Вбивці на борту

НАГЛА СМЕРТЬ «БІЛЯВОЇ РОЗМАРІ»

Про смерть куртизанки Марії Нітрібіт, або просто Розмарі, громадськість ФРН дізналася 2 листопада 1957 року з ранкових газет, які надрукували коротеньке і цілком звичайне повідомлення поліції під заголовком «Біляву Розмарі вбито»: «Відому зірку нічного життя Франкфурта-на-Майні за прізвиськом «Білява Розмарі» вчора ввечері знайдено задушеною у власній розкішній квартирі на Штіфштрассе, 36. Приваблива 24-річна жінка, поруч з ім'ям якої у телефонному довіднику було зазначено «манекенщиця», насправді була чи не найдорожчою повією Федеративної Республіки, а також володаркою чорного, оббитого червоним сап'яном «мерседеса».

Ніхто і не підозрював, що за цими скупими рядками криється один з найбільш сенсаційних злочинів в історії ФРН, який обернеться на грандіозний скандал; що ця подія змусить кільканадцять найзаможніших, отже, найвідоміших людей країни, що стоять біля її керма, провести чимало безсонних ночей; що уряд буде змушений вдатися до надзвичайних заходів, аби перешкодити появі кінофільму про життя та смерть «Білявої Розмарі», а один з найбільш поширених та впливових журналів, який наважиться розповісти правду про цей злочин, під тиском «сильних світу сього» відмовиться від свого наміру.

Так само не бачили чогось надзвичайного у цій події і п'ятеро франкфуртських поліцейських чиновників, що складали комісію по розслідуванню вбивства;[1] всі вони, навіть така обізнана у подібних справах людина, як керівник комісії оберкомісар Мершель, вбачали тут лише ординарне вбивство повії, що взагалі траплялося досить часто.

Про смерть Розмарі Нітрібіт сповістила поліцію служниця, 52-річна колишня акторка Ерна Крюгер. Ось її розповідь.

У п'ятницю, 1 листопада 1957 року, близько 17-ої години, Ерна Крюгер подзвонила біля дверей квартири Нітрібіт. Вона дзвонила і вагалася, бо 29 жовтня хазяйка вигнала її після того, як, прибираючи, Ерна розбила вазу. Нітрібіт зчинила галас, грубо образила служницю і кінець кінцем вказала на двері.

Ерна подзвонила тричі, проте Розі, як вона називала хазяйку, не відгукнулася. З квартири лише чувся невгамовний вереск собаки — білого пуделька. Це збентежило пані Крюгер: адже вона добре знала, що Нітрібіт пестила пуделька, немов дитину, й ніколи не йшла без нього.

Так само добре була обізнана Ерна Крюгер і з способом життя своєї господині. Нітрібіт і не приховувала від служниці, що є жрицею «найдревнішої професії». Кілька разів пані Крюгер застерігала її: «Будь обережна з хлопцями, адже ти не знаєш, кого тягнеш до хати!» Та Розі лише сміялася з тих пересторог, ще й вихвалялася, що до числа її клієнтів належить чимало найбільш заможних людей Федеративної Республіки.

Бентежлива думка про те, що сталося щось незвичайне, ще більше вкоренилася, коли Ерна помітила біля дверей три пляшки з молоком та три торбинки з хлібцями, які приносили сюди щоранку. І коли пудельок знову заскиглив, пані Крюгер не витримала: прожогом кинулася вниз. Біля парадних дверей вона натрапила на юнака, що мешкав у цьому будинку, схвильовано розповіла йому про свої підозри. Юнак заходився був заспокоювати стару, проте пообіцяв подзвонити до поліції, наказавши Ерні пильнувати двері Нітрібітової квартири.

За півгодини з'явився поліцейський патруль, що завбачливо прихопив з собою слюсаря. Через кілька хвилин двері було відчинено і присутні відчули різкий солодкуватий запах.

Начальникові патруля, який колись був солдатом, цей запах був добре відомий: так тхнуть трупи. Він навшпиньках перетнув невеличкий передпокій, прочинив двері до кімнати. Увімкнув світло.

На канапі було тіло жінки. Вдягнена в елегантний костюм, вона лежала горілиць, простягнувши правицю до маленького столика, на якому білів телефон.

Поліцейський причинив двері. Жінка, безсумнівно, мертва. Але що сталося — вбивство чи самогубство — то вже його не стосується. Це має з'ясувати кримінальна поліція. І, залишивши біля дверей квартири вартового та наказавши Ерні Крюгер чекати, бо вона обов'язково знадобиться як свідок, патруль подався геть.

Коли близько 18-ої години машини з співробітниками комісії по вбивствах завернули на Штіфтштрассе, перед дверима будинку вже гомонів чималий натовп; двоє поліцейських перешкоджали найбільш завзятим вдертися до під'їзду. Миршавий, завжди знервований оберкомісар Мершель та його увішані апаратами і сумками колеги ледь пробилися до дверей.

Вже на першому поверсі Мершель відчув різкий трупний запах. Принюхуючись, задер кирпатого носа і пробурмотів:

— Щонайменше дві доби… — Похитав головою, що мало означати: кепські справи, «несвіжі» випадки завжди важко розслідувати.

До комісії входили оберкомісар Мершель, його заступник оберкомісар Брайтер, двоє молодих чиновників так званої «служби пізнання» та поліцейський лікар доктор Вегенер. Коли ця п'ятірка опинилася в кімнаті, де лежав труп, усім забило дух. Брайтер одразу ж. кинувся до вікна, підняв штору і широко прочинив велику раму; у свою чергу, доктор Вегенер закрутив вентиль батареї центрального опалення. Обидва тоді не подумали, до яких сумних наслідків призведуть оті їхні невинні дії.

Тим часом оберкомісар Мершель нахилився над тілом, проте зробив це так рвучко, що з нього злетів капелюх, який за давньою звичкою теліпався на потилиці. Один з його молодших колег ввічливо поспішив підняти капелюха, виніс його до передпокою та повісив на гачок. Як воно не дивно, але й цей вчинок згодом дався взнаки, хоч наслідки були швидше кумедними. Коли за дві години Мершель залишив квартиру Нітрібіт, він зовсім забув про свій головний убір. Меткий Брайтер, натрапивши на капелюха, нечувано зрадів. «Капелюха залишив хтось із відвідувачів жіночки; якщо то був останній відвідувач, він і є вбивцею», — вирішив оберкомісар. Після цього він наказав сфотографувати і ретельно описати прикмети капелюха, — до речі, то був звичайний, дуже поширений зразок, — після чого передав «матеріал» репортерам, аби за допомогою газет здобути відомості про господаря злополучного капелюха. Вже наступного дня на адресу комісії полинули свідчення добровільних помічників; усього їх надійшло аж 256. 116 із них встигли ретельно перевірити, на що пішло багато часу та зусиль, доки Мершель не збагнув, що йдеться про його власність.

Ще однієї фатальної помилки припустилися в перші години розслідування: пані Крюгер, яка терпляче чекала на сходах, коли на неї звернуть увагу, поволі випила усі три пляшки молока та з'їла всі булочки. Спалах апетиту вона потім пояснила тим, що була вкрай збуджена й знервована. Як би там не було, але важливого речового доказу не стало.

