Вбити пересмішника

1

Коли моєму братові Джемі майже виповнилося тринадцять років, у нього трапився складний перелом руки в лікті. Щойно перелом загоївся й розсіялися страхи Джемі, що він більше не зможе грати у футбол, ця травма не надто його турбувала. Ліва рука в нього стала трохи коротша за праву; як він стояв або ходив, то долоню тримав під прямим кутом до стегна. Але те було йому байдуже, головне, що він міг і далі ганяти м’яча.

Відтоді спливло достатньо років, щоб можна було поглянути на них як на минуле, й ми іноді обговорювали події, що призвели до того нещасного випадку. Я твердила, що все почалося з Юелів, а Джемі, який був на чотири роки за мене старший, наполягав, що початок треба шукати раніше. А саме того літа, коли до нас приїхав Ділл і в нього виникла задумка виманити з дому Примару Редлі.

А я казала: якщо брат хоче дошукуватися першопричин, то варто почати з Ендрю Джексона. Якби генерал Джексон не погнав індіанців племені струмка[1] угору по струмку, тоді Саймон Фінч не приплив би на своєму човні річкою Алабама, і де б ми всі в такому разі були? Ми з Джемі вже не вирішували своїх суперечок кулаками, як змалку, тому звернулися до Атикуса, щоб він нас розсудив. Батько сказав, що ми обоє маємо рацію.

Ми — південці, отож деякі наші родичі й соромляться, що жоден з відомих нам пращурів не брав участі в битві при Гастингсі[2] — ні з боку англосаксів, ні з боку норманів. З предків ми знаємо тільки Саймона Фінча, фармацевта з Корнвола, який до того ще й промишляв хутровиною і побожність якого поступалася лише його скнарості. В Англії Саймона переслідували ті, кого їхні ліберальніші одновірці називали методистами, а Саймон також уважав себе методистом, тож він переправився через Атлантику до Філадельфії, звідти потрапив на Ямайку, потім до Мобіла і до Сент-Стефана. Пам’ятаючи настанови Джона Веслі[3] про багатослів’я під час купівлі й продажу, він заробив чималенько практичною медициною, проте щастя не здобув, бо всякчас боявся зашкодити славі Божій, наприклад, вбиратися у розкішний одяг чи носити золоті прикраси. Тому Саймон, забувши приписи свого навчителя щодо володіння невільниками, купив собі трьох рабів і з їхньою допомогою почав будувати маєток на берегах Алабами, десь за сорок миль від Сент-Стефана. Він повернувся до Сент-Стефана тільки одного разу — щоб знайти собі дружину, і вже з нею завів потомство, у якому переважали доньки. Саймон дожив до вельми поважного віку і помер багатієм.

Чоловіки з цього роду зазвичай залишалися в маєтку, який називався Пристань Фінча, і заробляли на життя бавовною. Маєток був цілком самодостатній, хоча й скромний на тлі сусідніх плантацій: на Пристані виробляли все необхідне, окрім льоду, пшеничного борошна й одягу; все це завозилося на пароплавах з Мобіла.

Саймон сприйняв би з безсилою люттю сутички між Північчю й Півднем, оскільки війна позбавила його нащадків усього, що вони мали,— окрім землі. Але традиція жити у своєму маєтку лишалася непорушною аж до початку двадцятого століття, доки мій батько, Атикус Фінч, не вирушив до Монтгомері вивчати право, а його молодший брат — до Бостона вивчати медицину. Їхня сестра Александра була єдиною з Фінчів, хто залишився на Пристані: вона вийшла заміж за маломовного чоловіка, який тільки й робив, що лежав у гамаку біля річки і споглядав за своїми вудочками.

Коли батько отримав диплом юриста, він повернувся до Мейкома і розпочав свою практику. Мейком, розташований миль за двадцять на схід від Пристані Фінча,— головне місто округу Мейком. У кабінеті Атикуса в будівлі суду вміщалися тільки вішак для капелюхів, плювальниця, шахівниця й незаплямований Кодекс штату Алабама. Першими батьковими клієнтами стали дві останні особи, яких повісили у мейкомській міській в’язниці. Атикус умовляв їх погодитися на великодушність штату, який готовий був дарувати їм життя за умови визнання провини у вбивстві другого ступеня, тобто ненавмисному, але ті були з роду Геверфордів, а у нас кожному відомо, що всі Геверфорди — невиправні упертюхи. Ті двоє Геверфордів уколошкали головного місцевого коваля через непорозуміння, викликане тим, що він буцімто захопив їхню кобилу, необачно вчинили це у присутності трьох свідків, та ще й наполягали, що тому сучому сину так було і треба, і вважали, що такого пояснення цілком досить для виправдання. Вони вперто не визнавали, що винні у навмисному вбивстві першого ступеня, отже Атикус майже нічого не міг зробити для своїх клієнтів, хіба що прийти на їхню страту, і ця подія, вочевидь, породила у мого батька глибоку нехіть до кримінальних справ.

Протягом перших п’ятьох років життя у Мейкомі Атикус головно переймався економією; він вкладав увесь свій заробіток в освіту свого брата. Джон Гейл Фінч був на десять років молодший за мого батька; він вирішив вивчати медицину в часи, коли бавовну не варто було і вирощувати; проте, коли дядько Джек почав працювати, Атикус уже пристойно заробляв на юриспруденції. Він любив Мейком, бо народився і виріс у цих краях; він знав тутешніх мешканців, а вони знали його; а завдяки невтомності Саймона Фінча Атикус мав родичів і свояків практично у кожній сім’ї нашого міста.

Мейком був старим містом, і коли я з ним запізналася, він був утомленим старим містом. У дощові дні вулиці перетворювалися на руду багнюку; тротуари поросли травою, будівля суду стояла на площі перехняблена. Чомусь здавалося, що тоді було спекотніше: чорний пес знемагав улітку; сухоребрі мули, запряжені у двоколки, відмахувалися від мух у задушливій тіні віргінських дубів на центральній площі. Накрохмалені комірці чоловіків розкисали вже о дев’ятій ранку. Пані брали ванну до опівдня і після пообіднього сну, але увечері все одно були схожі на глевкі бісквіти, глазуровані потом і ароматним тальком.

Люди в ті часи рухалися повільно. Вони дріботіли через площу, зазирали з однієї крамниці до іншої і нікуди не поспішали. Доба мала двадцять чотири години, але здавалася довшою. Ніхто нікуди не квапився, бо не було куди йти, не було чого купувати, як не було й грошей на покупки і не було на що дивитися за межами округу Мейком. І все ж таки для декотрих людей то були часи обережного оптимізму: округу Мейком нещодавно пояснили, що боятися нема чого, окрім самого страху.

Ми мешкали на центральній вулиці житлової частини міста — Атикус, Джемі і я, а ще наша куховарка Келпурнія. Ми з Джемі вважали, що наш тато — нівроку собі: він грався з нами, читав нам і ставився до нас чемно, хоча й трохи відсторонено.

Зовсім не те було з Келпурнією. Вона вся ніби складалася з самих гострих кутів і кісток; була короткозора і косоока; долоню мала широку як дошка і вдвічі твердішу. Келпурнія завжди виганяла мене з кухні, примовляючи: чому ж я не можу поводитися так гарно, як Джемі,— хоча їй було чудово відомо, що Джемі старший за мене, а ще вона заганяла мене додому, коли я ще не нагулялася. Наші битви були епічні, але завжди мали один і той самий фінал. Келпурнія брала гору, тим більше що Атикус щоразу ставав на її бік. Вона мешкала в нас, відколи народився Джемі, отже я зроду відчувала її тиранічну присутність.

Наша мама померла, коли мені було два роки, тож я не відчувала її втрати. Її дівоче прізвище було Грем, і родина її жила в Монтгомері; Атикус познайомився з мамою, коли його вперше обрали до законодавчих зборів штату. Він уже тоді був не дуже молодий, на п’ятнадцять років за неї старший. Джемі народився у перший рік їхнього шлюбу, я — за чотири року після нього, а через два роки мама померла від раптового серцевого нападу. Казали, що у їхній родині це спадкове. Я не сумувала за нею, а от Джемі сумував. Він її добре пам’ятав й іноді, у розпал ігор, журливо зітхав, ішов за гараж і там грався на самоті. Коли на нього таке находило, я розуміла, що ліпше його не чіпати.

Коли мені майже виповнилося шість, а Джемі десять, наша територія для літніх забав простягалася до будинку місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз, через два двори на північ від нас, і до Садиби Редлі, через три двори на південь, але ми завжди добре чули голос Келпурнії, коли вона кликала нас додому. Ми ніколи не намагалися перетинати ці межі. В будинку Редлі переховувалася невідома істота, сама лише згадка про яку робила нас шовковими на цілий день; а місіс Дьюбоз була зла як мегера.

Того літа до нас приїхав Ділл.

Якось рано-вранці, коли ми з Джемі вийшли гратися у двір, раптом почулося якесь шарудіння на городі нашої сусідки міс Рейчел Гейверфорд. Ми підійшли ближче до дротяної загорожі подивитися, чи не заліз у капусту якийсь цуцик, бо собака міс Рейчел саме мала народити, але натомість побачили маленького хлопчака, що сидів навпочіпки і спостерігав за нами. Він був не набагато вищий за капусту. Ми не зводили з нього очей, поки він не сказав:

— Привіт.

— І тобі привіт,— чемно відповів Джемі.

— Я — Чарльз Бейкер Гарис,— сказав той.— Я вмію читати.

— Ну то й що? — спитала я.

— Просто я подумав, може, вам цікаво. Якщо треба щось прочитати, я б міг...

— Скільки тобі років? — спитав Джемі.— Чотири з половиною?

— Скоро сім.

— Що ж тут дивного? — сказав Джемі й тицьнув на мене пальцем.— От Скаут у нас читає з самого народження, а вона ще й до школи не ходить. Щось ти дуже миршавий як на сім років.

— Я невеличкий, але дорослий.

Джемі відкинув чубчик з чола, щоб краще роздивитися.

— Чому б тобі не перелізти до нас у двір, Чарльзе Бейкере Гарис? — спитав він.— Господи, ну й ім’я!

— Не кумедніше за твоє. Тітка Рейчел каже, що тебе звати Джеремі Атикус Фінч.

Джемі насупив брови.

— Я великий, і моє ім’я мені пасує. А твоє довше за тебе самого. Мабуть, на цілий фут.

— Усі називають мене Ділл,— промовив Ділл, пролізаючи під загорожею.

— Ліпше лізь понад дротом, а не під ним,— порадила я.— Звідки ти приїхав?

Ділл був родом з Меридіана, штат Міссісіпі, він приїхав на літо до своєї тітки, міс Рейчел, і тепер щоліта буватиме в Мейкомі. Його родина вся походить з округу Мейком, мати його працювала у фотоательє в Меридіані й послала його фотографію на конкурс «Красива дитина», і виграла п’ять доларів. Вона віддала ці гроші Діллу, і він на них двадцять разів ходив у кіно.

— А у нас тут не буває кіносеансів, хіба що іноді фільми про Ісуса у суді,— сказав Джемі.— А ти бачив щось цікаве?

Ділл бачив «Дракулу», і це відкриття змусило Джемі подивитися на нього майже з повагою.

Ділл був кумедний. Він носив сині полотняні труси, які пристьобувалися до сорочки, волосся він мав біле-біле, легке як гусячий пух; був він за мене старший на цілий рік, а я над ним стриміла, наче вежа. Коли він почав переповідати ту стару історію, його блакитні очі то загорялися, то тьмяніли; сміх його завжди вибухав несподівано й радісно; він безнастанно смикав себе за пасмо волосся, що падало йому на лоба.

Коли Ділл змішав Дракулу з землею, а Джемі сказав, що фільм, схоже, цікавіший за книжку, я спитала у Ділла, де його батько.

— Ти нічого нам про нього не розповів.

— У мене немає батька.

— Він помер?

— Ні.

— Якщо він не помер, значить, батько в тебе є.

Ділл зашарівся, а Джемі наказав мені замовкнути,— певна ознака того, що він придивився до Ділла і вирішив прийняти його до нашого товариства. Відтоді літо проходило за звичним приємним розпорядком. Приємний розпорядок полягав у вдосконаленні нашого будиночка на дереві, який ми влаштували між двома велетенськими платанами у дворі; в суперечках; в інсценізаціях творів Олівера Оптика, Віктора Еплтона та Едгара Райса Берроуза[4]. Отут Ділл був нам як знахідка. Він брався за всі характерні ролі, які раніше доводилося виконувати мені,— за мавпу в «Тарзані», містера Кребтрі у «Братах Роуверах» і містера Деймона у «Томі Свіфті». Отак ми дізналися, що Ділл — справжній чарівник, такий собі кишеньковий Мерлін, у голові якого вирують ексцентричні плани, дивовижні прагнення і фантастичні витівки.

Але наприкінці серпня наш репертуар дещо зблякнув від безкінечних повторень, і саме тоді у Ділла виникла ідея виманити Примару Редлі.

Садиба Редлі причарувала Ділла. Попри всі наші застереження й пояснення, вона притягувала його до себе, як місяць притягує океан, але Ділл не наважувався заходити далі вуличного ліхтаря на розі,— це відстань достатньо безпечна від воріт Редлі. Отам він стояв, охопивши руками товстий стовп, і все дивився і мріяв.

Садиба Редлі випиналася крутою дугою поза нашим будинком. Якщо йти на південь, можна було побачити ґанок; потім тротуар різко повертав і огинав подвір’я. Будинок був невисокий, колись білий, з широкою галереєю і зеленими віконницями, але все давно потемніло і злилося з сірим двором. Гнила від дощів покрівельна дранка висіла по краях веранди; крислаті дуби не пропускали сонячного проміння. Залишки штахетів похилилися як п’яні, охороняючи двір — «підметений» двір[5], який ніколи не підмітався і майже весь заріс бур’янами.

В цьому будинку домував злобливий привид. Подейкували, що він існує, але ми з Джемі ніколи його не бачили.

Подейкували, що він виходить ночами, коли не видно місяця, і зазирає у чужі вікна. Якщо у когось замерзали азалії від раптового похолодання, значить, то він на них дмухав. Будь-який таємний злочин, скоєний у Мейкомі, був його справою. Якось усе місто збентежили моторошні нічні пригоди: курчат, домашніх котів і песиків знаходили жорстоко понівеченими; і хоча з’ясувалося, що винуватцем був Едді-Вар’ят, який потім утопився у Чорториї Баркера, люди і далі скоса поглядали на Садибу Редлі, не кваплячись відректися від своїх початкових підозр. Жоден негр не наважувався пройти повз Садибу Редлі уночі, а перебігав на протилежний бік вулиці, та ще й насвистував, щоб відігнати страх. Подвір’я мейкомської школи межувало з задвірками Садиби, і з їхнього боку на шкільний майданчик сипалося безліч горіхів, але ніхто з дітей і пальцем їх не торкався: кому ж не відомо, що горіхи Редлі отруйні! Якщо бейсбольний м’яч залітав на подвір’я Редлі, він без зайвих питань уважався втраченим.

Нещастя цього дому почалися задовго до того, як народилися ми з Джемі. Родина Редлі, яку б радо прийняли будь-де в нашому місті, трималася відлюдькувато, а такі схильності не віталися й не пробачалися. Вони не ходили до церкви, хоча у Мейкомі це головна розвага, і молилися у себе вдома; місіс Редлі майже ніколи не заходила до сусідів на каву і зовсім ніколи не відвідувала місіонерських зборів. Містер Редлі ходив щодня рівно о пів на дванадцяту в середмістя і повертався вже о дванадцятій, іноді з великим коричневим пакетом, у якому, як припускалося, приносив харчі для сім’ї. Я так і не дізналася, чим заробляв на життя містер Редлі,— Джемі казав, що він «купує бавовну», це така ввічлива форма замість «байдики б’є»,— але подружжя Редлі та їхні двоє синів жили тут споконвіку.

Віконниці й двері будинку Редлі не відчинялися навіть у неділю, і це також суперечило звичкам Мейкома: зачинені двері означали або хворого в хаті, або холод. Неділя вважалася офіційним днем для візитів: пані затягувалися у корсети, чоловіки надягали піджаки, а діти взували черевики. Але нікому б і на думку не спало піднятися на ґанок Редлі недільного пообіддя й озватися до хазяїв. У їхньому будинку не було скляних дверей. Якось я спитала в Атикуса, чи мали вони їх колись, і він сказав — так, але ще до мого народження.

Згідно з місцевою легендою, коли молодший із синів Редлі був ще підлітком, він зв’язався з молодими Каннінгемами з величезного і безладного клану Каннінгемів, який мешкав у Старому Саремі на півночі округу, і ці шибайголови згуртувалися у щось на кшталт банди, чого в Мейкомі зроду не бувало. Вони не завдали багато шкоди, але місто тільки про них і гуділо, і троє проповідників засуджували їх публічно з церковних кафедр: вони вешталися біля цирульні; вони їздили автобусом до Еботсвіля по неділях і ходили там у кіно; вони з’являлися на танцях у горезвісному прибережному ігорному кублі — таверні «Крапля роси і притулок рибалки»; вони намагалися підпільно гнати віскі. Ніхто у Мейкомі не наважився натякнути містеру Редлі, що його син потрапив у лиху компанію.

Якось увечері ці хлопці аж надто розбешкетувалися і почали їздити задом наперед по центральній площі на чиїйсь позиченій напіврозваленій автомашині, вчинили опір старезному судовому посильному містеру Коннеру, який спробував був їх зупинити, і замкнули його у флігелі за будинком суду. Все місто вирішило, що час вжити заходів; містер Коннер повідомив, що впізнав кожного з хлопців і що він твердо налаштований домогтися для них покарання, отже вся ватага постала перед суддею у справах заповітів за звинуваченням у непристойній поведінці, у порушенні спокою, в образах словами і дією, а також у вживанні лайливих і богохульних слів у присутності жінок. Суддя спитав у містера Коннера, чому той включив оте останнє звинувачення; містер Коннер пояснив, що вони лихословили достатньо голосно, щоб їх могла почути кожна леді у Мейкомі. Суддя прийняв рішення послати порушників до ремісничого училища штату, куди подеколи відряджали хлопців бодай для того, щоб забезпечити їм харчування й відносно пристойне житло: училище аж ніяк не в’язниця, і жодного безчестя у тому не було. Містер Редлі мав щодо цього іншу думку. Якщо суддя звільнить Артура, містер Редлі сам припильнує, щоб Артур більше нікому не завдавав турбот. Знаючи, що слово містера Редлі — золото, суддя радо погодився.

Всі інші хлопці пішли до училища й отримали найкращу середню освіту, яку тільки міг дати штат; один з них потім навіть закінчив інженерний факультет в Оберні. Двері будинку Редлі більше не прочинялися ні в будні, ні в свята, а сина містера Редлі ніхто не бачив наступні п’ятнадцять років.

А там прийшов день, який Джемі нібито пам’ятав: Примару Редлі побачили і почули декілька людей, хоча й не сам Джемі. Брат казав, що Атикус головно відмовчувався, коли Джемі розпитував його про сім’ю Редлі: варто було тільки спитати, як Атикус одразу ж пропонував йому займатися власними справами і не лізти в чуже приватне життя, бо Редлі мають на нього право; але після того випадку, як розказував Джемі, Атикус тільки хитав головою і мугикав щось невиразне.

Отже, майже всі відомості Джемі отримав від нашої сусідки міс Стефані Крофорд, головної пліткарки нашої околиці, яка твердила, що знає все достеменно. За словами міс Стефані, Примара сидів у вітальні й вирізав картинки з газети «Мейком триб’юн», щоб уклеїти їх потім у свій альбом. До кімнати увійшов його батько. Коли містер Редлі проходив повз Примару, той устромив ножиці батькові у стегно, витяг їх, витер об штани і заходився вирізати далі.

Місіс Редлі вискочила на вулицю, репетуючи, що Артур їх усіх повбиває, та коли прибув шериф, Артур сидів собі у вітальні й різав газету. Він мав тоді тридцять три роки.

Міс Стефані розказувала, як старий містер Редлі заявив, що жоден з Редлі не піде до божевільні, коли йому запропонували здати Примару на певний час у Тускалузу, бо це могло б йому піти на користь. Примара не божевільний, просто іноді у нього здають нерви. На пропозицію потримати Примару під замком містер Редлі погодився, але наполягав, щоб проти нього не висували жодних звинувачень: Артур не злочинець. Шериф не наважився посадити Артура у в’язницю разом з неграми, тому його замкнули у підвалі суду.

Перехід Примари з підвалу назад додому не залишився у пам’яті Джемі. Міс Стефані Крофорд казала, нібито деякі члени міської ради запевняли містера Редлі, що коли він не забере Примару, той помре у підвалі від вологої плісняви. Крім того, Примару не можна довічно утримувати за кошт округу.

Ніхто не знав, як саме зумів містер Редлі залякати сина, щоб той ніколи не з’являвся на людях, але Джемі припускав, що містер Редлі прикував його ланцюгом до ліжка і так і тримає. Але Атикус сказав: ні, справа не в тому, існують інші способи перетворити людину на привида.

Вже на моїй пам’яті місіс Редлі іноді прочиняла парадні двері, підходила до краю веранди і поливала свої канни. І щодня ми з Джемі спостерігали, як містер Редлі іде до міста і повертається назад. Він був худий і жилавий, з безбарвними очима — настільки безбарвними, що вони не відбивали світла. Вилиці мав гострі, рот широкий, з тонкою верхньою губою і товстою нижньою. Міс Стефані Крофорд казала, ніби він такий богочестивий, що знає тільки один закон — слово Боже, і ми в це вірили, бо містер Редлі був прямий і твердий, як шомпол.

Він ніколи не розмовляв з нами. Коли він проходив повз нас, ми втуплювалися у землю і казали «Доброго дня, сер», а він у відповідь тільки кашляв. Старший син містера Редлі жив у Пенсаколі; він приїжджав сюди на Різдво і був один з тих небагатьох людей, які у нас на очах заходили до Садиби або виходили звідти. Відтоді як містер Редлі забрав Артура додому, будинок, як казали люди, помер.

Але прийшов день, коли Атикус застеріг, що відлупцює нас, якщо ми зчинимо гармидер у дворі, й передоручив це Келпурнії на час його відсутності, якщо тільки вона почує від нас бодай звук. Містер Редлі помирав.

Він не квапився. Вулицю на підході до Садиби Редлі перекрили дерев’яними загородами, тротуар вистелили соломою і весь транспорт пустили в об’їзд. Лікар Рейнольдс, коли його викликали, ставив свою машину біля нашого будинку і йшов пішки до Садиби Редлі. Ми з Джемі ходили по подвір’ю навшпиньках. Нарешті загороди прибрали, і ми зі свого ґанку спостерігали, як містер Редлі вирушав повз наш будинок у свою останню подорож.

— Ото виносять найпідлішого чоловіка, якому Бог дарував життя,— пробурмотіла Келпурнія і замислено плюнула на землю. Ми так на неї і вирячилися: Келпурнія нечасто дозволяла собі обговорювати білих.

Усі сусіди вважали, що по смерті містера Редлі Примара почне виходити на люди, проте сталося зовсім інше: старший брат Примари повернувся з Пенсаколи і посів місце містера Редлі. Єдиною відмінністю між ним і батьком був вік. Джемі казав, що містер Нейтен Редлі також «купує бавовну». Проте містер Нейтен відповідав на наші вітання, а іноді ми бачили, як він повертається з середмістя з журналом у руках.

Що більше ми розповідали Діллу про Редлі, то більше йому кортіло все дізнатися, то довше він стояв, обнімаючи стовп на розі, то більше питань у нього виникало.

— Цікаво, що він там робить,— бурмотів він.— Схоже, ось-ось просуне голову в двері.

Джемі відказував:

— Він і правда виходить, але поночі, коли темно, хоч в око стрель. Міс Стефані Крофорд розповідала, що вона якось прокинулася серед ночі, а він на неї дивиться крізь вікно... а голова у нього — просто череп, і все дивиться, дивиться. Невже ти ніколи не прокидався серед ночі й не чув його, Ділле? Він ходить отак,— Джемі зачовгав по гравію.— Чому, по-твоєму, міс Рейчел так надійно замикається на ніч? Я часто уранці бачив його сліди, а одного вечора почув, як він шкребеться з чорного ходу, та коли підійшов Атикус, його вже не було.

— Цікаво, який він на вигляд,— сказав Ділл.

Джемі намалював дуже вірогідний портрет Примари: велетенського зросту, судячи зі слідів; основний харч — живі білочки й коти, яких він спроможеться упіймати, тому руки в нього завжди закривавлені: хто ж не знає, що коли поїдаєш тварин живцем, кров ніколи не відмивається. А ще через усе обличчя в нього зазублений шрам; зуби, принаймні ті, що ще залишилися, жовті та гнилі; очі вирячені, а з рота цебенить слина.

— Може, спробуємо його виманити? — сказав Ділл.— Так хочеться подивитися, який він.

Джемі зауважив: якщо Ділл шукає смерті, то досить просто підійти і постукати до них у парадні двері.

Наш перший набіг відбувся тільки тому, що Ділл заставився на книжку «Сірий привид» проти двох випусків «Тома Свіфта»: Джемі не підійде до воріт Садиби Редлі. Ніколи в житті Джемі не відхиляв викликів.

Джемі роздумував три дні. Гадаю, честь для нього була дорожча за життя, тому Ділл легко упіймав його на гачок.

— Ти боїшся,— сказав Ділл у перший день.

— Не боюся, а просто поважаю людей,— сказав Джемі.

Наступного дня Ділл провадив:

— Ти такий боягуз, що не наважишся і ногою ступити на їхнє подвір’я.

Джемі відповів, що це неправда, адже він усе життя ходить до школи повз Садибу Редлі.

— Не ходиш, а бігаєш,— втрутилася я.

Але остаточно Ділл дошкулив йому на третій день, коли оголосив, що в Меридіані люди не такі боягузи, як у Мейкомі, і що він зроду не зустрічав таких страхополохів, як мейкомці.

Цього вистачило, щоб Джемі пішов на ріг вулиці, де зупинився біля ліхтарного стовпа, підпер його плечима і задивився на хвіртку, яка розхлябано похитувалася на саморобному шарнірі.

— Сподіваюся, ти добре усвідомлюєш, Ділле Гарне, що він нас усіх повбиває,— промовив Джемі, коли ми до нього підійшли.— Не звинувачуй мене, коли він вичавить тобі очі. Пам’ятай, ти почав перший.

— Ти й далі боїшся,— терпляче промовив Ділл.

Джемі заявив, що нічого не боїться і щоб Ділл це затямив раз і назавжди.

— Просто я поки що не можу вигадати, як його виманити, не наразивши нас на небезпеку.

А крім того, Джемі має молодшу сестру, про яку мусить дбати.

Коли він це сказав, я зрозуміла, що він таки боїться. Джемі мусив дбати про свою молодшу сестру і тоді, коли я з ним закладалася, що він не стрибне з даху. «Якщо я розіб’юся, що буде з тобою?» — спитав він мене тоді. А коли нарешті стрибнув і нічого собі не пошкодив, його почуття відповідальності за мене зникло невідомо куди, аж доки справа не дійшла до Садиби Редлі.

— Ти відмовляєшся від закладу? — спитав Ділл.— Якщо так, то...

— Ділле, тут треба добре все зважити. Дай поміркувати... це ніби примусити черепаху вистромитися з панцира...

— Як саме? — спитав Ділл.

— Підсунути їй під черево запалений сірник.

Я сказала Джемі: якщо він підпалить будинок Редлі, я викажу його Атикусу.

А Ділл сказав, що підпалювати сірники під черевом черепахи просто огидно.

— Нічого не огидно, треба ж її якось переконати,— це ж не те саме, що кинути її у вогонь,— насупився Джемі.

— А звідки ти знаєш, що їй не боляче?

— Черепахи нічого не відчувають, дурню.

— А ти що — був черепахою?

— Облиш, Ділле! Дай мені подумати... Скажімо, ми його налякаємо...

Джемі стояв і думав так довго, що Ділл пішов на невеличкі поступки.

— Я не казатиму, що ти задкуєш, і віддам тобі «Сірого привида», якщо ти просто торкнешся його будинку.

— Торкнутися будинку — і все? — зрадів Джемі.

Ділл кивнув.

— Точно все? А то потім почнеш верещати ще про щось, коли я повернуся.

— Та точно все,— відповів Ділл.— Може, він і сам вийде, коли побачить тебе на подвір’ї, тоді ми зі Скаутом накинемося на нього і триматимемо, поки не пояснимо, що не хочемо йому зашкодити.

Ми перейшли провулком, що вів повз Садибу Редлі, й зупинилися біля воріт.

— Ну, вперед,— сказав Діла,— ми зі Скаутом напоготові.

— Вже йду,— сказав Джемі,— не підганяй мене.

Він пройшов уздовж паркана до самого його кінця, потім повернув назад, роздивляючись усе те нехитре облаштування, немов вирішував, як найкраще увійти, супив брови і чухав потилицю.

Тоді я почала глузувати з нього.

Джемі розчахнув хвіртку, метнувся до бокової стіни, ляснув по ній долонею і промчав повз нас, не перевіряючи, наскільки успішний був його наскок. Ми з Діллом рвонули за ним. Щасливо діставшись нашого ґанку, засапані й захекані, ми озирнулися.

Старий будинок стояв як стояв, понурий і хирлявий, та коли ми озирнулися вже майже на своєму подвір’ї, нам здалося, що в одному вікні ворухнулася завіса. На мить. Легенький, майже непомітний рух, і все знову застигло.

2

Ділл поїхав на початку вересня, йому треба було вертатися до Меридіана. Ми проводили його на п’ятигодинний автобус, і я почувалася дуже нещасною без нього, аж поки не згадала, що за тиждень маю іти до школи. Нічого в житті я не чекала так нетерпляче. Взимку я годинами сиділа у будиночку на дереві, зазираючи у шкільний двір і спостерігаючи за зграйками дітей у бінокль, який мені подарував Джемі: вивчала їхні ігри, стежила за червоною курткою Джемі в розпалі піжмурок чи квача, таємно поділяла з ними їхні біди і маленькі перемоги. Мені кортіло до них приєднатися.

Джемі погодився відвести мене до школи у перший день, хоча зазвичай це роблять батьки, але Атикус сказав, що Джемі з радістю покаже мені мій клас. Гадаю, в цій угоді з рук до рук перейшли гроші, бо коли ми пробігали повз Садибу Редлі, я почула у кишенях Джемі незвичний дзенькіт. Коли ми уповільнили крок біля шкільного двору, Джемі не забув нагадати, що у школі я не повинна чіплятися до нього з усілякими проханнями, наприклад, розіграти розділ з книжки «Тарзан і мурашиний народ», бентежити його натяками на його приватне життя і тягатися за ним під час перерв. Я мусила триматися першого класу, а він триматиметься п’ятого. Коротше кажучи, я мала дати йому спокій.

