Верхи на крадених конях

Присвята — Труннові Т.

УДК 82–31

ББК 84(4Нор)

П29

З норвезької переклала Галина Кирпа

Перекладено за виданням:

Per Petterson. Ut og stjæle hester. Forlaget Oktober as, Oslo, 2008

Книжку видано за підтримки NORLA.

This translation has been published with the financial support of NORLA.

Петтерсон Пер

П29 Верхи на крадених конях / Пер. з норв. Г. Кирпи. — Тернопіль: Богдан, 2010. — 192 с.

ISBN 978-966-10-1687-2

ББК 84(4Нор)

УДК 82-31

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворена в будь-якому вигляді без дозволу видавця.

© Forlaget Oktober as, 2008

© Галина Кирпа, переклад, 2010

© Катерина Міщук, художнє оформлення, 2010

© Богдан, майнові права, 2010

ISBN 978-82-495-0587-6 (норв.)

ISBN 978-966-10-1687-2

I

Ранній листопад. Дев’ята година. У шибку добиваються синички. Ударяючись об скло, вони то очманіло кудись летять, то падають у свіжий сніг, де трохи пововтузяться, та й здіймуться в повітря. Хтозна, чи є в мене те, чого їм хочеться. Я дивлюся у вікно на ліс. Понад деревами в бік озера тягнеться червоний промінь світла. Розходжується вітер. Мені видно брижі на воді.

Тепер я живу тут, у маленькому будиночку біля озера, далеко на сході країни. В озеро впадає річка. Вона невеличка, і трохи міліє посеред літа, але навесні й восени чиста й повновода, і в ній водиться форель. Я її навіть ловив. Гирло річки — всього за кількасот метрів звідси. Мені його заледве видно з кухонного вікна, коли берези скидають листя. Як нині, в листопаді. Коло річки стоїть хатина, я бачу, чи горить у ній світло, як виходжу на ґанок. Там живе чоловік, напевно, старший за мене. Таким він мені здається. Але, може, це тому, що я не знаю, скільки років можна дати мені самому, а може, життя було до нього жорстокіше, ніж до мене. Цього я звідси не бачу. У нього є пес, брунатний коллі.

Неподалік на тичці, що стоїть на подвір’ї, в мене є годівничка для пташок. Щоранку, коли розвиднюється, я сідаю з чашкою кави за кухонний стіл і дивлюсь, як вони злітаються. Я налічив їх на таці вісім різних видів. Це більше, ніж було в тих місцях, де мені доводилося жити, але тільки синички добиваються у вікно. А жив я багато де. Нині мешкаю тут. Ще тільки світає, а я вже кілька годин на ногах. Розтопив плиту. Поникав туди-сюди, почитав учорашню газету, помив учорашній посуд, власне, того посуду як кіт наплакав. Послухав Бі-Бі-Сі. Радіо здебільшого працює цілу добу. Я слухаю новини, бо не можу від цього відвикнути, хоч і не розумію, навіщо вони мені здалися. Кажуть, що шістдесят сім років у наші дні — ніяка не старість, вони навіть не відчуваються, так от і мені — я ще держу хвіст бубликом. Одначе, коли слухаю новини, вони більше не займають стільки місця в моєму житті, як досі. Вони не змінюють мого погляду на світ, як змінювали раніше. Може, в тих новинах щось не так, не та манера подачі, чи що, а може, їх забагато. На відміну від інших Всесвітня Служба Бі-Бі-Сі, що транслюється рано-вранці, все подає інакше, там геть нічого не мовиться про Норвегію, зате можна дізнатися про взаємини між такими країнами, як Ямайка, Пакистан, Індія та Бірма, скажімо, в такому виді спорту, як крокет; а мене ніколи він не приваблював і, сподіваюсь, я ніколи його й не дивитимусь. Та я помітив, що «батьківщина крокету» Англія весь час програє. А це все-таки неспроста.

У мене також є собака. Її звати Ліра. Важко сказати, якої вона породи. Та це й не важливо. Ми вже були надворі — присвічуючи кишеньковим ліхтариком, пройшлися, як звичайно, стежкою над озером, вода якого взялася кригою міліметрової товщини аж до того місця, де застигло стояв уздовж берега осінньо-жовтий безживний очерет, а з темного неба тихо й густо трусив сніг і змушував Ліру чхати від задоволення. Тепер вона, скрутившись коло плити калачиком, спить. Сніг уже перестав. Удень він увесь розтане. Я бачу це по термометру. Червона позначка на сонці підіймається.

Усе життя я прагнув жити сам у такому місці, як оце. Навіть коли був щасливий, а то частенько траплялося. Можна сказати, дуже часто. В кожнім разі не рідко. Я був щасливий. Але навіть тоді, скажімо, коли мене хтось обіймав і шепотів на вухо слова, які так хотілося чути, я ні з того ні з сього міг затужити за місцем, де просто було б зовсім тихо. Я міг роками не думати про це, але то не означало, що я не поривався туди душею. І ось я тут, і це майже саме те місце, яке я собі уявляв.

За якихось два місяці завершиться це тисячоліття. Тоді в цьому краї, де я живу, влаштують свято й феєрверки. Я туди не піду. Я лишуся вдома з Лірою, може, пройдуся до озера подивитися, чи тримається крига, напевно, буде градусів десять морозу й стоятиме місячна ніч; а тоді затоплю плиту, візьму пляшчину, що стоїть у мене в шафці, й питиму до зелених чортиків, поставлю на старий програвач платівку Біллі Голідей, голос якої більше схожий на шепіт, як і тоді, коли я слухав її колись у п’ятдесяті в Колізеї в Осло, майже згаслий, але все-таки чарівний голос. Коли платівка дограє до кінця, вкладуся в ліжко, мене здолає важкий, та, на щастя, не вічний сон, а прокинусь я в новому тисячолітті й не надам цьому жодного значення. Мене вже зараз це тішить.

А поки що я тільки те й роблю, що наводжу лад на своєму обійсті. Тут іще непочатий край роботи, мені воно дісталося майже задурно. Правду кажучи, я був готовий викласти за всю садибу куди більше, але конкурентів мені не знайшлося. Втім, тепер я розумію чому, але нічого не вдієш. Однак я задоволений. Здебільшого все намагаюся робити сам, хоча міг би найняти слюсаря, у мене в кишені ще не гуляє вітер, але тоді все надто швидко скінчилося б. Я ж волію розпоряджатися часом. Можна собі уявити, наскільки він тепер важливий для мене. І не тим, як той час минатиме — швидко чи повільно, а тим, що він просто час, у якому я житиму, заповнюючи його природніми речами й діяльністю; я можу ним із кимось ділитися, тоді він стане для мене очевидним і не зникатиме безслідно.

Це сталося вночі. Я зайшов у хату й ліг спати в кімнатчині поряд із кухнею на саморобному ліжкові, яке збив під вікном із дерева; я заснув, перевалило за північ, надворі було темно, хоч в око стрель, і холодно. Я помітив це, коли ще востаннє виходив надвір за будинок до вітру. Я це собі дозволяю. Поки що тут нужник просто неба. Все одно ніхто не побачить. Із заходу стоїть густий ліс.

Мене збудив пронизливий, гучний звук, що раз у раз повторювався; тоді запала тиша, а потім почалося знов. Я сів на ліжку, прочинив вікно й виглянув надвір. У темряві неподалік дороги, коло річки, побачив жовтий жмут світла від кишенькового ліхтарика. Той, хто тримав кишенькового ліхтарика, вочевидь, і подавав звук, що долинув до мене, але я не второпав, яким чином у нього так виходило. Якщо то був він. Затим жмут світла безладно заметався то праворуч, то ліворуч, мовби в безнадії, і перед моїми очима мигнуло зморщене обличчя мого сусіда. У роті він тримав щось схоже на сигару, і коли знов почувся звук, то я збагнув, що він висвистував собаку вабиком, хоч насправді я ніколи досі не чув такого свисту. Тоді він заходився його гукати: «Покере, — гукав він собаку, що звався Покером, — ходи сюди, малий!». Я ліг у ліжко й заплющив очі, проте знав, що вже не засну.

Та все-таки мені хотілося спати. Мене б задовольнили й ті години, що лишилися, їх було замало, але вони потрібні були мені на зовсім інше, ніж раніше. Зіпсована ніч кине недобру тінь на безліч днів прийдешніх, через неї я стану дратівливим і бездіяльним. А я не маю на те часу. Мені треба зосередитися. Тож я знов сів на ліжку, спустив ноги додолу й навпомацки знайшов вбрання, що висіло на спинці віденського стільця. Та щойно відчув, яке все холодне, аж звів дух. Тоді пішов через кухню в передпокій, натягнув на себе стару лоцманську куртку, схопив із полиці кишеньковий ліхтарик і вийшов на східці. Стояла темна темнота. Я знов одчинив двері, просунув руку всередину й увімкнув надвірне світло. Так ліпше. Червона стіна сараю кидала приємний відблиск на подвір’я.

Яке щастя, подумав я. Можна запросто вийти вночі надвір у той час, як сусід шукає свого собаку, нехай у мене навіть пропаде кілька днів, та потім знов зі мною буде все гаразд. Запаливши кишенькового ліхтарика, я став спускатися з подвір’я дорогою туди, де він і досі стояв на пологому пагорку й водив ліхтариком так, що жмут світла поволеньки ковзав кружалом по узліссю, понад дорогою, уздовж берега річки й вертався до вихідної точки. «Покере, — дер він горло. — Покере!» А потім свистів у вабик, і той звук неприємно пронизував тиху ніч, а його обличчя, його поставу ховала пітьма. Я його не знав, хіба що раз-другий перекинувся з ним словом на дорозі, коли минав його хатину, вигулюючи рано-вранці Ліру; аж раптом мені захотілося вернутися додому й забути про все на світі, бо ж навряд чи я йому чимось допоможу, але він уже, очевидно, запримітив світло мого ліхтарика, тож вертатися було запізно, принаймні, в його вигляді було щось таке, що мені таки не хотілося б лишати цього чоловіка вночі самого надворі. Він не мав бути сам у такій ситуації. Це було б неправильно.

— Агов, — півголосом, із поваги до тиші, мовив я.

Він обернувся, і на якусь мить мене зовсім засліпило, бо він навів жмут світла просто мені в лице, але тоді спохопився й опустив ліхтарика. Я ще кілька секунд постояв, поки мої очі знов призвичаїлися до темряви, а потім спустився до нього; ми стояли поруч, і кожен із нас на метровій висоті обводив довкола себе жмутом світла місцевість, і все здавалося інакшим, як удень. Мені не звикати до темряви. Не можу пригадати, щоб я коли-небудь її боявся, хоч, напевно, боявся, але тепер вона сприймалася природно, безпечно й насамперед зрозуміло, попри те, що в ній усе-таки багато чого чаїлося. Та це не мало значення. Ніщо ніколи не зрівняється з рухливістю і свободою людини, ніяка визначена висота, ніяка подолана дистанція, бо нічого цього в темряві немає. Там є лише великий простір, у якому можна обертатися.

— Він знов дременув галасвіта, — сказав мій сусід. — Покер. Цебто мій собацюра. З ним таке буває. Хоч він завжди повертається. Але коли його немає, мені не спиться. Адже в лісі тепер повно вовків. Я навіть не можу замкнути двері, ось так.

Він, здається, був трохи стривожений. Я теж, мабуть, тривожився б, якби мій собака кудись дременув, і не знаю, до чого вдався б, якби йшлося про Ліру, може, теж шукав би її сам посеред ночі.

— Ти знаєш, що брунатний коллі вважається найрозумнішим псом у світі? — спитав він.

— Та чув, — відповів я.

— Цей Покер спритніший за мене, і він це знає, — мій сусід струснув головою. — Боюся, що йому заманулося мною верховодити.

— Мабуть, це не дуже добре, — сказав я.

— Атож, — відповів він.

Я згадав, що ми ще досі так і не познайомилися, тож підняв руку, навів на неї ліхтарика, так щоб йому було її видно, й відрекомендувався:

— Трунн Саннер.

Він збентежився. Збігло кілька секунд, перш ніж він переклав ліхтарика в ліву руку, а правою рукою потиснув мою правицю й промовив:

— Ларс, Ларс Гауґ. На кінці з ґ.

— Дуже приємно, — сказав я, і посеред глупої ночі то прозвучало трохи дивно й відсторонено, як і тоді, коли мій батько сказав «співчуваю» на похороні в глибині лісу багато-багато років тому, і я тут же пошкодував, що сказав тих два слова, однак Ларс Гауґ цього начебто й не помітив. Можливо, він сприйняв їх цілком нормально, і ця ситуація була для нього не дивніша за будь-яку іншу, коли старі чоловіки десь у дорозі вітаються один із одним.

Довкола нас стояла тиша. Цілі дні й ночі хлющали дощі, віяли вітри й безперестанку шуміло в соснах та ялинах, а зараз у лісі було тихо як у вусі, ніде ніщо не ворушилось, і ми стояли тихо — мій сусід і я — і вдивлялися в темряву, аж тут раптом я відчув, що в мене за спиною хтось є. У мене по тілу пробіг мороз, я не зміг із ним упоратися, і Ларс Гауґ це теж помітив. Він присвітив ліхтариком те місце за кілька метрів від мене, і я обернувся й побачив Покера. Заціпенілого й настороженого. Я й раніше помічав, що собака може мати відчуття вини й не приховувати того, але, як здебільшого й нам, собаці не до шмиги було так робити, особливо тоді, коли господар почав сюсюкати з ним якось зовсім по-дитячому, що не личило до обвітреного, зморщеного обличчя чоловіка, який, без сумніву, проводив надворі не одну зимову ніч, переборюючи неймовірні труднощі, долаючи страшні перешкоди зустрічного вітру, я відчув це тоді, як ми потисли одне одному руки.

— Йо-йой, де ти був, Покере? Який же ти дурний собацюра! Чого ти не послухався свого татка, фу, капосний хлопчик, фу, не роби так більше, — він ступив крок до собаки, і той почав стиха, гортанно гарчати й знічено щулити вуха.

Ларс Гауґ зненацька зупинився. Він опустив ліхтарика так, що кружало світла впало на землю, і я ледь-ледь зміг розгледіти білі латки на собачій шкурі, тоді як чорні поглинала ніч, то мало напрочуд дивний, асиметричний вигляд, у той час як негучні хрипкі звуки й далі долинали з майже невидимого місця, і мій сусід сказав:

— Я колись застрілив одного собаку і тоді дав собі слово, що такого більш ніколи не буде. А тепер і не знаю.

Він не хизувався, це легко було помітити; він не знав, що йому очікувати наступної миті, і в мене раптом защеміло серце від жалю до нього. Те відчуття з’явилося хтозна-відки, десь із темряви, де, можливо, щось колись сталося, чи, може, з того, що сталося в моєму особистому житті, про що я давно забувся, і то мене занепокоїло й дуже стривожило. Я кашлянув і промовив якимось не своїм голосом:

— А якої породи був той собака, якого ти застрілив?

Власне, навряд чи то мене цікавило, але я мусив щось сказати, щоб притамувати раптове тремтіння в грудях.

— Німецька вівчарка. Щоправда, не моя. То сталося на хуторі, де я ріс. Першою її побачила моя мати. Вівчарка ганялася на узліссі за сарнами; кілька днів ми споглядали двох майже дорослих, переляканих до смерті сарнок, що паслися в підліску на луці з північного боку. Вони завжди трималися купки, і тоді було так само, а вівчарка накидалася на них, ганяла по колу й кусала, молоденькі сарни мало-помалу геть виснажилися і не мали ніякого шансу врятуватися, моя мати не могла далі на те дивитися, тож зателефонувала ленсманові й спитала, що їй робити, і той сказав: «Просто вбий її». «Доведеться стріляти тобі, Ларсе, — мовила вона, поклавши слухавку. — Як ти гадаєш, зумієш?» Правду кажучи, мені не хотілося стріляти, я майже ніколи не брав до рук рушниці, але мені було страшенно жаль тих сарнок, і до того ж я не міг попросити, щоб стріляла вона, а вдома не було ні душі. Старший брат був у плаванні, а вітчим рубав ліс для сільського багача, як і завжди в ту пору року. Тож я взяв рушницю й почесав через дике поле до лісу. Ніякої вівчарки я не бачив. Стояв собі й прислухався. Була осінь, полудень, повітря висіло прозоре, як скло, від тієї тиші аж хололо на душі. Я озирнувся й кинув погляд на свій будинок, бо знав, що мати вклякла біля вікна і не зводить із мене очей. Відступати було нікуди. Аж тут я зиркнув на стежку, що вела в ліс, і побачив, що до мене мчать дві сарночки. Я став на одне коліно, підняв рушницю і приклав кольбу до щоки; ті чималі сарночки були настільки перелякані, що не помітили мене чи, може, не мали сил зважати ще на одного ворога. Вони взагалі не збилися з бігу, а, вискочивши просто на мене, пролетіли мимо за якихось кілька цалів від моїх плечей, я навіть почув їхнє дихання й побачив блискучі білки в широко розплющених очах.

Ларс Гауґ на хвильку замовк, підняв ліхтарика й навів світло на Покера, що й досі сидів на місці позад мене. Я не обернувся, але почув, як собака стиха загарчав. То був неприємний звук, і чоловік, що стояв переді мною, прикусив губу й пальцями лівої руки мимоволі провів по лобі, а тоді заходився розповідати далі:

— На відстані тридцяти метрів за ними бігла вівчарка. Здоровецька така тварюка. І я вистрілив. У мене не було сумніву, що я влучив, але собака не змінила ні темпу, ні напрямку, тільки здригнулась усім тілом, я все ще сумнівався, тож знов вистрілив, і тоді вона бухнулась на коліна, а потім знов підхопилася й побігла далі. Мене охопив розпач, і я вистрілив ще раз, вона була всього-на-всього за кілька метрів від мене, а тоді впала, задерши лапи догори й пробуксувавши по землі аж до носаків моїх чобіт. Однак іще була жива. Лежала на місці з паралізованими лапами й дивилася вгору, просто на мене, і мені, зізнаюся, раптом стало її жаль, через те я схилився, щоб востаннє погладити її по загривку, а вона під моїми долонями загарчала, намагаючись гризнути мене за руку. По моєму тілу пробіг дрож, і я зі злості ще двічі вистрілив, прямо в голову.

Ларс Гауґ стояв так, що його обличчя перебувало в тіні, кишеньковий ліхтарик знов теліпався на руці, висвітлюючи долі тільки невеличке жовте коло. Хвою. Дрібне каміння. Дві соснові шишки. Покер стояв зовсім тихо й не подавав ані звуку, і в моїй голові крутнулася думка, що собаки таки вміють тамувати віддих.

— Чортзна-що, — озвався я.

— Мені тоді тільки виповнилося вісімнадцять, — сказав він. — То було давно, а я ніяк не забуду.

— Тоді ти, звичайно, більше не стрілятимеш ні в якого собаку, — сказав я.

— Побачимо, — сказав Ларс Гауґ. — Але зараз я зажену таки свого собацюру додому. Вже пізно. Ходімо, Покере, — промовив він уже сердитим, владним тоном і посунув дорогою вниз.

Покер слухняно поплівся за ним на відстані кількох метрів. Біля невеличкого містка Ларс зупинивсь і помахав мені ліхтариком.

— Дякую за товариство, — голосно гукнув він у пітьму.

Я махнув йому своїм ліхтариком, розвернувся і побрався пологим пагорком угору до будинку, відімкнув двері й зайшов до освітленого передпокою. Бозна-чого замикав ті двері, я ж ніколи такого не робив відтоді, як сюди вселився. Не любив їх замикати, а все ж замкнув. Роздягнувшись, я заліз у ліжко під ковдру, звів очі до стелі й став чекати, коли зігріюся. Відчував себе дурником. Потім заплющив очі. Раз чи два, поки я спав, зривався сніг, і, напевно, я уві сні відчув, що погода змінилася й похолодало, а ще я знав, що боюся зими і боюся, що натрусить багато снігу, і до того ж усвідомлював, у який глухий кут себе загнав, оселившись тут. А тоді мені приснилося літо, воно не вивітрилося з голови, коли я й прокинувся. Мені могло приснитися яке завгодно літо, але приснилось надзвичайне й особливе, і тепер ось я думаю про нього, поки сиджу в кухні за столом і дивлюсь, як з озера понад деревами сходить сонце. Краєвид інакший, ніж уночі, і я не можу пригадати жодної причини, через яку замикав двері. Я стомлений, але не настільки, як того боявся. До вечора, напевно, протримаюсь. Підводжуся з-за столу, трохи онімілий, спина затерпла, а Ліра підіймає голову від плити й глипає на мене. Що, знов підемо надвір? Ні, не зараз. Мене переповнює те літо, що раптом почало ятрити мені душу. Літо, що не давало про себе знати стільки років.

Ми йдемо красти коней. Це були ті слова, що він казав, коли стояв перед дверима хатини на сетері, де я жив того літа разом зі своїм батьком. Мені було п’ятнадцять. Це сталося 1948-го десь у перших числах липня. Минуло три роки, як німці вибралися з країни, але мені не в пам’ятку, щоб ми коли-небудь про них говорили. Принаймні мій батько їх не згадував. Він ніколи нічого не розповідав про війну.

Юн часто з’являвся під нашими дверима, і рано, й пізно, і виманював мене надвір: стріляти зайців, ходити через ліс при бляклому місячному світлі аж до самого кряжу, коли стояла мертва тиша, ловити в річці форель, балансувати на лискучо-жовтих колодах, що безугаву пливли за течією якраз навпроти нашої хатини, хоч ліс уже начебто й не сплавляли.

То було небезпечно, але я ніколи не відмовлявся і ніколи нічого не розказував своєму батькові про те, що ми витворяли. З нашого кухонного вікна видно було шмат річки, тож свої коники ми викидали не тут. Починали завжди далеко внизу, десь за кілометр ізвідси, і деколи ті колоди пливли так швидко й так далеко, що нам доводилось витрачати цілу годину, щоб повернутися додому через ліс, і коли ми врешті-решт ставали ногами на землю, то не мали на собі сухого рубчика й дзвеніли зубами.

Юн не хотів водитися ні з ким іншим, окрім мене. В нього було два менших брати-близнюки — Ларс і Одд, але з ним ми були однолітки. Я не знаю, із ким він товаришував решту року, коли мені треба було жити в Осло. Він нічого ніколи про те не розказував, а я ніколи нічого не розповідав про своє життя в місті.

Він не стукав у двері, а просто підіймався собі тихенько стежкою від річки, лишаючи на березі свого вутлого човника, ставав під дверима й чекав, поки я здогадаюсь, що він там. Здебільшого він чекав недовго. Навіть удосвіта, коли я ще спав, раптом у проваллі сну мене поймав такий неспокій, так наче мені припекло сходити до вітру і я, щоб не було пізно, намагався прокинутися; коли ж таки пролупував очі й розумів, що ні до якого вітру мені не треба, то простував до дверей, відчиняв їх і заставав там його. Він, як завжди, усміхався від вуха до вуха і мружився.

— Ти з нами? — питав він. — Ми йдемо красти коней.

Виявлялось, що тими ми, як звичайно, були тільки він і я, а якщо я з ним не піду, то він піде сам і не матиме ніякої втіхи. До того ж важко самому красти коней. Власне, неможливо.

— Ти тут давно стоїш? — спитав я.

— Щойно прийшов.

Він так казав завжди, і я ніколи не знав, чи то правда. Я стояв на порозі в самих трусах і дивився поверх його плечей. Над річкою тремтів туман, уже розвиднілося й віяло прохолодою. І за тих кілька хвилин я відчув, як мої стегна й живіт обсипало гусячою шкірою. Однак я не зрушив з місця, не міг відвести погляду з блискучої, м’якої річки, що випливала з прозорого серпанку блискучою, а трохи праворуч повертала вгору й текла мимо. Я знав її, як Отченаш. Вона снилась мені цілу зиму.

— А чиїх коней? — спитав я.

— Баркальдових. Вони пасуться на вигоні в лісі за хутором.

— Знаю. Зайди в хату, поки я вдягнуся.

— Я постою тут.

Він ніколи не заходив до хати, либонь, через мого батька. Ніколи не говорив із моїм батьком. Навіть не вітався. Втуплювався очима в землю, коли вони, бувало, здибувалися по дорозі до крамниці. Тоді мій батько, як правило, зупинявся, озирався йому вслід і питав:

— Це часом не Юн?

— Він, — відповідав я.

— Що це з ним? — щоразу питав мій батько, зачеплений за живе, і я щоразу відповідав:

— Не знаю.

І я таки не знав, і мені ніколи не спадало на думку спитати. Тепер Юн стояв на ґанку, за який правила сяка-така кам’яна плита, й дивився на річку, а я тим часом схопив свою вдяганку зі спинки стільця, витесаного з суцільного дерева, й хутенько, як тільки міг, понатягав усе на себе. Мені було незручно, що він чекав надворі, правда, я не зачинив дверей, і він увесь час мене, напевно, бачив.

