Велика рiдня

I

Пiд iскристим пiвднем зелено шумить Великий шлях, упираючись широким, туго натягнутим луком у високi жита, що вже заквiтували на все поле. Сизуватий колос, затиснутий з двох бокiв списами остюкiв, перегойдує на тонких бiлих ниточках жовто-зеленавi палички квiту.

Не жалкуючи, що вiдмовився поїхати на прогулянку до городищанських лiсiв, Дмитро увiйшов у голубi жита, i вони прикрили його прогрiтими хвилями Навiть не ворухнеться бiля кореня вузлувате, свiтлiше стебло, а колос, викупаний сонцем, вклоняється нивi, то темнiючи, то просвiтлюючись. Якi неповторнi шерехи випрядає нива; вона стрепене дужими i м'якими крилами i до самого обрiю летить, то враз вiдкинеться назад, стихне, як пiсня.

Дмитро уважним поглядом вдивляється в далечiнь, мов читає живу карту ланiв; у плюскiт стебла непомiтно вплiтаються голоси його великої рiднi, i кожне поле дивиться на нього допитливими очима його друзiв, що, мов казку, пiдводили до сонця народне добро.

Нi, таки справдi щось казкове було в широкому привiллi, по вiнця сповненому надiйними хвилями, видимими течiями вiтру, бризками промiння i тим хвилюючим спiвом жайворонка, коли здається, що вiн сiє i сiє червонi зерна пшеницi на невидимi чутливi струни.

– Любуєшся, Дмитре?

На стежцi несподiвано виростає Варивон з Василиною. Буйнi жита схиляються над ними, обсипають обличчя жовтим крихiтним пилком, i тому зараз янтарнi очi Варивона видiляються не так рiзко.

– Любуюся, – признався Дмитро.

– I є чим… – набiгла якась думка, i Варивон замислився. Мерехтлива сiтка промiння, пробиваючись мiж колоссям, коливалася на його широкому обличчi.

– Ти про що?

Вийшли на горбок. Тут поле закипiло справжнiм морем, помiж нестихаючими хвилями заворушилися новi темнiшi плеса, побiгли з долинки в долинку, обсiваючи їх колисковим спiвом.

– Ось про що, Дмитре: хорошими були нашi поля в минулому роцi. Дiди – iнспектори якостi – ходили i сивими головами похитували: «Нiколи зроду-вiку не було такого врожаю». I правду казали. А в цьому роцi знову повторюється та сама картина – ходять дiди ланами, ще сивiшими головами похитують: «Нiколи так нива не родила». I знов правду говорять.

– Треба, щоб на той рiк ще вiд сивiших дiдiв почули такi ж розмови, – натискує Дмитро на останнi слова.

– Вiрно, Дмитре, – зрозумiв його Варивон з пiвслова, – людина старшає, а дiла її наче молодшими стають. Сьогоднi на партзборах знаєш на що Кушнiр зобиджався?.. Нiяк, значить, сторожiв не може втримати. Призначили були дiда Iванишина, так вiн ледве костуром пiдлогу в кабiнетi голови не пробив: «Ти, Степане Михайловичу, насмiшки видумав з моєї старостi строїти? Не тi ще, можна сказати, мої лiта, щоб у консервативну роботу втягатись. А здоров'я в мене i на свiже дiло годиться, не заплiснявiло. Так що обтирати плечима стiни зерносховищ i не подумаю, хоч би ти якими промовами не розсипався». Ну й посмiялись ми з цiєї «консервативної» роботи, а Кушнiр гнiвається i думає, як би щось свiже внести в працю сторожа… Да, тобi наша парторганiзацiя доручила виступити з спiвдоповiддю про насiнництво жита. Доповiдь прочитає Григорiй Шевчик… Пам'ятай, що на вiдкритих зборах буде й Iван Васильович, i агрономи, i бригадири всього куща.

– Ну, який з мене доповiдач, – розвiв руками Дмитро, – по-писаному ще можу прочитати, а так…

– То й напиши все – твердiше буде.

– Що ж його написати?

Очi Варивона звузились:

– Як що? – i голос його став глухiшим, схожим на голос Дмитра. – Суши все цифрами i округлими словечками. Мовляв, пiд житом стiльки-то гектарiв, засiяли наче гаразд, зiйшло – непогано, розкущувалось – нiчого собi, зацвiло бiльш-менш, коли буде полiття, коли, значить, iтимуть дощi, таки щось зберемо (тут ти прибiднишся i занизиш цифру), коли дощiв не буде, то дiло таке: природа винувата, бо немає в нiй господарської постiйностi.

– Варивоне, покинь, – смiючись, смикнула Василина чоловiка за рукав.

– Ти думаєш, вiн колись Iвану Васильовичу не так про гречку говорив?

– То колись було, – повеселiшало обличчя Дмитра. – А ти пiдкажи, що говорити з вершини сьогоднiшнього дня? «

– Бач, Василино, який це товариш: тiльки, значить, хоче говорити з вершини, на менше нiяк не погодиться. Що йому порадити?

– А що ж йому радити? Краще державної постанови про полiпшення зернових культур не вигадаєш. З неї й треба починати, – впевнено вiдповiла Василина.

– Чуєш, бригадире, голос маси? Слухай i дослухайся. Моя жiнка рiзнi новини, як вiршi, напам'ять знає. Словом, дали їй рiвноправiє, то тепер мало прав у чоловiка залишилося – всi собi забирає. – Варивон любовно покосився на Василину i, вийнявши олiвець та блокнот, уже серйозно заговорив до Дмитра:

– Збори нашi задуманi iнтересно. Ми по-колгоспному, значить, теоретично i практично повиннi роз'яснити всiм, що кожну путящу рослину треба неодмiнно полiпшити агротехнiкою. Колись ми з тобою найбiльше грiли чуби над добором насiння, а тепер нам випадає ширше думати над мiчурiнським вихованням рослини. Уже, коли помислити, досвiд є i в нас, i в iвчанцiв, i Немерчанську дослiдну станцiю ти неспроста вiдвiдував. Надiюсь, не широкоротим гостем був там, а все-таки господарем. I вершина твоя – це вище пiдняти нашу працю, от як жито на пагорбi пiдiймається. Тiльки слова пiдбирай вiрнi, мов зерно, бо на зборах доведеться стукнутися лобами з деякими вiдсталими агрономами. Про це i Iван Васильович натякнув. Вiн крiпко на твоє слово надiється.

– Ти виступатимеш?

– Наша хата двох ораторiв виставляє. Я вже навiть встиг у Василининi шпаргалки заглянути. Вона про створення добiрного насiння говоритиме.

– Ну й безсовiсний ти, Варивоне. Вже так заховала свої записки…

– Знову починається самокритика, – зiтхнув Варивон. – Так уже менi, бiдному та безталанному, перепадає вiд своєї жiнки, так перепадає, що iнший бригадир махнув би рукою на таку ланкову i вприйми до рядової пристав би…

Наближалися до рiки. пї мелодiйний повiв уже коливався над полями, її одсвiт напливав на жита, i вони, здавалось, виростали на фiалковiй поранковiй годинi i пахли ромашкою, наче дiвочi коси. Навколо розсiвались, пересновувались, перехлюпувались пташинi спiви, єднаючи луги з лугами, береги з берегами. От i розкрились цi молодi береги, в зеленi i сузiр'ях квiту. Сонце, шукаючи броду, сторожко зупинилося посеред рiки; на моторному човнику зi смiхом пропливли дiвчата у вiнках, i в бездонному плесi вiнками закружляли хмари.

– Глянь, Дмитре! – Варивон крутим плечем налiг на плече товариша.

З-за пагорбка тихо пiдiймались дiди. Лiта уповiльнили їхню ходу i кров, вони ж зимнiм холодом обвiяли їхнi голови.

– Iнспектори якостi! – з пошаною обiзвалась Василина. – Дбайливi очi нашi.

– Що дбайливi, то дбайливi. Тiльки чи не намнуть вони, значить, нам чуби?

– Побоюєшся? – Дмитро вже розпiзнає Семена Побережного, i Кирила Iванишина, i старого коваля Йосипа Киринюка, який, втрачаючи зiр, мало не з сльозами попрощався з колгоспною кузнею.

– Та щоб дуже, то не дуже: якоїсь великої вади не знайдуть, а вчепитись до чогось зможуть. Безжалiснi дiди. Колись їм така нива i посеред самого раю не снилася, а тепер вони так i силкуються хоч за порошинку зачепитися.

– Порошинка око заслiплює.

– Та я знаю, що ти з дiдами заодно, вони люблять таких, – незадоволено пробурмотiв Варивон, якого iнодi до краю обурювала в'їдливiсть iнспекторiв якостi. – Помiтять тобi грудочку i, аж пiдстрибуючи, до телефону бiжать – давай їм райпартком, i то тiльки першого секретаря. На другого – нiяк не погоджуються.

– В'їлась тобi ця грудочка, граючи поглядом, глянула Василина на чоловiка.

Минулого року навеснi Варивонова бригада розорала пiд капусту кусок лужини, зарослої кiнським щавлем. Тяжкi плити цiлини заряботiли жовтими пальцями щавлевого корiння. Обробляючи неподатливу лужину, в бригадi якось не звернули уваги на самий край поля городникiв. Iнспектори якостi знайшли на ньому грудки, якi зразу ж в очах дiдiв стали вже грудомахами, а на зборах виросли в отакеннi брили.

– Покажiть менi хоч одну таку брилу, i я згоден понести найбiльшу кару! – обурився Варивон, коли його бригаду почав вiдчитувати вiсiмдесятлiтнiй, засушений мов корiнь, Семен Побережний.

Дiд зрозумiв, що передав кутi меду, i брили, зменшуючись, стали називатися грудомахами.

Набуло грудомах! – одностайно пiднялась бригада Варивона. – Може була б одна, коли б усi грудки докупи позносити.

Дiди аавагалися, почали перемовлятися. До трибуни пiдiйшов Йосип Киринюк, а Побережний незадоволено, хмурячись, сiв бiля столу.

– То правда, товаришi, – заговорив глухуватим спокiйним голосом Киринюк, – грудомах не було, нема чого навiвати туман на бригаду Варивона Iвановича.

Рухливий Побережний сердито закрутився на мiсцi.

– Грудомах не бачив я, – продовжував Киринюк, – але каторжнi грудки знайшли собi притулок…

Зал повеселiшав, i повеселiшало зморшкувате обличчя Побережного. Вiн нахилився до вуха свого сина Захара, знатного бригадира четвертої бригади:

– Виправдовує, виправдовує Йосип Варивона. Любить цього непосиду i артиста. Були грудомахи, ну, не такi вже великi, а були… – i замовк, бо саме до Киринюка обiзвався Варивон:

– I правда Йосипе Володимировичу, грудки були маленькi!

Старий, люблячи Варивона, хотiв жартом пригасити суперечку:

– Та невеликi, завбiльшки, ну, як жайворонок…

I що б уже було помовчати Варивоновi. Але вiн не витримав:

– А може то насправдi, значить, жайворонки вiдпочивали?

– Варивоновi жайворонки! Варивоновi! Теж менi артист! – сердито гукнув з президiї Побережний i демонстративно пiшов зi сцени.

Збори вибухнули реготом, а вираз «Варивоновi жайворонки» пiшов мандрувати по всьому району, i не дуже зрадiв Варивон Очерет, коли через кiлька днiв сам почув у iвчанському полi, як задириста молоденька ланкова наказувала трактористовi: «Добре ж скородьте в долинi, анiде не залишайте Варивонових жайворонкiв». Цього бригадир не мiг простити iнспекторам якостi.

Дiди порiвнялися з бригадирами.

– Варивона, хрещеника мого, всюди побачиш, – поздоровкався невеличкий, рухливий Побережний, швидко подаючи коренисту прив'ялу руку.

– Бо ми такi людi, що навиду, в затiнок не ховаємося, – в тон йому вiдповiдає Очерет, а сам пильно стежить за сухим, наче волоський орiх, обличчям Побережного: чи не пiдготував старий якоїсь каверзи?

– Хвалила себе гречана каша, що добра вона з маслом.

– А вам без масла бiльш подобається? От кого б я, значить, директором маслозаводу призначив.

– Це щоб я iнспектором не був? – береться хитрими зморшками обличчя Побережного. – Що там у тебе коло лiсу робиться?

Варивон насторожується. А спокiйний доброзичливий Киринюк уже вгадує думки бригадира i спiшить заспокоїти його:

– Порадували ви нас, бригадири… Iдеш стежкою, а колос, наче лiс, нависає над тобою. Славнi поля. – Розумнi, червонi вiд ковальського вогню очi старого ворухнулися в обвислих сiтках зморщок.

– Не перехвали Варивона, вiн i сам себе не забуде, – обiзвався Побережний.

– Так уже й не забуде, – наче нiяковiючи, вiдповiдає Очерет.

– Так що ж у тебе поруч з просом росте? – допитується Iванишин. – Чумиза?

– Чумиза, дiду.

– То хай росте на здоров'я… А озимина, вiрне слово, небувала. Слово, дане партiї, Сталiну, виконають нашi люди, – любовно говорить Киринюк, i його пропеченi, всi в шрамах i рубцях руки бережно гладять нiжне стебло.

– Напевно виконають, – погоджується Побережний. – Та й пiшли, хлопцi. Подзвонимо Iвану Васильовичу, хай i вiн порадується з нами.

– Може Генадiю Павловичу Новикову, другому секретаревi, подзвоните? – серйозно запитує Вариюн.

– I Генадiю Павловичу скажемо. Ми навiть у гостях в нього були. Про врожай i мiжнародну полiтику розмовляли… i третього секретаря не обминемо. У нас усе по порядку робиться… – I вже по-змовницьки Побережнiй додає: – Бач, як Варивоновi жайворонки розспiвались над полем.

– Чого ж їм не спiвати? Дозволяю. Бo є над чим i птицi повеселитися, – одвiв од себе удар Очерет.

Навколо заяснiли усмiшки, i дiди поволi пiшли понад лугом.

В село Варивон, Дмитро i Василина поверталися разом. Коли пiдiйшли до молодого, всього в квiтах, парку, назустрiч їм вибiгла Нiна, дочка Марти. пї засмагле з смiливими рисами обличчя було сповнене радiстю, захватом.

– Варивоне Iвановичу, Дмитре Тимофiйовичу, ви скульптури не бачили?.. От ходiть, ходiть подивiться! – обернулась, i двi важкi коси гойднулися на її ще вуглуватих плечах.

Посеред парку, бiля басейну, оглядаючи твiр столичного скульптора, тиснулося багато колгоспникiв: Перше, що вразило Дмитра, – був образ матерi. Вона, осмiхнена, трохи вiдхилившись назад, наче щастя й надiю, гордовито тримала на руках сповите немовля.

– Варивоне Iвановичу, як вам? – довiрливо торкнулася його руки Нiна.

– Хороше, дiвчино, i добре, що вона не смiється, а тiльки посмiхається.

– А чому, Варивоне Iвановичу?

– Так мiцнiше її розум i життя показано, – а потiм напiвжартома додав: – От твiй образ уже скульптор iнакше лiпитиме, ти нове поколiння, яке в радiснi часи на свiт народилося.

Додому Дмитро прийшов надвечiр, коли бджоли живими клубками притишено бринiли бiля вiчок розпарених вуликiв. За густою зеленню дерев i кущiв порiчок почув дзвiнкi голоси Андрiя i Ольги. Хотiв спочатку пiти до дiтей, але роздумав i лiг на траву бiля яблунi. Навскiсне сонячне промiння золотiло верховiття дерев, крiзь листя просвiчувались обриси яблук i груш.

– Розкажи менi казку, Андрiю, – попросила Ольга.

– Тобi тiльки казки в головi, – розважливо вiдповiв.

– Бач, який ти добрий. Усi кажуть: у вашiм класi нiхто краще за тебе не розповiсть. А тобi для мене жаль щось розказати. Чуєш, розкажи, Андрiю. То я тобi книжку нову дам почитати.

– Яку?

– Гарну. Менi пiонервожата дала. Розкажи, Андрiю.

Замовкло за кущами. На саблуку переливчасте заспiвала iволга i, вiйнувши гарячим пiр'ям, перелетiла на друге дерево. I легко, наче продовжуючи пiсню iволги, задзвенiли срiбнi ноти дитячого чистого голосу.

– Колись у давню давнину на нашу рiдну землю нападали турки i татари. Де тiльки проходили вони, там залишалась одна пустка, бо людей вони убивали або забирали в полон, малих дiтей топтали кiньми, а села палили лютим вогнем, як фашисти в Iспанiї.

Тодi на нашiм Подiллi, коло Бугу на кручi, де тепер каменоломнi стоять, жив брат Iван iз сестрою Яриною. Жили вони у великiй дружбi, бо нiкого в них не було з рiднi – всiх турки порубали. Поїхав одного разу брат у лiс на полювання, а сестра залишилася поратися дома. Коли дивиться вона – аж чорна хмара заступила сонце. Кинулась дiвчина в двiр, а до хати чорнiше чорної хмари мчить орда. Метнулась утiкати, побiгла понад кручею; гострий камiнь до самої костi рiже бiлi ноги дiвчинi, колючi кущi розривають руки, рвуть буйнi коси, що плечi встелили; а дiвчина бiжить, та несила втекти вiд погонi.

«Краще менi смерть, чим неволя», – i з високої кручi кинулася в Буг. Та, падаючи, зачепилась косами за колючий терен i повисла над рiкою. Схопили її людолови, зв'язали мотузком i потягнули за конем. Бiжить дiвчина шляхом i чорну землю сльозами засiває, кров'ю червонить…

Тої години брат далеко заїхав у лiс. I от почав пiд ним спотикатися кiнь. По рiвному iде, а спотикається. Серцем вiдчув Iван горе – i погнав коня додому. Коли виїхав iз лiсу, тiльки побачив чорний дим i стовп рiвного полум'я замiсть своєї хати. Щосили погнав коня, напав на слiд цих фашистiв i вирiшив або пропасти, або шаблею добути сестру з полону.

У дорозi зустрiла його нiч, темна, невидюща. Утомився кiнь, голову понурив, милом стiкає, а тут ще рiчка перегородила дорогу;

«Прийдеться вiдпочити тобi, товаришу», – пустив коня на долину, а сам дивиться в далечiнь – очей не спускає.

Аж от за рiкою запалали вогнi. Зрадiв брат: «Нападу вночi на фашистiв i вiдiб'ю сестру».

Та не дочекалась його Ярина. Тiльки почали вороги засипати бiля вогнища, вона розгризла зубами сирицю, що до кровi впилась в її руки, i кинулась тiкати. Побачила її варта, почала переймати, кiньми здоганяти.

Догнали сестру у степу, кiньми прибили; потiм ослiпили її, вiдрiзали буйну косу, а шаблями посiкли тiло на дрiбнi шматки.

Вночi, коли згасли вогнi, переплив брат рiчку, напав на людоловiв, порубав, розiгнав їх, а сестри не знайшов.

Три лiта i три зими шукав брат свою сестру, бився з фашистами i на своїй i на чужинськiй землi. Була йому в битвах удача, тiльки серце удачi не мало – нiде не мiг вiдшукати Ярини.

На четверте лiто знову попав брат на те мiсце, де колись вперше побив ворогiв. Пiдiйшов до молодої гiнкої берези, щоб зрубати її. Тiльки намiрився шаблею, а береза заговорила до нього:

– Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця береза бiла – це моє тiло, а трава шовкова – моя буйна коса, а чорний терен – мої карi очi…

Замовк Андрiй, i пiсля довгої мовчанки з жалем обiзвалась Ольга:

– Коли б не почав братiк попасати коня, а переправився через рiчку, то й сестру б урятував. Хай би без коня, хай би сам переплив. Чи так я кажу, Андрiю?

Авжеж, так, – здивовано погодився брат, не сподiваючись, що Ольга зробить такий висновок з казки. Дмитро приязно усмiхнувся: ця Ольга завжди що-небудь скаже несподiване. О, вони в нього обоє до науки охочi, буде толк… Аби тiльки спокiйно в свiтi було, та щось не схоже на спокiй, – задумавсь.

А в душi ще озивалася старовинна казка, вставало Побужжя, високi кручi i замучена дiвчина в зеленому степу. Згинаючись, вийшов з-за дерев i любовним зором зупинився на Андрiєвi, що був, як казали, увесь у батька – i з лиця, вдачi.

– Пiшли, дiти, до хати.

– Таточку, а де ви були? – кинулась Ольга до нього.

Андрiй пiдвiвся i спокiйно, розумними, трохи сумовитими очима подивився на батька.

– На полi, дочко. Жито там наче гай стоїть.

– А чого ж мене не брали з собою?

– Щоб не плуталась пiд ногами, – промовив за батька Андрiй. – Заблудишся в житi – хто тебе вiдшукає?

– Не бiйся, хто схоче, той вiдшукає i на самому краю свiту, – гордовито пiдвела голову, як справжня наречена: i цi слова, i манеру триматися вона вже встигла перехопити вiд врослих дiвчат.

На подвiр'ї бiля квiтника поралась Югина, до неї напiвзаплющеними устами тягнулися барвистi квiти. З легким усмiхом подивилась жiнка на дiтей, чоловiка.

– Давно з Городища приїхала?

– Нещодавно, Марко Григорович i Соломiя привiт передали тобi, запрошують до себе, – подивилась на Дмитра. I той голубий погляд, не вицвiлий, не потьмарений, був йому таким самим дорогим, як чотирнадцять рокiв тому.

У хатi коло вази з квiтами лежав невеличкий, очевидно Вiд пiстолета, набiй; по ньому корiнчиком покрутився розбухлий слiд iржi. На обiдку бiля капсуля двома мурашками чорнiли чужi лiтери.

– Югино, звiдки ця погань взялась?

– В Городищi знайшла, – вiдповiла безтурботно, а Дмитро Замислився.

II

Нарештi Андрiй упросив батька пiти в яр, щоб побачити старе Городище.

– Далеко йти, пристанеш.

– Не пристану, – уперся хлопець на своєму.

В недiлю, пiсля снiданку, вдягнувшись у святкове вбрання, Дмитро перекинув на плече дробовик i пiшов з сином в чорнолiсся.

Вночi пройшла гроза, i тепер в дорожних вибоїнах ще стояла зеленаво-золотиста вода, паруючи легкими димками.

За селом починались луги. Ядерний дощ прибив високу траву до самої землi, оповив сизою вологiстю слiпучу зелень. Сумовито було дивитись на спустошене, витолочене, покручене вiтром i негодою привiлля, що курилось на сонцi, мов пожарище. I раптом на очах почала оживати долина. Заспiвали, затукали тяжкi краплини, спадаючи з листя i квiту на землю, заворушилась, без вiтру зашумiла трава, зводячись i пiдстрибуючи вгору. Спочатку пiдводились окремi кущi, зеленi i свiжi, мiцнiшi в коренi i стеблi, а мiж ними сiросизуватими западинами ворушилась неспокiйна луговина. По нiй, мов рибини, скидались зернистi покучерявленi кетяги квiту, довго перехитувались i гордовито стихали, п'ючи густе сонячне промiння. А потiм, зразу, пружно пiдводились цiлi прогалини, даючи знак iншим, i весь простiр, мiняючи барви, пiдводився мiцно i вперто, розливаючи навколо п'янкi пахощi.

– Дивiться, тату, – не так захоплено, як здивовано промовив Андрiй, оглядаючи чорними блискучими очима рухливе зелене море.

– Оживають, сину, бо таку породу ми сiяли, мiцну, – задумливо промовив, дивлячись в далечiнь.

Прiсною прохолодою повiяло з лiсу. На прогалинах так пахли голубi шапки чебрецю, що можна було впитися до непритоми. З-пiд кущика пурхнула довгонога поцябрушка i, дрiбочучи продовгуватим, сизокрапчастим тiлом, побiгла, цiнькаючи, по вигнутiй оброшенiй стежцi. Могутнiм спокоєм дихало чорнолiсся. Вузлуватi натрудженi дуби важко розкинули нерухомi шатра зубчастого листя. У гущавинi чорних стовбурiв блискавицями спадали бiлокорi берези, без вiтру шумiв полохливий лист на осиках.

З неприхованою цiкавiстю оглядав Андрiй лiсову красу, обминаючи прогалини, засiянi просом, пшеницями, яблуневi сади, огородженi воринами або просто обсадженi вишняком i черешнею.

Ледве помiтною стежкою вийшли на пасiку. По травi i в блакитi синяка та фацелiї довгими рядами бiгли червонi вулики. Бiля контрольного, навпочепки, сидiв старий Марко Синиця, курникаючи пiд нiс якусь пiсню.

Найменша дочка його, Соломiя, студентка сiльськогосподарського iнституту, пiдвiвши голову, пильно оглядала обсипану плодами яблуню. Знаючи, як його любить бiлоголовий Марко Григирович, Андрiй, не здоровкаючись, зразу ж гукнув:

Дiду, дайте меду!

Якого тобi, вражий сину? – пiдводячись, поздоровкався з Дмитром.

– Щiльникового.

– Зараз не можна меду їсти.

– Чому, дiду?

– Чому? Язик як цурпалок стане. Спухне, – промовив безперечно, стримуючи осмiх в розкiшнiй сивiй, аж позеленiлiй бродi.

– Ой, дiду, а самi просили, щоб на пасiку прийшов.

– Так то ж щоб прочитав менi, старому, яку книжку, розповiв про свої одноманiтнi оцiнки. I тепер вони в тебе не змiнились?

– Не змiнились, дiду.

– Все п'ятiрки?

– П'ятiрки.

– А б'єшся теж на п'ять?

– Всяко буває, дiду.

– Соломiє, принеси гостям свiженького.

– Зараз, тату, – майнули мiж деревами двi чорних коси i синє плаття.

– Не треба, Марку Григоровичу. В нас i свого хватить.

– Як так – не треба? На пасiцi бути i меду не попоїсти? Ти що, мене, старого, зобидити хочеш?

-Та нам на Городище треба попасти, не близький свiт.

– Успiєш iще з козами на торг. Ну, що воно в газетах печатають? Вiйною пахне, кажуть? Чи то перемелеться?

– Хто його зна, – неохоче вiдповiв.

Отут, в лiсах, в зеленому i блакитному свiтi, наповненому спiвом птахiв i бджiл, не хотiлося зараз думати про страхiття, що висувалось iз далеких країв.

– Проклятий отой фашист. Товчеться, товчеться по свiту, як Марко Проклятий по пеклу. Невже йому таки й спину не буде? Як думаєш?.. А ти знаєш – i в наших лiсах якась лиха година воду каламутить. Я разiв зо два чужих людей здалеку бачив. Не мiшало б облаву зробити.

– Дмитре Тимофiйовичу, погляньте на нашу яблуню, – пiдбiгла Соломiя.

Смагляве обличчя було ясне й щасливе, як буває в пору безтурботної юностi, коли свiтлi надiї скрiзь стелять добрi шляхи. Була дiвчина середнього зросту, високогруда i гнучка, мов лозина. У кожному русi вчувалася пружнiсть i сила.

«Яку доньку викохав у лiсах. Очi аж свiтяться розумом». – мимоволi задивився на дiвчину, пригадуючи, що вже про неї, про її працю в саду i на пасiцi тепло писалося в газетi. Обережно пiшов помiж вуликами до яблунi. Молода крона аж угиналася вiд плодiв, на яких пробивалися першi промiнцi рум'янцю.

– Це такi яблука в червнi? – здивувався, торкаючись рукою до чистого стовбура.

– А вона думає виростити яблука, мов кавуни, – обiзвався Марко Григорович.

– Нi, трохи меншi, – серйозно вiдповiла Соломiя. – А от якiсть кавуна не завадило б прищепити плодовим деревам.

– Яку саме? – недовiрливо запитав Дмитро.

– Щоб вони цвiли i плодоносили кiлька разiв, до самого морозу.

– I це можливо?

– Можливо, Дмитро Тимофiйовичу. Наука не знає слово «крапка».

«Селянськi дiти», – згадав твiр Некрасова i усмiхнувся сам собi.

«Селянськi дiти», – як музика обiзвалися схвильованi думки, широко розкриваючи новий свiт. Прислухався до них, мов до свого весiлля, i добрiв, i радiв, дивлячися то на Соломiю, то на Андрiя.

Дiвчина з подивом бачила, як мiнилося обличчя Дмитра.

«Ех ти… маленька, – подумав, нiби про свою доньку. – Селянська дитина… А в iнститутi вчишся, готуєшся науковим працiвником стати. Ти розумiєш, що це значить? Певно i не розумiєш, бо це тобi звичним здається».

– Дмитре Тимофiйовичу, що ви подумали? – червонiючи, запитала Соломiя.

– Багато чого… Про державу нашу. Як пiдносить вона нас. Розумiєш, – наче матiр дiтей на руках.

– Як ви хороше сказали, Дмитре Тимофiйовичу. Навiть не думала, що ви такий… лiричний.

– Прямо не бригадир, а типова… лiрика.

Обоє розсмiялися.

– Нi, Дмитре Тимофiйовичу, то ви сильно передали… Скажiть: у вас є таке вiдчуття, що нашi люди – рiдня вам?

– Це ти теж хороше… Велика рiдня, – задумався.

– Вiрно – велика рiдня! Не раз, буває, iдеш мiстом; рiки людей протiкають, а тобi здається – всi вони твої друзi, всiх ти їх знаєш. I ще краще жити i працювати хочеться. I, правда, це анiтрохи не дивно!

Повна i чиста довiра якось зразу поєднала лiтнього чоловiка з повiвом самої юностi. Як до потаємних найкращих своїх думок, дослухався Дмитро до мелодiйного голосу Соломiї. Було приємно, що багато її юних поривiв також жили i в його серцi; було хороше, що з кожним новим словом дiвчина стала ще кращою в його очах, такою, як подумалося, такою, якою хотiлося бачити молодiсть.

Селянська дитина… Як це вузько. Та таку дiвчину i всьому свiтовi не соромно показати… Нi, це не селянська – це наша, радянська дочка.

– А ти не боїшся тут, в лiсах, жити? – запитав, коли попрямували до хати.

– Чого менi боятись? – здивувалася. – Дробовики є i в мене, i в батька. Вовкiв завжди одженемо.

– Стрiляти вмiєш?

– В лiсi жити й не вмiть, – засмiялась, блиснувши двома рядками слiпучих зубiв. – Торiк iз батьком двох вовкiв убили. А в Городищi, бiля Бiлого озера, на виводок напали. Спiймали його.

– Та вона, непосида, дикого голуба на льоту збиває. Я її на генерала б учив: як почне командувати та коверзувати мною – хоч iз пасiки тiкай. Тiльки й спокою, поки в тому iнститутi вчиться. А приїде – i почне тобi свої порядки заводити. Словом, доп'яв собi помiчницю, як отой грець дуду на свою бiду.

– Так проженiть мене з пасiки, – осмiхнулася дiвчина.

– Бач, хитра яка. Прожени, а ти ще за якогось замiж вийдеш, що батько на весiллi й чарки не вип'є. Хай краще вже сюди на пасiку ходить. Може хоч бджоли добре покусають.

Тiльки темними очима повела дiвчина i пригасила усмiх вiями.

I добрий спомин, i чисту радiсть залишає в душi оцей вiддалений куток його рiдного колгоспу, оце оновлене яблуневе привiлля з червоними вуликами на лискучих травах, з сивим балакучим дiдом i молодою дiвчиною, що з розумним, трохи насмiшкуватим виразом прислухається до батька…

Високо пiднялося до неба спiвуче чорнолiсся, могутнє i рiдне, як материна пiсня, як вiрна дiвоча ласка.

Уже й стежки нема, тiльки зелено знизу, тiльки блакитно вгорi.

А вiн iде зi своїм сином цим ясним свiтом до Городища, де колись партизани били ворогiв революцiї. Може в Городищi Лежать костi його предкiв, що боронили вольну волю i за життя – життя вiддали.

Розступилася велична брама столiтнiх дубiв, i перед ним вигнувсь окраєць глибокого несходимого яру. Кiлькома поверхами пiдiймались у величезнiй улоговинi молодi дерева i чагарники, перемежованi озерцями i болотами.

– Тату! – схопив батька за руку Андрiй. – Хтось у гущавинi причаївся.

З несподiванки йокнуло серце. Справдi, внизу, в заростях широколистої вiльшини причаїлась людина; чорним обаполом втиснулась вона в соковиту зелень.

Не розмiрковуючи для чого, петляючи мiж деревами, Дмитро великими кроками спускається вниз. Невiдомий зникає в чагарнику.

«Еге, чого б йому тiкати?» – пробуджується пiдозра, пригадуються слова Марка Григоровича, i Дмитро зриває з плеч дробовика. Невiдомий проскакує мiж тонкими деревцями i знову зникає в рухливiй заростi.

– Стiй! – злякано стрибає яром луна i дзвiнко б'є десь угорi бiля дубiв.

У вiдповiдь лунає сухий пострiл; куля свистить над головою Дмитра.

«Он як!» – аж гуде мiцне тiло.

Забувши про все на свiтi, зрiзає вiн прямою лiнiєю хистку вiддаль, не випускаючи з ока пригнуту постать, що ряботить мiж деревами. Знову лунає пострiл, але тiло сповнене несхигною певнiстю, що кулi не вiзьмуть його. Чим бiльше зменшується вiддаль, тим частiше лунають пострiли. Кулi зривають листя i кору з дерев, чмокають в болотi, але не зачiпають Дмитра.

– Стiй! – пiдводить дробовик. I в цей час рiзкий бiль обпiкає йому ногу вище колiна.

«Брешеш, не втечеш!» – схитнувшись, спускає курок – i невiдомий падає лицем на землю, але зразу ж починає повзти в чагарник.

Зопалу Дмитро бiжить за ним ще трохи, але падає в траву i руками схоплюється за ногу.

Кров темними плямами виступає на штанях, червонить йому чорнi великi руки, процiджується крiзь щiлини пальцiв. Перемагаючи бiль, вiн боком повзе за невiдомим. В цей час насупроти нього затрiщали кулi.

«Напевно, iнший, напарник, спiшить на виручку», – впивається руками в рушницю.

Розводяться кущi. Ще мить – вiн опустить курок. I раптом з острахом, аж заскреготiвши зубами, обливаючись потом, безсило випускає рушницю на землю: в кущах зупинився Андрiй з пiстолем у руцi.

– Тату! – бiльше нiчого не промовляє, бiжить i опускається на землю бiля батька, – очi хлопця поширились i, здається, аж задимiлись великi синюватi бiлки.

– Як же ти мене налякав. Ще хвилька i я… Де той? Утiк?

Нi, я зв'язав йому руки ремiнцем… Усю спину дробом зрешетили. Кров так i юшить, – насторожено стоїть хлопець, прислухаючись до кожного звуку.

Зв'язав? – довго дивиться на сина.

Ой, що з вами? – тiльки тепер побачив кров i припав i батька.

– Нiчого, синку, покажи дорогу до того. Андрiй, повертаючись, iде попереду, але плечi його раз у в починають дрижати – вiн бачить, як батько кривавить лист i траву. Кривлячись од болю, доповз до озерця.

На прим'ятiй травi куцьорбиться чоловiк. Великi темносiрi очi, перекривленi болем i злобою, впиваються в Дмитра. Голова вiдомого продовгувата; пiдборiддя рiзко випнуте, клинцювате i заляпане болотом; уста стиснутi в тонку бiлу смужку.

3 полегшенням зiтхнув Дмитро, вдивляючись в злобно пересмикнуте обличчя: розвiявся сумнiв, що кiлька разiв холодив його – а може даремне пролилася кров.

– Бiжи, Андрiю, до Марка Григоровича. Хай запрягає коня i приїжджає сюди. Не заблудиш?

– Нi. А як же ви? Дайте я вам ногу перев'яжу.

– Я сам. Бiжи скорiше. Бiжи, сину!

– Стогнучи, звивається на землi невiдомий.

– Нiчого, не здохнеш, – злiсно слiдкує за побiлiлим обличчям, на яке спадає рiденький, пiтний чуб кольору перегнилого лика.

Дмитро ножем розрiзує штанину бiля рани i починає перев'язувати її.

Хтось схиляється до нього. Вiн вiдчуває це, не розплющуючи очей, – тiльки по тому, як згустилась темiнь над ним.

Куди ж вiн пливе? Щемить серце, млосний перестук перекочується в головi, i все тiло аж пашить вогнем, наче на ньому перекручують розпеченi обручi. Ще неясно вiє над ним широкими крилами свiт, i в ньому Дмитро ловить то до болю знайоме курликання журавлiв, то якесь слово, значиме i таємниче, то признаний форкiт коня, то змiну теплих струмкiв, то повiв розпареного чебрецю. Все це знову розходиться, неначе вiтер в привiллi, i щось нове випливає – тiльки напружити пам'ять i вловиш його.

I раптом високо-високо над ним розкинулась темносиня рiчка. Вона звивається в темних берегах, невеличкими озерцями просвiчується осторонь, переливається м'яким сяйвом великих зiрок. То Чумацький Шлях пливе над ним, роздiляючись на двi дороги.

Тихo шумлять розлогi дерева. Часом на чорному тлi рiзне око тендiтний стовбур берези, i знову перехитується рiчка, глибинна, спокiйна. Курличуть колеса. Ось шина ударила в корiнь, забряжчали орчики, бiль терпко обiзвався в нозi. Двi голови нахиляються до нього, i вiн скорiше вiдчуває нiж пiзнає Андрiя i Соломiю.

– Дмитре Тимофiйовичу, ми вас на нiч в нашiй хатi залишимо, – торкається дiвоча рука його руки.

I вiн заплющує очi, сповнений якимсь новим почуттям, почуттям, що в його життi трапилось щось значиме. А що. воно? Ага, вiн житиме! Нi, не те, не те. Вiн добре дiло зробив. А люди, якi ж люди з ним… Соломiя, Марко Григорович, Андрiй… Все стає незвично хорошим, i чуже життя розстеляється так само близько, як i своє. Вiн хоче навпомацки найти руку Андрiя i не знаходить. Син! Дванадцять рокiв, а вiн бiжить на помiч. I пострiли не спинили.

– Андрiю!

– Що, тату? – нахиляється до нього, обдаючи переривчастим подихом.

– У село поїдеш, тiльки маму, бабу не перелякай. То у мене кровi багато витекло.

– Гаразд, тату. Довеземо до Марка Григоровича i я – верхи додому. Болить у вас?..

Широкий гул м'яко сповиває Дмитра. У його життi сталися новi подiї. Хай нiхто не знає про них, тiльки його серце – i це вже добре. I поки що сильне почуття, що радiсно зв'язує його з усiєю країною, з усiма рiдними людьми, перемагає чуття болю. Проте згодом воно знову пiдкрадається, вогнем наливає тiло, стискує серце; тяжко вiддаляється небесна рiка, плямами розтiкається, тiльки шум, невловимий, тривожний, все плеще i плеще, неначе невсипущий колос…

У хатi бiля нього сидить Соломiя, але Дмитро настороженим слухом вiдчуває присутнiсть ще якоїсь людини.

– Тут хтось є?

– Це Степанида Сергiєнко, моя подруга.

– Ми будемо доглядати вас, Дмитре Тимофiйовичу, – з просвiтку напiвпрочинених дверей насувається чорна брила i зупиняється бiля Соломiї.

– Завдав людям клопоту, – щиро жалкує i виразно пригадує завзяту Степаниду, студентку унiверситету.

Млосно шумить в головi, така слабiсть у всьому тiлi, що навiть дивитися тяжко на блищик зорi, яка тремтить i тремтить у невеличкому шматку неба.

– Що ви, Дмитре Тимофiйовичу! Таке скажете. Ви для нас, можна сказати, життя не шкодували, – гаряче заговорила Степанида. – Коли б я Могла вам чим пособити, коли б я могла ваш бiль перетерпiти…

I добре Дмитровi слухати схвильоване слово дiвчини, хоча не забуває з насмiшкуватим спiвчуттям вiдмiтити: м'яко говорiть, а характеру твердого – не в батька вдалася.

Свiтанком приїхали Югина, мати, Андрiй i лiкар.

– Дмитре! – припала жiнка до чоловiка i не могла одiрватись, обдаючи його сльозами i гарячим диханням.

– Хоч би людей постидалась, – спробував оджартуватись. – I не вмивай мене сльозами. Ну, не треба, Югино.

– Через мiсяць брикатиме ваш вояка, – вiдповiв пiсля перев'язки лiкар на нiме запитання Докiї. – Кiсть не зачеплена.

– I то вже гаразд, – зiтхнула мати, її запалi очi просвiтилися вогким блиском.

I знову гойдалась перед ним просвiтлена рiка, а потiм рознилась вона безмежним морем; росистий житнiй та пшеничний колос перехитувалися з ниви до нього, шукали рук його, i невимовно добре було їхати своїми рiдними полями, де кожен пагорбок, де кожна долинка порiднена якоюсь згадкою чи то дитинства, чи то юностi, чи уже середнiх рокiв, коли на скронях починають срiблитися першi ниточки.

I нi разу Дмитровi не подумалось про недалеке майбутнє, що тепер пiдiйшло впритул до нього, нi разу не подумалось про той лихий дикий корiнь, що викинув свою ядучу ворсину в несходимий яр, нi разу не подумалось, що цим пострiлом обривалось його мирне хлiборобське життя. Нове почуття полонило його, давало яснiсть думкам, як сонце дає тепло багатiй нивi. I як нiколи, тягнуло тепер Дмитра в поля, до людей, до працi. Тому й лежали поруч iз лiками безостi й остистi колоски, розповiдаючи про тi дива, що робились без нього на ланах.

Третього дня, коли вiн лежав пiсля перев'язки на високому лiжку, в хату вбiгла Ольга:

– Таточку, до нас дядя Iван Васильович на машинi приїхав i знову менi книгу привiз. Дивiться!

Пригинаючись у дверях, увiйшов Кошовий.

– Добридень, бригадире. Як здоров'я? – пiдiйшов до лiжка i поцiлував Дмитра. – Велику птицю спiймав, Дмитре Тимофiйовичу. За її польотом давно слiдкували. Бiльшовицька подяка тобi. Одужуй скорiше. Що колоски розповiдають? – усмiхнувся i присiв у головах.

– Рiзнi новини розповiдають. Перехресний спосiб сiвби порадує нас, Iване Васильовичу.

– Марiя Опанасенко тобi привiт i найкращi побажання Передавала, а в Навроцького, як почув, аж сльози заблищали.

– Що вiн тепер робить?

– Новi гатунки жита виводить. Захопив собi таку площу, що на нiй i дослiдна станцiя вмiстилася б.

– Цей захопить. На рибалку не їздили?

– Нiяк не зберусь. З тобою хотiлося…

– Поїдемо, Iване Васильовичу. Одне мiсце я таке намiтив.

– Знову цiлу нiч протримаєш на водi?

– Цiлу нiч, – i захоплюючись розмовою, планами, Дмитро забуває за рану.

III

– Ти чого?

Вiн прокидається вiд знайомого ласкавого дотику невеликих пальцiв, вiд повiву гарячих краплин, що падають йому на щоки. I раптом з острахом пiдводиться з постелi.

Очi в Югини, як два озеречка, переповнилися сльозами; позлипались мокрi вiї, тремтять нервово, швидко; здригаються щоки, нерiвно перекочується пiдборiддя. Вона мовчазно охопила руками його шию i обличчям притулилась до шорсткої, зарослої щоки. Сльозина падає Дмитровi в очну западину. I куточок його ока починає часто пересмикуватися.

– Ти чого? – перепитує, i самому стає моторошно вiд власного голосу. Бiль починає пiдбирати ногу, пiдводити вгору.

Тиша.

На вiкнах погасло сонячне промiння. I настороженими .тiнями наливається хата, немов перед бурею.

Зашумiв надворi вишняк, i вже не було у вiкнах зеленого i блакитного свiту – тiльки сиза мла звужувала день. Дмитро вiдчуває, як на його грудях швидко б'ється серце дружини, i терпляче жде, поки вона заспокоїться.

В просвiтку мiж двома вишнями бачить: вулицею поволi iдуть жiнки та чоловiки; споважнiли зразу дiти, i по ходi, по обрису людей, чiткому i незвичному, вiн розумiє, що трапилося щось неповторне, страшне.

– Вiйна? – впивається в голубi блискучi озерця.

– Вiйна! Фашист напав. – Ще мiцнiше припадає до нього, ще мiцнiше затискає його шию теплими руками.

Бiльше не треба слiв, бiльше не бачить вiн нi блакитного погляду, нi самої Югини. Може вона тепер вiдiйшла вiд нього? Нi, певне злилася з ним в єдиному подиху. Отi радiснi, невловимi хвилi, що цими днями переповнили його душу, раптом обриваються, i холод просочується аж до мозку.

«Вiйна! Яка ж вона?» – уявляє розпливчастi тьмянi картини, що заворушилися десь бiля обрiю.

Бачить їх по-своєму, як бачить хлiбороб, що викохав щедру ниву не на радiсть, а може на поталу.

Який урожай у цьому роцi! Найстарiшi люди не пам'ятають такого. Оновлена земля, наче з глибин своїх, пiдняла могутню сiлу, i закрасувалися жита, вищi росту людського; в садах дерева ломилися вiд буйного плоду, пасiчники нiколи не брали таких узяткiв. I цю землю, родючу i добру, пригасить, запечалить повiв вiйни…

Бачив на полi бою, як злобне залiзо розорювало ниви; не сонячнi вiнки, а пожежi клубилися в небi, i не радiсним перепочинком чи турботою, а кривавим трудом i вiчним спочинком вiяло з нахмурених ланiв.

Як багато того дня промайнуло картин – одна сумнiша за другу. I хiба вiн мiг знати, що ця вiйна буде страшнiша за всяку картину, яку може породити людська уява.

– Дмитре, що ж ми будемо робити?

– Що? Воювати будемо з фашистами, Батькiвщину боронити. До останнього подиху захищати, Югино.

– Правда, мiй любий… А як же ти?

– Вилiкуюсь – i на фронт. Не буду коло твоєї спiдницi сидiти. – I зразу ж подумав, що дружина може його гiркий жарт прийняти за докiр; та вона, видно, так i зрозумiла, бо, приглушивши зiтхання, мовчки з жалем подивилась на нього; незаслужена образа просковзнула по обличчю. Вiн довго вiдшукував потрiбне слово, щоб зм'якшити свiй докiр, та не змiг вiдшукати i, непомiтно, забуваючи за дружину, знову перенiсся думками в оту невiдому далечiнь, що i йому десь готувала своє мiсце i долю.

У хату увiйшли Докiя i Андрiй. Обличчя матерi було чорне, як нiч – глибокою темiнню вiяли запалi скорботнi очi, ряснi зморшки, уста.

«Як може зразу змiнитись людина», – перевiв погляд на Андрiя, що стояв бiля дверей, стрункий, задуманий, бiлявий, ще бiльше вiдтiняючи згорьоване обличчя Докiї.

– Де Ольга? – йому хотiлося в цю хвилину бачити всю сiм'ю. Югина вийшла з хати i незабаром повернулася з дочкою. Тихо пiдiйшла дiвчина до батька i стала, похнюпившись, коло лiжка.

– Ти чого, донечко?

Двi волошки глянули на нього i знову сховались пiд темними вiями.

Мовчки зiйшлась вся родина бiля свого господаря, неначе прощаючись з ним. Дмитро довгим-довгим поглядом обвiв усiх i тихо промовив:

– Журбою бiдi не пособиш i голови теряти не треба. Не за нами одними прийшло горе. Тримайтеся ж одне одного, яка б лиха година не бушувала над вами. Ми сильнiшi всякого лихолiття. – I замовк – нехватило слiв. Щось стиснуло йому горло i, охоплений думками, згадками, не мiг умiстити в серцi усього життя, що прорвалося густо i боляче.

IV

Похмурнiло навколо в цi днi.

Проводжали жiнки чоловiкiв, матерi – синiв, виряджали рiдних та кревних; дитячими ручками, дiвочими устами прощалось село зi своїми синами. I нiхто в селi не сiдав у машини. Йшли пiшки аж до чорнолiсся, глибинним зором оглядали тi простори, що лягли з роками як найдорожчi скарби. Прямували завтрашнi солдати у невiдоме – битись за цi простори, життям обстоювати тi свiти, без яких не можна прожити людям, як серцю без кровi.

Не одної вдачi, не одної волi та сили були. Та буйна молодiсть, як яблуневий цвiт, першою прощалась з рiднею. Пройшли довгими вулицями, завзято, гордовито спiваючи похiдних пiсень. Навколо з заздрiстю крутилися виводки малечi. Вони бiльше за всiх вболiвали, що не їм iти на вiйну, вони ж найбiльше розхвалювали своїх братiв та родичiв.

За селом, як по командi, юнаки вскочили на машини, обнялись, переплелись руками, i пiсня, що тiльки раз так спiвається у життi, широко розляглась над безмежними мiнливими плесами поля. Могутнiй у своїй силi i принадно сумовитий по звучанню тенор, обриваючи душу, пiдводився до самого неба. Ще не встигли молодi баси грiзно повторити приспiв, як знову заспiвувач наповнював поля неповторним трепетом.

I довго не розходились жiнки, чоловiки, дiвчата з шляху, схвильованi прощанням, пiснею i думами про завтрашнiй день. Старшi роками були бiльш задуманими, суворими. А тут ще як почнуть жiнки печалитися, то iнший чоловiк i не витримає – сам хмарою насупиться, гладячи рукою дитячу голiвку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рiдню:

– Чого ви менi, значить, похорон справляєте? Не дадуть чоловiку спокiйно чарку випити. От ускочив у сльози, як у росу. I де їх ото набралося? Ану, хай чорти Гiтлера у смолi кип'ятять, випиймо за нашу удачу. Пий, стара, – звернувся до Василини, – бо скоро горiлка вiд твоїх зiтхань прокисне.

З Дмитром прощався спокiйно, тiльки очима косував на Василину, що й на людях не витримала, плакала.

– Жаль, Дмитре, що не разом iдемо. З таким, як ти, гори б ворочали. З тобою i працювати гаразд, i горiлку пити, i чортiв бити. Коли б, значить, стали плече в плече, – нiхто б нас i залiзом не сколупнув.

Спасибi за добре слово, – розчуливсь Дмитро. – Справно воювали за свою землю. Ще може стрiнемось.

– Стрiнемось. Як не на вiйнi, то пiсля вiйни – я вмирати не збираюся, – подивився на Дмитра з твердою надiєю. – Думаєш, сам себе потiшаю. Вiрю, значить, що нiякий дiдько мене ї вiзьме. Дивлюсь на iншого i злюся – то був чоловiк чоловiком, а це за день як тiсто розлазиться. Тьху на тебе, окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло дiжки согрiшений, чи яка тебе трясця мiсить? Я такому i в пику затопив би.

Тричi поцiлувалися, мiцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жiнчину шию, опустив долоню на блузку i вже з-за плеча усмiхнувся:

– От шкода – свою жiнку покидати. Вона як пiсня в мене: радiсть посилить, а смуток розвiє. Тiльки в цi днi моя пiсня зажурилась. Пiшли, дорога. – Так i вийшов iз хати i пiшов селом, пригортаючи молодицю.

«Такого бiда не скрутить. Воїн», – любовно провiв невисоку огрядну постать Варивона i знову, кривлячись од болю, змислився над своєю долею.

Григорiй Шевчик в цi днi, до мобiлiзацiї його року, хотiв якнайбiльше побути з дiтьми, з дружиною, бабою Ориною. Раптом усе домашнє стало дорожчим, начебто вiн тепер бажав наверстати минуле, коли бiльше часу проводив поза домом. Раз навiть майнула думка: «Певно, Дмитра завжди так тягнуло до родини, як мене зараз».

Але невiдкладнi турботи вiд зорi й до зорi тримали Григорiя серед людей. Вiн перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в тил колгоспну худобу. Од злостi голос у Шевчика став бiльш рiзким i книжним:

– Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який все врахував, крiм… вiйни. Прямо тобi стратег – гуртами захотiв осiдлати дороги найбiльшого руху.

– Зате це найкоротший шлях, – спробував хтось оправдатися.

– До повної плутанини або й загибелi – ви хочете сказати? – вiдрiзав Григорiй. – Худобу ми переправимо через Буг i поженемо польовими дорогами.

– Ех, скiльки пашнi витолочимо, – зiтхнув Олександр Пiдiпригора.

Григорiй з докором поглянув на гуртовщика i ледве сам не зiтхнув. Одначе зразу ж нахмурився, щось пробурмотiв про мирнi настрої i заговорив про новий маршрут. Другого дня Шевчик уже запасливо добував у районi медикаменти для людей i худоби, а потiм в конторi колгоспу влаштував «художню частину» канцеляристам, якi, старанно виготувавши списки худоби, трохи припiзнилися з рiзними довiдками для гуртовщикiв i доярок.

– У нас же нема типографiй, – спробував захищатися бухгалтер.

– Скоро лiнотипа для лiнивих типiв пiдвезуть. Прямо на парашутi в контору спустять, – похмуро пообiцяв Григорiй. – Жiнки як-небудь i сюди вам зможуть обiд принести. Тепер не обов'язкова розкiш на всякi перерви час убивать.

Додому Григорiй прибiгав зрiдка i вже дорогою добрiшав; якась тиха задумана усмiшка опускала куточки його темних заокруглених уст.

Розважав, як мiг, Софiю, дiтей i часто замислювався, забувши скинути руку з пухнатенького засмаглого плеча Люби. Було боляче. Ще тiльки на життя починали слатися дороги, i так по-дурному вiйна обiрвала їх.

«Що ж, Григорiю, пора воювати, брати гвинтiвку до рук. Пора», – згоджувався.

Неясно у маревi бачив вiйну. Iшов у думах насупроти неї i жалкував, що невелику мав вiйськову спецiальнiсть: був рядовим зв'язкiвцем.

Надвечiр, перед самим його вiд'їздом, тихо пiдiйшла Катерина i припала чорнокосою головою до його грудей, потiм вiдхилилась назад i попросила:

– Тату, ти нас не забувай. Листи частiше пиши. Ти перше дома мало був, тепер поїдеш, а ми ж тебе любимо, тату, аби ти знав, як ми тебе всi любимо, – обняла його тонкими ручками i притулилась головою до щоки батька.

– Хто тебе, доню, навчив так говорити? – зразу майнула догадка, що Софiя розмовляла з дочкою.

– Я сама, тату. Ти все думаєш, що я маленька… А скiльки я тебе, бувало, дожидалась вечорами. Усi уроки вивчу, художнi книжки почитаю, а тебе все нема. Ти ж так гарно спiвати умiєш, а нам рiдко-рiдко спiвав.

Блiднучи, Григорiй слухав мову дiвчини i тепер зрозумiв, що не зумiв прихилити до себе дитячих сердець, що дiти розумiли бiльше, нiж вiн гадав. I, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив тихо й гаряче, не випускаючи з обiймiв Катерини:

– Так, дочко, твоєму батьковi треба було бути бiльш уважним. Тiльки ти не думай, що вiн вечорами розгулював. Твiй батько робив буденну роботу, робив, скiльки хватало сили, бо думалось не про себе одного, а щоб краще було людям. Ти ще не знаєш, дочко, що таке село. У ньому багато хорошого, але й корiнцi бур'яну залишилися, накип минулого де-не-де до нашого берега прибивається. I твiй батько не проходив байдуже повз усе, аби, мовляв, йому добре було. Вiн гнав у шию ледарiв, п'яниць, дряпiжок, прихованих ворогiв; непокоївся серцем за новi зеленi паростки. Часом i помилявся, а робив багато, як совiсть пiдказувала йому… Ти мене розумiєш? – раптом подумав, що не треба було цього говорити дiвчинi.

– Розумiю, тату. Ти хороший у нас. Тiльки мати часто плакала, коли тебе довго дома не було.

– Повернуся з вiйни – бiльше плакати не буде. Я маму дуже люблю.

З дитячою довiрою подивилась Катерина на батька, щось розмiрковуючи, а потiм м'якими устами, перехиляючись, навскiс поцiлувала його.

– I ми всi тебе, татку, любимо. Так любимо… Мати нам що не почне говорити, а тебе i спом'яне.

Схвильований Григорiй вийшов у другу половину хати. Так он яка його Софiя. За отими жартами, часом ущипливими, надокучливими, ховалось велике материнське серце. А вiн не змiг чи не хотiв розпiзнати його.

– Що ж, жiнко, – промовив, сiдаючи за стiл, – вип'ємо за твоє здоров'я, за майбутнє наше життя, добре до самого вiку, – схилився над нею, цiлуючи невеликi уста.

– Ой, Грицю. Що ти, Григорiю! – обвила його шию мiцними руками, i очi, обличчя засяяли в неї такою радiстю, що йому було совiсно дивитись на неї.

– А другу чарку, щоб краса твоя не марнiла. Щоб все тобi було, чого сама собi бажаєш.

I незчулись, як хату заповнили сутiнки, поприбiгали дiти, з дiйницею увiйшла баба Орина.

Так, – думав Григорiй, – як буде ласкава доля до нього, битиметься за трьох – удачу вiн мав не тiльки помiж людьми: своя сiм'я не чула в ньому душi.

Далеко за пiвнiч тихо розмовляв з дружиною, так i заснув, притулившись до її невеликих грудей. А Софiя лежала на правiй руцi чоловiка, перебираючи рукою порiдiлi чорнi кучерi, дивилась i надивитись не могла на такi рiднi риси дорогого обличчя. Так i свiтанок застав її, коли треба було будити Григорiя в похiд.

V

Ревiли дороги.

Машини до самого неба пiдiймали сiрi незграбнi стовбури пилу, i вiн осiдав на закуренi обличчя червоноармiйцiв, на обважнiлi хлiба, на покалiченi придорожнi липи i верби. Часом десь iз-за лiсу або з-пiд хмари вилiтало кiлька самольотiв; вiд них, блискучо коливаючись, вiдривались продовгувастi бомби, i земля, ахкаючи, пiдiймалася вгору чорносизими стовпами. На обочинах шляху вже лежали обгорiлi залiзнi кiстяки, а невпинний потiк прямував далi i далi. Назустрiч iшли порожнi машини за боєприпасами. Часом вискакували – з пораненими, в очi кидались шкарубкi рудi плями на бiлизнi та бинтах.

Дуже непокоїлося серце в Григорiя. Найбiльш гнiтило не наближення фронту, а чуття невiдомостi: як вiн зустрiне ворога, як вступить у бiй, як буде воювати.

Оте «як», нерозгадане, важке, давило тягарем, навiть часом зупиняло подих. Нi, вiн не боягуз, за чужою спиною не ховатиметься – битися буде не гiрше за iнших. Бомбардування не лякало його; не лякав i обстрiл з кулеметiв – лежав на землi коло сорокоп'ятчикiв i вперто стрiляв у небо, в якому i зараз сновигали кощавi злобнi «мессери». Але як вiн вперше стрiнеться вiч-на-вiч з отим фашистом, що схотiв затиснути очi всьому свiту?

Григорiй попав зв'язкiвцем у гаубично-артилерiйський полк.

Начальник штабу, широкочолий, уже в лiтах, капiтан Железняков направив його з наводчиком Петром Федоренком у третю батарею першого дивiзiону. Петляючи лiсом, помiж щiлинами i дзотами, прислухаючись до трiскотнi мiнометiв, вони довго розшукували район огневих позицiй третьої батареї. Дорогою Григорiй встиг узнати вiд балакучого Федоренка найцiкавiшi подiї його життя i погляди на вiйну.

– Чоловiк тодi правильний, коли своє мiсце знаходить на землi. Дивись, iнший i не дурний, i учений, а все в нього через пень-колоду виходить, бо свого не найшов. А моя точка – машини всякi. Люблю їх, як душу. Привозять тобi мертве залiзо, а ти бiля нього покрутишся, замурзаєшся, як чорт у пеклi, вилаєшся не раз, а потiм i любуєшся – пiшла твоя машина на люди, як молодиця на весiлля, тiльки покручує собi, – i Федоренко добавив таке порiвняння, що Григорiй довго беззвучно смiявся, зупинившись посеред лiсу.

– Ти, видно, бабiй добрий. У тебе й слiвця такi.

– Нi, жiнки мене не люблять, – серйозно вiдповiв. – Бо i я, правда, бiльше машинами, чим їхнiм братом, iнтересуюсь, – i чогось зiтхнув. – Да, а воювати нам з тобою крiпко доведеться. Ти щось коло своїх телефонiв тямиш, чи який там бiс?

– Тямлю.

– Це добре, – похвалив Федоренко. – Кожен чоловiк небагато, а двi професiї повинен знати: вiйськову i невiйськову.

А то iнше боже теля i стрельнути з гвинтiвки по-людськи не вмiє. Чи, може, i ти не вмiєш?

– Нi, трохи умiю.

– Це добре. Ордена за що отримав?

– За урожай.

– Хай не останнiй буде.

– Спасибi.

– I я за машини теж такий, як у тебе, заробив.

– Чому ж не носиш?

– Нi, є при собi. В кишенi. Не хочу, щоб усi бачили – полегкiсть почнуть всяку давати. – I не можна розiбрати, чи серйозно, чи насмiшкувато вiн говорить.

– Да, – не знає, що вiдповiсти Григорiй, дивлячись-на ширококосте обличчя Федоренка з лукавими блищиками в карих очах.

– Так от, давай будемо дружити, – простягає рубцювату, чорну вiд залiза I мазуту, руку. – На вiйнi дружба – запорука перемоги, – вже говорить цiлком серйозно.

Нарештi вони знаходять свого командира батареї, молодого невеличкого лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту.

– Навiдник? – зрадiв Тур. – Це у нас дефiцитна спецiальнiсть. Свою справу знаєш?

– Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкiн-голi лупив чортiв, аж чорти сипались.

– Повоюєм! – щиро тисне руку лейтенант, – Сержанте Лавриненко!

Проворний сержант пiдбiгає до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками каска перегойдується на його головi. I Шевчик зразу ж з великою повагою слiдкує за кожним рухом сержанта.

– Це командир першої гармати. Будеш у нього навiдником.

Федоренко молодцювате вiддає честь, i Григорiй помiчає, як втомлене обличчя лейтенанта освiтлюється схвальною усмiшкою.

– Григорiй Шевчик? Знаю такого! В одному Указi з моїм батьком нагороджений. Що, в помiчники старшини призначити?

– Нi, – пригадуючи слова Федоренка, рiшуче закрутив головою. – Хочу бути зв'язкiвцем.

– Он як? Це добре, – тисне руку Григорiєвi. – Старшино! Невеликий бiлявий сержант пiдходить до них.

– Нагодуйте хлопця i передайте сержантовi Нiгматi.

VI

Нерозгадане, тривожне «як» розвiялося скорiше i легше, нiж думалося спочатку.

Того ж вечора, пiсля прив'язки батареї, Григорiй з зв'язкiвцем Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобiтьми недоспiлу ниву, проводив кабель до нового НП командира батареї. Попереду, десь бiля острiвця лiсу, противно крякали мiномети, а потiм осторонь вибухали мiни; над восковими нивами метлялись червонi фонтани.

– Дряк! Тряк! – викрикували мiномети. I цi звуки нагадували чи швидкий сухий перестук терницi, чи наполохане крякання качок.

– Шлiссс! Шлiссс! – мелодiйно пролiтали з нашого боку невидимi снаряди, i лiс ахкав тривожно i глухо.

Поспiшаючи розмотувати кабель, Григорiй тепер бажав тiльки одного: скорiше, скорiше б дотягнути провiд до спостережного пункту.

«Коли б хоч не заблудитись», – думав з тривогою. Невдалий початок мiг би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього артилеристiв-кадровикiв.

Котушка все тоншала, оголяючи нерiвнi кулаки моткiв; кабель з сумовитим зiтханням, обрушуючись, падав на задуманi колоски, ставав липким од вичавленого пшеничного молока. В Григорiя уже притупився жаль до стоптаної ниви, до стогону недоспiлого колосу, – бiльшi турботи хвилювали його. I вже сiрий кабель з липкими вузлами паросткiв, що обпiкали пальцi, був не кабелем, а стежкою, яка єднала його життя з життям великої армiї. I вже не мiг уявити свого життя без цiєї найпотрiбнiшої роботи, без старенького «унаефа», що коливався i коливався бiля боку, вириваючи стебла з зачерствiлої землi.

I коли на схилi невеличкого пагорбка вiн побачив лейтенанта Тура, – усмiхнувся i полегшено зiтхнув.

– Скорiше зв'язуйтесь з вогневою, – заклопотано кинув лейтенант, вдивляючись в темiнь, що плюскотiла над житами, неначе прогрiте зоряне озеро.

– Днiпро, Днiпро! – глибоко увiгнавши заземлення, присiв у окопi Григорiй.

– Днепр слушает! – обiзвався чiткий гортанний голос з грузинським акцентом.

I цi слова були для Григорiя солодшими за музику. Тепер можна було i пiт обтерти з чола, i амунiцiю поправити, i цигарку закурити.

– Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!

– Добре. Трубку не випускати з рук. Нi в якому разi не зумерити.

– к, не зумерити.

В окопi спостережного пункту, тихо розмовляючи, сидiли бiйцi iз взводу управлiння. Не було тiльки двох розвiдникiв – пiшли в розвiдку з помначальником штабу першого дивiзiону лейтенантом Созiновим, про якого уже кiлька разiв чув Григорiй, як про завзятого i вигадливого командира.

– Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змiшалось бiля Чорнолiсся, а пiхоти i на розплiд не було поблизу. Попадаємо увечерi, нарештi, ми з лейтенантом Созiновим на станцiю, що загубилася посеред лiсу, i попадаємо прямо з дороги на бал, – тягне, прикриваючи обома руками цигарку, червоноармiєць бiля стереотруби. – Безпечно добираємось до вагона, вiдчиняємо дверi i замiсть наших зустрiчаємося з нiмецькою офiцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякi лише в одних довгих сорочках, гергочуть по-своєму i горiлку п'ють. А закусок – гори, всяких-превсяких. А тут їсти хочеться, аж вуха попухли. Побачив я цей фрицiвський бал i про їжу забув. «Тут тебе нагодують», – похолола душа.

– Русiш офiцер. Гут, гут, – пiдвiвся найближчий i рукою запрошує сiдати, – напевне подумав, що ми якесь зрадницьке охвiстя.

Тут лейтенант як вшпарить по гiтлерiвцях з одного боку, ну, а я з другого, то їх, бугаїв, зразу i облило мазкою. Далi лейтенант пострiлом погасив свiтло – i хода з вагона в лiс… Що там робилося пiсля нас! Содома, гомора i фрицiада! До самого свiту стрiляли. А ми, голоднi, холоднi, премо до своїх на третiй швидкостi.

– Прокопенко, їсти хочеш? – питає лейтенант.

– Макiтру вареникiв з'їв би, товаришу лейтенанте.

– Може вернемося на старе мiсце – у вагон?

– Нi, – кажу, краще не треба, бо де фашист торкнувся до їжi – у горло не полiзе.

– Ну, тодi я сам буду, – i виймає з кишенi плитку шоколаду i так хрумає, що менi аж кишки пiдводить.

– Товаришу лейтенанте, це ви там взяли?

– Там, – каже. – Тiльки вiн тобi у горло не полiзе.

– Ох, i бреше, – хтось в захопленнi тре руками. – Про шоколад десь сам приточив!

– Чого там приточив, – обертається Прокопенко. – Попитай у лейтенанта.

– Тихо менi, – лунає зверху голос Тура, i всi затихають, а потiм знову iз темряви озивається пошепки чийсь голос:

– Ех, вiдступиш з якої позицiї – i душа тобi вивертається. Щоб нашу землю смердючий фашист паскудив?.. Ох, i дали ми їм раз жизнi бiля Дунаю.

– Технiкою пре, сучий син. Не вспiєш ударити з гармати – вже i «кум» чи «корова» над тобою кружляє. От i мiняй вогневу, бо роздовбають, як сороки яблуко.

– Самольотiв би, танкiв сюди, на нашу дiльницю. На гарматах одних тут держимося…

– Вбiгаю я в село, а по вулицях фашисти б'ють – спасу нема. Дивлюсь: на подвiр'ї дiд гичку сiкачем сiче.

– Дiду, ховайтеся! – кричу. Подивився на мене:

– А чого менi ховатися? Вони стрiлятимуть весь день, то ради них i роботу кидати, – i цюкає собi далi-Сидячи на вогкуватому пiску, приклавши до вуха телефонну трубку, Григорiй прислухається до неквапних розмов, одночасно думаючи свої думи. На поверхнi недалеко вiд нього спокiйно заснув Рязанов, нервово ходив Тур, когось виглядаючи з темряви, А жита шелестiли тихо-тихо, неначе хотiли заколисати землю, натомлених бiйцiв, i в той шум вривались поодинокi пострiли, кулеметне стрекотання, гул машин i гудiння самольотiв, що пливли мiж зорями, як зорi…

От i його життя, неначе краплина в рiчку, влилось у воєнний потiк. I минуле було прожито для того, щоб ствердити майбутнє. I, як ота краплина з рiкою, вiн з'єднаний з усiм свiтом, що кинув його на старий вiйськовий шлях, через який лягає путь йому, Григорiєвi, чи в життя, чи в небуття…

Пропливали перед очима знайомi рiднi мiсця, стрiчався вiн зi своїми земляками, рiднею, iшов назустрiч Софiї, своїм дiтям… Дарма що в нього такi невеликi вiйськовi знання. Вiн доб'ється, щоб i йому, кажучи про своє непомiтне дiло, можна було смiло дивитися у вiчi людям, що недаремно живуть на свiтi. Пригадав i Горицвiта. Пiсля подiї в Городищi Григорiй зразу ж вiдчув до Дмитра глибоку приязнь i вiрнiшим поглядом оглянув його нерiвний шлях. Так, Горицвiт, зриваючись, завжди спинався угору. Була у Дмитра якась незграбнiсть чи невмiння швидко зiйтися з людьми; тому й переганяли його давнi друзi, що легко, рiвнiше входили в життя. I Григорiєвi тепер стало зрозумiло: Дмитро в чомусь вiдставав од своїх друзiв, але в головному – в любовi до своєї Вiтчизни – вiн був їм рiвня. Вiн не той жорсткий камiнь, що тiльки лишаями обростає.

Подзвонив командир дивiзiону й викликав комбата. Обвалюючи пiсок. Тур спустився в щiлину i припав до трубки.

– Нi, не приходив… жду, дочекатись не можу… Я теж тай думаю… Такий не прогавить грушку в попелi, як що, то i з жару витягне.

У наушнику заклекотiв короткий смiх, i Тур передав трубку Григорiєвi. При свiтi зiрок невелике довгасте обличчя командира батареї було виразно бiлим, тонкi нервовi уста зрiдка пересмикувались, чи то вiд нiчної прохолоди, чи вiд нетерплячки.

– Спати не хочеш?

– Нi, товаришу лейтенанте.

– А я поспав би. Отак, у саду на сiнi, щоб крiзь гiлля було видко небо i зорi, – усмiхнувся i зразу споважнiв; прислухаючись до шереха, нечутно вискочив на поверхню.

На свiтанку пiсля змiни, уже засинаючи, Григорiй почув схвильований, радiсний оклик Тура;

– Созiнов… Мiша! Це ти?

– Сам собою, Type! – дзвiнкий, веселий тенор наближався вiд дороги. «

Григорiй, пiдвiвшись на лiкоть, побачив невдалiк од себе високогрудого лейтенанта з блискучими очима i глибокою ямкою на пiдборiддi. Iшов вiн легко, наче не приторкався до землi, тiльки зрiдка мерзлякувато поводив рухливими плечима. Усе його тiло курилося ледь помiтним димком – одiж i лейтенанта, i двох бiйцiв, що йшли позад нього, була мокра до рубчика.

– А я вже чого не передумав, Мiша.

– Знаю, знаю твою поетичну натуру. Може i вiрша-некролога склав «Убили друга Мiшу…» i так далi.

– Досить, Михаиле, не жартуй.

– Ну, Туре, а якi ми данi принесли! Недарма в болотi нам очi комарня виїдала. Засiкли фашиста. Видко, в наступ готується. До нас пiдсунувся.

Коли побачив в руках топографа з готовнiстю розгорнений панорамiчний рисунок мiсцевостi, по-змовницьки усмiхаючись, вказав Туровi на хутiр, що туманився на правому, крутiшому березi рiчки; потiм ускочив в окоп i доповiв командировi дивiзiону:

– Засiкли скупчення машин i живої сили.

Лiгши на землю, Созiнов iз Туром зосереджено нахиляються над картою, накриваючи її жовтуватим целулоїдним кругом, старанно i швидко готують данi. Хвилююче пiднесення i нетерплячка охоплює всiх бiйцiв. Утомленi, мокрi розвiдники, виливаючи з чобiт коренисту багнюку, тихо сповiщають про свої пригоди, дослухаються до коротких слiв командирiв.

Ось Тур рвучко пiдвiвся, виструнчився, i Григорiй з трепетом ловить команду:

– По скупченню пiхоти!

– По скупченню пiхоти! – урочисто передає на батарею першу в своєму життi бойову команду i до болю притискає трубку до вуха. Глухо обiзвалась огнева, i Григорiй стверджує вiрнiсть команди коротким армiйським «да».

– Гранатою! Взривач осколочний!

– Гранатою! Взривач осколочний!

– Заряд четвертий!

– Заряд четвертий!

– Основний напрямок правiше один двадцять!

– Основний напрямок правiше один двадцять!

– Рiвень тридцять ноль…

Слова i цифри команди, наростаючи, так охоплюють, переповнюють все тiло, начеб воно вже торкнулося хвиль довгожданого вогню.

– Першому один снаряд. Огонь!

– Першому один снаряд. Огонь! «Пострiл»… – як музика, вiдгукнулась огнева. З качиним свистом над ними пролiтає снаряд.

– Лiвiше сорок! – доповiдає, вiдриваючися вiд стереотруби, Созiнов…

– Правiше ноль шiстнадцять. Вогонь! – махнув рукою Тур. Григорiй чiтко передає команду на огневу i чує хвилююче «пострiл». Мелодiйний свист розрiзає свiтанкову прохолоду.

– Вiрно, мiнус, – кидає Созiнов.

– Правiше…

– Прицiл…

– Огонь!

– Плюс! – доповiдає Созiнов.

– Зараз ми вiзьмемо гадiв у лещата, – криво усмiхається Тур. – Лiвiше ноль-ноль три!

– Лiвiше ноль-ноль три!

– Прицiл сто шiстнадцять!.

– Батарея, огонь!

– Батарея, огонь!

Громовi пострiли гаубиць через короткий iнтервал перегукуються з глухiшими розривами.

– Накрили! – вiдривається вiд стереотруби Созiнов. – По машинах вдарили! Зачадили!

– Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь!

– Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь! I знову над самими головами артилеристiв врiзається в блакить сумовитий шелест, i знову глухо бухкають розриви.

Цi напруженi хвилини стають часткою твого життя, 1, здається, нiколи не було тишi на землi.

– Огонь! – знову махнув рукою командир батареї.

– Огонь!

Далекi розриви зливаються в суцiльний гуркiт, вiн розростається, i обличчя артилеристiв ряснiють жорсткими усмiшками.

– Пiдскакують фашисти!

– Вище хутора стрибають!

– Аякже, до неба ж треба летiти – не близька дорога…

– Вiтаю, Туре, з успiхом! На користь тобi iде командирський хлiб.

I Григорiй помiчає, як широко розкриваються в блаженнiй усмiшцi обличчя бiйцiв, що любовними очима дивляться на командирiв.

– Командир полку виносить подяку лейтенанту Созiнову I лейтенанту Туру, – передає Григорiй слова командира дивiзiону. Але бiля стереотруби вiн уже не бачить високогрудої постатi. Лейтенант, прихилившись головою до стiнки спостережного пункту, навсидячки спить, не чуючи, як сипкий пiсок тече йому за комiр. Одяг його парує легким димком, а стомлене обличчя яснiє напiвдитячою довiрливою усмiшкою.

I Григорiй з жалем i повагою дивиться на лейтенанта, наче це його син.

VII

Вiд нескiнченного грому i гуркоту гудiло в головi, кололо у вухах i млостило, як пiсля поганої їжi.

За цi днi, не виходячи з боїв, почорнiли бiйцi, мов рiлля, витягнулися вгору, похмурнiли. I коли давався короткий перепочинок, тут же падали бiля гарячих тупорилих гаубиць, на ' яких порудiла i лущилась потрiскана фарба.

– Пiдводься, орли! – лунав охриплий голос старшого на батареї.

I знову батарея кидалась до гармат, застигала, мов мармурова, прислухаючись до нової команди.

– По фашистськiй сволотi – огонь!

Вивержуючи вогневi снопи, здригались, вiдкочувались назад тупi жерла i пiдстрибували гаубицi, схожi на звiра, що Наготувався до стрибка.

– Лавриненко, не вiдставати! Не вiдставати! – всевидюще око двадцятирiчного командира слiдкувало за всiма розрахунками.

– ксть, не вiдставати! – оберталось чорне, пiтне обличчя командира гармати, поблискуючи слiпучими зубами.

I знову снаряди, схожi на сповитих немовлят, виблискуючи мiдними пружками, влiтали з дужих рук в димчастi чорно-сизi отвори. Здиблюючи землю, бушував, рокотав ураганний вогонь, i знову дихали жаром перегрiтi жерла.

Налiтали самольоти, але вже не було часу мiняти вогневу позицiю – треба було зупинити наступ. I батарея не зрушила з мiсця. Бомбами клювали її хижi чорнохрестi птицi i не могли розклювати, сiкли кулеметним дощем i не могли розсiкти єдину волю i силу. Закипала телефонна трубка, вимагаючи вогню, i вогонь, вилiтаючи з тупих жерл, гатив i розколював вибухами чорну далечiнь.

Осколок розсiк усю щоку навiдниковi Нетребi. Рукавом витер хлопець кров i не пiшов од гаубицi.

Обидвi ноги по самий живiт вiдбило стерновому Сайфi Каримову. Задимiлись очi у хлопця, блиснули бiлки, неначе вивернутись хотiли. Сам вiдкотився в щiлину, щоб не вiдривати нiкого з гармашiв. Коли пiдбiгли санiтари, вiн уже був мертвий.

I тiльки сьогоднi Григорiй збагнув всiєю душею, що таке народна сила. Це було не слово з книги, часом дуже красиве, затиснуте в округлу форму; це було слово суворої неприкрашеної дiйсностi, що входило навiки в людину, як материне молоко, як входить перелита братня кров у серце воїна.

Не всi гармашi були героями. Рiзна вдача, рiзна доля, рiзне життя було в кожного з них. Але сьогоднi, у кривавi жнива, на полi бою вони стали героями.

Що з того, що до вiйни Рязанов був сумирним столярчуком, до наївностi захопленим своєю роботою. Сьогоднi вiн тричi пiд кулями i обстрiлом мiнометiв, не згинаючись (часу нема), ладнав покалiчену телефонну лiнiю, а йдучи вчетверте, ронив «дурну» розiгрiту кров iз носа. Що з того, що кiлька днiв тому розвiдник Бiлоус, син i внук учителя i сам викладач лiтератури в педтехнiкумi, зомлiв, побачивши рану на грудях свого товариша. Сьогоднi вiн, захищаючи спостережний пункт, знищив сiмох фрицiв i знову зомлiв, уже вiд втрати власної кровi.

Отi вчорашнi хлопцi, красивi i некрасивi, математики i пастухи, богатирi, що волам роги могли б скрутити, i малосилi, що ледве пiдносили тiло снаряда, – стали тiєю силою, тiєю окрасою, перед якою схилиться нащадок, як перед найкращим, найсвятiшим мистецьким твором…

Наступ вiдбито.

Сп'янiлi вiд пороху, поту, втоми артилеристи на руках затягують в лiс гармати i падають бiля лафетiв, поклавши пiд долови кулак чи протигаз. I навiть старшина не може їх добудитися, щоб вони перекусили що. Не до їжi тепер. А дорогою iде i йде пiхота, а назустрiч їй iдуть i йдуть Пораненi; без спочинку здригається i стогне земля, i пожежi застилають обрiй димами, чорнять половину неба, а з димiв Пробиваються фантастичнi пили вогню, вигризаючи до самої землi мiста i села.

I знову вiдступ. Якими великими i строгими стають очi в бiйцiв. Гармати котяться по м'якiй лiсовiй травi; на шинах блищать розчавленi дикi полуницi й зерна зеленої кашки. I знову окопуються батареї, i знову люто б'ють по ворогах, якi насiдають силою залiзних потвор, силою технiки, що виробляє вся квропа…

Прорвалися танки, i третя батарея, виконуючи наказ, летить навперейми на грунтову лiсову дорогу, затиснуту з одного боку яром, з другого – болотом.

Вогневi позицiї зайняли на узлiссi, бiля яру, щоб можна було бити з прямої наводки.

На лафетi пiдвiвся i застиг Тур.

– Товаришi гармашi! Важке й почесне випало нам завдання. З хвилини на хвилину має з'явитися фашист. Вiн хоче нашої землi i нашого простору. Дамо ж йому по два метри життєвого простору. Вiн хоче наших паляниць. Дамо ж йому двадцятидвокiлограмових залiзних паляниць, щоб зав'язка йому вирвалася… Рiдна соцiалiстична Батькiвщина – життя i любов наша – доручила нам бiльшовицькою вiрнiстю перегородити шлях смертi. Буде щаслива наша Батькiвщина – i ми будемо щасливi з нею. А без неї нема нам життя, нема життя нашим матерям i дiтям. Поклянiмося ж любов'ю до радянських народiв, до рiдного вождя, що героями житимемо або героями помремо, а фашиста не пропустимо. Хай кожен з вас зараз вiдчує, що вiн комунiстом стає, що вiн своїм серцем найсвiтлiшу мрiю – зорю комунiзму – захищає, захищає майбутнє всього свiту… Орли мої, згадаймо ще раз слова великого Сталiна про вiдсiч вороговi – i по своїх безсмертних мiсцях!

Мовчки i строго сколихнулись бiйцi, кожен зайняв своє мiсце, суворо вдивляючись у далину, що вже виклублювала неясний гуркiт.

Григорiю зараз не треба було куцьорбитися бiля телефону. Вiн iз зв'язкiвцями туго скручував кабелем по чотири гранати: одну, центральну, ручкою до себе, а три – ручками в протилежний бiк. Сьогоднi, тепер надходив справжнiй день перевiрки його на звання радянського воїна, радянського патрiота.

З гранатами, гвинтiвками i запалювальною сумiшшю бiйцi взводу управлiння займають оборону. Мiсце Григорiя припадає осторонь крайньої гармати – охороняти спуск вiд яру. Швидко, пiдрубуючи плетиво корiння, викопав щiлину, найзручнiше розложив бiля себе все озброєння…

Стрiмголов на дорогу вискакують танки.

Вогневики заколивалися бiля гармат.

– Пiдпустити ближче! – лунає голос Тура. – Почнемо зараз розхитувати мозки фашистам.

Поволi з нiмою погрозою заворушилися гармати: навiдники повертали чорнi жерла на цiль.

Важке передгрозове затишшя нависло над батареєю. Строго застигли гармашi, вбираючи очима смужку рухливої далi, яку випрасовували важкi машини. Громом пролунала команда:

– Першому по головному! Огонь!

Птицею затрепетав, розкрилився вогонь навколо жерла, i гнiвно, неохоче ворухнулось узлiсся пiд ногами артилеристiв.

I раптом сама земля, чорна i страшна, пiдiймає першу залiзну потвору на диби i вiдкидає вбiк.

Не спиняються iншi. Гуде i перегойдується пiвколами лiс пiд ногами гармашiв: то вниз, то вверх. А тупi жерла гаубиць, рвучко здригаючись, викидають i викидають iз себе снопи вогню, неначе з наболiлих розпечених грудей.

Ще двi потвори зупинились, пiднiмаючи вгору високi прямi стовпи диму. Та не спиняється решта. Клацаючи натертими до блиску траками, вони летять на батарею. Неначе буря вдарила бiля Григорiя. Гарячий гул розлiгся по узлiссi, i середня гармата злетiла вгору. На деревах повисли шматки закривавленої одежi, застогнала яруга.

– Дай в'язку! – блiднiсть миттю розповзається по всьому темному обличчю Лавриненка. Хриплячи i лаючись, схопив гранати i поповз понад болотом вперед.

– Назад, Лавриненко!

– Комбате, iнакше не можна! Дай умерти по-справжньому! – стрiвся очима з командиром батареї; обливаючись кров'ю i потом, поповз далi.

Осколком збило панораму на гарматi Федоренка.

– Я й без приборiв зможу, товаришу лейтенанте! – Федоренко з надлюдською силою i вправнiстю сам повернув гаубицю i наступним пострiлом зупинив другий вiд головного танк.

– Добре, воїне! Дуже добре! – не втримався Тур, i зразу схопився за голову: ще одна гармата вибула iз строю. Бiля неї лежали вбитi; вiдповзали пораненi, приминаючи i закривавлюючи траву.

Не проскочив i головний танк: iз осоки висунувся Лавриненко i лiг на дорозi.

З розгону наскочила машина на нього, стрибнула вгору i нерухомо осiла в п'ятдесяти метрах вiд батареї.

За танками з'явились мотоциклiсти; тиркочучи автоматами, звивисто мчали по дорозi. Бiйцi взводу управлiння погнали їх назад. Не встигли втекти автоматники, як кiлька самольотiв налетiло на рештки батареї, а з-за лiсу знову посунули танки, врiзаючись у вузький кинджал дороги, затиснутої болотом i яром.

Григорiй, схопивши гранати, бiжить уперед, бачачи перед собою рухливi бiлi кути роздвоєних хрестiв на землистому танку.

– Куди летиш! До мене! – хрипить Федоренко. Григорiй зупиняється. Бiля навiдника вже нема жодного бiйця.

– Подавай снаряди!

Вiн з розгону кидає снаряд у сизодимчастий гвинтовий отвiр i затуманеним зором бачить, як Тур iз гранатами спiшить до взводу управлiння.

– Накрився один! Давай iще снаряд! Повертай правило! Та скорiше! – i Григорiй наче зливається в єдине з Федоренком, намагаючись розпiзнати кожний його рух.

Iще пострiл – i переднiй танк закрутився на однiй гусеницi, закривши вузьку дорогу.

– Повернули i прямо в болото! Зав'язли, як баби в глинi! Ти дивись! Дивись, Григорiю!

– Бачу, Петре, – стирає з чола кiптяву. Ревуть машини i не можуть вискочити з болота. До них уже спiшать кiлька бiйцiв. Махнув рукою, неначе однокрилий вiтряк, гармаш Петров – темiнь охопила танк. Бiля Тура пiдвелось кiлька бiйцiв. Воєнною розверженою дорогою iдуть вони вперед i залягають бiля яру, готуючись стрiти новий наступ автоматникiв…

– Давай, Григорiю!

– Даю, Петре, – вивернув з ящика снаряди.

– Ех, закурити б…

– Навiть завалящого бичка нема, – ще раз перетрушує кишенi Григорiй.

I враз гарячий вiтер пiдхоплює Шевчика, б'є його в груди i кудись пiдiймає…

«Невже вiдлiтає голова? Невже вiдлiтає?» Неначе стороннiй, вiдчуває, що його голова, вiдiрвавшись од затерплого; затиснутого болем тiла, летить в лiси i в шаленому розгонi має вдаритись в м'язистий окоренок дуба.

«Хоч би не в дерево – тодi розiб'ється навiк…»

VIII

– Созiнов, лейтенанте Созiнов!

– Слухрю, товаришу капiтане.

– Вiд Тура є якась звiстка?

– Нема, товаришу капiтане! Уже три голини минуло, як загубили радiозв'язок, – натягується голос лейтенанта.

За його скупими словами криється туга i тривога за своїм товаришем. Рiк прожили разом, а потоваришували навiки. I капiтановi передається настрiй нахмуреного, зажуреного воїна.

– Созiнов… Михаиле, невже загинув наш Тур?

– Не знаю, товаришу капiтане… Пустiть розвiдати.

– Тебе? їдь, Михаиле! Бери мою «емку». Тiльки стережись. Бо знаєш – дорога небезпечна. Да. Дорога небезпечна. А ти менi дорогий… Звиклися.

– Спасибi, товаришу капiтане! – легко вискакує з землянки; зачепивши лiктем вартового, бiгцем летить покрученою лiсовою стежкою до машини.

Коли влягається перша хвиля радостi, знову з тривогою починає думати про свого друга, пригадуючи всi риси дорогого обличчя, звички товариша, його строгий усмiх i щирий сердечний голос.

Машина вискакує на узлiсся; незабаром перед нею починають рватися мiни, пiдiймаючи попелястi султани землi.

– На лiсову дорогу завертай!

Авто коливається мiж сонними деревами, поки не осiдає у вузеньку, глибоко врiзану в землю дорогу Мерехтить на землi сонячне сяйво, пробиваючись примхливими узорами помiж розiмлiлим листям; на черешнях прозорожовтий глей затягує свiжi рани; духмяними розпареними струмками вiє невеличка, кругла, як озерце, прогалина, а дорогою, висунувши жало, звиваючись усiм чорним, неначе плетеним тiлом, повзе гостроголова гадюка. Зiщулилась, почувши гуркiт машини, скiльцювалась, але переднє колесо з розгону налетiло на неї, i розчавлений гад безсило закрутився, скочуючись у глибоко витиснену вибоїну.

Десь осторонь гуркоче вибух мiни; через голову, шелестячи, пролiтає свiй снаряд, а сонце розсiває жмурки i по стовбурах високих дерев, i по густих чагарниках, i по зелених галявинах, що червонiють то квiтами, то суницями, то дикою полуницею. На колесах шин кiлька розчавлених ягiд до болю нагадують згустки живої кровi. Знову бачить перед очима Тура, невеличкого й рухливого, мов ртуть.

Лiворуч почалося болото, а далi означились контури глибокого яру. Тут повинна бути третя батарея. Поперечна дорога розсїкає дефiле, i Созiнов, вискочивши з машини, прямує дорогою, що вузько лягла помiж болотом та яром.

Прихилившись до дерева, примруживши вузькi очi, з автоматом на грудях стоїть боєць.

– Кiрєєв! – –пiзнає командир бiйця, – Де лейтенант Тур? Вiтер вiйнув чубом бiйця, розсипав чорний волос по широкому чолi, але навiть не ворухнувся воїн, прикипiвши до де рева в останнiй вартi…

Лежали нерухомi бiйцi, лежали покалiченi шматки тiла, розверженi гармати; далi чорнiли спаленi i пiдбитi танки, понад болотом втиснулись вбитi нiмецькi автоматники, але нiде не було жодної живої людини.

– Туре, брате Type, – нахилився Созiнов над шинеллю лейтенанта i притулив її до грудей, як притулюють дорогу й близьку людину. В очах рiзко замерехтiло свiтло.

– Вибула третя батарея. Натиск стримала, – пiдiйшов до командира шофер Данильченко.

– Натиск стримала, – механiчно повторив. – Бо Тур нею командував. Радянський командир. – Клубком пiдiйшов до горла рiзкий бiль i довго не випускав з-пiд важкої лапи на-томленого боями i походами командира.

«Як зразу побiлiв чоловiк, – похитав головою шофер. – Наче за найближчою рiднею запечалився». – I задумавсь, пригадуючи свою рiдню, сiм'ю i дiтей в невеличкому українському селi, що вже теж, певне, пiдминалось копитами вiйни.

Вертаючись до машини, пiшов не дорогою, а житом, що посiяв якийсь колгоспник на невеликiй прогалинi та й не прийшов жати. З-пiд нiг фуркнула пташка, i тiльки по характерному спiву крил догадався, що то була перепiлка. Розгорнувши стебло, побачив бiля навислої грудки невелике з сiна кубелечко, а в ньому кiлька свiтлобрунатних, засiяних темними краплинами i ще теплих яєчок. Узяв одне в руку – воно озвалося смiливим тукотом. Невидиме пташеня клюнуло iще настирливо, рiзко, аж затрiщала шкаралупина.

«Бач, вiйна, а йому хоч би що. I коли їх виводить матiр? Пiзня пора… Ну, живи собi», – обережно поклав яєчко в гнiздо.

Кiлька перестиглих зернин упало бiля самої грудки, прикриваючись сiрим пересохлим пилом. А бризни дощ – i зiйдуть вони, пiдiймуться вгору, виглядаючи свого хлiбороба…

Не бiльше трьох кiлометрiв проїхала машина, як раптом сипнуло їй в радiатор деренчливим металом, неначе градом по вiкнi.

– Приїхали! Чорту в зуби! – вилаявся шофер i вискочив з машини, хапаючись за зброю.

Рiдким пiвколом, з автоматами, в тьмяноземлистих касках, до них бiгли фашисти. Кулi вiдщеплювали шматки живого дерева, глухiш, наче дятел, стукотiли по стовбурах.

Припавщи на колiно, короткою чергою з ППД вдарив Созiнов у найближчого автоматника; той незручно, животом, налiг на залiзне держално автомата, що в'ївся в землю, а далi скрутився, пiдбираючи ноги пiд себе. Чомусь блискавично пригадався розчавлений гад на дорозi, а око вже вибирало iншу цiль – i другий автоматник з розгону вдарився обличчям в почорнiлий, видно наскрiзь протрухлий пень, бо каска до половини врiзалася в дерево, i над нею вiйнув жовтий пил порохна.

Бiля самого Созiнова зашльопали кулi; пробуравлена смужка сухої землi одночасно зметнула вгору кiлька димкiв, запорошила йому очi. Вiдскочив назад i заховався за дуба – в цю ж мить з двох бокiв од стовбура вiдвалились грубi червонястi шматки пiдопрiлої кори, i одна куля прошила рукав лейтенанта.

Почуття несподiванки минуло. Розум працює напружено, все тiло натягнулось, як струна, а очi не тiльки зором, а й вiдчуттям бачать, де небезпека. Легким стрибком перескакує до другого дерева, падає на корiння й швидко, в два прийоми, веде автоматом по правому флангу, що обходить його. Ще один фашист падає, а другий, незграбно пританцьовуючи, перехиляючись всiм тiлом на правий бiк, кидається бiгти назад.

– Тримайся, Данильченко! – кидає шоферу.

– Тримаюсь, товаришу лейтенанте! Одного пустив уверх ногами.

А ворог насiдає уперто, i здається Созiнову, що навiть посвiтлiло в лiсi – сонячними плямами сяють пораненi стовбури, свiжо бiлiють на травах вiдщепленi шматки дерева. Вiн втискає в автомат третiй i останнiй чорний диск, i в цей час бачить, як на обличчi Данильченка блискавично перемiстилося кiлька темних плям i зразу ж з них бризнула кров.

– Добийте, товаришу лейтенанте… Добийте, щоб не знущались гади.

– Потерпи, Данильченко! Ще жити будеш! – намагається пiдбадьорити, хоч ясно розумiє, що вже не врятуватися їм обом.

«I я просив би, щоб добили. Та хiба ж пiднiметься рука на свою кров».

Нова черга прошиває шофера; вiн, вiдкинувшись вгору головою, довго витягається, аж поки не вперся в стовбур чорноклена; 'останнiм зусиллям пiдкладає руку пiд голову. Так i засинає навiки на стривоженiй пахучiй землi, вдивляючись незаплющеними очима у високу прогалину блакитного неба.

Скiльки впало вже вiд його куль – Созiнов не пам'ятає, де легко встановити потiм; в пам'ять гостро врiзалось, як падав кожний ворог: кожен iнакше йшов у безвiсть. По цьому безпомилково…

«Оце тобi за Тура!..»

Пролунав самотнiй пострiл – бiльше нема набоїв… Одну за одною кидає гранати i, нiби тiнь, вислизає у вечоровi тiнi, зливається з ними, знаходить в них притулок… Неначе з iншого свiту б'ють ще автомати, але так далеко, що зовсiм не можуть пошкодити йому…

Перехитується земля. Чого ж кров на руцi? Ага, то рана. Добре, що кiсть цiла. Нашвидку виймає з кишенi iндивiдуальний пакет i перев'язує руку. I далi прямує в лiс, над яким вже тремтять великi зорi.

«Де ж твоя зоря, брате Type?» – i знову бiль охоплює серце i роз'їдає очi, а ноги самi пiдкошуються, наче їх притягає сумовита, вся у росах земля.

IХ

Обважнiлi вiд утоми, останнi гурти Новобугiвського колгоспу прямували на схiд.

В хмарах пилу клубочилися чорнi хмари овець, пропливали, цокаючись рогами, розкiшнi корови, i нездоєне молоко пунктирами сочилося на курнi дороги.

Широкими смугами перегойдувалися помiж хлiбами череди, i в тяжкому ритмi перегойдувалася земля, глухо стогнучи серединою.

Цi днi Iван Тимофiйович та Олександр Петрович не злазили з коней. Навколо широко розкинулося дозрiле листя полiв, їхнiй одсвiт навiть на лiнiю небосхилу лягав щедрою хвилею золотого прибою, i в далекому маревi, здавалося, поблискували де сонячнi прожилки, а зерна пшеницi.

– Стiкає добро, – часто зiтхав Олександр Петрович. – Дурно-пусто землю устеляє. От повiриш, Iване Тимофiйовичу, навiть чую, як ,нива плаче… Куди, куди побiгла? – раптом кричав на корову, що втискалася в жита.

За найменшу безгосподарнiсть нападав Олександр Петрович на гуртовщикiв, а одного разу, коли тi почали розкладати на лузi вогонь, – люто пританцьовуючи, затоптав його чобiтьми.

– Не найшли гiршого мiсця? Хочете на сiножатi лисину випалити? Хочете, щоб i вздовж i впоперек бiльма свiтилися?

– Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Вiн фашист, якраз цього жде не дiждеться, – знизав плечима розгнiваний лiтнiй табунщик з почорнiлим котелком у руцi.

На обличчi у Олександра Петровича рiзкiше видiлилася луска вiтряних лишаїв, голос його поглухiшав.

– Ти про що розбалакався? Луг – це тобi не хлiб, який зараз треба на коренi палити… Ти думаєш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дiдька i двiстi п'ятдесят болячок вiн викосить.

– Та нехай i всю тисячу – хiба менi шкода для нього? – раптом прояснився табунщик. – Хай його смерть навiки скосить.

– Ну, от я й кажу, – прохолола гарячнiсть Олександра Петровича, – щоб i подумати нiхто не посмiв, що ворог утримається на нашiй землi. Мiй старший синок, який в Ленiнградi вчився, вiрно з армiї написав: «Ми – це iсторiя, а фашизм – прикрий епiзод».

– Олександре Петровичу, що воно таке – епiзод?

– Епiзод? – задумався чоловiк, вертячи плетеним батогом. – Епiзод – це все одно, що жаба, яка хотiла порiвнятися з волом, роздулася, поки не репнула.

Старшi табунщики вислухали це визначення з дiловитою серйознiстю, а пiдлiтки аж тупцювали на мiсцi, ледве стримуючись, щоб не розреготатися.

Увечерi Iван Тимофiйович, обходячи з Олександром Петровичем розташування своїх нiчлiжан, мимохiдь вловив шматок розмови:

– Хороша вода в степовiй криницi?

– Свiжа, мiцна.

– А епiзоди там є?

– Репнули. Черга за Гiтлером.

I дзвiнкий смiх покотився в чутливiй темрявi.

– Найшли час реготатись, – нiяковiючи, промовив Олександр Петрович.

Пiд зоряним небом, розкручуючи гул, обважнiло пролетiли бомбардувальники.

– Нашi, – повiдомив Iван Тимофiйович.

– Нашi, зразу видно, – погодився Олександр Петрович. – Звук у них людський. Чуєш: перепiлка западьпадьомкала. А коли фашистськi стервятники летять, прислухаюсь – птиця не спiває. Ягнятка пiдбиваються. Перепочинок би дати якийсь.

– Не можна, Олександре Петровичу.

– Не можна. Сам знаю, – аж зiтхнув i пiдiйшов до воза, де клубочками лежали пiдбитi, з закривавленими нiжками ягнята.

Тiльки першi смуги свiтанку заворушились на сходi, а вже Iван Тимофiйович пiдiймав у дорогу зморених людей.

Тяжко пiдводилася худоба, жалiбно мекали ягнята, уперто насторожувалися барани, i їхнi закрученi, рiзьбленi роги мерехтiли зернами свiжої роси…

I знову тягнулися без краю золотi простори, i знову перегойдувалася земля, тяжко стогнучи серединою. Iнодi мiж хлiбами пiднiмався насип залiзницi. В двi протилежнi сторони розходилися ешелони.

Бiйцi i мирнi люди довго махали табунщикам, i це маяння рiдних рук хвилювало до слiз.

– Заводи пiшли на схiд, – задоволене вiдмiчав Олександр Петрович, коли зеленими смугами пролiтали замаскованi платформи з верстатами. – Сам Сталiн посилає їх на схiд.

– Скоро їхня сила на заходi обiзветься.

– Обiзветься, Iване Тимофiйовичу. Мiй старший синок, що в Ленiнградi вчився… – i Олександр Петрович, дивуючись собi, iнодi говорив зайве слово.

Iван Тимофiйович розумiв старого: тривожився вiн, хотiлося частiше згадати сина. Тому iнодi Бондар i сам що-небудь говорив Олександру Петровичу про старшого…

Пiдходили до рiки.

Ще зранку було вiдомо, що старий мiст розбитий, а через понтонний не було надiї швидко перейти на той берег. Вирiшили перебиратися вплав. Пiдбиту ж худобу, вiвцi та вози мали переправити невеличким паромом, на якому орудував, увесь у пасмах сивини, зосереджений неквапний дiд. Без картуза, в розстебнутiй сорочцi, вiн, як скульптура, гордовито вiдхилявся назад бiля линви, i паром, спiваючи, хвилями розрiзав воду.

Незабаром закипiла вода: невеличкi острови табунiв попливли на той берег. Позад них трималися молодi табунщики.

Несподiвано з ревiнням на лузi заколивалися чорнi тiнi Юнкерси-88, мерехтячи брудним жовтим пiдбоєм стервятникiв, пронеслися над долиною. Пуголовицi бомб, вислизаючи з люкiв, збiльшуючись в очах, розрiзали погожий день, розкришували його противним наростаючим вищанням. Загримiла рiка, викорчовуючи обкипiлi водограї; вони пухирями забилися бiля парому.

Старий паромщик презирливо покосився i знов мiцно вiдхилився назад. Його вибiленим волоссям грався прирiчковий Вiтрець.

I враз Iван Тимофiйович з жахом побачив, як зникло те мiсце, де був паром. Через хвильку на збуренiй водi заколивалися шматки розщепленого дерева. Для чогось, начеб вiн мiг когось врятувати, кинувся вперед, а гаряча супротивна хвиля жбурнула його назад, роз'єднала з Пiдiпригорою.

– Iване Тимофiйовичу! Iване… Iваночку! – не своїм голосом крикнув закривавлений Олександр Петрович, кидаючися в пелену неосiлої землi…

Тепле, покалiчене свинцем корiння трав i пил осiдали йому на плечi i зморшкувате чоло.

Перший, кого вiн побачив, був Захар Побережний, знатний хлiбороб, бригадир четвертої бригади. В сорочцi-вишиванцi вiн лежав на прозорiй отавi, пiдтiкаючи кров'ю. На спокiйнi, широко розплющенi очi його впало кiлька зернин землi…

Ввечерi Iван Тимофiйович прийшов до пам'ятi. Повернувся – i все тiло налилося млосним болем. Хтось тепло дихнув на нього. В темрявi двома цятками засвiтилися янтарнозеленавi очицi. Скульчене ягня, пригрiвшися бiля людини, пильно дивилося на неї, i Iван Тимофiйович усе згадав, що сталося вдень.

– Iване Тимофiйовичу, Iване, ожив? – тремтить слабий голос Олександра Петровича. – Ох, хоч трохи вiд серця одлягло.

Над ним нахиляється велика забинтована голова.

– Табуни пройшли?

– Пройшли… А от нам довелося залишитися.

– Куди їдемо?

– Додому. В село. Iнакше не можна…

Х

Не одна є на Подiллi Сокiл-гора. Зеленим морем пiдiймаються вони помiж яруг i горбовин, покритi гайками чорноклену, дубняка, зарощiв дикого дерну. По кремнистих схилах токують i срiбляться в'юнкi струмки, i вода в них як сльоза.

Колись ледаще панство околишнiх сiл тiльки й пило воду з цих струмкiв – на вазi виважувало, в якому джерелi мала найменшу вагу рiдина, i ту споживали. Устим Кармелюк заказав помiщицтву дороги на красунi-гори; там з'явились повстанцi, i в глибоких просторах ночей похоронними свiчками запалали панськi маєтки. Приходили на Сокiл-гору замученi крiпаки i розлiтались з Кармелюком по всьому Подiллю, несучи помсту i смерть лиходiям. Ще й досi передаються легенди, що в печерах якоїсь Сокiл-гори лежать i сини, i скарби Кармелюка.

Бiля однiєї з таких гiр, що обривисто спадала до невеликої рiчки з покрученими берегами, i довелося захищати рiдну Батькiвщину сержанту енського стрiлкового полку Варивону Очерету.

У першiй сутичцi з нiмцями хазяйновитий Варивон зразу прикинув, що куди краще орудувати автоматом, анiж гвинтiвкою, i сам попросився пiти за «язиком».

До операцiї вiн готувався по-господарськи, пильно вивчаючи ворожий переднiй край. Вночi горбатились, крутiшали, мiнялись його контури, але це вже не могло обманути ока Варивона. На фонi небокраю тiнями iнодi ворушились чорнi силуети, вони, як нечистi душi, раптово провалювались у землю або розпливалися в противному мертвотному свiтлi вгвинчених в небо «лiхтарiв».

«Язика», здоровенного, обм'яклого фашиста, Варивон вирвав прямо з спостережного пункту, волоком перетягнув його через вбитого вартового i, не пригинаючись, побiг до своєї частини. «Язик» попався сержантовi не стiльки говiркий, як важкий – пудiв на шiсть. I всю дорогу, обливаючись потом, лаяв його в думках Варивон самими що не є останнiми .словами. «Iч, як вiд'ївся на дармовому харчуваннi. Такий свинячий кендюх усе твоє лiричне серце пiдiрве», – перекидав з одного плеча на друге «свинячого кендюха», який тiльки зрiдка охкав, очевидно, не зовсiм зручно почуваючи себе в могутнiх руках солдата…

– Ну, що? Принiс нiмця, чи без пам'ятi дряпав? – Карпо Варчук поганеньким смiшком зустрiв Очерета, коли той повернувся з штабу.

– Пiшов ти пiд три чорти i далi, – раптом розсердився Варивон, кидаючи на землю торбину з гранатами. – Чоловiк цiлу нiч не спав, а вiн хiхоньки та хахоньки починає заводити, – i, поклавши в головах автомат, лiг бiля пiднiжжя Сокiл-гори.

– Не чiпайте їх, вони сьогоднi дуже нервеннi, – з уїдливою покорою промовив Прокiп Денисенко.

Наливаючись злiстю, пiдвiвся на лiктi Варивон, охопивши рукою автомат:

– Гляди, щоб я цим рогачем твою розумну душу не потривожив. Думаєш, ховаюсь, як ти, по затишних мiсцях. Знаю, яка в тебе чортова думка. До баби захотiлося!

Карпо потягнув Прокопа, що вже починав блiднiти, за руку, i вони, стиха розмовляючи, пiшли в кущi лiщини, що розрослися над самою рiчкою. Тепер Денисенко майже не розлучався з Варчуком, вони весь час про щось шепталися i замовкали, коли пiдходив хтось iз бiйцiв.

– Каїнова пара, – довго не мiг заспокоїтися Варивон. – Один у лiсах переховувався, а другий злодiєм був i злодiєм з тюрми повернувся. Нема менi Дмитра на них. – I думки, що перенесли його в своє село, до Василини, рiднi, поволi розмивали злiсть i втихомирили мiцним сном.

Атака почалася пополуднi, пiсля мiнометного обстрiлу. Трьома дорогами, що вiялом iшли з села, на мотоциклах сипнули фашисти до рiчки.

Варивон зручно вмостився за великою кам'яною брилою, слiдкуючи за середньою дорогою… Пiдiймаючи чорну куряву, летiли автоматники, з-за жита було видно тiльки їхнi рухливi приплюснутi каски. Першого зняв короткою чергою на дорозi бiля самого лугу. Мотоцикл перевернувся i застрибав по дорозi, пiдкидаючи i опускаючи велику мертву ногу автоматника. Праворуч задудонiв «максим» i прочистив дорогу. Та через кiлька хвилин спiшенi нiмцi вистрибнули з жита i вузеньким пружком лугу кинулись до рiки, поливаючи свинцем протилежний берег.

Кiлька куль клацнуло бiля Варивона, обсипавши його скалками каменю. Нижче припав до землi, а коли пiдвiв голову, з берега в рiчку, високо пiдiймаючи зброю, плигали вже автоматники.

Нервуючись, широко повiв автоматом – туди й назад – i два фашисти, немов переважуючи, почали падати: один – на луг, другий – в рiчку. Зразу ж пiсля цього цiлий потiк свинцю обрушився на його схованку. Обережно почав переповзати вузькою видолинкою на iнше мiсце. Знову вперто задудонiв «максим», i кулi зачмокали по мокрому грунтi. Коли Варивон виглянув з-за другого каменю, на тому березi, з високо пiднятими руками, бiгли лужком до жита Денисенко i Варчук. Навiть не повiрив зразу.

– Нiмцi обходять нас! – рiзнув чийсь голос. Шелестiли простреленi кущi. Бiля його нiг упав прутик лiщини. Пострiли вдарили позаду, i мимоволi для чогось повiв плечима. Потiм скочив iз землi, пiдвiвся на весь зрiст i вдарив по втiкачах.

– Сукини дiти! Зрадники! Запроданцi чортовi!

Зупинився, похитнувся Прокiп Денисенко i незграбно впав на землю, обличчям униз. Карпо легко скочив уперед i розтанув у високих житах. Варивон сiкнув навздогiн по невидимiй цiлi ще раз i оглянувся назад.

Вiдрiзаючи останнiй шлях вiдступу, в обхiд вiд поля до Сокiл-гори розiрваним ланцюгом бiгли нiмцi. На камiннiй грядi, обливаючись холодним потом, Варивон вистрiляв передостанню обойму i, щоб увести ворога в обман, спустився вниз, а потiм, круто повернувши, почав вибиратися на Сокiл-гору. Ще жеврiла надiя, що може врятує зелена гущавина. До того ж позавчора знайшов вiн випадково печеру, так прикриту каменем, що можна рiк крутитися бiля неї – i не знайти.

«Коли б до вечора дотягнути, а нiч-мати може порятує».

Та сонце спускалося дуже поволi. Коли вiн пiдповзав до знайомого мiсця i мiг вже спокiйнiше зiтхнути, помiж деревами зашваркотiла чужинська мова; не дослухаючись до неї, згинаючись у гри погибелi, обдираючи терном i шипшиною руки, Варивон побiг назад.

«Попався, наче миша в пастку».

Становище було тяжке, але голови не згубив. Вiн так уявляв усi мiсця на горi, де можна було б заховатися чоловiковi, наче вони були перед ним. В марних шуканнях почав добиратись до рiчки. У вузькому зароговi, припнутий ланцюгом до густолистого явора, стояв уверх дном дощаний човен; погойдуючи його, вода в'юнилася бiля корми невеличкою сосновою гiлкою. Спинаючись на носки, Варивон виглянув з-за кущiв. На тому березi лежало кiлька нiмцiв; поруч iз ними стояли мотоцикли. Напруженим слухом вiн уловив гомiн з гори i, не вагаючись, пiдбiг до дерева, охопив його руками i полiз угору. Незабаром листя заховало його. Впершися спиною –в стовбур, до болю в руках стискав автомат.

«Якщо помiтив хтось, тут вiд смертi не вiдкрутишся», – тоскно прислухався до кожного звуку. Ввижалось, що зараз затукають кулi по дереву.

Проте, замiсть свинцевого перестуку, почув джеркотання – видно, нiмцi спускались з гори. Кiлька камiнчикiв покотилося схилом i два чи три шубовснули в заводь. Гiтлерiвцi, гомонячи, наближались до нього.

«Помiтили, гади. Ну, живцем не вiзьмете…»

Пальцi, здається, не м'ясом, а кiстьми вплелись в автомат.

«Але чому вони йому нiчого не кричать?»

Знову схлипнуло кiлька камiнчикiв, затрiщав орiшник, i ланцюжок напiвзiгнутих нiмцiв пiдiйшов до явора; оглянулися навколо i важко почали розмiщуватися на березi, бiля човна. Наче пострiл, черкнув сiрник, повiяло поганеньким димком.

У Варивона до краю загострився слух, зiр, нюх, i ноги почали так дерев'янiти, начеб їх втиснули в мурашниковi купини.

Зайшло сонце, i на яворi заремствувало листя.

Втомленi чужинцi довго хлюпалися бiля рiчки, потiм пiднялися i, лiниво розмовляючи, пiшли понад берегом.

Варивон, слiдкуючи за ворогами, почав люто розминати набряклi ноги. Не злiз, а скотився з дерева i метнувся вперед. Ось перед ним уже заколивався фашистський клубок; один солдат оглянувся назад, i його очi округлилися з жаху. Крик злився iз довгою чергою. Раз i вдруге пересiк Варивон загарбникiв, люто вгатив у них усю обойму i поспiхом почав шукати набої. За рiкою обiзвалися пострiли.

«Тепер шукайте вiтра в полi», – пiдiйшов до води.

Далеко, охоплюючи половину неба, росла пожежа, i вiтер доносив притишену стрiлянину. У села за рiкою не вщухав жiночий крик. Вiн пiдводився високо-високо, на неймовiрно рiзких нотах обривався i знову розростався, страшний i болючий, як важка свiжа рана.

«Яка там, сердешна, побивається», – охопив голову руками. Тiльки тепер його нерви не витримали, Варивон почув неприємний i гарячий бiль в сухих очах.

«За що ти страждаєш, мiй краю? За що горять твої села, ридають жiнки, чому твою землю трупом застилає чужинець? Може й моя Василина, мої дiти завтра так заголосять, як за рiчкою ця невiдома жiнка… Буду живий – буду тебе бити, фашисте, без жалю i милосердя. Це тiльки початок мого рахунку».

Знаючи, що гiтлерiвцi вночi не нападуть, почав неквапно вибиратися на Сокiл-гору, шукаючи в заростях безпечнiшого i теплiшого мiсця. Ще кiлька днiв тому вiн помiтив: на Сокiл-горi є «печi», де нагрiте повiтря не розвiвається вiтрами. Скоро знайшов такий затишок в деренi i неспокiйно, тривожачись, болiючи у видiннях, проспав до пiзнього снiданку.

Вдень Варивон упевнився, що лiнiя фронту пiшла далi. Обережно ознайомився з мiсцевiстю, а пiзнього вечора вирушив на схiд, з твердою впевненiстю, що вiн таки добереться до своїх частин.

Напружено спустився з камiнної гряди, у пiднiжжя ще раз напився запашної води; бережучи в серцi тривожнi спогади про пережите, вийшов на дорогу, що вела, як вгадував вiн, до Великого шляху.

В напiвснi зiтхали i осипались обабiч дороги жита, сумно падьпадьомкала перепiлка, а позаду могутньо, велетенським чорним контуром окреслювалась Сокiл-гора.

XI

Уранцi приїхали попрощатися з Дмитром Мiрошниченко i Кушнiр.

– В розпорядження обкому партiї їдемо, – стримано пояснив Свирид Яковлевич, сiдаючи недалеко вiд лiжка.

– Вiдкликають чи самi надумались? – гостро поглянув у стомленi сiрi очi, що майже непорушне гнiздились в червоних обiдках.

– Ну, знаєш, тобi не варто було б питати про це, – махнув рукою Свирид Яковлевич. – У мене заячої кровi поки не було. Сказали з райкому, щоб худобу в тил гнав – старий, мовляв, став для важливiшого дiла. Мусив сам до Кошового їхати. Погиркались, посердились, а таки я настояв на своєму: поїду в обком. Там пiдучать трохи i в партизанську групу пошлють. Деякий досвiд у мене є. З громадянської вiйни. Згодиться тепер. Тiльки цим i переконав Кошового… Трохи не в пору старiсть пiдiйшла.

– Пiсля виступу товариша Сталiна велике дiло партизанам випадає. На Українi сам Хрущов керує партизанським рухом. Я особисто думаю на курси мiнерiв пробратися – добряче дiло, – примружившись, Степан Кушнiр показав рукою, як вiн хоче пробратися.

– Де будете партизанити? – захвилювався, пiдвiвся з лiжка.

– Де партiя скаже. Воно, звiсно, краще б у знайомих мiсцях, де всi ходи i виходи знаєш. Але партiї виднiше, де нас поставити. Вона серце наше i наш полководець… У райкому тепер, скажу тобi, як у штабi. Увесь народ на партiйнi дороги виходить.

– Коли будете десь недалеко, дайте менi знати… Ви ж знаєте мене, Степане Михайловичу.

– Це можна, це можна, – погодився Кушнiр. – Невчасно покалiчили тебе. Невчасно.

– У мене завжди чортзна-що трапляється. Як не одне, так друге; везе, наче втопленику…

– Ну, знаєш, це ти дарма про втопленикiв i всяку чортiвщину понiс. У кожного є своє i лихо, i турботи, i невдачi. Аякже ж – на те воно й життя. Це не те, що в казцi – все тобi робиться, як по-писаному. В життi такого не було, та й, кажу тобi по секрету, не скоро, не так скоро буде. Тим крепчий чоловiк, коли не гне його всяка болiсть, як ту билину, – i нахмурене обличчя Кушнiра зiбралося всiма зморшками, тiльки очi мiж ними свiтилися, наче вогники. – Ти думаєш, менi легко свiй колгосп, свою дружину, своїх дiтей на старостi лiт кидати? Легко? Це не на посиденьки iду. Одну нiч пiд дощем – не кажу вже про бої – на землi переночувати щось варт. А скiльки їх, таких ночей, буде, – хто скаже? Та шукаєш свого мiсця, мiнером хочеш стати. Воно б менi в мирний час потрiбне, як зайцевi дзвоник, а тепер в обкомi з начальством будеш гризтися, лаятися, щоб тiльки на курси мiнерiв послали. Пошлють – i щастя трохи бiля себе вiдчуєш. А потiм ще в чомусь другому будеш його знаходити. Не пошлють – самим безщасним чоловiком себе вiдчуєш. Ну, i почнеш нових планiв шукати, бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива i, найголовнiше, радянська.

– Iще раз попрошу, як буде змога – не забудьте мене. Одна у нас доля i в мирний час, i в лиху годину… Ех, коли б не ця чортова цяцька!.. – сплюнув i вилаявся.

– Не треба, – поклав руку на плече Свирид Яковлевич.

– Чого там не треба. Роз'їдетесь всi, забудете, а менi залишайся помiж бабами та деякими вовками, що уже заранi норовлять, кому горло перегризти… Партизан би з мене повинен бути справжнiй. Лiси ж як знаю! – i замовк. Незручно стало, що сам себе почав хвалити…

– I тобi знайдеться мiсце в боротьбi. Степан Михайлович вiрно сказав: увесь народ на партiйнi дороги виходить. Крiпко запам'ятай цi слова, Дмитре. Тепер нема життя для себе – лише для Батькiвщини. – Почав прощатися Свирид Яковлевич. – Ну, сину, будь здоровий. Всю свою силу i гнiв на ворога обруш. Вiрю тобi, як батьковi твоєму.

Сива голова Свирида Яковлевича нахилилась до Дмитра. В того на очi навернулися сльози…

…От i вiддаляється бричка з Мiрошниченком i Кушнiрем. А ти стоїш, притулившись до плота, i очима проводжаєш її, неначе половину свого життя.

Да, хорошi, чеснi люди були. Нелукавi, нехитрi. Простi, роботящi i добрi. Чи зустрiнемось iще колись, чи тiльки в згадках будуть приходити до тебе, як отой сад, що квiтнув i одцвiтав…

Шкутильгаючи, скриплячи зубами, вiн виходить з двору, перепиняє пiдлiтка-їздового, що навстоячки жене конi на шлях.

– Завезти на пошту. Тiльки обережно їдь! – довго вмощується i нiяк не може вмоститися на возi.

– Поїду так, що й води не схлюпнув би, – з готовнiстю метушиться на возi проворний хлопчак, а потiм гукає:

– Тiтко Югино, винесiть дядьковi Дмитровi подушку…

Телефонiстка нiяк не може додзвонитися до секретаря райпарткому, i Дмитро, кривлячись, мовчки лягає на лавi. Коли ж йому передають трубку, од хвилювання не може промовити слова, тiльки важко i голосно дихає.

– Я слухаю, – чує до болю рiдний i чiткий голос Кошового.

– Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвiт.

– Як почуваєш себе? Одужуєш?

– Потроху.

– Гаразд. Чимсь допомогти треба?

– Да. Недавно поїхали Мiрошниченко i Кушнiр. I почув я себе тепер вiдрiзаною скибою… Куди менi приткнутися?.. Коли б не нога…

– Я подумаю, Дмитре Тимофiйовичу. Пiзнiше подзвоню. Але Iван Васильович не подзвонив. Увечерi, коли вже на вулицях вляглася за худобою курява, пiд'їхав на машинi до самого двору.

– Здоров, здоров, Дмитре Тимофiйовичу, – згинаючись, увiйшов до хати. I Дмитро побачив, як змiнилось – почорнiло i схудло – довгасте обличчя Iвана Васильовича. Розкiшний кучерявий чуб тепер був скуйовджений, збитий, потоншала вся кремезна постать, на вилицях з-пiд туго натягнутої шкiри рiзко окреслились м'язи, тiльки очi так само свiтились ясно i з доброю насмiшкою. Повечеряти Iван Васильович вiдмовився навiдрiз – часу нема. Але говорив з Дмитром бiльше години.

– Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталiна?

– Чув. Тому i звернувся до вас, бо тепер i визначається чоловiк. В горi, в бiдi. Хоч i покалiчили менi, Iване Васильовичу, ногу, так серце ж не покалiчене. В темну нору я зашиватися не думаю.

– Знаю, Дмитре, тебе… На пiдпiльну роботу не вiзьмемо – гарячковитий, а в партизанський загiн приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш.

– Спасибi, Iване Васильовичу.

– З Вiктором Снiженком, здається, ти добре знайомий?

– Знаю голову Супрунiвського колгоспу. Вiрний чоловiк. Старий член партiї.

– Справжнiй бiльшовик. Тримай iз ним зв'язок. Я попереджу його. Вiн уже почав нову працю, тяжку i вiдповiдальну… Роботи хватить i тобi.

– Гаразд, Iване Васильовичу, – повеселiшав Дмитро. – I найтяжча робота, коли вона межи люди йде, не згинає, а вгору пiдносить.

– Ну, одужуй скорiше. Всього доброго тобi. Давай попрощаємось, бо хто знає, чи скоро побачимося. – I Дмитро, хвилюючись, мiцно цiлує солоно-гiркуватi уста Iвана Васильовича. – А щодо вiдрiзаної скибки, то дуже невiрно думаєш. Пригадай, Дмитре, кобзаря Iвана Запорожченка. Вiн слiпий був, а бачив бiльше за iншого зрячого. Слiпий партизан! – Це достойний приклад для кожного бiйця. Справжня людина нiде i нiколи не стане вiдрiзаною скибкою, бо смiливий шлях i серце її… Може навiть прийдеться тобi i самому на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди повинен вiдчувати, що тебе вся радянська земля, нашi люди, наша велика партiя пiдтримують. Не почуєш цього – здичавiєш, пропадеш. Почуєш – найдеш у непрохiдних хащах вiрну дорогу, її серце пiдкаже. Видужуй скорiше, – ще раз повторив i вийшов з кiмнати.

ХII

Над незвично тихим селом мiсяць розплескує прозорi потоки; блакитна повiнь, здається, розколихує землю, i вона от-от попливе в далечiнь, напинаючи темнi паруси молодих садiв. На фонi неба, наче висiченi, рiзко окреслюються самотнi дерева, i Сергiй Олексiєнко ловить себе на тому, що вiн i природу сьогоднi вже бачить по-iншому – очима розвiдника. «Вночi треба спостерiгати знизу вгору», – пригадує слова командира партизанського загону Олекси Дмитровича Недремного i, враховуючи особливостi теменi, прикидає вiддаль до великих i дрiбних орiєнтирiв.

На левадi форкнув кiнь, згодом до нього пiдiйшов чоловiк, на якусь хвилину двi тiнi злилися в одну, i вже вершник помчав до шляху.

«Орiєнтир номер один експлуатує технiчнi можливостi орiєнтира номер два», – усмiхнувся Олексiєнко.

Покоротшали тiнi дерев, над ними, погойдуючись, проповзали обважнiлi хмари, плямили зволожену землю.

З хати Горицвiта вийшов Iван Васильович, на подвiр'ї попрощався з Югиною та Докiєю. Спросоння зiтхнула хвiртка, i уже Iван Васильович, приминаючи живкий подорожник, пiдходить до машини.

– Сергiю, повний!

– ксть, повний! До бази?

– До бази.

За селом – пшеницi, пшеницi. Хвилююча привабнiсть iскристої далини i невпинний строгий рух на шляху, без огнiв, без гомону, без пiсень. За сiрим павуком дорiг розпластався протитанковий рiв. Швидко, з розмаху наближається лiс, як наближається тiльки вночi. Машина в'юнить трав'янистими просiками, розмелює галузки сухостою, обсiвається синiми ягодами роси. I раптом:

– Стiй!

Двi постатi з рушницями перегородили тiсну кривобоку дорогу. Iван Васильович вискакує з кабiни.

– Товариш Новиков тут?

– Тут, наш комiсар.

– Машини приїжджали?

– Приїжджали, i Генадiй Павлович, хоч скiльки було роботи, не пустив їх у лiси – на узлiссi розвантажували.

Один партизан веде Iвана Васильовича в глибiнь лiсу. їх ще раз перепиняють, потiм на стежцi з'являється постать Генадiя Павловича Новикова, його смагляве обличчя усiяне краплинами поту, чорний чуб крилом нависає на вперто пiдiбрану брову.

– Чаклують полуночники? – вiтається Iван Васильович

– Чаклуємо i, здається, непогано.

– Побачимо.

– Це як сказати…

– Сумнiваєшся? Бачу, хвалитися умiєте.

Iван Васильович упевнено йде до того мiсця, де було закладено додаткову матерiальну базу. Ось i граб, присадкуватий, який, здається, не росте, а вростає в землю: ось i зарiсть вовчого лика; ось i чарiвна завiса берiз, яка зупиняє чорнолiсся перед низиною. Але де ж база? Iван Васильович нахиляється, проводить рукою по травi. Навiть грудочок землi нема. За ним пильно стежать очi кiлькох партизанiв господарського взводу.

– Мiсце бази не змiнили?

– Такого розпорядження не було.

– Справдi, начаклували, – Iван Васильович ще раз кружляє навколо невеличкої дiлянки, зупиняється, безпорадно розводячи руками.

– На конi їду i коня шукаю, – не приховує радостi Новиков. – На самiй базi грибом стоїш, Iване Васильовичу.

– Ну, от бачиш, а казав – не вiдшукаю, – виправдовується, i короткий смiх викочується на галявину. Навздогiн за ним прямують Новиков i Кошовий.

– Обласне аптекоуправлiння пiдводить нас.

– Завтра неодмiнно прибудуть медикаменти. Сам Павло Михайлович Савченко розмовляв з управлiнцями.

– Вiн теж на пiдпiльнiй роботi залишається? – прошепотiв Новиков, начеб хтось мiг почути.

– Так.

– Багатющий досвiд має людина.

– В нього на що не кинь – має досвiд.

– Книги б чоловiковi писати.

– I що його останнiм часом, перед самою вiйною, зацiкавило – це проблема огрiвання Сибiру внутрiшнiм теплом самої землi «Пiвнiч бiльшовики гак укриють велетенськими теплицями, як наш лiсостеп укрито лiсами».

– Пiдривники повернулися з мiста?

– Прибули.

На деревi спросоння тьохнула пташка, обриваючись з гiлки, зашарудiла листям, знову знайшла гнiздо i втихомирилась.

– Толу привезли?

– Дуже мало. Сьогоднi, Генадiю Павловичу, не приїжджай провадити полiтiнформацiю. I так роботи в тебе хватає, поки малярiя трясе нашого господарника.

– Нi, приїду. Нiч яка… Наче пiсня. I на фронт тягне.

– Так i мене тягнуло. А тепер – нова робота, новi турботи Всiєю душею входиш у неї, i вже так здається, що ти сам її вибирав, як в молодостi вибирають життьовий шлях.

– Пiзнаю тебе, Iване Васильовичу, – коротко засмiявся Новиков. – Дорога ця риса в людинi. Пiдiйшли до машини.

– Їхати по азимуту шiстдесят градусiв? – вiддiлився вiд дерева Олексiєнко.

– Вiрно, Сергiю.

– Привiт Недремному i Снiженковi.

Машина пiшла до мiсця дислокацiї партизанського загону. З низини повiяло прохолодою. Збоку обiзвалися пострiли.

– Близько стрiляють.

– Нi, далеченько, Сергiю. Луна пiдманула тебе.

– I це треба врахувати.

Партизанський загiн не спав. Штаб схвалив пропозицiю Олекси Дмитровича Недремного: щоночi провадити заняття по тактицi партизанської боротьби. Швидкiсть маршi, потайнiсть зосередження, несподiванiсть нападу, особливостi нiчної взаємодiї, зв'язку, стрiльби, орiєнтування, – все це розроблялося за строго продуманим i схваленим райкомом планом та ущiльненим розписом. Найтяжчими для партизанiв були першi ночi навчання: i командир загону Недремний, i начальник штабу Снiженко нiкому не давали угрiти мiсця на слизькiй вiд роси травi.

Спочатку машину оточують снайпери. Вони щойно закiнчили заняття по стрiльбi. Потiм пiдходять Недремний i Сергiєнко.

– Як учоба, Олексо Дмитровичу?

– Втягуємося.

– Котра зараз година? – запитує Iван Васильович мовчазного снайпера, у якого на грудях висить карабiн.

– У мене годинника нема.

– Визначайте по мiсяцю.

– Не точно?

– Краще точно, – всмiхається Iван Васильович. Снайпер прикидає вiддаль повнолицого мiсяця вiд землi.

– Повинно б, Iване Васильовичу, на пiв четвертої натягнути.

– Рiвно три години, – дивиться на годинник Сергiй Олексiєнко.

Розмовляючи, Iван Васильович обходить табiр, придивляється до кожної дрiбницi, начеб вiн вперше прибув сюди.

В затiнку блищать цятки цигарок, низом стелиться гомiн.

– Петре, тобi не холодно?

– Менi на нашiй землi нiколи не холодно.

– Вiн мiнеральним добривом пiдвищує пiд собою температуру грунту, – безапеляцiйно пояснює переливчастий тенорок.

– Обiзвалася хата-лабораторiя.

– О Петре, Петре, – з перебiльшеним трагiчним докором дзвенить тенорок, декламуючи вiдомi слова Наталки Полтавки, i смiх розбризкується аж до вартового.

– Спiть менi тамечки! – м'яко звучить подiльська говiрка.

– Аби не тутечки, – невинно кидає тенорок. – Зараз буду спав.

На крихiтнiй галявинцi в рамцi тiней колишеться озеречко мiсячного сяйва. Тут командири i Кошовий схиляються над каргою-п'ятиверсткою, розбираючи докладну записку Снiженка про розгорнення диверсiйної роботи на залiзницi. Вгорi, задихаючись, пропливають на схiд бомбардувальники.

– Понесло заразу! – обiзвався сердитий голос iз глибини табору.

– Високо лiтає.

– Та низько буде сiдати.

– Це вiрно, братцi.

– Може б ви вже спали були?

– А ми ще до дiвчат не ходили! – I знову смiх.

Потiм якась хвилина абсолютної тишi. I враз:

Взвейтесь, соколы, орлами,

Полно горе горевать.

Переливчастий тенорок, неголосно, трiпочучи, зразу ж бере за душу. Кiлька голосiв,, оберiгаючи, наздоганяють його i разом, до ладу, пiдiймаються над переснованим промiнням лiсом.

То ли дело под шатрами

В поле лагерем стоять.

– Молодiсть! – Iван Васильович потеплiлим поглядом дивиться на Снiженка i Недремного. Високе чоло Снiженка нахмурене, оповите невiдкладними турботами. На блiдому сухорлявому обличчi робiтника рiзкою тiнню чорнiє шрам – слiд громадянської вiйни, на темних устах – батькiвська усмiшка.

«Свою молодiсть згадав», – одгадує Iван Васильович. Вiн дуже зрадiв, коли обком КП(б)У порекомендував командиром загону Олексу Недремного, який до двадцятого року воював на Подiллi, а в тридцятих роках працював двадцятип'ятитисячником i чи не найкраще знав усi дороги i стежки їхнього району.

– Взривчатки, взривчатки обмаль, Iване Васильовичу, – Снiженко освiтлює електричним лiхтариком на картi вузлик дорiг.

– Щоденне зустрiчаннячко i прощаннячко.

– Мусить бути щоденним, – ще бiльше хмурнiє Снiженко. – Гарбуза пiд цей вузлик не пiдкладеш.

– Завтра, вiрнiше – сьогоднi, трохи поправимо нашi дiла.

– Як, Iване Васильовичу? – надiя, радiсть i недовiра переплiтаються в голосi Снiженка.

– Учора був у штабi стрiлкової дивiзiї. Начальник полiтвiддiлу взявся нам допомогти.

– Малигiн?

– Малигiн.

– Тодi буде дiло, – веселiє Снiженко. – Як би це ще до артилерiйської бригади добратися? Ех, якби це мене хоч на один день начальником артпостачання назначили.

– Тодi артилеристи навiть без НЗ залишилися б, – кидає Недремний.

– Вiкторе Iвановичу, коли до тебе звернеться Дмитро Горицвiт, приймай його до загону.

– З радiстю. Завзятий чолов'яга. Снайпер i шаблею напрочуд дiє. Як здоров'я?

– Iще тижнiв два поваляється в постелi.

Здалеку заклепали пiдкови, прокинулася луна, все голоснiше випробовуючи свiй непритомлений голос. Потiм чийсь окрик зупиняє гомiн коня i луни.

– Iване Васильовичу, вас розшукують. Посильний! – обiзвався з-за дерев голос вартового.

– Корнiєнко?

– Корнiєнко.

– Пропускай! – наказав Недремний.

Наступаючи на тiнь, з'явився посильний.

– Iване Васильовичу, увесь дитбудинок до останньої людини посаджено в ешелон. – В одинадцять п'ятнадцять ешелон вiдправився згiдно з маршрутом.

– От i гаразд. Бомбардування станцiї було?

– Було. Розкришили лiве крило вокзалу. Ще вам є телеграма вiд замiсника директора МТС, – подав учетверо складений папiрець.

Кошовий голосно прочитав: «Успiшно рухаємося власним ходом тчк запропонований маршрут оправдав сподiвання привiт Кабиш».

– Що в райкомi?

– Працюють, Iване Васильовичу.

– До мене є люди?

– к. З самих найдальших сiл поприходили. Мороз та Кириченко. Мороз таку бучу вчинив, аж слухати паскудно: чом йому не дають худобу для виїзду. Хоче з собою забрати усе господарство, усi бебехи й пашню. Ранiше наче нiчого чоловiк був, а тепер проявив себе всяким таким елементом.

