Вийди і візьми

27

Завтра вранці він покине це місто, куди приїхав, коли йому ще не виповнилося вісімнадцяти, а тепер прощається, вже й сам увійшовши у вік, в який заведено мати сім’ю і дітей, тоді як живе без кола і двора, не роблячи собі з того справи. Скільки тямить себе, тільки й мріяв що вирватися з-під опіки, якою його було оточено ні багато, ні мало — щодо цього, враження збереглося суперечливе, адже батьки від зорі до смерку пропадали на роботі, з іншого ж боку, на саму згадку про гніздо, в якому провів дитинство, ще й зараз з’являлося відчуття понуджування, як ото після гойдалки чи їзди надголодь, й ось тепер був по-справжньому сам, без батька і матері, яких не було ні поруч, ані на відстані.

Сподіваного звільнення не сталося, на додачу ще й посилилося тупе ниття: під його товщею нуртувало, нездатне пробитися назовні, щось цілком інакше, ні, зовсім не нове, колись воно вже навідувало його, як закінчував школу, — запевне пам’ятав, що якраз воно й погнало тоді геть — від шкільної споруди, з повідчинюваних долішніх вікон якої линув вальс, і з подвір’я, досвітніми площами та вулицями, не давши вернутися, і потім, як покидав рідне місто, майже відразу після випускного вечора, одначе всі попередні рази воно не виявляло такої клекотливої сили, як зараз, і коли спорожнив четверту бляшанку, раптом прорвалося, стрімко й нестримно.

У цьому місті раніше не бували ні він, ні батьки — ні тоді, як іще не мали його, ні вже з ним, коли був малим, ходив до дитсадка і до школи й жодного разу, як вирушали на мамщину (так йому назвався край, в якому народилася його мати, й відтоді він завжди так називав його), хоча прямували в тому ж керунку — туди, де на обрії сходило сонце, і якось він, розплющивши очі, не на жарт злякався: вогненне кружало котилося просто на них, мов колесо, що відірвалося від небесного воза. Не бував там і його батько — хто ж їздить у відрядження до сусіднього міста? Батько так і не виконав обіцянки взяти його з собою, раз до цього мало не дійшло, але через ніч ушкварили морози й мати змусила здати квиток; батько їздив по роботі двічі-тричі на рік — скільки себе пам’ятав, один з тих разів завжди випадав на зиму, зазвичай на грудень, мати щоразу стогнала, що пішла за батька і вдруге цього не зробила б, на що батько відповідав, що вдруге цього робити не потрібно — досить одного разу і він на свій лад щасливий, і переконував її, що й вона щаслива, тільки не хоче цього визнати, на що мати казала, що його мають на підприємстві за ніщо, бо ж інший ніхто не їздить, та й нащо, якщо знайшли «такого дурня», якого пошлють, то й у пекло полізе, а батько казав, що якби вона побачила те пекло, то й сама не проти була би там побувати, і так повторювалося напередодні кожного відрядження, і він був на боці матері, гніваючись на батька, подумки бажаючи, щоби батько не повертався й вони проживуть без нього, але вже коли батько поставав на порозі, пахнучи вагоном і спальною білизною, думав інакше. Заходжувався коло пузатого портфеля, видобуваючи гостинці — раз батько навіз помаранчів, і він розкладав їх у вітальні на підвіконні, від’єднуючи чорні ромбики з жовтими буквами незнайомого йому шрифту. Сусіднє місто мовби ховалося від них, як ото рідкісна квітка або лісовий гриб, притримуючи себе на потім, і ось воно настало, те потім.

У школі всі предмети подобалися йому однаково, купно з фізикою, але за винятком хімії, алгебри й геометрії, тобто не було жодного, якого по-справжньому любив би, тому й знизував плечима, коли батьки в останніх класах з причепливою періодичністю заводили мову про уподобання, не в змозі визначити яких-небудь його нахилів, якщо не вважати такими байдикування, пристрасть до риболовлі та ковбаси. Найприхильніше ставився до тих дисциплін, що не вимагали зусиль і слухались, як казка, передусім географія та історія, перед історією ботаніка і зоологія, потім історія ставала дедалі абсурднішою, й урешті він повністю втратив до неї інтерес. Домашні завдання виконував механічно — на догоду батькам, які рідко коли мали час зазирнути до щоденника, не кажучи про зошити, і на вимогу вчителів. Хотів піти після восьмого класу, одначе його намір розбився об батьківське «Куди?», на яке не мав відповіді, бо, властиво, нікуди йти й не збирався, окрім як геть зі школи. Виявилося, що нікуди йти й не можна — немає такого: хто не хотів чи не годився, вступав в училище здобувати професію, де все одно вчився.

Була ще одна обставина, якій не надавав значення, на відміну від своїх батьків, які зчиняли довкола (в турботі про нього) осоружну йому метушню, називаючи страшним (для них) словом «військо», яким лякали і його: «Будеш погано вчитися, заберуть після школи». Чим потрапити до війська після школи було гірше, ніж потім — з інституту чи з роботи, він не знав. Дещо вгомонившись після медогляду, на якому — він закінчував дев’ятий клас — йому до вже відомої короткозорості діагностували пласкостопість і схильність до ожиріння (на що армія буцімто була найкращою терапією), батьки не облишили надокучань, називаючи їх «його подальшими планами», яких він, сказано, не мав. Тоді й прозвучали ті імена, що їх чув у дитинстві, тому ранньому, й посередині школярування утратив.

Перебуванням у цьому місті, навчанням, відтак працею він завдячував Спиридонові Мироновичу, чоловікові Леокадії Їржівни — одне слово, батьки запхали його в місцевий педінститут, в якому Спиридон Миронович ось уже п’ять років очолював кафедру, перебравшись з їхнього міста, тільки вже не було з ними кота Вітольда, що його Спиридон Миронович кликав «Батьковичем». Побачення мовби відреставрувало ту раптово втрачену ланку, за якою хоча й не жалкував, одначе сказати, що йому було геть байдуже, теж не міг.

Одного разу, вихлебтавши обід у шкільній їдальні — тій самій, в якій згодом відбудеться випускний бал, з якого накиває п’ятами, хоч ні, сам він і не думав про втечу, але взяло і шарпнуло, як ото раптовий буревій, у мить, як до нього, який підпирав стіну, дивлячись, як інші танцюють, прямувала вчителька, молода й симпатична, яка прийшла до них відразу після інституту, тож того разу, задовго до випускного вечора, він пішов геть із подовженого дня, нічого нікому не прохопившись, вештався містом, а коли набридло, прийшов на подвір’я будинку, в якому жив із батьками, тільки батьки були на роботі і не різалися за столиком у доміно пенсіонери, він виліз на гойдалку, потім зліз і сів на лаву.

Вряди-годи повертався до тієї червневої ночі, як переступник, якого вабить на місце злочину, щоправда, воно займало його лише подумки — відколи закінчив школу, жодного разу більше там не бував, оминаючи, наче на нього було накладено закляття. Не в танцюванні річ — якби хотів, міг навчитися, але якби і не втнув, нічого не сталося б, ніхто не влаштовував майстер-класу, хтось кружляв зугарніше, хтось незграбніше; тієї миті до горла підступив клубок і він кинувся геть. Пробродив мало не до ранку і причалапав додому мокрий, як хлющ. Мати охала, тільки дивом він не схопив запалення — та сама сила, що понесла його геть, наситила такою неприступною, замалим не священною повнотою, що не відчував ні крапель, ні холоду. Батьки, яким заборонив потикатися до школи, мовляв, він уже дорослий, і це його день, хоча був уже вечір, тоді як більшість однокласників прийшла з батьками, котрі накривали гощення, як на весіллі, від якого йому не перепало ні крихти, чигали вдома, наче в закритті, але як він не прийшов ні о дванадцятій, ні о першій, мати вирядила батька, та так, щоб не потрапив синові, тобто йому, на очі й не зіпсував свята, яке для нього на той час уже було зіпсуте.

З задуми його вивела Леокадія Їржівна, він привітався, і вона перепитала, чи він довго вже тут сидить і чому. Він збрехав, що їх відпустили, всіх, а він не мав як попередити, свого ж ключа у нього не було (що було правдою). Леокадія Їржівна запросила його до себе, щоб не стирчав надворі, як безпритульний — це соромно, маючи батька і матір, людей працьовитих, які його люблять і дбають (вона так і сказала). Так він уперше переступив поріг помешкання, в якому йому випало побувати не раз і не два. Леокадія Їржівна частувала його канапками й тістечками, потім він сідав виконувати домашні завдання, хоча їх йому найменше баглося, але тужився і мазюкав.

Леокадія Їржівна віддавала в його розпорядження робочий стіл чоловіка, до повернення якого належало впорати завдання й евакуюватись — вони мали таке саме трикімнатне помешкання, як їхнє, тільки в сусідньому під’їзді та з дещо інакшим плануванням. Леокадія Їржівна допомагала йому писати твори — сплівши пальці рук і так приклавши до грудей, диктувала речення за реченням, які він записував з купою помилок, отримуючи завжди дві оцінки — відмінну за зміст і трояка за граматику.

У Леокадії Їржівни мався незле, тільки кота побоювався, бо повівся той вороже — дер кігтями ранець або — ще гірше — сикав, залишаючи на штанах і зошитах смердючі мітки. Поступово, одначе, Вітольд Батькович звик, і вони навіть разом ходили зустрічати Спиридона Мироновича, якому кіт вистрибував на плече, тоді як він брав і ніс течку. Потім раптом їх не стало — ні Леокадії Їржівни, ні Спиридона Мироновича, ні Вітольда, кота. Він звично подзвонив у двері — ті самі, оббиті утепленим дерматином, на яких капелюшки декоративних цвяхів утворювали візерунок, так само затьохкав, мов пташка, вхідний дзвінок, лише на порозі замість Леокадії Їржівни постала в ситцевому халаті молода жінка, з якою в нього відбувся короткий діалог, остаточно збивши його з пантелику. «Леокадію Їржівну можна?» — «Її немає». — «А коли буде?» — «Напевно, ніколи».

Й ось та жінка, яка казала це мелодійним, майже привітним, злегка втомленим голосом, помилилася. Леокадія Їржівна знову була, і Спиридон Миронович — обоє повернулися в його життя, щоправда, без Вітольда, хоча, може, то він увійшов у їхнє, але ще певніше, що його туди ввіпхнули батьки, які метушилися й метикували, результатом чого став педінститут, де насилу розпиталися про Спиридона Мироновича. На кафедрі, де він колись працював, їм дали його нову адресу — такого самого педінституту, як їхній, у сусідньому місті, а вони не мали навіть як туди зателефонувати, бо робочий день закінчувався пізно, але річ була не в «пізно», а в тому, що так він закінчувався скрізь, тож коли приходили на переговорний пункт і набирали номер, на іншому кінці ніхто не відповідав. Жак узяв відгул, а Матильда відпросилася — аж тоді вони дотелефонувалися, у приймальні ректора їм повідомили телефон кафедри, якою завідував Спиридон Миронович, і на їхнє прохання, майже благання Спиридона Мироновича покликали з аудиторії, де він якраз читав лекцію, і Спиридон Миронович, звісно, пригадав їх.

І ось вони приїхали в це інше місто, петляли, призупинялися і мама розпитувала шлях, їм пояснювали, батько кивав, але вони не знали ні названих вулиць, ні об’єктів. Радше випадково, ніж за порадою, опинилися перед парадним входом — комплекс сполучених переходами новочасних будівель. Мати з батьком пішли, він залишився в автомобілі, й коли чекав, над’їхав патруль, зажадав документів, яких він не мав — усі папери, зокрема і його паспорт, були у батьків.

Отак їх уже першого дня оштрафували за неправильне паркування, мати вважала це поганою, особливо як на початок, прикметою. Але боялася вона даремно — його зарахували на підставі середнього балу, що збігся з прохідним: четвірка і дві трійки. Йому ставили запитання, на які відповідав, як знав і міг, щоправда, посеред екзекуції нагодився Спиридон Миронович, і голова комісії, звертаючись до колег і водночас до нього, якому несила стримуватись так припікало в туалет, сказав: «Досить, ви вільні». Він пролетів попри батьків, і мама мало не знепритомніла, повважавши, що він провалився, тоді як він ледве добіг і, розщіпаючи штани, відірвав ґудзик — добре, що не бачила ще й цієї прикмети: ґудзик гулькнув у діру, в яку вже за мить вийшов увесь його страх, після чого започувався нарешті вільним.

На переднавчальну практику його залишили в інституті, разом із кількома дівчатами, які витирали в авдиторіях пилюку, а він пересував столи й лави, що їх обчовгував наступних п’ять років. Спиридона Мироновича й Леокадію Їржівну бачив принагідно, як запрошували його до себе, де почувався, як колись, хоча давно вже здорослішав. Було так, наче вони нікуди не переїздили: таке саме трикімнатне помешкання, ті самі меблі, таке саме їх розташування, візерунчастий килим, що, як перше, лежав на підлозі вітальні, і стіл, за яким виконував домашні завдання, лише квартирний дзвінок змінив голос і вже не витьохкував, як колись. Леокадія Їржівна розпитувала його без пристрасті, з тією цікавістю, до якої домішується, як до осіннього ранку туман, легка журба. За такими розмовами він мовби наново вивчав рідне місто, все залишене позаду набувало обрисів, снуючи з окутаного паволокою хаосу сякий-такий лад.

За батьками не банував, лише тенькнуло, коли, обнявши й поцілувавши (того разу він не пручався), сідали в автомобіль і від’їжджали. Він дивився, як тато відчиняє для мами двері, потім умощується сам, махає на прощання рукою й заводить стартер. Машина віддалялася, мама вивернула шию, щоб бачити його, й тоді його рука несамохіть махнула у відповідь. Не дзвонив і не приїжджав — ні на вихідні, ні на канікули; поривалися перевідати, але він їм забороняв, віднікувався, а то й просто брехав, що його не буде, не потребував нічого, все мав, авжеж, досхочу; іноді все-таки приходив до залізниці, триперонної станції з монументальним вокзалом, що світив дірами, і зіркою на фронтоні. Хоча обох міст не розділяло й півтори сотні кілометрів, поїзд валандався задвірками й закапелками сім годин, ще й запізнювався, у нього якраз закінчувалися пари, він приходив і швендяв уздовж перону, чекаючи на картопляний пиріг, який мама передавала ще теплим, а в гуртожитку вже чатували друзяки, яких мав, доки пирога й пиятики.

Пуститися берега йому не дали Спиридон Миронович та Леокадія Їржівна, які, надміру не втручаючись у його життя, були острівцем, який щоразу знову промінився сонцем, що сходило; а ще потаємні нитки, що єднали його з батьками, а через них — із батьками батьків, яких не знав — якби йому заманулось утекти від них на край світу, то й такій відстані годі було б їх розірвати.

Спиридон Миронович ще встиг прилаштувати його лаборантом: «Сергію Жаковичу, поздоровляю. Віднині ми з Вами — колеги». Колегами вони пробули п’ять років, а тоді Спиридон Миронович помер — геть несподівано, наче забувши попередити його й Леокадію Їржівну, проте добре ім’я професора й далі простирало над ним опікунське крило, зокрема й тоді, коли його силоміць виселили зі студентського гуртожитку, а в іншому, для інститутських працівників, вільних місць не було: Спиридон Миронович уже з того світу, що його, якого ніхто не бачив, називають іншим і кращим, заступився за нього — може, споглядав, як він віддано сидів біля труни з тілом, а потім ішов услід за нею, одним із перших у поховальній процесії та до самого цвинтаря, що тронував на пагорбі над містом, ґарантуючи потрапляння якщо не на небо, то туди вже напевно, хоча й туди сунути було тяжко, немилосердно пражило липневе сонце, священик, огрядний і немолодий, засапався, і щоразу, як підносив долоню, щоби втерти піт із чола, потім з потилиці, процесія квапливо хрестилася, чого він, який її очолював, не бачив — ні ректора купно із професорсько-викладацьким складом, ні забраних з пар студентів. Підтримував під руку Леокадію Їржівну; священик зупинявся дедалі частіше, зводячи погляд до джерела засліплення і знемоги, мовби заздрячи мерцеві, якого несуть, тоді як сам насилу переставляє ноги. У могилу кинув не одну грудку землі і не дві, у пориві, забувши на мить про Леокадію Їржівну, хоч, може, й навпаки, в неусвідомленому бажанні продемонструвати перед нею, який він вдячний, вихопив з рук гробокопача лопату.

Йшов, похитуючись, дорогою, яку знав краще за власну долоню, щодня їздив туди і звідти, не раз манджав пішки — не завжди щастило впхатися в автобус, іноді той просто не зупинявся, проносячись проз чималенький гурт здебільшого студентів, відтак удруге і втретє; надія, що рухала ним від зупинки до зупинки, танула, й коли до інституту залишалося один-два відтинки, бажання під’їхати покидало його остаточно. Оце вперше йшов серед ночі, жодної душі, вулиця видалася ширшою, ніж звично, ліхтарі освітлювали проїжджу частину, скуплячись на тротуари, біля кіоска зупинився, проте, так нічого і не купивши, почвалав далі.

Де вулиця завертала ліворуч, починався парк, застуваний від дороги фасадами кількох будівель. У цьому парку він готувався до вступу, втовкмачуючи те, що в нього ніяк не хотіло лізти. Паркові алеї не освітлювалися, казали, колись це був не парк, а кладовище, проте він не заглиблювався в історію міста та й у саме місто вирушав не так часто. За ходінням-їждженням в інститут, спершу на пари, згодом на роботу, а звідти назад, проминав день — це й було воно, його місто: те, що розташовувалось уздовж шляху, по обидва боки.

Хоча вважається, буцім студентські роки найкращі, лаборантом йому велося куди безтурботніше; передусім не було сесій, що нависали дамокловим мечем, — не встигав відмитарювати одну, як наставав час готуватися до наступної. Біда була, одначе, в тім, що, хоч як змушував себе, нічого не клеїлось: якби хтось запитав його, про що мовиться в книжці, над якою щойно проскнів три з гаком години, він не здужав би у більш або менш завершеному вигляді відтворити звідти жодну думку. Відмовившись від ґвалтування себе підручниками, читав винятково художню літературу, в якій то більше знаходив самозабуття, що ближчою була сесія, й — о диво — так утратив ляк, уже не просиджував ніч напропаще і не йшов, як на страту; торочив відсебеньки — якщо ж вони не спрацьовували, допомагав Спиридон Миронович, до якого зазвичай навіть не треба було звертатися: знаючи про його захисника, йому автоматично підтягували оцінку.

На врученні дипломів до них промовляв декан факультету. «Вчора ви ще майже дітьми переступили поріг нашого інституту, сьогодні ви вже дорослі люди. Завтра ви покинете стіни, що п’ять років були вам домівкою і вмістищем знань. Сійте зерно мудрості, несіть світло великих традицій». Дівчата, яких на факультеті було в кілька разів більше, ніж хлопців, лили сльози, а вже післязавтра він повернувся до інституту частиною технічного персоналу.

Побачивши на стіні будинку телефонний апарат, підійшов і зняв слухавку. «Тату, це я, — плів, із зусиллям обертаючи язиком. — Я виявився скотиною, знаю. Ви хотіли мати сина… Я… я…» У слухавці чулися короткі гудки, наче батько відмовився від одкровення, — Сергій так і не почепив її на місце.

Опинився між будинками — ноги понесли його до парку, де попервах було кілька лав. Випорожнився в темряву; повагавшись, сідати чи ні, врешті вирішив хвильку перепочити. На гастрономі, в якому натще вихиляв склянку молока, а перед вихідними, потупцювавши у черзі, купував ковбасу і рогалики, висів замок. Побачивши у вітрині своє невиразне відображення, знизав плечима: «Що ж, хочеш — лишайся», і двійник, частина його самого, послухавшись, зупинився, де обсікалося скло. Коли дійшов до гуртожитку, де на нього чекали недопаковані речі, настав уже ранок.

28

Пересипав, мов бісер, розкладав і сортував, пластмасові й металеві, одноколірні, барвисті й переливні, переливних було всього два — на сюжети популярних за його дитинства мультфільмів, обидва він виміняв в однокласника, давши за кожний по три звичайні. Круглі підсунув до круглих, прямокутні до прямокутних, відтак зосередився на значках у вигляді стягів, що майорять: «XIV нарада працівників машинобудівної промисловості», XV, XVI, XVIII… Всі вони, яких було найбільше, виглядали однаково, а саму серію він цінував, називаючи колекційною; кожний такий значок батько привозив йому з відрядження. «А що воно таке, тату, нарада?» — «Нарада…» — з того, як батько замріявся, він вирішив, що Нарада — жінка, з якою батько зраджує матір. Підбивав іти зустрічати на вокзал, але щоразу батько з’являвся сам, а він роззирався, силкуючись випізнати невідомку у пасажирках цього та іншого вагонів — хто сходив на перон сам, хто з багажем, а кого зустрічали; врешті змакітрив, що вона ніколи і не приїде, бо це батько її перевідує, видаючи свої походеньки за відрядження, а що прямує в різні міста, то й вона туди — так в його уяві снувалася мапа палкого кохання, куди вони з мамою не мали доступу.

В іншій скриньці зберігалося його військо, незмінним полководцем якого був упродовж кількох років, а охоловши, уклав між ворожими з’єднаннями мир і перш ніж відвернувся до речей, які тоді вже цікавили більше, оголосив наказ про розпуск, проте солдати — скільки разів вони гинули і воскресали! — нікуди не пішли, виявившись до жодного іншого заняття непридатними. За роки незатребуваності вони мовби розучилися триматися на ногах, тож він перемістився з дивана, на якому до передбаченої фабричної опуклості додалися вікові ґараґулі й западини, на підлогу і так навколішках розставляв, а коли паркет натис коліна, вклався на бік і лежав, як Ґулівер біля ліліпутів.

Він був при їхньому народженні, як батько заливав форми, дозволивши спробувати і йому, так з’явилася його власна чота, лейб-ґвардія, що виконувала найважливіші доручення, — вояки поставали в піску, у витиснених пластмасовим зразком заглибинах, що заповнювалися цівкою розтопленого металу з консервної бляшанки, якій батько, сплющивши краї, зробив ніс. Налупавши олива, батько брав її пласкогубцями за позубцьовану відмикачкою кришечку і тримав над примусом, доки метал усередині підтікав і топився, як на сонці морозиво. Вояки мали лише один бік, з іншого їх мовби не було — пласка поверхня, що надавала їм особливої моторошності напівлюдей, напівсилуетів. Він доконче хотів їх мати і надокучав, таки домігшись свого.

Яким коштом вийшла на світ його армія, він дізнався щойно, як між батьком і матір’ю спалахнула сварка: мати наполягала, що вони мають їхати саме цієї суботи (куди, вже все одно не мало значення), тоді як батько розводив руками, пояснюючи, що це неможливо, белькотів про знищений акумулятор, без якого машина не заведеться («Якби ти опікувалася нею так, як я, то розуміла би, що й до чого»), на що мати заперечливо хитала головою («Ти мені вибач, але я вже нічого не розумію»), допитувалася, хто знищив, батько відповідав, що сам і знищив і що в акумуляторі бракує перетинок і їх уже ніяк не відновити; природно, маму цікавило, де перетинки, тобто, вони були їй геть байдужі («Мене не обходять твої перетинки!»), вона тільки хотіла знати, де вони, батько кивав у його бік, ще більше пантеличачи матір, насамкінець згріб оберемком військо, після чого воно мало жалюгідний вигляд скиненого на купу брухту, й видихнув: «Ось!».

Незчувся, як солдати, перегруповуючись, зарухалися і вже знову стояли військо супроти війська, стіна на стіну, похмурі й рішучі, мовчазні й непорушні, мовби випробовуючи себе й ворога на витримку. А тоді почався бій, невблаганний і запеклий, не на життя, а на смерть, після багаторічного миру. Солдати падали й підводилися, йшли в атаку і влаштовували засідки, виходили з ладу і поверталися в шерегу, й ось на всіяному трупами бранному полі запала тиша, в якій генерал, заки й собі беркицьнутися мерцем, мовби на підтвердження, що він завжди зі своїми солдатами — в добрі та лихові, на цьому світі й на тому, прогарикав: «Пане головнокомандувачу, супротивника розгромлено. Ми перемогли».

Стіна кімнати, на яку упав його погляд, нагадувала галявину польових квітів, з-під яких проступали візерунки фігур — батькова спроба одомашнити геометрію, невдала, якщо судити з його, синових, шкільних успіхів, проте досить таки доладна, навіть стильна, як на ті часи. Цю останню побілку, попередниця якої збереглася під «геометричною», батько зробив з нагоди його повернення, якого так і не відбулося і до якого батьки готувалися всі п’ять років його навчання, тішачи себе, як зустрічатимуть його, спеціаліста з дипломом. «Сергійку, до твого приїзду все готово: тато зробив ремонт — ти побачиш, тобі сподобається. Пригадуєш ромашки, серед яких ти виростав…», — він ненавидів оце «Сергійку»: зосороужніле ще у школі, воно бісило його, в якого батьки мовби відбирали право бути дорослим.

Листи йому писали навпереміну мати і батько, мовби змагаючись, в кого вийде краще, проте всі вони, а їх набігло багацько, залишалися без відповіді, він читав їх, якийсь час тримав, потім вкидав у сміттєпровід, наче в поштову скриньку, звідки вирушали в небуття.

Звістка, що в інституті йому запропонували місце лаборанта, дещо згладила шок від його неповернення. Як піґулки пом’якшують страждання невиліковно хворого, так думка про те, що життя їхнього сина налагоджується, хай на відстані від них і без їхньої участі, тамувала біль від завданого їм удару (він був переконаний, що вони завдали його собі самі). «Ми дуже раді за тебе, Сергійку: це великий успіх. Нехай він буде вдалим стартом — початком твого сходження до вершин науки. Бажаємо тобі, щоби твій шлях був не тернистим, хай наша любов до тебе і прихильність колег завжди будуть тобі надійним супроводом», — таке лукавство, прорвавши загати, востаннє залило його зневагою.

