Викрадач тіней

Розділ 4

На зміну страху ночі прийшов страх самотності.

Я не люблю спати сам, а доводиться, бо живу я в невеличкій кімнатці під дахом великого житлового будинку неподалік медичного інституту. Учора мені виповнилося двадцять. Із тим клятим запасом у шкільному навчанні я змушений був відсвяткувати це без друзів, бо не мав часу їх завести. Розклад у медиків щільний.

Дитинство моє залишилося два роки тому під каштаном, у шкільному дворі школи маленького містечка, де я зростав.

Мама прийшла на вручення атестатів, цього разу на роботі її підмінила одна з колег.

Можу присягтися, що за шкільною огорожею бачив постать батька, але мені, мабуть, примарилося, в мене завжди була буйна уява.

Я полишив дитинство на дорозі до школи, де осінні дощі періщили мою спину; на горищі, де розмовляв з тінями, розглядаючи фотографії моїх батьків ще з тих часів, коли вони кохали одне одного.

Я залишив дитинство на пероні вокзалу, прощаючись із найкращим другом, сином кондитера, обнімаючи маму й обіцяючи приїхати, щойно зможу.

Тоді на пероні вона заплакала. І навіть не відвертала обличчя. Я вже не був хлопчиком, якого вона хотіла захистити від усього: і від своїх сліз, і від туги, яка не відступала від неї.

Висунувшись із вікна вагона, коли поїзд рушив, я бачив, як Люк узяв її за руку, щоб розрадити.

Світ став навиворіт, бо саме Люк повинен був їхати в цьому купе, саме він мав неабияку схильність до природничих наук, а з нас двох саме я мусив би присвятити себе медсестрі, яка присвятила життя людям і своєму синові.

Четвертий курс медінституту.

Мама вийшла на пенсію. Тепер вона допомагає в муніципальній бібліотеці. По середах грає з трьома подругами в белот.

Вона мені часто пише. Між денними лекціями й нічними чергуваннями в мене не залишається часу їй відписувати. Двічі на рік вона приїздить до мене. Восени й навесні вона зупиняється в невеличкому готелі біля університетської клініки й ходить по музеях, поки я не звільнюся.

Ми йдемо гуляти вздовж річки. Протягом тих прогулянок вона розпитує мене про життя та дає силу-силенну порад, як стати справжнім гуманним лікарем, їй це здається так само важливим, як і бути хорошим лікарем. За сорок років роботи яких тільки лікарів вона набачилася, з першого погляду вона може розпізнати тих, для кого кар’єра важливіша за зцілення хворих. Я мовчки слухаю. Після прогулянки я веду її вечеряти до невеличкого бістро, яке вона обожнює, і де неодмінно сама розплачується за вечерю. «Згодом, коли ти станеш лікарем, ти поведеш мене до великого ресторану», — каже вона, хапаючи рахунок.

Обличчя її змінилося, але очі сповнені нестаріючої ніжності. Батьки старіють до певного віку, у якому їхній образ закарбовується у вашій пам’яті. Варто заплющити очі й подумати про них, щоб побачити такими, якими вони були, ніби любов, що до них відчуваєш, має здатність зупиняти час.

Щоразу, коли мама приїздить, вона намагається навести лад у моєму барлозі. Після її від’їзду я знаходжу в шафі купу нових сорочок, а на ліжку — чисті простирадла, які пахнуть моїм дитинством.

На нічному столику в мене завжди лежить лист, який вона написала на моє прохання, і фотографія, знайдена на горищі.

Коли я проводжаю її на вокзал, вона обнімає мене, перш ніж піднятися у вагон, та так сильно, що я боюся, наче бачу її востаннє. Я дивлюся, як її поїзд зникає серед сплетіння рейок, поспішаючи до міста, де я зріс, до мого дитинства, яке залишилося в шести годинах їзди від місця, де я живу тепер.

Наступного після її від’їзду тижня я отримую листа. Вона розповідає, як доїхала, як грає в карти, і додає список книжок, які я маю негайно прочитати. На жаль, я читаю лише підручники з медицини, які студіюю ночами, готуючись до інтернатури.

Я розриваюся між чергуваннями на швидкій допомозі та в педіатрії. Хворі вимагають великої уваги. Начальник мій — дядько, що треба, професор, який може і прикрикнути. Накричати він може за будь-яку недбалість, будь-яку помилку. Але він ділиться з нами своїми знаннями, і саме це нам потрібне. Щоранку, починаючи обхід, він не перестає нам повторювати, що медицина не професія, а покликання. На перерві я купую сендвіч у кафетерії та з’їдаю його в садку біля нашого корпусу. Там чимало моїх маленьких пацієнтів, що одужують. Вони виходять подихати повітрям разом із батьками.

Саме там, перед занедбаним квадратним моріжком, життя моє зробило ще один різкий поворот.

Я дрімав на лавці. Учитися на лікаря означає боротися з постійним недосипанням. До мене підсіла колежанка, студентка четвертого курсу. Софі — дівчина яскрава й гарна, ми з нею спільники й фліртуємо вже кілька місяців, ніяк не називаючи наші стосунки. Ми бавимося в приятелів, удаючи, що не розуміємо потягу одне до одного. Ми обоє знаємо, що в нас немає часу на справжній зв’язок. Того ранку Софі вкотре розповідала мені про складного хворого. Десятирічний хлопчик уже два тижні не міг нічого їсти. У нього не було жодної патології, жодних порушень у системі травлення. Але він вивергав назад усе, що ковтав. Хлопчик лежав під крапельницею, стан його з кожним днем погіршувався. Троє психологів, яких до нього запрошували, не змогли порадити нічого путнього. Софі так переймалася тим хлопчиком, що весь час думала, як йому допомогти. Прагнучи повернути ті вечори, коли ми повторювали разом пройдене, я, не без задньої думки, пообіцяв, що ознайомлюся з його історією хвороби й подумаю, що можна зробити. Ніби ми, прості екстерни, могли запропонувати щось розумніше, ніж увесь медичний колектив цього закладу. Але який учень не мріяв би перевершити свого професора?

Софі розповідала, що малому стає дедалі гірше, коли мою увагу привернула дівчинка, яка гралася в класики на одній із доріжок. Я уважно до неї придивився й зрозумів, що вона не перестрибує з квадрата до квадрата, як годиться. Її гра полягала зовсім в іншому. Вона обома ногами намагалася стрибнути на свою тінь, сподіваючись заскочити її зненацька.

Я запитав у Софі, чи її малого пацієнта ще можна привезти сюди в інвалідному візку. Софі запропонувала, щоб я сам піднявся до нього в палату, але я сказав, що не слід гаяти ні хвилини. Сонце ось-ось мало сховатися за дахом головного корпусу, а саме воно й було мені потрібне. Софі ще вагалася, але зрештою погодилася.

Коли вона пішла, я підійшов до дівчинки й попросив зберегти в таємниці моє прохання. Вона уважно вислухала мене й погодилася.

За чверть години повернулася Софі з хлопчиком в інвалідному візку. Про його виснаженість свідчили незвичайна блідість і запалі щоки. Тепер, побачивши його, я зрозумів, чому Софі так переймається. Вона спинилася за кілька кроків від мене, і в її очах я прочитав німе запитання: «А що тепер?» Я сказав підвезти хлопчика до дівчинки. Софі так і зробила й сіла на лавку.

— Думаєш, його вилікує одинадцятирічне дівча, це і є твій чудодійний спосіб?

— Нехай він подивиться на неї.

— Вона грається в класики, чим це може його зацікавити? Гаразд, годі, я везу його в палату.

Я притримав Софі за лікоть.

— Кілька хвилин на свіжому повітрі підуть йому на користь. Думаю, в тебе є й інші хворі. Лиши його, я за ними нагляну, поки в мене перерва. Не турбуйся, нічого не станеться.

Софі пішла до дитячого відділення. Я підійшов до дітей, відстібнув хлопчика від візка й на руках переніс на моріжок. Я сів з ним на траву, спиною до призахідного сонця. Дівчинка пішла знову гратися, як ми й домовлялися.

— Чого ти так боїшся, хлопче, що ладен померти?

Він підвів на мене очі й не відповів. Його благенька тінь зливалася з моєю. Хлопчик обм’як у мене на колінах і схилився головою мені на груди. Я благав, щоб повернулася тінь із мого далекого дитинства.

Жоден дивак у світі не зміг би вигадати того, що я почув. Не знаю вже, він, а чи його тінь мені те пробурмотіла, я вже відвик від таких одкровень.

Я відніс хлопчика у візок і підкликав дівчинку, щоб вона побула біля нього, поки повернеться Софі, сам я знову сів на лавку.

Коли прийшла Софі, я їй розповів, що чемпіонка з гри в класики та її юний хворий заприятелювали. Вона навіть зуміла випитати в нього, що його так вразило, і переказала мені. Софі недовірливо дивилася на мене.

Хлопчик дуже прив’язався до кролика, який став його найближчим другом. Та два тижні тому кролик зник, а коли родина повечеряла, мати запитала, чи сподобалося їм рагу із кролика. Хлопчик відразу зрозумів, що його кролика більше немає і що він його з’їв.

Відтоді він думав лише про те, як спокутувати свою провину й приєднатися до приятеля, хоч би де він був. Можливо, перш ніж говорити дітям, що померлі йдуть жити на небо, треба гарненько подумати.

Я встав і залишив спантеличену Софі на лавці. Тепер, коли я знав причину недуги, треба було поміркувати, що можна вдіяти.

Наприкінці чергування у своїй шухляді я знайшов записку від Софі, вона наказувала мені зайти до неї, хоч би як пізно було.

Я подзвонив у її двері о шостій ранку. Софі відчинила із заспаними очима, на ній була лише чоловіча сорочка.

Вона здалася мені принадною в тому обладунку, хоча сорочка й не була моєю.

Вона почастувала мене на кухні кавою та поцікавилася, як мені вдалося домогтися правди там, де не змогли зарадити троє психологів.

Я нагадав їй, що в дітей своя мова, яку ми вже забули, свій спосіб спілкування.

— І ти подумав, що він звіриться тій дівчинці?

— Сподівався, що нам усміхнеться доля. Навіть найменший шанс вартий того, щоб його спробувати, чи не так?

Софі перебила мене, щоб присоромити за брехню. Дівчинка зізналася їй, що гралася в класики, поки я сидів із її хворим.

— Її слово проти мого, — усміхнувся я до Софі.

— Дивно, — відказала вона так само сухо, — але їй я довіряю більше, ніж тобі.

— Можна дізнатися, хто тобі подарував цю сорочку?

— Я її купила в секонд-хенді.

— Бачиш, ти так само невправно брешеш, як і я.

Софі підвелася й підійшла до вікна.

— Учора ввечері я телефонувала його батькам. Це прості селяни, вони й не підозрювали, що їхній син так прив’язався до того кролика, й аніяк не могли второпати, чому саме до нього. Вони цього не розуміють. Вони вважають, що кроликів розводять для того, щоб їсти.

— Спитай, що з ними було б, якби їх примусили з’їсти їхнього собаку.

— А який сенс їх картати, вони й так самі не свої. Мати весь час плаче, а батько — мов у воду опущений. Ти знаєш, як витягти їхнього сина з цієї безвиході?

— Можливо. Нехай знайдуть мале кроленя, таке саме руде, як і попередній кролик, і якомога швидше везуть сюди.

— Ти хочеш принести в лікарню кролика? Якщо про це дізнається головний — це ти вигадав, і я тебе не знаю.

— Я тебе не викажу. А тепер можеш зняти цю сорочку? Вона мені не подобається.

Поки Софі милася в душі, я дрімав у її ліжку, я надто стомився, щоб іти додому. Через годину їй треба було йти на чергування, а в мене попереду було ще десять годин; щоб відіспатися. Побачимося ми в лікарні. Цієї ночі ми чергували обоє, тільки в різних корпусах, я — на швидкій, вона — в дитячому відділенні.

Прокинувшись, я виявив на кухонному столі тарілку з сиром і записку. Софі просила зайти до неї у відділення, якщо матиму час. Миючи тарілку, я зауважив у смітнику сорочку, яка була на Софі, коли вона мені відчиняла.

До відділення швидкої допомоги я прийшов опівночі. Вписуючи моє прізвище до списку чергових екстернів, старша сестра сказала мені, що вечір спокійний, я міг би й залишитися вдома.

Ніхто не може пояснити, чому в одні ночі відділення швидкої аж переповнене недужими, а в інші — нічого чи майже нічого не відбувається. Але я таки перевтомився, тож був не проти побайдикувати.

Софі підійшла до мене в кафетерії. Я задрімав, схилившись на стіл. Вона штовхнула мене ліктем у бік.

— Ти спиш?

— Уже ні, — відказав я.

— Фермери знайшли рідкісне звірятко, рудого кролика, як ти просив.

— Де вони?

— Тут неподалік, у готелі, чекають на мої інструкції. А я екстерн у дитячому відділенні, а не ветеринар. Якби ти розповів, що думаєш робити далі, я була б дуже вдячна тобі.

— Зателефонуй їм, скажи, щоб підійшли до відділення швидкої, я до них вийду.

— О третій ночі?

— А ти бачила, щоб головний розгулював коридорами клініки о третій ночі?

Софі заходилася шукати номер телефона готелю в чорному записнику, який завжди носила в кишені халата. Я побіг на прохідну відділення.

Батьки хлопчика мали розгублений вигляд. Вони не менше за Софі були здивовані тим, що їх розбудили серед ночі й попрохали принести до лікарні кролика. Кролик сидів у кишені пальто матері хлопчика, я провів їх до чергової. «Це мої провінційні дядько й тітка, проїздом у місті, вони завітали мене побачити». Вона геть не здивувалася незвичному часу сімейної зустрічі.

Аби здивувати тих, хто працює у відділенні швидкої медичного містечка, треба щось сильніше.

Я повів батьків хлопчика коридорами, намагаючись уникати чергових медсестер.

Дорогою я пояснював матері хворого, що їй треба робити. Ми прийшли до крила дитячого відділення. Софі чекала на нас.

— Я послала чергову медсестру принести мені кави з автомату в кафетерії, не знаю, що ти хочеш робити, але дій швидко. Вона зараз повернеться. У нас щонайбільше хвилин двадцять.

До палати хлопчика зі мною зайшла тільки мати. Вона сіла на ліжко й погладила його по чолі, щоб розбудити. Хлопчик розплющив очі й побачив матір, немов уві сні.

Я сів з іншого боку.

— Я не хотів тебе будити, але треба тобі дещо показати, — сказав я.

Я пояснив, що свого кролика він не їв, і той не помер. У нього знайшовся синок, і той гульвіса негайно ушився до іншої кролиці. Деякі татусі так чинять.

— Твій тато чекає в коридорі, за цими дверима, самотній уночі, бо любить тебе над усе на світі, як, до речі, і твою маму. А тепер, якщо не віриш, дивися!

Мати витягла кроленя з кишені й посадила на синове ліжко, притримуючи руками. Хлопчик пильно подивився на звірятко. Він повільно простягнув руку й погладив кролика по голівці, мати відняла руки, контакт зав’язався.

— У цього кролика немає більше нікого в цілому світі. Ти йому потрібний. Якщо ти не одужаєш, він загине. Ти знову маєш їсти. Щоб дбати про нього.

Я залишив хлопчика з матір’ю. Вийшовши в коридор, послав до них і батька, я дуже сподівався, що моя стратегія спрацює. Той, із виду сердитий чоловік міцно стиснув мене в обіймах. На коротку мить мені захотілося стати хлопчиком, до якого прийшов батько.

Прийшовши через день до лікарні, я знайшов у своїй шухляді записку. Вона була від секретарки нашого завідувача відділенням: мене терміново викликали до нього. Таке зі мною було вперше, тож я перекинувся кількома словами з Софі. Виявляється, чергова медсестра побачила кролячий пух на постелі маленького хворого з 302-ї палати.

Хлопчик усе розповів за склянку фруктового соку й пластівці.

Софі все пояснила медсестрі і, посилаючись на позитивний результат, благала її нікому не розповідати про метод лікування. На жаль, деякі люди звикли сліпо дотримуватися правил і незугарні зрозуміти, що іноді розумніше їх обійти. Просто жах, як довіряють правилам ті, в кого бракує уяви.

Зрештою, пережив же я покарання пані Шефер шістдесят два рази за шість років навчання в тій школі, тобто кожної четвертої суботи. У цій лікарні я працюю дев’яносто шість годин на тиждень, що може бути гірше?

Мені не довелося плентатися до кабінету професора Фернштейна, високе начальство саме здійснювало ранішній обхід у супроводі двох заступників. Я приєднався до групи студентів, які ходили за ними. Софі не знала, куди дітися, коли ми зайшли до палати номер 302.

Фернштейн почав читати аркуш з історією хвороби, пришпилений у ногах на ліжку, запала мертва тиша.

— Ось хлопчик, у якого сьогодні зранку знову з’явився апетит, чудова новина, чи не так? — звернувся він до присутніх.

Психіатр поспішив похвалити вдало обране ним кілька днів тому лікування.

— А у вас, — повернувся професор до мене, — не знайдеться іншого пояснення такого різкого покращання?

— Жодного, — відказав я, схиляючи голову.

— Ви певні? — наполягав він.

— У мене не було часу вивчити історію хвороби цього пацієнта, половину часу я проводжу у відділенні швидкої.

— То ми повинні зробити висновок, що бригада наших чергових психіатрів попрацювала на славу, і віддати їм усі лаври за цю перемогу? — перебив він мене.

— Не бачу, що нам дозволило б думати інакше.

Фернштейн поклав аркуш з історією біля ліжка й нахилився до хлопчика. Ми з Софі перезирнулися, вона не тямилася з люті. Старий професор погладив хлопчика по голові.

— Я радий, що тобі вже краще, хлопчику, ми поступово тебе відгодуємо, і якщо тобі стане ще краще, за кілька днів повиймаємо з твоєї руки голки, і ти зможеш їхати додому.

Обхід тривав. Коли ми дійшли до сходів, студенти порозходилися у своїх справах.

Фернштейн гукнув мене, коли я вже налаштувався тікати:

— На два слова, юначе!

До нас підійшла Софі.

— Я несу повну відповідальність за те, що сталося, пане професоре, це моя провина, — сказала вона.

— Не знаю, про яку провину ви мені кажете, мадемуазель, і не можу примусити вас мовчати. У вас, певно, є робота, я вас не затримую.

Софі не змусила його повторювати двічі й залишила мене наодинці з професором.

— Правила, юначе, — заявив він, — установлені, аби ви могли набути досвіду, не відправивши на той світ надто багато пацієнтів, а набутий досвід дозволяє вам ухилятися від них. Не знаю, як вам удалося це маленьке диво й що вас навело на правильний шлях. Мені буде дуже приємно, якщо ви колись зволите мені про це розповісти, адже я знаю все лише в загальних рисах. Але не сьогодні, бо тоді я буду вимушений вас покарати, а я належу до тих, хто вважає, що в нашій професії головне — результат. Тим часом подумайте про інтернатуру з педіатрії. Якщо в людини є хист, не варто його губити.

На цьому старий професор пішов, не попрощавшись зі мною.

Після чергування й усю ніч у мене було відчуття чогось незавершеного, яке тяжіло наді мною, хоч причин я не міг добрати.

Тиждень видався шаленим, відділення швидкої було переповнене, і мої чергування тяглися довше від звичних двадцяти чотирьох годин.

З Софі я зустрівся в суботу зранку, кола під очима в неї побільшали.

Ми домовилися зустрітися в парку, перед великим басейном, у якому діти пускали іграшкові кораблики.

Вона мені принесла корзинку, повну яєць, а на додачу була ще й баночка паштету.

— Це для тебе вчора завезли в лікарню батьки хлопчика, ти вже пішов, і вони попросили мене тобі це передати.

— Поклянись, що паштет не з кролика!

— Ні, це свинина. Яйця з-під курки. Якщо зайдеш до мене ввечері, я тобі приготую омлет.

— Як твій хворий?

— Йому з кожним днем дедалі краще, невдовзі його випишуть.

Я відкинувся на лавці назад, заклавши руки за голову, й насолоджувався теплим сонячним промінням.

— Як це тобі вдалося? — запитала Софі. — Троє психіатрів випробували все, щоб його розговорити, а ти провів із ним усього кілька хвилин у садку й зумів…

Я надто втомився, щоб дати їй логічне пояснення, яке вона хотіла почути. Софі вимагала раціонального пояснення, а саме його в мене зараз і не було. Слова почали злітати з моїх уст мимоволі, ніби якась невидима сила примушувала мене говорити вголос те, у чому я ще нікому, навіть собі, не зізнавався.

— Хлопчик мені нічого не казав, про хворобу розповіла мені його тінь.

Раптом в очах Софі я побачив той самий розпач, що й у мами, там, на горищі.

Вона кілька хвилин мовчала, а потім встала.

— Справжньому коханню між нами завадить зовсім не навчання, — сказала вона зі слізьми в голосі. — Щільний розклад — лише відмовка. Справжня причина в тому, що ти мені недостатньо довіряєш.

— Можливо, річ справді в довірі, інакше ти мені повірила б.

Софі нічого не сказала й пішла. Я почекав кілька секунд, і тоненький голосок десь глибоко в мені назвав мене йолопом. Я кинувся її наздоганяти.

— Мені поталанило, ось і все, я зумів поставити йому правильні запитання. Я покопався у власному дитинстві, спитав у нього, чи втрачав він друга, розпитав про батьків і поступово доскіпався до кролика, треба лише відшукати підхід… Просто поталанило, мені тут нічим пишатися. Чому ти так цим переймаєшся, адже він уже одужує! А це найважливіше, чи не так?