Iван Васильович з задоволенням поглядав на обурене обличчя посильного. Колгоспникiв Мороза i Кириченка, розумних, вiдданих i працьовитих, райком залишив для пiдпiльної роботи – зв'язкiвцями. От вони тепер i почали грати «всяких таких елементiв з одноосiбницькими пережитками». Особливо в'їдливим показав себе Мороз.

– Ще даси менi конi i воли, – люто погрожував своєму головi колгоспу.

– Дочекаєшся!

– I таки дочекаюся!

– Як рак свисне, – презирливо вiдповiдав той, одвертаючись од Мороза.

– Я тебе свисну, так свисну, що й в областi будуть знати. Неодмiнно в райпартком пiду! Там знайдуть на деяких голiв управу… Свистун!

I Мороз у вiдповiдний час таки пiшов у райком, щоб, звичайно, зустрiтися з Iваном Васильовичем.

Починало розвиднятися. Ширшав, свiтлiшав i рожевiв лiс. Iван Васильович, iдучи назустрiч зорi, попрямував до машини. Новий день, нова робота чекали його, i найбiльша – по перевiрцi та вiдбору кадрiв для пiдпiлля.

XIII

Просторий строгий кабiнет, портрети вождiв, двi карти i стоси книг. На облiплених паперовими смугами вiкнах золотиться сонячний пилок, за вiкнами вiтер наганяє на вигорiлий обрiй неповороткi плоти бiлих хмарин.

Перед Павлом Михайловичем Савченком нема нi одного з щоденних донесень райкому. к лише невеликий шматок паперу з куцими рядками якихось iєроглiфiв. Але Павло Михайлович не обминає жодного питання пiдготовки пiдпiлля в районi.

Говорить тихо, не кваплячися, з-пiд припухлих од безсоння повiк пильно дивляться гарячi iскристi очi. Згадується робота пiдпiльних органiзацiй в царськiй Росiї i пiд час громадянської вiйни, наводяться приклади, прiзвища i нi згадки про себе.

– Бюро обкому в основному задоволене вашою роботою. Пiдготовлятися довелося швидко, але це не внесло розгубленостi в стиль вашої роботи. Добре, що не минали навiть питань побуту. Нам здається: ви менше подумали над тим, як має працювати бiльшовицька преса… Чомусь всiх найкращих робiтникiв друкарнi забираєте до партизанського загону. Неодмiнно треба одного-двох спiвробiтникiв залишити для пiдпiльної роботи в мiстi. Може їм доведеться працювати в фашистськiй друкарнi… Як Тодось Опанасенко?

– Хороша кандидатура, – здивовано глянув Iван Васильович на Савченка.

– В обкомi теж так думають. Попрацюй з ним. Зв'язкiвця пiдбери… А от художника ви даремне не взяли до загону.

– Кволий вiн дуже.

– В боротьбi змiцнiє. Порадь фiзкультурою займатися. Ми з тобою також не Геркулеси. Може доведеться зробити його фахiвцем по пiдробленню документiв. Бачив, якi вiн клiше i портрети вирiзує з лiнолеуму?

– Бачив, Павле Михайловичу.

Знову дзвонять.

– Савченко слухає… Приїжджайте о четвертiй годинi… Звичайно, ранку. – Павло Михайлович кладе трубку i продовжує: – Не радимо членам пiдпiльного райкому мати по кiлька зв'язкiвцiв. Небезпечно проводити зайвi слiди. Ця помилка допомогла гестапiвцям напасти на слiд i вже в лютому цього року заарештувати увесь склад першого пiдпiльного ЦК Чеської компартiї.

В Iвана Васильовича уста мимоволi стиснулись в одну смужку

– Варто також подумати, щоб на явочних квартирах були для пiдпiльникiв харчi, одежа, взуття. Оце поки i все.

– Спасибi, Павле Михайловичу.

– Спасибi не вiдбудеш, – складаються в приязну усмiшку прив'ялi уста Павла Михайловича.

– Роботою буду вiдбувати. I як це я допустився такої помилки з друкарями?

Савченко поправив рукою сивий чуб.

– Напевне, тому, Iване Васильовичу, що твоєму поколiнню не доводилося, неначе кореню, входити в грунт. Ви буйним зелом на вiльнiй землi виростали, вiльним повiтрям дихали, вiльно творили. А про пiдпiлля тiльки в книжках читали. I то як iсторiю або захоплюючий твiр…

Над мiстом пронизливо завила сирена. Савченко i Кошовий поволi вийшли на завмерлу вулицю. Навколо затрiщали зенiтки, над самою головою тiсним строєм пройшло кiлька бомбардувальникiв i недалеко вiд них почали розпухати рожевi берети розривiв.

– Знову на залiзницю.

В повiтрi заколивалося ряботиння недбало скинутих бомб. Тяжко загудiла, здригнулася земля i пiдкинула вгору сiру завiсу розвержених будинкiв. Тривожна завiса зразу злилася з громiздкими покалiченими будiвлями хмар. Над цим безладдям чорним хрестом застиг самотнiй самольот, затрепетав, тягнучись жалом угору, i, незграбно перекрутившись, пiшов донизу, волочачи за собою чадний хвiст.

– Туди тобi й дорога! – вирвалося у Iвана Васильовича.

– Ще один заходить.

Цей спiкiрував на центр мiста. В'їдливо наростало вищання бомб. Оглушливi розриви. Темне кипiння землi. I зразу ж, мов смолоскипи, у саду запалали ряснi яблунi. Вогонь хижим звiром побiг по стовбурах, рвав i розщеплював їх, кружляв у верховiттi, вистеляючи землю червонобокими i почорнiлими плодами.

– Як працю людську нiвечать, – до Савченка i Кошового пiдiйшов з карабiном в руках похмурий Олексiєнко. – Однак, скосили одного зенiтники.

– Ну, їдь, Iване Васильовичу. Бажаю успiху, – попрощався Павло Михайлович i пiшов до обкому.

Машина, петляючи гарячими, задимленими вулицями, вилетiла на помережане надвечiрнiми тiнями шосе. Не проїхали й десяти кiлометрiв, як Олексiєнко круто загальмував, не доїжджаючи до роз'їзду.

– Iване Васильовичу, здається, десант! – з карабiном вискочив на дорогу. Обличчя йому побiлiло, зморшки поповзли вгору.

З хмарного неба обтрушувалися хмарини парашутiв. Iван Васильович, на ходу виймаючи пiстолет, кинувся до роз'їзду. Гнiв i лютiсть так заклекотiли, що вiн спочатку нiчого не бачив, крiм натягнутих вiтром шовкових парасольок; на них незграбно метлялись чорнi постатi диверсантiв.

– Сергiю, на весь дух до роз'їзду. Хай подзвонять у мiсто. Дай карабiн!

– Я зараз! – мiняються зброєю, i Сергiй великими стрибками летить до казково крихiтного будиночка-грибка.

Iван Васильович уже не бачить парашутiв – перед ним тiльки чорнi плями. Оце i є ворог.

«Коли б не промазати», – пiдводить карабiн, затаює подих, бачачи, як бовтаються ноги диверсанта.

Невеличка вiддача в плече, дзвiн у вухах – i парашутист обм'як, немов ганчiрка.

Тепер Iван Васильович спокiйнiшим зором бачить, як полем бiжать колгоспники з дробовиками, берданками, а то й просто з сокирою, вилами чи дрючком. З другого боку заходять бiйцi винищувального батальйону.

Ще навiв карабiн на горбатого – з рацiєю за плечима.

– По-снайперськи! – завзятий окрик Олексiєнка. – Дамо їм зараз жизнi! – Вiн, примружуючись, пiдiймає пiстолет, i зразу ж пiсля пострiлу по пшеницi забризкала кров.

Поле дедалi частiш обзивається стрiляниною, тiснiше змикається живе коло. Але частина парашутистiв встигла спуститися на лан, i автоматнi черги вже викошують похилене стебло.

Iван Васильович разом iз Олексiєнком кидається до грушi-дички, стрiляючи в те мiсце, де хвилюється жниво. Рiзкий окрик зметнувся бiля дерева. Над колоссям, немов над водою, пiднялися тремтливi руки з автоматом, ще обiзвалася черга, завищали кулi, i Кошовий, хитнувшись, похилився на Сергiя.

– Iване Васильовичу! Iване Васильовичу! – очi у хлопця наливаються жахом, на скронi трiпоче розбухла вена.

– Чого ти? В серце ж не попала… Не дрейф, Сергiю… Обличчя Кошового береться бiлими плямами, аж поки вони не зливаються водно. Стомлено приплющуються обважнiлi повiки, а уста сохнуть на виду. Сергiй, беззвучно плачучи, виносить на руках Iвана Васильовича з потолоченого поля.

Спустошений болем, з лiкарнi подзвонив вiн про нещастя Павлу Михайловичу.

– Як?! – зiтханням вирвалося в секретаря обкому.

– Вiйна, Павле Михайловичу, – бiльше нiчого не може сказати Сергiй.

– Через двадцять хвилин буду в лiкарнi.

Павло Михайлович зразу ж подзвонив у райком Новикову.

– Генадiю Петровичу, негайно приїжджай.

– Вночi?

– Вночi.

– Матерiали якiсь потрiбнi?

– Нi.

XIV

Рана ще не загоїлась, коли вiддалений гарматний гуркiт почав пробиватися тихими ночами до села. Накульгуючи, спираючись на палицю, Дмитро виходив у двiр i довго не мiг одвести наболiлого погляду вiд далекого обрiю.

Поспiшали на фронт машини, танки, їхало поповнення, а обабiч шосе їхали i йшли на схiд намученi люди з убогими пожитками, з заплаканими дiтьми. Гнали колгоспники великi табуни худоби; ревiли круторогi воли, жалiбно, по-дитячому плакали вiвцi i падали на шлях, страдно дивлячись старечими янтарними очима. Розчахались ноги i ратицi в корiв, i невпинний плач стомлених отар, як тривожний сон, висiв над селом.

Одного надвечiр'я на заморений обоз налетiло два лiтаки; з-пiд їхнiх крил злобно замигкотiли вогники; кулi, крешучи з асфальту iскри, потоками промчалися над беззахисними людьми i худобою.

Дорога, наче осiннiм листом, заряснiла кривавими плямами. Дмитро побачив, як мати, прикривши собою дитину, упала на землю i зразу ж бiля них почала розповзатися паруюча стрiчка.

– Мамо, мамо, – плакало дитинча i здоровою ручкою тягнулось до мертвої руки матерi.

Кiлька нових могил невiдомих бiженцiв виросло за селом, Кiлькох дiтей взяли собi колгоспницi на виховання. I знову в пеленi сiрого диму тягнулись табуни худоби i обози, попадаючи пiд негоду, обстрiли i бомбардування.

– Що ви за виродки, фашисти, – темнiв од злостi та безсилля Дмитро. – Хiба ж не видно, хто їде, хто йде по шляхах?

– Фашисти хочуть наш слов'янський корiнь висiкти. Тому всiх б'ють, – пояснив старий учитель Микита Дем'янович, увесь облитий сивиною.

А з усяких темних куткiв i щiлин починали виповзати мокрицi, безбатченки, у яких, крiм отруєного гнилого мозку i неситого шлунку, нiчого не було. Якiсь пiдозрiлi ворожки i ворожбити гадали та розпускали поголоски, одна одної потворнiшi. З'явився злодiй, що з тюрми не вилазив, Олександр Кухня, покрутився, покрутився i десь зник, пообiцявши, що скоро прибуде, i не сам; десь у лiсах переховувався Лiфер Созоненко, переказавши, що незабаром вiн вiдкриє свою комерцiю.

Розповiдали жiнки: тепер у Варчука перед всiма iконами горять свiчки.

– Чекали своїх визволителiв – дочекатись не могли, i нарештi iдуть вони, – радiв старий Созоненко, що звiдкись з'явився цими днями в селi. Його сiре потрiскане обличчя лущилося брудною iржею ластовиння, а в очах свiтилася люта рiшучiсть.

– Виповзають гади недобитi. Хоч би їх кудись погнали, – хмурячись, казав Дмитро до Микити Дем'яновича.

– Закону нема такого.

– Так потiм вони людям дихнути не дадуть.

– Може ще вiдженуть ворога.

– Коли б так, – зiтхав i жадiбно ловив усяке слово надiї.

Тa наступний день не приносив утiхи. I коли у Майданах окопалися нашi батареї, Горицвiт зiбрався в дорогу.

– Куди тобi такому їхати? – припала до нього Югина. I тодi зовсiм несподiвано втрутилася мати, що досi мовчки стояла бiля столу, не зводячи погляду з сина.

– Нехай, дочко, їде.

Здивовано поглянув Дмитро на матiр. А вона вийшла з сутiнкiв, невисока, сухорлява, з страдно опущеними вниз зморшками бiля уст, вогко свiтячи глибокими чорними очима. I така мука коливалася на її лицi, що мимоволi Дмитро нахилив голову.

– пдь, сину. Така тобi, видати, випала доля. А її не обскачеш конем. Бачиш, що робиться на свiтi: дiток убивають, старих убивають, а хто ж оступиться за них… Такий нам час тяжкий випав… – От-от мала заголосити, але перемогла себе i вже говорила повiльнiше, глухiше: – пдь, дитино моя, i повертайся скорiше. Зi своїми повертайся. А ми вже без тебе горювати будемо. Кожної години виглядатимемо з шляху. Кожної хвилини тебе споминатимемо.

– Куди ж вiн такий? Сам за собою не догляне… Може вiдженуть ворога…

– Хочеш, щоб Варчук за мною доглянув? – рiзко обiрвав дружину. – Ще нiмцi в село не вступлять, а вiн по мою душу прийде.

– Що ж вiн, звiр який?

– Гiрше звiра! – почав лютувати, але зразу ж втихомирився. – Не час чортзна про що говорити… Не побивайся, Югино ..

– Як не побиватися, коли так тяжко, так тяжко…

Дмитро пальцями торкнувся руки дружини i, хвилюючись, тихо сказав:

– Югино, а Сталiну зараз iще тяжче. Усi турботи налягли на нього. Усi! За цiлий свiт вiн думає, i про нас з тобою. От i повиннi ми помагати йому, чим зможемо. А сльози – не помiч. Чуєш?

– Чую, Дмитре. Хiба я не розумiю?.. Та вже наша така слабiсть жiноча.

– Поїду я, а ти справжнiх людей тримайся, як i завжди… В сутiнках довго сидiла вся сiм'я коло нього, а вiн, спершись лiктем на стiл, прислухався, яке слово хто скаже, i впiрнав у задуму. Тепер болюче серце так билося, що аж у ребра товкло. Мовчки, припавши до його руки, дивився на батька Андрiй, непорушний, задуманий. Ще вдень, приїхавши на добрих конях, якi залишили для Дмитра, вiн, блiднучи, попрохав:

– Тату, вiзьмiть мене з собою.

– А коло мами хто буде?

– Коло мами! Бабуня є… Я за вами, тату, доглядати буду.

– Нi, я вже якось сам собi раду дам. Ти ж за всiєю сiм'єю турбуйся. Прислухайся, що робиться в селi. Коли щось буде погане – кидайте все i тiкайте до рiднi чи в Медведiвку, чи в Майдани, чи прямо в лiси.

– Добре, тату, – мiняючись в обличчi, рiшуче вiдповiв.

– Малий ти ще, сину. Не твоїм плечам такий тягар здержати. А прийдеться, – приголубив i так, обвивши рукою русяву голову, увiйшов, накульгуючи, з Андрiєм до хати.

«От уже i вiдiйшла найкраща частина твого життя… А не нажився. Неначеб учора зустрiвся мiсячної ночi в жнива на Великому шляху з Югиною, неначе вчора виглядав Марту бiля гаю… Жаль, що її не побачу перед вiд'їздом. Коли б здоровий був, пiшов би попрощатися, а так… Хай не має серця на мене».

Докiя повела спати Ольгу в другу хату, i гарячi руки Югини обвили його шию, прихилили чубату голову до грудей

– Що ж я робитиму без тебе? – тремтiла всiм тiлом i ще тiснiше притулялась до нього, стараючись не торкнутись болючої ноги.

– Не однiй тобi горювати прийдеться. Дiтей бережи, Югино… Ну, не треба. Чуєш? Ти ж знаєш – не люблю я цього.

Але вона знову не змогла стриматись од плачу; трусились, аж пiдкидались плечi, а руками, неначе слiпа, перебирала його руки, плечi, груди.

– Де не будеш, Дмитре, дай про себе знати. Будеш партизанити – i нас забирай. Ми не гiршi вiд людей… Всiх забирай, – твердо глянула на нього.

– Добре. Тiльки не тужи менi. Сiм'ї не печаль.

От i пiшло його щастя, неначе вiнок за водою. Надивляйся, Дмитре, на свою дружину, бо може й побачити бiльше не доведеться… Скiльки треба сказати одне одному, а слова знаходились дрiбнiшi, не тi, тiльки дотик рук, уст промовляв бiльше, мiцнiше. Так i просидiли, аж поки не пiднялось високо в небi п'ятикутне сузiр'я Вiзничого…

Недовгi були збори. Вiн уже бiльше не мiг слухати приглушеного зiтхання.

Андрiй торкнув коней, i рiднi голоси залишилися позаду. Лежачи на возi, вiн бачив синюватий обрис своєї хати, гущавiнь саду i застиглi двi постатi бiля тину.

Вдалинi гримiла нiч, сполохами пiдiймався розколотий вогнями обрiй, i помiж чорними деревами текло криваве небо.

Чи ж думалось йому виїжджати такої ночi з свого села в тривожну далечiнь? Ще недавно господарем проходив вiн цими просторами, орав їх, засiвав, кохав, а тепер вiддаляються вони вiд нього, вiдходять, як життя з покалiченого тiла. I невже вiн нiколи не повернеться в свої рiднi мiсця?

Нi, брешете, наперекiр усьому лихому вiн повернеться сюди. I не бездомним заблудою, а господарем повернеться. Хай не пшеницею буде пахнути його рука, хай кров'ю запахне, а вiн прийде сюди. I горе тому, хто стане поперек його дороги. Тепер вiн почне косити свiй покiс на всю широчiнь, – i Дмитро, хмурячись, непомiтно для себе весь час прикушує половину нижньої губи.

Тихо шумить Великий шлях, мiцно пахне теплий липовий цвiт, купаючи Дмитра в своїх хвилях, як i в давнину, коли його, ще немовлям, носила мати на поле у жнива. Iз шляху звернули на луги.

Над мерклим скошеним лугом непорушними вартовими стояли гостроверхi копицi. Чорнiло пiдгниле незiбране сiно, i серце Дмитра ще бiльше защемiло.

– Досить, Андрiю. Попрощаємось – i йди додому.

– Я з вами хоч до лiсу доїду.

– Нi.

Андрiй притримав коней, i вiз зупинився бiля недовершеної скирти.

– Прощавай, сину. Нехай тебе доля боронить вiд лихого. Хай… – раптом Дмитровi перехопило дух, вiн вже не мiг дивитися на блiде обличчя сина, що стояв бiля батька в суворiй задумi, мовчазний i нерухомий. З зусиллям ковтнув клубок, що пiдкотився до горла.

– Прощавай, сину.

– Тату, – поцiлував Андрiй батька. – Куди ж ви подастеся? Тепер i дороги можуть перерiзати… Тепер…

– Куди? – не хотiлося говорити дитинi потайних думок: ще може не так могло скластися його життя, та й не в його вдачi було ранiше хвалитися тим, що ще не зроблено. Але син, стоячи на дорозi, ждав од нього вiдповiдi, немов од неї залежало все на свiтi.

– Ти чув промову батька Сталiна? Читав?

– Чув, читав, – полегшено зiтхнув. – Я так i думав, тату, я так i знав: ви в мене такий, – i очi хлопця заблищали гордiстю i вологiстю. – Тату, коли ви буде в наших мiсцях – мене заберiть iз собою… Я, я… Ви ще не знаєте мене, тату. Я все перенесу. Я хочу зробити щось для своєї Батькiвщини, для нас. Ви не дивiться, що малий… – вiн задихався, проковтував слова, побоюючись, що батько не зрозумiє його.

– Гаразд, сину.

I хлопець гостро подивився на батька: чи не пробилась десь ласкавою насмiшкою, примруженим усмiхом якась рисочка на його чолi, бо ж батько нерiдко зверхньо потакував йому. Це Андрiя образило б навiть в годину прощання. I зразу ж вiдлягла настороженiсть, тривога: батько зрозумiв його.

– Гляди ж, Андрiю, ти тепер голова у домi. Не прогав життя свого, нашої родини.

– Добре, тату. – Тричi, як з дорослим, поцiлувався батько з сином i хльоснув конi батогом, щоб скорiше заглушити нестримний бiль.

Проїхавши з гони, обернувся. На дорозi непорушне стояла чорна невеличка постать. До неї наближався мерехтливий тривожний багрець переплавленого небосхилу. Цей багрець уже розповзався не по небу, а по тiлу Дмитра; висушуючи кров, наливав лютим болем та ненавистю обважнiле серце i кожну прожилку.

Це горiла його земля.

Великий життєвий шлях в тяжкiй крутизнi пiднiмався перед ним. Руками, очима, розумом охоплював цей шлях, бо на ньому вiн, Дмитро, буде порядкувати.

Нi одно полохливе, нi одно половинчасте, нi одно обережне зiтхання не ворухнулось в хмурих думках, якi тягнулися до наступних днiв боротьби. За свою Батькiвщину в нього вистачить сили увiйти в огонь, мовчазним каменем i гордим воїном згорiти в ньому. Ще його руки i пожнуть, i покосять в кривавi жнива.

До останнього подиху вiн буде нищити нечисть, що ступила на землю його батькiв i дiтей. Не схибне око, не затремтить рука, не здригнеться серце.

I дивно, що тепер, вiддаляючись од села, вiд людської течiї, вiн не чув себе самотнiм. Iз ним поруч стояли найкращi його вчителi i друзi, його невелика сiм'я i його велика рiдня. Бачив у боях i Маркова, i Кошового, i Мiрошниченка, i Кушнiра, i Очерета; не вiддалявся, а наближався до них, – сподiваннями i вiдчуттями нової роботи, що завтра її робитиме. Без клятви клявся усiм найдорожчим, що мав i матиме в життi: вiн не змiлiє в ту годину, коли мiлiють рiки, вiн не стане скорботним мостом над висохлим мертвим руслом.

I для чого б йому, Дмитровi, було життя, для чого б йому була немеркнуча краса рiдної землi i неба, коли б вiн хоч на хвилину забувся, що його дороги, живi i болючi, лежать тут, на тривожнiм привiллi, що вiн є часткою своєї Вiтчизни!

Насторожено тривожно гудуть лiси. Чорнолiсся зведеною банею прикриває темноблакитну рiку, тремтить поодинокими зорями, немов сльозами.

Раптом конi сполохались чогось, шарпнулися вбiк i, задираючи високо голови, полетiли лiсом. Сторожким поглядом побачив якусь постать пiд деревом. Щось було знайоме й неприємне в тiй прищуленiй тiнi.

«Неначе Созоненко», – стукнула здогадка.

I в ту ж хвилину злiсно ахнув, прикусивши нижню губу. Заднє колесо з розгону наскочило на пень, звело наниз воза i так брязнулось в землю, що все тiло занило в Дмитра, наче хто всерединi провiв терпугом. Крiпко, до болю в м'язах, натягнув вiжки i знову виїхав на дорогу, сторожко вдивляючись у темряву. Нестерпно крутила нога. Чув, як рана засочилася теплим струмком. Коли торкнувся рукою до болючого мiсця, сукровиця обпекла його пальцi.

– Приїхав дiдьковi в зуби, – вилаявся про себе. Помiркувавши, вирiшив заїхати на пасiку до Марка Григоровича, перебути трохи в лiсi, поки сукровиця не перестане прихиляти його до землi. Доїхав до огорожi i незчувся, як пiдiйшов старий пасiчник.

– Це ти, Дмитре?

– Я, дiду. Не спиться?

– Ет, хiба тепер заснеш? Безталання наше та й годi. Сидиш, як пень старий. Думаєш та думаєш, аж мозок тобi за череп задiває. Вiриш, Дмитре, праве моє слово, що так i чую, як обертається, ворушиться вiн у головi.

– Соломiя ж де?

– Соломiя? – схрестив руки на палицi. – Пiшла свiй iнститут доганяти. Хто його зна, чи дожене? Ох, врем'ячко. Чи думали до такого дожити? Тiльки на людське життя розпогодилось, аж на тобi гусiнь фашистську.

Спираючись на костур, Дмитро ледве дiйшов до хати. Вона вiяла медом, воском i тими чистими чарами юностi, що бувають лише у пiвденних лiсах, якi стрiчають сонце з степу, а спати вкладають його в чебрецевi прогалини.

– Поживеш зi мною, може не так тяжко буде старому. А як що до чого – я тебе в таку схованку впакую, що нiхто не знайде.

– Не про схованку думаю, Марку Григоровичу.

– Знаю, вiрю, Дмитре… Це поки кров угамується. Де ж моя маленька теперички в свiтi?

– Тiльки, Марку Григоровичу, щоб нiкому-нiкому нi слова. Воза ж i конi треба в яру залишити.

– Нiби я не знаю, що робити. Не вчора на свiт народився. Я тебе своїми лiками полiкую. Куди там твої фершала виспiли.

XV

Село з тривогою, ховаючись у ямах, огородах, в лiсах i болотах, прислухалося до тяжкого подиху вiйни, що вже налягав чорною хмарою на хлiборобськi оселi i життя. Неначе чума пройшла широкими вулицями – нiде нi живої людини, нi худоби. У вогкiй землi знаходили притулок люди, сповненi лихим передчуттям, невгамовним болем.

А чутки проте i в землi знаходили колгоспникiв, передавалися пiд гарматний грiм i квакання мiнометiв. Було вiдомо, що фашисти вже були в Кривому хуторi i на Гавришiвцi. На Гавришiвцi вони розташувались обiдати, дiтям дали по цукерцi, а пiсля обiду повиганяли всю худобу i погнали шляхом. Людей не зачепили, тiльки побили кiлькох жiнок – тi просили, щоб худобу повернули.

В Кривий хутiр до вдовицi Фросини Дерев'янко заїхала машина з офiцером i двома солдатами. Лейтенант зразу ж пiшов до хати, а солдати метнулися виводити тiльну корову. Кинулася Фросина до корови, обнiмаючи i обливаючи її слiзьми. Водночас, мов два каменi, гупнули по обличчi два кулаки. Захлинаючися вiд плачу, вибiгла жiнка з подвiр'я. За нею по зачерствiлiй дорозi потягнулася кривава стрiчка. В цей час вулицею проходив дiд Хмара, кремезний гордовитий чолов'яга, вiн сам колись пiднiмав млинове жорно, а з японської вiйни принiс .двох «Георгiїв». Увiйшов дiд у хату, пiдiйшов до офiцера, який саме поспiшно порався бiля шафи, заговорив.

– Не жалiй, дiду, корови. Ми вам культуру несем, – кинув з-за плеча фашист i засмiявся.

– Нехай ваша культура вам, а корова – господинi.

– Нi, так не мошна, – похмурнiв офiцер, сiдаючи за стiл.

– Ага! – вийшов Хмара з хати, як огонь. А фашисти вже в коморi зерно в мiшки загрiбають. Схилився дiд над ними сивою чуприною, схопив одного й другого за шию та як вдарить їх головами, раз i вдруге, так i не писнули вони. Дiд у хату, спокiйно так, наче нiчого i не трапилося.

– Може повернете жiнцi корову?

– Нi, не мошна. Вона великiй Германiї потрiбна.

– Увесь свiт вам потрiбний, та не з'їсте! – i Хмаравтовк голову офiцера в стiну, аж закривавлена глина обвалилась. Потiм вiн сказав молодицi, що їй треба робити, попрощався зi своєю жiнкою, почепив на груди георгiївськi хрести, завiв машину – i подався в лiс. Як вiн не розбився – диво: крутилася машина вулицями прямо як звiр. Тiльки й науки шоферської було в дiда, що придивлявся, як його менший син їздив на полуторцi…

Зранку небо обступили хмари, закипали брудночорним мiсивом. Зашумiв, застугонiв Великий шлях, а потiм раптом затих, наче припав вухом до землi, прислухаючись до грому. А далi буря круто вдарила курним валом. Загупав яблуками сад, вистеляючи землю плодами i ламаючи гiлля.

Шляхом пролетiло кiлька автомашин, протитанкових гармат на кiнному ходу, знову одна за одною проскочило кiлька машин, i на дорозi, бiля вигону, пiднялися прошитi вогнями стовпи землi.

– Фашисти вповзли! – звiдкись прибiг задиханий та блiдий Андрiй.

– Фашисти? – заточилась Югина i, низько нагинаючи голову, неслухняними ногами пiшла до ями.

Пiд обвислим небом промчало дорогою кiлька рябих забруднених мотоциклiв; звиваючись, почали розповзатися вуличками; а потiм загудiли машини, набитi сiрозеленими настовбурченими постатями. Над селом останнi просвiтки затягувалися хмарами.

Незабаром у їхнiй двiр в'їхала легкова машина. Шофер знайшов всю сiм'ю в ямi i повiв Югину до хати.

– Господине, приготуй поїсти пановi офiцеру, – показав на високого худого нiмця, подзьобаного сiрим ластовинням.

Молодиця застигла бiля одвiрка, не зводячи широкого погляду з твердоокого, по-пташиному кощавого обличчя.

Офiцер гордовито посмiхнувся, зацiкавлено нишпорячи очима по стiнах. Потiм скинув чоботи i щось зашкваркотiв до неї, тикаючи пальцем в розiпрiлi смердючi ноги.

– Пан офiцер каже, щоб ти йому ноги вимила теплою водою, – шанобливо промовив шофер i поморщив носа.

– А не дiжде вiн! – сльози образи, безсилля i злоби облили молодицю, i вона вибiгла в садок, а далi городами, припадаючи до високої кукурудзи, подалася на леваду.

Позад неї заахкали пострiли.

XVI

Найтяжчi хвилини в життi.

Так, це були найтяжчi хвилини в життi Генадiя Новикова. Дев'ять днiв нiмцi всiма силами ломили i корчували немудру лiнiю оборони, яку на ходу спорудили вчорашнi донбасiвськi шахтарi, прямо з маршу втягуючись у бiй. Спочатку це була навiть не лiнiя оборони, а покривлена в'язь наспiх викопаних незамаскованих окопiв i щiлин. На неї розмашисте i щiльно ринула ворожа мотопiхота. Ринула, заметалась у власнiй плутанинi трасуючих куль i вiдкотилася, залишаючи на полi бруднозеленi купини убитих та безпомiчнi мотоцикли, якi, слiпо описавши круг чи дугу, неприродно скручувались i здригаючись, верещали незаглушеними моторами.

За мотопiхотою посунули танки.

На допомогу шахтарям вчасно пiдоспiв артилерiйський дивiзiон, командир якого вже на практицi успiшно показав, що може зробити взаємодiя артилерiї й пiхоти.

Кiлька танкiв, стрiляючи з гармат, таки прорвалися до окопiв, круто розвернулися, щоб випрасувати їх. З щiлин полетiли пляшки з сумiшшю КС. Жалiбно задзвенiло скло по бронi, i найближчi машини викинули над собою мерехтливi полотнища вогню.

Останнi танки ще розвернулись на тридцять градусiв i, петляючи, метнулися назад. Поперед них, на синьому тлi смеркання, почали виростати чорнi алеї здибленої землi.

Пiсля цього бою змiцнiла сила бiйцiв, змiцнiла i лiнiя оборони. Тепер щоранку над нею почав уїдливо, з старечим придиханням, бурчати «фокке-вульф». Покружлявши, вiн лiниво тягнув свою драбину на захiд, звiдки незабаром напливали одутлi бомбардувальники.

Сьогоднi ж над покалiченим полем не з'явився нi «фокке-вульф», нi бомбардувальники. Вночi на переполовиненi сили шахтарiв кинулася свiжа танкова частина, прикриваючи навалу вiдбiрних померанських стрiльцiв, що з боями пройшли Польщу, Бельгiю i Францiю. Танки прорвалися i чорними вогнедишними вежами посунули до невеличкого бiленького мiста – тактичної глибини оборони.

Партизанський загiн iменi Сталiна залишився в тилу у ворога.

Пiсля останнього донесення втомлених i нахмурених розвiдникiв Генадiй Новиков тихо виходить на узлiсся. В iмлистому вогкому свiтаннi лежить прим'ята, розвержена i мовчазна земля. Над лiнiєю окопiв – туманний вiдпар i незвичний спокiй. Але цей спокiй тяжчий, нiж гуркiт бою з химерним перехрестям трасуючих куль, з пурпуровими сполохами мiн, з фурчанням перегрiтих осколкiв i клубами перемеленої коренистої землi.

Смутний напружений погляд шукає будь-якої ознаки життя, а серце так щемить, як може щемiти тiльки раз на вiку.

«Нема наших», – виривається зiтхання, а зiр ще марно вiдшукує в полi найдорожчi сподiвання.

– Пiшли, Генадiю Павловичу! – Невелика мiцна рука Недремного лягає на плече Новикова.

– Пiшли, – труснув головою, наче струшуючи тяжкий сон, i командир загону бачить, що золотистi обiдки очей комiсара стали червоними.

– Гостей непроханих треба сподiватися. Наближається наш перший бiй. – Недремний говорить неквапно. Провiвши свою юнiсть в боротьбi, вiн добре знає вагу слова «бiй»: воно вiдриває смiливу людину вiд найтяжчих переживань, повертає її до строгого кола конкретних обов'язкiв.

– Мiнувати дорогу ще рано? – Новиков насуплює чоло, щоб краще зосередитися.

– Ранувато. Ще можуть десь нашi прорватися.

– Коли б то.

Над головою, захекавшись, летять сiрi обважнiлi «хейнкелi», потiм, обганяючи бомбардувальникiв, прозудiли два «мессери», i їхнi поламанi тiнi замерехтiли по стовбурах дерев.

– Пора на полiтiнформацiю, – хмурим поглядом проводить Новиков знахабнiлi самольоти.

– Яка тема сьогоднi?

– Народна вiдповiдь на промову товариша Сталiна.

– Тема всiєї нашої боротьби, – задумливо говорить Недремний, i на його свiжовиголенiй щоцi ледь помiтно ворушиться задавнений шрам.

– Всiєї.

– Хороше б було пiсля такої полiтiнформацiї негайно дати наочний урок ворогам. Сьогоднi ж.

– Поєднати теорiю з практикою, – спалахнули очi комiсара. – Треба щось придумати партизанське. – Враз вираз його обличчя стає спокiйнiшим: попереду стоять партизани.

Опiвднi розвiдка загону зустрiлася з головними дозорами нашої вiйськової частини, яка вирвалася з оточення. Скоро на лiсовiй дорозi з'явилась i сама частина. Попереду йшли пiхотинцi, сапери i кiлька пiлотiв, далi на пiдводах їхали пораненi, а прикривали колону артилеристи, виставивши позаду рябу трофейну гармату.

Партизанський штаб нашвидку познайомився з армiйськими командирами.

Молодцюватий капiтан з акуратно нашитими гарматами на петлицях, не кваплячись, пiдiйшов до партизанiв.

– Загiн iменi Сталiна?

– Загiн iменi Сталiна.

– Самоперевiримося? – вийняв з гiмнастьорки посвiдчення. Уважно переглянув документи Снiженка. – Вахту приймаєте?

– Приймаємо.

– В добрий час. Дивуєтесь? – показав на колону. – Тепер ми стали «загальновiйськовою» частиною – приєдналися до нас iз рiзних родiв вiйськ. Хлопцi бойовi! Одне озброєння про щось говорить, – з неприхованим задоволенням глянув на своїх бiйцiв.

Справдi, бiльшiсть воїнiв були озброєнi автоматами, радянськими i нiмецькими, та ручними кулеметами.

Новиков виразно подивився на партизанiв.

– В бою добули?

– В бою.

– Мiни у вас є? – з надiєю поглянув Снiженко на капiтана.

– Веземо. Небагато.

– Нам би хоч трохи.

– Протитанкових, протипiхотних?

– I тих i iнших.

– Вахту приймаєте по всiх правилах, – засмiявся капiтан.

Снiженко полегшено перевiв подих: значить, щось таки перепаде.

– Старшина Кузнецов! – гукнув капiтан.

– Старшина Кузнецов! – пiшло по колонi. Незабаром до обочини пiдбiг бiлявий вилицюватий боєць. Нижнiй пружок його пiлотки темнiв од поту.

– Товаришу капiтане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! – умiло козиряє i хвацько пристукує закаблуками.

– Подiлися мiнами з партизанами.

– Мало їх у нас, товаришу капiтане, – незадоволено витягується обличчя Кузнецова, i Снiженко в нiмому проханнi не спускає очей з командира.

– Я знаю. Подiлись по-братському.

– Це наполовину? – жахається старшина.

– Наполовину.

– Слухаюсь, товаришу капiтане! – В голосi проривається явне незадоволення.

Снiженковi чогось здається, що Кузнецов неодмiнно поскупиться, тому й пропонує свою допомогу старшинi.

– Ходiмо, – буркоче той, i вони через якусь хвилину починають на ходу розвантажувати вiз.

Чорнi, як черепахи, протитанковi мiни зразу ж пiднiмають настрiй начальниковi штабу. Вивантажує їх з любов'ю, промовляючи нiжнi слова. Кузнецов спочатку дивується, потiм смiється i добрiє.

– Бери! Грабуй! – в поривi щедроти вiн дає начальниковi штабу три зайвi протитанковi мiни. – Закладемо їх зараз? – по-змовницькому пiдморгує бiлою, надломленою посерединi бровою.

– Закладемо, – в тон вiдповiдає зворушений Снiженко i кличе до себе пiдривникiв. Вони старанно викопують ямки, а старшина закладає, умiло опоряджує i маскує мiни. За кожним його впевненим рухом, нiби зачарованi, затаївши подих, слiдкують партизани.

– Товаришок, а на твоїх мiнах пiдривалися фашисти? – таємничим шепотом запитує старшину молодий пiдривник Вадим Перепелюк.

– Пiдривалися. Я легкий на руку, – вiдповiдає, не кидаючи роботи.

– То i на цих пiдiрвуться? – довiрливо питає Перепелюк.

– Неодмiнно, – серйозно i пошепки запевняє Кузнецов. – Летiтимуть, як з пушки.

– Вваак! – iмiтує вибух мiни молодий пiдривник, i обличчя партизанiв прояснюються.

– Противно ж вони крякають.

– Це дивлячись коли, – не погоджується старшина.

Його думка не доходить до партизанiв.

– Прийомо-здаточнi документи в порядку! – легко пiднiмається з землi Кузнецов, сердечно тисне руку Снiженковi i кидається наздоганяти колону. Партизани проводжають його вдячними очима.

– Разом посадили капусту, – з задоволенням крутить цигарку Перепелюк. – Передали нам вахту, значить – i мiсто, i села, i лiси, i орну землю. А кому будемо ми передавати?

– Народовi, – коротко вiдповiдає Генадiй Новиков, не спускаючи погляду з мiцної постатi старшини. Все рiдше i рiдше з'являється вона помiж деревами i незабаром зливається з чорнолiссям.

Командир загону залишає бiля замiнованого поля на всякий випадок двох розвiдникiв i хоче вiдвести загiн у лiси.

– Може побудемо трохи тут? – зупиняє його Новиков. – Зовсiм добре було б, щоб фашисти напоролися на мiни. А вони, фашисти, неодмiнно повиннi з'явитися.

– Гаразд, почекаємо, – згоджується Недремний, виставляє дозорцiв, а загiн розташовує в гущавинi обабiч дороги. На Снiженка знову нападає приступ скупостi.

– Три мiни закопали. Хватило б i двох, – говорить наче сам до себе i непомiтно стежить за командиром та комiсаром.

– Жалiєш, Вiкторе Iвановичу? – смiється Недремний.

Я ж не начальник боєпостачання, щоб не жалiти.

– Не скупися, Вiкторе Iвановичу. Коли на цих мiнах щось пiдiрветься – вони велику бойову роль вiдiграють для цого загону, – Новиков заспокоює Снiженка.

– Тiльки це й спиняє мене.

Повiльно, сумовито сочиться час. Здається, сонце навiки застигло в полинялому, полатаному бiлими хмарами небi, вiдається, небо те й робить, що розкружляє противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотiв. I раптом земля озивається неясним гулом. Новиков щiльно прикладає вухо. до присушеної трави. Нiколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини.

«А може нашi?» – аж у холод кинуло.

З-за дерев з'являється розвiдник…

– Їдуть! – повiдомляє Недремний.

– Хто?

– Двi п'ятитонки з фашистами.

– З фашистами, – зашипiло навколо.

Партизани ще раз перевiряють зброю. Хтось iз нетерплячих виривається вперед, але його повертає назад слово командира.

Гул наростає. Вiн озивається в долинцi i в серцi. Щось замерехтiло, i на дорозi з'являються землистi трьохосьовi машини. Тепер у рев моторiв вплiтаються автоматнi черги – фашисти, приклавши автомати до животiв, навмання поливають свинцем мовчазний лiс.

I враз вибух, огонь, розпухла темiнь, неймовiрнi крики, скрегiт тормозiв, дружне «ура» i сумiш пострiлiв.

Новиков не пам'ятає, як вiн кидається за рослим солдатом i з усього розмаху б'є прикладом рушницi по головi. Фашист падає в один бiк, а його автомат – в другий. Хтось бiжить до зброї.

– Не чiпай!

– Це ж я для вас, товаришу комiсаре! У мене є. Роздобув.

– Все одно не чiпай.

– I не буду…

– Таки вислизнула жменька.

– Краще рисакiв поперли…

– Генадiю Павловичу, з перемогою! – пiдбiгає Снiженко.

– А ти мiни шкодував!

– Моя залишилася, – i усмiшка самозадоволення грає на тонких устах начальника штабу.

– Нiколи, братцi, не думав, що мiни можуть грати! – захоплено пояснює комусь Перепелюк. – То так противно грюкали…

– А це кларнетами обiзвалися? – дивується голос другого пiдривника. – Iще й краще.

– Правду старшина говорив.

Новикову хочеться пiдбiгти, обняти всiх пiдривникiв… I найтяжчу годину життя освiтлюють, огрiвають немеркнучi просвiтки.

XVII

Через кiлька днiв пiсля вступу нiмцiв у село з полiцаями прибув Карпо Варчук.

– Навоювався? – розгладжуючи для поцiлунку чорнi, уже посоленi сивиною вуса, задоволеним усмiхом стрiв його Сафрон.

– За совєти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.

– Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, дiло, – похмурнiв старий.

– Чому? – здивовано поглянув на батька.

– Чому, чому! Залiзяку на пузяку, – ткнув пальцем на автомат, – надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обiйшлося, а то покладеш голову десь, що й ворон костi не знайде.

– Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?

– Знаю чого. Бач, Лiфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий – розумнiший за тебе викрутився: вернувся додому i вже рознюхує, чи не можна якоїсь комерцiї вiдкрити.

– Так то природний спекулянт, а ми за самостiйну соборну Україну i iндивiдуальну землю стоїмо.

– Ат, покинь менi про Химинi кури торочити. I в своїх мiсцях при батьковi тобi хватило б самогону, землi та баб. Знаю твою вдачу.

– Ну, ну, так уже й знаєте, – примирливо посмiхнувся Карпо: «Старого дiдька не проведеш нiякими iдеями, зразу в корiнь дивиться».

– Що, воювати будеш?

– Нi, думаю в полiцiю пiти.

– Це другий вопрос, – повеселiшав Сафрон. З городу прибiгла мати, потiм прийшли родичi i кiлька в опереткових жупанах, з нагаями нацiоналiстiв. Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити – увесь той безлад, що буває при несподiваних зустрiчах i п'янках.

Батько i старий Созоненко сiли поруч на однiй колодi, простоволосi i сутулi.

«Неначе коршаки», – не втримавсь вiд насмiшкуватого порiвняння Карпо, повертаючись iз саду з начальником районної допомiжної української полiцiї Омеляном Крупяком. : За цi днi надокучив йому балакучий начальник, як парена редька. Своїми широкими планами вiн просто замучив Карпа. . Молодий Варчук на своє служiння в полiцiї дивився просто, ясно: тепер настав його час пожити. Над Бугом вiн з м'ясом одiрве з колгоспних масивiв найкращi лани, захопить луги i млини. I, будьте певнi, не один активiст згорбиться вiд роботи на його землi i млинах…

Ох, тi млини двоповерховi, тi питлi на димчастих, iз сльозою, гранiтних пiдмурках, тi колеса у зеленаво-синьому зiтханнi спiненої води! Вони i заколисували i в снах шумiли Карповi. I прокидаючись, ще довго наяву бачив чудеснi видiння; м'яким гулом одзиваються важкi крупчастi жорна, струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а помiж тими потоками зерна, як живi, проскакують, двоячись в очах, веселi червiнцi. Вiн, Карпо, не дурний у великi чини лiзти – досить iз нього i начальника кущової полiцiї.

Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором, не приваблювало молодого Варчука. Вiн хотiв такого, щоб його можна було побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк – iнша рiч. Той тiльки про своє пiдвищення думав i весь час нарiкав на якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у нацiоналiстичного «провода». Крупяк в товариствi групи нацiоналiстiв якось їдко висмiяв полковника, а хтось з послужливих донiс про це. I «блискуча» кар'єра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замiсть начальника окружної допомiжної полiцiї його посадили тiльки на район.

Раз навiть вирвалося в нього:

– Дурний, що не з того кiнця вчепився за свою долю. Треба iншого було «батька» пiдшукати… Проторгувався. – Але вчасно спохватився: – Ти, Карпе, забудь цi слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. I так у нас чого-чого, а гризнi вистачає. Мало того, що «батьки» не миряться, так ще пiшла колотнеча мiж нами i тими, що на заходi вiдсиджувалися. Цi захiдники, повiр i помовч, справжнi єзуїти, вони тiльки язиками таляпали, а тепер починають вiдтирати нас вiд влади.

Карпо ще одне помiтив i в Крупяка, i в усiх нацiоналiстiв: були вони всi на один кшталт начиненi однаковою начинкою.

«Не люди, а прямо тобi ковбаси одного заводу», – слухаючи рiзних ватажкiв «з проводу» та «батькiв», насмiхався в душi.

В першi днi не мiг зрозумiти, чи то вони лукавлять, чи просто по-дурному вiрять, що й справдi фашист дасть їм самостiйну державу. Не треба було i великого розуму мати, щоб зрозумiти, що їм тiєї самостiйностi, як слiпому свiту, не побачити. А от трублять про неї без угаву.

«Держи кишеню ширше. Такий уже нiмець дурний, щоб вiд такого багатства вiдмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт їх iз Гiтлером одним мотузочком». Але своїми думками нi з ким не дiлився: на рiзнi доноси нацiоналiсти були чималими майстрами.

«Поживемо – розкусимо, що й до чого», – думалось. Навiть самому Крупяковi не довiрявся.

Другого дня з дозволу нiмецького коменданта села до школи повиганяли на збори селян. Прочитали кiлька наказiв, i кожен iз них закiнчувався одним – смертю. Потiм довго i красномовно говорив Крупяк про «новi порядки», якi заводять вони, нацiоналiсти, при допомозi нiмцiв на Українi.

– Слава тобi, боже, слава тобi, боже. Недаремно двадцять рокiв ждали, – похитував головою Созоненко.

– А землю нам, хазяїнам, скоро будуть надiляти?

– Скоро, скоро, – усмiхнувся Крупяк. – Будете жити, як i жили колись.

– Ура! – не витримав Созоненко. Але перестарався – не догодив. Крупяк поморщив тонкого носа i строго обiрвав:

– Не «ура», а «слава Українi, бо…»

– А вже тепер можна свою землю орати? – перебив хтось, i Крупяк знову поморщив носа i скривив губи: яка, мовляв, невдячнiсть…

– Нi, панове, не можна.

– Чому?

– Iще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого друга – нiмецької держави.

– А-а-а… – протягнув хтось злорадно позаду.

– Зараз увесь грунт належатиме громадському господарству. Воно його оброблятиме, даватиме державi податки… Попереджаю, це тимчасове необхiдне явище, а далi земля перейде до своїх господарiв.

Але i цим Крупяк не втiшив навiть завзятих прихильникiв, що двадцять рокiв виглядали нiмця.

– Назвали б панщиною, а то «громадське господарство», – заремствували позаду голоси.

– Нiмецькою панщиною. А фашист обдирати умiє. Цей умiє.

– Та вже з першого дня показав свою науку.

– Цитьте, бо почує хто з їхньої братiї, тодi i не вiдхрестишся i не вiдмолишся.

Наприкiнцi обирали старосту села.

– Панове! На нашу думку, i це погоджено з комендантом села, – найкраще обрати старостою розумного господаря Сафрона Варчука.

– Варчука! – гукнуло кiлька голосiв спереду, i сход боязливо почав розходитися по домiвках, залишаючи бiля школи споважнiлих Крупяка, Варчука i Созоненка.

Поважно i шанобливо вони входять до хати Супруненка,. де тепер розмiстився комендант села лейтенант Альфред Шенкель. В сiнях на них налiтає заплакана i перелякана Супруниха. Побачивши Варчука i Созоненка, вiдскочила назад, нi слова не вiдповiдає на запитання, мов прокажених, обминає їх, рвучко вибiгає на двiр.

– Напевне, комендант приставав, – по-змовницькому подивився Созоненко на Варчука, i його червоне обличчя, пересипане потом i добiрним ластовинням, розтягнулося в стриманiй усмiшцi.

– Нi, – заперечливо крутнув головою. – Не таке лице у бабiв, коли до них пристає мужчина. Ну, пiшли з –богом.

Знову натягнули на обличчя статечно шанобливi маски i, згинаючись ще на порозi, увiйшли до хати.

З другої кiмнати чулось занепокоєне, часте кудкудакання квочки, жалiбний писк курчат i шаркання пiдошов по пiдлозi.

Поскидали шапки, нерiшуче прокашлялись. Созоненко рукавом витер пiт i виструнчився, пiднiмаючи голову.

З напiввiдчинених дверей виглянула продовгувата, бiлочуба голова коменданта. В однiй руцi тримав затиснуте па саму шийку неслухняне курча, у другiй – закривавлене шило.

– Прошу до себе, – розтягуючи слова, привiтно закивав до них головою.

I те, що побачив Созоненко, здивувало, неприємно вразило його i пояснило, чому так перелякано вибiгла жiнка з хати. Посеред кiмнати, опустивши до самої пiдлоги зозулястi крила, бiгала гострогруда курка. Замiсть очей у неї, мов двi брусницi, червонiли живi кривавi ранки; кров iз них текла на крапчасте пiдборiддя, падала на землю. Осторонь, неприродно опустивши голiвки до нiг, кружляли курчата, також iз виколотими очима.

– Хочу спостерiгати, як фони шитимуть без очей. Iнтересно, – засмiявся балакучий лейтенант, але при гостях не продовжував свого дослiду – випустив курча на землю, а закривавлене шило старанно витер ватою i поклав на вiкно.

«Це ж йому все одно що курча, що людину замордувати. В цього рука не здригнеться», – з потайним побоюванням i повагою поглянув Созоненко на нiздрувате обличчя лейтенанта.

Було воно довгасте i однаково заокруглене з двох бокiв, схоже на добре вибiлену сонцем перестиглу диню. Рiдкий бiлий чуб спадав на безбарвнi широкi, в сосонку, брови, бiля носа прилипли двi тоненькi смужечки брудних вусiв, надаючи всьому виразу нахабної безтурботностi. Тонкi гострi вуха були втиснутi у вузький череп. I найбiльше вражали очi своїм текучим невловимим переходом вiд одного виразу до другого. Здавалось, що сiрi чоловiчки були складенi з сотнi мерехтливих краплинок. Коли ж вони раптом зупинялися – ставало не по собi вiд їхнього мертвого сяйва, за яким ховалася водяниста порожнеча.

«Йому навiть приємно мучити, бути по сусiдству зi смертю», – визначає Созоненко, стежачи за виразом обличчя коменданта.

– Пане лейтенанте, просимо до себе на обiд, – низько поклонився, i рудий обважнiлий чуб його вiдлип вiд пiтного лоба.

– А це список неблагонадiйних, – вийняв з кишенi Варчук учетверо складений, перев'язаний стьожкою аркуш паперу.

– Гут, гут, – весело закивав головою комендант, i вони не зрозумiли, чим вiн був задоволений: чи запрошенням на обiд, чи списком, чи тим i другим.

XVIII

– Ой, горе моє! Як ви не побоялися? У нас нiмцi кругом стоять!

– Ну, на вашому кутку їх нема. Цiлий день слiдкував за селом. Як вас звати, величати?

– Марта Сафронiвна.

– От i добре, Марто Сафронiвно. Руку менi доведеться пiдлiкувати у вас. Не побоїтесь прийняти?

– Чого там боятися? Та який iз мене лiкар. По-бабському тiльки зможу.

– Давайте по-бабському. Все одно вiйна. Шептати почнете? Як воно: бiг пес через овес, нiчого не вадило псовi,.нiчого не вадило й вiвсовi, – усмiхнувся, пригадуючи жарт Тура.

– Горе моє, вони ще й смiються, – розмотує Марта почорнiлий бинт, потiм краї рани змазує йодом, а саму рану промиває горiлкою. Далi прикладає мазь, зварену з зубчастого столiтника.

Прокинулась Нiна, шiстнадцятилiтня русява дiвчина з смiливими обрисами похудiлого обличчя, увiйшла тiтка Дарка, i всi скупчились бiля лейтенанта, мiркуючи, де б його найкраще переховати та як загоїти рану.

Вирiшили, що найлiпше перебути йому деякий час на горищi, а потiм видно буде. Повечерявши, Созiнов обережно полiз на горище i заснув чутким сном.

Третьої ночi, на здивовання всiх, сказав:

– Спасибi за ласку. Живим буду – вiддячу. Всього доброго вам, дорогi, – зупинив погляд на сумовитому обличчi Нiни.

– Куди ж ви такi? – похитала головою Марта.

– До свого вiйська пробиватись.

– Так рана ж…

– У бiльшовикiв рани загоюються на ходу.

– Хай вам щастить, – в пошанi склала руки на грудях.

– Де не будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте, – промовила i зашарiлась Нiна.

– Неодмiнно прибуду, – поцiлувався зi всiма i вийшов надвiр, зберiгаючи в серцi образ жiнки i дiвчини.

– Я вас за село проведу, – Марта накинула хустку на плечi i обережно пересiкла Великий шлях. Городами повела лейтенанта на царину.

Пiд великими зорями лежать мовчазнi, неначе кладовище, села. Зрiдка де, як висохлi кiстки мерця, застукає автомат, розiтнеться нiч криком чи стогоном, задзвенить кованими чужинськими чобiтьми i стихне, неначе навiки. На обрiї пiдводяться тихi прямi вогнi, то одинокi, як зорi, то цiле море розiллється, i вiтер донесе тривожне ревiння худоби, а голосу людського не чути. I дзвони нiмують, тiльки гармати здалеку гримлять, шматують груди матерi-землi, трупом, неначе снопами, устеляють незiбранi прикляклi поля…

А на свiтанку у вiвсах так тужливо когось присипали своїм мелодiйним «спать пiдем, спать пiдем» куцохвостi перепiлки, що мимоволi заплющувались очi, тiльки натомленi думи та серце довго не засинали, охоплюючи всiма чуттями незмiрне життя. Хай притьмарилось воно, хай почорнiло, як Днiпро в негоду, хай на смак стало солоним, гiрким, але воно владно кликало жити, i не тою травицею, що гнеться вiд найменшого подиху вiтру, i не скрипучою вербою, а гордим воїном, що не побоїться очима з самим сонцем зустрiнутись.

Прекрасне здоров'я мав лейтенант. I рана його швидко загоювалась. В усякiй скрутi вмiв утiшити себе, розвiяти важкi думки немеркнучими надiями. Веселими допитливими очима завжди додивлявся до людей i чув, як серце його збагачувалось щодень. А думи ставали ширшими, охоплюючи собою не вузький клаптик землi, а свiти…

Тепер кожної ночi прямував манiвцями на схiд зi своїм єдиним товаришем – наганом; вбирав у себе страждання людей i сам чорнiв од ваги того лиха, що половинило людей, закипало пожежами, тужило важкими, мов камiнь, сльозами…

Одного дня зустрiвся в лiсi з двома червоноармiйцями, що, попавши в оточення, уже встигли побувати i вирватися з кошари, як називали вони концентрацiйний табiр.

– Що ж тепер думаєте робити, хлопцi?

– Що? – задумливо поглянув на нього неквапний, низькорослий Юрiй Навроцький. Дрiбнi землистi риси його невеликого обличчя були донестями втомленi i донестями упертi. Карi, блискучi, з синюватими бiлками очi (це коли зводились угору чорнi, неначе з примороженими свiтлiшими кiнчиками вiї) перекочували смугу мерехтливих iскор. – Земля своя, мiсцевiсть знайома, люди добрi, а лiс широкий – хватить де сховатись i де фашиста пригостити.

«Хлопець бойовий, але невже носить хреста?.. Такий молодий, i характеру наче не м'якого», – з неприхованою цiкавiстю кiлька разiв поглянув на блакитну, потемнiлу вiд поту крайку, що обвилась навколо жилавої шиї воїна.

– Зброї тiльки нема, – нахмуривсь Григор'ян.

– Почнемо здобувати. Сьогоднi ж, – заспокоїв Созiнов. – Пiшли, хлопцi, на полювання.

На узлiссi знайшли довгий шматок телефонного дроту i вийшли на шосе, облямоване з двох бокiв шпалерами молодого розiмлiлого лiсу. Лейтенант невисоко над землею прив'язав до дерева кабель, а другий кiнець, перетягнувши через шосе в глибiнь лiсу, вiддав Навроцькому.

Швидко густiв лiтнiй вечiр. Мовчазний лiс поволi пiдводив угору чорну чашу назустрiч темносинiй, i тiльки на заходi їх роздiляла вузька смуга червоного золота. По шосе промчало кiлька машин, i пил довго не влягався в сухому спокiйному повiтрi. Знову проїхало авто, i трохи згодом, даючи перебої, задеренчав мотоцикл. Созiнов ближче кинувсь до шосе, тримаючи в руцi наган, а Григор'ян побiг до Навроцького. На повному ходу мчить триколiсний мотоцикл, холодно свiтячи чорним отвором автомата. I враз високий нiмець вилiтає з сiдла, боком падає на крупчастий камiнь .I хриплий вигук «хак!» довго не стихає в чутливих сутiнках. Потiм лунає одинокий пострiл; глухо i настирливо б'ється мотоцикл переднiм колесом у ровi, чадячи невеликим струмком перегару…

– Розжились на господарство! – Навроцький трiумфуюче пiдносить вгору автомат i витягає з кабiни довгi касети з набоями та невеликi, в зелених сорочках, з довжелезними ручками гранати.

Заснули на невеликiй, освiтленiй сонцем галявинi, що з усiх бокiв заросла чагарником. Вартував Навроцький. Походив трохи по лiсу, дослухаючись до безконечних шерехiв листу й трави, помахом руки сполохав вивiрку, що, неначе глечик, примостилась до срiбнокорої берези, позiхнув.

«Який тут дiдько нас вiдшукає. Гущавiнь яка. Не до нас тепер нiмцям», – прилiг до землi.

I не спам'ятався, як зразу ж його перевтомлене тiло загойдали лiсовi шуми, як тремтливi кросна доброго сонця перенесли до рiдного села. I вже бiльше не було страхiтної вiйни; мирно в берегах заколисував зелений Буг рибальськi човни, паслась на лугах худоба, весело загудiли придорожнi телеграфнi стовпи, а в ключах дротiв, як живi ноти, щебетали чорнокрилi ластiвки. Потiм за кугою перелякано обiзвалось: «трах-тах!»

«Хто ж стрiляє? Сниться, чи нi? Нi, не сниться!» – схоплюється Созiнов на ноги, i слiпуча блакить до слiз рiже в очах. Трiщить невдалiк сухе гiлля, важко гупає земля, невдоволено бурчить машина. I зразу ж око ловить шматок мишиного мундира з нашитою розпластою птицею на грудях. Осторонь рухаються чиїсь ноги, ось з'являється кругла, мов кавун, голова i пропадає за обважнiлою хмариною листя.

– Облава! – обома руками будить Григор'яна i Навроцького.

– Що? Де? Як? – iще нiчого не розумiють широко розплющенi очi, а руки вже стискають зброю.

«Проспали своє життя. Ех, ти, богомiльник», – хочеться вколоти Навроцького, але стримує себе – це не придасгь вiдваги в боротьбi.

– Займаємо кругову оборону. Григор'яне, тобi гранатами тепер треба свiт перевернути.

– Это можна! – бiжить до дерева. I в цей час лунає перший пострiл.

Скаженiючи i блiднучи, Навроцький навмання сипле чергою в просвiток, що почав затiнятися сiрим мундиром. Созiнов, заховавшись за кущами, терпеливо вичiкує, поки пiдбiжать до нього три солдати – вони почули пострiли i прямують майже разом вiд неглибокого ярка. Бляшана покришка спадає з широкої рiзьби на довгiй ручцi; лiвою рукою вириває холодну кульку, чує характерне «чмок» i шипiння в глибинi гранати – горить дистанцiйна трубка. Легко кидає гранату в зелене вiкно i падає на землю. Громохкий вибух струсонув лiсом i переплiвсь iз безсилими, нестихаючими криками.

– Ой! – майже одночасно лунає позаду, i вiн бачить, як осiдає додолу Григор'ян, схопившись однiєю рукою за голову, другою – за живiт.

Навроцький, затиснувши зуби, виривається вперед, iдучи на вiрну смерть. Созiнов розумiє його: в таких людей перший сильний порив чуття приглушує силу розуму, логiки.

«А воїн справжнiй», – тяжко в думках прощається з Навроцьким. Прорватись до нього уже не може – його вiдтiсняють до яру. Один за одним вiн розстрiлює всi набої, гранатами люто розкидає звужене коло i кидається в лiс.

Шлях перегородило болото. Оббiгти його – невистачить часу. Щоб не було слiдiв, вилазить на дерево, по гiлках спускається в суцiльну щiтку високого рогозу. Незабаром над ним цьвохкають кулi i смачно чмокають по драглистiй тванi.

Витягається горiлиць, чуючи, як вода просочується крiзь одежу, холодить плечi, спину, ноги. Недалеко зривається кiлька гранат, i татарське зiлля, пруття верболозу, як од вiтру, злiтає вгору Пiдкошуючи мочар, ще деренчать автомати, а потiм i голоси, i м'якi здвиги землi вiддаляються вiд нього.

I тiльки тепер Созiнов помiчає, що вся його одежа, руки укритi набубнявiлими п'явками. З огидою зiскакує на ноги i починає одривати чорнi шматки бридкого, з присосками м'яса. На руках залишаються червонi шершавi плями, що зараз же наливаються дрiбними краплинами кровi. П'явки позалазили в складки одежi, добрались до тiла. Мусить вибиратись на берег i швидко роздягатись.

Над болотом уже улiгся спокiй. З китицi очерету пурхнула на траву трясогузка, пiдстрибом побiгла бережком, перехиляючи хвiст то до самої землi, то стрiмко пiдносячи вгору; вибiгла iз затiнку в кружатко сонця i здивовано зупинилась, вбравши голову в шию; заграла небагатими барвами сiрого пiр'я, а потiм, неначе в гнiздi, сховалась у ямцi, витиснутiй копитом коня. Стогоном обiзвався з заростей водяний бугай, а в береговiй розщелинi великими неправильними вiчками бiлiли джмелинi соти, скликаючи до себе золотисто-чорних, басовитих господарiв.

«Це ж фашисти можуть iще прийти сюди», – думав, розглядаючи соти i одягаючись у викручену, почорнiлу вiд води одежу.

«Таки прийдуть, iнакше вони не можуть», – твердо вирiшив, зваживши всю дрiб'язкову нiмецьку методичнiсть.

Обережно з лiсу вийшов на зруб, засiяний житом i просом, i, пригинаючись до землi, поповз в глибину поля. Зручно вмостився на клинчику муравки, що витягнулась бiля почорнiлого пня, оповитого, як вiнком, пахучими переспiлими ягодами дикої полуницi. Теребив наполовину вимолоченi колоски жита i почорнiлими зернами вгамовував рiзкий голод. Потiм закусив ягодою i лiг обличчям до сонця. Уже засинав, коли знову болiтце озвалося розривами гранат, пострiлами з автоматiв. I не стихали вони до самого вечора.

«Усiх чортiв на болотi виглушать, – злорадно посмiхнувся вiн, мерзлякувато поводячи мокрими плечима. – Хоч би малярiя не вчепилась», – з неприємнiстю пригадав холоднi докучливi приступи чiпкої хвороби.

Вночi знову по зорях прямував на схiд. Голод зробив тiло легким: iшлося так, наче ноги ледь торкалися землi Зла упертiсть i вiдвага придавали сили. Не раз спадало на думку: буде про що розповiдати друзям, коли добереться до своїх. Бо вiрилось – рано чи пiзно, а прибуде до завiтної землi.

Перед самим свiтанком, перевiривши, що на дорозi нема свiжих слiдiв автомашин i нiмецьких чобiт, заскочив у невеликий, наполовину спалений хутiрець. Довго i настирливо стукав у вiкно, аж поки не зашамотiло щось у хатi i на порозi не з'явилась висока, з недобрим виразом, зiгнута постать дiда.

– Який там чорт спати не дає!

– Свої, дiду!

– Свої на вiйнi воюють, а не лякають нальотами старих. Чого тобi тре?

– Хлiба трохи.

– Хлiба? А сам додому дряпаєш, до жiнки? Вояка!

– Ох, i неласкавi ж ви, дiду.

– А чого менi ласкавим бути? Що ти, дiда на весiлля чи на чарку запрошуєш… Куди ж iдеш? – зупиняє стурбованим голосом. – На перехрестi полiцай, мов болячка, стовбичить. Ще попадешся йому в лапи.

Винiс чуть надрiзаний буханець з втиснутою пучкою солi.

– Iди щасливо, коли чоловiк добрий, – промовив, не йдучи до хати, зiтхаючи i щось шепочучи про себе.

Затуманеними передранiшнiми полями поспiшав до лiсу.

Праворуч бiля хутiрця напiвсонно спiвав струмок, збiгаючи глинястим яром до ставу; вiтерець перегойдував стеблини Петрового батога, i вiя Великого Воза спускалась до самої землi.

Коло лiсу на сiру дорогу виповзло оголене покалiчене корiння дерев. Кимсь наполоханi, вiд ставу низько пролетiли качки-чернi, мелодiйно посвистуючи крильми, а коло самого лiсу пiзко метнулись убiк.

«Це неспроста», – зупинився на дорозi.

I в цю ж мить загрозливо гавкнуло:

– Хальт!

Брязнула зброя, i назустрiч вiд дерев вiддiлилась ощетинена автоматами група нiмцiв. Утiкати було пiзно. Дужим непомiтним рухом роздер кишеню в штанях. Наган з єдиним набоєм, холодячи тiло, упав на землю. Нiском трохи подав його в овес, тоскним зором дивлячись уперед. Як довго обшукують його слизькi холоднi руки, вивертають кишенi, забирають грошi.

– Вiйськовий? – питається стрункий з довгими руками нiмець.

– Нi.

– Брешеш! – скидає з голови лейтенанта картуз i пальцем проводить по коротко обстриженому волоссi. Потiм б'є держаком пiстоля по обличчю.

Допитують в лiсi бiля машини i через кiлька хвилин ведуть у село.

Посеред великого плацу, за колючим дротом, густо набито людей. Дулом гвинтiвки вштовхують у вузький прохiд, i Созiнов, ледве не наступаючи на ноги полоненим, змiшується з мовчазним сонним натовпом. За огорожею лiниво ходять вартовi, окутанi сiрим туманом; недалеко розходяться в усi свiти широкi дороги, та доступ до них заказано поржавiлим колючим дротом.

«Да, невеселi твої дiла, Михайле, – подумав, огидливо збираючи зморшки бiля носу. I тепер почув, як холодна дрож ривками почала перехитувати ним. – Iще тебе бракувало», – закусив похолодiлi губи i опустився на землю бiля нерухомого воїна у великих стоптаних черевиках, на якi насунулись розмотанi обмотки.

Усе тiло безвладно тряслося i стягувалось холодними обручами. Задихався.

Мороз крутив пальцi, здавалось, нiби зашпари зайшли.

– Ти що? Падучою болiєш? – пiдповз i швидко схопив його ноги невеличкий гнучкий червоноармiєць в довгiй потертiй шинелi.

– Пусти. Малярiя мучить, – стомлено вiдповiв, злiсно i болюче примружуючи очi.

– Он воно що, – випустив його червоноармiєць i обережно накрив шинелею. – Тут у нас один сержант затрепетав був, так нiмець зразу ж його на мiсцi докiнчив. У них болiти не можна. Тiльки ти подалi вiдсунься вiд мертвого. Аж головою товчеш його.

– Де мертвий? – пiдвiвся на лiктi.

– Бiля тебе лежить, – показав на червоноармiйця в стоптаних черевиках. – Учора ввечерi переставився. Коли б ранiше – роздягнули б догола. У них нiчого не пропадає – навiть сподники знiмають в долинi смертi. Народ культурний, – злiсно сплюнув.

Созiнов iще чує повiльний голос, напружуючи до болю пам'ять, схоплює ще окремi слова, але вже не може зрозумiти, про що йде мова. Гарячi хвилi заливають голову, все тiло, i вiн вiддаляється вiд раптово потеплiлої землi, неначе вiдпливає кудись…

Стомлений, знесилений, змучений, прокидається опiвднi, знов-таки вiд пострiлiв. А може то здалося? Бо тепер тi вибухи i в снах ввижалися, не давали вiдпочити людинi. Та нi. В повiтрi пахне перепаленим порохом, недалеко за дротом клацає затвор.

– В дiтей, стерво, стрiляє. Культурний народ.

Знову чує повiльний голос; бачить, як по городах розсипалися бiлоголовi i чорноголовi хлоп'ячi постатi. Один зачепився ногою за огудиння (блиснув на сонцi жовтий восковий гарбуз) i простягся в картоплищi. А через деякий час знову почалась та сама небезпечна гра: з-за хат, з городiв, вулиць просочувалась дiтвора з вiдстовбурченими кишенями, пазухами; хлопчаки вловлювали хвильку, коли лiниве око вартового пiрнало в якiсь згадки чи видiння, i кидали за огорожу окрайцi хлiба, яблука, моркву i стрiмголов утiкали подалi вiд колючого дроту.

Змученi, оброслi, почорнiлi полоненi накидались на ту убогу харч, жадiбно впивались у неї, припадаючи до землi. Та багато кому вже було не до їжi – тiльки однi запалi страшнi очi з каламутними голодними тiнями свiтилися з глибоких ям. I Созiнов з острахом одвертав свiй погляд вiд тих страдних вогникiв, якi, туманячись, уже губили i тоненьку лiнiю обрiю, i масиви землi.

Нi, вiн не буде ждати такої смертi. Хай його куля наздожене на дротi, перепинить на дорозi, але вiн буде тiкати, i то негайно тiкати, щоб не ослабнути, не охлянути, як тi сердяги, яких вже не радує нi сонце, нi життя.

Вiн пильно слiдкує то за одним, то за другим вартовим, вибираючи бiльшу «шляпу».

«Ага, от цей пiдходящий», – переповзає на другий бiк табору, що тут вiддiляється дорогою i тином вiд зважнiлого города. Сутулий пристаркуватий нiмець, клiшняючи вигнутими ногами, байдуже i втомлено пiдiймає важкими чобiтьми кудлатий пил. Тоненьким голосом щось замугикав пiд нiс, ще бiльше нагинаючи голову донизу.

«Такий поки схопить гвинтiвку, зажене патрона – можна перескочити в город. Як же з-пiд дроту виповзти?» – Довго сновигає по табору, поки не знаходить заржавiлий вiконний прогонич. – «Погана, погана зброя, та де ж кращої взяти?» – i осмiхається в душi, пригадавши приказку Тура: «Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй.. Де ти тепер, друже?»

I вiдгонить настирливi думки, що окреслюють безкровне, з загостреним носом обличчя побратима.

«Нi, не такий ти, брате. Ще побачу тебе».

Та знову марево розстеляє сiрий кинджал дороги, бiля якої лежить командир, а кров його яскраво червонить зелену траву та бузковi косарики.

«Як розiгралися нерви пiсля приступу», – до болю стискає прогонич в руцi i пильно слiдкує за сутулим вартовим, вивчаючи кожен його рух…

Сонце вже наближалося до далекої зубцюватої смуги лiсу, коли на саму середину табору викотився парокiнний вiз, навантажений гарбузами. Старий вусатий машталiр з переляканими i страдними очима зупинив конi; до воза пiдiйшов нiмець-охоронник, схопив гарбуза i вдарив ним по колiнах полоненого. Вдарив i розреготався, аж перехиляючись назад. Знову пiдiйшов до драбиняка – i недоспiлий гарбуз розколовся на головi другого полоненого Заливаючись смiхом, фашист бив полонених жовтими, бiлими i рябими опуками, до яких тягнулися голоднi руки; вони розривали на шматки гарбузи i пiдносили цi бруднi шмагки до скривавлених уст Та й таких щасливих, кому попадався шматок волокнистого гарбуза, було небагато…

Добре, що туманна нiч, добре, що на варту заступив той самий сутулий нiмець.

Тупим прогоничем Созiнов копирсає суху землю, грудочку за грудочкою вiддирає пазурами i вiдгортає вбiк. Потiм, спiтнiлий, вiдповзає назад, i прогоничем починає орудувати невеликий червоноармiєць, що прикривав його шинелею.

Скiльки пройшло часу – вiн не може сказати; серце товкло i товкло груди, що вони аж набрякли од болю.

Нiколи так не хотiлося жити, як тепер. Вiн руками зломив би фашиста, коли б той перепинив його на дорозi. Тiльки при згадцi, що нiмець зупинить його, сила з диким гулом, як прибутня вода, розпирала все тiло. Кожну кiсточку, кожну жилку вiн вiдчував у собi, як колись, у спортивних змаганнях. Нi, вiн у це твердо вiрив, що людина може зробитися велетнем, може стати i ганчiркою. Не цураючись усього людського, розумiючи i горе, i сум, вiн нiкому, i в першу чергу собi, не мiг би простити того розслаблення, що розм'якшує волю i силу.

I вiн був готовий до нових боїв i випробувань, бо був солдатом i сином своєї землi.

Наближався свiтанок. Такий, як тисячi свiтанкiв, i не такий. Бо ж невiдомо, чи стрiне вiн, Созiнов, наступний день, чи погляне очима у незмiрну глибочiнь дня, чи почує нiжний приторк передосiнньої землi i золотого сонця, чи вiдчує серцем якусь змiну в безкраїх свiтах, чи збагатиться, хай гiрким, а таки досвiдом, хай нелегкою, а таки думою, а не байдужою порожнявою.

– Готово, товаришу лейтенанте. Хто перший полiзе?

– Як ти хочеш?

– Я за вами.

«Проторенi стежки завжди легшi», – зовсiм недоречно спадає йому на думку i, рукою пiдводячи дрiт, боком виповзає за огорожу.

Як гулко б'ють чоботи вартового, бо вухо притулилось до землi; як дуже шумує в головi; як легко ноги виносять його через вулицю; як мiцно пахне терпким настоєм невидиме коноплище! Яке блаженство – припасти грудьми до землi, всю нiч вдихнути в себе, все небо вловити очима, i знову почути над собою повiв життя. '

Над головою перехитуються кiлька головок маку i чути, як сухе зерно шелестить у вiйчастих головках; нахиливши голову на схiд, задумавсь головатий соняшник; земляним мiцним духом вiють кущi купчакiв. Обережно розводячи руками просо, до нього наближається червоноармiєць.

– Спасибi, дорогий товаришу.

– Носи на здоров'я – всмiхається, стискуючи вогку i шорстку руку, набиту сухою землею.

– Що ж, будемо розходитись?.. Одному зручнiше проскочити…

За городом – росяний луг; iз туману неясно маячить вершок округлого стога; лiворуч сильнiше вiє прохолода – очевидно, там рiчка або ставок. Созiнов знаходить стежку i нею йде назад, щоб вийти на iншу, заплутати слiди, якi легко можна знайти на прим'ятiй городинi, росянiй травi…

Лiс неначе сам iде назустрiч, розчиняє синьозелену браму, вiтає спiвом ранньої пташини.

I тiльки тепер Созiнов почуває смертельну втому, бiль у покалiчених чорних пальцях i голод. Та сон сам закриває воїновi натомленi повiки.

Трудно умирав боєць Юрiй Навроцький.

Iще в напiвзабуттi вiн усiм понiвеченим тiлом чув, що смерть налягає на нього, перехитує лiсовими шумами, бризкає живучими росами, якi вже не оживлять його.

Страху не вiдчував.

Була спокiйна печаль. Не та мудра печаль, з якою вiдходять в небуття старi люди, що наробилися за вiк дiла, дочекалися дiтей i внукiв i вже не раз чули в своїх стужавiлих жилах земляний холод; не та гордовита романтична печаль молодих рокiв, що й розцвiсти не встигли – i теплою кров'ю, i теплим вишневим цвiтом обсiяли грозову землю.

Це була печаль середнiх рокiв, якi з клекотливої рiки юностi випливли на спокiйнiше, однак не вужче плесо. Молодi мрiї i пориви вiдтворювалися, переливалися в матерiальному свiтi в творчий труд, у карбоване зерно, в червонобокi плоди. Уже було в життi щось досягнуто, сказано своє слово, зроблено своє дiло, а невтомна широка душа аж завмирала у трепетi перед розкриттям нових обрiїв, ясних верховин. Це була спокiйна тяжка печаль дослiдника, який, уже тримаючи в руках таємницю природи, випускав її на крутому перевалi.

– Жит… – з клекотом вирвалася згустiла кров, залила уста.

Iскристе, трепетливе, несказанної краси небо пливло над ним, а земля i дерева димiлися ранiшнiм паром. Пахнуло вiльгiстю, жолудями i приємним нагаром вистрiляних набоїв, що лежали навкруги, заволоженi росами i туманом. М'яко i до болю тривожно шумiло небо, лiс i трава, так, як. в дитинствi шумiли йому в рiднiй Жданiвцi. Раптом легкий тупiт уплiвся в розгойданi шуми, тiнь черкнула його обличчя, i вiн почув не то оклик, не то схлип. Кугом напруженого ока побачив перелякане обличчя дiвчинки.

– Доню, – тихо покликав i хотiв поворухнути руками. Тiльки здригнулись плечi, а простроченi свинцем руки мертво лежали в холоднiй скривавленiй травi. I знову, ще тихiше, вирвалось єдине слово:

– Доню.

Золотокоса, округла, як соняшник, голiвка нахилилась над ним; голубi дитячi очi, переповненi жахом, розбiгались, не бачачи нi його, нi ясної днини. Це вiн чiтко зрозумiв; тому, напружуючись, усмiхнувся, ширше розкрив рота, щоб не так заважала терпка кров.

– Як тебе звати, доню?

– Олеся, – промовила, наче прокидаючись вiд сну. I її блакитнi очi, наповненi сльозами, її нiжне, з пушком чоло, перекотивши тiнi, постаршали, потвердiшали: це вже було обличчя не дитини, а дорослої дiвчини, яку вразило тяжке горе.

– Жит…

«Жити», – подумала дiвчина, i материнська скорбота скам'янила її лице.

Навроцький догадався, що вона його не зрозумiла. Зiбравши останнi сили, пiдборiддям ударив себе у груди:

– Жито… жито…

Олеся рукою торкнулася грудей воїна; той полегшено усмiхнувся i, покриваючись потом, знову знепритомнiв.

Зi стогоном дiвчина кинулася в лiси…

Яскраве сонце востаннє розбудило солдата. Прийшовши до пам'ятi, вiн побачив бiля себе кiлькох озброєних людей i Олесю. Тiльки як змiнилася вона. Очi її стали чорними од гнiву i печалi, мiж бровами лягла зморшка…

«А це що?..» – за плечима дiвчини висiв карабiн.

Уже спокiйно вiдходячи у небуття, не знав Навроцький, що це була старша сестра Олесi – партизанка Галина Теслюк.

Вона тонкими пальцями розв'язала на грудях воїна голубу крайку i подала командировi загону невеличкий тугий мiшечок. На широку землисту долоню командира потекли великi зерна закривавленого жита; потiм упала золота медаль i чорний патрон з адресою солдата.

– Ех, i жито, – зiтхнув командир. – Тепер цi зерна ти, Галино, будеш носити, його фашист не уб'є. – Передав мiшечок партизанцi, лише пучку насiнин залишив, щоб посiяти їх в узголов'ї бiйця.

«А воно i непогано було б: пiсля смертi кожному на могилi покласти частку його працi…» – поставив бiля дерева автомат i взявся за лопату.

XIX

Що робиться з ним? Кудись пливе, кружляючи, земля i темiнь навколо. Голова трiщить, розривається з середини. Вiн навiть чує, де череп дав шпарини – на скронях i на лобi, а бiля потилицi починає вiдвалюватися… А той нестихаючий гул – неначе в мозку буравлять бормашиною. I куди ж його вiдносить? Вiн летить у якусь далечiнь, а там же рiка – хлюпiт доноситься. Iз неї не вийти йому. З гулом падає на нього низька чорнота, придавлює… Холодно було, особливо терпли ноги…

Чорний тягар трохи одлягає вiд його тiла, тiльки голову тисне. Шпарини далi розповзаються i сходяться нерiвним кутом вище лоба. Вiн навiть бачить хвилястi, обпеченi кров'ю лiнiї, чує, що вiд них тоншими корiнцями розходяться iншi… Темряву починають пронизувати червонi нитки, так, неначе ткаля недбало кинула гарячого шовку на чорний оксамит, а клубок розмотується, розмотується i все густiше i густiше тче своє кровно…

Потеплiшало, i заколивався малиновий цвiт у заплющених очах; тiльки ж темiнь уже насторожилась за узголов'ям, важка i морозна… От i знову обвалилась. Проте нiби трохи легшою стала.

Григорiй хоче вчепитися хоч за якийсь виступ думки, але все розповзається вiд нього: нема нi думок, нi спогадiв. Одна млость, бiль i темрява…

I несподiвано очi йому рiже незвичайний колiр – голубий. Чи то здалося? Нi, так воно i є. Розкинулося над ним недосяжне море, а вiн лише бачить найвище його кружатко. Щось ворухнулось на ньому i почало спадати розсипчастою золотою дугою, – начеб струмок пшеницi сiйнувся. I не встигла погаснути крута дуга, як ота остогидлива ковдра накинулася на нього…

Знову посвiтлiшало, темрява вiдiйшла вiд узголов'я, i вiн уже знає: зараз почнуть снуватися над ним червонi нитки, потiм потеплiшає, – бо це одне нерозривно зв'язане з другим. Тiльки отой бiль розпирає потрiскану голову, i вона не витримає – скiльки ж можна їй терпiти! – розлетиться на шматки…

Голубiнь, голубiнь! А на нiй снуються золотi павуки, натягують пряжу аж до самого неба. I нема пряжi – обiрвалась. А море перехитується над ним, таке привiтне, вiдрадне… Та це ж небо, зорi.

– Небо, зорi, – шепчуть розтрiсканi сухi уста, шепче розум, усе тiло.

– Прокинувся, Григорiю? А я вже думав – дуба даси. «Що таке?» – не може зрозумiти, i щось знайоме чується йому. Вiн може б збагнув, що воно таке, але знову чорна куля нависає над ним.

– Це я, – хрипить iз неї.

«Ще такого не було», – iде в небуття, але перед цим крiпне надiя, що швидко вiн випливе з нього, скине з себе надокучливу темiнь.

Нарештi прокидається од нестерпучого холоду. Здається, все тiло начинене грудками колючого льоду; мiсцями вiн розмерзається i стуленими потоками розриває напiвмертвi жили. Опираючись затерплими неслухняними руками в землю, Григорiй хоче пiдвестись i не може.

– Вчись, вчись, парубче, ходити. Воно на старiсть пригодиться, – чує веселий голос. Над ним схиляється, звужуючи радiснi очi, Петро Федоренко.

– Це тти, Петтре? – заїкаючись, насилу ворушить язиком i з острахом прислухається, не пiзнаючи свого одерев'янiлого голосу. Щелепи його, здається, позростались, i ними нiяк не можна поворухнути.

– Дде ми?

– пздили по безплатнiй командировцi на той свiт i знов повернулись на землю, бо не з святими жити, а фашистiв бити нам випадає, – смiється Федоренко i по-змовницькому пiдморгує Григорiєвi.

Григорiй був контужений i поранений в ногу. Федоренко тiльки легко контужений.

– Дiла нашi не з веселих. Залишились далеко вiд своїх на землi, захопленiй нiмцем. Та живi будемо – не помремо, – додав круте слiвце. – Зараз нам треба переселитись на хутiр. Вночi одна тiтка приїде за нами.

– Якка тiтка? – недовiрливо поглянув на друга.

– Справжня людина. Мати, – споважнiв Федоренко. – Ну, тримайсь за мене i поповземо трохи далi, бо вже сили моєї нема, кишки вивертуються вiд тяжкого духу.

Вночi, поскрипуючи, пiд'їхала пiдвода, i друзi, умостившись на сiнi, поїхали на хутiр до колгоспницi Мотрi Iванiвнi квенок, матерi двох червоноармiйцiв. Доки доїхали до її двору, Григорiй зовсiм розклеївся, i довелося його, як в'ялену рибу, на руках нести до хати.

– Горенько наше, – зiтхала огрядна молодиця. – Може десь i мої так дiточки пропадають.

– Не може такого бути, – безапеляцiйно доводив Федоренко. – У такої матерi дiти будуть живими i здоровими. – I уникав глибокого, з iскорками надiї, погляду лiтньої жiнки; чим вiн бiльше мiг утiшити її, та й неясну провину чув за собою, неначе був винен, що й досi ковалi кували в його головi.

Вiйна стороною обминула закинутий у лiсi понад Бугом хутiр, що всього мав п'ять дворiв. Тiльки двiчi заскочили сюди нiмцi; дiловито кинулись за наполоханими свиньми, набили на ставку свiйських качок та й подалися у безвiсть.

I хоч далеко закинутий хутiр вiд битого шляху, i хоч не пiдiм'яла його вiйна, – життя i тут неначе зупинилось. Ота настороженiсть, що кожної хвилини може виповзти столапе нещастя, повисла над кожною головою. Засинаючи, люди не знали, що принесе їм ця нiч, наступний день. I тiльки бiля криницi можна було почути розмову двох-трьох молодиць, знову ж таки про вiйну, про своїх чоловiкiв, синiв.

Першi днi Петро, завоювавши симпатiї всiх хуторян, допомагав Мотрi Iванiвнi поратись по господарству. Хоч i гудiла ще голова, проте ходив косити ячмiнь, овес, що засiяла хазяйновита вдова в лiсництвi; навiть узявся рвати коноплi. Та Мотря Iванiвна його зразу ж прогнала з города:

– Не знає, де плоскiнь, а де матiрка. I переводить коноплi пiдряд.

Але скоро засумував, робити почав неохоче, часто ходив у лiси та на шосе. Зрiдка заглядав i до рибалки Володимира Iвановича Коваля, невеличкого проворного дiдка з клинцюватою бородою i сивою, пiдстриженою кружком головою. Тодi рибалка кидався до шафи i печi, з охотою частував рiдкого гостя.

– За здравiє нашого воїнства, – наливав першу чарку Володимир Iванович. – Нехай скорiше воно розгромить усi гнiзда фашистського мракобiсся, словом, германський iмперiалiзм i його всяких прихвоснiв, таких, як дуче, щоб їх навiки розлучило.

– Нехай скорiше повернуться нашi брати, – тремтiв голос Федоренка вiд туги, пристрасного бажання скорiше побачити своїх i напливу думок. Iнодi йому здавалось, що вся його душа витягується i от-от обiрветься. Тiльки вперта надiя та оте жартiвливе слово рятували вiд гнiтючих приступiв печалi. Хоч як було тяжко, а на людях умiв розважити горе, заспокоїти iнших i себе.

– За здравiє нашого краю, нашої Батькiвщини. Нападали на нас нiмецькi пси-рицарi, дiстали льодове побоїще. Напали бонапартисти – тут i костi лишили. Почали воювати гiтлерiвцi – i довоюються, повiр менi, до повного краху, капiтуляцiї i контрибуцiї.

За третьою чаркою вiн уже забував вставляти у розмову труднi слiвця, якi старанно колись виловлював з газет i книжок; починав журитись за синами або розповiдати про своє життя, часом хватаючи десь через мiру.

– Ех, життя чортове настало. Вночi прокинешся, вийдеш у сiни i дослухаєшся: чи тихо на хуторi, а потiм уже просуваєш голову у дверi, повiр менi, наче пацюк з борошна. Машина десь проклята загурчить – i ти без пам'ятi i духу летиш ховатись у лiс. А дорогою пiдеш, то i шкура труситься на тобi. Пташка заспiває, а ти з осторогою оглядаєшся. Пий, Петре.

А колись, як злетяться мої сини, пiду я з ними в село – всю вулицю загороджу – хай любуються, яких соколiв старий Коваль викохав. Де вони тепер? – розламує пальцями жарену рибу.

– Героями вернуться до вас.

– Хлопцi бойовi, нiчого долю гнiвити… То як ти, Петре, на той свiт по безплатнiй командировцi їздив? – усмiхаючись, запитував, i Федоренко серйозно починав розповiдати.

– Билися ми з фашистами, аж поки нас не пiдважив снаряд. Одiрвався я i Григорiй од землi та й летимо на небо. Ну, бог побачив нас i давай гукати святого Юрiя! Такий гадмидер пiдняв, що i в раю, i в пеклi чути. Прилетiв Юрiй на бiлому конi, з списом у руцi i автоматом за плечима, оглянув нас i каже: «Поки менi не треба таких воякiв – iдiть собi, хлопцi, на землю i бийте фашистiв, бо iнакше не бачити вам раю вовiки вiкiв. Погано ж будете бити нiмця, кипiтимете в смолi вовiки вiкiв». Я тодi i кажу Юрiю: «Як же ми попадемо на землю, коли нема туди не то що залiзницi, а навiть поганенької грунтової дороги. А на парашутi спускатися не виходить – в стратосферi вуха обморозимо». Юрiй тодi й каже нам: «Сiдайте, воїни, на мого коня i мiцно тримайтесь, бо як вiдiрветесь, то в небi i зачепитись не буде за якого дiдька». Вилiзли ми на коня; я тримаюсь за Юрiя, Григорiй – за мене, – святий як гикне, кiнь дихнув огнем i помчав навпростець, розбиваючи грудьми хмари, а з-пiд копит тiльки iскри, мов трасуючi кулi, летять. Привiз Юрiй на землю i каже: «Ви, хлопцi, – соколи. Про третю батарею у нас на небi тiльки й балачок. Добре вмiєте воювати. Бийте ворога, не жалiйте клятого, а помрете – до мене приходьте: разом будемо фашистських чортiв у пеклi лупити; завелося цiєї поганi, ледве смоли на них настачиш…»

– Так що ж, будеш, Петро, ворогiв бити, чи вже вiдвоювався? I тiльки з дiдом самогон питимеш до кiнця вiйни?

– Нi, дiду, ненадовго вам напарником буду.

– Куди ж думаєш? До своєї баби? Чи може тут у прийми пристанеш до кого?

– Знаю, до кого в прийми пристати. Хай тiльки товариш поправиться.

– А коли знаєш, до кого в прийми приставати, – багатозначно пiдморгнув, – за твоє здоров'я. Тодi й до дiда заходь, вiн тобi рибки свiжої наловить… Дороги ж я всi у лiсах знаю – може пригодиться дiдова пам'ять.

– Спасибi.

– Спасибi – не вiдбудеш. Ти їж. Линки свiженькi – вдосвiта притаскав. Було ж колись у нас бiля острова всякої риби – човном не проїдеш. Так i затирає тебе. Вдариш веслом – i випливає тобi лин, як порося. Закинеш бредень – аж нутро обривається тобi. Зразу вiз наловиш.

– I в нас було риби колись, – продовжує в тон Федоренко. – Одного року до того її розплодилось, до того загатила рiку, що з одного берега на другий по риб'ячих хребтах переходили.

– Бач, – насуплюється Володимир Iванович i довго нiчого не говорить, незадоволення, що спiймали його на зайвому словi. Повертаючись до клунi, Петро незмiнне питав:

– Григорiю, ти вже скоро своїми копитами будеш чапати? Бо у мене вiд такого життя небавом на душi мох виросте i жаби заведуться.

– Уже чапаю потроху. В головi шумить.

– Може чарку вип'єш?

– Обiйдемося без неї.

– А скоро ти свою бороду збриєш?

– Коли ти собi язика пiдрiжеш.

– Ну, i не брий. Менi навiть пiдручнiше – скорiш на мене яка молодичка кивне, нiж на тебе, старого дiдугана…

– Щось дiстав у лiсах?

– Дещицю знайшов. А як побачив самотню нашу, радянську, гармату – вiр, душа перевернулася. Аж сльози на очi набiгли. Як сирота на сироту дивився на неї…

Ще, в напiвзабуттi, Федоренко чує сердечний бiль, що так тривожить його цими днями, чує глибоке обридливе незадоволення i неспокiй.

«Так i думаєш з дiдом самогон пити до кiнця вiйни».

Ох, i дiд. В саму цiль влучив. Нi, вiн бiльше не може чекати, хай Григорiй одужує, а вiн хоч мiсцевiсть добре вивчить, по лiсах iще полазить.

Уся клуня пахне свiжим лiсовим сiном; крiзь прогнилий стрiп видно шматок неба, неначе щойно вимитого весняною водою. Чорнобородий, постарiлий Григорiй, напiврозплющивши уста, спокiйно лежить в продовгуватiй западинi. Глибока борозенка, врiзавшись у лоб, спустилась до самого перенiсся, а вiд брiв до неї навскiс тягнуться iще двi, мiлкiших.

Петро тихо скочив iз засторонка.

– Куди так рано? – з дiйницею йде до корови Мотря Iванiвна. Ранiшнiй сон свiжить її засмаглi прив'ядаючi щоки.

– Думаю в лiс пройтися. Як припiзнюсь – не турбуйтесь. У лiсi Петро з глибокого тайника, що вiє передосiнньою прохолодою, дiстає обмотаний плащпалаткою автомат, втискає диск; гострим недовiрливим поглядом обводить чорнолiсся. I раптом полегшало, подобрiло на серцi воїна. Вiн оглядав цей дивний закуток з гордовитими дубами, широколистими округлими кленами, спiвучими липами, неначе нiколи не бачив лiсу. Пожадливими, затяжними ковтками пив настiй i напитись не мiг, а думки несли його на легких крилах у тi години, що бiльше не вернуться до нас, тiльки спомином повiє од них, як дiвоча хустина у хвилину прощання.

I захотiлось дотягнутись до далекого мiста, де покинув вiн, пристаркуватий парубок, балакун i романтик, насмiшкувату чорняву дiвчину, що мало його з розуму не звела, поки не сказала отих кiлькох завiтних слiв. I пригадалось дитинство, коли вiн iз батьком, старим лiсорубом, гонив мiцно скрученi ужвою плоти по Деснi i Днiпру.

– На велику рiку випливаємо, сину, – завжди скидав шапку, коли свiтлi хвилi Десни браталися з темними днiпровими. I вмираючи в дзвiнкiй сосновiй хатi, батько заповiв йому:

– На велику рiку випливай, сину. Рiд наш чесний, роботящий не оскверни. В тому й сила людини, коли совiсть у неї чиста, не осквернена.

I вiн так ясно побачив перед собою свого батька, що навiть здалося – вiтер торкнувся його сивої, гордовито посадженої на широких плечах голови.

«Може легше було батькам говорити про широкi рiки, бо й мiрило в них було вужче, бо й життя ранiше не такими складними i рiзнобiйними шляхами йшло. Та нелегко i їм було воювати, заробляти обкипiлi кров'ю хрести i за Цусiму, i за першу iмперiалiстичну. I невже вiн не дотягнеться до своєї рiки, хай не бурхливої та повноводої, одначе вiрної i чистої?» – думає, мiцнiше стискаючи зброю.

Шумить чорнолiсся, стишує його кроки та не може стишити стукiт серця.

Ще далеко вiд дороги вiн чує, як у лiсовий гул вплiтається iнший, сердитий, буркiтливий. Сiрим луком вигинається шосе, а по ньому пролiтають мотоцикли, танки, машини, i все чужинське, i все таке, що тiльки засмучує око, затискає душу тугою i злобою.

Як довго, до одурiння, тягнеться день. Уже кiлька разiв хотiв ударити по одиноких мотоциклiстах, але невистачило смiливостi застрочити серед бiлого дня на битiм шляху.

«Життя побережи раз, то воно тебе побереже сiм раз», – заспокоював i виправдовував себе переiнакшеною приказкою i дивився на шлях до рiзкого болю в очах.

Надвечiр почало затихати шосе, а коли на дерева налягла темiнь, Петро ближче пiдповз до кювету.

Пiдiймаючи море пилу, тяжко проїхало кiлька семитонних машин, а потiм з-за повороту вискочила самiтня легкова.

Прицiлився i незчувся, коли затрiщав автомат, тiльки тiло так затремтiло, неначе всiма кiсточками перелiчувало кожен пострiл.

Машина на мить зупинилась, потiм очманiло крутнулась вскочила в кювет i перекинулась, крутячи колесами. Треба було б кинутись до неї, захопити що потрiбнi, але Петро мчить а лiс, бiжить, бiжить, для чогось петляючи помiж деревами. Тепер вiн ясно вiдчуває, наскiльки важче боротись одному, чим хай з одним, двома товаришами.

Пройшовши кiлька кiлометрiв, уже може спокiйнiше помiркувати i навiть поглузувати з себе:

«Це зветься марафонський бiг або дряп без зупину. Проте на перший раз i це добре».

Бiля хутора вiн уже зовсiм оживає i, ввалюючись в клуню, зi смiхом хвалиться Григорiєвi.

– Як вдарю я з автомата раз, як вдарю я два – нiмцi з машин, i хто куди, як рудi мишi. Прямо тобi марафонський бiг влаштували або дряп без зупинки.

– Щасливий ти, – позаздрив Григорiй.

– Ну, щастя такого на нас обох з головою хватить, – великодушно розщедрився. – Скоро вдвох пiдемо. Веселiше буде. Через тиждень вночi товаришi вирушили лiсами до шосе. Не встигли вони зручно примоститися мiж деревами, як з туману забурчав мотор i загорлали п'янi голоси. Засапаний грузовик, збiльшуючись в очах, виклублювався з вогкого мороку. Григорiй перший ударив по кузовi. Ще мить грубий вiдгомiн пiснi висiв над стогоном i стих, роздертий дикими криками. З набитої машини, топчучи вбитих i поранених, почали вивалюватись солдати. I коли шосе зашипiло блискавицями трасуючих куль, Федоренко та Шевчик швидко спустилися в улоговину, побiгли до хутора.

– Як марафонський бiг? – одхекуючись, радiсно запитав Федоренко i здивувався, що не побачив просвiтлення в товариша.

– Не подобається, – насупився Григорiй.

– Тiло обм'якло, болить? – сказав з спiвчуттям.

– Не тiло – душа ниє. Чого це ми повиннi тiкати, а не вороги нашi? Хочу, щоб одно слово «партизан» кидало їх у лихоманку, змивало краску з лиця, щоб не спiвали, а стогнали i трусились, їдучи дорогами.

– Багато зажадав ти за один раз.

– Багато чи мало – не знаю, а в зайця не раз доведеться позичати нiг, якщо будемо тiльки вдвох воювати.

– Тепер i один у полi воїн.

– Згоден. А коли нас буде сотня, двi, три – ми будемо свої права диктувати цiлим пiдроздiлам, нав'язувати їм бої на маршах, винищувати гарнiзони, рвати комунiкацiї, трощи в зародковi їхню державну машину… Та тодi стiльки буде роботи, що дух захопить.

– У мене вже захоплює, Григорiю, – сказав iз здивованням Федоренко. – Я думав, слухаючи про твою сiм'ю, що сумирнiший ти, гладенький, а ти колючий, наче йорж.

– Ти сiм'ю не мiшай з iншими справами. Вона й тепер менi в очах стоїть. I поки не провiдаю її – не заспокоюся. А бити ворогiв нам треба силою.

– Де набрати її? На хуторi не нашкрябаєш.

– У села треба йти, через хуторян зв'язки налагоджувати з певними людьми, що позалишалися тут, пiдпiльникiв шукати, з окруженцями знайомитися. Тут нам i Мотря Iванiвна, i старий Коваль допоможуть. к хтось i з їхньої рiднi в селi… Народ як порох, лише iскри треба.

– Будемо кресати її, – мiцно обняв Федоренко товариша i, коли той скривився вiд болю, додав: – Ну, прямо ти так покращав… наче дiвчина став.

– Не завидую тiй дiвчинi, яку цi руки приголублять, – потер плече Григорiй.

XX

Радiсть перемоги над каральною експедицiєю потьмарилася тяжкими донесеннями: в районi почалися арешти пiдпiльних працiвникiв. Тепер бiля управ ряснiше заряботiли оголошення гебiтскомiсара i урядового радника, де кожне до огиди покалiчене, неписьменне речення було незмiнно начинено словом «розстрiл». Полiцаям за виявлення запiдозрених осiб i явочних квартир щедро видавалися марки, зерно, гас i сiль.

Отруйний мiцелiй державної таємної полiцiї пiд рiзними личинами намагався пробратися до серцевини пiдпiлля i пiднiмав над землею не гриби-поганки, а шибеницi. Агенти гестапо насамперед накинулися на прилiсовi села, провокуючи найбiльш довiрливих i найбiльш безпечних щодо конспiрацiї пiдпiльникiв. Не оминули вони й хати Мороза.

Рудоголовий, веселої вдачi Панас Карпович саме обiдав зi своєю нахмуреною дружиною. Гризня в сiм'ї Морозiв почалася в першi днi вiйни. Варвара Григорiвна ладна була їхати на схiд хоч з однiєю душею, а Панас Карпович уперся на своєму:

– Щоб я своє добро фашистовi покинув? Та, поки свiта, такого не дiждешся. Тарас Бульба навiть люльку пошкодував оддати ворогам, хоч i полковником був.

– Тодi спали своє хазяйство, за вiтром попелом пусти, – рiшуче настоювала жiнка.

– Сказилася баба! I язик повернувся таке сказати… Хоч вiн у тебе нiколи впину не знає, – обурювався Панас Карпович, пiдiймаючи галас на все подвiр'я. – Дадуть нам два вози – з вискоком поїду.

– Може й третього дочекаєшся, – презирливо дивилася на ненависне в цi днi обличчя.

Завзята i говiрка Варвара Григорiвна не побоялась i на людях осоромити чоловiка:

– Мiй Тарас Бульба, видать, спецiального ешелону чекає. Вiн би навiть вiтролом потаскав iз собою, бо на сходi, каже, люди бур'яном огрiваються, а в нього органiзм не звик до такого життя. От барсук…

Коли переодягненi в лахмiття гестапiвцi зайшли до хати i попросили їсти, Панас Карпович зразу ж заметушився бiля печi й мисника, бо жiнка тепер так усе метала на стiл, що миски вихлюпували страву, а ложки з трiском розлiталися по всiй долiвцi.

Гостi їли неохоче. Не сховалося також вiд допитливого ока хазяїна, що з-пiд випадково розстебнутої брудної гiмнастьорки одного, з полинялим волоссям, заволоки проглянув чистий бузковий шматочок спiдньої сорочки.

«Це такi окруженцi, що будь здоровий», – догадався Мороз, кружляючи навколо них, щоб iще вихопити якусь деталь. Навiть не поскупився поставити на стiл пляшку з самогоном. Зав'язалася по-селянському обережна, з недомовками, натяками i обхiдними ходами розмова. Виявилося, що «окруженцi» були з сусiднього району, до вiйни працювали бригадирами, а тепер дома їх ледве не арештували, от i шукають собi пристановища.

Панас Карпович довiрливо похитував головою, пiдтакував i зрiдка вставляв ухильнi слiвця; Варвару Григорiвну ж так розжалобив сумовитий голосок бiлявого «солдатика», шо й сльоза заблищала на вiях. А той ще бiльше старався, iнодi уста його пересмикувалися по-заячому, надаючи обличчю вираз уболiвання.

– Навiть з дiточками не вспiв до ладу попрощатися. Вони ж у мене. як весняний цвiт, бiленькi обоє, очицi синi, дивись – не надивишся.

– Таке воно, рiзне i всяке, – невиразно мимрить Мороз. – Так що ви з рiдного села тiкаєте?

– Тiкаємо, чоловiче добрий.

– Доводилося торiк бувати у вашому колгоспi. Дивилiїся, який у вас буйний хмiль росте.

– Хмiль у нас до неба сягає…

«Як твоя брехня», – продовжує в думцi Мороз. Усi сумнiви щодо «окруженцiв» остаточно розвiялись.

– Кажуть, партизани у ваше село навiдуються, – обережно випитує бiлявий.

– Було таке дiло. Нiяк нема спокою людям.

Варвара Григорiвна злiсно блимнула поглядом на чоловiка:

– Чому ж ти на схiд не поїхав, коли тобi спокою захотiлося?

– А чого це я свої статки мав нiзашо-нiпрощо покидати? Що, я їх за один день наживу? Чи може в тебе золотi i срiбнi гори на Уралi лежать?

– Краще золотих!

– От не знав.

– Не треба сперечатися, i так тепер життя гiрше полину, – втихомирює подружжя полинялий пройдисвiт. – Багато партизанiв було?

– Однi говорять – сотня, а iншi в тисячу не вкладають, – хитрує старий.

– Тисяча?

– Не знаю, не знаю. За що купив – за те й продаю. Моє дiло маленьке: десь бабахнуло, а ти, дiду, пiкiруй з печi в льох. Уже гулi, мов грушi, обсiли голову. Дiдько його знає, коли цi стрельбища затихнуть. В полi он картоплю треба копати…

– Ех, чоловiче добрий, аби нам якось зв'язатися з партизанами, бо стрiне нагла смерть де-небудь на дорозi – наче й не жив на свiтi.

– Не штука зв'язатися, а як воно розв'язуватися прийдеться? Не радив би я вам, хлопцi, таким чортовинням займатися. Вiйна – дiло непевне i мiнливе. Приставайте десь у прийми – i нiяка тобi гайка.

– Чого ти, старе череп'я, молодих людей з пуття збиваєш? – не витримала жiнка.

– Нате й мої штани в жлукто, – сердиться Мороз – Ораторка! Це дiло не твого розуму. Людям жити треба, а вона хоче, щоб дiти батька не дочекалися. Так я думаю?

– Та воно трохи й не так, – аж наспiвує бiлявий. – Битися треба.

– Нiякого в цьому iнтересу не бачу. Партизани в село – нiмцi та полiцаї з села, i навпаки. Б'ються, деруться, «ура» кричать, а я хочу заможного, культурного i нейтрального життя i не ховатися по льохах та ямах. Нi, хлопче, хоч у тебе й гаряча голова, проте одна; як зрубають її, то вже повiк не приросте. Подумай над цим.

– Ще й скiльки думав. А може хтось є у вас, що знається з партизанами? Щоб помiг нам…

– Хто б це мiг бути? – наморщив лоба Мороз.

– Подумайте, подумайте, Панасе Карповичу, – ласкаво просить бiлявий.

– Може хто з молодших? – пiдказує жiнка i аж непокоїться, так хоче висловити свої догадки.

– А що ж, я про старих шкарбанiв, якi навiть з печi не пiкiрують, думаю? – обриває її чоловiк. – I помовч ти хоч при людях… Кум Денис не того?..

– Хто його зна. Пiди – пiдметки не прочовгаєш.

– Як воно? – запитує бiлявого.

– Пiдiть. Тiльки обережно з ним, не налякайте. Попросiть, хай сюди прийде.

– I не подумає, бо чарки бiльше нема.

– А ви купiть. У мене є дещиця, – витягає новенькi грошi.

– Оце друге дiло, – радiє старий, пильно розглядаючи чистенькi папiрцi, а жiнка насуплюється.

Надворi погожа передосiння днина. Коливається виткане золотими прожилками повiтря, на широкiм пляжi городу вигрiваються череватi гарбузи, далi, мов замiноване поле, – квадрат приземкуватої зеленоголової капусти. Чiпляючись за гудиння, Панас Карпович поспiшає до центра села. Вибравши часинку, щоб його нiхто не побачив, захеканий i переляканий, вбiгає на забур'янене подвiр'я полiцiї.

– Куди прешся? – зупиняє вартовий.

– Попрешся, коли в хатi партизани товчуться.

– Партизани?! – блiдне полiцай i влiтає в дiм. З будинку неохоче виходить старший полiцай, очi хитрувато. дивляться на Панаса Карповича.

– Перелякався?

– А то нi? Вся середина колотиться i прямо розповзається, наче кисiль.

Полiцай смiється i стає у войовничу позу.

«Як би ти постояв, аби то справжнi партизани були?» – прикидає Панас Карпович.

– Скiльки ж їх у тебе?

– Двоє.

– Озброєнi?

– Нiчого не показували. Може щось i є в кишенi. Ось грона горiлку дали. Кому їх вручити?

– Давай менi. Пiдеш з нами?

– Нехай бог боронить, щоб убили! Я за нейтралiтет.

Полiцаї регочуть.

Вночi Панаса Карповича розбудило голосiння. Варвара Григорiвна так побивалася, наче в хатi лежав покiйник. Такого плачу ще не чув чоловiк. Тихо пiдiйшов до дружини, бажаючи заспокоїти її, але та ще сильнiше розридалася, вiдкидаючи од себе натрудженi, невмiлi на ласку руки чоловiка.

– Iди, згинь, проклятий… Тридцять рокiв прожити i не знати, що з запроданцем живеш… Дiточки мої, дiти… До якої ми ганьби дожили, – поiменно кликала до себе всiх синiв-фронтовикiв i проклинала їхнього батька.

Слова тяжкої образи обпекли чоловiка, перехопили подих. Покректуючи, болiсно морщачись, пiшов до лiжка, але вже не мiг заснути до самого ранку.

Через кiлька днiв до хати Мороза заглянув новий агент гестапо. Вiн показав йому документи, подякував за допомогу українськiй сувереннiй державi i запропонував працювати iнформатором гестапо.

– Дайте менi спокiй. Я нейтральний дiд, – рiшуче запротестував Мороз.

– Були нейтральними, – смiючися, поправив гестапiвець. – Якщо не погодитеся спiвробiтничати з нами – все село знатиме про ваш донос, а ця слава не дуже декому потрiбна, – виразно поглянув на Панаса Карповича. – Ми, як бачите, секрети умiємо зберiгати. Навiть ваша жiнка мовчить. Подумайте, пане Морозе. Я через пару денькiв навiдуюся до вас. Заздалегiдь вдячний вам.

Цiєї ж ночi Панас Карпович повiдомив пiдпiльний райком про розмову з гестапiвцем.

– Поламайтесь, поторгуйтеся для виду i починайте працювати, – така була вiдповiдь пiдпiльного райкому.

Пiсля часткового провалу пiдпiлля райком блискавично вжив усiх заходiв, щоб не допустити жодного чоловiка на виявленi явочнi квартири, а людей, якi залишилися без зв'язку, забрати до партизанського загону. Усiх пiдпiльникiв було noiнформовано про новi методи гестапiвських провокацiй i строго наказано дотримуватися правил конспiрацiї.

I даремно гестапiвськi засiдки днi i ночi стерегли опустiлi явочнi квартири: нiхто не з'являвся до них. Досвiдчений, з великою практикою в окупованих європейських державах, начальник гестапо запiзно i не без здивовання виявив, що в його руках, замiсть привабливого клубка, залишився тiльки шматок обiрваної нитки. Це пробудило в Макса Гехтмана спортивний iнтерес, i вiн сам з'явився на деякий час iз гебiта в крайс. Але вся його вигадливiсть, захоплюючи агентiв гестапо своєю новизною, зникла тут, наче в безоднi. I Макс Гехтман з лютi, не покидаючи шукати оригiнальнi шляхи, поки мусив задовольнитися самим найшаблоннiшим: катуванням ув'язнених.

А пiдпiльний райком так само щоденно отримував повiдомлення про роботу мiста i сiл. Керував нею, знав, що робиться в комендатурi, в полiцiї, в сiльськогосподарського керiвника, на зсипних пунктах i навiть в новоспеченiй тюрмi; вона, ще не обведена колючим дротом i вишками, була взята пiд особливий нагляд.

Через деякий час на засiданнi пiдпiльного райкому затверджувалась вiдозва до населення району. Пiсля цього Генадiй Новиков показав членам бюро план в'язницi, восковий злiпок ключiв i проiнформував про розташування караулiв. Також коротко зупинився на останньому розпорядженнi головного суддi про поголовнi розстрiли в тюрмах i концтаборах.

Перше слово взяв Вiктор Снiженко. Вiн гаряче пiдтримав секретаря райпарткому i запропонував смiливий план нападу на в'язницю.

Пiдпiльний райком вирiшив якнайскорше визволити з тюрми пiдпiльникiв i всiх радянських, людей. Пiсля засiдання обидвi ухвали i запротоколював Генадiй Новиков кiлькома шифрованими словами.

XXI

До будинку вiйськової комендатури пiдкотила невелика, землистого кольору машина. З неї, скоцюрбившись, вилiз пiдтягнутий слiдчий в особливих справах. Погляд в нього втомлений, очнi западини – прив'ялi i синi, мов зачервивленi листки дикого винограду. Пану слiдчому навiть не снилося, що на привабному i таємничому сходi буде стiльки кропiткої та небезпечної роботи.

– Пане оберлейтенанте, – зразу звернувся до вiйськового коменданта, – до вас їде гер обергрупенфюрер.

– Що непокоїть пана обергрупенфюрера?

– Партизани i продовольчий хаос. Населення вашого крайса недозволенно обжирається, допомагає партизанам, а не третьому райховi. Для чого ми тодi так старанно органiзовували економiчний штаб сходу?..

Оберлейтенант, стримуючи невдоволення, уважно вислухав слiдчого, пiдiйшов до телефону. Незабаром бiля ворiт комендатури одною шеренгою виструнчилися слiдчий в особливих справах, оберлейтенант, начальник загону полiцiї СД, начальник охоронної роти, начальник української допомiчної полiцiї, крайсляндвiрт та бургомiстр.

Двором до самого ганку простягнулися рiзнобарвнi награбованi килими, притрушенi свiжозiрваними жоржинами, айстрами i петунiями – пан обергрупенфюрер не раз пiдкреслював, що килими, квiти i кон'як його слабiсть. Син невдахи бакалавра, вiн з юних рокiв пiд щоденне батькiвське гудiння мрiяв стати тiльки бактерiологом, i тiльки вiдомим. Кiлькома з потугою визубреними цитатами з старої мiкрографiї вiн не раз, на потiху люблячим батькам, козиряв у колi гостей, i тi захоплено пророкували йому славу Отто i Мунтера, не знаючи, що Карл Фiшер тодi вже в пiдметки собi не взяв би дослiдникiв бактерiофага. Карл Фiшер мрiяв лише про свiтову славу. Однак через деякий час виявилося, що у колишнього вундеркiнда чогось невистачало, щоб вiддати життя розшуковi рiзних грибкiв та протеозiв, i вiн вiддав його кримiнальному розшуку; виявилося, що лампа в тисячу ват, пiдведена до очей пiдсудного, яснiше освiтлює муки людини, анiж найпотужнiший мiкроскоп освiтлює якогось мiнливого мiкроорганiзма. Така кар'єра не зовсiм сподобалася старому Фiшеру, але син йому швидко довiв, що карний розшук у гiтлерiвськiй Нiмеччинi ширше, нiж наука, вiдкриває шляхи до слави. На здiбностi Карла Фiшера звернули увагу, вiдкомандирували його в розпорядження таємної державної полiцiї. Так Фiшер став перспективним i красномовним комiсаром гестапо, орудуючи витонченою наукою катувань i еластичною сумiшшю цитат фюрера, папи, Нiцше, а iнодi, за старою звичкою, i висловами бактерiологiв. Пiсля капiтуляцiї Францiї комiсар гестапо Фiшер отримує хрест «за воєннi заслуги». А ще через два мiсяцi, зразу ж пiсля фульдiвської конференцiї нiмецьких католицьких епiскопiв, стає обергрупенфюрером…

З-за рогу вискочила машина з охоронцями обергрупенфюрера, а за нею легко влетiв у розчиненi ворота новенький «опель-капiтан».

– Хайль! Хайль! – недружно, проте голосно привiтали його.

Самозадоволений, напомаджений, з наклеєною усмiшечкою Карл Фiшер по-спортсменському вилетiв з машини i, набираючи гордовитого вигляду, побiг по схiдцях в прийомну коменданта. Пiд його кiтелем легко означались рухливi лiнiї живота.

Не встигли всi розсiстися навколо стола, як владний i впевнений голос по вiнця переповнив кiмнату; обергрупенфюрер iнодi зупинявся, сам з охотою прислухаючись до власних слiв.

– Мiй фюрер наказав перемогти Росiю, – впивався своїми модуляцiями обергрупенфюрер, i за його промовою якось так виходило, що фюрер ледве не йому, Карлу Фiшеру, наказав перемогти непокiрну країну. – Воля мого фюрера – закон. Наша непереможна армiя, мов нiж у масло, врiзається в життьовi простори сходу, якi мають стати продовженням третього райху. Так, фюрер ще раз вiддав долю Нiмеччини в руки нiмецьких солдатiв. Солдати нашi з славою вмирають на фронтi. Але вони без слави гинуть на завойованiй територiї. Ви читали директиву райхсмiнiстра окупованих схiдних областей про те, що Україна повинна розглядатися як знищена країна. Одначе в цiй знищенiй країнi знищується цвiт нашої армiї. Парадокс, але це так. З ввiреного вам крайсу ми вивозимо не хлiб, не худобу, не птицю, а вбитих солдатiв. I найстрашнiше навiть не партизани, а те, що населення розглядає нас тiльки як ворогiв, воно не хоче спiвробiтничати з нами От де треба населенню втлумачити святi слова його святостi, найблаженiшого i непогрiшимого папи Пiя XII: «Любов до ворога – найвищий героїзм».

Обергрупенфюрер помiтив, як переглянулися Крупяк i Крамовий; вважаючи, що вiн зрозумiв їх, продовжував:

– Якщо тут незручно спиратися на слова його святостi, треба їх приписати якомусь вашому святому… Церкви вiдкривайте, вiдшукуйте гiдних богослужителiв. Ви, панове, надiюсь, розумiєте мене. Бiльшовицьку розгалужену агiтацiю ми повиннi якщо не знищити зовсiм, то хоч нейтралiзувати всiма засобами, i одним iз таких засобiв може стати церква… А на боротьбу з партизанами раджу зараз кинути українську полiцiю.

Обличчя в Крупяка витягнулося, поблiдло, оберлейтенант мимоволi здвигнув плечима, а Обергрупенфюрер гордовито усмiхнувся.

– Нам бактерiологiя доводить, що є такий живий вiрус – бактерiофаг, вiн антагонiст мiкробiв – знищує їх. Хай таким протипартизанським вiрусом у вашому крайсi буде полiцiя пана Крупяка. Хай вона, назвавшись партизанами, iде по селах, забирає що їй захочеться, скiльки захочеться, як захочеться, себто супроводжує це ефективними заходами: кров не повинна спиняти – вона виховує сильнi серця. Так ми вiдсiємо населення вiд партизанiв.

– О, колосаль! – захоплено i здивовано вигукнув оберлейтенант.

Випещене обличчя Фiшера самозадоволено ширшає.

– Продумайте план операцiї. Вам, пане Крупяк, треба пiдiбрати самих надiйних, найнадiйнiших виконавцiв. Нам краще каральної експедицiї може допомогти живий вiрус пана Крупяка.

– Пана обергрупенфюрера, – шанобливо поправив вiйськовий комендант, викликаючи схвальнi i догiдливi усмiшки на обличчях присутнiх.

В чепурненькiй, заставленiй снопиками пашнi i зiлля комiрчинi Сергiй Олексiєнко навчає свого молодшого брата пiдривної справи. На пiдлозi лежить саморобна скринька з толом, з просвердленого вiка поплавком стирчить взривач. В кутку комiрчини невдоволено клокає самогонний куб – хлопцi замаскувалися за всiма правилами.

– Сергiю, значить, можна сюди i капсуль-детонатор з гранати вставити? – ще раз перепитує задиркуватий Славко, помiчник секретаря пiдпiльної комсомольської органiзацiї по диверсiйнiй роботi. – Це дiло ми роздобудемо.

– Де? – недовiрливо дивиться Сергiй на брата.

– У нiмцiв, де ж iнакше? – так говорить Славко, наче дорiкає братовi за недогадливiсть.

– База пiдходяща, – погоджується Сергiй. – Коли план визрiє, порадитеся зi мною. Щоб менi без всяких дитячих забавок.

– А я… Сергiю, ми хочемо насамперед один мiсточок зiрвати.

– Який мiсточок? – насуплюється Сергiй. «Сказано, дiти, на забавки тол розтринькають».

– Ну, не мiсточок, а мiсток, – Славко косо поглядає на брата, смiхотливо пiдбираючи соковитi уста.

– Напевне, обрали такий мiсток, що його корова ратицями розсуне, – сердиться Сергiй, а сам думає, як би зiрвати залiзничний мiст над Бугом.

– Навряд, – зiтхає Славко. – Ти завжди нападаєшся на мене.

– Бо є за що. Про який ви думали мiсточок? – натискує на останнє слово.

– Про який… про залiзничний над рiкою… – вже смiється Славко.

– Про залiзничний? А брата за нiс водив? – Сергiй згрiбає Славка в оберемок i п'ятiрнею гладить по чупринi, як гладить тато – проти волосу.

– Сергiю, та годi, а то мої кучерi в самогон полетять, – борiкається хлопець, вириваючися з братових обiймiв.

За двором тиша розколюється жiночим лементом, вперемiж обiзвалося кiлька пострiлiв. В комiрчинi по-комариному сумовито задзвенiли шибки. Славко миттю заховує мiну пiд пiдлогу, а Сергiй вискакує на подвiр'я.

На небi рiденькi, ще не розкущенi сходи зiрок, на вулицi незрозумiла метушня, лайка, голосiння. Виставивши руки наперед, нiби боячись упасти, бiля ворiт пробiгає жiнка.

– Тiтко Степанидо, тiтко Степанидо, заждiть. Що воно таке робиться?

Жiнка здригнулась, отямилась, припала до ворiт.

– Чи це свiт перевернувся, Сергiю: партизани, захисники нашi, вбивають i грабують нас.

– Як?! – одвисло пiдборiддя в хлопця. В Сергiя зараз таке вiдчуття, неначе йому нижню частину обличчя затиснули в пiдкову.

– Ой, не знаю як, – заголосила жiнка. – Скринi вверх дном перевертають, худобу вигонять, до молодиць пристають. Максим Новиченко i скажи їм: «Не партизани ви, а розбiйники з великої дороги, не такi нашi партизани». Так його з двох бокiв навилiт прострелили i за чуба виволокли на вулицю. Лежить чоловiк, мов снiп.

– Правду вiн сказав: то не партизани! – Сергiй обережно крадеться городами до охоплених криками i жахом будiвель.

Останнi сумнiви розвiяно. Ще забiгає на подвiр'я, нахиляється над кучерявою головою брата:

– Славко, треба так зробити, щоб пани полiцаї горiлку побачили.

– Побачать, Сергiю.

– I слiдкуйте за ними. Першого дозорця виставте бiля ставка.

– За кожним кроком бандитiв будемо стежити, – злiсно стискаються уста. – Коли б це нам зброя. Ми б їх самi на макуху розкришили.

Сергiй, прямуючи до партизанського загону, зникає в гущавинi садiв…

Тiльки один раз вистрелила варта i, скошена, впала на дорозi бiля будинку сiльського виконкому. Середина будинку загупала, заборсалася спросоння, i два вiкна майже воднораз застрочили пунктирами трасуючих куль. Розстрiлене скло полетiло i з iнших рам.

Вiктор Снiженко вдарив запальними по невидимому кулеметнику. Зразу ж бiля вiкна золота розсип куль безглуздо метнулася вгору i обiрвалася. Партизани тiнями заворушилися на тлi бiлих стiн.

В будинок, розщеплюючи i освiтлюючи його, полетiли гранати. Лайка, зойки, благання i вогонь почали розпирати простору будiвлю.

Бiй стих так само швидко, як i почався.

На схiдцях, пiднявши розчепiренi жахом i просвiтленi вогнем руки, з'явилося кiлька очманiлих, обеззброєних полiцаїв.

А селом уже летiли, передавалися з уст в уста радiснi слова:

– Справжнi партизани прийшли!

– До кореня винищують запроданцiв.

– Так їм, паразитам, i треба.

– Тiльки подумати: яку грязь хотiли кинути на партизанiв.

– Товаришi, бiля сiльради мiтинг буде.

– Кажуть, товариш Новиков прибув.

– Партiя i тепер з народом.

– Треба запитати його, чи скоро наша Червона Армiя прийде.

Село, освiтлене хитким сяйвом пожежi, збиралося на мiтинг.

Недремний та Снiженко попрощалися з Новиковим i швидко попрямували з основними силами партизанiв до мiста. Сьогоднi мав здiйснитися план Снiженка – план блискавичного нападу на в'язницю. Спiйманi полiцаї сказали паролi мiських патрулiв i тюремних караулiв. Двох полiцаїв Снiженко прихопив iз собою, проiнструктувавши, що їм треба робити. Тi, до пiвсмертi переляканi, погодилися на все. їм навiть дали гвинтiвки, правда, без багнетiв i патронiв.

Снiженко майже всю дорогу розмовляв з партизанами, пiдбадьорував їх, ще i ще пояснював кожному, як треба дiяти бiля в'язницi пiд час всяких несподiванок. Начальник штабу сьогоднi радiв i хвилювався бiльше звичайного. То було пiвбiди, коли пiд час партизанського нападу хтось утiкав з ворогiв, а тепер така втеча пiдведе пiд шибеницю всiх ув'язнених… Та й що може бути вiдраднiшим, анiж визволення рiдних людей! I при однiй згадцi про це все серце Вiктора Iвановича наливалося незвичним трепетом. Навiть раз спiймав себе на тому, що якось само по собi прошепотiлося: «Дорогi мої, незабутнi…»

На околицi мiста партизанiв перепинив патруль.

– Стiй! Пароль!

– Чота! – вiдповiв полiцай.

– Щось вас бiльше за чоту, – завагався патруль, прикладаючи гвинтiвку до плеча.

– Чи ти не пiзнаєш нас, Григорiю? – обiзвався другий полiцай

– Пiзнати-то пiзнаю, але, придивляюся, вас менше виїжджало з мiста, – заартачився патруль. В цей час владно обiзвався Снiженко:

– Ти що, бiльма самогоном залив? Не бачиш: заарештованих ведемо.

– Так би й давно сказав… – не докiнчив патруль: розвiдницький кинджал з розмаху нахилив його до землi…

Чорними безформними контурами наростає другий поверх тюрми – першого не видно за глухою напiвобваленою стiною. Партизани безшумно охоплюють старовинну будiвлю, перерiзають дроти.

Вiктор Iванович б'є прикладом у вузьку обковану хвiртку. Через деякий час по той бiк стiни обiзвався заспаний голос:

– Кого там нетерплячка мордує?

– Добрий день, як здоров'я Iвана? – вiдповiдає полiцай.

– Iван здоровий, – шабортить заслiнка вовчка, i крiзь кружатко скла процiджується жовтий пучок свiтла. – Це ти, Лаврухо?

– Та я, Климе.

– Знову привели свiжу партiю?

– Атож.

– Багато?

– Хватить.

– I де їх дiвати? Уже й сплять навстоячки, – вiдкриває хвiртку i сам засинає навiки.

Партизани насамперед кинулися на варту i до караульного примiщення. I як не старались, але без кiлькох пострiлiв не обiйшлося.

– Знищили всiх, товаришу командире, – пiдбiгає до Снiженка розгарячений боєм ординарець. Не знав хлопець, що партизанськi руки не добралися до одного розводящого: той саме пiшов до вбиральнi, а коли почув на подвiр'ї незвичний гомiн, причаївся, мов пацюк.

Ключi, змайстрованi партизанським ковалем, пiдходять до всiх камер. Люди з смiхом i сльозами кидаються до визволителiв.

– Тихiше, тихiше, – порядкують тi.

– Вiкторе! – з розмаху налiтає на Снiженка рiдний брат, перехоплює його руками.

– Вiкторе Iвановичу! – притуляється до нього шорсткою щетиною Самойлюк, голова Iвчанського колгоспу.

I завжди строгi очi Снiженка зараз оволожуються якимсь теплим туманом.

– Дорогi мої, – тисне руки знайомим та незнайомим людям i квапить їх за межi в'язницi…

Коли в темрявi почали затихати кроки визволителiв та визволених, очманiлий вiд жаху розводящий вискочив зi своєї схованки i, стрiляючи та репетуючи, щодуху побiг до вiйськової комендатури…

Гiтлерiвцi й полiцаї, посiдавши на машини, наздогнали партизанiв недалеко вiд лiсу. Снiженко з кiлькома автоматниками та одним кулеметом заслонив визволених i загiн, даючи їм можливiсть дiйти до узлiсся. Начальник штабу зразу ж перехоплює дорогу, виставляє бiля тернини кулемет. Кулеметник, мовчазний шахтар, що вирвався з оточення, умiло примостився бiля ручника, потiснивши на кротовище другий номер.

На свiтанкову путь згустками темноти напливають машини.

– Тра-та-та-та… – захлинаючися сполохами, застрочив свою строчку кулемет.

Машина, вивержуючи крики, прямо летить на тернину.

– Тра та-та, – коротка черга по кабiнi i знову – довга, тверда. Авто, само викручуючи руль, влiтає в кювет, перекидається.

Град свинцю зразу ж скошує i тернину i кулеметника. Другий номер, для чогось пiдводячи вгору поранене плече, витаскує кулемет в поле, безпорадно дивиться на Снiженка. Той опускається на землю, i знову свiтання озвалося довгою чергою…

В долинцi ще бурчать машини… Ось вискочив мотоцикл i застиг, як переляканий звiрок.

Полем, пригинаючись, бiжать чорнi постатi. То там, то тут пiдiймаються ракети. Але чогось їхнiй вiдблиск стає суцiльним, розпливчастим. Такого ще не було… Ручник, трясучись, мов у лихоманцi, уперто виривається з обважнiлих рук.

– Товаришу командире, ви пораненi…

– Давай диск! – «Чого ж вiн мокрий?»

– Тра-та-та-та.

Падають якiсь безформнi плями. Напливають новi.

– Тра-та-та…

Над полем перехрещуються суцiльнi вiдблиски ракет, вони охоплюють землю рiзнобарвними водограями. I враз – темiнь.

– Тра-та-та, – ще наздоганяє затьмарену свiдомiсть вiдгомiн наослiп пущеної черги.

Яскраве свiтло ослiпило Снiженка. На нього з гарчанням кинулась вiвчарка i, зупинена вигуком, затанцювала на заднiх ногах.

Два дозорцi в одностроях пiдвели Вiктора Iвановича до помосту. На помостi за столом сидять начальник тюрми i шеф протикомунiстичного вiддiлу гестапо. Над ними з стiни нависає стражденне розп'яття Христа, праворуч вiд нього шанобливо застиг старший наглядач: вiн зараз виконує роль перекладача.

Щось заговорив начальник тюрми.

– Пане Снiженко, ви знаходитеся в будинковi кари, – зосереджено перекладає старший наглядач.

– Я всi цi днi знаходився в будинковi кари, – на гордовитому обличчi Вiктора Iвановича тiнню пробiгає презирлива усмiшка.

– Вам говорять, що ви знаходитеся в будинковi для страти, – терпляче поправляє начальника тюрми шеф.

– Втiшна iнформацiя.

– Пане Снiженко, ви можете жити…

– Стара пiсня.

– Ви молодий…

– Накажiть зняти кайдани.

Начальник тюрми подає знак; клацає ключ, блискучi кайдани крайнiми кiльцями з дзвоном сипляться на пiдлогу.

В цей час на помiст в супроводi вiйськового коменданта пiдiймається сам обергрупенфюрер. Начальник тюрми i шеф гарячкове зриваються з стiльцiв, а дозорцi виструнчуються. Карл Фiшер, зрiдка поглядаючи на Снiженка, щось говорить, начальник тюрми i шеф шанобливо покивують головами.

– Пане Снiженко, якщо ви не скажете правди, будемо вас катувати, – тепер в очах начальника тюрми не тiльки погроза, а й прохання «Ну, скажи, i менi, i тобi буде краще», – аж вимовляє поглядом.

Снiженко мовчить.

– Нещадно будем катувати.

– Це ви вмiєте.

– В страшних муках помрете…

– Ну й що з того?

– Розумiєте, ви бiльше не будете жити. Ви це розумiєте? – вже кричать i начальник тюрми i старший наглядач. Начальник тюрми нахиляється вперед, тикаючи вказiвним пальцем, наче вганяючи свої слова в голову в'язня. – Ви бiльше не будете жити…

– Так загiн буде жити! Україна буде жити! Росiя буде жити! Народ буде жити! – спалахнули гнiвом очi Снiженка. – А от ви не будете жити, ви не маєте права навiть приторкатися до життя.

Начальник тюрми вiдхилився назад, палець його вткнувся в стiл i перегнувся гачком. Рука оберлейтенанта потягнулася до блискучого «вальтера», а старший наглядач побiлiв, найбiльше боячись гнiву обергрупенфюрера.

Карл Фiшер зважував обставини. Багатюща практика пiдказала йому, що Снiженко належить до нелегкої породи. Таких переляком не вiзьмеш. А от перехитрити iнодi вдається, вдається пiдступнiстю вирвати зайве слово, а потiм, приперши ним, надломити моральний дух в'язня i витягти факти, як гвiздки. Надаючи обличчю самого привiтного виразу, вiн сходить з помосту.

– Пане Снiженко, я з захопленням слухав вашi непримиреннi вiдповiдi. Ми умiємо поважати гордих, смiливих противникiв. У нас високо розвинуто культ надлюдини. Надлюдина – це, як сказав Нiцше, – море…

– Оце море й за столом сидить? – насмiшкувато кивнув Снiженко на помiст.

– Про особистi якостi людей, з якими ви зiткнулися, не будемо говорити: вони службовцi вузької галузi – i цим сказано все. Пане Снiженко, ви уже як воїн не страшнi нам. Поки у вас загоїться рана – вiйна закiнчиться.

Погляди Фiшер а i Снiженка схрещуються. В першому – доброзичлива, впевнена усмiшечка, в другому – строга допитливiсть, те пiзнання, яке не обривається в людини до останньої хвилини життя.

