Вбити пересмішника

1

Джемі виповнилося дванадцять. З ним ставало дедалі важче ладнати, він частіше дратувався, гумор у нього мінявся щогодини. Апетит він мав несамовитий, а ще так часто кричав, щоб я до нього не чіплялася, що я спитала в Атикуса, чи не завелися у нього глисти. Атикус відповів: ні, Джемі просто росте, а я мушу бути терпляча і якомога менше йому надокучати.

Отака зміна з Джемі відбулася за якісь два-три тижні. Ще як місіс Дьюбоз була жива, він, здається, був радий моєму товариству, коли ми ходили до неї читати. І раптом, буквально за одну ніч, у нього з’явилася зовсім інша система цінностей, яку він намагався нав’язати мені: кілька разів він навіть пробував указувати, як я маю поводитися. Одного дня, у розпалі сварки, коли він загорлав: «Час уже тобі стати справжньою дівчинкою!» — я розридалася і побігла до Келпурнії.

— Не переймайся надто через містера Джемі...— почала вона.

— Містера Джемі?

— Що ж, він уже достатньо дорослий.

— Ніякий він не дорослий, просто його треба відлупцювати як слід, от тільки сама я з цим не впораюся.

— Золотко,— сказала Келпурнія,— що ж я можу зробити, коли містер Джемі росте. Йому нині більше хочеться бути на самоті, займатися своїми хлопчачими справами. А ти можеш частіше зазирати на кухню, коли засумуєш. Нам знайдеться що робити тут удвох.

Початок літа обіцяв бути гарним: хай Джемі собі як знає, а до приїзду Ділла мені і з Келпурнією буде непогано. Вона, здається, раділа, коли я навідувалася на кухню, а я, спостерігаючи за нею, починала розуміти, що дівчинкою бути далеко не так просто.

Літо прийшло, а от Ділл усе не приїздив і не приїздив. Я отримала від нього листа з фотографією. У листі він писав, що тепер має нового батька, який і був зображений на знімку, і тепер йому доведеться залишитися в Меридіані, бо вони планують побудувати великий рибальський човен. Батько його юрист, як і Атикус, тільки значно молодший. Новий тато Ділла мав приємне обличчя, і я раділа, що Ділл отримав такого тата, але моїм сподіванням прийшов кінець. Наприкінці листа Ділл написав, що кохатиме мене вічно, щоб я не хвилювалася, бо він приїде й одружиться зі мною, тільки-но роздобуде достатньо грошей, і просив, щоб я йому обов’язково відповідала.

Отже, я мала нареченого, але це не дуже-то мене втішало за його відсутності: якось я про це раніше не думала, але літо — це Ділл біля ставка, з цигаркою, зробленою з мотузки; це блиск в очах Ділла від чергових планів виманити Примару Редлі; це швидкі цілунки мимохідь, які я отримувала від Ділла, варто було Джемі відвернутися; це взаємне бажання не розлучатися. Коли він був поруч, життя видавалося буденним; без нього життя ставало нестерпним. Я не могла втішитися цілі два дні.

Мало того, ще й законодавчі збори оголосили позачергову сесію, і Атикус поїхав з дому на два тижні. Губернаторові заманулося зішкрябати декілька мушель, якими заріс корабель нашого штату; у Бірмінгемі пройшли сидячі страйки; черги по хліб у містах ставали довшими, фермери біднішали. Проте всі ці події були дуже далекі від нашого з Джемі світу.

Одного ранку ми здивувалися, побачивши у газеті «Монтгомері едвертайзер» карикатуру з підписом «Мейкомський Фінч». На ній Атикус, босоніж і в коротких штанцях, був прикутий до парти: він щось старанно писав на грифельній дошці, а навколо лихословили якісь розгнуздані дівчата.

— Це комплімент,— пояснив Джемі.— Він робить те, що, крім нього, не зробив би ніхто.

— Як це?

Серед нових якостей Джемі з’явилася ще й неабияка зарозумілість, яка мене страшенно дратувала.

— Розумієш, Скауте, це от як реорганізувати податкову систему округів абощо. Мало хто цим цікавиться.

— А ти звідки знаєш?

— Відчепися, не бачиш, я читаю газету.

Я відчепилася. І пішла на кухню.

Келпурнія лущила горох. Раптом вона сказала:

— Просто не знаю, як нам бути в неділю з вашою церквою.

— Та нічого. Атикус залишив нам гроші на пожертву.

Келпурнія примружила очі, і я зрозуміла, про що вона думає.

— Кел, ти же знаєш, що ми будемо чемні. Ми вже роками гарно поводимося у церкві.

Келпурнія, вочевидь, пригадала одну дощову неділю, коли ми були в церкві без батьків і вчителів. Залишені напризволяще, учні прив’язали до стільця Юніс Енн Симпсон і віднесли її до котельні. А потім дружно повернулися до церкви і забули про неї, слухаючи собі проповідь, як раптом пролунали жахливі удари по трубах опалення, і вони не стихали, поки хтось не пішов дізнатися, що там коїться, і не привів Юніс Енн, яка твердила, що не хоче більше грати мученика Шадраха[16], хоча Джемі Фінч і сказав, що вона не згорить у пічці, якщо її віра достатньо міцна, але в котельні аж надто жарко.

— Та чого ти, Кел, це ж не вперше Атикус залишив нас самих,— протестувала я.

— Так-то воно так, але він завжди переконується, що з вами буде вчителька. А цього разу і словом про це не обмовився — мабуть, забув.

Келпурнія почухала потилицю. Раптом вона усміхнулася.

— А ви з містером Джемі не хотіли б завтра піти зі мною до нашої церкви?

— А можна?

— Отже, хотіли б? — і Келпурнія засміялася.

Якщо Келпурнія і раніше мене відмивала від душі, то це й порівнювати неможливо з тим, що вона зі мною робила у той суботній вечір. Вона примусила мене намилитися двічі та для кожного ополіскування міняла воду; а голову помила мені аж двома видами мила. Келпурнія багато років довіряла Джемі, але того вечора вона зазирнула до ванної кімнати і викликала його справедливе обурення:

— Невже в цьому домі людина не може спокійно помитися?

Чому всім треба саме зараз лізти до ванної?

Наступного ранку вона почала «перевіряти наше вбрання», тільки-но розвиднилося. Коли Келпурнія залишалася в нас ночувати, вона спала на розкладному ліжку в кухні; цього ранку її ліжко було завалене нашим вихідним одягом. Вона так перекрохмалила мою сукню, що та напиналася як намет, коли я сідала. Келпурнія змусила мене вдягти нижню спідницю і туго затягла рожевий шовковий пасок у мене на талії. Вона натерла сухою скоринкою мої лаковані черевички так, що у них можна було дивитися, як у дзеркало.

— Ти нас ніби на карнавал виряджаєш,— зауважив Джемі.— Для чого це все, Кел?

— Не хочу, аби хтось сказав, ніби я занехаяла своїх дітей,— пробурмотіла вона.— Містере Джемі, хіба можна вдягати цю краватку до цього костюму? Вона ж зелена.

— То й що?

— А костюм синій. Невже ви не бачите?

— Ха-ха! — закричала я.— Джемі не розрізняє кольорів!

Джемі спалахнув від злості, але тут втрутилася Келпурнія:

— Негайно припиніть. Ви підете до Першої Покупки з усмішками на обличчі.

Перша Покупка — африканська методистська церква — містилася на південній околиці міста, за дорогою до старого тартака. Ця стара обшарпана будівля мала шпиль і дзвіницю — на відміну від усіх інших церков у Мейкомі. Називалася вона Першою Покупкою, бо її придбали на перші заробітки звільнених негрів. По неділях там молилися негри, а по буднях білі чоловіки грали в ній у азартні ігри.

Земля на церковному дворі й на цвинтарі поруч була глиниста і тверда як камінь. Якщо хтось умирав у спекотні дні, тіло тримали на льоду, аж доки дощі не розмивали ґрунту. Лише декілька могил мали розкришені надгробки; новіші могили були обкладені яскравими скельцями і розбитими пляшками з-під кока-коли. Громовідводи охороняли могили тих покійників, які вирізнялися буйним норовом; в узголів’ї дитячих могилок стояли недопалки свічок. Цей цвинтар не пригнічував.

Щойно ми ступили на церковний двір, нас зустрів м’який гірко-солодкий запах чисто вимитих, причепурених негрів: помада до волосся, прянощі, нюхальний тютюн, одеколон, жувальний тютюн, м’ятна жуйка та квіткова пудра.

Побачивши мене і Джемі разом з Келпурнією, чоловіки зробили крок назад і зняли капелюхи; жінки схрестили руки на грудях — звичний жест поштивої уваги. Вони відступили, пропускаючи нас до церковних дверей. Келпурнія йшла між Джемі та мною, відповідаючи на вітання своїх яскраво убраних сусідів.

— Що це вам заманулося, та, міс Кел? — пролунав чийсь голос у нас за спинами.

Келпурнія охопила нас за плечі, й ми зупинилися й озирнулися: на стежині за нами стояла висока негритянка. Вона якось скособочилася, уперлася ліктем лівої руки у вигин стегна і вказувала на нас розтуленою долонею. Голова у неї була довгаста, очі дивної мигдалевої форми, ніс прямий, губи випнуті, як індіанський лук. Здавалося, що вона на дві голови вища за всіх решту.

Я відчула, як рука Келпурнії вп’ялася мені в плече.

— Чого тобі, Дуло? — спитала Кел тоном, якого я в неї ніколи не чула. Говорила вона спокійно, зі зневагою.

— А от хтіла б знати, нащо ви приперли білих дітлахів до церкви чорномазих?

— Вони мої гості,— відповіла Келпурнія. І знову я подумала — який у неї дивний голос: тут вона розмовляла, як вони всі.

— Еге ж, а ви гостюєте у домі Фінчів по буднях.

Натовп загомонів.

— Не бійся,— прошепотіла мені Келпурнія, проте троянди на її капелюшку обурено захиталися.

Коли Лула зробила крок до нас, Келпурнія наказала:

— Стій де стоїш, чорномаза!

Лула зупинилася, але сказала:

— Ви не маєте права приводити сюди білих дітлахів — у них своя церква, у нас своя. Це наша церква, міс Кел, вам ясно?

— Але Бог у нас один, хіба ні? — відповіла Келпурнія.

— Ходімо додому, Кел,— сказав Джемі,— ми їм тут не потрібні.

Я була згодна з ним: ніхто нам тут не був радий. Я не стільки бачила, скільки відчувала, що натовп наближається до нас. Здавалося, нас зараз візьмуть в оточення, та коли я подивилася на Келпурнію, очі в неї були веселі. Я знову глянула на стежину — Лули вже не було. На її місці стояв чималий гурт негрів.

Один з них вийшов з натовпу. Це був Зібо, міський сміттяр.

— Містере Джемі,— сказав він,— ми щасливі, що ви до нас прийшли. А на Лулу не зважайте, вона така загониста через те, що превелебний Сайкс пригрозив її засудити на проповіді. Вона зроду така баламутка й підбурювачка, та ще й пихата, ціни собі скласти не може,— а ми всі щасливі вас тут бачити.

Після цих слів Келпурнія повела нас до церкви, і на вході нас привітав превелебний Сайкс і повів до передньої лави.

Всередині Перша Покупка була не потинькована, стелі не мала, тільки дах. Уздовж стін на мідних скобах стояли незапалені гасові лампи, а за церковні лави правили соснові ослони. Позаду грубої дубової кафедри висіла корогва з вицвілого рожевого шовку, яка проголошувала, що Бог є Любов, і єдиною прикрасою церкви, окрім неї, була літографія Ганта[17] «Світоч світу». Не було там ні піаніно, ні органа, ні книжок з текстами псалмів, ні розкладу церковних служб — нічого з церковних атрибутів, які ми звикли бачити щонеділі. Всередині було доволі темно, а волога прохолода, у міру заповнення приміщення паствою, розсіювалася. На кожному сидінні лежало дешеве картонне віяло з яскраво намальованим Гетсиманським садом — дарунок компанії металевих виробів Тиндела («Маємо все, що ви забажаєте»).

Келпурнія вказала нам з Джемі на місця скраю і сама сіла між нами. Вона витягла зі своєї торбинки носовичок, розв’язала вузлик на одному з його кінців, де був чималенький стосик монет. Простягнула десять центів мені й десять центів Джемі.

— У нас є гроші,— прошепотів Джемі.

— Залишіть їх собі, ви ж мої гості.

На обличчі Джемі можна було прочитати сумнів: наскільки етично залишати собі гроші, видані йому на церкву, але його природжена чемність перемогла, і він поклав свою монету до кишені. Я зробила те саме — без жодних докорів сумління.

— Кел,— прошепотіла я,— а де ж збірки псалмів?

— У нас їх немає.

— А як же тоді...

— Цить,— сказала вона.

Превелебний Сайкс уже стояв за кафедрою і мовчки оглядав свою паству. Він був низенький, але кремезний, у чорному костюмі, чорній краватці, білій сорочці; золотий ланцюжок його годинника виблискував у світлі, що проходило крізь матові вікна.

— Браття і сестри,— промовив він,— ми маємо особливу приємність вітати серед нас сьогодні містера й міс Фінчів. Ви всі знаєте їхнього батька. Перш ніж розпочати, я зроблю кілька оголошень.

Превелебний Сайкс пошелестів паперами, вибрав один і прочитав з відстані витягнутої руки: «Місіонерське товариство зустрічається у будинку сестри Аннет Рівз наступного вівторка. Приносьте з собою шиття».

Потім він прочитав інший аркуш.

— Вам усім відомо про біду брата Тома Робінсона. Він завжди, змалечку був відданим парафіянином Першої Покупки. Всі грошові збори сьогоднішнього дня, як і збори наступних трьох неділь, підуть його дружині Гелен, щоб вона могла утримувати сім’ю.

Я штовхнула ліктем Джемі.

— Це отой Том, якого Атикус захи...

— Цить!

Я обернулася до Келпурнії, але вона мені й рота не дала розтулити. Затюкана, я зосередилася на превелебному Сайксі, який, здавалося, чекав, коли я вгамуюся.

— А тепер нехай наш регент розпочне перший псалом,— оголосив він.

Зі свого місця підвівся Зібо, пройшов центральним проходом, зупинився біля нас і повернувся обличчям до пастви. В руках він тримав пошарпаний збірник псалмів. Розгорнувши його, він промовив:

— Співаємо номер двісті сімдесят три.

Для мене це було вже занадто:

— Я же ми співатимемо, коли ні в кого немає псалтиря?

Келпурнія усміхнулася.

— Тихше, золотко,— прошепотіла вона,— зараз побачиш.

Зібо відкашлявся і прочитав голосом гучним, як розкати далекої артилерії:

Дивовижно злагоджено сотня голосів проспівала слова, прочитані Зібо. Не встигла замовкнути остання нота, як Зібо продекламував:

Знову навколо нас залунав спів; остання нота затягнулася, і Зібо вступив з новим рядком:

Паства трохи завагалася, Зібо чітко повторив рядок, і його проспівали. Під час приспіву Зібо згортав книжку, і це був сигнал співати без його допомоги.

На фінальних нотах урочистої мелодії Зібо прочитав:

Рядок по рядку голоси гармонійно зливалися в мелодію, поки псалом не завершився тихою, сумною нотою.

Я поглянула на Джемі, який скоса дивився на Зібо. Я б також у таке не повірила, якби не бачила на власні очі.

Потім превелебний Сайкс попросив Божого благословення для всіх недужих і стражденних, і ця частина служби була така сама, як у нашій церкві, хіба що превелебний Сайкс звертався до Господа з конкретними іменами хворих.

Проповідь його полягала у рішучому осуді гріха — він суворо прочитав гасло на стіні у себе за спиною: його паства мусила уникати такого зла, як спиртні напої, азартні ігри й легковажні жінки. Підпільний продаж віскі в негритянському кварталі створював чимало проблем, але жінки були ще гірші. Знову, як і часто у нашій церкві, мене знайомили з доктриною про Гріховність Жіноцтва, якою, схоже, страшенно переймалися всі священики.

Ми з Джемі слухали подібні проповіді щонеділі. З однією лише відмінністю: превелебний Сайкс вільніше виголошував з кафедри свої погляди на кожне конкретне гріхопадіння: Джим Гарді не з’являвся у церкві п’ять неділь поспіль, проте він не хворий; Констанс Джексон має начуватися, бо їй загрожує велика небезпека через скандали з сусідами: вперше за все існування негритянського кварталу вона примудрилася побудувати паркан, тільки щоб дошкулити ближнім своїм.

Превелебний Сайкс закінчив проповідь. Він став біля столу перед кафедрою і закликав до вранішніх пожертв,— такого ми з Джемі ще не бачили. Один по одному парафіяни підходили до столу і кидали свої п’ятаки і десятицентовики у чорну емальовану бляшанку з-під кави. Підійшла наша з Джемі черга, і ми почули ласкаве «Дякую, дякую», коли дзвякнули наші монетки.

На наш подив, превелебний Сайкс висипав уміст бляшанки на стіл і перерахував монети. Потім він випростався і сказав:

— Цього недосить, нам треба зібрати десять доларів.

Паства тихо загомоніла.

— Ви ж знаєте, для чого ці гроші,— Гелен не може залишити дітей і ходити на роботу, поки Том у в’язниці. Якщо кожен з вас дасть іще по десять центів, буде якраз.

Превелебний Сайкс помахав комусь в глибині церкви.

— Алеку, зачини двері. Ніхто звідси не піде, поки ми не назбираємо десятьох доларів.

Келпурнія витягла зі своєї торбинки обтріпаний шкіряний гаманець.

— Ні, Кел,— прошепотів Джемі, коли вона дала йому блискучий четвертак.— Давай сюди свої десять центів, Скауте.

В церкві вже не було чим дихати, і я зрозуміла, що превелебний Сайкс налаштований будь-що вичавити потрібну суму зі своєї пастви. Віяла тріпотіли, ноги човгали, жувальники тютюну мало не непритомніли.

Превелебний Сайкс ошелешив мене, сказавши:

— Карлоу Ричардсон, я ще не бачив тебе у цьому проході.

Чоловік у штанях хакі підійшов до нього і вкинув монету. Парафіяни схвально забурмотіли.

Тоді превелебний Сайкс оголосив:

— Прошу всіх, хто не має дітей, зробити пожертву і додати ще по десять центів кожний. Тоді буде скільки треба.

Повільно, над силу, десять доларів набралося. Прочинили двері, від свіжого повітря стало легше дихати. Зібо по рядках заспівав «На берегах буремних Йордана»[19], і богослужіння добігло кінця.

Я хотіла залишитися й усе роздивитися як слід, але Келпурнія повела мене по проходу перед собою. Вона призупинилася у дверях побалакати з Зібо і його родиною, а ми з Джемі в той час розмовляли з превелебним Сайксом. Мене аж розпирало від питань, але я вирішила зачекати і пізніше розпитати Келпурнію.

— Нам надзвичайно приємно, що ви до нас прийшли,— сказав превелебний.— Ця церква не має друга кращого за вашого тата.

Моя цікавість прорвалася назовні.

— А чому ви збирали подаяния для дружини Тома Робінсона?

— Хіба ви не чули чому ? — здивувався превелебний Сайкс.— У Гелен троє маленьких діток, вона не може ходити на роботу...

— А чого вона не бере їх з собою? — питала я далі. Чимало з негритянок ходили на плантацію з дітьми, вкладали їх у затінку, поки самі працювали,— зазвичай малята сиділи між двома рядами бавовни. Тих, хто ще не вмів сидіти, матері або прив’язували собі на спину, як то роблять індіанки, або вкладали на мішки з бавовною.

Превелебний Сайкс завагався.

— Правду сказати, міс Джін-Луїзо, Гелен не може знайти собі роботу зараз... Коли прийде час збирати бавовну, її візьме містер Лінк Діз.

— А чому не може, пасторе?

Він не встиг відповісти, як Келпурнія поклала руку мені на плече. Відчувши її потиск, я швиденько подякувала і попрощалася. Джемі відлунням повторив мої слова, і ми рушили додому.

— Кел, я знаю, що Том Робінсон у в’язниці, бо скоїв щось жахливе, але чому Гелен не наймають на роботу? — допитувалася я.

Келпурнія у маркізетовій темно-синій сукні й капелюшку котелком йшла між Джемі та мною.

— Через те, що, як кажуть білі, зробив Том,— відповіла вона.— Люди не хочуть мати справи з його родиною.

— А що він, власне, зробив, Кел?

Келпурнія зітхнула.

— Старий містер Боб Юел звинуватив Тома у зґвалтуванні його дочки, от Тома заарештували й кинули до в’язниці...

— Містер Юел? — щось ворухнулося у моїй пам’яті.— Він не з тих Юелів, що приходять до школи тільки у перший день, а потім сидять удома? Але ж Атикус казав мені, що вони всі покидьки,— я ніколи не чула, щоб Атикус про когось говорив так, як про цих Юелів. Він сказав...

— Так, він з цих Юелів.

— Але якщо всі в Мейкомі знають, що вони за люди, то мусили б залюбки узяти Гелен на роботу... А що таке зґвалтування, Кел?

— Це вже ти спитай у містера Фінча. Він пояснить тобі краще, ніж я. Ви, напевне, зголодніли. Превелебний сьогодні затягнув службу, зазвичай він не такий нудний.

— Він точнісінько як наш священик,— сказав Джемі.— А чому ви всі так дивно співаєте псалми?

— По рядках? — уточнила Келпурнія.

— Це так зветься?

— Так, ми називаємо це рядкуванням. Так завжди робилося, відколи я себе пам’ятаю.

Джемі сказав, що якби відкладати подаяння протягом року, то можна було б закупити псалтирі. Келпурнія розсміялася.

— Навряд чи від цього була б користь. Вони ж не вміють читати.

— Не вміють читати? — здивувалася я.— Всі ті люди?

— Так, усі,— кивнула головою Келпурнія.— З парафіян Першої Покупки вміють читати десь четверо людей... Я, наприклад.

— А де ти ходила до школи, Кел? — поцікавився Джемі.

— Ніде. Хто ж мене навчив грамоти? Ага, стара міс Б’юфорд, тітонька міс Моді Аткінсон...

— Невже ти аж така стара?

— Та я навіть старша за містера Фінча,— усміхнулася Келпурнія.— Щоправда, не знаю наскільки. Якось ми почали пригадувати минулі часи, намагались вирахувати, скільки мені років, так от, я пам’ятало трохи далі, ніж він, тож я ненабагато старша, до того ж у жінок пам’ять краща, ніж у чоловіків.

— А коли у тебе день народження, Кел?

— Я святкую його на Різдво, так легше запам’ятати, а справжнього свого дня народження я й не знаю.

— Але, Кел,— заперечив Джемі,— ти на вигляд значно молодша за Атикуса.

— У негрів вік не так рано проявляється, як у білих,— пояснила вона.

— Мабуть, це тому, що вони не вміють читати. Кел, а це ти вивчила Зібо?

— Так, містере Джемі. У нас тут і школи не було, коли він був хлопчиком. Втім, я його примусила вчитися.

Зібо був старшим сином Келпурнії. Якби я раніше про це подумала, я б зрозуміла, що Келпурнія вже зовсім не молода — Зібо мав майже дорослих дітей,— але я про це не думала ніколи.

— Ти його вчила за букварем, як нас? — спитала я.

— Ні, я його примушувала щодня вивчати одну сторінку з Біблії, і була ще одна книжка, за якою мене вчила міс Б’юфорд,— ніколи вам не вгадати, звідки вона у мене.

Ми не вгадали.

— Цю книжку подарував мені ваш дідусь Фінч.

— То ти також із Пристані? — здивувався Джемі.— Ти нам ніколи не казала.

— Звісно, з Пристані, містере Джемі. Виросла там між маєтками Б’юфордів і Фінчів. Працювала то на тих, то на цих, а у Мейком переїхала, коли ваші тато й мама одружилися.

— А що то була за книжка, Кел? — спитала я.

— «Коментарі» Блекстона[20].

Джемі був ошелешений.

— Ти хочеш сказати, що вчила Зібо за цією книгою?

— Звісно, містере Джемі,— Келпурнія скромно затулила рукою рота.— Більше у мене книжок не було, тільки ці дві. Ваш дідусь казав, що у Блекстона чудова англійська мова.

— Ось чому ти говориш не так, як усі решта,— сказав Джемі.

— Усі решта — хто?

— Усі решта негрів. Кел, але у церкві ти розмовляла, як усі вони.

Я ніколи не усвідомлювала, що Келпурнія веде подвійне життя. Думка, що вона має якесь окреме від нас існування, була для мене новою, не кажучи вже про її уміння говорити двома різними мовами.

— Кел,— спитала я,— а чому ти розмовляєш, як усі негри, з... зі своїми, якщо вмієш говорити правильно і красиво?

— По-перше, я сама з них...

— Але ж це не означає, що ти мусиш говорити, як вони, якщо вмієш краще,— зауважив Джемі.

Келпурнія зсунула капелюшок і почухала потилицю, потім акуратно поправила його на голові.

— Важко сказати. Скажімо, якби ви зі Скаутом почали розмовляти удома, як неписьменні негри, це було б недоречно, правда? Так от, якби я у церкві почала говорити, як білі, та ще й зі своїми сусідами, вони б вирішили, що я — чванько.

— Але ж, Кел, ти знаєш, як правильно,— наполягала я.

— Так, але зовсім не обов’язково це виставляти напоказ. Справжні леді так не роблять. А по-друге, люди не в захваті, коли хтось знає більшу за них. Їх це дратує. Вони не зміняться, якщо ти говоритимеш правильно, треба, щоб вони самі захотіли навчитися. А коли вони не хочуть учитися, тут нічого не поробиш, тримай собі рот на замку — або говори їхньою мовою.

— Кел, а можна буде іноді до тебе заходити?

— Заходити до мене, золотко? Ти заходиш до мене на кухню сто разів на день.

— Ні, до тебе додому, у гості? Якось після роботи? Атикус міг би мене привезти.

— Звісно, коли схочеш. Ми всі будемо тобі раді.

— Подивіться тільки на веранду,— раптом сказав Джемі.

Я подивилася на Садибу Редлі, сподіваючись, що її примарний мешканець гріється на сонечку в кріслі-гойдалці. Гойдалка була порожня.

— Ні, на нашу веранду,— уточнив Джемі.

Я подивилася. На кріслі-гойдалці сиділа наша тітка Александра — пряма, немов у панцирі, й непоступлива. Здавалося, що вона просиділа там усе своє життя.

2

— Віднеси мої речі до гостьової спальні, Келпурніє,— такі були перші слова тітки Александри.— Джін-Луїзо, припини чухати потилицю,— такі були її наступні слова.

Келпурнія підняла важку валізу тітки і прочинила двері.

— Дай я понесу,— сказав Джемі й узяв валізу. Я почула, як та глухо стукнулася об підлогу в горішній кімнаті. Цей звук натякав на довге гостювання.

— Ви приїхали нас провідати, тітонько? — спитала я.

Тітка Александра нечасто приїжджала до нас із Пристані, але вона завжди пишно обставляла свою подорож. У неї був яскраво-зелений здоровецький «б’юїк» і шофер-негр, причому обидва завжди перебували у стані хірургічної чистоти й охайності, проте сьогодні їх не було видно.

— Невже тато вас не попередив? — здивувалася вона.

Ми з Джемі похитали головами.

— Вочевидь, забув. Він ще не повернувся?

— Ні, мем, він зазвичай повертається тільки увечері,— відповів Джемі.

— Так от, ми з вашим батьком вирішили, що я поживу деякий час у вас.

«Деякий час» у нас у Мейкомі могло означати від трьох днів до тридцятьох років. Ми з Джемі перезирнулися.

— Джемі дорослішає, ти також,— звернулася вона до мене.— Ми вирішили, що тобі не завадить певний жіночий вплив. Мине не так багато років, Джін-Луїзо, і ти почнеш цікавитися вбранням і хлопцями...

Я могла б дещо відповісти їй на це: Кел також жінка, і я ще дуже довго не цікавитимуся хлопцями, а вбранням — узагалі ніколи... Але я промовчала.

— А що дядько Джиммі? — спитав Джемі.— Він також приїде?

— Ні, він залишається на Пристані. Йому треба вести хазяйство.

Не встигла я спитати: «А ви за ним не сумуватимете?» — як усвідомила, що питання моє нетактовне. Є дядько Джиммі чи немає дядька Джиммі — байдуже, він усе одно повсякчас мовчить. Тітка Александра залишила моє питання без уваги.

Я не могла вигадати, що б іще їй сказати. Власне, я ніколи не знала, про що з нею можна говорити, і я пригадувала наші попередні бесіди: «Як справи, Джін-Луїзо? — Добре, мем, дякую, а у вас? — Чудово, дякую, а чим ти займаєшся? — Нічим.— Ти нічого не робиш? — Нічого, мем.— Але ж у тебе, звісно, є друзі? — Є, мем.— І що ж ви всі робите? — Нічого, мем».

Було очевидно, що тітка вважає мене безнадійно тупою — я одного разу почула, як вона сказала Атикусу, що я загальмована.

Вся ця історія з її приїздом була підозріла, але я не мала бажання тоді допитуватися. Була неділя, а тітка Александра завжди дратувалась у святковий день. Гадаю, всьому виною був її недільний корсет. Вона була не така вже й товста, проте огрядна, і затягалася в корсети так, що груди її здіймалися горою, талія робилася як у оси, ззаду й по боках усе випиналося, і виникало враження, що тітка Александра була свого часу пісочним годинником. З якого боку не подивитися, вона вражала.

Пообіддя минуло у тихій безнадії, яка виникає, коли приїздять родичі, але все змінилося, тільки-но ми почули на вулиці гуркіт автомашини. Це повернувся з Монтгомері додому Атикус. Джемі, забувши всю свою поважність, кинувся разом зі мною йому назустріч. Брат схопив татів портфель і саквояж, я стрибнула татові в обійми, він мене якось мимохідь поцілував, і я спитала:

— Ти привіз мені книжку? Ти знаєш, що у нас тітонька?

На обидва питання він відповів ствердно.

— А ти рада, що вона поживе у нас?

Я відповіла, що дуже рада, хоча це, ясна річ, була неправда, але за певних обставин доводиться брехати, а надто коли нічого не можна вдіяти.

— Ми подумали, що настав час, коли ви, діти, потребуєте... одним словом, такі справи, Скауте,— сказав Атикус.— Ваша тітонька робить мені величезну послугу, як, зрештою, і всім нам. Я не можу бути з вами цілі дні, а це літо видасться дуже гарячим.

— Так, сер,— відповіла я, не розуміючи жодного слова. Проте у мене виникла думка, що поява тітки Александри у нашому домі була не стільки бажанням Атикуса, скільки її власним. Тітка мала звичку проголошувати «ТАК БУДЕ НАЙКРАЩЕ ДЛЯ РОДИНИ», і, схоже, її переїзд до нас підпадав саме під цю категорію.

Мейком прийняв її дуже радо. Міс Моді Аткінсон спекла свій фірмовий торт, який так сильно був просочений домашнім лікером, що я аж сп’яніла; міс Стефані Крофорд приходила до тітки Александри на довгі відвідини, під час яких міс Стефані здебільшого кивала головою й притакувала. Наша сусідка міс Рейчел запрошувала тітку до себе на пообідню каву, а містер Нейтен Редлі навіть сам зайшов до нас на подвір’я і висловив свою радість щодо тітчиного приїзду.

Коли вона влаштувалася в нас і життя потекло своїм річищем, почало здаватися, ніби вона завжди жила разом з нами. Її прийоми в Місіонерському товаристві закріпили за нею репутацію досконалої хазяйки (вона не довіряла Келпурнії готувати делікатеси, необхідні для підтримання сил Товариства під час довгих обговорень стану християн у східних країнах); вона вступила до Мейкомського клубу особистих секретарів і згодом очолила його. Для всіх груп і прошарків нашого округу тітка Александра уособлювала аристократію, що поволі зникала: тітка мала вишукані шляхетні манери; обстоювала високу моральність; вміла говорити натяками; була невиправною пліткаркою. Коли тітка Александра ходила до школи, жоден підручник не вчив сумніватися у собі, й вона і не уявляла, що це означає. Вона ніколи не нудьгувала, і при першій-ліпшій нагоді вдавалася до своїх королівських привілеїв: командувала, радила, застерігала і погрожувала.

Вона ніколи не пропускала шансу вказати на недоліки інших родин — на противагу великим перевагам нашого сімейства, і ця її звичка не стільки дратувала Джемі, скільки смішила.

— Тітці варто б трохи прикусити язика, коли вона лихословить про мейкомців,— адже майже всі вони нам рідня,— казав він.

Засуджуючи самогубство молодого Сема Меривезера, тітка Александра повчально підкреслювала, що в тій родині завжди превалювали патологічні нахили. Варто було шістнадцятирічній дівчині у церковному хорі засміятися, як тітка негайно зауважувала: «Нічого дивного, всі жінки з родини Пенфілдів легковажні». Кожен у Мейкомі, за її логікою, мав якесь збочення: алкоголізм, азартні ігри, скупість, химерність.

Одного разу, коли тітка переконувала нас, що схильність міс Стефані Крофорд пхати ніс у чужі справи — спадкова, Атикус сказав:

— Сестро, якщо добре подумати, то наше покоління практично перше у сім’ї Фінчів, яке не одружувалося з кузенами. Чи не скажеш ти, що Фінчі мають нахил до кровозмішення?

Тітка відповіла — ні, просто завдяки цьому в нас маленькі руки і ноги.

Я ніколи не розуміла цього її захоплення спадковістю. Раніше в мене було враження, що шляхетні люди — це ті, хто робить усе якнайкраще згідно зі здоровим глуздом, але тітка Александра дотримувалася іншої думки, яку вона висловлювала натяками: родина то шляхетніша, що довше вона проживає на одному місці.

— Тоді, виходить, що Юели — шляхетна родина,— сказав Джемі. Плем’я, до якого належав Барис Юел і його кревні, жило і процвітало за рахунок доброчинності округу на одному й тому самому місці біля міського звалища вже протягом трьох поколінь.

Але у цій теорії тітки Александри все-таки щось було. Мейком — старе місто. Воно розташоване за двадцять миль на схід від Пристані Фінча, а це незручно для міста і незрозуміло далеко від ріки. Мейком міг би стояти просто на березі, якби не втрутився один проноза на ім’я Синкфілд, що у давні часи тримав єдину на тій землі таверну на перехресті двох битих доріг. Синкфілд не був патріотом, він прислужував і продавав патрони як індіанцям, так і переселенцям, не знаючи чи не цікавлячись, живе він на території Алабами чи племені струмка, аби тільки справи у нього йшли добре. А справи йшли дуже добре, коли губернатор Вільям Ваєт Бібб, воліючи закріпити мир і спокій у нещодавно створеному окрузі, вирядив гурт землемірів визначити його точний центр і там розмістити уряд. Землеміри зупинилися у таверні Синкфілда, повідомили хазяїна, що його володіння розташовані в межах території округу Мейком, і показали, де, орієнтовно, має будуватися головне місто округу. Якби не зухвалість Синкфілда, який прагнув зберегти свій бізнес, Мейком опинився б у самому центрі Вінстонської трясовини — в місці, позбавленому і натяку на привабливість. Натомість Мейком виник і розрісся з цього ядра, з таверни Синкфілда, тому що Синкфілд напоїв своїх гостей до повної короткозорості, змусив їх узяти свої мали і графіки, там підрізати, там додати,— і встановити центр там, де влаштовувало його. Наступного дня він з ними розпрощався, а до мап і графіків у їхніх саквах додав п’ять кварт домашньої наливки — по дві кожному й одну для губернатора.

Оскільки Мейком передусім задумувався як окружний центр, він уникнув занехаяності, властивої містам Алабами такого самого масштабу. Всі його споруди одразу були солідні, будівля суду вражала величністю, вулиці — приємною широтою. У Мейкомі завжди селилося чимало людей вільних професій: сюди звідусіль заїжджалися ті, кому треба було вирвати зуб, полагодити фургон, знайти розраду, покласти гроші в банк, урятувати душу, вилікувати мулів. Проте остаточна мудрість маневру Синкфілда залишалася під питанням. Через нього молоде місто опинилося досить далеко від єдиного на той час засобу громадського транспортування — пароплаву, і мешканці північної частини округу витрачали два дні на дорогу до Мейкома за покупками. В результаті місто не розбудовувалося останні сто років, а так і залишилося острівцем серед строкатого моря бавовняних плантацій і темних дібров.

Мейком опинився поза колом активних дій у війні між Півднем і Північчю, але після економічної розрухи і законів про реконструкцію Півдня місто змушене було розростатися. Але то було зростання вглиб. Сюди рідко приїздили оселятися нові люди, родини одружувалися між собою, і за деякий час усі мешканці стали зовні більш-менш подібні. Час до часу хтось повертався з Монтгомері чи Мобіла з тамтешньою дружиною, але це викликало ледь помітні брижі на гладкій поверхні родинної схожості. Й за часів мого дитинства справи йшли саме так.

У Мейкомі насправді існував кастовий поділ, але я це розуміла так: старші мешканці, нинішнє покоління людей, що прожили плече-в-плече багато років, були цілком передбачувані одне для одного: їх не дивували нічиї манери, ані особливості характеру, ані навіть жести, бо все це передавалося з покоління у покоління і з роками відшліфовувалося. Тому заяви «Всі Крофорди пхають ніс у чужі справи», «Кожен третій Меривезер має патологічні нахили», «Жодному з Делафілдів не можна довіряти», «Всі Б’юфорди так ходять» просто ставали путівниками у повсякденному житті: не приймайте чеків від Делафілдів, не проконсультувавшись попередньо нишком у банку; міс Моді Аткінсон горбиться, бо вона уроджена Б’юфорд; якщо місіс Грейс Меривезер посьорбує джин із пляшечок Лідії Е. Пінкем[21], то нема чого дивуватися — її мати робила те саме.

Тітка Александра ідеально вписалася у світ Мейкома, але для нас із Джемі вона лишалася чужою. Я так часто дивувалася, як вона може бути сестрою Атикуса й дядька Джека, що знову пригадала вже напівзабуті давні вигадки Джемі про підмінювання немовлят ельфами і чарівне коріння мандрагори.

Такі були наші умоглядні міркування про тітку в перший місяць її перебування, бо вона мало говорила з Джемі й зі мною, і ми бачили її тільки за столом і ввечері перед сном. Було літо, і ми весь час пропадали надворі. Звісно, іноді вдень я заскакувала у дім випити води і тоді бачила повну вітальню наших мейкомських пані, які присьорбували каву, шепотілися, обмахувалися віялами; тоді тітка Александра гукала:

— Джін-Луїзо, підійди і привітайся з гостями.

Коли я з’являлася на порозі, тітка мала такий вигляд, ніби вже шкодує, що мене покликала: я була якщо не замазана глиною, то засипана піском.

— Поговори зі своєю кузиною Лілі,— наказала мені якось тітка Александра, заскочивши у вестибюлі.

— З ким? — спитала я.

— Зі своєю кузиною Лілі Брук.

— А вона наша кузина? Я й гадки не мала.

Тітка Александра вичавила усмішку, яка незбагненним чином водночас виражала сумирне вибачення перед кузиною Лілі й суворе незадоволення мною. Коли кузина Лілі Брук пішла собі, я вже знала, що на мене чекає.

Дуже прикро, що мій батько не спромігся розповісти мені всю історію Родини Фінчів і не навчив своїх дітей пишатися нею. Тітка покликала Джемі, який нашорошено всівся на дивані поруч зі мною. Вона вийшла з кімнати і повернулася з книжкою у пурпуровій палітурці, на якій золотом було вибито: «Джошуа С. Сент-Клер. Роздуми».

— Це написав ваш кузен,— оголосила тітка Александра.— Він був чудовою людиною.

Джемі уважно оглянув невеличкий том.

— Це отой кузен Джошуа, якого довго тримали в божевільні?

— Звідки ти взяв? — спитала тітка Александра.

— Атикус розповідав, що цей Джошуа схибнувся в університеті. Казав, що намагався застрелити ректора. Казав, що кузен Джошуа кричав, ніби то не ректор, а інспектор стічних вод, і стріляв у нього з іржавого кременевого пістоля, який сам вибухнув у нього в руці. Атикус казав, що родині довелося виплатити п’ятсот доларів, аби визволити його...

Тітка Александра застигла, як лелека.

— Досить,— наказала вона.— Ми ще про це поговоримо.

Перш ніж лягати спати, я зайшла до кімнати Джемі попросити щось почитати, коли у двері постукав Атикус і увійшов до нас. Він присів до Джемі на край ліжка, подивився на нас незворушно, а потім усміхнувся.

— Е-е... грм,— почав він. У нього з’явилася манера відкашлюватися, перш ніж заговорити, і я подумала, що це він уже, напевне, старішає, хоча зовні й не міняється.— Я точно не знаю, як вам це сказати...

— Просто кажи, як є,— порадив Джемі.— Ми щось накоїли?

Нашому батькові, вочевидь, було дуже ніяково.

— Ні, просто я хотів вам пояснити, що... ваша тітка Александра попросила мене... сину, ти знаєш, що ти Фінч, правда?

— Мені це казали,— подивися скоса Джемі. Голос його мимоволі підвищився.— Атикусе, в чому річ?

Атикус заклав ногу на ногу і схрестив на грудях руки.

— Я намагаюся розповісти вам важливі речі.

Невдоволення Джемі наростало.

— Знаю я всю цю маячню,— буркнув він.

Раптом Атикус посерйознішав. Своїм адвокатським голосом, без усякого виразу, він промовив:

— Ваша тітонька попросила мене донести до тебе і до Джін-Луїзи, що ви належите не до пересічної родини, а є здобутком шляхетного виховання кількох поколінь...

Тут Атикус зробив паузу, побачивши, що я намагаюся впіймати у себе на нозі терміта.

— Шляхетного виховання,— повторив він, коли я впіймала і роздушила мурашку,— і ви мусите робити все, щоб не заплямувати свого прізвища,— провадив Атикус, ніби не помічаючи нашої реакції.— Вона просила переказати вам, що ви повинні поводитися, як належить маленьким леді та джентльмену, якими ви і є. Вона хоче розказати вам про нашу родину, про її значення в окрузі Мейком впродовж років, щоб ви усвідомили, хто ви такі, й почали поводитися відповідно,— закінчив він скоромовкою.

Ми з Джемі ошелешено перезирнулися, потім перевели очі на Атикуса, якому, схоже, став дуже тісним його комірець. Ми мовчали.

Тоді я узяла гребінець з тумбочки Джемі та провела зубчиками по її краю.

— Припини,— наказав Атикус.

Його різкість вразила мене. Гребінець зупинився на пів-дорозі, і я жбурнула його на підлогу. Не знаю чому, я розридалася і не могла зупинитися. Це не мій тато. Мій тато ніколи про таке не думав. Мій тато ніколи так не говорив. Це тітка Александра його примусила. Крізь сльози я бачила, що Джемі охопила безнадійна самотність, і він схилив голову набік.

Іти не було куди, проте я розвернулася і пішла. І наштовхнулася на жилетку Атикуса. Я притулилася до неї головою і почула під ясно-блакитною тканиною тихенькі звуки: поцокував його годинник, потріскувала його накрохмалена сорочка, постукувало серце.

— У тебе в животі бурчить,— сказала я.

— Знаю,— відповів він.

— Піди випий соди.

— Вип’ю,— пообіцяв він.

— Атикусе, вся ця шляхетна поведінка і все таке означає, що тепер наше життя зміниться? Тобто, ти вже...

Він погладив мене по голові.

— Нехай це тебе не хвилює,— сказав він.— Ще не час хвилюватися.

Почувши ці слова, я зрозуміла, що він знову з нами. Моє заніміле тіло поверталося до життя. Я підвела голову.

— Ти справді хочеш, щоб ми оте робили? Я не пам’ятаю усього, що вимагається від Фінчів...

— Я й не хочу, щоб ти пам’ятала. Забудь про це.

Він вийшов з кімнати, мало не грюкнувши дверима. Мені здалося, що йому дуже хотілося грюкнути, але в останню мить він стримався і зачинив їх тихо. Ми з Джемі від подиву просто застигли на місці, але тут двері знову прочинилися, й Атикус зазирнув до кімнати. Він звів брови, окуляри з’їхали на кінчик носа.

— Стаю дедалі більше схожим на кузена Джошуа, так? Ви не думаєте, що і за мене врешті-решт родині доведеться викласти п’ятсот доларів?

Нині я розумію, що саме він намагався зробити, але Атикус був усього лише чоловіком. А з таким упоратися уміють тільки жінки.

3

Від тітки Александри ми вже більше нічого не чули про родину Фінчів, зате від людей чули чималенько. По суботах, захопивши свої мідяки, коли Джемі дозволяв мені йти з ним разом (він тепер просто не терпів показуватися зі мною на людях), ми протискалися крізь спітнілий натовп на вулицях середмістя і подеколи чули: «Ото його діти» або «Дивись-но, це Фінчі». Обертаючись до наших кривдників, ми бачили лише подружжя фермерів, які зосереджено роздивлялися клізми у вітрині аптеки «Майко». Або двох дебелих селянок у солом’яних бриликах, що сиділи у фургоні.

— Вони можуть тепер наввипередки ґвалтувати усіх підряд, а цим лайдакам при владі начхати,— почули ми не зовсім зрозуміле зауваження від сухореброго добродія, який пройшов повз нас. Це нагадало мені, що я маю про дещо спитати Атикуса.

— Що таке зґвалтування? — спитала я його увечері.

Атикус поглянув на мене з-понад газети. Він сидів у своєму кріслі біля вікна. Подорослівши, ми з Джемі вирішили, що буде благородно надати Атикусу півгодини по вечері для його власних справ.

Зітхнувши, батько сказав, що зґвалтування — це плотське пізнання жінки силоміць і без її згоди.

— Оце і все, а чому тоді Келпурнія мене зацитькала, коли я спитала у неї?

Атикус замислився.

— Ти про що?

— Просто я спитала у Келпурнії дорогою додому з церкви, а вона сказала спитати у тебе, але я забула, а тепер згадала і питаю.

Атикус поклав газету на коліна.

— Ще раз, будь ласка,— попросив він.

Я йому детально розповіла, як ми з Келпурнією ходили до церкви. Атикусу, здається, це сподобалося, але тітка Александра, яка сиділа в кутку і тихенько вишивала, відклала вишивання і витріщилася на нас.

— То це ви поверталися з церкви Келпурнії тієї неділі?

— Так, мем,— відповів Джемі,— вона узяла нас із собою.

Я пригадала ще дещо.