— Тобто, ми не зможемо більше гратися разом? — спитала я.

— Удома буде, як завжди,— відповів він,— але сама побачиш — у школі все інакше.

І справді, все було інакше. Ще й ранок не скінчився, як міс Керолайн Фішер, наша вчителька, витягла мене на середину класу, поплескала мене лінійкою по долонях, а потім поставила в куток до опівдня.

Міс Керолайн виповнилося не більш як двадцять один рік. Вона мала блискучі каштанові коси, рожеві щоки і пофарбовані ясно-червоним лаком нігті. А ще вона носила черевички на високих підборах і сукню в червону й білу смужку. Вона схожа була на м’ятний льодяник і пахла так само. Вона знімала кімнату на другому поверсі в будинку міс Моді Аткінсон, що мешкала навпроти нас, і коли міс Моді нам її представила, Джемі ходив декілька днів як очманілий.

Міс Керолайн написала своє ім’я великими друкованими літерами на дошці та сказала:

— Тут написано, що мене звати міс Керолайн Фішер. Я з Північної Алабами, з округу Вінстон.

Клас занепокоєно зашепотів: а раптом вона успадкувала свою частку химерностей, притаманних тій місцевості? (Коли Алабама відділилася від Союзу південних штатів 11 січня 1861 року, округ Вінстон відділився від Алабами, й у Мейкомі це знала кожна дитина). У Північній Алабамі була сила-силенна винних заводів, текстильних фабрик, сталеливарних компаній, республіканців, професорів й інших сумнівних осіб.

Міс Керолайн почала урок з читання історії про кицьок. Кицьки вели між собою довгі розмови, вбиралися у чудернацький одяг і жили у теплому будиночку під кухонною плитою. На той момент, коли місіс Киця замовила в аптеці мишей, глазурованих шоколадом, увесь клас просто корчився від стримуваного сміху, як клубок хробаків. Міс Керолайн, здається, не усвідомлювала, що її першокласники, обірвані, в зношених сорочках і спідницях з мішковини, які збирали бавовну і годували свиней, ледь навчившись ходити, були мало сприйнятливі до художньої літератури. Міс Керолайн дочитала до кінця і сказала:

— Правда, чудова історія?

Потім вона підійшла до дошки й велетенськими друкованими літерами написала алфавіт, обернулася до класу і спитала:

— Чи знає хтось із вас, що це таке?

Знали всі; більшість першого класу становили другорічники.

Гадаю, вона обрала мене, бо знала, як мене звати; коли я прочитала всю абетку, між бровами у неї з’явилася складочка, а коли вона примусила мене прочитати вголос майже весь буквар і біржові новини з «Мобіл реджистер» і переконалася, що я письменна, то в її погляді читалася відверта огида. Міс Керолайн звеліла мені переказати батькові, щоб він припинив мене вчити, бо це завадить мені читати правильно.

— Вчити мене? — здивувалася я.— Та він ніколи мене не вчив, міс Керолайн. В Атикуса часу немає мене вчити...— (Тут міс Керолайн посміхнулася і похитала головою).— Чесно, він приходить такий утомлений вечорами, що просто сидить у вітальні й читає.

— Якщо не він тебе навчив, хто ж тоді? — лагідно запитала міс Керолайн.— Хтось мусив же тебе вчити. Ти ж не з колиски читаєш «Мобіл реджистер».

— А Джемі каже, що саме з колиски. Він прочитав у одній книжці, що насправді я не Фінч, а Булфінч[6]. Джемі каже, що моє справжнє ім’я Джін-Луїза Булфінч, що мене підмінили, коли я народилася, а по-справжньому я...

Міс Керолайн, вочевидь, подумала, що я брешу.

— Не треба так захоплюватися фантазіями, люба моя. Просто скажи батькові, щоб він тебе більше не вчив. Найкраще починати читання зі свіжим сприйняттям. Перекажи йому, що тепер тобою опікуватимусь я — спробую якось виправити завдану шкоду...

— Мем?

— Твій батько не вміє правильно вчити. А тепер сідай.

Я пробелькотіла вибачення і поринула у роздуми про мій злочин. Я ніколи навмисно не вчилася читати, просто порпалася собі нишком у щоденних газетах. А може, я навчилася під час довгого сидіння на церковних службах? Не можу пригадати, коли я не вміла читати гімни. Тепер, коли мене змусили над цим замислитися, я зрозуміла, що читання прийшло до мене саме собою, як уміння застібати комбінезон ззаду чи зав’язувати шнурки на бантик замість заплутувати їх у клубок. Не пам’ятаю, коли рядки під пальцем Атикуса почали ділитися на слова, але я, скільки себе пам’ятаю, вечорами дивилася на них і слухала про новини дня, законопроекти, які мали прийняти, щоденники Лоренцо Доу[7],— все, що траплялося читати Атикусу, коли я щовечора залізала до нього на коліна. Поки я не боялася, що мені заборонять, я й не знала, що люблю читати. Хіба люблять дихати?

Я розуміла, що роздратувала міс Керолайн, отож я принишкла і почала дивитися у вікно — аж до першої перерви, коли Джемі висмикнув мене зі зграї першокласників у дворі. Він спитав, як у мене справи. Я йому все розповіла.

— Якби я не мусила залишатися, я б пішла додому. Джемі, ця бісова леді каже, що Атикус учив мене читати і щоб він припинив...

— Не переймайся, Скауте,— заспокоював мене Джемі,— наша вчителька сказала, що міс Керолайн запроваджує нову методику навчання. Вона вивчила її у коледжі. Скоро так учитимуть в усіх класах. Тепер майже нічого не доведеться вивчати по книжках: це ніби як хочеш вивчити щось про корову — треба її подоїти, розумієш?

— Слухай, Джемі, та не хочу я вивчати корів, я...

— Звісно, хочеш. Треба знати про корів, бо без них уся економіка округу Мейком занепаде.

Я втішилась тим, що спитала, чи не з’їхав він, бува, з глузду.

— Просто я намагаюся пояснити тобі нову методику, за якою вчитимуть у першому класі, чого ти така вперта? Вона називається Десяткова система Дьюї.

Я ніколи не піддавала сумніву декларації Джемі й не бачила сенсу починати зараз.

Десяткова система Дьюї, зокрема, полягала в тому, що міс Керолайн розмахувала перед нами карточками зі словами «КІТ», «КИТ», «КУТ», «У» і «ТИ». Жодних коментарів від нас не очікувалося, клас мовчки сприймав ці імпресіоністичні одкровення. Мені стало нудно, і я почала писати листа Діллу. Міс Керолайн впіймала мене на гарячому і наказала заборонити батькові вчити мене.

— Крім того,— додала вона,— у першому класі ми пишемо тільки друкованими літерами. А прописними ви будете вчитися тільки в третьому класі.

У цьому була вже винна Келпурнія. Тільки так вона, мабуть, могла від мене відпочити дощовими днями. Вона давала письмове завдання, написавши твердою рукою алфавіт на грифельній дошці, а потім загадувала переписувати главу з Біблії. Якщо я відтворювала її почерк задовільно, то отримувала в нагороду хліб з маслом, посипаний цукром. Келпурнія вчила мене без зайвих сентиментів: я рідко задовольняла її, тому і балувала вона мене так само рідко.

— Ті, хто йде додому обідати, піднесіть руки,— сказала міс Керолайн, перериваючи мою чергову образу на Келпурнію.

Міські діти піднесли руки, і вона уважно на нас подивилася.

— Ті, хто приніс їжу з дому, покладіть її на парти.

Невідомо звідки з’явилися відерця з-під патоки, і на стелі заграли сонячні зайчики. Міс Керолайн ходила між рядами, роздивляючись, який у кого був харч, кивала, якщо вміст їй подобався, трошки супилася, якщо ні. Вона зупинилася біля парти Волтера Каннінгема.

— А де твій обід?

З обличчя Волтера Каннінгема зразу було видно, що у нього глисти. Відсутність черевиків усім нам підказувала, звідки вони в нього узялися. Люди набиралися глистів, якщо ходили босоніж по клунях та по хліву. Якби Волтер мав черевики, він би обов’язково взув їх у перший шкільний день, а потім зняв би до середини зими. Проте сорочка на ньому була чиста, а комбінезон ретельно заплатаний.

— Ти забув узяти з собою обід сьогодні? — спитала міс Керолайн.

Волтер дивився просто себе. Я бачила, як у нього смикнулося худе підборіддя.

— Ти забув сьогодні обід? — повторила міс Керолайн. Підборіддя Волтера знову смикнулося.

— Так, мем,— нарешті промимрив він.

Міс Керолайн підійшла до свого столу і розкрила гаманець.

— Ось тобі чверть долара. Піди й купи собі чогось поїсти сьогодні в місті. Гроші можеш віддати завтра.

Волтер похитав головою.

— Ні, мем, дякую, мем,— протягнув він тихо.

У голосі міс Керолайн забриніло нетерпіння.

— Ну ж бо, Волтере, бери.

Волтер знову похитав головою.

Коли він і втретє похитав головою, хтось прошепотів: «Скажи їй, Скауте».

Озирнувшись, я побачила, що більшість із міських дітей і всі заміські, які приїздять на шкільному автобусі, дивляться на мене. Ми з міс Керолайн сьогодні вже двічі спілкувалися, і вони покладалися на мене у блаженній впевненості, що близьке знайомство породжує розуміння.

Я поблажливо погодилася пояснити справу Волтера.

— Е-е-е... міс Керолайн?

— Чого тобі, Джін-Луїзо?

— Міс Керолайн, він з Каннінгемів.

І я сіла на своє місце.

— Що, Джін-Луїзо?

Я гадала, що пояснила все гранично чітко. Усім нам було цілком зрозуміло: Волтер Каннінгем безсоромно бреше. Зовсім він не забув узяти з собою обід — йому не було чого брати. Не мав він обіду сьогодні, не матиме завтра ані післязавтра. Він, мабуть, ніколи в житті не бачив трьох четвертаків разом.

Я зробила ще одну спробу:

— Волтер з родини Каннінгемів, міс Керолайн.

— Перепрошую, Джін-Луїзо?

— Та нічого, мем, ви скоро знатимете про місцевих усе. Каннінгеми ніколи нічого не беруть, якщо не можуть розплатитися, навіть речей з церковного благодійного кошика чи талонів від муніципалітету. Вони нічого ні від кого не беруть, обходяться тим, що мають. Мають вони небагато, але тим і живуть.

Моє особисте знайомство з племенем Каннінгемів, принаймні з одним його відгалуженням, відбулося минулої зими. Батько Волтера був одним з клієнтів Атикуса. Після невеселої розмови у нашій вітальні про ущемлення його прав містер Каннінгем сказав перед виходом:

«Не знаю, містере Фінч, коли я зможу з вами розплатитися».

«Хай це буде найменшою з ваших турбот, Волтере»,— відповів Атикус.

Коли я спитала у Джемі про ущемлення, а той пояснив, що це коли тобі прищемляють хвіст дверима, я спитала в Атикуса, чи заплатить нам колись містер Каннінгем.

«Не грошима,— відповів Атикус,— але ще до кінця року я отримаю належне повною мірою. Сама побачиш».

І ми побачили. Одного ранку ми з Джемі знайшли у дворі велику купу хмизу. Потім біля чорного ходу з’явився мішок лісових горіхів. На Різдво прибула коробка з гостролистом і омелою. А навесні — великий лантух свіжої ріпки. Атикус сказав, що містер Каннінгем розплатився з лихвою.

«А чому він так сплачує?» — спитала я.

«Тому що це для нього єдиний спосіб розплатитися зі мною. Грошей він не має».

«А ми бідні, Атикусе?»

Атикус кивнув:

«Так, бідні».

«Такі ж бідні, як Каннінгеми?» — наморщив Джемі носа.

«Не зовсім. Каннінгеми — селяни, фермери, і криза вдарила по них найболючіше».

Атикус сказав, що правники й лікарі збідніли, оскільки збідніли фермери. Округ Мейком — аграрний, тож юристи, дантисти й терапевти тепер рідко бачать живі гроші. Ущемлення прав — не єдина біда містера Каннінгема. Його землі, які не потрапили під ущемлення прав, були закладені й перезакладені, а ті невеликі гроші, що з’являлися, йшли на виплату відсотків. Якби містер Каннінгем умів тримати язика за зубами, то міг би отримати роботу в рамках державної підтримки постраждалих від кризи, але тоді його земля пропала б зовсім без догляду, а він волів голодувати, проте залишитися при своїй землі й голосувати за кого схоче. Містер Каннінгем, пояснив Атикус, належить до твердої людської породи.

Оскільки Каннінгеми не мали грошей заплатити адвокату, вони просто платили тим, що мали.

«А вам відомо, що лікар Рейнольдс працює на таких самих умовах? Він бере з декого мішок картоплі за допомогу при пологах. Міс Скаут, якщо ви приділите мені трохи уваги, я поясню вам, що таке ущемлення прав. Визначення Джемі іноді бувають лише відносно точними».

Якби я спромоглася розтлумачити міс Керолайн оце все, я б уникла подальших неприємностей, а міс Керолайн — почуття образи, але пояснювати так гарно, як Атикус, було поза моїми можливостями, тому я тільки й сказала:

— Ви його тільки соромите, міс Керолайн. У Волтера вдома немає четвертака, щоб розплатитися з вами, а хмиз вам ні до чого.

Міс Керолайн виструнчилася й завмерла, потім схопила мене за комір і потягла до свого столу.

— Джін-Луїзо, маю тебе досить цього ранку,— проголосила вона.— Ти погано починаєш у кожному сенсі, моя люба. Простягни руку.

Я подумала, що вона хоче плюнути мені на долоню, тільки для цього у нас у Мейкомі і простягали руку,— це був усталений звичай скріпляти усну угоду. Не знаючи, яку угоду ми з нею уклали, я подивилася на клас у пошуках відповіді, але клас дивився на мене у повному замішанні. Міс Керолайн узяла лінійку, легенько поплескала п’ять чи шість разів мене по долоні, потім наказала стати у куток. Клас вибухнув реготом, коли нарешті всі збагнули, що це міс Керолайн мене відлупцювала.

Коли міс Керолайн пригрозила, що покарає так само увесь перший клас, усі знову зайшлися у реготі, але швиденько притихли, щойно на порозі з’явилася міс Блаунт. Міс Блаунт, яка була родом з Мейкома і ще не долучилася до таїнств Десяткової системи, виросла у дверях, руки в боки, й оголосила:

— Якщо я почую бодай писк із цієї кімнати, то з усіх шкуру злуплю. Міс Керолайн, шостий клас не може зосередитися на пірамідах через цей гармидер!

Моє перебування у кутку виявилося недовгим. Міс Керолайн, врятована дзвінком, дивилася, як наш клас вервечкою тягся на велику перерву. Я виходила останньою і побачила, як вона важко опустилася на стілець і затулила обличчя руками. Якби вона поставилася до мене краще, я б її пожаліла. Дуже вона була гарненька.

3

Я з задоволенням упіймала на подвір’ї Волтера Каннінгема, та коли я тицяла його носом об землю, підійшов Джемі та звелів мені припинити.

— Ти ж більша за нього,— сказав він.

— Йому майже стільки років, скільки тобі,— відповіла я.— Через нього я погано почала.

— Відпусти його, Скауте. А в чому річ?

— Він не взяв з дому обіду,— і я пояснила свою причетність до харчової проблеми Волтера.

Волтер, звівшись на ноги, мовчки дослухався до нашої з Джемі розмови. Він стиснув кулаки, ніби очікував, що зараз ми на нього накинемося удвох. Я тупнула ногою, щоб прогнати його, але Джемі простягнув руку, зупиняючи мене. Він оглядав Волтера з замисленим виглядом.

— Твій тато — містер Каннінгем зі Старого Сарема? — спитав він, і Волтер кивнув.

Вигляд Волтер мав такий, ніби за все життя не їв нічого, крім риби: блакитні, як у Ділла Гариса, очі були водянисті, з червоними повіками. Обличчя зовсім безбарвне, от тільки кінчик носа якийсь мокрий і рожевий. Хлопець смикав лямки комбінезона, колупав на ньому металеві застібки.

Джемі раптом широко усміхнувся:

— Ходім обідати до нас, Волтере,— сказав він.— Ми були б раді тебе пригостити.

Обличчя Волтера прояснішало, а там потемнішало.

— Наш тато,— сказав Джемі,— друг твого тата. А Скаут у нас розбишака — більше вона тебе не чіпатиме.

— Я не була б аж такою впевненою,— зауважила я. Мене розізлило, що Джемі вільно роздавав обіцянки від мого імені, проте спливав дорогоцінний час обідньої перерви.

— Гаразд, Волтере, я вже тебе не битиму. Любиш боби? Наша Кел — чудова куховарка.

Волтер не ворухнувся з місця, тільки губу прикусив. Ми з Джемі махнули було на нього рукою, та коли ми підійшли майже до Садиби Редлі, він закричав: «Стійте, я з вами!»

Волтер нас наздогнав, і Джемі завів з ним світську бесіду.

— Тут живе привид,— душевно повідомив він, вказуючи на будинок Редлі.— Чув про нього, Волтере?

— Ще б пак! Я мало дуба не врізав, коли вперше прийшов до школи і наївся тих горіхів,— Люди кажуть, що він їх затруює і навмисно підкидає на шкільний двір.

Джемі удавав, що зовсім не боїться Примари зараз, коли ми з Волтером йшли поруч. Та ще й почав хвалитися.

— Одного разу я підійшов до самісінького їхнього дому,— повідав він Волтерові.

— Той, хто одного разу підійшов до самісінького дому, міг би потім і не бігати повз нього стрімголов,— звернулася я до хмарок на небі.

— І хто ж це бігає стрімголов, міс Причепо?

— Ти, коли з тобою нікого немає.

Коли ми підійшли до нашого ґанку, Волтер вже й думати забув, що він Каннінгем. Джемі збігав на кухню попередити Келпурнію, щоб поставила ще одну тарілку, бо ми не самі. Атикус привітався з Волтером і завів з ним розмову про врожай, яку ми з Джемі підтримувати не могли.

— Я чому не міг ніяк закінчити перший клас, містере Фінч, та тому, бачте, що мусив допомагати таткові щовесни, але тепер уже малий підріс і може виходити у поле.

— Ви заплатили за нього лантухом картоплі? — спитала я, й Атикус невдоволено похитав головою.

Волтер накладав собі на тарілку їжу, і вони з Атикусом розмовляли, як двоє дорослих чоловіків, а ми з Джемі тільки дивувалися. Атикус пояснював проблеми фермерів, аж тут Волтер спитав, чи немає у нас вдома патоки. Атикус покликав Келпурнію, і та принесла цілий глечик. Вона стояла й чекала, а Волтер поливав патокою овочі й м’ясо щедрою рукою. Він, мабуть, і в молоко налив би собі патоки, не спитай я, що це він, в дідька, робить.

Срібне блюдце дзенькнуло, коли він поставив глечик на місце, а сам поспішно поклав руки на коліна. І похнюпив голову.

Атикус знову невдоволено подивився на мене і похитав головою.

— Але ж він мало не втопив свій обід у сиропі,— запротестувала я.— Він налив собі повну...

Отут Келпурнія і викликала мене на кухню.

Вона була розлючена, а коли Келпурнія лютувала, вона переходила на просторічну говірку. У спокійному стані говорила вона не гірше за всіх наших знайомих мейкомців. Атикус казав, що Келпурнія освічена краще, ніж більшість негрів.

Вона зиркнула на мене своїми косими очима, і невеличкі зморшки довкола них поглибилися.

— Може, дехто і не так їсть, як ми,— сердито зашепотіла вона,— а ти мовчи та диш, і не лізь зі своїми заувагами, хоч би що вони робили. Цей хлопчина — твій гість, і якщо він схоче жувати церату на столі, твоя справа маленька — не втручатися, утямила?

— Та який він там гість, Кел, він просто Каннінгем...

— Стули пельку! Хто б він не був, та якщо людина увійшла до цієї хати — вона гість, і не дай Боже я ще раз почую, як ти з когось кепкуєш, ніби ти якесь велике цабе! Може, твої кревні і кращі за Каннінгемів, але ти не маєш права їх кривдити,— а коли не вмієш пристойно поводитися за столом, то їстимеш на кухні!

Келпурнія виштовхнула мене крізь поворотні двері назад до їдальні добрячим штурханом. Я забрала свою тарілку і доїла обід на кухні, втішена бодай тим, що уникла приниження знову бачити їх усіх. Я пригрозила, щоб Келпурнія начувалася, я з нею розквитаюся: найближчими днями, тільки-но вона відвернеться, я піду і втоплюся у Чорториї Баркера, тоді вона знатиме. А ще я через неї сьогодні вже потрапила у халепу: це вона навчила мене писати, і тому то її провина.

— Годі скиглити,— відрубала Келпурнія.

Джемі з Волтером повернулися до школи раніше за мене, а я залишилася, щоб наскаржитися Атикусу на всі злочинства Келпурнії,— задля цього варто було промчати повз Садибу Редлі самій.

— Вона любить Джемі більше за мене,— сказала я наостанок і запропонувала Атикусу негайно її позбутися.

— А тобі не здається, що Джемі завдає їй наполовину менше клопоту? — в голосі Атикуса забринів метал.— Я не збираюся позбуватися її ні зараз, ні будь-коли. Ми б і дня не прожили без Кел, це тобі не спадало на думку? Добре подумай, скільки Кел для нас робить, і будь люб’язна з нею рахуватися, чуєш?

Я повернулася до школи, плекаючи ненависть до Келпурнії, аж поки раптовий зойк не перервав мої обрізи. Підвівши очі, я побачила, що міс Керолайн стоїть посередині класу з заціпенілим від жаху обличчям. Вочевидь, вона знову була готова до звитяг у своїй професії.

— Воно живе! — заволала міс Керолайн.

Уся чоловіча частина класу кинулася їй на допомогу. Господи, подумала я, мишки злякалася. Коротулька Чак Литл, який славився безмежною терплячістю до усього живого, спитав:

— Куди вона побігла, міс Керолайн? Швидше кажіть, куди вона побігла! А ти,— звернувся він до хлопця, що стояв за ним,— біжи зачини двері, й ми її упіймаємо. Ну ж бо, мем, куди вона побігла?

Міс Керолайн вказувала тремтячим пальцем не на підлогу, не на парту, а на незнайомого мені нечупару. Коротулька Чак скривився і м’яко спитав:

— Ви про цього, мем? Звісно, він живий. Він вас чимось налякав?

Міс Керолайн у відчаї відповіла:

— Я проходила повз нього, а вона як виповзе з його волосся... просто отак узяла й виповзла з його волосся...

Коротулька Чак широко усміхнувся.

— Не варто боятися вошок, мем. Хіба ви їх раніше ніколи не бачили? Та не бійтеся, ідіть до свого столу і повчіть нас іще трошки.

Коротулька Чак Литл також належав до того прошарку, який не знає, коли й чим обідатиме наступного разу, але він був природжений джентльмен. Підтримуючи міс Керолайн під лікоть, він підвів її до столу.

— А тепер заспокойтеся, мем,— сказав він.— Немає чого боятися вошок. Я зараз принесу вам холодної водички.

Хазяїн вошки не виявив ані тіні цікавості до того фурору, який спричинив. Він помацав голову, знайшов свою гостю і роздушив її двома пальцями.

Міс Керолайн спостерігала за цим процесом із зачудованим жахом. Коротулька Чак приніс води у паперовому стаканчику, й вона з вдячністю її випила. Нарешті до неї повернувся голос.

— Як тебе звати, дитинко? — лагідно спитала вона.

— Кого, мене? — заморгав хлопець.

Міс Керолайн кивнула.

— Барис Юел.

Міс Керолайн перевірила класний журнал.

— Тут є один Юел, але імені не зазначено... Будь ласка, скажи, як пишеться твоє ім’я.

— Звідки я знаю як. Вдома мене просто кличуть Барис.

— Гаразд, Барисе, думаю, краще відпустити тебе сьогодні з уроків. Тобі треба піти додому і помити голову.

Вона витягла з шухляди свого столу товстелезний том, погортала сторінки і щось прочитала.

— Гарний домашній засіб від... Барисе, я хочу, щоб ти пішов додому і помив голову дігтярним милом. А потому оброби всю голову гасом.

— Це ще для чого, місіс?

— Щоб позбутися цих... вошок. Розумієш, Барисе, інші діти можуть їх підхопити, а ти ж не хотів би того, правда?

Хлопець підвівся. Таких брудних, як він, я за все своє життя не бачила. Шия в нього була темно-сіра, руки в ципках, чорні нігті згризені аж до крові. Він зиркав на міс Керолайн з єдиного відносно відмитого місця на своєму обличчі — завбільшки з кулак. Раніше його ніхто не помітив, можливо, тому, що ми з міс Керолайн потішали весь клас цілий ранок.

— А ще, Барисе,— додала міс Керолайн,— будь ласка, помийся у ванні, перш ніж приходити завтра до школи.

Хлопець нахабно розреготався.

— Не думайте тільки, що це ви мене виганяєте звідси, місіс. Я сам збирався піти — своє на цей рік я вже відбув.

Міс Керолайн розгубилася.

— Що ти маєш на увазі?

Хлопець не відповів. Він лише презирливо чмихнув.

Відповів їй один з ветеранів першого класу:

— Він з Юелів, мем.

Тут я собі поцікавилася, чи це пояснення пройде так само невдало, як і моя спроба. Проте міс Керолайн ніби намагалася зрозуміти.

— Бачте, цих Юелів повна школа. Вони приходять у перший день занять, а потім зникають. Інспекторка з прогулів примушує їх з’явитися, погрожуючи викликати шерифа, але вже не намагається утримати їх на заняттях. Вона гадає, що виконала закон, бо внесла їхні імена до списку і загнала до школи у перший день. А ви потім відмічатимете їх цілий рік як відсутніх...

— А їхні батьки? — запитала міс Керолайн зі щирою турботою.

— Матері в них немає,— була відповідь,— а з батьком ніхто не хоче зв’язуватися.

Барису Юелу ця оповідь полестила, і він охоче повідав:

— Я вже третій рік прихожу до першого класу. Якщо пощастить цього року, то мене переведуть до другого...

Міс Керолайн сказала:

— Будь ласка, сідай на місце, Барисе,— і тільки вона це промовила, я миттю зрозуміла, що вона допустилася серйозної помилки. Поблажливість хлопця перетворилася на злобу.

— А от спробуйте-но мене примусити, місіс.

Тут підвівся Коротулька Чак Литл.

— Та хай йому грець, мем,— сказав він,— він підлий, справді підлий. З нього станеться вчинити колотнечу, а в нас тут є зовсім маленькі.

Сам Чак був мало не найнижчий у класі, та коли Барис Юел обернувся до нього, він швидко запхнув праву руку в кишеню і попередив:

— Стережися, Барисе. Бо ти в мене мигцем копита відкинеш. Чалапай собі до хати.

Схоже було, що Барис злякався хлопчини вдвічі меншого за себе, і міс Керолайн скористалася з його нерішучості:

— Іди додому, Барисе. В іншому разі я викличу директора. Мені доведеться так чи так написати доповідну.

Хлопчина, чмихнувши, поплентався до дверей.

Відійшовши на безпечну відстань, він озирнувся і крикнув:

— Доповідай і йди під три чорти! Буде якась шмарката хвойда-вчителька мені тут наказувати! Це не ти мене виганяєш, ясно? Затям собі, тітко,— не ти мене вигнала, я сам пішов!

Він постояв трохи, переконався, що вона розплакалася, і посунув зі школи.

Ми всі скупчилися біля її столу і наперебій заходилися втішати її, як могли. Він просто паскудний... так не чесно... нема чого таких і вчити... це не по-мейкомському, міс Керолайн, їй-богу... не переймайтеся, мем. Міс Керолайн, може, ви нам ще почитаєте? Ота історія з кицьками, що ви читали вранці, ну просто шик...

Міс Керолайн усміхнулася, витерла сльози, сказала «дякую, мої хороші», звеліла сісти по місцях, розгорнула книжку і спантеличила наш перший клас нескінченною історією про жабу, яка жила у передпокої.

Коли я проминала Садибу Редлі вчетверте того дня — двічі чвалом,— мій смуток міг би посперечатися з похмурістю цього дому. Якщо і решта навчального року проходитиме з такими переживаннями, як у перший день, воно, може, було б і непогано, але перспектива утримуватися від читання й письма цілі дев’ять місяців навіювала думки про втечу.

Ближче до вечора мої плани щодо мандрів були готові; коли ми з Джемі мчали наввипередки зустрічати Атикуса з роботи, я не дуже рвалася його обігнати. Ми мали звичку бігати назустріч Атикусу, щойно він виходив з-за рогу біля пошти. Атикус, схоже, забув, що був мною невдоволений за обідом, і засипав мене питаннями про школу. Я відповідала лаконічно, і він не наполягав.

Келпурнія, мабуть, відчула, що день мені випав нелегкий: вона дозволила мені спостерігати, як готує вечерю.

— Заплющ очі й розтули рота — отримаєш сюрприз,— наказала вона.

Нечасто робила вона хрусткі хлібці, завжди посилалася на брак часу, та коли ми обоє з братом були сьогодні у школі, день видався легким. Вона знала, що я пропадаю за хрусткими хлібцями.

— Скучила я за вами сьогодні,— сказала вона.— В хаті було так самотньо, що десь о другій довелося увімкнути радіо.

— Чого це? Та ми з Джемі ніколи не сидимо вдома, хіба що коли дощить.

— Знаю. Але я завжди можу вас покликати, і ви прибігаєте. Цікаво, скільки разів на день я вас кличу? Отже,— тут вона підвелася зі стільця,— я мала купу часу зробити повну пательню хрустких хлібців. А тепер біжи звідси і дай мені накрити на стіл.

Келпурнія нахилилася і поцілувала мене. Я не розуміла, що це на неї найшло. А, напевне, хоче помиритися. Вона повелася зі мною занадто суворо, зрозуміла, що була неправа, розкаялася, але не хоче це визнати, бо вперта. Я страшенно змучилася від кривд сьогоднішнього дня.

По вечері Атикус усівся читати газету і покликав мене: «Скауте, ідеш читати?» Це переповнило чашу моїх страждань, і я вискочила на ґанок. Атикус вийшов слідом за мною.

— Щось трапилося, Скауте?

Я відповіла, що почуваюся кепсько і краще мені не ходити більше до школи, якщо він не проти.