Зрештою огляд місця події з його складним ритуалом було закінчено, і оберкомісар Мершель дійшов перших висновків. Мертва була повністю вдягнена, отже, вона не є жертвою зґвалтування. Коштовний персидський килим, простелений біля канапи, було зрушено з місця, одне з крісел перекинуто; все це свідчило про те, що поміж убивцею та вбитою певний час точилася боротьба. Про те саме свідчили невеличка рана на потилиці та простягнута до телефону рука.

Коли труп було сфотографовано з усіх належних позицій і до справи взялися спеціалісти з дактилоскопії, Брайтер висловив думку щодо причин вбивства: мовляв, Нітрібіт загинула від руки грабіжника. Але за якусь хвилину Мершель спростував цю версію, витягши з шухляди скриньку з прикрасами; там були три масивних золотих браслети, кілька обручок з дорогоцінним камінням та чимало інших коштовностей. Проте знахідка не переконала Брайтера.

— То був битий жак, — зауважив він. — Хлоп'яга добре розумів, що з цими цяцьками чималий клопіт: і небезпечно, і заплатять йому бодай десяту частку їхньої вартості. Ні, він шукав готівку.

Тоді Мершель простягнув заступникові сумочку з крокодилячої шкіри, яка сама по собі коштувала десь тисячу марок; всередині лежала пака банкнотів.

— Тоді чом він залишив оце? Тут щонайменше три тисячі.

— Мабуть, поспішав і не помітив. Взагалі, хто ховає у сумочку такі великі гроші?

— Але, любий Брайтере, злочинець мав досить часу, щоб обшукати квартиру. Сумочка ж лежала он на тому кріслі…

— Значить, хлоп'яга десь надбав так багато, що облишив подальші пошуки. Ні, тут пахне виключно грішми.

Мершель лише похитав головою. Він добре знав, що коли Брайтеру щось прийде у голову…

Зітхнувши, оберкомісар залишив своїх підлеглих; поки вони продовжували досліджувати вітальню, він вирішив оглянути інші приміщення.

З вітальні двері вели до спальні. Прочинивши їх, Мершель на якусь мить здивовано завмер на порозі. Добру половину кімнати займало велетенське французьке ліжко. «Засіб виробництва», — всміхнувся оберкомісар. Ліжко було застелене блакитним парчовим покривалом і мало такий вигляд, ніби ним давно не користувалися.

Праворуч від ліжка стояв низенький нічний столик, а на ньому — лише білий телефон та фотографія якогось чоловіка у вишуканій рамочці з червоного сап'яну. Мершелю здалося, що він знає його, але пригадати не зміг. Мабуть, бачив це фото в газеті; якийсь кіноактор, відомий спортсмен або політичний діяч…

Та за хвилину Мершель уже знав, чиє це фото. У маленькому календарику, що його оберкомісар видобув з шухляди столика, стояло прізвище власника фотографії; воно таке гучне, що Мершелю на мить стало моторошно. Там було записано ще з півтори дюжини не менш відомих імен. Крім блокнотика, оберкомісар знайшов у шухляді ще паку фотографій виключно чоловіків; добряча половина облич була відома Мершелю з газет.

Миршавого оберкомісара Мершеля не випадково вважали розумною, розважливою, далекоглядною, до того ж і честолюбною людиною. Він миттю збагнув, що ці знахідки перетворюють звичайне вбивство якоїсь повії на «сенсацію № 1», яка може обернутися на величезний скандал. Збагнув він і те, що речі, які він зараз тримає в руці, використані слушно, здатні відкрити йому шлях до великої кар'єри. Він стане інспектором, директором, а то й урядовим радником. І навпаки, використані невміло, коштуватимуть йому місця.

Тому Мершель надалі діяв украй обережно. Щоправда, він сповістив Брайтера про те, що вилучив у спальні блокнотик та кілька фото, проте ані слова не сказав про характер знахідки. Та ще зневажливо додав, ніби немає жодної підстави занотовувати знайдені речі для протоколу. Брайтер лише зрадів з цього. Адже він і так мав чимало клопоту з тим протоколом, який пухнув просто на очах. До того ж, раптом увагу комісара відвернула більш істотна подія: на кухні знайшли горілчану пляшку іноземного виробництва й чарку. Проте, якщо на чарці було ясно видно відбитки пальців того, хто з неї: пив, на пляшці не виявилося жодного сліду. Отже, хтось ретельно її витер, і це наводило на роздуми.

Однак на Мершеля ця звістка не. справила особливого враження. Несподівано він простягнув руку Брайтерові.

— Здається, я більше тут не потрібний. Тож краще піду до поліцай-президії,[2] складу звіт шефові.

Попрощавшись, Мершель подався геть. Лише пізніше Брайтеру стала зрозумілою ця квапливість начальника, тоді ж він тільки пробурчав: «Дурниці! Старий уже давно пішов додому…»

Хоч керівник комісії дуже поспішав, але на сходах його несподівано затримали: Ерна Крюгер рішуче заступила комісарові шлях.

— Це неподобство, пане комісар! Я вже годину тупцюю тут, аж заклякла. Це вже занадто!

— Пробачте, але хто ви?

— Людина, що перша повідомила про вбивство панночки Нітрібіт, — гордовито заявила Ерна Крюгер, ніби йшлося про якийсь славетний подвиг.

Сліпучий спалах бліца змусив комісара перелякано відсахнутися. Трохи нижче, на східцях, купчилося з півдюжини фоторепортерів, які поспішали зафіксувати знаменну подію — зустріч керівника комісії з людиною, яка «заварила цю кашу». Вкрай розлючений, затуляючи долонями обличчя, Мершель гримнув:

— Негайно припиніть це, панове, або накажу конфіскувати ваші плівки!

Однак репортери не злякалися, навпаки, почали клацати затворами апаратів ще ретельніше, поки поліцейський, що охороняв двері квартири, позіштовхував їх униз.

Тим часом Мершель, вхопивши руку Ерни Крюгер, потяг служницю до кухні.

— То це ви знайшли вбиту? — здивовано запитав він.

Пані Крюгер ствердно кивнула головою, а потім докладно розповіла, чому вона прийшла сюди, скільки разів дзвонила біля дверей, як відчула недобре.

— Ох, пане комісар, коли б ви знали, скільки разів я застерігала Розі! — скрикнула вона.

Мершель щільно зачинив двері кухні, чемно запропонував пані Крюгер стілець, сам вмостився на краєчку стола.

— Ви добре знали померлу?

— Ще б пак! Адже я приходила сюди майже щодня.

— Вона ваша родичка?

— Ні. Вже рік, як я дбаю про порядок у квартирі.

Мершель витяг блокнот.

— Чудово. Тоді назвіть своє прізвище й адресу.

Ерна Крюгер залюбки виконала це прохання і додала:

— Та я не завжди була служницею, пане комісар. Я акторка. Однак, гадаю, ви добре обізнані, що робиться в сучасному театрі: антрепренери жадають виключно молодих, гарних, довгоногих…

Тут Мершель перервав цей потік слів.

— Пробачте, коли ви востаннє бачили вбиту?

— У вівторок, тобто 29 жовтня.

