Венера в хутрі

Венера в хутрі Леопольд фон Захер-Мазох

Я мав приємне товариство. Навпроти мене, перед величезним коминком, сиділа Венера, та не якась там світська дама, яка під таким іменем вела війну супроти ворожої статі, як, скажімо, мадемуазель Клеопатра, а справжня богиня Кохання.

Вона сиділа у фотелі, розпаливши в коминку тріскотливий вогонь, відсвіт якого багряними язиками лизав її бліде обличчя з білими очима та час до часу ступні, коли вона простягала їх до вогню, намагаючись зігріти.

її обличчя було прекрасним, незважаючи на мертві кам'яні очі, однак це й усе, що я бачив у ній. Величава богиня загорнула своє мармурове тіло в розкішне хутро й, тремтячи від холоду, згорнулася клубочком, наче кішка.

— Ніяк не збагну, вельможна пані! — вигукнув я. — Холоднеча давно минула, уже два тижні розкошує чудова весна! Напевно, Ви хвилюєтесь...

— Красно дякую за таку весну! — озвалася богиня глибоким крем'яним голосом і божественно чхнула, а тоді ще раз. — Слово честі, я не можу цього знести і починаю розуміти...

— Що саме, вельможна пані?

— Я починаю вірити в неймовірне, осягати незбагненне. Я раптом зрозуміла німецьку жіночу добропорядність і німецьку філософію. Мене вже зовсім не дивує, що ви, на півночі, не спроможні кохати, ба, навіть уявлення не маєте, що таке Кохання.

— Дозвольте, мадам! — спалахнув я обурено. — Я направду не давав Вам жодного приводу...

— Так-так, Ви... — богиня чхнула втретє, з неповторною грацією стріпнувши плечима. — Саме тому я завжди прихильно до Вас ставилася і навіть провідую час до часу, хоча щоразу, незважаючи на свої хутра, застуджуюся. Пригадуєте* як ми вперше зустрілися?

— Як таке забути! Ви мали тоді пишні каштанові кучері, карі очі, пурпурові уста, але я одразу впізнав Вас за витонченими рисами обличчя та оцією мармуровою блідістю. Ви завжди носили фіалкового кольору оксамитову кацабайку, оздоблену білячим хутром.

— Так, Вас заворожило моє вбрання, а як швидко Ви вчилися...

— Це Ви навчили мене Кохання. Ваше життєрадісне богослужіння змусило мене забути про все на світі!

— А якою несхитно вірною я Вам була!

— Гм, що стосується вірності...

— Невдячний!

— Я не маю наміру Вам докоряти. Хоч Ви й божественна жінка, та все ж жінка, тож у коханні жорстока, як усі жінки...

— Ви називаєте жорстокістю, — жваво підхопила богиня, — те, що є стихією чуттєвості, радісного кохання, природою жінки, зрештою: віддаватися, коли кохаєш, і любити все, що припадає до вподоби...

— Хіба для серця, яке кохає, може бути щось жорстокішим, аніж невірність коханої? — запитав я.

— Ах! — нетерпляче вигукнула вона. — Ми вірні, доки кохаємо. Ви ж вимагаєте від жінки вірності й без кохання, пристрасті без насолоди... То хто жорстокіший — жінки чи чоловіки? Ви тут, на півночі, занадто поважно, занадто обтяжливо сприймаєте кохання. Говорите про обов'язки там, де мова-може йти лише про задоволення.

— Так, мадам. Зате в нас дуже трепетні й добропорядні почуття, а ще — тривалі стосунки...

— А попри все — вічна непогамовна, ненаситна туга за голим, неприкритим язичництвом, — урвала мене мадам. — Однак те кохання, що є найвищим тріумфом, що несе в собі неперевер-шену радість, вам, дітям сучасності, схильним до копирсання в собі, не годиться! Таке кохання для вас катастрофа! Тільки-но вам закортить невимушеності, ви стаєте вульгарними. Природність видається вам чимось ворожим, з нас, розвеселених богів Греції, ви поробили демонів, а з мене чортицю! Мене ви спроможні хіба лаяти й проклинати або ж приносити в жертву самих себе, охоплених вакханальним безумством, на мій вівтар. Якщо ж комусь з вас вистачить мужності поцілувати мої вишневі уста, сміливцеві стелиться одна дорога — босоніж у покаянному рубищі на прощу до Риму зі щирим сподіванням у душі, що після каяття нараз забуяє цвітом сухий штурпак, тоді ж, як під моїми ногами водно розпускаються троянди, фіалки та мирта, та вам не дано відчути їхніх пахощів. Що ж, задихайтеся у своїх північних туманах і димах християнських кадил; дайте нам, язичникам, упокоїтися під каміняччям, під лавою; не відкопуйте нас! Не для вас будували Помпеї, наші вілли, наші купальні та храми! Вам не потрібні жодні боги! Нам холодно у вашому світі!

Мармурова красуня закашлялася і щільніше обгорнула плечі темним соболиним хутром.

— Красно дякуємо за класичну лекцію! — озвався я. — Але Ви не можете заперечувати того, що чоловік і жінка у Вашому веселому сонячному світі, так само, як у нашому, туманному, за природою вороги; що кохання лише на короткий час поєднує їх в одне ціле, в істоту з єдиним помислом, єдиним відчуттям, єдиною волею, щоб згодом ще більше роз'єднати, і — це Ви знаєте не згірш за мене — той, хто не зуміє взяти гору, дуже скоро відчує на своїй шиї ногу іншого...

— Зазвичай, це — нога жінки на шиї чоловіка, — глузливо зауважила пані Венера. — Про що Ви, знову ж таки, знаєте не згірш за мене...

— Ваша правда, тому я не створюю собі жодних ілюзій...

— Треба гадати, що тепер Ви мій раб без ілюзій, і я можу топтати Вас без жалю?

— Мадам!

— Хіба Ви ще мене не знаєте? Так, я жорстока — якщо вже так Вам до смаку це слово — хіба ж не маю права такою бути? Чоловік жадає, а жінка — жадана; оце й уся, однак вирішальна, перевага жінки. Природа віддала чоловіка їй на поталу за його хіть, а жінці, яка не зуміла зробити чоловіка своїм лакеєм, своїм рабом, своєю іграшкою, зрештою, щоб потім легко, потішаючись, його зрадити, просто бракує розуму.

— Але й принципи у Вас, шановна! — вибухнув я, щиро обурений.

— За ними — тисячолітній досвід, — насмішкувато відповіла богиня, перебираючи білими пальчиками темне хутро. — Що від-данішою задемонструє себе жінка, то швидше протверезіє від кохання чоловік і стане владним самодуром. І навпаки: що жорстокіше й зрадливіше вона поводитиметься, що більше збиткуватиметься з чоловіка, що фривольніше гратиметься його почуттями, що менше виказуватиме милосердя, то пекельніше розпалюватиме його жагу — він буде обожнювати й кохати її усім серцем. Так було споконвіку, від Гелени та Даліли аж до Катерини II та Лоли Монтес.

— Не можу заперечувати, — відповів я. — Найзвабливі-шим для чоловіка є образ прекрасної, пристрасної, жорстокої деспотки, яка заради примхи погордливо й без жалю міняє своїх коханців...

— Та ще й зодягнена в хутра, — додала богиня.

— Як Ви здогадалися?

— Я ж бо знаю Ваші смаки...

— А знаєте, відтоді, як ми бачилися з Вами востаннє, Ви стали кокетливішою, — зауважив я.

— Наскільки, смію запитати?

— Я веду до того, що прекрасніших за ось це темне хутро шатів для Вашого білого тіла годі й шукати і що Вам...

Богиня засміялася.

— Вам наснилося! — голосно вигукнула вона. — Прокиньтеся! — і схопила мене за руку своєю мармуровою долонькою. — Та прокиньтеся ж! — знову прогримів мені над вухом її глибокий грудний голос.

Я насилу розплющив очі й побачив руку, яка мене термосила, однак рука ця мала, на диво, бронзову засмагу, а голос виявився охриплим проспиртованим голосом мого козачка, що стояв пере-ді мною у повний зріст — майже шість футів заввишки.

— Уставайте ж бо! — не вгавав він. — Ото сором який!

— Чому сором?

— Сором засинати в одязі та ще й з книжкою, — козачок обтер оплавлений віск зі свічок і підняв томика. — 3 книжкою... — він розгорнув обкладинку, — Геґеля. До того ж найвищий час збиратися до пана Северина. Він чекає нас на чай...

* * *

— Дивний сон, — мовив Северин, коли я закінчив розповідь, оперся ліктями на коліна, поклавши обличчя на витончені руки, помережані ніжними жилками, і поринув у задуму.

Я знав, що тепер він довго не поворухнеться, навіть не дихатиме — так воно й було. Його поведінка анітрохи мене не дивувала, ми приятелювали вже майже три роки, тож я звик до всіх його дивацтв. А дивакуватим Северин таки був, цього не заперечиш, хоча аж не тим небезпечним шаленцем, за якого його мали не лише найближчі сусіди, а й увесь Коломийський повіт. Цей чоловік був мені не просто цікавим — за що й мене вважали трохи несповна розуму, — а ще й надзвичайно симпатичним.

Як на галицького дідича шляхетного роду і як на його вік — Северинові ледь перейшло за тридцять — він відзначався надзвичайно тверезим розумом, поважністю, ба, навіть педантичністю. Жив він за напівфілософською-напівпрактичною системою, якої скрупульозно дотримувався, ледь не за годинником, а ще за термометром, барометром, аерометром, гідрометром, Гіппократом, Гуфеландом, Платоном, Кантом, Кніґґе та лордом Честерфілдом. Правда, Северин інколи страждав непогамовними нападами жаги, коли він готовий був головою проламати стіну. Такої миті ніхто не хотів би опинитися йому на шляху.

Поки він ось так німував, у коминку виспівував вогонь, співав великий статечний самовар і старовинне, успадковане від пращурів, крісло-гойданка, у якому я курив сиґару, і цвіркун у старих стінах виспівував також. Я обводив поглядом небачену утвар, скелети тварин, опудала птахів, глобуси, гіпсові* фіґурки, якими напхом була напхана Северинова кімната, аж доки випадково мені впала в око картина, яку я не раз уже бачив, та щойно сьогодні в червоних відблисках вогню з коминка вона мене неймовірно вразила.

То було велике полотно, намальоване олійними фарбами у виразній, насиченій барвами манері бельгійської художньої школи. Саме зображення було доволі дивне.

Вродлива жінка — сонячний усміх на витонченому обличчі, зібране тугим античним вузлом волосся, наче інеєм, припорошене білою пудрою, голе тіло загорнене в темне хутро — спочивала, опершись на руку, на канапі; правою рукою вона гралася нагайкою, недбало поклавши босу ніжку на чоловіка, який лежав перед нею, немов раб, немов пес, і цей чоловік з гострими, однак витонченими рисами обличчя, на якому лежала печать нестерпного смутку і палючої жаги, який дивився на неї полум'яним мрійним поглядом мученика — цей чоловік, що правив за ослінчика для ніг діви, був Северином, але без бороди і, як видавалося, років на десять молодший за нинішнього.

— "Венера в хутрі"! — скрикнув я, показуючи на картину. — Такою я бачив її уві сні!

— Я — теж, — відповів Северин. — Тільки сон той був наяву.

— Як???

— Ах! Така безглузда історія!

— Мабуть, твоя картина навіяла мені мій сон... — вів я далі. — Розкажи мені нарешті, у чому річ. Вочевидь, ця жінка відіграла якусь роль у твоєму житті, до того ж, вагому, як я собі мислю, але сподіваюся почути від тебе докладнішу розповідь...

— Поглянь ось на цю картину,—сказав мій дивакуватий друг, проігнорувавши моє запитання.

Інша картина була чудовою копією "Венери з люстерком" Тиціана з Дрезденської картинної ґалереї.

— То що ти хочеш цим сказати? — поцікавився я. Северин підвівся і тицьнув пальцем у хутро, у яке Тиціан одягнув свою богиню кохання.

— Тут також "Венера в хутрі", — мовив він, усміхаючись. — Не думаю, що старий венецієць зробив це з наміром. Він просто намалював портрет якоїсь вельможної куртизанки, а що був чоловіком ґречним, то люстерко, в якому вона з холодною пихою розглядала свою величаву вроду, змусив тримати Амура, що, вочевидь, нудився від такої роботи. Ця картина — майстерне підлабузництво на полотні. Пізніше якийсь "знавець" епохи рококо охрестив даму Венерою, а хутро деспотки, у яке загорнулася кра-суня-модель Тиціана радше зі страху підхопити нежить, аніж зі цноти, стало символом тиранії і жорстокості, що криються в жіночому єстві та вроді. Та досить про це! Цей варіант портрета постає перед нами найдошкульнішою сатирою на наше кохання. Венера, яка десь, на абстрактній півночі, у холодному християнському світі, змушена загортатися у важке просторе хутро, щоб, бува, не застудитися...

Северин засміявся і прикурив цигарку.

Тієї миті розчахнулися двері й до кімнати увійшла гарна повнотіла білявка з розумними привітними очима, одягнена в чорну шовкову хламиду. Вона принесла нам холодне м'ясиво та варені яйця до чаю. Северин взяв одне яйце і надбив його ножем.

— Хіба я не казав тобі, що люблю яйця, зварені на м'яко?! — гаркнув він так роздратовано, що молода жінка аж затремтіла.

— Але ж, Северку, любчику... — прожебоніла вона перестрашено.

— Що — Северку! — закричав мій приятель. — Ти повинна мене слухатися, слухатися, розумієш? — і він зірвав з цвяха канчука, який висів поряд з його зброєю.

Вродлива жінка, немов налякана лань, притьмом вибігла з покоїв.

— Чекай-но лишень, я тебе ще впіймаю! — гукнув Северин їй навздогін.

— Ой, Северине! Як ти можеш так поводитися з таким гарним дівчам? — дорікнув я, поклавши долоню на його руку.

— Ти тільки поглянь на цю жінку! — мовив він, жартівливо мені підморгнувши. — Якби я до неї ластився, вона б мені зашморг на шию накинула, а за те, що я виховую її канчуком, вона мене обожнює.

— Пусте!

— Де там пусте! Тільки так і треба муштрувати жінок!

— Про мене, живи собі хоч як паша в гаремі, тільки не треба вибудовувати мені жодних теорій...

— Чом би й ні! — жваво відгукнувся Северин. — Ніде так влучно не пасує фраза Ґьоте "мусиш бути молотом або ж ковадлом", як у стосунках між чоловіком та жінкою; це визнала, до речі, вельможна Венера з твого сну. У пристрасті чоловіка — влада жінки, і вона вміло нею користується, якщо чоловік ловить ґав. Він має лише один вибір: стати тираном або ж рабом жінки. Досить йому піддатися жінці, то й не зчується, як запхає голову в ярмо, ще й покуштує батога.

— Які дивні крайнощі!

— Жодних крайнощів, лише досвід! — заперечив Северин, кивнувши головою. — Я скуштував батога, не жартую! Наука пішла мені на користь... Хочеш прочитати як?

Він підвівся, вийняв зі свого масивного письмового стола невеликий рукопис і поклав переді мною.