— Так, мем, і вона пообіцяла, що я можу прийти до неї в гості. Атикусе, можна я піду наступної неділі, ну будь ласка! Кел каже, що вона може по мене прийти, якщо ти кудись поїдеш на машині.

— І думати не смій!

Це сказала тітка Александра. Я різко крутнулася від несподіванки, потім обернулася до Атикуса, помітила його гострий погляд, кинутий на тітку, але було вже запізно.

— Я не вас питала! — крикнула я.

Як на такого високого чоловіка, Атикус міг дуже швидко підводитися і сідати у крісло. Миттю він вже був на ногах.

— Вибачся перед тітонькою,— звелів він.

— Але я питала не її, а тебе...

Атикус повернув голову і пришпилив мене до стінки своїм здоровим оком. Голос його звучав убивчо.

— Передусім, вибачся перед тітонькою.

— Вибачте, тітонько,— пробелькотіла я.

— А тепер,— сказав Атикус,— затям собі наступне: ти робиш усе, що тобі говорить Келпурнія, ти робиш усе, що тобі говорю я, і доки твоя тітка живе у нашому домі, ти робиш усе, що тобі каже вона. Зрозуміла?

Я зрозуміла, трохи подумала і вирішила, що єдиний спосіб відступити бодай з крихтою гідності — це піти до вбиральні, де я й пробула досить довго, щоб вони подумали, ніби мені і справді було туди треба. Вийшовши звідти, я затрималась у передпокої і почула гарячу дискусію у вітальні. Крізь скляні двері я бачила, що Джемі сидить на дивані, тримає перед собою футбольний журнал і крутить головою так, ніби на сторінках журналу демонструється наживо тенісний матч.

— ...ти мусиш дати собі з нею ради,— говорила тітка.— Ти надто довго тягнеш із цим, Атикусе, надто довго.

— Не бачу ніякої біди, якщо вона туди піде. Кел припильнує за нею так само, як і тут.

Що це за «вона», про яку вони говорять? Серце у мене обірвалося: це ж про мене. Я майже фізично відчула на собі цупку рожеву уніформу виправного закладу, і вдруге у житті мені захотілося втекти з дому. Негайно.

— Атикусе, чудово, що ти такий добросердний і м’який, але тобі вже час подбати про свою доньку. Доньку, яка дорослішає.

— Саме про неї я і дбаю.

— Не ухиляйся. Рано чи пізно, але тобі доведеться це зробити, то чому ж не сьогодні? Нам вона більше не потрібна.

— Александро,— тон Атикуса був дуже рівний,— Келпурнія не піде з цього дому, хіба що тільки сама схоче. Ти можеш мати іншу думку, але без неї я просто не впорався б усі ці роки. Вона рівноправний член нашої родини, і тобі доведеться з цим змиритися. Крім того, сестро, я б не хотів, щоб ти через нас так виснажувалася, у цьому немає потреби. Келпурнія нам потрібна так само, як і завжди.

— Але, Атикусе...

— Крім того, я не думаю, що моїм дітям бодай трохи зашкодило те, як вона їх виховувала. Власне, вона бувала подеколи з ними менш поблажливою, ніж деякі матері... з нею їм нічого не сходило з рук, вона їм не потурала, як інші няньки-негритянки. Вона виховувала їх згідно зі своїми принципами, а принципи у Кел дуже непогані,— до того ж діти її люблять.

Я полегшено зітхнула. Йшлося не про мене, тільки про Келпурнію. Це мене підбадьорило, і я увійшла до вітальні. Атикус знову заглибився у свою газету, а тітка Александра мордувала своє вишивання. Шурх-шурх-шурх — пробивала її голка пружну тканину на п’яльцях. Тітка призупинилася, натягла тканину тугіше: шурх-шурх-шурх. Вона лютувала.

Джемі підвівся і нечутно пройшов по килиму. Зробив мені знак іти за ним. Ми зайшли до його кімнати, і він зачинив двері. Обличчя у нього було серйозне.

— Вони сварилися, Скауте.

Ми з Джемі сварилися в ту пору безнастанно, але я ніколи не чула і не бачила, щоб хтось сварився з Атикусом. Вигляд це мало неприємний.

— Скауте, постарайся не дратувати тітку, чуєш?

Настанови Атикуса досі боляче гризли мені душу, і через це я не почула у словах Джемі прохання. Я знову настовбурчилася.

— Ти намагаєшся вказувати мені, як треба поводитися?

— Ні, просто йому зараз і без нас непереливки.

— Тобто?

У мене не склалося враження, що Атикус має проблеми.

— Його до смерті хвилює ота справа Тома Робінсона...

Я сказала, що Атикуса нічого не хвилює. До того ж його судові справи ніколи нас не зачіпляли, та й забирають вони лише один день на тиждень.

— Просто ти не в змозі нічого надовго утримати в голові,— сказав Джемі.— У дорослих усе по-іншому. Ми...

Його зарозумілість ставала до оскаженіння нестерпною. Він нічого не хотів, тільки читав і усамітнювався. Щоправда, він і далі передавав мені все, що прочитував, але була відмінність: раніше він гадав, що мені це сподобається, а тепер робив те з повчальною і виховною метою.

— Щоб тебе підняло та гепнуло, Джемі! Хто ти такий, щоб отак чванитися?

— Серйозно попереджаю тебе, Скауте: якщо дратуватимеш тітку, я тебе... я тебе відшмагаю.

Це мене остаточно допекло.

— Ти, мофродите окаянний, та я тебе зараз на клоччя пошматую!

Він сидів на ліжку, тому мені легко було ухопити його за чуприну і як слід заїхати по зубах. Він ляснув мене, я хотіла врізати йому лівою, але розтяглася на підлозі після добрячого удару кулаком у живіт. Від цього удару я аж дихати перестала, але то пусте,— головне, що він бився, давав мені здачі. Ми знову були на рівних.

— Ти вже не такий великий і могутній? — загорлала я і знову на нього накинулася. Він досі сидів на ліжку, і я не мала надійної опори, тож налетіла на нього як фурія, почала гамселити, смикати, щипати, товкти. Те, що починалося як благородний бій навкулачки, перейшло у вульгарну наминачку. Ми ще чубилися, коли увійшов Атикус і розборонив нас.

— Досить уже,— сказав він.— Негайно спати, обоє.

— Ага! — крикнула я Джемі. Його посилали спати водночас зі мною.

— Хто перший почав? — спитав Атикус покірно і стомлено.

— Джемі! Він намагався наказувати мені, як поводитися. Я ж не мушу ще й його слухатися, правда?

Атикус посміхнувся.

— Домовимося таким чином: ти слухатимешся Джемі, якщо він зуміє тебе примусити. Так буде чесно?

Тітка Александра стояла поруч, але мовчки, та коли вони з Атикусом зійшли у передпокій, ми почули, як вона сказала: «...ось саме про це я тобі й говорила»,— й ота фраза нас знову об’єднала.

Ми мали суміжні кімнати; коли я причиняла двері, Джемі сказав:

— Добраніч, Скауте.

— Добраніч,— мугикнула я, обережно ступаючи в темряві до вимикача. Проходячи повз ліжко, я наступила на щось тепле, пружне і доволі гладеньке. Воно трошки нагадувало тверду гуму, але справляло враження чогось живого. Ще я почула, що воно рухається.

Я увімкнула світло і зазирнула під ліжко. Те, на що я наступила, зникло. Я постукала у двері Джемі.

— Чого тобі? — спитав він.

— Які змії на дотик?

— Трохи шершаві. Холодні. Запорошені. А що?

— Здається, у мене під ліжком змія. Можеш зайти подивитися?

— Жартуєш? — Джемі прочинив двері. Він був у піжамних штанях. Я задоволено побачила, що губи у нього розпухли від мого удару. Він зрозумів, що я не жартую, і сказав:

— Якщо ти гадаєш, що я полізу під ліжко по змію, то дуже помиляєшся. Зачекай трохи.

Він пішов на кухню і приніс мітлу.

— А ти краще залізай у ліжко,— порадив він мені.

— Думаєш, там справді змія? — спитала я.

Оце так подія! У наших будинках немає підвалів; вони стоять на кам’яних брилах заввишки у декілька футів, тож плазуни іноді заповзають у домівки, хоча й нечасто. Міс Рейчел Гейверфорд, скажімо, виправдовувала свою ранкову порцію чистого віскі тим, що так і не оговталася після того, як відчинила у своїй спальні шафку для білизни, щоб повісити халатик, і знайшла там гримучу змію.

Джемі обережно посовав мітлою під ліжком. Я перехилилася через спинку ліжка, щоб побачити, чи не виповзе змія. Ніхто не виповз. Джемі просунув мітлу глибше.

— Хіба змії бурчать?

— Це не змія,— відповів Джемі.— Це людина.

Раптом з-під ліжка вилетів брудний пакунок в обгортковому папері. Джемі замахнувся мітлою — і мало не гепнув по голові Ділла, який саме вистромився з-під ліжка.

— Боже милосердний! — голос Джемі звучав шанобливо.

Ми спостерігали, як Ділл поступово виповзає з-під ліжка.

Як тільки він там узагалі вмістився? Він підвівся на рівні ноги, розпростав плечі, покрутив ступнями, розтер руками шию. Коли кровообіг відновився, він сказав:

— Привіт!

Джемі знову заволав до Бога. Я втратила дар мови.

— Я зараз помру,— заявив Ділл.— Дасте чогось поїсти?

Немов уві сні, я пішла на кухню. Принесла молока і півпательні кукурудзяного хліба, який залишився від вечері. Ділл змолотив усе за мить; як і завжди, він жував передніми зубами.

Нарешті до мене повернувся голос.

— Як ти сюди потрапив?

Заплутаним шляхом. Підкріпившись, Ділл розпочав свою оповідь: його незлюбив новий батько, закував у кайданки і залишив на вірну смерть у підвалі (в Меридіані будинки мають підвали), але він врятувався завдяки одному фермеру, який випадково нагодився поблизу з мішком зеленого горошку, почув Діллові крики про допомогу, і переправив увесь горошок, стручок по стручку, через вентиляційний отвір; а Ділл врешті-решт звільнився, видерши ланцюги зі стіни. Досі в кайданках, він пройшов дві милі поза Меридіаном, натрапив на мандрівний цирк звірів, і його тут-таки найняли купати верблюда. Разом з цирком він об’їхав увесь штат Міссісіпі, поки безпомилкове орієнтування на місцевості не підказало йому, що він опинився в окрузі Ебот, штат Алабама, рівно на протилежному від Мейкома березі. Решту шляху він подолав пішки.

— Як ти сюди потрапив? — спитав Джемі.

Насправді Ділл узяв у матері з гаманця тринадцять доларів, сів на дев’ятигодинний потяг з Меридіана і зійшов на Мейкомській вузловій. Одинадцять чи чотирнадцять миль до Мейкома він пройшов пішки, через чагарники, подалі від шосе, бо боявся, що його розшукує поліція, а решту шляху проїхав у фургоні з бавовною, до якого причепився ззаду. Під моїм ліжком він пролежав, мабуть, години зо дві; чув, як ми у їдальні цокаємо виделками по тарілках, і мало не збожеволів. Йому здавалося, що ми з Джемі ніколи не підемо спати; вже збирався вилізти і допомогти мені бити Джемі, бо Джемі виріс і був дужчий, але Ділл знав, що містер Фінч скоро нас розборонить, то й вирішив залишатися на місці. Він був змучений, неймовірно брудний і почувався як удома.

— Вони, певне, й не знають, що ти тут,— сказав Джемі.— Ми б знали, якби вони тебе розшукували...

— Гадаю, вони й досі обшукують усі кінотеатри у Меридіані,— усміхнувся Ділл.

— Ти повинен дати знати своїй матері, де ти,— сказав Джемі.— Ти мусиш її сповістити.

Ділл закліпав на Джемі, але Джемі втупився у підлогу. Потім Джемі підвівся і порушив останній неписаний закон нашого дитинства. Він вийшов з кімнати і спустився до передпокою.

— Атикусе,— почули ми знизу його голос,— можеш зайти до нас на хвилину, прошу, сер?

Обличчя Ділла пополотніло, навіть під маскою бруду і патьоків поту. Мені стало млосно. У дверях виріс Атикус.

Він став посеред кімнати, запхнувши руки в кишені, й дивився згори вниз на Ділла.

Язик знову почав мене слухатися.

— Все гаразд, Ділле. Якщо він щось надумає, то так одразу тобі й скаже.

Діла глянув на мене.

— Ну чесно, все нормально,— повторила я.— Ти ж знаєш, що він тобі нічого поганого не зробить, не треба боятися Атикуса.

— Я не боюся...— промимрив Ділл.

— Просто він голодний, понад усякий сумнів,— тон Атикуса був звичайний, сухуватий, але приязний.— Скауте, пошукай щось краще за остиглий кукурудзяний хліб, гаразд? Нагодуй цього хлопчину, а коли я повернуся, подумаємо, що з ним робити.

— Містере Фінч, не кажіть тітці Рейчел, благаю вас, сер, не відсилайте мене назад! Я все одно знову втечу!

— Тихо, синку,— заспокоїв його Атикус,— ніхто тебе нікуди не відсилає,— от хіба що в ліжко, і дуже скоро. Але я зайду до міс Рейчел, скажу їй, що ти в нас, і попрошу, щоб вона дозволила тобі сьогодні тут переночувати — ти б хотів цього, правда? А ще, заради Господа, поверни нашому округу його частку, бо ерозія ґрунту і без того становить велику проблему.

Ділл витріщився на мого тата, який вже виходив з кімнати.

— Це він так жартує,— пояснила я.— Він має на увазі, що тобі треба помитися. Бачиш, я ж казала, що він тобі нічого не зробить.

Джемі стояв у кутку і мав вигляд зрадника — яким, власне, і був.

— Ділле, я мусив йому сказати,— заговорив він.— Не можна втікати за триста миль без відома матері.

Ми вийшли з кімнати, не сказавши йому ані слова.

Діла їв, їв, їв. У нього крихти в роті не було з учорашнього вечора. Всі гроші пішли на квиток, потягом цим він їздив неодноразово, і він спокійно теревенив з провідником, який його добре пам’ятав, проте Діла не наважився вдатися до правила, що існує для дітей, які подорожують самі: якщо ти загубив гроші, провідник може тобі позичити на обід, а батько розплачується з ним по прибуттю на місце.

Ділл нам’яв усі наші наїдки і вже схопив у комірчині бляшанку бобів зі свининою, як у передпокої залунав голос міс Рейчел:

— Господи Ісусе Христе!

Він затремтів, як кроленя.

Проте він мужньо витримав її «Зачекай-но, от ми зараз прийдемо додому!» та «Твої батьки мало не збожеволіли від хвилювання», спокійно вислухав «Це в тобі кров Гарисів говорить», усміхнувся на «Гадаю, можеш тут провести одну ніч», а потім відповів на обійми й поцілунок, які вона врешті-решт йому подарувала.

Атикус зсунув окуляри на лоба і потер обличчя.

— Ваш батько втомився,— сказала тітка Александра. Це були її перші слова за майже декілька годин. Вона була тут весь час, але, здавалося, заніміла і заціпеніла.— Лягайте спати, діти.

Дорослі залишилися в їдальні. Атикус усе витирав обличчя хустинкою.

— Від зґвалтування до заколоту і втікачів,— і ми почули, що він засміявся.— Цікаво, що нам принесуть наступні дві години.

Оскільки справи налагоджувалися, ми з Діллом вирішили бути чемними з Джемі. Крім того, Ділл мав ночувати у його кімнаті, тож не варто було його ігнорувати.

Я переодяглася у піжаму, трошки почитала, але раптом відчула, як у мене злипаються очі. В кімнаті Джемі й Ділла було тихо; коли я вимкнула торшер, то ніяке світло не проникало з дверей їхньої кімнати.

Схоже, я поспала довго, бо коли мене розштовхали, в кімнаті вже було доволі ясно від сяйва місяця, що схилявся до заходу.

— Посунься, Скауте.

— Він вважав, що мусить так зробити,— пробурмотіла я.— Не сердься на нього.

Ділл умостився в ліжку поруч зі мною.

— Я не серджуся. Просто хочу спати тут. Ти вже прокинулася?

На цей момент я вже майже прокинулася, хоча й неохоче.

— А чого ти втік?

Мовчання.

— Я питаю, чого ти втік. Він справді такий огидний, як ти нам описав?

— Та ні...

— І ви не будували разом човна, пам’ятаєш, ти писав про ваші плани?

— Він тільки пообіцяв. Але до цього так і не дійшло.

Я зіперлася на лікоть, щоб краще бачити Ділла.

— Через це не втікають. Дорослі ніколи не роблять того, що обіцяють, ну, майже ніколи...

— Та не в тім річ, він... просто вони мною не цікавилися.

Я ще в житті не чула про таку дивовижну причину для втечі.

— Тобто?

— Бачиш, вони всякчас кудись ходили, а якщо навіть залишалися вдома, то хотіли бути у кімнаті тільки вдвох.

— А що вони там робили?

— Нічого, просто сиділи й читали — але я їм був зовсім не потрібний.

Я присунула подушку до спинки ліжка і сіла.

— Знаєш що? Я сьогодні ввечері також хотіла втекти з дому, тому що вони всі були тут. Не дуже-то приємно, коли вони весь час поруч, Ділле...

Ділл важко зітхнув.

— Добраніч... Але Атикус також іде з дому на цілий день, а то й до самої ночі, а ще й у законодавчі збори і ще кудись... та не потрібні вони нам тут весь час, Ділле, якщо вони вдома, то і робити нічого не можна.

— Та не в тім річ.

Ділл почав пояснювати, а я замислилася, що воно було б за життя, якби Джемі був інший, навіть гірший, ніж зараз; що я робила б, якби Атикус не відчував потреби у моїй присутності, допомозі й порадах. Та він і дня не прожив би без мене! Навіть Келпурнія не могла без мене обійтися. Їм усім я була потрібна.

— Ділле, тут щось не так — твої рідні не можуть без тебе. Напевне, вони за щось розізлилися на тебе. Я тобі скажу, що робити...

Голос Ділла у темряві звучав рівно і твердо.

— Слухай, я ось що хочу тобі пояснити: їм без мене значно ліпше, я там зайвий. Вони не злі. Вони мені купують усе, що я хочу, а потім кажуть: «Тепер іди собі та грайся. У тебе повна кімната ігор. Я ж подарував тобі книжку, піди почитай,— Ділл намагався говорити низьким голосом.— Що ти за хлопець. Усі хлопці йдуть на вулицю, грають у бейсбол, а не крутяться повсякчас удома під ногами у дорослих».

Ділл знову заговорив своїм голосом.

— Ні, вони не злі. Вони тебе цілують і обнімають, і кажуть «доброго ранку» і «добраніч», і що люблять тебе,— Скауте, давай заведемо собі дитину.

— Де ж нам її узяти?

Діла чув, що є один чоловік, який має човен і перепливає на ньому на один туманний острів, там і беруться всі немовлята; можна собі замовити одного.

— Та це побрехеньки. Тітонька казала, що Бог кидає їх у димар. Принаймні мені здалося, що вона саме так сказала.

Щоправда, того разу тітка висловлювалася напрочуд нечітко.

— Ні, зовсім не так. Діти народжуються від чоловіка й жінки. Але можна замовити й у того човняра — всі немовлята там сплять і тільки чекають, коли він у них вдмухне життя...

Ділл знову почав фантазувати. У його мрійливій голові плавали дивовижні вигадки. Він прочитував дві книжки за той час, що я — тільки одну, але надавав перевагу чародійству власних вимислів. Він умів додавати і віднімати з блискавичною швидкістю, але більше любив свій власний присмерковий світ — світ, у якому спали немовлята в очікуванні, що їх зберуть, як вранішні лілеї. Він помалу засинав, заколисуючи і мене, але серед спокою його туманного острова проступав призабутий образ сірого будинку з похмурими коричневими дверми.

— Ділле?

— М-м?

— А чому, як ти гадаєш, Примара Редлі ніколи не пробував утекти?

Ділл протяжно зітхнув і відвернувся від мене.

— Можливо, йому просто нема куди тікати...

4

Після численних телефонних переговорів, численних клопотань на захист обвинуваченого і довгого листа з перепрошеннями від Діллової матері було вирішено, що Ділл залишається. Один тиждень ми всі прожили спокійно. Після цього спокою вже не було. Нас охопив страхітливий кошмар.

Усе почалося якось по вечері. Ділл іще не пішов додому; тітка Александра сиділа в кутку у своєму кріслі, Атикус — у своєму; ми з Джемі читали на підлозі. Тиждень минув дуже мирно: я слухалася тітку; Джемі вже не вміщався в будиночку на дереві, але допомагав нам з Діллом змайструвати для нього нову мотузяну драбину; Ділл вигадав безпрограшний план виманити Примару Редлі без ризику для нас самих (викласти стежинку з лимонних льодяників від чорного ходу до подвір’я, і він потягнеться за ними, як мурашка). Тут хтось постукав у парадні двері. Джемі пішов відчиняти і сказав, що це містер Гек Тейт.

— То запроси його в хату,— сказав Атикус.

— Я запросив. Там у дворі ще якісь люди, вони кличуть тебе вийти до них.

У Мейкомі дорослі чоловіки стоять на подвір’ї і не заходять у хату тільки у двох випадках: коли в родині хтось помер або якщо замішана політика. Цікаво, подумала я, хто ж помер. Ми з Джемі посунули були до вхідних дверей, але Атикус наказав нам повернутися додому.

Джемі вимкнув у вітальні світло і притиснув носа до шибки. Тітка Александра запротестувала.

— Одну секунду, тітонько, я тільки подивлюся, хто там.

Ми з Діллом прилипли до іншого вікна. Атикуса оточував гурт чоловіків. Здавалося, всі вони говорили водночас.

— ...завтра перевозять його до окружної в’язниці,— казав містер Гек Тейт,— я не очікую неприємностей, але й не переконаний, що їх не буде...

— Не верзіть дурниць, Геку,— мовив Атикус.— Це ж все-таки Мейком.

— ...повторюю: у мене просто неспокійно на душі.

— Геку, ми отримали відстрочку цієї справи саме для того, щоб не було приводів для занепокоєння. Сьогодні субота,— це говорив Атикус.— Суд, вочевидь, розпочнеться у понеділок. Ви ж можете його тут потримати один день, правда? Не думаю, що у хтось у Мейкомі може мати на мене зуб за те, що я узяв собі клієнта у такі скрутні часи.

Поміж чоловіків пробіг легкий смішок, але одразу стих, коли заговорив містер Лінк Діз:

— Тут у нас нічого не буде, але мене хвилює ота зграя зі Старого Сарема... Хіба не можна домогтися... як воно там зветься, Геку?

— Перенесення розгляду справи в інший округ. Та навряд чи у цьому є нині сенс.

Атикус ще щось мовив, але розібрати було неможливо. Я спитала у Джемі, але він тільки відмахнувся.

— ...крім того,— провадив Атикус,— ви ж не боїтеся того збіговиська?

— ...від них усього можна чекати, коли вони розпаляться.

— Зазвичай вони не напиваються у неділю, вони головно ходять до церкви у цей день,— сказав Атикус.

— Тут особливий випадок...— сказав хтось із чоловіків.

Вони бубоніли і буркотіли, аж тут тітка сказала, що як Джемі не увімкне світло у вітальні, він зганьбить усю нашу родину. Джемі її не почув.

— Почати з того, що я взагалі не розумію, навіщо ви взялися за цю справу,— говорив містер Лінк Діз.— Ви можете втратити через неї все, Атикусе. Буквально все.

— Ви дійсно так вважаєте?

Це було дуже небезпечне питання Атикуса. «Ти дійсно вважаєш, що тобі треба робити цей хід, Скауте?» — один, два, три, і на дошці не лишається жодної моєї шашки. «Ти дійсно так вважаєш, сину? Тоді почитай ось це». І Джемі цілий вечір продирається крізь промови Генрі В. Грейді[22].

— Лінку, можливо, цьому хлопцеві й загрожує електричний стілець, але спершу треба сказати правду,— голос Атикуса звучав рівно.— А вам ця правда відома.

Гомін незадоволення серед чоловіків посилився, а коли Атикус ступив на першу сходинку й вони наблизилися до нього, то стало якось дуже лячно.

Раптом Джемі як гаркне:

— Атикусе! Телефон!

Чоловіки від несподіванки здригнулися і почали розходитися; це були люди, яких ми зустрічали щодня: крамарі, міські фермери, а ще лікар Рейнольде, а ще містер Ейворі.

— То візьми слухавку, сину,— гукнув Атикус.

Усі розсміялися і пішли. Коли Атикус увімкнув верхнє світло у вітальні, він побачив Джемі біля вікна, дуже блідого, тільки ніс, перед тим притиснутий до шибки, почервонів.

— Чого це ви надумали сидіти у темряві? — спитав Атикус.

Джемі дивився, як батько усівся у своє крісло й узяв газету. Подеколи мені здавалося, що Атикус оцінює всі переломні явища у своєму житті, мовчки сховавшись за шпальтами «Мобіл реджистер», «Бірмінгем ньюс» або «Монтгомері едвертайзер».

— Вони напали на тебе? — Джемі став біля Атикуса.— Хотіли розправитися з тобою?

Опустивши газету, Атикус уважно подивився на Джемі.

— Чого ти начитався? — спитав він, а потім додав м’якішим тоном,— ні, сину, то були наші друзі.

— Вони не... не банда? — скоса подивився Джемі.

Атикус спробував приховати посмішку, але не зміг.

— Ні, у нас у Мейкомі немає злочинних зграй і подібних дурниць. Ніколи не чув про банди у Мейкомі.

— Але були часи, коли ку-клукс-клан полював на католиків.

— Ніколи не чув і про жодних католиків у Мейкомі,— сказав Атикус.— Ти щось плутаєш. Десь у двадцятих роках тут був і клан, але то була радше політична організація. До того ж вони нікого не змогли налякати. Якось уночі вони почали марширувати біля будинку містера Сема Леві, але Сем вийшов на веранду і крикнув, що вони, схоже, у скруті, бо навіть простирадла для своїх балахонів купували саме у нього. Сем так їх присоромив, що вони ледь ноги винесли.

Родина Леві відповідала усім критеріям Шляхетних Сімей: вони вкладали у кожну справу всі свої вміння і таланти, і вже п’ять їх поколінь жили у Мейкомі на своїй ділянці землі.

— Ку-клукс-клан відійшов у минуле і ніколи не повернеться,— сказав Атикус.

Я пішла проводити Ділла, а повернувшись, почула слова Атикуса, звернені до тітки:

— ...не менш за будь-кого задля пошани жіноцтва Півдня, але нічого задля підтримання гарних вигадок ціною людського життя.

Ця декларація викликала у мене підозру, що вони знову посварилися.

Я пішла шукати Джемі та знайшла його у спальні: він сидів на ліжку, глибоко замислившись.

— Вони сварилися? — спитала я.

— Та ніби так. Вона не дає йому спокою через Тома Робінсона. Мало не сказала, що Атикус ганьбить нашу родину. Скауте... Я боюся.

— Чого?

— За Атикуса. Йому можуть завдати кривди.

Джемі подобалося бути таємничим: на всі мої питання він відповів одне: щоб я забиралася і не заважала йому.

Наступного дня була неділя. У проміжку між недільною школою та церквою, коли паства розминає ноги, я побачила Атикуса у дворі в оточенні ще одного гурту чоловіків. Був серед них і містер Гек Тейт, і я подумала, чи не зійшла на нього благодать. Він ніколи не ходив до церкви. Прийшов навіть містер Андервуд. Від містера Андервуда не було користі для жодної організації, окрім газети «Мейком триб’юн», де він був єдиний володар, редактор і друкар. Цілі дні він стояв за лінотипом і час до часу освіжався вишнівкою з трилітрового глека, що завжди стояв поруч. Він рідко сам збирав новини — їх приносили йому люди. Подейкували, що кожний випуск «Мейком триб’юн» він вигадував з голови і записував на лінотипі. Це було схоже на правду. Мало статися щось по-справжньому надзвичайне, щоб містер Андервуд вийшов з дому.

Я перехопила Атикуса на вході, й він сказав, що Тома Робінсона перевезли до мейкомської в’язниці. А ще він сказав, не стільки мені, скільки собі, що якби його тримали тут від початку, то ніяких заворушень не було б. Я побачила, як він сів на своє місце у третьому ряду попереду, чула, як він гуркоче «Все ближче я, Господь, до тебе», трошки відстаючи у деяких нотах від нас усіх. Він ніколи не сідав біля тітки, Джемі й мене. У церкві він любив усамітнитися.

Позірні мир і спокій, що панували по неділях, стали ще нестерпнішими через присутність тітки Александри. Атикус одразу по обіді втікав до себе в кабінет, і коли ми туди іноді зазирали, то бачили, що він читає, відкинувшись у кріслі-гойдалці. Тітка Александра вкладалася на дві години поспати й суворо наказувала нам не галасувати у дворі, бо всі сусіди відпочивають. Джемі у своєму поважному віці відбував до своєї кімнати зі стосом футбольних журналів. А нам з Діллом тільки й залишалося, що вештатися в неділю по Оленячому пасовиську.

Стріляти по неділях не дозволялося, тож ми трохи поганяли по пасовиську футбольний м’яч Джемі, але радості це нам не додало. Ділл спитав, чи не хотіла б я завітати до Примари Редлі. Я відповіла, що не дуже-то гарно йому надокучати, і майже півдня розповідала Діллу про всі пригоди минулої зими. Ділл був не на жарт вражений.

Ми розійшлися перед вечерею, а після їжі ми з Джемі почали готуватися до звичайних вечірніх занять, коли раптом Атикус зробив дещо таке, що нас зацікавило: він увійшов до вітальні з електричним подовжувачем у руках. На кінці подовжувача була лампочка.

— Я ненадовго вийду,— сказав він.— Ви всі вже спатимете, коли я повернуся, тож я зичу вам добраніч зараз.

І з цими словами він надягнув капелюха і вийшов з чорного ходу.

— Він виводить машину,— сказав Джемі.

У нашого батька було декілька дивацтв: по-перше, він ніколи не їв десертів, по-друге, любив ходити пішки. Скільки я себе пам’ятаю, в нашому гаражі завжди стояв «шевроле» у чудовому стані й Атикус користувався ним для ділових поїздок штатом, але у Мейкомі він ходив на роботу і з роботи чотири рази на день пішки, а це майже дві милі. Він твердив, що ходьба — його єдина фізична вправа. Якщо у Мейкомі людина ходила пішки без конкретної цілі, справедливо було запідозрити, що така людина просто не здатна ставити собі конкретні цілі.

Невдовзі я побажала тітці й братові «На добраніч!» і заглибилася у свою книжку, аж тут почула, як Джемі вовтузиться у своїй кімнаті. Це не були добре мені знайомі звуки підготовки до сну, і я постукала у його двері:

— Чого ти не лягаєш?

— Я зганяю до середмістя,— він переодягав штани.

— Навіщо? Вже майже десята година, Джемі.

Йому це було відомо, але він усе одно йшов.

— Тоді я з тобою. І не кажи «ні», бо я все одно піду, чуєш?

Джемі втямив, що без бійки я вдома не залишуся, і, мабуть, подумав, що бійка наша розсердить тітку, тому дуже неохоче погодився.

Я швиденько одяглася. Ми почекали, поки тітка вимкне світло, і тихенько спустилися по чорних сходах. Місяць іще не зійшов.

— Ділл також схоче піти,— прошепотіла я.

— Хто б сумнівався,— похмуро відрізав Джемі.

Ми перестрибнули через парапет під’їзної доріжки й, перетнувши двір міс Рейчел, підійшли до Діллового вікна. Джемі свиснув перепелом. За шибкою визирнуло обличчя Ділла, потім зникло, а за п’ять хвилин він уже відчинив вікно і виліз до нас. Як людина бувала, він заговорив тільки коли ми вже опинилися на вулиці.

— А що сталося?

— На Джемі напала мандрівна лихоманка.— (За словами Келпурнії, всі хлопці віку Джемі від неї потерпають).

— Просто у мене погане передчуття,— пояснив Джемі.— Просто передчуття.

Ми пройшли повз подвір’я місіс Дьюбоз. Дім стояв порожній, із затуленими віконницями, а камелії заросли бур’янами. До пошти на розі було ще вісім будинків.

З південного боку площі нікого не було. Гігантські араукарії настовбурчились обабіч, а між ними поблискувала під вуличними ліхтарями залізна конов’язь. Горіла лампочка у громадському туалеті, а більше нічого не світилося на тому боці будинку суду. Судову площу оточували квадратом крамниці; десь там усередині горіли тьмяні вогники.

Атикусова контора містилася в будинку суду тільки на початку його адвокатської практики, а потім, за декілька років, він перебрався у спокійніше приміщення банку Мейкома. Коли ми повернули за ріг, то побачили припарковану перед банком батькову машину.

— Він там,— сказав Джемі.

Але там його не було. До його кабінету вів довгий коридор. Якщо зазирнути у вестибюль, можна побачити табличку на дверях і прочитати у світлі лампочки напис, зроблений скромними, невеличкими літерами: «Атикус Фінч, адвокат». Нині там було темно.

Джемі вдивлявся крізь банківські двері, аби переконатися. Він смикнув ручку — двері були замкнені.

— Ходімо далі вулицею. Може, він завітав до містера Андервуда.

Містер Андервуд не лише керував редакцією газети «Мейком триб’юн», він там і мешкав. Тобто над нею. Він передавав новини з залу суду і в’язниці, не виходячи з дому — досить було подивитися у вікно. Редакція розташовувалася на північно-західному боці площі, і щоб дістатися туди, ми мали проминути в’язницю.

Мейкомська в’язниця була найповажнішою і найпотворнішою з усіх споруд у цілому окрузі. Атикус казав, що в неї такий вигляд, ніби її спроектував кузен Джошуа Сент-Клер. Це точно була чиясь фантазія. Вона дуже вирізнялася з-поміж міських будинків — квадратних, з гостроверхими дахами,— бо являла собою якийсь готичний виверт у мініатюрі — одна камера завширшки, дві камери заввишки, з зубчатими стінами і крилатими підпорами. Химерність її посилювали фасад з червоної цегли і товсті металеві ґрати на арочних, як у церкві, вікнах. Стояла вона не на самотньому пагорбі, а була затиснута між крамницею металевих виробів Тиндела і редакцією «Мейком триб’юн». В’язниця провокувала у місті безнастанні суперечки: її противники твердили, що вона — викапана вікторіанська вбиральня, а прибічники наполягали, що ця споруда надає місту поважного, респектабельного вигляду, і жоден з приїжджих не здогадається, що вона ущерть забита чорномазими.

Коли ми йшли тротуаром, то побачили вдалині якийсь непевний вогник.

— Дивно,— сказав Джемі,— у в’язниці ніколи не було зовнішнього освітлення.

— Схоже, там лампочка над входом,— зауважив Ділл.

Між ґратами на вікні другого поверху просилили чималенький подовжувач, який звисав уздовж стіни. На кінці горіла лампочка, і в її світлі ми побачили Атикуса: він сидів на одному зі своїх конторських стільців, прихилившись спиною до вхідних дверей. Він читав, не звертаючи уваги на мошкару, яка юрмилася у нього над головою.

Я хотіла була побігти до нього, але Джемі зупинив мене.

— Стій де стоїш,— наказав він,— не думаю, що він зрадіє. З ним усе гаразд, тож ходімо додому. Я просто хотів подивитися, де він.

Ми вже йшли навпростець через площу, коли з боку Меридіанського шосе показалися чотири запорошені машини, які повільно рухалися одна за одною. Вони об’їхали площу кругом, проминули банк і зупинилися перед в’язницею.

З машин ніхто не вийшов. Ми бачили, як Атикус поглядає з-понад своєї газети. Потім він акуратно склав її, опустив собі на коліна і зсунув капелюх на потилицю. Схоже, він на них чекав.

— Ходімо,— прошепотів Джемі. Ми проскочили через площу, перейшли вулицю і сховалися за дверима крамниці «Джитні Джангл». Джемі визирнув, роздивився і сказав:

— Можна підійти ближче.

І ми побігли до дверей крамниці Тиндела: і доволі близько, і нас не видно.

По одному і по двоє з машин повиходили чоловіки. Тіні матеріалізувалися у тіла, які просувалися до дверей в’язниці. Атикус не рухався з місця. За спинами чоловіків ми його вже не бачили.

— Він там, містере Фінч? — спитав один з них.

— Там,— почули ми відповідь Атикуса,— і він спить. Не збудіть його.

Ніби послухавшись нашого батька, чоловіки зробили те, що значно пізніше я оцінила як моторошно-кумедну сторону далеко не кумедної ситуації: вони заговорили напівпошепки.

— Ви знаєте, чого нам треба,— сказав інший.— Відійдіть від дверей, містере Фінч.

— Можете спокійно повертатися додому, Волтере,— приязно відповів Атикус.— Тут десь поблизу Гек Тейт.

— Дідька лисого,— сказав котрийсь із чоловіків.— Гек зі своїми хлопцями ганяє зараз у лісі, й до ранку їм не вибратися.

— Он як? Чому б це?

— Ми їх виманили,— була коротка відповідь.— Ви не подумали про це, містере Фінч?

— Подумав, але не повірив. Що ж, тоді,— голос мого батька анітрохи не змінився,— це суттєво міняє ситуацію.

— Авжеж,— промовив чийсь басовитий голос. Його власник ховався у тіні.

— Ви справді так вважаєте?

Це вже вдруге за два дні я почула це питання від Атикуса, а це означало, що декому буде зараз непереливки. Проґавити таке було не можна. Я вирвалася з рук Джемі та щодуху рвонула до Атикуса.

Джемі, скрикнувши, спробував мене упіймати, але я випередила і його, і Ділла. Я проштовхалася серед темних смердючих тіл і вскочила у коло світла.

— Привіт, Атикусе!

Я гадала, що це буде для нього приємним сюрпризом, але вираз його обличчя вбив мою радість у зародку. Неприхований страх у його очах промайнув блискавично і зник, але знову повернувся, коли в освітлене коло продерлися Ділл і Джемі.

Від чоловіків відгонило перегаром і свинарником, і коли я роззирнулася, то побачила, що всі вони — чужаки. То були не ті люди, які приходили учора ввечері. Мене гарячою хвилею охопило страшенне зніяковіння: я вскочила, як радісна дурепа, у гурт людей, яких досі ніколи не бачила.

Атикус підвівся зі стільця, але рухався він дуже повільно, як стара людина. Він дуже охайно поклав газету і неслухняними пальцями розправив усі її складки. Пальці трохи тремтіли.

— Іди додому, Джемі,— сказав він.— Забери Скаута і Ділла.

Зазвичай ми виконували накази Атикуса одразу, хоч і не вельми радісно, але Джемі стояв так, ніби й не думав рухатися.

— Іди додому, чуєш?

Джемі похитав головою. Атикус узяв руки в боки, і Джемі так само; і коли вони отак стояли один навпроти одного, великої подібності між ними я не бачила: у Джемі м’яке каштанове волосся, овальне обличчя і невеликі, акуратні вуха — як у нашої мами, а в Атикуса чуб чорний, із сивиною, а обриси обличчя трохи квадратні. І все ж дещо робило їх схожими. Впертість.

— Сину, я сказав: іди додому.

Джемі знову похитав головою.

— Зараз він у мене піде любісінько,— промовив якийсь здоровенний дядько і грубо ухопив Джемі за комір. Джемі ледь втримався на ногах.

— Ану не чіпайте його! — і я без вагань копнула чолов’ягу. Дивно, я була боса, а він аж зігнувся від болю. Я хотіла врізати йому по гомілці, але вцілила значно вище.

— Досить, Скауте,— Атикус поклав руку мені на плече,— Не кидайся на людей. Мовчи,— наказав він, бо я вже хотіла виступити з виправданням.

— Ніхто не сміє таке робити з Джемі,— заявила я.

— Ось що, містере Фінч, відішліть їх геть,— прогарчав хтось.— Щоб за п’ятнадцять секунд їх тут духу не було.

Оточений цією дивовижною юрбою, Атикус намагався примусити Джемі слухатися його. На всі погрози і прохання Джемі уперто відповідав «Нікуди я не піду», поки нарешті Атикус не сказав: «Благаю тебе, Джемі, відведи їх додому».

Я вже почала втомлюватися від усього цього, проте відчувала, що Джемі мав свої причини так поводитися, з огляду на ті перспективи, які чекатимуть на нього вдома. Я оглянула юрбу. Літня ніч була тепла, але всі чоловіки вбралися у комбінезони і грубі полотняні сорочки, застібнуті наглухо. Я подумала, що всі вони, мабуть, мерзляки, бо і рукава сорочок були застібнуті на зап’ястках. Дехто натягнув капелюхи на самісінькі вуха. Чоловіки набурмосилися, й очі в них були сонні, як у людей, що звикли рано лягати. Я шукала бодай одне знайоме обличчя і нарешті знайшла — у середині півкола.

— Доброго здоров’я, містере Каннінгем.

Чоловік, здається, мене не почув.

— Доброго здоров’я, містере Каннінгем. Що там з вашим ущемленням прав?

Юридичні справи містера Каннінгема були мені добре відомі; Атикус колись мені все докладно пояснив. Кремезний чолов’яга заблимав очима і просунув великі пальці за лямки комбінезона. Йому було, вочевидь, ніяково; він відкашлявся і відвів погляд. Моє дружнє звернення не спрацювало.

Містер Каннінгем не мав на голові капелюха, і половина його чола була білою — на противагу засмаглому обличчю, і я подумала, що він цілі дні носить капелюха. Він переступив ногами, взутими у важкі робочі черевики.

— Невже ви не пам’ятаєте мене, містере Каннінгем? Я — Джін-Луїза Фінч. Ви нам колись принесли лісові горіхи, згадали?

Я почала відчувати марність своїх зусиль, як буває, коли випадковий знайомий чомусь не Хоче тебе впізнавати.

— Я вчуся у школі з Волтером,— зробила я ще одну спробу.— Він ваш син, правда? Правда, сер?

Містер Каннінгем ледь помітно кивнув головою. Отже, він мене все ж таки упізнав.

— Ми з ним в одному класі,— вела я далі,— і він непогано вчиться. Він гарний хлопчик, правда, дуже гарний. Одного разу ми запросили його до нас на обід. Може, він вам розповідав про мене, я його якось побила, але він не образився. Передайте йому від мене вітання, добре?

Атикус завжди казав, що це ввічливо й чемно — розмовляти з людьми про те, що цікаво їм, а не тобі. Містер Каннінгем не виявив інтересу до свого сина, тому я знову вхопилася за тему ущемлення в останній відчайдушній спробі налагодити контакт.

— Ці ущемлення прав — кепська річ,— давала я йому свої поради, аж поки не усвідомила, що я виступаю перед усім товариством. Усі чоловіки глипали на мене, дехто аж роти пороззявляв. Атикус припинив сіпати Джемі: обидва вони стояли поруч з Діллом. Їхня увага переросла у подив. Атикус також трохи розтулив рот — а сам колись нам казав, що так роблять тільки неотеси. Наші очі зустрілися, і він стулив рота.

— Бачиш, Атикусе, я говорила тут містеру Каннінгему, що ущемлення — штука неприємна, але ти сам казав, що хвилюватися не варто, ці справи, буває, затягуються... і ви разом упораєтеся...— я нарешті замовкла, не знаючи, яку саме дурість вчинила. А от для світської розмови у вітальні ущемлення видавалося темою цілком прийнятною.

Я відчула, що в мене спітніла голова; можна витерпіти що завгодно, але стояти в оточенні чоловіків, які на тебе витріщилися... Вони всі немов заклякли.

— У чому річ? — спитала я.

Атикус не відповів. Я озирнулася на містера Каннінгема — його обличчя також було незворушне. А потім він зробив щось дуже дивне. Він присів біля мене навпочіпки й узяв обіруч за плечі.

— Я передам йому від тебе вітання, маленька леді,— сказав він.

Тоді він випростався і помахав своїм здоровецьким ручиськом.

— Поїхали звідси,— закликав він.— Поїхали назад, хлопці.

І так само, як по приїзді, по одному і по двоє, чоловіки потяглися до своїх роздовбаних машин. Загрюкали дверцята, зачмихали мотори — і їх як вітром здуло.

Я озирнулася на Атикуса, але Атикус підійшов до в’язниці та притулився обличчям до стіни. Наблизившись, я потягнула його за рукав.

— Тепер ми вже можемо іти додому?

Він кивнув, витяг носовичка, ретельно обтер ним обличчя і гучно висякався.

— Містере Фінч? — пролунав тихий хриплуватий голос із темряви, звідкись згори.— Вони поїхали?

Атикус, відійшовши від стіни, підвів голову.

— Поїхали,— сказав він.— Поспи трохи, Томе. Більше вони тебе не потурбують.

З протилежного боку площі почувся ще один голос, який немов розрізав темряву.

— Хай тільки спробують! Весь час прикривав вас, Атикусе.

Це містер Андервуд висунувся зі свого вікна над редакцією «Мейком триб’юн». У руках він тримав двоствольну рушницю.

Було вже дуже пізно — зазвичай я в цей час спала, і тепер ледь трималася на ногах від втоми; здавалося, що Атикус та містер Андервуд не закінчать своєї розмови до ранку: містер Андервуд зі свого вікна, а Атикус — стоячи під ним. Нарешті Атикус розвернувся, вимкнув світло над входом до в’язниці й узяв свій стілець.

— Дозвольте я його понесу, містере Фінч,— попросив Ділл. За весь цей час він не промовив ані слова.

— Що ж, дякую, синку.

Дорогою до контори ми з Діллом ішли в ногу за Атикусом і Джемі. Діллу важко було нести стілець, і він уповільнив крок. Атикус і Джемі нас сильно обігнали, і я припустила, що Атикус дає йому прочуханку за відмову йти додому, але помилилася. Коли вони проходили під вуличним ліхтарем, я побачила, що Атикус простягнув руку і скуйовдив Джемі чуба, а це у нашого тата було єдиним пестливим жестом.

5

Джемі мене почув. Голова його з’явилась у мене в дверях. Коли він уже стояв біля мого ліжка, в Атикуса загорілося світло. Ми принишкли, доки батько його не вимкнув; чути було, як він крутиться у ліжку, тож ми чекали, коли він знову засне.

Тоді Джемі відвів мене до себе в кімнату і вклав до свого ліжка.

— Спробуй заснути,— сказав він.— Післязавтра, гадаю, все вже закінчиться.