Ясна річ, я мав би розуміти, що в тому липневому ранкові було щось особливе: може, в тумані над річкою та в прозорому серпанкові біля гірського кряжу, може, в білому світінні неба, може, щось у тій манері, якою Юн сказав те, що сказав, чи в його манері рухатися або стояти на камінному східцю, витягнувшись у струнку. Та мені було тільки п’ятнадцять років, і єдине, що я помітив, то це те, що він був без рушниці, яку завжди носив із собою — про той випадок, якщо пробігатиме заєць, а це, звісно, було не дуже дивно, бо рушниця йому просто заважала б красти коней. Тому що ми не збиралися в них стріляти. Наскільки я бачив, він був такий, як звичайно: спокійний і жвавий водночас, із примруженими очима, зосереджений на тому, що ми збиралися робити, і нічим не виказував нетерплячки. Не було таємницею, що порівняно з ним я здебільшого в усьому, що ми витівали, був тугодум. Він мав досвід багатолітніх тренувань. Я добре вмів хіба що мчати річкою вниз на колоді, у мене було відчуття рівноваги, і Юн називав це вродженим талантом, хоч висловлювався не зовсім такими словами.

Саме він спонукав мене лихословити, навчив розслаблятися, не сушити нічим собі голову заздалегідь і почати стримуватися, щоб уміти досягати висот, про які я ніколи й не мріяв.

— Ну от я й готовий, ходімо, — сказав я.

Ми стали спускатися стежкою до річки. Ще було рано. Світле віяло сонця вибивалося з-за гірського кряжу й надавало всьому довкола нас новісінької барви, а те, що було туманом, розтало над плесом і десь зникло. Я відчув крізь светр раптове тепло, заплющив очі і так і йшов, ні разу не спіткнувшися, доки зрозумів, що ми дійшли до берега. Там я знов розплющив очі й по чистеньких, наче вимитих, валунах заліз у човен і сів на задню лавку. Юн відштовхнувся від берега, сів за весла і рвучко й сильно замахав ними навскосяка плинній воді, потім відпустив човна, щоб він трохи поплив за течією, а тоді знов заходився веслувати — і так аж поки добувся на другий берег і причалив там приблизно метрів на п’ятдесят нижче течії. Саме з такої відстані човна не було видно від нашої хатини.

Потім ми зіпнулися на невеличкий схил, Юн — попереду, а я слідом за ним, і почимчикували вздовж загорожі з колючого дроту, що оточувала луку, де росла висока трава, вкрита тонесеньким росяним серпанком; незабаром усі ці отави скосять і розвісять сушитися на вішалах, де сонце висушить їх на сіно. Здавалось, наче я бреду по самий пояс у воді, не відчуваючи жодного спротиву, мовби уві сні. Мені часто снилася вода, я з нею на дружній нозі.

То була Баркальдова лука, і ми проходили сюдою безліч разів, підіймаючися вгору поміж займищами на дорогу, що вела до крамниці, де ми купляли часописи, карамельки чи щось іще, на що вистачало грошей: у кишені за кожним нашим кроком подзенькували монети вартістю в один ере, два ере, а зрідка і в п’ять. Або коли ми йшли в протилежний бік — до Юна додому, де, як тільки ми прочиняли двері, нас із відкритими обіймами завжди зустрічала його мати, ніби я був кронпринцем країни або ще якоюсь знаменитістю, у той час, як його батько ушниплювався очима в тутешню газету чи змивався у клуню, де в нього раптом з’являлись якісь спішні справи. В тому було щось таке, чого я не розумів. Але мене то не обходило. Якщо хоче, нехай собі товчеться в клуні. Грець із ним. Тільки-но літо закінчиться, я однак поїду додому.

Баркальдів хутір починався потойбіч дороги, за декількома полями, де господар раз у два роки сіяв овес та ячмінь, а ті поля простягалися аж до лісу, де стояла клуня; у лісі він тримав четверо коней, що гуляли на великому вигоні, обгородженому високим колючим дротом. Ліс теж належав Баркальдові, і його в нього було чималенько. Баркальд був у цих краях найзаможніший. Ніхто з нас терпіти не міг того чоловіка, але мені важко сказати чому. Він ніколи нам нічого поганого не заподіяв і, наскільки мені відомо, нікому не сказав жодного кривого слова. Але він був власником великого хутора, Юн же — сином незаможного селянина. Майже всі долиняни, що селились над річкою за якихось кілька кілометрів від кордону зі Швецією, були незаможні, а більшість із них і досі жили з тієї городини, що самі вирощували, і з молока, яке відвозили до молочарні. Коли ж надходив сезон вирубки лісу, вони наймалися лісорубами. Зокрема, рубали ліс Баркальдові та ще одному жмикрутові з Берума, що мав тисячі тисяч гектарів лісу, який тягнувся на північ і на захід. Заробітків із того, наскільки я міг помітити, було як кіт наплакав. Може, Баркальдові щось і перепадало, та Юнів батько не отримував нічого, а мій батько й поготів, наскільки я про те знав. Тож, як саме він стягнувся на хатину на сетері, де ми жили того літа, так і лишилося загадкою. Правду кажучи, я не завжди розумів, чим саме мій батько заробляв на хліб: між іншим, собі й мені на життя, бо воно часто вносило свої корективи, хоч у батька завжди все було пов’язано з різним реманентом і дрібною технікою, а бувало він снував купу планів і багато розмірковував із олівцем у руці, після чого мотався по всіх кутках і закутках країни, де я ніколи не бував і не міг їх собі уявити, але хоч би де батько зачіпався за якусь роботу, в жодній відомості на зарплату він уже не числився. Нерідко робота траплялася весь час, іншим разом — менше, та гроші в нього водилися, а тоді, як ми торік уперше приїхали на сетер, він почав ходити навколо і все оглядати, і якось так красиво усміхався, поплескував стовбури дерев, сідав на великий камінь на березі річки, підперши рукою підборіддя, та обводив очима плесо, мовби намагався все це впізнати. Але, звичайно, нічого впізнати не міг.

Стежка через луку вивела нас із Юном уділ, на дорогу, і хоч ми вже ходили тут бозна-скільки разів, тепер усе було інакше. Ми збиралися красти коней і знали, що по нас це видно. Ми йшли на злочин. А злочин змінював людей — щось змінював у їхньому погляді та в їхній ході настільки, що годі було те приховати. І немає більшого злочину, ніж красти коней. Ми знали закон «Захід для Пекоса»[1], бо ж читали про ковбоїв у газетах, і навіть якщо хтось із нас міг би сказати, що ми були сходом для Пекоса, дуже далеким сходом, і щиро запропонував би повернутися назад, оскільки все-таки багато важило, яку дорогу людина вибирає для пізнання світу, той закон не мав милосердя. Якщо ти вкрав коня, то опинявся просто на дереві з мотузом на шиї, а груба сирова нитка врізалася в ніжну шкіру, хтось шмагав коня по клубах, і він зникав з-під твоїх ніг, і ти метляв ними в повітрі, тим часом як твоє життя пролітало в спогадах — дедалі все скупішими й скупішими кадрами, аж поки ті кадри для тебе самого втрачали зміст і все, що ти встигав побачити, переповнене мареннями, врешті-решт поглинав морок. Тобі лише п’ятнадцять років, подумав ти востаннє, це так мало, і все через коня, але тепер уже занадто пізно. Громіздкий Баркальдів будинок сірів на узліссі й здавався набагато загрозливішим, ніж будь-коли. У таку ранню рань вікна були темні, але, напевно, господар стояв біля них, дивився на дорогу, бачив, як ми йшли, і розумів навіщо.

Але тепер ми не могли вернутися. Переставляючи геть задерев’янілі ноги, ми спустилися двісті метрів дорогою, посипаною жорствою, поки будинок зник за поворотом, а тоді побралися вгору стежкою, що вела ще через одну луку, яка теж належала Баркальдові, і зайшли в ліс. Спершу то був густий темний ялинник без підліска, де тільки темно-зелений мох, по якому ми ступали, встеляв землю величезним килимом, а світло сюди ніколи не проникало; ми пробиралися тудою один за одним і весь час відчували, як під ногами вгинався мох. Юн ішов попереду, а я — за ним у спортивних черевиках зі стоптаними підошвами, та ось ми завернули півколом і далі весь час брали праворуч, і помалу над нашими головами світлішало й розвиднювалося, і тут раптом заблищала загорожа з подвійного колючого дроту, отже, ми прийшли. Перед нами відкрилась ділянка вирубки лісу, де не лишилося нічого, крім сосни й берези, що були на диво високі й стояли самітно, нічим не захищені, а деякі з дерев не витримали північного вітру й попростягались долі на всю довжину, вивернувши коріння догори. Однак між пеньками росла соковита густа трава, а за кущами трохи неподалік ми побачили коней, — нам видно було їхні клуби та хвости, якими вони відганяли мух і ґедзів. До нас долинув запах кінських кізяків, болотяного моху й приємні, гострі, всеосяжні пахощі того, що було більше за нас самих і за наше розуміння: пахощі лісу, який тягнувся скільки око сягає на північ, у саму Швецію, а там і у Фінляндію, а далі аж у Сибір, і якби хтось чого доброго заблукав у такому лісі, то його ніколи б не знайшли, навіть коли б той ліс цілий тиждень прочісувала сотня людей; але заблукати в тому лісі, мабуть, не так і погано, подумав я, хоч хтозна, наскільки серйозною була та думка.

Юн зігнувся і проліз між двома колючими дротами, тримаючи рукою нижчий, а я тим часом ліг на землю й перекотився під ним, і так ми обоє перебралися потойбіч загорожі, не зачепившися ні штаньми, ні светрами. Потім тихенько звелися на ноги й подалися через траву до коней.

— Лізь он на ту березу, — сказав він і тицьнув пальцем.

Та велика сумовита береза із дебелим гіллям, найнижче з яких висіло за три метри від землі, стояла неподалік від коней. Неквапливо, але без жодних вагань я почесав до берези. Коні звели голови й повернули їх у мій бік, та не зрушили з місця, не перестали жувати й не затупали ногами. Юн обійшов їх півколом з іншого боку. Я скинув спортивні черевики, обхопив березу обома руками, знайшов у потрісканій корі сучок і спершу вперся в дерево однією ногою, а потім так само легко й другою, і поволі, по-мавп’ячи, поліз угору, поки аж лівою рукою схопився за гілляку, а тоді прогнувся й схопив її правою, відірвавши ноги від шерехатого стовбура, повисів так якусь мить, тоді підтягнувся, вмостився на гілляці й заметляв ногами. Цього разу в мене все вийшло.

— О’кей, — неголосно крикнув я. — Готово.

Юн сидів навпочіпки майже біля самісіньких коней і говорив до них притишеним голосом, а вони стояли головами до нього зовсім безмовно й, нашорошивши вуха, прислухалися до голосу, майже схожого на шепіт. У кожнім разі мені зі своєї гілляки не було чути того, що він казав, та коли я крикнув своє «о’кей», він підскочив і вигукнув:

— Гой-гой!

Юн заплескав у долоні, і коні зірвалися з місця й почали бігати колом. Не дуже швидко, але й не дуже поволі: двоє помчали ліворуч, а двоє прямісінько до моєї берези.

— Будь напоготові! — крикнув Юн і за скаутським звичаєм підняв три пальці вгору.

— Завжди напоготові! — крикнув я у відповідь, перевернувся на живіт і ліг на гілляку, утримуючи руками рівновагу й розчепірити в повітрі ноги, як ножиці. Я відчув легеньке тремтіння у грудях, що підіймалося по дереву від гупання копит на землі, і дрож у зовсім іншому місці, десь у себе всередині, і починався він у животі, а добирався до самих стегон. Але я нічого з тим не міг удіяти, та й не думав про те. Я був напоготові.

І ось надбігли коні. Я почув їхнє важке дихання, дерево затремтіло ще сильніше, в голові відлунювало гупання копит, і як тільки я загледів під собою спину найближчого коня, то з розчепіреними ногами сповз із гілляки, відпустив руки, скочив униз і, втрапивши трохи вище від загривка, так урізався пахом у хребет, що до горла підступила нудота. От Зорро, здавалось, проробляв такі штуки завиграшки, а в мене з очей текли сльози, мені довелося розчепірювати ноги і водночас міцно триматися обома руками за гриву, я припав усім тілом до шиї коня й щосили стиснув губи. Кінь несамовито шарпав головою, ударяючи своїм хребтом мені в пах, а тоді пустився швидким галопом, другий кінь і собі пустився, і ми вкупі помчали між пеньками. Я почув у себе ззаду Юнів крик:

— Вйо-йо-йо!

Мені й самому хотілося кричати, напевно, від радості, та я на те не спромігся, у горлі було стільки блювоти, що мені забило дух, тож я роззявив рота й вивергнув усе на загривок коня. Тепер легкий запах блювотиння змішався із сильним кінським потом, і я більше не чув Юнового голосу. Свистіло у вухах, гупання копит стало далеким, а спина коня підгецувала в такт ударам мого серця; і тоді раптом довкола мене запала тиша, що поглинула геть усе, і в тій тиші я почув птахів. Я впізнав чорного дрозда, що виспівував на верхівці ялини, виляскування жайворонка в піднебессі й багатьох інших птахів, назв яких не знав, і то було страшенно дивно, наче в німому кіно з накладеним звуком, я перебував водночас у двох місцях, і ніщо не завдавало мені болю.

— Вйо-йо-йо! — крикнув я і виразно почув свій голос, хоч, здавалось, ніби він долинав із якогось іншого місця, з того безмежного простору, де виспівували птахи, де з нутра тиші долинав пташиний галас, і тої миті я був цілком щасливий. Мої груди випиналися, мов міх акордеона, й щоразу, як я дихав, народжувались звуки. А тоді між деревами поперед мене щось заблищало, то була загорожа з колючого дроту, ми мчали галопом через вигін і на шаленій швидкості наближалися до загорожі потойбіч вигону, хребет коня твердо врізався мені в пах, і я, міцно вчепившись руками у загривок, подумав: «Зараз будемо стрибати». Але ми не стрибнули. Перед самісінькою загорожею обоє коней розвернулися, і мене, як то буває в таких випадках, скинуло зі спини й швиргонуло далі по прямій лінії, і я перелетів у повітрі аж потойбіч загорожі. Колючий дріт розпанахав рукав мого светра, і я відчув пекучий біль; а коли лежав у вересі, мені здавалося, що вже не маю чим дихати.

Напевно, кілька секунд я був непритомний, бо пригадую, що розплющив очі, наче вперше в житті; все, що побачив, було незнайоме, голова порожня, жоднісінької думки, все як виметено, наді мною висіло кришталево-синє небо, і я не знав, як мене звати і навіть не відчував свого тіла. Не маючи імені, я витав довкола, заново споглядаючи світ, і він якось чудно просвічувався і був красивий, немов зі скла, а потім до мене долинуло іржання й тупіт копит, і реальність повернулася назад вертким бумерангом, із луском улучивши мені в лоба, і я подумав: чорт, мене паралізувало. Я зиркнув на свої голі ноги, що стриміли з вересу, і не відчув між ними та собою ніякого зв’язку.

Я лежав колодою, аж поки побачив Юна, що скакав до загорожі верхи на коні, на шию якому було накинуто мотузку, тож конем можна було правувати. Смикнувши за мотузку, Юн зупинився потойбіч загорожі, і тепер кінь стояв бокаса зовсім-зовсім близько. Юн опустив погляд на мене.

— Чого лежиш? — спитав він.

— Мене паралізовано, — відповів я.

— Та навряд, — сказав він.

— Хіба? — мовив я і знов зиркнув на свої ноги. А тоді підвівся. У мене нила спина й боліло в одному боці, але всередині все було ціле. Лише крізь діромаху в светрі з подряпаного передпліччя цебеніла кров. Я відірвав шмат, що лишився від рукава, й перемотав руку, впершися нею в стегно. Рана страшенно щеміла. А Юн спокійнісінько сидів собі на коні. Тепер я помітив у його руці свої спортивні черевики.

— Може, ще спробуєш? — спитав він.

— Навряд, у мене болить дупа, — відказав я, хоч таки не там у мене боліло найдужче, і мені здалося, наче він злегка на те всміхнувся, однак я не був певен, оскільки сонце засліплювало очі. Він сповз із коня, зняв у нього з шиї мотузку й, злегка підштовхнувши, відпустив геть. То було не добровільно, а знехотя.

Юн проліз через загорожу тим самим робом, як уже й пролазив: зграбно й ніде не подряпавшись. Потім підійшов до мене й кинув у верес черевики.

— Ти можеш іти? — спитав він.

— Мабуть, можу, — відповів я.

Засунув ноги в черевики, не розв’язуючи шнурівок, щоб зайве не нагинатися, і ми знов пішли в ліс. Юн попереду, я слідом: з болем у паху, занімілою спиною, потягуючи ногу й міцно притискаючи руку до тіла; ліс дедалі густішав, і мені думалось, що можу й не витримати довгої дороги додому, коли треба буде вертатися. А ще я згадав свого батька, як він тиждень тому загадав мені скосити траву за хатиною на сетері. Та трава вимахала така висока, що, здавалось, ось-ось ляже й обернеться на цупкий сухий килим, крізь який ніщо вже не проросте. Можеш узяти косу з коротеньким кіссям, сказав він, вона легша для такого новачка, як ти. Я знайшов косу в повітці й щосили заходився косити, мавпуючи рухи свого батька за таким самим заняттям; я махав косою до сьомого поту, і, власне, навіть непогано виходило, хоч коса була незвичним для мене інструментом. Однак під стіною хатини росли цілі хащі високої кропиви, і я поминув її стороною, аж тут з-за рогу вийшов батько, став та й звів на мене погляд. Він схилив голову набік і почав терти пальцями підборіддя, а я випростав спину й чекав, що він скаже.

— Чого ти не косиш кропиви? — спитав він.

Я подивився вниз на коротке кісся, а тоді на високу кропиву.

— Вона так боляче жалить, — відповів я.

І він напівусміхнувся до мене й ледь-ледь похитав головою.

— Від тебе самого залежить, коли піддаватися болю, — сказав він і враз споважнів, підступив до стіни, схопив жалючі кущі голими руками і спокійно почав висмикувати їх із землі, одного за одним, і скидати на купу, і не вгамувався, доки не вирвав геть усе. На його обличчі зовсім не було видно болю, і тепер, коли я чалапав стежкою вслід за Юном, мені стало трохи соромно, тож я випростався, наддав ходу й почимчикував далі своєю звичною ступою, а через кілька кроків навіть не міг збагнути, чого я був повісив носа.

— Куди ми йдемо? — спитав я.

— Я щось тобі покажу, — відповів він. — Тут рукою подати.

Сонце вже підбилося височенько, в лісі стояла духота, відчувалася спека, і з усіх лісових закутків долинали звуки: лопотіли крила, гнулося гілля, тріщали сучки, кричав яструб, десь востаннє в своєму житті зойкав заєць, і весь час тихенько дзуменіла бджола, всідаючись на квітку. Я чув, як у вересі повзали мурашки, а стежка, якою ми ступали, вела на зелені узгір’я; я глибоко вдихав носом повітря й думав, що хоч би як склалося моє життя і хоч би куди мене занесла доля, завжди пам’ятатиму саме це місце і тужитиму за ним. Озирнувшись, я побачив удалині через ґрати сосон і ялин долину, побачив річку, що, поблискуючи, звивалася внизу, побачив на узбережжі крівлю з червоної черепиці Баркальдового тартака, що стояв трохи далі на південь, і кілька дрібних зелених хутірців уздовж вузької смужки води. Я знав людей, які там мешкали, і знав, по скільки душ було в кожній родині, і хоч я й не бачив нашої хатини на тому березі, та достеменно міг би вказати, за яким деревом вона стоїть; мене брала цікавість: чи батько ще спав, чи вже снував подвір’ям, сходячи з дива, де я подівся, бо ж аніскілечки не боявся за мене, так наче знав, що невдовзі повернуся, тож йому, напевно, пора готувати сніданок, і я зненацька відчув, що голодний.

— Це тут, — мовив Юн, — ондечки.

Він тицьнув пальцем на велику ялину, що росла трохи осторонь від стежки. Ми завмерли на місці.

— Яка велика, — озвався я.

— Мова не про неї, — сказав Юн. — Гайда.

Він підійшов до ялини й поліз угору. То було нескладно: міцні, довгі нижні гілки важко звисали донизу, тож за них легко було чіплятися, і на раз-два-три він уже опинився в кількох метрах над землею, а я побрався слідом. Він ліз швидко, але десь метрів через десять сів на гілці чекати, поки ми будемо на однаковій висоті. То було гарне місце, ми зручно вмостилися поруч кожен на своїй товстій гілляці. Він показав на щось неподалік від себе, туди, де його гілка ділилася навпіл. Із розколини звисало пташине гніздо, схоже на глибоку чашу або на якусь конусоподібну торбинку. Я бачив силу-силенну гнізд, але зроду не зустрічав настільки малесенького гніздечка такої граційної, довершеної форми. Воно було зліплене з моху та пір’я. І не висіло, а плавало в повітрі.

— Це корольок жовтоголовий, — тихенько сказав Юн. — Другий виводок.

Він потягнувся вперед, підніс руку до гнізда, сягнув трьома пальцями в прикритий пір’ям отвір і вийняв ізвідти таке манюнє яєчко, що я просто вибалушив очі. Юн став перекочувати його між пучками пальців, тримаючи переді мною так, щоб я міг роздивитися зблизька, і в мене від побаченого замакітрилась голова, і я подумав, що за кілька тижнів ця манюня овальна кулька перетвориться на живу пташку з крилами, завдяки яким то здійматиметься з гілля у височінь, то шугатиме вниз, але ніколи не вженеться в землю, бо в неї є інстинкт і бажання пурхати й долати земне тяжіння. А вголос я сказав:

— Чорт забирай, як дивно, що ця горошина стане живим створінням і полетить!

Це, може, було не дуже красиво сказано і ще менше передавало те легке запаморочливе відчуття, що мене переповнювало. Однак тієї миті сталося щось таке, чого я не мав можливості зрозуміти, бо коли звів очі, то побачив Юнове обличчя — воно було застигле й біле, як полотно. Чи то через ті кілька слів, що я промовив, чи через яєчко, що він тримав, я того ніколи не дізнаюся, але щось було таке, що змусило його раптом змінитися, він дивився мені просто у вічі, ніби досі зроду не бачив, й цього разу не мружився, і зіниці в нього були широкі й чорні. А потім розтиснув долоню і впустив яєчко. Воно полетіло вниз уздовж стовбура, і я не спускав з нього погляду; а потім воно вдарилось об одну з нижніх гілок, розбилося й розлетілось на крихітні світлі дрібочки, що розсипалися бризками на всі боки, сідаючи то там, то сям, мов невагомі сніжинки, й помалу зникли зовсім. Отак це мені запам’яталося, і не можу пригадати, чи доводило мене щось коли-небудь до такого відчаю, як тоді. Я знов поглянув на Юна, коли він потягнувся уперед і однією рукою одірвав гніздо від розколини в гілках, а тоді, тримаючи перед собою в сильній руці, розтер його пальцями на порох усього-на-всього за кілька сантиметрів від мого обличчя. Я хотів щось сказати, але не здобувся на жодне слово. Юнове обличчя скидалося на маску з роззявленим ротом, і з того рота виривалися звуки, від яких спину проймало морозом, я ніколи чогось такого не чув — здавалось, то хрипів диким криком якийсь звір, якого я ніколи не бачив і не мав ніякого бажання бачити. Він знов розтулив руку, ляснув долонею по стовбуру дерева й почав витирати її об кору, — додолу посипались дрібненькі пластівці, зрештою, то була якась тинька, на яку мені несила було дивитися. Я заплющив очі й так і сидів, а коли знов їх розплющив, то Юн уже спускався донизу. Він мовби ковзав по гілках, я бачив якраз під собою його закудлану каштанову чуприну, а він жодного разу не глянув угору. Останні метри він просто відпустив руки і так приземлився на твердий ґрунт, що аж гупнуло, мені чути було той гуп зі свого місця, а тоді упав навколішки, як порожній лантух, і вдарився головою в землю, і так він сидів, зігнутий у три погибелі, здавалось, цілу вічність, і в цій вічності я затамував подих і наче завмер. Я не розумів, що сталося, але відчував, що то через мене. Тільки не знав чому. Врешті-решт він звівся на задерев’янілі ноги й став спускатися стежкою. Я перевів подих і знов поволі вдихнув у себе повітря, у грудях засвистіло, я добре це почув, здається, так свистить у хворих на ядуху. Я знав одного чоловіка, хворого на ядуху, він жив недалеко від нас в Осло. Саме так він дихав. Я підхопив ядуху, подумав я, хай йому чорт, отак і підхоплюють ядуху. Коли щось стається. І почав злазити, не так спритно, як Юн, а десь так, ніби кожна гілка була навігаційним знаком, за який мені доводилося триматися руками стільки, щоб не проґавити єдиної важливої речі, бо весь час я думав про те, що треба дихати.

Невже це тоді різко змінилась погода? Напевно. Я стояв на стежці, Юна ніде не було видно, він згинув з ока на тій дорозі, звідки ми прийшли, і раптом я почув шум у деревах над своєю головою. Я звів голову й побачив, як хиляться одна до одної крони ялин, побачив, як від вітру гнуться високі сосни, а під ногами відчув хвилювання лісового ґрунту. Мені здалося, що я стояв у воді, голова пішла обертом, і я пошукав очима чогось такого, за що можна було б триматися, але все перебувало в русі. Небо, яке щойно ясніло блакиттю, тепер зробилося сталевим, із неприємним жовтим світлом над гірським кряжем потойбіч долини. А ще над тим кряжем гуляли блискавки. І відразу ж грюкнуло так, що я аж здригнувся, потім відчув, що відразу похолодало, і заболіла рука в тому місці, де я порізався об колючий дріт. Став спускатися так швидко, що землі під собою не чув, майже бігом, стежкою, якою ми підіймались, у напрямку вигону для коней. А діставшись туди, я подивився поверх колючої загорожі, чи є між деревами коні, але тепер їх там не бачив, то було очевидно, і мені майнуло в голові чкурнути навпростець, але потім я все-таки обійшов загорожу з цього боку й натрапив на стежку проти дороги. Там завернув ліворуч і став біжка спускатися, вітер уже вщух, але в лісі панувала тремтяча тиша, і щойно виявлена ядуха огидно здавила мені груди.