— Ти колись запитував мене про ту картину. Я вже давно заборгував тобі пояснення... Ось, читай!

Северин сів до коминка, повернувшись до мене спиною, і, здавалося, дрімав з розплющеними очима. Знову запала тиша, знову виспівував вогонь у коминку, і самовар, і цвіркун у старих стінах. Я розгорнув рукопис і прочитав: "Сповідь перечуленого". На полях рукопису, замість епіграфа, красувалися перефразовані рядки з "Фавста":

Ех ти, жевжику, довірливий і перечулений, Водить за ніс тебе жінка!

Мефістофель

Я перегорнув титульну сторінку і читав далі: "Усе, написане нижче, я уклав зі свого колишнього щоденника, бо нікому не під силу відтворити минуле неупереджено, а так усе збереже свіжі барви, барви реального часу".

* * *

Гоголь, цей російський Мольєр, каже — ось тільки, де саме — та десь! — що у справжньої музи гумору з-під сміхотливої маски струменіють сльози.

Прекрасний вислів!

Якось дивно мені на душі, коли я пишу ці рядки. Повітря видається мені напоєним тремким духмяном квітів, від якого мені забиває памороки і болить голова; в'юниться дим з коминка, сплітаючись у чудернацькі образи, у маленьких сивобородих карликів, які глузливо тицяють у мене пальцями, амурчики з пухкенькими щічками гоцають верхи на бильцях мого крісла і на моїх колінах; я мимоволі всміхаюся, навіть голосно регочу, описуючи свої пригоди; і все ж пишу я не звичайним чорнилом, а багряною кров'ю, що цебенить з мого серця, бо всі його колишні, давно за-рубцьовані рани раптом відкрилися, воно стискається і болить; то тут, то там на папір зрониться сльоза.

* * *

Спроквола спливають дні на маленькому карпатському курорті. Нікого не бачиш, і тебе ніхто не бачить. Така нудьга бере, хоч сідай виплітати якусь ідилічну історійку. Я маю стільки вільного часу, що міг би намалювати цілу картинну ґалерею, міг би на весь сезон забезпечити театр новими п'єсами, а десятьом віртуозам, дуетам та тріо — концерти своїми музичними творами, але — що це я плету! — урешті-решт я встигаю не так багато: натягнути полотно, розгладити аркуші, розлініювати нотний папір, бо я — ах!.. Тільки не треба вдавати встиду, друже Северине! Можеш дурити інших, але не себе! — отже, я лишень дилетант; дилетант у малярстві, поезії, музиці та ще в деяких так званих безхлібних мистецтвах, які в наші дні приносять своїм майстрам нечувані прибутки, рівні міністерським чи навіть прибуткам заможних магнатів, та насамперед — я дилетант у житті.

Досі я жив, як малював чи писав поезію, тобто ніколи не йшов далі ґрунтування полотна, планування, першого акту або ж першої поетичної строфи. Є люди, які все починають, але нічого не доводять до кінця, саме до таких людей належу і я.

Та що це я плету?

До справи.

Я лежу грудьми на підвіконні, вихилившись з вікна і доходжу висновку, що гніздечко, у якому я змагаюся з відчаєм, дуже навіть

романтичне. Яка панорама синіх гір, що височать могутньою грядою, оповиті пахучим золотистим сонячним серпанком! З височини сріблястими стрічками в'юняться стрімкі потічки; а яке прозоре синє небесне шатро, підперте засніженими вершинами; які зелені та свіжі порослі лісами схили, полонини, на яких пасуться невеликі отари овець; унизу золотіють хлібні ниви — там жнуть женці, то ховаються, згинаючись, між колоссям, то виринають знову.

Будинок, де я мешкаю, стоїть дуже усамітнено посеред своєрідного парку чи лісу, а чи хащів — це можна назвати, як заманеться. Окрім мене, тут ще літує одна вдова зі Львова та домогосподарка пані Тартаковська, похилого віку жіночка невеличкого зросту, яка щодня стає щораз старішою та нижчою, а ще старий кульгавий на одну лапу пес і молоденька кицька, яка весь час бавиться клубком пряжі, що належить — так я собі гадаю — вродливій удові.

Вона й справді гарна, ота вдова, ще дуже юна, їй виповнилося щонайбільше двадцять чотири роки, і надзвичайно багата. Вона мешкає на другому поверсі, а я — на першому, при самій землі. її вікна завжди зачинені зеленими жалюзі, балкон густо порослий в'юнкими рослинами. Зате я маю унизу гарненьку затишну альтанку, обвиту каприфолієм; там я читаю, пишу, малюю, співаю, як пташка у вітті дерев. Мені видно звідти балкон. Деколи я справді поглядаю на нього, і тоді час до часу крізь густе зелене мереживо мерехтить її біла сукня. Вродлива жінка, власне кажучи, не надто мене цікавить, бо я закоханий в іншу, до того ж, цілком безнадійно, як лицар Тоґґенбурґ чи шевальє в Манон Леско — моя кохана витесана з каменю.

У саду, серед чагарів, є маленька чудова галявинка, де мирно пасуться дві приручені косулі. На цій галявині стоїть кам'яна статуя Венери, оригінал якої, якщо не помиляюся, десь у Флоренції. Ця Венера — найпрекрасніша жінка, яку я коли-небудь бачив у своєму житті.

Щоправда, це мало про що свідчить, бо я зустрічав у своєму житті небагато не те що гарних, але й просто жінок. Я і в коханні дилетант, ніколи не йшов далі, так би мовити, ґрунтування полотна, першого акту.

Навіщо суперлативи, якщо краса сама собою вже неперевершеність.

Досить того, що ця Венера прекрасна, і я кохаю її так пристрасно, так болісно і щиро, так шалено, як тільки можна кохати жінку, яка завжди відповідає на кохання незворушно однаковим, незворушно спокійним кам'яним усміхом. Так, я їй по-справжньому поклоняюся.

Часом, коли сонце нещадною спекою розморює дерева, я лежу під зеленим шатром молодого бука й читаю; часто я відвідую свою холодну жорстоку кохану навіть уночі, припадаю обличчям до студеного каменя, на якому вона стоїть, і молюся до неї. Це годі описати: коли сходить місяць — а саме з'явився молодик — і пливе поміж деревами, устеляє галявину срібним глянцем, богиня стоїть, ніби нараз просвітліла, ніби купається у його м'якому сяєві.

Одного разу, повертаючись зі своєї молитви, я несподівано помітив на одній з алей, що ведуть до будинку, осяяну місяцем, білу, наче мармур, жіночу постать, відділену від мене лише зеленою шпалерою дерев. Мені здалося тієї миті, що прекрасна мармурова жінка змилосердилася наді мною, ожила й пішла за мною услід. Нараз мене охопив панічний жах, серце ледь не вистрибнуло з грудей, та замість того, щоб...

Та що казати, я ж дилетант! Як завжди, далі першої строфи не пішов, навпаки, щодуху кинувся навтьоки...

* * *

Яка випадковість! Єврей, який торгує фотографіями, підкинув мені в руки світлину мого ідеалу. Це—маленький аркуш, копія "Венери з люстерком" Тиціана. Яка жінка! Я напишу вірша! Ні! Я підпишу під світлиною: "Венера в хутрі".

Ти мерзнеш, хоча сама розпалюєш полум'я. Загортайся у своє хутро деспотки, кому ще випадало б його носити, як не тобі, богине краси та кохання!..

За якийсь час я додав до підпису під світлиною кілька поетичних рядків Ґьоте, які нещодавно відкрив для себе в його "Иара-ліпомені" до "Фавста":

Амурові! Оманлива крил пара, І стріли — пазурі, Сховались ріжки у вінці, Він є, не сумнівайся, Як і всі боги Греції, Перебраний диявол.

Потім поставив світлину перед собою на столі, підперши її книжкою, і заходився розглядати.

Холодне кокетство розкішної жінки, з яким вона прикриває темним соболиним хутром свої зваби; суворість, незворушність мармурового обличчя змушують мене нею захоплюватися, та водночас наганяють жах.

Я знову беру до рук перо. Пишу далі:

"Кохати і бути коханим — яке щастя! Та все ж, як блякне сяйво щастя перед сповненою муки насолодою поклонятися жінці, яка обертає нас на іграшку, бути рабом прекрасної тиранки, яка безжалісно розтоптує нас. Навіть Самсон, герой, титан, удруге віддався в руки Даліли, що зрадила його, і та його знову зрадила, а філістери зв'язали його в неї перед очима і викололи йому очі, сповнені гніву та кохання, яких він до останньої миті не зводив з прекрасної зрадниці".

* * *

Я снідав у своїй оповитій каприфолієм альтанці, читав книжку Юдити, ревнував жорстокого язичника Олоферна до царської жінки, яка відтяла йому голову, і заздрив його криваво-прекрасній смерті.

"І Бог покарав його, і віддав у руки жінці". Ця фраза вразила мене.

Як цим євреям бракує галантності, та й їхньому Богові — теж! Міг би вибрати й достойніші вислови, кажучи про прекрасну стать.

"І Бог покарав його, і віддав у руки жінці", — водно повторював я. Що ж би мені такого вчинити, щоб він покарав мене!

Заради всього святого! Ось іде наша пані Тартаковська, яка за ніч ще більше змаліла. А он там, нагорі, на балконі, знову змигнула поміж зеленим мереживом дикого винограду біла сукня. Венера чи вродлива вдова?

Цього разу вдова, бо пані Тартаковська, присідаючи в реверансі, просить від її імені дати щось почитати. Я кидаюся до своєї кімнати і похапцем беру кілька книжок.

Надто пізно згадую, що в одній з них лежить світлина Ве-нери, і тепер його має та біла жінка нагорі, разом з моїми звіряннями.

Що вона про мене подумає?

Я чую її сміх.

Чи не з мене часом?

* * *

Місяць уповні! Ось він уже визирнув з-понад верхівок невисоких смерек, що оточують парк, сріблистий серпанок заповнює терасу, огортає купки дерев, усі околиці, доки сягає око, м'яко розливається вдалині, наче тремка вода.

Я не в змозі опиратися, мене щось дивно манить і кличе, я знову одягаюся і виходжу в сад.

Мене вабить на галявину, до неї, моєї богині, моєї коханої.

Ніч прохолодна. Мене лихоманить. Повітря важке від дурманного запаху квітів та лісу.

Який банкет! Яка музика навколо! Схлипує соловейко. Зорі ледь миготять в блідо-блакитному серпанкові. Галявина здається гладкою, наче дзеркало, наче крижане плесо ставка.

Величаво височить, випромінюючи сяйво, статуя Венери.

Та що це?

З мармурових плечей богині до самих п'ят спадає просторе темне хутро — я ціпенію, не зводячи з неї очей, та враз мене знову охоплює отой незбагненний панічний страх, і я втікаю геть.

Прискорюю крок, але зненацька помічаю, що помилився алеєю. Щойно звернувши убік, в один з зелених переходів, бачу Ве-неру, яка сидить переді мною на кам'яній лаві — прекрасна мармурова жінка, ні! — справжня богиня кохання^ у жилах якої пульсує гаряча кров. Так, вона ожила для мене, як та статуя, яка почала дихати для майстра, що її створив. Щоправда, диво сотворилося лише наполовину: її біле волосся здається ще мармуровішим, біла сукня мерехтить, мов зіткана з місячного сяйва — чи може, це атлас? — з плечей спадає темне хутро, однак уста вже почервоніли, і щоки вкрилися рум'янцем, її очі пронизали мене пекельними зеленими променями — ось вона засміялася.

її сміх такий незвичайний, такий — о! — його неможливо описати, від цього сміху мені паморочиться в голові. Я біжу далі, але щокілька кроків змушений зупинятися, щоб перевести подих. Глузливий сміх переслідує мене в оповитих сутінню алеях, на освітлених місяцем моріжках, у гущавині, крізь яку ледь пробивається місячне проміння; я не можу віднайти дороги, я заблукав, холодний піт зрошує чоло.

Нарешті я зупиняюся і виголошую короткий монолог.

Він звучить... що ж, на самоті з самими собою люди бувають або дуже люб'язними, або дуже грубими. Отож я кажу собі: "Осел!"

Це слово діє на мене приголомшливо, ніби заклинання, яке приносить полегшу і повертає мене до тями.

Я миттю заспокоююся.

Із задоволенням повторюю: "Осел!"

Я знову бачу все ясно і виразно: ось — фонтан, там — букова алея, ще далі — будинок; я поволі рушаю до нього.

Раптом — знову несподівано — я бачу за зеленою, пронизаною місячним сяйвом, немов зітканою зі срібла, стіною білу постать, прекрасну мармурову жінку, якій я поклоняюся, якої боюся, від якої утікаю.

Кількома стрибками я опиняюся в будинку, переводжу подих і замислююся.

То хто ж я тепер, власне кажучи, маленький дилетант чи великий осел?

Спекотний ранок, повітря густе, наче вата, збуджує міцними пахощами. Я знову сиджу в своїй альтанці, читаю "Одіссею" — про красуню-чарівницю, яка обертала коханців на тварин. Вишуканий образ античного кохання.

Тихо шелестить листя і трава, шелестять сторінки книжки і на терасі щось шелестить.

Жіноча сукня...

Ось вона — Венера, щоправда, без хутра. Ні, цього разу вдова... і все ж Венера. Яка жінка!

Як стоїть вона в ранкових білих легких шатах, дивлячись на мене, яка витончена її постать, яка поетична тендітність! Вона невисока на зріст, але й не маленька; її голівка не просто приваблива, а дещо пікантна — у стилі епохи французьких маркіз — гарна суворою красою, та все ж заворожлива. М'які лінії не надто маленького рота, непокірні повні уста; шкіра така неймовірно ніжна, що крізь неї просвічують блакитні жилки, навіть крізь тонкий муслін, що прикриває руки та перса. А як розкішно кучерявиться руде волосся — таки руде, а не біляве чи золотисте; як демонічно і водночас звабливо голубить воно шийку. Нараз погляд її очей пронизує мене, немов двома зеленими блискавицями — так, вони зелені ці очі, м'яку, непереборну силу яких годі описати словами, зелені, наче смарагди, наче безодня гірських озер.

Вона помічає моє збентеження, яке, далебі, межує з неввічливістю, бо я не підвівся з лави і не зняв картуза.

Лукаво усміхається.

Нарешті я підводжуся і вітаюсь. Вона підходить і раптом вибухає дзвінким, майже дитячим сміхом. Я затинаюся на кожному слові, як тільки може затинатися такої миті маленький дилетант або ж великий осел.

Ось так відбувається наше знайомство. Богиня запитує мене про ім'я, а тоді називає своє. її звуть Ванда фон Дунаєва.

І вона справді моя Венера.

— Але ж, мадам, як вам спало таке на думку?

— Виною тому маленька світлина, що лежала в одній з Ваших книжок...

— Я забув її забрати.

— А ще дивні зауваги на звороті...

— Чому дивні? Вона глянула на мене.

— Мені завжди хотілося познайомитись коли-небудь зі справжнім мрійником — заради розмаїття... Ви мені видаєтеся найнепогамовнішим.