Ми повернулися додому дуже тихо, щоб не збудити тітку. Атикус заглушив мотор ще на вулиці й закотив машину в гараж; увійшли ми з чорного ходу й розійшлися по своїх кімнатах без жодного слова. Я дуже втомилася і вже засинала, але раптом ніби знову побачила, як Атикус акуратно складає газету і зсуває на потилицю капелюх, а потім як він, стоячи сам посеред порожньої завмерлої вулиці, піднімає на лоб окуляри. Справжнє значення подій сьогоднішнього вечора вразило мене як грім, і я розридалася. Джемі повівся дуже ґречно: не сказав, як зазвичай, що коли людині майже дев’ять років, плакати їй не годиться.

Того ранку ні в кого не було апетиту — окрім Джемі: він ум’яв аж три яйця. Атикус дивився на нього зі щирим подивом; тітка Александра присьорбувала каву, випромінюючи хвилі невдоволення. Діти, які втікають поночі з хати,— ганьба для родини. Атикус зауважив, що дуже радий, що його ганьба прибігла так вчасно, але тітка заперечила:

— Дурниці, містер Андервуд був там увесь час.

— Знаєш, не перестаю дивуватися Бракстону,— сказав Атикус.— Він зневажає негрів, завжди жене їх від себе.

Все місто вважало містера Андервуда затятим нечестивцем, батько якого в пориві недоброго гумору дав йому ім’я Бракстон Брег[23], і це ім’я він безнастанно намагався принизити. Атикус казав, що люди, названі на честь генералів південної армії, обов’язково врешті-решт спиваються.

Келпурнія налила тітці Александрі ще філіжанку кави, але суворо похитала головою, коли я кинула на неї благальний погляд, який здавався мені переконливим.

— А ти ще мала,— пояснила вона.— Коли доростеш до кави, я обов’язково тобі скажу.

Я сказала, що кава добре вплине на моє травлення.

— Гаразд,— погодилася Келпурнія і дістала з буфету філіжанку. Налила туди столову ложку кави і доповнила до самого краєчка молоком. Я подякувала, показавши філіжанці язика, а потім перехопила невдоволений погляд тітки. Але невдоволення її стосувалося Атикуса.

Тітка зачекала, поки Келпурнія вийде до кухні, а тоді виголосила:

— Не розмовляй так у їхній присутності.

— Як «так» і в чиїй присутності? — поцікавився Атикус.

— Так, як-от щойно, у присутності Келпурнії. Ти сказав при ній, що Бракстон Андервуд зневажає негрів.

— Кел це і без мене знає. Як і весь Мейком.

Я вже й раніше почала помічати невеличкі зміни у поведінці мого тата, а надто коли він розмовляв з тіткою Александрою. Він ніби злегка кепкував з неї, хоча й не дратувався відкрито. У голосі його забриніла сувора нотка:

— Все, що говориться за цим столом, може бути сказано при Келпурнії. Їй відомо, як багато вона важить для нашої сім’ї.

— Вважаю, це не надто гарна звичка, Атикусе. Це їх розбещує. Ти же знаєш, скільки вони базікають між собою. Все, що відбувається в місті, обговорюється у чорному кварталі ще до заходу сонця.

Батько відклав убік ножа.

— Мені не відомий закон, який забороняв би їм розмовляти. Якби ми не давали їм приводів, вони б і базікали менше. Що ж ти не п’єш свою каву, Скауте?

Я калатала ложечкою у чашці.

— А я гадала, що містер Каннінгем — наш друг. Ти колись сам мені це казав.

— Він і є наш друг.

— Але ж учора він хотів на тебе напасти.

Атикус поклав виделку поруч із ножем.

— Містер Каннінгем загалом добра людина,— промовив він.— Просто він має свої недоліки, як і всі ми.

Тут заговорив Джемі.

— Нічого собі недоліки! Він був ладен убити тебе, коли вони туди приїхали.

— Так, він міг би на мене напасти,— погодився Атикус.— Але, сину, коли ти підростеш, то навчишся краще розуміти людей. Будь-який натовп, власне, складається з окремих людей. Вчора містер Каннінгем був частиною натовпу, але він залишався людиною. Будь-який натовп у кожному південному містечку — це завжди знайомі нам люди, і це не робить їм великої честі, правда?

— Авжеж,— сказав Джемі.

— Тому знадобилася восьмирічна дитина, щоб повернути їм здоровий глузд, розумієш? І це дещо доводить: зграю диких тварин можна зупинити, тому що вони все ж таки люди. Хто знає, може, нам слід було б мати дітей-поліцейських... ви, діти, вчора змусили Волтера Каннінгема ненадовго влізти у мою шкуру. І цього виявилося досить.

Що ж, можливо, Джемі й навчиться краще розуміти людей, коли подорослішає, але я — ні.

— Перший день, коли Волтер прийде до школи, буде його останнім днем,— пообіцяла я.

— Ти його і пальцем не торкнешся,— категорично відтяв Атикус.— І я взагалі не хочу, щоб ви зачаїли на когось злість через учорашню подію, хай що там трапилося.

— Тепер ти сам бачиш,— вступила тітка Александра,— до чого це призводить. І не кажи, що я тебе не попереджала.

Атикус відповів, що ніколи такого не скаже, відсунув стілець і підвівся з-за столу.

— Попереду в мене важкий день, отож даруйте. Джемі, я не хочу, щоб ви зі Скаутом ходили сьогодні до середмістя, добре?

Коли Атикус пішов, до нашої їдальні вскочив Ділл.

— Усе місто тільки про це й гуде,— оголосив він.— Як ми голіруч побороли сотню чоловіків.

Тітка Александра поглядом примусила його замовкнути.

— Там не було ніякої сотні чоловіків,— заявила вона,— і ніхто нікого не поборов. Просто декілька п’яних хуліганів з ватаги Каннінгемів.

— Не звертайте уваги, тітонько, Ділл просто любить перебільшувати,— заспокоїв її Джемі. Він подав нам знак прямувати за ним.

— Щоб ні кроку з двору, ясно? — наказала тітка, коли ми виходили на веранду.

Все було схоже на суботній день. Мешканці південної частини округу тяглися повз наш будинок повільною, довгою чередою.

Проїхав, хитаючись, верхи на своєму чистопородному коні містер Дольфус Реймонд.

— Не уявляю, як він узагалі тримається у сідлі,— прошепотів Джемі.— Як це можна напитися п’яним ще до восьмої ранку?

Повз нас прогуркотів фургон, ущент забитий жінками. Всі вони були в панамках і сукнях на довгий рукав. Правив фургоном бородань у фетровому капелюсі.

— Це меноніти[24],— сказав Діллові Джемі.— Вони не визнають ґудзиків.

Меноніти жили в глухих лісах, вели торгівлю на тому березі річки і рідко приїжджали до Мейкома. Діллу стало цікаво.

— Вони всі мають блакитні очі,— пояснив Джемі.— І чоловікам заборонено голитися після одруження. Їхнім жінкам подобається, коли борода їх лоскоче.

Містер Ікс Білапс, проїжджаючи на мулі, помахав нам рукою.

— Він такий кумедний,— сказав Джемі.— Ікс — його справжнє ім’я. Якось його викликали до суду і спитали, як його звуть. Він каже — Ікс Білапс. Секретар попросив уточнити, а той наполягає — Ікс. Ледь здогадалися, що він не жартує. Спитали, звідки у нього таке ім’я, і він відповів, що так його записали батьки, коли він народився,— просто поставили хрестик.

Поки весь округ проминав наш будинок, Джемі розповідав Діллу історії про найпомітніших осіб, про те, чим вони відомі: містер Теншо Джонс голосував за прийняття сухого закону; міс Емілі Дейвіс крадькома нюхає тютюн; містер Байрон Воллер вміє грати на скрипці; у містера Джейка Слейда прорізався третій ряд зубів.

На дорогу виїхав повний фургон городян з небуденно суворими обличчями. Коли вони почали тицяти пальцями на подвір’я міс Моді Аткінсон, що сяяло усіма барвами яскравих квітів, на веранду вийшла сама міс Моді. З міс Моді траплялися дивні речі: від нас до веранди, на якій вона стояла, було досить далеко, і ми не могли ясно бачити її обличчя, проте завжди чудово розуміли, чи в доброму вона гуморі, з самої її постави. Тепер вона стояла, узявши руки в боки, злегка подавшись уперед і схиливши голову вбік,— окуляри її так і виблискували на сонці. Ми знали, що вона посміхається з невимовною ущипливістю.

Погонич фургона притримав своїх мулів, і одна з жінок пронизливо загорлала:

— Хто в марноті прийшов, у темряву йде[25]!

Міс Моді відросла:

— Радісне серце лице веселить[26]!

Вочевидь, ногомийники подумали, що то сам Сатана цитує Святе Письмо задля своїх лихих намірів, бо погонич підбатожив мулів. Чому вони присікувалися до квітника міс Моді, мені було незрозуміло, тим більше що міс Моді, хоча й поралася у саду з ранку до ночі, знала Євангеліє як свої п’ять пальців.

— Ви підете сьогодні в суд на слухання? — спитав її Джемі, коли ми підійшли ближче.

— Нізащо,— відповіла міс Моді.— Мені нема чого робити в суді сьогодні.

— Невже і подивитися не хочете? — поцікавився Діла.

— Не хочу. Просто огидно дивитися, як бідолаху засудять на смерть. Погляньте лише на цих людців — вони немов на карнавал збираються.

— Але ж це публічний процес, міс Моді,— зауважила я.— Було б порушенням, якби публіка не зібралася.

— Знаю, знаю,— відмахнулася вона.— Саме тому, що процес публічний, я на нього і не йду.

Підійшла міс Стефані Крофорд. На ній був капелюшок і рукавички.

— Так-так-так,— сказала вона.— Тільки подивіться на цей натовп — можна подумати, що виступатиме сам Вільям Дженкінс Браун.

— А ти куди це зібралася, Стефані? — спитала її міс Моді.

— По свіжі газети.

Міс Моді зауважила, що зроду не бачила, щоб міс Стефані ходила по газети в капелюшку.

— Що ж,— відповіла та,— може, я й зазирну до суду, подивлюся, що там вигадав Атикус.

— Гляди, щоб він не викликав тебе повісткою.

Ми попросили міс Моді пояснити, що це вона має на увазі, а вона відповіла, що міс Стефані, схоже, знає про справу так багато, аж її можуть викликати як свідка.

Ми тинялися без діла до опівдня, і коли Атикус прийшов на обід, то сказав, що цілий ранок обирали присяжних. По обіді ми покликали Ділла і пішли до середмістя.

Там усе сяяло, як на свято. Біля конов’язі не було куди й пальця встромити, мули й фургони скупчилися під кожним деревом. Площа перед судом нагадувала пікнік: люди гуртками сиділи на підстелених газетах, запивали печиво й патоку теплим молоком з глечиків. Дехто їв холодну курятину або холодні свині відбивні. Більш заможні запивали свої наїдки магазинною кока-колою зі склянок-лампочок. Замурзані дітлахи сновигали у натовпі, матері годували немовлят.

Трохи осторонь від центральної площі, на осонні, тихенько сиділи негри, їли сардини з крекерами і запивали фруктовою газованкою. Серед них був і містер Дольфус Реймонд.

— Джемі,— сказав Ділл,— він п’є з пакета.

Схоже, містер Дольфус Реймонд саме це і робив: він потягував через дві соломинки з бакалійної крамниці якусь рідину з глибини коричневого паперового пакета.

— Ніколи нічого подібного не бачив,— пробурмотів Діла.— Як це йому вдається?

Джемі захихотів.

— Там у нього пляшка з-під кока-коли, а у ній віскі. Це щоб не засмучувати дам. От побачиш, він отак смоктатиме цілий день, а потім піде і знову наповнить пляшку.

— А чому він сидить з чорними?

— Так у нього віддавна повелося. Він любить їх більше, ніж нас, гадаю. Живе сам на межі округу. З ним живе одна негритянка, і в них купа дітей-мулатів. Я їх тобі покажу, якщо вони нам десь трапляться.

— Він не схожий на бидло,— промовив Ділл.

— А він зовсім і не бидло, він володіє ділянкою землі понад річкою, і родина його дуже старовинна і поважна.

— Тоді чого ж він отак поводиться?

— Така в нього звичка,— відповів Джемі.— Кажуть, він так і не оговтався після свого весілля. Мав одружитися з однією дівчиною з роду Спенсерів, здається. Готувалося бучне весілля, але воно не відбулося: напередодні церемонії наречена піднялася до своєї кімнати і застрелилася. З рушниці. Натиснула на гачок пальцями ноги.

— А дізналися чому?

— Ні,— відповів Джемі.— Ніхто не знає причини, окрім містера Дольфуса. Подейкують, що вона довідалася про його негритянку, а він вважав, що може і її залишити при собі, і одружитися. Відтоді він завжди п’яний. Але, знаєш, він просто добре ставиться до отих дітей...

— Джемі,— урвала його я,— а що таке мулат?

— Напівбілий, напівнегр. Ти їх бачила, Скауте. Знаєш отого рознощика з бакалії, рудого й кучерявого? Він наполовину білий. Вони дуже нещасні.

— Нещасні... чого б це?

— Бо вони всім чужі. Чорні їх не сприймають, тому що вони напівбілі, а білі — тому що вони напівчорні, ні те, ні се. Але кажуть, що цей містер Дольфус відіслав двох своїх дітей на північ. У північних штатах люди не зневажають чорних. Он якраз один з них.

До нас наближався маленький хлопчик, який міцно тримався за руку негритянки. Мені він видався типовим негром: темно-шоколадна шкіра, широкі ніздрі й чудові зуби. Час до часу він весело виривався уперед, а негритянка тягла його за ручку до себе.

Джемі почекав, поки вони проминуть нас.

— Це один з тих малюків,— сказав він.

— А звідки ти знаєш? — спитав Ділл.— Мені він видається справжнім негром.

— Іноді відрізнити важко, хіба що напевне знаєш, хто вони такі. Але він наполовину Реймонд, це точно.

— Але як можна відрізнити? — допитувалася я.

— Я ж казав тобі, Скауте, просто треба знати, хто вони.

— А звідки ти знаєш, що ми — не негри?

— Дядько Джек Фінч каже, що напевне не знає ніхто. Він каже, що серед тих Фінчів, яких ми знаємо, негрів немає, але він припускає, що у прадавні часи наші пращури були вихідцями з Ефіопії.

— Ну, прадавні часи не рахуються.

— Я теж так думав,— відповів Джемі,— але тут у нас вважається, що як маєш бодай одну краплину негритянської крові, то ти вже чорний. О, дивіться...

Якийсь невидимий сигнал примусив усіх людей на площі підвестися: вони розкидали шматки своїх газет, целофанові пакети й обгортки. Діти підійшли до матерів, немовлят узяли на руки, чоловіки у пропотілих капелюхах підганяли своїх домашніх, як пастухи череду, до дверей суду. В дальньому кінці площі негри з містером Дольфусом Реймондом також підвелися з землі й обтрусили порох зі своїх штанів. Серед них майже не було жінок і дітей, і це вже якось мало скидалося на свято. Вони покірно чекали біля входу, поки увійдуть білі родини.

— Ходімо туди,— сказав Ділл.

— Ні, зачекаймо, доки всі увійдуть, Атикус може розсердитися, якщо нас побачить,— відповів Джемі.

Будинок мейкомського окружного суду трошки нагадував Арлінгтон — у тому сенсі, що бетонні колони, які підтримували південну частину його покрівлі, були занадто масивні як на такий легкий тягар. Колони — єдине, що залишилося від первісної споруди, яка згоріла у 1856 році. Навколо цих колон побудували новий суд. Точніше кажучи, незважаючи на них. За винятком південного фасаду, будинок мейкомського окружного суду нагадував ранній вікторіанський стиль, а з північного боку був скромний і непоказний. Однак з протилежного боку вцілілі неогрецькі колони різко контрастували з великою годинниковою баштою дев’ятнадцятого століття, де містився іржавий годинник, який ніколи не показував правильного часу; втім, усе це свідчило про твердий намір городян будь-що зберегти щонайменшу матеріальну згадку про минуле.

Щоб дістатися зали суду, треба було проминути різноманітні темні закапелки: кабінет податкового інспектора, закутки збирача податків, окружного секретаря, секретаря суду, судді у справах заповітів і спадків,— холодні й темні, вони наскрізь пропахли пліснявими книжками, старим вогким цементом і сечею. Навіть удень доводилося вмикати світло; на пошарпаних мостинах завжди лежав шар пороху. Мешканці цих закапелків цілком відповідали своєму оточенню: ці чоловіки з сірими обличчями, здається, ніколи не бачили вітру чи сонця.

Ми знали, що людей буде багато, але навіть і уявити не могли, який великий натовп ущерть заповнить вестибюль на першому поверсі. Мене відрізали від Джемі й Ділла, але я протиснулася до стіни біля сходів, знаючи, що Джемі мене обов’язково врешті-решт знайде. Я опинилася серед членів Клубу нероб і робила все, щоб вони мене не помітили. То був гурт стариганів у білих сорочках і штанях кольору хакі на підтяжках, які все своє життя нічого не робили і тепер у свій сутінковий вік займалися тим самим на соснових ослонах під віргінськими дубами на площі. Прискіпливі критики судових справ, вони, за словами Атикуса, знали закони незгірше за верховного суддю завдяки багаторічним спостереженням за процесами. Зазвичай вони були єдиною публікою у залі суду, і сьогодні їх, схоже, обурило втручання у роками налагоджену процедуру. Говорили вони з невимушеним апломбом. Темою розмови був мій тато.

— ...думає, ніби він знає, що робить,— сказав один з них.

— Ну, я не впевнений,— мовив другий.— Атикус Фінч у законах тямить, на всіх тонкощах розуміється.

— Читати їх він уміє, а більше нічого.

Клуб зареготав.

— Ось що я тобі скажу, Біллі,— почав третій.— Це ж суд його призначив захищати того чорномазого.

— Так-то воно так, але ж Атикус його справді хоче захищати. Тому мені це й не до вподоби.

Це було щось нове, інший погляд на справу: виявляється, Атикуса примусили, хотів він того чи ні. Мені видалося дивним, що він нічого не сказав про це нам — ми ж могли це сто разів використати, боронячи його і себе. Його просто примусили, тому він це й робить,— тоді було б менше бійок і сварок. Але чи пояснювало це ставлення з боку міста? Суд призначив Атикуса захищати того чоловіка. І Атикус мав намір його таки захищати. Ось що їм усім муляло. Якось воно незрозуміло.

Негри, пропустивши на сходах білих, почали заходити і собі.

— Агов, куди це ви розігналися,— гукнув один із членів Клубу нероб, піднявши свій ціпок.— Нема чого вам так поспішати.

І діди потяглися нагору сходами, ледь пересуваючи негнучкі ноги, а там зіткнулися з Джемі й Діллом, які йшли вниз шукати мене. Хлопці ледь протиснулися повз них, і Джемі гукнув:

— Ходімо, Скауте, там не лишилося жодного вільного місця. Доведеться стояти. Обережніше,— додав він роздратовано, коли негри посунули сходами нагору.

Діди, які вийшли уперед, тепер позаймають усі вільні місця для стояння. Нам не пощастило, і винна в цьому я, не забув повідомити Джемі. Ми з нещасним виглядом стояли під стінкою.

— Вам не знайшлося місця? — перед нами виріс превелебний Сайкс із чорним капелюхом у руці.

— Добридень, пасторе,— привітався Джемі.— Так, Скаут нам усе зіпсувала.

— Що ж, подивимося, як цьому зарадити.

Превелебний Сайкс пішов нагору. За кілька хвилин він повернувся.

— Унизу не лишилося жодного місця. Як гадаєте, можна вам піти зі мною на галерею?

— Та звісно! — зрадів Джемі. Ми весело помчали перед превелебним Сайксом до зали. А там піднялися закритими сходами і почекали біля дверей. Превелебний, хекаючи, йшов за нами слідом, а потім обережно провів через натовп чорних на галереї. Четверо негрів підвелися і поступилися нам своїми чотирма місцями у першому ряду.

Галерея для чорних тяглася уздовж трьох стін судової зали, як веранда другого поверху, і звідти нам було все видно.

Присяжні сиділи ліворуч, попід високими вікнами. Засмаглі й довготелесі, вони всі, здається, були фермери, що, власне, і не дивно: з міських мало хто потрапляв до складу присяжних, їм або давали відвід, або вони самі відмовлялися. Один чи двоє з присяжних скидалися на причепурених Каннінгемів. Вони сиділи на помості дуже прямо й напружено.

Окружний прокурор і ще один чоловік, Атикус і Том Робінсон сиділи за столами спинами до нас. На столі перед окружним прокурором лежала коричнева книга і якісь жовті нотатники; стіл Атикуса був порожній.

Одразу за поруччям, що відгороджувало публіку від суду, сиділи на шкіряних стільцях свідки у справі. Ми бачили тільки їхні спини.

Суддя Тейлор на своїй лаві нагадував стару сонну акулу, а його риба-лоцман щось швидко писала, сидячи за столиком перед ним. Суддя Тейлор мав такий самий вигляд, як майже всі судді, яких я бачила: привітний, сивочубий, червонолиций; він проводив судові засідання з повною відсутністю офіційності: то вкладав ноги на стіл, то чистив собі нігті кишеньковим ножичком. Під час довгих дебатів сторін, а надто по обіді, він, здавалося, дрімав, але це враження раз і назавжди зникло, коли один адвокат якось навмисно скинув стос книжок на підлогу, щоб його збудити. Не розплющуючи очей, суддя Тейлор пробурмотів:

— Містере Вайтлі, зробіть-но це ще раз, і я вас оштрафую на сто доларів.

Він був чудовим знавцем законодавства, і хоча могло видатися, що він легковажить своїми обов’язками, насправді він твердою рукою керував усім процесом. Тільки одного разу суддя Тейлор розгубився під час слухання справи, і причиною стали Каннінгеми. У Старому Саремі, де вони здавна селилися, мешкали два клани, які від початку були різними родинами, але, на лихо, мали подібні прізвища. Каннінгеми одружувалися з Коннінгемами, і відмінність у написанні прізвищ нікого особливо не хвилювала — аж доки один Каннінгем не почав суперечки щодо ділянки землі з котримсь із Коннінгемів. Під час полеміки Джімз Каннінгем стверджував, що його мати, хоча завжди підписувалася Каннінгем, насправді була Коннінгем, тільки не вміла писати доладно, майже нічого не читала, а сиділа собі вечорами на веранді, втупившись кудись удалину. Наслухавшись протягом дев’ятьох годин химерних оповідей від мешканців Старого Сарема, суддя Тейлор припинив усю справу. Коли його спитали — на якій підставі, він відповів: «На підставі обопільної домовленості»,— а потім оголосив: він щиро сподівається, що обидві сторони задоволені тим, що їм надали можливість висловитися публічно. Так воно і було. Саме цього вони передусім і прагнули.

Суддя Тейлор мав одну цікаву звичку. Він дозволяв палити у залі суду, проте ніколи не палив сам: іноді, якщо пощастить, можна було спостерігати, як він вкладає у рота довгу незапалену сигару і неквапно її зжовує. Мало-помалу сигара зникала, але за кілька годин знову з’являлася у вигляді плескатої гладенької маси, на яку перетворили сигару жувальні таланти і шлункові соки судді Тейлора. Якось я спитала в Атикуса, як тільки місіс Тейлор цілується з ним, а Атикус відповів, що не так уже часто вони тепер цілуються.

Стійка для свідків була праворуч од судді, й коли ми всілися на свої місця, там уже стояв містер Гек Тейт.

6

— Джемі,— запитала я,— то Юели отам сидять?

— Тихше,— шикнув Джемі,— містер Гек Тейт уже дає свідчення.

Містер Гек Тейт для такої події причепурився. Він вдягнувся у звичайний діловий костюм і став як усі звичайні люди — ні тобі високих черевиків, ні шкірянки, ні патронташа на ремені. З цієї миті я перестала його боятися. Він сидів на стільці для свідків, трохи нахилившись уперед, затиснувши руки між колінами, й уважно слухав окружного прокурора.

Прокурора містера Гілмера ми знали не дуже добре. Він був родом з Еботвіля; бачили ми його лише під час судових засідань, що бувало нечасто, бо нас із Джемі не надто цікавили судові справи. На вигляд йому можна було дати від сорока до шістдесятьох років: обличчя мав майже без зморщок, але голова вже почала лисіти. Хоча він стояв до нас спиною, ми знали, що одне око у нього зизе, і він умів цим вправно користуватися: здавалося, він дивиться на одну людину, а насправді бачить зовсім іншу, і це страшенно нервувало присяжних і свідків. Присяжні вважали, що він не зводить з них очей, і тому слухали уважно; свідки так само, бо думали те саме.

— ...своїми словами, містере Тейт,— говорив містер Гілмер.

— Так от,— сказав містер Тейт, торкнувшися своїх окулярів і звертаючись до власних колін,— мене викликали...

— Ви могли б обернутися до присяжних, містере Тейт? Дякую. Хто вас викликав?

— Боб — ось він сидить, Боб Юел, одного вечора...

— Якого вечора, сер?

— Двадцять першого листопада. Я саме виходив з кабінету, збирався вже додому, аж тут прибіг Б... тобто містер Юел, дуже схвильований, і сказав, щоб я швидко поїхав до нього додому, бо якийсь негр зґвалтував його доньку.

— І ви поїхали?

— Ясна річ. Сів у машину і помчав.

— І що ви там побачили?

— На підлозі посеред кімнати, тієї, що праворуч від входу, лежала дівчина. Вона була сильно побита, але я підвів її на ноги, вона помила обличчя у відрі в кутку і сказала, що з нею все гаразд. Я спитав, хто її побив, вона відповіла — Том Робінсон...

Суддя Тейлор, який уважно вивчав свої нігті, підвів голову, ніби очікуючи протесту, але Атикус мовчав.

— Я спитав, чи це він її отак побив, вона відповіла — так, він. Спитав, чи він її присилував, вона сказала — так. Тоді я пішов до Тома Робінсона і привів його до них. Вона вказала на нього як на винуватця, і я його заарештував. Ось і все.

— Дякую,— сказав містер Гілмер.

Суддя Тейлор спитав:

— Атикусе, ви маєте питання?

— Маю,— відповів мій тато. Він сидів за своїм столом, трохи відхилившись на стільці, схрестивши ноги і закинувши руку на спинку стільця.

— А ви викликали лікаря, шерифе? Хтось послав по лікаря? — спитав Атикус.

— Ні, сер,— відповів містер Тейт.

— Не викликали лікаря?

— Ні, сер,— повторив містер Тейт.

— А чому? — голос Атикуса прозвучав гостро.

— Можу пояснити чому. Не було необхідності, містере Фінч. Вона була сильно побита. Понад усякий сумнів, сталося щось погане.

— Але ви по лікаря не посилали? А поки ви там перебували, хтось послав по лікаря, привів лікаря, відвів її до лікаря?

— Ні, сер...

Тут втрутився суддя Тейлор.

— Він уже тричі відповів на це питання, Атикусе. Він не викликав лікаря.

— Я просто хотів пересвідчитися, ваша честь,— пояснив Атикус, і суддя усміхнувся.

Джемі міцно ухопився за поруччя галереї. Він раптом затамував подих. Поглянувши униз, я не побачила нічого особливого і подумала, що Джемі просто драматизує ситуацію. Ділл сидів спокійно, так само і превелебний Сайкс.

— Чого ти? — прошепотіла я, але у відповідь почула лише коротке «Цить!».

— Шерифе,— провадив Атикус,— за вашими словами, дівчину було сильно побито. Як саме?

— Тобто?

— Опишіть її травми, Геку.

— Голова була сильно побита. На руках уже проступали синці, й це сталося за півгодини до...

— Звідки ви знаєте?

Містер Тейт широко усміхнувся.

— Вибачте, це вони мені так сказали. Так чи так, її добряче відтовкли, коли я туди приїхав, і око вже запливло.

— Яке саме око?

Містер Тейт моргнув і пригладив руками чуба.

— Хвилинку,— тихо промовив він, потім подивився на Атикуса так, ніби питання видалося йому дитячим.

— Не можете пригадати?

Містер Тейт тицьнув у невидиму особу за п’ять дюймів перед собою і сказав:

— Ліве.

— Хвилинку, шерифе,— уточнив Атикус.— Це було її ліве око, якщо вона стояла до вас обличчям, чи ліве, якщо вона дивилася в один з вами бік?

Містер Тейт сказав:

— А, дійсно, це було її праве око. Праве око, містере Фінч. Тепер я пригадав, обличчя в неї було розбите з цього боку...

Містер Тейт знову зморгнув, ніби до нього щось дійшло. Потім він обернувся і подивився на Тома Робінсона. Ніби інтуїтивно, Том Робінсон підняв голову.

Щось стало зрозуміло й Атикусу, бо він підвівся з-за столу.

— Шерифе, прошу вас повторити те, що ви сказали.

— Це було її праве око, я ж сказав.

— Ні,— Атикус підійшов до столу секретаря суду і нахилився над його рукою, яка з несамовитою швидкістю виводила слова. Рука зупинилася, перегорнула сторінку блокноту, і секретар зачитав: «Містере Фінч, тепер я пригадав, обличчя в неї було розбите з цього боку».

Атикус подивився на містера Тейта.

— Ще раз, Геку, з якого саме боку?

— З правого, містере Фінч, але в неї ще були синці — хочете послухати про них?

Атикус уже хотів був поставити нове питання, але передумав і сказав:

— Так, які ж у неї ще були травми?

Коли містер Тейт відповідав, Атикус обернувся і поглянув на Тома Робінсона, ніби хотів сказати: ми про таке не домовлялися.

— Руки в неї були всі в синцях, і вона показала мені свою шию. На горлі були чіткі сліди від пальців...

— Кругом на усій шиї? І ззаду також?

— Я б сказав, що сліди були на всій шиї, містере Фінч.

— Ви впевнені?

— Так, сер, шия у неї тоненька, будь-хто може її охопити кругом...

— Просто відповідайте на питання — так або ні, шерифе, будь ласка,— сухо зауважив Атикус, і містер Тейт замовк.

Атикус сів на місце і кивнув окружному прокурору, який похитав головою, показуючи судді, що більше не має питань, той, своєю чергою, кивнув містеру Тейту, який незграбно підвівся і вийшов з-за стійки для свідків.

Унизу, під нами, люди крутили головами, човгали по підлозі ногами, перекладали немовлят вище на руках, а декілька дітлахів стрімголов вибігли з зали суду. Негри у нас за спиною тихенько шепотілися між собою; Ділл розпитував превелебного Сайкса, що воно все означає, але превелебний відповідав, що не знає. Досі було доволі нудно: ніхто не метав громи та блискавки, не виникало запеклих дебатів між сторонами, ніяких драматичних поворотів; присутні, здавалося, були розчаровані, що Атикус поводиться буденно-доброзичливо, ніби йдеться про якесь питання щодо власності. З його дивовижним умінням угамовувати штормові моря навіть справа про зґвалтування видавалася сухою як проповідь. У моїй пам’яті згладилися жахливі спогади про запах перегару і хліву, про похмурих чоловіків із сонними очима, про хрипкий голос із темряви: «Містере Фінч? Вони вже поїхали?» За денного світла наш кошмар розвіявся, й усе закінчиться добре.

Всі глядачі почувалися так само невимушено, як суддя Тейлор,— окрім Джемі. Він скривив рот у багатозначну напівпосмішку, зблискуючи очима на всі боки, і сказав щось про підтверджувальні докази, тож я зрозуміла, що він хизується.

— ...Роберт Е. Лі Юел!

У відповідь на гучний голос секретаря підвівся приземкуватий чоловік, схожий на бійцівського півня, і бундючно попрямував до стійки для свідків; коли виголосили його ім’я, шия у нього почервоніла. Коли він розвернувся до публіки, ми побачили, що й обличчя в нього таке саме червоне, як шия. А ще ми побачили, що він зовсім не схожий на свого тезку-генерала. Над лобом у нього стирчала копиця щойно помитого негустого волосся, ніс він мав тонкий, гострий і блискучий, а підборіддя майже зовсім не було — здавалося, воно одразу переходило в обвислу, зморшкувату шию.

— ...і хай допоможе мені Бог,— прокрякав він.

Кожне невелике місто на кшталт Мейкома має родини, схожі на Юелів. Жодні економічні коливання не впливають на їхній статус — люди типу Юелів живуть, ніби гості у своєму окрузі, як у часи процвітання, так і в період глибокої депресії. Жоден інспектор з відвідуваності не в змозі примусити їхніх численних нащадків ходити до школи; жоден санітарний інспектор не може впоратися з їхніми вродженими вадами, різноманітними глистами і хворобами, викликаними проживанням серед бруду і нечистот.

Мейкомські Юели оселилися за міським звалищем у колишній негритянській хижі. Дощаті стіни хижі вони замінили листовим гофрованим залізом, дах покрили розплющеними молотком бляшанками, тож тільки загальна форма натякала на первісний вигляд цієї споруди: квадратна, з чотирма крихітними кімнатами, що виходили у вузький короткий коридор, ця хатина непевно трималася на чотирьох нерівних брилах піщаника. За вікна правили дірки у стінах, які влітку прикривалися смугами брудної марлі від комашні, що бенкетувала на мейкомському звалищі.

Втім, комашні небагато чим було поживитися, бо Юели щодня переривали все звалище, і завдяки (неїстівним) плодам їхньої працьовитості ділянка навкруги хижі набула вигляду ігрового майданчика божевільної дитини: за паркан правили зламані гілки, палиці від мітел, держаки від реманенту, на яких стирчали іржаві молотки, погнуті граблі, совки, сокири, сапки, мотики, прикріплені колючим дротом. За цією барикадою проступав захаращений двір, у якому стояли напіврозвалений допотопний «фордик» на якихось брилах замість коліс, зламане стоматологічне крісло та старезний холодильник, а поміж них валялися драні черевики, розтрощені радіоприймачі, рами від картин, скляні банки, серед яких у надії знайти собі харч сновигали худі попелясті кури.

Проте один куток цього двору викликав подив мейкомців. Уздовж паркана рядком стояли шість облуплених емальованих відер з розкішними геранями, такими доглянутими, ніби належали вони самій міс Моді Аткінсон, якби міс Моді допустила якусь там герань на свою територію. Люди казали, що їх вирощує Меєла Юел.

Ніхто докладно не знав, скільки там було дітей. Одні казали, що шестеро, інші — що дев’ятеро; коли хтось там проходив, то з вікон завжди визирало декілька замурзаних фізіономій. Власне, ніхто там особливо не ходив, хіба що на Різдво, коли церкви роздавали подарунки біднякам, а мер Мейкома дуже просив городян допомогти сміттяреві та самим відвезти на звалище ялинки й усякий мотлох, що набирався за свята.

Атикус возив нас туди минулого Різдва, виконуючи прохання мера. Ґрунтова дорога вела від шосе, повз звалище, до негритянського поселення, розташованого ярдів за п’ятсот від Юелів. Треба було або задки вертатися на шосе, або подолати всю дорогу і розвернутися в самому кінці; але більшість людей розверталися просто на негритянських подвір’ях. У морозних грудневих сутінках хатки видавалися доглянутими й затишними: з димарів піднімався синюватий димок, ґанки янтарно світилися від вогнів, запалених у кімнатах. Пахло там дуже смачно — курятиною та хрустким беконом, таким самим свіжим, як і вечірнє повітря. Ми з Джемі розпізнали запах смаженої білки, а от такий досвідчений місцевий старожил, як Атикус, винюхав ще й опосума та кролика, проте від цих ароматів нічого не лишилося, коли ми дорогою додому проїжджали повз осідок Юелів.

Єдине, що підвищувало цього миршавого чоловічка над його найближчими сусідами, був — якби його добряче відмити у гарячій воді з лугом — білий колір його шкіри.

— Містер Роберт Юел? — спитав містер Гілмер.

— Так мене звати, капітане,— відповів свідок.

Містер Гілмер мало не закляк, і мені стало його шкода. Мабуть, тут мені варто дещо пояснити. Я чула, що діти правників, коли бачать, як їхні батьки сперечаються у суді, можуть скласти собі хибну думку: їм здається, що протилежна сторона — особистий ворог їхнього батька, вони вельми через це страждають, а потім не можуть з дива вийти, коли у перерві бачать їх обох рука об руку. У нас із Джемі таких думок не було. Ми не переймалися, виграє наш батько процес чи програє. На жаль, я не можу розказати про жодні наші терзання з цього приводу, бо якби й розказала, то були б лише вигадки. Звісно, ми бачили, коли дебати з суто професійних ставали уїдливо-жовчними, але з нашим татом такого не траплялося. Ніколи в житті я не чула, щоб Атикус підвищив голос — хіба що свідок недочував. Містер Гілмер виконував свою роботу, Атикус — свою. Крім того, містер Юел був свідком містера Гілмера і не мав ніякого права грубіянити саме йому.

— Ви — батько Меєли Юел? — було наступне питання.

— Навіть якщо ні, що з цим поробиш зараз — адже мамка її померла.

Суддя Тейлор поворушився. Він спроквола обернувся на своєму кріслі й добродушно поглянув на свідка.

— Ви — батько Меєли Юел? — спитав він таким тоном, що сміх у залі миттєво обірвався.

— Так, сер,— смиренно відповів містер Юел.

Суддя Тейлор провадив миролюбним голосом:

— Ви вперше у суді? Не пам’ятаю, щоб я вас тут бачив раніше.

Коли свідок ствердно кивнув, він повів далі:

— Тоді дещо з’ясуймо. В цьому залі я не потерплю жодного непристойного висловлювання, поки я тут суддя. Ви зрозуміли?

Містер Юел кивнув, але, здалося мені, не зрозумів. Суддя Тейлор зітхнув і попросив містера Гілмера питати далі.

— Дякую, сер. Містере Юел, розкажіть, будь ласка, просто своїми словами, що трапилося ввечері двадцять першого листопада.

Джемі, усміхнувшись, відкинув назад чуба. «Просто своїми словами» був коронний номер містера Гілмера. Нас завжди цікавило, а чиїми ж іще словами міг би, як він побоювався, говорити свідок.

— Ну от, увечері двадцять першого листопада я ішов собі з лісу з в’язанкою хмизу. Тільки-но підійшов до паркана, як чую — Меєла верещить, як різана свиня, в нас у хаті...

Тут суддя Тейлор кинув суворий погляд на свідка, але, мабуть, переконався, що той не має на меті нікого ображати, бо знову ніби впав у дрімоту.

— О котрій це було годині, містере Юел?

— Та зразу по заході сонця. Я ж кажу, що Меєла репетувала так, що й мертвий прокинувся б...

Ще один погляд з суддівського крісла примусив містера Юела осіктися.

— Так? Вона кричала? — спитав містер Гілмер.

Містер Юел збентежено поглянув на суддю.

— Авжеж, Меєла підняла такий ґвалт, що я кинув свій хмиз та й рвонув туди з усіх ніг, але зачепився за огорожу, а коли відчепився і підбіг до вікна, то бачу,— і тут обличчя містера Юела аж побуріло. Він підвівся і тицьнув пальцем у Тома Робінсона,— бачу, як оцей чорномазий човгається на моїй Меєлі!

Засідання у судді Тейлора завжди проходили спокійно, і він дуже рідко користувався своїм молотком, але тут йому довелося стукати не менш як п’ять хвилин. Атикус підійшов до столу судді й щось йому говорив, містер Гек Тейт як перша офіційна особа округу стояв у проході та втихомирював людну залу. У нас за спинами чувся невдоволений, приглушений гомін негрів.

Превелебний Сайкс перехилився через мене і Ділла і схопив Джемі за лікоть.

— Містере Джемі,— сказав він,— ліпше б вам відвести міс Джін-Луїзу додому. Ви мене чуєте, містере Джемі?

Джемі повернув голову.

— Скауте, іди додому. Ділле, бери Скаута — і гайда додому.

— А ти спершу спробуй мене примусити,— пригадала я благословенну заповідь Атикуса.

Джемі кинув на мене лютий погляд, а потім звернувся до превелебного Сайкса:

— Та все гаразд, пасторе, вона нічого не розуміє.

Я смертельно образилася.

— Все я розумію, не дурніша за тебе!

— Цить ти! Вона не розуміє, пасторе, їй і дев’ятьох років немає.

Чорні очі превелебного Сайкса випромінювали занепокоєння.

— А містер Фінч знає, що ви всі тут? Непідходяща ця справа для міс Джін-Луїзи, та й для вас обох також.

Джемі похитав головою.

— Він нас тут не бачить. Все гаразд, пасторе.

Я знала, що Джемі переможе, бо чудово розуміла, що тепер ніяка сила не примусить його рушити з місця. Ми з Діллом були у безпеці, принаймні на деякий час: Атикус міг би нас побачити, тільки якби подивився в цей бік.

Поки суддя Тейлор гамселив своїм дерев’яним молотком, містер Юел чванькувато сидів на місці свідків і спостерігав за гармидером, який спровокував. Однією фразою він перетворив спокійну публіку, що зібралася порозважатися, на розгніваний, напружений, загрозливий натовп, який мало-помалу вгамовувався під впливом ударів молотка, аж доки нарешті єдиним звуком у залі суду стало ледь чутне постукування суддівського олівця по столу.

Повернувши собі владу над публікою, суддя Тейлор відкинувся у кріслі. Раптом стало помітно, що він утомлений; вік його давався взнаки, і я пригадала, що казав Атикус: вони з місіс Тейлор не так уже багато й цілуються, адже йому, мабуть, років під сімдесят.

— Тут надійшло клопотання,— промовив суддя Тейлор,— звільнити залу від публіки, або принаймні від жінок і дітей, але воно наразі відхилено. Люди зазвичай бачать те, що шукають, і чують те, що хочуть почути, і вони мають право залучати до цього своїх дітей, але я твердо запевняю вас в одному: ви почуєте і побачите все в цілковитій тиші, в іншому разі вас усіх виведуть із зали суду, але не раніш як кожен отримає звинувачення у неповазі до суду. А ви, містере Юел, будьте люб’язні давати свідчення в межах мовних норм благопристойності, якщо на це здатні. Продовжуйте, містере Гілмер.

Містер Юел нагадував мені глухонімого. Я переконана, що він так і не втямив звернених до нього слів судді Тейлора, хоча він і ворушив губами услід за ним,— але вагомість тих слів до нього дійшла. З його обличчя сповзла маска чванькуватості, натомість проступив вираз серйозної упертості, який жодним чином не обманув суддю Тейлора: поки містер Юел перебував на місці для свідків, суддя не зводив з нього очей, ніби провокуючи на хибний крок.

Містер Гілмер з Атикусом перезирнулися. Атикус знову сів, підпер щоку кулаком, і ми вже не бачили його обличчя. Містер Гілмер мав доволі розпачливий вигляд. Питання судді Тейлора повернуло йому рівновагу:

— Містере Юел, ви бачили, як відповідач вступив у статеві стосунки з вашою донькою?

— Авжеж бачив.

Публіка сиділа тихо, проте відповідач щось сказав. Атикус зашепотів йому на вухо, і Том Робінсон замовк.

— Ви кажете, що стояли під вікном? — спитав містер Гілмер.

— Так, сер.

— Як високо вікно над землею?

— Футів зо три.

— І вам добре було видно кімнату?

— Так, сер.

— Який вигляд мала кімната?

— Все було розкидано, як після бійки.

— Що ви зробили, коли побачили відповідача?

— Я оббіг навколо будинку, щоб увійти, але він вискочив через парадні двері просто у мене під носом. Одначе я його упізнав, будьте певні. Просто хвилювався через Меєлу і не погнався за ним. Я вбіг до хати, а вона лежала на підлозі й вищала...

— І що ви тоді зробили?

— Що-що, прожогом побіг по Тейта. Я же знав, хто був той фрукт, він жив у тому негритоському кублі та щодня ходив повз нас. Чуєте, судде, я вже років п’ятнадцять прошу округ очистити від чорномазих оте кубло, бо поруч з ними жити небезпечно, та й моя власність від такого сусідства в ціні падає...

— Дякую, містере Юел,— поспішно промовив містер Гілмер.

Свідок швиденько виліз із-за трибуни і прямісінько врізався в Атикуса, який підвівся, щоб ставити йому питання. Суддя дозволив публіці відсміятися.

— Одну хвилинку, сер,— привітно сказав Атикус.— Чи не міг би я у вас дещо спитати?

Містер Юел повернувся на місце для свідків, умостився там і подивився на Атикуса з бундючною підозрілістю — типовим виразом свідків у окрузі Мейком, коли їх опитує протилежна сторона.

— Містере Юел,— почав Атикус,— того вечора було дуже багато біганини. Дивіться, ви кажете, що ви побігли до будинку, потім ви побігли до вікна, потім ви побігли в хату, потім ви побігли до Меєли, потім ви побігли по містера Тейта. І серед усієї цієї біганини ви не побігли по лікаря?

— А це ще навіщо? Я ж бачив, що сталося.

— Є одна річ, якої я не можу збагнути,— сказав Атикус.— Вас не тривожив стан Меєли?

— Звісно, тривожив,— відповів містер Юел.— Я ж бачив, хто це вчинив.

— Ні, я маю на увазі стан її здоров’я. Вам не здалося, що природа її травми вимагає негайного медичного втручання?

— Чого?

— Ви не подумали, що їй треба якнайшвидше викликати лікаря?

Свідок сказав, що йому це на думку не спадало, він ні до кого зі своїх за все життя лікарів не викликав, а якби викликав, то воно б йому стало у п’ять доларів.

— Це все?

— Не зовсім,— невимушено відповів Атикус.— Містере Юел, ви чули свідчення шерифа, правильно?

— І що з того?

— Ви перебували в залі суду, коли містер Тейт давав свідчення, правда? Ви чули все, що він сказав, я не помиляюся?

Містер Юел ретельно обдумав питання і, здається, вирішив, що в ньому немає жодної небезпеки.

— Все правильно.

— Ви погоджуєтеся з його описом ушкоджень Меєли?

— Чого?

Атикус подивився на містера Гілмера й усміхнувся. Містер Юел явно не збирався обдаровувати захист надмірною чемністю.

— Містер Тейт засвідчив, що у неї запливло праве око, що вона мала синці на всій...

— Атож,— сказав свідок.— Я підтверджую все, що говорив Тейт.

— Підтверджуєте? — лагідно уточнив Атикус.— Я саме й хотів переконатися.

Він підійшов до протоколіста, щось сказав, і той розважав нас декілька хвилин, зачитуючи свідоцтва містера Тейта, ніби то був нудний біржовий бюлетень: «...яке око а дійсно це було її праве око праве око містере Фінч тепер я пригадав обличчя в неї було розбите з цього боку». Він легенько стукнув по сторінці. «Розбите з цього боку шерифе будь ласка повторіть що ви сказали її праве око я сказав...»