Атикус сів на гойдалку, схрестивши ноги. Застромив пальці у кишеньку для годинника; для нього, як він казав, то був єдиний спосіб зосередитися. Він доброзичливо чекав, а я зробила спробу посилити свою позицію:

— Ти от ніколи не ходив до школи, а вивчився, ну, і я також сидітиму вдома. Ти можеш сам мене вчити, як дідусь учив тебе і дядька Джека.

— Ні, не можу,— відповів Атикус.— Мені треба заробляти на життя. Крім того, мене посадять до в’язниці, якщо я триматиму тебе вдома,— отже, прийми магнезію перед сном, а завтра — до школи.

— Та я здорова, чого там.

— Я так і думав. А тепер кажи, що трапилося.

Мало-помалу, я розповіла йому про всі сьогоднішні негаразди.

— А ще вона сказала, що ти мене вчив неправильно і більше нам не можна разом читати, ніколи. Будь ласка, не посилай мене більше туди, благаю!

Атикус підвівся і підійшов до перил. Закінчивши роздивлятися лозу гліцинії, він обернувся до мене.

— Насамперед,— промовив він,— якщо ти вивчиш нехитрий фокус, Скауте, тобі буде легше ладнати з усіма людьми. Ти ніколи не зрозумієш іншу людину, якщо не розглядатимеш ситуацію під її кутом зору...

— Перепрошую?

— Поки ти не влізеш у її шкіру і не побудеш у ній.

Атикус сказав, що я багато чого вивчила сьогодні, й міс Керолайн також. Вона вивчила, по-перше, що не треба нічого пропонувати Каннінгемам, але якби ми з Волтером влізли у її шкуру, то зрозуміли б, що вона нікого не хотіла ображати. Не можна ж чекати, що вона за один день дізнається про всі звичаї Мейкома, і не слід звинувачувати її в тому, чого вона не знала.

— Щоб мені пропасти! — відповіла я.— От я не знала, що мені не слід було читати їй, а вона мене звинуватила! — І тут мене осінило.— Слухай, Атикусе, та я ж можу не ходити до школи. Як Барис Юел, пам’ятаєш? Він приходить тільки у перший день. Інспекторка вважає, що виконала закон, якщо внесла його до списку...

— Тобі так робити не годиться, Скауте. У деяких випадках буває доцільно обійти закон. Але у твоєму випадку закон непохитний. Отже до школи ти ходитимеш.

— Не розумію, чому це йому можна, а мені — ні.

— Тоді слухай.

Атикус пояснив, що Юели — ганьба для Мейкома вже протягом цілих трьох поколінь. Жоден з них не пропрацював чесно й одного дня, скільки він пам’ятає. Якось після Різдва, сказав він, ми відвеземо ялинку на звалище, і він покаже мені, де і як вони живуть. Вони люди, але живуть як свині.

— Існують способи примусити їх ходити до школи, але то немудро — силоміць тягти таких, як Юели, до іншого оточення...

— Якби я не пішла до школи завтра, ти б мене потяг силоміць.

— Досить про це,— сухо відрік Атикус.— Ти, міс Скаут Фінч, належиш до звичайних людей. Ти мусиш підкорятися закону.

Він додав, що Юели становлять виняткове товариство, яке складається з самих Юелів. За певних обставин звичайні люди розважливо надають Юелам певні привілеї, просто заплющуючи очі на деякі їхні вчинки. По-перше, їх не примушують ходити до школи. По-друге, містеру Бобу Юелу, батьку Бариса, дозволяється полювати не в сезон.

— Атикусе, але ж так не можна! — вигукнула я. В окрузі Мейком полювання поза сезоном вважається тяжкою провиною, неабияким злочином в очах усього люду.

— Справді, це протизаконно,— сказав батько,— і дуже погано, та коли хтось витрачає усю грошову допомогу на дешеве віскі, його діти пухнуть з голоду. Я не знаю жодного землевласника, який пошкодував би для цих дітей дичини, яку спромагається підстрелити їхній батько на чужих ділянках.

— Містер Юел не має права...

— Звісно, не має, але його вже не змінити. Ти готова перенести своє обурення на його дітей?

— Та ні,— промимрила я і висунула останній аргумент.— Але якщо я й далі ходитиму до школи, ми вже більше не зможемо читати...

— І це тебе дуже бентежить, правда?

— Так, дуже.

Коли Атикус подивився на мене, я побачила на його обличчі вираз, який завжди вселяв у мене надію.

— Тобі відомо, що таке компроміс? — спитав він.

— Обхід закону?

— Ні, угода, досягнута взаємними поступками. Компроміс працює так: якщо ти визнаєш необхідність ходити до школи, ми читатимемо щовечора, як і раніше. Домовились?

— Домовились!

— Закріпимо угоду без звичайних формальностей,— сказав Атикус, побачивши, що я вже готова плювати на долоні.

Коли я відчиняла скляні двері до вітальні, Атикус додав:

— До речі, Скауте, краще нічого не кажи у школі про нашу домовленість.

— Чому?

— Боюся, наша діяльність викличе неабияке невдоволення з боку авторитетних освітян.

Ми з Джемі вже звикли до манери нашого батька вживати звороти, запозичені з судочинства, і нам дозволялось звертатися до Атикуса з проханням розтлумачити те, чого ми не могли втямити.

— Що-що?

— Сам я ніколи не ходив до школи,— пояснив він,— але підозрюю, що коли ти розкажеш міс Керолайн про наші вечірні читання, вона візьметься за мене не на жарт, а я не хотів би, щоб вона мене гнобила.

Атикус страшенно розсмішив нас того вечора, читаючи з серйозним виглядом розповідь про чоловіка, який з невідомих міркувань видерся на флагшток і сидів там, і це спонукало Джемі провести всю наступну суботу в будиночку на дереві. Джемі заліз туди по сніданку і пробув до заходу сонця,— він би там і ночував, якби Атикус не перерізав його лінію постачання. Я цілісінький день лазила то на дерево, то з дерева, виконувала різні доручення Джемі, таскала йому книжки, харчі й питво і вже ладна була притягти туди пледи на ніч, коли Атикус зауважив, що тільки-но я припиню звертати на Джемі увагу, він тут-таки злізе. Й Атикус не помилився.

4

Решта моїх шкільних днів була не краща за перший. Справді, вводився якийсь нескінчений Проект, який переростав у Метод, через який штат Алабама витрачав силу-силенну кольорових олівців і картону для таблиць у щирих, проте безуспішних спробах навчити мене Груповій Динаміці. Десяткова система Дьюї, як її назвав Джемі, під кінець мого першого року поширилася по цілій школі, тож у мене не було можливості порівняти її з іншими методиками навчання. Я могла тільки дивитися навколо: Атикус і мій дядько, які навчалися вдома, знали все на світі, а чого не знав один, обов’язково знав другий. Ба більше, я не могла не помітити, що мій батько, який протягом років служив у законодавчих установах штату й обирався туди одностайно, ніколи не чував про ті нововведення, які наші вчителі вважали обов’язковими для розвитку Гідного Громадянина. Джемі, який вчився частково за старою, частково за Десятковою системою, успішно давав собі раду і самостійно, і в груповій роботі, але Джемі не надто вдалий приклад: жодна шкільна методика, вигадана людиною, не змогла б відірвати його від читання книжок. А от я знала тільки те, що вичитала у журналі «Тайм» і всякій іншій друкованій продукції, яка траплялася мені на очі вдома, і ледь просуваючись у тягучці шкільної системи округу Мейком, не могла позбутися враження, що мені чогось недодають. Чого саме недодають, я не знала, проте не вірила, що дванадцять років одноманітної нудьги — достеменно те, що замислив для мене штат.

У першому класі мої заняття закінчувалися на півгодини раніше, ніж у Джемі, який сидів у школі до третьої, і я мчала стрімголов повз Садибу Редлі, аж поки не зупинялася на нашому безпечному ґанку. Одного пообіддя, коли я летіла додому, щось впало мені в око, причому так різко, що я глибоко вдихнула, озирнулася і повернула назад.

На краю Садиби Редлі росли два віргінських дуби; їхнє коріння простяглося аж до провулку, і через нього дорога стала нерівною, вибоїстою. Дещо в одному з цих дерев і привернуло мою увагу.

З дупла якраз на рівні моїх очей стирчала срібляста фольга, підморгуючи мені у сонячному промінні. Я звелася навшпиньки, квапливо роззирнулася, залізла рукою в дупло і витягла дві пластинки жуйки без паперових обгорток.

Я хотіла була одразу почати жувати, але схаменулася — згадала, де я. Отож побігла додому і на нашій веранді роздивилася свою здобич. Жуйка здавалася свіжою. Я її понюхала — запах був добрий. Тоді лизнула і зачекала. Оскільки я не померла на місці, то тут-таки запхала її до рота — це була «Подвійна м’ятна».

Коли Джемі повернувся додому, він спитав, де я взяла стільки жуйки. Я сказала, що знайшла.

— Ніколи не їж того, що знаходиш, Скауте.

— Вона ж не на землі лежала, а на дереві.

Джемі щось буркнув.

— Чесне слово, на дереві. Вона стирчала з дупла отого дуба, що ближче до школи.

— Негайно виплюнь!

Я виплюнула. Все одно вже ніякого смаку не залишилося.

— Я он скільки часу жувала — і нічого, не померла, мене й не знудило навіть.

Джемі тупнув ногою.

— Хіба ти не знаєш, що навіть торкатися тих дерев не можна? Одразу помреш!

— А ти ж сам торкався їхнього будинку!

— То інша справа! Піди прополощи рота — і негайно, чуєш?

— Ще чого, тоді усякий смак пропаде.

— Якщо не прополощеш — розкажу Келпурнії!

Щоб не наражатися на сутичку з Келпурнією, я послухалася Джемі. З якоїсь причини мій перший шкільний рік спричинив великі зміни у наших стосунках: тиранство й несправедливість Келпурнії, її втручання у мої справи поступилися місцем незлобивому буркотінню і зауваженням загального характеру. Я, зі свого боку, йшла на великі самопожертви, тільки б її не провокувати.

Наближалося літо; ми з Джемі не могли його дочекатися. Літо було нашою улюбленою порою: ми спали на розкладачках на задній веранді або намагалися заснути у будиночку на дереві; літо завжди означало усілякі смачні наїдки; літо — це буяння кольорів на пекучому сонці, а найголовніше, літо — це Ділл.

Останнього дня у школі нас відпустили раніше, й ми з Джемі пішли додому разом.

— Гадаю, наш Ділл приїде завтра,— сказала я.

— Скоріше, післязавтра. Переправа через Міссісіпі затримає їх ще на день.

Коли ми порівнялися з віргінськими дубами біля Садиби Редлі, я всоте тицьнула пальцем на дупло, у якому знайшла жуйку, намагаючись переконати Джемі, що справді знайшла її там, і раптом побачила, що вказую на ще одну сріблясту обгортку.

— Бачу, Скауте, бачу!

Джемі озирнувся, дістав блискучий пакетик і обережно поклав його до кишені. Ми побігли додому й у себе на веранді роздивилися невеличкий футляр, замотаний у сріблясті обгортки з жуйок. У таких футлярах тримають обручки — він був з темно-червоного оксамиту і мав крихітну застібку. Джемі натиснув на застібку, кришечка відскочила. Всередині, одна на одній, лежали начищені й відполіровані монети. Джемі уважно оглянув їх.

— Монетки з головами індіанців,— сказав він.— Тисяча дев’ятсот шостого року, Скауте, а одна — тисяча дев’ятисотого. Вони дуже старовинні.

— Тисяча дев’ятисотого,— повторила я,— нічого собі!

— Помовчи хвильку, дай подумати.

— Джемі, як гадаєш, це чиясь схованка?

— Та навряд, тут крім нас ніхто не ходить, хіба що хтось із дорослих...

— Дорослі собі схованок не облаштовують. Як думаєш, ми можемо взяти їх собі, га, Джемі?

— Навіть не уявляю, що робити, Скауте. Кому ми можемо їх повернути? Я точно знаю, що тут ніхто не ходить — Сесил обминає це місце десятою дорогою, коли йде додому.

Сесил Джейкобс, який жив на початку нашої вулиці, біля пошти, робив гак у цілу милю, йдучи до школи та зі школи, аби тільки уникнути Садиби Редлі й будинку старої місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Місіс Дьюбоз мешкала через два подвір’я від нас; усі сусіди сходилися у тому, що вона суща відьма. Джемі наважувався проходити повз її двір, тільки коли поруч з ним був Атикус.

— То що робитимемо, як гадаєш, Джемі?

Знахідка належала тому, хто знайшов, якщо хазяїн не зголоситься. Зірвати у сусідів камелію, ковтнути влітку парного молока з-під корови міс Моді, пригоститися чужим мускатним виноградом — усе це були цілком звичайні речі в нашій стичній культурі, але гроші — то зовсім інша справа.

— Знаєш що,— сказав Джемі,— ми їх потримаємо до початку шкільного року і розпитаємо потім усіх, чи то не їхні. Може, хтось із заміських дітей їх сховав, а потім зрадів, що почалися канікули, і геть за них забув. Зрозуміло, що вони чиїсь. Бачиш, які вони блискучі, відполіровані. Хтось їх сховав.

— Так-то воно так, але навіщо ховати жуйку? Кому не відомо, що вона швидко псується.

— Не знаю, Скауте. Але ці монети для когось важливі...

— Ти про що, Джемі?

— Розумієш, монети з індіанськими головами — вони від індіанців. І в них потужна магічна сила, вони приносять щастя. Не таке щастя, як смажені курчата на вечерю, коли їх не чекаєш, а як от довге життя, чи здоров’я, чи гарна оцінка за контрольну... вони по-справжньому цінні для когось. Я сховаю їх у своїй скриньці.

Перш ніж піти до своєї кімнати, Джемі довго дивився на Садибу Редлі. Здавалося, його тривожили якісь думки.

За два дні по тому прибув Ділл у блиску слави: він сам їхав потягом з Меридіана до Мейкомської вузлової (назва дана суто з чемності — Мейкомська вузлова розташована в окрузі Еббот), а там його зустріла міс Рейчел у єдиному на весь Мейком таксі; він обідав у вагоні-ресторані й бачив сіамських близнюків, які зійшли з потяга на станції Сент-Луїс,— і затято наполягав на цій історії попри всі погрози. Він уже не носив жахливих синіх трусів, а вдягався у справжні шорти на ремені; набрав ваги, хоча й не підріс, і розказав, що бачив свого батька. Батько Ділла був вищий на зріст за нашого, мав чорну бороду (загострену) і працював начальником залізниці.

— Я трошки допомагав машиністу,— сказав, позіхаючи, Ділл.

— Бреши більше,— відповів Джемі.— У що граємося сьогодні?

— У Тома, Сема й Діка. Ходімо на ґанок.

Діла обрав братів Роуверів, тому що всі три ролі були поважні. Схоже, він знудився грати характерні ролі.

— А мені вони набридли,— заявила я. Мені набридло грати Тома Роувера, який раптом посеред фільму втрачав пам’ять і більше не з’являвся на екрані, аж доки його не знаходили на Алясці.

— Вигадай що-небудь сам, Джемі,— попросила я.

— Мені набридло вигадувати.

Літні канікули і початися не встигли, а нам уже все набридло. Що ж буде далі?

Ми попленталися на ґанок, і Ділл задивився на похмурий фасад Садиби Редлі.

— Я — чую — запах — смерті,— протягнув він.— Справді чую,— додав він, коли я наказала йому замовкнути.

— Тобто, коли хтось помирає, ти чуєш його запах?

— Та ні, я можу понюхати людину і сказати, коли вона помре. Мене навчила одна стара леді.

Ділл нахилився і понюхав мене.

— Джін-Луїзо Фінч — ти помреш за три дні!

— Стули пельку, Ділле, бо я тебе приб’ю! От як вріжу...

— Припини,— буркнув Джемі,— можна подумати, що ти віриш у Палючку-гарячку.

— А що це за Палючка-гарячка? — поцікавився Ділл.

— Невже тобі ніколи не траплялося іти вночі пустою дорогою і попасти у гаряче місце? — здивувався Джемі.— Палючка-гарячка — це душа, яка не дісталася на небеса і вештається самотніми дорогами, і якщо ти пройдеш крізь неї, то по смерті сам будеш отак вештатися ночами і висмоктувати в людей дихання...

— А як зробити, щоб оминути її?

— Ніяк,— пояснив Джемі.— Іноді вони розтягуються поперек усієї дороги, але якщо хочеш пройти, треба сказати: «Янгол світлий, помагай, задушить мене не дай». Тоді вони не зможуть обкрутитися навколо тебе...

— Не вір жодному слову, Ділле,— втрутилася я.— Келпурнія каже, що це дурні негритянські байки.

Джемі сердито на мене зиркнув, але сказав тільки:

— То ми граємося чи ні?

— Може, у шині покатаємося? — запропонувала я.

Джемі зітхнув.

— Я вже туди не влізу.

— Можеш штовхати.

Я побігла на задній двір, витягла з-під будинку стару автомобільну шину і викотила її у палісадник.

— Цур я перша,— оголосила я.

Діла заявив, що перший має бути він, бо щойно приїхав.

Джемі розсудив, що я буду перша, а Ділл кататиметься довше, і я згорнулася клубком усередині шини.

Не одразу я зрозуміла, що Джемі образився на мене за суперечку про Палючку-гарячку і тільки й чекав нагоди помститися. Що він і зробив, штовхнувши шину щосили вниз по вулиці. Земля, небо й будинки злилися у різнобарвний вир, у вухах калатало, я задихалася, не могла випростати руки, щоб загальмувати, бо вони були притиснуті колінами до грудей. У мене тільки лишалася надія, що або Джемі обжене шину, або якийсь вибій на тротуарі зупинить цей шалений рух. Я чула братів голос позаду, Джемі біг і щось кричав.

Шина підстрибнула на гравії, проїхала юзом через дорогу, врізалася у паркан, і я вилетіла, як корок із пляшки. Запаморочена і млосна, я лежала на асфальті та крутила головою, потім ляснула себе по вухах, щоб шум стих, і почула голос Джемі:

— Скауте, мерщій біжи звідти!

Підвівши голову, просто перед собою я побачила сходи Садиби Редлі. Я заклякла.

— Ну ж бо, Скауте, чого ти розляглася! — волав Джемі.— Вставай, чуєш?

Я підвелася й аж затрусилася, коли до мене дійшло, де я опинилася.

— Хапай шину! — горлав Джемі.— Тягни її сюди! Ти що, з глузду з’їхала?

Якось я спромоглася пересувати ноги, тож побігла так швидко, наскільки дозволяли коліна, які просто підкошувалися.

— Чого ти її там лишила? — закричав Джемі.

— Сам іди забери! — гарикнула я. Джемі замовк.— Іди, іди, вона там зразу за воротами. Хіба забув, ти ж навіть торкався їхнього будинку?

Джемі люто на мене зиркнув, але не зміг не прийняти виклик, побіг тротуаром, пригальмував біля воріт, потім метнувся у двір і схопив шину.

— От бачиш! — він мав вигляд переможця, хоча й далі сердився.— Нічого не трапилося. Їй-богу, Скауте, іноді ти поводишся як звичайне дівчисько, аж противно.

Він не все знав, але я вирішила нічого йому не говорити.

На веранді з’явилася Келпурнія і покликала:

— Час пити лимонад! І годі жаритися на сонці, бо спечетеся живцем!

Лимонад до опівдня був одним з ритуалів літніх канікул. Келпурнія поставила на веранді глечик і три склянки і повернулася до своїх справ. Я не надто переймалася тим, що Джемі на мене сердиться. Лимонад швидко повернув йому добрий гумор.

Джемі вижлуктив другу склянку і поплескав себе по грудях.

— Знаю, у що ми гратимемося,— проголосив він.— Це буде зовсім нова, зовсім інша гра.

— І у що ж? — поцікавився Ділл.

— У Примару Редлі.

Іноді я можу читати приховані думки Джемі: він придумав це, аби дати мені зрозуміти, що анітрішечки не боїться Редлі, й показати, який він безстрашний герой, а я — нікчемна боягузка.

— У Примару Редлі? А як саме? — спитав Ділл.

— Скаут може грати місіс Редлі,— почав Джемі.

— Це зовсім не факт. Не впевнена, що...

— В чому річ? — спитав Ділл.— Ти й досі боїшся?

— А раптом він виходить ночами, коли ми всі засинаємо...— почала я.

Джемі аж засичав.

— Скауте, звідки він дізнається, що ми робимо? Та й не думаю я, що він досі у тому будинку. Він давним-давно помер, і його запхали у димар.

— Джемі,— сказав Ділл,— ми можемо грати й удвох, а Скаут хай тільки дивиться, якщо їй страшно.

Я точно знала, що Примара Редлі досі в домі, але не могла того довести і розуміла, що краще не плескати язиком, бо почнуться звинувачення, ніби я вірю у Палючку-гарячку, а я аніскілечки в неї не вірю, хіба що тільки проти ночі.

Джемі розподілив ролі: мені дісталася місіс Редлі, і я мала лише виходити з дому і підмітати ґанок. Ділл грав старого містера Редлі: він ходив туди-сюди тротуаром і кашляв, коли Джемі до нього звертався. Сам Джемі, зрозуміло, був Примарою: він ховався під сходами і час до часу несамовито завивав.

Літо котилося уперед, а разом з ним і наша гра. Ми її відточували і відшліфовували, додавали діалоги і розвивали сюжет, аж поки не зліпили цілісіньку п’єсу, до якої щодня вносили невеличкі зміни.

Ділл грав злочинця зі злочинців: він так вживався у кожну роль, що міг навіть видаватися вищим на зріст, якщо того вимагала ситуація. Йому чудово давалися негативні образи, в них він досягав небувалих висот, від яких холонула кров. Я неохоче грала різних жінок, які з’являлися за сюжетом. Мені було далеко не так цікаво, як у «Тарзані», і я грала того літа з чималим занепокоєнням, попри всі запевнення Джемі, що Примара Редлі помер і ніщо мені не загрожує, а надто коли вдень поруч зі мною і він, і Келпурнія, а увечері — ще й Атикус.

Джемі був природжений герой.

Ми грали сумну драму, зліплену з уривків пліток і чуток, які поширювалися між сусідами: місіс Редлі була колись красунею, доки не одружилася з містером Редлі й не втратила усіх своїх грошей. А ще вона втратила всі свої зуби, коси і правий вказівний палець («родзинка» від Ділла: його відкусив якось уночі Примара, коли не роздобув ні білок, ні котів собі на вечерю); вона сиділа у вітальні й безнастанно плакала, дивлячись, як Примара поступово обстругує на тирсу всі меблі в хаті.

Потім ми всі втрьох зображали хлопців, які набешкетували; мені випало ще грати суддю; Ділл забирав Джемі й заштовхував його під сходи, штиркаючи мітлою. Джемі за потреби з’являвся у ролях шерифа, різних городян, а також міс Стефані Крофорд, яка могла розказати про родину Редлі більше за будь-кого в Мейкомі.

Коли підходив час грати коронну сцену Примари, Джемі прокрадався до будинку, потай від Келпурнії хапав із шухлядки швейної машинки ножиці, а потім сідав на гойдалку і різав газети. Ділл проходив повз нього, кашляв, і тут Джемі удавав, що встромлює ножиці Діллу в стегно. З мого місця все виглядало дуже реалістично.

Коли містер Нейтен Редлі проминав нас під час щоденної подорожі до середмістя, ми застигали на місці й замовкали, а потім гадали, що він би з нами зробив, якби запідозрив, чим ми займаємося. Ми припиняли свою виставу, коли показувався хтось із сусідів, але одного разу я побачила, як міс Моді Аткінсон витріщилася на нас з-за свого живоплоту, забувши навіть, що вийшла його підстригати.

Одного разу ми так захопилися розігруванням Розділу XXV, Книги II нашої епопеї «Історія однієї родини», що не помітили, як на тротуарі зупинився Атикус і споглядав за нами, поплескуючи себе по колінці згорнутим у трубку журналом. Сонце стояло в зеніті.

— Ця гра — це що такс? — нарешті спитав він.

— Нічого,— відповів Джемі.

Те, що Джемі ухилився від прямої відповіді, означало, що наша гра — секрет, отже і я мовчала.

— А що ж тоді, поясни, ти робиш з ножицями? Для чого ти рвеш газету? Якщо газета сьогоднішня, я тебе відшмагаю.

— Нічого.

— Нічого що? — спитав Атикус.

— Нічого, сер.

— Віддай мені ножиці. Знайшов собі іграшку. І, до речі, ваша гра ніяк не стосується Редлі?

— Ні, сер,— і тут Джемі почервонів.

— Сподіваюся, що ні,— відтяв Атикус і увійшов до будинку.

— Джемі...

— Цить! Він пішов до вітальні, звідти все чути.

Ми передбачливо перейшли на задній двір, і Ділл спитав, чи можна буде нам ще колись так грати.

— Не знаю. Атикус не сказав, що не можна...

— Джемі,— мовила я,— присягнуся, що Атикус точно здогадався.

— Ні, не здогадався. Якби здогадався, він так би й сказав.

Це не переконало мене, але Джемі закричав, що я — дівчисько, а дівчиська вічно щось вигадують, тому їх усі на дух не переносять, і якщо я почну поводитися як дівчисько, то ліпше мені забиратися геть і підшукати собі інше товариство.

— Гаразд, іди і грай далі,— відповіла я.— Тоді сам побачиш.

Втручання Атикуса було вже другою причиною, з якої я бажала кинути цю гру. А перша з’явилася у той день, коли я закотилася у шині на подвір’я Редлі. Попри запаморочення, нудоту і репетування Джемі, до мене долинув ще один звук, такий тихий, що з вулиці його не можна було почути. Там, у будинку, хтось сміявся.

5

Моє скиглення врешті-решт набридло Джемі, як я і сподівалася, і мені полегшало, коли на деякий час ми припинили свою гру. Він і далі твердив, що Атикус нічого нам не забороняв, тому можна собі гратися; проте, якби Атикус і заборонив, Джемі все одно знайшов би вихід: просто замінив би імена персонажів, і тоді нам ніхто нічого не міг би закинути.

Ділл цілковито погоджувався з його планом дій. Взагалі Ділл починав мене дратувати, мавпуючи Джемі буквально в усьому. На початку літа він, щоправда, сказав, щоб я виходила за нього заміж, але потім швиденько про це забув. Він мене ніби закріпив за собою, позначив як свою власність, проголосив, що я єдина дівчинка, яку він буде завжди любити, а от потім почав мною нехтувати. Я його двічі відлупцювала, але це не допомогло, він тільки ще більше зблизився з Джемі. Вони цілісінькі дні сиділи у будиночку на дереві, щось замислювали й планували, а мене кликали тільки коли їм для гри був потрібен хтось третій. Та я й сама потроху відсторонювалася від їхніх досить ризикованих витівок і хоч і наражалася на те, що вони мене дражнитимуть дівчиськом, просиджувала останні літні вечори на ґанку міс Моді Аткінсон.

Міс Моді завжди дозволяла нам з Джемі бігати у неї по подвір’ю, аби лише не постраждали її азалії, втім, наші стосунки були не зовсім прозорі. Поки Джемі з Діллом не відсторонили мене від своєї компанії, вона була просто звичайна сусідка, хіба що добріша за інших.

Наша неписана угода з міс Моді передбачала, що ми можемо гратися на її моріжку, їсти її мускатний виноград, не ламаючи лози, вільно користуватися її просторим двором,— то були дуже щедрі умови, і ми нечасто розмовляли з нею через побоювання порушити хистку рівновагу наших стосунків. Але Джемі й Діла своєю поведінкою підштовхнули мене шукати товариства міс Моді.

Міс Моді не терпіла свого будинку: час, проведений у приміщенні, вона вважала змарнованим. Вона була удова, жінка-хамелеон, яка працювала на своїх грядках у старому солом’яному брилі й чоловічому комбінезоні, але о п’ятій вечора, прийнявши ванну, з’являлася на своїй веранді у всій величі та блиску найгарнішої пані нашої вулиці.

Вона любила все, що росте на Божій землі, навіть бур’яни. За одним винятком. Якщо вона знаходила травинку ситі, то тут-таки розпочиналася Друга битва на Марні[8]: міс Моді налітала на неї з бляшанкою і бризкала зусібіч якоюсь отрутою, такою потужною, що, за її словами, може знищити і нас, якщо ми підійдемо трохи ближче.

— А хіба не можна просто її видерти? — спитала я, побачивши боротьбу не на життя, а на смерть з травинкою заввишки не більш як три дюйми.

— Видерти, дитино, видерти? — Міс Моді підняла кволий паросток і придушила пальцями його тоненьке стебло. Посипалися дрібні зернятка.— Та один такий паросток може знищити ціле подвір’я. От подивися. Коли приходить осінь, насіння підсихає, і вітер розносить його по всьому Мейкому!

На обличчі міс Моді з’явився такий вираз, ніби йшлося про біблійну чуму єгипетську.

Мова її була вельми гостра й енергійна як на мешканку Мейкома. Нас вона кликала повними іменами, а коли усміхалася, то було видно дві золоті коронки на верхніх іклах. Коли я почала їх розхвалювати і висловила надію, що колись і сама такі матиму, вона клацнула язиком і витягла показати мені свій зубний міст — безумовний жест довіри, який скріпив нашу дружбу.

Доброзичливість міс Моді поширювалася і на Джемі з Діллом, коли вони робили перерву у своїх заняттях: ми розкошували плодами таланту міс Моді, про який досі й гадки не мали. Вона пекла найсмачніші торти в усьому Мейкомі. Потому як ми з нею заприятелювали, щоразу, коли вона їх пекла, додавала до одного великого торта ще три маленьких і гукала до нас через вулицю:

— Джемі Фінчу, Скауте Фінч, Чарльзе Бейкере Гарисе, ходіть сюди!

І наша поспішність завжди винагороджувалася.

Влітку сутінки довгі й лагідні. Дуже часто ми з міс Моді сиділи мовчки на її веранді й дивилися, як небо на заході поволі стає з жовтого рожевим, як ластівки ширяють понад крівлями і зникають за високим дахом школи.

— Міс Моді,— спитала я одного разу,— як ви гадаєте, Примара Редлі ще живий?

— Його звати Артур і він ще живий,— відповіла вона, тихенько хитаючись у своєму дубовому кріслі-гойдалці.— Чуєш, як пахнуть сьогодні мої мімози? Солодко, як подих янгола.

— Так, мем. А звідки ви знаєте?

— Що знаю, дитино?

— Що Пр... тобто, що містер Артур ще живий?

— Яке неприємне запитання. Втім, сама тема неприємна. Я знаю, що він живий, Джін-Луїзо, бо ще не бачила, як його виносять.

— А може, він помер, і його запхали у димар.

— Звідки це ти узяла?

— Джемі каже, що воно дуже на те схоже.

— Так-так-так. Щодня він дедалі більше нагадує Джека Фінча.