«Склад розуму аналiтичний, – визначає обергрупенфюрер. – Селянин, а мислення iнтелiгента. Виняток?.. Нi, щось багато таких виняткiв, – пригадує, справи пiдсудних. – I це зовсiм не добре для третього райху… i моєї кар'єри».

«Надкар'єрист, а не надлюдина. Заради слави не пожалiє й матерi своєї. Моральнi принципи – чини i грошi. Сьогоднi служитиме третьому райховi, а завтра – де щедрiше заплатять. Бiльше хитрий, анiж розумний. Небезпечний, – насторожено прислухається Снiженко до слiв Фiшера; вони липкi, наче листя вiльхи, i, як листя, мають глянсувату, парадну сторону i сiру, ворсисту, до якої чiпляється бруд паразитарних яєчок i гусенi».

– Ми вам подаруємо життя. Тiльки пiсля одужання ви повиннi вiдмовитися вiд пропагандистської роботи i щоденно з'являтися на реєстрацiю. Хай це моя примха, але завтра, Пане Снiженко, ви будете на волi, – урочисто проголошує обергрупенфюрер.

«Так створюється повна ймовiрнiсть, що все закiнчиться щасливим кiнцем. Тiльки ловися, рибко».

– Мене захоплює ваш смiливий напад на тюрму. Як вам удалося так обдурити нас? – похитує головою Фiшер.

– Невже завтра мене випустять на волю? – Снiженко вдає, що зовсiм повiрив обiцянцi.

– Завтра. Пiсля закiнчення усiх формальностей з документами, – смiється обергрупенфюрер. – «Ознака хороша». – Iтак, нiч промайне, потiм дорога – i ваш Супрунiв. Хороше село. За садами – хат не видно. Стави дзеркальнi i коропи дзеркальнi. Я коли їхав на схiд, думав: у вас нема культурної раби… Лiкуватися вам, пане Снiженко, треба серйозно, – тонко прядеться нитка ймовiрностi, щоб приспати сумнiви.

– Вилiкуюсь, – запевняє Снiженко, наче вiн уже на волi.

– Напад ви блискуче провели. Мене, як фахiвця, цiкавить причина вашого успiху.

– Причина – в полiцiї.

– Тiльки в полiцiї? – навiть не змiнився вираз обличчя обергрупенфюрера, начеб йому це вже було вiдомо.

– Я, здається, таємницю виказав, – захвилювався Снiженко.

– Ну, яка це таємниця? Ми вже пiдняли завiсу цiєї таємницi, – запевняє Карл Фiшер. – Я вас слухаю, пане Снiженко.

– Коли вже сказав, то сказав, – махнув рукою Снiженко. – Майже весь перший набiр полiцiї – надiсланий партизанським загоном. Партизани тiльки не пiшли до в'язницi – не могли слухати крикiв ув'язнених.

– В цьому успiх знищення людей, яких ми послали пiд маркою партизанiв? – раптово розширюються темнi чоловiчки, з обличчя змивається усмiшка i доброзичливiсть. Обергрупенфюрер починає хвилюватись i навiть почуває на спинi рухливi краплини противного холоду: а що, коли меч зради уже занесено над його головою?.. На цiй Українi милiй тiльки однi неприємностi. Вiн обводить очима загратованi вiкна i зусиллям волi стримує острах.

– Пан Крупяк знав що-небудь про це?

– Нi, пан Крупяк нiчого не знав, – мусив iз жалем промовити Снiженко: зайве слово могло б розiрвати нитку ймовiрностi.

Обергрупенфюрер блискавично вискакує на помiст. Фашисти вихоплюють зброю i пiд захистом широкої спини старшого наглядача вибiгають надвiр.

пх очима переможця проводжає Вiктор Iванович Снiженко.

Бiля шосе вiйськовий комендант, начальник тюрми i старший наглядач обеззброюють двох змiнених патрулiв, б'ючи, втискають їх в машини i мчать до будинку кари. Кат в'язницi з шкурою вириває в приголомшених служак потрiбнi Карлу Фiшеру свiдчення. Полiцаї, не витримавши катування, заплутують себе i своїх пiдсобникiв i тут же, на закривавленiй пiдлозi, знаходять свою смерть…

Незабаром охоронна рота пiд командуванням вiйськового коменданта за всiма правилами оточила будинок української допомiчної полiцiї. Зрадники спочатку кричали про непорозумiння, але, коли кiлькох iз них було убито, обернули зброю проти своїх хазяїв.

В останнi хвилини бою до Карла Фiшера прилетiв iз села напiвроздягнутий, бiлiший крейди Омелян Крупяк.

Пане обергрупенфюрер, вас пiдмануто, пiдмануто… Що цей Снiженко наробив! Чому ви не порадилися зi мною? Такого, як перший набiр полiцiї, ви вже не найдете в районi.

– В крайсi, фарфлiхт! – люто вигукнув обергрупенфюрер, запiзно зрозумiвши свою помилку. Але його окрик зараз не перелякав Крупяка. Начальник полiцiї, втративши полiцiю, довiв свою думку до кiнця:

– Пане обергрупенфюрер, ви живий вiрус мертвим зробили…

– Тепер я всiх партизанiв знищу! – в тяжкому гнiвi плямилось обличчя обергрупенфюрера. – Бригаду нашлю на них. Лiси гарматами зсiчемо, спалимо.

Але навiть i цi слова не втiшили Крупяка.

XXII

Мiтинг, проведений партизанами пiсля розгрому полiцаїв-провокаторiв, по-новому освiтив населенню шляхи вiйни. Почався вiн уночi при хмурому коливаннi вогню i тiней, а закiнчився раннiм свiтанком, коли зоря нахиляла свої червонi прапори над обнадiєним селом. Виходило, вiйна, з усiма її злигоднями, не обрубала дороги навколо села, не кинула його самотнiм вiч-на-вiч з ворогом, не заховала всiх бiйцiв за лiнiєю свинцю.

Найбiльше враження справили виступи секретаря райкому i голови райвиконкому.

– I партiя, i радянська влада з нами, – говорили люди, завзято аплодуючи пiсля кожного виступу.

То було дивне видовище: рухливе громаддя пожежi, розкиданi в безладдi трупи мерзенних безбатченкiв – i тисячний натовп, що колом дружби, любовi оточив своїх озброєних синiв.

– Закiнчиться вiйна, синочки, i ми назвемо своє село Партизанським… Може б ви поїсти зайшли до мене, – запрошувала до себе воїнiв лiтня жiнка Фросина Мельник. Потiм метнулася додому i принесла двi пари чобiт. – Вiзьмiть, вони ще новенькi, пiднаряд ремiнний. Так i не довелося моїм дiтям походити в них. Коли то вони з нашою армiєю повернуться?..

Вранцi партизани пiшли до табору, залишивши в селi лише розвiдникiв. Тi розподiлили мiж собою сектори спостереження, стежачи за рухом на всiх дорогах.

Карателi з'явилися через два днi, i люди зразу ж помiтили, наскiльки вони були обережнiшими, анiж їхнiй перший Загiн. Навченi партизанами, колгоспники охоче вiдповiдали на запитання вертлявого перекладача, що супроводив нахмуреного офiцера.

– Тiльки ви в село, а партизани з села. Ось де їхнi пости стояли, – показували руками в усi напрями.

– Багато було партизанiв?

– Ой, багато. Як напали на полiцiю – темно стало. В усiх на рушницях знизу така розкарячка, як вила, а зверху – залiзне колесо, чорне-чорне, само крутиться, само стрiляє i вогнем фахтить, неначе комин, – удавано переляканим голосом вiдповiдала Фросина Мельник.

– Ручнi кулемети, – пояснив перекладач.

– Вогнем фахтить, а з нього ще вогненнi кулi, як рої бджiл, вилiтають. Стра-ашно! – доповнювали колгоспники розповiдь жiнки.

– Трасуючими стрiляли, – знову багатозначно говорить перекладач.

Офiцер кривиться всiм обличчям, роздумуючи: залишишся в селi чи нi. Наказав iще допитати кiлькох колгоспникiв, але i їхнi вiдповiдi не втiшили обережного карателя, тому й вирiшив на нiч вiдвести загiн до мiста.

Тiльки фашисти вирушили з села, як партизанськi розвiдники знову зайняли свої сектори спостереження…

Пройшло кiлька напрочуд хороших передосiннiх днин. Вогка лiсова земля заряснiла точеними голiвками грибiв, затiнки густiше задимiлися синiм намистом ожини, а дуби безперестану просiвали крiзь листву самоцвiти жолудiв.

Партизанський загiн гарячкове готувався до бою, пiдсилював застави, виставляв додатковi пости, мiнував пiдступи до табору: на допомогу карателям прийшла регулярна вiйськова частина в повнiй бойовiй готовностi.

План партизанської оборони в усiх деталях обмiрковувався на партiйних зборах загону. Кожна група загодя знала своє мiсце i бойове завдання.

Вiйська, полiцiя та карателi одночасно виступили з мiста, повiльно охоплюючи колом партизанський лiс. Ворог, озброєний гарматами i мiнометами, вирiшив по всiх правилах тактики знищити небезпечний загiн. Навколо дiброви почали простягатися лiнiї окопiв.

– До чого акуратно трудяться!

– Дуже хочеться спiймати партизана в лiсi!

– А не лiзуть наослiп.

– Наука не йде без дрюка, – смiялися розвiдники, стежачи за дiями ворогiв.

Iнодi зчинялися перестрiлки мiж заставами i невеликими групами противника, тодi обзивалися мiномети i гармати, зрiзаючи розкiшнi крони дерев та вихлюпуючи воду з лiсових ставiв.

Наступ, вiрнiше – провокацiя наступу почалася вранцi пiсля артилерiйської пiдготовки. Цiлу годину били мiномети i гармати, обволiкаючи лiс гуркотом, димом i мукою попелястої землi, яка, за визначенням Недремного, була абсолютно схожа на суперфосфат. Коли завiса гуркоту почала осiдати, на пiвнiчний зелений масив обережно посунула група гiтлерiвцiв i полiцаїв. Тут в добре замаскованих окопах стояла партизанська й i застава з кулеметами на флангах.

Командування загону розгадало ворожий намiр: гiтлерiвцi хотiли витягнути або втягнути всiх партизанiв у бiй, а потiм вдарити на них двома клинами з тилу.

– Дешевенька тактика, – дiйшов висновку Недремний, групуючи бiльшi сили на пiвднi проти ударних клинiв. – Спробуємо, Генадiю Павловичу, обдурити фашистiв?

– Не заперечую, – охоче погодився Новиков, вставляючи магазин в автомат. Бiля пояса комiсара маятником погойдувалася в зеленiй сорочцi граната.

Пiвнiчна група противника довго i в'їдливо маячила перед очима партизанiв, але тi, дотримуючись наказу, не вiдкривали вогню, хоча руки i свербiли провчити хитрунiв. Знахабнiлий ворог посунув на узлiсся i зовсiм здивувався: де ж партизани?

Одначе фашисти, роз'єднанi кущами, стали боязкiшими, почали iнстинктивно збиватися докупи, звужуючи мiсце охвату. Застава обiзвалася лише тодi, коли сiромундирнi розвiдники були в кiлькох кроках вiд встеленого травою i присипаного листям бруствера. Попавши пiд фланговий вогонь, фашисти заметалися помiж деревами, кинулися назад, як їм i наказувалося за планом. Але втiкати було вже пiзно: узлiсся з усiх бокiв снувало смертельнi черги.

Розлютованi вороги пiсля невдалого нападу нашвидку перегрупувалися i почали кiльцем затискати дiброву, наближаючись до табору. Але лiс – це лiс, тут i рух i впевненiсть зменшуються, тут, здається, за кожним деревом причаївся партизан…

Два днi одчайдушне билися партизани, кулями, гранатами та багнетами знищуючи ворогiв. Два днi рвалися в лiсах мiни та снаряди i повiтря отруювалося смородом газiв. Батареї гаки намацали табiр, знищили кiлька землянок. Але сам ворог не пiдiйшов до табору, хоча й вистелив кулями усе дно озеречка, з якого брали воду партизани.

Роз'яренi фашисти, побоюючись нiчного оточення, i другого вечора вiдкотилися од лiсiв. Свою невдачу вони вирiшили зiрвати на мирному населенню. Навченi гiрким досвiдом, карателi навiть села почали оточувати з усiх бокiв, наче це були партизанськi табори. Стрiляючи з автомагiв i кулеметiв, вривалися в тихi вулицi, вбиваючи людей та пiдряд запалюючи хати.

Незабаром великi озера вогнiв почали пiдiйматися вгору, затоплюючи своїми кривавими сплесками все небо.

В цю нiч партизанський загiн, згiдно з ухвалою пiдпiльного райкому, покинув територiю свого району. Райком винiс рiшення, виходячи з таких мiркувань: в партизанiв закiнчувалися запаси набоїв; не варто було ставити пiд лютий удар мирне населення.

Легкими тiнями просковзнули бiйцi бiля знятих фашистських постiв. У втомлених очах партизанiв мерехтiли вiдблиски пожежi.

XXIII

Нiколи в життi так довго i нудно, до отупiння в головi, до хворобливого розслаблення всього тiла, не сочились гарячi лiтнi днi, що колись приносили стiльки радостi, сподiванок, солодкої втоми.

Не рана в'ялила.

Страшна хмара, страшна здичавiла сила, що нависла над усiм свiтом, пекельною труйкою труїла йому, Дмитровi, болюче тiло. За цi днi довелося стiльки переболiти, передумати, що вже бiльше не зносила голова, i все тiло просило, аж кричало: роботи, дiяльностi. Як можуть дармоїди цiлими тижнями нiчого не робити – нiяк не мiг зрозумiти.

Сни були короткi, тривожнi. Обливаючись потом, прокидався посеред ночi, i вже не мiг заснути до свiтанку, коли треба було перебиратися в лiсову гущавiнь. За вiкнами сумовито шумiли дерева. Зеленопрозорi до жовтявостi мережива листя, обсiянi мiсячним промiнням, сходилися з чорними, неосвiтленими, як надвечiр'я з нiччю. Шматки високого зоряного неба виринали мiж ними недосяжними криницями. Часом на них напливали пухнастi вiтрила, i знову синь, розшита мерехтливою заполоччю, звивалась, тремтiла кожною живою струною.

Одного разу на свiтанку вiн почув, як заспiвали молодi солов'ї. Значить, десь недалеко вже брела осiнь. Надходила та пора, коли строгi ключi i тривожнi хмарини перелiтної птицi вiд зорi i до зорi вмикаються, розколихують спiвучi небеснi шляхи. I згадалось Дмитровi осiннє поле, над дорогами поранковим туманом колишуться червонi проса, розбризканими самоцвiтами переливається озимина, а прозора далечiнь, здається, срiбно подзвонює льодком, сумовито озивається журавлиними сурмами…

А лiки Марка Григоровича – синiй ранник i якась пахуча липка мазь – робили своє дiло. I чим бiльше загоювалась рана, тим пруткiшим, мiцнiшим ставало тiло Дмитра.

За наказом Варчука i голови громадського господарства Созоненка, старий пасiчник i надалi мусив залишатися бiля колгоспної пасiки, а мед здавати Варчуковi.

– На двi пiдводи вчора нагрузив. «Оборонцям нашим треба». Щоб тебе на однiй гiлляцi повiсили з твоїми оборонцями, – розповiдав увечерi Синиця.

– Що в селi, Марку Григоровичу, робиться? – впивався нетерплячим поглядом в нахмурене обличчя пасiчника.

– Свiжують гiтлерiвцi свиней, птицю, витягують сало, яйка, масло та в скринях порядки наводять. Ну, i старцi вони, Дмитре Тимофiйовичу. Бачив старцiв на своєму вiку, а таких – не доводилося. У моєї Гафiї, як почали чистити в хатi та коморi, – навiть надтрiснутi ночовки забрали.

– Людей не вбивають?

– Убивство в них ремеслом стало. В Майданах повiсили чотирьох. Дiвчатам i молодицям одна бiда. Ховаються вiд фашиста, мов од чуми…

– Моїх не зачiпають?

– Чому нi? Вчора Варчук ударив палицею Югину.

– За що? – блiднучи, поширює очi.

– За що? Хiба не знайде причiпки. Коли б на цьому обiйшлось, то ще можна було б прожити. Пам'ять у нього довга. Буде варити воду всiм, хто колись хоч скривився не так. Знаю добре його породу.

Другого дня обуренню Марка Григоровича не було краю:

– Ти знаєш, хто тепер у мiстi, як то його… бир… бургомiстром?

– Iз наших кого призначили?

– Який там бiс iз наших. Отой пройдисвiт – Петро Крамовий… З тюрми, кажуть, якось пiд час бомбардування вискочив i зразу ж… в начальники.

– Крамовий? – звiсив ноги з лiжка.

– Вiн, чортова душа. Ранiше людям голови крутив, а тепер зовсiм вiдкручувати буде. Кажуть, iще тодi, коли з троцькiстами зв'язався, вже з ворогами мав дружбу. Десь сам хвалився. А Лiфер Созоненко у нашому селi старшим полiцаєм служить. Батько його в магазинi порядкує. Власної лавки нiмцi не дозволяють вiдкривати, так вiн… липуче стерво.

Але Дмитро вже не слухає Марка Григоровича. Думки його крутяться навколо сказаного про Крамового. «Ах ти ж гадина солона. Скiльком людям вiн життя поламав, зруйнував, спустошив щастя, отруїв радiсть, скiлькох чесних робiтникiв заплямував отруйним язиком. I все для того, щоб озлобити людей проти влади».

До подробиць вiн бачив перед собою недобре пихате обличчя огрядного розбухлого чоловiка.

«Так от хто поперек життя ставав. Шпигун, продажна шкура… Ну, як стрiнешся ти зi мною, оббiлую твою шкуру, до самих п'ят спущу». – Дмитро встає з лiжка i довго ходить по хатi, напружений i лихий. Вiн уже прикидає в головi, де найкраще пiдстерегти новоспеченого бургомiстра; уява рельєфно окреслює i вечiрню годину на самотнiй дорозi, i зупинену покалiчену машину, i розкришене, покалiчене дробом скло, i як з смертельного ляку одвисають щоки вгодованого ворога. З цього вiн i почне.

Дмитро перевiряє свiй дробовик, сумовито похитує головою: поганенька, дуже поганенька зброя у нього, з нею далеко не поїдеш.

План нападу на бургомiстра вистигає в усiх деталях, але, дивно, Дмитро не почуває нiякого внутрiшнього задоволення. Що ж турбує його? Може, непевнiсть, страх зупиняють? Нi… То слово Кошового. Вiн повинен побачити Вiктора Снiженка, поговорити з ним… Не штука покласти голову за якийсь мiшок гнилого м'яса, тимчасом як для нього, Дмитра, може є важливiшi дiла. I з жалем, як шматок болючого тiла, одриває вiд себе мiркування про помсту над бургомiстром.

Росяного ранку з ремiнною оброттю в руках, наче вiн розшукує коня, iде в Супрунiв. Коли дорогою зустрiчає кого з людей, старанно i довго, з удаваною скорботою, розпитує про свого дереша з зiрочкою на лобi.

На вулицi його пiдозрiло перепиняє високий синьоносий полiцай. Мружачи очi, уважно вислухує Дмитра i потiм коротко кидає:

– Документи є?

– Аякже, божий чоловiче. Паспорт є, справки є. Хiба ж я що – безбатченко якийсь? Усе, конєшно, є. От коня тiльки нема. Такий дереш був, iз зiрочкою на лобi, ну прямо тобi вилитий красавець. Жизнь мою пiддержував, бо я в колгосп не писався… Оце в фурманку, бувало, як поїду… – i сам дивується, де в нього беруться слова.

«Ох, i дурний же дядько», – дивиться полiцай на оброслого кучерявим золотистим волоссям чолов'ягу. Перевiряє паспорт, довiдки i насмiшкувато копилить губи:

– З цими справками якраз у холодну можна потрапити. Вiд старости треба справку мати.

– Вiд старости? Варчука? Та вiн же менi родич. Я його своїм дерешем не раз у район вiдвозив. Оце одного разу купили пiвлiтра, дiстали рибки, ну й хильнули…

– Iди вже шукай свого дереша. Ти, десь, i зараз хильнув, – смiється зверхньою начальницькою усмiшкою полiцай.

Дiйшовши до центра села, Дмитро з острахом раптом зупинився.

На майданi, обсадженому з чотирьох бокiв молодими тополями, вiн вперше в життi бачить невисоку свiжообстругану шибеницю. В страшнiй оправi нерухомо висять два чоловiки i жiнка. Поволi, неначе ноги йому наливаються свинцем, Дмитро йде до шибеницi.

Невдалiк од неї, застигши, з переплетеними руками на грудях, стоїть чорнява жiнка з нерухомою дитиною. В широко розплющених очах молодицi нема нi вiдчаю, нi слiз. Тiльки нiма скорбота, здавалось, навiки обвуглила її обличчя i всю, нiби вирiзану з чорного каменя, постать. Пiдiйшовши ближче до похиленої оправи, Дмитро несподiвано заточився, i стогiн вирвався з грудей.

3 шибеницi над ним нахилилось задумане, з тонкими ри сами обличчя Вiктора Снiженка. Високий лоб i щоки були вогкi вiд ранкової вiльгостi, а в очних западинах, як сльози, застигли краплини мертвої роси.

На тополi каркнув ворон, i Дмитро тiльки тепер побачив, що на гiлках, неначе головешки, неспокiйно перехитувалось вороння, обчищаючи дзьобами старi попелястi комiри-надгруддя.

Дмитро кидає оброть посеред майдану i швидко, наскiльки дозволяє йому поранена нога, iде назад у лiси.

Здивований полiцай провiв його очима, але на своє щастя не перепинив, бо тепер у слiпiй лютi Дмитро руками задушив би його.

«Може прийдеться самому, на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди почувай, що тебе вся земля, нашi люди, партiя пiдтримують», – згадав слова Кошового…

Нi, вiн, Дмитро, не вiдрiзана скибка.

– Марку Григоровичу, а нiде часом не доводилося зброї бачити? Дробовик – ненадiйна штука.

– Зброї? Приховали люди, та почали потроху зносити, бо iнакше – смертна кара.

– Всю знесли?

– Який там чорт. Десять шкур iз колгоспника здiймеш – не принесе, коли знає, що нiхто її в нього не бачив. В ставок кине, в землю закопає, а не принесе. Люди знають цiну зброї.

– Кому можна було б шепнути?

– Онука мого Степана спитаю. Вiн комсомолець, метикований хлопчак.

– Надiйний?

– У нас нема ненадiйних.

На третю нiч Марко Григорович прийшов iз своїм онуком, чорнявим п'ятнадцятилiтнiм парубчаком. Степан з цiкавiстю дивився на Дмитра, але вигляд вдав пiдкреслено незалежний, гордовитий.

– Оце тобi наше наймолодше Синичиня, – посмiхнувся Марко Григорович.

– Це не синиця, а сокiл!.. Знаєш, чого тебе покликано?

– Знаю, – коротко вiдповiв парубчак.

– Зброя є?

– Зброя? – подивився широко i допитливо. – Дивлячись для чого.

– Як для чого? – не зрозумiв спочатку Дмитро.

– Як на добре дiло, є.

– Ти бачив, який вiн?

– А ти що пiд добрим дiлом розумiєш? – почав пильнiше оглядати невелику насторожену постать.

– А ви що? – не пiддавався парубчак.

– Та ти чого, сукин син, випитуєш ума в старших? Що ти, не знаєш Дмитра Тимофiйовича? – обурився Марко Григорович.

– Таке життя, дiду. Нiчого не поробиш, – вiдповiв розважливо, але голос подобрiшав, забринiли нотки приязнi.

– Ти скiльки класiв закiнчив? – несподiвано повернув Дмитро розмову на iнше.

– Вiсiм. Я на рiк ранiше почав ходити до школи, – незрозумiло звигнув плечима.

– А на кого хотiв вивчитись?

– На агронома-селекцiонера.

– Тепер що робиш?

– Фурманом Созоненко призначив, – раптом озлобився парубчак. – Учора не поїхав – палиць нахватався.

– А чого ж нової властi не слухаєш? – глузливо усмiхнувся.

– Кiнський кiзяк, а не власть це! Таку власть за ноги та й у воду! – як вiтром здуло всю повагу з хлопця.

– От щоб її за ноги та у воду – зброя потрiбна. Ти її сам збирав?

– Нi, з Олександром Петровичем по всiх усюдах нишпорили. Ще рана з нiг валить чоловiка, а вiн – де якi яри, де якi побоїща – все обходив. Одного разу в лiсах покалiченого «станкача» знайшли. З усiх бокiв оглянув його Олександр Петрович, позiтхав, побiдкався, що несправний кулемет, i каже менi:

– Прихватимо на всякий випадок?

– Та куди з ним. Хоч би щось путяще було.

– Е, ти не кажи. В господарствi i мотузочок згодиться. Гляди, ще десь знайдемо подiбну штуковину – i з двох кулеметiв такий тобi вийде гiбрид, що фашистам у печiнках i закрутить, i заколе, i запече. Ти це по молодостi занадто щедрий, бо на готовенькому рiс, розбестився. Пожалiй, Степане, зброю один раз, то вона тебе сiм раз пожалiє. Ну, потягли.

Бездорiжжям, чагарниками, яругами пробираємося. Втомилися. Коли бачу. весь бинт на головi Олександра Петровича почервонiв, аж розпух; кров iз потом зливається, а чоловiк навiть не витирає її.

– Олександре Петровичу, покиньмо цей тягар, – мало не плачу з жалостi.

– Як покиньмо!? – обурився. – В тебе арсенал, чи що, в запасi є. А коли ти така тонкослiзка, – я й сам як-небудь упораюся. Вiн кровi злякався. Щo це за лiкар, який кровi боїться.

– Так я ж не лiкар.

– Тепер ми всi тi лiкарi, якi хiрургами звуться, – нечисть вирiзуємо. Зрозумiло чи нi? Ну, тодi берися за станок i помаленьку, помаленьку, а пiшли.

Притаскали ми таки цей кулемет, змазали i заховали не знати для чого… Що вам треба?

– А що в тебе є?

– У мене? – зам'явся i покосився на дiда.

– Говори, говори вже, нiчого ховатися, всi ви од старших криєтесь. Наче вони нiчого не розумiють.

– Автомат є. Радянський.

– Iще що?

– Автомат нiмецький, але без касети.

– Iще?

– Гвинтiвка, три гранати.

– Iще?

– Пiстолет. Але це для мене.

– Iще?

– Кулемет ручний, Дегтярьова. Тiльки негодящий вiн – осколками вщент побитий. Притаскав на всякий випадок.

– Ох ти чортова личина. I нiчого нiмцям не здав?

– Дулю я їм здам, – зашипiв парубчак.

– А в тебе гармати нема? – ледве стримуючи смiх, любовно оглядає парубчака.

– Нема. Чого вже нема, так нема, – пожалкував Степан, не помiчаючи доброї насмiшки Дмитра, а потiм байдуже додав: – На бiса вона здалася? Велика дуже. З нею нам не возитись.

– Кому ж це – нам?

– Ну, менi та вам, – вiдповiв так, начеб вiн уже був помiчником Дмитра.

– Ну й молодець ти, – розчулився Дмитро. – Справжнiй орел.

– Що ж вам притаскати, Дмитре Тимофiйовичу?

– Автомат i пару гранат.

– Який автомат? Нiмецький чи наш?

– Наш, радянський…

Ненадовго хватило б людини, коли б до неї вчепилося, не вiдходячи, безпросвiтне горе. А то хоч i лежало воно, як камiнь на душi, проте були рiзнi турботи i навiть радiсть пробивалась. Найбiльша ж – вiн знову мiг вiльно ходити, бiгати, повзти; вiн знову був господарем свого мiцного тiла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби.

– Спасибi, Марку Григоровичу, вилiкували, – збираючись в дорогу, щиро подякував.

– Ет, є за що там дякувати. – Провiв до сiней Дмитра, обняв. – Бережи себе, Дмитре Тимофiйовичу, на велике дiло iдеш. Хай таланить тобi. А бережися крiпко. Коли смерть забирає такого штурпака, як я, то яка там шкода? Тобi ж тiльки жити мiж людьми. Гарячу маєш кров, а ти стримуй її, як стримують коня вудилами. Бо охмiлiєш десь – горя свого не впильнуєш. Ти так, по-мужицькому роби, не хапаючись, щоб за одним про друге не забути. Свiтанком приходь.

Тремтiли старечi руки на Дмитрових плечах, м'яко торкнулась обличчя зеленкувата сивина. Iще ступив кiлька крокiв за ним старий i зупинився, щось тихо шепочучи про себе…

Нiч тепла i тиха. Низькi хмари пропливають над деревами, то брудночорнi, то темносизi, зрiдка з-пiд них сполоханим птахом зiрветься вiтерець i притихне, зiтхаючи, неначе людина увi снi. На узлiссi посвiтлiшало. Поля пiсля дощу пiдiпрiли, розбухли, i чоботи, пiдминаючи стерно, м'яко вгрузали в землю. Обережно йшов Дмитро. Не тiльки вуха – все тiло ловило найменший звук, а очi (може то йому i ввижалось вiд напруги, а може пiдказувала пам'ять) бачили над вибалком кущi калини, що неясною смугою вiддiляли землю вiд неба.

Чому вiн зараз обрав Великий шлях? Вiн i сам не вiдповiв би. Може тому, що де б Дмитро не знаходився, рiдна велична дорога незмiнно жила з ним, в уявi, помислах; з нею був зв'язаний його життєвий шлях, минуле i майбутнє; вона мала своє мiсце, значиме i важливе в його серцi. Може тому, що пiдсвiдома думка пiдказувала: тут його не може ждати Невдача, – тут вiн кожну билинку знає; багаторiчна iсторiя i щорiчна карта полiв до найменшої рисочки щiльно лежить в його пам'ятi. Отож i перший вилiт треба починати, як починає птиця, – з рiдного гнiзда.

По змiцнiлому переборi вiтерця вiн чує, як гомонить шлях. I чуття Дмитра роздвоюється: знає, що скрiзь блукає чужинець, i не може уявити своєї землi, що стала полонянкою, не може уявити широкого шляху, оскверненого фашистами. Може то сон? Може тiльки приснилось, що ворог топче його край?

А за селом на перехрестi раз по раз засвiтить машина, вдарить блiдим вiялом i мчить кудись, в ще бiльш згустiлу темiнь.

Спочатку помiж липами, а потiм глибоким ровом наближається Дмитро до перехрестя.

Жмут свiтла вирвав з темряви рослу постать з прапорцем у пiднятiй руцi, з автоматом пiд рукою. I Дмитро присiв у ровi, прислухаючись до гудiння приглушених моторiв.

Машини рушили далi, а чорна постать розмiрене заходила поперек Великого шляху, ще зупинила i пропустила колону машин i закурникала щось, незвичне, рiзке, наче скрипiла залiзом.

I дико було Дмитровi бачити цю постать, дико було слухати її спiв.

«А що, якби прикладом – шуму не робити… Коли ж ти замовкнеш, iроде проклятий! Наперед вийти, щоб побачити, що ти за один…».

I вже не в силi стримати себе, блiднучи (вiн теж вiдчуває це), нечутно вискакує на шлях i стає з чужинцем лицем до лиця.

– Оооо! – скрипучий переляканий голос ще щось клекоче, i лунко клацають зуби.

Дмитро з перебiльшеною допитливiстю якусь мить вслухається в цей напiвклекiт, напiвхрип (казали ж, що гiтлерiвцi нiчого не бояться), вдивляється в неясний обрис обличчя з обвислим пiдборiддям i випускає коротку чергу. Неначе струсануло тiлом чужинця.

Вiн тяжко падає на землю, ї передсмертна судорога починає пiдкидати його тiло над дорогою. Спочатку каска скрегоче по асфальту, а потiм в залiзо глухо б'є голова.

«Добити?.. Чого там тратить набої. I так здохне. Нiхто його не просив сюди».

Дмитро пiдбирає автомат, що упав осторонь; бачить, як кров наповняє суху вибоїнку, темною плямою чорнить дорогу. I вiн полегшено зiтхає, коли позаду стихає йорзання тiла i скрегiт каски.

З-пiд його нiг вже бистрою птицею зривається вiтер, i Великий шлях, закрутившись, зашумiв низько i грiзно.

XXIV

Пiсля першого вдалого нападу Дмитро повеселiшав; прокинулось почуття значимостi свого життя, чуття, близьке до того, що пережив незабутнього вечора, коли його, пораненого, везли на пасiку. Неприємним був тiльки отой незвичний перестук: спочатку каски по асфальту, а потiм глухий удар голови об залiзо, що незмiнне уплiтався при згадцi про темну нiч на шляху.

Тепер Дмитро спокiйнiше i ретельнiше готувався до нового наступу: його думок не роз'їдала сiль нудьги, бездiяльностi i невiдомостi, як тодi, коли лiкувався в Марка Григоровича. Дiя раптом до ясностi вирiвняла його шлях i в думки, у вчинки внесла хазяйновитий лад, вибила отой промiжний клин: що ж його жде на новiй дорозi? Одне найбiльше турбувало – самотнiсть. Коли б iще з кимсь дiяти…

В яру довго шукав, поки не знайшов бiля Городища на валу своїх буйногривих коней, що аж блищали роздобрiлими спинами i боками. Почувши людину, призивно заїржав буланий, а потiм, трiскуче пiдминаючи копитами пересохле бадилля ведмежого вушка, стрiляючи ситнягом, пiдбiг до Дмитра i довго грайливо водив головою, неначе хотiв ударити господаря лобом. Запустивши руку в золотисту гриву, Дмитро чув, як до пальцiв торкнулись дрiбнi капельки поту, а пiд тонкою шкурою перестукувала гаряча кров. Дихав кiнь рiвно – пахи не грали, а ногами нетерпляче бив землю, i вона, пересохла, дзвенiла, як дзвiн.

Смерком, прив'язавши на короткий повiд карого до буланого, Дмитро виїхав iз яру, щоб добратись вночi до Великого шляху. Коли вдалинi затемнiли стiною дерева, на полi прив'язав конi бiля грушi-дички, а сам пiшов на перехрестя.

I не встиг Дмитро пiсля короткої черги по регулювальниковi ступити кiлька крокiв уперед, як прямо з рова метеликом замерехтiв огонь кулемета, i кiлька чорних постатей вискочило з дзоту, майстерно зробленого i замаскованого на ровi бiля крислатої товстої липи. Затрiщали автомати, i нiмцi, вiдсiкаючи йому дорогу з правої сторони, пiвколом кинулись на поле.

«Регулювальник боком упав, – iще бринiла запiзнiла думка. – Залягти i вiдстрелюватись», – промайнула друга.

Але зразу ж рiшуче вiдкинув її: «Ну й що з того, що вiн уб'є одного-двох фашистiв i сам загине. Йому ще не одного треба на той свiт послати… Скорiше до коней… А коли зараз у спину вдарить черга?.. Загину втiкачем… Який там дiдько, вдарить!»

Заспокоювала впевненiсть. Одначе тiло мiж лопатками неприємно стискалось. I, притиснувши руки до грудей, нахиливши голову вперед, вiн так летить полем, неначе хоче перегнати посвист куль, що супроводжує i обсновує його.

Росте в очах, немов сама бiжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повiд, i вже наступної хвилини, пригинаючись до шиї буланого, вiн мчить у нiч, залишаючи позад себе пострiли.

Вiн летить у майданську дiброву, а потiм, давши коням перепочинок, перескакує на карого i мчить, спочатку дорогою, а потiм полями, в iнший лiс: не-сумнiвається, що завтра його шукатимуть у майданськiй, а вiн буде в дубинi…

Не путаючи, пускає конi в гущавiнь, а сам лягає пiд дубом, поклавши в узголов'я автомат.

На свiтанку випала роса, i вiн, їжачись, прокидається вiд голоду i вiльгостi.

Густа, немов молозиво, розсип колихалася на деревах i травi. В округлому листi невисоких колючих кущiв синiють дрiбнi тернини, оповитi темносизим пилком. Пахне почорнiлий висохлий глiд i, як дятел, тукають, зриваючись з замшiлих дерев, тугi, з краплинками ледве помiтного ластовиння, Кислицi. Хруснув пiд ногою жолудь – рясно лежали вони пiд дубом, продовгуватi i вiдточенi, на диво схожi на набої до автомата.

«Понадився глек воду носити, – насмiхався з себе Дмитро, згадуючи вчорашнє. – Думалось, що фашист настiльки дурний, що десь щастя завалялось, що не лежиш без заднiх нiг на холоднiй рiллi. Думав, думав, мудрував, мудрував – i вимудрував… Нi, коли хочеш боротися з ворогом – ширший захоплюй покiс, поле захоплюй…»

Далеко, далеко заскрипiла пiдвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з липами перемежовуються старi велетнi-дуби; на ровах зеленими човниками поблискують листи конвалiї; темнiють круги чебрецю, парасольки переквiтлого тмину.

За деревами пробурчала машина, приглушила скрип колiс, i знову курликання колiс вплiтається в насторожену тишу лiсового супокою. На парокiнному возi сидять двоє полiцаїв, а бiля них лежить нерухома постать в зеленому.

Iкає, похитуючись на возi, розiмлiлий вiд горiлки полiцай i б'є себе пiдборiддям по запалих кiстлявих грудях.

– Демиде, в тебе горiлки нема?

– Пiшов ти к чорту, – огризається Демид, тримаючи гвинтiвку в руках. – Ти за лiсом краще дивися.

– Чого менi за лiсом дивитися? Чого я в лiсi не бачив? А в тебе, Федько, нiчого нема? – звертається до фурмана, молодого парубка.

– Нема, – понуро обертається той i важко зiтхає, його юне обличчя аж посiрiло вiд внутрiшнього болю i жалю.

– Ну i чорт з вами. Приїду в крайс – там загуляю…

- Руки вгору, чорти! – вискакує на рiв, нацiляючись автоматом на Демида.

Той кидає гвинтiвку на землю i, блiднучи, наче крейда, високо пiдiймає руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нiчого не може второпати. Вiзник кинув вiжки пiд ноги коням i теж витягає руки, великi, чорнi.

– Я кому сказав руки вгору?! – скаженiє Дмитро. – Ставайте рядом! Кого везете?

З воза пiдводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими губами. Невiдомий з стогоном падає обличчям на солому.

– Ану прав, хлопче, в лiс. Та швидко крутись менi. А ви за возом, – звертається до полiцаїв, косуючи очима по шляху.

Федiр метушиться мiж кiньми, що заступили вiжки, потiм прямує в дубину; мовчки за возом з пiднятими руками iдуть полiцаї, i знову над полудрабком пiдводиться закривавлена голова.

«Молодi, здоровi, бикам в'язи скрутили б, а вони – в полiцiю служити! Корiнцi куркульськi! Запроданцi!» – ледве стримує себе, щоб не випустити чергу.

– Кого везете?

– Лейтенанта, – тверезiє п'яний полiцай, i його чорнi очi рiзко видiляються на сiрому обличчi з тонким загостреним носом.

– Розв'яжи, хлопче, командира.

Федiр кидається до воза, i через хвилину, болiсно кривлячись, невисокий чоловiк пiдходить до Дмитра.

– Хто вас бив? Обоє?

– Обоє, – не дивлячись на полiцаїв, вiдповiдає лейтенант. Дмитро пiдкинув автомат.

– Дядьку, за що ж мене? Я ж… Я… – судорога перекривлює тонкi риси протвереженого обличчя, що з бiлого стає жовтим i починає парувати.

– За те падлюко, що в полiцiю пiшов, за те, що руку на радянських людей пiдняв, – кривлячи рота, рубає Дмитро.

– Не вбивайте їх, – благає вiзник.

– Чому?

– Тодi мене полiцiя закатує, життя не буде.

– Я ще подумаю, чи буде тобi життя, чи нi, – загрозливо блиснув очима. – За скiльки найнявся людей на той свiт перевозити? Помiчником смертi хочеш бути?

– Мене ж заставили.

– Не вiрю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили… Хлiб ти чий до цього часу їв? Нiмецький? – нацiлюється на полiцаїв.

– Дядьку! Не губiть мене. Я ж українець, – заклацали зуби в Демида.

– Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак нiмецької повiї! Ти!.. – i люто розряджує автомат.

Iз хрипом падає незграбна довга постать у вогку лiсову тiнь, а її наздоганяє друга, менша… Мертвi сльози боягуза бризнули з побiлiлих очей Демида i розтiклись по жовтозеленiй обм'якшенiй шкурi, не торкнувшись нi однiєю краплиною ранкової землi.

Злякано застиг бiля коней молодий вiзник.

– Скидай штани, песький син! Швидко менi! – звертається до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло.

– Дядьку!.. – благає хлопець.

– Нiчого, нiчого! I голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою, красунем, дiвчина, почервонiє за тебе – i в очi плюне.

– Хоч труси оставте! – навертаються сльози.

– Я тебе оставлю. Не боявся грiшну душу показувати, так тепер грiшним тiлом посвiти.

– Нi, не буду скидати! – раптом рiшуче хлопець застiбає гудзики. – Як хочете – вбийте або до себе приймiть. Вiрою служитиму. Хiба я не шукав партизанiв?

– Менi таких перевозчикiв не треба.

– Дядьку, вiзьмiть, не помилитесь. Я кулеметником буду.

– Товаришу, а може з хлопця щось вийде? – торкається його руки лейтенант.

Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом i рухливими округлими плямами.

– Дякуй червоному командировi. Вiн тебе, поганця, пожалiв.

Федiр знiяковiло кланяється лейтенантовi.

– Будемо знайомi. Бригадир Дмитро Горицвiт, – впритул пiдходить до лейтенанта.

– Лейтенант Сава Тур.

– Куди ж тепер думаєш?

– До вас партизанити. Куди ж iнакше.

– Член партiї?

– Комунiст.

– Гаразд, – повеселiшав Дмитро. – Будеш у нашому загонi комiсаром. Тобi командиром годилося б, так я непартiйний.

– А де ж ваш загiн?

– Загiн? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими очима дивиться…

– I це всi?

– Усi.

– Он як, – беззвучно смiється Тур, i його пiдбите око нервово здригається.

– Нiчого, одна зернина дає жменю зерна, – впевнено говорить Дмитро i собi посмiхається. – Серед людей не залишимось без людей, – хай лише почують про добрi дiла.

Другої ночi, залишивши на Городищi Тура i Федора Черевика, вiн поскакав на пасiку, щоб дiстати харчiв i всякого iнструменту. Втома хилила до гриви, валила з коня.

Пустив буланого на галяву, а сам швидко i тихо пiшов на пасiку.

Блiде мiсячне сяйво освiтило довгi ряди вуликiв; м'яким синюватим свiтлом переливалися стiни старої хати. Бiля дуплянки пiд грушею щось заворушилось, i Дмитро сторожко вiдскочив у тiнь, схопившись за автомат.

– Дмитре Тимофiйовичу, це ти? – вийшов назустрiч Марко Григорович.

Тiльки тепер помiтив Дмитро, як за останнiй час подався старий пасiчник. Глибокими тiнями залягла в очах мовчазна печаль, опустились прямi плечi, тремтливою стала хода.

– Надокучив я вам, Марку Григоровичу.

– I не смiй такого казати. Щоб i словом не обмовився менi, – постукав палицею по землi. – Чи ти думаєш – менi два вiки жити треба?.. Находився по зеленiй землi, пожив мiж людьми, дiтей виростив – пора i честь знати. А спом'яне хто з людей пiсля смертi добрим словом – для старого й це добре. Ми люди простi, – i зiтхнув. – За дочкою нудьгую. Усе бачу її: то маленькою дiвчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матерi росла – сам доглядав, тому й найбiльше впам'ятку.

– Славна дiвчина.

– Славна, – зрадiв Марко Григорович, що хоч розмовою можна було одвести душу. – Вiсiм рокiв їй було, а вона вже по господарству, як господиня, порається. Горщик не пiдiйме до припiчка, так приставляє ослiнчика, потiм вилазить сама на ослiнчик i ставить у пiч. I уроки, бувало, виучить, i їсти наварить, i менi на пасiцi помагає. Проворна дiвчина була.

Сiли на колодi, помовчали. Знову десь у кущах заспiвав молодий соловей.

«Осiнь надходить. Треба запастися мукою, збудувати землянку в Городищi».

Хитнувся мiсяць над деревами, мальками скинулись роси.

– Засну, i зразу ж прокинусь, – здається, iде моя Соломiя до мене. Вийду їй назустрiч, а нiде нiкого, тiльки дерево шумить i печалиться.

«Чому ж дерево печалиться?.. Осiнь, вiйна. Людям i лiсам тепер найбiльше дiсталося… Хто ж то чорнiє на дорозi? пй-право, Соломiя», – пiдсвiдомий поштовх виводить його з напiвсну, i Дмитро довго не може зрозумiти, де вiн i що з ним.

– Ходiмо, Дмитре Тимофiйовичу, до хати. Заснеш часину, другу.

– Ходiмо. Так спати хочеться, – признався, позiхаючи. – За двi ночi може години три вiдпочив.

– Хоч вдалось що-небудь зробити?

– Не без того.

– От дурна голова! – вдарив себе рукою по лобi Марко Григорович. – Я й забувся, що приходив до мене на пасiку мiй однолiток – дiд Хмара, Денис Вiкторович. Ти ж знаєш його?

– Пригадую трохи. Це той, що колись замолоду, розсердившись на кiлькох парубкiв, поздiймав з них кашкети, руками пiдняв бiля острiшкiв верх чиєїсь хати i вклав їх в замок.

– Вiн самий, вiн самий. Бити парубкiв не хотiв – одним кулаком убив би, то так позбиткувавсь над ними. Вiн трьох фашистiв убив, а тепер партизанiв шукає. Бабу його, все господарство – вогнем пустили. Спалили. Прийми його, Дмитре Тимофiйовичу, до себе. Крiпко лютий чоловiк став. Битиме ворога, як траву коситиме.

– Чого ж, хай приходить, нам такi потрiбнi, – погодився Дмитро, зачиняючи сiнешнi дверi i широко вбираючи грудьми медовий настiй лiсових яблук.

– Оце й добре, – закивав головою Марко Григорович, – я йому сказав, щоб до мене ще прийшов, а сам потерпав, чи згодишся ти. Може що перекусиш?

– Спасибi. От харчiв у вас трохи вiзьму. Розживемося – вiддам. Сокиру, пилку треба нам.

– Що, будуватись думаєш?

– Еiе.

– Муки вам треба?

– Аякже.

– В Майданi Петрикiвському вже млин працює, нiмцям пшеницю меле, а дядькам мельник хiба що крадькома який пуд передере. Чоловiк вiн хороший. Поїдь туди й набери кiлька мiшкiв.

Дмитро засовується у ванькирчику, набитому вуликами, дiжками, рамами, i зразу засинає нервовим чутким сном. Прокидається вiд скрипу дверей, голосiв Марка Григоровича i невiдомого. Руки мимохiть знаходять зброю.

– Дмитре Тимофiйовичу, пусти. Гiсть прийшов. Вiдчиняє дверi; у ванькир входить з автоматом високий огрядний дiд з невеликою бородою.

– I поспати не дадуть. Денис Вiкторович дуже нетерплячий чоловiк, – посмiхаючись, iде в хату Марко Григорович.

– Спиш, значить? – оглядає Хмара недобрим i недовiрливим оком Дмитра.

– Сплю, дiду, – з цiкавiстю вивчає правильне, строге, неначе з дерева вирiзане обличчя.

– Крiпко спиш?

– Крiпко сплю.

– I на перинах любиш поспати? – вже єхидним i злим голосом допитується Хмара.

– I на перинах люблю, – Дмитро ледве стримує усмiх, бачачи, як його слова дратують дiда. – Особливо, коли перини пуховi. А ще як з гусячого пуху – луччих у свiтi нема. Ну, я вже не кажу про лебединий.

– Розпросукин же ти син пiсля цього! – наливається буряковим соком дiд. – Зашився на пасiцi, як трутень, а тебе ще й за партизана вважають. Ох, субчик ти, субчик, як подивлюсь я на тебе. Такi пики невмиванi, подiставали бронь, а коли нашi вiдступили, то вони або додому до бабиної спiдницi повернулись, або в лiсах агiтацiю про пуховi подушки розводять. Шукав чого-небудь кращого, нiж отi жевжики, i вимiняв шило на швайку.

– Якi жевжики? – насторожився Дмитро.

– Такi ж, як i ти – одним миром мазанi. Шукав я орлiв, а на свинячi хвости напав.

– На кого ж ви напали?

– Та на кiлькох чортiв, що крутяться, наче кiзяк в ополонцi, а людям i воду гидко брати… Що ж ви робите? – питаю їх.

– Книжечки читаємо.

– А ще що?

– Героїчно ждемо Червону Армiю.

– А ще що?

– З нас i цього досить.

– Чуєш, якi? Вони героїчно вiдсиджуються i харчi переводять. Це, прямо тобi виходить, як у ледачого молотника: млинцi з'їв, вареники з'їв, а вже третя робота – цiпом крутити – йому не пiд силу… I твоя програма, значить, спати на перинах i героїчно ждати наших? А радянську владу хай твої товаришi захищають? Бо тобi вилежуватись треба?

– Нi, дiду, – вперше за весь час вiйни смiється Дмитро.

– А яка ж твоя програма? Книжечки читати?

– Фашиста бити, дiду, моя програма. Бити, доки нi одного не залишиться на нашiй землi.

– А ти не брешеш?

– Нi, дiду, старий вже брехати.

– Така програма менi по душi. Ну, й обманщик ти, Дмитре Тимофiйовичу. Хiба ж я твого батька не знав? Славний чолов'яга. А як почув твої теревенi, то й думаю: «Лев був Тимофiй, а зайця виплодив». Так де ж ти фашиста б'єш? На перехрестi не твоя робота?

– Моя.

– Ну, приймай i мене до себе. Одному, як вовковi, блудити нiяк не випадає. А перини в тебе навряд чи з гусячого пуху, – великою рукою торкнувся лiжка, застеленого рядном з валу. I на суворому обличчi з'являється щось подiбне до j, усмiшки, ворушачи кострубатi брови i розгладжуючи глибокi зморшки надбрiв'я.

XXV

На згорбленому, подiрявленому напiвзаплилими вирвами полi зустрiлися згорбленi дiди.

– Ех, хлопцi, хлопцi… Що воно робиться тепер? – замiсть вiтання, якось безнадiйно махнув рукою Семен Побережний, i його в твердих прожилках повiки забилися чорними тiнями. Невеличке, сухе, як волоський горiх, обличчя старого пiсля смертi наймолодшого сина ще бiльше зсохлося, ще бiльше потрiскалося кривизною переплетених зморщок.

– Да-а… Тепер i поля – не поля, i життя – не життя, – нi до кого не звертаючись, зiтхнув Кирило Iванишин. – Живеш наче не на землi, а на хмарi: от-от у безодню провалишся. Краще було б i не доживати до такої години… Як святу ниву спаскудив фашист. Стебло на триня перемолов, колос у грязь утоптав, а ще лютiше топче людську долю, життя в могили вганяє.

– Хто сам довго не збирається жити, той усе живе зi свiту зводить, – двома обледенiлими росинками блиснули червонi очi Йосипа Киринюка.

– Ех, хлопцi, хлопцi… – клаптиком туману гойднулася рiденька, з просвiтами борода Побережного. Думки, спогади, туга так налягли на нього, що вiн бiльше нiчого не може сказати i повертається до рiки: хай не бачать люди вологи на запечалених очах.

Над самим Бугом iз мороку пароплавом окреслюється його нова осиротiла хата. Як вона ще недавно радувала зiр старого, бо тiльки щасливi дороги сходились i розходились од неї. Знатнi хлiбороби приходили до Захара i Семена, приїжджали робiтники з суперфосфатного заводу, не минали їхньої домiвки i Iван Васильович i Генадiй Павлович. Тут гомонiли, як краще засiяти поле, i вболiвали над долею Абiссiнiї; тут дитячi ноженята вперше ставали на землю батькiв, i сюди приходили листи од воїнiв, що бiля самого кордону оберiгали Батькiвщину; тут захоплювались мужнiм словом Iбарурi i плювалися при однiй згадцi про зрадникiв Мюнхена та бажали їм не менше сотнi болячок у печiнки.

– Пам'ятаєте, як ми цю ниву з Iваном Васильовичем оглядали? – згадує Киринюк. – Увiйшов вiн у жито, колос лице йому обвiває, а вiн навiть очей не заплющує: така була дорога Iвану Васильовичу наша мужицька робота.

– Бо партiйний вiн чоловiк, серце людське мав.

– Мав i має, – тихо поправляє Побережного Киринюк.

– Вiрно, вiрно, – швидко схоплюється Побережний. – Тiльки де вiн тепер? Хоч би одне слово почуть вiд нього, чи довго таке безголов'я буде… Ти, Йосипе, не чув, як здоров'я Iвана Тимофiйовича?

– Та яке там здоров'я! Лежить. Тяжко осколки його порешетили. З ногою погано.

– А з серцем, надiйсь, гiрше, – у зморшках Киринюка скупими сльозами блищать їдкi крапельки мряки.

– Воно так у кожної порядної людини,

– У кожної…

I не змовляючись, дiди побрели туманом до Iвана Тимофiйовича.

Марiйка стрiла старих на подвiр'ї, охнула, заметушилась, жалiсно всмiхнулась i, звичним рухом поправляючи хустку, повела гостей до хати.

Iван Тимофiйович, пожовтiлий i змарнiлий, високо лежав на широкому лiжку.

I тiльки тепер дiди побачили, що його голова зовсiм побiлiла, а вiд втомлених очей безлiччю промiнцiв розходилися м'якi старечi зморшки.

«Еге, та вже й Бондарю шостий десяток стукає», – вперше подумав Киринюк, обережно сiдаючи коло лiжка, йому, як i всiм у селi, знаючи вдачу Iвана Тимофiйовича, нiколи навiть на думку не спадало, що Бондар не молодий вже чоловiк.

– Спасибi, добрi люди, що прийшли, – тихо звучить голос Iвана Тимофiйовича. А Киринюковi все не вiриться, що Бондар лежить у постелi. Нi, то вiн говорить зi сцени великого залу, i слова його, мов голуби, пурхають до крайнiх дверей, де завжди любив мовчазно сидiти серед молодi старий коваль.

– Ех, Iване, Iване, як тебе горе побiлило, – хитає головою Iванишин. – А колись я тебе на руках носив. Давно то було… Вмирати б пора менi.

– А не рано? – так само тихо запитує Iван Тимофiйович.

– Чого там рано. Тепер життя, повiр, не варт щербатої копiйки, – прибiднюється Iванишин, як прибiднюються старi люди, знаючи, що їхню мову приймуть з спiвчуттям.

– I ви так думаєте? – звернувся Iван Тимофiйович до Побережного та Киринюка, i на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмiшка, що навiть Марiйка повеселiшала.

На неї недобре покосився Побережний.

– Ти б, жiнко добра, метнулася собi по господарству, абощо.

Марiйка скипiла i, червонiючи, вилетiла на двiр.

– Бомбою метнулася, – повiдомив Побережний, заглянув в усi кутки, сiв бiля хворого i гаряче заговорив:

– Думай не думай, Iване Тимофiйовичу, а просвiтку ну нiякого i на макове зерно нема. Усе найкраще поїхало, вiдiйшло вiд нас. Сини, наче лiта молодi, вiдiйшли. Де вони тепер? I чи цвiтом цвiтуть, чи бiлим снiжком обмерзають? А що ми, старi, без молодої сили? Стерня порожня… От хоч би крихiтку правди почути… Щоб наша партiя обiзвалася до нас, то ми б уже знали, як життя цiнити. А як же iнакше? Бо партiя – це наш великий шлях i сини нашi… Найкращi, як зерно наливне.

Затихло в хатi. Всi з напруженням чекали, що скаже Iван Тимофiйович. I вiн, витерши рукавом липкий хворобливий пiт, зосереджено поволi заговорив.

– Ви, люди добрi, прибiднюватися почали, по-одноосiбницьки прибiднюватися. I це погано. Цiнуйте життя своє, воно ще пригодиться! А життя фашистiв, полiцаїв, старост справдi щербатої копiйки не варт. З грязi воно виплодилося i сконає в грязi.

– Це так, це так, – закивав головою Киринюк.

– А слово партiї, – захвилювався Iван Тимофiйович, – ви щодня почуєте, тiльки вмiйте прислухатися до нього. Про вибух на залiзницi знаєте?

– Чули… Кажуть люди: два санiтарних поїзди вивозили побитих i покалiчених «цюрюкiв».

– Ось вам перше слово партiї: так треба робити з фашистами .. Про знищення полiцаїв i старости в Iвчанцi знаєте?

– Чому нi… Туди їм i дорога.

– Це друге слово партiї: так треба розправлятися з зрадниками, перевертнями i рiзними недоносками… Жданiвський тартак знаєте?

– Чому не знати. В тридцятому роцi вирiс, щоб скорiше будувалися ми.

– I стояв вiн до того дня, поки не захотiли вороги хазяйнувати на ньому. Тiльки встигли вони розпустити першi колоди, аж вночi тартак ясним вогнем пiднявся угору Це третє слово партiї: нiчого, крiм смертi, не давати ворогам.

– Правду говориш, Iване Тимофiйовичу.

– Iскру побачили.

– Значить, i тепер, як завжди, партiя з нами.

– Як завжди! – мiцнiє голос Iвана Тимофiйовича Уже не витираючи поту з обличчя, вiн звiдкись дiстає невеличкий аркуш клiтчатого паперу i майже напам'ять читає:

«Народе України!

Пiднiмайтеся всi на допомогу Червонiй Армiї. Наближайте день визволення!

В кожному селi, в кожному мiстi органiзуйте партизанськi загони!

Всi до партизанських загонiв, всi на розгром ворога!

Смерть нiмецьким окупантам!»

– Друкована! – багатозначно повiдомляє Побережний. – Хто пiдписався?

– Пiдпiльний обком КП(б)У.

– Ну, тодi дiло на твердому грунтi стоїть, на твердому… Iване Тимофiйовичу, дай нам цей документ. Ми його в кожнiй хатi, в кожнiй надiйнiй хатi, як закон, прочитаємо.

– Берiть! – i Iван Тимофiйович подав здивованим дiдам не одну, а три листiвки.

– Спасибi, Iване Тимофiйовичу, – дякує Побережний i строго звертається до старих: – А вскоче, хлопцi, хто в бiду, кажiть – найшов на полi, аероплан скинув… Хай йому всякi недоноски на хвiст солi насиплять…

В цей час заскрипiла хвiртка, на подвiр'ї спiвуче заляскотiв чоловiчий голос, забиваючи слова Марiйки. Дiди почали подалi заховувати листiвки. Незабаром у хату, чiпляючись за одвiрки, ввалився пiдпилий Полiкарп Сергiєнко.

– Iване Тимофiйовичу, голубе сивий, кликали? Ось я i з'явився, як часи, а часи, як трамвай. Подаруночок вам, – вийняв з кишенi пляшку. – Первак! Горить, аж гай шумить, та все синiми цвiтами. Як синє море, котре неглибоке i в котрому нема дна.

– А клепки в тебе є? – рiзко обриває його Iван Тимофiйович.

– Клепки? – незрозумiле вiдхиляється Полiкарп. – Де? В бочках з закваскою? Усi, як з пушки! I холодильник є. От холодильник – усiм холодильникам холодильник.

– Устану, Полiкарпе, – на твоїх плечах поб'ю його, – так говорить Iван Тимофiйович, що Сергiєнко починає щось думати.

– Не штука побити – зробити дорожче коштує. За що такий гнiв? Хiба я що?

– Нiщо! Обмий зараз же голову холодною водою.

– Це я вльот зроблю, як часи! – наспiвуючи, кидається Сергiєнко на кухню, невпопад бряжчить вiдром, квартою, i незабаром, розкуйовджений та притихлий, рiвнiше входить у кiмнату.

– Ти серйозно задумав стати самогонщиком? – допитується Iван Тимофiйович, стискуючи зашерхлi уста.

– Люди женуть – i я жену. Горе залити хочеться, бо на тiнi з'їдає воно душу. Хоч сивухою душиш бiду.

– Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити… Щоб я вiд тебе цих слiв нiколи не чув!

– Нiколи не почуєте, – з готовнiстю заспiвав Сергiєнко.

– Вона йому синiми цвiтами горить, – не може заспокоїтися Iван Тимофiйович.

– Бiльше повiк не горiтиме синiми цвiтами.

– Водичкою будеш розбавляти? – з'єхидничав Побережний.

– Водичкою, – твердо погодився Полiкарп i зразу ж розсердився: – От i збили чоловiка. Не збивайте мене, я й сам якось зiб'юся.

– Щоб менi завтра своє пiдприємство у печi спалив або в Бузi потопив.

– I спалю i втоплю чортову машинерiю.

– Ех, безсовiсний ти чоловiк! – напавсь Побережний. – В таку годину самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим своєю дурною головою?

– Не подумав, – оглянувся Полiкарп. Перед ним суддями сидiли дiди. I раптом тверезi сльози затрiпотiли на вiях чоловiка. – Будь вона проклята, ця самогонка, щоб я бiльше ляпався з нею.

– Бережи кожну зернину…

– Так я ж з бурякiв гнав, нех вона горить… Чому я не послухався Степаниди…

– Як вона? – добрiє голос Iвана Тимофiйовича.

– Увесь час зi мною воювала. Самогонка – це розслаблення душi – каже…

Дiди прощаються з Iваном Тимофiйовичем i обережно розходяться вулицями, несучи, як скарби, першi листiвки.

На краю села Побережного вигуком зупиняє полiцай:

– Ти чого, дiду, пiзно шляєшся?

Старий прикидається глухим i дiловито прямує до Бугу.

– Зацiпило тобi? Чого увечерi ходиш?

– Га?.. Добрий вечiр.

– Чи добрий – не знаю, не куштував… Чого пiзно лазиш?

– Парубкувати надумавсь, – сердито випалює старий. – Розкричався, мов на батька. Де ти рiс, такий горлопан…

– Значить, парубкувати задумав, дiду? Саме пора! – полiцай регоче i пропускає Побережного.

– Тьху на тебе, рiпиця паскудна, хвiст свинячий, – спльовує старий.

Марта вибирала на городi матiрку, коли з-за кущiв бузку з гiднiстю висунувся довгов'язий Лiфер Созоненко. На ньому чорнi штани i багатокишенний френч, пошитий на зразок нiмецького, пiд носом смужка вусiв, на рукавi пов'язка. В одяг i картуз понатикано гудзикiв катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тiнь, вiн самозадоволено пiдходить до молодицi.

– Працюєш, товаришко бригадирша?

– Працюю, пане полiцаю, – процiдила крiзь уперто стисненi уста.

– Пане старший полiцаю, – поправляє i смiється. – Не все ж вам старшими бути. Перемололося ваше, половою за вiтром пiшло, костями на полях жовтiє. А наше, слава богу, панiкадилом засiяло.

– Зачадило, а не засiяло, трясця твоїй матерi! – несподiвано позаду озивається лютий голос тiтки Дарки.

– Ти менi, бабо, агiтацiєю не занiмайся. За цi штучки тепер i на шворцi можна культурно подригати ногами – заняття не з дуже веселих, но пользiтельно для декого, – не сердячись, зверхньо роз'яснює Созоненко. Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблискує на вузькому обличчi. Вiн зараз упивається своєю владою i закругленою, перетиканою колючками лихих натякiв мовою. – Ну, что ти розприндилась? За вчорашнiм днем жалкуєш? Не совiтую. Краще мотнись до хати i видумай що-небудь чоловiковi. I то – обертайсь пропелером.

– Дуже просимо, пане полiцаю, до хати, – уїдливо запрошує Дарка.

– Пане старший полiцаю, – методично пояснює, копiюючи свого шефа,

– Просимо, просимо, пане старший полiцаю. Може побудете в нас, то й сипнячок на своє щастя, мовляли люди, захопите.

– Як сипнячок? – вражено насторожується.

– Отак саме: Нiна хвора лежить. Пiдете?

– Сказилася стара! – сповзає самозадоволення з вузького обличчя полiцая, на ньому ворушаться тiнi остраху i гидливостi. Созоненко обережно задкує вiд жiнок. – Так що, баби, не будемо сьогоднi ми сватами… А менi, Марто, пiзнiше, коли Нiна одужає, треба сурйозно поговорити з тобою.

– Наше давно вiдговорилося.

– Гляди, чи все? – в голосi Лiфера натягуються ноти погрози.

– Усе!

– Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобi, а можу в такий вузол скрутити, що кожна кiсточка мотузочком тринадцять разiв скрутиться, а потiм трiсне. – Злоба спустошує очi Созоненка.

– Щезни з пам'ятi, – з такою тугою i ненавистю говорить, що полiцай обертається i скорiше прямує на вулицю. За ним покiрно волочиться ще худiша тiнь.

– З'їв! – злорадiсно кидає тiтка Дарка. – Слизняк, перевертень паскудний… Я й налякала його – десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме нашу хату.

– Ви й мене спочатку, поки не зрозумiла, налякали… I не вхопило нiщо такого паразита.

– Марто Сафронiвно! – на город влiтає захекана розчервонiла Ольга, проворними рученятами вона охоплює ноги молодицi, голову вiдхиляє назад i пильно дивиться на неї знизу вверх.

– Що, донечко? Що, маленька Горицвiтко? – пiдiймає Ольгу, притуляє її до себе. Якась пiдсвiдома жiноча жалiсть i зiтхання одночасно вириваються з грудей Марти, бiля рота стрепенулися гiркi зморшки.

– Дiдусь казали, щоб ви до нього прийшли, – переривчастим диханням зогрiває її дiвчинка. – Чого у вас сльози, Марто Сафронiвно?

– То так, – провела рукою по надбрiв'ї.

– Щось у вас болить? – з спiвчуттям дивляться на молодицю жалiсливi оченята.

– Усе болить, донечко.

– Так i мати моя кажуть, коли запечаляться… Такий тепер вiк настав, – говорить пiдслуханими словами дорослих.

– Ох ти маленька, – мимоволi скорботно усмiхається. – Про батька нiчого не чути?

– Нiчого, – хмурнiє дiвчинка i нахиляє голову.

На город згорбленими старцями наповзають тiнi; на безвiтренi левади налягають синi основи, сiють вони роси i той терпкий холодок, який так дивовижно пахне восени напiвживим корiнням.

Iде Марта вулицями, обважнiлими очима вбирає тривожне зеленкувате небо, що опускається на сади.

В хатi Iвана Тимофiйовича вона зустрiчається з Югиною. Аж застигла на порозi.

– Тато чекає вас, Марто Сафронiвно, – ясно привiталась Югина i повела молодицю до кiмнати, сповненої тоскним повiвом лiкiв та перегрiтої кровi.

– От i добре, що ти прийшла, – стомлено промовив Iван Тимофiйович. – Сiдай. Розказуй, як живеш.

– Хiба ми тепер живемо? – махнула рукою.

– Розгубилася?

– Розгубилася, Iване Тимофiйовичу, – призналася щиросердно i зiтхнула.

– Боїшся фашистiв?

– Боюсь, – вiдповiла поволi, з болем. – I не знаю – чи страшнiшi, чи гидкiшi вони менi.

– Гидкiшi, – обiзвалась Югина, ближче присуваючись до Марти.

– Напевно, так, – погодилась. – Вiн, фашист, за клямку вiзьметься – так ти її, наче зачумлену, кiлька разiв окропом шпариш.

– Окропом не тiльки треба клямку шпарити, – заблищав .погляд Iвана Тимофiйовича. – А почуття ляку повинно, Марто, якнайскорiше згинути у наших людей. Фашисти – злодiї, вони страхом свiй страх приховують. Коли народна помста опуститься на їх до краю розтягнутi тили, тодi ворог буде приймати за мiну навiть фуркiт поганого безхвостого горобця. А це дуже скоро буде. Лiси нашi уже партизанськими стають.

– Хай стають на радiсть нам.

– Одне дiло, Марто, треба зробити, добре дiло, але небезпечне. Не побоїшся?

– За своє життя я не тривожуся, Iване Тимофiйовичу… Кажiть, – вiдповiла твердо.

– Може подумаєш?

– Коли ви говорите – значить продумано це. Добре дiло є добрим дiлом. Правда, Югино?

– Правда, Марто.

– Хочу ввiрити тобi життя людське. Будеш за пораненими бiйцями доглядати. Це дiло наче по знаку тобi? – пильно подивився на молодицю.

– По знаку, – зашарiлась.

Югина доброзичливо усмiхнулася Мартi i вийшла у ванькир.

– Продовжуватимеш медицинську роботу?

– Хоч не смiйтеся з цiєї медицинської роботи… Продовжуватиму, наскiльки зможу. Лише медикаментiв нiяких нема.

– З полотна наробимо бинтiв, для промивки ран дiстанемо перваку, зiлля рiзного Марiйка принесе, а далi щось придумаємо.

– Добрий вечiр, Марто Сафронiвно, – з ванькира вийшов невисокий русявий, з забинтованою головою матрос. – Iван Стражнiков. Приймете моїх орлiв на свiй корабель, тобто на горище?

– I ви знаєте про горище? – сплеснула руками Марта.

– Ця вершина поки найбiльш знаменита в селi, – пожартував матрос…

Другого дня до Бондаря прийшов тверезий i засоромлений Полiкарп Сергiєнко.

– Кликали, Iване Тимофiйовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того – усякого такого…

– Полiкарпе, ти вже свою чортову машинерiю спалив i утопив?

– Не вдалося, Iване Тимофiйовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба її кумовi позичила. Сьогоднi заберу в нього i вже ^на найдрiбнiшi цурпалки потрощу.

– Це зробиш трохи пiзнiше.

– Пiзнiше? – здивувався Полiкарп i насторожився: чи не пiдготував знову чогось проти нього Iван Тимофiйович?

– Пiзнiше. А зараз менi виженеш з четверть такого первака, щоб вiн синiми цвiтами горiв!

– Усякими горiтиме, Iване Тимофiйовичу, – повеселiшав Полiкарп, – чистий ратифiкатор вижену. Вiп'єш моєї бурякiвки – i на головi гичка виросте… Це вам для апетиту треба?

– I для апетиту, i рани лiкувати.

– От воно що! – Сухе обличчя Полiкарпа стає зворушливо жалiсливим, як у скорботної жiнки.

XXVI

У глибинi несходимого лiсового яру, бiля струмка, що тут у продовгуватiй улоговинi утворював невеличкий ставок, будували велику, «на вирiст» землянку. Замiсть дощок пiдлогу вимостили розколеними надвоє кряжами, замiсть лiжок збудували довгий, од дверей i до протилежної стiни, кленовий пiл. Невеликi вiкна попробивали в усiх стiнах, а дах покрили широкою дранкою, яку майстерно драв Федiр Черевик. Парубок зразу прив'язався до лейтенанта i кожне його слово перехоплював на льоту.

– Буде толк iз нього? – питався Дмитро в Тура.

– Дiло покаже. Людину тiльки дiя i возвеличує, i кидає вниз головою, – ухильно вiдповiдав лейтенант, спльовуючи чорними згустками кровi.

Кiлька разiв брався Тур допомагати будiвникам, проте швидко пiтнiв, задихався, i в нього щось починало хрипiти всерединi.

– Вiдiйди подалi, хлопче, вiд грiха. На тебе дивитися совiсно, а вiн i собi до деревини тягнеться. Ти ранiше середину вiд кровi очисть, на ясному сонцi вигрiйся… Лягай на мою кожушанку. Не бiйся, вона чиста, – морщився вiд жалостi дiд Хмара i рiшуче не допускав командира до роботи.

– Що ж менi накажете: тiльки дивитися на вас? – хмурився той.

– Нащо тобi на нас дивитися? Не бачиш, яка краса навкруги. Дихай широко, то й очуняєш хутше.

– Саво Iвановичу, ми i без вас упораємося, – приносив Федiр в козубенцi димчастої ожини i сiдав бiля лейтенанта, слiдкуючи за кожним його рухом. Вiд погляду Дмитра дiвоче обличчя Федора блiдло так, що навiть повнi рожевi уста шерхли, наче хто їх присипав сiллю. А в широко розплющених зеленуватосiрих очах трiпотiв острах – парубок знов пригадував свою ганьбу в лiсах.

Тур iшов оглядати лiс або простягався горiлиць на дiдовiй кожушанцi, прислухаючись до лункого перестуку сокири, м'якого шипiння пилки, передзвону струмка i лiсового подиху, хмiльного i нестихаючого.

Нелегко було на душi молодому командировi батареї, що поховав своїх бойових товаришiв у лiсових просторах Подiлля. Тим-то й сивина повила нитками павутиння його буйний чорний чуб, тим-то й зморшки рiзко окреслили худорляве нервове обличчя, i сухi м'язи висiклись пiд шкiрою. I засне чоловiк, а сняться його хлопцi, i не вбитi, а живi, мiцнi, напористi, з якими йому бити б та бити ворога, славою застеляти рiдну землю, а потiм прощатися зi своїми орлами, вiдпускати їх, героїв, у яснi простори… Не судилося… I сльози не очi, а душу обливали Туровi. Чи то вiд туги, чи то вiд перевтоми, пробираючись до своїх, не вберiгся вiд облави. Вистрiляв до останнього всi набої i попав у руки полiцiї. I хоч як його не били, фанатично вiрив, що середини не вiдбили, що скоро вiн одужає.

«Як же можна не одужати, коли стiльки роботи жде тебе. Армiю треба збирати в тилу. Коли б це хоч сорокап'ятимiлiметрових гармат дiстати. Для партизанiв – самi найкращi». – I знову, пiрнаючи в задуму, бачив себе серед своїх гармашiв на тiй дорозi, де довелося йому зупиняти прорив.

В його серцi вмiстилося багато людей i болючої гiркоти. Удень вiн у думках розмовляв зi своїми гармашами, спiвчував батькам, що вже бiльше не побачать своїх соколiв, а вночi знову жили з ним його воїни, i Дмитро, прокидаючись, часто чув хриплуватий, з болiсним клекотом, голос командира:

– По батареї! Заряд повний!.. Вогонь!.. По фашистськiй сволотi!.. Добре, хлопцi!

У мiсячнiм сяйвi до жовтизни блiде обличчя Тура з рiзко окресленими тiнями ставало натхненним i таким вольовим, що Дмитро довго придивлявся до нього, бажаючи збагнути частину того свiту, що вмiстився в молодiй скривавленiй душi командира.

«Такi воїнами народились», – задумувавсь, уявляючи, яким мусив бути Тур у бою.

Дмитро трудно привикав до людей, а з Туром зiйшовся легко, без внутрiшньої напруги i незручностi. Може тому, що . й Тур був не з балакучих, може й тому, що його полонили скромнiсть i дiловитiсть молодого командира. Тур нiколи не –казав: «так треба», а тiльки – «я думаю». Але оте «я думаю» так обгрунтовувалося, що воно незмiнно ставало – «так треба». Якось, повернувшися з лiсу, Тур радiсно звернувся до Дмитра:

– Обiйшов сьогоднi всi нашi володiння… Одужую!.. Дмитре Тимофiйовичу, ти стратег!

– Теж менi стратега знайшов, – покосився на Тура, вичiкуючи, що той скаже.

– Прибiднюєшся, Дмитре Тимофiйовичу, а сам так i норовиш щось випитати? – розсмiявся командир. – Скажи: чому тут, а не в iншому мiсцi отаборився?

– I сам не знаю. Якось з переляку навмання попав, – жартiвливо розвiв руками.

– А все-таки? – поглянув допитливо. Дмитро зразу споважнiв;

– Думка така була: лiс тут путящий, здоровенний, з трьох бокiв болотами i низиною оточений. Танки навiть зимою не проскочать, бо твань тiльки зверху шкарубне. Значить, для оборони важне мiсце. Далi, – навкруги мало сiл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрiй нагодi може бути пiд нашим наглядом. А це стратегiчна дорога. Машин ми можемо на нiй, як дичини, набити. Жаль, що залiзниця далекувато… Буде з нас пiт потоками ллятися. Та до цього нам не звикати.

I, поринаючи в свої мiркування, Дмитро не помiтив, як змiнився Тур, як радiсно заiскрилися його очi, забилися у дрожi уста.

– Дмитре Тимофiйовичу, ти… ти молодець, – схвильовано пiдiйшов до нього i мiцно потиснув руку. – Ти справжнiй солдат.

I цi простi слова надовго запам'ятав Дмитро. Радiстю i печаллю дихнули вони: повiяло тими далекими i живими споминами, тою суворою i щирою людянiстю, тим хвилюючим теплом, яке завжди було в мовi Свирида Яковлевича, Маркова, Кошового… Де вони воюють тепер?

Нiчого не мiг вiдповiсти Туровi, але цей день ще бiльше зблизив його з молодим комiсаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно,

Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логiка i поетичнiсть командира.

Одного вечора дiд Хмара, тяжко переживаючи втрату своєї дружини, поринув у наївнi мiркування про iсторичну минувшину країни.

– Нема, нема таких козакiв, як колись були. Ото були герої, – закiнчив старий, звертаючись до Федора.

Тур пiдвiвся з землi. Очi його в темрявi засвiтилися сухими вогниками.

– Є, дiду, – тихо промовив, – i значно бiльше є тепер у нашiй країнi героїв, анiж за всю iсторiю було. Та не про це я хочу зараз сказати. Ви, дiду, партизан, i менi хочеться, щоб вас не збивала з толку однобiчнiсть. В усьому яснiсть потрiбна. Ми дуже шануємо героїчну минувшину, своїх достойних предкiв, але живемо не минувшиною, а сучасним i майбутнiм. Ще тридцять п'ять рокiв тому Фелiкс Дзержинський, свiтлий лицар революцiї, сказав: «Не варто було б жити, коли б людство не освiтлювалося зорею соцiалiзму». А нас ця зоря i освiтила, i виростила. Тому всi народи з надiєю дивляться на нас… – Тур, захопившись, почав говорити складнiше. – Тi ж держави, що не мають вiрного дороговказу, що розбризкали життєвi соки на мертвий пiсок, що погрязнули в торгаському брудi, – свою грязь прикривають намiткою минулого, живуть спогадами i лицемiрними жалями. Вони за сорок днiв народ вiддають у полон, а скарби минувшини пливуть у фашистськi лапища або продаються з торгiв. Ми не належимо до таких держав. Ми множимо славу минувшини сьогоднiшнiм днем. I ви самi, дiду, недаремно прийшли у цi лiси. Бо нiчого нам дорожчого нема за свою Вiтчизну.

– Правду кажеш, командире.

А Тур, помовчавши, зайшовся рiзким кашлем, потiм ще тихiше звернувся до Черевика:

– Ти поезiю любиш. Чиї це слова?

– Мiцкєвич?

– Мiцкєвич. Великий художник. Та занадто iдеалiзував минувшину… От переможемо, Федоре, фашистiв, i такi ми твори побачимо, самi створимо про своїх героїв, про свою Батькiвщину, що й в свiтi таких не було Бо живе наш народ не килимом прадавнiх лiт, а уверх пiдведеним крилом…

– Топковий хлопець, ой, голковий, – говорив про нього Хмара. – Коли б тiльки вичуняв. Як почне вiн кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок шпигає. От падлюки! Калiчать людей, немовби то не живая плоть. З таких треба жили вимотувати, щоб у кожного, хто хоч у зародку має людиноненависть, шкура вiд ляку вiдвалювалась, щоб вiн у душi поганiй зарiкся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дiд карати. Я в молодостi як весняний грiм був – найсильнiшим парубком на нашi села. Та в дурощi, в бiйки не лiз. А тепер сам по шматках рiзав би всякого ворога, свого чи чужого. Думаєш, легко менi? Аби ти знав, яка дружина в мене була. Серце її увесь свiт жалувало, скiльки вона дiлечка переробила, скiльки хлiба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в Москвi. Думаєш, легко її кiсткам перегорiлим лежати в землi? Усе перше просила, щоб заховав її на кладовищi бiля дочки – вишняк там розрiсся, тополя стоїть… А я позбирав уночi її кiсточки, замотав у шматок полотна i закопав пiд яблунею. Може пiсля вiйни її просьбу уволю…

Тремтять пiд очима сiтки зморщок, i, не в силi стримати напливу спогадiв, Хмара якось жалiсливо махав рукою i вiдходив вiд Дмитра.

В понедiлок надвечiр поїхали до млина. В землянцi залишили одного Тура. Хмара умостився вiзником, а Федiр, надiвши жовтоблакитну пов'язку, виконував роль полiцая.

Тихий погожий вечiр iще не погасив самородкiв золота, розкиданих над обрiєм, а вже небо розливалось, як повiнь, заливало сизозеленавою водою луги, i хмари, гаснучи, пливли тим безкраєм, як острови. Потiм iз-за лiсу виплив мiсяць, на отавi замерехтiли роси, засвiтились на червоному вбраннi кiнського щавлю. У плавнях затривожилась дика птиця i довго, сумовито крякаючи, не могла заспокоїтись.

Проїжджаючи м'якою луговою дорогою мiж рядами округлих верб, Хмара батогом торкнувся гiлки, i зiв'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись, поволi посипалось на спини коней, на вiз i додолу.

Усе: i небо, i перемелене на труху в глибоких колiях дороги сiно, i вогкий гнилуватий повiв рiки, i тривожний крик птицi, i невисока росиста отава – сповiщало, що лiто вже здає ключi сумовитiй осенi.

Не раз чуваний розмiрений перестук млина нагадав Дмитровi щось до болю близьке, неповторне, вiд чого защемiло i скорiше забилося серце. Не мав часу розбиратися в плутанинi спогадiв, бо вже чорнiв дощаний млин i зiтхало, розсипаючи синюватосрiбнi краплини, велике колесо. Федiр зiскочив з воза i перший зайшов у млин. З нього швидко майнули двi чи три жiночi постатi i зникли, спускаючись до води.

– Добрий вечiр, господарю! – поздоровкався Дмитро з мельником, пристаркуватим чоловiком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя були покритi солодкуватим димчастим борошном.

Бiлий пил тремтiв у млинi, оповивши i обплiвши нитками убогi стiни i снастi.

– Доброго здоров'я.

– Кому зерно мелеш?

– Звiсно кому – допомiчнiй полiцiї.

– А людям?

– Не велено.

– Вiзьмем ми в тебе, господарю, кiлька мiшкiв муки.

– Бумажка є?

– Аж три бумажки. Бачиш, якi? – злегка рукою торкнувся Федiр рушницi. – Хорошi?

– Документи справнi, – нiяково усмiхнувся мельник. – Виходить, ви не з полiцiї?

– Виходить.

– То ви, хлопцi, забирайте муку хоч усю, тiльки мене зв'яжiть i покладiть у куток.

– Це можна, – охоче погодився Федiр. – Ми люди не гордi.

Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра:

– Чи не вiйськовий секрет, щоб дорогу до вас узнати… Ви мене не опасайтесь. Нiмецька власть десь менi держиться. А багато людей тиняється тепер. З радiстю пристали б до вас.

Дмитро допитливо поглянув на мельника:

– Хто вони? Добре знаєш їх?

– Чому не знати. Радянськi люди.

– Комунiсти є мiж ними?

– Є. Мiй зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всихає чоловiк без живого дiла.

– Ким до вiйни був?

– Механiком.

– Де живе?

– Третя хата над рiчкою, коли за течiєю йти. На хатi гнiздо лелеки, – повеселiшав мельник. – Може вас звести з ним? Я зараз збiгаю.

– Не треба. Самi познайомимося, – прикинув, що про таке дiло треба порадитися з Туром.

– Та воно так, вам виднiше, як треба робити, – погодився мельник i зашипiв на Федора:

– Не так здорово скручуй, не нiмець же ти. Попусти трохи мотузок.

– Це ж для вашої пользи, – заспокоїв Федiр.

– Найшов пользу. Вiд такої пользи дуба можна дати.

– Не дасте – баби зразу розв'яжуть. Це ви їм за могорич мелете?

– За який там могорич! – образився мельник. – Треба ж хоч чим-небудь допомогти своїм людям… В'яжи ти, скорiше.

Коли Дмитро пiдхопив третiй мiшок на плечi, у дверях млина, наче в рамi, стала ставна молодиця. Блискучi очi горiли на її блiдому обличчi.

– Дмитре! Дмитре Тимофiйовичу!.. – ступила крок уперед, простягла руки i зразу ж безвiльно опустила їх.

– Марто! – не вiрячи собi, скидає мiшок iз плечей i випростується рвучко, всiм тiлом.

Пам'ять в одну мить освiтила той затьмарений свiт, перенесла в таке близьке й таке далеке рiдне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна одної дорожча, закружляли, немов крижини в льодохiд; проте i в наймилiших споминах таїться пiдсвiдома тривога, як у пiвдень тiнь бiля корневища дерева.

Хвилюючись, пiдходить до неї i простягає руку.

– Дмитре… Дмитре Тимофiйовичу, – якось несмiливо подає руку молодиця, i нема в її пальцях колишньої сили i пругкостi.

– Чи думалось, сподiвалось? – легко охоплює її руки i виходить з млина.

– А я думала, сподiвалась, вiрила. Не мiг же ти поїхати кудись i не попрощатись зi мною, – глянула на нього, вiдхиляючи голову назад. – Щоночi став снитись. I коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? – i не може одiрватись од свого першого кохання, такого близького i недосяжного. – Як же ти зарiс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, – торкається округлої густої бороди.

– Страшним став?

– Iще кращим, нiж був. Тiльки очi в тебе тепер як нiч.

– Коли переможемо – зорями засяють. Як у пiснi, – ласкаво примруживсь.

– Ой, коли б скорiше нашi повернулися, – взялася руками за серце.

– Ти куди думаєш? В млинi зостаєшся?

– Нi, додому йтиму.

– Провести тебе? Не побоїшся?

– Нiчого в свiтi з тобою не побоюся! Тiльки як тобi?.. – раптом зiв'яла.

– Ти чого?

Зiтхнула молодиця i нiчого не вiдповiла, дивлячись затуманеним зором на нього i вже нiчого не бачачи. Поволi пiдiйшов до воза:

– Денисе Вiкторовичу, ви з Федором рушайте додому («землянку домом назвав, привикаю», – вiдзначив) – а я подамся в село. Дiло є.

– Може помiч потрiбна?

– Нi. Пiзнiше побачимо. Якщо припiзнюсь – в Марка Григоровича перебуду.

– Остерiгайся ж.

– Дмитре Тимофiйовичу, тiльки сьогоднi приходьте. Ми всi турбуватись будемо, – промовив Федiр i спалахнув, наче дiвчина.

– Добре, – примружуючись, глянув на парубка. – «А й справдi, хлопець, здається, нiчого».

Вiз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат, пiдiйшов до Марта.

– Чого запечалилась? – охопив рукою плечi, i так пiшли обоє вузенькою стежкою понад зубцюватою спiвучою лiнiєю Бугу.

– Чого? – I гiркота заклекотiла в її голосi. – Будь ти прокляте, таке життя! Увесь свiй вiк мучилась i мучусь. Вже в останнi роки горе почало забуватись. Мiж людьми i мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у вiчi всiм, тобi… Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тiнь на мене кидають. Коли б цi лиходiї у безвiсть пiшли – легше б стало на душi. А Лiфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зi мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзi винесуть. Сьогоднi з тобою здоровкаюсь i тремчу душею, їй не дорiкнеш хоч поглядом.

– Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно i нiхто не дорiкне тобi.

– Я, Дмитре, поранених воїнiв лiкую. У себе на горищi. Найшли з Нiною роботу.

– Знаю, Марто. Спасибi. Колись навiдаюсь до твого госпiталю. – Iшов, охопивши рукою плечi Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки.

От i зникла Марта в коноплищi, а вiн стоїть у затiнку, вiдчуваючи, як непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Нi, сьогоднi не в силi вiн зараз iти в лiс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима Андрiя, печалиться голубим сяйвом Югини i зiтхає тяжким сумом матерi.

«Там же нiмцi тепер. Ну й що?..»

Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голiвки макiв, i серце його в тишi так б'є, начебто на рiчцi гупає крига.

Пригинаючись по тiнях лип, проскакує шлях i вже рукою береться за свiй перелаз; вже над ним низько нависають вогкi, росистi вiти розлогих яблунь; трохи далi сумовито шумлять тополi. I от його хата. Надивляйся, Дмитре, на своє мовчазне i печальне гнiздо.

Надивлявся Дмитро й надивитись не мiг…

Уже небо пiдпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо стугонiли лiси, коли вiн легко, по-лiсовому, поспiшав до Городища.

З багряного, затопленого сходом перелiска, мов з пожежi, вийшли двi постатi.

«Хто тут нишпорить?» – миттю залiг у засiдцi, приминаючи посивiлу вiд роси траву.

I яке ж його було здивування, коли розпiзнав Тура i Черевика. Федiр, побачивши Дмитра, зрадiв, а Тур стримано поздоровкався i несхвальне похитав головою.

– Щось трапилося? – стурбовано запитав.

– Трапилось, – невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках затремтiли сухi м'язи.

– Що?.. Де дiд Хмара? – витягнулось обличчя вiд напруги.

– Теж пiшов свого командира шукати… Федоре, пiди назустрiч дiдовi.

– Що ж таке у вас? – полегшено зiтхнув.

– Як що? – несподiвано обурився Тур i перейшов на «ви». – Це вам, Дмитре Тимофiйовичу, виднiше. Ви покидаєте загiн i навiть не говорите, куди йдете. Я розумiю рицарськi подвиги – провести жiнку до села. Але цей подвиг – кому вiн потрiбний? – цiлковите безглуздя, безрозсуднiсть. Ви пiд паршиву полiцейську кулю пiдставляли i своє i тої жiнки життя. Подякували б вам її дiти…

Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комiсара, а потiм тихо промовив:

– То правда, Саво! Але коли б i ти мав дiтей, може по-iнакшому судив би мене… Навiть звiр не має тої розлуки, якої нам завдав фашист.

– На почуття, Дмитре Тимофiйовичу, б'єш? – подобрiшав Тур. – Почуття без розуму – це той хмiль, який i голову зiрве… Перепустки нам, справки треба добути.

– Якi?

– Нiмецькi. Щоб вiльно тепер могли по дорогах ходити.

А за сьогоднiшнiй вчинок – i в щоденнику тебе лаю.

– Уже записав?

– Записав i висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цiлий день зi свого життя.

– Висновок нелегкий.

– Тим гiрше для нас. Отже, Дмитре Тимофiйовичу, затвердимо зараз i до кiнця вiйни основний розпорядок: кожного дня бойовими дiями допомагати Батькiвщинi! Кожного дня! Так i запишемо в щоденнику?

– Так i запишемо! – мiцно стиснув руку комiсаровi. – Може з цього й починати щоденник?

– Хочеш, щоб про твiй вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре Тимофiйовичу… Що мельник тобi розповiв?.. Це добре, що нас розшукують люди. Треба скорiше взнати, хто вони. Партiя завжди учить – тiснiше тримати зв'язок з народом. От як тiльки нам зв'язатися з пiдпiльним райкомом?

– Може його й нема тепер?

– Є, Дмитре Тимофiйовичу, – вiдповiв упевнено. – Про це говорять останнi подiї в районi.

XXVII

Головна похiдна застава самоходок вилетiла на узлiсся i зупинилася, огрiваючи вологу осiнню землю своїм теплом. Екiпажi повискакували з люкiв, зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевiряли ходовi частини, натяжку гусениць, пальцi ведучих колiс. Облущенi, проклепанi снарядами самохiдки не раз уже бували в бувальцях, i хоч давно минув строк гарантiйної норми – не вiдмовляли в боях.

Командир похiдної застави старший лейтенант Лукiн i командир самохiдки лейтенант Сергiєнко мовчки вийшли на край узлiсся, уважно оглядаючи незнайомi настороженi простори.

За покалiченими незiбраними полями, як велетенський хлiб, лежала кругойдуча оболонь, навпiл розкраяна неширокою рiчкою; далi клубочилися лiси, а в лiсах причаївся ворог.

Де розташувався вiн? Якi мав огневi сили? Де можна знайти переправу? Про це треба було довiдатися Леонiдовi Сергiєнку.

– Мiсток бачиш? – одвiв Лукiн од очей бiнокль.

– Бачу. Для пiхоти.

– Чи замiнований? Ворог так знахабнiв…

– То до пори, – похмуро вiдповiв Леонiд. – Погано воюємо, танком за танк вчеплюємося, а треба б хитрiше.

– Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, – так сказав, наче про це ранiше не знав Сергiєнко.

Настала та незручна хвилина перед боєм, коли говорити про особисте нiяково, коли в сухi важливi слова передбачень втискається дрiб'язковий i самий буденний непотрiб, одноманiтнi частки. Напружений мозок зразу ж пригашує, випускає їх зi оплетання гострих думок, якi навiть саму землю пiднiмають. розводять лiси, вишукуючи ворожi кубла.

За одну хвилину екiпаж займає свої мiсця, i машина виривається в поле.

Леонiд Сергiєнко з вiдкритого люка пильно стежить за лiсом, який оживає i високими розгойданими колонадами напливає вперед.

Враз помiж деревами замерехтiли вогнi i зразу ж затягнулися гнiздами диму: по самохiдцi вдарили нiмецькi гармати.

«Батарея на узлiссi стоїть. Ми тебе ударимо», – натягується обличчя Леонiда. Вiн гостро зиркає то на лiс, то на рiчку.

Зразу ж визрiває смiливе i рисковане рiшення. Пригнувшись, наказує водiю Бойченковi зигзагами мчати до мiстка. На вищих передачах, петляючи, полетiла машина вперед.

Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже благенький дерев'яний мiсток злякано згорбатився i не знає, де заховатися, а самохiдка ще помовкуе.

– Товариш лейтенант, куди ж ми? – стурбовано запитав заряджаючий

– Куди? Через рiчку майнемо, – роздвоює зiр на два найважливiшi об'єкти.

– Перелетимо, чи як?

– Перелетимо. По мiстку.

– Так вiн же для пiхоти… – мiниться закурене обличчя бiйця, i очi стають прозорiшими.

– Не бiйся Так промчимо, що мiсток тiльки трiсне… За вибухом снарядiв, що пiд саму самохiдку люто жбурнули двi вирви, заряджаючий не почув кiнця вiдповiдi, але полегшено перевiв подих: коли говорить їхнiй командир – значить перелетять.

Сергiєнко, обсипаний землею, спускається вниз. Ось i мiсток. Легенький, дощаний вiн, здається, вискакує з берегiв i мчить пiд важкi траки. Один невiрний рух – i самохiдка з розгону влетить у рiчку. Мов скам'янiли пригнутi настороженi бiйцi, не одриваючи очей вiд зорової щiлини.

Здавалось, машина злилася з механiком-водiєм, здавалось, розпластавшись, вона човном ковзнулася по мiстку.

Увiгнулось, стрельнуло, захрустiло дерево i. покалiчене, потрощене, розсипалось, закружляло на збуренiй водi.

– Ти диви! – з недовiрою i захопленням вирвалося в стрiльця-радиста

Самохiдка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя i, круто звиваючись, помчала на батарею.

На повнiм ходу вiдкрили стрiльбу. Леонiд, морщачись од напруги, сам повiв огонь по ворогах.

Барвисте узлiсся на очах почало чорнiти, розпухати, з корiнням i верхами пiдноситися вгору. Ось неповоротко i тяжко пiдскочила гармата, пiднiмаючи вгору колеса, як пiднiмає полонений обважнiлi руки.

– Скапустилась одна! – завзято гукнув механiк-водiй.

– Фрицнулась, – повчально поправив замковий Iбрагiмов. Влучним попаданням на шматки розкришило другу гармату, i обличчя Леонiда просвiтлiло, наче небезпека вже минула.

Переполовиненi, приглушенi, заслiпленi вогнем, димом i темiнню розмеленої землi, заметушились обслуги помiж порiдiлим чагарником. Але якась сила знову прикувала їх до гармат, i тяжко заворушились, осiдаючи, мертвотнi чорнi жерла, нацiлюючись на самохiдку.

– Блямббб!

Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохiдцi снаряд, аж назад подалася вона, а з очей воїнiв кiлькома потоками, вгору i вниз, посипались iскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонiд i широко рукавом протер заслiпленi очi.

– Броню не розтрощило! – шаленою радiстю взялося на мить перелякане обличчя Бойченка.

– Не розщепило! – по звичцi поправив товариша Iбрагiмов.

– Зате ми їх зараз розщепимо, – кидає Леонiд.

Гримнув вибух. Задвигтiли i врiзалися в землю покорченi шматки третьої гармати, а скупчена обслуга четвертої, чорна, розкуйовджена, розвалюється i розтiкається лiсом.

Ряба самотня гармата, нацiлена на самохiдку, вивiрчує останнi розрiдженi пасма диму.

«Ми тобi переломимо хребет», – тремтить злою усмiшкою горде, напружене i потемнiле вiд кiптяви обличчя Леонiда. Проте не забуває пильно стежити за лiсом i полем.

Коли до гармати залишилися лiченi метри, побачив, як од вузької лiсової дороги почали одриватися на луг ворожi танки.

Самохiдка розвернулась. Увесь стискаючись в єдину волю i силу, Леонiд першим напав на залiзнi потвори, перед якими вже забушували темнi, як осiннi дуби, стовпи землi.

«Лукiн пiдтримує. Зразу намацав ланцюг, – зрадiв, обливаючись чорним масним потом… – Головний, тiльки б головний продiрявити…»

Полегшено зiтхнув, коли осiла i зачадила димом машина, пiдбита Лукiним.

«А головний пре!»

Ось вiн розвернувся, нацiлюючись жерлами та бiльмами роздвоєних хрестiв. Бiля самих лiнивцiв самохiдки бризнула земля i тяжко загупала по бронi.

«Я тобi нацiлюся, гаде фашистський», – летить уперед, забуваючи своє рiшення – поменше зчеплюватися з танками.

Одночасно з вибухом огонь розщепився на головному танку, i вiн запалав, неначе купина смолистого дерева.

Самохiдка Лукiна зриває гусеницю ще з однiєї машини; вона похитнулась, шкутильгнула, залишаючи позад себе розпластаний тяжкий мiх тракiв, i закружляла на мiсцi, вивiрчуючи вогку землю.

Не витримавши двобiчного вдару, танки, огризаючись, метнулися в лiси.

– Тiкають, тiкають! – радiсно вигукнув Бойченко.

– Дряпають! – поправляє Iбрагiмов. Самохiдка, не вмiщаючи веселого гомону, мчить до рiки. Не роздягаючись, кинувся Леонiд у хвилi, шукаючи броду, а екiпаж почав закривати люки, жалюзi, пiдiймати вгору вихлопнi труби. Незабаром, увесь, з голови до нiг, мокрий i заболочений, повертається Сергiєнко назад.

– Риби ж у рiцi, хлопцi! Пройти не дає: так i валить iз нiг. Бойченко, це по твоїй спецiальностi – налови! Ото вечеря буде!

– Тут риба, товаришу лейтенанте, неапетитна.

– Фрицатником тхне, – добавляє Iбрагiмов. Загудiв мотор. Щiльно закрита машина влетiла у воду. До самого дна роздалася навпiл розбита рiчка, i екiпаж з радiстю побачив, як до нього наближалися нашi самохiдки.

«Дорога моя Надiє, радiсть моя!

Недавно закiнчився бiй, i я знову дописую тобi листа. Вiрю: вiн вiдшукає тебе… Що ж про себе? Твiй бiлоголовий Льоня старається недаремно їсти солдатський хлiб i дуже, дуже скучає за тобою. Оце щойно пройшов дощик, i лiсова земля тепер пахне, як твої коси. Мiй друг, старший лейтенант Лукiн, уже насмiхається з мене: «Тобi й дим самохiдки пахне Надiйчиними косами», а сам потай зiтхає за своєю дiвчиною…

От i експедитор прийшов, поважний, наче сам нарком-поштель; дивується, чому не вiдправляю листа. Вiн i не знає, що менi, як у пiснi спiвається, можна надiслати тiльки куди-небудь. Тому й тремтить мiй лист у руцi, як серце…»

– Льоню, тебе хазяїн викликає. Страх задоволений тобою. Я змалював обставини зi всiма деталями, ну i сам якось непомiтно примазався до чужої слави. Вiрнiше, мене примазали, а я по м'якостi характеру не заперечував: не люблю пiдiймати дискусiї у воєнний час, – смiючись пiдiйшов зiбраний, осмiхнений Сергiй Лукiн до Сергiєнка. – О, ти знову посланiє Надiйцi строчиш? Вже в тебе скоро листи i в самохiдцi не вмiстяться – доведеться на прицепах возити… Та що ж воно в тебе за лист? Почав чорнилом, потiм синiм олiвцем, а закiнчив червоним.

– Кольором перемоги!

XXVIII

Намучилась, нагорювалась, наробилася дiла за свiй вiк Докiя; спокiйнiше думалося на старостi пожити, тiшачи внучат та коло саду пораючись… Не судилось. Iще тiльки сонце загляне у вiкно, а вже десятник калатає гарапником у вiкно:

– На роботу, бабо! З невiсткою йди! Гей!

I спробуй не пiти. Хтось, може, вiдпроситься, хтось за чарку вiдкупиться, а тобi, стара, всi дороги заказанi – за сина лютує Варчук.

Двiчi вже синцi попоносила Югина, намiрявся i її, Докiю, вдарити Варчук, та чи поговору посоромився, чи совiсть заговорила. На зрубi просо в'язала, втомилася, обiперлась спиною в полукiпок, в далину глянула.

Iз лiсу вигинався на пагорбок шлях; як синя хвиля, пiднiмався над полями i масивно плив до самого неба, повз вижатi лани, повз високу самотню могилу.

Це ж Дмитро прибуде додому Великим шляхом, увiйде в хату, високий, кремезний, i як вiн їй усмiхнеться, як вiн до неї, матерi, заговорить, як обiйме її.

I вже бачила свого сина коло себе, вiдчувала дотик його великих рук i не чула, як сльози обривалися з посiчених щiк, падали на рожеву стерню, на босi, порепанi ноги.

– Хто ж за тебе дiло буде робити? Може менi накажеш? За совєтської властi хiба так на полi робила? – конем iз дороги звернув Варчук, пiд'їхав щiльно до неї. Гаряче кiнське дихання обвiяло її руки, спiтнiлi груди.

Несподiвано на старiсть роздобрiв Сафрон, погладшав, наче помолодшав, тiльки синцi пiд очима ще бiльше почорнiли, i, немов заокругленi шматки рашпелiв, були насiченi грудочками губчастого тiла. Казали на селi, що навiть до молодиць почав приставати. Що ж, вiд'ївся на чужому горi.

– Чого ж мовчиш, бабо?

– Нема менi про що з тобою бали розводити.

– Он яка гордовита. Може ще своїх ждеш?

– Таки жду.

– Кого? Свого забiяку?

– Армiю Червону виглядаю. Сталiна жду.

– Не дiждешся, стара погань. Були вашi бiльшовички, та всi вийшли. Ну, чого ж не в'яжеш?!

– Чекаю, поки ти переказишся та з очей гнилим туманом щезнеш.

– Я ж тебе! – i пiдняв гарапник, наїжджаючи конем на жiнку.

Та вiдiпхнула вiд себе гарячу кiнську голову.

– Удариш, може? Покажи свою хоробрiсть. Усi в селi кажуть: хоробрий ти, а менi не вiрилось. Ну, вдар! – вперто поглянула на розбухлого Варчука.

– Паскудити рук не хочу, хай iнший паскудить. Тiльки штраф завтра, як миленька, заплатиш, – вперiщив нагаєм коня i помчав шляхом, закриваючись чорним стовпом пилюки.

«Наче й не мати його породила».

Одначе швидко забула про це – знову прийшли думки, все про нього, сина свого.

I по ночах погано спала, частiше сiдала бiля вiкна, виглядала Дмитра.

Тiльки замаячить яка постать на шляху, вже мiсця не може собi знайти. Вiрила, що Дмитро не сьогоднi-завтра подасть їй звiстку. А днi минали, сушачи вдовине тiло i серце. Стала ще бiльш мовчазною, а коли доводилось сказати яке слово в розмовi, неодмiнно споминала Дмитра.

Вбiгла якось у недiлю до Югини Килина Прокопчук. Швидким оком оглянула хату – чи нiмця нема, i усмiхнулась змовницьки i щасливо.

– Чуєш, Югино, що на свiтi робиться?

– Нiби що? – кинула замiтати пiдлогу.

– Йосифовi дiти цiєї ночi погуляли на шляху – двi машини зiрвали. Трупу нiмецького – що колод наложили, самi ж, як вiтер, зникли.

– Чиї це дiти, кажеш? – пiдiйшла Докiя до Килини.

– Йосифа Вiссарiоновича, Сталiна нашого. Партизани, значить.

– Може i наш Дмитро в партизанах.

– Може. А яку нову казку про партизанiв говорять!

– Розкажiть, тiтонько! – заiскрилися очi в Андрiя.

– То ж казка.

– Хай казка, аби про партизанiв.

– «Що то в полi червонiє?» – запитав нiмецький генерал своїх офiцерiв. «Мак», – вiдповiли тi. – «Мак? Вирубати, витоптати його, бо вiн укрив поле, неначе червонi прапори». Кинулись фашистськi вояки i на танках, i на машинах, i так, пiшки, винищувати мак. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. I тiльки пiд'їхали до червоного поля – почали вгору злiтати. Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад. Утiкаючи, запитав генерал своїх офiцерiв: «Що ж то червонiло на полi?» – «То партизани стрiчки наколювали», – вiдповiли тi. «Не гут, не гут, – похитав головою генерал. – Що ж то буде, коли вони воювати почнуть?»

– «Що то в полi так здiймається, то опускається?» – запитав удруге фашистський генерал своїх офiцерiв. «Ячмiнь», – вiдповiли тi. «Ячмiнь? Вирубати, витоптати його, щоб i стеблини не залишилося». Кинулися нiмецькi вояки i на танках, i на машинах, i просто пiшки винищувати ячмiнь. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. I тiльки пiд'їхали до поля – почали вгору злiтати. Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад. Утiкаючи, запитав генерал своїх офiцерiв: «Що ж то коливалося в полi?» – «То партизани вуса закручували», – вiдповiли тi. «Не гут, не гут, – похитав головою генерал. – Що ж то воно буде, коли партизани воювати почнуть?»

– «Що то зеленiє вдалинi?» – запитав втретє фашистський генерал своїх офiцерiв. «Вода в ставку зеленiє», – вiдповiли тi. «Зiрвати греблю, спустити воду!» – наказав генерал. Кинулись нiмецькi вояки i на танках, i на машинах, i просто пiшки руйнувати греблю. I тiльки пiд'їхали вони до ставу – почали вгору злiзати. Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад. Утiкаючи, запитав генерал своїх офiцерiв:

«Що ж то зеленiло?» – «То партизани сорочки одягали», – вiдповiли тi. «Не гут, не гут, – сказав генерал. – Що ж то буде, коли партизани воювати почнуть?»

– Аж тут земля гуде, спiвають копита, зброя дзвенить i пiсня, наче вiтер, летить. «Хто це спiває?» – запитав генерал своїх офiцерiв, та вже i питати не було кого: всiх мов корова язиком злизала.

– А це ми, партизани! – та як вдарять партизани по гiтлерiвцях, рознесли їх, мов чорну хмару, а потiм сказали:

«Оце здихайте, фашисти, щоб наших квiтiв не топтали, нашого хлiба не їли, нашої води не пили»…

– В Янiвських лiсах парашутисти до партизанiв спустились. Послали нiмцi облаву, та мало хто з неї повернувся. Доброго чосу дали, – озивається гордовито Андрiй.

– Може i наш Дмитро з тами парашутистами, – зiтхає Докiя.

– А що ще говорять люди! – не вщухає Килина. – Кармелюк зi своїми хлопцями появився. Фашистiв б'є, полiцаїв б'є, бандерiвцiв нищить. I суд простий у нього. Спiймають когось з поганi, Кармелюк у людей питає: «Що вiн зробив?» – «Палив», – скажуть. «То його спалити на вогнi». I горить проклята душа, а Кармелюк далi, вiд села до села, iде, свiй суд чинить, грiзний i справедливий.

– Може i наш Дмитро ходить iз хлопцями Кармелюка.

– Чудне ви говорите, тiтонько, – усмiхнувшись, не витримала Килина. – Хiба ж може один чоловiк бути то з Кармелюком, то з партизанами, то з парашутистами.

– А де ж йому, по-твоєму, бути? – образилась Докiя. – Може скажеш, на службу до германа пiшов? Вiн у мене нiколи в сiрка очей не позичав, а дороги йому тiльки випадають чи до Кармелюка, чи в партизани, чи в парашутисти. Поживеш – спом'янеш моє слово.

– Нехай буде так, – здвигнула плечима Килина.

– Не нехай буде, а так воно i є, – настоювала мати на своєму. – Совiсть у нього чиста. – I виходила з хати, гордовито й ображено, коли помiчала в очах сусiдки iскорки подиву. У сад пiд хутором пiде, тiльки сяде бiля розчахнутої протрухлої дубiвки – тут колись Дмитро любив посидiти. Усе, що було миле Дмитровi, стократ стало милiше Докiї. Прийде з роботи i, коли нiкого нема в хатi, всi Дмитровi фото обцiлує, до серця притискає, нiби то самий син був. Хотiла раз Югина з Дмитрової сорочки пошити блузку Ользi.

– Не треба, дочко. Переший iз моєї блузки. Щось нове з'явилося у вдачi Докiї. Була вона тою самою Докiєю, господаровитою, статечною, не такою, що зiгнеться, куди вiтер повiє, та коли заходила мова за Дмитра – забувала все на свiтi. I жалiсно було дивитися, i слухати її, змучену, переболiлу найбiльшими болями – материнською любов'ю.

XXIX

Дiти нiчого не прощають старшим. На довгi роки западають у їхнi душi кривди, глибоко i болюче.

Привiвши з пашi трофейного коня, Андрiй довго рився на горищi в книжках i незадоволений, облiплений порохном i павутинням, злiз у сiни.

– Чого шукав на горищi, сину?

– Книжки якої-небудь почитати. I не знайшов – усе читано й перечитано.

– А чого ж ти до вчителя кфрема Федоровича не пiдеш?

– Нехай тому нога вiдсохне, хто до нього ступне.

– Нiби вiн що? Запродався?

– Чи запродався – не знаю, а що слизняк – всiм вiдомо.

– Як ти смiєш говорити так про свого вчителя? – А як вiн посмiв пiти працювати на молочний пункт, та й ще на людей гримати, щоб скорiше нiмцям молоко виносили? Я ранiше – сиджу в класi – i слова не пропущу. Читаю йому вiрш, оповiдання – усiєю душею тремчу, чи так зрозумiв написане. Сяде вiн, учитель, коло мене, розбалакається i сам щось прочитає. Добре читав – так у мене серце i защемить, i засмiється. А тепер вiн людям читає: «Вiсiмсот лiтрiв молока – небагато. Хто не винесе – корову заберемо», – злiсно перекривив. – Спробував би вiн тепер свою руку менi на голову покласти – у вiчi плюнув би.

– Хiба ж так можна? – усмiхнулась в душi.

– Можна, мамо.

– Може чоловiка горе заставило.

– Горе? А Микитi Дем'яновичу, на двадцять рокiв старшому, не горе? Запрошували ж бандерiвцi вчителювати – не пiшов. «Старий», – каже. За п'ять верст рибу в Бузi вудити ходить, з юшки на воду перебивається. А повернуться нашi, як цей старий учити нас буде!

– А буде, – задумалась Югина, переносячись у думках не .до вчителiв, а до свого чоловiка.

Андрiй пообiдав, вислiдкував, коли нiкого не було на шляху, швидко скочив на коня i, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лiсу.

Свистить у вухах вiтер, забиває дух, курличуть дзвiнкi копита, а хлопець упивається швидкою їздою. В лiсi на всiм льоту зiскакує з вороного, бiжить галявиною, тримаючись за повiд так, неначе летить.

Осiнь уже торкнулася лiсу.

Розкiшними червоними гнiздами одцвiтає заяча капуста, жаринами горить у безлистих кущах рясний свербиус; бiлий нiздрюватий деревiй пахне густо i владно, прибиваючи сумовитi повiви прив'ялих трав i квiтiв. Восковим нiжним оксамитом вже пiдбито знизу липовий лист; пожовтiли на ньому гострi зубчики, почорнiли в суцвiттi дрiбнi горiшки насiння. В низинах трава дугами припала до самої землi, оголяючи напiвзiв'ялi жовтi голiвки дев'ятисилу. Зацвiтали крихiтнi, неначе вишиття, блiдночервонi хрещики вереску. А у верховiттi коливалися шуми, то зеленi-зеленi, обсипанi сонцем, то срiбнi, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизi, найбiльш сумовитi – десь хмарити починало.

Забуркотiв дикий голуб, на дубi заскреготала сойка, i знову шуми: то стихають, як пiсня, то розростаються, немов повiнь. Пролетiв хазяйновитий, неповороткий джмiль, припав до блакитної квiтки i незадоволено загув – мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього менi, статечному чоловiковi…

Впершись лiктями в землю, Андрiй почав читати «Як гартувалася сталь». Не раз схоплювався, i тодi величнi дуби, густолистi берести, срiбнокорi берези чули вигуки.

Чого тiльки не було в його малому чутливому серцi. Своїми темними сумовитими очима бачив усе, що робилося в селi. Вже, вперше в життi, вiн узнав, як трiскається шкура на плечах пiд нагаєм i як самi зриваються сльози з очей вiд безсилої злоби i сорому.

В його лiтах можна людям допомагати, а вiн коня пасе та по господарству те, се робить. Це вiн завжди встигне, а зараз вiйна. Помагати своїм треба. – I з кожним днем, пригадуючи батьковi слова, вкорiнювалася думка, що вiн мусить пiти в партизани. «Розвiдником буду. Де великий не пройде, малий проскочить».

Не раз бачив себе бiля вогнища в колi суворих воякiв, то бiля свого батька, то десь у розвiдцi.

Скiльки вiн об'їздив лiсами, яругами в надiї зустрiтися з якимсь загоном – i все не щастило. А тi розмови про дiтей Сталiна бринiли в його серцi, як музика, не давали супокою. «Дiти Сталiна!» – випливали з лiсових гущавин могутнi партизани, оперезанi кулеметними стрiчками, обвiшанi бомбами, i тiкали нiмцi, тiкали полiцаї, Варчук.

Сiв на коня i знову поїхав, пильно придивляючись до кожного байраку, до кожного дерева, особливо дуба, бо вiн – так думалось – повинен бути улюбленцем партизанiв. А лiс шумить таємниче. Скрипнула пiд ногами коня розчавлена нiжка гриба, точена шапка вiдлетiла на дорогу, поблискуючи густим-прегустим сизобрунатним ситом.

Раптом майнула постать мiж деревами, i Андрiй застиг, зупинив коня. Нi, то тiльки береза, переломлена бурею.

В сосняку забринiв пiдземний дзвiн.

«Що воно?» Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, i вiн гудiв низько i розмiрене. Потiм iз землi висунулась чорна голова, засмiялась:

– Перелякався?

– Нi, – зскочив з коня.

– Здрастуйте, хлопче.

– Здрастуй.

Степан Синиця, увесь об'юшений потом, вилiз з глибокої ями, викопаної навколо величезного соснового пня, i подав Андрiю мiцну, почорнiлу вiд сонця, землi i живицi руку.

– Корчуєш?

– Корчую. Думаю дьогтю викурити, – Степан витер полотняним рукавом пiт з чола. – Тепер же нiде його не дiстанеш.

– Умiєш курити?

– А чого ж? Наука не хитра. А я не вмiю, – пожалкував Андрiй.

– Ще б тобi вмiти, – глузливо засмiявся. – Кашi треба попоїсти.

– Набагато бiльше ти за мене попоїв?

– Ну, знаєш… Доживи до моїх лiт.

Андрiй хотiв ще щось розсудливо вiдповiсти, але несподiвано всмiхнувся:

– Я до твоїх, може, доживу, а от ти до моїх доживи.

– Хитрий який, – засмiявся Степан, вдарив сокирою у пень, i вiн задзвенiв, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув iз кишенi I кисета. – Куриш?

– Нi.

– Та ти ще малеча, куди тобi. I я в твої года не курив.

Проте вiд допитливого ока Андрiя не заховалось, що курити Степан почав тiльки цими днями – хлопець скривився ї i пiсля затяжки довго вiдкашлювався; аж з-пiд довгих чорних вiй, що зовсiм закривали очi, викотились сльозинки. i, Степановi хотiлося розповiсти про зустрiч iз Дмитром Тимофiйовичем, одначе, давши слово, стримував себе i трохи зверхньо слiдкував за найкращим учнем п'ятого класу.

– Коня де дiстав?

– Вiйна принесла.

– Добрий?

– Справний.

– Старий?

– Восьми нема.

– Звiдки знаєш?

– По зубах – кореної зiрки нема. Та й верхня губа без зморщок.

– Та ти не тiльки вiршi читати вмiєш. Ну, добре, приїжджай сюди через три днi – навчимо тебе дьоготь курити.

– Приїду.

– Про батька нiчого не чути? – допитливо глянув Степан.

– Нiчого, – зiтхнув. – Думаю, думаю… Дома тiльки сльози Хоть би здоровим батько поїхали.

– Не журися, все добре буде, – сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрiй i припав до Степана.

– Може знаєш, чув що, Степане?

– Нi, не знаю. Так чувати доводилось. Тiльки щоб нiкому, навiть матерi, нi слова.

– У мене як в могилi лежатиме, – твердо вiдповiв, блiднучи вiд хвилювання.

– к чутки, що твiй батько партизанить. Фашиста б'є.

– Вiд кого чув?

– Сорока на хвостi принесла. Чутка вiрна, бiльше не допитуйся. Зрозумiло? Та держи язик за зубами.

– Вiрне твоє слово, що батько у партизанах?

– Вiрне.

Скаменiв Андрiй помiж двома дубами, не ворухнеться, тiльки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарiзало i самi повiки затремтiли дрiбно та часто.

Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного i такого доброго до нього; згадав, як вiн у грозу переносив його через рiчку i як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки i слiпучим синюватим сяйвом рiзало, било у вiчi i гасло. тi дужi руки нiби знову торкнулись його, виносячи з великої грози.

– Скупаємось, Андрiю?

– Скупаємось, – нiби прокинувсь од сну.

– Не боїшся холодної води? Iлля вже минув… З непривички можеш попектися.

– Нi. Я привишний.

Побiгли до лiсового озера. Вода бiля берега була зелена-зелена – зiлля тiнi поклало, – а посерединi – блакитна, з хмарами в глибинi.

– Розступись, ворожа сило! – пiднiмаючи стовп, вскочив Степан першим.

Поплавком зникаючи пiд водою, Андрiй бачить перед собою кипучий розбурханий свiт i раптом розумiє свою помилку: партизанiв треба шукати не на ковалевiй, не в берестi, а в Городищi.

«Далеко тiльки, мати не пускатиме. Вдосвiта виїду, а на левадi зверну на Городище».

I вiдразу ж починає кулаками розбризкувати райдужну воду.

«Мiй тато живий. То вiн i до нас прибуде». – I хлопець мiцно заплющив очi, щоб яснiше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистукує своїм молоточком велику та тривожну радiсть.

Вiн прокидається свiтанком, сповнений неясною радiстю. Що ж у нього хороше на душi? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподiвано приємне? Раптом солодкий перестук прокочується по всьому тiлi, i хлопець, посмiхаючись, пiдводиться на лiктi, бачачи i сизi вiкна, i заклопотану матiр, що стоїть коло столу, i свою бабуню, що порається бiля печi.

«Бiднi вони. Вони нiчого не знають», – жалкує в душi. Але то жалiсть на мить, бо її пiдмиває чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В партизанах. Воює. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, лiс, обкопаний сосновий пень, а здається, що от-от вийде батько з-за дерев, вiзьме його на руки, як тодi, в негоду. I хлопець, посмiхаючись, примружується, мiцнiше заплющує очi, щоб побачити свого рiдного…

Перехитуються лiси, гордовито, поважно, iдуть над ними вiтри; веслами по зелених верховiттях гребуть, а внизу шуми закипають. Вiн у лiсi з батьком. Лунко б'є сокира пiд дзвiнкий корiнь грабини, i ахкає луна аж у других гонах. Потiм стихає, i тiльки тиха пiсня iде понад землею. Iз-за дерев вiн бачить: сидить його тато на пнi, обперся рукою в держално сокири, тихо наспiвує.

Вiн пiдходить ближче, стає за плечима тата i пiдспiвує. «Це ти, сину!» – батько огортає рукою його плечi i ще тихше, неначе обоє глибоко задумались, пускають пiсню так, щоб не торкнулась вона лiсового шуму, а тiльки зеленої землi… Яке то було щастя!

– Вставай, Андрiю, – зажурена мати нахиляється над ним, i вiн їй усмiхається широкою усмiшкою.

«Може б хоч натякнути їй? Де там, – задумується. – Нiчого не можна сказати. Слово дав. Бо як почнуть допитуваться… Хiба що Степана запитати – може матерi можна похвалитись. I щоб нiкому бiльше».

– Мамо, ви не журiться. Наш тато живий. – Бере торбинку з хлiбом, огiрками.

– Живий? Ти може чув що? – кидається до нього Югина, i обличчя її за одну хвилину мiниться: то освiтлюється надiєю, то покривається тiнями.

Як йому жалко матерi! Сказати б усе.

– Не чув. Снився менi тато. А мертвi ж не сняться, – промовляє роздумуючи i опускає очi униз.

– I менi снився, – зiтхає мати. – Коли ми вже, сину, почуємо про свого тата? – цiлує його в лоб.

– Почуємо, мамо. Скоро почуємо, – i його голос так дзвенить, що знову розбуджує якийсь вогник надiї в Югини, i вона знову зiтхає, глухо i тоскно.

Дмитро тепер iще ближчим став їй, неначе тiнь, ходив за нею. Чи працювала, чи лягала на вiдпочинок – незмiнно чула його бiля себе. Часом в пiтьмi навiть руку простягне, торкнеться лiжка – чи нема дружини її. Ясно бачила його, i то бiльше парубком, у снах. I не знала Югина, що i цiєї ночi був бiля неї її Дмитро.

Андрiй, жалiючи матiр, тихо виходить на двiр, i зразу ж його жалiсть розмивається iншим бурхливим почуттям: вiн шукатиме тата в партизанiв у Городищi.

Любовно потрiпав по шиї коня i тихо, щоб не збудити нiмця у другiй хатi, виїжджає на вулицю. Довгим поглядом проводить свою хату, подвiр'я, в думцi прощається з матiр'ю, бабунею, Ольгою – може не скоро побачить їх. I жалiсть прокидається до своїх рiдних.

«Може ще повернутись, подивитись на них! Нi, хто повертається – не має удачi».

Риссю виїжджає на шлях, а далi – левадами. Оглянувся. Важкий туман закрив його подвiр'я, село, i тiльки неясно бовванiли на Великому шляху розлогi дерева.

На Бабизнi повернув коня в об'їзд i подався на Городище. Обминув i пасiку, щоб часом не зустрiтися з Марком Григоровичем

До самого пiвдня, натомивши коня, блукає хлопець ярами та болотами. Одначе нiде нi звуку людського, тiльки дерево шумить, тiльки розвихренi хмари летять по обважнiлому небi, тiльки, обтрушуючи пожовклий лист, вiтер перемовляється з пересохлою травою та часом прокисле замшiле болото зачавкає пiд копитом коня.

Пiсля полудня, обминаючи буйну зарость чагарника, почув, як незадоволено забурчав струмок – напевне якась перепона стояла на завадi, бо далi, в глибинi, мав другий, бiльш спiвучий звук. Направив коня до струмка.

Несподiвано з-за дерев виходять озброєнi автоматом i рушницею високий похмурий дiд з великим скаменiлим обличчям та бiлявий рожевощокий парубок.

«Партизани, – зупинилося серце, i заволоженими очима стрiчає вiн лiсовикiв. – Хай батько-мати не гнiваються на нього. А як не приймуть? Приймуть! Хiба ж вони не зрозумiють його? Вони все зрозумiють». – Вiд хвилювання тремтять повiки хлопця i дрижать руки, все тiло.

– Ти чого тут блукаєш? – строго питається дiд.

– Дiду, ви партизани? – ледве переводить дух.

– Бач, який цiкавий. Чи не зарання?

– Я вас, партизанiв, шукаю.

– Може щось передати маєш? – трохи добрiшає голос у дiда.

– Нi. Я сам до партизанiв хочу. Розвiдником буду. Де великий не зможе, там… – довiрливо наближається до старого.

I той, наче батогом, сiканув:

– А березової кашi не хочеш? Превража дитино! Що, ми тебе в кишенi возити будемо? Бачиш, Федоре, який партизан найшовся! Ах ти, ледащиця мала!

– Дiду!..

– Цить! Запам'ятай: дитячих ясел у нас нема i вiдкривати не думаємо. Цяцьок теж нема. I повертай коня, щоб духу твого не було. Не хочеться менi штанцiв твоїх спустити та кропиви накласти.

Приголомшений, ображений, обурений Андрiй уже не може навiть слова промовити. Вiн забув запитати, чи не чули партизани щось за його батька.

А бородатий сердитий дiд, заклавши пальцi в рот, пронизливо свиснув, раз i вдруге. Кiнь шарахнувся вбiк i злякано помчав пiд горбок. Андрiй, прикусивши губу, з-за плеча лихим поглядом змiряв дiда i, виструнчуючись, гордовито полетiв . уперед.

Дiд Хмара довго дивиться услiд хлопчаковi, похитує головою i говорить до Федора:

– А, видать, бойове дитя.

– Нащо ви так його?.. Шкода малого.

– А менi не шкода! Та де ж з ним зараз дiватися?.. Не крикни на нього – ув'язався б, як тiнь. Це з упертих. I, не помiтив, наче на Дмитра Тимофiйовича схожий?

– Справдi! А як на конi сидить, наче вилитий, – любується Федiр постаттю Андрiя, що зникає помiж деревами.

– От пiсля цього й подумай собi, чоловiче: який дiдько може захитати нас, коли i старе, i мале до зброї тягнеться? «Бачиш, який дрiбний прогонич, а вiн уже партизанiв шукає… Ну, пiшли, Федоре, за фашистом сочити. Хоч яка не є, а все ,таки робота.

А Андрiйко вже виїжджає з Городища.

«Який вредний дiд, який скажений дiд, – i сльози образи i злостi спадали на гриву коня. – Ну, добре ж. Не приймаєте, не хочете – сам стану партизаном. Сам партизанитиму». Мiцно затискує тремтливi уста i кулаки.

XXX

Високе досвiтнє небо затулили заростi колючого терну. На дрiбнолистих гiлках рясно синiють огорненi сизим пилком ягоди, перемежованi розчепiреними пучками продовгуватих колючок. Чагарник тут позаплiтався таким густим вiнком, що й виплазувати з нього не так-то безпечно.

Iще в пам'ятi Созiнова пропливають холоднi клаптики недобрих переживань, а серце починає зогрiватися тiєю надiєю, тим передвiсником радостi, коли уже щось зроблено i чується сила – зробити ще бiльше, значнiше.

Знову уява перебирає прикмети i лiсу, i поля, i дорiг, якими його вели – зараз так потрiбно знайти у безкрайньому свiтi той невеликий клаптик землi (праворуч на сiру дорогу виповзає з лiсу покалiчене корiння, попереду в глинястiм яру заспiвує струмок, а посерединi поле з гривастим вiвсом). Там лежить на землi його наган. Дiстати його i почати партизанити – годi вже доганяти своїх, коли всi дороги забитi нiмцями.

Вiдшукує вiйчастi голiвки макiвок, i солодке зерно ще бiльше розбурхує голод. Терпкi тернини аж опалюють рот, швидко набивають оскому. Ех, коли б це шматок доброго чорного хлiба, пересипаного крупчастою сiллю, або миску гарячого борщу.

Тiснiше стискає ремiнець на поясi i обережно вилазить з чагарника. I раптом насторожується: чує поперед себе тихий переривчастий стукiт, наче хто обережно ступає по землi.

Созiнов сторожко вiдступає назад, причаюється за зубцюватим клином кущiв. Кроки наближаються, i нiби одночасно з ним гупає наполохане серце.

«Це ж тiльки одна зброя тепер у тебе – ноги. Поганенький сопливий фриц пiдстрелить, наче зайця. I нiчого не зробиш».

I блаженна полегкiсть теплом заливає все тiло. Мiж деревами майнула голубенька, в бiлу горошину хусточка. Дiвчина в синьому платтi вийшла з просiки, оглянулась, зупинилась бiля кореневища ясена. Саме сходило сонце i освiтило невисоку гнучку постать. Двi чорних важких коси вiдтягали назад дiвочу голову. Пильно дивилася вдалину, готова стрепенутись, як птиця перед зльотом. Смаглявi щоки дiвчини просвiчувались блiдiстю втоми; неспокiйно пiдiймались пiд блузкою груди. Чоботи, одежа припали пилом, мiсцями подертi.

«Еге, певно й ти, сердешна, немало пережила за цi днi», – i легко вийшов iз чагарника.

Здригнулась дiвчина, вiдступила крок назад, але, зустрiчаючи добру усмiшку, зупинилася, гнучка i насторожена, мов дерево перед вiтром…

– Не бiйся, дiвчино. Я тобi злого не зроблю. Добрий ранок, – пiдiйшов до ясена.

– Доброго здоров'я, – подивилася прямо сумовитими карими очима i зразу ж пригасила їх довгими вiями.

– Куди прямуєш лiсами?

– Додому.

– Скiльки ж до твоєї домiвки?

– Та чимало.

– Далеко вiдбилася?

– Далеко, – i зiтхнула.

– Як тебе звати?

– Соломiєю.

– А не страшно самiй мандрувати?

Помовчала, та довiрливий погляд, повне приязнi округле обличчя розвiяло настороженiсть, недовiру.

– Страшно. Та ще тепер, коли по всiх дорогах… – i не доказала. – А ви ж куди путь тримаєте?

– Ще й сам не знаю. З дороги збився, тiкаючи з кошари.

– Сидiли?

– Сидiв, бодай повiк не сидiти.

– I я сидiла, – уже веселiше посмiхнулася.

– Випустили?

– Нi, сама… вийшла.

– Це добре. А як же?

– Iнститут я свiй доганяла та й попалася фашистам у руки, – зразу ж похмурнiла. – Завели нас у кошару, поганеньку таку, лише трьома колючими дротинами огороджена – не встигли свою «технiку» показати. А вартували добре. Спробували були вночi вискочити – вбили двох дiвчат. I не забирали кiлька днiв, щоб iншi боялись… Сидимо, голодом морять. Чутки рiзнi йдуть: однi – що будуть випускати, хто не комсомолець, не член партiї; другi – що потроху розстрiлюватимуть; третi – що повезуть на каторгу. Придивляюсь до табiрного життя, помiчаю, що вдень охорона не так пильнує. В недiлю по дорозi, недалеко вiд табору, iдуть люди на ярмарок. Вибрала я хвилинку, коли людей бiльше було, а вартовий загавився, проскочила крiзь тi дротини i прямо до людей; тi обступили мене, заховали вiд лихого ока. От i помандрувала я до свого краю. Знову ледве в руки нiмця не попала. Облава ж тепер за облавою… От i прямую лiсами сама.

– Молодчина! – зразу милiшим стає сумовите обличчя з темновишневими потрiсканими губами.

«А може це моя доля?» – мимохiть майнула думка. Одiгнав її i знову подивився на дiвчину. М'яка, некриклива краса її, оповита задумою, неначе сама говорила про чистий i глибинний внутрiшнiй свiт, до якого не дотягнулись i не могли дотягнутися нечестивi обманнi почуття i думки.

«А може справдi ти моя доля?» – знову подумав iз гiркiстю i жалем.

Проживши повних двадцять два роки, вiн iще не знав справжнього кохання. Вiрилось, що десь у свiтi є його єдина дiвчина, для якої i вiн буде єдиним; вiрилось у ту любов, коли одне про одного не може навiть у думцi помислити поганого.

«Добрi гадки, та не в пору прийшли», – розсердився сам на себе i почав докладно розпитувати дiвчину про мiсцевiсть її району, про лiси, де вона живе, про залiзницi й дороги, про роботу й настрої колгоспникiв. Вiдповiдi Соломiї порадували його.

В думцi вiн твердо вирiшив: доведе свою супутницю до її дому – не кидати ж ворогам на поталу, а потiм почне партизанити в лiсах Подiлля.

– Що ж, дiвчино, разом будемо добиратись до тебе.

– Це добре було б.

– Тiльки менi нагана треба вiдшукати. Ти гаразд цю мiсцевiсть знаєш?

– Знаю. Не раз попоходила. Так, кажете, зброя у вас є? – захвилювалась, повеселiшав погляд. – Кожну билинку оглянемо. Як же тепер без зброї? Вона – життя наше.

«Це товариш», – подумав про дiвчину, не спускаючи очей з її рiшучого обличчя…

Думалося найближчими днями дiйти до оселi Марка Григоровича, та не так воно сталося. По всiх шляхах роз'їжджали на мотоциклах автоматники. По лiсах i яругах фашисти влаштовували частi облави, виловлюючи всiх, хто прямував на схiд або переховувався вiд навали. Кiлька разiв Созiнов з Соломiєю ледве не попали в хитро поставленi пастки i нарештi вирiшили десь переждати непевний час.

Мiсячної ядерної ночi, коли так сумовито у лiсi коливаються тiнi i кожний подих прорiдженого дерева чути за верству, вони пiдiйшли до якогось лiсництва. Обабiч дороги переливались прогнутим сяйвом два невеликi озерця Над ними жорстко шумiв уже сухий очерет, i якась пташка рiзко i тривожно вигукувала: кик-кик-кик!

Натомлену Соломiю повiв до стогу сiна, по жердцi легко пiдсадив її вгору, а сам пiшов до стиснутих колом будiвель. Став у затiнок, пильно прислухався до кожного звука; тривожились озера характерною осiнньою тривогою перелiтних птахiв. По водi мерехтiли то срiбнi перснi, то котилися хвилястi смуги i з тихим плюскотом пропадали в прибережнiм ситняку…

Почув, як перед свiтанком випала роса. Над водою спочатку запарувало, а потiм покотився туман, заливаючи гру мiсячного сяйва, прибережнi верболози i дерева. Рано прокинулось лiсництво.

Двi жiнки в широких спiдницях метнулись з дiйницями до обори. Потiм невеликий статечний пастушок з гiднiстю погнав двi корови, телицю та бузимка; з вiдчинених дверей великої будiвлi вийшов огрядний чоловiк. По тому, як вiн подивився на небо, в далечiнь, ступнув по травi, – Созiнов безпомилково пiзнав лiсника. Смiливо пiшов назустрiч йому. Великi чорнi очi допитливо зупинились на ньому, проте лiсник розмiреної легкої ходи не стишив – прямував до озера.

– Доброго ранку.

– Доброго здоров'я, – голос лiсника бринить, наче контрабас. В невелику чорну бороду стiкають два струмки напiвсивих вусiв, i вiд всiєї мiцної постатi вiє глибоким лiсом, живицею i залiзною, впертою силою.

«Чоловiк завзятий», – з повагою вiдмiчає в пам'ятi.

– Робiтника вам не потрiбно? – допитливо вивчає обличчя лiсовика.