На дорозі я зупинився. Перші краплі влучили мені в лоб. Ген попереду замаячила Юнова спина. Він не біг, заледве не біг, він ішов не швидко й не повільно. Він просто йшов. Я подумав: може, гукнути його й попросити, щоб почекав, але не був певен, чи мені стане духу. Окрім того щось із тією спиною діялось таке, що змушувало мене помовчати, тож я почав іти слідом за ним, цілу дорогу витримуючи одну й ту саму дистанцію між нами, проминув Баркальдів будинок, де на тлі темного неба вікна тепер горіли ясним світлом, і мені було цікаво, чи господар стоїть біля них, чи бачить нас і чи розуміє, де ми були. Я глянув угору, сподіваючись, що більш не крапатиме, та зненацька над гірським кряжем знов заблискало й загрюкало. Я ніколи не боявся грози, й зараз теж не боявся, але знав одне: коли так часто блискає й гримить, то може будь-кого убити. Дивне відчуття охоплює людину, яку в дорозі застає гроза, а їй немає де сховатися. І тут на мене стіною линув дощ, і я раптом опинився за тією стіною і за кілька хвилин змок до нитки, тож не було вже різниці — голий я чи вбраний. Цілий світ став сірим від води, і я насилу міг розгледіти Юна, що тюпав за сотню метрів попереду. Однак мені не треба було, щоб він показував дорогу, я знав куди йти. Я завернув на стежку, що вела через Баркальдову луку, і якби вже не був такий мокрий, то висока трава випрала б мені штани так, що вони зробилися б важкі та облипли б тіло. Але тепер це не мало значення. Я подумав: ну ось, Баркальдові доведеться почекати кілька днів із косовицею, щоб трава підсохла. Не можна косити мокру траву. Цікаво, чи попросить він нас із батьком допомогати на косовиці, як торік, а ще цікаво, чи сів Юн у човен і поплив річкою сам, чи чекав мене на березі. Я міг би вернутися на дорогу, що вела до крамниці, перейти через міст на другий бік і далі чесати лісом, але то було довго й стомливо. А ще міг би переплисти річку. Мабуть, тепер холодна й сильна течія. Я добряче змерз у мокрій одежі й подумав, що краще було б роздягтися. Зупинився посеред стежки й заходився стягати з себе светр і сорочку. То було нелегко, бо вони прилипли до тіла, але врешті-решт я їх таки стягнув, скрутив тугенько і взяв під пахву. Все тепер було таке мокре, що просто сміх, а дощ батожив мій голий торс, і мені стало на диво тепло. Я провів рукою по шкірі, та майже нічого не відчув — і шкіра, й пальці заніміли, мене змагали сон і стома, й хотілося на хвильку-другу десь прилягти й заплющите очі. Я ще пройшов скількись кроків. Тернув рукою воду з обличчя. Мене трохи млоїло. Аж тут побачив, що вже стою коло самісінької річки, я просто її не чув. Переді мною в човні сидів Юн. Його завжди закустраний чуб тепер був прилизаний і мокрий. Він дивився на мене крізь дощ і заразом спрямовував човна кормою до берега, відпихаючись від дна веслом, але нічого не казав.

— Привіт, — мовив я і незграбно проклигав останні метри до човна по гладенькому круглому камінні. Оступився, та втримався на ногах, скочив у човен і сів на задню лавку. Юн одразу ж заходився гребти, я бачив, що йому було нелегко, бо ми пливли проти хвиль дуже поволі. Він мав намір підкинути мене аж додому, хоч, напевно, був стомлений. Сам же він жив нижче за течією, і я хотів сказати йому, що не треба, мовляв, перевези мене лише на той бік, а решту шляху я й так пройду. Але не сказав нічого. Не вистачило сили.

Нарешті ми припливли. З великим зусиллям Юн розвернув човна й підіпхнув до самого берега, щоб я зійшов просто на сушу. Я так і зробив, зійшов з човна, став на березі й глянув на нього.

— Бувай, — сказав я, — до завтра.

Але він нічого не відповів. А потім ворухнув веслами й пустив човна за течією, а сам дививився на мене примруженим поглядом, і я вже тоді знав, що ніколи того погляду не забуду.

Чотирнадцять днів тому ми, мій батько і я, прибули з Осло до Ельверума потягом, а далі кілька годин пиляли автобусом. Автобус зупинявся за незрозумілим мені розкладом, але в кожнім разі зупинявся часто, а кілька разів мене так розморювало на теплому сидінні, що я засинав, а коли пролупував очі, то не помічав із вікна, що ми просунулися бодай на міліметр, оскільки те, що я бачив, було те саме, що й перед тим, як я заснув: кручена, посипана жорствою дорога, обабіч якої виднілися чиїсь займища та хутори з будинками, пофарбованими в біле, та клунями, пофарбованими в червоне, деякі були маленькі, а деякі трохи більші, а в загорожах із колючого дроту при самій дорозі лежали в траві корови, весь час ремигаючи і приплющивши на осонні очі, майже всі вони були бурої масті, тільки деякі з білими латками на бурому або чорному тлі, а тоді ще й ліс, що темнів за хуторами, від яких тягнулися сині тіні вбік кряжу, який весь час був однаковим.

На поїздку згаявся майже цілий день, та диво дивне — я, здається, не нудьгував. Мені подобалося дивитись у вікно, але коли повіки ставали важкі й теплі, я засинав, та потім знов прокидався й витріщався у вікно в тисячний, а може, й більше, раз, або озирався й зиркав на свого батька, що всю поїздку сидів, уткнувши носа в якусь технічну книжку, де йшлося щось про зведення будинків чи про машини й двигуни, він у всьому тому кохався. Тоді батько зводив очі, глипав на мене, кивав головою й усміхався, і я теж йому всміхався, затим він знов поринав у книжку. А я засинав, і мені снилося щось тепле, щось м’яке, ну а востаннє я прокинувся від того, що батько торсав мене за плечі.

— Агов, патроне, — сказав він, і я розплющив очі й розглянувся довкола.

Автобус, заглушивши двигун, тихо стояв у затінку великого дуба перед крамницею. Я побачив утоптану стежку, що вела до мосту, саме в цьому місці річка текла вузеньким рукавом, а трохи далі бурхливо спадала в бистрінь, і призахідне сонце вигравало на гребені її хвиль. Нам випало виходити останніми. То була кінцева зупинка. Далі ніщо не їхало, решту шляху нам треба було чесати пішака, і я подумав: як це схоже на батька, бо лише він міг узяти мене з собою в таку далечінь, навіть якщо це досі була Норвегія, і я не допитувався, чому саме сюди, бо скидалось на те, що він мене випробовував, а я не мав нічого проти. Я покладався на батька.

Ми підхопили свої клунки та всіляке начиння із заднього багажника автобуса й стали спускатися до мосту. Насеред нього зупинились і задивилися на плинну, майже зелену воду, міцно тримаючи в руках бамбукові вудлища; запах щойно витесаного дерев’яного поруччя ударяв у ніс, ми стали спльовувати в річку, а батько сказав:

— Ану, стривай, Якобе!

Він усю рибу називав Якобами, чи то було вдома, в солоному Осло-фіорді, коли він налягав своїми широкими грудьми на планшир і перевішував над водою осміхнене обличчя, жартівливо погрожуючи при цьому кулаком у глибину: «Ану, стривай, Якобе, ось ми тебе спіймаємо», чи в цій річці, що несла води із Швеції, і, перетнувши кордон і описавши півколо, протікала цим краєм, а тоді знов, за кілька миль на південь верталася у Швецію. Пригадується, як торік я вдивлявся в цю неспокійну воду й роздумував над тим, чи можна якось побачити, відчути або визначити на смак, що ця вода насправді шведська, і ми лише беремо її в борг. Але тоді я був набагато молодший і мало що знав про світ, та й були то всього-на-всього швидкоплинні думки. Ми стояли насеред мосту, мій батько і я, дивились одне на одного й усміхалися, і в кожнім разі я відчував, як мене переповнює очікування.

— Ну, як ти? — спитав він.

— Чудово, — відповів я, а тоді не стримався й засміявся.

А зараз я по дощу підіймався стежкою від річки. У мене за спиною лишився Юн, що плив човном за течією вниз. Цікаво, чи говорив він уголос сам із собою, як часто робив я, опиняючись на самоті. Розповідав про всі свої вчинки, зважував усі за й проти і насамкінець виправдовувався, що в мене не було іншого вибору. Але він, мабуть, сам із собою не говорив.

Я змерз на бурульку, аж цокотів зубами. Светр і сорочка були в мене під пахвою, та який сенс їх знов удягати?! Небо було темніше, ніж навіть уночі. Батько запалив у хатині гасову лампу, тож із вікон лилося жовтаве тепле світло, а з димаря вився, здіймаючись угору, сірий дим; дощ невпинно лупив по даху, тож вода з димом укупі стікали по шиферу, перетворюючись на сіру кашу. То було чудернацьке видовище.

Двері стояли прочинені. Дійшовши до самого ґанку, я внюшив запах смаженого бекону, що проникав крізь освітлену шпарку. Я зупинився під невеличким козирком стріхи. Нарешті дощ перестав шкварити по моїй голові. Я кілька хвилин постояв, потім відчинив двері навстіж і зайшов. Батько порався біля плити, готуючи сніданок. Я стояв на килимку біля порога, поки з мене стікало. Він не почув мене. Я не знав, котра була година, але був певен, що він давно чекав мене снідати. Поверх картатої сорочки на ньому був поношений драний светр, у якому він любив ходити вдома. В нього виросла борода, бо він не голився, відколи ми приїхали. Патлатий і сам собі пан, бувало, казав він, погладжуючи підборіддя. Біля плити стояв чоловік, якого я любив. Я кашлянув, і він обернувся й подивився на мене, схиливши голову набік. У нього вихопилось те, що я й очікував:

— Господи, який ти, хлопче, мокрий, — сказав він.

Я кивнув головою.

— Як хлющ, — сказав я, дзвонячи зубами.

— Стій там, — він відставив сковороду на край чорної плити, метнувся до спальні й вернувся з великим рушником.

— Знімай штани й черевики, — звелів.

Я став знімати. Те далося нелегко. І от я на килимку голий. Як той малий хлопчик.

— Підійди до плити.

Я підійшов. Він поклав у неї ще два поліна й зачинив дверцята. Крізь шпарку в конфорці я бачив, як спалахнув огонь, і хвилі тепла так забили з чорних чавунних дверцят, що мені аж наче припекло шкіру. Тоді він закутав мене в рушник і заходився розтирати, спершу легенько, а потім усе жорсткіше й жорсткіше. Здавалось, ніби я зараз займуся, саме так індіанці труть дві скіпки одна об одну, щоб добути вогонь. Я був закоцюблою сухою скіпкою, а перетворився на вогненну масу.

— Ану, потримай трохи, — мовив він.

Я гарненько загорнув рушником плечі, а батько знов зник у спальні й вернувся звідти з чистими штаньми, грубим светром і шкарпетками. Я вдягався дуже поволі.

— Ти голодний? — спитав він.

— Ага, — тільки й відповів я.

Я сів за стіл. Він подав яєшню з беконом і хліб, який спік у тій старенькій плиті; він нарізав його товстими скибками й намастив маргарином. Я вмолов усе, що він переді мною поставив, і він теж сидів і їв. Ми чули, як дощ порощив по стрісі, дощ тюжив на річку й на Юнів човен, і на дорогу до крамниці й на Баркальдові луки, дощ репіжив на ліс і коней на вигоні, і на пташині яйця на всіх деревах, на лося й на зайця, і на всі дахи в цьому краї, однак у хатині було тепло й сухо. Потріскувало в плиті, і я наминав, поки на тарілці нічого не лишилося, а батько їв, несамохіть усміхаючись, ніби в нас був звичайнісінький ранок, але все-таки це було не так; а тоді я несподівано відчув страшенну втому, схилився на стіл, поклав голову на руки й заснув, як убитий.

А прокинувся я під ковдрою на спідньому ліжку, де, власне, спав батько. І був я повністю вдягнений. По сонцю, яке підбилося угору й заглядало у вікно, я зрозумів, що вже давно за полудень. Відкинувши ковдру, схопився з ліжка й спустив ноги на підлогу. На душі було прекрасно. Поболювало в боці, але мені не хотілося на те зважати. Я вийшов у вітальню. Двері були відчинені навстіж, сонце осявало подвір’я. Блищала мокра трава, а над пагорбом стелився заввишки з метр туманний килим із теплої пари. У вікні дзижчала муха. Перед шафою в кутку стояв батько, він виймав із рюкзака продукти й викладав їх на полиці. Поки я спав, він устиг здолати довгу дорогу до крамниці й назад.

Батько помітив мене відразу й завмер із пакетом в одній руці. Було дуже тихо, і він був якийсь вельми серйозний.

— Як ти? — спитав він.

— Чудово, — відповів я. — У мене все чудово.

— Ну й добре, — сказав він, хвильку помовчав, а тоді спитав: — Сьогодні вранці, коли тебе не було вдома, ти був із Юном?

— Так, — відповів я.

— Що ви робили?

— Ми ходили красти коней.

— Що ти телемешиш? — Здавалось, батько був чимось стурбований. — Яких ще коней?

— Баркальдових. Хоч насправді ми не збиралися їх красти. Просто хотіли на них покататися. Це тільки кажемо «красти», для більшої інтриги, — я несміливо всміхнувся, однак батько на усмішку не відповів. — Але мені не дуже пощастило, — провадив я далі. — Кінь так мене скинув, що я перелетів за колючу загорожу. — Я простягнув до батька поранену руку, але він дивився мені просто у вічі.

— А Юн?

— Що Юн? Він був такий, як завжди. Хіба що в кінці чогось змінився. Йому захотілось показати мені яйця королька у верхів’ї ялини, а тоді раптом усе гніздо вкупі з яйцями узяв і роздушив, ось так, — сказав я, витяг уперед долоню і стиснув її в кулак, а батько, ховаючи останній пакет у шафу, і далі не зводив з мене погляду й кивав головою, потім зачинив дверці й провів рукою по щетинистому підборідді, а я завершив: — А після того він утік, і почалася гроза.

Батько відніс рюкзака до дверей, поклав його там, повернувся до мене спиною й став дивитися на подвір’я. Потім почухав потилицю, обернувся, підійшов до столу, сів і спитав:

— Хочеш знати, про що зараз балакають у крамниці?

Мені було не надто цікаво знати, хто й про що балакає у крамниці, але ж він однаково розповість.

— Так, — відповів я.

Напередодні Юн ходив зі своєю рушницею, як звичайно, на зайців. Хтозна, звідки в нього було те шалене бажання стріляти зайців, але то стало його ремеслом, бо він мав до того неабияку тяму — в одного із двох неодмінно влучав. Це був непоганий результат, як на таке невеличке й проворне звіря. Чи споживала його родина тих зайців, що він приносив, я не знав. Якщо споживала, то вони вже могли їм і приїстися. У кожнім разі додому він вернувся з двома зайцями, підвішеними за вуха на мотузці; він аж сяяв усмішкою, адже того ранку вистрілив двічі і обидва рази влучив. А таке траплялося рідко навіть у нього. Зайшовши в хату, він став шукати матір і батька, щоб похвалитися здобиччю, але мати в той день поїхала до Іннбюґди перевідати знайому, а батько був у лісі. Юн так поспішав на полювання, що забувся глянути, чи є хто вдома, хоч на ньому все-таки лежав обов’язок пильнувати близнюків. Він зняв з плеча рушницю й поставив її в передпокої, повісив зайців за мотузку на кілок і кинувся шукати своїх братів по хаті, та ніде їх не знаходив, і тоді знов вискочив надвір і оббіг подвір’я, навколо хліва й навколо клуні, але й там їх не знайшов. Його охопила паніка. Бігом спустився до річки й став бродити по воді біля їхньої кладки, потім обернувсь і обвів пильним поглядом увесь берег, але все, що побачив, то це вивірку на ялині.

— Бісове поріддя, — буркнув він.

Схилився над водою і став водити по ній руками, мовби відгортаючи її вбік, щоб краще бачити, однак то було ні до чого, вона там досягала йому лише до колін і була прозора, як шкло. Він випростався, зітхнув і тільки-но хотів зібратися з думками, щоб вирішити, що робити далі, як від будинку пролунав постріл.

Рушниця! Він забув поставити її на запобіжник, не вийняв останнього патрона, як робив завжди, коли приходив додому. Та зброя була єдиним його скарбом: він дбав про неї, чистив і глядів, немов свою дитину, відколи батько подарував йому її на дванадцятиріччя, давши сувору настанову, як треба нею користуватися, а надто як не треба. І він завжди ставив її на запобіжник, виймав патрона й вішав рушницю на одне й те саме місце в комірчині високо на кілку. Але сьогодні просто поставив її в передпокої, оскільки раптом згадав те, що йому вилетіло з голови — таж йому доручили глядіти близнюків, які самі лишилися вдома! Їм було лише по десять років.

Юн, брьохаючи по воді, вискочив з річки, трохи пробіг берегом, а далі гайнув навпрошки, і та дорога нараз стала довгою, холоші були важкі й мокрі до самих колін, чвакало в черевиках, і з кожним кроком від того чвакання до горла підступала нудота. На півдорозі до будинку він побачив батька, що мчав із лісу з другого боку садиби. Він ніколи в житті не бачив, щоб батько бігав, і вигляд великого огрядного чоловіка, що галопом вигнався з лісу та біг подвір’ям широкою важкою ступою, незграбно піднявши руки на рівні плечей, ніби гріб проти хвиль, наводило на такий жах, що Юн зупинився й осів у траву. Хоч би що там сталося, тепер уже надто пізно, батько перший зайде в хату, і Юн відчув, як йому не хочеться бачити того, що там сталося.

А сталося там таке: близнюки цілий ранок бавилися тим, що приміряли в льоху старий одяг і зношені черевики. Потім зі сміхом вибралися сходами нагору, і тільки пропхнулися крізь двері, що вели з льоху в передпокій, як побачили зайців, що висіли там на кілку, й рушницю, яка стояла прихилена до стіни. То була Юнова рушниця, вони добре це знали, і старший брат Юн був для них героєм, а якщо вони мали ті самі взірці, що і я в їхньому віці, то Юн був для них Девідом Крокетом[2], Оленячою Ногою[3] та Гекльберрі Фінном в одній особі. Все, що робив Юн, вони копіювали й перетворювали на гру.

Першим до рушниці підійшов Ларс, він схопив її, повертів у руках і крикнув:

— Ану, подивись на мене!

І тут рушниця пальнула. Від тріску й удару з кольби він скрикнув і звалився на підлогу, бо ж нікуди не цілився, йому просто хотілося потримати цю дивовижну рушницю в руках і побути Юном; він міг влучити в ящик на дрова чи в ґанкове віконце, чи в знімок довгобородого діда, що висів якраз над вішаком у рамі, пофарбованій блискучою золотистою фарбою, чи в лампочку, на якій ніколи не було плафона і яку ніколи не гасили, щоб ті, кому доводилося поночі ходити надворі, могли бачити світло з вікна й не заблукали. Однак він ні в те, ні в те не влучив, він попав прямісінько Оддові в серце. І якби щось таке сталося в якомусь ковбойському романі, то там відразу б виявилося, що саме Оддове, а не чиєсь, ім’я було викарбувано на кулі, або що так стояли зорі на небі чи присудила доля. І ніхто-ніхто в цілому світі не міг завадити життєвим шляхам перетнутися тієї зловісної миті й вибрати інший напрям. Бо то інші сили, а не людські, мали тоді владу спрямувати дуло тієї рушниці саме в той бік. Та Юн знав, що все було не так, він лежав, згорнувшись калачиком у траві на моріжку, й побачивши, як батько виніс із хати на руках його брата, подумав, що одна-єдина книжка, в яку навіки було записано Оддове ім’я, була церковна книга.

Мій батько, звісно, не міг розповісти мені всього цього до найменших подробиць. Проте саме так це закарбувалося в моїй пам’яті, і я не знаю, чи я почав прикрашувати все відразу чи це сталося з роками. Але голих фактів тієї події не було чим крити, сталося те, що сталося, і батько запитально подивився на мене через стіл, ніби я міг сказати щось розумне про те, бо я тоді, либонь, знав учасників тієї драми краще, ніж він, але в мене перед очима стояло лише бліде Юнове обличчя і дощ, який пряжив на плинну воду річки, коли Юн відіпхнув човна від берега, й течія понесла його вниз, до будинку, де жив він і ті, хто там на нього чекали.

— Та це ще не найгірше, — сказав батько.

Рано-вранці, напередодні того дня, як Ларс застрілив свого брата-близнюка Одда, їхній матері випала нагода з’їздити до Іннбюґди автомобілем, що доставляє у крамницю продукти. Наступного дня, саме тоді, як усе й сталося, батько мав їхати по неї візком, запряженим кобилою. Їхня гніда п’ятнадцятирічна шкапа звалася Брамина, в неї була біла латка на лобі та білі шкарпетки на ногах. Я вважав її красунею, хоч трохи й неповороткою, а Юн казав, що Брамина, здається, хвора на сінну лихоманку, від якої вона задихалася, що було не зовсім звично для коня. Поїздка кобилою туди й назад до Іннбюґди займала майже цілий день.

Юнів батько стояв посеред подвір’я з мертвим своїм хлопчиком на руках. У траві на моріжку лежав ледве живий старший син, ніби він теж був мертвий. Батько знав, що повинен їхати. Він сказав, що поїде. Йому нічого більше не лишалося. І він має встигнути, йому треба їхати. Він розвернувся й знов пішов у будинок. У передпокої стояв Ларс, геть заціпенілий і онімілий, батько побачив його, але не спроможний був думати ще й про нього, тож подався в спальну кімнату, поклав Одда на подружнє ліжко, вийняв плед і накрив тендітне дитяче тіло. Потім перевдягнув закривавлену сорочку, перевдягнув штани й посунув із хати запрягати Брамину. Краєм ока він загледів, як Юн підвівся й поволі поплівся до стайні. Юн запріг у візка кобилу й став попереду. Батько обернувся й труснув його за плечі, надто сильно труснув, подумалось йому хвилиною пізніше, але хлопець ані писнув.

— Поки я вернуся, приглядай за Ларсом. Із цим неважко впоратися, — сказав батько і глянув убік ґанку, де вже стояв на осонні Ларс, мружачись проти сліпучого світла.

Батько провів рукою по обличчі, на мить заплющив очі, а тоді кашлянув, сів на передок, цмокнув на коня, і візок, завернувши у ворота, викотився на шлях, потім побрався вгору і проз крамницю поволі потрюхикав далі, перед ним пролягав довгий шмат дороги до Іннбюґди.

Юн узяв Ларса із собою в човен і спустився річкою вниз ловити рибу, бо не придумав нічого іншого, їх не було вдома кілька годин. Про що вони говорили, не можу собі навіть уявити. Може, й узагалі не говорили. Може, вони тільки стояли на березі кожен зі своєю вудкою й ловили рибу: закидали вудку та й знов витягали, закидали та й знов витягали, на чималій відстані одне від одного, а довкола них був тільки ліс і глибока тиша. Це я можу собі уявити.

Вернувшись додому, вони занесли свій невеличкий улов у клуню і сіли там чекати. В будинок вони не навідалися ні разу. Пізно ввечері до них долинув шурхіт Брамининих копит по жорстві та поскрипування візка, що котився дорогою. Брати переглянулися. Їм хотілося ще трохи тут посидіти. Потім Юн підвівся, і Ларс підвівся, і вони взялися за руки, хоч не бралися за руки з тих пір, як близнюки підросли, й вийшли на подвір’я, візок уже під’їздив до них, аж тут зупинився, і вони почули, як тяжко дихала Брамина, і як батько її втішав; промовляв дуже добрі й лагідні слова, вони зроду не чули, щоб він звертався так до когось із людей.

Мати сиділа на передку в блакитній сукні в жовті квітки із сумкою на колінах; вона усміхнулась до них і мовила:

— Ось і я, знов удома, яка я рада, — і підвелася, поставила ногу на колесо й сплигнула на землю.

— А де Одд? — спитала вона.

Юн глянув на батька, але той відвернувся від нього і просто втупив очі в стіну клуні й жував, ніби в роті в нього було повно тютюну. Він нічого не розповів. За цілу довгу дорогу через ліс, де вони були самі, він не прохопився їй ані словом.

Похорон відбувся через три дні. Мій батько спитав, чи ми підемо. Я відповів «так». То був мій перший похорон. Бо коли одного з материних братів убили німці, як він намагався втекти із поліційної дільниці в Серланні 1943-го, мене все-таки не було там, де це сталося, і я навіть не знаю, чи був який-небудь похорон.

