Викрадений перстень

Розділ XIV

Тото й Владі переходили від дерева до дерева й уважно оглядали їх. Але гніздо ворона знайти не могли. Вже давно не видно було чорного пір’я, вже давно брели вони навмання. Не допомагав і гарний малюнок хлопчика. І все-таки в лісі було не страшно, а навпаки навіть дуже приємно. На деревах різні пташки пурхають і щебечуть. Куди краще щебечуть, аніж канарки в клітці. Хлопчики знайшли і лісові ягоди — солодкі та запашні. І взагалі, якби не клопіт, коли б не треба було якнайскоріше знайти Мімі та перстень, вони б не погано погуляли. Особливо ягоди! Лісові ягоди видалися їм такими смачними, що сонце вже перевалило за південь, а вони все ще не могли насититись.

Надходив вже полудень, коли Тото побачив високий, сухий в’яз. На верхівці, посеред гілля, самітньо чорніло гніздо. То могло бути гніздо тільки одного птаха — ворона.

— Мімі, Мімі, — загукав гумовий хлопчик, — ми ту-у-у-ут!

Але з гнізда ніхто не озвався. Серця в друзів занили. Що вчинив чорний ворон? Що з гумового балеринкою?

Тото квапливо поліз на дерево. Ще трошки, ще… і ось він зіп’явся аж до гнізда. Заглянув і… засміявся.

— Що таке? — гукав знизу стривожений Владі. Він не міг розібрати, чи товариш сміється, чи плаче.

В гнізді сиділи крихітні голуб’ята. Зовсім голенькі, вкриті тільки ріденьким пушком, і, мабуть, дуже голодні, бо тільки почули, що хтось є поблизу, відразу ж широко роззявили свої жовті дзьоби. А що міг запропонувати їм Тото? Навіть крихти не знайшов у кишенях. У цю хвилину прилетіла голубка-мати. Насторожено глянула на Тото й заходилася годувати малят. Роздробила дзьобом кілька зернят і місиво штовхала прямо в горлянки голуб’ятам.

— Прошу вибачити, — мовив Тото, — я шукаю гніздо ворона. Ви не знаєте, де воно?

— Знаю, але не скажу! — розсердилася голубка. — Він розбійник. Весною минулого року випив мої два яйця.

— Він і нам багато нашкодив, але зараз у мене немає часу розповідати. Треба знайти його і обскубти хвоста.

— Ну, якщо так, тоді скажу. Посеред лісу стоїть високе сухе дерево. Ти його пізнаєш по товстому роздвоєному стовбуру і по дуплу біля землі. От на цьому дереві й звив собі гніздо ворон. Звідси треба йти праворуч, — і голубка показала крилом.

Тото почав злазити. Владі, що вже втратив надію дочекатися свого друга, сидів на землі. Сидів і не оглядався. А позад нього в траві квапливо повзла змія-попелянка. Гнучке її тіло вужем звивалося поміж квітів, і сіра шкіра вилискувала проти сонця. Це пацюк Мушик намовив її вкусити хлопчика. А сам причаївся в кущах і чекав, як розгортатимуться події. Він думав, що друзі вже знайшли перстень і хотів, скориставшись з допомоги гадюки, забрати його.

Гумовий хлопчик перший помітив небезпеку.

— Владі, побережись! — гукнув він і стрибнув з дерева.

Немов м’яч упав він прямо на гадюку.

Попелянка зашипіла, повернула голову, роззявила пащу з двома довгими загнутими зубами й спробувала вкусити хлопчика. Але Тото міцно тримав її за шию, і вона не могла його дістати. Тоді її гнучке тіло швидко обвило Тото і почало здавлювати, але хлопчик не випускав гадюки з рук і ще дужче й дужче давив шию ворога.

Владі, який спершу не зрозумів, що сталося, схопився на рівні ноги. В траві, позад нього клубком качалися по землі його друг і гадюка. Владі зірвав з плеча рушницю, але вистрелити не наважився: боявся влучити в гумового хлопчика.

І в цю хвилину лісом прокотився сердитий гавкіт. То, гнаний гумовим цуциком Піком, з узлісся щодуху тікав безхвостий пацюк Мушик. Коли ж Пік побачив обвитого гадюкою Тото, він кинув пацюка і, гавкнувши раз гнівно і раз радісно, втопив свої зуби в попелянку. Лискучі обручі, що здавлювали гумового хлопчика, відразу ж осіли. Довге тіло, схоже на шланг, почало звиватися й вириватись. Але Тото міцно тримав гадюку, і навіть встиг зав’язати два вузли на її хвості. Цуцик невтомно притискував ворога до землі, аж доки гадюка не сконала і довгий її язик не вивалився з пащі. Тоді друзі відкинули її, розчулено обнялися, і Тото так зрадів зустрічі з другом, що навіть поцілував Піка в мордочку. Владі теж не лишився байдужим. Він обняв гумового хлопчика і сказав:

— Дякую, Тото, ти справжній друг! Ти врятував мене, ризикуючи життям!

— О, що ти, — відповів Тото, скромний Тото, котрий не любив, коли вели мову про його хоробрість, — я прийняв гадюку за шланг і хотів погратися ним.

А Пік хвилювався, радісно гавкав, крутив хвостиком, кидався в ліс, вертав назад і знову мчав. Він хотів, щоб хлопці йшли за ним. Владі й Тото рушили. Тоді гумовий цуцик загавкав ще радісніше, а хвостика його майже не стало видно — так швидко махав ним Пік. Куди ж він хоче вести друзів?