— Я годинами сиділа біля цього хлопчика й не чула, щоб він говорив, а ти хочеш мене переконати, що за кілька хвилин випитав у нього про все його життя?

Я ще ніколи не бачив, щоб Софі так гнівалася.

Я пригорнув її до себе й не помітив, як наші тіні сплелися.

«У мене немає жодного хисту, я цілковита нездара, викладачі завжди мені про це казали. Для батька я була небажаною дочкою; він завжди хотів хлопчика. Я ніколи не була гарною — то надто худорлявою, то надто товстою, гарно вчилася, але не була найкращою в класі… Батько жодного разу мене не похвалив. Ніщо в мені йому не подобалося».

Таке прошепотіла мені тінь Софі, і це зблизило мене з нею. Я взяв її за руку.

— Ходи зі мною, я тобі відкрию таємницю.

Софі пішла зі мною до тополі. Ми лягли на траву в прохолодному затінку.

— Мій батько пішов від нас із мамою однієї суботи, коли я повернувся після покарання, яке заробив у перший же день нового навчального року. Він чекав на мене в кухні, щоб повідомити про свій намір. Усе дитинство я картав себе за те, що був не таким сином, заради якого йому захотілося б лишитися з нами. Цілими ночами я думав про те, якої помилки припустився, чим міг так його розчарувати. Весь час я думав, що якби був блискучим учнем, яким він міг би пишатися, він би мене не покинув. Я знав, що він покохав іншу жінку, але винним уважав себе. Бо таке мордування було єдиним способом боротися зі страхом забути його обличчя, єдиним способом пам’ятати, що він колись був, що я такий самий, як усі інші в нашому класі, і що в мене теж є батько.

— Чому ти кажеш це мені саме зараз?

— Ти ж хотіла, щоб ми були відвертими? Адже й ти сахаєшся, якщо щось виходить з-під контролю, усамітнюєшся, коли гадаєш, що зазнала невдачі. Я це кажу тобі тепер, бо є не лише слова, щоб почути те, чого інша людина не може сказати. Твій малий пацієнт помирав від самотності, не знаючи, як їй зарадити, він сам перетворився на тінь. Розгадку підказала його сумовитість.

Софі опустила очі.

— У мене завжди були непорозуміння з батьком, — зізналася вона.

Я нічого не відказав. Софі схилила голову мені на груди, й деякий час ми сиділи мовчки. Я слухав щебет кропив’янок у нас над головами, вони ніби дорікали мені за недостатню відвертість, тож я сконцентрував усю мужність і вирішив іти до кінця.

— Я був би радий, якби в мене з моїм батьком були хоч якісь стосунки, навіть тертя. Якщо надто суворий батько не розуміє, що таке щастя, це ще не означає, що його дочка має торувати його ж шлях. Коли твій батько захворіє, він сповна оцінить твою професію. Твоя пропозиція щодо омлета залишається в силі?

Софіїного маленького пацієнта так і не виписали з лікарні. Через п’ять днів після того, як він почав сам їсти, з’явилися ускладнення, і його знову довелося перевести на штучне харчування. Однієї ночі в нього стався крововилив у кишківнику, реаніматори зробили все, що могли, але врятувати його не вдалося. Про його смерть батькам повідомила Софі. Звичайно, це мав робити черговий інтерн, але коли батьки зайшли до палати, вона там сиділа сама біля спорожнілого ліжка.

Я про це дізнався в обідню перерву, в садку. До мене підійшла Софі; неможливо було дібрати слів, щоб її втішити. Я міцно обійняв її. Мені не давала спокою та розмова з Фернштейном у коридорі клініки. Я не зміг вилікувати, не зміг розрадити, мені хотілося б постукати до нього в кабінет і попросити допомогти, але так не роблять.

До нас підійшла дівчинка, яка грала в класики. Вона була вражена нашою розпукою. До саду увійшла її мати, сіла на лавку й покликала її. Дівчинка востаннє поглянула на нас, перш ніж побігти до неї. Мати поклала на лавку картонну коробку. Дівчинка розв’язала стрічку й витягла звідти шоколадний батончик, мати дістала заварне тістечко.

— На вихідні не записуйся на жодне чергування, — сказав я, — поїдемо далеко звідси.

Розділ 5

Мама зустрічала нас на вокзалі. Я, як міг, заспокоював Софі, марно переконуючи всю дорогу, що їй нічого боятися, але вона просто панікувала перед зустріччю з мамою. Вона весь час поправляла зачіску, а коли не обсмикувала светра, розгладжувала рукою спідницю.

Уперше я побачив її не у звичних штанях. Від тієї дрібки жіночності їй було не по собі: Софі звикла до хлопчачого стилю і з останніх сил чіплялася за нього.

Мама делікатно спершу обійняла її, а вже потім поцілувала мене.

Я зауважив, що вона купила собі невеличкого автомобіля, ненового й непоказного, але вже встигла його настільки полюбити, що навіть дала ім’я. Моя мама любила давати імена речам. Якось я застав її за тим, що вона бажала доброго дня чайникові, який ретельно витирала, перш ніж поставити на підвіконня, носиком до вікна, щоб він міг дивитися, що діється надворі. А мені ще дорікала, що в мене надто буйна уява.

Коли ми приїхали додому, той славнозвісний чайник, названий Марселіною на згадку про стару родичку, з’явився на столі. На столі у вітальні чекав і великий яблучний пиріг, политий кленовим сиропом.

Мама засипала нас безліччю запитань про чергування, зміни й дозвілля. Говорячи про наше стажування в лікарні, вона жваво згадувала й свою роботу медсестрою. Мама, яка ніколи не говорила мені про свою роботу, повертаючись увечері, тепер розповідала силу-силенну курйозних випадків із часів роботи медсестрою, але зверталася вона лише до Софі.

За розмовою вона весь час допитувалася, як довго ми плануємо пробути.

Софі, яка нарешті зняла ногу з ноги й трохи розслабилася, прийшла мені на допомогу й відповіла на деякі з багатьох запитань.

Скориставшись із того, я схопив наші валізи, щоб занести на другий поверх.

Поки я вибирався сходами, мама гукнула мені, що приготувала гостьову кімнату для Софі й постелила нову постіль на моє ліжко. А тоді додала, що я, можливо, вже виріс з нього. Я всміхнувся, долаючи останні східці.

День видався погожий, мама запропонувала нам прогулятися, поки вона готуватиме вечерю. Я повів Софі показувати місто мого дитинства. Хоча що там показувати?

Ми йшли дорогою, якою я стільки разів бігав. Нічого не змінилося.

Пройшли повз платан, який я порізав складаним ножиком одного сумного дня. Подряпина затягнулася, залишивши всередині дерева напис, з якого я тоді був такий гордий: «Елізабет-поганка».

Софі попросила розповісти їй про моє дитинство. Своє вона провела в столиці. Мені не хотілося розповідати їй, що найбільшою суботньою розвагою були відвідини супермаркету. Коли вона спитала, що робив цілими днями, я запросив її до хлібної крамниці:

— Ходи, я тобі покажу.

За касою сиділа Люкова мати. Побачивши мене, вона вибігла з-за стійки й кинулася мене цілувати.

Так, я виріс, це було неминуче, та й уже час. У мене поганенький вигляд, можливо, через неохайно поголені щоки. Звісно, я схуднув.

Великі міста шкодять здоров’ю. Якщо студенти-медики хворітимуть, хто лікуватиме інших людей?

Люкова мати радісно запропонувала нам частуватися всіма тістечками, які нам до вподоби.

Вона на мить замовкла, щоб роздивитися Софі й по-змовницьки мені підморгнула. Мені поталанило, вона таки гарна.

Я спитав про Люка. Він саме спав нагорі; учні пекарів зайняті не менш, аніж студенти-медики. Вона попросила нас постерегти крамницю, поки вона піде його розбудити.

— Ти ж знаєш, як приймати покупців! — сказала вона підморгуючи.

— А що, власне, ми тут робимо? — запитала Софі.

Я вмостився за прилавком.

— Хочеш еклер з кавою?

Прийшов заспаний Люк. Певно, мати йому нічого не сказала, бо він вирячив очі, побачивши мене.

Можу присягнути, що він постарішав більше за мене. У Люка вигляд теж був такий собі, може, через замурзані борошном щоки.

Ми не бачилися відтоді, як я поїхав, і та довга відсутність давалася взнаки. Ми не знаходили потрібних слів, тієї фрази, яку годилося б сказати.

Між нами установилася дистанція, і хтось мав зробити перший крок, хоч обидва цього соромилися.

Я простягнув йому руку, він кинувся мене обіймати.

— Капоснику, і де ти був увесь цей час? Скільки хворих відправив на той світ, поки я випікав шоколадні пряники?

Люк зняв фартуха. Цього разу батько зможе впоратися й сам.

Ми вирушили на прогулянку разом із Софі й незчулися, як ноги самі привели нас туди, де зародилася наша дружба, де вона пізнала найкращі роки.

Спинившись перед ворітьми школи, ми мовчки дивилися на двір, де проводили перерви.

У затінку каштана я, як мені здалося, помітив тінь хлопчика, який невправно згрібав листя. Стара лавка стояла порожньою. Мені захотілося підійти до підсобки.

Тут я залишив своє дитинство. Каштани свідки, як я хотів його позбутися! Я загадував те саме бажання, коли бачив, як у серпні падають зорі.

Я хотів якнайшвидше вибратися зі свого завузького тіла, чому ж мені так бракує Іва й розмов із ним?

— І що ми тут тільки витворяли! — Люк намагався жартувати. — Пригадуєш наші витівки?

— Ну, таки не щодня, — відказав я.

— Не щодня, але все ж…

Софі кашлянула, не те щоб вона нудилася в нашій компанії, але її вабили останні промені сонця в садку.

Вона була певна, що знайде дорогу сама, треба ж лише йти весь час прямо? «До того ж я приєднаюся до твоєї мами», — сказала вона, йдучи.

Люк зачекав, поки вона піде й присвиснув.

— А ти часу не марнуєш, поганцю. Я б теж хотів учитися щось іще робити, — зітхнув він.

— Знаєш, медичний — зовсім не «Луна-парк».

— Робітниче життя теж. Зрештою ми обоє носимо на роботі білі халати. Це ще одна риса, яка нас єднає.

— Ти щасливий? — поцікавився я.

— Я працюю разом із батьком, не завжди це легко, але я вчуся ремесла. Я починаю заробляти на життя й бавлю сестричку, вона, до речі, підросла. Графік у пекарні щільний, але я не можу поскаржитися. Мені здається, що я таки щасливий.

«Утім пристрасть, яка колись горіла у твоїх очах, як мені здалося, згасла. Мені здалося, що ти ображаєшся, що я поїхав, а тебе покинув».

— Може, проведемо вечір разом? — запропонував я.

— Твоя мама не бачила тебе багато місяців, і куди ти подінеш свою подружку? У вас це давно?

— Не пригадую, — відповів я Люкові.

— Не пригадуєш, відколи ви кохаєтесь?

— Ми з Софі, — радше, закохані друзі, — пробурмотів я.

Насправді ж я був неспроможний пригадати, коли ми вперше поцілувалися. Вона поцілувала мене в губи, коли якось ввечері я зайшов прощатися після чергування. Треба запитати в Софі, чи вважає вона це нашим першим поцілунком.

Ще якось ми гуляли по парку, я пригостив її морозивом, і коли я знімав пальцем з її губи шматочок шоколаду, вона мене поцілувала. Можливо, тоді наша дружба звернула в інший бік. Невже так важливо, коли це сталося вперше?

— У вас це серйозно? — запитав Люк. — Я маю на увазі довготривалі стосунки, даруй, якщо це питання нескромне., — вибачився він одразу.

— З нашими клятими чергуваннями, — відказав я, — нам рідко коли вдається провести разом бодай два вечори на тиждень.

— Можливо, але з вашими клятими чергуваннями вона все ж знайшла час присвятити тобі цілі вихідні, та ще й приїхати до цього Богом забутого місця. Це про щось свідчить. Вона заслуговує на більше, ніж сидіти з твоєю мамою, поки ти балакаєш зі старим друзякою. Мені теж хотілося б мати когось такого біля себе, але всі красуні нашого класу поїхали з малої батьківщини. Та й кому захочеться жити з чоловіком, який лягає о восьмій, а серед ночі біжить місити тісто, що вже зійшло.

— Але ж твоя мама вийшла заміж за пекаря.

— Моя мама мені повторює весь час, що все змінилося, хоча люди й не перестають їсти хліб.

— Приходь увечері до нас, Люку, ми їдемо завтра, і я хотів би…

— Не можу. Мені вставати о третій ночі, якщо я не висплюся, я не зможу працювати.

«Куди ти подівся, старий друзяко Люку, куди подівся твій колишній веселий сміх?»

— Ти відмовився від мерства?

— Треба хоча б мінімальну освіту, щоб пхатися в політику, — засміявся Люк.

Тіні наші падали на тротуар. Поки ми вчилися в школі, я пильнував, щоб, бува, не прихопити його тінь, а коли таке іноді ставалося, негайно повертав її хазяїнові.

Дитяча дружба — свята. Можливо, саме через це я зробив крок уперед, бо надто його любив, щоб удавати, ніби не почув того, чого він не хотів мені говорити.

Люк нічого не помітив. Але переді мною вже бігла не моя тінь, та як він міг про це знати? Тепер наші тіні були однакового розміру.

Я розстався з приятелем біля пекарні. Він знову мене обійняв і сказав, що радий був мене бачити. Ми мали б час від часу передзвонюватися.

Додому я приніс коробку тістечок, які Люк таки зміг упхнути мені. «На спогад про давні добрі часи», — сказав він, плескаючи мене по плечі.

За вечерею мама затіяла розмову з Софі. Через запитання, які вона їй ставила, мама хотіла розпитати про моє життя, вона в мене така сором’язлива!

Софі поцікавилась, яким я був у дитинстві. Дивно, коли про вас говорять у вашій присутності, та ще й удають, ніби вас не помічають, хоч ви тут, поруч із ними. Мама запевнила, що я був спокійним хлопчиком, але що вона знала про моє дитинство?! Вона трохи помовчала й сказала, що я її ніколи не розчаровував.

Мені подобаються зморшки, які з’явилися в неї навколо рота й очей. Я знаю, що вона їх ненавидить, а мені вони подобаються, бо я читаю на її обличчі наше з нею життя. Можливо, я приїхав сюди, скучивши не так за дитинством, як за мамою, нашими розмовами наодинці, нашими походами до супермаркету; вечерями вдвох, іноді й у цілковитій мовчанці, але ми тоді були такими близькими; ночами, коли вона приходила побажати мені на добраніч, лягала біля мене й гладила моє волосся.

Роки минають лише про людське око. Найпростіші миті запам’ятовуються назавжди.

Софі розповіла їй про смерть хлопчика, якого не зуміла врятувати, про те, як важко віддавати всю душу й не вміти побороти горе у випадку поразки.

Мама відповіла, що відмовитися лікувати в цьому випадку — ще страшніше. Деяким лікарям удавалося стати черствішими за інших, але вона клялася, що кожен з них так само важко переживав утрату пацієнта. Я навіть подумав, що, може, подався в медики, щоб вилікувати маму від ран, яких завдало їй життя.

Після вечері мама тихо пішла. Я повів Софі до саду позаду будинку. Ніч стояла тепла, Софі прихилилася до мого плеча й подякувала, що я хоч на кілька годин забрав її з лікарні. Я перепросив за мамине базікання й за те, що не вигадав більш інтимних вихідних.

— А що може бути інтимніше за це? Я тобі сотні разів розповідала про своє життя, сотні разів ти мене слухав, а про себе нічого не розповідав. Сьогодні ввечері я ніби трохи надолужила згаяне.

Зійшов місяць. Софі зауважила, що він повний.

Я звів голову й подивився на дах. Шифер блищав.

— Ходімо, — потягнув я її за руку, — тільки тихо.

Коли ми піднялися на горище, я сказав Софі пригнутися й пробратися між завалами. Коли ми дісталися слухового вікна, я її поцілував. Ми довго дослухалися до тиші, що огортала нас.

Зрештою Софі здолав сон. Зачиняючи ляду, вона мені сказала, що, якщо моє ліжко виявиться замалим, я можу прийти спати до неї.

У будинку все стихло. Я відкрив одну з картонних коробок і, порпаючись у дитячих скарбах, відчув щось дивне, ніби руки в мене зменшилися, ніби до мене повернувся давно забутий світ.

По підлозі горища ковзнули перші промені місяця.

Я випростався й ударився головою об балку, що повернуло мене до дійсності, але переді мною з’явилася тінь, яка витягувалася, тонка, ніби олівець. Вона залізла на валізу, мені здалося, ніби вона там усілася. Вона дивилася й чекала, щоб я заговорив перший.

Я не здавався.

— То ти все-таки приїхав, — мовила вона. — Я рада, що ти повернувся, ми чекали на тебе.

— Ви на мене чекали?

— Атож, ми знали, що рано чи пізно ти повернешся.

— Ще вчора я не знав, що буду тут сьогодні ввечері.

— Гадаєш, що ти тут випадково? Ми послали до тебе дівчинку, яка гралася в класики. Ти був потрібний нам.

— Хто ти?

— Мене обрали делегаткою. Навіть тепер, коли учні пороз’їжджалися, ми й далі спостерігаємо за вами, ми, тіні, старіємо не так швидко.

— Що вам від мене треба?

— Скільки разів він витягав тебе з пазурів Маркеса? Пригадуєш, як він розраджував твою самотність жартами й сміхом? Пригадуєш, як ви разом ішли зі школи, ті години, які ви проводили разом? Адже він був твоїм найкращим другом?

— Чому ти мені це кажеш?

— Одного вечора на цьому горищі ти розглядав фотографію, яку я тобі підкинула, і сказав: «Куди поділося все те кохання?». Тож тепер моя черга спитати в тебе: що ти зробив із тією дружбою?

— Ти Люкова тінь?

— Якщо ти зі мною за панібрата, отже, знаєш, кому я належу.

Місяць перемістився на правий край вікна. Я побачив, як тінь тихенько ковзнула з валізи на підлогу, обриси її стали розпливатися.

— Стривай, не тікай, що я маю робити?

— Допоможи йому змінити життя, візьми його з собою. Пригадай, з вас двох саме він мав учитися на лікаря. Ще не пізно, ніколи не пізно, якщо любиш, допоможи йому стати тим, ким він хотів. Ти це завжди знав. Шкода, але пора йти, у мене немає вибору. Бувай.

Місяць сховався за вікно, і тінь розтанула поміж двох картонних коробок.

Я зачинив ляду на горищі й пішов до Софі. Коли я примостився біля неї, вона притиснулася до мене й одразу заснула. А я ще довго вдивлявся в темряву.

Пішов дощ, і я слухав стукіт крапель по даху, шелест листя в живоплотах з глоду. Усі звуки в цьому будинку були мені знайомі з дитинства.

Софі прокинулася близько дев’ятої. Ні я, ні вона так довго не спали вже протягом багатьох місяців.

Ми зійшли до кухні, де на нас чекав сюрприз. За столом Люк розмовляв із моєю мамою.

— Зазвичай о цій порі я йду спати, але не міг не зайти попрощатися з вами. Тут я приніс вам невеликого гостинця. Це вранішні, спеціальної випічки.

Люк простягнув нам кошик, повний рогаликів і духмяних, іще теплих булочок.

— Ну як? — поцікавився він, розчулено спостерігаючи, як на них налягає Софі.

— Це найкращі булочки, які я будь-коли куштувала, — відповіла Софі.

Мама вибачилася, що треба йти, у неї була робота в садку.

Софі вхопила рогалик, і по очах Люка я побачив, що апетит моєї подруги його дуже тішить.

— Гарний дохтур з мого приятеля? — запитав він у Софі.

— Характер у нього поганенький, а так нічого, буде з нього гарний лікар, — відповіла Софі з повним ротом.

Люкові було цікаво знати геть усе про нашу роботу в лікарні. Поки Софі розповідала йому про наше життя, я бачив, як починають блищати його очі.

Софі натомість захотіла дізнатися більше про халепи, які ми вчора згадували перед ворітьми школи.

Не зважаючи, що я люто блимав на нього очима, Люк розповів їй про мої страждання через Маркеса, про те, як той зачинив мене в шафці, про те, як допомагав мені щороку переобиратися на старосту класу, навіть про пожежу в підсобці. Наприкінці він уже сміявся, як колись, так само щиро й приязно.

— О котрій годині у вас поїзд? — спитав він.

Софі мала вийти на чергування опівночі, а я наступного ранку, тож ми їхали післяобіднім поїздом.

Люк позіхнув, він боровся з утомою. Софі пішла пакувати речі. Ми залишилися самі.

— Ти ще приїдеш? — запитав Люк.

— Звісно, — відповів я.

— Постарайся приїхати в понеділок. Пекарня зачинена у вівторок, ти ж пам’ятаєш? Ми могли б справді провести вечір удвох, мені було б дуже приємно. Бо було мало часу, я хотів би ще почути, що ти там робиш.

— Люку, а чого б тобі не поїхати зі мною? Чого не спробувати? Ти ж хотів учитися на лікаря. Поки доб’єшся стипендії, я підшукав би тобі місце санітара, щоб зводити кінці з кінцями, а за квартиру платити не треба, поживеш зі мною, хоча кімнатка й невелика.

