Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Виїзд

Може не дуже доцільно присвячувати окремий розділ такому, часово ограниченому, фактові, як виїзд із Нойгамеру на фронт. Це правда! Виїзд тривав лише кілька днів, по-різному і в різних частинах. Але ввесь комплекс питань, зв'язаних із самим виїздом, такий одначе великий, що його прийдеться розглядати, як окрему, хоч невелику, цілість.

Питання виїзду на фронт було основною проблемою, навколо якої крутилися думки й здогади всього Нойгамеру. Взагалі, як кожний пам'ятає, галицький загал очікував, що темпо виставлення дивізії буде далеко скоршим. Загально числилися з «айнзацом» ще в 1943 р. Коли розвій випадків доказав усю необґрунтованість цих поглядів, публічна опінія попала в другу скрайність, а саме, що нам східнього фронту взагалі не бачити і подібні інші поголоски.

І так, підчас нашого приїзду в Нойгамер, поширилася була думка, що весь «айнзац» дивізії буде мати форму першого «айнзацу» галицьких поліційних полків, які повичищували від партизанів околицю, приблизно, між долішнім Сяном та верхнім Бугом. Відтак, коли поліційні полки були розформовані, розпочався шум навколо «другого фронту» й Франції, як будучого місця «айнзацу». Цьому, одначе, протиставився загальний стан боєздатности дивізії, а тоді ясним було, що на захід іде еліта німецької армії. Деякий час по зайнятті німецькими військами Угорщини, появилася вістка, що ми поїдемо там для поборювання партизанських банд, бо говорили, що тоді саме розпочався партизанський рух в Мадярщині. Наступною країною, де ми, нібито, вже напевно мали їхати, куди навіть мала вже виїхати дивізійна квартирункова комісія, була Румунія; реальною підставою для цих поголосок була напружена ситуація у північносхдній Румунії у зв'язку з переходом совєтськими військами Дністра і Прута. Ходили теж чутки про виїзд до Боснії чи Італії, але їх ніхто не брав поважно.

Одиноке, що ці передвідїздові сплетні мали спільне, було те, що в усіх цих вістках старанно обминалася всяка згадка про Галичину, як про можливе місце «айнзацу». Безперечно, що бодай частина цих вісток походила згори, і була виразом непевности і вагання, яке панувало в вищих старшинських кругах весною 1944 р. Оця непевність була спричинена, в загальному, розвоєм мілітарного положення в Европі; заламання німецької воєнної потуги на східньому фронті було вже, як не очевидне, то дуже правдоподібне, і кожний це бачив. Кількість місць, куди, нібито, мала йти наша дивізія, була рівночасним підчеркненням факту, що ніде в Европі вже не було спокійного кутка для німців. Друга причина безумовно існуючих між німецькими старшинами хитань, що дивізія не була одиницею, на яку можна було числити, і то однаково під оглядом військовим, як і політичним; все ж таки були німці, з якими можна було говорити на розум, а перед цими ми не крилися з думкою, що, у випадку вжиття дивізії на будь-якому небольшевицькому фронті, вся наша частина використає першу нагоду виключитися із рядів борців за Нову Европу. Наші інтереси, говорилося тоді, покриваються з німецькими тільки лиш там, де йде про збройну боротьбу з большевиками.

Оці настрої не могли не дійти до вух командування. З деяких висловів нашого командира, майора Кюстера, стало видно, що старшинська верхівка бачить недоцільність висилки дивізії до західньої Европи, чи на Балкани, «бо тоді ви підете в ліс».