Міс Моді знала дядька Джека Фінча, Атикусового брата, з самого малечку. Майже однолітки, вони виросли разом на Пристані Фінча. Міс Моді була донькою сусіди-землевласника, лікаря Френка Б’юфорда. Професією лікаря Б’юфорда була медицина, а захопленням — усе, що росте на землі, тому він і не забагатів. Дядько Джек Фінч обмежив свою любов до рослин квітковими ящиками у себе на підвіконні, тому й забагатів. Дядько Джек завжди приїжджав до нас на Різдво і щоразу волав через вулицю до міс Моді, щоб вона виходила за нього заміж. Міс Моді волала у відповідь:

— Голосніше кричи, Джеку Фінчу, щоб і на пошті почули, а я тебе не чую!

Нам з Джемі здавалося, що це доволі дивний спосіб робити шлюбну пропозицію, але дядько Джек узагалі був диваком. Він казав, що вже сорок років безуспішно намагається розізлити міс Моді, що він — остання людина, з якою б вона одружилася, але перша, яку їй хочеться дратувати, тому найкращий захист — це напад, і це ми розуміли дуже добре.

— Артур Редлі просто сидить удома, от і все,— сказала міс Моді.— Хіба ти не сиділа б удома, якби не хотіла виходити на люди?

— Так, мем, але я б хотіла виходити. А він чому не хоче?

Міс Моді примружила очі.

— Ти знаєш цю історію незгірше за мене.

— Але я ніколи не чула чому. Ніхто не розказував мені чому.

Міс Моді поправила свій зубний міст.

— Ти знаєш, що старий містер Редлі був з баптистів, які миють ноги...

— Та ви самі ніби з таких?

— Моя віра не така сувора. Я з простих баптистів.

— І ви не вірите у миття ніг?

— Вірю. Тільки у себе вдома у ванні.

— Але ми не можемо ходити з вами до причастя...

Міс Моді, схоже, вирішила, що легше визначити примітивний баптизм, ніж закрите причастя, і сказала:

— Ногомийники вважають усяке задоволення за гріх. Ти знаєш, декілька з них вийшли зі свого лісу якось у суботу, стали біля мого подвір’я і проголосили, що я піду прямісінько до пекла разом з моїми квітами.

— Разом з вашими квітами?

— Так, дорогенька. Квіти горітимуть у пеклі разом зі мною. Бо оті вважають, що я забагато часу проводжу на Божій землі й недостатньо сиджу в чотирьох стінах за читанням Біблії.

Моя віра у церковне Євангеліє похитнулася, коли я уявила, як міс Моді вічно палає у різноманітних протестантських пеклах. Ніде правди діти, язик вона мала гострий як лезо і не ходила по сусідах у всіляких благодійних справах, як міс Стефані Крофорд. Але якщо жодна людина, яка має бодай краплину здорового глузду, нізащо не поклалася б на міс Стефані, ми з Джемі мали величезну довіру до міс Моді. Бона ніколи не видавала нас, ніколи не хитрувала з нами і не пхала носа у наші особисті справи. Бона була нам другом. Як така розумна людина може жити під страхом вічних мук, мені було невтямки.

— Це неправильно, міс Моді. Я не знаю жінки, кращої за вас.

— Дякую, дитино,— широко всміхнулася міс Моді.— Річ у тім, що ногомийники вважають жінку гріховною за визначенням. Бони, бачиш, тлумачать Біблію надто буквально.

— Тому містер Артур і сидить удома, щоб триматися подалі від жінок?

— Гадки не маю.

— Це просто якась нісенітниця. Якщо містер Артур аж так прагне потрапити на небо, то він міг би принаймні хоч на веранду іноді виходити. Атикус каже, що Бог любить людей, які люблять себе...

Міс Моді перестала погойдуватись, і в голосі її забриніли жорсткі нотки.

— Ти ще маленька і не розумієш, але іноді Біблія в руках однієї людини гірша за пляшку віскі в руках... скажімо, твого батька.

Я була просто приголомшена.

— Атикус ніколи не п’є віскі! Він і краплі ніколи в рота не брав... хоча ні, брав. Він казав, що одного разу спробував, але йому не сподобалося.

Міс Моді засміялася.

— Я не про твого батька кажу. Розумієш, якби Атикус Фінч навіть напився п’яним, він не був би такий поганий, як дехто у своєму найкращому вигляді. Просто є люди, які занадто піклуються про той світ, але так і не можуть навчитися жити на цьому. Подивися на оту Садибу — і ти побачиш наслідки.

— А як ви гадаєте, все те, що розказують про При... тобто про містера Артура,— правда?

— Що саме?

Я переповіла їй.

— Ну, на три чверті це негритянські байки, а на одну чверть — фантазії Стефані Крофорд. Вона мені навіть колись повідала, що прокинулася серед ночі, а він на неї глипає крізь вікно. Я тоді кажу їй — і що ж ти зробила, Стефані, посунулася у ліжку, щоб він приліг поруч? Це примусило її на деякий час прикусити язика.

Що-що, а міс Моді будь-кому може рота закрити.

— Ох, дитино, то невесела домівка. Я пам’ятаю Артура Редлі ще хлопчиком. Він завжди був чемний зі мною, хто б там що казав. Чемний, наскільки міг.

— Ви не думаєте, що він збожеволів?

Міс Моді похитала головою.

— Якщо навіть і так, то це не дивно. Хіба ми знаємо, що робиться з людьми? Що коїться за зачиненими дверима, які таємниці...

— Атикус завжди однаковий зі мною і з Джемі — і в хаті, і на подвір’ї,— сказала я, відчуваючи, що мій обов’язок — обстоювати батька.

— Господи, дитино, я просто намагаюся тобі пояснити і зовсім не маю на увазі твого батька, але тепер слухай: Атикус Фінч завжди однаковий, у себе вдома і на людях. Не хочеш взяти з собою додому свіжого кексу?

Я дуже хотіла.

Прокинувшись наступного ранку, я виявила Джемі й Ділла у дворі. Вони щось серйозно обговорювали, та коли побачили мене, наказали забиратися геть.

— Навіть не подумаю. Двір так само мій, як і твій, Джемі Фінчу. І я маю повне право тут гратися, ясно тобі?

Вони щось пошепотіли один одному на вухо, і Ділл попередив:

— Якщо залишишся, будеш нас в усьому слухатися.

— Там побачимо,— протягнула я.— Хто це в нас раптом став такий великий і могутній?

— Якщо не пообіцяєш, що робитимеш усе, що ми скажемо, ми тобі нічого не розповімо,— вів своє Ділл.

— Можна подумати, що ти за ніч підріс на цілу голову. Ну гаразд, що там таке?

Джемі миролюбно сказав:

— Ми збираємося передати записку Примарі Редлі.

— Зараз?

Я ледь стримала мимовільний жах, який мене охопив. Міс Моді легко балакати: вона вже стара і сидить собі у безпеці на веранді. А от ми — інша справа.

Джемі просто збирався причепити записку до краю вудилища і проштовхнути її крізь віконниці. Якщо хтось з’явиться поблизу, Ділл задзеленчить у дзвоник.

Ділл підняв праву руку. Він тримав у ній срібний дзвоник моєї мами.

— Я обійду будинок збоку,— сказав Джемі.— Ми учора все роздивилися з вулиці, там одна з віконниць розхиталася. Гадаю, мені вдасться покласти записку бодай на підвіконня.

— Джемі...

— Ти тепер з нами і вороття немає, тож доведеться залишитися, міс Маніжниця!

— Добре, добре, але дивитися я не хочу. Джемі, хтось там у домі смія...

— Дивитимешся, чатуватимеш іззаду двору, а Ділл стежитиме за парадним входом і вулицею, а щойно хтось покажеться, він почне дзвонити. Зрозуміло?

— Ну, коли так, гаразд. А що ви йому написали?

— Ми його просимо дуже ввічливо виходити іноді з дому і розказувати нам, чим він там займається; пишемо, що не ображатимемо його і пригостимо морозивом,— повідомив Ділл.

— Ви з глузду з’їхали! Він нас усіх повбиває!

— Це моя ідея,— сказав Ділл.— Мені здається, якщо він вийде і посидить трошки з нами, йому стане легше.

— А звідки ти знаєш, може, в нього і так усе добре?

— Ага, тобі було б добре, якби тебе тримали сто років під замком і ти нічого не їла, крім котів? Закладаюся, що у нього отакенна борода, аж сюди...

— Як у твого батька?

— У мого батька немає бороди, він...— і Діла замовк, ніби пригадуючи.

— Ага, спіймався! — закричала я.— Ти ж казав, що коли ви їхали потягом, твій татко мав чорну бороду...

— А він узяв і зголив її минулого літа! Так, так, і я маю листа, який це доведе,— а ще він прислав мені два долари!

— Бреши більше! Може, він ще прислав тобі уніформу кінної поліції? Тільки ти її нам не показував зі скромності. Брехунець ти, ось хто!

Ділл Гарне вигадував такі побрехеньки, що йому не було рівних. Наприклад, він твердив, що сімнадцять разів літав на поштовому літаку, що бував у Новій Шотландії, що бачив слона і що його дідусь — бригадний генерал Джо Вілер, який заповів йому свою шаблю.

— Годі вам базікати,— Джемі метнувся під сходи і витяг звідти жовту бамбукову вудочку.— Гадаю, оця достатньо довга, щоб дотягнутися з тротуару.

— Якщо дехто такий хоробрий, що може торкнутися будинку, то навіщо вудка? Чом би просто не постукати у парадні двері? — сказала я.

— Це — зовсім — інша — річ,— відрубав Джемі.— Скільки можна тобі повторювати?

Ділл витяг з кишені аркуш паперу і передав Джемі. Ми троє сторожко рушили до старої Садиби. Ділл зупинився на розі біля ліхтарного стовпа навпроти фасаду, а ми з Джемі скрадалися вздовж бічної стіни з того боку вулиці. Я йшла позаду Джемі й зупинилася там, звідки було видно наступний ріг.

— Усе спокійно,— повідомила я.— Не видно ані душі.

Джемі озирнувся на Ділла, і той кивнув.

Джемі причепив записку до кінчика вудилища, простягнув його до вікна, яке для цього обрав, і спробував дістати. Йому не вистачало декількох дюймів, і Джемі тягнувся щосили. Я так довго спостерігала за його штурханиною, що не витримала, покинула свій пост і підійшла до нього.

— Ніяк не можу відчепити записку,— пробурмотів він,— та якби й відчепив, вона там не втримається. Повертайся назад, Скауте.

Я повернулася і почала пильнувати поворот порожньої дороги. Час до часу я озиралася на Джемі, який терпляче намагався лишити записку на підвіконні. Вона падала на землю, Джемі її знову і знову підхоплював і тицяв у вікно, і я подумала, що коли Примара Редлі її і отримав би, то навряд чи зміг би прочитати. Я спостерігала за вулицею і раптом почула дзеленчання.

Втягнувши голову в плечі, я різко обернулася, думаючи, що у мене за спиною зачаївся Примара Редлі з вищиреними кривавими іклами; натомість я побачила Ділла, який щосили калатав у дзвоник просто перед самим носом Атикуса.

Джемі мав такий жалюгідний вигляд, що я вирішила промовчати і не зачіпати його. Він поплентався вулицею, тягнучи за собою вудилище.

— Припини теленькати,— наказав Атикус.

Ділл прихопив пальцями язичок дзвінка; запала така тиша, що я б дорого дала, аби він задзеленчав знову. Атикус зсунув капелюха на потилицю і взяв руки в боки.

— Джемі,— промовив він.— Чим ви займалися?

— Нічим, сер.

— Не крути. Відповідай.

— Я... ми просто хотіли дещо передати містеру Редлі.

— Що ж ви хотіли йому передати?

— Записку.

— Покажи її мені.

Джемі простягнув заяложений аркуш паперу. Атикус узяв його і спробував прочитати.

— Навіщо вам треба, щоб містер Редлі вийшов з дому?

— Ми думали, йому буде цікаво з нами,— почав відповідати Ділл, але знітився і замовк під поглядом Атикуса.

— Сину, я вже казав тобі це і скажу ще раз — припини мордувати цього чоловіка. Вас двох це також стосується.

Що робить містер Редлі — це його особиста справа. Якщо він схоче вийти, він вийде. Якщо він хоче сидіти у себе вдома, він має на це повне право, і нехай усякі набридали — і це ще дуже м’яко сказано про нас — дадуть йому спокій. Хіба нам сподобалося б, якби Атикус увірвався до нас серед ночі без стуку? А ми, власне, робимо те саме з містером Редлі. Те, як живе містер Редлі, може видаватися нам дивним, але для нього самого тут нічого дивного немає. Ба більше, нам ніколи не спадало на думку, що виховані люди, коли хочуть поспілкуватися, стукають у парадні двері, а не тицяють вудкою у наріжне вікно? І нарешті, ми мусимо триматися подалі від того будинку, доки нас туди не запросять, мусимо облишити дурнуваті ігри, за якими Атикус нас уже застукав, і не кепкувати ні з кого ані з нашої вулиці, ані з усього нашого міста...

— Ми з нього не кепкували і не сміялися,— урвав Джемі,— ми просто...

— Саме цим ви й займалися, хіба ні?

— Висміювали його?

— Ні, виставили напоказ історію його життя для напучування сусідів.

Джемі аж обурився.

— Я такого не казав, не казав!

— Ти в цьому щойно мені зізнався,— сухо усміхнувся Атикус.— Отже негайно припиняйте це неподобство, вам усім це ясно?

Джемі аж рота роззявив від подиву.

— Ти начебто хочеш стати юристом? — батько якось підозріло стиснув губи, ніби утримуючись від усмішки.

Джемі вирішив, що хитрувати немає сенсу, і нічого не відповів. Коли Атикус увійшов до хати, щоб забрати течку з паперами, яку він забув узяти вранці, Джемі нарешті зрозумів, що попався на гачок одного з найстаріших юридичних трюків. Він постояв на безпечній відстані від веранди і зачекав, поки Атикус не вийде з хати і не піде назад на роботу. Коли Атикус уже не міг його почути, Джемі загорлав йому вслід:

— Раніше хотів стати юристом, а от тепер навряд чи!

6

— Гаразд,— сказав тато, коли Джемі спитав, чи можна нам піти посидіти біля ставка міс Рейчел з Діллом, оскільки це його останній вечір у Мейкомі.— Попрощайтеся з ним за мене і перекажіть, що ми чекатимемо його наступного літа.

Ми перестрибнули через низький паркан, який відгороджував подвір’я міс Рейчел від нашого проїзду до гаража. Джемі свиснув перепілкою, і Ділл відповів з темряви таким само свистом.

— Як тихо, ні вітерцю,— мовив Джемі.— От дивіться,— він вказав на схід. Величезний місяць піднімався над горіхами міс Моді.— Здається, що від нього іде тепло.

— Що на ньому сьогодні видно? Хрест? — спитав Ділл. Сам він не підвів голови. Він скручував цигарку з клаптя газети і мотузки.

— Ні, тільки жінка. Не запалюй цієї штукенції, Ділле, вона засмердить на все місто.

У Мейкомі завжди було видно на повному місяці жінку. Вона сиділа перед дзеркалом і чесала коси.

— Сумуватиму за тобою, малий,— сказала я.— Може, підемо зараз постежимо за містером Ейвері?

Містер Ейвері мешкав навпроти місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Крім збирання пожертви у церкві по неділях, він ще просиджував у себе на веранді щовечора до дев’ятої години і чхав. Одного вечора нам пощастило побачити одну виставу, яка, схоже, виявилася й останньою, бо він ніколи її не повторював, скільки ми не стежили. Одного вечора ми з Джемі саме спускалися сходами міс Рейчел, як Діла нас зупинив:

— Нічого собі! Лишень погляньте!

І він указав на той бік вулиці. Спершу ми нічого не побачили, крім заплетеної пуерарією веранди, але, роздивившись, помітили, що з-поміж листя вихоплюється потужний струмінь, випинається дугою і вихлюпується у середині жовтого світляного кола від вуличного ліхтаря, на відстані у добрі десять футів від свого джерела,— принаймні так воно виглядало. Джемі зауважив, що містер Ейвері не потрапляє у самий центр, а Діла додав, що той, мабуть, випиває по піввідра рідини на день, після чого вони влаштували змагання між собою — хто поцілить своїм струменем далі й точніше, а я знову відчула свою меншовартість, бо в цій царині не мала ніяких здібностей.

Ділл потягнувся, позіхнув і сказав аж надто безневинно:

— Знаєте що? Ходімо прогуляємося.

Мені це видалося підозрілим. У Мейкомі ніхто просто так не гуляв.

— А куди, Ділле?

Ділл мотнув головою у південному напрямку.

— Гаразд,— погодився Джемі. А коли я запротестувала, додав ніжним голосом,— а тебе ніхто й не примушує, янголятко.

— І тобі нема чого туди ходити. Забув уже...

Джемі не любив пригадувати минулі поразки: здається, з усього, що говорив йому Атикус, він запам’ятав тільки одне — як вправно вести перехресний допит.

— Скауте, ми нічого не збираємося робити, просто пройдемося до вуличного ліхтаря і назад.

Ми мовчки пішли по вулиці, дослухаючись, як порипують крісла-гойдалки на сусідських верандах, як стиха перемовляються між собою наші дорослі сусіди. Час від часу до нас долинав сміх міс Стефані Крофорд.

— Ну? — сказав Діла.

— Гаразд,— відповів Джемі.— Може підеш собі додому, Скауте?

— А що це ви надумали?

Джемі з Діллом просто збиралися зазирнути у вікно з розхлябаною віконницею і, якщо пощастить, побачити Примару Редлі, а якщо я не хочу з ними йти, то ліпше мені забиратися додому і стулити свою дурну пельку, от і все.

— А якого дідька ви чекали аж до сьогоднішнього вечора?

А такого, що вночі їх ніхто не побачить, бо Атикус так зачитається книжкою, що і кінця світу не помітить, а ще якщо Примара Редлі їх уб’є, то пропадуть не канікули, а заняття у школі, а ще легше щось побачити у темному будинку ввечері, ніж удень, ясно мені?

— Джемі, будь ласка...

— Скауте, кажу тобі востаннє: стули пельку або чухрай додому! На Бога, ти дедалі більше перетворюєшся на звичайне дівчисько!

Після цього я не мала іншого виходу, як тільки до них приєднатися. Ми вирішили, що краще за все пролізти під дротяною огорожею на затиллі Садиби Редлі, бо там менше шансів, що хтось нас побачить. Той дротяний паркан охоплював великий город і вузенький дерев’яний флігель.

Джемі підняв нижню частину дроту і показав жестом, що Ділл може лізти. За Діллом пролізла я і потримала дріт для Джемі. Йому було важко туди протиснутися.

— Щоб я не чув ані звука,— застеріг він пошепки.— І глядіть, не потопчіть капусту, бо підніметься такий тріскіт, що мертвих розбудить.

Після таких попереджень я робила один крок на хвилину. Але прискорила ходу, побачивши у місячному сяйві, що Джемі зайшов доволі далеко і махає нам рукою. Ми підійшли до хвіртки, яка відділяла город від двору. Джемі торкнувся хвіртки. Вона рипнула.

— Поплюй на неї,— прошепотів Ділл.

— Ти загнав нас у пастку, Джемі,— буркнула я.— Нелегко буде нам звідси вибратися.

— Тихо! Поплюй на неї, Скауте.

Ми плювали, аж доки у роті не пересохло, потім Джемі повільно прочинив хвіртку, відслонив її убік і притиснув до паркана. Ми опинилися у дворі.

Ззаду будинок Редлі був ще менш привабливий, ніж його фасад: удовж усієї стіни тяглася занехаяна веранда; там було двоє дверей, а між ними — двоє темних вікон. За опору для одного краю даху правила грубо обтесана колода. В кутку веранди притулився допотопний металевий обігрівач; над ним висіло дзеркало з вішаком для капелюхів, у якому моторошно відбивалося місячне сяйво.

Джемі тихенько зойкнув, не наважуючись зробити крок.

— Що таке?

— Кури,— видихнув він.

Те, що нас зусібіч оточували невидимі перешкоди, стало ще ясніше, коли Ділл, який рухався попереду, також зойкнув. Ми підкралися до тієї стіни, де було вікно з розхитаною віконницею. Підвіконня на декілька дюймів вивищувалося над Джемі.

— Нумо я тебе підсаджу,— прошепотів він Діллу.— Хоча ні, стривай.

Ми з Джемі сплели руки, схопившись за зап’ястки: за свій лівий і чужий правий,— і присіли, Ділл умостився у сідло з наших рук, ми його підняли, і він вчепився у підвіконня.

— Не барися,— прошепотів Джемі,— довго ми тебе не втримаємо.

Ділл плеснув мене по плечу, і ми спустили його на землю.

— Що ти бачив?

— Нічого. Завіси. Там ще якийсь вогник світився.

— Треба вибиратися звідси,— прошепотів Джемі.— Ходім назад. Ш-ш-ш,— застеріг він мене, коли я спробувала була протестувати.

— А зазирнімо у заднє вікно.

— Ні, Ділле, ні,— не погодилась я.

Ділл зупинився, пропускаючи Джемі уперед. Коли Джемі поставив ногу на нижню сходинку, вона зарипіла. Він застиг на місці, потім почав потроху просуватися. Сходинка мовчала. Джемі здолав ще дві сходинки, поставив ногу на веранду, підтягнувся до неї, ледве не впав, але якось утримався і став навколішки. Підповз до вікна, підвів голову і зазирнув усередину.

І тут я побачила тінь. Це була тінь чоловіка у капелюсі. Спершу я подумала, що це дерево, проте вітру не було, а дерева самі не ходять. Задня веранда була залита місячним сяйвом, а тінь, чітка й різка, рухалася через веранду просто до Джемі.

Потім її побачив Ділл. Він затулив обличчя долонями.

Коли тінь накрила Джемі, її побачив і він. Охопивши руками голову, він застиг на місці.

Тінь зупинилася за один крок від Джемі. Піднесла руку, потім опустила і завмерла. А там обернулася, знову переповзла через Джемі, просунулася вздовж веранди до рогу будинку і зникла там, звідки прийшла.

Джемі стрибнув з веранди і помчав до нас. Розчахнув хвіртку, пропхав нас з Діллом крізь неї і погнав між двома грядками капусти, яка аж тріщала у нас під ногами. Десь на півдорозі я перечепилася у капусті й упала, і тут на всю округу пролунав постріл з рушниці.

Джемі з Діллом упали на землю біля мене. Джемі не видихнув, а майже схлипнув:

— До шкільного паркана! Мерщій, Скауте!

Брат підняв дротяну загорожу; ми з Діллом перекотилися під нею і вже майже добігли до рятівної тіні від шкільного дубу, як усвідомили, що Джемі з нами немає. Ми рвонули назад і побачили, що він намагається вилізти із своїх штанів, які намертво зачепилися за дріт. До дуба він прибіг у самих лише трусах.

Ми сиділи під дубом, як закляклі, але Джемі швидко зметикував:

— Гайда додому, бо помітять, що нас ніде немає.

Ми перебігли шкільний двір, проповзли під парканом на Оленячий вигін за нашим будинком, перелізли через огорожу нашого двору, і тільки вже на нашій веранді Джемі дозволив нам перепочити.

Відхекавшись, ми троє з геть безтурботним виглядом вийшли на подвір’я перед хатою. На вулиці біля воріт Редлі стояла купка сусідів.

— Краще нам підійти до них,— сказав Джемі.— Бо ще здивуються, чого ми не зголосилися.

Містер Нейтен Редлі стояв за своєю хвірткою з рушницею в руці. Атикус стояв поруч з міс Моді й міс Стефані Крофорд. Були там і міс Рейчел, і містер Ейвері. Ніхто з них не помітив, як ми підійшли.

Ми невимушено зупинилися біля міс Моді. Вона озирнулася.

— Де це вас носило, хіба ви не чули галасу?

— А що трапилося? — спитав Джемі.

— Містер Редлі стріляв у негра, який заліз у його город.

— Та невже? І убив?

— Ні,— відповіла міс Стефані,— він стріляв у повітря. Той від страху аж побілів. Каже, якщо хтось побачить тут білого негра, це той самий. Каже, в нього ще другий ствол заряджений, і щойно він почує бодай звук біля тих грядок, то вже стрілятиме в ціль, собака це, чи негр, чи — Джемі Фінч!

— Що, мем?

Тут заговорив Атикус.

— Де твої штани, сину?

— Штани, сер?

— Штани.

Викручуватися марно. Стоїть у самих трусах перед Богом і людьми. Я зітхнула.

— Е-е, містере Фінч?

У світлі вуличного ліхтаря я побачила, що Ділл щось виметикував: очі у нього розширилися, а пухле янгольське личко стало зовсім круглим.

— Чого тобі, Ділле?

— Я... я їх у нього виграв,— туманно пояснив Ділл.

— Виграв? Що значить — виграв?

Рука Ділла потяглася до потилиці. Він відвів її і потер собі чоло.

— Ми грали у покер на роздягання біля нашого ставка.

Нам з Джемі полегшало. Сусіди, схоже, зрозуміли,— принаймні вони так і заціпеніли. Але що це за покер на роздягання?

Можливості дізнатися в нас не було, бо міс Рейчел заревла, як пожежна сирена:

— Боже милостивий, Ділле Гарисе! Грати в азартні ігри у мене біля ставка? Я тобі зараз дам такий покер на роздягання, що ти...

Від неминучого каліцтва Ділла урятував Атикус.

— Хвилиночку, міс Рейчел, я ніколи раніше не чув, щоб вони цим займалися. Ви всі троє грали в карти?

Джемі відчайдушно прийняв пас від Ділла:

— Ні, сер, у сірники.

Ну й молодець мій брат! Сірники річ небезпечна, але карти — просто фатальна.

— Джемі й Скауте,— промовив Атикус,— щоб я більше ніколи не чув ні про який покер, на роздягання чи ні. Сходи до Ділла, Джемі, й забери свої штани. Домовтеся між собою.

— Не переймайся, Ділле,— сказав Джемі, коли ми відбігли від них,— нічого вона тобі не зробить. Він її умовить. Але ти класно все вигадав, малий. От послухай — чуєш?

Ми зупинились і дослухались до голосу Атикуса:

— ...нічого серйозного... вони всі через це проходять, міс Рейчел...

Ділл утішився, але ми з Джемі — ні. Проблема, де Джемі візьме штани вранці, залишалася.

— Я б тобі дав якісь зі своїх,— сказав Ділл, коли ми підійшли до ґанку міс Рейчел. Джемі відповів, що вони йому замалі, але все одно подякував. Ми попрощалися, і Ділл зайшов у дім. Вочевидь, він згадав, що заручився зі мною, бо вискочив і похапцем цмокнув мене на очах у Джемі.

— Пишіть мені, чуєте! — загорлав він нам услід.

Навіть якби штани Джемі були на місці, нам би все одно не вдалося заснути. Кожний нічний звук, який долітав до моєї розкладачки на веранді, здавався громом небесним; кожне шарудіння по жорстві означало, що то Примара Редлі підкрадається в жадобі помсти; якщо якийсь перехожий негр сміявся серед ночі, то був Примара Редлі, який зірвався з ланцюга і полює за нами; якщо метелики чи москіти билися об скляні двері, то це Примара Редлі дер унівець дротяну огорожу; платани оживали і нависали ворожо. Я скніла між сном і безсонням, як раптом почула шепіт Джемі.

— Спиш, Триочко[9]?

— Ти при своєму розумі?

— Тихше! Атикус уже вимкнув лампу.

У тьмяному світлі низького місяця я побачила, що Джемі спустив ноги на підлогу.

— Я піду по них,— сказав він.

Я аж підскочила:

— Ти що? Не пущу!

Він уже натягував сорочку.

— У мене виходу немає.

— Тільки спробуй — і я збуджу Атикуса.

— Тільки спробуй — і я тебе вб’ю.

Я вчепилася в нього і силоміць усадовила на свою розкладачку.

— Містер Нейтен знайде їх вранці, Джемі,— намагалася я його переконати.— Він знає, що ти загубив штани. Коли він покаже їх Атикусу, нам попаде, але це нічого. Лягай спати.

— Я й сам усе це знаю. Тому і мушу їх забрати.

Мене мало не знудило. Самому повертатися на оте місце... я пригадала слова міс Стефані: містер Нейтен розрядить другий ствол, щойно почує бодай звук, хай то буде негр, чи пес... Джемі розумів це незгірше за мене.

Я була у відчаї.

— Слухай, воно того не варте, Джемі. Хай тебе відлупцюють, ну, боляче, але минеться. А так він тобі голову прострелить, Джемі. Прошу тебе...

— Я... справа от у чому, Скауте,— терпляче зітхнув він.— Атикус ніколи не бив мене, ніколи. І я б не хотів, щоб він починав.

Дійсно, Атикус незрідка погрожував нам, але й пальцем не торкався.

— Просто він жодного разу не спіймав тебе на гарячому.

— Може, і твоя правда, але — я просто хочу, щоб так залишалося і надалі. Даремно ми сьогодні туди попхалися, Скауте.

Мабуть, саме в ту мить ми з Джемі вперше почали віддалятися одне від одного. Бувало, що я його не розуміла, але воно не тривало довго. Цього ж я так і не змогла утямити.

— Будь ласка,— молила я,— просто уяви, як ти там сам-один, у тому місці...

— Мовчи!

— Це ж не значить, що він з тобою більше не розмовлятиме абощо... Я його зараз розбуджу, Джемі, присягаюсь, я...

Джемі ухопив мене за комір піжами і мало не придушив.

— Тоді і я з тобою,— прохрипіла я.

— І думати не смій, тільки галас зчиниш.

Усе було марно. Я відімкнула засувку на дверях чорного ходу і притримувала їх, поки він обережно спускався сходами. Була вже, мабуть, друга година. Місяць сідав, і мереживні тіні розпливалися й розпорошувалися. Біла сорочка Джемі то пригиналася, то виринала, немов невеличкий привид метлявся, аби уникнути близького ранку. Повіяв легенький вітерець і трошки охолодив піт, яким я стікала.

Джемі пішов туди затиллям, через Оленячий вигін, через шкільний двір і попід парканом. Принаймні так мені здалося. Цей обхід забирає більше часу, тож іще рано хвилюватися. Я зачекала, поки вже можна було хвилюватися, і дослухалася, чи не стріляє рушниця містера Редлі. Потім мені здалося, ніби рипнув паркан за будинком. Ні, тільки здалося.

Потім я почула, як закашлявся Атикус. Я затамувала подих. Іноді, під час опівнічних відвідувань вбиральні, ми бачили, що він у себе читає. Атикус казав, що часто прокидається серед ночі, перевіряє, як ми спимо, а потім читає, поки знову не засне. Я думала, він увімкне світло, і придивлялася, чи не посвітлішало у вестибюлі. Ні, світла не було, і я знову змогла дихати.