— Ти пропонуєш, щоб я знову взявся до навчання? Треба було казати про це п’ять років тому!

— Але ж нічого страшного, якщо ти почнеш пізніше за інших. Хіба хтось питає в лікаря, скільки йому років, коли заходить до медичного кабінету?

— Мені доведеться вчитися з набагато молодшими за мене, і не хотів би я бути Маркесом групи.

— А ти подумай про всіх Елізабет, які млітимуть од твоєї зрілості.

— Ну, хіба що в такому ракурсі, — замріяно відповів Люк. — Та перестань, зрештою, мені розповідати казки. Зараз мені це приємно, але коли ти поїдеш, стане ще болючіше.

— А що тобі заважає? Адже йдеться про твоє життя, подумай!

— І про батькове, мамине, про життя моєї сестрички, я всім їм потрібний. Машина на трьох колесах заїде тільки в рів. Тобі не зрозуміти, що таке сім’я. — Люк схилив голову й похнюпився над чашечкою кави. — Даруй, я не це хотів сказати, — перепросив він. — Річ у тім, що батько мене ніколи не відпустить. Я йому потрібний, як опора на старості років. Він має намір передати мені пекарню, коли постаріє так, що вже не зможе вставати до роботи ночами.

— Через двадцять років, Люку! Твій батько постаріє через двадцять років, до того ж у тебе є сестра.

Люк засміявся.

— Хотів би я поглянути, як батько навчатиме її ремесла, радше вона верховодитиме! Зі мною він непоступливий, а з нього вона мотузки в’є.

Люк звівся й пішов до дверей.

— Мені справді було приємно з тобою побачитися. До наступного разу не барися так довго. Зрештою, навіть якщо ти колись станеш відомим професором, житимеш у розкішній квартирі в багатих кварталах великого міста, домівка твоя завжди буде тут.

Люк міцно мене обійняв і зібрався виходити. Я притримав його на порозі:

— О котрій ти виходиш на роботу?

— А тобі навіщо?

— Я теж працюю ночами й коли знатиму твій розклад, чергуючи на швидкій, почуватимуся не таким самотнім. Я лише погляну на годинник — і знатиму, що й ти працюєш о цій порі.

Люк якось дивно подивився на мене.

— Ти ж питав, що ми робимо в лікарні, розкажи й ти, як тобі працюється біля печі.

— О третій ночі ми вчиняємо тісто: до закваски додаємо борошно, воду, сіль і дріжджі. Усе перемішуємо, даємо йому підійти. Близько четвертої робимо перерву перед тим, як розкласти його по формах.

Я відчиняю двері на вуличку позаду пекарні й виношу два табурети. Ми з татом сідаємо попити кави. Багато не розмовляємо, бо тато каже, що не можна шуміти, треба дати тісту спочити, але спочиває саме він, бо швидко втомлюється.

Я поспіхом ковтаю каву й даю йому поспати з годинку на стільці біля кам’яної стіни. Сам іду мити форми й розстеляю шмат лляного полотна, де викладатимемо хліб.

Коли батько повертається, робимо друге закладання. Ми ділимо тісто, формуємо хлібини, трохи підрізаємо зверху, щоб мати гарні поздовжні жолобки, а тоді саджаємо їх у піч.

Щоночі ми повторюємо те саме, але щоразу виходить по-різному, результат не можна вгадати.

Якщо холодно, тісто довше сходить, треба додавати теплої води та дріжджів; якщо спекотно, воно потребує крижаної води, бо швидко висихає.

Хорошого хліба не спечеш, не звертаючи уваги на деталі, ба навіть на погоду: пекарі не люблять дощу, бо тоді робота в пекарні затягується.

О шостій ми дістаємо першу ранішню партію. Даємо хлібцям охолонути й несемо до крамниці. Ось так, друже, але якщо ти думаєш, що після всього розказаного ти сам зможеш випікати хліб, ти дуже помиляєшся. Адже й я не стану лікарем після твоїх розповідей про лікарню.

Та годі, мені треба йти спати, поцілуй за мене твою маму, а особливо твою подружку, вона так ніжно на тебе дивиться, тобі дійсно поталанило, я щиро радий за тебе.

Зачинивши за Люком двері, я пішов до мами в садок. Мама схилилася над рядком троянд, які поприбивав дощ, тепер вона їх методично вирівнювала.

— У мене сильно болять коліна, — поскаржилася вона, встаючи. — Сьогодні ти маєш кращий вигляд. Треба було б тобі лишитися тут на кілька днів, щоб набратися сили.

«Я не відповів, я дивився у твої очі, які всміхалися мені. Якби ти знала, як хотілося мені почути хоч слово прощення, як тоді, коли ти могла прощати все, навіть відсутність».

— Ви непогана пара, — зауважила мама, беручи мене під руку.

А що я все мовчав, вона провадила:

— Якби вона тобі не подобалася, ти не водив би її вчора на своє горище. Знаєш, я все чую в цьому будинку, завжди все чула. Я туди піднімалася після твого від’їзду. Коли мені тебе бракувало особливо, я відчиняла ляду й сідала перед вікном. Не знаю чого, але там я почувалася до тебе ближчою, ніби бачила тебе вдалині крізь скло. Я вже давно туди не ходила; я тобі вже казала, що в мене болять коліна, і мені важко пробиратися на чотирьох серед усього того мотлоху.

Не треба супитися, даю слово, що я не відкривала жодної з твоїх коробок. У твоєї мами є вади, але вона не порпається в чужих речах.

— Я на тебе не гніваюся, — сказав я.

Мама погладила мене по щоці:

— Будь щирий із собою, а особливо з нею; якщо ти її не кохаєш — не давай надії, це порядна дівчина.

— Чого ти мені це кажеш?

— Бо ти мій син, і я знаю тебе, як облупленого.

Мама попросила мене піти до Софі й не заважати дообрізати троянди. Я піднявся до кімнати. Софі, спершись на підвіконня, дивилася вдалечінь.

— Ти образилася, що я відпустив тебе?

Софі повернулася.

— Лекції я зможу конспектувати для двох, але ж ти чергуєш у понеділок увечері, якщо я не помиляюся.

— Атож, і це друга послуга, про яку я хотів тебе попрохати. Чи могла б ти сказати старшому, що я захворів, нічого серйозного, просто ангіна, яку я лікую сам, але не хочу заражати хворих. Мені потрібна ще доба.

— Ні, я не ображуся, ти майже не спілкувався з матір’ю, і їй буде приємно провести вечір з тобою вдвох. А що їхатиму я сама, то вигадаю якусь вірогіднішу відмовку.

Мама зраділа, що я побуду з нею трохи довше. Я взяв її автомобіль, щоб відвезти Софі на вокзал. Софі поцілувала мене в щоку й хитро всміхнулася, сідаючи до вагона. Вікна у вагонах тепер не відчиняються, тож не можна, як колись, прощатися через відчинене вікно. Поїзд рушив. Софі махнула мені рукою, і я дочекався, поки вдалині зникнуть вогні останнього вагона.

Розділ 6

Щось не так? — запитала мама, коли я повернувся додому.

— Усе чудово, чого ти хвилюєшся?

— Ти відклав повернення й відпустив подругу саму, тільки щоб побути з матір’ю?

Я сів поруч із нею до кухонного столу, узяв її руки у свої.

— Я дуже за тобою скучив, — сказав я, цілуючи її в чоло.

— Гаразд, сподіваюся, що ти пізніше скажеш мені, що тебе непокоїть.

Ми повечеряли у вітальні. Мама приготувала мою улюблену страву, черепашки з шинкою, як колись. Вона сіла на диван поруч зі мною й дивилася, як я розправляюся з черепашками, сама так і не поївши.

Я збирався винести посуд, але вона взяла мене за руку й сказала, що миття може зачекати. Вона запитала, чи я не запрошу її на горище.

Я провів її нагору, підтягнув драбину, причинив ляду, і ми вмостилися перед вікном.

Я не відразу зважився поставити їй запитання, яке так давно крутилося в мене на язиці.

— Ти так нічого й не знаєш про тата?

Мама примружила очі. Я впізнав той її медсестринський погляд, коли вона хотіла дізнатися, чи готую я якусь капость, а чи вдаю хворого, щоб не йти на контрольну з історії або математики.

— Ти ще часто думаєш про нього? — запитала вона.

— Коли до нас на швидкій потрапляє чоловік його віку, я боюся, чи це, бува, не він, і щоразу думаю, що робитиму, як він мене не впізнає.

— Він тебе відразу впізнав би.

— Чому він ані разу не навідався до мене?

— Я дуже довго не могла йому вибачити, можливо, надто довго. Тому й казала таке, про що тепер шкодую, але це через те, що я його ще кохала. Я ніколи не переставала кохати твого тата. Людина здатна на жахливі речі, коли поєднуються кохання й ненависть, на таке, про що пізніше жалкуєш. Найбільше я йому дорікала за те, що він мене покинув, але зрештою погодилася, що в цьому є й моя частка вини.

Я каралася, уявляючи його щасливим з іншою жінкою. Цього я не могла йому вибачити.

Маю тобі зізнатися, хоч твоя мати може видатися тобі й старомодною, але він єдиний чоловік, якого я знала у своєму житті.

Якби я сьогодні з ним зустрілася, я подякувала б йому за те, що він подарував мені найкращий подарунок у світі — тебе.

Усе те мені казала не тінь моєї матері, а вона сама.

Я пригорнув її до себе й запевнив, що люблю її.

Деякі неоціненні миті життя пов’язані з такими дрібницями.

Якби я не залишився того вечора, у нас із мамою могло й не бути цієї розмови. Коли ми йшли з горища, я востаннє повернувся до вікна й мовчки подякував моїй тіні.

Будильник я поставив на третю ранку. Я вдягнувся й тихцем вислизнув із дому, щоб піти до школи.

О цій порі місто було порожнє. На вітрині хлібної крамниці була опущена залізна завіса, я пройшов повз неї й непомітно звернув до прилеглої вулички. Причаївшись у темряві, за п’ятдесят метрів від невеликих дерев’яних дверей, я чекав.

О четвертій Люк із батьком вийшли з пекарні. Як він і казав, Люк поставив під стіною два стільці, і його батько сів на перший. Люк приніс йому кави, і вони сиділи мовчки. Батько Люка допив каву, поставив чашку на землю й заплющив очі. Люк подивився на батька, зітхнув, підняв чашку й пішов до пекарні. Це була та мить, якої я чекав, я зібрав волю в кулак і ступив наперед.

Люк — друг мого дитинства, найкращий друг; але, хоч би як дивно це звучало, я ніколи не знав його батька. Коли я бував у них, ми повинні були сидіти тихо. Я боявся до смерті того чоловіка, який жив нічним життям і спав по обіді. Я уявляв його привидом, який бродить над нами, щойно ми відриваємося від виконання домашніх завдань.

Цьому пекареві, з яким я ніколи й не здибався, певною мірою завдячую своєю старанністю в шкільні роки й тим, що уникнув чималих покарань, які так любила призначати пані Шефер.

Якби не страх перед ним, багато моїх домашніх завдань не були б виконані вчасно. Зараз я нарешті заговорю з ним, але спочатку треба його розбудити й пояснити, хто я.

Я боявся, що він скрикне й приверне увагу Люка. Тож легенько поторсав його за плече.

Він кліпнув очима, аж ніяк не здивувавшись, і на мій великий подив сказав:

— Це ти, Люків приятель? Я тебе впізнав. Ти подорослішав, але не дуже змінився. Люк у пекарні. Можеш із ним побалакати, але недовго, роботи в нас багацько.

Я сказав, що прийшов не до Люка.

Пекар пильно подивився на мене, устав і махнув рукою, щоб я відійшов по вуличці далі.

Прочинивши двері до пекарні, він гукнув синові, що йде розім’яти ноги, а тоді приєднався до мене.

Люків батько вислухав мене, не перебиваючи. Коли ми дійшли до кінця вулички, він із силою стис мені руку й сказав:

— А тепер забирайся!

Він пішов назад, не озираючись.

Я понуро поплентався додому, злий на себе за те, що провалив доручену мені місію. Уперше.

Повернувшись додому, я з надзвичайною обережністю повернув клямку, щоб не наробити шуму.

Даремно, увімкнулося світло, і на порозі кухні я побачив маму в нічній сорочці.

— Знаєш, у твоєму віці, — зауважила вона, — ти можеш уже й не лазити через паркан.

— Я пішов пройтися, бо щось не спалося.

— Гадаєш, я не чула, як дзеленчав твій будильник?

Мама запалила газову плиту й поставила на вогонь кавоварку.

— Спати лягати вже пізно, — зауважила вона, — сідай, поп’єш кави й розповіси мені, чого ти лишився ще на одну ніч і куди ходив о цій порі.

Я сів за стіл і розповів, як ходив до Люкового батька.

Коли я скінчив оповідати про свою провальну вилазку, мама поклала мені руки на плечі й пильно подивилася в очі.

— Не можна так утручатися в життя інших людей, навіть задля їхнього добра. Якщо Люк дізнається, що ти ходив до його батька, він може розсердитися. Тільки він може вирішувати, що йому робити в житті. Тобі треба це зрозуміти й нарешті подорослішати. Ти не зобов’язаний лікувати недуги всіх, кого зустрічаєш у житті. Навіть якщо станеш найкращим з лікарів, це тобі не до снаги.

— Але хіба не ти намагалася робити це все своє життя? Хіба не через це ти приходила такою стомленою вечорами?

— Здається, синку, — мовила вона зводячись, — що ти, на жаль, успадкував наївність твоєї мами й затятість твого тата.

Я поїхав першим ранішнім поїздом. Мама провела мене на вокзал. На пероні я пообіцяв, що невдовзі повернуся. Вона всміхнулася.

— У дитинстві, коли я приходила вимикати світло в тебе в кімнаті, ти щоразу питав: «Мамо, а коли буде завтра?» Я тобі відповідала: «Скоро». І щоразу, зачиняючи за собою двері, відчувала, що відповідь моя тебе не переконала. Здається, тепер ми помінялися ролями. Ну, то «до скорого», серденько, бережися.

Я сів у поїзд і крізь вікно дивився, як удалині зникає мамина постать — поїзд набирав швидкість.

Розділ 7

Через десять днів після повернення я отримав першого листа від мами. Як і в усіх своїх листах, вона розпитувала про мої справи й сподівалася на швидку відповідь. Іноді минало багато тижнів, перш ніж, повернувшись із чергування, я знаходив сили відповісти їй.

Така млявість дорослих дітей стосовно батьків межує з чистим егоїзмом. Я ще сильніше відчував власну провину, бо зберігав усі її послання в коробці на етажерці, ніби відчуваючи її зичливу присутність.

Ми з Софі майже не бачилися після нашої сільської вилазки й навіть не провели разом жодної ночі. Після того короткого перебування в будинку мого дитинства між нами ніби пролягла якась межа, якої ні я, ні вона не могли здолати. Коли я все ж таки взявся за ручку, щоб написати мамі, я завершив листа словами, що Софі її цілує. Наступного дня після тієї брехні я пішов до її відділення й сказав, що скучив за нею. Назавтра вона погодилася піти зі мною в кіно, але після фільму повернулася до себе.

Уже місяць за Софі упадав інтерн із дитячого відділення, вирішивши за нас, як покласти край нашій непевності. Можливо, навіть більше моїй.

Я розізлився, дізнавшись, що інший чоловік може забрати те, чого я ніяк не зважувався взяти собі. Я зробив усе, щоб її відвоювати, і через два тижні наші тіла сплелися в моєму ліжку. Я витіснив нахабу, життя увійшло у звичне русло, я знову став усміхатися.

На початку вересня, повернувшись після тривалого чергування, я побачив у себе під дверима несподіваний сюрприз.

На маленькій валізці сидів розгублений і усміхнений Люк.

— Я тебе вже зачекався, капоснику! — скрикнув він, устаючи. — Сподіваюся, у тебе є щось поїсти, бо я вмираю з голоду.

— Що ти тут робиш? — спитав я, відмикаючи двері.

— Батько мене вигнав!

Люк зняв куртку й сів у єдиний в кімнаті фотель. Поки я відкривав йому банку тунця й ставив, тарілку на валізу, яка замінювала низький столик, Люк захоплено розповідав:

— Не знаю, що сталося з моїм старим. Знаєш, уночі після твого від’їзду, коли я вже розклав тісто по формах, він не повернувся до пекарні. Я думав, що він проспав, трохи навіть перенервувався, щиро кажучи. Я відчинив двері у провулок, а він сидів на стільці й плакав. Я спитав, що сталося, він не захотів відповідати, сказав лише, що втомився, попросив мене забути все, що я бачив і нічого не казати мамі. Я пообіцяв. Але з того вечора він був сам не свій. Зазвичай він зі мною суворий у роботі, я знаю, що саме так він навчає ремесла, і не можу на нього гніватися. Гадаю, що дід був іще крутіший із ним. А тут із кожним днем він ставав дедалі приязнішим, майже люб’язним. Коли я погано розкладав тісто по формах, він іще раз показував, як це робиться, і не сварився, казав, що таке буває, що він і сам помилявся. Я не йняв віри своїм очам. Якось увечері він навіть обійняв мене. Я вирішив, що він утрачає глузд. Я, мабуть, не дуже помилявся, бо позавчора він звільнив мене, як простого підмайстра. О шостій ранку він пильно зиркнув мені у вічі й сказав, що коли я такий невправний, пекарство, вочевидь, не для мене, і замість гаяти мій і його час, я можу спробувати свій шанс у місті. Отож я мав сам обрати власний шлях, бо тільки так у наші дні стають щасливими. Він дуже сердився, коли це казав. За обідом він оголосив мамі, що я їду, і зачинив крамницю до вечора. Увечері за столом усі мовчали, мама плакала. Зрештою, плакала вона в їдальні, а коли я виходив до кухні, ішла за мною, обнімала й шепотіла, що вона давно не була така щаслива. Мама раділа, що батько вигнав мене…

Слово честі, мої батьки втратили здоровий глузд! Я тричі зазирав до календаря, щоб переконатися, що це не перше квітня.

На ранок батько зайшов до моєї кімнати й наказав одягатися. Ми сіли в його автомобіль і їхали вісім годин, вісім годин, не промовивши й слова. Лише опівдні він запитав, чи я не зголоднів. Приїхали ми вже надвечір, він висадив мене перед цим будинком і сказав, що тут живеш ти. Як він довідався? Навіть я не знав! Він вийшов із машини, витягнув із багажника мою валізу й поставив переді мною. Потім він простягнув мені конверт, сказав, що в ньому небагато, але досить, щоб протриматися якийсь час. А потім сів у машину й поїхав.

— І більше нічого не казав? — поцікавився я.

— Сказав. Уже рушаючи з місця заявив: «Якщо виявиш, що ти такий самий поганий лікар, як і пекар, повертайся, і я навчу тебе справжнього ремесла». Уявляєш?

Я відкоркував свою єдину пляшку вина, подарунок Софі, яку ми не випили того вечора, коли вона її принесла. Я розлив вино у дві великі склянки і, цокаючись, сказав, що нічого не розумію.

Я допоміг другові заповнити всі необхідні формуляри, аби записатися на перший курс медичного, відвів його до адміністрації, де він віддав більшу частину грошей, які залишив йому батько.

На заняття треба було виходити з жовтня. Ми знову вчитимемося разом, щоправда, вже не сидітимемо поруч за однією партою, але зможемо бачитися в садочку біля лікарні. Навіть без каштана й баскетбольного кошика він швидко стане новим нашим двором для перерв.

Уперше, коли ми з ним там зустрілися, я подякував його тіні.

Люк оселився в мене. Жити з ним було неважко, бо наші розклади не збігалися. Він спав на моєму ліжку, поки я був на нічних чергуваннях, а коли я приходив, він уже йшов на заняття. У ті рідкісні моменти, коли ми перетиналися в помешканні, він стелив під вікном перину, замість подушки скручував ковдру й спав, як бабак.

У листопаді він сповістив, що в нього стосунки зі студенткою, яка часто допомагала йому готуватися до занять. Анабель була на п’ять років молодша за нього, але він запевняв, що вона дасть фори старшим.

На початку грудня Люк попросив мене зробити йому велику послугу. Того вечора я пішов спати до Софі. Люкові стосунки з Анабель зблизили мене з Софі. Я дедалі частіше залишався ночувати в неї, а Анабель дедалі частіше залишалася в моєму помешканні. Недільними вечорами Люк збирав усіх нас у мене й чаклував біля плити, показуючи свою майстерність кулінара. Уже й не полічу, скількома запіканками з салом і пирогами ми поласували. Після вечері ми з Софі залишали Люка й Анабель «повторювати пройдений матеріал» наодинці.

Мами я не бачив з літа, восени вона не приїздила. Вона почувалася ослаблою й вирішила не їхати далеко. У листі вона писала, що будинок старіє, як і вона. Вона почала ремонт, і від запаху розчинників їй стало зле. По телефону вона мене запевнила, що немає жодних причин хвилюватися, їй треба перепочити кілька тижнів і все знову буде добре. Вона взяла з мене обіцянку приїхати до неї на Різдво, а Різдво було вже близько. Я приготував їй подарунок, купив квиток і домовився перенести чергування з двадцять четвертого грудня. Мої плани зруйнувала замерзла калюжа й шофер автобуса. За свідченнями очевидців, його занесло і, перш ніж перекинутися, автобус збив парапет. Постраждали сорок вісім пасажирів і шістнадцять перехожих. Я вже збирав сумку, коли мені про це повідомили. Я подзвонив до лікарні. Усіх екстернів мобілізували.