– Ти голодний, чоловiче? – i, не чекаючи вiдповiдi, повертається назад. – Ходiм до хати, перекусимо. Може баба що знайде там.

Лише на одну мить завагався, та лiсник не помiтив:

– Ти що ж думаєш? Ми не люди? Своїх, чоловiче, нiчого .боятись. Пiшли…

Невисока повна жiнка, вихоплюючи з печi казан, з-за плеча поглянула на гостя i зразу ж кинулась до шафи за хлiбом, сiллю, молоком…

Яке добро умитися з милом, витертися чистим полотняним рушником, узяти до рук пахучий окраєць нiздрюватого чорного хлiба i кухоль молока. А ще й сонце бризнуло в простору свiтлицю, заграло на обличчi, на крупчастiй солi в сiльницi.

Мовчки вислухав командира Максим Петрович Коваленко i, навiть не замислюючись, промовив:

– Приводь сюди свою дiвчину, поживете в мене – хати не перележите, а далi буде видно. Ви люди молодi, бiльше нас тямите, як треба жити на свiтi. Стара, приготуй постiль у тiй кiмнатi, – кивнув головою праворуч. – Будете менi поки за сина i дочку, як своїх тепер нема, – i зiтхнув…

Пiсля вечерi Максим Петрович, попихкуючи короткою люлькою, присунувся ближче до Созiнова.

– Михаиле, – поволi заговорив, понижуючи голос. – Ти чоловiк грамотний, роз'ясни, що воно робиться?.. Що воно робиться?

I така туга була в тому питаннi, що Созiнову стало не по собi. Усе було сказано цими короткими тривожними, трьома словами. Вiдчуваючи, як i його проймає тремтiння, як i йому передається бiль цього мiцнотiлого лiсовика, заговорив пристрасно i швидко. В думцi вiн розумiв, що свої доводи лiсниковi треба вкладати повiльнiше, окремими частинами, неначе камiння в пiдмурок, але вже не мiг себе спинити, як i холодної дрожi, викликаної наболiлим питанням i думками про майбутнє.

– Робиться, Максиме Петровичу, те, що неминуче буває, коли одна велика сила несподiвано раптово нападає на iншу. Отже, ми зараз вигинаємось…

– Ти менi чесно скажи – ти вояка – знищимо фашиста?

– Знищимо! Про це й сумнiву не може бути. Нема тої сили в свiтi, не народилася i не народиться та сила, щоб нашi народи на колiна поставила. – Слово насiдає на слово, шепiт переростає в стишену мову i все голоснiє, як ота пiсня, що йде здалеку до серця. – На наших дорогах вiдступу народжується перемога. Фашисти, нападаючи на нас, не знали, що таке наш народ. Тепер вони взнають i навiк запам'ятають, що таке наш народ!

– I я так думаю, Михаиле. Тiльки тяжко, ой, як тяжко зараз на душi. Вiзьми найпростiшого чоловiка – в нього життя переломилось, на двоє переломилось. Шпали мене заставляють заготовляти. А менi краще самому лягти пiд колеса, нiж тi шпали готувати. Ну, iди спати .. Ех, Михаиле. Коли б нам дожити до тих щасливих днiв, коли Червона Армiя прийде, коли до всiх сини прийдуть… Спасибi, що втiшив старого, – подав мiцну куцу руку.

А Михайло довго не може заснути, повертається з боку на бiк, думаючи все про одно.

Безмiрно багато може вмiститися в людському серцi, коли воно не охоплене каменем байдужостi, тягарем порокiв, смiттям дрiб'язковостi…

Нелегко тобi, воїне, у цих гордовитих лiсах…

Од кулi можна сховатись, од смертi також, а вiд совiстi нiкуди не втечеш. I кожен день тобi стає за рiк, i хлiб у горлi застряває каменем. Ти розмовляєш сам iз собою, переконуєш, що зараз не можна дiяти. Розум погоджується з тобою, а совiсть вигляне, як промiнь з-за хмари, i знову недобре тривожиться серце, перепитує: чи маєш право їсти незароблений хлiб, чи можеш сидiти тут, в затишному кутку, коли твої брати грудьми зупиняють вороже залiзо?

Прийде увечерi лiсник, кинеться до нього i знову почує те саме: облави, роз'їзди, автоматники женуть полонених, умирають люди з голоду в таборах.

– Почекай, полютують трохи тут – далi поїдуть.

– Терпцю нехватає, Максиме Петровичу. Остання павутинка обривається.

– Хай розумно обривається. Щоб бiльше ворогiв наших у землi гнило. Вiйна, сину, теж робота, тяжка, а робота, i за один день не покiнчиш з нею. Тому толково треба працювати без нервових вибрикiв. Соломiї, приглядаюся, теж не терпиться. Не так їй домiвка кортить, як пiрнути з головою в новi дiла, в бойовi. Щось вона уже затiяла. Недаремно лiсову варту пильнує. Я вже навiть гримав на неї, ще, гляди, не вбережеться.

Михайло, беззвучно, як тiнь, виходив iз хати, пiрнав у густолiсся, прислухаючись до кожного звуку. Перед ним тепер так часто розкривалося хвилююче до слiз привiлля, що аж дух забивало вiд неповторної краси i сердечного трепету. Приходили друзi, убитi i оповитi нерозгаданим туманом, у думках вiн говорив, радiв i печалився з ними, iшов у бої. I завжди поруч iз собою почував Тура, почував фiзично, тiлом, а розум опечалювали майже очевиднi докази.

На щастя, в Максима Петровича на горищi знайшов цiлу вiйськову бiблiотеку – син лiсника вчився у Вiйськовiй академiї. I тепер Созiнов почав просиджувати весь час над книжками. Вивчав усе, що може пригодитись йому, особливо в умовах партизанської боротьби. I вперше за цi днi, солодко пiрнаючи в теоретичнi розмiрковування, почав заспокоюватися i наповнюватися тiєю приємною вагою, коли усiм тiлом вiдчуваєш мiцний приплив втраченої душевної рiвноваги.

Одну за одною перечитував книги, i влягалися вони в пам'ятi мiцно, неначе цеглини в будiвлю; збiльшувалася сила, значимiсть свого життя. Це все пригодиться йому. Ще як пригодиться! Нi, хлiба даремно вiн не їстиме.

Схвильований i сповнений прочитаним, часто вiдривався вiд столу, широкими кроками ходив по кiмнатi або виходив у двiр, у лiс, де поралась по господарству роботяща i проворна Соломiя з неквапною Оленою Михайлiвною, що мовчки, без жодного слова, тужила за своїми синами. Тiльки залишилася тепер у неї рiднi – невiстка, жiнка середульшого сина.

З потаємним хвилюванням Созiнов слiдкував за найменшим рухом дiвчини, почуваючи, що з кожним днем все бiльше та бiльше тягне до неї. Переборював свої почуття, перепиняв, як перепиняють гаткою весiнню воду, а вони прибували, тиснучи своєю вагою на неспокiйне серце.

Аж незручно було, що погляд так жадiбно вбирав у себе дiвочу постать, струнку i рухливу, з гордовитою головою на прямих, ледве заокруглених плечах. Усе в нiй, здавалось йому, було завершеним i чистим: i той оксамитний погляд довгастих очей, i отой усмiх, що влягався в округлi ямки кiнчикiв уст, i легка сторожка хода з характерним натиском на нiски, що наближались один до одного, i спiвуча мелодiйна мова, що окреслювала слiпучi зуби з жолобком посерединi i тiснiше стуляла до перенiсся рiвнi, невеликi брови.

В думках завжди бачив її поруч iз собою: то разом у лiсах билися з ворогом, то сам вiн повертався з партизанами в табiр, а вона вже ждала його на порозi землянки, усмiхаючись очима i боячись кинутись йому назустрiч…

«Така не кинеться – природна стриманiсть втамує найглибшi почуття, тiльки погляд скаже про все».

I нелегко було, коли помiчав, що дiвчина сторонилась його. Нi, не сторонилась, а занадто була рiвна i зразу ж вiями гасила очi, коли ловила довгий погляд. Iз острахом помiчав, що натягнутi почуття все тугiше слухають його, розмивають поставленi перепони i от-от хлюпнуть через вiнця…

Якось ясного надвечiр'я, коли димчастозеленавi хвилi заходу погойдували уламки золотих плотiв, бiля озерець пролунав пострiл. Созiнов, затиснувши наган, стрiмголов вискочив iз хати. Сторожко пробираючись мiж деревами, побачив посеред озера на човнi Соломiю – вона швидко гребла до високого осоконю. За кормою, закипаючи, виверталась i глухо стугонiла вода.

Ось човен уткнувся в чорнозелене плетиво моху, i дiвчина вискочила на берег. В однiй руцi вона тримала гвинтiвку, а в другiй – убиту сову. Побачивши Созiнова, застигла на мiсцi, гордовито пiднявши вгору зброю.

– Михаиле Васильовичу! Михаиле Васильовичу, ось подивiться! Щастя знайшла!

– А розум, здається, загубила? – суворо гримнув на дiвчину. – Найшла мiсце, де стрiляти! Полiцаїв, охоронникiв надумала до лiсництва принадити? I так уже дехто з цих собак на Максима Петровича косує.

– Не витримала, Михаиле Васильовичу, – винувато зiтхнула i кинула на землю крапчасту, проiржавлену птицю; по-старечому зла i плеската голова сови люто свiтила жовтими витягнутими чоловiчками.

Созiнов мiцно, обома руками, перехопив гвинтiвку; захвилювався, почувши знайомий приторк приклада до плеча. Тепер вiн зрозумiв, чому не втрималась Соломiя i переможним пострiлом сколихнула дiброву.

Це був пострiл надiї! Михайло примружився i ледве сам не одвiв курок.

– Де дiстала?

– Там… – невпевнено показала рукою. – Бiля болота в кущах валялася.

– Навряд, – усумнився, пильно оглядаючи цiвку. – Нiде не поточена iржею. Де, кажеш, дiстала?

– Я її… в наглядача. Загавився вiн у лiсi, коли лiсоруби йшли додому. Напiдпитку був.

– В наглядача? Молодчина! Я думав, ти тiльки по господарству вмiєш поратися, – засмiявся.

А дiвчина образилася:

– Кращого придумати не змогли? У вiчнi куховарки призначили? Не на те мене комсомол ростив.

– Вiрно, Соломiє, – передав зброю дiвчинi. – Бережи її, як життя. А зараз треба перевiрити, чи не притягнув твiй пострiл якусь нiчну птицю.

– Тодi ми її спровадимо в нiч, – рiшуче блиснули очi в Соломiї. I той несподiваний холодний погляд надовго запам'ятав Созiнов: от тобi й лiрична вдача…

Обоє тихо розходяться понад озерами, що, наче соняшники в цвiту, пломеняться вечiрнiми барвами.

XXXI

Чiткий, до болю чiткий рiдний краєвид. Понад обрiєм небо блiдосинє, а трохи вище застигла обважнiла карта хмар, перемежована потрiсканими стежками просвiткiв. I не чорнi хмари, i не синi. Але є у них барви i дух чорнозему та блакитi; i не спiвучi вони, а тривожнi. I так вiдтiнять чи шматок левади з чашами осокорiв, чи пожовтiлу вулицю, чи самотню хату, що серце затиснеться, i пам'ять довше триматиме той обрис, нiж якийсь рисунок бурхливої весни або обважнiлого лiта. Невимовну значимiсть придає усьому притамоване сонячне свiтло. I нащо вже стерня, а й та приверне до себе око, збудить якусь думу.

А пiд хмарами земля чорнотiла, стоптана копитами, збита машинами, розмелена танками, пошматована бомбами, снарядами. Над дорогою самотня верба, розчахнута мiною, з подертою, покрученою корою. Пора б умирати, а не вмирає, тiльки листом плаче, тихо, поволi, як вдовиця. Падає лист на чорну, напiвзгнилу стерню, на розвержений, перепрiлий полукiпок, на розпухлi снопи, з-пiд яких пiвмiсяцями проростає несiяне жито.

Нiмує поле.

I, немов тяжке зiтхання, поволi вгору пiдiймається дорога, посiчена зморшками, подзьобана вирвами, неначе вiспою. Чим ближче до обрiю, тим густiше з-пiд землi горбатиться замшiлий, побитий негодою камiнь – то кругами, то плитами. I раптом бiля кущiв терну, шипшини земля обривається крутими гранiтними кручами. Тут її розсiкає позеленiла шабля рiки. Буг, затиснутий з одного боку масивними складками тьмяно-синього каменю, а з другого – хвилястими лiсовими пагорбами, повiльно тече, неначе снить осiнньою дниною. Похмурi каменоломнi в погожу годину перекидають з одного берега на другий нерiвнi тiнi. Глибокi кар'єри, до половини залитi позеленiлою водою, заваленi незiбраним каменем, iнодi гупнуть пострiлом – шматок гранiту вiдiрвався – i знову чуйно прислухаються до шепоту хвилi, до шелесту вiтру. А кручi стрiмкi i високi, самi хмари чiпляються за них; може то вони, а може вiтер перехитує обвислий сухий кущ терну, i вiн гуде, як басова струна. Аж легше дихнеться, коли око, замiсть застиглої погрози каменю, побачить поле з пiднятими, немов у зiтханнi, грудьми.

Нiмує поле. Не єднають його з небом теплим синiм подихом трактори, не трiпочуть над машинами молодi деревця бузкового диму. Нема на ньому нi орача, нi коня, нi плуга. Тiльки поламаний вiз бовванiє з пiднятим дишлом, тiльки ворон на дишлi оглядає свiт.

Чи ви чули коли-небудь осiннього передвечiр'я пiсню колгоспникiв? Повертаються вони додому, натрудженi, налитi доброю втомою, гордовито спокiйнi, гордовито упевненi. А поле навкруги то чорне, то прозоро зелене, а небо похмуре, тiльки понад землею тремтить потiк розплавленого металу, стримуючи темiнь. I несподiвано оповиє всiх задума, i пiсня сама поллється з тiєї задуми, тихо та широко. I теплiше стане тодi у холоднiм привiллi, i прийдуть новi думи, i в такi хвилини захопиш серцем iще новий шматок життя, збагатiєш розумом, i нове зерно проросте в тобi для себе, для людей.

Нiмує тепер привiлля.

Тiльки небо темне, та земля почорнiла, та чорний ворон мiж небом i землею.

I раптом загудiло поле, задзвенiло залiзом, заголосило.

Своїми нивами понуро iшли лiтнi чоловiки, молодицi, дiвчата. Не на роботу iшли. Довгий прямокутник огородили чорнi шинелi, приминаючи землю мiцними розмiреними ударами, непорушно несучи перед собою горбатi автомати. А позаду село, рiдня iде, зупиниться i знову iде, неначе за домовиною.

Спинились двi чорнi шинелi. Як ворони, каркнули щось i повели залiзними дзьобами на натовп. Шарахнулись люди назад. Коротко трiснули черги, правда, поверх голiв, i гiтлерiвцi, переждавши хвилину, обертаються i розмiрене б'ють дорогу масивними чобiтьми.

Вгору пiдiймається дорога; в утоптаних пилом слiдах де-не-де темнiє вiспинка: чи то дощова краплина, чи то розплющена ногами сльоза; на стернi, неначе поранена птиця, пiдiймає бiлi крила загублена хустка

Усе життя пропливає в затуманених очах людей.

Ще тiснiше матерi притуляють до себе дiтей, осипають поцiлунками, сльозами. Навiть немовлята, нiби охопленi глухим передчуттям, плачуть рiзко, надривно. Погляд у чоловiкiв глибокий, понурий. Хтось спiткнувся об камiнь i, не чуючи болю i кровi, що тече з пальцiв, так само понуро iде зведеною дорогою.

Над самою кручею поставили людей.

Оглянулась одна жiнка назад, ахнула i, притуляючи дитину до грудей, полетiла спиною вниз у чорний кар'єр. Немов бажаючи наздогнати її, затрiщали пострiли; змiшались довгi i короткi крики, i люди, вiдриваючись од кручi, перехилялись, перевертались i падали вниз, розриваючи тiло й одежу об гострi виступи.

Тих, хто упав на землю, бiля самої кручi, спихали чобiтьми, били по головах, немов по футбольних м'ячах. Ось один цибатий охоронник побiг до бородатого селянина в полотнянiй вишитiй сорочцi. Легко перебирав фашист довгими ногами, намагаючись одним ударом нiска в голову збити нерухоме тiло униз.

I коли вже вiдставлена нога завмерла, щоб наступної хвилини нанести зручний удар, двi чорних руки могутнiм ривком перехопили чужинця, затиснули його. Короткий крик рiзнув повiтря, i вбивця, неприродно перехиляючи голову назад, полетiв у прiрву.

На хвилинку завмерли фашисти, в пiдсвiдомому остраховi вiдхиляючись назад i руками захищаючи обличчя, а потiм, пригинаючись, почали спускатися в каменоломню.

Отут, в кар'єрi, немов у камiннiй брамi, i затис їх Дмитро зi своїми хлопцями.

Новi партизани, що недавно влились iз сел Побужжя, довiдались через перекладача, що на кручi мають розстрiлювати актив iз села Весела Дiброва. Довiдались напередоднi страти. Зразу ж, вiдкинувши план нападу на ненависного бургомiстра, Дмитро лiсами кинувсь до Бугу. Та як не поспiшали партизани, проте запiзнилися.

Напад був блискавичний.

Заметалися фашисти в кам'янiй пастцi, але всюди стрiчали холоднi суворi зморшки i невблаганнi пострiли. Слизький, оброслий водоростями камiнь вислизав з-пiд нiг, i падали вороги у воду, в холоднi домовини. Тiльки троє залiзли за брилу i чинили вiдчайдушний опiр.

Здавалось, не полiз, а побiг на гору в чорному бушлатi матрос Iван Стражнiков. Вслiд за ним поспiшав Федiр Черевик. Одночасно махнули руками – i «лимонки» полетiли вниз; спалахнули яскравi огнi; кар'єри обiзвались рiзким вибухом та стогоном.

Тур з чотирма партизанами пiшов оглядати мiсцевiсть, а решта, з Дмитром, увiйшла в каменоломню.

Перше, що кинулось у вiчi Дмитровi, була мати з дитиною. Спиною лежала вона на каменi так, що голова i ноги звисали вниз, не торкаючись нiякої опори. На грудях жiнки, затиснуте руками, спокiйно, немов заснуло, лежало бiлоголове немовля, уткнувшись обличчям у перса матерi.

Дмитро скинув картуза, зупинився перед жiнкою, запам'ятовуючи загостренi чiткi риси, i раптом здригнувся, скаменiв, охоплений острахом, бiллю, люттю. З очних западин матерi ще сочилися сльози, поволi з повiк стiкали на скронi i на високий лоб i зникали у чорному розплетеному волоссi.

– Мертвые, даже мертвые плачут, – пiдiйшов до нього з автоматом в руцi Iван Стражнiков. Ясний погляд його затьмарився, мiж бровами лягла глибока i жорстка складка.

– Товаришу командире, що з ними робити? – пiдвели до Дмитра трьох карателiв. У одного з обличчя, розрiзаного гострим каменем, збiгала кров, i вiн раз по раз витирав її рукавом.

– Стукнути на мiсцi, – озвався позаду кремезний Лазорко Iванець. Очi в нього ще димiлися напругою бою. – Карателi. I слово яке противне – вороном каркає.

– В камiнний бушлат уложити, – вказав рукою на другу каменоломню Iван Стражнiков.

Дмитро одвiв тяжкий погляд вiд жiнки.

Примружившись, неначе йому у вiчi заходив цигарковий дим, перекосивши рота, перед ним стояв огрядний вгодований гiтлерiвець, нарочито бажаючи показати, що вiн нiчого не боїться. Другий кинувсь до Дмитра, щось благаючи, а третiй одним i тим же рiвномiрним рухом все витирав кров з обличчя, ще бiльше забруднюючи праву щоку мокрим рукавом.

Навколо лежали покалiченi трупи людей. У деяких ще не зашерхла кров – поволi сочилась на камiнь; i там, де потiк чорний струмок, погасали iскорки слюди. Ще парував на гранiтi мозок, ще не погасли блищики у мертвих очах.

Тяжкий бiль i ненависть одним корiнням переплелися в душi Дмитра, проте похилене чоло було спокiйне, i вся його постать на каменi, здавалось, була висiчена з каменя, тiльки вiтер злегка перебирав русявим чубом.

– Виведiть карателiв на кручу, що за цiєю, – не дивлячись бiльше на фашистiв, виходить з кар'єру i аж бiля самої рiки надiває картуза.

Свинцева невесела хвиля лащиться до нiг Дмитра. А з очей його не сходить образ матерi з немовлям, мерехтять тi сльози, що течуть не по щоках, а по скронях i чолу. I вдалинi вiн бачить свої простори, бачить свою дружину, матiр, дiтей, своїх односельчан, своїх людей.

Може i в їхньому селi не сьогоднi – завтра поведуть на розстрiл вiрну кров. Не запiзнюйся ж, чоловiче; сторуким ставай, щоб усюди дiстати ворога. I яким дрiбним йому тепер здався готований напад на Крамового.

Пригадалась давня казка, що в саду розповiдав Андрiй, i так захотiлося побачити своїх, що вiн уже не в силi вiдiгнати припливу передчуття.

Вузькою каменистою стежкою, що блискавицею злiтає з гори в рiку, Дмитро пiдiймається вгору…

Над кручею стоять двi чорних постатi: одна рiвна, з перекошеним обличчям, друга все крутить рукою бiля щоки. Третiй фашист склав руки немов на молитву i повзав на колiнах бiля Лазорка, високо витягаючи голову вверх.

– Як за життя, собака, чiпляється, – з огидою дивиться на нього Дмитро. Вiн мимохiдь помiчає, що на волохатiй руцi карателя кiлькома вгодованими павуками здригаються перснi, вони повпивалися в набряклi подушечки пальцiв; тривожно, як згустки кровi, мерехтять самоцвiти.

Вечорiє.

I знову бачить Дмитро скалiчену матiр, розстрiляних, побитих людей.

Нiмує чорне поле.

Партизани мовчки спускаються до рiки.

– Дмитре Тимофiйовичу, – рiзко окреслюються сухi м'язи на рухливому, похмурому обличчi Тура, – я думаю – нам зараз треба з'явитися у Веселiй Дiбровi. Неодмiнно. Хай народ побачить своїх захисникiв у найтяжчий час. А карателi i полiцаї теж зроблять деякi висновки, коли ми сьогоднi ж витрусимо кiлька душ з пiдлого тiла, розметаємо новоспечене управлiння. Хай страх на ворогiв переходить… Я думаю, Дмитре Тимофiйовичу, Весела Дiброва нашою партизанською базою стане.

– I стане. Що ж – нiчний марш?

– Так, нiчний марш.

– Де будемо проскакувати крiзь пости i застави?

– Пiдемо не лiсом, а плавнями, де найменше чекають нас. Там, наскiльки вiдомо менi, нема охорони.

– Плавнi уповiльнять рух.

– Ми окрайцями пiдемо. Провiдники є хорошi, виросли в цих мiсцях. А невдалiк вiд рибальського куреня є прихованi човни.

– В добру путь, в добру путь, – для чогось скинув картуза Дмитро i потиснув руку Туровi. – У Веселiй Дiбровi люди надiйнi. На них смiливо можна покластися.

– На це i я надiюся…

Одразу ж безшумними тiнями пiшли вперед розвiдники, вiддiлилася бокова охорона, i загiн швидко попрямував у глибину вечора.

XXXII

На свiтанку Григорiй з Володимиром Iвановичем пiшли трусити жаки.

Попелясте небо було затягнуте розколеними хмарами, i тiльки на сходi хтось просипав з мiшка добiрну пшеницю; так i лежала вона, дорога, не зiбрана, як найкращi спомини в тривожному серцi.

Там, на сходi, лежало його село. В неясному, притихлому свiтанку бачив обриси знайомих вулиць, чорних будiвель, що зараз здавались такими недосяжними, як отi зорi в попелястому приску. А до них же тiльки яких-небудь п'ятдесят верст. П'ятдесят верст до дiтей, до Софiї, а здавалось, наче тисячi дорiг розрiзали i вiднесли в несходиму даль отой болючий шматок рiдної землi. Скiльки вiн думав про нього, днями i ночами, лежачи на сiновалi, iдучи в лiси. I тiльки тепер розпiзнав, наскiльки дороге йому те привiлля, що ранiше здавалося звичним, простим.

Вiн нiяковiв перед Федоренком, що його потягнуло додому, хотiв повернути роздуми в iнше рiчище, а вони, обкружлявши, знову повертались на старе мiсце, немов птиця в гнiздо.

Не виходила з голови розмова з Катериною i менш болiла душа, коли бачив перед собою затуманенi любов'ю карi очi Софiї, її строге i водночас нiжне обличчя, i усмiх, то лукавий, задиристий, то чистий, довiрливий, мов у дитини.

Як життя смiялось над ним! Тепер, в такий час, кидало його на стежку Дмитрового родинного щастя. Що ж тодi про Дмитра казати? Е, нi, воює певне, як i працює. Норовистий, з характером, але завзятий, наче вогонь.

I мимоволi випливало то спокiйне, в задумi, горбоносе продовгувате обличчя, то страшне в гнiвi, коли чорнi очi темним блиском палали на обвiтреному виду, тремтiли нiздрi i вздовж обох щiк вирiзьблялись рухливi, немов ласицi, м'язи.

«А колись ми друзями були, – зiтхнулось. – Скiльки то води з того часу спливло? Та от на крутих перехрестях не витримує дружба. Не витримує, коли сходяться шляхи на однiй цiлi, яку подiлити не можна порiвну, вiд якої i вiдступити не сила. Яка ж то справжня дружба? Десь, i її без болю не буває.

– Чого задумавсь, чоловiче? – Володимир Iванович перекидає весло на друге плече i допитливо дивиться на Григорiя. З-пiд засмальцьованого картуза, схожого на гречаний млинець, рiвно, кружечком, спадає обстрижений чуб, видiляючи вузьку брунатну смугу лоба над покучерявленими широкими бровами. – Усе про домiвку? В очах стоїть? Вгадав?

Незручно було перед старим. Тому твердо промовив:

– Нi, не вгадали. Про iнше думав.

– Про що? Iнтересно. Що ж воно в тебе тепер може бути на мислi?

– Про друга свого, колишнього… Про давнi дiла…

– А-а-а, про друга. Що, глек розбили?

– Та розбили, – вiдповiв неохоче.

– I, мабуть, за дiвку?

– Еге ж! – здивувався.

– Буває, що спiдниця, ревнощi довiчну дружбу затемняють. Це коли дружба дрiбненька. А справжню вiрнiсть нiщо не притьмарить. Тiнь вiдскакує вiд неї, наче сова вiд сонця.

– Вiрно, дiду! Наче в моїх думках побували, – здивовано i щиро вирвалось у Григорiя.

– Спихай! – Вмостився Володимир Iванович на кормi. Зашемрiв, захрустiв вогкий пiсок, i човен легко плюснув у воду, залишаючи позад себе глибоко витиснутий, неначе коромисло, слiд, що почав пiдпливати водою.

– Тю ти чорт! – вилаявся Володимир Iванович. – Зразу прикмета на невдачу.

– Хiба що? – запитав Григорiй, сидячи обличчям до рибалки.

– Та нiчого. Каленик з берега рукою махає. Вiн добрячий чолов'яга, а прикмета на рибу погана. Та чого ти сполохався? Це не з тих кровопивцiв, що грiхи на душу приймають.

Бiля округлого каменя, обпираючись спиною об вербу, стояв пристаркуватий рудобородий чолов'яга з глибокими, поставленими навскiс очима.

– Вiзьмiть i мене з собою, – привiтався вiн.

– Сiдай.

Каленик навпочiпки сiв на нiс, руками тримаючись за борти. Його кучерява, темної мiдi борода, обпалюючи розстебнутий пiджак, вперлася в бiлу сорочку; зв'ялений чуб спадав набiк, навскiс розсiкаючи високе чоло, порiзане дрiбними зморшками. Обличчя мав розумне, тiльки стомлене i сумовите. Коли ж бiля невеликого острова Володимир Iванович почав витягати жаки, Каленик пожвавiшав, немов прокинувсь од задуми, i сам засунув руку в горловину, щоб дiстати рибу.

– Добра риба, карасi – або продаси, або сам поїси, – всмiхнувся, виймаючи великого, з потемнiлою лускою карася. – О, яка щука вскочила!

По тому, з якою любов'ю вiн витягав жаки, трусив рибу, приказував над нею, можна було в ньому розпiзнати старого завзятого рибалку. I тiльки вже на березi запитав Григорiя:

– У дiда живеш?

– Нi, – зам'явся Григорiй.

– В Мотрi квенчихи, – вiдповiв старий – Живе з товаришем своїм. Куди ж людям подiтись?

– Звiдки родом?.. Григорiй Шевчик? Не той, що орденом нагороджений?

– Еге ж.

– Чого додому не йдеш? Боїшся? Да, тепер iнший чоловiк своєї тiнi остерiгається, – i зiтхнув. – Ну, що ж, живи у нас, тiльки на цих два днi змотайтесь десь подалi – облава буде. Ти б додому навiдався, узнав би, як дiла. Неважнi – на хуторi будеш, а потiм дiло дорогу покаже… Подивлюсь я – скiльки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових – самий цвiт – мiж небом i землею бовтаються. А треба ж зрештою до землi опускатись, хоч яка вона гiрка та тяжка тепер стала. Земля без чоловiка не може бути, та й чоловiк без неї не проживе. Таке-то.

Пiд'їхали до берега.

– Рибки ж вiзьми, – звернувся Коваль до Каленика.

– Не хочу.

– Як не хочеш, то i їсти не будеш, а своїй дитинi неси, – поклав на землю рибалка кiлька рибин.

Iдучи додому, говорив старий:

– Журба поїдом їсть чоловiка. То ранiше ретельнiшого колгоспника на селi не знайдеш. Господаровитий. В Москву на виставку їздив. Трьох синiв i дочку викохав. Всi на вiйну пiшли. I остався старий, як пень на дорозi, з одним малям, не знає, де руки i голову притулити.

I Григорiй мало прислухався тепер до його мови: нетерпляче била в голову кров, ширше роздувались нiздрi, чуючи дорожнiй пил знайомих шляхiв. Усе бiльше та бiльше находилось виправдувань i перед собою, i перед Федоренком. I тiльки в холодну безвiсть тепер кидала єдина думка:

«А що коли нiкого вже дома нема?»

Товариша найшов на левадi – косив коровi отаву.

– Хватить, Петре, косити. На зайцiв облаву влаштовують.

– Хто сказав?

– Чоловiк вiрний.

– Тодi треба тiкати. В лiси пiдемо?

– Я… додому думаю. Через три днi повернуся.

– Ну, що ж, iди додому, – пiсля довгої мовчанки пильно подивився на Григорiя. – Може зовсiм думаєш? По совiстi скажи!

– Що ти, Петре? – злякався Григорiй. – Менi бiля жiнчиного боку не доведеться воювати. Ти пробач… Одначе вiдчуваю, не заспокоюсь, поки не взнаю про долю своїх. А останнє, що вже нам випаде, разом будемо переживати, одним зв'язанi ми. До останнього подиху Батькiвщину захищатимемо. Одна вона в нас…

– I я так думаю… Звик до тебе, – поглянув довiрливо, з приязню. Перекинув опалку з травою на плече i пiшли на подвiр'я.

В хатi, на самотi, Григорiй довго i уважно вдивлявся в дзеркало. Чорна борода, товстi вуса, що двома корiнцями вростали в бороду, постарiле обличчя – все було дивним i чужим. Глибоко запалi в темних западинах голубi очi здавалися темними, неспокiй поширив їх, зробив бiльш рухливими. На високому лобi рiзкiше окреслилися зморшки i в скронi вплелися нитки павутиння.

«Увалиться в хату дiдуган – дiтей перелякає», – усмiхнувся, розчiсуючи бороду i переносячись думками до своєї сiм'ї.

Мотря Iванiвна викопала iз землi дiжечку з салом, наладнала торбинки Григорiю i Петру, вивела їх аж на край города.

– Щасти вам доля, хлопцi. Не забувайте моєї господи. Як нема моїх синочкiв, хоч на чужих подивлюся. – I, низько нахиливши голову, пiшла до хати, жмакуючи рукавом пiдiбраний хвартух.

– Зажурилась стара, – спiвчутливо обiзвався Федоренко. – Ще надокучать їй такi гостi.

У лiсi попрощалися друзi.

– Ждатиму тебе, Григорiю, – не здiймав мiцної руки з плеча Шевчика. – Тепер маги коло себе друга – велике дiло. Роботи ж нам – гори. I за мене дiтей приголуб.

– Спасибi, Петре, – розчулено поглянув на мускулясте, сухе, як жерсть, з рiвним прямим носом обличчя Федоренка. Несподiвану добрiсть побачив у насмiшкуватих, гострих очах, напiвприкритих припухлими повiками. – Через три-чотири днi, як часи, прибуду до тебе.

I пiшли – Григорiй, тримаючись узлiсся, а Петро – в глибину притихлого осiннього лiсу.

XXXIII

З кожним кроком все бiльше оповивала тривога Не вiрилось, що прийде додому, побачить село, рiдню, бо здавалось, що лежать його рiднi мiсця по той бiк свiту. А коли ступив на дiльницю свого колгоспу, повiрив: не втекла у безвiсть земля, не заховала її темна нiч од людського ока.

Зупинився, для чогось скинув картуз i довго не мiг перевести духу. Нахилився до самої землi. Вона, розбухла вiд дощiв, лежала чорним, незасiяним безмiром перелогiв. Згадки минулого болем перехопили горло Григорiєвi. Ще для чогось похапцем широко провiв пальцями по рiллi, надiючись найти хоч кущик озимини. Щось вогке обпекло руку. Невистрiляний, зашершавлений негодою набiй холодним жалом пробився з осиротiлої ниви.

Простоволосий, озираючись навколо, Григорiй ще постояв трохи i, вiдриваючи ноги вiд вологого поля, знову пiшов у лiс, щоб вийти на городи свого села.

Як тоскно шелестить сухим листом висока кукурудза. Пiд ногою часом трiсне огiрок-насiнник, i Григорiєвi здається, що той пострiл можуть почути в селi. Обережно, стримуючи подих, вiн входить на своє подвiр'я.

Тихий стогiн пришиває його до високого плота. Перебiг подвiр'ям вiтер, зашумiли попiдвiконню вишняки, i знову довге зiтхання обiзвалося з повiтки.

«Та це ж корова» – зрештою догадується Григорiй i, пригинаючись, починає оглядати подвiр'я: чи нема нiмецького слiду.

Десь на шляху пролунав пострiл, загалакали голоси. I коли розколихана вiтром нiч притишила вулицi, Григорiй, не чуючи власного тiла, добрався до хати i припав до вiкна.

Довго вдивлявся в непроглядну темiнь, потiм обережно стукнув пальцем по шибцi. Напружено вслухається, та нiмує кiмната, причаївшись у темрявi. Ще раз постукав, сильнiше. Щось скрипнуло в хатi, i тiнь метнулась, наблизилась до вiкна,

– Хто там? – дрижить переляканий голос Софiї.

– Нiмцiв немає? – чує, як одерев'янiлий голос витискає з себе хриплуватi слова.

– Нема.

– Пусти до хати, молодице.

– Хто ж ви будете? – чути, як цокають зуби в Софiї.

– Свої. Вiд облави тiкаю.

– Горе та й годi, – з зiтханням вiдривається Софiя од вiкна. У сiнях довго не може вiдкрити засув, нарештi вiдчиняє дверi, i Григорiй входить у хату.

– Добрий вечiр, молодице, – усмiхаючись сам собi, говорить хрипким простудженим голосом. I здається, що стiни напливають, тиснуться до нього, вiтають свого господаря.

– Доброго здоров'я, – Софiя починає похапцем закривати вiкна. Вiн бачить у темрявi тiльки рухливу бiлу сорочку, поверх якої, очевидно, надiта спiдниця. Дружина коцюбою з печi вигрiбає присок i довго дмухає, поки вiд жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий пiдслiпуватий каганчик затремтiв у руках, i цятка вiдблиску, як сльозинка, заворушилась на омертвiлiй квiтцi електричної лампочки. Волохатий вогник каганця шершнем ужалив Григорiя.

– Оце така тепер культура настала, – наче вiдгадала його думки Софiя. – Ви, певне, їсти хочете? Здорожились.

– Коли є що – не вiдмовлюсь, – ледве стримуючи любовний осмiх, оглядає заклопотане i зажурене обличчя Софiї.

«Невже не пiзнає?»

Хотiлося пiдiйти до неї, несподiвано пригорнути, поцiлувати. «Як би вона перелякалась тодi?» – уявив на мить перелякане обличчя дружини.

На тапчанi лежала, пiдклавши ручку пiд себе, Катерина, на лiжку чулося рiвне дихання Люби.

– Вашi дiти? – пiдiйшов до лiжка i тапчана, не можучи вiдiрвати очей вiд своїх дочок.

– Мої, – тяжко зiтхнула.

– А чоловiк де? – не обертає голови до Софiї.

– Де всi тепер, – поставила на стiл тарiлку з кашею. – Сiдайте, попоїжте трохи, хоч i холодне.

На тапчанi ворухнулась Катерина, пiдвела голову.

– Спасибi. Немає в селi нiмцiв?

– Виїхали днiв зо три вже. А так щодня наїжджають.

Катерина скочила на пiдлогу i витягнулась, пильно дивлячись на нього. Обличчя її заворушилось i стало напруженим.

– Не зачiпали вас нiмцi?

– Чому нi…

I не встигла Софiя доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з мiсця, скрикнула Катерина:

– Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш!

– Що ти!? – i собi скрикнула i скаменiла бiля печi Софiя, широко дивлячись на Григорiя. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи i перебираючи своїми руками руки Григорiя, а головою притискуючись до його грудей. Схопив Григорiй на руки свою дитину, пiднiс її високо над головою, опустив нижче i припав довгим поцiлунком до рожевого личка.

– Ой, не лоскочи, татку! – щасливо смiялась дiвчина, вiдгортаючи рукою бороду.

– Григорiю! Грицю! – i повнi слiз очi наближаються до його очей, усмiхнених i теж вогких. – Як же я тебе не впiзнала… Ой! – вона цiлує його, осипаючи бороду сльозами, потiм схоплюється руками за серце так, що лiктi її, немов невеликi крила, вiддiляються вiд стану. I знову цiлує свого Григорiя, схиляє голову йому на плече, притуляє невеличкi пальцi до його зарослих щiк, то прихиляє ними до себе чоловiка.

– Не думала, не сподiвалась?

– Де там сподiватись було… Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи нi?

– Тату, це твоя борода чи прилiплена? – смикає батька за м'який волос Катерина.

– Сама ти прилiплена, – ще мiцнiше притуляє дочку до себе. – Бач, як прилiпилась.

– Ой, Грицю! – не може знайти собi мiсця Софiя. I її обличчя горить такою любов'ю, що Григорiй, посмiхаючись, спускає на землю Катерину, а сам мiцно обiймає дружину. Потiм садовить коло себе її i дочку, не в силi надивитись на них.

Другого вечора попрощався Григорiй зi своєю сiм'єю, несучи у серцi тривожну радiсть i невсипучий бiль. Тремтiли на його шиї руки Софiї, зi стогоном одiрвалась вiд нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На устах i щоках Григорiя (Софiя настояла, щоб збрив бороду) ще й досi пашiли поцiлунки i сльози.

Теплий осiннiй вечiр небавом заховав од нього темний обрис хати, просторого подвiр'я. Григорiй зупинився посеред городу: довго прислухався до неясних звукiв, потiм попрямував не до лiсу, а до хати Дмитра Горицвiта. Ще дома, коли дружина мимохiдь обмовилась про Дмитра, твердо вирiшив провiдати Югину, попрощатися з нею. Що ж у тому є осудливого? Проте Софiї нiчого не сказав про свiй намiр – чи ж зрозумiє вона його.

I коли Югина кинулась од вiкна вiдчиняти дверi, вiн почув болючий повiв давнини. З темної глибини минувшини випливали молодi роки, i Григорiй побачив себе парубком на достиглому полi, коли вперше зустрiвся з юною соромливою жницею. I спогади з такою яснiстю рiзьбили, карбували минуле, наче воно стояло перед ним, як цей глухий осiннiй вечiр…

Забряжчали дверi, i вiн, охоплений спогадами давнини, знаходить в пiтьмi руки Югини i, наче п'яний, переступає порiг. Рука його так торкається руки молодицi, неначе перед ним була та сама Югина, яку вiн зустрiв у полi.

– Григорiю, ти про Дмитра звiстку принiс? – задихаючись вiд хвилювання, з мукою i пристрасним сподiванням питає його, слiдкуючи за найменшим виразом обличчя, тьмяно освiтленого блiдим свiтлом каганця.

Йому так стає жаль молодицi, що в душi почуває себе винним перед нею.

I все далi i далi, затьмарюючись i пригасаючи, вiдпливають вдалину розколиханi спогади молодих рокiв.

– Нi, Югино, нiчого не чув про Дмитра.

– Нiчого? – задумується молодиця i дивиться вже поверх нього. Заскрипiли дверi, з другої хати виходить Докiя.

– Добрий вечiр, Грицю, – пiдходить до нього, i її очi теж горять пожадливим вогнем сподiвання.

– Доброго здоров'я, тiтко Докiє, – цiлує її в зiбранi зморшками сухi, зашерхлi уста.

– Додому прибув?

– На день добрався, а це знову в дорогу.

– Куди ж? Вiд нiмця подалi?

– Еге ж. Щастя шукатиму свого.

– I Дмитро поїхав за ним. Нiчого не чув про сина мого?

– Нi.

– Розлетiлись соколи. По яких вони свiтах лiтають? – сiла Докiя бiля Григорiя, схрестила руки на колiнах. – А от круки недобитi повиринали та й клюють нас, очi живцем видирають.

Щось стукнуло бiля хати, i Докiя безшумно вийшла в сiни, а потiм, очевидно, знову пiшла у другу хату.

XXXIV

Дмитро передав командування загоном Туровi, а сам, непомiтно для iнших партизанiв, пiшов у село. Мав побачитись з Iваном Тимофiйовичем. Нетерплячка гнала його, як вiтер хмару. Розумiв: недаремно в такий час кликав його Бондар, значить, важливi є дiла. Якi ж? Надiявся i тривожився. Розступились лiси, i дорога яснiше замерехтiла зерном пiску. Горбатою птицею засiрiв придорожнiй камiнь, i знову згадались каменоломнi. Нiяк не йшла з пам'ятi i очей молодиця з дитиною, яка лежала в кар'єрi на каменi. Отi сльози, що сочилися з мертвого тiла, котилися на високий лоб, так пекли його, наче хто приторкався розпеченим залiзом.

– пм, фашистам, смертi мало, – кипiв, розповiдаючи Туровi про те, що бачив. – Жалiю, що трьох так легко скарали… Рiзати б по шматках.

– Для чого? Хватить з них i кулi.

– То легка смерть. А ворогам, запроданцям нi в чому не повиннi давати полегкостi, нi в чому! Хай бiльше бояться нас…

Перед тим, як зайти до Iвана Тимофiйовича, городами наблизився до своєї садиби. Ось вiн, з автоматом у руках, пiстолем за поясом, пiдходить до хати.

Тихо шелестить його сад i сумовито шумлять тополi.

Припав до вiкна i вiдсахнувся.

«Що це? Чи то так здалося?»

Знову прихиляється до вогкого перехрестя рами i ясно чує голос Григорiя Шевчика.

«Так ось де ти воюєш! З армiї втiк. В найтяжчий час заховався вiд боротьби – i до жiнок!» – вiдхиляється вiд вiкна.

Вiд сплетення, вибуху рiзнобiйних почуттiв не знає, що йому робити. Тiльки кров кидається в голову, а в руках сама пiдскакує зброя.

«Невже Григорiй боягуз, той мерзотник, який лише умiв округлими слiвцями маскувати гниле дупло своєї душi? Невже такий Григорiй? – вiрить i не вiрить. – I як Югина могла пустити його до хати?»

Глибоке обурення, злiсть, ображена честь б'ють водночас у груди i голову Дмитра, i вiн аж перехитується. В умовному мiсцi, бiля призьби, похапцем шукає дерев'яний ключ. Вiдчинив засувку, тихо увiйшов у сiни i з силою рвонув до себе дверi.

Свiтло вдарило в очi, i Дмитро, як привид, застиг на порозi, наводячи автомат на Григорiя.

– Ну, здоров у моїй хатi! Не ждав гостя? – пронизує примруженими очима Григорiя. Але, дивно, той не розгублюється, рiвно пiдводиться з лави i якось чудно всмiхається.

– Таки не ждав. Радий, що зустрiвся.

– Не дуже радiй.

– Дмитре! Рiдний!

– Почекай! – краєчком ока бачить Югину. Ось вона кидається до нього, руками тягнеться до його шиї. – Почекай, сказав. Що тут робиться?..

– Дмитре! Чого ж ти такий? – Югина прикладає руку до грудей i з мукою дивиться на чоловiка.

– Яким був, таким i зостався. Не взнала iще який за пiвжиття!

– Дмитре, чоловiк попрощатися прийшов.

– А ти й рада по ночах прощатись… Ну, чого прийшов? – звертається до Григорiя. – Це так ти воюєш? – не опускає зброї.

– Нi, не так, як ти думаєш, – спокiйно i насмiшкувато вiдповiдає Григорiй. – Погаси зараз своє полум'я: не в той бiк воно метнулося.

– А це ми побачимо.

В цей час на порозi виросла Докiя.

– Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своїми воювати прийшов? Опусти менi зараз же свою пукалку, чуєш? – пiдходить до нього мати. – Чоловiк до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, вiн iз Варчуком прощатися пiде? З Созоненком? А ви ж товаришi були. В тяжкi години всi досади прощаються своїм. Чого ти на матiр так дивишся? Не пiзнаєш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре… Григорiй поранений був… – i вона припадає до його великих чорних рук, якi ще мiцно стискають зброю.

– Поранений. Тодi так…

I Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись i нiяковiючи. Прокинулась i заплакала Ольга. Довго пiзнавала чужого бородатого чоловiка, а потiм кинулась до нього.

– Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете?

– Бач, усiх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, i вдача ж у тебе.

– Вдачу ж ви менi вдiлили, – ще хотiв чимсь вiдговоритись, але зразу подобрiшав, зрозумiв, що дарма вiн так розходився, i вже спокiйнiше додав: – Риба не без костi, а чоловiк не без злостi. Хай пробачить Григорiй. Де Андрiй?

– У тiй хатi спить. – Докiя прихилила бородату голову сина до себе. Поцiлував Дмитро матiр i дочку, тiльки Югину обминув, почуваючи перед нею незручнiсть, збiльшену до того присутнiстю Шевчика.

– Перекипiло, виходить? – усмiхнувся Шевчик.

– Як бачиш… I найбiльша досада вчепилась, бо така думка налетiла: обманув ти нас всiх, воювати кинув.

– Ну, менi пора в дорогу. Всього доброго вам, – пiдiйшов Григорiй до Докiї.

– Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, – поцiлувала його в чоло. – Попрощайся ж, Дмитре, з чоловiком. Не на прогулянку йде.

Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорiя i знову одвiв погляд вiд нього.

– В партизани iдеш? Чи на схiд пробиратимешся? – незручно стало за все.

– В партизани.

– В партизани? – строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер вiн iншими очима дивився на Григорiя. Рештки гнiву розвiювалися, мов останнi клаптi туману при сонцi. Затремтiли i стiни задавненої неприязнi. – Григорiю, ти вже в якомусь загонi? Чи може?.. – завагався на мить i вже, рвучи натягненi в душi та голосi нитки, зовсiм тихо промовив: – Тодi приймемо тебе до себе… Спiльна робота, дiла нашi вище наших… Ну, сам розумiєш. Ти ж кандидат партiї. Ти завжди далi бачив, нiж я.

Пiсля цих слiв гора звалилась iз плечей, тiльки дихати стало важче – серце поширшало.

Григорiй здивовано поглянув на Дмитра, бiля очей затремтiли тоненькi пучки зморщок.

– Ну, спасибi, Дмитре, за справжнє слово. Обнадiяв ти мене – яснiше тебе побачив… Iду в загiн. Чекають там мене.

– Де?

– Далеченько звiдси.

– А зв'язок нам треба мати. Чи на помiч доведеться один одному прийти, чи разом ворочати справами. Життя таке…

– I за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо.

– Повечеряємо разом?

– Нi, менi треба поспiшати. Далека дорога.

– Берестом не йди. Там, коло ярiв, замiноване поле лежить. Дуже хитро замiноване.

– Звiдки знаєш?

– Думали мiни в своє господарство перетягнути, однак на якусь технiчну новину напоролись.

– Щасливий будь. Бий ворогiв невтомно. Щоб не довелося червонiти перед своїми людьми.

– Робитиму, що зможу. Справно працюватиму. Ну, живи довго, – подав тверду руку.

Провiв його до перелазу. Ще раз мовчки стиснув руку. От уже темрява затопила Григорiя, i незвичне хвилювання та жаль охопили Дмитра. Нечутними кроками увiйшов до хати, пригорнув Югину.

– Налякав? Дуже? Пробач.

Дружина, вiдхиляючи голову, глянула на нього вогкими, сумовитими i щасливими очима.

– Ой, Дмитре, доки ти вже будеш таким? Скiльки рокiв прожили. Хiба ж ти не знаєш, не вивчив мене? Не те що… Хiба навiть в думцi можу когось до тебе прирiвняти? До такого… вредного, а ти наче… – притулилася до його грудей.

– Ну, не буду вже бiльше, – пiдвiв рукою пiдборiддя дружини i поцiлував наймилiшi уста.

– Ще й досi не вiдiйшло, – притулила сплетенi пальцi до грудей i сiла на лавi. – Де ж ти тепер? Надовго до нас?

I застигла в чеканнi.

– Тiльки на часинку заскочив.

– На часинку тiльки? I ту треба було скаламутити. – Вона притулилась до нього всiм тiлом, а потiм глянула в чорнi, зм'якшенi очi. – Тяжко тобi, Дмитре?

– Тяжко, Югино. I найважче – за людей вiдповiдати. Багато легше б бути тим, «куди пошлють». А треба людьми керувати. Колись би не взявся за таке дiло. Тепер хватило смiливостi.

– Так ти командиром?

– Командир.

– I оце так уриватися в хату… – усмiхається, ще тiснiше прихиляючись до Дмитра.

– Здаюсь! – жартiвливо пiдводить руки вгору. – Погарячився. Подумав, що Григорiй обмiлiв… Хороший вiн, твердий чоловiк.

– Твердий, не зiгнеться лозиною.

В хату входить мати з Андрiєм, що весь горить i сяє вiд радостi. Проте пiдходить до батька поволi, з повагою, i щасливо мружиться, коли кучерява борода покриває все його обличчя.

– Ну, сину, як живеш?

– Погано, тату.

– Чому?

– Самi знаєте чому. Горе кругом ходить… Вiзьмiть мене, тату, з собою.

– Не мудруй, Андрiю. Не на твої роки i сили наше дiло… Бач, якого викохала – в партизани до батька хоче, – звертається до Югини. – А ти ще не думаєш партизанити? – ловить Ольгу за ручку.

– Чому не думаю? – вiдповiла дiвчинка. – Аби тiльки взяли.

– Ну, думай. Тiльки гляди, ще скажи де-небудь, що батько приходив додому. Тодi всiх фашисти повiсять.

– Нiби я маленька, не знаю, – так само тихо промовляє Ольга. – Мовчатиму, як камiнь, поки нашi не прийдуть.

– Вечеряй, сину, – приносить Докiя яєшню, а сама спирається лiктем на скриню i не спускає погляду з сина.

– Сiдайте ви, мамо, Югино, дiти.

– Ми недавно повечеряли, – слiдкує за незвичним бородатим обличчям i зiтхає.

– Чого ви, мамо?

– Скучила, сину, за тобою. Дуже скучила. Де не йду, де не сиджу, – тiльки тебе бачу. I от прийшов ти, а менi не вiриться.

– А може то не я? Якийсь дядько бородатий… – i течуть слова про все, все, такi дорогi, несподiванi, як тiльки буває при нежданих зустрiчах.

Знову хмурнiє Дмитро, коли Югина розповiла, як ударив її гарапником Сафрон Варчук, i вже не прояснюється до останньої хвилини прощання.

Прощання… От воно пiдводить чоловiка i вiн, наближаючись до дружини, уже вiддаляється вiд неї.

– Дмитре, рiдний, – задихається Югина i прикладає руку до своїх грудей.

«Що, маленька?» – одними очима питає, вчуваючи незвичне хвилювання.

– Дмитре, коли можна, бери i нас iз собою… – швидко шепче вона, боячись, що вiн зразу ж обiрве її. – Хоч хлiб пектиму у вас – i то полегшає на душi… Вам все одно без жiночих рук, певно, не обiйтись. Правда? Вiн мовчки вислухує дружину.

– То як, Дмитре? – тремтить її голос i тремтять сльози на вiях.

– Не будемо, Югино, зараз говорити про це. Не час…

– А коли ж?..

– Дай з силами зберемося… Пиху з фашиста зiб'ємо, так зiб'ємо, щоб вiн, тхiр двоногий, навiть курку боявся зачепити.

– Коли це буде?..

– Незабаром! – пригадує гарячi слова Тура. – Скоро Червона Армiя своє слово скаже, а ми допоможемо. Уже гомонять нашi лiси, уже ломиться розгубленiсть i страх перед ворогом, першими партизанськими пострiлами ломиться. А як пiдведеться народна рука, як розмахнеться вона з одного боку, а фронт з другого – буде без пам'ятi летiти фашист. До своїх кордонiв i далi мазатиме п'яти…

– Коли б то скорiше цiєї години дiждати, – проводить його до дверей.

– Не забувай же, сину, нас. Частiше навiдуйсь, – сумовито шелестять слова матерi; ще шелестить сказане пошепки на вухо прохання Андрiя, а вже нiч огортає Дмитра. I притишенi зiтхання ще довго йдуть iз ним, а рука тугiше стискає потеплiлу шершаву ручку пiстоля.

Вiн довго не може перебороти спокуси: пiти у кривавi гостi до Варчука. Навiть прямує з двоє гiн, обмiрковуючи план, як йому найкраще вскочити в будинок старости.

Одначе нова сила, сила не почуття, а розуму, туго, неначе в'яза, повертає його на другу дорогу… Вiн тепер командир загону, що знає всi ходи i виходи в рiдних мiсцях. Тому не має права рискувати життям своїх людей. I вiн рiшуче повернув до хати Бондаря.

Марiйка, хвилюючись, довго не могла вiдчинити дверi.

– Дмитре, синку, – зашепотiла, припадаючи до зятя. – Живий, здоровий? А мiй старий так тебе хотiв бачити. Про себе вже й не говорю. На зиму тобi рукавицi виплела… Нiчого, синку, доброго не чути?

– Ви про що?

– Про нашу армiю. Дороги ж їй тiльки до нас лежать. Правда?

– Правда, мамо.

– Ну, ходiм до старого. Почув твiй стук – i вже мiсця не знайде. Нема такої днини, щоб не згадував тебе кiлька разiв… Ех, дiти, нашi дiти! От уже вiдживаєш своє, а до вас так все тягнеться, наче знову пiд серцем носиш.

– Вона тобi ще й не те скаже, – обiзвався з темряви тихий голос Iвана Тимофiйовича.

– I сказала б, коли б вам не треба було так шептатися, щоб жiнка нiчого не почула. Вишептуйтеся вже, тiльки добре плануйте, – вийшла на кухню, закриваючи за собою дверi.

Iван Тимофiйович обома руками потягнувся до зятя.

– Яка радiсть у нас, Дмитре, – зашепотiв бiля самого вуха командира.

– Невже?.. – одним словом вирвалося те, про що стiльки думалося.

– Так, сину. Зв'язок з райкомом налагоджено. Мене назначили уповноваженим по органiзацiї пiдпiльної патрiотичної групи.

– Тепер нам ширша дорога вiдкривається, – захвилювався Дмитро, пройшовся по хатi.

– Що й казати. Негайно треба зв'язати Тура з райкомом.

– Це зробимо. Спасибi, тату, за добру звiстку… Аж наче зорi яснiше засвiтили, – глянув у вiкно.

XXXV

Хоч та болюча радiсть просочувалась, як вода крiзь нiздрюватий лiд, коли вiтер сколихнеться над рiкою, хоч потiм ще важче стискалося серце, все ж в її життi блиснули просвiтки надiї. I вже у словах батька вона вбачала той мiсток, що єднає їхнє село з партизанським лiсом, з Дмитром…

Дмитро був живий!

I при однiй думцi, що вiн може прийти до неї, високий i дужий, ласкавий i грiзний, пригорнути, як дитину, до широких грудей, вона затаювала подих i заплющувала очi. Тому їй тепер, коли залишалася дома, бiльше хотiлося бути на самотi, щоб можна хоч у думцi наговоритися з Дмитром.

I як дивно буває в життi. Ненависним i страшним вiн здався, коли довiдалась, що має її сватати. А зараз все частiше бачила його парубком, неначе колишнє почуття хотiла розтопити новою хвилею любовi, щоб нiде, нiде, навiть у найдальших спогадах, не залишалося слiду давнiшньої вiдчуженостi. I найчастiше згадувалась зустрiч лiтньої ночi на Великому шляху. Крiзь iмлу далеких рокiв згадки пробивалися так владно i повно, що вона навiть вiдчувала на своєму обличчi мерехтiння i гру тiней лип, хрускiт пiску пiд ногами Дмитра i сумовитий скрип воза.

«Дмитре, порадо моя», – як музика, дзвенiли пошепки промовленi слова, i туман застилав очi молодицi.

Кожного вечора тривожилась: а може заскочить? I мимохiть поправляла iнодi хустку, як поправляла колись, чекаючи Дмитра з роботи.

– До кого ти, дочко, причепурюєшся? – раз iз докором похитала головою Докiя.

– Мамо, хiба ж ви не бачите? – захлинаючись од раптового натиску жiночої жалостi, стала посеред хати. – Все його, Дмитра, сподiваюсь. А може прийде. У вiкно постукає, – i здригнулась, мовби справдi хто стукнув у шибку.

– I я його так жду, так жду, як… – не договорила, пiдiйшла до невiстки. I якось, само по собi, обнялися, поцiлувались i тихо заплакали, охопленi одними думками, однiєю жалiстю i надiями.

Уклала спати дiтей; не в силi стримати нервового холодного перестуку, Югина лягла бiля Докiї, торкаючись головою її грудей. I довго Докiя розповiдала про свого сина, яким вiн у дитинствi був, як почав сам, без батька, господарювати, як в чотирнадцять рокiв пiшов косити. I всi тi спогади, простi i незначнi, були незмiрно дорогi i рiднi обом жiнкам, що по-рiзному, та однаково сильно любили ту ж саму людину.

Вiдчуваючи, як влiгся нервовий перестук у Югини, Докiя подумала, що невiстка вже спить, тому й замовкла, знову-таки пiрнаючи в згадки про свого Дмитра. Про нього ж до перших пiвнiв мрiяла i Югина, гадаючи, що свекруха давно вже заснула.

Очевидно, якiсь чутки про Дмитра дiйшли до Варчука. Одного разу, коли Югина везла додому картоплю, перестрiв її на греблi, високий, нахмурено-зосереджений, у синiй старосвiтськiй бекешi i смушковiй шапцi. Пiд очима недобре синiли посiченi зморшками довгастi пiдтьоки. Пожмакованi щоки з двома павуками синiх жил великими зморшками нависали над чорними, в бруднiй сивинi вусами. Клинцювате, старанно виголене обличчя неначе набубнявiло i було нiздрювате, як почорнiлий весiннiй снiг. Та й сам Варчук теж, здавалось, неначе набубнявiв.

– Здорова, молодице, – владно рукою зупинив коня. – пдеш, наче не бачиш нiчого поперед себе.

– Добридень, – стала бiля воза. Хоча недобре передчуття i острах, i огида сколихнули нею, одначе зовнi була спокiйна i господаровито-неквапна в руках.

– Картоплю возиш?

– Наче не бачите.

– А Дмитро де? – гостро, випитуючи, подивився i пiдiйшов до молодицi, не спускаючи з неї важких, округлих як у птицi, очей.

– I я вас, пане старосто, попитаю: де Дмитро? – витримала погляд.

– Не знаєш?

– Не знаю.

– Брешеш, суча дочко! Знаєш!

– Може суча дочка i знає. А я – нi.

– Що ти менi очки втираєш! В партизанах! От де вiн! I до тебе, надiйсь, приходив! – скаженiючи, затопав ногами, чорне обличчя нерiвне заколивалося всiма складками.

Полегшено зiтхнула: виходить, дуже мало знав Сафрон про Дмитра.

– Самi знаєте, пане старосто, що не був у мене чоловiк. За що ж така напасть на мою голову? – сказала з перебiльшеною покорою.

– А ти чому так думаєш? – трохи охолов, опускаючи вниз брови.

– Що ж тут думати? Коли б Дмитро був десь в партизанах та ще й до мене заходив, то й вашу б хату не минув.

Здригнувся Варчук i зразу ж тiснiше зiбрав зморшки на перенiссi.

– Дуже ти хитра, як подивлюся на тебе. Гляди, щоб на однiй гiлляцi не закрутилась iз своїм дорогим. Одне одного, певне, не переважите, – уже кинув з-за плеча, виходячи на розхитаний мiст.

В душi вона радiла, що перемогла старосту, одначе зразу ж острах охопив її: а що як почнуть полiцаї вартувати недалеко вiд її хати?

Тому й по ночах виходила на подвiр'я, прислухалась до темряви, прямувала до Великого шляху.

Стане на кореневищi старого-престарого дерева, притулиться вухом до вогкої кори, непомiтна i сторожка, як птиця. Затремтить, коли почує якийсь шерех, ще тiснiше до дерева притулиться. Вона б рiдну ходу серед тисячi почула, по одному духовi пiзнала б, що то Дмитро йде.

Через кiлька днiв пiсля розмови з Варчуком до хати увiйшов дезертир Калiстрат Данько, що вже встиг примоститися за полiцая.

– Тiтко Югино, завтра ж уранцi вам треба бути в начальника районної допомiчної полiцiї.

– Чого? – одхилилась од печi.

– Там скажуть, чого. Ми народ темний – нам аби грошi та горiлка, – дiловито i весело сiв коло столу, нiби впевнений, що його прихiд повинен i iнших веселити. Однак чим довше сидiв, тим бiльше хмурнiло його прив'яле обличчя, а вже iз-за столу вставав, неначе у тiнь ступив: навiть чаркою не почастували.

– Глядiть же, щоб ранком були, як часи, – брязнув дверима, аж глина посипалась з одвiркiв.

– Доведеться, дочко, iти. Тiльки не з пустими руками, що зробиш – таке життя настало. А на хабарi вони ласi.

З двома кошиками, зв'язаними бiлим полотняним рушником, прийшла Югина другого ранку у мiсто.

Перед будинком полiцiї трiпотiв облiзлий прапор iз свастикою в бiлому колi.

В передпокої повно чоловiкiв, жiнок. На дверях бiля кабiнету начальника стоїть з карабiном високий полiцай з жовто-блакитною пов'язкою на руцi. По списку викликає людей, i зникають за важкими дубовими дверима натомленi, припалi пилом, i жалем, i горем постатi старих сумовитих хлiборобiв, жiнок i дiвчат.

– Забрали ж мого синочка, забрали, – пiдперла рукою голову стара жiнка. – А за що забрали – i сама не знаю, зв'язок з партизанами приписали. Безпорадна моя голова. Два тижнi прошу начальника, щоб вiдпустили синочка. А вiн те саме вiдповiдає: вiдiшлемо у мiсто, коли не признається. Звiсно, в гестапо вiддадуть. I вже не бачити менi бiльше свого найменшенького, не бачити.

I найбiльше лякає Югину окаменiлий вираз землистого, в зморшках обличчя жiнки i одноманiтний, схожий на голосiння шепiт. Видно, немало попоплакала i поголосила вона, поки горе не скаменило усе її тiло.

Нарештi полiцай, зосереджено збираючи зморшки на чолi, чогось пирснув i весело вигукнув:

– Гори-цвiт! Югина! Горiти прийшла, молодичко? Погориш, погориш! Га-га-га!

Увiйшла i стала на порозi кабiнету, поклала бiля стiни важкi кошелi. За великим присадкуватим столом у чорному френчi з золотими, застiбнутими до самої шиї гудзиками сидiв Крупяк; над ним на стiнi чорнiв намальований тризубець, стиснутий двома перехрещеними жовтоблакитними прапорами.

– Прошу до столу, – наче з того свiту почула голос, що пробивався до неї iз сизої хмари тютюнового диму.

Пiдiйшла ближче до Крупяка, мружачись вiд диму, що зразу зайшов у вiчi.

– Панi Горицвiт. У нас є точнi вiдомостi, що ваш чоловiк перебуває в партизанах, буває у вас. Прошу, не запирайтесь, скажiть щиру правду. Iнакше всю сiм'ю вашу заарештуємо, а добро пiде у власнiсть держави.

– Пане начальнику, – вириваються першi слова.

пй треба одвести страшну хмару вiд свого дому, дiтей – про себе зараз навiть не думається.

I Югина почуває, що в її очах грає такий правдивий свiт, неначе бiля неї виринула постать Дмитра… Так, це ради нього, ради його дiтей вона кожним рухом хоче довести цьому байдужому вбивцi, що нiчого не знає про чоловiка. Звiдки у неї беруться слова? Вона розповiдає довго i мальовничо, як переслiдує їхню сiм'ю Варчук, про давню ненависть його до Дмитра. I її очi, осяянi i чистi, блищать од згадок i слiз.

Хмурячись, мовчки слухає її Крупяк. Але ось його очi зустрiчаються з очима молодицi, на якусь хвилину застигають; хтива зацiкавленiсть майнула у вузьких чоловiчках. Вiн кладе ручку на стiл, i Югина, вiдчуваючи приплив кровi до голови, кiлька разiв ловить на собi його бруднi погляди, але разом з тим починає догадуватися, що вiн слухає її вже не так, як слухають, коли завчасно винесено рiшення. Очевидно, вiн мало знає про Дмитра.

«Хороша молодичка. Тiльки з характером, видно. Може й справдi Варчук наговорює по давнiй злобi. Заяву за заявою пише… Дiзнаюсь при нагодi». – Вiн, милостиво посмiхаючись одними очима, приймає подарунок i поволi говорить:

– Вiдпускаю вас, панi, додому. Але не гнiвiть бога: коли що-небудь – не солодко вам буде на свiтi. Я до вас заїду коли-небудь, – допитливо осмiхається.

Ще не розумiючи справжнього змiсту останнiх слiв, вона прожогом вибiгає з передпокою i схiдцями спускається на холодний брук, мiж щiлинами якого засихає пожовклий, одцвiлий спориш.

I аж тiльки на осiнньому полi полегшено зiтхнула, коли над нею двома великими крилами нахилився рiдний Великий шлях. Попереду фiалково в'юнилась смуга дубового лiсу.

…Обминувши греблю, Югина спочатку iде до Iвана Тимофiйовича; той, лежачи в лiжку, довго розпитує її, що вона бачила в мiстi, чи багато там фашистiв, як охороняється будинок полiцiї, а потiм передає їй невеличку листiвку.

– Прочитаєш, кому треба, i передаси Василинi…

– Яке щастя, яке щастя, що вернулася, донечко, – зустрiла її бiля ворiт Докiя. – Пожурилися ми без тебе. Знаєш, як тепер. Кажуть, усi камери понапакували людьми. Втомилася?.. А в нас корову забрали.

– Корову? За що? – зупинилась на порозi.

– Наложили знову на село сорок голiв рогатої худоби. До кого ж полiцiї шатнуться? До нас та до таких, як ми. Варчук ще й втiшив:

– Моли бога, що теля зоставляємо. Попанували за батька Сталiна, а тепер почадiть, як без олiї каганець.

Через кiлька днiв дiйшла чутка, що в район приїхав приймати скарги вiд селян гебiтскомiсар доктор Едельман.

– Двадцять тисяч болячок у печiнку Варчука! Чи поможе, чи не поможе, а пiду до того гебiтскомiсара зi скаргою! Останнiй хвiст витягнули з обiйстя! Може й ти пiдеш? – вскочила в хату Килина Прокопчук.

– Одним вони миром мазанi, – обiзвалась за Югину Докiя. – Ходи не ходи, а корови вже не бачити нi тобi, нi менi. Так що краще не мозолити їм очi.

– Пiду, все 'дно пiду! Побачу, якi у них порядки! – рiшуче вийшла з хати Килина…

Увечерi на вулицi перестрiла її Югина.

– Була в комiсара?

– Нехай йому чорт! – зло огризнулась молодиця.

– Не допустили?

– Допустили, – i несподiвано засмiялась невеселим смiхом. – Пiдходжу я до нього, сухого, як тараня, нiмця, ну, наче живi мощi тобi, аж дивитись незручно. Глянув на мене крiзь окуляри та як вихопить кинджал, як зажеркоче щось, i до мене. Думала – горло перерiже. Навiть забула з остраху, що треба робити. Звiв нiмець кинджал, блиснув ним перед моїми очима, зрiзав з пiджака гудзик iз зiркою i пучку вгору пiдвiв – показує всiм. Полiцаї прямо тобi iржуть, як лошаки. А я стою i ворухнутись не можу – наче пiдмiнили мене. А «доктор по гудзиках» уже до другої баби прямує. Вiдiйшла у мене душа трохи, пiдходжу до нього… А вiн як визвiриться:

– За корову вам заплатили! Ми даремно нiчого не беремо. Скiльки отримала?

– Сто вiсiмдесят карбованцiв. А що ж я за них куплю? Кiло солi! Пачка сiрникiв – двадцять карбованцiв… А у мене ж дiти. – Випхали мене ще й зi схiдцiв турнули. Ледве носом землю не зорала. Отакi-то порядки. Новi!

XXXVI

На свiтанку Дмитра розбудили брязкiт зброї i радiснi голоси. Спочатку думав, що повернувся Тур, але, прислухавшись, голосу комiсара не почув. Швидко одягнувся, на ходу поправив пiстолет ТТ i вийшов з землянки.

– Ну, хлопцi, i притаскали ж ми сулiю! – потираючи руки, чогось вовтузився бiля порога Кирило Дуденко.

– З самогоном? – здивовано i весело вiдгукнувся голос iз кутка.

– Ще краще!

– Невже iз спиртом? – аж пiдвiвся на лiктi Олекса Слюсар. – За це тебе, брате, розцiлувати мало.

– Ще краще.

– Що ж воно може бути луччим менi? Бабського, солодкого, вина дiстали?

– Нi, амоналу добули.

– Амоналу! Не знаю, для чого вiн, – розчаровано протягнув Слюсар i знову лiг на пiл.

– Невже, братцi, амонал! – радiсно гукнув колишнiй уральський бурильник Iван Стражнiков. – Поїзди будемо пiд откос пускати. Амонал – важная штука! – значимо протягнув.

– А ти знаєш, як бiля нього ходити? – зiскакує на долiвку Олекса Слюсар, i вже його вилицювате рухливе обличчя, що хвилину тому було щиро незадоволене, тепер, наче в дитини, освiтлюється жадiбною надiєю.

– Хлiб мiй! – коротко пояснює Стражнiков.

– Невже i поїзди цiєю крупою можна рвати?

– Можна i треба! – повчально гримить Стражнiков, молодцювато звичним рухом збиваючи набiк безкозирку. На мить довгою синюватою смужкою проглянув шрам i майже зовсiм погас пiд буйним чубом.

– Браток, а мене навчиш? Увесь вiк дякуватиму. Рука в мене легка. Що побачу своїми очима, те i зроблю. Я такий!

Тепер хитрувате обличчя Слюсара стає таким благальним, що навiть спокiйний Лазорко не витримав – чмихнув, i в кривiй усмiшцi заворушились уста, погойдуючи велику люльку.

– Навчу.

– От спасибi, браток! На, вiзьми на спомин про нове дiло! – i Слюсар театральним рухом простягнув Стражнiкову невеличку фiлiгранну запальничку, щоб, на всякий випадок, вiдрiзати всi ходи до вiдступу, коли матрос захоче передумати. I зразу ж Олекса з цiкавiстю i побоюванням, косуючи оком, закружляв поволi навколо величезної сулiї з амоналом.

– Iване, ти i мене навчи, – кладе на плечi матросовi важку руку Лазорко Iванець.

– Приймiть i мене до вашого колгоспу! – Невеличкий завзятий Кирило Дуденко охоплює двома руками Лазорка i Олексу. В цей час з його кишенi вилiтають списанi олiвцем листки паперу.

– Поезiя полетiла! Багато ж понаписував. I не хвалиться. Я теж колись вiршi писав, – помагає збирати листки Олекеа Слюсар. – I потерпiв повну поразку на цьому фронтi. У дев'ятому класi всi свої витвори я на уроцi лiтератури обережно поклав на парту Оксанi. А вона, певно, не зрозумiла, що з мене мiг би вийти класик, i передала зошит учителевi. Викликали мене в учительську, сказали кiлька теплих слiв, i пообiцяв директоровi, що не буду бiльше нi вiршiв писати, нi дiвчат любити. Вiршi, правда, покинув складати, а другої половини обiцянки не виконав: на цiй самiй Оксанi через п'ять рокiв оженився. Як тiльки що до чого, то й нагадую їй про минуле. В тебе ж, Кирило, напевне, життя навпаки пiшло…

Бiля виходу метушня i тиск. На травi бiлiють широко простеленi полотна паморозi, i блiдий свiтанок зеленить просвiти мiж деревами, обличчя партизанiв.

– Iкра першого сорту! – Iван Стражнiков розглядає на долонi бурий, схожий на пiсок амонал. До нього пiдiйшов Дмитро.

– Товаришу командире, тепер ми попсуємо фашистам трохи кровi, – осмiхаючись, висипав амонал в сулiю.

Веселий на вдачу, легкий на руку, рiвно став перед командиром, поблискуючи розумними сiрими очима. На невисокiй, мiцно збудованiй постатi добре лiг чорний матроський бушлат; з-пiд безкозирки, молодцювате збитої набакир, вибився русявий чуб, прикриваючи шрам на лобi.

– Треба хлопцiв навчити пiдривної справи.

– Аякже, – погодився. – Цю науку швидко засвоять. Знайшовся невеликий шматок злежаного бiкфордового шнура. I розглядаючи тонкий шматок плетива, Стражнiков задумавсь. Колупнув нiгтем пiд тканиною шнура рурочку пороху, подививсь у далечiнь, похитуючи головою i щось розмiрковуючи.

Далеко за голими деревами сходило осiннє сонце. Переганяючи одна одну, побiгли зубцюватими хвилями тiнi. I легка паморозь перетоплювалась в роси, а тi, оживаючи, скидались, неначе мальки на водi. У верховiттях шумiв вiтер, бiля прогалини роздвоювався, неначе рiка, – одним рукавом пiдводився вгору, лунко переколихуючи лiсовi шуми, а другим з шелестом покручено вився по землi. Ще цвiло жилаве ведмеже вушко, хоч кiлька жовтих округлих квiток, прибитих нiчними приморозками, лежало бiля кореня, ще синiла одинока квiтка розпарованих братiв, ще зеленiли, оповитi мшистим синiм оксамитом молодi пагiнцi, одначе осiнь уже владно господарювала в лiсах, i оголенi кущi шипшини червонiли продовгуватими коралами. Сумовито, овечими шапками, чорнiли кротячi нори, а безлиста, пiдмита струмком лiщина щось тихо наспiвувала i своїм гнучким тонкостоєм i вибiленим корiнням. Тiльки дуб-нелень гордовито красувався лисячими шапками, i рясно подзвонювала чорними дзвониками крапчаста вiльшина.

I згадалася бурильниковi уральська осiнь, посiченi гори, покритi свiчами-соснами, порiзанi слiпучими блискавицями-березами, пригадався той рiдний свiт, що тiльки у снах йому снився тепер.

– Дай, подивлюсь на шнур, – простягнув руку непосидючий Кирило Дуденко.

– Нема чого на чуже заритись. Добудь сам, тодi й дивись. Хтось усмiхнувся, а Стражнiков поволi заховав бiкфордiв шнур у кишеню i пiшов до землянки майструвати дерев'яну скриньку. Вiн знав, що шнур пiдозрiлої якостi, проте сподiвався: може, на його щастя, все обiйдеться гаразд. «Треба ж фашистiв бити».

Тiсним колом обступили матроса майбутнi пiдривники, i вiн їм терпляче, по кiлька разiв, пояснював, як треба змайструвати саморобну мiну, як її найкраще закласти на шосе чи залiзницi.

Надвечiр зiбрались партизани бiля вiковiчного дуба. На березовому пеньку стояла невелика, акуратно зроблена скринька. Бiля неї навпочiпки сидiв Стражнiков i ще пояснював:

– Всипав я сюди з пiвтора кiлограма амоналу. В отвiр заклав запал вiд гранати РГД-33 i iзоляцiйною стьожкою з'єднав iз бiкфордовим шнуром. – Пiсля роздуму додав: – Бiкфордiв шнур повинен бути добрим, не пожмаканим, – i знову замислився.

– А коли пожмакається, то що?

– Тодi вiн враз спалахне, i лежати тобi в дерев'янiм бушлатi. Та й пiшли, друзi, на… практику.

Дмитро, вирядивши партизанiв, цiлу нiч тривоживсь, нило серце, нiби вiщувало горе. Десь аж по обiдi прийшли товаришi, але Iван Стражнiков не прийшов, його принесли пiдривники на руках своїх мертвого. Смертю героя полiг вiн пiд час вибуху. Похмура тиша стояла в лiсi…

Мовчки скинули партизани шапки, колом стиснулись над своїм товаришем.

Тяжко задумавсь Дмитро. Ще не вiрилось, що ненаситна смерть вiдiбрала бойового друга, якому б жити i жити, дивитись на свiт смiливими очима, мiцною i легкою ходою ступати по зеленiй землi.

Неясно, в уявi випливав далекий сивий Урал, що породив партизана, а у вухах бились слова голосiння, що колись вiн чув на похоронах. I от тепер цi голосiння з новою силою тривожили йому серце, єднаючи примерклий далекий день з сьогоднiшнiм, важким та болючим. Судороги перехопили йому горло, зволожились затуманенi очi.

– Прощай, товаришу, – Лазорко Iванець витягнув з кишенi Стражнiкова запальничку, кисет i шматок бiкфордового шнура.

– Шнур пiдвiв. Пожмаканий. Не терпiлося хлопцевi фашиста бити, – промовив пiсля довгої мовчанки Кирило Дуденко…

Колись Дмитро любив спочити на Городищi, там, де високий вал пiдходив до спокiйного лiсового озера i пiдiймав угору два дуби, що виросли з одного кореня. Могутнi дерева пiдводились високо над лiсом, першi грудьми стрiчали бурi i негоди, даючи у своєму листi притулок соколу.

В цiй мiсцинi i вирiшив Дмитро поховати партизана.

З новим почуттям i думками оглядав i побратимiв-дубiв, що обсiяли землю жолудями, i просвiтлене променем до самого дна спокiйне озеро, i старовинний вал, що лукою входив у глибiнь яру.

«Всi ми помремо. Стане землею нетривке наше тiло. Байдуже буде до людської печалi i радостi. I тiльки у згадках, коли достоїн будеш, вертатимешся до живих, рiвнею говоритимеш, гостюватимеш iз ними. I добрий усмiх цвiстиме для тебе на дiвочому обличчi, i материнi очi жалкуватимуть за тобою, як за своїм сином. У чорну безвiсть, без вороття, iдуть перевертнi; умирає болюче тiло, а сини не вмирають. От i проживи, чоловiче, свiй вiк, щоб твоя дитина, щоб чиясь сирота, щоб радянськi люди тебе людиною назвали…»

Надвечiр мовчки опустили партизани свого товариша в яму. Тричi ударили дробовики i гвинтiвочнi пострiли (з автоматiв не били, бо дуже мало було набоїв), i земля посипалась на вiко домовини.

На високому дубовому стовпi, що пiдвiвся над могилою, красувався видовбаний долотом напис:

«Сину Росiї Iвану Стражнiкову, що загинув за вiльну радянську Україну».

– Товаришi партизани, брати дорогi, – переборюючи тремтiння в голосi, звернувся бiля могили до своїх друзiв Дмитро, – вiчна пам'ять славному бiйцевi. До помсти нас кличе ця свiжа могила, тисячi могил наших рiдних i кревних, що покрили поля нашої землi. В честь свiтлої пам'ятi Iвана Стражнiкова загiн органiзовує групу пiдривникiв, що нi вдень, нi вночi не дадуть спокою нашим ворогам. Хай вони будуть такими ж смiливими, як наш побратим. Група носитиме iм'я Стражнiкова. Хто знає пiдривну справу?

Спочатку навiть не ворухнулись партизани. Потiм хтось швидко почав пробиратись наперед.

– Я знаю, товаришу командире, як пiдривати поїзди, – рiшуче вийшов Олекса Слюсар.

У Лазорко Iванця аж люлька випала з руки вiд здивовання, але, спiймавши на собi упертий i злий погляд Слюсаря, вiн тiльки знизав плечима. I ще бiльше здивувався, коли наперед виступив Кирило Дуденко.

Раптом догадка, може вперше в життi так швидко, сколихнула повiльного, мовчазного лiсовика.

– I я це дiло знаю, Дмитре Тимофiйовичу, – неквапно ступив до командира, примикаючи могучим плечем до невеликого напруженого плеча Слюсаря.

I вiдчув Лазорко, як все його обличчя почало червонiти й палати: нiколи в життi не доводилось на людях казати неправду. Найбiльше боявся, щоб хтось iз партизанiв не кинув зайвого слова.

Але нiхто не видав їх. Полегшено перевiвши дух, Лазорко вдячним i добрим поглядом оглянув усiх воїнiв, якi навiть .словом не обмовились i тодi, коли командир вiдiйшов у гущавiнь лiсу.

«Якi хлопцi! Якi хлопцi!.. Нi, фашисте, нiколи тобi не здолати нас!» – пiд шелест осiнньої землi схвильовано думав. Дмитро. Вiн знав, що нi Слюсар, нi Iванець, нi Дуденко не знають пiдривної справи, i вiрив, що вони знатимуть її…

Життя саме пiдказало Дмитровi, як увiковiчити пам'ять бойового друга. А над деталями органiзацiї групи ще помiркує iз Туром.

Надiв шапку i поволi пiшов до землянки повз величнi дуби-побратими, що навiки поєднались одним коренем.

Другого дня до Дмитра пiдiйшли Слюсар i Iванець.

– Дмитре Тимофiйовичу, – звернувся лiсовик. Вiн i досi називав командира, комiсара, як i вдома своїх знайомих, тiльки на ймення, а партизанський загiн став у нього – нашим лiсництвом. Коли ж хтось поправляв Iванця перед командуванням загону, той зовсiм заплутувавсь i говорив: – Дмитре Тимофiйовичу, товаришу командире, у нашому лiсництвi… партизанському загонi.

– Товаришу командире, – зразу ж поправив Слюсар Iванця. – Пустiть нас на люди. Хочемо пошукати бiкфордiв шнур.

– Скажи, Олексо, а тяжко пiдривати поїзди? – запитав Дмитро так, що неяснi здогадки тривогою обдали рухливе обличчя партизана.

– Зовсiм нетяжко, товаришу командире, – захвилювався i, щоб вiдвести вiд себе пiдозру, почав з перебiльшеною стараннiстю детально розповiдати, як треба пiд рейку пiдкласти скриньку з амоналом, як з'єднати запал вiд гранати з бiкфордовим шнуром.

Вiн повторив усю лекцiю Стражнiкова, умiло додавши свої мiркування й деталi. I це було так розказано, що, напевне, i фахiвець пiдривної справи мало до чого мiг би причепитися. – Саме головне – розрахувати, щоб поїзд вчасно наскочив на свою смерть, щоб бiкфордiв шнур був не пожмаканим i порох – сухим, – закiнчив Слюсар.

– Амонал! – поправив Iванець,

– Амонал i порох! – уже багатозначно промовив Слюсар i усмiхнувся, стираючи з обличчя важкий пiт.

– Тепер я вiрю: природнi ви пiдривники, хоч i хотiли мене обманути, – мiцно потис руки обом партизанам.

Тi з несподiванки переглянулись мiж собою, подивились на командира. Iванець почервонiв, обм'як, а Слюсар зразу ж знайшовся:

– Коли, товаришу командире, чоловiк любить Батькiвщину над усе, то вiн усе i зробить. Тiльки не розкажiть товаришу командире, що. ми вас… – не мiг пiдiбрати делiкатного слова. – Словом, на збори не виносьте. А ми на транспортi по-кривоносiвському попрацюємо, – i питальне усмiхнувся.

XXXVII

Осiннi дрiбнi дощi падали на сумовито принишклу землю, зелено потемнiли води в озерах, коли одного вечора Михайло i Соломiя попрощались iз лiсником i лiсничихою.

– Нехай вам, дiти, всюди буде щастя i добре здоров'я, – витираючи загрубiлою рукою очi, пригнулась Олена Михайлiвна. – Коли зможете ощасливити нашу хату, – не цурайтесь. Як нема своїх дiтей, хоч на чужих, добрих, надивлюся. – Поцiлувала тричi i Михайла i Соломiю i почала вiддалятись.

Созiнов iще кiлька разiв побачив її з-за дерев зi складеними руками на грудях, з нахиленою головою, а потiм темрява заховала од нього жiнку, яка не раз тихим материнським словом огрiвала захололi од негоди серця.

Лiсник довго вiв їх вузькими покрученими стежками, що пахли вологою червоною папороттю, решiтчастими маслюками i пiдопрiлою корою напiвживого дерева. Ноги то м'яко втискались в податливий мох, то шелестiли по нескошенiй травi, то лунко хрустiли по сухому рясному жолуддi.

Мiнлива радiсть, вiдчуття, що наближаються рiднi мiсця, зробили Соломiю рiзкiшою в рухах i якось, без слiв, непомiтним повiвом наблизили її до Михайла. I вiн це збагнув з хвилюючим трепетом i сподiванками.

– Прощай, Михаиле, – обняв його лiсник, i бородате обличчя на хвилинку закрило притьмарений вечiрнiй свiт. – Прощавай, Соломiє. Закiнчиться вiйна – приїжджайте до мене весiлля справляти! – i розтанув у темрявi, залишаючи на вустах терпкий тютюновий дух.

Поволi визорювало. Па сходi, вище лiсу, то розгорялись, то гасли Стожари i дружно, мов вiрнi товаришi, зупинились над деревами Косарi.

Легко мiж деревами iшла Соломiя, по рiдних прикметах пiзнаючи мiсцевiсть.

Свiтанком вийшли до Бугу. Над водою, сяючи бiлим пiдбоєм круто вигнутих крил, неквапно пролетiв зимовий кобець. Його веселий, тонкий свист довго тремтiв над водою, що охоче посилювали всi звуки.

– Водянi щури вже перебрались на сушу. Скоро будуть холода, – вказала пальцем Соломiя на крутий, пiдмитий водою берег. I знову в голосi майнуло стримане хвилювання, хвилювання зустрiчi з близьким i рiдним свiтом.

– Чому так думаєш?

– А що ж тут про цих шкiдникiв думати? Ми з ними нещадну боротьбу вели, щоб не розточували берегiв i не шкодили городинi. Бачите, який берег став, наче осиний щiльник! Влiтку тут гнiздилися пташки щурики. Вони першi в iрiй вiдлiтають. Водянi ж щури розмололи, збiльшили їхнi гнiзда i оселилися в них.

– Засинають на зиму вони?

– Нi. Пiд снiгом господарюють. Такi ходи попроводять до скирт сiна, хлiба…

У лiсi, недалеко вiд Бугу, знайшли присадкувату скирту сiна, вилiзли на неї, зручно вмостились i лягли невдалiк одне вiд одного.

– Як пахне сiно, нiби чай, – пожувала суху билинку.

– Еге ж, – вiн поправив зелений вiхоть, що звис над головою дiвчини, i тихо поклав на її плече руку. Вiдчув, як зiщулилось її тiло.

– Не треба, Михаиле Васильовичу, – тихо промовила, i вiн. зiтхаючи, одвiв руку. Тоскно i незручно було. Сердився на самого себе, а кров iз гулом розпирала череп.

– Чого ви запечалились, Михаиле Васильовичу? Не треба, – човником своєї невеличкої долонi торкнулась його плеча i подивилася сумовито-усмiхненим поглядом в його очi. I щось наче надiрвалось всерединi вiд того погляду. Мовчки, закриваючи очi рукою, уткнувся головою в сiно, вологе й пахуче. I не промовив жодного слова…

Вона ж i розвiяла його печаль другого дня. Туманним досвiтом вийшли на узлiсся настороженого лiсу. Соломiя нагнулась, щоб пiдняти з землi жовту, як вiск, кислицю; пiдводячись, раптом радiсно стримала вигук притишеним: – Ох! – i притулилась мiцно до плеча командира.

– Михаиле Васильовичу! Вiн! Наш Великий шлях!

За полем iз пелени туману тьмяно вирiзьблялись округлi верховiття дерев. Здавалось, що то лiс хвилястою смугою врiзався в поле i, вклоняючись другому лiсовi, прямував у далекi-далекi свiти.

Сама того не помiчаючи, вона потягла хлопця за руку, i так обоє пiдiйшли до самого поля, вдивляючись в налитi сизою вогкiстю мовчазнi дерева. I якось на очах почав розвiватися туман, неначе його пiдмивала невидима хвиля. Прояснились мiж стовбурами просвiтки, проглянув шматок поля по той бiк шляху.

– Правда ж, ви па мене не сердитесь? – допитливо, з нiжнiстю i тривогою поглянула йому в вiчi i обома руками взяла його руку.

– Хiба ж ти не бачиш? – привiтно всмiхнувся їй.

– Бачу, – тихо вiдповiла i вже жартiвливо додала: – Грiх тепер сердитись. Батько на мене не сердився i ви не повиннi…

I, як птиця, подалася всiм тiлом вперед.

XXXVIII

Дмитро тяжко переживав першi невдачi. Вони тягарем лягали на його душу, одначе не розслабляли волi, робили її твердiшою, гартували, як вогонь крицю. Тiльки почував, що тiло важчало та бiльше темнiли очi; все рiдше i рiдше прояснювався в усмiшцi; турботи залягали важко i щiльно. Проте нiкому, крiм Тура, не звiряв своїх почуттiв, знав – не до них тепер: у кожного лихо. Своїх же партизанiв вислухував уважно, слiдкуючи не тiльки за словами, а й за глибинним ходом думки, i тому входив у людську душу непомiтно i мiцно. Його скупе, продумане слово виконувалось точно, як наказ. Нелегко було покласти па плечi i серце нове коло обов'язкiв, ширших i складнiших. Одначе здоровий глузд, чиста совiсть, напориста впертiсть переорювали, як плуг землю. I тiльки тепер, зiткнувшись вiч-на-вiч з найсуворiшими випробуваннями, з життям неприкрашеним, жорстоким, невблаганним, зрозумiв вiн, як тяжко бути керiвником, вiдповiдати за долю людей, що довiрили йому своє єдине i неповi орне життя. Вiдрiзаний вiд великого свiту, вiн жив єдиним подихом з ним, а тi осiннi вiтри, шо йшли з пiвночi, були не просто вiтрами, а вiтрами з Великої землi, вiсниками з Москви. Входячи в село, вiн був не просто Дмитром Горицвiтом, звичайною людиною, що має своє горе, печалi, а живим ланцюгом, що з'єднував Великий свiт iз затьмареним фашистською неволею краєм.

Так, Дмитро твердiше почав ступати по землi. Бо вона, рiдна земля, змочилась не тiльки потом, а й кров'ю його.

Тепер дедалi частiше зустрiчався з людьми, вслухався в їхню мову, вчився, дiлився з партизанами словом, як дiляться останнiм шматком хлiба, знав, що сказати селу, затиснутому в неволю, злиднi, бiду. I в його скупих, упертих словах була та сила, яка пiдводила людей, як промiнь пониклу траву.

Розгромивши в одному селi полiцiю i мадьярську варту, вiн довiдався, що фашисти пустили чутки, нiби вони захопили Москву i йдуть на Урал. Дмитро наказав зiбрати людей бiля великої, з баштами, школи, яка бiлим пароплавом випливала з осiннього свiтання.

Сходились чоловiки i жiнки, мовчазнi, задуманi, бо в кожного горе днювало i ночувало, бо кожному думалось про своїх дiтей, вiд яких – скiльки вже часу – нi одвiту, нi привiту; ближче пiдходили шiстнадцятирiчнi юнаки, щоб першими попроситися до загону.

Вiн ждав, поки не пiдiйдуть люди з найдальших куткiв, поки не вляжеться тиша, а потiм тихо, болюче i мiцно, iз самого серця вирвалось:

– Товаришi! Дорогi брати i сестри!

I натовп зiтхнув, заколивався, знову зiтхнув i прояснiв. Це вперше до нього пiсля кiлькох мiсяцiв окупацiї пролунало рiдне слово Батькiвщини, обiзвалося замiсть липкого ненависного «панове».

I, неначе по нечутнiй командi, ближче пiдiйшли люди до Дмитра, злилися з партизанами. Хвилювання колгоспникiв передалося йому; ледве переводячи дух, вдивлявся подобрiлими очима в тiсне пiвколо змучених людей.

– Сердечний партизанський привiт вам, люди добрi. I привiт од воїнiв Червоної Армiї. Разом, як двi руки одного чоловiка, ми б'ємо фашиста. I розiб'ємо його, бо так хоче наш народ, бо так хоче наш батько Сталiн. Усiма вiйськами тепер командує рiдний Сталiн. Наш вождь говорить до народу, щоб не втрачали надiї, не слухали рiзних брехень. Нiколи нiяким ворогам не бачити Москви. Скорiше рак свисне i суха довбня зацвiте, анiж будь-хто переможе нас.

На обличчях заколивалися усмiшки.

– Наше головне завдання – крiпко бити фашиста, нi одної зернини, нi одного стебла, нiчого не давати йому, хiба – одну смерть. Бо ж сказано: фашиста сокирою в ребро – людям добро! Коли ж з'явиться мiж вами яка продажна шкуpa – з димом усе його кодло пустiть, як пустили ми вашого старосту – показав на стовп вогню, що самотньо пiдводився в свiтаннi.

Пiсля промови кинулись люди до Дмитра, партизанiв; запрошували до хат на снiданок. Але треба було поспiшати до лiсу. Навантаживши кiлька возiв зерном i свиньми, яких забрали з «громадського господарства», партизани вирушили i села.

– Хороше говорили, Дмитре Тимофiйовичу! – усмiхаючись, пiдiйшов Тур. – Тiльки звiдки ви взнали такi новини? Може листiвка попала?

– Нi, на жаль, не попала.

– Звiдки ж вiстi, що Иосиф Вiссарiонович…

– Звiдки?.. А як ти гадаєш: хто в такий час може всiм вiйськом керувати?.. Отож бо i є. А коли трохи щось не вгадав – спишуть з мене пiсля вiйни, скажуть, що на пользу дiлу йшло воно. Чи як ти думаєш, комiсар?

– Та повиннi списати! – засмiявся Тур. – Списати i дипломатом послати.

– Ну, цей хлiб менi не подобається. Орати – сiяти буду, Туре… Ех, не знаєш ти, як мої руки дiла просять.

– Головувати пiдеш? – лукаво примружився Тур, бо Дмитро йому розказав про своє життя.

– Головувати? – задумавсь i, ловлячи на собi вузько примруженi очi Тура, додав: – Це дiло народу. Дай-но дожити до такої години. Ти краще скажи, де зброї дiстати? Дробовиками воюємо.

XXXIX

В тривожному настрої повертався Карл Фiшер з аеродрому. Знову смерть, безглузда i страшна. Покалiченi тiла пiлотiв, кiстяк лiтака i, особливо, розтрушенi навколо нього чорнi забрудненi хрести – згусток державної пошани – справили гнiтюче враження. О, цей нерозгаданий, здиблений схiд! Не таким вiн ввижався обергрупенфюреру.

Iнстинктивно вiдчувши змiст, дух i стиль третього райху, безмежно повiривши в непогрiшнiсть гiтлерiвського вiйськового механiзму, а надто в силу технiки, Карл Фiшер не сумнiвався в перемозi третього райху, як не сумнiвався в зверхностi своєї нацiї над iншими. Задля цiєї перемоги вiн не жалкував сил, часу i навiть житiя. За ним уже нерозлучною тiнню ходила репутацiя здiбного, оперативного i хороброго служаки, який смiло дивиться в очi небезпецi i смертi. I Карл Фiшер наполегливою роботою, детальними аналiзами i кривавими розправами здовжував тiнь своєї слави. В колi однодумцiв i друзiв, хизуючись своєю красномовнiстю, вiн часто повторював улюблений афоризм:

– Смерть для нас, як череп для доктора Фауста, є джерелом пiзнання. Вона живе поруч з нами, але ж вона нас роїть, годує, одягає i пiдносить угору.

Одначе, тут, на сходi, сила афоризму почала в'янути, i Карл Фiшер уже не так часто i охоче повторював саме слово смерть: одна рiч, коли вiн її насилає на мiста i села, i зовсiм iнша |права, коли вона чатує на тебе, як на цих асiв, що за якусь вилину перетворились на купу безформного м'яса i кiсток…

Система, строга логiчна система – це була основа роботи Фiшера; вiн був зв'язаний з нею, як гусiнь з листом, вiн живився нею i залишав свої слiди, навiть не розумiючи огидливої потворностi їх. Свою систему вiн порiвнював iз злагодженою, складною роботою архiтектора, який починає роботу планом, а закiнчує вже прикрасами, лiпленням чи гордовитим стильним шпилем.

Але тут, на хмурому сходi, розпадалися усi системи i стилi, перетворюючися в тi стилiстичнi вправи, якi самому треба було знищувати, щоб мати менше неприємностей.

Будучи хитрiшим i розумнiшим за iнших працiвникiв таємної полiцiї, Карл Фiшер, з болем вiдкинувши на деякий час свою систему аналiзiв i умовиводiв, вирiшив перейняти стиль роботи радянських людей, найти механiку, злiпок їхньої системи. Нiколи в життi не доводилося стiльки працювати, як тепер, нiколи не придiляв стiльки уваги книжкам, подiям, побуту, окремим епiзодам, бо з деякого часу почала гризти тривога: вiдчував, що тiнь його слави катастрофiчне блiднiшає i вкорочується. Та не тiльки це лякало Карла Фiшера, – на жаль, iснували й глибшi причини, над якими треба було замислитися. Адже гiтлерiвське вiйсько, його першокласна колосальна технiка, давно пересiкши Волино-Подiльське плато, вже наближалося до Москви. Про це без угаву, перебiльшуючи успiхи третього райху, трубило радiо, газети, полiцiя, старости, |, але це не пiдточило силу радянських людей. З кожним днем ; ставало тяжче боротися з ними, в багатьох селах i навiть районах панувало цiлковите безладдя, вiрнiше там дiяло бiльшовицьке пiдпiлля, якого фашисти нiяк не можуть обезголовити.

Як i чим зупинити страшну стихiю?.. О, коли б фюрер мiг розгадати цей знак Духа Землi! Так, iнодi, сам побоюючися цього, Фiшер порiвнював свого фюрера з тим старцем, що викликає привид духа i в жасi тремтить перед ним…

– Вас фюр тойфельцойг! Вас фюр тойфельцойг! 11 – знову згадав аварiю самольота, четверту в цьому мiсяцi. – I як хитро зроблено! Хто б мiг додуматися, що цей кривий пристаркуватий чолов'яга, цей сумирний Данило Костюк пiдрiзає троси стабiлiзаторiв? Це знову робота невловимого Павла Савченка. По кiсточцi розберу, по жилочцi витягну слова з Костюка, а зв'язок з пiдпiллям мушу знайти. На аеродром вони аби-кого не пошлють.

Може вiн навiть член пiдпiльного обкому i викаже самого Савченка?

Заколисувало. Приємнi видiння пiдходили ближче, а коли пополудневе сонце, вискочивши з-за хмар, заколивало тiнню його машини, обергрупенфюрер чогось усмiхнувся.

Авто пiдходило до мосту. Примруженими очима Карл Фiшер угледiв, як, мимохiдь поглянувши на нього, в напрямi до старого мiста пiшов сивий стрункий чоловiк в засмальцьованiй кепцi, з важким французьким ключем у руцi. I нiколи б обергрупенфюрер не подумав, що це був невловимий Савченко.

Карл Фiшер по дорозi в гестапо заїхав до слiдчого в особливих справах, який сьогоднi виїжджав одпочивати в Нiмеччину. Вимотавшись у розшуках бiльшовицького пiдпiлля, гостро сприйнявши невдоволення вищого начальства, переживши смертельний страх пiд час партизанського нападу, вишколений, пiдтягнутий Курт Рунге захворiв – виявилося, що в нього понижена бар'єрна функцiя печiнки, порушена водно-солева i кислотно-щолочна рiвновага.

– Це Волино-Подiльське плато в печiнках менi камiнням сiло i порушило рiвновагу, – невесело вчора пожартував Рунге, запрошуючи Фiшера на обiд.

Пiдiйшовши до дубових окованих дверей, Карл Фiшер почув знайому мелодiю: «О, коли ти бажаєш вiддать своє серце».

Пожовтiлий i пiдпилий Курт Рунге, з очима кольору згусткiв жовчi, радiсно заметушився бiля Фiшера; в накуренiй кiмнатi задзвенiли бокали i ножi. А коли гостi пооб'їдалися, залунали сентиментальнi пiснi домашнього затишку i кохання. Фiшер почав пiдспiвувати, потiм, зворушений давнiми мелодiями, попрощався з гостями i Рунге.

– Видужуй i приїжджай, Курте, – стиснув його в обiймах.

– Навряд чи хвороба дозволить, – тiльки тепер напiводверто виказав Рунге свої потаємнi думки.

– Третiй райх дозволить i… заставить! – рiзко процiдив Фiшер i стрункiше звичного, з усiєю пошаною до своєї особи, вимарширував iз квартири Рунге.

Через пiвгодини в його розкiшно обладнаний кабiнет увели напiвроздягнутого, босого i закривавленого Данила Костюка. I дивно, вiн зараз тримався рiвнiше, бiльш впевнено, анiж тодi, коли його вперше пiдвели до Фiшера. Обличчя порозумнiшало, стало вольовим, упертим.

«Це тому, що тепер вiн не грає своєї ролi», – безпомилково визначив Карл Фiшер.

Гордовито вiдхилившись назад, Костюк так поглянув на обергрупенфюрера, що в того мимоволi заворушилися тоскнi думки, якi вже кiлька разiв навiдувалися до нього: так, можна вивчити сотнi книг цього народу, дослiдити побут, звички, охопити окремi подiї, але як збагнути творчий дух, дух опору i звiдки вiн береться?

Пiсля незначних питань Фiшер перейшов до головних:

– Пiдпiльник?

– Пiдпiльник.

– Хто вас послав на аеродром?

– Партiя.

– А бiльш конкретно?

– А бiльш конкретно ви все одно не зрозумiєте.

– Ви думаєте?

– Над аксiомами не думають.

– Над аксiомами? Ви iнтелiгент?

– Робiтник.

– Пане Костюк, ви розумiєте своє становище. Воно не я легких, як i не легкою була ваша робота…

– А ми за легке нiколи не бралися…

– О, да! Це я знаю з ваших книг… Пане Костюк, ми збережемо вам життя, зробимо вас, простого робiтника, досить багатою людиною…

– Я i так багатий.

– Чим? – не зрозумiв Фiшер.

– Народною силою, народною любов'ю i народною довiрою. Бiльшого багатства не треба менi, – непримиренно глянули карi очi на Фiшера.

Той подав знак бровою. Гестапiвцi обережно покотили до стiни розкiшний килим, а кат, як по командi, вiдтягнув руку, i в повiтрi звився широкий гарапник з вплетеною кулею на кiнцi. Ось уже вiн замигтiв, сiрими колами обвиваючись i розкручуючись навколо закам'янiлого Костюка. Кров потекла у нього з очей i з вух. Але навiть стогону не вирвалося з зацiплених уст.

Карл Фiшер пильно стежив за катуванням. Ось вiн помiтив, як болiсно скривилось обличчя Костюка, коли гарапник ударив його по скалiченiй нозi. Усмiхаючись, Фiшер щось промовив до ката, а потiм звернувся до заарештованого:

– Наука говорить, що плач дерева вiдбувається пiд впливом корневого тиску. От ми вам, пане Костюк, i стиснемо пiдсохлий корiнь, – вказав пальцем на синю вiд рубцiв ногу заарештованого

– Падлюка недовчена! – i плювок залiпив око обергрупенфюреру.

Уже наближалася комендантська година, коли гестапiвцi, пiдхопивши непритомного Костюка, волоком потягнули його по схiдцях на вулицю.

З-за рогу пiдiйшла машина, i тiльки фашисти схопили Костюка, щоб з розгону вкинути його в кузов, як пролунало двi короткi черги.

Гестапiвцi, смертельно блiднучи, тяжко упали на брук. Чиїсь руки, пiдхопивши Костюка, обережно опустили його в кузов, i машина на скаженiй швидкостi помчала до Великого шляху.

Кат гестапо, побачивши смерть охоронцiв, не випускаючи з руки гарапника, нагинаючись, побiг по схiдцях до кабiнету Карла Фiшера. В дверях вiн перелякано крикнув:

– Пафло Сафченко!

Карл Фiшер, як ужалений, зiскочив зi стiльця, обернувсь до стiни, обмацуючи її, мов слiпий, обома руками. Розкрились i зачинилися потайнi дверi, заховавши за собою обергрупенфюрера. I тiльки тепер уперше кат засумнiвався в хоробростi свого шефа.

В той час, коли машини гестапо i фельджандармерiї плямили iєроглiфами усi дороги, розшукуючи Костюка i Савченка, Павло Михайлович, Генадiй Павлович i секретар райкому комсомолу Лесь Безхлiбний сидiли в хатi Семена Побережного, обмiрковуючи з комiсаром Савою Туром дальшу роботу партизанського загону «За Батькiвщину».

Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, але Тур не помiтив течiї часу, який наче втратив зараз астрономiчний вимiр. Тi думки, сподiвання, перспективи, якi виношував Тур iз Горицвiтом, тепер чiткiше окреслились i поширшали, як ширшають на свiтанку обриси землi. Найбiльше радувало, що до закiльцьованого колонадами лiсiв Городища простягнулися промiння зв'язку i рiднi руки нескореного мiста. Це вже зразу, як думав Тур, вдвоє збiльшувало силу партизанiв, це повинно було послабити i силу ворогiв: адже райком пiдкаже, де i як з найбiльшою ефективнiстю треба буде вдарити по фашистах. Так Городище з своїх низин пiдводилося вгору, охоплюючи партизанським оком увесь район. Змiцнювались i внутрiшнi сили загону: партiйний i комсомольський актив офiцiально оформлювалися в партiйну i комсомольську органiзацiї. Про їхню роботу й говорив найбiльше Генадiй Павлович Новиков.

Цi найзначнiшi подiї у життi загону поєдналися з могутнiм сплетенням незвiданих почуттiв, вони, наче музика, пронизували кожну клiтину Тура. Завжди стриманий, вiн зараз розцвiтав усiм багатством душi, радiсно ввiряючи своє сьогоднi i майбутнє старшим товаришам. Уже одно, що поруч iз ним сидять пiдпiльники, кращi сини партiї, правофланговi Батькiвщини, наливало його невимовною вдячнiстю i гордiстю. Цi хвилини були святом юних переживань, коли всi твої помисли, розкриваючись на людях, переповненi найдорожчим: бiльше зробити для своєї Вiтчизни.

Спочатку вiн хвилювався, розповiдаючи про життя загону, але першi ж батькiвськi поправки Новикова, який, виходило, уже знав про пхню дiяльнiсть, прояснили i слова, i серце…

За вiкнами просторої, з двома виходами кiмнати, неспокiйно шумiла i шумiла рiка. Хвилi глухо билися в розмитий берег, i на їхнiй гомiн легким дрижанням обзивалася вся хата, насичена осiннiми пахощами просохлої рибальської снастi. А в хатi над столом, наче гроно, щiльно нависли завзятi голови, розглядаючи карту району, запам'ятовуючи на нiй те, що сюди тимчасово викинула брудна хвиля вiйни. Ось уже лягли на папiр лiнiї залiзниць, плями придорожнiх дзотiв, павутиння кущових полiцiй, лишай вiйськової комендатури. Розплутувалися вузлики невiдомого, i Тур, за звичкою командира, прикидав у головi, де краще можна вдарити по ворогах.

– Що, над операцiєю задумався? – запитав Савченко.

– Звичка, Павле Михайловичу.

– Добра звичка. На що звернув увагу?

– Враховуючи свої можливостi, на другорядне глянув, а треба б з головнiшого починати.

– От i починай з головнiшого.

– Мiн нема, вибухових речовин нема.

– Пошукаємо. З бомби, напевне, можна зробити мiну? – Генадiй Павлович поправив чорний чуб.

– Можна.

– От i гаразд. Старий аеродром бачиш? – показав на карту.

– Бачу.

– Тепер вiн пустує – розбитий вщент. А ось бiля дiброви пiдземне бомбосховище. Нiмцi не розшукали його.

– I залишилися бомби?

– Залишилися.

– Та це ж цiлий скарб! – Тур аж пiдвiвся з-за столу.

– Кому скарб, а кому й домовина.

– Вiрно, Павле Михайловичу: нам – скарб, а фашистам – домовина… Завтра ж поїду!

– Тiльки обережно, щоб нiхто не побачив.

– Не побачать. Усе бомбосховище вивеземо до себе. Спасибi, Генадiю Павловичу!

– Iще тобi передаємо одне господарство – нашу базу з медикаментами. Завтра-пiслязавтра до вас приїде працювати фельдшер Рунов.

– Може зв'язкiвця дати?

– Сам знайде.

– Бачиш, як розщедрився Генадiй Павлович, – напiвжартiвливо звернувся Павло Михайлович до Тура. – Аж два господарства передав, а я мушу вручити тобi саму неприємнiсть.

– Яку?

– Список провокаторiв. Ось вiн, з прiзвищами, кличками i прикметами. Це в якiйсь мiрi може допомогти вам. Остерiгайтесь, щоб нiяка погань не пролiзла до загону. Фашисти – майстри провокацiй.

– Будемо пильнувати.

– Привiт партизанам i зокрема Горицвiту. З народом бiльше працюйте, своїх агiтаторiв негайно ж посилайте до людей… Ну, час i в дорогу.

На стiнах заколивалися тiнi. Пiдпiльники й Тур тихо вийшли з хати.

Надворi, в непрогляднiй темрявi ворушився їдкий осiннiй дощ; пiд ногами попискувала розкисла луговина.

З вимитої прибережної складки Павло Михайлович витягнув невеликий човен i, попрощавшись з усiма, спихнув його на розбурхану воду. Плескiт весла злився iз шумом рiки.

XL

Iз завдання Тур повернувся жовтий i мокрий, як хлющ.

– Дмитре Тимофiйовичу! – увiйшов у землянку. – Вiтай з удачею. Такi скарби, дякуючи райкому, привiз, що куди твоє дiло. Коли побачив їх, затремтiв, наче жаднюга. – Радiсно тер мокрi задубiлi руки i усмiхався тонкою примхливою усмiшкою.

– Зовсiм одужав хлопець, – з повагою подивився на невелику рухливу постать комiсара. – Ну, показуй свої скарби, що воно – самоцвiти?

– Iще дорожчi, Такими огнями засвiтять, що, гляди, й перемогу побачиш.

Надворi на возi у соломi лежали, зiяючи чорними круглими отворами, авiабомби по двадцять п'ять, п'ятдесят i вiсiмдесят кiлограмiв. Вiдходячи вiд землянки, Тур, розмахуючи руками, швидко пояснював:

– Тепер нам побiльше їх навозити – i пiдривнiй групi хватить роботи на цiлий рiк. З авiабомби дуже просто можна зробити путящу, як говориш ти, мiну.

– Як? Бо ти, поспiшаючи на аеродром, не встиг розповiсти по-людському.

– Беру сорокап'ятимiлiметрову мiну, викидаю iз взривача склянi кульки – це для того, щоб бойком легко було зiрвати капсуль, вставляю цю мiну в отвiр авiабомби, закопую її на шляху. Тiльки наїхала машина – i вже летить угору.

– Ти не спiши. Ходiм в землянку, добре розтолкуй. А як поїзди пiдривати? Можна?

– Поїзди? – задумавсь Тур.

– Ну, да, поїзди. Машини нам менш потрiбнi. А поїзд спихнути з рейок – це щось значить.

– Треба подумати.

– Думай, комiсаре… Поки не надумаємось – i на обiд не пiдемо, – мiцнiше прикрив рукою дверi. – Ти розумiєш, яку ми силу матимемо, коли почнемо поїзди пiдривати? – ще не мiг втихомирити нових сильних почуттiв, хоча вже до болiсної напруги пригадував свою минулу учобу на терзборах, поринав у роздуми, як можна використати нову зброю. Як йому зараз хотiлося опередити Тура! I думки запрацювали з незвичною швидкiстю i яскравiстю.

– Розумiю. Цi авiабомби нас можуть мiцнiше з народом зблизити. Народ почує нашу ,силу, сильнiше пiдтримуватиме, смiливiше йтиме в партизани.

– Ти так дивишся? Я й не подумав над цим. Вiрно, комiсаре! Ти ширше мiркуєш. Могорич iз тебе! – i, хвилюючись i радiючи вiд нового прояснення, запитав: – А що коли авiабомбу закопати пiд рейку, в отвiр вставити, як ти кажеш, 45-мiлiметрову мiну, а перед мiною покласти в дощаний жолобок колоду з двома довгими шнурами. Потiм вiдповзти чимдалi, а коли поїзд пiд'їде до авiабомби, сiпнути за шнурки. Колода вдарить по взривачу, ну i пiдiйме поїзд угору. Чи як ти думаєш? – допитливо не без тривоги подивився на Тура.

– Мотузяна технiка?.. Це, звичайно, не останнє слово науки, але поки i цю технiку можна i навiть варто пустити в хiд, – здивовано подивився Тур на Горицвiта. – Ця догадка варта чогось. Могорич iз вас, товаришу командире.

– Оце добре! – щиро, не приховуючи радостi, усмiхнувся Дмитро.

– Такими авiабомбами ми i свiй табiр огородимо вiд непроханих гостей. Треба вибрати мiсце на залiзницi, де менше варти…

– Спробуємо завтра?

– Спробуємо, – охоче погодився Тур. – Зараз пошлемо на залiзницю розвiдникiв i зв'язкiвцiв. Треба строго їм наказати, щоб нiде не зчепилися з засiдками чи заставами, обходили їх тихiше тiнi, а то дуже гарячi нашi розвiдники. Чи не з командира беруть приклад?

– Значить, лише пiслязавтра доведеться трощити рейки? – промовив з жалем.

– Не терпиться винахiдниковi?

– Не терпиться, – аж зiтхнув. – Цiєї ночi, мов свята, чекатиму. Вона зразу збiльшить план наших робiт.

– Розумiю, як тяжко буде пережити колгоспнику безпланову нiч. Спiвчуваю, але нiчим допомогти не можу, – удавано й собi зiтхнув Тур, засмiявся.

Незабаром Дмитро скликав партизанiв на нараду.

– Товаришi народнi месники! Нарештi ми маємо змогу приступити до важливої роботи: будемо пiдривати ворожi поїзди.

Схвальний гул покрив його слова.

– Пiслязавтра вирушаємо на залiзницю. Хто бажає, крiм пiдривникiв, пiти на завдання? – i схвально кивнув головою, коли всi до одного партизани пiдняли вгору обвiтренi долонi, а деякi голосували й обома руками.

Пiсля Дмитра виступив Тур. Твердо i чiтко пояснив, як треба провести нiчний марш, щоб непомiтно проскочити крiзь плетиво ворожих гарнiзонiв, застав i патрулiв.

– I накурюйтесь заранi, бо за весь шлях нi разу не доведеться затягнутися, – попередив комiсар…

Настала довгождана нiч. Бiльшiсть партизанiв, пройшовши тридцять кiлометрiв вiд табору, були на залiзницi, що врiзалась в невеликий чорнокленовий гайок. Дозори з двох сторiн охопили на два кiлометри залiзницю, поки Тур з двома пiдривниками приладнував бомбу i жолобок. Обережно розмотуючи шнури, пiшов у лiсок i лiг у невеличкий окiп.

Пустився дрiбний, рiденький дощ. Димчастi хмари низько пливли над землею, затягуючи сiрi просвiтки неба, що заховало мiсяць, а тому й перехитувало убогими блiдими тiнями.

Дмитро неспокiйно вдивлявся в iмлисту далечiнь. Тривожився, пригадуючи загибель Iвана Стражнiкова. Непокоївся i Олекса Слюсар, не вiдходячи вiд командира. Нарештi на станцiї загудiв поїзд; а згодом, коли Дмитро прилiг до землi, почув неясний перестук металу. Партизани кинулись вiд залiзницi.

Тур очима свердлив темряву. Здавалось, поїзд, нагнiтаючи шум, iшов прямо на нього. Ось iз труби паровоза сiйнулася вгору жменя iскор, мiцнiше обiзвався чiткий перестук залiза… Пора!

Вiн з силою смикнув шнурок.

Iще побачив, як блискавкою спахнуло жовтогаряче полум'я, i швидко впав у окоп. Вибух наздоганяє його. Трясуться i обсипаються стiни окопу; щось важко гупає, скрегочуть, трiщать вагони, i крики жахливо вплiтаються в могутнє «ура!».

– По фашистських гадах вогонь! – лунає владний вигук Дмитра.

Тур вискакує з окопу, бiжить до залiзницi. Перед очима збiльшенi темрявою виростають чорнi обриси ешелону. Важко зiскакують на землю безформнi тiла, чути стогiн, переляканi окрики, i найбiльше вражає комiсара чиєсь моторошне голосiння.

– Завили сiрошкурi! – чує поруч голос Дмитра. – Так їх! Сiчiть, хлопцi, щоб до неба без пересадки доїхали!

Сiчуть партизани, i гранати розносять дерево вагонiв i фашистiв, що не встигли втекти у темiнь. Над ешелоном пiдiймаються язики полум'я. Коли ж нiч по той бiк насипу обiзвалась першими пострiлами, Дмитро i Тур зразу ж виводять партизанiв у тил ворогiв i несподiваним ударом вганяють їх у перелiсок.

Перемога окрилює партизанiв. Вони вже не тiнями, а гомiнким весiллям прямують до лiсу, i навiть Тур нiчого не каже, коли зачадили велетенськi цигарки-самокрутки.

Мокрi, змученi, але веселi повертаються ранком народнi месники в табiр, їх вже чекає гарячий суп, але нiхто навiть не пiдiйшов до їжi. Почистили зброю (в наказi значилось, що в кого зброя буде не в порядку – вiдберуть її) i, тiльки доторкнулись до застеленого сiном полу, зразу ж заснули.

– Тепер гiтлерiвцi почнуть нас ретельнiше шукати, – лягаючи бiля Дмитра, промовив Тур.

– Мабуть так. Треба пiдготуватись до зустрiчi.

– Набоїв мало i озброєння неважне, – зiтхнув Тур. – За рахунок полiцiї не дуже поживишся. Коли б автомати на всiх дiстати.

– Чому б не так! – задумався Дмитро.

XLI

Щоночi привозили з спустошеного аеродрому авiабомби, а вдень мiнували всi ходи до табору.

Частина партизанiв займалась господарськими справами, готуючись до зими. Пекли хлiб, сушили сухарi, солили сало i м'ясо, лагодили взуття.

Спочатку мучились без солi, а потiм пiд носом коменданта райцентра розбили продуктовий склад i вивезли кiлька мiшкiв поганенької брудносиньої кам'янки. Що не забрали партизани – добрали люди, бо полiцiя з начальником i комендантом мiста пiсля перших партизанських пострiлiв без пам'ятi кинулась утiкати. Проте нi в полiцiї, нi в комендатурi зброї не знайшли, окрiм кiлькох гранат.

Особливо допалися до солi, що за нiмцiв стала дорогим i гостро дефiцитним товаром. За кiло поганенької брудної кам'янки треба було принести три кiло ягiд або пiвтора кiло сухого звiробою, чи пiвкiло масла.

Якось надвечiр Олекса Слюсар, що був у дозорi, пiдбiг до Дмитра:

– Товаришу командире, перепинили трьох хлопцiв Дуже в партизани просяться.

– А документи перевiрив?

– Перевiрив. Наче все гаразд. Ось вони.

Дмитро розгорнув першу червоноармiйську книжку.

– Зброя є з ними?

– Нi, нема.

– Таких менi воякiв не треба, – пiшов за Олексою в лiс. На невеликiй прогалинi, перед спуском у яр, стояло троє парубкiв. Один iз них видiлявся i зростом, i допитливим розумним поглядом дивовижних очей – димчастосизих, i каштановим чубом, що хвилясте падав до самого надбрiв'я.

– Що скажете, люди добрi? – поздоровкався Дмитро.

– У партизани приймiть, – промовив високий хлопець.

– Звiдки будете? – помiтив, як помiж деревами з'явився невисокий чорнявий чоловiк iз в'язкою хмизу за плечима. Гострим, вивчаючим поглядом подивився на командира, пiдiйшов трохи ближче.

Дмитро питаннями почав перевiряти хлопцiв, потiм запитав, що робиться в селах. Помовчав.

– А шо ви будете робити в партизанах?

– Як що? Фашиста бити. Ви ще не знаєте мене, – i це гордовито-наївне запевнення високого хлопця ледве не розсмiшило Дмитра.

– Фашиста бити – кажеш? А чим ти його будеш бити?

Кулаком? Ти його кулаком, а вiн тебе автоматом! Так воно входить?

– А ми все 'дно переломимо його, – люто показав дужими руками високий парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрiшав.

– Як тебе звати?

– Пантелiй Жолудь.

– Так от, Пантелiю, запам'ятай, сало у нас їсти є кому без вас, кашовар також є.

– Значить, не приймаєте?

– Не приймаю.

– А коли зi зброєю прийду?

– Тодi побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь.

– Ну, що до душi – я не сумнiваюся. Через два днi буду у вас. Рiвно через два днi. Ви ще не знаєте мене! – круто повернувся i розгонисте пiшов у лiс.

– А ви через скiльки днiв будете?

– Де ж воно ту зброю взяти?

– Там, де посiяли, коли з вiйська додому дряпали, – жорстко вiдповiв i вiдвернувся вiд парубкiв.

– Пiшли, Миколо. Строгi тут порядки.

– Пiшли, квгене. Дуже строгi. Думали, як братiв приймуть, а вiн – у нас є кому сало їсти… Проте обижайсь не обижайсь, а зброю треба десь добувати.

– Авжеж, треба. Пантелiя уже й конем не доженеш. Кiнську силу має чоловiк.

– А ти знаєш! Iдея! – скрикнув Микола Остапець – ксть зброя. Обiйдемось i без Пантелiя. Ого, ще побачимо, кого ранiше в партизани приймуть! – i його смугляве обличчя з невеликим кирпатим носом знову повеселiшало, пiдiймаючи вгору товстi чорнi брови.

– Де ж вона, зброя? – неймовiрно радiсними очима подивився на друга бiлоголовий присадкуватий квген Свириденко.

Коли Остапець i Свириденко зникли за деревами, до Горицвiта пiдступив невiдомий iз в'язкою хмизу.

– Дмитре Тимофiйовичу, а мене приймете до загону? – усмiхнувся, обережно скидаючи ношу на землю.

– А. їй хто будеш? – нахмурився. – «Звiдки вiн знає мене?»

– Робiтник друкарнi. Тодось Опанасенко.

– Член партiї?

– Кандидат.

– Звiдки до нас дорогу взнав?

– Тур, ваш комiсар, говорив зi мною. По його характеристицi я вас зразу впiзнав.

– Ага, – повеселiшав Дмитро. – Зброя є?

– Такої, що стрiляти нема. Iнша є, – покосився на Дмитра.

Опанасенко розв'язав в'язанку i вийняв звiдти скручений сувоєм шкурлат. Розгорнув його, i Дмитро з здивованням побачив, що вся шкурка була обнизана щiльно зашморгнутими кисетами.

– Тютюн у тебе? – промовив .насмiшкувато. «Теж зброєю похвалився».

– Вiд цього тютюну у фашистiв i рот i нiс перекорчаться, – почорнiлими пальцями Опанасенко з любов'ю розшморгнув один кисет, дiстав звiдти кiлька залiзних паличок, подав Дмитровi.

– Шрифт? Невже шрифт? – зрадiв той, обережно розглядаючи лiтеру С. – «Сталiн», – промовила думка перше найрiднiше слово.

– Шрифт, – вiдповiв радiсно i гордо Опанасенко. – Похiдну партизанську типографiю сконструювали вам. Ось i валики…

– Олексо! Бiжи за Туром! – наказав Дмитро Слюсаревi. – Тут таке багатство об'явилося…

– Це ще не все, командире! – Опанасенко розпоров благеньку пiдкладку пiджака i подав Дмитровi бланки зi штампом «Українська народна полiцiя», перепустки i ордери на вивiз лiсу.

– Цi ордери, Дмитре Тимофiйовичу, з толком використаєте. Розширюйте зв'язки…

Але Дмитро не дав договорити: мiцно обняв i поцiлував Опанасенка. У того аж сльози виступили на очах вiд Дмитрового потиску.

– Спасибi, дорогий товаришу. Ходiмо скорiше до нас.

– Так у мене ж зброї нема, – смiється вузькими розумними очима Опанасенко, а рукою обмацує прим'яте обличчя:

«Ох, i притиснув же, наче до залiза».

– Для тебе самi знайдемо. Ти нам тiльки листiвки друкуватимеш. Ходiмо.

– Не можу, Дмитре Тимофiйовичу, – промовив зiтхнувши. – 3 радiстю пiшов би, та…

– Чому не можеш?

– Партiя поставила на iнший пост. Тiльки вона може з нього зняти. До вас лише тодi прийдеться приєднатися, коли провалом запахне. Але краще не говорити про це. Ну, менi треба поспiшати. Туровi передайте цей рядок. Та ось i вiн їде.

Дмитро бере кiлька щiльно з'єднаних лiтер

Сталiн – викарбовано на них.

Уночi Пантелiй Жолудь тихенько постукав пальцем у причiлкове вiкно. З глибини хати обiзвався твердий жiночий голос:

– Хто там?

– Це я, мамо. Вiдчинiть.

– Ой, лихо моє, хоч тебе нiхто не бачив? – зачиняючи сiни, забiдкалася мати, висока, ставна молодиця з по-чоловiчому великими роботящими руками.

– Нiхто, – вiдчепив од пояса i повiсив над лiжком ремiннi сакви.

– З залiзницi втiк? Чи як?

– Розбив машину з гадами i втiк, – повеселiшав Пантєлiй, нi словом не згадуючи про невдалi мандри до партизанiв.

– Як же ти так? – усмiхнулася мати, знаючи синову вдачу.

– З гори пустив, а сам на ходу виплигнув, – уже смiється Пантелiй. – Як печериця репнулась машина, тiльки крик i сморiд пiшли яром. Затулив я носа i гайда в лiси. На третiй швидкостi.

– Погонi не було?

– Пострiляли трохи.

– Нiде не зачепило?

– Нiде, мамо.

– Це правда?

– Аякже.

– Це ти, Пантелiю? – прокинулася золотокоса сестричка.

– Та наче я, – навпомацки знайшов шовковий волос, обережно погладив великою рукою. – Тобi завтра, Гафiйко, треба довiдатись, де буде вартувати Мелентiй Бандур.

– А чого ж, узнаю, – стала на тонкi проворнi ноги i вчепилася ручатами за брата.

– Ой, сину, щось недобре затiяв.

– Чого там недобре. Саме найкраще дiло – помiж люди йду.

– В лiси?

– В лiси.

Гафiйка побачила на стiнi сакви i радiсно кинулася до них:

– Пантелiю, щось привiз менi?

– Нiчого не привiз, Гафiйко.

– Е! – недовiрливо поглянула великими, повними свiтла очима.

– От тобi й «е». Не лiзь до саквiв. Там бомба.

– Бонба, бонба, – застрибала по хатi дiвчинка, а мати неласкаве гримнула на неї:

– Тихо. Дурiєш менi.

Гафiйка зразу ж затихла, не знаючи, чи їй треба зараз ображено насурмонитись, чи стати мовчазною i слухняною дiвчиною.

Пантелiй вийшов у сiни митися, мати почала поратися бiля печi, а Гафiйка кинулася до саквiв. Спочатку обережно обмацала їх руками, усмiхнулась: нiякої бомби не було.

«Вiчно щось вигадає Пантелiй. Що ж вiн привiз для мене?»

– Ой, мамочко! – раптом скрикнула i з плачем кинулась пiд захист матерi, вчепившись обома рученятами за її спiдницю.

– Що, доню? – тривожно пiдiйшла до лiжка i побачила звiшанi з саквiв закривавленi сорочки сина.

У хату увiйшов Пателiй i нахмурився, побачивши сорочки в руках матерi.

– Пантелiю, тебе дуже поранило? – сумовито пiдiйшла мати до сина. – Чому ти зразу не признався?

– I чого там признаватися? Трошки дряпнуло.

– Правду кажеш?

– Чесне слово, – вiдповiв з готовнiстю.

– Скинь сорочку.

– Не треба.

– Як не треба? Зараз же скинь.

– Ото тiльки зайва морока. Лiсник менi випiк непотрiбне. Уже загоюється рана. Ну, чого ви так дивитеся? Правду кажу… Погляньте, як не вiрите… Вiчно ви… – рiшуче рвонув iз себе сорочку.

Нижче плеча чорнiв сухий жолобок, залитий смолою. Тiльки головою похитала вдова, зiтхнула i нiчого не сказала.

– Я, мамо, полiзу на горище. Так воно краще, – тихо промовив Пантелiй, вiдчуваючи якусь провину.

На горищi пахне сухою кукурудзою, лiсовими грушками, що сохнуть бiля комина, луговим сiном.

Мата, щоб довше побути з ним, сама стелить постiль i тяжко, з роздумом, говорить:

– Гляди, Пантелiю, бережи себе, бо як ми без тебе жити будемо в таке лихолiття… Зима цього року тяжкою буде. Увесь хлiб вивiз герман, тiльки й видав на кожне господарство по шiсть кiлограмiв… Ти в партизанах не дуже витворяй, як це ти умiєш. Не на день iдеш… Ох i зима тепер iде, наче сама смерть… – Перемежовуються турботи про життя з господарськими турботами.

Чим вiн може втiшити ii?

Навiть слова не хочеться промовити, та треба, хоч як нелегко на душi.

– Нiчого, мамо, переживемо лихолiття. Фашистам скрутимо в'язи. Тiльки от себе бережiть, щоб до нашого свята дожити. Кукурудзу в землю заховайте, просо, що з городу зiбрали, закопайте, бо то такi шкуродери – все витягнуть… А я зрiдка буду навiдуватися до вас.

– Навiдуйся, сину.

Десь пролунав пострiл, загалакали голоси, почувся тупiт нiг, i знову пострiл прогримiв бiля школи.

– Когось полiцiя ловить… Як тепер життя людське подешевшало.

Поцiлувала Пантелiя в чоло, спустилася вниз. Обережно пройшлася двором, перевiрила, чи не пробивається де смужка свiтла з хати, потiм засунула сiни i проворними великими руками почала прати синовi сорочки.

Прала так обережно, наче то не крам був, а болюче тiло…

Надвечiр Гафiйка вилiзла на горище, притулилася до брата маленьким пругким тiлом.

– Ну, що? Взнала?

– Ая! Вартуватиме на греблi. Тiльки ти обережно – в нього i рушниця i бонба є. Заслужив ласки в фашиста, – i потiм з дитячою цiкавiстю запитала: – Пантелiю, а тобi не страшно буде?

– Страшно, – прошепотiв, клацаючи зубами, нарочито переляканим голосом, i дiвчинка тихо розсмiялась.

– Я знаю, що ти у нас нiчого не боїшся.

– Ти ж, козеня, десь не обмовся, що я в партизани пiшов. Тодi й хату скалять, i вас у вогнi спопелять.

– Нi слова не скажу, – тихо вiдповiла i поклала голову на плече братовi. – Пантелiю, а я Марiю бачила. Тiльки нiчого не сказала їй. Хотiлося сказати. А вона щось почала догадуватися. Довго проводжала мене i все про тебе говорила.

Вночi добирався городами на леваду. Потiм понад вербами пiшов до греблi… Пiд ногами в'юнився сумовитий вiтер, шелестiло пiдопрiле листя i тоскно пахла пiдгнила кiнська м'ята, що так рясно росте над водою на Подiллi. Праворуч пiднiмалася висока гребля, вiддiлена вiд левади вербами i ровом. По неясному обрисовi темного поясу дерев догадався, що пiдходить до мосту. Притишив кроки, вдивляючись i вслухаючись у темряву. Десь далеко шляхом проїхала пiдвода, – кiлька разiв стукнули по вибоїнах колеса, на левадi форкнув кiнь; задеренчав на вiтрi кущ шелягу, i знову тиша, тiльки напiвживий вiтерець зiтхне над травою та й уляжеться спати. От iзнову життя звело його, Пантелiя, з Мелентiєм Бандуром…

I згадався давнiй сонячний ранок на жовтiй вiд курослiпу i червонiй вiд бузького вогню левадi. Вiн, сiмнадцятилiтнiй хлопець, повертався з весняного лiсу, засiяного синiм рястом i прозороголубими дзвониками пролiскiв. Тiльки вийшов iз широкої приземкуватої брами вогких вiд власного соку кленiв, як на левадi обiзвався баян i по малахiтовiй прозорiй травi поволi закружляли пари, то наближаючися до самої рiчки з прив'язаними човнами, то вiддаляючися до вигину чорної масної дороги. Не побiг, а полетiв стежкою до кольорового кола, що квiтником зацвiтало на правому березi Бугу. Ось на рiчцi спiвучим крилом майнув човник, причалив до берега, i на землю вискочила в рожевiй хусточцi Марiя, та сама, яка завжди ввижалась йому, тiльки i слова промовити їй не посмiв. Такий вiн завжди був проворний на язик, а перед дiвчиною пасував. Чудеса та й годi!

Побачив дiвчину, тихiше пiшов, а з другої сторони, насупроти нього iде-похитується п'яний Мелентiй Бандур, здоровенний, як дзвiниця, чи не найсильнiший парубок на все село. Батька його, власника млина i чинбарнi, вислали. А сам Мелентiй, пiзнiше, ледве впросився в колгосп. Спочатку притих був, а потiм знову почав пиячити, битись зi всiма; пiшли чутки, що й на руку нечистий вiн.

Пiдходить Мелентiй до Марiї:

– Ходiмо в танець.

– Не пiду, – вiдхилилася вбiк.

– Нi, пiдеш. – Навис над нею, розтрiпаний i брудний, ворушачи випнутим ротом.

– Нi, не пiду. Я з п'яними не танцюю.

– Ага, не танцюєш! Так ось тобi! – вiдвiв руку i вдарив дiвчину по обличчi. Аж заточилася та схопилась руками за лице.