— У який саме час, пам'ятаєте?

— Цілком точно. Рівно об одинадцятій я була тут, як і завжди. Раніше ніколи не приходила, бо Розі прокидалася пізненько. Поприбирала, як і годиться. О третій Розі наказала мені йти, бо чекала візиту. Справді, прийшов Польманчик.

— Польманчик? Хто це?

— Як би це вам пояснити. Довірений Розі. Її друг, проте не коханець, пане комісар.

— Гаразд. Чи знаєте ви його повне ім'я?

— Його зовуть Хайнц Польман. Мешкає десь тут, у Франкфурті. Де саме — не відаю.

Мершель намалював проти прізвища Польмана великий знак питання,

— Про це ми дізнаємося самі. Отже, коли з'явився цей Польман, ви пішли?

— Так. Але не тому, що він прийшов. Розі чекала ще на інші відвідини. Вона й Польманчику сказала, що часу в неї обмаль.

—І ви знаєте того, іншого, що мав прийти?

— Навіть не уявляю.

— Отже, ви пішли о п'ятнадцятій?

— Так.

—Із вівтірка більше не були тут?

— Ні.

— Однак ви щойно говорили, що бували тут майже щодня.

Ерна Крюгер покопирсалася в своїй господарській сумці й видобула звідти два якихось загорнутих предмети. Обережно зняла папір. В одному пакунку була невеличка вазочка з димчастого скла, в іншому — кілька гвоздик. І розповіла про сварку, що сталася через розбиту вазу, а також про своє увільнення.

— Та це вже не вперше. Розі дуже швидка на розправу, особливо, коли потрапиш під гарячу руку. Того ж дня вона була у жахливому настрої, чимось дуже розлючена, тому так образила мене, що я вирішила не повертатися. Навіть думала про інше місце. Але потім мені стало шкода її. Тому я принесла ось вазочку і квіти.

— Щоб помиритися?

— Еге ж.

—І це сталося сьогодні пополудні.

— Так. Близько п'ятої.

Мершель сповз зі столу, пройшовся туди-сюди. Підійшов до служниці, простягнув їй фото у сап'яновій рамочці.

— Чи знаєте ви цю людину, пані Крюгер? Та кинула побіжний погляд на портрет,

— Це — пан барон.

— Який ще барон? Кажіть прізвище!

Ерна знизала плечима.

— Не знаю. Розі просто називала його бароном. Здається, якийсь багатий фабрикант з Ессена. Розі якось вихвалялася, мовляв, він один з найзаможніших людей у Європі.

— Чи давно вона з ним знайома?

— З того часу, як я веду тут господарство. Чи, може, й раніш.

—І ви ніколи не чули, як його звати?

— Може й чула, але не звертала уваги. Інакше мені довелося б запам'ятовувати чимало імен.

Кілька секунд оберкомісар допитливо дивився на служницю, ніби хотів прочитати по її обличчю, чи правду вона говорить. Потім показав їй інші фото.

— Знаєте цих людей?

— Побіжно. І жодного за прізвищем.

— Всі вони були друзями Нітрібіт?

— Звичайно. Навіщо б в іншому разі дарувати свої портрети?

Мершель потасував фотографії, як колоду карт, зрештою склав їх і сунув у кишеню. Здавалося, розмову закінчено. Тому Ерна Крюгер підвелася і заходилась пакувати вазу та квіти.

— На жаль, пане комісар, більшого вам не можу сказати.

— Хвилиночку, пані Крюгер. Хочу попередити вас, щоб про нашу розмову не знала жодна людина. Інакше ви завадите розслідуванню, та ще й себе вплутаєте у справу.

Проте, хоч Мершель намагався надати своїм словам якнайбільшої ваги і старанно наголосив заключні, на служницю вони не справили ніякого враження. Вона лише одмовила байдуже:

— З ким маю балакати про це? Кого, окрім поліції, це цікавить?

І, заховавши у сумку свої речі, запитала:

— Тепер я можу йти, пане комісар?

Мершель похитав головою.

— На жаль, ні, пані Крюгер. Я змушений запропонувати вам поїхати зі мною до поліції.

— Зараз? Але мені ще треба дещо купити. Невдовзі позачиняють магазини. А до поліції я можу прийти й завтра вранці,— розхвилювалася служниця. — До того ж, нічого суттєвого додати не можу.

І пішла до дверей. Та Маршель затримав її за руку.

— Хвилиночку, пані Крюгер. Здається, ви пригадаєте ще багато чого, якщо захочете.

— Як так? Чи не думаєте, що я брешу?

— Принаймні, ви сказали неправду про те, чому Нітрібіт викинула вас геть. Розбита ваза — то не підстава для такої серйозної кари.

— Але ж ви не знали Розі! Вона була здатна вигнати за щонайменшу дрібницю. Я до цього звикла.

— Отже, якщо звикли, чому не прийшли до неї вже наступного дня?

Оторопіло глянувши на оберкомісара, Ерна Крюгер мимоволі відсахнулася. Її губи тремтіли.

— Он воно що! Бачу, ви хочете роздути мою сварку з Розі, щоб довести, ніби я причетна до її загибелі!

— Я хочу знати лише одне: чому ви не прийшли наступного дня?

— Чому, чому! Коли б знала, що тут скоїться таке, то неодмінно прийшла б!

— Відповідайте, будь ласка, на моє запитання, пані Крюгер!

— Боже милосердний! Та я ж вам товчу й товчу: ми полаялись, і я хотіла шукати іншої роботи.

Мершель присів на низеньку табуретку. Тепер він дивився на служницю знизу вгору.

— Кажучи відверто, я не розумію вас, пані Крюгер. Поміж вами та панночкою Нітрібіт нічого особливого не сталося. Розбита ваза — то ж пустощі! Нітрібіт вигнала вас — знов нічого надзвичайного, ви самі про це казали. Отже, навіщо вам було роздумувати про інше місце?

Ерна Крюгер знесилено впала на стілець і поляскала себе по лобі, що мало означати: от телепень, чого він не розуміє простих речей! Та Мершель не давав їй спокою.

— Чому це ви раптово вирішили кинути таке тепленьке місце? Адже ви тут добре заробляли?

— Так, непогано. І я зовсім не хотіла залишати місця. Просто була дуже роздратована тим, що Розі так погано ставиться до мене, особливо, коли не в настрої! — вигукнула жінка. В її очах стояли сльози. Немов не помічаючи цього, Мершель спокійно бавився виделкою, яка лежала на столі.

— Ось бачите, ви самі визнали, що ніякого нового місця й не хотіли шукати.

— Хотіла! — скрикнула Ерна.

— Тоді назвіть мені адреси людей, до яких ви зверталися в пошуках роботи.

— Та я ж лише хотіла! Ні до кого не зверталася. Лише думала.

— Аж три доби?

Ерна Крюгер не могла більше стримуватися: схилилась над столом і розридалася. Мершель неквапливо підвівся, підійшов до неї, поклав руку на її плече.

— Отже, пані Крюгер, вже час розповісти правду. Я збагнув, як воно було. І облиште ту розбиту вазу: вона потрібна вам лише задля того, щоб якось викрутитися, чи не так?

