Вгорi на вiллi

ВГОРІ НА ВІЛЛІ

В.СОМЕРСЕТ МОЕМ

UP AT THE VILLA

W.SOMERSET MAUGHAM

1940

ПЕРЕКЛАД ТА КОМЕНТАРІ

ОЛЕКСАНДРА ОМЕЛЬЧЕНКА

2022

ПЕРЕДМОВА

ДО ВИДАННЯ 1953 РОКУ

«Вгорі на віллі» - це новела. Я давно мав на думці її центральний епізод, у якому жінка незвичайної краси віддається чоловікові, якого вона майже не знає, не з любові чи хтивості, а з жалю. Але це була лише одна з, мабуть, десятка ідей, які час від часу виникали в мене, про які я час від часу думав, але з тих чи інших причин я ніколи не використовував. Одного разу, коли я був у Нью-Йорку, редакторка жіночого журналу запросила мене на обід і сказала, що вона дуже хотіла б, щоб я написав для неї короткий роман, який можна було б викласти в трьох чи чотирьох номерах. Того дня я був у хорошому настрої, і, імпровізуючи, я почав докладно розповідати їй історію, що зосереджується навколо цього конкретного епізоду. Їй це сподобалося, і вона доручила мені її написати. Але коли я її закінчив і вона прочитала, вона була приголомшена. Вона сказала, що це зовсім не те, що підходить її читачкам. Я ніколи не хотів укласти контракт з жодним редактором, коли він був незадоволений тією роботою, яку я йому передав на розгляд, тому я бадьоро благав чарівну, але наївну леді (я податливий в руках жінки в біді) щоб не дати їй задумуватись над цим питанням і забрав мій рукопис.

Історія була «Вгорі на віллі». Писати було легко і весело. Я ніколи не надавав їй великого значення, і був здивований, дізнавшись, що в латинських країнах і на Близькому Сході вона була однією з найпопулярніших моїх книг. Я не прошу від читача більше, ніж щоб він знайшов у ній годинну розвагу.

Примітка перекладача: Новела була опублікована в журналі «Редбук» (Redbook) в 1940 році у трьох номерах (лютий, березень і квітень) і називалась вона тоді «Вілла на пагорбі» ( The villa on the hill).

1

Вілла стояла на вершині пагорба. З тераси перед нею відкривався чудовий вид на Флоренцію; позаду був старий сад із небагатьма квітами, але з чудовими деревами, живоплотами із підстриженого самшиту, трав’яними доріжками та штучним гротом, у якому вода спадала каскадом з прохолодним, сріблястим звуком з рогу достатку. Будинок був побудований у шістнадцятому столітті знатним флорентійцем, чиї збіднілі нащадки продали його деяким англійцям, і саме вони позичили його на деякий час Мері Пентон. Хоча кімнати були великі й високі, будинок був невеликого розміру, і вона дуже добре справлялася з трьома слугами, яких вони їй залишили. Він був дещо вбого обставлений прекрасними старими меблями і мав протяги; і хоча не було центрального опалення, настільки, що коли вона приїхала наприкінці березня, там все ще було люто холодно, Леонарди, його власники, облаштували ванні кімнати, і в ньому було досить зручно жити. Зараз був червень і перебуваючи вдома, Мері проводила більшу частину дня на терасі, з якої можна було бачити куполи та вежі Флоренції, або ззаду в саду.

Протягом перших кількох тижнів свого перебування вона приділяла багато часу огляду визначних пам'яток: вона проводила приємні ранки в Уффіці та Барджелло*, відвідувала церкви і навмання блукала старими вулицями; але тепер вона рідко їздила до Флоренції, окрім як обідати чи вечеряти з друзями. Вона задовольнялася байдикуванням в саду й читанням книжки, а якщо вона хотіла вийти, вона воліла сісти у «Фіат» і досліджувати навколишню місцевість. Ніщо не могло бути прекраснішим зі своєю витонченою невинністю, ніж ці тосканські пейзажі. Коли фруктові дерева розквітли, а тополі розпустилися, і їхній свіжий колір голосно кричав серед сірого вічнозеленого оливкового дерева, вона відчула легкість духу, яку вона думала ніколи більше не відчує. Після трагічної смерті чоловіка, рік тому, після тривожних місяців, коли їй доводилося бути завжди під рукою, якщо адвокати, які збирали разом, що залишилося від його розтрачених статків, захочуть її побачити, вона була рада прийняти пропозицію Леонардів про цей величний старий будинок, щоб вона могла відпочити і подумати, що їй робити зі своїм життям. Після восьми років марнотратного життя та нещасливого шлюбу, вона опинилася у віці тридцяти років із кількома чудовими перлинами та достатньо великим доходом, щоб з жорсткою економією утримувати себе. Ну що ж, це було краще, ніж здавалося спочатку, коли адвокати з похмурими обличчями сказали їй, що після виплати боргів, вони бояться, що взагалі нічого не залишиться. На цей момент, коли позаду два з половиною місяці у Флоренції, вона відчула, що могла б спокійно зустріти навіть таке майбутнє. Коли вона виїжджала з Англії, адвокат, старий чоловік і старий друг, поплескав її по руці.

- Тепер вам нема про що турбуватися, моя люба, — сказав він, — окрім того, щоб повернути своє здоров’я та сили. Я нічого не кажу про ваш зовнішній вигляд, тому що ніщо не впливає на нього. Ви жінка молода і дуже гарна, і я не сумніваюся, що ви знову вийдете заміж. Але наступного разу не виходьте по коханню; це помилка; одружуйтеся заради соціального положення й товариських стосунків.

Вона розсміялася. У неї був гіркий досвід, і тоді вона не мала наміру знову наважитися на ризики шлюбу; дивно, що тепер вона думала зробити саме те, що порадив мудрий старий адвокат. Справді, виглядало так, ніби їй доведеться прийняти рішення цього самого дня. Едгар Свіфт навіть у цей самий час прямував до вілли. Він зателефонував за чверть години до цього, щоб сказати, що несподівано мав поїхати до Канн, щоб зустріти лорда Сіфейра, і зараз же вирушає, але терміново хотів побачити її перед тим, як поїхати. Лорд Сіфейр був Держсекретарем у справах Індії*, і це раптовий виклик міг означати лише те, що Едгару все-таки запропонують визначну посаду, якої він дуже прагнув. Сер Едгар Свіфт, Л.К.З.І,* працював на державній службі Індії, як і її батько, і він зробив видатну кар’єру. Протягом п’яти років він був губернатором Північно-Західних провінцій і в період великих заворушень вів себе з помітним умінням. Він закінчив свій термін з репутацією найбільш здібної людини в Індії. Він проявив себе чудовим адміністратором; хоча й непохитним, він був тактовним, а якщо й владним, то щедрим і поміркованим. Індуси та мусульмани любили його і довіряли йому. Мері знала його все життя. Коли її батько помер, ще молодим чоловіком, і вона з матір’ю повернулися до Англії, Едгар Свіфт, щоразу повертаючись додому у відпустку, проводив з ними значну частину свого часу. У дитинстві він водив її на пантоміму чи цирк; як дівчину в підлітковому віці, на кінокартини чи в театр; він надсилав їй подарунки на день народження та на Різдво. Коли їй було дев'ятнадцять, мати сказала їй:

— На вашому місці я б не бачилася з Едгаром так часто, дорогенька. Не знаю, чи ви це помітили, але він закоханий у вас.

Мері засміялася.

— Він старий.

— Йому сорок три, — їдко відповіла мати.

Однак він подарував їй кілька прекрасних індійських смарагдів, коли через два роки вона вийшла заміж за Метью Пентона, і коли він виявив, що її шлюб нещасливий, він був надзвичайно милим. Після закінчення свого терміну на посаді губернатора він поїхав до Лондона і, виявивши, що вона у Флоренції, прибув, щоб відвідати її з коротким візитом. Він залишався тиждень за тижнем, і Мері була б дурепою, якби не зрозуміла, що він чекав сприятливого моменту, щоб попросити її вийти за нього заміж. Як давно він був закоханий в неї? Озираючись назад, вона думала, що це було з тих пір, як їй виповнилося п'ятнадцять, коли він повернувся додому у відпустку і виявив, що вона більше не дитина, а юна дівчина. Це було досить зворушливо, ця довга вірність. І, звичайно, була різниця між дев'ятнадцятирічною дівчиною і сорока трьох річним чоловіком, та тридцятирічною жінкою і чоловіком п'ятдесяти чотирьох років. Різниця здавалася набагато меншою. І він більше не був невідомою індійською цивільною особою; він був впливовою людиною. Було абсурдно припускати, що уряд буде задоволений від того, щоби обходитися без його послуг; йому безумовно судилося займати все більш важливі посади. Мати Мері теж тепер померла, у неї не було інших рідних на цьому світі; не було нікого, кого б вона любила так, як Едгара.

- Хотілось би щось вирішити, - сказала вона.

Тепер він не міг затриматися надовго. Вона подумала, чи не слід їй прийняти його в вітальні вілли, котра згадувалась в путівниках через фрески молодшого Гірландайо*, з її величними меблями епохи Відродження і чудовими канделябрами; але це була офіційна, розкішна кімната, і вона відчула, що вітальня може додати нагоді незграбну урочистість: краще було б почекати його на терасі, де вона любила сидіти ближче до вечора, щоб насолодитися видом, від якого вона ніколи не втомлювалася. Це виглядало дещо більш ненавмисним. Якщо він дійсно збирався попросити її вийти за нього заміж, що ж, їм обом було б легше на свіжому повітрі, за чашкою чаю, поки вона відкушувала коржик. Обстановка була благопристойною і не надмірно романтичною. Там були апельсинові дерева в діжках і мармурові саркофаги, до країв наповнені яскравими, буйно розрощеними, квітами. Тераса була захищена старою кам'яною балюстрадою, на якій через рівні проміжки стояли великі кам'яні вази, а на кожному кінці стояла дещо пошарпана статуя святого в стилі бароко.

Мері вляглася в довге плетене крісло і веліла Ніні, покоївці, принести чай. Едгара чекало ще одне крісло. На небі не було ні хмарки, і місто внизу, далеко, купалося в м'якому ясному сяйві червневого дня. Вона почула, як під'їхала машина. Хвилину потому, Чіро, служник Леонардів і чоловік Ніни, провів Едгара на терасу. Високий і худорлявий, в добре зшитому костюмі з синьої саржі і чорному фетровому капелюсі, він виглядав одночасно атлетичним і поважним. Навіть якщо б вона не знала, Мері здогадалася б, що він хороший тенісист, прекрасний вершник і відмінний стрілець. Знявши капелюх, він продемонстрував густу копицю чорного хвилястого волосся, ледь забарвлене сивиною. Його обличчя було засмаглим від індійського сонця, худим з рішучим підборіддям і орлиним носом; карі очі під густими бровами були глибоко посаджені і пильнуючі. П'ятдесят чотири? На вигляд йому було не більше сорока п'яти. Гарний чоловік у розквіті сил. У ньому була гідність без погорди. Він вселяв у вас впевненість. Сюди прийшов чоловік, якого ніяке скрутне становище не могло збити з пантелику і ніяка випадковість не могла вивести з рівноваги. Він не витрачав часу на порожні розмови.

- Сіфейр зателефонував мені сьогодні вранці і однозначно запропонував мені посаду губернатора Бенгалії. Вони вирішили, що, враховуючи обставини, вони не хочуть привозити чоловіка з Англії, якому потрібно було б вивчити умови, перш ніж він зможе бути корисним, але когось, хто вже знайомий з ними.

- Звісно, ви погодилися.

- Звичайно. Це служба з усіх інших, яку я і хотів.

- Я так рада.

- Але є різні речі, які потрібно обговорити, і я домовився поїхати в Мілан сьогодні ввечері і летіти звідти в Канни. Я буду відсутній два чи три дні, що дуже нудно, але Сіфейр дуже хотів, щоб ми одразу зустрілися.

- Це цілком природньо.

Приємна посмішка з’явилася на його рішучому, дещо тонкогубому роті, і його очі м’яко засяяли.

- Знаєте, моя люба, це дуже важлива посада, яку я збираюся обійняти. Якщо я досягну успіху, це буде, ну, до деякої міри моїм великим досягненням і гордістю.

- Я впевнена, що ви досягнете успіху.

- Це означає багато праці і велику відповідальність. Але це те, що мені подобається. Звичайно, це має свої винагороди. Губернатор Бенгалії живе у великій пишноті, і я не проти сказати вам, що мене це дещо приваблює. Він живе в чудовому будинку, майже палаці. Мені доведеться робити багато розваг.

Вона бачила, до чого це веде, але дивилася на нього з яскравою, співчутливою посмішкою на вустах, наче нічого не розуміла. Вона була приємно схвильована.

- Звісно, чоловік повинен мати дружину для такої роботи, — продовжував він. - Холостяку дуже важко.

Її очі були надзвичайно щирими, коли вона відповіла.

- Я впевнена, що є багато підхожих жінок, які будуть раді розділити вашу пишноту.

- Я не жив би в Індії майже тридцять років, щоби не відчути досить проникливої підозри, що є щось в тому, що ви говорите. На жаль, є лише одна жінка, яка відповідає вимогам, яку я коли-небудь мріяв би попросити зробити це.

Що ж, ось це і настало. Вона має сказати «так» чи «ні»? О боже, о боже, як же дуже важко визначитися. Він кинув на неї трохи лукавий погляд.

- Чи скажу я вам щось, чого ви не знаєте, коли скажу, що закоханий у вас по вуха з тих пір, як ви були дитиною з підстриженим волоссям?

Що відповісти на таке? Тільки весело засміятися.

— О, Едгаре, які дурниці ви говорите.

- Ви найпрекрасніше створіння, яке я коли-небудь бачив у своєму житті, і найчарівніше. Звичайно, я знав, що у мене немає шансів. Я був старший за вас на двадцять п’ять років. Сучасник вашого батька. У мене була досить прониклива підозра, що коли ви були дівчинкою, ви дивилася на мене як на кумедного старого дивака.

- Ніколи, — не зовсім щиро вигукнула Мері.

- У всякому разі, коли ви закохуєтеся, досить природньо, що це має бути хтось із вашого покоління. Я прошу вас повірити мені, коли я скажу, що коли ви писали і говорили мені, що збираєтеся одружитися, я лише сподівався, що ви будете дуже щасливою. Я був нещасним, коли дізнався, що ви не були такою.

- Можливо, ми з Метті були занадто молоді, для одруження.

- З тих пір під мостами багато води утекло. Мені було цікаво, чи тепер невідповідність наших віків здається вам такою ж важливою, як тоді.

На це було так важко відповісти, що Мері подумала, що краще нічого не говорити, а дати йому продовжувати.

- Я завжди дбав про те, Мері, щоб підтримувати себе у формі. Я не відчуваю свого віку. Але найгірше те, що роки не вплинули на вас, окрім як зробили вас красивішою, ніж будь-коли.

Вона посміхнулася.

- Чи можливо таке, щоби ви трохи нервували, Едгаре? Це те, чого я ніколи не очікувала побачити. Ви людина залізної волі.