— Шановна пані... насправді... — і знову це фатальне осляче затинання, а ще ніяковий рум'янець, що більше пасував би шістнадцятирічному хлопчиськові, а не чоловікові, майже на десять років старшому...

— Сьогодні вночі Ви злякалися мене.

— Власне кажучи... річ у тому... але сідайте, будь ласка.

Вона сіла, потішаючись з мого переляку, бо тепер, серед білого дня, я боявся її ще більше, ніж уночі. її верхня губа заломилася звабливим насміхом.

— Ви дивитеся на кохання і насамперед ца жінку, — почала вона, — як на щось вороже, чому Ви — надаремне — намагаєтесь опиратися і чию владу сприймаєте водночас як солодку муку, жорстокість, що немилосердно жалить. Цілком сучасний погляд на справу...

— Ви його не поділяєте...

— Ні, не поділяю, — швидко й рішуче сказала вона, похитавши головою так, що її кучері немов спалахнули рудявим вогнем. — Для мене життєрадісна чуттєвість еллінів — радість без страждань — є ідеалом, до якого я намагаюся прагнути в житті. Бо в те кохання, яке проповідує християнство, сучасне суспільство, його лицарі духу, — я не вірю. Погляньте-но на мене — я набагато гірша за єретика, я — язичниця.

Як гадаєш, чи довго вагалася богиня кохання, Коли в гаю на їді їй сподобався Анхіс?

Я завжди захоплювалася цими поетичними рядками з "Римських елегій" Ґьоте. Природі властива тільки ця любов героїчних часів, коли "боги кохалися з богинями". Тоді:

Пристрасть за поглядом йшла, Втіха ішла за жагою.

Усе інше надумане, нещире й брехливе. Через християнство, чий жорстокий символ — хрест, що завжди наганяв на мене жах, — у природі з її невинними потягами запанувало щось чуже, вороже. Змагання духовності зі світом чуттєвості — ось євангеліє сучасності. Не хочу бути його співавтором!

— Мадам, та Ваше місце на Олімпі! — у мені прокинувся дух суперечності. — Однак ми, сучасні люди, не терпимо античних веселощів, щонайменше в коханні. Сама лише думка про те, щоб ділити жінку, хай навіть якусь Аспазію, обурює нас — ми ревниві, як і наш Бог. Тому ім'я прекрасної Фрини й стало в нас лайливим словом.

З-поміж двох жінок — миршавої блідог Гольбенівської юної діви, яка цілковито належить нам, та Венери — ми віддаємо перевагу античній Венері, котра, хоч і божественно прекрасна, любить сьогодні Анхіса, завтра — Париса, а післязавтра — Адоніса. Коли ж природа все-таки бере над нами гору, коли ми з палючою пристрастю віддаємося такій жінці, її весела жага до життя видається нам витвором пекла, жорстокістю, і ми вбачаємо в нашому блаженстві гріх, який мусимо спокутувати.

— То Ви також захоплюєтеся сучасним жіноцтвом, отими нещасними істеричними бабами, які в сомнамбулічній гонитві за вимріяним ідеалом чоловіка не вміють оцінити найкращого мужчини і в сльозах та муках щоденно зраджують своїм християнським обов'язкам. Самі одурені, одурюючи інших, знову і знову постають перед вибором, шукають, кидають, ніколи не знають, як звідати щастя і як обдарувати щастям чоловіка, нарікають на долю замість того, щоб спокійно визнати: я хочу кохати і жити, як кохали і жили Гелена та Аспазія. Природа не визнає тривалих стосунків між чоловіком та жінкою.

— Шановна пані...

— Дозвольте мені висловити свою думку! Тільки егоїзм спонукає чоловіка ховати жінку, як скнара ховає скарб. Усі спроби священними церемоніями, присягами та угодами зробити постійним наймінливіше в мінливому людському бутті — кохання — приречені на поразку. Хіба можете заперечити, що наш християнський світ поступово стає тлінню?

— Але...

— Але того одинака, що постає проти суспільних норм, чекає вигнання, ганьба, побиття камінням. Це Ви хочете сказати? Що ж, гаразд, я не боюся наруги, я сповідую язичництво, я хочу насолодитися життям. Мені не потрібна нещира повага, ліпше відчути щастя сповна. Ті, що вигадали християнський шлюб, добре зробили, вигадавши ще й безсмертя. Однак я не марю вічним життям, і коли з моїм останнім подихом, останнім подихом Ванди фон Дунаєвої, закінчиться мій життєвий шлях, хіба не байдуже буде мені, увіллється моя чиста душа в янгольський хор, а чи постануть з мого праху нові носії душ? Якщо ж моє існування, такої, як є, не продовжиться в потойбіччі, навіщо відмовлятися від спокус, які дарує життя? Належати чоловікові, якого я не кохаю, лише тому, що колись його кохала? Ні, не буду я відмовлятися! Я кохаю кожного, хто припадає мені до серця, і кожного, хто мене кохає, зроблю щасливим. Хіба є в цьому скверна? Це принаймні шляхетніше, ніж якби я тішилася муками, завданими моїми чарами, і цнотливо відводила руки, які жадають мене. Я молода, багата, вродлива і радісно віддаюся задоволенню та насолоді.

Доки вона говорила з шельмуватим блиском в очах, я, сам не відаючи навіщо, вхопив її долоні, однак, як справжній дилетант, одразу ж квапливо відсмикнув руки.

— Я захоплююся Вашою щирістю, — промимрив я. — І не лише нею...

Знову оте трикляте дилетантство гамівною мотузкою перетиснуло мені горло.

— То що Ви хотіли сказати?

— Що я хотів сказати? О, так... Я хотів сказати... даруйте, шановна пані... я Вас урвав на півслові...

— Як це?

Запала довга мовчанка. Напевно, вона саме виголошує довгий монолог, який моєю мовою перекладається єдиним словом: "Осел!"

— Даруйте, шановна пані, — нарешті озвався я. — Як Ви дійшли до такого... такого світогляду?

—Дуже просто. Мій батько був мудрим чоловіком. Я з колиски зростала серед античних скульптур, десятирічною читала Жіля Блаза, як виповнилося дванадцять — Пуссель. Доки інші діти захоплювалися Хлопчиком-Мізинчиком, Синьою Бородою, Попелюшкою, моїми друзями стали Венера й Аполлон, Геркулес і Лао-коон. Мій чоловік був людиною веселої, сонячної вдачі; навіть невиліковна хвороба, яка спіткала його майже відразу після нашого одруження, не могла надовго затьмарити його чола. Ще останньої ночі перед смертю він взяв мене до себе в ліжко і жарто-

ма запитав, як це часто бувало впродовж багатьох місяців, доки він, умираючи, сидів у своєму кріслі на коліщатах: "То що, чи коло тебе вже хтось упадає?" Я зашарілася від сорому. "Не обманюй мене, — додав він одного разу, — бо обман, як на мене, річ огидна. Однак знайди собі красеня, а ще ліпше кількох. Ти чарівна жінка, та все ще майже дитя. Діти повинні бавитись..."

Напевно, немає потреби казати Вам, що, доки він був при житті, я не мала залицяльників. Проте досить! Він виховав з мене жінку, якою я є, — грекинею.

— Богинею, — мовив я. Вона усміхнулася.

— Якою богинею?

— Венерою.

Вона погрозила мені пальчиком і насупила брови.

—Та не просто Венерою, а "Венерою в хутрі",—сказала вона. — Постривайте, я маю розкішне величезне хутро, яким Вас можна огорнути з голови до п'ят. Я упіймаю Вас тим хутром, наче неводом.

— Гадаєте, — заквапився я, бо мені спала, хоч проста і банальна, та, як на мене, дуже влучна думка. — Гадаєте, Ваші ідеї про те, що Венері в усій її неприкритій красі дозволено безкарно тинятися світом залізниць і телеграфів, можна втілити в наш час?

— Навряд, чи в неприкритій, зате загорненій у хутро... — засміялася Ванда. — Показати Вам моє?

— А тоді...

— Що — тоді?

— Вродливі, вільні, веселі та щасливі люди, якими були греки, можливі тільки тоді, коли вони володіють рабами, які залагоджують для них усі приземлені справи щоденного побуту, та насамперед працюють на них.

— Звісно, — неохоче погодилася вона. — Богиня з Олімпу, така, як я, потребує цілої армії рабів. Отож стережіться мене!

— Чому?

Я сам злякався своєї відваги, з якою у мене вихопилося оте "чому". Вона ж, навпаки, анітрохи не злякалася, тільки ледь розтулила уста, з-поміж яких прозирнули маленькі білі зубки, і безтурботно повела далі, так ніби йшлося про щось геть не варте уваги:

— Хочете бути моїм рабом?

— У коханні не буває рівноправної присутності, — з урочистою серйозністю відповів я. — Та якщо вже я поставлений перед вибором володіти чи підкорятися, мені набагато любіше стати рабом прекрасної жінки. Але де знайти жінку, яка б не здобувала свого верховенства дрібничковими чварами, а вміла спокійно та самовпевнено, ба, навіть суворо, панувати?

— Це, зрештою, не так і важко.

— Гадаєте...

— Я, скажімо, — вона засміялася, відхилившись назад, — маю талант до деспотизму. Таке важливе для цього хутро маю також. Однак цієї ночі я нагнала на Вас чималого страху.

— Ваша правда...

— То що тепер скажете?

— Тепер... тепер я по-справжньому боюся Вас!

* * *

Ми щодня разом, я і... Венера. Ми удвох цілісінькі дні: снідаємо в моїй обплетеній каприфолієм альтанці та п'ємо чай у маленькій вітальні, я маю нагоду розгорнути перед нею свої прескромні, зовсім крихітні таланти. Навіщо було гризти камені різних наук, пробувати сили в усіх видах мистецтва, щоб потім не спромогтися вразити маленьку гарненьку жіночку...

Щоправда, ця жінка зовсім не маленька і неймовірно подобається мені. Сьогодні я рисував її і щойно тоді виразно відчув, як мало наші сучасні жіночі туалети пасують Ьщ голівці-камеї. її обличчя має небагато римських, зате більше грецьких рис. Мені кортить намалювати її то в образі Психеї, то Астарти, залежно від виразу її очей, мрійливо-одухотвореного чи напівзнеможено-го, який водночас обпікає розморено-солодкою жагою. Та вона бажає, щоб це був таки її портрет.

Що ж, я одягну її у хутро.

Ах! Як міг я сумніватися! Кому ж іще можуть належати княжі хутра, як не їй?

* * *

Учора ввечері я був у неї в гостях і читав їй "Римські елегії". Потім відклав книжку і почав розповідати щось своє. Вона була, здавалось, задоволена, ба, більше, немов прикипіла поглядом до моїх уст, її перса схвильовано здіймалися.

Чи, може, мені лише привиділося?

Дощ меланхолійно тарабанив у віконні шибки, вогонь по-зимовому затишно тріскотів у коминку, я відчув себе, немов удома, забув на мить про свою статечну стриманість перед нею і поцілував їй руку — вона дозволила її поцілувати.

Потім я сидів біля її ніг і декламував складеного для неї невеличкого вірша:

ВЕНЕРА в ХУТРІ

Постав ніжку на свого раба, Міфічна жінко диявольської вроди, Що простягнулась мармуровим тілом У прохолоді мирти та агав.

Але... годі! Цього разу я справді зумів піти далі від першої строфи. Однак того вечора вона звеліла мені віддати їй вірша, а я не залишив собі копії, тож сьогодні, виписуючи кавалки зі свого щоденника, зміг відновити з пам'яті лише першу строфу.

У мене дивне відчуття. Не думаю, що закохався у Ванду, принаймні під час нашої першої зустрічі я не зазнав характерного блискавичного спалаху пристрасті. Зате відчуваю, як її незвичайна, справді божественна краса поступово затягує відьомський зашморг на моїй шиї. Те, що зринає у мені, немає також нічого спільного із зародженням ніжних почуттів. Це фізичне упокорення, повільне, але невблаганне.

Щодень я страждаю більше, а вона... лише усміхається.

* * *

Сьогодні, без жодного на те приводу, вона мені раптом сказала:

— Ви мене цікавите. Більшість чоловіків така невиразна, без польоту душі, без поезії; у Вашому єстві криється глибина й емоційність, та насамперед серйозність, яка мені імпонує. Я могла б Вас покохати...

* * *

Після короткої грозової зливи ми разом провідуємо статую Венери на моріжку серед гущавини. Земля навколо парує, туман здіймається до неба, наче дим від жертовного вогнища, щербата веселка зависає в повітрі, ще скрапують дощові краплі з листя дерев, але горобці та синички з веселим цвіріньканням вже стрибають з гілки на гілку, ніби невимовно чомусь радіючи, — усе напоєне свіжими пахощами. Ми не можемо перейти галявини, бо вона ще цілком мокра і волого виблискує на сонці, немов невеличкий ставок, з мерехтливого плеса якого виринає богиня кохання; навколо її голови витанцьовує рій комарів; осяяний сонцем, він видається німбом.

Ванда милується чарівним видовищем, а що лавки в паркових алеях ще мокрі від дощу, вона, щоб перепочити, спирається на мою руку; солодкою втомою дихає усе її єство, очі приплющені, її подих голубить мою щоку.

Я хапаю її руку і — направду не знаю, як на таке наважився — запитую:

— Чи змогли б Ви мене покохати?

— Чом би й ні? — каже вона, задивившись на мене спокійним, просвітленим поглядом, але недовго.

Наступної миті я стаю на коліна й припадаю розпашілим обличчям до запашного мусліну її сукні.

— Северине! Це ж непристойно! — вигукує вона.

Та я не слухаю, стискаю її крихітну ступню і припадаю до неї поцілунком.

— Ви поводитеся украй негідно! — каже вона, вириваючись, і прудко біжить до будинку, а в моїх руках зостається милий моєму серцю черевичок.

Невже це віщий знак?

* * *

Увесь день я не наважувався підійти до неї. Надвечір, сидячи в альтанці, я раптом побачив крізь виноградні зелені шпалери балкона її тендітну рудяву голівку.

— Чому ж Ви не приходите? — гукнула вона з балкона, у її голосі вчувалося нетерпіння.

Я кинувся нагору сходами, та доки біг, знову розгубив усю відвагу, тож тихенько постукав у двері. Вона не запросила увійти, а сама відчинила двері й стала на порозі.

— Де мій черевичок?

— Він... я... я хотів би... — затинався я.

— Принесіть мені мого черевичка, а тоді вип'ємо удвох чаю і побалакаємо.

Коли я повернувся, вона заходилася готувати чай. Я урочисто поставив черевичка на стіл і відійшов у кут, наче дитина, яка чекає покарання.

Я помітив, як вона наморщила чоло, а навколо уст залягла сувора владна складка, яка неймовірно розчулила мене.

Нараз вона вибухнула сміхом.

— Отже, Ви справді закохалися... у мене?

— Так! І страждаю від цього більше, ніж Ви собі уявляєте!

— Страждаєте? — Ванда знову засміялася.

Мене захльоснуло обурення і сором, я почувався знищеним — та надаремно.

— Навіщо? — вела вона далі. — Я ж до Вас по-щирому добре ставлюся.

Вона простягнула мені руку, обдарувавши приязним поглядом.

— І станете моєю дружиною?