Служниця підвела голову. Видобула з сумки маленький носовичок, витерла сльози. Дивилась на Мершеля, мовчала. Тоді оберкомісар, обережно й лагідно, немов батько, який застерігає доньку від першого хибного кроку, почав викладати, як саме пані Крюгер вбила свою господиню.

— Ваша Розі завжди зберігала вдома чимало грошей, так само й прикраси. І хоч ви добре тут заробляли, проте не так багато, щоб бути в змозі придбати щось коштовне. Тоді якогось дня ви поцупили грошенята або обручку. Саме у вівторок Нітрібіт викрила крадіжку, звинуватила вас. Поміж вас зчинилася сварка, потім бійка, під час якої ви торохнули господиню по голові, а потім придушили її. Хіба не так було, пані Крюгер?

Служниця втупилась у Мершеля, як кролик у полоза. Оберкомісар м'яко посміхнувся до неї.

— Мої колеги знайшли річ, якою було вбито Нітрібіт: на ній є кров та відбитки ваших пальців. І після цього ви ще криєтесь від мене?

Ерна Крюгер сиділа непорушно. Лише тряслися губи.

— Якщо ви скажете правду, пані Крюгер, усе це може вийти на інше. Я свідчитиму, що ви виявили розсудливість, покаялися, тоді ваш вчинок розглядатимуть під іншим кутом зору. Мабуть, як вбивство в стані афекту. До того ж ви — жінка нічим не опорочена, а Нітрібіт справді не була янголом. Отже, присяжні все це врахують і проявлять до вас максимум поблажливості.

Ніби прокинувшись після тяжкого, тривалого сну, Ерна раптом гарячково запротестувала:

— Ой лишенько! Що це ви там верзете! Не вбивала я її, бачить всевишній. І Польманчик ще приходив… Він залишився, я пішла…

Мершель зневажливо хитнув головою:

— То вже самонавіяння, пані Крюгер: ви хотіли, щоб воно було так. Насправді ж ніякого Польмана не існує, хіба що у вашій уяві. От завтра ми перевіримо всіх чоловіків у місті, що мають подібне прізвище, і випливе: жоден з них і гадки не має про Нітрібіт. Отак. А тепер їдьмо до поліції і там продовжимо нашу розмову.

Приголомшена Ерна Крюгер попленталася за Мершелем. Вона була вкрай розгублена, навіть не помітила, як її фотографують репортери, як у натовпі, що й досі обложував будинок, залунали вигуки:

— Ось! Вони вже мають здобич! Диви, виявляється, це служниця! Хто б міг подумати!..

Хитромудрий Мершель саме на це й розраховував. Адже треба було вжити негайних заходів для того, щоб не пішли чутки, ніби за вбивством Нітрібіт ховається щось більше, таємниче. Воно таке саме, як десятки, сотні інших, найзвичайнісіньке, отже — ним не варто й цікавитися.

Того ж вечора після тривалого й докладного допиту Ерну Крюгер було відпущено додому. Причиною її звільнення була, крім іншого, й ініціатива, що її виявив оберкомісар Брайтер. Він зібрав усіх мешканців будинку № 36 і поставив лише одне запитання: коли вони бачили востаннє Розмарі Нітрібіт?

Немолода секретарка, що мешкала на першому поверсі, сповістила, що бачила Нітрібіт біля дверей будинку 29 жовтня поміж 16.30 та 17 годиною 30 хвилин. З цією заявою збіглося свідчення продавщиці з м'ясної крамнички, в якій Нітрібіт купувала печінку для свого пуделька. Двоє наборщиків з друкарні, що навпроти, одностайно твердили, ніби бачили вбиту 29 жовтня поміж 21.30 та 22 годиною, коли вона залишала свій дім.

Найбільш важливим було свідчення сусідки з квартири, розташованої якраз під мешканням Нітрібіт. Вона присягалася, що в середу, 30 жовтня, десь поміж 13.30 та 14 годиною, з верхньої квартири почувся чоловічий голос, потім пронизливий крик і щось глухо впало. «Але я, — додала жінка, — не взяла цього до уваги: адже в Нітрібіт подібне траплялося часто».

Зрештою, двірник будинку розповів, що у вівторок о 16 годині 30 хвилин якийсь чорнявий, років 36 чоловік, що його двірник кілька разів бачив у товаристві вбитої, квапливо збіг сходами вниз, сів у чорний автомобіль і поїхав. Прикмети цього чоловіка збігалися з тими, що їх Ерна Крюгер зазначила в другові Нітрібіт. Вона також написала в протоколі: «Високий, широкоплечий, чорнявий, приблизно 35 років».

Та хоч якими важливими були всі ці відомості, розслідуванню вони поки що допомогли дуже мало: адже жодна з них не висвітлювала головних питань — коли було вбито Нітрібіт і хто це зробив? «Ненадійне, як павутиння: ось-ось прорветься», — так саркастично охарактеризував свій доробок оберкомісар Брайтер, доповідаючи опівночі тієї ж доби про результати дій комісії шефові франкфуртської кримінальної поліції Альбертові Кальку.

Шеф побіжно погортав документи.

— Справді, Брайтер, небагато, але, сподіваюсь, ви до цього звикли. Адже вбивці дуже рідко залишають на місці злочину свої візитні картки. Отже, доводиться починати майже з нуля. Раджу передусім перевірити знайомих Нітрібіт.

— Господи! — заволав Брайтер. — У цієї дами щонайменше з півтисячі знайомих! З кого ж накажете починати?

— То вже ваша справа, Брайтер. Ви старий нишпорка. Якщо в дами багато знайомих, то її теж повсюдно знають. Значить, треба пройтись відповідними злачними місцями.

Брайтера відверто не втішала подібна перспектива. Він безпорадно махнув рукою, але враз схаменувся.

— Хвилиночку! — повернувся він до Мершеля, що стояв поруч з шефом. — Ви щось казали про блокнотик. І про якісь фото. Чому б нам не почати з них?

Мершель розгублено глянув на Калька.

— Навряд чи, Брайтер, вони стануть вам у пригоді,— непевно відказав той. — У блокнотику є кілька адрес, але позначені там особи не можуть мати з вбивством нічого спільного. Це точно.

— Однак, чого не буває в житті!

Брайтер вичікувально глянув на шефа. Весь час його непокоїла думка, чому це Кальк заради такого дрібного випадку жертвує своїм відпочинком. Дуже несхоже на цього ледацюгу. Нечувано. Найбільше, на що здатний був Кальк — вислухати рапорт і дещо зауважити підлеглим, проте він ніколи не цікавився подробицями роботи комісії. Лише у надзвичайних випадках, про які довго гомоніла преса, Кальк підключався до розслідування, однак, як жартували колеги, тільки задля того, щоб його ім'я з'явилося в газетах. Тому, проаналізувавши поведінку шефа, Брайтер, зрештою, збагнув, що за справою Нітрібіт ховається значно більше, ніж воно здавалося на перший погляд. Кальк ніби прочитав його думки.

— Поки що викинемо з гри цей блокнотик, Брайтер. Коли ж і доведеться повернутися до нього, у що я особисто не вірю, то ми завше матимемо таку нагоду.