- Ви маленьке чудовисько. Але ви цілком праві, я нервую; а що стосується людини залізної волі, то ніхто краще за вас не знає, що у ваших руках я ніколи не був нічим іншим, окрім брили воску.

- Чи правильно я розумію, що ви робите мені пропозицію?

- Цілком правильно. Ви шоковані чи здивовані?

- Звичайно, не шокована. Знаєте, Едгаре, я вас дуже люблю. Я думаю, що ви найпрекрасніший чоловік, якого я коли-небудь знала. Мені страшенно лестить, що ви хочете одружитися зі мною.

— Тоді ви вийдете?

У її серці було дивне почуття побоювання. Він, звичайно, був дуже шляхетний. Було б захоплююче бути дружиною губернатора Бенгалії і було б дуже приємно бути величною і мати ад'ютантів і секретарів, бігаючих, щоб виконати ваші вказівки.

- Ви кажете, що не будете два чи три дні?

- Три, у крайньому разі. Сіфейр має повернутися до Лондона.

- Ви почекаєте відповіді, поки не повернетеся?

- Звичайно. За таких обставин я вважаю, що це дуже розумно. Я впевнений, що набагато краще, якщо ви повинні взнати свої власні бажання, і я вважаю, що якби ви точно знали, що відповідь має бути «ні» — вам не довелося б думати над цим.

— Це правда, — посміхнулася вона.

- Тоді ми і зупинимось на цьому. Боюся, я маю зараз йти, якщо я не хочу спізнитися на свій потяг.

Вона пройшлася з ним до його таксі.

— До речі, ви сказали принцесі, що не зможете прийти сьогодні ввечері?

Вони обидва збиралися на званий обід, який того вечора влаштовувала стара принцеса Сан-Фердінандо.

- Так, я зателефонував їй і сказав, що змушений покинути Флоренцію на кілька днів.

— Ви сказали їй, чому?

- Ви ж знаєте, яка вона стара тиранка, — він поблажливо посміхнувся. — Вона мене добре і належно вилаяла за те, що я кинув її в останній момент, і в результаті я мусив зізнатися в правді.

- О, добре, вона знайде когось на ваше місце, — невимушено відповіла Мері.

— Я маю надію, що ви візьмете Чіро з собою, бо я не зможу приїхати і забрати вас.

- Я не можу. Я сказала Чіро та Ніні, що вони можуть бути вільні.

- Я думаю, вам страшенно небезпечно їздити по цих безлюдних дорогах самостійно у будь-який час ночі. Але ви дотримаєте свою обіцянку, чи не так?

- Яку обіцянку? О, револьвер. Я думаю, що це абсолютно смішно, бо дороги Тоскани такі ж безпечні, як і дороги Англії, але якщо це заспокоїть вас, я візьму його з собою сьогодні ввечері.

Знаючи, як Мері любить їздити по країні самостійно, і маючи впевненість англійця в тому, що іноземці взагалі дуже небезпечні люди, Едгар наполіг на тому, щоб позичити їй револьвера і затребував від неї обіцянки, що якщо вона поїде не лише до Флоренції, вона завжди братиме його з собою.

- Країна повна голодуючих робітників і нужденних біженців, — сказав він. - У мене не буде ані хвилини спокою, якщо я не знатиму, що якщо виникне така потреба, ви зможете подбати про себе.

Служник був біля таксі, щоб відкрити йому двері. Едгар дістав із кишені банкноту номіналом у п’ятдесят лір і дав йому.

— Слухайте, Чіро, я їду на кілька днів. Сьогодні ввечері я не зможу приїхати за синьйорою. Переконайтеся, що вона візьме револьвер, коли поїде в машині. Вона пообіцяла мені, що візьме.

— Дуже добре, синьйоре, — сказав чоловік.

2

Мері займалася обличчям. Ніна, стоячи за її спиною, з цікавістю спостерігала й давала час від часу непрохані поради. Ніна була у Леонардів достатньо довго, щоб почати розмовляти англійською, а Мері за п’ять місяців, які вона прожила на віллі, вивчила багато з італійської, тож вони дуже добре спілкувалися.

— Ви думаєте, Ніно, я нанесла достатньо рум’ян? — запитала Мері.

- З природним прекрасним кольором синьйори, я не знаю, чому вона взагалі хоче наносити рум’яна.

- Інші жінки на вечірці будуть обмазані ними, і якщо я трохи не нанесу, то виглядатиму як смерть.

Вона прослизнула у свою гарну сукню, одягла різноманітні прикраси, які вирішила тоді носити, а потім наділа на голову крихітний, досить смішний, але дуже чепурний капелюх. Бо це мала бути така вечірка. Вони йшли до нового ресторану на одному з берегів Арно, де їжа мала бути дуже смачною і де, сидячи на відкритому повітрі, вони могли насолоджуватися теплою червневою ніччю, а коли зійде місяць, відкриється чудовий краєвид старих будинків на протилежному березі річки. Стара принцеса знайшла там співака, голос якого вона вважала незвичайним і якого вона хотіла, щоб почули гості.

Мері взяла сумочку.

- Ну що ж, я готова.

- Синьйора забула револьвер.

Він лежав на туалетному столику.

Мері засміялася.

- Ви - ідіотка, це саме те, що я і намагалася зробити. Яка від нього користь? Я ніколи в житті не стріляла з револьвера і до смерті боюся його. У мене немає ліцензії, і якщо мене знайдуть з ним, я потраплю в усілякі неприємності.

— Синьйора пообіцяла синьйору, що візьме його.

— Синьйор — старий дурень.

- Чоловіки стають такими, коли вони закохані, — сентенційно сказала Ніна.

Мері відвела погляд. Тоді вона не хотіла розглядати це питання; італійські слуги були чудовими, відданими та працьовитими, але не варто було вводити себе в оману, вважаючи, що вони не знають усіх ваших справ, і Мері добре знала, що Ніна буде цілком готова обговорити з нею всю справу у найвідвертіший спосіб. Вона відкрила сумку.

- Гаразд. Кладіть сюди цю звірячу річ.

Чіро підігнав автомобіль. Це був двомісний кабріолет, котрий Мері купила, коли винайняла віллу, і який вона мала намір продати, коли вона поїде, за те, що вона зможе вторгувати. Вона сіла в авто, обережно проїхала вузькою дорогою, залізні ворота і звивистою сільською вулицею, поки не виїхала на шосе, що вело до Флоренції. Вона увімкнула світло, щоб побачити, котра година, і виявила, що встигне, дотримуючись неквапливої ​​швидкості. Десь в її підсвідомості було слабке небажання прибути, бо насправді вона воліла б обідати наодинці на терасі вілли. Обідати там червневого вечора, коли ще був день, а після обіду сидіти, поки м’якість ночі поступово не огортала її, було насолодою, від якої Мері відчувала, що ніколи не втомиться. Це давало їй чудове відчуття спокою, але не порожнього спокою, в якому було щось сонне, а активного, хвилюючого спокою, в якому її мозок був весь жвавий, а її почуття швидко відгукувалися. Можливо, щось у цьому легкому тосканському повітрі впливало на вас так, що навіть фізичні відчуття мали в собі щось духовне. Це викликало у вас те саме відчуття, що й слухати музику Моцарта, таку мелодійну і таку веселу, з її прихованою меланхолією, яка наповнювала вас таким великим задоволенням, що ви відчували, ніби плоть більше не утримує вас. Протягом кількох блаженних хвилин ви очищалися від усієї грубості, і сум’яття життя розчинялося в досконалій чарівності.

- Я була дурна, що поїхала, — сказала Мері вголос. — Мені слід було розплакатися, коли Едгар відкликав себе.

Але, звичайно, це було б нерозумно. І все-таки вона б багато чого віддала, щоб цей вечір приділити собі, і вона змогла б спокійно все обдумати. Хоча вона вже давно здогадувалася про наміри Едгара, вона до цього дня не була цілком впевнена, що він коли-небудь наважиться заговорити, і поки він не згадував, вона вважала зайвим вирішувати, що їй відповісти. Тоді вона залишала це на розсуд моменту. Що ж, тепер він заговорив, і вона відчувала себе більш безнадійно невизначеною, ніж раніше. В цей час вона вже досягла міста, і натовпи людей, що йшли по проїжджій частині, низка велосипедистів, змусили її приділити всю увагу водінню.

Коли Мері доїхала до ресторану, вона виявила, що прибула останньою. Принцеса Сан-Фердінандо була американкою; літня жінка з сталево-сивим, туго стягнутим хвилястим волоссям і владною манерою, яка прожила в Італії сорок років, ніколи не повертаючись до рідної країни; її чоловік, римський принц, був мертвий вже чверть століття, і вона мала двох синів в італійській армії. Грошей у неї було мало, але був їдкий язик і велика добродушність. Хоча вона ніколи не була вродливою і тепер, маючи пряму поставу, чудові очі й рішучі риси обличчя, виглядала, мабуть, краще, ніж будь-коли в молодості, вона, як говорили, була дуже невірною принцу; але це не вплинуло на чудове становище, яке вона зайняла для себе; вона знала всіх, кого хотіла знати, і всім було приємно її знати. Решта званого вечора складалася з пари мандрівних англійців, полковника і леді Грейс Трейл, декількох італійців і молодого англійця на ім’я Роулі Флінт. Під час свого перебування у Флоренції Мері досить добре познайомилася з ним. Він справді приділяв їй багато уваги.

- Я мушу вам сказати, що я лише тимчасовий заступник, — сказав він, коли Мері потиснула йому руку.

- Це було надзвичайно мило з його боку, — вставила принцеса. — Я запитала його, коли сер Едгар зателефонував і сказав, що він має поїхати до Канн, і він розірвав інше запрошення, щоб прийти до мене.

- Ви добре знаєте, принцесо, я б розірвав будь-яке запрошення, щоб прийти пообідати з вами.

Принцеса сухо посміхнулася.

- Я думаю, я повинна сказати вам, що він хотів точно знати, хто тут буде, перш ніж погодитися.

- Це лестить, що ми задовольнили його схвалення, — сказала Мері.

Принцеса кинула на нього ще один із тих своїх тихих усміхнених поглядів, в котрих була поблажливість старої розпусниці, хто не забула і не покаялася у своєму сумнівному минулому, і водночас кмітливість жінки, яка знає світ як свої п'ять пальців і дійшла висновку, що ніхто анітрохи не кращий, ніж він повинен бути.

- Ви жахливий негідник, Роулі, і ви навіть не настільки вродливий, щоб виправдати це, але ви нам подобаєтеся, — сказала вона.

Це правда, що у Роулі не було на що дивитися. Будова тіла у нього була цілком задовільна, але він був не більше середнього зросту, а в убранні виглядав кремезним. У нього не було жодної риси, яку можна було б назвати доброю: у нього були білі зуби, але вони були не дуже рівні; у нього був свіжий колір, але не дуже чиста шкіра; у нього було гарне волосся, але воно було невиразно-каштанового кольору між темним і світлим; його очі були досить великі, але вони були блідо-блакитного кольору, який зазвичай описують як сірі. Він мав розсіяний вигляд, і люди, яким він не подобався, казали, що він виглядає хитрим. Навіть його найкращі друзі щиро визнавали, що йому не можна довіряти. У нього була погана репутація. Коли йому було трохи більше двадцяти, він втік і одружився з дівчиною, яка була заручена з кимось іншим, а через три роки був співвідповідачем у справі про розлучення, після чого його дружина розлучилася з ним, а він одружився, але не з жінкою, яка розлучилася заради нього, а з іншою, щоб залишити її через два чи три роки. Тепер йому було трохи більше тридцяти. Коротше кажучи, він був молодою людиною з жахливою репутацією, яку він цілком заслужив. Ви б сказали, що там не було нічого щоби говорило на його користь ; і полковник Трейл, мандруючий англієць, високий, худорлявий, засмаглий, з худим червоним обличчям, з сивими щіткою вусами й безглуздим виглядом, дивувався, чому принцеса запросила його та його дружину на зустріч з такою клятою поганню.

- Я маю на увазі, що він не той хлопчина, — сказав би він, якби це було кому-небудь промовлено, — з яким порядну жінку потрібно запрошувати сидіти в одній кімнаті.

Коли вони зайняли місця за столом, він був радий побачити, що, хоча його дружина і сиділа поруч із Роулі Флінтом, вона слухала ввічливі висловлювання, які він робив, з холодним несхваленням. Найгірше було те, що цей хлопчина не був авантюристом чи кимось подібним; насправді він був двоюрідним братом його дружини; що стосується сім’ї, то він був таким же кредитоспроможним, як інші, і мав цілком пристойний дохід. Помилка полягала в тому, що йому ніколи не довелося заробляти на життя. О, ну, загалом, в кожній родині бувають свої виродки, але полковник не міг зрозуміти, що в ньому вбачали жінки. Не можна було очікувати, що він знатиме, цей простий, чесний англієць, що відносно Роулі Флінта все пояснювалось сексуальною привабливістю, а той факт, що у його стосунках з жінками він був ненадійним і безсовісним, здавалося, робило його ще більш невідпорним. Незважаючи на те, якою б упередженою вона не була проти нього, йому потрібно було побути з жінкою лише півгодини, щоб її серце розтануло, і незабаром вона скаже собі, що не вірить і половині того, що говорилось проти нього. Але якби її запитали, що вона знайшла в ньому, їй було б важко відповісти. Він, звичайно, був не дуже вродливий, навіть у його зовнішності не було ніякої відмінності, він був схожий на будь-якого механіка в гаражі; він носив своє чепурне вбрання, наче воно було робочим спецодягом, наче йому було байдуже, як він виглядає. Дратувало те, що він, здавалося, серйозно не думав ні про що, навіть про любовні утіхи; він чітко давав зрозуміти, що він хоче від жінки лише одного, і його повна відсутність чутливості була нестерпно образливою. Але було щось, що збивало вас з ніг, свого роду лагідність за грубістю його манер, хвилююча теплота за його глузуванням, якесь інстинктивне розуміння жінки як істоти, відмінної від чоловіка, котре було дивно улесливим; і чуттєвість його рота й ласка в його сірих очах. Стара принцеса визначила це питання зі своєю звичайною грубістю:

- Звісно, ​​він поганий вибір, закінчений негідник, але якби я була на тридцять років молодша і він попросив би мене втекти з ним, я б ні на мить не завагалася, хоча знала б, що він кине мене через тиждень і я була б нещасною до кінця свого життя.

Принцеса полюбляла загальні розмови за столом, і коли гості розсілися, вона звернулася до Мері.

— Мені дуже шкода, що сер Едгар не зміг прийти сьогодні ввечері.

- Йому теж було шкода. Він повинен був поїхати в Канни.

Принцеса охопила решту учасників вечірки.

- Це велика таємниця, тож ви не повинні нікому розповідати, але він щойно став губернатором Бенгалії.

- Та ви що, боже Юпітере! — вигукнув полковник. - До біса гарна посада.

- Це стало несподіванкою?

- Він знав, що він один із тих, кого розглядали, — сказала Мері.

- Він буде потрібною людиною в потрібному місці, у цьому немає жодних сумнівів, — сказав полковник. - Якщо йому це вдасться, я не здивуюсь, якщо згодом його зроблять віце-королем.