Ванда глянула на мене — як же вона глянула? — насамперед здивовано, як мені здалося, і дещо глузливо.

— Де це Ви такої відваги набралися? — запитала вона.

— Відваги?

— Мало того, що одружитися, та ще й взяти за дружину мене — вона підняла черевичок. — Ви так швидко з ним заприятелювали? Але доволі жартів! Невже справді хочете зі мною одружитися?

— Так.

— Що ж, Северине, це справа серйозна. Вірю, що Ви мене кохаєте, я теж Вас кохаю, і — що іще ліпше — ми цікавимо одне одного, тож нема страху, що скоро надокучимо собі. Однак Ви знаєте, я — жінка легковажна, саме тому ставлюся до шлюбу дуже серйозно, якщо вже беру на себе якісь зобов'язання, то хочу знати, що зможу їх виконувати. Боюся... але ні... мої слова завдадуть Вам болю...

— Прошу Вас, будьте відвертою зі мною! — наполіг я.

— Отже, відверто кажучи, я не вірю, що змогла би кохати чоловіка більше... ніж... — вона граціозно схилила набік голівку і замислилася.

— Більше, ніж на рік?

— Що Ви! Від сили місяць!

— Навіть якщо йдеться про мене?

— Якщо йдеться про Вас, то, можливо, два.

— Два місяці! — скрикнув я.

— А що, два місяці — довгий час.

— Мадам, але це виходить навіть поза межі античних пристрастей!

— Бачте, Ви не витримуєте правди.

Ванда пройшлася кімнатою, сперлася на коминка, поклавши руку на поличку й мовчки мене розглядаючи.

— Що ж мені з Вами робити? — нарешті озвалася вона.

— Що завгодно, — відповів я смиренно. — Що принесе Вам вдоволення...

— Як непослідовно! — вигукнула вона. — Спершу Ви хочете мене за дружину, а потім згодні вже й іграшкою стати в моїх руках.

— Вандо! Я... кохаю Вас!

— Так ми знову повернемося туди, звідки почали. Ви кохаєте мене і прагнете зі мною одружитися, я ж не хочу нового шлюбу, бо сумніваюся у витривалості своїх і Ваших почуттів.

— А якщо я таки хочу наважитися на шлюб з Вами?

— Питання в тому, чи я на нього хочу наважуватися, — спокійно мовила вона. — Я чудово можу уявити собі чоловіка, з яким могла би прожити все життя, але це мав би бути досконалий чоловік, чоловік, який би мені імпонував, упокорив би мене своєю сильною особистістю, розумієте? Однак чоловіки — я це знаю! — закохуючись, відразу стають слабкими, піддатливими і... смішними, повністю віддаються на поталу жінці, плазуючи перед нею на колінах. Я ж здатна надовго покохати лише того, перед ким сама погоджуся плазувати. Але Ви так припали мені до душі, що я готова спробувати щастя з Вами.

Я впав їй до ніг.

— Господи! Ось Ви вже й стоїте на колінах! — насмішкувато промовила вона. — Добрий початок! — а коди я підвівся, повела далі: — Даю Вам рік на те, щоб завоювати Мене, переконати в тому, що ми створені одне для одного і зможемо жити разом. Пощастить Вам, стану Вашою дружиною, такою дружиною, Северине, яка суворо й добросовісно виконуватиме свої подружні обов'язки. Цей рік ми проживемо, як у шлюбі...

Мені кров ударила в голову, її очі теж враз спалахнули.

— Ми мешкатимемо разом, поділятимемо усі наші звички, щоб побачити, чи зможемо вжитися удвох. Я наділяю Вас усіма правами шлюбного чоловіка, залицяльника і друга. Це Вас задовольнить?

— Мусить задовольнити.

— Жодного примусу!

— То я хочу...

— Неперевершено! Чую слова справжнього мужа. Ось Вам моя рука.

* * *

Десять днів ми не розлучалися ані на годину, за винятком ночей. Тепер я мав право досхочу дивитися їй у вічі, тримати в руках її долоні, прислухатися до її слів, усюди її супроводжувати.

Моє кохання видавалося мені глибокою бездонною безоднею, у яку я поринав щораз глибше, з якої мене тепер уже ніщо не могло порятувати.

Сьогодні по обіді ми примостилися біля ніг Венери на галявинці, я зривав квіти й кидав їй у поділ сукні, а вона плела з них вінки, якими ми заквітчали нашу богиню.

Раптом Ванда глянула на мене так дивно, так запаморочливо, що жага зненацька охопила мене, наче полум'ям. Не тямлячи себе, я схопив її в обійми і припав устами до її уст. Вона пригорнула мене до своїх тремтливих від хвилювання грудей.

— Ви розсердилися? — запитав я опісля.

— Я не можу сердитися на те, що природно, — відповіла вона. — Лише боюся, що Ви страждаєте...

— О, я страждаю немилосердно.

— Бідолашний друже! — вона відгорнула мені з чола скуйовджене волосся. — Сподіваюся, не з моєї вини?

— Ні... — відповів я. — Однак... моє кохання переростає в якесь шаленство. Думка про те, що я можу Вас втратити, втратити насправді, завдає мені мук вдень і вночі.

— Але ж Ви ще навіть не володієте мною, — глянула на мене Ванда отим тремким, вологим, пожадливим поглядом, яким щойно запалила в мені полум'я пристрасті, потім підвелася й поклала тендітними, аж прозорими руками вінок з блакитних анемон на мармурово-білі кучері Венери. Майже супроти власної волі я обійняв її за стан.

— Я не можу бути більше без тебе, чарівна жінко! — ледь не застогнав я. — Повір мені, лише цього єдиного разу повір мені! Це не фантазії, не пишномовна фраза. Глибоко в душі я відчуваю, як тісно моє життя переплетене з твоїм. Якщо ти мене покинеш, я згину, пропаду...

— У цьому немає жодної потреби, — Ванда взяла мене за підборіддя. — Я ж кохаю тебе, дурнику!

— Але ж ти готова бути моєї лише за певних умов, а я тебе кохаю, нічого не вимагаючи взамін...

— Це недобре, Северине, — майже злякалася вона. — Невже ви досі не знаєте мене? І зовсім не хочете завдавати собі труду мене пізнати? Я добра і лагідна, доки до мене ставляться серйозно й виважено, та коли мені віддаються надто рвійно, я стаю пихатою...

— Нехай! Будь пихатою, будь владною, деспотичною! — зойкнув я екзальтовано. — Тільки будь моєю, моєю на віки вічні!

Я лежав долі, обіймаючи її коліна.

— Це погано скінчиться, мій друже, — спохмурніла вона і навіть не ворухнулася.

— О, хай би воно ніколи не закінчилося! — схвильовано, навіть запально вигукнув я. — Тільки смерть розлучить нас. Якщо не можеш стати моєю, навічно моєю, то дозволь мені бути твоїм рабом, дозволь служити тобі, терпіти усі твої примхи, тільки не відштовхуй мене від себе.

— Опануйте себе, — Ванда схилилася й поцілувала мене в чоло. —Я кохаю Вас від щирого серця, але Ви обрали не той шлях, щоб мене завоювати... щоб утримати...

— Я готовий на все, я готовий виконати будь-яку Вашу забаганку, лиш би не втратити Вас! Тільки не це! Мій розум не спроможний цього усвідомити.

— Підведіться вже нарешті! Я послухався.

— Ви направду дивна людина, — мовила Ванда. — Отже, хочете заволодіти мною будь-якою ціною? 1

— Так, будь-якою ціною.

— Чого б вартувало таке володіння? — вона на мить задумалася, і в її очах зблиснуло щось затаєне, зловісне. — А якщо би я Вас розлюбила, якби належала іншому?..

Мені мовби холодом сипонуло поза шкіру. Я подивився на неї — вона стояла переді мною така самовпевнена і незворушна, очі блищали холодним полиском.

— Ось бачите, — повела вона далі. — Вас нажахала сама лише думка.

Ніжна усмішка несподівано осяяла її обличчя.

— Так, мене охоплює жах, коли я виразно уявляю, що жінка, яку я кохаю, і яка навзаєм кохає мене, може без жалю до мене віддатися іншому, та хіба я матиму тоді якийсь вибір? Якщо я кохаю цю жінку, кохаю нестямно, чи повинен я гордо повернутися до неї спиною і згинути, задемонструвавши показну силу волі, а чи пустити собі кулю в чоло? Я маю два ідеали жінки. Якщо мені не поталанить знайти свій шляхетний, сонячний ідеал, жінку, яка буде мені вірною і розділить зі мною долю, — але тільки нічого

половинчастого, нічого млявого! — то я вже ліпше віддамся сам на поталу жінці непорядній, невірній, немилосердній. Така жінка в своїй егоїстичній величі також є ідеалом! Якщо не судилося мені сповна насолодитися коханням, то я готовий з її рук випити до дна чашу болю і муки; тоді я хочу зазнати від жінки, котру кохаю, гіркоти зради, знущань, і що жорстокіших, то ліпше. У цьому теж є насолода!

— Чи Ви при своєму розумі? — розсердилася Ванда.

— Я так кохаю Вас усією душею, — не слухав я її, — усім моїм єством, що, — якщо мені судилося ще жити — Вашу близькість, Вашу ауру нічим не замінити. Отож зробіть свій вибір поміж моїми ідеалами. Зробіть з мене, що хочете — свого мужа або ж раба.

— Що ж, гаразд, — мовила Ванда, насупивши тоненькі, однак енергійно заломлені брови. — Думка про те, щоб мати в цілковитій владі чоловіка, який мене цікавить? який мене кохає, бавить мене. Принаймні я не нудьгуватиму. Ви вчинили дуже необачно, давши мені право вибору. Отож я хочу, щоб Ви стали моїм рабом, я зроблю Вас своєю іграшкою!

— О, робіть! — скрикнув я нажахано й радісно водночас. — Якщо шлюб може ґрунтуватися лише на рівності та взаємній згоді, то найсильніші пристрасті викрешуються із суперечностей. Ми з Вами по різні боки, протистоїмо одне одному ледь не як вороги; звідси таке незмірне моє кохання до Вас, замішане на ненависті та страху. При таких стосунках один має бути молотом, а інший — ковадлом. Я обираю ковадло. Я не зможу бути щасливим у ролі тирана. Я хочу обожнювати жінку, а це можливо тільки тоді, коли вона жорстоко поводитиметься зі мною.

— Але, Северине! — майже розгнівалася Ванда. — Невже Ви вважаєте мене здатною на жорстокість супроти чоловіка, який кохає мене так, як Ви, і якого я теж кохаю?

— Чом би й ні, якщо я Вас ще більше за це обожнюватиму? По-справжньому любити можна тільки те, що вище за нас, — жінку, яка підкорює нас своєю красою, темпераментом, духом, силою волі, яка сама стає нашою тиранкою.

— Тобто те, що інших відштовхує, Вас притягує?

— Саме так. У цьому моє дивацтво.

— Що ж, зрештою, в усіх ваших чоловічих пристрастях немає нічого надзвичайного і дивного. Кому ж не припаде до вподоби розкішне хутро? Кожен знає і відчуває, як близько споріднені насолода й жорстокість.

— Та у мене вони досягли свого апогею, — мовив я.

— Це означає, що розум не надто владний над Вами, а Ви — м'яка, піддатлива і вразлива натура.

— Хіба мученики теж не були м'якими та вразливими натурами?

— Мученики?

— Навпаки, це були надвразЛиві, перечу пені люди, які зі страждань спивали насолоду, які прагнули найвишуканіших мук, ба, навіть смерті, як інші прагнуть радощів. Я саме така перечулена людина, мадам.

— Стережіться, щоб не стати Вам, бува, мучеником кохання, мучеником жінки...

* * *

Теплої запашної ночі ми сидимо на Вандиному крихітному балкончику; над нами — шатро — зелене мереживо дикого винограду, а далі — усіяне міріадами зір небо. З парку долинає тихе скигління, закликання закоханої кішки, а я сиджу на ослінчику біля ніг моєї.богині й розповідаю про своє дитинство.

— То ще тоді виявилися усі оці Ваші дивацтва? — запитала Ванда.

— Звісно. Не пам'ятаю часів, коли б я їх не мав... Як розповідала мені матуся, я ще з колиски був надто вразливим, відмовився від здорового грудного молока годувальниці, довелося вигодовувати мене козячим молоком. Маленькиу хлопчиком у мене де й взялася загадкова ніяковість перед жінками, за якою, по суті, приховувалось якесь особливе зацікавлення протилежною статтю. Сірі склепіння та сутінь церкви наганяли на мене моторош, а перед сяючим вівтарем та святими образами я просто-таки холонув від жаху. Зате я крадькома, немов прагнучи скуштувати забороненої втіхи; прослизав до гіпсової фіґурки Венери, що стояла в маленькій батьковій бібліотеці, уклякав на коліна і промовляв молитви, яких мене, малого, навчили: Отче наш, Богородице Діво та Вірую.

Одного разу, вночі, я встав з ліжка, щоб побути коло неї; серпик молодого місяця присвічував мені й оповивав богиню блідо-блакитним холодним сяєвом. Я впав перед нею навколішки, цілував її холодні ноги, підгледівши, як наші селяни цілували ступні розіп'ятого Господа.

Нестерпна туга охопила мене.

Я підвівся, обійняв прекрасне холодне тіло й поцілував її в крижані уста, та враз мене охопив незвіданий жах, і я втік. Тієї

ночі мені наснилося, наче богиня стоїть перед моїм ліжком і погрожує мені рукою.

Мене рано віддали до школи, отож швидко я опинився й у гімназії, жадібно поглинаючи все, що міг мені запропонувати античний світ. Невдовзі я більше знав про давньогрецьких богів, аніж про християнство: удвох з Парисом простягав Венері яблуко спокуси; бачив, як палає Троя; блукав світами разом з Одіссеєм. Праобрази краси глибоко запали мені в душу, і вже в тому віці, коли інші хлопчаки зухвало бешкетують та сваволять, я відчував непереможну відразу до всього низького, ницого, бридкого. Та най-бридкішим, гідним огуди, видавалося мені, незрілому парубійкові, кохання до жінки — у тому найпростішому вияві. Я уникав будь-якого стикання з прекрасною статтю, одне слово, я був пере-чулений до шаленства.

Моя матір взяла — тоді мені виповнилося чотирнадцять років — симпатичну покоївку, молоду вродливу пишнотілу дівчину. Одного ранку, коли я саме студіював свого Тацита і захоплювався чеснотами давніх ґерманців, дівча замітало в моїй кімнатці; раптом вона завмерла, нахилилася до мене, не випускаючи віника з рук, і повні свіжі солодкі уста торкнулися моїх. Поцілунок закоханої кішечки пронизав мене відразою, я затулився від звабниці своєю "Германією", мов щитом, і, обурений, вибіг з кімнати.

Ванда вибухнула сміхом.

— Ви й справді той чоловік, який шукає собі подібних. Але розповідайте далі!

— Іще одна сцена з тих часів не йде мені з голови. Одного разу на гостину до моїх батьків приїхала графиня Соболь, моя далека тітка, жінка величава і вродлива, зі звабливим усміхом. Однак я ненавидів її — в родині її вважали куртизанкою — і поводився щодо неї вкрай неґречно, злостиво та незґрабно.