І, немов підкреслюючи, що питання вичерпане, витяг з папки горезвісний блокнотик, перед тим переданий йому Мертелем, і замкнув його у шухляді свого столу.

Саме тоді у Брайтера майнула підступна думка: потай сповістити про блокнотик кількох знайомих репортерів. Хай рознесуть по світу, що у вбитої повії знайдено список її клієнтів, ті самі прибіжать до поліції, до нього, Брайтера, лише заради того, щоб не бути привезеними сюди силоміць. Просто й вигідно. Принаймні, значно краще, ніж нишпорити по притонах.

Брайтер лишився дуже задоволений і зі своєї кмітливості, однак промовив лише:

— Гаразд. Хай їй грець, тій книжечці. Будемо сподіватися, що нам, як завжди, допоможе щасливий випадок.

Шеф позіхнув і демонстративно подивився на свого золотого годинника.

— Гадаю, на сьогодні досить, а вранці ще поміркуємо. Принаймні, зрозуміло одне: треба затримати того Польмана. Зробіть це, Брайтер.

Оберкомісар слухняно занотував прізвище до свого пухкого блокнота.

— Так точно, пане директор. Зранку зв'яжуся з магістратом, з житловим відділом і швиденько розшукаю геть усіх Польманів.

Та йому не довелося й пальцем ворухнути, бо першим, хто завітав зранку 2 листопада 1957 року до Брайтерового кабінету, був саме 36-річний комівояжер Хайнц Кристіан Польман.

Оберкомісар вирячився на нього, немов побачив привиддя.

— Так це насправді ви? — зрештою видушив він з себе.

— Тобто? — здивувався Польман. — Хіба ви чекали на мене?

Брайтер ледь усміхнувся.

— Не те, щоб дуже, проте якби ви самі не прийшли, то я десь годинки за дві завітав би до вас. Та сідайте, будь ласка.

Польман опустився на запропонований стілець, старанно підтягнувши при цьому свої відмінно випрасувані холоші. Та тільки він розтулив рота, щоб пояснити причину свого візиту, Брайтер схопив телефонну трубку.

— Пробачте, але мушу сповістити свого начальника. Здається, буде непогано, коли він візьме участь у нашій розмові.

— Будь ласка, нічого не маю проти, — відказав Польман і витяг з кишені портсигар. Брайтер мовчки підсунув йому попільничку, потім попередив Мершеля, що прийшов пан Польман.

— Він зараз прийде. — Брайтер поклав трубку. — Нумо, пане Польман, викладайте, що там у вас на душі.

— Хе! Хіба ви не знаєте, що привело мене сюди? Звичайно, вбивство панночки Нітрібіт. Я прочитав повідомлення у ранковій газеті. Оскільки я добре знайомий з нею, то вирішив негайно прийти до вас. Гадаю, чимось допоможу у вашому розслідуванні. Я знаю її…

Рипіння дверей перервало його слова. Польман підвівся, чемно привітався з Мертелем, назвав себе.

— Пан Польман, — пояснив Брайтер, — добрий знайомий вбитої Нітрібіт. Сьогодні він прочитав, у газеті про цей випадок і одразу ж прийшов до нас.

— Дуже люб'язно з вашого боку, — промовив Мершель, вдаючи наївного, і знов запропонував Польманові сісти. Сам сів трохи осторонь, на стілець, з якого міг непомітно спостерігати відвідувача.

— Смерть панночки Нітрібіт боляче вразила моє серце, — урочисто, навіть патетично промовив Польман приємним низьким голосом, що дуже пасував до його мужнього, трохи грубуватого обличчя.

Брайтер вичавив із себе співчутливу посмішку. Польман йому не сподобався. Пихатий вродливець! Такі бувають або альфонсами, або взагалі цураються жінок.

І він не помилився. Коли трохи згодом Мершель запитав, чи був Польман коханцем Нітрібіт, той різко, немов ображений, відповів:

— Ні. Взагалі не маю з жінками нічого спільного. Щодо суті справи, то під час розмови, яка тривала близько години, Польман докладно розповів, як випадково познайомився з Нітрібіт на якійсь заправочній станції рік тому, як вони потоваришували, які стосунки були між ними. Не приховував і того, що відав, чим займається Нітрібіт, навіть був у курсі «ділових зв'язків» своєї приятельки.

Саме тут Мершель втрутився у розмову: він запитав Польмана, як саме зрозуміти останню його заяву. Коли ж той спокійно відповів, що знає прізвища переважної більшості Нітрібітових клієнтів, оберкомісар квапливо перевів розмову на інше.

— Скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили панночку Нітрібіт?

Польманова відповідь дещо розчарувала керівника комісії: його слова збіглися зі свідченнями Ерни Крюгер. Справді, у вівторок, 29 жовтня о 15 годині, він зайшов до приятельки, натрапив на фінал скандалу, чув, що йшлося про розбиту вазу і що Нітрібіт вигнала служницю.

— Гаразд, пане Польман. Але що сталося, коли пані Крюгер пішла? — поцікавився Брайтер.

Польман неквапливо запалив нову сигарету. «Здається, вже шоста», — відзначив для себе оберкомісар Мершель.

— Розповідати детально?

— Наскільки це можливо. Максимум, чого пригадаєте.

— Гаразд. Отже, коли пані Крюгер пішла, Розі сказала мені: «Польманчику, чи не хильнути нам горілочки?». Вона завжди так кликала мене.

— Але таких подробиць не треба, — урвав його Брайтер. — Лише те, що важливо для дальших подій.

— Вибачте, пане комісар. Проте було незвичайним те, що Розі запропонувала випити. Вона була просто хворобливо скупою, тому мені, коли я хотів хильнути, завжди доводилось просити її про це.

— Чому ж цього разу вона розщедрилася?

— Бо сама хотіла випити. Щоб вгамувати нерви.

— Після сварки з Крюгер?

— Та ні. Про це вона, гадаю, тоді вже забула.

— Що ж інше її збентежило?

Перш ніж відповісти, Польман загасив недокурок і негайно запалив нову сигарету. Мершель зареєстрував це, кинувши зацікавлений погляд на попільничку.

— Що саме її збентежило, вона мені не сказала. Але певний, що то був не просто неспокій. То був жах. Бо за два дні до цього вона подзвонила мені, просила терміново прийти й натякнула, ніби йдеться про її життя.

— Хо! — мимоволі вихопилось у Брайтера.

— Я сприйняв це так само несерйозно, як і ви зараз. Це було так несхоже на Розі.

— Хто ж їй загрожував? Принаймні це вона вам відкрила?

— Ні. Спершу змусила налити горілки. То було шотландське віскі. Та коли ми вихилили по чарочці, раптом задзеленчав телефон. Якийсь її клієнт наполягав на терміновому побаченні, я добре це чув.

Тут знову втрутився Мершель.

— Вона сказала вам, хто телефонував?

— Так. То був Фельдман. Дуже багатий фабрикант. Постійний клієнт. Тому Розі не могла і, гадаю, не воліла відмовити йому.

Тільки-но Брайтер хотів докладніше розпитати про фабриканта, як його випередив Мершель.

—І він прийшов, той Фельдман?