Пантелiй не витримав:

– Ти, бугаю нещасний, чого до дiвчини лiзеш? Найшов на кому силу вимiрювати!

П'яними, округлими очима подивився Мелентiй, нагнувся до землi, випростався – i над Пантелiєм профурчав дрючок.

Нiчого не було пiд рукою. Схопив у руку згустiлої багнюки i кинув, не спускаючи погляду з Мелентiя. Чорна пляма залiпила все обличчя Бандура. Рукавом розмазав болото i осатанiло кинувся на Пантелiя.

Мiг би хлопець утекти, бо ж нiхто його не мiг перегнати в селi. Та вiн чув на собi притишенi погляди всього лугу, погляд Марiї, i знав, коли утече, дома з нього буде насмiхатися старший брат.

Як струна, натягнулося тiло. Не битися, бо його Мелентiй мiг би надвоє переломити, – а перехитрити хотiв. Тому слiдкував за кожним стрибком розлютованого парубка. I коли височенний Бандур добiг до нього, Пантелiй, пригинаючись, подався вперед. I не стримався Мелентiй, коли опинився на незатвердiлих плечах; а Пантелiй несподiвано випростався страшним ривком, i полетiв Бандур з його плеч обличчям в грязюку. Полетiв i довго звестися не мiг – звихнулася ступня. З того часу вовком дивився на Пантелiя, а зачiпати – не зачiпав. Тiльки коли прийшли фашисти, сам вивiв корову з повiтки, залишаючи сiм'ю Пантелiя без єдиної помiчницi.

На мiстку загупотiли чиїсь кроки, потiм стихли. Висока постать вийшла на греблю, повернула назад, i знову гулом .озвалось розхитане дерево.

«Вiн», – зупинився пiд вербою Пантелiй.

Постать знову виринула з темряви i повернула назад. Як тiнь, пригинаючись, кинувся навздогiн за нею Пантелiй. Здавалось, вiн не торкався ногами землi.

Росте в очах ненависна постать, раптом обертається до нього. Однiєю рукою рвонув до себе рушницю з плеча полiцая, а другою вдарив його з усiєї сили в перенiсся.

– Аааа! – скрикує, неначе захлинаючись, напiвжива колода i падає з мосту вниз. Чути, як чвакає твань, щось борсається бiля свай, а потiм шамотiння вiддаляється до заростей верболозу та верб.

«Не знайдеш тепер його!» – I тiльки зараз Пантелiй почуває в руцi вагу гвинтiвки. Навпомацки знаходить затвор, звiряє зброю, бiжить греблею на поле, щоб до свiтанку встигнути добратись до лiсу.

«Тепер нiхто не дорiкатиме, що даремно їстиму сало», – веселiє на полi, пригадуючи суворий вираз обличчя уже лiтнього, оброслого бородою партизана, що так неласкаво прийняв його…

Iдучи стежками, обнiжками, бiля сусiднього села, куди не раз ходив парубкувати, помiчає вiн якусь метушню.

«Свої чи чужi? Може партизани?» – припадає до землi, пильно вдивляючись у далечiнь. Раптом чує, як дзвякає лопата, i догадується, що то люди закопують вiд фашиста добро.

«Найшли де мiсце – бiля могили червоноармiйця», – пригадує знайомi закутки й обережно наближається до невiдомих, тримаючи поперед себе гвинтiвку. А тi, захопленi роботою, нiчого не чують. Знову дзвякнула лопата – очевидно, вдарилась в камiнь чи в залiзо.

– ксть! – чує радiсний вигук i пiзнає голос Остапця…

– Що? – з хвилюванням запитує Свириденко.

– Гвинтiвка! Копни-но з цiєї сторони…

– А ви, чорти, що тут робите! – басить Пантелiй, нависаючи над ямою, з острахом i зацiкавленням пiзнаючи, що парубки розкопують могилу.

– Ой! – лунає перелякано з ями, а потiм спокiйнiше: – Це ти, Пантелiю?

– Та неначе я.

– Ну й перелякав. До самої смертi! – вискакує на поверхню Остапець, а за ним Свириденко з гвинтiвкою, облiпленою землею.

– Що ви тут робите? – перепитує.

– Зброю шукаємо

– Ех ви, вояки! – докiрливо похитнув головою.

– А що ж, по-твоєму, робити нам? Фашистовi горба гнути? На нас убитi не погнiваються, що взяли в них зброю захищати живих. А вiдвоюємо свою землю – з усiма почестями i на найкращому мiсцi поховаємо обох братiв. Засипай, квгене, – з серцем говорить Микола Остапець.

– Бач, коли б сидiли вдома, – кидаючи землю в яму, дiловито пояснює Сидоренко, – курчат навряд би чи висидiли, а так добули двi гвинтiвки i пiвсумки патронiв.

– Набоїв трохи менi дасте, бо маю всього чотири.

– Це можна, – добрiє голос Остапця. – Куди тобi? В кишеню?.. А в братськiй могилi, дiзналися, кулемет лежить. Треба подумати щось…

Шанобливо засипали невiдому червоноармiйську могилу i, не вертаючись у село, пiшли до повстанського яру.

XLII

Свiжовикуреним дьогтем намазали чоботи, витерли руки травою i сiли на одному великому пнi, притуляючись плечем до плеча.

– Як живеш, старий? Про батька нiчого не чувати? – клiпнув довгими вiями Степан Синиця, що вони аж злетiли до широких розгонистих брiв.

– Нi, не чути, – тихо вiдповiв Андрiй.

– А ти не бре? – допитливо подивився у вiчi.

– Хто бреше, тому легше, – косуючи, вiдповiв приказкою.

– Андрiй, пiшли рибу глушити! – по-змовницькому пiдморгнув Степан.

– А чим?

– Толом.

– Де ж ти набрав? – жваво стрепенувся.

– А тобi що? Кортить бабi шкуринка?

– Кортить! – щиро признався.

– Для чого?

– Та… рибу глушити.

– Ой, пiдманюєш? – похитав головою i вийняв з торбини два бруски жовторожевого толу з хвостиками бiкфордового шнура.

– Все готово?

– Все. Тiльки пiдпалити. Не побоїшся у воду лiзти?

– Чого там боятися? Не тiльки у воду не побоявся б полiзти…

– А й куди? – примружився Степан.

Навiть у вогонь, – вiдповiв ухильно, але багатозначно.

Хороший ти, Андрiю, хлопець. Шкода, що занадто малий. Проте це з роками пройде. Побiгли.

Андрiй найшов очима в просiцi коня i кинувся наздоганяти Степана. За останнiй час пiдпарубок був чогось посмутнiв i одночасно подобрiшав. Щось трапилося з ним. Не знав Андрiй, що i Степан мучився: Дмитро Тимофiйович поки що не брав його до загону.

Неначе лебiдь, купалося сонце в лiсовому озерi, воно вiд краю заросло чубатим очеретом i широкою рогозою. На щастя Андрiй помiтив у заростях старий довбаний човник, витяг його на берег, дiстав –тичку замiсть весла.

– Кидаю! – пiдпалив Степан бiкфордiв шнур, кинув тол у воду, а сам притулився до верби.

Нескiнченно довго тягнувся час. Нарештi почувся вибух, i райдужне склепiння пiдвелося посеред озера, заграло сяйвом.

Хлопцi кинулись до човна. На зелених сплесках ряботiли оглушенi щуки, плiтки, бiлiло i розтiкалося шумовиння малька.

– Хватить на вечерю! – захоплено вигукнув Степан. Вiн iще хотiв кидати тол, але Андрiй розрадив:

– Може якийсь нiмець чи полiцай почує, тодi не оберешся лиха.

Швидко рибу уклали в торбинки, затягнули човен у очерет, а самi побiгли до лiсу на старе мiсце.

– Коли б це так фашиста глушити, як рибу, – прикриваючи травою торбину, промовив Андрiй.

– Не побоявся б?

– Не побоявся б, – огрiвся поглядом з жадiбними очима.

– Андрiю, – пiдсунувся Степан до хлопчика. – Давай на пару будемо германа бити. Шляхи мiнувати. Диверсiйною групою станемо. Розумiєш – диверсiйною групою. Згода?

– Скiльки я вже про це думав! Звiсно, згода. А ти вмiєш мiнувати?

– Умiю. Я на маневрах бачив практику. Жаль, що в нас залiзниця близько не проходить – доведеться на дорозi встановляти.

– Тол у тебе є?

– Все є. Тiльки поклянiмось, що нiколи не видамо один одного, в яке б лихо не попали. Клянiмося, що вiрно, як дорослi, будемо захищати свою Батькiвщину.

– Клянуся! – пiдвiвся з землi Андрiй, блiдий i гордовитий.

– Клянуся! – повторив Степан, i потиснув руку своєму меншому друговi.

– Завтра вранцi скрiпимо свою клятву дiлом.

– Нi, тiльки пiслязавтра можна, бо треба скриньку зробити так, щоб нiхто не бачив…

Туманного свiтанку, коли волога дорога перекочувала через себе клуби їдкої холодної пари, Степан заклав саморобну мiну в неглибоку ямку i обережно засипав її щебенем.

– Зрозумiв усе, старий?

– Зрозумiв, – прошепотiв Андрiй, i обоє обережно кинулись у лiс. – Хоч би хто з наших людей не пiдiрвався.

– Не пiдiрветься. Фашисти так рано не пускають, – заспокоїв Степан. – Я все врахував, дєтко.

Через пiвгодини вдалинi загула машина, i хлопцi ще далi подалися в гущавiнь.

– От вона тiльки колесом наскоче, паличка переломиться, бойок ударить у капсуль – i полетить машина в безвiсть i трiстя.

Припавши до дерев, здригались од кожного звуку. Але бурчання машини вже розсочилося в туманнiй тишi. Згодом iще проїхало кiлька машин. На сходi невидиме сонце накидало на зеленаву голубiнь нерiвне пiвколо блiдосвiтлих покручених мазкiв, а вибуху й досi не було.

– Що воно таке? – хвилювався Степан. – Може капсуль негодящий? А може помiтили фрици? Так нi, – маскували добре, – заспокоював себе i здвигав плечима.

Ще прогуркотiла машина. I неждано розрив приголомшив їх. Аж поприсiдали хлопцi, а потiм полетiли до коней, щоб скорiше переїхати в iншу дiброву.

– Одна машина є на нашому рахунку. Чуєш, на нашому! – сяючи усмiшкою та бiлими пiдкiвками дрiбних зубiв, пригинаючись до коня, повернув Степан голову до Андрiя.

– Менi аж не вiриться, – стримано вiдповiв Андрiй. I в цей час йому так захотiлося побачити батька, приторкнутися до його мiцної руки, що вiн мимоволi, схиляючись на гриву коня, примружив очi, щоб яснiше уявити свого рiдного тата.

– Приїхали! – гукає Степан i по-змовницькому, однiєю бровою, пiдморгує Андрiєвi.

– Приїхали!.. – Чуючи бурхливий приплив сили, Андрiй на всьому скаку зсковзає з шиї коня на траву i легко бiжить I уперед, щоб не впасти на розколихану землю. З-пiд його нiг двома райдужними струмками бризкає i летить наполохане листя. Степан стає в гордовиту позу, ще раз пiдморгує Андрiєвi, мовляв: ну, як дiла, малеча, – i, збивши картуз на саму макiвку, починає завзято спiвати:

Увечерi хлопцi дiзналися, що на шосе пiдiрвалась машина з фашистами. Вбито шофера i чотирьох солдатiв.

– На мiй рахунок запишемо трьох фрицiв, а на твiй – двох, – твердо вирiшує Степан. – Тобi, може, шкода половину фриця? – говорить таким тоном, що виключає всякi заперечення.

– Нi, не шкода.

– Отож бо i є. Старшинство треба понiмати!

XLIII

Поспiшала Соломiя i дух затаювала. Не чула, як били по головi, в обличчя вогкi вiд туману кущi, безлиста рокита, гiлки дерев. Чи то лiсовi шуми, чи кров так гудiла в головi? I думала, i думати боялась про свого рiдного батька.

«А що як нема? – аж вiдкидало назад. – Нi, нi! к мiй тато!» – бачила в уявi його бiля вуликiв, самотнього, запечаленого.

Пiт великими краплинами виступав на обличчя, посолив зашерхлi губи i теплою росою падав на землю. А всерединi то спалахував жар, то розтiкався холод.

Вона зараз забула за все, тiльки iнстинктивно вiдчула, що хтось iде за нею, бо в уявi, блискавично змiнюючи одна одну, проносились картини дитинства, юностi – все, зв'язане з образом батька. Вона навiть чула, як пахнуть пергою його шершавi, почорнiлi пальцi, як вiє тютюном од сивої, аж позеленiлої бороди.

Мало не вдарилась грудьми об ворини, що огороджували лiсовий сад, i зупинилась, щоб хоч перевести подих. Хiба ж не вона приїжджала сюди по яблука, грушi? Хiба не тут її першi дослiди налилися теплим соком i закрасувались плодами, наче новорiчна ялинка? Ось i черешня темнiє, з якої колись падала на росисту траву. Ще трохи пробiгти по стежцi, i роздасться лiс, огинаючи широкими крилами прогалину. I пiдсвiдомий острах враз сипнув шматочками льоду за спину. Бiгцем уперед.

– Ой, – опускає хустку на плечi i, чуючи приплив недоброї млостi, обважнiлою рукою невмiло розстiбає блузку. А пальцi мимохiть ударили по вогкому дерев'яному даху вулика. Стривожений бджолиний гул обрадував її. Прожогом кинулась до хати, що ледве обрисовувалась помiж деревами. Кiлька разiв натиснула на клямку, i залiзо гулко задзвенiло в сiнях – видно, там стояли порожнi кадуби.

Як довго тягнеться час! пї серце мало не вискочить з грудей, а обличчя раптом починає стягуватися. Ще раз бряжчить клямкою, i в цей час вiдкриваються хатнi дверi.

– Хто там?

Чує такий знайомий голос i, захлинаючись од хвилювання, ледве промовляє:

– Це я, тату. Соломiя ваша. Ой, таточку!

– Дитино моя! – забилося в сiнях. Вiдчиняються дверi, i вона млiє на батькових грудях, вiдчуваючи, як на неї пахучим дощем посипалась борода.

– Соломiє! Доню! Жива? Здорова? – тягне її до хати i знову цiлує, по-старечому м'якими губами.

– Жива! Здорова! – i сльози зриваються з її очей, як перше зривався пiт з обличчя.

– А я вже тебе, доню, був поховав, як довiдався через Дмитра Тимофiйовича, що фашисти перерiзали шлях. За журбою мiсця не мiг собi знайти.

– Де тепер Дмитро Тимофiйович?.. Ой, таточку, рiдний! Чи скучили так за мною, як я за вами?

– Ще й питає! – I вона вперше бачить сльози на його очах, зморшках, бородi. – А Дмитро Тимофiйович у партизанах. Ранiше був бригадиром, а став командиром, – промовив пошепки, прихиляючись до неї.

– От молодчина! – захоплено вигукує. – I вже що-небудь зробив його загiн?

– Куди твоє дiло! Ворочають свiтом хлопцi, аж земля гуде. Побачишся з ним.

I Соломiя тiльки тепер згадує за Михайла, б'є себе рукою по головi:

– Тату, в нас нiкого нема?

– А хто ж має бути?

– Так ждiть зараз гостя! – i прожогом вибiгає з хати, бiжить до вуликiв i попадає просто в обiйми командира.

– Ой! Це ви, Михаиле Васильовичу!.. Просимо до хатi!. Пробачте менi. Тато живий!.. Ой, яка я дурна стала… Голова обертом iде.

«Яка вона хороша!» – Мiцно вбирає у себе медовий повiз, що ллється iз сiней в осiнню нiч. Притримуючи Соломiю за руки, Созiнов тихо ступає на порiг.

Вiд хвилювання дiвчина навiть не помiчає, що її пальцi стискають пальцi командира

– Просимо до хати, – наближається до нього Марко Григорович. – Притомилися, в лiсах блукаючи?

– Не мандрiвка, а бездiяльнiсть притомила, – Михайло обережно i шанобливо здоровкається з пасiчником.

– То для вас знайдеться у нас робота!

– Пасiку стерегти?

– Нi, трутнiв викурювати.

– Щось у вас є на прикметi? – радiсно схоплює натяк.

– Аякже. А поки по невеличкiй i вiдпочивати… Ще крiзь сон вiн чує метушню Соломiї бiля печi, i смiх, i щасливий голос Марка Григоровича.

– Вставай, хлопче, гарячi млинцi їсти, – вiдхиляє половинку дверей старий пасiчник.

– ксть вставати! – широко осмiхається i мружиться вiд сонця, що бризками обмивало шибки. – То коли почнемо трутнiв викурювати?

– Не терпиться?

– Не терпиться.

– Почекай трохи… Деньок який сьогоднi ловкий. Чи не ви його з собою принесли?

– Соломiя вам його приставила.

– А вона може, ~ смiється Марко Григорович. – Вона у мене як веснянка.

Пiсля снiданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломiя повiдомила:

– Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського загону в цих лiсах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловiк.

– Невже? – радiсно подивився на дiвчину.

– Так батько сказав. Пiдемо в партизани?

– I ти пiдеш?

– А як же може бути iнакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? – здивувалась i образилась.

– Нi, трутнiв викурювати, – згадав слова пасiчника, засмiявся.

Темнi, шелестливi i таємничi осiннi ночi в лiсi. Тривожно спiває над тобою розгойдане верховiття, а земля озивається сонним зiтханням опалого листя. Страшно тюгикне сова, м'яко, як тiнь, зашелестить оксамитними крилами, i смертельний крик зайця, схожий на плач немовляти, вiйне над землею. Крiзь волокнистi хмари проб'ється молодик i знову, темнiючи, загорнеться в чорне шмаття. Часом вiтер iз лiсового озера донесе пiвсонний качиний крякiт та сумовитий кергикет бiлогрудих кажар.

Уже кiлька ночей з тривогою i надiєю прислухається Созiнов до лiсових перегукiв. Тiльки не вплiтається в них чоловiчий голос, хода. Пообiцяв же командир Марку Григоровичу, що пришле свого чоловiка, а не присилає. Вбираючи в себе неясне сплетiння лiсових звукiв, Созiнов у думках переносився в тi мiсця, де почнеться нова сторiнка його бойового життя… I чим бiльше думав про Соломiю, тим бiльше вона вiддалялась вiд нього. Тiльки найяскравiше вирiзьблявся образ командира партизанського загону, про якого чимало розповiдав Марко Григорович…

– Пора спати, Михаиле, – наче здалека долiтає глухуватий голос. – Не бiйся, прийдуть за тобою. Певне, хлопцi на роботi були. Роботящi вони. Кiлька груп карателiв у дим розметали. Ну й на залiзницi порядки наводять. Лежить там обгорiлого залiзяччя, як смiття. З остраху фашисти почали навколо залiзницi вирубувати лiси. Воно таке дiло. Фашист лютує, а партизанський загiн росте. Дуже тямущий комiсар у загонi. До роботи пожадливий i слово сердечне має. Поговорить iз людьми – свiт у очах мiняється. Ти теж комунiст?

– Комунiст.

Коли б уже скорiше приступати до дiла! Пiрнає у плани партизанських операцiй, наче й справдi вже перебуває в загонi Горицвiта…

Далеко за пiвнiч, коли вже осiння вогкiсть добирається до кiсток, заходить у хату i, втомлений сподiванням, лягає на топ-чан, а думки кружляють i кружляють, просячи дiла, широкого i завзятого…

I знову сниться йому штаб першого дивiзiону в напiвтемнiй землянцi. Вiн готує данi артпiдготовки, а над картою сидить начальник розвiдки старший лейтенант Зуєв.

– Звони Туру, – наказує зв'язкiвцевi i в той же час чує, що з Туром щось сталось.

«Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула», – пригадує, проте пильно дослухається до голосу зв'язкiвця.

– Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, – передає трубку боєць.

– Це Буг? – з тривогою вслухається у вiдповiдь, мiцно притискуючи трубку до вуха.

– Буг слухає, – чує чiткий спокiйний голос Тура.

– Тур? Це ти? – дивуючись, радiсно запитує. I чує ще чиюсь мову i здивований плескiт жiночого голосу… Неначе Соломiя? Що воно таке?

– Созiнов!.. Мiша! Дружок! – вигукує Тур.

I командир розплющує очi, здивовано пiдводиться на лiжку i нiчого не може зрозумiти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чиїсь проворнi, мiцнi руки, i знову лунає щасливий схвильований голос Тура:

– Мiша! Михайло Созiнов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже це ти?

Вiн зiскакує з лiжка, незрозумiле i здивовано водить очима. Потiм догадується про все i охоплює руками невисокого, тонкого Тура.

– Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобi всячина! Як же ти мене пiзнав?

– Ще й питає! Я тебе й на тому свiтi впiзнав би! – смiється Тур, звiльняючись з –мiцних обiймiв товариша. – Почекай, бо костi розтрощиш, хай йому дiдько. Полiцаї не додушили, а тепер товариш додушить.

П'янiючи вiд радостi, вiн забуває про все. I тiльки згодом помiчає, що в хатi стоїть iще високий ставний чоловiк середнiх рокiв з невеликою кучерявою бородою, а бiля нього в шинелi, з двома гранатами за поясом, молодцюватий парубок.

– Знайомся з командиром партизанського загону.

– Дуже приємно. Лейтенант Созiнов. Чув про вас багато, – стискає мiцну руку.

– I про вас чув, – примружується Дмитро.

– Вiд кого? – дивується.

– Комiсар не раз розповiдав.

– А, вiн може наговорити всього, – всмiхається i знову ближче пiдходить до Тура.

Iще випробовують один одного руками, неначе сумнiваються, що дiйснiсть – не сон.

– I як воно може бути в життi? – щиро дивується Созiнов.

– Усе в руцi господнiй, – робить удавано покiрний вираз Тур, i вся хата вибухає смiхом. – Куди ж ви тепер, товаришу рудий пасiчнику, соiзволите? Пасiки у нас нема, а штаб знаходиться пiд деревом – i дощ капає, i вiтер продуває. А у вас органiзма тендiтна – на бiлих постелях спите,

– Товаришу комiсаре, хоч старшим помiчником молодшого куховара приймiть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животi три днi бурчатиме, а на четвертий дуба дасте.

– Коли зброя є, то може командир i прийме. Вiн у нас без зброї i рiдного батька не взяв би.

– Та є така-сяка цяцька, тiльки не доберу, як вона стрiляє – чи дулом, чи держалом, бо те i друге кругле.

I за тими словами, не удавано нiжними, а солонуватими, перемежованими i згадками, i жартами, i просто, здавалось би, дрiбницями в таких випадках, криється справжня дружба, любов.

Добре i щиро смiється Тур, як давним-давно не смiялось. Марко Григорович дiстає лiтр самогонки, хвалить:

– Чорти б його батька вхопили. Таку iз слив женуть самогонку, що нащо вже я чоловiк не питущий, а набираюсь, як чiп. Дмитре Тимофiйовичу, тобi на покутi сiдати…

– Чому ж менi?

– Не за чин, а за роботу.

– Тодi Тура садовiть.

– Обох. Ви ж у нас отецькi дiти! Це саме головне.

– Оце коли б побiльше таких дiтей, то не переводився б свiжий фашист у пеклi, – обзивається Пантелiй Жолудь.

«Он якi вони, народнi месники», – з захопленням i заздрiстю оглядає Тура, Горицвiта i Жолудя. Хочеться сказати їм щось приємне, радiсне, значуще, але, як i здебiльшого буває в таких випадках, не знаходиться потрiбне слово, а те, що крутиться в головi, здається дрiбним i неповноцiнним.

– На радiсть нам, на погибель ворогам i всiм сучим синам, що роблять горе нам! – пiдiймає першу чарку Марко Григорович.

«Нема сюди Варивона. Вiн i випив би, i наговорив би, i дiла – гори перевернув би», – згадує Дмитро, прислухаючись чуйним ухом до кожного звуку знадвору, хоч i стоїть там на вартi Федiр Черевик.

– Дмитре Тимофiйовичу, приймай його, – любовно киває Тур головою на Созiнова, – начальником штабу. От побачиш, i мiсяця не пройде, а вiн тебе своїми паперами викурить iз теплої землянки на мороз.

– I мене приймайте, – пiдводиться Соломiя з-за столу.

– Навiть пару днiв не погостивши? – хитає головою Марко Григорович.

– Не до гостювання тепер. Приймете?

– У нас нема пасiки, – хоче вiджартуватися Дмитро.

– Я серйозно кажу, Дмитре Тимофiйовичу.

– Серйозно? Ми поки що жiнок у свiй загон не приймаємо.

– Чому? – натягується голос у дiвчини.

– Чому? Де ж з вами дiнешся? Живемо в однiй землянцi…

– Дмитро Тимофiйович хоче запорозькi звичаї встановити у загонi… Справдi, ми жiнок поки не приймаємо, а дiвчат можемо, – Тур непомiтно киває Дмитровi.

– Так, значить, приймете мене? – насiдає Соломiя.

– А ти ж хiба незамужня? – перебiльшено дивується Дмитро. – Ну, що ж, тодi нiчого не зробиш – доведеться прийняти. Тiльки не думай, що тобi з медом буде. Помiркуй краще, – i знову косує на Тура, чи не смiється той.

Але Тур, незвично почервонiлий i радiсний, гаряче розмовляє зi своїм другом.

Марко Григорович пильно дослухається до розмови Дмитра i Соломiї. Коли ж усе пiшло на лад, вiн непомiтно вийшов з-за столу i попрямував у ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасiчником з'явилося схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вiкторiвни Кушнiр.

– Головиха прийшла до нас. I не пустив би, так начальство, – наче розгублено повiдомив Марко Григорович i розвiв руками: що ж, мовляв, зробиш з такими людьми.

– Ольго Вiкторiвно! – Горицвiт рвучко пiдвiвся з-за столу i пiшов назустрiч молодицi.

– Дмитре Тимофiйовичу, рiдний… – мiцною рукою здоровкається з командиром i зупиняється серед хати, по-дiвочому струнка, з гордовито пiднесеною головою, а виразнi заволоженi очi з захопленням слiдкують за кожним порухом мужньої постатi. – Чогось i в снах i наяву бачила тебе тiльки партизаном. Завжди вiрила тобi, як своїй дитинi, як серцевi своєму… Що ж, Дмитре Тимофiйовичу, була я в твоїй бригадi, а тепер приймай до свого загону.

– Дмитро Тимофiйович жiнок не приймає, – весело обiзвалася з-за столу Соломiя.

– Як не приймає? – нахмурилась Ольга Вiкторiвна. – Жартуєш, дiвчино.

– Звiсно, жартує, – спiдлоба глянув на Соломiю. – Чого розходилась? Що ми, Ольги Вiкторiвни не знаємо?

– Та знаємо, – покiрно нахилила голову Соломiя i знову приснула. – Але ж у вас тiльки одна землянка…

– Одна? – дивується Ольга Вiкторiвна. – То треба зараз же ще будувати. А що коли, хай милує доля, хтось на сипняк захворiє?!

– Чуєш, як правильно сказано? – звертається Дмитро до Соломiї.

– Та чую. Але чи має Ольга Вiкторiвна зброю? В хатi заряснiли усмiшки.

Дмитро хотiв гримнути на Соломiю, але Ольга Вiкторiвна, метнувшись у ванькир, принесла звiдти горбатого нiмецького автомата.

– Хiба ж не видно, кого приймаємо? – задоволене промовив Дмитро i почав оглядати зброю.

XLIV

Похитуючись, Барчук увiйшов до хати i зразу ж зупинив погляд на припухлому вiд слiз обличчi Горпини.

– Ти чого розрюмсалась? – кинув шапку на лаву, ретельно пригладжуючи хвилястi вуса.

– Карпо покидає нас.

– Як покидає? Чи ти при своєму умi? Вночi прибув i вже покидає? Може з п'яного розуму коники лiпить? – тверезiючи, гостро подивився на жiнку.

Горпина тiльки рукою безнадiйно махнула на дверi свiтлицi. Сафрон поправив розкуйовджений чуб – i, молодцювате пiдiймаючи груди, посунув у другу кiмнату.

Бiля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат. Вогнистий обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу падала тiнь. Тому лице його здавалося на диво чорним i чужим. Насупроти Карпа сидiла мовчазна, iз мiцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена Олена. До неї пташеням притулився Данилко.

– Слава Українi! – спробував пожартувати, але вiдразу почув, що його слова упали, мов камiнь у воду.

Карпо пiдвiв похмуре обличчя вiд столу i стомлено, насмiшкувато покосився на батька.

– Що? Хильнули? Веселi ви не по часу.

– П'ю, та розуму не пропиваю, – спробував бадьоритися, одначе вiд того насмiшкуватого олив'яного погляду стало не по собi; крижаним струмком почав просочуватися неспокiй, i знову заборсались думки, тривожнi, їдкi.

Не просвiтлювалось, як гадалось, його життя. Не було спокою в цьому свiтi.

– Тiльки глядiть, щоб голови не пропили. Дуже швидко ви багатiти почали. Пуповиною може вилiзти це багатство. Обережнiше, обережнiше треба дiяти, – обвiв очима стiни, позавiшуванi найрiзноманiтнiшими килимами. – Он у Балинi пiдсипали старостi трiйки у мед – здох, як пiвень од чемерицi.

– У мед? – насторожився, пригадуючи, що тiльки вчора вiн привiз вiд Синицi дiжку з медом.

– У мед. А в Погорiлiй автоматом старосту вздовж плечей пересiкли.

– Партизани, значить?

– Авжеж, не нiмцi.

– Чорти його батька знають, що робиться на свiтi. Не можуть з купкою головорiзiв ради дати! Одна розпуста тiльки кругом. Про Бондаря не раз говорив, а з ним i досi панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких мiсцях. Коли б ото менi повна власть, я скоро дав би раду усяким таким…

– Пiшла писать губернiя! – криво посмiхнувся Карпо. – к у вас первак? Вип'ємо, чи що, на дорогу?

– Щось недобре надумався робити.

– Та наше дiло таке: побiгав за возом, побiжиш i за саньми. А не побiжиш – голову, як курчатi, скрутять. – Повiсив автомат на стiнi i сiв бiля дружини. Погладив куцими пальцями бiляве волосся Данилка, i хлопчик перелякано заклiпав очима на батька.

«Син, а батька сторониться», – задумавсь Карпо, вдивляючись у сутiнки, що наливали шибки холодною, прополiсканою вiтрами блакиттю.

За Олену навiть не подумав: усюди хватить такого зiлля – як не Галя, то буде другая. Безпутнi жiнки, падкi на чуже добро i любов, стомлювали його, наповняли все тiло чадною утомою й гулом, спустошували неряснi, але допитливi думки, мiцну пружнiсть i силу, як серп спустошує зiлля.

Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли самому не хочеться випитувати, а спiвбесiдник уперто мовчить.

– Що воно в тебе трапилось? – нарештi присунувся ближче до окна Сафрон.

– П'ятки смальцем мажемо, батьку.

– Як? Вiдступає нiмець? – округлились очi у Варчука.

– Нi. Нам наказали у пiдпiлля йти.

– В яке пiдпiлля?

– Сам не доберу, в яке. I що воно, i до чого воно?..

– Смiєшся?

– Еге ж, на кутнi починаю смiятися.

– Що ж у тому пiдпiллi будете робити?

– Чорт його знає. Говорять одно, а, як подивлюся, на дiлi чи не iнше вийде. Наше дiло теляче – крутять мозки, як хочуть.

– Остався б ти, Карпе, вдома. Брався б за господарство, – тихо попросила Олена.

– Пiзно, жiнко, за господарство братися. Грiхiв плугом не переореш. Доведеться служити менi, як мiдному котелковi з цiєю цяцькою, – хмуро, проте театрально, взяв у руки автомат.

– Да, поганi дiла, – протягнув Сафрон. – Крутися ж, Карпе, щоб на добре викрутити.

– За тим добром, надiйсь, не вгонишся. Зараз таке життя: їж, пий, гуляй, рiж, бий. Прожив день – i те добре. Чорт його знає, не доберу свого начальства: одним мотузочком крутилися з фашистом, на всiх перехрестях кричали, що нiмець – щастя. А тепер – в пiдпiлля iди.

– А яка ваша полiтика до партизанiв?

– Бити їх.

– Ага! – багатозначно протягнув. – Це добра полiтика.

I з цього «ага» Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Iще трохи – i може догадка стала б оголеною iстиною, але всi цi думки приглушив склянкою самогону: однаково, як плисти. В нього є тiльки один хиткий берег, запаскуджений, брудний, а на другому мiсця нема.

Похрустуючи кiстками, устав iз-за столу. Вогненний чуб упав на лоба, притьмарюючи блиск вицвiлих i спустошених очей.

I дивився вже на сина Сафрон, як на вiдрiзану скибку. I не батькiвська бiль, а острах перед невiдомим ворушився в його душi.

– Коли ж думаєш iти?

– Сьогоднi вночi.

– А Крупяк тiкає?

– Нi.

– Вiн же теж… головорiз, ще який. Чого ж тодi не йде в пiдпiлля? Це, сину, якась нова гра у пiжмурки.

– Напевно так.

– Може б до нього пiшов?

– Боюся.

– Крупяка боїшся?

– Його ж. А що коли ця гра в пiжмурки комусь потрiбна на якийсь час? Тодi Крупяк видасть мене i не охне. Все вислужується, i злий, як пес скажений, лютує, що вище начальника полiцiї не пiдскочив… Треба спочатку рознюхати, що й до чого.

До болю не хотiлося кидати затишного кутка Навiть уже в думцi пожалiв, що не зашився спочатку вiйни, мов короїд, у дерево. Але перед очима вставали нiмi закатованi люди, i вiн мимоволi потягнувся до нiмецької зброї, немовби в нiй знайшов захист од видiння.

«Тьфу! – яким тендiтним став. Напевно, про всякi там нерви не брешуть лiкарi».

– Ти менi з оружiєм не шуткуй! Теж цяцьку знайшов! – –вiдступив у сторону Варчук, коли на нього злостивим оком поглянуло дуло.

Подивився Карпо на перелякане обвисле обличчя батька, примружився:

– Страшно умирати?

– Коли б мав три голови, не страшно було б.

– То тiльки змiї бувають триголовими, – кинув, аби що-будь сказати.

Але цi слова пересмикнули Варчука i породили глуху неприязнь до сина. Бо не раз доводилось Сафроновi чути, що люди обзивали його цим прiзвиськом.

«Дарма, хай що хочуть кажуть, аби вiн пожив у свою волю. Бiльше менi нiчого не треба на свiтi. Пiсля мене хай сама земля догори перекинеться».

Холодної ночi добрався молодий Варчук до неспокiйного голого лiсу i чомусь полегшено зiтхнув, коли увiйшов у Куций яр. Навколо горбатились тiнi, i Карпо, сам того не помiчаючи, також згорбився, шукаючи очима тiнi з нацiоналiстичного «провода».

Ось i той шлях, вiд якого розсохою кинулися врозтiч двi вузькi, притрушенi листом дороги. Цей сухий лист тепер шумiв, як водопад, жаринами опiкав ноги, i Карпо старався стати на тi латочки оголеної землi, якi не перехитували на собi жодного живого слiду.

Щось заколивалося попереду. Карпо, зриваючи з шиї автомат, стрибнув пiд захист дерева.

На дорозi чiткiше окреслилися двi постатi в нiмецькiй формi. «Засiдка, – майнула думка. – Я вам засяду», – люто притулив автомата до плеча. Але зразу ж схаменувся. Гляди, за якогось здохлячого фрица на крайсвiту свої ж братчики знайдуть i, як соняшниковi, голову скрутять.

Безшумно, зiщулившись, метнувся назад, i в цей час, мов насмiшка, пролунали хрипкi слова:

– Слава Українi, героям слава!

Карпо мимоволi пiдтягнувся i, пригинаючись, заклешняв на дорогу.

Назустрiч йому в супроводi охоронника йшов сам заступник окружного провiдника. На ньому була нiмецька шинеля синього кольору, високi нiмецькi чоботи i есесiвський кашкет.

«Хоч би хвалену мазепинку з вилами 12 надiв». – Виструнчившись, допитливо оглядав огрядну постать. I раптом повеселiшав: «Значить, то тiльки гра у сварку»…

Все було так, як i думав вiн.

На другий день, тiльки почало свiтати, Сафрон Варчук запрiг вороних i, вибираючи таку хвилину, щоб його не бачила жiнка, понiс поперед себе до брички дiжку з медом. Одначе не встерiгся: тiльки вхопився за залiзне бильце, як з порогу непривiтно обiзвалася Горпина:

– Куди ж ти мед повiз? Знову пиячити? Розпаскудився гiрше всякого…

– Цить! Не твоє бабське дiло! Бо я тобi так розпаскуджусь, аби до вечора вижила! – страшно завертiв очима i стьобнув конi батогом. «Iч, проклята баба, все тобi до крихiтки побачить. I видумав бог таке вiдьомське зiлля. Тьфу!» – скосив очима i похапцем, наче кидаючи хлiб до рота, перехрестився.

Сутулячись, увалився до Марка Григоровича в хату.

– Раненько ти, Сафроне, притаскався, – здивувався пасiчник.

– Якого ти менi меду всучив? – не привiтавшись, зупинився посеред хати з дiжею, неначе весiльний староста з хлiбом.

– Як якого? – обурився старий пасiчник. – Самого справжнього. Липового.

– Липового? А моя баба чогось розбалакалася, що всяким бур'яном смердить.

– Тямить твоя баба! Що ж, я не розбираюся, виходить, на медовi?

– Та баби вони такi, – примирливо погодився. – То щоб не було гризнi вдома – перемiни його. Знаєш, баба – бабою. Хiба з ними кашi навариш? Упнеться тобi, як норовиста коняка – нi тпру, нi но.

– Ет, морочиш тiльки голову…

Коли Марко Григорович унiс нову дiжку крупкуватого меду, Варчук допитливо подивився на нього. Але обличчя у того було заклопотане, руки не тремтiли, i на душi Сафрона трохи вiдлягло.

– Ану, покуштуй, який вiн!

– Перший сорт, – з ножа з'їв грудочку пасiчник, i Сафрон зовсiм прояснився, лаючи себе за дурнi сумнiви.

Проте дорогою знову завагався: трошки, може, i не пошкодить, а коли бiльше з'їсти?..

XLV

Вранцi Дмитро i Созiнов об-ходили свої володiння, установлюючи головнi позицiї оборони. Карту одноверстку начальник штабу розбив на сектори i тепер старанно наводив складну, добре продуману схему заслонiв, секретiв, постiв.

Там, де Городище прикривалось болотами, вiн думав виставити лише рiденький ланцюг партизанiв, а основнi сили скупчити на сухих лiсових спусках у яр.

З приходом Созiнова звiдкись непомiтно з'явилася вiйськова лiтература, особливо з тактикою лiсового бою, карта, де червонi смуги накреслили становище на фронтах, бiноклi, i новозбудована штабна землянка почала нагадувати Туровi штаб першого дивiзiону.

Дмитро вiд палiтурки до палiтурки прочитав усi книги, якi дiстав Созiнов, але за поясненням незрозумiлих мiсць звертався тiльки до Тура. У вiльнi години довго засиджувався над теоретичними матерiалами, почуваючи нову насолоду i мiцнiшу впевненiсть у своїх силах. Те, що здавалось темним, вiдштовхувало своєю невiдомiстю, ставало простим, ближчим i рiднiшим.

– Не подобається менi, Дмитре Тимофiйовичу, оборонний бiй. Тяжкий вiн для нас – резервiв нема, боєприпасiв нема…

– Партизанам вiн не пiдходить, – погодився Дмитро. – Наше основне завдання: наробити шелесту, посiяти панiку, грозою врiзатись у ворога, розметати, а потiм – лови вiтра в полi. Та що зробиш? Треба до оборони готуватись. Не сьогоднi – завтра можуть наскочити черепопогонники. Шпигуни вже нишпорять по лiсах.

– А тут ще й зима на носi. Пiдморозить болота, оголить нас.

Обходячи лiси, вибираючи найзручнiше мiсце для кругової оборони, вони з подивом побачили, як несподiвано осiнь зустрiлася з зимою.

Вiтер повернув зi сходу. Раптово потемнiло, i невидимий мiрошник сипнув таким лапатим снiгом, що чорнотiла земля за кiлька хвилин одягнула .бiлу сорочку, немовби готуючись до лихої години. Потiм потеплiло, закапало з дерев i з iмли виглянув жовтий диск сонця, кутаючись у блiде хутро. Зблизу, на вiдсоннi, рожевiли хвилястi тумани, мов спiнене вино; далi – голубiли, сизiли, а в затiнку чорнiли, як нiч. Пополуднi сонце знову зникло, i всi лiси i небо потонули в червоному тривожному мороку. I цей густий кривавий туман, який колись би порадував око Дмитра, тепер болюче стиснув його серце: вiн ще раз нагадав про те горе i страхiття, що налягло над всiєю землею.

– Товаришу командире! – з червоного мороку вiн чує голос Пантелiя Жолудя i в душi осмiхається, як осмiхаються зверхньою усмiшкою батьки, дивлячись на своїх любимих дiтей, добре розумiючи їхнi прекраснi риси i хиби.

Розводячи туман, у просiцi з'являється високий кремезний партизан з жiночою постаттю на руках. Не доходячи до них, спустив простоволосу дiвчину на землю; вона похитнулась, обперлася спиною об дерево. Пантелiй пiдтримав її.

Дмитро скаменiв, дивлячись широко розплющеними очима на смертельно блiде обличчя, покрите напiвзасохлою кров'ю.

Свiжа рана почорнiла i скривавила обличчя дiвчини вiд вуха до перенiсся. А замiсть ока горiла роз'ятрена яма.

– Звiдки ти, дiвчино?

– З Лисогiрки, – опустилась i сiла бiля дерева на землю.

Краплина сукровицi скотилась iз ока i зiрчастим кружечком розiйшлася на нiздрюватiм снiгу.

– Неси її, Пантелiю, до фельдшера.

– Нi, – подивилась єдиним округлим i глибоко запалим оком на командира. – Я розкажу вам…

– Не треба, дiвчино. Потiм розкажеш.

– Тiльки зараз! – Тихим, але на диво твердим голосом

почала розповiдати:

– Вчора з гебiта приїхав прочiсувати село начальник СД iз своїм загоном… Що вони робили! Що вони тiльки робили! – закрила обличчя червоними руками. – Цiлий день роздягнуту протримали на дощi i холодi… Косами закрила вуха, щоб не застудити… А увечерi почали нас убивати… Зав'яжуть позаду руки вузлом, до шиї прив'яжуть брусок толу, пiдпалять бiкфордiв шнур, – i на шматки розлiтається людина, Плачемо, трусимось ми, а нiмцi й начальник смiються. Сам сатана таким смiхом, певно, не смiявся… Над нами, дiвчатами i жiнками, змилостивились: не розривали, а повели розстрiлювати в яр. Обступили нас охоронцi, iдуть з лiхтарями, останню путь освiтлюють. Пiдiйшли ми до яру, а вiн iще стогне. Глянула я: земля мокра вiд кровi. Посковзнулась, i в цей час ударили пострiли. Ще пам'ятаю, впала в калюжу кровi, схопилась за око. Бiля мене так страшно закричала дитина: «Мамо! Мамочка!» Вилiзла на спину матерi, шукала обличчя i не знаходила, бо чийсь труп прикрив його… Як воно, бiдне, жити хотiло. Дали по нiй чергу – i осiла дитина… Знепритомнiла я… Земля була дуже холодною – от i прийшла до пам'ятi. Кругом вже нiкого. Нi брязкоту зброї, нi стогону, нi плачу… Тiльки щось знизу пiд трупами ворушилось та поверх матерi, як жива, сидiла дитина. Вибралась я з яру, вся в чужiй i в своїй кровi. А як добралась до вас, вже добре й не знаю… Сьогоднi мають «прочищати» Костянтинiвку. Коли можете – врятуйте людей… – i похилилась обличчям у снiг… Пантелiй Жолудь понiс її до табору. – Товаришу командире! – прибiг з застави скуластий темноокий Олекса Слюсар. – Якогось пiдозрiлого молочаря перепинили. Каже, до нас приїхав, а до молока навiть не пiдпускає. Чи то скупiсть, чи пiдступ? Коли з одного боку подумати – може хитрує дядько, а коли передумати – може дядько фашистiв обхитрив i вдарив до нас з кiньми, возом та безалкогольними напоями.

– А ти як думаєш?

– Я? Думаю, дядько правильний, але страшенно скупий, – i хитрюще обличчя Слюсаря береться такою далекою усмiшкою, наче вiн крiзь лiс бачить молочаря.

Пiшли на заставу. Ще не доходячи до березняка, Дмитро почув завзяту пересварку.

– Обманути нас, старий, дiдько, захотiв? Ми тебе провчимо, що повiк заречешся обманювати.

– Обережнiше менi! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки – зараз на вас увесь пужак поламаю, – лементував розлютований голос.

– Ми тебе поламаємо… Молочарем прикинувся.

– Лиха година прикинула. Ой, обережнiше менi… Це ж народне добро.

Бiля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бiдони, i кожного разу крiзь огрубiлi пальцi стiкало зерно. А на возi, охаючи i лаючись, метушився низкорослий чоловiк, люто поблискуючи упертими карими очима.

– Дмитре Тимофiйовичу! – раптом вiн пiзнав Горицвiта, зiскочив з драбиняка i, якось по-дитячому схлипнувши, кинувся до нього. – Дмитре Тимофiйовичу… дорогий…

– Даниле Петровичу! – мiцно обняв Горицвiт Навроцького.

Партизани, нiяковiючи, застигли бiля воза з повними жменями зерна.

– Дмитре Тимофiйовичу… Приїхав до вас. Прийми. Не згадуй колишнього. Приймеш? – жалiсно дивиться у вiчi командира.

– Прийму.

– От i спасибi тобi! – Мiцно потис руку i зразу ж владно крикнув на партизанiв: – Зсипайте менi зерно в тi самi бiлони, звiдки взяли. Це таке зерно, хлопцi, що потiм по пучцi будете просити у дiда на розвiд… Куди, куди намiрився – це ж не таращанське! – А Дмитровi пояснив: – Шiсть рокiв бився над ним. I добився – не вилягає й грибка не боїться.

– Хоч одним оком можна поглянуть на нього? – з приязною насмiшкою промовив Дмитро, згадавши давню зустрiч iз Навроцьким.

Але старий не зрозумiв iронiї:

– Дивись хоч обома, – розщедрився i зiтхнув.

Над притихлою рiкою сiяє мiсяць i горять Стожари. Тихо подзвонюють на водi першi крижанi голки, шарудять i зiтхають, торкаючись берегiв, що бiлiють першим снiгом, майстерно насiченим дрiбною i примхливою рiзьбою. Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими, синiшими в глибинi, вигибами з найкрихiтнiших перлин.

Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обiзветься пiснею радiо з майдану, не промчаться легкi крильчастi сани, не розсиплять по вулицi веселого смiху дiвчата.

Тiльки на перехрестi, неначе сич, стовбичить дозорець та грають в пiдкидного дурня вартовi громадського господарства. Зрiдка загорлає нiмець iз каральної групи.

Або заскрипить посеред майдану шибениця, здригнеться на шворцi простоволосий чоловiк, i з схиленої набiк голови упаде легенька грудочка снiгу.

Лише коло лiсу ворушаться тiнi; там сильнiше горять – палахкотять снiги, бо перемiщується темiнь i сяйво, iскристе, живе. Часом гра свiтла i затiнку наполохає пильного служаку, прикладе вiн гвинтiвку до плеча, а потiм знов опустить, затупає задерев'янiлими ногами.

I раптом пострiли. Прямо в полiцiї, де ночує сам помiчник смертi – начальник СД.

I вiрний служака, пригинаючись, тiкає подалi вiд стрiлянини, вскакує в чиюсь клуню i залазить на засторонок. О, вiн прекрасно розумiє, що означають цi рiзнобiйнi пострiли з автоматiв, мисливських рушниць, обрiзiв.

Потiм вулицю розбивають несамовитi крики i з щiлини видно, як «сам» в однiй бiлизнi зi зв'язаними назад руками бiжить вулицею. Щось у нього метляється на шиї, перехитуючись вузькою цiвкою вогнику.

Вибух! I чорнi шматки м'яса розлiтаються по бiлому снiгу.

Полiцай з жахом вiдскакує вiд щiлини…

Як реготав оцей вигадливий начальник СД зi своїми зелено-мундирними посiпаками ще сьогоднi вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей.

А вночi нiхто не реготав, тiльки Дмитро, шаленiючи, процiдив:

– Нехай свiй винахiд на собi спробує… Це для здоров'я не пошкодить! – так глянув на ката, що той i проситися забув.

– Не варто з ним возитися. Розстрiляти! – сказав Тур.

– Нi, комiсаре, що заготував, хай те й споживає. Катюзi по заслузi! – наказав вивести фашиста на вулицю. – I хай люди подивляться, яким стане цей виродок перед ними…

Партизанськi заслони, виставленi навколо села, привели ще кiлькох фашистiв.

– На майдан їх, – коротко сказав Дмитро.

А потiм селом ударила партизанська пiсня. Скiльки сили i величi, скiльки людяної любовi вкладено було в слова:

Нас по iменi Сталiн не знає,

Та про кожного з нас пам'ята.

Вiдчиняються дверi, скриплять ворота. I смiючись, i плачучи, вибiгають напiвроздягненi жiнки, лiнi чоловiки, босонога дiтвора, щоб хоч одним оком побачити Сталiнових хлопцiв.

Iз затiнку виступає постать:

– Товаришi партизани, приймiть до себе.

– А ти хто будеш?

– Iз таборiв утiк.

– Зброя є?

– Нема.

– У нас без тебе є кому сало їсти, – вiдповiдає Пантелiй Жолудь. I Дмитро усмiхається, почувши тi слова, якими колись зустрiчали партизанiв.

– Дiстану. Приймiть.

– Тодi приймемо. Як прiзвище?

– Мель Василь.

– Так от, Василю. Таких, як ти, скоро приїде ловити Остап Душогубець 13, щоб iз вас формувати вiйсько, – пiдiйшов Дмитро.

– Утечу.

– Нi, не тiкай. Добровiльно пiди на призовний пункт. Узнай, скiльки в районi жандармерiї, полiцаїв, де вогневi точки. А тодi утiкай до нас. Зброю ж захвати з собою.

– Добре. Захвачу. Кулеметник я.

I Дмитро в супроводi Жолудя поспiшає за партизанами, що спускаються до Бугу. Вода тихо колише зоряний посiв.

Коли вже вигрiблись до лiсу, позаду них, на тiм березi, обiзвався рiзкий гортанний голос:

– Товаришi партизани! Перевозу давай!

Але в цей час з пагорбiв застрочили автомати, i чорна постать кинулась у воду.

Кирило Дуденко, що останнiй виходив на берег, вскочив у човен i сильно гребнув обома веслами. За кормою простяглась наполохана мiсячна дорiжка, застрибали, видовжуючись, гнiзда зiрок, i хвиля незадоволено, перелякано захлюпотiла, розсипаючись шипучим мереживом на пiску.

На серединi рiки Дуденко схопив за руку чорноголового, горбоносого чолов'ягу. Вiн мiцно затиснув зубами парабелум так, що кров сочилась iз перекривленого рота i червоною пiною текла на мокру сталь.

«Це справжнiй чоловiк», – подумав, коли задерев'янiле тiло стукнулось на днi човна.

Завеслував до берега. Навкруги зачмокали кулi, пiднiмаючи над водою то мирнi синюватi сполохи, то iскристi пунктири дуг. Але вiрилось, як в бiльшостi вiрять мiцнi натури, що нiчого лихого не трапиться й на цей раз. Бiля самого берега куля вдарила в обшивку, i вода, ввiрчуючись вузьким буравчиком, полилася в човен.

– Вискакуй, хлопче. Чи вже задубiв? – Човен сильно врiзався носом у шершавий берег.

Заточуючись, увесь стiкаючи темними i прозорими струмками, плавець, трудно попрямував за партизанським поетом. Втома й крижана купiль сп'янили чоловiка, пекучим павутинням заснували широко вiдкритi очi. Ще раз похитнувся i мiцно втиснув ноги в крихкий пiсок. Задубiлою, наче перепеченою рукою потягнувся до пазухи; пальцi незграбно й уперто заворушилися бiля серця. Не скоро витягнув невеличку, в цератовiй оправi книжечку.

– Партквиток? – нахилився Дмитро до невiдомого.

– Партквиток. Скiльки пережито з ним, – пройшло занепокоєння, коли побачив, що вода не пройшла крiзь церату. – Крiзь вогонь i свинець прямували…

Червона книжечка, мов зоря, лежала на руцi, що вже бралася льодком. Та, видно, плавець зараз не чув, як бiля його нiг виграють струмки, як прозора накип стягує тiло. Завзята, молодеча гордiсть грала на його темному, натхненному обличчi. I Дмитро зараз з новою мiццю, майже фiзично, вiдчув, якою силою наснажує партiя своїх синiв. I знову ворухнулись затаєнi пристраснi надiї:

«Поговорити б з Туром про це. Так ще ранувато… В дiлах треба вище пiднятися».

Пантелiй Жолудь з повагою подав невiдомому незмiнну баклагу з перваком, i той, перехиляючи голову, висушив її до дна.

– Ого! Це якраз напарник менi! – здивувався Пантелiй. – Як тебе звати?

– Симон Гоглiдзе, – цокаючи зубами, вiдповiв i почав скидати з себе чорну вiд води одежу.

– Ти часом не в спиртотрестi працював?

– Нi, – незрозумiле подивився на Пантелiя. – Iнженером був. А у вiйну розвiдником штабної батареї.

– А талант у тебе пити горiлку пiдходящий. Це вiд природи! – Накинув свою шинель на плечi напiвроздягнутого розвiдника. – В мої чоботи взуйся, – пританцьовуючи на однiй нозi, наспiх почав роззуватися.

– А ти ж як?

– Перешнурую онучi i так дiйду до нашого дому. Це недалеко – кiлометрiв з десять, так що не журися.

– Спасибi, – щиро подякував Гоглiдзе.

«Хлопець, видать, путящий», – вирiшив Дмитро.

Повернувшись до Городища, зразу ж зайшов до фельдшера Рунова. В просторiй, оббитiй перкалем землянцi лежала I дiвчина з Лисогiрки. Снотворне заспокоїло її, пом'якшило на обличчi риси болю, тiльки рудi плями на свiжому бинтовi говорили про страшне калiцтво.

– Як здоров'я її? – тихо запитав, присiвши на березовий обземок.

– Житиме дiвчина, – хмуро вiдповiв Рунов. – Тiльки назавжди скалiчили людолови таку красу. – Поправив гнiт у приплющенiй гiльзi; яснiше освiтилася землянка, загойдалися тiнi i знову заховалися по закутках.

Тiльки тепер Дмитро побачив: безкровне обличчя дiвчини було такого дивовижного рисунка, що вiд нього не можна було вiдвести погляду. Чомусь аж очi заплющив.

Посидiли, помовчали, кожен думаючи про своє.

I неждано нiжний рум'янець, як легка тiнь, сколихнувся на щоках пораненої. Ледь помiтна усмiшка ворухнула її перепеченими округлими устами, i в землянку мелодiйно упало незвичне тут слово:

– Мамо…

Потiм, якось враз, неначе сонний голос розбудив пам'ять, обличчя дiвчини почало мiнитись, морщитись, мов брижi на водi. З страшним криком: «Мамочко, вас же убили! Навiки убили!» – вона зiрвалася з лiжка, напiвроздягнута й страшна в своєму вiдчаї, калiцтвi й красi. Одночасно з живого ока бризнули сльози, а з рани – кров, густа i повiльна.

Дмитро якось незграбно схопився з обземка i, сутулячись, вибiг надвiр.

«Ще зовсiм дитина… Ще зовсiм дитина. I таке горе…» – як обухом била одноманiтна тяжка думка.

Не роздягаючись, мовчки лiг у командирськiй землянцi i не скоро, не скоро охопив його болючий сон.

Тур, перевiривши й Созiновим патрулiв, пiзно повернувся до себе i довго не лягав спати: готувався до виступу на вiдкритих партзборах. Над ним угорi тривожились вiтри i дерева; льодовим накипом потрiскували гiлки i обтрушували на землю прозорий дзвiн.

I раптом Тур почув схлипування. Сам собi не вiрячи, пройшовся по землянцi, пiдiйшов до широко й незручно розкинутого Горицвiта, застиг на мiсцi.

Гордовите обличчя Дмитра зараз було викривлене внутрiшнiм болем. Комiсар аж вiдсахнувся: важкi повiки Дмитра трiпотiли, пiддавалися вгору i розбухали, аж поки на вiях не застигли сльози. «I хто б мiг подумати?.. Що так пiдкосило його? Цей тiльки у снi може заплакати».

Тур, чомусь поточившись, ступив крок уперед, потрусив Дмитра за плече. Той зразу ж прокинувся, пiдвiвся, хапаючися рукою за зброю, другою механiчно протер очi i, не вiдчуваючи вологостi на долонi, полегшено промовив до Тура:

– Що, Саво, нове дiло чекає?

– Та… хотiв порадитися з тобою.

– От i добре, що збудив. Такий, Саво, сон тяжкий приснився… Все дiти з пам'ятi не виходять…

– Свої?

– Та нi. Людськi… I свої теж За них, Туре, так повиннi фашистський корiнь чавити, щоб нiде гадючої ворсинки i на розплiд не залишилося… Ти даремне дорiкнув менi за той тол на шиї в начальника СД. Пiди до Рунова – побачиш, як нашi дiти кров'ю плачуть.

Обличчя в Дмитра зараз було таким рiшучим, упертим, що Тур завагався, чи справдi вiн бачив сльози на очах командира.

XLVI

За нiч у таборi замерзло п'ятдесят два червоноармiйцi. Зондеркоманда старанно пороздягала i пороззувала трупи. З кого взуття не скидалося – полосували ножами. Замерзлих поскладали в два штабелi. Незабаром пiд'їхала пiдвода i задубiлi одерев'янiло загупали по деренчливих дошках полудрабкiв. Коненята, помахуючи пiдв'язаними хвостами, поволi потюпали повз колючу огорожу до долини смертi:

«Не втечеш, так сам, значить, не сьогоднi – завтра витягнеш ноги», – тоскно i злiсно подумав Варивон, копаючи яму для замерзлих. Напевно й сама дружина не пiзнала б свого чоловiка у цiй схудлiй, бородатiй, з глибоко запалими очима постатi

Пробираючись на схiд, двiчi попадав у концентрацiйнi табори i двiчi втiкав, та не везло в життi – недалеко вiд фронту втретє пiймали.

– Iще одна затримка, – невесело обiзвався до свого товариша по бiдi, сержанта Мамедова Алi-Ага Огли.

Замерз бiдолаха. Опух з голоду, ноги стали неначе колоди, обличчя набрякло. I коли позавчора помiчник коменданта табору оберштурмфюрер Райхард Шульц ударив нагаєм по щоцi, Варивон iз жахом помiтив, що з рани потекла не кров, а вода. I щока сержанта почала стухати, обвисати пожмаканою ганчiркою, що потворно пiдкреслювала другу, значно бiльшу половину обличчя.

За останнiй час стiльки довелося побачити, пережити, що сама дiйснiсть почала здаватися жахливим сном. Хiба мiг колись Варивон, слухаючи в далекому дитинствi страхiтливi казки про лиходiїв, чортiв, вiдьом, подумати, що цi страхiття в стократ перевершить вузлуватий фашист? Чи мiг подумати, що бiлокура вiдьма, дружина коменданта табору унтерштурмфюрера Вiльке Вiльгауза, на свої iменини, смiючись, застрелить трьох червоноармiйцiв? Хiба мiг подумати, що оцей зарослий лiщиною яр, так спокiйно присипаний тепер чистим снiжком, пiдiйме своє дно врiвень з окрайцями, бо тисячi трупiв знайшли тут останнiй притулок ..

«Буду ж тебе, фашисте, бити, як сукиного сина, – не раз повторював свою клятву: – аби тiльки добратись до своїх».

Пiд'їхала пiдвода, два охоронцi пригнулись, уперлись 'плечима пiд полудрабок, i трупи безладно покотились на снiг. Безкровнi губи i незаплющенi очi у декого були затягнутi крихким льодком – снiг, видно, спочатку розтавав на теплому, вмираючому тiлi, а потiм зашерх.

Закидали, зрiвняли ями з землею i вузенькою суглинкуватою стежкою вийшли на дорогу, що вела до табору. Попереду проїхала, пiдскакуючи на мерзлому грунтi, пiдвода; догадливий фурман, побачивши полонених, скинув у вибоїни пару десяткiв мерзлих бурякiв. Розхапали i жадiбно почали їсти, незважаючи на окрики й удари охоронцiв. Варивоновi вдалося схопити аж три буряки. I сьогоднi вiн добре поснiдав, проте потiм пожалкував, що нiчого не залишив на вечерю.

В таборi, колишньому колгоспному дворi, тепер огородженому двома рядами колючого дроту, йшла звичайна страшна гра полонених iз вартовим. Коло огорожi стояли дерев'янi навiси. Щоб нагрiтися, найсмiливiшi в'язнi кидались обламувати дахи. Нiмець методично робив пострiл, i, поки перезаряджував гвинтiвку, в'язнi кидались на навiси, вiдривали дранки i вiдбiгали назад. Потiм тiсно збивалися в коло i грiлися бiля заробленого кров'ю багаття. Варивон сьогоднi грiвся з особливим задоволенням: по-перше, вiн наївся, по-друге, уже вiдчував далеку дорогу. Iдучи копати ями, з радiстю помiтив недалеко вiд рiжка табору, що виходив до долини смертi, цементовий, притрушений снiгом рiвчак. Очевидно, ним колись стiкала нечисть з коровнi або свинарнi. Огрiла надiя, що цим рiвчаком, попiд дротом, можна буде вибратися на волю.

«Коли б утекти. Сама зима зiгрiла б мене, земля нагодувала б, а бив би тебе, фашисте… – Аж дух спиняло в грудях, коли бачив себе на волi зi зброєю в руках. – Я показав би, значить, себе…»

Темна безвiтряна нiч. Навiть снiг не мерехтить, тiльки ледве одсвiчує, вiддiляючи темряву од землi. Варивон обережно обминув рiвчаком першу огорожу колючого дроту, а друга несподiвано забряжчала.

З вишки сипнув вартовий з кулемета трасуючими кулями. Червоними блищиками замигтiли снiги. Потiм над табором знялося кiлька ракет.

Щосили кинувся в село. Вибору не було: позаду ~ охорона, у селi – полiцiя. I вiн вирiшив: чи пан, чи пропав. Постукав у першу хату.

– Хто там? – злякано озвався жiночий голос.

– Тiтонько, приймiть, бо фашисти уб'ють. З табору втiк.

– Ой!.. Зараз!

Тiльки увiйшов до хати, зразу ж попросив ножицi i швидко зрiзав свою довгу рудувату бороду, а потiм з тремтливих рук жiнки взяв свiжу одежу, переодягнувсь i залiз на пiч.

На вулицi уже гаркавили сердитi голоси i роз'ярено валували собаки.

– Ви ж не забудьте, як ваша фамiлiя: Василь Миронович Мирончук, а мене звати Василиною, – злякано твердила бiлява гостроносенька жiнка, задмухуючи слiпачок.

Згодом у хату юрбою ввалились охоронцi. Заглянули пiд лiжко, на пiч.

– Хто там?

– Чоловiк мiй, – заїкаючись, вiдповiла жiнка. – Нещодавно з дороги повернувся: снiг розчищав.

Витягнули Варивона насеред хати i не пiзнали в заспаному здивованому чолов'язi, що був одягнутий у чистий полотняний одяг, в'язня концентрацiйного табору…

– Спасибi, дорога душа. Моя жiнка теж Василиною зветься, – щиро подякував молодицю, коли фашисти вийшли з хати.

– Нiзащо… Налякалася я. Так страшно. Ворог вулицею iде, а менi в хатi смердить, – посмiхнулася блiдою усмiшкою. – Тiльки ви довго не затримуйтесь. – I зразу ж рум'янець залив, прикрасив її обличчя: мовляв, не так зрозумiє її.

– Не хати менi шкода, – поспiшно додала, – а щоб хтось не пронюхав.

– Не затримаюсь. Моє дiло таке: скорiше до своїх, скорiше на ясний схiд.

– I до нас скорiше повертайтеся. Що вам, Василю Мироновичу, зготувати в дорогу? – i всмiхнулася нiяково й привiтно.

XLVII

Iван Тимофiйович чогось тривожився. Тiльки передвечiрнi тiнi загойдалися на снiгах, як вiн, спираючись на палицю, раз по раз виходив у двiр, не можучи знайти собi мiсця. То брався за сокиру, то надовго застигав бiля хвiртки, наче виглядав когось, то йшов iз перевеслами до молодих щеп, i за ним тягнулися нерiвнi мережки глибоко втиснутих слiдiв.

– Знову ноги розболiлися? – занепокоїлася Марiйка…

– Та ниють трохи, видно, на хуртовину.

– Може попарити їх?

– Нiчого не треба. Пройде, – нетерпляче вiдмахнувся i зашкандибав на подвiр'я.

На нiжному ворсистому полотнi снiгiв розтiкався i снував свої дивовижнi узори малиновий вiдсвiт, а у виямцi городу лiд був такої чистоти, що на ньому трепетали блищики молодих зiрок. Мимоволi зiтхнулося, бо навiть подумати важко було, що цей вечiр, i тиша, i золотi мости обрiю були загратованi чужинськими багнетами. I серцем бачив не стiльки тi багнети, як тi мiсця, де можна було розвести, обрубати кiгтi смертi.

– Де ж Олександр Петрович забарився? – в який раз питався сам себе, хоча й розумiв, що ще зовсiм рано.

Пiсля поранення Iван Тимофiйович побратався з Олександром Петровичем. Зблизило їх не тiльки поранення i скорбна вiдрiзана дорога, якою, наче на пожарину, поверталися, зблизила їх єднiсть думок, переживань i любовi до того, що найдорожче в нашому життi. Iван Тимофiйович спочатку давав невеликi доручення Олександру Петровичу; той виконував їх ретельно, неквапно i дiловито. Це була дiловитiсть i впевненiсть господаря землi. Вiн не згинався в окупацiї, як гусеницю з дерев, зривав оголошення i урядового радника, i генерального комiсара Волинi та Подiлля, i самого райхскомiсара для України. Замiсть чорних об'яв, начинених великими лiтерами 14 i вироками, вiн прилiплював невеличкi листiвки-ластiвки, i вони спiвали по всьому селi таких пiсень, вiд яких прояснювалися люди i синiли фашисти та полiцаї.

Але одного разу мiцний, устояний спокiй Олександра Петровича прорвався. Пiзнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибiг до Бондаря.

– Iване, усiх будiвникiв на шляху перестрiляли… Усiх до одного. Накидали в машини трупiв, мов дров, i пустили пiд лiд. Ополонка, наче рана, почервонiла.

– За що ж їх? – поблiд Бондар.

З рiзних уривчастих вiдомостей вiн знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували вiд Берлiна до Вiнницi прямий броньований кабель. Цi вiдомостi вже входили в план його дальшої роботи.

– Щоб не видали таємницi, не розповiли, де нерв Гiтлера плазує, – задихався од горя Олександр Петрович. – Iване, порiжемо його на шматки, як гадюку рiжуть?

– Порiжемо, Олександре.

Пiсля цих слiв чоловiк почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою:

– Iване, не тримай ти мене пiсля цього на пiвдiлi – душа не витримає. Сам зiрвуся, а тодi…

– Дурниць наробиш i себе загубиш, – строго обрiзав Бондар. – Прибережи свої нерви надалi. Нам ще не один день боротися з ворогами.

– На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому дiлi iнодi, дивись, бiльше поможе, анiж сама молодiсть… Труджусь я тепер, Iване, не на весь розгiн, через це бушує, непокоїться серце, – воно даром не звикло битися. Чуєш, Iване?..

Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж вiн?

Iван Тимофiйович знову накульгує до хати, щоб спровадити жiнку до сусiдiв.

– Марiйко, ти б пiшла до Дарки – там уже посиденьки з усього кутка сходяться.

– Обiйдуться без мене, – завагалася дружина.

– Кажуть, щось про наших парашутистiв чувати.

– Про парашутистiв? Тодi побiжу, – швидко запнулася хусткою, надiла кожушанку i вийшла надвiр.

З морозним повiтрям вдихнула тривогу нiмого зимового вечора; оглянулася навколо i попiдтинню, зiщулившись, майже побiгла до вдови. З бiчної вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Пiдiпригора; шапка його збита набакир, пiджак розстебнутий, а лiва рука недбало метляє футляром вiд патефонних пластинок.

«Натягнувся, мов чiп. А перше не водилося цього за ним», – обережно обходить Олександра Петровича.

Вони розходяться в протилежнi сторони. Марiйка задоволена, що її не помiтив пiдпилий чоловiк, а Олександр Петрович хитро усмiхається в обмерзлi вуса: знову його прийняли за п'яного.

– Олександре, це ти? – стоїть бiля хвiртки напiвроздягнений Бондар. В теменi просвiчується його сивина, надiєю горять непостарiлi очi.

– Я, Iване.

– Ну, як? – тремтить голос од хвилювання.

– З удачею, з удачею.

Оглядаючись, iдуть до хати, сiнешнi дверi запирають на засув.

– Де ж, Олександре?

– Зi мною.

– Як з тобою? – недовiрливо обдивляється чоловiка.

– Правду кажу.

Олександр Петрович скидає широку, як гнiздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стiл футляр i обережно виймає з нього… радiоприймач. Двоє лiтнiх людей, застигши, не можуть вiдвести поглядiв вiд потемнiлої скриньки, вони кожною клiтиною вiдчувають хвилююче биття сердець.

– Спасибi заводським товаришам, – нарештi опам'ятовується Iван Тимофiйович. – А упаковка яка! – стукає щиглом по футляру вiд патефонних пластинок i смiється.

– I саме головне – з рiзних шматочкiв складали.

– Товариша Данила бачив?

– Розмовляв iз ним. Вiн же, виходить, у нас колись у райкомi працював. Правда, Iване?

– Правда.

– Сьогоднi Москву почуємо?

– Нi. Тiльки завтра.

– Завтра? – щиро запечалився чоловiк.

– Сьогоднi твоя п'ятiрка жде тебе.

– Iване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятiрка… Ну, хоч би одне слово, пiвслова почути.

Жаль стає чоловiка, але Iван Тимофiйович розрубає все одним ударом:

– Олександре, тебе чекають люди. А про радiоприймач запам'ятай: вiн у нас довго не побуде.

– Як? – насторожується чоловiк, i непiдроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчi.

– Вiддамо партизанам. Вiн їм бiльше потрiбний. I лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.

– Що ж, коли треба, то треба, – одерев'янiло виходить iз хати, несучи у серцi жаль та розмивчасту радiсть.

Тiльки темрява заховала чоловiка, як до Iвана Тимофiйовича почала сходитися його п'ятiрка: Югина, Марта, Василь Карпець i Мирон Пiдiпригора. Почуття обережностi та жалю продиктували Бондаревi не вводити в одну п'ятiрку обох братiв.

Цi днi Iван Тимофiйович ходив мов iменинник, голос його повеселiшав, у хатi ожив розгонистий смiх. Марiйка спочатку подумала, що чоловiк потайки вiд неї потроху випиває, перевiрила свої пляшки i задумалася.

«Не горiлка веселить чоловiка. Значить, щось хороше робиться у свiтi», – i собi повеселiшала.

Вiд сусiдiв вона почула, що Москва не взята нiмцями. Стрiмголов, захекана, влетiла до хати.

– Iване, фашисти загрузли пiд Москвою! Навiки загрузли! – граючи очима, сповiстила хвилюючу новину.

– Справдi? Звiдки ти це взнала? – хотiв здивуватися i розсмiявся.

– Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пiшов на люди – сам послухав би.

– Та доведеться пiти. Коли всi гомонять, щось воно таки є, – погодився i знову розсмiявся.

Марiйка пильно поглянула на чоловiка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим i почала швидко нишпорити по хатi.

Зимовий день, розсiваючи тiнi, пiшов слiдом за сонцем. На подвiр'ї лунко загупала сокира, – Iван рубав дрова, а в хатi бiля печi поралась Марiйка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорнiла у ринцi картопля, на припiчку у макiтрi попискувало гречане тiсто. Усе було таким буденним i звичним, а от тривога не вiдходила вiд жiнки.

Раптом глянула Марiйка у вiкно i обiмлiла: вулицею чорними тiнями бiгли полiцаї. Вони увiрвалися в двiр, клубком накинулися на Iвана. Скрикнула жiнка, вiдхилилася вiд вiкна. Коли простоволосого Iвана Тимофiйовича увели до хати, вона, закам'янiвши, стояла в рамцi одвiрка.

– Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! – штовхнув її кулаком полiцай.

Уся хата загуркотiла, загримiла, загупала, i понiвечене добро полетiло з кутка в куток. Ось з-пiд лiжка полiцай викидає патефон.

– А де пластинки?

– А ти їх де положив? – злiсно i твердо говорить Iван Тимофiйович.

– Ось вони! – вiдповiдає другий i з силою кидає на землю стос пластинок; нiжнi, потрiсканi шматки пластмаси захрустiли пiд тяжкими чобiтьми.

Нарештi запроданцi добралися до тайника мiж грубою i пiчкою. Калiстрат Данько витяг звiдти клуночок з сортовим зерном, кiлька пластинок i футляр. Iван Тимофiйович презирливо глянув на ворогiв i поступився до Марiйки: хотiлось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою здобич, i яке ж було здивовання Iвана Тимофiйовича, коли вiн побачив, що футляр був порожнiй…

Перевернувши все догори дном i забравши Марiйчину наливку, полiцаї пiшли з хати. Здивований Iван Тимофiйович попрямував до тайника.

– Iване, твiй радiоприймач у казанi вариться, – показала рукою на пiч Марiйка.

На її вiях тремтiли тривожнi i радiснi сльози.

XLVIII

Одного ж дня з Побужжя i Синявщини повернулись Гоглiдзе i Тур. Начальник розвiдки, хрустячи обмерзлою одежею, обриваючи з вус i брiв крижанi бурульки, простудженим голосом повiдомив, що карателi готують наступ на Городище.

– Хотять нам Полтавський бiй дати. Нехай буде Полтавський бiй, але ми не будемо шведами, – тяжко заговорив, тримаючися рукою за простуджене горло.

– Ми не будемо шведами, – задумливо промовив Дмитро. – Яка сила iде проти нас?

– За вiдомостями райкому i нашої розвiдки, бiля двохсот фашистiв.

– Немало.

– Танки є? – запитав Созiнов, спираючись лiктями на широко розгорнуту кодовану карту.

– Два середнiх.

– Це гiрше. Фашистiв заманимо поглибше в лiси? – звернувся Дмитро до Тура.

– Постараємося. Треба додатково замiнувати всi дороги, якими зможуть пiти танки.

Загiн уже пiсля перших нападiв на залiзницю почав готуватися до наступу ворогiв. Праця мiнерiв була початком розробленого плану оборони. Далi пiшли землянi роботи. Неохоче взялися партизани за лопати, пiшнi, але слова та приклад комунiстiв i комсомольцiв зробили своє дiло: двi кривi лiнiї оборони, майстерно замаскованi снiгами, захищали тепер зi сторони лiсу партизанське життя. Усi воїни заздалегiдь знали свої мiсця пiд час бою. По командi «тривога» вони двiчi кидались в лiсовi окопи – одного разу вдень, а другого – на свiтанку…

Дмитро накинув на плечi шинелю, збираючись iти до мiнерiв. У цей час в землянку, окутаний сизим клубом морозного повiтря, влетiв веселий i розвихрений Тур, а за ним поспiшало кiлька партизанiв. Вони iнстинктивно, по ходi завжди стриманого комiсара, по його рухливому обличчi, радiсних словах привiтання, догадалися, що трапилось щось незвичайне.

Задихаючись, Тур охоплює руками Созiнова i Дмитра. Дрiбнi нервовi риси обличчя тремтять i освiтлюються щасливим внутрiшнiм вогнем.

– Нашi вiйська прорвали фронт пiд Москвою! Перейшли у наступ! Гонять ворога на захiд! Гонять нiмця!

– Та невже правда?!

– Саво, звiдки взнав?!

– Святом повiяло!

– Товаришу комiсаре! Розкажiть з усiма подробицями!

– Знайшов листiвку, кинуту нашим лiтаком. Та ще яке багатство передав нам Павло Михайлович.

– Яке?

– Промову товариша Сталiна на жовтневому парадi…

Зразу ж був скликаний мiтинг. I довго не розходились по землянках бiйцi, бажаючи чим довше побути разом, разом пережити хвилюючi вiстi. Здавалось, той далекий i радiсний свiт першої великої перемоги осяяв їхнi серця i чола, i не таким страшним здавався майбутнiй наступ фашистiв на їхнє Городище.

– Москва-матiнка показала себе!

– На те вона i Москва! Серце наше.

– В Москвi ж товариш Сталiн.

– Не тiльки в Москвi, – з нами також…

– Так, значить, Полтавський бiй буде? – весело перепитав Дмитро начальника розвiдки.

– Нi, товаришу командире. Тепер буде розгром карателiв коло Бугу. Операцiя, звiсно, менша масштабом за московську, але хороша буде операцiя…

Другого дня дозори, пропустивши в лiс нiмецьку розвiдку, повiдомили, що з пiвночi наближаються танки, а за ними просувається пiхота.

Iще не доходячи до узлiсся, Дмитро почув рев моторiв.

Чорнi тупомордi танки майже водночас заборсалися в сiтцi лiсу, з-пiд їхнiх тракiв заклубочилися хмарки снiгового пилу. Ось машини, зростаючи на очах, вскочили у молодий гайок. Двома переляканими хвилями розiйшлись i в корчах почали падати на землю переламанi, потрощенi дерева. Остання паморозь пiднялася над ними, вже нова дорога, устелена недожитим життям, зачорнiла пошматованими цурпалками.

По лiсу ударили гармати, кулемети, i зразу ж усе навколо наповнилося нестерпним скреготом, шипiнням i трiском.

Почорнiли, задимiлись снiги; тяжко, з пташиним фуркотом, падали в кущi осколки, i свiжi вирви на диво були схожi на дбайливу розкорчовку, над якою пiдiймається весiннiй димок.

«Пруть чортяки, як скаженi!» – в безсилiй злостi провiв машини звуженими очима Дмитро.

За танками розтягнутим пiвколом побiгли пiхотинцi. На бiлому снiгу вони здавалися зовсiм дрiбними, неначе ляльки. пхнiй рухливий пунктир розсипався так, щоб охопити вищi! схили Городища.

«Надiються, що ми болотами не проскочимо. Видать, вивчили мiсцевiсть». Дмитро не спускає очей з танкiв i кiлець ;чорного вигадюченого ланцюга. Ось один шматок його, збиваючись докупи, на хвильку зупинився на мiсцi: там лежали розвiдники, знятi партизанами.

Через зв'язкiвця Дмитро передав Созiнову, щоб той свiй загiн, призначений для видимостi оточення, пересунув далi на правий фланг. I чудно було чути свiй голос в страшнiй нестихаючiй лiсовiй тривозi.

«Пруть чорти, щоб вас на шматки порвало!» – кидало в холодний пiт. – А що як прорвуться до землянок?.. Випрасують усе живе на свiтi».

А навколо трiщало, стогнало, гудiло, ахкало; противним свистом врiзались в лiси розривнi кулi, роздовбуючи дерева, i наполохана луна металася в усi загратованi стiнки лiсу, як метається до божевiлля переляканий чоловiк. Ось уже переднiй танк у клубах снiгу вискочив на дорогу, що веде до табору, i раптом всерединi у Дмитра все похололо.

«Прямо на мiну летить… Ну, ну, лети, дорогий, лети, голубчику… Iще, ще трохи, – i Дмитро весь наповнився благанням, неначе мертве залiзо могло його почути.

«Iще трохи, ще, дорогий…»

I ось танк зупинився, здибився, охоплений кущем полум'я, i важко осiв на дорогу. Гусениця, наче ганчiрка з ноги, безсило опустилася з заднього лiнивця i впала, прикриваючи собою стежку.

Зразу ж кiлькома пелюстками розкрився важкий люк, i з нього почали вискакувати в чорних шоломах танкiсти. Але ; жоден iз них далеко не вiдбiг вiд машини, – їх усiх поздiймала засада Пантелiя Жолудя.

Друга машина, люто вiдстрiлюючись, кинулась назад, а пiхота почала обережнiше входити в глибину лiсу. Дмитро, вiдступаючи зi своїми партизанами до першої лiнiї оборони, i заманював ворога пiд фланговий огонь кулеметiв, а Созiнов iз Туром тим часом обходили карателiв з тилу. I коли фашисти почали наближатися до Городища, Дмитро якомога голоснiше скомандував:

– Перший батальйон! По фашистськiй наволочi вогонь! Вогонь!

Затрiщали в морозному повiтрi пострiли. Декiлька фашистiв чорними купинами упали на снiг. А позаду чулась уже команда Созiнова:'

– Вогонь!

Кiлька ракет зашипiли на снiгу; нiмцi в панiцi прийняли їх за мiни i зразу ж, наляканi видимiстю оточення, кинулись назад. На допомогу їм, щедро розсiваючи свинець, знову вискочив танк. Вiн вiдсiк групу Дмитра вiд фашистiв i кинувся на групу Тура. На поворотi в одно злилися два вибухи: гармати i мiни-авiабомби. Танк навiки осiв униз, i Дмитро засмiявся вiд радостi. Тепер партизани повискакували iз схованок i вже, не дослухаючись до команди, кричали що хто мiг, кинулися за ворогом. I найбiльше повторювали сьогоднi лiси пристрасне слово «вогонь», хоча того вогню не так-то й багато було. Тепер добре продуманий план оборони мiнявся самим життям. Лiсовий бiк покотився на пiвнiч: партизани перейшли у наступ.

Швидко надходив вечiр, морозний, зоряний. На заходi глибоко втиснулась в зеленаве небо тривожна багряна смуга, горiла переливчастим вогнем.

Нiмцi, обтяженi убитими, швидше поспiшали на рiвнину. Але на узлiссi їм довелося покинути трупи: партизани не вiдставали вiд ворога. Не заховало фашистiв i прибузьке село, що стояло над битим шляхом. Тут бiй розтiкся по вуличках i подвiр'ях, розкришився по садках i городах. На допомогу партизанам висипали колгоспники, озброєнi найрiзноманiтнiшою зброєю – вiд кулемета до вил-трiйчаток чи замашної палюги. Лише двi невеличкi групи ворогiв, що першими вскочили в ще принишкле село, врятувалися втечею вiд партизанської кулi…

П'яний вiд поту, утоми й радостi, Дмитро щасливими очима оглядав своїх воякiв, кожного вiтав добрим словом. Це було справжнє свято i для нього, i для всiх партизанiв.

– З перемогою, товаришу командире! – пiдiйшов Тур iз Созiновим.

– I вас з перемогою…

– Ох, i дали жизнi фашистам! – уже десь в сутiнках хвалився дiвчинi молодий партизан, i щасливий дiвочий смiх зливався з грубiшим парубочим.

– Кажете, позбулись карателi i технiки i гонору?

– I життя! – повчально поправляє хлопець.

А вже з хати в хату летiли надiйнi звiстки про битву пiд : Москвою, живою естафетою передавалися в лiсовi хутiрки i навколишнi села. Листiвки, передрукованi Туром, як найдорожчий скарб, переходили з рук до рук; вивчались напам'ять, як вивчаються поезiї, i звiльненi пiдмосковськi мiста сузiр'ями надiй сiяли подiльським селам.

Коли Дмитро, оточений групою партизанiв, вийшов на майдан, до нього враз, наче з далекої давнини, озвалась щедрiвка. Розгонистий парубочий голос аж дзвенiв, стелячись до рiки.

«Дайте вареник, – додав у думцi Дмитро, пригадуючи своє дитинство. – Та це ж сьогоднi новий рiк стрiчають». I раптом уважно з цiкавiстю почав прислухатися до щедрiвки, навiть зупинився посеред майдану i Тура притримав рукою. Парубочий голос обiзвався ближче, задиркувато i радiсно:

– Оце щедрiвка!

Дружно засмiялись партизани. А потiм попiдвiконню задзвенiли вже дiвочi голоси, i серед них Дмитро ясно почув баритон Олекси Слюсаря i тенор Пантелiя Жолудя.

обiзвалась друга вулиця.

Спiвало та iскрилося морозне повiтря, розписане прямими стовпами пахучих димiв; солодко спiвали пiд ногами снiги; скрипiли ворота, розчинялись дверi, i селяни запрошували своїх оборонцiв на вечерю.

– Яка сила – народ, – задумано промовив Тур. – Як його ломить, трощить ворог, а народ смiється над ним, б'є його. Оця пiсенька, Дмитре Тимофiйовичу, теж може дечим пояснити настрої нашого колгоспника, що тимчасово попав у неволю. Не впав вiн на колiна, у вiдчай, у всяку чортiвщину i попiвщину, як падають слабодухi. Вiн смiється над ворогом, бореться з ним Вже й забуло село, коли щедрувало, а от тепер не в одному селi такi пiснi ходять. Ходять i там, де нас нема, де ворог iз автоматом оцей вечiр стереже. Защедрує так молодь, почує якийсь посiпака, а йому i скажуть: «Ми ж спiваємо щедрик-ведрик, дайте вареник, а не iнакше». Вiр менi, Дмитре Тимофiйовичу, що так воно i є.

Кружляли пiснi i смiявся зимовий вечiр. Спiвали i смiялися партизанськi серця, окриленi i надiями, i перемогою, i сердечною зустрiччю з селом.

Коли Дмитро, пославши мiнерiв на шлях, увiйшов з морозу в простору теплу хату, його незвичайно радiсними i урочистими поглядами стрiли Тур, Созiнов i Гоглiдзе. Вони стояли бiля столу, опоясанi важкими пiстолями, командирськими сумками, на високих грудях Созiнова висiв масивний бiнокль. З-пiд гiмнастьорок бiлiли смужки свiжопiдшитих комiрцiв, на важких чоботях коливалися пучки свiтла.

«Коли й вспiли причепуритися? Щойно патрулi виставляли, обоз iз харчами спроваджували в лiс».

– Приготувалися новий рiк стрiчати?

– Приготувалися, Дмитре Тимофiйовичу. Свято яке! – заграли веселi очi Созiнова, i на пiдборiддi заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка.

– Дмитре Тимофiйовичу, – виступив наперед Тур, – сьогоднiшня перемога, хоч i невелика вона, а дуже дорога для нас усiх. Це перша ластiвка наших перемог над ворогом…

– Да, перша ластiвка, – примружившись, не помiтив, що перебив урочисту мову Тура. – А вона найдорожча. Цi танки, Туре, що їх пiдiрвали сьогоднi, дорожчi, нiж десять майбутнiх. Велике дiло перемогти в першому бою. Тут партизан переступає межу вiд звичайного воїна до героя. От узяти Свириденка – нiчого не мiг сказати про нього до бою. Сумирний, якийсь несмiливий хлопець. Гвинтiвку не в боротьбi дiстав, а з могили солдатської викопав… Нарочито поставив його бiля себе. Стежу зрiдка за ним – чи не пiшла душа хлопця в чоботи. Вдарили пострiли. Свириденко пiджак iз себе, шапку з себе i прямо – в фашистську гущавину. А коли фрици кинулись тiкати, навiть чоботи скинув – швидко доганяв ворога. Зустрiчаю ввечерi – iде мiй воїн у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, i аж похитується вiд радостi.

– Свириденко, де чоботи?

– Нема, товаришу командире. Шукав, шукав – i не знайшов. А фрицiвських на свої ноги не хочу надiвати.

– I це «на свої ноги» так було сказано, що менi зразу стало ясно: такi ноги до Берлiна i не охнуть… Велике дiло перший бiй. Дякую вам, товаришi.

Тур значуще переглянувся iз Созiновим, пiдiйшов ближче до Горицвiта.

– I в цей день хай здiйсниться мрiя нашого командира… Дмитро вражено зупинився посеред хати: те, про що стiльки думалося, зараз незабутнiм хвилюванням переповнило його.

– Спасибi. Спасибi, хлопцi! – навiть розгубився i командирiв назвав хлопцями. – Це справжнє свято для мене. Словом, Новий рiк…

– Ось, Дмитре Тимофiйовичу, нашi рекомендацiї. Будьте достойним сином комунiстичної партiї.

I не два листки, а своє велике щастя бере Дмитро з рук своїх друзiв. Радiсна, хороша хвиля проривається всiм його тiлом. Вiн мiцно перехоплює невеликого пiдiбраного комiсара, нахиляється над ним. I в цей час погляд Дмитра в блискавичному коловоротi картин охоплює все життя i всю свою землю, починаючи з сьогоднiшнього поля бою i до стiн Москви, яку вiн бачив тiльки в кiнокартинах, але вiдчуває її всiм серцем.

I

Пiзньої осенi по першому снiжку повертались партизани у рiднi лiси. I хоча втома валила з нiг воїнiв, проте кожен проясненим зором оглядав перелiски i лiси, поля i галявини, пригадуючи все, усе своє життя.

Iз самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лiсiв у поле та так i залишився на пагорбi, скотився невеличкий, чубатий Кирило Дуденко. Вiн проворно побiг дорогою, що темнiла свiжими слiдами.

– Товаришi партизани! Внизу наш Буг! Iще не замерз!..

Цi, здавалося б, простi слова щасливою усмiшкою одзиваються на суворих обличчях воїнiв, i всi швидше спускаються до широкої тужавої рiки; вона свинцевим плесом впевнено врiзається в рiденьке полиняле небо.

Горицвiт зупиняється перед обважнiлою жовтозеленою хвилею, що лащиться йому до нiг, пiдмиваючи тонкi окрайцi хвилястого льоду. Понад берегом скрипливо проїжджає обоз; дзвiнко цокнулися рогами воли; позаду заiржав кiнь, i хтось простудженим голосом захоплено промовив:

– Навiть худоба пiзнає свiй край. Диви, як мiй Воронець повеселiшав. Розумний кiнь.

Дмитро iде понад рiкою, спiвучою, сповненою сумовитим шерехом i шепотом; з-пiд його нiг димлять завитки промерзлого пiску. Нiби ткач основу, нитку за ниткою поволi перебирає в думках командир своє партизанське життя, що почалося отут, в крутому здибленому Побужжi i розлогому безмiр'ї Забужжя. А в цю основу iще вплiталися тихо i тривожно думки про родину; перед очима ставали рiднi обриси i зникали, як доплив за поворотом…

Давно в минуле канули i сумнiви i муки, що не раз обсипали його холодним краплистим потом: чи вистачить умiння командувати загоном… Ось у цих краях вiн вперше, розгромивши фашистiв, вповнi почув свою силу. А як боявся тодi: а що коли програє бiй? Правда, через деякий час пiд тиском фашистських частин довелося покинути Городище. Але це не був безладний вiдступ чи втеча. Пiдпiльний обком i райком разом з командуванням загону розробили план рейду в захiднi областi України. Так загiн «За Батькiвщину» став рейдуючим, не даючи спокою ворогам своїми несподiваними наскоками i диверсiями.

В жорстоких боях ширшали помисли, дiї i здiбностi командира. Нелегко було повертати, змiнювати свої звички, нахили, вдачу. Але повертав i змiнював, iз здивованням помiчаючи, що глибше починає розумiти людей. Ненависть до ворога, кривавi сiчi, походи не очерствили, а, навпаки, зробили серце чуткiшим, люблячим i ширшим. Першi досягнення породили смiливiшi плани. Бо розумiв, що сила успiху не тiльки в тому, що вiн окриляє, утiшає зробленим, а й в тому, що перекидає, закономiрно i мiцно, мости в прийдешнє. I коли цi живi мости мiж двома берегами – минулим i майбутнiм, сьогоднi i завтра – сходяться так щiльно, як улiтку зоря iз зорею, тим ширше i розум, i серце, i руки вiдчують, збагнуть i знайдуть своє мiсце в неповторному сплетiннi подiй. Навiть бистра вода закисає у тихих берегах. I це було зрозумiло командуванню загону «За Батькiвщину», що жив єдиною сiм'єю, нападав то обережно, але рiшуче, то дерзко, навально, в самих несподiваних мiсцях. Вiд простiшої операцiї переходили до складнiшої; вiд голосування – до виконання наказу; вiд випадкових ударiв – до планових…

Як iз старими побратимами, привiтався Дмитро з дубами-близнюками на Городищi; уклонився праховi Стражнiкова i ще кiлькох партизанiв, що знайшли вiчний супокiй бiля притихлого лiсового озерця.

I вже рiзноманiтнi турботи полонили загiн. Тiсний час прискорено закружляв новими дiлами. Зразу ж на партiйних зборах обмiркували найважливiшi питання бойової та агiтацiйної роботи, затвердили вiдозву до населення…

I вже тiнями розсiвалися в лiсах розвiдники, молодцювате виїжджали на закосичених конях пiдривники, трохи зверхньо прощаючися з рядовими партизанами; обважнiлi, перепоясанi стрiчками, кулеметники, прiючи, вибирали найвигiднiшi мiсця для засiдок, а переодягнутi в буденний селянський одяг зв'язкiвцi та пiдпiльнi агiтатори попрямували до мiста, до сiл налагоджувати зв'язок з народом, iз бiльшовицьким пiдпiллям.

В таборi забряжчали лопати, заахкали сокири i захекано обiзвалися пили. I на свiжому мiсцi партизанське життя входило в свої права навально, з розгону, наче бiй. Тiльки пiзнього вечора трохи стихло в таборi.

Партизани, сидячи бiля багаття, уважно слухали полiтiнформацiю Тура. Слово, оживаючи, уже ставало пiснею, ставало воїном-переможцем, переливалося безсмертним сяйвом кремлiвських знамен i зiрок, наближало той день, в iм'я якого твердi руки пiднесли автомати чи гранату.

Прислухаючись до голосу комiсара, застигли на лiсових пагорбах вартовi, не помiчаючи, як на їхнiх багнетах перегойдуються жмурки вогню. А серцем чули вартовi, як повз них сюди, в лiси, велично йде їхня Батькiвщина.

Партизанське життя, не спиняючися нi на хвилинку, входило в свої права. Цiєї ночi командир i комiсар не лягали спати: обходили Городище, перевiряли пости, дiлилися новими планами. Незадовго до свiтанку вийшли на припорошене узлiсся, яке тепер широко розкущувалося гiнкою памолоддю в неораних, забур'янених полях.

Далеко-далеко в настоянiй тишi прогуркотiв вибух, даючи знак, що господарi уже хазяйнують на шосе.

На третiй день, пiсля обладнання партизанських землянок, що були зруйнованi ворогом, до Дмитра почали пiдходити похмурi воїни.

– Товаришу командире! Полiцiя матiр мою вiддала в лапи гестапо. Дозвольте провчити гадiв, – звернувся нахмурено-зосереджений Кирило Дуденко, що вже побував у своєму селi.

– Не можна зараз, товаришу Дуденко.

– Чому?

– Важливiшi є дiла, – пiшов з партизаном в глибiнь лiсу. – Знаю, що тяжко, дуже тяжко тобi… Ну, розгромимо полiцiю. Помстишся ти. А тимчасом по залiзницях безкарно проходитимуть поїзди iз свiжими фашистськими дивiзiями, танками. Один ешелон пустити пiд укiс – це вартнiше розгрому усiх полiцейських кущiв у нашому районi. Стерпи свої муки для бiльшого дiла.

– Коли ж не стерплюється, товаришу командире?

– Не стерплюється? Думаєш, у тебе одного лихо. Чи є тепер хоч один чоловiк, щоб не мав рани, як не на тiлi, так на душi?

– I свої рани найболючiшi, товаришу командире,

– Свої?.. Це я чув, коли одноосiбником був. Не партизанську ти мiрку взяв, Кирило. Це куца мiрка. Пiд неї навряд хто з нас пiдiйде… Чим, думаєш, дрiбна людина вiдрiзняється вiд справжньої?

– Дрiбна людина зараз не в лiсах душу студить, а теплої печi шукає. Дрiбна людина, товаришу командире, коли життя веселе, перша буде кричати ура, перша буде чарку пiдiймати, жерти хлiб, вона ж першою i напаскудить, наригає в чистiй хатi. А вдарить грiм – заниє, мов комар на болотi. Бо вона думає, що її паршива шкура дорожча всього життя, разом взятого. Вона цiни своїй шкурi не складе! – зло i схвильовано вiдкушував кожне слово. – Я колись читав у книжцi про одного римлянина. Вогнем його пекли, спекли руку, а вiн нi слова не промовив… Не подумайте, що вихваляюсь, товаришу командире: коли б прийшлося, увiйшов би в огонь, згорiв би полум'ям ясним за свою Батькiвщину, за оцю землю, що виростила мене i помiж людьми людиною зробила… Я буду мучитись, горiти – i смiятимуся з ворогiв, а черваком, рабом не стану. Ви бачили, коли рятували мене перед шибеницею, що я чогось вартий. До вiйни я ще не знав своєї сили, а тепер почув, що така вона у мене – аж тiло розриває… Пустiть, товаришу командире!

– Що ж, iди, Кирило. Я хотiв тебе послати на станцiю. Хотiв, щоб на твоєму рахунку десятки фрицiв було; вони ось зараз, коли ми про життя говоримо, везуть по шпалах смерть тим людям, без яких i ми б не жили. Що ж, пропустимо зайвi ешелони до нашого серця. Немало вже пропустили. А завтра новi матерi залишаться без дiтей, новi удови заголосять. Бо нам свої рани найбiльше болять. Нам своя сорочка найближча до тiла… А потiм хтось iз тих, у кого своє найбiльше болить, попадеться гiтлерiвцю в лапи i своїх друзiв викаже, бо шкура в нього тендiтна дуже, до неї за всi роки радянської влади нiхто пальцем не приторкнувся… Iди, Кирило…

I зупинився партизан, охопивши рукою гаряче чоло.

– Я на шосе, на залiзницю пiду, товаришу командире… Ох, i буду ж рвати гадiв! Так буду рвати, щоб аж у Берлiнi їхнiй стогiн обзивався.

– От за це спасибi! Це слово не одноосiбника, а народного месника, – i зупинився Дмитро, обняв Дуденка В того червоним сяйвом блиснули поширенi наболiлi очi, i вiн, кусаючи губи, швидко побiг до своїх пiдривникiв.

А до Дмитра вдруге пiдiйшов Микола Остапець, гарячковитий i до безрозсудностi смiливий в боях воїн. У нього полiцiя всю сiм'ю спровадила в гестапо.

– Я поки загiн розпускати не збираюсь, – коротко вiдрiзав йому Дмитро.

Цього ж дня Тур, пiсля розмови з потерпiлими, скликав усiх партизанiв на збори. Спираючись на зброю, посiдали воїни бiля вогнища, суворо слухаючи неквапнi слова свого комiсара.

Дмитро iз Созiновим саме у цей час захопились планом нападу на пересувну танкоремонтну майстерню. I незчулися обоє, як синiй вечiр заглянув у землянку, як прийшов iз розвiдки Симон Гоглiдзе i нечутно засвiтив свiтло, змайстроване iз гiльзи 45 –мiлiметрового снаряду, як заскрипiли пiдводи до далекої посадочної площадки.

Пiдходячи до партизанiв, Дмитро почув гарячковитий голос Остапця:

– Що ж тепер, виходить, менi робити? I в своїх захисникiв нема захисту? – обвiв очима партизанiв, шукаючи в них спiвчуття. – Тодi я сам пiду бити чортiв! Сам пiду, товаришу комiсаре!

– Да, не мiшало б провчити, – обiзвався хтось позаду. – Така наука правильно заганяє щурiв у нори. I мозки у них розрiджуються, не такими охочими стають до кровi.

Микола заговорив голоснiше:

– Товаришу комiсаре, ми гранатами отi поганськi душi на такi деталi розчехвостимо, що їх навiть Геббельс в iнформацiї не позбирає докупи.

– Товаришу Остапець, треба перше подумати, про що говорити. А ти завжди так, i в бою – спочатку робиш, а потiм думаєш, – рiвним голосом промовив Тур.

– Я вже подумав! Не маленький! – ще бiльше загарячився той, рухаючись всiм тiлом i вiдчуваючи нiме спiвчуття частини партизанiв його смаглявi щоки, глибоко пiдсiченi двома зморшками, тепер посiрiли, ще бiльше загострився кирпатий нiс, а очi перекочували двi смужки злого свiтла.

– Нi, не подумав, як i в бою за залiзничний мiст. I тодi твоя гарячкуватiсть ледве не зiрвала операцiї.

– То дiло давнє було i кiнчилося як по-писаному.

I тодi голос Тура прозвучав рiзко i владно:

– Ти хочеш робити, що тобi захочеться? Тобi своє дорожче народного? Для тебе партизанська дисциплiна – не закон? Добре! Iди i бiльше не повертайся в загiн. Нам анархiстiв не потрiбно. Iди!.. Вважаю, – вiдрубуючи кожне слово, стишив голос, – що Микола Остапець вибув iз нашого загону. Сьогоднi ж це проведемо по наказу…

– Як вибув? Хiба ж я хотiв вибути? Я хотiв недолюдкiв бити, а не вибути, – зразу ж охолов i аж обм'як з переляку Остапець.

– Ох, i перелякався ж! – нане хвиля перекотилася над всiма партизанами.

– А ти думаєш! Що чоловiк без загону вартий? Все 'дно, що сухий штурпак у зимовому полi.

Просись, Миколо, в комiсара, зараз же просись, – пошепки порадив Жолудь.

– Товаришу комiсаре, не виключайте. За що ж? I куди менi дiтись? Без загону я пропащий чоловiк Знову закипiло все на серцi, i шумовиння в голову вдарило.

Всi притихли, уважно слiдкуючи за обличчям Тура. I той, розумiючи думки партизанiв, одповiв:

– Гаразд, товаришу Остапець. Ще раз прощаємо… А до полiцiї в твоєму селi дiйде черга. Там кущова нарада має бути. Тодi й проявиш себе.

– Добре, товаришу комiсаре. Постараюсь! – з готовнiстю вiдповiв партизан i осмiхнувся так, як полегшено всмiхаються люди пiсля великого переляку, коли минає небезпека.

– Оце вiрно, – обiзвалося кiлька голосiв.

– Ще б, – хотiв, щоб наш комiсар невiрно на життя дивився. Ти ще не знаєш його, – гордовито пояснив Жолудь молодому партизану Янчику Димницькому, якого швидко всi в загонi любовно прозвали Янчиком-Подолянчиком.

У вiльнi години Пантелiй Жолудь, стрiчаючися з безвусим, тендiтним зовнi партизаном, завжди пiдморгував йому i джмелем гудiв над вухом: «Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику».

– I попливемо! Гей, як попливемо! I по Вiслi, i по Дунаю, i по iнших широких рiках, – задиркувато i впевнено вiдповiдав бiлолиций Янчик. – Пантелiю, чого так гудеш?

– Моторку заводжу – i на Вiслу, i на Дунай.

– Заведемо, брати-слов'яни!

II

З нев'їжджених дорiг поверталися заснiженi i постарiлi зв'язкiвцi. I лише в партизанському лiсi молодшали їхнi обличчя, вирiвнювалися плечi, а хода ставала пружною, легкою. Одначе, навiть стоючи перед командиром, вони iнодi забувалися, i клаптi нещодавно зiграних ролей мимохiть доповнювали картину обставин i повiдомлень. Найпiзнiше повернувся iз кобзою за плечима пiдстаркуватий Матвiй Остапович Мандриченко, якого поза очi бiйцi i командири звали артистом. Фрезерувальник за спецiальнiстю, вiн мав абсолютний музикальний слух, грав майже на всiх iнструментах, скрашуючи партизанськi буднi музикою i художнiм словом. I зв'язкiвець з нього вийшов хоч куди. Тiльки почувши дорогу, вiн якось осiдав, старiшав, а обличчя й очi на диво ставали безбарвними, начебто нiчого в життi, крiм їжi й сну, не цiкавило чоловiка. Далекий, нiби порожнiй погляд, обвислi, як у моржа, вуса, мугикання якихось давно-давно забутих мелодiй – все це зарання говорило, що незабаром у таборi не стане Матвiя Мандриченка. Вiн i струшував свою роль пiзнiше за iнших, не раз викликаючи цим добродушнi насмiшки i смiх. Ось вiн зараз, обшарпаний, байдужий, стоїть у штабнiй землянцi i, розмiрковуючи, якось неохоче вiдповiдає на запитання командирiв.

– Знову партизани зобидили есесiвцiв: на шосе двi машини пiдiрвали.

– Що ж тепер гiтлерiвцi роблять?

– Та мерзнуть на холодi, нiякого вiдпочинку їм нема, – говорить, наче з спiвчуттям, i в землянцi вибухає регiт.

– Ви що, Матвiю Остаповичу, заклопотанi їхнiм горем?

– Та нi… Забувся, що не в селi, – i собi смiється Мандриченко, а його вогкi очi зразу ж стають виразними, наповнюються розумом.

– Iвана Тимофiйовича бачили? – з тривогою запитує Горицвiт.

– Аякже, – знову, забуваючись, буденно вiдповiдає Мандриченко. – Мало на повишення не пiшов чоловiк.

– На яке?

– Ще б трохи – був би старостою села.

– Старостою?! А Варчук?

– В'ївся вiн на Iвана Тимофiйовича i ще на деяких людей. А пiдпiльний райком так повернув справу, що Варчук за свої донесення нахватався вiд жандармерiї гумових палиць. Пiдпiльники пiдiрвали йому авторитет. Обережнiшим став, та свого не кидає.

– Прийде час – навiки покине.

– Югину Iванiвну бачив. З Василиною Очерет до своїх батькiв заходила.

– Дiти, мати живi?

– Живi. Андрiй з якимсь чорнявим парубчаком товаришує. Прямо не розлий вода стали.

– З Синицею?

– Здається. Степаном його звати?

– Перепитуєте, начебто самi не довiдались, – махнув рукою Горицвiт.

– Та не все ж, – оправдується Мандриченко. – Цi хлопчаки теж, думаю, якiсь дiла крутять.

– Якi?

– Антидержавнi… тобто…

– Фашистiв б'ють?

– Напевне б'ють. Такий незалежний вигляд мають, ну як нашi пiдривники.

– То вже перебiльшення.

– Хай буде так, а потiм побачимо, – бiля очей Мандриченка весело збирається кросно зморщок.

– Як же Генадiя Павловича розшукати?

– Труднувато, Дмитре Тимофiйовичу. Слiд його в усьому районi бачиш, i разом – невидимий вiн. Конспiрацiя правильна. Вiдпустiть мене ще побродити по лiсових хуторах. Хоча, знаючи вдачу Генадiя Павловича, думаю, вiн уже зацiкавився нами не менше, анiж ми ним.

– Думка вiрна. Спасибi, Матвiю Остаповичу, iдiть, вiдпочиньте з дороги.

– Пограю трохи хлопцям, щоб краще на завданнях гралося. Ось вам деякi документи, – почав виймати з кобзи листiвки i звернення пiдпiльного райкому та рiзнi оголошення окупантiв.

Надворi вже вiдкружляв своє лапатий снiг; на чистому полотнi неба колючими остистими колосками пшеницi загойдалися зорi; мiсяць тiльки-тiльки заворушив тiнями – в лiсi зразу стало якось тiснiше; з-пiд вогкого снiгу пробивалися приємнi гiркуватi пахощi влежаного листу; на узлiссях, пiд парашутами дерев стояли невтомнi дозорцi. Все було таким простим i дорогим, як i тодi, в тяжких рейдах, коли iнодi щемiло серце, вириваючи з далини тi шматки просторiв, якi нiякими словами не вiдобразиш, нiякими барвами не змалюєш.

Обтрушуючи вiти шапками, Горицвiт i Гоглiдзе мовчки обходять лiс. Гостре око начальника розвiдки здалека помiчає, що на заставi людей бiльше звичайного.

– Перепинили когось?

– Побачимо. Смiються чогось хлопцi.

Вийшли на просiку. I враз спокiйний чiткий голос:

– Дмитре Тимофiйовичу, здоров! .

– Генадiю Павловичу?! – не то питання, не то вигук вирвався, i Дмитро зупинився посеред завiяної дороги; в його скронях застугонiла кров; над просiкою, в рамцi гiлок, яснiше замигтiли зорi, подовжуючи свої промiнцi.

Наче в снi бачить, як наближаються Новиков i Олексiєнко. пхнi обличчя, помережанi свiтлом i тiнями, яснiють стриманими усмiшками. Ось, мов по командi, розкрилюються руки, голови припадають до голiв.

– Генадiю Павловичу… Генадiю Павловичу!

– Сподобалось повторяти? – радiсно i трохи насмiшкувато обзивається Новиков.

– Сподобалось, – усмiхається Дмитро. – А ми вас розшукували.

– Знаю.

– Звiдки?

– По докладних записках… на шосе…

– Не докладних, а коротких, – дiловито поправляє Гоглiдзе.

– Тодi навантажимо вас довшими.

– Не суперечимо. Пiшли до нас.

– Пiшли. Як Тур, Созiнов?

– Живi-здоровi, чого фашистам не бажають.

– Видно. – Обличчя Генадiя Павловича, вибiлене першими холодами, майже не змiнилося з часу останньої зустрiчi, лише двi коротенькi рисочки пiдрiзали знизу його уста. – Ольга Вiкторiвна з вами?

– З нами. Сестрою стала, а зовуть її всi матiр'ю. Скiльки нашого брата од смертi вiдтягнула!

– Як Соломiя?

– Воює! – вiдповiв Дмитро.

– А як Марко Григорович? – запитав Гоглiдзе.

– Теж воює…

В штабнiй землянцi пiсля перших привiтань i схвильованого гомону всi схилилися над помережаною картою Генадiя Павловича; зосередженi погляди спочатку зупиняються на в'юнкiй лiнiї залiзницi.

– Тут справжнiй ребус намальовано, – похитав головою Созiнов, налягаючи обома руками на карту.

– Ребус вже розгаданий, залишилось тiльки розмiнувати його, – нахиляється над столом секретар райкому,

– Розмiнуємо, Генадiю Павловичу, – невеличкий Тур уже примостився боком на краю широкого саморобного стола, щоб зручнiше вивчати поле всього району.

– Бачите, як навчили партизани фашистiв, – завзято мерехтять темнi очi Генадiя Павловича. – Лiс навколо залiзницi вирубують, проїзди огороджують їжаками, обочини мiнують, скрiзь виставляють варту – словом, трудяться вдень i вночi.

– Ми їм дамо спочинок! – пообiцяв Горицвiт.

– Чого ж, можна, – погодився Генадiй Павлович. – Зараз наша основна робота повинна зосередитися на комунiкацiях. Починати треба з мостiв, бо потiм, як опам'ятаються гiтлерiвцi, – за мости зубами вчепляться. Що начальник штабу скаже?

– Зараз же засяду за вироблення плану.

– Засiдай. Виробляй такi плани, щоб панiка увесь час трусила фашистiв. Тодi їх i шарпати зручнiше – то з одного, то з другого боку.

Розкрилися дверi, в землянку, радiсно вiтаючись, почали сходитися на збори комунiсти i комсомольцi. Зброя їхня зразу ж почала пiтнiти, як i свiжi стiни немудрої будови.

III

Стривожене навальними диверсiями, нiмецьке командування пустило по залiзницi два бронепоїзди, що тепер курсували всю нiч на улюбленiй партизанами дiльницi, освiтлюючи прожекторами широку смугу небезпечної землi.

Вперше прийшли воїни з нiчим, вдруге привезли трьох поранених i одного вбитого.

– Коли не знищимо бронепоїзди, то вони нас знищать. Така невесела дiалектика. – Тур, що повернувся од поранених в штабну землянку, сiв поруч з Созiновим, люто тручи задубiлi руки.

– Попробуєм, – вiдповiв Созiнов.

– Нема чого пробувати. Це тобi не борщ. Треба дiяти, дiяти i ще раз дiяти. Сповна вiдплатити за партизанську кров. – Тур, що натомився, намучився, переболiв душею за цi днi невдалих наскокiв, був сердитий, як огонь. Аж позеленiло його бiле обличчя, окреслене тонкими рисами, а округлi куточки тонких вуст пересмикувались дрiбно i часто. На щоках перекочувались м'язистi жовна. Дмитро вперше бачив його таким сердитим i роздратованим.

– Сердишся, Туре? Це добре. Чим злiший будеш, тим бiльш гiтлерiвцям перепаде, – засмiявся Созiнов.

– Не розумiю, чого тут смiятися. Ти хоч i начальник штабу…

– А смiятись не смiй, бо Тур сердиться, – невинно додав начальник розвiдки Симон Гоглiдзе, слiдкуючи чорними iскристими очима за комiсаром.

Тур нiчого не вiдповiв, тiльки незадоволено повiв чубатою головою.

– Так, може, вiдкладемо операцiю на деякий час? – запитав Дмитро, бажаючи вивiдати настрiй товаришiв.

– Як вiдкладемо? Так це, виходить, ми даремно чотири ночi мучилися! Чотири ночi пропало!..

– У природi за вiчним законом зберiгання матерiї нiчого не пропадає, – примружився Созiнов.

– Помовч, Михайло, бо я, здається, твої науковi доводи разом iз тобою викину iз землянки… Неодмiнно треба зiрвати бронепоїзди i пустити пiд укiс iще з пару ешелонiв, бо як випаде великий снiг – нелегко буде до тiєї залiзницi добиратись.

– Це правда, – погодився Дмитро. – Так, кажеш, бронепоїзди не жалiють набоїв?

– Чого їм жалiти? Що їм – з бою, як нам, доводиться добувати? – простягнув Тур червонi руки до вогню. – Заливають землю свинцем.

– Ну, а коли нiкого не бачать – теж стрiляють? – допитується Дмитро.

– Сиплять i наобум. Але зрiдка.

Созiнов пильно з доброю усмiшкою стежить за Горицвiтом:

«Випитує, значить, уже щось придумав. От колгоспне село».

– Зрiдка, говориш? Ну, це вже краще. Доведеться завтра всiм пiдривникам запастися ряднами i халатами для маскування.

Тур аж пiдскочив:

– Iдея, Дмитре Тимофiйовичу!

– Яка там iдея, – незадоволено махнув рукою. – Прогавили не один фрицятник. Зараз же ходiм до пiдривникiв. Розкажемо, як треба робити, щоб якась гарячковита натура не задумала заради смiливостi голову на свiт висунути, коли пiде бронепоїзд. Ти, Михайле, якесь душевне слово знайди. Так, щоб i зборiв не було, а дух в усiх пiднявся. А Тур сьогоднi хай спочине.

– Нi. Iду з вами! – пiдвiвся Тур од грубки.

На операцiю пiшли наступної ночi.

Холодна, трохи просвiтлена, темрява сiкла обличчя пекучою крупою. Тоскно свистiв пiвнiчний вiтер. На одежi шепотiли бiлi шротинки; сухо передзвонювали промерзлi гiлки дерев, осипаючи на землю дрiбнi крижинки.

– Я, неначе циган, двi зими за одне лiто вiддав би, – затупотiв важкими чобiтьми дiд Хмара.

– А я на вашому мiсцi, дiду, сидiв би в землянцi i не рипався у таку далечiнь, – проворно, перехиляючись з одного боку на другий, витанцьовував Олекса Слюсар.

– Оце вiрно, – погодився Пантелiй Жолудь, – сидiли б, дiду, бiля вогнища та й майстрували б щось собi.

– А я таким хитрим, як ти, барило заткнув би. Ото був би чiп – i на людей горiлкою не дихав би, – добродушно вiдповiв Хмара Пантелiю. – Ти б краще Соломiю не пускав у таку дорогу.

– Дiду, за що така немилiсть? Хiба я вам не вгодила, – промовила нарочито зобидженим голосом Соломiя.

На станцiї прогудiв паровоз, i з пiвночi неначе пожежа пiднялась. Ось вона, прориваючи небо, почала напливати на гайок; димчасте сяйво прожекторiв заколивалося хистким шатром, з кожною хвилиною наближаючись i збiльшуючись. З темряви двома розплавленими стрiлами чiтко зметнулися рейки, настирливий перестук уже будив луну. Незабаром затанцювали, закружляли в лiсi переплетенi тiнi, i партизани попадали на землю. Кiлька кулеметних черг вдарило по лiсковi, i кулi, просвистiвши, як дятли, застукали по стовбурах дерев.

Коли бронепоїзд пройшов, Кирило Дуденко зскочив з землi i, ставши бiля авiабомби, для чогось пригрозив йому кулаком. Потiм звернувся до Дмитра:

– Товаришу командире, пустiть мене! Я зараз проголосую йому авiабомбою.

– Почекай. Не гарячись. – Дмитро пильно вдивлявся в далечiнь. Вiн перший побачив, як з пiвдня блиснув синiм лезом другий вогонь. Незабаром два сяйва на мить злилися в одно, роз'єдналися велетенською вiсiмкою, i знову по рейках пiшов ритмiчний перестук.

– Жаль, але за двома зайцями нема чого гнатись. Зараз треба вiдрiзати один бронепоїзд вiд другого i приступити до дiла, – зосереджено промовив Тур до Дмитра.

– Ти наче у моїх думках побував, Туре… Пантелiю, чи не можеш зi своїм пiдсвинком пробiгти до самого роз'їзду? – напiвжартома звернувся до Жолудя: полюбив цього дужого хлопця i за неперевершену смiливiсть i за веселу вдачу, що чимсь нагадувала Варивона Очерета. I ваду мав ту саму, що й Варивон, – любив випити.

– ксть пробiгти до самого роз'їзду! – з готовнiстю вiдповiв Пантелiй, витягуючись перед командиром. – Це що – треба шелесту наробити?

– Не догадався?.. Бери Дуденка, Слюсаря.

– Бiжу, бiжу! Це так перепитав, а догадався зразу. Ви ще не знаєте мене! – I, пiдхопивши на плечi мiшок з п'ятдесят кiлограмовою бомбою, швидко мчить на пiвнiч. За ним з автоматами напоготовi бiжать Слюсар i Дуденко.

Коли бронепоїзд почав наближатися до невеликої групи партизанiв, вони попадали на землю, прикрилися бiлими ряднами, а потiм щодуху метнулись до залiзницi. Саперна лопатка, дзвякнувши, вдарилась в промерзлий пiсок; вiн закурився, швидко розлiтаючись в усi сторони.

З Пантелiя струмками полився пiт i аж шкварчав, втискаючись густими вiспинками в матовий снiг.

Приблизно в чотирьох кiлометрах вiд роз'їзду партизани пiд командуванням Тура вкопали пiд рейки три авiабомби, приладнали дошки i вiдiйшли у лiсок. Незабаром на пiвночi окреслились снопи прожекторiв, прогримiв вибух бiля самого роз'їзду, i через кiлька хвилин на пiвднi затремтiло полохливе сяйво. Бронепоїзд летiв прямо на мiни. Уже в мiцному мертвому свiтлi окреслились його приземлистi масивнi контури. Паровоз iз двох бокiв був стиснутий бронiйованими вагонами i звичайними площадками. Ось вiн уже, розсiваючи свинець, вилiтає до замiнованого поля.

Чуючи, як стугонять прожилки на лобi, стукає в голову кров, дебелий Iванець смикнув за шнур i зiщулився у рiвчаку.

Величезним зубцюватим сяйвом, якраз посерединi, освiтився увесь бронепоїзд. Пiсля вибуху затряслася земля, неначе її хтось за груди затрусив, i заскреготало, задзвякало залiзо, а в небо з труби сiйнулись мiльйони дрiбних iскор. Розлетiвся паровоз, а вагони i площадки перелякано метнулися бiгти в протилежнi кiнцi. У вагонi, що був попереду паровоза, вибухова хвиля вирвала бронiйовану передню стiнку, повбивала всiх фашистiв, а з площадки все розметала i порозносила. Пiсля короткого бою з фашистами партизани кинулись до вагонiв, що були позаду паровоза. Переступаючи через трупи, освiтили електричним лiхтариком вагон, i Соломiя радiсно вигукнула:

– Гармати стоять! – i метнулась по схiдцях до Тура, що зупинився бiля розверженого паровоза.

Справдi, у вагонi було двi 47-мiлiметрових гармати на резиновiм ходу. I очi Тура зайнялися радiсним блиском.

– Буде у нас своя партизанська артилерiя. Ану, хлопцi, витягайте цих дiвчат на бiлий свiт, – з хвилюванням i любов'ю вiдкрив замок гармати. – Тебе, Соломiє, розцiлувати мало за таку знахiдку, – любовним усмiхом i потайним запитанням вiйнуло в його очах.

I, червонiючи, одвернулася Соломiя. Не вперше зустрiчала на собi цей допитливий погляд; вiн бентежив i зiгрiвав її; острах i теплу хвилю вчувала в ньому, неначе влiтку перед глибокою рiкою, в яку i радiсно i боязко кинутись. Було до болю шкода, по-материнськи жалiла Михайла Созiнова, що теж слiдкував за кожним її кроком. Проте в уявi бiля себе вона бачила тiльки Тура, намагалася скорiше прогнати «дурнi» думки, але вони знову негадано приходили, i дiвоче серце тугiше стискалося в грудях.

«Це ж злочин, щоб в таку пору думати це», – картала себе, вважала легкодухою i намагалася по кiлька день не дивитися нi на Тура, якого стрiчала з радiстю, нi на Созiнова, перед яким чула якусь незручну, нерозгадану провину

Партизани швидко i до ладу уклали на вози гармати; понакладали в сiно, в мiшки i навiть насували за пояси снарядiв i поспiшно подалися до табору, бо вдалинi уже закипав огнями другий бронепоїзд. Правда, вiн був не страшний, бо тепер на покалiченiм роз'їздi валялися покрученi рейки, але, чого доброго, фашисти могли кинути навздогiн пiший десант.

За колесами партизанських возiв вибивався снiг, вузькими смугами проглядала земля. Сухо шарудiло обабiч дороги кучеряве колюче терно; не виполене людськими дбайливими руками, воно тепер буйно розрослося, покриваючи лишаями осиротiлi поля; його дрiбнi i колючi чотирикутнi засiки свiтилися м'якими голубуватими зернами паморозi. Журливо, неначе журавлi, курликали колеса, та на серцi Соломiї було прозоро i легко.

Це ж вона нарiвнi з усiма брала участь в диверсiї. Хай небагато зроблено того дiла, та якось стало вiдраднiше, що умiє не тiльки пекти хлiб, варити їжу партизанам, прати i латати шмаття.

В простих юхтових чоботях, в ватянцi i солдатськiй шапцi, з гвинтiвкою за плечима, з холодною, покритою памороззю гранатою бiля пояса, пригинаючись, сторожко iшла мiж деревами, чуючи, як в кожну її клiтину просочується свiтла значимiсть життя, що найповнiше сповиває тебе в молодi роки своїми надiйними хвилями i зримо наближає береги щастя.

В чому ж тепер, у тяжку годину, передчувалось iще нерозгадане щастя? Може його принесло пiдсвiдоме чуття любовi, в якiй сама собi боялася признатися, пiзнаючи його то в болючiм стисковi серця, то в свiтлому поглядi парубочих допитливих очей, то в легкому, немов ненарочитому, дотику тонкої, але твердої руки, то в доброму недоказаному словi, що приховує iнше, значнiше i глибше? А може то повно пiдiймалась та вселюбляча сила, що красить наше життя дiлами i подвигами, як густий дивовижний цвiт, що всипає незрiвнянною красою скромне i ще зовсiм безлисте дерево? I те, i друге чуття тепер зiйшлися у Соломiї, як сходяться рiки, як сходяться над водою весiннього вечора у щирiм звучаннi два голоси – дiвочий i парубочий, коли не тiльки спiв, а й луна, i зiтхання берегiв зливаються в єдину гармонiю.

Бiля лiсового болота партизани з пiдводами пiшли в обхiд, а вона, сповнена пругкою задиркуватою силою, вирiшила взяти навпростець. Легко перестрибувала з однiєї чуть пiдмерзлої купини на другу. Вгинався грунт пiд ногами, з глибини шипiла, пiдскакувала вода, i снiг зразу ж ржавiв, осiдав.

На гарячий невисокий лоб дiвчини упало з кущiв кiлька снiжинок i почали розтавати. Проте не стерла їх: незручний рух мiг нарушити хитку рiвновагу, i тодi, затримавшись на щетинистих болотяних шапках, могла б зав'язнути у тванi. Завзято вискочила на берег, мiцно затупотiла ногами, щоб оббити налиплий снiг. Чутким вухом здалеку вловила рух партизанiв, i очi її щасливо глянули на величне високе верховiття.

– Вибити б тебе, Соломiє, та нiкому, – вiддiлився од дерева Тур i впритул пiдiйшов до неї.

– Ой! – злякалась i зразу ж засмiялась дiвчина, а потiм притихла, з хвилюванням i острахом помiчаючи, як блiдне його обличчя, тремтять куточки уст, а очi горять такою ласкою, що не вiдiрватися од них, не заховатись. Вона навiть не знала, що в суворого, пiдiбраного Тура може бути такий довiрливий i нiжний погляд.

Навпомацки узяв її руки в свої, очима наблизився до її очей. Вiдхилилась назад, i вiн потягнувся за нею.

– Невже я тобi такий поганий? – подивився з докором i нiяковим усмiхом.

I цi слова виводять Соломiю з оцiпенiння. Вона стрепенулась, вiдхилилась убiк i кинулась бiгти дорогою.

– Отакий ви i є поганий, – засмiялася дзвiнко, по-дитячи, i побiгла, не чуючи землi пiд собою.

Зразу ж полегшало. Зникла ота натягнутiсть, що так мучила його: зрозумiв – дiвчинi не байдуже до нього.

– А моя мама казала, що я гарний! – кинувсь навздогiн за Соломiєю i, наздогнавши, охопив руками її плечi.

– Ану, без рук! – нагримала на нього, коли хотiв щiльнiше пригорнути до себе.

Вдалинi заскрипiли колеса, i Тур, притуляючись до дiвочого плеча, неквапною ходою пiшов по дорозi, не спускаючи очей з дорогого обличчя. На розстаннi зупинився, поглянув на притихлу дiвчину, торкнувся її плеча i, за гулом серця не чуючи свого голосу, заговорив:

– Соломiє, люблю тебе. Коли б ти так за мною, як я за тобою…

I пригадалася пiсня, що бентежила його, коли жив ще у своєму селi над Десною, пiсня, повна того чистого сподiвання свiтлої любовi, коли не тiльки полюбити, а навiть i в думцi подумати побоїться дiвчина про когось iншого: є ж у неї сужений… Як тодi спiвала вечорина:

I, не дочекавшися вiдповiдi, пригорнув до себе, поцiлував у очi й уста.

Неначе од сну прокидаючись, подивилась на нього Соломiя, зiтхнула, i великi сльози покотились по її обличчi.

– Що з тобою, дорога? – неумiло почав заспокоювати, дивуючись i боячись такого переходу настрою – вiд щасливого смiху до плачу. – Ну, не треба. Що згадалось тобi?

– Нiчого, – одними устами вiдповiла, сама не знаючи, що робиться з нею. Чогось, що безслiдно вiдходило од неї, було жаль, i радiсно i лячно було перед новим, що нестримно напливало на неї. Як її не може зрозумiти Сава? – вперше по iменi назвала його.

– Може в тебе що болить? Нездужається?..

– Нi… Саво, ти нiкого не любив?

– Нi, не любив, – здивовано поглянув у її великi просвiтленi щастям i сльозами очi.

– I я нiколи… Може ти тiльки поважаєш мене?

– Нi, Соломiє… Коли б ти знала… Як побачив тебе… Та хiба ти сама не бачиш, як я за тобою? – поцiлував у вогку од слiз щоку.

– Бачу, – тихо вiдповiла, не знаючи, чи прихилитись до милого, чи скорiше, скорiше пiти, побiгти лiсом од нього, задихаючися в повенi незнаного дiвочого щастя. I те i друге бажання з однаковою силою коливалися в душi Соломiї.

Мовчки пiшли поруч, схвильованi i проясненi, побравшись, як дiти, за руки. I не помiтили, як пiдiйшов до них Михайло Созiнов i перелякано, обережно почав одступати назад, а потiм тихо заспiвав, щоб дати знак про себе. Тiльки чого та пiсня такою невеселою була?

IV

Тепер Михайло збагнув всю силу свого чуття до Соломiї. Досi воно заповняло його мiнливими хвилями, де перемежовувались надiя i тривога.

Надiя збiльшилась минулого року, коли Соломiя, схопивши його за руку, повела до хати. I тiльки пiзнiше почав догадуватися, що та радiсть нiчого не вiщувала йому: просто дiвчина була надмiрно схвильована зустрiччю з батьком. Та й годi. I хоча, болiючи, бачив: Соломiя уникає зустрiчi з ним, сподiвання не вмирали, як не вмирає непокiрний корiнь, пробиваючись крiзь пiщаний грунт. Iнодi старався забути дiвчину, i це на деякий час вдавалося, правда, не повнiстю, бо досить було побачити її ласкаву усмiшку, почути м'який голос, i те, що туго затягалося, покривалося крихким льодком, виходило з берегiв, а потiм знову, смокчучи серце, влягалося тяжко i насторожено.

I раптом усе, усе безповоротно обiрвалося. I зараз його думи, бiль, чуття здибились, неначе крига у перший день льодоходу. I холодно було, i болiсно, i противно. Вiн сам собi надокучив, як надокучає людина, коли вчинила щось непоправне.

Чого було сподiватися? Хiба вiн не бачив, якими очима стрiчає i проводжає дiвчина Тура?

I не розумiв, що був правий лише наполовину: кохання, справжнє кохання, схоже на сонце, – воно ширшим робить наш духовний зiр, просвiтлює глибину, воно й притемняє те, що лежить поблизу. Тому тiльки тепер на пам'ять прийшли i стали водно тi десятки притьмарених здогадiв, що говорили про любов Соломiї до Тура. А перше коли i помiчались вони, зразу ж забувались, як окремi розсипанi при дорозi зернини, над якими не замислюємося, що вони всерединi мають живий росток, мають цiле життя.

Так само i Тур нi разу не подумав, що Соломiю мiг кохати його друг. Налитий по вiнця тими могутнiми хвилями, що пiдносять до розквiту усiх сил, вiн не бачив, що Михайло став якось уникати його, менш розмовляти, ввiходити в себе. Пiсля перших неповторних зустрiчей з Соломiєю вiн не витримав, щоб не похвалитися своєю радiстю.

Морозним надвечiр'ям вони поверталися до табору. На прогалинах пухкi снiги ще не встигли змiнити рожеву сорочку на блакитну, ще не встигли дерева ввiбрати в себе подовженi тiнi, ще високi шапки на пнях переливалися денним сяйвом, а на небi вже пiд червоною хмариною стрепенулась вечiрня зоря. З берез осипались переспiлi сережки, i здавалося – тисячi крихiтних рожевих ластiвок лежали в ледве вигнутих снiгових тарiлках.

– Михайле, тебе тiльки за твiй винахiд я б орденом нагородив, – потираючи промерзлi руки, промовив Тур.

– За який винахiд? – одiрвався од своїх невеселих думок.

– Ще й скромничає. Чи, може, iще раз хочеться повторити? Приємне завжди хороше по кiлька разiв чути, – засмiявся, згадуючи в цей час Соломiю i тi слова, що тисячi тисяч разiв будуть говоритися i хвилювати серця. – Просто генiально: дiйти до думки, щоб iз авiабомб витоплювати тол. Наскiльки це збiльшить нашi сили!

– Ти скоро дiйдеш до того, що навiть цей снiг назвеш генiальним, бо вiн холодний, а не теплий.

– Не задавайсь, Михайле. Скiльки я зривав бомбами, а от не догадався. Не доведеться тепер зайву вагу таскати на собi. I коли тобi ця думка прийшла?

– Коли? – пересмикнулось обличчя Созiнова. I похапцем додав: – Пiсля того, як зiрвали бронепоїзд

I це була правда.

Iдучи позаду партизанiв, вiн тяжко поринав у розвихренi болючi думки; хотiв утiшити, що нiчого не сталось, заспокоїти себе – i не мiг. Яскраво бачив дiвчину од першої зустрiчi в лiсi i до сьогоднiшньої сцени. Тяжкий бiль i глуха досада ворушилися проти неї i Тура, що забрав його щастя. Розумом вiн розумiв, що це не так, але ж чи завжди розум може заказати замовкнути серцевi?..

Почалася та напружена боротьба, коли треба було приглушити роз'ятрену рану, дати iнший напрям чуттям, перемогти себе. Немов за галуззя, почав хапатися за iншi образи i картини, перевертати давнину рокiв, потiм знову iз споминiв, як iз глибини, випливав на болюче плесо i знову утiкав од нього. I все згадувалося з такою яскравiстю, неначеб в першому звучаннi ставало перед очима. Якщо бачив дiвчину iз батьком, перекидав думки на старого пасiчника, затiняючи ним коханий образ. Коли потiм уявив, як вона повзе до залiзницi, зриває рейки, почав думати про руїни, авiабомби i все iнше, обминаючи образ Соломiї, хоча й не можна було вiдiйти од нього, як вiд тiнi. Тодi, хоч i не раз думалось про це, несподiвана думка прийшла, про яку нагадав товариш.

– А в мене, Михайле, радiсть, – поглянув на нього Тур.

Здогадався, що зараз почує про Соломiю. «Ну й нехай».

– Яка? – стримуючи себе, запитав нiби байдуже. Тур наблизився до товариша, охопив його шию правою рукою i ясним поглядом знайшов чорнi, напруженi очi.

– Закохався, Михайле. Ти iще не знаєш, яка це дiвчина Соломiя. Про таких тiльки в пiснях спiвають. I любить вона мене, як… крiпко любить.

– Це добре, – твердо промовив. – Щасливий ти?

– Щасливий, друже.

Смерканням прийшли у табiр. Созiнов пропустив у землянку Тура, а сам залишився надворi. Зняв шапку i мовчки рукою витер гарячий пiт з чола. Знову болем кричало все тiло, i, щоб трохи забутися, пiшов до пiдривникiв.

Мiж деревами майнула тiнь, i дозорець з гвинтiвкою напоготовi став напроти нього. Тьмяно блиснув гранчастий мадьярський багнет, освiтлений дальнiм виблиском багаття.

– Добрий вечiр, – привiтався iз партизаном, i той, випростовуючись, вiдступив крок назад, зливаючись iз гiллястим розлогим в'язом.

В долинцi бiля багаття пiд шатром потемнiлих дерев сидiли пiдривники, тихо розмовляючи мiж собою, їхнi постатi так стиснули вогонь, що здавалось – вiн пробивався з велетенського зубчастого свiчника. На вогнищi розпухлими сомами лежали три авiабомби з виверченими взривачами.

I хоча Созiнов уже двiчi бачив, як пiдривники з перегрiтих бомб вибирають дорогоцiнну вощину толу, проте й досi ця подiя не втратила своєї першої свiжостi, хвилюючого пiднесення. Стоячи на пагорбку в тiнi, вiн добре бачив усе багаття, бомби, що чорними ротами загрозливо наставились на живе партизанське коло.