Нічні плазуни втихомирилися, але дозріле насіння техаського кедра торохкотіло по даху від кожного повіву вітру, і темрява, яку розтинало далеке гавкання собак, наганяла глуху тугу.

Ну ось і він, повертається нарешті. Біла сорочка майнула над парканом і неквапно наблизилася. Брат піднявся сходами, замкнув по собі засувку і сів на свою розкладачку. Мовчки показав мені штани. Ліг, і я почула, що його розкладачка труситься. Невдовзі він затих. І більше не ворухнувся.

7

Цілий тиждень Джемі ходив похмурий і мовчазний. Як мені колись порадив Атикус, я спробувала влізти у його шкуру і походити в ній: якби мені довелося вирушити самій до Садиби Редлі о другій годині ночі, то вже наступного дня відбувся б мій похорон. Тож я дала Джемі спокій і намагалася його не дратувати.

Почалися заняття у школі. Другий клас був не кращий за перший, ба гірший: перед нами і далі розмахували картками і не дозволяли ні читати, ні писати. Успіхи міс Керолайн у сусідній класній кімнаті легко було оцінити за кількістю вибухів реготу, та оскільки там залишилася ціла купа довічних ветеранів першого класу, вони допомагали наводити лад. Єдиною перевагою другого класу було те, що мої уроки закінчувалися разом з уроками Джемі, й о третій годині ми йшли додому вдвох.

Одного пообіддя, коли ми переходили шкільний двір, Джемі раптом сказав:

— Я тобі не все розповів.

Він майже зовсім не розмовляв зі мною останні декілька днів, і я радо відгукнулася:

— Про що?

— Про ту ніч.

— Ти взагалі нічого не розповідав про ту ніч.

Джемі відмахнувся від моїх слів, як від набридливих комах. Трохи ще помовчав, а потім сказав:

— Коли я пішов туди по свої штани, виявилося, що вони заплутались у дроті, коли я з них виліз, і відчепити їх я не міг. А коли повернувся, вони охайно висіли на паркані... ніби чекали на мене.

— На парка...

— І ще одне,— голос Джемі втратив усяку виразність.— Я тобі покажу, коли прийдемо додому. Хтось їх зашив. Не так, як зашивають жінки, а так, як це міг би зробити я сам. Криво й косо. Схоже, ніби...

— Ніби хтось знав, що ти по них прийдеш.

Джемі здригнувся.

— Ніби хтось прочитав мої думки... ніби хтось здогадався, що я робитиму. Хіба може хтось здогадатися, що я робитиму, якщо не знає мене, га, Скауте?

У питанні Джемі звучало благання. Я підбадьорила його:

— Ніхто цього не може сказати, якщо не живе з тобою під одним дахом, але навіть я не завжди знаю.

Ми порівнялися з нашим дубом. У його дуплі лежав клубок сірого шпагату.

— Не чіпай його, Джемі, це чиясь схованка.

— Навряд чи, Скауте.

— Точно! Хтось на кшталт Волтера Каннінгема приходить сюди під час великої перерви і ховає щось,— а ми проходимо й забираємо. Слухай, залишмо це тут і зачекаймо кілька днів. Якщо все зостанеться на місці, тоді й візьмемо собі, згода?

— Згода. Може, ти й маєш рацію,— відповів Джемі.— Мабуть якийсь дітвак ховає свої речі від старших. До речі, ми тут щось знаходимо тільки коли у школі ідуть заняття.

— Так. Але ми ж тут ніколи і не ходимо під час канікул.

Ми пішли додому. Наступного ранку шпагат був на місці.

Коли він залишався в дуплі й на третій день, Джемі витяг його і поклав собі у кишеню. Відтоді ми вважали своєю власністю все, що знаходили у дуплі.

Другий клас не приніс мені жодної радості, але Джемі запевняв, що з кожним роком ставатиме дедалі цікавіше, що у нього на початку було те саме, а от у шостому класі він нарешті почав учити щось вартісне. Шостий клас одразу йому сподобався; Джемі пройшов через недовгий Єгипетський період, чим збив мене з пантелику: він повсякчас вдавав із себе плаского, виставляв одну руку поперед себе, а другу заводив назад, і стопи ставив одну перед одною, слід у слід. Він твердив, що саме так ходили давні єгиптяни, а я казала, що так довго не проходиш і багато не зробиш, а Джемі заявив, що вони досягли значно більшого, ніж американці, бо винайшли туалетний папір і вічне бальзамування, і що б ми нині робили, якби не вони? Атикус порадив мені вилучити прикметники, і тоді я отримаю точні факти.

У нас у Південній Алабамі немає чіткої зміни пір року: літо плавно перетікає у осінь, але осінь ніколи не змінюється зимою, а просто перетворюється на одноденну весну, за якою знову приходить літо. Тогорічна осінь затяглася, було тепло, і ми навіть не вдягалися у найлегші курточки. Одного лагідного жовтневого пообіддя ми з Джемі пробігали нашим звичним маршрутом, і тут у нашому дуплі знову щось блимнуло. Цього разу там лежало щось біле.

Джемі поблажливо дозволив мені узяти здобич. Я витягла дві маленькі фігурки, вирізані з мила. Одна з них була хлопчиком, друга мала на собі незграбну суконьку.

Я й забула, що ніякого чаклунства не буває, тому заверещала і жбурнула фігурки на землю.

Джемі їх підхопив.

— Ти що, зовсім здуріла! — закричав він і стер з них рудувату пилюку.— Дивись, які вони гарненькі. Я ще таких симпатичних зроду не бачив.

Він простягнув їх мені. Фігурки майже ідеально відтворювали двох дітей. Хлопчик був у шортах, і на лоба йому спадало пасмо волосся. Я поглянула на Джемі. Пасмо прямого темного волосся звисало від проділу до брів. Ніколи раніше я цього не помічала.

Джемі переводив погляд з мене на фігурку дівчинки. Лялечка мала чубчик. Я також.

— Це ми,— сказав Джемі.

— А хто їх вирізав, як гадаєш?

— А хто з наших знайомих уміє вирізати?

— Містер Ейворі.

— Містер Ейворі тільки стругає, а я маю на увазі — хто вирізає фігурки.

Містер Ейворі винищував приблизно одну дровину на тиждень: вистругував з неї зубочистку і жував її.

— Тоді залишається залицяльник старої міс Стефані,— припустила я.

— Так, він справді вміє різьбити, але ж він живе за містом. Та й коли це він звертав на нас увагу?

— Може, він сидить на веранді й дивиться на нас, а не на міс Стефані. На його місці я б саме так і робила.

Джемі поглянув на мене так пильно, що я спитала, у чому річ, але у відповідь почула: ні в чому, Скауте. Коли ми прийшли додому, Джемі сховав фігурки у свою скриньку.

І двох тижнів не минуло, як ми знайшли у дуплі цілий пакет жуйки, якою з насолодою скористалися, а те, що біля Садиби Редлі все отруйне, якось вислизнуло у Джемі з пам’яті.

Ще за тиждень дупло видало нам потьмянілу медаль. Джемі показав її Атикусу, і той пояснив, що такі медалі видавалися за успіхи у правописі: ще до нашого народження у школах округу Мейком проводилися змагання з правопису і переможцям вручалися медалі. Атикус сказав, що її, напевно, хтось загубив і чи не розпитували ми сусідів. Джемі копнув мене як слід, коли я розтулила рота, щоб пояснити, де ми її знайшли. Брат спитав, чи не пам’ятає Атикус, кого нагороджували такою медаллю, але Атикус не пам’ятав.

Але найбільший наш приз з’явився за чотири дні. Ним виявився кишеньковий годинник, який не ходив, на ланцюжку з алюмінієвим ножиком.

— Як гадаєш, Джемі, це біле золото?

— Не знаю. Покажу Атикусу.

Атикус сказав, що все разом — годинник, ножик і ланцюжок — коштувало б доларів десять, якби було нове.

— Ти з кимсь помінявся у школі? — спитав він.

— Ні, ні, що ти, тату! — Джемі витяг годинник нашого дідуся, який Атикус дозволяв йому носити раз на тиждень, і Джемі був з ним дуже обережний. У ті дні, коли годинник був при ньому, він боявся зробити зайвий рух.— Атикусе, якщо ти не проти, я собі залишу оцей. Може, зумію його полагодити.

Коли цей новий годинник затьмарив цінність дідусевого і носити його можна було вже щодня, у Джемі якось швидко відпала потреба перевіряти час що п’ять хвилин.

Він дуже вправно розібрав і зібрав годинник, і хоча одна пружинка і дві якісь дрібні деталі назад не вмістилися, годинник усе одно не ходив.

— Ох-ох-о,— зітхнув він,— нічого не вдієш. Скауте...

— Що?

— Як думаєш, а чи не написати листа тому, хто залишає для нас усі ці штуки?

— Точно! Треба подякувати... Джемі, ти чого?

Джемі затулив руками вуха і замотав головою.

— Не розумію, просто не розумію, і не знаю чому, Скауте,— тут він поглянув у бік вітальні.— Може, розповісти все Атикусу... та ні, думаю, не варто.

— Хочеш, я розповім замість тебе?

— Ні, Скауте, ні! Знаєш що?

— Що-о?

Він весь вечір ледь утримувався, щоб не розказати мені щось; обличчя у нього сяяло, він уже нахилявся був до мене, а потім передумував. Передумав він і зараз.

— Та нічого.

— Ось, нумо писати,— і я підсунула йому нотатник і олівець.

— Гаразд. «Шановний пане...»

— А звідки ти знаєш, що це чоловік? Закладаюся, це міс Моді.

(Я вже давно про це здогадалася).

— Е ні, міс Моді не може жувати гумку,— тут Джемі розплився в усмішці.— Знаєш, як вона іноді кумедно говорить. Якось я їй запропонував пожувати, а вона каже — ні, дякую, якщо ця жуйка причепиться до моєї щелепи, я стану безмовною. Правда, класно звучить?

— Так, вона іноді скаже — як в око вцілить. Та й звідки б у неї взялися годинник і ланцюжок?

— «Шановний пане,— почав писати Джемі,— ми дуже вдячні... ні, ми високо цінуємо все, що Ви поклали у дупло для нас. Щиро Ваш Джеремі Фінч».

— Він не зрозуміє, хто це, якщо ти так підпишешся.

Джемі витер повне ім’я і написав — «Джемі Фінч». А я підписалася «Джін-Луїза Фінч (Скаут)».

Наступного дня дорогою до школи він обігнав мене і зупинився біля дерева. Побачивши його обличчя, я аж злякалася — так він зблід.

— Скауте!

Я підбігла до нього.

Хтось заліпив наше дупло цементом.

— Ну, не плач, Скауте, не треба... Не переймайся ти так...— повторював Джемі всю дорогу до школи.

Коли ми прийшли додому на обід, Джемі нашвидкуруч проковтнув їжу, вискочив на веранду і застиг на сходах.

— Ще не проходив,— повідомив він.

Наступного дня Джемі знову став на варту і цього разу дочекався.

— Доброго дня, містере Нейтен,— сказав він.

— Доброго дня, Джемі, Скауте,— відповів містер Редлі на ходу.

— Містере Редлі,— покликав Джемі.

Містер Редлі озирнувся.

— Містере Редлі, це ви зацементували дупло он у тому дереві?

— Так,— сказав той.— Я зацементував.

— А навіщо, сер?

— Дерево вмирає. Старі дерева пломбують цементом, аби продовжити їм життя. Тобі вже слід це знати, Джемі.

До самого вечора Джемі про це більше й словом не обмовився. Коли ми проходили повз наше дерево, він замислено постукав по цементній пломбі й далі щось своє думав. Видавалося, ніби він збирається розізлитися, тож я трималася трохи осторонь.

Як завжди, ми вийшли увечері зустрічати Атикуса з роботи. Піднімаючись сходами, Джемі сказав:

— Атикусе, подивися, будь ласка, на оте дерево, дуже прошу.

— Яке дерево, сину?

— Те, що на розі біля Садиби Редлі, на шляху до школи.

— А в чому річ?

— Це дерево вмирає?

— Та ні, сину, з чого ти узяв? Подивися на листя, яке воно зелене й пишне, без жодних коричневих плям...

— Воно навіть не хворе?

— Дерево так само здорове, як і ти, Джемі. Чому ти питаєш?

— Містер Нейтен сказав, що воно вмирає.

— Що ж, йому видніше. Гадаю, містер Нейтен краще за нас знає про свої дерева.

Атикус увійшов до будинку, а ми залитися на веранді. Джемі, притулившись до стовпа, потерся об нього плечима.

— У тебе спина свербить? — спитала я якомога чемніше. Він не відповів.— Ходімо в хату, Джемі.

— Пізніше.

Він простояв там до темряви, а я чекала на нього. Коли він зайшов, я побачила, що він плакав: на обличчі його були брудні патьоки у потрібних місцях. Мені видалося дивним, що я нічого не чула.

8

З причин, незбагненних навіть для найдосвідченіших провидців з округу Мейком, осінь того року обернулася на зиму. Два тижні стояли холоди, яких не було з 1885 року, якщо вірити Атикусу. Містер Ейворі проголосив, що на Розетському камені викарбовано: якщо діти не слухаються батьків, палять цигарки і б’ються між собою, пори року змінюються, і це на нас із Джемі покладається провина за відхилення природи від норми, яке потягло за собою прикрості для сусідів і труднощі для нас самих.

Тієї зими померла стара місіс Редлі, але її смерть нікого особливо не засмутила,— сусіди бачили її дуже рідко, хіба що коли вона поливала свої канни. Ми з Джемі сподівалися, що Примара врешті-решт її уколошкав, та коли Атикус повернувся з будинку Редлі, він сказав, що смерть її була природною, і це нас страшенно розчарувало.

— Спитай у нього,— прошепотів Джемі.

— Ти спитай, ти ж старший.

— Ось тому ти і мусиш питати.

— Атикусе,— сказала я,— ти бачив містера Артура?

Атикус суворо подивився на мене з-понад газети.

— Не бачив.

Джемі утримав мене під подальших розпитувань. Він сказав, що Атикус ще не пробачив нам історії з Редлі, тому не варто до нього лізти. Джемі підозрював: Атикусу відомо, що наші пригоди минулого літа далеко не обмежувалися покером на роздягання. Твердої впевненості Джемі не мав, тільки нутром відчував.

Прокинувшись наступного ранку, я подивилася у вікно і мало не вмерла зі страху. Я так горлала, що Атикус вискочив з ванної кімнати, не встигши доголитися.

— Кінець світу настав, Атикусе! Зроби що-небудь! — я потягла його до вікна і тицьнула пальцем на двір.

— Це не кінець світу,— сказав мій тато.— Просто іде сніг.

Джемі спитав, чи довго це триватиме. Він, як і я, ніколи не бачив снігу, але знав, який він на вигляд. Атикус відповів, що знає про сніг не більше за Джемі.

— Він такий мокрий, що, гадаю, швидко перетвориться на дощ.

Під час сніданку задзвонив телефон, і Атикус вийшов з-за столу узяти слухавку.

— Дзвонила Юла Мей,— повідомив він, повернувшись.— Цитую: «Оскільки у Мейкомі не було снігу з 1885 року, заняття у школі на сьогодні відміняються».

Юла Мей була головною телефоністкою Мейкома. У її обов’язки входило передавати громаді всі важливі оголошення, сповіщати про весілля та про пожежі, а також давати поради щодо першої медичної допомоги за відсутності лікаря Рейнольдса.

Коли Атикусу вдалося нарешті вгамувати нашу бурхливу радість і примусити доїсти сніданок, Джемі спитав:

— А як робити сніговика?

— Гадки не маю,— відповів Атикус.— Не хотів би тебе розчаровувати, але сумніваюся, що снігу набереться бодай на одну сніжку.

Увійшла Келпурнія і сказала, що сніг начебто не тане. Коли ми вибігли у двір, там усе було вкрите благеньким шаром вогкого снігу.

— Не наступай на нього,— застеріг Джемі,— дивись, він так і тане під ногами.

Я подивилася на свої розмоклі сліди. Джемі сказав, що як ми трохи зачекаємо, снігу нападає стільки, що вистачить на сніговика. Я висунула язик, і на нього впала велика сніжинка. Вона обпікала.

— Джемі, вона гаряча!

— Та ні, просто така холодна, що аж пече. Не їж їх, Скауте, не марнуй. Хай вони падають на землю.

— Але ж мені хочеться походити по снігу.

— Придумав! Пішли походимо у дворі міс Моді.

Джемі великими стрибками перетнув наше подвір’я. Я ставила ноги у його сліди. Біля воріт міс Моді нас перестрів містер Ейворі. Обличчя його розчервонілося, а товсте черево випиналося з-під ременя.

— Бачите, що ви накоїли? — сказав він.— У Мейкомі не було снігу з кінця Громадянської війни. Це через таких неслухняних дітей, як-от ви, псується погода.

Цікаво, подумала я, чи здогадується містер Ейворі, з яким нетерпінням чекали ми минулого літа повторення його звитяжної вистави, і якщо ми зараз розплачуємося за ту свою провину, то гріх — не така вже й погана річ. Проте я не допитувалася, звідки містер Ейворі видобуває свої метеорологічні дані: прямісінько з Розетського каменя, ясна річ.

— Джемі Фінчу, агов, Джемі Фінчу!

— Тебе міс Моді кличе, Джемі.

— Стійте посередині двору. Там біля ґанку присипало снігом левкої, не потопчіть їх!

— Добре, мем! — вигукнув Джемі.— Як гарно, правда ж, міс Моді?

— Чорт їй радий, цій красі! Якщо вночі підморозить, усі мої азалії загинуть!

На старому солом’яному брилі міс Моді блищали кришталики сніжинок. Схилившись над якимись маленькими кущиками, вона замотувала їх у ряднину. Джемі спитав, навіщо вона це робить.

— Щоб не померзли.

— Як це квіти можуть мерзнути? Вони ж не мають кровообігу.

— Не можу нічого тобі на це відповісти, Джемі Фінчу. Знаю одне — якщо вночі буде мороз, ці рослини загинуть, отже, їх треба укрити. Тобі ясно?

— Ясно, мем. Міс Моді?

— Чого тобі?

— Можна ми зі Скаутом позичимо у вас трохи снігу?

— Боже милостивий, та хоч увесь забирайте! Он там під сходами стоїть стара верейка, тягайте сніг у ній...— Тут міс Моді примружила очі.— Джемі Фінчу, а що ти збираєшся робити з моїм снігом?

— Побачите! — пообіцяв Джемі, й ми заходилися переносити сніг з подвір’я міс Моді на наше, справа та була мокра й холодна.

— А що тепер, Джемі? — спитала я.

— Побачиш. А зараз бери верейку і тягни сюди увесь сніг, який нашкребеш з нашого двору. Тільки гляди, наступай у свої сліди,— застеріг він.

— Ми зліпимо сніговичка-малючка?

— Ні, справжнього, великого. А тепер до справи!

Джемі побіг у двір, узяв сапку і почав швидко згрібати землю за стосом дров, відкладаючи убік черв’яків, що йому траплялися. Потім зайшов до хати, виніс кошик для білизни, наповнив його землею і потяг на подвір’я.

Коли ми наносили п’ять кошиків землі та дві верейки снігу, Джемі сказав, що можна починати.

— Схоже, робота буде дуже брудна,— зауважила я.

— Спершу брудна, а далі вже ні.

Джемі ухопив цілий оберемок землі, зліпив кулю, на неї умостив ще одну, потім ще, і вийшов тулуб.

— Джемі, я ніколи не чула, що бувають сніговики-негри,— зауважила я.

— Зажди, скоро він буде білий,— пробурчав брат.

Він приніс із двору персикові гілочки, переплів їх і зробив каркас, який покрив глиною.

— Нагадує міс Стефані Крофорд, коли вона ставить руки в боки,— сказала я.— Сама як діжка, а руки тоненькі.

— Я їх зроблю товщими,— і Джемі облив водою нашого глиновика, а згори додав ще глини. Уважно його роздивився, а потім примостив здоровецький живіт, що випирав нижче пояса. Очі у брата заблищали.— У містера Ейворі фігура точнісінько як у сніговика, скажеш ні?

Джемі набрав у жмені снігу і почав обліплювати ним нашу статую. Мені він дозволив покривати снігом тільки спину, а фасад робив сам. Поступово містер Ейворі побілів.

Зі шматочків деревини Джемі зробив сніговикові очі, ніс, рот і ґудзики. Вигляд наш містер Ейворі мав сердитий. Дровина, встромлена до його рук, доповнила картину. Джемі відступив назад, оглядаючи наше творіння.

— Він просто чудовий, Джемі,— запевнила я.— Здається, ось-ось заговорить.

— Справді непогано вийшло,— зніяковіло погодився Джемі.

Ми не могли дочекатися, коли Атикус прийде додому на обід, тому зателефонували йому і сповістили, що на нього чекає великий сюрприз. Для нього дійсно стало сюрпризом, що половина заднього двору перекочувала на подвір’я, але він сказав, що ми чудово попрацювали.

— Я не знав, як ти впораєшся,— звернувся він до Джемі,— але надалі я не тривожитимуся, що з тебе вийде, сину,— ти завжди зумієш дати собі раду.

Джемі аж спалахнув від татового компліменту, але побачивши, що Атикус відступив назад і, примружившись, роздивляється сніговика, він насторожився. Атикус усміхнувся, потім розсміявся.

— Сину, не знаю, ким ти станеш — інженером, юристом чи художником. Але нині тебе можуть звинуватити у наклепі. Треба замаскувати цього чолов’ягу.

Атикус запропонував трохи зменшити черево сніговика, вставити замість дровини мітлу і вдягти на нього фартух.

Джемі пояснив, що в такому разі сніговик почорніє і вже не буде сніговиком.

— Роби, що хочеш, але щось роби. Не можна виставляти у себе надворі карикатури на сусідів.

— Це ніяка не характекатура,— заперечив Джемі.— Він точнісінько такий і є.

— Можливо, містер Ейворі має щодо цього дещо іншу думку.

— Придумав! — закричав Джемі.

Він перетнув вулицю, майнув у двір міс Моді та з тріумфом повернувся. Нап’яв на голову сніговика її солом’яний бриль і встромив у руки садовий секатор. Атикус сказав, що так уже краще.

Міс Моді прочинила парадні двері й вийшла на веранду. Вона подивилася через вулицю на нас. Несподівано вона широко усміхнулася.

— Джемі Фінчу,— гукнула вона,— ти справжнє чортеня, негайно поверни мені мій бриль, чуєш!

Джемі поглянув на Атикуса, який похитав головою.

— Вона просто жартує. Насправді її вразили твої... досягнення.

Атикус підійшов до воріт міс Моді, й вони вступили у палку суперечку, розмахуючи руками. Єдина фраза, яку я розчула, була: «...виставили у себе надворі справжнісінького мофродита! Атикусе, ти ніколи їх не виховаєш як слід!»

Сніг припинився по обіді, температура знизилася, і проти ночі справдилися найжахливіші пророцтва містера Ейворі: Келпурнія розтопила всі грубки в домі, але ми все одно мерзли.

Коли Атикус повернувся додому, він сказав, що справи наші кепські, й запропонував Келпурнії переночувати у нас. Келпурнія поглянула на наші високі стелі й величезні вікна і відповіла, що у неї вдома тепліше. Атикус відвіз її на машині.

Я ще не заснула, коли Атикус зійшов підкласти вугілля до грубки в моїй кімнаті. Він сказав, що не пригадує такої низької температури і що наш сніговик надворі на морозі закам’яніє.

Мені здалося, що я не поспала і двох хвилин, як хтось мене розштовхав. Згори на моїй ковдрі лежало пальто Атикуса.

— Що, вже ранок?

— Вставай, доню.

Атикус тримав мій купальний халат і куртку.

— Спершу надягни халат,— сказав він.

Поруч з Атикусом стояв Джемі, заспаний і скуйовджений. Однією рукою він притискав до горла комір свого пальта, другу запхнув у кишеню. Він був якийсь товстий.

— Не барися, сонечко,— поквапив мене Атикус.— Тримай черевики і шкарпетки.

Нічого не розуміючи, я взулася.

— Вже ранок?

— Ні, трохи по першій ночі. Ну ж бо, не барися.

Нарешті я збагнула, що трапилося щось погане.

— А в чому річ?

Але він міг і не відповідати. Як пташки знають, де ховатися, коли іде дощ, так і я зрозуміла, що на нашу вулицю прийшла біда. М’яке шовковисте шурхотіння і приглушена метушня за вікном викликали у мене безпорадний страх.

— У кого це?

— У міс Моді, люба.

Ми вийшли на веранду і побачили, як з вікон їдальні міс Моді видираються вогняні пломені. Щоб у нас уже не лишалося жодних сумнівів щодо події, завила пожежна сирена — пронизливо й різко, і все ніяк не могла зупинитися.

— Пропав будинок, так? — майже простогнав Джемі.

— Боюся, що так,— відповів Атикус.— А тепер от що. Ви обоє ідіть до Садиби Редлі й стійте там біля воріт. А сюди не лізьте, чуєте? Бачите, звідки вітер?

— Еге ж,— відповів Джемі.— Атикусе, може, вже час виносити меблі?

— Ще ні, сину. Роби, як я сказав. Ну, біжіть. І припильнуй за Скаутом, добре? Очей з неї не зводь.

Атикус легенько підштовхнув нас у напрямку до воріт Редлі. Звідти ми дивилися, як на вулиці з’являється дедалі більше людей і машин, а вогонь безшумно пожирає будинок міс Моді.

— Чого вони тягнуть, ну чого вони тягнуть...— бубонів Джемі.

І тут ми побачили чого. Мотор старої пожежної машини від холоду не заводився, і гурт чоловіків штовхав її від самого середмістя. Коли вдалося прикрутити шланг до водорозбірного крану, шланг луснув, вода плеснула фонтаном і розтеклася тротуаром.

— Що робиться, Джемі...

Джемі обхопив мене за плечі.

— Мовчи, Скауте. Ще рано тривожитися. Я скажу тобі, коли починати.

Чоловіки Мейкома, напіводягнені чи напівроздягнені, виносили меблі з будинку міс Моді на подвір’я навпроти. Я побачила, що Атикус тягне важку дубову гойдалку міс Моді, й подумала, що з його боку дуже передбачливо рятувати те, що вона цінувала найбільше.

Час до часу ми чули крики. Раптом у вікні другого поверху показався містер Ейворі. Він виштовхнув надвір матрац, а потім скидав ще якісь меблі, поки знизу йому не загукали:

— Давай додолу, Діку! Сходи загорілися! Вибирайтеся звідти, містере Ейворі!

Містер Ейворі поліз через вікно.

— Скауте, він застряг...— видихнув Джемі.— Боже милостивий...

Містера Ейворі заклинило. Я сховала голову під пахву Джемі й не дивилася, поки Джемі не закричав:

— Він вибрався, Скауте! Все гаразд!

Поглянувши, я побачила, що містер Ейворі вже іде балконом. Він перекинув ноги через перила і вже з’їжджав по стовпцю, як раптом зірвався, і з криком упав просто у чагарник міс Моді.

Тут я помітила, що чоловіки відступають від будинку міс Моді й наближаються до нашого. Вони вже не носили меблів. Полум’я охопило увесь другий поверх і проривалося через дах: віконні рами чорніли на яскравому жовтогарячому тлі.

— Нагадує гарбуз, правда ж, Джемі?

— Дивися, Скауте!

Дим, схожий на туман понад річкою, заклубився від нашого будинку й будинку міс Рейчел, і чоловіки потягли шланги туди. Позаду нас заскреготіла на повороті пожежна машина з Еботсвіля і зупинилася біля нашого двору.

— А книжка...— сказала я.

— Яка книжка? — здивувався Джемі.

— Та книжка про Тома Свіфта, вона ж не моя, а Ділла...

— Не переймайся, Скауте. Ще не час. Ліпше поглянь отуди.

Атикус стояв серед гурту сусідів, застромивши руки в кишені пальто. З таким виглядом він міг би дивитися футбольний матч. Поруч із ним стояла міс Моді.

— От бачиш, він зовсім не хвилюється.

— А чому він не лізе на дах?

— Він уже старий, зірветься і зламає собі карк.

— Може, скажемо йому, щоб виносили наші речі?

— Не треба до нього лізти, він сам знає, коли і що.

Пожежна машина з Еботсвіля почала качати воду на наш будинок ; один пожежник стояв на даху і показував, де найбільше треба води. Тут я помітила, що наш Справжнісінький Мофродит почорнів і весь осів; згори на кучугурі землі лежав бриль міc Моді. Садового секатора видно не було. Між нашим будинком і домівками міс Рейчел і міс Моді була така спекота, що всі чоловіки давно поскидали пальта і купальні халати. Вони працювали у піжамних куртках або нічних сорочках, заправлених у штани, а от я відчувала, що потроху крижанію, стоячи на місці. Джемі обійняв мене, намагаючись зігріти, але це мало допомагало. Я вивільнилася і обхопила себе за плечі. Потім потупала ногами, щоб знову їх відчути.

Під’їхала ще одна пожежна машина і зупинилася перед будинком міс Стефані Крофорд. Для їхнього шлангу не було крана, то пожежники почали поливати дім з ручних вогнегасників.

Бляшана покрівля міс Моді зупинила вогонь. З гуркотом будинок розвалився; у різних місця спалахувало полум’я, і на сусідніх дахах його збивали ковдрами, пригашуючи іскри і тліючі шматки деревини.

Тільки на світанку люди почали розходитися, спершу по одному, потім групами. Відкотили назад до міста мейкомську пожежну машину, відбула до Еботсвіля і їхня пожежна, лишилася тільки третя. Лише наступного дня ми довідалися, що вона приїхала з містечка Кларкс Феррі за шістдесят миль від нас.

Ми з Джемі повільно перетнули вулицю. Міс Моді замислено споглядала задимлене чорне провалля на своєму подвір’ї, і Атикус похитав головою на знак того, щоб ми до неї не лізли з розмовами. Він відвів нас додому, притримуючи за плечі, щоб ми не впали на слизькій заледенілій бруківці. Сказав, що міс Моді тимчасово перебереться до міс Стефані Крофорд.

— Кому какао? — спитав він. Я затремтіла, коли він розпалив вогонь у кухонній плиті.

Ми пили своє какао, і тут я помітила, що Атикус дивиться на мене — спершу з цікавістю, потім з незадоволенням.

— Я ж попереджав, щоб ви з Джемі не рухалися з місця,— промовив він.

— Так ми й не рухалися. Ми стояли...

— Тоді звідки ж цей плед?

— Плед?

— Так, мем, плед. Це не наш.