- Я не можу уявити нічого, чого б мені хотілося більше, ніж бути віце-коралевою Індії, — сказала принцеса.

— Чому б вам про всяк випадок не вийти за нього? - посміхнулася Мері.

— О, хіба він не одружений? — запитала леді Грейс.

- Ні.- Принцеса кинула на Мері проникливий і єхидний погляд. - Я не буду приховувати від вас, що він обурливо фліртував зі мною протягом шести тижнів, що він тут.

Роулі захихикав і з-під своїх довгих вій кинув косий погляд на Мері.

— Ви вирішили вийти за нього заміж, принцесо? Тому що, якщо ви вирішили, я думаю, у нього, у бідолашного, не так багато шансів.

- Я думаю, що це був би дуже підходящий шлюбний союз, — сказала Мері.

Вона добре знала, що і принцеса, і Роулі піддражнюють її, але не мала наміру щось розголошувати. Едгар Свіфт дав зрозуміти своїм та її друзям у Флоренції, що він закоханий у неї; і принцеса не раз намагалася дізнатися від неї, чи щось з цього вийде.

- Я не знаю, чи дуже вам сподобається клімат Калькутти, — сказала леді Грейс, яка сприймала все з повною серйозністю.

- О, я досягла віку, коли вважаю за краще, щоб мої союзи були тимчасовими, — відповіла Принцеса. - Розумієте, у мене немає часу марнувати його. Ось чому я так прихильно ставлюся до Роулі; його наміри завжди безчесні.

Полковник почав перевіряти своє рибне блюдо з нахмуреним поглядом, що було нерозумно, оскільки воно складалося з креветок, які того вечора прибули з В’яреджо*, а його дружина стримано посміхнулася.

У ресторані був невеликий оркестр. Його учасники були одягнені в пошарпані своєрідні неаполітанські костюми з музичної п'єси і грали неаполітанські мелодії.

Незабаром принцеса зауважила:

- Я думаю, що настав час, щоб у нас був співак. Ви будете вражені. У нього справді чудовий голос, одні афектації та емоції. Харольд Аткінсон всерйоз думає про те, щоб його підготували до опери. - Вона покликала метрдотеля. - Попросіть того чоловіка заспівати ту пісню, яку він співав минулої ночі, коли я була тут.

- Вибачте, ваша світлість, але сьогодні ввечері його немає. Він хворий.

- Як нудно! Я особливо хотіла, щоб мої друзі почули його. Я запросила їх пообідати тут спеціально для цього.

- Він прислав заміну, але він тільки на скрипці грає. Я скажу йому грати.

- Якщо мені щось не подобається, так це скрипка, — відповіла вона. - Чому комусь хочеться почути, як хтось шкрябає волосками з кінського хвоста по кишкам мертвої кішки, я ніколи не зрозумію.

Метрдотель міг вільно говорити на півдюжини мов, але не розумів жодної. Він сприйняв зауваження принцеси як таке, що вона задоволена його пропозицією, і підійшов до скрипаля, який підвівся зі стільця й ступив вперед. Це був темноволосий, стрункий юнак з величезними голодними очима та меланхолійним поглядом. Він примудрився носити той гротескний костюм з романтичним виразом обличчя, але виглядав напівголодним. Його привабливе обличчя було худим і змученим. Він грав свою п’єсу.

- Він дуже жахливий, мій бідний Джованні, — сказала принцеса метрдотелю.

Цього разу він зрозумів.

— Він не дуже добрий, принцесо. Вибачте. Я не знав. Але інший повернеться завтра.

Оркестр почав інший музичний номер і під прикриттям цього Роулі повернувся до Мері.

— Сьогодні ввечері ви виглядаєте дуже вродливою.

- Дякую.

Його очі блиснули.

- Чи можу я сказати вам про одну з властивостей, які мені в вас особливо подобаються? На відміну від деяких жінок, коли вам кажуть, що ви вродлива, ви не вдаєте, що не знаєте цього. Ви приймаєте це так природно, як наче вам сказали, що у вас по п’ять пальців на кожній руці.

- Поки я не вийшла заміж, моя зовнішність була моїм єдиним засобом до існування. Коли помер батько, ми з мамою мали на життя лише її пенсію. Якщо я і отримувала ролі, щойно закінчивши драматичну школу, це було тільки тому, що мені пощастило мати такий вигляд, який я маю.

- Я гадаю, що ви могли б розбагатіти у кіно.

Вона засміялася.

- На жаль, у мене не було абсолютно ніякого таланту. Нічого, крім зовнішнього вигляду. Можливо, з часом я навчилася б грати, але я вийшла заміж і пішла зі сцени.

На її обличчя, здавалося, впала невиразна тінь, і вона на мить невтішно поглянула в своє минуле. Роулі дивився на її ідеальний профіль. Вона справді була гарною істотою. Справа не тільки в тому, що вона мала вишукані риси обличчя; те, що робило її такою чудовою, було її чудове забарвлення.

- Ви ж коричнева і золота дівчина, чи не так? - сказав він.

Її волосся було темно-золотистого кольору, великі очі — темно-карі, а шкіра блідо-золотистою. Саме її забарвлення позбавило холодності, яку її звичайні риси могли б надати її обличчю, і додало їй тепла й багатства, котрі були нескінченно привабливі.

- Я думаю, що ви найкрасивіша жінка, яку я коли-небудь бачив.

- А скільком жінкам ви це казали?

- Багатьом. Але це не робить його менш правдивим, коли я говорю це зараз.

Вона засміялася.

- Я припускаю, що ні. Але ми на цьому це і залишимо , чи не так?

- Чому? Це тема, яку я вважаю надмірно цікавою.

- Мені говорили, що я вродлива з шістнадцяти років, і це перестало мене дуже хвилювати. Це цінна якість, і я мала би бути дурною, щоб не знати її вартості. У неї є і свої недоліки.

— Ви дуже розсудлива дівчина.

- Тепер ви зробили мені комплімент, який дійсно мені лестить.

— Я не намагався лестити вам.

- Хіба не так? Це прозвучало для мене як вступ, який я дуже часто чула раніше. Подаруйте некрасивій жінці капелюшок, а гарненькій — книжку. Хіба не ця думка?

Він анітрохи не збентежився.

— Чи не занадто ви їдка сьогодні ввечері?

- Мені шкода, що ви так думаєте. Я просто хотіла раз і назавжди пояснити, що все це робите по пустому.

— Хіба ви не знаєте, що я відчайдушно закоханий у вас?

- Відчайдушно, мабуть, навряд чи те слово. Протягом останніх кількох тижнів ви чітко дали зрозуміти, що були би раді трохи попурхати зі мною. Вдова, гарна й самотня, у такому місці, як Флоренція — це виглядало як ваша мета.

- Чи можете ви мене звинувачувати? Звісно, ​​цілком природньо, що навесні уява молодого чоловіка легко переходить до думок про кохання.

Його манера була такою обеззброюючою, його відвертість настільки захоплюючою, що Мері не могла не посміхнутися.

- Я не звинувачую вас. Що стосується мене, то ви зробили помилкове припущення, і я ненавиджу думку, що ви витрачаєте свій час даремно.

— Ви сповнені люб’язності, чи не так? Насправді, у мене є багато часу, який можна витрачати.

- З шістнадцяти років чоловіки закохувалися в мене. Незалежно від того, старі чи молоді, потворні чи вродливі, вони, здається, думають, що я тут ні для чого, крім як задовольнити їхню хіть.

- Ви ніколи не закохувались?

- Так, одного разу.

- В кого?

- В мого чоловіка. Тому я і вийшла за нього заміж.

Настала хвилинна пауза. Принцеса увірвалася з якоюсь випадковою реплікою, і розмова знову стала загальною.

3

Вони обідали допізна, і невдовзі після одинадцятої принцеса затребувала свій рахунок. Коли стало зрозуміло, що вони ось-ось підуть, скрипаль, який грав їм, вийшов уперед із тарілкою. На ній було кілька монет від обідаючих за іншими столами та кілька дрібних купюр. Те що вони таким чином отримували було єдиною винагородою оркестру. Мері відкрила сумочку.

— Не турбуйтеся, — сказав Роулі. — Я дам йому дрібницю.

Він дістав із кишені банкноту в десять лір і поклав її на тарілку.

— Я теж хотіла б йому щось дати, — сказала Мері. Вона поклала на інші купюру в сто лір. Чоловік подивився здивовано, кинув на Мері допитливий погляд, злегка вклонився й відійшов.

— Для чого, скажіть, ви йому стільки дали? — вигукнув Роулі. - Це безглуздя.

- Він так погано грає і виглядає таким нещасним.

- Але вони нічого подібного не очікують.

- Я знаю. Ось чому я і дала. Це буде так багато для нього значити. Це може мати велике значення для його життя.

Італійські учасники вечірки поїхали на своїх автомобілях, а принцеса взяла Трейлів у свій.

- Ви можете підкинути Роулі до його готелю, Мері, — сказала вона. - Він мені не по дорозі.

— Ви не проти? запитав він.

Мері підозрювала, що цей план було узгоджено заздалегідь, тому що вона знала, як розпусна стара жінка любить сприяти любовним інтрижкам, а Роулі був її фаворитом, але, здавалося, не було можливості відмовити в такому розумному проханні, і тому вона відповіла на це, що звичайно, вона буде дуже рада. Вони сіли в її автомобіль і поїхали набережною. Повний місяць заливав їм дорогу сяйвом. Вони мало говорили. У Роулі було відчуття, що вона зайнята думками, в яких для нього не було місця, і він не хотів їх турбувати. Але коли вони приїхали до його готелю, він сказав:

- Це така чудова ніч; здається, шкода витрачати її, лягаючи спати: чи не покатаєтесь ви ще трохи? Ви ж не сонлива, чи ні?

- Ні.

- Давайте поїдемо за місто.

— Чи не запізно для цього?

— Ви боїтеся околицю чи боїтеся мене?

— Ні вас, ні її.

Вона поїхала далі. Вона слідувала за течією річки, і зараз вони їхали через поля, де тільки були то тут, то там котедж на узбіччі, а трохи позаду — білий фермерський будинок з високими кипарисами, що стояли чорні й урочисті на тлі місячного світла.

- Ви збираєтеся вийти заміж за Едгара Свіфта? - раптом запитав він.

Вона озирнулася на нього.

— Ви знали, що я в думках про нього?

- Як я міг?

Вона барилася деякий час, перш ніж відповісти.

- Перед тим, як він поїхав сьогодні, він попросив мене про це. Я сказала, що дам йому відповідь, коли він повернеться.

- Значить, ви в нього не закохані?

Мері сповільнила рух. Здавалося, вона захотіла поговорити.

— Чому ви так гадаєте?

- Якби ви такою були, ви б не схотіли три дні роздумувати. Ви б сказали «так» відразу.

- Я вважаю, що це правда. Ні, я не закохана в нього.

- Він добре кохає вас.

- Він був другом мого батька, і я знаю його все життя. Він був надзвичайно добрий до мене, коли я хотіла доброти, і я йому вдячна.

— Він, мабуть, років на двадцять старший за вас.

- Двадцять чотири.

- Ви зачаровані посадою, яку він може вам дати?

- Насмілюсь стверджувати. Ви думаєте, що більшість жінок не були б? Зрештою, мені теж властиве людське.

- Ви думаєте, буде дуже забавно жити з чоловіком, в якого ви не закохані?

- Але я не хочу кохання. Я наїлася коханням по саме горло.

Вона сказала це так шалено, що Роулі дуже здивувався.

- У вашому віці таке дивно говорити.

Тепер вони були далеко на околиці, на вузькій дорозі; з безхмарного неба сяяв повний місяць. Вона зупинила авто.

- Розумієте, я була шалено закохана в свого чоловіка. Мені казали, що я дурна, що вийшла за нього заміж; казали, що він гравець і п’яниця; мені було все одно. Він так сильно хотів, щоб я вийшла за нього заміж. Тоді у нього було багато грошей, але я б вийшла за нього заміж, якби він не мав жодного цента. Ви не знаєте, яким він був чарівним у ті часи, таким гарним на вигляд, таким веселим і безтурботним. Як нам було весело разом! Він мав величезну життєву силу. Він був таким добрим, ніжним і милим — коли був тверезий. Коли він був п’яний, він був галасливим, хвалькуватим, вульгарним і сварливим. Це було страшенно неприємно; мені бувало так соромно. Я не могла на нього гніватися; йому потім було так шкода; він не хотів пити; коли він був наодинці зі мною, він був тверезий, як будь-хто, тільки коли там були інші люди, він збуджувався, а після двох-трьох чарок його вже не можна було втримати; потім я чекала, поки він не стане таким пересиченим, що дозволить мені відвести його, і нарешті я могла укласти його спати. Я робила усе, що знала, щоб вилікувати його, це було марно; це даремно. Я не вірю, що п’яницю коли-небудь можна вилікувати. І змушена була стати сиділкою та доглядальницею. Його нестерпно роздратовувало, коли я намагалася його стримати, але що ще я могла зробити? Це було так важко, я не хотіла, щоб він дивився на мене як на щось на зразок гувернантки, але я повинна була зробити все, щоб він не пив. Іноді я не могла не розлютитися на нього, і тоді у нас була жахлива сварка. Розумієте, він був жахливим гравцем і коли був п’яний, то втрачав сотні фунтів. Якби він не помер в той час, як він зробив це, він би збанкрутував, і я мала б повернутися на сцену, щоб утримувати його. У мене є кілька сотень на рік і ті ювелірні прикраси, які він подарував мені, коли ми тільки-но одружилися. Іноді він не повертався всю ніч, і тоді я дізнавалася, що він був п'яний, і підчіплював першу жінку, яку зустрічав. Спочатку я була шалено ревнивою і нещасною, але зрештою я стала віддавати цьому перевагу, бо якби він цього не зробив, то прийшов би додому і займався любов'ю зі мною, з його диханням, смердячим віскі, увесь такий згорблений, з його спотвореним обличчям, і я знала, що бути пристрасним його змусило не кохання, а випивка, тільки випивка. Я чи інша жінка, йому було однаково, і його поцілунки викликали у мене нудоту, а його бажання жахало й пригнічувало мене. А коли він задовольняв свою похіть, то впадав у хропіння п’яного сну. Ви здивувались, коли я сказала, що я наїлася коханням по саме горло. Роками я знала лише приниження.

— Але чому ви не залишили його?

- Як я могла його полишити? Він був так залежний від мене. Коли щось йшло не так, якщо він потрапляв у біду, якщо він був хворий, він звертався за допомогою до мене. Він чіплявся за мене, як дитина. - Її голос зірвався. — Тоді він був настільки розбитий, що моє серце обливалося кров’ю за нього. Хоч він був невірний мені, хоча він ховався від мене, щоб пити без стримування, хоча я іноді роздратовувала його так, що він мене ненавидів, глибоко в душі він завжди кохав мене, він знав, що я ніколи не підведу його, і він знав, що без мене він весь розпадеться на шматки. Він був такою тварюкою, коли напивався, що в нього не було друзів, лише покидьки, які жили на його кошти, вимагали гроші і грабували його; він знав, що я єдина людина в світі, якій не байдуже, виживе він чи помре, і я знала, що я була єдиною людиною, яка стояла між ним і абсолютним крахом. І коли він помер у мене на руках, я була убита горем.

