Програма з літератури
ВИДАВНИЦТВО
РАНОК
Програма з літератури
Волвдимир
Ж
ВИННИЧЕНКО
ВИДАВНИЦТВО «РАНОК» « Веста»
2005
ББК 84(4УКР)6 В90
Серія 4«Програма з літератури» заснована 2002 року
Рецензенти:
Михайлин /. Л.у доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри журналістики Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна; Помазан /. О., кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри українознавства Харківського гуманітарного інституту «Народна українська академія»
Упорядкування текстів, передмова та примітки Савченко О. М.
Видано за ліцензією ТОВ Видавництво «Ранок»
Винниченко Володимир
В90 Вибрані твори / У поряд, текстів, передм. та прим. О. М. Савченко. — Харків: Веста: Видавництво «Ранок», 2005.— 352 с. — (Серія «Програма з літератури»).
ЮВК 966-679-817-4.
ББК 84(4УКР)6
© О. М. Савченко, упоряд. текстів, передмова та примітки, 2002 ІвВМ 966-679-817-4 ©» ТОВ Видавництво «Ранок*, 2005
Постать Володимира Кириловича Винниченка — знакова для вітчизняної культури. Письменнику судилася незвичайна доля, сповнена як тріумфів, так і трагічних епізодів. Не менш трагічною була й доля його художньої спадщини", штучно, по-варвар-ськи, з суто ідеологічних міркувань вилученої з культурного обігу на довгі роки.
Уже від перших кроків у літературі талановитого письменника й драматурга супроводжувала пильна увага критиків і літературознавців. Появу нового самобутнього таланту щиро вітали Микола Вороний, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Іван Франко, Гнат Хоткевич.
Володимир Винниченко — автор багатьох оповідань, п’ятнадцяти романів і повістей, більш як двох десятків п’єс. Наведемо лише один красномовний факт: найповніше на сьогодні видання творів письменника складає 24 томи (цей проект був здійснений у Харкові у другій половині 20-х років минулого століття). Його ж активне творче життя тривало ще три десятки років по тому. Значна частина твощр, написаних в період еміграції, довгий час не була відома вітчизняному читачеві. Чекає на свій вихід окремим виданням в Україні і «Щоденник1 літератора, який є безцінним джерелом для пізнання його особистості та творчої біографії. Однак, якщо залучити всі можливі та необхідні джерела, й тоді не до кінця буде розгадана таємниця цього письменника — настільки неоднозначними та контроверсій-ними були постать і діяльність Володимира Винниченка.
сильович та Євдокія Онуфріївна — не мали великого достатку й, присвячуючи більшість свого часу роботі, не могли приділити достатньо уваги своїм дітям. Але навіть короткі хвилини спілкування в сімейному колі ставали моментами духовного зближення родини Винниченків.
Гостро відчута з юних років соціальна нерівність, болісне переживання повсякчасних утисків, що зазнавав його батько на службху_пощщика, — усе це, безумовно, позначилося на становленні Володимира Винниченка як літератора. Ще зовсім юним майбутній письменник усвідомлює, що всі вершини й перемоги здобуваються важкою працею. Автори книги «Володимир Винниченко. ЙСиття. Діяльність. Творчість» О. Гнідан та Л. Дем’янів-ська зауважують: «Він дасть визволення усім батькам. Пізніше, після того, як сам, на своїй шкірі, перенесе голод і холод, наругу і знущання, переслідування, арешти, тюрми, каторги, гоніння. Йому нічого не давалось легко. Все, крім блискуче закінченої сільської народної школи, бралося «штурмом», ціною неймовірних моральних, інтелектуальних і фізичних зусиль»Л
Після закінчення школи Володимир Винниченко вступає до Єлисаветградської гімназії,^але батьки не мають грошей на навчання. Добре, що нагодилася допомога старшого брата, проте це не вирішило іншої, психологічно загостреної проблеми. Відчуваючи зневажливе ставлення до себе з боку гімназистів-«аристократів», Винниченко виявляє аристократизм іншого ґатунку — духовно-інтелектуальний. Його реакцією на уїдливі насмішки та відверте глузування стає демонстрація з одного боку високої освіченості, а з іншого — постійне нагадування про свій соціальний статус та етнічну приналежність. Юнак навмисне задекла-ровує своє «просте» походження, спілкується з учнями й учителями українською мовою, а коли аргументів бракує, то вдається і до «дискусій» у формі бІЙКИ^і
Спостерігаючи за життям своїх рідних та близьких, набираючись під час навчання в гімназії досвіду спілкування з різними людьми, розуміючи, що матеріальні блага, повага й визнання дістаються одним за правом народження, а інші не можуть їх здобути навіть важкою щоденною працею, Володимир усвідомлює масштаби соціальної дисгармонії, яка часто стоїть на заваді особистого щастя окремої людини. Один з перших учнів гімназії, він не бачить сенсу в подальшому навчанні, оскільки найосвіченіший «мужик» у соціальному плані не дорівнюється до найобмеженішого пана. Навмисне пустивши навчальний процес на самоплин, хлопець сподівається на виключення з гімназії, натомість його лишають на другий рік.
У цей час разом з іншими учнями він організовує своєрідний гурток, сенс існування та діяльності якого полягав у захй-сті прав гімназистів. Це був перший досвід боротьби і, можливої" етап »'на якому відбулося усвідомлення власного призначення, сенсу життя, визначення життєвих пріоритетів. Невдовзі діяльність гуртка переростає у відкритий конфлікт із адміністрацією гімназії, й учень сьомого класу Володимир Винниченко змушений був кинути навчання.
Заробляючи на життя поденщиною, майбутній письменник подорожує Україною? Спостереження та враження від мандрів, що тривали рік, стають багатим матеріалом, який пізніше буде використаний у творчості.
Бажаючи продовжити освіту*_190.0-року в Златополі Винниченко екстерном складає іспити за гімназійний курс. Викладачів вразили продемонстровані юнаком феноменальна пам’ять, ерудиція, глибоке знання предметів. Після отримання атестату він їде до Києва, де того ж року стає студентом юридичного факультету університету.
Мусимо зауважити, що у цей час в європейській частині Російської імперії активізується суспільно-політичний рух, а на Україні в Харкові 1900 року створюється і перша політична партія — РУП. У програмових виступах Революційної української партії була задекларована й виразна національна домінанта, і теза соціального визволення. Це, очевидно, й привабило Володимира Винниченка. Молодий і сповнений енергії, він стає одним із засновників РУП та активним пропагандистом її політичної програми. Така активність не минулася даремно: у 1902 році його виключають з університету та заарештовують. Утім, за браком доказів досить швидко звільняють з Лук’янівської в’язниці.
Заборона на проживання в Києві стала однією з причин, через яку Винниченко виїжджає на Полтавщину, де починає працювати репетитором у родині місцевих поміщиків. Він і надалі продовжує вивчати життя народу, веде агітацію серед трудящих і робить свої перші кроки на ниві письменства. Активній політичній діяльності не завадила навіть служба у війську, що розпочалась з осені 1902 року. Того ж року письменник подає на оголошений часописом «Киевская старина» конкурс своє перше вдале оповідання «Сила і краса» (попередні спроби писати були не такими результативними, бракувало стилістичної вправності). Цей твір приносить літератору-початківцю заслужене визнанняІХякщо І. Личко назву своєї статті, присвяченої Винниченкові, подає у формі питання — «Талант чи випадковість?», то М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко у своїх відгуках послідовно формують думку: в українській літературі зазвучав новий, несхожий на інші, голос^]
1902 рік став для письменника важливим також і через те, що саме цього року він познайомився зі своєю майбутньою дружиною — Розалією Лівшиць, котра на той час була студенткою медичного факультету університету в Сорбоні. Риси цієї надзвичайно красивої жінки з вольовим характером вгадуватимуться у багатьох героїнях творів Винниченка, формуючи особливий — винниченківський тип жінки в літературі, жінки, яка б могла силою свого характеру дорівнятися до чоловіка, а інколи й вести його за собою, генеруючи нові ідеї, кидаючи виклик суспільству.
Передчуття неминучого арешту зумовлює втечу Володимира Винниченка поза межі імперії. На початку 1903 року письменник потрапляє рр Львова, що не входив тоді до складу Російської імперії. АлеҐспроба письменника власноручно переправити через кордон агітаційні матеріали, над якими він працював, закінчилася арештом. У київській в’язниці Винниченку нагадали не лише про його політичну^неблагонадійність, а й про дезертирство і відправили до камери-« одиночки Неодноразові спроби втечі протягом півторарічного ув’язнення закінчувалися невдачами.
У 1904 році у зв’язку._з амністією один вид покарання для Володимира Винниченка був замінений на інший — дисциплінарний батальйон*,Враження від «служби» в ньому ляжуть в основу оповідання «Боротьба*. Кінець знущанням поклало нове дезертирство. Тож, щоб уникнути нового арешту, з 1905 року письменник часто міняв імена, паспорти, місця__щюживання. Географія його змушених мандрів була доволі широкою: Україна, Росія, Австрія, Швейцарія, Італія, Франція.
Втретє Винниченка заарештували у 1906 році. У в’язниці літератор вчить англійську мову, продовжує писати. Але як тільки йому вдалося вийти з-під варти під заставу (за допомогою друга — мецената Євгена Чикаленка), він знову вирушає за кордон. Семирічна еміграція, незважаючи на серйозну загрозу, неодноразово переривалася відвідинами України.
1906 рік став надзвичайно важливим у творчій біографії літератора, оскільки саме цього року виходить перша збірка його творів «Краса і сила». У творчості Винниченка настає надзвичайно плідний період. Його визнає не тільки український, а й російський читач. Резонансними явищами тодішнього літпроцесу стають такі твори письменника, як «Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага», та значно ширшого розголосу набувають його драми «Дисгармонія», «Memento», «Брехня», «Гріх», «Закон», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», що принесли Винниченкові всеєвропейську відомість. Як зауважує американська дослідниця Л. Залеська-Онишкевич: «Модерна драма так легко долала етнічні кордони культури і, створена на ґрунті естетичного досвіду окремої нації» швидко ставала надбанням світового мистецтва». А власне драматургія Володимира Винниченка, на її думку, має яскравий модерний характер, насамперед відображений у виразній інтертекстуальності, що проявляється в перегуках із темами, мотивами, епізодами, ситуаціями, образами, які вже стали на той час або емблемою літератури, її «візитовими картками», або атрибутами конкретних літературних епох чи напрямків.
Доробок Винниченка-драматурга доволі великий за обсягом. Йому належить двадцять три п’єси, які на час своєї появи значно відрізнялися від класичної української етнографічної та соціальної драми за тематикою, проблематикою, образністю, всією своєю поетикою. Його оригінальні за звучанням і без перебільшення резонансні п’єси ставили у театрах України та інших країн. Наприклад, драма «Брехня» протягом 1920-х років ішла в Італії понад 200 разів.__________
С1)днак вершинними в творчості Володимира Винниченка іідники небезпідставно вважають п’єси «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (написану в 1911 році) й «Між двох сил» (1918 р.).
П’єса «Чорна Пантера і Білий Медвідь» була створена на межі культурних епох, в умовах особливого загострення^діало-гу між традиційним та експериментальним театром, коли в гострій драматургійній полеміці утверджувалися нові цінності, пріоритети, ідеали. Культ індивідуалізму та чуттєвості, активно стверджуваний естетикою модернізму,— особливо співзвучний художнім пошукам літератора, для котрого людина була, передусім, трагічною істотою, що приречена на самотність та постійну боротьбу з суперечностями, які руйнують її цілісність та ставлять під сумнів її самодостатність.
Саме такий погляд драматурга на людину та її місце в світі певною мірою позначився на символічній наповненості п’єси «Чорна Пантера і Білий Медвідь» та очевидній «закодованос-ті» цього тексту. Окрім того, спостерігається посилена увага до фройдизму і психоаналізу як основних чинників оформлення та наповнення смислового поля цього драматичного твору.
У п’єсі змальовується богемне середовище. І хоч події відбуваються не в українському місті, а в мистецькій столиці Європи — Парижі, цей простір заповнює українська людина. Герої твору — художник Корній Каневич (Білий Медвідь) та його невелика родина: дружина Рита (Чорна Пантера), мати Ганна Семенівна, син Лесик і богемне оточення родини Каневичів — «митці, їхні коханки й моделі», як сказано у ввідній ремарці до п’єси. Каневичі Знімають велике ательє. Білий Медвідь, будучи безумовно талановитим митцем, поки що, як він сам вважає, не ствердив себе належним чином. Великі надії художник пов’язує з полотном «Мадонна з немовлям», яке повинно явити світові всю масштабність його таланту.
Картина лише пишеться, і у творчий процес включені усі члени родини, а Рита з малим Лесиком позують для Корнія. Він має чітко означений термін — написати роботу для презентації на осінньому паризькому Салоні. Тривожна нота звучить вже у першій дії твору. Лесик захворів — і весь процес зупинився. Під загрозою картина Корнія. Занурений у працю, він не помічає, як поступово віддаляється від родини, втрачає дружину, що готова на відчайдушні вчинки заради порятунку сім’ї.
Зважаючи на поведінку Рити, можна подумати, що хвороба сина для неї лише привід привернути увагу до себе. Та чи слушне таке твердження, адже у цьому випадку врахована тільки позиція Корнія, одна «правда», одна «істина»,— Винниченко ж не схильний до однозначності, в його п’єсах поруч — «сто рів* поцінних правд*. У драмі «Чорна Пантера і Білий Медвідь» письменник прискіпливо аналізує конфлікт між жіночою пристрастю й соціальною нормою. Водночас цей конфлікт набагато складніший та суперечливіший, оскільки у Ритиному єстві — Чорній Пантері — постійно змагаються різні інстинкти. Так, скажімо, підтримання інтересу чоловіка до себе означає також і його турботу про дитину, адже молода мати сприймає себе з нею як єдине ціле. З іншого боку, автором піднімається питання про утвердження чи руйнацію душі через домінування тілесного.
Парадокс полягає в тому, що Чорна Пантера, будучи сильною особистістю, стає заручницею власного почуття. Так, приміром, дослідниця Л. Мороз, характеризуючи образ Рити, зазначає: «Вона ж бо справді є носієм того стихійно-природного начала, яке, ще за стародавніми уявленнями, внутрішньо чуже чоловікові і яке тільки й зв’язує його з Природою, з Космосом, загалом, за нюансами переживань і всієї поведінки подружжя Каневичів можна спостерігати конкретний, але й водночас художньо узагальнений В. Винниченком вияв докорінної відмінності у «переживанні вічності»...».
Чорна Пантера різко контрастує на тлі традиційних жіночих образів у так званій «чоловічій» літературі. Спостерігаючи за конфліктом чоловічого і жіночого світів у драматургії Вин-ниченка, Д. Гусар-Струк розмірковує: «На словах це було доволі легко, але на ділі, як взяти хоч би цей постулат рівності між чоловіком і жінкою, справи дуже ускладнялися. Отож, легко визнати рівноправність статей, але в чому ця рівноправність мала виявлятися: в роботі, в статевих відносинах, в родинних, у партійних?».
Відповідаючи на це запитання, письменник шляхом експерименту ніби перевіряє в своїй художній лабораторії проголошувані його героями постулати. Новаторські за поетикою та піднятими проблемами п’єси Володимира Винниченка сповнені оригінальних ідей, стверджують нові ціннісні орієнтири, що, до того ж, часто «прочитуються* скоріше контекстуально.
Особливого значення в контексті п’єси «Чорна Пантера і Білий Медвідь» набуває образ художника у власне авторському потрактуванні. Якщо згідно із традиційними сюжетними схемами митець випробовується славою або грошима й на кін ставить особисте щастя, право жити з коханою жінкою, бути відомим або багатим, то в п’єсі на вівтар жертовності (і тут домінує якраз висока ідея, прагнення досягти досконалості) покладено життя дитини — немовляти, яке ще не може захистили себе.
Символом ідеї, заради якої здатен піти на величезні жертви головний герой твору український художник Корній Каневич — Білий Медвідь, — постає незакінчена картина. Винниченкова рецепція постаті митця у драмі «Чорна Пантера і Білий Медвідь» суголосна з дослідженням психології творчості на рівнях філософському, психоаналітичному і власне художньому. Народження прекрасного з хаосу повсякденного життя, цілісність якого утримує лише авторська уява та цементує творча енергія митця — ось той процес, таємничість якого приваблює драматурга. Це, зрештою, те, що надає п’єсі актуального звучання. Як зауважує з цього приводу Л. Мороз, у драмі «...йдеться про ті проблеми, які є спільними для художників усіх часів і всіх народів, а сумна історія, що розгортається на сцені, могла статися — і стається, зі своїми деталями,— де завгодно й коли завгодно. І відбувається тут прилучення, безпосереднє, просто відкритим серцем, поєднання — ні, возз’єднання! Української драматургії, українського театру зі скарбницею світової культури, яку складають саме конкретні твори конкретних митців».
З мотивом вибору лов’язаний і мотив випробування художника через спокушання прекрасною жінкою. Це героїня на ім’я Сніжинка, котра входить в артистичне оточення. Вона спочатку заперечує інститут шлюбу, проголошує особливе право художника на свободу, а згодом взагалі намагається переконати Кор-нія, що смерть дитини — це не така вже й трагедія, адже митець повинен бути вільним, а дитина обмежує його свободу. Сніжинка стверджує, що Корній буде вільніший саме з нею, бо Рита — «для самця, а не для творця». Інакше кажучи, вона занадто сповнена життя.
Рита бореться за своє кохання, сприймаючи надмірне захоплення чоловіка малярством як відхід від самого життя, а себе та Лесика — як ті ниточки, що зв’язують Корнія з реальністю. Художник не може жити ілюзіями. Інакше його творчість втратить сенс. Порятунок Лесика тотожний порятункові самого Корнія.
Однак дитина помирає. Відхід Корнія від реальності, перебування в афективному стані особливо виразно проявляються в останньому епізоді п’єси, коли герої не можуть примиритися навіть біля мертвої дитини. На декілька хвилин реальне відчуття того, що відбувається, втрачає й Рита. Але усвідомити весь трагізм ситуації їй допомагає материнський інстинкт. Натомість Корній, навпаки, знаходить у смерті сина те, чого йому так бракувало. Смерть залишила свою скорбну печать, і Медвідь намагається точним мазком пензля зафіксувати її. Його вражає трагічна рисочка на обличчі дружини, яка схилилась над «прекрасною блідістю» мертвого обличчя Лесика.
Останні акорди драми, коли Рита знищує картину — те, що віддаляло від неї Корнія, те, що стало причиною смерті дитини,— набувають особливого символічного звучання. Прекрасне не може нести страждання, горе, смерть.
Постійно моделюючи ситуацію вибору й спостерігаючи за поведінкою своїх героїв, Винниченко досліджує проблему взаємодії соціальної та індивідуальної моралі. На противагу «абсолютній» моралі його герой Корній висуває свою індивідуальну філософію — філософію творчої людини. Важливими завданнями для письменника було логізувати етику, подати героїв, котрі б могли самі творити власну долю. Звідси — така кількість вольових характерів у його драмах, що плекають свою цілісність та суверенність, долаючи дисгармонію, хаос, переживаючи ситуації вибору. Людина, яка перебуває на межі вибору,— типовий герой екзистенційних творів. І ця далеко не формальна ознака екзистенційних текстів стає змістовним аспектом письма Винниченка-драматурга.
Перебіг подій у Першу світову війну, трагізм епохи лише посилюють переконання митця у тому, що світ поринув у прірву недосконалості, хаосу, суцільної дисгармонії. 1917 рік — рік революції — не приніс сподіваних змін.
Ведучи активне політичне життя, ставши одним із керівників Української Народної Республіки та готуючи перші державні програмові документи, Володимир Винниченко сподівався на можливість реалізації провідної ідеї, що наснажувала його як політика. Але разом з тим, письменник усе більше усвідомлює неможливість досягнення «рівноваги» між ідеєю соціальної рівності та вирішенням національного питання для України. Ілюзорність самої ідеї «соціалізму з українським обличчям» розвіяло вторгнення до Києва більшовицько-російських військових частин, які жорстоко розправилися з національно-свідо-
мим українським населенням. А остаточне переконання у марності сподівань на відтворення української державності принесли переговори з більшовицьким російським урядом, що відбулися в 1920-му році. Побачене й пережите Винниченко переосмислить у драмі «Між двох сил» та тритомній мемуарно-публіцис-тичній праці «Відродження нації», де автор постає перед читачем тонким аналітиком, здатним об’єктивно, документально точно та водночас емоційно представити портрет епохи в подіях і постатях сучасників.
А в той час письменник з болем реагує на муравйовські погроми у Києві: «Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політичної, звичаєвої машин — це серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які робляться свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допустити. Бо страшно ж подумати, що люди могли ради хвилевої влади вчинити стільки горя. Вони ж не можуть не бачити, що затіяли страшну, величезну гру, в якій можуть програти своє життя».
Як ніколи гостро перед Володимиром Винниченком постає питання можливості узгодження національної та соціальної ідей. 28 січня на засіданні Центральної Ради він скаже про те, до чого йшов так довго: «Наша інтелігенція пересвідчилася і твердо засвоїла переконання, що без національного відродження не може бути успішної боротьби робочої кляси за соціальне визволення».
У драмі «Між двох сил» за контурами великого провінцій^ ного українського міста легко вгадується образ розтерзаного Києва, а в персонажах твору пізнаємо постаті сучасників Вин-ниченка. Письменник не вводить у текст реальних осіб Це ско ріше узагальнений портрет українця, що опинився на межі епох. М. Жулинський у своїй статті «Його пером водила сама історія» хтише: «Володимир Винниченко, по суті, продовжує художнє дослідження внутрішнього світу політизованої людини, революціонера, який підкорює себе, своє особисте життя, свої морально-етичні засади і принципи служінню ідеї і намагається пізнати, де лежить ота межа між особистим і суспільним, між чесністю з собою та «служінням народові», яку змушений переступати революціонер і цим самим прирікати себе на моральну поразку, на втрати свого «я», своєї суверенності».
Трагедію українського народу, який переживає розкол, драматург втілив в образі родини Сліпченків. Люди, об’єднані кровними зв’язками, розкидані по різні сторони політичних барикад. У п’єсі синтезовано два різновиди конфлікту: зовнішній та внутрішній^ «Людиною революції» (за визначенням М. Жулин-ського) є головна героїня твору Софія Сліпченко, чий образ став одним із перших у галереї «заблуканих героїв», яку згодом по-
повнили трагічні постаті, створені Г. Косинкою, М. Хвильовим, М. Кулішем... Герої п’єси дискутують, обстоюють власні переконання, захищають ідеали й платять за це інколи навіть власним життям. Кожен із персонажів, за влучною характеристикою М. Кудрявцева, стає своєрідним «рупором ідей*. Зважаючи на цю суттєву прикмету художнього мислення, що присутня майже в усіх його драматичних творах, Володимира Винничен-ка називають одним із фундаторів «драми ідей» в українській літературі.
і Софія та її брат Тихін підтримують більшовицьке підпілля, а решта братів і голова родини Микита Іванович Сліпченко готові пожертвувати життям заради самостійності України. Момент політичного прозріння для Софії настає в трагічну мить розправи повсталих більшовиків з тими, хто не примирився з втратою української державності. Серед можливих жертв — її батько та брат. Зображуючи більшовицьких лідерів Грінбер-га, Сємяннікова та інших, драматург наголошує на їхній підступності, жорстокості, ворожості до всього українського (читач обов’язково зверне увагу на епізод з портретом Шевченка).
Один із кульмінаційних моментів драми: Софія і Тихін читають листа, отриманого від батька. Домінантним словом, на яке і припадає усе його смислове навантаження, є — «братовбивці». Старий Сліпченко простими та пекучими словами пише про справжні масштаби репресій та їхній характер. Батько кидає в обличчя дочці слова звинувачення: «Ти зрадниця. Ти продала свою націю...». Софія усвідомлює увесь трагізм ситуації. Саме вона і є тією людиною, котра опинилася «між двох сил».
Не менш трагічною є постать Тихона, котрий говорить про те, що Софія відчуває вже давно: «Тепер ти бачиш, що більше так не можна? Бачиш? Я весь вимучився. Ти теж. Ми чужі і там, і тут». Коли ж Тихін пропонує Софії утекти (її чекає Грінберг з кіньми), то героїня відповідає: «Я інакше втечу. Інакше...». Втечею від життя, сповненого дисгармонії, стає для Софії самогубство. N
Свого часу один з найчільніших дослідників творчості Винни-ченка Г. Костюк писав: «На фоні різнобарвного типажу у творах доби революції Винниченко створив два яскравих образи української жінки доби революції. Це образ Софії Сліпченко із драми «Між двох сил» і Ольги Чорнявської із повісти «На той бік». Але коли Софія є образом трагічного розп’яття заблуканої в хаосі соціяльно-національних конфліктів доби революції, то Ольга символізує собою активно-вольові й політично свідомі сили української національно-визвольної боротьби».
Повість «На той бік» письменник так само, як і драму «Між двох сил» (щоправда, на рік пізніше) написав під безпосереднім враженням від подій української національної революції. На думку Г. Костюка, у цьому творі «автор зумів у живих картинах зобразити широку трагедійну панораму цих буреломних років».
Тут, як і в попередньому творі, ані час, ані простір не конкретизуються. Для автора важливо констатувати: з людиною відбувається щось і запобігти цьому вона не здатна. Але залишитися собою в умовах калейдоскопічної зміни подій та соціа-льно-політичних векторів життя суспільства їй може допомогти те високе й вічне, що творить сутність людську. Тому таким важливим у контексті розповіді про сенс людського існування стає образ келиха життєвої мудрості. Для героїв повісті мудрість — це синонім гармонії, рівноваги, того, чого найбільше бракує розхристаній та зраненій душі, що переживає революцію як катастрофу, адже вона лежить десь поза межами раціонального, уособлюючи лише руйнівну силу. Революція ворожа мудрості та красі. Звідси — й образ втраченого раю, у якому людина почувалася щасливою, будучи захищеною від панівної довкола Едему дисгармонії, й туга за ним.
Цей образ існує в уяві новітнього філософа доктора Верхо-дуба, котрий «приміряючи» на себе різноманітні філософські вчення, шукає модель, за допомогою якої легко було б виправдатись перед самим собою, переклавши відповідальність за власні поразки на час та його шаленство. Така «філософія» не зрозуміла для Ольги, котру він зустрічає для того, щоб врешті колись прозріти, вирвавшись з полону утопічних сподівань, здобувши головну перемогу — перемогу над собою, над страхом перед життям.
Непродуктивність своєї політичної діяльності переконує Вин-ниченка залишити політику й зайнятися виключно літературною творчістю, оселившись за кордоном. Виїхавши у 1920-му році з України назавжди, літератор до того ж стає «ворогом народу», як то проголосив Всеукраїнський з’їзд рад. Проте абсолютне відсторонення від громадсько-політичного життя України для письменника-емігранта виявляється неможливим, адже доля українського народу і, зокрема, творців його культури була далеко не байдужою для Володимира Винниченка. Виступи літератора не залишалися непомічені ідеологічними супротивниками.
Втім найбільшого резонансу набув новий роман. Навіть ідеологічна упередженість не змогла згасити читацького інтересу та зацікавлення з боку науковців до «Сонячної машини» — першого великого епічного твору, написаного письменником в еміграції.
Над своїм романом Володимир Винниченко працював з 1921 по 1924 (за окремими даними по 1925) рік. Симбіоз різноманітних ідей, породжених часом, виливається у нього в концепцію нового суспільства, що живе за якісно новою філософією «сон-цеїзму», основи якої викладені в творі.
Після завершення роботи над текстом роману починається сповнена драматизму історія його видання. Публікацію «Сонячної машини» на батьківщині письменник пов’язував з можливістю повернутися в Україну. Переговори з ймовірними видавцями спочатку не дали належних результатів. У щоденнику Винниченка з’являється запис: «Втома, розбитість. Одцвіли сподівання на успіх «Сонячної машини». Бідна моя «машинка», кому ти тут потрібна, серед цієї дріб’язкової продажності, дрібних утіх і понурого, величезного отупіння мас?..» Але вже через три дні після цього запису (датованого 8 березня 1925 року) письменник отримує повідомлення про те, що Держвидав дає згоду на видання «Сонячної машини».
Твір став непересічним явищем в історії української літератури XX століття, вже своєю появою 1928 року спричинивши широке і водночас особливо загострене обговорення в пресі та клубах. Разом з тим, подібна реакція лише посилила інтерес до твору і впродовж кількох років було здійснено ще два перевидання. Це був успіх нового для нашої літератури жанру — соціальної фантастики.
Детективно-пригодницький характер, несподівані повороти сюжету поєднуються в романі з осмисленням філософських проблем, з утопією та антиутопією, з науково-фантастичними елементами, У «Сонячній машині» письменник відходить від зображення реального часу і звертається до футуристичного проекту, переносячи своїх героїв з атмосфери соціалістичної революції в атмосферу революції науково-технічної. Геніальний німецький вчений Рудольф Штор винайшов сонячну машину, за допомогою якої збирається вирішити проблему харчування у державних масштабах й усунути саму першопричину експлуатації та існування найманої праці. Так напруга творчих шукань художника проявилася у продукуванні нових жанрових форм для втілення новітніх ідей.
Незважаючи на очевидну упередженість тодішньої «офіційної» критики у ставленні до всього, що з’являлося з-під пера літератора, особливо починаючи з його останньої еміграції, зацікавлення творчістю В. Винниченка не згасає, підтвердженням чому — поява у 20-х — на початку 30-х років як самостійних, окремих студій, так і тих розвідок, що були складовими частинами підручників з історії української літератури або праць, присвячених загальним тенденціям літературного процесу в Україні.
Однак у порівнянні з «Сонячною машиною» майже невідомими для українського читача виявились інші твори письменника, написані в еміграції, зокрема романи «Поклади золота», «Нова заповідь*, «Вічний імператив», «Лепрозорій», «Слово за тобою, СталінеІ», драми «Ательє щастя», «Пророк» та філософські й політичні трактати «Щастя» й «Конкордизм».
Той факт, що художня творчість Володимира Винниченка структурно та семантично організована цілим комплексом філософських ідей, дозволив сучаснику письменника О. Гермайзе зауважити: «...Творчість В. Винниченка — не тільки форма естетичного світовідчуття, але разом з тим і форма філософського та соціального мислення». Та все ж на фоні драматургії та романістики письменника виокремлюються його філософські роботи наукового формату.
Великий трактат «Конкордизм» (рукопис зберігається в архіві Винниченка в Колумбійському університеті СІЛА) містить виклад соціальної й етичної концепції, розробці якої літератор присвятив усе своє життя. У трактаті термін «конкордизм» (від латинського сопсогсііа, що означає погодження, згоду) протиставлений термінові «дизконкордизм» (письменник вводить його на позначення соціального розладу, втрати гармонії, рівноваги).
Рукопис трактату датований 1938—1945 роками, а передмова автора до нього — 1948 роком. Коли було завершено трактат, авторові залишалось тільки три роки життя. «Конкордиз-мом» Володимир Винниченко продовжив традиції філософської утопії, започаткованої ще з часів Платона. На думку філософа В. Горського, це засвідчує величезний гуманістичний потенціал творчості письменника-мораліста. Адже вихідним положенням для Винниченка є переконання, що «справжнім спрямуванням філософського пошуку взагалі має стати обґрунтування шляхів до щасливого життя людини».
Щастям, за Винниченком, є те, що дає «постійну радість життя». Отже, щастя — це зафіксована радість. Саме такий стан, на його думку, стає можливим, коли людина віднаходить і утримує гармонію й рівновагу між різними сферами людського буття та цінностями. Тому в трактаті «Конкордизм» відповідно обґрунтовується «закон погодження взаємоелементів буття», згідно з яким «тільки дієва рівновага цих цінностей та погодженість їх між собою та з силами навні нас дає той стан, який ми можемо з цілковитим правом назвати щастям».
Автор «Конкордизму» вважав, що головною причиною, через яку неможливо повністю реалізувати ідею щастя шляхом гармонізації буття, є насамперед соціально-економічна нерівність та панування приватної власності. Маючи досвід революційної боротьби та спостерігаючи за наслідками революції, В. Винниченко активно заперечує і той шлях усунення причин нещасть людства, який пов’язаний з терором і репресіями, що активно запроваджувався в тодішньому СРСР.
Теорія конкордизму є для нас надзвичайно важливою в аспекті прояву її окремих положень і мотивів у комплексі етичних та політичних переконань Винниченка як автора роману «Слово за тобою, Сталіне!». Цей твір був написаний у 1949—1950 роках протягом дев’яти місяців: роботу над романом розпочато 26 листопада 1949 року, а закінчено 26 червня 1950 року. Г. Ко-стюк, говорячи про жанр роману, апелює до слів самого автора твору. Він звертає увагу на те, що В. Винниченко називає свій твір політичною концепцією в образах. Інший літературознавець з діаспори С. Погорілий, звертаючись до ідей, образів і мотивів роману — ідеї колектократії, образів «термітів» та мотиву «брат на брата», характеризує тему та підтеми твору.
Ідея конкордизму в романістиці В. Винниченка постає як етична система. Письменник розмірковує: «Коли індивід чи колектив не хоче мати страждання, болів, одно слово — нещастя, то він повинен знищити те, що робить його нещасним. Нещасним робить його хвороба розладу сил, дизконкордизм. Значить, здоровим його може зробити погодження сил, себто конкордизм. Конкордизмом ми називаємо систему лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систему, збазовану на рівновазі та погодженні тих сил».
Багато уваги автор приділяє узгодженню індивідуальної й колективної моралі. Індивідуальна мораль, за Винниченком, включає обґрунтування системи з 13 правил, серед яких зустрічаємо такі: «звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою часткою природи»; «будь погоджений з іншими, не шкідливими тобі живими істотами на землі»; «не годуйся нічим, непритаманним природі людини»; «не пануй і не підлягай пануванню»; «будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною, відданою клітиною його»; «будь суцільним» — тобто чини таке, щоб кожна твоя дія була результатом погодження твоїх головних сил (розум, почуття, воля); «будь чесним з собою». Цій максимі В. Винниченко приділяв особливу увагу. Зазначимо, що обґрунтована В. Винниченком теорія «чесності з собою» — варіант давніх пошуків моделі «ідеального громадянина», чиє самовіддане служіння суспільству не обмежує його внутрішньої свободи, а є її органічним виявом. Цей ідеал не втратив своєї актуальності й нині.
У романі В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!», окрім авторової філософії «чесності з собою» й ідеї конкордизму, як-найяскравіше втілена концепція колектократії — новітньої філософської ідеї, апробованої романістом художньою практикою. Ідею колектократії В. Винниченко розвиває, формуючи перше правило колективної моралі: «Будь погоджений з індивідом».
Найкращим виявом активізації дії цього принципу повинна стати «економічна демократія» або «економічна колектократія». А політична програма прогресивної держави, яка мислить перспективами, повинна бути спрямована на звільнення від догматизму, тоталітаризму, диктатури, на ствердження принципів демократії, сутнісною рисою якої є свобода.
Така увага до філософських концепцій зумовлена тим, що і\еї Винниченка, які народилися у контексті його етико-фі-лвсофських шукань і остаточно сформувалися та оформилися у Іелетристиці, відіграють смислотворчу роль у всій творчості письменника. Однак слід враховувати і структуротворчий (формотворчий) аспект функціонування цих ідей у романістиці й драматургії. Письменник прагнув відйайти відповідну художню аорму, яка б стала достойним обрамленням його концепцій та тіорій. «Слово за тобою, Сталіне!» став, за висловом Г. Кос-тюкі, «лебединою піснею» письменника.
Володимир Винниченко помер 6 березня 1951 року в своєму маєтку «Закуток», у якому жив з 1934 року після переїзду до Фракції.'
* * *
Письменник світового масштабу Володимир Винниченко одним із перших своєю творчою практикою намагався подолати комплекс провінційності, що панувала в українському письменстві, та розірвати замкнене коло етнографізму, відійти від побутописання, спрямовуючи свою творчу енергію на освоєння українською літературою європейської естетики.
Сьогодні ми лише наближаємося до пізнання феномену Винниченка, ідучи шляхом, який не судилося до кінця пройти його сучасникам. Коментуючи ситуацію, що склалася з поверненням творчої спадщини Володимира Винниченка українському читачеві, дослідниця Л. Залеська-Онишкевич зауважує: «Як письменник та політик, Винниченко в обох цих сферах помітний і оригінальний; проте в очах багатьох критиків і з однієї, і з другої сфери його діяльність часто була досить контровер-сійна. Люди різних поглядів... критикували його політичні переконання. Винниченкові літературні твори також привертали гостре перо критиків, зокрема за наявність у них незвичних ситуацій та ідей. Його книжкам судилося двічі народжуватися: коли Винниченко почав уперше друкуватися 1902 року і наприкінці 1980-х років, коли після довгих десятиліть замовчування його твори знову з’являються в Україні».
Твори Володимира Винниченка перекладені англійською, французькою, німецькою, російською, польською, голландською, норвезькою, іспанською, івритом, чеською, болгарською, італійською й татарською мовами.
Актуальність сказаного талановитим белетристом є неперехідною, адже змістовне наповнення текстів В. Винниченка виходить далеко за межі індивідуального людського досвіду. У йог<7 творчості зосереджуються цілі пласти досягнень як етнокульту ри, так і культури світової, переплавлені творчим генієм у продукт модерного звучання з винятково виразною національн/ю домінантою.
І сьогодні дослідників дивують яскравість та рельєфність образів, оригінальність ідей, що звучать у творах письменн|ка, розмаїтість тематики, багата жанрова палітра прози та драматургії В. Винниченка. Останнє особливо привертає увагу з огляду на сміливе експериментаторство белетриста не лише в іршу-ках самих ідей, а й пошуках форм їх проголошення та втіління. Його драматургія та проза перетворилися на лабораторій, де письменник життям та досвідом своїх героїв випробовує нласні ідеї, морально-етичні концепції, виводячи їх на рівень філософських узагальнень.
Оповідання
РАБ КРАСИ
Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на іьому невеличкому подвір’ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з’являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь разом з іншими, такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і злими, обступали наймачів і силкувались попасти наперед. І хоч дядько Софрон та Василь за ціну не стояли, але все не попадали до щасливців найнятих, бо дядько Софрон був невеличкий на зрістг ^морщений. як зів^яла^ви
лежана груша, ^а Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий і якийсь чудний. І вони щоразу помалу^сходилй дб своїх клунювТ^їдали біля їх. Дядько Софрон виймав люльку, з злорадною посмішкою набивав її й, поглядаючи спідлоба на таких, як і сам, говорив:
— Ага!.. Ну да, ну да... Найнялись... Якраз наймешся тут. Аякже! Думав, зараз тобі й поклоняться, пожалуйте, мовляв, до нас, здєлайте милость, робіть у нас? Ого! Ще попосидимо тут. По-по-си-димо! Я вже знаю... Хм!
І дядько Софрон кивав головою, посміхався й підморгував з таким виглядом, ніби він зарані вже знав, що так воно буде, а життя тільки підтверджує те, що він взнав. І в цьому підморгуванні, в посмішці було навіть щось завзяте, злорадне, торжествуюче. Здавалось, дядько Софрон колись добре й рішуче розміркувався собі, раз на все плюнув й одійшов набік од свого життя. Мовляв, іди, як хочеш,^ нічого вже путнього від тебе не діждешся. І тепер, коли це життя котилось по багнюці, незграбно й безглуздо
стрибаючи то в один, то в другий бік, зустрічаючи на кожному кроці всякі сподівані й несподівані перешкоди, — він неначе аж радів, що таки по-його виходить.
— Ага! Заробітки... Таврія, — насмішкувато спльовував він набік. — Ха!.. Знаємо ми їх... Буде нам Тавріяі Ось як протавруємо от тут послідні сорочки, так узнаємо: А протавруємо! Ого! Ще й як протавруємо. Я вже знаю/..
Йому ніхто не одповідав. Інші робітники були зайняті своїми думками й розмовами, а Василь лежав, спершись ліктем на клунок, і, повернувши своє бліде, худе лице з чорним волоссям і чорними, напруженими, журливими очима в той бік, де серед земляків своїх лежала Катрине слухав його. Мовчало небо, високе, широке і наче зблідле від спеки, яка, здавалось, сунула від його все дужч^ та дужче на маленьке подвір’я, устелене знесиленими людьми; і навіть непосидливі горобці затихли й поховались кудись у затінок. ] тільки станція свистіла, гуділа, шуміла, ніби всі ті, що були в ній, збирались когось рятувати, поспішали, турбувались і ніяк не могли рушити з неї.
І знов минали дні, душні і довгі. Знов блукали всі по подвір’ю та по станції, і в очах їх стояли мляві, одноманітні, уперті думки. І здавалось, сі думки проймали кожний рух їхній, густо обплутували їхні сірі, потомлені постаті, і через те сі постаті й посовувались так мляво й ліниво. І, бувало, іноді одні зривались з місця, злісно лаялись і йшли кудись, а на їхнє місце приходили нові з жадним, напруженим чеканням в очах і надією в душі. Це дратувало тих, що були тут, і вони з ненавистю зустрічали нових.
— Авжеж! — саркастично дивились вони на їх. — Тут вас тільки й ждали. Зараз так і наймуть. На каретах повезуть, у некіпажах... Ага! Сідайте, спочиньте, пожа-луста...
Ті сідали, а далі помалу сідала на дно душі й надія, а через якийсь час вони, як і всі, з вагою нудливих, тупих думок блукали скрізь, як неприкаяні, і ждали. Часами знизу, з того города, який шумів і щоночі сяяв білим світлом в чорне небо, приходив хтось з міщан і забирав з собою одного або двох копати льох або місити глину. Часами в подвір’ї з’являлись босяки і п’яними, хижо прижмуреними очима байдуже озирались по клунках і примощувались десь
коло простодушних. З’являлись карти, горілка, а за ними крик, бійка, галас. І знов затихало на якийсь час.
З дядька Софрона й Василя і з їхніх чумарок та широких штанів вже не глузували, — одним надокучило, а других не стало. Тільки іноді Катря, проходячи повз їх, кидала на Василя хвилюючим і ваблячим, як гріх, поглядом і, посміхнувшись з-під білої хустки всім своїм смуглявим, мрійним личком, говорила:
— А що? Пошив уже мені спідницю з своїх штанів?
Василь і тепер, як і перше, не сердився, тільки очі його
дивились на неї ще більш благаюче та губи блідли й складались криво-болісно. А Софрон підморгував і з радісною погрозою казав:
— Нічого! Пошиємо ще. Ми ще не те пошиємо. Тут дошиємось і до живого тіла. І не тіло, а й душу зашиємо... Ого! Доля як зашиє, то й не розгризеш зубами... Вже пришила сюди... А що ж далі буде... Хм!
І з погрозою, злорадно смоктав свою люльку.
А Василь в такі дні ще більше спав, прокидаючись тільки погризти з дядьком Софроном сухої, задубілої тарані та напитись коло водокачки води. А вночі, коли на подвір’ї було чути тільки хропіння від темних куп під берестками, він тихо підводився, тихо виходив за тин і йшов у поле. Дядько Софрон ворушився, підводив голову й, озирнувшись, бурмотів:
— Ага!.. Ну да, ну да!.. Так, так...
І лягав знов, а Василь виходив далеко-далеко у поле, так далеко, що тільки ледве видно було різнокольорові вогні станції та сіре сяєво над городом. Ніч ласкаво приймала його в свої широкі обійми й любовно посміхалась йому зорями. Він сідав десь на горбику й виймав з-за пазухи якусь паличку, яку довго й ніжно обтирав рукавом свитки. Потім приставляв її до рота, зітхав, і від палички в тужливу, ніжну ніч котились з хурчанням ще більш ніжні, більш тужливі згуки. Про що він грав, тужливий син степів і праці? Хіба він знав? Хіба те знав нічний вітрець, син неба і степів? Один з них грав, бо так було потрібно, а другий радісно підхоплював сі згуки, грався ними і котив до сумно схиленого жита... І жито журно слухало ті згуки, хиталось колосом і м’яко шепотіло з вітром, згуками і Василем.
Раз на подвір’я прийшов наймач з батіжком, з хитрими очима і з цигаркою, приліпленою до нижньої губи. Його обступили, почали кричати, торгуватись, сваритись. Наймач слухав, цигарка диміла йому в ліве око, і він жмурив його, від чого лице йому було ще хитріше. Нарешті, він виплюнув цигарку, одібрав собі гурт парубків та дівчат і повів їх кудись на станцію.
На подвір’ї знов стало тихо. Недалеко від Василя й Со-фрона, спершись спиною на дерево, стояла Катря. Лице її було хмуре й дивилось кудись не на станцію. Босі, по-репані ноги, перекладені одна на одну, машинально похитувались. Під деревами у затінку недвижні, мов знесилені з одчаю, лежали робітники; на станції бігав чогось паровоз, гордо задравши димаря догори, і сонце грало на білих лушпайках насіння, розкиданих по подвір’ю.
— Ага! — блимнув на Катрю Софрон. — Осталась дівка? А то вже так... Тут, серденько, так і з батьком рідним розлучать. Ого! Розлучать! Не то що з земляками, з душею розлучать.
Катря зиркнула на його, потім перевела погляд на Василя, який дивився на неї покірними очима, й з досадою одвернулась.
— Нас ще п’ятеро зосталось... земляків, — з неохотою кинула вона.
— П’ятеро? — перепитав Софрон. — Хм! Ну, що ж? Розлучать і з сими. — Він посміхнувся, потім, наче про себе, знов почав: — І нехай... Нехай. Що ж?.. То вже так... Хоч серце зв’яжи з серцем, розірвуть... О! розі-ір-вуть... їй-богу, розірвуть. П’ятеро, кажеш? Ну, буде четверо, а потім сама будеш. Тепер он ноги порепались, а там і душа репне... Ого! Репне, то вже так...
— Чого ви крячете, дядьку? — з досадою глянула на його Катря і знов зиркнула на Василя.
— Еге! — радісно засміявся дядько. — «Крячете*. Хіба це крякання? Це не крякання. Підожди ще.
— А ви вже діждались? — кинула Катря.
— Я? — охоче підхопив він. — Ого! Діждався, серденько, діждався! Мені вже крякнула. Я вже маю своє.
— Так крякайте он йому...— хитнула вона головою на Василя. — Він ближче... Ач, як витріщився... Чого б, спитатись? Лупає тими очима... Комусь він потрібний!
І Катря з досадою й нудьгою одірвала свою гнучку постать від дерева й ліниво одійшла до своїх земляків. Дядько Софрон глянув на Василя, подивився, як тому зачервоніла щока і ніяково-болісно скривились губи, й одвернувся.
— Хм! — посміхнувся він. Потім задумливо посидів, знов глянув на мов замерлого Василя, зітхнув і став набивать люльку.
— Чого вона розсердилась? — нарешті тихо промовив Василь.
— А! — з досадою хитнув головою Софрон. —«Чого розсердилась?» Баба! Бабу блоха вкусить, а вона твоє серце гризне. Е, хлопче! Ще не те буде. Далі, голубе, більше буде... Ого! То вже так. Як умочиш до краю серце у сю патоку, так от тоді взнаєш. Спробуй витягнуть його... Начіпляється з тої патоки такого добра, що й не рушиш... Намокне, як ганчірка, і сльозами, і словами... То вже так...
Василь одвернувся і ліг лицем на розстелену свитку. Він лежав так до вечора. А коли дядько Софрон, бурмочучи, вмостився коло його й засопів носом, він підвівся і сів. Вгорі крізь листя береста, як золоті цвяшки, жовтіли зорі; десь важко, стомлено пихтів паровоз; за тином гомоніли люди. Він вийняв сопілку, нерішуче приставив до губ і знов одняв її. Потім тихо встав і пішов між рядами сплячих за тин. По дорозі йшли якісь люди й голосно балакали. Один з їх гикав і, видно, кудись поривався, бо другі спиняли його й говорили:
— Ваня!.. Будь челаєком... Ваня... Остав... Зачем?..
— Н-нік-када! — рявкав той.
— Ванюша!.. Я тібє друг? Ну, скажи мінє: друг?
Василь тихо одійшов на другий бік дороги і, постоявши,
сів під деревами, спустивши ноги у рівчак. Люди сховались за Станційним амбаром, і на дорозі стало тихо. Проти Василя чорніли дерева подвір’я, праворуч блищала світлом станція, а ліворуч таємниче темніло мовчазне, глибоке поле. Він вийняв сопілку й заграв. Спершу згуки вилітали з неї нерішуче, несміло і наче ховалися зараз же в тьмі, боячись плавати тут, недалеко від цих чужих, ворожих їм кам’яних будинків. Але будинки тихо собі стояли, і згуки.насмілювались, росли і тонкими низками розбігались на всі боки. Хутко вони заповнили собою все повітря над дорогою й подвір’ям. І, здавалось, то були вже не згуки дерев’яної засмальцьованої палички, а гострі, колючі думи, які на чорних, незримих крилах летіли від рівчака і билися в душі. І, вриваючись туди, вони з болем впивалися в серце, дряпали мозок, і серце нило, а в голові здіймались картини, рідні, далекі, пекучі. Ось сопілка захурчала, дві ноти, змінюючи одна одну, затріпались в повітрі, — і в очах стоїть картина. Поле. На горі буйно хитається під холодним вітром ранку сиве жито; хитається і слухає веселих, балакучих жайворонків. Вони наче поспішають сказати йому, що вже далеко-далеко за селом сонце віялом розставило в небо свої золоті пальці і зараз буде тепло-тепло. Внизу, за гаєм, клепає хтось косу; скрипить десь віз за могилою, а попід гаєм на толоці пасеться череда, і звідти, переганяючи одна одну, біжать з хурчанням дві ноти.
— Який то чортяка свистить там? — зачулось раптом басом із подвір’я.
Ніхто нічого не одповів, тільки із сопілки побігли за двома нотами ще другі, то зникаючи, то бігаючи наввипередки, носились у тьмі.
Бас помовчав і трохи згодом промурмотів:
— А гарно гра, собача шкура!
— То мій Василь...— озвавсь тоді Софрон з-під дерева. — Сумує парняга... Сумний він у мене...
Звуки вже й голосів не лякались. Вони несли з собою шматки страждання, шматки невиплаканої журби й були сміливі і горді через те. Вони пробирались через тин, ставали над подвір’ям і шпурляли тим стражданням в вимучені душі лежачих людей. І люди ці зітхали, неспокійно вертілися з боку на бік і починали стиха балакати про те, що ворушилось і вставало в серці і в мозку.
Серед одної купи лежачих людей підвелась якась постать і сіла. Сопілка плакала й жалілась знайомим співом на долю, яка блукає десь, покинувши сиротою в наймах єдину доню^ Тужливо ллється мова доні, благаючи ворона однести вісточку неньці. І кряче ворон в темнім гаї, неньку сповіщаючи.
Постать встала, переступила через клунок і, нечутно ступаючи босими ногами, пішла на дорогу. Тут згуки були дужчі, виразніші. Наче вхопившись за них, як за шворку, постать помалу посунула за ними і, дійшовши до рівчака, раптом обірвала їх.
— Хто тут? — з тихим ляком скрикнув Василь.
— А це хто грає? — замість одповіді прошепотіла постать, нахиляючись над Василем. І перед ним забіліла хустка, з-під якої трохи темніше дивилось йому в очі лице Катрі. — Так це ти граєш? — м’яко промовила вона й, одхилившись, мовчки стала дивитись на його нахилену голову. — А я не знала досі, що ти так гарно граєш. Де ти вивчився?
— Коло череди... — тихо сказав Василь.
— Он як...— протягнула Катря й помалу сіла поруч його, пустивши також ноги в рівчак. — Служив у якономії?
— Атож...
— Ти перший раз на заробітках?
— Перший.
Вони замовкли. Василь, схиливши голову, вертів в руках сопілку, а вона задумливо дивилась йому на руки й слухала, як в грудях їй ворушилось щось тепле, ніжне, рідне; слухала, як воно розливалось в руки, ноги, в голову, і хотілось від того говорити, сміятись, плакати.
— Чого ти несміливий та смутний такий? В тебе батьки є?
— Нема... Давно померли... Один дядько Софрон...
— Того ти й смутний такий раз у раз?
— Ні... Я так... Мені просто сумно. Од всього сумно.
— Чого ж то? Болить щось у тебе?
— Ні... Так. Мені од всього сумно. Не знаю. Сонце заходить — сумно; дощ іде — сумно... А надто як сонце заходить... За це мене й прогнали з якономії. Хіба я знаю? Вони кажуть, що я сплю... А я й не сплю, а так... Лежу, а воно щось ссе в грудях, хоч ріж... Давно вже се мені... У церкві співають, а я плачу... Тітка Саня й одшіптувала, та не пособляє...
— Що ж воно таке?
— Не знаю... Сумно мені... От то як сонечко сідає та гарно так, то чогось плакать хочеться... І вже про череду забуду, про все... Тільки граю... І били мене... Один раз прикажчик як оперіщив гарапником через голову, так і розпанахав спину... А тепер прогнали з якономії...
' Катря мовчала й дивилась на його. Паровоз раптом дико крикнув, наче хто вколов його, і почав часто й схвильовано дихать.
— Я більше вночі люблю грать, — ніхто не чує... Як слухає хтось, то я не можу грать.
— А як я буду слухать, гратимеш? — ледве чутно спитала Катря. Василь мовчав.
Десь далеко-далеко засвистів поїзд. На станції щось безупинно дзвеніло і важко дихав паровоз.
— Гратимеш, Василю?
— А ти знаєш, як мене й звуть? — повернув він до неї голову, і чуть було по голосу, що він соромливо й радісно посміхнувся.
— Знаю...— посміхнулась і Катря. — А як мене звуть?
— Катря.
— Так. Ну що ж, гратимеш при мені?
— Не знаю. При тобі мені хочеться грати жалібної.
— Чого ж то?
— Так... Бо як дивлюсь на тебе, то мені так сумно і гарно. А сьогодня, як ти розсердилась на мене, мені наче клешнями здавило серце...
— Не сердься, я так. Я більше не буду...
Василь глянув на неї й знов нахилив голову.
«Чих-чох-чох!» — неслось з поля запихкане, поспішне
дихання поїзда. На станції ставало шумніше. По дорозі один за одним пробігло двоє екіпажів, обдавши їх вітром і порохом.
Катря помалу взяла Василеву руку й, поклавши її собі на плечі, пригорнулась до його.
— Ач, як б’ється твоє серце... — прошепотіла вона. І чи від сих слів, чи від чого другого, у їх холодно й радісно завмерло в грудях.
На другий день, коли Катря проходила повз дядька Софрона й Василя, очі їй були потуплені вниз, і вона не посміхалась. А Василь бліднів і, як соняшник до сонця, повертався за нею. Потім знов прикладав сопілку до рота й, сміливо подивляючись навкруги, грав. І те, що він грав, ніхто ніколи не чув, бо то грало його серце. Дядько Софрон латав сорочку й скоса позирав на його.
Надвечір на подвір’ї з’явився наймач в білих комірчи-ках і в жовтому брилі. Кожному він казав «холюпчик», і коли дихав, то живіт йому колихався, як жіночі груди. Він одібрав гурт парубків, а на дівчат хоч і поглядав ласкавими, масляними очима, але ні одної не найняв. На сей раз найнялись-таки й Софрон з Василем. Василь стояв сумний і іноді шукав когось очима, а Софрон був якийсь прищулений, і на жовтому, зморщеному лиці його стояла якась обережність, якась ласкава боязність спугнуть щось.
— Найнявся? — раптом зачулось за спиною Василя. Він швидко озирнувся, й очі йому зробились темними і глибокими.
— Найнявся...— промовив він, не маючи сили одірвати погляду від синіх, мрійних очей Катрі. — А ти?
— Я — ні. Не треба дівчат... Не наймайся й ти, разом наймемось, — додала вона хмуро й суворо глянула на його. Потім зараз же почервоніла, гнівно зиркнула на його залите щастям лице й кинула: — А хоч, то наймайсь. Просить не буду!
І швидко одійшла в другий бік. Василь хотів піти за нею, але глянув на Софрона й зупинився. Потім нахилив голову, посміхнувся й, одійшовши до клунків, сів коло їх. Лице йому зблідло, очі були напружені, й губи кривились од якоїсь тужливої радості.
Гурт найнятих чогось топтавсь на місці, чогось там сміялись, кричали, чоловік в комірчиках щось говорив до їх. А Василь сидів спиною до їх і з задумливою, тужливою радістю в очах грав на сопілці.
— Ну, складайся, хлопче, складайсь...— раптом зачувсь йому за спиною Софронів голос. — Зараз на вагон сідаємо, та й з богом.
Василь, не повертаючи голови, одняв сопілку од рота й спокійно сказав:
— Я не хочу найматись.
І, приклавши знову сопілку до губ, задумливо заграв. Дядько Софрон підняв брови, роззявив рота й подививсь на його.
— От туди в халяву твоїй мамі! — нарешті вимовив він. — Се ж по-якому?
Василь грав собі й дививсь кудись темними, щасливими очима.
— Хм... Так...— озирнув його пильними очима Софрон. — Значить, остаєшся? Так, так... Ну да. То вже так... А їсти? Хліба ж у торбі вже нема... Га, Василю?
— Ну, то що?
— А що ж ти їстимеш?
— Не знаю...
— Хм... Ну да. То вже так... А коли наймешся?
— Не знаю...
— Так. Значить, кидаєш мене? Начхать і на рідного дядька?
Василь мовчки обтер сопілку об штани, засунув її за пазуху і ліг лицем до неба.
— Не можу я найнятись тепер. Не наймайтесь і ви...— промовив він весело.
— Та їсти ж що будемо? — скрикнув Софрон.
— їсти?.. Та якось... Може, ми завтра наймемось... Бо я не можу.
Дядько Софрон постояв, потім, посміхнувшись, злорадно підморгнув і рішуче пішов до гурту. Через якийсь час він вернувся, мовчки вийняв з торби сорочку і сів коло Василя.
— Так, так...— нарешті забурмотів він. — Тільки що з того буде? А щось таки буде... О, накажи мене бог, буде... Ну-ну, побачимо... Тільки погано, що ти й рідного дядька міняєш... Ну, та добре! Я вже знаю, що з того буде. Ми таки взнаємо Таврію...
Повз їх пройшла Катря, весело наспівуючи, й коротенька, синя в зелених квітках спідниця її теж весело хилиталась. Софрон подивився їй услід, скосив на Василя свої хворі очі й, посміхнувшись, забурмотів знов:
— Ми щось таки виспіваємо. То вже так... Хм! Ну, грай, грай... Воно так і слід, хай плаче твоє горе, а ти в його піснею... Що ж? Сльоза дурна... Сльоза не поможе...
А ввечері, коли повз них промиготіла темна дівоча постать і Василь зараз же побіг за нею, дядько Софрон тільки повернувсь на другий бік і пробурмотів:
— Ну да... То вже так!..
І, зітхнувши, затих. Ні докорів, ні балачок про те вже більш не було.
Дні минали. Дядько Софрон і Василь уже не раз спускались в город за яким-небудь городським наймачем і щоразу вертались, несучи кожний по кілька десятків копійок в кишенях. І важко, мабуть, було нести ті копійки, бо вони так помалу раз у раз вертались і так мляво посовувались їм ноги! Зате вночі дядько Софрон спав, не прокидаючись, а Василь, не лягаючи, грав.
зо
Глухо гудів внизу той город, з якого так тяжко було витягувати такі маленькі, легенькі копійки, і сіре сяєво, схоже на сяєво, що малюють над святими, стояло над ним. На станції дико, пронизувато свистіли паровози, але сопілка була ще ніжніша від того. А може, й не від того...
— Чудний ти...— посміхалась Катря, зазираючи в лице Василеві. — І сьогодні тобі жалько?
— Жалько...— ховаючи їй голову на груди, посміхавсь у тьмі й Василь.
— Та чого? Чудак парубок... Як дитина... І сердишся на його — йому жалько. І цілуєш, теж жалько. Так любиш, чи що?
— Не знаю...
— Хм... А от мені тільки тоді жалько, як ти граєш... Мати чогось згадуються... Або думаєш собі, чого ми такі бідні та нещасні. Другі ж люди он там, на станції, живуть у розкошах... І жалько-жалько — на долю... Грай ще...
І він грав. Грав не те, що вивчив коло череди, а те, чому вивчило його життя та серце. Сопілка плакала й жалілася на долю, зорі кліпали, ніби їм на очах стояли сльози, і вітер сумно зітхав з житом. І було так чудно й сум-но-солодко від того, що їх було тільки троє тут, у полі, під житом: вони двоє та ридаючі згуки сопілки.
Одного дня знов з’явився на подвір’ї наймач. Він говорив одривисто, рішуче, сердито й оглядав кожного через окуляри таким пильним поглядом, що від його хотілось топтатись ногами й тріпати головою. Дядька Софрона він назвав «трухляком», але не забракував і защитав разом з Василем у третяки. З їх почали за це сміятись, але їм було те байдуже. Василь навіть і . не чув нічого, бо дивився за Катрею, яка весело складала клунки свої й кидала в його бік лукавим, щасливим поглядом.
— Ну, хлопці, до економії недалеко! — рішуче й сердито сказав прикажчик, коли всі готові в дорогу стовпились коло його. — П’ятнадцять верстов! Пройдемо через город, а там за три часа будемо дома. Сьогодня треба дома буть. Ну, гайда! Ф
Всі рушили, а ті, що зостались, проводжали їх понурими, злими очима. Йшли довгою низкою по два й по три чоловіки, запруджуючи собою ввесь тротуар і заповнюючи вулиці здивованими криками, сміхом, балачками й веселими лайками з прикажчиками та звощиками, що стояли понад тротуарами.
Василь з Катрею йшли позад дядька Софрона. Катря весело озиралась на всі боки, штовхала Василя й голосно глузувала з прикажчиків, озираючись і блискаючи на них синіми очима й білими зубами. А Василь, серйозний і мовчазний, пильно й повагом дивився на все і ніби ховав собі те все в душу.
Вони йшли тими вулицями, де люди не жили, а тільки торгували. Через це на цих вулицях стояв грюкіт од зво-щиків, блищало світло від круглих білих ліхтарів і бігали повні люду вагони без паровозів, тільки на однім товстім дроті. І вся ця довга низка людей в грубій, убогій одежі з клунками на плечах, людей з поширеними очима, з грубими обличчями й голосами справляла таке вра-жіння тут, яке справляє в убогій вулиці села кавалькада розкішно вбраних людей з м’якими руками, ніжними, випещеними обличчями й делікатними голосами. І тепер сі ніжні, випещені люди озирались на сих грубих людей, сторонились їх і довго дивились їм услід, як дивляться на рідку та дивну процесію.
З улиці блискучих магазинів вони звернули вліво й вийшли на широку, засяяну білим світлом вулицю. І тільки вони вийшли на неї, як звідкись, неначе ждучи тільки їх, вирвався цілий вихор чудових згуків і сильно вдаривсь їм в серце. Від сього очі їм одразу стали знов широкими, на устах заграла радісна посмішка, і вони усі, як вівці, яких покликала хазяйка, з сміхом, з криком кинулись за цими згуками. Гарно одягнені люди поспішно уступались їм з дороги й з здивуванням дивились вслід. Але що їм було до гарно вдягнених людей, коли попереду, за тим довгим тином, з того саду протягувались непоборимі згуки й, схопивши за серце, сильно тягнули за собою. Що їм було до лайки сердитого прикажчика, який пробував спинити їх? Вони, як вівці з кошари, збились до того тину й, встромивши голови між залізні прути тину, жадно глитали ті згуки.
Василь і Катря стояли з самого краю. Вона щоразу озиралась до його, з веселим сміхом скрикувала, кричала щось, топотіла, але Василь не чув її. Весь блідий, з своїми запа-лими щоками, над якими горіли якимсь чудним і страшним світлом очі, з криво-болісно стуленими губами, він дивився в той сад і не рушився. Тільки руки його, що держались за прути тину, дрижали та груди дихали важко і часто. По широкій, ясній алеї саду сунули багато вбрані пани, грохотіли звощики, кричали, сміялись, штовхались товариші, але він нічого того не бачив і не чув.
А згуки великими, довгими хвилями лились із саду й плили десь над головою. Здавалось, то саме Життя пли-ло на них. Убране в сміх і сльози, в радість і страждання, з посмішкою ненависті й любові, воно гордо лежало на сих розкішних хвилях і таємниче, пильно дивилось в душу Василеві своїми дужими очима. І душа його, як раб, завмерла й не сміла рухатись. І, пойна того самого сміху й сліз, страждання й радості, ненависті й любові, вона росла, давила груди, розпирала череп і билася риданням в горлі... Ось згуки заплакали, забились і тихо мерли, як лист восени, одпадаючи й зникаючи десь у тьмі неба. Тихше, тихше... І вмить повітря сколихнулось, розірвалось, згуки насмішкувато й гордо струсили тугу, засяли радістю й скажено понеслись і закрутились в бойовому танці. І Життя сміялось в них, і чуть було, як воно кричало незрозумілим для людей, але повним сили й раювання криком.
— Василю!.. Ходім уже!.. Тю!.. Та Василю! — шарпала, штовхала, щипала Катря Василя.
І знову згуки тихше, тихше... їх менше, менше... Один всього... Він жаліється на щось комусь. Кому? Життю? На що? На те, що йому, Василеві, так тяжко, так дуже тяжко жити?.. Згук плаче, а сльози його, тягучі, гарячі, падають Василеві у серце, і швидко їх там буде стільки, що вони заповнять всі груди.
— Василю!.. Ходім!.. Уже йдемо!.. Чуєш?
Згук завмер, неначе хтось журливий сумно схилив голову й задумався. Тоді спочатку тихо, а далі дужче, спокійно і велично цілий гурт згуків став одповідать йому. Він од повідав, а той журливий згук не слухав, не хотів вислухувать його; болючим стогоном вривався він в ту одпсйвідь і бився в ній, жалівся і змовкав, безсилий і смутний. І згуки дужчали, гнівались, і ціла буря гніву вже крутилась і здіймала з дна душі стовпи думок і почувань.
— Василю! Чи заклало тобі? Тю, бий його сила божа... А диви!.. Василю!!
Катря схопила Василя за груди й дуже шарпнула до себе.
— Га? — дивлячись на неї палаючими очима, тихо спитав він.
— Та ходім!
— Куди?
Гурт згуків таки переконав журливого. Тоді вони схопилися за руки і, радісні, задріботіли, завертілись і весело затанцювали.
— Василю!
— Ну?
— їй-богу, здурів парубок! Ходім!
— Куди?
— «Куди...» Та туди, куди й всі... Ходім, бо кину, хай тобі чорт...
— Кидай... я не піду... Одчепись... Не чіпай мене... Я не можу... Йдіть собі...
— Чи не сказився?! Що ж робитимеш тут?
— Не знаю.
Підійшов дядько Софрон, запихканий, сердитий.
— Що ж ви стоїте? — накинувся він. — Усі вже пішли, а вони стоять собі...
— Та ось... не хоче йти... Стоїть, як глушман...— з гнівом ткнула пальцем Катря в Василя.
Софрон глянув на його, мовчки схопив під руку й потягнув за собою. Василь покірливо, як п’яний, посунувся за ним. Вся партія сердито ждала їх. Катря, нахмурена і зла, йшла позаду і не посміхнулась навіть, коли усі сміялись з Василя. Вона тільки ще раз порівнялась з ним і заговорила до його; але коли він мовчки повернув до неї своє бліде лице з напруженими очима й зараз одвернувся, вона гнівно всім тілом шарпнулась вперед і змішалась серед земляків.
А дядько Софрон, не дивлячись на Василя, вийняв люльку й, щось бурмочучи, став набивать її. Згуки іноді доганяли їх і щось кричали, але партія так голосно балакала і човгала ногами, що нічого не можна було розібрати. І через те, що тут не було тих згуків, вулиця була не так осяяна, і звощики не бігали з веселим гуркотом, а стояли понурившись, немов журилися.
Стали завертати в нову вулицю. Дядько Софрон, нарешті, роздмухав люльку, сплюнув і озирнувся. Потім швидко забігав очима по спинах і зупинився.
— Василю! — крикнув він.
Дехто озирнувся, але Василь не одзивався.
— Агов, Василю!!
Василя не було. Передивились усіх і стали сміятись, але дйдько Софрон не слухав їх.
— Ага! — злорадно захитав він головою. — Найнявся!.. Так, так... Це він утік до музики.
— Так що ж думать? Катайте, дядьку, разом танцювать будете...
— А потанцюємо!.. Хо-хо! Ще й як потанцюємо!.. Я вже знаю... Господін, верніть пашпорти... піду шукать.
Прикажчик сердито, лаючись, почав вишукувать серед купи пашпортів їхні документи, товариші сміялись, а Катря стояла й хмурими, злими очима дивилась на руки прикажчикові.
— На, та к чор-рту!.. — кинув сей, нарешті, Софронові дві бумажки.
Той схопив їх, сховав за пазуху і, підтягнувши клунка на плечі, швидко пішов назад. Люлька пихкала йому під носом і освітлювала його жовті вуса й хворі очі, в яких стояло щось злісне, уперте.
Але на старому місці Василя не було. Незабаром коло шукаючого Софрона зібралась ціла юрба різного люду.
Вони всі дивились на його жовте, зморщене лице з хворими очима, а він, бігаючи очима по вулиці, оповідав їм про Василя, і не знать було, чи він сумував, чи злорадст-вував.
— Может, он заблудился где? — жалісливо думала вголос якась бабуся з мішком на плечі.
— Как заблудился, найдем...— запевнено й байдуже сказав поліцай і, позіхнувши, став одходити. За ним потроху почала розходитись і вся юрба. Знов Софрон зостався на тротуарі сам. На лиці йому стояло щось гостре, торжествуюче, завзяте і разом з тим повне безнадійного одчаю. Він наче сам наступив собі на серце і радів од того, що воно таки болить, як він це й знав, і страшно йому було від того, що воно розірветься і в грудях стане порожньо. І він стояв посеред тротуару й, кліпаючи хворими очима, не рухався. Звощики вже не підкочували під осяяні ворота саду, а смирно, довгою низкою стояли понад тротуаром і куняли. Поліцай одійшов і став посеред вулиці, задумливо дивлячись кудись убік. З саду лилась музика, мрійна, ніжна, ласкава. Дядько Софрон одійшов далі по вулиці, притуливсь до тину й, схиливши голову, застиг. Довго стояв він; і потроху жовте лице його ставало м’якше, ніжніше, ніби та музика гтґадила його по лиці і стирала з його жорстке, уперте, злорадне. І круглий електричний ліхтар, наче місяць вповні, сумно, не моргаючи, дивився на його і ласкаво милував його згорблену, маленьку постать в жовто-зеленім сплющенім картузі.
А згуки в саду зітхали й говорили щось про бажане хороше й недосяжне. І тонкий, дрижачий сум, як павутина над пожовклою стернею, літав од них в повітрі й обвивався круг серця. Згуки зітхали, й зітхання те помалу переходило у тихий плач, повний жалю й журби. І плакало серце Софронове за ними, бо низько схилив він голову. І був похожий на п’яного, що безсило притулився до стіни.
І раптом він підняв голову, озирнувся, прислухався і хутко повернувся лицем до саду. Звідти неслось чиєсь ридання, гірке, одривисте і грубе. Дядько Софрон просунув лице в дірку між прутами й забігав напруженими очима, шукаючи місце того ридання. Швидко він побачив під одним кущем щось темне, яке ніби ворушилось.
— Василю! — дрижачим голосом несміло крикнув Софрон.
Ридання стихло, і темне перестало ворушитись.
— Василю! — ще раз гукнув Софрон. — Ти?
В саду тихо завмирали згуки. Ось вони зітхнули, схлипнули і вмерли... Стало тихо-тихо.
— Василю! — пошепки прошипів Софрон у дірку. — Це ти?
— Я...— грубо й товсто вирвалось з-під куща, і за ним зачулось шумне й дрижаче зітхання.
В саду розлігся лопотячий, дрібний шум оплесків і крику, — неначе там зраділи, що це був таки Василь.
«САЛДАТИКИ!»
Малюнок із селянських розрухів
Ранок, сірий, холодний, мартовський ранок. Хмари темним, густим димом нависли над селом і незграбними величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий, тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з’явилася з-під снігу.
В кінці вигону села, на самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає. |Худі, бліді лиця їх похмурі і бо-лісно-сердиті, очі дивляться кудись у поле за невеличкий лісок, де ховається шлях із села. А з села то поодинці, то купками все підходять люди — чоловіки, діти, баби, навіть старі діди. Підходячи, дивляться на лісок і похмуро питають:
— Нема ще?
— Нема. Щоб їх і довіку не було!
Стоять більше мовчки, перекидаючись короткими словами, та іноді тихо плаче яка баба. Але її зараз же зупиняють, суворо заспокоюючи:
— Каже ж тобі дядько Явтух, що нічого не буде... Годі!..
— Не буде... А як стрілятимуть? Он як у Кавунівці~.
— Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу тут... гірко... Стрілятимуть, то й стрілятимуть... Однак з голоду здохла б...
— Дітки ж у мене...
— І дітйи повитягувались би...
У валці тихо розступаються, і до баби підходить невеличкий, сухенький чоловік у рудій, рідкій свиті.
— Плаче? Боїться? — повертається він до всіх, ледве-ледве усміхаючись доброю, ясною усмішкою.
— Стрілятимуть, каже... — одповідае хтось похмуро й твердо.
— Хм...— не кидаючи усмішки, дивиться чоловік на бабу твердим, ясним поглядом.
— У Кавунівці трьох убили, — знов схлипує баба, дивлячись кудись убік червоними, заплаканими очима, і видно, як чисті сльози котяться по глибоких зморшках худого, негарного лиця і падають на подрану свиту.
— Не бійсь, Ярино, не стрілятимуть, — тихо і не усміхаючись уже говорить Явтух і щось таке тверде, ненару-шиме ніби світиться на його маленькому гостренькому лиці, що не тільки бабі, а й усім стає якось легше і здається, що й справді не стрілятимуть.
Балачки стихають, потім знов десь виривається гіркий, неупинний плач, повний муки і страху перед тим, кого тут чекають, як мають стріляти. І знов Явтух іде туди, знов чується його твердо-спокійний голос, і знов на якийсь час стихають і плачі, і балачки, — тільки чути, як десь на селі виє голодна собака, мов прорікаючи щось страшне, холодне, тяжке.
Але ні плачі, ні цей понурий, мокрий ранок не можуть зігнати з Явтухового лиця того спокою й твердої віри, що світиться в маленьких, сіреньких очах. І всі вірять, хотять вірити йому. І ніхто вже не дивується тому, ніхто не питається, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало навіть і примічали в селі, тепер мов староста або старшина між ними.
А сталося це якось зовсім несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і перше: голодали, боліли, умирали; хіба що відзначалося тепер тим, що стали ходити якісь чутки між селянами, ніби скрізь встають мужики на панів і одбирають собі їхню землю. Але тільки й того; говорити — говорили, а щоб самим зробити, — чогось не робили, а як ходили до пана Партнера в економію на роботу за 10 коп. в день, так і тепер поневірялись: їли в тиждень раз якесь вариво із самої води та двох-трьох картоплинок чоловік на п’ять, ховали мертвих десятками на день та про себе з ненавистю лаяли і Партнера, і земського начальника, навіть самих себе.
Аж ось одного дня з’явилися на селі мало не коло кожної хати якісь бумажки, невідомо ким підкинені. Ста-ли селяни читати їх, і хоча добре не розібрали усього, але зрозуміли, що то про їх там написано, про той голод, яким вони моряться тепер, про панів, що обдирають мужиків, про царя, що гуляє та п’є за мужицькі гроші, про попів, що задурюють голови. Село мов прокинулося. З якоюсь дикою ненавистю і злістю закипіли балачки по хатах, з якимсь не відомим досі, гострим болем стали згадуватись тепер усі муки і здирства Партнера. І хоч ходили тепер до цього німця за ті ж таки 10 коп., але не було вже тої покірливості і боязкого підлизування, з яким уперед кожний випрохував у його роботи: суворо і похмуро робили вони на його, ніби чогось чекаючи.
Прочитав таку бумажку і Явтух. Прочитав раз, прочитав удруге і дуже замислився. Тихо він ходив по селу, перше мало хто чув від його якоїсь довгої розмови, а тепер ще більше затих, щось думаючи, твердо склавши тонкі свої губи і дивлячись кудись далеко ясними невеличкими очима. Так думав він щось дні зо три. Потім одного ранку пішов до старости, побалакав з ним, а на другий день соцькі вже заходили до кожної хати і скликали всіх до волості на сход.
— Чого то? — питали здивовані люди.
— Там узнаєте, — знехотя кидали соцькі і йшли далі.
На другий день мало не все село зійшлося перед волостю і, гулко розмовляючи, чекало старости і писаря. Староста, чорний, незграбний чолов’яга, вийшов, щось бовкнув до селян і зараз же одійшов убік, уступаючи місце Явтухо-ві, що стояв позаду і мов тільки й чекав цього. |Явтух вийшов наперед, тихо підняв картуза до громади і знов щільно насунув його на своє рідке русяве волосся. Бліде, зморене голодом і тяжкою роботою лице його було гостро-спокійне і тверде; тільки невеличка борідка часами здригувалась та з грудей виходило довге задержане зітхання. Він голосно і дзвінко почав говорити. Спершу путався в словах (хоча не соромився цього), запинався, але чим далі, то більше і більше розходився і, мов одрубуючи кожне слово, бив ним по серцях громадян, що як зачаровані слухали його.
— Правду! Правду тут написав хтось у цих бумажках, — дзвенів його голос над похиленими головами. — Обкрадають нас... Грабують... А ми робимо... мовчимо... Хто за нас заступається? Цар? А де ж він?.. А чому ж він нічого не одказав нам, як ми просили, щоб нам земство видало з казни хліба?.. Нема... А де ж ті гроші, що ми даємо щороку?.. Нас як собак скрізь женуть... «Іди, кажуть, мужик!» А хто робить, як не мужик!.. Та й мовчати?.. Годі!.. Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб... І нам треба йти... Треба, люди! Бо подохнемо все одно... І всім треба... Треба неправду вигнати... Скрізь тепер неправда... І ми неправду робимо. Не по правді й ми живемо! Сказано: «В поті лиця їж хліб»... Хто так не робить — не по правді робить... І хто помагає цьому, і той не по правді робить. А ми підсобляємо панам робити неправду... Ми робимо за них, а вони тільки їздять та п’ють за нас... Неправду і ми робимо... І скрізь так! Скрізь мужики роблять неправду цю... За це й терплять... За що, кажуть, бог карає мужиків? Хіба ж вони, як ті пани, живуть не працюючи, не заробляють потом гірким шматок хліба? Мало того! По-дурному заробляють, по-дурному й мають. Неправду роблять, неправду й мають. Коли не буде мужик робити на пана, не буде й неправди, гріха робити... А доки робитиме, доти й горюватиме... От так!.. Треба вбити неправду, тоді і всім легко буде... Треба, щоб робили на святій землі, як повелено було: «В поті лиця їж хліб». Правду написано в бумажках; те, що... Як там сказано... Що той... що той має право на землю, хто робить на ній! О!.. Ми робимо, наша й земля... Кавунівці догадалися й беруть... І нам треба одібрати у пана землю... Тільки неправду вбити... Та й не в одного Партнера... Не тільки у нашого пана, а у всіх... Бо що ж нам з того, що ми заберем у цього, а неправда та житиме круг нас... Щоб ніде не було неправди, щоб ніде не було панів!.. О!.. Треба йти до всіх панів і у всіх одбирати. Хай роблять у поті лиця... З свого села треба йти у всі села. У Хведоровку, у Білі Берези, у... Скрізь... скрізь... Тоді тільки не буде неправди... Тоді і самі гріха не матимемо. От що я хотів казати, люди!
Явтух замовк. Хвилину всі стояли мовчки, мов щё чекаючи, потім раптом заговорили всі разом, товплячися біля Явтуха, перегукуючи один одного, сварячись комусь кулаками, лаючись і подекуди навіть плачучи.
Довго гомоніли. А ввечері з’їхалися біля Явтухової хати і тихо посунули по темній вулиці довгою низкою возів.
На передньому возі їхав Явтух з Миколою, високим гарним парубком, і пильно дивився вперед. Було темно і нагорі в економії, і внизу у селі; тільки там і там жовтіли в білих стінах невеличкі віконця та сунули небом чорні та похмурі хмари.
Біля воріт уже чекала їх челядь, яку поставив Партнер, якось узнавши про сход.
— Хто їде? — гукнув хтось біля воріт, коли Явтух зупинив коней.
— Свої.
— Хто свої?
— До пана.
— По віщо?
— По той хліб, що нашими руками склав у своїх клунях. Одчиняй, Іване! — спокійно скінчив Явтух.
— Ваш хліб? Ваш хліб?.. — раптом скажено вискочив з-за воріт сам Партнер, що, не покладаючися на челядь, сам став берегти економію. — Ах ти ж, злодію! Вон звідци (погана лайка)! Вон, щоб вашого і духу не було біля моїх воріт! Я вам покажу ваш хліб!
— Оступися, чоловіче добрий, — спокійно затремтів Явтухів голос, — бо переїду! Н-но!
Коні рушили.
— Іване! Бий їх! Бий по конях!.. Не жалій...
І не скінчив: якісь руки тісно вхопили його ззаду, боляче зім’яли всього і, наче дитину, однесли до покоїв.
— Ховайтеся у хату та краще мовчіть, — ставлячи його біля ґанку, промовив тихо Іван і пішов за возами, що сунули вже до амбарів.
Партнера мов пришибло. Він справді сховався в покої і тихо сів на якийсь стілець, нічого не чуючи. Довго він так сидів, не слухаючи і одповідаючи якоюсь нісенітнице^ на слова і питання переляканої жінки та дітей, довго щось думав, потім встав, одягся як у дорогу і вийшов у двір. Там було тихо і темно, як у могилі, тільки біля амбарів вешталися люди і видно було при світлі засвічених ліхтарів, як вони щось носили на плечах до своїх возів. Постоявши трохи, Партнер рушив до стайні, засідлав коня, сів і потихеньку виїхав. Поминувши вози, він раптом повернувся і закричав на весь двір:
— Прощавайте!.. Хутко побачимося.