Я оглянула себе і побачила, що на плечах у мене, на манер індіанських жінок, накинутий коричневий вовняний плед.

— Атикусе, я не знаю, слово честі, не знаю... Я...

Тут я обернулася до Джемі — може, він знає, але Джемі здивувався ще більше за мене. Він сказав, що й гадки не має, звідки узявся той плед, ми стояли на місці, як і звелів нам Атикус, стояли біля воріт Редлі, осторонь від усіх, і на крок не відступили — і тут Джемі замовк.

— Містер Нейтен був на пожежі,— пробелькотів він.— Я його бачив, я бачив, як він тягнув той матрац — Атикусе, присягаюся...

— Все гаразд, сину,— Атикус помалу всміхнувся.— Схоже, що увесь Мейком вийшов сьогодні вночі на вулицю, так чи інакше. Джемі, здається, у нас у комірчині є обгортковий папір. Піди принеси його, і ми...

— Атикусе, ні, благаю!

Джемі, схоже, зовсім збожеволів. Він почав вибовкувати всі наші таємниці поспіль, зовсім не піклуючись ні про мою безпеку, ні про свою власну, не випускаючи нічого — ні дупла, ні історії зі штанями.

— Містер Нейтен запломбував те дерево, Атикусе, він навмисно, він не хотів, щоб ми там знаходили подарунки,— може, він і ненормальний, як усі кажуть, але, Атикусе, присягаюся, він нам нічого поганого не зробив, він же міг мені горло перерізати від вуха до вуха тієї ночі, а він натомість залатав мої штани... він ніколи нас не кривдив, Атикусе!

— Тихо, тихо, синку,— сказав Атикус так лагідно, що мені значно полегшало. Було ясно, що він нічогісінько не зрозумів зі слів Джемі, бо додав він тільки одне: — Ти маєш рацію. Ми залишимо цей плед собі. Хто знає, може, колись Скаут матиме нагоду подякувати йому.

— Подякувати кому? — не зрозуміла я.

— Примарі Редлі. Ти так захопилася пожежею, що й не помітила, як він укрив тебе пледом.

У мене всередині все аж перевернулося, і мені стало млосно, коли Джемі ухопив плед і почав до мене підкрадатися.

— Він вислизнув з дому — обернувся — наблизився тихо-тихо — і раз!

— Не надто захоплюйся своїми фантазіями, Джеремі,— сухо обірвав його Атикус.

— І на думці не маю,— набурмосився Джемі. Але я помітила, що в очах у нього спалахнув вогник нової пригоди.— Тільки уяви, Скауте, якби ти озирнулася, ти б його побачила.

Келпурнія збудила нас опівдні. Атикус того дня дозволив нам не ходити до школи, все одно після безсонної ночі користі не буде. Келпурнія сказала, що нам не завадило б опорядити все на подвір’ї.

Бриль міс Моді вкрився тонким шаром льоду, як мушка у бурштині, й нам довелося розкопати всю кучугуру землі, поки ми знайшли садовий секатор. Сама міс Моді стояла у себе у дворі й роздивлялася померзлі, обгорілі азалії.

— Ми принесли ваші речі, міс Моді,— сказав Джемі.— Нам дуже шкода.

Міс Моді озирнулася, і тінь її звичної усмішки пробігла по губах.

— Я завжди мріяла про менший будинок, Джемі Фінчу. Тепер у мене буде більше місця для квітів. Уяви лише, скільки я зможу насадити азалій!

— Ви не горюєте, міс Моді? — здивувалася я. Атикус казав, що, крім цього будинку, в неї практично нічого немає.

— Горюю, дитино? Зовсім ні, я терпіти не могла той старий хлів. Сама сто разів збиралася його підпалити, тільки тоді мене б запроторили до божевільні.

— Але ж...

— Не хвилюйся за мене, Джін-Луїзо Фінч. Є речі, яких ти поки не розумієш. А собі я візьму й побудую невеличку хатину, пущу піднаймачів — і, присягаюся, в мене буде найкрасивіший квітник на всю Алабаму. Порівняно з ним хвалений сад Білінгратів[10] видасться смітником.

Ми з Джемі перезирнулися.

— А чому воно загорілося, міс Моді? — спитав він.

— Не знаю, Джемі. Мабуть, через димар на кухні. Я там весь вечір палила грубку, щоб зігрівати кімнатні квіти. Чула, ви вночі мали несподіваного гостя, міс Джін-Луїзо.

— Звідки ви знаєте?

— Атикус розповів уранці дорогою на роботу. Правду кажучи, хотіла б я опинитися там поруч з тобою. У мене принаймні вистачило б клепки озирнутися.

Міс Моді мене просто спантеличила. Вона втратила чи не все, що мала, її улюблений сад перетворився на руйновище, а її живо й щиро цікавлять наші з Джемі справи.

Вона, здається, помітила мій подив.

— Єдине, що мене хвилювало минулої ночі,— це увесь той гармидер і та небезпека, яку спричинила пожежа. Адже всі сусідні будинки могли згоріти. Містеру Ейворі доведеться тиждень провести в ліжку, він доволі сильно забився. У його віці не слід лізти на рожен, я йому так і сказала. Щойно я відмию руки і діждуся, коли Стефані Крофорд відвернеться, то спечу йому свій фірмовий торт. Та ця Стефані вже тридцять років полює на мій рецепт, але даремно вона сподівається, що я поділюся ним з нею тільки тому, що перебралася до неї жити.

А я подумала, що якби міс Моді й дала слабину і таки поділилася рецептом, у міс Стефані все одно нічого не вийшло б. Одного разу міс Моді дозволила мені подивитися, як вона робить цей торт: туди, окрім усього іншого, треба додати велику склянку цукру.

День видався тихий. Повітря було таке холодне та прозоре, що чути було, як натужно брязкає і лящить годинник на будівлі суду, перш ніж пробити час. Ніс міс Моді був якогось дивного кольору, я такого ніколи не бачила і спитала, в чому річ.

— Я тут із шостої ранку,— пояснила вона.— Мабуть, відморозила.

Вона показала нам руки. Вони були вкриті сіткою тріщин, забруднені землею і кров’ю.

— Пропали ваші руки,— поспівчував Джемі.— Треба було найняти когось із негрів...— а потім додав без жодної нотки самопожертви,— та й ми зі Скаутом можемо вам допомогти.

— Дякую, любий, але у вас і без мене купа справ,— і вона вказала на наше подвір’я.

— Це ви про Мофродита? — уточнила я.— Тю, та ми його одним духом розгребемо.

Міс Моді широко розплющила очі й беззвучно заворушила губами. Раптом вона обхопила руками голову і зайшлася реготом. Ми вже пішли, а вона досі сміялася.

Джемі сказав, що не розуміє, чого її так розібрало: просто міс Моді — це міс Моді.

9

— Ану негайно візьми свої слова назад, чуєш!

Цей мій наказ Сесилу Джейкобсу був початком надзвичайно важкого для нас із Джемі часу. Я стиснула кулаки і готова була пустити їх у хід. Атикус пообіцяв відлупцювати мене, якщо почує, що я з кимсь билася; я вже доросла і треба кінчати з цими дитячими звичками, і що швидше я навчуся стримуватися, то краще буде для усіх. Я про це забула.

І примусив мене забути Сесил Джейкобс. Напередодні у шкільному дворі він оголосив, що татуньо Скаута Фінч захищає чорномазих. Я заперечувала це, але розповіла Джемі.

— На що він натякав?

— Ні на що. Спитай у Атикуса, хай він тобі сам скаже.

— Ти захищаєш чорномазих, Атикусе? — спитала я того ж вечора.

— Так, звісно. Тільки ніколи не кажи «чорномазі». Це нечемно.

— А у школі всі так говорять.

— Відтепер так говоритимуть усі, крім тебе...

— Якщо не хочеш, щоб я так і далі говорила, чого ж ти посилаєш мене до школи?

Тато подивився на мене з м’яким подивом. Попри наш компроміс, мої спроби уникнути школи продовжувалися у тій або іншій формі з самого першого дня занять: від початку вересня мене обсіли запаморочення, страшенна слабкість і болі у животі. Я навіть заплатила п’ятак сину куховарки міс Рейчел, у якого був запущений стригучий лишай, щоб він дозволив мені потертися головою об його голову. Але я не заразилася.

Проте зараз мене турбувало інше.

— Всі адвокати захищають чорно... тобто, негрів, Атикусе?

— Звісно, так, Скауте.

— А чого тоді Сесил кричить, що ти захищаєш чорномазих? Він це так сказав, ніби ти підпільно женеш віскі.

Атикус зітхнув.

— Просто я захищаю одного негра, його звати Том Робінсон. Він мешкає у тому невеличкому поселенні поза міським звалищем. Він ходить до тієї ж церкви, що й наша Келпурнія, і Кел добре знає його родину. Вона каже, що вони живуть чесно й охайно. Ти поки ще маленька, Скауте, і багато чого не розумієш, але в місті було чимало балачок, що мені не слід захищати цього чоловіка. Справа ця дуже непроста — вона розглядатиметься у суді під час літньої сесії. Джон Тейлор люб’язно погодився надати нам відтермінування...

— Якщо тобі не слід його захищати, чого ж ти погодився?

— Через низку причин. Головна з них — якби я відмовився, я не міг би дивитися людям в очі, я не міг би представляти наш округ у законодавчих зборах, я навіть не міг би більше казати вам з Джемі, як треба поводитися.

— Тобто, якби ти не захищав того чоловіка, ми з Джемі могли б тебе вже не слухатися?

— Мабуть, що так.

— А чому?

— Тому що я не мав би права вимагати, щоб ви мене слухалися. Скауте, просто в адвоката така робота, що бодай раз у житті він береться за справу, яка зачіпає його особисто. Для мене це саме така справа. Можливо, у школі тобі доведеться почути різні неприємні балачки, але я тебе дуже прошу зробити задля мене одну річ: просто високо тримай голову і не розпускай кулаки. Хай хто і що тобі казатиме, не дай їм вивести тебе з терпіння. Спробуй боротися з ними не кулаками, а головою, просто спробуй... вона в тебе зовсім непогана, хоча й не любить учитися.

— Атикусе, а ми виграємо?

— Ні, доню.

— Тоді навіщо...

— Те, що нас розбили на війні сто років тому, ще не причина, щоб ми не пробували перемагати,— відповів Атикус.

— Ти говориш точнісінько як старий кузен Айк Фінч,— сказала я.

Кузен Айк Фінч був єдиний на весь округ Мейком досі живий ветеран армії конфедератів. Борода в нього була, як у генерала Гуда[11], і він нею страшенно пишався. Принаймні раз на рік Атикус брав нас із Джемі до нього в гості, й мені доводилося його цілувати. Це було дуже бридко. Ми з Джемі ввічливо слухали, як Атикус і кузен Айк обговорюють війну. «Ось що я скажу тобі, Атикусе,— торочив кузен Айк,— нас доконав Міссурійський компроміс[12], але якби мені треба було знову пройти через оте все, я повторив би весь шлях крок за кроком, нічого не міняючи, і повір, тут ми б уже не схибили... а у 1864-му, коли припхався Джексон Кам’яна Стіна[13]... хоча ні, перепрошую, юнацтво, наш старий Синій Вогонь[14] на той час уже віддав Богу душу, царство йому небесне...»

— Іди сюди, Скауте,— покликав Атикус. Я вмостилася у нього на колінах, притулившись головою до грудей. Він обхопив мене і почав легенько погойдувати.— Цього разу ми воюємо не з янкі, ми воюємо з нашими друзями. І пам’ятай, що хай як кепсько може обернутися справа, ці люди все одно наші друзі й це все одно наш рідний край.

Я ще пам’ятала це, коли зустріла наступного дня у школі Сесила Джейкобса.

— Забери свої слова назад, чуєш!

— А ти мене примусь! — загорлав він.— У нас удома кажуть, що твій татусь — ганьба Мейкома, а того чорномазого слід повісити на водокачці!

Я вже готова була йому врізати, як пригадала слова Атикуса, розтиснула кулаки і пішла геть.

«Скаут боягузка!» — так і бряжчало у мене у вухах. Вперше в житті я відмовилася від бійки.

Чомусь виходило, що коли я поб’юся з Сесилом, я зраджу Атикуса. Атикус так рідко просив про щось мене й Джемі, що хай мене і дражнять боягузкою, заради нього я витримаю. Я почувалася страшенно шляхетною цілі три тижні. А тоді прийшло Різдво, і вибухнула катастрофа.

Ми з Джемі очікували на Різдво зі змішаними почуттями. З одного, гарного боку, Різдво — це ялинка і дядько Джек Фінч. Щороку в переддень Різдва ми зустрічали його на Мейкомській вузловій, і він проводив з нами цілий тиждень.

Зворотним, негативним боком медалі була неминуча зустріч з тіткою Александрою і Френсисом.

Гадаю, я мала би включити сюди і дядька Джиммі, чоловіка тітки Александри, але він мені за все життя сказав тільки одну фразу — «Злізай з паркана», тож я не бачу причини брати його до уваги. Як не брала його до уваги і тітка Александра. Колись давно, у пориві дружніх почуттів, тітонька й дядько Джиммі привели на світ сина Генрі, який вирвався з дому при першій-ліпшій нагоді, оженився і привів на світ Френсиса. Генрі та його дружина кожного Різдва скидали Френсиса на руки дідуся й бабусі, а самі поринали у вир утіх.

Ніякі наші стогони і зітхання не могли спонукати Атикуса залишити нас на Різдво вдома. Скільки я себе пам’ятаю, стільки ми їздили на Пристань Фінча святкувати Різдво. Єдиною винагородою за необхідність проводити свято з Френсисом Генкоком була кулінарна майстерність тітоньки. Френсис був на рік старший за мене, але я уникала його принципово: йому подобалося все, чого я терпіти не могла, а він не зносив моїх вигадливих витівок.

Тітка Александра була рідною сестрою Атикуса, та коли Джемі розповів мені, як ельфи підміняють немовлят, я вирішила, що її підмінили у колисці, й наші бабуня й дідусь отримали не Фінча, а Крофорда. Якби я плекала уявлення, які, схоже, нерідко гнітять адвокатів і суддів, то тітка Александра видавалася б мені Еверестом: скільки я її знала, вона була холодною і далекою.

Коли дядько Джек вискочив з потяга в переддень Різдва, нам довелося чекати на носія, який приніс два довгі пакунки. Нас із Джемі завжди смішило, що дядько Джек цмокає Атикуса у щоку; вони були єдині серед наших знайомих чоловіків, які цілувалися при зустрічі. Дядько Джек потиснув руку Джемі, а мене підкинув у повітря, але не дуже високо, бо він був на голову нижчий за Атикуса. З них трьох він був наймолодший, молодший за тітку Александру. Вони з тіткою зовні були дуже подібні, але дядько Джек якось краще ладнав зі своїм обличчям: його гострий ніс і підборіддя ніколи не викликали у нас підозри.

Він належав до нечисленних людей науки, які не лякали мене,— мабуть, через те, що ніколи не поводився як лікар. Коли він надавав мені чи Джемі якусь медичну допомогу, скажімо, витягав з ноги скабку, то чесно розповідав, що саме робитиме, який саме пінцет візьме і наскільки буде боляче. Одного Різдва я загнала собі в ногу криву скабку і ховалася по кутках, нікому не дозволяючи й наблизитися до мене. Коли дядько Джек мене виловив, то страшенно розсмішив історією про одного проповідника, який не терпів ходити до церкви, а стояв щодня біля своїх воріт у халаті, курив кальян і виголошував п’ятихвилинні проповіді для тих перехожих, які потребували духовної розради. Я перебила його проханням попередити мене, коли він почне витягати скабку, а він показав мені закривавлену деревинку, затиснуту пінцетом, і пояснив, що витяг її, поки я реготала, і все це зветься відносністю.

— А що у тих пакетах? — спитала я, вказуючи на довгі вузькі пакунки, які вручив йому носій.

— Дізнаєшся свого часу,— відповів він.

— Як почувається Роза Ейлмер? — поцікавився Джемі.

Роза Ейлмер — кицька дядька Джека. Вона була дуже гарна, руда, і дядько Джек казав, що Роза — єдина істота жіночої статі, яку він може витримувати. Він витяг з кишені декілька знімків і показав нам. Ми їх похвалили.

— Вона товстішає,— зауважила я.

— Схоже, що так. Вона поїдає всі відрізані пальці й вуха, які я приношу з лікарні після операцій.

— Яка чортова дурня! — вигукнула я.

— Перепрошую, юна леді?

— Не звертай на неї уваги, Джеку,— втрутився Атикус.— Вона тебе просто перевіряє. Кел каже, що вона без упину чортихається вже цілий тиждень.

Дядько Джек насупив брови, але нічого не сказав. Окрім природної привабливості лайливих слів, я плекала дещо туманну теорію, що коли Атикус з’ясує, що я підхопила їх у школі, він забере мене звідти.

Але за вечерею, коли я попросила передати мені оту бісову шинку, дядько Джек вказав на мене пальцем.

— Поговоримо пізніше, юна леді.

По вечері дядько Джек пішов до вітальні й умостився там. Він поплескав себе по стегнах, показуючи, щоб я сіла йому на коліна. Мені подобалося, як від нього пахне: як від флакона зі спиртом і ще чимось солодким. Він відвів убік мій чубчик і уважно глянув на мене.

— Ти більше схожа на Атикуса, ніж на свою маму,— сказав він.— І ти вже трохи виросла зі своїх штанців.

— А по-моєму, вони мені якраз.

— Ти, здається, дуже захоплюєшся словами «чорт» і «біс»?

Я відповіла: так.

— А от я — ні,— сказав дядько Джек.— А надто коли в них немає жодної потреби. Я пробуду тут тиждень і не маю наміру чути подібні слова, поки я тут. Скауте, ти наражаєшся на неприємності, вимовляючи такі слова. Ти ж хочеш вирости справжньою леді, хіба ні?

Я відповіла, що не дуже.

— Звісно, хочеш. А тепер ходімо прикрашати ялинку.

Ми прикрашали ялинку до глибокого вечора, і мені снилися оті довгі пакунки для Джемі й для мене. Наступного ранку ми так і кинулися по них під ялинку: вони були від Атикуса, який у листі попросив дядька Джека купити їх нам, і це було саме те, про що ми мріяли,— пневматичні рушниці.

— Тільки не в хаті,— застеріг Атикус, коли Джемі прицілився у картину на стіні.

— Тепер тобі доведеться вчити їх стріляти,— сказав дядько Джек.

— Це вже твоя справа,— відповів Атикус,— я лише скорився перед неминучим.

Знадобилася вся юридична суворість Атикуса, аби відтягти нас від ялинки. Він заборонив нам брати пневматичні рушниці з собою на Пристань (а я саме розмріялась, як застрелю Френсиса) і попередив: один невірний рух — і він відбере їх у нас назавжди.

Пристань Фінча — це триста шістдесят шість сходинок на високій кручі, які виходять на мол. Далі за кручею видніються рештки старої пристані, на якій чорношкірі раби Фінчів вантажили тюки бавовни, розвантажували блоки льоду, мішки з борошном й цукром, обладнанням для ферми і жіночим убранням. Двоколійка бігла від самого берега й аж до темної смуги лісу. В кінці дороги стояв двоповерховий білий будинок, який оперізували дві галереї — верхня й нижня. Побудував його Саймон Фінч, вже у вельми похилому віці, задля втіхи своєї вічно невдоволеної дружини; але ці галереї єдині нагадували типову архітектуру свого часу. Внутрішнє облаштування будинку Фінчів свідчило про простодушність Саймона й абсолютну довіру, яку він плекав до своїх нащадків.

Нагорі було шість спалень, чотири з них для його вісьмох дочок, ще одна для Велкама Фінча, його єдиного сина, і ще одна для гостей з числа родичів. Усе дуже просто; але до спочивалень дочок можна було потрапити лише одними сходами, а до кімнати Велкама і гостьової спальні — лише іншими. На сходи дочок можна було потрапити тільки зі спочивальні батьків на першому поверсі, отже Саймон завжди знав, о котрій годині його доньки приходять чи виходять ночами.

Ще там був флігель, у якому розміщалася кухня,— з будинком його поєднував дерев’яний місточок; у дворі на високому стовпі висів іржавий дзвін, яким колись скликали до роботи челядь або били тривогу; на даху була так звана «удовина площадка», але жодні вдови там не ходили, натомість Саймон наглядав з неї за своїм наглядачем на плантації, дивився на пароплави і стежив за життям орендарів, що селилися поблизу.

З цим домом була пов’язана легенда часів війни з янкі: одна дівчина з роду Фінчів, нещодавно заручена, натягла на себе все своє придане, щоб уберегти його від мародерів, що орудували по сусідству; вона застрягла у дверях на Сходах Дочок, і її довелося поливати водою, щоб проштовхнути. Коли ми прибули на Пристань, тітка Александра поцілувала дядечка Джека, Френсис поцілував дядечка Джека, дядько Джиммі мовчки потиснув руку дядечку Джеку, ми з Джемі вручили подарунки Френсису, який вручив подарунки нам. Джемі почувався дорослим і тягнувся до дорослих, тож на мою долю випало розважати нашого кузена. Френсис мав вісім років і гладко зачісував волосся назад.

— Що тобі подарували на Різдво? — чемно спитала я.

— Те, що я просив,— відповів він. А просив Френсис пару бриджів, червоний шкіряний ранець, п’ять сорочок і краватку-метелик.

— Гарно,— збрехала я.— А ми з Джемі отримали пневматичні рушниці, а Джемі ще й набір для хімічних дослідів...

— Іграшковий, мабуть.

— Ні, справжній. Він обіцяв виготовити мені невидимі чорнила, і я напишу ними листа до Ділла.

Френсис запитав, який у цьому сенс.

— Ти тільки уяви його обличчя, коли від мене приходить лист, а там порожній аркуш. Він просто сказиться.

Розмовляти з Френсисом — усе одно що повільно опускатися на дно океану. Зроду не зустрічала більшого зануди. Він жив у Мобілі, отже, не міг доносити на мене шкільному начальству, але примудрявся доносити все, що вивідував, тітці Александрі, яка в свою чергу відводила душу перед Атикусом, а вже Атикус або одразу все забував, або давав мені прочухана, це вже як йому подобалося. Єдиний раз, коли я почула, що Атикус розмовляє різко, був саме з тіткою. Він сказав: «Сестро, я виховую їх, як можу!» Йшлося, здається, про те, що я одягаюся в комбінезон.

Тітка Александра була схиблена на моєму одязі. Хіба можу я сподіватися вирости справжньою леді, якщо ношу штани; та коли я пояснила, що у сукні я нічого не можу робити, вона заявила: просто не треба робити нічого такого, що потребує штанів. На думку тітки Александри, я мусила б гратися маленькими кухонними плиточками і крихітними чайними сервізами, вдягати намисто зі штучних перлів, яке вона мені подарувала, коли я народилася, і взагалі, бути сонячним променем у самотньому житті мого тата. Я зауважила, що можу бути сонячним променем і в штанах, але тітка наполягала, що сонячні промені поводяться інакше, а я спершу була просто чудова, а от з роками все псуюся і псуюся. Вона безнастанно мене ображала і прискіпувалася до мене, тож я пішла до Атикуса і спитала у нього, і він сказав, що у родині й без мене сонячних променів — хоч греблю гати, тож хай усе лишається, як є, я його і така влаштовую.

Під час різдвяного обіду мене всадовили за маленький столик у їдальні, а Джемі та Френсис сиділи з дорослими за великим столом. Тітка і далі ізолювала мене, а Джемі та Френсиса вже давно пересадила за «дорослий» стіл. Я часто пробувала здогадатися, чого вона боялася — що я підстрибну і жбурну щось на підлогу? Іноді мені хотілося попросити її дозволити сісти за стіл разом з усіма,— тоді б вона побачила, як гарно я вмію поводитися; тим більше, що вдома ми завжди їмо разом — і нічого. Коли я звернулася до Атикуса, щоб він на неї вплинув, він сказав, що вона його не послухається, ми в її хаті лише гості й сидітимемо там, де нам вкажуть. А ще він додав, що тітка Александра не розуміє дівчаток, бо своїх у неї ніколи не було.

Але її кулінарні таланти винагороджували за все: скромний різдвяний обід складали три різновиди м’ясних страв, овочі, заготовлені з літа, консервовані персики, два торти й амброзія. По обіді дорослі, трохи очманілі від переїдання, влаштувалися у вітальні. Джемі розтягнувся на підлозі, а я вийшла надвір. Атикус крізь дрімоту наказав мені вдягти пальто, але я удала, що не почула.

Френсис сів поруч зі мною на сходинках задньої веранди.

— Оце був обід так обід,— сказала я.

— Бабуся готує унікально,— підтвердив Френсис.— Вона і мене навчить.

— Хлопці не куховарять,— зауважила я і захихотіла, уявивши Джемі у фартуху.

— А бабуся каже, що всі чоловіки мають навчитися куховарити, що вони мусять дбати про своїх дружин і прислужувати їм, коли ті хворіють,— промовив мій кузен.

— Я не хочу, щоб Ділл мені прислужував. Краще я прислужуватиму йому.

— Ділл?

— Так. Не говори поки що нікому, але ми з ним одружимося, щойно виростемо. Минулого літа він мені освідчився.

Френсис зайшовся сміхом.

— Чого ти регочеш? — спитала я.— Знаєш, який він класний.

— Це отой курдупель, про якого бабуся казала, що він щоліта гостює у міс Рейчел?

— Саме він.

— Я про нього все знаю.

— І що ж ти знаєш?

— Бабуся каже, що у нього немає домівки...

— Все у нього є, він живе у Меридіані.

— Його просто передають від родичів до родичів, і міс Рейчел забирає його на літо.

— Френсисе, не бреши!

Френсис посміхнувся.

— Яка ти буваєш тупа, Джін-Луїзо. Хоча, власне, що ж тут дивного?

— Це ти про що?

— Якщо дядько Атикус дозволяє тобі ганяти бездомних собак, це його справа, як говорить бабуся, тут ти не винна. Я гадаю, що нема твоєї вини і в тому, що дядько Атикус — чорнолюбець, але мушу сказати, щоб ти знала,— це ганьбить усю нашу родину...

— Френсисе, що ти в дідька верзеш?

— Те, що чула. Бабуся каже: те, що він дозволяє тобі без догляду гасати усюди, вже саме по собі погано, та коли він став чорнолюбцем, нам уже і на вулицях Мейкома більше не можна буде показатися. Він знеславлює всю родину, ось що!

Френсис підвівся і дременув галереєю до старої кухні. На безпечній відстані він прокричав:

— Хто вій, хто він — чорнолюбець! Чорнолюбець — ось він хто!

— Брешеш! — загорлала я.— Не знаю, про що ти патякаєш, але стули свою брудну пельку негайно!

Я зіскочила зі сходів і помчала за ним. Миттю наздогнала його і наказала забрати свої слова назад.

Френсис вирвався і кинувся прожогом до старої кухні, а на ходу верещав: «Чорнолюбець!»

Коли вистежуєш здобич, найголовніше — не метушитися. Принишкни — тоді її розбере цікавість і вона — кров з носа — вилізе. Френсис з’явився у дверях кухні.

— Ти ще сердишся, Джін-Луїзо? — обережно спитав він.

— Зовсім ні.

Френсис вийшов на галерею.

— Береш свої слова назад, Фре-енсисе?

Але я зарано кинулася до нього. Френсис зник у кухні, і я повернулася на веранду. Я вмію чекати. Просидівши на сходинках хвилин зо п’ять, я почула голос тітки Александри.

— А де Френсис?

— Десь там на кухні.

— Він же знає, що я забороняю йому ходити туди гратися.

Френсис підійшов до дверей і закричав:

— Бабуню, вона мене сюди загнала і не випускає!

— Що це означає, Джін-Луїзо?

Я подивилася на тітку Александру.

— Нікуди я його не заганяла і ніде не тримаю.

— Тримає, тримає! — репетував Френсис.— Вона не дає мені вийти!

— Ви посварилися?

— Вона розізлилася на мене, бабусю,— скаржився Френсис.

— Френсисе, негайно виходь з кухні. Джін-Луїзо, якщо я почую бодай слово від тебе, я все розкажу твоєму татові. Мені почулося, чи ти щойно вимовила слово «дідько»?

— Почулося, мем.

— Сподіваюсь, що так. І щоб більше мені такого не чулося.

Тітка Александра безнастанно підслуховувала. Варто було їй відійти, як Френсис вистромив голову і вишкірився до мене:

— Ти зі мною краще не жартуй.

Він вибіг надвір, але тримався на відстані, ганяючи, наче м’яч, жмути сухої трави; час до часу він озирався і скалив зуби. На веранду вийшов Джемі, подивився на нас і повернувся у хату. Френсис виліз на мімозове дерево, зліз, заклав руки в кишені й почав кружляти подвір’ям.

— Ха! — крикнув він.

Я спитала, кого він з себе удає, дядька Джека? Френсис заявив, що мені, здається, наказали сидіти тихо і не лізти до нього.

— Та кому ти потрібен,— промовила я.

Френсис пильно подивився на мене, вирішив, що я вже достатньо змирилася, і затяг напівголоса:

— Чорнолюбець, чор...

Цього разу я до крові розбила собі кісточки пальців об його передні зуби. Не в змозі діяти лівою рукою, я активно підключила праву, але ненадовго. Дядько Джек так міцно стиснув мене, що я й поворухнутися не могла, і наказав: «Стій сумирно!»

Тітка Александра клопоталася біля Френсиса, витирала йому сльози своєю хусточкою, пригладжувала чуба, ніжно поплескувала по щоці. Атикус, Джемі й дядько Джиммі теж вийшли на веранду, коли Френсис почав лементувати.

— Хто з вас перший розпочав? — спитав дядько Джек.

Ми з Френсисом вказали одне на одного.

— Бабуню! — завив він.— Вона обізвала мене шльондрою і напала на мене.

— Це правда, Скауте? — спитав дядько Джек.

— Мабуть.

Дядько Джек подивився на мене, й обличчя у нього стало точнісінько як у тітки Александри.

— Я ж попереджав тебе про неприємності, якщо ти вживатимеш подібні слова, не забула?

— Ні, сер, але...

— Ось зараз ти матимеш неприємності. Стій де стоїш.

Поки я думала, стояти мені чи втікати, слушний момент було втрачено. Щойно я зібралася тікати, як дядько Джек перехопив мене. І вже у мене перед очима маленька мурашка, яка тягне у траві хлібну крихту.

— Більше ніколи в житті я з тобою не розмовлятиму! Я тебе ненавиджу, і зневажаю, і сподіваюся, що ти завтра помреш!