Є дві речі, які я насправді пам’ятаю з Оддового похорону. Перша та, що мій батько і Юнів батько жодного разу не глянули одне одному у вічі. Хоч мій батько потиснув йому руку й сказав:

— Співчуваю, — те слово прозвучало зовсім недоречно, оскільки ніхто інший, крім нього, того дня його не промовив, однак вони не подивилися одне одному у вічі.

Друга річ стосується Ларса. Коли ми вийшли з церкви й поставали коло відкритої могили, Ларса все дужче й дужче охоплював неспокій, і як тільки священик відправив половину служби й маленьку домовину мали опускати в яму на мотузці, протягнутій через кожну ручку з обох боків, він більше не витримав, вирвався від своєї матері, добіг поміж надгробками майже аж до кінця кладовища й почав там безтямно гасати колом біля камінного муру. Він описував коло за колом, похнюпивши голову й потупивши долу очі, й чим довше бігав, тим тихіше промовляв священик, і спершу на нього обернувся лише дехто з юрби в жалобному вбранні, та мало-помалу їх стало більше, і зрештою уся юрба обернулася дивитися на Ларса, замість того, щоб не зводити погляду з домовини його брата, і так тривало доти, доки хтось із сусідів перейшов по траві на самий край кола, перейняв Ларса тоді, як той пробігав мимо, й підняв на руки. Ларсові ноги все ще бігли у повітрі, однак він не подавав ані звуку. Я глянув на Юна, а він глянув на мене, і я злегка похитав головою, але він ніяк не відреагував, лише дивився мені просто у вічі й ні разу не кліпнув. Пригадую, як я подумав, що ми вже ніколи не підемо разом красти коней, і ця думка засмутила мене більше, ніж будь-що з того, що відбувалося на кладовищі. Це те, що я пам’ятаю. Власне, це вже третя річ.

На займищі, яке мій батько придбав разом із хатиною, ріс ліс. Здебільшого ялина, але траплялася й сосна, а де-не-де тоненькі берізки, затиснуті між темними стовбурами, загалом же хащі починалися від берега, від сосни, що стояла з самого краю серед валунів і наче аж схилялася над водою, а на тій сосні якимось дивним чином було прибито дерев’яний хрест. Потім ліс ледве не повним колом огинав подвір’я, хатину, повітку та зелений моріжок, а далі, густий, як стіна, тягнувся до вузької дороги, де наше займище закінчувалось. За дорогу, власне кажучи, правила всього-на-всього злегка посипана жорствою стежка, що петляла між розлогими ялинами з переплетеним на землі корінням, вона брала початок від річки і трохи вела вздовж східного боку берега, тоді здіймалася до дерев’яного мосту, а там звертала в «центр», цебто до крамниці й церкви. Це звідти нам довелося чесати, коли ми приїхали автобусом у кінці червня, або в тих випадках, коли який-небудь бовдур залишав човна не на тому березі, що треба: на східному чи на західному — то залежало від того, де ми перебували. Тим бовдуром, як правило, виявлявся я. А звичайно ми ходили через Баркальдову луку попід загорожею й перепливали річку човном.

Зранку десь на одну-дві години наша хатина опинялася в затінку через той густий ліс із південного боку, хтозна, може, саме тому батько й поклав собі геть усе вирубати. Напевно, йому потрібні були ще й гроші, але щоб дуже, то я такого не помітив, я розумів, що ми приїздили до цієї річки другий рік поспіль для того, що йому треба було неспішно й спокійно обміркувати інше життя, ніж те, що лишилося позаду, і він мусив це обмірковувати в іншому місці, а не вдома, в Осло. Це рік розвилки доріг, казав він. Те, що він узяв мене з собою, надало мені статусу, який виявився недоступним моїй сестрі, бо їй довелося лишитися в місті з матір’ю, хоч вона була на три роки старша за мене.

— А в мене й немає ніякого бажання жити з вами, я не хочу мити посуд і прати, поки ви ловитимете рибу. Хіба я дурна? — мовила вона, і таки мала слушність, але я, напевно, розумів свого батька, тому що кілька разів чув, як він твердив, що не може думати в присутності жінок. Сам я ніколи не мав такої проблеми. Навпаки.

Згодом мені спало на гадку, що він, мабуть, мав на увазі не всіх жінок.

Одначе затінок, на який він нарікав, мало нам дошкуляв, але він усе бурчав: бісова тінь, оце називається літо, вакації, хай їм чорт, і лаявся, як бувало тоді, коли матері не було вдома. Вона виросла в місті, в якому, за її твердженням, усі лихословили, і тепер їй більше не хотілося чути ніяких чортихань. Особисто мені здавалось, що сховатися від сонця в час спеки було непогано, бо тоді ліс мовби завмирав на пекучому осонні й видихав запахи, від яких мене так розварювало, що я міг заснути навіть посеред дня.

Та хай би яка там була причина, батько так вирішив. Більшість лісу хотів зрубати, колоди відтягнути до річки й сплавити їх на тартак у Швецію. Це вже було щось новеньке, тому що Баркальдів тартак стояв лише за якийсь кілометр ізвідси нижче за течією, правда, він був просто на подвір’ї і, мабуть, замалий для того лісу, що ми збиралися вирубати. Але ж шведи відмовилися купувати деревину на місці вирубки, як заведено, і обіцяли заплатили тільки за те, що прибуде до тартака. Окрім того вони не хотіли брати на себе відповідальності за сплав лісу. В липні не беремо, казали вони.

— Може, будемо рубати потроху, — запропонував я, — щось тепер, а щось наступного року?

— Я сам вирішу, коли мені рубати свій ліс, — відповів він.

Я все-таки не вважав, що він усе вирішував, але вдав, що погоджуюсь. Для мене це не мало ніякого значення. Найбільше я переймався тим, чи візьме він мене з собою сплавляти ліс і кого ще попросить допомагати, адже то була тяжка робота і, безперечно, небезпечна для недосвідченої людини, а, наскільки мені було відомо, моєму батькові раніше не доводилося рубати ліс. Він навіть не дуже на тому тямив, сьогодні я це розумію, але в нього була тверда впевненість, що зможе витримати що завгодно й досягти успіху.

Однак спершу треба було покосити луки. Після грози дощі вляглися, за два короткі дні трава висохла, і якось уранці на подвір’ї з’явився Баркальд — із новою зачіскою та руками в кишенях — і спитав, чи не могли б ми побрати вила й за кілька днів постогувати йому сіно. Мовляв, з торішньої косовиці вийшов би пшик, коли б до неї не доклали рук ми з батьком, а особливо я, — це мені було зрозуміло з його напрочуд улесливого тону, але ж я був не в тім’я битий і змикитив, що він просто прийшов вербувати нас на дармову підмогу в жнива. Та ба, ми тоді мали купу роботи.

Ми стояли на ґанку, батько провів рукою по зарослому підборіддю, на хвильку примружив проти сонця очі, а тоді скоса глянув на мене.

— Що скажеш, Трунне Т? — спитав він.

Я мав іще одне ім’я — Тобіас, але сам ніколи про нього не згадував, це «Т» вигулькувало лиш тоді, коли батько хотів здаватися серйозним і подавав мені знак, що тепер можна буде трішки поваляти дурника.

— Е, ні-і, — відповів я, — це просто неможливо.

— До того ж нам і самим є що робити, — сказав батько.

— Певна річ, — вів я далі, — ми тут затіяли те, що давно треба було зробити, та якщо на пару днів зуміємо відкласти, можливо, щось і вийде.

— Можливо, хоч і складно, — відповів батько.

— Так, складно, — додав я, — що там казати. Але можна ж піти одне одному на виручку.

— Ти маєш слушність, — згодився батько і вже глянув на мене з цікавістю. — Взаємовиручка — загалом непогана штука.

— Можна просити коня з упряжжю, — сказав я, — на кілька днів наступного тижня або через тиждень.

— Саме так, — завторував мені батько, широко всміхаючись. — Годиться. Що на це скажеш, Баркальде?

Баркальд стояв на подвір’ї з розгубленим виразом обличчя, слухав нашу заплутану розмову і розумів, що тепер його було загнано в пастку. Почухавши голову, він промимрив:

— Атож, звісно, нехай буде по-вашому. Можете взяти Бруна.

Напевно, йому хотілося спитати, навіщо нам усе-таки кінь, але він уже не відчував себе господарем становища і нізащо не хотів пошитися в дурні.

Баркальд сказав, що збирається косити завтра, і щоб ми з’явилися на північну луку тільки-но спаде роса; потім підняв на прощання руку, зрадівши, що вже можна йти, спустився до річки й сів у свого човна, а батько взяв руки в боки, подивився на мене і промовив:

— Та це ж просто геніально, як ти до цього додумався?

Він навіть не уявляв собі, як ретельно я обмірковував сплав лісу, а оскільки ніколи не чув від нього жодної згадки про якого-небудь коня, то й заходився діяти, бо розумів, що тягати дерево до річки вручну ми навряд чи зможемо. Однак я нічого не відповів, лише усміхнувся й знизав плечима. Він узяв мене за чуприну й злегка поторсав мою голову.

— А ти не в тім’я битий, — мовив він, і я з ним був згоден. Я ніколи не вважав себе дурнем.

Минуло чотири дні від похорону Одда, і відтоді я не бачив Юна. І це було якось дивно. Я прокидався вранці й прислухався, чи не почую його кроків на подвір’ї та на ґанку, а ще прислухався, чи не скрипіли весла в кочетах, як він на них налягав, і чи не стукнувся його човен об каміння, причалюючи до берега. Але щоранку було тихо, хіба що цвірінькали птахи, шамотів вітер у кронах дерев, і дзеленькали дзвоники, коли із сетерів, що тяглися північніше й південніше від нас, гнали череду на пасовисько за нашою хатиною, щоб корови паслися на зелених косогорах цілий день, поки о п’ятій годині туди прийдуть доярки і, гейкаючи на них, поженуть додому. Я лежав у ліжку біля відчиненого вікна й слухав той металевий ніжний дзенькіт, який мінявся залежно від того, куди корови йшли, і думав, що мені не хочеться бути в жодному іншому місці, а лише в цій хатині разом із батьком, хоч би що сталося, і щоразу, як я вставав і не виявляв Юна перед дверима, відчував якусь полегкість. Мені ставало від того соромно, у горлі наче відкривалась рана, і той біль не минав кілька годин.

Я не бачив його й коло річки, він не стовбичив із вудкою на березі й не снував човном сюди-туди, батько не питав мене, чи ми бачимось, і я не питав у батька, чи він його бачив. Отак і жили. Ми підснідали, вдягтися в робочий одяг, спустилися до старого човна, що дістався нам у додачу до хатини, й попливли через річку.

Світило сонце. Я сидів на задній лавці з заплющеними очима навпроти сонця й навпроти такого знайомого батькового обличчя, поки він упевнено веслував, і мені тоді подумалось: що відчував той, хто зарані попрощався з життям? Той, хто рано попрощався з життям, ніби тримав у руці яйце, а тоді розтулив долоню, впустив його додолу, і воно розбилося, і я зрозумів, що того не можна відчути. Якщо ти помер, то ти помер, а чи збагнув ти тієї коротесенької миті до смерті, що наближається кінець? Чи були в тебе якісь відчуття? Мені уявилася вузенька шпарка, як ото при ледь-ледь прочинених дверях, і я протиснувся в неї, бо мені так кортіло туди зайти, навпроти моїх повік поблискувала золота смужечка сонця, і я раптом наче заплив усередину і перебував там, напевно, одну мить, мені не було страшно, тільки стало сумно й дивно, як усе було тихо. Коли розплющив очі, те відчуття не зникло. Я подивився поверх водяної рівнини на той берег, він був на місці. Глянув на батькове обличчя, ніби десь іздалеку, раз-другий моргнув, глибоко вдихнув повітря і, либонь, злегка здригнувся, бо він усміхнувся до мене й поцікавився:

— З тобою все гаразд, патроне?

— Ну, авжеж, — після невеличкої паузи відповів я.

Та поки ми причалювали до берега, прив’язували човна і простували вздовж загорожі через луку, я відчував, що в моїй душі щось лишилося — якась жовтенька цятка, і я не знав, чи коли-небудь її позбудуся.

Коли ми прийшли на північну луку, там уже зібралося трохи люду. Сам Баркальд стояв біля сіножатки з віжками в руці й збирався на неї сідати. Я впізнав коня, в мене й досі боліло в паху після нашої спільної скачки, а ще я там побачив двох тутешніх чоловіків та якусь незнайому жінку, не схожу на селянку, либонь, вона доводилась родичкою комусь із хуторян; пані ж Баркальд балакала з Юновою матір’ю. В обох коси були зібрані на маківці, обидві були у вилинялих ситцевих квітчастих сукнях, що облягали тіло, і в напівчоботях на босу ногу, в руках вони тримали граблі з держаками вдвічі довшими за них самих. Ми чули їхні голоси, що прорізували вранішнє повітря, ще знизу від дороги, і Юнова мати здавалася тут, на луці, інакшою, ніж у себе вдома, в тому тісному будинку, і це було так помітно, що відразу впало мені у вічі, і батько, очевидно, помітив те саме. Якось мимоволі ми повернули одне до одного обличчя і, переглянувшись, зрозуміли один одного. У мене кров залила щоки, я відчув хвилювання і водночас був прикро вражений, хоч і не знав чим: чи своїми чудернацькими думками, чи відкриттям того, що батько теж думав так само. Коли він побачив, як я зашарівся, то стиха засміявся, але не так поблажливо, як бувало. Він просто засміявся. Майже натхненно.

Ми потюпашили по траві до сіножатки й привіталися з Баркальдом та його дружиною, а Юнова мати подала нам руку й подякувала за те, що ми приходили на похорон Одда. Вона була невесела, з трохи припухлими очима, але не пригнічена. На ній лежала красива засмага, вона була в блакитній сукні, й очі в неї були блакитні та блискучі, і була вона всього на кілька років молодша за мою маму. Вона вся світилася, і я мовби вперше побачив її так виразно, і мені стало цікаво, чого то так: чи через те, що сталося, чи щось інше змушує людину так триматися духом і світитися. Мені довелося тупити очі долу або дивитися кудись удалечінь, щоб не зустрітися з її поглядом, а потім я гайнув туди, де стояли вішала для сіна і лежав реманент, вийняв собі звідти вила, обперся на них і вже ні на що не дивився, а просто чекав, поки Баркальд почне косити. Батько лишився біля гурту, вкидаючи в балачку слово-друге, а тоді також відійшов і підняв з трави вила, що лежали між двома котками сталевого дроту, встромив їх у землю й став чекати так само, як і я, і весь цей час ми уникали дивитися одне на одного, та ось Баркальд, що сидів на передку сіножатки, цмокнув на коней, опустив ножі й рушив з місця.

Лука ділилася на чотири латки, тож стільки вішал ми мали накласти; Баркальд косив траву по прямій лінії посеред першої латки. За кілька метрів від краю луки ми забили молотком навскоси до землі міцного кілка, обв’язали його кінцем сталевого дроту з котка і гарненько прикріпили, а далі моїм обов’язком було підняти котка за дві витерті до блиску ручки й відмотувати дріт і, натягуючи його, йти задки на щойно скошену Баркальдом латку. Це давалося нелегко, вже за кілька метрів я натер долоні й відчув біль у плечах, бо ж мені з тим важезним котком довелося виконувати три дії заразом, а м’язи ще не розігрілися. За кожним відмотуванням дроту коток ставав легший, але я вже добряче натомився, і все єство раптом так заопиралося, що мене аж узяла злість, і я подумав: дідька лисого, я вам не чистоплюй, я вам не скиглій, не діждетеся, а тим часом Юнова мати дивилась на мене своїм сліпучо-блакитним поглядом. Від мене самого залежить, коли піддаватися болю і показувати його комусь чи ні, і я так погамував біль, що ніхто не помітив його на моєму обличчі, підняв руками коток і розмотував дріт доти, доки дійшов до самого краю луки, а там з гідністю поклав його у колючу стерню і, демонструючи цілковитий спокій, випростався, засунув руки в кишені й розслабив плечі. Потилицю ніби різало ножами, і я поволеньки почвалав до гурту. А коли минав батька, то він немовби ненароком простяг руку, погладив мене по спині й тихо сказав:

— А ти молодець.

І цього було досить. Біль зник, і я вже ладен був хапатися за іншу роботу.

Баркальд закінчив косити першу латку на луці й провів першу смугу наступної, тепер він стояв біля коня, курив і чекав, поки ми перепочинемо. Він тут командував і, за словами мого батька, належав до тих типів, що найкраще працюють сидячи, а відпочивають стоячи, коли то не затягується на хтозна-скільки, бо довго стояти вони не витримують. Якщо їм було від чого відпочивати. Щось я сумніваюся. Поганяти цього коня — робота не бий лежачого. Він тягав сіножатку вже стільки разів, що міг би тягати її й наосліп, а тепер кінь нудився і поривався до роботи, хоч таки мусив стояти на місці, оскільки Баркальд у всьому любив порядок і не мав наміру скошувати цілу луку за раз. Спершу одну латку, потім другу, до того ж у чистому небі сяяло сонце, віщуючи справжні погожі дні. День був такий гарячий, що ми відчули, як змокріли від поту сорочки на спині, й щоразу, як піднімали щось важке, з лоба котився піт. Сонце якраз стояло з південного боку, ніщо не кидало в долину ані найменшої тіні, річка звивалася й мерехтіла, і до нас долинав її гомінкий хлюпіт під мостом біля крамниці. Я набрав оберемок кілків і поніс їх розкладати на певній відстані вздовж дроту, тоді вернувся узяти ще, а батько та один із тутешніх чоловіків відмірювали відстань і за допомогою лома через кожні кілька метрів видовбували глибоку яму уздовж лінії — по черзі то з одного, то з другого боку дроту, всього вийшло тридцять дві ями, і батько, тепер у самій майці, білій на тлі чорного волосся, засмаглої шкіри й лискучих голих плечей, підіймав великого лома вгору й щосили вганяв у виїмку, що затягувала того лома в сиру землю, батько працював мов заведений, батько був щасливий, а Юнова мати йшла слідом, втикаючи кілки в ями всю дорогу до того місця, де лежав коток дроту і ще один кілок, якого пора було забивати, щоб закріпити розтяжками вішало, але я не міг відвести від них погляду.

Аж тут вона зупинилася, впустила кілок у траву, відійшла трохи вбік, стала до нас спиною і задивилася на річку, а плечі в неї здригалися. Тоді батько випростав спину, перестав довбати і чекав, стиснувши руками в рукавицях лома, та ось вона обернулася з просвітленим мокрим обличчям, і батько всміхнувся й кивнув їй головою, ще й так хвацько, що пасмо чуба впало йому на лоба, він знов звів догори лома, а вона відповіла йому статечною усмішкою, підійшла, нагнулась, підняла кілка і, покрутивши ним туди-сюди, запхнула в яму так, що той кілок став. І далі вони працювали в тому самому темпі, що й досі.

Ані Юн, ані його батько не прийшли, хоч я був певен, що прийдуть, оскільки торік вони працювали з нами, але, може, в них наспіли свої справи, чи вони просто не могли. Дивно те, що вона знайшла сили прийти, та побачивши, як вона тут тримається, я перестав про це думати. Напевно, батько проситиме всіх їх трьох допомогти нам сплавляти ліс. А чому б і ні? Таж Юнів батько зуби на тому проїв, хоч все-таки я не міг собі уявити, як то воно буде, якщо вони з моїм батьком і досі не дивляться одне одному у вічі.

Коли впоперек луки постав цілий ряд гостроносих кілків, треба було між ними на висоті стегна натягати сталевий дріт і по черзі робити петлі — то з правого боку, то з лівого, так щоб дріт пролягав якраз посередині. За це взялися двоє тутешніх чоловіків: один був довготелесий, а другий курдупель; це, вочевидь, була прекрасна пара, їм, напевно, доводилося робити те не вперше, тож вони упоралися швидко й спритно, напнули дріт як струну на гітарі й обмотали ним у самісінькому низу останнього кілка й міцно прикріпили його до стовпа, якого Баркальд забив у протилежному кінці. А потім ми всі побрали граблі, розійшлися віялом на певній відстані одне від одного й заходилися згрібати траву з усіх країв у бік вішала, й відразу ж стало зрозуміло, чого в граблів такі довгі держаки. Ми діставали ними так далеко, що охопили геть усю латку й ніде не лишали ані бадилинки, попри те, що долоні весь час ковзалися по держаку й нам довелося вдягати рукавиці, щоб за якусь годину не розтерти до крові пухирів. А тоді ми завішували травою перший дріт, дехто кидав вилами, утримуючи рівновагу й проявляючи неабияку спритність, а решта — руками, як, скажімо, ми з батьком, бо ж у нас не було такого досвіду, як у решти. Але й так непогано виходило, а голі наші руки з тильного боку дедалі більше зеленіли, дріт угинався від трави, й ми напнули новий, і його теж завісили, а потім ще один, ще і ще, аж поки у висоту постало п’ять напхом напханих травою дротів, а горішній, трохи тонший, шар трави стирчав донизу обабіч дроту, як плеската стріха, тож коли зарядять дощі, вода з неї просто стікатиме додолу, вішало стоятиме так собі місяцями, а сіно і зверху, й знизу буде сухе-сухісіньке. Баркальд твердив, що воно тут висохне не згірше, як на сіновалі, треба тільки все зробити правильно, а ми, наскільки я міг бачити, ніде не партачили. Здавалось, ніби тут, упоперек цієї луки, споконвіків стояло вішало — осяяне сонцем, із довженною тінню, що тягнулася позаду й заповнювала кожну лисинку на луці і надавала їй, так би мовити, форми якоїсь первозданності, і хоч тоді я називав це іншим словом, та дивився на нього з трепетною радістю. Мені ще й досі стає радісно на душі, коли я в якійсь книжці бачу на знімку вішало, дарма що нічого такого тепер немає. Ніхто більше ніде в Норвегії не сушить сіна таким способом; сьогодні одна людина керує і трактором, і осушувальною системою, і сіноворушилкою, і сінопресом, що пакує білі пластикові кулі в смердючі силосні башти. Тож відчуття радості відпливає у минуле, в ту добу, що відбула у небуття, і до тебе раптом приходить розуміння, який ти старий.

Я не впізнавав його жодного разу, як бачив, коли мигцем вітався з ним від дороги, проходячи мимо його садиби з Лірою, бо мені й гадки не було когось тут упізнавати. Він тоді стояв коло своєї хатини і складав у штабелі дрова під навісом, а я проходив дорогою, міркуючи про зовсім інші речі. Навіть коли він назвав своє ім’я, мені воно нічого не сказало. Але зайшовши в хату і вклавшися посеред ночі в ліжко, я поринув у роздуми. В тому чоловікові та в його обличчі, що мелькало переді мною у миготливому світлі кишенькових ліхтариків, таки щось було. І раптом мене пройняв здогад. Це той самий Ларс, хоч востаннє я бачив його в десятирічному віці, а зараз йому перевалило за шістдесят, і якби це було написано в якомусь романі, то я просто роздратувався б. А читав я дуже багато, надто в останні роки, та й раніше, звісно, також, і завжди обдумував прочитане, тож такого штабу випадковості в художній літературі здаються мені штучними, принаймні, в сучасних романах, і мені важко в них вірити. Можливо, це виходило в Діккенса, але Діккенс описував довгу життєву історію, що давно минула, де все закінчувалося майже однаково, там рівновага, яка один раз була порушена, відновлюється для того, щоб боги могли усміхатися. Може, це моя втіха чи протест проти цього божевільного світу, бо ж усе вже не так, теперішній світ змінився, і я ніколи не згоджувався з людьми, які вважають, що долі конем не об’їдеш. Вони скиглять, вони опускають руки й хочуть, щоб їх жаліли. Як на мене, ми самі творимо своє життя, я принаймні своє уже створив, що в мене з того вийшло — це вже справа така, і відповідальність за нього я повністю беру на себе. Та ба, з усіх місць, куди мене могло занести, я опинився саме тут.

Однак це нічого не міняє. Це не міняє мого наміру щодо цього місця, моє проживання тут не міняє мого відчуття, все буде як і раніше, я певен, що він мене не впізнав, а ще я подумав: нехай усе так і лишається. Очевидно одне. Дещо маю уточнити.

Мої плани щодо цього місця вельми прості. Тут буде моє останнє пристановище. Я не сушу собі голову тим, скільки це протягнеться. Тут кожен день немов останній. І насамперед мені треба подбати, як перезимувати, коли нападає багато снігу. До Ларсової хатини двісті метрів дорогою вниз, а звідти ще метрів п’ятдесят до траси. А з моєю спиною неможливо буде розчищати шлях самотужки. Хоч навряд чи це можливо й зі здоровою. Я не з тих, у кого руки сверблять до роботи.

Розчищена дорога — то гарна річ, а ще добре мати надійний акумулятор в авто, якщо справді стане холодно. До центру села, де кооперативна крамниця, шість кілометрів. І все-таки добре було б запастися дровами, щоб було чим топити. В будинку є два радіатори, але вони старі й, здається, більше з’їдають електроенергії, ніж дають тепла. Я міг би купити кілька сучасних олійних обігрівачів на колесах — їх просто вмикають в розетку й за потреби пересувають по всьому будинку, але подумав, що мушу задовольнитися тим теплом, яким сам себе забезпечу. На щастя, в повітці, куди я заглядав, як приїхав, лежали великим штабелем хтозна-колишні березові дрова, хоч їх далеко не досить, до того ж ті дрова такі сухі, що вмент згоряють, тож згодом, за скількись там днів я спиляв купленою тут бензопилкою всохлу ялину й вирішив, що згодом повідцюкую гілля, порубаю її на поліна однакового розміру й поскладаю їх штабелями поверх хтозна-колишніх дров, поки ще є трохи часу. Бо ж береза вже ось-ось закінчиться.