Одного дня батьки поїхали до повітового містечка. Моя тітка вирішила скористатися їхньою відсутністю, щоб вчинити зі мною розправу. Несподівано вона, одягнена в оздоблену хутром каца-байку, увійшла до моєї кімнати в супроводі кухарки, служниці та маленької кішечки, якою я погордував. Нічого не кажучи, вони схопили мене й, незважаючи на мій шалений опір, скрутили мотузками, а тоді тітка зі зловісним усміхом на устах засукала рукави й заходилася шмагати мене товстою різкою, та так старанно, що аж кров бризнула. Забувши про своє геройство, я кричав, плакав і благав пощади. Нарешті тітка дозволила мене розв'язати, проте звеліла на колінах дякувати за науку ще й руку цілувати.

Бачте, який перечулений телепень! Під різкою величавої красуні, яка у своїй хутряній кацабайці видавалася мені розлюченою царицею, у мені вперше прокинулися почуття до осіб протилежної статі. Відтоді тітка стала для.мене найчарівнішою жінкою на всій грішній землі.

Моя катонічна сувора стриманість, моя ніяковість перед жіноцтвом були нічим іншим, як до краю загостреним сприйняттям прекрасного. Відтоді чуттєвість у моїх фантазіях стала своєрідним культом, і я заприсягнувся не розтрачати священних почувань на якусь простачку, а зберегти їх для ідеальної жінки, для богині кохання, якщо це можливо.

Ще дуже юним я вступив до університету й перебрався до столиці, де мешкала моя тітка. Тодішня моя комірчина нагадувала помешкання доктора Фавста. Там панував точнісінько такий самий безлад: високі шафи, напхом напхані книжками, які я скуповував за сміховинну ціну в одній букіністичній крамниці на Сер-ваниці, жидівському кварталі Лемберґа; глобуси, атласи, хімічні колби, мапи Зоряного неба, скелети тварин, черепи, бюсти світочів літератури та мистецтва. З-поза величезної, оздобленої зеленим кахлем, печі щомиті міг визирнути Мефістофель в образі мандрівного студента.

Я вивчав усе накупу, без будь-якої системи: хімію, алхімію, історію, астрономію, філософію, право, анатомію та літературу; читав Гомера, Верґілія, Оссіяна, Шиллера, Ґьбте, Шекспіра, Сервантеса, Вольтера, Мольєра, Коран і спогади Казанови. Щодень зростало моє сум'яття, фантазії, чуттєві понад всяку міру, брали гору над тверезим розумом. І ні на мить не давав спокою образ прекрасної ідеальної жінки, яка час до часу ввижалася мені в моїй кімнаті серед фоліантів у шкіряних палітурках та кістяків — то на ложі, устеленому пелюстками троянд, в оточенні амурчиків, то в убранні богині Олімпу з суворим холодним обличчям гіпсової Венери, то з пишними каштановими косами, з усміхненими синіми очима в червоній оксамитовій, оздобленій горностаєвим хутром кацабайці моєї вродливої тітки.

Одного ранку, коли вона знову в усій своїй усміхненій чарівності зринула переді мною із золотого туману моїх марень, я подався до графині Соболь. Тітка прийняла мене приязно, ба, навіть сердечно, привіталася поцілунком, викликавши сум'яття у моїй душі. їй на той час, мабуть, ось-ось мало виповнитися сорок літ, але, як і більшість отих невтомних життєлюбів, вона ще була звабною й носила оздоблену хутром кацабайку, щоправда, тепер із

зеленого оксамиту з брунатним хутром куниці. Однак від тієї суворої неприступності, якою тоді маєстатична графиня вразила мене в самісіньке серце, не зосталося й сліду.

Навпаки, вона так мало виявила жорстокості, що навіть дозволила без зайвих вмовлянь себе обожнювати.

Надто швидко виявила вона мою надчуттєву пришелепуватість та невинність, їй було приємно робити мене щасливим. А я... я, справді, розкошував, наче юний бог. Якої насолоди зазнавав я, стоячи навколішках й цілуючи їй руки, якими вона колись упокорила мене. Ах! Які дивовижні руки! Витончені, тендітні, м'які та білі, із звабними ямочками. Я був, власне кажучи, закоханим лише в ці руки. Я забавлявся ними, ховав їх у темне хутро і віднаходив знову, тримав їх проти вогню і не міг надивитися на них досхочу.

Ванда мимоволі глянула на свої руки, я це помітив і усміхнувся.

— У тому, що в мені домінувала надчуттєвість, Ви можете переконатися з того, що свою тітку я кохав за жорстоке шмагання, а молоду актрису, до якої залицявся два роки опісля, — тільки за її театральну гру. Згодом я ще закохався в одну дуже поважану пані, яка вдавала неприступну цноту, щоб, зрештою, зрадити мене з якимось багатим жидом. Ось бачте, через те, що мене зрадила, продала жінка, яка начебто дотримувалася найсуворіших принципів, плекала найідеальніші почування, я так ненавиджу оті поетичні, сентиментальні чесноти. Дайте мені жінку достатньо щиру та відверту, щоб сказати: "Я — Помпадур, я — Лукреція Борджіа", і я молитимуся на неї.

Ванда підвелася й відчинила вікно.

— У Вас дивна манера розпалювати фантазію, позбавляти душевного спокою, змушувати швидше битися серце. Ви увінчуєте розпусту ореолом. Якщо Ви, звісно, щирі... Ваш ідеал — відважна геніальна куртизанка. О! Ви видаєтеся мені чоловіком, здатним украй розбестити жінку!

* * *

Посеред ночі хтось постукав у мою шибку. Я встав, відчинив вікно і закляк від жаху. За вікном стояла Венера в хутрі, точнісінько та, що вперше з'являлася мені.

— Ви так схвилювали мене своєю розповіддю, що я вовтужуся в ліжку й не можу заснути, — мовила вона. — Приходьте, складете мені товариство...

— Я миттю!

Коли я увійшов, Ванда сиділа навпочіпки перед коминком, в якому розпалила невеличкий вогонь.

— Відчувається наближення осені, — почала вона. — Ночі вже доволі холодні. Боюся, Вам це не сподобається, однак я не зможу скинути шубки, доки не нагріється кімната.

— Не сподобається!.. Збиточниця... Ви ж добре знаєте... — я обійняв її за стан і поцілував.

— Звичайно, знаю. Але звідки у Вас така велика любов до хутра?

— Уроджена... — відповів я. — Вона виявилася ще в дитячому віці. Зрештою, хутро має здатність збуджувати нервові натури. У цьому немає нічого дивного, усе пояснюється і загальними законами, і законами природи. Хутро має якусь фізичну звабу, воно збуджує до млості, і ніхто не спроможний йому опиратися. Новітня наука довела спорідненість між електрикою і теплом, у кожному разі безсумнівним є їхній вплив на людський організм. Спекотні природні зони породжують гарячих, пристрасних людей, а теплий клімат — збудливих. Так само й з електрикою. Звідси походить і відьомський благодатний вплив кішок на людей з вразливою душею; саме тому ці довгохвості грації тваринного світу, ці тендітні, іскрометні теплі живі грубки ставали улюбленцями Магомета, кардинала Ришельє, Кребільйойа, Руссо, Віланда...

— То, по-Вашому, жінка в хутрі є такою собі великою кішкою, так би мовити, грубкою посиленої дії? — вигукнула Ванда.

— Без сумніву, — відповів я. — Цим я пояснюю собі символічне значення хутра як атрибуту влади і краси. Саме тому в давні часи монархи та представники високої шляхти різними указами присвоювали собі виняткове право носити хутра, а великі художники одягали в хутро вишуканих красунь. Ні Рафаель для своєї Форнарини, ні Тиціан для рожево-пінного тіла своєї коханої не знайшли нічого коштовнішого за темне хутряне обрамлення.

— Дякую за високонаукову еротичну лекцію, — мовила Ванда. — Але Ви ще не все мені сказали... Ви пов'язуєте з хутром іще щось особливе, надзвичайне.

— Ваша правда! — скрикнув я. — Я вже Вам не раз казав, що страждання має для мене дивовижну принаду; ніщо так не здатне розпалити мою пристрасть, як свавілля, жорстокість, та, насамперед, невірність красивої жінки. Таку жінку — дивний ідеал естетики огидного — з душею Нерона в тілі Фрини я не можу уявити собі без хутра.

— Розумію, — кивнула Ванда. — Хутро додає жінці владності, робить її імпозантною.

— Не лише це, — вів я далі. — Ви ж знаєте, що я людина пере-чулена, що мій світогляд корениться у фантазії і звідти черпає поживу. Я швидко досяг зрілості й був надміру збудливим, десь у десятилітньому віці мені до рук потрапили житія мучеників. Пригадую, з яким жахом, чи радше моторошним захопленням, я читав про те, як вони знемагали у в'язницях, корчилися на розпеченому залізі, як їх пронизували стрілами, обварювали смолою, кидали на розтерзання диким звірям, розпинали на хресті — найжор-стокіші тортури вони терпіли з радістю. Страждання, жахливі муки почали відтоді асоціюватися мені з насолодою, понадто муки, завдані красунею, бо жінка для мене віддавна була втіленням всього поетичного і демонічного водночас. З насолоди через страждання я створив справжній культ.

У чуттєвості я вбачав щось священне — ба, лише чуттєвість вважав священною, — а в жінці та її красі — божественне начало, бо саме в цьому криється найважливіше завдання буття: продовження роду. Жінка в моєму баченні є втіленням природи, Ісидою, а чоловік — її жрецем, її рабом. Жінка у її ставленні до чоловіка вбачалася мені жорстокою, як сама природа, яка відштовхує від себе все те, що вже відслужило їй, у чому більше нема потреби, тоді як йому її знущання і навіть смерть від її руки завдають млосної розкоші.

Я заздрив королеві Ґюнтеру, якого шлюбної ночі зв'язала владолюбна Брунґільда; і бідолашному трубадурові, якого свавільна володарка звеліла зашити у вовчу шкіру, щоб потім одразу загнати, мов дику звірину; я заздрив лицареві Стираду, якого відважна амазонка Шарка хитрощами упіймала в лісах поблизу Праги, затягнула до замку Дивін і, удосталь набавившись з ним коханням, звеліла колесувати...

— Яка бридь! — вигукнула Ванда. — Хотілось би мені, аби Вас запопала в руки жінка тієї дикунської раси! Зашитому у вовчу шкіру, у зубах кровожерних псів чи на колесі Вам би миттю розхотілося такої поезії...

— Справді? Я так не гадаю!

— Ви, справді, несповна розуму!

— Можливо... Але слухайте далі. Я з похапливою жадібністю читав історії, у яких описувалися найжорстокіші жахіття, і з надзвичайною насолодою розглядав картини та гравюри з зображеннями тих жахіть. Лише зодягненими в хутро та шуби з горностаєвими оздобами уявляв я відтепер кривавих тиранів, які коли-небудь володарювали у світі; інквізиторів, що катували єретиків, посилали їх на вогнище або четвертували; усіх тих жінок, котрі прославилися на сторінках світової історії хтивістю, красою і деспотизмом, як, скажімо, Лібуше, Лукреція Борджіа, Аґнеса Угорська, королева Марґо, Ісабо, Роксолана, російські цариці минулого століття...

— Отож хутро викликає у Вас появу найхимерніших фантазій! — мовила Ванда, кокетливо загортаючись у своє розкішне манто, змушуючи соболине хутро чарівно виблискувати й переливатися на грудях та руках. — То як тепер Ви почуваєтесь? Так, ніби Вас уже наполовину колесували?

її пронизливі зелені очі дивилися на мене з дивовижною глузливою втіхою. Охоплений шаленою жагою, я упав ниць і обвив її руками.

— Так... Ви розбудили в мені мої улюблені марення! — вигукнув я. — Вони надто довго дрімали...

— І то були марення про... — Ванда поклала долоню мені на потилицю.

Під цією тендітною теплою долонькою, під пильним і ніжним поглядом її примружених очей я відчув солодке сп'яніння.

— Бути рабом жінки, небаченої краси жінки, яку я кохаю і якій поклоняюсяі

— ... і яка, до того ж, жорстоко з Вами поводиться! — засміялася Ванда.

— Так!.. Яка зв'язує мені руки й ноги, січе батогом, топче ногами і належить іншому...

— ... і яка тоді, як Ви, запаморочений ревністю, повстанете проти щасливого суперника, зайде так далеко у своєму марнославстві, що подарує Вас йому, віддасть на поталу його брутальності. Чом би й ні? Як Вам такий завершальний акт?

Я злякано глянув на Ванду.

— Ви перевершуєте мої найсміливіші фантазії!

— Так! Нам, жінкам, винахідливості не бракує, — мовила вона. — Стережіться, бо може статися так, що, коли Ви таки знайдете свою ідеальну жінку, вона поведеться з Вами жорстокіше, аніж Вам це буде любо...

— Боюся, я вже її знайшов! — зойкнув я, притулившись розпашілим обличчям до її лона.

— Невже мене? — засміялася Ванда і, скинувши хутряне манто, затанцювала по кімнаті.

Вона ще сміялася, доки я сходив униз; і коли, замислений, зупинився посеред подвір'я, я ще чув її веселий, невимушений сміх.

* * *

— Чи повинна я стати втіленням Вашого ідеалу? — грайливо запитала Ванда, коли ми сьогодні зустрілися у парку.

Спершу я не міг спромогтися на відповідь. У мені змагалися суперечливі почування. Вона ж тим часом сіла на одну з кам'яних лав, тереблячи в руках квітку.

— Ну, то як?

Я став навколішки і взяв її за руки.

— Прошу Вас іще раз — станьте моєю дружиною, моєю вірною, відданою дружиною. Якщо не можете, то станьте моїм ідеалом, але тоді сповна, без стриму, без милосердя!

— Ви знаєте, що за рік я готова віддати Вам свою руку, якщо Ви виявитеся тим чоловіком, якого я прагну, — мовила Ванда дуже поважно. — Однак мені здається, Ви були би вдячніші, якби я втілила в життя Ваші фантазії... То що ж Вам більше до смаку?

— Гадаю, усе, чим я марю, властиве Вашій натурі.

— Помиляєтеся...

— Мені видається, — вів я далі, не слухаючи, — що Вам подобається цілковито підкоряти чоловіка собі, мучити його...

— Ні, ні! — гаряче заперечила вона. — А може, й так... — Ванда замислилася. — Я сама вже себе не розумію. Але мушу зізнатися, Ви розбестили мої фантазії, розпалили мою кров — це починає мені подобатися. Оте захоплення, з яким Ви розповідаєте про мадам Помпадур, Катерину II чи про інших легковажних, самозакоханих і жорстоких жінок, збуджує мене, западає в душу й спонукає стати схожою на них, на тих жінок, котрих, незважаючи на їхню розпусність, по-рабському боготворили, і котрі навіть з того світу чинять дива.

Урешті-решт Ви й з мене зробите мініатюрну тиранку, так би мовити, чергову Помпадур для домашнього вжитку.