Ця заява, схоже, тільки дужче розпалила дядька Джека. Я побігла до Атикуса по підтримку, але він сказав, що я сама напросилася і нам час збиратися додому. Я скулилася на задньому сидінні машини, ні з ким не попрощавшись, і вдома побігла до своєї кімнати і грюкнула дверима. Джемі хотів був сказати мені щось втішне, але я і слухати не стала.

Я оглянула свої збитки — виявилося, що маю усього сім чи вісім червоних плям, і я роздумувала про відносність усього сущого, коли хтось постукав у двері. Я спитала, хто там. Виявилося, дядько Джек.

— Іди геть!

Дядько Джек сказав, що коли я й далі так розмовлятиму, він мене ще раз відлупцює, і я замовкла. Він увійшов до кімнати, а я стала у куток спиною до нього.

— Скауте, ти мене і досі ненавидиш?

— Можеш мене знову відшмагати, ну ж бо!

— Не думав, що ти така злопам’ятна,— сказав він.— Ти мене розчарувала — сама напросилася, хто тобі винен?

— Нічого я не напросилася.

— Золотко, не можна обзивати людей всякими словами...

— Ти несправедливий,— сказала я.— Несправедливий.

Дядько Джек звів брови.

— Несправедливий? Чому це?

— Ти дуже хороший, дядьку Джеку, і я, мабуть, усе одно тебе люблю, навіть після всього, але ти зовсім не розумієшся на дітях.

Дядько Джек узяв руки в боки і подивився на мене з висоти свого зросту.

— І чому ж це я не розуміюся на дітях, міс Джін-Луїзо? Твою поведінку зрозуміти не штука. Ти галасувала, бешкетувала й ображала...

— Дай мені пояснити! Не думай, що я зухвала, просто хочу розказати, як усе було.

Дядько Джек присів на ліжко. Звівши брови, він пильно подивився з-під них на мене.

— Вперед,— сказав він.

Я глибоко зітхнула.

— По-перше, ти навіть не дав мені змоги нічого пояснити, а одразу налетів. Коли ми з Джемі сваримося, Атикус вислуховує не тільки Джемі, а й мене, а по-друге, ти сам сказав, щоб я не вживала оті слова, якщо тільки не буде серйозної справокації. А Френсис справо-ка-ці-ю-вав мене так, що йому довбешку мало відірвати...

Дядько Джек почухав потилицю.

— І які ж твої пояснення?

— Френсис обізвав Атикуса, а я не стерпіла.

— А як він його обізвав?

— Чорнолюбець. Не дуже-то я розумію, що воно означає, але те, як Френсис його вимовляв... Знаєш, що я тобі зараз скажу, дядьку Джеку,— хай мене розірве, якщо я дозволю йому лаяти Атикуса.

— Він сказав такс про Атикуса?

— Сказав, і не тільки це. Нібито Атикус ганьбить усю родину, а ми з Джемі дичавіємо без належного догляду...

В дядька Джека стало таке обличчя, що я вирішила — зараз мені знову перепаде. Але він сказав «Я з цим розберуся» таким голосом, що я зрозуміла: перепаде не мені, а Френсису.

— Доведеться мені сьогодні до них з’їздити.

— Ой, будь ласочка, не треба! Хай усе залишається, як є.

— Жодним чином не залишу це, як є. Треба серйозно поговорити з Александрою. Подумати тільки! Дістануся я до того хлопчиська...

— Дядьку Джеку, ну будь ласка, обіцяй мені дещо, дуже прошу. Обіцяй, що ти й слова не скажеш Атикусу. Він — він попросив мене не розпускати руки і не казитися, хай що я почую про нього, і для мене краще, аби він думав, що ми побилися через щось інше. Прошу, обіцяй!

— Але я не хочу, щоб Френсис так легко відбувся...

— Нічого він легко не відбувся. Перев’яжеш мені руку? Вона ще кривавиться.

— Само собою, золотко. Немає на світі ручки, яку б я перев’язував з такою насолодою. Ходімо зі мною, гаразд?

Дядько Джек галантно супроводив мене до ванної кімнати. Коли він промивав і перев’язував мені пальці, то забавляв мене історією про кумедного короткозорого чолов’ягу, який мав кота на ім’я Годж і який рахував усі тріщини в тротуарі дорогою до міста.

— От і все,— сказав він.— Матимеш на пальці для обручки шрам, який зовсім не личить леді.

— Дякую, сер. Дядьку Джеку!

— Слухаю, мем?

— А що такс шльондра?

Дядько Джек заходився розповідати про якогось старого прем’єр-міністра, який на засіданнях у Палаті громад підкидав у повітря пір’ячко і дмухав на нього, щоб не впало, а навколо всі просто скаженіли. Гадаю, він намагався відповісти на моє питання, але я так нічого й не утямила.

Пізніше, коли я вже мала б лягти спати, я спустилася на кухню попити води і почула, як у вітальні розмовляють Атикус і дядько Джек.

— Я ніколи не одружуся, Атикусе.

— Чому?

— Бо можуть народитися діти.

— Тобі доведеться багато чого навчитися, Джеку.

— Знаю. Твоя донька сьогодні дала мені перші уроки. Вона сказала, що я не розуміюся на дітях, і пояснила, чому саме. Вона має цілковиту рацію. Атикусе, вона мене навчила, як я мав би з нею обійтися,— Господи, як же мені прикро, що я на неї накинувся!

— Вона заслужила, тож ти надто не переймайся,— усміхнувся Атикус.

Я застигла навшпиньках — видасть мене дядько Джек Атикусу чи ні. Не видав. Тільки пробурмотів:

— Її володіння ненормативною лексикою вражає. Проте значення й половини тих слів їй не відоме — вона спитала у мене, що таке шльондра...

— І ти пояснив?

— Ні, розказав їй про лорда Мельбурна.

— Джеку! Коли дитина тебе про щось питає, неодмінно відповідай! І нічого не вигадуй. Діти є діти, але вони миттєво відчувають нещирість, значно краще за дорослих. Ні,— міркував далі тато,— її слід було покарати сьогодні, тільки не за те. У кожної дитини настає період захоплення лайкою, але він швидко минає, якщо не звертати на це уваги. Інша річ запальність. Скаут має навчитися високо тримати голову, і навчитися швидко, бо на неї чекають дуже важкі часи. Вона, гадаю, впорається. Джемі дорослішає, а вона бере з нього приклад. Просто їй треба іноді трошки допомогти.

— Атикусе, ти ж її ніколи не бив?

— Ніколи. Досі вистачало тільки пригрозити. Джеку, вона дуже старається, дуже. Рідко коли з цього щось виходить, але вона намагається.

— Справа не в тому,— сказав дядько Джек.

— Справа в тому, що вона розуміє: я знаю, як вона старається. І це найголовніше. Мене найбільше хвилює, що їй і Джемі доведеться зіткнутися з огидними речами, і дуже скоро. Я гадаю, Джемі витримає, а от Скаут одразу лізе битися, якщо зачеплять її самолюбство...

Я чекала, чи не порушить зараз дядько Джек своєї обіцянки. Не порушив.

— Атикусе, буде дуже важко? Ти мені ще нічого не розповів.

— Гірше не буває, Джеку. Єдине, що ми маємо,— це слово чорношкірого проти слова Юелів. Усі докази непрямі — «він зробив» — «я не робив». Навряд чи можна сподіватися, що присяжні повірять на слові Тому Робінсону, а не Юелу,— ти знаєш цих Юелів?

Дядько Джек відповів, що нібито пригадує. Він їх описав, але Атикус зауважив, що він відстав на ціле покоління, хоча нинішні не набагато кращі.

— І що ж ти збираєшся робити?

— Спробую трохи розтрусити присяжних — гадаю, у нас непогані шанси на апеляцію. Але поки що важко щось сказати. Я сподівався, що мені вдасться уникнути в своєму житті такої справи, але Джон Тейлор вказав на мене і промовив: «Це — твоє».

— Нехай обмине ця чаша тебе, так?

— Саме так. Але хіба я зміг би інакше дивитися в очі своїм дітям? Ти незгірше за мене знаєш, що трапиться, і я можу тільки молитися, щоб Джемі та Скаут пройшли через це і не озлобилися, а головне, щоб вони не підхопили віковічної мейкомської хвороби. Чому нормальні люди починають казитися, коли у справу замішаний негр? Не розумію... Але сподіваюся, що Джемі та Скаут прийдуть з питаннями до мене, а не слухатимуть міські плітки. Сподіваюся, вони достатньо мені довіряють... Джін-Луїзо?

У мене аж волосся стало сторчма. Я вистромила голову.

— Слухаю, сер?

— Лягай спати.

Я дременула до своєї кімнати і вскочила в ліжко. Дядько Джек — шляхетна людина, не видав мене. Втім, я ніяк не могла здогадатися, як Атикус дізнався, що я підслуховую. І тільки багато років по тому я зрозуміла, що він хотів, аби я почула кожне його слово.

10

Атикус не був силачем: йому скоро мало виповнитися п’ятдесят. Коли ми з Джемі питали, чому він такий старий, він відповідав, що пізно розпочав, і ми відчували, що це вплинуло на його суто чоловічі якості. Він був набагато старший за батьків наших шкільних товаришів, і коли ті починали вихвалятися — «Мій батько те, а мій батько це...», нам не було чого сказати.

Джемі був схиблений на футболі. Атикус завжди відмовлявся, коли Джемі намагався затягти його на гру, посилаючись на те, що він застарий.

Наш тато не вмів робити нічого путнього. Він працював у конторі, а не в аптеці. Він не правив сміттєвозом нашого округу, не був ані шерифом, ані фермером, не працював у гаражі,— одним словом, не займався нічим, що могло б викликати хоч якесь захоплення.

А крім того, він носив окуляри. Лівим оком він майже нічого не бачив і скаржився, що ліве око — родове прокляття Фінчів. Коли він хотів щось добре роздивитися, то повертав голову і дивився правим оком.

Він не робив нічого з того, чим займалися батьки наших однокласників: не ходив ні на полювання, ні на риболовлю, не грав у покер, не пив, не палив. Він просто сидів у вітальні й читав.

З усіма цими якостями він, на наш превеликий жаль, не залишався у тіні: того року школа аж гуділа розмовами, що він захищає Тома Робінсона, і ці розмови мало нагадували компліменти. Після моєї сутички з Сесилом Джейкобсом, коли я повелася як боягузка, пішов поголос, що Скаут Фінч уже не буде битися, їй татусь не дозволяє. Це була не зовсім правда: я не билася з чужими — заради Атикуса, але сім’я — інша справа. Я готова була розірвати на клоччя будь-кого, хоч би й троюрідного брата. Френсис Генкок добре відчув це на власній шкурі.

Атикус подарував нам пневматичні рушниці, але відмовився учити стріляти. Дядько Джек показав нам основи; він пояснив, що Атикуса не цікавить зброя. Одного разу батько сказав Джемі:

— Я б волів, щоб ти обмежився стрільбою по бляшанках, але знаю, що ти стрілятимеш у птахів. Стріляй по сойках скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, тільки запам’ятай, що вбити пересмішника — гріх.

Уперше в житті я почула, як Атикус говорить про щось — гріх, і я спитала про це у міс Моді.

— Твій тато правий,— сказала вона.— Пересмішники не роблять ніякої шкоди, тільки співають і веселять нам серце. Вони не розкльовують ягід по садах, не гніздяться у клунях, нічого — тільки виспівують людям на радість. Ось чому вбити пересмішника — гріх.

— Міс Моді, наша вулиця дуже стара?

— Вона існувала, коли ще й міста доладного не було.

— Ні, мем, я маю на увазі, що тут живуть старі люди. Ми з Джемі — єдині діти. Місіс Дьюбоз мало не сто років, і міс Рейчел стара, і ви, і Атикус.

— Не сказала б, що п’ятдесят — така вже глибока старість,— відрубала міс Моді.— Мене поки що на візку не катають, здається. Як і твого батька. Але мушу подякувати провидінню, яке зглянулося та спалило мій старий мавзолей. Я дійсно не така молода, щоб з ним упоратися,— тут ти маєш рацію, Джін-Луїзо, наш квартал таки не юний. Ти нечасто буваєш серед молоді, так?

— Чому ж, мем, а в школі?

— Я маю на увазі молодих дорослих. Втім, тобі пощастило. Вік вашого батька — для вас перевага. Якби він мав тридцять років, життя ваше було б зовсім інше.

— Ясна річ. Атикус нічого не вміє...

— Ти навіть не уявляєш,— сказала міс Моді,— як багато ще у ньому життя.

— І що ж він таке уміє?

— Він може так скласти заповіт, що тільки цьом та в люлю.

— Подумаєш!

— А ти знаєш, що він краще за всіх у нашому місті грає в шашки? Ще замолоду, коли ми всі жили на Пристані, Атикус Фінч міг побити в шашки будь-кого на обох берегах річки.

— Та Господи, міс Моді, ми з Джемі його завжди обіграємо.

— Ти вже мала б розуміти, що він вам просто піддається. А тобі відомо, що він вміє грати на варгані?

Це скромне вміння могло тільки викликати у мене ще більший сором за батька.

— А ще...— почала вона.

— Що ще, міс Моді?

— Нічого. Нічого... гадаю, усім цим можна пишатися. Не кожний вміє грати на варгані. А тепер не заважай теслям. І взагалі, йди вже додому, бо я займуся своїми азаліями і не зможу тебе пильнувати. Ще вдаришся головою об дошки.

Я пішла до нас у двір, де Джемі стріляв по бляшанках,— дурна справа, коли кругом стільки сойок. Тоді я повернулася на подвір’я і години дві майструвала фортецю з боку веранди: мені знадобилися для цього автомобільна шина, ящик з-під апельсинів, кошик для білизни, шезлонги і маленький американський прапор, який вирізав для мене Джемі з коробки кукурудзяних пластівців.

Коли Атикус прийшов додому на обід, я сиділа у своїй фортеці й цілилася через вулицю.

— У що це ти мітиш?

— У сідницю міс Моді.

Атикус озирнувся і побачив мою величеньку мішень над азаліями. Він зсунув капелюха на потилицю і перейшов вулицю.

— Моді,— гукнув він,— мушу попередити. Тобі загрожує велика небезпека.

Міс Моді випросталася — і побачила мене.

— Атикусе,— сказала вона,— ти сущий диявол з пекла.

Атикус повернувся до нас на подвір’я і звелів мені розібрати всі укріплення.

— І не дай Боже я ще раз побачу, що ти цілишся в людей,— застеріг він.

Хотіла б я, щоб тато був сущим дияволом з пекла. Я вирішила попитати про нього у Келпурнії.

— Містер Фінч? Та чого тільки він не вміє робити!

— Що, наприклад?

Келпурнія почухала потилицю.

— Так зразу й не скажеш,— відповіла вона.

Справу погіршив ще й Джемі: він спитав у Атикуса, чи гратиме той за методистів, а Атикус відповів: у жодному разі, він для такого застарий. Методисти прагнули викупити закладену ділянку під свою церкву і викликали на футбольний матч баптистів. Батьки усіх наших школярів брали участь — окрім одного Атикуса. Джемі сказав, що він навіть не піде на гру, але не встояв, бо обожнював футбол, і стояв похмурий як ніч разом зі мною й Атикусом на краю поля, а батько Сесила Джейкобса так і гатив голи у ворота баптистів.

Одного суботнього дня ми з Джемі узяли свої рушниці й вирішили піти пошукати якусь білку чи кролика. Проминули Садибу Редлі, пройшли ще кроків з триста, як раптом Джемі примружився і почав вдивлятися у щось вдалині вулиці. Схиливши голову набік, він дивився скоса.

— Що ти там угледів?

— Якийсь старий собака біжить.

— Здається, це Тим Джонсон.

— Та нібито він.

Тим Джонсон був собака містера Гаррі Джонсона, мейкомського автобусного водія, який жив на південній околиці міста. Тима, рудуватого пойнтера, знали й любили всі в місті.

— Що це з ним коїться?

— Не знаю, Скауте. Ходімо краще додому.

— Та ну, Джемі, зараз же зима, лютий місяць!

— То й що? Треба сказати Кел.

Ми помчали додому і вбігли до кухні.

— Кел,— сказав Джемі,— ти можеш вийти на хвилинку на вулицю?

— З якого це доброго дива, Джемі? Немає у мене часу бігати на вулицю щоразу, як вам щось заманеться.

— Там щось дивне відбувається з одним старим собакою.

Келпурнія зітхнула.

— Не маю я зараз часу перебинтовувати лапи собакам. Візьміть бинти у ванній і перев’яжіть самі.

Джемі похитав головою.

— Його нудить, Кел. З ним щось дуже негаразд.

— А що він робить, намагається ухопити себе за хвіст?

— Ні, він робить отак.

Джемі почав хапати ротом повітря, як золота рибка, згорбився і засмикався усім тілом.

— Він робить отак, але не схоже, щоб він бавився.

— Ти нічого не вигадуєш, Джемі Фінчу? — у голосі Келпурнії прозвучали жорсткі нотки.

— Ні, Кел, слово честі, ні.

— Він швидко біг?

— Ні, він ледь тягнеться, майже непомітно. Але наближається сюди.

Келпурнія сполоснула руки і вийшла слідом за Джемі надвір.

— Не бачу я ніяких собак,— сказала вона.

Всі разом ми пройшли повз Садибу Редлі, і Джемі показав їй, куди дивитися. Тим Джонсон видавався невеликою цяткою вдалині, але він рухався у наш бік. Ішов він якось криво, ніби праві лапи були у нього коротші за ліві. Він мені нагадав автомашину, яка загрузла у піску.

— Його перекорчило,— зауважив Джемі.

Келпурнія уважно придивилася, потім схопила мене й Джемі за плечі й потягла додому. Вона зачинила зовнішні двері, схопила телефон і закричала:

— З’єднайте мене з конторою містера Фінча! ...Містере Фінч! Це Кел. Богом клянуся, тут на нашій вулиці скажений пес — він наближається до нас, так, сер, він... містере Фінч, я присягаюся, це старий Тим Джонсон, так, сер... так, сер... так...

Вона повісила слухавку і замотала головою, коли ми спробували дізнатися, що сказав їй Атикус. Потім постукала по важелю телефону і промовила:

— Міс Юло Мей... так, мем, я вже поговорила з містером Фінчем, будь ласка, не з’єднуйте мене з ним більше... послухайте, міс Юло Мей, ви можете зв’язатися з міс Рейчел і міс Стефані Крофорд, і всіма, у кого є телефон на нашій вулиці, й попередити, що тут скажений пес? Прошу, мем!

Келпурнія послухала, що їй відповідала телефоністка.

— Я знаю, що зараз лютий, міс Юло Мей, але я вмію розпізнати скаженого пса, коли його бачу. Прошу, мем, не зволікайте!

Келпурнія спитала у Джемі, чи мають телефон Редлі. Джемі пошукав у телефонній книзі — телефону в них не було.

— Та вони так і так не виходять з дому, Кел.

— Все одно я піду їх попередити.

Вона вибігла на подвір’я, Джемі за нею.

— Ану мерщій назад до хати! — закричала вона на нього.

Всі сусіди отримали повідомлення Келпурнії. Зовнішні двері всіх будинків, які було видно з наших вікон, щільно позачинялися. Тим Джонсон десь пропав з очей. Ми дивилися, як Келпурнія бігла до Садиби Редлі, притримуючи спідницю й фартух вище колін. Вона піднялася на їхню веранду і застукала у двері. Відповіді не було, тоді вона закричала:

— Містере Нейтене, містере Артуре! Тут на вулиці скажений пес! Скажений пес на вулиці!

— Взагалі-то їй належить заходити з чорного ґанку,— зауважила я.

— Яке це зараз має значення? — похитав головою Джемі.

Коли Келпурнія метнулася до чорного ходу, на нашу під’їзну доріжку вирулив чорний «форд». З нього вилізли Атикус і містер Гек Тейт.

Містер Гек Тейт був шерифом округу Мейком. На зріст він був такий самий високий, як Атикус, але худіший і з довгим носом. Він носив чоботи з блискучими металевими застібками, бриджі й мисливську куртку. Зараз він тримав у руках важку рушницю. Коли вони з Атикусом підійшли до веранди, Джемі прочинив двері.

— Не виходь, сину,— застеріг Атикус.— Де пес, Кел?

— Уже мав би бути тут,— відповіла Келпурнія, вказуючи на вулицю.

— Він ще не біжить, ні? — спитав містер Тейт.

— Ні, сер, поки що його тільки трясе, містере Геку.

— Чи не варто піти йому назустріч, Геку? — спитав Атикус.

— Ні, ліпше зачекаймо його тут. Зазвичай вони рухаються по прямій, але усяке трапляється. Він може піти вулицею, де вона робить дугу,— сподіваюся, так і буде, а може вийти просто у двір Редлі. Зачекаймо хвилину.

— Не думаю, що він потрапить у двір Редлі,— сказав Атикус.— Йому перешкодить паркан. Радше він ітиме вулицею...

Я уявляла, що скажені пси пускають піну з пащі, мчать стрімголов, підстрибують і хапають людей за горло. А ще я гадала, що таке буває тільки в серпні. Якби Тим Джонсон поводився саме так, я б, мабуть, злякалася менше.

Немає видовища моторошнішого, ніж безлюдна, нашорошена вулиця. Дерева застигли, пересмішники замовкли, теслі з подвір’я міс Моді десь зникли. Я почула, як містер Тейт чмихнув, а потім висякався. Тоді побачила, як він умостив рушницю у вигин ліктя. Побачила обличчя міс Стефані Крофорд у рамі скляних парадних дверей. Поруч з нею показалася міс Моді. Атикус поставив ногу на перекладину стільця і потер собі стегно.

— Ось і він,— тихо промовив тато.

На розі вулиці, з боку, протилежного до Садиби Редлі, показався Тим Джонсон — млявий, неповороткий.

— Поглянь на нього,— прошепотів Джемі.— Містер Тейт казав, що вони рухаються по прямій, а Тим навіть дороги триматися не в змозі.

— Здається, що йому ще погіршало,— сказала я.

— Постав перед ним що-небудь — він так і кинеться.

Містер Тейт приклав руку дашком до чола і вдивився як слід.

— Він таки сказився.

Тим Джонсон рухався зі швидкістю черепахи, він не грався, не нюхав листя: здавалося, він іде тільки йому одному відомим маршрутом під впливом невидимої сили, яка штовхає його уперед, до нас. Видно було, як він здригається — немов кінь, що відганяє ґедзів; він то розтуляв, то стуляв пащу; його хилило набік, але він неухильно наближався до нас.

— Він шукає собі місце, де вмерти,— припустив Джемі.

Містер Тейт озирнувся.

— До смерті йому ще дуже далеко, Джемі, він ще й не починав навіть.

Тим Джонсон дістався провулочка перед Садибою Редлі, й те, що ще жевріло у його нещасному мозку, примусило його зупинитися й поміркувати, куди йти далі. Він зробив декілька непевних кроків і зупинився біля воріт Редлі; потім спробував повернути назад, але не зміг.

Атикус сказав:

— Його вже можна дістати, Геку. Стріляйте, поки він не звернув у провулок,— не відомо, хто може опинитися за рогом. Зайди в дім, Кел.

Келпурнія відчинила скляні двері, замкнула їх по собі, потім відімкнула і накинула гачок. Вона намагалася відгородити Джемі й мене своїм тілом, але ми висовувались у неї з-під рук.

— Стріляйте ви, містере Фінч,— містер Тейт простягнув рушницю Атикусу; тут ми з Джемі мало не зомліли.

— Не гайте часу, Геку,— відповів Атикус,— цільтеся.

— Містере Фінч, тут треба з одного пострілу.

Атикус рішуче похитав головою.

— Не зволікайте, Геку, час діяти! Він не чекатиме вас на одному місці цілий день...

— Заради усього святого, містере Фінч, погляньте-но, де він! Якщо промажу — розтрощу вікно Редлі! Я не дуже вправно стріляю, ви це чудово знаєте!

— Я не брав до рук рушниці років тридцять...

Містер Тейт мало не силоміць тицьнув рушницю Атикусу.

— Мені буде значно спокійніше, якщо зараз ви її таки візьмете,— сказав він.

Немов заворожені, дивилися ми з Джемі, як наш батько узяв рушницю і вийшов на середину вулиці. Він рухався швидко, але мені здавалося, що він ніби пливе під водою: час повз моторошно повільно.

Коли Атикус узявся за окуляри, Келпурнія прошепотіла:

— Добрий Ісусе, поможи йому,— і стиснула долонями щоки.

Атикус зсунув окуляри на лоба; вони зісковзнули й упали на землю. У повній тиші я почула, як вони тріснули. Атикус потер очі й підборіддя; ми бачили, що він часто моргає.

Біля воріт Редлі Тим Джонсон зібрав докупи свій згасаючий глузд. Він нарешті спромігся розвернутися, щоб рухатися й далі нашою вулицею. Зробив два кроки уперед, потім зупинився і підвів голову. Видно було, як напружилося його тіло.

Рухами настільки швидкими, що видавалися одночасними, Атикус клацнув затвором і притиснув рушницю до плеча.

Пролунав постріл. Тим Джонсон підскочив, гепнувся і завмер на тротуарі невеличкою коричнево-білою купкою. Він не встиг зрозуміти, що з ним трапилося.

Містер Тейт зіскочив з веранди і побіг до Садиби Редлі. Зупинився перед собакою, присів навпочіпки і постукав пальцем себе по лобі над лівим оком.

— Ви узяли трохи праворуч, містере Фінч,— гукнув він.

— Моя споконвічна проблема,— відповів Атикус,— якби я мав вибір, то віддав би перевагу дробовику.

Він нахилився підняти окуляри, підбором розтер у порох розбиті скельця, потім підійшов до містера Тейта і почав роздивлятися Тима Джонсона.

Одні за одними прочинялися двері, й сусіди помалу заворушилися. Міс Моді зійшла з веранди разом з міс Стефані Крофорд.

Джемі немов заціпенів, і я його ущипнула, щоб отямився, та коли Атикус побачив, що ми йдемо до нього, звелів залишатися на місці.

Коли містер Тейт з Атикусом повернулися на подвір’я, містер Тейт усміхався.

— Я пришлю Зібо забрати його,— сказав він.— А ви не так уже багато й забули, містере Фіни. Кажуть, що такі уміння нікуди не щезають.

Атикус мовчав.

— Атикусе,— покликав Джемі.

— Що?

— Нічого.

— Я все бачила, Фінчу-З-Одного-Пострілу!

Атикус різко озирнувся — й угледів просто перед собою міс Моді. Вони мовчки подивилися одне на одного, й Атикус сів у машину шерифа.

— Іди сюди,— покликав він Джемі.— Не наближайтеся до того собаки, зрозуміло? Близько не підходьте, мертвий він так само небезпечний, як і живий.

— Так, сер,— відповів Джемі.— Атикусе...

— Що, сину?

— Нічого.

— Ти що, хлопче, язика проковтнув? — містер Тейт широко усміхнувся до Джемі.— Невже ти не знав, що твій тато...

— Облиште, Геку,— обірвав його Атикус,— нам уже час повертатися до справ.

Вони поїхали, а ми з Джемі пішли й сіли на сходах у міс Стефані. Ми чекали, коли приїде Зібо на своєму сміттєвозі.

Джемі спантеличено мовчав, а міс Стефані запричитала:

— Ой-ой-ой, та хто ж це чував про скаженого собаку в лютому? Може, він зовсім не сказився, а просто здурів? Не хотіла б я бачити обличчя Гаррі Джонсона, коли він повернеться з Мобіла і дізнається, що Атикус Фінч застрелив його собаку. Переконана, що він просто набрався блощиць...

Міс Моді зауважила, що міс Стефані завела б іншої пісні, якби Тим Джонсон досі сунувся вулицею, але все невдовзі проясниться, бо голову собаки відвезуть до Монтгомері у лабораторію.

Джемі все не міг отямитися:

— Ти бачила, Скауте? Бачила, як він стояв?.. Як він раптом увесь розслабився, а рушниця ніби стала частиною його самого... і як усе блискавично... я по десять хвилин цілюся, поки стрельну...

Міс Моді єхидно посміхнулася.

— Ну, міс Джін-Луїзо, тепер ти вже не думаєш, що твій батько нічого не вміє? Досі його соромишся?

— Ні, мем,— відповіла я покірно.

— Забула тобі сказати тоді, що Атикус Фінч не лише гравець на варгані, а й був свого часу найвлучніший стрілець на весь округ Мейком.

— Найвлучніший стрілець...— повторив Джемі.

— Ти добре мене розчув, Джеремі Фінчу. Сподіваюся, ви тепер зміните пісеньку. Дивовижно, ви навіть не знали, що замолоду вашого батька називали Фінч-З-Одного-Пострілу. Ще коли ми всі мешкали на Пристані, якщо з п’ятнадцяти пострілів він влучав у чотирнадцять голубів, то вважав, що просто переводить набої.

— Та він і словом ніколи не прохопився про це,— промимрив Джемі.

— І словом не прохопився, он як?

— Ніколи, мем.

— Цікаво, чого він ніколи не ходить на полювання,— спитала я.

— Гадаю, зможу тобі пояснити. Ваш батько насамперед — надзвичайно шляхетна людина. Влучність у стрільбі — це талант від Бога; зрозуміло, треба практикуватися, щоб сягнути досконалості, але стріляти — це не грати на піаніно абощо. Думаю, він відклав рушницю, коли усвідомив, що Бог надав йому несправедливу перевагу над іншими живими істотами. Мабуть, він вирішив, що стрілятиме тільки у крайньому разі, як от сьогодні.

— Здається, він мав би цим пишатися,— сказала я.

— Люди при здоровому глузді ніколи не пишаються своїми талантами,— відтяла міс Моді.

Ми побачили, як під’їхав Зібо. Він дістав з кузова вила й обережно підхопив Тима Джонсона. Потім поклав його на машину, а тоді полив якоюсь рідиною з великого бутля тіло собаки й місце, де той лежав.

— Не ходіть тут поки що,— гукнув він.

Коли ми повернулися додому, я сказала Джемі, що нам буде що розказати у школі в понеділок. Джемі обернувся до мене.

— Навіть не думай нічого нікому розказувати, Скауте.

— Отакої! Ще й як розкажу! Не у кожного татко — найвлучніший стрілок округу Мейком.

— Бачиш,— сказав Джемі,— якби він хотів, щоб ми це знали, він би нам сам розповів. Якби він цим пишався, він би розповів.

— А може, він просто забув?

— Та ні, Скауте, тобі не зрозуміти. Атикус дійсно старий, але мене не обходить, що він нічого не вміє, мене не обходить, якби він узагалі нічого не зміг би робити.

Джемі підняв із землі камінець і тріумфально жбурнув ним у гараж. Побіг за ним услід, потім озирнувся і крикнув:

— Атикус — джентльмен, так само як і я!