— За кілька хвилин. Тому я змушений був сховатися на кухні. Абсолютна таємниця щодо подібних відвідин — то був найголовніший принцип Розі. Отже, вона просто не встигла розповісти, хто або що її так нажахало.

— Здається, не Фельдман. Інакше вона не запросила б його, принаймні, не дозволила б вам піти?

— Виходячи з цього, справді не він, пане комісар. Мершелю було зовсім не до смаку те, що Польман згадав про Фельдмана і бачив фабриканта у Нітрібіт: Фельдман був одним з найзнатніших громадян Франкфурта.

— Ви щойно сказали, ніби Нітрібіт послала вас до кухні задля того, щоб Фельдман вас не бачив. Проте, як ви розраховували непомітно залишити квартиру, адже рипіння дверей та клацання замка виказали б вас?

— Подібний випадок було передбачено заздалегідь, бо до Розі часто приходили, коли я був у неї. Я ховався у кухні, а трохи згодом Розі гукала: «Ерно, коли підеш, не забудь купити хліба!». Для мене то був умовний сигнал, що маю йти, а гість гадав, що дверима клацає служниця.

Це розвеселило Брайтера, і він наважився запитати:

— Чи знаєте ви, скільки коштували кавалерам оті візити?

Польман опустив голову, ніби запитання неприємно вразило його, проте відповів:

— Здебільшого від п'ятисот до тисячі марок. Декотрі підносили прикраси або щось інше, проте, як-то кажуть, в індивідуальному порядку.

— О котрій годині ви пішли звідти? — поцікавився Мершель.

Польман замислився на хвильку.

— О п'ятнадцятій я прийшов… Отже, було трохи більше половини на шістнадцяту.

—І що ви робили по тому?

— Сів у машину і подався додому.

— Яка у вас машина?

— «Форд-М-15 Комбі».

— Колір?

— Світло-коричневий. — Польман кивнув головою у напрямку вікна. — Можете пересвідчитись: машина стоїть біля під'їзду.

Мершель посміхнувся.

— То зайве. Ми й так віримо вам. Проте пригадайте якомога точніше, коли ви потрапили додому і хто може це підтвердити.

На якусь мить здалося: Польман хоче протестувати, оскільки бесіда перетворювалася на допит. Але він стримався і спокійно відповів:

— Приїхав додому найпізніше о шістнадцятій. Дорогою придбав сигарети й вечірню газету. Нікого не зустрів.

— Виходить, весь вечір вас ніхто не бачив?

— Лише мій пожилець, що близько восьмої повернувся додому.

— Отже, жодна людина неспроможна засвідчити, що ви поробляли між 15 і 20 годинами?

— Якщо ви натякаєте, що в мене немає алібі,— вибухнув Польман, — то маєте цілковиту рацію. Проте запевняю вас: якби я був злочинцем, навряд чи сидів би тут.

Брайтер лагідненько всміхнувся.

— Звісно, пане Польман, тоді б ви сиділи за гратами. Однак оберкомісар мав на увазі інше: просто ми мусимо перевірити всіх знайомих Нітрібіт, принаймні для того, щоб встановити, що вони не мають нічого спільного зі злочином.

Та коли Брайтер поставив наступне запитання, його зміст наочно довів, що Польманові не дуже ймуть віри.

— Ви казали, начебто Нітрібіт воліла порадитися з вами. Чому ж тоді ви не завітали до неї наступного дня?

Але удар не потрапив у ціль. Тепер уже посміхнувся Польман.

— Тому що наступного дня, тобто 30 жовтня, о 6.30 я вже летів до Гамбурга і повернувся лише вчора о22.10. Я — представник гамбурзької фірми, літав туди у службових справах.

Польман витяг з кишені проспект і поклав його на стіл перед Брайтером.

— Ось тут ви знайдете всі відомості щодо фірми. Там можете перевірити, чи то правда. До того ж, моє прізвище внесене до списку пасажирів літака.

Брайтер зневажливо відштовхнув проспект.

— Ми й так віримо вам, пане Польман. Це лише наш обов'язок: адже ви знаєте, поліція має все перевіряти.

Та раніш ніж Польман встиг заховати проспект, він опинився у Мершеля.

— О, я добре знаю цю фірму! Давно там працюєте?

— Понад три роки.

Мершель повернув проспект власникові, запам'ятавши про всяк випадок адресу фірми.

Брайтер запитливо подивився на начальника й побачив, що вже час закінчувати розмову.

— Гаразд, пане Польман. Гадаю, ваші відвідини у дечому допоможуть нам швидше розплутати цю справу. Щиро дякуємо. — Він подав Польманові руку. Мершель лише кивнув здаля.

— Сподіваюсь, якщо матимемо ще запитання, то можемо розраховувати на вас, пане Польман?

— Залюбки, коли дозволить час, — сухо відповів той іпішов.

— Чого це ви чіпляєтесь до нього? — промовив Брайтер. — То не його робота.

— Чому ви так гадаєте?

— Бо ж сусідка Нітрібіт засвідчила: панянку було вбито 30 жовтня, коли цей тип валандав у Гамбургу. Чи припускаєте, що він нас дурить? Та ні, то було б надто безглуздо.

— Нітрібіт було вбито не 30, а 29 жовтня між 15 і 16 годинами. Ось висновок доктора Вегенера, — промовив Альберт Кальк, що з'явився у дверях. Завдяки схованим у кімнаті мікрофонам він чув усю розмову з Польманом.

Шеф передав Мершелю два аркушики — протокол судовомедичної експертизи. Та не встиг оберкомісар заглибитись у текст, як Кальк повів далі:

— Киньте вигороджувати Польмана! Краще поцікавтеся, з чого він живе, скільки заробляє останніми роками й таке інше. Певний, тут знайдеться необхідний обвинувальний матеріал. Протягом двох днів це має бути виконано. Ще раз допитайте Польмана. Інші версії опрацьовувати немає рації.

Брайтер стрепенувся.

— Це ви серйозно?

— Цілком. Хіба замало роботи вивести цього типа на чисту воду?

Але Брайтер не вгамовувався.

— А коли ми потрапимо з тим Польманом у халепу? Всі інші сліди застигнуть. Якщо злочинцеві потрібно виграти час, цих двох днів йому вистачить цілком.

Кальк не відповів, але, виходячи з кімнати, кинув Мершелю:

— Ви у курсі справи: діятимемо, як домовились. І жодної інформації пресі.

Брайтер гнівно закусив губу. Коли ж за шефом зачинилися двері, він не стримався.

— Чи то я дурень, чи він телепень? «Облиште інші версії»… Хіба так ведуть розслідування? І дитині зрозуміло: це самогубство для нас!

Мершель мовчав.

І Брайтер вирішив діяти. Наступного дня він здійснив свій задум: натякнув кільком знайомим журналістам про таємничий блокнотик та фотографії.

Звичайно, стався вибух. Геть усі західноєвропейські газети передрукували це сенсаційне повідомлення. І пішло!. Щодня з'являлися нові й нові дописи, присвячені франкфуртській гетері, що обслуговувала вершки західнонімецького суспільства. Невгамовна фантазія їхніх авторів сфабрикувала навіть історію про вмонтовану у вазу кінокамеру та магнітофон під ліжком; це знаряддя ретельно фіксувало інтимні сцени та розмови, аби потім Нітрібіт мала змогу шантажувати своїх клієнтів. Зрештою, історія набула й політичного характеру: деякі бульварні газетки зробили з повії «досвідчену комуністичну агентку», яка у своєму французькому ліжку випитувала в поважних сластолюбців державні таємниці.