— Дякую, Берте,— мовив Атикус.— Ви знову почули його слова, містере Юел. Маєте щось до цього додати? Ви погоджуєтеся з шерифом?

— Що шериф, те і я. Око в неї запливло, і вона була вся дуже побита.

Чоловічок, здається, вже й забув, як його поставив на місце суддя. Було очевидно, що Атикус не видавався йому серйозним супротивником. Він знову розчервонівся, випнув груди і став схожий на рудого бойового півня. Я думала, він лусне від злості, коли Атикус поставив йому наступне питання.

— Містере Юел, ви вмієте читати й писати?

Тут утрутився містер Гілмер.

— Протестую. Не розумію, який стосунок письменність свідка має до справи, питання недоречне й несуттєве.

Суддя Тейлор не встиг ще нічого сказати, як Атикус пояснив:

— Ваша честь, якщо ви мені дозволите додати до цього питання ще одне, ви зрозумієте зв’язок.

— Добре, побачимо,— погодився суддя.— Але глядіть, щоб ми зрозуміли, Атикусе. Протест відхиляється.

Містеру Гілмеру, схоже, було так само цікаво, як і всім решті, до чого в цій справі рівень освіти містера Юела.

— Я повторюю питання,— сказав Атикус.— Ви вмієте читати й писати?

— А то ні!

— Ви можете написати своє ім’я, щоб усі в цьому переконалися?

— Само собою! А як, гадаєте, я підписуюсь на отримання допомоги з безробіття?

Містер Юел завойовував симпатії своїх співгромадян. Шепіт і сміх у нижній залі напевне означали, що його вважають молодчагою.

Я починала хвилюватися. Атикус нібито знає, що робить, але мені здавалося, що він тицяється у темряві навмання. Ніколи, ніколи, ніколи під час перехресного допиту не можна ставити свідкові питання, на яке ви самі не знаєте відповіді,— ось принцип, який я затямила з колиски. Постав таке питання — й отримаєш відповідь, якої не хочеш, яка може зруйнувати увесь твій захист.

Атикус витяг із внутрішньої кишені свого піджака конверт. Потім з кишеньки жилета добув авторучку. Він не квапився і стояв так, щоб присяжні могли добре бачити кожен його рух. Відкрутивши ковпачок авторучки, він обережно поклав його перед собою на стіл. Потім легенько струснув авторучкою і подав її разом з конвертом свідкові.

— Напишіть, будь ласка, своє ім’я, добре? — попросив він.— Чітко, щоб присяжні могли бачити, як ви це робите.

Містер Юел написав його на зворотному боці конверта, само-вдоволено звів очі — й наштовхнувся на здивований погляд судді Тейлора, який, здавалося, побачив на місці для свідків запашну гарденію у самому розквіті. Містер Гілмер напівпіднявся з-за свого столу. Присяжні не зводили зі свідка очей, а один з них аж перехилився через поруччя, вчепившись у нього руками.

— Що це вам так цікаво? — спитав містер Юел.

— Ви — шульга, містере Юел,— відповів суддя Тейлор. Містер Юел сердито до нього обернувся і сказав, що не розуміє, яке це має значення, і що він — побожна людина, а Атикус Фінч із нього знущається. Всі ці хитромудрі правники штибу Атикуса Фінча тільки й знають з нього знущатися своїми причіпками. Він їм розповів, що сталося, він скаже це ще сто разів. Ніщо з того, що говорив Атикус Фінч, не похитнуло його оповіді: він зазирнув у вікно, потім прогнав негритоса, потім побіг по шерифа. Нарешті Атикус його відпустив.

Містер Гілмер поставив йому ще одне питання.

— Стосовно того, що ви пишете лівою рукою, можливо, ви так само володієте і правою, містере Юел?

— Та ні, зовсім ні, але лівою я можу робити все не гірше, ніж дехто правою. Лівою не гірше, ніж дехто правою,— додав він, кинувши повний люті погляд на Атикуса.

Джемі тихо торжествував. Він стукав долонями по балконному поруччю й навіть прошепотів:

— Ми його впіймали.

Я так не думала: Атикус намагався продемонструвати, як мені здавалося, що містер Юел міг сам побити Меєлу. Це я розуміла. Якщо її праве око запливло й удари були головно з правого боку обличчя, це свідчило, що її бив шульга. Шерлок Холмс і Джеремі Фінч тут дійшли б згоди. Але Том Робінсон так само може виявитися шульгою. Як і містер Гек Тейт, я уявила перед собою цього чоловіка, зіграла у себе в голові швидку пантоміму і зробила висновок, що він міг її тримати правою рукою і бити лівою. Я поглянула вниз на Тома. Він сидів до нас спиною, але я бачила його широкі плечі й міцну, як у бика, шию. Він легко міг так зробити. І я подумала, що Джемі ділить шкуру ще не вбитого ведмедя.

7

Тут знову загудів голос:

— Меєла Вайолет Юел!

До трибуни для свідків наближалася дівчина. Коли вона піднесла руку і присяглася, що свідчення, які вона надасть, це правда, вся правда і нічого крім правди, і хай допоможе їй Бог, вигляд вона мала дуже тендітний, та коли сіла на стілець, то стало видно, яка вона насправді,— з кремезним тілом, призвичаєним до важкої праці.

В окрузі Мейком неважко відрізнити, хто миється регулярно, а хто раз на рік. Містер Юел був на вигляд мов ошпарений — ніби шкіра його стала надчутливою і вразливою після того, як її напередодні судового засідання відмочили у гарячій воді й зішкребли з неї захисні шари бруду. Меєла, схоже, намагалася дотримуватися чистоти, і мені пригадався рядок червоних гераней на подвір’ї Юелів.

Містер Гілмер попросив, щоб Меєла своїми словами розповіла присяжним, що трапилося увечері двадцять першого листопада минулого року, просто своїми словами, будь ласка.

Меєла сиділа мовчки.

— Де ви були після заходу сонця того вечора? — терпляче почав містер Гілмер.

— На ґанку.

— На якому ґанку?

— Та в нас тільки один, спереду.

— І що ви робили на ґанку?

— Нічо’.

Заговорив суддя Тейлор.

— Просто розкажіть нам, що сталося. Ви ж це можете, правда?

Меєла витріщила на нього очі й розридалася. Затуливши руками рота, вона схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, а потім сказав:

— Ну, досить. Тобі нема кого тут боятися, якщо ти говоритимеш правду. Я розумію, що все тут для тебе незвично, але не треба соромитися і не треба боятися. Що тебе лякає?

Меєла щось промимрила, досі затуляючи руками рота.

— Кого ти боїшся? — повторив суддя.

— Он його,— схлипнула вона і вказала на Атикуса.

— Містера Фінча?

Вона енергійно закивала:

— Я не хочу, щоб він на мене тиснув, як на татка, ото коли виставив його шульгою...

Суддя Тейлор почухав свою густу сиву шевелюру. Вочевидь, він ще досі не стикався з такою проблемою.

— Скільки тобі років? — запитав він.

— Дев’ятнадцять з половиною.

Суддя Тейлор відкашлявся і спробував говорити заспокійливим тоном, проте марно.

— Містер Фінч і думки не має тебе залякувати,— пробурчав він.— А навіть якби й мав, я б йому не дозволив. Для цього я тут і сиджу. А ти вже доросла дівчина, тож сядь рівно і розкажи мені, що з тобою сталося. Ти ж це можеш, хіба ні?

Я прошепотіла на вухо Джемі:

— Вона що, несповна розуму?

Джемі скоса поглянув на трибуну для свідків.

— Поки що важко сказати. У неї вистачає розуму розжалобити присяжних, але, можливо, вона просто... ні, не знаю я.

Дещо заспокоївшись, Меєла кинула останній перестрашений погляд на Атикуса і звернулася до містера Гілмера:

— Так от, сер, я була на ґанку, а він... він проходив вулицею, а у дворі стара шафонера, яку татко припер, щоб порубати на дрова... татко наказав мені порубати, поки він буде в лісі, а я трошки заслабла, от він і підійшов...

— Він — це хто?

Меєла вказала на Тома Робінсона.

— Я попросив би вас говорити конкретніше,— сказав містер Гілмер.— У протоколі важко занотовувати жести.

— Отой, що там сидить,— уточнила вона.— Робінсон. Я кажу: ходи сюди, чорномазий, порубай мені ту шафонеру, я тобі дам мідяка. Йому це неважко, раз-два — і все. Ну, зайшов він у двір, а я пішла в хату по мідяка, та тільки повернулася спиною, незчулася — а він уже на мені. Отак побіг за мною — і все. Як схопить мене за шию і давай душити і лаятися,— а я відбиваюся й верещу, як несамовита. А він як почне мене бити...

Містер Гілмер почекав, поки Меєла заспокоїться: вона скрутила свій носовичок у вологу від поту мотузку; коли вона хотіла обтерти ним обличчя, той був геть пожмаканий від її спітнілих рук. Вона чекала наступного питання від містера Гілмера, але він мовчав, і тоді вона провадила:

— Він жбурнув мене на підлогу і душив, а потім силоміць мене узяв.

— Ви кричали? — спитав містер Гілмер.— Ви кричали і відбивалися?

— Ясна річ, кричала як різана, брикалася і репетувала щосили.

— І що тоді сталося?

— Не дуже-то я добре пам’ятаю, але потім бачу — татко в кімнаті, стоїть наді мною і горлає: хто це зробив, хто це зробив? Потім я нібито зомліла, пам’ятаю лише, як містер Тейт піднімав мене з підлоги і вів до відра з водою.

Виглядало, ніби оповідь надала Меєлі впевненості, але не такої нахабної, як у її батька: було в ній щось потайне, як у кицьки, що вичікує, посмикуючи хвостом.

— Ви кажете, що відбивалися від нього щосили? Боролися не на життя, а на смерть? — спитав містер Гілмер.

— Авжеж,— відповіла Меєла словами свого батька.

— І ви стверджуєте, що він узяв вас силоміць?

Обличчя Меєли перекривилося, і я злякалася, що вона знову розплачеться. Натомість вона заявила:

— Він отримав, чого хотів.

Містер Гілмер нагадав усім, що день спекотний,— він обтер чоло рукою.

— Наразі досить,— сказав він люб’язним тоном,— але залишайтеся на місці. Я гадаю, що страшний і злий містер Фінч хоче поставити вам декілька питань.

— Обвинувач не має права налаштовувати свідка проти захисника,— офіційно промовив суддя Тейлор,— принаймні у цьому випадку.

Атикус підвівся з усмішкою, але, замість підійти до місця для свідків, він розстібнув піджак і заклав великі пальці у пройми жилета, потім пройшовся через залу до вікна. Визирнув у вікно, нічим особливо не зацікавився, обернувся і неквапно наблизився до місця для свідків. Довгі роки досвіду підказали мені, що він намагається прийняти якесь рішення.

— Міс Меєло,— сказав він усміхаючись,— я не лякатиму вас, поки що ні. Просто давайте познайомимося. Скільки вам років?

— Казала ж уже, дев’ятнадцять, казала отому дядькові, судді,— і Меєла обурено мотнула головою в бік суддівського столу.

— Правильно, казали, казали, мем. Вам доведеться з дечим примиритися, міс Меєло, я людина немолода, і пам’ять у мене вже не та, що колись. Можливо, я питатиму вас про те, що ви вже казали, але ви відповісте мені, правда? Чудово.

Я не побачила на обличчі Меєли нічого на підтвердження впевненості Атикуса, що він отримав її щиросердну згоду співробітничати. Дивилася вона на нього з лютістю.

— Слова не скажу, поки ви будете з мене глумитися,— сказала вона.

— Мем? — перепитав здивовано Атикус.

— Поки ви з мене будете глумитися.

Заговорив суддя Тейлор.

— Містер Фінч зовсім не глумиться з тебе. Що це ти вигадала?

Меєла зиркнула спідлоба на Атикуса, але відповіла судді:

— Чого він мене обзиває мем і міс Меєла? Я не збираюся його кпини терпіти, не на таку напав.

Атикус знову підійшов до вікна, даючи можливість судді Тейлору залагодити ситуацію. Суддя Тейлор був не з тих людей, хто викликає жалість, але цього разу мені стало його страшенно шкода, коли він намагався їй розтлумачити.

— У містера Фінча така манера,— пояснював він Меєлі.— Ми з ним багато років працюємо разом у суді, й містер Фінч завжди дуже чемний з усіма і кожним. Він зовсім не хоче з тебе насміхатися, він просто прагне бути ввічливим. Така в нього манера,— суддя відхилився на кріслі.— Атикусе, продовжимо процес, і нехай занесуть до протоколу, що зі свідка не кепкували, хоча їй здається протилежне.

Цікаво, подумала я, чи хтось колись у житті називав її мем чи міс Меєла; мабуть, ні, оскільки вона образилася на просту ввічливість. Яке ж у неї було життя, Господи? Невдовзі я дізналася.

— Ви кажете, що вам дев’ятнадцять років,— повторив Атикус.— Скільки у вас братів і сестер?

Він пройшов од вікна до місця для свідків.

— Семеро,— відповіла вона, а я подумала, чи всі вони такі самі фрукти, як отой, якого я бачила у свій перший день у школі.

— Ви найстарша? Найстарша з них?

— Так.

— Коли померла ваша мати?

— Не знаю. Давно.

— Ви ходили до школи?

— Читаю і пишу незгірше за татка мого.

Меєла нагадала мені містера Джингля з «Піквікського клубу»[27] — я саме зараз читала цю книжку.

— Як довго ви ходили до школи?

— Два роки — або три, не пам’ятаю.

Повільно, але певно я починала розуміти схему питань Атикуса: з питань, які містер Гілмер не міг відхилити як недоречні чи не суттєві для розглядання справи, Атикус поступово вимальовував для присяжних картину домашнього життя Юелів. Присяжні дізналися про таке: допомоги з безробіття не вистачало, щоб прогодувати всю сім’ю, і була сильна підозра, що татусь її пропиває,— іноді він цілі дні пропадає десь на болотах і повертається додому зовсім одурілий; погода рідко буває холодна, тож можна обійтися без взуття, та коли справді холодно, можна змайструвати собі гарненькі черевики з обрізків старих шин; родина носить воду відрами зі струмка, що протікає за звалищем,— навколо струмка сміття не викидають,— та коли хочеш помитися як слід, сам собі притаскай води; менші діти всякчас ходять шмаркаті від застуд, а ще у них сверблячка; якось до них учащала одна пані, все питала в Меєли, чому вона до школи не ходить,— вона записала відповідь, що коли двоє в родині вміють читати й писати, то решті нема чого вчитися,— діти потрібні таткові вдома.

— Міс Меєло,— не втримався Атикус,— дівчина дев’ятнадцяти років, от як ви, мусить мати друзів. Хто ваші друзі?

Меєла стягла брови, ніби не зрозуміла питання.

— Друзі?

— Так, ви ж, мабуть, знаєте когось з однолітків, або старших чи молодших за вас? Юнаків, дівчат? Просто звичайнісіньких друзів?

Ворожість Меєли, яка була перейшла у нейтральну холодність, знову спалахнула.

— І далі кепкуєте з мене, містере Фінч?

Атикус прийняв це питання за відповідь.

— Ви любите свого батька, міс Меєло? — було наступне питання.

— Як це — люблю?

— Я маю на увазі, чи він добрий до вас, чи легко з ним ладнати?

— Можна порозумітися, якщо він не...

— Якщо він не — що?

Меєла поглянула на свого батька, який відкинувся на своєму стільці, спираючись спинкою на бар’єр. Батько випростався і чекав на її відповідь.

— Якщо він нічого,— промовила Меєла.— Я ж кажу, з ним можна порозумітися.

Містер Юел знову відкинувся на стільці.

— Якщо він не напивається? — спитав Атикус так лагідно, що Меєла кивнула.

— Він вас не ображає?

— Чого?

— Коли він сердився, він ніколи вас не бив?

Меєла роззирнулася навсібіч, подивилася на судового секретаря, на суддю.

— Відповідайте на питання, міс Меєло,— наказав суддя Тейлор.

— Мій татко і пальцем мене за все життя не торкнувся,— заявила вона твердо.— Пальцем ніколи не торкнувся.

Окуляри Атикуса трошки сповзли, і він поправив їх на переніссі.

— Ми приємно поговорили, міс Меєло, а тепер, гадаю, час повернутися до справи. Ви кажете, що попросили Тома Робінсона порубати ша... що воно було?

— Шафонеру, такий старий комод з шухлядами збоку.

— Ви добре знали Тома Робінсона?

— Як це?

— Ви знали, хто він такий, де живе?

Меєла кивнула.

— Авжеж, знала його, бо він щодня ходив повз нашу хату.

— Ви вперше тоді запросили його зайти на ваше подвір’я?

Меєла здригнулася від цього питання. Атикус неквапно вирушив у свою мандрівку до вікна, як і раніше,— поставить питання, визирне у вікно, чекаючи на відповідь. Він не побачив її мимовільного сіпання, але, здається, знав про нього. Він обернувся і звів брови.

— Ви вперше...— почав він знову.

— Так.

— І раніше ви ніколи не запрошували його заходити У двір?

Тепер він не заскочив її зненацька.

— Ніколи, звісно, ніколи.

— Одного заперечення вистачить,— спокійно сказав Атикус.— Ви ніколи не просили його допомогти вам з роботою у дворі?

— Може, і просила,— погодилась Меєла.— Завжди тут якісь чорномазі крутяться.

— Ви можете пригадати інші випадки?

— Ні.

— Гаразд, перейдімо до того, що сталося. Ви сказали, що Том Робінсон стояв позаду вас у кімнаті, коли ви обернулися, так?

— Так.

— Ви сказали, що він схопив вас за шию і почав душити,— так?

— Так.

Раптом пам’ять перестала зраджувати Атикуса.

— Ви сказали: «Він схопив мене, почав душити й узяв мене силоміць»,— це так?

— Так я і сказала.

— Ви пам’ятаєте, чи бив він вас по обличчю?

Дівчина завагалася.

— Здається, ви були переконані, що він вас душив. І весь час, пам’ятаєте, ви відбивалися? Ви «брикалися і кричали як різана». Ви пам’ятаєте, що він бив вас по обличчю?

Меєла мовчала. Схоже було, ніби вона силкується сама для себе щось прояснити. Я подумала, що вона повторює прийом містера Тейта і мій — уявляє, що перед нею хтось стоїть. Вона зиркнула на містера Гілмера.

— Це просте запитання, міс Меєло, отже, я спробую ще раз. Ви пам’ятаєте, що він бив вас по обличчю? — голос Атикуса втратив усю свою лагідність; він говорив своїм сухим, відстороненим, професійним тоном.— Ви пам’ятаєте, що він бив вас по обличчю?

— Ні, не пам’ятаю, щоб він мене бив. Тобто, так, пам’ятаю, бив.

— Відповідь — ваше останнє речення?

— Чого? Так, він вдарив — я просто не пам’ятаю, я просто не пам’ятаю... все сталося дуже швидко...

Суддя Тейлор суворо подивився на Меєлу.

— Не плач, дівчино,— почав він, але Атикус його перервав:

— Нехай поплаче, ваша честь. Нам немає куди поспішати.

Меєла злобно чмихнула і подивилася на Атикуса.

— Та питайте собі, що заманеться,— витяг мене сюди і ще насміхається, диви на нього! Питайте, що заманеться...

— От і чудово,— сказав Атикус.— Маю ще кілька запитань. Міс Меєло, не затягуватиму справи; ви свідчили, що відповідач ударив вас, схопив за шию, душив вас і оволодів вами силоміць. Я хочу, щоб ви переконалися, що він — саме та людина. Ви упізнаєте чоловіка, який вас зґвалтував?

— Упізнаю, он він, отой, що там сидить.

Атикус звернувся до обвинувачуваного.

— Томе, підведіться. Нехай міс Меєла вас як слід роздивиться. Це той самий чоловік, міс Меєло?

Могутні плечі Тома Робінсона напружилися під тонкою сорочкою. Він звівся на ноги і стояв прямо, спираючись правою рукою на спинку стільця. Вигляд він мав якийсь дивний, ніби втратив рівновагу, але не через те, як стояв. Його ліва рука була на добрі дванадцять дюймів коротша за праву і мертво звисала уздовж тулуба. Долоня її була маленька, зморщена, і навіть зі свого місця на галереї я бачила, що він нею не володіє.

— Скауте,— видихнув Джемі.— Скауте, дивися! Превелебний, він каліка!

Превелебний Сайкс перехилився через мене і зашепотів Джемі на вухо:

— У нього рука втрапила у бавовноочисну машину, у бавовноочисну машину містера Дольфуса Реймонда, ще коли він був хлопчиком... мало не сплив кров’ю... відірвало йому всі м’язи від кісток...

— Це саме той чоловік, який вас зґвалтував? — спитав Атикус.

— Звісно, саме той.

Наступне питання Атикуса складалося з одного слова:

— Як?

Меєла розлютилася.

— Не знаю як, але ж зробив,— казала ж уже, що все трапилося так швидко, і я...

— А тепер розгляньмо це спокійно,— почав Атикус, але містер Гілмер перервав його протестом: хоча питання не було ані недоречним, ані несуттєвим, Атикус залякує свідка.

Суддя Тейлор аж зареготав.

— Та вгомоніться, Горасе, нікого він і думає залякувати. Якщо на те пішло, то це свідок залякує Атикуса.

Суддя Тейлор був єдиною людиною в залі, яка засміялася. Навіть немовлята принишкли, і я чогось подумала, чи не задихнулися вони на руках у матерів.

— Отже,— провадив Атикус,— міс Меєло, ви показали, що відповідач душив і бив вас — ви не сказали, що він підкрався ззаду, оглушив вас, щоб ви знепритомніли, ні,— ви озирнулися, і він стояв за вами,— Атикус повернувся до свого столу і підкреслив свої слова, постукавши по ньому кісточками пальців.— Ви не бажаєте переглянути свої свідчення?

— Ви хочете, щоб я сказала те, чого не було?

— Ні, мем. Я хочу, щоб ви сказали, що відбулося насправді. Будь ласка, розкажіть нам ще раз, що ж сталося.

— Та вже казала вам що.

— Ви показали, що озирнулися, і він стояв за вами. І тоді він вас почав душити?

— Так.

— Потім він відпустив ваше горло і почав бити?

— Я казала, що так.

— Він підбив вам праве око своїм правим кулаком?

— Я ухилилася — і він промазав, ось що. Я ухилилася, і кулак прослизнув.

До Меєли почало доходити.

— Ви раптом дуже ясно все пригадали. Хвилину тому ваша пам’ять не була такою чіткою, правда?

— Казала ж, що він мене вдарив.

— Гаразд. Він вас душив, він вас бив, потім він вас зґвалтував, так?

— Звісно, так.

— Ви міцна дівчина, що ж ви увесь час робили, просто стояли собі?

— Кажу ж вам, я верещала, і брикалася, і відбивалася...

Атикус неквапно зняв окуляри, повернувся своїм здоровим оком до свідка і засипав її питаннями. Суддя Тейлор попередив:

— По одному запитанню, Атикусе. Дайте свідку час відповісти.

— Добре, але чому ви не втекли?

— Я намагалася...

— Намагалися? І що ж вам завадило?

— Я... він мене жбурнув на підлогу. Ось що — він мене жбурнув і навалився зверху.

— А ви весь цей час кричали?

— Звісно, кричала.

— Чому ж вас не почули ваші брати й сестри? Де вони були? На звалищі?

Жодної відповіді.

— Чому ваші крики не спонукали їх прибігти додому? Звалище ближче, ніж ліс, правда?

Жодної відповіді.

— Може, ви закричали лише тоді, коли побачили у вікні свого батька? А до того ви не кричали, правда?

Жодної відповіді.

— Ви закричали, побачивши батька, а не Тома Робінсона? Так чи ні?

Жодної відповіді.

— Хто вас побив? Том Робінсон чи батько?

Жодної відповіді.

— Що побачив у вікні ваш батько? Злочинне зґвалтування чи, навпаки, відмову його вчинити? Чому ви не говорите правди, дитино, це ж ваш батько вас відлупцював?

Коли Атикус відвернувся від Меєли, він мав такий вигляд, ніби у нього розболівся живіт, але на обличчі Меєли застиг вираз жаху і люті водночас. Атикус утомлено сів на місце і почав протирати носовичком скельця окулярів.

Зненацька Меєла знайшла язик в роті.

— Я маю дещо сказати,— оголосила вона.

Атикус підвів голову.

— Ви хочете розповісти нам, що сталося?

Але у його заохоченні вона не почула співчуття.

— Я зараз щось скажу і повторювати не буду. Отой чорномазий узяв мене силоміць, і якщо ви, такі благородні й чесні джентльмени, його не покараєте, значить, ви всі смердючі боягузи, смердючі боягузи, всі до одного. І ваші шляхетні манери нічого не варті, всі ці «мем» і «міс Меєла», все це полова, містере Фінч...

І тут вона розридалася по-справжньому. Плечі її трусилися від злих схлипувань. Вона дотримала свого слова. Більше вона не відповіла на жодне питання, навіть коли містер Гілмер спробував повернути її до справи. Гадаю, якби вона не була така убога й неотесана, суддя Тейлор притяг би її до відповідальності за образу всіх присутніх у залі суду. Чимось Атикус сильно дошкулив їй, щоправда, я не розуміла, чим саме, але йому самому це не принесло жодного задоволення. Він сидів понурившись, а мені ще не траплялося бачити такої ненависті, з якою Меєла зиркнула на нього, коли з місця для свідків проходила повз його стіл.

Містер Гілмер сказав судді, що сторона звинувачення закінчила зі своїми свідками, і суддя зауважив, що саме час зробити перерву. На десять хвилин.

Атикус із містером Гілмером підійшли до суддівського столу і почали радитися пошепки, а потім вийшли з залу суду крізь ті двері, що ззаду за місцем для свідків, і це стало сигналом для всіх нас трохи розім’ятися. Я усвідомила, що сиділа на самому краєчку довгої лави й у мене заклякли ноги. Джемі підвівся і позіхнув, Ділл так само, а превелебний Сайкс протер собі обличчя капелюхом. «Дуже тут спекотно»,— сказав він.

Містер Бракстон Андервуд, який просидів усе засідання на місці, зарезервованому для преси, і всмоктував, як губка, всі свідчення, тепер звів утомлені очі на галерею для негрів, і ми зустрілися поглядами. Чмихнувши, він відвернувся.

— Джемі,— сказала я,— містер Андервуд нас помітив.

— Байдуже. Атикусу він не розповість, просто надрукує про це у колонці світських новин своєї газети.

І Джемі продовжив щось пояснювати Діллові — мабуть, якісь тонкощі судового процесу, але я не знала, які саме. З жодного питання Атикус із містером Гілмером не вели нескінченних дебатів; здавалося, що містер Гілмер мало не проти волі висуває звинувачення; свідки поводилися сумирно, як віслюки, протестів майже не виникало. Та колись Атикус сказав: коли прокурор або захисник починають аж надто вільно тлумачити свідчення на засіданнях, які веде суддя Тейлор, то вони отримують від нього сувору догану. Він добре розтлумачив мені, що хоча суддя Тейлор може видаватися млявим і напівсонним, повз його увагу не проскочить найменша дрібниця, а це вирішальне для справи. Атикус казав, що він — чудовий суддя.

Невдовзі суддя Тейлор повернувся й усівся у своє поворотне крісло. Витягнув із жилетної кишені сигару і заходився замислено її роздивлятися. Я тицьнула Ділла ліктем у бік. Після довгого розгляду суддя безжалісно відкусив кінчик сигари.

— Ми іноді приходимо, тільки щоб за ним поспостерігати,— пояснила я Діллу.— Тепер він жуватиме її все пообіддя. От побачиш.

Не знаючи, що за ним стежать, суддя спритно просунув відкушений шматок між губи і зі звуком «плюх!» виплюнув його просто у плювальницю, дуже влучно, й аж сюди було чути, як той чвохнувся.

— Уявляю, як він у школі прицільно жуйкою плювався,— пробурмотів Ділл.

Зазвичай під час перерви всі виходили з зали, але сьогодні люди не рухалися з місця. Навіть Нероби, яким не вдалося присоромити молодших чоловіків, аби ті поступилися їм місцем, і далі підпирали стінку. Гадаю, містер Гек Тейт звелів пускати у громадський туалет тільки офіційних учасників судового процесу.

Повернулися Атикус і містер Гілмер, і суддя Тейлор подивився на годинник.

— Майже четверта,— сказав він, і це було дивно: адже протягом засідання куранти на башті суду мали би пробити принаймні двічі, але я не чула ні дзвону, ні вібрацій.

— Спробуємо завершити сьогодні? — спитав суддя Тейлор.— Як гадаєте, Атикусе?

— Думаю, можна,— відповів Атикус.

— Скільки у вас свідків?

— Один.

— Що ж, викликайте його.

8

Томас Робінсон вийшов наперед, ухопив пальцями свою ліву руку і підняв її. Тоді поклав свою немічну, немов гумову, руку на Біблію, щоб вона торкнулася її чорної оправи. Коли він підніс праву руку, безпомічна ліва сповзла з Біблії і вдарилася об стіл секретаря. Він спробував ще раз, але суддя Тейлор прогуркотів:

— Облиш, Томе, все гаразд.

Том склав присягу і сів на місце для свідків. Атикус почав швидко його допитувати, і Том розповів, що йому двадцять п’ять років; що він одружений і має трійко дітей; що він притягувався до суду раніше: відсидів тридцять днів за порушення громадського порядку.

— І що це за порушення,— спитав Атикус,— у чому воно полягало?

— Побився з одним чоловіком, він поліз на мене з ножем.

— І поранив вас?

— Так, сер, трохи, не дуже сильно. Бачте, я...— і він ворухнув лівим плечем.

— Зрозуміло,— сказав Атикус.— І вас обох засудили?

— Так, сер, але відсидіти довелося тільки мені, бо я не міг сплатити штраф. А той хлопець сплатив.

Ділл перехилився через мене і спитав у Джемі, що це Атикус робить. Джемі відповів, що Атикус хоче продемонструвати присяжним, що Томові нема чого приховувати.

— Ви були знайомі з Меєлою Вайолет Юел? — спитав Атикус.

— Так, сер, мені доводилося щодня проходити повз їхню хату на плантацію та з плантації.

— Чия це плантація?

— Містера Лінка Діза.

— Ви в листопаді збирали бавовну?

— Ні, сер, восени і взимку я працюю в нього на подвір’ї. Я працюю у нього цілорічно, він має горіхові дерева і багато всього.

— Ви кажете, що проминали двір Юелів дорогою на роботу та з роботи. А інший шлях існує?

— Ні, сер, принаймні мені про нього не відомо.

— Томе, вона колись із вами розмовляла?

— Авжеж, сер, звісно, я знімав капелюха, проходячи повз них, і одного разу вона попросила мене зайти у двір і порубати для неї шафонеру.

— Коли це вона попросила вас порубати цю... шафонеру?

— Містере Фінч, було це минулої весни. Пам’ятаю, саме був час сапати бавовну, і при мені була мотика. Я сказав, що маю лише мотику, а вона каже: нічо’, у мене є сокира. Вона дала мені сокиру, і я порубав ту шафонеру. Вона каже: «Гадаю, треба дати тобі мідяк абощо?» — а я кажу: «Ні, мем, я за просто так». І пішов собі додому. Містере Фінч, це було минулої весни, понад рік тому.

— Ви ще колись заходили до їхнього двору?

— Так, сер.

— Коли?

— Та багато разів.

Суддя Тейлор машинально потягся по свій молоток, але опустив руку. Гомін у залі припинився без його втручання.

— За яких обставин?

— Перепрошую, сер?

— Для чого ви заходили до їхнього двору багато разів?

Чоло Тома Робінсона розгладилося.

— Вона мене кликала, сер. Щоразу як я проходив, у неї знаходилася для мене якась робота: то щось порубати, то щось спалити, то води наносити. Щодня вона поливала оті свої червоні квіти...

— А вам платили за ці послуги?

— Ні, сер, тільки того першого разу вона запропонувала мідяка. Я радий був допомогти, містер Юел там, схоже, нічого не робить, і інші діти також, а я знав, що зайвих мідяків у неї немає.

— А де були інші діти?

— Завжди крутилися десь поблизу. Дивилися, як я працюю: хто поруч стоїть, хто у вікно визирає.

— А міс Меєла розмовляла з вами?

— Так, сер, розмовляла.

Коли Том Робінсон давав свої свідчення, я зрозуміла, що Меєла Юел, мабуть, найсамотніша людина на світі. Самотніша навіть за Примару Редлі, який не виходив з хати двадцять п’ять років. Коли Атикус спитав у неї, чи має вона друзів, вона, здається, просто не зрозуміла, про що це він, а потім вирішила, що він з неї глузує. Вона була така сама нещаслива, як оті діти-мулати: білі не хотіли з нею знатися, бо вона живе серед свиней; чорні не хотіли з нею знатися, бо вона біла. Вона не могла жити, як містер Дольфус Реймонд, який віддавав перевагу товариству негрів, тому ще в неї не було земельних володінь понад річкою і вона не походила зі шляхетної старої родини. Ніхто не говорив про Юелів — «Просто у них так заведено». Мейком дарує їм різдвяні кошики, виділяє грошову допомогу — але знати їх не хоче. Том Робінсон був єдиною людиною, яка до Меєли поставилася по-доброму. І все ж таки вона сказала, що він узяв її силоміць, а коли давала свідчення, то дивилася на нього зверхньо, як на бруд у себе під ногами.

— Чи траплялося вам коли-небудь,— перервав мої роздуми голос Атикуса,— заходити на подвір’я Юелів — переступати межі їхньої власності — без чітко висловленого запрошення когось із них?

— Ні, сер, містере Фінч. Ніколи в житті. Я б не наважився, сер.

Атикус іноді казав, що єдиний спосіб дізнатися, бреше свідок чи говорить правду, це не стільки дивитися на нього, скільки слухати: я провела цей дослід — Том заперечив тричі на одному подиху, але спокійно, без натяку на скиглення в голосі, і я відчула, що вірю йому, хоча він і сказав забагато. Було очевидно, що він — порядний негр, а порядний негр ніколи не зайде в чужий двір із власної волі.

— Томе, що сталося з вами увечері двадцять першого листопада минулого року?

У залі під нами всі присутні, як один, затамували подих і гойднулися вперед. У нас за спинами те саме зробили всі негри.

Шкіра у Тома була оксамитово-чорна, не блискуча, а м’яко-чорна. Білки його очей сяяли на обличчі, а коли він говорив, спалахували білі-білі зуби. Якби він не був калікою, його можна було б назвати красенем.

— Містере Фінч,— сказав він,— я ішов собі додому того вечора, як завжди, а коли проходив повз оселю Юелів, на ґанку стояла міс Меєла, як вона вам сама і розповіла. Там було якось дуже все тихо, я навіть не зрозумів чому. Я іду і думаю, чого воно так, а тут вона мені й каже: ходи-но сюди і допоможи мені трохи. Ну, я зайшов у двір і дивлюся, чи не дров треба нарубати, але нічого такого не було, а вона й каже: «Ні, маю для тебе роботу в хаті. Старі двері злетіли з завіс, ось-ось впадуть». Я спитав: у вас є викрутка, міс Меєло? Вона каже: звісно, що є. Ну, я й піднявся сходами, а вона мені махає рукою, мовляв, заходь, то я й зайшов у кімнату і подивився на двері. Кажу: міс Меєло, з дверима начебто все гаразд. Похитав їх туди-сюди — всі завіси добре тримаються. І тут вона раптом бере й зачиняє двері. Містере Фінч, я все дивувався, чого так тихо, і тут утямив, що нікого з дітей немає, нікого, і питаю: міс Меєло, а де ж дітки?

Оксамитово-чорна шкіра Тома заблищала, і він протер рукою обличчя.

— Я кажу: а дітки де? — провадив він.— А вона каже — і якось так сміється,— каже: вони всі пішли до середмістя по морозиво. Каже: «Я мало не рік гроші відкладала й зібрала сім мідяків, але таки відклала. Всі вони пішли до середмістя».

Збентеження Тома походило не від того, що він спітнів.

— І що ж ви відповіли на це, Томе? — запитав Атикус.

— Щось таке, мовляв, як це ви добре придумали, міс Меєло, їх побалувати. А вона каже: «Ти так думаєш?» Гадаю, вона не зрозуміла, що я мав на увазі,— а я мав на увазі, що вона зібрала ті гроші, щоб їх порадувати.

— Я розумію вас, Томе. Продовжуйте,— сказав Атикус.

— Ну, кажу, я краще піду, бо нічим не можу їй допомогти, а вона каже: ще й як можеш, а я питаю: що треба зробити, а вона каже: стань на отой стілець і дістань коробку з шафонери.

— Не з тієї шафонери, яку ви порубали? — спитав Атикус.

Свідок усміхнувся.

— Ні, сер, з іншої. Дуже висока вона, аж до стелі. Ну я й зробив, що вона наказала, а коли я за тією коробкою потягся, то незчувся, як вона мене охопила за ноги, охопила мене за ноги, містере Фінч. Налякала вона мене страшенно, я зістрибнув зі стільця, і він перекинувся,— а решта меблів у кімнаті була на своїх місцях, містере Фінч, коли я вибігав. Господом Богом клянуся.

— І що сталося, коли ви перекинули стілець?

Том Робінсон як занімів. Він поглянув на Атикуса, потім на присяжних, потім на містера Андервуда, який сидів на протилежному боці зали.

— Томе, ви присягалися говорити всю правду. Розповідайте, будь ласка.

Том нервово обтер рукою рот.

— Що ж сталося після цього?

— Відповідай на запитання,— наказав суддя Тейлор. Одну третину своєї сигари він вже зжував.

— Містере Фінч, я зіскочив зі стільця й обернувся, а вона, той, на мене накинулася.

— Накинулася? Зі злості?

— Ні, сер, вона... вона мене обняла. Охопила руками за поперек.

Цього разу молоток судді Тейлора грюкнув об стіл як слід, і при цьому в залі суду увімкнули освітлення. Ще не стемніло, але пообіднє сонце вже не світило у вікна. Суддя Тейлор швидко відновив лад.

— І що вона зробила потім?

Свідок з натугою ковтнув.

— Вона стала навшпиньки і поцілувала мене у щоку. Каже: я ніколи не цілувалася з дорослим чоловіком, дай хоч із чорномазим поцілуюся. А те, що тато з нею робить, каже, не рахується. Вона мені каже: «Поцілуй і ти мене, чорний». Я кажу: пустіть мене, міс Меєло, і спробував утекти, а вона притулилася спиною до дверей і не пускає, тож мені довелося її відштовхнути. Я їй не хотів завдати шкоди, містере Фінч, просто казав: пропустіть, а саме тоді містер Юел як загорлає за вікном.

— І що він кричав?

Том Робінсон знову ковтнув і округлив очі.

— Таке, що не годиться повторювати,— не годиться таке чути усім людям, а тим паче діткам...

— Що він сказав, Томе? Ви повинні розповісти присяжним, що він сказав.

Том Робінсон міцно заплющив очі.

— Він кричав: «Ти, мерзенна шльондро! Я тобі всі кишки випущу».

— І що сталося далі?

— Містере Фінч, я побіг так швидко, що не знаю, що було далі.

— Томе, ви зґвалтували Меєлу Юел?

— Ні, сер.

— Ви завдали їй якоїсь шкоди?

— Ні, сер.

— Ви опиралися її залицянням?

— Містере Фінч, я намагався. Я намагався, але не силою. Я не хотів їй зашкодити, не хотів відштовхувати абощо.

Тут мені спало на думку, що у Тома манери такі само гарні, як і в Атикуса,— по-своєму. Тільки згодом, коли батько все пояснив мені, зрозуміла я всю скрутність становища Тома: якби він насмілився ударити білу жінку — за будь-яких обставин, жити б йому після цього недовго, отже, він міг тільки втекти — а це певна ознака провини.

— Томе, повернімося до містера Юела,— сказав Атикус.— Він вам що-небудь казав?

— Нічого, сер. Може й казав, але мене там не було...

— Досить,— різко обірвав Атикус.— А те, що ви чули, кому він кричав?

— Містере Фінч, він звертався до міс Меєли і дивився на неї.

— І тоді ви побігли?

— Авжеж, сер, побіг.

— Чому ви побігли?

— Я перелякався, сер.

— Чого ви перелякалися?

— Містере Фінч, якби ви були негром, як-от я, ви б також перелякалися.

Атикус сів. До місця для свідків попрямував містер Гілмер, але не встиг він туди дійти, як у залі підхопився містер Лінк Діз і проголосив:

— Я хочу, щоб усі ви тут зараз дещо почули. Цей хлопець працював у мене вісім років, і за весь цей час я не мав з ним ані крихти проблем. Ані крихти.

— Негайно замовкніть, сер! — загримів суддя Тейлор, від його дрімоти й тіні не залишилося. Він аж розчервонівся. Дивовижно, що жування сигари ніяк не впливало на чіткість його вимови.— Лінку Діз! — крикнув він,— якщо ви маєте щось сказати, кажіть це під присягою й у належний час, а доти — геть із зали, чуєте мене? Негайно геть звідси, чуєте? Хай мене чорти вхоплять, якщо я ще раз цього суб’єкта почую!

Суддя Тейлор вп’явся злим поглядом в Атикуса, ніби викликаючи його на протест, але Атикус нахилив голову і стиха посміювався. Я пригадала, як він розповідав, що суддя Тейлор подеколи перегинає палицю у своїх гострих випадах під час засідань, але адвокати майже ніколи не звертають на це уваги. Я поглянула на Джемі, а Джемі похитав головою.

— Це не те саме, якби хтось із присяжних підскочив і заговорив,— пояснив він.— Гадаю, тоді було б і не таке. Містер Лінк просто порушив порядок, от і все.

Суддя Тейлор наказав секретареві вилучити все, що той встиг записати після слів «Містере Фінч, якби ви були негром, як-от я, ви б також злякалися», і попросив присяжних не враховувати це переривання. Він з підозрою дивився на центральний прохід і чекав, гадаю, поки містер Лінк Діз зникне з очей. А тоді виголосив:

— Починайте, містере Гілмер.

— Ти колись відсидів тридцять днів за порушення громадського порядку, Робінсоне? — спитав містер Гілмер.

— Так, сер.

— Який вигляд мав той негр, коли ти з ним поквитався?

— Це він мене побив, містере Гілмер.

— Так, але ж засудили тебе, хіба ні?

Атикус підвів голову:

— То було дрібне порушення, і це зазначено у справі, ваша честь.

Мені здалося, що голос у нього втомлений.

— Проте нехай свідок відповідає,— суддя Тейлор теж видавався втомленим.

— Так, сер, мені присудили тридцять днів.

Я знала, що містер Гілмер щиро запевнятиме присяжних, що як чоловіка притягали до суду за порушення громадського порядку, то він з легкістю може замислити і зґвалтування Меєли Юел, з цієї причини він і розпитував Тома. Такі міркування завжди стають у пригоді.

— Робінсоне, ти вправно рубаєш шафонери і розпалюєш багаття однією рукою, я правильно розумію?

— Так, сер, гадаю, що так.

— У тебе вистачить сил придушити жінку і жбурнути її на підлогу?

— Я ніколи такого не чинив, сер.

— Але сили у тебе стане?

— Гадаю, що так.

— Ти давно вже поклав на неї око, правильно, хлопче?

— Ні, сер, я на неї ніколи не дивився.

— Тоді ти страшенно чемний, якщо рубав для неї дрова і тягав воду, так, хлопче?

— Я просто намагався їй трохи допомогти, сер.

— Це було надзвичайно люб’язно з твого боку, адже ти мав і власні справи удома після роботи, хіба ні?

— Так, сер.

— Чому ж ти не займався ними, а допомагав міс Юел?

— Я робив і те, і те.

— Схоже, ти був дуже зайнятий. Навіщо тоді?

— Навіщо — що саме, сер?

— Навіщо ти так прагнув прислужитися цій жінці?

Том Робінсон завагався, шукаючи відповідь.

— Здавалося, що їй більше ніхто не допомагав, я ж уже казав...

— А як же містер Юел і семеро дітей, хлопче?

— Бачте, я кажу, що вони ніколи їй не допомагали, жоден з них...

— І ти там усе рубав тощо просто від доброго серця, хлопче?

— Намагався їй допомагати, я ж казав.

Містер Гілмер похмуро подивився на присяжних.

— Ти просто страшенно добросердечний хлопець, як на те пішло,— робив усе те, не отримуючи й мідяка?

— Так, сер. Я її дуже жалів, вона там сама на силі знемагалася...

— Ти її жалів? Ти її жалів? — здавалося, що містер Гілмер зараз підскочить до стелі.

Свідок збагнув свою помилку і збентежено заворушився на стільці. Але найгірше вже трапилося. У залі під нами нікому не сподобалася відповідь Тома Робінсона. Містер Гілмер затягнув паузу, щоб відповідь дійшла до кожного.

— Й от ти проходив повз їхню оселю, як завжди, двадцять першого листопада минулого року,— сказав він,— і вона попросила тебе зайти і порубати шафонеру?

— Ні, сер.

— Ти заперечуєш, що проходив повз їхню оселю?

— Ні, сер, вона сказала, що має для мене роботу в хаті...

— Вона говорить, що попросила порубати шафонеру, це правда?

— Ні, сер, неправда.

— Тобто ти кажеш, що вона бреше, хлопче?

Атикус підхопився на ноги, але Том Робінсон не потребував його допомоги.

— Я не кажу, що вона бреше, містере Гілмер. Я кажу, що вона помиляється.

— Хіба містер Юел не вигнав тебе зі свого дому, хлопче?

— Ні, сер, навряд чи.

— Що значить — навряд чи?

— Бо я там не залишався так довго, щоб він мене виганяв.

— Якщо ти такий святий та божий, чого ж ти втікав?

— Я казав, що злякався, сер.

— Якщо сумління в тебе чисте, чого ти боявся?

— Я вже казав: для негра небезпечно потрапити у таку... таку халепу.

— Але ж ти не потрапив у жодну халепу — ти ж засвідчуєш, що опирався міс Юел. Ти боявся, що вона завдасть тобі шкоди, ти утік, отакенний лось?

— Ні, сер, я боявся потрапити під суд, як-от воно і сталося.

— Боявся арешту, боявся відповідати за те, що накоїв?

— Ні, сер, боявся відповідати за те, чого не коїв.

— Ти мені грубіяниш, хлопче?

— Ні, сер, ні в якому разі.