— То й що! — схвильовано заговорив я. — Якщо це у Вас закладено, то дайте волю своєму природному потягові, лишень сповна, не наполовину! Якщо вже не спроможні бути порядною вірною дружиною, то станьте чортицею!

Я був збуджений до краю, змарнілий від безсоння, близькість прекрасної жінки лихоманила мене. Уже й не пригадую, що іще я їй нагородив; пам'ятаю лише, як цілував їй ноги, а тоді поставив її ступню собі на шию; вона різко відсмикнула її і підхопилася, ледь не палаючи гнівом.

— Якщо, Северине, Ви мене кохаєте, — випалила вона, гостро і владно, — то ніколи більше це кажіть мені такого. Розумієте, ніколи! Бо ще, чого доброго, я й справді... — вона усміхнулася і знову сіла на своє місце.

— Але я кажу це з цілковитою відповідальністю за свої слова! — скрикнув я, сам добре не тямлячи, що торочу. — Я так Вас обожнюю, що готовий стерпіти все, лиш би бути поряд з Вами все своє життя.

— Северине! Знову застерігаю Вас!

— Даремно марнуєте час. Робіть зі мною, що Вам лиш заманеться, тільки не відштовхуйте від себе назовсім.

— Северине! — урвала мене Ванда. — Я легковажна молода жінка. Необачно з Вашого боку ось так, до решти, віддаватися мені, ану ж, справді, станете забавкою в моїх руках. Хто тоді захистить Вас, якщо мені заманеться зловживати Вашим шаленством?

— Ваша шляхетна сутність.

— Влада породжує пиху...

— То будь пихатою! Розтопчи мене...

Ванда обвила руками мене за шию, зазирнула в очі й похитала головою.

— Боюся, це мені не під силу, але я спробую — тобі на догоду, бо кохаю тебе, Северине! Кохаю так, як ще йе кохала жодного чоловіка!

* * *

Сьогодні вона несподівано одягнула капелюшка, накинула на плечі шаль і взяла мене з собою на базар. Там вона змушувала крамарів демонструвати їй батоги — довгі й замашні на короткому держаку, такими батожать собак.

— Оці Вам підійдуть, — сказав крамар.

— Ні, надто короткі, — заперечила Ванда, скосувавши погляд на мене. — Мені потрібний великий...

— Для бульдога, певно? — поцікавився крамар.

— Так! — вигукнула вона. — Десь такий, якими в Росії січуть непокірних рабів.

Після довгих пошуків вона таки віднайшла батога, глянувши на якого, мені стало моторошно.

— Що ж, бувайте, Северине, — зненацька мовила вона. — Мені ще треба дещо купити, Ваша присутність буде зайвою.

Я попрощався і рушив на прогулянку, а на зворотному шляху побачив, як Ванда виходить з-під склепіння крамниці кушніра. Вона махнула мені рукою.

— Зважте усе ще раз, — сказала вона із задоволеним виразом на обличчі. — Я ніколи не робила таємниці з того, що у Вас мене полонила насамперед Ваша серйозність та розсудливість. Ясна річ, мене спокушає думка, що цей поважний чоловік готовий цілковито віддатися під мою владу, ба, безтямно плазувати біля моїх ніг, але, чи довго протримається така нестримна жага? Жінка здатна кохати справжнього чоловіка, з раба ж — тільки знущатися, щоб потім відштовхнути геть.

— То відштовхни й мене, коли наситишся, — погодився я. — Я хочу бути твоїм рабом.

— Я відчуваю, що в мені дрімають небезпечні нахили, — повела вона далі, коли ми удвох пройшли декілька кроків. — Ти пробуджуєш їх, і це тобі не на користь. Ти умієш так спокусливо зображати спрагу плоті, жорстокість, пиху... Що скажеш на те, якщо я на тобі першому випробую, на що здатна? Як Діонісій, який звелів випробувати винахід залізного бика, першим засмаживши в ньому винахідника, щоб переконатися, чи справді стогін і передсмертне хрипіння, яке долинає з залізного черева, нагадує рик бика.

Може, я і є таким жіночим втіленням Діонісія?

— Будь ним! — вигукнув я. — Тоді сповняться мої марення! Я належу тобі — у добрі чи злі! Обирай сама! Мене жене доля, виплекана моєю душею, — всемогутній, демонічний потяг.

* * *

"Коханий мій!

Не хочу тебе бачити ні сьогодні, ні завтра, а післязавтра — аж увечері... моїм рабом.

Твоя господиня Ванда"

Слова "моїм рабом" були підкреслені. Я прочитав послання, одержане рано-вранці, ще раз, звелів осідлати осла, цю справжню учену тварину, і подався в гори, щоб серед величної краси Карпат заглушити свою жагу, свою солодку млість.

* * *

І ось я повернувся, втомлений, зголоджений, спраглий, та насамперед закоханий. Я притьмом переодягаюся і вже за мить стукаю у її двері.

— Заходьте!

Я переступаю поріг. Вона стоїть посеред кімнати в білій атласній сукні, яка струменить її тілом, немов світло, та пурпуровій атласній кацабайці, оздобленій розкішним горностаєвим хутром; на присипаним пудрою, наче снігом, волоссі — маленька діамантова діадема; руки схрещені на грудях, брови насуплені.

— Вандо!

Я кваплюся їй назустріч, хочу обійняти, поцілувати. Вона відступає крок назад, міряє мене поглядом згори додолу.

— Рабе!

— Господине!

Я стаю навколішки і цілую поділ її сукні.

— Ось так воно ліпше...

— О, яка ти гарна!

— Подобаюся тобі? — Ванда підходить до дзеркала, з гордовитою втіхою розглядаючи своє відображення.

— Ти зводиш мене з розуму!

Вона зневажливо скривила нижню губку й глузливо глянула на мене з-під примружених повік.

— Подай мені батога! Я озирнувся по кімнаті.

— Ні! — скрикнула вона. — Стій на колінах!

Ванда підійшла до коминка, взяла з полички батога і, не зводячи з мене усміхненого погляду, шмагонула ним у повітрі, а тоді спроквола заходилася закочувати рукави своєї хутряної кацабайки.

— Дивовижна жінка! — вигукнув я.

— Мовчи, рабе! — обличчя її раптом спохмурніло, ба, навіть набуло зловісних рис.

Вона вперіщила мене батогом. А вже наступної миті ніжно обвила рукою за шию і співчутливо схилилася наді мною.

— Я завдала тобі болю? — запитала сполохано й зніяковіло водночас.

— Ні, — заперечив я. — А навіть якби й було боляче, то завданий тобою біль для мене насолода. Шмагай мене, якщо це приносить тобі задоволення!

— Але це не приносить мені жодного задоволення! Я знову поринув у стан дивного сп'яніння.

— Шмагай мене! — заблагав я. — Шмагай мене без жалю! Ванда хльоснула батогом і вдарила мене вдруге.

— Може, досить?

— Ні!

— Направду, не досить?

— Шмагай, прошу! Для мене це насолода!

— Так, насолода, бо добре знаєш, що це лише забава, що мені серце кривавиться, коли я завдаю тобі болю. Мене верне від цієї жорстокої гри. Якби я справді була жінкою, здатною катувати свого раба, ти би вжахнувся.

— Ні, Вандо! Я кохаю тебе більше, аніж себе, я відданий тобі навіки. Можеш чинити зі мною все, що заманеться, усе, на що здатна твоя найвибагливіша уява. Я не жартую!

— Северине!

— Топчи мене! — скрикнув я, падаючи ниць перед нею.

— Я ненавиджу комедії, — нетерпляче відрізала Ванда.

— То катуй мене навсправжки! Запала гнітюча тиша.

— Северине, застерігаю тебе востаннє! — знову озвалася Ванда.

— Якщо кохаєш мене, будь зі мною жорстокою, — попрохав я, звівши до неї очі.

— Якщо я тебе кохаю? — повторила за мною Ванда. — Гаразд, — вона відступила назад, оглядаючи мене з лиховісним усміхом. — Тож будь моїм рабом і відчуй сповна, що таке — потрапити до рук жінки! — і з тими словами вона вдарила мене ногою.

— А так тобі до смаку, рабе? Ванда замашисто хльоснула батогом.

— Встань!

Я хотів звестися на ноги.

— Не так! — звеліла вона. — На коліна!

Я послухався, і вона почала мене батожити.

Сильні удари раз у раз оперізували мою спину, руки, кожний розсікав мою плоть, і рани горіли пекельним вогнем, але біль збуджував мене, бо був завданий тією, яку я кохав понад усе на світі, заради якої готовий був щомиті віддати своє життя.

Ось Ванда опустила батога.

— Це починає мені подобатися, — мовила вона. — Сьогодні досить, але мене розбирає диявольська цікавість, наскільки тобі вистачить сили; садистське бажання побачити, як ти тремтиш і звиваєшся під батогом, почути нарешті твій стогін, скимління, благання змилосердитися, доки я шмагатиму тебе без жалю, аж втратиш свідомість. Ти розбудив у мені темний, небезпечний потяг. А тепер підводься!

Я схопив її руку, щоб припасти до неї устами.

— Яка зухвалість!

Вона відштовхнула мене ногою.

— Забирайся геть, рабе!

* * *

Я прокинувся після ночі, проведеної, немов у лихоманці, виснажений гарячковими мареннями. Надворі ледь сіріло.

Що правда з того, що мені пригадується? Що я насправді пережив, а що наснилося? Мене шмагали батогом, без сумніву. Я відчуваю кожнісінький удар і навіть можу порахувати багряні пекучі пасмуги на своєму тілі. Це вона мене батожила. Так, тепер я все пригадую.

Мої потаємні бажання здійснилися. Що я відчуваю? Чи розчарувала мене втілена мрія?

Ні, я лише трохи втомлений, однак її жорстокість захльостує мене жагою. О, як я її кохаю, як марю нею! Жодними словами й приблизно не можна висловити мого почування до неї, передати, яким до краю відданим їй я почуваюся. Яка це солодка млість бути її рабом.

Вона гукає мене з балкона. Я біжу нагору. Вона стоїть на порозі, приязно простягаючи мені руку.

— Мені соромно, — промовила вона, сховавши голову в мене на грудях, кола я її обійняв.

— Чому?

— Спробуйте забути про ту огидну вчорашню сцену, — сказала вона тремтячим голосом. — Я виконала Ваші божевільні забаганки, а тепер будьмо розсудливими і щасливими, любімося, і за рік я стану Вашою дружиною.

— Моя господине! — вигукнув я. — Я — Ваш раб!

— Не хочу більше чути жодного слова про рабство, жорстокість та батоги! — урвала мене Ванда. — 3 усіх Ваших примх залишаю Вам лише хутряну кацабайку. Ходімо, допоможете мені її одягнути.

* * *

Маленький бронзовий годинник з Амуром, який щойно випустив свою стрілу, пробамкав північ. Я підвівся, волів піти звідси.

Ванда нічого не сказала, мовчки обвила мене руками і знову притягнула на канапу, знову почала мене цілувати, і ця німа розмова була такою зрозумілою, такою переконливою...

Вона була ще промовистішою, ніж я наважувався собі зізнатися. Такою відданою знемогою було переповнене все Вандине єство, стільки жагучої млості проглядалося у її приплющених, немов запаволочених сутінню очах, у притрушеному пудрою, мерехтливому розсипі рудого волосся, у білому та червоному атласі її кацабайки, яка шелестіла від кожного поруху, пишному горностаєвому хутрі, у яке вона недбало загорталася.

— Прошу тебе, — затинаючись пробубонів я. — Я знаю, ти розсердишся...

— Роби зі мною усе, що захочеш, — зашепотіла вона.

— То розтопчи мене, благаю, бо інакше я збожеволію!

— Хіба я тобі не заборонила? — суворо-зиркнула на мене Ванда. — Але ти безнадійний...

— Ах! Я закоханий до нестями!

Я став навколішки, припавши розпашілим обличчям до її лона.

— Мені направду здається, — мовила замислено Ванда, — що твоє шаленство — то лише демонічна, ненаситна чуттєвість. Наш відхід від природи, мабуть, спричиняє такі хвороби. Якби ти мав менше чеснот, то був би цілком нормальний.

— То зроби мене таким, — промурмотів я.

Мої руки пестили її волосся, мерехтливе хутро, яке, немов осяяні місяцем хвилі, вигойдувалося на її схвильованих грудях, по-збавляючи мене решток здорового глузду.

І я цілував її. Ні! Це вона мене цілувала, так дико, так нестримно, ніби хотіла замордувати своїми поцілунками. Я перебував неначе в гарячці, розум я стратив давно, а тепер мені забракло й дихання. Я спробував звільнитися з її обіймів.

— Що з тобою?

— Я невимовно страждаю!

— Страждаєш? — Ванда залилася дзвінким веселим сміхом.

— І ти можеш сміятися? — застогнав я. — Хіба не здогадуєшся... Вона нараз споважніла, підвела мою голову і рвійно пригорнула до грудей.

— Вандо! — пробурмотів я.

— Правильно, тобі ж страждання приносить задоволення! — сказала вона і знову засміялася. — Та постривай же, я навчу тебе розуму!

— Ні, не хочу більше тебе випитувати, належатимеш ти мені навіки, чи тільки на коротку блаженну мить... Я прагну насолодитися щастям! — вигукнув я. — Ти моя, і ліпше втратити тебе, аніж ніколи тобою не володіти!

— Ось тепер ти говориш розсудливо, — Ванда знову поцілувала мене своїми убивчими устами, а я розхристав горностаєве хутро і тендітне мереживо — оголені перса гойднулися мені навстріч.

Потім я втратив відчуття реальності...

Отямився лише тієї миті, коли помітив, як з моєї руки скрапує кров, і апатично запитав:

— Ти мене подряпала?

— Ні, здається, укусила.

* * *

Дивовижно, як міняються життєві обставини, тільки-но на видноколі заявляється нова особа.

Ми провели удвох чудові дні, ходили в гори, на озера, читали разом, і я закінчив Вандин портрет. А як ми кохалися! Яким щасливим усміхом сяяло її ніжне обличчя!

Та ось з'являється подруга, розлучена жінка, дещо старша за Ванду, дещо досвідченіша і не така добросовісна, і в усьому відразу відчувається її вплив.

Ванда водно супить чоло і поводиться зі мною якось дратівлива.

Невже вона більше мене не кохає?

* * *

Майже два тижні триває ця неволя. Подруга мешкає у Ванди, ми ні на мить не залишаємося удвох. Коло обох молодих жінок увивається рій залицяльників. А я, закоханий до нестями, знемо-жений тугою, граю якусь безглузду роль. Ванда ставиться до мене, мов до чужака.

Сьогодні під час прогулянки вона відстала від гурту. Я бачив, що зробила вона так зумисне, і невимовно зрадів. Але що вона мені сказала!

— Моя подруга ніяк не збагне, як я можу Вас кохати. Вона не вважає Вас ані красенем, ані надто привабливим, до того ж, з ранку до ночі зваблює мене розповідями про блискуче, безтурботне

життя в столиці, про те, який успіх я могла би там мати, знайти собі чудову партію, кинути собі до ніг шляхетних, вродливих залицяльників. Та навіщо мені це, якщо я кохаю Вас! На мить мені перехопило подих, а тоді я сказав:

— Бачить Бог, я не хочу стояти на шляху Вашому щастю, Вандо. Не зважайте більше на мене!