Один із західнонімецьких інститутів вивчення громадської думки не полінувався підрахувати публікації, присвячені справі Нітрібіт; він налічив аж 3231 допис!

Отже, скандал, виникненню якого Альберт Кальк, щирий друг тодішнього міністра внутрішніх справ ФРН Шредера, намагався будь-що перешкодити (звичайно, не лише з власної ініціативи), став реальністю. Та — диво дивне! Незважаючи на все, у жодному дописі, жодному повідомленні, хоч усі вони одностайно твердили про «потоптані підвалини моралі», не було згадано жодного прізвища справжніх клієнтів Нітрібіт.

Чому? Це з'ясувалося через рік, коли дуже поширений та впливовий західнонімецький журнал «Квік» почав друкувати серію статей-спогадів Польмана, в яких, як повідомлялося, «буде висвітлено всю правду щодо справи Нітрібіт». Проте після першого ж продовження журнал раптом урвав розповідь: картелі, від яких великою мірою залежить існування «Квіку» (як і інших видань), категорично попередили, що припинять подавати свої рекламні оголошення, якщо «Польман не облишить базікання». Що ж, красномовний доказ горезвісної «свободи преси»!

Та повернімося до розслідування. Для членів комісії у справах вбивства, створеної при франкфуртській поліції, «газетярський бум» мав просто катастрофічні наслідки. Після першого ж повідомлення про «таємничий блокнотик» телефон у кімнаті оберкомісара Брайтера оскаженів: протягом тижня розмовляли ним 311 найповажніших осіб. По тому, цілком добровільно, залишивши в гаражах свої розкішні автомобілі (щоб не впізнали їх власників), потай діставалися вони до поліцай-президії і в скромному кабінеті Брайтера, склавши докладний звіт про свої стосунки з «великосвітською гетерою», благали, заламуючи руки, про збереження таємниці.

Це їм обіцяли. Справді, поки оті пани перебували на становищі свідків, поліція не мала права розголошувати їхні імена. Але що робити, коли всі їхні свідчення буде перевірено: адже вбивця (або найманець) безумовно походить з цих верств?

Проте до цього не дійшло. Знайшлася людина, що добровільно взяла провину на себе, сама віддалася до рук поліції й потрапила за грати.

То був друг Нітрібіт — Хайнц Польман.

Та «вбивцею» він став не задарма. Перед ув'язненням між ним і шефом франкфуртської поліції Альбертом Кальком у присутності гамбурзького адвоката Мюллера було укладено угоду: Польман визнає себе вбивцею, поліція гарантує його виправдання на суді «за браком доказів».

Звичайно, всі пункти цієї таємничої угоди невідомі, її учасники й досі помовчують, проте її існування не викликає ніякого сумніву, що надалі було підтверджено фактично. А оборудка «Польман — поліція» залишається чи не найбруднішою сторінкою в історії німецького кримінального судочинства: у порівнянні з нею сама справа Нітрібіт — просто дитяча іграшка.

Події розгорталися так.

12 листопада, тобто через 11 діб після вбивства Нітрібіт, керівника комісії Мершеля несподівано усунули з посади, трохи пізніше його було увільнено з поліції. Інші члени комісії дістали нові завдання. Офіційна версія стверджувала, ніби через перевантаженість Мершель захворів на виснаження нервової системи. Проте під час судового процесу він сам спростував цю вигадку. Ось що він пояснив: «Директор Кальк почав вимагати негайного ув'язнення Польмана і наказав, щоб я не розшукував жодних інших слідів злочину. Я рішуче відмовився, бо зібраний проти Польмана обвинувальний матеріал виявився таким мізерним, що передавати його до суду було просто смішно. Тому я наполягав на розробці інших версій, тим більше, що був переконаний у тому, що Польман невинний. Ця суперечка й призвела до мого звільнення».

Після того, як комісію було ліквідовано, Кальк повів розслідування особисто. Знаменним є те, що єдиним помічником у цій справі він обрав комісара Радої з політичного відділу — людину цілком надійну.

Отже, всі дальші зусилля слідчих були спрямовані на обвинувачення Польмана. Проте минуло більше трьох місяців, і лише тоді преса сповістила: «Вбивця Нітрібіт за гратами». Це сталося 5 лютого 1958 року.

Поліцейське комюніке щодо підстав ув'язнення мало шість пунктів:

1. Перед смертю Нітрібіт Польман був обмежений в коштах, після її вбивства встиг витратити 20 тисяч марок.

2. Ув'язнений не зміг пояснити походження цієї суми. Проте він знав, що на час своєї смерті Нітрібіт зберігала у квартирі значні гроші, бо збиралася придбати коштовну обручку. Польман навіть відмовляв приятельку від цього, отже хотів перешкодити Нітрібіт витратити гроші.

3. Кілька свідків присягаються, що в день убивства Нітрібіт бачили Польмана в районі Штіфтштрассе; він був спітнілий, збуджений і мав розбиту губу, що, можливо, спричинилося під час бійки, яка передувала злочинові.

4. Вбивство Нітрібіт могла вчинити лише людина, близька до неї, обізнана з її звичками, розкладом дня, її квартирою і т. ін. Оскільки інші особи, що відповідають цим умовам, довели своє алібі, лишається один Польман.

5. Польман обманув поліцію, розповідаючи, як був одягнений в день убивства. До того ж він намагався вивести криваву пляму зі своїх сірих штанів і не здатний був дати скільки-небудь задовільних пояснень щодо походження цієї плями.

6. Відбитки пальців Польмана знайдено на місці злочину.

У примітці ще стояло, що Польман винним себе не визнав і відмовився давати будь-які свідчення до судового процесу.

Хоч як це дивно, але через 11 місяців ув'язнення Польмана було випущено на волю зі слідчої в'язниці; у такий спосіб поліція поволі готувала громадську думку до сприйняття фантастичного вироку майбутнього суду. У постанові про звільнення Польмана суддя франкфуртського земельного суду, що здійснював нагляд за в'язницями, записав: «Немає жодної підстави для дальшого утримання під вартою». Ще дивовижніший інший його афоризм: «Крім того, за давністю злочину навряд чи хто взагалі може бути звинуваченим у цьому вбивстві».

Дивно, проте знаменно: адже франкфуртська поліція саме прагнула того, щоб, принісши у жертву Польмана, виграти час, потрібний для заметення слідів справжнього вбивці. Для цього вистачило року, і тепер людина, яка б раптом знову порушила справу Нітрібіт, не знайшла б жодного доказу.

Мавр Польман зробив свою справу, мавр міг іти.

Він не пішов — полетів. До Гамбурга, де зустрівся з адвокатом Мюллером і домовився про винагороду за мовчання. Подробиці цієї нової оборудки стали відомі лише через півтора року під час судового процесу у Франкфурті.