У вестибюлі відділення швидкої допомоги був справжній бедлам, медсестри засмикані, оглядові переповнені, медперсонал метушився. Найважчі з поранених чекали черги до операційної, легші лежали на ношах у коридорі. Люк, як санітар, постійно снував між машинами швидкої, що все прибували, і приймальним відділенням. Разом ми працювали вперше. Люк був блідий, і коли він проходив повз мене, я уважно до нього придивлявся.

Коли рятувальники передали йому чоловіка, у якого з литки під прямим кутом стирчали велика й мала гомілкові кістки, я побачив, як він повернув до мене зелене обличчя й повільно з’їхав уздовж одвірка вхідних дверей, перш ніж розтягнутися на кахляній підлозі в шашечку. Я бігом його підняв і посадив у крісло чекальні, щоб він прийшов до тями.

Той бедлам тривав добрих півночі. На світанку відділення швидкої скидалося на військовий госпіталь через кілька годин після бою. Підлога була мокра від крові та встелена пов’язками.

Коли все трохи вляглося, чергова бригада заходилася прибирати.

Люк так і сидів у кріслі, де я його залишив. Я підсів до нього. Він сидів, опустивши голову на коліна. Я змусив його поглянути на мене.

— Усе скінчилося, — підбадьорив я його, — ти пройшов перше бойове хрещення і, хоч, може, ти й думаєш не так, витримав його досить добре.

Люк зітхнув, обвів кімнату каламутним поглядом і кинувся виблювати надвір. Я пішов за ним, щоб підтримати.

— Що ти там казав про те, як я його витримав? — запитав він, спираючись спиною об стіну.

— Це була кепська різдвяна ніч, запевняю, що ти добре тримався.

— Ти хочеш сказати, що я поводився, як покидьок, беркицьнувся без тями, а потім побіг блювати; гарний із мене студент-медик, нічого сказати.

— Якщо тобі від цього стане ліпше, можу сказати, що коли вперше потрапив до резекторської, я теж знепритомнів.

— Дякую, що попередив, у нас перше заняття в анатомічному театрі наступного понеділка.

— Усе буде гаразд, ось побачиш.

Люк спопелив мене поглядом.

— Ні, нічого гаразд не буде. Я місив тісто, а не людську плоть, краяв хліби, а не скривавлені сорочки й штани, жоден із моїх кренделів не волав пробі, навіть коли я всаджував у нього ножа. Здається, це все не для мене.

— Люку, більшість студентів-медиків проходить через такі сумніви. З часом звикнеш. Не уявляєш, як приємно когось лікувати.

— Ліпше я лікуватиму людей булочками з шоколадом, можу запевнити тебе, що це мені завжди вдавалося, — сказав він, знімаючи халат.

Я застав його трохи згодом удома, коли повернувся вранці після лікарні. Він сердито витягав речі з сумки: розкладав їх по відведених йому шухлядах комода.

— Уперше моя сестричка зустрічатиме Різдво без мене. Як я їй поясню свою відсутність по телефону?

— Скажеш правду про все, що сталося цієї ночі.

— Одинадцятирічній дівчинці? Може, ще щось вигадаєш?

— Різдвяного вечора ти рятував людей, які потрапили в аварію, чим можуть дорікнути тобі рідні? До того ж ти сам міг їхати тим автобусом, тож годі скиглити.

— А міг бути й удома! Мені тут бракує повітря, я задихаюся в цьому місті, задихаюся у великій медичній аудиторії, серед цих підручників, які треба зубрити і вдень і вночі.

— Скажи, що не так? — запитав я в Люка.

— Анабель, ось що не так! Я мріяв про кохання з жінкою, уявити не можеш, наскільки! Щоразу, коли батько осмикував мене й повертав до реальності, я мріяв про дівчину, уявляв її собі. А тепер, коли вона в мене є, я хочу знову бути одинаком. Я навіть сердився на тебе, що у вас із Софі поверхові стосунки. Уперше, коли я її побачив у твоєї мами, подумав, що це все одно, що годувати мармеладом свиней.

— Ґречно дякую.

— Шкода, але я бачив, що ти на неї й не дивишся, а така дівчина — рідкість.

— Ти натякаєш, що запав на Софі?

— Не мели дурниць, якби це було так, я не натякав би, кажу тобі, я заплутався. Мені нудно з Анабель, вона якась глевка. Вона гне кирпу й дивиться на мене звисока, бо я виріс у провінції.

— Чому ти так вважаєш?

— Свята вона вирішила проводити з рідними, я запропонував приєднатися до них, але зрозумів, що їй не хочеться знайомити мене з батьками. Ми з різних прошарків.

— Може, ти трохи перебільшуєш? Можливо, вона побоялася брати якісь зобов’язання? Якщо когось знайомиш із батьками, це безслідно не минає, це вже якийсь новий етап у стосунках.

— А ти про все це думав, коли привозив Софі до своєї мами?

Я мовчки дивився на Люка. Ні, я не думав про все це, коли зненацька запропонував Софі поїхати зі мною до моєї мами, і тільки тепер зрозумів, що вона мала подумати.

Мої егоїзм і дурість пояснювали те, що вона віддалилася від мене на початку осені. І я їй нічого не запропонував на Різдво. Наша закохана дружба в’янула, і тільки я цього не помічав. Я покинув Люка наодинці з його похмурими думками й кинувся телефонувати Софі. Ніхто не відповів. Можливо, мій номер висвітився на екрані її телефона, і вона не захотіла відповідати.

Я зателефонував мамі з вибаченнями. Вона запевнила, що чудово мене розуміє й сказала не турбуватися, адже подарунками ми можемо обмінятися й пізніше, вона намагатиметься приїхати ще до весни, десь у лютому.

Увечері перед Новим роком я був на чергуванні, я виміняв цю ніч на різдвяну й програв. Люк поїхав побачитися зі своїми. Я все ще нічого не знав про Софі. Я влаштувався в кріслі в передпокої відділення швидкої, чекаючи, коли почнуть надходити перші гості. Тієї ночі на мене чекало несподіване знайомство.

Рятувальники привезли стареньку о двадцять третій. Її принесли на ношах, і мене здивував її веселий вигляд.

— Чого ви так радієте? — запитав я, міряючи їй тиск.

— Це надто складно, ви не зрозумієте, — відповіла вона, посміюючись.

— Хоч натякніть!

— Та ні, ви вважатимете мене за божевільну.

Старенька сіла на ношах і уважно на мене подивилася.

— А я вас упізнала! — скрикнула вона.

— Ви помиляєтеся, — відповів я, міркуючи, чи треба робити комп’ютерну томографію.

— Ви, мабуть, думаєте, що я здитиніла й міркуєте, чи провести ретельніші обстеження. Але більше здитинілий із нас двох — ви, любчику.

— Якщо вам так приємно!

— Ви живете на п’ятому праворуч, а я над вами. То хто з нас, парубче, неуважніший?

Від самого початку моєї медичної практики я боявся зустрітися з батьком за подібних обставин. Цього вечора у відділенні швидкої, а не на сходах нашого будинку, я зустрів свою сусідку. Я до нього в’їхав п’ять років тому, п’ять років я чув, як вона ходила в мене над головою, як свистів її чайник, як вона відчиняла вікна, і навіть не замислювався, хто там наді мною, і як виглядає людина, що веде таке життя, як і я. Люк має слушність, великі міста доводять до божевілля, висотують із вас душу, а потім випльовують, наче пережований тютюн.

— Не переймайтеся, хлопче, то й що, якщо я отримала для вас дві-три бандеролі, чи варто заходити дякувати? Ми кілька разів зустрічалися на сходах, але ви бігли так швидко, що, якби ваша тінь йшла за вами, вона загубилася б між поверхами.

— Дивно, що ви таке кажете, — зауважив я, розглядаючи при світлі її зіниці.

— Що тут дивного? — здивувалася вона, приплющуючи очі.

— Нічого. Скажіть-бо, що вас настільки звеселило.

— О ні, тепер узагалі не скажу, раз ви мій сусід. До речі, зробіть мені ласку.

— Усе, що забажаєте.

— Попросіть товариша тихіше розважатися з подружкою, я була б дуже вдячна. Я нічого не маю проти розваг молоді, але в моєму віці сон, на жаль, надто чутливий.

— Якщо вас це втішить, навряд чи ви їх іще почуєте: як я розумію, їхні стосунки близькі до розриву.

— А, — вдумливо промовила старенька, — мені дуже шкода. Ну що ж, якщо зі мною все гаразд, я можу піти додому?

— Ні, доведеться залишити вас під наглядом, я зобов’язаний.

— А що збираєтеся пильнувати?

— Вас!

— Гаразд, я збережу вам час. Я досить стара жінка, яка вас не обходить, і я посковзнулася на кухні. Не треба нічого іншого роздивлятися чи робити, а лише перев’язати ногу, яка пухне на очах.

— Полежте, ми відправимо вас на рентген, і якщо перелому немає, після чергування я відвезу вас додому.

— Коли вже ми виявилися сусідами, даю вам три години, якщо ні, добиратимуся сама.

Я виписав направлення на рентген, доручив стареньку санітарові й повернувся до роботи. Чергування в новорічну ніч — найгірше з усіх. Уже після пів на першу ранку прибувають перші хворі: алкогольні отруєння й переїдання. Я ніколи не збагну сенсу таких святкувань.

Сусідку я відшукав на світанку. Вона сиділа в інвалідному кріслі, тримала сумочку на колінах, і нога в неї була забинтована.

— Добре, що ви подалися в медицину, бо як шофера вас забракували б. То що, поїдемо?

— Чергування в мене закінчується за півгодини. Нога болить?

— Це лише розтягнення зв’язок, не треба бути мудрим лікарем, щоб це зрозуміти. Якщо принесете кави з автомата, я ще зачекаю трішки — трішки, але не більше.

Я пішов до автомата й приніс кави. Вона вмочила губи в напій, скривилася, віддала мені кухлик і показала на корзину для сміття.

У вестибюлі відділення швидкої було порожньо. Я зняв халата, забрав пальто з кімнати для чергових і повіз бабцю надвір.

Я виглядав таксі, коли один із лікарів швидкої впізнав мене й запитав, куди нам їхати. Він щойно закінчив чергування й люб’язно погодився підвезти нас. Так само люб’язно він допоміг занести мою сусідку по сходах. Ми ледве дихали, поки дісталися на шостий поверх. Сусідка простягла мені ключі. Колега пішов, а я допоміг старенькій пересісти в крісло.

Я пообіцяв, що принесу їй усе, що потрібно: з розтягненими зв’язками кілька днів їй ліпше не ходити по сходах. Я написав номер свого телефона на аркушику, який поклав на видному місці, на круглому столику, і сказав, щоб вона телефонувала мені, тільки-но їй щось знадобиться.

Я вже йшов, коли вона покликала мене.

— А ви не надто цікавий, не запитали навіть, як мене звуть.

— Аліса, вас звати Аліса, так записано в картці.

— І дата народження?

— Звісно.

— Кепсько.

— Я не рахував.

— Ви галантний, але я вам не вірю. Так, мені дев’яносто два роки, але я знаю, що виглядаю лише на дев’яносто!

— Набагато менше. Я думав, що вам…

— Мовчіть, хоч би скільки ви назвали, все буде надто багато. А ви таки не дуже цікавий, адже я вам так і не сказала, чого так раділа там, у лікарні.

— Я забув, — признався я.

— Підіть на кухню, там у шафці над раковиною є пакет кави, ви вмієте користуватися кавоваркою?

— Здається, так.

— У всякому разі, гірше за ту отруту, яку ви мені принесли з автомата, не буде.

Я зварив каву якомога ретельніше й приніс її до вітальні на таці. Аліса порозливала каву по чашках. Випила вона мовчки, без зауважень, отже, я витримав випробування.

— То чого ж ви так раділи вчора ввечері? — запитав я. — Нічого веселого в тому, щоб підвернути ногу.

Аліса нахилилася до маленького столика й витягла коробку печива.

— Якби ви тільки знали, як мене діймають мої діти! Їхні розмови мене дратують, мене дратують жінка одного і чоловік другої. Вони весь час скаржаться й цікавляться тільки своїми нікчемними життями. А я їх привчала до поезії. Я колись викладала французьку мову, можете собі уявити, а ті двоє дурнів цікавилися лише цифрами. Я хотіла уникнути святкування Нового року в невістки, готує вона жахливо, індичка сама себе підсмажила б ліпше. Аби не їхати ранішньою електричкою до їхньої занюханої сільської садиби, я вдала, що підвернула ногу. Вони вдали, що їм прикро, на п’ять хвилин, не більше.

— А якби хтось із них приїхав по вас автомобілем?

— Жодного ризику. Мої син і дочка змагаються в егоїзмі, відколи їм стукнуло по шістнадцять. Їм тепер на сорок більше, а вони ще не визначилися з переможцем. Я саме була в кухні й думала: що, як вони повернуться після свят, я маю перебинтувати ногу, щоб повірили в мою брехню, коли це посковзнулася й полетіла долі. Рятувальники приїхали за чверть дванадцята ночі. Я зуміла їм відчинити. Шість дужих хлопців лише задля мене в Новорічну ніч, замість індички моєї невістки, що може бути ліпше?! Вони оглянули мене й приторочили до нош, щоб знести сходами. Рівно опівночі ми мали поїхати до лікарні. Я попрохала капітана затриматися ще на кілька хвилин. Мій стан не вимагав невідкладної допомоги. Він погодився. Я їх пригостила шоколадом, ми почекали, скільки годиться…

— А чого ви чекали?

— Телефонного дзвоника. У цьому році мої пташенята ще не зуміють розділити майно. Тож я сміялася, поки моя нога розпухала в машині рятувальників. Зрештою, мені її таки перебинтували…

Я допоміг Алісі лягти в ліжко, увімкнув телевізор і залишив стареньку відпочивати. Повернувшись додому, я кинувся дзвонити мамі.

Розділ 8

Січень видався дуже холодний. Приїхавши з дому, Люк залюбки взявся до навчання. Батько весь час діяв йому на нерви, а сестричка більше часу проводила з ігровою приставкою, ніж із ним. На моє прохання Люк навідав мою маму. Йому здалося, що вона змарніла. Вона ним передала листа й подарунок до Різдва.

Я розгорнув пакунок і зав’язав кашне на шиї: Люк аж розреготався. Кашне було фіалкове й ширше з одного боку, ніж з іншого. Але зав’язаним воно мало непоганий вигляд. Те кашне я носив усю зиму.

Софі з’явилася наприкінці першого тижня січня. Я щоночі заходив до її відділення, але не заставав. Вона сама зайшла до нас, у відділення швидкої, коли повернулася. Її засмагле обличчя дисонувало з блідими обличчями наших співробітників. Вона пояснила, що їй треба було провітритися. Я потягнув її до невеличкого кафе навпроти лікарні, де ми повечеряли, перш ніж знову заступати на чергування.

— Де ти була?

— Як сам міг здогадатися, на півдні.

— Сама?

— З подругою.

— З якою?

— У мене теж є подруги дитинства. Як твоя мама?

Вона досить довго мене слухала, а потім узяла мене за руку й пильно подивилася.

— Ми вже скільки часу разом? — спитала вона.

— Навіщо це запитання?

— Дай відповідь. Коли це вперше сталося між нами?

— У той день, коли губи наші зустрілися — я саме прийшов до тебе у відділення, — відповів я, не вагаючись.

Софі скрушно подивилася на мене.

— У той день, коли я пригостив тебе морозивом у парку?

Обличчя її ще більше спохмурніло.

— Назви мені дату.

Мені треба було поміркувати, але вона не дала мені цього зробити.

— Уперше ми з тобою кохалися рівно два роки тому, достеменно. А ти навіть не пам’ятаєш. Ми не бачилися два тижні й відмічаємо цю дату в убогому барі навпроти лікарні, бо треба десь перекусити перед чергуванням. Я більше не можу бути то твоєю найкращою подругою, то коханкою. Ти готовий віддатися душею й тілом цілій землі, першому-ліпшому зустрічному, а я лише буй, за який ти чіпляєшся в бурю й полишаєш, щойно розпогодиться. Ти більше цяцькався з Люком ці кілька місяців, ніж зі мною за два роки. Хочеш ти це визнавати чи ні, ми не борюкаємося в шкільному дворі. Я лише тінь у твоєму житті, а ти для мене набагато більше значиш, і мені це болить. Чому ти возив мене до своєї матері, навіщо була та близькість на вашому горищі, навіщо було впускати мене у своє життя, якщо я була лише гостею? Я сто разів збиралася піти від тебе, але мені несила самій. Тож прошу тебе про ласку, зроби це для нас, якщо вважаєш, що в нас є щось спільне. Навіть ненадовго, дай нам змогу пережити це кохання.

Софі встала й вийшла. Крізь вікно я бачив, як вона чекає зеленого світла для пішоходів, щоб перейти вулицю. Сіяв дощ, і вона підняла комір халата, щоб захистити голову. Не знаю, чому той невинний порух викликав у мене нестримний потяг до неї. Я повитрушував дрібні гроші з кишень, щоб заплатити за вечерю, і кинувся за нею. Ми цілувалися під крижаним дощем, і між поцілунками я перепросив за біль, якого їй завдав. Якби я знав, я перепросив би й за біль, що його мав завдати, але тоді я був щирий.

Зубна щітка у склянці, кілька дрібних речей у шафі, будильник на нічному столику — я залишив кімнату Люкові й перебрався до Софі. Я щодня заходив до себе, хоча мені там не було чого робити, про всяк випадок, як моряк, який сходить на причал, щоб перевірити канати. І щоразу я піднімався поверхом вище. Аліса почувалася розкішно. Ми перекидалися кількома словами, вона оповідала мені страхіття про своїх дітей і дуже тішилася. Я звелів Люкові, щоб, поки мене немає, він теж дбав, аби вона мала все необхідне.

Якось увечері, коли ми з ним випадково зійшлися в Аліси, вона зробила чудернацьке зауваження;

— Замість народжувати дітей і зі шкури пнутися, щоб їх виростити, ліпше їх усиновлювати в дорослому віці, тоді, бодай, знаєш, з ким маєш справу. Ось вас двох я одразу обрала б. — Люк здивовано глипнув на мене, а звеселіла Аліса торочила далі: — Ну ж бо, не варто прикидатися, ти казав, що батьки тобі діяли на нерви, то чому діти не можуть діяти на нерви батькам?

А що Люк утратив од подиву голос, я потягнув його до кухні й пояснив, що то в Аліси такий специфічний гумор. Не варто на неї ображатися, бо її з’їдає печаль. Вона перепробувала все, щоб гідно переживати той біль, навіть намагалася зненавидіти своїх дітей, але материнська любов усе одно перемагала. Вона страшенно страждала від того, що її покинули.

Про це мені розповіла не Аліса, просто одного ранку, коли я зайшов до її вітальні, яскраво світило сонце й наші тіні надто зблизилися.

На початку березня провели загальні збори відділення швидкої. У підвісній стелі виявили азбест. Заміна стелі мала тривати три дні й три ночі. Хворих тимчасово прийматимуть в іншій лікарні. Через ремонт усі вихідні персонал вимушено не працював. Я негайно зателефонував мамі, аби сповістити гарну новину: я зможу нарешті до неї приїхати, нехай чекає у п’ятницю. Мама якийсь час мовчала, а потім сказала, що їй шкода, але вона пообіцяла приятельці поїхати з нею на південь. Зима була надто морозна, і кілька днів тепла їм не завадять. Подорож була узгоджена за кілька тижнів, наперед оплачені готель та переліт, грошей ніхто не поверне. Вона не знає, як можна її відмінити. Вона так хотіла мене побачити, справді, вийшло по-дурному, вона сподівалася, що я зрозумію і не ображатимуся. Мама говорила те з такою безнадією в голосі, що я негайно поспішив запевнити її, що не лише не ображатимусь, а й дуже радий за неї. Наприкінці березня вже прийде справжня весна, і коли вона приїде до мене, ми надолужимо згаяне.

Того вечора Софі була на чергуванні, а я вільний. Люк, як завжди, зубрив, і йому знадобилася допомога. Ми поїли макаронів, я сів до письмового столу в ролі викладача, Люк мав відповідати як студент. Опівночі він пожбурив підручник біології через усю кімнату. Щось таке перед першою екзаменаційною сесією відчував і я: хотілося все покинути та втекти на край світу. Я підняв книжку й вів далі, ніби нічого не сталося. Та Люк думав про своє, і його розгубленість мене трохи непокоїла.

— Я вибухну зсередини, якщо не поїду звідси бодай на два дні, — заявив він, — а все, що залишиться від мого тіла, заповім медицині. Їх має зацікавити перший людський інкубатор, який вибухнув ізсередини. Уявляю, як лежу на резекторському столі в оточенні молоденьких студенток. У всякому разі, дівчатка розбиратимуть мої тестикули перш ніж мене зариють у землю.

З тієї промови я зрозумів, що моєму другові справді варто провітритися. Я поміркував над цією ситуацією й запропонував йому далі готуватися до екзаменів на природі.

— Терпіти не можу корів, — буркнув він.

Запала тиша. Я не зводив із Люка очей, а він дивився в порожнечу.

— Я хочу на море, — заявив він, — щоб безмежний виднокрай, відкрита далечінь, бризки хвиль і крики чайок…

— Здається, я зрозумів картинку, — зауважив я.

До найближчого узбережжя було триста кілометрів, туди ходив єдиний пасажирський поїзд, їхати — шість годин.