Залишивши вояцтво врозкидь, він повернувся до значків, що вабили його, як зірки на нічному небі; здавалося, вони випромінювали жевриво, непомітне, проте відчутне, щось тягло його до них, він брав їх і, мов зачарований, чіпляв на себе, доки обшпилив одяг, й ось він крокував вулицею, ноги чимчикували бадьоро, поширюючи впевненість на нього, який ще не знав, куди йде.

Парканець, що виріс довкола смітників, які стояли на тому самому місці, що завше, відгородивши від них людське око, не зміг відділити від смороду, що струменів туди, куди дув вітер, а безвітряної пори мірно млоївся в усі сторони крихітного світу, яким той був і залишався. Мовби складений із помережаних пухкими баласинками балюстрад, що їх, які виявилися зайвими, виставив біля смітника один із тих новітніх дук, чиї потворні й тим крикливіші вілли заполонили простір від протилежного боку вулиці, де вже починався інший район, й уділ до самої річки, над якою місто колись закінчувалося, він був привітом від кінця дев’яностих, до того ж не єдиним.

Уже за сто п’ятдесят метрів Сергій вражено зупинився, мало не впершись у рожеву споруду, що опинилася на заваді його ногам, звиклим до цього шляху, який, хоча не користувалися ним двадцять років, непомильно проклали б і тоді, якби йому зав’язали очі. Вирісши, як гриб після дощу, одночасно з падінням гривні, що стався слідом за обвалом російського рубля, наче ланцюгова реакція (на цьому ланцюг закінчився), будинок зайняв більшу частину колись велетенського майдану, що мав два футбольні поля — оригінальне і менше, а також кілька гімнастичних секцій. Сергіїв погляд прикипів до вивіски «Фінансовий дім „Скоченко й партнери“» — прикріплену до порталу, її підпирало дві колони з опуклими досередини фустами і схожими на корінфські іоніки капітелями: ще разючіше, ніж із наштукованими над ним поверхами, портал контрастував із «гуцульським» дахом під фінською металевою черепицею, а сама будівля — з навколишніми хрущовками, ветхими й потьмянілими.

Йому було так, ніби постфактум переполовинили його дитинство. Попростував навскоси до дірки в паркані, прослизаючи в яку батько часто позбувався капелюха — ось тут, не доходячи до неї, одного ранку він, «малюк», виблював, так ніколи і не заприятелювавши з вареними накруто й нарідко яйцями, не зарадив ні майонез, ні інші хитрощі, до яких, мовби навмисне спокушаючи його, вдавалися кухарі їдалень і забігайлівок, де харчувався.

У дитинстві, коли батько запізнювався на роботу, а сам він до школи, Сергієві здавалося, що спортивне поле ніколи не закінчиться, й ось він завиграшки здолав його, і його настрій знову був піднесеним, наче значки віддавали йому тепло свого непомітного сяєва, що перетворювалося в ньому на кінетичну енергію. Вона несла його далі, як течія галузку, тільки був він не те що не переполовиненим, а навпаки: засяг тієї цілості із собою, яку зазвичай називають гармонією, в кожному разі, знайомої йому з передших часів повноти, був не галузкою, а вже самою течією — потоком, що несхибно кладе шлях, оминаючи перешкоди; перетинав перехрестя і звертав у потрібну вулицю, скорочував шлях між будинками, а там, де не міг цього зробити так, як колись, легкома накидав гак, наче футболіст, який обходить суперника, метр за метром наближаючись до воріт.

Воротами був вхід на шкільне подвір’я, щоправда, вони були замкненими, зате навстіж стояла хвіртка — завжди, скільки себе пам’ятає, всі десять років учнівства саме так було. Весь зіщулившись, наче звір перед тим, як просилитись у тіснувату шпарину, хоча прохід був достатньо широким, він перетнув межу, мов лінію зачарованого кола, покладену ворожбитом-Вієм довкруж минулого, й тієї миті, як перетинав, пам’ять вирішила стиснути його до розміру хлопчака-школяра з ранцем за плечима (тепер за його плечима було ще так раз із добрим чубком років), як ту пружину, але він ураз розтиснувся, випнув груди й рішуче покрокував уперед.

Коли отак крокував, пролунав дзвінок, на подвір’я висипала дітвора і з галасом обступила його, дядька зі значками, і як надбігли вчителі, тоді нарешті було, що треба. З таким ескортом він дійшов до порогу будівлі, де супроводжувачі збилися докупи, зчинилася тиснява, нагадуючи воду, що, знайшовши вузьку лазівку, могла просочуватися лише крапелина по крапелині. Всередині йому заступив шлях черговий: «Вам куди, шановний?», і він, шановний (таке звертання до нього стало його другою поспіль маленькою перемогою), гордо й запишано проминув його, не нагородивши відповіддю, тільки промовистим поглядом, що його волога робила палахкішим, ніж був насправді. На нього насідали директор («Ви хто такий?» — «А Ви хто такий?» — «Я… я директор цієї школи». — «Я міністр») і Ростислав Пилипович, шкільний завнач, учням було страх цікаво, що воно буде, особливо після його перепалки. «Підіть викличте міліцію», — кричав директор, але Ростислав Пилипович, який нітрохи не змінився, наче час зупинився рівно на стільки років, скільки протривало, доки він сюди повернувся, не йшов і не викликав, і вони тявкали до нього й один до одного, що все одно стосувалось його, непрямого, зате властивого адресата, наче ті пси малої породи, що гавкають на кремезнішого.

Обійшовши будівлю поверх за поверхом, з крила у крило (аж тут пролунав дзвінок), він увійшов у клас, і це перше-ліпше приміщення було саме тим, він сів за саме ту парту, що занепала ще дужче, де на його шкробання наклалися письмена всіх наступних поколінь. Учителька зойкнула і відмовилася розпочинати, і тоді він сказав, що посидить трохи і піде, після чого, оговтавшись і посміливішавши, вона запитала його, чи він, можливо, чийсь батько, на що він заперечливо замотав головою — він сам собі батько (був принаймні такого віку, як вона, або й старшим), а тоді встав і вийшов.

Як узявся за клямку, натискав і відчиняв двері, Ростислав Пилипович і новий директор, якого він не знав, відсахнулись назад, тюпали за ним назирці, увесь час на певній відстані, й аж коли покидав територію школи, директор гукнув йому вслід розчавленим, в якому благання було більше, ніж повеління, голосом: «Більше сюди не приходьте!» То було його останньою, найзначнішою перемогою — він більше й не збирався сюди приходити, він узагалі не збирався, але от прийшов і переміг. «Veni, vidi, vici» — все, що залишилося від латині, яку зубрив на першому курсі і якої йому ніколи не було і ніколи не буде треба, хіба як сьогоднішнього дня, бо навіть «Амінь», що звідти походить, проказуватиме не він, а духівник. «Візьми вийди відси» — затямив, проґавивши, одначе, що це жарт, він випав йому третім питанням в екзаменаційному білеті, і він зрадів, мов потопельник рятівній соломинці, бо було єдиним, що знав, до того ж напевне, й ось на тому «напевне» послизнувся. «Це був жарт, — і того разу він почув, тільки було запізно. — А тепер візьми вийди відси (це вже не жарт) і йди вчитися». Сьогодні — хто міг би подумати! — воно підійшло, лягло якраз — і так, і вспак.

Прийшовши, щоб його побачили, безперешкодно змірявши школу з кінця в кінець і таким чином перемігши, він вийшов геть із відчуттям, наче з нього спала гора, мов Сізіф, який усі ці роки носив брилу й нарешті повернув її туди, куди належало, здобувши натомість щось автентичніше й достеменніше. І брили не було, а значки були, сяяли і промінилися, був світилом, галактикою, шматком неба, яким воно іскриться вночі, кожний крок стелився таким, наче ступав не по Землі, а Місяцем, окрилений власною невагомістю, тоді як перехожі зупинялись і дивилися. Йому здавалося, що їхні погляди виражають захоплення, ніби лише він наділений цією здатністю, сам-єдиний на цілій планеті, яку один льотчик, що згодом розбився, так палко любив.

29

Відучора його трудова книжка лежала у краєзнавчому музеї, в шафці керівниці відділу кадрів, яку він, переступивши поріг, сприйняв попервах за експонат, такою блідувато-знебарвленою, майже прозорою була її цера, мовби складалася з трудових книжок та інших канцелярських паперів, але ось експонат ожив й озвався на його «Доброго дня!» привітанням жвавої літньої жіночки, яка запросила його сідати, і він механічно прийняв запрошення, простягнувши увесь свій доробок — паспорт, податковий код, інститутський диплом, грамоту, видану йому — в ній так і писало — з нагоди звільнення з інституту, де він попрацював лаборантом (слово «плідно» дещо згладжувало двозначність самої нагоди), і, звісно, трудову книжку із записом, на тому місці він протримався не мало — як шлюпка на поверхні широкоплесої ріки, що пливе, мов стоїть, як за його дитинства, канікул на «мамщині», тим паче, що пішов з інституту сам, під влаштовані проводи, з премією й відпускними, переживши, щоправда, роки без зарплат (у ті роки батьки підтримували його, ощадячи на своїх жалюгідних пенсіях), яких йому ніхто так і не відшкодував, але він почав уже про це мало-помалу забувати.

Музей містився в будівлі колишнього управління місцевої залізниці, ювілей якої припав на її найбільший з часів останньої війни занепад, що не завадило святкуванню на широку ногу — історія краю складалася з подій минулого і з сучасності; гідні відзначали гідно, сумні — мовчанням, що однаковою мірою могло бути потрактовано як замовчування чи скорботу, іноді акціями пам’яті й процесіями, в інерції яких, зарядженій емоціями, поволеньки втрачалася причина — так у зоряному небі гасне внесене в астрономічний реєстр світило. На залізничному галуззі паразитували омели численних приватних фірм, страхових компаній, сумнівних офісів, що надавали послуги й постачали обладнання, вимиваючи з цього колись дужого дерева, яке десятиріччями ніхто не лікував і не культивував, соки. Можливо, історики залізниці запізно вдарили з нагоди такої дати на сполох, який одна кусюча газетка охрестила подзвіном; можливо, внаслідок усіляких оборудок чи просто через ту неуникну періодичність, з якою, як запевняють кити економіки, настають кризи, — хоч там як, виділених з резерву коштів, замалих для придбання нових вагонів і локомотивів, вистачило на прийняття, на якому не бракувало закликів і тостів «за оновлення рухомого складу», з чого посміялася та сама газетка, проте її писклявий голос було потоплено в непосильних матеріальних компенсаціях ображеної честі та гідності, геть у традиції обкладання непомірним, що тяглися ще від княжих часів і чужинних наскоків, які в цьому краї, здавалося, пам’яталися краще, ніж новітня історія.

Як шумовиння спало, а пристрасті втихли, від того ювілею залишилася на фасаді музею стела, інтригуючи написом («На згадку про подію») і зображенням. Скульптор, який досі чекав на гонорар, час до часу оббиваючи пороги відповідальних кабінетів, знайшов просту, влучну, стильну форму: літери мали вигляд, наче були викладені з металевих наклепок, що їх колись використовували для зшиття частин у корпусах паротягів, а під написом задерикувато пахкотів сам такий паротяг. Утім, то вже був зліпок, почеплений після зникнення спижевого оригіналу — в інтернеті, незможки пробитися на сторінки паперових видань, не кажучи про телебачення, гуляла фотка анонімного папараці, на якому достоту таку саму (у супровідному коментарі стверджувалося, ту саму) стелу було видно на приватній садибі місцевого діяча, який згодом пішов на підвищення в Київ, що позбавило називання його прізвища сенсу.

Хай там що, біля стели фотографувалися, вона стала такою самою візиткою міста, як водограй і облмуздрамтеатр, надихнувши кількох ентузіастів на герботворення, центральним об’єктом якого мав стати паротяг, іноземна фундація готова була профінансувати це діло, назване одними великим починанням, іншими — нечуваним свинством і зведене врешті нанівець посполитим рушенням, що його підняла місцева «Просвіта», нагадуючи в хапцем виштампуваних брошурках і розклеєних по місту й у громадському транспорті листівках, що місто, пам’ять якого «нищили то одні, то інші зайди», мало свій герб — осяйну і маєстатичну корону вінценосця-засновника, якої, до правди, ніхто ніколи не бачив, тоді як геральдисти — інстанція, якій у цій справі належав вирішальний голос, — розділилися на два табори: тих, котрі визнали слушність за «Просвітою», й інших, які, «позичивши очі в Сірка», «підбехтувані бісиком марнославства», не проти були почаклувати над проектом нового символічного знака для нашого urbi, и вповзти таким макаром в історію (причетність до якої була важливим чинником місцевого common sence, як, утім, і відхрещування від неї в незручні моменти) — мріючи про примарні лаври творців міського герба, вони вже мали забезпечене для себе тавро геростратів.

Сергій знайомився зі своїм новим місцем праці, ідучи від залу до залу, з долішнього поверху на горище, де зберігалися не виставлені з різних причин — за браком місця й потребою реставрації — експонати, а також різний мотлох, як, наприклад, столи, що їх під час останнього перемебльовування, яке відбулося зо три десятиріччя тому і внаслідок якого було вивезено кілька зразків давніх шаф та креденсів, пошкодували викинути.

Музей уповні віддзеркалював історію міста і краю — в моменти, як йому набридало варитись у власному соці, місто проймалося відповідальністю за довколишні землі: прічне експансіоністських апетитів, задовольнялося овидом, адекватним дню їзди на підводі, трохи більше чи менше. Підвода, яку тут називали фірою, правила мірилом успіху і гризот, відстаней і багатства, посагу і втечі, якщо не найпоширенішим (найчастіше, все-таки, ходили пішки), то найзручнішим засобом пересування, й коли було прокладено залізницю, мешканці краю ще довго залишалися вірними йому, вживаному з діда-прадіда. Ще й зараз підвода верстає шлях, виринаючи з осінніх туманів, мов потороча, нечутно, на автомобільних шинах замість обшитих залізом дерев’яних коліс, тоді як сам віз ні в матеріалах, ні у вигляді не зазнав жодних змін. Як у вестибюлях краєзнавчих музеїв великих міст можна побачити карету місцевого магната — поміщика, графа чи й імператора, який, якщо й не бував, то володарював там через посадників, так праворуч від входу стоїть, чекаючи на відвідувачів, переважно мешканців міста й прилеглостей, шкільних класів під орудою вчителів і незрівнянно рідше туристів, звичайна й водночас оповита легендами, мов туманом, фіра — символ рахманності й миру, згоди з землею й довкіллям, у час збройних конфліктів (так нагадує про себе, загострюючись, недуга) вона перетворювалася на маленьку пересувну фортецю. Школярі залюбки вмощувалися на ній, ігноруючи напис «Прохання не доторкатися», й щоразу їм дозволяли зробити колективну світлину — хронічне недофінансування змусило поставити цю послугу на комерційну основу.

Першу залу, вхід до якої був трохи далі ліворуч, наповнювала фауна краю — кожного племені по представникові: птахи, звірі, з десяток риб, наче їх гамузом доправила сюди підвода, й вони поставали у вітринах і кутках, а котре мало крила, вмостилося на шафах. Напроти входу бовванів ведмідь, великий і клишоногий, розчепіривши лапи назустріч відвідувачам, наче всі вони були його старими знайомими: тут, у місті, він неабияк постатечнішав. Безпосереднє товариство йому складав кабан, музей побратав усіх — зайця і вовка, яструба та куріпку. З підвищення зінькав пугач, а над входом нависав, розпростерши крила, наче збирався шугнути, орел. Зі стіни біля входу до наступної зали, трохи вище від рівня людського зросту випиналася голова лося — здавалося, наче він прохромив стіну, і Сергій зазирнув за одвірок, але там починалася нова експозиція — чепіги, мотики, коцюби, в кутку горіло домашнє вогнище, що його доглядачка, сидячи в кріслі, наче одвічна берегиня, запалювала, встромляючи штекер у розетку.

Третє й останнє приміщення першого поверху відтворювало найдавніші часи, про які складно було би розповісти достеменніше, ніж Геродот у «Мельпомені» про скіфів, одначе черепки, переіржавілі дзбани і навіть кілька римських монет окрилювали фантазію, і вже — зирк — за столом сидів восковий сивобородий ченець, каліграфічно виводячи загостреним гусячим пером хроніку міста (і каламар, як належить, був поруч), а в кам’яній труні лежав князь, його легендарний засновник. Вийшовши через інші, ніж ті, куди заходив, двері, Сергій знову опинився у вестибюлі, звідки рипливі, злегка перехняблені дерев’яні сходи спиналися нагору.

Другий поверх був відданий мистецтву, третій — техніці та дозвіллю. Зусібіч Сергія, який переходив від зали до зали, оточували звуглені досередини, полямовані вогнистими торочками голови соняхів, творіння місцевих ґоґенів, чорнобривці та інші квіти — ними, гірськими краєвидами і портретами вичерпувався світ місцевих художників: один-єдиний будинок, і той був колибою. Від цих картин, що перетворювали природу на суцільний nature morte (найсміливіше полотно зображувало стіл і скелет риби з хвостом та головою на тарелі), Сергієві зашкребло й захотілося вище, на третій поверх, куди він, не зволікаючи, й порятувався, чимдуж перетнувши призалок із друкарським верстатом і кількома вітринами з викладеною в них паперовою продукцією, з-поміж якої вирізнялося чепуристе «Славословіє нашему яснійшему цісарю», автор якого іменем усього гуцульського люду присягався у вірності імператорському дому («міцнішому од криці трону»). Трохи згодом, порпаючись знічев’я і від цікавості, Сергій натрапив у мотлоху на горищі на «Оду партії» — виданий розкішною книжечкою й гігантським накладом колективний опус, який майже такими самими зворотами, лише сучаснішою орфографією прославляв «нашу партію, що наче криця, осяйну нашу зірку в майбутнє».

Як світло дня, на яке потрапляєш із сутінкового приміщення, так Сергія вразило побачене на останньому доступному для відвідувачів ярусі — велосипеди, мотоцикл, радіоли, програвачі, студійна телекамера, зменшеного розміру макети літаків і вітрильників, а також справжній скафандр, переданий власноруч космонавтом, який, хоча й не був уродженцем краю, зате побував у космосі («Який він, усесвіт?» — «Темрява». Мовчання. Спантеличено водить, шукаючи зачіпки, камера… «А наша Земля?» — «Середньовелика куля»). Слід від клею на вітрині вказував, що перше підпис був довшим, проте згодом — це «згодом» сталося не так давно — вилучили останню частину, а саме слова «підтвердження, що немає Бога». Від самого початку й досі скафандр був магнітом, що притягував дорослих і дітей та в найскрутніші місяці давав сяку-таку виручку, а містянам і краянам — відчуття причетності до чогось великого і незбагненного, тоді як сам космонавт, почесний громадянин цього та кількох інших міст, відзначений нагородами і згадкою в підручнику історії, всіма забутий, доживав віку в рідному сільці, де, як двадцять, п’ятдесят і сто років тому, над шляхом перед подвір’ям стояв колодязь, з якого журавель, розхлюпуючи, зачерпував відром і посеред літа прохолодну воду, якою напувались однаково худоба і люди, напувались і вмивались, і в якій безхмарної ночі віддзеркалювалося зоряне небо, а ще кухоль, яким подорожній тамував спрагу.

На найменшому відтинку Сергій затримався найдовше: присвячена промислу ніша складалася з топографічних мап, світлин, вудок і спінінґів, корбочок, волосіні і поплавців, гачків, пластмасових мух і хробаків, засушеного зразка макухи, діаграми річки з луками й заплавами та електричною підсвіткою. Наче казку, читав Сергій, що колись річка кишіла рибою і була доволі глибокою — хоч і не такою, щоб нею курсували вітрильники і кораблі, зате погойдувалися на припоні човни, тепер же її можна було здолати вбрід, Сергій не раз переходив, ловив рибу, тільки ніякої риби в ній не водилося, хіба що вряди-годи, перекинувши валунець, натрапляв на рачків. Експозицію пожвавлював акваріум з декоративними рибками — не будучи частиною задуму й потрапивши сюди випадково, як розформовували одне з відділень обласної бібліотеки, акваріум чудово вписався в нове оточення. Сергіїв погляд прикипів до нього, метушливі створіння, сріблясті, білі й барвисті, навіювали медитативне умиротворення, до снаги тій мрійливості, що прічна якого-небудь визначеного спрямування, тим паче цілі.

Остання зала — найпросторіша, строката, світла, — повністю присвячувалася футболові, цій другій релігії, любов до якої всмоктувалася з молоком матері, що й наймолодші футболісти, ще в пелюшках, раділи разом із дорослими успіхам і заливались плачем, наче гули єрихонські труби, коли гол забивався в наші ворота. Чоловіки вибухали ревом, мов розлючені бугаї, а жінки, бойкотуючи програш, відмовлялися куховарити. Після таких халеп місто опановував дух програшу і пригнічення, влаштовувалися бійки і тривалі пиятики, в яких трощили один одному пики, голови й вікна, у жінок утворювалося «нервове молоко», яким педіатри забороняли годувати немовлят, а ті поодинокі чужинці, яких гнала здебільшого службова й рідше якась інша потреба, воліли оминати в такі періоди місто десятою дорогою і навіть родичі — близькі і далекі — розважливо утримувалися від візитів, надсилаючи слова співчуття, чим показували себе людьми як чулими, так і завбачливими, тож розпач окошувався на їхніх листах, що тріщали, рвались, топтались і піддавалися всякому іншому несамовитому остракізму.

Все воно було прикрашене фотографіями, статтями, альбомами, численними зразками вболівальницької атрибутики (вимпелами, футболками, шаликами, в які було вплетено елементи народної вишивки) й кубками, восковими фігурами найславетніших гравців, вилитими у природний зріст на пожертви мешканців, — хоч там як, між поразок траплялися й перемоги, мало місто своїх героїв, голкіперів, напівзахисників, нападників… Коли вони забивали гол чи зупиняли особливо підступний м’яч, бажання і шанси якого влучити в наші ворота були більш, ніж очевидними, вболівальники носили їх на руках, підкидали вгору, скандували «Гіп-гіп!» і співали «Многая літа», носили й тоді, як їхні улюбленці зазнавали поразки, — молоді, жилаві парубки в розквіті сили і слави плакали, наче ті діти: «Горе спіткало нас, велике невтішне горе», — заводив хор плакальниць, як у давньогрецькій трагедії, а над мерією приспускали стяг.

І ось у цих ущільнених історією — людською і, так би мовити, натуральною, численними експонатами, бувальщинами і легендами — хоромах Сергій, оформлений науковим працівником, адже, хай там що, працював до цього лаборантом освітньої інституції, відтепер виконував обов’язки здебільшого нічного доглядача, мовби несамохіть утіливши одну зі своїх епізодичних мрій, яка спалахувала щоразу, як сторож гаражного кооперативу, де батько тримав автомобіль, частував його цукеркою, згасаючи з останнім відлунням її присмаку.

Коли батько брав із собою, Сергій, як був іще малим, залюбки чимчикував у гараж, аби побавитися з Кулькою — посмикати за хвіст, покуйовдити хутро; раз спробував було осідлати, одначе пес вислизнув з-під нього, і Сергій плюхнувся в полумисок, куди власники гаражів зсипали принесені здому недоїдки, з яких Кулька вибирала щось до вподоби, і, вмостившись неподалік, із задоволеним погиркуванням хрумала. Вряди-годи сторож запрошував його до себе, Сергій наминав, аж за вухами лящало, картоплю. «А звідки, дядьку, картопля?» — цікавився. «Бог дає». — «Тоді він має бути Картопляним». Сергій любив цей острівець, почуваючись його робінзоном, десь у середніх класах раптом втративши інтерес, якому, попри батькові зусилля, більше вже не судилось спалахнути.

Зробивши обхід, Сергій лягав на тапчан, дивився телевізор і так засинав. Іноді, прокинувшись просто так чи від шарудіння, брав ліхтарик і робив новий обхід, маючи чудне враження, наче все навколо заніміло, щоб, скоро він знову засне, продовжити нічний бенкет. Світив зубами княжий череп, Сергій казав йому: «Спи, старий», наче власному родичеві, немов той не мертвий, а живий, і вертався спати. Таке родичання не було аж геть безпідставним — від князя, один із нащадків якого став королем, наче від стовбура, відброщувалися гілки і галузки численних родів та родин — від Будимира Любавич, від Любавича Сонцеслав, від Сонцеслава Яродар, від Яродара Зоремисл, від Зоремисла Данило, від Данила Леонтій, від Леонтія Іларіон, від Іларіона Купріян, від Купріяна Григорій, від Григорія Семен, Іван та Олекса.

Траплялися й жмикрути, які торочили, мовляв, уся фрашка стіжка сіна не варта і, мов на долоні, видно що це перекручене Святе Письмо. Такий скепсис був як задавнений нагній, зустрічаючись вже у пасквілі сімнадцятого століття (офіційно містові було чотириста років, проте легенди додавали йому ще так раз чи й більше), автор якого, назвавши свій опус рекламацією, а себе Anonymus, вживав і таке слівце, як «малпованіє», яке ні про що інше, як душевне скупердяйство схильного до наклепництва лоботряса, не свідчило. І хоча час до часу оригінал засекречували, він виринав знову і знову, як лайно на поверхні води, завжди за тією самою схемою: спершу копія, якщо ж не вона, то, наче шило з мішка, посилання якого-небудь недотепи; копію негайно спростовували, як ото астероїд розбивають іще в космосі; врешті — справа рук злоріки чи дурість марнославця, — починалися пошуки, нездатні завершитися чимось іншим, як віднайденням оригіналу.