Про цей процес, що почався 19 червня 1960 року і більше нагадував дешевий фарс, ніж судове засідання, західнонімецький журнал «Штерн», зокрема, писав:

«Головною фігурою, рушійною силою на цьому процесі, попри сподівання, був не голова суду, не прокурор, а обвинувачений Польман… Він мав випещений вигляд, ніби у в'язниці володів апартаментами з вікнами на південь, і поводився так, ніби в його кишені вже лежав виправдувальний вирок. Коли йому здавалося, що в залі засідань жаркувато, він безцеремонно звертався до голови суду: «Чи не маєте ви чогось проти, пане радник, якщо я роззуюся?». При цьому, звертаючись до суду, він не просив, а вимагав або «доводив до відома».

Голова суду радник Дрейсель нагадував швидше Польманового служника, що квапиться вгадати та виконати всі примхи господаря. Він не тільки дозволив Польманові роззутися, а й запропонував йому відповідати на запитання сидячи, тоді як представник держави — прокурор мав читати свій обвинувальний висновок навстоячки, немов школяр; коли Польман поскаржився, що репортери «лементом та біганиною заважають йому зосередитися», суддя заборонив журналістам залишати зал.

Яку роль відігравав на процесі Польман, чи не найкраіце показує такий епізод. Коли судові потрібно було виїхати, щоб оглянути квартиру Польмана (розв'язувалось питання, чи спроможний був Польман затиснути 20 тисяч марок під тумбочку), поліція щільно перекрила вулицю і виконувала свої службові обов'язки так ретельно, що захисник Польмана і сам суддя Дрейсель не змогли пробитися крізь кордон. Даремно намагався бідолаха-радник втлумачити поліцейським, хто він такий: його не схотіли слухати. Чим би закінчився цей кумедний випадок — невідомо, коли б на той час не з'явився пан Польман, якого поліцейські знали в обличчя, бо газети вміщували щодня цілі серії його портретів.

— Гей, хлопці,— дружньо поплескав він охоронців порядку по плечах, — що ви робите? То ж мій голова суду! Пропустіть, бо ж без нього справа не зрушить з місця!

І поліцейські слухняно розступилися.

Щодо самого процесу, то він був навіть гіршим за фарс: адже обвинувачення цілком було побудовано на піску.

«Польман оглушив, задушив та пограбував Нітрібіт: це сталося 29 жовтня 1957 року поміж 15 та 16 годинами» — ось головний пункт складеного Кальком обвинувального висновку, хоч під час попереднього слідства саме його було спростовано свідченнями багатьох людей. Більше того, висновок базувався виключно на розповіді Ерни Крюгер про пляшки з молоком та на протоколі судовомедичної експертизи.

Звісно, обидва адвокати Польмана, що їх він мав змогу найняти завдяки грошам, одержаним за мовчання, влаштували навальний наступ саме на цей пункт обвинувачення; вони провели перед судом цілу низку свідків, які заприсягалися, що бачили Нітрібіт увечері 29 або вдень 30 жовтня.

Дуже стали в пригоді захистові помилки, що їх було припущено в початкові години розслідування. По-перше, ніхто, крім Ерни Крюгер, не бачив молока у пляшках: отже, її важливе свідчення ставало дуже і дуже сумнівним. По-друге, викликаний до суду доктор Вегенер змушений був визнати, що за такої спеки, яка спостерігалась у кімнаті вбитої, труп розкладався значно швидше, ніж це було б за звичайних умов. Проте він, як експерт, керувався при дослідженні температурою, занотованою Брайтером за годину по тому, як оберкомісар прочинив вікно і напустив у кімнату прохолодного листопадового повітря. Отже, й висновкам судовомедичного експерта не можна було йняти віри.

Після цього хиткий картярський будиночок обвинувачення повалився. Якщо Нітрібіт не було вбите у ті кілька годин 29 жовтня, обвинувачення проти Польмана втрачало всякий сенс, бо наступні два дні він дійсно перебував у Гамбургу.

Подальший перебіг процесу був нецікавий і, головне, не міг уже вплинути на кінцевий результат.

Лише раз у залі пожвавішали: несподівано голова суду запитав Польмана про походження грошей, на які після загибелі Нітрібіт той придбав нову машину та кілька дорогих костюмів. У поліції Польман твердив, ніби заощадив ці гроші зі своїх прибутків (і ховав їх під тумбочкою). Але то була відверта брехня, бо комівояжер Польман не заробляв стільки, щоб заощадити, ще й при «дуже вільному» способі життя, таку солідну суму. Отже, гроші надходили з інших, безсумнівно темних джерел, про які Польман, звісно, згадувати не бажав. Що то за джерела, поліції та судові неважко було збагнути: до цього Польмана разів з десять притягали до кримінальної відповідальності за крадіжки, шахрайство, розтрати.

Замість того, щоб прямо відповісти на запитання судді, Польман заходився непереконливо, безглуздо викручуватися, потім замовк, через що в судді та присяжних, звісно, виникла думка, що то гроші Нітрібіт.

З цієї єдиної в ході процесу делікатної ситуації Польмана несподівано виручив прокурор Зоммер.

— Пане Польман, — поцікавився прокурор, — чи не обіцяли вам особи, що, можливо, мають відношення до вбивства, якусь винагороду за мовчання?

Більшого б не змогли зробити для свого підзахисного обидва адвокати! Польман вдячно посміхнувся і кивнув головою.

Якщо до цього випадку хтось вельми наївний ще вважав, що викриттю вбивства Нітрібіт, мовляв, завадили помилки та недбалість поліцейських слідчих, то зараз геть усім стало цілком зрозумілим: процес служить лише для того, щоб затьмарити, замовчати справжні обставини та підстави злочину.

Який саме гонорар одержав або мав одержати за мовчання Польман, на суді не з'ясували, та й не прагнули цього. В одній з газет тоді з'явився допис під заголовком: «Польман вимагає мільйон», в якому, поміж іншим, писалося: «Після того, як Польмана було випущено з в'язниці і він заходився друкувати на сторінках «Квіку» свої спогади, родичі однієї вельмишановної особи, що мала стосунки з Нітрібіт, налякались і доручили одному гамбурзькому адвокатові «владнати цю справу». Адвокат зустрівся з Польманом, і той зажадав мільйон марок. Та після подальших тривалих переговорів він нібито погодився на чверть мільйона».

Гамбурзький адвокат — вже згадуваний Мюллер — у передостанній день процесу виступив як свідок захисту і підтвердив під присягою, що дійсно мав з Польманом подібні переговори. Проте йшлося не про «платню за мовчання», а про «придбання деяких особистих прав». Ні суми винагороди, ні імені поручителя Мюллер не назвав, цілком слушно пославшись на свій обов'язок зберігати професійну таємницю. Коли ж суддя звернувся до Польмана, чи не може він відповісти на ці запитання, останній також послався на умови угоди, яка вимагає бути стриманим.

12 липня 1960 року балаган закрився. Як обіцяли Польману, його було виправдано через брак доказів «в ім'я народу і на державні кошти», як провіщає у таких випадках звична формула.

Проте боннська казна навряд чи зазнала збитку: адже у цьому випадку вона захищала саму себе в образі керівної верхівки держави, на спокій якої зазіхнув злочинець-рецидивіст і гомосексуаліст…[3]