Великі сподівання

Розділ 52

З Літл-Брітен я пішов з чеком у кишені до брата міс Скіффінс, бухгалтера, а той відразу ж подався до Кларрікера й привів його до мене, і я з почуттям неабиякого задоволення завершив нашу з ним угоду. Це було єдине добре діло, що я зробив, єдине, що я довів до кінця, відколи дізнався про свої великі сподівання.

Кларрікер принагідно повідомив мене, що справи фірми йдуть угору, і що розширення ділових контактів вимагає створення невеличкого її представництва на Сході, і що Герберт у своїй новій ролі компаньйона якраз дуже надається на керівника цієї філії, з чого я зробив висновок, що невдовзі муситиму розлучитися з моїм другом, навіть якби я сам і не виїжджав з Англії. В цю хвилину я відчув, що мій останній якір ось-ось відірветься і я лишуся на волю хвиль та вітрів.

Зате ж яка була моя радість, коли Герберт, приходячи ввечері додому, розповідав мені про зміни у своєму становищі - ані й гадки не маючи, що для мене це ніяка не новина - і захоплено розписував переді мною, як він повезе Клару Барлі до країни тисячі й одної ночі, та як я приїду до них (чи не з караваном верблюдів), і як ми всі разом вирушимо в подорож по Нілу й будемо милуватися всякими дивами. Не вельми переймаючись надіями на свою участь у всіх цих осяйних планах, я, однак, бачив, що Гербертові перспективи швидко прояснюються, і якщо старий Білл Барлі все так само вдаватиметься до перцю з ромом, майбутнє його дочки незабаром буде забезпечене.

Настав уже березень. Моя ліва рука загоювалась нормально, хоч і поволі, бо я й досі не міг встромити її в рукав; правою, нехай і дещо спотвореною, вже можна було сяко-тако орудувати.

У понеділок уранці, коли ми з Гербертом сиділи за сніданком, з пошти принесли листа від Вемміка такого змісту:

«Волворт. Спаліть це відразу, як прочитаєте. На початку тижня або, скажімо, у середу, коли хочете, можете здійснити те, що надумали. Тепер спаліть».

Я дав листа прочитати Гербертові, після чого ми вивчили його напам'ять і спалили, а тоді стали міркувати, як нам бути, бо ж ясно було, що гребти я неспроможен.

- Я вже стільки думав над цим,- сказав Герберт,- [410] що, здається, надумав дещо краще, ніж наймати човняра з Темзи. Візьмім-но Стартопа. Він гарний хлопець, веслує добре, та й нас любить, і щирий, і чесний. Я теж не раз думав про нього.

- Але щось же йому треба буде пояснити, Герберте.

- Зовсім небагато. Нехай він поки що вважає, що це просто наша примха, яку треба тримати в таємниці, а коли вже будемо всі на човні, скажемо йому, що в тебе є поважні причини, щоб вивезти Провіса за кордон. Ти ж поїдеш з ним?

- Звичайно.

- А куди?

Пройнятий тривогою, я так багато розважав про це, що тепер для мене не мало ніякого значення, куди саме ми вирушимо, до Гамбурга, Роттердама чи Антверпена - головне, щоб він опинився поза межами Англії. Ми можемо сісти на будь-який іноземний пароплав, що нас візьме. Я вважав, що слід човном спуститися якомога далі, в усякому разі аж ген за Грейвзенд, де була реальна небезпека розпитувань або й трусу, якби щось запідозрили. Оскільки іноземні судна звичайно відходять від Лондона, коли приплив найвищий, нам треба спуститися річкою з попереднім відпливом і в якомусь затишку виждати, коли повз нас проходитиме пароплав. Годину цю можна розрахувати досить точно, якщо поцікавитись завчасу.

