченка, «тішився немов дитина». Проте попередня збірка вже була перейденим етапом, а нові вірші й нові горизонти, що відкрилися йому, здавалися чимось настільки значним, що, вражений жорстокістю несправедливого суду, він приймає накинуті правила чужої гри: коли вже вам треба, я відмовлюсь від виданої (таки виданої!) за кордоном книжки, аби створити нову. Правдоподібно, що зректися збірки Стусові було все ж простіше, ніж писати про певні «незгоди» з засудженими В. Морозом і С. Караванським, про що йдеться в касаційній скарзі (байдуже, що в приватних розмовах поет засуджував використання мистецтва в політичних цілях). Втім, Василь Стус жодним словом не згадує В. Чорновола, чого від нього, очевидно, вимагали, бо які б різні не були на той час їхні погляди, але з «етичних міркувань» давати свідчення проти людини під слідством — ганьба, до якої його не могли примусити ні сльози батька, ні хвороби дружини й сина, ні страх не зберегти вірші, які в 1972-му поет цінував уже значно вище за своє життя. Достеменно невідомо, але дуже правдоподібно, що до арешту 1972-го Василь Стус не давав згоди на публікацію своїх публіцистичних заяв в «Українському віснику» та еміґрантській періодиці, вважаючи ті листи лише особистими реакціями на конкретну несправедливість.

667

Кримінальна справа № 47. Том 6. — Арк. 328—329.

668

Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників / Упорядкували і зредаґували Осип Зінкевич і Микола Француженко. — Балтимор — Торонто: Укр. Вид-во «Смолоскип», 1987, С. 143, 146, 147.

669

Там само. — С. 215.

670

Там само. — С. 215—216.

671

Там само. — С. 212.