З цими словами я зняв капелюха й пропустив її наперед. Вона здивовано глянула на мене, однак не промовила жодного слова.

Та коли я на зворотній дорозі знову випадково опинився поруч із нею, вона крадькома потиснула мені руку. її погляд, що пронизав мене, мав стільки тепла, стільки обіцяння щастя, що я забув усі муки того дня, мої душевні рани вмить загоїлися.

Тепер я з новою силою усвідомив, як її кохаю.

* * *

— Моя подруга жалілася на тебе, — сказала Ванда сьогодні.

— Напевно відчуває, що я її зневажаю.

— Чому ж ти її зневажаєш, дурнику? — скрикнула Ванда, хапаючи мене обома руками за вуха.

— Бо вона лукавить. Я ж поважаю лише добропорядних жінок або таких, які щиро віддаються насолоді.

— Як я? — кокетливо запитала Ванда. — Та бач, хлопчику мій, жінка буває такою хіба у виняткових випадках. Вона не може дозволити собі насолоджуватися безтурботною чуттєвістю чи духовною свободою, як чоловіки. її кохання — це завжди переплетення чуттєвості й духовних потреб. Серце жінки прагне надовго прив'язати до себе чоловіка, хоча сама жіноча сутність мінлива, а це — здебільшого супроти її волі — породжує роздвоєність, брехню та зраду в її єстві та вчинках і псує характер.

— Звісно, так воно і є, — погодився я. — Трансцендентальний характер, який жінка прагне нав'язати коханню, провадить її до обману.

— Але й без нього нічого не обходиться у світі, — палко урвала мене Ванда. — Поглянь на цю жінку. У Лемберґу вона має чоловіка й коханця, а тут знайшла собі нового прихильника, і всіх вона обманює, однак користується високою повагою в суспільстві.

— Про мене, хай собі робить, що їй любо, лиш би тебе не вплутувала в свої ігрища! — вигукнув я. — Вона ж обходиться з тобою так, наче ти якась річ.

— А що в цьому злого? — жваво заперечила Ванда. — Кожній жінці властивий інстинкт, схильність використовувати свої

^принади. Віддаватися без кохання, без насолоди і водночас залишатися величаво холодною — має свої переваги.

— Що ти таке кажеш, Вандо!

— Чом би й ні, — незворушно вела далі Ванда. — І взагалі, запам'ятай, що я тобі зараз скажуГ Ніколи не почувайся в безпеці поруч з жінкою, котру кохаєш, бо жіноча природа таїть в собі більшу загрозу, ніж ти уявляєш. Жінки не є ані такими добрими, як їх зображують прихильники й оборонці, ані такими поганими, якими їх роблять вороги. Характерові жінки властива безхарактерність. Найдоброчесніша жінка здатна вмить опуститися на саме дно суспільної клоаки, а найупослідженіша — несподівано піднятися до величних добродійних вчинків і присоромити тих, хто її зневажав. Не існує жінки ані такої доброчесної, ані такої нечестивої, щоб не була спроможна будь-якої миті на диявольські чи божественні, найбрудніші чи найчистіші помисли, почуття та вчинки. Жінка, попри весь прогрес цивілізації, залишилася такою, якою її створила природа; вона зберегла первісні дикі риси і, залежно від інстинктів, які нею керують у конкретний момент, здатна на вірність чи зраду, великодушність чи жорстокість. За всіх часів лише поважна, ґрунтовна освіта формувала моральний характер людини. Тому чоловік, хай який би він був самозакоханий і підступний, завжди буде дотримуватися певних принципів, а жінка слухається лише своїх поривань. Ніколи цього ре забувай і не почувайся безпечно з жінкою, котру кохаєш!

* * *

Подруга поїхала. Нарешті вечір з Вандою на самоті. Здавалося, ніби усю любов, якої вона мене позбавила, Ванда приберегла для цього блаженного вечора — такою доброю, ніжною, невимовно ласкавою вона була.

Яка насолода — прикипіти поцілунком до її уст, поринути в обійми і потім, коли вона лежить знеможена, віддавшись мені всім тілом та душею, потонути в захмелілих від розкоші очах одне одного.

Я ще не можу повірити, усвідомити, що ця жінка належить мені, тільки мені.

— Лише в одному вона має рацію, — озвалася Ванда, не ворухнувшись, навіть не розплющивши очей, ніби уві сні.

— Хто? Вона мовчала.

— Твоя товаришка? Ванда кивнула.

— Так, вона має рацію, ти — не мужчина, ти — мрійник, чудовий коханець і був би, мабуть, відданим рабом, але своїм шлюбним чоловіком не можу тебе уявити.

Я злякався.

— Що з тобою? Ти тремтиш?

— Від самої лише думки, що можу тебе втратити, — відповів я.

— Хіба через це ти тепер менше щасливий? — здивувалася вона. — Хіба усвідомлення того, що до тебе я належала іншим чи що після тебе мною теж володітимуть інші, окрадає твою радість? Чи меншою стане твоя насолода, якщо інший чоловік утішатиметься щастям водночас з тобою?

— Вандо!

— Бачиш, — вела вона далі, — це було бц>виходом. Ти не хочеш мене втратити, а мені ти такий коханий і близький душею, що я мріяла би прожити з тобою усе життя, якби опріч тебе могла...

— Що за помисли? — закричав я. — Ти наганяєш на мене жах!

— Ти менше мене кохаєш?

— Навпаки!

Ванда оперлася на ліву руку.

— Я вважаю, щоб навіки утримати біля себе чоловіка, треба йому зраджувати... Яку порядну жінку обожнювали так, як гетеру?

— У невірності коханої жінки й справді таїться болісна зваба, найвища розкіш...

— Ти теж так гадаєш? — швидко запитала Ванда.

— Так, я теж так гадаю.

— То якщо я тобі принесу таке задоволення? — насмішкувато запитала Ванда.

— Я буду нестерпно страждати, але боготворитиму тебе ще більше, — підтвердив я. — Тільки не смій мене обманювати, ліпше наберися демонічної сили, щоб сказати мені: "Я буду кохати лише тебе, проте ощасливлю кожного, хто припаде мені до вподоби".

Ванда похитала головою.

— Мені огидний обман, я волію бути чесною, але який чоловік не зламається під тягарем правди? Якщо я тобі скажу, що сповнене чуттєвості веселе життя, язичництво — мій ідеал, чи стане в тебе сили стерпіти це?

— Ясна річ! Я стерплю від тебе все, тільки б тебе не втратити. Я ж відчуваю, як мало, по суті, я для тебе важу...

— Але ж, Северине...

— Так воно є... Саме тому...

— Саме тому ти хотів би... — вона шельмувато усміхнулася. — Я вгадала?

— Бути твоїм рабом! — вигукнув я. — Твоєю безвольною, повноправною власністю, якою б ти могла розпоряджатися на власний розсуд і яка — саме через це — ніколи б не стала для тебе обтяжливою. Я хотів би, доки ти спиватимеш повну чашу життя, купатимешся в розкошах, насолоджуватимешся безтурботним щастям та неземним, як у богів Олімпу, коханням, служити тобі, роззувати та озувати твої ніжки...

— Не так вже ти, власне кажучи, й помиляєшся, — мовила Ванда. — Бо тільки як раб зумієш стерпіти моє кохання до інших, та й, зрештою, свободу насолоди в античному світі годі собі уявити без рабства. О, яка це має бути втіха, відчувати себе рівнею богам, коли люди перед тобою тремтять і падають ниць! Я хочу мати раба, чуєш, Северине?

— Хіба ж я не твій раб?

— То слухай мене, — схвильовано заговорила Ванда, схопивши мене за руку. — Я буду твоєю доти, доки кохатиму тебе.

— Місяць?

— Можливо, два.

— А потім?

. — Потім ти станеш моїм рабом.

— А ти?

— Я? Чого ж ти питаєш? Я — богиня, але інколи тихо, дуже тихо, потайки, спускатимуся до тебе зі свого Олімпу, — Ванда замовкла, а тоді заговорила знову, підперши голову руками і задивившись у далечінь. — Але це пусті балачки, золота мрія, яка ніколи не стане дійсністю.

Важкий, аж зловісний туск оповив усе її єство, я ще ніколи її такою не бачив.

— Чому ж ця мрія нездійсненна? — запитав я.

— Бо у нас нема рабства.

— То подамося до тієї країни, де воно ще збереглося, на Схід, до Туреччини, — бадьоро запропонував я.

— Ти цього хотів би, Северине... направду? — загорілися очі Ванди.

— Так, я щиро хочу стати твоїм рабом, — сказав я. — Я хочу, щоб твоя наруга наді мною була схвалена законом, щоб моє життя було в твоїх руках, і щоб ніщо у цьому світі не могло мене від тебе захистити і порятувати. О, яка це буде насолода, відчувати себе цілком залежним від твоїх примх, твого настрою, помаху твого пальця! А потім — яка млосна знемога, коли ти якоїсь миті змилосердишся і дозволиш рабові поцілувати свої уста, від яких залежить його життя і смерть.

Я став навколішки й притулився гарячим чолом до її колін.

— Ти мариш, немов у гарячці, Северине, — схвильовано промовила Ванда. — Невже справді кохаєш мене так безмежно?

Вона пригорнула мене до грудей і вкрила поцілунками.

— Отож, ти цього прагнеш? — запитала вона нерішуче.

— Присягаюся тобі ось тут, на місці, Богом і власною честю, що стану твоїм рабом, коли і де захочеш. Досить тобі лише повеліти! — скрикнув я, уже ледь тямлячи себе.

— А якщо я упіймаю тебе на слові? ^

— Згода!

— Для мене ні з чим незрівнянна спокуса знати, що чоловік, який на мене ледь не молиться і якого я кохаю усім серцем, готовий до решти віддатися мені, упокоритися моїй волі, узалежнити-ся від моїх примх; знати, що володію цим чоловіком, як рабом, а сама в той час...

Ванда дивно глянула на мене.

— Якщо я виявлюся по-справжньому розпусною, у цьому буде твоя вина... — вела вона далі. — Мені навіть здається, що ти вже боїшся мене, але ти заприсягнув...

— І я дотримаю слова!

— Дозволь мені про це подбати! — заперечила Ванда. — Тепер і я вбачаю в цьому насолоду, і, бачить Бог, це більше не залишиться лише пустим фантазуванням. Ти станеш моїм рабом, Северине, а я... я спробую стати "Венерою в хутрі".

* * *

Я думав, що знаю цю жінку, збагнув її суть, а тепер бачу, що треба починати все від початку. З яким спротивом вона ще недавно сприймала мої фантазії і як серйозно поставилася тепер до їхнього втілення.

Вона склала угоду, за якою я, заприсягнувшись словом честі, зобов'язувався бути її рабом доти, доки вона цього хотітиме.

Обійнявши мене рукою за шию, вона вголос зачитує мені цей нечуваний, неймовірний документ, скріплюючи кожне речення поцілунком.

— Однак для мене угода передбачає лише обов'язки, — сказав я, щоб її подражнити.

— Звичайно, — відповіла Ванда дуже серйозно. — Тільки-но ти перестаєш бути моїм коханцем, я звільняюся від усіх зобов'язань і більше не зважаю на тебе. Відтоді мою прихильність ти сприйматимеш як милість, ти не матимеш жодних прав і не зможеш на них претендувати. Моя влада над тобою нічим не обмежуватиметься. Подумай, чоловіче, бо тоді ти будеш нічим не ліпшим за пса, за бездушний предмет; ти станеш моєю річчю, забавкою, яку я будь-якої миті можу розбити, лиш би було за чим згаяти час. Ти — ніщо, а я — усе. Розумієш? — вона засміялася і знову поцілувала мене.

Мені стало трохи моторошно.

— Може дозволиш мені виставити якісь свої умови... — почав було я.

— Умови? — Ванда наморщила чоло. — Ах! Ось ти й переполошився, а може, навіть каєшся, однак вже надто пізно — я маю твою присягу, твоє слово честі. Хоча... кажи!

— Насамперед я хотів би зафіксувати в нашій угоді, що ти ніколи не покинеш мене назовсім, і ще, що ніколи не віддаси мене на поталу і глузи котромусь зі своїх залицяльників.

— Але ж, Северине! — майже зойкнула Ванда; її голос зворушено тремтів, а очі наповнилися слізьми. — Невже ти міг повірити, що я тебе, чоловіка, який так мене кохає, який безоглядно віддається мені в руки... — вона затнулася.

— Ні! Ні! — палко заперечив я, обціловуючи її руки. — Я анітрохи не боюся, що ти можеш зганьбити мене. Пробач мені цю огидну мить!

Ванда млосно усміхнулася, притулилася щокою до моєї щоки і, здавалось, замислилася.

— А ти дещо забув, — прошепотіла вона грайливо. — Найважливіше...

— Якусь з умов?

— Так, що я завжди носитиму хутро. Але я й без умов обіцяю це тобі. Я одягатиму хутро, бо воно дає мені відчуття влади. Я дуже хочу бути твоєю невблаганною повелителькою, розумієш?

— Я маю підписати угоду? — запитав я.

— Ще ні, — заперечила Ванда. — Спершу я внесу до неї твої умови, а взагалі, ти підпишеш її, коли прибудемо на місце.

— У Константинополі?

— Ні. Я все зважила. Що мені мати раба там, де має його кожен? Я хочу володіти ним тут, у нашому освіченому, тверезо-

му, філістерському світі, сама хочу володіти рабом, якого віддав мені в руки не закон, не моє на нього право і не грубе насильство, а лише єдино влада моєї краси, мого єства. Ось що пікантно! У будь-якому разі ми подамося до країни, де нас ніхто не знає і де, нікого не соромлячись, ти зможеш слугувати мені. Можливо, до Італії, до Риму або Неаполя.

Ми сиділи на Вандиній канапі. Одягнена в горностаєву каца-байку, з розпущеним по плечах, наче лев'яча грива, розкішним волоссям, вона впилася в мене поцілунком, висмоктуючи душу з тіла. Мені паморочилося в голові, гаряче нуртувала кров, шалено стугоніло моє серце біля її серця.

— Я прагну сповна віддатися тобі в полон, Вандо! — раптом скрикнув я в пориві пристрасті, коли не міг вже ані ясно думати, ані приймати тверезих рішень. — Без жодних умов, без жодних обмежень твоєї влади наді мною. Хочу залежати тільки від твого милосердя чи гніву!

Кажучи це, я зісковзнув з канапи їй до ніг і дивився на неї знизу захмелілим від жаги поглядом.

— Який ти гарний тепер! — вигукнула вона. — Мене зачаровують, хвилюють твої очі, затуманені, наче в екстазі. Яким же дивовижним буде їхній погляд під смертельними ударами батога, у мить скону! Ти маєш очі мученика!

* * *

Інколи мені страшно усвідомлювати, що я так сповна, беззастережно готовий віддатися у руки жінки. А якщо вона зловживатиме моєю пристрастю, своєю владою?..