Я купив бензопилку «Jonserd». Не тому, що вважаю її найкращою маркою, а тому, що тут використовують лише «Jonserd», а той, у кого я її купив у сільській механічній майстерні, сказав, що вони нічого не візьмуть із мене, якщо я прийду з поламаним ланцюгом і захочу, щоб мені його полагодили. Пилка не нова, але щойно в ній усе до найдрібніших деталей перебрано, а ланцюг зовсім новий, чоловік викликав неабияку довіру. Виходить, тут віддають перевагу марці «Jonserd». I «VOLVO». Я ніколи не бачив стільки «VOLVO» в одній місцевості: від найновіших розкішних моделей до стареньких завалюх, більше останніх, аніж перших, а якось перед поштою в 1999 році я бачив навіть одне «PV». Усе це мало б розповісти мені щось про цю місцевість, але я не знаю, що саме, може, те, що тут уже зовсім недалеко до Швеції та її найдешевших околиць. Мабуть, усе дуже просто.

Я сідаю в авто і їду. Дорогою вниз, і понад річкою, повз Ларсову хатину, а потім лісом на трасу, і весь час мені видно озеро, що поблискує праворуч поміж деревами, поки раптом воно опиняється позаду, а обабіч шляху відкривається рівнина з жовтими, давно скошеними полями. Над ними великими зграями шугають ворони. Літають під сонцем і мовчать. З другого краю рівнини стоїть лісопильня біля річки, яка виявилася ширшою, ніж здавалась мені з мого будинку, але вона впадає в те ж саме озеро. Раніше по ній сплавляли ліс, тому там і стоїть лісопильня, але то було дуже давно, тепер вона може стояти де завгодно, бо всю деревину сьогодні перевозять сушею, і непереливки тому, хто на якомусь путівці стріне вантажівку з причепом. Водії їздять, як греки — замість того, щоб гальмувати, тільки натискають на гудок. Усього кілька тижнів тому мені довелося звернути в канаву через велетенську вантажівку, що, виїхавши на середину моєї проїжджої смуги, загуркотіла мимо, я лише встиг крутнути кермо і, либонь, на якусь мить заплющив очі, бо думав, що тут мені й капець, та обійшлося лише тим, що на правій фарі побилося об пеньок скло. І я ще довго сидів, схиливши лоба на кермо. Уже смерклося, мотор заглух, але горіли фари, і коли я підвів голову від керма, то побачив, як через дорогу, осяяна світлом фар, за якихось п’ять метрів від авто йшла рись. Я ніколи раніше не бачив рисі, але здогадався, що то вона. Довкола стояв дуже тихий вечір, рись не повертала голови ні праворуч, ні ліворуч. Вона собі йшла. Плавно, сторожко, вся сама в собі. Не пригадую, чи відчував я коли-небудь себе настільки живим, як тоді, коли вибрався на дорогу й поїхав далі. Все в мене під шкірою напружилося й тремтіло.

Наступного дня про рись я розповів у крамниці. Та то, напевно, собака, сказали мені. Ніхто мені не повірив. Ніхто, з ким я говорив у той день, ніколи не бачив рисі, то чого б це мені, тому, хто прожив тут без року тиждень, випало таке щастя? Бувши котримось із тих людей, я, мабуть, міркував би так само, але все-таки я бачив рись, і відтоді десь глибоко в моїй душі чаїться образ тієї здоровенної кицьки, і я можу намалювати її в уяві, як тільки того забажаю, а ще я сподіваюсь, що одного дня, або й уночі, побачу її знов. То було б здорово.

Я припарковую авто перед нафтовою компанією «Statoil». Треба щось робити з фарою. Я ще не поставив нового скла й навіть не поміняв лампочки, а їздив так. Проте вечорами вже було трохи затемно їздити, та й заборонялося. Тож я заходжу всередину поговорити з чоловіком із ремонтної майстерні. Він виглядає з вікна на розсувних дверях і каже, що зараз поміняє лампочку і вставить нове скло з авто, проданого на металобрухт.

— Немає сенсу викидати гроші на нове для старого авто, — каже він.

А й справді. Я їжджу на своєму універсальному авто «Nissan» десять років і, напевно, міг би купити й новіше, у мене гроші водяться, та оскільки я придбав будинок, мені хотілося щось мати і про чорний день, тож у новому я собі відмовив. Власне, я замірявся на авто з приводом на чотири осі, тут би таке було до речі, але згодом з’ясував, що воно не дуже якісне й задороге, і врешті-решт я купив авто з заднім приводом, таке саме, як і всі ті, на яких я їздив раніше. Мені вже доводилося звертатися до механіка з купою проблем, зокрема, і з допотопною динамо-машиною, і він щоразу знаходив одну й ту саму причину і брав деталі з одного й того ж розібраного авто. Це коштує копійки порівняно з тим, скільки коштують нові деталі, окрім того мені здається, що сам він має з того зовсім небагато. За роботою він насвистує, його радіо в майстерні налаштоване на «Завжди новини», і, судячи з усього, в нього цілком свідома цінова політика. Він настільки привітний і так мені симпатизує, що просто збиває мене з пантелику. Я все-таки очікував відмови, тим паче, що їжджу не на «VOLVO». Можливо, він нетутешній.

Лишивши авто на бензозаправні, я минаю церкву й переходжу перехрестям навскіс до крамниці. Тут це не заведено. Я помітив, що тут усі їздять автами, байдужки — далеко то чи недалеко. До кооперативної крамниці метрів сто, але я єдиний, хто шурує пішака вздовж стоянки. Я відчуваю на собі прискіпливі погляди, тому з радістю прошмигую в двері.

Я вітаюся праворуч і ліворуч, люди вже звикли до мене й зрозуміли, що я приїхав тут жити, бо не належу до тих дачників, які на Великдень і щоліта пхаються сюди у великих авто, щоб удень ловити рибу, а вечорами грати в покер і пити віскі з сельтерською водою. За якусь хвилю-другу люди, стоячи в черзі перед касою, обережненько починають мене про все розпитувати, і тепер уже всі знають, хто я і де живу. Знають, на яких роботах я працював, скільки мені років, і те, що моя дружина загинула три роки тому в аварії, а я дивом уцілів, що то була не перша моя дружина, і що я маю двох дорослих дітей від першого шлюбу, які вже мають своїх дітей. Я виклав їм усе, як на долоні, і навіть те, що коли моя дружина померла, я втратив цікавість до життя, вийшов на пенсію й став підшукувати зовсім нове місце, куди можна було б перебратися, і як же я зрадів, коли надибав цей будинок, де ниньки живу. Їм приємно те чути, ба, усі вони кажуть, що якби я до кого-небудь із них звернувся, то вони залюбки розказали б, у якому стані був той будинок, і що на нього багато хто зазіхав, адже він стоїть у дивовижній місцевості, але ніхто не зважився докласти до нього рук, щоб зробити його придатним для проживання. Добре, що я цього не знав, відповідаю я їм, а то не купив би його і не довідався б, як там гарно жити, якщо відразу не ставити надто високих вимог, а мало-помалу наводити лад. Мене це повністю влаштовує, кажу я, у мене вдосталь часу, я нікуди не поспішаю

Люди люблять, коли ти їм щось розповідаєш, не мало й не багато, скромним, довірливим тоном, і вони вірять, що пізнають тебе, але насправді не пізнають, вони тільки дізнаються про тебе, оскільки їм стають відомі якісь факти, а не почуття, не те, що і як ти про щось думаєш, не те, чому з тобою щось сталося і як ти наважився на те, що перетворило тебе на того, ким ти є. Те, що вони роблять, так це наповнюють тебе власними почуттями, думками й здогадами і вигадують нове життя, яке робить тебе трохи кращим, від чого ти стаєш упевненим. Ніхто не влізе тобі в душу, якщо ти сам цього не захочеш. Треба тільки бути чемним, усміхатися і відгонити надокучливі думки, тому що люди чесатимуть про тебе язиками, хоч би якого коника ти викидав, цього не уникнути, та ти й сам робив би так само.

Я куплятиму небагато, лише хліба та трохи ковбаси чи сиру на бутерброди, і швидко все те вибираю. Дивно, які порожні стали мої кошики на продукти у крамницях, виходить, що мені тепер дуже мало треба. Біля каси на мене зненацька накочується незрозумілий сум, а коли я подаю гроші, то відчуваю в себе на лобі очі касирки, вона бачить, що я вдівець, люди нічого не розуміють, це відразу видно.

— Прошу, — каже вона тихим шовковим голосом і дає мені решту, а я відповідаю:

— Дякую, — і, хай тобі чорт, ледве стримуючи сльози, з пакетом продуктів швиденько вискакую надвір і йду до бензозаправки. Я щаслива людина, думаю я. Вони нічого не розуміють.

Він поміняв лампочку в фарі. Я кладу пакет на сидіння для пасажирів і проходжу поміж колонками в крамницю. За прилавком стоїть його дружина і всміхається.

— Привіт, — каже вона.

— Привіт, — кажу я. — Скільки з мене за фару?

— Та то пусте. З цим можна зачекати. Хочеш кави? Улав хвилин на п’ять відлучився, — каже вона й показує великим пальцем у бік відчинених дверей задньої кімнати.

Відмовлятися незручно. Трохи ніяково я йду до дверей і заглядаю в них. Механік на ім’я Улав сидить на стільці перед екраном комп’ютера, на якому висвітлено довгі ряди цифр. Наскільки мені видно, жодна з них не червона. В одній руці в нього чашка гарячої кави, а в другій шоколадна вафля. Він, напевно, років на двадцять молодший за мене, але я більше не вражаюсь, коли розумію, що добряче підтоптані чоловіки можуть бути набагато молодші за мене.

— Сядь, перепочинь трохи, — каже він і наливає кави в пластиковий кухлик, ставить його на стіл перед вільним стільцем, жестом руки запрошує сісти й важко відкидається на спинку свого стільця. Якщо він схоплюється на ноги так рано, як я, а, напевно, так воно і є, то вже давно напрацювався і, либонь, стомився. Я сідаю на стілець.

— Ну, що нового на Маківці? — питає він. — Уже щось почав?

Моє займище зветься Маківка, оскільки звідти видно озеро.

— Я сам туди двічі навідувався, — провадить він далі — приглядався, — і глипає, як я сприймаю його зізнання. — Для автомайстерні місцина там гарна, а от з будинком стільки мороки, що заступи й помилуй. Я люблю крутити гайки, а не теслювати. А ти, може, навпаки?

Ми обоє зиркаємо на мої руки. Вони не схожі на руки чорнороба.

— Та ні, — відповідаю я. — Мабуть, я ні до чого такого не дуже здалий, але часу маю вдосталь, тож помаленьку лад у будинку наведу. Але може таке бути, що мені знадобиться чиясь допомога.

Жодній живій душі я ніколи не розповідав про те, що заплющую очі щоразу, як збираюся приступати до якоїсь складнішої роботи за ту, що мені доводиться робити щодня, а тоді намагаюся уявити собі, як би до неї приступався мій батько чи як він, власне, приступався в мене на очах, і заходжуюся копіювати все те доти, доки вловлюю правильний ритм і завдання стає доступне й видиме, пригадую, я робив так безліч разів і збагнув, що таємниця криється в налаштуванні тіла на відповідну роботу, поки те, що має робитися, знайде певну рівновагу, так як ото перед стрибком у висоту той, хто збирається взяти планку, спокійно розраховує, коли бігти й коли стрибати, і той внутрішній механізм, безперечно, закладено в кожну справу; спершу спрацьовує одне, а потім — друге, є в тому якась послідовність, що лежить в основі будь-якої роботи, атож, вона існує у вигляді заготовленої форми і треба докласти зусиль і відгорнути завісу так, щоб той, хто спостерігає, міг відтворити всі рухи. Той, хто спостерігає, то я, а той, кого я бачу перед собою і чиї рухи відтворюю, то чоловік, що заледве розміняв п’ятий десяток, чоловік, яким був мій батько тоді, коли я бачив його востаннє у свої п’ятнадцять років, батько, що зник із мого життя назавжди. Для мене він ніколи не постаріє.

Звісно, все це нелегко пояснити цьому великодушному механікові, тож я тільки кажу:

— У мене був практичний батько. Я багато чого від нього навчився.

— Батьки — це сила, — відповідає він. — Мій батько був учитель. В Осло. Я від нього навчився читати книжки, та й, мабуть, більш нічого. Практичним він не був, цього про нього не скажеш. Але він був прекрасна людина. З ним можна було поговорити. Він помер чотирнадцять днів тому.

— Я цього не знав, — кажу я. — Жаль.

— Як ти міг таке знати? Він довго хворів, і, мабуть, добре, що його муки закінчилися. Але я за ним сумую, весь час сумую.

Він замовкає, і я бачу, що він справді сумує за своїм батьком, дуже просто й природньо, і мені хотілося б, щоб було так просто — щоб можна було сумувати за своїм батьком, та годі про це.

Я підводжуся.

— Напевно, я вже піду, — кажу я. — Будинок як-не-як. Мушу все доводити до ладу. Скоро зима.

— Атож, — каже він і всміхається. — Давай знати, коли щось буде треба. Ти ж знаєш, де нас шукати.

— Та дещо треба. Це я про дорогу до будинку. Вона таки чималенька. Коли випаде сніг, мені нелегко буде самотужки її розчищати. А трактора в мене немає.

— Ясно. Зателефонуй ось сюди, — каже механік Улав і пише якесь ім’я й номер телефону на жовтому липучому папірці, який можна приліплювати. — Це твій найближчий сусід із трактором. Він чистить свою дорогу, тож заразом зможе прочистити й твою. Він живе на хуторі, і зранку в нього немає ніякої роботи, хіба що чистити дорогу, вгору-вниз. Думаю, він не відмовить, але, мабуть, треба буде щось заплатити. Скажімо, п’ятдесят крон за раз.

— Ну, це більш-менш прийнятно. Я радо заплачу. Дякую тобі, за допомогу й за каву, — кажу я.

Я іду в крамницю й розплачуюсь за фару, механікова дружина всміхається і зичить доброго здоров’я, я виходжу надвір і чапаю до авто, сідаю в нього і їду додому. Маленький жовтий клаптик паперу, який я приліпив до гаманця, полегшує найближче майбутнє. На душі в мене легко й гарно, і я думаю: невже мені більш нічого й не треба? Але тепер зима нехай приходить.

Вернувшись на Маківку, я ставлю авто біля свого оберега[4] — старої, майже голої берези, що невдовзі впаде, якщо я зараз же нічого з нею не зроблю, і заношу на кухню пакета з продуктами, наливаю води в кавоварку і вмикаю її. Потім беру в повітці бензопилку і невеличкого круглого терпужка, ще й прихоплюю пару навушників, які дісталися мені на додачу до пилки. В гаражі знаходжу бензин та мастило й ставлю усе це на камінному порозі перед дверима проти сонця, яке ледь-ледь гріє навіть тепер, коли день досягнув зеніту, знов іду в хату, знаходжу термос, стаю біля ослона й чекаю, поки звариться кава. Тоді гарячою наливаю її в термос, упугуюсь в теплий робочий одяг, знов виходжу надвір, сідаю на камінному порозі й заходжуюся полірувати терпужком пилку — дуже поволі й наполегливо, поки вістря кожного зубчика в ряду починає сяяти від блиску. Не збагну, де я цього навчився. Очевидно, бачив у кіно: може, в документальному фільмі про великі ліси або в художньому, де йшлося про життя лісорубів. З кіна можна багато чого навчитися, маючи добру пам’ять, спостерігати, як люди трудяться і як трудилися колись, хоч у сучасних фільмах майже ніхто не трудиться, там лише подають ідеї. Убогі ідейки і те, що там називається гумором, нині кіном тільки розважають. Але я не переношу розваг, мені на них шкода часу.

В кожнім разі я навчився полірувати пилку терпужком не в свого батька, я не бачив, щоб він її полірував, і не можу його копіювати, хоч би скільки покликався на пам’ять. Одноручні пилки в норвезьких лісах 1948-го ще не з’явились. Водилися тільки важезні машини, які чоловікам треба було пиряти уп’ятьох або перевозити конем, до того ж ті пилки мало хто міг придбати. Тож тоді, як мій батько задумав рубати ліс на сетері того далекого літа, все робилося так, як і споконвіку в тих краях: кілька чоловіків стешували пилками-ножівками й сокирами сучки, вдихаючи напрочуд чисте повітря, а кінь-трудяга волоком стягав дерево до річки, де воно лежало купою на березі, аж поки висихало, господар висікав на кожній колоді мітку, і коли все, що мали зрубати, було скочено вділ, із дерева дуже сумлінно знімали кору, а чоловіки спихали його багром у воду, стоячи по одному з кожного кінця колоди, спускали їх у воду, і над річкою розлягався гучний задьористий крик — лунали такі древні слова, що ніхто навіть не знав їхнього значення, а далі — рівне шубовстання, повільний заплив у течію і нарешті — розгін і вигуки: «Щасливої дороги!»

Я підводжуся з камінного порога, тримаючи в руці відполіровану пилку, і відкладаю її вбік, тоді відкручую на двох горловинах гвинтики, наливаю в них бензину, додаю мастила й знов добре їх закручую. Потім кличу свистом Ліру, що тут же прибігає, кидаючи таке своє поважне заняття, як гребтися за будинком, і з термосом під пахвою йду на узлісся, де лежить у вересі всохла ялина — довга, важка і майже біла, без жодного сліду кори, що раніше вкривала увесь стовбур. Із двох живеньких спроб я запускаю пилку, відрегульовую дросель, ланцюг запрацьовує просто в повітря, у лісі зчиняється виск, я надіваю навушники і вганяю пилку в дерево. На штани летить тирса, все моє тіло дрижить.

Пахло свіжозрубаним деревом. Цей запах розносився від дороги до річки, він наповнював повітря, витав понад водою, проникав у всі місця і доводив мене до заціпенілого очманіння. Я перебував у самій його гущі. Увесь пахнув живицею — мій одяг пахнув, волосся моє пахло, і шкіра моя пахла живицею, коли я лягав спати. Я провалювався з ним у сон, прокидався з ним і відчував його цілий день. Я став лісом. Із сокирою в руках я метався між гілля повалених дерев, що були мені по коліна, й відрубував його так, як показував мені батько: при самісінькому стовбурі, не лишаючи ніяких стирчаків, які заважали б потім здирати стругом кору і об які можна було до крові поранити ступні, коли доведеться стрибати по колодах, якщо вони зіб’ються в купу й на річці виникне затор. Я в натхненному ритмі махав сокирою праворуч і ліворуч. Мені було важко, здавалось, усе було проти мене й нізащо не хотіло піддаватися, однак я на те не зважав, мене змагала втома, та я її не відчував і не переставав рубати. Решті довелося мене стримувати, вони брали мене за плечі, силоміць саджали на пеньок і веліли посидіти й трохи перепочити, до сідниць мені прилипала живиця, свербіли ноги, і я, з луском відриваючи сідниці, підводився з пенька й хапався за сокиру. Смалило сонце, а батько сміявся. Я був як у хмелю.

З нами був Юнів батько, а часом посеред дня з’являлась і Юнова мати, її коси на тлі темно-зеленої хвої здавалися просто білими, коли вона підіймалася дорогою від човна, несучи в кошику харчі, а ще був чоловік на ім’я Франц, із літерою «ц» в кінці. У нього від передпліччя до самого ліктя лівої руки була витатуювана жахлива зірка, а жив він у хатчині якраз коло мосту, тож кожен Божий день упродовж цілого року дивився на річку, що протікала мимо, і знав усе, що тільки можна було знати про її вдачу та звички. Крім них тут працювали ми з батьком і Брун. Юна з нами не було, його батьки говорили, що він за кілька днів після похорону поїхав автобусом до Іннбюґди, але нічого не сказали про те, що він там робитиме, а я не спитав. Мені тоді подумалось одне: чи побачу я його коли-небудь іще?

Ми починали щоранку відразу після сьомої і працювали до вечора, відтак плюхалися в ліжка й спали, як убиті, до світанку, а тоді прокидалися і знов бралися до роботи. На якусь мить навіть здалося, що дерева ніколи не закінчаться, бо одне відчуття, коли ти йдеш стежкою і думаєш, що довкола тебе невеличкий прекрасний ліс, і зовсім інше — коли тобі треба пиляти пилкою-ножівкою ялину за ялиною і ти почнеш їх рахувати, тоді справді можна втратити сподівання й віру в те, що коли-небудь дійдеш до краю. Але якщо впірнаєш у роботу з головою і знаходиш потрібний ритм, початок і кінець тоді там нічого не важать, важливо тільки одне — протриматися, поки все поєднається з твоїм пульсом, який то б’ється, то зникає, і ти в потрібний час робиш перерву, а тоді знов працюєш, і вдосталь їси, але ніколи не об’їдаєшся, і вдосталь п’єш, але ніколи не п’єш забагато, і спиш без задніх ніг, коли надходить пора спати — вісім годин уночі й, принаймні, годинку вдень.

Я спав удень, і мій батько спав, і Юнів батько і Франц спали, лише Юнова мати не спала. Коли ми робили перерву й кожен із нас облюбовував собі дерево, під яким лягав у верес і заплющував очі, вона спускалася до човна й пливла додому перевідати Ларса, а коли ми прокидались, вона, як правило, вже була тут, або ж до нас долинало скрипіння весел від річки, й ми розуміли, що вона вже наближається. Тоді вона часто привозила з собою щось нам потрібне, скажімо, інструмент, про який її просили, чи свіжі харчі в кошику, якусь випічку абощо, щоб нас побалувати, і я не міг утямити, де в неї береться стільки снаги, адже вона працювала нарівні з чоловіками. І щоразу я бачив, що мій батько лежав із напівзаплющеними очима й поглядав на неї, цебто стежив за кожним її кроком, я й сам поглядав, не міг утриматися, а через те, що ми поглядали, Юнів батько теж на неї поглядав, інакше, ніж досі, я це помітив, і, либонь, у тому не було нічого дивного. Але, напевно, ми бачили не одне й те саме, бо те, що він бачив, його, очевидно, бентежило й дивувало. У мене ж від того виникало бажання зрубати найвищу в лісі ялину й дивитись, як вона перехилятиметься й падатиме додолу з таким тріском та шерехом, що долиною розкотиться луна, а потім із рекордною швидкістю без ніякісінької передишки самому повідцюкувати на ній сучки й самому здерти кору, хоч то була найважча в світі робота, і самотужки відтягти колоду до річки на власній спині, підтримуючи руками, без кінської та людської допомоги, й з усієї сили, яку я раптом відчув у собі, зіпхнути її у воду так, щоб угору здійнявся цілий водограй бризок заввишки з висотний будинок в Осло.

Про що думав мій батько, мені невідомо, але при Юновій матері він теж хапався до роботи з більшим запалом, а Юнова мати частіше була тут, а не вдома, тож за кілька днів ми добряче виснажилися. Однак він жартував і сміявся, а я за ним і собі жартував і сміявся. Ми підносилися на хвилях радості, хтозна й від чого, в кожнім разі я того не знав, та й Франц був у доброму гуморі, він грав м’язами і громовим голосом відпускав одну за одною рубані фрази й заразом махав сокирою, навіть тоді, як через свою необачність ледве ухилився від ялини, що, падаючи, збила гілкою йому з голови шапку. Він випустив сокиру, заходився кружляти з розведеними в боки руками, мов танцівник, широко усміхався ще й кричав:

— Я змішав свою кров із долею, тож сприйму все, що вона відчибучить!

І я дуже чітко уявив собі Франца, що стояв під деревом, коли воно, тяжке й набрякле від запаморочливого соку, падало, і як він притримав його самими руками, а з червоної зірки на передпліччі цебеніла лискуча червона кров. Мій батько почухав підборіддя і похитав головою, проте не міг стриматися й усміхнувся.

— Твій батько ризикує, — сказав Франц у перерві.

Я сидів на камені край берега, розтирав собі затерплі плечі й дивився на воду, а він раптом став поруч і сказав:

— Твій батько ризикує, якщо рубатиме ліс посеред літа й відразу спускатиме його до річки. У деревах повно соку, ти це, мабуть, помітив.

Я це помітив, такого не можна було не помітити, робота через це посувалася повільніше, бо кожна колода важила майже вдвічі більше, ніж могла важити в іншу пору року, і старий Брун не спроможний був тягти за один раз стільки, як тягав звичайно.

— Колоди можуть потонути. Рівень води невеликий, нічим хвалитися, а буде ще нижчий. Що тут іще казати? Але якщо він стоятиме на своєму, то рубатимемо зараз. Мені що? Тут заправляє твій батько.

І він заправляв. Я, власне кажучи, досі не бачив, щоб він коли-небудь заправляв дорослими чоловіками, що стали до роботи, та своїм авторитетом він змушував їх чекати його розпоряджень або побажань, і потім вони просто виконували те, що він загадував, ніби в світі не було нічого природнішого, хоч самі ті чоловіки, напевно, мали до того більше тями й, само собою зрозуміло, мали більший досвід. Доти мені не спадало на думку, що крім мене багато хто його так сприймав, але, очевидно, то були інші й поважніші взаємини, ніж у батька з сином.