– Лазорко, розкажи що-небудь про життя Ти ж так ловко i добре умiєш говорити! – звертається до Iванця Свириденко. I всi партизани вибухають реготом, крiм мовчазного спокiйного лiсовика Iванця. Умiє ж чоловiк iнодi й за день навiть слова не промовити, тiльки, знай, люльку посмоктує та гак дивиться великими очима, немов розв'язує споконвiчну загадку.

– Мовчун, мовчун, а жiнку яку вибрав: i говорить, i смiється, i щебече, i спiває, i на виду – води напийся, i розуму – хоч позичай без вiддання. Нiяк не доберу, як вiн їй у коханнi признався, – притворно дивується i зiтхає Олекса Слюсар, завзятий спiвака i хитрун. Навiть один вираз його скуластого обличчя з лукавими темними очима говорить, що цей хлопець не з тих, якi киснуть у всяку погоду.

– Та вона йому сама призналась, – безапеляцiйно вставляє Пантелiй Жолудь i, косуючи оком на Iванця, починає розповiдати: – Три роки походив Лазорко до Марiї, три пари чобiт стоптав, вже й на четвертi набрав юхти, а Марусi i трьох слiв не сказав, тiльки парубкiв од дiвчини вiдбив: силища ж у нього, як у ведмедя, – кому охота без половини ребер залишатися. Бачить Маруся, що меду iз жука не їсти, то й сама одного вечора iде в атаку: «Лазорко, любий мiй, голубе сивий, пташко лiсова». А вiн мовчить. «Люблю тебе, моє щастя». Хоч би бровою парубок повiв. «Чи ти дурно до мене ходиш, чи сватати думаєш?» Анi слова Лазорко, тiльки слухає, що далi буде. «Як не думаєш брати, я за другого пiду». Хоч би тобi повернувся. Розсердилась Маруся, i вже iз серцем:

«Чого ти мовчиш, нудьго i болiсть моя? Чи ти жених менi, чи через пень-колоду сусiдiв стовпець?» – «Еге, стовпець, – нарештi обiзвався Лазорко. – Вдягайся – i пiшли до Загсу». – «Так зараз же нiч». – «Ну, тодi не пори гарячки – не вмреш до ранку».

Смiються партизани.

– Добре бреше. I язик не заболить, – виймає люльку iз рота Лазорко i знову спокiйно починає смоктати чорний пожмакований чубук.

– Лазорко, Лазорко, скоро ти Марiї автомата дiстанеш? Бо так їй, маленькiй, тяжко з рушницею, – уже з спiвчуттям питається Слюсар.

Загрубiле обличчя Iванця стає по-дитячи зворушливим:

– Стараюся, брате. Англiйського «Скотта» дiстав їй, а на автомаг не фортунить.

– I чого воно, братцi, англiйський «Скотт» опиняється у нiмецько-фашистського скота? Другий фронт? – серйозно питається Пантелiй Жолудь.

– Другий фронт! – вiдповiдають партизани, однi з серцем, iншi з їдкою насмiшкою.

– Чого ви кривитесь? – утiшає їх Жолудь. – Уже другий фронт був би як миленький, але мiстер Черчiлль ну нiяк не може дiждатися комбiнованої погоди.

– Що воно за штука?

– А звiдки ж я, братцi, знаю, коли сама природа не додумалася до тiєї погоди, якої забажалося мiстеру Черчiллю. Але менi одно ясно: коли над Ламаншем ясно, тодi мiстер Черчiлль боїться пускати кораблi – запримiтять їх фашисти. Коли ж над Ламаншем туманно, мiстер Черчiлль спасається пливти, щоб не збитися з дороги. Це ж яких-небудь тридцять кiлометрiв перепливати, усi прибори на кораблях можуть попсуватися.

– Може б їм наш компас пiдкинути?

– О, коли б вони мали наш компас! – несподiвано багатозначно пiдводить руку вгору мовчун Iванець.

– Що б тодi мiстер Черчiлль робив?

– Тодi б мiстеру Черчiллю нiчого не залишилось би робити, – твердо вирiшує Лазорко, i смiх кружляє навколо багаття.

Созiнов пiдходить до воїнiв, i всi встають, вiтаючи його. Саме став топитися тол. Партизани залiзними невеличкими кочергами почали вибирати його в дерев'янi скриньки.

Неквапнi розмови, бурхливi жарти i гострi дотепи потроху втихомирювали, приглушували болючий сердечний щем. Легше стало помiж цими обвiтреними завзятими бiйцями, що вмiли найбiльшi болi заховати вiд людського ока, нелюдську вагу пiдняти натрудженим вiрним плечем i, як дiти, веселитися пiсля вдалого нападу на ворога.

На вогонь поклали новi авiабомби, закурили.

– Кирило, проспiвай-но пiсню свою, – звернувся Олекса Слюсар до Дуденка.

– Та нема нiчого нового, – i зiтхнув.

– Нема? Цiлу торбу носить.

– Так хай хтось за гармонiєю збiгає, – полiз Дуденко в свою ремiнну сумку, де лежали гранати, тютюн i великий, розпухлий од негоди й часу зошит iз вiршами.

Незабаром, прихилившись чубатою головою до трьохрядки, обережно розвiв мiхи, легко кинув пальцями по запiтнiлому перламутру, наче сам до себе промовив: «Партизанськi ночi».

У вечiрнiй тишi душевно забринiв його мiцний, трохи застуджений голос:

Вiд пiдривникiв Созiнов попрямував до обозникiв. Сюди попадали або старi люди, або тi партизани, що чимсь провинилися. Найбiльш хоробрi з них недовго засиджувалися в обозi: пiсля якогось одчайдушного вчинку їм знову повертали вiдiбрану зброю i посилали на важкi, але милi серцю завдання.

Зараз бiля вогнища верховодив завзятий кулеметник Василь Мель, в минулому ретельний i до справ i до випивки секретар сiльського виконкому. Вiн лише вчора попав до обозу, i його новi товаришi весь час приставали: розкажи i розкажи, як дiйшов до такого життя. Василь вiдкручувався жартами i примовками, нападався на найбiльш в'їдливих, але нарештi почав признаватися у своїх грiхах:

– Порядок, братцi, погубив мене, на кiлька днiв розлучив iз кулеметом.

– Може на бiльше?

– Як на бiльше?! – обурився Мель i напався на худого чорного обозника. – Тiпун тобi на язик. Я ж не такий, як ти: комахи iз кулею не переплутаю.

– А вiн переплутав?

– Аякже! – рiшуче ствердив Мель. – Сам розповiдав менi: стою раз на вартi, зиркає навколо – нiде нiкого. Аж чую – летить, посвистує i гуде розривна куля. Я сюди – гуде. Я туди – гуде. Я назад – вона за мною. Падаю в кущ – вона менi в чуб. Я рукою хап – аж це хрущ!

– Якове, було таке? – регочуть партизани.

– Придумає ж чортiв Василь, – i собi смiється Якiв. – Ну, розповiдай уже, як тебе порядок до обозу привiв.

– Пiсля однiєї розвiдки поколошкав я, братцi, в Медведiвцi полiцейську погань. Ну, думаю, пiсля роботи i погрiтися не завадило б. Зайшов до старости, положив на стiл гранату – i зразу ж на столi з'явилося i печене, i варене, i у пляшцi каламутне. Словом, чудесна у мене граната. Випив чарку, випив другу, i як мене розiбрало – досi не розумiю. Вирiшив я трохи прикурнути. А щоб усе було в порядку, як у мене колись у сiльрадi, заставив старосгу писати розписку. От i написав вiн на моє лихо документ:

«Дана ця розписка партизановi Василю Марковичу Мелю в тому, що я, староста села Медведiвки Петро Iванович Веремiй, в суворiй тайнi буду зберiгати мiсце перебування партизана Меля, вiдповiдаючи за його сохраннiсть своїм життям. В чому i розписуюся власноручно».

Склав я цей папiрець учетверо, поклав у бумажник i полiз на лежанку. В узголiв'ї поклав полуавтомат, гранату i спокiйно заснув, знаючи, що все в порядку: лежить же розписка в кишенi. А староста тимчасом одягнувся, кинувся до стайнi, запрiг конi, винiс мене з жiнкою на санчата, притрусив сiном i помчав… у наш загiн до Дмитра Тимофiйовича. На щастя, правильний староста попався, наш, тiльки жаль, що не здогадався на заставi скинути свого пасажира, а привiз до командира. Ну, й чехвостив же мене Дмитро Тимофiйович. Пiт з мене, братцi, наче квасоля, сипався. Отак до вас у гостi попадаєш.

– Ненадовго, кажеш?

– Ненадовго. Щось за цi днi видумаємо партизанське… Ну, Iване, читай Горького, – пiдняв руку, щоб втихомирити смiх.

Созiнов, який добре знав, чому насправдi попав кулеметник в обоз, вийшов з-за дерева i насварився пальцем на знiяковiлого оповiдача.

V

Цi днi Микола Остапець дубiв у напiвобваленому забутому окопi, з якого покалiченими жмутками стирчало промерзле корiння. В окопi Микола розташувався так, начеб мав тут зимувати. В земляних закапелках i на розлапистiй хвої акуратно лежали гранати, торбинка з набоями, промерзлий хлiб i «гаряча сумiш» – баклага з самогонкою; нею рятувався партизан од холоду.

З облюбованого мiсця рельєфно видiлялося в долинi заснiжене село; в мiсячнi ночi воно, наче колиска, погойдувалося на плетивi дорiг, що стрiмко збiгали з пагорбiв униз.

Кущова нарада полiцiї чогось запiзнювалася, i Микола лаяв її за неакуратнiсть усякими пiдходящими для такого випадку словами. «Бiгаєте навколо лiсiв солоними зайцями, висолопивши язики, бiгаєте, партизанська куля вам в рот… На наради запiзнюєтеся, а менi за вас, чортiв, страждати? Порядку, порядку не бачу, пани полiцаї…»

Але сьогоднi пiсля полудня «порядок» почав установлюватися: в село, як мухи в полумисок, почали чорними краплинами злiтатися озброєнi служаки. Микола пильно стежив за ними до того часу, поки на оголену вечiрню дорогу з села не вийшла варта Уже хотiв бiгти до загону, коли позаду почув обережний скрип. Схопився за гвинтiвку, та його попередив умовний свист.

Обвалюючи снiг i землю, в окоп ведмедем радiсно скотився Пантелiй Жолудь, мiцно охопив Миколу.

– Пантелiю, зруйнуєш мiй передовий НП i мене разом придушиш, – запищав, заборсався в мiцних руках.

– Зате розiгрiєшся, – заспокоїв Пантелiй, розпатлуючи Миколi чуба. – Як твоя полiцейська хунта поживає? Ще в розбродi?

– З'їхалась.

– Невже?

– Назбиралося їх, наче на парастас.

– Наче на похорон, – поправив Пантелiй i раптом змовницьки пiдморгнув Остапцевi. – Давай ми iз твого НП рванемо на зближення з оцими парастасниками.

– А потiм в обоз?

– Це вже залежатиме вiд успiху операцiї.

– Та хоч i в обоз, а провчимо гадiв, – рiшуче мотнув головою Остапець. – Як твiй полуавтомат?

– Давно на автоматичний стрiй наладив.

– Який у тебе план, Пантелiю?

– Дуже простий: вночi непомiтно проскочим у село. А якщо напоремось на кого – граємо полiцаїв, якi запiзнилися на нараду. Орудувати в полiцiї буду я, а ти пiд вiкнами стеж. Плигне яка жаба на запасну позицiю, то й пускай її у пекло.

– Генiально! – захопився гарячковитий Микола.

– Живцем у генiї попав, – запишався Пантелiй. – Буває, хоча й рiдко. – З-пiд навскiсних, зведених угору брiв завзято, весело дивляться сизодимчастi очi. Високий лоб, що пiддашком входить у каштанове волосся, прямий, трохи роздвоєний на кiнцi нiс, упертi губи – усе надає Пантелiєвi якогось стрiмкого, невпинного розгону.

– Скорiше б нiч наступила… – уже мучить нетерплячка Миколу. – Як твоя Марiя поживає?

– Утричi бiльше мене тепер любить.

– Аж утричi? – засумнiвався Микола,

– Тiльки утричi Раз – за те, що я, Пантелiй, непоганий хлопець. Два – за те, що показав клас шоферської науки, коли фашистiв побив, а сам з кабiни вискочив. Три – що партизаном став…

Морозної зоряної ночi, обережно петляючи помiж одягненими в паморозь садами, друзi добралися до полiцiї.

– Стiй! Хто йде? – гукнув бiля дверей полiцай, коли Пантелiй i Микола з'явилися на вулицi.

– Чого розкричався, як на батька!? Не бачиш хiба?! – вийшов наперед Пантелiй.

I хоча полiцай нiчого не побачив, але повiрив, що йде хтось iз своїх. Наблизившися до вгодованої постатi служаки, Пантелiй блискавичним ривком перехопив обома рукама його шию i зразу ж кинув помертвiлий лантух у сiни, а сам став на порозi полiцiї, блiдий i грiзний.

Iще не встигли оторопiлi полiцаї схопитися за зброю, як вдарили пострiли i хата почала заповнюватися перегаром пороху.

– Ось вам, сукини сини, полiцiя, ось вам фашист, ось вам людська кривавиця! – одним рухом втиснув другий касет в полуавтомат i застрочив у куток.

Тепер на обличчi Пантелiя i слiду не залишилося вiд виразу безтурботного веселого гуляки. Страшний вiд напруги i лютi, вiн, здавалося, кресав iскри вузько примруженими очима, слiдкуючи за кожним рухом переляканої, напiвмертвої отари. Буйний чуб вибився з-пiд шапки, затулив праве око, але поправляти волосся не було часу, бо вже у чиїсь руцi тьмяно блиснув парабелум, i чорний отвiр наче наблизився до самих очей Пантелiя. Перезарядити полуавтомат також не встиг, i легким стрибком кинувся вперед. Ударив прикладом по напруженiй руцi. Хруснула кiстка, пiд ногами закрутився i захрипiв недобитий ворог. Тимчасом решта полiцаїв, розбиваючи вiкна, кинулася врозтiч. Iще трьох iз них перепинили кулi Остапця.

В будинок полiцiї iз вiкон бiлими хмарами почав увалюватися мороз i повзти до теплої лежанки.

– Бач, як нечисть почистили, – усмiхаючись страшною блiдою посмiшкою, промовив Пантелiй, коли Микола, важко дихаючи, пiдiйшов до нього.

– Упоралися. Утiкаймо скорiш.

– Чого утiкати? – здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу кров, що об'юшила його чоботи.

– Як чого? Спiймати можуть.

– Еге-ге! Так вони i спiймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах, будуть трястися i радiти, що ми їх не розшукуємо. Доброго їм переляку всипали. Пользiтельна нарада.

Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небi мигтiли зорi, i Чумацький Шлях розстеляв свої синi полотна аж до самого обрiю.

– Пiшли, Пантелiю, – квапив його товариш.

– Пiшли, – зiтхнув Пантелiй, – прямо в обоз… А був би автомат – жодного перевертня не випустили б.

Вранцi в командирськiй землянцi Пантелiй Жолудь горiв «напiвсвiтовим пожаром». А Микола Остапець, хоч i каявся на словах, проте в душi був безмiрно радий, що розправився з полiцiєю. «Повйокаю трохи в обозi, а потiм знову вискочу на сухе», – потiшав себе i перебiльшено зiтхав, признаючи свою помилку.

Миколу вiдпустили першим, а Пантелiя за «iнiцiативу» ще довго розпiкав Дмитро Горицвiт.

– Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, – упали найтяжчi слова…

– Товаришу командире… – задихаючись, Пантелiй так хруснув пальцями, що здалося – вони поламалися, – Я провину свою…

– Вiзьмеш дробовик у Самедова i пiдеш в обоз, воловиком пiдеш.

– Товаришу командире! – в тяжкiй муцi поширилися очi партизана i перекосилися побляклi уста. – Дайте найтяжче завдання, тiльки… тiльки… воловиком не посилайте. Все зроблю. Я хотiв у взвод штабної охорони. Простiть… – натягнувся хлопець, мов струна, i димчастi очi заблищали м'яким одливом.

– Гаразд, – пом'якшав Дмитро. – Проявиш себе – простимо. Полуавтомат не забираю в тебе.

– Спасибi, товаришу командире. Щось уже придумаюi – i Пантелiй кулею вилетiв iз землянки, на ходу обмiрковуючи найнеймовiрнiшi плани. А серце розривалося при однiй згадцi, що вiн обозник, воловик. Усi пiдривники засмiють його, проходу не дадуть.

– Ну, як? Минула гроза? – перепинили його Микола Остапець i Кирило Дуденко.

Зупинився Пантелiй. Надлюдським зусиллям примусив себе весело усмiхнутися, хоча i хотiлося зiгнати злiсть на товаришевi.

– Усе добре на землi! На пiдвищення пiшов. Роздобрився Дмитро Тимофiйович i назначив мене заступником начальника обозу, бо чорт його знає, якi там безпорядки завелися. Нема твердої руки! Треба негайно трофейним одягом i продуктами забезпечити увесь загiн. Виконаю завдання i знову до вас. Прощавайте, нема часу. Роботи – цiла гора. Це тобi прямо ворочати наркоматом легкої промисловостi на чужiй сировинi.

VI

В штабну землянку ввалився схвильований Симон Гоглiдзе.

– Товаришу командире! Важлива новина єсть. Недалеко вiд райцентра спустилися парашутисти. Скiльки їх було – невiдомо. Вiдомо, що двох спiймала жандармерiя. Треба напасти на жандармерiю, вiдбити своїх людей.

– Коли спустилися? – одiрвався вiд топографiчної карти Созiнов.

– Учора вночi. Понiмаєш, їх iще не розстрiляли i не вивезли в гебiт. Спiшити треба! – твердiють темнi очi Гоглiдзе, сiяючи синiми бiлками. Дмитро бачить, як несподiвана новина обезкровлює обличчя Тура, нервово перекочує пiд тонкою шкурою сухi жовна i пересмикує куточки уст. Не спускаючи очей iз комiсара, вiн уже в думцi розробляє план нападу, щоб визволити посланцiв Великої землi.

– Що скаже товариш комiсар? – порушив хвилинну тишу.

– Негайно нападати. Правда, в районi тепер є багато жандармерiї i полiцiї, будинок обнесений дзотами, замiнований, але треба спробувати щастя.

– Неодмiнно захопити гармати, – додав Созiнов. Загiн роздiлили на двi половини, i в морозну нiч, тихо знявши варту, вступили у мiсто, прямуючи з двох бокiв до великої старовинної школи, де тепер розмiстилися жандармерiя i полiцiя. I як тiльки городами почали добиратись до широкої приземкуватої будiвлi, iз двох бокових дзотiв застрочили кулемети.

Партизани пiд керiвництвом Тура викотили гармати i з прямої наводки вдарили по дзотах, що скоро замовкли. Потiм взяли пiд обстрiл школу. Одначе 47-мiлiметровi снаряди тiльки вибивали гнiзда в товстому каменi, а пробити стiн не змогли. Iти на штурм не виходило – можна було уложити бiля школи половину загону i не добитися нiяких наслiдкiв. Пiшли на переговори.

– Пани жандарми! – лунко в сухому повiтрi прозвучав в'їдливий голос Олекси Слюсаря.

– Чого, товаришi партизани? – насмiшкувато пролунало з вiкна, заставленого мiшками з пiском.

– Видайте нам парашутистiв. Iнакше зiрвемо вас iз усiм гамузом.

– Духу невистачить.

– А ми толом. Вiдпустiть, бо горе вам буде.

– На шворцi вже вони висять!

Пiсля цього сердитий голос нiмця пронизливо подав команду.

Гримнув залп. Але всi партизани вчасно припали до землi, заховались за будiвлями, i кулi даремно зашипiли, здиблюючи шкоринку примерзлого снiгу.

Розлютований Дмитро дав наказ вiдступити. Порiвнявшись iз Гоглiдзе, коротко кинув:

– Треба буде спiймати когось iз цього будинку, узнати пароль, зняти вартових i пiдривнiй групi зiрвати цей гадючник, – махнув рукою на приземкувату будiвлю.

– Зробимо, товаришу командире! Смiється добре той, хто смiється останнiм, – i пiшов до своїх розвiдникiв.

«Шуткуєте, чорти. Це вам так не пройде», – твердо вирiшив Дмитро знищити вороже кубло.

До нього пiдбiгли захеканий Пантелiй Жолудь i Лазорко Iванець. Веселою вiдвагою горiли очi Пантелiя, лiсовим спокоєм вiяло вiд мовчазного Лазорка. Його коротка люлька, коли затягався, освiтлювала аж до западин очей обвiтрене, розумне обличчя з побiлiлими на морозi вусами.

– Товаришу командире! Треба жандармськi конi прихопити. Для чого добру пропадати? А конi ж якi – орли! Iз племiнного заводу забрали. Я вже собi вибрав Шпачка, а вам такого пiдiбрав – ну, прямо тобi iз каменя i бронзи вилитий. Як у Петра першого. Сiдла теж є. Словом, таке дiло нам пiдходить. Правда, товаришу командире? – допитливо подивився на Дмитра. Хотiлося загладити свою провину. Тому-то щиро зрадiв, коли почув тихий голос:

– Спасибi, Пантелiю, що вдружив. Сам – старий кiннотник.

Iз великої стайнi повиводили партизани коней, при зорях осiдлали i подалися до лiсу, збиваючи снiжну куряву. I тiльки тодi позаду них вдарила безладна стрiлянина…

Як не здержував себе Дмитро, але в полi не витримав: пустив коня на весь кар'єр i, зливаючись з мiцним пружним тiлом вороного, прислухаючись до кулеметного перестуку кiнських нiг, угадував кожен його порух.

«Добрий кiнь».

I, згадуючи молодi лiта, на скаку пересiдав з однiєї сторони на другу, швидко обкружляв навколо шиї коня i знову вискочив на сiдло. Розумна тварина, розстеляючись в швидкому скаку, навiть вухом не повела. Втягуючись у все зростаючий розгiн, з захопленням стежачи, як закружляли снiги i лiси, Дмитро поволi забував сьогоднiшню невдачу, i здавалось, що новий план розгрому жандармерiї уже наближається до повного виконання – iнакше бути не може.

– Iнакше бути не може, – вголос повторив, припадаючи до луки, бо вiтер гостро врiзався в розпалене обличчя.

– Славний коник, товаришу командире? – догнав його бiля лiсу Пантелiй Жолудь. Хлопець в куценькому кожушку, високiй шапцi, здавалося, неначе врiс у свого стрункого Шпака.

– Хороший, Пантелiю. Тiльки, гляди, не пропий.

– Не проп'ю, товаришу командире. Вiзьмiть мене у взвод штабної охорони. Не помилитесь.

– Добре, прийму, коли зiрвеш будинок жандармерiї.

– Зiрву, товаришу командире. Двiстi кiлограмiв толу – i каменя на каменi не залишиться. Ми їм покажемо, де раки зимують, – торкається ногою до ноги командира.

В лiску, недалеко вiд мiста, розвiдники i пiдривники, одягненi в полiцейську форму, перехопили двi дороги – шосейну i грунтову.

Снiговi хмари притьмарили небо, i шкарубкi снiги не палахкотiли вечiрнiм сяйвом, а тiльки м'яко сочилися блiдо-синюватим свiтлом.

– Допiкає ж морозець! – затупотiв кружка, а потiм пiшов навприсядки Кирило Дуденко.

– Це б у теплу хату до добрих людей – душу обiгрiти! – мрiйно протягнув Олекса Слюсар, вертячись, як горобець на тину, на невеличкому акуратному ящику з толом. – Лазорко, завтра пiдемо до тебе в лiсництво колядувати.

– До мене чи пiдемо, чи нi, а на якомусь мосту чи станцiї неодмiнно заколядуємо, – не випускаючи люльки iз рота, промовив Iванець.

– Це»– ми можемо. Що можемо, то можемо… Вiдступає, значить, фашист з Кавказу? – нi до кого не звертаючись, а просто щоб повторити приємну новину, сказав Дуденко.

– Вiдступає. Комiсар навiть у їхнiх газетах вичитав. А вже коли ворог сам про себе так пописує – непереливки йому.

– Цитьте, оратори! – махнув рукою Пантелiй Жолудь, i всi насторожено схопилися за зброю.

Далеко на шляху вiйнула голосиста п'яна пiсня.

– Хлопцi, заспiвали й собi, – перекинув гвинтiвку на плече Пантелiй. – Ти, Кирило, сиди тут, пантруй за полiцаями, а ми їм назустрiч пiдемо. Перевiрте гвинтiвки, – i, обнiмаючи однiєю рукою Лазорка, а другою – Олексу, хитнувся, вдаючи п'яного, рушив уперед i голосно вивiв першi слова. Бас Лазорка та баритон Олекси низько уплелися в сердечну основу, в добрiм звучаннi зiйшлися докупи, i пiсня широко розляглася над битим шляхом, охопила весь невеличкий лiсок i аж десь бiля хутора розбудила луну.

Вiддаючися спiвовi, Пантелiй, здавалось, забув про все. Уже наближаючись до двох полiцаїв, замовкли Слюсар i Iванець, а вiн так само сердечно пускав пiсню поверх лiсу, так само мiцно пригортав дужими руками своїх друзiв i навiть усмiхався безтурботною доброю усмiшкою. Але тiльки партизани порiвнялися iз полiцаями, як руки Пантелiя двома могутнiми крильми перехопили шиї служакам.

– Ану, цитьте менi, чорти болотянi! Ну, покрутись менi, коли надокучило жити на свiтi! – так надавив плече вищого, що той брязнув колiньми на шлях.

Iванець i Слюсар зiрвали з полiцаїв зброю, вийняли з магазинних коробок набої.

– Слухайте, пани запроданцi, – промовив Пантелiй, коли всi ввiйшли в лiс. – Коли хочете жити – проведете нас у саму полiцiю.

– Проведемо, – невпопад i налякано промовили полiцаї.

– Пароль знаєте?

– Знаємо.

Сповiстили Симона Гоглiдзе i разом з розвiдниками рушили до мiста.

Варта запитала пароль, пропустила партизанiв на мiсток, безпечно затупцювала по гнучких скрипливих дошках.

– Скажiть, щоб змiну скорiше вислали, бо там, вражi дiти, самогон дудлять i в карти рiжуться, а ти мерзни, як сучий син, – гукнув позаду полiцай.

– Добре, скажемо, – вiдповiв Пантелiй.

У двiр полiцiї увiйшли тiльки полiцаї, Гоглiдзе i Жолудь. Решта партизанiв, наготувавши зброю, розсипалась бiля ворiт i колючої огорожi.

– Стiй! Хто йде? – гукнув вартовий i приклав до плеча гвинтiвку.

– Свої! – вiдповiв полiцай.

– Пароль?

– Зелений гай.

Вартовий опустив гвинтiвку, пiдiйшов ближче.

– Це ти, Семене?

– Я.

Вiн ще щось хотiв запитати, але в цей час його шию перехопили залiзнi пальцi Пантелiя. З хрустом подалася туга горлянка, i невнятний хрип вирвався з широко розкритого рота. Зi своєю здобиччю Пантелiй кинувся до пiдривникiв, i тi швидко почали розставляти навколо школи невеличкi скриньки з толом. З'єднали їх детонуючим шнуром, пiдпалили бiкфордiв шнур i кинулись подалi вiд старовинної школи.

Спахнуло кiлька кущiв полум'я, прогримiв сильний вибух, i над камiнною будiвлею високо вгору пiднялася темна хмара пилу.

– Оце вам рахунок за двох радистiв! – пригрозив кулаком Пантелiй.

Пiзнiше партизани довiдалися, що з-пiд уламкiв було витягнуто дванадцять напiвживих покалiчених жандармiв, а загинуло сiмдесят чотири.

Свiтанком партизани радiснi повертались до табору. Коли увiйшли в лiс, Пантелiй всю дорогу пустував iз Слюсарем, Дуденком i Лазорком, штовхав їх пiд боки, перекидав у снiг, i, коли на синiй чистiй скатертинi залишався незграбний вiдбиток, щиро реготався:

– Маняка намалювали. Прямо тобi художники-самоучки. Друзi i собi насiли на Пантелiя i насилу втрьох звалили його на високу заснiжену купу. Коли ж Пантелiй спробував заспiвати, на нього насiвся Гоглiдзе:

– Хватить партизанити, курський соловею. Пора дати вiдпочинок твоєму маленькому язичку.

В повiтрi кружляли такi дрiбнi снiжинки, що здавалось – то був пилок. Брови i вiї у партизанiв покривалися бiлим пушком, iз ротiв хмаринами виривалася густа пара, пiд ногами смачно хрустiла тверда синювата шкоринка. Веселе, натомлене тiло просило вiдпочинку. Тому в уявi приємно блищали приземкуватi землянки iз добрим вогником i теплим духом.

Притихлий Пантелiй з допитливою цiкавiстю оглядав лiси, вбранi в розкiшнi срiбнi шати, що зводилися то величними будiвлями, то дивовижними коронами, то бiлоснiжними легкокрилими птицями i, здавалося, пiдвiвшись над землею, збиралися от-от злетiти вгору. Iнодi вiн ногою вдаряв у стовбур, i все дерево, спiваючи октавою, надовго огорталося димчастосизою фатою. Ця забава нагадувала минулi роки мирного часу, коли вiн ще iз школярами бiгав по недiлях до свого лiсу або iз батьком полював на зайцiв та лисиць. Усе пережите було дорогим i неповторним, якими згодом стануть i цi натрудженi днi боротьби.

Раптом бiля яру Пантелiй завмер на мiсцi, рукою дав знати партизанам про небезпеку: вiн побачив, як два нiмцi везли на лижах третього. Вони помiтили Пантелiя. Над ним тонко просвистiла куля i лунко розчепила податливе мерзле деревце.

«Що ж то за нiмцi? По своїх стрiляюгь!» – не встиг подумати, як зчинилась перестрiлка. Два солдати, лишивши третього, кинулися у видолок i, петляючи помiж деревами, подалися низом.

Пiдбiгли до пораненого, що горiлиць, незручно розкинувшись, лежав на снiгу. Пiд розстебнутою нiмецькою шинеллю був не мундир, а чорний пiджак. Груди i праве плече пiдпливали кров'ю. Глянув Пантелiй на смагляве обличчя, що покривалося страшною блiдiстю, на хорошi, скошенi в муцi голубi очi, заокруглений нiс, i зразу ж, холодiючи, догадався, що лежав перед ним не нiмець.

– Ех, хлопцi, здається, свiй, – схилився до пораненого. – Браток, звiдки ти?

– А ви хто будете? – тяжко пiдвiв голову юнак i знову безсило опустив на снiг.

– Так i є – свiй, – з глибоким жалем промовив Пантелiй i обличчя його почало парувати. – Партизани ми.

– Партизани? – знову подивився хлопець.

– Ти не дивись на одяг. Бiда заставила його одягати, – притримав руками обважнiлу голову пораненого.

– I я партизан, – тихо промовив вiн i закривавленим язиком злизав пiт з побiлiлих уст.

Мовчки стиснулись лiсовi друзi бiля пораненого, неумiло перев'язали рани, i Гоглiдзе, боячись, що хлопець може померти, почав розпитувати саме головне.

– З якого ж ти загону?

– З самого найкращого, – блiдо усмiхнувся. – Володимира Iллiча Ленiна.

– Не чули про ваш загiн.

– Ми входимо у партизанське з'єднання Iвана. Прiзвища – ще не знаю, бо я молодий партизан, – з винуватою, болiсною посмiшкою глянув на Пантелiя i знову торкнувся язиком до уст, що покривалися рожевим льодком.

– Куди ви збиралися?

Важко дихаючи, тихо вiдповiдав поранений. Здавалося, що вiн тяжко кував хрипливi слова i викидав їх, немов розпеченi кiльця.

– Шукати нового просторiшого мiсця для з'єднання. У нас для всiх лiси уже замалими стали. Доводиться розрiзняти загони.

– Де ж ви знаходитесь?

– В Славногородецькому чорнолiссi. Дайте снiгу менi, пить хочеться.

Рожева пiна пiдiймалася, шерхла i пiдмерзала на припухлих устах. Пантелiй обережно витер хустиною кривавий накип.

«Ех, загинув хлопець. Тiльки б жити та жити, та нiмця бити. I на тобi», – з тугою думав Жолудь. I нiхто, подивившись на його запечалене поблiдле лице, не сказав би, що це сидить грiзний вояка, який одним стиском дужих рук мiг на смерть задушити ненависного ворога.

Обережно, на рушницях, понесли партизана до табору. За деревами ясно сходило сонце, золотило срiбнi крила дерев, одягало рожеву сорочку на притихлу землю i прощалося з молодим життям, що по краплi ронило на снiги останню кров.

VII

Напiвроздягненi дiти позалазили на пiч. Олександра сидiла на ослонi i пряла. Неначе велетенський джмiль, фурчить веретено i з побабчених напiвпротертих пучок опускається додолу. На коминi маленьким жовтим язичком клiпає i фахкотить каганчик, по кутках вгнiздилася сторожка i вогка темiнь. У шибки, покритi лускою, порско б'ють сухi снiжинки, i вся хата, затиснута петлями вiтровiю, голосить тривожно i низько, як вдовиця, що вже виплакала останнi сльози.

Забряжчала клямка, i на порозi, обтрушуючи снiг з старого кожушка, став напiвзiгнутий Полiкарп Сергiєнко. До сухого у зморшках обличчя поприкипали снiжинки, кiнчики довгих сивих вус покрились бурульками, а перемерзлi чоботи гудiли по долiвцi, як два дзвони.

– Принiс листiвку вiд Степаниди, – тихо пiдiйшов до жiнки.

– Ох! – стрепенулась i кинула веретено на пiдлогу. – Читай же скорiше!

Дiти позскакували з печi на лежанку, з цiкавiстю i острахом поглянули на тата. Шкарубкими пальцями вийняв з кишенi вдвоє складену листiвку, приступився ближче до мигунця. Простудженим, деренчливим голосом почав читати, не помiчаючи, як сльози заволiкали очi Олександри i падали на спiдницю.

«Дорогi тату й мамо, дорогi мої сестрички Вiро i Надiє! Пише вам iз далекої чужини ваша Степанида. У своїй листiвцi багато ви загадали менi питань, а вiдповiсти на них не можу. Як ми тут живемо, ви не уявляєте собi. Оце вчора менi наглядач накинув плаття, синє, аж чорне, а на ньому смужки густi та червонi. Таке, мамо, плаття, що не змиється, не злиняє, на весь мiй вiк стане. I лягаючи i встаючи, ми згадуємо свiй рiдний край та усе чекаємо, а кого, ви самi знаєте. Напишiть, чи скоро прибудуть у гостi брати. Ждемо їх, як сонця ясного. Хоч як не є нам, але ми не тiльки плачемо. к i люди добрi i дiло добре. Нагадайте Варчуку, що ми його й тут не забули, зав'язав вiн свiт нам, зав'яжеться i йому… Мамо, я получила вашу посилочку. Так оце напилися чаю з сухарями. Цiлую вас усiх мiцно, мiцно i кланяюся до самої нашої рiдної землi. Ваша дочка Степанида».

– Поховають тебе, доню, в чужому краю, – тихо заплакала Олександра.

– А може й дiждемось її, – несмiливо спробував утiшити жiнку Полiкарп та й сам зiтхнув. Де й подiлася тепер у чоловiка безтурботна, весела мова, пересипана жартами, побрехеньками i дотепами.

– Ти ж приготуй посилочку. Завтра понесу в район на пошту, – промовив, щоб хоч трохи заспокоїти дружину. Зiтхаючи, Олександра вийняла iз скринi шматок полотна, сiла на лежанцi i почала шити крихiтну торбиночку, а дiвчата мовчки слiдкували за роботою, потiм почали наспiвувати пiсню, яку привезли iз Нiмеччини покалiченi полонянки. Дiти знали, що мати любить цю пiсню, хоча кожного разу плаче од неї.

тихим чистим голосом, неначе зiтхаючи, запитала у безмовного широкого привiлля старшенька Надiя.

сплеснув жалем срiбний голос Вiри, обнявся зi спiвом сестри i несподiвано красиво та легко, як птиця, почав пiднiматися, взлiтати притишеним пiдголоском, що зразу ж охоплював серце тривогою i болем:

Охопивши голову руками i впершися лiктями в навiй ткацького верстата, сидiв Полiкарп у другiй кiмнатi. Ноги його забули перебирати начиння, човник упав на долiвку, зачепивши грубою ниткою шпуляр.

Перед очима чоловiка пропливало теперiшнє життя рiдної дочки, вплiталося в його життя i знову розходилось, як однаковi сумовитi голоси невiльницької пiснi, що сповнила уже всю невеселу хату, тремтiла бiля шибок, просячись на заснiжений простiр.

Випала голка з одерев'янiлих пальцiв Олександри. Свiтло рiзкими болючими плямами наповняло налитi сльозами очi.

«Це тiльки подумати – ополониками кормили навеснi, – пригадувала слова iз давньої листiвки. – Тому i висихаєш осiннiм стеблом, моя доню».

Свiтанком Полiкарп поклав посилочку у кишеню i тихо потюпав у мiсто. Нелегко iшлося старому по копнiй дорозi, та горе хоч i хилило донизу, одначе i вперед гнало.

– Куди ви, дядьку, з такою посилкою? Важка! – подивилася на пакуночок нахмурена зубаста дiвка.

– Чого ж велика? Рiвно двiстi п'ятдесят грамiв. Точно, як в аптецi. Вага вiрна, – попробував бадьоритися, але винна усмiшка скривила його уста.

– Хiба ви не знаєте, що з нового року приймаються посилки тiльки по сто грамiв?

– По сто? Так це за сто грамiв я двадцять кiлометрiв пiшки йшов?

– А менi яке дiло? Не я закони встановлюю.

– Щоб вас уже земля сира встановила! – розлютований Полiкарп, немов слiпий, вийшов iз пошти i не стямився, коли опинився на передмiстi.

Однак чим далi вiн вiдходив од пошти, тим бiльше розум брав верх над злiстю i, зайшовши до убогої халупки, попросив пiдстаркувату жiнку, щоб зашила йому в посилочку один сухар. I знову потюпав старий на пошту, а потiм додому.

У синiх присмерках тонув хвилястий небокрай. Тiльки над самою землею блищала вузька свiтла смуга. По завiяному шляху вiтер переганяв сухi димчастi струмки снiгу, зрiдка в них вплiтався напiвстиснутим дитячим кулачком дубовий листок або чiпка опука перекотиполя. Втомився старий мiсити чобiтьми розсипчасту дорогу. Набрякла шапка вiд поту, по жилавих скронях покотилися краплини, осiдаючи на довгих, опущених донизу вусах…

Весною скiльки просив Варчука, щоб не визначав Степаниди в Нiмеччину. Не пособилося. Коли б було чим задобрити, коли б не забрали корови – хоч на якийсь час зарадив горю. Та не було чим вiдкупитися. I пiшла Степанида тим битим шляхом, проклинаючи Варчука i чужинцiв. Бачив, як на станцiї їх повтискали в товарнi вагони, потiм вартовi зачинили скрипливi дверi, обкрутили дротом, i навiки зникло заплакане скорботне обличчя дочки.

Заглиблюючись у думи, не почув, як позаду задзвонив дзвоник, заскрипiли полозки по снiгу.

– Агей! З дороги! – почув застуджений голос. Вiдскочив од колiї. Баскi конi обдали його снiговою порошею. На санях, мiцно притискаючись один до одного, сидiли Митрофан Созоненко i Сафрон Варчук. Лице Варчука майже повнiстю було закрите башликом i комiром. Раптом зупинились воронi, покритi памороззю конi, i владний голос старости наказав:

– Сiдай, Полiкарпе, пiдвезу трохи. Та швидше рухайся. Iдеш, неначе упився.

I раптом уся накипiла злiсть пiднялася в грудях чоловiка.

– Щоб ти своєю кров'ю упився, як нашою упиваєшся! пдь, сатана, щоб ти на той свiт поїхав! – пiдняв над головою сухий кулак.

– Ах ти сволоцюго! – крутнув Варчук над головою плетеним батогом, але Полiкарп встиг одхилитися, i удар протягнув його тiльки по плечах. Созоненко вiжками вдарив конi, i санки потонули в крупчастому сизосиньому туманi.

Проклинаючи Варчука, iшов важкою дорогою. Краплини поту, як сльози, текли по сухих, поморщених щоках i важкими шротинками довбали снiг.

Усе село проклинало старосту, та тi прокльони помагали як мертвому припарка. Розповнiв, розбух чоловiк; на чорному клинцюватому обличчi зморшки налилися жиром i неначе повужчали неблискучi очi, напружено рухаючися в припухлих темних обiдках. Роздався староста i в плечах, i в станi, тiльки бiльше зiгнувся, неначе вiд того, що намагався все потягнути в своє подвiр'я, загарбати собi. Вiн розумiв, що тiльки тепер можна безкарно нажитися, збагатiти. Вiрячи в мiцнiсть нiмецької влади, не раз повторював Созоненку: «Кiнчиться вiйна, i фашист прибере усе до своїх рук, так прибере, що не дасть нам iз тобою нi фунта украсти. Коли навiть будеш ти головою громадського господарства, а я старостою, так переведе нас на пайок. Вiн, фашист, не дурний, себе не зобидить. Тiльки раз на вiку буває така пора поживитися. Отож бери, поки береться».

I брали, крали, аж гай шумiв. Пiдводами возили собi зерно, мед, продавали баришникам людську худобу, вивозили найкращий лiс, за безцiнь скуповували хати i майно тих, кого лиха година погнала на розстрiл i шибеницi.

Людям фашистська неволя була страшною чумою, а Варчуковi – золотим дном. Хто був спроможнiший – вiдкуповувався вiд проклятої вербовки. Навiть негласна плата встановилась: корова або шiсть золотих п'ятiрок чи щось рiвноцiнне цьому. Тому-то в багатьох уже на каторзi було по двоє i троє дiтей з сiм'ї. Навiть Митрофан Созоненко, що майстерно обробляв усякi спекулятивнi справи, посилаючи своїх менших синiв аж в Румунiю, завидував Варчуковi:

– Насобачився ж ти, Сафроне. Озолотить тебе вiйна.

– Так уже й озолотить. Не без того, щоб що-небудь не перепало, але й тобi немало пливе до рук, – примирливо посмiхнувся у вуса.

– Менi стiльки перепливає, скiльки в тебе з носа капне. Нема правди на свiтi.

– Нема, – погоджувався, вдавано зiтхаючи. – Тiльки трохи осталося її у бога та в тебе, Митрофане. – I реготав неприємним сухим смiхом.

– Треба буде поїхати в Лiтинський район, – перебивав його смiх рудоволосий пiтний Созоненко.

– Чого? Поживою пахне?

– А ти хiба не чув? – недовiрливим допитливим поглядом випитував правду з тьмяних очей: «Чи не збирається потайки поїхати?»

– Не мiряй усiх на свою мiрку. Розказуй.

– Розумiєш, сказився народ: повстав у трьох селах, перебив гiтлерiвцiв, полiцаїв i старосту.

– Старосту? – холоне всерединi.

– Що, страшно? – смiється розкотисте Созоненко. – Звiсно, не пожалували, i тебе не пожалують. Так от, перебили всiх i об'явили радянську владу. Двiчi нiмцi робили напад на цi села, але вiдбивалися всi: i старi, i малi, i жiнки. Всi, до одного чоловiка, об'явили себе партизанами. Ну, а тепер виїжджає туди вiйсько, i села мають доноги вирiзати.

– Лiфер сказав?

– Лiфер.

– Значить, треба їхати. Ти вже приготувався?

– Уже.

– Поїду i я, – i, поспiшаючи додому, ще бiльше згинався, а нiздрi широко роздмухувалися, чуючи добру поживу. Дарма що була вона облита кривавим потом i сльозами.

VIII

Надвечiр розвiдник iз загону iменi Ленiна помер. Недалеко вiд старовинного валу, праворуч могили Стражнiкова, ближче до озера, партизани пiшнями роздовбали примерзлий попелястий грунт, а потiм лопатами швидко викопали неглибоку яму, щоб пiдгрунтова вода не потривожила вояцького тiла.

Поховали розвiдника з усiма партизанськими почестями. Накрили голову червоним прапором, тiльки замiсть рушнично-кулеметного салюту дали гарматний, бо патронiв було обмаль. На свiжий пагорбок поклали вiнок iз хвої, i вiн небавом почав зацвiтати дрiбним бiлим квiтом – пустився навскiсний тихий снiг.

Не одна могила уже виросла бiля спокiйного лiсового озера. Не встигли дужi ноги находитися, натомитися по зелених дорогах, не надивилися яснi очi на сонце, не намилувалися серця життям, а вже земля заколисала своїх оборонцiв мiцним, непробудним сном.

Вiддали останню шану, Дмитро навпростець снiгами пiшов до штабної землянки, лишаючи за собою стежку глибоко витиснутих слiдiв. Посеред озера його наздогнав Созiнов. Обличчя начальника штабу було незвично похмурим i блiдим.

– Дмитре Тимофiйовичу!

– Слухаю начальника, – не зупиняючись, пiшов уперед.

– Вiзьмiть мене iз собою в Славногородецькi лiси, – благаюча усмiшка i рiшучiсть, з якою Созiнов домагався поїхати в партизанське з'єднання, здивували Дмитра. Вiн неясно догадувався, що за останнi днi щось робиться на серцi помiркованого i спокiйного юнака.

– Ти тут бiльше будеш потрiбний. А нам зайвi люди – зайвий клопiт: тяжче буде проскочити непомiченим.

– Один чоловiк – не помiха, – почав переконувати Созiнов. Йому так хотiлося розсiяти свiй сердечний бiль, забути горе, що дальня дорога здавалася рятiвним колом, яке поверне рiвновагу, внесе спокiй в думки i почуття. Вiн з жахом помiчав, що йому все важче i важче стає в товариствi Тура, що вiн не може без болю чути його радiсного голосу, а коли заходила розмова про Соломiю – ледве стримував свої страждання.

«Вкоренилась же ти в менi», – криво морщився, думаючи про дiвчину. Було огидно перед собою, що не мiг подолати болючих приступiв. Iнколи вдавалося втихомирити себе, але досить було Туровi заїкнутись про своє щастя – гнiв знову охоплював Созiнова. Тому так хотiлося подалi вiд'їхати вiд того мiсця, де притьмарились першi надiї кохання.

– Чому тебе так тягне в дорогу? – пiдводячи брови, запитав Дмитро.

– Чому? – ще бiльше побiлiв од хвилювання. – Це, Дмитре Тимофiйовичу, особиста справа…

– Особиста?

– Да. Вона для мене багато важить. Коли хочете – розповiм, хоча i важко про таке розповiдати. Повiрте, що тут не криються нi вiйськовi, нi iншi справи.

– Он як, – промовив у роздумi, i раптом здогадався, що за особистi справи можуть бути в Михайла. – Добре, їдь. Зараз же збирайся в дорогу. Сiдлай коня, бо ми уже готовi.

– Бiжу, товаришу командире! – повеселiшав Созiнов i легко кинувся бiгти помiж заснiженими деревами.

Одначе виїхати цього дня iз табору не довелося. Тiльки Созiнов осiдлав коня, як в глибинi лiсу почулися рушничнi i автоматнi пострiли. Коли вiтер вiяв в обличчя, стрiлянина виразно дудонiла в морозному повiтрi, чулось, що вона iшла густим струмом. Созiнов з кiлькома партизанами верхи кинувся вперед. Поруч iз ним, пригинаючись до гриви, скакав на своєму мускулястому Шпаку Пантелiй Жолудь. Здавалось, що кiнь i верхiвець були з одного шматка металу.

Стрiлянина наближалась. Повз них пролiтали кулi, довбали пiдсушенi морозом дерева. Помiж стовбурами Созiнов побачив, як Тур, вiдiрвавшись од невеличкого гуртка пiших партизанiв, пустив коня назустрiч вороговi. Вiн кинув повiд на гриву коневi i короткими чергами строчив з автомата. Не добiгаючи до чорної живої лiнiї, кiнь Тура раптом з розгону спотикнувся на переднi ноги i упав на землю. Комiсар, перелетiвши йому через голову, розтягнувся на снiгу. Коли Тур схопився за шаблю, на нього навалилося з десяток ворогiв, очевидно бажаючи взяти його в полон. Вiд думки, що може втратити товариша, пройняло потом i острахом. I, забуваючи про все на свiтi, Созiнов помчав до Тура.

«Коли б успiти! Коли б успiти!» – б'ється серце, i вiн пильно цiлиться в натовп, щоб не зачепити свого товариша. – Держися, Саво, держися, дорогий! Саво! – щосили гукає.

Гiлка вдарила по лобi, зiрвала шапку, але болю попервах не почув. З двох бокiв iз Пантелiєм вони розiрвали стиснуте коло, погнали його поперед себе, залишивши позаду Тура, що двома страшними перехресними вдарами шаблi вирубав голову кремезному вусачевi.

Роз'яреними, затуманеними очима Тур побачив, як його кiнь, лежачи боком, висунувши iз жовтих мiцних зубiв блiдо-рожевий язик, кривавив снiг. Дрiбний дрож пробiг по всьому його тiлу, а заднi точенi ноги, мерехтячи синюватим сяйвом пiдкiв, витягувались i деревенiли. З куточка червоного ока струмком котилися й обмерзали сльози.

«Наче врятували, наче врятували!» – вирвалось полегшеним зiтханням iз грудей Созiнова, коли з-за плеча оглянувся назад.

I, летючи за ворогом, почув таку радiсну хвилю, нiби було зроблено щось надзвичайне, про що тiльки мрiялось в найкращi години життя. Ця хвиля охопила все його тiло, i вже не чув нi пострiлiв, нi посвисту куль, нi перестуку копит, нi небезпеки бою. Зараз, коли таким радiсним звучанням натягувалась кожна його клiтина, навiть думка, що з ним може щось трапитись, була б безглуздою i дикою.

Вiн почував себе владарем усього привiлля, запеклої битви, чув, як його дiї злилися в одне з найдорожчими помислами, що з такою чистотою прокинулись ще в роки ранньої юностi.

Розстрiлявши всi набої, Созiнов вихопив шаблю, i в цю ж мить тупий бiль обiзвався у правiй нозi: наче хтось сухим деревом вдарив нижче колiна i струсонув колiнною чашечкою. Гойднувся свiт перед очима, i кiнь, шкура в якого перекочувалась до самої гриви, почав з зiтханням обережно опускатися на колiна.

Созiнов устиг вийняти ноги iз стремен i вiдповзти осторонь. Почув неприємну вогкiсть у серединi чобота i побачив, що снiг почервонiв, увiгнувся i став осiдати, немовби хто в нього втиснув денце з червонолозу.

Коли лiворуч почав пiвколом заходити загiн пiд командуванням Дмитра, ворог став швидко вiдступати. Один здоровило в дубленому червоному кожушку, тiкаючи, спiткнувся, упав на снiг, пiдвiвся i знову упав.

«Як смертi боїться. Переляк такою деревиною кидає». Дмитро натиснув на ворога конем i, вже вихопивши шаблю, помiтив, що йому прямо в вiчi, похитуючись, дивиться крихiтний отвiр карабiна.

Дзвiнко, нiби в самому вусi, задзвенiв пострiл, оглушив Дмитра. I знову великi пальцi здорованя судорожно вчепилися в запiтнiлий затвор. На перекошеному шпаристому обличчi розливалася драглиста бiлизна, по лобi котились великi краплини поту, i лютi сльози блищали в очах. Iще раз приклад пiдскочив до плеча. I в цю мить Дмитро точним ударом, з протягом на себе, навскiс рубанув шаблею по широкiй ослаблiй шиї.

Криця з трускiтом пересiкла ключицю i розчепила грудну клiтку. Почувся схлип. На яскравочервоному кожушковi зразу замигтiла крива смуга, i кров задзюрчала на снiг. Краплини поту доганяли на щоках трудно витиснутi сльозини i обривались на почорнiлiй овчинi.

I раптом у глибинi лiсу Дмитро побачив, як на санках, пiдвiвшись на весь зрiст, пролетiв Карпо Варчук.

«Ось кому ти душу запродав!» – Шаленiючи, пустив навскiс Орла. Але чуття командира заставило його подивитись навкруги.

Помiтив, як кiлька полiцаїв обсiли Пантелiя Жолудя, i з лютим болем Дмитро повернув коня на чорний клубок тiл, що в лихiм двобої кружляв помiж деревами. А санки ще кiлька разiв мигнули бiля дороги i зникли в ярку…

Пiсля бою Дмитро направився до землянки фельдшера Рунова, де лежав Созiнов. Куля роздробила начальнику штабу кiстку i вийшла навилiт, розшматувавши при виходi литку.

Обережно сiв Дмитро бiля пораненого.

– Так що не доведеться менi поїхати з вами, – стримуючи бiль, блiдою усмiшкою стрiнув його Созiнов.

I Дмитро з подивом помiтив: очi в Михайла сiяли таким широким i могутнiм сяйвом, що в ньому розтоплювалось чуття болю. Пiдсвiдоме догадався: воїн переживає щось подiбне до того, що переживав вiн, Дмитро, коли був поранений шпигуном в Городищi.

«Радiє, що Тура врятував… Яка силища у хлопця! Яснець.

Справжнiй яснець!»

Увiйшов закурений, почорнiлий Тур.

– Мiша, дружок!.. Спасибi… Вирвав з лапищ костомахи.

– Досить, Саво… То нам по наркомiвськiй нормi положено.

– Зараз Соломiя тобi яблук принесе.

– Яблука доспiли, яблука червонi, – продекламував Созiнов. Хвиля яскравого сяйва не зменшилась в його очах.

– Товаришу командире, комiсаре, прийом закiнчився до наступного тижня. – обережно випроводив їх з землянки молодий фельдшер.

IX

Ударили лютi холода. Лунко стрiляло приморожене дерево, а паморозь заткала усi лiси дивовижними iскристими парусами. На сонцi вони рожевiли, горiли i переливалися холодними вогнями. Увечерi сплетене галуззя мерехтливим неводом затягало безкраї синi плеса, i в прорiхах трiпотiли великi зеленкуватi зорi. Стужа кучерявими пасмами покривала коней, забивала нiздрi драглистим льодом. Чавунно почорнiли обличчя партизанiв, а очi, напiвприкритi пухнастими повiками, звузились i тому, здавалось, мали значно довший розрiз.

– Померзли, хлопцi? – розтираючи рукавицею щоки, запитував Дмитро.

– Можна терпiти, товаришу командире, – ледве розплiтаючи заснiженi вiї, вiдповiдав Кирило Дуденко. – От тiльки бiда – з-пiд сiдла пiдвiває, спасу нема.

– Гляди, не приморозь штанiв, – лукаво косився Пантелiй i потiм додавав: – У лiсах теплiше. Це б на полi – душу виїло б. Ми за галуззям заховались вiд морозу, як циган у ятерi.

У глибоких вибалках, де було затишнiше, пiдгодували коней; тупцюючи i пiдштовхуючи один одного плечима, трохи розiгрiвалися i знову їхали вузькими просiками, нев'їждженими дорогами, обминаючи села i хутори. Iнодi Дмитровi здавалося, що вiн заблудився в цьому лiсовому заснiженому свiтi. Тодi виймав з польової сумки карту, лягав прямо на снiг i довго звiряв маршрут, пригадуючи усi прикмети дороги, що вкрай заповнювали пам'ять. На картi, знайденiй в убитого фашистського офiцера, всi назви визначалися латинським шрифтом. За допомогою Тура Дмитро виписав абетку, i вже через три днi поволi читав i перечитував карту.

– Дмитре Тимофiйовичу, ти природжений лiнгвiст. Чи не думаєш мови вивчати? – смiючись, запитав його тодi Тур.

– А що воно означає «лiнгвiст»?.. Ага… Закiнчиться вiйна, чого доброго, i справдi вiзьмусь за книги… Не тiльки про сiльське господарство чи художню лiтературу читатиму.

Зрiдка натрапляли на лiсорубiв, з насолодою грiлися бiля багаття, розпитували про життя, i командир не без гордощiв вiдзначав, що нi разу ре збився з дороги.

Чим ближче пiд'їжджали до Славногородецького чорнолiсся, тим бiльше Дмитро непокоївся, хвилювався i дужче поспiшав до завiтної землi, забуваючи, що треба було б подбати про вiдпочинок людей i коней. Хотiлося скорiше зустрiтися, об'єднатися з великою силою, що орудувала в сумiжнiй областi, щоб дужче громити ворога.

Неначе до рiдної сiм'ї, тягнуло Дмитра до своїх братiв. Розумiв, що з великою родиною легше буде його загоновi, поширшають бойовi дiла, твердiшою стане пiд ногами уся земля.

Перед смерком, коли навколишнiй свiт за деревами почав звужуватися, а самi дерева поблизу стали збiльшуватися, заїхали в лiсництво; воно стояло бiля двох невеликих озер, передiлених свiтлою лiнiєю дороги. Тихий повiв сутiнкiв нiжно лягав на заснiженi будiвлi i казково зм'якшував їхнi обриси чи то синiми тiнями, чи то прозорим пилком, що розсiвався з обважнiлого гiлля.

На тихий стук у вiкно вiдчинилися хатнi дверi i почувся низький, обвiтрений голос:

– Хто там?

– Впускай, господарю, лiсових гостей. Душа наскрiзь замерзла! – обiзвався Пантелiй Жолудь.

Невисокий широкоплечий лiсник з напiвсивими вусами, що зливалися з чорною бородою, вiдкрив сiни.

– Заходьте, хлопцi.

– Заходимо, господарю. Як у вас – поганi всякої не водиться?

– Хто ж ви будете?

– Партизани, справжнiсiнькi.

– До ранку зможете вiдпочивати спокiйно, поки не почнуть десяцькi гонити на роботу селян.

Впевнено i гордо повiв лiсник коней у покриту дранкою стайню.

– Овес знайдеться у вас? – кинув навздогiн Дуденко.

– Для добрих людей усе знайдеться! Такого зерна вiдшукаю, аж дзвенiтиме, – промовив з-за плеча. Несподiвано хороша усмiшка освiтила все його обросле, замкнуте обличчя.

У хатi Максима Петровича Коваленка горить невеличкий каганчик. Господиня на жорнах меле ячмiнь, бiля неї в однiй сорочцi стоїть невеличка, рокiв шести, дiвчинка.

– Оце ж при «нових порядках» такi новi млини понаставали, – показує рукою на жорна Максим Петрович. – Не життя, а одна розкiш: на жорнах мели, у ступi товчи, веретеном пряди, на верстатi тчи, без солi їж, слiзьми умивайся, а рукою втирайся. До самої татарщини вiдкинув фашист наше життя.

Пiсля вечерi Дуденко сiв бiля каганчика писати вiршi. На його зосередженому виду вже мiнилися зморшки i тiнi, заворушилися по-юнацьки свiжi уста… До воїна почали стiкатися його надiї i друзi, широко стали розстелятися сподiвання, i навiть вбитi партизани приходили до нього, мiцнiше оживаючи в серцi, анiж на нiздрюватому, вогкому паперi. А коли знаходилися вiрнi слова, обличчя Дуденка так зворушливо прояснювалося, наче саме щастя пересновувало його.

Пантелiй потупцював бiля Кирила, кiлька разiв заглянув через плече, потiм щось пробурмотiв про «музу, панночку парнаську», що категорично перебазовується в партизанськi лiси, i простягнувся на розстеленому по пiдлозi околотi соломи.

Дмитро пiдiйшов до мовчазної дiвчинки, пiднiс її на руках, i вона довiрливо приторкнулася чорною голiвкою до його грудей.

– Як тебе звати?

– Оксана.

– А де твої батьки?

– Фашисти убили, – на блискучих очах дiвчинки майнув жах i заiскрилися сльози.

Зашерхлими губами поцiлував дiвчинку в невисокий лобик i з тяжким почугтям опустив її на землю. Вiн боявся що-небудь сказати, щоб не вразити, ще бiльше не запечалити дитячого серця. Не роздягаючись, лiг спати бiля Пантелiя.

– Дмитре Тимофiйовичу, ви б на лiжку лягли. Прямо аж совiсно менi. к ж мiсце, такi гостi… – бiдкалась господиня.

– Не турбуйтесь. Ми звикли так спати. Воно i краще i вiрнiше. Не перини, а землю чути пiд собою, – заспокоїв лiсничиху.

Уже почав дрiмати, коли почув тихенький приторк до плеча.

– Дядю, ви не спите? – нахилилася над ним дiвчинка.

– Нi, не сплю.

– Розказати вам, як фашисти вбили моїх тата i маму? – зручнiше умостилась на соломi, тримаючись рукою за Дмитрове плече.

– Розкажи, дитино, – зiтхнув, обережно пригортаючи рукою маленьку постать. Вiн не звик, щоб невеликi дiти, здебiльшого соромливi i несмiливi з малознайомими людьми, розповiдали про своє життя.

Оповiдання дитини, безпосереднє i страшне, з тими деталями, якi оминув би дорослий, тяжко вразило Дмитра.

– Влiтку до нас у село приїхали фашисти, як їх звуть, забулася…

– Гестапо?

– Не, не гестапо. Гестапо я знаю. Якось iнакше. У них на рукавi таке вишиття, як двi гадючки, а на кашкетах – смерть. Страшнi, страшнi.

– Вiйсько СС?

– Еге ж, вiйсько есес, – закивала головою. – От i почали вони розстрiлювати людей, бо через наше село партизани проходили, людям зерно пороздавали… Мої батько, i мати, i тiтка встигли вскочити в лiс. Тато мене на руках нiс. Але нас наздогнали фашисти на мотоциклах i почали стрiляти. Спочатку упали мама, потiм тiтка, а потiм – вже й не пам'ятаю. Прокинулась я пiсля полудня. Бiля мене лежить тато, трохи далi – мама, а ще далi на горбочку – тiтка. Почала я їх гукати – нiхто не озивається. Тодi у мене i ручка заболiла. Подивилась я, а вона вся в кровi. – Дiвчинка закасала рукав, i Дмитро побачив бiля лiктя синiй шрам.

– Як не просила маму, тата, щоб вони встали, а вони не встають. Тодi я ще не знала, що вони вмерли насправдi, – i знову сльози блиснули на великих засмучених очах. – Спала я коло мами. Пiд їхню руку голову покладу i сплю. пла ягоди – їх багато у лiсi було: нiхто не збирав. Потiм тiтка такi великi зробилися… Я пiшла лiсами – дорогою боялася, щоб фашистiв не зустрiти. В лiсi мене i знайшов Максим Петрович.

– Ходiм, Оксанко, спати. Ти де будеш – на печi зi мною чи на лiжку? – запитала лiсничиха.

– Iз вами, – тихо вiдповiла дiвчинка i затупала босими нiжками по пiдлозi.

Довго не мiг заснути Дмитро, уявляючи, як жила Оксана бiля убитих батькiв. Потiм думки переносили його до сiм'ї i знову на обважнiлих крилах вертались до дiвчинки.

«Вiдiллються тобi, враже, сирiтськi сльози. Де б не заховався – з-пiд землi знайдемо тебе», – шептав потрiсканими устами.

Нарештi Дуденко погасив свiтло, поклав в узголов'я автомат, простягнувся на пiдлозi i незабаром заснув. Тiльки .один Максим Петрович не лягав, часто виходив на двiр, пильнуючи дороги i коней, та, наче подорожнiй, стукала у вiкно обмерзла гiлка плакучої берези.

Надвечiр напали на глянсуватий слiд полозкiв. Помiж глибоко втиснутими колiями хвилясте покрутився пунктир побурiлих, заморожених краплин кровi.

Дмитро скочив з коня i довго придивлявся до неширокої дороги, затиснутої з двох бокiв обважнiлим чорнолiссям. Подекуди на снiгу валявся невеликий жмуток пашi; потiм Дмитро знайшов кiлька закривавлених, зморожених в одно, шорстких шерстинок i догадався, що на санях лежали убитi свинi.

– Напали, здається, на слiд! – скочив на Орла i, сторожко озираючись по боках, поїхав попереду, тримаючи напоготовi автомат. Кiнь грайливо танцював по снiгу, вигинаючи голову до свого господаря. Недалеко вiд дороги Дмитро побачив обморожену, дельовану криницю, бiля неї лежало вiдро, недбало гадючився мотузок. В цей час iз березняка вийшов дiд з батогом в руцi i гвинтiвкою за плечима. Побачив вершникiв i чимдуж пустився назад в березняк.

– Дiду, почекайте! – гукнув Жолудь. Але старий тiльки спритно, не по лiтах, запетляв помiж деревами, голосно кричачи:

– Шпигуни! Шпигуни!

Незабаром iз лiсу повискакували рiзно вбранi партизани; бачачи, що вершники не збираються нi втiкати, нi вiдстрелюватись, кинулись до них, безцеремонне почали зсаджувати з коней.

– Шпигунiв затримали!

– Чом їх пост не перепинив?

– Попались, сукини сини! – загомонiли партизани.

– Ану втихомирся! – злегка вiдштовхнув Пантелiй високого чорноокого партизана, коли той хотiв зiрвати з нього зброю.

– Я тебе втихомирю! – вiдрiзав високий воїн.

– Товаришi партизани! Погано гостей зустрiчаєте, – спокiйно промовив Дмитро.

– Чого вiн нам баки забиває? Хай скаже, хто вас погнав сюди на мороз i погибель, – пiдняв чорноокий гвинтiвку на Дмитра.

– Ану помовч, розумнику. I не бався своєю лялькою. Вояка найшовся! – Дмитро так визвiрився на нього, що чорноокий, подумавши, неохоче опустив гвинтiвку прикладом у снiг. – Товаришi партизани, ми приїхали до вас. Хочемо влитися у ваше з'єднання, яким керує товариш Iван.

I Дмитро коротко розповiв про свiй загiн та про зустрiч з партизанами iз загону iменi Ленiна.

Пiсля цього настрiй у всiх змiнився. Уже нiхто не вигукував образливих слiв, не збирався роззброювати, одначе не опускаючи зброї, супроводили в березняк; до табору не повели, чекаючи представника вiд штабу з'єднання.

Швидко опускалися зимовi сутiнки – синi на прогалинах, чорнi пiд деревами i голубi на високих шапках дерев; пiд ногами рiзкiше заскрипiли снiги.

З глибини лiсу збiльшенi сутiнками вийшли чотири чоловiки. У переднього, рослого, була тверда, не лiсова похiдка, на грудях висiв автомат, а з-пiд неглибокої вушанки вибивалося розкiшне, переплетене памороззю пасмо кучерявого волосся.

Дмитро насторожився, не спускаючи очей iз цього партизана. Неяснi спогади глухо заворушились у пам'ятi. Щось було знайоме в широкiй прямiй лiнiї плеч, мiцнiй похiдцi, в русi руки, якою вiн вiдкинув iз високого чола непокiрний чуб. I враз аж трусонуло мозок, затемнило очi. '

– Iване Васильовичу! – розриваючи коло, кинувся вперед.

– Дмитро! Дмитро Горицвiт! – Кошовий зрадiло зупинився на мить, потiм прискорено ступив уперед i, навхрест охопивши руками Дмитра, мiцно стиснув його в обiймах.

Тричi поцiлувались, вiдхилились назад i знову поцiлувались. Од радостi в Дмитра перехопило подих, задзвенiло у вухах, а серце так загупало, що здавалось – неначе хтось у сусiдньому кварталi рубає лiс. Затуманеним зором вiн бачить осмiхнене обличчя Кошового, веселi жмурки в очах, i шматок сизого неба в прорiзi дерев, i серп мiсяця, що заходить за хмару, а може то зовсiм i не хмара, а вiття щедро сипнуло памороззю, бо знову мiсяць виплив на невелику чисту ополонку.

– Оце так зустрiч! – не знаходить Дмитро слiв, щоб висловити свою радiсть, i не чує, як з-пiд сплетення заснiжених вiй виступають двi прозорi краплини.

– Неждана i хороша, – – усмiхається Кошовий i захоплено оглядає Горицвiта з усiх сторiн. – Прямо тобi вилитий партизан! Молодець, молодець, Дмитре. Воюємо, значить!?

– Воюємо, Iване Васильовичу! – не без гордощiв одповiдає.

Йому приємно прямо глянути в розумнi iскристi очi колишнього секретаря райпарткому i вдвоє буде приємнiше розказати, як жив i боровся з ворогом весь довгий час розлуки. Тепер у Дмитра не було потайникiв, куди неохоче заглядалось, не було сумнiвiв, що не так вiн iде життьовою дорогою. Вiдчуття значущостi своєї справи зробило його смiливiшим, добрiшим i глибшим. Цi змiни, не вiдчутнi в щоденних клопотах, якось несподiвано випливали через деякий промiжок часу, i Дмитро, пiдсвiдоме, бiльше чуттям, нiж розумом, усвiдомлюючи їх, вiдчував мiцну радiсть.

– Може i в начальники вийшов? Хоча навряд – ти не любиш бути на виду.

– Довелося полюбити, Iване Васильовичу. Часи iншi настали, – гордовито вiдповiв, дивуючись, що так йому легко тепер говорити про свої колишнi тiньовi закутки,

– Справдi? Ким ти?

– Командиром партизанського загону.

– Слави багато, а мороки ще бiльше, – пригадав Iван Васильович колишню реплiку Дмитра, i обоє щиро розреготались. – Радий за тебе, товаришу командире. Дуже! I я в чинах ходжу – командир партизанського з'єднання.

– Радий i за вас, товаришу командире! – Зразу ж виструнчився. – Приїхав зi своїми хлопцями до вас на пораду. Разом хочемо бити ворога, – Дмитро почав знайомити Дуденка i Жолудя iз Кошовим.

– На бiльшi оперативнi простори хочете виходити?

– На бiльшi.

– Добре дiло задумано… Поїзди рвете?

– Рвемо, Iване Васильовичу… Менi навiть у снах ввижаються далекi перестуки вагонiв. Найбiльше хвилюєшся, коли поїзд наближається до мiни.

– I в мене таке вiдчуття, – примружився Iван Васильович. – Чим рвете?

– Трофейними бомбами.

Дмитро розповiв про свої пiдривнi засоби.

– Iнтересно, але дуже небезпечно.

– Небезпечно, Iване Васильовичу.

– Ми вас iншими новинками порадуємо: є у нас вибуховi речовини i арматура для знесення поїздiв. Москва допомогла… Сiм'я жива?

– Жива.

– Як Ольга? Така сама щебетуха?

– Похмурнiла, Iване Васильовичу. Наче дорослою стала.

Отак невимушене розмовляючи, пiшли до штабу партизанського з'єднання. З кожним кроком наближався одноманiтний м'який гуркiт. Незабаром пiдiйшли до невеликої прогалини, де кружляли впряженi в керат троє коней. Пахло мiцним потом, збитим снiгом i свiжозмеленою мукою. Старий партизан вилiз iз землянки, розв'язав мiшок i засипав зерном чотирикутнiй покатистий кiш. Зерно вдарилося в дерев'янi стiнки, скоромовкою промовило «жить, жить», i камiнь загудiв глухiше, м'якше.

– Що це у вас – свiй млин? – зупинився на мить Дмитро.

– У нас усе своє: i друкарня, i млин, i дубильня, i олiйня, i навiть невеличка ковбасна фабрика.

– Спитать би, чи нема горiлчаного заводу, – пошепки промовив Пантелiй до Кирила.

– Тодi ти директором попросишся?

– Нi, знайомство з директором заведу.

Вартовi пропустили в простору штабну землянку, i Дмитро вражено зупинився бiля дверей: почув голос диктора, що натхненно говорив чистою росiйською мовою.

– Iване Васильовичу, Москва?!

– Москва, столиця наша, – усмiхаючись, вiдповiв Кошовий i познайомив новоприбулих iз комiсаром з'єднання майором Кузнецовим i секретарем партбюро Гiрником.

Мов зачарований, забуваючи про все, припав Дмитро зi своїми бiйцями до радiоприймача, вбираючи в кожну клiтину неповторний голос Великої землi.

Саме знову передавали про величну перемогу наших вiйськ пiд Сталiнградом. Кожне слово було хвилюючою новиною, вливало силу i радiсть, i Iван Васильович, дивуючись, спостерiгав, як суворе обличчя Дмитра, покрите негустими, але глибокими зморшками, привiтно добрiло i прояснювалося в майже дитячiм захопленнi, як перепеченi морозом уста повторювали знаменнi цифри i населенi пункти…

– Щасливi ви, – звернувся до Iвана Васильовича. – А ми зовсiм були вiдрiзанi вiд свiту, як скибка вiд хлiбини.

– Коли б побiльше таких скибок було накраєно.

– Новини часто доводилось вицiджувати iз запроданських газет…

– Ну, цю прогалину тепер можна заповнити. Ми не тiльки слухаємо Москву, а й зв'язок налагодили з нею.

– З ким?

– З Українським штабом партизанського руху, – i Iван Васильович повiдомив гостям багато значних новин.

Спати Дмитро не лягав до самого свiту: жадiбно розпитував i про подiї в Радянському Союзi, i про мiжнародне становище, i про роботу партизанського з'єднання. Кожне слово, сказане Кошовим, було значуще, за ним вiдчувалося життя Великої землi, до якої Дмитро тепер так тягнувся, як соняшник до сонця.

За звичкою Дмитро навiдався до коней. Десь за пiвнiч перевалило, бо Стожари уже сяяли на заходi. I лiс, i фiолетовi тiнi, i зоряна нiч – все було урочисто прекрасним, зрозумiлим i близьким-близьким. Недалеко вiд штабної землянки – почув пiдземний гул. Розправляючи охолодi плечi, повiльною ходою попрямував на приглушений звук.

– До наших першодрукарiв у гостi? – усмiшкою зустрiв його той самий чорноокий воїн, який ще кiлька годин тому намiрявся гвинтiвкою.

В пiдземнiй друкарнi бiля двох ручних станкiв працювали лiтнi партизани. Саме друкували наказ Верховного Головнокомандуючого про перемогу пiд Сталiнградом i вiдозву до поневоленого народу.

Бiля секретаря партбюро Гiрника тiсним колом сидiли молодi партизани-зв'язкiвцi. Радiстю i завзяттям горiли їхнi очi. Воїни жадiбно ловили кожне слово старого бiльшовика про торжество сталiнської стратегiї.

– А тепер, товаришi, несiть сталiнське слово перемоги нашому народу, – пiдвiвся з куцого обземка Гiрник;

Партизани тихо i урочисто почали з його рук брати невеличкi пачки листiвок.

Короткий мiцний потиск руки, останнi слова поради i прощання – i вже розходяться воїни скрипучими снiгами на всi чотири сторони свiту. Уже свiтанком околишнi села знатимуть сталiнський наказ i святкуватимуть перемогу зi всiєю країною.

Попрощавшись з Гiрником, який почав працювати над текстом нової листiвки, Дмитро попрямував до штабної землянки.

Iван Васильович, наморщивши лоба, сидiв над заваленим паперами столом.

– Дмитре, ти партизувався? – несподiвано запитав йою Кошовий.

– Партизувався, Iване Васильовичу, – i ясно подивився у вiчi командиру. – То пам'ятний день у моєму життi. День першої перемоги нашого загону, значної перемоги.

– I твоєї перемоги, – промовив значуще Iван Васильович. – Це добре, Дмитре. Ти знаєш, що сказав товариш Сталiн вiдомому ватажковi партизанського руху Сидору Артемовичу Ковпаку? Командир партизанського загону в тилу ворога є представником партiї i радянської влади. Розумiєш, до чого зобов'язує нас така довiра?

– Розумiю… I тут товариш Сталiн не забув про нас, – тихо i схвильовано вiдповiв Дмитро.

– Ворога справно б'єш, Дмитре? Не засиджуєшся в дiвках?

– За це не сумнiвайтесь, Iване Васильовичу, працюю по совiстi. Може не все воно виходить, як хочеться, ну, та це друге питання… I ще чому навчав товариш Сталiн?

– Головне – мiцнiше тримати зв'язок з народом, пiдтримувати його дух i черпати звiдти новi сили. Вороги не тiльки мучать його, а й отруюють свiдомiсть. Сам знаєш про всякi провокацiйнi чутки. Тепер нам так треба повести роботу, щоб все населення знало про нашi успiхи i йшло з нами бити ворогiв. Ми поки що, як сказав товариш Сталiн, другий фронт.

– А справжнiй другий фронт хитрує, наче баришник? – хмуро запитав Дмитро.

– Тут гiрше, анiж хитрощi.

– Коли б нам радiоприймач?

– Самi виннi, що досi не дiстали. Ну, спати пора. «На добранiч та всiм на нiч» – це, здається, твоя любима пiсня.

– На добранiч.

Але Дмитро навiть на мить не заплющив очей цiєї ночi.

Сколихнулися давнi лiта молодостi, поєдналися з широкою течiєю нинiшнiх подiй, i добре стало на серцi Горицвiта, бо i зустрiч з Кошовим, i останнi радiснi подiї, i ця нiчна розмова у землянцi були передвiсниками людського i його особистого щастя, як небесний льодоплав є передвiсником справжнього льодоходу i весни.

Через три днi, попрощавшись iз Кошовим, Дмитро з п'ятьма партизанами рушив до свого загону. В основному штаб з'єднання вирiшив перебратися до Городища, в значно бiльшi лiси, але на всякий випадок послав своїх посланцiв, щоб iще краще ознайомитися з новою територiєю, на мiсцi розпланувати розташування загонiв.

X

Пiсля величної Сталiнградської епопеї, вiдгуки якої весiннiм громом сколихнули всю окуповану територiю, посилився приплив до партизанських загонiв. По всiй Українi зростала i змiцнювалась вiра в близьке звiльнення од неволi. Вiстки, одна надiйнiша вiд другої, наповнювали радiстю серця i пiдiймали народ на боротьбу.

Одночасно перед очима населення i партизанiв пропливала картина деморалiзацiї i розкладу розбитих iталiйських та мадьярських частин; обiдранi, голоднi, вони отарами заповняли придорожнi села i сунули безладним мiсивом.

Партизани нападали на них; коли можна було – без бою обеззброювали i зникали в лiсах. Розвiдники загону «За Батькiвщину» пiд керiвництвом Симона Гоглiдзе невпинно слiдкували за великою групою мадьярiв, а коли та розповзлася на двi частини, приблизно по шiстсот солдатiв у кожнiй, зразу ж повiдомили штаб загону. Негайно на радi штабу було накреслено план операцiї.

Вогневики з двох бокiв мали гарматами затиснути шлях на виходах з села; кулеметники залягли на головних перехрестях, а основнi сили загону i половина взводу штабної охорони повиннi були провести блискавичне обеззброювання. Був даний наказ не зачiпати мадьярiв, якщо тi не будуть чинити опору.

Саме проспiвали першi пiвнi, коли Дмитро пiд'їхав до гармашiв Пiдвисоцького, що прямо на шлях викотили гармати.

Помiж деревами низько пливли великi передвесiннi хмари. Пiд копитами Орла хрустiв молодий льодок, що затягнув невеликi калюжки, якi вдень iнодi так несподiвано добре запахнуть – не прiсним снiгом, а напiврозмороженою землею.

Невеликi партизанськi групи, всього по чотири-п'ять чоловiка, легко, мов тiнi, з'являлись i зникали у темрявi, припадаючи до вiкон i дверей, ждучи умовного знаку.

– Товаришу командир, щастя на нашому боцi! – пiд'їхав Симон Гоглiдзе. – Цi вояки повиставляли варту, а вона вся позашивалася спати.

– Баба з воза – колесам легше, – вiдповiв, притримуючи коня.

– Чує моя душа, що iз гармати не вистрелиш сьогоднi. До того тепер мадьяр учений пiшов! – з удаваною зажурою похитав головою Пiдвисоцький.

– Навчили пiд Сталiнградом коржi з маком їсти. До кiнця вiку не забудуть.

Один за одним пролунали два пострiли, дивовижно нагадуючи стрiльбу з мисливських рушниць, i ракети навскiсними зеленуватими вогнями пiдвелися до низького хмарного неба. I зразу ж почулися дзвiн скла, гупання в дзерi i лункi голоси.

Пантелiй Жолудь першим увiрвався в простору хату i громовим голосом гукнув:

– Руки вгору! Давай «пушка»!

При колихливому свiтлi каганця заворушилися обiдранi i бруднi мадьяри. Сидячи, з широко розкритими вiд несподiванки i страху очима, пiдiймали руки вгору, дехто забився пiд лави i пiл, але нiхто не доторкнувся до зброї, що лежала на скринi, висiла на стiнах. Партизани зразу ж озброїлись легкими карабiнами, буковi ложа яких сяяли i переливались блiдими плямами свiтла.

Бачачи, що в них не стрiляють i не збираються нiкуди вести, мадьяри ожили, на перекошених жахом обличчях почали перемiщуватись запобiгливi усмiшки.

– Рус хорош! Рус хорош! – устаючи з долiвки, швидко заговорив чорний мадьяр.

– Самi знаємо, – резонно вiдповiв Пантелiй. – Чого ж ви, коли рус хорош, полiзли воювати з нами?

– Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мi бесюнтеттюк о горцвот 15, –

твердив одне й те саме.

Захопивши зброю, партизани побiгли до другої хати. Недалеко пролунав одинокий пострiл.

– Поклали якогось гарячковитого офiцера, – прислухався Пантелiй.

– А може кого з партизанiв? – запитав Дуденко.

– Нi, наша, трьохлiнiйна вдарила.

В третiй хатi знайшовся кремезний, зарослий по самi очi мадьяр, що добре розумiв росiйську мову, i Пантелiй з ним завiв жваву розмову, а потiм, вийнявши засмальцьованого зошита i олiвця, записав кiлька мадьярських речень.

– Це для чого тобi? – поцiкавився Слюсар.

– Як для чого? В партизанськiм господарствi не здасться, думаєш? Ще, може, ми з тобою таких мадьярiв розiграємо, прямо наче в кiно. Ти ще не знаєш мене! То як буде: «iдiть прямо цiєю дорогою»? – звернувся до високого мадьяра i швидко записав вiдповiдь: – «Менєм едьенешен езен оз утон».

– Чортiв Пантелiй! – захоплено прошепотiв Дуденко.

– Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй. Ти б от рому роздобув, поки я поговорю про всякi дiла,

– Товариш партизан, – нiяково водячи жагучими чорними очима, звернувся оброслий мадьяр до Пантелiя. – Ви нас… ви нас не…

– I не, i нi – не бiйся. Повертайтеся до себе, берiть за карк чи за шию свого Хортi i всяких хортiв. Ти хто? Робiтник, селянин?

– Селянин… Желлир 16. Погнали на вiйну. Життя зашморгнули, – чорнi очi мадьяра затуманились.

– А ви зашморгнiть тим шиї, кому треба. Не сподiвайтесь на готовеньке. Ех, несвiдомi ви! В нашого колгоспника треба повчитися. Знаєш, шо таке колгоспник?

– Колгозiшта!.. Знаю, знаю, – весело закивав головою мадьяр.

В хату вбiг розчервонiлий Янчик Димницький.

– Брати-слов'яни, збирайтеся на майдан!.. А до нас пристав мадьяр Янош Балог. Комунiст. Чотири роки у в'язницi сидiв. Каже: буду партизанити, поки Венгрiя не стане вiльною.

– Подружимо з ним, – твердо вирiшив Пантелiй Жолудь i пiдкреслено сунув зошит у кишеню, потiм однiєю рукою притиснув до себе Димницького i загудiв над його вухом: – Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику.

– Пливемо на повний хiд, – задиркувато вiдповiв Димницький.

– А правда, хороша ланка виходить: Iван Василенко, Янчик Димницький, Янош Балог…

– Ланка дружби, Пантелiю. – Тiсно притулившись один до одного, вони виходять з хати.

Мадьяри проводять їх довгими здивованими поглядами. На свiтанку добрались до лiсу. їдучи на своєму веселому Шпачку, Пантелiй надокучав Дуденковi:

– Що ти за поет, коли навiть вiршика не склав про наш напад. Був би я поетом… Нi, Кириле, не пурхала бiля тебе муза. Справжнi поети на ходу вiршi пишуть. Доведи, що ти творець.

– Слухай, – усмiхнувся Дуденко i почав декламувати:

– Досить, досить! Генiя зразу видко, а розв'язку вiрша й я без «коли б» знаю… Не подобається вона менi…

Пiсля пiдрахунку виявилося, що в мадьярiв було забрано бiля двохсот гвинтiвок i карабiнiв, та вiсiмнадцять пiстолетiв. А набоїв було обмаль.

Горицвiт наказав озброїти усiх дiвчат-партизанок легкими мадьярськими карабiнами.

XI

Старiсть не красить людини. Тяжко змiнилася останнiм часом баба Орина: зовсiм занедужала, поменшала, в землю вросла, та роботи не кидала. Ще восени почала скаржитися Софiї:

– Ноги обважнiли, дочко, не слухають. Вiдходили своє – вiдпочинку просять… Ти менi квасолю пiднеси – буду теребити, або соняшник почухраю.

– Нащо воно вам? Я й сама з дiтьми все пороблю.

– Нi, дочко. Коли щось робиш, воно i на душi легше стає, не так про горе думається. З одними думками тепер не сила оставатися менi. Подумаєш про недавнє життя-щастя, а на теперiшнє лихо звернеш, то й остання кров замерзає усерединi. Робота втiшає чоловiка. Не можна нам попустому жити… Коли б це так умерти, щоб ти iз дiлом впоралася i мене затепла поховала.

– Чого ви про таке говорите? Страшно менi. Живiть, бабо.

– Нема чого стращатися. Вiдколи свiт та сонце стоять люди вмирають. Смерть вiстi не дає тiльки молодим, а я її вже за плечима чую… Страшно тiльки не совiсному вмирати в старi лiта.

Зима була морозна i забитна. Тим-то за всю холоднечу Орина навiть словом не обмовилась про смерть. А коли пригрiло весняне сонце, коли одного разу вбiгла до хати закосичена пролiсками Катерина, баба, дивлячись на те обвiтрене пахуче дитинство, пригорнула внучку до себе, вийняла з коси одну голубеньку квiтку, зiтхнула i знову, пiзнiше, заговорила з Софiєю про дальню дорогу.

– Хоч би ще раз перед смертю нашого Григорiя побачити. Знидiла ти, дочко, без нього, i менi тяжко. Все у снах його маленьким бачу. Живий, виходить. Тiльки де вiн теперечки по свiтi ходить? Хоч би слово, пiвслова через когось передав…

I пiд цей тихий, одноманiтно розсудливий голос на вiї молодицi наверталися сльози, пропiкали гарячi змарнiлi щоки. I знову виринав перед очима Григорiй i зникав, як зникає утлий човен на потемнiлiй розбурханiй рiчцi. А iнодi навiть у болючiй думцi не могла дотягнутися до образу чоловiка, побачити його. Зi страхом помiчала, що в дорогих рисах, в отiй далекiй далечинi з'являлося щось нове, тривожне i нерозгадане. Тому поспiшала до фотографiй. Але й вони, вицвiтаючи, з часом почали повiвати якоюсь дивною застиглiстю чи то холодком. Бо у серцi молодицi всi риси чоловiка були незмiрно кращими, дорожчими, живими.

– Не треба плакати, дочко… або поплач, поплач. Воно, дивись, легше стане. Не раз i менi за своїм плакати приходилося, коли .з бурлаками ходив на тi заробiтки. Мозолем i кривавицею кожна копiйка обкипала. Сироти ми обоє були. А тепер при живому батьковi дiти сиротами стають… От чує моя. душа, що скоро Григорiй або сам заскочить, або небезпремiнно обiзветься.

I справдi, через кiлька днiв, надвечiр, коли Софiя повернулася з нової панщини, зайшла почорнiла, висушена жiнка в благенькому вбраннi. пї змарнiлий вид туго стягнула шершава, у вiтряних лишаях шкура, а червонi, втомленi очi горiли, як двi рани. Привiталась i тихим голосом попросила води. Але зiр у жiнки був такий голодний, що Софiя зразу догадалась: не води хотiлося мандрiвницi. Нагодувала жiнку, розговорились, i та подала їй невеличкого листа.

Мало не умлiла Софiя i, схопивши обома руками задавнений, пройнятий дощами i потом папiр, вибiгла на подвiр'я, щоб на самотi прочитати той трикутничок. Забула про все. Неначе увесь свiт нахилився над нею, приголубив теплою рукою, прояснив затуманенi очi.

– Григорiю мiй! Грицю! – покликала до себе чоловiка, нiби вiн мiг її почути, i притулила до грудей дорогi слова. А великi мовчазнi сльози тихо капали на босi смаглявi ноги, на молоду траву i входили у весняну землю. Кiлька краплин так засвiтилися в зiллi, що сама Софiя подумала б – роса мерехтить.

Прибiгла Катерина i з острахом прикипiла до землi невдалiк плоту, дивлячись на матiр.

«Тата вбито!» – аж вросла в землю в нiмiй скорботi. Але коли мати пiдвела на неї очi, з радiсним криком кинулась до неї:

– Мамо, тато листа передав?.. Передав?

– Передав, дитино. I тебе згадує, цiлує. Прочитай, дочко, – подала Софiя нагрiтого серцем листа.

А невiдома жiнка поспiшала. Дуже поспiшала. Софiя ледве встигла написати кiлька слiв, щоб вони хтозна через якi руки попали до чоловiка.

«Дорогий Григорiю! Змучились ми. i скучили за тобою. Менi здається, що я вже тебе цiле життя не бачила Дiти виросли, витягнулись без тебе i все чекають свого тата. Люба говорить: «Прийде мiй тато, вiзьме мене на руки i високо-високо, аж до самого неба пiдiйме». А до мене на руки не йде. Баба Орина дуже постарiлись i хотiли б ще хоч раз побачити тебе. I всi ми тебе виглядаємо кожного дня, Григорiю, i кожної ночi. Усi ми до самої землi кланяємося тобi. Спасибi, що не забув нас, а ми тебе до кiнця вiку не забудемо. Iще передаємо наш низький поклiн партизанам, що ходять з тобою в бої. Ми всi хочемо, щоб вони дожили до того дня, коли стрiнуться зi своїми сiм'ями, дiтьми. Твоя вiрна жона Софiя».

Невiдома жiнка уважно прочитала листа i сказала Софiї закреслити останнi рядки, де згадувалося про партизанiв. На нiме запитання пояснила:

– Може десь у чорнi лапища попаду.

– Партизанка ви?

– Партизанка, – i вперше за весь час усмiхнулася.

– Я вам якусь одежину попошукаю, переодягнетесь, – кинулась Софiя до скринi.

– Не треба, – рухом руки хотiла зупинити її партизанка, – не зобижайте себе.

– А це й не моє.

– Чиє ж? – здивувалася.

– Людське.

– Склад у вас, чи як? – недовiрливо пiдвела брови.

– Який там склад… Я входжу в групу сприяння партизанам. Допомагаємо чим можемо нашим оборонцям, – тихо вiдповiла Софiя i подала свiй найкращий одяг.

– Хто ж керує вами?

– Пiдпiльна парторганiзацiя.

– Листiвки на телеграфних стовпах – це ваша робота?

– Наша, – Софiя пiдiйшла до печi, бiля якої лежали в'язочки соснової дранки, вийняла одну пахучу платiвку i подала партизанцi: – Це теж нашi листiвки.

– Винахiд! – весело засмiялася жiнка, прочитавши на дранцi повiдомлення Радiнформбюро.

– На ярмарку їх легше розповсюджувати, анiж звичайнi листiвки.

– А от одяг, здається, свiй даєте?

– Свiй, – призналася Софiя. – Збираємо бiльше для чоловiкiв. Не зобидьте мене – вiзьмiть.

Вони тепло, мов подруги, попрощалися, i партизанка пiшла городами в темну весняну нiч.

– Не дочекаюсь я Григорiя, – з жалем сказала другого дня Орина. – Коли б мав скоро прийти, не подавав би звiстки.

– Може й дiждетеся, – вiдповiла Софiя, хтозна в який раз перечитуючи листа.

– Нi, дочко, не судьба менi. Оце поклади в скриню, щоб напохватi було.

– Що це?

– Моє вбрання. Останнє, – i дiловито, спокiйно подала тугий вузлик, де лежали намiтка, чорне плаття, бiла хустина, чорнi носки i невелика подушка.

Тiльки тепер Софiя з острахом поглянула на Орину, почуваючи, як смерть наближається до їхньої хати.

За цi днi, пильно придивляючись до баби, помiчала, як та мiнилася i на очах прощалася зi свiтом: послухали i аж посинiли руки та ноги; закруглилися, глибоко запали i стали неначе прозорiшими очi, а на обличчi з'явився темний рум'янець.

– Ще кiлька день залишилося їй до смертi, – пошепки якось сказала сусiдка i похитала головою. Та не довелося Оринi померти своєю смертю.

ХII

Розкидавши ручки, бiля Югини лежала Ольга, на другому лiжку горiлиць спав Андрiй. I чомусь Докiї здалося, що хата пахне болотяними травами, прокислою водяною iржею. Що за причина? Ще раз вдихнула повiтря. В сухiй настiй василькiв вплiтався вогкий дух кiнської м'яти i прiсний недобрий присмак багновища.

Своя хата вже не радує, а лякає її. Таке життя настало… Коли ж цьому край буде? Усе добре одвернулося од людей, i тiльки горе суше мозок, розриває на шматки серце, в'ялить до самої костi напрацьоване тiло.

То перше вона йшла на поле, наче на весiлля. Отой шматок блакитного неба, затканий сонячною пряжею, отой споконвiчний широкий шлях, отi пшеницi, що обважнiлим колосом солодко пощiпували їй руки, отi три ставки, нащетиненi високими стрiлами очерету, отi веселi гордi люди – велика рiдня її, – все кожного разу здавалося новим, радувало око i душу. А тепер сама земля вiє кладовищем. Куди не пiдеш – тiльки розмови про людське безталання. Тужать похиленi осиротiлi оселi, горюють молодi вдови, попiдвiконню ходять сироти-дiти.

Сама земля плаче…

З дивовижною яскравiстю бачила засмученi обличчя рiднi, сусiдiв, знайомих i здригнулась, згадуючи, як перелякалася тої осенi в лiсi. У недiлю пiшла по гриби. Погожий осiннiй ранок снував на стернях срiбнорожевi нитки павутиння, нанизавши на них переливчастi дрiбнi зерна роси. Парували, неначе закипали, мiднi чашi розлогих дубiв, i сумовито оголялися на смерть переляканi, трепетнi осики. Через дорогу в лiску заворкотав дикий голуб. I враз далеко-далеко, мабуть аж на шосе, прогуркотiв вибух.

– Оце добре! – зрадiла i зразу ж острахом пройнялася: а може Дмитро порядкував зi своїми хлопцями. Що, як ловлять його?

I, болiючи серцем, заплющила очi, прислухаючись до кожного шереху.

Спокiйно в прогрiтому сонцем i пахощами грибiв осiнньому лiсi. Тихо падають з дерев на землю золотi дукати. На дичцi застукав дятел i штопором, донизу, почав писати чiпкими ногами круги по замшiлiй корi. Великий гриб, наче брунатний картуз, притулився до потрiсканого стемнiлого срiбла старої берези. Докiя потягнула його за корiнець до себе, i податлива м'яка земля пiднялася вгору, оголюючи бiлу сiтчатку грибницi. Колись вона тiльки дорiкнула б собi в думцi, що так необережно розкрила грибницю. А тепер примхливе плетиво знову нагадало смерть, намiтку в домовинi, i, сидячи навпочiпки бiля кореневища, довго не могла заспокоїтись, перебираючи в головi печалi останнiх мiсяцiв.

Тупiт копит вивiв її з задуми. Навмання, припадаючи до шиї коня, лiсом скакав Андрiй. Русявий чуб вибився з-пiд картуза, а допитливi очi гостро нишпорили навкруги. Ось вiн побачив її, одначе хоче їхати далi, та вона гукає внука до себе.

– Андрiю, Андрiю!

Хлопець неохоче повертає коня i пiд'їжджає до неї.

– Що ви, бабо, гриби збираєте? Назбирали вже? – з перебiльшеною цiкавiстю питає хлопець. Обличчя його заляпане згустками болота, штани мокрi, покритi iржею i зеленими, краплинами жабуриння. Чорнi виразнi очi натомленi, а кiнь важко зводить запiтнiлими боками.

– Ти де був? Чому такий заляпаний?

– Де був?.. Кiнь розпутався вночi i аж на болотi знайшов його… Так де ж вашi гриби? – збиває Андрiй її з пуття.

Вона вже не сумнiвається, що хлопець хитрує, i докiрливо дивиться на нього.

– пй-богу, бабо, на болотi знайшов коня. Замерз, що й досi не можу нагрiтися. Поїду додому.

I це «їй-богу» – бо хлопець нiколи не божився – ще бiльше непокоїть її. Вона пiдходить впритул до коня i пильно вдивляється в очi дитинi. Андрiй спочатку намагався заховатися од її допитливого погляду, а потiм насупився i рiзко спiдлоба вперся очима в неї. Так само, як i в Дмитра, затрiпотiли крила трохи навислого, з горбинкою носа, а губи стиснулись в один тонкий пружок.

I, вона знає, вже бiльше нiчого питати Андрiя: обценьками не вирвеш зайвого слова. Таким був її Тимофiй, таким був Дмитро, таким i внук вдався.

А Андрiй рiзко дивиться, насторожений, як птах перед польотом, i рiшуча впертiсть аж набухає в кожному його русi.

– пдь додому, дитино, переодягнися, спочинь трохи.

– Добре, бабо! – раптом веселiє хлопець, в очах проскакують свiтлi iскорки. – На Рокотовщину iдiть. Там грибiв!.. – вiн риссю виїжджає на просiку, затiнену узорчастим обважнiлим склепiнням осiннього лiсу…

Вiтер недбало розiрвав хмару, i в димчастому просвiтку поплив повновидий мiсяць. Жовте промiння процiдилося в хату i освiтило блiде обличчя Андрiя. Рiвно дихаючи, лежав хлопець на лiжку, накритий батькiвським пiджаком. Довгасте обличчя з затiненими очними впадинами було гордовитим, впертим, i тiльки рожевий пелюсток нижньої губи, вiдкриваючи лiнiю зубiв, зм'якшував не по-дитячому суворий вираз.

Роде, мiй роде, що нам робити в цьому жорстокому свiтi? Куди з вами подiтися, дрiбнi дiти, де порятунку та захисту шукати? То втiшалася вами, як самим сонцем, а тепер пiдтинає життя проклятий фашист, пiдтинає, мов сокира дерево. Хiба ж так думалось жити?.. Усi вчителi не могли нахвалитись її онуками. Та й сама бачила: до чого не вiзьмуться, все до ладу доведуть… Коли б нашi повернулися, коли б розiйшлися цi поганськi хмари, як туман по долинi…

В уявi пропливало мiсиво постатей чужинських, огидливих потвор i виразно чула, як отi кованi чоботи не в землю – в її груди в'їдались.

Тяжко горювала вдова, та треба ж було пiдтримувати Югину, внучат, тому-то й бадьорилась на людях, затискуючи всi печалi.

Краще накрила пiджаком Андрiя i, коли вiдступала назад, ненароком торкнулася рукою бильця лiжка. Мокра одiж обпекла їй пальцi. На викручених, ще не просохлих штанах Андрiя ряснiли волокнистi нитки водоростей.

– Де той поганий хлопчисько завжди так забрьохкається? Запитай – знову пеню на коня зверне. Сочити за тобою треба, потайний, весь у батька пiшов. I справдi, хто його по тих болотах мордує? Неспроста часто пропадає кудись хлопець.

Пiшла в другу хату, лягла на лiжко, та заснути не могла. I печаль, i думи, i спомини обступили її, як хмари отого мiсяця, розширили серце, i не спалось вдовi, як не спиться перед горем людським.

Знову пiдвелася з постелi, вийшла на вулицю. Бруднi хмари лахмiттям затягнули небо, заховали мiсяць i своїм обвислим ганчiр'ям хилились долi, наче хотiли привалити мовчазну землю. Холодною од роси стежкою попрямувала в садок У темрявi свiтили напiврозквiтлим суцвiттям яблунi, бiля плотiв одцвiтали вишнi, рясно покривши пелюстками вогку землю…

Якi то були весни перше? Кожна грудочка спiвала в її руках чи пiд ногою, як жайворонок. Дорогим убранням красувалося село, наче наречена, а дiвоча пiсня од свiту i до свiту не влягалася на спочинок. А тепер тої пiснi тiльки й почула, коли дiвчат у неволю гнали. Саме небо плакало, чуючи ту пiсню… Коли вже полегкiсть настане? Хоч би ти, сину, прийшов, своєю рукою потiшив стару матiр, приголубив дiтей…

I ниє серце вдовине, болить, як перед горем людським.

Вулицею чути чиїсь обережнi кроки, i вона, крадучись, пiдходить до крайньої яблонi. Висока постать зупиняється на мить бiля її ворiт i зразу ж, злодiйкувато горблячись, прямує далi.

«Лiфер Созоненко, – пiзнає i проводить очима ненависну тiнь. – Чого вiн?»

Докiя безшумно виходить на вулицю i зупиняється бiля плоту. На воротах бачить накреслений крейдою невеликий хрест.

«Намiтив проклятий», – i хапається руками за плiт, боячись, щоб не впасти од нестримного болю всерединi. Потiм сторожко прямує вулицями, придивляючись, чи нема ще де помiтки. Такий самий хрест бачить на воротах Карпця i тихо стукає у раму. Згодом у вiкнi з'являється постать, вся у бiлому, довго дивиться на Докiю i зрештою вiдчиняє сiнешнi дверi.

– Це ви, Докiє Петрiвно? – дивується Василь Карпець. – Що вас принесло? Чи не Дмитро щось доручив?

– Нi, Василю. Лиха година мiтить нас…

– Тiкати треба, скорiше тiкати. Бiжiть за своїми, – спiшить до хати Василь, вислухавши стару. – Уже свiтати ж починає…

Тiльки почало розвиднятися, як вiтер донiс з Великого шляху притишений рев машин.

Андрiй прожогом кинувся до клунi, винiс драбину i полiз на стрiху. М'яка сизувато-молочна синь весняного свiтанку опускалась на зеленi поля, на високу могилу. За селом, як вартовi, стояли непорушне чорнi безлистi дуби. Машини зупинилися на царинi, з них повискакували дрiбнi темнi постатi i почали, обабiч од шляху, розсипатись полем i долинкою, охоплюючи дугою село.

Не злiз, а скотився з драбини хлопець.

– Мамо! Бабо! Тiкаймо в лiс! Зараз же тiкаймо! – вскочив у хату i почав будити Ольгу.

– Ти чого? – спросоння скривилась i незадоволено трiпнула рукою дiвчинка.

– Гестапо їде! Збирайсь!

I дiвчинка, зразу ж широко розплющивши очi, зiскочила з лiжка, швидко закружляла по долiвцi, не попадаючи руками в рукава.

– Клунки покиньте! Нiчого не берiть, тiльки чоботи та сачки. Прямо через поле – в лiс. I на болота. Я вас наздожену! – порядкував Андрiй.

– Куди ж ти? – запитала Югина, наспiх запинаючись хусткою.

– Сповiщу людей, щоб тiкали.

«Сину мiй, кровинка моя». – болiсно стиснулося серце в матерi.

– Оберiгайся ж, Андрiю. Не буде тебе…

– Знаю, знаю, мамо! – нетерпляче махнув рукою. – Не барiться! Городами бiжiть, – схопився за гриву, вскочив на коня i вилетiв на шлях, тiльки курява закрутилась позаду.

«Сину мiй, кровинка моя», – на мить застигла мати серед подвiр'я, притуляючи заломленi руки до грудей i впираючись пiдборiддям у сплетенi пальцi.

На очi навернулися сльози. I тепер через сина вона краще пiзнавала Дмитра, i не було їй в свiтi дорожчої людини, що так несподiвано колись затьмарила хмурою впертiстю дiвочу радiсть.

А курява пiдiймалась i застеляла шлях. Стихало курликання копит, i влягався пил. I нiкого, нiкого на свiтанковому шляху.

«Сину мiй, кровинка моя», – тремтить серце, як росина на скошеному стеблi, а очi дивляться в далечiнь, хочуть побачити, розгадати майбутнє, зустрiти на шляху Дмитра з Андрiєм, мовчазних, поважних, як перше колись iз поля повертались.

Та нiмує шлях.

– Ходiмо, дочко моя, – Докiя торкнулася рукою її плеча.

– Ходiмо, мамо, – неначе прокидаючись зi сну, промовила. I то «мамо» було так сказано, що аж стрепенулась Докiя, Зрозумiла, що робиться на серцi Югини, заспокоїла її:

– Нiчого, дочко. Перетерпимо. Не раз нагорюємось, наплачемось, а перетерпимо, дiтей збережемо. А потiм так заживемо! На руках Дмитро носитиме тебе. Спом'янеш моє слово. Та й пiшли, доню.

Мовчки минули шлях i, вже спускаючись в долину, оглянулись назад.

Пишною бiлою хвилею пiдiймався їх сад, зеленими вогниками перехитувались пiд хмарами тополi, iз вишнякiв червоно блиснули шибки хати та й погасли. Стежками, поза городами, з клуночками, вузликами в руках поспiшали до лiсу поодинцi i невеликими гуртками чоловiки та жiнки. Десь окрай села скреготнув чергою автомат, на мить плеснув жiночий крик i обiрвався. Зупинилась Югина i знову прискорила ходу.

Iз лiсу пiшли на болота в непролазнi заростi вiльшини i верболозу. Несказанною блакиттю грала в зелених берегах вода; дурманячи голову, мiцно пахла кiнська м'ята, татарське зiлля, а над болотом тужили чорнi бiлогрудi луговi чайки.

«Чиї ви? Чиї ви?» – горюючи, запитували вони утiкачiв, i Югинi здавалось, що птиця питає про її дiтей.

«Отця i неньки», – вiдповiла в думцi, пригинаючи i вминаючи на невеликому пагорбi верболiз, щоб можна було прилягти у схованцi.

«Де ж тепер Андрiй?» – знову прокинулась тривога, i кожної хвилини пiдводила молодицю з кущiв.

Коли Андрiй ускочив у двiр Бондаря, на другому кiнцi вулицi вже з'явилися фашисти.

– Рятуйтесь, дiду! Гестапо! – гукнув хлопець i галопом виїхав з подвiр'я.

– Ти куди, чортове насiння? – гукнув Сафрон Варчук, коли хлопець вилетiв на майдан.

– За вашою смертю спiшу! – злiсно закусив уста, пiдганяючи коня нагаєм.

– За моєю смертю, щеня!? – Але поки Сафрон зривав з плеча гвинтiвку, хлопець уже був далеко вiд нього.

– Брешеш, не втечеш. Iч, погань проклята. Не вирвеш з корiнням – хвильки спокiйно не проживеш. – Андрiй уже зник у другiй вулицi, а Сафрон попрямував до школи. Досадно було на райуправу: подаєш тi списки, а забирають людей мало… «Чи нема там їхньої руки? Самi, сукини сини, розведуть партизанiв. Насилу-насилу домiгся, щоб тепер прочистили село… Видать, не сподiвався Бондар такого. Утiк би давно. Хитро я обтяпав дiльце, – i мимохiть подумав про майно людей, якi мали сьогоднi розпрощатися зi свiтом. – Хоч би Лiфер з Митрофаном не почали ранiш порядкувати… Послати б їх кудись з якимось дорученням… – В хвилюючi думки неприємною згадкою вплелися слова Андрiя. – Iч, щеня. Ще мамине молоко на губах не обсохло, а вiн за чиєюсь смертю їде. На той свiт поїдеш з сукою, що виплодила таке добро». Пересмикнувся од злостi Сафрон i не помiчає, що прямує на гестапiвцiв, якi ведуть Iвана Тимофiйовича. Плачучи, позаду iде Марiйка.

– Сафроне Андрiйовичу, за що така напасть на нас? Заступiться, Сафроне Андрiйовичу, – благаючи, ловить за руки Варчука.

– Нехай вашi бiльшовики заступляться за вас, – зло перекошує обличчя, висмикуючи руки з чорних, чiпких пальцiв Бондарихи.

– I заступляться. Ти ж, Iудо, як скажена собака, у безвiсть пiдеш Марiйко, не згинайся перед мокрицею. Чуєш! Вiн твоїх нiг не годен цiлувати. – Iван Тимофiйович, накульгуючи, з презирством i ненавистю дивиться на чорне носате обличчя Варчука i прямує курною вулицею до своєї смертi.

Та його слова не можуть заспокоїти дружину, – наче причинною стала. Округлились очi, наповненi сльозами i мукою. Вона знову кидається до Варчука, i той довго не може вирватися з її рук. Потiм Марiйка бiгцем наздоганяє, гестапiвцiв, плачучи, поривається до Iвана.

Зашкваркотiла чужа мова, i вся середина загудiла у жiнки, коли на її спинi загупали приклади.

Вiдкинулась жiнка назад. А iз рота вперед вдарила цiвка кровi, зачервонила зуби й уста.

Схлипуючи, Марiйка рукою тягнеться до комiра, розриває петельки i опускає руку до висохлих землистих грудей.

Що це iз нею? Невже це не сон? Невже не сон?.. Ось прокинеться i знову побачить себе на подвiр'ї зi своїм Iваном, побачить Югину, Дмитра, внучат… А всерединi щось кипить, забиває болючий подих. Рукавом обтирає губи i раптом скрикує, побачивши на полотнi смугу запеченої кровi.

Похитуючись, скривавлена, з розплетеними косами, бiжить за чоловiком. Темнiє в очах, чи то проклятi шинелi затемнили увесь свiт? Краєчком ока помiчає, що гестапiвцi женуть Софiю Шевчик. За материну спiдницю вчепилася меншенька дочка, а старша йде, нахиливши голову, затiнена чорною терновою хусткою.

Куди ж дiтей ведуть?.. Дiти мої дрiбненькi, пальчики рiднi… Де ж Югина, Ольга?.. Андрiй конем поїхав…

Сива голова Iвана гойднулась бiля повороту… А куди ж тебе ведуть, мiй муже?

Вона простягає руки до чоловiка, скривавленi i чорнi. Чиїсь чужi округлi очi впиваються в Марiйку, над нею майнула тiнь, тупий бiль вiдкидає жiнку до плота. Бондариха падає горiлиць на курну дорогу, ловлячи до болю розширеним зором високе, недосяжне небо…

Село зганяли на площу бiля школи, Мовчазнi, похмурi хлiбороби, заплаканi жiнки так iшли на той майдан, неначе земля мала запастись пiд ногами.

– Чого волочиш ноги, як мертвяк! – часом розiрве зловiсну тишу сердитий окрик, зiв'ється гума та короткий крик сплесне i зразу ж обiрветься.

«Що воно буде?» – питали очi, стрiчаючись з очима, а знекровленi уста мовчали.

«Що воно буде?» – болiло серце в кожного. Одна думка наздоганяла iншу, одна одної не веселiша.

На низькому дощаному помостi бiля самої грушi-дички стояли три гестапiвця. Буйним цвiтом розквiтла розлога груша, i на її тлi чужi постатi були страшнi i огиднi, як гадюки в квiтнику.

Iз школи вивели пiд охороною Iвана Бондаря, Уляну Бiльську, Семена Побережного, Кирила Iванишина, Петра Зубака, Павла Шестопала, Карпа Iльченка i ще якусь невiдому жiнку. Коли їх довели до грушi, на помiст, похитуючись, вилiз Сафрон Варчук.

– Панове! Нiмецька справедлива влада нещадно карає тих, що служили вiрно бiльшовизму. Ще й серед вас є такi сукини сини, що помагають партизанам. Так не втекти їм вiд петлi, як оцим злочинцям, що стоять перед вами, – тикнув пальцем вниз на оточених людей. – Кайтеся, кажу вам. Бо не дiждетесь своїх бiльшовикiв. Не дiждетесь!

– Дiждемося, – глухою хвилею пронеслося над натовпом.

– Що?! – пiдскочив i затупцював на помостi Варчук, впився в людей, немов випитуючи, хто промовив це слово.

Мертва тиша була йому вiдповiддю. I тiльки сотнi очей так скинулись на нього, що вiн зразу обм'як, мерзлякувато повiв плечима, махнув рукою i злiз на землю. I зразу ж гестапiвцi умiло заарканили дерево кiлькома петлями.

Першого потягнули на помiст пораненого Iльченка. З-за плеча оглянувся вiн, потiм обернувся до людей. Тихим голосом, немов поздумуючи над кожним словом, твердо промовив:

– Прощайте, добрi люди… Дiтей моїх не забудьте. – I дрогнули губи, перекосились.

– Не забудемо, – простогнав майдан.

Зразу ж петля в'їлася в тонку шию чоловiка. А товстий гестапiвець з засуканими рукавами двома руками крутнув Карпа, i вiн закрутився на шворцi, неначе веретено. Задоволено засмiявся фашист. I той широко роззявлений рот з жовтуватим сяйвом запiнених зубiв був страшнiший од самої смертi.

– Ааа! – сколихнувся майдан i побачив над помостом поблiдле обличчя Iвана Бондаря.

– Прощавайте, люди! Ви перше пишалися моєю чесною працею. Тепер i смерть прийму чесно, не згинаючись перед напасником. Тiльки самi не ждiть такої загибелi. Ворог вiшає нас, бо йому слiпить очi сонце з Москви. Iдiть назустрiч своєму сонцевi. Знаходьте свою праведну путь.

Хвилею зiтхнув натовп, i Варчуковi здалося, що з сотнi грудей вирвалось: «Знайдемо». А може то почулось? Пiдвiв голову, але нiхто не подивився на нього. В сотнях очей горiло горе, бiль i важкий упертий вогонь.

Удар держаком пiстолета кинув Iвана з помосту. Iще щось хотiв сказати роздертим ротом, але кров стишила слово – не почули його люди. Так, пiднiсши на руках, i повiсили Iвана Тимофiйовича не з помосту, а з землi, на однiй з нижнiх гiлок. I знову гладкий гестапiвець, оголюючи в усмiшцi жовтi зуби, крутнув повiшеного до себе, i вiн закрутився, пригинаючи гiлку донизу. На сиву голову розколихане галуззя вронило кiлька бiлих пелюсткiв i довго тремтiло кожним округлим, як сердечко, листком.

– Ой, людоньки! За що ж нам такi муки! – вирвався зойк з чиїхось жiночих грудей, i знову моторошна тиша, чорна i страшна, як вода на глибинi…

Софiю з дiтьми спiймали вже на городах. В селi Созоненко приєднав до них учителя Василя Хоменка, вказав гестапiвцям на хату Шевчика, а сам подався до школи.

Куди ж їх ведуть? Усiх до школи, а це?.. Еге ж, до їхньої хати… Там баба Орина зосталася, опухла, напiвмертва.

Софiя взяла на руки заплакану Любу, схилилась над нею, поцiлувала у лоб i не помiтила, як своїми сльозами окропила дитяче личко… Ось i подвiр'я їхнє. Шумлять вишняки попiдвiконню. їх сам Григорiй садив… Григорiй! I не нажилася з ним, а вже вiдходить життя.

– Ааа!.. – скрикнула, начеб фашист ударив прикладом не у вiкно, а в її груди…

Вже й хата, її нова хата горить. Вогонь червоними хустинами пiшов низом попiд вiкнами. Iще тiснiше притулила дитину до себе. I так її крiзь розтрощене вiкно кидають з Любою в хату залiзнi слизькi руки. Потiм, кривавлячи долiвку розбитими ногами, до неї пiдповзає Катерина, насилу-насилу устає з лiжка баба Орина i щось тихо говорить старий учитель. Навiщо тепер слова? Хiба i так вона не чує, що прийшла смерть?

пдкий дим i спека забивають хату. Софiя кидається до вiкна, обдирає руки об шматки скла, виглядає в сад. її зустрiчають холоднi склянi очi. Лунає пострiл, i кров заливає праве плече молодицi. Але її тiло наче каменiє – не чує болi.

– Не плач, дитино. Наш тато їх усiх переб'є. Усiх, моя доню, – обливає сльозами i кров'ю Любу…

Далеко за вогнями Софiя бачить Григорiя: поспiшає вiн з хлопцями в село. I молодиця, заплющуючи очi, ступає крок уперед, назустрiч своєму чоловiку…

Потiм вона бачить, як, обнiмаючи Катерину, застигла посеред хати баба Орина, як, закусивши в ротi пальця, стоїть посеред хати Василь Григорович, як темнiє в диму обличчя Люби. Вона її пригортає до себе. А спека вже виїдає очi. От-от спахне сухий, як перець, волос. Вчувається: зараз витечуть очi, i Софiя лягає обличчям вниз на земляну долiвку, прикриваючи руками меншеньку, що вже захлинулася димом.

– Доню, ти ще жива? – i не пiзнає свого голосу. Гiрка жарiнь забила шорстким болем.

Мовчить Люба… Що ж це по головi б'є?.. О, вже стеля валиться. Григорiю, чи ти знаєш, як твої дiти гинуть? Живцем горять. Григорiю, радiсть моя, до чого дожилися ми…

А вiн iде за вогнями… Чому ж ти ранiш не прийшов?.. Прощай, мiй Григорiю! Навiки прощай…

I вже не чує Софiя, як спалахнули її чорнi коси, червоними стали, як до неї тулиться Катерина, пiдбиваючись пiд руку своєї рiдної, мов пташеня пiд крило, не бачить, як старий учитель кусає скривавленого пальця, щоб не кричати…

Надвечiр на попелищi знайшли люди п'ять обгорiлих трупiв. Софiя з дiтьми лежала бiля груби, мiцно притулившись грудьми до землi. Перса її обвуглились, але не згорiли. Тiльки по цьому й розпiзнали люди, що то була молодиця, а не баба Орина…

Марiйка очуняла в тiтки Дарки. Довго не могла прийти до пам'ятi, а потiм, рiзко скрикнувши, прожогом вискочила з хати. Вона бiжить тихими широкими вулицями; заплiтаються босi ноги; кiлькома клубками перекочується всерединi бiль, забиває подих, i знову скривавлюються уста.

Беззоряний теплий вечiр напував мертвi вулицi пахощами яблуневого цвiту, а їй здається, що то не яблунi стоять, а бiлi вiнки, приготовленi на могилки.

«Повiсили», – це вона чула, наче з того свiту. Невже не побачить його бiльше, не почує рiдного насмiшкуватого голосу?

I з острахом пригадує ту лiтню нiч, коли, вболiваючи за щастя дочки, бачила Iвана зi складеними на грудях руками.

Майдан бiля школи.

Тиша.

Груша в цвiту.

– Iване! Iваночку мiй! – широко розкриваючи руки, кидається вона до чоловiка, i божевiльна радiсть, перемежована з горем, на мить охоплює все її стражденне тiло.

Iван стоїть бiля грушi. Ось вiн похитнувся, наче почув слова дружини. Вона з розпростертими руками кидається до нього, її обпiкають холоднi-холоднi руки з застиглими вузелками сплетених жил.

З жахом Марiйка подається назад i застигає на мiсцi. Важке тiло Iвана Тимофiйовича так пiдiгнуло гнучку гiлку, що вiн уже ногами вперся в землю. А повiє вiтер, то й подається чоловiк чи уперед, чи назад. Подивишся оддалiк – наче й справдi живий. Сивий чуб його обсипаний бiлим цвiтом. Кiлька вогких зарошених пелюсткiв упало на чорну сорочку.

I тiльки тепер Марiйка, млiючи коло мертвого чоловiка, побачила, що бiля незнайомої повiшеної жiнки стояло двоє дiтей, притуляючись личками до босих нiг матерi.

XIII

Опiвднi Горицвiта i Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.

Доручивши командування загоном Созiнову, який, трохи накульгуючи, саме увiйшов у штабну землянку, Дмитро осiдлав ко'ня, старанно пiдтягнув попруги i прислонився спиною до дуба, чекаючи комiсара, що пiшов у штабний взвод.

Шумiв лiс прозоро-жовтими крильми. Трава уже застелила всю землю, i торiшнiй лист, здиблений молодим проростом, попелясте просвiчувався дивовижно крихiтними сiтчатками.

Iз голови нiяк не виходила страта людей в його селi, зникнення сiм'ї. Посилав одного партизана в Майдани, але й там нiкого не було з його рiдних. Примруженим, натомленим оком бачив продовгуватi смуги непротряхлої землi, вкритої бiлими i лiловими квiтами, почорнiлу i димчасту до вiльгостi кору дерев, молодi пагiнцi, оповитi сизим оксамитом, i знову, затемняючи все, виринала його сiм'я.

Невже бiльше не побачить її? – кидало в холод. Тривожнi i заспокiйливi думки переважували одна одну, як шальки на висячих терезах. А на серцi було так, начеб хто його iзнизу стискував вузькими довгастими пальцями: стисне i вiдпустить, стисне i вiдпустить. I дивно: чим до'вше вiн думав про своїх, пригадуючи все минуле, таке дороге й далеке, тим бiльше вкорiнювалась надiя, що таки вони живi, що не могло бути життя таким несправедливим до нього.

«А чим ти кращий за iнших?» – строго допитувалась невгомонна думка.

«Нiчим, – зразу ж погоджувався. – Та в тому й сила людини, що надiя живить її i в найтяжчi хвилини, як братня кров згасаюче життя».

– Вирушаємо? – пiд'їхав Тур. Трохи далi за ним притримували коней охоронцi. Дула їхнiх карабiнiв спиралися на пiдрiзанi гриви, охороняючи лiсову дорогу з двох бокiв.

– Поїхали, – одiрвався од напливу думок. Легко, одним помахом скочив на свого точеного красуня.

Грацiйно вигинаючи шию, заграв пiд ним Орел i м'яко опустив копита на тлусту чорносиню дорогу. Погладив коня бiля вух, i вiн, округляючи шию i косуючи розумним синiм оком, потягнувся, як довiрлива дитина, до свого господаря.

Дмитро вийняв з кишенi шматок хлiба, i Орел пiдхопив його м'якими губами, замахав головою.

Орел i Вiтер iшли поруч по вузькiй лiсовiй дорiжцi так, що раз од разу нога Дмитра торкалася Турової.

– Як ти думаєш, Дмитре Тимофiйовичу, чого нас у штаб викликають?

– Чого? – замислився, одганяючи тi самi думи. – Весна iде.

– Орати пора? – насмiшкувато примружив око.

– Нi, жати, косити настав час, – зрозумiв натяк Тура. – Життя тепер iнакше пiшло у нас: спочатку жнива, а потiм оранка.

– Це правда, – погодився Тур. – Великi дiла наспiвають.

– Знаєш, – раптом прояснiв Дмитро, i добра жмурка заграла в його чорних очах: – колись я читав розмову товариша Сталiна з одним чи то журналiстом, чи то письменником. I там товариш Сталiн сказав, що великому кораблю – велике плавання… От це неначе про нас тепер сказано. Пливли ми спочатку, як рибалки на душогубцi. По одному фашисту вбивали, дiяли розрiзнено, а тепер – яка сила! Так i сказав товариш Сталiн: великому кораблю – велике плавання. Ти неодмiнно цi слова усiм партизанам розтолкуй. – I замовк, сповнений тими згадками, що так тiсно єднали його i з Великою землею, i з тим свiтом, що принесе щастя усiй землi. Нiкого ж iз рiднi не було в Дмитра на тому великому привiллi, тiльки був у нього там єдиний порадник, друг, батько i полководець – великий вождь. Хоч би краєчком ока побачити його.

Вбрiд перебрались через яругу, яка заросла лiщиною. Орел, розбиваючи грудьми хмари, iшов легко i обережно, неначе плив по зеленавiй водi. На тому березi хтось невидимий суворо запитав:

– Пароль?

– Радянське Подiлля! – вiдповiв Тур, оглядаючись навколо, але так i не побачив дозорця.

Доки доїхали до штабу, пролунало iще кiлька окликiв, неначе сама весняна земля, пробуджена першим громом, обзивалась до своїх синiв.

Iван Васильович Кошовий, комiсар штабу партизанського з'єднання майор Кузнецов i секретар партбюро Гiрник радо зустрiли Горицвiта i Тура. В напiвтемнiй вогкiй землянцi на столi зеленiла пошпилена тоненькими прутиками карта. Дмитро зразу ж побачив примхливо вигнуту смугу рiдної рiки.

– Як живеш-можеш, командире? – дужо стиснув руку Кошовий.

– Погано, товаришу начальник.

– А я думав, що ти нас порадуєш.

– Мало радостi. Фашисти впень вирiзають нашi родини i села. Партизани дiла просять.

– Дуже просять? – виключив радiо, що саме передавало маршi.

– Дуже.

– От за це й спасибi… А ти кажеш: нерадiснi вiстi привiз.

Iван Васильович усмiхнувся, а Дмитро ще дужче нахмурився.

Сонячний промiнь iз крихiтного вiконця якраз упав хитким промiнням на злам Бугу, до якого притулився районний центр, обведений червоними стрiлами.

Тiльки Дмитро з цiкавiстю нахилився над картою, як тихо заговорив Кошовий:

– На велике дiло викликано вас, товаришi. Наша розвiдка доповiла, що в районному центрi зараз скупчилось до восьмисот фашистiв. Крiм того, в будинку вiдпочинку зiбралося нагулювати жир шiстдесят офiцерiв. к вiдомостi, що ця чорна сила iз полiцiєю буде кинута на придушення партизанського руху. Штаб нашого з'єднання вирiшив першим напасти на ворогiв.

– Це дiло, – схвально кивнув головою Дмитро i вже не зводив очей з Iвана Васильовича, ловлячи кожне слово i зразу ж розмiрковуючи, як перетворити його в життя.

Iван Васильович коротко розказав план операцiї, а потiм поставив завдання перед загоном Горицвiта:

– Тобi, командире, прийдеться взяти пiд контроль дороги, що ведуть до мiста. I не пускати туди нiкого. Затримувати всiх пiдозрiлих, знищувати ворогiв народу. Коли ж почнеться наступ – твоє мiсце отут, – показав на картi. – Завтрашньої ночi твiй загiн повинен осiдлати правобережнi дороги.

– ксть, осiдлати правобережнi дороги, – пiдвiвся з-за столу.

Посидiли бiля карти, обмiрковуючи план нападу.

– До операцiї в тебе нiяких зауважень не буде? – запитав Iван Васильович Дмитра.

– Зауважень? – перепитав по звичцi, виграючи час для сформування думки. Поволi пiдбирались першi слова, а очi охоплювали знайому побузьку мiсцевiсть.

– Будуть. Коли ми перерiжемо шляхи, то села, що лежать далеко вiд мiста, цiлком перейдуть у нашi руки. Неодмiнно треба зразу ж повести агiтацiю, щоб всi селяни, хто має зброю, пiшли бити фашистiв. Немало таких знайдеться. Вогнем дише народ на ворога. Ми ж матимемо двi вигоди: швидше з поганню розправимося i людей навчимо боротися за своє право. Зброєю навчимо.

– Вiрно, командире, – пiдтримав Дмитра секретар партбюро i звернувся до Тура. – Вам керувати цiєю важливою агiтмасовою роботою. Вiд штабу сьогоднi ж пришлю на допомогу партiйних працiвникiв. Зводьте на ноги людей. Крiпко зводьте, щоб цей перший великий бiй ми виграли малою кров'ю.

– Будемо працювати, – коротко вiдповiв Тур.

– Ну, нi пуху нi пера, – попрощався Iван Васильович. – Чогось сумовитий ти, Дмитре Тимофiйовичу.

– Така вже вдача, – стримано вiдповiв, не бажаючи розповiдати про своє горе.

– Да, кров у тебе не дуже весела, – погодився. – Бувай здоровий, друже.

I вiд цього вперше сказаного «друже» стало теплiше на душi у Дмитра, а в уявi водночас поволi окреслювався план нападу на район, i вiн уже бачив початок бою бiля самого Бугу.

– Бувайте здоровi, Iване Васильовичу, – i, пригинаючись, швидко вийшов iз землянки.

– О, ледве не забувся! Почекай, командире! – гукнув навздогiн Iван Васильович i поквапно пiдiйшов до Дмитра. – Скажи, що тепер твiй Андрiй робить?

– Навiть не знаю, Iване Васильовичу, де вiн.

– Як не знаєш?

– Просто, – i розповiв усе про сiм'ю.

– Чого ж ти навiть не обмовився?

– Для чого?

– Як для чого? Думаєш, нам нема дiла до твоєї родини?

Уже може б розшукали досi. Ти, певне, не знаєш, що твiй син помагає партизанам?

– Нi, не знаю, – здивовано подивився на Iвана Васильовича. – Що ж вiн робить?

– Та… – махнув рукою, очевидно, не бажаючи говорити, а потiм передумав i додав: – Дорогу їм вказував.

– Ну, це не велика допомога.

– А ти хотiв, щоб вiн дороги мiнував, машини пiдривав? – усмiхнувся, збираючи бiля очей пучки променистих зморщок.

Надвечiрнє сонце розсипало по лiсу золоте колосся, тремтiло на стовбурах; по яругах спiвали струмки, а лiворуч, на грубо обтесаному столi, два бiйцi розбирали ручний кулемет, що вперся в дерево куцими сталевими нiжками, i притишеними голосами добре виводили пiсню:

XIV

Партизани перетинали дороги в найзручнiших мiсцях i для нападу, i для оборони: в лiсах, понад ярами, в заболочених низинах, що заросли вiльховими чагарниками, срiблястою осичиною, верболозом. Кiннотники iз штабного взводу пiдтримували зв'язок помiж окремими партизанськими групами; пiдривники замiнували головнi проїзди, а решта партизанiв всюди перерiзала телефонний зв'язок. Громили полiцiйнi участки та кущi, пiднiмали населення на збройну боротьбу.

Погожого темного вечора Дмитро приїхав у село Супрунiвку. Здалека помлiв на майданi вогонь i на вiдблиск багаття направив коня. Освiтлений хистким промiнням, на колодах стояв дiд Хмара з агiтатором, присланим iз штабу з'єднання. Мiцний голос дiда розлягався над натовпом гудiнням великого дзвону:

– А в кого нема рушницi, знаходь дробовик! А нема дробовика, точи ножа. I нiж пригодиться. Бо що то може бути за чоловiк, що нi одного свого ворога не вбив! Доля в бою завойовується. Хочеш жити – фашиста убий! Хочеш, щоб дiти твої жили, – фашиста убий! Хочеш, щоб у тебе добро, щастя було, – знову ж таки його, гадюку, тричi убий! I скiльки житимеш, стiльки дякуватимуть тобi люди.

– Товаришу командире! – молодцювате пiдскочив Пантелiй Жолудь, витягаючись в струнку, по-вiйськовому. – Партизани вашого загону проводять мирну бесiду з громадянами села Супрунiвка. Фашисти тут розгромленi ще двi години назад, – i, лунко вдаривши закаблуками, вiдступив на крок. Хай, мовляв, усi бачать, який порядок у загонi.

– Дмитре Тимофiйовичу, скажiть людям слово, – вiтаючись, пiдiйшов дiд Хмара.

Зiскочив з коня, розминаючи ноги i мружачись на ясне сяйво.

– Кращого, нiж ви сказали, нiчого не вигадаєш, – осмiхнувся Хмарi.

– Хай люди на командира подивляться. Це перед боєм важливо, – притишено промовив, обдаючи Дмитра м'якою сивиною бороди. I Дмитро пiдiйшов ближче до людей та багаття.

– Добрий вечiр, люди добрi! – стримано поздоровкався, почуваючи знайоме хвилювання, що водночас холодило i розiгрiвало все його напружене тiло.

– Добрий вечiр, – багатьма голосами вiдповiла темрява, i пошепки пiшло гуляти: «Командир приїхав… Нiби iз наших країв… Та це ж Горицвiт Дмитро… Бригадир!»

Повiтря пахло розквiтлими садами, молодими прiснуватими травами, зiгрiтою землею; бiля них сумовито повiвала гiркуватим настоєм пiдiпрiла кора недавно зрубаного дерева. Якийсь час вдивляючись в незнайомi обличчя, освiтленi мiнливим сяйвом, вiн до болю вiдчув усе горе i лихолiття, що нависло над кожним хлiборобом, над його дiтьми, над усiєю землею. I захотiлося знайти таке слово, щоб кожному дiйшло до душi, упало важким живим зерном.

Так, iнакшої думки нi в кого не могло бути, хто був чесним громадянином свого краю: убий ворога, задуши його, втопи, що хочеш зроби, а зведи iз землi. Тiльки ту саму думку iнакше можна було донести до кожного серця. I Дмитро, не маючи хисту красномовства, одначе тепер завжди вiдчував настрiй людей i знаходив для них потрiбне вiрне слово, не пiдвищуючи голосу, не розмахуючи руками. Вiн соромився, що у нього щось може вiдрiзнитися вiд звичного, тому й розмова його була така, наче вiн працював, – зосереджена, строга i пiдсвiдоме лiрична. Ви, певне, помiчали, що у нас, буває, i танцюють – наче дiло роблять: серйозно, стримано, але одночасно невидима усмiшка таїться на устах парубка чи дiвчини, i досить якогось незначного поштовху, щоб вона освiтила обличчя новою привабною i стриманою красою. От така i мова була в Дмитра: не з чуття краси виходила вона, а з чуття суворої пережитої необхiдностi, а тому й краса її приходила пiзнiше, як задума пiсля прослуханої пiснi.

– …А тепер iдiть вiдкопуйте зброю. А на ранок сходьтеся сюди. Нехай матерi виряджають своїх синiв, жiнки – чоловiкiв, сестри – братiв. I хай кожному буде добра вдача та слава невмируща! – закiнчив своє слово.

Iще трохи погомонiв iз людьми i, скочивши на коня, поїхав перевiряти роботу взводiв.

– Прибуде народу, товаришу командире, як води у повiдь, – пiд'їхав Микола Остапець.

– Ти думаєш?

– I думати нема чого! – обiзвався позаду квген Свириденко. – Дай тiльки допомогу людям – битимуть фашиста… До кого не кинься: як не дочку на каторгу забрав, так домiвку спалив, убив когось, добро позабирав. За своєю владою зiскучився народ, за синами своїми. Нащо краще, вiзьму свого дiда. Вредний такий, гудзкуватий, нiби корiнь. Всi ми в колгоспi, все село, а вiн один вперся: «Жив по-старосвiтськи i помру по-старосвiтськи. Мене вашi колгоспи не скоро дочекаються»… Заскакую це якось напровеснi додому. Ну, звiсно, мати обнiмає, плаче, баба теж реве. Аж тут i дiд iз печi обзивається:

– квгене, це правильно, що нашi фашиста пiд Сталiнградом упень знистожили?

– Правильно, дiду, – кажу.

– I до нас дiйдуть?

– Безпремiнно дiйдуть.

– Коли б уже скорiше, а то я думаю-передумаю собi: як не буде їх довше – сам пiду шукати своїх. Дiйду чи не дiйду, а шукати пiду.

– А в колгосп, як прийдуть нашi, пiдете?

– Перший побiжу, аби тiльки своїх побачити… Та ти не смiйся, чортiв вилупку, напався на мене, коли я пирхнув: нiхто тобi такого права не дав з людської болiстi смiятися. I так вiн це «людської болiстi» сказав, що мене аж дрож пройняв… Багато у людей на душi запеклося. Кров'ю обкипiла теперiшня проклята житуха.