Більше я нічого не почула з перехресного допиту містера Гілмера, тому що Джемі звелів мені вивести Ділла. Ділл зненацька розплакався і не міг зупинитися; спершу він плакав тихо, потім його ридання почули кілька людей на балконі. Джемі сказав, якщо я його не виведу, він мене примусить, та й превелебний Сайкс додав, що мені краще піти, от я й пішла. Ділл цілий день почувався нормально, нічого йому не вадило, але я гадала, що він ще не зовсім оговтався від своєї втечі.

— Тобі зле? — спитала я, коли ми зійшли зі сходів.

Ділл намагався заспокоїтися, коли ми йшли до південного виходу. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.

— Щось трапилося, Скауте? — спитав він, коли ми проминали його.

— Ні, сер,— відповіла я через плече.— Просто Діллу стало зле.

— Ходім посидимо отам, під деревами,— запропонувала я.— Мабуть, це в тебе через спеку.

Ми обрали собі найтовстіший дуб і вмостилися під ним.

— Мені вже несила була його терпіти,— сказав Ділл.

— Кого, Тома?

— Та ні, того огидного містера Гілмера, як він з нього знущався, з такою ненавистю...

— Ділле, просто робота в нього така. Бо якби не було прокурорів — тоді не було б і адвокатів.

Ділл терпляче зітхнув.

— Я все це знаю, Скауте. Просто від того, як він говорив, мене знудило, буквально знудило.

— Від нього вимагаються такі дії, він був жорстким...

— Але ж він поводився інакше, коли...

— Так то ж були його власні свідки.

— Але ж містер Фінч не поводився так із Меєлою і старим Юелом, коли вів перехресний допит. Як він всякчас називав Тома «хлопче», всякчас із нього насміхався і позирав на присяжних, коли той відповідав...

— Але ж, Ділле, він усього лише негр.

— А хоч би й негр. Просто це несправедливо, так не можна робити, не можна. Коли хтось починає отак говорити — мене просто нудить.

— У містера Гілмера така манера, Ділле, він завжди такий. Ти ще не бачив, як він може чавити людину. А сьогодні, сьогодні він нібито не дуже й старався, так мені здалося. Вони майже всі такі, правники тобто.

— Містер Фінч не такий.

— Він — виняток, Ділле, він...

Я спробувала пригадати доречну фразу міс Моді Аткінсон. І пригадала:

— Він такий самий у залі суду, як і на міській вулиці.

— Я не це маю на увазі,— відповів Ділл.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, хлопчику,— почувся голос у нас за спинами. Нам здалося, що голос цей іде з самого стовбура, проте належав він містеру Долфусу Реймонду. Він визирнув з-за дерева.— Ти не тонкосльозий, просто тебе від цього нудить, правильно я кажу?

9

— Іди сюди, синку. Я тебе чимось пригощу, щоб не нудило.

Оскільки містер Долфус Реймонд був людиною лихою, я прийняла його запрошення неохоче, але посунула слідом за Діллом. Чомусь мені здавалося, що Атикус не був би в захваті від наших стосунків з містером Реймондом, а тітка Александра і поготів.

— Тримай,— сказав він, простягаючи Діллові свій паперовий пакет із соломинками.— Випий, і тобі полегшає.

Ділл потяг рідину через соломинки, усміхнувся і заходився смоктати далі.

Містер Реймонд захихотів, очевидно радіючи, що занапащає дитину.

— Ділле, вважай, що ти робиш? — застерегла я.

Ділл відірвався від соломинок і розплився в усмішці.

— Скауте, це усього лише кока-кола.

Містер Реймонд сів, спираючись спиною на стовбур дуба. Досі він лежав на траві.

— Ви, малеча, не викажете мене, правда? Моїй репутації кінець, якщо викажете.

— Значить, те, що ви п’єте з цього пакета,— кока-кола? Просто собі кока-кола?

— Так, мем,— кивнув містер Реймонд. Від нього приємно пахло: шкірою, кіньми, бавовняним насінням. Він єдиний з усіх, кого я знала, носив англійські чоботи для верхової їзди.— Тільки це я і п’ю, майже весь час.

— Тоді ви просто удаєте, що ви напівп’я... Пробачте, сер,— схаменулася я.— Я не хотіла вас...

Містер Реймонд засміявся, зовсім не ображений. І я наважилася вимовити делікатне питання:

— А чому вам подобається робити те, що ви робите?

— Чому? Тобто, чому я прикидаюся? Все дуже просто,— відповів він.— Декому не до шмиги те, як я живу. Я міг би сказати: пішли вони під три чорти. Мені байдуже, що їм там не подобається. Я повторюю, мені начхати, що їм не подобається, це правда, і все ж я не кажу їм: пішли під три чорти, розумієте?

— Ні, сер,— хором сказали ми з Діллом.

— Я, бачте, намагаюся дати їм привід. Людям легше, коли вони можуть зачепитися за якесь пояснення. Коли я приїжджаю до міста, що буває нечасто, і якщо я хитаюся і п’ю зі свого пакета, люди кажуть: Долфус Реймонд під владою віскі, ось чому він не може змінити своє життя. Це йому не до снаги, тому він і живе так, як живе.

— Але ж це нечесно, містере Реймонд, видаватися гіршим, ніж ви є насправді.

— Нечесно, але людям від цього значно легше. Скажу по секрету, міс Фінч, я зовсім не п’яниця, але вони просто неспроможні, зовсім неспроможні зрозуміти, що я живу так, як живу, бо саме так мені хочеться жити.

У мене було відчуття, що мені не слід сидіти тут і слухати цього грішника, у якого діти-мулати і якому байдуже, хто про це знає, але він захоплював. Я ще не зустрічала людини, яка навмисно паплюжить себе. Але чому він довірив нам свою найважливішу таємницю? Я спитала у нього чому.

— Тому що ви діти і можете це зрозуміти,— пояснив він.— А ще тому, що я чув, як оцей...— він кивнув у бік Ділла,— він поки що слухається своїх інстинктів, життя його ще не навчило черствості. От коли він подорослішає, то вже не плакатиме, і нудоти в нього не буде. Можливо, він відчуватиме: щось не так, але вже не плакатиме, як постаршає на кілька років.

— Через що плакати, містере Реймонд? — у Ділла заговорила його чоловіча природа.

— Плакати через те суцільне пекло, яке люди влаштовують іншим людям — іноді геть бездумно. Плакати через те пекло, яке білі влаштовують чорним, ані разу не замислившись, що чорні так само люди.

— Атикус каже, що обдурити негра вдесятеро гірше, ніж обдурити білого,— промимрила я.— Каже, що це гірше за все.

— Ну, я так не думаю,— відізвався містер Реймонд.— Міс Джін-Луїзо, ви ще не знаєте, що ваш тато — непересічна людина: щоб це усвідомити, потрібні роки, а ви ще мало знаєте життя. Ви навіть цього міста не знаєте, а для цього варто лише увійти до зали суду.

Тут я згадала, що ми проґавили майже весь перехресний допит містера Гілмера. Я поглянула на сонце, яке швидко котилося за дахи крамниць на заході площі. Між двох вогнів я не знала, котрий обрати — містера Реймонда чи П’яту сесію окружного суду.

— Ходімо, Ділле,— сказала я.— Тобі вже ліпше?

— Так. Радий був з вами познайомитися, містере Реймонд, і дякую за напій, він мені дуже допоміг.

Ми рвонули до суду, злетіли сходами нагору і протиснулися до поруччя балкона. Превелебний Сайкс зберіг наші місця.

У залі суду було тихо, і я знову здивувалася, що не чути немовлят. Сигара судді Тейлора перетворилася на коричневу цятку між губ; містер Гілмер писав у одному з жовтих нотатників у себе на столі, намагаючись випередити судового протоколіста, рука якого так і літала.

— Дідько,— пробурчала я,— ми все проґавили.

Атикус уже дійшов до середини свого звернення до присяжних. Він вже витяг якісь папери зі свого портфеля, який стояв у нього біля стільця, тому що зараз вони лежали на столі. Том Робінсон гортав їх.

— ...за відсутності переконливих доказів, цього чоловіка звинуватили у злочині, що карається на смерть, і притягли до суду...

Я підштовхнула Джемі ліктем.

— Він давно виступає?

— Щойно закінчив з доказами,— прошепотів Джемі.— Ми обов’язково виграємо, Скауте. Просто інакше й бути не може. Він уже п’ять хвилин говорить. Розклав їм усе по поличках — як-от я б розклав для тебе. Навіть ти зрозуміла б.

— А містер Гілмер?..

— Цить. Нічого нового, все як завжди. А зараз замовкни.

Ми знову подивилися вниз. Атикус говорив спокійно, трохи відсторонено, ніби диктував листа. Він неквапно ходив перед присяжними, які видавалися уважними: вони стежили за кожним кроком Атикуса, підвівши голови, і, схоже, схвалювали його. Гадаю, це тому, що Атикус ніколи не підвищував голосу.

Атикус замовк, а потім зробив те, чого не робив ніколи. Він відчепив ланцюжок свого кишенькового годинника і поклав його на стіл зі словами:

— Якщо високий суд дозволить...

Суддя Тейлор кивнув, і тут Атикус зробив таке, чого нам не траплялося бачити ні до, ні після, ні на людях, ні вдома: він розстібнув жилет, розщепив верхній ґудзик сорочки, розпустив вузол краватки і зняв піджак. Він ніколи жодного ґудзика не розстібував, доки не лягав спати, і для нас із Джемі це було так, ніби він роздягся догола. Ми перезирнулися, налякані до смерті.

Атикус, заклавши руки в кишені, знову обернувся до присяжних. Мені було видно, як виблискує під світлом золота запонка на комірці та кінчики ручки й олівця.

— Джентльмени,— промовив він, і ми з Джемі знову перезирнулися: таким тоном він міг би сказати «Скауте». Голос його втратив усю сухість, усю відчуженість, і він розмовляв із присяжними, ніби то були його сусіди, яких він перестрів біля пошти.

— Джентльмени,— повторив він,— я говоритиму коротко, але я хотів би використати весь той час, що мені залишився, аби нагадати вам, що справа ця не складна, вона не потребує ретельного просіювання заплутаних фактів, проте вона потребує, щоб у вас не було і найменшого сумніву у провині відповідача. Почати з того, що така справа взагалі не мала б дійти до суду. В цій справі все ясно, як Божий день.

Звинувачення не надало ані найменших медичних доказів, які б доводили, що злочин, нібито скоєний Томом Робінсоном, узагалі мав місце. Натомість воно поклалося на свідчення двох осіб, чиї слова при перехресному допиті викликали дуже серйозні сумніви і були повністю спростовані відповідачем. Відповідач не винний, проте дехто, присутній зараз у цьому залі, несе відповідальність.

У моєму серці немає нічого, крім жалю, до головного свідка звинувачення, але жаль мій не настільки великий, щоб виправдати цю жінку за те, що вона намагалася перекласти власну провину на іншу людину, яка може заплатити за це своїм життям.

Я кажу — провину, джентльмени, оскільки її мотивом було почуття провини. Вона не скоїла злочину, вона лише порушила жорсткий і випробуваний часом кодекс нашого суспільства, кодекс настільки суворий, що того, хто його порушує, суспільство зацьковує як не гідного перебувати в ньому. Вона — жертва безжальних злиднів і невігластва, але я не маю до неї жалю: вона біла. Вона повною мірою усвідомлювала масштаб свого переступу, та оскільки жага її була сильніша за той кодекс, вона порушувала його й далі. Вона не зупинилася, і далі її реакція була такою, яка відома кожному з нас у той або інший момент життя. Вона зробила те, що робить кожна дитина,— спробувала позбутися доказів власної провини. Але у цьому випадку вона — зовсім не дитина, яка намагається сховати поцуплені ласощі: вона завдала удару своїй жертві, їй необхідно було позбутися цього чоловіка, необхідно було усунути його подалі від себе, просто позбавити життя. Отож, вона мусить знищити докази свого переступу.

А що було доказом її переступу? Том Робінсон, жива людина. Отже, вона мусить позбутися Тома Робінсона. Том Робінсон щоденно нагадував їй, що вона скоїла. А що вона скоїла? Намагалася звабити негра.

Вона була біла, але зваблювала негра. Вона зробила те, що у нашому суспільстві неприпустиме: вона поцілувала негра. Не якогось там кволого дідуся, а молодого дужого чоловіка. Вона не думала про жодні кодекси, коли порушувала їх, але потім цей кодекс її розчавив.

Її побачив батько, і відповідач переказав нам його слова. Що зробив її батько? Ми не знаємо, але є непрямі докази, що Меєла Юел була по-звірячому побита людиною, яка діяла майже винятково лівою рукою. І ми частково знаємо, що саме зробив містер Юел,— він зробив те, що за таких обставин зробив би будь-який богобоязливий, стійкий, поважний білий чоловік: він приніс присягу, без сумніву, підписавши її лівою рукою, і от Том Робінсон сидить тепер перед нами, присягнувши єдиною рукою, якою володіє,— правою.

І от сумирний, шанобливий, покірливий негр, який мав неприпустиму необачність «пожаліти» білу жінку, змушений сказати своє слово проти слів двох білих. Мені не потрібно нагадувати вам їхній вигляд і поведінку на місці для свідків — ви бачили їх на власні очі. Свідки звинувачення, за винятком шерифа округу Мейком, постали перед вами, джентльмени, і перед цим судом у цілковитій впевненості, що їхні свідоцтва ніхто не піддасть сумніву, у впевненості, що ви, джентльмени, повірите їм, виходячи з припущення — хибного припущення,— що всі негри брешуть, що всі негри загалом аморальні, що всі негри становлять загрозу для білих жінок, а такі припущення цілком відповідають уявленням людей їхнього рівня.

Але це, джентльмени, ніщо як наклеп, так само чорний, як шкіра Тома Робінсона, наклеп, який я не мушу вам пояснювати. Ви знаєте істину, і ця істина полягає ось у чому: деякі негри брешуть, деякі негри аморальні, деякі негри становлять загрозу для жінок — як білих, так і чорних. Але ця істина стосується всього роду людського, а не якоїсь однієї раси. В цій судовій залі не знайдеться людини, яка б ніколи в житті не збрехала, яка б не вчинила нічого аморального, і не знайдеться на світі чоловіка, який ніколи не дивився з жагою на жінку...

Атикус зробив паузу і витяг носовичка. Потім він зняв окуляри і протер їх, і тут ми побачили ще одне «вперше»: він ніколи не пітнів, він був з тих людей, обличчя яких завжди сухе, а зараз воно блищало й палало.

— І ще одне, джентльмени, перш ніж я закінчу. Томас Джефферсон[28] якось сказав, що всі люди народжуються рівними,— цією фразою нас люблять під’юджувати янкі та жінки з виконавчої гілки влади у Вашингтоні. Деякі люди нині, у 1935 році від Різдва Христового, полюбляють вживати цю фразу поза контекстом, на будь-яку потребу. Найбільш безглуздо чути її від очільників системи громадської освіти, які ставлять тупих і ледащих на один щабель з талановитими й старанними, бо всі люди створені рівними, як твердять нам суворі педагоги, і не можна залишати дітей на другий рік, щоб не викликати в них жахливого почуття меншовартості. Але ж ми знаємо, що люди не створені рівними в тому сенсі, який нам дехто нав’язує,— хтось розумніший за інших, хтось має кращі можливості, тому що народився в такій родині, хтось заробляє більше грошей, хтось із жінок пече смачніші торти,— деякі люди народжуються з талантом, якого може не бути в інших.

Але в нашій державі є один спосіб довести, що всі люди створені рівними,— тут існує установа, в якій злидар урівнюється в правах з Рокфеллером, тупак — з Ейнштейном, а невіглас — із будь-яким ректором університету. Ця установа, джентльмени,— суд. Це може бути Верховний суд Сполучених Штатів, або найскромніший в країні мировий суд, або оцей поважний суд, якому ви служите. Наші суди мають свої недоліки, як і кожна створена людьми установа, проте в нашій країні вони — найкращі зрівнювані, й для наших судів усі люди створенні рівними.

Я не ідеаліст і не маю твердої віри в абсолютну чесність наших судів чи бездоганність системи присяжних,— вони для мене не ідеал, а жива, робоча реальність. Джентльмени, жоден суд не кращий за кожну людину з числа присяжних, які сидять тут переді мною. Суд розумний рівно настільки, наскільки розумні присяжні, а присяжні розумні настільки, наскільки розумний кожен з них. Я впевнений, джентльмени, що ви розглянете неупереджено ті докази, які вам було надано, дійдете рішення і повернете відповідача його родині. Заради Бога, виконайте свій обов’язок.

Голос Атикуса стих, і коли він відвернувся від присяжних, то щось сказав, але я не розчула. Він сказав це скоріше собі, ніж суду. Я пхнула ліктем Джемі:

— Що він сказав?

— «Заради Бога, повірте йому», здається.

Тут раптом Ділл перехилився через мене і смикнув Джемі:

— Дивись!

Ми простежили, куди він вказував, і серця в нас захололи. Центральним проходом ішла Келпурнія — простісінько до Атикуса.

10

Келпурнія нерішуче зупинилася біля поруччя і чекала, поки її помітить суддя Тейлор. На ній був свіжий фартух, а в руках вона тримала конверт.

Суддя Тейлор побачив її і сказав:

— Ти — Келпурнія, так?

— Так, сер. Можна передати записку містеру Фінчу, будь ласка, сер? Це зовсім не стосується суду.

Суддя Тейлор кивнув, і Атикус узяв у Келпурнії конверт. Він розпечатав його, прочитав уміст і сказав:

— Ваша честь, я... тут записка від моєї сестри. Вона пише, що мої діти пропали, їх не бачили від полудня... Я... чи не могли б ви...

— Я знаю, де вони, Атикусе,— це заговорив містер Андервуд.— Вони сидять отам на галереї для чорних, сидять рівно від першої години вісімнадцяти хвилин по обіді.

Наш батько обернувся і підняв голову.

— Джемі, негайно спускайся сюди,— гукнув він. А потім сказав щось судді, тільки ми не почули. Ми перелізли через превелебного Сайкса і попрямували до сходів.

Унизу на нас чекали Атикус і Келпурнія. Келпурнія здавалася роздратованою, а Атикус — змученим.

Джемі підстрибував від хвилювання.

— Ми ж виграли, Атикусе, правда, виграли?

— Гадки не маю,— коротко відповів Атикус.— І ви там просиділи цілий день? Мерщій додому разом з Келпурнією, повечеряйте — і з хати ані кроку.

— Ні, Атикусе, можна ми повернемося? — молив Джемі.— Будь ласка, дозволь нам послухати вирок, прошу, сер!

— Присяжні можуть вийти з вироком за хвилину, ми ж не знаємо...— (Проте ми бачили, що Атикус пом’якшується).— Що ж, ви і так усе чули, тож можете почути й решту. Слухайте, можете повернутися, коли повечеряєте, але їжте неквапно, зрозуміло, бо ви не проґавите нічого важливого, і якщо присяжні ще не вийдуть, зачекаєте тут з нами. Але я сподіваюся, що все закінчиться ще до вашого повернення.

— Ти думаєш, його так швидко виправдають? — спитав Джемі.

Атикус розтулив був рота для відповіді, але передумав і пішов від нас.

Я молилася, щоб превелебний Сайкс зберіг наші місця, але припинила молитися, пригадавши, що коли присяжні пішли радитися, публіка підвелася і чередою покинула залу засідань,— сьогодні ввечері непогана буде виручка у закусочній, у «Кафе ОК» та в готелі,— звісно, якщо тільки люди не прихопили вечерю з собою з дому.

Келпурнія погнала нас додому:

— Шкіру з вас живих злуплю, це ж треба таке надумати — щоб діти слухали бозна-що! Містере Джемі, у вас розум є: потягти сестричку на такий суд? Міс Александру шляк трафить, коли вона дізнається! Не годиться дітлахам таке чути...

Вуличні ліхтарі вже засвітилися, і ми, проходячи під ними, бачили обурений профіль Келпурнії.

— Містере Джемі, я гадала, ви маєте хоч якусь голову на карку, отаке вигадати, це ж ваша молодша сестра! Отаке вигадати! Вам має бути соромно — невже зовсім втратили здоровий глузд?

Я була в захваті. Так багато всього сталося за такий короткий час, що, здавалося, і за рік не розгребти, а тут ще Келпурнія дає прочуханку своєму безцінному Джемі! Які ще дива принесе сьогоднішній вечір?

Джемі тільки посміювався.

— А тобі хіба не хочеться почути, як усе було, Кел?

— Стуліть рота, сер! Замість повісити голову від сорому, він ще й регочеться,— тут Келпурнія вдалася до низки застарілих погроз, які не викликали у Джемі жодних докорів сумління, і вона піднялася парадними сходами зі своїм коронним номером:

— Якщо містер Фінч не відлупцює вас як слід, це зроблю я,— і миттю до хати, сер!

Джемі зайшов у будинок, усміхаючись, а Келпурнія мовчки дозволила Діллові вечеряти з нами.

— Зайди зараз до міс Рейчел і скажи, що ти тут,— наказала вона йому.— Вона мало не збожеволіла, шукаючи тебе,— гляди, щоб вона не відіслала тебе назад до Меридіана просто вранці.

Тітка Александра вийшла нам назустріч і мало не зомліла, коли Келпурнія розказала їй, де ми були. Гадаю, вона образилася, дізнавшись, що Атикус дозволив нами повернутися, бо під час вечері не вимовила й слова. Вона тільки пересувала їжу на своїй тарілці та сумно її споглядала, поки Келпурнія щедро пригощала Джемі, Ділла і мене. Келпурнія наливала молоко, розкладала картопляний салат і шинку, примовляючи на різні лади «Сорому у вас немає». Наостанок вона скомандувала:

— І щоб їли мені неквапно!

Превелебний Сайкс зберіг наші місця. Ми здивувалися, що нас не було майже годину, і так само здивувалися, що судова зала була така сама, якою ми її залишили, з невеличкими відмінностями: місця присяжних спорожніли, відповідача не було, судді Тейлора не було, але він знову з’явився, щойно ми всілися.

— Майже ніхто не рушив з місця,— зауважив Джемі.

— Ні, люди трошки розім’ялися, коли пішли присяжні,— відізвався превелебний Сайкс.— Чоловіки принесли своїм жінкам вечерю, а жінки годували дітей.

— Скільки вони вже відсутні? — запитав Джемі.

— Десь із півгодини. Містер Фінч і містер Гілмер ще говорили до присяжних, а потім суддя Тейлор дав їм настанови.

— І як він?

— Ну що сказати? Говорив він чудово. Я не маю підстав скаржитися — він був напрочуд справедливий. Сказав, якщо ви вірите одному, вам доведеться винести один вирок, якщо вірите іншому, доведеться винести інший вирок. Мені здалося, що він трошки схилявся на наш бік,— превелебний Сайкс почухав потилицю.

Джемі усміхнувся.

— Він не може схилятися ні на чий бік, пасторе, але не хвилюйтеся, ми виграли справу,— сказав він виважено.— Просто не уявляю, щоб присяжні могли визнати Тома винним після того, що ми чули...

— Я б не був таким упевненим, містере Джемі, не траплялося мені бачити присяжних, які б винесли вирок на користь чорного проти білого...

Але Джемі почав заперечувати превелебному Сайксу, і нам довелося вислухати довгий огляд доказів, перемішаних з поглядами Джемі на закон стосовно зґвалтування: не вважається зґвалтуванням, якщо жінка дає згоду, і ще їй має бути вісімнадцять років — у нас в Алабамі,— а Меєлі вже дев’ятнадцять. Звісно, треба брикатися і верещати, треба, щоб застосували силу, найкраще ударили до втрати тями. А якщо вісімнадцяти років немає, то і цього не потрібно.

— Містере Джемі,— застеріг превелебний Сайкс,— не дуже-то чемно говорити таке при маленьких дівчатках.

— Та вона не розуміє, про що йдеться,— відповів Джемі.— Скауте, це ж для тебе все надто доросле, правда?

— Аж ніяк, я розумію кожне твоє слово.

Мабуть, я сказала це аж надто переконливо, бо Джемі замовк і більше до того не повертався.

— Котра година, пасторе? — спитав він.

— Майже восьма.

Подивившись униз, я побачила, що Атикус ходить залою, запхавши руки в кишені: він пройшовся до вікон, потім уздовж бар’єра біля лав присяжних. Подивився на їхні місця, тоді перевів погляд на суддю Тейлора, що застиг на своєму троні, а далі повернувся туди, звідки починав. Перехопивши його погляд, я помахала рукою. Він кивнув у відповідь на моє привітання і продовжив ходити залою.

Містер Гілмер стояв біля вікна і розмовляв з містером Андервудом. Берт, судовий секретар, палив цигарки одну по одній, відкинувшись на стільці й поклавши ноги на стіл.

З усіх присутніх тільки судові чиновники — Атикус, містер Гілмер, суддя Тейлор, який міцно спав, та Берт — поводилися нормально. Я ніколи не бачила, щоб у переповненій залі суду було так тихо. Час до часу скрикувало якесь немовля або пробігало дитинча, але дорослі сиділи статечно, як у церкві. На нашій галереї негри сиділи і стояли навколо нас, сповнені біблійної терплячості.

Старий годинник на башті суду зібрався на силі й натужно пробив вісім разів — вісім оглушливих ударів, які тремтінням відізвалися у кожній кістці.

Коли годинник пробив одинадцяту, я вже була не здатна нічого відчувати: змучившись боротися зі сном, я притулилася до теплого плеча превелебного Сайкса і задрімала. Потім чогось схопилася і чесно спробувала не засинати, для чого дивилася вниз і вивчала людські голови: шістнадцять із них були лисі, чотирнадцять чоловіків могли зійти за рудих, сорок голів мали кольори між каштановим і чорним, і... тут я пригадала, як Джемі мені колись пояснив під час короткого свого захоплення фізичними дослідами, що коли доволі велика кількість людей, скажімо, цілий стадіон, зосередиться на чомусь одному, наприклад, як підпалити дерево у лісі, то це дерево загориться саме собою. Я побавилася думкою, як би попросити всіх людей унизу зосередитися на звільненні Тома Робінсона, але вирішила, що коли вони так само змучені, як я, нічого з того не вийде.

Ділл міцно спав, поклавши голову на плече Джемі, а сам Джемі сидів дуже тихо.

— Щось воно затягнулося,— зауважила я.

— Це ж добре, Скауте,— радісно відповів Джемі.

— Ти ж казав, усе вирішиться за п’ять хвилин.

Джемі стягнув брови.

— Є речі, яких ти не розумієш.

Але я надто втомилася, щоб сперечатися.

Втім, мабуть, я не зовсім спала, бо в іншому разі мене б не охопило якесь дивне відчуття. Воно трохи нагадувало те, що було в мене минулої зими, і я здригнулася, хоча ніч була дуже тепла. Відчуття це поширювалося, доки в залі суду атмосфера не стала такою, як отого холодного лютневого ранку, коли замовкли навіть пересмішники, і теслі припинили стукати молотками на будівництві нового житла міс Моді, і всі дерев’яні двері позачинялися по сусідству так само міцно, як у Садибі Редлі. Безлюдна, напружена, порожня вулиця — і судова зала, повна людей. Спекотна літня ніч нічим не відрізнялася від зимового ранку. Містер Гек Тейт, який повернувся до зали суду і розмовляв з Атикусом, немов знову був у своїх високих чоботях і шкіряній куртці. Атикус припинив своє неквапне ходіння і поставив ногу на перекладину стільця; слухаючи містера Тейта, він розтирав собі стегно. Я очікувала, що містер Тейт ось-ось скаже: «Стріляйте, містере Фінч».

Але містер Тейт сказав: «До порядку в залі суду»,— голосом, у якому прозвучали владні нотки, й усі люди внизу сіпнулися. Містер Тейт вийшов і повернувся разом з Томом Робінсоном. Він провів Тома на його місце поруч з Атикусом і став за ним. Суддя Тейлор пробудився і, випроставшись на кріслі й дивлячись на порожні лави присяжних, видавався дуже жвавим.

А далі все було як сон: наче уві сні я бачила, як повертаються присяжні, що рухалися так, ніби пливли під водою, і голос судді Тейлора пролунав звідкись іздалека, такий тоненький-тоненький. Я побачила те, що тільки дитина правника здатна побачити, помітити й вистежити, і це було схоже на те видіння, коли Атикус вийшов на середину вулиці, підняв рушницю до плеча і натиснув на гачок, але цього разу я розуміла, що рушниця не заряджена.

Присяжні ніколи не дивляться на відповідача, якого засудили, і коли увійшли ці присяжні, жоден з них не глянув у бік Тома Робінсона. Старшина присяжних простягнув аркуш паперу містеру Тейту, який передав його секретареві, а той — судді Тейлору...

Я заплющила очі. Суддя Тейлор оголошував результати голосування присяжних: «Винен... винен... винен... винен». Я глянула на Джемі: він так учепився у поруччя, що аж руки побіліли, а від кожного «винен» плечі його здригалися, ніби від удару ножем.

Суддя Тейлор щось говорив. Він тримав свій дерев’яний молоток у руці, але не стукав ним. Як у тумані, я бачила, що Атикус ховає папери зі столу в портфель. Він різко клацнув застібкою, підійшов до протоколіста і щось йому сказав, кивнув містеру Гілмеру, потім підійшов до Тома Робінсона і прошепотів йому щось на вухо. Шепочучи, Атикус поклав руку Томові на плече. Потім вийшов із судової зали, але не через свій звичайний вихід. Вочевидь, він хотів якнайшвидше дістатися додому, тому майже пробіг центральним проходом до південного виходу. Я бачила його маківку, коли він наближався до дверей. Він не підвів голови.

Хтось стусонув мене, але я не могла відірвати очей від людей унизу, від проходу, яким самотньо ішов Атикус.

— Міс Джін-Луїзо?

Я озирнулася. Всі вже стояли. Всі люди навколо нас і на протилежному балконі, всі негри підвелися на ноги. Голос превелебного Сайкса лунав так само здалеку, як і голос судді Тейлора:

— Міс Джін-Луїзо, підведіться. Ваш батько іде.

11

Прийшла черга Джемі плакати. Злі сльози заливали йому обличчя, коли ми пробиралися крізь пожвавлену юрму.

— Це несправедливо,— бурмотів він весь час, поки ми не дійшли до рогу, де на нас чекав Атикус. Батько стояв під ліхтарем і мав такий вигляд, ніби нічого не сталося: жилетка його була застібнута на всі ґудзики, комірець і краватка в повному порядку, кишеньковий годинник на ланцюжку поблискував, і сам він був незворушний, як завжди.

— Це несправедливо, Атикусе,— повторив Джемі.

— Так, сину, несправедливо.

Ми пішли додому.

Тітка Александра не лягала спати, чекала нас. Вона була у халаті, і я б заприсяглася, що під халатом був корсет.

— Мені дуже прикро, брате,— тихо промовила вона.

Я ще ніколи не чула, щоб вона називала Атикуса братом, і крадькома поглянула на Джемі, але він не слухав. Він то позирав на Атикуса, то опускав в підлогу, і я подумала, чи не вважає він, що Атикус несе певну відповідальність за те, що Тома Робінсона визнали винним.

— З ним усе гаразд? — спитала тітка, вказуючи на Джемі.

— Скоро він заспокоїться,— мовив Атикус.— Він сприйняв усе занадто гостро,— тато зітхнув.— Я піду спати. Не будіть мене вранці, не кличте мене.

— Я не думаю, що було розумно, по-перше, дозволяти їм...

— Це їхня домівка, сестро. Саме такою ми її зробили, і їм тут жити, отже, вони мають учитися з цим управлятися.

— Але ж необов’язково ходити до суду і валятися в цьому бруді.

— Це така ж частина Мейкома, як і місіонерські чаювання.

— Атикусе,— в очах тітки Александри спалахнуло занепокоєння.— Я ніколи не чекала, що саме ти зможеш від цього озлобитися.

— Я не озлобився, просто втомився. Піду спати.

— Атикусе,— похмуро промовив Джемі.

Атикус зупинився в дверях.

— Що, сину?

— Як вони могли це зробити, як вони могли?

— Не знаю, але вони це зробили. Вони робили так раніше, зробили так сьогодні й робитимуть це знову, і коли вони це роблять, то плачуть, здається, тільки діти. Добраніч.

Але вранці завжди все видається кращим. Атикус прокинувся у свій звичний безглуздо ранній час і читав у вітальні газету, коли припленталися ми. Ранкове обличчя Джемі ставило те саме питання, з яким не могли впоратися сонні губи.

— Ще не час хвилюватися,— підбадьорив його Атикус, ідучи з нами до їдальні.— Це ще не кінець. Подамо апеляцію, можеш не сумніватися... Святий Боже, Кел, що це все означає? — він з подивом дивився на свою тарілку.

— Татко Тома Робінсона прислав вам сьогодні вранці курку. Я її приготувала.

— Перекажи йому, що я сприйняв це за честь,— сумніваюся, що навіть у Білому домі подають курятину на сніданок. А це що?

— Булочки,— відповіла Келпурнія.— їх передала Естелла з готелю.

Атикус звів на неї очі, не розуміючи, що відбувається, і Келпурнія провадила:

— Ви лишень зайдіть на кухню і подивіться, що там, містере Фінч.

Ми пішли слідом за батьком. Кухонний стіл був ущерть заставлений їжею — її вистачило б не на одну родину. Були там здоровецькі шматки шинки, помідори, боби, навіть виноград. Атикус усміхнувся, побачивши банку маринованих свинячих ніжок.

— Гадаю, ваша тітонька дозволить мені поласувати ними у їдальні?

— Коли я прийшла вранці, все це лежало на ґанку з чорного ходу,— сказала Келпурнія.— Люди... вони дуже цінують те, що ви зробили, містере Фінч. Ви ж не вважаєте це зухвальством, правда?

На очах в Атикуса виступили сльози. Він не зразу зміг відповісти.

— Перекажи їм, що я дуже вдячний. Але скажи, щоб більше вони такого не робили. Адже часи нині скрутні...

Він вийшов з кухні, повернувся до їдальні, вибачився перед тіткою Александрою, надягнув капелюх і пішов до середмістя.

Ми почули у передпокої Діллові кроки, тому Келпурнія залишила на столі неторканий сніданок Атикуса. Жуючи, як кролик, передніми зубами, Ділл переповів нам, якою була реакція міс Рейчел учора ввечері: якщо хтось на кшталт Атикуса Фінча хоче пробити кам’яну стіну головою, то це його голова.

— Я б їй відповів,— бурчав Ділл, обгризаючи курячу ніжку,— але сьогодні вранці не той у неї вигляд був, аби щось пояснювати. Каже, що просиділа півночі, гадаючи, де я подівся, що хотіла вже посилати шерифа на розшуки, але той був у суді.

— Ділле, годі вже тобі виходити з дому, не попередивши її,— зауважив Джемі.— Вона аж надто переймається.

Ділл покірно зітхнув.

— Я їй сто разів казав, куди іду, аж посинів,— просто їй всякчас ввижаються змії у шафці. Присягнуся, що за сніданком ця жінка видудлює добру пінту, точно знаю, що не менш як дві склянки. Сам бачив.

— Не слід так говорити, Ділле,— втрутилася тітка Александра.— Дітям це не личить. Надто цинічно.

— Нічого не цинічно, міс Александро. Хіба говорити правду — цинічно?

— Так, як сказав це ти,— вийшло цинічно.

Джемі блиснув на неї очима, але звернувся до Ділла:

— Ходімо вже. Можеш узяти з собою китицю винограду.

Коли ми вийшли з парадних дверей на ґанок, міс Стефані Крофорд захоплено розповідала про суд міс Моді Аткінсон і містеру Ейвері. Озирнувшись на нас, вони продовжили розмову. Джемі грубувато гарикнув. Я пошкодувала, що не маю зброї.

— Терпіти не можу, коли дорослі отак-от дивляться,— сказав Ділл.— Таке враження, ніби ти бозна-що накоїв.

Міс Моді гукнула:

— Джемі Фінчу, ходи-но сюди!

Тяжко зітхнувши, Джемі неохоче підвівся з гойдалки.

— Ми з тобою,— сказав Ділл.

У міс Стефані ніс аж посмикувався від цікавості. Їй хотілося знати все: хто нам дозволив прийти до суду,— сама вона нас не бачила, але все місто сьогодні гуде, що ми сиділи на галереї для чорних. Це Атикус нас туди посадив, щоб...? Мабуть, там і дихати не було чим серед усіх тих...? А Скаут зрозуміла, що саме...? Напевне, ми дуже розізлилися, коли наш татусь програв?

— Стули рота, Стефані,— голос міс Моді прозвучав убивчо.— Я не маю часу стирчати на ґанку цілий ранок,— Джемі Фінчу, я покликала тебе сюди спитати, чи не хочеш ти зі своїми колегами скуштувати торта. Піднялася о п’ятій ранку, щоб його спекти, тому вам краще погодитися. Вибач, Стефані. На все добре, містере Ейворі.

На кухонному столі міс Моді стояв один великий торт і два маленьких. Власне, мало би бути три маленьких. Не схоже на міс Моді забувати про Ділла, і, мабуть, у наших очах прозирнув подив. Проте ми все зрозуміли, коли вона відрізала шматок від великого торта і простягнула його Джемі.

Ми їли і відчували, що таким чином міс Моді хоче показати, що для неї особисто нічого не змінилося. Вона сиділа на кухонному стільці й мовчки спостерігала за нами.

Раптом вона заговорила.

— Не ятри себе, Джемі. Життя не такс жахливе, як іноді здається.

У себе вдома, коли міс Моді збиралася говорити довго, вона клала руки на коліна і поправляла зубний міст. Так вона зробила й зараз, і ми чекали.

— Я просто хочу вам сказати, що на світі є люди, які народжуються виконувати за нас неприємні справи. Ваш батько — один з них.

— А-а,— сказав Джемі.— Що ж.

— Не акай мені й не щокай, добродію,— відповіла міс Моді на приречені вигуки Джемі,— ти ще надто юний, аби оцінити, що я тобі зараз сказала.

Джемі втупився у свій недоїдений торт.

— Це як гусінь у коконі, такс відчуття,— промовив він.— Ніби хтось спить, закутаний, у теплому місці. Я завжди гадав, що мейкомці — найкращі люди на землі, принаймні так мені здавалося.

— Ми — найобачніші люди на землі,— сказала міс Моді.— Нам так рідко доводиться діяти по-християнському, що коли виникає потреба, за нас це робить Атикус.

Джемі сумно посміхнувся.

— Якби всі решта в округу думали так само.

— Ти б здивувався, дізнавшись, як нас багато.

— І хто ж ці люди? — Джемі підвищив голос.— Хто в цьому місті бодай щось зробив для Тома Робінсона, ну хто?

— Насамперед, його друзі — негри, потім такі люди, як ми. Як суддя Тейлор. Як містер Гек Тейт. Годі вже їсти, Джемі, починай думати. Тебе не вразило, що суддя Тейлор зовсім не випадково призначив саме Атикуса захищати хлопця? Не втямив, що суддя Тейлор мав свої підстави призначити саме його?

В цій думці таки щось було. Зазвичай суд призначав адвокатом Максвела Гріна, нашого нового правника, який потребував досвіду. Власне, Максвел Грін мав би отримати справу Тома Робінсона.

— Подумай про це,— провадила міс Моді.— То не було випадково. Я сиділа тут на веранді вчора увечері, чекала. Чекала й дочекалася, як ви всі йшли вулицею, і подумала собі: Атикус Фінч не виграє процесу, не може виграти, але він — єдина людина в наших краях, яка може примусити присяжних сперечатися так довго у подібній справі. І я подумала собі: ми робимо крок уперед, крихітний, але все ж таки крок.

— Усе це лише балачки — але наші християнські судді не здатні дати собі ради з присяжними-язичниками,— пробурчав Джемі.— От коли я виросту...

— Це ти вже обговорюй з батьком,— сказала міс Моді.

Новими затіненими сходами міс Моді ми вийшли на осоння, а містер Ейвері з міс Стефані Крофорд там стояли і досі. Тільки з тротуару вони перейшли ближче до будинку міс Стефані. До них наближалася міс Рейчел.

— Коли я виросту, стану клоуном,— сказав Ділл.

Ми з Джемі так і застигли на місці.

— Так, шановні, клоуном. Нічого в цьому світі я не можу зробити з людьми, от і буду їх висміювати. Вступлю до цирку й сміятимуся з них.

— Усе навпаки, Ділле,— сказав Джемі.— Клоуни сумні, а люди сміються з них.

— А я створю новий тип клоуна. Стоятиму посередині арени і сміятимуся з людей. Поглянь-но лише на них,— він тицьнув пальцем.— їм тільки на мітлі літати. Тітка Рейчел он уже літає.

Міс Стефані та міс Рейчел несамовито махали нам руками, і це якось дуже пасувало до зауваження Ділла.

— Дідько,— видихнув Джемі.— Гадаю, некрасиво буде вдати, що ми їх не бачимо.

Вочевидь, щось сталося. Містер Ейворі розчервонівся від чихания і мало не здув нас на тротуар, коли ми наблизилися. Міс Стефані аж тремтіла від захвату, а міс Рейчел ухопила Ділла за плече.

— Іди у двір і носа звідти не вистромлюй,— наказала вона.— Тут вам загрожує небезпека.

— А що трапилося? — спитала я.

— Невже ви ще не чули? Все місто знає...

В цю мить у дверях показалася тітка Александра і покликала нас, але було вже пізно. З великим задоволенням міс Стефані переповіла нам: сьогодні вранці містер Боб Юел зупинив Атикуса на розі біля пошти, плюнув йому в обличчя і пригрозив, що поквитається з ним, навіть якщо на це піде ціле його життя.

12

— Я волів би, щоб Боб Юел не жував тютюну,— таке було єдине зауваження Атикуса щодо події.

Проте, за свідченням міс Стефані Крофорд, Атикус саме виходив з пошти, коли до нього наблизився містер Юел, вилаяв його, плюнув на нього і пригрозив убити. Міс Стефані (коли вона розповідала це вдруге, то вже й сама була там і бачила все на власні очі — саме поверталася з бакалійної крамниці, бачте) — так от, міс Стефані казала, що Атикус і оком не зморгнув, просто витяг носовичка, витер обличчя і стояв і слухав, як містер Юел лаяв його таким словами, що вона не повторить їх і під страхом смерті. Містер Юел був заслуженим майстром лайки; це, а ще мирна реакція Атикуса, мабуть, спонукали його спитати: «Що, надто гордий, щоб битися, ти, паскудний чорнолюбцю?» І, за словами міс Стефані, Атикус відповів: «Ні, надто старий»,— заклав руки в кишені й пішов своєю дорогою. Міс Стефані додала, що в Атикуса Фінча того не відняти: вже як скаже, то скаже.

Нам із Джемі все це зовсім не здавалося веселим.

— Урешті-решт,— сказала я,— недаремно ж він був найвлучнішим стрілком у нашому окрузі. Він міг би...

— Ти же знаєш, він не носитиме зброї, Скауте. Та її у нього і немає. Пам’ятаєш, він тоді навіть до в’язниці пішов неозброєний. Він каже, що носити зброю — це наражатися, щоб хтось тебе застрелив.

— Тут інша справа,— заперечила я.— Ми можемо попросити, щоб він у когось її позичив.

Ми попросили, і почули у відповідь: «Дурниці».

Діла уважав, що могло би спрацювати звернення до кращого боку Атикусової натури: адже ми помремо з голоду, якщо містер Юел його вб’є, крім того, тоді нас виховуватиме сама лише тітка Александра, а нам було добре відомо, що не встигнуть Атикуса і поховати, як вона прожене Келпурнію. Джемі припустив, що батько погодиться, якщо я розплачуся і влаштую істерику, я ж іще маленька, і до того ж дівчинка. Але і це не спрацювало.

Та коли Атикус помітив, що ми пригнічено вештаємося подвір’ям, нічого не їмо і не займаємося нашими звичними справами, він усвідомив, як сильно ми налякані. Він якось приніс Джемі новий футбольний журнал; та коли Джемі спроквола погортав його і відклав убік, спитав:

— Що тебе бентежить, сину?

Джемі одразу перейшов до суті.

— Містер Юел.

— А що трапилося?

— Нічого не трапилося. Ми боїмося за тебе і думаємо, що тобі слід щось із ним робити.

Атикус ледь усміхнувся.

— Що саме? Підписати з ним мирну угоду?

— Коли чоловік каже, що помститься, то, схоже, він не жартує.

— Він і не жартував, коли це казав,— відповів Атикус.— Джемі, спробуй на мить влізти у шкуру Боба Юела. Я вщент розбив усі його докази на суді, виставив його брехуном, якщо хтось йому до цього ще вірив. Йому необхідно було з кимось розправитися за це, така у нього натура. Отже, якщо плювок мені в обличчя і погрози врятували Меєлу Юел бодай від одного лупцювання, я це з радістю приймаю. Йому треба було на комусь відігратися, і краще вже хай це буду я, ніж ті його бідолашні діти. Тобі зрозуміло?

Джемі кивнув.

Тітка Александра увійшла до кімнати, саме коли Атикус говорив: «Нам нема чого боятися Боба Юела, він відвів собі душу того ранку».

— Я не була б аж така впевнена в цьому, Атикусе,— сказала вона.— Такі, як він, ідуть на все, щоб помститися. Я знаю цих людців.

— Ну що може мені зробити Юел, сестро?

— Щось підступне, нишком. Можеш не сумніватися.

— У Мейкомі важко зробити щось нишком,— відповів Атикус.

Після цього ми вже не боялися. Літо спливало, і ми брали від нього все можливе. Атикус запевнив нас, що з Томом Робінсоном нічого не трапиться, доки суд вищої інстанції не перегляне його справи, і Том має непоганий шанс на виправдання, або принаймні на новий процес. Він перебував у Ейнсфілдській виправній колонії в окрузі Честер, за сімдесят миль від нас. Я спитала, чи дозволено Томовій жінці й дітям його відвідувати, й Атикус сказав: ні.

— А якщо він програє апеляцію,— поцікавилась я якось увечері,— що з ним буде?

— Його посадять на електричний стілець,— сказав Атикус,— хіба що губернатор штату пом’якшить вирок. Ще зарано тривожитися, Скауте. Ми маємо непогані шанси.

Джемі розтягся на дивані й читав «Популярну механіку». Він подивився на нас.

— Це нечесно. Він нікого не вбивав, навіть якби й був винний. Він ні в кого не відібрав життя.

— Ти же знаєш, що зґвалтування карається у штаті Алабама на смерть.

— Так, сер, але присяжні не повинні були засуджувати його на смерть,— якби вони схотіли, могли б дати йому двадцять років.

— Засудити на двадцять років,— виправив Атикус.— Але Том Робінсон — чорний. У такому звинуваченні, як це, жоден присяжний у наших краях не скаже: «Ми думаємо, що він винен, але не дуже». Тут або повне виправдання — або нічого.