Купа колод біля річки виростала все вище й вище, і нам уже нíкуди було її вершити, тож ми почали нову купу. Брун тягав колоди з найвищих ділянок нашого лісу до самого берега, де моталися ми, бряжчали ланцюги, на воді виблискували сонячні зайчики, кобила була невесела, загнана, з чималими цятами поту на шкірі й сильним кінським запахом, такого запаху я ні разу не відчував у місті. Мені подобався той запах, і коли вона, притягнувши колоди, спокійно собі стояла з похиленою головою, я часом утикався лобом їй у бік, терся об її жорсткі волосинки і вдихав її щетину; нікому не треба було нею правувати чи навіть вести її, бо після двох ходок вона вже добре знала, що від неї вимагалося. Проте Юнів батько все-таки водив її на попущеному поводі, а біля річки стояв напоготові мій батько з довгим багром, схожим на спис на картині, де зображено турнір за лицарських часів у Англії. Потім вони удвох закочували колоди нагору, спершу то було просто, а далі стало важко, і навіть неможливо, але вони не відступалися, і вже впадало у вічі, як вони один одного піддрочували. Коли один ладен був махнути на все рукою й казав, що вище вже не можна, другий відмовлявся попускати.

— Накидаймося! — кричав Юнів батько, і вони кожен зі свого краю заганяли багри в колоди, і мій батько кричав:

— Ану-ну-ну!

А Юнів батько у відповідь кричав:

— Раз, два, три, чорти б тебе взяли! — і, здавалось, ніби він насилу втримував контроль над своїм голосом, і раптом я збагнув, що це робилося для того, аби лиш заткнути за пояс мого батька, і вони з таким зусиллям пнулися, підпихали колоди й закидали їх, що піт із них котився градом, і від нього на спинах темніли сорочки, а жили на лобі, на шиї і на руках до того випиналися, що ставали такі сині й повні, як на мапі світу річки Ріо-Ґранде, Брамапутра, Янцзи. Врешті-решт далі закочувати було вже зовсім неможливо, вище в них не виходило, то вже навіть не мало ніякого сенсу, можна було просто починати нову купу, очевидно, останню, бо, пропрацювавши тиждень, ми виявили, що все порубано, а ті колоди, з якими нам пощастило впоратися, жовті й очищені від кори, вже лежали вздовж берега, на них любо було дивитися, і я просто не йняв віри, що теж до того причетний. Однак вони не відступалися. Їм хотілося закинути нагору ще одну колоду, а тоді ще одну, принаймні, так хотів один із них, і байдуже, хто саме, бо, здається, у них то відбувалося навперемінки. Вони закочували дерево по двох поперечних колодах, прихилених навскіс до купи настільки круто, що їм би краще було взяти мотузки й, стоячи з ними нагорі, знайти точку опори і пов’язати на мотузках петлі, а потім спустити їх донизу, накинути петлі на колоду з обох боків і підіймати її, ніби на коліщатках угору, і тягнутиметься вона рівномірно, аж поки її прилаштують на місце. Франц показував мені, як то мало робитися. Але вони робили не так, вони просто, кожен зі свого боку, тягнули колоди баграми, а чим далі, то ставало все важче й небезпечніше, бо вони хилиталися і не потрапляли в ритм.

Та вже, власне, йшлося до перерви. Я почув, як десь згори від дороги зарепетував удавано розпачливим голосом Франц:

— Кави! Негайно! А то я помру!

У мене гуділи руки, а я стояв і не зводив очей із двох дужих невгавущих чоловіків, їм було так жарко, що вони стогнали на повен голос, але не бажали відступатися, і Юнова мати, що саме спускалася дорогою до човна, щоб сплавати до Ларса, також зупинилася коло мене й стала дивитеся.

Я відчував її присутність, тепло її шкіри й вилинялої від прання блакитної сукні, а оскільки вона не пішла прямо до човна, як завжди, не сіла в нього й не ударила веслами по воді, у мене з’явилася певність, що має щось статися, що це було якесь знамення, і я подумав, що треба гукнути батька й попросити його, нехай припиняє те безглуздя, в яке сам і втягнувся. Але я сумнівався, чи йому то сподобається, хоч він часто дослухався до моєї думки, якщо вважав її розумною, а так бувало не раз. Я обернувся й подивився на Юнову матір, яку тепер нічого не зв’язувало з Юном, а, може, навпаки щось і зв’язувало, або в ній жило дві різні людини, ми були однакового зросту і з однаковим вибляклим волоссям після кількатижневого перебування на пекучому сонці, але те обличчя, яке щойно було відкрите, ба майже оголене, тепер стало непроникне, лише очі мали якийсь мрійливий вираз, ніби її тут не було, й бачила вона не те, що бачив я, а щось більше, про що я не мав і гадки, зате розумів, що вона також і бровою не поведе, аби зупинити отих двох чоловіків, що хотіли перед нею порозумітися та раз і назавжди покласти край тому, чого я не знав, і це, можливо, було, саме те, чого вона жадала. І мені зробилося трохи лячно. Та замість того, щоб відсторонитися від усього цього, я мимоволі в нього втягнувся, бо хіба я міг повестися інакше? Мені не було куди піти, до того ж не було з ким, я ступив крок до неї і став так близько, що майже доторкнувся своїм стегном до її стегна. Не думаю, що вона це навіть помітила, але я від того аж стрепенувся, і тих двоє, що стояли на купі колод, звернули на це увагу і глянули зі своєї верхотури в наш бік, забувши на мить про виставу, яку влаштували, і тоді я зробив те, що здивувало мене самого. Я обійняв її за плечі й пригорнув до себе, хоч досі так пригортав лише свою матір, але це була не моя мати. Це була Юнова мати, що пахла сонцем і живицею, як, напевно, пахнув і я, а крім того, чимось іще, від чого ставало млосно, так само, як і від лісу, що доводив мене часом до млості й майже до сліз, і мені хотілося, щоб вона нікому не доводилася матір’ю — ані живим, ані мертвим. І найдивніше було те, що вона не відсахнулася, не прибрала руки, тільки злегка схилилась на моє плече, і мені годі було збагнути, чого вона хотіла, чого я сам хотів, дарма що пригортав її ще дужче, наляканий до смерті і щасливий, мабуть, сталося це лише тому, що я стояв найближче, а їй потрібна була чиясь рука, або тому, що я був чийсь син, і вперше в своєму житті мені не хотілося бути нічиїм сином. Ані своїй матері, що лишилася в Осло, ані чоловікові, що стояв на купі колод і був настільки вражений побаченим, що випростався й мало не випустив із рук багра, і хоч вони вже дотягли досередини, цього виявилось більш, ніж досить, а Юнів батько, який, здається, теж заціпенів, намагався утримати колоду самотужки. Але йому то не вдалося, і колода закрутилась, мов пропелер, вгатила його по ногах і покотилась навкосяка донизу, і я почув, як одна його нога хруснула, мов суха гілка, а далі він плечима вперед полетів униз мимо купи колод і гунувся додолу. Це сталося так швидко, що я оговтався лише тоді, як усе скінчилося. Я тільки дивився. Мій батько стояв сам, намагаючись утримати рівновагу на купі колод, і в одній руці в нього гойдався багор, за спиною бігла гомінка річка й синіло побіліле від спеки небо. Юнів батько лежав на землі й моторошно стогнав, а його дружина, яку я ще мить тому так міцно й лагідно обіймав, схаменулася від сну, в якому перебувала, випручалась і кинулася до купи колод. Там вона впала навколішки, схилилася над своїм чоловіком, поклала його голову собі на коліна, але нічого не казала, тільки хитала головою, ніби то був не чоловік, а хлопчик, що не послухався її у сімсот п’ятдесятий раз, і в неї вже не було сил його відчитувати, принаймні у мене складалося таке враження з того місця, де я стояв. І я вперше відчув спалах злості на свого батька, тому що він зіпсував найкращу за ті дні мить мого життя, і раптом та злість переповнила мене через край і обернулася на лють, у мене затремтіли руки й, попри те, що був спекотний літній день, мене почало морозити, і я не пригадую навіть, чи мені жаль було Юнового батька, якого, очевидно, мучив біль у переламаній нозі й потовченому плечі. А тоді він завив. То було невтішне виття здорового чоловіка, адже йому боліло, напевно, й те, що він недавнечко втратив одного свого сина, а другий поїхав з дому, можливо, й назавжди, і він, либонь, те знав, тож саме тепер йому все здавалося украй безнадійним. То неважко було зрозуміти. Та однак я не пройнявся до нього жалем, оскільки так був перейнятий своїм, що ледве-ледь не луснув, його ж дружина тільки хитала схиленою головою, а за своєю спиною я почув важку ходу Франца, який спускався по стежці. Навіть Брун стріпував гривою й смикався. Відтепер усе буде не так, як раніше, подумалось мені.

Кілька днів стояла нестерпна спека, а того дня вона була просто нестерпна. Як мовиться, щось ніби носилось у повітрі, воно було насичене вологою, я весь обливався потом, а по обіді небо стали облягати хмари, хоч температура й не спала. Надвечір небо зовсім потемніло. Але до того часу ми вже перевезли Юнового батька через річку в одному з човнів, що стояли на березі, а далі на одному з авто, що були на хуторі, певна річ, Баркальдовому, швиденько доправили його до Іннбюґдської лікарні, і Баркальд навіть сам цілу дорогу сидів за кермом, попри те що їхати було неблизько. Юнова мати змушена була лишитися удома з Ларсом, бо його не можна було кидати самого надовго, і я подумав, що їй, напевно, буде самітно, сумно й гірко сидіти вдома з дитиною, чекаючи вістки і не маючи з ким перекинутися словом. А яку мову могли вести між собою тих двоє, що поїхали автом, мені важко було собі уявити.

Перша блискавка застала нас із батьком у хатині за столом. Ми саме закінчили їсти і, не перекинувшись за цей час ані словом, дивились у вікно, власне кажучи, надворі в цю липневу пору ще мало б бути видно, але стояла така темінь, як у жовтні ввечері, і зненацька так блиснуло, що освітило, мов на долоні, дерева, які ще лишилися після вирубки, купи колод біля самої води й плесо річки аж до того берега. І тут же так грякнув грім, що хатину затрясло.

— Чорт його матері, — вирвалось у мене.

Мій батько повернув у мій бік голову й кинув на мене скептичний погляд.

— Що ти сказав? — спитав він.

— Чорт його матері, — відповів я.

Він похитав головою і зітхнув.

— Так-так, ти ж уже відбув конфірмацію[5], — сказав він, — не забувай цього.

А потім припустив дощ, спершу дрібненький, а за кілька хвилин так затарабанив по стрісі, що ми, сидячи за столом, ледве чули свої думки. Батько закинув голову назад і звів обличчя вгору, так ніби бачив дощ крізь стелю, сволоки та шифер і сподівався, що він бодай зросить йому лоба. У кожнім разі він заплющив очі, а нам обом, звичайно, непогано було б після такого дня освіжити холодною водою обличчя. Він, певно, думав так само, як і я, оскільки підвівся з-за столу й запитав:

— Хочеш прийняти душ?

— Не проти, — відповів я.

І тоді на нас мов щось найшло: ми застрибали по кухні й чимдуж заходилися стягати з себе одяг, жбурляючи його праворуч і ліворуч, і мій батько голяка підбіг до мийниці, щоб намочити у відрі води мило. На вигляд він був такий самий кумедний, як і я: жилавий, засмаглий від потилиці до пупа й білий, мов крейда, від пупа до п’ят; він намилював себе милом скрізь, де діставав, аж поки все його тіло вкрилося вихрястою піною, а потім кинув мило мені, і я теж із неймовірною швидкістю намилився.

— Хто перший надвір? — крикнув він і налаштувався бігти до дверей.

Я підскочив до нього, як американський футболіст, що збиває з курсу й виводить із рівноваги, а він хотів схопити мене за плече й чимсили притиснути до себе, та я був такий слизький від мила, що йому не вдалося мене втримати. Він засміявся й крикнув:

— А хай тобі чорт, вивернувся!

Йому можна було чортихатися, бо ж він дуже давно відбув конфірмацію, ми одночасно метнулися до дверей і, притиснувшись одне до одного тілами, стали пропихатися крізь вузький прохід, бо кожен волів опинитися надворі першим, а тоді поставали на ґанку під дашком стріхи й задивилися на дощ, що сипався довкола нас на землю. Нам було гарно й трохи лячно, та якусь хвильку ми тільки стояли й дивилися. Потім батько глибоко вдихнув повітря й навмисно голосно гукнув:

— Тепер або ніколи! — і вискочив на дощ, а там, голий-голісінький, як мати народила, піднявши руки вгору, заходився танцювати посеред подвір’я, а вода розсипалася в нього на плечах бризками. Я кинувся за ним під водоспад дощу і застрибав поруч із ним, кружляючи у танку й співаючи «Вберу тебе, Норвегіє, в червоне, біле й синє»[6], а тоді й він підхопив цю пісню, і за одну мить мило з наших тіл змилося, й тепло також, і шкіра в нас заблищала й засяяла, мов у двох тюленів, і так само, як у них, стала холодна на дотик.

— Мені зимно, — крикнув я.

— Мені теж, — криком відповів він, — але ще трохи погарцюємо!

— О’кей, — крикнув я і заляскав себе рівною долонею по животу й заляпотів по стегнах, розігріваючи онімілу шкіру, аж тут мені заманулося стати на руки, бо в мене то вправно виходило, і я крикнув своєму батькові:

— Ну ж-бо! — а сам швидко нагнувся до землі й зробив стойку на руках, і батькові теж довелося її робити. Потім ми почали ходити на руках по мокрій траві, а дощ тим часом так шмагав нас по сідницях, що вони аж закрижаніли, тож за якийсь короткий час я знов став на ноги, але все-таки ні в кого в світі не було таких чистих сідниць, як у нас, коли ми забігли в хату й заходились витиратися двома здоровенними рушниками, масажуючи шкіру грубою тканиною, щоб знов розігнати кров, і батько схилив голову набік, подивився на мене й сказав:

— А ти вже дорослий.

— Не зовсім, — мовив я, бо знав, що довкола мене відбуваються такі речі, яких я не розумів, а дорослі розуміли, хоч і мені тепер лишилося недовго ждати, коли і я все розумітиму.

— Ну, може, й не зовсім, — згодився він.

Провівши рукою по мокрому волоссю, він обгорнувся рушником навколо стегон і підійшов до чавунної плити, порвав стару газету, зіжмакав її й запхнув усередину, тоді ще підкинув туди три полінця й підпалив. Потім зачинив дверцята, але для тяги лишив відчиненим піддувало, і сухі, як порох, поліна відразу ж затріщали. А він стояв коло самісінької плити, піднявши руки й напівсхилившись над чорними залізними кружками так, щоб тепло поволі підіймалося до живота й грудей. Я стояв на своєму місці. І не зводив очей із його спини. Я знав, що він хоче щось сказати. Він був мій батько, я знав його як облупленого.

— Того, що сталося сьогодні, — мовив він усе ще спиною до мене, — можна було легко уникнути. Те, що ми влаштували, й мало так по-дурному кінчитися. Мені треба було схаменутися набагато раніше. То залежало від мене, не від нього. Розумієш? Ми дорослі чоловіки. То сталося через мене.

Я змовчав. Я не знав, кого він вважав дорослими чоловіками — себе й мене, чи себе і Юнового батька. Очевидно, таки останнє.

— Цьому немає прощення.

Він таки мав слушність, я розумів це, але мені не подобалося, що батько так просто брав вину на себе, мені здавалось, тут можна було б посперечатися, а якщо він був винен, то я також, і хоч відповідати за те, що сталося, було неприємно, та він мене зовсім не брав до уваги. Я знову відчув спалах злості, але цього разу меншої. Він обернувся від плити, і на його обличчі я прочитав, що він знає, про що я думаю, але не знаходить способу, як на це відреагувати, щоб нам обом полегшало на душі. Усе надто ускладнювалось, я вже не мав сил ламати собі цим голову, принаймні, цього вечора. Я відчув, як обм’якли плечі, як стулялися повіки, підняв руки й потер їх кісточками пальців.

— Натомився? — спитав він.

— Так, — відповів я.

Я справді натомився. У мене було стомлене тіло, зморена голова й виснажена шкіра, мені хотілося лише одного — лягти в ліжко під ковдру й спати, спати, поки аж висплюся.

Він простяг руку й скуйовдив мені чуба, тоді взяв із полиці над плитою коробку сірників, відступив убік і запалив гасову лампу на столі, задмухав сірник, відчинив дверцята плити і вкинув його у вогонь. При жовтому світлі лампи наші брунатно-білі тіла, певно, мали ще кумедніший вигляд. Він усміхнувся й сказав:

— Іди вже лягай. Я зараз прийду.

Але він не дотримав слова. Коли я вночі прокинувся, щоб сходити до вітру, то ніде його не побачив. Спросоння я перейшов через вітальню, та його там не було, відчинив двері на ґанок і виглянув надвір, дощ пересівся, але батька не було й на подвір’ї, а вернувшися в хату, я помітив, що на його по-солдатськи заправлене ліжко з учорашнього ранку, здається, ніхто не лягав.

Суха ялина очищена від сучків і розпиляна мотопилкою на цурки однакового розміру; то десь половина стовбура, я клав по три колоди на тачку, возив їх до дровітні й скидав на купу в одному місці, ондечки вони лежать у формі двомірної піраміди заввишки майже в два метри біля стіни під плескатим дахом. Уранці почну рубати їх на поліна. Поки що мене ніщо не турбує, я задоволений собою, але сьогодні спина більше не витримає. До того ж уже звернуло на шосту, сонце вже сіло на заході, точніше, південному заході, від узлісся, де я щойно пиляв, сунули сутінки, тож пора було закруглятись. Я до чистоти витираю з пилки ганчіркою прилиплу тирсу, бензин і мастило і привішую її на кілку в дровітні, зачиняю двері й з порожнім термосом під пахвою іду через подвір’я до будинку. Там сідаю на ґанку, стягаю з ніг мокрі чоботи, вибиваю з обох халяв стружки й обтрушую внизу штани. Затим беруся за шкарпетки, тру по них грубими рукавицями й вибираю рештки стружок пальцями. На жорстві з’являється гарненька невеличка купка. Ліра сидить і дивиться на мене, у неї в зубах — ялинова шишка, що стримить із пащі, як незапалена дебела сигара; вона хоче, щоб я кидав шишку, а вона бігатиме по неї й приноситиме знов, але якби ми почали бавитися, то Ліра вже не зупинилася б, а в мене немає ніяких сил.

— Sorry[7], — кажу я, — іншим разом.

Я поплескую її по жовтій голові, гладжу шию й злегка смикаю за вуха, що їй дуже подобається. Вона випускає з зубів шишку, ступає на ґанок і сідає біля дверей на килимку.

Я ставлю чоботи близенько біля дверей підборами до стіни і в самих шкарпетках іду через передпокій на кухню. Там мию термос гарячою водою з-під крана й ставлю його на ослоні сушитися, згодом він мені ще знадобиться. Всього тиждень як я провів у хату гарячу воду. Досі її тут не було. Була тільки стічна раковина в стіні з краном холодної води. Я зателефонував сантехніку, що знав цей будинок, як своїх п’ять пальців, і він загадав мені докопатися потойбіч стіни до водонапірної труби, чи то пак викопати канаву метрів зо два завглибшки, щоб він міг повернути трубу під фундаментом на кухню, змінивши кут, і зробити те, що я хочу. Тож мені довелося мерщій копати, аби встигнути до морозів. Сантехнік не захотів копати, мовляв, він не чорнороб. Що ж, я взявся сам, хоч неймовірно важко було пробивати жорству й каміння. Деяке каміння було надто велике. Виявляється, я живу на гірському кряжі.

Нині в мене, як і у всіх людей, є гаряча й холодна вода. Я дивлюся в дзеркало, що висить над мийницею. Обличчя в ньому достеменно таке, як я й сподівався побачити в свої шістдесят сім років. Я в певному сенсі живу в гармонії з собою. Чи подобається мені те, що я бачу, це вже інше питання. Однак це нічого не важить. Я мало кому показуюсь на очі, і в мене є тільки одне дзеркало. Щиро кажучи, мені нічого заперечити проти обличчя в дзеркалі. Я сприймаю його, я його впізнаю. Більшого мені годі й вимагати.

Говорить радіо. Там точиться розмова про грядущий тисячолітній ювілей. Ідеться про труднощі, які, безперечно, постануть з усіма комп’ютерними системами, коли солідні програми 97, 98, 99 зведуться нанівець, мовляв, ніхто не знає, що може статися, але треба конче вжити заходів, щоб запобігти можливій катастрофі, а норвезька індустрія на диво інертна і не думає про це заздалегідь. Я в тому нічого не тямлю, воно не цікавить мене. Я переконаний тільки в тому, що тьма-тьмуща консалтингових компаній, які здебільшого так само мало, як і я, знають, що може статися, прагнуть на тому нажитися. І дечого, напевно, досягнуть, і вже досягли.

Я виймаю з шухляди найменший казанок, мию кілька картоплин і кладу їх у нього, наливаю води й ставлю казанок на плиту. Я відчуваю голод, морока із сухою ялиною нагнала апетит. Кілька днів мені зовсім не хотілося їсти. Картопля в мене з крамниці, наступного року хочу виростити свою, на колишньому городі за повіткою. Той город повністю в бур’яні, і треба буде його знов скопати, але я з тим упораюся. Просто всьому свій час.

Головне, коли ти живеш сам, не занедбувати обідньої традиції. Не годиться готувати самому собі нашвидкуруч і абияк. У мене на столі буде картопля, підлива, овочі та зелень, серветка, чистісінька склянка й запалена свічка на столі, до того ж непристойно сідати до столу в робочому одязі. Тож поки вариться картопля, я йду в кімнатку, перевдягаю штани, надіваю чисту білу сорочку, вертаюсь на кухню й застеляю стіл скатертиною, а тоді кладу на сковороду масло й смажу рибу, яку сам спіймав в озері.

Надворі починається блакитна пора. Все підступає ближче: повітка, узлісся, озеро за деревами, здається, ніби кольорове повітря зв’язує світ докупи і ніщо ніде з нього не випадає. Приємно про це думати, проте я не дуже певен, що так воно і є. Належати самому собі краще, але цієї миті той блакитний світ приносить утіху, яку мені навряд чи хочеться мати й навряд чи вона мені потрібна, але все-таки я від неї не відмовляюся. В доброму гуморі я сідаю до столу й починаю їсти.

Аж тут хтось стукає у двері. Утім, не дивно, що стукають, бо в мене немає електричного дзвоника, просто ніхто ще не стукав у мої двері, відколи я тут оселився, а коли раніше хтось сюди й навідувався, то я завжди чув гул авто й виходив на сходи зустрічати. Але зараз я не чув ніякого авто та й не бачив ніякого світла. Відчувши якесь роздратування, я підводжуся від трапези, яку тільки розпочав, і йду в передпокій відчиняти двері. На сходах стоїть Ларс, а за ним на подвір’ї сидить Покер, слухняний і безмовний. Надвірне освітлення здається якимось штучним, я бачив таке в кіно: воно синє, як на сцені, де джерело світла невидиме, проте кожна окрема річ дуже виразна й водночас її немовби видно через один і той же фільтр, або все було виготовлено з однієї й тієї ж сировини. Навіть пес блакитний, він не ворушиться, його ніби з чогось виліплено.

— Добрий вечір, — кажу я, — хоч, мабуть, усе-таки ще по полудні, але при такому освітленні не спадає на гадку сказати щось інше.

Ларс начебто чимось збентежений, чи то щось інше, щось із його обличчям, і те саме діється із псом; вони обоє мовби якісь скуті й обоє не дивляться мені у вічі, а вичікують і від чогось стримуються, аж урешті-решт він відповідає:

— Добрий вечір, — і стоїть далі й нічого не каже, нічого того, що хоче, а я не знаю, що мені казати, щоб допомогти йому висловитись.

— Я саме збирався обідати, — кажу я, — але дарма, заходь.

Я відчиняю двері навстіж і жестом руки запрошую до хати з певністю, що він відмовиться й скаже те, з чим прийшов сюди, на сходах, якщо тільки сформулює фразу, яка його мучить. Та він наважується й, ступнувши до дверей, оглядається на Покера й каже:

— Сиди тут, — і показує на сходи.

Покер підіймається й сідає на сходах, а я відступаю вбік і пропускаю Ларса в передпокій. На кухню я заходжу перший і стаю біля столу, де миготить на протязі стеаринова свічка, а він заходить слідом і зачиняє двері.

— Ти голодний? — питаю я. — Тут їжі вистачить на двох.

Це схоже на правду, я завжди готую більш, ніж треба, переоцінюю свій апетит, і друга порція завжди дістається Лірі, і вона це знає й страшенно радіє, коли я всідаюся їсти. Тоді вона лягає коло плити, пантрує за мною очима й чекає. Зараз же вона підводиться зі свого місця і, махаючи хвостом, нюшить Ларсові штани. Їх давно вже треба випрати, в цьому наші з нею думки ураз збігаються.

— Сідай, — кажу я, не чекаючи відповіді, знаходжу в кутовій шафі тарілку, виделку та ножа, кладу серветку і ставлю склянку.