— Винаймемо автомобіль, хай на це піде вся моя санітарська зарплата, я шикую, але, благаю, поїхали на море.

Коли Люк завершував цю фразу, до нас нагодилася Софі.

— У вас незамкнено, я не потурбую? — спитала вона.

— Я думав, ти на чергуванні.

— Я теж так думала, чотири години котові під хвіст. Я переплутала дні, і лише через чотири години збагнула, що нас чергує двоє. А який вечір я могла провести з тобою!

— Атож, — відказав я.

Софі пильно подивилася на мене, вираз її обличчя не віщував нічого доброго. Я широко розплющив очі, щоб без зайвих слів дізнатися, що не так.

— На вихідні ти ідеш до моря, наскільки я розумію? Тільки не треба супитися, я не підслуховую під дверима, Люк волав так, що його було чути на сходах.

— Не знаю, — відказав я. — Якщо вже ти чула нашу розмову, ти могла зауважити, що я ще нічого не відповів.

Люк слідкував за нашим обміном поглядами, як глядач за м’ячем на тенісному корті.

— Роби, як знаєш, якщо ви хочете провести вихідні разом, я знайду що робити, за мене не переживайте.

Люк, певно, здогадався, з якою дилемою я зіштовхнувся. Він скочив на ноги, кинувся навколішки, обхопив ноги Софі руками й заскиглив (пригадую, він утнув подібний номер, щоб уникнути покарання в пані Шефер):

— Благаю, Софі, їдьмо з нами, не копиль губи, не сердься на нього, я знаю, що ти хотіла б провести ці два дні з ним, але він мені рятує життя. Який із тебе лікар, коли ти відмовляєш у допомозі людині, якій загрожує небезпека, особливо якщо ця людина — я? Мене задушать усі ці підручники, якщо ви не вивезете мене звідси. Їдьмо з нами, пожалій мене, я піду собі на пляж, і ви не бачитимете мене, я стану незримим. Обіцяю триматися подалі, я не говоритиму ні слова, зрештою, ти забудеш, що я існую. Два дні на морі, лише ви двоє і моя тінь, прошу, погоджуйтеся, за машину, бензин та готель плачу я, пригадуєш рогалики, які я робив лише для тебе? Я ще не був із тобою знайомий, але вже знав, що ми порозуміємося. Якщо ти погодишся, я напечу тобі таких тістечок із кремом, аж оближешся.

Софі опустила очі додолу й серйозно спитала:

— Яких іще тістечок з кремом?

— Ще одна причина поїхати: ти не можеш не скуштувати моїх тістечок з кремом! Якщо ти відмовишся, цей бовдур теж не поїде, я не зможу провітритися, не зможу повторити матеріал і завалю іспити, коротше, моя лікарська кар’єра у твоїх руках.

— Досить клеїти дурня, — лагідно сказала Софі, допомагаючи йому звестися.

Вона похитала головою та сказала, що «яке їхало, таке й здибало».

— Хлопчаки! Їдьмо на море, тільки щоб тістечка з кремом були по поверненні.

Ми залишили Люка вчитися. Він мав заїхати по нас у п’ятницю зранку.

Поки ми йшли до її дому, Софі взяла мене за руку.

— Ти справді відмовився б від моря, якби я не захотіла їхати? — спитала вона.

— А ти відмовилася б? — відповів я.

Заходячи до своєї кімнати, вона сказала, що Люк — у своєму роді хлопець єдиний і неповторний.

Розділ 9

Звісно, Люк знайшов найдешевшу із наданих в оренду машин. Старий «брік», кожне крило якого було пофарбоване в інший колір. Фари розділяв іржавий, без облямівки радіатор, і вони нагадували пару скошених очей.

— Гаразд, вона дещо зизоока, — визнав Люк, бачачи, що Софі вагається, сідати чи ні в таку купу брухту, — але мотор туркоче, і гальмівні педалі зовсім нові. Хоча зчеплення трохи й скрипить, вона доправить нас до потрібного порту, до того ж, як ви переконаєтеся, вона містка.

Софі завбачливо сіла позаду.

— А ви сідайте попереду, — дозволила вона, зі страшним ляскотом зачиняючи дверцята.

Люк повернув ключ запалювання й радісно всміхнувся нам: мотор справді працював.

Амортизатори були ще часів царя Хмеля, і на кожному віражі нас небезпечно заносило. Через п’ятдесят кілометрів Софі попросила зупинитися на першій же станції обслуговування. Без зайвих розмов вона прогнала мене на заднє сидіння: вона воліла спробувати свій шанс на місці смертника, аніж переживати морську хворобу, метляючись по задньому сидінні від віконця до віконця через кожен поворот керма.

Ми скористалися із зупинки, щоб заправитися та з’їсти по сендвічу.

Решти дороги я не запам’ятав. Я зручно прилаштувався на задньому сидінні й, заколисаний їздою, геть усе проспав. Час від часу я, щоправда, розплющував очі — Люк і Софі жваво щось обговорювали, голоси їхні мене теж заколисували, і я знову засинав.

Через п’ять годин після від’їзду Люк потермосив мене за плече — ми приїхали.

Машину він припаркував перед старим готелем, таким самим обдертим, як і вона. Склалося таке враження, що той старий непотріб сам відшукав дорогу додому.

— Я згодний, що це не чотиризірковий готель, але я пообіцяв заплатити за номери, і це все, на що я здатний, — заявив Люк, витягаючи наші сумки з багажника.

Ми мовчки пішли за ним до вестибюлю.

Власниця цього курортного закладу, певно, очолила його, коли їй було двадцять років, а тепер, коли їй стало на п’ятдесят більше, її вигляд дуже гармонував з усією обстановкою. Я думав, що в міжсезоння ми будемо єдиними клієнтами, але через бильця посхилялося з п’ятнадцять стариганів, яким кортіло дізнатися, хто це прибув.

— Це постійні наші пожильці, — стенула плечима власниця. — Сусідній притулок для людей похилого віку втратив ліцензію, і мені довелося прихистити все це чарівне товариство, не виганяти ж їх на вулицю. Вам поталанило: один із моїх пожильців помер минулого тижня, його кімната звільнилася, зараз я вас туди відведу.

— Оце поталанило, так поталанило! — прошепотіла Софі, піднімаючись сходами.

Хазяйка попросила пенсіонерів потіснитися, щоб пропустити нас до коридору.

Софі кожного з них обдарувала усмішкою.

— Якщо ми скучимо за лікарнею, — кинула вона Люкові, — обстановка нам буде про неї нагадувати.

— А як, гадаєш, я довідався про цей готель? Одна з моїх однокурсниць дала мені адресу, на канікули вона їздить сюди допомагати й заробити трохи грошей.

В одинадцятому номері виявилося два ліжка. Ми з Софі поглянули на Люка.

— Я ж пообіцяв, що вам не набридатиму, — вибачився він, — адже в готелях лише сплять, хіба ні? Але якщо вам потрібний повний спокій, я можу ночувати в автомобілі, ось і все.

Софі поклала руку Люкові на плече й сказала, що ми дісталися сюди через море, і це основне. Підбадьорений Люк запропонував нам обрати ліжко, яке подобається.

— Жодне, — пробурмотів я, стусонувши його ліктем у бік.

Софі обрала те, що далі від вікна й ближче до ванної.

Коли ми поскидали сумки, вона запропонувала довше в номері не затримуватися. Їй хотілося їсти й побачити море. Люк не змусив себе просити двічі.

— До пляжу метрів із шістсот пішки, — пояснила нам хазяйка, малюючи план на аркушику паперу. — Дорогою буде пивна, що працює цілий день.

— За обід заплачу я, — розщедрилася Софі, хмеліючи від запаху водоростей, який уже вчувався в повітрі.

Коли ми пішли торговою вуличкою, я відчув, ніби вже бував тут. Я стиснув плечима: усі приморські курортні містечка чимось схожі, певно, в мене знову розігралася уява.

Люк і Софі дуже зголодніли, чергова страва їх не наситила, і Софі намірилася пригостити всіх іще й вершками з карамеллю. З пивної ми вийшли, коли вже смерклося. Море було неподалік. Хоч ми мало що в темряві могли розгледіти, але все ж захотіли пройтися по пляжу.

Мол був ледь освітлений, на добрячій відстані один від одного блимали три вуличні ліхтарі, решта все потопало в темряві.

— Відчуваєте, — скрикнув Люк, розкинувши руки, — відчуваєте запах йоду?! Нарешті я позбувся лікарняного запаху карболки, який уївся в мене, відколи я став працювати санітаром. Я навіть намагався чистити ніздрі зубною щіткою, щоб його позбутися, ніщо не допомагало, а тут така краса! А прибій! Чуєте шум хвиль?

Люк не чекав нашої відповіді. Роззувшись і знявши шкарпетки, він побіг по піску до краю прибою. Софі подивилася йому вслід, підморгнула мені, роззулася й побігла доганяти Люка, який із криками ганявся за хвилями. Я теж пішов до води, з неба світив майже повний місяць, і моя тінь бігла попереду. Обходячи калюжу, я майже чітко побачив у відблисках солоної води силует дівчинки, яка дивилася на мене. Коли я дістався прибою, Люк і Софі були захекані. Ноги в нас замерзли, Софі цокотіла зубами. Я обняв її, щоб розтерти спину. Час було повертатися до готелю. Ми пішли назад через станцію, несучи взуття в руках. У готелі всі спали, і ми нечутно піднялися сходами.

Прийнявши душ, Софі забралася в ліжко й відразу заснула. Люк замилувався, як вона спить, махнув мені рукою й вимкнув світло.

Уранці нас аж млоїло від самої думки, що доведеться снідати в готелі. Товариство було не надто веселе, а від жування протезами з душі вернуло.

— Але ж сніданок входить у вартість номера! — наполягав Люк.

Та бачачи кисле личко Софі, яка заповзялася до сухариків, Люк відштовхнув стільця, наказав нам чекати й побіг до кухні. За п’ятнадцять довгих хвилин пожильці, які сиділи за столами, попідводили носи від тарілок, внюхуючись у незвичний запах. Запала цілковита тиша, усі старенькі поклали виделки й ножі та з цікавістю позиркували на двері.

Нарешті з’явився й замурзаний борошном Люк, несучи повний кошик коржиків. Він обійшов усі столики, роздав кожному по два коржики, повернувся до нас, три коржики поклав перед Софі й усівся знову з відчуттям виконаного обов’язку.

— Я їх приготував із того, що спромігся знайти, — пояснив він, умощуючись. — Треба купити три кульки борошна, масла й цукру, мені здається, я вигріб геть усі запаси нашої бандерші.

Його ще теплі солодкі коржики танули в роті.

— Я скучаю за пекарнею, — зізнався Люк, обводячи поглядом небокрай. — Мені подобалося, як зранку до крамниці приходять перші ласі покупці. Дивись, які щасливі ці старі; це, власне, не лікування, але воно їм явно на користь.

Я поглянув на старих: вони ласували коржиками. Замість глибокої тиші, що панувала, коли ми зайшли до їдальні, зав’язалися жваві розмови.

— У тебе золоті руки, — похвалила Софі, напихаючи рот коржиком. — Зрештою, це своєрідне лікування.

— Ось цей, — зауважив Люк, указуючи пальцем на діда, який тримався рівно, як тичка, — копія Маркеса через кілька років.

Кожному з наших сусідів було щонайменше втричі більше років, аніж нам. Серед тих звеселілих облич час від часу лунав навіть сміх. Мені здалося, що я знову потрапив до шкільної їдальні, тільки мої однокласники поперевдягалися у старих.

— Підемо подивимося на море при денному світлі, — запропонувала Софі.

Гайнули до номера вдягти светри й куртки — і на море.

Коли ми прийшли на пляж, я нарешті зрозумів, що відчув учора. Я вже бував на цьому курортику. Наприкінці молу з ранішньої імли виринав невеличкий закинутий маяк, такий, як я його запам’ятав у дитинстві.

— Ти йдеш? — запитав Люк.

— Даруй?

— Край пляжу є забігайлівка, ми з Софі хочемо справжньої кави, бо в готелі була бурда.

— Ідіть, я наздожену, мені треба дещо перевірити.

— Тобі треба щось перевірити на пляжі? Якщо ти непокоїшся, що море відступило, гарантую, увечері воно неодмінно повернеться.

— Можеш мені зробити ласку й не знущатися?

— Та чого там! Ваш слуга супроводитиме Пані, поки Пан рахуватиме мушлі на пляжі. Чи маю я передати послання?

Не слухаючи більше глузування Люка, я наздогнав Софі, вибачився, що відлучуся, пообіцяв невдовзі до них приєднатися.

— Куди ти?

— На мене наринув спогад, я наздожену вас за п’ятнадцять хвилин максимум.

— Який спогад?

— Здається, я колись приїздив сюди на кілька днів із мамою, ці дні багато чого змінили в моєму житті.

— І ти тільки зараз це помітив?

— Це було чотирнадцять років тому, і я більше сюди не повертався.

Софі повернулася до мене спиною. Поки вони йшли геть попід руку з Люком, я попрямував на дамбу.

Іржава табличка все ще теліпалася на ланцюзі. Із фрази «Стороннім вхід заборонено» можна було прочитати лише літери «р» та «з». Я переступив через неї, штовхнув залізні двері, роз’їдений сіллю замок яких давно струхлявів, і піднявся на оглядовий майданчик. Східці, здавалося, поменшали, колись вони були ніби вищі. Сходами я піднявся на верхівку, скло було ціле, тільки чорне від бруду. Я протер його кулаками, приклав очі до двох кружалець, що були, як лінзи бінокля, націлених у моє минуле. Нога за щось перечепилася. На підлозі під шаром пилюки лежала дерев’яна коробка. Я схилився й відкрив її.

Усередині лежав старий повітряний змій. Снасть була ціла, а папір на ладан дихав. Я витягнув птаха й дуже обережно почав гладити його крила. Потім зазирнув усередину коробки, і мені аж подих перехопило: цівкою піску було намальовано півсерця, а поряд лежав згорнений аркуш паперу. Я розгорнув його й прочитав:

«Я чекала на тебе чотири літа, ти не дотримав обіцянки й не приїхав. Повітряний змій помер, я його поховала тут. Можливо, ти колись повернешся та знайдеш його».

Унизу стояв підпис «Клеа».

Сорок метрів мотузки були змотані надзвичайно ретельно. Я повернувся на пляж, розклав змія-орла на піску й зібрав дерев’яні палички, перевірив вузол, яким була зв’язана вся конструкція, розмотав п’ять метрів мотузки й побіг супроти вітру.

Крила орла напнулися, він крутнувся ліворуч, потім праворуч, і злетів у небо. Я намагався виписувати ним «5» та вісімки, але діряві напиначки погано слухалися моїх команд. Я трохи попустив мотузку, і змій піднявся вище. Його тінь витанцьовувала на піску, і той танець мене заворожував. Я відчув, як десь аж із глибин мого дитинства піднімається й охоплює мене нестримний, незрівнянний сміх, наче музика віолончелі.

Що сталося з моєю подругою на одне літо, дівчинкою, якій я без вагань довірив усі мої таємниці, бо вона не могла їх почути?

«Я заплющив очі: ми бігли так, що дух перехоплювало, а повітряний змій-орел тягнув нас уперед. Ти вміла ним маніпулювати ліпше за інших, і часто люди спинялися, щоб помилуватися твоєю вправністю. Скільки разів я брав тебе за руку на цьому-таки місці? Що з тобою сталося? Де ти тепер? На якому пляжі проводиш літо?»

— У що ти граєшся?

Я не почув, як підкрався Люк.

— Грається з повітряним змієм, — пояснила Софі. — Можна спробувати? — запитала вона, тягнучись до мотузки.

Вона відібрала в мене змія, перш ніж я встиг зреагувати. Повітряний змій зробив поворот і під прямим кутом полетів на землю. Вдарившись об пісок, він розбився.

— Ой, мені шкода, — перепросила Софі, — я не дуже вправна.

Я кинувся туди, де впав мій змій. Поперечки його зламалися, крила загнулися на тіло й розлетілися на друзки. Вигляд він мав жалюгідний. Я присів і взяв його до рук.

— Не роби такого вигляду, ще трохи — і ти заплачеш, — сказала Софі. — Це лише старий повітряний змій, як хочеш, можемо піти й купити тобі нового.

Я нічого не відказав. Можливо, тому що було б зрадою розповісти їй про Клеа. Дитяче кохання священне, ніхто не може його в когось відібрати. Воно навіки поселяється в глибині душі. Але достатньо спогаду, щоб воно зринуло на поверхню, навіть із потрощеними крилами. Я згорнув тканину й змотав мотузок. Попросивши Люка та Софі зачекати, я відніс змія на маяк. Піднявшись на башту, я поклав його назад до коробки, перепросивши. Закривши коробку, я по-дурному почав плакати, неспроможний стримати сльози.

Коли я повернувся до Софі, то не міг сказати їй ані слова.

— У тебе червоні очі, — пробурмотіла вона, обіймаючи мене. — Це вийшло цілком випадково, я не хотіла його ламати…

— Знаю, — відказав я. — Це спогад, він тихо спочивав на маяку, я не повинен був його будити.

— Не знаю, про що ти кажеш, але бачу, що тебе це дуже засмучує. Якби ти мені розповів… ми могли б пройтися далі, тільки ти і я. Відколи ми прийшли на цей пляж, я відчуваю, ніби втратила тебе, ти наче десь в іншому місці.

Я поцілував Софі й перепросив. Ми йшли вдвох уздовж лінії прибою, наодинці, поки нас наздогнав Люк.

Він іще здалеку кричав, щоб ми зачекали.

Люк — мій найкращий друг, цього ранку я ще раз у цьому переконався.

— Пригадуєш, як ти розквасив обличчя, катаючись на велосипеді? — підійшовши, запитав він, ховаючи щось за спиною. — Гаразд, я нагадаю тобі, невдячному. Твоя мама купила тобі жовтий велосипед. Я взяв свій старий велосипед, і ми поїхали кататися на пагорбі, за цвинтарем. Коли ми проїздили повз ворота, ти, мабуть, захотів перевірити, чи за нами не причепився якийсь привид, озирнувся і втрапив колесом у ямку. Ти зробив чудове сальто й гепнувся на землю.

— До чого ти ведеш?

— Помовч і дізнаєшся. Колесо твого велосипеда погнулося, і це засмучувало тебе більше, аніж збиті коліна. Ти весь час твердив, що твоя мама тебе вб’є. На велосипеді ти катався всього три дні, і якби приніс його додому в такому стані, вона тобі цього не пробачила б. Їй довелося брати додаткові чергування, щоб його купити, це була катастрофа.

Я пригадав той день. Люк витягнув ключ із торбинки з інструментами, притороченої до його сідла, і поміняв колеса наших велосипедів. Його колесо підійшло до мого велосипеда. Закінчивши прилаштовувати, він запевнив, що моя мама нічого не помітить. Моє колесо полагодив його батько, і наступного дня ми знову помінялися колесами. Мама справді нічого не помітила.

— І ось ти знову взявся за старе! Але, попереджаю, це востаннє, тобі все ж колись варто подорослішати.

Люк нарешті витягнув те, що ховав за спиною — новісінького повітряного змія.

— Це все, що я зміг знайти на пляжному базарчику, продавець сказав, що цей у нього — останній, вони вже давно їх не продають. Це сова, а не орел, проте не слід перебирати харчами, це теж пташка, тим паче що літає вночі. Тепер ти задоволений?

Софі зібрала змія на піску, простягла мені мотузку й махнула, щоб я запускав. Я почувався смішним, але коли Люк схрестив руки на грудях, з нетерпінням тупаючи ногою, я зрозумів, що відступати нікуди, і кинувся бігти по пляжу, а повітряний змій злетів у небо.

Літав він чудово. Кермувати ним однаково, що велосипедом, з роками це не забувається.

Щоразу, коли сова виписувала бездоганні «5» та вісімки, Софі аплодувала, а мені щоразу здавалося, що я її трішки обманюю.

Люк присвиснув і вказав мені на мол: усі п’ятнадцять пожильців нашого готелю повсідалися на підмурку та захоплено спостерігали за викрутасами змія-сови. До готелю ми повернулися разом із ними. Треба було їхати. Я скористався з того, що Софі і Люк піднялися в номер складати речі, і заплатив і за номер, і за продукти, які Люк використав на кухні.

Хазяйка прибрала гроші, не зморгнувши й оком, а тоді пошепки запитала, чи можу я для неї дістати рецепт коржиків. Вона просила в Люка, але він не дав. Я пообіцяв вивідати той секрет і написати їй.

До мене підійшов старий пан, який тримався рівно, як тичка. У їдальні, коли ми снідали, Люк побачив у ньому Маркеса в цьому віці.

— Ти чудово вправлявся зі змієм на пляжі, хлопче, — похвалив він.

Я подякував за комплімент.

— Я знаю, про що кажу, скільки я тих летючих зміїв продав за своє життя! Колись у мене був кіоск на пляжі. Чого ти на мене дивишся так, ніби побачив привида?

— А якщо я вам скажу, що ви колись подарували мені змія, ви повірите?

— Мені здається, що твоїй дівчині потрібна допомога, — сказав старий, указуючи на сходи.

Софі несла вниз наші сумки. Я забрав їх і відніс до машини. Люк усівся за кермо, Софі — поруч із ним.

— Їдемо? — запитала вона.

— Постривайте хвильку, я зараз.

Я кинувся назад до готелю. Старий умостився в крісло в салоні й дивився телевізор.

— Ви не пригадуєте німої дівчинки?

Люк тричі натиснув рвучко на клаксон.