То й що? Тоді я скуштую на власній шкірі того, що ще з дитинства заполонювало мої фантазії, сповнюючи солодким жахом. Безглузді страхи! Вона гратиметься зі мною в безневинну гру, нічого більше! Вона ж мене кохає, вона така добра, справді шляхетна натура, не здатна на зраду. Та все ж усе в її руках — вона зможе, якщо захоче. Як ворохобить мене цей страх, ці сумніви...

* * *

Тепер я розумію Манон Леско і бідного шевальє, який обожнював її навіть тоді, коли вона була коханкою іншого; навіть тоді, як її поставили до ганебного стовпа.

Кохання не знає жодних чеснот, жодних заслуг. Воно кохає і прощає і все стерпить, бо не може інакше. Нами керує не тверезий розум; не переваги та недоліки, які нам відкрилися, ваблять чи відлякують нас. Солодка, тоскна, загадкова сила бере нас у свої тенета, і ми перестаємо думати, відчувати, прагнути — віддаємося на волю стрімкому потокові і навіть не питаємо, куди він нас несе.

* * *

Сьогодні на прогулянці вперше з'явився російський князь, який відразу привернув загальну увагу своєю атлетичною постаттю, вродливими рисами обличчя та розкішним убранням. Дами не зводили з нього очей, наче з дикого огира, але він походжав алеями похмурий, нікого не помічаючи, у супроводі двох слуг — мурина, зодягненого з голови до п'ят у червоний атлас, та черкеса в блискучих обладунках.

Раптом він побачив Ванду, прикипів до неї холодним пронизливим поглядом, навіть голову повернув за нею, а коли вона пройшла повз нього, зупинився й довго дивився їй услід.

А вона... Вона пожирала його своїми іскристими зеленими очима і доклала всіх зусиль, щоб зустрітися з ним знову.

Витончене кокетство, з яким вона ступала, рухалася, пускала бісики очима, зашморгом перехопило мені горло. Коли ми поверталися додому, я сказав їй про це. Вона насупила чоло.

— Чого ж ти хотів, — мовила вона. — Князь такий чоловік, який міг би мені сподобатися, навіть засліпити, а я вільна і можу робити усе, що заманеться...

— Ти мене більше не кохаєш? — затинаючись від ляку, пробубонів я.

— Я кохаю лише тебе, — заспокоїла вона мене. — Але дозволю князеві поупадати за мною...

— Вандо!

— Хіба ти не мій раб? — запитала вона спокійно. — Хіба я не Венера, жорстока північна Венера в хутрі?

Я мовчав. У мене було відчуття, ніби її слова перемелюють мене, мов жорна; її холодний погляд кинджалом пронизав моє серце.

— Негайно вивідай ім'я, помешкання і всі знайомства князя, зрозуміло? — звеліла вона.

— Але...

— Жодних заперечень! Виконуй! — крикнула Ванда з такою суворістю, якої я від неї ніколи не сподівався. — І не з'являйся мені на очі, доки не дізнаєшся усього.

Лише по обіді я зміг принести Ванді бажані новини. Вона залишила мене стояти, наче лакея, сама ж з усміхом слухала моє повідомлення, сидячи у фотелі. Потім кивнула, начебто задоволено.

— Подай мені ослінчика для ніг! — наказала коротко.

Я послухався, приніс ослінчика, поставив на нього її ніжки, а сам зостався на колінах перед нею.

— Чим усе це скінчиться? — сумно запитав я після короткої мовчанки.

Вона весело засміялася.

— Ще ж нічого й не почалося!

— Ти безсердечніша, аніж я думав, — ображено мовив я.

— Северине! — споважніла Ванда. — Я ще нічого не зробила, анічогісінько, а ти вже називаєш мене безсердечною. Що ж буде, коли я втілю в життя твої фантазії, заживу веселим, фривольним життям, заведу собі коло залицяльників — стану твоїм ідеалом, топтатиму тебе й шмагатиму батогом?

— Ти надто серйозно сприймаєш мої марення!

— Надто серйозно? Тільки-но я за них візьмуся, жартами не обмежиться! — заперечила вона. — Ти ж знаєш, якою ненависною є мені будь-яка гра, комедія. Ти сам цього хотів! Чия то була ідея, моя чи твоя? Я тебе нею спокусила чи ти розпалив мою уяву? А тепер для мене це серйозно.

— Вандо, — ніжно заворкотів я, — вислухай мене спокійно. Ми так безмежно кохаємо одне одного, ми такі щасливі, невже ти хочеш пожертвувати всім майбутнім заради миттєвої примхи?

— Це вже не примха! — крикнула вона.

— Що ж тоді? — запитав я налякано.

— Це вже в мені, — мовила вона спокійно, задумливо. — Можливо, ці мої нахили ніколи би й не виявилися, не розвинулися, якби не ти, а тепер, коли все обернулося нездоланним потягом, переповнило усе моє єство, коли я відчуваю в цьому насолоду, коли я вже не хочу й не можу інакше, ти хочеш все повернути? Мужчина ти, чи ні?

— Кохана, люба Вандо! — я заходився її пестити й цілувати.

— Облиш мене! Ти не мужчина!

— А ти! — спалахнув я нараз.

— Я своєрідна жінка, і ти це знаєш, — відповіла вона. — Я не така сильна у фантазіях і не така слабка, коли йдеться про їхнє втілення, як ти! Раз щось почавши, я доводжу справу до кінця, то наполегливіше, що на більший спротив натрапляю. Облиш мене!

Ванда відштовхнула мене і підвелася.

— Ван до! — я теж підхопився на ноги і порівнявся з нею — мої очі навпроти її очей.

— Тепер ти мене знаєш! — вела далі Ванда. — Я ще раз тебе попереджаю. Ти маєш ще вибір! Я не змушую тебе бути моїм рабом.

— Вандо! — вигукнув я зворушено, сльози заслали мені очі. — Ти не уявляєш, як я тебе кохаю!

Вона зневажливо скривила уста.

— Помиляєшся! Ти вдаєш з себе гіршу, ніж є насправді. Твоя сутність набагато добріша, шляхетніша...

— Що ти знаєш про мою сутність! — гнівно урвала вона мене. — Але ти ще мене пізнаєш!..

— Вандо!

— Вирішуй! Підкоришся мені, беззаперечно?

— А якщо я скажу — ні?

— Тоді...

Ванда підійшла до мене впритул, холодна й зверхня. Ось така — зі схрещеними на грудях руками, зі зловісною усмішкою на устах — вона справді була втіленням деспотичної жінки з моїх марень; риси її обличчя видавалися жорстокими, в очах не проглядалося й сліду доброти чи милосердя.

— Гаразд, — озвалася вона нарешті.

— Ти гніваєшся, — мовив я. — Будеш шмагати мене батогом?

— О ні! — заперечила Ванда. — Я тебе рідпущу. Ти вільний! Більше тебе не затримую...

— Вандо... мене, який тебе так кохає?

— Так, Вас, мій пане! Чоловіка, який мене боготворить, — у її голосі чулася зневага, — однак боягузливого, брехливого і віроломного. Забирайтеся геть, негайно!

— Вандо!

— Нікчемо!

Кров прилила мені до серця, я кинувся до Вандиних ніг і заридав.

— Ще тільки сліз бракувало! — зареготала вона. О, який то був убивчий сміх! — Ідіть, не хочу Вас більше бачити!

— Господи! — скрикнув я знетямлено. — Я зроблю все, що накажеш, буду твоїм рабом, твоєю річчю! Розпоряджайся мною, як захочеш, тільки не відштовхуй від себе! Я пропаду! Я не зможу жити без тебе! — я обхопив руками її коліна, цілував її долоні.

— Так, тобі судилося-таки бути рабом й відчувати батога на своїй шкірі, бо ти не мужчина, — сказала вона, і те, що вона мови-

ла це не в гніві й навіть без хвилювання, а так спокійно й розважливо, боляче шпигнуло мене в самісіньке серце. — Тепер я тебе добре знаю, збагнула твоє собаче нутро — ти здатний молитися на того, хто топче тебе ногами: що більше знущається, то відцані-ше любиш. Я тебе вже пізнала, тепер ще ти маєш пізнати мене...

Ванда сягнистими кроками міряла кімнату, а я валявся на колінах, понуривши голову, і сльози цебеніли мені з очей.

— Ходи до мене! — звеліла Ванда, сідаючи на канапу.

Я послухався і сів коло неї. Вона похмуро дивилася на мене, та раптом погляд її немов прояснів зсередини; з лагідною усмішкою вона притягнула мене до себе й заходилася зціловувати сльози з моїх очей.

* * *

Сміховинність моєї ситуації, власне, у тому, що я, мов ведмідь зі звіринця Лілі, можу втекти, але не хочу і готовий стерпіти геть усе, щойно вона пригрозить відпустити мене на свободу.

** *

Якби ж то вона нарешті знову взяла до рук батога! Від ласки, якою вона мене огортає, мені стає моторошно. Я сам собі здаюся маленькою, упійманою мишкою, з якою пустотливо бавиться граціозна кішечка, щомиті готова роздерти свою жертву, і моє мишаче серце ціпеніє від жаху.

Що вона замислила? Як вона зі мною вчинить?

* * *

Ванда начебто цілком забула про угоду, про моє рабство. Чи може, то, справді, було тільки примхою, і вона відмовилася від своїх намірів тієї ж миті, як я перестав чинити їй опір і упокорився її монаршій милості.

Яка ж вона ніжна, яка ж ласкава вона тепер зі мною. У нас блаженна пора.

* * *

Сьогодні вона попросила мене почитати сцену між Фавстом та Мефістофелем, у якій Мефістофель з'являється в образі мандрівного спудея. Вона не зводила з мене очей, у яких таїлося загадкове вдоволення.

— Не розумію, — заговорила вона, коли я закінчив читати, — як може чоловік так ясно, так гостро, так мудро передавати вичитані з твору великі й прекрасні думки, залишаючись неперевер-шеним мрійником, перечуленим невдахою.

— Ти задоволена, — мовив я, цілуючи їй руку. Ванда лагідно погладила мене по чолі.

— Я кохаю тебе, Северине, — прошепотіла вона. — Мені здається, жодного іншого чоловіка я не зможу кохати більше. Будьмо розсудливими, гаразд?

Замість відповіді я міцно обійняв її; безмежно ніжне, печальне відчуття щастя переповнювало мої груди, очі наповнилися слізьми, і одна сльоза крапнула їй на руку.

— Навіщо плакати! — вигукнула вона. — Яке ж ти все-таки дитя!

Катаючись якось околицями, ми зустріли російського князя, який їхав бричкою. Той, вочевидь, був неприємно вражений, побачивши поруч з Вандою мене, і, здавалось, намагався пронизати її своїми іскрометними сірими очима, вона ж — тієї миті я ладен був упасти навколішки й цілувати їй ноги — вдала, ніби не помітила його, байдуже ковзнула поглядом, наче він якась безживна річ або ж дерево, а тоді з чарівним усміхом повернулася до мене.

* * *

Коли сьогодні я побажав їй "на добраніч", вона здалася мені раптом, без будь-якого на те приводу, розгубленою та пригніченою. Що ж її турбувало?

— Мені шкода, що ти йдеш, — сказала вона, коли я вже стояв на порозі.

— Усе залежить від тебе, тільки ти можеш скоротити термін мого важкого випробування. Прошу, перестань мене мучити, — заблагав я.

— Отож, ти навіть не припускаєш, що цей утиск є мукою і для мене? — дорікнула Ванда.

— То поклади йому край! — вигукнув я, обіймаючи кохану. — Стань моєю дружиною!

— Ніколи, Северине, — м'яко, однак рішуче, заперечила вона.

— У чому річ?

Мені похололо на душі.

— Ти чоловік не для менеї

Я дивився їй у вічі, поволі опустив руку, якою ще обіймав її за стан і вийшов з покоїв, а вона... вона не зупинила мене.

Довга неспана ніч. Скільки рішень я ухвалив і знову відкинув! Уранці я написав листа, у якому повідомляв про розрив наших стосунків. Руки мені тремтіли, а, запечатуючи листа, я обпік собі пальці сургучем.

Коли я піднімався сходами, щоб передати послання покоївці, мені підгиналися коліна.

Раптом двері відчинилися, і з-поза них визирнула голова Банди в папільотках.

— Я ще не зачесана, — усміхнулася вона. — Що це у Вас?

— Лист...

— Мені? Я кивнув.

— Ах, он воно що! Ви хочете розірвати наші стосунки! — вигукнула вона глузливо.

— Хіба не Ви сказали мені учора, що я не гідний бути Вам чоловіком?

—Яй тепер можу це повторити, — незворушно мовила вона.

— То ось... — я простягнув їй листа, тремтячи усім тілом; голос мені зривався.

— Залиште його собі, — сказала Ванда, холодно змірявши мене поглядом. — Ви забуваєте, що вже не може бути й мови про те, чи маєте Ви шанс стати моїм чоловіком, а ось рабом — хоч зараз!

— Милостива пані! — обурено скрикнув я.

— О так, запам'ятайте собі на майбутнє — саме так називатимете мене віднині! — відрізала Ванда, з невимовною зневагою стріпнувши головою. — Залагодьте усі свої справи за двадцять чотири години! Післязавтра я від'їжджаю до Італії, Ви будете супроводжувати мене у ролі слуги...

— Вандо...

— Я забороняю Вам будь-яке панібратство! — сказала вона, карбуючи кожне слово. — А також забороняю заходити до моїх покоїв, доки я Вас не покличу або ж не подзвоню дзвоником, і розмовляти зі мною, доки я сама не заговорю до Вас. Віднині називатиметесь не Северином, а — Ґреґором.

Мною трясло від люті, а ще — не смію цього заперечувати — від насолоди й млосного збудження.

— Але... Ви ж знаєте мої життєві обставини, милостива пані, — ніяково сказав я. — Я залежу від свого батька і сумніваюся, що він дасть мені таку велику суму грошей, яка потрібна для подорожі...

— Тобто ти не маєш грошей, Ґреґоре, — вдоволено зауважила Ванда. — То й ліпше! Так ти цілковито будеш залежати від мене, станеш мені справжнім рабом.

— Ви не берете до уваги, — спробував заперечити я, — що я, як людина честі, не можу...

— Я взяла до уваги, — наказовим тоном урвала мене Ванда, — що Ви, як людина честі, повинні насамперед дотриматися присяги, даного слова супроводжувати мене в ролі раба, куди б я не звеліла; в усьому слухатися мене, щоб я не наказала. А тепер іди собі, Ґреґоре!

Я рушив до дверей.

— Ще ні! Спершу поцілуй мені руку, — і вона з дещо гордовитою недбалістю простягнула мені пальчики для поцілунку, а я — дилетант, осел, нікчемний раб — з палкою ніжністю припав до них пересохлими від жаги та збудження устами.

* * *

До пізньої ночі в мене горіло світло, у великій зеленій грубі палахкотів вогонь, бо треба було ще написати листи, навести лад серед паперів, а осінь, як це в нас зазвичай буває, прийшла навально і зненацька.

Раптом Ванда постукала у моє вікно руків'ям батога.

Я відчинив вікно і побачив її в оздобленій горностаєм каца-байці та високій козацькій горностаєвій шапці — таку полюбляла носити Катерина Велика.

— Ти готовий, Ґреґоре? — насуплено запитала вона.