Одного понеділка, після тижневої відсутності, в яку обов’язки без окремого розпорядження було покладено на заступницю з наукових питань, директор музею прийшов на роботу в піднесенні, властивому стратенцям і подібному до божевілля: підстрижений, у костюмі, він мовби помолодшав на десять років. По понеділках будинок був зачиненим — заступивши на посаду, директор першим чином заборонив вивішувати табличку з написом «Музей не працює», адже всі були на своїх місцях, лише не приймали відвідувачів — від провідних спеціалістів, якими вважалися він і його заступниця (та коханка, хоча це сумісництво не було оформлене жодним іншим чином понад чутки), до доглядачів, які наводили лад у ввірених їм виставкових залах, витираючи з вітрин, шаф і підвіконь порохи.

Збори розпочалися коротким повідомленням про період відсутності — так Сергій довідався, що шеф був у відрядженні.

— Нас відпускають у вільне плавання, — це означало, що фінансування суттєво урізають. — Які в кого з цього приводу міркування?

Всі мовчали, першою озвалася Любов Олександрівна, кураторка образотворчого мистецтва — соняхів, чорнобривців та решти натюрмортів, яка на добровільних засадах виконувала функцію голови профкому:

— Михайле Васильовичу, якби й хотіли, ми нікуди не попливемо: наш корабель, — жінка промовистим поглядом окинула приміщення, — і Ви це знаєте, і я, і ми всі — давно на мілині.

— Мусимо, Любове Олександрівно.

На звертанні «Любове» директорову заступницю пройняв трем, як ото вода візьметься на мить від вітерцю легким брижем, тоді як Любов Олександрівна, немолода вже, спробувала розтлумачити:

— Навіть якщо докладемо зусиль, то вилами по воді писано, куди і як попливемо і чи не підемо раптом на дно, як той «Титанік».

— Ну-ну, Ви перебільшуєте. Все-таки ми не «Титанік».

— Може й ні, але на дно точно підемо.

— І все-таки я категорично проти таких настроїв, адже сидіти на мілині теж не діло: фонди занепадають, рятунку, як бачимо, чекати немає звідки. Зрештою, життя — це постійний рух.

Обговорення варіантів «максимально безболісної комерціалізації музейної справи» просувалося туго — як воді стають на шляху перепони, так їм, які віддали роки життя турботі про музей, його шафкам, вітринам і збіркам, перешкоджало відчуття, що ось зараз укоять зраду. У краю, де слави доскочити було однаково легко, як і хули, а перехід гравця з рідної збірної в сусідню, не кажучи про чужоземні клуби, належав до найприкріших форм зради, їхня зустріч мала всі шанси перетворитися на ще одну, а вони самі — на відступників. Отак, розтуляючи рота, не казали нічого — після кожної спроби залишався подібний до щему дух чогось надзвичайно посутнього, тим важливішого, що не сказаного, доки, прорвавши греблю, ідеї ринули нестримним потоком і Тамара Вікторівна, відповідальна за народний побут та протоколювання засідань, тільки й встигала, що записувати.

Проходили позиція за позицією, зважували переваги і ризики, окидали міркою відповідності статусові музею — правовому й моральному: на що можна піти, а від чого варто утриматись — робили це рішуче й відразу. Так відкинули ідею продати на аукціоні найменш цінну частину експонатів, що їх усіх і так годі було виставити; відмовилися здавати в оренду приміщення, цю святая святих, ідилію постійності й затишку в бурхливому, хаотичному морі, що було б незкраще, як позичити храм мамоні. Погодили за відповідну оплату фотографування експонатів (деяких — без спалаху), давання на винайм опудал птахів і звірів, облаштування на останньому поверсі відділку, присвяченого юрському періоду.

— Винаймають же ж весільні сукні, — на цих словах заступниця зайшлася рум’янцем, помітивши який, директор дещо розгублено додав: — Автомобілі… ну і так далі.

— А Ви що скажете, молодий чоловіче?

Сергій, молодший на якийсь десяток, якщо не менше, років, не маючи що запропонувати, ні заперечити, запевнив, що виконуватиме всі розпорядження. Так на нього поклали ще й роль фотографа.

— Будемо латати діри власною підприємливістю, — і вони почали заробляти гроші, понадто латати було що: дах, який не знав ремонту, протікав, і в додаткові та безоплатні Сергієві обов’язки входило випорожнювати відра й тазики, стежачи, аби дощ, що лив тут більшу частину року, не замочив горища.

Якось уночі, коли припустило особливо немилосердно (дощ не вгавав уже четвертий тиждень), Сергієві приверзлося, що настав потоп, вода залила все навколо, загасивши домашнє вогнище в кутку другої зали, і врятувалися лише вони вдвох— сидьма в кам’яному трумлі, на днищі якого лежав князь, Сергій веслував навмання бурливим плесом, яке ще недавно випросторювалося будинками, вулицями та скверами. А в той час перші патьоки дощової води, вихлюпуючись за вінця, розтікалися дерев’яною долівкою.

30

На Сергія дивилися усміхнені чоловік та жінка, вони тримали в руках велике серце. Обернувши світлину, Сергій прочитав: «У радості та печалі — завжди разом», а трохи нижче: «Жак і Матильда», і хоча бракувало дати, його батьки були запевне молодшими, ніж він зараз. Ще одна, майже така сама, лише замість серця Жак і Матильда тримали його, схожого на заледве опушеного сича: «Нашому Сергійкові сьогодні три рочки». Підпис на звороті було виконано тією самою рукою, що й попередній. Обставини третьої світлини Сергій пам’ятав, як сьогодні: недільний день, в який усе було не таким — сонце, яке, здавалося, струмувало, як рідко коли в краю, де в перервах між проливними дощами зависають портьєри, наче відокремлюючи одну дію нескінченної вистави від іншої; спільний сніданок на балконі, перший і єдиний; синичка, яка, випорхнувши нізвідки, вхопила сальце і прожогом зникла, мацюпінька та юрлива; мати на виході з перукарні і він, який дарує їй квіти (батькова затія); нарешті, фотоательє, звідки й походить згадка, й обід — вони рідко коли харчувались у ресторанах.

Світлини зберігались у конверті з чорного цупкого паперу, кілька більших розміром і численніших менших — оце й усе: жмуток задокументованих митей і вони в них. Сергій шарудів, перекидаючи мотлох, проте більше світлин не знаходив.

Невже й справді все? Якщо так, то й тоді не знав, нащо воно; механічно перетасовував, вкладав назад, а тоді виймав, трохи збентежений і якийсь спустошений. Не пригадував, коли саме в дитинстві у нього з’явилося те відчуття, то виразнішаючи, то відступаючи, остаточно так ніколи його більше й не покинувши. Сергієві здавалося, що батьки щось приховують, ще й зараз, на тому світі, і то надійніше, мовби забрали той скарб із собою. Якось, до пуття не тямлячись, він обізвав їх плюшкіними, тато спантеличено мовчав, а мама, мов та підбита птаха, сокотіла: «Сергійку, ми ж усе для тебе — все наше життя. Ти в нас один». Уночі, гадаючи, що він спить, обоє довго перемовлялися стишеними голосами, і він чув, як схлипує за стіною мати.

Сергій повертається до світлин, ловить себе на тому, що й батьки, либонь, не раз переглядали їх, розмовляли з його зображенням, не без того, що він щось відповідав; можливо навіть, так клеїлося краще, ніж якби брав участь фізичною присутністю — думка, що батькам не вистачило духу перевідати його всупереч його бажанню, бодай раз, збила його з пантелику; «Так, Сергійку», яким незмінно відгукувалися на його примхи і неувагу, в’їлося в підкірку — боялися розтривожити і роздратувати, тоді як він, може, якраз найбільше жадав поради, якої-небудь життєвої підказки, як ото сліпець на роздоріжжі.

Вже кілька разів виймав і вкладав назад, наче колоду карт, коли, знявши кілька верхніх, увесь час ті самі, не наважуючись сягнути глибше, аж раптом зривається вихором і несеться, а сходи двигтять під його вагою; перебігає, мовби помилившись, доріжку, зупиняється й обертається, схвильовано водячи поглядом. Сергій розчарований: того, що прагнув побачити, немає.

На світлині теж нічого вражаючого не помітно, хіба що прикрашене іграшками і дощиком деревце без голок. Вони почали прикрашати тендітну берізку, що чіпко трималася за дашок над під’їздом, коли ще не мали ялинки. Мати з батьком насиляли іграшки на цвяшки, на яких висів килим, посипали дощиком меблі і напинали через кімнату мерехкі гірлянди, проте йому цього декорування було замало, кортіло деревця, як в усіх, — Сергій не пригадував уже, була то його власна ідея чи батькова; хоч там як, батько завжди улягав його домаганням, як камінь краплині, а мати лише розводила руками, не вміючи до ладу сердитися, — за напускною суворістю палахкотів той особливий вогник, полум’я якого сповнювало Сергія теплом.

Робили це й тоді, як ставили ялинку в себе, на звільненому у вітальні місці (коли була геть невеличкою, то й у дитячій), і впродовж усього циклу новорічно-різдвяних свят квартира ставала його царством, у якому володарював досхочу і на власний розсуд, не даючи розібрати деревце й тоді, як воно, всохле і майже без хвої, нагадувало бунчук для колись козацьких, згодом військово-концертних урочистостей — зі стьожками-блискітками замість кінського волосу, із бамбулею, що нагадувала перевернений догори дном дзбанок, барвистими дзвіночками, бурульками та іншими прикрасами з видувного скла; а за вікном змагалися лютий із березнем, тріумфуючи то один, то інший — вперто, затято, несамовито. Раз дотримали до кінця березня, що вже й Великдень був невзабарі, і батько відламував і трамбував гілки, навпочіпки, відтак, уклякнувши, перепилював стовбур на полінця, порціями позбуваючись її упродовж кількох днів.

З одного такого оцупка батько, як той старий Джеппетто, витесав неоковирну, що віддалено нагадувала Піноккіо, фігурку, якою Сергій бавився, доки подзьобав гостряком дерев’яного носа стіну. «Що ж ти, Сергійку, накоїв?» — сплеснула руками мати. «То не я». — «А хто ж?» Поклавши не здавати ялинового друга, Сергій умлівіч вигадав історію про Чорного Ворона, який прилетів, коли мами з татом не було вдома («А де ми були?» — «На кухні» — «Чого ж ми тоді його не почули?» — «Бо Ворон той — чарівник, я й сам, чесно кажучи, не згледівся, як він прилетів» — «І що ти робив?» — «Заховався під ліжко». — «Як ти міг туди залізти?» — висловила обґрунтований, оскільки ліжко було при самій підлозі, сумнів мати, а батько, який і собі надумав долучитися до розмови, облишивши глодати куряче крильце, звинуватив його — ні багато, ні мало — у боягузтві, та ще й перед матір’ю, жінкою: «Хіба так поводяться справжні лицарі?». Загнаний подвійним афронтом, Сергій — йому було тоді років п’ять, не більше — неабияк обурився («Якщо не вірите, я вам зараз покажу»), проте батьки заходилися в один гуж відраювати.

Після того випадку батько вставив оцупкові нового носа — лакований паплюшок, і зі словами: «Сподіваюся, Чорний Ворон більше не прилетить» і «Цей ніс — не звичайний: якщо комусь із вас обох заманеться брехати, він кожного разу червонітиме» вручив ляльку Сергієві, одначе хоч скільки Сергій потім брехав, ані його власний, ані Піноккієвий ніс не червоніли.

Побувавши на ярмарку, Сергій уже знав, звідки беруться кульки та інші скляні прикраси. Завдяки склодувам, які влаштували на майданчику гуту, демонструючи роззявам — допитливим дітлахам, а ще більше дорослим, так що батько мусив узяти Сергія на коркоші, тонкощі свого ремесла, його колекція поповнилася кількома оленями, дорогими йому, адже був свідком їхнього незвичайного народження, і півником зі строкатим, як у папуги, й чепурним хвостом, а вже небавом на плацу, де діявся ярмарок, лежав сніг. Півник стояв у шафі, задерикувато поглядаючи на людей та навколишні речі, оленів Сергій чіпляв за влютоване в попону металеве кільце на ялинку, вони робили містерію свята північнішою, надаючи їй якогось виняткового затишку.

Сергій був певний, що зими в дитинстві були лютішими, а кучугури вищими. Тримаючись за мамину руку, пробирався між ними, наче стежиною в міжгір’ї — шлях від будинку до зупинки і потім знову від зупинки до дитсадка змушував терпіти їзду, від якої ставало зле. У неділю споряджали сани, і батько тягнув їх двох із мамою через місто, парк і аж до річки, і коли річка замерзала, вони просувалися її руслом до мосту, домів верталися іншим шляхом.

Такого вихідного Сергій навіть у дитинстві більше не пам’ятав. Це було в пору свят, десь навколо Різдва, що його відзначали не афішуючи — на перших порах їздили до батькового села (татова мама була єдиною бабцею, яку сяк-так пригадував), а як уже не було до кого їздити, в себе вдома («Ми з тобою, як ті перші християни», — зітхала бувало мати, загортаючи в капустяне листя картопляно-гречаний фарш, а батько пихкав, розтираючи товкачем мак у ступі), можливо, трохи згодом, у середині січня. Тихий-тихий, сонячний-сонячний, морозяний ранок і сніг, заіскрений міріадами барвистих цяток; вони, як завжди, лаштуються на прогулянку, і тато домовляється з мамою, що піде спершу по картоплю, туди й назад, а вони хай збираються. З цього приводу Сергій якось наквацяв картину, в якій можна було впізнати постать, яка тягнула схожі на сани контури й силуети пасажирів у них, підписавши: «Жак тягне сани, в яких сидять Матильда і їхній син», яку мати захотіла продемонструвати вчительці малювання, але Сергій не дозволив.

Не минуло — трьох? чотирьох? п’яти? — хвилин по тому, як за батьком замкнулися двері, звіялася такенна хурделиця, що здавалося, зараз валитимуться дерева й будинки. Вони припали з мамою до шибки, за якою шаленів, розкидаючи звивистими сірими кудлами, вихор. І Сергій побачив батька, який линув повітрям у сніговій куряві, наче в сяєві. Хоч як вглядалася, мати нічого не бачила, тільки сніг, сніг, сніг і несамовите завивання у шпарках між одвірком і віконними стулками. «Ти мариш», — але температури не було і того разу Сергій не захворів, та й було ще зарано, застуда прийшла, як завжди, перегодом — на Стрітення. Сергій і досі впевнений, що бачив тоді свого батька.

Був іще шкільний альбом, Сергій сахався його, відсмикував руку, наче впікся, з інституту нічого подібного не було, тільки групове фото, загублене під час переїзду, решта — неуникні знімки, що їх зазвичай виготовляли в кількох примірниках: потрапивши на документ, вони були Сергієвими офіційно завіреними двійниками, перед лицем інституцій (та й у задрипаному гуртожитку) такими самими без нього нічого не вартими, як він без них. За ці дні, місяці йому ні разу не захотілось відкрити його, й оце зараз уперше взяв до рук. Від думки, що за його відсутності батьки, вочевидь, не раз роздивлялись альбом, обговорювали вчителів та однокласників, а найбільше, чей, однокласниць, добираючи йому пару (їхнє улюблене заняття, якому могли віддаватися скільки заманеться всі ці двадцять років), Сергієві зробилося ніяково і бридко.

Отак сидів, утупившись у бордову обкладинку з золотим тисненням, незугарний поворухнутися, тоді як перед ним пропливали хаотичні кораблики навіть не спогадів, а лише ошмать, розмитих і через те хіба наполовину правдоподібних. Фотографуватися йшли всім класом, дівчата розквітлі, хлопці поважні, в костюмах і при краватках, тільки в нього випиналася з-під піджака недбало розщіпнена сорочка, комір наохляп — одна частина вище, друга нижче. Сиділи у вестибюлі, навколо великоформатні зразки світлин, гомоніли, мовчали, чекаючи черги; дівчата крутилися перед дзеркалом, хлопці їх покрадьки розглядали.

Коли настала Сергієва черга, фотограф, стуляючи ширму, зізмовницька підморгнув йому, прицмокнувши: «Наречена. Кажу тобі, не лови ґав, парубче», — здається, навіть плеснув по плечу. Зауваживши, що Сергій без краватки, фотограф відхилив прикріплені безпосередньо до стіни дверцята, на яких струнким рядом звисав із десяток зразків у різних барвах та візерунках, але Сергій навідруб відмовився. Так і вийшло, що хлопці — представницькі, і тільки він один не так, як усі.

А потім ходили домовлятися, хто з ким буде на спільній сторінці, сам він, одначе, не ходив: йому було байдуже, так що й тепер не сказав би навмання, хто опинився поруч із ним і чи за власним бажанням; їх, яких було менше, фотограф поміщав у компанію двох дівчат, кожна світлина мала інше тло — школа, подвір’я, парк, репрезентативні будівлі, що їх можна було полічити на пальцях, але для альбому якраз вистачало, річка, міст, небо з білими баранцями хмар.

Сергій всунув бандуру в поліетиленовий пакет, а як заходив до музею, стрів директора:

— Читаємо?

Сергій кивнув.

— І правильно. Від телебачення нічого путнього. Та й коли щось було? А зараз і поготів, каналів, хоч гать гати: як не гоцанки — шоу. Як каже професор, — директор назвав прізвище знаного в місті краєзнавця, — голі кавалки. А за моїх часів ми казали на таке «секс для бідних», тільки то були інші шоу: партійні з’їзди, Брежнєв, «Лебедине озеро», одне слово — жах, брате, хоч бери й вий. Та ти й сам того добра надивився.

Сергій хотів було щось додати, та все вже було сказано.

— Я теж, тільки-но вільної хвилини, беру книжку, а ні, то гайда на природу; колись нам підкидали трохи на експедиції — романтика була…

— У Криму… — Сергій пригадав дитинство, батьків і море та як мама смажила баклажани.

— Крим — клондайк для археологів, ще й засмагнути можна і викупатись. А здавалося б, усе вже давно перелопатили. Нічого, — директор мовби втішав себе, — не завжди так буде, тільки от коли те краще?

— Все… — хотів підтримати Сергій, якому спало на думку «Все минає», що залишилося від загального курсу, мов на дні осад: філософія людства в одному підручнику. Може й так. Можливо, все те надбання, тисячі, міріади сторінок, міркувань, сказаного і не висловленого, осміяного і переболеного вміститься в одне речення, фразу — квінтесенція різанин, голодоморів, катаклізмів…

— Все правильно, наші нащадки. Те, чим ми себе втішаємо.

— Сенс, — промовив Сергій. Він хотів сказати, не так сказати, як запитати — просто, як ото висилають, знаючи, що за вказаною адресою давно вже немає поживальця.

— Сенс, — підхопив директор. — Постільки, поскільки ми його чомусь надаємо. Доки одного дня виявиться, що поцілили в пліт.

«Схоже, це він і є, сенс», — подумалося Сергієві.

— А що полюбляєте?

— Різне, — мовив Сергій. — Колись поглинав усе поспіль (кажучи це, Сергій подумав, що давно вже нічого не читав). Тепер чергую складне і легке. Буває, прагнеться, знаєте, простого (останнє Сергій додав вибачливим тоном).

— Маєте рацію, — директор потиснув Сергієві руку.

31

Коли бістро, куди Сергій завернув, ще мало назву «Щедрий урожай», а над входом, ваблячи око, з одного боку від напису жовтавився перебільшений качан кукурудзи, а з іншого шкірилася бульбина, меню складалося зі страв, неодмінним складником яких і було те, що символізували емблеми: картопля під соусами; засмажена по-селянському; по-верховинськи; «справжній куліш», кукурудза варена і така ж, тільки печена. Пороззиравшись, Сергій замовив чанахи і, доки їх несли, одним духом спорожнив гальбу.

Сергій зачерпував переперчене місиво з вареної картоплі й квасолі, довго і марно розжовував м’ясо, врешті ковтав. Хоча зовні було сонячно, всередині панували півсутінки, в яких масивні столи та стільці зблискували тьмяно-засмальцьованими позирками. Сергій був єдиним відвідувачем, і барвумен, ще геть зелене дівчисько, спершись на стійку, над якою вився штучний барвінок і звисала коса з кукурудзяних, тільки вже справжніх, качанів, спостерігала, як, наче жорна, працюють його вилиці. Глиняні горщики, в яких подавали страви, належали до подібних забігайлівок, як день до вечора.

Сергій подався навскоси через сквер — алейкою, якою не ходив ось уже… Усвідомлення, що не ступав нею більшу половину життя, вкинуло Сергія у щось подібне до хвилювання, очевидніших підстав для якого не було, а в кінці алеї стояв, як і перше, пам’ятник — його улюблений.

Він був славним леґенем, той дядько на цоколі в укритому зеленою патиною спижевому плащі і такими ж, що мовби розвіювалися, кучерями — скульпторові поталанило виразити щось середнє між фривольністю і волелюбством, не надавши переваги ні одній, ні іншому. Пам’ятник, якому було з півтора століття, не рухала жодна влада, що сприймалася тут не інакше як окупаційною, своїм манером вважаючи, що несе визволення. З такого непорозуміння народжувалося тривале взаємне несприйняття — недовіра прибульців та обструкція з боку підданців. Нові хазяї телющили власних ідолів, покидаючи їх, як наставала пора давати драла, і так щоразу. Всі вони були тут тимчасовими, тільки саме життя тривало постійно.

Сергій опустився на лаву, потріскана й нерівномірно облущена поверхня якої нагадувала кору дерев, що таким самим щільним рядом шерегувалися позаду, нагадуючи влітку здоровуцькі віяла, а скинувши листя — ґротескні одоробала-мітли, мовби повтикувані в землю велетами-підмітачами; о цій порі всі лави, яких тут було щільно, як ніде інде у місті, були вільними, хіба на одній спав, обклавшись цератяними клунками, безхатченко. Заколисаний вітерцем, Сергій і собі закуняв.

Денний сон триває не довше п’яти хвилин, даючи відчуття, ніби чоловік добряче виспався. Сергієві ще й встигло приверзтися, як вони вдвох прогулюються попідруч — хоча таке панібратство Сергія нітрохи не збентежило, йому вистачило глузду, як уже прощалися і супутник запропонував своє місце на цоколі, відмовитися. Власне, від мотання головою Сергій і прокинувся, до того ж з мульким відчуттям, наче щось недоснилося або стерлося. Здавалося, наче вві сні пам’ятник хотів кудись повести його і щось показати, що суперечило каламбурній настроєвості самої пригоди.

— Й насниться така бридня, — Сергій скинув погляд: спижевий дядько дивився на нього, наче не вони оце щойно проходжалися. Мав він щось у собі від живої людини — може, то й було воно, що відмалку викликало в Сергія довіру. Непокрита голова, плечі, груди були щедро поквацяні пташиним послідом; спереду плямки нагадували медалі, що мовби топилися на сонці та стікали краплями на взуття, а звідти по цоколі. Навколо метушилися, туркочучи, голуби; самець, гребучи віялом, набридав самці, тоді як решта пожадливо здзьобували харч, геть байдужі до таких невчасних залицянь.

А всілякої їжі лежало врозкидь чимало: хлібні окрайці, розварене зерно, що збилося в грудку, загусла бурда з моркви й картоплі — не маючи свійської птиці, ні маржини, мешканці прилеглої забудови вичищали сюди з каструль недоїдки. Для міста то було справжньою драмою — воно потерпало і платило за свою любов до прилеглих теренів, що впродовж сторіч підживляли його єство свіжими соками; їх приймали, гостинно розпростерши обійми, оточували увагою й ділилися сокровенним, одначе і в такій турботливості нелегко забувалося подвір’я з курами й качками навперевальця, хлів, де вмиротворено порохкувало порося, і корівник, у якому мукало, побачивши світ, телятко. А ще були коні — прудкі, наче вихор, і витривалі, як пара волів. Тягли плуг, леміш зі скреготом в’їдався в землю, сипку й кам’янисту, рік у рік лискучі зуби перемелювали каменюччя, а вже далі на схід і до півдня ґрунт маснішав і родючішав, тільки край там уже й закінчувався і підбивалися в головах світанкового сонця, зливаючись з обрієм, його межі.

Вже їхні діти не робили того, що дорослі, а діти дітей почувалися, наче з діда-прадіда були містянами. Місто терпляче ставилося до такого, деколи тривалішого, ніж глибша застуда, іноді, на загальне благо, плавнішого переходу — з тією філософською поблажливістю, з якою свідомий своєї кінцевої переваги йде на тимчасові поступки. Зрештою, прибульці з довколишку, не втрачаючи зв’язку з родинами, були тими линвами, що єднали місто з краєм, способом і виявом його закоріненості, наснажуючи його не лише тією метафоричною, вже згаданою живильністю, а годуючи геть дослівно — хлібом і молоком, картоплею та солониною — без чванливості, з тверезого розрахунку і в обопільній вигоді, що їй не відомі ні метушня, ні примхи і де посередником у зіткненні інтересів, якщо такі трапляються, виступає не повітовий суддя, а сам Господь Бог.

Позичивши, майже силоміць відібравши в мулярів, які ремонтували фасад поближнього будинку, коновку і драбину, Сергій заходився приводити пам’ятник до ладу. Перехожих не було, ніхто його не турбував; мовби й справдився сон, проте обоє не проходжалися, а тулилися на цоколі, і Сергієві доводилося триматися за свого друга, який, виглядало, не мав нічого проти.