— Мені здається, що твої друзі поспішають. Приїздіть ще, ми будемо вам раді, особливо твоєму товаришеві, його коржики сьогодні вранці були пречудові.

Люк усе клаксонив безперестанку, і мені довелося піти, хоч я знову пообіцяв собі неодмінно повернутися до цього курортного містечка.

Софі мугикала мелодії, до яких Люк вигадував слова й горлопанив з усіх сил. Двадцять разів він дорікнув, що я не приєднуюся до них, і двадцять разів Софі сказала йому дати мені спокій. Через чотири години дороги Люк занепокоївся, бо різко знизився показник рівня пального, і стрілка поповзла ліворуч.

— Одне з двох, — оголосив він, — або зламався лічильник пального, або нам невдовзі доведеться штовхати машину.

Через двадцять кілометрів мотор закашлявся й заглух, не дотягнувши кілька метрів до заправки. Вийшовши з автомобіля, Люк ніжно погладив його по капоту й подякував за геройство.

Я став заправляти пальне, Люк пішов купити води й галет, Софі підійшла й обняла мене.

— Як на заправника, ти дуже сексуальний, — зауважила вона.

Софі поцілувала мене в потилицю й пішла до крамнички.

— Тобі принести кави? — запитала вона, обертаючись.

Перш ніж я встиг відповісти, вона всміхнулася й додала:

— Коли схочеш сказати, що не так, я буду поруч, навіть якщо ти цього не помітиш.

Трохи від’їхавши, ми потрапили під дощ. Двірники, не встигаючи розганяти воду на лобовому склі, дуже скрипіли, так, що аж зуби зводило. До міста ми дісталися вже вночі. Софі спала, і Люк не наважувався її розбудити.

— Що робитимемо? — прошепотів він.

— Не знаю, може, припаркуємось і почекаємо, поки вона прокинеться.

— Відвезіть мене додому, годі верзти нісенітниці, — пробурмотіла Софі, не розплющуючи очей.

Та Люк на те не зважив і поїхав до нас. І мови не може бути, оголосив він, щоб ми поповнили число жертв недільних дорожніх аварій, дорога мокра від дощу, вечір, треба подвоїти пильність. Тож не варто ризикувати. Він обіцяв, що приготує такі макарони, яких ми ще ніколи не куштували.

Софі звелася й потерла обличчя.

— Згодна на макарони, а потім ви проведете мене додому.

Ми повечеряли, сидячи по-турецьки на килимі. Люк заснув на моєму ліжку, а ми з Софі завершили вечір у неї.

Я прокинувся, коли вона вже пішла. У кухні на столі, накритому для сніданку, я знайшов записку, обперту об склянку:

Я згорнув записку й поклав до кишені. Забрав із комода кілька своїх речей, за винятком сорочки, до якої вона пришпилила записку: «Тільки не цю, вона тепер моя».

Ключ я залишив там, де вона просила, і пішов, розуміючи, що чиню, наче останній дурень, а може, і перший.

Увечері я спробував зателефонувати мамі, мені хотілося поговорити з нею, звіритися їй, почути її голос. Дзвоник лунав у порожнечі. Але ж вона казала, що їде на кілька днів. Я забув, коли вона мала повернутися.

Розділ 10

Минуло три тижні. Зустрічаючись із Софі в лікарні, ми ніяковіли, хоч і вдавали, нібито нічого не сталося. Нашу дружбу відродив дурний регіт. Ми сиділи в лікарняному садку, скориставшись коротким затишшям, Софі переповідала мені халепу, у яку вскочив Люк. До відділення швидкої одночасно привезли двох поранених. Люк біг із ношами-візочком, щоб доправити свого клієнта першим до операційної. На повороті коридору він різко взяв убік, щоб пропустити старшу медсестру, і хворий викотився з нош. Люк кинувся на землю, щоб амортизувати удар, що йому й удалося, але ноші вдарили його по обличчю, внаслідок чого на чоло йому наклали три шви.

— Твій найкращий приятель дуже відважний. Відважніший аніж ти, коли розпоров собі скальпелем палець в анатомічній, — додала вона.

Я вже забув про той епізод на першому курсі.

Тепер я зрозумів, звідки в Люка ті шви, які я побачив учора. Він щось вигадував про двері, які вдарили його по лобі. Софі взяла з мене слово не виказувати її. Зрештою, шви йому накладала саме вона, Люк був справжнім її пацієнтом, і йшлося про збереження медичної таємниці.

Я пообіцяв усе тримати в таємниці. Софі встала, їй треба було повертатися у відділення, я притримав її, щоб теж розповісти дещо про Люка.

— А знаєш, ти йому небайдужа!

— Я знаю, — відповіла вона, ідучи.

У садок вийшла дівчинка, яка бавилася в класики. Через шибку в коридорі було видно, як її батьки розмовляють із завідувачем відділення гематології. Дівчинка підійшла до мене, вагаючись. З того як вона ступала то крок уперед, то вбік, я зрозумів, що вона хоче привернути мою увагу. Їй щось дуже кортіло мені сказати.

— Я одужала, — гордо повідомила вона.

Скільки разів я бачив, як вона бавиться в лікарняному садку, і жодного разу не поцікавився, на що вона нездужає.

— Я зможу поїхати додому.

— Я дуже за тебе радий, хоч трішки за тобою сумуватиму. Я вже звик, що ти бавишся в цьому садку.

— А ти теж скоро зможеш поїхати додому?

Сказавши це, дівчинка засміялася, і в її сміхові я почув відлуння віолончелі.

Є речі, які залишаєш позаду себе, життєві миті, що назавжди в’їлися в порох часу. Можна намагатися їх не помічати, але вони чіпляються одні за одних і утворюють ланцюжок, який прив’язує вас до минулого.

Люк приготував вечерю. Він чекав на мене, розлігшись у кріслі. Зайшовши до кімнати, я відразу пішов подивитися на його рану.

— Нічого страшного, годі бавитися в лікаря, — сказав він, відштовхуючи мою руку, — я знаю, що тобі вже відомо. Ну добре, даю тобі п’ять хвилин, щоб познущатися з мене, а потім перейдемо до інших справ.

— Допоможеш мені винайняти машину, якою ми їздили на вихідні?

— А куди ти зібрався?

— Хочу ще раз поїхати до того приморського містечка.

— Хочеш їсти?

— Так.

— Гаразд, але якщо ти хочеш, щоб я тобі щось приготував, ти маєш сказати, чого тобі заманулося туди вертати. Якщо мовчатимеш, як партизан, то заклади швидкого харчування ще відчинені о цій порі, тож, якщо поталанить, можеш розжитися на сендвіч.

— А що я тобі повинен сказати?

— Що з тобою сталося на тому пляжі, бо я не впізнаю свого найкращого друга. Ти завжди був якийсь не від світу цього. Я намагався не помічати, але біля моря ти вже став нестерпний. З тобою була найчарівніша дівчина на світі, а ти повівся як бовдур, і відтоді вона теж стала вже не від світу цього.

— Пригадуєш, коли ми з мамою їздили на море?

— Так.

— Пригадуєш, я розповідав про Клеа?

— Пригадую, що коли ти приїхав, сказав мені, що тепер тобі начхати на Елізабет, що ти зустрів споріднену душу, що вона колись стане жінкою твого життя. Але ж ми були дітьми, ти цього не забув? Гадаєш, вона на тебе чекала в тому курортному містечку? Зійди на землю, друже. Із Софі ти поводився, як дурень.

— А тобі це на руку, чи не так?

— Цією колючкою ти хотів щось сказати?

— Я в тебе питав лише, як винайняти машину.

— У п’ятницю ввечері вона чекатиме на тебе перед будинком. Ключі я залишу на письмовому столі. У холодильнику знайдеш котлети, тобі треба тільки їх розігріти, а я пройдуся.

За Люком зачинилися двері. Я підійшов до вікна, щоб покликати його й вибачитися. Але хоч скільки гукав, Люк не обернувся й зник за рогом.

Я напросився на чергування в п’ятницю, щоб звільнитися вже в перші суботні години. Додому я повернувся на світанку й ключі від машини знайшов на письмовому столі, як Люк і обіцяв.

Я швидко прийняв душ і перевдягнувся. Виїхав майже опівдні. Зупинявся я лише заправитися. Покажчик пального наказав довго жити, і я прикидав, скільки пального в середньому споживає мій автомобіль і на око визначав, коли треба дозаправитися. Зрештою, це якось займало час. Відколи я виїхав, з неприємністю відчував, ніби тіні Люка та Софі сидять на задньому сидінні.

До готелю я під’їхав близько третьої. Хазяйка була дуже здивована. Їй шкода, але номер, який ми знімали, вже зайнятий новим пожильцем, а вільних кімнат немає. Я не мав жодного наміру залишатися в готелі на ніч. Я пояснив, що приїхав поговорити з одним із її клієнтів, старим паном, який тримався дуже рівно, і в якого я хотів дещо запитати.

— Ви приїхали сюди лише для того, щоб у нього щось запитати?! Але ж у нас є телефон. Пан Мортон усе життя простояв за прилавком свого кіоску, тому він так рівно тримає спину. Ви знайдете його у вітальні, він переважно там проводить пообідній час і майже ніколи не виходить.

Я подякував хазяйці, знайшов пана Мортона й сів біля нього.

— Добридень, юначе, чим можу прислужитися?

— Ви мене не згадали? Я нещодавно приїздив із молодою жінкою й найкращим другом.

— Це мені ні про що не каже, коли це було?

— Три тижні тому. Люк напік до сніданку коржиків, які всім дуже сподобалися.

— Дуже люблю коржики, взагалі люблю всілякі солодощі… То ви хто?

— Пригадуєте, я запускав на пляжі повітряного змія? Ви сказали, що я непогано вправляюся.

— Знаєте, я колись продавав повітряних зміїв… У мене був кіоск на пляжі. Я продавав також силу-силенну інших речей, рятувальні круги. Вудки… Тут нічого ловити, але я продавав також вудки, креми для засмаги. Яких я тільки курортників тут не бачив… Добридень, юначе, чим можу прислужитися?

— Я колись у дитинстві днів на десять приїздив сюди. Ми гралися з однією дівчинкою, я знаю, що вона відпочивала тут щоліта, то була не звичайна дівчинка, а глухоніма.

— Я продавав ще й парасольки та поштові листівки, але їх багато крали, і я перестав їх продавати. Помічав я це лише наприкінці тижня, коли марок виявлялося більше, ніж листівок. Крали їх хлопчаки. Добридень, юначе, чим можу прислужитися?

Я вже втратив надію роздобути від нього потрібну мені інформацію, коли до нас підійшла підстаркувата пані:

— Сьогодні від нього ви нічого не доб’єтеся. Учора він метикував ліпше. Сьогодні не його день, на нього то находить, то відпускає, він уже не зовсім при розумі. Я знаю, про яку дівчинку ви питаєте, я ще не втратила пам’яті. Ви говорите про маленьку Клеа, я її знала, але глухою вона не була.

Побачивши, що вразила мене, пані провадила:

— Я залюбки вам про неї розповім, але я зголодніла й не люблю говорити натщесерце. Якщо ви почастуєте мене чаєм у кав’ярні, ми зможемо поговорити. Зачекайте, я сходжу по пальто.

Я допоміг старій пані надягнути пальто, і ми повільно рушили до кондитерської. Вона всілася надворі й попросила цигарку. У мене сигарет не було. Вона схрестила руки на грудях і вп’ялася поглядом у тютюновий кіоск із протилежного боку вулиці.

— Легкі підійдуть, — зауважила вона.

Я приніс пачку цигарок і сірники.

— Цього року я отримаю диплом медика, — сказав я, віддаючи їй цигарки й сірники. — Якби мої викладачі побачили, що я зараз роблю, вони мене відрахували б.

— Якби ваші викладачі гаяли час на те, щоб вистежувати, що ми робимо в цій глушині, я порадила б вам змінити виш, — відказала вона, черкаючи сірником. — Щодо часу, який мені ще відведений, ніяк не можу зрозуміти, чому роблять усе, щоб нам його спаплюжити. Не можна алкоголю, не можна цигарок, не можна жирного, не можна солодкого: ніби й хочуть продовжити нам життя, і одночасно відбивають до нього смак, усі ті вчені, які думають за нас. Яка я була вільна у вашому віці, вільна швидше себе заганяти до могили, але й вільна жити! Отож уже скористаюся з вашої чарівної компанії й наставлю носа медицині, якщо для вас це не дуже витратно, я не відмовилася б від смачненької ромової баби.

Я замовив ромову бабу, кавовий еклер і два гарячих какао.

— Чи пам’ятаю я маленьку Клеа? Тоді в мене була невеличка книгарня. Бачите, який кінець у крамарів? Весь час працюєш із людьми, а коли виходиш на пенсію, до тебе вже ніхто не навідується. Скільки я віталася з покупцями, дякувала, прощалася! Уже два роки, як я не торгую, і хоч би хто навідався. До цього хліва… Думаєте, вони вважають, що я відлетіла на Місяць? Маленька Клеа була чемною дівчинкою. А скільки я бачила невихованих дітей. Зауважте, невиховані діти не завжди бувають у невихованих батьків. От Клеа я могла б вибачити, коли не казала «дякую», бо вона не могла цього зробити.

Так вона, уявіть собі, писала це слово. Вона часто приходила до книгарні, роздивлялася книжки, брала одну, сідала в кутку й читала. Чоловік мій любив її й навмисне для неї відкладав книжки. Ідучи, вона витягала з кишені аркуш і писала на ньому: «Дякую, пані, дякую, пане». Неймовірно, але насправді вона не була ні глухою, ні німою. У Клеа була така особлива форма аутизму, коли ці центри блокуються в мозку. Вона все чула, але слова не хотіли виходити і, знаєте, що її вивільнило із власної в’язниці? Уявіть собі, музика. Це водночас красива й сумна історія.

Можливо, ви вважаєте, що я все це вигадала, щоб ви пригостили мене цигарками й ромовою бабою? Заспокойтеся, я ще до такого не докотилася, в усякому разі, поки що. Можливо, за кілька років, але перш ніж до такого дійде, краще вже нехай Господь прибере мене до Себе. Не хочу ставати схожою на того діда з пляжного кіоску. Та це не його провина, на його місці я теж утратила б розум. Якщо ви все життя надривалися, аби вивести в люди дітей, а тепер жодне з них не приїздить, і навіть не знаходить часу подзвонити, є через що збожеволіти, є через що бажати стерти з пам’яті всі спогади.

Але ви хочете знати про малу Клеа, а не про того діда. Я щойно говорила вам про невдячних покупців, про людей, яких обслуговував усе життя, а вони вдають, що не впізнають тебе на базарі, але я не повинна була узагальнювати. Клеа прийшла на похорон мого чоловіка. Атож, прийшла сама. Я її спочатку й не впізнала, так вона виросла, як і ви, до речі. Я знаю, хто ви, ви хлопчик з повітряним змієм! Знаю, бо щоліта, коли Клеа приїздила до нашого містечка, вона приходила до мене й простягувала записку, у якій запитувала, чи повернувся хлопчик з повітряним змієм. Адже це ви?

У день похорону мого чоловіка вона трималася позаду всіх, тонка й скромна. Я не могла її впізнати, і тоді вона нахилилася й сказала мені на вухо: «Це я, Клеа, мені дуже шкода, пані Пушар, я любила вашого чоловіка, він був добрий до мене». У мене й так очі не просихали, а тут сльози так і ринули; та що там казати, і досі клубок до горла підступає. — Пані Пушар витерла очі рукою, я їй подав носовичка. — Вона поцілувала мене й поїхала. Триста кілометрів сюди, триста кілометрів назад, лише щоб віддати шану моєму чоловікові. Ваша Клеа — концертантка. Я все так плутано оповідаю, мені шкода. Стривайте, буду по черзі. Того літа, коли ви не приїхали, маленька Клеа попросила батьків неможливу річ: щоб її навчили грати на віолончелі. Уявіть, що було з матір’ю! Як вона засмутилася! Глуха дівчинка хоче вчитися грати на віолончелі, це так, ніби ви народили безноге дитя, а воно захотіло б танцювати на канаті. У книгарні вона відбирала тепер лише книжки про музику. Коли батьки заходили по неї, це дедалі більше їх пригнічувало. Зрештою тато Клеа набрався мужності й сказав дружині: «Якщо вона цього хоче, ми знайдемо, як їй допомогти». Вони записали її до спеціалізованого навчального закладу, де викладач дає дітям слухати музичні коливання за допомогою навушників, що чіпляються на шию. Чого лише не вигадають люди! Загалом я проти новацій, але в цьому випадку маю визнати, що вони пішли на користь. Учитель почав пояснювати Клеа ноти за партитурою, і тут сталося диво. Клеа, яка ніколи правильно не повторила жодного слова, чітко вимовила: «До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до». Гама вирвалася з її вуст, як поїзд із тунелю. Мало сказати, що її батьки тоді поніміли. Клеа вчилася музики, почала співати, і слова лягали на ноти. Від глухоти її позбавила віолончель, не кожному таке дано!

Пані Пушар поколотила ложечкою какао, умочила в нього губи й поставила чашку. Якусь мить ми мовчали, поринувши в спогади.

— Вона вступила до державної консерваторії й досі там навчається. Якщо хочете її відшукати, я на вашому місці почала б саме звідти.

Я накупив печива й шоколаду для пані Пушар, потім ми перейшли на той бік вулиці, щоб придбати блок цигарок, і я провів її до готелю. Я пообіцяв приїхати ще, коли потепліє, і повести її погуляти пляжем. Вона порадила мені бути обережним на дорозі та пристебнути пасок безпеки. «У вашому віці, — додала вона, — варто подбати про себе».

Виїхав я надвечір, дорога зайняла більшу частину ночі, тож я якраз устиг повернути машину й заступити на чергування.

Повернувшись додому, я змінив халат лікаря на уніформу детектива. Консерваторія була неблизько від лікарні, але я міг дістатися туди на метро. До площі Опери — дві пересадки. Консерваторія розташована позаду Опери. Проблема була в моєму розкладі. Наближалися іспити. Між підготовкою до них і чергуваннями в лікарні я міг викроїти лише вечірні години. Довелося чекати десять днів, щоб устигнути до закриття. Але двері зачинилися в мене перед носом, коли я, промчавши переходами метро, прибіг захеканий до консерваторії. Сторож порадив мені прийти наступного дня, я благав його впустити мене: мені треба було потрапити до деканату.

— О цій порі вже нікого немає, якщо ви хочете здати документи на зарахування, приходьте до сімнадцятої години.

Я сказав, що прийшов не для цього. Я — студент-медик, і мені конче треба відшукати дівчину, для якої музика — це все її життя. Консерваторія — єдина зачіпка, щоб її відшукати, але хтось має мені допомогти.

— Ви студент якого курсу? — спитав вахтер.

— Кілька місяців залишилося до інтернатури.

— Якщо кілька місяців до інтернатури, то, певно, у вас достатньо знань, щоб оглянути горло? Воно в мене вже два дні болить, і ковтати боляче, але я не маю ні часу, ні грошей, щоб піти до лікаря.

Я охоче погодився його оглянути.

Він провів мене до своєї комірчини. Я відразу зрозумів, що в нього ангіна й запропонував йому назавтра прийти до мене у відділення швидкої, де я випишу йому рецепт, і він зможе купити антибіотики в лікарняній аптеці. Потім вахтер запитав у мене прізвище дівчини, яку я шукаю.

— Її звати Клеа, — відповів я.

— Клеа, а далі?

— Я знаю лише ім’я.

— Сподіваюся, ви жартуєте.

З виразу мого обличчя він зрозумів, що це не так.

— Слухайте, лікарю, я теж хотів би вам допомогти, але до цього навчального закладу щороку вступають дві сотні студентів. Одні не затримуються більше від кількох місяців, другі залишаються на довгі роки, треті йдуть до музичних колективів при консерваторії. За п’ять останніх років у наших списках значилося не менше тисячі прізвищ, а не імен. Це вже треба якоїсь мурашки, щоб відшукати вашу… як вона там?

— Клеа.

— Ага, Клеа… але ж без прізвища, на жаль, нічим не можу допомогти.

Пішов я такий самий засмучений, як щойно був щасливий, коли вахтер погодився відчинити мені двері.

Клеа без прізвища. Ось ким ти була, дівчинко мого дитинства, яка вже стала жінкою, близьким спогадом, нездійсненним бажанням. Міряючи кроками коридори метро, я бачив, як ти біжиш попереду мене по молу, тягнучи за мотузку повітряного змія, що крутиться в повітрі; Клеа без прізвища, яка вміла робити бездоганні «S» та вісімки в небі. Дівчинка зі сміхом, схожим на звуки віолончелі, тінь якої покликала мене на допомогу, не зрадивши її таємниці; Клеа без прізвища, що написала мені: «Я чекала на тебе чотири літа, ти не дотримав слова, не повернувся».

Удома на мене чекав іще сердитий Люк. Він запитав, чого я наче з хреста знятий. Я розповів йому про відвідини консерваторії та мою невдачу.

— Провалиш іспити, якщо діятимеш у такому самому дусі. Ти думаєш лише про неї. Ти, друже, втрачаєш глузд, ганяючись за привидом.

Я відказав, що він перебільшує.

— Я тут трохи прибрав, поки ти швендяв, гаючи час. Знаєш, скільки аркушів я знайшов у кошику для паперів? І, зауваж, це не конспект лекцій, не хімічні формули, а начерки того самого обличчя. Малюєш ти непогано, але ліпше б вправлявся в ескізах з анатомії. Ти хоча б здогадався сказати вахтерові, що твоя Клеа вчиться гри на віолончелі?