Сльози текли по обличчю Мері, і вона не намагалася їх стримати. Роулі, подумавши, що, можливо, полегшить їй, давши виплакатись, сидів спокійно й не сказав ані слова. За хвилину він підкурив цигарку.

— Дайте мені теж. Я така дурна.

Він дістав з свого портсигару цигарку й дав їй.

- Я хотіла б і свою хустинку. Вона у моїй сумочці.

Сумка була між ними, і коли він відкрив її, щоб знайти її носову хустку, то був здивований, відчувши револьвер.

— Для чого у вас тут пістолет?

- Едгару не сподобалася ідея, що я їду одна. Він змусив мене пообіцяти взяти його. Я знаю, що це безглуздя. - Нова тема, яку порушив Роулі, допомогла їй відновити самовладання. - Мені шкода, що я така емоційна.

— Коли помер ваш чоловік?

- Рік тому. І тепер я вдячна, що він помер. Тепер я знаю, що моє життя з ним було нещасним і йому не було чого чекати, крім безнадійного страждання.

— Він був молодий, щоб померти, чи не так?

- Він розбився в автокатастрофі. Він був п’яний. Він їхав зі швидкістю шістдесят миль на годину і занесло на слизькій дорозі. Він помер за кілька годин. На щастя, я змогла до нього дістатися. Його останні слова були: «Мері, я завжди кохав вас». — Вона зітхнула. - Його смерть дала нам обом свободу.

Трохи посиділи й покурили мовчки. Роулі підкурив ще одну цигарку недопалком першої.

- Ви впевнені, що не віддасте себе у таке ж рабство, тільки більше, коли вийдете заміж за чоловіка, який для вас нічого не означає?» — запитав він, наче їхня розмова тривала без перерви.

— Наскільки добре ви знаєте Едгара?

- Я зустрічався з ним досить часто протягом п’яти чи шести тижнів, які він тут вештався біля ваших спідниць. Він - будівник Імперії; це не той тип, який коли-небудь дуже мене приваблював.

Мері хихикнула.

- Ні, навряд чи я думаю, що це так. Він сильний, він розумний, він заслуговує на довіру.

- Коротше кажучи, увесь, як не я.

— Хіба ми не можемо залишити вас на хвилину?

- Гаразд. Продовжуйте про його чесноти.

- Він добрий і уважний. Він амбітний. Це чоловік, який зробив великі справи, і в майбутньому він зробить ще більше. Можливо, я зможу йому допомогти. Я не можу сподіватися, що ви будете вважати це чимось, окрім ідіотизму, коли я скажу вам, що я хотіла б бути корисною у цьому світі.

- Ви не маєте дуже гарної думки про мене, чи не так?

- Ні, не маю, — посміхнулася Мері.

- Цікаво, чому?

— Якщо хочете знати, я вам скажу, — холодно відповіла вона. - Тому що ви нікчема і погань. Тому що ви думаєте ні про що, окрім як добре провести час, та як багато жінок, достатньо дурних, закохати в себе.

- Я вважаю це дуже точним описом. Мені пощастило успадкувати дохід, через який мені було непотрібно заробляти на життя. Як ви гадаєте, чи треба було мені отримати якусь роботу, яка б забирала хліб із вуст бідолахи, який його потребував? Наскільки я знаю, у мене є лише одне життя. Мені це страшенно подобається. Мені пощастило бути в такому становищі, що я можу жити заради життя. Яким же я мав би бути дурнем, якби не використав максимум можливостей! Мені подобаються жінки, і, як не дивно, я їм теж. Я молодий і знаю, що молодість не триває вічно. Чому б мені не провести час якомога добре, поки у мене є така можливість?

- Було б важко знайти більший контраст з Едгаром.

- Я погоджуюсь. Можливо, зі мною було б легше жити. Я, безумовно, був би більш веселішим.

- Ви забуваєте, що Едгар хоче одружитися зі мною. Ви ж пропонуєте значно більш тимчасове улаштування.

— Чому ви так думаєте?

— Ну, по-перше, ви вже одружені.

- Тут ви помиляєтеся. Я розлучився пару місяців тому.

— Ви сильно замовчували це.

- Звичайно. Жінки мають кумедні уявлення про шлюб. Все стає простішим, якщо про нього ніколи не виникає питання. Ми всі знаємо, де ми тоді.

— Я розумію вашу думку, — посміхнулася Мері. - Чому ви повинні розкривати мені цю злочинну таємницю? З думкою, що якби я поводилася пристойно й надала задоволення, ви могли би з часом нагородити мене обручкою?

- Кохана, я досить розумний, щоб знати, що ви не дурепа.

- Не треба називати мене коханою.

— До біса все, я в процесі зробити вам пропозицію одружитися.

- Ви? Чому?

— Я не думаю, що це погана ідея. А ви?

- Огидна. Що, скажіть, вам всунуло це в голову?

- Мені це просто спало на думку. Розумієте, коли ви розповіли мені про свого чоловіка, я раптом зрозумів, що я вас страшенно люблю. Ви знаєте, це відрізняється від закоханості, але я також і закоханий. Я відчуваю до вас велику ніжність.

- Я б хотіла, щоб ви не говорили таких речей. Ви - диявол, ви, здається, інстинктивно знаєте, що сказати, щоб жінка розтанула.

- Я б не міг їх сказати, якби не відчував.

- О, замовкніть. Вам пощастило, що у мене холодна голова і почуття гумору. Повернімося до Флоренції. Я підвезу вас до вашого готелю.

— Це означає, що відповідь — ні?

- Саме так

- Чому?

- Я впевнена, що це вас здивує; я в вас анітрохи не закохана.

- Мене це не дивує. Я це знав, але ви були б, якби дали собі пів шансу.

- Скромний хлопець, чи не так? Але я не хочу давати собі й половини шансу.

— Ви твердо вирішили вийти заміж за Едгара Свіфта?

- Тепер так. Дякую, що дозволили мені поговорити з вами. Було важко, не маючи нікого з ким я могла б поговорити. Ви допомогли мені прийняти рішення.

— Будь я проклятий, якщо я розумію як.

- Жінки міркують не так само, як чоловіки. Все, що ви сказали, все, що я сказала, — спогади про життя з моїм чоловіком, нещастя, приниження — ну, проти цього Едгар стоїть, як велика скеля; він такий сильний і такий стійкий. Я знаю, що можу покластися на нього; він ніколи не підведе мене, бо не може. Він пропонує мені безпечність. У цей момент я відчуваю до нього настільки велику прихильність, що це майже кохання.

— Це досить вузька дорога, — сказав Роулі, — ви хочете, щоб я розвернув вам авто?

- Я цілком вмію розвертати власне авто, дякую, — відповіла вона.

Його зауваження викликало у неї миттєве роздратування, але не тому, що воно давало відображення її водіння, а тому, що якимось чином те, що вона щойно сказала, здалося їй трохи високомовним. Він посміхнувся.

— З одного боку кювет, і з іншого — кювет. Мені буде неприємно, якщо ви вкинете мене в той чи інший.

- Притримайте свій клятий язик, — сказала вона.

Він підкурив цигарку і дивився, як вона рухалася вперед, викручуючи кермо з усієї сили, зупинила двигун і знову завела його, включила зчеплення заднього ходу і обережно здала назад, ставши сильно розпаленою, і зрештою розвернула автомобіль і вирушила у зворотну подорож. Вони їхали мовчки, поки не приїхали до готелю. Було вже пізно, і двері були зачинені. Роулі не намагався виходити.

- Ось і ми, — сказала Мері.

- Я знаю.

Хвилинку чи дві він сидів мовчки, дивлячись прямо перед собою. Вона кинула на нього запитальний погляд, і він з усмішкою повернувся до неї.

- Ви дурепа, Мері, люба моя. О, я знаю, ви мені відмовили. Усе гаразд. Хоча я наважуся сказати, що з мене був би кращий чоловік, ніж ви думаєте. Але ви - дурепа, якщо виходите заміж за чоловіка на двадцять п’ять років старшого за вас. Скільки вам років? Тридцять, щонайбільше. Ви ж не риба. Варто лише подивитись на ваш рот, на тепло ваших очей і на лінії вашого тіла, щоб зрозуміти, що ви пристрасна і чуттєва жінка. О, я знаю, що у вас була огидна похибка. Але у вашому віці від цих речей одужують; ви знову закохаєтеся. Як ви гадаєте, ви зможете ігнорувати свої сексуальні інстинкти? Це ваше прекрасне тіло створене для кохання; воно не дозволить вам це заперечити. Ви занадто молода, щоб зачинити двері для життя.

- Ви викликаєте у мене огиду, Роулі. Ви говорите так, ніби ліжко було його метою й кінцем.

— У вас ніколи не було коханця?

- Ніколи.

- Багато чоловіків, окрім вашого чоловіка, мабуть, кохали вас.

- Я не знаю. Деякі казали, що так. Ви не можете уявити, як мало вони для мене значили. Я не можу сказати, що встояла перед спокусою; мене ніколи не спокушали.

- О, як можна змарнувати свою молодість і красу? Вони тривають так короткочасно. Яка користь від багатства, якщо з ним нічого не робити? Ви добра жінка і щедра. У вас ніколи не було бажання віддати своє багатство?

Мері на мить замовкла.

— Я вам щось скажу? Боюся, ви вважатимете мене ще дурнішою, аніж ви думаєте.

— Найімовірніше. Але все одно скажіть мені.

- Я була б дурною, якби не знала, що я вродливіша за більшість жінок. Це правда, що іноді я відчувала, що маю щось дати, що могло б дуже багато означати для чоловіка, якому я це віддавала. Чи це звучить страшенно пихато?

- Ні. Це очевидна істина.

- Останнім часом у мене було багато часу для себе, і я насмілюсь сказати, що занадто багато витратила його на пусті думки. Якби я коли-небудь завела коханця, це був би не такий чоловік, як ви. Мій бідний Роулі, ви останній чоловік, з яким у мене був би любовний зв'язок. Але я іноді думаю, що якби я коли-небудь зустріла когось, хто був би бідним, самотнім і нещасним, хто ніколи б не мав задоволення в житті, хто б ніколи не знав нічого хорошого, що можна купити за гроші — і якби я могла подарувати йому унікальний досвід, годину абсолютного щастя, те, про що він ніколи не мріяв і що ніколи не повториться, я б із задоволенням віддала йому все, що я маю віддати.

- Я ніколи в житті не чув такої божевільної ідеї!, - вигукнув Роулі.

— Ну, тепер ви знаєте, — відповіла вона весело. — Тож виходьте і дозвольте мені поїхати додому.

— Вам буде добре самій?

- Звичайно.

- Тоді на добраніч. Виходьте заміж за свого будівника Імперії і забирайтесь під три чорти.

4

Мері їхала тихими вулицями Флоренції, дорогою, якою вона приїжджала, а потім піднімалась на пагорб, на вершині якого була вілла. Пагорб був крутий і звивався різкими підковоподібними поворотами. Приблизно на півдорозі вгору була невелика напівкругла тераса з високим дуже старим кипарисом і парапетом попереду, з якого відкривався вид на собор і вежі Флоренції. Спокушена красою ночі, Мері зупинила авто й вийшла. Вона підійшла до краю й почала розглядати. Видовище, яке відкрилося її очам, долина, залита повним місяцем під безкрайністю безхмарного неба, була такою чарівною, що її серце стиснулось з пульсуючою біллю.

Раптом вона усвідомила, що в тіні кипариса стоїть чоловік. Вона побачила відблиск його цигарки. Він підійшов до неї. Вона трохи злякалася, але не мала наміру це показувати. Він зняв свій капелюх.

— Вибачте, ви бува не та жінка, яка була такою щедрою в ресторані? - сказав він. - Я хотів би подякувати вам.

Вона впізнала його.

- Ви - скрипаль.

Він більше не був одягнутий у той абсурдний неаполітанський костюм, а в неописовий одяг, який виглядав зношеним й брудним. Він говорив англійською досить добре, але з іноземним акцентом.

- Я заборгував господині за харчування та житло. Люди, з якими я живу, дуже добрі до мене, але вони бідні і їм потрібні гроші. Тепер я зможу їм заплатити.

- Що ви тут робите? — запитала Мері.

- Це на моєму шляху додому. Я зупинився, щоб подивитися на краєвид.

— Значить, ви живете тут поблизу?

- Я живу в одному з котеджів, якраз перед самою вашою віллою.

— Звідки ви знаєте, де я живу?

- Я бачив, як ви проїжджали мимо у своїй машині. Я знаю, що у вас гарний сад, а на віллі є фрески.

— Ви були у ній?

- Ні. Як я міг? Contadini* сказала мені про них.

Мері втратила легку нервозність, котра на мить заволоділа нею. Він був приємним співрозмовником, досить сором’язливим молодим чоловіком; вона згадала, як ніяково він виглядав у ресторані.

- Хочете прийти подивитися сад і фрески? - вона спитала.

- Мені було б дуже приємно. Коли це буде зручно?

Роулі та його несподівана пропозиція шлюбу розважили й схвилювали її. Вона не мала бажання лягати спати.

- Чому не зараз? — сказала вона у збудженні.

- Зараз? — здивовано повторив він.

- Чому ні? Сад ніколи не буває таким гарним, як під повним місяцем.

— Я мав би бути дуже задоволений, — сказав він бундючно.

- Стрибайте у машину. Я підвезу вас.

Він зайняв своє місце біля неї. Вона продовжила свій шлях, і вони під'їхали до групи котеджів, що тулилися один до одного.

- Те, де я живу, — вказав він їй.

Вона сповільнила хід і задумливо поглянула на злиденні маленькі будинки. Вони були жахливо огидними. Вона поїхала далі, і незабаром вони під'їхали до воріт її вілли. Вони стояли відкриті, і вона в'їхала у двір.

Вона припаркувала машину, і вони пішли вузькою доріжкою. Основні кімнати та спальня Мері були на другому поверсі, куди вони піднімалися вишуканими сходами. Вона відчинила двері й увімкнула світло. У передпокої не було чого дивитися, і вона відвела молодого чоловіка прямо у вітальню з розмальованими стінами. Це було благородне житло, і власники вілли обставили його старовинними предметами чудової якості. Квіти, розміщені у великих вазах, пом’якшували його величну суворість. Фрески були дещо пошкоджені і не надто добре відреставровані, але всі ці фігури в одязі шістнадцятого століття справляли враження різноманітної та чудової життєвої сили.

- Чудово, чудово! — вигукнув він. - Я не думав, що такі речі можна побачити не тільки в музеї. Я ніколи не уявляв, що люди можуть ними володіти.

Це викликало у неї збудження, побачивши його захват. Вона не вважала за потрібне сказати йому, що немає жодного стільця, на якому можна було б зручно сидіти, і з цими мармуровими підлогами і цією склепінчастою стелею, за винятком найтеплішої з теплої погоди, ви тремтіли від холоду.

— І це все ваше? - запитав він.

- О ні. Воно належить моїм друзям. Вони позичили його мені, поки вони далеко.

- Мені шкода. Ви прекрасна, і це правильно, що ви повинні володіти прекрасними речами.