Завершивши працю, Сергій якийсь час милувався її плодами: в деяких місцях пам’ятник знову, як колись, коли його встановлювали, забронзовів, одначе Сергій не мав наміру його повністю відчищати, навпаки: таким він його знав і якраз таким любив. Як іще був школярем, змушеним узяти участь в акції «Поклади квіти до пам’ятника», приніс їх саме сюди, букетик айстр, тоді як однокласники вирушили до іншого монумента — куди прийшла рознарядка на їхню школу. За розкольництво Сергієві дісталося — не вперше і не востаннє — прочуханки. Й ось тепер за тим пам’ятником місце вихололо, а він як стояв, так стоїть.

Про демонтаж сповіщав у листі батько — в тонах, з яких промовляло те особливе пульсування, що характерне для небайдужого. «Сергійку, здійснилася твоя мрія — бовдура повалили», — дарма що Сергій нічого подібного не виношував: ні скидати, ні ставити пам’ятників, до яких був геть індиферентний, як тільки можна бути до каменя і металу. І тільки спижевий дядько припав йому до вподоби, хоч і звідси не випливало жодних намірів, ні тим паче заохочень до дії — і якби не та акція і не бажання їй опертися, Сергій не поклав би був квітів.

Його відсахувало обходження з монументами. Щось незбагненне, непідвладне ні здоровому глуздові, ні його решткам було в перебільшено-шамотливому прибиранні, дирканні єдиного тракторця за безугавним згортанням снігу, тоді як мешканці брьохались у непрохідній каші, мов ті бедуїни, проклинаючи й озираючись, чи ніхто їх, бува, не чує, бо це діло було неапетитною, хоча й національною рисою, чому найкращим доказом Повний тлумачний словник — його непрокупюрена версія, вперше оприлюднена ще в позаминулому сторіччі накладом товариства «Розбуркане слово», а тепер оце перевидана.

Про новий, уже небавом поставлений на місці знесеного та ще й на тій самій основі пам’ятник, Сергій не знав — батько про це не згадував, а сам він од часу повернення досі не подавався в той бік, не було потреби, що мала владу вести Сергія так само, як і її відсутність. Очевидно, на той час батька переймало щось інше — найважливіше для нього вже відбулось.

Сергієві було так, ніби поставив на правильну карту і виграв, тільки що робив це не з розрахунку і сподівання на куш, а з до пуття не усвідомленої спонуки, що її легко було сплутати з тупістю: саме такими видавалися мешканці міста і краю завойовникам, впертими і затятими, йшли в себе, шанцювались у своїх незбагненних для решти людства, а подеколи й самих себе світах, а як і там їм не давали спокою, тоді в ліс, нескінченний і непроникний, як людська душа.

Ніхто до пуття не зміг би пояснити, яка гризота, що за наслання бехтало підкорювати цю немилосердну вбогість, багату хіба що тим «духом непереможним і нескореним», про який так велеслівно розводилися (й по сьогодні мало що змінилося) місцеві скальди: «Обступили воріженьки зі сходу і з заходу, з півночі й півдня, гай-гай. Лаштуються мужі у виправу, плачуть невтішно жони, проводжаючи гóрод і край боронити, зі сліз їхніх ливарі ллють гармати, міцніші од криці. Раз бахнули, вдруге вистрелили — немає бусурменського війська половини. А як утретє гаратнули, то славили перемогу, звитяжців своїх зустрічаючи», — і саму поетичну логіку, і тим паче її благотворний вплив годі було піддати сумніву.

Сергій же був плоть від плоті міста, а та світла й осяйна, казково-неправдоподібна і водночас напрочуд достеменна його частинка, ширяючи над степом і лиманами мамщини, була йому янголом і продухвиною — достатньо далека, та й часу спливло, як води в річці.

Чи то під’їзд поширшав, розрісшись, як ото розносить, бува, людину, хоча сам будинок підтахнув, як цукор, чи то лише так видавалося через брак дверей, про які нагадували петлі на одвірках — хай там що, Сергій ступив досередини. Шукаючи ключик до поштової скриньки, намацав у кишені льодяник, яким його почастували на роботі, розгорнув і вкинув у рот — знайомий барбарисовий присмак розтікся, змішуючись зі слиною. «Червоний барбарис уже зацвів…», — вірш із такими рядками, переписаний матір’ю, Сергій пробубонів, не посівши жодного місця. А скільки натерпівся тільки через те, що мати вбила собі в голову, буцім він — найкращий декламатор поезії!

Вів пальцями по стіні, запорошеній і зі стертим візерунком — любов до орнаментів, що вилися стінами під’їздів і людських помешкань, не в змозі проникнути в офіційні коридори, була мовби ще одним різновидом протидії сірості, яку на цих теренах, де було сірим усе — небо й земля, не було потреби інституційно прописувати. Вів, аж пальці, потрапивши в заглибину, стрепенулися: не такий свіжий, як колись, коли побачив його вперше, напис перетривав, здавалося, вічність. Еврика… Так звалася незрівнянна дівчина, якій він складав любовні листи, не тямив, коли на нього находило, куди йде, і тільки дивом не вкоротив собі віку під колесами. Хто вона? Хто вишкрябав її солодко-чужинне ім’я?

І Сергій пригадав усе — послання, яке він, неспроможний носити довше, звірив паперові, склав і сховав. Можливо, якби знав, де та дівчина, помандрував би світ за очі і співав серенади в полоні того млосного потьмарення розуму й почуттів, якими хочеться хворіти й не зцілюватися.

Він носив його з собою до школи; якось йому здалося, що помилково позбувся його разом із зошитом з математики, і як отак опосіло, кинувся до вчительського столу, домагаючись, мов нестямний, доки його, навіженця, було виставлено за двері. І як оце зараз згадав, побачивши заповітне ім’я, в ньому, хоча спливло так багацько років, раптом бренькнула та сама панічна струна, що й тоді, а всередині збурювалася хвиля за хвилею, калатало, ладне вискочити, серце, й ось він перестрибнув останні сходинки і, не роззувшись, заходився шукати, аж перемотлошив стелаж та геть усе на світі. Тримав напівпрозорий аркуш, крізь який перебивалися чорнильні літери, і паленів, не знаючи, потрапляли ці розхристані, щирі й жагучі слова, що звучали, наче промарені в гарячці, коли-небудь на очі його батькам, чи ні.

Був у себе вдома, бо це тепер його дім, він і передше таким був, тільки не зовсім: не почувався достатньою мірою вільно, особливо відтоді, як увійшов у вік, як прагнеться усамітнення, якогось іншого себе розуміння, і навіть як старих не було вдома, його сковувала їхня непряма присутність — у речах, порухах, фразах, що, здавалося, витали в повітрі. А ось тепер скинув усе, стояв голяка, і якщо не він сам, то принаймні його опасисте тіло почувалось розкуто.

Останній працівник давно вже покинув музей, Сергій лежав на своєму тапчані, вимкнувши телевізор, а сон ніяк не брав. Роблячи обхід, полюбляв розглядати експозицію, вихоплюючи пучком ліхтарика ті чи ті її сегменти, іноді вмикав світло, бувало, встромляв штекер і спостерігав, як пострибує електричне полум’я родинного вогнища. Навідувала його й думка одягнути скафандр, раз він собі в ньому наснився, мчачи у музеї-кораблі назустріч зорям та іншим галактикам — вогняній зірці, якій дав ім’я Еврика.

Дістав із кулька альбом, що так і лежав на столику — маленькому прилаштуванні на високих тонких ніжках. Обертав так і сяк, мовби зважував, розкривати чи ні. Пам’ятав себе наприкінці, на останній розгортці, але вже не пригадував, із ким. Від сидіння-вагання Сергія вкинуло в жар, йому закортіло надвір, удихнути нічного повітря, чистого й свіжого.

Більшу частину внутрішнього подвір’я, що мало форму кола, займало накриття, під яким зберігалося всіляке знаряддя — шуфля для прибирання, мітли, лижви, на яких попередник теперішнього директора вирушав досліджувати флору і фауну: частина опудал — його трофеї, власноруч ним вительбушені та препаровані; у вестибюлі висить його фотографія — усміхненого професора, мало чим схожого на мандрівника, які уявлялися Сергієві загартованими, витривалими длубальниками крижин за полярним колом. В експедиції, куди у примусовому порядку брав із собою ввесь штат, його проводжало пів міста і так само зустрічали — оркестром і квітами: не маючи ні власного космодрому, ні батискафа (колись давно територія, на якій розташувалися місто і край, випірнула з глибин праокеану), то палкіше вшановували героїв. Сергій сидів навпочіпки і дивився, як полум’я, розгораючись, поглинає розкритий трикутним віялом, торцем догори випускний альбом.

Тієї ночі, перед «Щедрим урожаєм» і пам’ятником, Сергієві набачився сон, як звірі, яких стеріг, прощаються з ним. «Ми повертаємося до лісу, — мовила голова у стіні, й Сергій уперше побачив усього лося. — А вони в небо». Першим простягнув лапу ведмідь: «Бувай, друже Сергію. Застоялись ми, а природа, вона нас кличе. До неї, туди ми належимо». Сергій дивився, як опудала тупцяють до виходу: попереду лось, назирці перевальцем ведмідь, перебираючи мовби й справді отерплими від тривалого стояння коротулями, далі кабан. Насамкінець, залопотівши крилами, покидали музей птахи, а з ними пливли мерехтливо-сріблястим табунцем рибки. Сергій махав їм услід рукою, доки останній силует розчинився в нетрях передсвітанкового міста.

32

Проминувши зеніт, сонце прямувало до заходу, Сергій — додому, з кавалком вареної ковбаси в одній кишені й посланням до дівчини на ім’я Еврика в іншій, буханцем сірого хліба й пакетом молока в руках.

Гастроном змінився, тепер це був супермаркет, не стояли більше, відділені від покупців буферами вітрин і лядами прилавків, тримаючи оборону, продавчині — самі стелажі та проходи, проходи та стелажі; в цьому лабіринті Мінотавра з полиць зиркали запаковані й пофасовані вироби, харчі і предмети побуту, тисячі лискучих найменувань, віяло теплом від електропечі, де на висувних жаровнях рум’янилась випічка, і студінню від холодильників. Хліб лежав запакований у поліетилен, по його золотисто-припеченій скорині не дріботіли лапками мухи.

Ще разючіше, ніж із тим, на чому зупинився Сергіїв час, супермаркет контрастував із будинком, у якому займав перший поверх. Нічим не відрізняючись від решти довколишніх хрущовок, п’ятиповерхівка, як і вони, не зазнала змін і мовби із солідарності продовжувала хиріти. Ремонт фасаду, не сягнувши й міліметром вище за нову вивіску, лише поглиблював її стан, надаючи загальному виглядові ґротескності, як ото до несвіжої страви досипають екзотичних приправ чи півникові роблять строкатий хвіст, не подбавши розмалювати решту тіла.

Вивільняючи з кухонного мотлоху слоїк («Ікра баклажанна апетитна „Королева Півдня“»), Сергій згадав батькову любов до цього схожого на пересмаглий на сонці кабачок плоду, на склі зберігся вибитий чорними крапками термін придатності — батько й на старості лишився вірним своїм уподобанням, відгомін їхніх кращих часів. Сергієві здавалося, що починає розуміти все дещо по-іншому, мовби хотіла, але ще не могла скреснути крига, проте вже набирав обертів доти не знаний, новий маховик. Не інакше, як мати купувала і свіжі, завезені сюди з Молдавії, ближчої й такої самої благословенної, як мамщина, — не так людською історією (такою вона не була ні там, ні там), як природою, що обсипала невичерпною, аж наче серцекрайною щедрістю.

Сергій подався, куди мати посилала батька викопувати хрін і де сам він їздив узимку на санях, одначе те, що колись було схилом, довгим і положистим, та переходило в пустирище, тепер було обнесене мурами, з-над яких витикалися садиби, що мовби пнулися перевершити одна одну, в долині — платне поле для ґольфу з висіяною травичкою, доріжками й лунками, наче перенесене сюди з якогось із тих романів, якими зачитувалася його мати, штучне і недоречне, на яке стара забудова, продовжуючи занепадати, глипала більмуватими очима-шибками; так ніби після того, як мешканців краю невідь-скільки разів колонізовували всі, хто хотів, вони нарешті заходилися колонізовувати себе самі, найспритніші й найбезпринципніші, привласнюючи правдами й кривдами громадський простір і державну, що вважалася спільною, власність — ділянки, майдани, пустища, то вартісніші, що майже в центрі, зносячи спортивні майданчики й дитячі садки, не щадячи ні шкіл, ні книгозбірень, пускаючи півня і спроваджуючи на той світ конкурентів, змагаючись у марнославстві, дурноверхості та жорстокості, що її пояснювали таким часом — що вдієш, на який завше списували всі чинені тут неподобства, від яких вода в річці лише дивом не бувала червоною, хоча то ще як сказати.

Куди не потикався, скрізь його зупиняли перестороги, паркани, загорожі — шах, шах, шах, і Сергій відступав: так рука інстинктивно відсмикує хибно поставлену фігуру, силкуючись порятувати явно програшну партію, врешті відкидав землю на подвір’ї перед будинком, у якому жив колись — перерва — тепер, шукав черв’яків і закінчив збирати, коли сонце було на останньому прузі, на дві третини сховане за приземкуватим окресом телефонної станції.

Давненько вже його ятрило бажання порибалити — мовби зараз, через стільки часу, мав довершити, чого не допряг тоді: так беруть до рук книжку, щоб продовжити в місці, закладеному конюшинкою, що давно вже перетворилася на гербарій.

Сергієві хотілось їсти, перець і пиво розбуркали голод і спрагу, а може, й думка про завтрашню риболовлю чи просто, відколи зранку постолувався у «Щедрому врожаї», нічого не їв. Рука мандрувала від одних дверцят до других і назад, мовби вагаючись чи промовляючи подумки лічилку, щоб урешті відчинити, на які випаде, Сергій потурбував менші верхні, яких увесь цей час не торкався, бо холодильника на його потреби було більше, ніж досить; як він приїхав, на поличці лежав до невпізнання поцвілий шматок — чи то тістечка, чи паштету, і жахливо прокисле молоко на дверцятах, й ось зараз Сергій побачив, що й морозилка не зовсім порожня, щось там було, і він витяг те щось — курячі крильця. Тримав, вагаючись, що з ними робити, аж запекло в пальці; їм нічого не бракувало, не було ні цвілі, ні смороду, з холодильника до решти так і не вивітреного, тільки наморозь. Наче застояна дійсність його дитинства і ранньої юності, такий дух панував у повітрі, як переступив поріг із валізою та спортивною сумкою — з чим поїхав, так і вернувся. Нарешті взяв сковорідку й коли олія розігрілася, вкинув поглазурені крильця, наче м’ясо в тістяній оправі, від чого жир забризкав на всі боки.

Обглодував, заїдаючи грубими скибками нерівно побатованого хліба, — було ситно і смачно. Отак зрихтував собі теплу страву, тоді як день у день ремиґав ковбасу, запиваючи то молоком, то пивом, то кавою, що її запарював у металевому кухлику, як було заведено від тих часів, як не було ні кави, ні приладів для її приготування, віхтувався по їдальнях і недорогих забігайлівках, тільки знехотя, пересилюючи себе, сьорбав суп — який-небудь борщ чи солянку, наминав крученики, шашлики, чанахи і, сумуючи за картопляним пирогом, замовляв зрази.

Наготувавши вудку — ту саму, куплену ще батьком, що чекала на нього, як і всі інші його дбайливо складені чи й поготів не торкнуті речі (батьки влаштували вдома, як ото краєзнавчий, де працював, музей їхнього сина, якому були — мусив визнати — чудовими оберігачами), і перевіривши гачки, волосінь і поплавець, Сергій уклався спати.

Йому марився янгол — великий і білий-пребілий, подібний до того, якого виставляли на Різдво в місті, де вчився і працював лаборантом, і куди приходили фотографуватись родинами. Раптом його крила спалахують — достоту як у того іншого, що згорів від бенгальського вогню (вже наступного року на його місці стояв новий), бо і янгольська плоть, як усе навколо, тлінна.

Янгол, одначе, згорає не ввесь, з вуглинами замість зійшлих яскравим полум’ям крил він водить журним поглядом, від якого Сергієві стає нестерпно, торкається сліпучо-сяйними ступнями землі, входить глибше і глибше, й ось злазиться звідусіль хробаччя, добирається й обплітає, але хтось кидається на допомогу, Сергій пробуджується, мучиться здогадами — той хтось, хто він?

За вікном сіре молозиво ранку, й коли Сергій викочує з під’їзду велосипед, починається дрібний дощ. Сергій накидає каптур — проґумований плащ, справжній, рибальський, який йому справили, улігши його домаганням тоді, як обставини вже не дозволили ним скористатися, дещо затісний. Сергій прилаштовує до рами під сідлом вудку, в його — колись батьковому — рюкзаку ковбаса, хліб, молоко й слоїчок із черв’яками.

Після повернення йому знову пам’ятаються, як у дитинстві, сни. Сергій не надає їм великого значення; вони залишають у ньому щось подібне до осаду, як на дні чашки, проте й воно поступово розсотується. Колеса біжать тією дорогою, що й колись, щоправда, автомобілі тягнуться тепер нескінченною валкою, сигналять, намагаються один одного випередити, всі кудись поспішають, тільки Сергій ні, у нього сьогодні останній вихідний, й коли його притискають до самого бордюру, перебирається на тротуар. За Сергієвого дитинства на їхній вулиці можна було простояти годину й налічити хіба десяток-другий здебільшого вантажівок, масивних і заталяпаних, що ввесь час щось кудись доправляли, в один бік і в інший, виповнюючи тишу гудінням і гуркотом, а однієї ночі — йому було тоді чотирнадцять чи десь так — вулицею стугоніли танки, витискаючи в асфальті сліди. Борошнотяг, такий як у дитинстві по дорозі на мамщину, з синьою кабіною й місткостями — двома велетенськими жовтими дзбанами — скидався на верблюда, що просувався, захльосканий краплями.

Сергій виїхав на міст, дивуючись, як той витримує стільки транспорту. Річка внизу геть зміліла. З’їхавши праворуч, Сергій покотився по траві й камінцях, чагарів погустішало, їхні пагони, вигинаючись, наповзали на воду — так гуси, лаштуючись ущипнути, видовжують шиї.

Хащі не зійшлися над річкою тільки тому, що з іншого боку їх стримувала закладена в непомірному розмаху набережна з порожньою похилою шахівницею масивних плит, що в літні місяці заповнювалися фігурами — міськими засмагальниками. Розтуливши галуззя, побачив у гнізді пташенят, що зінькали з цікавістю й острахом. Скинувши наплечник, вибирав і простягав до помаранчевих дзьобиків хробаків, не доторкаючись ні до гнізда, ні до пташок — не певний, скільки в тому повір’я, а що правда, пам’ятав, як батько одного разу перепинив його руку, коли він, малюк, потягся по попелясте яйце. І Сергій зрозумів тоді й погодився.

На природі батько враз змінювався. Така переміна вражала Сергія: досить було вернутись у чотири стіни помешкання, на роботу, до школи, до міського трибу, як батько впадав у не те що апатію — його характерною рисою завше був якийсь особливий настрій, що легко сприймався за безтурботність, — а в неуважливість, наче прилад із висмикнутим дротиком, без якого функціонує, але якось уже не так, позбавлений якогось іншого, не центрального, проте не менш важливого живлення.

Батько розповідав йому, що у війну і голод люди їли яйця диких птахів, загалом шукали у природи захистку від таких, як вони самі, людей, які, озброєні й оскаженілі («гірші за звірів»), сіяли розруху і смерть, а коли ставало геть нестерпно, люди тікали в ліс і гори, переховуючись, наче ті перші віряни. «Ти не уявляєш, як це важливо, що вони поруч», — казав батько, маючи на увазі гори, й може тому, що вони поруч і батько був спокійним за них, вони бували там навдивовижу рідко, хоча вже тоді приїжджали туди здалеку — лікуватись і відпочивати, дихати насиченим киснем і хвоєю повітрям та пити воду з мінеральних джерел, а тепер там паношилися приватні курорти й маєтки, лижні траси під штучним снігом і підіймальники, і вже не було так багато хвої, а деревину спродувано швидше, ніж виростали дерева, бо ніхто більше про те не дбав, а про прибуток.

Першого разу Сергій був, як новонароджений лошак, дощиці наїжджали одна на одну, перечіпалися носами, а він, невдатний наїзник, кувицьнувшись, лежав і не мав поквапу підводитись, але батько ставив його на ноги, і врешті він поїхав, і взимку вони іноді вирушали на лижні прогулянки, батько намовляв маму, одначе мама казала, що й так ледве тримається на ногах і бодай у неділю хоче відпочити, а якщо поїде з ними, то хто тоді зготує обід. Батько пропонував перекусити в місті, але мати не хотіла, передостаннім батьковим арґументом була погода, на що мати тільки зітхала, відтак у хід йшло магічно-незрозуміле: «Глінтвейн» — їхній пароль, і один з них, його мати (тепер була її черга) осяювалася мрійливою іскоркою: «Ти ж знаєш, його давно вже не подають». Залишалася вдома, а вони їздили — іноді ген аж по річці, як раніше на санах.

Вони знали про мамину пасію — він і батько, — що вряди-годи, зринаючи в чорно-білій скрині-екрані, прибирала подоби фігуристів, ширяла й кружляла льодовою ареною, легко і невагомо, граційно та досконало. Мати була вся там, у майже нереальному світі, разом із фігуристками, а може, й однією із них. Такими вечорами вони з батьком ходили навшпиньки — батько, щоб не відволікати маму, він, Сергій, наслідуючи батька, доки на св. Миколая, адже мамині уродини припадали на пору весняну, як сніг уже сходив, вони піднесли матері ковзани чеського виробництва.

Підпирали її, тато з одного боку, він з іншого, й отак пересувались оддалік від хати, раз чи й двічі закрижанілою річкою, і може, якби більше часу і мама не бувала такою втомленою, все вийшло б. «Я вже стара», — бідкалась, а батько підбадьорював: «Ну що ти таке кажеш?» Після кількох таких зим ковзани зникли, й натрапивши одного дня на них у комісійному, де вони з матір’ю не тільки здавали, а й купували, зокрема, потім і його, Сергіїв, випускний костюм, батькові вистачило клепки вдати, що нічого не помітив.

Пташенята у гнізді—добрий знак. Мама вірила у прикмети чи, може, тільки так жартувала, хоча ні, принаймні не того разу, як він із батьком навперебій розповідали про побачене — для нього вперше, для батька, схвильованого не менше за нього, знову. Кажучи це, глянула на чоловіка, Сергієвого батька, а на її вустах застиг стогін. І щоразу, коли Сергій, вхопившись за символіку гнізда і пташенят, допитувався, чому він у них один і що хоче братика або сестричку, називаючи це, як був меншим, «купити», мати впадала в незрозумілу йому розсіяність, а її губи і руки зрадливо тремтіли.

Вони таки дочекалися і з віддалі спостерігали, як залітають і випурхують із чагарів дорослі птахи. «Це їхні тато і мама?», — здогадувався Сергій, а батько, приклавши до губів палець, кивав. Перегодя, на шляху додому вони продовжили спілкування: «Чому вони, скоро відлетять, одразу й вертаються?» «Носять харч». — «А що їм смакує?» — «О, чисто все». — «Але ж вони малі». — «Зате пажерливі». — «І як часто їх треба годувати?» — «Безперестанку». — «А ми їмо тричі на день». — «То ми». — «А можна, щоб зовсім не їсти?» — «Аж так, ні». — «А хто може не їсти найдовше?» — «Верблюд, напевно. Пустелю здолає без рісочки в роті». — «І не п’ючи?» — «І не п’ючи. Знаєш, скільки кілометрів?» — «Ні». — «Тисячу». — «Як так?» — «Бо возить запаси в собі. Вгадай, де?» — «Не знаю». — «У горбах!» Якийсь час чимчикували мовчки, відтак батько: «Ще кліщ. Той роками чатуватиме, зате як уже допадеться…» — «А людина?» — «Ех, — зітхав батько. — Знаєш, деколи люди могли не їсти по кілька днів, а то й тиждень, але ти ще замалий для таких розмов». Поміркувавши, додавав: «Я колись читав про одного мореплавця, який не їв чотирнадцять днів». — «І я так хотів би», — Сергія захоплювали героїчні оповіді — не ті, бравурно-брехливі, а отакі, на двох. «Тобі треба їсти й рости, інакше залишишся малим і миршавим, тоді й дня не протримаєшся, як опинишся на безлюдному острові. Ми з тобою опинимося. І з мамою. Хоча якщо з мамою, тоді точно не пропадемо». І перегодя, знову серйозно, навіть дещо задумливо: «Трапляється, шхуна зазнає кораблетрощі, найважливіше тоді вижити і зробити це по змозі гідно».

Виходило, що добрі й погані знаки перебували приблизно в рівновазі: янгол з обвугленими крилами, ті попередні сни й ось гніздо з молодняком — Сергій відступив якраз вчасно: туди, де щойно розсував кущі, влетіла одна, за нею друга пташина, а з гущавини донісся голодний писк.

Про став Сергій почув від рибалок у шинку, куди вряди-годи заходив перекусити, замовляючи до пива «фірмову» і, не враховуючи засушених кальмарів, що, посічені смужками і пофасовані в пакети, висіли в кожному продуктовому кіоску, єдину страву — ковбасний шашлик. Нібито забігайлівку відкрив справжній моряк, який провів на риболовецькому траулері більше життя, ніж на суходолі, а вийшовши на спочинок, мусив заново вчитися ходити. Пішовши з дому в чотирнадцять, повернувся у шістдесят. Невгамовний, у шістдесят п’ять одружився і започаткував власну справу; подейкували, наче в такий спосіб здійснив заповітну мрію — стати капітаном, й ось він ним став, власником «Шхуни», куди стікалось чимало люду, рибалки і мрійники, завсідники і принагідні пиячки і, не насамкінець, дослідники морської історії міста (були й такі). Маючи наукові ступені і вчені звання, ці останні піддавали сумніву в чаді цигаркового диму, пива і солених закусок, не виносячи, щоправда, на сторінки трактатів, цілу галузь, до відання якої належали гори й долини, річки й океани, — фізичну географію, закидали їй упередженість та нерозважливість, домагались облаштування у краєзнавчому музеї морської експозиції.