— Ні, я не подумав.

— Та ще довбня! — обурився Люк, падаючи в крісло.

— Як ти дізнався, що Клеа грає на віолончелі? Я тобі ніколи цього не казав.

— Уже десять днів, як я прокидаюся під музику Ростроповича, вечеряю з Ростроповичем і лягаю спати під Ростроповича. Ми більше не розмовляємо, віолончель замінила наші розмови, а ти ще питаєш, як я здогадався! Гаразд, а якщо ти все-таки знайдеш свою Клеа, ти певний, що вона тебе впізнає?

— Якщо не впізнає, я змирюся.

Люк пильно на мене зирнув і вдарив кулаком по столу.

— Поклянися! Поклянися моїм життям, ні, нашою дружбою, що якщо ви зустрінетеся і вона тебе не впізнає, ти раз і назавжди викреслиш цю дівчину з пам’яті й негайно станеш таким, як я тебе знав.

Я кивнув.

— Завтра я не працюю, зайду до лікарні по антибіотики й від твого імені віднесу вахтерові в консерваторію, спробую дізнатися більше, — пообіцяв Люк.

Я подякував і запросив його на вечерю. Грошей було обмаль, але в скромненькому ресторані ми не чутимемо віолончелі.

Зупинилися ми на найближчому бістро.

Поверталися досить захмелілі, Люк, сівши на лавку, бо голова йому добряче паморочилася, розповів про те, що його гнітило. Він сказав, що бовкнув дурницю, але відразу покаявся, що бовкнув ненавмисне.

— Яку дурницю?

— Позавчора я обідав у кафетерії, там була Софі, і я запитав, чи можна сісти за її столик.

— І?

— Вона запитала, як тобі ведеться.

— Що ти сказав?

— Що дуже жахливо. Вона занепокоїлася, тож я захотів її підбадьорити. Здається, щось бовкнув про те, що тебе гризе.

— Сподіваюся, ти їй не розповів про Клеа?

— Імені я не називав, але збагнув, що сказав забагато. Дав їй зрозуміти, що ти вбив собі в голову будь-що відшукати споріднену душу. Я відразу все перевів на жарт і сказав, що тобі було дванадцять років, коли ти її зустрів.

— Як відреагувала Софі?

— Як на все, ти маєш ліпше її знати. Вона сказала, що бажає тобі щастя, що ти на нього заслуговуєш і що ти класний хлопець. Шкодую, мені не треба було говорити. Але не подумай, що я зробив це навмисне. Я не такий розумний. Просто я на тебе гнівався і втратив пильність.

— А чого ти на мене гнівався?

— Бо Софі щиро зичила тобі щастя.

Я обхопив Люка за плечі, щоб допомогти піднятися сходами. Вдома я вмостив його на своєму ліжку. Він був п’яний як чіп, сам я вмостився на його кошмі під вікном.

Люк дотримав слова. Назавтра після нашої пиятики, попри тяжке похмілля, він прийшов до мене в лікарню, забрав антибіотики з аптеки й подався до консерваторії. Для мене залишається загадкою вміння Люка викликати до себе симпатію в людей, від яких йому щось потрібно. Ніхто не встоїть перед його шармом.

Люк віддав ліки вахтерові й заговорив про його роботу, викликав на кілька дотепів із його життя й за годину отримав доступ до списків студентів. Вахтер усадовив його до столу, і Люк узявся до пошуків із наполегливістю справжнього слідчого.

Почав він із журналів першокурсників за ті роки, коли найімовірніше до консерваторії могла записатися Клеа. Він водив лінійкою по сторінках, щоб не пропустити жодного прізвища. Десь надвечір він зупинився на рядку, де була записана Клеа Норман, першокурсниця відділення класичної музики з класу віолончелі.

Вахтер дозволив ознайомитися з її досьє, і Люк пообіцяв за кілька днів принести йому ще ліків, якщо горло не перестане боліти.

Спало надвечір’я, і я, скориставшись із короткого затишшя у відділенні швидкої, побіг перекусити в кав’ярні навпроти лікарні, тут Люк і нагодився. Він підсів до мого столу, узяв меню, замовив закуску, основну страву й десерт, навіть не привітавшись зі мною.

— За вечерю платиш ти, — оголосив він, повертаючи меню офіціантці.

— З якого дива? — запитав я.

— Тому що в тебе більше немає таких друзів, як я, повір.

— Щось відшукав?

— Якби я тобі сказав, що в мене два квитки на суботній матч, ти б не пішов? Це добре, бо в суботу твоя Клеа грає в муніципальному театрі. Дворжак, концерт для віолончелі з симфонією номер 8. Я зумів купити для тебе квиток у третьому ряду, тож зможеш побачити її зблизька. Не ображайся, якщо я з тобою не піду. Віолончеллю я наситився на сто років уперед.

Я лише відчинив дверцята своєї шафи й зрозумів, що мені ні в чому йти ввечері на концерт. Справді ж, не вдягнусь я в зелені штани й білу куртку.

Продавчиня в універмазі порадила мені синю сорочку й темну куртку, яка пасувала б до моїх фланелевих штанів.

Муніципальний театр мав одну невеличку залу: від сили сто крісел, розміщених півколом, і сцену метрів зо двадцять у довжину. Того вечора там музикантів виступало стільки само. Диригент привітався до публіки під аплодисменти, оркестранти виходили групами з правої частини куліс. Серце в мене забилося сильніше, його биття віддавало у скроні. Розсілися вони по місцях за якусь хвилину, не більше, надто швидко, щоб розпізнати постать тієї, заради кого я прийшов.

Світло згасло, диригент звів паличку, і — залунали перші акорди. У другому ряді оркестру сиділи восьмеро жінок, обличчя однієї з них привернуло мою увагу.

Ти була така, як я собі й уявляв: жіночна й іще вродливіша, ніж була. Волосся спадало тобі на плечі і, здавалося, заважало, коли ти водила смичком по віолончелі. Виділити твою партію в загальній грі було неможливо. Та от настала мить твого соло, лише кілька нотних лінійок, кілька нот, що, як я уявив, призначалися лише мені. Промайнула година, а я не відривав від тебе погляду. А коли глядачі звелися, аплодуючи музикантам, я найголосніше кричав «браво».

Мені здалося, що погляди наші зустрілися, я всміхнувся тобі й незграбно помахав рукою. Ти вклонилася публіці разом з усіма, і завіса впала.

Серце мені завмирало, коли я подався до виходу для артистів. У тому закутку я чекав, коли відчиняться залізні двері.

Ти вийшла в чорній сукні, з червоною хусткою на голові. За стан тебе обіймав якийсь чоловік, і ти йому всміхалася. Ніколи не думав, що можу бути таким вразливим. Я побачив тебе разом із тим чоловіком. І ти дивилася на нього такими очима, якими я б хотів, щоб ти дивилася на мене. Він був такий великий поряд із тобою, а я такий маленький у тому закутку. Якби я міг стати тим чоловіком, я подарував би тобі геть усе, але я залишався тільки собою, тінню того, кого ти любила, коли ми були дітьми, тінню дорослого, яким я став.

Зрівнявшись зі мною, ти поглянула на мене. «Ми знайомі?» — запитала. Голос у тебе був чистий, такий як я чув, коли ти не могла говорити, голос твоєї тіні, що покликала мене на допомогу багато років тому. Я відповів, що лише прийшов тебе послухати. Трохи зніяковівши, ти запитала, чи я хочу автограф. Я зам’явся, ти попросила ручку у друга. Надряпала своє прізвище на аркуші паперу, я подякував, і ти пішла попід руку з ним. Ідучи, ти сказала йому, що в тебе є перший прихильник, і розсміялася. Той сміх, який я чув у своєму закутку, вже не звучав, як музика віолончелі.

Я повернувся додому, Люк чекав на мене біля під’їзду.

— Я дивився у вікно, побачив, що ти повертаєшся, і з твого вигляду зрозумів, що ліпше, щоб тебе хтось супроводив до дверей. Розумію, що все пішло не так, як ти сподівався. Шкодую, але це було зрозуміло наперед. Не переймайся, друже. Ну ж бо, ходімо, не стій, як стовп, треба пройтися, тобі стане ліпше. Говорити не обов’язково, але як хочеш, я тебе вислухаю. Ось побачиш. Завтра буде не так боляче, а післязавтра ти й думати про це забудеш, повір мені. Сердечні рани болючі тільки в перші дні, з часом усе закінчується, хай там як. Ну ж бо, ходімо, не рви душі. Завтра ти будеш класним лікарем. Вона не знає, повз кого пройшла, але побачиш, жінку твоєї мрії ти таки колись зустрінеш. Хіба на світі самі Елізабет чи Клеа? Ти заслуговуєш на краще.

Я дотримав слова, даного Люкові, підбив риску під дитинством і геть поринув у навчання.

Вечорами ми з Люком і Софі іноді збиралися. Ми з Софі разом готувалися до інтернських іспитів, а Люк — до сесії за перший курс.

Іспити ми всі троє склали успішно й відсвяткували, як годиться.

Того літа в нас із Софі канікул не було. Люк на два тижні їздив додому. Повернувся він у чудовій формі, набравши кілька кілограмів.

Восени до мене приїздила мама. Вона привезла повну валізку нових сорочок і вибачилася, що не може піднятися до мене в помешкання прибрати: коліна в неї боліли дедалі більше, тож їй важко було ходити сходами. Коли ми гуляли над річкою, я занепокоївся, що вона втомлюється. Мама поплескала мене по щоці й сказала усміхаючись, що я маю звикнутися з думкою, що вона старішає.

— З тобою таке теж колись станеться, — сказала вона, коли ми вечеряли в улюбленому ресторані. — Тож, користайся з молодості, ти й не уявляєш, як швидко вона сплине.

І вона знову заплатила рахунок, перш ніж я встиг його схопити.

Поки ми йшли до її готелю, вона заговорила про наш будинок. Вона цілими днями перефарбовувала стіни кімнат, хоч і дуже стомлювалася. Сказала, що навела лад на горищі й лишила для мене скриньку, яку там відшукала. Коли я приїду, то зможу до неї зазирнути. Я намагався розпитати подробиці, але мама не захотіла більше розповідати.

— Сам побачиш, коли приїдеш, — сказала вона, цілуючи мене перед входом до готелю.

Наступного дня після тієї вечері я провів її на вокзал. Вона отримала свою дозу великого міста й вирішила поїхати раніше.

Про деякі речі друзі не говорять, про них здогадуються. Люк і Софі проводили дедалі більше часу разом. Люк завжди знаходив привід запросити її до нас. Це нагадувало часи, коли Елізабет дедалі ближче пересідала до Маркеса, щотижня змінюючи парту й відсовуючись у глиб класу, тільки цього разу я вже ту тактику зауважив. Окрім тих нечисленних вечорів, коли Люк готував нам поїсти, я його майже не бачив. Інтернатура повністю поглинула мене, а він усе частіше заступав на чергування, щоб мати змогу платити за навчання.

Бувало, що ми залишали записки на тумбочці біля ліжка, бажаючи гарного дня чи на добраніч один одному. Люк часто ходив до сусідки зверху. Якось він почув глухий шум і, побоюючись, чи не впала, бува, вона, кинувся її рятувати. Аліса була свіженька, мов квіточка, просто вона затіяла генеральне прибирання, звільняючись від непотребу минулого. Вона жбурляла додолу альбоми з фотокартками, усілякі документи й сувеніри, ретельно зібрані за все життя, і безжально їх вимітала.

— Я не заберу всього цього з собою в могилу, — радісно повідомила вона Люкові, відчиняючи йому двері.

Зачудований тим безладом, Люк цілий вечір допомагав сусідці із прибиранням. Вона наповнювала пакети для сміття, а Люк відносив їх на смітник.

— Не хочу, щоб мої дітки мали задоволення полюбити мене після смерті! Треба було про це раніше думати!

Від того метушливого дня зародилася між ними якась спілка. Щоразу, коли я вітався з нашою сусідкою на сходах, вона просила передати вітання Люкові. Люк був зачарований її сталевою вдачею й іноді залишав мене, щоб провести вечір з нею.

Наближалося Різдво. Я спробував випрохати кілька вільних днів, щоб поїхати до мами, але заввідділення мені відмовив.

— Ви не зовсім збагнули значення слова «інтерн»? — відповів він мені на моє прохання. — Коли вас візьмуть до штату, зможете їздити додому на свята і, як я, призначатимете інтернів на заміну. Терпіть і працюйте, — сказав він таким тоном, що я готовий був його вбити, — лишилося всього кілька років попітніти, а тоді й собі зможете смакувати індичкою в родинному колі.

Я зателефонував мамі, і вона мене зрозуміла. Кому, як не їй, знати всі капості інтернатури. Та ще й коли керівник — зарозумілий егоїст. Як і завжди, коли я сердився, мама зуміла знайти потрібні слова, щоб мене заспокоїти.

— Пригадуєш, що ти мені сказав, коли я не змогла прийти до тебе в школу на вручення призів по закінченні навчального року й дуже засмутилася?

— Що наступного року буде така сама церемонія, — відповів я.

— Наступного року буде нове Різдво, синку, і якщо твій керівник залишиться таким самим упертим, ми відсвяткуємо його в січні.

За кілька днів до свята Люк склав валізу. Він напхав у неї більше речей, аніж зазвичай. Тільки-но я повернувся до нього спиною, покидав туди светри, сорочки та штани, а серед іншого й зовсім не зимові. Зрештою, я зауважив його хитрощі та зніяковілий вигляд.

— Ти куди збираєшся?

— Додому.

— І це все тобі потрібне на кілька днів відпустки?

Люк упав у крісло.

— Мені чогось бракує в житті, — пояснив він.

— Чого бракує?

— Життя!

Він схрестив руки на грудях і пильно на мене глянув, перш ніж провадити далі.

— Мені тут невесело, друже. Я гадав, що, ставши лікарем, зміню статус, що батьки пишатимуться мною. Син пекаря, який став лікарем, — легко сказати! Але ось у чому заковика, навіть якщо я стану найвидатнішим із хірургів, я не доросту й до ноги мого батька. Тато, можливо, тільки й уміє, що пекти хліб, але бачив би ти, як радіють оті, хто приходить до крамниці купити хліба зранку. Пригадуєш, як раділи старі, для яких я напік коржиків у тому приморському готелі? А батько мій робить те диво щодня, чоловік він скромний і мовчазний, але його погляд переконливіший за нього. Коли я працював із ним у пекарні, ми могли за цілу ніч не перекинутися й словом, але, готуючи тісто для хліба, мали стільки спільного! І я хочу бути схожим на нього.

Я хочу опанувати те ремесло, якого він і прагнув мене навчити. Я подумав, що якось, можливо, теж матиму дітей і, якщо буду таким самим гарним пекарем, як мій батько, вони зможуть пишатися мною, як я пишаюся своїм батьком. Не ображайся, але після Різдва я не повернуся, я кидаю медицину. Стривай, я не закінчив, я знаю, що ти до цього причетний, що ти говорив із моїм батьком. Про це сказав не він, а моя мама. Щоразу, приходячи сюди, навіть коли ти добряче мене діставав, я глибоко в душі був вдячний, що ти дав мені шанс навчатися на медичному й завдяки тобі я тепер знаю, чого не хочу робити. Коли ти приїдеш до нашого містечка, я напечу тобі булочок із шоколадом і еклерів з кавовою начинкою, і ми разом їх поїмо, як колись. Ні, ми навіть ними смакуватимемо, як у майбутньому. Тож не подумай, що я кажу «прощавай», я кажу «до побачення, друже».

Люк обійняв мене. Здається, він трохи плакав, і я, мабуть, теж. Зовсім по-дурному: двоє чоловіків, які плачуть, обіймаючись. Хоча ні, двоє друзів, які люблять один одного, як брати.

Перш ніж поїхати, Люк довірив мені ще одну таємницю. Сівши до старого автомобіля, який я допоміг йому завантажити, і зачинивши дверцята, він раптом опустив шибку й урочисто сказав:

— Знаєш, не дуже приємно про це в тебе запитувати, але тепер, коли між тобою та Софі все з’ясувалося, тобто я хочу сказати: тепер, коли вона певна, що ви всього лише друзі, ти не заперечуватимеш, якщо я їй телефонуватиму час від часу? Можливо, ти не зауважив, але на ті вихідні, коли ми їздили до моря й ти бавився в доглядача маяка, а ще запускав повітряного змія, ми з Софі багато говорили. Звісно, я можу помилятися, але мені здалося, що між нами виникла якась близькість, якщо ти розумієш, про що я, тож коли ти не заперечуватимеш, я ще приїду до тебе й запрошу її на вечерю.

— А що, з усіх незаміжніх дівчат світу тобі треба було закохатися саме в Софі?

— Я сказав: якщо ти не заперечуватимеш, що я можу ще вдіяти…

Автомобіль рушив, і Люк помахав мені на прощання рукою у віконце.

Занурившись у роботу, я не помічав, як минають місяці. По середах ми з Софі вечеряли, як друзі, іноді перед вечерею ходили в кіно, і наші самотності розчинялися в темряві зали. Люк їй писав щотижня. Коротенькі листи, які він складав, поки його батько спав на стільці, притулившись спиною до стіни пекарні. Щоразу Софі передавала й кілька адресованих мені рядків. Люк вибачався, що не має часу, аби більше написати мені. Гадаю, що так він хотів, щоб я знав про його листування з Софі.

Помешкання стало тихе, надто тихе, як на мене. Я іноді дивився на кімнату, де ми утрьох провели стільки вечорів, на напіввідчинені двері кухні, звідки, як здавалося, ось-ось вийде Люк, несучи макарони, що парують, або свою фірмову запіканку. Я дещо йому пообіцяв і волів якнайточніше дотримати слова. По вівторках і суботах я піднімався до нашої сусідки й проводив із нею годину. За ці місяці, як вона запевняла, я дізнався про її життя більше, ніж її власні діти. У цих візитах була й певна користь: сама старенька категорично відмовлялася приймати ліки, але зі мною поступилася перед авторитетом лікаря.

Одного вечора, у понеділок, я з подивом зауважив здійснення одного з моїх бажань. Я саме повертався додому, коли вловив знайомий запах. Відчинивши двері, я побачив Люка у фартусі й три тарілки, розставлені просто на підлозі.

— Еге, я забув віддати тобі ключа! Не міг же я чекати на сходах! Я приготував для тебе улюблену страву — «макаронну запіканку з сухариками». Так, тут три тарілки. Я дозволив собі запросити Софі. Якщо ти зможеш простежити за плитою, піду помиюся, вона прийде за півгодини, а я ще не встиг переодягнутися.

— Ну, все-таки, добридень! — відказав я.

— Тільки не відчиняй духовки! Покладаюся на тебе, я миттю. Можеш позичити мені сорочку? Стривай, — зауважив він, порпаючись у моїй шафі, — синя підійде. Я приїхав на вихідний, пригадуєш, що ми зачинені по вівторках? Я виспався в поїзді — і тепер свіжісінький. Якось дивно знову тут опинитися.

— А мені дуже приємно тебе бачити.

— Я чекав, коли ж ти це скажеш! Можеш мені позичити й штани?

Люк кинув мій гребінець на ліжко й надягнув вибрані штани, потім ретельно причесався перед дзеркалом і пригладив пасмо, яке спадало йому на чоло.

— Мабуть, мені треба постригтися, як ти гадаєш? Волосся почало випадати. Здається, це спадкове. У мого тата ззаду на голові цілий аеродром для комарів, здається, у мене невдовзі буде злітна смуга від чола. Як я тобі? — запитав він, повертаючись.

— Їй сподобаєшся, якщо ти це хотів почути. Софі ти повинен видатися дуже привабливим у моїй одежі.

— Що ти вигадав? Я зараз не так часто знімаю фартуха, тому й можу собі дозволити у свої тридцять один одягти те, що мені до вподоби, ось і все.

Софі подзвонила у двері, Люк кинувся її зустрічати. Його очі тепер блищали дужче, ніж тоді, коли дітьми ми примудрялися утнути якусь капость Маркесові.

На Софі був темно-синій светрик і спідничка з шотландки до колін. Вона їх купила сьогодні по обіді в секонд-хенді й тепер спитала, який вигляд вона тепер має в цьому одязі під старовину.

— Тобі дуже личить, — відказав Люк.

Софі, здавалося, задовольнилася лише його думкою, бо пішла за ним на кухню, не чекаючи, що скажу я.

За вечерею Люк зізнався, що іноді жалкує за деякими перевагами студентського життя, але не за прозекторськими, поспішив він уточнити, — і, звісно, не за коридорами лікарні та аж ніяк не за відділенням швидкої, а за такими вечорами, як цей.

Після вечері я залишився вдома. Цього разу на ніч до Софі пішов Люк. Ідучи, він пообіцяв іще заїхати до кінця весни. Але життя розпорядилося інакше.

В одному з листів мама сповістила, що приїде на початку березня. Чекаючи на її прибуття, я замовив столик у її улюбленому ресторані й таки вирвав у керівника вільний день. Уранці в середу я поїхав зустрічати її на вокзал. Вагони поступово порожніли, але мами серед потоку пасажирів не було. Раптом я побачив на пероні Люка. При ньому не було ніяких речей, і він застиг переді мною. По сльозах у нього на очах я відразу зрозумів, що завалився цілий світ і що вже нічого не буде таким, як раніше. Люк поволі наблизився до мене. Я волів би, щоб він ніколи до мене не підходив, аби не зміг вимовити тих слів, що збирався.