Думка про «перехід у ліс» була дискутована, очевидно, і у нас. Зрозуміло, що цей перехід міг бути актуальний лиш тоді, коли дивізія у своїй масі опинилася б у Галичині. Та й що до цієї можливости не було однозгідности. Були такі, що казали «я сповнив злочин супроти свого народу, надівши німецьку уніформу», і стреміли до чимскорішої направи цього «злочину»; інші ж знову бачили наказ хвилі, в захованні леґальної форми збройної боротьби, зокрема в обличчі широко дискутованих тоді можливостей розбудови дивізії до розмірів корпусу, нібито з дивізіями «Галичина», «Львів» і «Булава», про що раз відкрито сказав Кюстер. Реальні підстави до цих чуток — це були тисячі і тисячі нових рекрутів у таборі Цілєнціґ, де коротко стояв запасний полк дивізії, пляни виставлення третіх батальйонів при полках піхоти та батальйону «штурмґешіців».[44] (Я сам читав наказ в цій справі, але з цього нічого не вийшло).

Своєчасною синтезою всіх тих розбіжностей був погляд, що дивізія повинна перейти в підпілля лиш тоді, коли большевикам удасться окупувати Галичину. Сам Фрайтаґ у своїх «Листах до добровольців», інспірованих Палієвим, що мали бути лучником між командою і загалом стрілецтва, до цієї справи, очевидно, не займав становища. Проблему вирішив не хто інший, як сам Гімлер. У згадуваній промові, з нагоди інспекції дивізії, він ґарантував висилку дивізії до Галичини. Від тоді теж ущухли сплетні про місце «айнзацу», хоч не обійшлося без здогадів про його форми.

У другій половині червня 1944 р. появився тайний наказ про час виїзду й докладне означення місця вжиття дивізії. Це мала б бути Долинщина, де наша дивізія мала замінити одну німецьку гірську дивізію. Ця ж дивізія мала відступити нашій, як інструкторів, 2 офіцерів і 10 підстаршин, спосіб розподілу їх між наші піші частини був поданий рівночасно в цьому ж наказі. Чи цей наказ був лише маскуванням дійсних намірів, чи, дійсно, його лиш в останній хвилі змінено, важко рішити. Думаю, що це друге.

Декілька днів пізніше вже почали виїздити перші частини дивізії на фронт. Надійшла довгоочікувана хвилина, хоч не всі з нас, а радше, мало хто, з вірою гляділи в будуче. Нарешті, по довгому, рішуче задовгому, очікуванні, ми мали стати проти ворога. Та яка велика різниця була між весною 1943 і літом 1944 рр.! Віра в німецьку військову потугу, захитана Сталінградом, щезла остаточно. Десант альянтів на Заході ставив ясно перед очі всю скомплікованість нашого положення. Вже тоді створилися підстави під такий розвій ситуації, який наступив весною 1945: українська дивізія між совєтським молотом і альянтським ковадлом. Дивізія, хоч ніби і добре вишколена, добре озброєна, йшла на фронт без внутрішньої спаяности, без твердого, національно настроєного проводу, без свідомости, за що має боротися. Бо хоч полк. Бізанц кричав на вічах у Нойгамері: «Йдіть, бийтеся й не питайте, за що, як не питали ми в 1918 році», було очевидним, що з таким гаслом можна було звертатися до українців хиба ще в 1941 р.

Дивізія несла на фронт безмір доброї волі допомогти нещасній вужчій батьківщині, що застигла в смертельній небезпеці. Та не несла реальних можливостей до цього, бо що ж значила одна-єдина дивізія, що була перейнята волею боронити галицький край, проти цілого большевицького фронту, що був рішений цей край окупувати. Це є факт, що, в духовій площині, проти большевиків стояли в Галичині лиш УПА і наша дивізія. Тому не дивно, що в останній відозві до добровольців, сот. Паліїв, що дотепер поборював взагалі УПА, як концепцію збройної боротьби, таки заявив: «Коли ми стоятимемо на фронті, УПА буде хоронити наші боки й тил».

Справді, коли ми їхали через Галичину, привітання населення було хоча щире і спонтанне, однак не мало характеру ентузіязму, а лише співчуття. Дивізія і край розумілися добре.

І їхали ми не в Долинщину, а під Броди.