У втаємничених колах, виплеснувшись небавом на сторінки місцевої преси, обговорювався натуральної величини корабель — «такий, на якому ходили під вітрилами наші славетні пращури», дарма що єдиними вітрилами, під якими вони запевне ходили, була одіж із грубого сукна, напнута пронизливим борвієм. Одначе все, на що могли розраховувати, — яке-небудь списане суденце, зужитість якого мала стати переконливим доказом його автентичності, а воно само — окрасою музейної експозиції.

Зрештою, був свій адмірал, щоправда, чужинецького флоту, бо свого місто не мало і не могло, але якраз у цьому, завдяки зусиллям аматорів, підтриманих авторитетними мужами, випиналася, мов острівець над водою, перевага політичної географії над фізичною: входячи в різні епохи до різних утворень, місто мало досхочу і флоту, і моря: Балтійське й Адріатичне, Каспійське і Беринґове, Баренцове та Чукотське, врешті, Чорне й Азовське, писане міськими картографами не інакше, як Озівське, а також Північне, про що воліли не згадувати. Тоді як песимісти не вгавали побиватися, називаючи ті належності не інакше, як чорним часом, «Великою Руїною», що, виглядало, протривала тут не зменше за тисячу років, адже, по суті, чогось інакшого місто й не знало («Лучче не бачити б нам того моря», — заводилося в одному «Плачі»; «Солона морська водиця — то сльози наших удів», — правилося в іншому), то оптимісти виводили з того мало не свідомий вибір і якщо не перемогу, то вже запевне перевагу міста, яке таким чином отримувало доступ до природних багатств світових морів та океанів. Така перспектива перетворювала Лондон і Петербург, Калькутту й Одесу на його околиці, передмістя, ворота-порти, як ото рослина відкидає вусібіч пагони.

Туга за морем була такою сильною, що місцеві письменники, які ніколи його не бачили, писали морські романи, а художники — мариністичні полотна, на яких сповнені ідилії краєвиди чергувалися з несамовитими борвіями й запеклими корабельними війнами. Вивчивши корабельну справу за енциклопедіями, вони вигадували для не відомих їм предметів і частин свої назви. Коли ж туга ставала геть нестерпною, будувались вітрильники і на єдиному в краю озері, що нагадувало болото, влаштовувалися справжні морські баталії, одну з яких описано в хроніці так: «В половині віку тут була „морська битва“ — військові вправи, під час яких піхота й кавалерія при повній зброї кидались у воду». Та сама хроніка згадує й «фестин, в якому зображалася боротьба морських потвор: штучних крокодилів, сирен, китів, з якими боролися мурини на човнах», а найславетніший у світовій літературі твір про Первісний Океан, «нашу любов і тугу», належав перу уродженця міста і краю — чоловіка, який, ніколи не нюхавши бризу, нуртував такою доглибною «любов’ю і тугою», що їв без міри халву, сприймаючи її за узбережний пісок, чим нажив, урешті, разом зі славою діабет.

Сергій завиграшки відшукав його — наче користувався цим шляхом не один раз: стала в пригоді спраглість, з якою поглинав розмови, найменші згадки і натяки, що лунали в тугій атмосфері «Шхуни», не наважуючись що-небудь розпитати і геть байдужий до гучних, щоправда, лише словесних морських баталій. Як смикнуло раз, вдруге, втретє і коли підсікав, а потім тягнув із води («А він і справді… ті, в „Шхуні“, не перебільшували…»), почулися кроки і тяжке дихання, щось гаряче обпекло його й вудка вислизла з рук…

Не бачив облич, затулявся від стусанів, їх було троє або четверо, сперегарених і знавіснілих; один із них, послизнувшись і падаючи в багно, несамовито лайнувся, і перш ніж сірий світ майже осінньої мжички потьмянів, Сергія протяло стрімкою сліпучою блискавкою.

33

Рачкував, пхаючи в рот грудки розкиданої на підлозі каші, від якої його вивертало, одначе страх, панічніший за блювотний рефлекс, змушував ковтати брудно-жовтаве місиво, він визбирував його губами, вилизував запацькані місця, йому було три з половиною рочки і крижаний голос над ним командував: «Швидше, маленький негіднику!»

— Де я?

Сергій спробував розплющити і друге око, проте воно злиплося, наче вії й повіки було перемащено клеєм.

— На курорті.

— «Вовча тиша», чотири звьоздочки, ол інклюзів.

— Хіба не бачиш — людині погано. Ми вже думали — тобі гаплик.

— Живучий.

— Іногда краще зразу подохнути.

— Якщо лягавого шльопнув, зашибуть. Живим звідси не вийдеш.

— По ньому не скажеш, но вляпався, видно, по самі вуха. Так і будеш лежати? Тут наш проход до параші, твій, кстаті, тоже.

Сергій спробував поворухнутися, тіло було незрушним, не підвладним йому згустком, що мовби прикипів до підлоги.

— Ти ось давай, полізай наверх, там найтепліше і койка свободна — твоя, братухо. Безплатно, для друзів — усе. Еее, та ти, бля, й не шевелишся. Ти хоть нас чуєш?

Сергій кивнув, одначе то було лише оманливе відчуття, не підкріплене ні найменшим порухом. Силуети то виразнішали, то знову розпливалися: люди схильці над ним, роздивляючись, наче екзотичну комаху, койки, що дерлися під стелю, нагадуючи щаблі непомірно перебільшеної драбини, до ладу його спотвореному сприйняттю, — десь там тепер його місце, недосяжніше, ніж Говерла, на яку спинався разом з батьком і матір’ю один-єдиний раз у житті, а потім класом збиралися відсвяткувати закінчення школи, як дорослі, з наметами і шампанським, тільки нічого з того не вийшло. Як нічого не вийшло з його життя і з життя його батьків і з їхніх стосунків, між якими, вганяючись глибше і глибше, стримів клин.

— Слиш, звільни гостю місце, поки оклигає і почуствує себе жильцем… І вообще шо-небудь почуствує.

Кілька пар рук узяли те, що було ним і якимось чином із ним пов’язане — відчуттям болю, пекучими нитками, завдяки яким частини, що наче розпалися, тримались купи. І як вкладали його на ліжко, Сергія вдруге пронизала блискавка. І побачив два силуети, які тримались за руки, — хлопця і дівчини, що, стоячи до нього спиною, повільно оберталися…

— Ти шо це надумав?

І потім:

— Тільки не тепер, не тут, чуєш?

І:

— Куди ж це ти, мать твою, спішиш?!

Несамовитий грюкіт, що рознесе зараз двері, і голос, який щойно термосив його:

— Врача! У медчасть!..

…Йому знову три з половиною рочки, він на стільчику з вигненою спинкою, в якій тесля залишив прогалину-пташку, напроти нього на такому самому стільчику Ярко, приятель, через що їх безперервно розсаджують. Між ними столик, посередині вазочка з квіткою, перед кожним із них тарілка з кашею. Йому подобається, як Ярко сміється, він і собі заходиться, ставить вазочку на голову і назад на стіл, відтак бере квітку і встромляє в теплувате місиво. Тарілка нагадує зрізану верхівку планети, над опуклістю якої спинається стеблина, тримаючи вкритий торочками білих пелюсток келих. Потім квітка знов у вазочці, лише їжа розкидом по підлозі…

Відходив повільно, від потилиці до кінчиків пальців на руках і ногах одне суцільне ниття, що озивалося до нього таким-от чином і голосом, одначе то знову було його тіло, до якого він уже не був безпорадним додатком, але й ще ніяк не повноправним господарем. Правиця не рухалася, наче причавлена брилою, то легшою, невагомішою здавалася ліва рука, проте й вона тільки в лежанні: скоро хотів її підвести, як робилася важкою; облишав спроби і так лежав, втуплений у прогнуте дно вищого ліжка, мов у човен зісподу.

— Наче на кораблі… — прошепотіли, ледь рухаючись, вуста, тоді як сам він і далі лежав колодою.

— Він говорить!

Вони позіскакували зі своїх місць й обступили його.

— Говори.

— Наче на кораблі… — повторили його потріскані, на яких закипіла кров, губи.

— Ти хто?

— Як тебе звати?

Краєм мислення збагнув, що вони хочуть, не знаючи, як підступитися — не до нього, а до тієї фрази, прямого звучання якої уникали, як дідько ладану. І все-таки вони запитали його ім’я швидше, ніж слідчий. Прізвище і по батькові їх не обходило. Коли промовляв, було так, наче ім’я існувало самостійною величиною, що верталась до нього з далекого Всесвіту, як він сам — до себе.

Їх цікавила його історія, у них виникли чималі труднощі, куди його прилаштувати, тож вони довго й терпляче чекали, доки він очуняє, так що здавалося, що мерця в камері, на якого мав усі шанси перетворитись і вже перетворювався, навіть був якийсь час, одну або дві чи, мо’, й більше митей, боялися. З безживного тіла годі щось витрусити — труп не розповість ні історії, ні легенди, і вже навіть не так тому, що на них повісять це вбивство, не кажучи про звичайний, людський страх їх, яким, либонь, доводилось убивати й за це вони зараз сидять, чекаючи на, може й не перший у своєму житті, вирок.

Жодного сумніву, що це вбивство, не було й не могло бути — розтягнене в часі, повільне і недовершене, бо цей лантух з одутлої неповороткої плоті не погодився з тим, що з ним учинили, наче поклав раптом самотужки вирішувати, скільки топтати ряст. Й ось вони, підозрювані — кожний у чомусь, а всі гамузом у тому, що не впоралися з життям на волі, були свідками, як недобиток вертався до тями і до життя, рухався і намагався підняти руку, й вони підтягли та оперли його тіло, так що напівсидів, напів же продовжував лежати. Чекали, затамувавши подих, одначе того разу він не зміг їм більше нічого оповісти понад своє ім’я.

Їхні обличчя виражали розчарування, а йому самому здавалося, що доп’яв неабиякого подвигу, одним зусиллям вибравшись із провалля — під ногами ще не було тверді, але щось у ньому вже міцно вчепилося за виступ; оце й було воно: жадоба, сильніша за смерть і за нього самого.

Як міг пересуватися, тримаючись за кутник і за стіну, наче знову робив свої перші в житті кроки, коли пройдений метр здавався милею, його було взято на допит. Оскільки йти міг лише вкрай повільно, його поволокли під руки довгим пітьмавим коридором, перегородженим у кінці грубими металевими ґратами, в яких відчинилися такі самі металеві двері, як у вольєрах звіринців, пропускаючи його і його супутників. Тоді коридор завернув, відкривши доступ до сходової клітки, його підтягували з однієї металевої приступки на іншу й поверхом вище вштовхнули, не випускаючи, до приміщення, мов до льоху. Коли його відпустили, наче зняли кайдани, він, похитнувшись, втримався і так стояв посеред атмосфери, знаної досі лише з кінофільмів, де все було просто і ясно — добрі герої й лихі, ловці та злочинці, й ось він опинився серед останніх:

— Це твої зізнання, підписуй.

Літери розпливалися перед очима, й Сергій сказав, що не може прочитати.

— А там і нема що багато читати. Давай, не затримуй мене і себе.

— Я не підписуватиму.

Після цього його товкли, тримаючи за волосся, головою об стіл — об папір, на якому несподівано для самого себе він відмовився ставити підпис:

— Ти підпишеш, усе, суко, підпишеш.

З носа зацебеніла кров, але він не знепритомнів, тільки лежав, недужий поворухнутися, на нього раптом наринула втома, непомірна й солодка, як ото людину, за плечима якої череда недоспаних ночей, розбирає враз млість. Й коли рука знову підносила його голову, відчинилися двері і той другий, заходячи, питав:

— Ну що?

— Поки нічого.

— А це хто?

— Зі ставу.

— А… Слухай, я тобі хотів сказати, ти з ним поосторожніше.

Запала мовчанка, в якій той, хто оце говорив, щось шукав.

— На, глянь.

— Що це таке?

— Пісьмо.

Було чути звук — так шелестить, коли його розпрямляють, папір.

— Еврика… Не розумію. Хто така?

— Якась іностранка.

— Ну й що?

— Знайшли у нього в кишені. Підцепив десь на заробітках. Воно ж, бидло, розповзлося скрізь. От і переписуються: не іначе, як збиравсь відіслати.

— А нам яке діло?

— Таке. Ці недотрахані як роззявлять харю, репортьори, тіпа, інтеграція і теде… Роз’їжджають, їбуть іностранок, приїдуть, влипнуть, а ти потій, віддувайся. І дьорнуло підараса. Сидів би вже у своїй Італії — не розумію: там що, ставків немає? Моря, хоч утопися…

— Мені що. Сказали: не випускати — зізнання, суд, тюряга. По возможності, пожизнєнно. Я й виконую.

— Велика, напевно, цяця. Або знову план женуть. Одне з двох. І все-таки, даремно він занапастив себе: так по-дурному. На вигляд вроді інтєлігєнт.

— Не він перший.

Серед ночі Сергій скинувся — мабуть, він кричав, можливо, довго і голосно: співкамерники, всі як один, були на ногах. Його голова і шия змокріли від поту, тоді як решта тіла мов закоцюбла. Йому намарився старший лейтенант Аметисто Дементійович Картоппель, який підвішував його, як в історичних, хутко йому зосоружнілих оповідках про Велику Руїну, змушуючи підписатися під заявою про звільнення: «І тоді забирайся під три чорти». Сергій до ранку не склепив більше очей, мучачись і не в змозі пригадати, поставив він підпис тоді, вдень, на допиті, чи ні.

Години потяглися розміреніше, наче маховик було вправлено на місце. Сергій підвівся, коли промінь сонця, що сходило, нечутно проник у камеру, мов спільник, який несе досередини заборонене: скупий пучок себе, що картатим світляним клаптиком відбився на стіні над дверима. Сергій дляво обернувся й побачив угорі під самою стелею проруб, крізь який сочилося світло, а самого вікна з висоти його зросту не було видно.

— Спробуй, вийди звідси.

З несподіванки Сергій, якого тиша ввела в оману, так що йому здавалося, наче всі ще сплять, здригнувся. Він не думав про це, в кожному разі, не думав так. Приваблений світлом, не сприймав промінь за вісника, ніким не уповноваженого кур’єра, що тільки розбуркує бажання й надію — надію опинитися знову там і бажання якнайшвидше перетворити подібний до гидкого марева час тут на якомога коротший епізод, що його, якщо колись і зітре, то не пам’ять і тим більше не аннали, де його зафіксовано, а життя, що триватиме, накочуючись хвилею на малюнок, мовби заохочуючи таким чином творити новий. Сергієві здалося, що він уже вічність, як тут, хоча перебував в ізоляторі не довше за тиждень — можливо, всього-на-всього кілька днів.

Співкамерник, неприродно скоцюрблений, бо ліжко над ним не залишало простору розігнутись, сидів, звісивши ноги, й пильно спостерігав за Сергієм.

— Ладно, я так.

Виглядав він дещо знічено, змикитивши, що те, яке було його свідомим наміром, жило й виношувалося, як, либонь, скоєний ним злочин, за який його тримали в ув’язненні, щоб потім привести на суд, який оголосить, скільки років йому не бачити волі, її спокус і викликів, від яких він не втримався й збився на манівці, як ото автомобіль, коли кермо не надто міцно в руках, зіслизає зі шляху, виявилось у Сергієві неусвідомленим, первинним поштовхом — так квітка не думає, коли, ще тільки стеблина, то спрагліше пнеться вгору і, не вміючи й апріорі не можучи мислити, вже знає своє завдання — витягнутися, а тоді випустити і тримати келих, крихітний аеродром, на який сідатимуть і злітатимуть літачки, аж відцвіте й осиплеться з неї, в’янучої, насіння. Знаки її невмирущості, як уже самої її немає, вони відтворюватимуть її нескінченно довго, вона оживатиме в них міріадами себе самої, допоки триватиме життя на Землі.

Вони гомоніли про жінок і секс, заохочуючи Сергія розповідати про Еврику, його італійку, адже він був найсвіжіший з них, з нього, зім’ятого й товченого головою об стіл, до решти не струшено молекул вуличного повітря, міста, дерев і річки, сонця й туману. Це лише його так квапилися засудити, тоді як інших тримали рік і два і вони вже почувалися, як удома, для декотрих то й був дім, позаяк іншого не мали. Дорослі чоловіки, похмурі й мічені тавром суспільства, з яким у них побилися горщики, вони на очах дитиніли й перетворювалися на хлопчаків, гордих зі своїх любовних походеньок, вигаданих і достеменних, скрашуючи ними обставини. Вони оживали від слова «жінка», мовби спізнавали, хай хвилинне, очищення і, жахливо матюкаючись, не дозволяли собі висловлюватись про жінок криво й двозначно, навіть якщо спали за принагідно зароблені, частіше, одначе, поцуплені в когось гроші.

Так Еврика, дівчина-загадка, вберегла його від подальших знущань, а може, і врятувала життя, бо за ці нескінченні лічені дні він донесхочу наслухався про способи, якими в конторі, як її презирливо, а водночас з упокореністю знеправлених називали в’язні, вибивали зізнання — відсоток розкриття злочинів був одним із найвищих у країні. На їхньому тлі роз’юшений ніс видавався невинно-невдалим жартом. Думки кушпелилися в Сергієвій голові, як дорожня курява; все, що сподіялось, виглядало, наче він отримав навздогін знижку, хоча його ніхто не питав, чи потребує він того, на що її було дано.

— З якого вона міста?

— Де ти з нею познакомився?

— А яка вона в постелі: краща від нашенських?

Тоді як Сергія непокоїло інше — чи хтось із них летів коли-небудь крізь трубу, як оце допіру він, і чи теж там у кінці було сліпуче сяєво, що засмоктувало, мов пилотяг, і чи бачили вони що-небудь, як він, силуети хлопця і дівчини, які оберталися до нього, а він хотів і воднораз несамовито боявся побачити їхні лиця.

— Ти, братухо, не дуже над цим побивайся. Он у мене вся жизнь у трубу вилетіла.

Вони заспокоювали, радше, однак, відмахувалися від нього, від складних, незбагненних матерій, заплутаних небилиць: мало що приверзеться. Їм праглося простого і зрозумілого, банальних стосунків, близькості і тепла — того, що не змінилося, відколи вперше зійшлися чоловік і жінка, тоді як усе інше зазнавало, зазнає й зазнаватиме змін. Позаяк ця близькість раптом опинилась у невідомо наскільки віддаленій перспективі, лише приблизно окресленій кодексом, що карає і мстить від імені усього суспільства, так би мовити, через умовчання, роблячи всіх співвідповідальними за кожне знущання, їм не залишалося нічого іншого, як балачки.

— Це платонічна любов, — казав Сергій.

— Ви з нею лише переписуєтеся?

Сергій кивнув, не певний, чи його єдину, до того ж нікуди не відіслану (він і не робив такої спроби) епістолу випадало вважати листуванням.

— Ти її хоть раз бачив?

О, скільки він віддав би тоді, давно, щоб побачити її бодай краєм ока, одначе жодний із тих, кого знав, із ким бавився чи просто вітався, не чув про дівчину з таким чудернацько-чужинним ім’ям. А як жадав навчатись у школі, в яку ходила вона! Його так запопало, що пропускав заняття, валандався неприторенною шлюпкою, що, відбившись від берега й віднесена течією, подовгу кружляла на одному місці — омуті розхристано-гарячкових марень. Його кохання нагадувало божевілля, унестерпнене незнанням тієї, яку нестямно кохав, що робило все ще інтенсивнішим, ніж очевидна дійсність.

— А перед італьянкою?

Перед італійкою була Олександра, з якою Сергій зблизився на вечірці, влаштованій гуртом молодих викладачів, переважно асистентів і лаборантів, до яких належав і він. Комусь навернулась ідея й собі відсвяткувати день студента, якими не так давно були. Приглянувши дешеве кишло неподалік від інституту, де можна було і потеревенити за столом, і потанцювати, тим паче, що частину страв і напоїв принесли з собою, готувалися до забави, де вперше мали зійтися в іншій, невимушеній атмосфері, по той бік від рутинних інститутських стосунків, розбавлюваних на перервах кавою і смолтоками, започувавшись на кілька годин собою десятирічної, а то й п’ятирічної давності, коли зубрили конспекти й ловили дрижаки перед авдиторією, де діялося таїнство здавання-приймання екзамену — сміховинне, бо ніхто не знає, коли настає справжній іспит.

Олександра була тією, з якою прокинувся наступного ранку чоловіком, — він був у неї не першим, але їй було з ним добре: «Ти затишний, а все інше на світі набувне». Олександра працювала на кафедрі іншого факультету, вела практичні й семінари і не отримавши місця в аспірантурі, писала дисертацію як пошукач. Вони зустрічалися, й зависла в повітрі скляним кубом конструкція його життя хотіла змін, одначе він не робив жодних подальших, таких природних, якщо вже не логічних, кроків.

Чудові стосунки між ними збереглися й після Олександриного заміжжя — щойно тоді до нього дійшло, що вона сподівалася пропозиції, проте не готова була чекати на неї нескінченно довго: належала до жінок, які припиняють стосунки, бо так складається, зате зійшовшись, не проти міцнішої спілки — такої, що в краєзнавчому музеї, де допіру сторожував, представлена була у вигляді вогнища, що мерехтіло, імітуючи полум’я, і досить було висмикнути штекер, гасло, не залишаючи ні диму, ні запаху.

Перша жінка, з якою мав повноцінні стосунки, Олександра була не першою, яку побачив так, як рано чи пізно бачить чоловік, бо таки першу, найпершу свою жінку Сергій виміняв на підшипник. Вона дивилася на нього непідробним поглядом широко розплющених красивих очей, дещо здивовано чи, може, запитально, підтримуючи руками груди з галявинками, на яких випиналося по пуп’янку, наче Сергій подорожній, якому піднесено у цих глеках потамувати спрагу.

Отоді він і приставив стілець під віконце з кухні до ванної, розбурканий цікавістю, адже все пізнається в порівнянні. Тож другою в його житті жінкою мусила стати його матір, щоправда, вона повернулася на бік і Сергій не встиг її до пуття розгледіти.

Чарівну найпершицю Сергій узяв із собою, як вирушав на навчання, свою супутницю і подругу, вона сиділа в його валізці, терпляче дочікуючись його, який відлучався на цілий день: пари, бібліотека і всяке таке інше. Вона стояла на його письмовому столику, хоча, бувало, замотеличений чи й просто забував про неї, на коротко і на довго, за що вона, одначе, жодного разу на нього не образилася. Один-однісінький раз він сховав її через те, що відволікала, як готувався до диференційованого заліку, стріляла очима і зваблювала, збиваючи з думки, тоді як і без неї ні гич не бралося голови, бо був уже травень, коли все, крім кохання, ставало наругою над містерією зелені та цвітіння.

Тієї миті, як голосом свого батька подумки промовляв «Талісман» («А що це таке?» — «Підшипник». — «Він лежить у тебе. Ти його ніколи не береш. Нащо?» — «Так, талісман». — «Можна мені подивитися?» — «Авжеж, тільки потім поклади, будь ласка, на місце»), двері відімкнулись і його повели коридором, як першого разу, далі тими самими сходами, тільки не нагору, а вниз, і як його залишали, йому було сказано — непривітно, але й без злості, знехотя, майже безпристрасно:

— Зараз у тебе зустріч із адвокатом. Десять хвилин.

І коли йому це казали, він бачив, як із того боку до скла наближався чоловік, уже чекаючи на нього — трохи вищого, ніж він, Сергій, зросту, і десь одного з ним віку, і як виразно було видно лице, відкрите і ледь утомлене, якими вони бувають, позначені тягарем добровільно, з внутрішньої, не потребуючої пояснень спонуки перебраних на себе зобов’язань і якоїсь наче вродженої розважливості, що її легко сприйняти за непоквапність і навіть длявість, відтак — помилково — можливо, й за сухість і байдужість, спалахнула іскра, подібно до того, як свічка запалення приводить у дію складний механізм.

34

У травні чорно-білу гуаш розбавлено рясними цятками — спершу кущі, потім дерева. Не минає кількох тижнів, як мініатюрні пуанти сполучаються в зелені плями, яким будівлі і шляхи, що ними, мов павутинням, помережане місто, не дають злитись у всеохопну цілість; готуються, напинаючи тисячі парасольок, до червневих злив каштани. Досить відчинити вікно, як до приміщення зазирає галузка, прагнучи заклечати однотонне, непривітне нутро життям, наче усміхом. Гілки ростуть, впираються і руйнують стіни — споруда, в якій немає затишку. Ця картина повертається навесні, шість років поспіль, незадовго до того, як класний керівник видає табель: папірець, який нічого не каже понад те, що ще один навчальний рік позаду. Ні, Сергій не проти у принципі, дещо з того, про що розповідають, зацікавлює й, бува, захоплює його, і може, він віддався би і повірив, якби не фальш, щось, чого не може збагнути, зате прочуває, наче все воно поставлене не так, як треба, мовби якийсь вірус викривлює, як у тому потворному дзеркалі. Вірус проникає і в нього, чинить замах на світ усередині.