Наливаю пива в його склянку і в свою. Якби за вікном було трохи снігу, то здавалося б, що у нас святвечір. Він справді сідає, і я бачу, що йому трохи незручно, бо він крадькома позирає на мою чисту білу сорочку. Мені не важило, що було на ньому, правила, яких я дотримуюсь, стосуються лише мене, але розумію одне: хоч би про що він збирався поговорити, я нічого не зробив для того, аби полегшити йому ту місію. Сідаю і запрошую його пригощатись, він бере шматок риби, дві картоплини й ложку підливи, а я не наважуюсь дивитися на Ліру, бо то було майже те, на що сподівалась вона. Ми заходжуємося їсти.

— Як смачно, — каже Ларс, — це ти сам зловив?

— Так, звісно, — відповідаю, — в гирлі річки.

— Там водиться тьма-тьмуща риби. Особливо, окунь, — каже він, — але щука теж, біля самого очерету, а часом трапляється форель, якщо пощастить.

Я киваю головою, спокійнісінько собі їм і чекаю, коли він перейде до справи. Хоч мені не шкода, він може сюди приходити на обід і просто так, без ніякої справи. Але врешті-решт він бере в руку склянку пива й робить великий ковток, витирається серветкою, кладе руки на коліна, відкашлюється й каже:

— Я знаю, хто ти.

Я перестаю жувати. І уявляю своє обличчя таким, яким щойно бачив у дзеркалі: невже він його знає? Його знаю тільки я. Чи, може, він пам’ятає газети трирічної давнини з тим великим знімком, де я стою посеред дороги під крижаним дощем, а зі скроні й лоба на мою сорочку та краватку цебенить кров, змішана з водою, і де в мене дзеркальний, спантеличений вираз очей, спрямований в об’єктив фотоапарата, а відразу ж за моєю спиною стоїть ледве помітний блакитний «Audien», задня частина якого піднята вгору, а передня впирається в підніжжя скелі. Темна мокра гірська дорога, карета швидкої допомоги з відкритими дверима ззаду, в які впихають ноші з моєю дружиною, поліційне авто з блимавкою, блакитний плед на моїх плечах, здоровенна, як танк, вантажівка впоперек жовтої лінії посеред дороги і безкінечний дощ на холодному блискучому асфальті, де двояться всі відображення, так само, як вони двоїлися мені ще багато тижнів потому. Всі газети помістили той знімок. Його бездоганно викадрував один позаштатний фотограф, що застряв у своєму авто в заторі, який на півгодини після аварії перекрив проїзд. Він їхав на якесь марудне завдання, а натомість отримав відзнаку за знімок, зроблений під дощем. Низьке сіре небо, рознесена вщент дорожна загорода, білі вівці на гірському кряжі. Усе це в одному кадрі. Він тоді крикнув: «Гляньте сюди!»

Однак Ларс каже не про це. Він, мабуть, і бачив якийсь зі знімків, цілком можливо, але не про це він каже. Він мене впізнав, як і я його. Минуло більше п’ятдесяти років, ми тоді були дітьми, йому було десять, а мені вже п’ятнадцять, і я досі боявся всього того, що відбувалося довкола мене, чого я не розумів, хоч і знав, що перебував дуже близько до розуміння, і досить було мені простягнути якомога далі руку, то, напевно, зміг би добратися до чогось і з’ясувати, що відбувається. Принаймні в мене були такі відчуття, і я пригадую, як тієї літньої ночі 1948-го я вискочив зі спальні з одягом у руках надвір, як зненацька запанікував, бо збагнув одне: те, що мій батько казав і те, що діялося насправді, не конче збігалося, і то робило світ розпливчастим і невтримним. Відкривалась темрява, де мені не видно було того берега, а в нічній пітьмі, десь за кілометр ізвідси, як спуститися річкою вниз, можливо, лежав самітно у своєму ліжку з розплющеними очима Ларс і намагався утримати свій світ, тим часом як той несподіваний для нього постріл, що хтозна-звідки взявся, й досі наповнював кожен кубічний метр повітря в тому маленькому будинку, й через те Ларс не чув нічого іншого, крім того пострілу, тоді, як люди щось йому говорили, байдуже, що саме вони говорили, і то було єдине, що йому ще довго-предовго хотілося чути.

І ось він сидить навпроти мене за столом через п’ятдесят із гаком років після тієї пригоди і знає, хто я такий, і мені на це нічого сказати. Втім у його словах немає ніякого звинувачення, хоч воно таки трішки відчувається, але немає й запитання, тож я не зобов’язаний відповідати. Та якщо я не скажу нічого, западе украй напружене мовчання.

— Так, — кажу я й дивлюсь прямо на нього. — Я теж знаю, хто ти.

Він киває головою.

— Я так і думав.

Він знов киває головою, бере ніж, виделку і їсть далі, і я помічаю, що він задоволений. Саме це він хотів мені сказати. Нічого більше, нічого, крім цього. Сказати й почути підтвердження.

Решту обіду я відчуваю себе трохи незручно, оскільки опинився в такій ситуації попри своєї волі. Ми їмо, перекидаючися скупими словами, а інколи перехиляємося через стіл і поглядаємо у вікно надвір, де швидко й непомітно темніє, при цьому киваємо одне одному головами й підтакуємо: а певне, що ж ти хочеш, уже пора, невдовзі стемніє, атож, і так далі, ніби в тому було щось нове. Проте Ларс, здається, задоволений, він спорожняє все з тарілки й майже весело каже:

— Дякую тобі. Обід був розкішний, — і він підводиться іти, а коли справді йде, то легко спускається вниз, не присвічуючи дороги ліхтариком, тим часом як мою душу осідає гнітюче відчуття; Покер трюхикає слідом за ним у бік мосту, до невеличкої хатини, і його поволі скрадає вечір.

Я ще трохи стою на ґанку, прислухаючись до шурхоту кроків по жорстві, поки вони стихають, майже зовсім стихають, а коли Ларс зачиняє двері, чую, як вони легко захряскуються, і бачу, як у хатині коло річки спалахує світло. Я роззираюся на всі боки, однак більш ніде не світиться, тільки в Ларса. Здіймається вітер, але я стою і вдивляюся в темряву, вітер розходжується, від узлісся чути шум, у самій сорочці стає холодно, я раптом так мерзну, що починаю цокати зубами, і врешті-решт не витримую, заходжу до хати й замикаю двері.

Я прибираю на кухні зі столу, вперше в цьому домі були дві тарілки. У мене з’являється відчуття, що в моє життя вторглися, саме так, і не хто-небудь.

Саме так. Я йду з Ліриною мискою в прикомірок, насипаю там у неї сухого корму, несу миску назад і ставлю її на місце перед плитою. Ліра дивиться на мене: це не та їжа, на яку вона сподівалась, та все ж нюхає корм і помаленьку починає їсти, кожну крихту ковтає мовби над силу, повертає голову й знов дивиться на мене, довго-довго, тими своїми очима, зітхає і їсть далі, ніби їй підсунули чашу з отрутою. Розпещена собака.

Поки Ліра їсть, я йду в кімнатчину, знімаю білу сорочку, вішаю її на плічка, натягую через голову картату буденну сорочку та светр, виходжу в передпокій, підхоплюю з кілка теплу лоцманську куртку й теж надіваю на себе. Беру кишенькового ліхтарика, свистом гукаю Ліру й у капцях виходжу на ґанок, де перезуваюсь у чоботи. Розтулюється вітер. Ми спускаємось на дорогу. Спереду Ліра, а я на кілька метрів позаду. Мені ледь-ледь видно її світлу шерсть, та поки ще видно, вона править мені за дороговказ, і я не запалюю ліхтарика, щоб очі самі звикли до темряви і я більше не напружувався видивлятися давно зникле світло.

Коли ми підходимо до мосту, я на хвильку зупиняюсь край поруччя і кидаю погляд на Ларсову хатину. Там у вікнах горить світло, і я бачу в жовтій віконній рамі його плечі, лису потилицю й телевізор, що стоїть у другому кутку кімнати. Він дивиться «Новини дня». Не знаю, коли я дивився ті «Новини дня» востаннє. Я не привіз сюди телевізора і не раз про це шкодую, коли настають довгі вечори, але я думав, що коли житиму сам, то, чого доброго, швидко приклеюся носом до мигтючого екрану та стільця, і просиджуватиму так до глупої ночі, убиваючи час на чужу метушню. Я цього не хочу. Мені вистачає й свого товариства.

Ми сходимо з дороги і спускаємось уздовж невеличкої річки тією стежкою, що й завжди, але мені не чутно хлюпоту води, бо довкола гуде вітер і шелестять дерева та кущі, тоді засвічую ліхтарика, щоб не спіткнутися на стежці й не звалитися в річку, оскільки мені не чути, де вона тече.

Далі йду берегом озера попід прибережним очеретом, аж поки доходжу до тієї місцини, де стоїть лавка, яку я сам витесав і приволік сюди, щоб було де сидіти й споглядати життя біля гирла, спостерігати, як грає риба й милуватися качками й лебедями, що висиджують у бухточці пташенят. Утім цієї пори року вони їх не висиджують, хоч і досі збираються тут щоранку зі своїм весняним виводком, тепер уже лебедята завбільшки з батьків, але ще сірі й смішні на вигляд, здається, ніби вервечкою плаває два різні види птахів, схожі всіма рухами, і, напевно, вони думають, що схожі, тим часом, як збоку помітна їхня несхожість. Іноді я можу сидіти тут і просто розкидатися думкою, поки Ліра, як у неї заведено, справляє свої потреби.

Я знаходжу лавку й сідаю на неї, однак зараз нема за що зачепитися оком і взагалі нема на що дивитися, тож гашу ліхтарика, сиджу собі в темряві й слухаю, як пронизливо шурхотить в очереті вітер. Відчуваю виснаження і втому, сьогодні я перепрацював, передав куті меду, у мене заплющуються очі, і я думаю: хоч би ж не заснути, просто трішечки посидіти та й усе. Та потім мене таки змагає сон, і я прокидаюсь від холоду в усьому тілі й оглушливого вітру, а перше, що спадає мені на гадку, то це краще б Ларс не казав того, що він сказав, це прив’язує мене до минулого, хоч я давно лишив його позаду, воно майже з непристойною легкістю перекреслює ці п’ятдесят років.

Важко підводжуся, кличу свистом Ліру, але губи так заклякли, що то в мене ледь виходить, та вона, виявляється, сидить біля самісінької лавки, стиха дзявкотить і водночас тицяється писком у моє коліно. Засвічую ліхтарика. Дме пекельний вітер, промінь світла, яким я воджу навколо, вихоплює якийсь хаос: очерет лежить на воді, на гребенях хвиль кипить біле шумовиння і хтось завиває у верховітях голих дерев, які хилитають кронами і гнуть їх убік півдня. Я нахиляюсь до Ліри й гладжу її по голові.

— Good dog[8], — кажу англійською, і то звучить по-дурному, ніби фраза з якогось давнього фільму, можливо, з «Лессі»[9], мене то не дивує, либонь, щось приверзлося уві сні, коли я задрімав, от тепер у голові й засіла ця фраза. В кожнім разі вона була не з Діккенса, я не пригадую жодного «good dog» у його книжках, та однак то прозвучало по-дурному. Я випростуюсь і затягую застібку-блискавку на куртці до самого підборіддя.

— Ходімо, — кажу Лірі, тож ми чимчикуємо додому, і на радощах вона підстрибує й, задерши хвоста, біжить стежкою вгору, а я йду слідом, хоч і не так жваво, але втягнувши голову в комір куртки й міцно стиснувши в руці ліхтарика.

Дуже добре пам’ятаю ту ніч у хатині на сетері, коли мій батько не ліг спати, як обіцяв. Я вийшов зі спальні у вітальню й хутко вдягнувся перед плитою. Притулившись до неї, відчув, що в ній ще зберігається вечірнє тепло, нашорошив вуха, прислухаючись до ночі довкола себе, але не почув жодних інших звуків, окрім власного дихання — надто частого, на диво хриплого, схожого на сопіння — у приміщенні, що здавалось непроглядним і безмежним, хоч я знав точну кількість кроків до кожної стіни. Я присилував себе дихати спокійніше, втягуючи повітря й знов поволі його випускаючи, й водночас думав, як гарно в мене все складалося до цієї ночі, я ніколи не лишався сам, по-справжньому сам, і навіть якщо батько часом надовго відлучався з дому, сприймав його відсутність із довірою, яку тепер ось за одну-однісіньку добу в липні, ніби вітром звіяло.

Коли я відчинив двері й вийшов у своїх чоботях із довгими халявами надвір, від того спекотного дня вже не лишилося й сліду. Там було порожньо й прохолодно, але вже не темно, стояла літня ніч, над моєю головою кришилися хмари і тут же швиденько линули небом, додолу раз за разом падало блякле світло, тож я легко попав на стежку, що вела до річки. Після сильної зливи вода тепер бігла швидше, підбираючись вище до прибережного каміння, вона здіймалася, вигойдувалась і виблискувала, як потьмяніле срібло, мені видно було це здалеку, і за хлюпанням хвиль я не чув нічого.

Човна на місці не було. Я зайшов у воду, ступив кілька кроків і став прислухатися, чи не чути весел, проте навколо моїх ніг хлюпала тільки річка, і ніде нічого не було видно. Хоч там лежала купа колод, які в сирому повітрі надзвичайно пахли, і ще там була крива сосна з вирізаним на стовбурі хрестом, а потойбіч берега до дороги тягнулися луки, однак рухалися там тільки хмари в небі й тремтяче світло. Як дивно було стояти там самому посеред ночі! Здавалось, ніби тіло проймало світлом чи звуком — м’яким сяйвом місяця чи дзеленчанням дзвіночків, що змішувалось із хлюпотінням води біля халяв чобіт, а все решта довкола було напрочуд велике й неймовірно спокійне, і я не відчував себе пропащим, ба — я відчував себе вибраним. Я вже зовсім заспокоївся, я був центром того місця, де стояв. Усе це, безумовно, коїла зі мною річка, я міг би опуститися по саме підборіддя у воду, сидіти там тихенько й відчувати, як потужно лупитиме в груди течія, й далі бути тим, чим був, і далі бути центром усього. Я озирнувся й звів погляд на хатину. Вікна були темні. Мені не хотілося туди вертатися, там уже зовсім дотлів жар, там дві безлюдні, порожні кімнати з холодними, вогкими ковдрами і вигасла плита, і, безперечно, тепер там холодніше, ніж тут, і до того ж мені не було чого робити в хатині. Тож я вибрьохав на берег і став іти.

Спершу я побрався вгору поміж свіжими пеньками до вузенької, посипаної жорствою дороги за нашим обійстям і почав спускатися нею між деревами у бік півдня замість того, щоб іти на північ, як ми звичайно ходили, де стояв міст і крамниця, куди тепер неважко було дістатися, оскільки хмари розбіглися, і ніч знов була ясна, наче обсипана білим борошном, я дуже виразно бачив якийсь серпанок, і, мабуть, зміг би до нього доторкнутися, якби забажав, хоч усе-таки навряд чи зміг би. Але я спробував. Розчепіривши пальці, я ішов поміж темними деревами, схожими на колонаду, що височіла обабіч, поволі водив у повітрі руками то вгору, то вниз у припудреному світлі, але нічого не впізнавав, хоч усе було таке звичайне, як будь-якої іншої ночі. Немов якась жива істота, що перемістила свій центр ваги з одного місця на друге, з однієї ноги на іншу, схожа на безмовного велетня у великому затінку гірського кряжа, я не відчував себе тим, ким був іще на початку вчорашнього дня, навіть не знав, чи варто за тим жалкувати.

Я нічого не знав, до того ж був надто юний, щоб оглядатися назад, тож спускався дорогою далі. Я чув, як бігла внизу за лісом річка, а невдовзі до мене долинули звуки від сетера, розташованого найближче від нашої хатини з півдня. То озивалися корови, що стояли в хлівах за дощатими стінами й ремигали, або ж лежали на соломі, перевертаючись від нудьги з боку на бік, а тоді раптом утихомирювались і ремигали далі, глухий дзеленькіт дзвіночків долітав до мене на дорогу, і я подумки спитав себе, котра воно вже година, може, скоро світатиме, тож чи не гайнути мені стежкою до хліва, а там прошмигнути в двері й трохи зігрітися, перш ніж рушати далі. І я саме так і вчинив. Спустився стежкою, що нею, як звичайно, підіймалися корови, мимо маленької хатки, де панувала суцільна тиша, й ніхто не стовбичив біля вікон і, наскільки я бачив, не виглядав надвір, а потім відчинив двері й ступив у напівтемний хлів. Усередині стояв сильний і заразом м’який запах, і виявилося так тепло, як я й сподівався. Я знайшов у проході поміж ринвами для нечистот ослінчика й сів на нього під стіною біля дверей, які за собою зачинив; потім заплющив очі, вслухаючися в сопіння корів, що долинало з кожного стійла, і ремигали вони так само дуже спокійно; і те приглушене подзенькування дзвіночків, і поскрипування дощок, і шум ночі над стріхою, що нічим не нагадував вітер, утворював суміш усього того, чим наповнювала мене ніч. І я провалився в сон.

Прокинувся я від того, що хтось гладив мене по щоці. Мама, майнуло мені в голові. А я малий хлопчик. У мене є мама, подумалось мені, як це я забув. І почав згадувати, яка вона з себе, рисочку за рисочкою, поки її образ відтворився повністю і став таким, як я його бачив завжди, однак обличчя, на яке я звів очі, було не мамине, і якусь мить я плавав напівсонними очима між двома світами, оскільки переді мною стояла доярка з цього сетера, виходить, була п’ята година ранку. Я її не раз бачив і розмовляв із нею. Мені вона подобалась. Пригадую, вона якось вийшла на дорогу згукувати корів, і мій батько сказав, що голос у неї як у срібної флейти, він навіть спробував показати флейту — підніс руки на рівні рота, розвів їх убік і, перебираючи пальцями в повітрі, випнув гострячком губи. Я не знав звуку срібної флейти, бо ніколи його не чув, але коли вона всміхнулась, подивилася на мене згори й сказала шведською:

— Добрий ранок, хлопче, — мені то здалося казковим звуком.

— Я заснув, — мовив я, — гут так гарно й тепло.

Я випростав спину й потер обличчя руками.

— Тобі потрібен ослінчик? — спитав я.

Вона похитала головою.

— Ні, ні, сиди собі. У мене є ще один, не турбуйся.

І вона з блискучими відрами в руках подалася центральним проходом, підхопивши на ходу ще одного ослінчика, сіла на нього біля першої корови й заходилась мити рожеве вим’я лагідними, звичними рухами. Вона вже вичистила гній і всюди натрусила стружки, тож на чисту долівку було любо глянути, і корови тепер стояли рядочком, із кожного боку проходу — по чотири рябі корови, повні очікувань і молока. Вона підсунула до себе друге відро й так само лагідно обхопила дійки, й відразу ж білі бризки заторохтіли об метал, і то в неї, здається, виходило напрочуд легко, хоч я колись пробував кілька разів доїти і ніколи не видушив ані краплини.

Я сидів і дивився на неї, притулившись спиною до стіни, при світлі лампи, яку вона підвісила на кілку біля стійла: коси підібрані косинкою, жовтий відблиск на обличчі, зосереджений погляд і напівусмішка, оголені руки й матова шкіра колін, що виглядали з-під закасаних спідниць обабіч відра, і я не міг нічого з собою вдіяти тоді, як моя плоть у штанях так зненацька й так пружно набубнявіла, аж я мало не задихнувся, дарма що, наскільки я міг пам’ятати, у мене нічого такого про неї не було й на думці. Я чимдуж ухопився обома руками за ослінчик, відчуваючи себе зрадником тієї, до якої мене насправді вабило; я знав одне: якщо я зараз бодай трінечки поворухнуся і мимоволі тернуся своєю плоттю об штани, то все закінчиться ганьбою, і вона це помітить і, либонь, почує розпачливий стогін у моїх грудях, від якого їх просто розпирало, і зрозуміє, що мені бракує сили волі, а я не зміг би того перенести. Тож мені, аби змусити затверділу плоть розслабитися, довелося перекинутися думкою на інші речі, і спершу — на коней, як я вперше їх побачив, коли вони бігли дорогою через село — кількоро коней різної масті — і били копитами по сухій, як порох, жорстві, здіймаючи куряву, яка зависала в спекотному повітрі між будинками й церквою у вигляді пожовклої гардини, однак то мало чим мені допомогло, бо в конях було щось жагуче — у вигині шиї та ритмічному диханні, коли вони неслися дорогою, до того ж, усе те, що діялося з кіньми, важко пояснити, але ти добре їх розумів, а тоді я перелетів думкою у фіорд — Бюнне-фіорд. У наш Бюнне-фіорд, де ми вперше в році купалися в сіро-зеленому морі, попри негоду й вітер у день першого травня. Вода тоді була просто крижана, тож коли стрибати зі скелі біля Каттена, протинаючи тілом блискучу морську гладь, з глибини душі виривається зойк, а стрибати можна було тільки раз, бо далі ти вже мусив стояти на березі в ролі рятівника з мотузом у руках на той випадок, як того, хто буде у воді, схопить судома. Мені було всього-на-всього сім років, коли ми з сестрою вирішили кожного року відкривати купальний сезон першого травня, зовсім не задля втіхи, ні, а тому, що постановили собі робити те, що вимагало б від нас більших зусиль, ніж звичайно, і було не вельми приємним, а, треба сказати, в тому купанні приємного було мало. За три тижні до цього в Осло зайшли німецькі війська, вони безкінечною шеренгою маршували вулицею Карла Югана вниз, того дня на вулиці було холодно й спокійно, і тільки одностайний тупіт вояцьких чобіт, схожий на ляскання батога, гупав між колонами при вході до актової зали Університету, вдарявся там об стіни й повертався назад луною понад бруківкою Університетського майдану. А потім урвався раптовий гул винищувачів «Мессершмідт», що летіли низько над містом з фіорду, з відкритого моря, з Німеччини, і всі стояли мовчки й дивилися на них, і мій батько не зронив ані слова, і я не зронив ані слова, і взагалі не знайшлося нікого, хто зронив би бодай слово. Я звів очі на свого батька, а він глянув на мене і поволі похитав головою, і я й собі похитав головою. Він узяв мене за руку й витяг із юрби, що зібралася на тротуарі, й повів вулицею вділ проз Стортинґ[10] до Східного залізничного вокзалу подивитися, чи ходить по Моссевай автобус, чи не збився з розкладу руху потяг на південь, чи, може, вже все завмерло, окрім німецького війська, що зненацька заполонило місто. Я вже не пригадую, як ми дістались до міста — потягом, автобусом чи їхали якимсь авто, та ми таки добулися додому, і цілком можливо, навіть ішли пішака.

Невдовзі після того мій батько зник уперше, а ми з сестрою, підхопивши з собою пару мотузок, пішли купатися в тому холодному фіорді, де від купання завмирало серце.

Очевидно, мене таки охолодили ті думки про весну 1940-го, про мого батька, яким він був у ті холодні дні, й ту крижану воду в Бюнне-фіорді на наших улюблених узбережжях від Каттена до Інґієрстранна, тож скоро я відпустив руки від ослінчика, на якому сидів у хліву, і так, не покривши себе соромом, підвівся. Доярка перейшла до наступного стійла і тепер сиділа на своєму ослінчику, щось мугикаючи собі під ніс, притулившись лобом до коров’ячого живота і, наскільки я бачив, не думаючи ні про що інше, як про цю корову; і тоді я обережненько приставив свого ослінчика до стіни й налаштувався прошмигнути в двері надвір, щоб знов гайнути стежкою на дорогу. Але тут у мене за спиною почувся її голос:

— Хочеш молока?

І я бозна-чого зашарівся, обернувся до неї й відповів:

— Атож, залюбки, — хоч я віддавна свіжого молока навіть не брав до рота. Мене нудило від нього вже тоді, як я бачив його налитим у склянку або в чашку, бо знав, наскільки воно тепле й жирне, але мені випало подрімати у її хліві й помишляти про неї таке, про що вона й гадки не мала і що їй, безперечно, не сподобалось би, тож мені незручно було відмовлятися. І я взяв повну по вінця кварту, яку вона мені простягла, й спорожнив її одним духом. Тоді шорстко витерся коло рота, почекав, поки все в мені всілося, й сказав:

— Дякую. А тепер мені справді треба йти. Батько жде мене вдома снідати.

— Ти ба, оце так рано снідати? — вона подивилась на мене так спокійно, ніби розуміла, хто я такий і куди взагалі прямую, в чому я сам не мав ніякої певності, та я більш-менш жваво кивнув головою, крутнувся на підборах, пошурував поміж стійлами, вийшов із хліва надвір, а тоді, як уже майже дістався дороги, виблював усе просто перед собою на землю. Потім нарвав голими руками вересу й прикрив ним купу брудно-білого слизу, щоб та жінка з хліва її часом не помітила, коли закінчить доїти й гнатиме корів стежкою вбік верхогір’я на пасовисько, бо, чого доброго, засмутиться.