Партизанський патруль зупинив їх при в'їздi в сусiднє село.

– Як справи, Федоре? – запитав Черевика.

– Хорошi, товаришу командире, – наблизилась чорна, збiльшена темiнню постать. – Народ виловлює зброю по ставках, копанках, викопує з землi.

Перед свiтанком, сповнений утомою i тим радiсно пiднесеним настроєм, що охопив усiх партизанiв, i тривожними думами про сiм'ю, i мiркуваннями, як найкраще провести удар на мiсто, вiн вирiшив дати короткий перепочинок людям i коням. Постукали в дверi просторої хати, i незабаром з сiней обiзвався дитячий голос:

– Хто там?

– Партизани; Переночувати пустiть. Хлопчик вiдчинив дверi i радiсним, схвильованим голосом промовив:

– Заходьте, заходьте, тiльки у нас постелитись нема чим.

– А де ж батько, мати? – запитав Дмитро, торкаючись рукою дитячої голiвки.

– Убили їх, – обiзвався з хати голос дiвчинки. – Iвасю, бiжи в клуню по сiно!

– Я зараз, – метнувся хлопець на двiр.

Поклали сiдла пiд голови i лягли на широкому полу, що йшов од пiчки до причiлкової стiни. Дмитро умостив бiля себе хлопчика i пiд його спiвуче жеботiння заснув чутким партизанським сном. Прокидаючись, чув на вулицi голоси, брязкiт зброї, форкання коней i знову засинав, торкаючись рукою худого тiльця сиротини.

Уранцi, коли сонце променем постукалось у шибки, вiн почув притишенi голоси i шамотiння. Розплющив очi. Побачив, як босонога дiвчинка рокiв дванадцяти, зводячись навшпиньки, виймала iз печi онишником чималий горщик.

– Ганю, збiгай до тiтки Марiї за молоком. Скажеш – для партизанiв.

– Зараз, тiльки вiдцiджу картоплю, – метнула чорними косками.

– Це ж у нас i хлiба нема. Як ми будемо гостей вiтати? – задумався хлопець, i його чорняве обличчя нiби постарiло.

Зворушений Дмитро пiдвiвся з полу i довго дивився на дiтей ласкавими i сумовитими очима.

– Як вам спалося? – пiдбiг до нього Iвась. – Не замерзли? – i головою прихилився до Дмитрового плеча. Дмитро збудив своїх бiйцiв i зразу ж наказав:

– Де хочете, а дiстаньте для сирiт харчiв. Зараз же. А потiм роздобудьте корову, чи з громадського господарства, чи в старости.

– Дiстанемо! – швидко пiдперезався квген Свириденко i через хвилину вискочив з Остапцем у двiр до коней.

Ганя швидко схопила глиняний кухлик i почала зливати Дмитровi на руки.

– Ой, горе моє! Куди ж вашi поїхали не поснiдавши? – сказала таким жалiсливим голосом, як говорять лiтнi жiнки, i кинулась до вiкна.

– Вони скоро повернуться, – заспокоїв Дмитро.

XV

Було очевидно, що ворог про пiдготовку до нападу нiчого не знав. Коли й дiйшли якiсь чутки – не повiрив їм, бо ж у мiстi зiбралась така велика сила. Фашисти, напевне, гадали, що якийсь партизанський загiн напав на полiцiйний участок, а тому вдень iз мiста виїхала каральна група – щось iз шiстдесят пiхотинцiв.

Дмитро наказав партизанам пропустити цю групу в лiс, а потiм несподiвано вдарити i ззаду, i з бокiв. Зв'язкiвцi на всякий випадок метнулись обабiч од шосе за допомогою. Коли автомашини увiйшли в глибину лiсу, партизани всiєю силою обрушились на карателiв, що, зiскакуючи на землю, лягали прямо на болотистiй дорозi i уперто вiдстрелювались, аж поки їх не знаходила вiрна партизанська куля або не розносила в клоччя граната. Кiлька забруднених фрицiв здалося в полон, їх хотiли розстрiляти у вiдплату за одного вбитого i одного тяжко пораненого партизана, одначе одвели до командування загону.

Бiля Супрунiвки Дмитра наздогнав зв'язкiвець-мотоциклiст, озброєний танковим кулеметом Дегтярьова, i передав наказ штабу партизанського з'єднання вiдправити обидвi гармати з обслугою в розпорядження штабу. Хоча i жаль було, одначе зразу ж направив Остапця iз запискою до командира вогневого взводу Пiдвисоцького.

По селах представники штабу з'єднання поповнювали партизанськi загони озброєним населенням, перемiшували його з обстрiляними лiсовими вояками. Окремо видiлили двi групи досвiдчених рибалок, щоб без затримки можна було переправлятись на другий берег Бугу. Жiнки зносили перкаль i полотно для перев'язок – бинтiв не було. Всюди по хатах топилися печi – готувались до партизанського свята. I в кожному дворi вiдчувався той щасливий i святковий настрiй, що охоплює людську душу в хвилини найбiльших переживань, коли зовсiм не думається про своє особисте, бо воно так добре розiйшлося в навколишньому, як сiль в окропi. Вiрилося, що зовсiм недалеко ходить щастя, i тому особливим вогником свiтилися проясненi очi, вiльнiше дихалося i легше ходилося по землi.

Не доїжджаючи до галяви, обсадженої вишняками i поритої давнiми щiлинами, Дмитро почув сердитий бас, що раз у раз зривався спересердя i переходив у гортанний клекiт:

– Я тобi сказав – не пущу! Значить, не пущу!

– Еге, так i не пустите. Сам утечу, – вперто твердив дитячий голос.

– Я тобi так утечу, що не сядеш i не ляжеш. Всього iзсиню, як буза.

– Нема такого права, тату.

– Ти знаєш, як мати .наша буде журитися, – почав доводити батько.

I зразу дитячий голос повеселiшав:

– Я вже маму втiшив. Вони сказали, щоб недалеко вiд вас тримався. Все ж може трапитися. А пiсля бою щоб разом прийшли додому. От що!

– Тьфу на вашу голову! I мале i старе заодно! – сплюнув лiтнiй чолов'яга в короткiй свитинцi. – Ходiмо вже разом, причепо, бо запiзнемось.

– Е? – ще недовiрливо протягнув хлопчик рокiв чотирнадцяти, не наближаючись до батька. Але швидко зрозумiв, що його не обманюють, тому зразу ж споважнiв i, притримуючи рукою ремiнь карабiна, широкими кроками господаровито пiшов по галявинi, раз у раз перестрибуючи через напiвобваленi задавненi щiлини.

Тепла зоряна нiч. Чути, як в темрявi зiтхає i плещеться рiка. А лiворуч хвилею перекочуються шуми – то людська рiка, невидима i грiзна, попливла усiма дорогами та без дорiг до настороженого мiста. Часом брязне зброя, скрегне об камiнь пiдкова i з-пiд копита розквiтне гiлочка золотистих iскор, схожих на кетяшину бузка.

Партизани, замiнувавши дороги i виставивши на них заслони, широко охоплювали невелике сонне мiсто; околицi його перед самою вiйною закрасувалися рiвною лiнiєю нових будiвель; тепер тут розташувалися фашисти. Поперед будинкiв, на лузi, горбатилися дзоти; обпетлявши черепашим виводком околицю, вони двома клешнями вгризались в прибережнi схили. Партизани затискали мiсто так, як проходила крива дзотiв, але основна сила була скерована на центр, де стояли казарми, будинок полiцiї i комендатура. Перед їхнiми вiкнами лежали гнiзда хворосту: спасаючись нiчного бою, фашисти на всякий випадок ще огородилися сухостоєм.

З шипiнням пiднялися три ракети i, опускаючись, вирвали з темряви шматок обвислої кручi i людську постать з гвинтiвкою навпереваги.

Раптом сколихнулась нiч, загупала важкими кроками, розкотилася стоголосим «ура». Задеренчали, заляскали пострiли. I чийсь несамовитий крик роздирав темiнь пронизливо й довго.

Iз казарм, будинку полiцiї i лiсистого узбережжя Бугу невпопад застрочили автомати, пiзнiше – кулемети i спалахнули купи сухого хмизу, зубчасто пiдiймаючи вгору чорну приполу ночi. Вогонь яскраво освiтив кривавi коробки будинкiв, що були загратованi рiдким лiсом, наче з хвиль пiднявся високий берег, на якому бiгали, метушились i падали фашисти. Ось частина їх добiгла до дзотiв, деякi заховались по будинках i мiцнiше озвалися кулемети й мiномети.

Через широкий i глибокий рiв партизани швидко перекинули дошки i, пiдстрибуючи, неначе перегойдуючись, побiгли ближче до будiвель. Ось один зупинився на мить, похитнувся i впав на руки товаришевi, що пiдбiг iззаду. I в цей час партизанськi мiномети ударили бiглим вогнем. Багрянi сполохи виводками жар-птиць стрепенулися над будинками.

– Впору сипнули! Дуже впору! – зрадiв Созiнов, спiшившись бiля трьох дерев. – Красиво б'ють!

– По-хазяйськи! – зупинив коня Дмитро, спостерiгаючи, як його партизани залягали недалеко вiд будiвель, що вже починали нерiвно пiдiйматися вгору хистким сяйвом, обливаючи багряним литтям склепiння дерев.

Недалеко вiд них, тримаючись ближче до рiки, пробiгла з карабiном Соломiя. Санiтарна сумка, набита медикаментами i полотном, неповоротко пiдстрибувала, била дiвчину по ногах. Созiнов хотiв їй крикнути, щоб верталась назад, але в цей час побачив, як дiвчина припала до партизана, обережно вiдволiкаючи його в затiнок. Потiм на весь зрiст побiгла до групи партизанiв, що вклинились мiж дзотами i палаючими будинками.

З домiв, що уже шумували вогнем, стрибали i вибiгали фашисти. Бiльшiсть iз них падала недалеко вiд порога i вiкон, а тi, що вцiлiли, уперто вiдстрелюючись, вiдступали до Бугу i маскувалися за деревами, аж поки не залягли мiж товстими колодами сплаву.

Громохке заграли по колодах снаряди i мiни, i розщеплене дерево пiдiймалося вгору з шматками закривавленого м'яса.

– За Батькiвщину! За Сталiна! – пiднялися партизани в атаку, на ходу вганяючи в автомати воронi диски i заряджаючи нiмецькi протитанковi гранати. Кинулась за ними Соломiя, але поруч хтось застогнав, i вона нахилилась до пораненого.

– Ой, пече мене, сестричко. В грудях!.. – тяжко захрипiв молодий хлопець з хвилястим русявим чубом.

Обережно пiдняла сорочку i здригнулася: куля попала партизановi нижче соска, i з невеликої рани з силою витиснуло частину легенi, схожу тепер на червоний дитячий кулачок. Вiдчуваючи приплив кровi до голови, метнулась назад, мiж палаючими деревами знайшла парокiнну пiдводу, що саме пiдвезла боєприпаси, уклала пораненого i наказала везти до санпункту, де був хiрург. I знову побiгла наздоганяти партизанiв, що наближались до Бугу.

Коли мiномети вдарили по бокових дзотах, фашисти повискакували з них i побiгли до рiки, вiдрiзаючи дорогу дiвчинi, що опинилась на пiвостровi, утвореному Бугом i нешироким зарогом. Вiдстрелюючись на ходу, Соломiя кинулась до рiки. Кiлька разiв просвистали бiля неї кулi, i вона з похилої кручi покотилася вниз. Хвиля обпекла до самого пояса, i в цей час по рiчцi смачно зачмокав свинець. Тiснiше притуляючись до високого берега плечем, обережно попрямувала до двох прип'ятих човнiв. Тримаючись за обшивку бiльшого, тихо аж по груди увiйшла у воду i заховалася в гострому закутку помiж човнами.

На кручi з'явилися двi чорнi постатi, i дiвчина, торкаючись скронями обох обшивок, пригнула голову до самої води, густої i червоної.

Iще раз пролунало «ура», i резервнi роти з новою силою вдарили на фашистiв.

Найжорстокiший бiй точився бiля колод i на пiвостровi. Дмитро наказав своїм партизанам, що попали пiд перехресний кулеметний вогонь, вiдступити вiд пiвострова, а сам iз штабним взводом помчав до Бугу. Бiля рiки усi вершники спiшились, кручею спустилися вниз i побiгли до вислого рiжка, що вiдчахнувся вiд берега, ладнаючись от-от обвалитись у воду. Першими з берега на кручу пiдняли на плечах кулеметникiв, i вони зразу ж вдарили в спину оторопiлому вороговi. На допомогу кулеметникам висипали автоматники, i останньою вилiзла на пiвострiв, уся мокра i радiсно зла, Соломiя.

Заметалися вороги на вузькому клинi, а потiм отарою, переганяючи один одного, кинулись у хвилi заводi, думаючи переплисти на той берег. I тодi лiвобережнi кущi замерехтiли цятками вогнiв, обiзвалися пострiлами – шляхи вiдступу були вiдрiзанi загоном iменi Ленiна…

Ясний зеленавоголубий свiтанок пiдiймався над берегами Бугу. Сонце ще не зiйшло, але схiд уже горiв, мерехтiв i мiнився дорогим шиттям; дубовим листом золотилися окрайцi хмар, i на притихлiй водi, що зараз нагадувала велетенський щiльник, кожна сота грала то червоною барвою у виїмцi, то синьою чи голубою в стiнках правильного шестикутника.

Стихали пострiли.

Незабаром iз в'язницi висипали в самiй бiлизнi змарнiлi в'язнi, обнiмаючи i цiлуючи своїх визволителiв. Якась жiнка кинулась до Дмитра. Вiн, спiтнiлий i весь у землi, на мить одхилився назад, але на нього поглянули такi щасливi голубi очi, наповненi сльозами i усмiхом, що вiн рвучко нахилився до них i вiдчув на устах теплий солоний присмак.

– От i познайомились – партизан Дмитро Горицвiт, – усмiхнувся молодицi, бачачи, як в її очах мерехтять червонi вiдблиски пожежi.

– Щасти тобi, Дмитре, зустрiтися i зi своєю дружиною, – стисла йому руку своєю невеличкою, довгастою, мов весельце.

– Коли б то так, – замислився.

– Дмитре Тимофiйовичу! – пiд'їхав до нього Тур. – Вiтаю з цiлковитою перемогою над ворогом. Нашому загоновi i вам особисто висловив подяку представник штабу партизанського руху.

– Спасибi!.. Убитi в нашому загонi є?

– Два. Чотири поранених. к вбитi i в iнших загонах Втрати фашистiв – шiсть сотень. Можна сказати, район звiльнено.

Обминаючи трупи ворогiв, обвугленi головешки дерев, пащi пнiв, що, неначе вигнутi кривавi плахти, гаряче дихали вогнем i димом, Дмитро поїхав до своїх партизанiв.

XVI

Дiставши вiд штабу партизанського з'єднання триденний вiдпочинок, Дмитро повiв загiн у село Погорiле, що мальовниче розкинулось на крутих пагорбах понад Бугом.

Сонце, трохи посвiтивши зранку, тепер зайшло за хмари i широкими прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному свiтлi все навколишнє окреслювалось чiтко i рельєфно, неначе i дальнi хати, i хвилястi вишняки, i примхливi лiнiї Бугу, i корови в долинi були вирiзьбленi iз каменя. Зрiдка на луги падав просвiток, i тодi здавалось, шо латаття i незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогнi.

По дорозi промчало авто, переповнене партизанами. З кабiни весело виглянув Пантелiй Жолудь, гукнув комусь:

– Додому хлопцiв везу! Хай погуляють у своїх. Але не встигла машина пройти двiстi-триста метрiв, як зачмихала i зупинилась. Жолудь вискочив на землю, посварився на когось у кузовi.

– Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бiсу в зуби поїдете, а не додому. Доведеться пiшки чимчикувати. Увесь «шик» пропав.

– Чого ти, Пантелiю, скрипиш, як немазаний вiз. Залий бак моїм трофеєм. Спирт – перший сорт, – промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з кузова велику сулiю.

– Шкода такого добра, – пожалiв хтось iз тих, хто випити не дурень.

– Добрячий спирт, – нюхнув Пантелiй i зажурено похитав головою: – Таке добро виливати аж серце не на мiсцi…

Проте вилив рiдину в бак – хотiлося на машинi приїхати в село. Знову зачмихало, загурчало авто, i воїни з пiснею помчали до своєї рiднi, жiнок, батькiв та дiтей.

Деякi партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках пiдiймались на крутi пагорби i зникали в полумисках зелених долин, у вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квiту. I поки дiйде вояк до своєї хати, за ним уже пiвсела прямує, розпитуючи про життя бойове, друзiв, свою рiдню. I дивися, якась мати бiжить назад селом додому – може уже її син прийшов. А он якась жiнка, почувши важку звiстку про смерть чоловiка, побiлiла, схопилась руками за серце, притулилась до плота i завмерла в тiй скорботi, коли небо i земля темнiють в очах.

На царинi села Погорiле партизанiв перейняли селяни хлiбом-сiллю. Скинувши шапку, шанобливо поцiлував Дмитро високий хлiб, передав комiсаровi. I, вдивляючись в щасливi обличчя людей, в оту живу рiзнобарвну хвилю, що забила всю вулицю, в отi захопленi оченята дiтвори, що повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квiтучi гiлки дерев, вiн чув, що спокiйна радiсть сповивала все його тiло, як цвiт сповивав село.

Не раз у життi, досхочу напрацювавшись на полi, вiн, лежачи на возi чи просто на стернi, вiдчував солодку хвилюючу утому. Вiдпочиваючи, спiвало тiло, нахилилися над ним свiти, М'яко мерехтiли великi зорi, i далина була така принадна i зрозумiла, як дiвоча пiсня в жнива.

Отак i тепер спокiйно, урочисто i трохи сумовито було на душi. Радiсть, що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вiрилось: вiдшукається його сiм'я, i до нього пригорнуться дiти, як он до того високого партизана, що, посадивши на плечi дiвчинку, в супроводi щасливої молодицi i цiлого виводка малят прямує подвiр'ям до хати. I всмiхнувся, коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки.

Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстiж вiдчиняли ворота i, не зачиняючи їх, так i йшли з партизанами до хат. I в тому простому селянському звичаї була така дорога любов до своїх людей, що тиха усмiшка не раз молодила суворе обличчя Дмитра.

«Як ми заживемо пiсля вiйни єдиною сiм'єю. Все дрiб'язкове вимететься з людської душi, поглибшають, покращають i любов, i почуття, i життя, як свiт пiсля грози…»

Та й тепер Дмитро щоденно помiчав, наскiльки морально пiдносились люди, що пройшли через рiки страждань, щоразу дивилися смертi у вiчi. По-новому вiн бачив дружбу, любов до своєї землi, любов до коханої дiвчини, жiнки… Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Ранiше обнiмав свiт лише своїми руками, а тепер охоплював його ще й думами, усiм серцем, бiльше турбуючись за людську долю, нiж за свою. Колись давно основою вважалося своє, хай невелике, як пташине кубельце, але своє щастя, добро, своє подвiр'я i хата. I iнше розумiння було вiддаленим, книжковим, лежало, як незмiрна глибiнь.

Тепер вiн крiпко пiдводився над тим притьмареним обмеженим свiтом, i життя його, не втрачаючи своїх характерних особливостей, поєдналось iз життям людей; поєдналося не сiро, як у того, хто хоче заховатися вiд допитливого i правдивого людського ока, а як єднаються весною на бистрiнi рiзнобарвнi живi струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорiв i не втрачаючи своєї особистої принади.

Коли була виставлена варта i всi партизани розмiстились по хатах, до Дмитра i Созiнова пiд'їхав Тур. Його обличчя раз у раз освiчувалось доброю усмiшкою.

– Дмитре Тимофiйовичу, я вам зараз не потрiбний?

– Як так може бути, щоб комiсар був менi не потрiбний? – примружився, розумiючи, що Тур хоче їхати до Соломiї – вона ще зранку пiшла до батька.

– Що будемо робити? – зразу споважнiв комiсар.

– Та їдь уже. Вiдпочивай до ранку, а потiм приймеш командування загоном: я з начальником штабу навiдаюсь до свого села. Так? – подивився на зосереджене обличчя Созiнова.

– Поїдемо! – кивнув головою начальник штабу.

Тур попрощався iз ними i, пригинаючись, щоб не зачепитись за гiлки дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потiм на мить з'явився на крутому пагорбi i раптово зник з очей.

Зiтхання мимоволi вирвалось iз грудей Созiнова. Дмитро без слiв розумiв його почуття. I хоч як йому хотiлось заспокоїти хлопця, проте не випустив нi пари з уст, – не тому, що нiчого заспокiйливого не мiг знайти. Тепер вiн уже глибше розумiв сплетення людських почуттiв, але вважав, що торкатися до них, хай навiть досвiдченою рукою хiрурга, однаково неприємно i боляче.

«Час – найкращий лiкар в таких випадках. Час… i друга дiвчина. Клин клином вибивається», – вiйнула над ним давнина молодостi, i здалося, що наче сто рокiв пройшло з тої пори, чи може то сон був, що якось приснився i запам'ятався до цього часу.

На всiм скаку до них пiдлетiв Симон Гоглiдзе i, блискаючи дрiбними чистими зубами, повiдомив:

– Недавно налетiли на мiсто три «драбини». Рештки фашистiв повискакували на майдан. А «драбини» давай їх поливати з кулеметiв – думали, то партизани господарюють.

– Куди ж розбiглися рештки? – запитав Созiнов.

– У лiсок. Там їх тепер виловлює загiн iменi Ленiна. Обижаються хлопцi, що не воювали сьогоднi.

– Чого, чого, а навоюватися iще встигнуть, – задумливо вiдповiв Дмитро.

– Твоя правда: на войнi навоюєшся, – погодився начальник розвiдки.

В'їхали на подвiр'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гнiздо ластiвки, прилiпилась бiля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу.

– Ощасливте нашу домiвку, – вклоняючись, пiдiйшла до них немолода жiнка в старенькому полотняному сачку.

Увiйшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зiллям, i Созiнов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жiнка попередила його:

– Умивайтеся звiдси, – поставила великий глиняний полумисок.

– Чи не чари нам приготували? – засмiявся Созiнов.

– Це рiчкова бистра вода. Щоб завжди були краснi i дужi, як вода. Умивайтесь, синочки, – любовно подивилась на партизанiв i зiтхнула.

Гармонiя грала, а потiм i пiсня озвалася. Заслухалася, замислилася жiнка на порозi, перебираючи руками полинялий старенький фартух.

– Чого запечалились? – увiйшов у двiр Дмитро.

– Оце тiльки й ожило село в цi години. I дивно, i чудно слухати пiсню. Аж не вiриться, – подивилася молодиця великими сумовитими очима.

Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червонiла i темнiла рiка, задимiлись береги, i човник на хвилях перегойдувався, летiв, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали пiдкови, i партизан на рослому конi, перехрещений кулеметними стрiчками, опоясаний вiнком гранат, велично злетiв на крутий пагорб, а потiм заховався за стiною порожевiлого квiту…

Дмитро уже знав життя своєї господинi. Нiчим воно не вiдрiзнялося вiд горя тисяч жiнок…

Може колись новi поколiння, щасливi з колиски й до домовини, з подивом i повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Iванiвну Руденюк, що народилась на панському полi, знайшла свою долю на вiльнiй нивi i померла вiд кулi лиходiя за те, що варила їжу партизанам…

Чоловiк її i старший син пiшли в 1941 роцi захищати Батькiвщину. Одержала вiд них кiлька коротких листiв, якi й досi десь лежать, а може i зiтлiли в землi… бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тiльки чорнiють з червоного грунту обгорiлi пiдвалини…

Далi вiйна покотилась на схiд, i замiсть листiв тепер тiшили жiнку лише сни, коли бачила у них дорогi обличчя. Старшу, сiмнадцятилiтню дочку убили фашисти, – втiкала iз неволi додому. Тричi забирали її в проклятий край, i тричi утiкала з дороги.

– Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої костi в своїй землi, – говорила вона.

Катерина на своїх руках донесла вночi з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала пiд вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходiї заборонили прибирати тiло дiвчини – хай iншi бояться втiкати. Тiльки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її. Прийнявся пiдрiзаний дерн, розрiсся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилiтньою Галиною… Аж ось i вона бiжить з вулицi, головастенька, проворна, очi довгастi з смiхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє руки, i дiвчинка довго ; кружляє по подвiр'ї, аж поки не опиняється на могутнiх плечах.

– Дядя Митя! – смiючись, охоплює рученятами голову Дмитра.

– Тьотя Галя, – в унiсон вiдповiдає.

– Я не тьотя, – заперечує дiвчинка.

– А хто ж ти?

– Я Галя.

– Хто ж тобi такого наговорив?

– Сама знаю.

– А ще що та знаєш?

– Що ви Гiтлера уб'єте. Правда, дядю Митя?

– Правда, тьотю Галя.

– Я не тьотя.

– А хто ж ти?

– Я Галя.

– Хто ж тобi такого наговорив?

– Нiхто! – розгадує дiвчинка, що з неї насмiхаються, i ображено вiдкопилює губи.

– Ну, коли не признаєшся – викину на хату!

– Не викинете, – впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах i мiцнiше охоплюючи голову Дмитра.

– Чому?

– Бо ви добрий, дядю Митя… Таким i мiй тато був. I цi наївнi слова водночас бентежать i болем наливають душу Дмитра.

Осiдлавши коня, поїхав iз Созiновим перевiряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопцi. Потiм. завернув на майдан, де грала гармонiя i молодi партизани так кружляли з дiвчатами, що пил та вибитий спориш високо злiтали вгору. А старшi готувалися завтра виїжджати в поле: орати вдовам i партизанським та червоноармiйським родинам. На подвiр'ях бряжчала упряж, залiзо, лунко озивалися партизанськi голоси:

– Хiба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепiги поламалися.

– Ех, аби трактор… хоч би побачити…

– Ти, браток, тракторист?

– Та нi, кулеметник…

– А був?

– Бригадиром тракторної…

– Як земля увечерi пахне.

– На врожай…

XVII

Вранцi попрощалися iз Туром, виїхали з подвiр'я.

В долинах спiвали струмки, i кожен iз них мав свiй голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злiтали i опускались додолу напiврозквiтлi яблунi, оповиваючи усе село. Навiть променi сонця, процiджуючись крiзь яблуневий цвiт, ставали блiдiшими i м'якшими.

За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кiстяками мертвих дерев, i виїхали за село.

Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небi, заваленому бiлими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотнi дзвiнкiв крихiтнi жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, бiля заводi керкнула чапля, а потiм загув водяний бугай. З верболозу кимсь наполоханий важко злетiв куцохвостий крижень i, неначе осколок, з фуркотом впав у заростi. На бистрiнi викинувся сом, i довго по водi аж до самого берега розходились широкi круги.

Праворуч луги круто пiдiймалися вгору, i рудi обвiтренi пагорби, покритi рiдким чагарником i травою, красувалися зморшками i глибокими рубцями, як бувалi в походах вояки.

На пагорбах бiлiли невеличкi хати, а в долинах тiснилися кучерявими отарами скам'янiлi верби. I раптом один вибалок до самого Бугу задимiвся червоною рiкою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долинi щiльно i невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку пiддашком приклав до очей, розглядаючи ту страшну криваву долину.

«Бузькiв огонь цвiте, – нарештi зрозумiв, але тривожне порiвняння довго iще стискало серце: – отак наша кров тече».

В сусiдньому селi їх зупинив загiн самооборони – селяни, озброєнi мадьярськими «пушками», берданками i допотопними кремнiвками. Небезпремiнно бажаючи показати свою владу, вони хотiли повести командирiв до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'єднання. Але, розговорившися, подобрiли i попросили, якщо є, набоїв до рушниць.

– Якими ви стрiляєте? – показав Дмитро на мадьярську гвинтiвку.

– Якими доведеться, товаришу командире. При наступi на мiсто стрiляли нашими. Трьохлiнiйними краще – набiй менший. Куля летить, фурчить, фашисту страху цiлий мiшок нагонить: за мiну вважає, – весело, скромовкою промовив вугластий чорнобородий селянин.

Чим бiльше наближалися до села, тим сильнiше хвилювався Дмитро. Спогади, передуми, передчуття так налiтали на нього, що аж одхилявся назад, неначеб у груди бив мiцний порив вiтровiю. Здавалося, що з роками повиннi були улягтися почуття, як пiсля повенi рiка, що увiйшла у береги, мала б зменшитись гострота болю i радощiв, а переживання – поступитися перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у такого стриманого чоловiка, як Дмитро. Iнодi й самому здавалось: вiн стiльки пережив, стiльки побачив лихого i страшного, що душа його бiльше не зможе вмiстити в собi тих дивних хвиль, якi сповнюють очi, серце i розум новим багатством i красою. Одначе то тiльки здавалось.

Досить було короткого вiдпочинку, досить було зiткнутися з наболiлими людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все людське тривожить i радує.

Дужче забилося серце, коли попереду дрiбними димчастими кучерями почав повiвати рiдний шлях. Неначе з побратимом, привiтався iз ним. Бiльше не в силi стримати хвилювання, потрiпав Орла по шиї, i той, прищулюючи вуха i розстилаючись, помчав на весь кар'єр тужавою дорогою. Охорона кинулась перепиняти їм путь, але зразу здивовано i радiсно пiзнала Дмитра. Хотiлося зiскочити з коня, розпитати про своїх, але неймовiрним зусиллям стримав себе: що ж йому тодi робити, коли нiкого нема дома? Вклонився селянам i поскакав далi.

Созiнов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом i радiстю пiзнавав це село, пригадав образ незнайомої жiнки з дочкою, що лiкувала йому рану. Ось i хата її показалась на розi.

«Де не будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте», – неначе зараз почув мелодiйний голос русокосої дiвчини.

– Дмитре Тимофiйовичу! Рiдня моя тут! – гарапником показав на Мартину хату.

– Яка рiдня? – здивувався i в уявi побачив Марту такою, якою вона була у млинi.

– Одна жiнка тут менi рану перев'язувала. Як її?

– Марта Сафронiвна?

– Вiрно. Заїдем до неї?

– Заїжджай Я пiзнiше прибуду. Про своїх довiдаюся. Коли довго не буду – розшукаєш мене.

Бiля самих ворiт вiн побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершникiв. Вона його, видно, не пiзнала, бо навiть з мiсця не ворухнулась. А коли Созiнов зiскочив на землю, молодиця пiшла йому назустрiч…

Дмтро летить тихими вулицями. Ось i його подвiр'я шумує дрiбним свiтлозеленим мереживом молодого тополиного листу, бiлою хвилею пiдiймається розквiтлий сад. Орел легко перескакує рiв, i Дмитро, уже не чуючи ваги свого тiла, притримуючи рукою шаблю, бiжить до своєї хати, що, здається, сама, похiтуючись, наближається до свого господаря.

Мертво навкруги, тiльки вiтрець лель-лель колише дерева, осипає цвет. Бiля порога згустком кровi червонiє округлий розбитий замок, дверi забитi лише невеличким кiлком. Рвучко зриває з прибою клямку i входить у хату.

Пусiкою вiють осиротiлi стiни сiрий пил пухнастою скатеркою застелив стiл що стоїть посеред хати, зiв'яли на вiкнах неполиванi вазони, а з пiдлоги, мiж двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травицi. Промiнь сонця гойдався на свiтлому зелi, засновував його тоненькою, ледве вловимою теплою пряжею.

Оце i всього живого було в хатi Дмитра.

XVIII

Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизує її тiло. пдким туманом парує болото, i крiзь мряку видно, як рожевiє на сходi – певне, сонце сходить Югина поглянула на дiтей i раптом завмерла: бiля Ольги, скрутившися плегеними кiльцями, лежить гадюка. Близькiсть небезпеки зразу ж виводить молодицю iз зацiпенiння; вона, боячися навiть дихнути, вiдступає назад, де мiж кущами вiльшаника то тут, то там чорнiють вогкi, набубнявiлi штурпаки. Схоплюється руками за один, i вiн притишено хрупає в землi, бiля кореня.

«Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись», – благає усе її тiло, а в очах аж темнiє, бо вони бачать тiльки потворнi темнi кiльця гада.

З силою вдарила дрючком, i здалось, наче саме серце вискочило з грудей. А потiм швидко загупала вузлуватим кiнцем по осоцi, не помiчаючи, як чорна вода, замiшана дрiбними ниточками корiнцiв, заляпувала одiж i обличчя.

– Мамо, що ви? – прокинувся Андрiй i сторопiв, бачачи поширенi од переляку, напруги i хвилювання великi потемнiлi очi.

– Ой, – схопилася за груди. – Так перелякалась, так перелякалась! – i, кривлячись вiд огиди, вiдкинула палицею гадюку в болото. – Ходiмо, дiти мої, подалi вiд цього проклятого мiсця.

– Куди ж пiдемо? – запитав Андрiй.

– В Майдани помандруємо. Нема моєї сили бiльше гноїти вас у болотах. Чули ж, що померла дитинка Лукiяна Зарембовського.

– пї гадюка вкусила, – прокинулась Ольга, протираючи очi кулаками.

I мати тiснiше пригорнула дочку до грудей, мимоволi, з опаскою подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхiтне кiльце.

Зiбрали у вузлики убогi пожитки, з'їли по невеликiй скибцi вже зацвiлого хлiба i обережно пiшли купинистим болотом до Майданiв – невеликих хуторiв, що розташувалися в лiсистих яругах далеко-далеко вiд битого шляху.

В кущах то там, то тут сидiли люди; вчуваючи кроки, злякано пiдводились i застигали, як застигає водяний бугай, чуючи небезпеку. Гiркувато курилися дими; запасливiшi втiкачi пекли картоплю; зрiдка на жару якийсь рибалка пiджарював рибу.

Де-не-де форкали конi, мукали корови – дехто встиг вигнати худобу.

Андрiй розшукав коня i наздогнав своїх на лозовику. Мати пiдсадила Ольгу, а брат повiв за повiд коня, iдучи тихою ходою по чорнiй податливiй стежцi. Пiдводилось сонце, i туман, осiдаючи, вiдкривав шапки верболозу i вiльхи; чiпляючись за трави, вiн поволi котився за вiтром i розходився, неначе важкий сон.

Знову бiлогрудi чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрiвникiв:

– Чиї ви? Чиї ви?

«Отця i неньки», – так само вiдповiдала у думцi Югина, з болем дивлячись на брезкле, роз'їдене комарами обличчя Докiї.

«Великий свiт, а нема де дiтися в тобi, нема де заховатись од ненависного ока; Може i в Майданах на нас чекає невблаганне лихо». I знову ворухнулось те саме рiшення: треба послати Андрiя розшукувати чоловiка. Хай забирає її у партизани. На миру i смерть красна.

Болота i болота. Блисне вода то ржавчиною, то синьою, неначе гас, закиссю, то страшним помутнiлим оком покiйника, то несказанною голубiнню, до якої тягнуться квiти, де розростається глянсувата рогоза та лепеха, прикриваючи кубла диких качок. Одне гнiздо з великими свiтлозеленими крашанками Андрiй побачив у кущi червонолозу. Нахилився над ним, але Докiя насварилася на нього:

– Не чiпай! То тiльки фашист проклятий руйнує все життя.

– Я Ользi хотiв… голодна вона.

– Хай потерпить. Не треба пташини зобижати. Увечерi прим'яли кущ лiщини, настелили трави i полягали спати. Та не спалося молодицi. Далеко в рудавозеленому маревi сходив повний кривавий мiсяць. Тонко i в'їдливо дзижчали комарi, а байдужi хмари висiли над головою, неначе брили камiння.

– Не спите, мамо? – торкнувся плеча Югини Андрiй.

– Не сплю, дитино, – почула, яка мiцна рука у сина, ну неначе в Дмитра, тiльки трохи менша. I знову ворухнулися тi самi думи.

– Не журiться, мамо. Доберемось до Майданiв, i я поїду шукати батька, – неначе вгадав її думки, подивився вдалину,

I здригнулася молодиця. Чиясь голова з'явилася помiж кущами, висока чорна постать почала наближатись до них. З-за плечей стримiло дуло гвинтiвки.

«Нi, це не облава», – вiдлягло трохи од серця, бо бiльше нiде нi звуку не чути, але швидко знову прокинулась тривога, бо щось знайоме i недобре було в цiй високiй, наче тiнь, зiгнутiй поставi. Осьвона взяла трохи лiворуч, i Югина, вiдхиляючися назад, пiзнає Сафрона Варчука.

«Кого ж вiн шукає в болотах? Чи не її? Але чому з ним нiкого нема? Бродить, як голодний вовк, шукаючи здобичi», – i полегшено переводить дух, коди Варчук вiдходить далi вiд них, обминаючи озерце.

– Мамо, не пiзнали? – гаряче дихнув їй в обличчя Андрiй, i його блiде лице аж стужавiло вiд хвилювання i непокою.

– Пiзнала. Чого вiн тут ходить?..

– Це неспроста, мамо. Сам вiн без фашистiв чи полiцiї нiколи б сюди не забрiв… Мамо, – голос його аж переривається. – Це, може, нашi прийшли?

– Що ти, сину? – злякано i радiсно промовляє.

– Я зараз дiзнаюся, – рiшуче пiдводиться хлопець.

– Куди тепер, вночi? Заблудишся, в драговину вскочиш, – пригортає сина до себе i не помiчає насмiшкуватого блиску в очах: хiба ж вiн маленький?

– Поїду, мамо! Щось важливе трапилося. Ой, коли б нашi повернулися. – I вiн зникає в кущах, пругкий i дужий, мов дубок.

– Коли б нашi повернулись! – ще бринять у вухах, як пiсня, останнi синовi слова. I вона хоче i боїться заглянути в оту привабну годину людського щастя, як бояться заглянути в майбутнє, щоб не «наврочити» собi, тi люди, у яких, хай невидимою тiнню, а таки збереглися рештки пiдсвiдомих забобонiв.

XIX

– Добридень, Марто Сафронiвно! Пiзнали?

– Нi, – здивовано подивилася, вiдкриваючи ворота.

– Ви ж мене лiкували.

– Не одного вас довелося, – тихо, з прихованою радiстю вiдповiла. – На горищi ми, жiнки, цiлий шпиталь вiдкрили.

– I я в тому шпиталi лежав восени сорок першого… Пам'ятаєте, просив, щоб ви пошептали: бiг пес через овес…

– Ой, пам'ятаю! – скрикнула i засмiялась молодиця. – Це ви у руку були пораненi.

– Нарештi призналися. Думав, не хочете дармоїда приймати.

– I таке скажете, – похитала з перебiльшеним докором головою. – Прошу до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили?

– Вiн мiсцевий. Поїхав додому.

– Хто ж то такий?

– Командир наш. Дмитро Горицвiт.

– Дмитро?! – блiднучи, зупиняється молодиця серед подвiр'я i руку прикладає до грудей.

– Що з вами?

– Нiчого, – неначе павутиння одвела рукою з обличчя, поправила хустку i тихо додала: – Сiм'я його кудись утекла вiд гестапiвцiв i досi не повернулась у село.

Але Созiнов пiдсвiдоме вiдчув, що за цими словами криється iнше почуття. Тепер, коли вiн уперше i так нещасливо був покохав дiвчину, якось глибше i яснiше почали вiдкриватися душевнi рухи людей: i в блисковi очей, i в грi обличчя, i в прихованих словах, i навiть в ходi. У днi вiйни, багато переживши, передумавши, вiн став ближчим до течiї людської душi, став бiльше спостерiгати навколишнє – не тiльки зовнi, а й з глибини.

I молодиця лячно одхилилась од нього, розумiючи, що не зможе словами прикрити правди вiд цього допитливого i трохи сумовитого ока.

Нiякову мовчанку, ту невловиму хвильку, що породжує чи фiзичну неприязнь, чи щиру довiру людей, якi гостро все вiдчувають, треба було розвiяти зараз же, i так, щоб нi одна болюча краплинка не впала тягарем на серце. Таким добрим мiстком для батькiв, що люблять своїх дiтей, – вiн знав, а може тiльки здогадувався, – були дiти. I встановлюючи в пам'ятi образ вугластого пiдлiтка, з якого вже формувалася справжня дiвчина, вiн приязно, навiть надавши голосу прихованого радiсного звучання, як буває од дорогого спогаду, запитав:

– Де ж ваша дочка, Марто Сафронiвно? Уже дiвчина, певне, хоч куди – на виданнi, – i пересмикнуло вiд несподiваної думки: «А що коли в Нiмеччину забрали? Як я скривджу матiр».

Будучи м'яким на вдачу, Созiнов нiкого (крiм ворогiв, яких знищував, як щось не життям створене) не хотiв i не умiв ображати. I йому колись було остогидли i заздрiсники, i базiки, i просто недалекi люди, що замурувалися тiльки в своїх вузьких iнтересах. Але навiть там, де мiг, не вiдплачував їм тiєю самою мiркою, бо вважав, що i так вони скривдженi своїм здрiбнiлим зором i розумом. Коли ж мимоволi доводилось комусь iз своїх друзiв зробити якусь прикрiсть, переживав гостро i важко.

– У хатi сидить, – перемагаючи себе, посмiхнулася Марта i допитливо поглянула, чи не стежать за нею глибокi, трохи сумовитi очi… Нi, не стежать. А наче добрiють од згадок чи вiд чогось iншого.

Ось вiн прив'язав коня до плота, погладив його по головi i, трохи накульгуючи, iде до хати.

Марта вiдчинила дверi, i командир переступив через порiг освiтленої сонцем кiмнати.

– Добрий день у хату!

– Доброго здоров'я. – Дiвчина вiйнула косами, пильно подивилась на нього i раптом радiсно вигукнула:

– Це ж ви у нас були! Ми лiкували вас! Еге ж?

– I сам не знаю: був чи не був, – поздоровкався щиро i довго не випускав дiвочої руки, сухої i теплої, дивуючись тому диву, як природа за яких-небудь пiвтора року прибрала дiвочою красою трохи незграбного пiдлiтка.

Перед ним стояла русява красуня з тугими, по-дiвочому високими грудьми. Трохи здовжене обличчя було блiдуватим, i тому ще чiткiше окреслювався рiзкий розмах крилатих брiв, з-пiд яких допитливо i смiливо дивилися сiрi виразнi очi. Нiс був прямий i красиво заокруглений, материнський. В кожному русi була настороженiсть, швидка i рiшуча, її погляд наче передався командиру, i вiн здивовано помiтив, що не може одвести очей вiд строгого i довiрливого обличчя. Одразу почув, що на серцi стало спокiйнiше; уїдливий щем почав оповзати, як оповзає снiгова брила од весняного сонця.

– I як ви потрапили до нас? – нiяковiючи од його погляду, запитала дiвчина.

– Бо зi мною всюди твої слова мандрували: «Де будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте». Тiльки, бачиш, вiйна не закiнчилась, а я не витерпiв i заїхав. Може не рада? – напiвжартома, напiвсерйозно вiдповiв.

– I добре зробили, – всмiхнулась дiвчина.

– Бачите, яка вона у мене, – пiдiйшла Марта до столу.

– Справжня дiвчина, хороша.

– Тiльки яка її доля у цьому нерадiсному свiтi, – важко зiтхнула i почала застелювати стiл для гостя.

– Долю будемо своїми руками виривати. Гадюкам жало iз головою вирвемо, а своє щастя добудемо. Правда, дiвчино? – почуваючи приплив сили од звичних i тепер таких хвилюючих слiв, подивився на Нiну.

– Правда, – так поглянула на нього добрими правдивими очима, що Михайло забув про всi свої турботи.

XX

Поволi, один по одному, збиралися люди. Прийшов i Василь Карпець, що вдосвiта повернувся з болота, прийшла i Катерина Прокопчук i старий Киринюк, але нiхто не знав, де сiм'я Горицвiта. Однi бачили її востаннє на поставнику, iншi – на лозовику. Пiшли здогадки, що, може, десь їх зустрiли i знищили недобитi фашисти, якi порозбiгалися в безвiсть. Або, може, сказано – жiнки, дороги не знають – попали в невилазну твань. Але ж не могло бути, щоб загинули всi.

Спираючися на палицю, придибала i Марiйка Бондар. Як вона постарiла i почорнiла за останнiй час! Нiхто у цих ходячих мощах не пiзнав би завзятої до всякої роботи жiнки, що за iграшки нажинала пiвтори копи дорiдних снопiв, цiле лiто вiд рання до смеркання не випускала з чiпких чорних, як залiзо, пальцiв то проворної сапки, то граблiв, то серпа.

Побачила Дмитра – заплакала i дугою заходила над палицею перегнута суха спина.

– Синочку мiй! Нема нашого тата. Нема твоєї дружини i дiток. Чи буде божий суд над людськими мучителями!

– Буде, мамо, суд. Тiльки не божий, а людський. На край землi не заховається од нас ворог, – мiцнiв голос Дмитра, i чув у собi таку силу чоловiк, що, здавалося, само б залiзо розступилось перед ним.

– Дiтей попалити, Шевчикових, Булахових… Це навiть подумати страшно. Наче вони, вороги проклятi, не материнi груди, а гадюче жало ссали, – задумливо, нi для кого, промовив Карпець. – Скажи, Дмитре, чи ти коли-небудь про таких… таких паразитiв хоч у книгах знаходив? Мiй батько колись писання читав, де про всяких кровопивцiв, про всяку погань писалося, а й там такої пiдлоти не було. Або вiзьми «Вiйну i мир» Толстого. Там показано, як французи вбивають наших. Вони блiднуть, трясуться. А цi душогуби вбивають людей i регочуть… Що тут смiшного є? – i страшний, запитливий погляд вiн переводив з одного слухача на iншого…

Ще довго текли сумовитi розмови про живих i мертвих. I вперше наговорився Дмитро iз людьми свого села. Та й поради дав загоновi самооборони, як найлiпше налагодити варту i зв'язок з iншими повстанськими селами.

Аж надвечiр виїхав iз двору, бажаючи трохи побути на самотi. Край села на стовпi побачив оголошення: «Фашистам i всякiй iншiй сволотi в'їзд суворо заборонено». А внизу хтось хiмiчним олiвцем дописав: «За порушення цього правила знiмається штраф – одна голова з недолюдка».

– Партизанська влада дiє, – схвально кивнув головою, повертаючи коня на луги.

При дорозi пишно почали розцвiтати кущi шипшини. Рожевi квiти пiдiймалися з ряботiння тернин, i луги сповнилися тими нiжними i п'янкими пахощами, не рознесеними вiтром, що бувають тiльки у необвiяних складках долин.

Дорогою, з гвинтiвками навпереваги, пройшла група партизанiв, ведучи поперед себе ландсфюрера i iнших фашистських чиновникiв.

– Пiдiймайте, свинi, хвости, бо далеко водою брести! – промовив бiля ковбанi молодий вояка в збитiй на потилицю кубанцi.

Дружно засмiялися партизани, а полоненi почали обережно, обабiч, обходити перепону.

Перед заходом сонце пiрнуло у хмари, i димчастий небесний малюнок почав мiнитись, оживати, гаптуючи шовком дивнi прапори. Небо так напливало на землю, що Дмитровi здавалося: зараз вiн з конем потоне в цiй повенi.

Од Бугу повiяло прохолодою. Лунко iшли над водою голоси, гучно бились в уключини весла – рибалки, жартуючи i пересварюючись, вивозили на цей берег людей, що повиходили з плавнiв i болiт. Дмитро постояв бiля перевозу, вдивляючись в змученi, почорнiлi, припухлi, та веселi обличчя. Потiм поїхав понад рiкою в гомiнкi сутiнки.

Вже далеко вiд перевозу вiн помiтив на тому березi чорну постать жiнки з дитиною. Жiнка шкандибала i раз у раз зупинялася, – вiдпочивала, видно.

– Дядю, перевезiть! – почув застуджений дитячий голос. Жiнка зупинилася якраз напроти нього; вiн зiскочив з коня i почав шукати на березi човна. Найшов бiля кручi, а замiсть весла взяв довгу ломаку i навстоячки поплив на той берег. Червоночорна вода свiтлiшала на пiскуватих перемiлах, i недалеко вiд берега човен врiзався в жовту косу, що майже не виходила з води. Не схотiв об'їжджати перемiлу.

– Готуйтесь! На руках буду переносити, – водою побрiв до жiнки.

I не почув, як охнула молодиця. А коли вийшов на берег, несподiвано кинулась до нього, обняла i почала засипати поцiлунками.

– Таточку, це ви? – повисла на його поясi Ольга.

– Оце так! – тiльки й змiг вимовити Дмитро. I, пiдхопивши дружину на одну руку, а дочку на другу, розмашисте пiшов водою до човна.

– Дмитре! Куди ж ти? Ми самi перейдемо! Дмитре…

– Ану цить! Не командуй менi, а то зараз на бистрiнь викину, – жартiвливо пригрозив, чуючи, як дивною силою i радiстю наливається все його тiло.

– Це тобi, може, Андрiй сказав, що ми iдемо позаду? – задихаючись вiд щастя i хвилювання, заговорила Югина.

– Нi, не бачив сина.

– Послала його iз мамою вперед… Я ногу на болотах пробила, покалiчилась трохи… Ой, Дмитре, невже це ти? Ну дай хоч подивлюсь на тебе… Як же ти найшов нас?

– А як же? Чую – говорить менi серце: їдь на луг, там знайдеш свою жiнку, посадиш її на коня, а сам i пiшки дiйдеш…

– Радiсть моя… Дмитре! – оповила руками дорогу голову, коли вiн нахилився над човном. – Сонце моє!

– Сонце-то сонце, а їхати чогось темно, – усмiхнувся, цiлуючи дружину в просвiтленi од хвилювання i слiз очi…

Хай ненадовго щастя переступило порiг Дмитрової хати, хай ущерблене було воно, бо на серцi осiли людськi болi i тривога за майбутнє, але то було щастя. I кожному, хто чесно боровся за рiдну землю, перенiс на своїх плечах роки лихолiття, злигоднiв, мучився, карався, потом i кров'ю вмивався, суди, доле, дожити до повного щастя…

I тепер, сидячи бiля напiвпрочиненого в сад вiкна та вслухаючись в несказанну музику рiдних голосiв, спiв солов'я, мимоволi порiвняв давнi днi з сьогоднiшнiм i усмiхнувся. Колись, будучи чiпким, як справжнiй господаровитий хлiбороб, вiн жадiбно вбирав у себе все, що вважав за потрiбне, а вiддавав скупо, неохоче, iнакше кажучи – i в самiй сутi життя залишався тим сiячем, що бере з землi багатий врожай, а висiває невелику частину. Вiн колись пiдсвiдоме почував, що життя переганяє його, що вiн може зробити бiльше, але боязко було порвати нитi уже витканої пряжi, боязко було розширити основу, поступаючись нахилами або й вигодами. Вiн рiвнею почував себе iз кожним знавцем дiла, сяяли очi в роботi, але iнодi не витримували допитливого погляду Кошового чи людей такого гарту, коли справа заходила про ширшi плани. Тодi вiн неясно вiдчував якiсь свої провини А тепер це вiдчуття зiйшло як торiшнiй снiг. I нiяка тiнь досади не могла притьмарити, зiгнути його, пiдсвiдоме смоктати серце I тому в нього знайшлося вiрне слово i для своїх партизанiв, i ще бiльшою стала любов до сiм'ї. Найголовнiше – вiн кожному прямо мiг подивитися в очi, i не всякий витримував його погляд. В нього виросли дужi i смiливi крила.

Сидiв бiля напiвпрочиненого вiкна, i добрi думи охоплювали Дмитра, сiяли очi, розгладжувались зморшки, що сплелися в темних западинах.

На машинi до його дому пiд'їхав начальник АХОХ, як жартiвливо прозвали партизани хазяїна господарської частини, додавши до назви АХО iще одно «х». I хоч як старався справитися зi своїми завданнями господаровитий Вiктор Гаценко, одначе про господарську частину було найбiльше анекдотiв i уїдливих запитань на зразок: чим вiдрiзняється бичок вiд нашого АХОХ.

– Товаришу командире! Така розпуста пiшла, – незадоволено забасив Вiктор Михайлович. – Просто добро iз рук вирвали.

– Вирвали, а нас навiть в пайку не прийняли, – сердито сплюнув Пантелiй Жолудь, що цi днi, покинувши в штабному взводi свого бiлокопитого Шпака, роз'їжджав по селах на машинi, звiсно, нiде не вiдмовляючись вiд частування.

– За невмiння деруть ремiння I як тебе, Пантелiю, обкрутили навкруги пальця, – голови не прикладу? – вдавано здивувався Дмитро, iще не знаючи, про що має йти мова.

– Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш їм банки рубати. От жуки, так жуки! Бачив жукiв, сам був жуком, а таких жукiв не стрiчав. Сказано: з жука меду не наїсися, – все бiльше хмурнiв Пантелiй, очевидно знову переживаючи невдачу.

– Чи не на пасiку їздили? – догадався Дмитро.

– Точно. На пасiку. Хотiли меду на своє свято захопити. Приїхали, а там уже без нас господарюють партизани з загону iменi Ленiна. Сидять бiля порога i хлiб в полумиски з медом умочають. «Хлопцi, вiдпустiть нам трохи цього дива», – кажу їм.

– А ви з якого загону? – питають мене… – Еге, та ви до нашого села не прикрiпленi. Шукайте собi в своєму. Коли ж перекусити хочете – сiдайте до гурту.

– Що ми не говорили – не помагає, – втрутився в розмову Гаценко. – Пантелiй хотiв був сам знести дiжку на машину, так не поцеремонилися з ним…

– Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це свої, – безпорадно i зло розвiв руками Пантелiй. – А найголовнiше, товаришу командире, що пасiчник – батько нашої Соломiї. А такий вредний, в'їдливий дiдок, тьху! Усе добро, вражi дiти, розберуть.

– I навiть командиру не привезли покуштувати меду? – засмiявся.

– Не привезли. От до чого свої хлопцi доводять.

– Це називається – наводять порядки в партизанському районi.

– Не дуже вони, цi порядки, тiшать мене, – похитав головою Жолудь.

– А меду дуже хочеться?

– Полюбляю таку штуку, – аж губами повiв Пантелiй.

– Ну, добре. Дам вам записку до пасiчника – вiдпустить на загiн.

– Ой, не вiдпустить… Вредний дiд!

– Вiдпустить! – приклав блокнот до колiна…

I незабаром авто, пiднiмаючись на Великий шлях, зникло в м'яких i чистих сутiнках.

Яким дивом, хвилюючим i радiсним, розкидалось перед командиром село, городи, левади, велетенська перегрiта пила далекого лiсу i небо, що опускалося аж за лiс.

Трах-тах! Трах-тах! – ударило на левадi, i Дмитро аж за зброю схопився. Та зразу з неприхованою радiстю зрозумiв помилку: то не пострiли були, а якась жiнка праником лунко вибивала шмаття.

Вечiрнi барви тихо облягали село; над Великим шляхом трiпнулась зоря, i десь далеко-далеко запечалилась пiсня. I свiт був такий урочистий, дорогий, що варто було за нього боротися, варто йти в новi бої, щоб знову кувати щастя на землi, бачити голубу i зелену весну, почути пiсню солов'їну, i вiковiчний шум широкої дороги, i велику радiсть вiльної землi.

XXI

Пiсля вiдпочинку Дмитро знову поїхав у лiс. По селах залишилися лише загони самооборони, коменданти та дозори, що охороняли партизанський край i водночас стежили, пробиваючись у глиб Подiлля, за дiями ворога. До кожного загону чи групи самооборони пiдпiльний райком i штаб партизанського з'єднання прикрiпили полiтичного працiвника i партизана-iнструктора, щоб через деякий час цi загони стали бойовими одиницями, якi зможуть виконувати й тактичнi завдання.

На правому березi Бугу були розвiдники Дмитра пiд командуванням завзятого Симона Гоглiдзе. Якийсь особливий розвiдницький нюх мав цей стрункий, пiдтягнутий вояка. В дощi, метелицi, непроглядну темiнь вiн знаходив шляхи до ворожих гнiзд i зовсiм iншими дорогами виводив партизанiв з небезпеки.

– У партизана тисяча дорiг, у фашиста тiльки двi: одна – у землю, в могилу, друга – на небо, до чортiв. Вибирай йому чи ту, чи iншу дорогу – обидвi хорошi, – пояснював своїм бойовим побратимам.

Вразливий i довiрливий, як дитина, швидко мiг розсердитися одначе i розвеселити його було легко. А в бою вiн брав таким натиском, несподiваним, рiшучим, що навiть хлопцi, якi бачили види, дивувались i з опаскою косилися на начальника розвiдки.

Одного разу минулої зими диверсiйна група Григорiя Ладижця опинилася в оточеннi. Фашисти, висипавши iз великого ста. облягли її кiльцем, на околицi залязгали танки, у спину вдарили кулемети. I тодi Гоглiдзе взявся провести партизанiв прямо через село.

– Ти сказився? – насiвся на нього Ладижець. – Там же вся сила нiмецька.

– Знаю. Тут, – показав навкруги, – менша сила, але вона в дiї i жде нас. Там, в селi, велика сила, але вона не лежить за кулеметами i не чекає нас. Таку силу ми проб'ємо – i гайда в лiс.

I партизанський удар по селу був таким несподiваним, що | фашисти, залишаючи на снiгу чорнi купини вбитих, почали розбiгатися хто куди…

Прощаючись iз Гоглiдзе, Дмитро знову нагадав:

– Дивись, Симоне, щоб кулемети нам хоч з-пiд землi, а дiстали.

– Пiд землею будуть – дiстанемо. На землi будуть – дiстанемо. На небi з'являться – теж дiстанемо, – вiдповiв Гоглiдзе, який любив пишнi вислови.

– Ну, бувай, кацо, – по-простому обнялись, поцiлувались. – Зв'язкових двiчi на день присилай, щоб не печалив мене мовчанкою.

– Гаразд, товаришу командире, – усмiхнувся чистою дитячою посмiшкою, вскочив на мотоцикл i подався до своїх розвiдникiв.

Говорив Дмитро про кулемети недаремно – хотiлося, щоб сила його загону змiцнiла вогневою наснагою, мрiяв, щоб у кожному взводi на два стрiлецькi пiдроздiли припадав третiй – кулеметний.

Всi останнi днi, радiснi, неначе сон, поглинула робота по формуванню нових взводiв, складання докладних звiтiв за останнiй час, пiдготовка нагородних матерiалiв на кращих партизанiв i короткi вiдвiдини сiм'ї.

Знову Андрiй, уже чотирнадцятилiтнiй ставний пiдпарубчак, попросився, щоб батько забрав його iз собою. Але Дмитро вiдмовив навiдрiз.

Тодi хлопець, кусаючи губи од досади, образи, з серцем випалив:

– Ви все мене бережете. Думаєте, маленький… Ми з Степаном Синицею вже шiсть машин зiрвали, вiсiмнадцять фашистiв знищили. Нема у вас правди, тату!

– Де зiрвали? – схвильовано i зворушено впився очима в хлопчака. «Так от який у мене син», – вслухався в переривчасту мову Андрiя. Хотiлося пiдiйти, обняти, поцiлувати його, але це значило вже дати згоду, щоб хлопець iшов у загiн. Отож перебiльшено нахмурив брови.

– Так вiзьмете, батьку?

– Пiзнiше побачу. Зараз без тебе роботи вистачає.

– Ну, вiзьмiть мене хоч вашим ординарцем, – настоював хлопець.

– Яке вигадав! – засмiявся. – Тебе ординарцем, маму пiдривником, бабу куховаркою, – i цiлий загiн буде iз нашої сiм'ї.

Пiзнiше прибiг Степан Синиця. Бачачи, що Андрiй мирно бесiдує iз батьком, весело запитав:

– Що? Уже прийняли тебе в партизани, Андрiю?

– Нi, – вiдповiв похмуро i знову закусив губу.

– Куди тобi. Iще кашi мало з'їв Пiдрости трохи, – утiшив. – А я уже завтра йду в лiси. Пiдривником стаю.

– Тату, – потянув своє.

– Сказав – почекай!

Встав з-за столу i пiшов у другу хату.

– От у мене батько, – сумовито поглянув на Степана. – I не упросиш, i не вблагаєш.

– Всi вони одним миром мазанi, – безапеляцiйно промовив Степан. – Хiба вони розумiють дiтей? їм усе здається, що ми маленькi. На що вже я парубок не з останнiх, – не без хизування пройшовся по хатi, – а як тiльки сказав матерi, що йду в лiси, вона в сльози: «Ой, куди ти, дитинонько моя. А куди ти вiд'їжджаєш, а на кого мене покидаєш», – по-жiночому приклав руку до лиця i засмiявся. – Бач, я їй i досi ще дитинка. У мене вже, повiр, вуса виростуть, а матерi все я буду дитинкою. Старi завжди вiдстають вiд жизнi.

– Це ти правду говориш, – погодився Андрiй. – Прийдеться менi втiкати в другий загiн. А хотiлося б з батьком побути.

– Вiд нього не втечеш – найде. Твiй такий, що безпремiнно найде… Ех, i дiла, Андрiю, неважнецькi твої, – заговорив з перебiльшеною зверхнiстю i повагою до себе. – А менi тепер море по колiна. Пiдриватиму поїзди, аж гай шумiтиме. Пiсля вiйни поїду вчитися у вiйськову академiю. Нам, партизанам, тiльки на командирiв треба вчитися… А ще як ордена зароблю! От жаль, що ти таким малим удався, по лiтах, звичайно. Це б разом поїзди зривали, разом у Москву поїхали. Сталiна на парадi побачили б. Що не кажи, Андрiю, а добре бути дорослим, таким, як я!.. О, в тебе i сльози уже заблищали. Це недобре, дєтко! Хто ж тебе такого в партизани прийме?

– Замовч ти нарештi, – вiдвернувся вiд Степана…

XXII

Перше донесення Симона Гоглiдзе розсмiшило увесь штаб. «Дорогий товаришу командир, – писав начальник розвiдки. – На дiльницях Орел, Соловей, Сокiл, Перепiлка усе спокiйно. Iз Курiпки фашисти евакуюють добро i худобу подалi вiд своїх сусiдiв – партизанiв. Ми розсердились на цих табунщикiв за недобросусiдське життя. Вночi напали на них, одних побили, iнших взяли в полон, третi розбiглися. Кулеметiв поки не дiстали, а дiстали п'ять тисяч овець. Посилаю вам їх iз донесенням. Неодмiнно оповiстiть, коли приготовите шашлик. Вiвцi жирнi, шашлик добрий буде».

– Бач, яка спасенна душа – проситься на шашлик приїхати. Знаю його – сидить тепер десь бiля вогнища i цiлого, барана на залiзяцi покручує, – похитуючи головою, смiявся скупий Вiктор Гаценко, радiючи, що тепер йому нема чого сушити голову над «проблемою з м'ясом та без м'яса».

– Або барана крутить, або фашистовi голову скручує, – промовив Созiнов, одриваючись вiд шифрованої карти, де кожен квадрат був позначений птичими назвами. – Вiкторе Михайловичу, а проти шашлика, як сказав би Гоглiдзе, не маю нiяких грунтовних заперечень.

Дмитро iз Туром пiшов на галявину до партизанiв останнього поповнення. Навкруги цюкали сокири, спiвали пили, брязкали лопати. Пiд керiвництвом iнженера Токарева за планом, в шаховому порядку, будували землянки, прорубували дорiжки, обладнували свiй лiсоград.

Соромлячись i червонiючи, до них пiдiйшла Соломiя. I Тур теж почервонiв, не спускаючи очей iз дiвчини.

– Що, знову прийшла проситися на завдання? Так i знай – зараз не пущу: батько без тебе мiсця знайти не може. Утiш його старiсть, поки можна.

– Так я тепер, Дмитре Тимофiйовичу, щодня в нього буваю, – i переглянулась iз Туром.

– Тут таке дiло, – нiяковiючи, заговорив i зам'явся Тур, i Дмитро не пiзнав голосу свого комiсара. Слово якось вiдскакувало вiд слова, не трималось купи.

– Туре, не пiзнаю тебе, – поглянув на Тура, потiм на Соломiю, що аж голову нагнула, щоб заховати рум'янець на щоках.

Зрештою i Тур почав сердитись на себе i вже яснiше заговорив:

– Дмитре Тимофiйовичу! Вiйна є вiйною, але вона не виключає людських почуттiв. На вiйнi вони ще бiльше мiцнiють.

«Пiшла лекцiя», – осмiхнувся в думцi Дмитро, зрозумiвши все.

– Ну от, нашi почуття, себто мої i Соломiї… – i аж сплюнув спересердя, що на язик нав'язли заялозенi слова…

– Вiтаю вас на сьогоднiшнiй день, i на завтрашнiй, i на все життя! – Дмитро з'єднав руки Тура i Соломiї. – Ви це хотiли сказати? – поглянув у очi обом.

– Це, – майже одночасово промовили i Тур, i Соломiя.

– От i добре. В тяжкий час поєдналися вашi серця. Значить дружба, любов буде мiцнiшою. Щасти вам доля. А день весiлля обирайте самi – усiм загоном будемо справляти, – поцiлував Соломiю, а потiм Тура.

Дмитро довго мiркував, як сказати Михайловi, що Тур одружується з Соломiєю. I вночi, прокинувшись, не мiг заснути, думаючи, як притишити бiль Созiнову. Вiн бачив, як тяжко було на душi хлопцевi, бачив, як той стримував себе, вперто працюючи над книгами i планами, запроваджуючи в загонi рiзнi новинки i хитрощi, найбiльше придатнi в лiсовiй боротьбi з ворогом. Дмитро так i не змiг придумати щось путяще: тяжко втручатися в чужi iнтимнi справи.

Другого дня пiсля полiтiнформацiї, яку провадив Тур, Дмитро зiбрався їхати додому; до нього пiдiйшов Созiнов.

– Дмитре Тимофiйовичу, вiзьмiть iз собою.

– пдь, будеш дорогим гостем у мене.

– Та я не до вас думаю, – зам'явся.

– До кого ж?

– До Марта Сафронiвни заскочу. Лiкувала ж вона мене, – додав, нiби виправдуючись.

– Щось ти зачастив у той двiр. Як вона живе?

– Нiчого. Вам привiт передавала. Тодi, як ми заїхали вперше в село, – пожвавiшав, – я сказав їй про вас, так мало не зомлiла вона.

– Он як, – задумавсь Дмитро i тихо додав: – Колись ми любились iз нею. Давно це було. I залишилися друзями на все життя. Шаную її i за минуле, шаную i за те, що нiколи святим словом «матiр» не злегковажила, шаную i за те, що тепер, в тяжкi днi, переховувала у себе поранених, чим могла, допомагала їм, i нам, партизанам, не раз її слова допомагали.

Созiнов вiдчув хвилювання Дмитра, зрозумiв, що той у найглибших потайниках своєї душi зберiгає образ Марти. I це так зворушило його, що не витримав – признався:

– А я, Дмитре Тимофiйовичу, iще шаную Марту Сафронiвну за те, що вона таку дочку викохала.

– Хорошу?

– Дуже… Я й сказати не можу. Якась така у неї принаднiсть, що й пояснити не можна. Ну, от як пахощi цiєї квiтки, – махнув рукою на кущ шипшини. – Не опишеш їх, а чути – всюди чуєш. Iнодi буває дiвчина i скромна, i роботяща, i красива, однак, мов тiнь, таїться в нiй якась нарочитiсть, прихована закоханiсть у себе чи щось iнше. А в Нiни нiчого цього нема. Тому i здається: усе, що вона робить, говорить, – мусить бути тiльки так, а не iнакше.

Дмитро з неприхованою цiкавiстю слухав Созiнова, все бiльше упевняючись, що його любов до Соломiї пригасило нове почуття.

– Сподобалась тобi дiвчина?

– Дуже, – признався гаряче i щиро.

– Ну, i ти їй подобаєшся. Такi не можуть не подобатися. I довго ще Созiнов розпитував про життя Марти Сафронiвни, одначе Дмитро розумiв, що не так його цiкавило життя молодицi, як бажалося поговорити, подiлитися своїми думками, iще раз згадати дiвчину, що так неждано-негадано причарувала його.

XXIII

Хвилююча звiстка облетiла всi загони, усi землянки. Тiльки й мови тепер було: iз Москви прилетить самольот. Привезе зброю.

– Хоч би краєчком ока побачити людей з Великої землi, хоч би одним словом перемовитися, – зiтхав, лежачи на травi, маленький, рухливий Кирило Дуденко.

– Ти ж поезiї перепиши, – пошлеш у столицю, – наказував Слюсар. – Гляди, ше й попадеш заочно в письменницьку сiм'ю. Пiснi у тебе правильнi…

– Чи годяться вони куди? – задумався молодий поет.

– Годяться. Це поезiї про наше життя. I так за серце беруть, що гвинтiвку мiцнiше стискуєш, – переконував Олекса Слюсар. – Скорiше б самольот прилiтав.

– Сталiн нам допомогу посилає. Не забув своїх дiтей, –прорвало навiть мовчазного Лазорка Iванця. Вiн лiг на землю, головою уперся в високозрубаний з виїмкою пень, мрiйно задивився на небо, мовби слiдкував, чи не з'явиться де крилатий вiсник.

Хвилювався i Дмитро. Кiлька разiв ходив дивитися на давно висохле болото помiж двома лiсами, де партизани влаштували майданчик для лiтака.

Лише один Пантелiй Жолудь в цей час виявив великий спокiй i хазяйновитiсть. Вiн кiлька разiв мотнувся на села, дiстав сала, масла i все це ретельно загорнув у чисте полотно та поскладав у своїй землянцi.

– Пантелiю, чи ти не думаєш продсклад вiдкрити? – смiявся Олекса Слюсар. – Може помiчником Гаценка збираєшся стати? Вiн тебе навчить труситися над кожним мотузочком.

– I чого ти прилип, як шевська смола? Iди вже собi кудись, бо вiд тебе, як вiд перцю, чхати хочеться, – незадоволено бурмотiв хлопець. – Тiльки ж коли хто до мiшка полiзе – в'язи скручу, голову вiдiрву, тодi вам Гаценко проти мене самим найм'якшим лiбералом здасться. – I для бiльшої ваги додавав: – Це для гостей подарунок. Понятно?

Нарештi штаб партизанського з'єднання дав Дмитровi завдання зайняти подвiйну кругову оборону по шляхах i навколо посадкового майданчика, приготувати ракетнi шашки для сигналiзацiї.

Погожого весняного вечора, недалеко вiд галявини, зiбралося в лiсi партизанське командування. Радiсть, хвилювання i урочистiсть були в кожного на обличчi. Навiть пораненi, привезенi для евакуацiї в глибокий тил, не порушували стогоном дивної лiсової задуми.

– Дождалися, Дмитре Тимофiйовичу, – торкнувся його плеча Iван Васильович. I в тому одному словi «дождалися» було все: i щастя, i вдячнiсть Великiй землi.

– Дождалися, Iване Васильовичу, – вiдповiв пошепки, вiрячи й не вiрячи, що прилетить лiтак. Зрiдка у лiсi трiсне суха галузка, зашерехтить чиясь хода i зразу затихне. Тiльки Дмитро вiдчував, що за кожним деревом причаївся партизан, щоб хоч одним оком побачити вiсника рiдної столицi.

I от далеко-далеко у повiтрi неясно заспiвали мотори. I кожен партизан в напруженнi потягнувся усiм тiлом до того гулу, неначе до найдорожчої пiснi, яку колись в дитинствi спiвала мати. А рокiт наближався, наближався, стояв у небi i на землi, бо серце в кожного билося разом iз мотором. Нарештi помiж зорями з'явилася летюча зоря, понад лiсом вiйнув ширококрилий птах. Зелено, червоно, бiло мигнули крила i хвiст лiтака. Раз, i вдруге, i втретє.

I у вiдповiдь з землi пiднялися три ракети: червона, зелена i жовта. Потiм на майданчику спалахнули ракетнi шашки, i самольот низько пролетiв над лiсом, застрибав по землi. А з усiх усюдiв кинулись до нього люди. Навiть частина охорони не витримала – побiгла до довгожданої птицi.

Коли б не присутнiсть Iвана Васильовича, Дмитро, певне, теж побiг би, як нетерплячий хлопчик.

Не виключаючи моторiв, зупинився лiтак, i з нього з автоматом напоготовi вискочив представник штабу партизанського руху.

– З'єднання iменi Сталiна? – запитав схвильовано i голосно.

– З'єднання iменi Сталiна, – вiдповiв Кошовий.

– Iван Васильович?

– Я…

Коли iз самольота вийшли пiлот, представник штабу партизанського руху i два радисти, всi кинулись цiлувати їх. Плакали дiвчата-партизанки, плакали од радостi i зворушення бувалi воїни, що не раз вiч-на-вiч стрiчалися зi смертю, та й Дмитро якось незручно рубом великої долонi провiв по очах.

– Привiт славним народним месникам од всiєї Великої землi, од червоної столицi Москви, – привiтався представник ; партизанського руху, i лiс аж здригнувся вiд стоголосого «ура»…

Гостi поспiшали. До ранку треба було повернутись. Швидко почали вивантажувати боєприпаси, новенькi автомати, мiни Старiкова, тол, капсулi-зривачi, бiкфордовi i детонуючi шнури, радiоприймачi та батареї до них, свiжi газети.

Жолудь, що перший опинився бiля самольота, уже успiв установити «контакт» iз пiлотом.

– Це вiд нашого партизанського загону, – пiднiс подарунок. – Хлопцi у нас усi бойовi, як орли. Ви ще не знаєте нас… Тiльки фашиста iнодi навiть руками душити доводиться.

– Як руками? – аж одхилився назад пiлот.

– Ну, як? Просто руками, i годi. Пiдстерiгаєш його, гада, день i нiч пiдстерiгаєш, а потiм накидаєшся – i за горлянку. Отак i добуваєш вооруженiє. А скiльки через це дурно-пусто хлопцiв загинуло! Та яких хлопцiв! Що ж, без iнструмента тiльки блох ловлять. Коли б ти нам, дорогий чоловiче, трохи дав автоматiв, усе життя дякували б.

– Це ж усi для вас привезли.

– Ну, знаєш, це сльоза для нас усiх. Ними тiльки премiюватимуть найкращих партизанок. Жiнкам усюди везе: i празник восьмого березня мають, i автомати будуть мати. А ми уже скоро два роки як партизанимо i нам не дадуть, повiр, не дадуть. Скажуть: ви, хлопцi, метикованi, без автоматiв обiйдетеся. А хлопцi ж якi у нас!.. Ви ще не знаєте нас. Тiльки без iнструмента… – i Пантелiй так розжалобив довiрливого пiлота, що той уже хотiв йому витягнути зо два автомати.

Дмитро помiтив цю гру, пiдкликав Пантелiя.

– Ти що витворяєш?

– Я? Нiчого, товаришу командире, – зробив здивований вигляд. – Просто iз своїм дружком зустрiвся. Потолкував задушевно.

– А як прiзвище твого дружка?

– Прiзвище?.. Забувся, товаришу командире, трудне дуже. От моє – всякий запам'ятає. А звати його Василем. Красиве iм'я i хлопець пiдходящий. Прямо тобi справжнiй орел-партизан. – I, задоволений своїм порiвнянням, подивився на Дмитра, думаючи, що його слова i командира проймуть.

– Скiльки ж ти автоматiв хотiв вициганити?

– Для хлопцiв п'ять, вам шостий, собi сьомий… Не спiдручно ж вам iз таким старим автоматом ходити, – i, вважаючи, що вiн цими словами роздобрив командира, уже дiловито додав: – Хлопцям не завадило б iз пару баранiв притаскати. Хай везуть та нас не забувають.

– А за пару баранiв скiльки автоматiв думаєш узяти?

– Нiчого, товаришу командире. – А потiм завагався: – Ну, тут дiло полюбовне. Можна нiчого, можна i щось .. Нi, навiть словом про це не обмовлюсь. А то подумають, що ми зовсiм без зброї.

– Так от, про автомати забудь. А зараз бiжи до свого друга, тiльки прiзвище запам'ятай його, i спитай, чи хватить мiсця для живого грузу.

– Бiжу, товаришу командире, – легко метнувся до самольота.

В лiтак поклали двадцять поранених партизанiв, двi вагiтних жiнки. Представник Українського партизанського штабу взяв особистi справи кожного партизана, звiти загонiв, нагороднi матерiали, а Iвану Васильовичу вручив акуратний пакунок.

Жолудь зi своїми хлопцями встиг до вiдльоту доставити п'ять овець, але для них, на превеликий жаль Пантелiя, не знайшлося мiсця.

– Дуже славна машина, тiльки чого б було конструкторовi не збiльшити її на якусь пару метрiв, – щиро пожалкував завзятий партизан.

Загурчали мотори, колихнувся лiтак, пiдстрибуючи, побiг по довгастому майданчику, а за ним помчали партизани Ось уже самольот одiрвався од землi, мiж зорями заворушилася червона цятка, згодом зникла, а схвильованi воїни ще довго слiдкували за небом, не розходячись з галявини.

Вранцi штабнi радисти прийняли радiограму, що самольот щасливо приземлився на московському аеродромi.

А це вже було несподiванкою для всiх – опiвднi другого дня в їхнiй загiн приїхали Iван Васильович i Генадiй Павлович вручати нагороди.

Поприбиралися партизани в краще вбрання, причепурилися i повзводне вишикувалися на лiсовiй прогалинi. Коротку, але задушевну промову виголосив Iоан Васильович, а потiм почав вручати бойовi ордени та медалi.

– Горицвiт Дмитро Тимофiйович!

I вперше за пiвтора року партизанського життя пiшла обертом земля i пiд ногами i в очах командира, його нагороджувала Батькiвщина! Вона не забула колишнього простого хлiбороба.

I тепер, коли прийшла його пора, вiн знову в якусь мить побачив усе своє життя, усе привiлля, яке сходив своїми ногами, усе небо, що перегойдувалось над ним. I схотiлося стати кращим, бiльше зробити добра, мiцнiше пригорнути до себе дивний свiт та бити, бити ворога, аж поки знову не заспiває уся земля i колосом, i сонцем, i пiснями…

– Нагороджується орденом Ленiна.

Неначе крiзь сон, вiн чує вигуки «ура», бачить, як полетiли вгору шапки партизанiв в честь свого командира, бачить обличчя Iвана Васильовича i шматок голубого слiпучого неба, що пробивається помiж деревами, як степове озеречко, його цiлують терпкi губи Кошового, i вiн невмiло, невпопад вiдповiдає на поцiлунок i вже бачить дорогий профiль в золотому колосистому обiдку.

Дмитро повертається до своїх партизанiв i раптом приходить до пам'ятi, помiчаючи їхнi добрi очi, радiсть на шорстких обвiтрених обличчях. Уже, усмiхаючись в душi, бачить iз новим автоматом Пантелiя Жолудя, що з захопленням i вiдданiстю стежить за своїм командиром, бачить Соломiю, спокiйного Лазорка Iванця, жвавого Кирила Дуденка, Ольгу Вiкторiвну. От вона, вiрна кров землi – його велика бiльшовицька рiдня.

Що ж йому сказати? Усi слова розбiгаються вiд тиску почуттiв. А його слова чекають воїни – це вiн вiдчуває кожною своєю клiтиною. I, заглибившись у себе, бачить контури шеренг, не помiчаючи окремих облич.

– Товаришi партизани! кдина мета у нашiм життi: жити вiльно i щасливо, по-братерськи жити з братами, з великою рiднею всiєї нашої землi. А ключi вiд щастя у наших руках. Зараз строгi цi ключi: один – на п'ять набоїв, другий – на десять, третiй – на сорок сiм. I всi вони дуже хорошi, коли ворога б'ють. Биймо ж його так, щоб аж чортам у пеклi було завидно… Рука моя не дрогне в боях, бо б'ємося ми за своє щастя, за своїх дiтей, матерiв, за свою радянську владу, за свою рiдну Вiтчизну. Спасибi за нагороду нашому великому народу, спасибi тiй людинi, що все своє життя i сили вiддає за нас, простих труженикiв, – великому Сталiну спасибi!

I знову «ура» прокотилося лiсом. Схвильований Дмитро пiдiйшов до своїх воїнiв.

Були нагородженi орденами i Тур, i Созiнов, i Гоглiдзе, i Жолудь, i Дуденко, i Iванець, i Соломiя, i Слюсар, i Ольга Вiкторiвна, i всi старi партизани, що вiдзначились у боях. Одначе здивованню Дмитра не було краю, коли Iван Васильович прочитав, що орденами Червоної Зiрки нагороджено Степана Синицю i Андрiя Горицвiта.

«Син», – не стримуючи усмiшки, побачив перед собою струнку, трохи сухорляву постать Андрiя, обняв хлопця, поцiлував.

– Звiдки ж такi вiдомостi були про них? – запитав Кошового пiсля того, як були врученi нагороди.

– Ну, знаєш, ми не маємо щастя бути батьками нагороджених дiтей, а тому бiльше знаємо, чим, не вказуючи пальцем, деякi батьки.

– Товаришу командире! – пiдiйшов до Дмитра Пантелiй Жолудь, сяючи орденом Червоного Прапора. – Вiдпустiть до завтрашнього дня додому. Матiр, сестричку хочу провiдати.

– Аж коли про них згадав. А насправдi?

– Матiр, сестричку i ще одну сестру.

– Двоюрiдну?

– Так, здається.

– Їдь, тiльки щоб завтра увечерi був.

– Як iз пушки буду. Ви ще не знаєте мене!.. А деньок який сьогоднi, товаришу командире! Пiвжиття вiддай – i мало!

– Хороший деньок, – i заслухавсь, як на прогалинi, зiмкнувшися тiсним колом, спираючись на зброю, заспiвали партизани. Переливчастий мiцний тенор неспiшне i привiльне вивiв першi слова величної пiснi, i всi пiдхопили її мiцними, по-степовому широкими голосами.

Безмежне роздолля, що не знає кiнця-краю, i роздум, i вiдвага, i глибинний сум так переплелися у пiснi, що Дмитро не витримав – пiдiйшов до спiвакiв, сiв бiля них, увiйшов i чуттям, i думою, i голосом в пiсню. «От де вона – вiрна кров народна», – задуманими очима оглядав своїх товаришiв по зброї.

Та недовго довелося спiвати: пiдiйшов Тур, i вони обоє попрямували в штаб з'єднання, де мало розглядатись питання про масово-полiтичну роботу серед населення партизанського краю.

XXIV

Вночi розвiдники Гоглiдзе привели до свого командира оброслого, сухорлявого чоловiка. В його помутнiлих до жовтизни очах горiв хворобливий блиск. Рука була обмотана закривавленим чорним ганчiр'ям i пiдв'язана грубим полотняним рушником до шиї. Розбитi черевики порозбухали од вогкостi, вся одiж, пошматована i пошарпана, пахла болотом. Утома аж перехитувала його, опускала набряклi i посинiлi повiки, тiльки рiзко окресленi складки бiля рота говорили про шалену впертiсть та бiль.

– Сiдай! – показав рукою на стiлець Гоглiдзе, коли заспаний бородатий хазяїн хати поставив на столi мiдний, приплюснутий бiля гноту, каганець iз гiльзи снаряда.

– Хто ви будете? Партизани, бандерiвцi? – в очах блиснули стиснутi одна до одної вогкi iскорки.

– Допитуєм ми тебе, а не ти нас, – вивчаючи, подивився на нього розвiдник.

– Тодi бiльше не почуєте вiд мене нi слова, – скам'янiв i прикусив уста.

Гоглiдзе зрозумiв, що в такого i обценьками слова не вирвеш. Не раз допитуючи фашистiв i рiзних непевних осiб, навчився зразу, чуттям, пiзнавати, чого кожен вартий, як буде поводитися, говорити – чи плакати, благати, чи затнеться, мов камiнь.

– Партизани ми, – вiдповiв тихо, не спускаючи погляду з невiдомого, i

– Чим доведете? – навколо невеликого, пригнутого донизу рота рiзко, двома пiвколами, окреслились зморшки.

– Чим? – встав iз-за столу командир. – Ось чим. Дивись! – i показав на стiнi невелику вирiзку, очевидно, з школярської книги: на лавочцi, всмiхаючись, сидiли Ленiн i Сталiн.

I зразу ж обличчя невiдомого подобрiшало, пом'якшали складки бiля рота, i вiн у здивованнi, ще не зовсiм вiрячи собi, ступив крок до стiни i похитнувся. На якусь хвилину обм'якла вся напруга, що так жорстко тримала його, низько опустилися плечi, але то було тiльки на хвилину. Збираючи всю силу, вiн випростався, рiвно сiв на стiлець i, притримуючи здоровою рукою перев'язану, пом'якшеним, спiвучим голосом, що нiяк не в'язався з усiєю його поставою, заговорив:

– Я, товаришу командире, партизан iз загону iменi Тараса Шевченка, Микола Кондратюк. Рiвно двадцять днiв тому на нас напала i оточила есесiвська дивiзiя «Вiкiнг». Сiмнадцять днiв ми билися в лiсах. Гранатами i собою пiдривали танки, нищили фашистського гада. Основнi сили загону прорвалися i пiшли рейдом у Захiдну Україну, а ми, прикриття, витримали на собi усю навалу i пiсля форсування рiки наскочили на бандерiвцiв. Вдарили в спину, сучi дiти, i не довелося нам прорватись до своїх. Тепер дивiзiя «Вiкiнг» спiшно перекидає сили на боротьбу проти партизанського з'єднання. Очевидно, вашого. Я все сказав.

– Документи якi-небудь є?

– Документи? Нi. А може це пригодиться? – поклав здорову руку на стiл. Нi на одному пальцi не було нiгтiв, лише почорнiле, потрiскане м'ясо нерiвно, сухими грудочками затягнуло довгастi вiчка на кiнцiвках. – Гестапо видало такий документ.

Гоглiдзе, примружившись од внутрiшньої дрожi, пiшов у кiмнату, щоб чимсь почастувати гостя. Коли вiн повернувся iз хлiбом i холодним м'ясом. Кондратюк, нерiвне, з присвистом вдихаючи повiтря, уже спав, опираючись головою об стiл.

З запiзненням принiс недобрi вiстi у штаб партизанського з'єднання i Степан Русов – перекладач вiйськового коменданта залiзничного вузла. Русов, працюючи з доручення партизанського штабу, доповiдав про всi важливi подiї. Тепер у мiсто прибула каральна експедицiя в складi п'яти тисяч нiмцiв, що їхали на фронт, i трьох тисяч мадьярiв. На допомогу їм iшла дивiзiя «Вiкiнг». Усе лiсове привiлля ворог брав у широке кiльце. Одним ударом фашисти хотiли знищити партизанський рух в навколишнiх селах i лiсах.

Партизани почали гарячковите готуватися до нових боїв. Перевiряли зброю, мiнували дороги, посилювали розвiдку i охорону. Вони повiдомили про наближення великої навали усi села партизанського району.

I потягнулися в лiси пiдводи, худоба; люди iшли гуртками, сiм'ями i поодинцi, несучи в клуночках трохи одежi й харчiв. А решту пожиткiв вiддавали партизанам, закопували у землю, щоб нiчого не дiсталося вороговi. Усi партизанськi родини перебралися в лiси. Iшла бiльшiсть населення, що мала якiсь засоби пересування або надiялась на свої сили i ноги. За яких-небудь два днi опустiли села: тiльки старi та хворi залишилися в осиротiлих будiвлях.

З тяжкою тривогою прощалися сивi батьки зi своїми дiтьми, рiдними та кревними. I була у тому прощаннi така скорбота, такi сльози, начеб люди залишалися не в своїх домiвках, а в заранi вготованих домовинах…

Та так воно й було – передчуття не обманювало. Тi, хто зiбрався дiлити хлiб i сiль i вагу нелегких дорiг iз партизанами, мав невмирущi надiї, а яка ж могла бути надiя в тих, що залишалися на поталу вороговi! Навiть худоба, чуючи лихо, важко ревла по закурених дорогах, сумовито вили собаки на подвiр'ях i не гавкали, коли входив хтось чужий.

– Тварина чує бiду, – розсудливо говорили старi люди j затуманеними очима, по-новому, так, як пiсля тяжкої хвороби оглядались навкруги.

Нiяк не виходила з пам'ятi Дмитра звичайна картина тих днiв. Бiля Бугу, потьмареного надвечiр'ям, люди переправлялися на той берег невеличким паромом i на човнах. Святковий одяг нiяк не пасував до сумовитих облич. На лiтнiх жiнках красувалося старовинне, пропахле роками i скринею, ще може дiвоче, вбрання. На грудях подзвонювали червонi корали. Ось зупинилася бiля берега невисока, з добрим, засмученим обличчям молодиця, вгорнувши в поли пальта невеликого хлопчика. Великi виразнi очi зверху i знизу пiдвела темiнь, i така в них ниюча туга, що аж дивитися страшно. До неї, спираючись на палицю, пiдiйшов увесь сивий, як туман, дiд.

До пiщаного виступу, з шипiнням розводячи воду, похитуючись на хвилях, наближався човен. Молодиця подивилася в очi старому. Потiм, притримуючи однiєю рукою дитину, другою охопила посiчену зморшками шию дiда, поцiлувала його в уста i вiдхилилась назад.

– Простiть мене, тату, – задрижав пройнятий сльозою голос.

– Нехай люди простять, доню, – урочисто i твердо промовив. – Шкода, що не можу з вами пiти – вiдходилось моє. Синка ж бережи. Може й чоловiка вбито, так рiд увесь на дитину перейде. Крiпко сина бережи, – i незграбно подав жiнцi червону пiонерську краватку. – Це нашого Iвана… Приберiг…

Молодиця, похиливши голову, застигла нерухомо на човнi. Все ширшала смуга мiж нею та берегом, на якому з простягнутими руками нерухомо стояв батько. Вiтер перебирав на його високому жовтавому чолi сиве покручене волосся, а з очей старого тихо падали сльози, i пiсок бiля нiг був посiчений дрiбними вогкими шротинками.

Хвора Марiя Бондар з сльозами на очах попрощалася з Дмитром, Югиною i внучатами, а сама навiдрiз вiдмовилася пiти у загiн.

– Де родилася, там i помру. Не моїй старостi ходити по лiсах.

Iдучи iз. сiм'єю в Городище, Дмитро пригадав, як вiн ночував у сирiт в Супрунiвцi i, пiдiзвавши до себе Пантелiя Жолудя, наказав:

– Тобi треба привезти в наш табiр Iвана i Ганю… Пам'ятаєш дiтей?

– Пам'ятаю, товаришу командир, – засвiтилися ласкавим усмiхом димчастi очi партизана. – Зараз можна поїхати?

– Зараз. I передай їх на догляд якiйсь хорошiй матерi.

– Добре, товаришу командире! – 3 мiсця, пригинаючись, пустив у галоп свого любимого тонконогого Шпака, веселого i розумного коня, що по голосу i свисту всюди пiзнавав свого хазяїна.

…З нового партизанського поповнення не утворювали окремих бойових одиниць: наближались грiзнi бої, а тому всiх, хто мiг носити зброю, розбили по ранiше сформованих ротах i взводах. Кожна рота мала «патронат» – так партизани прозвали свої родини.

– Тату, вiзьмiть мене з собою, – знову попросився Андрiй, коли Дмитро приїхав на Бiле озеро – зовсiм висохле i заросле чагарниками болото, де розташувались люди його села.

– Пiзнiше, Андрiю. Тiльки вискочимо з цього кiльця – вiзьму до себе.

I хлопець сумовито замовк.

Бiля лiсової дороги Дмитро зустрiв Марту, що йшла з Нiною вузенькою стежкою. Поздоровкалися, зупинив коня.

– Як живеться, Марто Сафронiвно?

– Як люди, так i ми, – вiдповiла стримано i зiтхнула. За останнiй час жiнка схудла, змарнiла, з'явилися густiше зморшки, але вони тiльки пiдкреслювали її задуману красу, як пожовтiлi береги пiдкреслюють спокiйне осiннє озеро. А поруч з Мартою, неначе прояснена картина того самого майстра, стояла ставна дiвчина, усiм схожа на ту дiвчину, яку вiн давно-давно зустрiв колись бiля трьох ставкiв. Тiльки обличчя у Нiни було трохи подовжене, i тому воно здавалося бiльш строгим, анiж колись в її матерi.

До Дмитра пiд'їхали Гаценко i Жолудь.

– В Лазорка Iванця свято. Марiя дитину народила, – задоволено повiдомив Пантелiй.

– Син?

– Партизан!.. I вже три рази чхнув. Лазорко аж сяє вiд щастя i переконує всiх, що це вiн чхнув собi на здоров'я, а ворогам на страх.

– Треба Марiї на плаття парашутного шовку занести.

– Три з половиною метра? – зразу ж прикинув скупий Гаценко.

– Бiльш треба.

– Вистачить на плаття.

– А дитинi на пелюшки? Хай чхає ворогам на страх.

– Та хай!.. Життя! – строго вiдповiдає Гаценко.

– Життя! – Пантелiй з робленим спiвчуттям дивиться на нього i смiється самими очима.

XXV

Можна було б вiдступити, увiйти одразу в лiси, але заговорила кипуча вдача, закипiло молоде чуття вдарити з одчайдушною хоробрiстю на ворога, насмiятись iз нього. Зiбрав Симон Гоглiдзе своїх розвiдникiв, сказав коротке слово:

– Передова група фашистiв iде на нас. Корнiєнко не полiчив їх усiх. Багато, каже. I нас багато: один партизан – це партизан, два партизани – це дружба плечем до плеча, три партизани – кругова оборона, чотири партизани – штурм i перемога. Наш великий поет Чавчавадзе сказав: «Нехай солодке молоко матерi стане отрутою для того, кому тяжко вмерти за свою Вiтчизну». За свою землю нам не тяжко вмирати. Але хай краще ворог умирає. Тому наказую вiддiлковi Корнiєнка вiдправитися в тил ворога. Коли ми зав'яжемо бiй – стрiляти ззаду з автоматiв i пускати ракети. I тiльки так робiть, щоб там вас багато було, маса була, щоб кругом оточували ворога.

А в штаб загону Гоглiдзе послав донесення:

«Першi групи комах з'явилися в районi Перепiлки i Орла. к залiзнi коробки. Слiдкуємо за просуненням гусеницi…»

План Гоглiдзе удався: пiсля жорстокого нiчного бою фашисти почули позад себе стрiлянину, побачили ракетнi спалахи i подумали, що їх оточує велика партизанська сила. Кинулись у плавнi, лишаючи поранених i вбитих. Одна бронемашина загрузла в болотi, фашисти не встигли її знищити. I на другий день сам Гоглiдзе приїхав на нiй у свiй загiн.

– Хороша машина, – похвалився Симон. – Гарматка хоча i двадцятидвохмiлiметрова, а танки пробиває. Тiльки не вiддавайте її у штаб з'єднання. Наш трофей – ми воюємо ним. Хто на нiй буде воювати? – запитав Созiнова.

– Гарматчик Пiдвисоцький, – вiдповiв той, оглядаючи броневичок.

…Тринадцять тисяч нiмцiв i три тисячi мадьярiв були кинутi на партизанський район. Вони широким кiльцем охопили зелений край, i уся земля затягнулася димами: спочатку бiлими, клубчастими, а потiм чорними, з-пiд яких вибивалися поземнi смуги вогню.

Запалали навколишнi села. Вночi до самого верхiв'я наливалася густою кров'ю купiль неба. Розтавали, як вiск, здибленi веснянi хмари, гинули в червоному рухливому морi, i нiде, нiде не було навiть клаптика вiдрадної синi.

Ланцюгом, на три метри солдат вiд солдата, пройшли по селах карателi, вбиваючи жiнок, дiдiв, дiтей, забиваючи трупом криницi i силоснi ями. Розпеченими вiд пожарищ i кровi очима знаходили усе живе i тут же, на мiсцi, рiзали, палили, четвертували, реготались здичавiлим смiхом.

Одна жiнка, коли почула наближення смертi, сховалася з дитиною у високому кадубi. Не помiтили її, пройшли. Вiддалялись пострiли, тiльки-но виглянула на свiт – засiрiв другий ланцюг. Може i врятувалася б жiнка у своїй схованцi, та, зачувши поблизу чужинську мову, заплакала дитина; смiючись, так i перекосили чергами фашисти надвоє i кадуб, i жiнку, i дитину. Та що людей – усiх собак, голубiв побили, мовляв, через них здiйснюється зв'язок з партизанами. Тiльки врятувались тi, хто встиг заховатися в болота та в такому пiдземеллi, що навiть здичавiле закривавлене око карателя не помiтило…

Спочатку по дорогах навколо дiбров, стрiляючи з гармат, промчали танки, потiм машини, набитi пiхотою. П'янi пiснi уривчасто долiтали до лiсу, опоясаного партизанськими постами. Кожен пост складався з двох кулеметникiв, спостерiгача i зв'язкiвця. Основнi ж партизанськi сили були в глибинi. Кожен загiн займав свiй сектор оборони. Роти, що ранiше були розкинутi одна вiд одної на кiлька кiлометрiв, з'єднали в єдиний кулак.

Першим вiдступив у глибину березини пост Макаренка, коли, пiдминаючи молодi дерева узлiсся i ригаючи вогнем, посунуло з поля п'ять танкiв. Ударив Макаренко по переднiй ' потворi з двадцятизарядного польського кулемета; заляскотiли кулi по бронi, але машина вперто продовжувала просуватися вперед. Iз штабу загону назустрiч танкам вислали бронемашину. Одначе цього дня Пiдвисоцькому не довелось показати своєї майстерностi: середнiй танк наскочив на авiабомбу, перетворену на мiну, i, охоплений полум'ям, пiдстрибнув, а потiм важко осiв на розвержену землю. Решта танкiв повернула назад. Макаренко знову зайняв своє мiсце на узлiссi, вганяючи в гнiздо кулемета нову касету, набиту нiмецькими набоями.

Дмитро з узлiсся добре бачив у бiнокль, як поля захрясали сiрими нiмецькими i жовтими мадьярськими мундирами, як встановлювалась удалинi полкова артилерiя, прибували автомашини, а сапери мiнували поле, щоб нiхто з партизанiв не змiг вискочити iз смертельного кола. Прикидав у думцi, звiдки має початися наступ, i чув у душi той терпкий неспокiй, який зникає, коли вже весь втягнешся у бiй i нема тобi часу навiть стерти з лоба докучливий їдкий пiт.

I не стiльки турбував його тепер самий бiй, скiльки беззахиснi люди, родини партизанiв, його сiм'я, – усi, що довiрили життя своїм захисникам. Куди з ними дiтися? Опiвднi на його дiлянку пiшли мадьяри.

– Товаришу командире, дозвольте нам провчити їх, – пiдiйшов Пантелiй Жолудь, одягнений в жовту мадьярську форму i чорнi черевики. Позаду нього зупинився Янош Балог. – Тiльки накажiть нашим, щоб помилково не застрочили по нас.

Дiставши дозвiл, партизани метнулися вперед. Пантелiй змiнив у патруля свiй автомат на нiмецький i перший пiдповз до самої дороги.

На узлiссi з'являються мадьярськi дозорцi. До Пантелiя i Яноша наближається примхливо вигнутий живий ланцюг. З гвинтiвками i красивими, неначе ляльковими, карабiнами йдуть мадьяри своєю характерною журавлиною ходою, присiдаючи i витягаючи шиї. Так само по-журавлиному пiдвiвся, дибнув два рази Пантелiй, пальцем кивнув карателям i притулився до дерева. Його прийняли за розвiдника, i зразу, стискаючись, частина ланцюга попрямувала до хлопця.

Доки ж вони будуть їх пiдпускати до себе? – хвилювався Дмитро, чуючи, як бiля нього шелестить трава – партизани повзуть до узлiсся назустрiч мадьярам. Уже залишилося метрiв тридцять, двадцять п'ять… двадцять… До Пантелiя заговорили. Чорт! Сам себе загубить!.. Уже нерiшуче зупиняється офiцер. Враз пiдкидає до плеча блискучий буковий карабiн. Але Пантелiй випереджує супротивника – прямо в упор проводить автоматом, раз i вдруге. I тягучi стогони змiшалися з одичалим криком:

– Мадьор партiзанок! 17

Неначе хочучи обкрутитись навколо себе, падає на землю офiцер. I в цей час партизанський огонь вириває живi кiльця ланцюга, вiдкидає його назад. Хто ж спробував залягти, – уже бiльше не пiдводиться з землi.

Блiдий, але веселий од пережитого, до Дмитра швидко пiдходить Жолудь i вже жартiвливо, щоб заховати хвилювання, комiчно дибає, перекривляючи ходу ворога. Трохи позаду нього тримається завжди врiвноважений Янош Балог.

Партизани негайно ж прибирають зброю i набої, бо тепер чимало воїнiв, iз нових, лише мають однi берданки.

Розвiдка доносить, що найменшi сили, i то мадьярськi, стоять бiля яру, який веде до невеличкої рiчки, бо за нею починається нешироке, але непрохiдне весною болото. Тут навiть поле не замiновано.

З трьох бокiв по лiсах ударила полкова артилерiя. Трiщало i охкало розщеплене дерево, глухо гудiла земля, запарували димками свiжi вирви, а перелякане птаство пiсля кожного вибуху то пiднiмалося вгору, то знову табунцями падало в кущi, недалеко, вiд одного мiсця. Коли бiля Дмитра почали вибухати снаряди, вiн скочив у щiлину i побачив скуцьорбленого кулеметника Василя Меля, що саме перегортав сторiнку розпухлої зачитаної книги.

– Ти що робиш? – здивовано подивився на партизана.

– Чехова читаю. Iнтересна книжка, тiльки листкiв нехватає. Зачитали хлопцi.

– Знайшов час.

– А що ж робити тепер? Кулеметом до артилерiї не дiстанеш, а фашист лiсу боїться, не йде. Чого ж час марнувати? – i засмiявся. – Тут такi меню ловкi складено: порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти. Я думаю, що ось нещодавно ворогам попався хрiн без поросяти. – I знову засмiявся.

«Невже йому зараз до книг?» – допитливо подивився. А партизан уже заглибився в читання, усмiхаючись i задоволене водячи губами. Проте не забував раз у раз сторожко оглядатися навколо, висовуючи голову з щiлини.

Не звертаючи уваги на шалений обстрiл, до Дмитра пiд'їхав Созiнов, а трохи згодом i Тур, заклопотаний, втомлений i знервований. Аж здивувався Дмитро, побачивши таким свого комiсара.

«Може турбує доля дiвчини?» – подумав, пiдходячи до Созiнова, спокiйного i зосередженого, що виймав iз планшетки карту.

– Чого, комiсаре, поблiд? – кинув косий погляд.

– Жiнки розтривожили. Пiдняли крик, плач. Вдарить снаряд, так вони не по щiлинах бiжать ховатися, а збиваються разом. Насилу якось втихомирив. Ну прямо не можу дивитись на бабськi сльози.

Лягли на землi перед розстеленою картою.

– Привiз новини iз штабу, – зручнiше умостився Созiнов на травi. – Маємо наказ iз Москви вiд штабу партизанського руху вирватися з оточення i вийти на територiю України, окуповану Румунiєю. Сьогоднi ж починаємо марш на пiвдень. Завдання нашого загону – розiрвати кiльце, дати усiм вийти з оточення, а удар прийняти на себе. Маршрут такий: спочатку на Яцькiвськi лiси, потiм виходимо в Чечельницький район, форсуємо рiчку Рiвець – теперiшнiй кордон, i тут, в цьому лiсi, – показав окреслене кружальце на картi, – знову сходимося всiма силами.

– Он як, – задумався Дмитро.

– Завдання вiдповiдальне i тяжке, – Созiнов для чогось поправив кобуру, ясно стрiвся очима з Туром. – Особливо непокоїть, що в нас сотнi мирних людей, не звиклих до боїв i маршiв…

– Тому нам треба провести бiй навально i майстерно, – промовив Тур. – Зараз скличемо партiйнi збори.

– Зараз же, – тихо вiдповiв Дмитро, уже думаючи над планом операцiї.

Незабаром iз взводiв i навiть застав, зосереджено i гордовито, почали сходитися на галяву комунiсти.

– Великi дiла, братцi, надходять, – проводжаючи їх очима, говорили партизани.

– Такий час.

– Над нашою долею думають.

– Над нашою… Як i завжди.

– Перевiряй, хлопцi, ще раз зброю, щоб пилинки не було…

Увечерi танки почали стрiляти ракетами в лiси i незабаром в повiтрi закружляли лiтаки. Пронизливо, холодячи душу, верещали авiабомби, гупали в м'який болотяний грунт, було чути, як вони вганялися в глибiнь i аж потiм глухо розривалися.

Прориваючись iз оточення, ударна група погнала на мiнне поле отару овець. Засвiтилися рiдкi спалахи, прогримiли вибухи, вгору полетiло розвержене, покалiчене м'ясо. З жалiсливим криком заборсалася темiнь, неначе рiка, i новi розриви, наздоганяючи спалахи, половинили перелякану i залиту теплою кров'ю валку. За мiнним полем зав'язався бiй. Раптом прорвавши нiмецьку пiвденну лiнiю, Дмитро фланговими ударами почав ширше розтискати її розведенi кiгтi. Безладний ворожий вогонь, нагнiтаючи коловорот гарячого повiтря, перехресними дорогами обрушився на партизанiв Дмитра, майже не зачiпаючи ворота прориву. Сюди зразу ж за ударною групою потекла голова колони; метнулися патронати. Але в нiчнiй метушнi партизани не встигли вчасно вивести родини двох рот.

Чималу панiку своєю несподiваною появою зчинив партизанський броневик, якому вдалося пiсля перших трьох пострiлiв пiдбити танк. Коли приголомшений несподiванкою ворог почав опам'ятовуватись, пiдтягати свiжу силу, партизани проскочили крiзь широкi ворота, а загiн Дмитра, вiдступаючи назад, потягнув фашистiв за собою до лiсу, аж поки знову не зiмкнулися кiгтi оточення. Крива лiнiя оточення тепер позначалася рiзнобарвними огнями ракет.

– Маневр проведено блискуче, – пiдiйшов до Горицвiта Созiнов.

– Маневр проведено препаскудно, товаришу начальник, – похмуро вiдповiв Дмитро.

– Чому?

– Родини на нашiй шиї залишилися, чи нi? Тепер, коли самим доведеться прориватися, вони зв'яжуть нам руки i ноги. Ти знаєш, як жива трава зв'язує плавця?.. Погане дiло.

– Може якось вискочимо? – хотiв розвiяти важкi думи Дмитра.

– «Якось» – дурне слово, – вiдповiв сухо i невдоволено. – Я ще на командирському розборi повернусь до цiєї операцiї. Завтра вночi ти будеш пробиватися iз Симоном Гоглiдзе. Трудно буде прорватися. Але Гоглiдзе повинен i в самому пеклi знайти прохiд. А я залишуся тут iз штабною охороною i невеликим прикриттям.

– Може я замiсть вас останнiм вiдходитиму?

– Нi, потрудiться виконувати наказ! – Лихий, пiшов у темряву назустрiч дудонiнню i частим спалахам ворожих кулеметiв, що, здавалось, захлиналися власним огнем.

Боляче i досадно стало Михайловi. Коли б вiн був винен у цьому… На вiйнi, як на вiйнi – все буває. Кому потрiбнi твої переживання? Дiло потрiбне! I вiн швидко пiшов вiдводити з пiвдня першу рогу, щоб поповнити нею найрiдше прикриття на захiднiй дiльницi лiсу. Повз нього Пантелiй Жолудь мовчазно проносить щось важке i чорне.

– Що, вбитий? – пiдсвiдомо догадується.

– Вбитий. квген Свириденко. Не дочекався хлопець… – не договорює Пантелiй. Тiльки зiтхання вирвалось.

Созiнов механiчно здiймає шапку з голови, пiдходить ближче до Жолудя, який кладе Свириденка на траву. Далекий свiт зорi тьмяно освiтлює спокiйне обличчя партизана, нерухомi руки його широко розкинутi, до них м'яко торкається жива росиста трава. I враз начальник штабу виразно чує якийсь шерех. З надiєю, хвилюванням i острахом вiн припадає до бiйця.

– То годинник б'ється на грудях квгена, – скорботно в тишi лунають слова Пантелiя. – Час не спиняється, його не вбити ворогам.

XXVI

Нарештi пiсля впертої стрiлянини на пiвденному заходi одна за однiєю пiднялись три ракети.

– Проскочили, – полегшено зiтхнув Тур, пригинаючись до самої гриви коня, щоб не зачепитись головою за гомiнке гiлля, налите прохолодою i росами.

Дмитро нiчого не вiдповiв. Отi червонi пелюстки, що облiтали i гасли в тривожному небi, зразу ж одiрвали його думи од загону, i всiм мозком оволодiли тепер штабний взвод i група прикриття, що захищала Бiле озеро.

Дорогою проїхав броневик, слiпучо освiтив узлiсся, i тiнi, наздоганяючи одна одну, так заворушились у лiсi, що здавалося, наче на землю падали i пiдводились, iдучи у безвiсть, живi сплетення велетенських перехресть. Кулемети навмання застрочили по стовбурах, виточуючи з них весняний сiк. Лунко вiдщеплювались трiски, глухiше – кора; трiщали, шумiли i зiтхали перебитi гiлки. Якийсь наполоханий жеребець звiвся на диби, заiржав.

– Стiй, холеро! – i задзвенiла уздечка.

I тiльки стихала стрiлянина, в кущах, спочатку несмiло, подавав голос соловей, обзивався другий, i увесь лiс починав спiвати – урочисто, радiсно, немов кожне дерево, перехитуючись, перебирало невидимi переливчастi струни.

«Що ж, i пташина привикає до вiйни», – майнула непрохана думка, вiдриваючи вiд напруженої сiтi планiв i образiв. Вирiсши на лонi природи, Дмитро, навiть сидячи над картою, завжди мислив образно i так в уявi освоював мiсцевiсть – шляхи i стежки, лiси i перелiски, болота i озера, що часто, вперше проїжджаючи ними, вiн оглядав усе, начебто воно було давно-давно знайоме. Абстрактну думку йому важче було охопити, i тiльки коли вона обростала картинами – розкривалась легко i глибоко, як несподiвана галявина в тiнистiм чорнолiссi. Око ж мав гостре i пам'ятке. Кине думкою на якийсь шматок землi – i вже вiн спливає перед ним зi своїми неповторними обрисами, покраяний дорогами, як хлiбина ножем, обсiяний згадками, як нива зерном.

Уже в який раз вiн перебирав в уявi увесь закiльцьований лiс – i нiчого путнього не мiг вигадати. Прорватися тепер можна було тiльки до рiчки, де засiли мадьяри. Усi дороги були перехопленi броневиками i танками. Не мадьяри i не рiчка лякали його: мадьяри вночi навряд чи устоять проти рiшучого натиску, а рiчка була вузькою – звичайною деревиною можна було з'єднати низькi береги. Але за нею починалось болото, нешироке та грузьке, непрохiдне весною.

Партизани мовчки чекали його наказу. I тiльки Тур розумiв, як неспокiйно на серцi командира.

Вiд Маркового поля проїхав танк, вдарив iз гармати в лiс, i злякано кинулась утiкати в яри божевiльна луна, немов боячись, що її придавить перебите снарядом гiллясте дерево. I раптом блиснув великий зубцюватий кущ червоного сяйва, а потiм усiм лiсом струсонув громохкий вибух.

– Ще один пiдiрвався! – промовив хтось чистим тенором.

– Туди йому й дорога.

Пiсля вибуху з поля мiцнiше вдарили кулемети i автомати. Сполохано, якимсь божевiльним фейерверком замерехтiли ракети, Знову притихли солов'ї, i Дмитро повернув коня, кроком поїхав повз застиглi постатi вершникiв i пiхотинцiв. З глибини лiсу забряжчала зброя, затрiщав сухостiй, почувся притишений тупiт нiг. Партизани, мов по командi, обернулись назад, наставляючи зброю в темiнь.

– Стiй! Хто iде?

– Травень.

Повернулось прикриття, що стояло недалеко вiд Бiлого озера. До Дмитра пiдiйшов дiд Хмара.

– Горе, Дмитре Тимофiйовичу.

– Що таке? – перехилився з сiдла.

– Фашисти перехопили родини першої роти.

– Як? – вдарив невидимий тягар у голову i груди Дмитра.

– Зрадник знайшовся. Iще вдень до ворогiв перебiг. Видав, щоб шкуру врятувати… I Созiнов уже нiчого не змiг зробити.

– I що? – задихаючись, нависає головою над Хмарою.

– Погнали в район.

– I ви не могли вiдбити?

– Могли б загинути i пустити фашистiв у спину всьому загоновi.

Дмитро бiльше нiчого не може сказати. Важка, мов камiнь, темiнь налягає на нього, i вiн чує, як всерединi струною натягується жорстокий, невблаганний бiль. Якась чорнота навiть починає ворушитися в мозку, i, неначе по той бiк свiту, вiн бачить в гуртi похилених тьмяних постатей свою матiр, дружину, дiтей. А водночас розумiє, що позад нього насторожено стоять партизани, змученi боями, безсонними ночами i невiдомим майбутнiм.

От i вiдчахнули, Дмитре, половину твого серця, а друга половина замерзає в холодних грудях, як взимку човен на рiчцi… Андрiю, невже i ти не врятувався? А скiльки ж вiн просив: «Я буду iз вами, тату». Пожалiв, не взяв. От i пожалiв…

Голубий сумовитий блиск очей Югини так виразно вiйнув на нього, що мимоволi закриває обличчя великими вузлуватими пальцями… I матерi вже нема… А як же iз пастки вискочити?.. Ольгу, напевне, Югина за руку вела… Кiнь Тура тупотить. Час виводити хлопцiв. Час!

Приминаючи бiль, все швидше i швидше навалюються новi думки, рiшучi, короткi, як дальний спалах, i злi. Жорстоке напруження кам'янить йому тiло, i тiльки всерединi холодно щемить рухлива, болюча грудочка, тоскно висмоктує кров. Краще не згадувати про неї, бо знову iз темряви виринуть чорнi похиленi постатi близьких i рiдних. Чiтким, проте якимсь незвичним для себе голосом вiн посилає попереду кулеметний вiддiлок Черевика, а пiзнiше пiднiмає за собою усiх партизанiв.

пдуть мовчки, без слова, мов тiнi. Копита коней, перев'язанi ганчiр'ям, м'яко пiдминають землю.

Неначе хмари, обабiч розходиться лiс. Яскравiше заблищали зорi i нервовi вогники на землi, проте пострiли стали глухiшими – не посилювала їх луна. Петляючи, не вiддаляючись од яруги, що покручено в'їдалася в чорне тiло землi, загiн поволi наближався до рiчки. Уже позаду горiли вогнi броневикiв; за лiсами лишалась пожежа, звиваючись рухливими штопорами в нiч, i окремi гвинтiвочнi спалахи на землi, вiддаляючись, блищали сумирно, як свiтляки.

З глибини яруг, нiби повiнь, пiдiймались солов'їнi хвилi, пахла доспiлими плодами пiдiпрiла кора лiсових грушок i срiбно спiвав веселий струмок.

I знову, даючи простiр рухливiй тривожнiй грудочцi, що, набрякаючи, почала пiдповзати до горла, бачив своїх близьких людей, здригаючись, проводив їх очима вiд лiсової дороги до останнього шматка землi, що мав розмокнути вiд їхньої кровi. I дивно: уже побачивши сотнi смертей, звикши стрiчатися щоденно з отою невiдомою, нерозгаданою силою, бачити примруженим гострим зором останнiй свiт i тiнi життя на дорогих i на ненависних обличчях, Дмитро не мiг уявити втрати своїх рiдних. Не мiг? Чи ж так воно? Нi, то непереможна жадоба життя затуманювала од нього ту хвилину, в яку страшно i болiсно заглянути навiть найтвердiшим людям, i, затуманюючи, непомiтно ворушила в гарячому попелi думок хисткою iскоркою надiї.

Попереду задудонiли пострiли. I зразу ж глухо озвалися кулемети Черевика. Дмитро навiть почув дзвiн вистрiляних гiльз.

– Здається, правильно вв'язалися. Мадьяри перелякано, нервово заговорили, – пiд'їхав Тур.

– Не сподiвалися. Зараз же їх треба зiм'яти. Веди пiших на правий фланг. Я з вершниками вдарю лобовою атакою.

I Дмитро дивується: розум його працює чiтко, розгадує, як зараз найкраще вдарити по заслонах, а тiло просить руху, дiї, швидкої i рiшучої.

I, чуючи, як мiцнiє його голос, скомандував:

– Вершники, приготуватись до атаки! Ланцюгом за мною! Марш!

Трепетний холодок вiтерцем на мить охоплює його тiло, а потiм сiче тiльки в обличчя. Над головою в'їдливо i тонко посвистують кулi; немов чорнi птицi, вiдлiтають осторонь кущi, i над землею попереду палахкотять червоносинi блiки. Гуде пiд копитами поле, перегойдується, пересвiчується лiнiями трасуючих куль; вiє прохолодою вiд рiки…

I раптом завмирають, один по одному зникають, неначе входять в землю болотянi вогнi, отi синюватi блiки, одцвiтають червонi рухливi разки, тiльки чути, як, стогнучи, борсається темрява. Щось у нiй вiдкочується, швидко, налякано. I крики болю, посиленi водою, супроводять шлях утечi.

– ксть порядок! – кладе Черевик на мiцне загрубiле плече нагрiтий кулемет i веде свiй вiддiлок до загону.

Глибоко у тьмянiй водi поблискують зорi. З того берега приторно, прiсно пахнуть болотянi трави; тонко свиснула пара наляканих чирят, летючи подалi вiд людського гомону. Кiлька партизанiв, швидко перекинувши на той берег двi деревини, щiльно приєднали одну до одної. Дмитро перший провiв Орла через мiсток, пройшов трохи берегом i зупинився перед драговиною, що вузьким та довгим жолобом тягнулася понад рiкою… Хтось кинувся згарячу вперед. Заклекотала, зашипiла пiд ногами твань.

– Хлопцi! Зав'язнув! Витягайте!

– Чого ж тебе лиха година погнала туди!

– Тягни скорiше! Ще й питає!

Згодом пирснув смiх i, видно, той, хто загруз, невдоволено пояснював:

– Не пройшов кiлькох крокiв, а загруз по самий пуп.

– Що, набравсь болота?

– Воно з кропивкою – попарить краще, нiж у банi.

– I чого б я смiявся з старших…

Дмитро любовно погладив свого Орла, i рука його дрiбно затремтiла на рухливiй м'якiй шерстi. Кiнь грайливо потерся головою об руку командира, дугою вигнув мiцну шию.

Iще кiлька партизанiв кинулись шукати переходу, але незабаром, заболоченi i лихi, поверталися назад.

– Що будемо робити, Дмитре Тимофiйовичу? – з тривогою запитав Мель, ведучи коня за повiд. – Чортова низина. Хоч би верболiз який був. А то гола, як лисина.

– Гибле мiсце, – не витримав навiть Лазорко Iванець. Мовчки пройшлись понад берегом i зупинились, де вужчало болото – твердий зубець луговини клинцем врiзався в нього.

– Будемо звiдси кiньми перескакувати, – пiсля довгої мовчанки вiдповiв Дмитро кулеметнику.

– Товаришу командир, хiба можна? Конi зразу потопимо, – схвильовано промовив партизан.

– Слабшi ближче загрузнуть, сильнiшi – далi проскочуть. А нашi може i на той берег винесуть.

– Який жаль, – зiтхнув Мель i теж для чогось погладив рукою свого коня.

– Жаль. Та зараз iншого виходу нема.

– Ех! – тiльки й вирвалось у Iванця.

Пiсля того як партизани кинули на болота деревини, з яких були влаштували мiст, Дмитро наказав Iванцю першому гнати свого рослого коня. Розiгнав Лазорко Бурелома i наче пiрнув у темряву. Кiлька разiв пiд копитами глухо стрельнуло, чмокнуло болото, а потiм забився кiнь на мiсцi, виймаючи i не в силi вийняти заднiх ног, ось i переднi вже безнадiйно втиснулись у свою домовину. Лазорко легко сповз iз Бурелома на правий бiк, дотягнувся до деревини i, похитуючись, вибрався назад на берег.

– Угробив свого, – хотiв твердо промовити, але голос дрогнув, i партизан, махнувши рукою, вiдiйшов до рiчки, прислухаючись, як б'ється i стогне в баговиннi його дебелий кiнь.

Один за одним летiли вершники в глибину ночi i, заболоченi, обважнiлi, перебираючись вiд зав'язлого до зав'язлого коня, пробиралися назад. Мертве болото ожило страшним життям: клекотало, чмокало пiд копитами i стогнало, немов умираючи. Тiльки берег затих – нi один партизан, крiм Дмитра, не промовив нi слова.

Далеко за середину податливого жолоба проскочив Пантелiй Жолудь на своєму легкому бiлокопитому красенi i мовчки заплакав, востаннє притулившись до гриви Шпака. Добрався до рiчки, лiг на землю, охоплюючи голову руками. Iще далi сягнув Тур i, повернувшись на берег, не пiдiйшов до Дмитра.

– Прощайте, коники… дорогi нашi… – зiтхнув Олекса Слюсар.

Джмок! Ждмок! Чмок! Глох! – обзивалась нiч, i тонке iржання, схоже на плач, розтiкалося по невидимiй теменi. Дмитро, припадаючи до сiдла, пустив Орла. «Може перескоче», – зажеврiла в серцi надiя. Як птиця, влетiв Орел у болото; розстелюючись i витягуючись, вiн минає навскiсну живу вервечку, вилiтає на середину болота i тiльки тут починає осiдати. Але, могутнiми стрибками звиваючись вгору, вискакує iз тванi i знову грузне, i знову виривається.

Ось уже берег. Iще кiлька стрибкiв! Та раптом Орел глибоко осiдає, iще звивається свiчкою на диби, та вже не може вирватись iз болота.

– Орел, Орел! – не чуючи власного тiла, зiскакує Дмитро на траву i, тримаючись за повiд, сковзає уперед. Вiн загрузає тiльки по колiна – далi пiд ногами твердий грунт.

Гаряче хропучи, б'ється кiнь, обдаючи Дмитра болотянистою водою.

– Переправляйсь! – командує Горицвiт.

Заворушився протилежний берег. Обережно, по живому мосту, почали перебиратися партизани до свого командира. I коли конi пiзнавали своїх господарiв, що по них переповзали далi, до берега, на мить завмирав хрипотливий стогiн, i гнiтюче передсмертне iржання врiзалося в неласкаву нiч.

– Припав я до свого, а вiн мого лиця губами шукає. А з очей сльози, як квасолини, течуть, – кусаючи губи, промовляє Пантелiй Жолудь.

– Да. Кiнь, як людина, плаче. I голос в нього перед смертю людський, – погодився Слюсар.

Останнiм переправився Тур i зупинився бiля Дмитра.

– Веди, Туре, загiн. Я наздожену вас, – не чуючи своєї ваги, Дмитро пiдiйшов до коня, охопив руками його голову i почув, як гаряче защемiли долонi: густi сльози двома струмками текли по м'якому ворсi, а очi Орла блищали, мов огники. Поцiлував Дмитро свого товариша в лоб i кинувсь на берег.

Уже з гони пройшов, наздоганяючи загiн, i раптом у тишi високо задзвенiло тоскне, таке знайоме, тривожне iржання.

– Орле, мiй Орле, – стиснув картуз в руцi i знову обважнiлим зором побачив перед собою сiм'ю, близьких, що прямували у невiдому темряву, мовчазнi i похилi… А вiн наздоганяв їх на своєму конi.

XXVII

З тривогою прислухались на Бiлому озерi до нестихаючої стрiлянини. Навiть худоба перестала пастися, а коли кiлька снарядiв розiрвалися бiля табору, люди не кинулися врозтiч, а, навпаки, почали тiснiше збиватися в одне мiсце. I раптом високий переляканий голос якоїсь жiнки:

– Ой, горенько! Фашисти!

З усiх бокiв до табору бiгли, стрiляючи, вороги. Кiлька жiнок пiдсвiдоме кинулись тiкати, але зараз же й впали, продiрявленi десятками куль.

Андрiй зрозумiв, що єдиний можливий порятунок – це бути iз всiма, триматися купи. Вiн пiдiйшов до скам'янiлої матерi, що охопила обома руками Ольгу, мовчки став бiля сестри. Швидко i млосно калатало дитяче серце, але думки працювали чiтко. Надiявся, що зараз не будуть розстрiлювати: треба ж мати живi трофеї, видати жiнок за партизанiв. I справдi, фашисти, охопивши юрбу щiльним кiльцем, погнали її на лiсову дорогу. Попереду, похнюпивши голову, пiшов рудобородий зрадник.

На дорозi солдати розбилися на двi групи. Одна, бiльша, знов повернула до Бiлого озера, друга, вправно орудуючи прикладами, погнала полонених до мiста. Поспiшали, бо вже за хмарами заходило сонце i тiльки червоний пояс мерехтiв мiж деревами, як згасаюча надiя. Чорнiли трепетнi лiси, i лише однi берези сяяли, немов блискавицi у хмарному небi.

– Ольго, спробуймо тiкати. Все одно уб'ють, – прошепотiв Андрiй, нахиляючись до сестри.

– Менi страшно.

– Не страшись, треба вирватись.

– Добре, – тихо вiдповiла дiвчинка i стисла братову руку, немовби шукаючи в нiй порятунку.

– Мамо, бабусю, ми тiкаємо з Ольгою, – притиснувся до матерi.

– Куди ж? – подивилась очима, повними слiз.

– У лiси. Спробуймо разом.

– Тiкайте самi. Так легше буде… – перехилилась мати до нього; незручно в тому людському тисковi поцiлувала сина i заточилась на людей вiд сильного вдару прикладом. Докiя пiдтримала її, схвально i жалiсно кивнула головою внучатам.

Щось погрозливо зашваркотiла чужинська мова, i пострiли вдарили помiж деревами, осипаючи на людей дрiбнi галузки.

– Наказано не говорити, – пошепки пiшло по юрбi.

I стихли люди, тiльки нервовий схлип душив якусь жiнку та важко гупали залiзом по корiнню кованi чоботи чужинцiв.

I зараз, зовсiм забуваючи про себе, Югина тiльки одного просила кожною своєю клiтиною, кожним подихом: коли б пощасливилось дiтям утекти вiд видимої смертi. I мало не вмлiвала при однiй думцi: «А що як уб'ють тут же, бiля неї? Нi, нi! Вони утечуть, будуть жити. А як?..» – I знову тягнулася i обривалася та сама незмiнна основа, обдаючи молодицю то жаром, то морозом… Коли б її Дмитро знав, що ведуть оце лiсами… Хiба б вiн не вирвав iз кiгтiв смертi усiх людей? «Не знаєш ти, Дмитре, яке горе чекає тебе…»

Уже небо стало темносинiм, а лiс чорним, неначе налитий смолою. Осторонь зубчастою стiною вирiзьбились чагарники, над ними другим поверхом пiдводились крони дерев.

Андрiй з Ольгою витиснувся на край дороги i пильно стежив за охоронником, що йшов бiля нього. Ось солдат пiдвiв гвинтiвку, пролунав пострiл; хлопець легенько пхнув дiвчину в чагарник, а сам зразу ж скочив за нею, неначе в темну воду. Це сталося так швидко, що навiть охоронник в здивованнi застиг на мiсцi, а потiм ударив з гвинтiвки по кущах. Безладно затрiщали пострiли, i Югинi здавалося, що то кулi сiчуть не кущi, а її серце.

Згодом фашисти почали виливати свою злiсть на полонених, збиваючи крайнiх ногами i прикладами. I несподiвано свiтлiше дивної музики лiсова гучна далечiнь обiзвалася до молодицi:

– Мамо, ми живi!..

I не витримала жiнка – заплакала, нахиляючися до Докiї.

XXVIII

Було тяжко i досадно до слiз, коли зi всього мiста почали збiгатися осатанiлi нiмцi, мадьяри i полiцаї. Не дуже їх було багато – лiси оточували, але кожен норовив ущипнути словом, копнути ногою, вдарити кулаком чи прикладом, ригнути лайкою.

Ледь нагнувшися, в спокiйнiй скорботi йшла Докiя, неначе не на смерть, а за чиєюсь домовиною. Що їй може зробити ця мiзерна купка брудного смердючого шмаття? Найбiльше – убити. Та смертi їй нiчого було боятися – пожила на свiтi, наробилася дiлечка, якого сина викохала, яких внучат дочекалася. Тiльки одного вона хотiла б: побачити перед смертю Дмитра, поцiлувати його в уста, попрощатись, як прощається матiр iз сином. I нiчого бiльше не треба їй. Проста людина живе чесно, працює чесно i вмирає просто: отак подивиться на свою рiдню сумовитим i розумним поглядом, попрощається з усiма та й попливе у небуття, неначе човном по одвiчнiй рiцi.

Повз проржавлене плетиво колючого дроту їх ведуть на бруковане подвiр'я в'язницi. Прогнутими скрипливими схiдцями пiдiймаються на другий поверх. У вузькому коридорi, тьмяно освiтленому закуреними лампами, застигли в гумових плащах гестапiвцi i полiцаї. Дзвякнуло залiзо, розчинилась камера, i потекли туди люди, мовчазнi, мов камiння. Зникає в темному отворi Мартина Нiна, Катерина Прокопчук, Югина, i на Докiю летять оббитi бляхою скрипливi дверi. З в'їдливим скреготом швидко закриваються i замикаються на величезний замок. Знову лязгає залiзо, вiдчиняється друга камера, i гестапiвцi заганяють решту людей у якесь затхле лiгво, що вiє смородом онуч i перепрiлої соломи. Докiя пiдходить до облупленої стiни i починає тихо гукати:

– Югино, Югино! – потiм пальцями пробує колупати штукатурку, до м'яса обриває пучки i, втомлена, мовчки сiдає на бруднi нари…

Викликали на допит не поодинцi, а невеликими групами За довгим чорним столом сидiли два офiцери, поруч них, як вартовi, стояли Крупяк i перекладач, бiля дверей примостилася за друкарською машинкою якась подоба жiнки з накрученими, здибленими жмутками переспiлого волосся i такими очима, начеб їх поставили навсторч. З машинки перехилився бланк вироку, зачорнiли лiтери, зверху нiмецькi, знизу українськi.

– Рiк народження? – гавкнув i подався наперед фашист, коли до нього пiдiйшла мати Олекси Слюсаря.

– Тисяча вiсiмсот вiсiмдесят п'ятий, – рiвно вiдповiла жiнка. I озвiрiлий каратель, блиснувши очима, перехилився дугою i через стiл ударив жiнку важким кулаком.

– Треба говорити повнiстю: день, мiсяць i рiк, – пояснив перекладач.

– Партизанка?

– Нi.

– Брешеш! Партизанка! – затупотiв ногами Крупяк.

– Брешуть собаки та ви, пане начальнику, – вiдповiла тихим твердим голосом. – Жалкую, що не партизанка. Стара дуже. Зате син мiй i за мене вам вiдплатить.

В кiмнатi настає така тиша, що запiзнiлий удар по клавiшу машинки пролунав неначе пострiл. Зразу ж посинiв, вивертаючи очi назовнi, Крупяк, а з рота вирвався хриплий посвист. Обережно пiдвiвся навшпиньки i з розмаху, ребром долонi, з протягом до себе, рубанув жiнку по шиї. I Докiя з жахом побачила, як почала у Слюсар валом пiдiйматися шия, а потiм сильно, неначе вибух, в усi сторони бризнула кров. Пiсля цього спiтнiлий i розкуйовджений Крупяк та нiмецькi офiцери кожну жiнку мiсили кулаками. Дiйшла черга i до Докiї.

– Родичка Дмитра Горицвiта?

– Мати, – вiдповiла гордо.

– Он як! – неначе крiзь сон, чує свистяче шипiння, i не встигла одхилитися од тiнi, що заслонила свiтло, як їй на руку бризнули в червонiм шумовиннi власнi зуби i кров.

«Невже тебе земля прийме? – так подивилась на перекошеного полiцая, що i в нього здригнули i заховалися за вiями кривавоблискучi очi… – Не прийме вас, мiзерних покручiв, i нiхто вас не згадає на зеленому полi, де будуть очишенi од кровi протiкати рiки, i сонце огрiватиме яснi людськi очi, не лукавi i не злi».

Вона уже чула, як її тiло прощалося з землею. I не було на серцi нi болю, нi тривоги, тiльки усе ставало на диво легким i дзвiнким…

Проте бiльше не били – вивели в довгий коридор.

В камерi сiла на дерев'янi нари, охопила руками нахилену голову, притиснула лiктi до колiн. Iще перед натомленими очима вiйнуло загратоване вiконце, що починало просвiтлятись, майнула чиясь чорна тiнь, а потiм це все вiдплило, вiддалилось у глибоку безвiсть…

От у недiлю сидить вона на призьбi, радiсними очима слiдкує за Дмитром, що зiпнеться на ноги i знов упаде на зелений морiжок. Потiм з натугою, опираючись на манюнi рожевi ручки, пiдводиться i такий поважний, ну прямо тобi невеличкий дядько, прямує в її обiйми. Торкнувшись її напрацьованих рук, чогось смiхотливо морщиться, i в чорних чоловiчках, за якими навiть бiлкiв не видно, вiдбивається промiнь веселого червневого сонця.

– Ти ж моє щастя, ти моє сонце ясне, – притискає свого одинця до грудей i високо пiдводить на руках, – рости великий!

Iз Великого шляху прямує додому її Тимофiй, високий, ставний, над лобом повис важкий русий чуб; степовим спокоєм 'i духом вiє од нього, тiльки глибокi очi якiсь сумовитi, начеб прожили значно бiльше, нiж усе гнучке i мiцне тiло.

I раптом через якийсь тривожний провал часу вона розумiє, що Тимофiй уже мертвий, навiки вiддаливсь од неї, а це шляхом прямує її Дмитро, а на її руках сидить Андрiй, дiловито перебирає ручками торочки чорної тернової хустки. Он i Югина наздоганяє Дмитра. Буйне склепiння Великого шляху звелося над ними, i так любо бачити своїх дiтей, простих та щасливих, що йдуть до неї, до матерi, з широкого щедрого поля.

– Тiтко Докiє, – хтось розвiває згадки, i вже вона чує бiль покалiченого тiла, тяжко вiддаляється вiд того свiту, де лежить її материнське серце… Для чого вiдiрвали од того видiння? Приходить невдоволення.

Чиїсь руки охоплюють її, вона з подивом i радiстю чує сказане, напевне не устами, а душею, дороге слово: «Мамо». Докiя пiдiймає вгору обважнiлi очi.

– Мамо, би про нього, про Дмитра весь час думаєте? Заплакана i якась просвiтлена, неначе сльози обмили, оновили її, бiля Докiї сiдає Марта. I мати, що ранiше, напевне, образилася б, почувши од неї таке, зрозумiла усе, що робиться в душi молодицi… Вона ж так любила, так любить її Дмитра!

– Про нього ж i про людей всi гадки, моя дитино…

I зразу вони зблизились, начеб вiк прожили разом. I в обох на очах з'являються сльози, добрi i чистi вiд того глибокого прояснення, яке проймає тiльки мiцних та правдивих людей.