Три місяці спливають, як один день, — Сергій воліє, щоб він ніколи не закінчувався, і першого вересня чалапає до школи, наче йде туди вперше, мов палімпсест, з якого все стерто й наноситиметься знову, тоді як довкола білі комірці й банти, фартухи і костюми, ранці, букети — білі, червоні, рожеві; бравурніше деренчить із радіопередавача голос диктора — тепер, як здорослішав, його вже не торкнеться ся чаша. Повсюдна напускна радість, Сергій ладний йти на цей ешафот, якщо немає рятунку, тільки без лукавої мішури. Його не розраджують і каштани, що виопуклюються з кожушків брунатними усміхами, він дивиться просто себе, похнюплено і понуро, в асфальт, яким плентають, перечіпаючись об нерівності, ноги — без охоти, з примусу, за інерцією; і хоча виходить із дому завчасно, доплуганюється останнім, шукаючи свій клас вишерегуваної на подвір’ї, мов перед касарнею, школи.

Останній букет Сергій, як вийшов із четвертого, а повертався до п’ятого класу, закинув на дашок електроподільника, де, либонь, лежить досі, якщо не зогнив, розкладений дощами швидше, ніж висушений сонцем, якого у місті, в якому Сергій народився і виростає, менше, ніж злив, воно лише інтермецо, перерва між мжичками і туманами; історія міста і його, Сергієва, — така пляма, що її ще ніхто не спромігся увиразнити, розставивши крапки над «і», бо їх щоразу стільки, мов на поквацяному висипкою тілі. У тому тумані Сергій не бачить нічого, тільки батька, який тримає його за руку, й обоє квапляться, і Сергій, дрібочучи швидше і швидше, рахує кроки — зникне, не зникне, зникне, не зникне, його лічилка-надія, що разом із туманом розсотається, як прикрий сон, школа, не спрацьовує, і що вони бодай зблукають, добряче припізнившись, теж: його розсіяний татко, зугарний на «га» й «угу», як той пугач (мамине порівняння), тягнучи його назирці, непомильно торує шлях крізь ватяну паволоку, що, розступаючись перед ними, притьмом сходиться позаду, мовби відсікаючи йому, Сергієві, можливість відступу.

Йому образливо від загального бравуру, від себе самого, який чимчикує з «віником» у руці, від того, що він такий, мовби не він: «Нам нічого не треба, Сергійку, тільки щоб ти був щасливий»… Й коли підріс чи просто вже не міг більше слухати — одного разу його прорвало і торохтів, наче в гарячці. «Вдавіться!» і «Заберіть із собою в могилу!» — він справді мало що пам’ятав. І вони таки забрали, лише не те, що мав на увазі, а той інший секрет, наче камінь, що, відкинутий, так і не став наріжним. Тоді ж, після його тиради, винесли йому книжку (вони завжди все втаємничували, кожну нікчемну абищицю), в якій стояло його ім’я і сума в дві з половиною тисячі карбованців і яку він потім знайшов, одначе все виявилося не так просто — до часу, як міг вступити у повноцінне володіння нею, залишалася пригорща років, не така й значна, доти ж його власність, по суті, йому не належала, а коли належала, він давно досяг і пересяг повноліття, забувши про неї, зате не його батьки, які продовжували поповнювати її, наполегливо, самозречено, затято, поклавши зробити йому в день одруження несподіванку — старт молодятам, як вони їх — його і ту іншу, якої ніяк не було і яку вони любили і вже мали своєю донькою — називали, у сімейне життя, що відсувалося й відсувалося, аж раптом усе обнулилося, як навесні сніг, і вони так і не змогли пробачити собі, що не зорієнтувалися і не витратили на помешкання, якого потребував, щоб не тулитися по гуртожитках (сподівалися, що рано чи пізно повернеться до рідного міста), а йому тоді було вже байдуже, принаймні, не хотілося дорікати, тільки ще більше їх уникав.

Того разу канікули відтерміновувалися на чотири тижні, про що їм оголосили аж наприкінці. В останніх днях травня, як довкола зеленіло й цвіло, новина була, мов сніг на все те несміливе і водночас легітимне буяння — на його мрії, який спрагло чекав, і ось замість привілля його було втурено в льох. Приречено, як тих горлорізів з юнацького читва, щоправда, ні за що ні про що. Не чув гучних слів, удаваної бадьорості, всієї тієї довіри, що випала, великої честі, врочистих днів, кожен із яких свято, будування майбутнього і так далі, лише механічно записав до щоденника день і годину. І коли йому було велено повторити, почувався так, наче його змушують зубрити напам’ять час власного лінчування.

Майбутнє, яке їх, підлітків, не питаючи згоди, вирядили будувати, займаючи гектар землі у центральній частині міста, було на той час іще геть невиразним — розритою ямою, з якої стриміли вгору бетонні підпори фундаменту, а навколо гуркали, перевертаючи місиво з глини й багнюки, самоскиди та ескаватори. Подейкували, буцім на цьому місці колись розташовувався цвинтар, ходили паралелі із вилученою з «Кобзаря», але не з людської пам’яті поезією «Розрита могила», одначе що з того було достеменним, то це зрівняна із землею частина парку зі знищеною алеєю — так було вирубано платани, єдину згадку і речовий доказ належності до великого простору зі спільним уявленням про облаштування саду, яке робило північніше місто (аж таким північним воно не було) південнішим без втручання у географію, без маніпулювання широтами. Кількох одчайдухів, які стали на захист, нанісши на перкалеву кору немолодих стовбурів літери «О.З.», охороняється законом, що підтікали червоними патьоками, мовби кривавилися, вкинули за ґрати — одного за зґвалтування, інших за посягання на суспільно-політичний лад: всі троє стали згодом почесними городянами, один із них посмертно, і той, хто був причетний до їх цькування, ставши на хвилі відродження депутатом і громадським діячем, інціював установлення пам’ятника, жахливого і неправдоподібного, мовби востаннє познущавшись із жертви — вже після її смерті, тоді як двоє вижилих отримували раз на рік до Дня незалежності невеличку доплату до пенсії, прозвану в народі «чумкою», і квит. Ага, ні, ними ще прикривалися, як у війну живим щитом, ті, котрі ще не так давно, щойно вчора боролися зі свободою, а тепер, виявилося, за свободу — невеличка маніпуляція, так просто. Місто ж і далі брьохалось у трясовині, як і ціла країна, дзеркалом якої воно було.

Й ось неминуче росло, спиналося бетонними стовпами, підбивалося вгору, гуркотіло і набувало обрисів, і їх, шестикласників, було залучено до участі в цьому злочині, що транслювався на телебаченні і славословився пресою, і раптом його, Сергія, перемкнуло, першого ж дня, він відчув це фізично; не маючи жодних планів і візій, постулатів-програм, ще ні гич не петраючи і мало що знаючи, вчинив обструкцію. Він розвернувся і пішов, точніше, те, що було ним, розвернуло його і повело геть, того дня він протинявся до пізнього вечора, відтак прикинувся хворим і захворів — те, що вчинило в ньому заколот, спровокувало й недугу, і він пролежав рівно чотири тижні, а п’ятого був здоровий як цвях.

Почасти це вберегло його, одначе Сергій не оминув екзекуції, прилюдної, на очах усієї школи, де їх зібрали в актовій залі. Його називали покидьком і негідником і то ще було не все, бо «вовчий квиток» і «чорна пляма», пократнені на «ціле життя», налякали його незрівнянно дужче. Його викинули б зі школи, а він навіть радів би цьому. З ним цуралися говорити, однокласники і товариші, з якими допіру мінявся наліпками і грав у ніші під сходами в морський бій.

Не він сам, а те в ньому, що повело його геть з будівництва, а потім змусило захворіти, зачаїло зло, яке по тривалому вичікуванні вихлюпнулось у кабінеті історії назовні, де була одна-однісінька шафка-вітрина з книжками на скляних полицях — по одній, наче то були єдині видання у світі, побудованому на експерименті, списаному з християнського, перелицьованого навиворіт міфу — надбання людства, підсумок історії напередодні вирішального скоку у плакативне майбутнє, царство добра й милосердя, що відкладалось і відкладалось, тоді як звір у людині демонстрував хижий ошкір.

Сергій схопив першу-ліпшу, влучивши мить, як нікого не було. Хоча до пуття не знав, що воно означає, «Цілина», зіпсув суперобкладинку скелетами. Він був певний, що сам у класі, й здригнувся, як, обернувшись, побачив Толю — Анатолія Сагайдачного, однокласника, який носив прізвище козацького гетьмана. Скелети вийшли в Сергія краще, ніж розтрибісове дерево на малюванні, адже тієї миті на нього найшло натхнення, народжене не любов’ю та вмиротвореністю, а з опору й неусвідомленої незгоди.

Тим разом звихрився жахливий скандал — пекельніший, ніж коли його знегіднювали і кобенили, Сергій не розумів, як так — через нещасну книжку, і сам аж злякався, здавши позиції, як школу було перевернено з ніг на голову, а той, хто в ньому підбурив його на це, раптом покинув його.

Сергій пережив кепські дні, проте жижки тряслися даремно. Сергій як зараз пам’ятав Толин погляд, що мовби промовляв: «Я не схвалюю твого вчинку, але й не викажу», сказавши натомість щось схоже й воднораз інше, роздумливо, майже тихо: «Це нічого не дасть, але я тебе розумію». «Розумію» — Сергій розбурханий ще тиждень носився з цим, наче чимось обпікаюче вартісним, чого, можливо, й не заслуговував.

Якийсь час вони навіть приятелювали, доки після восьмого класу його новий друг, відмінник, про якого відгукувались не інакше, як про майбутнього медаліста і вже тепер гордість школи, подав документи в бурсу — училище радіоелектроніки, куди пройшов поза конкурсом, на підставі шкільних успіхів і характеристики, а також співбесіди, розголос про яку докотився до їхніх мурів і класу. Толя розв’язував задачі, наче лущив горіхи, і здобував призові місця на олімпіадах. Воно виходило в нього якось само собою, рутинно, він ніколи не хизувався, його не бралася потерть пихи й зазнайства, що часто вивищує одних людей над іншими, підставно і безпідставно. А він, Сергій, не вмів ні приятелювати, ні цінувати, ні набувати, тільки втрачати.

Спершись на лутку, спостерігав, як вода несе салатовий, ще до пуття не розпуклий листочок, напівскрутень, що тим дужче нагадував човник, але то вже було наприкінці останнього класу, і про того хлопця не думав, бо не звик думати про те, що відійшло, і взагалі ні про що не думав, слухаючи лише, як єством шириться доти не знане відчуття, подібне до туги, але о чім би мав банувати?

Від усвідомлення, що той хлопець і є вчорашній чоловік, Сергія охоплює хвилювання, він зіскакує і ходить туди-сюди. Нічого не сказав, навіть не назвався! Опісля, зараз, Сергій певний, що Анатолій упізнав його, зрештою, знав же ж, до кого йде, прийшов рятувати його з халепи, навіть не так — Сергій досі не тямив, що трапилося, тільки те, що було воно помилкою, дошкульним непорозумінням, непідвладним глуздові, — з одного боку, обставини не давали йому нагоди що-небудь з’ясувати, бодай у собі й для себе, з іншого — достеменно не знав, що і як саме з’ясовувати, понадто між миттю, як сидів, близький якщо не до блаженства, то до гармонії себе, ставу і поплавця на волосіні, та ізолятором, де опинився, в його свідомості панував розрив.

Зовсім не статечний, якою сприймалася ще зі шкільної парти притаманна йому розважливість, аж здавалося, що таким Толя прийшов у світ: сформованим, із поглядом на речі. Дещо втомлений, хоча, може, то лише зморшки і дочасна сивина надали йому такого вигляду, протягом усієї коротшої за частку секунди зустрічі він випромінював гідність і спокій, з якими формулював запитання і судження. І його погляд… Сергій ще довго не в стані заспокоїтися.

— Я не можу нічого пообіцяти понад те, що ми друзі.

— Так, ми ними були, — Сергій охоче киває.

— Були, — Анатолій усміхається.

— Для дружби немає минулого часу, — раптом здогадується Сергій.

— Для правди, — уточнює співрозмовник, тамуючи щось, — принаймні так відчуває Сергій, а у вухах лунає Толиним голосом, що досі звучить, як тоді, у сьомому і восьмому класі: «Я радий, що ти це кажеш».

Це тільки частина, вступ до другої зустрічі, між ними знову скло, а здається, що вони на різних планетах. Сергій сподівався іншого, його пориває гомоніти, пригадувати, проте Анатолій уникає, зосереджуючись на діловій стороні, яка тієї миті є стороною формалізованої людяності, на відміну від тієї іншої, без обмежень і запобіжників, ладної текти, як велика ріка. Такою була його мамщина, без краю і без кінця, мов суттєве і незрівнянно більше доповнення до ущільненого ландшафту, де виростав, скупого, якому та інша мовби показувала, яким міг би стати, зважившись відступити бодай трохи далі від гір, як малюк від руки, що його підтримує. І тамтешні слова, що мовби ввібрали широчінь і привілля — левада, лиман… Мовби його край був зменшеною копією цього великого і свобідного, а позаяк зменшеною, за того ущільнення утворилися гори.

А ще Сергій питає, чому Анатолій першого разу вдав, ніби не впізнав його. Всупереч Сергієвому побоюванню, цього разу співрозмовник на мить пожвавлюється:

— Не хотів позбавляти цієї можливості тебе. Наразі в тебе їх негусто, тільки не потрактуй сказане за песимізм. Радіти, зрозуміло, немає чому, але й впадати у відчай теж: немає такого часу і місця, коли це варто робити.

Час зустрічі лімітований, домогтися її, особливо, одначе, тієї першої, було вкрай складно, про що Анатолій не прохоплюється, але це майже очевидно з ретельності й зосередженості, з якими береться до справи.

— Як ти там опинився?

— Де? Ааа… Я не знав. Рибу ловити.

Розповів, як почув у «Шхуні» про став і про свою мрію і сон дитинства, в якому вони — він, батько і мати — линуть над нічним містом.

— Візьми своє життя в руки, — Анатолій уважно дивиться на нього, їхні погляди зустрічаються. — Це як дім без господаря. Дім цей — ти. Зараз, уже, тут, не відкладаючи на кращі часи, за які ми з тобою ще позмагаємося.

Він каже це Сергієві саме зараз, цієї миті, як його життя віддане на поталу машині, що працює за власними законами, перемелюючи людські життя на порохно складених на зберігання і до витребуваності актів.

— Тим більше, — відчитує його думки Анатолій. — Пізно не буває і в сто років. Але далебі вже пора.

Й ось судове засідання, перше, потім наступне. Все відбувається швидше, ніж дужий потямити. Наче запекла гра картярів, до якої неофіта, яким є Сергій, допущено тільки тому, що ставка у ній — його життя. Мов карнавал, де кожна маска є лицем того, хто її носить. Звинувачення — захист — звинувачення — захист — суддя — свідки — запитання від захисту — перший свідок — запитання від захисту — другий свідок — суддя — захист — представник потерпілого — запитання від захисту — представник потерпілого — запитання від захисту — суддя — звинувачення — захист:

— Прошу згоди високоповажного суду на участь у засіданнях безпосередньо того, кого названо потерпілим.

Представник потерпілого:

— Я протестую! Це неможливо — потерпілий не підводиться з лікарняного ліжка. Він при смерті.

Тиша. Чути, як Анатолій Сагайдачний, Сергіїв адвокат у процесі, розщіпає портфель, шелестить паперовий вміст. Відтак файлик з логотипом «Фуджі-фільм».

— Прошу уважно вдивитися в обличчя — це та сама людина, яка «лежить у лікарні». Фотографії зроблено вчора.

Замішання в судовій залі, головуючий суддя:

— В судовому засіданні оголошується перерва.

Чекання. Й ось Сергій знову в залі суду, лише все ще швидше і цього разу коротше:

— …Враховуючи обтяжливі обставини, як і те, що підсудний вперто не визнає своєї вини… від самого початку відмовився співпрацювати зі слідством… суд постановляє… вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна…

— Ваше слово, підсудний.

Сергій мовчить. Він далекий від себе, як ніколи, і все, що діється, відбувається не з ним, він не має до цього ніякого стосунку, тільки десь далеко у його-не-його голові, мов наростаючий біль, бринить: «Візьми своє життя в руки…».

Голос захисту:

— Пане головуючий, пані і панове, шановні присутні. Покликання держави — бути арбітром у міжлюдських взаєминах, налаштованим на порозуміння і прощення, шукання істини, точок дотику. Одне з її призначень — здійснювати правосуддя. Ми ж з вами зараз очевидці й учасники великої помилки. Зловживання, до якого вдалася держава. Її іменем. Під її прикриттям. Із задіюванням колосальних, необґрунтовано великих можливостей, що досі в її розпорядженні. Так вихолощується її суть, сама ж вона стає розмінною монетою і починає нести загрозу. Користають одні, страждають усі. Порушується суспільна угода, крихка та субтельна. Держава починає нагадувати організм із неправильними обміном і циркуляцією, наслідок яких — занепад і метастази. Погляньте на цю даму.

Погляди спрямовуються до скульптури Юстиції.

— Очі у неї перехоплені пов’язкою, що, як ми знаємо, символізує неупередженість: перед нею всі рівні. Зараз же, з недогляду чи зумисне, з використанням того, що вона не бачить, шальки терезів, що в її руках, підмінено. Це — шахрайство.

Завіса.

Апеляція.

35

У затінках, куди не проникало проміння квітневого сонця, біліли острівці недоталого снігу. Зима, мов недуга, відходила повільно. Вздовж берега струменіла чиста, майже кришталева вода. Плитка річка промерзла до самого дна, і крига на ній не скресала, а тахла, перетворюючись на квашу, тоді як на лужках врунилася трава і брався цвісти ромен. Повітря було рідкісно лагідне, легені всотували його спрагло, жадібно, наче ковальські міхи.

Була між ними разюча відмінність: у Толика все виходило природно, вмотивовано, безконфліктно, у нього — пошарпом, збуреннями і заколотом, без тямлення, що і до чого. Напевно, це воно і є — перемогти вірус, не те щоб роздвоєність, якій не дався, але розірваність між, так би мовити, Анатолієм і лукавством, бо не може отак тривати вічно. Незможки здолати його, вірус не давав глибинним імпульсам налагодити зв’язок зі свідомістю — так стороннє поле збиває радіохвилю, перетворюючи голоси на невиразний шум. А там нуртувало життя, його правда і прагнення, під товщею криги, що зараз оце в ньому скресала.

Водночас із цим події, речі й мотивації опинялися на своїх місцях, з крихт-камінців складалася мозаїка того, до чого не так він мав причетність, як воно до нього. Доки все тривало — вироки, апеляції, дорозстеження і повторний суд, Сергій перебував у камері попереднього ув’язнення, а раз його повернули назад зі шляху в колонію, що лежала, наче за примхою, у тій самій стороні, лише ще східніше і, може, не так південно, як мамщина, якої все одно не побачив би — ні ландшафту, ні життя, що текло своїм плином, а в ньому, Сергієві, — спогадом.

А речі діялися таки дивні, з кожним новим поворотом процесу розрив у Сергієві відчутно зменшувався. Все почалося грою в футбол, у якій він, нікудишній спортсмен, бігав нарівні з іншими, частіше, щоправда, стояв на воротах, то пропускаючи м’яч, то — радше випадково, ніж з удатності — його ловлячи. Було це по тому, як ізолятор потрапив у пресу, наче фрегат у шторм, і — що ще гірше — в «Міжнародну амністію», яка взялася тиснути на уряди своїх країн, а ті — на уряд його, Сергієвої, батьківщини, спонукуючи до реформ пенітенціарної системи й законодавства, приваблюючи пряником бонусів і потрясаючи батогом міжнародних зобов’язань. Й ось у цей неприступний будинок, довкола якого клубочилися сувої колючого дроту, у цю бастилію, що правила за тюрму за всіх влад — своїх і чужих: якщо не за буцегарню, то — всього-на-всього! — за місце попереднього ув’язення, на цей корабель, що аж кишів, такий був переповнений, не йдучи на дно тільки тому, що й так там перебував, лаштувалася прибути комісія на чолі з омбудсменом, сформована на третину з міністерських чиновників, на другу — з парламентських горлодерів, які наче флюгери: сьогодні туди, завтра сюди, і на ще одну — з представників громадських, передусім правозахисних спілок.

Цю подію, що мала статися вперше в історії краю, відповідні чинники відсували, як могли, використовуючи здобутий час для сяких-таких «покращень», залякуючи в’язнів і наводячи лиск, вигадуючи, як обдурити, замилити очі, вийти сухими з води, чим уподібнювалися до тих, від кого берегли решту суспільства.

Веремія стала в пригоді родичам і друзякам — спритникам, що знали болячки, вразливі місця, а головне — мали мазь, щоби змащувати. Вони потяглися під мури і в кабінети, через посередників, з якими зустрічалися в «кафешках» і підворіттях, і навпростець, без зайвих свідків, ба й через адвокатів, які часто-густо виявлялися синашами прокурорів і суддів. Чимало справ було зам’ято, звинувачених випущено — так нестандартно в цьому забутому Богом краю, що був стислішим, але попри це, можливо, й рахманнішим зліпком великого полотна, названого країною й вифарбуваного у два кольори — неба і лану, нагадувала про себе гуманність, як відрижка про спожитий обід.

Обділеність була загальновідомим фактом, влитим у національну міфологію і на різні лади переспіваним у читанках, подекуди з неї робили якийсь такий онтологічний мазохізм, видаючи за спосіб, яким Господь «надумав нас виокремити», отже, «ми також богообрані». Дав їм на втіху сопілку — здається, й усе. Відтоді й тирликають — аж крається серце і набігає сльоза, від чого, одначе, не кладуться шляхи й не оновлюється водогін, бо, як не крути, життя хоч, буває, і нагадує казку, нею не є.

Можна було з полегшенням зітхнути, а позаяк будівля ще була переповненою, частину в’язнів, які, може, й мали родичів, але не суми й зв’язки, було розпорошено по інших закладах, у сусідніх областях і районних центрах, тимчасово і тим не менше надійно сховано — по службі та дружбі.

Сергія поміж них не було — ні між тих перших, що й зрозуміло, але й поміж других. У той час він разом із третіми, що репрезентували похмуру, попльовуючу більшість, розчищав пустище, прилегле до ізолятора й обнесене муром, на якому клубочився, скидаючись на переплетених в обіймах зміючок, той самий колючий дріт, де колись не інакше як стояв будинок, але відколи його не стало, утворилась незайманщина, що невідомо кому й належала. Упродовж десятиріч на ній нічого не зводили.

Сергій радів свіжому повітрю, яке вже бодай тому, що свіже, було майже як воля, адже в цій непридатній для тривалого перебування і такої кількості клієнтів установі не було території для прогулянок (якщо їх такими випадає назвати), що робило її під цим кутом зору (і під деякими іншими) гіршою за справжню в’язницю. Хай не зовсім рівними лініями, було розграфлено поле й намальовано на стінах ворота. До мурів прикріпили тримачі з вазонами, в яких кучерявилися строкаті пелюстки й суцвіття, кошти на які цяпнула міська управа — побувавши на екскурсії в ельзаських містечках з кучеряво заквітчаними вуличками та божественними паштетиками у затишних ресторанчиках, мер кохався у вазонах на відкритому громадському просторі, що відтоді висіли по місту, де треба і де не треба, особливо ж перед вікнами мерії — найрясніше з боку, куди виходив головний кабінет.

Мер плекав звичку виходити вряди-годи на балкон, тож, оточеному барвами й запахами, йому певнилося, що в місті панують лад і гармонія, лад у вигляді Атлета й Гармонія з помірними округлостями (обоє, як заведено в архітектурі, оголені); наче прикрий сон, відсувалися кудись у далеч, ген за обрій непрацююча каналізація й аварійні будинки, визимнілі класи, сяк-так прогріті скісним промінням весни, усі ті прохачі, ініціативи й пікети, тоді як найбільше праглося спокою та шанобливого до себе ставлення; насамкінець слідчий ізолятор, що, не належачи містові, займав шмат його території — у хвилини досади «бургермайстер», як його, зприятельська поплескуючи, називали баденські колеги, ладний був закараскати туди всіх отих пікетників і вимагачів купно з брехливою, як пес, опозицією, що докучала заявами та демаршами.

З приводу ізолятора в шухляді столу досі покоїлась ініціатива групки беручких жевжиків, однаковою мірою дивна, як і оригінальна. Не знаючи, як її сприймати — за провокацію чи за чисту монету, мер не наважувався накласти яку-небудь резолюцію: ні відхилити, ні дати добро, ні відіслати далі за властивою адресою, у віданні якої було виносити з цього питання рішення. Щось снувалось у ній абсурдне, що віддзеркалювало дух часу — показувати туристам із західних, пересичених (так і стояло!) держав будівлю попереднього утримання в’язнів, ще не засуджених і тих, яким уже було винесено вирок, але ще не приведено до виконання, водячи їх камерами і катакомбами, на допити і хлебтання тюремної юшки в товаристві беззубих корсарів передгір’я, похмурих горлорізів і просто кишенькових злодюжок, які до міста і краю належали так само, як смерть до життя; з можливістю ночівлі й участі в допитах і дізнаннях — у ролі, обраній згідно із прейскурантом.

По тому, одначе, як м’яч кілька разів поцілював вазони, після чого вони гепалися додолу, розшвиргуючись на черепки, декорацію було усунуто — зрештою, в’язниця не сад для медитування і релаксації. То було посередині процесу, який барвінився і розбивався, мов ті вазони, подеколи одночасно з ними: то сипалася, наче карткова хатка, конструкція звинувачення, то Сергієве сподівання на звільнення, що небавом відроджувалося, мов фенікс із попелу, мірою того, як обстоював його інтереси в суді та в перервах між засіданнями Анатолій Сагайдачний; він же, Сергій, мав однісінький інтерес — аби все пошвидше закінчилося.

Сергієві не пощастило і край — жереб, кинутий не ним, а замість нього. Він розумів, що на його місці запростака міг опинитися будь-хто інший такий, як він, чи не такий. Анатолій запевнював, що його, Сергіїв випадок, непоодинокий, такі стаються кожного дня — тоскна розрада. Мусить минути час, але тисячі без потреби або й відверто несправедливо утримуваних не можуть чекати, їхнє життя пливе тут і зараз, тут і зараз вони страждать, надіються і борються — як ми. «Як ми» виглядало, втім, що боровся Анатолій, тоді як він, Сергій був, мов сліпе кошеня.

Анатолій Сагайдачний домігся відводу головуючого судді і повного перезавантаження процесу, в якому з’явилися нові докази та обставини. Як турбіни у літаку, що зайшов на посадку, починають обертатись у протилежний бік, так докорінно вони все змінили.

Було відкрито карну справу проти місцевого олігарха, в якій фігурував букет звинувачень, до яких додавались, спливаючи, як труп на поверхню, нові і нові, свіжі й не дуже, але то вже не було турботою ні його, ні Анатолія — це був той ефект, коли, опинившись перед до неспростовності очевидним, машина запрацювала в аверсному режимі. «Я не вмію звинувачувати, — то було єдине зізнання, що його дозволив собі в розмові з ним Анатолій. — Інакше я був би, мабуть, прокурором. Ми з ним на протилежних берегах, такі правила гри. Так, як улаштовано, це неуникно. Переконують, що насильство — рушій життя. Це — не моя філософія».

Олігарх, якого в місті та краї за історичною інерцією величали магнатом, входив не до першої, але й не до останньої десятки того одного відсотка, який, зіп’явшись на ноги в роки первісного накопичення (грабунку), урядував країною, перетворивши її на прибуткове акціонерне товариство, куди доступ решті громадян був суттєво ускладнений, а почасти внеможливлений. Сторіччями нищене і знегіднюване, це новітнє панство перейняло звички і витівки своїх кривдників і поводилося вдома, як окупант. Володіючи кількома підприємствами, газетою і телеканалом, він був також мисливцем і меценатом, мало не пустивши поставленій ним дерев’яній церкві, по тому як селяни віддали перевагу на виборах його конкурентові, півня.

Свідчення дав один із працівників маєтку, на краю якого Сергій так горопашно і коротко порибалив. Сергій слухав, як чоловік, тремтячи і всякчас озираючись, розповідав про тіло, яке, «мов лантух», затягли до пивниці, де відливали водою, щоби, привівши до тями, продовжити знущання, що його сам оповідач, здригнувшись, назвав «розвагами». До Сергія не відразу дійшло, що говорилося про нього, що то була частина його пригоди, про яку він, одначе, нічого не пам’ятав, і коли його попрохали підтвердити або спростувати, підвівся, не в стані зробити ні одне, ні друге.

У тих розбратах-дебатах спливла нагору давніша історія, про яку місто почало потихеньку забувати й оце знову загуло, як стривожений вулик. Жив колись у краю волоцюга й поет, балдахіном було йому небо, матрацом земля; як ішов, назирці тяглася вервиця приблудних собацюр. Бувало, вклякав над клумбою, як лицар перед дамою, тоді псиська сиділи півколом на шанобливій відстані, доки він вбирав ніздрями пахощі міських квітів. Ходив по селах, мов проповідник, читаючи замість проповідей залюблені у край і життя, яким воно є, мадригали, за що йому давали притулок на ніч і харчів на дорогу. Він називав себе мандрівним філософом, нащадком і послідовником Грицька Сковороди, і всі його за такого мали, не чинив лиха і ніхто не кривдив його, навпаки, у перехідний час, як містом і краєм трусило, мов трясцею, його блаженна рахманність промінила спокій. Полюбляв усамітнюватися в лісах, де розмовляв із деревами, звірами і птахами, через що декотрі називали його новітнім Франциском, інші — божевільним, а в одному вірші порівнював себе з оленем. Не курив, не пив, не буянив; подейкували, що й не знав жінки. І коли його не стало, в місті оселилася пустка, тільки-от ніхто не знав, коли і як це сподіялось. Той самий місцевий магнат, тоді ще не такий відомий, зафондував труну і могилу на цвинтарі між визначних діячів, з алебастровим надгробком, на який не пошкодував ні витрат, ні зв’язків на кордоні, через який матеріал перевозили аж з Італії. Й ось ту розкішну труну, справжній витвір мистецтва, не так уже й кепсько збережений, як на перетрухлий жмут років, було попсуто задля тіла всередині, що геть уже розклалося, але не куля від мисливського карабіну.

Анатолій побував у «Шхуні», де почув чимало цікавого. Йому поталанило переконати кількох завсідників, які прописалися в тому кишлі, де фіранки було напнуто, як вітрила, і впиналась у стелю, ніби підпираючи небо, що раптом узялося просідати, прикрашена вимпелами і таранькою щогла, виступити в ролі свідків — на підставі тих знань, що здатні були вплинути на перебіг процесу, бо, борознячи моря-океани на цьому судні, якого не покидали, достолиха понадовідувалися, а дещо спізнали на власній шкурі. Сам Анатолій не вилазив вечорами з архіву й кілька разів побував у бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, де вивчав різні акти, шукаючи підтвердження чуток і таки нарешті знайшовши. «Як вийду на пенсію, засяду за детектив», — пожартував, і було видно, що й він, який ні в залі суду, ні на зустрічах із Сергієм ні разу ні з якого приводу не висловив здивування й обурення, непомалу заскочений.

З’ясувалося, що став розташовувався на людських городах, розданих свого часу на підприємстві, яке на початку дев’яностих за не зовсім ясних обставин збанкрутувало. Аж гульк — нові документи, свідоцтва про право на власність і жодних підтверджень продажу-купівлі. Можна було тільки уявити розмах шахрайства, про юридичний бік якого було — постфактум — подбано з усією належністю. То було вершиною іронії, родзинкою і відкриттям, переконливою ілюстрацією того, що все у місті та краї переплетено та поґудзано міцними нитками — добре й лихе, вчорашнє і нинішнє.

Змикитивши, що війнуло смаленим, магнат через ніч став замість вибулого на той світ профспілкового діяча, що, доки віку, блазнював, плутаючи тих, чиї інтереси мав обстоювати, з тими, перед ким це мав робити, депутатом Верховної Ради, прозваної злоріками Зрадою, поповнивши ненадовго овдовілу більшість та ініціювавши «з метою гуманізації застарілого карного кодексу» закон «Про відкуп», яким за вбивство пропонувався штраф у розмірі тисячі мінімальних зарплат, а за незмогу його сплатити — ув’язнення. За медійною шамотнею довкола цієї революційної ініціативи, що її одне помірковане столичне видання порівняло з поверненням у середньовіччя, залишилася непоміченою допомога, отримана новоспеченим депутатом, якої вистачило б на утримання сиротинця, що їх масово закривали через брак коштів.

Присягався, що поцілив бідолаху, який був йому, наче рідний брат, випадково, сприйнявши його за лісову дичину, хоча трапилися й такі, хто в цьому сумнівався. Цих останніх він називав недоброзичливцями, котрі, мов шуліки, чигають на його власність (це останнє могло й не далеко відбігати від істини), яку збирав крихта по крихті (галаслива опозиційна газетка згадувала в цьому зв’язку про хитромудрі схеми, якими з бюджету вимивалися мільйонні суми), створивши кілька тисяч робочих місць, які тепер опинилися під загрозою (газетка повторювала те саме із заміною, щоправда, «створивши» на «привласнивши»).

Тоді як проект закону припадав порохами у профільному комітеті, новоспечений депутат навіть не склав присяги, вирядивши свого першого помічника, який зробив це від його імені. Доки його картка голосувала, сам він зі свіжим завзяттям заходився боронити своє добре ім’я. Йому лише заважають виконувати нові суспільні обов’язки — місію, покликання, нічого для себе, все для моїх виборців, на що сайт, який одразу й закрили (по тому, як хакери зламають банківські рахунки судді, який виніс відповідну ухвалу, він запрацює знову), проілюстрував цю фразу фотографіями свіжої мисливської оргії. Ображений вдався, з-поміж іншого, до підопічних рупорів — телеканалу і газети, проте колектив останньої став дибки, влаштувавши акцію протесту проти втручання у редакційну політику. Хоч там як, коли в парламент було зроблено подання на зняття з нього депутатської недоторканності, проти проголосувала не лише монолітна більшість, а й чимало депутатів від розпорошених опозиційних фракцій — свобода парламентаризму незазіханна.

Сергій і Анатолія запитав, чи знає той відчуття, коли летиш трубою, в кінці якої сліпуче сяйво, проте Анатолій не зрозумів його: «Світло в кінці тунелю? Так ми тим і займаємося, що його наближаємо», від чого Сергій ураз повеселішав. Його виправдали, тепер він «був чистим» (попри те, що його не один раз було названо волоцюгою, як і його покійних батьків, «які, зсунувшись на старість із глузду, розвели у квартирі город»), одначе ніхто і ніщо не змогло повернути проведених за ґратами без малого двох років. Отак Сергієва історія переплелася з історією міста і краю — житейською (ба, поетичною) і політичною, в яку ним, Сергієм, було вписано, мов тим пензлем, штрих.

36

«Анатолій Сагайдачний, адвокат» — ще раз поглянувши на неї, Сергій поклав візитку до кишені. У місті, де вивіски з назвами вулиць змінювалися, здавалося, разом зі зміною вітру, коштувало зусиль нашукати потрібну адресу. Що старішою була вулиця, то ряснішою історія її перейменувань. Найдовший шлейф тягнувся за центральним проспектом, що, перебравши два тузені назв, звався тепер Променадом Незалежності, на якому обабіч ряхтіли розкритим намистом два разки молоденьких кленів, перевесників незалежності, посаджених у лунках вирубаних каштанів, наче ті самим лише нахабством рости і плодоносити за часів, визнаних — постфактум — окупацією, здискредитували себе, мов найгірші колаборанти. Названий володарем на екзотичне ім’я своєї привезеної з-за моря, наче трофей, коханки (охочі покопирсатися в історії краю стверджували, що то ніяк не перша назва), проспект у різні епохи мав імена королів та урядників, гетьманів, імператорів, генералісимусів, фюрерів, перших, подеколи ж, як належало підкреслити провінційність краю та ще більше принизити його впертих, як ті віслюки, мешканців, других секретарів, тільки дивом не запавши від таких нош під землю.

Хоч там як, а найранішою літописно задокументованою згадкою було ім’я жінки, до того ж, як славословив літописець чи то на догоду князеві, чи й сам по вуха уклепаний, «красуні несказанної вроди». Поміж усіх численних, даваних проспектові, воно було єдиним жіночим.

Від цього стовбура, не довгого й не короткого, широкого, але не конче кремезного, радше терплячого, що витримував усе — від шибениці до вечорниць і народних віч, кирзових маршів і духових оркестрів, від гупотіння і дудоніння яких обсипався тиньк (обсипався він і без цього), відгалужувалися вулиці, від них подальші, від тих—іще. Найбільше поталанило прогонам, у назвах яких не фігурувало імен людей: Топольна, Барвінкова, Довга (з часом вона стала ще довшою), Об’їзна, розгаратана так, що її доводилось об’їздити, ба Тривожна, що виводила на битий шлях, а звідти далі на схід і південь. Вони ніколи не змінювали назви. Щоправда, якийсь нетривалий час друга за рангом вулиця, що, заледве відбростившись від проспекту, впиралась у ратушу, називалася не Магдебурзькою, як звикле, а Мартоплясів; коли ж польському королеві, розлюченому міськими райцями, гнів проминув, він дозволив повернути їй попереднє ім’я.

Покинувши, як вирушав на навчання, одну вулицю, Сергій повернувся на цілком іншу: була нова назва і настала нова доба, тоді як насправді не змінилося рівно нічого: той самий будинок, хіба ще більше обчовганий вітрами і зливами, майже як рідна йому людина, зустріч із якою породжує щем, насичуючи життя тим повнокров’ям, без якого воно було би вервицею механічних рухів. Та сама клоака, такі самі комарі, кумкання жаб, наче болота заповзялися відвоювати колись утрачену територію, хоча то могла бути хіба що спричинена комариним бринінням аберація. Більшість вулиць, що їх Сергій, змандрувавши в дитинстві, пам’ятав на зубок, називалися тепер по-новому, наче від перейменування саме місто могло стати іншим, кращим, світлішим. То було кармою міста і краю: тікати від недавньої історії в давнішу, черпаючи в ній наснагу однаковою мірою, як і самозабуття. У глибині єства Сергій радів, що змінилося менше, ніж навіювали нові назви, бо це менше було для нього більше — дитинством і частиною юності. Йшов, мов сліпець, розпитуючи у власному місті, по суті, у себе вдома шлях.

Сергій звернув у браму, звідки східці вели досередини: одна суцільна кімната, де почекальню для відвідувачів було відділено від іншої частини виступом у вигляді літери П, так що було видно, як на маленькому просторі кипить робота. У відчинене вікно зазирав бузок. Сергій розкрив узяту з журнального столика газету.

— Привіт, Сергію. Радий, що ти викроїв час і прийшов.

Анатолій виглядав свіжіше, бадьоріше, ніж коли Сергій уперше побачив його і потім під час процесу.

— Хочу тебе познайомити.

Поруч із ним, пів кроку позаду стояв чоловік, що міг би зійти щонайменше за Толикового батька. Густе й біле, як сніг, злегка розвихрене й нерівно закучерявлене по краях волосся переходило у подібні до виноградних вусиків бакенбарди. За дряхлістю віку вгадувалася колись кремезна, міцна статура, той крій, яким природа наділяє людей то тут, то там, наче дбаючи, аби розпорошувати їх рівномірно по світі; ще й тепер, у свої — вісімдесят п’ять? дев’яносто? — він тримався нівроку, на голову вищий від Анатолія і на майже дві за Сергія.

— То ось Ви який, Сергію. Приємно познайомитися. Мене звати, — незнайомець назвався, проте його ім’я не сказало Сергієві нічого.

— Ваш батько багато писав про Вас, — пояснив.

Щойно зараз Сергій побачив у його руці пакунок акуратно складених і кількакрат перехоплених ґумкою листів.

— Я хотів би їх Вам повернути. Ваш батько і я, ми тривалий час листувалися. Потім… — незнайомець затнувся, було видно, як йому складає труднощів дібрати потрібного виразу.

— Потім в’язниця, — мовив Анатолій.

— І ось уперше в нас, — Анатолій назвав місто на півночі, звідки прибув гість. — Зустрітися з тобою. Та й у наших справах.

— Він, — Анатолій звернувся на ім’я та по батькові, — консультував мене — і в нашому з тобою питанні, і раніше.

— Здавалося б, пора вже й на відпочинок, — співрозмовник усміхнувся.

Одного з колишніх діячів Гельсинської, відтак очільника регіональної правозахисної групи, його свого часу пропонували на посаду омбудсмена, одначе він, не пояснивши причин і зненацька пішовши в себе, відмовився кандидувати. Було помітно, як ця частина Анатолієвої розповіді відродила в ньому роздуми, що колись уже, очевидно, займали його. Може, оце зараз він уперше висловив сумнів уголос:

— Тяжко далося тодішнє рішення. Я дотепер не певний, чи було воно правильним. Обміркованим — так.

— Ми разом працюємо в реабілітаційному проекті. — Анатолій сягнув по буклет. — Правове сприяння колишнім в’язням. Іноді повернутися до звичайного життя, взяти його в руки трудніше, ніж вийти з-за ґрат.

— Світ змінився, — мовив гість, — а система лишилася. За моїх часів вона була пекельною машиною, що пожерла своїх творців і виконавців, мільйони людей, майже все селянство, а сьогодні нагадує слона в порцеляновій крамниці. А порцеляна ж — людське життя.

— Я вас залишу, — мовив Анатолій.

Вони проходжувалися міським парком, намотавши з десять, якщо не більше, кіл та зиґзаґів — на цих доріжках Сергій робив свої перші в житті самостійні спроби, й ось тепер, після того неусвідомленого кривуляння завдовжки у сорок із чубком літ-зим, наче наново вчився ходити.

— Повірте, я довго зважував. Зберегти, спалити? Пам’ять про дружбу, але й інтимна частинка життя Вашого батька і… Вас. Ми називали один одного побратимами, подеколи й у листах зверталися: «Привіт тобі, мій побратиме» — чудно, чи не так? Пригадуєте, «Привіт тобі, моє ластовенятко, що, з рідного полинувши гнізда, десь пурхаєш над голубим Дністром»… Настроєвість та сама. Це з послання Драй-Хмари донечці — у майбутньому Оксані Ашер, упорядниці поетичного доробку розстріляного батька. Написаний з Києва у проміжку між першим і другим арештом. Ось так.

Пауза.

— Так склалося, що я сам як палець — без целібату, без сім’ї, проте не самотній. Вловлюєте різницю? Тим не менше сім’я — це те, що я обрав би, щоб воно було по-іншому, навіть не в’язниця. На лихо і на щастя, ми не уповноважені змінювати минуле, втручатися в нього яким-небудь іншим чином, ніж осмислювати і пам’ятати. Отак ми з Вашим, з твоїм, Сергію (якщо Ви не проти), батьком випурхнули з гнізда, а повернулися… тільки вже не було куди… А хто мав куди, той не дійшов…

Сергій тримав їх, механічно перекладав з місця на місце, втуплювався у дати на поштових штемпелях, крутив у руках, не наважуючись зазирнути всередину. У ньому наростав неспокій, відстороненість і байдужість змінювалися гарячковою, десь аж хворобливою допитливістю, що врешті й узяла гору.

Повернення листів батьків приятель, з яким разом служили у війську, де й познайомилися, домагався роками — попри те, що часи змінилися, вони жили в новій державі зі старою системою, що ревниво оберігала свої архіви: огром суцільного злочину тривалістю в сім десятиріч, в якому, пригнічене і здеформоване, тривало життя з маленькими радощами та безмежними печалями, розсурмленими звитягами і невеличкими, обійденими увагою успіхами, не даючи вигребти з того злочину мільйони людських історій, мов діаманти — понівечені, стьмянілі. Але таки витребував свої акти з ретельно затертими прізвищами виконавців. Поклав іще раз пройтися колами тодішнього пекла, цього разу не виходячи годинами з-за столу; по марудному зволіканні йому повернули всю без винятку кореспонденцію — приватні речі, бездоганно збережені.

Кілька аркушів і кожний рябів густо покладеними літерами наївного, як у школярів, вразливого, так що його хотілося захищати, почерку, не залишаючи вільного місця, тоді як властивий лист вичерпувався кількома рядками. Все, що далі, було P.S. «Проект міста щастя. Вільні фантазії до облаштування майбутнього». Почавшись вступом «Докорінно змінити життя можна, тільки здолавши силу тяжіння, що сковує нас, роблячи в’язнями прекрасного саду, названого нами Землею. Така наша, загальнолюдська незмірна трагедія закайданених у раю», «Проект» описував таке ідеальне місто, що його однаково легко було потрактувати і за марення, і за філософію — дерева там цвіли на бажання мешканців, вулиці то з’являлися, то зникали, називаючись одночасно так і інак, а засобом пересування слугували повітряні кулі. Було там ближче до кінця й таке міркування, підсумовуючи бурхливий, дарма що стислий виклад: «З цієї дилеми ми вирвемося тільки тоді, як сила волі перевершить силу тяжіння, але що, коли ми спроможемося цього, не звільнившись від лихого в собі…» Замість, здавалось би, звичного у такому випадку знака питання стояли три крапки.

Цим «P.S.» лист, що — так виглядало — постав у відповідь на щось висловлене (можливо, й не раз) адресатом, випинався з-поміж решти також велеслівних, одначе присвячених змалюванню сценок буденного життя епістол, в які Сергій впивався, наче у пригодницьке читво: в ньому бриніло й калатало, перемотлошуючи, трусячи пам’ять і тіло, як ото образки чийогось великого кохання, до яких маєш стосунок не інакший, як читача, зворушують до самої глибини, наче все те діялося колись із тобою.

До того ж його згадувано майже в кожному листі — «малюк», інколи «наш Сергійко», якісь походеньки, що їх пам’ятав і не пам’ятав і про які батько розповідав, мов про неабиякі досягнення; промовляли гордість і радість можливості поділитися ними ще з кимось, рідше листи містили звіряння внутрішнього характеру і варіанти, як повестися в тій чи тій, знову ж таки побутовій оказії — радше міркування, ніж спрямовані до співрозмовника сподівання на підказку. Це все історія — не абстрактна, а конкретної людини, тільки тоді вона щось важить. Для Сергія вона важила подвійно. Сергієву маму батько називав у листах Матильдою, вряди-годи «моя жінка», з благоговінням й острахом і майже так зачасто, як його, сина.

Деякі листи Сергій, виснажений раптовістю, з якою на нього наринуло минуле, від надміру і перехлескування емоцій, перебігав по діагоналі. Аж ось погляд приріс до фрази, вихопленої навмання з нерівно надірваного конверта з маркою, на якій монументальні чоловік і жінка подалися допереду, чоловік із молотом, жінка тримаючи серп: «… був близький до самогубства». Сергій перечитав його від початку до кінця, разів десять-дванадцять чи й усі двадцять — так, наче якогось наступного разу могла з’явитися протилежність до багатократно прочитаного, його спростування.

«Дорогий друже!

Нас спіткало щось жахливе, невиправне, чому немає виразу і збагнення — хоч там як я силкувався б назвати, жодне слово нездатне передати нашу скорботу. Одного з попередніх разів я обіцяв тобі поділитися небавом радісною новиною, я хотів, щоб для тебе це стало великою несподіванкою, яку ти розділив би з нами у спільних почуваннях. У нас така думка була, ми з Матильдою давно обговорили її та порішили, що ти приїдеш нас перевідати, адже ти ще ніколи не був у нашому місті, та й чудовішої нагоди познайомитися з Матильдою, нашим Сергійком і…

Всі ці місяці я літав, мов на крилах — тричі в житті я був безмежно щасливий: коли повернувся, наче з того світу, мій батько; коли ми з Матильдою побрались і потім, як народився Сергійко, наш коханий малюк, й ось, але не так судилося.

Я не знав, що зі мною діється, ходив, як нестямний, нездатний за що-небудь узятися, не маючи слів розради — ні для себе, ні для Матильди, яка геть спала з лиця, і я боявся, що втрачу і її. Були миті, в які я був близький до самогубства.

Ми довго не наважувалися, і, мабуть, саме Сергійкові завдячували новий спалах тепла і близькості між мною та Матильдою, нову надію. Пригадую, як народився Сергійко, ми тоді мешкали ще в гуртожитку над сквером, ділячи кімнатчину, де нам утрьох було тісно і затишно. Коли ми принесли його, запеленаний згорточок, стіни мовби освітилися сяєвом. І потім, уже на новому місці, як ми ходили з ним на прогулянку, якби ти бачив, як він звав вивірок затисненими у п’ястучках горішками! Робота залишала обмаль часу, переважно неділі, в які ми відсипалися, такими втомленими були і… щасливими (по всьому, що сталось, я пишу і сахаюся цього слова).

Я не знаю, що та як сказати Сергійкові — він так хотів братика або сестричку, випрохував купити. Ладний був віддати в обмін улюбленого ведмедика — на рідкість зворушливу плюшеву забавку, з якою нізащо не розлучався — ні вдень, так що Матильда тарабанила до дитсадка їх удвох (як Сергійко був іще зовсім малим, ведмедик був майже такий, як він), ні вночі (він із ним спав).

Ми вирішили нічого не розповідати, щоб не ранити його. Лікарі сказали, що шансів практично не було. А ми вже знали й імена, їх вибрав Сергійко — якщо донечка, назвемо Христинкою, якщо хлопчик, — Устимком.

Єдиний промінець, розрада, надія — наш Сергійко.

Ось так воно все.

Твій Жак».

Мабуть, це й було воно, приховане, що його Сергій так марно шукав ще й тепер, повернувшись до рідного міста й батьківської оселі, по всіх її закутках, тельбушачи речі. Ця прихована від нього сімейна трагедія, запавши невиразною, інтуїтивною ремінісценцією, поступово прибрала рис скарбу, коштовностей, чогось такого-такого. Перед ним у всій ясноті зринув сон дитинства, в якому мати народжує сонце, що їх усіх обпікає.

Сергій вглядався в дату на поштовому штемпелі, нанесену дещо невиразно, загинав пальці, лічачи час, йому було тоді чотири або п’ять років, у кожному разі то було вже в їхньому новому помешканні, згаданої в листі гуртожитської кімнатчини Сергій не пам’ятав. Його відлік часу починався квартирою, де він бігає та ховається, наче в лабіринті, і велетенським парком — з озером й лебедями.

Він був у дев’ятому класі і пішов геть із занять. Мав, нарешті, ключ від помешкання — те, як батьки роками зволікали, тільки підживлювало його переконаність, що вони щось утаємничують і це щось — удома, одначе жодного разу йому так і не пощастило що-небудь знайти. Й ось він якомога тихіше відімкнув двері і так само замкнув, стояв на застеленому цератою, підбитою войлоком, коридорчику і бачив у навстіж відчинені до вітальні двері батька на табуретці з краваткою, що звисала з шиї, не торкаючись грудей, тоді як рука тримала дріт, на якому завжди і ще вранці висів світильник. У всьому тому панувало безглуздя, жаске й лиховісне.

«Я… ти…»

Було химерно, як вони вибріхувалися один перед одним. Батько, продовжуючи стояти, — «Ось бачиш, ремонтую», одначе Сергій ні тоді, ні перед тим не помічав, щоб світильникові чогось бракувало. Белькотів, скидаючись у такій позі на янгола, який, до схилвіку так і не дочекавшись крил, лаштувався все одно полетіти.