Герберт був згоден зі мною, і ми зразу ж після сніданку вибрались на розвідини. З'ясувалося, що для нас найзручнішим був би пароплав на Гамбург, і саме на ньому ми й зосередили основну увагу. Але ми придивилися й до інших іноземних суден, що відходили з цим припливом, і добре запам'ятали їхні обриси та загальний вигляд. Потім ми на кілька годин розлучилися: я пішов дістати необхідні документи, а Герберт - побачитися зі Стартопом у нього вдома. З цим ми обоє легко впорались, про що й доповіли один одному, зустрівшись о першій годині. Я вже мав готові документи, а Герберт переговорив з Стартопом, котрий охоче погодився допомогти нам.

Ми вирішили, що Герберт і Стартоп сядуть на весла, я стернуватиму, а наш підопічний тихенько вмоститься на правах пасажира; часу в нас буде вдосталь, тож ми й не спішитимем. Було погоджено, що сьогодні ввечері, не заходячи додому обідати, Герберт поїде до Віт-рякового ставка; що завтра ввечері, у вівторок, він зовсім туди не показуватиметься; що він попередить Провіса, щоб той у середу, коли побачить нашого човна (але [411] не раніше) спустився сходами до річки; що з ним усе буде домовлено сьогодні ж таки, у понеділок, увечері, і що більше ми не бачитимемось, аж доки не під'їдемо по нього човном.

Коли ми продумали всі ці застережливі заходи, я пішов додому.

Відімкнувши двері нашого помешкання, я знайшов у скриньці адресованого мені листа; лист був дуже брудний, але не безграмотний. Приніс його явно посильний - після того, як я пішов з дому,- а написано в ньому було ось що:

«Коли ви не побоїтесь увечері о дев'ятій годині сьогодні або завтра прийти на болота до хатини над шлюзом, там, де піч для випалу вапна, то краще прийдіть. А якщо вас цікавить дещо про вашого дядька Провіса, то вже конче прийдіть, не гаючи часу, і щоб нікому ні слова. Приходьте самі. Листа принесіть із собою».

І до цього чудного листа у мене голова аж гула від клопоту. А тепер я й зовсім не знав, що робити. Найгірше ж те, що вирішувати треба було негайно, бо-інакше я пропустив би денний диліжанс, яким міг би до вечора доїхати до нашого містечка. Відкладати на завтра ніяк було: там уже налягала втеча. Та й крім того - ану ж оте «дещо» безпосередньо стосується задуманої втечі?

Навіть якби я мав більше часу на роздуми, я б, мабуть, однаково поїхав. Але оскільки взагалі не було коли роздумувати - мій годинник показував, що диліжанс відходить за півгодини,- то я й вирішив їхати. Я б ще, може, лишився, коли б не згадка про «мого дядька Провіса»; саме ця згадка, на додачу до вранішнього Веммі-кового листа й усіх наших готувань, і переважила на користь поїздки.

Коли гарячково спішиш, важко вхопити зміст листа, хоч би який він, тим-то я ще разів зо два перечитав цю таємничу цидулу, поки до мене якось механічно дійшло попередження, що про неї нікому не можна говорити. Так само механічно я схопив олівця й написав Гербертові записку, що оскільки мені доведеться виїхати і, можливо, надовго, то я вирішив нашвидку - одна нога там, друга тут - довідатись, як здоров'я міс Гевішем. Я ледве мав коли накинути шинелю, замкнути двері й дістатися задвірками до поштової станції. Якби я взяв візника і їхав вулицями, то нізащо б не встиг - я й так [412] спіймав диліжанс уже у воротях. Прийшовши до пам'яті, я побачив, що сиджу всередині тряскої карети сам-один, по коліна в соломі.