— Ходімо, — сказала вона, — я дам вам склянку вина, а потім ми підемо дивитися на сад.

- Ні, я не обідав. Вино вдаре мені в голову.

— Чому ви не обідали?

Він безтурботно по-хлоп’ячому засміявся.

- Я не мав ані гроша. Але не варто думати про це; я поїм завтра.

— О, але це жахливо. Зайдіть на кухню, і ми подивимося, чи не знайдемо вам щось попоїсти.

- Я не голодний. Це краще, ніж їжа. Дайте мені побачити сад із сяючим місяцем.

- Сад залишиться і місяць також. Я збираюся приготувати вам вечерю, і тоді ви побачите все, що забажаєте.

Вони спустилися на кухню. Вона була величезна, з кам’яною підлогою та величезною старомодною плитою, де можна було б готувати на півсотні людей. Ніна й Чіро вже давно лежали в ліжку й спали, а кухарка пішла додому до свого котеджу на півдорозі вниз по схилу. Мері та незнайомець, які полювали на їжу, почувалися парою грабіжників. Знайшли хліб і вино, яйця, бекон і масло. Мері увімкнула електричну плиту, яку встановили Леонарди, почала підсмажувати скибочки хліба і розбила яйця на пательню, щоб зробити омлет.

- Наріжте тонкі скибочки бекону, — сказала вона молодому чоловікові, — і ми їх обсмажимо. Як вас звати?

З беконом в одній руці та ножем в другій він клацнув каблуками.

- Карл Ріхтер, студент мистецтва.

— О, я думала, що ви італієць, — легко сказала вона, збиваючи яйця. - Це звучить по-німецьки.

- Я був австрійцем, коли існувала Австрія.

У його тоні була похмурість, що змусило Мері кинути на нього запитальний погляд.

- Як це ви розмовляєте англійською? Ви коли-небудь були в Англії?

- Ні. Я вивчав її в школі та в університеті. - Раптом він посміхнувся. - Ви дивовижна, що можете це робити.

- Що робити?

- Куховарити.

— Ви б здивувались, якщо я скажу, що була робітничою дівчиною і не тільки вмію готувати собі, а й повинна була?

— Я не повинен цьому вірити.

— Ви б краще повірили, що я все життя прожила у розкоші з безліччю слуг, які доглядали за мною?

- Так. Як принцеса в казці.

- Тоді це правда. Я вмію робити омлет й смажити бекон, тому що це був один із подарунків, які я отримала на хрестини від моєї чарівної хрещеної матері.

Коли все було готове, вони поклали на тацю і, з ведучою Мері, пішли до їдальні. Це була велика кімната з розписною стелею, з гобеленом на кожному кінці і великими позолоченими дерев’яними бра на бічних стінах. Вони сиділи один навпроти одного на високих величних стільцях за обіднім столом.

- Я соромлюсь свого бідного й пошарпаного одягу,— усміхнувся він.— У цій чудовій кімнаті я мав би бути одягнений у шовк і тонкий оксамит, як кавалери на старій картині.

Його костюм був пошарпаний, черевики залатані, а сорочка, відкрита на шиї, потерта. Він не носив краватки. При світлі високих свічок на столі його очі були темні й впалі. У нього була дивна голова з коротко підстриженим чорним волоссям, високими вилицями, запалими щоками, блідою шкірою та напруженим поглядом, який був дещо зворушливим. Мері спало на думку, що в костюмі, одягненому, скажімо, як на одному із тих молодих принців на картині Бронзіно* в Уффіці, він був би майже прекрасним.

- Скільки вам років? — запитала вона його.

- Двадцять три.

— Що ще має значення?

- Яка користь від молодості, що не має можливості? Я живу у в’язниці, і від неї нікуди не втекти.

— Ви дійсно артист?

Він засміявся.

- Ви запитуєте мене, почувши як я граю? Я не скрипаль. Коли я втік з Австрії, я отримав роботу в готелі, але справи були погані, і мене відправили. У мене була одна чи дві випадкові роботи, але їх важко отримати, коли ви іноземець і ваші документи не в порядку. Я граю на скрипці, коли маю можливість просто підтримувати існування, але я не маю щодня такої можливості.

- Чому ви повинні були залишити Австрію?

- Деякі з нас, студенти, протестували проти Аншлюсу*. Ми намагалися організувати опір. Це було, звичайно, безглуздо. У нас не було надії. Єдиним результатом було те, що нас двох розстріляли, а решту посадили в концентраційний табір. Мене посадили на шість місяців, але я втік і перетнув гори в Італію.

- Все це звучить досить жахливо, — сказала Мері.

Це було кульгаво й неадекватно сказано, але це було все, що вона змогла придумати. Він іронічно посміхнувся їй.

- Я не один такий, знаєте. Нас зараз у світі тисячі й тисячі. У всякому разі, я вільний.

— А які у вас плани на майбутнє?

На його обличчі промайнув вираз відчаю, і він збирався відповісти. Але він зробив нетерплячий жест і засміявся.

- Не дозволяйте мені думати про це зараз. Дозвольте мені насолодитися цією безцінною миттю. Нічого подібного зі мною не траплялося за все моє життя. Я хочу насолоджуватися цим так, щоб безвідносно від того, що прийде до мене пізніше, це було б спогадом, котрий я завжди зможу зберігати як скарб.

Мері дивно подивилася на нього, і їй здалося, що вона чує, як калатається її серце. Це було майже жартом, те, що вона сказала Роулі, марення вільного дня, від якого, коли настане момент, вона знала, що відмахнеться. Чи настав момент зараз? Вона почувалася дивовижно безрозсудною. Як правило, вона пила дуже мало, і міцне червоне вино, яке вона пила, щоб скласти йому компанію, вдарило їй у голову. Було щось загадково тривожне в тому, щоб сидіти в цій величезній кімнаті зі спогадами про давні часи навпроти цього молодого чоловіка з трагічним обличчям. Було вже давно за північ. Повітря, що заходило через відчинені вікна, було теплим і пахучим. Мері відчула, що через її збудження накотила якась млосність; її серце ніби розтануло в її грудях і водночас кров, здавалося, шалено мчала по її венах. Вона різко встала з-за столу.

- Зараз я покажу вам сад, а тоді ви повинні піти.

Доступ до нього був найзручніший з великої кімнати, в якій були фрески, і туди вона його повела. По дорозі він зупинився, щоб поглянути на гарну велику скриню, що стояла біля стіни; потім він помітив грамофон.

- Як він дивно виглядає в цьому оточенні!

- Я іноді включаю його, коли сиджу в саду сама.

— Можна мені зараз включити?

- Якщо хочете.

Він повернув перемикач. Випадково записом платівки був вальс Штрауса. Він трохи скрикнув від захоплення.

- Відень. Це один із наших чудових віденських вальсів.

Він дивився на неї сяючими очима. Його обличчя перетворилося. Вона інтуїтивно розуміла, про що він хотів її запитати, і водночас бачила, що він надто боязкий, щоб вимовити. Вона посміхнулася.

- Ви можете танцювати?

- О, так, я це можу. Я танцюю краще, ніж граю.

— Дозвольте мені поглянути.

Він обійняв її рукою, і в цій розкішній, порожній кімнаті вони в глибоку ніч вальсували під старомодну чарівну мелодію віденського диригента. Тоді вона взяла його за руку і вивела в сад. При яскравому денному світлі іноді виглядав трохи занедбаним, як жінка, яку дуже кохали, та яка втратила свою миловидність; але тепер під повним місяцем, з його підстриженими живоплотами і стародавніми деревами, з його гротом і його газонами, він був хвилюючим і втаємниченим. Століття відійшли, і, блукаючи там, ви відчували себе мешканцем свіжішого, молодшого світу, в якому інстинкти були більш безрозсудними, а наслідки менш матеріальними. Легке літнє повітря пахнуло білими квітами ночі.

Вони йшли мовчки, пліч-о-пліч.

— Це так гарно, — пробурмотів він нарешті, — це майже нестерпно. - Він процитував той знаменитий рядок Гете, в якому Фауст, нарешті задоволений, благає швидкоплинну мить залишитися. — Ви, мабуть, дуже щасливі тут.

- Дуже, — посміхнулася вона.

- Я радий. Ви добра, хороша і щедра. Ви заслуговуєте на щастя. Мені хотілося б думати, що у вас є все на світі, чого ви бажаєте.

Вона захихикала.

- У будь-якому разі я маю все, на що маю право сподіватися.

Він зітхнув.

- Я хотів би померти цієї ночі. Нічого такого прекрасного зі мною більше не станеться. Я буду думати про це все своє життя. Я завжди буду пам’ятати цей вечір, проблиск вашої краси та спогад про це чудове місце. Я завжди буду думати про вас як про небесну богиню і буду молитися вам, наче ви Мадонна.

Він підніс її руку до своїх губ і з незграбним, зворушливим уклоном поцілував її. Вона ніжно торкнулася його обличчя. Раптом він упав на коліна і поцілував край її сукні. Тоді її охопила велика екзальтація. Вона взяла його голову руками, піднявши до себе, і поцілувала його очі й вуста. Було щось урочисте й містичне у цьому дійстві. У неї було дивне для неї відчуття. Її серце було сповнене люблячою добротою.

Він підвівся на ноги і пристрасно обійняв її своїми руками. Йому було двадцять три. Вона була не богинею, якій моляться, а жінкою, якою оволодівають.

Вони повернулися до мовчазного будинку.

5

У кімнаті було темно, але вікна були навстіж відчинені, і всередину світив місяць. Мері сиділа на старовинному стільці з прямим бильцем, а молодик сидів біля її ніг, притулившись головою до її колін. Він курив цигарку, і в темряві жар світився червоним. Відповідаючи на її запитання, він розповів їй, що його батько був головою поліції в одному з невеликих міст Австрії під час уряду Дольфуса*, і він суворо придушував різноманітні збудження, які порушували мир у ті неспокійні часи. Коли, після вбивства маленького селянського Канцлера*, Шушніг* став головою держави, його твердість і рішучість втримали його на посаді. Він виступав за відновлення на престолі ерцгерцога Отто*, бо вважав, що це єдиний спосіб запобігти поглинанню Німеччиною Австрії, яку він любив палким патріотизмом. Протягом трьох наступних років він викликав люту ворожість австрійських нацистів суворими заходами, які вживав, щоб приборкати їхню зрадницьку діяльність. Того фатального дня, коли німецькі війська увійшли в беззахисну маленьку країну, він вистрілив собі в серце. Юний Карл, його хлопець, тоді закінчував навчання. Він спеціалізувався на історії мистецтва, але збирався бути шкільним вчителем. Наразі нічого не можна було зробити, і з люттю в серці він слухав серед натовпу промову Гітлера, яку той виголосив у Лінці з балкона Ландгаусу*, коли тріумфально увійшов до міста. Він чув, як австрійці хрипко кричали від радості, гучно вітаючи свого завойовника. Але за цим ентузіазмом незабаром послідувало розчарування, і коли деякі сміливіші духом зібралися разом, щоб сформувати таємну асоціацію, для боротьби з правлінням чужинців усіма способами, які були в їх силах, вони знайшли багато прихильників. Серед них був і Карл. Вони проводили зустрічі, котрі, на їхнє переконання, були таємними; вони змовлялися у неефективний спосіб; вони були не більше, ніж хлопчаки, і вони ніколи не мріяли, що кожен їхній крок, кожне сказане ними слово повідомлялося у головне управління таємної поліції. Одного дня їх усіх заарештували. Двох розстріляли, як попередження решті, а інших відправили до концтабору. Через три місяці Карл втік і, на щастя, зміг перетнути кордон в італійський Тіроль. У нього не було ані паспорта, ані будь-яких документів, тому що їх у нього забрали в концтаборі, і він жив у страху бути заарештованим і бути або посадженим у в’язницю як бродяга, або депортованим назад до Рейху, де його чекало жорстоке покарання.

- Якби у мене було достатньо грошей, щоб купити револьвер, я б застрелився, як мій батько.

Він узяв її руку і поклав собі на груди.

— Там, між четвертим і п’ятим ребром. Там, де ваші пальці.

- Не кажіть таких речей, — сказала Мері, з дрижанням вихоплюючи руку.

Він безрадісно засміявся.

- Ви не знаєте, як часто я дивився на Арно* і думав, коли настане час, коли мені нічого не залишиться, як кинутися в неї.

Мері глибоко зітхнула. Його доля здавалася настільки жорстокою, що будь-які слова, які вона могла знайти, щоб розрадити його, могли бути лише марними. Він потиснув їй руку.

— Не зітхайте, — ніжно сказав він. - Я більше ні про що не шкодую. Воно все варте цієї чудової ночі.

Вони перестали говорити. Мері думала про його нещасну історію. Виходу не було. Що вона могла зробити? Дати йому грошей? Це, можливо, допомогло б йому на деякий час, але це було і все; він був романтичним створінням, його пишномовна, екстравагантна мова була мовою хлопця, який знав більше з книжок, аніж, незважаючи на всі свої жахливі переживання, з життя, і цілком можливо, що він відмовиться від неї що-небудь взяти. Раптом закукурікав півень. Звук так пронизливо порушив нічну тишу, що вона злякалася. Вона забрала руку з його.

- Ви повинні піти зараз, мій любий, — сказала вона.

— Ще ні, — вигукнув він. - Ще ні, моє кохання.

— Незабаром світанок.

— Ще довго не буде. - Він піднявся на коліна й обійняв її. - Я вас обожнюю.

Вона визволилась.

- Ні, справді, вам треба йти. Вже так пізно. Будь ласка.

Вона радше відчула, ніж побачила ласкаву посмішку, що з’явилася на його губах. Він здерся на ноги. Він роззирався у пошуках свого піджака та черевиків, і вона увімкнула світло. Коли він знову одягнувся, він знову обійняв її.

— Моя красуня, — прошепотів він. — Ви зробили мене таким щасливим.

- Я рада.

- Ви дали мені щось, заради чого житиму. Тепер у мене є ви, у мене є все. Нехай майбутнє подбає про себе. Життя не таке вже й погане, щось та трапиться.

- Ви ніколи не забудете?

- Ніколи.

Вона піднесла свої губи до його.

— Тоді прощавайте.

- Прощавайте, допоки? — пробурмотів він пристрасно.

Вона знову звільнилася.

- Прощавайте назавжди, мій любий. Я їду звідси дуже скоро — сподіваюся, через три чи чотири дні. - Здавалося, важко вимовити, що вона мала сказати. - Ми більше не можемо бачитися. Бачте, я не вільна.

- Ви заміжня? Мені казали, що ви удова.

Легко було б збрехати. Вона не знала, що їй завадило. Вона ухилилася.

- Чому ви подумали, що я мала на увазі, коли сказала, що я не вільна? Я кажу вам, що неможливо, щоб ми знову зустрілися. Ви ж не хочете зіпсувати моє життя?

- Але я повинен побачити вас знову. Ще раз, тільки ще раз. Інакше я помру.

- Мій любий, не будьте нерозумним. Я кажу вам, що це неможливо. Коли ми розлучимося зараз, ми розлучимося назавжди.

- Але я кохаю вас. Хіба ви мене не кохаєте?