Мене оточували юрми пасажирів, які прямували до виходу з вокзалу. Мені хотілося бути серед тих, для кого Земля все ще крутилася, ніби нічого не сталося, тоді як для мене вона зупинилася.

Люк сказав: «Твоя мама померла, друже». І мені здалося, ніби мені в живіт устромили ніж. Він підтримав мене, бо я розридався. Я закричав на весь той перон і завив, як у дитинстві. Люк обняв мене палкіше, щоб я не впав, і тихенько приказував: «Кричи, кричи, скільки хочеш, друже, для цього я тут».

«Більше я тебе не побачу, не почую, як ти колись будила мене зранку, не відчую запаху амбри, який тебе оповивав і так тобі личив. Я не зможу більше поділитися з тобою радощами чи прикрощами, ми вже ніколи ні про що не поговоримо. Ти більше ніколи не поставиш у велику вазу у вітальні гілочок мімози, які я купляв тобі наприкінці січня, не носитимеш улітку свого солом’яного капелюшка, ні кашемірової пелерини, якою кутала плечі з настанням осінніх холодів. Не топитимеш більше грубки, коли грудневі сніги заметуть твій садок. Ти відійшла, а весна ще не настала, покинула мене, не попередивши, і я ще ніколи не почувався так самотньо, як на цьому пероні, де дізнався, що тебе вже нема».

«Моя мама сьогодні померла», — я сотні разів повторював це речення, нездатний у нього повірити. Порожнечі, яка утворилася в день, коли її не стало, я так і не зміг заповнити.

Тут-таки, на пероні, Люк пояснив, що сталося. Вони з мамою домовилися, що він по неї заїде, щоб завезти на вокзал. Саме він і знайшов її біля дверей бездиханну. Люк викликав швидку, але було вже пізно, вона померла ще напередодні ввечері: вийшла, щоб позачиняти віконниці й померла від зупинки серця. Останню ніч мама провела на землі, у своєму садку, з розплющеними до зір очима.

До містечка ми поїхали з Люком разом. Люк мовчки дивився на мене, а я дивився на краєвиди за вікном, думаючи, скільки разів споглядала їх моя мама, ідучи до мене. Я забув відмінити замовлення на столик у її улюбленому ресторані.

Вона чекала на мене в морзі. Мама була дуже завбачлива, вона заздалегідь про все подбала. Вона чекала на мене, лежачи в труні. Обличчя було бліде, але на вустах застигла її обнадійлива усмішка, притаманне їй уміння переконати мене, що все буде добре — вона потурбується про мене, як у перший день нового навчального року в школі. Я поцілував її в щоки. Останній поцілунок матері — ніби завіса, яка западає над вашим дитинством. Я просидів біля неї цілу ніч. А скільки ночей просиділа вона біля мене.

Підлітком мрієш про день, коли підеш від батьків, але настає день, коли батьки йдуть від тебе. І тоді хочеться хоч на мить знову стати дитиною, яка жила з ними, обійняти їх, сказати, не ніяковіючи, як їх любиш, притулитися, щоб вони ще раз тебе заспокоїли.

Я слухав надгробне слово священика над могилою моєї матері. Батьків ніколи не втрачаєш, навіть після смерті вони живуть у тобі. Ті, хто вас породив, хто віддавав вам усю свою любов, щоб ви пережили їх, не можуть просто зникнути.

Священик мав слушність, але думка про те, що на світі немає більше місця, де вони живуть, що ніколи більше не почуєш їхніх голосів, що віконниці будинку, де минуло ваше дитинство, більше ніколи не відчиняться, занурює вас у таку самотність, що й Богу не збагнути.

Я ніколи не переставав думати про маму. Вона в кожній миті мого життя. Я дивлюся фільм і ловлю себе на думці, що їй він неодмінно сподобався б, слухаю пісню, слова якої вона мугикала, а в найсолодші дні від якоїсь перехожої долинають до мене пахощі амбри, яку полюбляла моя мама, іноді мені навіть трапляється розмовляти з нею пошепки. Священик казав правду: віриш ти в Бога чи ні, а мати не вмирає раз і назавжди, її безсмертя — в серці дитини, яку вона любила. Я й собі сподіваюся колись на частку безсмертя в серці дитини, яку теж виховаю.

На похорон прийшло майже все містечко, навіть Маркес, який, на мій великий подив, був перев’язаний мерською широкою стрічкою. Цього бовдура таки обрали мером. Батько Люка зачинив пекарню, щоб прийти на похорон. Була тут і пані директорка, вона вже давно не передзвонювалася з батьками учнів, але плакала найдужче, а мене називала «її малюком». Приїхала й Софі. Їй повідомив Люк, і вона примчала ранковим поїздом. Я з полегкістю зітхнув, побачивши, як вони з Люком тримаються за руки, навіть не знаю, звідки взялася та полегкість. Коли люди розійшлися, я залишився сам біля могили.

З портмоне я витягнув фотографію, з якою ніколи не розлучався: ту, що на ній мій батько тримав мене на руках. Ту фотографію я поклав на мамину могилу, щоб цього дня ми тут востаннє зібралися всі втрьох.

Після похорону Люк відвіз мене додому своїм старим автомобілем. Він таки викупив його з прокату.

— Хочеш, щоб я з тобою пішов до хати?

— Ні, дякую, залишайся із Софі.

— Е ні, ми тебе самого в такий вечір не залишимо.

— А мені саме цього й хочеться. Знаєш, я не був тут багато місяців, а мамина присутність ще дуже відчутна в цих стінах. Хоча вона й спочиває на цвинтарі, цю останню ніч я проведу з нею.

Люк завагався, чи йому йти, він усміхнувся й сказав:

— Знаєш, у школі ми всі були закохані у твою маму.

— Я не знав.

— Вона була набагато вродливіша за всіх матерів наших учнів, думаю, що навіть той бовдур, Маркес, теж нерівно до неї дихав.

Цьому чортяці вдалося викликати в мене усмішку.

Я вийшов із машини, почекав, поки він від’їде, а тоді зайшов до будинку.

Я побачив, що мама не перефарбовувала стіни. Її медична картка лежала на журнальному столику у вітальні, і я її розгорнув. Дивлячись на дати кардіограм, я все зрозумів. Вона ніколи не їздила на південь із подругою й наприкінці зими занедужала на серцеву хворобу, а коли ми з Люком і Софі їздили до моря, вона лежала в лікарні на обстеженні. Вона вигадала ту подорож, не бажаючи мене засмучувати. Я вчився на лікаря, мріючи вилікувати маму від усіх хвороб, і не зумів розгледіти, що вона захворіла.

Я пішов на кухню, відчинив холодильник і знайшов там вечерю, яку вона приготувала для себе напередодні…

Я, наче дурень, стояв перед тим відчиненим холодильником і не міг стримати сліз. На похороні я не плакав, ніби вона забороняла мені це робити, бо хотіла, щоб я добре тримався на людях. Але саме дрібниці іноді примушують усвідомити, що більше ніколи не побачиш тих, кого любив. Будильник на нічному столику, який і далі йде, наволочка, що стирчить із незастеленого ліжка, фото на комоді, зубна щітка у склянці, чайник на підвіконні в кухні, повернутий носиком до вікна, щоб міг дивитися на садок, а на столі залишки яблучного пирога з кленовим сиропом.

Тут залишалося моє дитинство, в цьому будинку, сповненому спогадів, спогадів моєї мами й тих років, які ми тут прожили разом.

Я пригадав, що мама казала мені про якусь знайдену коробку. Світив повний місяць, я піднявся на горище.

Вона стояла на видному місці, на підлозі. На кришці була записка, написана маминою рукою:

Я розкрив коробку. Всередині були листи, які батько посилав мені до кожного Різдва, а також на всі мої дні народження.

Я сів по-турецьки навпроти слухового вікна й дивився, як сходить місяць. Листи батька я притуляв до грудей і шепотів: «Мамо, як ти могла зі мною так учинити?»

Тінь моя витяглася по підлозі, і мені здалося, ніби біля неї я бачу тінь моєї мами, вона одночасно всміхалася до мене й плакала. Місяць перемістився, і тінь моєї мами зникла.

Я не міг склепити повік. У моїй кімнаті було тихо, з-за стіни більше не долинав жодний звук. Зникли знайомі з дитинства звуки, складки фіранок були сумно непорушні.

Я зиркнув на годинник. О третій ранку в Люка була перерва, мені захотілося його побачити. Окрилений цією думкою, я зачинив двері, навіть не підозрюючи, куди мене мої ноги приведуть.

Я звернув за ріг вулички. Огорнутий темрявою, я побачив, що мій найкращий друг і його батько сидять на лавочці та про щось розмовляють. Я не захотів їх турбувати, тихенько відступив і пішов далі. Не знаючи, куди податися, я дійшов до школи, ворота були прочинені, я штовхнув їх і зайшов у двір, тут було тихо й порожньо, у всякому разі мені так здалося. Коли це з-під каштана долинув голос.

— Я був певний, що ти прийдеш сюди. — Я здригнувся й обернувся. На лавці сидів Ів і дивився на мене. — Сідай поруч. Нам є про що поговорити, про той час, який ми не бачилися.

Я сів поруч і запитав, що він тут робить.

— Я був на похороні твоєї матері. Мені шкода тебе, це була жінка, яку я дуже поважав. Я трохи спізнився і стояв позаду.

Я щиро розчулився, що Ів приїхав на похорон моєї мами.

— А ти чого прийшов до цього двору? — запитав він.

— Сам не знаю, пережив важкий день.

— Я знав, що ти прийдеш. Не лише похорон твоєї матері привів мене сюди, мені треба було тебе побачити. У тебе залишився той самий погляд, я був переконаний, але хотів перевірити.

— Чому?

— Бо здається мені, що ми обоє шукаємо певні спогади, поки вони повністю не згинуть.

— Як ви живете?

— Як і ти. Я круто змінив життя і тепер будую його по-новому. Але тоді ти був школярем. Що робив ти після того, як покинув цю школу й це містечко?

— Я лікар… зрештою, майже. Але не зумів визначити, що моя власна мати хвора. Мені здавалося, що я бачу те, чого не бачать інші, а сам був сліпіший за них.

— Пригадуєш, я тобі сказав якось, що ти зможеш довірити мені те, що буде в тебе на душі й чого ти не наважився б сказати іншим, я тебе ніколи не зраджу. Можливо, ти це зробиш цієї ночі або ніколи…

— Учора я втратив матір, вона нічого мені не казала про свою хворобу, а сьогодні ввечері на полиці я знайшов листи мого батька, які вона від мене ховала. Починаєш з однієї брехні та вже не можеш зупинитися.

— А що писав тобі батько, якщо це не таємниця?

— Що він щороку приїздив на вручення табелів. Стояв віддалік за цією огорожею. Я був поряд і водночас дуже далеко.

— І нічого більше?

— Так, він написав, що зрештою вирішив більше не приїздити. З тією жінкою, заради якої він покинув маму, у нього народився інший син. У мене є кровний брат. Здається, він на мене схожий. У мене тепер є справжня тінь, кумедно, чи не так?

— Що ти збираєшся робити?

— Не знаю, в останньому листі батько пише про свою слабкодухість, про те, що, збираючись забезпечити майбутнє тієї нової сім’ї, він так і не наважився нав’язати їм свого минулого. Тепер я знаю, куди пішла його любов.

— У дитинстві ти відрізнявся від інших дітей здатністю відчувати страждання, не лише своє, а й інших. Ти вже виріс.

Ів усміхнувся і раптом запитав:

— Якби, коли був дитиною, ти зустрів дорослого чоловіка, яким став, як гадаєш, вони могли б порозумітися?

— Хто ви насправді? — запитав я.

— Чоловік, який не хотів дорослішати, шкільний сторож, що його ти звільнив, або тінь, яку ти вигадав, коли тобі потрібний був друг, обирай сам. Але я тобі дещо заборгував і, гадаю, саме цієї ночі якнайкраще повернути мій борг. Щодо слушної миті, пригадуєш, я колись тобі казав про любовні побачення? Здається, ти тоді пережив своє перше розчарування?

— Так, пригадую, я був не дуже щасливий того дня.

— Знаєш, слушна мить буває й під час забутих зустрічей. Тобі треба було б походити за моєю підсобкою. Здається, ти там залишив дещо, дещо своє. Іди! Я зачекаю.

Я встав і пішов за дерев’яний сарай, але хоч скільки роздивлявся, нічого не побачив. Я чув, як Ів кричить мені шукати пильніше. Я став на коліна, місяць світив так, що було видно, мов удень, але я не знайшов нічого. Здійнявся вітер, війнув пилюкою мені в обличчя. Із заплющеними очима я навпомацки шукав носову хустинку, щоб якось протерти очі. У кишені блейзера, який я колись надягав на концерт, я намацав шматок паперу, автограф віолончелістки.

Я повернувся до лавки, Іва вже не було, двір знову був порожній. На тому місці, де він сидів, лежав конверт, притиснутий камінцем. Я розпечатав його. У ньому була трохи пожовкла від часу ксерокопія, зроблена на дуже хорошому папері.

Я перечитав її, залишившись на лавці сам. Особливо зворушили мене слова мами про те, що найбільшим її бажанням було, аби я досяг успіхів у майбутньому, що вона сподівалась, що я оберу фах, з яким буду щасливий, але попри будь-який вибір у житті, поки я любитиму і мене любитимуть, я виправдаю надії, які вона на мене покладає. Можливо, саме ці слова звільнили й мене від оков, які прив’язували мене до дитинства.

Назавтра я позачиняв віконниці нашого будинку й зайшов попрощатися з Люком. Цілий день я їхав стареньким маминим автомобілем. Надвечір дістався невеличкого приморського містечка. Машину я припаркував біля молу. Я переступив через ланцюг, який перепиняв доступ до старого маяка, піднявся на верхівку й дістав свого старого повітряного змія.

Побачивши мене, хазяйка сімейного пансіону набрала ще скрушнішого вигляду, ніж минулого разу.

— У мене немає номера, — зітхнула вона.

— Байдуже, я прийшов у гості до одного з ваших пожильців і знаю, де його знайти.

Пані Пушар сиділа у своєму фотелі, вона звелася й пішла мені назустріч.

— Не думала, що ви дотримаєте обіцянки, це приємна несподіванка.

Я зізнався, що приїхав не зовсім до неї. Вона опустила очі, побачила сумку, яку я тримав в одній руці, повітряного змія, якого тримав у другій, і усміхнулася.

— Вам поталанило, не скажу, що розум у нього сьогодні абсолютно світлий, але це один із найкращих його днів. Він у себе в кімнаті, я вас туди проведу.

Ми разом піднялися сходами, вона постукала у двері, і ми зайшли до колишнього продавця зміїв.

— Леоне, до вас гості, — сказала пані Пушар.

— Невже? Я нікого не чекаю, — сказав він, кладучи книжку на столик.

Я підійшов до нього й показав свого потріпаного орла. Якусь мить він дивився на нього, й обличчя його просвітліло.

— Дивно, такого я подарував одному хлопчикові, мати якого була така скупа, що не хотіла купити йому цієї іграшки на день народження, щовечора хлопчик приносив його мені, а зранку забирав, щоб вона не сердилася, як він казав.

— Я вам збрехав, моя мама була найщедрішою з усіх жінок, вона подарувала б мені всіх повітряних зміїв світу, якби я її попросив.

— Справді, я думав, що то побрехенька, яку він вигадав, — провадив старий, не слухаючи мене, — але він був такий нещасний без того повітряного змія, що я вирішив його йому подарувати. Скільки дітей мріяли про того змія перед моєю яткою!

— Чи могли б ви його полагодити? — запитав я з завмиранням в серці.

— Його треба було б полагодити, — зауважив він так, наче до нього доходила лише частина моїх слів. — У такому стані він не зможе літати.

— Саме про це вас і просить юнак, Леоне, будьте уважнішим, це нестерпно.

— Пані Пушар, якби замість читати мені нотації, ви пішли й купили все, щоб полагодити цього змія, я зміг би взятися до роботи, бо саме тому цей юнак до мене й приїхав.

Леон написав список необхідного. Я схопив той список і побіг до магазину. Пані Пушар провела мене до дверей і прошепотіла на вухо, що якщо я раптом проходитиму повз тютюновий кіоск, вона буде найщасливішою з жінок.

Я повернувся за годину, виконавши обидва завдання.

Старий торговець призначив мені побачення завтра на пляжі. Він нічого не гарантував, але обіцяв постаратися.

Я запросив пані Пушар повечеряти. Ми говорили про Клеа, і я їй усе розповів. Коли я проводжав її до пансіону, вона підказала мені слушну думку.

Я знайшов номер у невеличкому готелі в центрі містечка. Заснув, тільки-но голова торкнулася подушки.

Опівдні я стояв на пляжі. Старий торговець прийшов разом із пані Пушар рівно о призначеній годині. Він розгорнув повітряного змія й гордо мені його простягнув. Він зміцнив крила, полагодив арматуру, і якщо мій орел і мав трохи потертий вигляд, та тримався він знову гордо.

— Можеш здійснити пробний політ, але обережніше, це вже не та птаха, що колись.

Два малих «S» та велика вісімка. З першим поривом вітру він шугонув угору. Мотовило швидко розкручувалося, і Леон аплодував з усієї сили, пані Пушар узяла його під руку й прихилила голову йому на плече. Він почервонів, вона вибачилася, але голови не прибрала.

— Хіба вдовам не хочеться теж трішки ніжності? — сказала вона.

Я подякував їм обом і залишив їх на пляжі. Мені ще треба було довго їхати, тож я поспішав.

Я зателефонував керівникові, сказав, ніби похорон мами мене затримав довше, ніж я сподівався, і що я вийду на роботу на два дні пізніше.

Знаю, починаєш з однієї брехні й уже не можеш зупинитися, але дарма, у кожного свої причини, і в мене були свої.

До консерваторії я прийшов по обіді. Вахтер відразу мене впізнав. Горло його одужало, як він повідомив, заводячи мене до своєї кімнати. Я запитав, чи може він мені знову допомогти.

Цього разу мені треба було дізнатися, де й коли Клеа Норман виступатиме найближчим часом.

— Цього я не знаю, але якщо хочете її бачити, вона зараз у 105-й аудиторії, на першому поверсі, наприкінці коридору. Треба трохи зачекати, вона веде заняття, а пари закінчуються о шістнадцятій.

Я не був одягнений, як годиться. Погано причесаний, погано поголений, я ладний був вигадати тисячу причин, щоб туди не йти. Я був іще неготовий. Але я не міг опиратися спокусі її побачити. Двері аудиторії були скляні, і кілька хвилин я дивився на неї з коридору. Вона навчала дітей. Я приклав руку до скла, один із хлопчиків подивився на мене й припинив грати. Я присів і втік на чотирьох, як дурень.

Я дочекався Клеа на вулиці. Виходячи з консерваторії, вона пов’язала косинку й попрямувала до автобусної зупинки з нотною текою в руках. Я пішов за нею, як ідуть за своєю тінню, коли світло падає на вас іззаду. Утім того дня єдиним моїм світлом була Клеа, яка йшла на кілька кроків поперед мене.

Вона сіла в автобус, я вмостився на першому сидінні й відвернув обличчя до вікна. Клеа вмостилася на задньому сидінні. На кожній зупинці в мене було таке враження, що зараз перестане битися серце. На сьомій зупинці Клеа зійшла.

Вона пішла вгору вулицею, не обертаючись. Я бачив, як вона увійшла в бічні двері невеличкого будинку. За якусь мить з’явилося світло у двох вікнах четвертого, останнього, поверху, видно було, як її силует рухається з кухні до вітальні, спальня, певно, виходила у двір.

Я сидів на лавці й чекав, не зводячи погляду з її вікон. О вісімнадцятій до будинку зайшла пара, засвітилися вікна на третьому поверсі. О дев’ятнадцятій з’явився старий, який мешкав на першому. О двадцять другій світло в помешканні Клеа згасло. Я ще трохи посидів, перш ніж піти, серце моє звеселіло: Клеа жила сама.

Повернувся я на світанку. Дув легенький ранішній вітрець. Я приніс повітряного змія. Щойно я його розгорнув, крила випросталися, і мій орел злетів у повітря. Кілька перехожих зачудовано зупинилися, перш ніж піти далі. Полагоджений орел ковзнув уздовж фасаду й почав вибрикувати навпроти вікон четвертого поверху.

Клеа саме наливала собі чай на кухні, коли його помітила. Вона не повірила своїм очам, за що поплатилася чайна чашка, яка розлетілася на друзки на кахлях підлоги.

За якусь мить двері будинку відчинилися, і Клеа пішла до мене, пильно вдивляючись. Вона усміхнулася мені й поклала руку на мою не для того, щоб стримати, а щоб відібрати мотузок.

У небі великого міста вона примусила паперового змія виписувати бездоганні «5» та вісімки. Вона не втратила дару повітряної поезії. Коли я нарешті збагнув, що вона щось пише, я прочитав: «Тебе мені бракувало».

Хіба можна забути жінку, яка тобі пише за допомогою повітряного змія: «Тебе мені бракувало»?

Зійшло сонце. Наші з нею тіні лягли поруч на тротуар. Раптом я побачив, як моя нахилилася й поцілувала тінь Клеа.

Тоді, зібравши всю мужність, я зняв окуляри й поцілував Клеа.

Кажуть, що того дня на молі в покинутому маяку знову спалахнув ліхтар, мені про те розповіла тінь спогаду.