– Про що не передумаєш, i найбiльше – про дочку i Дмитра… Отак, неначе й на свiтi не жила, а вже смерть встоїть на порозi… Пам'ятаєте, як до мене на Великдень пiдiйшов Дмитро?.. Ви тодi iз тiткою Даркою стояли.

– Пам'ятаю, дитино. Тодi ви разом у танець пiшли. Якої ж це спiвали, не пригадаю.

– I я забула, – зiтхнула молодиця. – Тiльки знаю, що так менi добре було, начеб з самим сонцем зустрiлася, – i провела краєчком хустки по очах.

– I вiн за тобою побивався. Та. от… – витирає кров на устах.

I вони, забуваючи про катування i смерть, так щiльно притуляються одна до одної, що кожна в своїх грудях чує стукiт двох сердець.

XXIX

Дмитро вiдчуває, як тремтять його губи, болять коренi волосся, i знову бiль усерединi натягується, як струна, i коли розiтнеться (це розумiє зовсiм ясно), буде небуття, темiнь. Уперше в життi з острахом вiдчуває, як можуть раптово старiтись, сивiти, умирати люди. Так, вiн зараз в цю мить старiє. А в його русий чуб починає вплiтатися сивина.

Нi! Вiн не може бути стороннiм спостерiгачем свого руйнування, старостi. То далi прийде, закономiрно, як пiсля лiта настає осiнь. А поки вiн володар свого тiла, i воно повинно коритися. Не для себе вiн, Дмитро, тепер потрiбний. Його життя iнших рятує. I неймовiрним зусиллям кожної клiтини тiла, кожною кровинкою вiн починає скидати iз себе той тягар. який у слабших людей може скинути тiльки тривалий, i то спопеливши частину тiла i мозку, час. Увесь у напруженнi, фiзичному i духовному, пiдсвiдоме розгадуючи ще не вивченi закони людської снаги, вiн спочатку почуває, як звично твердiють його холоднi уста, стягується розм'якшене обличчя i стає вiдчутним усе тiло. Тiльки ще нервово стрибають i заплутуються iскорки в його порiдiлому чубi. Поволi i вперто оволодiваючи собою, приводячи в строгу яснiсть думки, вiн одначе нiяк не може позбутися одного образу, що пригадався в лiсi, коли Хмара засмутив його тяжкою звiсткою. То був образ човна, що по саму обшивку вмерзає в льодах посеред рiчки. Тiльки весна розморозить його, теплою хвилею приб'є до рiдного берега на жовтий пiсок та на зелене зiлля.

«Iще твоя весна попереду», – хоче заспокоїти себе i вчуває фальш, бо ж – не маленький – розумiє, що йому не вирвати рiдних людей, сiм'ї iз лапищ смертi.

До болю закушує уста; до болю, вiдхиляючись назад, поводить усiм тулубом, знову оволодiває собою i пiрнає в роздуми. От тiльки чортiв човен десь аж iз краєчка мозку висовується…

«Чому ж ти не можеш вирвати родину з фашистських лапищ? Бо сили у тебе нема. Ворогiв тисячi, а в тебе шiстдесят партизанiв… А як ти тепер глянеш у вiчi бойовим друзям? Вони ж на тебе так надiялися»…

Позад нього гримлять артилерiйськi розриви, вищить шрапнель. А то знову б'ють по лiсах. Бийте, гатiть по ще теплому мiсцi!.. Звiсно, завтра, позавтра вся ворожа сила буде блукати по лiсах. Ну, от почнуть наступ. Пiдiрвуться один-два танки на мiнах. Знову зупиняться. Бо їм нiчого спiшити. А потiм почнуть обшукувати усi лiсовi закутки, палити, громити землянки, табiр… Чиї це слова: «У партизана тисяча дорiг, у фашиста двi: одна – в землю, в могилу, друга – на небо до чортiв».

Майнуло життєрадiсне обличчя Гоглiдзе i десь зникло за човном.

«Зараз їх повезли. Може привезли вже в тюрму. Завтра почнуть допитувати. Розстрiляють не ранiше, чим вдосвiта… Треба прорватись! Попередити!»

I вiн майже бiжить, наздоганяючи партизанiв.

– Товаришу командире! – чує бiля себе голос Пантелiя Жолудя.

Дмитро не помiчав, що хлопець весь час, охороняючи свого командира, був поблизу нього.

– Що скажеш, Пантелiю?

– Та нiчого. Невесело на душi, товаришу командире.

– Знаю, Пантелiю. Крiпися, партизане! – важкою рукою сперся на плече парубка…

На свiтанку в невеликому лiсi зiбрав Дмитро на нараду похмурих од горя i втоми партизанiв.

– Товаришi народнi месники! – тихим мiцним голосом звернувся до них. – Велике горе налягло на нас. Частину наших родин захопив ворог. Закатує їх, замучить – самi знаєте… Колись, у першi днi життя нашого загону, ми ухвалювали рiшення голосуванням. Тепер, коли нас тiльки одна жменька залишилась, я хочу знати ваше слово: поки фашисти трощитимуть наш табiр, зробимо налiт на тюрму, чи нi?.. Хто за те, щоб напасти на мiсто, – пiднiмiть руки.

I здригнулися, пом'якшали його уста, але то було зовсiм iнше ослаблення тiла. Аж освiтився, коли побачив, як пожвавiшали натомленi i заклопотанi обличчя партизанiв. Бiльшiсть iз них, мов змовившись, пiдняли обидвi руки.

– Добре, хлопцi! Тепер – вiдпочивати! – грiзно блиснули очi Дмитра в червоних пiдпухлих повiках.

Наказавши зразу ж Пантелiєвi Жолудю пiти в розвiдку, сiв iз Туром, обмiрковуючи план нападу…

– Так от, зараз же, поки не пiзно, скидай полiцейську форму, – суворо звернувся Пантелiй Жолудь до Мирона Варича, огрядного партизана.

– Як скидай? А я в чому буду ходити?

– А менi яке дiло? Хочеш – у спiднiх гуляй, хочеш – у трусиках шпацируй – тепер тепло, нежитю не пiймаєш. Ну, скорiше менi виконуй наказ командира. Нема коли з тобою теревенi розводити.

– Так що це. насмiшка? – злиться партизан.

– Ну, ти менi не дуже. За такi слова у воєнно-партизанське врем'я як докажу… Ти ще не знаєш мене!

– Iду до командира, – рiшуче намiряється iти Варич.

– Почекай, не спiши, – заспокiйливо кладе руку йому на плече. – Давай помiняємося вбранням, моє серце, бо менi у розвiдку iти. – От чорт! – лається Варич. – Давно б так сказав.

– Сам ти чорт болотяний. Як штани грязюкою замазав. Прямо тобi не штани, а один пiдрив полiцейського авторитету.

I незабаром уже Пантелiй, пильно оглядаючись навкруги, прямує шляхом у мiсто. Природний партизан, надiлений безмежною хоробрiстю i силою, вiн завжди просився iти у найнебезпечнiшi мiсця, чуючи; як радiсно i злiсно тужавiє i набирає крицевої гнучкостi його тiло. Одно лише горе стояло на перешкодi – горiлка: якщо траплялася нагода, рiдко мiг Пантелiй проминути спокусу.

– Да, горiлка до добра не доводить, – погоджувався, коли йому починали вичитувати. Зарiкався пити, але при першiй зустрiчi iз чаркою забував попереднi грiхи.

У мiстi Пантелiй довiдався, що родини партизанiв знаходяться у лiвому крилi в'язницi, i почав вивчати усi пiдступи до проклятого мiсця.

Здавалося б, уже пора було iти до партизанiв, та Пантелiй почав блукати напiвмертвими вулицями. Скоро його увагу привернув будинок вiйськового коменданта, i не так будинок, як розчинений гараж, бiля якого стояло кiлька машин. Спочатку майнула радiсна думка – вибрати зручний час, вивести машину i, паном дiло, приїхати до партизанiв. Але потiм назрiв iнший план, i Пантелiй, переповнений гордовитими думками, поспiшив до своїх. Повернувшись у лiсок, вiн гаряче почав доводити Дмитровi:

– Менi дайте тiльки шоферiв, i я на повному ходу в саме пекло приїду, як часи. Ви ще не знаєте мене!..

XXX

Всi в камерi, прикипiвши до пiдлоги, чекали цього, але пострiли для всiх прозвучали однаково несподiвано i страшно.

Оту уявну лiнiю мiж небуттям i життям зразу затопив холодний тремтливий морок; обiрвались останнi хисткi нитки просвiтку, i здалося, що не вартовий стукнув бiля дверей, а сама смерть стала на порозi.

– О-о-о! – схлипуючи, скрикнула Катерина Прокопчук, випускаючи iз рук iржавi, вкритi кривавим потом грати. В її розширених очах не могла умiститися картина розстрiлу, хоча про це стiльки думалось-передумалось. Але неначе зрозумiвши, що вже нiколи не бачити їй своїх землякiв, якi стали стократ дорожчими i ближчими в часи лихолiття, вона беззвучно заплакала i забилася головою об вогку стiну.

Перед очима Югини на мить, вiддаляючись, проплив образ Докiї, i, задихаючись, молодиця обома руками хапається за серце: воно ж може вискочити з грудей. Це вона не вперше помiчає, що в страшнi хвилини думка i уява навiть неможливе можуть так наблизити, освiтити, як освiтлює вночi блискавиця загорнутий у темряву небокрай. I коли в її пам'ятi мимохiть ворухнулося слово «блискавиця», вона справдi побачила горобину нiч, розвержену синюватобiлим сяйвом. Як двi стiни, зближаючись, вирiзьбились зустрiчнi лiси, а помiж ними, у просвiтленiй до блакитi брамi, що пiдiйшла до самого неба, з'явився Дмитро. Дiти – вiдчувала – були в цих лiсах. Вiрилось, що Андрiй з Ольгою врятувались i, здалося, позад себе почула дзвiнкий голос: «Мамо, ми живi!» А як же Дмитро? I, наче чуючи її вболiвання, чоловiк пiдвiв голову, i вона не пiзнала його очей: такi були суворi, грiзнi, аж закипали у чорних чоловiчках лихi iскорки. Отакий вiн, певне, завжди буває в бою. I горе тому, хто стрiнеться на його дорозi – лише одним поглядом може навiяти жах. А їй хотiлось побачити його ласкавим, як у тi останнi днi, коли приїжджав у партизанський район… Невже бiльше не буде Дмитра? Нi, нi! Не так! Невже бiльше вона не побачить Дмитра?.. Невже дiти пiдходять до нього?..

Як пострiл, брязнув замок. Важко гупнула засувка об пiдлогу, i в дверях стислися чорнi тiнi. Мигнуло свiтло лампи, першим у камеру увiйшов перекладач, за ним – гестапiвцi, а позаду – перекошений Крупяк. Не пiдводячи голови вiд паперiв, перекладач, перегортаючи один бланк за другим, сухим рiвним голосом прочитав те, що було давно вiдомо кожному. Усiх жiнок було визнано за партизанiв. Коли було названо останнє прiзвище, пiдтягнутий фашист ступнув наперед i рiзко, з надривом, скомандував:

– Роздягайсь! Одежу скидати сюди, – показав пальцем на середину камери, – взуття – сюди! – пiдiйшов до стiнки рiвно, неначе маршируючи.

Смертельна блiдiсть заливає обличчя в'язнiв. Когось перетрушує лихоманка. Одерев'янiлi пальцi нiяк не можуть розстебнути гудзикiв.

Скидає Катерина пальто, скидає сачок, блузку, спiдницю, розшнуровує черевики, стягає панчохи.

– Не треба, – вказує фашист пальцем на панчохи. I цi слова виводять жiнку з напiвзабуття. Гостро блискаючи очима, вона з силою зриває панчоху, жмакує її в руках i кидає вороговi межи вiчi.

– Забирай! Забирай! Давись! Зi своїм проклятим Гiтле-ром. Щоб вас усiх розперло!

Дужий удар волохатого кулака вiдкидає її у потемнiлий од вогкостi i цвiлi куток. Фашист, неначе маршируючи, наближається до жiнки, б'є її чоботом в спину, неквапно, методично.

Шпалерами стоять гестапiвцi в коридорi, чорними тiнями загратували роздягнутих, в самiй бiлизнi, людей. Студена роса зразу ж опiкає ноги, i Югина тiльки тепер, за двором, помiчає, що перед нею мигтить одна чорна, а друга бiла нога… Ага, то ж Катерина в однiй панчосi.

Висока зоряна нiч недосяжно розкинулась над головою. У небi двома рукавами вiйнув Чумацький шлях, а то iще є Великий шлях на землi… Колись уночi вона їхала на возi, а поруч iшов Дмитро, мовчазний, притишений, як лiтня година… «Невже iду до своєї смертi?» Наче болiсний крик виривається iз грудей. I швидко, в такт серцю, забилися думки, одна картина спливала за iншою, i неодмiнно в них бачила то дiтей, то Дмитра, то свою матiр, то Докiю, то батька, а потiм знову зразу усе наче обрiзало: «Невже iду до смертi?»

I раптом очi ослiпило примеркле сяйво двох куп пiску, що стиснули чорний отвiр. Бiля ями, подзвякуючи лопатами, хтось метушиться. Ось де їх будуть розстрiлювати. Нi, ведуть далi… Це засипають убитих.

Вдарили пострiли. О, навiть не довели. Розстрiлюють серед дороги.

Падають люди. Чого ж вона не падає? Хтось застогнав, i вартовий, – чи це, може, здається? – перегинаючись, осiдає на землю, випускає гвинтiвку iз рук. Знову лунають пострiли. Вона падає посеред дороги, але ж зразу, неначе її струмом пересмикнуло, зривається на ноги. Чи вона божеволiє, чи й справдi чує суворий голос Дмитра?

Iз землi теж пiдводяться люди, яких вона вважала мертвими, i кудись бiжать.

– Нашi, нашi прибули! – чує голос Катерини Прокопчук, в якому бринять i радiсть i сльози. – Югино! Нашi прибули! Нашi! – цiлує її вуста, i сльози пересмикують обличчя молодицi.

– Югино! – охоплюють її дужi руки Дмитра. – Югино, де мати, дiти?

Вона навiть не пам'ятає, що говорить. Тiльки Дмитро зразу ж кудись вiдбiгає, а її якийсь партизан бере за руку, пiдводить до приглушених машин, пiдсаджує в кузов, звiдки вже тягнуться до неї вогкi руки Катерини Прокопчук.

Нашвидку вiдкопали напiвзасипану яму, i Дмитро першою з острахом побачив Марту. пї очнi западини були засипанi вогким, тьмяно мерехтливим пiском. Пiсок густо притрусив i хвилясту лiнiю кровi, що з лiвої скронi покрутилася над вухом i зникла десь на шиї, прикритiй розсипаним волоссям. Помiж обвуглених губiв м'яким синюватим сяйвом iскрилися чистi зуби, а руки, сплетенi на грудях, неначе притримували неживе серце. Обличчя було строгим i задуманим. Тiльки навскiснi двi борозенки, що, звужуючись, спускались з лоба до надбрiв'я, вiдтiняли печаллю її риси.

Дмитро нахилився до могили, востаннє поцiлував Марту ї вiдчув на своїх устах кiлька вогких пiщинок.

Його мати, невелика, задумана, рiвно лежала бiля стiнки ями. Увесь в неспинному трепетi, вiн руками позмiтав пiсок з її обличчя, заправив пiд хустку чорнi, з сивиною, пасма волосся i, охоплюючи руками легке тiло за ноги i шию, понiс його, притискаючи до грудей, в тривожний свiтанок. Так, певно, колись i мати, притискаючи до грудей, носила його, Дмитра, коли вiн був дитиною. Напiвзаплющенi очi матерi, поблискуючи вузькими смужками бiлкiв, спокiйно дивились на сина, i так само спокiйно бiля її закривавлених уст невеликими зiрочками вгнiздились скам'янiлi зморшки, її смагляве чоло тепер просвiчувалось восковою блiдiстю, i тому рiзкiше окреслювався некрутий вигин чорних брiв.

«Прощайте, мамо, дорогi мої. Так i не прийшлося вам дожити до радiсної години – стрiчати день людського свята. А скiльки думалось про це, коли просвiтки заповнювали всю душу… Уже i вас нема, i Марти нема, може i дiтей нiколи не побачу… Чом же ви, мамо, не дочекались мене?»

Сльози падають на зморшки матерi, розходяться по них м'яким теплим сяйвом. I мiцнiше притуляв до грудей спокiйне холодне тiло, свою рiдну матiр. I не чув, як м'якшали у нього складки бiля роту, м'якшало усе тiло, як вiн увесь поринув у своє горе, i воно тепер без перешкод непомiтно старiло його обличчя, вплiтало суху сивину, i то не в русий чуб, а в колосся покучерявлених брiв. Сам подав матiр у кузов i тихо скомандував:

– По машинах!

Незабаром мiцнiше задвигтiли мотори, i партизани помчалися назустрiч свiтанковi. Бiля кабiн стояли з гвинтiвками або автоматами напоготовi тi, хто мав нiмецьку форму, а решта причаїлася на днi машин.

Позаду, у мiстi, збiльшувався гамiр i стрiлянина. На сходi ж, над лiсом, заграли передвiсники безсмертного сонця.

XXXI

Нiну силомiць вiдтягнули од матерi. Забилася дiвчина в дужих руках, напружилась усiм гнучким тiлом i знову кинулась до ями, яку поспiхом засипали партизани. Лiктями i пальцями розгребла могилу i припала до холодної голови своєї рiдної. Тепер пiсок щiльно забив Мартi уста, i тому її обличчя набрало бiльш скам'янiлого виразу. Кiлька мускулястих рук схопило дiвчину, i як вона не вiдбивалась i не голосила, рвучи на собi волосся i одежу, понесли до машини. Невблаганний час пiдганяв партизанiв виїжджати якнайшвидше.

Тiльки тепер дiвчина зрозумiла, що таке смерть. I ранiше не раз чула похороннi дзвони, бачила, як проносили вулицями важкi домовини, бачила, як ховали у братськiй могилi червоноармiйцiв; зрештою смерть в днi окупацiї щоднини гостювала в селi, стискала пiдступною тугою дiвоче серце, але ця страшна гостя нi разу не переступала їхнього порога, i тому уява про неї була неповна. Так неповно, душею, а не фiзично, ми вiдчуваємо бiль близької людини.

Охопивши руками голову, Нiна забилася в куток кузова, не бажаючи слухати слiв утiхи, скидаючи з плiч нервовими рухами чиїсь жiночi руки. Вона хоче, щоб нiхто не чiпав її, бо вiд цього так боляче, неначе хтось пальцями вовтузиться у ранi.

Якi слова можуть утiшити, коли нема, нiколи бiльше не буде матерi, її вiдради, любовi i в якiйсь мiрi за останнiй час старшої товаришки. З одного погляду, з одного пiвслова її могла зрозумiти тiльки мати. I от бiльше не побачить… живої. А дорогий образ, такий сумовитий i рiдний, неясним контуром стає перед очима. I дiвчинi бракує повiтря, i запухають почервонiлi од слiз повiки, а всерединi палить млосний, недобрий вогонь.

Зацiпенiлий мозок вже не колише думками, а якось боляче вириває з темряви несподiванi образи й видiння i раптово розмелює їх на чорнi клуби пилу або вганяє в землю…

Яке то було щастя! Восени, в недiлю ранком, вони завжди ходили в лiс по гриби. Нахилиться мати над нею:

– Вставай, доню, час iти.

За вiкном в блiдосиньому небi плещеться зiрка, на лавi стоять плетенi з червоної лози кошики, накритi бiлим шорстким полотном. На столi шумовинням грає у кухлях парене молоко.

– Нi пуху вам, нi пера, – скаже тiтка Дарка, i мати всмiхнеться доброю, трохи зверхньою усмiшкою.

Росистими городами вийдуть на колгоспне подвiр'я, де бiля стельмашнi бiлiють новi, iще не вкованi залiзом вози, а навколо пахне анисимiвка, пепiнка, червоний джонатан – сад розрiсся, як гай. А мати її працює в садово-городнiй бригадi.

I неодмiнно їм дiд Терентiй винесе на дорогу доспiлих яблук i грушок.

– Спасибi, дiду Терентiю, у нас свої є, – скаже мати, здоровкаючись.

– пж, поки рот свiж, а як зiв'яне – i сова не загляне, – роблено хмуриться. – На гриби старого попросиш…

I вже бiльше нема нi матерi, нi дiда Терентiя, нi саду – усе, усе винищує проклятий фашист.

I вже ця згадка про людовбивцiв є тою першою ниточкою, що поєднує її горе з навколишнiм буттям…

Чиїсь руки накидають на схолоднiлi плечi якусь одежину, i щось у тих неквапних м'яких руках є таке, що властиве тiльки її матерi. I дiвчина з подивом одводить свої пальцi вiд очей. Бiля неї порається, теж заплакана, Югина.

– Накрийся, дитино. Нашi принесли трохи одежi… iз тої, що поздирали душогуби iз нас.

Дiвчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе серце вирвати iз грудей. I знову заливається плачем, але не вiдкидає з плеч теплих неквапних рук, бо вони їй ще бiльше нагадують образ матерi. I в гiркотi холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля.

Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили пострiли, а потiм чийсь радiсний голос полегшено сказав:

– Проскочили.

Чий же це голос? Вiн так схожий на голос Михайла Созiнова.

Непомiтно продовжується тонесенька ниточка, що зв'язує її горе з навколишнiм життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осiннiм кущi, не раз обiрветься, але знову i знову натягнеться, а до неї приєднаються iншi – закономiрно i мiцно, бо така сила життя: затягувати рани рубцями, а потiм i рубцi вiдслоювати вiд живого болючого тiла, робити менш примiтними.

В iнших умовах, може, її горе рубцювалося б мiсяцями, вибило б надовго дiвчину iз звичайної колiї, але тепер життя вимагало вiд неї повної напруги, вiд якої не можна було ухилитись, як вiд граду на голому полi…

В глухих лiсах поховали Докiю. Недалеко вiд свiжої могили покинули партизани машини, бо невистачило пального, i, майже не вiдпочиваючи, пiшли точно на пiвдень, в надiї наздогнати своїх до переходу через кордон. Кожен розумiв, що вiд цього залежало все. Голоднi, почорнiлi вiд втоми, поту i пилу, рухались лiсами вдень i вночi. Спали по три-чотири години. Похудiлий i постарiлий Дмитро, з запаленими червоними очима, знав тепер тiльки невблаганне одне:

– Вперед, партизани! Вперед!

I брав на руки пiдбитого сироту Iвася, ще з бiльшою тугою пригадуючи своїх дiтей.

– Не треба, дядю Дмитре, – просився хлопчик, а сам iще мiцнiше притулявся усiм тiлом до командира.

Якось партизани на галявинi перепинили вiзника, що вiз в бiдонах на молочний пункт молоко. Кожному партизану припало рiвно по пiвлiтра молока. Пили по черзi з нiмецьких нiкельованих баклаг. Потiм рештками живлючої рiдини заповнили баклаги, щоб можна було пiдтримати сили найбiльш знесилених жiнок i дiтей. Коней також забрали з собою: на воза посадили тих, хто не мiг уже рухатись. I знову твердий голос Тура:

– Вперед, партизани! До своїх!

Комiсар за цi днi зовсiм висох, але навiть i в години перепочинку не вiдпочивав, допомагаючи людям. А пiд час маршу бiльшiсть часу проводив у змiцненому ар'єргардi.

«Двожильний», – дивувався Дмитро, почуваючи, що i його вже валить утома iз нiг.

– Вперед, партизани!

Ледве пiдводились жiнки на скривавленi розпухлi ноги, –але треба було йти – i йшли. Найтяжче було рухатись пiсля вiдпочинку, а потiм розходилось болюче тiло, не так палало i нило.

Свiтлої мiсячної ночi їх наполохав якийсь дрiбний i частий перестук. Дмитро зразу з кiлькома партизанами вискочив наперед i залiг за деревами. На хвильку перестук замовк, а потiм знову почав наближатися, ритмiчно i легко.

I от на невелику прогалину грацiозно вибiгла пара диких кiз. Очевидно, почувши людський дух, вони зупинились, насторожено i гордовито, трохи боком, вiдхиляючи лискучi точенi голови. Ще одна мить – i кози, осiдаючи назад, метнулися б у протилежний бiк, але їх зразу ж пiдсiкли влучнi кулi.

Вперше за цi днi партизани добре поснiдали. Хай було безхлiбне, безсiльне, але м'ясно.

XXXII

Недаремно Дмитро так поспiшав, неначе вiдчуваючи, що за ними женуться. Пiсля полудня всi виразно почули на широкiй лiсовiй дорозi позад себе гудiння машини. Спочатку ар'єргард, а пiзнiше бокова охорона доповiли, що позаду рухаються фашисти. Налiчили з вiсiмдесят, але, цiлком зрозумiло, було бiльше. Порадившись iз Туром, Дмитро вирiшив розбити загiн на двi частини. Одна пiд його командуванням буде стримувати фашистiв, друга частина i родини партизанiв на чолi з Туром якнайшвидше пiдуть на зближення зi своїми.

– Ну, жiнко, крiпись. Не вiдставай у дорозi. Та за дiвчиною доглядай, – кивнув головою на Нiну. I на мить так яскраво пригадав Марту, неначеб вона оце стала перед ним.

Шорстким, зарослим обличчям припав до потрiсканих у кров уст дружини, попрощався з Туром, партизанами, Iвасем i, чуючи, як швидко, холодячи тiло, прибувають сили, упертiсть i злоба, пiшов до своєї невеликої, з двадцяти п'яти воїнiв, групи.

– Чи є сила в партизанiв? – грiзно, одними очима, усмiхнувся, оглядаючи всiх бiйцiв.

– к, товаришу командире, тiльки в животi нема нiчого, – жартiвливо вiдповiв Жолудь, що також подався за цi днi, похудiв i обвуглився.

– То дарма – живiт не воює. Уколошкаємо фашистiв – i харчiв здобудемо. Якi там у книзi меню написанi? – звернувся до Меля.

– Порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти, – з готовiстю вiдповiв кулеметник.

– От i добре. Пiсля бою хай хто що хоче вибирає, а я порося iз хрiном.

I веселiше стало на душi, коли почув партизанський смiх. Навчившися в тяжкi хвилини стримувати, заховувати свої почуття вiд людського ока, Дмитро душевним тактом вiдчував, що i коли необхiдно сказати своїм друзям, щоб пiдняти могутнiй дух, освiжити його, як вода освiжає тiло людини. I це почуття прийшло до нього теж тiльки в часи вiйни. Вiн нi на хвилину не сумнiвався: партизани будуть боротися, як леви. Не завжди однаково йде боєць назустрiч iще нiким не розгаданiй межi, де стикаються життя i смерть. Кому доводилося, б'ючись за свою землю, переступати цю грань, прекрасно зрозумiє пiдiбране духовне i фiзичне напруження всього органiзму, який у звичайних умовах не витримав би i частини такого навантаження, чудово зрозумiє вiдчуття близькостi вiрного плеча товариша, на яке надiєшся i якому вiриш; добре зрозумiє силу настрою, що гартує нас, а не пом'якшує, робить залiзною волю, ясновидить очi, до крайньої рiзкостi обгострює розум, який iз найнепомiтнiшої деталi блискавично робить єдино вiрний висновок. Тому-то бувалi воїни не тiльки умiють гнати вiд себе лихi думки, навiть передчуття, а вмiють i розважити себе, круто повернути настрiй. А впору сказане добре слово перед боєм – це той самий дощ, що не скупою сльозою, а багатим життям напуває ниву. I, наливаючись хвилями глибокої любовi i до своїх воїнiв, вбираючи очима суворi, почорнiлi обличчя, вiн тихо продовжує:

– Нелегкий бiй чекає нас, товаришi партизани. Станемо ж проти навали, як стояли захисники Сталiнграда. Iз шляху свого життя ми не зрушимо. Кожен шматок лiсу, де ви будете лежати, – це значить найдорожчий шматок усiєї землi. Ну, так, як серце в людини… Бажаю вам всiм удачi i життя. Хотiв би поцiлувати вас, та нема зараз часу. Вийдемо з бою, обнiмемось, поцiлуємось.

I зразу ж пiсля сказаного усiм мозком оволодiває одно – зустрiч iз ворогом. Дмитро швидко вiдводить на пiвденний захiд свою групу, маючи на метi, по-перше, вiдтягнути ворожу силу в бiк вiд групи Тура, по-друге, триматися на фланзi, щоб не попасти в оточення, по-третє, тут не було заболоченої яруги, яка б могла обмежити свободу маневру…

Пролунали першi пострiли, зашелестiли вiти, далїко в просвiтках заворушились сiромундирнi постатi. Особливо соковито вдарили кулi праворуч од нього.

«Певне, в липу попали», – мимохiть вiдмiчає розум, i в цей час око помiчає приплюснутi каски, що розпухлими грибами виглядають i рухаються помiж листям.

– Отут залягай! – наказує Мелю, показуючи на крихiтну, як човен, улоговину.

Кулеметник другий номер, якого по стегну б'є незручно прикрiплена саперна лопатка, швидко скидає з плеча важкий станок «Максима» i зараз же лягає на землю. Проворний невеликий Кирило Дуденко, пригинаючись до самої землi, бiжить з п'ятьма партизанами ближче до дороги, щоб не дати ворогу обiйти збоку i вдарити в спину.

Першого сiромундирника знiмає Пантелiй Жолудь. Неначе граючись, пiдкинув автомата до плеча i зараз же вiдсмикнув його, для чогось дмухнувши на гiрку цiвку диму, що вивiрчувалася з дула. Дмитра, хоч i сам вiн був досвiдченим стрiльцем, часто вражала вправнiсть парубка, що, здавалось, стрiляв не цiлячись, проте нiколи не промазував.

Пострiли, ряснiючи, сповнювали рiзними шумами зеленосинє повiтря, i перелякана луна уже не встигала озиватися позаду слiпучого березняка. В пам'ять найбiльше врiзається перший пострiл, а потiм уже не помiчаєш, коли все навколо тебе починає двигтiти i ахкати. Здивувати може не збiльшена сила вогню, а раптова тиша.

Ще упало кiлька фашистiв, але все попереду неначе закипає брудносiрим мiсивом, що виповзає з усiх шпарин лiсу. То бiжить нове поповнення, яке почало було ширше розтiкатись. На одну мить в очах Дмитра блиснула непевнiсть: вiн не думав, що доведеться стримувати таку лавину. Але вже – це розумiв добре – вiдступати не було можливостi. Слiдкуючи за своїми братами, вступив у лютий нерiвний бiй. Через хвилину куля, дзенькнувши, вдарила в нiмецьку гранату, що висiла бiля пояса.

«Тепер кiнець – рознесе на шматки», – не цiлячись, пустив чергу вище кушiв. Холодiючи, побачив краєчком ока, що хтось упав на землю, пiдскочив i знову упав.

«Але чому ж нема вибуху?» – з острахом i здивованням глянув на гранату. Куля наскрiзь пробила ручку, оголила, але не перерiзала шнур.

Застогнавши, вiдкинувся назад i бiльше уже не пiдвiвся другий номер кулемета. Мель з одним кожухом «Максима» перебiгає в iнше мiсце, приладнує зелене тiльце мiж двома стиснутими деревами i починає вiдстрелюватися, люто i точно. Але незабаром заїло кулемет – вдарить одним, зрiдка двома пострiлами i затихне. Перегрiвся, очевидно.

З правого флангу навала почала вiдтiсняти Кирила Дуденка. Стiкаючи кров'ю, що залила всю сорочку, вiдстрелювався партизанський поет до передостаннього набою. Останнiй для себе залишив. Але з-за гудзкуватої осики з'явилася постать офiцера. I не пошкодував Кирило для нього останньої кулi. Вдарився офiцер каскою в дерево, тернувся обличчям по корi i незграбно упав на вузлувате кореневище, а до Дуденка, мов по командi, кинулось кiлька фашистiв. I невелика сильна рука, що так умiло орудувала автоматом, а в хвилини дозвiлля писала поезiї, вихопила з-за халяви гостру бритву i страшним ударом черкнула по горлу. З зiтханням хлинула кров на гiмнастьорку, i не пiдвiвся бiльше партизан з теплої землi, прихилившись чубатою головою до гвинтiвки.

Рикошетом куля ударила вище колiна молодого партизана Павленка i так вирвала м'ясо, що в ранi мiг би умiститися кулак. Дмитро навiть почув, як зашипiла кров по травi. I в цей час застогнав Мель, похилився головою на кожух кулемета. Руки його так i не сповзли з ручника. Здавалося, лише – на хвилину прихилився воїн до своєї зброї.

Почорнiлий Пантелiй Жолудь кинув на землю автомат – набоїв не стало – i жбурнув у зелене вiкно нiмецьку гранату.

Один за одним, дорого продаючи своє життя, падали його бойовi товаришi. I Дмитро, болiючи за всiх, прощався iз ними нiмими скорботними поглядами. Розумiв, що й вiн от-от приєднається до своїх партизанiв. I смерть його зараз абсолютно не страшила – вiн почував себе вищим за неї. Жаль було одного: не все вiн зробив, що мiг би зробити.

Чому була така впевненiсть i сила в нього? Чому Дмитро спокiйно i навiть гордовито дивився у вiчi очевидному небуттю, не дрогнувши нi серцем, нi думкою, чому не страшно було проститися з цiєю гiркою i солодкою землею, яку вмiв не тiльки любити, а й розумiти? Чому на душi була не в'їдлива тривога, що смокче, в'ялить кров i тiло, а чисте розумiння працiвника, який чесно i любовно зробив своє дiло, i нiхто йому не зможе нiчого сказати, крiм доброго слова? На це, певне, Дмитро, подумавши, не вiдповiв би навiть i дружинi, а собi сказав би: все-таки прожив недаремно на свiтi.

I вiн обережно розстрiлює останнi набої, дивуючись, чому досi не зачепила його жодна куля. Нарештi розумiє: хочуть захопити живцем. I зловiсно усмiхається: брешеш, враже! Брешеш! Голову об дерево розiб'ю, а в полон не здамся. Навiть оком змiрив крислатого дуба. «I останнiй набiй випущу. Останнiй випущу! А потiм розженусь… От лежатиму тiльки погано – очима вниз».

Вiн стає спиною до спини Пантелiя Жолудя i так обоє, вiдбиваючись од навали, що стискається навколо них, починають оборонятися лише гранатами. Розривається, бризкаючи криками i м'сом, тiсне коло i знову стискається.

– Живемо, Пантелiю!

– Живемо, товаришу Дмитре!

Вперше називає його по iменi. Значить, чує по голосу, теж приготувався хлопець до смертi, i в останнi хвилини хоче бути ближче до командира – не тiльки плечем, а й душею, словом.

– Що ж, у полон нас хочуть взяти?

– Дiдька лисого вiзьмуть! Хiба партизани в полон здаються? Не така душа у нас.

Ахкає граната, вириваючи стовп попелястої лiсової землi, а над ними наполохано шарудить посiчена листва.

– Русь, здавайся! – вже в який раз кричать охриплi голоси.

– Я тобi здамся, поганцю! – вилаявся Пантелiй i знову махнув рукою.

– Живемо, товаришу Дмитре!

– Живемо, Пантелiю…

Ага, вже годi брати в полон. Вiн бачить, як присадкуватий солдат пiдводить протитанкову гранату. Дмитро, опереджаючи його, швидко кидає свою, траси гранат перехрещуються, i враз гаряча хвиля б'є його в груди, земля зi страшним гуркотом забилась пiд ногами i, обриваючись, полетiла униз…

XXXIII

Тiльки вдарили пострiли, Андрiй сiпнув Ольгу за рукав:

– Лягай!

Його зiр, слух, розум були в такiй гострiй зiбраностi, що навiть роздавалася темiнь, вчувався найменший шерех попереду i, особливо, позаду, вгадувалися дiї охорони. Ось вона зараз почне прочiсувати чагарник. Треба заховатися за горбком або знайти який видолинок.

По-пташиному пiнькнула над ним пiдрiзана кулею гiлка i впала хлопцевi на голову, обдаючи обличчя студеною росою. Затрiщали, залопотали прострiленi, посiченi кущi, неначе вогонь розривав i скручував їхнi пругкi волокна.

Плазом поповзли вперед, оточенi нестихаючим лiсовим гомоном.

– Андрiю, менi страшно, – Ольга, цокаючи зубами, торкнулась братового плеча, i в її голосi почувся плач.

– Тодi вертайся назад, – суворо обрiзав. – Голови не пiднiмай, розумнице, бо нею кулi не розiб'єш, – був нарочито грiзний, щоб не розчулити сестру.

Дорогу їм перегородило вивернуте бурею дерево, i Андрiй похапцем скотив Ольгу в глибоку, ще не позазiлювану яму, що мiцно пахла коренем i грибною лiсовою землею. Притулились одне до одного, мов пташенята в гнiздi. Поволi затихали пострiли, зiтхаючи, втихомирювались лiси, i така тиша розлилась в темрявi, що навiть своє дихання заставляло насторожуватись i прислухатись.

– Андрiю, не розшукають нас фашисти? – охопила обома руками братове плече.

– Не до нас їм. Вночi фашист боїться лiсу. Кожен кущ йому за партизана здається… От менi цi жiнки, вже й розрюмсалась.

– Я ж не плачу, Андрiю, то тiльки сльози так течуть… Ой, що ж буде з нашою мамою, бабусею! – i затряслася, опускаючи голову на. колiна.

– Може їх нашi визволять. Ти посидь, а я побiжу, гукну матерi, що ми живi.

– Менi страшно. Я боюся…

– Цить. Лiчи до трьохсот, i я повернуся, – вискочив з ями.

Дитячий розум пiдсвiдоме вхопився за лiчбу. Кiлька разiв Ольга збивалась iз рахунку, починала заново i знову збивалась. Раптом, мов крiзь сон, почула вдалинi:

– Мамо, ми живi!

Знову плеснув пострiл, потiм затрiщали кущi, i вона,. охоплена страхом, хотiла кинутися в лiси, коли озвався такий дорогий i довгожданий голос:

– Ольго, де ти?

– Я тут! – вискочила з ями i побiгла в обiйми брата.

Холодний дотик руки до її голови, плеча трохи заспокоїв дiвчинку, але дрож, дрiбна i гостра, весь час перекочувалась по стужавленому тiлi.

– Ольго! Пiдемо зараз розшукувати батька.

– Пiдемо… Коли б його знайти. Ти знаєш дорогу, Андрiю? Сторожко прислухаючись до кожного шереху, пiшли до середини лiсу, що зводився над ними то двома, то трьома зубчастими поверхами, то суцiльною чорною стiною. Полохлива, луна приносила приглушенi вибухи, потворними ротами свiтилися напiвпротрухлi пнi, i крила дерев лякали глибоким зiтханням.

Ольга, пригнiчена похмурою величчю настороженого нiчного лiсу, почула, як її окутує, приголомшує острах, притупляючи бiль. Перестала плакати, намагаючись не вiдставати вiд Андрiя. Вона тепер пригадала давню казку про брата i сестру, розказану Андрiєм iще перед вiйною, i глибока повага до нього охопила усе її натомлене тiло.

– Сядьмо, Андрiю, – промовила не тому, що їй хотiлося-перепочити, а щоб почути його заспокоююче слово.

– Ти що? Втомилася? – зупинився, обертаючись до неї лицем, i поклав долоню на плече сестри.

– Hi.

– Тодi будемо поспiшати. Не рiвен час, – ледве не вирвалось зiтхання, але вчасно стримав себе, щоб не перелякати Ольгу. «Бiдна вона», – зi зверхньою ласкою подумав. А сам з тривогою прислухався i придивлявся до лiсу. Частiше почав зупинятися, нарештi нерiшуче застиг на невеликому зрубi, тоскно розумiючи, що заблудився.

– Андрiю, чому ми не йдемо?

– Почекай, – поволi вiдхилив руку сестри, озираючись навкруги.

Над низько спиленими пнями пiднялася вiнками буйна памолодь, пахло нерозквiтлим чебрецем; трепетливо шумувала в безвiтрi полохлива осичина. А далi темнiли лiси, важкi, настороженi, нерозгаданi. Праворуч тьмяно просвiчувався молодий березняк i другим поверхом нависали темнi гiллястi дерева.

Андрiй прилiг на землю, але лiс – не поле: вiн заслонив усе небо, загратував його чорними стовбурами.

– Заблудили, Андрiю?

– Заблудили, – неохоче признався, знаючи, як глибоко вразить ця звiстка сестру. Але вона навiть словом не дорiкнула йому, тiльки стала бiльш зосередженою, мовчазною. I за це похвалив її в думцi.

Мовчки минули зруб, увiйшли у високий берестовий лiс. I раптом зупинився Андрiй, повернув голову на праву сторону, прислухався. Звiдти хвилею пiдносився солов'їний спiв. Здавалось, уся темрява була по вiнця переповнена дивними переливами, свистом, тьохканням, несподiваними переходами вiд звуконаслiдування iншим птахам до неповторного срiбного кування, сопiлкового турчання, могутньої хвали життю i завмираючих зiтхань.

– Пiшли! – швидко рушив назустрiч повенi спiвiв. – Так спiвають солов'ї тiльки на Липовому бортi.

I справдi: Андрiй швидко найшов знайомий вигин дороги i майже бiгцем пустився вперед. Чим скорiше наближався до поля, тим бiльше охоплювала тривога: чому нiде не обiзветься лiс партизанським гомоном?

Починало блiднути, попелiти чорне небо. Вiд поля загудiли нiмецькi машини, почулися пострiли, а лiс стояв мовчазний, несхитний, мов зачарований.

– Нема тут нашого батька, – нарештi вiдповiв на нiме запитання сестри. – Пiшли, прорвалися партизани з кiльця.

– Андрiю, що ж робити? – поширились очi сестри.

– Погане наше дiло. Тепер фашисти увесь лiс до галузки обшарять.

Завернули назад. До болю напружував мозок i не мiг знайти нiякого виходу iз велетенської пастки. Прокинувся передсвiтанковий вiтер, зашепотiла, заремствувала жилава листва, осипаючи сизi краплини роси.

Бiля корiння, у зморшцi розлогої дупластої липи, тiсно примостилося, збиваючись в одну грудку, кiлька жовтих грибiв-поганок. Недалеко вiд них лежала скуцюрблена висохла гадюча шкiра. Догадка осяяла хлопця: залишався єдиний можливий вихiд – заховатися в дупло…

За цi три доби вони бачились тiльки вночi. Кiлька разiв повз них проходили карателi, щось недалеко зривали гранатами, строчили з автоматiв, потiм гримiли вибухи бiля таборiв, i зрештою затихли споконвiчнi лiси.

пли дiти за цей час лише молоде липове листя, лисички i щавель. А замiсть води пили росу з дерев i трав. Язики отерпли, одерев'янiли, i на них з'явилася шорстка насiчка, яка буває на рашпелях.

Останнього вечора Ольга сама не змогла вилiзти iз дупла – так охляла i знесилилась, а коли Андрiй обережно опустив її з рук на землю, вона похитнулась i опустилась на траву.

– Нiчого, Андрiю, воно пройде, – промовила тихим жалiсним голосом.

– В тебе щось болить? – сiв бiля сестри.

– Всерединi млостить.

– Це вiд недоїдання. От доберемося до Марка Григоровича, вiн зразу тебе поставить на ноги.

– I медом нагодує? – зразу пожвавiшала дiвчинка.

– Аякже! I хлiбом, i медом. А це б i картопельки попоїсти – теж добре. Пiшли помаленьку, Ольго. Ти так, рукою за мене тримайся, воно i легше буде, – допомiг пiдвестися сестрi i, притримуючи її, тихо пiшов по травi.

Далекi зорi схилялися вiнками над лiсом, виринали в прорiзах вiт i огрiвали дiтей своїм надiйним добрим сяйвом…

Пiзнього ранку вони дiйшли до пасiки Марка Григоровича, i Андрiй не пiзнав затишного лiсового кутка. Замiсть хати помiж обпаленими деревами стояла чорна потрiскана пiч, кругом валялися розбитi, потрощенi вулики, в яких тепер на знiвеченiй вощинi господарювали мухи та комашня. Прямо на землi спiвучими рухливими купинами клубилися гарячi бджоли, передзвонювали дерева, а один рiй уже порядкував у чорному коминi спаленої хати.

– От тобi i поїли меду, – опустилась Ольга на землю.

Андрiй обiйшов усе лiсове подвiр'я, але нiде й слiду чоловiчого не знайшов.

«Успiв утекти Марко Григорович. Зрости в лiсах – i не зумiти заховатись од ворога», – вiйнула утiшна думка.

– Пiдемо, Ольго, в село. Там приховали ми зерно. I зерном можна пiдкрiпитись.

Аж увечерi дiйшли до села. I приторно солодким трупним духом повiяло на дiтей. Страшна руїна розкинулась перед ними.

Кiлька хат, неначе свiжi домовини на кладовищi, пiдiймались над безкраїми чорними просторами. Подвiр'я i вулицi були засипанi попелом, вугiллям, бiлим снiжком пуху. Обгорiле дерево i цегла перегороджували путь; бруднозеленим сяйвом блищали грудки розтопленого скла; на яблунях повiдставала обвуглена кора, а на вишнях поскручувалася бурими завитками. Iнодi на краях садкiв одна половина дерева чорнiла як вугiль, а на другiй колихалось зело i помiж листом несмiливо виглядала невелика грушка або молоде, все в бiлому пушку, яблуко.

I нiде нi тiнi людської.

Згорiла й їхня хата, а половина саду, покривши землю суцвiттям, зеленiла молодим листом, осипаним попелом i сажею.

Заржавiлою лопатою Андрiй одкопав пiд яблунею кадiб, i вони повечеряли вогкою пшеницею, а потiм пiшли до баби Марiйки.

– Дiтки, чиї ви? – враз неждано обiзвалася темiнь. Аж назад подалися. Неначе привид, перед ними стояв невеличкий засушений дiдок з маленькою сивою борiдкою. Андрiй насилу пiзнав у ньому Полiкарпа Сергiєнка: так страшно змiнився, постарiв чоловiк.

– Ми, дiду, дiти Дмитра Горицвiта. Добрий вечiр, – привiтався Андрiй.

I тодi Полiкарп часто заморгав очима, витер пальцями непрохану сльозу i пiдiйшов ближче до них.

– Добрий вечiр, дорогi. Живi, здоровi? Де ж батько ваш? – притишив голос. – Не знаєте?.. А нас бачте, як пiдрубали. До билини все спалили. Iще людей усiх не встигли поховати… Вовки у село заходять – ласують убитими. I мою стару убили, а дiти врятувались, – i знову протер очi чорними тонкими пальцями.

– Дiду, а де наша баба? Живi? – запитала Ольга.

– Марiйка Бондар?.. У плавнi подалася.

– А тiтка Дарка?

– А тiтку Дарку вбито. Люди її – хворiла вона дуже – у яму заховали. Так спочатку фашист у яму з рушницi вистрелив, а потiм кинув гранату. I рознесло людину на шматочки. Вчора й закидали ту яму. Людей тепер де знайдемо, там i ховаємо. На цвинтар не заносимо. Хай уже нас, грiшних, простять земляки.

Ольга тихо заплакала, зiтхнув Полiкарп, а Андрiй закусив нижню губу i похмуро мовчав…

Сестра йому заважала. Без неї вiн знайшов би, де прикласти руки, – йому треба боротись з ворогами. Сповнений злої рiшучостi, вiн прощається зi старим i прямує назад на своє подвiр'я.

– Ви стережiться, дiти. Щоб Варчук не побачив, – навздогiн кидає Полiкарп.

Узяли з собою трохи пшеницi i вночi попрямували на пасiку Марка Григоровича. I яке було здивовання i радiсть, коли вранцi побачили бiля пожарища старого пасiчника. Вiн поцiлував, приголубив дiтей i кинувся готувати снiданок.

Тепер, пiсля кiлькох тривожних днiв, брат i сестра радiсно лягли на землю i незчулись, як гойднулась вона влiво, вправо, i понесло їх у далекi свiти.

– Поснули дiти, – нахилився над ними Марко Григорович. Прикрив сiткою обличчя Ользi, щоб не кусали дiвчину мухи, зiтхнув, згадав свою Соломiю i знову похитав головою. Потiм пiдкинув пiд чорний таганок хмизу i обережно пiдiйшов до дерева, що дзвенiло бджолиним приглушеним спiвом. Ножиком перерiзав липову гiлку i так, обома руками, без рiйницi, обережно понiс рухливий клубок гарячого рою до щойно складеного з уламкiв вулика.

«Вiйна – вiйною, а бджола – бджолою. Може, як буду живий, повернуться нашi, то хоч ложкою меду почастую», – скорботними очима оглянув пасiку: усе ввижалось, що наче якась страшна тiнь причаїлась бiля дерев.

XXXIV

На неширокiй рiчцi Рiвець, що тепер роздiляла зону «рейхс-комiсарiату України» вiд «Транснiстрiї», загiн Тура витримав короткий, але гарячий бiй.

Розпарена пахуча нiч мiсила сизочорне мiсиво хмар. Прокидались громи, i блискавицi перехресними шаблями раз у раз краяли небо аж до самої землi. В блiдосинюватому вiдблиску на мить оживали поморщене дзеркало рiки, близькi темнi пагорби чорнолiсся i з пiвсотнi хат, що, прищулюючись до рiвних вулиць, перелякано бiгли в долину.

Першi пострiли злилися з грiзним рокотом, а коли грiм затих, приглушивши гостре сприйняття звукiв, стрiлянина стала схожою на частi виляски прядив'яного батога. Водночас зменшувалось i вiдчуття небезпеки, неначе грозова нiч мала силу захистити натомлене, прохололе тiло од кулi i смертi.

Яскравий свiт блискавицi вiдiрвав од села криву смугу чорних постатей, що бiгли з гвинтiвками наперевiс до рiчки. Але партизани випередили ворога. Люто кидаючись в чорнi хвилi, вони вирвались на другий берег, i кулемет Федора Черевика розiрвав, вiдкинув назад рухливу смугу, а потiм притиснув її до землi. Нiна i собi побiгла за партизанами. Вимокла до рубчика, перепливаючи рiку, i, закрутивши вузлом на потилицi обважнiлi коси, кинулась навздогiн за розтягнутим ланцюгом, який то зникав з очей, то знову з'являвся. Холонучи, стискалося тiло, короткими вилясками торкаючись нiг, стрiляло плаття, i вуха, налитi водою, туго процiджували гомiн бою. Вона бачила перед собою нiч, де причаївся ворог, той столапий ворог, що вбив її матiр, хоче убити її, усе, що близьке й найдорожче їй.

Без гвинтiвки, з голими руками, дiвчина бiгла назустрiч бою. Хтось ойкнув, i в мерехтливому сяйвi вона побачила невисоку постать партизана, що похитнувся, зупинився на лузi i обома руками притис до грудей гвинтiвку. Коли вона добiгла до молодого, з напiвдитячими рисами воїна, вiн уже лежав на прим'ятiй травi. Iз грудей i руки iще шипiла, стишуючись, кров; темнi потрiсканi уста покрилися передсмертним потом, а по-дитячому наївнi очi всмiхалися здивовано-жалiсною усмiшкою i, здавалось, розтавали, як розтає на сонцi молода крига.

– Нiно, Нiно, це ти? – попробував i не змiг пiдвестися. Вiд цього усмiшка його стала ще бiльш жалiсною, а в свiтлих очах сколихнулася вперта сила. – Передаси матерi, що загинув у боях за Батькiвщину, за Сталiна… Документи передаси. Документи – вони у мене… Чуєш, Нiночко, сестричко?..

– Ти ще виживеш, Петре, – ледве стримуючи плач, нахилилась над ним.

– Нi, – примружився. – Я вже холону, умираю. Прощавай, Нiно. Поцiлуй мене. Iще нi одна дiвчина не цiлувала мене… Ти ж сестричка моя.

Рука упала з грудей, побiльшала чорна пляма навколо серця, тiло, розводячи траву, ставало довшим i зрештою, пiсля короткого зiтхання, несподiвано завмерло. Наступний спалах блискавицi покрученою лiнiєю засвiтився в очах, але уже не здригнулись повiки, не затремтiли чорнi нерухомi вiї.

Охоплена жахом, неспинним натиском слiз i непохитною мiццю, вона забула заплющити очi партизановi, схопила гвинтiвку i, на ходу заряджаючи її, кинулась уперед. Догнала неширокий ланцюжок. I пiсля першого пострiлу, що боляче обiзвався в плечi, розум почав контролювати думки i рухи. Око, наближаючись до темних постатей, що вже обернулись назад до хат, в безперестанних спалахах швидко вибирало хитку цiль, пальцi тiсно охоплювали затвор i курок.

Ударив ядерний крапчастий дощ. Вiн зашумiв по травi, за-шкварчав по нагрiтiй дорозi i змiшався з дiвочими сльозами. Партизани повернули назад, i розгарячений боєм Тур мало не налетiв на дiвчину.

– Нiно, це ти?

– Я, товаришу комiсар, – голос її став чомусь винуватий, а гвинтiвка заклякла в стиснутих пальцях. Вона приготувалась вислухати докiр, але нехай попробують у неї забрати зброю – самому комiсару не вiддасть.

«I не має вiн права забрати», – самiй стало досадно на себе, що заговорила якось так, неначеб винна була перед ним.

– Хто ж тебе у бiй посилав?

– Сама пiшла, – твердiше промовляє, перекидає гвинтiвку на плече, мiцно, до болю в пальцях, стискуючи розкислий ремiнь.

– Молодець, дiвчино, – погладив невеликою рукою по мокрих дiвочих косах. – Спасибi тобi! – I вiд цих простих слiв скочується з плечей Нiни частина непомiрного тягаря i болю, начеб їх змиває цей ядерний прямий дощ.

В невеличкий дощаний човник поклали убитого Петра Горенка i навперемiжку понесли до розвихреного лiсу, що, немов велетенський лiхтар, освiтлювався зсередини синьою грозою.

На свiтанку їх перейняла варта загону iменi Ленiна, i незабаром оброслi, худi, почорнiлi i голоднi партизани кинулись в мiцнi обiйми товаришiв. В наспiх викопаних землянках затрiщали сухi дрова, запарувала на мокрих тiлах одежа, блискавично зникала їжа i на запалих щоках сiяла радiсть.

Пiсля перших невiдкладних турбот Созiнов знайшов Нiну в землянцi Соломiї i спочатку не пiзнав милого обличчя. Воно, просвiтлюючись жовтизною i голубiнню, стало бiльш довгастим, загострився нiс, а смiливi сiрi очi стали тепер сумовитими. Потрiскались до кровi неяркi губи, куточки їх опустилися вниз. Не змiнився тiльки розмах крилатих брiв i гордовитий дiвочий стан.

Ледве помiтною усмiшкою зустрiла Созiнова, i вiн зразу зрозумiв, що тепер їй нiчого не може говорити про особисте: його слова сприйняла б як образу, зневагу до пам'ятi матерi. Навiть здоровкаючись, не затримав зайвої хвильки її руку, тiльки очi зразу ж потьмарились, видаючи усi почуття.

– Як, Нiно, влаштувалася? – запитав, сiдаючи на кругляк.

– Умовила Соломiю, що будемо разом у пiдривнiй групi. З здивованням помiтив незвичну твердiсть у спiвучому голосi Созiнову не хотiлося б, щоб його кохана стала пiдривником, але водночас був радий, що горе не зломило, а змiцнило її. Тому став ближчий i зрозумiлiший новий вираз в її сумовитих великих очах.

– Добре. Нехай щастить тобi на новiй дорозi, – вийшов iз землянки, почуваючи, що ще дорожчою стала йому ця змарнiла, змучена дiвчина.

«Уляжеться горе – i молодiсть вiзьме своє. Тiльки твердiсть погляду залишиться довiку», – наперед угадував, якою буде Нiна пiсля того, як зарубцюється душевна рана.

XXXV

Дмитро прокидається вiд холоду i болючого безупинного стукоту в головi, начеб там невидимi ковалi гупають важкими молотами. Хоче пiдвестися, але тiло не слухається його: все стало чужим, незвично пухлим i болючим. Над ним коливається узорчаста листва дубiв, десь позаду ковзнувся промiнь – посвiтлiла зелень i заграли роси. Раптом, затемняючи свiтло, нахиляється осмiхнене блiде обличчя Олекси Слюсаря. Партизан щось говорить, прискорено рухаються губи, але Дмитро з жахом розумiє, що вiн нiчого не чує. Переборюючи нестихаючий бiль, вiн ворухнув головою, однак – жодного звуку. Хоче щось сказати, але теж не може. Здогадка, що вiн онiмiв i оглух, так приголомшує його, що вiн на мить заплющує очi, а потiм всiм тiлом робить надлюдське зусилля, щоб звестися на ноги, скинути iз себе страшне зацiпенiння. Пiдвiвся навколiшки, але невiдома сила кинула його на землю. I знову пiдвiвся, i знову упав.

Недосяжне небо слiпить його очi, вони наливаються дикою впертiстю i злобою. Переляк скривив обличчя Слюсаря, i вiн, стримуючи Дмитра, щось швидко-швидко заговорив, очевидно, почав заспокоювати. Але вже нiщо не може втихомирити непокiрної вдачi. Страшним ривком виривається iз обiймiв Слюсаря i, почуваючи, як розповзається обважнiле болюче тiло, трiщать i ломляться костi, пiдводиться прямо назустрiч сонцевi i летить у чорну i холодну безвiсть.

Прийшовши до пам'ятi, бачить пiдстаркувате добре лице з клинцюватою напiврудою, напiвсивою борiдкою.

«Лiкар», – догадується i впивається очима в папiрець. Великими лiтерами на ньому старанно виведено:

«Товаришу Горицвiт, не хвилюйтеся. У вас повiтряна контузiя i поранено ногу. Говорити i чути будете. Побiльше спокою. Бережiть себе. Лiкар Булгаков».

I враз це просте, з типово росiйськими рисами лице стає незмiрно прекрасним i дорогим. Одними очима вiн дякує лiкаревi, i тепла повiнь, що заливає Дмитра, зменшує болi i стукiт в головi.

«А може тiльки заспокоює мене?» – майнула жахлива думка. Стиснулося серце, а розширений погляд допитливо зупинився на високому чолi, роздвоєному товстою поперечною веною. Уважне око лiкаря зразу помiтило змiну виразу, добре примружилось у м'якiй сiтчатцi припухлих зморщок. I знову рука простягнула папiрця:

«Усе буде добре. Чуєте ви, ведмiдь упертий».

I цi слова викликають щось подiбне до усмiшки на вимученому, зведеному судорогою обличчi Дмитра.

Через кiлька днiв, лежачи на освiтленiй сонцем галявинi, вiн побачив, як iз лiсу вийшов невисокий стрункий партизан i зупинився недалеко вiд лiкаря. Щось було знайоме i в ходi, i в рисах обличчя.

«Невже це Шевчик?» – раптовий здогад осiнив Дмитра, i вiн напружує зiр, щоб краще розглянути мiцно пiдiбрану постать. «Еге ж, це вiн».

Але як змiнився Григорiй! Сивина заплелася в його чорний чуб, глибоко запалi очi обвелися темними смугами, виразнi зморшки окреслили невеликий рот.

«Немало, Григорiю, ти горя хильнув», – iз жалем подумав, не спускаючи подобрiлих очей з його зосередженого i смiливого обличчя. Пригадав смерть Софiї та дiтей, згадав i свою сiм'ю i важко зiтхнув.

Григорiй зрозумiв, що робиться на душi у Дмитра, i пiдiйшов до нього, опустився на колiна, обережно мiцною рукою доторкнувся до розслабленої припухлої руки.

Лiкар знову подав папiрець, i Дмитро кiлька разiв прочитав: «Вiн врятував i вас, i ваших друзiв».

Погляди Григорiя i Дмитра зустрiлися. I це була зустрiч не давно минулої молодостi, а важких загартованих рокiв, рокiв найтяжчих випробувань, що спопелили усю дрiб'язковiсть душi, поглибили чуття, навчили серце незмiрно любити свою землю i людей. Вони обоє не змогли б розповiсти про свої чуття, але допитливому оковi про них говорили i їхнi безмовнi погляди, i ледве помiтне здригання уст, i той добрий спокiй, що розм'якшував обличчя Григорiю i зменшував бiль Дмитровi.

Отак вони знову стали друзями.

Через два тижнi Дмитро поволi, заїкаючись, почав говорити, а потiм вiдклало праве вухо, i з якою жадiбнiстю i болем вiн слухав розповiдi Пантелiя Жолудя, що також був контужений, але легше, Олекси Слюсаря та скупе слово Лазорка Iванця! Тiльки їх чотирьох i встиг врятувати Григорiй Шевчик, що став командиром пiсля героїчної смертi Федоренка.

– Нацiоналiсти, сукини сини, вбили, – розповiдав Дмитровi. – Iз оточення ми з боями вийшли до так званого «дистрикту Галiцiї» i попали в друге оточення – бандерiвське. Довелося пiти на хитрiсть – об'явили, що ми загiн батька Федора, i подалися знову на Подiлля Коли ж розгромили фашистiв у двох районних центрах, «щирi» зрозумiли, що то дiє партизанська рука, i кинули свої банди на нас. Ми провчили добре їх… Уявляєш собi, в одному бою я стрiвся з Карпом Барчуком. Жаль, що не довелося наздогнати його… Одужуй скорiше, – i, прощаючись, ласкаво торкається пальцями до розбухлої руки Горицвiта.

XXXVI

Дмитро, опираючись на палицю, поволi вийшов до лiсового озера. Тихо шумiв шершавий вузлуватий очерет, на водi пишно розцвiлися бiлоснiжнi лiлеї; в округлi м'ясистi заслонки листу купав билися мальки i кидалися врозтiч, коли з глибини блискавично злiтала довга тiнь крапчастої щуки. Бiгли i зникали у зелених берегах пухнастi хмари; зiрчастi плетива горiхiв, оповитi диким хмелем, нависали низько над невсипущими хвильками, i тривожний чаїний плач злiтав над розквiтлим осоконем.

Поруч, на прогалинi, що колись оралася, засiвалася, тепер пiднявся високий гостролистий пирiй, жовтiла щiльно притуленим суцвiттям наперсткiв терпка пижма i осипалось похилене колосся здичавiлого жита

«Скоро засiємо тебе, ниво! – усмiхнувся, пригадуючи схвильованi слова Григорiя про подiї на Бiлгородсько-Курськiй дузi. – Україну вже звiльняють. Україну!»

Хотiлося ще раз на самотi пережити це радiсне повiдомлення Хотiлося скорiше зовсiм одужати, знову кинутися в бої, пiти назустрiч своїй великiй армiї. Вiрилось, що доживе вiн до того дня, коли вся його земля, вiльна i щаслива, пiдiйметься з попелу i руїн, iще в стократ дорожча i могутнiша, i на здичавiлому полi закрасується золотий колос, i в нових хатах загоряться вогники щастя, i в щасливих батькiв народяться щасливi дiти.

При згадцi про дiтей тяжко занило серце. Скiльки вiн думав-передумав про свою сiм'ю. Одна думка, що, може, став уже таким самотнiм, як Григорiй Шевчик, кидала Дмитра у холодний пiт.

«А живе чоловiк. I як ворога громить! – майнув перед очима образ Григорiя. – Iншого, може, надломило б горе, а цей тримається, неначе iз каменя збитий».

Повага i приязнь Дмитра усе бiльше зростали, коли вiн знайомився з бойовою роботою загону Григорiя. А пiдривна група, яку очолював iнженер Смирнов, захопила командира: кожен брусок толу розраховано – на висадження мосту стiльки-то треба, на водокачку – стiльки-то.

«А ми не вмiли шанувати добро. На одну школу двiстi кiлограмiв вгатили».

Зацiкавило i рiшення про покарання. Партизановi, що чимсь проштрафився, доручалося найважче завдання. Виконанням його спокутувалась провина.

Все вище i вище з-за лiсу пiдводилося сонце, натягуючи помiж деревами золотi кросна, виплiтаючи на землi плямистi тiнi. Знову пригадалося дороге повiдомлення, i добре стало на душi, немовби отой гарматний грiм уже перекинувся сюди, в безмежнi простори Подiлля.

– Товаришу командире, покуштуйте яблук! – до нього, обнявшись, пiдходили розчервонiлi од смiху нерозлучнi друзi: Олекса Слюсар, Пантелiй Жолудь i Лазорко Iванець.

Уже кiлька разiв, тримаючись один одного, вони ходили в бої з новим загоном. I Григорiй тiльки головою похитував:

– Коли в тебе, Дмитре, всi такi партизани, то з ними можна землю перевернути.

– Не хочу перевертати. Хай собi i далi крутиться навколо сонця, – несподiвано вiн ставав задуманим. Тихо продовжував: – Так, всi такi… були…

Пантелiй звернувся до Дмитра:

– Товаришу командире, надумалися ми в районi забрати собi машини – надокучило пiшки ходити, невигiдно: i ноги болять, i чоботи рвуться. Вiдпустiть на добре дiло.

– Як думаєш напад зробити? – зацiкавлено поглянув у одверте, смiливе обличчя парубка з димчастосизими очима.

– Думаю узяти з собою кiлька шоферiв, переодягнутися всiм у полiцейську форму i вдень пiти у мiсто. Дiйдемо до полiцiї, знiмемо вартових i зразу в гараж – вiн коло самої полiцiї стоїть. Поки розкумекають, в чому справа, – ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовнiше – несподiванка .. Для вас легкову постараюсь добути.

– З командиром загону говорив?

– Говорив. Погоджується. Дає нам шоферiв.

– Що ж, рушайте. Коли невдачею повiє – не зав'язуйте бою. Зразу ж назад. Як на добре пiде – не забудьте горючого захопити. Згарячу можете вискочити без нiчого.

– От i добре, товаришу командире. Хочеться живiшого дiла, – пiдводиться з землi рослий мiцний парубок, i вся його постать дихає безмежною силою i завзяттям.

Обнявшись, усi троє пiшли вузькою, ледве помiтною стежкою у лiс, i незабаром широкий розложистий спiв сколихнувся над споконвiчними шумами, посилився луною над озером:

XXXVII

В недiлю по курнiй широкiй дорозi, обсадженiй молодими тополями, iшли i зрiдка їхали люди в мiсто на ярмарок. Як змiнилися, помарнiли i обносилися вони за цi роки! Знову груба десятка, зiткана на саморобних ткацьких станках, про якi уже й забуло село, покрила намучене тiло. До нiг були прив'язанi чорнi потворнi галошi, зробленi з гумових камер. На жiнках парусили негнучкi спiдницi, пошитi iз рябого захисного брезенту.

Коли на дорогу вийшла невелика група полiцаїв, поблискуючи нiкельованими гудзиками, люди злякано шарахнулися на поле. Недалеко вiд мiста полiцаї зупинили двi пiдводи з дебелими кабанниками i наказали їхати до полiцiї.

– Пани полiцейськi! У нас, казав же ж той, документи всi є, – рудовусий кабанник, часто клiпаючи вiями, почав виймати iз пазухи ремiнного бумажника.

– Документи в полiцiї покажеш! – строго обрiзав кремезний полiцай.

– Пани полiцейськi. На бiса… тьфу, нащо, казав же ж той, нам та полiцiя здалася! Ми люди простi. Випийте за наше здоров'я, а ми собi з богом поїдемо на ярмарок. Казав же ж той, нехай вам буде солодко i нам не гiрко, – простягнув волохату руку з акуратно складеними «українськими» карбованцями.

– Так ти що, душа твоя тринадцята, пiдкупити нас хочеш!? За такi дiла знаєш, куди тебе заточимо? Ти ще не знаєш нас! – закричав на кабанника, i той злякано принишк, поспiшно кладучи в пазуху неслухняними пальцями грошi i документи.

Хтось iз полiцаїв не витримав, весело пирхнув, i кремезний косо подивився на нього, ледве i собi стримуючи усмiшку. Вiд засмученого, проте допитливого ока кабанника не сховався прихований посмiх.

«Напевно мало дав. Видать, хабарники, бiльше хочуть». Вiн зашушукався з iншими кабанниками, i незабаром засмальцьованi папiрцi iз товстих пальцiв переходили в його руку, i вiн навмисне довго перелiчував грошi, скоса поглядаючи на своїх веселих охоронникiв.

Бiля мiста їх перепинила варта.

– Куди товар вiдправляєте?

– До добрих покупцiв.

– Пiдходящий?

– Серединка наполовинку. Грошей повнi пазухи везуть.

– Пощастило вам.

– Аякже! Дав бог копiїчку, ну, а чорт дасть дiрочку. Погуляємо добре. – Зареготалися всi, i кабанник зовсiм повеселiшав: вiдкупимось, казав же ж той, вони випити не дурнi.

I коли рушили пiдводи, вiн змовннцьки почав коситися на кремезного. Той i собi пiдморгнув йому, а недалеко вiд полiцiї прошепотiв:

– Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвiр'ї. Через п'ять хвилин поїдете собi на ярмарок.

– Спасибi, пане полiцаю, – розтягнув рот в широку посмiшку.

– Носи на здоров'я.

Пiдводи в'їхали в двiр полiцiї Вартовий, стоячи на ганку, лiниво подивився на звичну картину i не ворухнувся iз мiсця, але коли полiцаї увiйшли в гараж – занепокоївся:

– Хто там порядкує? – насторожено гукнув.

– Чого репетуєш, як на ярмарку? Не бачиш – свої. Привезли тобi подарунки, – поволi пiдiйшов Пантелiй Жолудь iз Олексою Слюсарем до полiцая. – Начальник ваш у себе?

– В кабiнетi сидить.

– Скажи, що приїхали до нього iз важним пакетом, – утомлено позiхнув Пантелiй i пучкою перехрестив рота.

– Зараз скажу.

I тiльки повернувся служака до дверей, як всю утому i повагу змело з партизана. Одним помахом вiн мертвою хваткою охопив голову вартового, i той безсило вдарився тiм'ям в дуже плече Пантелiя Зв'язаного, з забитим ротом полiцая Пантелiй поклав бiля схiдцiв, а сам з автоматом напоготовi став недалеко вiд дверей. Незабаром зачмихали машини, ось одна унт покотила до ворiт, i Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв – утiкайте швидше, побiг до гаража. Вiн iще встиг викинути на грузовик мотоцикл i на ходу скочив у кузов.

З будинку полiцiї уже бiжать полiцаї, i Пантелiй, спираючись лiктем на кабiну, б'є довгою чергою в розгублену напiвбеззбройну отару, що зразу ж розсипається по всiх закутках подвiр'я.

Машини, пiдскакуючи, на повнiм ходу мчать по вибоїстому бруковi, обминають пiдводи з кабанниками, якi з усiєї сили перiщать батогами коней, i Пантелiй, смiючись, весело кидає їм:

– Спасибi, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я.

Але тим, видно, не до ярмарку – женуть коней подалi вiд базарної площi i зникають за крутим поворотом…

На узлiссi заправили машини, закурили.

– Дамо, хлопцi, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого доброго, нападуть на слiд i наваляться до нас у загiн, як снiг на голову. Даремно цю витiвку не попустять. Чи як ви думаєте? – допитливо поглянув на партизанiв Пантелiй.

– Можна й круга дати, – погодилися. Чому було не погодитися пiсля доброго нападу? – Дорогу ж добре знаєш?

– З зав'язаними очима знайду. Ви ще не знаєте мене! – вийняв iз рота люльку.

– Ти й до своєї дiвчини з зав'язаними очима ходив? – поцiкавився Слюсар.

– Нi, вона у мене така красива, як весна, – погляду не одведеш.

Партизани усмiхнулися, думаючи, що Пантелiй знову щось вигадає, але вiн неждано, задушевним голосом, наче зiтхаючи, промовив:

– Ех, i дiвчину ж викохав я, хлопцi! Кiнчиться вiйна – приїдете до мене i самi побачите, яке щастя може припасти чоловiковi. При нiй я навiть на горiлку дивлюсь як на ворога клятого… Ну, поїхали, час! – легко скочив у кабiну першої машини.

Глухими, лише тiльки йому вiдомими лiсовими дорогами повiв Пантелiй невелику колону. Вiра у своє вiйськове щастя глибоко укоренилася в душi партизана. Але це була не слiпа вiра. Кожен напад вiн ретельно обмiрковував, обираючи своїми супутниками несподiванiсть i смiливiсть, що переходили межi ймовiрного.

«Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А ми воюємо по-партизанськи – значить, мало не по-науковому, а iнодi й вище. Тут злились i наука, i догадка, i наша ненависть. Ви ще не знаєте нас!» – любив повторяти в гуртi своїх товаришiв.

Тепер його потягнуло у тi лiси, де почав партизанити. Хотiлося хоч одним оком глянути на старий табiр, згадати минулi бойовi днi i водночас захопити кiлька авiабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так сильно, як тягне птаха в рiдне гнiздо, i в пам'ятi перебирав хвилюючi картини, що одна за одною пропливали, огорненi живим сяйвом широкого серця, зiгрiтi щирим теплом молодостi. Незабутнє йому яскравiше уявлялося на вiддалi, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в годину боїв i випробувань лише блискавично вбирає у себе розрiзненi картини, несистематизовано кидає в глибiнь пережитого. А згодом вони випливали несподiвано, неначе промитi грозовим дощем. Так на вiддалi, згодом, нам стає дорожчим i дитинство, i молодiсть, i першi зустрiчi, i друзi. Так згадки про сонячний весняний промiнь i перший пролiсок огрiвають i радують нас у зимовi днi.

Надвечiр Пантелiй побачив тi лiси, окремi дерева, повз якi не раз проходив, якими не раз милувався. Ось i дуб стоїть, розбитий грозою, почорнiлий в серединi, а не засихає – на вузлуватих гiлках шумує жилаве рiзьблене листя, жовтiють точенi жолудi, знаходить притулок спiвуче птаство. Обережно спускає машину в яр i завмирає од несподiванки: насупроти нього, цiлячись iз автомата, стоїть Степан Синиця.

– Степане! Це ти?! – скакує на землю i бiжить назустрiч молодому партизановi.

– Пантелiю Iвановичу! Звiдки ви? Де ж?.. А ми вже думали… – розгублено i радiсно свiтиться чорне обличчя Степана. – Дмитро Тимофiйович живий?

– Живий, Степане! – пiдбiгає Слюсар. – Звiдки ж ти тут узявся?

– Всi нашi загони прийшли сюди. Правда, табори стоять ближче до узлiсся – фашисти старi мiсця облили якоюсь рiдиною, що палить живе тiло. Варич був схопився за вичинену шкiру, то вся рука покрилася вогниками. Насилу загасив. Чисто шкура обгорiла. Мучиться хлопець. Лiкар каже, що мiсяцiв два поноситься з раною.

– Значить, усе з'єднання тут?

– Аякже! Хазяїни повернулися в район. Ну й дали ми чосу фашистам, били, били, а потiм ще й в Бузi топили. Iван Васильович такий план виробив, що його зразу ж, майже без поправок, затвердив пiдпiльний обком. Товариш Савченко теж брав участь у боях.

Партизани з Степаном пiшли до табору. Пантелiй з насолодою слухав усi новини, узнав, що тут i Югина, i Андрiй, i Ольга, i сам собою не мiг нахвалитися в душi, що заскочив у яр.

«Як зрадiє Дмитро Тимофiйович, коли привезу йому таку звiстку, – i усмiхнувся, уявляючи радiсть свого командира. – їй-право, ти, Пантелiю, молодець…»

Чим ближче вiн пiдходив до табору, тим бiльше зустрiчав знайомих партизанiв, обнiмався, цiлувався, жартував i обростав живим рухливим коловоротом.

– Пантелiю, це ти!? – здивовано застиг на мить дiд Хмара, що саме сокирою тесав деревину.

– Нi, не я, дiду Хмаро.

– Звiдки ж тебе принесло?

– Iз того свiту, дiду, iз самого раю. Ви ще не знаєте мене!

– А як там жити, в раю?

– I не питайте: погано. Горiлки не дають, самогонку не гонять, пива нема, курити люльки не можна – голови в янголiв дуже тендiтнi, вiд диму зразу ж мiгрень нападає.

– Що то воно за хвороба?

– Це спочатку одна половина голови болить, потiм друга, а далi обидвi разом.

– Ну, здоров, здоров, – пiдходить дiд з сокирою в руцi i автоматом за плечем.

– Здрастуйте, дiду, – мiцно стискають один одного в обiймах. – Еге, у вас, видать, сила до ста рокiв буде прибувати. Певне, добру чарку п'єте?

– Так це правда, що Дмитро Тимофiйович живий?

– Правда. Привезу вам його в повнiй бойовiй готовностi. Ви ще не знаєте мене!

– Оце добре. Скучили за ним. Уже думалось, Пантелiю, i не стрiнемось.

– Дiду, а горiлкою почастуєте? За таку новину я б з-пiд землi дiстав би.

– Ой, чiпок нещасний.

– Хiба чiпок буває нещасним?

Недалеко вiд землянок Тур, Пiдвисоцький i кiлька партизанiв пораються бiля вiдкручених частин сорокасемимiлiметрових гармат, що були на пiдiрваних нiмецьких танках i броневиках. На землi лежать лафети, стволи, замки. Бiля дерева уже стоїть одна гармата на новому дерев'яному ходу, а невдалiк од неї, у ровику, лежать невеликi довгастi тiла снарядiв.

– Товаришу комiсар, прибув у ваше розпорядження! – молодцювате, по-вiйськовому дає честь i завмирає, не спускаючи радiсно смiхотливих очей iз невеличкої рухливої постатi Тура.

«Менi добре, дiла iдуть хороше, i тепер всiм партизанам повинно бути прекрасно, – неначе говорить усе обличчя Пантелiя. Вiн щиро здивувався б, якби почув, що зараз може бути в кого досада. – Як так? Ми фашиста б'ємо, Червона Армiя уже визволяє Україну, скоро хiба так заживемо на вiльнiй землi? Тому й грiх журитися, бо все йде правильно, як часи».

I не знав Пантелiй, що в цей саме час каральна група СД на широкому сiльському майданi вiшала його матiр i сестру.

Навiть сльози не проронила перед стратою Вiра Жолудь. Зосереджена i побiлiла, пiднялася на помiст, великi чоловiчi руки приклала до грудей i твердо промовила до односельчан:

«Прощавайте, люди. А зустрiнеться хто з Пантелiєм, передайте останнє моє слово: – Бий, сину, фашистiв, до останку їх винищуй!»

Вночi Пантелiй Жолудь з друзями на машинах влетiв у своє село.

Пролунали першi пострiли, на вишцi засвiтилися трасуючi кулi. Бiля управи, де тепер розташувалися карателi, злетiли ракети, i їхнє свiтло тьмяно окреслило двоповерхову школу i пожежну башту. На повнiм ходу вискочили машини на майдан, i Пантелiй першу бронебiйно-запальну кулю вгатив у темну метушливу постать. Спалахнула одежа на фашистовi, i переляканий чужинський голос, пiднiмаючись над гуркотом не-виключених моторiв, довго скреготав у iмлистому повiтрi.

В управi хтось перекинув лампу i зразу зайнялися на пiдлозi розкиненi папери. Пантелiй ускочив у будинок. Вище нього в одвiрок цокнула куля, i в'юнкий невеличкий солдат, з силою вдаривши дверима, зник у другiй кiмнатi.

Прикладом вiдчинив дверi Пантелiй, але карателя нiде не було. Страшним поглядом обвiв усю кiмнату i кинувся назад в примiщення, що вже заповнялося вогнем та димом. Але по дорозi осiнила догадка. Знову повернувся назад. Обома руками схопив великий диван i так труснув ним, що вiн зразу ж розвалився, а куций фашист, обвiшаний залiзними хрестами, вивалився на середину кiмнати. Тут же i пришив його. Знову-таки бронебiйно-запальною кулею. Назад вiн уже бiг через огонь, i тiльки на майданi трохи прийшов до пам'ятi, обтираючи пiт i сажу з високого чола…

На вулицi чорними купинами, в безладдi, валялися карателi. Стрiлянина тепер двома хвилями вiдкочувалася вiд майдану на городи, куди кинулись тiкати фашисти. Незабаром партизани почали повертатися до машин. Пантелiй, наче крiзь сон, почув стогiн. При хисткому свiтлi пожарища пораненому партизановi перев'язали груди i обережно понесли вперед.

Пантелiй на машинi, обережно, немовби боячись подушити вiчний покiй повiшених, пiд'їхав до шибеницi. Сам перерiзав мотузки, сам поклав у кузов матiр i сестру, а потiм знову сiв у кабiну i поволi повiв авто в партизанськi лiси, над якими обважнiло котився мiсяць. Коли наблизились до лiсової дороги, порiзаної вузлуватим корiнням дерев, Жолудь зупинив машину i попрохав товаришiв:

– Лазорко, Максиме, притримайте моїх, щоб не болiло їм. I Лазорко в напiвтемрявi вперше побачив прозорi краплини на очах Пантелiя.

– Притримаємо, їдь спокiйно, – поклав собi на руки негнучке i холодне тiло дiвчинки. пї невеличке обличчя з здивовано-страдними очима все взялося воском, як береться воском достигле яблуко, тiльки шия була перехоплена темною, глибоко втиснутою смугою.

«Це тi, що iще не жили», – в скорботi нахилився над дiвчинкою Лазорко, i бiльше вiн нiчого не бачив, аж поки не приїхали до Городища…

Пантелiй сам викопав простору яму, сам положив матiр поруч Iз сестрою, а закопати не змiг – кусаючи губи, востаннє « поцiлував своїх кревних, уже в ямi, вискочив на поверхню i, нiби п'яний, заточуючись, пiшов до озера.

Пiзнiше на свiжо висипанiй могилi його знайшли Лазорко i Олекса. Нетямущими очима глянув на друзiв i знову обличчям притулився до землi. Вiтер поволi перебирав його довгий чуб.

– Пантелiю, брате Пантелiю, – торкнувся його руки Лазорко – Випий трохи. Воно в горi пособляє, – подав баклажку з горiлкою.

Пантелiй взяв баклажку, пiдвiвся, одiйшов трохи вiд могили i вилив усю горiлку собi пiд ноги.

– Не треба, Лазорко. Впився я вже. Горем впився. Поки не кiнчиться вiйна – уст не вмочу, – поправив обважнiлою рукою чуба, що впав на стемнiлi очi. – Ну от… пiшли, хлопцi.

I, обнявшись, товаришi строго i мiцно попрямували до табору.

XXXVIII

Вони обоє поволi iдуть до озера. Григорiй пристосовується до кроку товариша, Дмитро спирається на палицю, а тому його лiве плече здається вигнутим i нижчим, нiж праве. Чисто виголене обличчя Григорiя заклопотане, до прямої зморшки, що надвоє розсiкає лоб, наближаються iще двi, тiльки не так, як в бiльшостi людей – навскiс до брiв, а навскiс до перенiсся, неповно охоплюючи лiнiї брiв.

– Не турбуйся, Пантелiй iз самого пекла вирветься, – втiшає його Дмитро.

– На вiйнi, як на вiйнi – все може бути.

– Одна прикмета, що скрiзь по дорогах нишпорять фашисти та полiцаї, говорить: утекли хлопцi, – наполегливо запевняє Дмитро. Вiн упевнений, що з Пантелiєм нiчого лихого не трапиться – обмане ворогiв.

Безтурботно щебечуть щиглики, блискавицями з дерева на дерево перелiтають жовни, їхнi спiвучi переливчастi флейти ллють над озером мелодiйнi струмки, i тому тривожнiше стає на серцi, коли несподiвано короткими окриками затужить сумовита чайка.

– От як ти розрубав би це подвiйне кiльце? – продовжує Григорiй незакiнчену розмову.

Дмитро лягає бiля озера, палицею малює на пiску два кола, що стиснули загiн, з'єднує їх ходами сполучення, посерединi паличками позначає партизанськi гармати.

– Я наказав би артилерiї бити по переднiй лiнiї, а пiхотинцям пiд захистом артвогню просуватися вперед.

В цей час вони чують рев машин i зриваються на ноги.

– Пантелiй їде! – впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок здiймає з шиї автомата i поволi прямує на зростаючий рокiт.

Незабаром бiля табору затихають машини, лунають радiснi голоси, а потiм усе вiдбувається так швидко, що довго не мiг зрозумiти: сниться чи не сниться. Тiльки знав, що все почалося з несподiваного оклику:

– Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легкової машини не дiстав, але дiстав вашу рiдню, – незвичним голосом говорить Пантелiй, i обличчя його теж незвично сумовите i стомлене. I раптом Дмитро побачив Югину, Андрiя, Ольгу.

– Таточку! – скрикнула дiвчинка i метнулась до нього.

– Дмитре! – зойком вирвалось у дружини. Дмитро кинув палицю, розкрив обiйми i, накульгуючи, пiшов назустрiч дочцi. Але раптом схопився за дерево, щоб не упасти – нога сильно вiддала назад i вже зараз не можна було спертися на неї. Тримаючись однiєю рукою за стовбур, вiн другою пiдхопив дочку i, цiлуючи її, з здивованням помiтив, як тепер вона стала схожа на Югину, коли та була дiвчиною.

«Тiльки нiс горицвiтiвський, з горбинкою», – ласкаво випустив дiвчинку на землю i почав цiлуватися з Югиною, Андрiєм, Туром. Григорiй Шевчик хотiв непомiтно пiти до табору, але Дмитро зупинив його.

– Югино, дiти! Григорiй Вiкторович врятував менi i моїм партизанам життя.

На мить у ваганнi зупинилась Югина, глянула на Дмитра i рiшуче пiдiйшла до Григорiя, поцiлувала його. Григорiй приголубив Андрiя i Ольгу i, несподiвано швидко повернувшись, пiшов до табору.

– Сiм'ю свою згадав, – тихо промовив Дмитро. I якось незручно стало за своє щастя, начеб вiн спричинив яке горе Шевчику.

Притишенi, обважнiлi од радостi, переживань i дум, посiдали на високiй травi, прислухаючись до зеленого шуму, власного стукоту сердець, невиказаних слiв i почуттiв.

Увечерi домовились, що Григорiй приведе у з'єднання свiй загiн, i другого дня Горицвiт вирушив до старого гнiзда.

Свiт, величний i радiсний, оповивав Дмитра, –хай на коротку годину, своїми добрими i цiлющими крилами, i тому ще бiльше хотiлося жити, боротися за своє i людське щастя, за скривджену спалену землю, що берегла його, Дмитра, а тому i вiн повинен берегти її до останнього свого подиху.

«З тобою i ми будемо щасливi», – звертався в думах до свого привiлля, оглядаючи його люблячим оком. I передчуття радостi, надiї, добра, що наближається до рiдного Подiлля, не покидало пiд час всiєї дороги.

Пiзно увечерi пiд'їздили вони до свого табору. Проїхали повз вартових, i враз на прогалинi блиснули вогнi, пролунали гарматнi пострiли – раз, удруге i втретє. Схопились за зброю партизани, повискакували iз машин.

– Дмитре Тимофiйовичу! Добрий вечiр! – з теменi вибiг Степан Синиця i захоплено промовив до командира загону. – Iз празником вас!

– З яким?

– Нашi вiйська оволодiли Харковом. Наказ товариша Сталiна чули! В честь взяття Харкова даємо свiй партизанський салют. Прямо так само, як Москва. Правда, там трохи бiльше гармат. На те вона й Москва!

– Спасибi, Степане, що порадував! – потиснув руку парубчаковi.

– То Червонiй Армiї спасибi! Вона ще нас не так порадуєi Ого! Будьте певнi!

– Порадує, Степане. Що, думаєш скоро зустрiчати визволителiв?

– Думаю, товаришу командире. Все життя мрiю командиром стати.

– Життя ж у тебе скiльки! – беззвучно засмiявся.

– Як не є – шiстнадцять рокiв! Це щось значить! До Дмитра уже пiдходили Созiнов, Гоглiдзе, Гаценко, Ольга Вiкторiвна й iншi партизани.

– Тату, – Андрiй твердо одвiв батька вбiк, – ви обiцяли, що пiсля прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово…

– Приймаю. Нiчого з тобою не зробиш. Вредний хлопчисько… На, сину, батькiвську зброю i навчися нею так володiти, щоб кожним набоєм убивав ворога, – вiдстебнув тупорилий «фрамер» i обома руками подав його Андрiєвi.

– Спасибi, тату! – враз споважнiв хлопець. Уся його постать стала мужнiшою, гордовитою. – Велике спасибi!

– Iще тобi доручаю до кiнця вiйни зберiгати записки i поезiї нашого Кирила Дуденка, – передав синовi тугий планшет.

Андрiй бережно надiв його через плече i пiшов до Степана Синицi.

– Хороша штучка! – похвалив Степан, оглядаючи зброю. – Давай попробуєм, як вона б'є.

– Так зараз же темно.

– Ми по гнилому пеньку вдаримо – вiн свiтиться. А потiм нас Пантелiй Жолудь так навчить стрiляти, що i в теменi, по звуку, вiдшукаємо цiль. Слух у тебе музикальний?.. Ну, тодi все гаразд.

XXXIX

Казковi вересневi ночi, коли над задуманими лiсами ходять мiсяць i зорепад i небо до самого ранку горить розсипчастими райдугами…

Безшумно, пiсля недовгих проводiв, на три сторони розходяться пiдривнi групи, навантаженi бомбами i толом. Одну групу проводить Дмитро, другу – Тур, а третю – Созiнов. Тихо поскрипують по лiсовiй дорозi колеса, на возах чорнiють тiла авiабомб.

Михайло мовчки пiдходить до Нiни, тiсно притуляється плечем до її плеча, i так iдуть по вузькому трав'янистому мiждорiжжi, обрiзаному з двох бокiв глибоко втиснутими колiями. Вiн чує, як б'ється i його, i дiвоче серце, i в одсвiтi падучої зорi бачить, як рожевiє блiде миле обличчя. Щокою притуляється до її щоки, i дiвчина не одхиляється од нього. Його милує приторк шовкової коси, невеличкого вуха i, враз зупиняючись посеред дороги, Михайло кiльцем рук легко охоплює гнучкий стан.

– Нiно! – його руки поволi пiдiймаються до дiвочих плеч.

Раптово пiдводиться сумовите дiвоче обличчя, прекрасне в своїй непiдкресленiй чистiй строгостi, правдиве у своїй задумi. Три ледь помiтних складки в мiжбрiв'ї, твердо окресленi лiнiї рота i прихована за теплим одливом внутрiшня строгiсть очей роблять її старшою за свої роки Лiсовим зiллям i дорогими хвилюючими споминами вiє од всiєї її постатi, од пругких нецiлованих уст.

Вiн до того любить її, що совiсно тiснiше стиснути руки навколо гнучкого стану, щоб необережним рухом не образити коханої. Задихаючись, бiльше не може говорити, немов ото єдине слово «Нiно» сказало все те, що ми почуваємо i так неумiло говоримо в хвилину признання.

Те, про що мрiялось, стояло перед ним.

А колеса все далi i далi печаляться. Вiддаляються партизани. I не можна постояти зайвої хвилини, бо десь у долинi над рiкою одним кiльцем ланцюга, що перерiзає їхнє щастя, пiдводиться залiзничний мiст. Зiрвеш його – i поменшає на одне кiльце страшний ланцюг, що до самого серця в'їдається в груди болючої землi. I не може Михайло похапцем сказати усього, про що думалось i мрiялось.

– Нiно, бережи себе, – легко стискає отвердiлу руку i рвучко повертається назад.

Схвильована i незвично напружена вiд ще не збагненого чекання, дiвчина легко бiжить по росистому мiждорiжжi, i в очах її перемежовується то образ Михайла, то неясний обрис мосту, то випливає дорога постать матерi, не мертвої – живої.

Мовчазним поглядом її зустрiчає Соломiя. Вона так хоче побачити на обличчi молодшої подруги вираз дiвочого щастя, але помiчає тiльки мiнливi тiнi i не може збагнути, зрозумiти, що сказав Михайло, як Нiна прийняла його мову, а запитати незручно. Сама щаслива у коханнi, хотiла, щоб i iншим всмiхнулось те немiнливе, неоманне щастя. А своїй подрузi бажалося того, про що сама думала, мрiяла i вiдчула.

Розступились лiси, i дрiбнолiсся почало опускатись на луг. Повiяло вогкiстю, прохолодою i гiркуватою, розпареною за день вербовою корою. Темносиня лискуча рiка виїмчастими шматками проглянула з-за кущiв, у пiвснi сколихнувся очерет, затривожилась птиця.

Пантелiй Жолудь розтанув у темрявi Тихо плеснула хвиля, i незабаром, розводячи траву, зашелестiв дощаний човен, забряжчав залiзний ланцюг. Мовчки позносили бомби i мотузки в човен.

Охнула, хлюпнула вода. По зiрках безшумно черкнуло смiльне дно, i за веслом довго не влягалися здовженi хвилястi вiдсвiти. Пантелiй i Нiна перепливли на той бiк, де ширше розкинулись плавнi, де бiльшою смугою чорнiли заростi очерету i рiзаку.

Здавалось, що так само колись вересневої ночi вона пливла по притишенiй рiчцi, зустрiчалася у лiсi з Михайлом, знала про його приязнь до себе i так само стримувала свої почуття, як отой плескiт, що ледве-ледве, зiтханням, обзивається за веслом, яким вона править на човнi. Чи надовго стримувала? Бо вся вона зсередини наливалася чеканням, як наливається дерево соком, i те чекання уже зiткнулося iз печаллю, почало пiдмивати її.

Сьогоднi вона впросила Жолудя, щоб узяв її на завдання, i, червонiючи сама перед собою, вiдмiтила в душi: нею володiла не тiльки сила мужностi, а й приховане бажання чимсь вiдзначитись перед Михайлом. От i зараз думає про нього. I тихим, сумовитим неспокоєм обгортається її серце, прибите, та живе.

Вузькою смугою невода виплiтається за веслом озоряна вода, зiтхають береги. Неясним чорним склепiнням повис над рiчкою мiст. I не те, що весло, а навiть дихання стримує дiвчина. Коли ж по рейках, високо над водою, загуркотiв поїзд, сипнувши угору снiп iскор, партизани неймовiрно швидким ривком просковзнули бистрiнь i причалили до рухливої, зарослої осоконем купини, що прибилась до берега.

Олекса i Соломiя виходять у плавнi i лягають на сирiй землi, охороняючи пiдривникiв.

На мосту гупають кроки вартових. Бiля бикiв сильнiше плюскотить вода. Знову падає зоря, i в зеленкуватому вiдблиску вирiзьблюється напружене обличчя Пантелiя; партизан саме приладнує тонкi мотузочки до колоди, якою має вдарити по взривачу.

– Готово, Нiно, – весело i схвильовано шепче Пантелiй. – Бери вiжки в руки i прав своє щастя на погибель фашисту.

Дiвчина бере двi мотузки, приладнанi до обшивок, пропускає поперед себе Пантелiя i, правлячи, пускає човен за течiєю. Студена вода вже ллється поверх халяв, але дiвчина тепер не почуває нi холоду, нi дрожi. Рiшучiсть, напруга i навiть якийсь острах керують нею. Найбiльше боїться, що, може, не зумiє направити смертоносний груз до передкрайнього бика.

– Досить. Не йди! Розмотуй мотузки.

Зупиняється бiля хлопця, i човен самотньою цяткою пливе до мосту. Повернула вправо. Нарештi, уже не бачачи човна, чує нервовий перестук у руках Так перестукує вночi перемет, коли на ньому б'ється втомлена риба.

– Зупинився! – тихо шепоче Пантелiєвi.

– Присiдай i вiдкривай рота, щоб не так оглушило, – як грiм, лунає шепiт.

Присiдати треба прямо в студену воду, i вона завагалася, пильно вдивляючись у даль. Iще раз туго колихнувся невидимий човен, натягнулись мотузки. Сильно вiдхилився назад Пантелiй. I полум'я з чорними плямами посерединi викинуло до самого неба червонi язики. В страшенному вибуховi задвигтiла земля, загримотiв довгий обвал, заскреготiло залiзо, i сизий стовп, поширюючись, пiднiмався i застеляв долину. Хвиля рiзко вдарила в береги, обiзвалася криками темiнь, а потiм лiворуч застрочили кулемети. Зачмокала вода, затрiщав очерет, i Пантелiй сердито зашипiв на дiвчину.

– Лежи i не пiдводь голови! Чуєш менi?!

Пiдпливаючи водою, притиснулася до зiлля. Тепер холод охоплює все тiло, пробiгає од нiг до голови. Дубiють руки, туго натягується шкiра на лобi.

Кiлька пiдрiзаних стеблин падають бiля неї, i кулi з протягом шерехтять i попискують в болотистому надбережжi. Берегами, перегукуючись та стрiляючи, iде невидима їм варта. Луна посилює їхнi голоси, а в темрявi, десь за мостом, не тихнуть зойки.

Уже iз сходу перейшли на захiд Стожари, високо пiднялися Косарi, до самої землi спустив чумацьку вiйю Великий Вiз, а стрiлянина не вщухала.

– Коли дотримають нас до ранку – пропали, – клацаючи зубами, промовив Пантелiй.

Вона нiчого не вiдповiла, бо вже навiть не ворушилися холоднi, нечутливi уста, а всерединi почав палити жар.

«Хоч би не захворiти». Байдуже стало до пострiлiв, вони здавались не такими страшними, як ця студена купiль, вiд якої набрякло i закам'янiло все тiло, кололо у вухах i мозку.

– Пiдемо, Пантелiю, – промовила хрипко, не пiзнаючи свого голосу.

– Куди? Я по смерть iще не збираюсь ходити. Не нажився. А ти не розкидайся дрижаками, бо й мене заморозиш. Привикай, дiвчино, до пiдривницького хлiба…

Вдосвiта притихли береги i води. Як тяжко розминається задубiле колюче тiло. Здається, переломлюються негнучкi ноги, але чiпка упертiсть перемагає усi болi. Вони виповзають на сухе i уже на свiтанку йдуть в лiс. Викручуючи сорочку, Пантелiй поглянув на Нiну i не пiзнав її обличчя: воно пашiло жаром, зрiдка несподiвано швидко бiлiло i знову наливалось рум'янцем.

– Еге, як тебе розiбрало! Розiтрись добре, – вийняв iз кишенi плескату пляшечку зi спиртом, а сам пiшов у лiсову гущину.

Пiзнiм вечором на запаснiй лодцi перебралися на другий берег. Ледве йшла. Уся горiла, а земля перед нею коливалась i розходилась кругами. В головi iще й досi гуркотiв отой нiчний вибух. Туманилось в очах i, неначе крiзь сон, почула знайомий схвильований голос:

– Пантелiю, Нiно, це ви?

– Та неначе ми… I ще голос:

– Прийшли! Нiно, що з тобою? – нахиляється над нею Созiнов.

– Нiчого, Михаиле, – уперше називає його по iменi, i все, усе кудись вiддаляється вiд неї.

Прокидається од яскравого сонячного сяйва, радiсно примружується, несподiвано зустрiчає погляд Михайла i червонiє. Вона добре знає: щось уже трапилось, але що – не пригадує.

– Як тобi? Покращало?

I дивно, навiть смiшно бачити перед собою стурбоване, схвильоване обличчя.

– Усе гаразд, – пiдводиться дiвчина. Якимсь незвично стужавiлим, твердим стало її тiло, i в головi перегойдувався бiль. Але то лише на хвильку.

– Нiно, ти не знаєш; як я переболiв за тобою. Коли б ти знала… – бере її за руку.

I вона тепер пригадує: назвала його вголос по iменi i радiсний сором заливає її блiде обличчя. Здається, так би все життя слухала його перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила б погляду од чорних блискучих очей. Вони не огледiлись, як вийшли аж до лiсового озера.

– Нiно, люблю тебе…

I вона, забуваючи увесь тягар та бiль останнього часу, чисто подивилась на свого коханого, притулилась i зразу ж злякано вiдхилилась од нього: бiля дубiв загомонiли голоси.

– Олексо, що тобi для повного щастя треба?

– На сьогоднiшнiй день чи пiсля вiйни? – широко звучить завзятий голос Слюсаря.

– Вiзьмемо хоча б сьогоднiшнiй день.

– Тодi костюм водолаза ощасливить мене.

– Костюм водолаза? – розчаровано тягне спантеличений партизан. – Навiщо вiн тобi?

– Мости над рiками взривати.

– Ех, коли б я був доброю феєю…

– Тодi б я в спiдницi ходив, – закiнчує Слюсар. I розгонистий молодий смiх котиться лiсом.

XL

Тепер не пiзнати Сафрона Варчука: постарiв, двома пожмаканими капшуками обвисла шкiра на щоках, зiгнувся; хода стала розхитаною, а чорнi очi почали пiдпливати каламутною водою. Iще восени грозився людям, стоячи на помостi:

– Ми вiдступаємо тiльки до Днiпра. Нi одна бiльшовицька нога не стане на правий берег.

I ось уже Червона Армiя могутньо постукала у брами Подiлля. Сафрон iще владно гримав на людей, якi де-не-де жили у вогких холодних норах, але то була зовнiшня видимiсть влади. Злий i спустошений, приходив додому, кидав шапку в куток i зразу ж нападався на жiнку:

– Якого дiдька до свiтла тягнешся? Хочеш, щоб якась зараза у вiкно стрельнула? Ти iз кожним днем дурнiєш, як пеньок трухлявий. – Мовчки вечеряв i потiм, крекчучи, забирався на пiч – все-таки безпечнiше.

В дивно спустiлiй головi тепер мiцно гнiздився чiпкий страх i перед теперiшнiм, i перед майбутнiм.

Туманної передвесiнньої ночi хтось постукав у вiкно, i Сафрон затремтiв iз голови до п'ят. Холонучи, забився в куток, i тiльки тодi почала стихати дрож, коли пальцi охолодила криця парабелума. Хотiв стрельнути у перехрестя рам, але в цей час почув знайомий голос:

– Мамо, вiдчинiть.

У хату, важко дихаючи, увалився Карпо i зразу ж втомлено осiв на ослiн.

Коли Горпина засвiтила лампу, Карпо, мов сова, примружив очi й одвернувся вiд свiтла.

– Не ждали гостя? – промовив хрипким голосом, облизуючи з губ їдкий пiт.

– Здоров, здоров, синку, – не взуваючись, Сафрон пiдiйшов до Карпа, охопив руками його шорстку i пiтну шию, схлипнув. – Звiдки ж ти?

– Iз лiсiв, – скривився i махнув рукою.

– Що, тут гуляєш зi своїми?

– Нагулявся. Ледве од смертi утiк. Розбили нас.

– Червонi? – вчепився в обм'якле тiло переляк, i очi стали зовсiм круглими, коли майнула думка, що червонi вiйська прорвалися в тил.

– Нi, партизани.

– А, партизани, – трохи полегшало.

– I найголовнiше, – продовжував Карпо, – розгромив нас Григорiй Шевчик та Дмитро Горицвiт. За мною гналися до самої Дубини.

– Дмитро Горицвiт? Це погано. Щоб сюди не заскочив.

– Боїтесь?

– Боюсь.

У вицвiлих очах Карпа майнуло щось, схоже на усмiшку.

– Тiкати, батьку, треба вам.

– Куди?

– Звiсно, не до червоних. А до тих, кому душу запродали.

– А може iще поправляться дiла? – з тривогою i прихованою надiєю подивився на Карпа.

– Навряд. За гнилий мотузок ухопилися ми, – i, стишуючи голос, немовби його хто мiг почути, додав: – Менi трохи золота приготуйте. Тiльки не скупiться, як ви умiєте, бо вже бiльше, певне, не прийдеться просити у вас.

– Куда ж ти думаєш?

– Знов у банду. Менi одна дорога лежить… Коли ж буде дiло швах, зашиюсь десь у темний куток. Про всякий випадок уже й документи заготовив.

– Якi?

– Усякi. А вам утiкати треба. Iнакше, тату, на шворку пiдiймуть або розстрiляють.

– Спасибi, утiшив на старiсть.

– пжте на здоров'я. Не я ж вас учив, як треба жити на свiтi, а ви навчали мене. Та що говорити про це – не пособить.

Злi самi на себе, на свою землю, на увесь свiт, мовчки посiдали за стiл. Тяжко i довго їли, пили, неначе хотiли наїстись i напитись на все життя.

Як у туманi, сидiли бiля Карпа Олена, Данилко. I не вiрилось, що то було так, а не iнакше: здавалось – все розтане, зникне, як марево, i кудись подасться у безвiсть. Напiвмертвi, поводянiлi очi батька ще бiльше нагадували про небуття. Мотнув головою, щоб розвiяти лихi, надокучливi думи, проте заглянути в майбутнє побоявся – нiчого там не лежало для нього.

– Так, виходить, їхати? – важнiючи, нахилився до нього Сафрон.

– пхати.

– Може разом?

– Поки не можна. Маю завдання оточених нiмцiв вивести iз лiсiв. Це до них пробивались.

– Уже з нiмцями знову заодно?

– Увесь час заодно. То була лялькова гра у сварку.

– Чого тобi туди пертися?

– Одному богу, правда, рогатому, служу.

– Ну, а коли нiмцiв розiб'ють, кому служитимеш?

– Хто заплатить. Хто бiльше дасть. Хто грiхи нашi прикриє. А такi знайдуться, ласi до чужої душi i шиї, – сказав загадково.

– А ти бiльш толково не можеш говорити?

– Розумним давно все ясно. У Черчiлля i iже з ним до червоних не дружба, а нiж за пазухою. – Витер пальцi об штани i важкий, обрезклий, поволi пiшов у свiтлицю.

Другого дня Карпо попрощався з сiм'єю i пiшов у лiси, а Сафрон почав ретельно готуватися до втечi з села. Полагодив у кузнi обидва вови – зима стояла безснiжна, пiдкував коней, упакував добро, забив дошками у кадубах сало та м'ясо, з потайникiв подiставав паперовi грошi та золото. В управi мало сидiв, а коли приводили до нього людей, кидав одно:

– Вiдправляйте в районну полiцiю.

Знав, що посилає на вiрну смерть i злiсно кривився:

– Не тiльки ж менi одному страждати.

Чуття зненавистi до всього живого переходило межi здорового глузду. Раз привели в управу його далеку родичку Барланицьку, що учора прийшла iз мiста i ще не встигла взятися на облiк.

– Ти чого прийшла сюди? Вiд вербовки втекла?

– Нi. Матiр провiдати. Захворiли вони, – вiдповiла молодиця, запнута стареньким бiлим платком.

– А чому на облiк не взялася?

– Вчора пiзно було.

– Ага… Покажи документи. – Довго розглядав папiрцi. Усе було в порядку. Але самий вигляд гарненької молодички дратував його, бо то було життя. Життя, яке так чiпко трималось його спустошеного тiла. I та мстива зненависть, що особливо у декого посилюється на старостi, оволодiває ним. Вiн навiть не може спокiйно бачити голубi, з вогким блиском очi, червонi непожмакованi уста, рожевий просвiт невеликого прямого носа.

«От вона зараз неначе збирається плакати, а в душi смiється з мене. Коли ж прийдуть червонi, першою тикне пальцем на старосту».

– Порядку й досi не знаєш? Не навчили?

– Дядьку, вiдпустiть. Хiба ж у вас нема дiтей?

– Помовч менi. Розумна яка… Пiди узнай, чи мати її хвора, – пошепки говорить до полiцая.

Служака згодом повертається i ще з порога повiдомляє:

– Лежить стара, простудилася.

«Прикидається, обоє, видать, хитрують», – недобрими очима дивиться на молодицю.

– Що робити iз нею?

– А ти як думаєш?

– Дати з пару лящiв та з порога турнути, щоб носом землю поорала. Хай знає порядок.

– А що, вона й досi не знає? В районну полiцiю вiдправити. Хай там розбираються.

I виходить iз управи, щоб не чути голосiння i слiз.

Знову захряс Великий шлях машинами, рябими, як тигровi пiтони, гарматами i забрудненим, обдертим вiйськом.

– Вiдступає фашист! – радiсними ластiвками розкрилювались звiстки, одна одної надiйнiша.

– Вiдступає, – тоскно водянистими очима дивиться на безлад i товкотнечу Сафрон Варчук. Чорним придорожнiм стовпом вiн стає на обочинi, наче ввалюється в землю. Як тяжко стало вiдривати вiд неї обважнiлi, забризканi болотом ноги i. не знати для чого плентатися в управу або на хутiр. Вiн би тепер навiть Горпину вiдправив в тюрму, бо й вона вiдчуває, радiє, що повернеться те, чого вiн найбiльше боявся.

Неждано-негадано до його дому пiд'їхала машина. I вiн зразу ж пiзнав, що бiля шофера сидить Альфред Шенкель. Зустрiч була радiсна для обох; балакучий обер-лейтенант довго не випускав зi своєї руки вогкої Варчукової, а очi його розтiкались своїм мiнливим мерехтiнням.

«Поганi дiла, коли вже фашистський офiцер так здоровкається», – зробив вiдповiдний висновок.

За столом похвалився, що думає виїхати iз села. Шенкель, поволi жуючи курятину, задумавсь, а потiм схвально закивав головою:

– Гут, гут… треба їхати.

Чокнулись i мовчки випили. За третьою чаркою Шенкель став iще балакучiшим i, ляскаючи Варчука по плечу, прискорено заговорив:

– Ти хороший хазяїн. Я їду додому, i ти їдь зi мною.

У мене будеш жити, господарювати.

– Це добре, – посвiтлiшав Варчук. – Тiльки як я кiньми поспiю за машиною?

– Як? – задумався на хвильку, зупинився бiг мiнливих краплин, очi стали жорстокими i жовтими. Потiм витягнув iз бокової кишенi блокнота i швидко написав адресу.

– Спасибi, – вклоняючись, щиро дякує i заховує папiрець у бумажник.

Пiсля третiх пiвнiв, щоб нiхто не бачив, Варчук, нагрузивши двi пiдводи добра, виїхав за ворота. Недовiрливо i похапцем попрощався iз жiнкою, що навiдрiз вiдмовилась їхати в чужу сторону, перехрестився на всi сторони i важкою ходою пiшов за першим возом.

Чвакало пiд ногами болото. Непроглядний туман окутав поля i лiси, в обличчя сiкла їдка холодна мряка. Вбираючи голову в синю старосвiтську бекешу, поволi мiсив грязюку i, неначе злодiй, оглядався по боках – боязко було стрiти когось iз односельчан.

Коли колеса загуркотiли по шосе, острах iще бiльше вчепився в його згорблене тiло, неначеб той гуркiт мiг розбудити село, що залишалося уже осторонь. Аж затремтiв, коли на шляху окреслилась темна постать. Перейшов на праву сторону i злiсно сплюнув – замiсть людини над кюветом стояв голий кущ калини.

Пропливали розрiзненi i розрiдженi шматки його життя; намагався кудись подалi заховати їх, намагався утiшити себе якимись марними сподiванками, хоча уже давно зрозумiв: його зв'язує iз цим свiтом тiльки великий страх, що жене iз насидженого гнiзда, i награбоване добро, що розмiстилося на пiдводах, лягло на грудях i животi, одночасно холодячи i грiючи все по-старечому лякливе тiло. Еге ж, вiд одного дотику до золотих мiсткiв, що були захованi пiд його одежею, ставало трохи легше, немовби вони були тими човнами, що перевезуть до такого берега, де не досягне його тривога, острах i кара.

Лiси залили шлях таким туманом, що навiть не можна було розiбрати мастi коней. Позаду загурчала машина, плавно пiд'їхала i зупинилась бiля заднього воза.

– Пане обер-лейтенант! – радiсно подався назустрiч Альфредовi Шенкелю. I раптом знiтився: яке похмуре i зосереджене обличчя у нiмця, яким холодом вiють його очi!

– Век! – офiцер рiзким помахом руки наказав йому зiйти з дороги.

– Як век? – подивився в невблаганнi очi.

– Додому повертайся, – загрозливо ступив крок наперед, i Варчук, обливаючись потом, раптом зрозумiв усе, але, роблячи вигляд, що слухається фашиста, через силу улесливо посмiхнувся.

– Добре, пане обер-лейтенант. Повертаю назад, – i, до болю вхопившися обома руками за повiд пiдручного коня, почав повертати воза.

Офiцер лiктем вiдштовхнув його i направив конi, як вони i йшли.

– Не пущу! – голосно крикнув Сафрон, заточуючись, але не випускаючи повода з рук. – Не пущу! – iще голоснiше закричав. I вже не тiльки острах, а й рiшучiсть була в його надломленому голосi, та хвилинна рiшучiсть, що й боягуза робить смiливим. Вiн не мiг втратити свого добра: без нього залишився б на самотi тiльки з одним страхом, а з таким єдиним супутником довго не проживеш. I це теж розумiв Сафрон.

Шенкель ударив його в груди, а потiм ногою копнув по стегну. Вiдступивши назад, Варчук у дикiй рiшучостi сунув руку до кишенi, де лежав парабелум. Але офiцер випередив його. Перед Сафроном у страшнiй i холоднiй круговертi майнуло перекошене злобою обличчя обер-лейтенанта, шматок воза, навантаженого скарбами, i кiнська, здиблена вгору голова. Знову душа боягуза скувала всi його рухи, i рука не пiдняла зброї.

I, уже мертвий вiд розриву серця, вiн дiстає щедрий свинцевий подарунок – всю обойму свого браунiнга вгатив фашист, вибиваючи злiсть i острах iз неживого тiла. Одначе не вибив – вони потворною маскою скривили старе пожмаковане обличчя, брудними сльозами налили рiдкi i спорожненi очi…

XLI

Незабутнi березневi ночi тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Мокрий снiг, дощi i тумани, тумани. Вiдступає ворог. Ворог вiдступає.

Вивозить награбоване добро, грунтовими дорогами жене людей i худобу, устеляє трупом заплакану землю. Запалали побузькi села, огрiваючи холодне сiре небо, вистеляючи теплим попелом розбухлий чорнозем.

Димом, i кров'ю, i полум'ям, i урожаєм пахла земля.

Дмитро, вдихаючи гiркуватий i прiсноп'яний дух безмежних ланiв, настоєних вогким полином, щоночi водив у бої своїх партизанiв. Одного свiтанку, повертаючись у лiси, вiн раптом зупинився серед поля, радiсно застиг, а потiм скинув шапку i притис до грудей.

– Дмитре Тимофiйовичу, що з тобою? – пiдiйшов Тур.

– Чуєш, брате? Далечiнь заговорила. Орли у рiднi краї летять, – охопив дужою рукою вузькi плечi комiсара, i той скам'янiв бiля командира, потiм витягнувся, ступив крок уперед i знову, немов не довiряючи собi, завмер на мiсцi. Заволожились обiдки його очей, i коли вiн глянув на Дмитра, iз здивованням помiтив, що очi командира просвiтились сльозами.

– Нашi наближаються, Дмитре Тимофiйовичу! Нашi наближаються! – обняв свого старшого друга.

– Нашi! – нахилився до комiсара, тричi поцiлувалися i знову застигли серед поля.

Весняними ярими громами озивалася далина.

Ось воно, довгождане, владно постукало у брами подiльського привiлля. I вiрилось i не вiрилось. I прислухались партизани до першого грому, боячись дихнути, слово промовити.

– Товаришi партизани! В честь славетної Червоної Армiї трикратний салют! – . радiсно скомандував Тур.

Пострiли змiшалися iз дзвiнким «ура». Чубатi голови припадали до голiв, в могутнiх партизанських обiймах трiщали костi.

– Пантелiю, хоч не задуши, бо менi ще своїх побачити хочеться, – виривався з ведмежих обiймiв Микола Остапець.

Дмитро пiсля хвилинного забуття вiдшукав очима Андрiя i пiдiйшов до нього. Глибокi темнi очi хлопця сяяли таким захопленням, яке буває тiльки у дiтей i закоханих юнакiв. Не спускаючи погляду з сина, Дмитро сьогоднi по-новому пережив батькiвське почуття любовi. Вiн побачив у цьому стрункому пiдлiтковi не тiльки свою дитину, свою кров, а й свого товариша, захисника рiдної землi, землi, що уже прокидається, чуючи справжню весну.

I вперше за весь цей час йому захотiлося взяти сина на руки, почути бiля своїх грудей, понести, як колись нiс його у негоду. I, певне, син тiєю пiдсвiдомою течiєю, яка завжди наперед розкриває почуття рiдних по одному блисковi очей, руховi обличчя, недосказаному слову, зрозумiв свого батька, пiдiйшов до нього, простягаючи невеликi червонi руки. I Дмитровi здалося, що то не синовi руки вiн бере у свої, а охоплює саме щастя, щоб нiколи-нiколи не випустити його.

– Iз святом вас, тату.

– Iз святом, сину…

I пiшли поруч до почорнiлого лiсу, торкаючись плечем плеча, охопленi мовчазною радiстю i любов'ю до всього дивного свiту, до тiєї чистої таємницi, що твориться навколо, наближається до них.

– Тату, подивiться сюди, – трохи вiдiйшов од дороги Андрiй i показав пальцем на маленьку прогалинку, прикриту тонкою ковдрою зернистого вогкого снiгу. Посерединi прогалинки, навколо почорнiлого пня, кружатком пробилася земля, i па нiй закрасувалися першi, iще з заплющеними очима, пролiски, пiдходячи до самої лiнiї снiгу.

– Життя починається, – тихо промовив Дмитро, i цi слова легко i велично перенесли його у рiднi простори, що захлюпотiли пiд iскристим пiвднем пшеницями, i дiвочими пiснями, i солодкою тугою, од якої серце не завмирає, а збирається ширше охопити життя.

Опiвднi Дмитра i Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.

– Ось вони, герої нашi, – привiтав їх Кошовий. – Вирушати на з'єднання з Червоною Армiєю готовi?

– Завжди готовi, Iване Васильовичу!

– Радянськi вiйська пiдходять до лiвого берега Бугу. Фашисти закрiплюються на правому. Нам треба скинути їх у воду, дати дорогу нашим танкiстам i пiхотi.

Палала, двигтiла i гримiла страшними громами березнева нiч. I коли ущухли на лiвому березi гармати, на правому, вздовж хвилястої лiнiї Бугу знялися угору червонi ракети.

Дзвiнкий холодок i напруга пробiгли по тiлу, коли Дмитро пiдняв в атаку свiй загiн. Заборсалась, задвигтiла навколо темрява, неначеб зводила i перекочувала густi м'язистi вiтри. Охкало i зiтхало пiд ногами п'янке бездорiжжя, чорне i крупчасте, немов розбухла гречана каша. Парувала земля, парували луги, i лiнiя Бугу вгадувалася по хвилястiй непохитнiй смузi туману, по блiдих сполохах ворожого вогню, по гуркоту розривiв.

Вiрилось i не вiрилось! Невже ця тумання стiна – остання» перепона? Невже Велика земля от-от з'єднається iз ними i огорне своїми дужими крильми замучений край, проллється живою водою над попелищами, приголубить материнською рукою своїх дiтей?

Вiрив Дмитро i вiрити боявся, стримуючи серце i думи. бо вони раз од разу починали забiгати вперед, так неждано освiтлюючи якусь милу картину, що починало щемiти в очах од фiзичного наближення усього, про що думалось i мрiялось. I аж до самих нiг котився холод, коли врiзалась несподiвана думка: а що коли щось трапиться на порозi щастя?.. Дурниця. Не трапиться. Злiсно вiдкидав її, i розум починав працювати тверезiше, входячи у звужене коло своїх обов'язкiв.

Пролунали першi пострiли партизанської артилерiї, i вогники розривiв, неначе багрянi гнiзда, вирiзьблялись аж за обрiєм, де була рiка.

Тисячне «ура!» грозою сколихнуло податливi набряклi луги. Задудонiли кулемети, глухо у вогкому надбережжi затрiщали автомати, рушницi.

В страшному, неспинному поривi вривалися партизани в траншеї, доти, i темiнь наповнялася синюватим мигтiнням пострiлiв, i намистами трасуючих куль, одчайдушною метушнею боротьби, передсмертними криками i хрипом. Запахло димом, прiсною кров'ю i солодкуватим пiдiпрiлим плавом.

Рукопашний бiй то вибухав iз новою силою в якiйсь мiцно укрiпленiй складцi берега, то завмирав, придушений багнетом i кулею. Уже надходив ранок, i поблiдли гнiзда розривiв, коли, кидаючи зброю, шинелi, усе добро, метнулись рештки очманiлого ворога бiгти в сiре бездорiжжя, попадаючи пiд кулi та на багнети резервних взводiв,

Пiдмиваючи хвилею ворожi трупи, тихо i спокiйно хлюпав бiля схвильованих од напруги i радостi бiйцiв зеленуватий Буг…

I тодi на лiвому березi загудiли, заспiвали невидимi мотори. Згодом у неясному свiтанку окреслились обриси танкiв.

– Нашi танки гудуть! Нашi! Нашi! – радiсно вигукнув Пантелiй Жолудь.

Глянув на свого улюбленця Дмитро, i здивовання з острахом мiнились в його очах: Пантелiй був без кожушка i босий.

– Ти що собi думаєш? Що наробив?! – напав на нього.

– Така бiда трапилась, товаришу командире, – винувато наблизився до нього Жолудь. – Скорiше хотiлося до траншей добiгти, от i кинув кожушок. А потiм правий чобiт розвалився. Скинув його… не побiжиш же в одному… А тепер i сам не знаю, як такому наших братiв зустрiчати.

Дмитро, обводячи очима партизанiв, побачив, що чи не половина з них лишилась без кожушкiв i пiджакiв, а тi, що мали повстяники, теж були босими.

Пiдкликав до себе Гаценка:

– Начальнику, де хочеш, з-пiд землi викопай, з колiна виколупай, в селi дiстань, а хлопцiв одягни. Така радiсть, а вони можуть… Поганяй!

– Слухаю, товаришу командире!

Танки наблизилися до самої води, i Пантелiй Жолудь кинувсь на човнi перепливати Буг. Через кiлька хвилин з того берега почувся його мiцний схвильований голос:

– Хлопцi! Цiлую наших танкiстiв! Червоним танкiстам слава!

I на мить настала така тиша, що здалося – не хвиля ударила в берег, а розiрвався снаряд. А потiм сколихнулася жива партизанська хвиля. Полетiли угору шапки, пролунали пострiли, зi сльозами на очах бiгли партизани до рiчки, входили у воду, щоб краще побачити героїв-визволителiв.

I раптом ахнули всi: iз щiльно прикритими люками, розколихуючись, неначе велетенськi човни, машини на повнiм ходу кинулись в рiку. Роздалися, закипiли сiрозеленi хвилi, i танки, то зникаючи, то знову з'являючись з води, все ближче i ближче пiдпливали до партизанiв.

Ось уже над шумовинням в обведених кругах засiяли червонi зорi, на бронi закрасувалися хвилюючi слова: «За Батькiвщину!», «За Сталiна!».

На березi, стiкаючи струмками, машини зупинились, i з люкiв виглянули усмiхненi, засмаглi хлопцi в шоломах, молодi, здоровi, сiяючи оповитими славою i подвигами орденами та медалями.

Кинувсь Дмитро до танкiста i, вже стискаючи його в обiймах, неначе крiзь сон, почув вiд Бугу на диво знайомий голос:

– Зустрiчаються, значить, з партизанами нашi. I я не проти чмокнутись iз ким, потримати, значить, якогось землячка у обiймах.

Проясненими очима глянув Дмитро на рiку. На човнах наближались до берега пiхотинцi. I вiн безпомилково пiзнав у невисокiй кремезнiй постатi з командирськими погонами свого товариша.

– Варивоне! Чи не ти спiшиш свого земляка обняти?!

Попрощався iз танкiстами.

– Дмитре! Брате!.. А щоб тебе чорти вхопили! – Варивон для чогось махнув рукою, прямо вскочив у воду i, обганяючи човен, кинувся вперед.

На березi рiдної рiки обнялися друзi, засмiялись, зiтхнули, просльозились i знову засмiялись.

– Топаєш, значить, Дмитре, по бiлому свiту?

– Топаю, товаришу лейтенанте. Нiчого не зробиш – така наша доля: фашиста бити, а самим жити.

– Це ти добре сказав. Ну й молодчина ж ти, Дмитре! Мiцний, як броня! Орденами сiяєш. Певне, добре партизанив?

– Та нiби нiчого.

– Тiльки посивiв трохи, – ударив рукою по плечу i раптом споважнiв, в голосi почулась тривога i хвилювання:

– Не знаєш, домашнi мої живi? Василина, дiти?..

– Живi, Варивоне. У моєму загонi знаходяться. Забiжиш, може, до них. Це тридцять кiлометрiв звiдси.

– Нi, зараз нема часу. Я в першому ешелонi. Треба ворога добивати. Передаси їм мiй низький гвардiйський уклiн. Поцiлуєш за мене. Скажеш одно: «Даремно солдатського хлiба Варивон не їв. Фашиста добре бив. Недарма зовуть мене офiцером прориву. Ще скажеш, – усмiхнувся, – заробив два ордени i неодмiнно думаю повернутися додому…» Може пiзнiше й заскочу на денькiв пару…

– Наших людей не доводилося стрiчати? З села?

– Нi. В газетi читав про Свирида Яковлевича Мiрошниченка. Великi дiла робив чоловiк! Був комiсаром вiдомого партизанського з'єднання. Аж у Брянщинi довелося воювати, Герой Радянського Союзу.

– Оце радiсть! Певне, скоро i до нас Свирид Яковлевич приїде, – зрадiв Дмитро.

– Напевне. I про Леонiда Сергiєнка трохи знаю. Статтю про нього читав. Обранець Москви!

– Бойовий хлопець.

I зав'язалась та переривчаста розмова, коли розумiєш один одного з пiвслова, хочеш довiдатись про все, перескакуючи з п'ятого на десяте, почуваючи не тiльки насолоду, радiсть зустрiчi, а й значущу певнiсть свого чесного, недаремно прожитого життя, що опромiнює душу, як сонце опромiнює глибокi рiки.

XLII

Квiтневого ранку паром перевiз їхню машину на Другий берег Бугу. Тихо спiвала пiд просмоленою обшивкою вода; зелена спiнена хвиля з шипiнням розсипалась на пiску, глухо билась у зведенi i переплетенi корiнням виступи, що вже просвiчувалися першими прозорими вогниками трав. Тут колись Дмитро весною тисяча дев'ятсот сорок другого року уперше почув плач полонянок. Розгромив, розiгнав карателiв, i знову розiйшлися дiвчата по зчорнiлих од горя селах, а дехто – до загону пiшов. А он на пагорбах помiж деревами забiлiли хати. В цьому селi його партизани знищили каральну групу СД. Дмитро, охопивши рукою Андрiя, за звичкою стримував усмiшку.

По небу паслися пухнастi отари, їхнi хвилястi окрайцi були налитi сяйвом, рельєфно видiлялися на голубих прогалинах. Зеленою притьмареною смугою вiддалявся Буг i, коли машина пiднялась вгору, далечiнь могутнiми руками почала пiдiймати лiловосизi лiси. Орлино клекотала по яругах весiння вода, била гарматними вибухами, спадаючи згори вниз. Високо-високо, ледве не торкаючись хмарок, спiвали жайворонки; легко i гордовито пролетiв тугий кобець; бiлокрилий бусел ходив по жовтозеленiй долинi так поволi, неначе статечний господар за плугом. Хвилястими розрiзненими димками парували поля, чекаючи колгоспника i плуга. I цi весiннi шуми, i повiви, i барви, i картини не раз хвилювали i заспокоювали. Дмитра. Але тепер усе вiдчувалось зовсiм по-новому, щось дивовижне сталося в свiтах: вони не тiльки пропливали перед очима, веселили, втихомирювали, а входили в серце, живi, неповторнi, як навiки входять пiсня коханої, народження довгожданої Дитини, прощання iз дорогою людиною. I погляд, { чуття його ширше охоплювали цi свiти, вони стали стократ дорожчими, зрозумiлiшими, красивiшими i ближчими. Чому? I та неясна розгадка, що часто пробивалась за останнi часи, зараз прийшла несподiвано легко, як i здебiльша приходить пiсля довгих, не доведених до кiнця роздумiв.

То ранiше вiн шукав у свiтлому привiллi розради, душевної рiвноваги i захисту. А в годину лихолiття цього всього зажадала од нього його земля i його велика рiдня. I вiн не залишився в боргу перед ними. Сповна життям платив за те, що породило життя. I тепер Дмитро розумiв, що не тiльки прямує до свого щастя, своєї любовi, своєї землi, а й вона наближається до нього, доступна i радiсна, втираючи сльози скорботи i болю. I не пройшли марно його роки, бо довiку будуть жити в пам'ятi тi села, лiси, долини Побужжя, де вiн за свою землю рiзав, i бив, i топив скверну, що хотiла гадючою слиззю отруїти весь свiт, виссати розум, ослiпити натхненний зiр, усю величну прекрасну красу нового творця, затиснути все iржавим колючим дротом.

Напливали подiї i згадки. Згадувались живi i мертвi, i радiсть притьмарювала печалi, як отi хмарини притьмарюють сонце. I знову одходила скорбота пережитого, бо не на нiй тримається життя.

Проминув незабутнiй партизанський парад 25 березня в напiвзруйнованiй, обгорiлiй Вiнницi, оформлення документiв у селi Сокоринцях, прощання з друзями, з Iваном Васильовичем, що переходив на керiвну партiйну роботу. I все те огорталось такою душевною теплiнню, як весняна земля огортається першим паром.

– Дмитре Тимофiйовичу, Великий шлях пiдiймається, – нахилився до нього Григорiй Шевчик, що стояв бiля кабiни.

Все бiльше розколювались хмари, i в небi вже струмували чистi голубi рiки, i сонце то, неначе лебiдь, випливало на глибокi ополонки, то знову заховувалось в просвiтленому об'ємистому бескеттi.

Дмитро легко скочив на ноги, а за ним почали пiдводитися з брезенту Тур, Созiнов, Андрiй, Соломiя, Нiна i Ольга Вiкторiвна.

Голубою хвилею пiднiмалася над теплими нивами i вигиналася, немов наближаючись до своїх захисникiв, споконвiчна дорога. Полудневе небо раптом, розганяючи навкруги тiнi, сiйнуло срiбним зерном, i Великий шлях ожив, зашумував, неначе рiка. Край неба пiднiмалась стара могила i, немов побратим, пiдходила до братньої, партизанської, що iще не встигла нi обвiтритись, нi зарости степовим духмяним зiллям.

Шляхом їхали, йшли натомленi, схудлi, але веселi люди, що поверталися з неводi. У невеликий двоколiсний вiзок упрягся лiтнiй чорнобородий селянин, позаду йшла жiнка, пiдпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетенiй з лози люльцi, тiсно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнiздi, сидiло тройко, одно в одно чорнявеньких дiтей.

– Найдорожчий скарб везуть, – глянув Созiнов на Нiну i посмiхнувся.

– Найдорожчий, – повторила вона.

Ось уже промайнули напiвзруйновану топографiчну вишку, i попереду могутньо звелися два дуби-однолiтки. На плечi їм небо поклало бескеття хмар, що хотiло i не могло придавити своєю вагою мужньої гордовитої сили, яка й досi не поскидала торiшнього листу.

Прискорено дихаючи вiд щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив iще розрiджене квiтневе повiтря, любувавсь i вбирав очима i поля, i чорнi дороги, i дальню луку лiсу, i столiтнi розлогi липи; вони уже вiяли тим прiснуватим глеєм, що сповиває кожен листок у набряклiй брунцi. Вдалинi по неясних обрисах кущiв вiн пiзнав примхливi обриси трьох ставкiв, i молодiсть на мить вiйнула над ним сумовито-радiсними згадками i знову вiдплила, як човник до другого берега.

Наближалися сади його села, переполовиненого, знiвеченого, спаленого. Наближався той свiт, з яким вiн нiколи не розлучався, навiть у снах, в якому вiн родився, жив i помре, в якому родилися його дiти i родяться його внуки. I вiн з людьми буде оновлювати, загрунтовувати рани, переорювати рудi пожарища, зводити новi хати, обсiвати добром свою землю, виходити в молочно-голубi свiтанки з сiячами, добрiючи серцем, будувати щастя. Для цього варто було жити i боротися, за це з легкою душею можна було i померти.

На високiй обочинi Великого шляху вiн побачив жiнку iз дiвчиною. I скорiше чуттям, нiж розумом чи очима, пiзнав свою дружину.

«Видно, не вперше виходить зустрiчати», – прискорено забилося серце, i вiн кулаком ударив по кабiнi.

– Югина Iванiвна стрiчає вас, – вiдчинив дверцi Пантелiй Жолудь.

– Югина Iванiвна. Ти жени машину в село. Пiшки пройдемо! – зiскочив з Андрiєм на землю. Почув знайомий, здивований i радiсний вигук, на ходу поправив кобуру парабелума i кинувсь назустрiч дружинi. Привiтний голубий погляд так само чисто вiйнув, як в давнi лiта. Тiльки в куточках очей та пiд очима уже виткалося тонке плетиво зморщок, в густому пасмi волосся де-не-де срiблилось павутиння та рiзкiше окреслились лiнiї бiля рота.

– Прибув, Дмитре мiй! – задихаючись, поцiлувала його й Андрiя. Потiм витерла очi хустиною, осмiхнулася i ще раз припала устами до Андрiя i до Дмитра.

– Тату, покинь! – смiючись, закричала Ольга, коли вiт пiдняв її аж до гiлля розлогої липи.

– От i не покину! – гойднув дочку влiво, вправо, а потiм, розчервонiлу i радiсну, обережно опустив на землю. – Ростеш нiвроку. Видно, партизанський хлiб у користь пiшов!

– А ви ж думали! Не тiльки вам пiшов у користь, а й нам усiм… Андрiю, це правда, що тебе ще й партизанською срiбною медаллю нагородили?

– Правда.

– Це коло тебе менi буде боязко навiть сiсти.

– Авжеж, боязко. Як почнеш витребеньками сипати, то перепаде, – жартiвливо замахнувся рукою на сестру.

– Ой, не буду! – так само жартома одхилилась од брата i пiшла поруч з ним попереду батькiв.

– Що тепер будеш робити, Дмитре?

– Завтра ж починаємо господарювати з Григорiєм у колгоспi.

– Хоч би вiдпочив трохи… Можна було б за три роки.

– Нi, не можна. Давали на мiсяць вiдпустку – вiдмовився.

– Чому? – здивовано поглянула на чоловiка, а той, поволi iдучи по протряхлiй, iще податливiй землi, розважно почав розповiдати:

– Роботи стiльки тепер, що грiх забути про це. Ще фронт жде нашої пiдмоги… А потiм, коли почну спочивати, – захворiю. За цей час у напрузi тримав себе. А чуть попущу попруги – з нiг слабiсть звалить. Так, щоб не хворiти, треба зразу десятим потом омити себе, простуду розiгрiти, розiгнати… Он якi дiла. Ну, а ти ж як? – подивився примруженим ласкавим поглядом на дружину.

– Я? – притиснулася ближче до чоловiка. – Радiю, печалюсь i знов радiю – усе разом напливає, Дмитре, – усмiхнулась, зiтхнула i знов усмiхнулась.

За деревами коливались обриси обвугленого села, чорни ми озерцями плямились руїни дворiв. Та, одначе, десь у долинцi бринiла дiвоча пiсня, а з другого боку рiвномiрним цокотом вiдповiдала сокира i м'яко шерехтiла поздовжня пила по деревинi.

I шумiв весняним шумом широкий шлях, велично i легко здiймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привiллям.