Вона на мить завагалась. Вона не хотіла бути недоброю, але вважала за потрібне в цей момент сказати відверту правду. Вона похитала головою і ледь посміхнулася.

- Ні.

Він втупився на неї, наче нічого не розумів.

— Тоді чому ви принадили мене?

- Ви були самотнім і нещасним. Я хотіла подарувати вам кілька хвилин щастя.

- Ох, яка жорстока! Яка жахливо жорстока!

Її голос зірвався.

- Не кажіть цього. Я не хотіла бути жорстокою. Моє серце було сповнене ніжності й жалю.

- Я ніколи не просив вашої жалості. Чому ви не залишили мене в спокої? Ви показали мені небеса, а тепер хочете повернути мене на землю. Ні. Ні. Ні.

Він, здавалося, ріс у зрості, коли кидав у неї слова. В його обуренні було щось трагічне. Вона була смутно вражена. Їй і в голову не приходило, що він так це сприйме.

- Можливо, я була дуже дурною, — сказала вона. — Я не хотіла завдати вам болю.

Тепер в його очах не було кохання, а холодний, похмурий гнів. Його біле обличчя стало ще білішим і нагадувало посмертну маску. Це викликало у неї неспокій. Тепер вона знала, якою була дурною. Слуги спали далеко, і якби вона закричала, вони б її не почули. Ідіотка, ідіотка, ось ким вона була! Єдине було зберігати самовладання і не показувати йому, що вона злякалася.

- Мені страшенно шкода, - запнулась вона. - Я не хотіла образити ваші почуття. Якщо я можу щось зробити, щоб помиритися, я буду дуже рада це зробити.

Він похмуро насупився.

- Що ви зараз робите? Ви пропонуєте мені гроші? Я не хочу ваших грошей. І скільки у вас тут грошей?

Вона взяла сумочку, яка лежала на туалетному столику, і, засунувши руку, намацала револьвер. Вона здригнулася. Вона жодного разу в житті не стріляла. О, це було нісенітницею припускати, що до цього дійде. Але слава Богу, що вона має його. Любий Едгар, він зрештою не був таким старим віслюком. У її голові промайнула недоречна думка, що він нав’язав їй його не з думкою про те, що вона коли-небудь опиниться в такій ситуації. Навіть у той момент ця думка її потішила, і вона знову набула самовладання.

- У мене є дві чи три тисячі лір. Цього вистачить, щоб потрапити до Швейцарії. Там вам було б безпечніше. Повірте мені, я не сумуватиму за ними.

- Звичайно, ви за ними не сумуватимете. Ви багата, чи не так? Ви достатньо багата, щоб заплатити за задоволення від нічних розваг. Вам завжди доводиться платити за своїх коханців? Якби я хотів грошей, ви думаєте, я задовольнився б кількома лірами? Я повинен взяти перли, які ви носили, і браслети, які ви носили на руці.

— Ви також можете їх взяти, якщо хочете. Вони для мене нічого не значать. Вони на туалетному столику. Візьміть їх.

- Ви підла жінка. Невже ви настільки підла, що думаєте, що будь-якого чоловіка можна купити за усяку ціну? Ви дурепа, якби гроші означали для мене так багато, хіба ви не думаєте, що я міг би порозумітися з нацистами? Мені не потрібно було б бути ізгоєм. Мені не треба було б голодувати.

- Боже мій, чому я не можу змусити вас зрозуміти? Я хотіла зробити вам добро, а ви, здається, думаєте, що я завдала вам зла. Я хочу відшкодувати образу. Якщо я образила вас, якщо я завдала вам болю, я прошу у вас вибачення. Я хотіла лише вам добра.

- Ви брешете. Бездільна, хтива, нічого не варта жінка. Цікаво, що хорошого ви коли-небудь зробили у своєму житті? Ви шукаєте хвилювання, нові враження, будь-що, щоб обдурити свою нудьгу, і вам байдуже, яку рану ви завдаєте іншим. Але цього разу ви зробили помилку. Узяти в будинок незнайомих чоловіків – ризик. Я прийняв вас за богиню, а ви просто повія. Було б добре, мабуть, якби я задушив вас, щоби запобігти вам чинити іншим боляче, як ви завдали біль мені. Я можу, ви знаєте. Хто мене коли-небудь запідозрив би? Хто бачив, як я зайшов у цей будинок?

Він зробив крок до неї. Її охопила паніка. Він виглядав зловісним і загрозливим. Його виснажене обличчя було спотворене ненавистю, а ті темні глибоко посаджені очі блищали. Вона докладала зусиль для збереження самовладання. Вона все ще тримала сумку в руці; вона вихопила револьвер і направила його на нього.

- Якщо ви не підете негайно, я відкрию вогонь!, — закричала вона.

- Тоді - вогонь.

Він зробив ще крок до неї.

- Якщо ви підійдете на дюйм ближче, я вистрілю.

- Стріляйте. Ви думаєте, що життя для мене щось значить? Позбавите мене нестерпного тягаря. Стріляйте. Стріляйте, і я вам все пробачу. Я вас кохаю!

Його обличчя видозмінилося. Похмура лють була стерта з нього, і його великі чорні очі сяяли піднесенням. Він підійшов до неї, закинувши голову назад, розкинувши руки, підставивши їй груди.

- Ви зможете сказати, що до вашої кімнати увірвався злодій і ви його застрелили. Швидше, швидше!

Вона впустила револьвер з руки і, кинувшись на стілець, заховала обличчя і розплакалася. Якусь мить він дивився на неї.

- Хіба ви не мали сміливості? Бідна дитина. Яка ви дурна, яка жахливо дурна. Ви не повинні грати з чоловіками, як гралися зі мною. Йдіть.

Він обійняв її і спробував підняти на ноги. Вона не знала, чого він хоче, і, все ще гірко ридаючи, вчепилася в стілець. Він грубо вдарив її по руці, так що, закричавши від болю, вона інстинктивно відпустила, і швидким рухом піднявши її, переніс через кімнату і грубо кинув на ліжко. Він кинувся біля неї, обхопив її руками і покрив її обличчя поцілунками. Вона намагалася втекти від нього, але він не відпускав її. Він був сильний, набагато сильніший, ніж виглядав, а вона була безсила в його міцних обіймах. Врешті-решт вона перестала чинити опір.

Кілька хвилин потому він підвівся. Вона була вщент розбита. Він стояв біля ліжка, дивлячись на неї.

- Ви просили мене не забувати вас. Я забуду, а ви не забудете.

Вона не ворушилася. Вона витріщилась на нього переляканими очима. Він трохи грубо хихотнув.

- Не бійтеся. Я не збираюся завдавати вам болю.

Вона нічого не сказала. Не витримавши гніву його жорстокого погляду, вона заплющила очі. Вона чула, як він крадькома рухався по темній кімнаті. Раптом вона почула звук пострілу, а потім звук падіння. Це примусило її скочити на ноги з вищанням переляку.

— Боже, що ви наробили?

Він лежав перед вікном у місячному сяйві, що лилось на нього. Вона кинулася біля нього на коліна і звала його на ім’я.

— Карле, Карле, що ви наробили?

Вона взяла його руку, і коли вона впустила її, вона з неживим стуком впала на підлогу. Вона поклала руку йому на обличчя й на серце. Він був мертвий. Вона сіла на п'ятки й з жахом дивилася на тіло. У її свідомості стало порожньо. Вона не знала, що робити. Її голова запаморочилась, і вона злякалася, що знепритомніє.

Раптом вона здригнулася, бо почула стукіт у коридорі, стукіт босих ніг; потім воно припинилося, і вона знала, що за дверима хтось прислухається. Вона в паніці дивилася на них. Почувся тихий стукіт. Вона сильно затремтіла, і лише сильним зусиллям вона задушила крик, що ледь не зірвався з її вуст. Вона сиділа там, на підлозі, нерухома, як мертвий біля неї. Стук повторився. Вона змусила себе говорити.

- Так, що таке?

— З вами все гаразд, синьйоро? - Це був голос Ніни. - Мені здалося, що я почула звук пострілу.

Мері, стиснувши кулаки, впилася нігтями в долоні, щоб змусити себе говорити природньо.

- Вам, мабуть, приснилося. Я нічого не чула. Ідіть спати.

— Дуже добре, синьйора.

На мить настала пауза, а потім вона знову почула, як босі ноги потупотіли геть. Неначе вона могла стежити за звуком очима, Мері, повертала голову, йдучи за ними по коридору. Вона розмовляла інстинктивно, щоб дати собі час зібратися з розумом. Вона глибоко зітхнула. Але треба було щось робити. Вона нахилилася, щоб ще раз поглянути на австрійця. Вона дрижала. Знову підвівшись на ноги, вона просунула руки під руки мертвого і спробувала тягнути його, щоби викинути з вікна. Вона майже не знала, що робить; це був якийсь сліпий порив, який спонукав її якось витягти його з кімнати. Але тіло було важким. Вона задихалась від страждання; вона почувалася настільки ж слабовільною, як ренегат. Тепер вона не могла думати, що робити. Раптом їй спало на думку, що відсилати Ніну було божевіллям. Як вона зможе пояснити, що коли в кімнаті лежав мертвий чоловік, вона сказала, що нічого не сталося? Чому вона сказала, що не почула жодного звуку, коли він застрелився в цих чотирьох стінах? Розгублена метушня усіх жахливих труднощів її положення закрутилася в її голові, наче вир. І сором. Безчестя. І що вона зможе відповісти, коли її запитають, чому він убив себе? Єдине, що вона могла зробити, це сказати правду; а правда була бридка. Було жахливо перебувати там на самоті без нікого, хто б їй допоміг і сказав, що робити. У своїй розгубленості вона відчувала, що мусить когось побачити. Поміч, поміч, вона повинна мати допомогу. Роулі. Він був єдиною людиною, про яку вона могла думати. Вона була впевнена, що він прийде, якщо вона його попросить. Вона йому подобалася, він казав, що кохає її, і, яким би він не був, він був добрим; в будь-якому випадку він дав би їй пораду. Але було так пізно. Як вона могла розраховувати на те, що отримає його, ось так посеред ночі? Але вона не могла чекати до світанку, нічого не буде доброго, якщо це не буде зроблено відразу.

Біля її ліжка стояв телефон. Вона знала номер, тому що Едгар зупинявся в тому ж готелі, і вона часто йому телефонувала. Вона набрала його. Спочатку ніхто не відповідав, а потім відповів італійський голос. Ймовірно, це був нічний портьє, що потайки дрімав і якого вона розбудила. Вона попросила з'єднати її з кімнатою Роулі. Вона чула, дзвінок виклику, але ніхто не відповідав. На мить вона злякалася, подумавши, що його немає; що він, можливо, після того, як залишив її, пішов кудись грати в карти; або, будучи тим, ким він був, знайшов якусь жінку і пішов з нею до неї додому. Вона зітхнула з полегшенням, коли почула роздратований, сонливий голос.

- Так. Що таке?

- Роулі. Це я. Мері. У мене жахливі неприємності.

Вона раптом відчула, що він прокинувся. Він трохи хихикнув.

- А чи не запізно потрапляти в неприємності, хіба ні? Про що це все?

- Я не можу вам сказати. Це дуже серйозно. Я хочу, щоб ви приїхали сюди.

- Коли?

- Зараз. Негайно. Як тільки зможете. Заради Бога.

Він почув тремтіння в її голосі.

- Авжеж, я приїду. Не хвилюйтеся.

Якою втіхою були ці два слова. Вона поклала слухавку. Вона спробувала обміркувати, як довго він буде добиратись. Від готелю до її вілли було більше трьох миль, більша частина яких йшла в гору. О такій порі він навряд чи зможе взяти таксі; якщо йому доведеться йти пішки, це зайняло б у нього майже годину. За годину мало світати. Вона не могла чекати в кімнаті. Це було жахливо. Вона швидко перевдяглася з шалі, яку носила, на сукню. Вона погасила світло, відімкнула двері, дуже обережно, щоб не видати жодного звуку, і прослизнула в коридор; відчинила парадні двері і спустилася колосальними сходами, що вели до під'їзду, потім пішла вздовж під'їзду, тримаючись у тіні дерев, що стояли вздовж нього, - бо місяць, який раніше викликав у неї таке захоплення, тепер, завдяки своєму світлу, лякав її, - поки вона не підійшла до воріт. Тут вона і зупинилась. Їй стало погано на душі, коли вона подумала про нескінченний час, який вона має ще чекати. Але раптом вона почула кроки, і, охоплена панікою, зіщулилася назад у тінь. Це хтось піднімався крутими сходами, що вели від підніжжя пагорба до вілли, і які, поки не проклали дорогу, були єдиним способом дістатися до неї. Хто б це не був, він наближався до вілли і, здавалося, поспішав. З темряви вийшов чоловік, і вона побачила, що це був Роулі. Її полегшення було приголомшливим.

- Слава Богу, ви прийшли. Як ви так швидко сюди дісталися?

- Нічний портьє спав, тож я позичив його велосипед. Я сховав його внизу. Я подумав, що швидше дістануся сходами.

- Ходімо.

Він пильно вдивився в її обличчя.

- Я питаю, що трапилося? Ви схожі на пекло.

Вона похитала головою. Вона не могла йому сказати. Вона схопила його за руку й швидко пішла назад до будинку.

- Будьте якомога тихіше, — прошепотіла вона, коли вони зайшли всередину. — Не говоріть.

Вона привела його до своєї кімнати. Вона відчинила двері, і він увійшов за нею. Вона зачинила їх і замкнула. Якусь мить вона не змогла змусити себе увімкнути світло, але тут вже не можна було щось вдіяти. Вона торкнулася вимикача. Велика люстра звисала зі стелі, і кімната одразу осяялася яскравим світлом. Роулі сильно здригнувся, коли його погляд впав на тіло чоловіка, що лежав на підлозі біля одного з двох великих вікон.

- Боже мій! — вигукнув він. Він повернувся й подивився на неї. — Що це означає?

— Він мертвий.

- Це до біса так і виглядає.

Він став навколішки й відтягнув одну з повік чоловіка, потім, як це зробила Мері, поклав руку йому на серце.

— Він точно мертвий. - Револьвер усе ще був затиснутий у руці чоловіка. — Він убив себе.

— А ви подумали, що це я його вбила?

- Де слуги? Ви послали за поліцією?

— Ні, — видихнула вона.

- Але ви мусите. Його не можна залишати тут. Ви повинні щось зробити.

Механічно, не думаючи, що робить, він вихитав револьвер з руки чоловіка. Він подивився на нього.

- Це до біса схоже на пістолет, який ви показували мені в машині.

- Це він і є.

Він витріщився на неї. Він не міг зрозуміти. Як він міг зрозуміти? Ситуація була незрозуміла.

- Чому він застрелився?

- Заради Бога, не задавайте мені питань.

- Ви знаєте, хто він?

- Ні.

Вона була бліда й тремтіла. Вона виглядала так, наче збиралася знепритомніти.

- Вам краще взяти себе в руки, Мері. Не варто хвилюватися, знаєте. Хвилинку, я піду до їдальні і принесу вам бренді. Де воно?

Він почав йти, але вона, скрикнувши, зупинила його.

- Не покидайте мене, я боюся залишатися тут сама.