Джемі похитав головою.

— Я знаю, що це неправильно, але не можу зрозуміти, в чому помилка,— можливо, зґвалтування не треба карати на смерть...

Атикус аж упустив газету на підлогу. Він сказав, що цілком підтримує закон про покарання за зґвалтування, цілком, але не може погодитися з тим, що звинувачення просило, а присяжні підтримали винесення вироку, виходячи лише з непрямих доказів. Він поглянув на мене, побачив, що я слухаю, і пояснив простіше:

— Тобто, коли людину засуджують на смерть за вбивство, скажімо, треба, щоб було один-два свідки. Люди, які можуть сказати: «Так, я був там і бачив, як він натиснув на гачок».

— Але купу людей перевішали — повісили — на основі непрямих доказів,— заперечив Джемі.

— Знаю, і багато хто з них, можливо, заслуговував на смерть,— проте за відсутності безпосередніх свідків завжди є місце для сумніву, іноді лише тіні сумніву. Закон каже «поміркований сумнів», але я вважаю, що відповідач має право на тінь сумніву. Завжди існує можливість, хоч іноді майже неймовірна, що людина не винна.

— Тоді знову справа у присяжних. Слід покінчити з присяжними,— Джемі був невмолимий.

Атикус, як міг, намагався стримати усмішку, але марно.

— Ти дуже суворий, сину. Гадаю, є кращий спосіб. Змінити закон. Змінити так, щоб лише судді мали право виносити смертний вирок у відповідних справах.

— Тоді їдь до Монтгомері й міняй закон.

— Ти навіть не уявляєш, як це важко. Я не доживу до зміни закону, а ти, якщо доживеш, то хіба на старість.

Джемі таке не влаштовувало.

— Ні, сер, спершу треба покінчити з присяжними. Том узагалі не був винний, а вони сказали: був.

— Якби присяжним був ти і ще одинадцять таких хлопчиків, як ти, Том був би на волі,— сказав Атикус.— Ніщо в твоєму житті поки що не вплинуло на розумну аргументацію. Ті дванадцятеро людей, присяжні Тома, у повсякденному житті — розсудливі люди, але ти бачив, як щось встало між ними і розсудливістю. Те саме ти бачив тієї ночі під в’язницею. Та юрба розійшлася, але зовсім не тому, що вони дослухалися розуму, а тому, що там були ми. Є щось таке в нашому світі, від чого люди втрачають голову — вони не можуть бути справедливими, навіть якби й спробували. У наших судах, коли є слово білого проти слова чорного, завжди виграє білий. Це огидно, але така правда життя.

— Це не виправдання,— безбарвно відповів Джемі. Він стукнув кулаком по коліну.— Вони не можуть отак узяти й засудити людину через такі докази, не можуть — і все.

— Ти не зміг би, а вони змогли і засудили. Що дорослішим ти ставатимеш, то більше такого надивишся. Єдине місце, де у всіх мають бути рівні шанси,— це суд, хай якого кольору веселки буде їхня шкіра, але люди тягнуть свої упередження і на лави присяжних. Коли ти підростеш, ти побачиш, як білі щоденно обдурюють чорних, але я тобі хочу сказати одну річ, і ти її добре запам’ятай: коли біла людина робить таке з чорношкірим, не має значення, як звуть цю білу людину, наскільки вона багата чи з якої шановної сім’ї походить,— ця біла людина — покидьок.

Атикус говорив дуже спокійно, але його останні слова пролунали у наших вухах громом. Я поглянула на нього — обличчя його аж палало під прихованої пристрасті.

— Для мене не має нічого мерзеннішого, ніж коли ница біла людина наживається на неуцтві негрів. Не обманюймо себе: все це накопичується, і прийде день, коли нам доведеться сповна сплатити всі рахунки. Сподіваюся, що станеться це не за вашого життя.

Джемі почухав потилицю. Раптом очі його округлилися.

— Атикусе,— спитав він,— а чому такі люди, як ми чи міс Моді, ніколи не обираються присяжними? Серед присяжних немає мейкомців — вони завжди з якоїсь глухомані.

Атикус відкинувся у своєму кріслі-гойдалці. З якоїсь причини він дивився на Джемі з задоволенням.

— Я все чекав, коли це спаде тобі на думку,— сказав він.— Існує безліч причин. Передусім, міс Моді не може бути серед присяжних, тому що вона жінка.

— Ти хочеш сказати, що жінки в Алабамі не можуть...— я страшенно обурилася.

— Саме так. Гадаю, це щоб убезпечити наших ніжних леді від брудних справ на кшталт справи Тома. Крім того,— тут Атикус широко посміхнувся,— пані всякчас втручалися б у допити.

Ми з Джемі розсміялися. Міс Моді серед присяжних була б вражаюча. Я уявила стару місіс Дьюбоз на її каталці: «Негайно припини гамселити своїм молотком, Джоне Тейлоре, я маю дещо спитати у цього типа». Можливо, наші пращури мали рацію.

Атикус провадив.

— Таким людям, як ми,— нам теж доведеться сплачувати свою частину того рахунку. Ми головно отримуємо таких присяжних, яких варті. Наші мейкомські достойники цим не цікавляться, це раз. Вони бояться, це два. Потім, вони...

— Бояться? Чого? — перебив Джемі.

— Ну, уяви, що, скажімо, містер Лінк Діз мусить вирішити розмір відшкодування міс Моді, наприклад, якби міс Рейчел збила її машиною. Лінк не схотів би втратити жодну зі своїх клієнток, правда? Тому він каже судді Тейлору, що не може увійти до суду присяжних, бо йому немає на кого полишити крамницю, поки він засідає. Суддя Тейлор виключає його. Хоч і дуже гнівається.

— А чому він думає, що якась із них припинить ходити до його крамниці? — спитала я.

— Міс Рейчел припинила б, а міс Моді — ні,— сказав Джемі.— Але ж голосування присяжних таємне, Атикусе.

Наш тато засміявся.

— До цього ще дуже далеко, сину. Голосування присяжних мало би бути таємним. Участь у суді присяжних змушує людину приймати рішення і висловлювати свою думку. Люди не люблять цього робити. Подеколи це неприємно.

— Присяжні Тома ухвалили рішення поспіхом,— пробурчав Джемі.

Атикус помацав кишеньку для годинника.

— Зовсім ні,— сказав він не стільки нам, скільки собі.— І саме тому я подумав, що, можливо, це вже натяк на якийсь початок. Присяжні засідали не одну годину. Вирок був неминучий, мабуть, але зазвичай вони його ухвалюють за декілька хвилин. Цього разу...— він обірвав себе і подивився на нас.— Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що один чоловік дуже довго опирався — спершу він узагалі вимагав повного виправдання.

— І хто ж він? — Джемі був вражений.

Очі Атикуса блиснули.

— Я не мусив би вам розповідати, але все ж таки скажу. Один з наших друзів зі Старого Сарема...

— Один з Каннінгемів? — скрикнув Джемі.— Один з... я їх зовсім не впізнав... ти жартуєш,— він скоса поглянув на Атикуса.

— Ваш приятель. З якоїсь причини (мабуть, мав передчуття) я його не відхилив. Міг відхилити, але не став.

— Сили небесні! — побожно вигукнув Джемі.— Тут вони збираються його вбивати, а тут намагаються випустити на волю... Ніколи не зрозумію цих людей, хоч сто років проживу.

Атикус сказав, що просто треба з ними ближче познайомитися. Він нагадав нам, що Каннінгеми ніколи нічого ні в кого не брали відтоді, як переселилися у Новий Світ. А ще їм притаманна і така риса: якщо вам вдалося заслужити їхню повагу, вони стоятимуть за вас тілом і душею. Атикус сказав, що в нього виникло враження, такий собі натяк, що тієї ночі біля в’язниці вони поїхали назад з почуттям неабиякої поваги до Фінчів. А ще тільки грім серед ясного неба плюс ще один з Каннінгемів може примусити котрогось із них змінити рішення.

— Якби серед присяжних їх було двоє, вирок ніколи не було б винесено.

— Тобто ти свідомо ввів до присяжних людину, яка хотіла тебе напередодні вбити? Як ти міг так ризикувати, Атикусе, як?

— Якщо придивитися, то ризику майже не було. Немає різниці між однією людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, й іншою людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, хіба ні? Проте існує крихітна відмінність між людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, і людиною, в якої виник сумнів. Цей Каннінгем був єдиний з усього списку присяжних, щодо кого я не мав цілковитої упевненості.

— А ким цей чоловік доводиться містеру Каннінгему? — спитала я.

Атикус підвівся, потягнувся і позіхнув. Ще навіть нам не час був лягати спати, але ми знали, що він хоче почитати газету. Він підібрав її з підлоги, згорнув і злегка стукнув мене по голові.

— Поміркуймо...— він щось погудів собі під ніс.— Ага, зрозумів. Двічі двоюрідний брат.

— Це як?

— Дві сестри одружилися з двома братами. Більше я тобі нічого не скажу — сама думай.

Я помучилася і вирішила, що якби я одружилася з Джемі, а Діла мав сестру і одружився з нею, то наші діти були б двічі двоюрідними.

— Ну й ну, Джемі,— сказала я, коли Атикус пішов.— Якісь вони чудні. Ви чули, тітонько?

Тітка Александра плела гачком килимок і не дивилася на нас, але дослухалася. Вона сиділа у кріслі, поруч стояв її швацький кошик, а килимок лежав на колінах. І чого це тільки пані плетуть вовняні килимки у таку спеку, мені невтямки.

— Я чула,— відповіла вона.

Мені пригадалася ота давня катастрофічна пригода, коли я кинулася боронити Волтера Каннінгема. Тепер я була рада, що так зробила.

— От тільки розпочнуться заняття, я покличу Волтера до нас на обід...— (Я планувала це, зовсім забувши про своє потаємне рішення відлупцювати Волтера, щойно його побачу).— Він міг би залишатися тут погуляти після школи. А Атикус потім відвозив би його до Старого Сарема. Та й переночувати у нас він іноді міг би, що скажеш, Джемі?

— Це ми ще побачимо,— промовила тітка Александра, а ця заява з її вуст ніколи не була обіцянкою, завжди тільки погрозою.

Здивована, я обернулася до неї.

— А чому ні, тітонько? Вони добрі люди.

Вона подивилася на мене з-понад окулярів.

— Джін-Луїзо, я не маю найменшого сумніву щодо того, що вони добрі люди. Але це люди не нашого кола.

— Скауте, вона натякає, що вони неотеси,— втрутився Джемі.

— Що значить — неотеси?

— Ну, неуки. Люблять притупувати під просту музику і таке інше.

— Я теж люблю...

— Не верзи дурниць, Джін-Луїзо,— відтяла тітка Александра.— Справа в тому, що Волтера Каннінгема можна до блиску відмити, взути його у черевики, одягти в новий костюм, але він ніколи не стане таким, як Джемі. До того ж у його родині існує нахил до пиятики, глибокий як колодязь. Жінки з роду Фінчів не можуть цікавитися такими людьми.

— Ті-і-ітонько! — простогнав Джемі.— Та їй ще й дев’ятьох не виповнилося.

— Нічого, нехай уже зараз це затямить.

Тітка Александра висловилася до кінця. Це мені живо нагадало попередній раз, коли вона поклала край моїм планам. Тоді я носилася з мрією відвідати Келпурнію у неї вдома — мені було цікаво там побувати. Я хотіла бути її «гостею», хотіла побачити, як вони живуть, хто її друзі. З тим самим успіхом я могла б хотіти побачити зворотній бік місяця. Цього разу тактика тітки Александри була інша, але ціль — та сама. Можливо, саме задля цього вона й переїхала до нас жити — допомагати нам обирати друзів. Я могла сперечатися з нею до посиніння.

— Якщо вони добрі люди, чому я не можу добре ставитися до Волтера?

— Я не сказала, що ти не можеш добре до нього ставитися. Ти мусиш бути привітною і ввічливою з ним, як і люб’язною з усіма, дорогенька. Але ти не повинна запрошувати його до себе додому.

— А якби він був нам родич?

— Але він нам не родич, а навіть якби й так, моя відповідь була б та сама.

— Тітонько,— заговорив Джемі,— Атикус каже, що можна вибирати друзів, але родичів не вибираєш, і вони залишаються родичами, визнаємо ми їх чи ні, тому не визнавати їх доволі безглуздо.

— В цьому увесь ваш батько,— заявила тітка Александра,— але я повторюю, що Джін-Луїзі не дозволено запрошувати Волтера Каннінгема до цього дому. Навіть якби він був двічі двоюрідний брат, якого не визнають, його не приймуть у цьому домі, хіба що він прийде до Атикуса у справах. І не будемо більше про це.

Вона заборонила, але цього разу бодай пояснила свою позицію.

— Але я хочу дружити з Волтером, тітонько, чому ж мені не можна?

Вона зняла окуляри і пильно на мене подивилася.

— Я скажу тобі чому. Тому — що — він — бидло, ось чому тобі не можна з ним дружити. Я не потерплю його поруч із тобою, щоб ти підхоплювала його звички і вчилася казна-чому. Ти і так чималенька проблема для свого батька.

Не знаю, що б я зробила, якби мене не втримав Джемі. Він схопив мене за плечі, обняв і повів до своєї спальні, а я ридала від люті. Нас почув Атикус, зазирнув у двері, але Джемі різко сказав йому, що все гаразд, і Атикус пішов до себе.

— На, пожуй, Скауте,— Джемі попорпався у кишені й витяг жуйку. Знадобилася не одна хвилина, поки жуйка перетворилася на смачну кульку в мене в роті.

Джемі переставляв речі на своєму столику. Волосся у нього ззаду стояло сторчма, а спереду падало на лоба, і я подумала, чи буде воно в нього колись гладеньке, як у всіх чоловіків,— може, якби він його повністю зголив, воно б виросло охайно. Брови в нього погустішали, і я помітила, що він став стрункіший. Він ріс.

Коли він озирнувся, то, мабуть, думав, що я знову розплачусь, бо сказав:

— Хочеш, я тобі щось покажу, тільки ти нікому анічичирк.

Я спитала, що там. Він розстібнув сорочку і ніяково усміхнувся.

— То й що?

— А ти хіба не бачиш?

— Ну, не бачу.

— Ну, це ж волосики.

— Де?

— Тут. Ось тут.

Він мене втішав, тому я сказала, що вони чудові, хоча нічого не побачила.

— Вони справді гарні, Джемі.

— І під пахвами також,— похвалився він.— Наступного року почну вже грати у футбол. Скауте, ти не сердься на тітку.

Здається, лише учора він наказував мені не сердити тітку.

— Розумієш, вона не звикла до дівчаток, принаймні до таких, як ти. Вона силкується зробити з тебе леді. Може, ти спробуєш навчитися шити абощо?

— Та до дідька! Вона мене не любить, от і все, та мені однаково. Мені допекло, що вона обізвала Волтера Каннінгема бидлом, Джемі, а не те, що я нібито проблема для Атикуса. Я його питала, чи я проблема, а він відповів, та ні, здається, в усякому разі не така, щоб він не впорався, тож мені нема чого морочити йому цим голову. Ні, це через Волтера,— ніяке він не бидло, Джемі. Не те що Юели.

Джемі скинув черевики і поклав ноги на ліжко. Зіперся на подушку й увімкнув настільну лампу.

— Ось що я тобі скажу, Скауте. Я вже все з’ясував. Останнім часом багато про це думав — і зрозумів. У світі існує чотири типи людей. Звичайні люди, як ми і наші сусіди, люди на кшталт Каннінгемів, що живуть у лісі, люди типу Юелів, що живуть на звалищі, й негри.

— А китайці, а каджуни [29], що оселилися в округу Болдвин?

— Ні, я говорю тільки про мейкомців. Річ у тім, що такі, як ми, не люблять Каннінгемів, Каннінгеми не люблять Юелів, а Юели ненавидять і зневажають негрів.

Я сказала, якщо це так, тоді чому присяжні Тома, головно люди типу Каннінгемів, не виправдали Тома просто на зло Юелам.

Джемі відмахнувся від мого питання як від дитячого.

— Знаєш,— сказав він,— я сам бачив, як Атикус притупував ногою, коли по радіо грала народна музика, і він страшенно любить вимочувати хлібом соус з дна каструлі...

— Виходить, ми схожі на Каннінгемів. Чому ж тоді тітка говорить...

— Дай я закінчу. Так, у цьому схожі, але все одно ми не такі. Атикус якось сказав, що тітка так носиться з нашим родоводом, бо грошей у нас немає, саме лише походження.

— Ну, не знаю, Джемі,— Атикус одного разу сказав, що всі ці просторікування про Старовинні Родини — суцільні дурниці, бо всі родини однаково старовинні. Я спитала, чи стосується це негрів та англійців, і він відповів: так.

— Походження не означає Старовинної Родини. Гадаю, йдеться про те, як довго у сім’ї вміють читати і писати. Скауте, я в це добряче заглибився, і знайшов тільки цю причину. У прадавні часи, коли Фінчі ще жили у Єгипті, один з них вивчив кілька ієрогліфів і навчив свого сина,— Джемі засміявся.— Уяви лишень: тітка пишається, що її прадід умів читати й писати — пані знаходять кумедні приводи для пихи.

— А я дуже рада, що він це вмів, бо хто б тоді навчив Атикуса і їх усіх, адже якби Атикус не вмів читати, нам було б непереливки. Мабуть, походження — це щось інше, Джемі.

— Якщо так, поясни мені, чому Каннінгеми не такі, як ми? Містер Волтер ледь-ледь може нашкрябати своє прізвище, я сам бачив. Просто ми читаємо й пишемо довше, ніж вони.

— Ні, кожен може навчитися, ніхто не народжується вченим. Волтер кмітливий, він би не пас задніх, якби йому не доводилося пропускати школу і допомагати своєму татові. З ним усе гаразд. Ні, Джемі. Гадаю, є тільки один тип людей. Просто люди.

Джемі відвернувся і стукнув кулаком по подушці. Коли він знову обернувся до мене, обличчя в нього спохмурніло. У нього знову зіпсувався настрій, і я насторожилася. Він насупив брови; губи стиснулися в одну лінію. Він не зразу заговорив.

— Я також так думав,— нарешті промовив він,— коли був такий, як ти. Якщо існує тільки один тип людей, чого ж вони не можуть порозумітися? Якщо вони всі схожі, чого ж вони зі шкіри пнуться, аби дошкулити одне одному? Знаєш, Скауте, здається, я починаю дещо розуміти. Здається, я починаю розуміти, чому Примара Редлі всякчас сидить удома під замком... Він просто не хоче до людей.

13

Келпурнія вдягла свій найбільш накрохмалений фартух. Вона несла тацю з шарлоткою. Позадкувавши до дверей, вона злегка штовхнула їх спиною. Я милувалася, як граційно й невимушено вона розносила важкі таці з ласощами. Мабуть, тітці Александрі це також подобалося, бо сьогодні вона дозволила Келпурнії прислужувати за столом.

Серпень добігав кінця. Завтра Ділл повертався до Меридіана; сьогодні вони з Джемі вибралися на Чорторий Баркера. Джемі з’ясував, що ніхто досі не знайшов часу навчити Ділла плавати, і страшенно розсердився, бо для нього уміти плавати було те саме, що уміти ходити. Вони вже третій день проводили на Чорториї, казали, що плавають голі, тому мені з ними не можна, отож я й гаяла свої самотні години то з Келпурнією, то з міс Моді.

Сьогодні тітка Александра і її місіонерський гурток боронили своє праве діло у нас удома. З кухні мені було чути, як місіс Грейс Меривезер робить у вітальні доповідь про злиденне життя якихось мрунів,— принаймні так мені вчулося. Вони виганяють своїх жінок з дому в якісь хатини, коли тим приходить час (хай що це означає); вони зовсім не мають відчуття родини (я знала, це здатне засмутити тітоньку); вони піддають дітей, коли тим виповнюється тринадцять років, жахливим випробуванням; у них усіх воші та глисти, вони жують деревну кору і випльовують її у загальний котел, а потім напиваються п’яні.

Одразу по тому пані перейшли до частування.

Я не знала, іти мені до їдальні чи залишатися на кухні. Тітка Александра наказувала приєднатися до них за закусками; зовсім не обов’язково відвідувати ділову частину зустрічі, мені буде нудно, сказала вона. Я надягла свою рожеву вихідну сукню, черевички, нижню спідницю,— та якщо я щось проллю на них, Келпурнії доведеться прати мою сукню на завтра. А в неї і без того купа справ. Я вирішила посидіти на кухні.

— Може, допомогти тобі, Кел? — спитала я, бажаючи прислужитися.

Келпурнія застигла біля дверей.

— Сиди тихо як мишка у своєму кутку,— відповіла вона,— і допоможеш мені заповнити таці, коли я повернуся.

Тихий гомін паніїних голосів став чутніший, коли вона прочинила двері.

— Люба Александро, ніколи не куштувала такої шарлотки... просто диво... у мене ніколи не виходить такий корж, ніколи... а ці крихітні тістечка з ожиною... Келпурнія?... хто б міг подумати... всі подейкують, що дружина священика знову... ні, справді, а перша дитина ще й не ходить...

Вони замовкли, і я зрозуміла, що їм подають наїдки. Келпурнія повернулася і поставила на тацю важкий срібний кавник моєї мами.

— Цей кавник — рідкість,— промуркотіла вона,— нині таких не роблять.

— Можна я віднесу?

— Тільки обережно, гляди не впусти. Поставиш його на стіл біля міс Александри, там, де філіжанки й усе решта. Вона розливатиме.

Я спробувала відчинити двері спиною, як Келпурнія, але вони не піддавалися. Келпурнія усміхнулася і прочинила їх для мене.

— А тепер обережно, він важкий. Не дивися на нього, інакше проллєш.

Моя подорож пройшла успішно: тітка Александра розсяялася усмішкою.

— Посидь з нами, Джін-Луїзо,— сказала вона. Це входило до її стратегічного плану вишколити мене на справжню леді.

Існувала традиція, щоб кожна з керівничок світського гуртка запрошувала до себе сусідок на частування, баптистки вони чи пресвітеріанки, і це пояснювало, чому тут були і міс Рейчел (твереза як скло), і міс Моді, і міс Стефані Крофорд. Дещо збентежена, я сіла поруч з міс Моді й подивувалася, навіщо наші пані надягають капелюшки, тільки щоб перейти вулицю. Велика кількість пані вкупі завжди викликала у мене острах і непереборне бажання опинитися деінде, але це відчуття тітка Александра завжди пояснювала моєю « зіпсованістю ».

Пані були вдягнені у легкі сукні пастельних тонів: більшість із них були сильно напудрені, але не нарум’янені; помада — тільки натуральних відтінків. Лак на нігтях — безбарвний, тільки у трохи молодших — рожевий. Парфуми у них були божественні. Я сиділа сумирно, вчепившись руками у бильця крісла, щоб чогось не накоїти, і чекала, поки хтось до мене заговорить.

Блиснув золотом зубний міст міс Моді.

— Ти сьогодні така причепурена, міс Джін-Луїзо,— промовила вона.— А де ж сьогодні твої штанці?

— Під сукнею.

Я не збиралася жартувати, але всі розсміялися. Щоки в мене спалахнули, коли я усвідомила свою помилку, але міс Моді дивилася на мене серйозно. Вона ніколи не сміялася, хіба що я хотіла пожартувати.

В тиші, що несподівано запала, пролунав голос міс Стефані Крофорд з тамтого краю столу.

— Ким ти будеш, коли виростеш, Джін-Луїзо? Юристом?

— Ні, мем, я про це не думала...— відповіла я, вдячна, що міс Стефані перемінила тему. Поспіхом почала я обирати своє покликання. Медсестра? Льотчиця? — Бачте...

— Але ж я, само собою, гадала, що ти хочеш бути юристом, ти ж уже почала ходити на судові засідання.

Пані знову розсміялися.

— Стефані вже як скаже! — промовила одна з них, і це заохотило міс Стефані до подальших розпитувань.

— Невже ти не хочеш стати юристом, як виростеш?

Міс Моді стиснула мені руку, і я відповіла:

— Ні, мем, хочу просто бути леді.

Міс Стефані подивилася на мене з підозрою, вирішила, що я не мала на меті ніякого зухвальства, і вдовольнилася тим, що заявила:

— Навряд чи з цього багато вийде, якщо ти не почнеш частіше вбиратися в сукню.

Міс Моді міцніше стиснула мені руку, і я нічого не відповіла. Її тепло мене заспокоїло.

Ліворуч од мене сиділа місіс Грейс Меривезер, і я відчула, що з нею треба з увічливості поговорити. Містер Меривезер, правовірний методист проти волі, вочевидь, не вбачав нічого особистого, коли співав у церкві «О Милість Божа, як чудово, що ти спасіння дарувала такому грішнику, як я»,— адже Грейс означає «милість Божа». У Мейкомі всі вважали, що саме місіс Меривезер відучила його пиячити і зробила з нього відносно корисного громадянина. Адже місіс Меривезер була найпобожніша з усіх мейкомських дам. Я шукала тему, яка могла б її зацікавити.

— А що ви всі обговорювали сьогодні? — спитала я.

— Ох, дитинко, нещасних мрунів,— відповіла вона, і пішло-поїхало. Більше питань не знадобилося.

Великі карі очі місіс Меривезер завжди наповнювалися сльозами, коли вона говорила про знедолених.

— Живуть в отих джунглях, і нікого поруч, крім Джея Ґраймза Еверета,— почала вона.— Жодного білого, крім святого Джея Граймза Еверета.

Місіс Меривезер грала на своєму голосі, як на оргйні; кожне слово подавалося підкреслено:

— Злидні... невігластво... аморальність — ніхто не знає краще за Джея Ґраймза Еверета. Вірите, коли церква послала мене в поїздку до їхньої стоянки, Джей Ґраймз Еверет мені сказав...

— А він був тут, мем? Я думала...

— Приїхав у відпустку. Так от, Джей Ґраймз Еверет мені сказав: «Місіс Меривезер, ви гадки не маєте, гадки не маєте, з чим ми там боремося». Ось що він мені сказав.

— Так, мем.

— А я йому кажу: «Містере Еверет, кажу, парафіянки Методистської єпископальної церкви Мейкома, штат Алабама, підтримують вас на сто відсотків». Ось що я йому сказала. І знаєте, на тому самому місці й у ту саму мить я принесла присягу в серці своєму. Я дала собі обітницю, що, повернувшись додому, прочитаю лекції про мрунів і перекажу послання Джея Ґраймза Еверета місту Мейкому, що я, власне, і роблю зараз.

— Так, мем.

Коли місіс Меривезер трусила головою, її чорні кучерики аж підстрибували.

— Джін-Луїзо,— промовила вона.— Ти — щаслива дівчинка. Ти живеш у християнській родині, з родичами-християнами, у християнському місті. А там, де зараз перебуває Джей Ґраймз Еверет, немає нічого, самі лише гріх і злидні.

— Так, мем.

— Гріх і злидні... що ви казали, Гертрудо? — голос місіс Меривезер заграв іншу мелодію, коли вона заговорила з пані, що сиділа поруч з нею.— А, так. Так, я завжди кажу: пробачити і забути, пробачити і забути. Церква повинна допомогти їй вести християнське життя заради тих дітей. Хтось із чоловіків мусить піти й поговорити з їхнім проповідником, щоб він її настановив на шлях істини.

— Пробачте, місіс Меривезер,— перебила я.— Ви говорите про Меєлу Юел?

— Меє... Ні, дитинко. Про дружину того чорного. Дружину Тома, Тома...

— Робінсона, мем.

Місіс Меривезер знову обернулася до своєї сусідки.

— Я твердо переконана в одному, Гертрудо,— тягла вона далі,— але люди просто не хочуть мене зрозуміти. Якщо ми покажемо, що пробачили їм, що забули про все, тоді все вгомониться.

— Місіс Меривезер,— перебила я ще раз,— а що саме вгомониться?

Вона знову обернулася до мене. Місіс Меривезер була з тих бездітних жінок, які вважають за потрібне говорити з дітьми спеціальним голосом.

— Нічого, Джін-Луїзо,— проспівала вона величаво, у повільному темпі.— Просто куховарки й батраки незадоволені, але вони вже затихають,— а от весь наступний день після того суду бурчали.

Місіс Меривезер звернулася до місіс Фероу:

— Гертрудо, кажу вам, немає нічого дратівливішого за набурмосених негрів. Так скривляться, аж бридко. Просто нестерпно витримувати їх на кухні, коли вони такі. Знаєте, що я сказала своїй Софі, Гертрудо? Я сказала: «Софі, сказала я, ти сьогодні поводишся не по-християнському. Ісус Христос ніколи не бурчав і не скаржився»,— і знаєте, це на неї вплинуло. Вона підвела очі з підлоги, в яку втупилася, і відповіла: «Так, місіс Меривезер, Ісус ніколи не бурчав». Кажу вам, Гертрудо, ніколи не нехтуйте можливістю навернути їх словом Божим.

Мені пригадався невеличкий старий орган у каплиці на Пристані Фінча. Коли я була ще зовсім маленька і гарно поводилася цілий день, Атикус дозволяв мені нагнітати повітря в міхи, а сам одним пальцем підбирав мелодію. Остання нота звучала довго, наскільки вистачало повітря у міхах. Місіс Меривезер вичерпала своє повітря, як здалося мені, й поповнювала його запаси, поки взяти слово збиралася місіс Фероу.

Місіс Фероу мала зграбну фігуру, безбарвні очі й вузеньку ніжку. Вона щойно зробила перманент, і все волосся було закручене у тугі сиві кучерики. Вона посідала друге місце серед побожних жінок Мейкома. В неї була чудернацька звичка тихенько присвистувати перед тим, як заговорити.

— С-с-с, Грейс,— мовила вона,— саме це я казала днями брату Гатсону: «С-с-с, брате Гатсон, кажу, схоже, ми боремося за безнадійну справу, безнадійну справу. Кажу: с-с-с, їм усе байдуже. Ми можемо їх просвіщати, поки не посиніємо, можемо намагатися зробити з них християн, поки не знидіємо, але жодна порядна жінка тепер не почувається безпечно у власному ліжку». А він мені відповідає: «Місіс Фероу, не знаю, куди ми котимося». А я йому кажу: «С-с-с, саме так, істинно так».

Місіс Меривезер кивнула з мудрим виглядом. Голос її злетів над дзеньканням кавових філіжанок і тихим плямканням пережовуваних ласощів.

— Гертрудо,— сказала вона,— у нашому місті є непогані, але введені й оману люди. Непогані, але введені в оману. Люди, які вважають, що чинять правильно, бачте. Не мені називати цих людей, але деякі з мешканців цього міста думають, що вчинили допіру правильно, але вони тільки їх розбурхали. Ось чого вони домоглися. Може, тоді воно і здавалося правильним, не знаю, просто не знаю, я на цьому не розуміюся, але ремство... невдоволення... Кажу вам, якби моя Софі повелася так ще й на другий день, я б її звільнила. Їй навіть не спадало в дурну голову, що єдина причина, через яку я її не виганяю, це криза в країні, і їй просто не вижити без свого долара з чвертю на тиждень.

— А його хліб не застрягає у тебе в горлі, ні?

Це сказала міс Моді. У куточках її рота з’явилися дві жорсткі складки. Вона мовчки сиділа поруч зі мною, тримаючи філіжанку з кавою на коліні. Я доволі давно перестала стежити за бесідою: щойно вони припинили обговорювати дружину Тома Робінсона і заглибилася у спогади про Пристань Фінча та річку. У тітки Александри все йшло задом наперед: ділова частина зустрічі була така жахлива, що кров захолола, а світська дуже нудна.

— Моді, я не розумію, що ти хочеш сказати,— відповіла місіс Меривезер.

— Чудово розумієш,— відтяла міс Моді.

Більше вона не сказала ані слова. Коли міс Моді сердилася, вона говорила коротко, але невблаганно. Щось її сильно розізлило, і сірі очі її стали такі ж крижані, як і голос. Місіс Меривезер почервоніла, зиркнула на мене і відвела погляд. Місіс Фероу мені видно не було.

Тітка Александра підвелася з-за столу і швидко рознесла нову порцію ласощів, завівши коротку розмову з місіс Меривезер і місіс Фероу. Коли до них приєдналася ще й місіс Перкінс, тітка Александра відійшла вбік. Вона поглянула на міс Моді з такою щирою вдячністю, що я здивувалася цим жінкам. Міс Моді й тітка Александра ніколи особливо не товаришували, а тут тітонька раптом їй за щось дякувала без слів. За що — не знаю. Мені досить було і думки, що тітка Александра може бути настільки зворушена, щоб відчувати вдячність за надану допомогу. Понад усякий сумнів, невдовзі мені доведеться увійти в цей жіночий світ, на поверхні якого тендітні пані легенько погойдувались у кріслах, делікатно обмахувалися віялами і попивали холодну воду.

Але я почувалася затишніше у світі мого батька. Чоловіки, подібні до містера Гека Тейта, не підманювали вас невинними запитаннячками, аби виставити на посміховисько; навіть Джемі не надто кепкував, коли мені траплялося сказати щось дурнувате. Пані, схоже, перебували у легкому страху перед чоловіками й уникали їх щиро схвалювати. А от мені чоловіки подобались. У них було щось привабливе, хоча вони і лаялися, і випивали, і грали в карти, і жували тютюн; хай якими відразливими вони бували, я до них підсвідомо тягнулася... бо вони не...

— Лицеміри, місіс Перкінс, природжені лицеміри,— говорила місіс Меривезер.— Принаймні цього гріха ми тут позбавлені. Люди з Півночі дали їм волю, але не сідають з ними за один стіл. Ми їх принаймні не дуримо, не кажемо: ви такі самі, як ми, тільки тримайтеся від нас подалі. Тут, на Півдні, ми просто кажемо: у вас своє життя, а у нас своє. Гадаю, ця жінка, ця місіс Рузвельт, зовсім збожеволіла, просто розуму позбулася, коли приїхала сюди до Бірмінгема і спробувала посадити їх за свій стіл. Якби я була мером Бірмінгема, я б...

Утім, ніхто з нас не був мером Бірмінгема, але я б хотіла стати губернатором штату Алабама бодай на один день: я б звільнила Тома Робінсона так швидко, що місіонерське товариство і моргнути б не встигло. Келпурнія днями розповідала куховарці міс Рейчел, як погано Том переносить ув’язнення, але вони замовкли, коли я увійшла до кухні. Вона казала, що Атикус робить усе можливе й неможливе, щоб якось полегшити йому перебування у виправному закладі, але останнє, що Том сказав Атикусу, перш ніж його туди повезли, було: «Прощавайте, містере Фінч, більше ви нічого вже не зробите, годі й старатися». Келпурнія додала, що, за словами Атикуса, Том утратив усяку надію, коли його забрали у в’язницю. Вона казала, що Атикус намагався йому все пояснити, що він мусить вірити і сподіватися на краще, бо Атикус робить усе, щоб його звільнили. Куховарка міс Рейчел спитала, чому Атикус просто не сказав: так, тебе випустять, та й по тому,— це б утішило Тома. Але Келпурнія пояснила: «Тому що ти не знаєш законів. Перше, чого навчаєшся, працюючи у сім’ї правника, це що немає чітких відповідей на жодне питання. Містер Фінч не міг би сказати нічого, доки не мав би цілковитої певності».

Грюкнули парадні двері, і в передпокої почулися кроки Атикуса. Машинально я поцікавилася, котра може бути година. Йому ще зовсім не час повертатися додому, а у дні частувань місіонерського товариства він узагалі залишався на роботі по пізньої ночі.

Він зупинився на порозі. Капелюх він тримав у руці, й обличчя в нього було дуже бліде.

— Перепрошую, пані,— сказав він.— Продовжуйте свою зустріч, не звертайте на мене уваги. Александро, ти не могла б вийти на хвилину до кухні? Мені треба ненадовго забрати Келпурнію.

Він пройшов не їдальнею, а бічним коридором, і увійшов до кухні через чорний хід. Ми з тіткою Александрою вже були там. Прочинилися двері їдальні, й до нас приєдналася міс Моді. Келпурнія почала підводитися зі свого стільця.

— Кел,— сказав Атикус.— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною до Гелен Робінсон...

— Що трапилося? — спитала тітка Александра, налякана виразом татового обличчя.

— Том загинув.

Тітка Александра затиснула долонями рота.

— Його застрелили,— сказав Атикус.— Він утікав. Це сталося під час прогулянки. Кажуть, він несамовито рвонув до муру і почав на нього видиратися. Просто у всіх на очах...

— А його не пробували зупинити? Не дали йому попередження? — голос тітки Александри зірвався.

— Охорона кричала, щоб він зупинився. Вони кілька разів вистрелили в повітря, а потім уже стріляли на ураження. Кажуть, якби обидві руки у нього були здорові, він би втік, так швидко він біг. У нього в тілі сімнадцять куль. Зовсім не треба було аж стільки. Кел, я хочу, щоб ти поїхала зі мною і допомогла сповістити Гелен.

— Так, сер,— прошепотіла Келпурнія, намагаючись розв’язати фартух неслухняними пальцями. Міс Моді підійшла до неї і допомогла їй його зняти.

— Це вже остання крапля, Атикусе,— промовила тітка Александра.

— Залежить від кута зору,— відповів він.— Одним негром більше, одним негром менше, а їх там дві сотні. Для них він був не Том, а просто в’язень-утікач.

Атикус притулився до холодильника, зсунув на лоба окуляри і потер очі.

— Ми мали чудовий шанс,— мовив він.— Я пояснював йому, що про це думаю, але не міг я по совісті сказати, що це більше, ніж просто шанс. Гадаю, Томові набридли всі ці шанси білих людей, і він вирішив скористатися власним шансом. Ти готова, Кел?

— Так, сер, містере Фінч.

— Тоді поїхали.

Тітка Александра опустилася на стілець Келпурнії і затулила руками обличчя. Вона сиділа непорушно; так завмерла, що я вирішила: зомліла. Я чула, що міс Моді дихає так, ніби щойно збігла сходами нагору, а пані в їдальні щасливо собі цвірінькали.

Я думала, тітка Александра плаче, та коли вона відняла руки від обличчя, я побачила, що ні. Вигляд у неї був змучений. Коли вона заговорила, голос її звучав безбарвно.

— Не все, що він робить, мені подобається, Моді, але він мій брат, і я просто хочу знати, коли все це скінчиться,— тут вона підвищила голос.— Він себе просто згризає. Виду не подає, але він себе згризає. Я бачила його, коли... чого ще їм від нього треба, Моді, чого ще?

— Кому саме і що треба, Александро? — спитала міс Моді.

— Я маю на увазі це місто. Вони буквально примушують, щоб він робив те, що вони самі робити бояться,— аби лише не втратити своїх грошей. Вони буквально примушують, щоб він підірвав собі здоров’я, роблячи те, що вони бояться робити, вони...

— Тихше, тебе почують,— застерегла міс Моді.— А ти не пробувала подивитись на це з іншого боку, Александро? Усвідомлює це Мейком чи ні, але ми сплачуємо Атикусу найвищу данину, яку можна сплатити людині. Ми довіряємо йому відстоювати справедливість. Усе дуже просто.

— Ми — це хто? — тітка Александра не знала, що повторює слова свого дванадцятирічного племінника.

— Жменька людей у цьому місті, які твердять, що справедливість стосується не лише білих; жменька людей, які вірять, що правдивий суд має бути для всіх, а не тільки для нас; жменька людей, у яких вистачає смиренності думати, коли вони бачать негра: якби не Божа милість, на його місці міг би бути я,— до міс Моді поверталася її звична рішучість.— Жменька людей доброго походження, ось хто вони.

Якби я слухала уважно, я б додала ще одну рису до Джеміного визначення походження, але мене почало трусити, і я ніяк не могла з цим упоратись. Я колись бачила Ейнсфілдську виправну колонію, Атикус показував мені двір для прогулянок. Він був завбільшки з футбольне поле.

— Припини труситися,— звеліла міс Моді, і я припинила.— Вставай, Александро, ми і так надовго залишили їх самих.

Тітка Александра підвелася і розправила всі кісточки на своєму корсеті. Вона витягла з-за паска носовичок і витерла ніс. Потім пригладила волосся і спитала:

— Нічого не помітно?

— Нічогісінько,— відповіла міс Моді.— Ти вже заспокоїлася, Джін-Луїзо?

— Так, мем.

— Тоді ходімо до пані,— суворо наказала вона.

Голоси пані стали гучнішими, коли міс Моді прочинила двері до їдальні. Тітка Александра ішла переді мною, і я побачила, як вона гордо звела голову, заходячи до кімнати.

— Ох, місіс Перкінс,— сказала вона,— ви вже випили каву. Дозвольте я вам ще наллю.

— Келпурнію відіслали з дорученням на деякий час, Грейс,— пояснила міс Моді.— Зараз я передам тобі ці тістечка з ожиною. А ти чула, що утнув нещодавно мій кузен, отой, який схиблений на риболовлі?

Й отак вони походжали по всій їдальні поміж усміхнених жінок, розливаючи по філіжанках каву, пропонуючи ласощі, ніби єдиним їхнім горем була тимчасова відсутність Келпурнії.

Безжурний гомін відновився.

— Так, шановна місіс Перкінс, цей Джей Ґраймз Еверет — просто святий великомученик, він... Треба було одружитися, і вони втекли... До салону краси щосуботи... Одразу після заходу сонця... Він лягає з... Квочками, повний ящик з хворими квочками, і Фред каже, з цього все й почалося. Фред каже...

Тітка Александра кинула на мене погляд через усю кімнату й усміхнулася. Вона вказала мені очима на таріль з печивом. Я обережно узяла його і підійшла до місіс Меривезер. З найкращими світськими манерами я запропонувала їй пригоститися.

Врешті-решт, якщо тітонька може поводитися як леді у такий час, то можу і я.

14

— Не треба, Скауте. Поклади її на сходи.

— Джемі, ти що, з глузду з’їхав?

— Повторюю, поклади її на сходи.

Зітхнувши, я узяла маленьку істоту, поклала її на нижню сходинку і повернулася на свою розкладачку. Прийшов вересень, але було тепло, як улітку, і ми досі спали на веранді. Ще й досі було повно світляків, і всілякі нічні комахи, які билися об москітну сітку все літо, не перебралися до тих місць, де вони живуть, коли приходить осінь.

Одна гусінь заповзла до будинку; мабуть, ця маленька пустунка видерлася сходами і проповзла під дверима. Я саме клала свою книжку на підлогу біля розкладачки, коли її побачила. Ці створіння мають довжину лише у півпальця, і якщо їх торкнутися, вони скручуються у тугу сіру кульку.

Я лягла на живіт, звісилася з розкладачки і тицьнула гусінь пальцем. Вона скрутилася. Потім, вочевидь, гадаючи, що небезпека минула, вона неквапно випросталася. Проповзла трохи на своїх ста ніжках, і я знову до неї доторкнулася. Вона скрутилася. Мені хотілося спати, і я вирішила покласти цьому край. Рука моя саме потяглася до неї, коли заговорив Джемі.

Джемі сердився. Мабуть, це був складник тієї фази, через яку він зараз проходив, і я тільки чекала, щоб вона скоріше минула. Він ніколи, звісно, не був жорстокий з тваринами, але я не думала, що його благодійність поширюється ще й на комах.

— Чому я не можу її роздушити?

— Тому що вона тебе не чіпає,— відповів з темряви Джемі. Він вимкнув свою настільну лампу.

— Гадаю, ти увійшов у ту фазу, коли не вбивають мух і москітів, ось що я гадаю,— сказала я.— Повідомиш мене, як передумаєш. Але я тобі ось що скажу: я не збираюся покірно терпіти, коли мене кусатимуть червоні мурашки.

— Та цить ти,— сонно звелів він.

Саме Джемі зараз день у день дедалі більше нагадував дівчисько, а не я. Втішена цією думкою, я перевернулася на спину і чекала, поки прийде сон, а чекаючи, думала про Ділла. Він поїхав першого вересня, твердо запевнивши, що повернеться, тільки-но закінчаться шкільні заняття,— він гадав, що його сім’я нарешті втямила, що йому подобається проводити літо в Мейкомі. Міс Рейчел повезла нас із собою на таксі до Мейкомської вузлової, і Ділл махав нам рукою, поки не зник з очей. Але не з серця: я за ним скучала. Останні два дні, що він їх провів з нами, Джемі вчив його плавати...

Вчив плавати. Сон у мене пропав, коли я пригадала, що розказав мені Ділл.

Чорторий Баркера розташований у кінці ґрунтової дороги, що іде вбік від меридіанського шосе, десь за милю від міста. Туди завжди може хтось підкинути — фургон з бавовною або попутна вантажівка, та й пішки дійти не штука, проте повертатися назад у присмерках, коли дорога порожня, не дуже весело, тому пляжники не залишаються там допізна.

За словами Ділла, вони з Джемі саме вийшли на шосе, коли побачили, що до них на машині наближається Атикус. Він їх наче не помітив, тож вони замахали йому руками. Атикус пригальмував; вони підбігли до нього, і він сказав: «Ліпше вам знайти попутку. Я нескоро буду вдома». На задньому сидінні сиділа Келпурнія.

Джемі запротестував, потім почав проситися, й Атикус мовив: «Гаразд, можете їхати з нами, тільки з машини не виходьте».

Дорогою до хатини Тома Робінсона Атикус розповів їм, що сталося.

Вони звернули з шосе, повільно проїхали повз звалище і Юелівське обійстя, потім вузьким провулком наблизилися до негритянських хатин. Ділл розповів, що на подвір’ї Тома гралася у мармурові кульки зграйка чорних дітлахів. Атикус зупинив машину і вийшов. Келпурнія крізь головні ворота рушила за ним.

Ділл чув, як Атикус спитав у котрогось із дітей: «Де твоя мама, Семе?» — а Сем відповів: «Пішла до сестри Стівенс, містере Фінч. Хочете, щоб я її привів?»

За словами Ділла, Атикус ніби завагався, але потім сказав: так, і Сем побіг з двору. «А ви собі грайтеся, хлоп’ята»,— звернувся Атикус до дітей.

Маленька дівчинка вийшла на поріг хатини і стояла там, роздивляючись Атикуса. Ділл казав, що її кучеряве волосся було заплетене у безліч тугих кісок, зав’язаних яскравими бантиками. Вона широко усміхнулася і подалася до нашого татка, але не могла сама впоратися зі сходинками. Ділл сказав, що Атикус підійшов до неї, зняв капелюха і простягнув їй палець. Вона ухопилася за палець, і він допоміг їй зійти додолу. А потім передав її Келпурнії.