Я таки й справді не приходив до пам'яті, відколи одержав цього листа: він добряче мене ошелешив після всієї тієї гарячки за попередніх півдня. А гарячкував я тоді й переживав страшенно, бо хоч яке довге й напружене було чекання звістки від Вемміка, поява її все одно вразила несподіваністю. Тепер же, сидячи в кареті, я почав дивуватись, як це я тут опинився, і сумніватись, чи варто мені їхати, і прикидати, чи не краще висісти й вернутися назад, і твердити собі, що ніколи не слід зважати на анонімні листи,- коротше кажучи, пройшов через усі стадії суперечливих рішень і вагань, знайомих майже кожному, хто діє гарячково. ї все-таки та обставина, що Провіса було згадано на ім'я, взяла гору. Я розміркував так - як робив і раніше, хоч і підсвідомо, чого, можливо, і не назвеш міркуванням,- що якби я не поїхав і через це з ним щось сталося, я б собі повік не простив.

Ми ще були в дорозі, коли смеркло, і поїздка здалася мені неймовірно довгою і втомливою, бо ж у віконце карети нічого не було видно, а вибратись на горішні місця я не міг, мавши попечені руки. Щоб не показуватись у «Синьому. Кабані», я зупинився у простішому заїзді на околиці міста й замовив обід, а поки його готували, сходив до Сатіс-Гаусу й поцікавився здоров'ям міс Гевішем. Стан її ще залишався серйозним, хоч трохи й покращав.

Цей мій заїзд колись був частиною монастирських приміщень, і обідав я у восьмигранній залі, подібній до церковного приміщення. Оскільки я не міг дати ради з ножем, господар, стариган з лискучою лисиною, сам нарізав мені м'ясо. При цій нагоді ми розбалакались, і він розважив мене моєю власною історією - ясна річ, у тій поширеній версії, згідно з якою Памблечук був моїм найпершим доброчинцем і що саме він заклав підвалини мого щастя.

- А ви знаєте цього молодика? - поспитав я.

- Себто я? - перепитав господар.- Та я знав його ще отаким пуцьверінком!

- А він і тепер навідується у ці краї?

- Та деколи навідується,- відказав господар,- до своїх вельможних друзів, а от хто його в люди вивів, від того й носа верне. [413]

- Хто ж цей його благодійник?

- Та той, про кого я вам і правлю,- відказав господар.- Містер Памблечук.

- А він більш нікому не відповів такою невдячністю?

- Відповів би, якби було кому,- сказав господар,- але от не було кому. А чого? Та бо тільки самий Памблечук і зробив усе для нього.

- Це Памблечук так каже?

- Каже! - обурився господар.- Йому й не треба нічого казати!

- Але він так каже?

- Коли слухаєш, як він про це говорить, сер, то аж серце кров'ю обкипає,- сказав господар.

Я подумав: «Але ти, Джо, любий Джо, ти ніколи про це не говориш. Стільки натерпівшись і не переставши любити, ти ніколи не нарікаєш. І ти теж ні, добра Бідді».

- Вас, здається, і апетиту ця пригода позбавила,- сказав господар, кинувши погляд на мою перев'язану руку під шинелею.- Покуштуйте хоч цей ніжненький шматочок.

- Ні, дякую вам,- відповів я і, обернувшись від столу, похнюплено втупився у вогонь.- Я не можу більше їсти. Будь ласка, заберіть це все.

Ще ніколи я так гостро не відчував своєї провини перед Джо, як-от через цього нахабного самозванця Пам-блечука. На тлі його лицемірства й підлості Джо виглядав ще чеснішим, ще шляхетнішим.

З добру годину просидів я перед каміном, охоплений почуттям глибокої і цілком заслуженої осороми. Удари годинника розбурхали мене,- хоч і не розпогодили мого настрою і не розвіяли докорів сумління,- і я підвівся, попросив, щоб мені защібнули шинелю під шиєю, і вийшов. Я вже раніше перенишпорив по всіх кишенях, шукаючи листа, щоб перечитати його ще раз, але ніде не знайшов і з прикрістю подумав, що, певне, він у мене випав на солому в кареті. Зміст його, проте, я запам'ятав дуже добре: зустріч було призначено в хатині над шлюзом біля печі для випалу вапна на болотах, о дев'ятій годині вечора. А що часу вже лишалось обмаль, я й подався, нікуди не звертаючи, навпростець до боліт. [414]