- Тоді ходімо, — різко сказав він.

Він обійняв її за плечі, щоб підтримати, і вивів з кімнати. У їдальні все ще горіли свічки, і перше, що він побачив, коли увійшов, було те, що залишилося від вечері, яку вони з'їли: дві тарілки, дві склянки, пляшка вина і пательня, на якій Мері приготувала яєчню з беконом. Роулі підійшов до столу. Біля стільця, на якому сидів Карл, лежав його пошарпаний фетровий капелюх. Роулі взяв його, подивився на нього, а потім повернувся і подивився на Мері. Вона не могла зустрітися з ним очима.

- Це було неправдою, коли я сказала, що не знаю його.

- Це, мушу заявити, мало не до болю очевидно.

- Заради Бога, не кажіть так, Роулі. Я страшенно нещасна.

- Вибачте, - м'яко сказав він. - А хто ж він тоді такий?

- Скрипаль. У ресторані. Чоловік, який підійшов з тарілкою. Хіба ви не пам'ятаєте?

- Мені здалося, що його обличчя мені дещо знайоме. Він був одягнений як неаполітанський рибалка, чи не так? Тому я його не впізнав. І, звісно, зараз він виглядає інакше. Як він тут опинився?

Мері завагалася.

- Я зустріла його, коли поверталася додому. Він стояв на терасі на півдорозі. Він заговорив зі мною. Він здавався таким самотнім. Він виглядав страшенно нещасним.

Роулі подивився собі під ноги. Він був збентежений. Мері була останньою жінкою в світі, від якої він очікував би того, що вона зробила те, в чому він не міг не підозрювати її.

- Мері, люба, ви ж знаєте, що я зроблю для вас все на світі. Я хочу вам допомогти.

- Він був голодний. Я дала йому щось поїсти.

Роулі насупився.

- І після того, як ви дали йому перекусити, він просто пішов і застрелився з вашого револьвера. Це і є ваше уявлення?

Мері почала плакати.

- Ось випийте вина. Ви зможете поплакати пізніше.

Вона похитала головою.

- Ні, я в порядку. Я не буду плакати. Тепер я знаю, що це було божевілля, але тоді все виглядало інакше. Я вважаю, що на хвилину я збожеволіла. Ви ж знаєте, що я сказала вам в машині, прямо перед тим, як ви вийшли.

Він раптом зрозумів, що вона мала на увазі.

- Я думав, що це все романтичні вигадки. Я ніколи не думав, що ви можете бути настільки божевільною, щоб зробити таку дурницю. Чому він наклав на себе руки?

- Я не знаю. Я не знаю.

Він хвилину розмірковував, а потім почав збирати тарілки і склянки і ставити їх на тацю.

- Що ви робите? - запитала вона.

- Вам не здається, що краще не залишати ніяких слідів того, що до вас на вечерю приходив джентльмен? Де кухня?

- За тими дверима і вниз по сходах.

Він виніс тацю. Коли він повернувся, Мері сиділа за столом, обхопивши голову руками.

- Добре, що я спустився вниз, бо ви залишили світло увімкненим. Ви, вочевидь, не звикли замітати сліди. Ваші слуги не помили посуд після вечері. Я поклав посуд до решти. Швидше за все, вони не помітять. Тепер треба викликати поліцію.

Вона мало не заверещала.

- Роулі!

- Послухайте мене, люба. Не втрачайте голови. Я багато думав і ось що я вам пропоную. Ви повинні сказати, що ви спали, і вас розбудив чоловік, вочевидь, грабіжник, який зайшов у вашу кімнату. Ви увімкнули світло і схопили пістолет, який лежав на столику біля ліжка. Виникла боротьба і пістолет вистрілив. Ви застрелили його чи він застрелився сам - не має значення. Досить ймовірно, що коли він опинився загнаним у кут і злякався, що на ваші крики прийдуть слуги, він застрелився.

- Хто повірить у таку історію? Це ж неймовірно.

- У будь-якому випадку, це більш правдоподібно, ніж правда. Якщо ви цього дотримуватиметесь, ніхто не зможе довести, що це брехня.

- Ніна почула постріл. Вона прийшла до моєї кімнати і запитала, чи щось трапилося. Я сказала, що ні. Вона скаже це, коли її будуть допитувати в поліції. Як я тоді буду пояснювати? Історія розвалиться на шматки. Навіщо мені було казати їй, що все гаразд, коли в моїй кімнаті лежав мертвий чоловік? Це безнадійно.

- Ви не можете змусити себе розповісти мені правду?

- Це так ганебно. І все ж - тоді я думала, що роблю щось дуже гарне.

Вона більше нічого не сказала, а він витріщався на неї, наполовину розуміючи, але все ще спантеличено. Вона глибоко зітхнула.

- О, так, давайте викличемо поліцію і покінчимо з цим. Це означатиме крах. Що ж, гадаю, я це заслужила. Я більше ніколи не зможу дивитися нікому в очі. Газети. І Едгар. З цим закінчено. - Потім вона сказала дивовижну річ. - Зрештою, він не був злодієм. Я завдала йому достатньо шкоди, щоб не кидати на бідолашного хлопчика такий наклеп. Я винна в усьому і повинна прийняти те, що мені належить.

Роулі пильно дивився на неї.

- Так, це означатиме крах, ви маєте рацію, і пекельний скандал. Вас чекають жахливі часи, дорогенька, і якщо це вийде назовні, ніхто не зможе вам допомогти. Ви готові ризикнути? Я попереджаю вас, це великий ризик, і якщо він не матиме успіх, вам буде ще гірше.

- Я піду на будь-який ризик.

- Чому ми не можемо забрати тіло звідси? Хто тоді запідозрить, що його смерть має якесь відношення до вас?

- Як ми можемо? Це неможливо.

- Ні, це не так. Якщо ви мені допоможете, ми зможемо запхати його в машину. Ви знаєте всі ці пагорби навколо. Ми напевно знайдемо місце, де його не знайдуть місяцями.

- Але за ним будуть сумувати. Його будуть шукати.

- Навіщо їм це? Кому потрібен італійський скрипаль? Він міг просто вкоротити собі віку, бо не міг заплатити за квартиру, або втекти з чужою дружиною.

- Він не був італійцем. Він був австрійським біженцем.

- Що ж, це ще краще. Тоді ви можете бути впевненою, що ніхто не збереться складати про нього пісню і танець.

- Це жахлива річ, Роулі. А як щодо вас? Хіба ви не йдете на страшний ризик?

- Це єдине, що можна зробити, моя люба, і, як на мене, вам про це не варто турбуватися. По правді кажучи, я люблю ризикувати. Я за те, щоб отримувати від життя всі гострі відчуття, які тільки можна.

Мері стало легше на душі, коли вона почула, як він так безтурботно говорить. Її страждання здалися не такими вже й нестерпними. З'явилася надія, що вони зможуть зробити те, що він запропонував. Але ще один сумнів охопив її.

- Скоро світатиме. Селяни підуть на роботу, як тільки розвидниться.

Він подивився на годинник.

- Коли світає? Не раніше п'ятої. У нас є година. Якщо ми будемо жвавими, то встигнемо.

Вона глибоко зітхнула.

- Я віддаю себе у ваші руки. Я зроблю все, що ви скажете.

- Тоді ходімо. І, заради Христа, тримайте себе в руках.

Роулі взяв капелюх небіжчика, і вони повернулися до кімнати, де він лежав.

- Візьміть його за ноги, - сказав Роулі. - Я візьму його під руки.

Вони підняли його і понесли в коридор і винесли через парадні двері. З труднощами - Роулі йшов задом наперед - вони спустили його сходами. Тоді вони поклали тіло. Воно здавалося страшенно важким.

- Ви можете підігнати сюди авто? - запитав Роулі.

- Так, але нема де розвернутися. Доведеться їхати заднім ходом, - з сумнівом відповіла вона.

- Я впораюся з цим.

Вона спустилася до кінця вузького під'їзду і підігнала автомобіль. Тим часом Роулі повернувся в будинок. На мармуровій підлозі була кров - на щастя, небагато, тому що чоловік вистрілив собі в груди, і крововилив був внутрішнім.

Він зайшов до ванної кімнати, зняв з вішалки рушник і намочив його у воді. Він витер плями крові. Підлога була з темно-червоного мармуру, і він був майже впевнений, що при побіжному погляді, який кине покоївка, підмітаючи, нічого не буде помітно. Він взяв у руку мокрий, закривавлений рушник і знову вийшов на вулицю. Мері чекала біля машини. Вона не запитала його, що він робив.

Роулі відчинив задні дверцята і знову просунув свої руки під руки мертвого чоловіка. Він підняв його, і Мері, бачачи, що йому важко, підняла ноги. Вони не розмовляли. Вони поклали тіло на підлогу, і Роулі обмотав рушником середину тіла мерця на випадок, якщо тряска спричинить кровотечу. Він насунув на голову м'який капелюх. Роулі сів на водійське сидіння і від'їхав до воріт. Тут було достатньо місця, щоб розвернутися.

- Я поведу?

- Так. Поверніть праворуч біля підніжжя пагорба.

- Давайте з'їдемо з головної дороги, найшвидше, як тільки зможемо.

- Приблизно через чотири або п'ять миль є дорога, яка веде до села на вершині пагорба. Здається, я пам'ятаю ліс з одного боку.

Коли вони під'їхали до шосе, Роулі збільшив швидкість.

- Ви їдете жахливо швидко, - сказала Мері.

- У нас не так багато часу, щоб гаяти його, моя мила, - їдко відповів він.

- Я так страшенно налякана.

- Це нам дуже допоможе.

Його поведінка була розлюченою, і вона мовчала. Місяць зайшов, і стало дуже темно. Мері не бачила спідометра; вона здогадувалася, що вони їхали близько вісімдесяти. Вона сиділа, стиснувши руки в кулаки. Здавалося, що вони робили щось жахливе, небезпечне, і все ж це був її єдиний шанс. Її серце болісно калатало. Вона продовжувала повторювати про себе:

- Якою ж я була дурепою!

- Ми, мабуть, проїхали вже близько п'яти миль. Ми ж не пропустили поворот, чи ні?

- Ні, але ми скоро до нього доїдемо. Сповільніться трохи.

Вони їхали далі. Мері з тривогою шукала вузьку дорогу, яка звиваючись вела до гірського містечка. Вона вже двічі чи тричі проїжджала нею, спокушена виглядом цього містечка вдалині, бо воно було схоже на одне з тих містечок на тлі старої флорентійської картини, однієї з тих картин зі сценами з Євангелія, які художник вписав у чудовий пейзаж своєї рідної Тоскани.

- Ось він! - раптом вигукнула вона.

Але Роулі вже проїхав його; він натиснув на гальма, а потім здав назад, поки не зміг повернути. Вони повільно піднялися на пагорб. Вони вдивлялися в темряву по обидва боки. Раптом Мері торкнулася руки Роулі. Вона вказала ліворуч. Він зупинився. По той бік був гайок, схоже із акацій, а земля була густо порослою підліском. Здавалося, вона різко спускалася вниз. Він вимкнув світло.

- Я просто вийду і зроблю розвідку. Здається, тут все гаразд.

Він вийшов і занурився в гущавину. У мертвій тиші, що оточувала їх, шум, з яким він продирався крізь зарості, здавався страшенно гучним. Через дві чи три хвилини він з'явився знову.

- Я думаю, що це підійде. - Він говорив пошепки, хоча в межах чутності не могло бути ані душі. - Допоможіть мені витягнути його. Мені доведеться нести його, якщо зможу. Ви ніколи не зможете спуститися. Ви будете роздерті на шматки.

- Мені байдуже.

- Я не про вас думаю, - грубо відповів він. - Як ви збираєтеся пояснити своїм слугам, чому у вас порвані панчохи, а черевики у диявольському безладі? Думаю, я впораюся.

Вона вийшла з машини, і вони відкрили задні дверцята. Вони вже збиралися витягти тіло, коли побачили світло вище них. Це був автомобіль, що спускався з пагорба.

- О, Боже мій, нас спіймали! - скрикнула вона. - Тікайте, Роулі, ви повинні триматися подалі від цього.

- Не кажіть таких дурниць.

- Я не хочу, щоб у вас були неприємності, - розпачливо вигукнула вона.

- Не будьте клятою дурепою. У нас не буде неприємностей, якщо ви не втрачатимете голову. Ми можемо викрутитися.

- Ні, Роулі, заради Бога. Мені кінець.

- Припиніть. Вам треба зберігати спокій. Сідайте назад.

- Там же він.

- Заткніть пельку.

Він заштовхав її всередину і заліз слідом за нею. Фари зустрічного автомобіля були приховані поворотом дороги, але наступний поворот повинен був вивести його повністю у поле зору.

- Пригорніться до мене. Нас приймуть за коханців, які приїхали в тихе місце, трохи позайматися дурницями. Але зберігайте спокій. Не рухайтеся.

Автомобіль наближався. За дві чи три хвилини він мав би порівнятися з ними, а дорога була настільки вузькою, що довелося б пригальмувати, щоб їх об'їхати. Він міг би просто зачіпити їх. Роулі обійняв її і щільно пригорнув до себе. Під їхніми ногами безладною купою лежало тіло мертвої людини.

- Я збираюся поцілувати вас. Поцілуйте мене так, наче саме це ви і мали на думці.

Авто було вже ближче і, здавалося, гойдалося по дорозі від узбіччя до узбіччя. І тут вони почули, що ті, хто був у ньому, співають на весь голос.

- Їй-богу, я думаю, що вони п'яні. Дай Боже, щоб вони нас побачили. Христосе, це буде нещастя, якщо вони нас вдарять. Швидше, цілуйте мене зараз.

Вона притулила свої губи до його губ, і вони, здавалося, цілувалися, ніби настільки поглинуті одне одним, що не помітили, як під'їхало авто. Здавалося, воно було повне людей, і вони кричали достатньо голосно, що могли розбудити мертвих. Можливо, в селі на вершині пагорба було весілля, і це були весільні гості, які веселилися до цієї пізньої години, і тепер дуже п'яні, поверталися до своїх домівок в якомусь іншому селі. Вони спускалися посеред дороги і, здавалося, неодмінно повинні були врізатися в інший автомобіль. Нічого не можна було зробити. Раптом пролунав пронизливий крик. Світло фар висвітлило нерухому машину. Почулося сильне вищання гальм, і зустрічний автомобіль загальмував. Можливо, усвідомлення небезпеки, якої він щойно уникнув, дещо протверезило водія, бо тепер він їхав зі швидкістю равлика. Потім хтось помітив, що в темній машині знаходяться люди, і коли всі побачили, що це пара, поєднана пристрасними обіймами, піднявся великий сміх; один чоловік вигукнув зухвалий жарт, а двоє чи троє інших видали брутальні звуки. Роулі міцно тримав Мері в обіймах; можна було подумати, що в екстазі кохання вони не усвідомлювали всього іншого. Одній світлій душі прийшла в голову ідея: багатим баритоном він затягнув пісню з «Ріголетто» Верді «La Donna è mobile»*, після чого решта, не знаючи слів, очевидно, але прагнучи приєднатися до нього, загорлали мелодію слідом за ним. Вони проїхали повз авто дуже повільно; залишався лише дюйм вільного простору.