Показалася Гелен — Сем за нею ледь встигав. Вона сказала: «Добривечір, містере Фінч. Може, хочете присісти?» — і більше нічого не сказала. Як і Атикус.

— Скауте,— мовив Ділл,— вона просто впала на землю. Просто узяла і впала на землю, ніби підійшов якийсь велетень і наступив на неї. Отак — раз! — Ділл притупнув своєю тугою стопою об землю.— Як ми наступаємо на мурашку.

Діла розповів, що Келпурнія з Атикусом підняли Гелен і наполовину понесли, наполовину повели до хати. Вони пробули там доволі довго, а тоді Атикус вийшов сам. Коли вони проїжджали повз Юелів, ті щось кричали їм услід, але Ділл не розчув доладно.

Мейком виявляв цікавість до Томової загибелі днів зо два; двох днів вистачило, щоб новина розійшлася округом. «Ви чули про...? Ні? Та кажуть, він мчав, як несамовитий...» Для Мейкома смерть Тома була типовою. Типово для негра зірватися і втікати. Типово для негритянських мізків діяти навмання, не подумати про майбутнє, а отак чкурнути світ за очі при першій-ліпшій нагоді. Найкумедніше те, що Атикус Фінч міг домогтися його звільнення без покарання, але чекати? Це не для них. Ви ж знаєте, що вони за фрукти. Як прийшло, так і пішло. Ось цей хлопець, цей Робінсон, був одружений за законом і, кажуть, жив охайно й чисто, ходив до церкви, але все це тільки на поверхні, й він такий самий, як вони всі. Що з негра узяти?

Ще декілька деталей давали змогу слухачеві висловити власну версію подій, і більше не було про що говорити, доки наступного четверга не вийшла газета «Мейком триб’юн». У ній був короткий некролог у колонці «Негритянські новини», але була й передовиця.

Містер Б. Б. Андервуд писав дуже жорстко, але йому було байдуже, якщо хтось і припинить розміщати у нього свої рекламні оголошення чи розірве передплату (але Мейком не грався в такі ігри: містер Андервуд міг надриватися скільки завгодно і писати що заманеться, він усе одно матиме своїх передплатників. Якщо він хоче клеїти з себе дурня у своїй газеті, це його особиста справа). Містер Андервуд не говорив про помилки судочинства, він писав так, що зрозуміла б і дитина. Містер Андервуд просто твердив, що убивати калік — гріх, стоять вони, сидять чи біжать. Він порівняв загибель Тома з безглуздим знищенням співочих пташок мисливцями і дітьми, й увесь Мейком дійшов висновку, що він просто намагався написати передовицю так поетично, щоб її передрукували у «Монтгомері едвертайзер».

Як це так може бути, питала я себе, читаючи передовицю містера Андервуда. Безглузде знищення... але ж із Томом поводилися за законом до самого дня його смерті; його судили відкритим судом, і вирок винесли дванадцятеро чесних і порядних людей; мій батько боровся за нього до кінця. І раптом думка містера Андервуда стала дуже зрозумілою: Атикус використав усі засоби, якими володіють вільні громадяни, щоб урятувати Тома Робінсона, але в потаємних судах людських сердець Атикус програв свій процес від початку. Том був засуджений на смерть тієї самої миті, коли Меєла Юел розтулила рота і заверещала.

Від імені «Юел» мене занудило. Мейком миттєво ознайомився з поглядами містера Юела на смерть Тома — головним чином, через такий Суецький канал пліток, яким була міс Стефані Крофорд. Міс Стефані Крофорд переповіла тітці Александрі у присутності Джемі («Та годі, він уже достатньо дорослий, щоб таке чути!»), що містер Юел сказав: з одним покінчено, залишилося двоє. Джемі мене заспокоював, мовляв, нема чого боятися, містер Юел просто базікало, яких мало. А ще він попередив: якщо я бодай словом прохоплюся Атикусу, що я про це чула, він, Джемі, не розмовлятиме зі мною до скону.

15

Розпочалася школа, а з нею і наші щоденні походи повз Садибу Редлі. Джемі ходив у сьомий клас, а старші класи розміщалися в іншій будівлі, за нашою школою; я була вже у третьому класі, й наші розклади уроків так відрізнялися, що ми тільки вранці ходили до школи разом та ще зустрічалися за обідом. Джемі записався до футбольної команди, але був ще надто худий і юний, щоб грати,— йому доручили тільки носити відра з водою для команди. Це він робив із захватом, тому рідко приходив додому засвітла.

Садиба Редлі мене більше не лякала, проте вона не стала ані веселішою, ані теплішою під своїми величезними дубами, ані привітнішою. Містер Нейтен Редлі так само ходив у ясні дні до середмістя і назад, і ми знали, що Примара і досі вдома, з тієї самої старої причини: ніхто не бачив, щоб його звідти винесли. Іноді мене мучила совість, коли я проходила повз їхній старий будинок і пригадувала, як брала участь у тому, що не назвеш інакше як мордуванням Артура Редлі: якому нормальному затвірнику сподобається, що діти зазирають у його віконниці, передають послання на кінці вудочки і гасають ночами по його капустяним грядках?

Але пам’ятала я і дві монетки з головами індіанців, і жувальну гумку, і ляльок, вирізаних з мила, і іржаву медаль, і зіпсований годинник на ланцюжку. Джемі їх десь, напевне, заховав. Одного дня я зупинилася подивитися на те дерево: навколо зацементованого дупла кора загрубла. А сама пломба пожовкла.

Ми майже бачили Примару кілька разів — таким мало хто похвалиться.

І все ж таки я щоразу, проходячи там, чекала на нього. Можливо, колись я його побачу. Я мріяла, як це станеться: він сидить у кріслі-гойдалці, а я собі іду. «Як ся маєте, містере Артуре»,— кажу я, ніби це звичайнісінька річ. «Добридень, Джін-Луїзо»,— каже він, ніби це звичайнісінька річ, «Гарна погода стоїть, правда?» — «Так, сер, погода дуже гарна»,— відповідаю я і йду собі далі.

Втім, це лише фантазії. Ніколи ми його не побачимо. Може, він і виходить ночами, коли місяць сідає, і дивиться у вікно на міс Стефані Крофорд. На його місці я б дивилася на когось іншого, але це вже його справа. На нас він ніколи не дивитиметься.

— Ти що, розпочинаєш усе знову? — спитав Атикус якось увечері, коли я необачно висловила бажання бодай раз побачити Примару Редлі ще до того, як помру.— Якщо так, то попереджаю: припини негайно. Я вже надто старий, щоб ганяти вас із території Редлі. До того ж це небезпечно. Тебе можуть підстрелити. Пам’ятай, містер Нейтен стріляє у першу-ліпшу тінь, яку побачить, навіть якщо ця тінь залишає сліди босих дитячих ніг. Щастя, що ви живі зосталися.

Я миттю примовкла. І водночас подивувалася на Атикуса. Це він уперше показав, що знає про все значно більше, ніж ми собі думали. А сталося оте все хтозна-коли. Та ні — лише минулого літа,— ні, позаминулого, коли... Час грав зі мною в ігри. Не забути спитати у Джемі.

З нами трапилося так багато усякого, що Примара Редлі лякав нас найменше. Атикус говорив, що більше нічого такого не буде, у житті все потроху налагоджується, і за деякий час люди забудуть про існування Тома Робінсона, яким їм довелося перейматися.

Можливо, Атикус мав рацію, але події того літа висіли над нами, як дим у зачиненій кімнаті. Дорослі мейкомці ніколи не обговорювали цієї справи з Джемі чи зі мною; проте, схоже, вони обговорювали її зі своїми дітьми, і позиція у них була така: ми з Джемі не винні, що маємо такого батька, тому діти повинні гарно до нас ставитися, незважаючи на нього. Самі діти до такого ніколи б не додумалися: якби нашим однокласникам дозволили діяти самостійно, ми з Джемі добряче побилися б з ними кілька разів, і справі кінець. А так нам доводилося високо тримати голову і бути джентльменом і леді. Певним чином це нагадувало історію з місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз, тільки без її репету. Була ще одна річ, якої я так і не змогла зрозуміти: попри всі недоліки Атикуса як батька, люди радо переобрали його того року до Законодавчих зборів штату, як завжди, без жодного спротиву. Я дійшла висновку, що люди просто незбагненні. Я віддалилася від них і припинила ними перейматися, поки мене до цього не змусили.

А змусили мене одного дня у школі. Раз на тиждень у нас був урок політінформації. Кожен учень мав вирізати якесь повідомлення з газети, зрозуміти його зміст і розповісти у класі. Така практика буцімто допомагала виробити цілу низку якостей: виступ перед класом сприяв гарній поставі й навчав дитину самовладання; коротка промова змушувала доцільно обирати слова; вивчення тексту тренувало пам’ять; вихід наперед викликав бажання чимшвидше повернутися у колектив.

Ця задумка була досить кмітлива, але, як завжди у Мейкомі, вона не спрацювала як слід. По-перше, майже ніхто з сільських дітей не мав доступу до газет, тому ввесь тягар політінформації ліг на плечі міських дітей, а це ще більше переконувало сільських, що вся увага приділяється міським. Сільські діти, якщо могли, зазвичай приносили вирізки з так званого «Радикального аркуша», видання доволі сумнівного в очах міс Гейтс, нашої вчительки. Чому вона була незадоволена, коли хтось із дітей переповідав інформацію з «Радикального аркуша», я не знаю, але якимось чином вона поєднувалася з любов’ю до примітивної музики, з просоченими патокою перепічками на обід, крутінням перед дзеркалом, протяжним виспівуванням «Як солодко співає наш віслюк»,— одним словом, з усім тим, від чого шкільні вчителі нас відраджували.

Так чи інак, мало хто з дітей розумів, що таке політінформація. Коротулька Чак Литл, який достеменно знав усе про корів і їхні звички, вже майже закінчував історію про дядька Нетчела, коли міс Гейтс його обірвала:

— Чарльзе, це не інформація. Це рекламне оголошення.

Сесил Джейкобс натомість знав, що воно таке. Коли підійшла його черга, він став перед класом і почав:

— Отой старигань Гітлер...

— Адольф Гітлер, Сесиле,— поправила міс Гейтс.— Не годиться починати словами «Отой старигань такий-то».

— Так, мем,— погодився Сесил.— Отой старигань Адольф Гітлер цькує...

— Переслідує, Сесиле...

— Ні, мем, тут сказано — цькує,— добре, нехай,— так от, старигань Гітлер гнобить євреїв, саджає їх до в’язниць, а ще відбирає в них усе їхнє добро і не дозволяє їм виїжджати з країни, і ще він вимиває усіх недоумкуватих і...

— Вимиває недоумкуватих?

— Так, мем, міс Гейтс, я так гадаю, що їм бракує глузду самим помитися, гадаю, ідіоти не здатні тримати себе в чистоті. Коротше, Гітлер розпочав програму на утискання всіх євреїв, та й напів-євреїв також, і хоче їх усіх пильнувати, щоб вони йому якої біди не наробили, і я думаю, це погано, от така у мене інформація.

— Дуже добре, Сесиле,— похвалила міс Гейтс. Сесил гордівливо пішов на своє місце.

Хтось із задніх парт підніс руку.

— Як же він може таке витворяти?

— Хто саме і що? — терпляче спитала міс Гейтс.

— Ну, як отой Гітлер бере і запроторює людей у тюрми, треба, щоб уряд якось втрутився,— сказав той, хто підвів руку.

— Гітлер і є уряд,— пояснила міс Гейтс і, скориставшись нагодою зробити викладання динамічним, підійшла до дошки. Вона великими друкованими літерами написала: «ДЕМОКРАТІЯ».

— Демократія,— промовила вона.— Хтось може дати визначення?

— Це ми,— сказав хтось.

Я піднесла руку, пригадавши одне старе передвиборче гасло, про яке мені розповів Атикус.

— Що це означає, як гадаєш, Джін-Луїзо?

— «Рівні права усім, особливих привілеїв нікому»,— процитувала я.

— Дуже добре, Джін-Луїзо, дуже добре,— усміхнулася міс Гейтс. Перед словом «ДЕМОКРАТІЯ» вона написала « МИ ».— А тепер, усі хором: «Ми — демократія».

Ми повторили. Міс Гейтс пояснила:

— Ось у чому відмінність між Америкою і Німеччиною. У нас — демократія, у Німеччині — диктатура. Дик-та-ту-ра. Тут ми нікого не переслідуємо. Переслідування вчиняють люди з упередженнями. У-пе-ре-джен-ня,— чітко вимовила вона.— У світі немає людей кращих за євреїв, і чому Гітлер так не уважає, для мене просто загадка.

Якась зацікавлена душа в гущі класу спитала:

— А чому вони не люблять євреїв, як думаєте, міс Гейтс?

— Не знаю, Генрі. Ті приносять багато користі країні, у якій живуть, а найголовніше, вони вельми побожні люди. Гітлер намагається знищити релігію, можливо, через це він їх і не любить.

Тут заговорив Сесил.

— Я, власне, не знаю точно, але вони нібито міняють гроші абощо, але ж це не причина їх цькувати. Вони ж білі, хіба ні?

— Коли ти вчитимешся у старших класах, Сесиле, ти дізнаєшся, що євреїв переслідували упродовж усієї їхньої історії, навіть вигнали з їхньої власної країни. Це одна з найжахливіших сторінок в історії людства. А тепер час переходити до арифметики, діти.

Я ніколи не любила арифметики, тож до кінця уроку просто дивилася у вікно. Лише раз я бачила, як Атикуса аж перекосило,— це коли він слухав по радіо останні вісті про Гітлера. Атикус із тріском вимкнув приймач і гмикнув. Я спитала якось, чого його так дратує Гітлер, і Атикус відповів: «Бо він маніяк».

Це не пояснення, роздумувала я, поки клас вирішував свої задачки. Один маніяк — і мільйони німців. Хіба не можна запроторити Гітлера до в’язниці, замість дозволяти йому саджати всіх? Тут щось не так — треба буде порозпитувати тата.

Я й порозпитувала, а він сказав, що нічого не може мені сказати, бо сам не знає відповіді.

— А правильно буде ненавидіти Гітлера?

— Ні,— сказав Атикус.— Ненавидіти взагалі неправильно.

— Атикусе, є дещо, чого я не розумію. Міс Гейтс каже, жахливо так чинити з людьми, як то чинить Гітлер, вона аж розчервонілася, коли це казала...

— І не дивно.

— Але...

— Що?

— Нічого, сер,— і я пішла собі, не упевнена, чи зможу пояснити Атикусу, що мене бентежить, не упевнена, чи зможу роз’яснити те, що відчуваю. Можливо, Джемі дасть мені відповідь. На шкільних справах Джемі розумівся краще за Атикуса.

Джемі цілий день тягав воду футболістам і був страшенно зморений. На підлозі біля його ліжка валялися шкірки від щонайменше дванадцяти бананів, а поруч стояла пляшка молока.

— Навіщо ти стільки трощиш? — поцікавилася я.

— Тренер каже, якщо я наберу двадцять п’ять фунтів протягом року, то зможу грати у команді. А це — найшвидший спосіб.

— Якщо тебе тільки не знудить. Джемі, я хочу в тебе дещо спитати.

— Давай,— він відклав книжку і простягнув ноги.

— Міс Гейтс — гарна леді, правда?

— Ясна річ. Вона мені подобалася, коли я вчився у її класі.

— Вона страшенно ненавидить Гітлера...

— Що ж тут поганого?

— Бачиш, вона сьогодні довго розводилася про те, як погано він ставиться до євреїв. Джемі, будь-кого переслідувати погано, правда ж? Тобто навіть мати про когось погану думку?

— Певна річ, Скауте. Що тебе гризе?

— Бачиш, того вечора, коли міс Гейтс виходила з зали суду,— вона спускалася сходами просто перед нами, ти, мабуть, її помітив,— вона розмовляла з міс Стефані Крофорд. Я почула, як вона сказала, що хтось уже мусить провчити їх як слід, бо вони дуже знахабніли, ще трохи — і вони схочуть одружуватися з нами. Джемі, як це можна так ненавидіти Гітлера і при цьому казати такі огидні речі про своїх, про місцевих...

Джемі раптом розлютився. Він зіскочив з ліжка, ухопив мене за комір і почав трусити.

— Я не хочу нічого чути про цей суд — ніколи! Чуєш мене — ніколи! Ти мене чуєш? Ніколи й словом не згадуй оте при мені, чуєш? А тепер — геть звідси!

Від приголомшення я навіть не заплакала. Я виповзла з кімнати Джемі й тихесенько причинила по собі двері, щоб він знову не оскаженів. Зненацька я відчула таку втому, що мені захотілося до Атикуса. Він сидів у вітальні, і я наблизилася і спробувала умостися в нього на колінах.

— Ти вже така велика, що мені тебе не втримати,— Атикус усміхнувся і міцніше притиснув мене до себе.— Скауте,— сказав він лагідно,— не переймайся через Джемі. У нього зараз важкий період. Я чув, як він на тебе накинувся.

Атикус сказав, що Джемі силується все забути, але насправді тільки відштовхує це подалі від себе, поки не спливе досить часу. Потім він зуміє про це думати і розкладе все по поличках. Коли Джемі зможе про це думати, він знову стане самим собою.

16

Життя більш-менш налагодилося, як і передрікав Атикус. До середини жовтня тільки дві невеличкі пригоди спіткали двох мешканців Мейкома. Власне, трапилися три події, але вони не заторкнули нас, Фінчів, безпосередньо,— хоча, певним чином, і заторкнули.

Першою подією було те, що містер Боб Юел знайшов собі роботу і тут-таки втратив її, що було майже нечувано у тридцяти роки: він був єдиний, кого вигнали з громадських робіт за байдикування. Гадаю, його короткий спалах слави породив ще коротший спалах працьовитості, але робота його тривала не довше, ніж його популярність: містера Юела забули так само, як і Тома Робінсона. Відтоді він поновив свої щотижневі відвідини служби підтримки безробітних і, отримуючи без тіні вдячності грошову допомогу, лаяв тих клятих покидьків, які захопили владу в місті й гадають, що можуть відібрати у чесної людини її заробіток. Рут Джонс зі служби підтримки переказувала, що містер Юел відкрито звинувачував Атикуса в тому, що втратив роботу. Вона вельми засмутилася і навіть прийшла до контори Атикуса повідомити про це його. Атикус заспокоїв міс Рут, сказавши, якщо Боб Юел хоче обговорити, як саме Атикус відібрав у нього роботу, він знає, де його знайти.

Друга подія трапилася з суддею Тейлором. На відміну від місіс Тейлор, суддя Тейлор не ходив на вечірні служби у церкві по неділях. Суддя Тейлор полюбляв провести цю недільну годину на самоті у кабінеті свого величезного будинку, занурившись у читання творів Боба Тейлора (не родича, хоча суддя пишався б таким кревним). Одного недільного вечора якесь підозріле настирливе дряпання відвернуло увагу судді від барвистих метафор і пишного стилю. «Годі тобі!» — наказав він Енн Тейлор, своїй розжирілій, незугарній собаці. Згодом він усвідомив, що в кабінеті нікого немає; дряпання линуло з задньої частини будинку. Суддя Тейлор затупав до чорного ходу, щоб випустити Енн надвір, і побачив, що двері розчинені навстіж. Біля рогу будинку його увагу привернула якась тінь, але краще роздивитися свого відвідувача йому не вдалося. Коли місіс Тейлор повернулася з церкви, вона знайшла чоловіка у кріслі, заглибленого у читання Боба Тейлора, але на колінах він тримав дробовика.

Третя пригода сталася з Гелен Робінсон, удовою Тома. Якщо містера Юела забули так само, як і Тома Робінсона, то Тома Робінсона забули, як і Примару Редлі. Проте колишній хазяїн Тома містер Лінк Діз не забув його. Містер Лінк Діз узяв Гелен до себе на роботу. Насправді вона не була йому потрібна, але він казав, що на душі у нього дуже тяжко через те, як усе повернулося. Не знаю, хто доглядав дітей Гелен, коли вона йшла з дому. Келпурнія казала, що Гелен було нелегко, бо їй доводилося проходити зайву милю, аби не йти повз халупу Юелів, які, за словами Гелен, жбурляли в неї усяким непотребом, коли вона уперше спробувала піти громадською дорогою. Містер Лінк Діз нарешті помітив, що Гелен щоранку приходить на роботу не з того боку, і витяг у неї зізнання. «Облиште їх, містере Діз, прошу вас, сер»,— молила Гелен. «Дідька лисого!» — відтяв містер Лінк Діз. Він звелів їй зайти до нього в крамницю, перш ніж вона піде додому. Вона послухалася, і містер Лінк замкнув крамницю, нап’яв на голову капелюха і провів Гелен додому. Вони йшли короткою дорогою, повз Юелів. Повертаючись назад, містер Лінк зупинився біля їхньої чудернацької хвіртки.

— Юеле! — гукнув він.— Чуєш мене, Юеле?

Вікна, у яких завжди стирчали дитячі голови, стояли порожні.

— Я знаю, що ви там геть усі полягали на підлогу! А тепер слухай мене, Бобе Юеле: якщо я бодай один звук почую від моєї дівчини Гелен, що вона не може ходити цією дорогою, ти у мене опинишся за ґратами ще до заходу сонця! — тут містер Лінк плюнув на землю і пішов додому.

Гелен пішла на роботу наступного дня громадською дорогою. Ніхто її не зачіпав, але пройшовши кроків десять поза Юелів будинок, вона озирнулася і побачила, що містер Юел іде за нею назирці. Вона пішла далі, а містер Юел тримався на невеликій відстані від неї, доки вона не дійшла до будинку містера Лінка Діза. Весь час, за словами Гелен, вона чула, як він брудно, хоча й неголосно, лаявся собі під ніс. Страшенно налякана, Гелен зателефонувала містеру Лінку до крамниці, яка була недалеко від дому. Коли містер Лінк вийшов з крамниці, він побачив, що містер Юел притулився до його паркана.

— Чого витріщився на мене, Лінку Дізе, ніби я якесь лайно? Я не чіпав твоєї...

— Насамперед, Юеле, відірви свій смердючий тулуб від мого паркана. Ти його торкаєшся, а я грошей не настачу на свіжу фарбу. По-друге, відчепися від моєї куховарки, або я тебе звинувачу в нападі...

— Я не торкався її, Лінку Діз, на біса мені потрібна якась чорномаза!

— Тобі й не треба її торкатися, досить і того, що ти її залякуєш, а якщо нападу не вистачить, щоб тебе запроторити за ґрати, я вдамся до закону про скривдження жінок, тож чухрай звідси, щоб очі мої тебе не бачили! І якщо ти гадаєш, що я жартую, спробуй зачепити ту дівчину ще хоч раз!

Містер Юел, вочевидь, уторопав, що він не жартує, бо Гелен більше не скаржилася.

— Не подобається це мені, Атикусе, зовсім не подобається,— так оцінила всі ці події тітка Александра.— Цей чоловік, здається, зачаїв довічну злобу на кожного, хто причетний до тієї справи. Я добре знаю цю мстиву породу, але не розумію, чого він казиться: адже справу в суді він виграв, хіба ні?

— Здається, я розумію,— відказав Атикус.— Мабуть, це тому, що в глибині душі він знає, що майже ніхто в цілому місті не повірив його з Меєлою вигадкам. Він уявляв, що станс героєм, а натомість отримав за всі свої зусилля тільки одне: добре, ми засудили того чорномазого, а ти собі повертайся на своє звалище. Він уже поквитався майже з усіма, отже, мусить вгомонитися. Він заспокоїться, не встигне і погода змінитися.

— А чого він намагався вдертися до будинку Джона Тейлора? Він, вочевидь, і гадки не мав, що Джон удома, в іншому разі б не наважився. В недільні вечори Джон вмикає світло тільки спереду на веранді та у своєму барлозі...

— Ти ж не знаєш напевне, чи то Боб Юел вдирався до Джона, не знаєш, хто то був,— сказав Атикус.— Але я маю певні міркування. Я довів, що він брехун, а от Джон виставив його дурнем. Увесь час, що Юел давав свідчення, я не наважувався глянути на Джона, бо боявся розсміятися. Джон дивився на нього так, ніби він — триноге курча або квадратне яйце. І не кажіть мені, що судді не намагаються вплинути на присяжних,— хихотнув Атикус.

Наприкінці жовтня наше життя увійшло у звичну колію: школа, ігри, домашні завдання. Джемі, схоже, забув те, що прагнув забути, а шкільні товариші милосердно дали нам забути про дивакуватість нашого батька. Сесил Джейкобс якось запитав, чи, бува, Атикус не радикал[30]. Коли я переказала це Атикусу, він так розвеселився, що я аж образилася, проте він пояснив, що сміється не з мене. Він мовив:

— Скажи Сесилу, що я приблизно такий самий радикал, як Бавовняний Том Гефлін[31].

Тітонька Александра процвітала. Міс Моді, напевне, закрила одним махом роти цілому місіонерському товариству, бо тітонька знову заправляла у своєму курнику. Її частування стали ще смачнішими. Я дізналася ще більше про суспільне життя мрунів, слухаючи оповіді місіс Меривезер: вони були майже позбавлені відчуття сім’ї, тому жили однією великою родиною. Дитина мала стільки батьків, скільки громада мала чоловіків, і стільки матерів, скільки там було жінок. Джей Ґраймз Еверет знесилювався, щоб змінити ситуацію, і відчайдушно потребував наших молитов.

Мейком знову став собою. Точнісінько таким, як минулого року і позаминулого, лише з двома невеличкими відмінностями. По-перше, люди познімали з вітрин і автомобілів наліпки «АНВ. МИ РОБИМО СВОЮ СПРАВУ». Я спитала в Атикуса чому, і він відповів, що «Акт національного відродження»[32] загинув. Я спитала, хто його вбив; він відповів: дев’ятеро стариганів.

Друга відмінність не набула у Мейкомі порівняно з минулим роком загальнонаціонального масштабу. Досі Геловін — День усіх святах — відзначався цілком стихійно. Кожна дитина робила, що хотіла, за допомогою інших дітей, коли треба було щось переставити чи перенести — наприклад, запроторити легкий повіз на дах платної стайні. Проте батькам здалося, що минулого року ми зайшли задалеко, порушивши спокій міс Тутті та міс Фрутті.

Міс Тутті та міс Фрутті були старі дівиці, сестри, які мешкали у єдиному на весь Мейком будинку, що мав льох. Подейкували, що вони — республіканки, які перебралися до нас з Клентона у штаті Алабама у 1911 році. Їхні звички нас дивували, а навіщо їм знадобився льох, не знав ніхто, проте вони його собі облаштували, а потім усе життя тільки ганяли з нього цілі покоління місцевих дітлахів.

Міс Тутті та міс Фрутті (насправді їх звали Сара і Френсис Барбер) мало того що засвоїли звичаї янкі, були ще й глухі. Міс Тутті це заперечувала і жила у світі тиші, а міс Фрутті, яку все цікавило, завела собі слухову трубку таку велетенську, що Джемі твердив, ніби вона її викрутила зі старовинного грамофона.

Знаючи все це, з наближенням Геловіна декілька шалапутів дочекалися, поки сестри Барбер позасинають, прокралися до їхньої вітальні (ніхто, окрім Редлі, не замикав дверей на ніч), крадькома винесли звідки всі-всенькі меблі та сховали їх у льоху. Я повністю заперечую власну участь у цій витівці.

— Я чула їх! — таким криком збудили усіх сусідів сестри Барбер на світанку наступного дня.— Чула, як вони під’їхали на вантажівці просто до дверей! Тупали, як коні. Вони вже зараз у Новому Орлеані!

Міс Тутті була переконана, що меблі викрали комівояжери — торгівці хутром, які проїжджали нашим містом за два дні до події. «Вони такі смагляві,— розповідала вона,— мабуть, сирійці».

Викликали містера Гека Тейта. Він оглянув територію і припустив, що орудували місцеві. Міс Фрутті заявила, що усіх місцевих вона чудово знає по голосу, а з вітальні минулої ночі не долинало жодного місцевого голосу,— а ті гаркавили, як казна-хто. Вона наполягала, щоб зниклі меблі розшукували щонайменше з хортами, тож містеру Тейту довелося їхати аж за десять миль, щоб привезти спеціальних службових собак і пустити їх по сліду.

Містер Тейт відпустив їх зі шворки на порозі сестер Барбер, але вони тільки оббігли навколо будинку і почали вити біля входу до льоху. Коли містер Тейт зробив аж три спроби, він нарешті здогадався, в чому річ. До опівдня в усьому Мейкомі не зустріти було жодної босої дитини, і ніхто не зняв черевиків, аж доки собак не відіслали назад.

Ось чому мейкомські пані заявили, що цього року вони такого не допустять. В актовій залі старшої школи пройде велика вистава для дорослих, а для дітей улаштують різні конкурси: вкусити яблуко на мотузці, ухопити підвішені іриски, тягти віслюка за хвіст. А ще буде приз за найкращий костюм до Геловіна, виготовлений самим учасником карнавалу.

Ми з Джемі аж застогнали. Не те що ми хотіли щось там утяти, а просто з принципу. Джемі так і так уважав, що він уже переріс геловінські забави; казав, що не хотів би, аби його застукали у старшій школі за якоюсь витівкою. Ну і не треба, подумала я, мене відведе Атикус.

Проте я невдовзі дізналася, що мої послуги того вечора знадобляться на сцені. Місіс Грейс Меривезер написала оригінальний сценарій вистави під назвою «Округ Мейком: Ad Astra Per Aspera», і я маю там грати свинину. Їй здавалося, що буде просто чудово, якщо діти у відповідних костюмах продемонструють усю сільськогосподарську продукцію нашого округу: Сесил Джейкобс переодягнеться коровою, з Агнес Бун вийде пречудова квасолина, хтось із дітей буде арахісом — і так далі, скільки вистачить уяви у місіс Меривезер і дітей, щоб її втілювати.

Єдине, що ми мусили робити, як я змогла утямити на наших двох репетиціях, це вийти з лівого боку сцени, коли місіс Меривезер (не лише авторка, а й оповідачка) називатиме нас. Коли вона оголосить: «Свинина!» — буде мій вихід. Потім усі хором заспівають «Округ Мейком, округ Мейком, ми з тобою назавжди!», а там і грандіозний фінал — місіс Меривезер підніметься на сцену з прапором штату.

Мій костюм не складав великої проблеми. Місіс Креншо, місцева кравчиня, мала уяву не гіршу, ніж місіс Меривезер. Вона узяла дротяну сітку, з якої роблять загорожу для курчат, і зігнула її у формі копченого окосту. Цю конструкцію вона обтягнула коричневою тканиною і розфарбувала її під справжній окіст. Я присідала, і хтось натягував на мене через голову цю конструкцію. Вона сягала мені майже до колін. Місіс Креншо прорізала дві дірочки для очей. Вона дуже гарно все зробила. Джемі сказав, що я точнісінько як окіст на ніжках. Щоправда, були деякі незручності: у костюмі було важко дихати, і він мені тиснув: крім того, я б не мала змоги почухати носа, якби у ньому засвербіло, а надягнувши костюм, сама його зняти я не могла.

Коли прийшов Геловін, я вважала, що вся наша родина піде дивитися на мій виступ, але мене спіткало розчарування. Атикус дуже делікатно повідомив, що не витримає сьогодні вистави, бо неймовірно стомився. Він цілий тиждень провів у Монтгомері й тільки сьогодні надвечір повернувся додому. Він припустив, що Джемі не відмовиться мене супроводжувати, якщо я його попрошу.

Тітка Александра сказала, що збирається рано лягти спати, вона весь день прикрашала сцену і тепер зовсім знесилена... тут вона раптом обірвала себе на півслові. Стулила рот, потім розтулила, ніби хотіла щось додати, але слова не йшли.

— Що таке, тітонько? — спитала я.

— Нічого, нічого,— заспокоїла вона,— хтось, мабуть, ступив на мою могилу.

Вона відігнала від себе те, що штиркнуло її тривогою, і запропонувала мені влаштувати попередній показ для родини у вітальні. Джемі запхав мене у мій костюм, став у одвірку вітальні, проголосив «Свини-и-ина!» незгірше за саму місіс Меривезер — і тут наперед виступила я. Атикус і тітка Александра були у захваті.

Я повторила свій вихід у ролі для Келпурнії на кухні, й вона сказала, що я просто неперевершена. Я хотіла ще збігати показатися міс Моді, але Джемі зауважив, що вона, безперечно, і так буде на виставі.

Після цього мені вже було однаково, підуть вони чи ні. Джемі сказав, що відведе мене. І так розпочалася наша з ним найдовша в житті подорож.

17

Погода, як на останній день жовтня, стояла незвично тепла. Ми навіть курток не надягли. Здіймався вітер, і Джемі сказав, що може піти дощ, не встигнемо ми і додому повернутися. Місяця не було.

Вуличний ліхтар на розі кидав гострі тіні на Садибу Редлі. Я почула, як Джемі тихо засміявся.

— Закладаюся, сьогодні ввечері їх ніхто не потурбує,— сказав він. Джемі ніс мій костюм доволі незграбно, бо той був громіздкий. Я подумала, як це шляхетно з його боку.

— А все ж таки тут лячно, правда? — сказала я.— Примара, звісно, нікому шкоди не робить, але я дуже рада, що ти пішов зі мною.

— Ти же знаєш, Атикус ніколи не відпустив би тебе до школи саму.

— Не знаю тільки чому: це ж просто за рогом і через двір.

— Двір надто великий, маленьким дівчаткам не слід ним ходити пізнього вечора,— піддражнював Джемі.— Невже ти не боїшся привидів?

Ми засміялися. Ми подорослішали, і привиди, гарячка-палючка, заклинання, потаємні знаки зникли з нашого життя, як туман на сонці.

— Пам’ятаєш оті старі чари: «Янгол світлий, помагай, задушить мене не дай»?

— Припини, чуєш! — попросила я. Ми саме порівнялися з Садибою Редлі.

— Примари, напевне, немає вдома,— сказав Джемі.— Дослухайся.

Високо над нами, десь у темряві, самотній пересмішник представляв увесь свій репертуар, на щастя, і гадки не маючи, на чиєму дереві він сидить: то він цвірінькав, то стрекотав, то тьохкав, то щось жалісно теркотів.

Ми повернули за ріг, і я перечепилася за корінь, який стирчав із землі. Джемі спробував мені допомогти, проте тільки упустив мій костюм на землю. Утім, я втрималася на ногах, і ми продовжили свій шлях.

Ми звернули з дороги і вийшли на шкільне подвір’я. Там було темно, хоч в око стрель.

— А як ти знаєш, де ми, Джемі? — спитала я, коли ми зробили кілька кроків.

— Можу сказати, що ми зараз під великим дубом, бо земля тут холодніша. Пильнуйся, щоб знову не впасти.

Ми перейшли на дуже повільний крок, обережно ступаючи, щоб не стукнутися об дерево. Це був самотній і старезний дуб; двоє дітей не могли повністю охопити його руками. Він стояв далеко від учителів, їхніх нишпорок і цікавих сусідів: поблизу жили тільки Редлі, але вони не виявляли цікавості. Невеличка ділянка землі під його кроною була утрамбована численними бійками і забороненою грою в кості.

Вікна актової зали яскраво палали удалині, але вони нас тільки засліплювали.

— Не дивись уперед, Скауте,— порадив Джемі.— Дивися під ноги, тоді не впадеш.

— Шкода, що ти не захопив свого ліхтарика, Джемі.

— Не думав, що буде так темно. Коли ми виходили, було ясніше. Це, мабуть, через хмари. І не схоже, щоб вони розійшлися.

Хтось раптом стрибнув на нас.

— Боже поможи! — скрикнув Джемі.

Нам в обличчя вдарило світло, і ми побачили Сесила Джейкобса, що аж підстрибував від радості.

— Ага, попалися! — загорлав він.— Я так і знав, що ви підете цим шляхом!

— А сам ти тут що робиш, хлопче? Вже не боїшся Примари Редлі?

Сесил благополучно приїхав до школи на машині разом зі своїми батьками, не знайшов нас у залі й наважився зайти так далеко, бо знав, що ми неодмінно тут пройдемо. Щоправда, він думав, що з нами буде містер Фінч.

— Подумаєш, це просто за рогом,— сказав Джемі.— Хто боїться повернути за ріг?

Але йому довелося визнати, що Сесил придумав таки непогано. Він нас добряче налякав, і тепер міг хвалитися цим перед усією школою, мав повне право.

— Слухай,— сказала я,— ти ж сьогодні граєш корову? Де твій костюм?

— Залишив за сценою. Місіс Меривезер каже, що вистава почнеться ще не скоро. Можеш і свій там покласти, Скауте, а ми тим часом порозважаємося з усіма.

Перфектно придумано, схвалив Джемі. Він був також радий, що ми з Сесилом будемо разом. Тоді Джемі може приєднатися до своїх ровесників.

Коли ми прийшли до актової зали, там було все місто, окрім Атикуса й дам, знесилених після прикрашання приміщення, а ще звичних вигнанців і затвірників. Було враження, ніби тут зібрався мало не весь округ: зала аж лускалася від причепурених фермерів. У старшій школі був просторий вестибюль; люди юрмилися біля яток, що стояли уздовж стін.

— Ой, Джемі, я забула взяти гроші,— зітхнула я, побачивши ятки.

— Зате Атикус не забув,— заспокоїв мене Джемі.— Ось тобі тридцять центів, вистачить на шість розваг. Побачимося пізніше.

— Згода.

Я була рада, що маю тридцять центів і Сесила. Ми з ним пройшли через залу за сцену. Там я позбулася свого костюма і швидко чкурнула геть, бо місіс Меривезер стояла за трибуною перед першим рядом і гарячково вносила останні поправки до сценарію.

— Скільки у тебе грошей? — спитала я у Сесила. Сесил також мав тридцять центів, і це урівнювало наші шанси. Ми розтринькали наші перші п’ятаки у Камері жахів, яка нас ані крапельки не налякала; ми увійшли до затягнутого чорним сьомого класу, де за гіда правив тимчасовий упир, який наказував нам торкатися певних предметів — буцімто частин людського тіла.

— Ось очі,— сказали нам, коли ми намацали дві виноградинки без шкірок на блюдечку.

— Ось серце,— а на дотик воно було як сира печінка.

— Ось нутрощі,— і наші руки занурилися в миску з холодними спагеті.

Ми з Сесилом відвідали ще декілька атракціонів. Купили кожний по пакунку божественного домашнього печива дружини судді Тейлора. Я хотіла була витягти ротом яблуко з діжки, але Сесил заявив, що це негігієнічно. Його-бо мати сказала, що можна підхопити якусь заразу, коли всі лізуть головами в ту саму посудину.

— Та зараз у місті немає ніякої зарази,— заперечила я. Але Сесил твердив, що його мати наполягала: їсти за чужими людьми негігієнічно. Пізніше я спитала про це у тітки Александри, і вона відповідала, що особи з такими поглядами — звичайнісінькі вискочні.

Ми саме збиралися придбати собі ірисок, як прибули гінці від місіс Меривезер і покликали нас за сцену, час було готуватися. Зал заповнювався народом; духовий оркестр старшої школи округу Мейком зібрався спереду біля сцени; увімкнули вогні рампи, і червона оксамитова завіса ходором заходила від метушні поза нею.

За сценою ми з Сесилом опинилися у вузькому коридорі, повному людей: дорослі у саморобних трикутних капелюхах, у кашкетах-конфедератках, в уборах часів іспано-американської війни, у касках Першої світової війни. Дітвора в костюмах різноманітних дарів ланів скупчилася біля маленького віконця.

— Хтось зім’яв мій костюм! — у розпачі аж зойкнула я.

Місіс Меривезер примчала до мене на всіх парах, вирівняла дротяний каркас і запхнула у нього мене.

— Як ти там, Скауте? — спитав Сесил.— Твій голос лунає здалеку, ніби ти десь за горою.

— Та й ти не ближче,— відповіла я.

Оркестр заграв державний гімн, і ми почули, як публіка підвелася. Коли загуркотів великий барабан, місіс Меривезер, яка стояла на трибуні поруч з оркестром, проголосила:

— «Округ Мейком: Ad Astra Per Aspera».

Знову вдарив барабан.

— Це означає,— переклала місіс Меривезер для сільської публіки,— «З багнюки до зірок».— І додала, як на мене, без жодної потреби: — Вистава.

— Мабуть, вважає, що ніхто не утямив б, якби вона не сказала,— прошепотів Сесил, якого тут-таки зашикали.

— Усьому місту відомо,— видихнула я.

— Але понаїхало багато заміських,— зауважив Сесил.

— Ану тихше ви там! — наказав чоловічий голос, і ми замовкли.

Великий барабан відбивав кожне речення місіс Меривезер. Вона віщала замогильним голосом, що округ Мейком старіший за наш штат, що він входив до територій Міссісіпі й Алабами, що першою білою людиною, яка з’явилася в цих прадавніх лісах, був прадід у п’ятих судді у справах заповітів, про якого потім більше нічого не чули. За ним підійшла черга безстрашного полковника Мейкома, на честь якого назвали округ.

Ендрю Джексон призначив його на відповідальну посаду, але надмірна самовпевненість полковника Мейкома і його хибне орієнтування на місцевості згубили усіх, хто бився пліч-о-пліч з ним проти індіанців племені струмка. Полковник Мейком непохитно ніс у ці краї ідеї демократії, але перша його кампанія виявилася й останньою. Йому було наказано — через відданого індіанського перебіжчика — рухатися на південь. Оглянувши дерево, щоб лишайник на ньому підказав, де саме буде південь, і не дослухавшись до своїх підлеглих, які ризикнули його виправити, полковник Мейком цілеспрямовано вирушив у похід громити ворога і завів своє військо так далеко на північ у первісні ліси, що їх ледь-ледь врятували від вірної загибелі переселенці, які рухалися вглиб країни.

Місіс Меривезер півгодини описувала звитяги полковника Мейкома. Я з’ясувала, що, зігнувши ноги в колінах, можу втиснути їх під каркас костюма і більш-менш присісти. Я сиділа, слухала бубоніння місіс Меривезер і бухкання барабана й невдовзі міцно заснула.

Потім мені розповідали, що місіс Меривезер, яка вклала всю душу в свій грандіозний фінал, проспівала «Свини-и-на!» з упевненістю, породженою своєчасним виходом на сцену сосон і квасолин. Вона зачекала кілька секунд і повторила: «Свини-и-на?» Коли нічого не матеріалізувалося, вона заволала: «Свинина!!!»

Мабуть, я почула її крізь сон, чи, може, мене збудив оркестр, який заграв гімн Південних Штатів, але саме в ту мить, коли місіс Меривезер піднялася на сцену з прапором штату, я вирішила здійснити свій вихід. Власне, я нічого не вирішувала: просто приєдналася до решти.

Потім мені розповідали, що суддя Тейлор вискочив із зали і так реготав, плескаючи себе по стегнах, що місіс Тейлор принесла йому склянку води і якусь його пілюлю.

Схоже, місіс Меривезер зробила фурор — такі були овації, але вона упіймала мене за сценою і заявила, що я зіпсувала їй усю виставу. Вона мене страшенно засмутила, але потім по мене прийшов Джемі й почав утішати. Сказав, що з його місця мене навіть і видно не було. Не знаю, як він здогадався, що мені так кепсько під тим костюмом, але він сказав, що я гарно виступила, хіба що трохи запізнилася, от і все. Джемі вже міг заспокоювати майже так само добре, як Атикус, коли все йшло не так. Майже — але навіть Джемі не зумів умовити мене пройти крізь юрму людей і погодився зачекати зі мною за сценою, доки публіка не розійдеться.

— Хочеш зняти костюм, Скауте? — спитав він.

— Та ні, хай буде,— промимрила я. Під костюмом легше було приховати відчай.

— Підвезти вас додому? — почувся чийсь голос.

— Ні, сер, дякую,— долинули до мене слова Джемі.— Нам тут два кроки.

— Стережіться привидів,— сказав той самий голос.— Хоча ліпше хай привиди стережуться Скаута.

— Вже майже нікого не залишилося,— сказав мені Джемі.— Ходімо.

Ми пройшли через залу до вестибюлю, зійшли сходами. Було зовсім темно. З тамтого боку будинку стояло кілька машин, але світло від їхніх фар нам мало що давало.

— Якби вони їхали в один з нами бік, нам було б видно краще,— сказав Джемі.— Скауте, я притримаю тебе за «кістку». В іншому разі ти можеш утратити рівновагу.

— Мені добре видно.

— Так, але ти можеш упасти...— (Я відчула невеличкий тиск на голову і зрозуміла, що Джемі ухопився за верхній кінець «окосту»).— Тобі ясно?

— Еге ж.

Ми пішли через темний двір, намагаючись дивитися собі під ноги.

— Джемі, я забула свої черевички, вони залишилися там, за сценою.

— Ходімо заберемо їх.

Але щойно ми повернули назад, світло в актовій залі згасло.

— Підеш по них завтра.

— Але ж завтра неділя,— заперечила я, та Джемі вже розвернув мене у напрямку домівки.

— Скажеш сторожу, і він тебе пустить... Скауте?

— Що?

— Нічого.

Джемі давно вже так не робив, і я не знала, про що він думає. Він розповість, коли схоче, можливо, коли ми прийдемо додому. Я похитала головою.

— Джемі, зовсім не обов’язково...

— Помовчи хвилину, Скауте,— і він мене ущипнув.

Ми пішли мовчки.

— Хвилина минула,— оголосила я.— Про що ти думаєш? — я обернулася, щоб бачити його, але його силует ледь окреслювався.

— Здалося, ніби я щось почув,— сказав він.— Зачекай хвилинку.

Ми зупинилися.

— Ти щось чуєш? — спитав він.

— Ні.

Не пройшли ми і п’яти кроків, як він мене знову зупинив.

— Джемі, ти що — хочеш мене налякати? Я ж уже не маленька...

— Цить,— наказав він, і я зрозуміла, що він не жартує.

Ніч була дуже тиха. Я чула легке дихання Джемі. Час до часу налітав вітерець і обдував мої голі ноги, але тільки це і нагадувало про очікувану вітряну ніч. Це було затишшя перед грозою. Ми дослухалися.

— Якийсь собака гавкає,— зауважила я.

— Ні, то щось інше,— відповів Джемі.— Я чую, коли ми йдемо, а коли зупиняємося, нічого не чую.

— То мій костюм шелестить. А ти переймаєшся Геловіном...

Я сказала це не стільки Джемі, скільки собі, тому що і справді: щойно ми рушили, я почула те, про що він говорив. То не був мій костюм.

— Це друзяка Сесил,— трохи згодом сказав Джемі.— Але тепер він нас не налякає. Хай не думає, що ми поспішаємо.