Нарешті батько зліз зі стільця і скинув із шиї краватку, мов зашморг, одягнув звалені на купу сорочку й штани і то чіпав, то знову скидав краватку, загиливши врешті до шафи, після чого попрощався та пішов із дому, сказавши, що на обід не прийде, а перекусить на підприємстві й, можливо, як не затримається, після роботи відразу піде в гараж.

37

Як задзеленчав телефон, Сергій аж стрепенувся — так людину, яка гадає, що сама, заскочує стороння присутність. Він не відразу впізнав голос Анатолія, який розпитував, як справи, а ще запрошував на зустріч — двадцять п’ять років, відколи закінчили школу (Толик, тоді бурсак, приходив на випускний). Коли вони бачилися, минув майже рік. Анатолій мовби забув про нього, йому ж було не до Толика і взагалі. Сергій оживав хворобливо і вперто, як природа після тривалої зими, наче щойно тепер, як заповнилася найгірша прогалина, у ньому нарешті з’явилась снага, остання кладка на шляху до себе, торованому довго, тяжко й бездумно.

Його тягло надвір, на свіже повітря, сновигати між людей, де, нічого не роблячи, почувався задіяним. У ньому прокинулася спраглість до газет, вивісок, облич, крамниць — як навесні до пахощів першоцвіту. Все навколо повнилося життям мірою того, як воно відроджувалося чи щойно народжувалося: те відчутне, що буває в дитинстві, а потім зникає, як вода крізь пісок, тепер снувалося знову, перевіяне крізь сито свідомого, дорослого сприйняття. Мовби тільки тепер по кричущому, безвідповідальному зволіканні ґросбух дитинства було остаточно вивершено. І що ввесь той час знав про батьків одночасно все і нічого, але й про себе не набагато більше.

Опустившись на лаву, взяв залишений кимось зшиток. То був тижневик, що його видавав і безкоштовно поширював конкурент чинного мера, який програв йому на останніх виборах, не дібравши якихось відсотків, і, не змирившись, вирішив насолити, облаштувавши мережу соціальних аптек і крамниць, де все продавалося за нижчою, ніж у решті аналогічних закладів, ціною. Перші сторінки були присвячені гострій, висловленій у дотепній формі з промовистими карикатурами, справедливій, хоча місцями, може, й надмірній критиці діяльності міської влади, де дослівно повторювалися всі ті позиції, бештячи які свого часу виборов перемогу теперішній господар.

Таким було його місто, Сергій відчув свою причетність до нього, його циклічного буття, що було нічим іншим, як перенесеним у нову структуру побуту селянським світоукладом, зорієнтованим на колообіг природи, що, втім, утративши цей первинний зв’язок, нагадував вовтузню, в якій фігури мінялися час до часу вбранням і місцями. Повідомлялось і про прості, буденні речі — трапунки й історії сімейного і сусідського життя, подорожі й дозвілля, бо, врешті-решт, тільки вони й були спроможні тримати увагу ширшого читача, тоді як локальні політичні пристрасті якщо й баламутили, то недовго.

Третина зшитку присвячувалась оголошенням найрізноманітнішого характеру: куплю австрійську цеглу, познайомлюся зі статечним юнаком із завершеною вищою освітою і стабільними надходженнями (вказувалася сума нетто), вийду заміж за суддю — вік не має значення, фірма встановлює вікна з металопластику, збори акціонерів відбудуться 31 числа поточного місяця, загублений штемпель вважати недійсним… У частині «Вакансії» Сергія привабило таке повідомлення: «Потрібний водій». І ось рівно за тиждень до Анатолієвого дзвінка Сергій, склавши — вкотре вже, щоправда, цього разу за власним бажанням, — екзамен, теоретичну і практичну частини, отримав новісінькі водійські права, що наближали його на вирішальний крок до мети — звичайної, не ґрандіозної, можливо навіть, банальної, зате його першої, відмінної від попередніх мрій і фантазій — усіх тих солодких, похмурих, чманливих прянощів, нездатних замінити справжньої страви.

Ресторан лежав на Новому масиві — частині міста, що наросла навколо текстильної фабрики, мов плід біля кісточки. Фабрика збанкрутувала, позбувшися спершу джерел сировини, потім не витримавши конкуренції з привізною продукцією, що заполонила край, наче обіцяна манна, не така вже й дешева, а згодом ще й виявилося, що ніхто нікому нічого не обіцяв. У спорожнілій, яка вже почала було занепадати, бетонній коробці оселилися представництва фірм, діагностичні центри і стоматологічні кабінети, і мовби через них мешканці міста і краю почали частіше нездужати, не завжди у змозі дозволити собі необхідне обстеження, тим паче лікування. Перший поверх займали крамниці, аптека і фотосалон — як упали заборони, мешканці міста і краю вирушили в широкий світ, допіру обмежений стінами власного помешкання, наче домашнім арештом.

У Сергія втупилися дядьки й цьотки — хто віддаленіше, хто більше нагадуючи тих, із ким колись навчався, сьорбнувши не один ківш, а кілька то й вихлюпнувши геть; дехто перетворився на карикатуру на самого себе чвертьсторічної передшини, кількох Сергій не впізнав, сприйнявши за сторонніх відвідувачів, хоча того вечора ресторан був їхній, вони танцювали і Сергій теж, і мав відчуття, що по тривалій, макабрично затяжній перерві чи то надолужує, чи досвятковує випускний, як ото ще збираються третього дня після весілля.

Його клас був зрізом життя міста і краю, кількох однокласників не було, двох уже не було в житті, одного викреслила хвороба, інший загинув — так у тирі поцілюють цяцьки (цю трагедію у мегаполісі Сходу країни висвітлювало телебачення). Гурт, в який увігнався «бентлі», не встояв, зате втримався на посаді батечко (міцненький горішок), синулькові ж присудили умовно, позаяк експерти — з третьої спроби! — довели, що бідолаха не перебував під наркотичним впливом, йому просто стало зле. Так обернене до людини, як несмаковито писало «Народне віче», дупою правосуддя вирішило продемонструвати свій гуманний, хай дещо розлізло-жирнуватий бік.

Три однокласниці пропадали на заробітках, тоді як чоловіки двох із них — удома від туги і кепських алкоголів; третя, покинувши працю й сім’ю, «прилетіла, наче на крилах» — вона ще за шкільною партою тяглась до поезії, чуттєва, чудова жінка: здавалося, зсиплеться ліпнина і виступить з мішури сентиментальність-дівчинка. Хтось був практикуючим лікарем, хтось тримав приватний кіоск, хтось навіть квіткову крамничку — хоч якими сподіваними і несподіваними були їхні ремесла, ніхто не подався в науку гризти її граніт; вони й досі мали Сергія за єдиного з-поміж них ученого. Це, здається, і все.

Додому йшли спершу втрьох, далі кавалок шляху вдвох з Анатолієм.

— Слухай, Еврика, хто вона така?

— А так, одна знайома.

— Мабуть, ти їй не байдужий, — Анатолій розповів, якого вона наробила переполоху, неабияк полегшивши йому справу. — Вогонь-жінка! Тільки-от ніяк не доберу, чому вона протягом усього процесу ні разу не з’явилася, так би мовити, персонально, у плоті й крові?

І додав:

— Про неї писали газети, а телебачення навіть демонструвало її світлину.

І тоді Сергій розповів про цидулку-лист у кишені, любовне послання його ранньої юності до дівчини, ім’я якої хтось вишкрябав на стіні в під’їзді їхнього будинку, більше нічого він про неї не знав і не довідався: а як умлівав, як шукав її по всіх усюдах! Сергій зітхнув, наче щось приємне вислизнуло від нього. Тоді Анатолій, перепитав іще:

— То як правильно: Еврика чи, може, все-таки Ерика?

— Еврика, там стояло Е В Р И К А, — Сергій і зараз ладний був заприсягтися, що саме так воно й було.

І він, якого Сергій знав винятково спокійним і задумливим, що навіть у суді, діткнений облудою лицедійства, не здатен був як слід ні розсердитися, ні обуритися, вперше так сердечно розреготався:

— Ну ти, брате, даєш!

— Знаєш що? Ти колись прийди, я покажу — воно там і досі є.

— Неодмінно.

Сергій розжився найновішою мапою, одначе й вона, як зараз же й з’ясував, не встигала за всіма новаціями — кілька назв Сергієві довелося вписати від руки, викресливши неактуальні. Тим і займався, що опановував цю заплутану географію міста, по якій можна було відчитувати його історію без жодних додаткових посібників — як місто, не покидаючи теренів, рухалося то трішки на північ, то трішки менше на південь, то доволі суттєво на захід, то ще далі на схід, за Сергієвої пам’яті були навіть вулиці Космічна й Арктичної експедиції, яких тепер уже не було: останнім часом історія скорочувалась, як шагренева шкіра; наче слимак, до якого торкнулись; наче воно вернулося з далеких виправ, з-за морів-океанів, з мандрівок до інших планет і сусідніх континентів, збагнувши, що найважливіша подорож — до себе, одначе й наодинці з собою не мало спокою, бурлило і нуртувало — тих, кого одні мали за героїв, інші вважали розбійниками, тоді як одні торочили про велич духу, інші, мов наперекір, про зарізяцтво, так що всякчас виходило, що на тих, котрі правили одне, обов’язково знаходилися такі, які заводили геть протилежної. Хтось називав це демократією, хтось балаганом, якийсь субтельний часописець — шуканням істини. Попри те, що з того приводу не було згоди ні в сім’ї, ні в суспільстві, далі ліпилися вареники, їздив, щоправда, з перебоями, транспорт і бамкали, скликаючи до вечірні, дзвони.

Сергій ходив і звіряв, на деяких вулицях не було вже старих таблиць, від яких залишився лише прямокутний слід, наче відтиск, ані ще нових, так що не було зрозуміло, де вилізло на світ Божий звичайнісіньке нехлюйство, а де вулицю щойно оце знову переназвали.

Так прогулювався від перехрестя до перехрестя, від кварталу до наступного, і вже була пора рухатись далі, але він не йшов, застрявши на одній і тій самій вулиці, назву якої затямив за ці півгодини так, що прорік би й посеред ночі, як отченаш. І ось на цій вулиці він, ладний уже завернути за ріг, випадково зустрів Настю Кушнір — ту саму, з якою верталися з Анатолієм після вечірки. Так Сергій довідався, що Настя працює на двох роботах:

— Моя Іруся. Я її часто беру з собою.

— А в мене ще є сестличка, — озвалась Іруся, міцно притулившись до матері. Її носик у ластовинні задерикувато поглядав на Сергія.

— Наталя залишається на гурток у школі. Вона вже в мене велика.

— Наталі одинадцять локів, — підтвердила Іруся. — Один і ще один. Я можу написати, хочете?

— А я… а в мене сьогодні вільний день, — мовив Сергій, приховавши однак, що й усі попередні дні у нього також були вільними.

Сергій запропонував, що може походити з Іринкою містом.

— Це трохи довго, — Настя вагалася, їй було незручно, а водночас вона була не проти.

— Тли години.

Настя подивилася запитально на Сергія.

— Чудово, — Сергій нікуди не квапився.

— Дякую. Це Сергій, ми з ним разом у школі вчилися.

— Ходімо, Селгію, — Іруся взяла Сергія за руку і вони пішли.

Тепер Сергій більше не стежив за назвами вулиць, його вела Іринка, дівчинка у плетеній камізельці, яка тримала його руку своєю крихітною долонькою так упевнено і природно, як дорослі, випробувані Кримом, Римом і мідними трубами.

— Скільки тобі рочків?

— Отак, — Іруся загнула на вільній долоньці пальчик, розпрямивши решту чотири.

— Ну, то ти вже велика.

— Велика моя сестла. Я маленька.

— І куди ми, маленька, з тобою прямуємо?

— Плосто.

Просто, так вони дійшли до водограю. Шуміла, вихоплюючись і спадаючи додолу, вода, кілька віднесених вітром бризок обдали Сергія.

— Ти любиш купатися?

— Трохи, — мовив Сергій.

— А ти знаєш, що у фонтані не можна купатися?

— Знаю.

— А я купалася.

Поодаль на вільному майданчику, під кроною єдиного в цьому ареалі дерева розташувалися продавці книжок — видань, які були Сергієвими перевесниками, молодшими і старшими від нього. Торгівці одні вже зібрали, інші якраз пакували крам, як Сергіїв погляд припав до палітурки, з якої на нього вирячився божок: здавалося, він так само не сподівався Сергія, як і Сергій його. Чи то злякавшись, чи то заведений Сергієвим поглядом, божок зненацька затанцював, мовби прагнучи заразити Сергія своєю безжурною веселістю.

— Ти любиш читати, Селгію?

Сергій скинувся, заворожений маревом.

— Ти мене чуєш? Селгію, слухай уважно! — Іринка повторила запитання.

— Колись любив, моментами дуже.

— Чому тоді книжка втекла від тебе?

— А звідки ти взяла, що вона від мене втекла?

— Бо ти так на неї дивишся.

— Більше вже не втече.

— Ти впевнений?

— А так.

Кажучи це, Сергій діставав із кишені гаманець. Божок затанцював хвацькіше, а потім розгублено у танці й застиг.

Увечері виходили на прогулянку — попервах Сергій з доньками зустрічати Настю, маму, відколи ж Настя звільнилася з додаткової роботи, всі разом, через місто до парку, алейками, в яких виводили пізні серенади птахи. Брали з собою фундук, іноді їм щастило погодувати білок, а раз вивірка схопила горішок прямцем із Наталчиної долоні, сміливиця, викликавши в Іринки переможний, як то буває в дітей, скрик. До парку вони ходили і в неділю, коли прокидалися атракціони, на які водили ще його, Сергія. Перемальовані з добрий десяток разів, вони працювали, наче посеред усіх змін, що їх сподіялося багато і мало, було щось таке, яке, крутячись і кружляючи, забезпечувало тяглість.

— А тепел мама з Селгієм.

І що? Їм доводилося сідати в ґондолу, карусель неслась д’горі, наче підхоплена вітром, звідки Сергій з Анастасією, майже торкаючись дерев, що ряхтіли їм назустріч щедрою зеленню, махали дітям, Наталка стояла, Іринка захоплено плескала.

Після другої зустрічі — того «випадкового» побачення, як вивчав нові назви, Сергія запопало бажання змінювати ще більше, ніж поклав і змінював уже до того, і він заходився робити ремонт. Прощався з речами, відклавши кілька світлин, одну-другу дрібничку, виносячи й виносячи, так що не було йому кінця-краю, і тільки-но воно перетворювалося на смітниковий мотлох, ставало на йоту легше й світліше — так корабель звільняють від непотрібного баласту, що тягне його донизу більше, ніж дає рівновагу. Як викидав вояків і значки, було так, ніби ті прив’язані до нього хоч і незримими, проте достолиха міцнющими нитками, наче боровся, розірве чи не розірве та чи не висмикне разом із ними частинку себе, одначе він сьогоднішній узяв гору над собою тодішнім, над насланням і викликом, примарою та спокусою, здатною вкидати у сон — солодкий і летаргійний. І не було вже його тодішнього — умирав щодня і щосекунди, щоб стати таким, як є, бо всі ті міріади його колишностей і були ним, Сергієм, компонуючи його, як ноти симфонію.

Разом з мулярами пересував меблі, частину яких залишив, і спинався на драбину, розводив фарбу і навіть пробував валкувати стіни. Почувався господарем, це було його помешкання, з приводу отримання якого батьки не раз перекидувалися двозначними жартами, аж життя, мов на відомсту, втнуло лихий ритурнель — йому, Сергієві, теж. І може, добре так, що довідався про те дорослим, тільки не добре, що мав жаль на батьків — без знання підстави і то свавільніший, адже було його непевне почування, невиразний, оброслий кривотлумаченням здогад, наче каламуть, крізь яку не видно було дна.

Відлущував попередні нашарування, набіглі, мов хвиля над хвилю і так застиглі, і було їх так, що вони вже нічого не означали, а важило написати все наново, ні крихти при тім не занедбуючи. До самого споду — через ромашки, ромби і конуси і ще раз ромашки до цегли, аж було видно, як її зшито одна з одною сіро-бежевим розчином, і шлакоблокових перетинок між кімнатами; відтак усе знову заліплювано й вирівнювано; було щось у тому рутинному накиданні й рівнянні випокійливе та урочисте, що сохло, просякнене ґрунтівкою, заки на нього лягало кольорування. Відмовившись від ромашок, щемливо-немодних ідилій та візерунків, як і від модних рожевостей та фіолетів, планок і ліпнин, що помешканням з низькими стелями, як у нього, надавало ґротескної недоладності, Сергій обрав лагідні відтінки, лише в дитячій, до якої невтомною на вигадку радницею була Іринка, красувалися відтепер принцеси і принци.

Й подеколи Сергій приходив «на побачення» в рештках тиньку, що налип то на щоці, то на лобі й контрастував зі свіжим вбранням, про яке почав дбати, щоб було воно чисте, а сорочки випрасувані. Такий його вигляд неабияк звеселяв малу, після чого, споважнівши, вона бралася за відчищання, тоді як Сергій дивувався, як вони живуть у такій крихітній однокімнатці, яку Настя успадкувала від матері, як він свою, допіру замалим не відібрану, від батьків, запрошуючи і його, і він заходив, пив чай, бавився з малечею, спілкувався з Наталкою, зосередженішою і не такою говіркою — дві сестри, сама протилежність, а раз Настя спекла картопляний пиріг, якого Сергій давно вже не їв. І тоді він розповів, що має до справи з картоплею, ні, не вирощує, а розвозить — не таку, з лану, а заморожену, почищену і порізану, всяку.

— А тобі не холодно?

— Ні, — засміявся Сергій. — Я за кермом, а холодильник позаду.

То була невеличка вантажівка, що жваво котилася містом, з вулиці на вулицю, постачаючи найрізноманітніші страви з картоплі, зі свіжої і майже готові, які треба тільки було розігріти, обслуговував мережі та людей. Так їздив вулицями, якими колись блукав, пропускаючи шкільні заняття, і тими, яких не знав, відкриваючи для себе місто, плоть від плоті якого був і яке ось знав, як свою долоню, всі нові назви, вчорашні й сьогоднішні, доставляючи хліб насущний цього краю. Плоть від плоті! А ще ж було те, що напоювало його життям, жевріло й гріло, і він поклав, що неодмінно поїде туди, де та іскринка, відгубившись від палахкого кружала, що котиться й котиться, запала в нього. Не сьогодні й не завтра. І може, не сам.

Так він пізнавав життя міста зовні й зсередини, де з порогу, а де заходячи до людських осель, вивчивши небавом на зубок під’їзди і закапелки, внутрішні подвір’я з припаркованими легковиками і саморобною перечкою для тріпання килимів, на якій хлопчаки змагались у підтягуванні, задвірками, де кудкудакали кури і, як заходив, ставав йому навперейми півень — ті острівці були заховані за мурами і палісадами, заступлені окресами багатоповерхівок, наче маскувальними декораціями, мовби господарі соромилися, не в змозі розпрощатися з сільським побутом. Оглушені гулом верстатів і механізмів учора ще гречкосії, а сьогодні робітники й робітниці, вони верталися зі зміни домів, де кукурікання і квоктання було, мов «Пори року» Вівальді, точніше одна — сокровенна. Коли ж усе завалилося, всі ті більше нікому не потрібні фабрики, об’єкти, підприємства, на яких невідомо що й виробляли, бо бракувало звичайного — холодильника, праски, те сільське господарство було вже й способом виживання; кому бракувало задвірка, тримав на балконі, доки все те неподобство, з якого реготали туристи і посипала голову попелом санепідемстанція, було заборонено.

А раз обслуговував регіональний саміт, і через те, що його від цеху на околиці міста, де завантажувався, супроводив автомобіль з увімкненою блимавкою, виник поголос, наче Сергій транспортував президента, який прибув інкоґніто, не наважуючись відкрито поткнутись у край, мешканці якого його недолюблювали, а він їх не розумів, чужий і далекий до їхніх повсякденних клопотів, скарг і жалів, незугарний їх розрубати, той гордіїв вузол життя і віків. Сергія розпитували, чи то правда, він відбувався міркуванням, якщо й правда, то витягли вже звідти хіба бурульку. Побрехенька подобалася, його плескали по плечу, мали за свого і купували більше картоплі.

Він вирушив із Наталкою та Іринкою до краєзнавчого музею. Проходжаючись залами й експозиціями, Сергій спізнавав легкий смуток, який завше з’являється, коли прощаєшся з чимось, що було не таким уже й неприємним і поготів, але й те неприємне також було вже позаду. Як звикле, палахкотіло електричними пострибами домашнє вогнище, вертався, щоб розповісти про наднебесну темряву, космонавт, красувалась футбольна опука, як називали у місті м’яч, нагадуючи про пристрасть, що сто з гаком років об’єднувала краян, підносячи над буденними клопотами, політичними уподобаннями, незгодами та відмінностями, що в такі дні здавалися нікчемнішими, ніж напередодні й опісля. Князь лежав без труни, на дбайливо розстеленому на підлозі рядні, відразу озвичайнішавши, мов подорожній, якого прихищено на перепочинок — ось підведеться, подякує і помандрує далі:

— Привіт, найясніший князю.

Після чого почимчикували на морозиво — здавалося, пінґвін над входом і через тисячу років лищатиме свіжо, а як не лишиться заліза, складатиметься з нашарувань щедро кладеної щовесни фарби, а може, й уже наполовину та більше нею тримається.

Увечері Іринка не проминула похизуватися:

— Мамо, Селгій вітався з князем. Вони длузі.

І по хвилі:

— Ми теж. Плавда?

— Авжеж, Іринко.

Він зрозумів, що так і залишиться для неї Сергієм — сьогодні і завтра і, мабуть, через двадцять років, тоді як Наталя, беручи якось слухавку, непомалу заскочила його своїм:

— Тату, це Вас.

Щодо князевої труни, директор музею спершу зажурено опустив погляд, потім, ледь осміхнувшись, розвів руками. Експонат винайняли, як перегодя з’ясувалося, для поховання кримінального авторитета:

— Ми змогли оплатити всі борги — опалення, світло… І все було б добре, та що там — якнайліпше, але як її домогтися тепер назад? Он князь, — директор зітхнув, — на підстилці. Хіба справжні володарі так покояться? І які з нас нащадки, якщо так шануємо наших ясновельможників?

Кілька хвилин, протягом яких панувала мовчанка, Сергій снував припущення, макабричне (але що не макабричне в історії міста і краю?), зате єдине, що спало йому на гадку:

— Може, його в ній поховано?

— Боюся, що так.

Якогось літнього, напрочуд погідного дня — здавалося, місто збунтувалося проти встановленої метеорологами дослідницьких центрів, вітчизняних і світових, провідних і мало відомих, тенденції до збільшення кількості похмурих днів на планеті, і, мовби на спростування, почало дарувати більше часин світлих і сонячних, як оця, — Сергій запросив «своїх дам» проїхатися каретою, і вони котилися у хатинці, в яких їздили шляхтичі, хай лише імітація, новий різновид малого бізнесу, а все ж: мала коней в упряжі і кучерів на козлах, двійко сивачів цокали об плитку, бруківку й асфальт, карета з рипом бігла, вони підстрибували разом із нею, на ямах і виямках і навіть на рівному, і Сергій визнав, що в його «картопляному» фургоні незрівнянно комфортніше. Сидячи на передку, їхній провідник розповідав бувальщини, вряди-годи вплітаючи з того чи того приводу свою думку — у тисяча шістсот п’ятдесят першому році оборону треба було тримати так, одначе там, куди показував, спинався, мов той казковий замок, «СНБ — справді надійний банк».

Іншого разу обідали в ресторані, обравши його навмання. Ресторан неабияк вибивався з архітектурного довкілля, навіть із такого — построкатілого. Здавалося, барвиста й багатогранна душа містянина, що її сторіччями — як вона про себе вважала — гнобили та утискали, хоча, по правді, вона й сама себе непомалу гнітила, розпромінилася, як та квітка назустріч сонцю. Отак палахкотіли, визираючи з-над тину, яким було оточено грядку, що відділяла тротуар від проїжджої частини, соняхи, вітерець бавився жовтогарячими торочками, а ще глиняні глечики — незвична посеред міста оаза. Те саме повторювалось і на сусідній, перпендикулярній вулиці, тільки спиналися там мальви. Всьому тому зовсім не вадила сецесія цього рогового будинку — ні солом’яному дашкові, що, наче оксамитовий смушок, виступав, доки ресторанних вікон, над першим поверхом, ні соняхи з мальвами — бо ж то їх колись було перенесено в майоліку і метал.

Назустріч їм простер обійми ведмідь, наче впізнавши Сергія і щиросердо приймаючи його та його супутниць. Друзяка неабияк зцивілізувався — жилетка, метелик, бриль. З-за ведмедя здивовано визирав кабан. Може, й дещо присоромлено, ховаючи обділене поважнішим вбранням ворсинясте тіло з хвостиком, мов коркотягом, що, втім, зрадливо визирав з іншого боку. Вони й тут були разом, мов риба з водою.

Одначе не ввесь візерунок мережився тільки з таких прогулянок. Сергій працював у поті чола, але то був піт сатисфакції, вдоволення — либонь, через те слава про його картоплю росла, бо він, хоча сам і не переробляв, і не вирощував, віз і розносив її, мовби продовживши там, де зазнали поразки батьки.

Коли верталися з однієї з таких недільних прогулянок, до них прибилось руде кошеня. Бігло, не відстаючи ні на крок. Було щось цілком природне в тому, як воно, не вагаючись, наче тут одвіку був його дім, зайшло разом із ними досередини. А коли, не минуло й місяця, Анастасія повідомила Сергієві про свою вагітність, він зрозумів, що кохав її все життя.