- Обніміть мене за шию, - прошепотів Роулі, і коли інша машина порівнялася з ними, його губи все ще були притиснуті до губ Мері, він радісно махнув рукою п'яницям.

- Браво! Браво! - загорлали вони. - Buon divertimento*. І потім, коли вони проїхали повз, баритон знову почав співати: «La Donna è mobile».... Вони небезпечно вихляючи спускалися з пагорба, все ще похітливо співаючи, і коли вони зникли з поля зору, їхні крики все ще було чути вдалині.

Роулі відпустив Мері, і вона, знесилена, впала в куток авто.

- Це добре для нас, що весь світ полюбляє коханця, - сказав Роулі. - А тепер нам краще приступити до праці.

- Це безпечно? Якщо його знайдуть просто тут...

- Якщо його знайдуть де-небудь на цій дорозі, вони можуть подумати, що наше перебування по сусідству було підозрілим. Але ми можемо заїхати далеко і не знайти кращого місця, а у нас немає часу обшукувати всю місцевість. Вони були п'яні. Таких «фіатів» сотні, і що нас пов'язує? У будь-якому випадку, було б очевидно, що людина здійснила самогубство. Вийдіть з авта.

- Я не впевнена, що зможу встояти.

- Що ж, вам в дідька доведеться мені з ним допомогти. Після цього ви зможете посидіти.

Він вийшов і потягнув її за собою. Раптом, гепнувшись на підніжку, вона вибухнула пристрасними істеричними сльозами. Він змахнув рукою і дав їй різкий, пекучий ляпас по обличчю; вона так перелякалася, що, задихаючись, схопилася на ноги і перестала плакати так само швидко, як і почала. Вона навіть не скрикнула.

- А тепер допоможіть мені.

Не кажучи більше ні слова, вони взялися за те, що мали зробити, і разом витягли тіло. Роулі підняв його під пахви.

- Тепер перекиньте ноги через мою іншу руку. Він важкий, як пекло. Спробуйте відсунути ті кущі, щоб я зміг зайти, не зламавши їх.

Вона зробила так, як він їй сказав, і він важко занурився в підлісок. До її переляканих вух долетів шум, який він зчинив, настільки сильний, що ви могли б подумати, ніби його чути за багато миль. Здавалося, що його не було нескінченно довго. Нарешті вона побачила, що він іде дорогою.

- Я подумав, що краще мені не виходити тим же шляхом, яким я зайшов.

- Усе гаразд? - занепокоєно запитала вона.

- Думаю, що так. Їй богу, я вибився із сил. Я б не відмовився випити. - Він подивився на неї, і в його погляді промайнула усмішка. - Тепер можете поплакати, якщо хочете.

Вона не відповіла, і вони повернулися в авто. Він поїхав далі.

- Куди ви їдете? - запитала вона.

- Я не можу тут розвернутися. До того ж, краще проїхати трохи далі, щоб не залишилося ніяких слідів, що тут зупинялася і розверталася машина. Ви не знаєте, чи є тут далі дорога, яка поверне нас на головну дорогу?

- Я впевнена, що ні. Дорога веде тільки до села.

- Гаразд. Ми проїдемо ще трохи і розвернемось там, де зможемо.

Якийсь час вони їхали мовчки.

- Рушник залишився в машині.

- Я візьму його. Викину його кудись.

- На ньому ініціали Леонардів.

- Не турбуйтеся про це. Я впораюся. Якщо я не зможу зробити нічого іншого, я зав'яжу його навколо каменю і кину в Арно по дорозі додому.

Проїхавши ще кілька миль, вони під'їхали до місця, де на узбіччі дороги був невеликий рівний майданчик, і тут Роулі вирішив розвернутись.

- Христосе! - вигукнув він, вже збираючись це зробити. -Револьвер.

- Що? Він у моїй кімнаті.

- Я зовсім про нього забув. Якщо його знайдуть, а револьвера, з якого він застрелився, не знайдуть, то почнуться здогадки. Треба було залишити його біля нього.

- Що ж робити?

- Нічого. Довіртесь удачі. Досі вона була з нами. Якщо знайдуть тіло, а револьвера не буде, то поліція, напевно, подумає, що якийсь хлопчисько випадково натрапив на тіло, поцупив револьвер і нікому нічого не сказав.

Вони поїхали назад так само швидко, як і приїхали. Час від часу Роулі тривожно поглядав на небо. Була ще ніч, але темрява вже не була такою густою, як тоді, коли вони вирушили в дорогу. Ще не була ніч, але було відчуття, що день вже близько. Італійський селянин рано йде на роботу, і Роулі хотів повернути Мері на віллу до того, як хтось заворушиться. Нарешті вони досягли підніжжя пагорба, на якому стояла вілла, і він зупинився. Світанок ось-ось мав настати.

- Вам краще самій під'їхати. Я тут залишив свій велосипед.

Він бачив тьмяну посмішку, яку вона йому подарувала. Він бачив, що вона намагалася сказати. Він поплескав її по плечу.

- Усе гаразд. Не турбуйтеся. І послухайте, прийміть пару таблеток снодійного, це недобре лежати без сну і бурчати. Ви будете почувати себе краще після хорошого сну.

- Мені здається, що я більше ніколи не засну.

- Я знаю. Тому я й кажу, прийміть щось, щоб бути впевненою, що ви будете спати. Я зайду до вас завтра.

- Я буду тут увесь день.

- Я думав, що ви обідаєте з Аткінсонами. Мене попросили зустрітися з вами.

- Я зателефоную і скажу, що погано себе почуваю.

- Ні. Ви не повинні цього робити. Ви повинні піти, і ви повинні поводитися так, ніби вам байдуже до всього на світі. Це звичайна розсудливість. Припустімо, що випадково на вас впала б підозра, у вашій поведінці не повинно бути нічого, що вказувало б на нечисту совість. Розумієте?

- Так.

Мері сіла на водійське сидіння і трохи почекала, щоб побачити, як Роулі дістане свій велосипед з того місця, де він його сховав, і поїде. Потім вона піднялася на пагорб. Вона залишила машину в гаражі, який знаходився відразу за воротами, а тоді пішла вздовж під'їзної дороги. Вона безшумно прокралася до будинку. Піднялася до своєї кімнати і біля дверей завагалася. Їй не хотілося заходити, і на мить її охопив забобонний страх, що, відчинивши двері, вона побачить перед собою Карла в його пошарпаному чорному костюмі, який стоятиме перед нею. Вона була збожеволілою від нещастя, але не могла піддатися йому; вона взяла себе в руки, але ручку повертала тремтячою рукою. Вона швидко увімкнула світло і з полегшенням зітхнула, побачивши, що кімната порожня. Все виглядала так само, як і завжди. Вона поглянула на годинник біля ліжка. Ще не було п'ятої. Скільки страшних подій сталося за такий короткий час! Вона віддала б усе на світі, щоб повернути час назад і знову стати тією безтурботною жінкою, якою вона була всього кілька годин тому. По її обличчю почали котитися сльози. Вона страшенно втомилася, в її голові був пульсуючий біль, і вона плутано згадувала, ніби в одному пориві пам'яті, все, що відбувалося одночасно, всі події тієї нещасливої ночі. Вона повільно роздяглася. Вона не хотіла знову лягати в те ліжко, але нічого не можна було вдіяти. Їй доведеться залишатися на віллі ще принаймні кілька днів; Роулі скаже їй, коли буде безпечно їхати: якщо вона оголосить про свої заручини з Едгаром, то цілком розумно буде залишити Флоренцію на кілька тижнів раніше, ніж вона планувала. Вона забула, чи казав він, коли йому доведеться відпливати до Індії. Це має бути швидко. Тільки там, вона буде в безпеці; тільки там, вона зможе забути.

Але вже лягаючи спати, вона згадала про посуд вечері, який Роулі відніс на кухню. Незважаючи на те, що він сказав, їй було неспокійно, і вона відчула, що повинна сама переконатися, що все в порядку. Вона накинула халат і спустилася до їдальні, а звідти на кухню. Якщо хтось із слуг випадково почує її, вона може сказати, що прокинулася голодною і спустилася вниз, щоб подивитися, чи не знайдеться чогось поїсти. Будинок здавався страшенно порожнім, а кухня - великою похмурою печерою. Вона знайшла на столі бекон і поклала його назад у комору. Вона викинула розбиту яєчну шкаралупу у відро під раковиною, вимила дві склянки і тарілки, якими вони з Карлом користувалися, і поставила їх на належні місця. Пательню вона повісила на гачок. Тепер не було нічого, що могло б викликати підозри, і вона прокралася назад до спальні. Вона ковтнула снодійне і вимкнула світло. Вона сподівалася, що таблетки не змусять себе довго чекати, але вона була вкрай виснажена, і поки вона говорила собі, що якщо не засне найближчим часом, то збожеволіє, вона заснула.

6

Коли Мері розплющила очі, вона побачила Ніну, яка стояла біля неї.

- Що таке? - сонно запитала вона.

- Вже дуже пізно, сеньйоро. Синьйора повинна бути на віллі Болоньєзе о першій, а вже дванадцята.

Раптом Мері згадала, і гострий біль страждання пронизав її серце. Прокинувшись, вона подивилася на покоївку. Вона була, як завжди, усміхнена і привітна. Мері зібралася з думками.

- Я не могла заснути після того, як ви мене розбудили. Я не хотіла лежати без сну решту ночі, тому прийняла пару своїх маленьких пігулок.

- Мені дуже шкода, сеньйоро. Я почула якийсь звук і подумала, що мені краще прийти і подивитися, чи все гаразд.

- Звук якого різновиду?

- Ну, як постріл. Я згадала про револьвер, який синьйор залишив у вас, і злякалася.

- Це, мабуть, авто на дорозі проїхало. Вночі звук так далеко розноситься. Принесіть мені чашку кави, а потім я прийму ванну. Я мушу поспішати.

Як тільки Ніна вийшла з кімнати, Мері підхопилася і підійшла до шухляди, в яку сховала револьвер. На якусь мить вона злякалася, що Ніна знайшла його, поки вона міцно спала, і відібрала. Її чоловік Чіро міг би одразу сказати їй, що патронник розряджений. Але револьвер все ще лежав там. Поки вона чекала на каву, вона зосереджено розмірковувала. Вона зрозуміла, чому Роулі наполягав на тому, щоб вона пішла на цей званий сніданок. У її поведінці не повинно бути нічого, що не було б цілком природним; заради нього зараз, як і заради себе, вона повинна бути обережною. Вона була йому безмежно вдячна. Він зберіг холоднокровність, він усе обміркував; хто б міг подумати, що в цьому бездіяльному марнотратнику є стільки твердості характеру! Що було б з нею, якби він не зберіг голову, коли п'яні італійці на машині наїхали на них у найнебезпечніший момент? Вона зітхнула. Можливо, він не був дуже корисним членом суспільства, але він був хорошим другом, цього ніхто не міг заперечити.

Коли Мері випила чашку кави і прийняла ванну, коли сіла за туалетний столик і привела до ладу обличчя, вона почала відчувати саму себе набагато краще. Дивно було бачити, що, незважаючи на те, що вона пережила, вона виглядала анітрохи не інакше. Весь той жах, всі ті сльози не залишили жодного сліду. Вона виглядала жвавою і здоровою. На її медового кольору шкірі не було жодних ознак втоми, волосся блищало, а очі сяяли. Вона відчувала, як її охоплює певне хвилювання; вона з нетерпінням чекала цього сніданку, де вона повинна буде продемонструвати піднесений настрій і безтурботну веселість, про які вони всі будуть говорити, коли вона поїде звідси: Мері сьогодні була в чудовій формі. Вона забула запитати Роулі, чи прийняв він запрошення, яке, за його словами, отримав; вона сподівалася, що він буде там, і це додасть їй упевненості.

Нарешті вона була готова йти. Вона востаннє глянула на себе в дзеркало. Ніна любляче посміхнулася їй.

- Сеньйора виглядає ще прекраснішою, ніж я її коли-небудь бачила.

- Ви не повинні мені так лестити, Ніно.

- Але це правда. Хороший сон пішов вам на користь. Ви виглядаєте, як дівчинка.

Аткінсони були американцями середнього віку, власниками великої та розкішної вілли, яка колись належала Медічі, де вони протягом двадцяти років збирали меблі, картини та статуї, що зробили її одним з найяскравіших місць Флоренції. Вони були гостинними і влаштовували великі свята. Коли Мері провели до вітальні з шафами епохи Ренесансу, «Дівами» Дезідеріо да Сеттіньяно та Сансовіно*, а також Перуджіно та Філіппіно Ліппі*, більшість гостей вже були там. Скрізь ходили два лакеї в лівреях, один з тацею з коктейлями, інший з тацею з закусками. Жінки були гарненькі в літніх сукнях, які вони купували у Парижі, а чоловіки в світлих костюмах виглядали спокійно і невимушено. Високі вікна виходили на англійський сад з підстриженим самшитом, з симетрично розставленими великими кам'яними вазами з квітами та обвітреними статуями епохи Бароко. Того теплого дня на початку червня в повітрі було якесь пожвавлення, яке вводило всіх у гарний настрій. Складалося враження, що нікого з присутніх не торкнувся неспокій; у всіх, здавалося, було вдосталь грошей, всі були готові розважатися. Неможливо було повірити, що десь у світі можуть бути люди, яким не вистачає їжі. В такий день дуже добре було бути живим.

Увійшовши до кімнати, Мері гостро відчула загальний дух веселої доброзичливості, що зустрів її, але саме це, ця безтурботна насолода моменту, що приголомшила її, як раптовий жар печі, коли виходиш з прохолодної тіні вузької флорентійської вулички на розпечену сонцем площу, викликала у неї гострий, жорстокий біль смутку. Той бідолашний хлопчик якраз зараз лежав під відкритим небом на схилі пагорба над Арно з кулею в серці. Але вона побачила Роулі в іншому кінці кімнати, його очі дивилися на неї, і вона згадала, що він казав. Він попрямував до неї. Харольд Аткінсон, господар, був прекрасним, вродливим, сивим чоловіком, повнокровним і дещо огрядним, з оком на гарну жінку, і він любив фліртувати з Мері у важкій, батьківській манері. Тепер він тримав її за руку довше, ніж було потрібно. Підійшов Роулі.

- Я щойно казав цій дівчині, що вона гарна, як на картинці, - сказав Аткінсон, обертаючись до нього.

- Ви марнуєте свій час, любий хлопче, - повільно промовив Роулі зі своєю чарівною посмішкою. - З таким же успіхом ви могли б робити компліменти Статуї Свободи.

- Вона вам відмовила, так?

- Навідріз.

- Я її не звинувачую.

- Справа в тому, пане Аткінсон, що я не люблю хлопчиків, - сказала Мері, і її очі затанцювали. - Мій досвід свідчить, що жоден чоловік не вартий розмови, поки йому не виповниться п’ятдесят.

- Ми повинні якось зібратися разом і обговорити це питання, - відповів Аткінсон. - Я вважаю, що у нас багато спільного.

Він відвернувся, щоб потиснути руку гостю, який щойно прибув.

- Ви чудова, - сказав Роулі впівголоса.