Водяничок

ДИВО, ТА Й ГОДІ!

Привиденя дуже засумувало і в наступні ночі часто бувало похнюплене. Після всього пережитого воно більше не вірило, що йому коли-небудь пощастить побачити світ удень. Але ж бо відомо, що бажання часом справджуються тоді, коли цього найменше сподіваєшся.

Після розмови з Угу Шугу минув рівно тиждень.

І знову годинник на ратуші вибив дванадцяту, і, як звичайно, з останнім ударом Привиденя прокинулося. Протерло зі сну очі, за звичкою випростало руки й потяглося. Потім вилізло зі скрині, зачепило головою павутиння, голосно чхнуло — «Ачхи!» — і, брязкаючи ключами, вилетіло з-за димаря.

О, диво! Як сьогодні змінилося горище! Якось незвично посвітлішало, стало ніби просторіше!

Крізь шпарини поміж черепицею лилося золоте місячне світло. Як багато його тут!

Хіба місячне світло золоте?

Місячне світло сріблясто-біле, часом аж блакитнувате... Але золоте?

«Як це не місячне сяйво, — міркувало Привиденя,— то що ж воно таке?»

Привиденя кинулося до найближчого віконця, щоб визирнути надвір, але відразу аж сахнулося назад і заплющило очі.

Надворі було так ясно, аж очі сліпило. Привиденя, мружачись, обережно виглянуло з віконця. Минув якийсь час, поки воно нарешті зовсім розплющило очі.

— Ох! — вражено вигукнуло Привиденя.

Який же ясний сьогодні світ! І який барвистий!

Досі Привиденя вважало, що дерева чорні, а дахи сірі. А тепер побачило, що ні, що дерева зелені, а дахи червоні.

Усе мало свою барву!

Двері й віконні рами були коричневі, гардини на вікнах — строкаті. Подвір’я замку вкрите жовтим гравієм, на мурах зеленіли ку-щики блискучої, соковитої трави, на башті майорів прапор з червоними й золотистими смугами, а над усім цим — осяйна блакить літнього неба, й на ньому — кілька білих хмаринок, маленьких, загублених, як рибальські човни в безмежному морі.

— Як же гарно! Як гарно! — не могло надивуватися Привиденя.

Аж через якийсь час воно збагнуло, що сталося.

— Невже-таки я прокинувся вдень?

Привиденя протерло очі, чмихнуло носом — ні, ні, то був не сон!

— Це день, це ясний день! — вигукнуло воно з великої радості.

Як і чому саме сьогодні його бажання справдилося, Привиденя не знало.

Може, сталося диво?

Хто це знає...

Але Привиденяті було про те байдуже.

«Головне,— думало воно, — що я нарешті роздивлюся на світ удень. Гайда! Не можна ні хвилини гаяти. Треба гарненько розглянутися в замку».

Згораючи з цікавості, Привиденя мерщій збігло драбиною з горища. Опинившись на головних сходах, воно перелетіло з четвертого поверху на третій, з третього на другий, а з другого на перший. А тоді майнуло у вестибюль, що виходив на замкове подвір’я.

Як на те, саме цього ранку пан учитель Тальмайєр привів свій четвертий клас у замковий музей і саме тієї миті йшов з учнями через вестибюль до зали.

Побачивши Привиденя, дівчатка заверещали з подиву, а хлопці загукали:

— Пане Тальмайєр, привид! Привид, пане Тальмайєр!

У вестибюлі знявся неймовірний галас, і Привиденя, не звичне до крику дітей, так перелякалось, що кинулося навтьоки. Воно шаснуло в двері і опинилось на замковому подвір’ї.

Діти зрозуміли, що Привиденя їх злякалося.

— Мерщій, мерщій! — загукало кілька хлопчаків.— За ним, спіймаємо його!

— Авжеж, авжеж! — закричали всі.— Спіймаємо, спіймаємо! Та швидше, бо втече!

І не встиг пан учитель Тальмайєр якось зупинити дітей, як вони, всі тридцять сім, кинулися ловити малого привида. Галасуючи, мов воїни-індіанці, промчали вони через вестибюль і збилися біля дверей.

— Ви його бачите? Ви бачите його? — гукали до передніх ті, хто був позаду; а передні кричали:

— Он він побіг!

Привиденя постояло, доки змогло, в затінку під муром,— як і всі нічні істоти, воно боялося яскравого сонячного світла. А взагалі його бавило, що діти за ним погналися.

«Кричіть собі! — думало Привиденя.— Коли ви гадаєте, що я боюся вас, то помиляєтесь», Один раз воно підпустило дітвору до себе на кілька кроків. Але тільки-но передні хлопчаки намірились його схопити, воно зненацька відскочило вбік — і переслідувачі заорали носом землю.

«От добре, от добре! — раділо Привиденя.— Зробимо так і вдруге!»

ї вдруге хлопчаки попадали на землю. За третім разом Привиденя необачно вистрибнуло із затінку на яскраве сонячне світло.

І тоді сталося щось дивовижне!

Ледве Привиденяти торкнувся перший же сонячний промінь, його ніби добре вдарило в голову, і воно трохи не впало на землю. Зойк-

нувши, воно затулило руками обличчя й захиталося. Тієї ж миті діти загукали:

— Ой, дивіться! Що це з привидом? Спершу він був білий і враз почорнів, став чорний, як сажотрус!

Привиденя чуло крики дітей, але нічого не розуміло. Воно відчувало: з ним щось сталося, але не могло збагнути, що саме. Та й звідки воно мало знати, що привиди чорніють від першого ж сонячного променя?

«Треба тікати! — майнула в голові єдина ясна думка.— Тікати треба! Якомога далі звідси!»

Та куди ж?

Назад на горище не можна: діти заступили йому дорогу...

А отой колодязь посеред замкового подвір’я! Що, як скочити в колодязь? Там буде безпечно. Не страшно ні дітей, ні сонячних променів... Привиденя думало не довго, метнулося до колодязя і кинулось униз.

Діти побачили це і страшенно злякалися.

— Пане Тальмайєр! — загукали вони.— Ідіть швидше сюди! Привид упав у колодязь!

Пан Тальмайєр зроду не вірив у привиди. Він був певен, що в колодязь упала людина.

— Ой лишенько! — лементував він, заламуючи руки.— Ой, нещастя, діти! Треба негайно гукати на порятунок! Гукайте, діти, гукайте!

Пан Тальмайєр. і тридцять сім дітей загукали на допомогу. Вони гукали так голосно, що до них миттю збіглись управитель замку, обидва музейні доглядачі, і кожен, хто на той час прийшов до музею,— всі розгублено допитувалися, що сталось.

— Уявіть собі,— заникувався пан Тальмайєр,— хтось упав у колодязь!

— Котрийсь із ваших учнів? — жахнувся управитель замку.

— На щастя, ні. Хтось інший...

— Хто ж?

Пан Тальмайєр здвигнув плечима.

— Не знаю,— мовив він.— Але ми всі бачили, як він упав туди, і я вважаю, нам треба зробити все, щоб витягти його звідти!

У колодязі на глибині добрих сорока метрів стояла вода, чорна й холодна. Привиденяті анітрішки не хотілося лізти у воду. В стінці колодязя воно помітило виступ, де вільнісінько можна було сісти. Тут воно вмостилося й поглянуло на темне дзеркало води.

З глибини колодязя на нього дивилася чорна постать. Вона мала білі очі і в руці — в’язку з тринадцяти ключів.

По тій в’язці Привиденя пізнало в чорній постаті своє відображення.

— Ой, який у мене вигляд! — жахнулося воно.— Адже я став зовсім чорний! Чорний з голови до ніг! Тільки очі в мене лишилися білі. Вони світять так яскраво, що й справді можна мене злякатися. Я навіть сам себе починаю боятись! Ой!

У голові в Привиденяти ще й досі гуло. Воно почувалося зовсім розбитим, виснаженим.

«Хотів би я знати, чому почорнів,— питав малий сам у себе,— А отой страшний удар у голову! Тільки згадаю про нього, в голові одразу наморочиться... Це, мабуть, сонячне світло так ударило. Воно, мабуть, і зробило мене чорним... Якби я був знав про це раніше! Тоді я любенько лежав би в своїй скрині і носа не потикав надвір...

Привиденя зневажливо поглянуло на своє відображення.

«Страшно й подумати, що я весь вік проживу отакою чорною потворою! Може, є на це якась рада, якийсь спосіб, щоб знову стати білим? Може, може...»

Поки Привиденя сиділо навпочіпки і снувало свої думки, управитель побіг до свого кабінету і викликав телефоном пожежників. Незабаром до замкової брами, несамовито ревучи, під’їхала пожежна машина, де сиділи начальник і семеро членів пожежної команди.

Начальник пожежників звелів управителеві замку і панові вчителю Тальмайєру розповісти про все, що сталося, потім на хвилину замислився і, приклавши два пальці до свого золотого начальницького шолома, сказав:

— Зрозуміло, панове! Хтось із моїх людей спуститься в колодязь і врятує потерпілого.

Він повернувся до пожежників і спитав:

— Хто хоче добровільно?

Кожен із семи пожежників приклав праву руку до шолома й вигукнув:

— Я, пане начальнику!

Та начальник вибрав найменшого, наймі-зернішого серед своїх людей. До пожежного пояса йому причепили довгого каната, а начальник власноручно повісив йому на шию ліхтар і сказав:

— Постарайтеся, голубе!

Пожежник обережно й повільно спускався мотузяною драбиною в колодязь, а товариші тримали його за довгий канат, прив’язаний йому до пояса.

Привиденя бачило, як пожежник з ліхтарем спускається в колодязь. На душі в малого стало кепсько, адже воно могло прикинути, за який час пожежник порівняється з ним і помітить його.

«Що тоді буде?» — міркувало Привиденя.

Воно почало озиратись довкола.

Якраз проти виступу, де Привиденя сиділо, воно побачило у стіні колодязя низенькі залізні двері. На них висів величезний старий замок.

Куди ці двері ведуть?

Привиденя хутенько махнуло в’язкою ключів. Залізні двері відчинилися, а за ними стало видно вузький підземний хід.

«Он як, потайний хід!» — подумало Привиденя,

Воно гулькнуло туди, і двері за ним зачинилися, наче так і було.

— От і добре! — зраділо Привиденя.— Чудово! Нехай вони там, нагорі, шукають з ліхтарями, скільки хочуть. Тут мені безпечно. Тут я пробуду, аж поки виб’є північ. А тоді повернуся через колодязь до себе на горище, та й по всьому.

КУДИ ВЕДЕ ПОТАЙНИЙ ХІД?

Досі Привиденя вважало, що справді добре виспатися можна тільки в дубовій скрині. Але тепер воно зрозуміло, що помилялося. Навіть на вогкій кам’яній підлозі спалося солодко — так солодко, що, прокинувшись, Привиденя добряче напружило пам’ять, поки згадало, як сюди потрапило.

Правда, цього разу воно не чуло, як дзвонив опівночі годинник: сюди, в підземелля, не долинав згори жоден звук. І все-таки Привиденя добре знало, що була вже північ. Воно чудово виспалося, як і тоді, коли прокидалось у себе в скрині з дванадцятим ударом годинника.

Бракувало йому тут тільки павутиння й куряви.

«Така прикрість,— думало воно.— І в носі тобі ніщо не полоскоче! Коли я, прокинувшись, не чхну, мені наче чогось бракує».

Привиденя хотіло було повернутися до замку через колодязь, як надумало вчора. Але, коли воно вже підійшло до залізних дверей, йому сяйнула інша думка:

«А що, коли вийти на другий край потайного ходу? Я б довідався, куди він веде».

Привиденя було у захваті від свого нового задуму, Затиснувши під пахвою в'язку ключів, воно рушило потайним ходом, Просуватися йому було не *шжко, адже в темряві воно бачИ' ло, як кішка. Дедалі глибше вів його підземний хід, поки привів до розгалуження на два рукави,

Привиденя на мить розгубилося.

«Куди ж мені піти: праворуч чи ліворуч? — замислилося воно. — Важко сказати! Погадаю краще на ключах: праворуч... ліворуч... праворуч... ліворуч... праворуч... ліворуч...»

Вийшло — праворуч. От і чудово! Не вагаючись більше, полинуло Привиденя праворуч. Тут було вогко. Вогко й холодно. Часом дорогу перебігали пацюки. А може, то були й миші? Блискавично виринали вони з темряви і так само блискавично щезали. Не встиг би навіть спитати їх, куди веде потайний хід.

«Десь же він та має скінчитися!» — думало Привиденя.

Невдовзі воно опинилося біля нового розгалуження. Цього разу Привиденя не ворожило, а просто звернуло ліворуч. Але хід розгалужувався дедалі частіше. Привиденя здогадалось, що потрапило в густе плетиво підземних ходів. Ними порито грунт під усім замком і його околицями.

«Скільки праці коштували людям ці ходи! — думало Привиденя.— Не заздрю тим, хто довбав скелі. Каторжна робота!»

Де-не-де ходи пообвалювалися, і Привиденяті доводилося знаходити дорогу поміж цілими гОрами ріні й щебеню. Одного разу йому трапилися грубі залізні грати: вмуровані у кам’яні стінки, вони перекривали хід. Привиденя їх не відчинило. Та дарма. Адже привиди, коли їм треба, стають тонісінькі. А Привиденяті пролізти між гратами було заіграшки.

Та через кілька метрів виявилось, що підземний хід кінчається. Він упирався в стіну, і лише вгорі виднів залізний люк.

«Цікаво, куди він веде?» — міркувало Привиденя.

Недовго думаючи, воно махнуло своєю в’язкою з тринадцяти ключів.

Дверцята люка відчинилися нагору, стукнувшись об асфальт. Сяйнуло світло — яскраве денне світло!

— Отакої! — здивувалося Привиденя,— Хіба тепер не ніч?

Воно виткнуло голову з люка і подивилось навкруги.

Перше, що воно побачило перед самісіньким своїм носом, були начищені, блискучі чорні чоботи. З чобіт виростав чолов’яга в блакитному френчі з блискучими мідними гудзиками і в довгих білих рукавичках. Кашкет на ньому також був білий.

Привиденя й гадки не мало, що чоловік у білому кашкеті — регулювальник, а регулювальник не міг знати, що та чорна постать з білими очима, яка зненацька висунула з-під землі голову на перехресті, де був найжвавіший у,місті транспортний рух, — Привиденя. Він подумав, що то робітник, який чистить каналізацію.

— Ви що, збожеволіли? — закричав він, узявшись руками в боки.— Не вигадали розумнішого, ніж відчиняти отут люк і зупиняти транспорт? Зробіть ласку, щезніть у своїй трубі, тільки миттю!

Водії машин не могли збагнути, чому регулювальник примушує їх чекати. Дехто не витримав і почав сигналити. Але Привиденя, сердите, що регулювальник на нього нагримав, не квапилося.

Воно раптом почало надиматися, поки голова його стала завбільшки, як та бочка. Потім склало дудочкою губи і — дмухнуло. Повітря вирвалося з нього зі свистом, наче з надувної кульки.

— Фююю-ть, фююю-ть, — і вже білий кашкет злетів у регулювальника з голови.

Бідолаха мало не зомлів. Він витріщив очі й стояв, побілівши, як крейда.

— От бачиш! — захихотіло Привиденя.

І, задоволене, спустилося в підземний хід Гуп — і дверцята люка впали, прикривши малого.

Минула добра хвилина, поки регулювальник оговтався після переляку, і ще добрих п’ять хвилин, поки він спромігся підняти руку й пропустити машини, що стояли на перехресті й сигналили.

ЧОРНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ В ОЙЛЕНБЕРЗІ

З часу пригоди на перехресті в Ойленберзі цілий тиждень щодня, між дванадцятою й першою годинами, зчинявся переполох. Саме

о цій порі з-під землі в найрізноманітніших місцях виринала чорна примара і страхала мешканців містечка.

У вівторок вона вигулькнула поміж лотками на Зеленому базарі, і дебелі торгувальниці зарепетували, затрусилися зі страху і, забувши про все на світі, кинулися врозтіч.

У середу чорна проява завітала до ресторану «Золотий лев» і нагнала на гостей, хазяїна й офіціантів смертельного жаху.

У четвер чорну мару зі страшними білими очима несподівано побачили на газовому заводі; у п’ятницю вона зчинила неймовірний переляк серед шестикласниць жіночої народної школи, що саме робили гімнастичні вправи на шкільному подвір’ї.

Одне слово, не було й дня на тижні, щоб десь та не виринула таємнича чорна постать.

В «Ойленберзьких вістях» з’являлися щораз довші й грізніші статті, які з усією суворістю

запитували, доки міські правителі сидітимуть склавши руки й потуратимуть підступному незнайомцеві.

Бургомістр скликав спеціальне засідання міської ради. Начальник поліції разом із своїми підлеглими день і ніч обмірковували (але, на жаль, марно), як найкраще спіймати «чорного незнайомця». Пояснити оті щоденні події не міг ніхто в містечку — навіть сам кримінальний вахмістр Гольцінгер, який уславився тим, що розгадував найдивовижніші таємниці.

А насправді все було дуже просто.

Привиденя тепер прокидалось не опівночі, а завжди тільки опівдні. У плетивах підземних ходів воно заблудилось і не могло знайти дороги до замкового колодязя. Тому й вигулькувало в місті з усіх люків, які вели з підземелля, сподіваючись, що колись та пощастить потрапити до замку.

«А втім, що ж мені станеться, як я трохи й погуляю отак-от по місту? — думало воно.— Шкода тільки, що люди від мене всі тікають. Мабуть, того, що я чорний. Білий я був набагато симпатичніший. Та що ж я зроблю?»

Інколи Привиденяті було тужно за горищем і дубовою скринею.

Часом воно сумувало, коли думало, що, може, відтепер завжди прокидатиметься тільки вдень, а не опівночі.

«А як гарно бувало на замку, коли світив повний місяць»,— згадувало воно, зітхаючи.

Потім Привиденя питало себе — уже вкотре! — що ж це, до лиха, з ним сталося?

«Хіба не буває так, що нічний привид не знати чого обернеться на денного? Якщо буває і я оце теж став денним, то з чого б воно? Без причини таке не станеться. Причина має бути... Боюсь тільки, що про неї я ніколи не довідаюсь.

А як хтось мені її й відкриє, то для мене це вже нічого не важитиме. Мені тепер треба дбати, щоб якось давати собі раду вдень, та й годі!»

ПРИВИДЕНЯ ПІДМАЛЬОВУЄ ПОРТРЕТ

У неділю опівдні, блукаючи в підземному лабіринті, Привиденя несподівано знайшло ще один вихід. Його, як і решту виходів, перекривали грати, міцно вмуровані у кам’яні стіни. Та тут через кілька кроків за першими гратами йшли другі, а за другими — треті. А ще далі — сталеві двері з французьким замком.

«Що це воно за знак?» — подумало Приви-деня.

Відімкнути французький замок було за-іграшку. Помах в’язкою ключів — і вільний шлях. Через підвал з вугіллям він вів просто до ратуші містечка Ойленберга.

Привиденя дуже здивувалось, коли вибігло нагору сходами підвалу й опинилося в ратуші — з усіма її коридорами й залами, з гарними старовинними кам’яними сходами й барвистими вітражами на сходовій клітці, які висвічували проти яскравого сонця.

Цілий тиждень в Ойленберзькій ратуші панувало пожвавлення. Чиновники поквапливо снували від дверей до дверей, дрібніші службовці переносили стоси паперів, у коридорах очікували люди — кожне зі своєю справою. Та сьогодні, в неділю, тут не було й душі живої. Привиденя могло вільно оглянути всю ратушу.

Незабаром йому впало в око, що в кожній кімнаті на стіні наклеєно ту саму картину. На ній яскравими фарбами був намальований шведський генерал Торстен Торстенсон! Велично й набундючено сидів він на своєму сіро-

му в яблуках коні, затиснувши в правій руці булаву. Його зелений похідний плащ надимав вітер, червоне пір’я на капелюсі палало, мовби змагаючись із рудою клинцюватою генеральською бородою.

Під зображенням генерала щось було надруковано великими літерами, але Привиденя не могло їх прочитати. Адже воно ніколи не вчилось читати, тому й не здогадувалось, що на стінах висять не картини, а просто афіші, які повідомляли:

27 липня, в неділю, велика святкова історична вистава з нагоди 325-річчя облоги Ойленберга шведами.

Зброя і костюми з часів тридцятилітньої війни.

576 учасників, 28 коней, 2 гармати.

Музичний супровід міської капели.

Початок рівно об 11.30 на площі перед ратушею. Запрошуємо всіх на виставу! Організатори свята.

«І чого вони так носяться з тим Торстен-соном, порозклеювали його скрізь? — думало Привиденя.— Якби в одному чи в двох місцях — нехай. А тож у кожній кімнаті, у кожному коридорі і в кожній ніші над сходами! Це вже занадто!»

В одній з кімнат міської скарбниці на письмовому столі Привиденя побачило недогризок чорного олівця. Відтоді воно вже знало, що робити.

Привиденя взяло той недогризок, підійшло до афіші з Торстенсоном, наклеєної тут-таки в кабінеті, й намалювало генера/юві чорну густу бороду. Потім перебігло до суміжної кімнати. Там домалювало' генералові носа завбільшки з огірок, на якому блищала бородавка.

«Буде хоч не так одноманітно!» — захихотіло воно.

Привиденя кидалося від афіші до афіші, закінчить біля одної — й одразу до другої. Там кількома вправними штрихами домалює Тор-стенсонові ослячі вуха, там чорну пов’язку на око, як у морського розбійника.

Робота страшенно тішила малого.

Воно домальовувало й домальовувало! Баранячі роги, велетенські витрішкуваті очі, гострий живіт, оленячі роги, люльку з хмарою диму, довгі розкуйовджені патли, обручку на носі і багато чого іншого. Не дивно, що за роботою воно забуло про час.

І раптом, коли Привиденя було саме в кабінеті пана бургомістра, годинник на ратуші вибив першу дня. Привиденяті давно пора було підшукати собі якийсь закуточок, де б йому не заважали переспати двадцять три години.

«До потайного ходу я не встигну, це напевно,— думало воно,— дуже далеко. У мене ось-ось знову запаморочиться в голові...»

У кутку обшитого дерев’яними панелями кабінету стояла старовинна, мистецьки оздоблена кована скриня. Колись у ній зберігалися ділові листи й рахунки. Але тепер скриня була порожня і стояла просто як окраса зали.

«Ось мій порятунок!» — подумало Привиденя і, зібравши рештки сил, скочило в скриню. Віко над ним опустилося, і воно вмить заснуло.

ОБЕРЕЖНО, ПАНЕ БУРГОМІСТРЕ!

Коли наступного дня о першій годині Привиденя прокинулося, то почуло, що в кабінеті пана бургомістра кілька чоловік збуджено розмовляють між собою. Воно легесенько одхилило віко й визирнуло зі скрині.

У кабінеті пана бургомістра було троє: сам пан бургомістр сидів за письмовим столом у червоному шкіряному кріслі і курив сигару; навпроти нього височів з кашкетом під пахвою ойленберзький начальник поліції, а біля вікна, зіпершись спиною на підвіконня й схрестивши на грудях руки, стояв пан кримінальний вахмістр Гольцінгер.

Пан бургомістр мав дуже кепський настрій — це видно було відразу.

— Кажу вам знову! — вигукнув він і гримнув кулаком об стіл.— Це нечуване зухвальство: отак підло споганити всі як є афіші в ратуші! Я вимагаю, знайдіть цього малюваку! І якнайскоріше! Ми ганьбимо добре ім’я нашого міста. А не впораєтесь, любий мій,— звернувся він до начальника поліції,— то це свідчитиме тільки про одне: ви обрали собі не той фах.

Начальник поліції спаленів:

— Будьте певні, пане бургомістре, міська поліція зробить усе, щоб схопити злочинця. Я переконаний: це лише питання часу. Адже досі ми розплутували всі подібні справи, за винятком кількох зовсім незначних.

Бургомістр ще дужче закадив сигарою.

— Знаю я ті ваші винятки,— пробурчав він.— Згадати тільки, що той чорний незнайомець ще й досі тиняється по місту! І саме тепер, за тиждень до відзначення 325-річчя! Невже ви не розумієте, що це увесь Ойленберг осоромить. То навіщо ж нам тоді поліція?

Начальник поліції кусав губи. Що він мав відповідати бургомістрові? Але той уже повернувся до пана кримінального вахмістра Голь-цінгера.

— А ви, любий Гольцінгере? Теж не вигадаєте нічого кращого, як розводити теревені!

Пан Гольцінгер зняв з носа свої чорні окуляри в роговій оправі і ретельно протер їх.

— Боюся, що все куди складніше, ніж здається,— почав він.— Мене б аж ніяк не здивувало, якби між чорним незнайомцем і оцим отут,— він показав на зіпсовані афіші, які горою здіймалися на письмовому столі в бургомістра,— мене б аж ніяк не здивувало, якби між одним і другим був якийсь зв’язок.

Бургомістр спантеличено відклав сигару.

— Як вам таке спало на думку?

— Це важко пояснити. Я просто відчуваю.

Бургомістр почухався за вухом.

— І хто ж тоді чорний незнайомець? Відчуваєте ви це?

Пан Гольцінгер пильно подивився на свої окуляри проти світла, потім знов надів їх і аж тоді відповів, знизавши плечима:

— Відчуваю, що ми маємо справу з нечистою силою.

— Авжеж, авжеж! — глузливо вигукнув бургомістр.— Вам лишилося тільки додати, що все це роблять привиди.

— А коли це й справді так? — спитав пан Гольцінгер.

Але бургомістр тільки головою похитав.

— Безглуздя, Гольцінгере! Чистісіньке безглуздя! Такі байки розказуйте малим дітям, а не мені! Я не вірю в привиди!!!

Досі Привиденя слухало розмову спокійно. Але тепер йому урвався терпець. То ойлен-берзький бургомістр не вірить у привиди? Ну, постривай же!

— Гу... гу-у-у-у-у... гу-у-у-у-у! — загуло Привиденя в порожній скрині, що вона аж застугоніла.

Бургомістр, начальник поліції і пан кримінальний вахмістр здригнулися з переляку.

— Гу-гу-у-у-у-у! — знову завело Привиденя.

Потім віко скрині піднялося — і Привиденя поволеньки, крекчучи, стогнучи й брязкаючи ключами, почало зводитися на ноги.

А само пильно дивилося своїми білими очима в обличчя панові бургомістрові.

— Гу-гу-у-у-у-у! — загуло воно знову, голосно й жалібно: — Гу-гу-гу-гу-у-у-у-у!

Холодний жах охопив бургомістра. Він випустив сигару з рота й через силу хапнув повітря.

Начальникові поліції і панові кримінальному вахмістру Гольцінгерові волосся на голові стало сторч.

Вони застигли, неспроможні ворухнутися, й дивились, як Привиденя вилізло з скрині і, брязкаючи ключами, вийшло з кімнати.

ПЕРЕПОЛОХ У РАТУШІ

Перший оговтався пан Гольцінгер. Через кілька хвилин після того, як Привиденя зникло з бургомістрового кабінету, вахмістр рвонув двері і кинувся в коридор. Чорна постать з в’язкою ключів саме завертала за ріг.

— Стій! — вигукнув Гольцінгер.— Ані руш! Ви арештовані!

Та Привиденя не мало аж ніякого бажання попастися під арешт. Воно чкурнуло геть і захихотіло. Тоді пан Гольцінгер зарепетував так, що аж луна пішла всіма коридорами і вестибюлем.

— Пильнуйте! Всі пильнуйте! В ратуші чорний незнайомець! Не даймо йому вислизнути! Затримати його, затримати! Держіть чорного незнайомця! Держіть його! Держіть!

Під час обідньої перерви чимало службовців пішли додому. А ті, що лишилися в ратуші, враз повибігали з своїх кімнат.

Кожен мав твердий намір спіймати чорного незнайомця.

— Пане Мюллер, ви чули? Тепер навіть у ратуші нікому не буде спокою!

— Пані Краузе, подайте мерщій ножиці! Може бути, що він має зброю...

— Мені здається, треба повідомити поліцію!

— Добра думка, пані Шнайдер! Та от як туди дзвонити? Двадцять-нуль-один чи один-нуль-двадцять?.. Алло! Це поліція? Говорить Леман, радник будівельного управління. Негайно приїздіть із своїми людьми до ратуші! Чорний незнайомець, розумієте? Авжеж, він несподівано з’явився тут. Приїздіть, будь ласка, якнайшвидше! Ви мене зрозуміли? Якнайшвидше!

Під керівництвом пана кримінального вахмістра Гольцінгера було обстежено всю Ой-ленберзьку ратушу: кожну кімнату й кожну шафу, кожен закуток під сходами і кожну нішу. Не забули навіть комірчини, умивальників і туалетів. Але чорного незнайомця так і не знайшли, не було його й на горищі, ані в підвалі.

Навіть Аякс, поліційний собака, не взяв сліду.

— Якась загадка,— сказав пан Гольцін-гер. — За всю мою службу такого ще не траплялося, а це як-не-як дев’ятнадцять років.

Де ж ділося Привиденя?

Десь же воно та заховалося, бо навіть маленькі привиди не можуть просто розтанути в повітрі.

Так, не можуть, зате вони можуть багато чого іншого.

Спочатку Привиденя хотіло шаснути назад до підземного ходу, але йому заступили дорогу наполохані Гольцінгером службовці — і воно майнуло на горище, а звідти у вежу. Коли туди наспіли переслідувачі (було чути, як стугонять під ними сходи), воно, не довго думаючи, шаснуло в годинникову вежу.

«Ніхто не подумає, що я в годиннику,— міркувало воно,— тож і не шукатиме тут».

До цього справді ніхто не додумався, навіть пан кримінальний вахмістр Гольцінгер. І все ж Привиденяті було в годиннику незатишно: безнастанне цокання й рипіння коліщаток не давало йому заснути.

— Нічним привидам таки живеться краще,— бурмотіло воно стиха.— Чого б я не дав, щоб тільки знов стати нічним!

А тим часом Привиденяті треба було тільки провести р|укою по циферблату, і воно б зарадило лихові. Та воно й гадки не мало про те, що є якийсь зв’язок між його лихом і годинником. Звідки ж було йому знати? Угу Шугу ніколи не казав йому про це.

«Дуже вже тут незатишно й гамірно»,— думало Привиденя.

Воно затулило долонями вуха й невдовзі, як звичайно, поринуло у глибокий сон.

СПОКІЙНИЙ КУТОЧОК

Наступного полудня Привиденя прокинулося дуже роздратоване, адже над самісіньким його вухом бемкав годинник. Якби малого дванадцять разів ударили по голові ковальським молотом, то й тоді б, мабуть, було йому не гірше.

«Мерщій у підвал! — подумало Привиденя.— А потім геть із ратуші,— тудою ж, кудою я пріїйшов два дні тому».

Та це було не так просто, як гадало собі Привиденя. Кожного разу, коли йому здавалося, що на сходах нарешті вже нікого немає і воно може непомітно майнути в підвал, там неодмінно хтось та був, хоч би та ж таки прибиральниця, що в обідню перерву замітала сходи і витирала поруччя.

«Бачу вже,— думало Привиденя,— що тут я не спущуся вниз без галасу. Та, мушу признатися, мені це починає набридати. Ми, нічні привиди, не звичні до такої метушні. Найкраще перечекати нишком тут, угорі, до неділі. Тоді мені не стануть на заваді ні бургомістр, ні прибиральниця, ні хто з чиновників, ні поліцейський. У неділю вони сидітимуть собі вдома в затишних кімнатах і ласуватимуть печенею, а ратуша вся буде моя. Авжеж, це найрозумніше, я так і зроблю. Тільки в годинник не залазитиму (цур їм, тим дзвонам!), а знайду собі куточок на горищі».

Наступні дні й ночі Привиденя провело на горищі Ойленберзької ратуші. Там йому навіть подобалося. І пилюка, й павутиння. Щоправда, павутиння не дуже густе і не снується з піддашшя аж донизу, як на горищі замку, а проте Привиденя почувалося тут, як удома.

Передовсім, тут було спокійно. Після недавніх пригод малий був просто щасливий, що ніхто його не турбував. Ніхто не лякався його, і ніхто за ним не гнався, не хотів спіймати.

До того ж тут не доводилося нудьгувати.

Прокидаючись, Привиденя поспішало до слухового віконечка й виглядало надвір. То роздивлялося Зелений базар, де сиділи городниці з повними кошиками городини, кличучи

до моркви, редиски, селери, часнику й салати, то з іншого кутка горища дивилося на площу перед ратушею, де плюскотів водограй і стояв поліцейський у білому кашкеті, через кожні дві-три хвилини витягаючи руку в інший бік: тоді площею туди й сюди їхали машини: вантажні, фургони, легкові автомобілі чи й кілька велосипедистів або хлопчаки на мотоциклах; одного разу проїхала навіть пожежна машина і разів три-чотири — жовтий поштовий фургон.

«Весело там унизу! — думало собі Привиденя.— Напевно, отой у білому кашкеті — чарівник. Тільки витягне руку — так і рушили туди й сюди карети, та ще такі чудернацькі: з бляхи й скла і їдуть зовсім без коней. Хіба карети без коней їздять? Розповісти про це Угу Шугу — скаже, теревені правлю».

Ох, Угу Шугу!

Як давно Привиденя про нього не згадувало! Аж ось коли Угу Шугу знову спав йому на думку.

«Ой лишенько, Угу Шугу! Я ж про тебе мало не забув. Чи побачимось ми ще коли? А як же, бувало, ми з тобою, сидячи в гіллі, розповідали всячину при місяці! Тяжко стає на серці, як згадаю... Здається, знову оживає в мені туга за домівкою. Туга за тим, що бувало колись, тоді, як я був ще нічним привидом...»

ШВЕДИ ПРИЙШЛИ!

Наступної неділі в Ойленберзі панувало незвичайне пожвавлення. Всі будинки були прикрашені зеленими гірляндами і прапорами. На брамі перед ратушею міський садівник почепив великий вінок із соснового гілля, прикрасивши ним червоний щит із золотим «325».

Такі щити, тільки менші, з золотим «325» на червоному тлі висіли на дверях більшості будинків і у вітринах крамниць. Тож кожний бачив, що сьогодні в Ойленберзі святкують якесь 325-річчя.

Уже зранку прибули перші гості — з інших міст. Потім, аж до полудня, з’являлися все нові й нові глядачі. Барвисті юрмища плавом пливли на площу. Поприїжджали машинами, поїздами і автобусами. Гурт сільської молоді з Верхнього і Нижнього Гайзельфінга приїхав на возі, прикрашеному квітами і кольоровими стрічками, воза тягнув трактор. Кожному хотілось подивитися святкову історичну виставу, всі поспішали до площі перед ратушею.

Свято почалося маршем шведської армії від Зеленого базару. Попереду колони йшли, розмахуючи прапорами, троє солдатів. За ними виступала чоловіча хорова капела «Гармонія-1890», озброєна списами та старовинними рушницями,— вона була за піхоту. Дев’ятнадцять дужих шведських кіннотників виставив ойлен-берзький «Клуб верхової їзди». Подбали й про похідну музику — в шароварах і яскравих куртках крокували музиканти міського оркестру. Вони навпереміну грали то фінський марш, то фанфарну мелодію, що її з нагоди ювілею генерала Торстена Торстенсона написав сам капельмейстер.

За решту війська були члени всіляких товариств — гімнастів і різників, прикажчиків і дрібних садівників, добровільної пожежної команди та клубу курців і гри в кеглі «Нас дев’ятеро».

Було в генерала навіть дві гармати. Кожна запряжена четвериком коней-ваговозів, які, безсумнівно, належали броварні; правили ними візники, які возили пиво. Повбирані вони були

не в свої голубі полотняні куртки, а у військові мундири, і попервах могло здатися, що то були справжні каноніри шведського короля.

Марш тривав двадцять хвилин, і ось солдати вишикувалися перед ратушею.

Тепер настав час з’явитися і йому самому славнозвісному полководцю й боягузові генералу Торстенові Торстенсону!

Люди спиналися навшпиньки, витягали шиї.

І справді, ось він їде!

Впевнено й набундючено сидів генерал на сірому в яблуках коні, лівою рукою взявся в бік, а правою тримав булаву і помахував нею, вітаючи натовп.

Хіба не величний у нього вигляд — зелений плащ, руда клинцювата борода, золоті галуни на капелюсі, прикрашеному пір’ям?

— Казково! Просто казково! — вигукували люди й плескали в долоні.

Коли кореспондент якоїсь нетутешньої газети поцікавився, хто грає Торстенсона, звідусіль залунало:

— Хіба ви не знаєте? Та це ж директор акціонерної броварні Кумпфмюллер!

— Ви здивовані, еге ж? Він міг би й справді бути генералом. Подивіться, як він природно грає. Сам Торстенсон не зумів би отак триматися!

Аж ось пролунали фанфари.

Торстенсон звернув свого коня на середину площі. Він глянув на небо, і натовп принишк. Тоді генерал відкашлявся й заговорив. Дзвінко й урочисто лунав його голос над площею:

Так повелів нам Швеції король —

Це місто й цю фортецю звоювати,

Що непокірно височать там, на горі.

Збігло ще трохи часу, поки він закінчив свою вишукану промову, гідну славетного полководця.

Потім наперед виступив молодший лейтенант (а насправді провізор ратушної аптеки) і від генералового імені зажадав, щоб замок і містечко склали зброю. Але комендант фортеці відхилив цю вимогу, ще й почав глузувати. Коли Торстенсонові так хочеться увійти в місто, то, будь ласка, нехай спробує!

Почувши таке, генерал спаленів із гніву й урочисто поклявся зрівняти з землею замок і містечко. Він махнув булавою обом канонірам і вирік жахливі слова:

Так, воля моя тверда і незламна.

Озвіться ж, гармати!

Гриміть громами!

Шведські каноніри миттю набили гармати і зробили один за одним кілька пострілів, зчинивши неймовірний гуркіт. Глядачі захоплено загаласували. І ніхто не звернув уваги на те, що цієї миті на вежі ратуші розчинилися дверцята і годинник вибив полудень.

Привиденя прокинулося, як завжди, з останнім дванадцятим ударом. Про велику історичну виставу, що почалася перед ратушею, воно нічого не знало. Але, зачувши гуркіт Торегенсо-нових гармат, Привиденя боязко визирнуло із слухового віконця й побачило, що площа перед ратушею кишить солдатами.

— Що сталося? — здивовано вигукнуло воно.— Невже знову шведи? Що їм, у лиха, тут треба?

Спересердя Привиденя побажало шведському війську разом з його гарматами у землю запастися. Та раптом помітило у хмарі порохового диму сірого в яблуках коня, на якому сидів вершник у зеленому плащі.

Ой лишенько — чи це ж не Торстенсон?

І генеральський капелюх, і стоячий комір, і гладке обличчя з рудою клинцюватою бородою... Так, так, це він!

— Отакої, побий його грім! — скрикнуло Привиденя. — То він знову прийшов! Наважився сюди носа поткнути! Та що це він собі думає? Може, гадає, що я з усім цим миритимусь, бо він, бачте, генерал? Ну, то він дуже помиляється, цей генерал, чи то пак — гарматне опудало!

Далі все сталось в одну мить.

Привиденя стрімголов кинулося з слухового вікна на площу перед ратушею і опустилось точнісінько там, де хотіло: за три кроки від Торстенсонового коня.

— Агов, Торстенсоие! — крикнуло воно.— Чи ти часом не збожеволів? Невже забув, як ти мені присягався, забув ту ніч, коли стояв навколішки і, заламуючи руки, благав милосердя? Ану забирайся звідси геть!

Переляканий на смерть Торстенсон — тобто директор броварні Кумпфмюллер, втупився в чорну мару з білими очима. Він не міг збагнути, звідки вона взялася і чого, власне, їй треба.

— То як? Заберешся сам, чи тобі допомогти?

І, перш ніж Кумпфмюллер сказав слово, із горла Привиденяти вихопилось лиховісне виття.

— Гу-гу-у-у-у-у! — пронизливо голосило воно.— Гу-гу-у-у-у-у!

Кінь пана директора схарапудився, став диб-

ки, потім крутнувся на задніх ногах і помчав геть.

З рук у пана Кумпфмюллера випали булава й повід. Ще трохи — і він би й сам гримнувся на землю. На превелику силу він утримався в сідлі, вчепившись за гриву свого коня.

— Гу-гу-у-у-у-у! — не вгавало Привиденя.— Гу-гу-у-у-у-у!

Не дивно, що решта коней теж схарапудилися. Пустилися вчвал і жеребці шведської кінноти, і ті, що були запряжені в гармати. Вони помчали площею до Зеленого базару слідом за генеральським конем, здіймаючи неймовірний гармидер, і вимчали аж за місто.

Розгубилися й шведські піхотинці. Солдати й офіцери покидали зброю й дременули від розгніваної чорної прояви з білими очима.

А глядачі? Жінки верещали. Діти плакали. Знявся страшенний галас. «Тікайте!» — лунало звідусіль. На площі зчинилася колотнеча. Люди кинулися в будинки, в найближчі провулки, усі розгубилися з жаху.

Але Привиденя зовсім не думало лЯкати глядачів, його обходили тільки шведи.

— Гу-гу-у-у-у-у! Поганці! Забирайтеся до лиха з своїми шаблями, списами й рушницями! Г у-гу-у-у-у!

Ох і було ж Привиденяті роботи! То виючи, то форкаїючи, кидалося воно з краю в край площі. Lrope було нещасному шведові, який не встигав миттю щезнути! Привиденя хапало його за комір і так ним тіпало, що аж кістки торохтіли. Вояки тікали чимдуж, поки все шведське військо разом з прапороносцями й музикантами не опинилося в безпеці.

— Перемога!—закричало Привиденя.— Перемога! Торстенсона розбито, шведів вигнано! Ойленберг врятовано! Перемога!

До першої години дня зоставалося ще трохи часу. Привиденя, незважаючи на радість перемоги, падало з ніг від утоми. Адже воно само одно змусило втекти такого видатного полководця з усім його військом!

«Мабуть, на сьогодні з мене досить»,— подумало Привиденя й вирішило піти спати, хоча годинник ще й не вибив першої години.

Випадково воно опинилось поблизу ратушної аптеки. У підвалі її, теж випадково, було відчинене віконце, і Привиденя, недовго думаючи, шаснуло туди. Потім залізло в найнижчу шухляду старенького комода. Там воно з гордістю згадало свою перемогу, промимрило стиха: «Перемога! Перемога!» — і заснуло.

ДОКОРИ СУМЛІННЯ

У понеділок опівдні Привиденя прокинулося кволе й нещасне, ще й голова йому боліла.

«Учора я добре-таки перевтомився,— вертілося малому в голові. — Та, може, мені треба тільки вхопити свіжого повітря, щоб полегшало. Бо тут дуже душно...»

Привиденя вилізло з комода і озирнулося по аптечному підвалу. Потім оглянуло по черзі комору з ліками, пральню, комору з овочами, склади з вугіллям і дровами. Наприкінці воно натрапило ще й на винний льох.

— Ого-го! Скільки пляшок! — здивувалося Привиденя.— Певно, мешканців цього будинку завжди мучить спрага.

Вузьке, загратоване вікно винного льоху виходило в садок. Воно було відчинене. Привиденя хотіло вже було просунути голову між грати й виглянути надвір, як почуло, що під вікном гомонять діти, і мерщій втягло голову назад.

Троє аптекаревих дітей лежали в холодочку під будинком, на килимку, і розмовляли. Привиденя розуміло кожне їхнє слово. Не маючи іншої роботи, воно почало дослухатися.

Один з двох хлопців звався Герберт, йому вже сповнилося одинадцять років. Його дев’ятилітній брат Гюнтер і сестра Ютта були близнюки.

Як завжди, говорив здебільшого Герберт.

— Що, скажете, не втнув штуку чорний незнайомець? — вигукнув він.— Просто краса! Вояки тікали, як зайці. Можна було луснути зо сміху.

Ютта думала інакше.

— І що тут смішного? Хіба тобі не шкода такої гарної святкової вистави?

— Авжеж,— буркнув Гюнтер,— Все було б так добре, якби десь не взявся той тип. Принаймні початок був цікавий.

— І знаєш, що мені сподобалось найбільше? — спитала Ютта,— Те, що все було ніби насправді. Хоч і Торстенсон! Хіба він не схожий, наче викапаний, на того, що на картині в замковому музеї? Навіть про Дойєрляйна всі думали, що то шведський офіцер, а зовсім не переодягнений аптекар.

— Уявляю собі, — замислено мовив Гюнтер,— скільки праці й грошей треба було, щоб пошити чотириста сімдесят шість шведських мундирів! А капелюхи з пір’ям, а зброя? Де їх тільки роздобули? Видно, довелось добре поморочитися, поки вбрали всіх учасників вистави.

Привиденя висіло біля вікна, ухопившись руками за грати, слухало і не вірило власним вухам. Якщо воно добре розуміло дітей у садку (а в цьому воно нітрохи не сумнівалося), то вчора воно прогнало не справжніх шведських солдатів і, звичайно ж, не справжнього Тор-стенсона!

Отуди до лиха! Звісно, це не міг бути справжній Торстенсон! Відтоді, як він обложив замок і містечко, минуло цілих триста двадцять п’ять років! Жодна людина не проживе стільки, навіть генерал.

«Що ж я наробив?! — жахнувся малий,— Ой лишенько! Невже я й справді такий дурний! А ще думав, що я великий герой... Гарний герой, що й казати! Кращого й уявити не можна».

Привиденя так розсердилося, що, якби могло, то надавало б собі ляпасів. Що більше воно про все це думало, то важче ставало йому на душі.

— Мабуть, пора вже вертатись додому на Ойленштайн, — сказало воно собі,— Давно пора. Тут унизу щодня тільки прикрощі та хвилювання, цього мені стане на все життя, ще й з горою. Одначе я спершу ще розкажу дітям, як воно все сталося з тими шведами. А діти перекажуть усе людям. Якщо вже я й винен, що вистава зірвалася, нехай ойленбержці знають, чого я так зробив. Зрештою, йдеться про моє добре ім’я.

Привиденя нечутно випурхнуло в садок і сховалося за найближчим бузковим кущем. Потім тихенько, лагідно погукало аптекаревих дітей:

— Слухайте, діти! Не бійтеся мене! Я маю вам щось сказати, щось дуже важливе. Тільки не тікайте від мене й не кричіть, я не зроблю вам нічого поганого.

Герберт, Гюнтер і Ютта здивовано оглянулися по саду. Вони ніяк не могли збагнути, хто

це до них говорить. Ютта стиха зойкнула, побачивши чорну постать з білими очима, що неквапно випливла з-за бузкового живоплоту й закивала їм.

— Ой, гляньте — чорний незнайомець!

— На жаль, так звуть мене в Ойленберзі,— промовило Привиденя.— Я знаю й те, що, на жаль, усі люди в містечку бояться мене. А я ж усього-на-всього нещасний маленький Привид, і мені страшенно прикро, що я вчора зіпсував святкову виставу. Але зробив я це без лихих намірів,— просто я гадав, що Торстенсрн і шведи — справжні.

Аптекареві діти не знали, що робити: кричати, тікати чи сидіти на місці й слухати.

— То ви... привид? — недовірливо спитав Герберт.

— Авжеж, коли твоя ласка.

— А чому ви чорні? — поцікавився Гюн-тер.— Я завжди думав, що привиди білі...

— Тільки нічні,— зітхнуло Привиденя.

— А ви? — спитала Ютта. — Ви який привид?

— На жаль, чотирнадцять днів тому я став денним привидом. Від сонячного світла я став чорний, але спершу, коли я ще був нічним привидом, я був ніжно-білий, біліший за хмарку снігової пороші... А взагалі я мешкаю на горі, в Ойленштайнському замку.

— Але з якогось часу,— мовив Гюнтер,— ви опинилися внизу — і в містечку стало неспокійно.

— Це чиста випадковість, — відповіло Привиденя.

Воно знічено поглянуло на аптекаревих дітей. Потім розповіло їм усе про себе і докладно пояснило, чому вчора все так вийшло і як йому через те прикро, і кілька разів просило вибачення.

— Ви й не здогадуєтесь,— каявся малий,— як мені прикро і як для мене важливо пояснити ойленбержцям, що я не хотів їм зла. Але як їм це пояснити?

— Напишіть листа бургомістрові! — запропонував Гюнтер.

— Листа? Це неможливо! — зітхнуло Привиденя. І призналося, що ніколи не вчилося читати й писати.

— Пусте! — сказала Ютта.— Напишемо ми!

Вона майнула в будинок і принесла ручку, папір і конверт. Лава у садку стала їй за письмовий стіл, вона уклякнула, відкрутила ковпачок ручки.

— Будь ласка, диктуйте!

Привиденя почало диктувати, а Ютта писала:

Вельмишановний пане бургомістре Ойяенберга!

Те, що відбулося вчора на Вашому великому історичному святі, завдає мені страшенних мук. Спробуйте, будь ласка, зрозуміти, як усе це сталося...

Лист вийшов довгенький. Коли Ютта поставила останню крапку, Привиденя попросило прочитати його. Потім Ютта мусила капнути чорнила йому на великий палець, і воно урочисто «підписало» листа.

Але тут Привиденяті здалося, що воно не про все сказало.

— Чи не могла б ти трохи дописати? — спитав він Ютту.— Бодай два речення...

— Авжеж,— охоче мовила Ютта.

Вона пропустила кілька лінійок після «підпису», як це й годилося, і Привиденя продиктувало:

P. S.

Я був би Вам вдячний, якби Ви надрукували мого листа в «Ойленберзьких новинах». А ще обіцяю Вам, що завтра опівдні я покину Ваше містечко і ніколи сюди не повернуся.

Ютта поклала листа в конверт і написала адресу.

— Ви неодмінно повернетеся в Ойлен-штайн, коли завтра залишите містечко? — спитала вона.

— Звісно.

— А потім,— поцікавився Гюнтер,— потім ви, звичайно, станете знов нічним привидом, еге ж?

Привиденя кинуло на нього сумний погляд.

— Якби ж твої слова справдилися!.. Але, на жаль, я вже не вірю, хцо коли-небудь зможу стати нічним привидом. Мабуть, для мене все скінчено.

Привиденя заплакало. Великі білі сльози капали йому з очей і стукотіли об землю, наче град: тук, тук, тук, тук, тук.

Діти спантеличено перезирнулися.

— Ой-ой! — вигукнув Герберт.— Чого ви плачете?

Гюнтер почухав потилицю і нічого не сказав. Тільки Ютта зрозуміла, в чому річ, і спробувала втішити малого.

— Тільки не вдавайтеся в розпач! — мовила вона. — Подумаймо краще, чим вам можна зарадити.

Привиденя махнуло рукою.

— Ніщо мені не зарадить! — схлипнуло воно. — Треба було мені слухатися Угу Шугу, він застерігав мене.

Зненацька йому сяйнула одна думка. Угу Шугу! Як воно не подумало про нього!

— Треба спитати Угу Шугу! — вигукнуло Привиденя. — Коли хтось і може зарадити моєму горю, то це він... Не скажу, що він надто мудрий, але знає багато такого, чого інші не знають. Якщо ви, любі мої діти, справді хочете мені допомогти, то спитайте Угу Шугу, що мені робити!

— А чому б вам самому не спитати? — поцікавився Гюнтер.

— Нічого не вийде! Я денний привид, а він нічний птах. Але він мій друг. Він мешкає в дуплистому дубі за замком, його легко знайти...

На Ойленштайнській горі діти часом гуляли з своїми батьками. Тож Привиденяті не довелось довго розказувати їм дорогу. Крім того, діти гадали, що їм, певне, пощастить вислизнути вночі з дому непомітно, отож усе має вийти на добре.

— Але як ми пройдемо через замок? — спитав Герберт.— Це єдина дорога до дуба. А замкову браму, звичайно, звечора замикають.

У Гюнтера і Ютти аж обличчя повитягались, але Привиденя одразу знайшло раду:

— Я позичу вам свою в’язку з тринадцяти ключів,— сказало воно і пояснило дітям, що до чого.— З ключами ви дуже легко потрапите в замок і так само легко з нього вийдете.

Отож аптекареві діти пообіцяли Привиденяті піти цієї ночі до дуплистого дуба і спитати поради в Угу Шугу.

Щасливе Привиденя не могло надякуватись їм. Воно простягло Гербертові в’язку з тринадцяти ключів.

— Зробіть же все добре... і не забудьте: для Угу Шугу багато важить, щоб його шанували

і казали йому завжди «ви» і «пане Шугу». Я нагадую вам це тільки для того, щоб ви знали, як з ним поводитись... І ось що! Може, ви сьогодні ще не понесете на пошту листа бургомістрові?

— Як хочете, — сказав Герберт.— Але чому, власне?

— Адже я пообіцяв бургомістрові завтра назавжди зникнути з Ойленберга,— відповіло Привиденя.— Тим часом завтра я, може, звідси ще не піду, як ви, певно, самі розумієте після всього, що я вам казав.

УГУ ШУГУ ДАЄ ПОРАДУ

Вночі, десь між одинадцятою і пів на дванадцяту, аптекареві діти тишком-нишком вибрались із своєї домівки. Все пройшло якнайкраще. Ні батьки, ні провізор Дойєрлян, що саме чергував цієї ночі в аптеці, нічого не помітили.

На той час містечко Ойленберг уже спало глибоким сном. Ніхто не бачив, як діти поспішали бічними вулицями й завулками до верхньої брами. Пройшовши крізь неї, вони дістались на стежку, що вела до замку. Стежка була кам’яниста й крута, діти раз по раз спотикалися об коріння дерев, камінюччя і свої власні ноги.

— А навіщо, скажіть, я брав ліхтарика? — мовив Гюнтер.

Він хотів був увімкнути ліхтарик, але Гер-берт спинив його.

— Облиш, нам не можна себе викривати!

— Гаразд, гаразд,— буркнув Гюнтер. — Я ж нічого.

На майданчику перед брамою вони зупинилися перепочити. Ютта дістала з кишені торбинку з цукерками.

— Чи не підкріпитися нам трішки?

Серце в неї калатало, як, зрештою, і в хлопчаків. Гюнтер, певна річ, звернув усе на круту стежку.

— Почнемо? — спитав по хвилі Герберт.

— Авжеж, — мужньо погодились Гюнтер і Ютта.

Велика мить настала. Герберт махнув в’язкою з тринадцяти ключів — і чари подіяли. Легко й нечутно відчинилася важка замкова брама.

— Заходьте швидше! — звелів Герберт.

Коли вони опинились на подвір’ї замку, брама за ними зачинилася.

— Як у казці! — здивувався Гюнтер.— Тепер для нас не існує перешкод!

І середня, і внутрішня замкові брами слухняно скорилися помахові в’язки. Діти йшли спершу боязко, а далі все впевненіше й сміливіше. Ось над їхніми головами пролетів кажан, ось біля самих ніг шаснуло кілька пацюків. І хоч діти неабияк налякалися, проте не звернули з дороги.

Близько півночі вони стояли вже перед дуплистим дубом.

Угу Шугу, здається, був удома. Гюнтер дістав кишеньковий ліхтарик і освітив гілки. Раптом з високої верхівки дерева долинув хрипкуватий голос, він щось гукнув до дітей мовою Шугу. Гюнтер і Ютта нічого не зрозуміли, зате Герберт усе зрозумів чудово.

— Вимкни ліхтарика,— звелів він, — ти його сліпиш!

Гюнтер і Ютта здивувалися.

— Ти зрозумів його?

— А ви що — ні? — запитав Герберт,— Це, мабуть, через ключі.

Та ось і Гюнтер з Юттою вхопилися за в’язку. Тепер і вони розуміли мову Угу.

— Хто ви? — спитав Угу Шугу.— І звідки прийшли?

— Ми всі — аптекареві діти з Ойленбер-га,— повідомив Герберт,— Один ваш давній знайомий послав нас сюди і звелів низенько кланятися.

— Давній знайомий? — пирхнув Угу Шугу.— А я й не знав, що в мене є давні знайомі в Ойленберзі.

— Маленький Привид,— пояснив Гюнтер, а Ютта додала:

— Він дуже, дуже нещасний, розумієте, і просить у вас поради.

Тепер Угу слухав, наставивши вуха.

— Чому ж ви відразу не сказали? Чекайте-но, я спущуся до вас, і тоді ми все спокійно обміркуємо...

Ш-ш-ш-ш-ш! — Угу Шугу шугнув з верховіття вниз і присів на найнижчій гілці дуба.

— Розповідайте! Будь ласка, розповідайте!

Герберт, Гюнтер і Ютта розповіли йому все,

що мали розповісти.

Угу Шугу вислухав їх мовчки. Потім настовбурчив пір’я і стрепенувся.

— Дуже сумно, що так сталось, надзвичайно сумно,— сказав він.— То он чого останнім часом малий не відвідував мене! Ви питаєте, чому він раптом обернувся на денного привида! На це я можу сказати тільки одне: справа в годиннику!

— В якому годиннику? — спитали водночас Гюнтер і Ютта.

— Звісно, в тому, що на ратуші.

І Угу коротко пояснив дітям, яка залежність між годинником на ратуші і Привиденям. Потім спроквола, розсудливо додав:

— Спробуйте довідатися, чи днів чотирнадцять Тому ніхто не зупиняв або не переставляв стрілок ратушного годинника. Якщо таке було, то потурбуйтеся, будь ласка, поставити годинник правильно. Оце все, що я можу вам сказати. Бувайте здорові, товариство, і передайте від мене вітання маленькому Привидові, якому я бажаю всього найкращого.

Сказавши це, він розпростав крила, кивнув головою аптекаревим дітям і зник у темряві.

Тільки-но ратушний годинник наступного полудня вибив дванадцяту, як Привиденя стрімголов кинулося крізь підвальне вікно в аптекарів садок, де на нього вже чекали Герберт з братом і сестрою.

— То як? — збуджено вигукнуло воно.— Вдалося вам що-небудь чи ні?

— Не хвилюйтеся, — сказав Герберт,— усе пішло як по писаному.

А Ютта, сяючи, докинула:

— Гадаю, ви будете задоволені. Здається, ми вам допоможемо.

— Та невже?! — Привиденя аж застрибало з радості.— Розповідайте ж! — благало воно нетерпляче.— Розповідайте, будь ласка!

Але Герберт мовив:

— Ходімо краще в альтанку, там нам ніхто не заважатиме. І я ж хочу вам віддати ваші ключі. Спасибі вам за них!

— Будь ласка, будь ласка, добре, що вони вам згодилися!

В альтанці було тісно, але затишно. Усі четверо, наче змовники, скупчилися навколо круглого столика.

— Ну ж бо, розказуйте! Я хочу нарешті знати, як мені бути.

Герберт, його брат і сестра переказали розмову з Угу Шугу.

Тому здається, що лихо, яке спіткало Привиденя, у якийсь загадковий спосіб пов’язане з годинником на ратуші.

— Спершу ми не знали, що ж нам з цього,— вів далі Гюнтер.— Але потім сказали собі: та про годинник можна розпитати годинникаря Ціферля! Ми відразу пішли до нього, і, як ви гадаєте, що з’ясувалося?

— А що? — спитало Привиденя.

— Пан Ціферль розповів нам,— сказала Ютта, — що шістнадцять днів тому він за дорученням бургомістра оглядав ратушний годинник. О сьомій ранку зупинив годинниковий механізм і рівно півдоби щось там робив, аж до сьомої вечора.

— А потім, тобто через півдоби,— поважно казав Герберт далі, — пан Ціферль знов пустив годинника, і стрілки пішли, власне, з того місця, де вони вранці зупинилися. На циферблаті, зрештою, нічого не зміниться, чи то буде сьома година ранку, чи сьома вечора.

— Але в тім-то й річ — тільки на циферблаті,— втрутився Гюнтер.— Насправді ж ратушний годинник почав на півдоби відставати: коли настає північ* він вибиває полудень, а надходить полудень — він вибиває північ! У всьому містечку ніхто цього не помітив, адже це нікому не зашкодило, от тільки...

— ...мені! — вигукнуло Привиденя, аж тепер збагнувши, що до чого.— Саме тому, що годинник відстає, я останнім часом прокидаюся опівдні, а не опівночі.

Діти закивали головами. Вони не мали сумніву, що причина саме в цьому.

— Отже, ви справді гадаєте, що можете мені допомогти?

— Авжеж,— підтвердив Герберт.

— Саме тому,— пояснив Гюнтер,— сьогодні о сьомій вечора ми з паном Ціферлем піднімемося на ратушну вежу...

— Стрілки годинника,— додала Ютта, — простісінько треба перевести на півдоби вперед, і він ітиме, як раніше.

— Оце й усе? — здивувалося Привиденя.

— Так, оце й усе,— відповіли аптекареві діти. І якщо вже це не допоможе, то вони на-

віть не знають, що тут взагалі може допомогти.

— Допоможе! — переконано сказала Ютта.

І Гюнтер запевнив:

— Звичайно!

— Ох, діти! — зітхнуло Привиденя, звівши вгору свої білі очі.— Якщо ваші слова справдяться, то кращого й вигадати годі!

Потім воно замріяно розповіло дітям, з якою радістю знов стане нічним привидом, блукатиме собі по замку, — мовляв, більшого щастя воно просто не уявляє.

Захопившись, Привиденя мало не проговорило аж до першої.

Та раптом воно згадало про свій лист до бургомістра.

— Листа ви можете віднести на пошту сьогодні увечері,— сказало воно.— Пощастить нам із годинником чи ні — завтра о цій порі мене вже не буде в містечку, це напевно.

Привиденя вже хотіло було попрощатися й знову майнути до підвалу.

Але Ютта заперечила. Вона наполягала, щоб Привиденя цього разу спало не в підвалі, а в альтанці.

В скрині, що була за лаву, дівчинка зробила Привиденяті з ляльчиних подушок м’якеньку постіль.

— Спіть собі на здоров’я, і нехай вам щастить, коли прокинетесь, — побажала вона йому перед тим, як ударило першу, й віко скрині опустилося над ним.

НЕ ГАЙСЯ, МАЛЕНЬКИЙ ПРИВИДЕ!

О сьомій вечора, віднісши на пошту адресованого бургомістрові листа, аптекареві діти разом із годинникарем Ціферлем піднялися на ратушну вежу, і пан Ціферль гайковим ключем перевів стрілки годинника на півдоби вперед.

— Ну, от і все, — мовив він, закінчивши роботу. — Сподіваюся, це йому допоможе.

Аптекарева дружина не могла збагнути, чому сьогодні діти зразу після вечері пішли спати.

Але ця ніч для Герберта і його брата й сестри мала бути аж надто короткою. Вони навели будильники на одинадцяту годину п’ятдесят хвилин і, зморені, поснули.

— Хотіла б я знати, що це з нашими дітьми,— стурбовано мовила до аптекаря його дружина.— Чи не похворіли? Відколи живуть, вони досі лише двічі лягали спати з власного бажання. Та й то лише тому, що були хворі: першого разу — на свинку, а другого — на скарлатину. Сподіваюся, тепер у них не кір і не вітряна віспа.

Герберт з Гюнтером спали так міцно, що не почули, як продзеленчав будильник. На щастя, прокинулась Ютта й насилу розбудила братів.

— Гюнтере, Герберте, швидше, вставайте, вже пора! Ось-ось виб’є дванадцяту!

З вікна дітям було видно альтанку. Надворі стояла темрява. Місяць сховався за важкими хмарами.

На щастя, поблизу, біля паркану, висів старий вуличний ліхтар і кидав на альтанку тьмяне світло.

— Вже ж ми недарма чекаємо,— невпевнено промовив Гюнтер.

— Звичайно, що недарма, — так само невпевнено сказав Герберт.

Тільки Ютта твердо вірила, що все скінчиться добре.

Вона була спокійна і впевнена, аж поки задзвонив годинник на ратуші. Серце в дівчинки закалатало. Затамувавши подих, вона лічила удари.

Перші чотири дзвінкіші, решта вісім — приглушені...

Північ! Боячись поворухнутись, діти пильно дивилися на альтанку.

Аж ось двері альтанки прочинилися, і зсередини виринула якась постать. Дрібненька й чорна, вона мала білі очі, що світилися в непроглядній темряві, наче два місяці завбільшки з п’ятаки.

— Це він! — вигукнула Ютта, захлинаючись від радості.— Це він!

Привиденя прилетіло до них під вікно. У лівій руці воно тримало в’язку ключів, а правою махало дітям.

— Спасибі вам, любі діти, велике спасибі! Ви навіть не уявляєте, який я щасливий! І це ж ви мені допомогли. Коли б я мав скарб, то подарував би його вам. Але все, чим я можу вам віддячити,— це мої добрі побажання. І я вам бажаю хоч раз у житті бути такими щасливими, як я сьогодні.

— Ти дуже милий,— промовила Ютта, і обидва хлопці не здивувалися, що вона звернулася до малого на «ти».

Та й Привиденяті це не здалося дивним.

— Ви ж не будете на мене гніватись, якщо тепер я розпрощаюся з вами? — сказало воно,— Мене так тягне назад до Ойленштай-на! Не можу дочекатися, коли вже опинюся вдома!

— Зрозуміло, — мовив Гюнтер.

А Герберт додав:

— Не гайся, маленький Привиде! Ми розуміємо тебе.

ЗНОВУ ПРИ МІСЯЦІ!

І ось Привиденя полинуло додому: над дахами сонного містечка до ратуші, від ратуші понад Зеленим базаром до верхньої брами і від верхньої брами до замку.

— Бувайте здорові, ойленбержці! Останні два тижні у вас через мене було стільки прикрощів, але тепер нарешті я дам вам спокій, а це найголовніше. Мені принаймні більше ніколи й на думку не спаде потикатися в містечко. Віднині я буду собі там, де мені й належить бути. З мого замку мене більше ніщо не виманить, навіть моя власна цікавість.

Тричі облетіло Привиденя мури Ойленштайна, тричі — замкову вежу і тричі — сам замок з рицарською залою. Ніде нічого не змінилося, хоча йому здавалось, ніби воно не було тут віки вічні.

«Може, од відати генерала? — подумало Привиденя.—Та ні, нехай почекає до якоїсь дощової ночі. Сьогодні в мене куди важливіші справи...»

Угу Шугу сидів на гілляці дуплистого дуба.

Він зовсім не здивувався, коли зненацька підлетіло Привиденя і мовчки примостилося обіч нього.

— Можна, пане Шугу?

— Дуже радий вас бачити.

Якийсь час друзі мовчки сиділи поруч.

129

5 О. П роііслср

— Отже, вам допомогли? — нарешті озвався Угу.

— Допомогли, як бачите,— сказало Привиденя. — Ви вчора дали Ютті і її братам просто неоціненну пораду. Дякую вам, друже.

— Будь ласка, будь ласка, любий мій! — Угу настовбурчив пір’я, — Між нами кажучи, я зробив це задля себе.

— Задля себе?

— Атож, задля себе! — сказав Угу .і для переконливості кивнув головою.— Помалу-малу я занудьгував без вас. Життя стає куди миліше, коли поруч є хтось такий, щоб склав тобі товариство. Ви, напевне, в Ойленберзі мали не одну пригоду. Розкажіть мені, будь ласка!

— Як ви так хочете,— погодилося Привиденя.

І вже зібралося щонайдокладніше розповісти про свої пригоди в містечку: про те, як воно злякало регулювальника й наполохало жіночок на Зеленому базарі, про сутичку в ратуші, про Торстенсона й шведів, які виявилися зовсім не шведами,— про все налагодилося Привиденя розповісти, та нараз щось йому перебило.

З-за густих хмар, які затягли небо, раптом виплив місяць — великий, круглий, ніби викуваний з блискучого срібла.

Один сріблястий промінь упав на Привиденя.

І Привиденяті стало невимовно гарно,— дуже легко й вільно, легше і вільніше, ніж будь-коли досі.

І раптом воно помітило, що вже не чорне! Воно все знов світилося, воно стало біле!

— Я білий! — здивовано й радісно вигукнув малий,— Я білий, білий, білий!

— Чого ви так дивуєтеся? — засміявся Угу Шугу,— Власне, все так просто й зрозуміло, любий друже. Сонце винне в тому, що ви стали чорні, а місяць знову зробив вас білим. Отак-то. А тепер, будь ласка, заспокойтеся.

Але малому Привиденяті було невимовно радісно.

Воно не слухало Угу Шугу, воно ніяк не могло заспокоїтися.

Аж до кінця опівнічної години воно витанцьовувало на мурі замку.

Воно стрибало при місяці з зубця на зубець муру і все не могло натішитися.

Не могло натішитися з того, що знов стало біле.

Ніжно-біле.

Біліше за хмарку снігової пороші.

водяничок

СПРАВЖНІЙ ВОДЯНИЧОК

Одного дня вертається млиновий Водяник додому, а дружина й каже йому:

— Відтепер ти повинен поводитись дуже тихо. У нас знайшовся маленький хлопчик.

— Що ти кажеш? — радісно вигукнув Водяник.— Справжній маленький хлопчик?

— Авжеж, справжній маленький Водяни-чок,— сказала дружина. — Скидай, будь ласка, чоботи й заходь тихенько. Здається, він ще спить.

Водяник скинув свої жовті чоботи й навшпиньки пішов у хату. Його очеретяна хата стояла глибоко на дні млинового ставка. Стіни, були вимащені не білою глиною, а мулом —

адже це водяникова хата. Взагалі ж вона нічим не різнилася від сільських, хіба що була куди менша. У хаті була кухня, комора, світлиця, спальня й сіни. Долівка чепурненько посилана білим піском, на вікнах веселі зелені завіски, зіткані з водоростей і куширу. І, звичайно ж, в усіх кімнатах, сінях, кухні, коморі стояла аж під стелю вода. Та й як же інакше, коли хата — на дні ставка?

Отож Водяник навшпиньки шаснув через сіни в кухню. З кухні тихесенько майнув до світлиці, а з світлиці нищечком пробіг до спальні. І коли він тихесенько-тихо підійшов до ліжка, то побачив поряд з ним очеретяну колисочку, а в ній — маленького хлопчика. Очі в нього були заплющені, він спав, поклавши кулачки обабіч пухкенького червоного личка на подушечку, — так, неначе затулив ними собі вушка.

— Подобається він тобі? — спитала Водя-ничка.

Вона також зайшла до спальні й зазирала через чоловікове плече.

— Хлопчик дуже вже маленький,— відповів Водяник.— А так він мені подобається.

Батько нахилився над колискою й почав лічити:

— Один, два, три, чотири, п’ять...

— Що це ти лічиш?

— Та це я — чи в нього всі пальчики,— стиха мовив Водяник.— Ти тільки поглянь, які в нього рівненькі ніженьки! Коли він підросте, то одержить пару гарних жовтих чобітків, зелену, як очерет, курточку, коричневі штани і яскраво-червоний ковпачок. Найбільше мені подобається його чубик. Ти ж знаєш, я завжди мріяв про такого хлопчика із зеленим чубиком!

— Обережно! — застерегла дружина,— Що ти там знову робиш?

— Не заважай, — відповів Водяник.— Цікаво: чи є в нього перетинки між пальчиками? Це дуже важливо для Водяникового сина.

Водяник хотів розтулити хлопчикові кулачок. Аж ось Водяничок прокинувся і взявся терти кулачками очі.

— Ой, поглянь! — раптом скрикнув батько на весь голос.— Ти бачиш? Бачиш сама?

— Перетинки між пальчиками? — засміялася дружина.

— Та й їх, і їх! — радісно вигукнув Водяник.— Але тепер я знаю ще, які в нього очі. Зелені, зелененькі! Справжні очі водяника!

І Водяник узяв хлопчика з колиски й підняв його високо над головою. А тоді пішов з ним у танок, та так завзято, що очеретяні стіни хати захиталися, а білий пісок на долівці аж курів. А Водяник усе приспівував:

— У нас маленький Водяничок! У нас маленький Водяничок!

Звідусіль до хати почали підпливати цікаві рибини, вони зазирали у вікна, витріщаючи лупаті очі. Водяничок весело чеберяв під стелею ногами й руками. І кожен, хто хотів, одразу міг побачити, що це таки був справжній Водяничок.

ОГО-ГО, ОЦЕ ХЛОПЕЦЬ!

— Як ти гадаєш,— сказав увечері Водяник своїй дружині, — чи не справити б нам родини? Завтра я запрошу родичів, хай вони всі на нього подивляться. А ти навариш і насмажиш усякої всячини, щоб було чим поласувати. Адже в нас не те, що в якихось там Людей!

Отож другого дня Водяник поплив скликати рідню, а до тих, хто жив далеко, вирядив посланцями риб. Водяничка лишилася дома варити й пекти. До пізнього вечора вона брязкала каструлями, сковорідками та мисками. А поміж усім тим годувала кашкою малого Водяничка.

Водяник запросив двадцятьох сімох гостей, і двадцять шість з них завітали. То були: дванадцять водяників з дружинами, Криничник і Русалка, що жила під мостом Непомука. Криничник мешкав у артезіанському колодязі за пожежною вежею, був уже вельми старий і мав білу бороду. Інші водяники прибули звідусіль: із сільського ставка, з жаб’ячої драговини, з качиної калюжі, з Червоного й Чорного каналів, із форельного струмка, з гірського джерела і ще з п’яти водоймищ.

— Ласкаво просимо! — зустрів гостей Во-дяничків батько. — Це добре, що ви всі прибули вчасно! Ми з дружиною щиро вдячні і сподіваємося, що частування вам сподобається.

— Чи не хочеш ти спершу показати нам хлопчика? — спитав Водяник з гірського джерела.

— Ні,— заперечив господар,— спершу частування. Головне — наприкінці!

Дванадцять водяників з дружинами, а також Криничник, Русалка з-під мосту Непомука та інші гості посідали за довгим столом, що його Водяник поставив надворі перед хатою, бо все товариство в кімнатах не вмістилося б. Криничник з білою бородою сів на почесному місці.

Водяничка подала гостям спершу суп із зеленої ряски, потім смажену риб’ячу ікру з сушеними водоростями. Далі вона поставила на стіл салат, який майстерно приготувала з колодязних жучків та дрібно порізаних стебел калюжниці. Той, кому цього було мало, міг ще скуштувати тушкованих жаб’ячих язичків і досхочу наїстися солоних личинок коників...

Авжеж, усе було не так, як у якихось там Людей!

— Слухай, — спитав господаря за десертом Водяник, що жив у Червоному каналі,— невже ти не запросив свого швагра, Болотяного водяника? Йому, певно, хотілося б тут бути, правда?

— Звичайно! — відповів господар.— Я не такий водяник, щоб забути свого швагра! Я послав до нього найшвидшого листоношу — Річкову форель. Та лихий його знає, чому він не прийшов!

— Мабуть, трохи припізнився з далекої дороги, — сказав Криничник. — Але прийде напевне. Наскільки я його знаю, він неодмінно прийде... А тепер про головне: чи не хочеш ти, нарешті, показати нам свого Водяничка?

— Якщо ви справді вдовольнились, то я його принесу! — сказав Водяник.

Але тієї ж миті, як він хотів зайти до хати — винести сина, — диво дивне! — в ставку раптом стало зовсім темно! Хоч в око стрель!

— Рятуйте! Що це? — закричали пані.

— Та нічого! — відповів хтось басом.— Це всього-на-всього я! Добрий день...

І кого ж вони побачили, коли чорна мла розійшлася? Болотяного водяника! Запливаючи в ставок, він гнав поперед себе цілу хмару мулу — оце й усе...

— О-о! Ласкаво просимо до нас! — вигукнув Водяничків батько.— Ми вже думали, що ти не прийдеш. А я саме хотів винести з хати нашого малого.

— Неси його! — сказав Болотяний водяник.— А я тим часом попоїм...

Він одразу ж потягнувся рудими руками до найближчої миски,— була та миска повна салату з колодязних жучків та стебел калюжниці,— і — раз, два, три — стала порожня! Потім

Болотяник проковтнув півтарілки тушкованих жаб’ячих язичків з солоними личинками, а наостанку поласував залишками смаженої риб’ячої ікри.

— Конче треба підкріпитися,— сказав він, плямкаючи.— Мандрівка збуджує апетит.

Болотяник їв і їв, аж поки в дверях з’явився господар, несучи очеретяну колиску з Водя-ничком. Тут Болотяний водяник відразу забув про всі миски й тарілки, зірвався на ноги і вигукнув так захоплено, що мало не вдавився останнім шматком:

— Ого-го, це хлоп’я!

І всі водяники зі своїми дружинами, Кри-ничник і Русалка з-під мосту Непомука з’юрмилися навколо очеретяної колиски й собі загукали в захваті. Та за хвилину Криничник з білою бородою підняв угору руку і, коли всі затихли, сказав:

— Не галасуйте, як на базарі! Побажаймо нашому Водяничкові щастя!

— Авжеж, авжеж! — підтримали гості.

І всі по черзі стали підходити до колиски й бажати Водяничкові щастя, здоров’я, довгого віку і всього-всього, що потрібне водяникові.

А Болотяник сягнув рукою в кишеню й витяг флейту. Коли настала його черга, він сказав:

— Нехай у тебе, хлопчику, завжди буде весело на серці!

І, вип’явши губи, заграв на флейті.

Ох, як же він грав на честь Водяничка! Весело було послухати, весело подивитися! З кожної дірочки, як тільки він приймав палець, водночас із звуком вилітала й пливла на поверхню ставка тоненька ниточка бульбашок. А що Болотяник, граючи, безперестанку погойдувався, нахилявся, обертався, то здавалося, наче бульбашки танцюють веселий танок.

Тоді тринадцять водяників і собі пішли танцювати з своїми дружинами. І Криничник з білою бородою, і Русалка з-під мосту Непомука теж ухопилися за руки і закружляли в танку. Та раптом усі стали як укопані і вражено втупилися у Водяничка: той непомітно видерся зі своєї колисочки і плавав, махаючи ручками й ніжками, навколо Болотяника.

— Хіба таке можливо? — здивовано спитав Водяник.— Ще молоко на губах не висохло, 9- він уже плаває!

— Як бачиш! — прошепотів Криничник і погладив свою білу бороду.

Більше й він не знав, що сказати.

Незабаром Водяничок уже плавав, як дорослий. Він-бо й почав таки досить рано! Говорити малий також навчився швидко. Водяничата вчаться всього цього набагато швидше, аніж людські діти. Мабуть, тому, що вони ростуть У воді.

Спочатку Водяничок плавав тільки у світлиці. Та згодом батьки дозволили йому випливати в сіни і в кухню. Плаваючи по кухні, він заглядав у всі мамині каструлі. Але найчастіше любив малий підпливати 'до вікон, розсувати завіски і дивитись у зелену воду. Часом повз вікно пропливали спритні рибини, часом до самої шибки підпливав тритон.

А іноді Водяничок навіть бачив, як батько чи мати зникали в зеленій глибині ставка або поверталися звідти додому.

Та незабаром йому набридло тільки те й робити, що стояти біля зачиненого вікна, і він спитав батька:

— Чому мені не можна вийти з хати?

— Чому? — перепитав батько.— Тому, що без штанів з хати не виходять! Так не годиться. Але я дістану тобі дещо з одягу. Адже ти вже підріс.

На ранок він приніс Водяничкові пару новісіньких штанців з блискучої риб’ячої шкурки, зелену, мов очерет, курточку, яскраво-черво-ний гостроверхий ковпачок і, звичайно ж, пару справжніх водяничних жовтих чобітків.

Водяничок весело вбрався — все було наче на нього шите. Тоді Водяник покликав дружину.

— Поглянь-но! — сказав він, гордовито кивнувши в бік Водяничка.— Подобається він тобі в штанях? Віднині йому вже не сором показатися хоч де!

— Ох! — сказала мама.— Можна було б із штаньми ще й зачекати! Адже дитині всього лишень два тижні! Та я знаю: вам, чоловікам, страх не терпиться, щоб діти швидше підростали.

— Еге ж,— відповів Водяник.— А ви, жінки, тільки про те й мрієте, щоб діти все життя трималися за ваші спідниці... Та ти плачеш, чи що?!

— Ні, ні! — сказала Водяничка, швидко витерши сльозу.— Тобі просто здалося...— Потім додала: — Мусять же діти колись вирости, це так, твоя правда. І ця зелена, мов очерет, курточка нашому хлопчикові дуже личить...

— Отож-бо,— сказав Водяник.— Відразу б так... Я знав, що хлопчина тобі сподобається. А крутнись-но, синку, нехай мама роздивиться тебе з усіх боків! — Він схопив Водяничка за плечі і став обертати сюди-туди.

— Поглянь на його ковпачок! — кричав він до дружини,— Хіба ж він не пасує до його зеленого чубика? А чоботи! Я сам зробив їх з найдорожчої шкіри, яку тільки міг собі дозволити!

— Та воно й видно,— погодилась мати,— Чоботи — просто чудові.

— А знаєш, мамо, що з усього найкраще? — спитав раптом Водяничок.

— Що?

— Найкраще те, що мені не треба більше сидіти дома! — вигукнув, сяючи, Водяничок.— Нарешті я можу вийти! Я тепер буду плавати в ставку щодня — з ранку до вечора. Хіба ти не рада?

— Та воно-то так,— пробурмотіла мама.— Не сердься, але, мабуть, треба мені бігти на кухню, бо пригорить суп...

Та сказала Водяничка так тільки тому, що відчула: вона ось-ось заплаче.

Вона не хотіла, щоб чоловік і син бачили, як нелегко буде їй відпускати малого з хати.

ВЗДОВЖ І ВПОПЕРЕК СТАВКА

Вранці, посьорбавши юшки, Водяник урочисто промовив:

— Ну, а тепер ми з тобою вирушимо в плавання. Будь уважний, синку, і ти побачиш багато різних див, а коли повернемось, розповіси про все мамі. Ти готовий?

Водяничок кивнув ГОЛОВОЮ:

— Мені вже давно кортить поплавати!

— Авжеж, це я розумію. Але спершу скажи мамі «до побачення».

Водяничок сказав мамі «до побачення», а мама звеліла йому чемно слухатися тата й ніде його не кидати. Чоловіка ж вона попросила:

— Будь ласка, не забувай, який крихітний наш хлопчик. Пам’ятай, що сьогодні він уперше вирушає з дому.

Після цього Водяник із сином рушили до дверей. Спочатку вони кілька разів обпливли свою очеретяну хату, і Водяничок весь час тримався коло батька. А що хата стояла на дні ставка, то батько з сином пропливли над нею і заглянули в комин.

— Мамо! Агов! — гукнув у димар Водяничок.— Чуєте, мамо? Зараз до вікна підпливе велика рибина, дивіться!

І він підплив упритул до кухонного вікна, витріщив очі, відкопилив нижню губу, як звичайно робить риба, і втупив погляд у маму, яка стояла біля кухонного столу і чистила овочі.

Мама весело засміялася, а Водяник поплескав сина по плечі:

— Ну-ну, годі! Погратися в рибу ти зможеш і завтра. Пора вирушати в дорогу.

І він подався з сином мандрувати вздовж і впоперек ставка. Кожній рибині, з якою стрічались у дорозі, Водяничок казав: «Добрий день!» Він намагався ще й запам’ятовувати ім’я кожної рибини. Але риби було так багато, що він незабаром попереплутував усі імена.

— Колись давно й зі мною було точнісінько те саме,— сказав батько.— Не квапся. Через кілька днів ти їх усіх запам’ятаєш.

Але в ставку мешкала не тільки риба. Тут були тритони, равлики, черепашки, черв’ячки, личинки жучків і самі жучки, водяні блохи і всілякі дрібнісінькі істоти, яких простим оком і розгледіти важко.

«Ой лишенько! — думав Водяничок.— Невже я колись запам’ятаю усі їхні імена? Цю дрібноту навіть не перелічити!»

Дно ставка подекуди було вкрите товстим шаром мулу. Коли обидва мандрівники спускалися занадто низько, з дна вставали руді хмаринки, і вода каламутилась.

Місцями на дні лежала рінь і вже здалеку яскраво мерехтіла; а де-не-де росла підводна трава. Вона коливалась довгими зеленими пасмами і зверху скидалася на килим, витканий з волосся Водяника.

Та найдужче сподобались Водяничкові ліси водоростей і куширу. Вони буйно розрослися на глибині ставка.

— Тільки туди не лізь — заплутаєшся! — ледве встиг крикнути Водяник, та хлопчик уже пірнув сторч головою в самісінькі хащі підводного лісу.

— Заплутаєшся! — закричав батько і хотів був схопити шибеника за ноги. Але хлопчик був спритніший, і в батькових руках залишився тільки порожній лівий чобіток.

У хащах водоростей ще кілька разів шелеснуло, потім запала тиша.

Аж ось із глибини підводного лісу почувся писк Водяничка:

— А де я?

Тоді батько приклав порожній чобіт каменюкою, щоб він не поплив, і подався шукати хлопчика.

Обидва водяники так довго грались у піжмурки в підводному лісі, що малий став червоний, як варений рак, і ледве дихав. Тоді батько

сказав:

— Годі, бо перевтомишся, і мама нас лаятиме, як припливемо додому.

Та Водяничок благав батька:

— Ну, ще одненький разочок!

— Добре! Ще один раз, щоб ти призвичаївся,— сказав Водяник і додав: — Але більше

щоб не просився! Оце раз — і все на сьогодні!

Цього разу Водяничок вирішив сховатися краще. Він спустився аж до коріння водоростей і зненацька з жахом помітив, що потрапив у пастку! В’юнкі, мов змії, рослини не пускали його!

Малий спробував виплутатись, борсаючись з усієї сили, та дарма. Він тільки дужче заплутувався в цупкому зеленому клубку. І тоді Водяничок по-справжньому перелякався. Тремтячим голосом став він кликати на допомогу.

— Ну ж бо, виборсуйся! — гукнув йому здаля батько.— Я й не подумаю тобі допомагати! Не мав би чого робити! Сам собі допомагай. Бо так і покину тебе там стриміти.

Та батько, звісно, жартував. Нізащо в світі не покинув би він Водяничка напризволяще. Він просто думав: «Хай трохи поборсається, шибеник, це йому не завадить! Другим разом не буде такий прудкий!»

Побачивши, нарешті, що хлопчик справді сам не виплутається, Водяник, недовго думаючи, схопив його за комір і — раз! — висмикнув з пастки.

Водяничок так виморився, що спочатку престо мусив сісти. Ой леле, як він утомився! Хлопчик важко дихав, обхопивши голову руками. Китичка червоного ковпачка впала йому на обличчя.

Водяник якийсь час мовчки дивився на нього. Потім докірливо сказав:

— Це тобі за твою впертість! Я також винен, не треба було потурати! Як же я тепер доправлю тебе додому? Ти ж не можеш ні Стояти, ні пливти!

— Ох,, постривайте...— ледве вимовив Водяничок.— Я трішки перепочину, і знов усе буде гаразд...

Але батько не дуже в це вірив. ї хтозна, як би вони добралися додому, коли б, на щастя, не нагодився короп Ципрінус!

