Вогнегривий коник

Хліб, труд і пісня

Була запекла битва за нашу рідну землю. Бився у цьому бою з ворогом молодий солдат. Командир наказав йому зв’язати кілька гранат і кинути їх під ворожий танк, що наближався до наших позицій. Зв’язав молодий солдат гранати, поповз у чисте поле.

Коли ворожий танк наблизився, у солдата не вистачило мужності. Страх скував його душу і тіло, і він пролежав на землі, а танк пішов на наші окопи.

Почув молодий солдат вибухи снарядів і кулеметні черги. Ганебно тікав він із поля бою. Ворожа куля поранила його в спину. Довго тікав він — полями й лугами, лісами і нивами. А навколо нього стогнала поневолена ворогом рідна земля.

Темної ночі прийшов він до рідного дому. Вийшла з дому мати, обняла сина, припала до грудей, заплакала. Та ось побачила, що в сини на спині рана.

— Чого тебе в спину поранено? — запитала мати, відштовхнувши сина від грудей.

Син мовчав. Він похнюпив голову, опустив очі й не міг їх підвести.

— Ти боягуз, — сказала мати. — Проклинаю тебе. Іди собі, будь вічним блукальцем. Вічно ходи по землі й вічно дивись у землю.

Застогнав син, проклятий матір’ю, і пішов від рідного дому. Так і ходить він, похнюпивши голову, й дивиться в землю. Ходить і вічно ходитиме отакий похнюплений. Люди відвертаються від нього, діти скрикують од страху, коли побачать його згорблену спину. Ніколи не прийме його рідна земля, бо він її зрадив.

У гості до Мишка прийшов однокласник Федько. Прийшов і розповідає радо:

— Тато мій учора їздив до міста. Привіз мені подарунки: нові ковзани і ліхтарик.

Слухав його розповідь мовчки Мишко й дивився у вікно. Федько запитав:

— Може, принести ковзани, подивишся?

— Ні, не треба, — відповів Мишко й заплакав. Здивувався Федько. Прийшов додому й питає маму:

— Чого Мишко заплакав, коли я йому про татів подарунок розповів?

— Бо Мишків батько покинув сім’ю. Твоя радість ще раз йому про горе нагадала. Не можна нещасній людині своїм щастям хвалитися.

Федько й задумався.

Жив у нашому селі дід Матвій. Сповнилося йому вісімдесят років. Немічний став дід.

Прийшла весна. Сидить дід біля хати на лавочці. Зі школи йдуть діти. Несуть саджанці дуба.

— Дайте й мені один дубок, — просить дід Матвій.

Дали діти дубок дідові. Пішли та й думають: «Що ж робитиме дідусь із дубком? Адже він такий старий, немічний».

А дід Матвій зібрав свої останні сили, посадив дубок над дорогою. Посадив і доглядав його ціле літо. Поливав і землю розпушував навколо нього, Зеленіє дубок і тягнеться до сонця.

Восени дід Матвій помер.

Діти, які дали дідусеві саджанець, доглядають тепер той дубок.

Минуло десять років. Дерево підросло. Але всі пам’ятають Матвіїв дуб. Думають про дерево, думають про доброго чоловіка, покійного діда Матвія.

А думати про людей — то священно. Якби кожен думав про те, щоб принести щастя іншим людям, не було б нещасливих.

На полиці, серед книг про далекі країни й небачених звірів, стояла велика цікава Книга. У ній розповідалося про могутнього богатиря. Букви в цій Книзі яріли, як розпечене залізо. Вона мала дивну властивість: як тільки доторкнеться палахкуче вогненне слово до людського серця, в серці займеться вогник. І людина, в якої у грудях б’ється серце з цим вогником, стає могутньою і непереможною.

Але минув уже не один рік, як Книгу читали. Щотижня Господиня знімала її з полиці, обережно витирала з обкладинки пилюку й знову ставила на полицю. Книга чекала — ось-ось її прочитають, та ніхто її навіть не розгортав.

Часто до Господаря приходили гості. Господар любив показувати книги: дивіться, які в моїх книг красиві палітурки.

Стали вогненні букви меркнути. Потемніли палкі слова. Могутній богатир, про якого розповідалося в книзі, заснув. Тепер уже на полиці стояла не Вогненна, а Спляча Книга.

Мати з Петриком сіли у вагон і їдуть у далеке південне місто, на берег теплого моря, — відпочивати.

Вечоріло. Мати послала на одній лавці собі, на другій — Петрикові. Хлопчик з’їв смачну булку з курячою лапкою і яблуко. Ліг на м’яку подушку й питає матір:

— Мамо, ви казали, що поїзда веде машиніст. А вночі хто?

— І вночі — машиніст, — каже мати.

— Як? — дивується Петрик. — Невже він уночі не спить?

— Не спить, синку.

— Ми спимо, а він ні? — ще більше дивується Петрик.

— Ні…

— Як же це так? — не може зрозуміти Петрик. — Йому ж хочеться спати.

— Хочеться, але він повинен вести поїзд. Кожна людина повинна.

— І я повинен? — питає Петрик.

— І ти повинен.

— