Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?

Як сформувати життєву гнучкiсть та навички розв’язання конфлiктiв

Задоволення в дитинстві психологічної потреби в реалістичних межах та самоконтролі гарантує розвиток таких рис, як відповідальність і повага до інших, їхніх прав і потреб, уміння співпрацювати та брати на себе зобов’язання, здатність іти до важливої мети, не очікуючи негайних винагород. Діти ж, які живуть в умовах вседозволеності, відсутності правил та настанов, будь-якої дисципліни, які мають особливий статус «улюбленців», «королів», «маленьких деспотів» та які не вміють витримувати жодного дискомфорту, пов’язаного з відсутністю негайного задоволення власних потреб і бажань, ризикують мати нездорові переконання про власну вищість над іншими, про те, що заслуговують на якісь особливі права та привілеї, можуть мати труднощі з контролем власних імпульсів, бути надміру критичними та нетерпимими до інших людей. Основні шляхи встановлення цих самих реалістичних меж та розвитку самоконтролю дитини — це, по-перше, доброзичливе й тверде «ні», якщо дитина підходить до меж дозволеного, по-друге, розвиток вміння бути різним у спілкуванні та реакціях з різними людьми, по-третє, допомога в розумінні інших, їхнього емоційного стану, причин вчинків та дій.

Про потребу в реалістичних межах та самоконтролі пишуть мало, зокрема, тому, що вона єдина містить в собі компонент обмеження, впливу, своєрідного лімітування свободи дитини. Ідеться навіть про створення певного дискомфорту та про відмову в задоволенні бажань. На перший погляд це суперечить задоволенню інших психологічних потреб, зокрема, у безумовній любові, повазі, безпечній прив’язаності та особистих межах. Виглядає так, що, ставлячи межі, забороняючи робити щось та вживаючи санкцій, ми підриваємо цю саму любов, виказуємо неповагу, руйнуємо прив’язаність і втручаємося в приватний простір дитини. Насправді ж все є не так, як здається. Основна поправка щодо задоволення всіх психологічних потреб мала б звучати так: «Усі психологічні потреби дитини мають бути задоволені з урахуванням вимоги безпечних та реалістичних меж».

Про що ж ідеться? Діти ростуть і перетворюються на дорослих у світі, у якому, окрім них самих, існують ще й інші люди, і ці інші люди, а точніше, теплі та дружні взаємини з ними є запорукою людського щастя. Ця теза знайшла своє підтвердження в найдовшому психологічному дослідженні (дослідженні людського розвитку, здійсненому вченими Гарвардського університету), під час якого вчені понад 70 років спостерігали за життям близько тисячі осіб і дійшли висновку, що щасливе та повне життя мають ті люди, які активно включені в систему соціальної взаємодії та мають теплі взаємини з найближчими людьми. Власне, саме підтримка таких взаємин вимагає від нас дотримання безпечних і реалістичних меж, у яких кожному комфортно, ніхто не відчуває надмірного тиску, зазіхань, принижень чи агресії. Ідеться про мистецтво будувати неегоїстичні рівні стосунки. Засвоєння цього мистецтва неможливе без навичок, розвиток яких, власне, й забезпечує задоволення психологічної потреби в реалістичних межах та самоконтролі.

Якщо спробувати відшукати нейрофізіологічну основу вміння вчасно зупинятися, не зазіхати на чужий добробут, мати відчуття міри в прояві емоцій і здатність до регуляції власного емоційного стану й контролю дій та висловів, то на допомогу знову можуть прийти виокремлені нейропсихологом Річардом Девідсоном емоційні стилі, зокрема, ідеться про стиль соціальної чутливості та чутливості до контексту. Нагадаю, що американський дослідник аналізує активність мозку, і йому вдалося виокремити кілька типових мозкових стилів, систем реакцій, залежно від того, чим людина зайнята та як почувається при цьому. Так от, стиль соціальної чутливості активується тоді, коли людина є уважною до сигналів інших людей — йдеться про їхній емоційний стан, про те, чого вони потребують, про те, подобаються чи ні їм наші дії. У соціально чутливих осіб дослідник помітив синхронізацію активності в мигдалеподібному тілі та веретеноподібній звивині, а в нечутливих, навпаки, спостерігається висока активність мигдалеподібного тіла і низька у звивині. Цікаво, що миг­далеподібне тіло відповідає за реакції тривоги та стресу, а звивина — за розпізнавання облич та емоцій. Виходить, що незадоволення потреби в реалістичних межах провокує складність у зрозумінні звернених до нас емоцій, а це значно підвищує рівень стресу й веде до ризику розвитку психічних розладів, пов’язаних з високою тривогою. Другий емоційний стиль — чутливість до контексту — передбачає здатність до оцінки того, наскільки підхожою до тієї або іншої ситуації є наша поведінка та здатність до вибору адекватних реакцій у відповідь на поведінку інших людей. Основна роль у мозковій активності тут належить гіпокампу, структурі, яка, по-перше, відповідає за довготривалу пам’ять, по-друге, за поведінкову гнучкість, і, по-третє, за активне створення нових нервових клітин. Отже, дитина, не навчена адекватно реагувати на поведінку інших, бути гнучкою й розуміти межі, які не варто заступати, матиме менше нейронів.

Не знаю, чи нейрофізіологічні наслідки незадоволення потреби в реалістичних межах і саморегуляції є достатньо переконливими, проте маю написати, що невміння вчасно зупинитись, схильність до конфліктів, егоїзм, впевненість у власній вищості та кращості не лише не сприяють розвитку теплих стосунків з іншими, а й є ознаками психічних розладів та психологічних проблем, які істотно впливають на якість життя та скорочують його тривалість.

Назар — бальник. Назар красивий і стрункий, він чудово танцює, його клас — А, а це означає — профі, він бере участь в усіх можливих програмах. Хлопцеві дванадцять, і значна частина його життя — це тренування, репетиції, конкурси, збори, змагання, партнерки. Щодо партнерок і Назар, і його мама дуже перебірливі. Дівчатка мають бути тренованими, талановитими, при цьому не затуляти парт­нера, а, навпаки, підкреслювати його майстерність. Зараз Назар танцює з Мариною, але мама вже говорила з тренером про пошук нової партнерки. На жаль, ця дівчинка, як і попередня, не пара її синові, тягне Назара назад, змушує вертатися до пройденого, занадто повільна й неповоротка.

Назару подобається танцювати. І хоча буває і втома, і забої, і синці, бувають довгі переїзди в автобусах і незручні перевдягальні — це дрібниці порівняно з рухом на паркеті, аплодисментами залу, оцінками журі. У Назара майже немає днів, вільних від танців, і, хоча тренер не наполягав, мама домовилася про додаткові заняття: хлопець має рости, виходити у фінали та перемагати. Перемоги в Назара і справді є — це двічі друге місце на міських змаганнях до відкриття сезону, двічі третє на більших фестивалях, однак хлопець ще жодного разу не вийшов до фіналу на міжнародних кубках і турнірах.

Мама переконана: справа в партнерках. І все попереду. Вона просто обожнює свого сина, його обличчя, поставу, плавність рухів. Із самого Назарового народження було зрозуміло, що він піде на бальні танці та підкорятиме серця. Мама чудово розуміє, наскільки важко Назару, розуміє, звідки дратівливість, часом зневага, злі слова, кинуті в її бік. Розуміє, тому не докоряє, пропускає повз вуха й намагається відвернути увагу від конфлікту, перевести розмову на щось інше. Звісно, що мама і балує Назара, купує дорогі іграшки та речі, дозволяє не прибирати в своїй кімнаті, взагалі — не обтяжує його будь-якою хатньою роботою. Хлопець багато працює, і якщо ще й змушувати його сміття виносити, то не буде коли відпочивати. Власне, Назар поміж танцями ледарює, до школи не готується, виїжджає на тому, що почув на уроках і переписав в однокласників на перервах, ну і, звісно, на шкільних концертах та змаганнях, де відстоює честь школи.

Тренер не знає, що робити з постійним Назаровим незадоволенням партнерками. Усі вони чудові дівчатка, та й не прийнято в танцях тупати ногами, штовхатися, ображати дівчат, клеїти їм дурнуваті прізвиська. Чого варта тільки та пам’ятна відмова виступати через те, що Марина нібито набрала вагу. І досі перед очима тренера стоять сльози на дівчачому обличчі: «Ну хіба я товстозада корова?» Пара — це дружба, повага, підтримка. Ані Назар, ані його мама не розуміють цього, і, хоча талановиті хлопці справжній дефіцит, ніхто, навіть дівчатка, які втратили пару, не хочуть бачити Назара поряд із собою на паркеті.

Назар мені не сподобався. Навряд чи дитячий психолог може таке писати про дитину, але правди ніде діти — це було перше й доволі стійке враження. Знаю, що маю вміти і насправді вмію витримувати негативне ставлення дітлахів, яке час від часу виникає; добре розумію його причини та не беру на свій рахунок. Але тут… По-перше, я відразу зрозуміла дівчинку Марину, яка плакала через «товстозаду корову». Мені, звісно, далеко до тонкої грації юної танцівниці, але чого були варті слова, кинуті з порога, без найменшого натяку на те, що вони призначені не для моїх вух: «Мене що, лікуватиме ця жирна?!» Хлопець і справді був красунчик, але… Така кількість «але» була в тому, аби він міг справляти приємне враження — гидливий вираз обличчя, презирливо скривлені губи, слова, що цідяться з рота, ніби отрута, загальна зневага до всього і всіх, включаючи маму, і це в дванадцять років! Я була вражена. А ще — мені було дуже шкода маму, терплячу, люблячу й без найменшого натяку на здатність окреслювати межі дозволеного для своєї дитини.

Отже, межі. Кожен з нас, дорослий чи дитина, живе у взаємодії з іншими людьми та навколишнім середовищем. Щоб ця взаємодія була комфортною та безпечною, ми маємо дотримуватися цілої низки правил щодо того, що можна, а чого не можна робити. Звісно, деякі правила є гнучкими, вони мають виключення та можуть змінюватися за­лежно від обставин і віку дитини (плавати в брудній річці під час цвітіння води не можна, однак, якщо йдеться про ту саму річку в пору, коли вода чиста, то жодних перешкод для плавання немає). Є правила жорсткіші, однак і їх можна порушувати за певних вагомих причин (до контрольних треба готуватися ретельно й заздалегідь, однак якщо ти захворів, перевтомився, мав якийсь стрес напередодні чи надважливу подію, то можеш відпочити). Але є категоричні, залізобетонні правила, причин заступити за які нема й бути не може (наприклад, діти не вживають алкоголь). Вміння донести до дитини ці правила та контролювати процес їхнього дотримання має назву «встановлювати межі».

Маємо розуміти, що заступання за деякі межі загрожує життю та здоров’ю дитини, і саме тому вони мають бути непохитними. Наприклад, ніколи і за жодних обставин не можна йти з чужою людиною, яка пропонує солодощі або цікаві іграшки; не можна їсти невідомі ягоди у лісі; не можна торкатися оголених дротів. Є межі іншого плану, моральні, етичні. Причому вони можуть бути диференційо­вані, різні для різних культур або такі, що діють лише в родині чи поза її межами — наприклад, табу на лайку може діяти лише в присутності батьків. У кожному випадку говорити «стоп» важливо й необхідно. І найбільше значення тут має спосіб, у який ми це робимо. Безпечне «стоп» — спокійне й обґрунтоване, воно промовляється завчасно і не є сигналом тривоги чи криком відчаю. Це радше повідомлення про наближення до забороненого та небезпечного.

Одна з моїх дипломниць досліджувала цікавий феномен того, у який спосіб батьки доносять до дітей правила. Так, перше, що вона зробила, — це запитала батьків і дітей приблизно з сотні сімей, які правила діють в їхній родині, точніше, чого не можна робити (що буде не схваленим, за що будуть сварити або карати), а що робити обов’язково. У такий спосіб ми отримали дитячий і батьківський переліки меж, які не співпадали у 78 зі 112 випадків. Діти писали одне, а батьки — геть інше. Звісно, якісь збіги були, але якщо йшлося про менше ніж 20 %, то ми позначали такі списки як дуже відмінні. Повністю узгоджені переліки правил за кількістю й змістом були лише в п’ятьох родинах. З’ясувалося, що значну частину своїх вимог батьки або не проговорюють, бо вважають очевидними, або не контролюють, бо впевнені, що діти слухають їх, або не реагують на порушення меж, навіть коли є свідками цього. У результаті ми запропонували родинам дотримуватися трьох простих порад: проговорювати правила, якщо хочемо, щоб вони були почуті; час від часу перевіряти, чи працюють правила; вводити санкції за порушення чи ігнорування правил (чим категоричніше правило, тим відчутніші санкції). Через півроку понад 60 % пунктів співпадали у списках 62 родин, батьки говорили про те, що стало менше конфліктів та непорозумінь, а діти — про те, що на них менше кричать.

Чому так, адже ніби йшлося про закручування гайок? Справа в тому, що варто чітко розуміти різницю між встановленням меж і пильнуванням щодо їх дотримання та покарання. Певно, ніколи не втомлюся писати й повторювати, що страшенно не люблю слова «карати», адже тут ідеться і про провину, і про жертву, і про спокуту — про речі, які не повинні мати стосунку до дитячого життя. Гадаю, що насправді карають ті батьки, які не навчилися встановлювати межі дозволеного. Адже правильно, доброзичливо й чітко окреслені межі убезпечують дітей від вчинків, вартих покарання.

Тато одного з моїх п’ятирічних клієнтів привів малюка на консультацію з тією метою, щоб я відучила його канючити гроші в бабусі з дідусем. Малюка сварили, йому докоряли, пояснювали, що бабуся й дідусь пенсіонери та не можуть виконувати всі його забаганки. Але щоразу закінчувалося все тим, що хлопчак притягав додому чергову іграшку або купюру, а бабуся, охкаючи, жалілася на те, що він знову тяг їх до магазину або розповідав, що йому не вистачає коштів до якоїсь омріяної іграшки. Цікаво, що в самих батьків, а також батьків з маминого боку малюк ніколи не вимагав ані подарунків, ані солодощів, ані грошей. Цікаво й те, що він зовсім не знався на вартості тих самих грошей і не розумів, яка їхня кількість потрібна для купівлі того чи іншого. Причина таких відмінностей у поведінці малюка з різними людьми була проста — межі. Двоє дорослих людей, які всією душею упадають за дитиною, не змогли сказати їй «ні», більше того, самі кожної зустрічі водили по крамницях та спровокували розвиток звички, яка тепер створює клопіт і від якої треба відучувати.

Пам’ятаймо, що всі діти, їхня ситуація життя та розвитку, здатність витримувати напругу, а також збудливість нервової системи — дуже різні. Саме тому немає універсальних способів встановлення меж. Одним достатньо раз сказати, іншим треба написати список і повісити над ліжком. Загалом мені з моїми подругами-мамами, а також з батьками моїх маленьких клієнтів вдалося сформулювати лише три основних правила встановлення меж і купу дрібних ідей щодо їх реалізації. Правила-межі мають бути чіткими (дитина точно знає, чого і за яких обставин робити не можна); межі мають бути прозорими (дитина точно знає, що відбудеться з нею та іншими людьми, якщо вона заступить межі, розуміє наслідки своїх дій); у межах меж дитина має бути вільною (дитина розуміє, чого робити не можна, усе інше дозволяється і не вважається порушенням меж).

Щодо ідей, то їх можна пошукати в розумних книжках, підгледіти в Інтернеті на сторінках психологічних порад, а також придумати самим. З найпростішого — то, по-перше, нам треба наперед продумувати та обговорювати правила й заборони, бо у випадку дитячих історій незнання правил звільнить і від провини, і від покарань. По-друге, треба перевіряти, чи зрозуміла нас дитина, чи збагнула вона саме те, що ми хотіли сказати, чи розуміє, чому не можна, і чи не має заперечень. По-третє, маємо бути твердими, але доброзичливими. Правила, якими ми жбурляємо в дитину зі злістю чи невдоволенням, зазвичай пролітають повз неї, бо природно в таких випадках ухилятися, не чути. По-четверте, варто виказати розуміння дитячих емоцій, адже будь-які заборони — це болісно й неприємно, тож не просто забороняємо, а співчуваємо та знаходимо спосіб отримати бажане в межах дозволеного, а не поза ними. По-п’яте, не вимагаємо того, з чим дитина напевне не впорається — у таких випадках краще усунути спокусу з-під очей, ніж забороняти.

Наприкінці — трохи наукових даних. Відома дослідниця Алла Співаковська, працюючи з дітками, які мають невротичні порушення, з’ясувала, що для їхніх родин є характерними кілька типових рис. Зазвичай батьки мають різні погляди на виховання та не можуть дійти спільної думки і вимог всередині сім’ї, причому дитина часто стає свідком сварок на тему її виховання. Також батьки часто проявляють суперечливість, непослідовність та подекуди неадекватність вимог — наприклад, можуть вимагати і забороняти одне й те саме, на грубе порушення вимог може бути відсутня реакція, тоді як за дрібниці серйозно карають. Ще одна особливість — гіперопіка, за якої батьки надмірно піклуються про дітей, що проявляється, зокрема, у вседозволеності. Зрештою, в таких родинах доволі часто спостерігається підвищена стимуляція розвитку дитячих здібностей за відсутності балансу в системі заохочень, дітей можуть захвалювати, надмірно підносити їхні досягнення, не допомагати з усвідомленням та виправленням помилок, а також винуватити в невдачах інших людей й обставини.

Останні дві риси точно притаманні родині Назара, героя нашої теми. Насправді ми з хлопцем так і не подружилися. І точно ні моя вага, ні нездатність до танців не були тому причиною. Просто я стала однією з небагатьох, яка спробувала поставити йому межі, — наприклад, попросила не вживати образливих слів в мій бік, не штовхати іграшок ногами, не виплескувати воду зі склянок, а ще не щипати маму в моєму кабінеті, щоб вона швидше забралась іти разом з ним. Ми вирішили працювати з мамою окремо, і результат, про який я знаю, — це те, що Назар лишився в парі з Мариною і вони таки вийшли до омріяного фіналу.

Доброзичливо та твердо окреслені межі дозволеного не лише допомагають врятувати дітей від неврозів — вони є запорукою їхньої адекватної соціальної поведінки, вміння дружньо спілкуватися, підтримувати взаємини, вони також убезпечують від ризиків шкідливих звичок, які можуть призвести до залежностей у майбутньому, наприклад алкогольної чи ігрової. Адже людина, яка знає, що й чому не потрібно робити, уміє утримуватися від забороненого та витримувати дискомфорт від відсутності негайного задоволення своїх бажань, набагато легше протистоятиме усім спокусам.

«Ригідність та інертність мислення, агресивність поведінкових реакцій», — ця фраза, записана логопедом у Ваніну медичну карту, страшенно налякала його маму, спровоковала місяць безсонних ночей для всієї родини та змусила батьків показати шестирічного хлопчика всім можливим фахівцям поодинці та скликати консиліум. Вердикт лікарів — хлопець цілком здоровий, ознак розладів аутичного спектра або розумового розвитку не виявлено; ознаки ригідності та інертності мислення, а також агресії в поведінці присутні; дитячий заклад відвідувати може, для цього рекомендована психологічна корекція.

Вані цього року до школи. До того він ходив у дитсадок, зрідка хапав якусь застуду та переси­джував вдома, мав кількох друзів у дворі та кількох у групі, час від часу їздив до бабусі — загалом, жив звичайним дитячим життям, доки на його шляху не трапилася медична комісія для маленьких вступників та логопед-дефектолог у її складі. Ніхто і ніколи за ним ніякої ригідності не помічав. Єдине що: він спробував ходити в танцювальний гурток, але його не перевели в старшу групу через те, що не слухав керівника та псував дисципліну, але ж для хлопця танці — то таке, ніхто й не звернув на те особливої уваги.

Найбільше Вані подобається бавитися конструкторами — тими, у яких є інструкції, а найбільше за все «Лего», бо в ньому є покрокові інструкції. Ваня переймається, вередує, кричить, штовхає маму, інших та вимагає знайти папірець чи книжечку з інструкціями, якщо ті загубились. Батьки конструктори ховають від лиха подалі або віддають дітям друзів — так, високо на шафі лежать кілька таких наборів «Лего», чекаючи на свою долю.

Загалом, якщо Вані щось не подобається, щось не до душі чи проти його бажань, він завжди поводиться приблизно однаково: викидає свою злість на того, хто поряд, кулачками, штовханням, криком та вимогами. Був меншим — міг вдарити кулаком стілець, штовхнути стіл або роздерти якусь іграшку. Зараз під гарячу руку потрапляють дорослі та ровесники. Виховательки в його групі полегшено зітхнули разом із Ваніним випуском, адже тепер є надія, що вони не матимуть більше пощипаних стегон і покусаних рук.

Пригадуєте, у темі, присвяченій розвитку компетентності, ішлося про важливість того, аби дитина почувала себе обізнаною та вмілою, щось роблячи. Ішлося про компетентність в діяльності та про те, що задоволення потреби в компетентності дає впевненість в своїх силах та скеровує на успіх. Сьогодні в психології набагато частіше говорять геть про інші компетентності, наприклад комунікативну, рольову або соціальну компетентність, а також емоційний інтелект. Ідеться про навички спілкування, взаємодії, розуміння стану інших людей та порозуміння з ними. Причому дослідники доводять, що для життєвого успіху цей самий емоційний інтелект є чи не важливішим за академічний і майстерність у діяльності. Високий рівень емоційного інтелекту допомагає дітям пристосовуватися до різних умов, швидко справлятися зі стресом та долати труднощі, адже вони можуть знайти ключик до іншої людини, що, погодьтеся, подекуди набагато важливіше, ніж знання з математики чи письма. Емоційним інтелектуалом вважают того, хто усвідомлює власні емоції; здатен регулювати свій стан, зокрема контролювати емоційні збурення й адекватно реагувати в різних ситуаціях; має здатність емпатувати — відчувати інших людей, їхній стан, потреби, прагнення; володіє соціальними навичками, їх ще називають м’якими: чуйністю, толерантністю, комунікативністю, тактовністю тощо.

Тренінги емоційного інтелекту, а їх пропонується багато як для дорослих, так і для дітей, перше, що пропонують, — розвивати різні стратегії взаємодії з різними людьми в різних ситуаціях. Виходить, що основна проблема, яка стоїть на заваді розвитку емоційного інтелекту, — це саме ригідність у мисленні та переважання якогось одного способу поведінки (що помітила логопед у Вані, героя нашої теми), які призводять до неможливості ефективно взаємодіяти, комунікувати з іншими. Так, Ваня реагує злістю на всіх людей в ситуаціях, коли не може отримати бажане. Це особливо впадає в око на тлі поведінки інших дітей. Якщо поспостерігати за будь-яким малюком, то можемо побачити, як по-різному він поводитиметься з різними людьми. У когось може канючити бажане, від когось вимагатиме, з кимось зовсім не рахуватиметься і просто візьме, що хоче, є ті дорослі, для яких буде розіграна драма зі сльозами, а є й такі, від яких дитина відступиться після першого «ні». Саме ці поведінкові нюанси і свідчать про емоційний інтелект, про здатність обирати стратегії взаємодії, ефективні в кожному конкретному випадку.

Винайти такі стратегії дитина може випадково (розплакався від прикрощів і помітив, що подіяло), підгледіти в когось (батьки часто жаліються на те, що дитина приносить з дитсадочка та школи різний поведінковий непотріб, від матюків до падання на підлогу), а також ним можна навчити, зробити те, що роблять на тренінгах емоційного інтелекту, — пояснити та показати різні способи отримання бажаного.

Мої клієнтки часто переймаються тим, що вони недостатньо хороші мами, тоді я кажу їм, що основна відмінність хорошої мами — це те, що вона завжди пропонує не один, нехай і правильний, а багато варіантів дій. Так, якщо в дитини хтось з ровесників забрав іграшку, то зазвичай ми відреа­гуємо на це фразою на кшталт: «Підійди і попроси назад». Однак чи часто така дія справді допомагає? Хороша мама, крім цього, запропонує ще довжелезну низку варіантів: «Не допомогло? Запропонуй обмінятись! Знову не спрацювало? Запропонуй спільну гру! Ні? Спробуй відібрати! Ні? Скажи виховательці! Знову не вийшло? Я куплю тобі таку саму! Не хочеш? Ідемо разом поговоримо. Не віддає… Ну що ж, зачекаємо батьків і поговоримо з ними…» Хороші мами пропонують дітям різні стратегії взаємодії, для того щоб вони були озброєні в спілкуванні з різними людьми.

Повертаючись до Вані, зазначу, що батьки від незнання, що та як робити з дитячою агресією, не ставили щодо неї жодних меж. Вони, для того щоб змінити ситуацію, просто переключали увагу сина або погоджувалися з його вимогами, ховали конструктори без інструкцій і купували нові, забирали зі столу їжу, яка йому не подобається, дозволяли пізніше лягати спати тощо. Власне, у Вані жодного разу не виникло потреби поводитися в інший спосіб, а тому поведінка закріпилася та стала основною. Ваніна нервова система не знає іншого способу реакцій на фрустрацію (неможливості отримати бажане), ніж крик, штурхани та щипання, у хлопчика немає інших стратегій, він не вміє домовлятися, просити, хитрувати, погоджуватися на менше, а так само (хоча це й трохи інша історія) йому ніхто ніколи не пропонував спробувати скласти конструктор без інструкції або хоча б за татовим зразком.

Дитяча ригідність, якщо не йдеться про її органічні причини, є наслідком або батьківських лінощів та зайнятості (нема часу на взаємодію з дитиною, на те, щоб показати їй, пояснити, дати спробувати інший спосіб реакцій), або й певної обмеженості в рольовому репертуарі, яку демонструють дорослі навколо дитини. Якщо близькі дорослі самі вміють реагувати на злість лише злістю, а на незадоволення своїх бажань — сумом і роздратуванням, то й дитині залишається не так багато варіантів.

Одна з найцікавіших концепцій рольової компетентності належить українському вченому-психотерапевту Павлу Горностаю. Сам автор є психодраматистом, представником терапевтичного напрямку, у якому головною причиною психологічних проблем вважають дефіцит ролей (власне стратегій поведінки та взаємодії з іншими, які має людина). Під час терапії психодраматист завжди пропонуватиме своїм клієнтам не лише інакше поглянути на проблему, а просто в нього в кабінеті спробувати інакше повестись, вчинити, інакше поспілкуватись з кимось, відреагувати на чиюсь поведінку. Тобто реально спробувати бути іншим, потренувати нові ролі. Так от, дослідник вважає, що рольова компетентність лежить в основі здатності розв’язувати життєві проблеми. Роленекомпетентна людина повсякчас потраплятиме в конфлікти, а також матиме їх в сім’ї та на роботі. Що ж воно таке — ця рольова компетентність? Передусім це рольова варіативність (багатство ролей, які вміє грати у своєму житті людина), рольова гнучкість (вміння підбирати ролі, адекватні ситуації та переключатися на них) і здатність виходити зі своєї ролі та ставати на місце іншої людини, ніби приміряти на себе її думки та емоції. На іншому боці є рольові дисгармонії, які призводять до неможливості адекватно вирішувати повсяк­денні проблеми та долати труднощі. Це рольовий дефіцит (недостатність ролей, їхня нерозвиненість), рольова ригідність (застрягання в якихось ролях, неможливість вийти з них та переключитися на інші) та нездатність стати на позицію іншої людини й зрозуміти її поведінку.

Пам’ятаю, як на початку моєї викладацької кар’єри, коли я лише вперше приміряла на себе роль «Вікторії Валеріївни», було важко вертатися додому і перетворюватись на «Віку» для батьків та «Зайчика» для чоловіка. Я продовжувала ніби бути у викладацькому піджаку, учити когось чомусь, вимагати звітності та правильних відповідей. Усі дуже дратувалися, а мама так і говорила: «Яйця курку не вчать». Я була ригідною в своїй викладацькій ролі, не могла переключитися на інші, не мала стратегій спілкування як дружина, а також як доросла й незалежна дочка своїх батьків, а ще я не ставила себе на місце інших, а тому і не розуміла, як дратую їх своєю поведінкою. Тепер же я із захопленням спостерігаю за своїм сином, який в свої п’ять набагато ролекомпетентніший за мене у двадцять п’ять, він дуже по-різному поводиться з різними людьми. А на закиди моєї мами про те, що він слухається її набагато краще за мене, не сперечається та виконує все, що говорять, лише посміхаюся.

Відчувати, як і з ким поводитись, яку стратегію використовувати та як реагувати на різних людей, насамперед означає бути чутливими до меж, які ставлять ці люди. І тут, певно, найважливішим є тестування цих меж. Кожна дитина під час свого зростання і ми, дорослі, тут і тепер також тестуємо межі. Немає іншого способу дізнатись, з ким можна бути відвертим, хто витримує поганий настрій, хто готовий до компромісів, а хто непохитний в своїх рішеннях, крім як спробувати ці межі на міцність та стійкість. На жаль, діти подекуди відмовляються від такого тестування, а отже, і роз­витку своїх стратегій через те, що хтось із близьких дорослих є доволі категоричним. Так, якщо вдома дитина не має можливості вибору ні їжі, ні одягу, ні способу дозвілля, навряд чи вона спробує пропонувати щось своє у взаємодії з іншими, найімовірніше вона коритиметься їм.

У підсумку хочу згадати про історію розвитку освітніх програм у відомій мережі американських шкіл для обдарованих дітей «Roeper School». Спочатку в школах «Roeper», як і в інших подібних закладах, увагу звертали на навчання та розвиток навичок дітей. При цьому вчителі помітили, що їхні вихованці набагато конфліктніші, ніж діти зі звичайних шкіл, вони частіше конфліктують, у класах майже немає справжніх друзів, зате повсякчас є нездорова конкуренція і прагнення довести свою кращість. У результаті обов’язковими для відвідування всіма дітьми в цих школах зробили програми розвитку соціальних навичок. Так само як вирішувати задачі чи малювати, дітей вчили вирішувати конфлікти, давати раду емоціям, бути асертивними, у разі потреби підкорюватись чи лідирувати. У результаті діти не лише стали краще ладнати одне з одним, але й зросли їхні академічні успіхи. Дані досліджень, проведених у цій мережі шкіл, також свідчать про те, що дітлахи з вищими показниками соціальної компетентності краще реалізують свої здібності після завершення школи, зокрема будують вдаліші кар’єри.

«Він у нас егоїст! — говорить мама про власного сина, і в її інтонаціях нема жодного осуду чи суму, лише гордість та захоплення власним чадом. — Чого ж іще чекати? Єдина дитина в сім’ї, єдиний онук, улюбленець, красунчик та розумник!»

Антон і справді красунчик, білявий, вихрастий, звиклий до уваги, поцілунків та подарунків одина­дцятирічний хлопчак. Він, як то кажуть, знає собі ціну та повсякчас демонструє це. Наприклад, хлопець не їстиме неякісних продуктів, завжди перепитає, чи можна це дитині, чи немає штучних барвників або консервантів. Він ніколи не вийде з дому у вчорашньому чи непрасованому одязі, про плями на сорочці взагалі не йдеться. Бабуся пишається: «Чепурун!» — зітхає і береться за праску — з таким онуком прасує вона щодня. Так само щодня чаклує над корис­ною та здоровою їжею, продумує хлопчаче дозвілля, адже два дні поспіль в одне й те саме місце вони гуляти не ходять. Бабуся справді любить свого Антошу, але полегшено зітхає, коли канікули спливають і хлопчак вертається до батьків.

З Антоном не просто, але батьки втішають себе тим, що така доля всіх, кому пощастило ростити обдарованих дітей, дітей-індиго, дітей-кристалів. Уся родина не має жодного сумніву щодо Антонової унікальності, зв’язку з космосом і такими ж обдарованими дітьми, як він сам, дару відчувати майбутні події, помічати речі, недоступні іншим. Антон і справді деколи говорить речі, які спадають на думку не кожному дорослому, наприклад про те, що «війну роблять люди, які не знають, як жити в мирі» або що «людей не можна пускати в космос, бо можливість полетіти з Землі лише сприятиме її забрудненню».

Для того щоб не заважати хлопцю розвиватись, щоб створити для нього всі умови, рідні зовсім забувають про себе. Усе їхнє життя обертається навколо Антонового добробуту. Антон прокидається рано, а це означає, що ніхто вже не спатиме, бо з ним треба спілкуватися, годувати, відповідати на запитання. Антон зацікавився якоюсь темою — це означає, що без жодних зволікань мають бути знайдені книжки, відео та продумані екскурсії, які йому допоможуть дізнатися більше. Що б не спало Антонові на думку — рідні намагаються реалізувати це, адже цілком можливо, що з цієї його цікавості може народитись якесь відкриття.

Тему дітей, наділених особливими здібностями, які народжуються та приходять у світ, щоб утворити нову цивілізацію, піднімати не буду свідомо. Зауважу лише, що й досі (після того як актуальність квантового переходу зійшла нанівець) часто зустрічаюсь з батьками, які вірять в індиговість своїх дітей та їхнє особливе призначення у світі.

Щодо мене, то я впевнена в особливості кожної дитини та її здатності вирости й змінити світ, проте без жодних містифікацій та міфологізацій. Погоджуюся з батьками, що велика роль у тому, щоб дитина виросла щасливою та здатною реалізувати себе, належить саме нам, дорослим. І правда те, що наше батьківське життя вже ніколи не стане таким, як до народження дитини: ми і справді матимемо менше часу на себе, значно більше турбот та обов’язків, а центр нашого життя зміститься істотно й надовго. Однак це в жодному разі не означає цілковитої присвяти дитині та повного занедбання себе самого. Адже одна з найважливіших речей, яку ми маємо зробити для своїх дітлахів, — це задоволення базових психологічних потреб, зокрема й тих, що дозволять жити та спілкуватись з іншими, вміти будувати теплі взаємини, розуміти, як їхня поведінка може впливати на людей та чим зашкодити. Ми, батьки, перш за все люди, а тому маємо навчити дітей поважати наші потреби також, навчити розуміти наш емоційний стан, навчити поводитися так, щоб піклуватись не лише про себе, а й про інших, зокрема своїх батьків.

Що стосується зростання розладів спектра гіперактивності й аутичного спектра в дітей, яким приписують особливу місію, то не сперечатимусь і з цим також. Діти, які мають ці та інші психічні розлади чи соматичні хвороби, вчать нас терпінню, смиренності, чутливості до інших, розхитують егоїзм і самовпевненість. Що ж до причин, то науковці пишуть про цілком реалістичні, без жодних вселенських еманацій — урбанізація та відсутність контакту з природою, проблеми з екологією та зниженням якості харчових продуктів, віртуалізація життя та зменшення реального спілкування. Цікаво, що в усіх міжнародних протоколах дітям, які мають розлади згаданих спектрів, приписане не лише медикаментозне лікування, а в першу чергу психотерапія й тренінги для батьків: навчання сімей тому, як поводитися з дітлахами та створювати їм умови для розвитку. Ані в цій темі, ані в цій книзі я не торкатимусь особливостей психотерапевтичної роботи з дітьми, які мають психічні розлади, однак скажу, що обов’язковим її компонентом є розвиток соціальних навичок, зокрема навчання дітлахів розумінню власних емоційних станів та емоцій інших людей.

Отже, повернімося до емоційного інтелекту, про який згадувалося в попередній темі. Один з авторів ідеї, Деніел Гоулман, пише, що перше місце, де зароджується й де може вмерти емоційний інтелект, — це родина. Адже саме батьки є тими людьми, які вводять дитину у світ емоцій, пояснюють їй або ні, коли виникає злість, сум, радість, захват, як ці та інші емоції залежать від інших людей, що означає засмутити, роздратувати, ощасливити чи вивести з рівноваги. Так само батьки та інші дорослі, які оточують дитину, є першими людьми, які пропонують їй так зване емоційне меню — демонструють ті чи інші емоції. Я знаю родини, де таке меню дуже бідне, без будь-яких нюансів та відтінків смаку. Усі емоції умовно поділяють на хороші та погані, не пояснюючи ні причин, ні як можна зарадити негативним емоціям, допомогти впоратися з ними, ні як покращити настрій собі та допомогти в цьому іншим.

Пригадую одну родину, яку направила до мене класовод їхнього сина через його дратівливість, упертість і те, що за три роки в початковій школі він так і не завів друзів. Хлопчик майже не посміхався, у дитячому гурті особливо не бавився, хіба що час від часу бігав із м’ячем, а так здебільшого перебирав власні іграшки, наклейки та розфарбовував розмальовки. На уроках відповідав мляво й мимохіть, аби від нього відчепились. «Таке враження, що емоції в нього викликає лише їжа, — ділилася спостереженнями вчителька. — Він посміхається, тільки коли їсть щось смачне». Цікаво, що самі батьки жодних проблем не помічали. Звісно, вони розуміли, що їхній син не особливо життєрадісний та не має комунікативних здібностей, але й самі жили здебільшого за схемою «робота — дім». «Друзі — це дорого, — пояснювала мені мама їхню позицію. — Це подарунки, застілля, поїздки. На друзів не напасешся». «А що ж вам приносить радість?» — запитала я. «Нема чому зараз радіти, ситі — й добре», — була відповідь тата.

Одна зі складових емоційного інтелекту має назву «емоційна грамотність». Так само як знати літери абетки, вміти складати їх у слова та речення, керуватися граматичними правилами, діти мають знати назви емоцій, навчитися роз­різняти їх на людському обличчі та в тілі, знати причини виникнення, а також розуміти, як поводитись з людиною, якщо їй сумно, прикро, якщо вона потребує розради чи підтримки, як розділити радість, не зіпсувати її, та багато-багато іншого. Ця наука подекуди буде складнішою за граматику, а найцікавіше те, що емоційно неграмотних людей точно більше, ніж звичайних неуків.

Не секрет, що деякі люди розрізняють більше кольорів, ніж інші, причому це стосується як окремих людей, так і цілих народностей. Так, ескімоси мають близько 40 назв кольору снігу й, відповідно, бачать їх; представники племен маорі — 30 назв кольору моря залежно від його стану, японці загалом бачать близько 300 відтінків кольорів. У них є такі назви кольорів, як світанковий, морелевий, яєчний, цвіту сакури, півонії, крохмалю, хурми, мертвого листя, хвощу, молодої парості тощо. У японських художніх школах учнів спочатку змушують вивчити назви понад 300 відтінків, лише потім дають до рук фарби. Навіщо? Бо якщо ти не знаєш назви кольору, ти не побачиш його.

Так само і з емоціями. Ті родини, у яких, за виразом Гоулмана, вмирає емоційний інтелект, зазвичай не використовують для позначення емоцій і десятка слів. Спробуйте самі для себе провести маленький експеримент: згадайте, якими словами ви описуєте свій емоційний стан та стан своєї дитини? Ще на початку психотерапевтичної практики я спіймала себе на тому, що мій емоційний словник доволі бідний і я подекуди, так само як і мої клієнти, не знаходжу потрібного слова, щоб описати свої емоції. І вони, і я, так і не знайшовши слів, говорили щось про те, що шлунок стискається, десь в районі сонячного сплетіння щось крутить, у грудях млоїть, душу вивертає. Як це не дивно, але люди, істоти чуттєві й емоційні, не завжди мають назву для своїх емоцій, а тому не відчувають їх, так само як ті, хто не знає назв кольорів, не можуть їх побачити.

У кабінеті кожного психолога на видноті висять різні списки емоцій, кольорові та чорно-білі, розписані в колах, утиснуті в ромби та п’ятилисники, розкидані за вільним порядком або прив’язані до різних частин тіла. Обов’язковим етапом роботи з будь-якою психологічною проблемою є навчання емоційній грамотності. Навіть спеціальні групи осіб із залежністю починають з того, що всіх учасників вчать назвам емоцій та допомагають визначати свій стан, інакше вони просто не здатні зрозуміти, із чим свого часу не впорались, не витримали та почали, наприклад, пити.

Пам’ятаєте про хороших мам, які пропонують дітям різні стратегії взаємодії, для того щоб вони були озброєні в спілкуванні з різними людьми, у різних ситуаціях? А ще хороші мами вчать дітей розуміти власні емоції та емоції інших людей. Цікаво, що таке навчання не потребує особливої майстерності, крім розвитку нашої дорослої емоційної грамотності. Усе інше — справа техніки. Отже, якщо вам, як і мені колись, не вистачає слів для позначення емоцій, введіть у пошукову стрічку «Гугл» будь-яку з фраз «список емоцій», «коло емоцій», «класифікація емоцій» та позначте в інструментах пошуку «зображення». Перед вами буде купа картинок, на яких у різний спосіб написані емоції. Прочитайте — і вперед. Спочатку називайте емоційний стан дитини та пояснюйте, чому, на вашу думку, він виник («Ти засмучений зараз через те, що не можеш скласти цей пазл»), і так само пояснюйте, що відбувається з вами («Я розлютилась тому, що ти розлив молоко і мені зараз треба витрачати час на прибирання»). Потім поцікавтесь, чи ви не помилились у визначенні емоційного стану дитини («Ти зараз роздратований, бо домашнє завдання займає більше часу, ніж тобі хотілося б?»). Далі цікавтесь та просіть пояснити причину («Ти здивований? Чому?»). Так само і щодо себе та інших («Я тривожусь за тебе. Як думаєш, чому?»). Зрештою — просто запитуйте про стан («Що зараз з тобою?», «Як думаєш, як почуваємося ми з татом?»).

Таке звернення до розуміння власних і чужих емоцій та їхніх причин корисне в будь-якому віці, і не лише для того, щоб зрозуміти себе та іншого. Названа «емоція» перестає бути такою, що керує нами. Названою емоцією набагато легше керувати, ніж тією, що млоїть, крутить та вивертає. Я, наприклад, пишаюся тим, що мій син вміє визначати свій емоційний стан і робить це подекуди набагато краще, ніж я. Так, я легко можу почути від нього: «Мамо, я збурений (набундючений / роздратований / збуджений / злий / сумний / засмучений)», — і ми разом думаємо, що можна з цим зробити, аби покращити настрій. Так, збурення проходить, якщо його висловити. Щоб прогнати набундючення, інколи достатньо простого поцілунку, сум не любить танців та пісень, а от злість вимагає кардинальних засобів, зокрема вибачення та відновлення справедливості. І звичайно, найбільше розчулення охоплює мене в моменти, коли мій малюк видає щось на кшталт: «Я такий щасливий, давай ще поніжимося».

Психологічна потреба в асертивності міцно пов’язана з вмінням відстоювати власні кордони, захищати свої інтереси й цілі, при цьому не втрачаючи поваги до себе та зберігаючи повагу до інших людей. Підтримуючи та розвиваючи асертивність власної дитини, ми допомагаємо їй розвинути навички відстоювати свою точку зору, оптимально реагувати на критику та говорити рішуче «ні» (як іншим, коли ті зазіхають на її права, так і собі самому, коли бажання та прагнення можуть зашкодити іншим або порушують моральні норми). У разі занедбання цієї потреби дитина не матиме оптимальної стратегії взаємодії з іншими та вирішення конфліктів і ризикує вдаватися до крайнощів — надмірної агресивності або покірливої пасивності. Щоб сприяти розвитку дитячої асертивності, ніколи не варто зазіхати на самоповагу та гідність, необхідно завжди шукати компроміси, допомагати в опануванні емоцій і, головне, прощати помилки та хибні вчинки в такий спосіб, щоб дитина виносила з цього не почуття провини, а досвід, як зробити краще, та, звісно, прощення.

Тренінги асертивності є доволі популярними в усьому світі, зокрема, вони активно впроваджуються в школах та університетах, ба більше, стають обов’язковим компонентом навчальних програм. Так, часто «Тренінг асертивної поведінки» або «Мистецтво вирішення конфліктів» можна побачити просто в шкільному розкладі занять, наприклад, у Канаді чи Америці. Учням та студентам спеціально та цілеспрямовано пропонують розвивати навички, за допомогою яких вони зможуть досягати власних цілей, не зазіхаючи на права інших людей. Уважають, що асертивна людина буде орієнтована на співпрацю, командну роботу, не вдаватиметься до маніпуляцій, жорстокості чи агресії в ставленні до своїх ровесників та дорослих. Гадаю, що подібні предмети мають стати обов’язковими, адже ці якості є не менш важливими в житті, до якого готує дітей школа, ніж, наприклад, знання математики чи розуміння на класичній літературі.

Не хочу зараз критикувати нашу традиційно-радян­ську освіту, оскільки вірю в те, що зміни на краще вже є і вони необоротні, але якщо пригадати звичайний спосіб взаємодії вчителів із дітьми, а подекуди і батьків зі своїми синами та дочками, то чи сприяє він цій самій асертивності? Чи мають діти можливість вільно висловлювати свої думки та почуття? Чи можуть вони відкрито, чесно, прямо та адекватно спілкуватися на будь-які теми без жодних табу? Чи заохочується їхня активність у постановці та досягненні цілей, а також чи є в них змога впливати на події? І зрештою, чи мають вони досвід, який сприяє самоповазі, наприклад досвід підтримки в програші та помилках або досвід виходу зі складних ситуацій, не втрачаючи гідності?

На жаль, те, що я помічаю у нашій дорослій взаємодії з дітьми і що жодним чином не сприяє розвитку асертивності та саморегуляції, — це банальна брехня або той її варіант, який має назву «недоговорювати». Як це не дивно, але ми повсякчас обманюємо своїх дітей. Звісно, що робиться це з логічних міркувань, мовляв: «Ще рано про таке знати» або «Краще придумаю щось, бо правді не повірить», або класичне: «Правда може зашкодити». Цю так звану легку брехню на благо я не раз чула й на консультаціях, і в звичайному житті. Так, наприклад, дитині не можна говорити, що це тато випадково зламав її іграшку, бо вона засмутиться й образиться, тому треба сказати, що ніхто не знає, як це сталося, або набрехати щось на кшталт, що це зробив хтось чарівний через те, що вона погано поводилася (додається ще й виховний елемент). Чому?! Якщо ми не говоритимемо дитині, що випадково, без злого наміру, робимо подекуди недобрі речі — як вона збагне, що таке випадковість, як навчиться прощати інших та себе саму за ненавмисну шкоду? Якщо ми брехатимемо їй про те, що щось стається само собою, як вона навчиться встановлювати причинно-наслідкові зв’язки? Якщо говоритимемо, що це сталося через її погану поведінку — як ростиме впевненою в собі та без зайвих тривог? Якщо не допоможемо опанувати своє роздратування, образу та злість, спрямовані на близьку людину, то як дитина навчиться керувати своїми емоціями?

Потреба в асертивності, як і всі інші, має задовольнятися виключно досвідом такої асертивності. По-перше, це досвід асертивних реакцій дорослих на дитячу поведінку, а по-друге, це власний досвід бути асертивним та в результаті отримувати гарні стосунки з іншими й досягати мети.

Одним із перших дослідників, який довів зв’язок між асертивністю, якістю життя та психічним здоров’ям, є американський психолог Ендрю Солтер. Саме він розробив перший тренінг асертивності, провів його й отримав вражаючі результати: люди, які натренували свою асертивність, подолали невпевненість, тривогу, спалахи гніву та змогли істотно покращити свої стосунки з іншими. Дані інших досліджень також свідчать, що асертивність не лише є гарною профілактикою для тривожних розладів і депресій, а ще й пов’язана з життєвим успіхом, зокрема успішною кар’єрою та родинним щастям, вмінням вирішувати проблеми та будувати гарні стосунки, а також почуттям гідності. Цікавими також є дані досліджень американця Александра Толора, за якими асертивність перешкоджає нудьзі. Асертивні люди вміють усвідомлювати свій емоційний стан і говорити про нього й свої потреби, вони розуміють причини негативних емоцій, у тому числі нудьги та апатії й звертаються за підтримкою і допомогою до інших.

Алінка — особлива дівчинка, хоча б тому, що мама в неї з’явилася лише в сім років. До того, правда, теж були мами, але не справжні або справжні, але ненадовго. Аліна думала, що якщо якусь тьотю довго називати мамою, то станеться диво: вона перетвориться на справжню маму, забере додому, купить гарних суконь і нагодує шоколадом. Вона чесно намагалася так робити. Коли ж їхня няня, Раїса Петрівна, зрештою з’ясувала, чому Алінка так вперто вже третій місяць мамкає в її бік, то чомусь розплакалася, купила сукню і шоколад, але додому так і не взяла. Перед тим до Алінки приходила справжня мама, навіть двічі, подарувала слона, м’якого й рожевого, обнімала й обіцяла забрати з собою, але потім кудись зникла. Дівчинка думала — тому, що вона ще не вміла до ладу говорити й не назвала її мамою. Їй тоді було лише три, але того слона й мамине біляве волосся вона пам’ятає досі.

Зараз в Алінки є мама, і нові сукні, і часом їй дають шоколад. До них, тепер це називають «додому», ходить вчителька й готує її до школи. Алінка не розуміє, чому її змушують вчити літери, співати їх і складати у слова, адже їй завжди говорили, що читати дітей вчать у школі, а не вдома. Тому вона пручається та відмовляється читати. Одного разу навіть вкусила ту вчительку. Мама сердиться. Алінка це бачить. Мама мовчить, мовчить, а потім як схопить її за руку, як потягне за собою й червона така стає, і дивиться так недобре, а потім каже: «Усе! Сидітимеш тут, доки не слухатимешся! І шоколаду не дам!» Алінка не зовсім розуміє, у чому річ, але теж злиться, бо знає, що справжні мами дають дітям шоколад. Вона грюкає в замкнені двері руками та ногами й кричить: «Дай шоколаду! Дай!» Учителька йде, а потім знову приходить, і все повторюється спочатку: противні літери, які ніяк не хочуть співатися по дві, її відмова їх співати, мамина мовчазна злість і замкнені двері. Алінка вже третій тиждень без шоколаду, їй сумно, і вона навіть сказала мамі, що не хоче більше дому, а хоче до Раїси Петрівни.

Час від часу я прошу батьків проаналізувати їхню взаємодію з дітлахами і сказати, скільки разів у випадках, коли дитина з чимось не згодна, вони наполягають на своєму, скільки погоджуються та скільки ідуть на компроміс. Із десяти випадків зазвичай у шести-восьми батьки не припускають інших рішень, ніж власні, у двох — роблять так, як хоче дитина, і найменша частка ситуацій припадає на спроби дійти згоди та взаємні поступки. Виходить, що нам легше погодитися з дитиною, зробити так, як вона хоче, ніж домовлятись із нею про щось.

Напевне, класичними є випадки, коли дитина чогось хоче (морозива, не робити уроків, піти на вечірку абощо), дорослий їй відмовляє, а за якийсь час здається під тиском упрошувань та ниття. Цікаво, що типовими є способи, у які ми відмовляємо. Зазвичай це заперечення без особливих пояснень («Я сказала — ні!» або «Тому що не можна!»). Дуже схожі й способи, у які ми поступаємося. Переважно діти беруть нас облогою, і наша згода більше виглядає як «дістав вже» та супроводжується втомленим «Ну добре», «Останній раз», «Більше не проси». Як бачимо, тут і натяку немає на спроби обґрунтувати свою позицію та домовитися про щось. Причини різні, головні — впевненість, що все одно не допоможе, і небажання затягувати з’ясовування стосунків. Дітлахи ж засвоюють кілька уроків. Перший — треба нити та вимагати свого доти, доки не дозволять або категорично не відмовлять (не роздратуються, не накричать, не кинуть капцем — у кожній родині свій спосіб сказати категоричні «ні»). Другий — легше випросити, ніж домовитися. Фактично йдеться про те, що відмова від пояснень та поступливість геть знищують ґрунт, на якому міг би вирости компроміс.

Одна моя клієнтка якось прийшла на консультацію збурена та зла на мене: «Ваші поради — шкідливі! Я намагалася знайти компроміс! І чим це закінчилося — забрала планшет та закрила в кімнаті, а вона мені погрожувала вистрибнути з вікна. А якби вистрибнула? П’ятий поверх все-таки! Легше відразу заборонити чи дозволити й не влаштовувати цих торгів!» Торгів і справді не варто влаштовувати. Компроміс — це не базарне «Давайте дешевше» або «Ти мені — я тобі», це пошук способів, у які кожен може отримати бажане з найменшими втратами. Моя клієнтка була проти подорожі її чотирнадцятирічної дочки зі старшими друзями на базу відпочинку на кілька днів. Дівчинці ж, навпаки, страшенно кортіло відчути себе дорослою і разом з усіма лишитись на нічне багаття та голі купання під зоряним небом. Мама боялася, що дитину скривдять, адже в компанії були дорослі хлопці, але, замість того щоб сказати їй про це, вона вирішила піти на компроміс, так як його розуміє, зокрема запропонувати кращий варіант: «Ти не їдеш з ними, але їдеш з нами на море». Море з батьками чи річка з друзями? Для чотирнадцятирічної дівчини вибір очевидний — ні, вона наполягала на своєму. Тоді мама спробувала зайти з іншого боку: «Дозволю до 12-ї сидіти за планшетом». Хіба це достойний відкуп за романтику? Зрештою все скінчилось тим, чим скінчилося. «А якби я відразу їй сказала “ні”, то такого б не сталося!» — звинувачувала мене мама. У чому я справді була винна, то це в тому, що не пояснила детально, що таке компроміс з дитиною, та не розібрала по поличках увесь процес домовлень, не спробувала наперед програти можливі конфлікти та обговорити спосіб компромісних дій.

Отже, як знайти той самий компроміс з дитиною? По-­перше, кожен має висловити свою позицію, але не лише задекларувати її, а докладно пояснити, чому саме такий варіант здається правильним, поділитися своїми сумнівами, навести аргументи. Діти мають розуміти, чому ми забороняємо їм щось або наполягаємо на своєму — прямо і без натяків. Так само і з іншого боку — важливо знати, що в рішенні, яке обстоює дитина, важливе саме для неї. По-друге, коли ми знаємо всі позиції та їхні причини, треба запитати одне в одного, що можна зробити, аби усунути причини, які не дають схилитися до спільного рішення. Часто усунення цих причин менш енерговитратне, ніж сам конфлікт, який тягне за собою різниця в поглядах. Якщо ж це неможливо, якщо причини нездоланні, тоді варто шукати сам компроміс — той спосіб дій, у якому кожна зі сторін отримує частину бажаного, а частиною поступається.

Мамі, про яку я згадувала, варто було б чесно розповісти про свої страхи та побоювання, і тут не може бути заборонених тем. Адже якщо дівчинка в чотирнадцять може бути скривдженою, то вона має знати і що таке зґвалтування, і що таке секс із примусу. Причина для конфлікту могла б бути усунена, якби ішлося про довіру до власної дочки та особливо її друзів. Також і ближче знайомство з компанією могло б позбавити маму її страхів. У нашому випадку про особливу довіру не йшлося, бо друзі нові, а мама тривожна. Сам конфлікт у тому, що дівчинка хоче їхати, мама категорично проти. Насправді й тут варіантів для компромісу безліч. Варіант перший: оскільки батьки самі збираються на відпочинок, вони можуть поїхати на ту ж базу, що і дочка. У неї будуть і нічні купання, і вогнище (власне, все, крім спільного проживання з друзями плюс батьківський нагляд); мама не перейматиметься скривдженням, хоча й плани щодо відпустки необхідно буде змінити. Варіант другий: дочка їде на один день, і ввечері тато забирає її додому, а наступного дня — на море. Тут дівчинка має поступитися вже більшим, але все одно матиме вечір з друзями. Цікаво, що обидва варіанти мама на нашій зустрічі придумала сама. Удома ж, на родинній нараді компромісів, зійшлися на третьому варіанті: батьки дозволили підліткам відпочинок у себе на дачі. Бонус — економія на оренді будиночку, обмеження — татів пильний нагляд із домовленістю нікого не ганяти спати. На море ж родина вирушила на три дні пізніше.

Важливим інструментом, який допомагає батькам віднайти компромісне рішення у спілкуванні з дітьми, є паузи. Ідеться про те, що не варто відразу давати всі варіанти, наполягати на них, доводити їхню кращість і тиснути на дитину. Важливо взяти паузу на роздуми та запропонувати дитині самій подумати і пошукати рішення, яке б задовольнило і вас, і її. Цікаво, що батьки, які вирішують взяти паузу (або стикаються з її необхідністю через кипіння пристрастей), говорять про те, що й справді ранок вечора мудріший і на свіжу голову приходять вдалі рішення.

Маленька героїня нашої теми Алінка також потребувала компромісу. Якби вона зрозуміла, навіщо їй вчителька, якби збагнула причини маминого роздратування, якби її не по­збавляли шоколаду, а пояснили, що читати зараз дітлахи мають вміти вже до школи, то і домовитися з нею було б набагато легше. Насправді читати й рахувати Алінка більше з вчителькою не вчилась, вона робила це спочатку з нами разом, а потім з мамою, і це був компроміс. А ще після кожного заняття вдома мама і дочка влаштовували чаювання з гарячим шоколадом. Мама згадала, як сама в дитинстві заворожено дивилася на танення пахучих камінців і з якою насолодою потім цяпала маленькою ложкою тягучу смакоту.

Сучасні дослідження свідчать, що через швидкий темп розвитку сучасного суспільства батьки не встигають за дітьми і розрив між поколіннями сьогодні набагато більший, ніж був ще тридцять років тому. Так, дорослі не здатні стати на місце дитини не через те, що не хочуть цього, а через те, що не мали подібного досвіду у власному житті. Ми не здатні збагнути самотності, яка накриває підлітка, якщо його аккаунт «Вконтакті» заблоковано, так само і не бачимо проблеми в тому, щоб жити без смартфона або не мати змоги стежити за подіями котрогось з молодіжних ситкомів: нам невтямки, навіщо викладати купу грошей за замовлення гугл-глас. Через те, що ми інакші та інакше сприймаємо світ, — конфлікти неминучі, так само як і неминучі компроміси, якщо ми піклуємося про потребу в асертивності наших дітей та прагнемо допомогти їм знаходити спільну мову зі світом, який точно не стане рухатися повільніше у майбутньому.

Щодо впливу нашої батьківської непоступливості на нервову систему дітей, то наукові дані дозволяють класифікувати її як вид емоційного насильства. Діти, які пережили психологічну травму через занедбання, показують ті ж нейрофізіологічні зміни, що й діти, яких виховували в залізних лещатах, без правила голосу та власних рішень, діти, з якими не йшли на компроміс. Причина в тому, що й одні, й інші перебували в стані хронічного стресу. Джон Брійєр та Катаріна Скот, відомі травмотерапевти, наводять шокуючі дані про те, що внаслідок постійного стресу сповільнюється нейрогенез (поява нових нервових клітин). Фактично для таких дітей стає правдою давно скасована науковцями примовка про те, що нервові клітини не відновлюються. Нейродослідниця Христина Хейм зі своїми колегами довела, що в спинномозковій рідині жінок, які росли в директивних сім’ях і не мали права на власну думку, знижений рівень окситоцину, гормону, який відповідає за прив’язаність, соціальну підтримку та довіру до інших людей. Автори пишуть, що діти, які зазнали емоційного насильства з боку батьків, можуть виявитись не­здатними встановлювати стабільні та безпечні стосунки ні з друзями, ні з партнерами, ні з власними дітьми.

Маю зауважити, що діти різні, їхні бажання також різної сили, як і різного рівня довіра, яку вони відчувають до своїх батьків. Тому сподіватись, що з першого, другого чи навіть третього разу вам вдасться дійти компромісу, може, і не варто. Головне — зрозуміти для себе, що компроміс — це завжди втрати, нехай і маленькі, поступки, нехай і незначні, і робити їх мають не лише діти.

Діма нещодавно розбив вікно в шкільному класі голою рукою, точніше, кулаком. Він був страшенно розлючений і поцілив у вікно біля вчительського столу просто з розмаху. Руку заюшило кров’ю, викликали шкільну медсестру, а та — швидку. У лікарні наклали кілька швів і сказали, що після вихідних можна вертатися до школи. Діма не збирається цього робити ні після вихідних, ні взагалі. Він знає, що від промивання мізків його врятувала тільки розрізана рука. Інакше відразу потягли б до директора, а там за старою програмою — нотація, виклик батьків, розмова з дільничним. Саме це його чекає в понеділок.

Мама не знає, що робити. Час від часу вона плаче та примовляє: «Не знаю, у кого ти такий вродився!» Тато теж любить кинути щось на кшталт: «Не мій син!» чи «Сором і ганьба». Дімі байдуже. Йому вже скоро чотирнадцять, і нехай поліцейський погрожує колонією для неповнолітніх, він твердо вирішив, що в день народження піде з дому, щоб не бути ні ганьбою, ні соромом. А там його не знайдуть ні батьки, ні дільничний, ні колонія.

Діма і сам не розуміє, що з ним відбувається, коли на нього нападає злість. Достатньо комусь щось сказати, чи косо глянути, чи он, як вчителька цього разу, сказати: «Дмитре, ти знову не готовий! Я розчарована!» — і вивести в журналі одиницю. Одиницю за дванадцятибальною системою! Як так?! Він же і визначення сказав, і почав приклад на дошці розв’язувати, а те, що йому підказувати стали, то він не просив! Якби не рука, то він цих підказувальників ще б наздогнав та розібрався!

Дімі важко. У нього немає справжніх друзів, бо його усі бояться. Цього разу тренер дав йому місяць на виправлення, сказавши: «Якщо не навчишся гамувати злість, підеш з команди, тебе ж на поле випускати — нариватися на дискваліфікацію!» А для нього футбол — усе: і радість, і можливість пар спустити. Він після тренувань може навіть класного керівника спокійно витримати з усіма її «Я знову в тобі розчарована…». Так, він втомлений, загнаний, ледь ноги волоче, але щасливий, і на нього не нападає злість.

Діма не вміє долати злість. Ця емоція, а також усі її варіації від роздратування до люті є найважчими в опануванні й для інших дітей, не кажучи вже про дорослих. На цю тему написано книжки, знято фільми, а запити до психологів про допомогу в опануванні гніву, певно, одні з най­популярніших.

Насправді злість доволі корисна емоція, оскільки вона допомагає нам бути готовим до зазіхань, реагувати на небезпеку, посилає кривднику сигнал, що з нами краще не зв’язуватися, а ще мобілізує тіло й свідомість, готує нас до боротьби. Усі ці її риси пов’язані з гормональними змінами, яких зазнає наш організм. Зокрема, у кров викидається адреналін, який діє на нервові рецептори, а ті вже забезпечують реакції, які готують тіло до боротьби. У нас звужуються судини, посилюється серцебиття, напружуються скелетні м’язи, розширюються зіниці. У хлопчиків та чоловіків ситуація ускладнюється наявністю значної кількості тестостерону, чоловічого гормона. Чим більше тестостерону (наприклад, у підлітковому віці, у період статевого дозрівння), тим більше виробляється адреналіну і тим запальнішими стають хлопці. Це, власне, і є секрет того, чому хлопчаки частіше б’ють вікна, кидаються на ровесників і сваряться з батьками. Виходить, що надмірна злість — це ніби маховик, який розкачується гормонами та бере гору над розумом і критичним мисленням. Саме тоді, коли ми опиняємося в полоні адреналіну, і треба опиратися злості, опановувати її.

Вміння долати роздратування, напади злості, гнів, а також давати собі раду і з іншими емоціями, наприклад страхом чи обуренням, має назву «емоційна саморегуляція». Приборкання емоцій включає кілька пов’язаних між собою навичок, які дозволяють контролювати емоційний прояв таким чином, щоб не зашкодити собі та іншим. По-перше, це здатність спостерігати за своїм станом, розуміти, що саме і чому я зараз переживаю, встановлювати чітку відповідність між ситуаціями, подіями та власними емоціями. Так, хтось реагує збуренням на критику, декого злить порівняння з іншими, декого дратує, коли хтось спостерігає за його роботою, інші занадто радіють своїм перемогам, ще хтось занадто переймається мінімальними проявами симптомів хвороби. По-друге — це вміння помічати ознаки, які свідчать про те, що емоції ризикують стати надмірними та можуть зіпсувати настрій, спричинити імпульсивні дії, завдати шкоди собі та іншим. Ідеться, наприклад, про внутрішню напругу, зростання незадоволення чи збудження, яке починає охоплювати все тіло, а також про думки, які змушують ще більше злитися, тривожитися, боятися тощо. Третя навичка — це передбачення наслідків: розуміння того, що станеться, якщо я закричу, вдарю когось або щось розіб’ю, заплющу очі від страху, кермуючи велосипедом, чи стрибатиму від щастя на парапеті тераси. Четверта — уміння зупинити себе та знайти спосіб виразити емоції прийнятним чином, без ризиків і загроз.

Діма, герой нашої теми, цілком здатен оволодіти усіма цими навичками, і батьки цілком здатні йому допомогти, але перше, що вони мають зробити, — відмовитись від образ та звинувачень, а головне, натяків на те, що він не їхня дитина. Річ у тім, що всі ми від народження генетично різні за тим, що називають порогом емоцій, швидкістю збудження нервової системи. Правда те, що одним дітям, для того щоб опанувати себе, треба докласти значно більше зусиль, ніж іншим. Мистецтво ж батьків — задовольняти потребу в асертивності та саморегуляції, а це передусім мистецтво терпіння й наполегливості. Цікаво, що, за даними нейропсихологічних досліджень, основні навички саморегуляції розвиваються в перші п’ять років. Діти, чиї батьки цілеспрямовано вчили їх розрізняти свої емоції, розуміти наслідки та контролювати їхній прояв, мають розвиненішу лобну кору головного мозку, а також демонструють високий рівень нервового збудження у корі в моменти емоційних сплесків, що свідчить про те, що вони не втратять здатності думати, коли їх охоплять емоції.

Іда Флорес, освітній психолог та відомий спеціаліст з дитячого розвитку, порівнює дитячу саморегуляцію з дією термостата. Термостат вимірює температуру, порівнює її з пороговим значенням і перемикає прилад на інший режим, якщо температура стає небезпечною. Так само і дитина, яка вміє регулювати свої емоції: вона оцінює їхній рівень і, якщо розуміє, що він є небезпечним, за допомогою осмислення та волі обирає інші реакції. Зрозуміло, що такі навички не здобуваються самі собою, адже діти мають навчитися осмислювати свої відчуття та інформацію, яку можна використовувати для того, щоб впливати на власні думки та поведінку.

Здатність до саморегуляції зростає разом з дитиною, і нам, дорослим, важливо не форсувати цей процес, а повсякчас перебувати в зоні актуального розвитку, допо­магати розвивати ті навички, які дитина здатна опанувати в конкретному віці. Вперше керувати собою, робити не те, що хочеться, а те, що пропонують дорослі, дитина здатна у віці 2—3 років. Так, вона вже може відмовитися від гри і піти вдягатись на прогулянку, однак швидко заспокоїтись, якщо чимось засмучена, ще не може, і вимагати від неї цього означає лише посилювати тривогу, а не розвивати саморегуляцію.

Сьогодні популярною технікою розвитку дитячої саморегуляції є скаффолдинг. У перекладі з англійської саме поняття означає «будівельне риштування». Так от, ідеться про створення для дитини таких умов (підготовку цього самого риштування), які б допомогли їй оволодіти тим, чим сама вона поки не здатна оволодіти. У випадку саморегуляції це власний приклад, використання підказок та поступове зменшення допомоги дорослого. Так, дорослим варто показувати й пояснювати дітям, як вони самі мають приборкати ті чи інші емоції: «Я зараз злюсь через розбиту тарілку, але розумію, що ти не навмисне це зробив, і якщо накричу на тебе, то ображу. Я не хочу тебе ображати і тому стримаюсь та не кричатиму». Також варто підказувати спосіб, у який можна вгамувати емоції: «Коли відчуваєш, що тобі страшно, спробуй подихати глибоко й подумати про щось приємне». Зрештою, варто просто поцікавитися в самої дитини, що вона могла зробити, для того аби стриматись, і що може зробити наступного разу: «Цього разу ти був злий і розірвав зошит, як би наступного разу ти міг виявити свою злість в інший спосіб?»

Загалом дія емоцій починається з ситуації, у якій опинилася дитина (гавкає собака, критикує вчитель, оголошують перемогу на музичному конкурсі), через її осмислення та оцінку («може вкусити», «це несправедливо», «я молодець»), які, власне, і запускають емоційні й тілесні зміни, провокуючи певну поведінку (починаю втікати, сперечаюсь та кричу, кричу усім: «Я кращий»); завершується дія емоцій наслідками цієї поведінки (собака кидається навздогін, учителька зла і дає додаткові завдання, інші ображені, оскільки теж виступили достойно). Інколи, як, наприклад, у ситуації переляку, тіло реагує першим.

Когнітивно-поведінкові терапевти пропонують передусім навчити дітей відстежувати свої думки й не дозволяти їм впливати на настрій та керувати поведінкою. Я вже згадувала про майндфулнес як спосіб медитації, опанування яким допомагає дітям відволікатися від негативних думок. З цією ж метою використовують уяву — запропонуйте дитині уявити, як погані думки відносить вітер чи вони відлітають з хмарами. Так само дітей вчать відволікатися на тілесні відчуття (подихати й прогнати страх або сісти на долоні, коли виникає бажання когось вдарити, і відчути вагу свого тіла на них). Також дітям пропонують шукати правильні думки, які не провокують непотрібних емоцій («Як би про це могла подумати мама?», «Якби ти не був ображеним, то що б подумав?», «Як ще можна пояснити поведінку вчительки, крім того що я їй не подобаюсь?»).

Одними з досліджень, які свідчать про користь розвитку навичок управління емоціями, є експерименти Бреда Бушмена, професора психології Університету штату Айова, і доктора Джорджа Бонанно з Колумбійського університету. Перший показав суперечливість порад щодо вивільнення гніву на інший предмет замість його асертивного висловлення адресату. Студентам, яких навмисне дражнив і ображав викладач, пропонували бити боксерську грушу, замість того щоб виявити своє невдоволення. Така «заспокійлива» процедура ніяк не сприяла душевній рівновазі, а, навпаки, спровокувала зайве роздратування та вороже ставлення. Ті ж студенти, які вільно висловили своє невдоволення, почувалися набагато краще як за тих, хто виміщував свою злість на груші, так і за тих, хто не стримував емоцій і висловлювався агресивно. Вони виказали своє ставлення і заспокоїлись, інші ж ще деякий час переймалися тим, що так і не відповіли кривднику або були занадто різкими. У другому експерименті зіставлявся рівень стресу студентів з їхньою здатністю до емоційного контролю. Виявилось, що студенти, які мають найнижчий рівень стресу в навчальних ситуаціях (сесії, потреба терміново виконати завдання, дискусії з викладачами), здатні свідомо посилювати та пригнічувати свої емоції, а також є набагато вдалішими за інших студентів у передбаченні поведінки інших людей.

Емоційна регуляція є важливою, по-перше, з огляду на розвиток вміння взаємодіяти з іншими людьми, передбачати, який вплив справляють на них наші емоції, та цілеспрямовано контролювати цей вплив, піклуватись про якість стосунків. Також навички емоційної регуляції допомагають управляти емоціями, які можуть викликати депресію чи тривожні розлади, призвести до розладів регуляції злості, а отже, є запорукою психічного здоров’я кожної людини. До всього вміння, пов’язані зі свідомим контролем своїх емоцій, дозволяють зосереджуватись на шкільних завданнях, займатись спортом, долати імпульси, які стоять на заваді майстерному оволодінню якоюсь діяльністю. Дитина, яка вміє керувати своїми емоціями, здатна до самомотивації, спонукання самої себе до того, щоб почати якусь важливу, але не дуже цікаву чи захопливу діяльність та досягти в ній успіху.

«Ніколи тобі не пробачу!» — Артемова мама постійно говорить це татові і от сказала Артему. Він багато разів уявляв собі, як вона це скаже, як викривиться її обличчя, як затремтять губи, а тому намагався все і завжди робити правильно.

Артем дуже слухняний і дуже любить своїх батьків. Хлопчик дуже переживає, коли вони сваряться, коли мама не вибачає тата, бо тоді тато йде і Артем не знає куди. На якийсь час в квартирі стає дуже тихо, а потім мама починає дзвонити. Вона бере телефон і запитує: «У тебе? Не бреши! Скажи, якщо прийде! Він має повернутися додому!» Артем не знає, кому телефонує мама і чому вона повторює те саме, але дуже боїться, що тато не повернеться. Малюк — а Артемові всього чотири роки — як мантру повторює: «Він має повернутися додому», і тато вертається. А потім щось стається, мамине обличчя знову кривиться, і тато йде.

Артем дуже тихий хлопчик, він тихо грається в своїй кімнаті, тихо засинає, тихо ходить в дитсадок. Навіть якщо в нього болить животик, він тихо лежатиме, доки мама не помітить температури й не запитає, чи нічого в нього не болить. Він і цього разу не хотів нікому створювати клопоту і вирішив сам взяти з холодильника свій йогурт. Взяв стілець, заліз, відкрив дверцята й потягнувся за йогуртом — той стояв за пляшкою з чимось коричнево-прозорим. Артем потягнувся і ненавмисне перекинув. «Ніколи не вибачу! Стільки робилося! Це ж ліки! Як ти міг! Такі дорогі ліки!» Артем зрозумів, що зробив щось страшне й непоправне, але що?! Він уявлення не має, що таке гімалайське мумійо і чому воно було в їхньому холодильнику. Він злякався. Пішов до себе в кімнату, де довго й тихо плакав, доки тато не прийшов з роботи і не покликав його їсти. Мама вже не кричала, але була червона й постійно говорила татові про це мумійо і про дорого... Потім всі лягли спати, зранку пішли в дитсадок, а ввечері вихователька сказала мамі, що Артем став запинатися.

Потреба в асертивності — це передусім потреба в повазі, а також визнанні прав дитини опиратися тиску, мати власну позицію, стояти на своєму, говорити «ні». Задоволення цієї потреби є серйозним викликом для дорослих, адже ми звикли піклуватися про дітей та приймати самостійні рішення на їхню користь, а часто й самі не мали дитячого досвіду, коли наші бажання та опір рішенням батьків серйозно брали до уваги. Зрозуміло, що активний дитячий спротив, тестування меж дозволеного, емоційні сплески, без яких неможливо навчитися саморегуляції та асертивності, можуть провокувати роздратування та образи з нашого боку. Ми живі люди й можемо звинувачувати, дорікати та в інший спосіб висловлювати своє незадоволення дітям. Що з цим робити? Передусім опановувати мистецтво прощення, вчитися прощати та щиро просити пробачення, а також вчити дітей прощати інших і бути готовими до особистих вибачень.

З психологічної точки зору прощення має кілька особ­ливих моментів, які пов’язані передусім з впливом почуття провини на психіку, а також із впливом на психіку людини її неможливості вибачити когось. У психотерапії почуття провини є одним із найважчих для роботи. Для того щоб не почуватися винними, і діти, і дорослі вдаються до різних стратегій, частина з яких є відверто деструктивними. Так, для того щоб заслужити вибачення або щоб не наразитись на звинувачення, ми можемо поступатися власними інтере­сами, намагатися в будь-який спосіб отри­мати схвалення, погоджуватися на речі, які для нас є неприємними й навіть неприйнятними (часто діти-жертви сексуального скривдження не розповідають батькам про домагання дорослих, аби їх не звинувачували в тому). Щоб не перейматися почуттям провини, підлітки й дорослі вдаються до алкоголю та наркотиків. Щоб компенсувати те, що вдома їх звинувачують, долучаються до непевних компаній, можуть потрапити в секту. Аби притлумити біль від неприйняття, можуть вдаватися до самоушкоджень (порізи або подряпини), модифікацій обличчя і тіла (пірсинг, татуювання), ризикованих видів спорту з мінімальним страхуванням або й зовсім без нього (банджи-джампінг, альпінізм). У дітей, яких звинувачують та карають, не прощаючи, зазвичай розвиваються психогенії — соматичні хвороби, які мають психологічні причини й не піддаються медикаментозному лікуванню.

Так само непросто почуваються і люди, які не можуть простити іншого. Вони весь час думають про заподіяну їм шкоду та образу, перебувають в полоні цих думок, можуть мати тривогу, депресію, напади злості. Напевно, найкращою ілюстрацією того, що робить образа з тим, у кому живе, є слова клієнтки одного з моїх колег. Ця юна дівчина пережила зґвалтування й мала багато психологічних проблем і труднощів, попри це вона знайшла в собі сили простити кривдника й перегорнути цю сторінку свого життя: «Доки я не прощу його, я знову й знову переживатиму це зґвалтування». Річ у тім, що, не прощаючи, ми продовжуємо думати про образу й кривдників і вона продовжує псувати наше життя. При цьому варто розуміти, що прощення не означає, що людина, яка скоїла поганий вчинок, звільняється від відповідальності.

Отже, чи є вчинки, які ми можемо не прощати своїм дітям? З психологічної точки зору — ні. Будь-що — від необережного слова чи побитого вікна до закатованого кота чи зламаної руки сусідському хлопчаку — потребує прощення. Дитина, звісно, має усвідомити скоєне, його наслідки, те, яких прикрощів і болю вона завдала іншим. А ми маємо збагнути причини її вчинку. З одного боку, дитина може не знати про те, що щось є поганим, з іншого — може прагнути дошкулити нам чи іншим за щось. Також поганий вчинок може бути ненавмисним чи випадковим збігом обставин. Усе це треба з’ясовувати й пояснювати. Якщо наслідки можна виправити, то наше завдання — допомогти дитині зробити це, так само і допомогти їй попросити вибачення в того, кого вона скривдила. На жаль, часто батьки пропонують дітям «відплатити кривднику тим самим» — вдарити, зламати якусь річ, сказати щось образливе. Це лише закручує коло образ та примножує агресію.

Одного разу я була свідком, як маленький хлопчик кинув своїй сестричці в око піску, дівчинка перелякалася й розплакалася. Батьки почали докоряти синові, сварити його, спочатку на майданчику при інших дітях і батьках, потім вже дорогою з парку в присутності сестри, яку мама повсякчас обнімала та жаліла, хоча очі промили й жодного дискомфорту дівчинка вже не відчувала. Підозрюю, що те саме продовжувалося в маршрутці, а потім і вдома. Батьки казали: «Наступного разу вона зробить тобі так само! Я сам дам їй пісок!», «Ти спеціально, я бачив!», «Ти поганий, з тобою ніхто не буде дружити!» Малюк і справді був не правий, а його вчинок міг зашкодити сестричці. Однак чи міг він у свої 5—6 років зробити якісь висновки з цієї ситуації, чи міг попросити щире вибачення та отримати його? Навряд чи… По-перше, замість того щоб збагнути шкоду та наслідки свого вчинку, хлопець був вимушений боротися з почуттям провини («Ти поганий!», «Ти спеціально!»). По-друге, він не мав змоги нічого виправити: батьки самі вмивали сестричку і не підпускали хлопця до неї. По-третє, сестричка не могла ані вибачити його, ані швидко відновити дружбу, адже чула купу звинувачень і сама вірила в те, який поганий та підступний брат. По-четверте, малюк так і не отримав навичок щодо того, як контролювати себе та стримувати емоції, адже пісок в очі сестрі він кинув у розпалі гри, просто через те, що був збуджений і захоплений пошуком закопаних машинок. По-п’яте, його вибачення були зовсім не щирими, а з переляку, адже, замість того щоб справді перепросити в сестри, він вибачався, щоб припинилося цькування.

Чи справді батьки мають просити вибачення в дітей і чи не позначиться це на їхньому авторитеті? Так, мають. На авторитеті позначиться, але виключно в кращий бік. Слід пам’ятати, що просити вибачення, чи здаватись, чи визнавати свою помилку — це зовсім не означає показати слабкість. Просити вибачення — відновлювати рівновагу та будувати стосунки, а ще показувати дитині, що не лише вона помиляється та чинить неправильно, показувати вихід із ситуації провини. Коли ж ми почуваємося винними і пробачення було б доречним? Наприклад, якщо покарання було занадто суворим чи несправедливим, якщо не вдалося стримати емоцій і ви накричали на дитину чи фізично покарали її, якщо звинуватили в тому, чого вона не робила, або не змогли дотримати слова. Так само варто просити вибачення одне в одного в присутності дитини, по-перше, для того, щоб показати, що це правильно; а по-друге, щоб допомогти розвинути навички асертивного вибачення. Так, Рой Левіки з колегами з Університету штату Огайо провели дослідження, у якому задіяли близько тисячі осіб і довели, що найкращий спосіб просити вибачення для того, щоб бути прощеним, не мати почуття провини та зберегти стосунки, — це послідовність шести простих кроків: висловити жаль з приводу скоєного («Мені прикро», «Я жалкую, що так вчинила»); називати причини своїх помилок («Була роздратована», «Не зрозуміла», «Не володіла всією інформацією»…); взяти на себе відповідальність за скоєне й назвати неправильний вчинок («Я справді накричала на тебе», «Я була занадто сувора»); визнати провину («Я помилилася»); запропонувати виправити ситуацію («Як я можу виправити ситуацію?», «Чи можу я чимось зарадити?» ) та щиро вибачатись.

Якщо згадати Артема, чия сумна історія відкриває цю тему, то постійні мамині звинувачення призвели до розвитку тривожності й невпевненості в собі, страху бути покинутим. Як результат хлопчик не поборов стрес, якого зазнав, коли сам став об’єктом звинувачень, і відреагував заїканням.

У підсумку зауважу, що, за даними різних наукових досліджень, вміння прощати є однією з умов здоров’я та якості життя. Ті, хто не накопичує образ, мають менші ризики щодо гіпертонії та інших серцевих хвороб, є менш вразливими до депресії (особливо якщо вміють прощати самі себе), мають якісний сон та довшу тривалість життя.

Психологічна потреба у визнанні означає прагнення дитини до визнання її особистості та чеснот, до отримання стійкої позитивної оцінки себе і своїх досягнень. Якщо ця потреба задоволена, якщо батьки не вдаються до надмірної критики, якщо дитина не відчуває постійного незадоволення собою та своїми вчинками, якщо вона отримує справедливу похвалу, а її досягнення помічають, то зазвичай такі діти, а в подальшій перспективі й дорослі мають розвинене почуття гідності, впевненості в собі, власної значимості, сили, адекватності, а ще відчуття своєї корисності у світі. Занедбана, ця потреба викликає відчуття безпорадності, слабкості й зазвичай є причиною того, що дитина вдається до неконструктивних способів компенсації нестачі визнання, найрадикальніші з яких — приниження інших або возвеличення себе. Допомогти дитині почуватися визнаним можна за допомогою конструктивної критики, пропонуючи варіанти дій та рішень у ситуаціях, коли вона схибила або не знає, як вчинити, даючи їй час на усвідомлення наслідків власних дій та рішень.

Одна з перших згадок про потребу у визнанні та обґрунтування її важливості належить Абрагаму Маслоу. Вчений був певен у тому, що кожна людина потребує визнання, поваги оточуючих та можливості поважати самого себе. Цікаво, що чим молодшою є дитина, тим частіше вона потребує визнання, адже ще не вміє сама визначати, наскільки правильним та добрим є вчинок, достатніми зусилля чи значним успіх, і слова дорослого необхідні саме для підтвердження вартості того, що вона зробила. Так, дітлахи повсякчас звертаються за оцінкою своїх дій («Я правильно зробив?», «Я молодець?», «Це добре чи погано?»). І коли ми говоримо, що дитина потребує визнання, мається на увазі її потреба в тому, щоб було визнано щось з того, що вона зробила. І це не обов’язково добрий результат. Якщо ж ми говоримо про ранній вік, то бездоганного результату просто ще не може бути, але потреба у визнанні вже є. А тому варто визнавати зусилля, які дитина витрачає, щоб щось зробити, новий спосіб діяльності, її уважність чи наполегливість, спроби досягти успіху — будь-що, що дасть знак: «Ти на правильному шляху, молодець!»

Важливо розуміти, що дитина буде прагнути визнання в будь-який спосіб, і, якщо батьки не піклуватимуться про цю її потребу, це прагнення може набувати таких форм, як вередульство, капризування, вимагання уваги, дрібні та великі капості.

Як, власне, батьківське визнання вчинків і досягнень впливає на здатність дітлахів витримувати критику та ефективно реагувати на неї? Відомий дитячий психолог Валерія Мухіна провела цілу низку експериментів щодо аналізу потреби у визнанні і, зокрема, встановила кілька цікавих особливостей. Діти, які отримували достатньо визнання в родині, здатні витримувати конкуренцію, легко ставляться до успіхів інших і щиро радіють їм. Дітлахи ж, позбавлені такого досвіду, є більш конкурентними й нетолерантними в спілкуванні з однолітками, оскільки прагнуть будь-що виграти та здобути перемогу заради похвали дорослих. Така поведінка характерна для них переважно в ситуаціях очікуваної перемоги, коли вони відчувають власні сили або перебувають на своїй території. Якщо ж дитина передбачає можливість програшу, вона намагатиметься не ризикувати зайвий раз, не пробувати нового, аби не наражатися на критику та неприйняття, адже «невизнані» діти доволі важко переживають ситуацію неуспіху.

Так, задоволення потреби у визнанні сприяє прийняттю як критики, так і успіхів інших людей, визнанню того, що хтось може вміти і знати стільки, скільки я, навіть більше. Визнання забезпечує впевненість дитини щодо власних здібностей, сили характеру, добрих якостей, інших чеснот і призводить до того, що вона не сприймає ровесників як конкурентів, а критику дорослих як бажання принизити, вказати на помилку чи порівняти з кимось на його користь. Критику сприймають як інформацію до роздумів, яку можна використати, щоб навчитись нового та розвивати свої здібності. Звісно, зараз не йдеться про нетолерантну чи неконструктивну критику, яку, на жаль, подекуди можна почути в наших школах. Будь-які зазіхання такого плану «визнані» діти відкидають. Тому все частіше можна почути й побачити малюка, який з гордо задертим підборіддям говорить, наприклад, вчителю: «З дітьми так не можна розмовляти!»

Потреба у визнанні є природним прагненням дитини почуватися впевнено щодо своїх дій та вчинків, і саме ця впевненість в майбутньому відіграє основну роль в здатності приймати конструктивну критику, знаходити раціональні зернята в критиці не дуже толерантній та відкидати неконструктивні зауваження і зазіхання.

Катруся закриває вуха, і це дуже дратує її мачуху. Та червоніє і надувається. Каті здається, ще трохи — і її обличчя роздується, наче повітряна кулька, і лусне — ба-бах! Катя уявляє собі це, а також як мачуху викрадають інопланетяни, зачаклує на мовчанку добра відьма, як її переїздить автобус, тільки це, останнє, секрет. Просто одні затулені вуха Каті не допомагають, а якщо мачуха лопається в уяві або з нею стається ще щось, тоді й справді стає тихіше і не чути отих: «Як ти могла?!», «Що за кара небесна?!», «Руки-крюки!», «Толку не буде!».

Катя розуміє, що мачуха хоче як краще, вона чує і розуміє і тата, і бабусю. Вона знає, що в мами двоє маленьких близняток і для всіх краще, якщо Катя трохи поживе з татом і його Тамарою, яка працює вчителькою і має підтягнути її, Катрусю, з усіх предметів. Катя все знає, але найбільше зараз мріє зробитися глухою, щоб не чути постійних криків. А потім, коли мама візьме її назад, можна буде знову мати слух. Каті дванадцять. Вона доросла і все розуміє. Тато довго пояснював, що любить її, свою дочку, і мама любить. Просто житимуть вони окремо, мама — з Геною, а тато — з Томою. І в неї, у Катрусі, буде два тата і дві мами, більше, ніж в інших діток.

Катя не хоче більше, вона хоче все назад, коли ніхто не вчив її вчитися, коли всі були заклопотані і нікому було перевіряти домашні завдання. Вона хоче, щоб вчителі були лише в школі і щоб Тома луснула, наче повітряна кулька. Катя інколи підозрює, що Тома не така й вже погана мачуха. Вона купує їй цікаві книжки, її можна попросити ще, бо читати дітям на користь. До того ж Тома, напевно, піклується про неї. Водить на всі гуртки, бо таку роззяву, як Катруся, не можна саму пускати. Записала на ковзани, бо не можна ж рости такою незграбою. Погодилась взяти з собою і татом в Болгарію на море, щоб перетворити на подобу дитини цю білу моль. А ще Тома робить з нею уроки, і це найгірше, що може бути у світі. Катруся інколи думає, що вона тупа, а інколи — що тупа Тома.

Чи можна, критикуючи, піклуватись про дитячу потребу у визнанні? Так, якщо ця критика є конструктивною, підтримує віру в себе та допомагає долати труднощі.

Зрозуміло, що критика — це завжди оцінка з позицій правильно-неправильно та вказівки на те, що не вдалося і треба змінити або зробити інакше. Якщо ця критика гостра, нещадна, якщо критик не підказує виходу з ситуації та ще й ображає чи принижує — ідеться про критику неконструктивну. Якщо ж помилки аналізують з позицій «Чому це вчить?» та «Як можна зробити краще?», а в словах співбесідника повага й прагнення допомогти — це добра конструктивна критика.

На жаль, якщо дитині не вистачає досвіду підтримки та визнання, а дорослі, які її оточують, вдаються виключ­но до критики першого штибу, то, навіть якщо на її шляху зустрінеться хтось, хто вміє критикувати необразливо і безпечно, вона не покаже іншої реакції, ніж пасивна (тривога, плач, зневіра) або агресивна (злість, неприйняття, образа). Критикувати неконструктивно означає кривдити дитину, не піклуватися про її потребу у визнанні. Незадоволення ж цієї потреби призводить до відсутності внутрішнього фундаменту, базової впевненості в доцільності та корисності своїх вчинків, вміння самому оцінювати результат, аналізувати його та накреслювати власні перспективи розвитку. Чому? Бо відсутність конструктиву — це відсутність виходу, рішення, загальна оцінка особистості як не здатної зробити щось вартісне.

Дані психологічних досліджень свідчать про те, що надмірна критика провокує не лише тривожність і невпевненість у своїх силах, а є одним із факторів ризику виникнення такого поширеного дитячого розладу, як синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Також з надмірною батьківською критикою пов’язують розвиток перфекціонізму та схильність до суїциду, особливо у підлітковому віці.

Конструктивна критика, навпаки, — інструмент роз­витку, оскільки спрямована на допомогу зробити краще й отримати визнання. Ба більше, конструктивна критика сама по собі несе визнання якщо не результатів праці, то зусиль та майбутніх досягнень.

Одна з моїх дипломниць проводила серію простих експериментів з другокласниками на уроках малювання. Відразу зауважу, що жоден малюк не постраждав, оскільки нічого, з чим би діти не стикалися в реальному житті, не робилося. Так от, діти малювали на вільну тему аквареллю, а їхні малюнки оцінювали. Частині дітей ставили оцінку без жодних пояснень, просто бал у кутику малюнка та в журналі. Щодо малюнків іншої частини дітлахів, то, перед тим як поставити оцінку, вчителька вдавалася до конструктивної критики (говорила, що вдалося, що ні та що наступного разу можна було б зробити краще і як саме цього досягти). Потім дітям пропонували подарувати малюнки батькам. Наступного дня, коли батьки приводили малюків до школи, їх запитували, чи отримали вони подарунок та чи ділилися діти враженнями про сам процес малювання. Виявилося, що всі діти, чию роботу критикували, зробили батькам презент і що більша частина з них з радістю розповідала, що в цьому малюнку зображено найкраще, а що наступного разу буде вдосконалено. Дітлахи пишалися собою й говорили про це. Ті ж маленькі художники, які отримали лише оцінку, або забули презентувати свої витвори батькам, або зробили це кволо та неемоційно. Цікаво, що наступного уроку, коли ситуація повторилася, один з малюків попросив вчительку не йти просто так і сказати кілька слів про його малюнок, а за ним здійнявся гул вимогливих голосів: «І про мій! І про мій!»

Отже, правильна критика, яку здійснюють значимі для малюка люди, ніби правильний мед, який роблять правильні бджоли: вона не просто констатує факт, а сприяє розвитку здібностей та особистісному зростанню. Діти, які брали участь в експерименті моєї дипломниці, отримали конструктивну критику і змогли не лише усвідомити, що та як вони робили під час малювання, а й відчули, що їхні зусилля визнали, їм самим приділили увагу, а їхні малюнки не просто оцінили, а відзначили найкраще в них. Те, що діти, які не отримали зворотний зв’язок, одностайно почали вимагати його, також свідчить про те, наскільки важливим для малюків є визнання їхніх зусиль.

У підготовці психотерапевтів критика є обов’язковим компонентом. Ми вчимося, практикуємося одне на одному, переходимо до роботи з реальними клієнтами під наглядом супервізорів (психотерапевтів високої кваліфікації) та постійно зустрічаємось у так званих групах рівних — групах колег, де аналізуємо випадки та напрацьовуємо навички. Так от, всюди має місце критика, яку ми називаємо «зворотний зв’язок». Тому ми говоримо одне одному про те, що сподобалось (для того щоб визнати те, що зроб­лено добре), та про те, що можна було б зробити так само гарно, але в інший спосіб (для того щоб розширити обрії). Після цього зауважуємо і помилки, причому намагаємося зробити це так, щоб людина сама збагнула, у чому річ, а тому спочатку запитуємо: «А що тобі не вдалося?», «Як ти думаєш, чи не помилився?», «Що можна було б зробити краще?» Потім підказуємо шлях виправити зроблене, але, знову ж таки, після запитань, бо зазвичай людина сама знаходить відповідь і не потребує підказок для того, щоб вийти зі скрутної ситуації, знайти варіанти та способи вирішення проблем. На завершення ми завжди говоримо про зони розвитку або точки зростання — ті сходинки професійної майстерності, які нам ще треба опанувати.

Думаю, що батькам, а також вихователям дошкільних закладів, вчителям шкіл та тренерам гуртків було б не зай­вим пройти підготовку в наданні подібного зворотного зв’язку, адже тоді їхня критика слугуватиме мотивації та розвитку, а не навпаки.

Отже, якщо говорити про правила конструктивної критики дітей, то перше, відоме й описане в усіх книжках: критикуємо вчинок, а не особистість. Усе, що дитина робить, може оцінюватися з позицій правильно чи ні, тому що помилки в діяльності можна виправити, навичку вдосконалити, а здібність розвинути. Будь-які ж зазіхання на особистість — ярлики, прізвиська, кпини, — замість того щоб допомогти вдосконалитись, вселяють зневіру в собі та образу на критика. Якщо згадати історію Катрусі, то мачуха кожен свій вчинок, навіть зроблений в інтересах дитини, супроводжує нападами на особистість («роззява», «незграба», «біла моль»). Звісно, дівчинка не матиме поваги ні до неї, ні до її піклувань.

Друге правило конструктивної критики: вказувати не лише на недоліки та помилки, але й обов’язково на те, що вдалося, зроблено гарно та правильно. Одна з моїх клієнток жалілася, що найважче їй дається саме це — знайти хороше. «Ну що доброго в тому, що вона порізала портьєри, аби зробити ляльці сукню?» По-перше, важливо розрізняти ситуацію, коли ми оцінюємо результати діяльності дитини, і ситуацію, коли сваримо її за якийсь не дуже добрий вчинок. Перше потребує конструктивної критики, і в цій ситуації завжди можна знайти, що помітити та відзначити. Друге потребує встановлення меж дозволеного, і в цьому випадку для дітей діє правило, що незнання меж і відсутність попередніх заборон звільняє від покарання. Зрештою, дочка моєї клієнтки й уявити не могла, що сукні для принцес роблять не з портьєр, до того ж сукня ніби вийшла дуже симпатична.

Третє правило: жодних діагнозів та негативних прогнозів, натомість вказуємо на перспективи, можливості, майбутні досягнення й успіхи. Діти, які чують, що їм обов’язково все вдасться, що вони вже зробили багато, навчились чогось важливого і тепер треба лише продовжувати, щоб отримати гарний результат, — такі діти щеплені від дрібних невдач і готові виправляти помилки. Пригадуєте кинуте мачухою Каті: «Толку не буде!»? Щоразу, говорячи дитині щось подібне, ми руйнуємо її віру в себе, а тому жодних негативних передбачень, натомість: «Все вийде!» та «Я вірю в тебе!». Інсталяція успіху та надії є обов’язковим елементом конструктивної критики дітей.

Четверте: показати, що і як можна зробити, накреслити алгоритм дій, дати підказку, вказати напрямок думки, запропонувати варіанти. Цим принципом я завдячую своєму науковому керівникові. Щомісяця він збирав нас на аспірантські години, для того щоб обговорити роботи, дослідження, експерименти, аби ми могли чути, бачити і вчитися одне в одного. Так от, щоразу, коли хтось вказував на недоліки в чиїйсь роботі, ми чули: «Легко сказати “не так”, скажи, як треба, запропонуй варіанти». Саме в пропозиціях колег і спільному обговоренні пропозицій і народжувалися цікаві ідеї, планувалися дослідження й реалізовувалися плани. Отже, накреслити шлях виходу — ще одна умова конструктивної критики.

Також ми маємо говорити про конкретні речі; критикувати тоді, коли в цьому є нагальна потреба; не вдаватись до зайвої критики в присутності інших (особливо дуже значимих для дитини осіб); давати зворотний зв’язок спокійно та доброзичливо, без зайвих емоцій та інтонацій на зразок презирства, зневаги чи байдужої відстороненості. Варто пам’ятати, що балансувати між успіхами й невдачами необхідно на користь перших, а якщо це неможливо, тоді на допомогу має прийти доброзичливе й впевнене накреслення перспектив. Загалом усі правила щодо конструктивної критики мають базуватися на тому, як допомогти дитині, вселити в неї впевненість і готовність до нових звершень.

У Тимофійка опустились руки. Він точно знав, що його вже нічого не врятує, він підвів команду, омріяний фестиваль йому не світить, а Макса можна викинути на смітник. У Макса погоріли всі плати. Як так сталося? Не важливо! Винен, звісно, він, Тимофій, бо це його робота. Як бути з уже купленими білетами? Як сказати татові? А Євгену Петровичу — як?! Під вечір у нього підвищилась температура, а зранку Тимофія поклали в лікарню.

Лікар призначив крапельниці й мультфільми. Тато притяг планшет, і вони всією палатою дивились улюблених Тимофійкових «Трансформерів», от тільки хлопчику було від цього не легше. Температура знову підвищилась, і лікар заборонив «Трансформерів» і наказав дивитись щось легке на кшталт «Тома і Джері» або «Ну, постривай!». У якому столітті народився і виріс цей лікар?! А ще він сказав, що роботи — це дрібниця, що здоров’я важливіше, що роботехнічний фестиваль, і їхня команда, і конкурс, на який мав їхати Макс, — теж дрібниці. Мовляв, треба все забути і одужати! Температура ніяк не хотіла триматись норми, тільки збивали — вистрибувала червоною цівкою термометра знову. Крапельницю не відключали цілий день. Мама плакала, а тато спересердя викинув скаліченого Макса за вікно. Лікар запропонував батькам подумати про реанімацію.

Коли прийшов Євген Петрович з хлопцями, Тимофійкові боліла голова і пливло в очах. Хлопців не пустили до нього, але Євген Петрович казав, що вони тут і що він, Тимко, незважаючи на все, поїде з ними на фестиваль. Сказав, що Макс поїде також, точніше, його двійник, бо ці дні, доки Тимко вилежувався в лікарні, хлопці зробили все начиння для нового Макса за кресленням Тимка. Але збирати не будуть, і це принципово, бо автор Макса Тимко і він сам має це робити, і везти Макса на фестиваль теж має сам. Якщо не встигне, то це можна буде зробити і на місці, бо конкурс буде в останній день.

Тимофійкова команда на конкурсі увійшла до півфіналу, а Макс отримав спеціальну нагороду — «Найоригінальніше технічне рішення».

Пам’ятаю, як в старших класах я не справлялась з якоюсь задачею з фізики й прийшла пізно ввечері до батьків по допомогу, бо виконане завдання треба було принести на перший урок. Мої тато з мамою — випускники Одеської академії холоду, тож простих розв’язань тієї задачі ніхто не знайшов. Досі пам’ятаю, як сиджу між ними в ліжку, а вони навперебій тицяють пальцями в зошит, креслять там і пояснюють мені, що таке логарифми і як саме їх треба брати, щоб розв’язати цю задачу. Вчителька поставила «незадовільно», бо логарифмів ми ще не проходили і цю задачу треба було розв’язувати іншим способом. Ця «двійка» моїх батьків не задовольнила, і вже наступного дня нетямуща вчителька слухала нотацію про те, що в дітей треба вірити, а я, попередньо надресирована, пояснювала їй все, що знаю про логарифми. Після цього мене, абсолютного гуманітарія, записали у фізичний гурток. А ще я збагнула: якщо не знаю рішення, то можуть бути варіанти.

Насправді ми, дорослі, доволі часто обмежуємо своїх дітей у варіантах дій та рішень. Схема «правильно-неправильно», «можна-не можна», «доцільно-недоцільно» міцно засіла в нашій свідомості, а отже, щоразу, як дитина робить щось не так, ми або змушуємо її повертатися до правильного зразка, або просто забороняємо робити щось. Пірамідки мають бути складені верхівкою догори у міру зростання розміру кружалець, писати треба з нахилом у правий бік, дружити з тим, хто гарно вчиться, виш для навчання обирати з огляду на економічну перспективність майбутньої професії. У результаті стаємо батьками дітей, які мають світоглядну особливість, що отримала назву «нетолерантність до невизначеності», а також повсякчас потрапляють у тупикові ситуації. Адже якщо правильного, дозволеного й доцільного рішення немає, то іншого не існує: усе — тупик.

Величезна кількість моїх маленьких клієнтів і справді не вміють бачити вихід, якщо щось іде не за планом. Вони засмучуються, плачуть, впадають у розпач і відчай та можуть по-справжньому захворіти, як Тимофійко, чия зворушлива робото-історія починає цю тему. Найприкріше, що найчастіше діти не бачать виходу з ситуацій неуспіху та невдач. Тимко просто не міг знайти способу порятунку свого Макса, бо часу для того, щоб відновити його власними зусиллями до фестивалю, у хлопця не було. Що зробили найближчі дорослі та разом з ними лікар — порадили забути та відволіктись. Як можна забути те, на що були спрямовані всі зусилля, як можна відволіктись на мультики від власної мрії?! Врятував ситуацію тренер, але якби не він, якби не варіанти дій, сплановані і запропоновані ним (поділити роботу між гуртківцями, показати, що часу до конкурсу більше, ніж здається) — що було б з Тимком та його мрією?

Я познайомилась з Тимофійком, його роботом Максом та батьками вже після цієї події. Батькам в лікарні порадили консультацію в психолога через те, що малюк занадто сильно відреагував на стрес. З’ясувалося, що це було не вперше, а ще — що Тимко та його тато — фаталісти. «Нічого не поробиш», а також «Усе, виходу нема» — їхні примовки-пара­зити. Так-так, є слова-паразити, а є фрази, які ми вживаємо, програмуючи себе на певне світосприйняття. Уперше від них оте «Нічого не поробиш», я почула, коли ми планували малювати аквареллю і не змогли набрати води в туалеті, бо її відключили. «Нічого не зробиш», — сказав тато. «Усе», — підсумував нахнюплений Тимофій, який якраз збирався намалювати для мене місячний пейзаж, щоб показати, у яких умовах працюватиме Максів наступник, коли Тимко виросте та сконструює його. Хлопчик усівся на стільці, відклав непроливайку, відсунув фарби, зітхнув і запитав приречено: «Що робитимемо натомість?» На моє: «Звісно, малюватимемо!» — відреагував мляво: «Олівцями чи фломастерами буде зовсім не те». — «Малюватимемо фарбами. Як думаєш, де можна взяти воду?» — «Ніде, її в крані нема». — «А де може бути?» У результаті двоє дорослих та один малюк придумали десять способів, де роздобути рідину. Вибрали ми найпростіший — зайти в сусідній офіс та попросити скляночку води з кулера, однак на те, щоб завершити малювання, часу так і не вистачило, бо психолог, тато і малюк реготали від варіантів вододобування, які спочатку й на думку нікому не спали. Спочатку перебрали раціональні — спуститись в туалет на поверх нижче, сходити в супермаркет за водою, піти в сусідній офіс або в сусідній будинок і попросити скляночку води; потім трохи радикальніші — вилити воду з-під квітів, набрати у фонтані, який дзюрчить через дорогу; далі — найсмішніші — зачерпнути в калюжі біля під’їзду або наплювати чи напісяти безпосередньо в непроливайку. Останній варіант, хоч і був найсмердючішим, але здавався найкрутішим, оскільки допоміг би відтворити аміачну атмосферу далеких планет, на які й мав літати майбутній робот. Інколи робота дитячого психолога може здаватися несерйозною, так воно і є. Ми робимо несерйозні речі заради серйозної мети. Моєю задачею було показати і татові, і Тимку те, що виходів завжди більше ніж одна безвихідь, та створити для малого ситуацію успіху й визнання, адже більшість варіантів придумав саме він.

Діти, які не мають варіантів виходу з ситуації, варіантів рішень, які не бачать їх та не можуть знайти через недостатність власного досвіду, а також через відсутність підказок та підтримки з боку дорослих, ризикують мати ту особливість світосприйняття, яка має назву «нетолерантність до невизначеності» і характеризується тим, що людині дуже важко справлятися з будь-чим, на що вона не може вплинути, чого не може передбачити та контролювати. Щоразу, коли щось іде не за планом, такі діти та дорослі відчувають доволі сильну тривогу, через що не здатні знайти бодай якогось рішення. Толерантність до невизначеності, навпаки, пов’язана зі здатністю людини почуватися впевнено і спокійно в будь-яких складних ситуаціях, бачити вихід, вміти покладатися на себе, продукувати та реалізовувати нестандартні ідеї. Власне толерантність до невизначеності дозволяє дитині не відступати й знаходити рішення в ситуаціях, які здаються невирішуваними, сприймаючи їх з легкістю, як своєрідну захопливу гру. Дослідження показують, що дітлахи, яких батьки стимулювали досягати поставленої мети, використовуючи всі можливі, а не лише найкращі та правильні способи, продукують більше ідей, здатні до нестандартних рішень, а також в кілька разів легше витримують стрес та критику. Девід Джонасен та Барбара Грабовські доводять, що толерантні до невизначеності діти є набагато успішнішими за інших, зокрема: у ситуаціях ви­вчення іноземних мов (легко включаються в контекст, знаходять нетипові способи запам’ятовування слів, не мають тривоги, пов’язаної з неправильністю говоріння); у ситуаціях вирішування нестандартних проблем (легко відходять від типових сценаріїв і пропонують нові); у ситуаціях критики та контролю з боку дорослих (сприймають критику як джерело нових ідей, якщо ж вчитель чи інший дорослий наполягає на своєму варіанті дій, то зазвичай такі дітлахи просто пропускають його слова повз вуха).

Пригадаймо в цьому контексті улюбленців дітлахів Карлсона та Пеппі Довгу Панчоху. Толерантніших до невизначеності книжкових персонажів, ніж ці, створені Астрід Ліндгрен, напевно, і не знайти, вони творчі, непередбачувані, феноменально стійкі до будь-яких критично-­виховних впливів дорослих, причому вміють лишатися в гарному настрої, незважаючи на будь-які життєві перипетії. Варто лише згадати Карлсонове ставлення до дрібних невдач: «Дурниці, не варто й згадувати!»

До речі, розвиток толерантності до невизначеності є гарною профілактикою багатьох психічних розладів, зокрема тривожних та панічних станів, генералізованого тривожного розладу. У психотерапії ми спеціально створюємо своїм клієнтам такі ситуації, щоб вони могли переконатись у власній здатності знайти гарне рішення.

Отже, як розвивати толерантність до невизначеності? По-перше, відмовитись від готових шаблонів у будь-чому. Щоразу, коли дитина прагне зробити щось по-своєму, не наштовхуйте її на правильне рішення, дайте можливість експериментувати, пробувати, підкиньте кілька ідей, поцікавтеся, чи не існує інших варіантів. Це стосується і навчальних задач, і творчості, і звичайних життєвих ситуацій. Адже якщо треба сходити в магазин за продуктами на вечерю, а на вулиці сильний дощ, то вирішувати цю проблему можна, думаючи щонайменше в трьох напрямках: як потрапити до магазину, мінімально намокнувши (таксі, дощовик, парасоля); де взяти продуктів, якщо не йти в магазин (замовити доставку додому, попросити у сусідів); як приготувати вечерю, якщо продуктів нема (замовити в ресторанчику, піти в гості до сусідів, відкрити консервацію або знайти ще щось). Звісно, бувають випадки, коли діяти потрібно за правилами (наприклад, переходити дорогу на зелене світло), але тут ідеться не про типові життєві ситуації, а про ті, коли виникає проблема, яка потребує вирішення.

По-друге, варто відмовитись від оцінки подій як хороших чи поганих. Чорно-біле сприйняття реальності лише посилює неспроможність бути гнучкими та нестандартними. Допоможіть дитині бачити світ у кольорах, що б і коли не сталося. Навіть найсумніша подія має інші кольори, крім чорного. Хвороба героя нашої теми Тимофійка — це погано й сумно, але якби не вона, хіба відчув би хлопець таку дружню підтримку? Та сама ситуація з тим, що перекрили воду, — ми не змогли відразу почати малювати, але знайшли купу рішень і добряче посміялися.

Третє і найочевидніше — толерантність до невизначеності формується саме в ситуаціях невизначеності. Коли все зрозуміло і все можна передбачити, ні в кого не виникає потреби шукати нових рішень. Тож — віват, невизначеність! Шукаємо її та невмисне створюємо для наших дітей. Ми, наприклад, завтра плануємо піти в похід, хоча за прогнозом дощ. А ви?

«Швидше, копухо!», «Тебе лише за смертю посилати!», «Не дитя, а черепаха!» — на все це Оксанка лише гірко зітхала. Ні, вона дуже старалась і бути швидшою, і не губити нічого, і робити все правильно, але в передчутті, що от-от почує мамине дратівливе «Ти знову копаєшся?», губилась, плутала одне з іншим і лише затягувала час. Загалом Оксанка так звикла за свої чотирнадцять років всюди запізнюватися, нічого не встигати та мати купу кпинів з цього приводу, що на інше й не сподівалась.

«Я повільна і незграбна. Бабуся каже, що це генетика». Оксанка ніби і змирилась зі своєю генетикою, але щоразу у відповідь на мамині підганяння чи татів невдоволений погляд в очах з’являються сльози, а разом з ними виникає образа на батьків, які, самі швидкі, примудрились народити її з такою генетикою.

У класі, наприклад, коли її ніхто не підганяв (а таке траплялось нечасто, бо і вчителі, і діти маминими стараннями знали, що вона «черепаха» і «копуха»), Оксанка могла виконати якесь завдання навіть швидше за інших. А ще вона страшенно вперта й саме тому завжди перша заучувала англійську лексику, тренувалася в чергових формулах тригонометрії та з легкістю рахувала валентності. «Усі діти як діти, а ти все попою береш», — і тут додавала мама хмизу до образ, відбираючи в Оксанки книжки та вимикаючи світло в її кімнаті, коли та засиджувалась над чимось цікавим та складним.

А ще Оксанка дружить з хлопцем на ім’я Степан, і їй дуже хотілось, щоб він ніколи не довідався про її генетику. А тому ні мама, ні тато, ні навіть бабуся довго не були знайомі з ним та навіть не чули про нього. Усе сталось ввечері, коли Степан проводжав її з англійської. Мама визирнула з балкона: «Скільки можна товк­тись під вікнами?! Чого копаєшся? Давай додому вже, черепахо!» Хлопець підвів голову, вийшов так, щоб його добре будо видно, і доволі голосно сказав: «Однією фразою ви тричі образили свою дочку. Не думаю, що швидкістю думки можна компенсувати вихованість!» Оксанка ледь не зомліла й збагнула, що закохана.

Інколи для того, щоб знайти краще рішення, не вистачає якоїсь хвилини; для того щоб відновити рівновагу — однієї миті; для того щоб виправити помилку — вдалого моменту. Усе, чого потребують діти, аби вивчити складне, опанувати якусь навичку, розвинути вміння, винайти цікаве чи навіть зробити відкриття, яке переверне світ, — це лише час. І в цих словах немає жодного перебільшення. Будь-яка фізично та психічно здорова дитина здатна опанувати будь-яку діяльність на достатньому рівні лише за однієї обов’язкової умови — достатньої кількості часу. Час стирає межі між гуманітаріями і математиками; дітьми з вродженою гнучкістю чи стрибучістю й тими, хто таких здібностей не має; між малюками, здатними точно розрізняти висоту звуку, і тими, кому «ведмідь на вухо наступив»… Час, а також батьківська підтримка й задоволення потреби у визнанні. Лазити по скелях, ковзати по льоду, витанцьовувати найскладніші па на паркеті, брати логарифми, писати вірші, оволодіти іноземною мовою — усе це може кожна дитина, якщо ми, батьки, вгамуємо своє нестримне бажання бачити дитячі успіхи тут і зараз, не поспішатимемо й тим самим створимо своїм дітям умови для досягнень і визнання.

Я вже згадувала про систему шкільної освіти в Фінляндії, зокрема про те, що там не існує неуспішних дітей, а також про те, що ніхто не лишається в одному й тому ж класі другий рік. Усе просто: дітей ніхто не порівнює між собою за допомогою оцінок, вони існують лише для того, щоб дитина могла відстежити свій власний рух. Кожен отримує завдання, які він здатен вирішити, і рухається далі лише тоді, коли готовий до цього. Дітям створюють умови не для накопичення знань, а для розвитку, причому у власному темпі.

У контексті того, що Фінляндія вже кілька років тримається в лідерах шкільного освітнього рейтингу, у «Фейсбуці» піднялася дискусія. Мовляв, цікаво, за якими критеріями цю кращість визначають, адже нобелівських лауреатів там один-два і край, а в круті європейські виші фінів вступає не більше, ніж українців. Що ж, одними з критеріїв міжнародної оцінки якості освіти є мінімальний розрив між слабкими і сильними учнями, а також здатність дітей ефективно використовувати отримані в школі знання в реальному житті. Так от, у Фінляндії ці показники найвищі у світі. Фінські діти почуваються компетентними та визнаними, а інформацію, засвоєну в школі, вважають корисною й необхідною для життя. Україна, як і більшість пострадянських країн, за цими критеріями пасе задніх.

На жаль, ми, батьки, часто припускаємося тих самих помилок, що й школа, у традиціях якої ми виросли: квапимо власних дітей, вимагаємо бути сильнішими, вищими, спритнішими. Традиційно ми підганяємо дітлахів щодня, збираючись у дитсадок, школу, магазин чи до друзів. Вимагаємо від них швидше виконувати домашні завдання, швидше думати, швидше відповідати. Просимо не квапитись із прибиранням та іншою допомогою по дому. Не витримуємо та відбираємо конструктори й усілякі інші ігри та крутиголовки, щоб швидше прибрати самим. Подекуди самі вдягаємо, збираємо та даємо готові відповіді, бо не витримуємо затягування справ. І звісно, віддаємо в найрізноманітніші гуртки та школи раннього розвитку, щоб цей самий розвиток пришвидшити. Також досі є популярним віддавати дітлахів до школи раніше, ніж ці самі школи рекомендують.

У кожного з нас, звісно, свої власні мотиви, але переважна більшість з них пов’язана зі страхом, що дитина буде гіршою за своїх ровесників, не встигатиме, не справлятиметься, матиме проблеми в навчанні та зрештою не вступить до гарного вишу і не матиме достойної освіти. Саме через це дітлахи перебувають у ситуації постійного стресу, тим гострішого, чим сильнішими є наші намагання прискорити час та отримати швидші результати.

Так, Оксана, про яку я згадала на початку теми, уже звикла вважати себе черепахою-нерозторопою та вже має тривогу, яка псує їй життя. Батьки, які лише прагнуть бачити дочку жвавішою, зовсім не помітили, що причини забудькуватості, повільності, розгубленості, а також тривожності саме в їхньому ставленні, намаганні обігнати час, підштовхнути дитину, пришвидшити.

Дозволити дитині жити в своєму темпі — краще, що можна зробити для її гармонійного розвитку. Ідеться перш за все про віковий темп — у певному віці діти просто не готові до виконання деяких завдань, які ми ставимо перед ними. Ця неготовність передусім пов’язана з особливостями розвитку нервової системи. Дозрівання мозку відбувається поступово, і ті структури, які відповідають за емоційний контроль і вольову регуляцію, дозрівають пізніше. Якщо ж ставити перед дитиною задачі, які не відповідають її віку (наприклад, вчити читати у два роки або в п’ять вимагати повного самоконтролю), то надмірний приплив крові до лобної кори головного мозку — а саме з її діяльністю пов’язане ефективне виконання таких завдань — применшить кровопостачання нервових центрів, які відповідають за дихання, травлення, серцебиття. Дитина ризикує отримати спазм судин, порушення сну, головні болі та інші проблеми.

По-друге, необхідно враховувати індивідуальний темп нервової діяльності дитини, ту швидкість нервових процесів, яка закладена генетично й не може особливо змінюватись протягом життя. Нервова рухливість є різною, і ті, кого називають флегматиками, завжди поступатимуться холерикам у швидкості реакцій. Але це в жодному випадку не пов’язано ні з інтелектом, ні з рівнем знань, ні зі здатністю розв’язувати задачі. Зі швидкістю реакцій — так, діти з високою швидкістю проходження нервового імпульсу першими підносять руку для відповіді, однак, якщо повільному малюку створити спокійні умови для засвоєння матеріалу, він знатиме не менше й даватиме правильні рішення. Варто лише подивитися на Оксану, яка краще за інших знає англійську та розв’язує тригонометричні приклади. Секрет простий: час на підготовку, який дівчинка знаходить сама для себе вдома. Оксану до мене привела бабуся. Хотіла налагодити стосунки між онукою та батьками, переймалась тим, що ті заборонили дівчинці дружити з хорошим хлопцем, і повсякчас згадувала про її генетику. Єдине, про що ми домовились з бабусею, — час від часу вона забиратиме онуку до себе і дозволятиме їй бути «черепахою» без жодних підганянь.

По-третє, важливо дозувати завантаженість дитячого дня, стежити за тим, щоб графік навчань і тренувань не був занадто інтенсивним і виснажливим. Так, вчені з університету Південної Каліфорнії під керівництвом Мері Іммордіно-Янг дійшли висновку, що лінощі є дуже корисними для нашого мозку, зокрема періоди спокою та релаксації призводять до того, що активуються нейронні мережі, які сплять в ситуації його інтенсивної діяльності. І саме активація цих мереж дає можливість дітям дійти неординарних рішень та стимулювати творче мислення. Також періоди лінощів та відпочинку сприяють запам’ятовуванню раніше вивченого матеріалу. Дослідники помітили, що діти, які мають достатньо часу для повноцінного відпочинку та розмірковувань про власне життя, є більш мотивованими до навчання, ніж їхні перевантажені ровесники, демонструють нижчий рівень тривоги, мають кращі академічні результати, а також у них розвинені навички планування майбутнього.

Отже, перше, з чим нам, батькам, варто змиритися та прийняти, — це той факт, що дитина не може бути швидшою сама за себе. Вікові можливості, індивідуальний темп та потреба у відпочинку — фактори, на які треба зважати, якщо ми хочемо дати дитині можливість мати досягнення, а не невдачі, успіхи, а не повсякчасне відчуття, що вона не встигає й не справляється. Одного мого маленького клієнта мучили нічні жахіття, у яких він повсякчас щось забував, кудись не встигав, щось губив, ламав чи робив не так, як треба. Восьмирічний малюк майже щоночі не­спокійно спав і прокидався спітнілий та в сльозах. Трохи легше йому було на канікулах, коли він з родиною виїж­джав з міста, а також під час хвороб, однак і тоді інколи хлопчик підхоплювався вночі з відчуттям, що чогось не встиг зробити. Ситуація розв’язалась з відмовою від гуртка з легкої атлетики та переходом у секцію з боротьби. Сон налагодився десь за півроку, коли малюк став забувати постійні невдоволені крики свого першого тренера.

При складанні розкладу, плануванні дитячої активності, визначенні навантаження варто орієнтуватися не стільки на те, щоб дитина була постійно занята чимось корисним, скільки на те, щоб вона мала час для повноцінного відпочинку і навіть трохи для лінощів. Постійна біганина від секції до секції призводить лише до перевтоми, стресу та зниження ймовірності досягнень, яких ми так прагнемо. При перевірці завдань, плануванні домашніх обов’язків та звичайному щоденному контролі дитячого дня — дайте трохи простору й часу, вільного від себе, своїх запитань та допомоги. Нехай дитина побуде з собою та своїми думками наодинці. Прийде час, і ви ще здивуєтесь, побачивши, як вона читає книжку або вчить уроки без жодного вашого нагадування й присутності.

Останнє і найважче, з чим треба впоратись, аби навчитись давати власним дітям час для досягнень і усвідомлень, — це викинути з голови дві думки: «Моя дитина гірша за інших» та «Ми погані батьки». Саме ці думки змушують нас перевантажувати дитячий день, додавати в нього гуртків, секцій та репетиторів, підганяти своїх малюків, квапити, називати черепахами, позбавляти відпочинку й гри, повсякчас порівнювати з іншими та забувати про потребу у визнанні. Просто викиньте ростомір, за допомогою якого ви порівнюєте свою дитину з іншими, та ваги, на яких зважуєте свою батьківську хорошість. І щоразу, ловлячи себе на тому, що говорите дитині: «Ти повинен…», відразу спитайте себе: «Кому?» Адже наші діти нікому й нічого не винні, а їхня єдина життєва задача — бути щасливими.