Не чувши ніякого лиха, короп Ципрінус плив собі ставком. Був він уже старенький, його боки й спина взялися мохом, і він любив, плаваючи, стиха булькотіти у воді. І коли він булькотів, з його круглого рота щоразу вискакувала срібна повітряна бульбашка й линула догори. Ципрінус проводжав її поглядом. І Водяника він помітив аж тоді, коли мало не тицьнувся носом йому в плече.

— Ого! — здивовано вигукнув Ципрінус і поворушив пальцями.— Що це з вами скоїлося? Здається мені, хтось тут не здужає підвестися...

-- А, це ти, коропе Ципрінусе,— промовив Водяник і, показуючи пальцем на сина, стурбовано пояснив: — Не здужає добратись додому — так ухоркався! Не збагну, що мені з ним робити!

Короп Ципрінус задумливо булькнув собі під ніс — буль-буль! — і попросив Водяника розказати йому все докладніше.

— Гм! — булькнув він, уважно все вислухавши,— Виходить, я нагодився вчасно, буль-буль! Я візьму малого на спину і віднесу його додому. Згода? Буль-буль!

— Справді? — полегшено вигукнув Водяник.— Це було б чудово!

— Слухай! — трохи ображено мовив Ципрінус.— Адже ти мене знаєш! Коли я сказав: віднесу хлопця додому, то віднесу! Якщо ти, звісно, не проти...

— Та ні, ні! Звичайно, ні! — підхопив Водяник.— Це для мене буде радість.

— От і добре! — перебив Ципрінус, — Ми повинні один одному допомагати, де тільки можемо: нема що й казати! Дивись краще, щоб малий добре вмостився.

І ось Водяничок виліз на Ципрінуса, батько показав малому, як треба триматись, і син, зручно вмостившись на короповій спині, верхи поїхав додому.

— Подобається тобі? -г- запитав трохи згодом Ципрінус.

— Ой, дуже! — захоплено вигукнув Водяничок.— Покатаєш мене ще коли-небудь!

— Звичайно, покатаю,— сказав короп.

БАГАТООКИЙ ЗВІР

Млиновий ставок не дуже-то й великий. Але якщо ти всього-на-всього малий Водяничок, то на тебе тут чекає чимало пригод. Надто ж коли ти цікавий і всюди стромляєш свого носа — у кожний куточок, під кожний камінчик, у кожну нору — одне слово, всюди.

Матері не дуже подобалось, що батько дозволяв Водяничкові блукати в ставку без нагляду. Але Водяник сказав:

— Адже ж він хлопець! А хлопцеві треба змалку звикати до того, щоб його не водили скрізь за ручку. Та мені ж треба і ще щось робити, не тільки з хлопцем водитися.

А Водяничкові тільки того було й треба. Він залюбки мандрував по ставку сам. Цілісінький день, з ранку до вечора, він був у дорозі. Незабаром він уже знав на ім’я всіх риб, равликів і черепашок. Зустрівши коропа Ципрінуса, малий завжди міг прокататися в нього на спині. З пліточками Водяничок грався у квача, жаб смикав за довгі ноги. Іноді, спіймавши кілька тритонів, він кидав їх у свій червоний ковпачок і дивився, як кумедно вони там борюкаються.

Щодня він обстежував новий куточок ставка в пошуках нових знайомих. Отак він підплив одного разу до печери, де мешкав багатоокий звір.

Печера була темна й похмура. Спершу Водяничок подумав, що багатоокий звір — це величезний блідий черв’як. Але потім побачив у нього на спині плавці й зрозумів, що то рибина. Довга рибина, у якої по боках рядочками йшли круглі очі.

— Чого ти так дивишся на мене? — спитала багатоока рибина у Водяничка.— Чи не знаєш, що я Мінога — рибина-дев’ятиочка? Я тобі подобаюсь?

«Ти гидка! Я тебе боюся!» — хотів був гукнути Водяничок, але натомість сказав:

— То тебе звати Мінога?

— Я знаю, ти мені заздриш! — сказала Мінога,— Признайся!

— Заздрю тобі? — страшенно здивувався Водяничок.— Чого це раптом?

— Ти заздриш, бо в мене багато очей, а в тебе тільки двоє, як я бачу! — Мінога підлізла до хлопчика. — Тільки двоє очей! Як мало!

— З мене досить двох,— сказав Водяничок.— Більше мені й не треба!

— Коли б же так і було! — мовила Мінога.— Та що це? Ти вже пливеш собі? Чому так швидко? Залишайся!

— Ні, я поспішаю,— квапливо сказав Водяничок і попрощався. Аби тільки мерщій з цієї печери! Досить з нього тих дев’ятиоких поглядів. Мерщій додому!

— Я б залюбки віддала тобі зо двоє моїх очей! — єхидно крикнула йому навздогін Мінога.— Тим паче, що, крім двох справжніх, решта незрячі. Навіщо вони мені? Я можу їх подарувати! Чуєш? По-да-ру-ва-ти!

Водяничок нічого не відповів, він плив, затуливши руками вуха. Мерщій додому! Забути цю багатооку рибину! Але вона ніяк не йшла йому з думки, і від цього ставало моторошно...

Тієї ночі наснилося, що багатоока Мінога припливла до нього в спальню. Водяничок зі страху не міг ні крикнути, ні поворухнутися. Він просто закам’янів, став непорушний, як бильце ліжка, і багатоока рибина могла зробити з ним усе, що заманеться.

Він почув, як вона прошепотіла: «Ось тобі кілька сліпих очей, мені вони не потрібні! Сюди одне, і сюди, й сюди...»

і він відчув, як страшна рибина стала чіпляти йому свої сліпі очі: одне — на лоба, двоє — на щоки, одне — на підборіддя.

«А куди ще? A-а, ще на ніс, голубе! Та-ак, поглянь на себе в дзеркало! Ну й гарний же ти! Майже як справжня Мінога!»

— Ні! — закричав Водяничок. — Забери ці очі! Забери з мого обличчя очі, чуєш, ти! Я знову можу рухатись, я можу...

— Синочку, що це з тобою? — злякано спитав батько, схилившись над ліжечком сина.— Ти так кричиш, наче тебе ріжуть! Щось страшне приснилося?

— Ой, страшнюче! — простогнав Водяничок.— Жахливе! Нібито я маю стати Міногою!

— Міногою? — здивувався батько.

Він попросив Водяничка, щоб той розказав йому про все докладно. А тоді погладив малого по голові.

— Знаєш що? — запропонував він. — Мені здається, йди-но ти досипати ночі до мене в ліжко. А мамі ми про цю багатооку рибину нічого не будемо розповідати і про твій страшний сон теж. Бо мама знову скаже: мовляв, ти ще замалий плавати в ставку без дорослих.

І ПЕРЕТИНОК У НИХ ТАКОЖ НЕМАЄ

А дні минали та й минали. І сонце світило над ставком щодень трошечки довше, а Водяничок щодень ставав трошечки старший.

Якось уранці батько сказав йому:

— Ходімо, синку, попливемо "до берега. Настав для тебе час висунути свого носа з води.

Вони попливли до берега, і Водяничок уперше зроду висунув з води голову. Але відразу ж і пірнав.

— Чого це ти? — спитав батько.

Водяничок тер кулачками очі.

— Мене сліпить. Там, нагорі, завжди так ясно? — спитав він.

— Коли сонце світить, то завжди ясно,— відповів Водяник,— Але ти до цього звикнеш. Примружуйся, коли виринаєш, і все буде гаразд. А ще краще, дивись крізь пальці, ось так...

І він показав Водяничкові, як треба це зробити.

Вони виринули вдруге.

Водяничок мружився і обережно позирав крізь рожеві перетинки між пальчиками. Досі він знав лише золотисто-зелений присмерк млинового ставка. Яскраве сонячне світло сліпило його. Але поволі-поволеньки його очі звикли до сонця, і він з цікавістю став розглядати довкола.

— Погляньте-но, тату, які веселі рибинки! — гукнув він.

— Це не рибинки,— відповів батько. — Це дві бабки.

— Але ж вони плавають! — сказав Водяничок.

— Ні, — мовив батько.— Вони літають. Це щось трохи інше. Тут, нагорі, багато що не так, як у нас.

— Головне — тут вода зовсім інша! — з виглядом знавця сказав Водяничок,— Хіба ви не бачите, що тут вода не така? Ясніша, і тепліша, й прозоріша...

— Це зовсім не вода! — усміхнувся батько.

— А що ж? — спантеличено спитав хлопчик.

— Повітря,— сказав батько.

— Повітря? — перепитав Водяничок.— А що воно таке?

— Це те, в чому не можна плавати,— пояснив батько.

Водяник заходився протоптувати до берега стежку крізь очеретяні зарості, і син ішов за ним слідом. Коли проминули очерет, Водяничок широко розплющив очі. Він уперше побачив зелену луку, уперше побачив квіти й дерева. І вперше відчув, як-то воно, коли пахне вітер і розкуйовдить на голові волосся...

Все тут було не так, як у них у ставку. Все було нове і незвичайне. Водяничок про все розпитував у батька, а той, як міг, пояснював йому.

Раптом хлопчик простягнув руку.

— Водяник! — закричав він радісно.— Але який височенний!

— Де? — перепитав батько і примружився, щоб краще бачити.

— Он там! — сказав малий. Він показав на високу постать, що піднімалася на пагорб.— Ви бачите його, татусю?

— Бачу,— мовив батько.— Але це не водяник.

— Та їх багато! — закричав хлопчик. — Це, мабуть, сім’я! Он вони один за одним спускаються з горбка. Я гукну їх сюди...

— Ні-ні, не треба! — спинив його батько.— Це люди! Не треба, щоб нас побачили! Сховаймося лиш в очерет!..

І обидва залізли в очеретяні зарості.

Люди — чоловік, жінка і двоє хлопчиків — пройшли зовсім близенько, але не помітили ні великого Водяника, ні малого.

А ті з своєї схованки могли їх добре роздивитися. І знову Водяничкові було видно, що люди*такі великі і що волосся у них не зелене.

— І перетинок між пальцями в них теж немає,— прошепотів батько.— Деякі з них, правда, вміють плавати, але дуже повільно. А якщо пірнуть у воду, то їм доводиться негайно й виринати.

— Дивина,— замислено сказав Водяничок.— А чому це так?

— Бо вони всього-на-всього люди,— сказав батько.— У воді вони жити не можуть.

Водяничкові стало шкода людей, і він подумав:

«Як добре, що я не людина, а водяник!»

Відтоді Водяник, виходячи на берег, завжди брав із собою сина. І коли малий трохи призвичаївся, батько дозволив йому виходити й самому.

— Тільки далеко не забігай! — наказували йому дома.— А головне — стережися людей.

І Водяничок обіцяв стерегтися.

На березі росла стара плакуча верба. Вона низько схилилася над ставком, а її гілки майже торкались води. Тому Водяничкові було неважко видертися на неї.

«Тут у мене буде непогана схованка,— подумав він.— Крізь гілки добре видно по один бік млин, по другий — дахи людського села. А мене ніхто тут не побачить. А як і побачить — дарма. Я просто шубовсну в ставок — і квит!»

Водяничок частенько вилазив на стару вербу. Він сідав верхи на гілку, махав у повітрі ногами й тішився, коли налітав вітер і гойдав його. А не було вітру, теж не сумував — гойдався сам.

Йому ніколи не набридало сидіти у своїй схованці і спостерігати все довкола. Він бачив, як мірошник і його помічники втягали до млина важкі мішки з зерном, як мірошникова дружина годувала в дворі курей і голубів; дивився, як дві молоді дівчини полоскали в ставку білизну, як вони полоскали окропом дерев’яну діжечку з-під масла.

Він бачив, як сільською вулицею ідуть на роботу хлопці-ремІсники, а жінки на базар. Щоранку бігли до школи діти, а по обіді верталися. Інколи дорогою торохтіла селянська підвода,— він ще здалеку чув гуркіт коліс. 1 коли візник ляскав батогом, Водяничок цмокав язиком і думав: «Хоч би мені разочок отак ляснути!»

Отож на цій дорозі Водяничкові завжди було на що подивитись. Але одного чудового дня він просто очі з дива витріщив: унизу їхали зелені хатки.

Три зелені хатки зі справжніми вікнами й дверима, пофарбовані в зелене й на колесах! Попереду кожної хатинки трюхикала мала волохата конячка, а позад останньої, прикутий до неї ланцюгом, перевальцем чалапав великий патлатий собака з металевим кільцем у носі.

Кіньми правили троє чоловіків у крислатих капелюхах. Четвертий ішов поруч з вайлуватим собакою і час від часу підганяв його ціпком.

Водяничок дивувався, що бувають будиночки на колесах. Він би залюбки роздивився їх зблизька. Але поки малий розмірковував, злазити йому з верби чи ні, зелені хатинки звернули на луку до ставка і зупинилися біля старої верби.