11

Коли ми з Джемі були менші, то гралися головно на південній околиці, та як я вже майже закінчувала другий клас і пішли у небуття часи наших знущань з Примари Редлі, нас дедалі частіше приваблювала ділова частина міста, але потрапити туди можна було лише повз володіння місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Проминути її будинок було неможливо, хіба що пройти в обхід милю з гаком. Попередні недовгі зустрічі з нею не викликали у мене гострого бажання поглибити це знайомство, але Джемі сказав, що прийшов час дорослішати.

Місіс Дьюбоз жила сама, якщо не рахувати служниці-негритянки, за два двори від нас, у будинку з крутими сходами і відкритою терасою. Вона була дуже стара; майже весь час проводила у ліжку або у кріслі на коліщатах. Подейкували, що під своїми численними шалями й накидками вона ховає старий пістоль часів Громадянської війни.

Ми з Джемі її просто не зносили. Якщо вона сиділа на терасі, коли ми проходили вулицею, то потрапляли під обстріл її гнівних очей і під безжальний допит щодо нашої поведінки, а потім нам виносився прикрий вирок щодо того, ким ми виростемо,— зрозуміло, ніким путнім. Ми давно вже не переходили на той бік вулиці: це не рятувало, вона тільки кричала ще голосніше, щоб почули просто всі сусіди.

Хай що ми робили, догодити їй було неможливо. Якщо я сонячно усміхалася і гукала «Привіт, місіс Дьюбоз», то у відповідь лунало грізне:

— Не смій казати мені «привіт», паскудне дівчисько! Мусиш говорити «Доброго дня, місіс Дьюбоз!».

Вона була лиха. Якось вона почула, що я називаю нашого тата просто Атикус, так її мало родимець не вхопив. Мало того, що ми найзухваліші, найбезпардонніші йолопи, які їй траплялися у житті, так ще й наш батько гідний жалю, що не одружився вдруге по смерті нашої матері. Яка то була чарівна, досконала жінка, кричала вона, і в місіс Дьюбоз просто серце рветься навпіл, коли вона бачить, як Атикус дозволяє дітям такої пані рости дикими й некерованими. Я не пам’ятала мами, а Джемі пам’ятав — іноді він мені про неї розказував, то він аж пополотнів, коли місіс Дьюбоз нам оце все видала.

Після усіх жахів з Примарою Редлі, скаженим собакою і пожежею, Джемі вирішив, що це просто боягузтво — зупинятися біля порогу міс Рейчел і чекати, і він оголосив, що ми тепер добігатимемо щовечора до пошти на розі й там зустрічатимемо Атикуса з роботи. Скільки разів Атикус бачив, що Джемі стоїть розлючений через слова місіс Дьюбоз, які вона встигла викрикнути нам услід.

— Не переймайся, сину,— заспокоював його Атикус,— вона стара і дуже хвора. А ти тримай собі голову високо і будь джентльменом. Хай що вона тобі наговорить, не дай їй себе розізлити.

Джемі відповідав, що не така вже вона, мабуть, і хвора, якщо так репетує. Коли ми утрьох підходили до її будинку, Атикус знімав капелюха, галантно махав їй рукою і промовляв:

— Доброго вечора, місіс Дьюбоз! Ви сьогодні як картинка.

Щоправда, Атикус ніколи не уточнював, яка саме картинка.

Він розповідав їй судові новини і висловлював щиру надію, що завтра у неї видасться приємний день. Потім він знову вдягав капелюха, закидав мене до себе на плечі просто у неї на очах, і ми йшли в сутінках до себе додому. У такі моменти я думала, що мій тато, який ненавидів зброю і ніколи не воював, був найхоробріший чоловік на світі.

На дванадцятиліття Джемі подарували гроші, й вони буквально пропікали йому кишеню, тому наступного дня одразу по обіді ми пішли до середмістя. Джемі гадав, що йому вистачить купити собі модель парового двигуна, а мені — жезл тамбурмажора.

Я вже давно задивлялася на цей жезл: він продавався у крамниці В. Дж. Елмора, був прикрашений цехінами й блискітками і коштував сімнадцять центів. Моєю найпалкішою мрією було диригувати на ходу шкільним оркестром округу Мейком. Я вже почала тренуватися: підкидала палиці й майже навчилася їх ловити, проте Келпурнія ніколи не пускала мене в хату, якщо заставала з палицею в руках. Мені здавалося, що коли я матиму справжній жезл, усе піде як по маслу, і з боку Джемі було вельми шляхетно його мені купити.

Місіс Дьюбоз уже розташувалася на своїй терасі, коли ми йшли до крамниці.

— Чого це ви тут вештаєтеся у таку пору? — загорлала вона.— Не інакше як школу прогулюєте. От я зараз зателефоную директору і все йому розкажу!

Тут вона ухопилася за колеса свого крісла і зробила таке обличчя, ніби й справді виконає свою погрозу.

— Та сьогодні ж субота, місіс Дьюбоз,— сказав Джемі.

— Субота чи не субота, байдуже,— туманно відповіла вона.— Цікаво, а ваш батько знає, де вас носить?

— Місіс Дьюбоз, ми ходили до міста самі, ще коли були ось такі,— Джемі показав рукою фути зо два над тротуаром.

— Не бреши мені! — заголосила вона.— Джеремі Фінчу, Моді Аткінсон доповіла, що ти сьогодні вранці зламав у неї виноградну лозу. Вона все розповість твоєму батькові, й тоді ти пошкодуєш, що взагалі народився на світ! І якщо тебе не допровадять до виправної школи цими днями, моє прізвище не Дьюбоз!

Джемі й близько не підходив до винограду міс Моді з минулого літа, до того ж він твердо знав, що міс Моді ніколи б не наскаржилася Атикусу, навіть якби щось і було, тому він усе заперечив.

— Не смій сперечатися! — аж заверещала місіс Дьюбоз.— А ти? — тут вона тицьнула у мене своїм покарлюченим пальцем.— Чого це ти розгулюєш у комбінезоні? Ти мусиш вдягатися у сукні з корсажем, юна леді! І якщо ніхто тебе не перевиховає, будеш прислуговувати у корчмі,— ну от, дожилися, молода Фінч уже прислуговує у «Кафе ОК», нічого собі!

Мене охопив жах. «Кафе ОК» було дуже підозрілим закладом на півночі центральної площі. Я вчепилася в руку Джемі, але він різко її вирвав.

— Ходімо, Скауте,— прошепотів він.— Не звертай на неї уваги. Просто високо тримай голову і будь джентльменом.

Але місіс Дьюбоз не вгамовувалася.

— Мало того, що одна з Фінчів прислуговує по шинках, але й той, що в суді, боронить чорномазих!

Джемі так і заціпенів. Удар місіс Дьюбоз влучив у ціль, і вона це усвідомлювала.

— Так, так, куди ж котиться світ, якщо Фінч повстає проти свого кола? Так я вам зараз скажу! — вона піднесла руку до рота. А коли відвела руку, за нею потяглася, довга цівка слини.— Ваш батько нічим не кращий за чорномазих і за покидьків, на яких працює!

Джемі спалахнув. Я потягла його за рукав, а нам услід линули звинувачення у моральній деградації нашої сім’ї, і головним пунктом було те, що половина родини Фінчів вже й так у божевільні, але якби була жива наша мати, ми б не скотилися до такої ганьби.

Не знаю, що обурило Джемі найбільше, але я страшенно образилися на натяки місіс Дьюбоз щодо психічного стану нашої родини. Я вже майже призвичаїлася до клинів у бік Атикуса. Але це вперше сказала доросла людина. Якщо не зважати на зауваження щодо Атикуса, все решта в нападках місіс Дьюбоз було як завжди. А в повітрі вже відчувалося літо — в тіні ще було прохолодно, але сонце пригрівало дужче, а це означало, що наближаються гарні часи — канікули і Ділл.

Джемі купив собі паровий двигун, і ми попрямували до крамниці Елмора по мій жезл. Покупка не принесла Джемі жодного задоволення; він запхав модель у кишеню і мовчки йшов поруч зі мною додому. Дорогою я раз у раз підкидала свій жезл, намагаючись його упіймати, поки мало не налетіла на містера Лійка Діза, який тільки й сказав: «Обережно, Скауте, дивися, куди йдеш!» Коли ми наблизилися до будинку місіс Дьюбоз, мій жезл уже був геть брудний від безкінечних падінь на землю.

На терасі її не було.

Пізніше, через багато років, я іноді питала себе, що примусило Джемі так вчинити, чому він не дотримався девізу «Будь джентльменом, сину», чому відійшов він правил непоказної шляхетності, які почав сповідувати. Вочевидь, Джемі не менш за мене потерпав від балачок про те, що наш батько обстоює негрів, і я звикла, що він тримає себе в руках: від природи він мав характер лагідний і незапальний. Але у той час я могла пояснити його вчинок єдине тим, що він на декілька хвилин буквально збожеволів.

Джемі зробив достеменно те, що весь час робила б я, коли б Атикус мені не заборонив, і я підозрювала, що його заборона стосується і старих мерзенних жінок, яких мені також не можна бити. Коли ми опинилися біля воріт місіс Дьюбоз, Джемі вихопив у мене з рук жезл, увірвався, розмахуючи ним, як скажений, на подвір’я, забувши про всі напучення Атикуса, забувши, що місіс Дьюбоз ховає під шалями пістоль, забувши, що як вона і промахнеться, її служниця Джессі нізащо не схибить.

Він не вгамувався, доки не позбивав верхівки з усіх кущів камелії у саду місіс Дьюбоз, доки усю землю не встелили зелені пуп’янки і листя. А тоді переламав об коліно мій жезл і жбурнув уламки на землю.

Я на той час уже щосили верещала. Джемі смикнув мене за волосся, крикнув, що йому начхати, а якщо я не стулю пельку, він мені всі патли повидирає. Я пельку не стулила, і він копнув мене як слід. Не втримавшись на ногах, я впала долілиць. Він ривком підхопив мене, та, схоже, йому стало мене шкода. Говорити не було чого.

Ми вирішили не зустрічати того вечора Атикуса з роботи. Тинялися по кухні, доки Келпурнія нас не виштовхала. Якимось незбагненним чином вона нібито про все здогадалася. Втішати вона не дуже-то вміла, але дала Джемі гарячий тост із маслом, який він розламав навпіл і поділився зі мною. Тост був на смак як вата.

Ми перейшли до вітальні. Я узяла футбольний журнал, знайшла фото Диксі Гаувела і показала його Джемі, кажучи, що він дуже на нього схожий. Приємнішого компліменту годі було й уявити, але на брата він не подіяв. Джемі похмуро скоцюбився біля вікна на кріслі-гойдалці й чекав. Стемніло.

Минули дві геологічні епохи, коли ми нарешті почули Атикусові кроки на парадних сходах. Грюкнули скляні двері, потім усе ненадовго замовкло: це Атикус клав капелюх на полицю над вішаком,— а там пролунало: «Джемі!» Голос був мов крижаний вітер.

Атикус увімкнув верхнє світло у вітальні й побачив нас там, заціпенілих від страху. В одній руці він тримав мій жезл; заяложена жовта китиця волочилася по килиму. Атикус простягнув другу руку — на долоні лежали напіврозкриті бутони камелії.

— Джемі,— спитав він,— це ти наробив?

— Так, сер.

— Навіщо?

— Вона сказала, що ти обстоюєш чорномазих і покидьків,— тихо відповів Джемі.

— Тобто, ти це зробив через оті її слова?

Джемі поворушив губами, але його «Так, сер» було майже нечутно.

— Сину, я не сумніваюся, що тобі чимало перепадає від однолітків за те, що я обстоюю чорномазих, як ти кажеш, але вчинити подібне зі старою хворою жінкою неприпустимо. Я настійно раджу тобі піти зараз до місіс Дьюбоз і поговорити з нею. А потім негайно повертайся додому.

Джемі не ворухнувся.

— Іди, чуєш?

Я попленталася за Джемі з вітальні.

— А ти залишайся тут,— наказав мені Атикус. Я залишилася.

Узявши свою газету, Атикус усівся у крісло-гойдалку, де недавно сидів Джемі. Я не могла утямити, хоч убийте, як він може спокійнісінько сидіти й читати газету, коли у його єдиного сина зараз стрілятимуть з іржавого пістоля конфедератів. Ніде правди діти, Джемі іноді дратував мене так, що я й сама ладна була його вбити, але, якщо розібратися, хто у мене, крім нього, є? Атикус, схоже, цього не розуміє, або ж йому байдуже.

Я його за це ненавиділа, та коли сильно хвилюєшся, швидко втомлюєшся: невдовзі я вже вмостилася у нього на колінах, і він мене до себе пригорнув.

— Яка ти вже велика, тебе й не вколисати на руках,— зауважив він.

— Тобі начхати, що з ним станеться,— сказала я.— Послав його на вірну загибель, а він же заступався за тебе.

Атикус притиснув мою голову собі до грудей.

— Ще рано тривожитися. От не чекав, що саме Джемі урветься терпець,— гадав, що матимемо більше проблем з тобою.

Я відповіла, що не розумію, чому це ми маємо тримати себе в руках, бо ніхто в нас у школі ніколи себе в руках не тримає.

— Скауте,— сказав Атикус,— прийде літо, і вам доведеться тримати себе в руках у значно гіршій ситуації... це дуже несправедливо щодо тебе і Джемі, але іноді ми вимушені твердо стояти на своєму і не відступати, і те, як ми поводимося у вирішальний момент... словом, коли ви з Джемі виростете, то, можливо, подивитеся на цю ситуацію з більшим розумінням і збагнете, що я вас не зрадив. Оця справа, справа Тома Робінсона, зачіпає саму сутність людської совісті,— Скауте, я не зміг би ходити до церкви і молитися Богу, якби не спробував допомогти цьому чоловікові.

— Атикусе, ти, мабуть, не маєш рації...

— Чому ти так думаєш?

— Бо всі люди гадають, що рацію мають вони, а не ти.

— Вони, звісно, мають повне право так гадати, і мають право на повагу до їхньої думки,— відповів Атикус.— Але перш ніж дійти згоди з іншими, я мушу дійти згоди з самим собою. Єдине, що не підлягає закону більшості,— це власна совість.

Коли повернувся Джемі, я ще сиділа в Атикуса на колінах.

— Ну як, сину? — спитав Атикус і зняв мене з колін.

Я крадькома обстежила Джемі. Здавалося, він живий і здоровий, тільки вираз обличчя мав доволі дивний. Можливо, місіс Дьюбоз примусила його випити якусь гірку мікстуру.

— Я там у неї все поприбирав і вибачився, але насправді я зовсім не шкодую, а ще я там працюватиму щосуботи і спробую все відновити.

— Не варто було вибачатися, якщо ти не шкодуєш,— мовив Атикус.— Джемі, вона стара і дуже хвора. Не можна зважати на все, що вона каже і робить. Звісно, було б краще, якби вона висловила оте все мені, а не вам, але не завжди буває так, як краще.

Джемі, здавалося, зосереджено вивчав троянду на килимі.

— Атикусе,— нарешті вимовив він,— вона хоче, щоб я їй читав.

— Читав?

— Так, сер. Вона хоче, щоб я приходив щодня після школи і по суботах і читав їй уголос дві години. Атикусе, невже я мушу це робити?

— Певна річ.

— Але вона хоче, щоб я ходив цілий місяць.

— Отже, ходитимеш цілий місяць.

Джемі обережно тицьнув носаком у серединку троянди і притиснув її. Нарешті він вичавив із себе:

— Атикусе, на подвір’ї у неї все ще так-сяк, але всередині все темне й моторошне. По стелі шугають тіні й усяке таке...

Атикус невесело посміхнувся.

— Тобі, з твоєю багатою фантазією, це має бути до вподоби. Уяви, що ти потрапив до будинку Редлі.

Наступного понеділка після уроків ми з Джемі піднялися крутими парадними сходами у будинок місіс Дьюбоз і пройшли навшпиньках відкритою терасою. Джемі, озброєний романом «Айвенго»[15] і гордий з того, що вже знає тут усі входи й виходи, постукав у другі двері ліворуч.

— Місіс Дьюбоз? — гукнув він.

Служниця Джессі прочинила глухі дерев’яні двері й відімкнула скляні.

— А, це ти, Джемі Фінчу,— сказала вона.— Ти сестру з собою привів? Не знаю, чи...

— Хай обоє заходять, Джессі,— почувся голос місіс Дьюбоз. Джессі впустила нас і пішла до кухні.

Коли ми переступили поріг, нас охопив задушливий сморід, який буває у старих дерев’яних будівлях, прогнилих від дощів, з гасовими лампами, з діжками для питної води, з домотканою, невибіленою постільною білизною. Цей запах мене завжди непокоїв, насторожував, напружував.

У кутку кімнати стояло бронзове ліжко, й у ньому лежала місіс Дьюбоз. Цікаво, подумала я, це вона не через Джемі злягла, і на якусь мить мені стало її шкода. Вона була вкрита цілою горою ковдр і вигляд мала майже дружній.

Біля ліжка стояв мармуровий умивальник; на ньому — склянка з чайною ложкою, червона спринцівка для вух, коробочка ватних тампонів і сталевий будильник на трьох тендітних ніжках.

— Бачу, ти припхався зі своєю нечупарою-сестрою,— привітала вона нас.

— Моя сестра зовсім не нечупара, і я вас не боюся,— Джемі відповідав спокійно, але я бачила, що коліна у нього тремтять.

Я очікувала, що вона зараз як роззявить рота, але вона тільки й мовила:

— Можеш розпочинати читання, Джемі.

Джемі сів на плетений стілець і розгорнув «Айвенго». Я узяла другий стілець і сіла поруч з ним.

— Сядьте ближче,— наказала місіс Дьюбоз.— Сядьте біля ліжка.

Ми підсунули стільці ближче. Так близько я ще ніколи її не бачила, і чого мені кортіло найбільше, то це відсунути свій стілець якнайдалі.

Вона була бридка. Обличчя мала кольору брудної наволочки, у кутиках губ збиралася слина і стікала повільно, як вода з льодовика, у глибокі зморшки на її підборідді. Щоки були помережані коричневими старечими плямами, а чорні зіниці вицвілих очей були буквально як цяточки. Руки мала покарлючені, нігті неохайні, зарослі. Вона не вставила нижньої щелепи, тому верхня губа випиналася; час до часу вона втягувала нижню губу під верхню щелепу, і підборіддя задиралося. Тоді слина стікала швидше.

Я намагалася не дивитися на неї. Джемі знову розгорнув «Айвенго» і почав читати. Я спробувала стежити за текстом разом з ним, але він читав надто швидко. Коли Джемі траплялося незнайоме слово, він його випускав, тоді місіс Дьюбоз викривала його і вимагала, щоб він вимовив слово по літерах. Джемі читав уже хвилин зо двадцять, а я дивилася то на брудну від сажі камінну дошку, то у вікно — куди завгодно, аби тільки не на місіс Дьюбоз. Він усе читав і читав, і я помітила, що вона дедалі рідше його виправляє, хоча одне речення Джемі взагалі не дочитав до кінця. Вона не слухала.

Я поглянула в бік ліжка.

Зі старою щось коїлося. Вона лежала горілиць, напнувши ковдри по саме підборіддя. Виднілися тільки її голова й плечі. Голова її хиталася з боку в бік. Коли-не-коли вона широко роззявляла рота, і я бачила, як у неї сіпається язик. На губах набиралася густа слина, вона її втягувала, а потім знову розтуляла рота. Здавалося, що рот живе своїм життям. Він діяв окремо від усього іншого, стулявся й розтулявся, як молюск під час морського відпливу. Подеколи з рота вихоплювалося «Пт», немов закипала якась в’язка речовина.

Я смикнула Джемі за рукав.

Він глянув на мене, потім на ліжко. Голова місіс Дьюбоз саме повернулася в наш бік, і Джемі спитав, чи все з місіс Дьюбоз гаразд. Вона його не почула.

Задзеленчав будильник, чим до смерті нас налякав. Не минуло й хвилини, як ми з Джемі опинилися на вулиці й побігли додому. Ми не втекли, нас відіслала Джессі: будильник ще не встиг додзвонити, як вона влетіла до кімнати і нас виштовхала.

— Мерщій,— сказала вона,— ходу звідси!

У дверях Джемі затримався.

— Їй час приймати ліки,— пояснила Джессі. Двері зачинилися, але я встигла побачити, як вона побігла до ліжка місіс Дьюбоз.

Була тільки за чверть четверта, коли ми прийшли додому, тож ми з Джемі поганяли м’яча у дворі, аж поки не прийшов час зустрічати Атикуса. Атикус приніс мені в подарунок два жовтих олівця, а Джемі — футбольний журнал, і я зрозуміла, що це нам винагорода за перший раунд із місіс Дьюбоз. Джемі розповів йому про те, як усе було.

— Вона тебе налякала? — спитав Атикус.

— Ні, сер,— відповів Джемі,— але вона така бридка! У неї якісь напади. І слина всякчас цебенить.

— Мене вона налякала,— поскаржилася я.

Атикус поглянув на мене з-понад окулярів.

— А ти, до речі, зовсім не зобов’язана ходити з Джемі.

Наступного дня місіс Дьюбоз була така сама, як у перший день, і всі решта також, доки поступово не виробилася певна система: спершу все йшло нормально, тобто місіс Дьюбоз цькувала Джемі на свої улюблені теми — камелії і чорнолюбські нахили нашого батька, потім помалу стихала, а там і зовсім відключалася. Дзеленчав будильник, Джессі нас видворяла, і ми були вільні до самого вечора.

— Атикусе,— якось спитала я,— а що таке, власне, чорнолюбець?

Обличчя Атикуса спохмурніло.

— Тебе хтось так назвав?

— Ні, сер. Це тебе так називає місіс Дьюбоз. Вона безнастанно так тебе обзиває і сердиться. А мене так обізвав Френсис минулого Різдва, тоді я вперше почула це слово.

— Через це ти його і відлупцювала?

— Так, сер...

— Навіщо ж ти у мене питаєш, що воно означає?

Я спробувала пояснити, що розлютилася не стільки через те, що сказав Френсис, скільки через те, як він це сказав.

— Розумієш, він ніби лаявся — як-от шмаркач абощо...

— Скауте, чорнолюбець — одне зі слів, які нічого не означають, так само як і шмаркач. Це важко пояснити... неотесані, ниці люди вживають його, коли їм здається, що хтось поважає негрів більше, ніж їх. Так вони називають таких, як ми, коли їм хочеться грубо й вульгарно когось обізвати.

— Але ж насправді ти не чорнолюбець?

— Звісно, я чорнолюбець. Я намагаюся любити всіх... Про мене зараз говорять багато неприємного... доню, якщо тебе обзивають якимось поганим словом, це не образа. Це просто показує, наскільки жалюгідна та людина, і не повинно тебе зачіпати. Не переймайся через місіс Дьюбоз, нехай вона лається. У неї дуже багато власних проблем.

Сплив місяць, і одного пообіддя, коли Джемі продирався крізь писання сера Вальтера Скаута, як він його називав, а місіс Дьюбоз його виправляла на кожному кроці, у двері хтось постукав.

— Заходьте! — заволала місіс Дьюбоз.

Увійшов Атикус. Наблизившись до ліжка, він потиснув руку місіс Дьюбоз.

— Я повертався з роботи, а мої діти мене не зустрічають,— сказав він.— От і вирішив, що вони ще, мабуть, у вас.

Місіс Дьюбоз усміхнулася до нього. Я не розуміла, хоч помри, як це вона взагалі з ним розмовляє, коли так люто його ненавидить.

— Знаєте, котра година, Атикусе? — спитала вона.— Рівно чотирнадцять хвилин по п’ятій. А будильник поставлено на пів на шосту. Я хочу, щоб ви це знали.

Тут до мене раптом дійшло: щодня ми залишалися у місіс Дьюбоз дедалі довше, і щодня будильник дзвонив дедалі пізніше, і в неї на ту мить вже у повному розпалі був напад. А сьогодні вона мордувала Джемі мало не дві годині, а на напад і натяку не було, і я відчула, що ми вскочили у безнадійну пастку. Дзвінок будильника провіщував наше визволення; а якщо він колись зовсім не задзвонить, що тоді з нами буде?

— У мене таке враження, що час, обумовлений для читання Джемі, вже вичерпався,— сказав Атикус.

— Ще один тиждень, ну, просто для надійності.

— Але ж...— підвівся Джемі.

Атикус поклав руку йому на плече, і Джемі замовк. Дорогою додому Джемі наполягав, що йшлося лише про один місяць, і цей місяць минув, і так нечесно.

— Лише один тиждень, сину.

— Ні,— сказав Джемі.

— Так,— сказав Атикус.

Наступного тижня ми знову були у місіс Дьюбоз. Будильник уже не дзеленчав, але місіс Дьюбоз відпускала нас, кажучи «Досить», так пізно ввечері, що Атикус уже був удома і читав газету, коли ми поверталися. Напади у неї припинилися, але все решта лишилося без змін: коли сер Вальтер Скотт заглиблювався у нескінченні описи ровів і замків, їй ставало нудно і вона починала чіплятися до нас:

— Джеремі Фінчу, я попереджала: ти гірко пошкодуєш, що поламав мої камелії. Ти вже шкодуєш, хіба ні?

Джемі відповідав, що ще й як шкодує.

— Ти, мабуть, думав, що знищив мою «гірську заметіль»? А Джессі каже, що вона випустила нові бутони. Наступного разу ти вже знатимеш, як узятися до справи, авжеж? Повириваєш усе з корінням абощо?

Джемі відповідав, що саме так і вчинить.

— Не мимри, коли говориш до мене, хлопче! Підведи голову і скажи чітко: «Так, мем». Хоча тобі навряд чи хочеться високо тримати голову, і не дивно,— з таким-от батьком.

Джемі задирав підборіддя і пильно дивився на місіс Дьюбоз, не виказуючи обурення. Протягом цих тижнів він виробив у себе вираз чемної і відстороненої цікавості, який робив, коли від обріз у нас закипала кров.

І от прийшов останній день. Коли місіс Дьюбоз сказала: «Досить»,— вона ще додала: «Це все. Прощавайте».

Все скінчилося. Ми полегшено вискочили на вулицю, ми підстрибували й вищали від щастя.

Весна того року видалася чудова: дні стали довші, й ми більше часу гралися надворі. Джемі головно вивчав фізичні дані кожного з футболістів університетських команд всієї країни. Щовечора Атикус читав нам спортивні сторінки в газетах. Судячи з прогнозів, Алабама мала шанси і цьогоріч поборотися за Рожевий кубок, хоча імен гравців ми і вимовити не могли. Атикус саме читав нам колонку Вінді Сітона, коли задзвонив телефон.

Батько взяв слухавку, потім пішов у передпокій по свій капелюх.

— Я ненадовго зайду до місіс Дьюбоз,— сказав він нам.— Скоро повернуся.

Але пробув він там довгенько, мені вже давно слід було б лягати спати. Коли він прийшов назад, у руках у нього була коробка від цукерок. Атикус сів у вітальні й поставив коробку біля свого стільця.

— Чого вона ще хотіла? — спитав Джемі.

Він не бачив місіс Дьюбоз понад місяць. Вона вже не сиділа у себе на терасі, коли ми там проходили.

— Вона померла, сину,— відповів Атикус.— Померла кілька хвилин тому.

— А,— сказав Джемі.— Добре.

— Це справді добре,— відізвався Атикус.— Її страждання скінчилися. Вона довго хворіла. Сину, ти знаєш, що в неї були за напади?

Джемі похитав головою.

— Місіс Дьюбоз була морфіністка. Вона багато років вживала морфій як знеболювальне. Так їй приписав лікар. Якби вона й далі його приймала, то не померла б у таких муках, але вона була надто вперта і свавільна...

— Не розумію,— сказав Джемі.

— Буквально перед твоєю витівкою вона викликала мене скласти заповіт. Лікар Рейнольде повідомив, що їй залишилося жити усього кілька місяців. Справи її були у повному порядку, проте вона сказала: «Лишилося розібратися тільки з одним».

— І що вона мала на увазі? — спантеличено спитав Джемі.

— Вона пояснила, що хоче покинути цей світ нікому й нічим не зобов’язана. Джемі, коли людина така хвора, можна вживати будь-що, тільки б полегшити її муки, але місіс Дьюбоз такс не підходило. Вона вирішила покінчити з наркотиками до того, як помре, і зробила це.

— Тобто, її напади були від цього?

— Саме так. Коли ти їй читав, гадаю, вона навряд чи чула бодай слово. Всім тілом і душею вона зосереджувалася на будильнику. Якби ти їй не трапився, я б сам примусив тебе ходити до неї читати. Це її трохи відволікало. Була ще одна причина...

— І вона померла вільною? — перервав Джемі.

— Як гірський вітер,— сказав Атикус.— Майже до самого кінця вона не втрачала притомності. Притомності,— тут він усміхнувся,— і непримиренності. Вона таврувала мою поведінку, прорікала, що до кінця життя мені доведеться брати тебе на поруки. І вона звеліла Джессі спакувати для тебе цю коробку...

Атикус нахилився по коробку від цукерок. Простягнув її Джемі.

Джемі розкрив коробку. Всередині, на вологій ваті, лежала восково-біла, ідеальної форми камелія. Це була «гірська заметіль».

У Джемі мало очі на лоба не вискочили.

— Стара відьма, стара відьма! — він жбурнув коробку на підлогу.— Якого дідька їй від мене треба?

Водномить Атикус підхопився і став біля нього. Джемі тицьнувся обличчям йому в груди.

— Тихо, тихо,— заспокоював Атикус,— гадаю, цим вона хотіла тобі сказати, що тепер усе гаразд, Джемі, все гаразд. Розумієш, вона була справжня леді.

— Леді? — Джемі підвів голову. Обличчя у нього розпашілося.— Після всього, що вона про тебе казала, ти називаєш її леді?

— Так. Вона мала власні погляди на життя, дуже відмінні від моїх, можливо... Сину, я говорив тобі, що якби ти не втратив голови, я б усе одно послав тебе до неї читати. Я хотів, щоб ти побачив в ній дещо,— хотів, щоб ти побачив справжню мужність, зрозумів, що мужність — це не чоловік зі зброєю в руках. Мужність — це коли знаєш, що програв свою справу, ще не розпочавши, але все одно берешся до неї. Перемагаєш тут нечасто, проте іноді перемагаєш. Місіс Дьюбоз перемогла, перемогла цілковито. Згідно з її поглядами, вона померла нікому нічим не зобов’язана. Вона — наймужніша жінка з усіх, кого я знаю.

Джемі підняв з підлоги коробку і кинув її у камін. Потім підібрав камелію, і я коли йшла спати, побачила, що він перебирає пальцями її широкі пелюстки. Атикус читав газету.