Ми уповільнили крок, майже поповзли. Я спитала у Джемі, як це Сесил може йти за нами у такій темряві, невже він хоче напасти на нас іззаду.

— А я тебе бачу, Скауте,— раптом сказав Джемі.

— Як це? Я ж тебе не бачу.

— Смуги сала на твоєму «окості» світяться. Місіс Креншо розмалювала їх якоюсь блискучою фарбою, щоб їх видно було у вогнях рампи. Мені дуже добре тебе видно, отже, і Сесил тебе бачить здалеку.

Я вирішила показати Сесилу: нам відомо, що він нас переслідує, і ми готові його зустріти.

— Сесил Джейкобс — мокра курка! — загорлала я зненацька, обернувшись назад.

Ми зупинилися. Жодного відгуку, тільки «курка» відлунням відізвалося десь біля шкільного муру.

— Ми його покличемо,— сказав Джемі.— Агов!

«Агов-агов-агов»,— відповів шкільний мур. Не схоже було на Сесила так довго триматися: якщо жарт виявлявся вдалим, він його без кінця повторював. Він би вже мусив на нас стрибнути. Джемі зробив мені знак знову зупинитися.

— Скауте, ти можеш зняти з себе цю штукенцію? — спитав він тихенько.

— Гадаю, що так, але під нею майже нічого немає.

— Твоя сукня у мене.

— Я не зможу її надягти у темряві.

— Гаразд. Забудь.

— Джемі, тобі страшно?

— Ні. Ми вже майже підійшли до дерева. Кілька кроків від нього — і ми вже на вулиці. А там горить ліхтар,— Джемі вимовляв це неквапно, безбарвно, невиразно. Я спитала себе, як довго він ще намагатиметься підтримувати міф про Сесила.

— Може, нам варто заспівати, Джемі?

— Ні. А тепер анічичирк, Скауте.

Ми не прискорили кроку. Джемі знав, так само як і я, що дуже важко іти швидко, не поранивши пальців, не наступивши на камінці, не зашкодивши собі ще якось, а я була боса. А може, то просто вітер шарудів у деревах. Утім, вітру зовсім не було, та й дерев не було — окрім великого дуба.

Наш супутник сильно човгав, ніби взутий у грубезні черевики. Він носив жорсткі парусинові штани, і те, що я прийняла за шелестіння вітру, насправді було тертям тканини об тканину — шух-шух, при кожному кроці.

Відчувши під ногами холодний пісок, я збагнула, що ми біля великого дуба. Джемі стиснув мені голову. Зупинившись, ми дослухалися.

Цього разу човгання не припинилося. Штани шурхотіли тихо й мірно. Потім їх не стало чути. Хтось біг до нас, і то не були кроки дитини.

— Тікай, Скауте, тікай! — закричав Джемі.

Я зробила величезний крок — і захиталася: руками балансувати я не могла, і зберегти рівновагу в темряві не вдалося.

— Джемі, Джемі, рятуй, Джемі!

Хтось стиснув на мені дротяний каркас. Метал заскреготів об метал, я впала на землю і відкотилася якнайдалі, силуючись виплутатися зі своєї клітки. Десь неподалік було чутно звуки ударів, совання тіл на землі, дряпання об дубове коріння. Хтось підкотився до мене, і я відчула — Джемі. Він блискавично підвівся і потяг мене за собою, але хоча голова й плечі у мене були звільнені, дротяна сітка так мене оплутала, що далеко ми не втекли.

Ми вже майже дійшли до дороги, коли Джемі відпустив мою руку, бо хтось відірвав його від мене, смикнувши назад, і він упав на землю. Звуки бійки, потім якийсь глухий хрускіт — і Джемі страшно зойкнув.

Я рвонулася туди, звідки лунав зойк Джемі, й налетіла на обвислий чоловічий живіт. Його володар хукнув і спробував ухопити мене за руки, але вони були мідно затиснуті. Живіт у нього був м’який, а от руки сталеві. Він поступово вичавлював з мене дихання. Рухатися я не могла. Раптом його від мене відсмикнули і жбурнули на землю, і я мало не полетіла за ним услід. Я подумала: це Джемі підвівся.

Іноді мозок працює дуже повільно. Приголомшена, я стояла стовпом. Звуки бійки стихали, чулося чиєсь хрипке дихання, й усе навкруги замовкло.

Замовкло, якщо не рахувати того важкого чоловічого дихання, натужного й переривчастого. Мені здалося, що хтось підійшов до дерева і притулився до стовбура. Він кашляв надривно, зі схлипуваннями, від такого кашлю ламаються ребра.

— Джемі?

Ніякої відповіді, тільки отой чоловік виснажливо дихає.

— Джемі?

Джемі не відповідає.

Чоловік почав рухатися; здавалося, він щось шукає. Я чула, як він застогнав і потяг по землі щось важке. Потроху я усвідомлювала, що нас під деревом четверо.

— Атикусе?

Чоловік непевними важкими кроками рухався до дороги.

Я пішла туди, де, на мою думку, він перебував, і почала босими ногами несамовито обмацувати землю. Невдовзі я когось торкнулася.

— Джемі?

Ногою я намацала штани, пряжку ременя, ґудзики, щось незрозуміле, комірець і обличчя. Колюча щетина підказала мені, що то не Джемі. Потім я відчула запах перегару.

Я просувалася у напрямку, як мені здавалося, дороги. Точно я не знала, бо мене стільки разів крутили в різні боки! Але я знайшла-таки дорогу й побачила вулицю у світлі ліхтаря. Там ішов чоловік. Він ступав непевними кроками людини, яка несе завеликий для неї тягар. Зараз він заверне за ріг. Він ніс Джемі. Рука Джемі якось чудернацьки звисала перед ним.

Коли я дійшла до рогу, той чоловік уже перетинав наше подвір’я. В освітленому одвірку на мить показалася фігура Атикуса, він збіг сходами униз, і вдвох із тим чоловіком вони занесли Джемі в хату.

Я стояла на порозі, коли вони йшли через передпокій. Мені назустріч кинулася тітка Александра.

— Виклич лікаря Рейнольдса! — пролунав різкий голос Атикуса з кімнати Джемі.— Де Скаут?

— Тут,— відгукнулася тітка Александра і потягла мене за собою до телефону. Вона схвильовано мене термосила.

— Зі мною все гаразд, тітонько,— сказала я.— Ви ліпше телефонуйте.

Вона схопила слухавку і крикнула:

— Юло Мей, з’єднайте мене з лікарем Рейнольдсом, швидше!... Агнес, твій тато вдома? Господи, а де він? Прошу, перекажи йому, щоб він негайно приїхав до нас, щойно повернеться. Будь ласка, дуже нагально!

Тітці Александрі не було потреби представлятися, у Мейкомі всі знали одне одного по голосу.

Атикус вийшов з кімнати Джемі. Тільки-но тітка повісила слухавку, як її узяв Атикус. Постукавши по важелю, він заговорив:

— Юло Мей, дайте мені, будь ласка, шерифа... Геку? Атикус Фінч. Хтось напав на моїх дітей. Джемі поранено. Між нашим будинком і школою. Я не можу залишити мого хлопчика. Приїжджайте якнайшвидше сюди і подивіться, може, він ще там. Сумніваюся, що ви його зараз знайдете, але я хотів би на нього подивитися, якщо знайдете. Мушу зараз іти. Дякую, Геку.

— Атикусе, Джемі помер?

— Ні, Скауте. Припильнуй за нею, сестро,— гукнув він, ідучи передпокоєм.

Пальці в тітки Александри тремтіли, коли вона розкручувала на мені зібгану тканину і дротяну сітку.

— З тобою все гаразд, маленька? — питала вона раз у раз, вивільняючи мене з «клітки».

Яке полегшення я відчула! Руки мені кололо, вони були червоні від маленьких восьмикутних відмітин. Я розтерла їх, і стало трохи легше.

— Тітонько, Джемі помер?

— Ні... ні, маленька, тільки знепритомнів. Ми дізнаємося, наскільки все серйозно, коли до нас приїде лікар Рейнольдс. Джін-Луїзо, що трапилося?

— Не знаю.

Вона не наполягала. Принесла мені одяг, і якби я тоді була в змозі щось тямити, я б ніколи не дала їй про це забути: тітка була у такому розпачі, що подала мені мій комбінезон.

— Одягнися, маленька,— простягнула вона мені вбрання, яке найбільше зневажала.

Тітка збігала до кімнати Джемі, потім повернулася до мене у передпокій. Попестила якось відсторонено і повернулася до кімнати Джемі.

Перед нашим будинком зупинилася машина. Я знала кроки лікаря Рейнольдса незгірше за кроки власного тата. Він допоміг нам із Джемі прийти на цей світ, він лікував нас від усіх відомих дитячих хвороб, ходив за Джемі, коли той упав зі своєї хатинки на дереві,— й увесь цей час залишався нам другом. Лікар Рейнольдс казав, що були б ми всі в чиряках, усе було б інакше, проте ми сумнівалися.

— Святий Боже! — вигукнув він, увійшовши в будинок. Підійшов до мене, сказав:

— Принаймні, ти можеш стояти на ногах,— і пішов до Джемі. Він знав кожний закапелок у нас удома. А ще він знав, що коли постраждала я, то Джемі тим паче.

Минуло десять вічностей, поки лікар Рейнольдс повернувся.

— Джемі помер? — спитала я.

— Зовсім ні,— відповів він, присівши біля мене навпочіпки.— У нього на голові величезна ґуля, як і в тебе, і рука зламана. Скауте, подивися сюди,— ні, не крути головою, тільки поводь очима. А тепер поглянь туди. Перелом дуже складний, наскільки я можу судити, зламано лікоть. Ніби хтось намагався відкрутити йому руку... Тепер дивися на мене.

— То він не помер?

— Ні ж бо! — лікар Рейнольде підвівся на рівні ноги.— Тепер мало що можна зробити, хіба що дати йому максимальний спокій. Слід зробити рентген руки, і доведеться йому походити деякий час у гіпсі. Але ти не хвилюйся, з ним буде все гаразд, він швидко одужає. Хлопці його віку оговтуються миттєво.

Говорячи це, лікар Рейнольдс мене ретельно оглядав, легенько обмацував ґулю, яка набрякала в мене на лобі.

— У тебе нічого не зламано, як тобі здається?

Жарт лікаря Рейнольдса викликав у мене усмішку.

— Отже, він не помер, так?

Він надягнув капелюха.

— Можливо, я помиляюся, але гадаю, він дуже навіть живий. Виявляє всі відповідні симптоми. Піди подивися на нього, а коли я повернуся, сядемо й вирішимо.

Хода у лікаря Рейнольдса була молода, пружна. Не те що в містера Гека Тейта. Під його важкими чоботами прогиналися східці, і двері він прочинив незграбно, але, увійшовши, сказав те саме, що й лікар Рейнольдс, тільки ще додав:

— З тобою все гаразд, Скауте?

— Так, сер, я збираюся провідати Джемі. Атикус і всі решта там.

— Яз тобою,— сказав містер Тейт.

Тітка Александра затінила настільну лампу Джемі рушником, і в кімнаті було темнувато. Джемі лежав горілиць. На обличчі у нього була велика жахлива рана. Ліва рука стирчала якось окремо від тіла, лікоть був зігнутий, тільки в протилежний бік. Джемі хмурився.

— Джемі?..

— Він не чує тебе,— заговорив Атикус.— Скауте, він непритомний, його вимикнули, як лампочку. Він був почав отямлюватися, але лікар Рейнольдс дав йому снодійне.

— Так, сер,— і я відступила від ліжка.

Кімната Джемі велика, квадратна. Тітка Александра сиділа у кріслі-гойдалці біля коминка. Той чоловік, що приніс Джемі, стояв у кутку, притулившись до стінки. Мабуть, хтось із нетутешніх, кого я не знаю. Напевне, був на виставі й опинився неподалік, коли все те почалося. Почув наші крики і прибіг на допомогу.

Атикус стояв біля ліжка Джемі.

Містер Гек Тейт зупинився в одвірку. Капелюха свого він тримав у руці, з кишені штанів визирав ліхтарик. Був він у своєму робочому одязі.

— Зайдіть до кімнати, Геку,— припросив Атикус.— Знайшли що-небудь? Уявити не можу, щоб людина була здатна на таку підлоту, але, сподіваюся, ви його знайшли.

Містер Тейт чмихнув. Він пильно подивився на чоловіка у кутку, кивнув йому, потім озирнув кімнату — поглянув на Джемі, на тітку Александру, на Атикуса.

— Сядьте, містере Фінч,— люб’язно сказав він.

— Усім нам краще сісти,— відізвався Атикус.— Візьміть отой стілець, Геку. Я принесу ще один з вітальні.

Містер Тейт усівся на Джемів робочий стілець. Він зачекав, поки повернувся й усівся Атикус. Мене здивувало, що Атикус не приніс стільця для чоловіка у кутку, але Атикус куди краще за мене знався на звичках заміських. Деякі з його сільських клієнтів прив’язували своїх довговухих скакунів до дерев у дворі, й Атикус незрідка консультував їх просто на сходинках чорного ходу. Цьому, напевне, було затишніше у кутку.

— Містере Фінч,— сказав містер Тейт,— розкажу вам, що я знайшов. А знайшов я дівчаче платтячко — воно у мене в машині. Твоє, Скауте?

— Так, сер, якщо воно рожеве у зборках,— відповіла я. Містер Тейт тримався так, ніби стояв на трибуні для свідків у суді. Йому подобалося розповідати все по-своєму, без втручання прокурора чи адвоката, і подеколи на це витрачалося чимало часу.

— Ще я знайшов якісь дивні шматки коричневої тканини...

— Це мій костюм, містере Тейт.

Містер Тейт провів руками себе по стегнах. Розтер свою ліву руку і уважно оглянув камінну дошку, потім зацікавився самим коминком. Пальці його потяглися до довгого носа.

— В чому справа, Геку? — спитав Атикус.

Містер Тейт намацав свою шию і розтер її.

— На землі, там під деревом, лежить Боб Юел, і між ребрами у нього стирчить кухонний ніж. Він мертвий, містере Фінч.

18

Тітка Александра зірвалася на ноги і схопилася за камінну дошку. Містер Тейт також підвівся, але вона відмовилася від допомоги. Уперше в житті вроджена шляхетність Атикуса схибила: він залишився сидіти на місці.

Чомусь я могла думати тільки про те, як містер Боб Юел погрожував, що поквитається з Атикусом, навіть якщо на це піде все його життя. Містер Юел майже поквитався, але більше він уже нічого не вдіє.

— Ви впевнені? — похмуро спитав Атикус.

— Мертвий, мертвий,— запевнив містер Тейт.— Жодних сумнівів. Тепер він уже не заподіє лиха вашим дітям.

— Я не про це,— Атикус говорив як уві сні. Тепер стало видно, що він уже старий,— це була єдина ознака його внутрішнього розбрату: лінія підборіддя втратила свою чіткість, на шиї проступили зморшки, і сивина на скронях помічалася більше, ніж чорно-смоляне волосся.

— Чи не перейти нам до вітальні? — нарешті спромоглася тітка Александра.

— З вашого дозволу,— сказав містер Тейт,— я б ліпше залишився тут, якщо це не зашкодить Джемі. Я хочу роздивитися, які у нього травми, а Скаут... розповість нам, що і як там було.

— Тоді дозвольте мені піти,— попросила тітка.— Я тут зайва. Буду в себе в кімнаті, якщо знадоблюся, Атикусе,— тітка Александра пішла до дверей, потім зупинилася й обернулася.— Атикусе, я мала погане передчуття щодо сьогоднішнього вечора... Це я винна... Мені слід було...

Містер Тейт підніс руку.

— Ідіть відпочиньте, міс Александро, я розумію, який це був для вас шок. Але не треба вам перейматися,— якби ми всякчас дослухалися до своїх передчуттів, то тільки й ганялися б, як коти, за власними хвостами. Міс Скаут, можеш нам переказати, що трапилося, поки воно ще свіже у пам’яті? Як думаєш, упораєшся? Ви бачили, що він вас переслідує?

Я підійшла до Атикуса, і він мене обійняв. Я притулилася обличчям до його колін.

— Ми пішли додому. Я сказала: Джемі, я забула черевички. Тільки ми повернули, а світло вимикнули. Джемі сказав, їх можна забрати завтра...

— Скауте, підведи голову, містер Тейт тебе не чує,— попросив Атикус, і я залізла йому на коліна.

— Тоді Джемі каже: замовкни на хвилину. Я гадала, він міркує,— він завжди мене зацитькує, коли хоче подумати,— а потім він каже: щось він чує. Ми вирішили, то Сесил.

— Сесил?

— Сесил Джейкобе. Він уже нас налякав один раз сьогодні увечері, й ми подумали, то знову він. Закутався у простирадло. За найкращий костюм давали четвертак у нагороду. Не знаю, хто його виграв...

— Де ви були, коли вирішили, що то Сесил?

— Недалеко від шкільного двору. Я йому щось крикнула...

— Ти кричала? Що саме?

— «Сесил Джейкобе — мокра курка», здається. Але ми нічо’ не почули, тоді Джемі загорлав «привіт» абощо, дуже голосно, так що і мертвий прокинувся б...

— Хвилиночку, Скауте,— перебив містер Тейт.— Містере Фінч, ви їх чули?

Атикус сказав, що ні. Він слухав радіо. Тітка Александра слухала свій приймач у себе в кімнаті. Він пам’ятає, бо вона попросила його трохи приглушити звук, щоб не заважати їй.

— Я завжди надто гучно вмикаю радіо,— усміхнувся він.

— Цікаво, чи сусіди щось чули...— замислився містер Тейт.

— Сумніваюся, Геку. Більшість із них слухають радіо або рано лягають спати. Можливо, Моді Аткінсон ще не лягла, але я не певен.

— Продовжуй, Скауте,— попросив містер Тейт.

— Так от, коли Джемі закричав, ми пішли далі. Містере Тейт, я була затиснута у своєму костюмі, але тоді вже і мені стало чути. Оті кроки. Він ішов, коли ми ішли, і зупинявся, коли ми зупинялися. Джемі сказав, що бачить мене, бо місіс Креншо намастила мій костюм якоюсь світляною фарбою. Я була свининою.

— Що-що? — здивувався містер Тейт.

Атикус пояснив йому, яку я грала роль і якої форми мала костюм.

— Бачили б ви її, коли вона увійшла! Від усієї конструкції залишилася зібгана маса.

Містер Тейт потер підборіддя.

— А я ніяк зрозуміти не міг, що це на ньому за відмітини. Рукава геть усі в маленьких дірочках. І на руках два-три проколи такого самого розміру, як дірочки. Покажіть мені, будь-ласка, оту штуку, сер.

Атикус приніс рештки мого костюму. Містер Тейт покрутив його в руках і розігнув, щоб мати уявлення про його первісну форму.

— Схоже, ця штукенція врятувала їй життя,— промовив він.— Погляньте.

Він тицьнув своїм довгим пальцем. На темному дроті виднілася свіжа блискуча зазублина.

— Боб Юел не жартував,— пробурмотів містер Тейт.

— Він збожеволів,— відгукнувся Атикус.

— Не хотілося б вам перечити, містере Фінч, але він не божевільний. Просто мерзенна падлюка. Паскудний скунс, який напився для хоробрості, щоб убити дітлахів. Виступити відкрито проти вас він би не насмілився.

Атикус похитав головою.

— Не можу уявити людини, яка б...

— Містере Фінч, є люди, яких слід убивати, перш ніж привітатися. Та навіть і тоді на них шкода кулю витрачати. Юел саме з таких.

— Я вважав, що він відвів душу, коли погрожував мені. Та й узагалі я гадав, що він схоче розрахуватися зі мною особисто,— сказав Атикус.

— У нього вистачило духу дошкуляти нещасній негритянці, вистачило духу дошкулити судді Тейлору, коли він гадав, що судді немає вдома, і ви припускали, що він виступить проти вас серед білого дня? — містер Тейт зітхнув.— Гаразд, рухаємося далі. Скауте, ви почули, що він іде за вами...

— Так, сер. Коли ми опинилися під деревом...

— А як ви про це дізналися? Там же було темно — хоч в око стрель.

— Я була боса, а Джемі сказав, що земля під деревом завжди холодніша.

— Доведеться узяти його своїм заступником. Продовжуй.

— І тут мене раптом хтось як ухопить і давай м’яти мій костюм... здається, я впала на землю... чула якусь колотнечу під деревом, ніби... когось жбурнули об стовбур, такий був звук. Джемі мене знайшов і почав тягти до дороги. Хтось... містер Юел збив його з ніг. Вони там ще билися, а потім отой жахливий хруст — і Джемі як зойкне...

Я замовкла. Це ж була рука Джемі!

— Так от, Джемі зойкнув, і більше я його не чула, а потім... містер Юел хотів мене задушити до смерті... потім хтось збив його з ніг. Напевне, то Джемі підвівся. Більше я нічого не знаю...

— А далі? — гостро подивися на мене містер Тейт.

— Хтось там човгав і хрипів... і так кашляв, що мало не вмер. Я була подумала, що то Джемі, але він так не кашляє, і тоді я почала його шукати на землі. Подумала, що це Атикус прийшов нам на допомогу, але знесилився...

— І хто ж то був?

— Та от же він, містере Тейт, він сам може сказати вам, як його звати.

Промовивши ці слова, я мало не показала пальцем на чоловіка у кутку, але похапцем опустила руку, щоб Атикус не насварив мене. Показувати на людей пальцем нечемно.

Чоловік і далі тулився до стінки. Коли я увійшла до кімнати, він так і стояв, прихилившись до стіни і схрестивши руки на грудях. Коли я на нього показала, він опустив руки і притиснув долоні до стіни. Руки у нього були білі-білі, хворобливо білі, ніби сонця ніколи не бачили, і вони дуже вирізнялися своєю білістю на тьмяно-кремових шпалерах у затемненій спальні Джемі.

Я перевела погляд з його рук на замазані піском штани кольору хакі; очі мої охопили всю його кощаву постать у розірваній бавовняній сорочці. Обличчя в нього було так само біле, як і руки, тільки випнуте підборіддя вкривала легка тінь щетини. Щоки у нього були худі та впалі; рот широкий; на скронях невеличкі, ледь помітні ямки, а його сірі очі були такі безбарвні, що він мені видався сліпим. Волосся на голові було якесь неживе, тонке, схоже на пушок.

Коли я вказала на нього, долоні його зсунулися, залишаючи по собі масні смужки від поту, і він запхав великі пальці за ремінь. Його якось дивно пересмикнуло, ніби він почув скрегіт металу по склу, але я не зводила з нього зачудованих очей, і напруження помалу зникло з його обличчя. Губи його розтяглися у несміливу усмішку, і тут образ нашого сусіди якось розплився, бо на очах у мене раптом виступили сльози.

— Привіт, Примаро,— сказала я.

19

— «Містере Артуре», доню,— м’яко виправив мене Атикус.— Джін-Луїзо, це містер Артур Редлі. А тебе, гадаю, він уже знає.

Якщо Атикус може спокійно представляти мене Примарі Редлі в таку хвилин... що ж, Атикус є Атикус.

Примара побачив, як я мимоволі сіпнулася до ліжка, де спав Джемі, тому що та сама несмілива усмішка з’явилася на його губах. Я спалахнула від ніяковості й удала, що просто поправляю простирадло.

— Обережно, не чіпай його,— застеріг Атикус.

Містер Гек Тейт дуже пильно розглядав Примару крізь свої рогові окуляри. Він хотів був заговорити, але тут з передпокою увійшов лікар Рейнольдс.

— Усі геть,— наказав він.— Добривечір, Артуре, не помітив тебе, коли був тут раніше.

Лікар Рейнольдс говорив так само легко й невимушено, як і ступав, немов казав такс щовечора, і це мене приголомшило ще більше, ніж те, що я перебуваю в одній кімнаті з Примарою Редлі. Власне... навіть Примара Редлі іноді хворіє, подумала я. Хоча хто його знає?

Лікар Рейнольдс приніс великий пакунок, загорнутий у газету. Він поклав його на стіл Джемі та скинув піджак.

— Тепер ти вже задоволена, так? Розкажу тобі, звідки я знав. Коли я спробував оглянути його, він мене добряче копнув. Довелося дати йому чималеньку дозу заспокійливого, в іншому разі він не дав би до себе доторкнутися. А тепер геть звідси! — сказав він мені.

— Е-е-е,— Атикус подивився на Примару.— Геку, ходімо на веранду. Там купа стільців, і ще доволі тепло.

Я здивувалася, чому Атикус запрошує нас на веранду, а не до вітальні, а потім зрозуміла. У вітальні світло надто яскраве.

Ми вервечкою посунули з кімнати, спершу містер Тейт,— Атикус чекав у дверях, щоб вийти перед ним. А потім передумав і пропустив містера Тейта уперед.

Люди мають звичку робити буденні речі у найдивовижніших обставинах. Не стала винятком і я.

— Ходімо, містере Артуре,— почула я власний голос.— Ви ж не дуже добре знаєте наш будинок. Я проведу вас на веранду, сер.

Він подивився на мене і кивнув.

Я повела його через передпокій і повз вітальню.

— Прошу, сідайте, містере Артуре. Це крісло-гойдалка дуже приємне і зручне.

Ніби ожили мої омріяні фантазії: він сидить на веранді... пречудова стоїть погода, правда ж, містере Артуре?

Так, погода стоїть пречудова. З відчуттям якоїсь нереальності я підвела його до стільця якнайдалі від Атикуса й містера Тейта. Туди світло не падало. В темряві Примара почуватиметься затишніше.

Атикус сидів у кріслі-гойдалці, а містер Тейт — на стільці поруч із ним. Світло з вікон вітальні падало просто на них. Я вмостилася біля Примари.

— Отже, Геку,— почав Атикус,— гадаю, нам слід... Господи, я втрачаю пам’ять...— він зсунув окуляри на лоба і притиснув пальці до очей.— Джемі ще не виповнилося тринадцятьох... чи вже виповнилося — не можу пригадати. Так чи так, цим займеться окружний суд...

— Чим, містере Фіни? — містер Тейт випростав ноги і гойднувся вперед.

— Зрозуміло, що це чистісінький самозахист, але мені треба буде піти в контору і переглянути...

— Містере Фінч, ви що, думаєте, ніби Боба Юела убив Джемі? Ви так вважаєте?

— Ви ж чули, що розповіла Скаут, які тут можуть бути сумніви? Вона сказала, що Джемі підвівся і відірвав його від неї — він, напевне, в темряві якось підібрав Юелів ніж... ми це завтра з’ясуємо.

— Міс-те-ре Фінч, облиште,— сказав містер Тейт.— Джемі й не думав устромляти ніж у Боба Юела.

Атикус помовчав якусь хвильку. Подивився на містера Тейта, ніби оцінюючи його слова. А потім похитав головою.

— Геку, це дуже шляхетно з вашого боку, і я знаю, ви це робите від щирого серця, але навіть не розпочинайте нічого такого.

Містер Тейт підвівся і підійшов до краю веранди. Сплюнув у кущі, потім запхав руки в кишені й повернувся обличчям до Атикуса.

— Чого саме? — спитав він.

— Вибачте, якщо я був різкий, Геку,— просто сказав Атикус,— але ніхто нічого не замовчуватиме. Я так не живу.

— Ніхто і не збирається нічого замовчувати, містере Фінч.

Містер Тейт говорив спокійно, але чоботища його так міцно вчавилися у мостини веранди, аж ніби вросли туди. Між батьком і шерифом відбувалося якесь дивовижне змагання, сутності якого я не розуміла.

Тепер прийшла черга Атикуса підвестися і підійти до краю веранди. Він відкашлявся і сплюнув у двір. Потім заклав руки в кишені й повернувся обличчям до містера Тейта.

— Геку, ви цього не висловили, але я знаю, про що ви думаєте. Дякую вам за це. Джін-Луїзо,— звернувся він до мене,— ти говорила, що Джемі відірвав містера Юела від тебе?

— Так, сер, принаймні я так подумала... Я...

— От бачите, Геку? Дякую вам від усього серця, але я не хочу, щоб мій хлопчик починав життя з таким тягарем. Найкращий спосіб очистити повітря — це нічого не приховувати. Нехай люди все знають і роблять висновки. Я не хочу, щоб він зростав, а в нього за спиною перешіптувалися, не хочу, щоб казали: «А, Джемі Фінч... отой, чий татусь виклав цілий статок, аби його витягти». Що скоріше ми через усе пройдемо, то краще.

— Містере Фінч,— незворушно промовив містер Тейт,— Боб Юел напоровся на власного ножа. І загинув.

Атикус пішов у куток веранди. Подивився на лозу гліцинії. Кожен з них, подумала я, упертий по-своєму. Цікаво, хто поступиться перший. Упертість Атикуса була спокійна й непоказна, але певним чином він був так само затятий, як Каннінгеми. Упертість містера Тейта була невгамовна і пряма, але не менша за батькову.

— Геку,— Атикус стояв до нього спиною,— якщо цю справу замовчать, це означатиме ніщо інше, як відмову від тих принципів, на яких я намагався виростити Джемі. Іноді мені здається, що я геть кепський батько, але я — все, що вони мають. Перш ніж дивитися на когось, Джемі дивиться на мене, і я намагався жити так, щоб і собі у відповідь дивитися йому прямо в очі... Якщо ж я допущу щось таке, я не зможу дивитися йому в очі чесно, і в той день, коли не зможу, я знатиму, що втратив сина. Я не хочу втрачати його та Скаута, тому що вони — все, що я маю.

— Містере Фінч,— чоботи містера Тейта і далі вчавлювалися у веранду,— Боб Юел напоровся на власний ніж. Я можу це довести.

Атикус різко обернувся. Руки його у кишенях стиснулися в кулаки.

— Геку, чому ви не хочете мене зрозуміти? Ви теж маєте дітей, але я старший за вас. Коли мої виростуть, я вже буду старий, якщо взагалі — буду, але тепер... якщо вони не довірятимуть мені, вони не довірятимуть нікому. Джемі та Скаут знають, що сталося. Якщо вони почують, що я розповідатиму по місту, ніби сталося щось зовсім інше,— Геку, я їх втрачу. Я не можу бути на людях одним, а у себе вдома — іншим.

Містер Тейт покачався на закаблуках і терпляче промовив:

— Він жбурнув Джемі на землю, перечепився через корінь дуба і — дивіться, я вам зараз покажу.

Містер Тейт поліз у бокову кишеню і витяг звідти довгий пружинний ніж. У цю мить у дверях показався лікар Рейнольдс.

— Цей сучий... небіжчик лежить отам під деревом, лікарю, у шкільному дворі. Маєте ліхтарик? Краще візьміть мій.

— Я можу під’їхати на своїй машині й посвітити фарами,— сказав лікар Рейнольдс, але ліхтарик узяв.— З Джемі все гаразд. Він, сподіваюся, не прокинеться до ранку, тож не хвилюйтеся. Це той ніж, яким його убили, Геку?

— Ні, сер, той ще у ньому. Судячи з рукоятки, то кухонний ніж. Кен уже має бути там з катафалком, лікарю. Добраніч.

Містер Тейт розгорнув пружинного ножа.

— Сталося от що...

Тримаючи ніж у руці» він удав, що перечепився, гойднувся вперед і виставив перед собою ліву руку.

— Тепер бачите? Заколовся сам, ніж устромився між ребер. Упав на нього всім тілом.

Містер Тейт згорнув ножа і заховав його назад до кишені.

— Скауту всього вісім років,— сказав він.— Вона занадто перелякалася, щоб зрозуміти, що до чого.

— Не дуже-то на це покладайтеся,— похмуро відповів Атикус.

— Я ж не кажу, що вона все вигадала, я кажу, що вона просто сильно перестрашилася, щоб тямити, що саме сталося. Там було дуже темно, нічого не було видно. Тільки людина, добре призвичаєна до темряви, могла б дати надійні свідчення...

— Я на це не піду,— тихо промовив Атикус.

— На Бога, містере Фіни, та не про Джемі я турбуюся!

Містер Тейт так сильно гупнув чоботом по мостинах веранди, що у спальні міс Моді загорілося світло. Й у міс Стефані Крофорд загорілося світло. Атикус і містер Тейт поглянули на той бік вулиці, а потім один на одного. Вони чекали.

Коли містер Тейт заговорив, його було ледь чути.

— Містере Фінч, мені неприємно з вами сваритися, коли ви в такому стані. На вас сьогодні таке звалилося, що не дай Боже нікому. Як ви ще самі не злягли, гадки не маю, але розумію, що зараз ви просто не в змозі взяти до тями прості речі, проте нам треба все вирішити нині, бо завтра буде вже запізно. Боб Юел знайшов кухонний ніж у себе на звалищі.

Містер Тейт додав, що Атикус не наважиться твердити, ніби хлопчик такої статури, як Джемі, та ще й зі зламаною рукою, мав би достатньо сили в суцільній темряві схопити й зарізати дорослого чоловіка.

— Геку,— різко перебив його Атикус,— а що це за пружинний ніж, яким ви розмахували? Де ви його узяли?

— Відібрав у одного п’яниці,— спокійно відповів містер Тейт.

Я намагалася пригадати. Містер Юел схопив мене... потім упав на землю... напевне, то Джемі підвівся. Принаймні я подумала...

— Геку?

— Кажу ж — відібрав його сьогодні в одного п’яниці в середмісті. Юел, вочевидь, знайшов отой кухонний ніж десь на звалищі. Нагострив його і вичікував... просто вичікував.

Атикус підійшов до гойдалки і сів. Руки його безсило звисали між колін. Очі втупилися у підлогу. Він рухався так само уповільнено, як тієї ночі перед в’язницею, коли мені здавалося, що він цілу вічність згортає свою газету і кидає її на стілець.

Містер Тейт неквапно походив по веранді. Ступав він важко.

— Тут вирішуєте не ви, містере Фінч, а я і тільки я. Я вирішую і я несу відповідальність. Навіть якщо ви бачите це не так, як я, зробити тут ви нічого не можете. А якщо спробуєте, я скажу вам в обличчя при всіх, що ви брешете. Ваш син не вбивав Боба Юела,— виразно мовив він,— і близько того не хотів, і вам тепер це відомо. Хотів він тільки одного: щасливо дістатися додому разом із сестрою.

Містер Тейт припинив міряти кроками веранду. Зупинився перед Атикусом, спиною до нас.

— Я, може, не дуже гарна людина, сер, але я — шериф округу Мейком. Живу в цьому місті все життя, а мені скоро сорок три. Знаю все, що тут трапилося ще до мого народження. Нещодавно в нас загинув один ні в чому не винний молодий негр, і тепер чоловік, відповідальний за його смерть, мертвий. Нехай мертві ховають своїх мерців, містере Фінч. Нехай мертві ховають своїх мерців.

Містер Тейт підійшов до гойдалки й узяв свого капелюха. Той лежав біля Атикуса. Пригладивши чуба, містер Тейт надягнув капелюха.

— Я ще ніколи не чув, що намагатися за всяку ціну попередити злочин — протизаконно для громадянина, а саме це він і зробив, та, можливо, ви скажете, що мій обов’язок — сповістити про це все місто, а не замовчувати справу. Знаєте, що тоді почнеться? Всі мейкомські пані, включно з моєю дружиною, помчать як навіжені до нього додому частувати своїми досконалими ласощами. А на мою думку, містере Фінч, узяти цього чоловіка, який зробив вам і всьому місту безцінну послугу, і витягти його, такого скромного й несміливого, на публіку,— це, на мою думку, гріх. Це гріх, і я не хочу, щоб він упав на мою голову. Якби то був хтось інший — то геть інакша справа. Але не цей чоловік, містере Фінч.

Містер Тейт намагався носаком свого чобота прокрутити дірку в підлозі. Він смикнув себе за ніс, потім розтер собі ліву руку.

— Може, я нічого собою не являю, містере Фінч, але я — шериф округу Мейком, і Боб Юел напоровся на власного ножа. Добраніч, сер.

Містер Тейт прогупав сходами і широким кроком перетнув подвір’я. Грюкнули дверцята машини, і він від’їхав.

Атикус довго сидів, не підводячи очей з підлоги. Нарешті він звів голову і мовив:

— Скауте, містер Юел упав на свого ножа. Ти це добре затямила?

Вигляд він мав такий, ніби його слід було підбадьорити. Я підбігла, обняла його і міцно поцілувала.

— Так, сер, затямила,— заспокоїла я його.— Містер Тейт має рацію.

Атикус відсторонився і поглянув на мене:

— Ти про що?

— Ну, це як убити пересмішника, так?

Атикус зарився обличчям у моє волосся і потерся об нього. Потім підвівся і пройшов через веранду в затінену частину. Він знову ступав енергійно та пружно. Перш ніж увійти в будинок, він зупинився перед Примарою Редлі.

— Дякую за моїх дітей, Артуре,— сказав він.

20

Примара Редлі важко звівся на ноги, і світло з вітальні блиснуло на його спітнілому чолі. Він ступав непевно, ніби не знав, як поведуться його руки й ноги, доторкнувшись до якихось речей. У нього знову почався жахливий напад хрипкого кашлю, і його так трусило, що він удруге змушений був сісти. З бокової кишені він витяг носовичка і кашляв у нього. Потім обтер собі чоло.

Я так звикла до його постійної відсутності, що ніяк не могла повірити, що він сидить тут весь час поруч, справжній. Він ще не зронив ані звука.

Ще раз він звівся на ноги. Подивився на мене і кивнув у бік вхідних дверей.

— Ви б хотіли попрощатися з Джемі, правильно, містере Артуре? Ходімо.

Я провела його передпокоєм. Тітка Александра сиділа біля ліжка Джемі.

— Заходьте, Артуре,— сказала вона.— Він ще спить. Лікар Рейнольдс дав йому дуже сильне снодійне. Джін-Луїзо, твій тато у вітальні?

— Так, мем, гадаю, що так.

— Піду перемовлюся з ним. Лікар Рейнольдс залишив якісь...— її голос затих десь удалині.

Примара відійшов у куток кімнати і стояв там, витягуючи підборіддя, дивлячись здалеку на Джемі. Я узяла його за руку — вона була несподівано тепла, хоч і така біла,— і легенько потягла. Він дозволив мені підвести його до ліжка Джемі.

Лікар Рейнольдс спорудив щось на кшталт намету над рукою Джемі — мабуть, щоб її не торкалася ковдра, і Примара нахилився й зазирнув під низ. На обличчі у нього з’явився вираз ніякової цікавості, ніби він ніколи не бачив хлопчика. Рот у нього трошечки розтулився, і він озирнув Джемі з голови до ніг. Примара підняв був руку, але тут-таки й опустив.

— Можете погладити його, містере Артуре, він спить. Якби не спав, то нізащо не дався б...— пояснювала я.— Не бійтеся.

Рука Примари сторожко застигла над головою Джемі.

— Не бійтеся, сер, він спить.

Рука його легенько торкнулася волосся Джемі.

Я починала розуміти мову його жестів. Він стиснув мою руку, і це означало, що він хоче піти.

Я провела його на веранду, і там його несміливі кроки завмерли. Він і далі тримав мене за руку і, схоже, не збирався відпускати.

— Ти відведеш мене додому?

Він це майже прошепотів, і голос був як у дитини, що боїться темряви.

Я поставила ногу на верхню сходинку і зупинилася. Я могла водити його за руку по нашому будинку, але вести отак до їхнього — нізащо.

— Містере Артуре, зігніть свою руку — отак. Тепер добре, сер.

Я узяла його попід руку.

Йому довелося трохи нахилитися, щоб мені було зручно, але якщо міс Стефані Крофорд підглядає зі свого горішнього вікна, вона побачить, що Артур Редлі проводжає мене вулицею, як то годиться справжньому джентльмену.

Ми дійшли до ліхтаря на розі, і я пригадала, скільки разів Діла стояв тут, обіймаючи товстий стовп, і вдивлявся, вичікував, сподівався. Я пригадала, скільки разів ми з Джемі ходили цією дорогою, але у хвіртку Редлі я заходила тільки вдруге в житті. Ми з Примарою піднялися сходами на веранду. Пальці його намацали клямку. Він обережно вивільнив мою руку, відчинив двері, увійшов у будинок і зачинив по собі двері. Більше я його ніколи не бачила.

Сусіди приносять їжу, коли в домі хтось умирає, дарують квіти, коли хтось хворіє, і всілякі дрібнички поміж цим. Примара був нашим сусідою. Він подарував нам двох ляльок з мила, кілька монеток на щастя — і наше життя. Але сусіди дарують щось навзаєм. Ми ніколи нічого не поклали у дупло на місце того, що забирали: ми ніколи йому нічого не подарували. І я засмутилася.

Я зібралася додому. Вуличні ліхтарі підморгували вздовж нашої вулиці, що вела до середмістя. Я ніколи не бачила нашої околиці з такого ракурсу. Он будинок міс Моді, он будинок міс Стефані Крофорд, там — наша домівка, мені видно гойдалку на веранді, зате будинок міс Рейчел майже затулений. Навіть подвір’я місіс Дьюбоз було звідси видно.

Я обернулася. Ліворуч від коричневих дверей виднілося довгасте затулене вікно. Я підійшла до нього, стала там і подивилася на вулицю. Вдень, подумала я, звідси видно навіть пошту.

Вдень... і ніч у моїй уяві відступила. Стояв день, і по сусідству всі метушилися. Міс Стефані Крофорд переходила вулицю, щоб переповісти міс Рейчел найсвіжіші плітки. Міс Моді схилилася над своїми азаліями. Літо, і двоє дітей мчать стрімголов назустріч чоловікові, що показався вдалині. Чоловік махає рукою, і діти біжать до нього наввипередки.

Досі літо, і діти підходять ближче. Хлопчик понуро плентається тротуаром, тягнучи за собою вудочку. Чоловік стоїть і чекає, узявши руки в боки. Літо, і діти граються у себе на подвір’ї з приятелем, розігруючи якусь дивовижну виставу власного винаходу.

Осінь, і діти б’ються на вулиці перед будинком місіс Дьюбоз. Хлопчик допомагає дівчинці підвестися, і вони рушають додому. Осінь, і діти бігають вулицею до школи і назад, й у них на обличчях то радість, то журба. Вони зупиняються біля дуба, зачудовані, збентежені, настрахані.

Зима, і діти тремтять біля воріт, на тлі охопленого пожежею будинку. Зима, і чоловік виходить на середину вулиці, впускає свої окуляри і стріляє в собаку.

Літо, і Примара бачить, як у його дітей розбиваються серця. Знову осінь, і Примарині діти потребують його допомоги.

Атикус мав рацію. Колись він сказав, що не можна зрозуміти людину, поки не влізеш у її шкуру. Мені вистачило постояти на веранді у Редлі.

Світло ліхтарів миготіло у дощовій мжичці. Ідучи додому, я почувалася дуже старою, та коли я скосила очі й побачила на кінчику носа крихітні затуманені краплинки, у мене закрутилася голова, і я припинила дивитися скоса. Ідучи додому, я думала, скільки мені доведеться розказати завтра Джемі. Він буде казитися, що все проґавив, і довго не розмовлятиме зі мною. Ідучи додому, я думала, що ми з Джемі виростемо, але нам уже мало що залишилося вивчити, хіба що алгебру.

Я піднялася сходами до нашого будинку. Тітка Александра вже пішла спати, й у кімнаті Атикуса було темно. Піду подивлюся, може, Джемі вже отямився. Атикус був у кімнаті Джемі, сидів біля ліжка. Читав якусь книжку.

— Джемі не отямився?

— Міцно спить. Він не прокинеться до ранку.

— А-а. А ти сидітимеш біля нього?

— Посиджу якусь часину. Іди спати, Скауте. У тебе був непростий день.

— Може, я побуду тут трохи з тобою?

— Якщо хочеш,— дозволив Атикус. Було вже, напевне, по опівночі, й мене приємно здивувала його поступливість. Проте він виявився мудріший за мене: щойно я всілася, мене потягло у сон.

— Ти що читаєш? — спитала я.

Атикус подивився на обкладинку.

— Якусь із книжок Джемі. Називається «Сірий привид».

Мені раптом розхотілося спати.

— А чого ти її обрав?

— Не знаю, доню. Просто узяв навмання. Таку, що я її не читав,— пояснив він.

— Почитай уголос, Атикусе, будь ласка. Там дуже страшно.

— Ні,— відповів він.— Досить із тебе на сьогодні страхів. Це надто...

— Атикусе, мені не було страшно.

Він звів брови, але я наполягала:

— Принаймні не було страшно, поки я не почала розповідати містеру Тейту. І Джемі не злякався. Я спитала його, і він сказав: ні. І взагалі, по-справжньому страшно буває тільки в книжках.

Атикус хотів щось мовити, але передумав. Розгорнув книжку на першій сторінці. Я підсунулася до нього ближче і поклала голову йому на коліна. Він відкашлявся і почав.

— Секатарі Токіне. «Сірий привид». Розділ перший...

Я боролася зі сном, але дощ був такий лагідний, а кімната така тепла, а татів голос такий тихий, а його коліно таке зручне, що я заснула.

Не минуло, здається, і хвилини, як він злегка підштовхнув мене ногою. Потім підняв мене на ноги і відвів до моєї кімнати.

— Я чула кожне твоє слово,— бурмотіла я,— і зовсім я не спала, там про корабель, і Трипалого Фреда, і стонерівського хлопця...

Атикус розстібнув гачки на моєму комбінезоні, притулив мене до себе і стягнув комбінезон. Однією рукою він тримав мене, другою діставав мою піжаму.

— Ну от, а вони всі думали, то стонерівський хлопець робить розгардіяш у них у клубі, розливає усюди чорнила, а ще...

Він всадовив мене на ліжко. Потім уклав на нього мої ноги і вкрив ковдрою.

— І вони ловили його, але не могли упіймати, бо не знали, який він зовні, а ще, Атикусе, коли вони його нарешті побачили, виявилося, він нічого того не робив... Атикусе, він був дуже добрий...

Він підтягнув ковдру мені під саме підборіддя і гарненько її підіткнув.

— Як і більшість, людей, Скауте, коли починаєш їх розуміти.

Він вимкнув світло і пішов до кімнати Джемі. Він проведе там цілу ніч і буде там, коли Джемі прокинеться вранці.

У світі продано понад 40 мільйонів примірників

Перекладено більш як на 40 мов

Читайте також

«Іди, вартового постав»

Минуло понад півстоліття після шаленого успіху роману «Вбити пересмішника», коли в архівах видавництва, яке опублікувало начебто єдиний роман Гарпер Лі, відшукався манускрипт «Іди, вартового постав». Ті самі герої, тільки старші на двадцять років, нарешті розкриють таємниці, які так і лишилися за лаштунками «Вбити пересмішника».