Я йшов дорогою аж поки вона перетворилась на вузеньку стежку, що завертала у бік річки і в’юнилася через росяну високу траву на рівнинній луці, й закінчувалася коло причалу, якого майже не видно було за очеретом у затоні зі східного боку. Я зійшов на причал, примостився скраєчку й захитав ногами, ледь-ледь торкаючись чобітьми води; тепер уже зовсім розвиднілось, сонце підіймалося з-за кряжу і крізь очерет я загледів той берег річки, де стояла садиба, в якій жив Юн, чи, либонь, колись жив, я не знав напевно. Там теж був причал, і коло того причалу гойдалися три човни: одним, як правило, користувався Юн, а другим, я бачив, плавала його мати тоді, як ми рубали ліс. Перший був пофарбований у блакитний колір, другий — у червоний, а третій, зелений, звичайно лежав із нашого боку, коли який-небудь бовдур помилково не прив’язував його десь-інде, і тим бовдуром був я. Тепер він лежав там. На їхньому причалі стояла тесана лавка, а на тій лавці сиділа Юнова мати, а поруч неї сидів мій батько. Вони сиділи як двоє голубків. Він був гладенько виголений, а вона була в блакитній сукні в жовті квітки, в якій їздила до Іннбюґди. На плечах у неї був його піджак, і його рука теж лежала на її плечі, як менше, ніж за добу до цього, лежала моя, але він робив таке, чого я не робив. Він цілував її, а вона, наскільки я міг бачити, плакала, але не тому, що він її цілував, він усе цілував її й цілував, незважаючи на те, що вона плакала.

Можливо, того разу мені не вистачило багатої уяви, і, напевно, мені не вистачає її й досі, але те, що відбувалося на моїх очах на лавці потойбіч річки, так мене ошелешило, що я витріщився і роззявив рота; мені було не холодно, не жарко, навіть не тепло, але голову розпирало від порожнечі, і коли б мене хто-небудь тоді побачив, то, напевно, подумав би, що я втік із будинку для розумово відсталих дітей.

Я, мабуть, міг би подумати, що помилився, що я, власне, погано бачив те, що там відбувалося, адже відстань до протилежного берега була чималенька, і те, що я міг бачити ніби в тумані, що скидалося на сцену, де чоловік утішає жінку, яка недавно втратила дитину і чоловік якої перебуває у шпиталі за кілька миль ізвідси, тому вона відчуває самітність і безпорадність. Хоч у кожнім разі для втішання це був, звісно, дивний час, і якщо вже на те пішло, дивився я не на другий бік Міссісіпі, Дунаю, Рейна чи нашої норвезької Ґломми, а на другий бік вузенької річечки, що спускалася півколом із Швеції, протікала низом через тутешнє село й кількома милями південніше знов поверталася у Швецію, тож можна було б і посперечатися, якої, власне, води в ній більше — шведської чи норвезької, і чи віддає вона чимось шведським, якщо часом потрапить кому-небудь в рот. Та й у тому місці, де я сидів на своєму причалі, а вони сиділи з протилежного боку, вона була не найширша.

Так що я, мабуть, не помилився. Вони цілувалися, ніби востаннє в своєму житті, і я не міг на те дивитися, хоч усе-таки дивився, потім спробував думати про свою матір, як, безперечно, й годилося синові, коли він раптом щось таке виявляв, але не зміг думати про свою матір. Вона просто випурхувала з моїх думок і розчинялась у повітрі, і не було на те ніякої ради, я знов відчув порожнечу, сидів і дивився, аж поки зрозумів, що не можу там більше сидіти. Тоді поволі підвівся і, ховаючись за очеретами, перейшов мостинами причалу, ступив на стежку і трохи по ній піднявся, а тоді обернувся й глянув назад: тих двоє теж встали з лавки й попрямували до будинку, руч-об-руч.

Більше я не озирався, просто побрів лукою через високу траву й завернув у тому місці, де стежка перетворювалась на дорогу, а далі почесав мимо того сетера й хліва, в якому дрімав. Тепер мені здавалося, що то було хтозна-коли. Змінилось освітлення, інакше було повітря, і над кряжем викотилося сонце. Було гарно й тепло. Щось лоскотало й здавлювало мені горло, і воно якось дивно боліло, і біль підступав угору, але я щосили ковтав і притлумлював його. Я чув, як лісистим пагорбом убік Соснової гори гнали на пашу корів, власне, то була не гора, а гірське пасмо, на верхів’ях якого ріс ліс, справа й зліва долинало дзеленькання дзвіночків та мукання — напевно, з інших сетерів теж гнали худобу на соковитішу траву. Підійшовши до тієї місцини, де ми валили ліс і звідки стежка вела до нашої хатини, я завмер і нашорошив вуха. Дерев уже не було, тож мені відкрився краєвид на річку, і страшенно захотілося почути човен, що пливе проти течії вгору. Але звідти не долинало ані звуку. Хатина при світанковому освітленні мала привітніший вигляд, я прекрасно міг би вернутися додому, зайти в хату, взяти з хлібниці хліб і намастити собі скибку маслом, бо вже відчув, що зголоднів, та натомість я подався далі в бік мосту й крамниці. На це пішло двадцять хвилин. А перед самісіньким мостом за кілька метрів од річки на лісистому пригірку стояла Францова хата. З дороги було видно відчинені двері, і сонце осявало коридор. По радіо звучала музика. Ні про що не думаючи, я спустився жорствяною стежкою прямісінько до ґанку, піднявся на три східці вгору й крикнув у двері:

— Агов! Чи є тут чим поснідати?

— Агов, агов! Звичайно, хай тобі чорт, — відповіли звідти.

Цілу ніч бушує буря. Я кілька разів прокидаюся й слухаю, як свистить вітер попід стінами, і не просто свистить: він так торгає будинок, що старе дерево аж постогнує, з усіх усюд шумить і гуде, з лісу долинає страшне, майже моторошне завивання, чути дзвенючий скрегіт, а тоді гучний хруск, то, здається, десь біля повітки, і я, лежачи в темряві з розплющеними очима й дивлячися в стелю, трохи непокоюся, але під ковдрою тепло, і в мене зараз немає наміру вставати. Тож я тільки думаю, чи втримається на даху черепиця, чи, може, скоро її зірве й вихором закружляє по дворищі і, чого доброго, вона влучить в авто й погне верх. Та, напевно, того не станеться, втішаю сам себе й знов засинаю.

Коли я прокидася вдруге, вітер розбурхується ще дужче, але вже ніби затягується люлькою і, зачепившись об гребінь даху, втихомирюється, ані тобі грюку, ані тобі стуку, він тепер схожий на стукіт мотора в машинному відділенні катера, оскільки весь будинок гойдається в темряві й поривається кудись уперед, і в нього з’являються щогли, сигнальні ліхтарі, кипучий кільватер позаду і все, що може там бути, і мені це до вподоби, я люблю плавати катером, а втім, я, мабуть, ще не зовсім прокинувся.

О пів на восьму я остаточно розплющую очі. Для мене це пізно, занадто пізно. За вікном — сіренька передсвітанкова пітьма й дивовижна тиша. Я лежу безрушно й прислухаюся. Знадвору не чути ніякого шуму, лишень Ліра шаркає лапами й кігтями по кухонній підлозі — то вона йде до миски з водою. Ще недавно світ був переповнений звуками, а тепер наповнився порожнечею. Лишилася тільки терпляча собака. Вона хлебче такими ковтками, що мені добре її чути, а тоді стиха й делікатно скавчить, подаючи знак, що їй треба надвір — зробити там те, чого не годиться робити в хаті. Мовляв, якщо це не завдасть багато клопоту.

Я відчуваю, що спина затерпла, перевертаюсь на живіт, зсовуюсь через край ліжка і спершу опускаюся колінами на підлогу', а тоді поволі стаю на рівні. Все наче гаразд, але тіло після вчорашнього дня мов дерев’яне. Човгаю босоніж на кухню і, минаючи собаку, йду в передпокій.

— Ходімо, Ліро, — кажу я, і вона тюпає слідом.

Я відчиняю вхідні двері й випускаю її в напівтемряву. А сам вертаюся назад, удягаюсь, відкидаю накривку на ящику з дровами, де, на щастя, полін удосталь, і своїм звичаєм розпалюю плиту. Мені ніколи не вдається розпалити з першої спроби, що завжди виходило в мого батька, але якщо в тебе море часу, то дрова врешті-решт таки займаються. В моєї сестри це ніколи не виходило. В неї були сухі дрова, газетний папір і плита з гарною тягою, та ніщо, крім паперу, не загоралося. «Як виникає пожежа? Ти можеш мені це пояснити?» — допитувалася вона. Мені не вистачає сестри. Вона теж померла три роки тому. Від раку. Нічого не можна було вдіяти, тому що запізно звернулася до лікарів. Вони з моєю дружиною мало-помалу стали справжніми подругами. Вечорами часто сиділи й пасталакали по телефону про життя-буття. Вряди-годи перемивали мені кісточки і весь час реготали з хлопчика в золотих штанях, як вони мене називали. «Ти завжди був хлопчиком у золотих штанях, навіть не заперечуй», — казали вони й сміялися. Здається, першою мене так назвала сестра. Я на те не гнівався, їхній сміх ніколи мені не дошкуляв, просто вони мали почуття гумору й любили подражнитися. Сам я був серйознішої вдачі, хоч і серйозності буває забагато. Вони, либонь, мали слушність, я був щасливий. Я вже це казав.

Вони обидві відійшли із цього світу за один місяць, і відтоді, як їх не стало, я, властиво, втратив бажання з ким-небудь вести розмови. І це одна з причин того, що я живу тут. Друга причина пов’язана з лісом. Багато років тому він був часткою мого життя, так як ніщо більше не було, а потім на довгий-предовгий час щез із мого життя, і тільки тоді, як довкола мене раптом запала суцільна тиша, я зрозумів, наскільки мені його не вистачало. І скоро вже не міг думати ні про що інше, і якщо вже я вижив, саме там і тоді, то мені треба було їхати в ліс. Так мені здавалося, і все виявилось дуже просто. І так здається досі.

Я вмикаю радіо. На хвилі P2S саме передають уранішні новини. Російські гранати бомлять Грозний. Росіяни знов пішли в наступ. Але вони ніколи не переможуть, хіба що на якийсь час, це ж ясно як божий день. Ще Толстой розумів це у «Хаджі-Мураті», а книжку написано сотню років тому. Розумом годі збагнути, як імперії не можуть засвоїти уроку, що самі врешті-решт розваляться. Хоч, звісно, Чечню все-таки можна знищити. Сьогодні навіть простіше, ніж сто років тому.

Приємно потріскує в плиті. Я відчиняю хлібницю і накраюю кілька скибок, тоді ставлю воду на каву й чую на ґанку Лірин дзявкіт — короткий і писклявий. То її спосіб дзвонити в двері, і його легко відрізнити від інших звуків, які вона подає. Я впускаю її в хату. Вона йде й лягає біля плити, що поволі нагрівається. Я накриваю стіл для сніданку на самого себе й накладаю їжі в Лірину миску, однак їй доведеться трохи почекати. Це я тут патрон. Я їм перший.

Ген біля лісу вже займається день. Я подаюся тілом до вікна, виглядаю в шибку й торопію від тієї картини, що бачу при вранішньому світлі. Буревій повалив додолу мій оберіг — велику, стару березу, і вона, мов здоровенна потороча, лежить між повіткою й авто; горішнє її гілля майже торкається вікна кухні, решта гілляк розкинулися на воротях і на даху авто, а, падаючи, котрась із них потягнула за собою ще й ринву з повітки й зігнула її на взірець здоровенної літери V так, що та звисає тепер донизу й загороджує вхід у дровітню. Добре, що в мене в хаті повен ящик дров.

Тоді зрозуміло, що то вночі хруснуло. Я машинально підводжуся, пориваючись вийти надвір, хоч у цьому зараз немає ніякого сенсу. Ту березу нікуди не відтягнеш. Тож я знов сідаю доснідувати, позираю у вікно й намагаюся прикинути, як же мені прибрати велетку, що вивернулась спочивати на моєму подвір’ї. Спершу треба звільнити авто, це зрозуміло, тож треба починати з неї. Насамперед із тих гілляк, що перед дровітнею, щоб побачити, чи можна буде зайти всередину. Дровами мені треба топити, автом мені треба їздити. Це те, що найважливіше. Я знов повинен почистити в бензопилці ланцюга, я мушу це зробити, хоч чистив його не давніше, як учора, окрім того, можливо, мені не вистачить бензину й мастила, я маю це перевірити, бо раптом усе вивітрилося з голови, а мені в кожнім разі доведеться більше їздити, авто ж добряче застрягло. Мене охоплює якась паніка, і я не розумію чого. Це ж не кінець світу. Я тут добровільно. У мене в холодильнику вдосталь їжі й вода в крані, я можу ходити куди заманеться, я здоровий і маю купу часу. Чи ж маю? Навряд. Очевидно, взагалі не маю. Раптом мені здається, що його страшенно мало. Я можу будь-коли померти, от у чому вся штука, але, звісно, років зо три в мене є, а хай йому трясця, плював я на все це з високого дерева і зараз плюю. Я дивлюся надвір на березу. Вона займає чи не ціле подвір’я й така велика, що все застує. Я рвучко підводжуся з-за столу, йду в кімнатчину і, всупереч тим правилам, яких намагаюся дотримуватись, лягаю вбраний на ліжко, втуплюю очі в стелю, і в моїй голові ніби крутиться колесо рулетки, і кулька стрибає з червоного на чорне і знов на червоне і вмощується зрештою в гніздечко, очевидно, то гніздечко для літа 1948-го, чи радше того дня, коли те літо закінчилось. Я стояв під дубом перед крамницею, поглядав угору й бачив, як у мінливому промінні крізь шелестливе листя пробивалося світло — залежно від вітру, що то віяв, то знов ущухав, і те видовище на якусь мить мене так засліпило, аж довелося чимсили примружитися й здушувати сльози, і я заплющив очі й відчув на повіках червоний вогонь, а за спиною почув хлюпіт річки, яку чув майже два місяці кожен божий день, і я подумав: як же буде тепер, коли більше її не чутиму.

Під дубом було жарко. Мене розморило. Ми встали того ранку вдосвіта і, мовчки поснідавши, пошмаляли з сетера жорствяною дорогою в бік мосту, повз Францову хату, де у відчинені двері світило сонце — ясна смужка тяглася по килимку й навскосяка підіймалася вздовж однієї стіни в хату, але господаря ніде не було видно, і я пожалкував за тим.

Автобус стояв на осонні з заведеним двигуном. Я мав добиратися звідси додому до Осло з пересадкою на потяг у Ельверумі. Батько стояв у мене за спиною на майданчику перед крамницею, його рука лежала на моїй голові й злегка куйовдила мені чуба, а сам нагнувся мені до вуха й казав:

— Усе буде добре. Ти знаєш, де тобі виходити в Ельверумі і з якої колії відходить потяг, і коли відходить, — і він перелічив ще деякі деталі, мовби все те, що казав, щось важило, ніби я не міг би в свої п’ятнадцять років дати собі раду в тій мандрівці без настанов.

Насправді я відчував себе набагато старшим, але не знав, як йому це показати, а якби й знав, то він, напевно, зустрів би таку вістку в штики.

— Нічогеньке було літо, — додав він.

І в цьому я міг із ним погодитися. Він все ще стояв у мене за спиною, не прибираючи рук з мого чуба, але більше не куйовдив його, тільки щосили стискав долонями голову, мені навіть трохи боліло, напевно, він того не тямив, а я не просив його попустити. Він знов нахилився до мене й сказав:

— Але таке життя. Коли щось стається, ти набираєшся досвіду. Надто в твоєму віці. Тобі лиш треба прийняти все до серця, нічого не забувати, час од часу згадувати й ніколи не озлоблюватися. Ти маєш змогу думати. Розумієш мене?

— Так, — відповів я голосно.

— Ти розумієш? — спитав він, і я знов відповів «так» і кивнув головою, а тоді він збагнув, як міцно вчепився в мого чуба, й відпустив, химерно хихикнувши, чого я не міг пояснити, бо ж не бачив його обличчя. Я чув, що він казав, але хтозна, чи розумів. Може, й не міг зрозуміти. Я не розумів, чого він удався саме до тих слів, але згадував їх безліч разів потім, оскільки відразу після того він обернув мене за плечі до себе, ще раз скуйовдив мені чуба і подивився на мене майже примруженими очима з мимовільною усмішкою на губах, яку я так любив. Він сказав:

— Зараз ти поїдеш цим автобусом, у Ельверумі пересядеш на потяг і почмихаєш додому в Осло, а я тут дещо закінчу, і як тільки впораюся, так і приїду. Гаразд?

— Так, — мовив я. — Гаразд.

Я відчув унизу живота крижаний холод, адже нічого не було гаразд. Я чув такі слова раніше, і найбільше запитання, яке мене постійно мучило весь цей час, полягало в тому, чи справді сталося щось таке, від чого він утратив контроль над собою, чи він уже тоді знав, що ніколи не приїде. Що ми тоді бачилися востаннє.

Певна річ, я зайшов до автобуса, вмостився на сидінні, поклавши рюкзака на коліна, повернув голову до вікна й став дивитися на крамницю, на міст через річку й на свого батька — худого, високого, чорнявого, який стояв у миготливому затінку дуба, і на небо, що ніколи й ніде не було настільки блакитне, як тоді, влітку 1948-го, саме над тим селищем, та ось автобус почав розвертатися великим півоколом на дорогу. Я прилип носом до шибки й витріщив очі на хмару куряви, що помалу здіймалася за вікном і ховала мого батька в сіро-бурому вихорі, і зробив те, що роблять у такій сцені за такої ситуації: швидко схопився з місця й побіг проходом у кінець автобуса, заліз на заднє сидіння, ставши там на коліна, приклав долоні до шибки і пильно вдивлявся в дорогу доти, доки крамниця, дуб і мій батько зникли за поворотом, а все те до найменших дрібничок я мовби зняв на кіно, яке всі побачили, де найголовнішою подією є прощання, від чого життя головних героїв безповоротно змінюється і рухається новими, несподіваними напрямками, до того ж не завжди вельми приємними, і всі, хто сидить у кінозалі, прекрасно знають, що станеться далі. Деякі затискають долонею рота, а деякі сидять і, втираючи сльози, мнуть носові хустинки, а дехто марно намагається проковтнути клубок, що застряє в горлі, і вони примруженими очима дивляться на екран, на якому розпливаються барви, а решта в свою чергу від страшної люті мало не встають, щоб вийти з автобуса, оскільки пережили щось схоже на своєму віку, чого ніколи не вибачили, а один із них зіскакує зі свого сидіння, де погане освітлення, і кричить:

— Чорти б тебе взяли! — чоловікові під дубом, якого тепер видно зі спини.

Він робить це від свого імені і від мого, і я йому вдячний за підтримку. Але найголовніше для мене було те, що я не знав, як усе буде далі. Ніхто мені того не розповів! А сам я аж ніяк не міг зрозуміти усього того, що зараз пережив. Я метався туди-сюди між своїм сидінням і заднім вікном, охоплений раптовою незбагненною тривогою, я сідав і знов підводився, і знов шастав туди-сюди проходом, потім сів на зовсім іншому місці, де також не всидів, і так метався доти, доки автобус був порожній. Я бачив водієві очі, що стежили за мною в дзеркалі спереду, тим часом як сам водій маневрував нерівною жорствяною дорогою, я діяв йому на нерви, але він тільки дивився й нічого не казав. А потім на одній зупинці зайшли дві родини, то було на півдорозі до Іннбюґди, де річка робила закрут і тягнулася в ліс убік Швеції; вони були з дітьми, собаками й усякими манатками, а одна пані тримала в клітці курку, і та курка водно кудкудакала, і тоді мені довелося спокійно сісти на своє місце, і врешті-решт я заснув під тремтіння віконної шибки, об яку вдарялася моя голова, й під гул дизельного двигуна, що туркотів мені у вуха.

Я розплющую очі. Голова на подушці здається важкою. Я спав. Зводжу руку й зиркаю на годинник. Всього півгодини, однак дивно. А я тільки встав, та ще й так пізно. Чого я такий стомлений?

За вікнами вже білий день. Я швидко сідаю, перемахуючи ногами через край ліжка, і тут раптом у мене крутиться голова, я зсуваюся вперед, не в силі зупинитися, в очах спалахують іскри, і я звалююсь додолу, спершу на одне плече. І поки звалююсь, то стогну на всю хату чужим голосом. Так і лежу на підлозі. І мені боляче. Чортзна-що. Я обережно вдихаю повітря, боюся напружитися. Це дається нелегко. А ще ж зарано помирати. Мені лише шістдесят сім років, я міцний. Тричі в день я гуляю з Лірою, їм здорову їжу, окрім того я вже років із двадцять не курю. Хіба цього мало? В кожнім разі я не хочу померти ось так, на підлозі. Напевно, треба поворухнутися, але я не наважуюсь, бо коли нічого не вийде, що я тоді робитиму? В мене навіть немає телефону. Я поклав собі бути недоступним. Проте інші теж недоступні для мене, це очевидно. Особливо тепер.

Я заплющую очі і лежу собі спокійно. Підлога холодить щоку. Пахне пилом. Мені чути, як біля плити в кухні дихає Ліра. Ми давно вже мали б піти на прогулянку, але вона терпляча й не проситься. Мене злегка нудить. Може, це симптом, який мені щось підкаже. Ба він нічого мені не підказує. Це просто нудота. Потім мене бере роздратування, я міцно сплющую очі, спрямовую погляд усередину, перевертаюсь і стаю на коліна, а потім, спираючись рукою об одвірок, помаленьку підводжуся. Коліна тремтять, але ноги тримають. Я не розплющую очей доти, доки минає геть усе запаморочення, а тоді таки розплющую і дивлюся згори вниз на Ліру, що стоїть у кухні, звівши на мене розумний пильний погляд.

— Good dog, — кажу я і не відчуваю ніякого сорому. — Зараз підемо.

І ми йдемо. Я клигаю в передпокій, хоч ноги злегка заплітаються, натягаю на себе куртку, без особливих труднощів застібаюся й виходжу на ґанок, Ліра — слідом, а там взуваю чоботи. Заразом із тим я прислухаюся до свого тіла, аби збагнути, що змінилося в цьому крихкому механізмі, яким є старече тіло, але з’ясувати те непросто. Окрім нудоти й забитого плеча начебто все гаразд. Можливо, легкість у голові трохи більша, ніж звичайно, та то, мабуть, не дуже дивно, адже я щойно був утратив свідомість.

Намагаюся не дивитись на березу, хоч це нелегко, оскільки мало на чому іншому можна зачепитися поглядом, бо всюди тільки вона, і я розвертаюся, примружую очі й попід самою стіною обходжу найдовші гілляки, доводиться одну з них відхиляти вбік, а тоді ще одну, і нарешті я вибираюсь на проїжджу частину і спиною до подвір’я спускаюся пагорбом до річки й Ларсової хатини, а Ліра вистрибує поперед мене на дорозі. Біля мосту звертаю на стежку, далі йду понад річкою і зупиняюсь аж на березі, дійшовши майже до самого гирла. Листопад, мені видно лавку, на якій я сидів учора ввечері в темряві, де панував вітер, і двох білястих лебедів на сірому плесі затоки, й голі дерева на тлі бляклого вранішнього сонця, а з південного боку ще й тьмаво-зелений ялинник у молочній імлі потойбіч озера. Незвично тихо, як ото в неділю вранці, коли я був малий, чи в Страсну п’ятницю. Клацання пальцями схоже на постріл із рушниці. Однак я чую в себе за спиною Лірине дихання, ясне сонце сліпить мені очі, і раптом на мене знов накочується нудота, я зупиняюсь, схиляюся над стежкою, і мене вивертає в пожухлу траву. Я заплющую очі, в голові макітриться, хай тобі чорт, це якась хвороба. Потім знов розплющую очі. Ліра стоїть і дивиться на мене, тоді заходжується нюшити те, що я виблював.

— Фу, — кажу я незвично різким тоном, — геть звідси, — і вона різко обертається й біжить стежкою далі, а потім стає і озирається, завзято висолопивши язика.

— Так, звісно, — мимрю я. — Вже йдемо.

І знов рушаю з місця. Нудота трохи минула, і якщо я йтиму лельом-полельом, то, мабуть, здужаю обійти озеро. Чи здужаю? Хтозна. Я витираю носовичком біля рота і піт з лоба, доплентуюся до самого очерету й плюхаюсь на лавку. Трохи тут посиджу. На берег виходить лебідь. Невдовзі озеро вкриється кригою.

Я заплющую очі. Зненацька з пам’яті виринає нічний сон. Дивно, я не міг його згадати, коли прокинувся, а тепер він напрочуд виразний. Я був у спальні зі своєю першою дружиною, щоправда, не в нашій спальні, нам ще було далеко до сорока, напевно, десь так, моє тіло на стільки років себе відчувало. Ми щойно кохалися, я був сумлінний і, звичайно, як завжди, неперевершений, принаймні мені так думалось. Вона лежала в ліжку, а я стояв біля комода, звідки бачив у дзеркалі всього себе, крім голови, і вигляд у сні в мене був кращий, ніж насправді. Вона відкинула ковдру, під якою була гола-голісінька, у неї також був гарний вигляд, просто розкішний і, власне, майже нетутешній і не зовсім такий, як у тієї, з якою я щойно кохався. Обвівши мене поглядом, якого я завше боявся, вона мовила:

— Ти всього-на-всього один із багатьох.

Вона сіла в ліжку, вкотре виставивши переді мною свою наготу й огрядність, і переповнила мене такою відразою і жахом, що я закричав:

— Іди з мого життя! — а тоді заплакав, бо знав, що цей день колись настане, до того ж я зрозумів, що найдужче в світі боявся стати чоловіком із Маґріттової[11] картини, тим, хто дивиться на себе в дзеркало і весь час бачить лише свою потилицю.