— Хто то? — спершу не пізнав дехто з селян його голосу.
— Партнер.
— Ей, ви! Мурляки!.. Чуєте?Хутко побачимося, бо вранці салдатськими кулями будете ділитися!..
— Проїжджай, проїжджай! — гукнув Іван. — Та богові дякуй, що живий їдеш. Німець чортів!
— Прощавайте! Побачимось ще! — ще раз долетів голос Партнера, змішаний зі стуком копит, і в дворі знов стало тихо.
Ділили до півночі. Потім так само тихо і поважно виїхали, і кожний повертав додому, промовляючи:
— Добраніч... Спасибі!..
— Собі дякуй, — одповів за всіх Явтух і кожному додавав: — Завтра ж — не забувайте — у Білі Берези... До пана Саминського...
— Аякже!
Весело запалали печі по хатах, весело, радісно вперше за три-чотири місяці снідали селяни тієї ночі. Поснідали й поснули. Але не вспіло ще надворі добре посіріти, як до Явтуха прийшов Іван і, поздоровкавшись, сурово промовив:
— Салдати йдуть.
— Хто? Які салдати? — не зрозумів спершу Явтух, але зараз же догадався і також понуро додав: — Звідки знаєш?
— Вернувся німець. Жінка і паничі самі ріжуть курей. Обід готовлять охвицерові, що йде з салдатами з го-рода... Стара Явдоха казала. Вранці й будуть.
— Скликай людей на вигон!
І от вони сходяться тепер і чекають салдатів. Явтух ходить від купки до купки, од чоловіка до чоловіка й підбадьорює.
— Та не стрілятимуть же вони! — аж скрикував він трохи нетерпляче, коли хто не вірив, або сумно хитав головою. — Не можуть вони стріляти! За віщо ж? За правду? Та й хто ж стрілятиме? Наші ж, ті ж таки мужики... Подумайте ж самі...
— А в Кавунівці убили ж трьох?
— Ет! Ви з тою Кавунівкою! Убили, бо... не знали...
— Як то не знали? Але ж бачили, кого стріляли?
— Бачили! Та тільки й того, що бачили! Ніхто їм не розказав нічого, не довів, чого і як забрали хліб... То й мусили стріляти. Хіба салдат той знає? Хіба він бачить, що не по правді стріляє? Розказати треба... Треба сказати, на кого вони руку підіймають... На своїх же. На батьків, на братів... Бога ж побійтесь, як же вони стрілятимуть? Нізащо не стрілятимуть!
— Дядьку Явтуше! — раптом вмішується до балачки Микола. — А як теє... стрілятимуть, то тікати чи битися з ними?
— Хм... Як стрілятимуть... Не можуть вони стріляти! Це ж як божий день... Хіба ж ми злодії чи розбишаки які?
— Я буду битися! Все одно! — постановляє Микола суворо. Балачка переривається, і всі ще пильніше починають дивитися на смужку ліса.
— Ідуть! — раптом зразу виривається шепотом у багатьох і наче хвиля розкочується по валці й ніби пронизує всіх холодним щемлінням десь далеко у серці. Розмови стихають, і всі напружено дивляться на щось сіре і довге, що повзе з-за лісу по чорному зораному полю. Бліді лиця поблідли ще більше, засвітилися мукою; груди важко, глибоко зітхають, мов на всіх навалилася якась непосильна вага.
А сіре повзло та повзло, мов велика гадюка, то скручуючись по дорозі, то розтягуючися у довгу, рівну низку.
— З ружжями! — тихо промовив хтось.
Всі заворушилися; десь захлипала жінка, запищала дитина, але їх зразу спинили, і всі знов наче покам’яні-ли, очей не зводячи з гадюки, над якою справді можна вже було розгледіти рівну гостру щетину з рушниць.
— А-о-о! — зачулась ще здалеку якась команда офіцера, що їхав поруч з гадюкою на коні, то випереджаючи її, то знов зупиняючися і озираючи всіх.
Селяни знов заворушилися, зачувши різкий той крик, і ще більше зблідли. Позаду хтось молився, хтось знов тихо захлипав, але їх уже не спиняли. Всі не спускали очей з сірої гадюки, що вже переверталася помалу у рівний живий сірий тин людей. Цей тин ішов рівно, прямо, гулко ступаючи сотнею ніг по калюжах, і, здавалося, нічого не бачив і не чув перед собою, крім свого офіцера.
Ось ближче і ближче... Ось можна вже розглядіти, скільки їх, можна вже бачити, що то не вороний, а буланий кінь під офіцером, навіть видно, як повертає цей офіцер голову до тину і щось говорить до його. Ще ближче... Зовсім близько. Видно червоні, заляпані грязюкою лиця, видно жовте, безусе, прищувате обличчя білявенького офіцерика в сивій шинелі, чути дружне шльопання ніг по грязюці.
— Полрота-а, стой! — вмить хрипло виривається з горла офіцерика.
Тин як прикипає; тільки щетина, майнувши ще раз над головами, ховається між сірими шинелями.
Офіцерик кинув оком на мовчазну валку селян і, скочивши з коня, тикнув повод якомусь салдатику, що зараз же підбіг до його.
— Оправиться, — буркнув офіцер до салдат.
Ті зразу заворушилися, засякали носами, закашляли, загомоніли, не спускаючи пильного погляду з нерівної, різнокольорової, похиленої валки селян.
— Ну! — повертаючися до цих, промовив звисока офіцерик. — Вы чего тут собрались?
Селяни мовчали.
— Ну? — підіймаючи голоса, гукнув офіцер. — Я кого спрашиваю? Чего здесь собрались? Ограбили, а теперь просить вышли?
— Ми нікого не грабили, — глухо, але спокійно обізвався хтось із валки.
— Что?.. Кто там говорит, выйди вперед!
Із валки поважно виступив Явтух і став попереду, ступнів на п’ять не доходячи до салдатів.
— Что говоришь?
— Я кажу, що ми нікого не грабували... Ми не злодії і не грабите лі.
— Вот ка-ак, — злісно-насмішкувато протягнув офіцер. — Так чего же вы вышли сюда?
— Ми вийшли, щоб спитати вас, чого ви їдете у наше село?..
— Что-о?.. Ах, ты ж морда хохлацкая!.. Посмотрите на него. Да ты знаешь, морда ты этакая, что я тебя за этот твой вопрос до смерти засеку!.. Марш в деревню, и чтоб я ни одной вашей рожи не видел, Пока не позову!..
— Ми собі підем, — спокійно знов почав Явтух, — от ви скажіть, чого ви їдете до нас... Ми...
— Молчать! — вмить скажено заверещав офіцерик. — Марш в деревню!.. Полрота! Смирно! — Салдати витягну-лися. Селяни заворушилися. — В деревню, мерзавцы! Я вам покажу, чего мы пришли.
4^- Ми не підемо в деревню! — глухо промовив Явтух, не ворушачися. — Нема вам чого нам показувати... Салда-тики! — вмить підняв він голос і ступив трохи вперед. — Невже ж ви піднімете на нас руки? Невже ж...
— Молчать! — несамовито-люто перебив його офіцер, почервонівши, як жар. — Полрота! Смирно! Р-разойдись... тебе говорю!..
— Салдатики!.. Не слухайте його! — ще голосніше задзвенів Явтухів голос. — Послухайте мене!.. Послухайте нас! Ви ж не знаєте, за що ви нас стрілять хочете... За правду!.. За святу правду! Ми ж не грабили...
— Р-разойдись, говорю!.. — перелякано і злісно закричав офіцер, бачачи, як салдати почали ворушитися і передивлятися між собою, пильно слухаючи Явтуха. — Р-рота! Слушай!.. Р-разойдись, говорю, иначе я вас перестреляю, как собак!
— Не слухайте, любі, не слухайте! — хапаючись і простягаючи вперед руки, мов бажаючи спинити їх, закричав і Явтух, а всі селяни, мов і собі вкладаючи всю душу в його слова, напружено, жадно слухали і навіть потроху посовувалися за ним...— Ми не грабили!.. Ми ж з голоду вмирали!.. Ми ж самі заробили той хліб, що забрали!.. Послухайте!.. Хіба ж ви забули? У вас же є батьки, матері!.. Ми ж ваші батьки, ви ж такі, як ми...
Салдати почали ще більше ворушитися і стурбовано передивлятися між собою, щось навіть шепочучи. Офіцерик з червоного зразу зробився білий, як крейда, і для чогось став витягати дрижачими руками шаблю, яка як на те не виймалася чогось.
— Не слухайте ж, не слухайте його! — аж розкочувався повний муки, надії й страху Явтухів голос. — Киньте ружжя! Ми ж не бажаємо вам зла. Ви ж можете зробити такий страшний гріх!
— Р-разойдись! — вихопивши, нарешті, шаблю і виставивши її наперед, закричав офіцер. — Последний раз
„говорю: р-разойдись... Стрелять буду!
— Не стріляйте, не стріляйте, не слухайте його!
— Р-рота! Слушай!
— Не слухайте, не слухайте...
Салдати, зачувши команду, зразу стихли і насторожилися.
— Салдатики!.. — викрикнув Явтух з таким болем, з таким одчаєм, що в валці мов прокинулися всі, а салдатики аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера. Серед селян зразу піднявся плач, крики, стогнання. Офіцер ще більше зблід і навіть на хвилину зупинився, боячися командувати, але зараз же схопився і диким якимсь голосом закричав:
— Слуша-ай! Прямо по мишеням... Пальба-а ротою!..
Салдати, як машини, разом підкинули рушниці і виставили їх проти селян. У валці аж ухнуло, і дехто навіть кинувся назад, але більшість твердо стояла і ненависно, злісно дивилася прямо перед себе, навіть не ворушачись...
— Стійте, стійте! — аж хитнувся Явтух. — Вислухайте тільки! Вислухайте!.. Тоді ви і самі не стрілятимете! Вислухайте, рідні... Пустіть ружжя!.. Тільки ж вислухайте... Тоді хоч і стріляйте... Ви ж нічого не знаєте... Він не хоче, щоб я вам сказав, він боїться... Бачите, він боїться...
Між салдатиками наче пройшло щось, рушниці почали несміло хилитися, хтось важко з них зітхнув, а з задніх рядів навіть почулося:
— Треба вислухати. Хай говорить!
Офіцера мов опарило. Він, весь дрижачи, повернувся до роти і хриплим переляканим голосом закричав:
— Молчать!.. Застрелю! Смирно!
Але салдатики вже почали ворушитися, хоча передні ряди й закам’яніли.
— Бачите, бачите, як він боїться, щоб ви не слухали! Слухайте, браття, слухайте...
— Полрота! Слушай-ай! — заверещав несамовито офіцер. І, не пам’ятаючи себе, скомандував: — Пли!
Але з заднього ряду зараз же хтось разом з ним крикнув:
— Не стріляй, братця!
Червоні обличчя салдатів пожовтіли, рушниці задрижали у руках, але ніхто не вистрілив, тільки ззаду почулося:
— Хай уперед мужик скаже!
Офіцер мов збожеволів. Він з скаженим хрипом, бризкаючи піною, що виступала у кутках його уст, кинувсь до якогось салдатика, щось захрипів до його, зашарпав за рушницю, потім круто повернувся, озирнувся, як застуканий звір, і, підскочивши до Явтуха, зо всього розмаху рубнув його шаблею. Знов у валці ухнуло і розкотилося страшним словом: «Явтуха зарубав!» Але не вспів офіцер озирнутись, як із валки з підійнятою ломакою, з блискучими очима вискочив Микола і, щось беззв’язно ревучи, з свистом опустив її на голову офіцерові. Зачувсь тріск, мов щось розбилося, і офіцер захитавшись, упав на мокру дорогу.
Коли селяни й салдати збіглися до Явтуха та офіцера, обидва вже були мертві.
Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником — Явтухом.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги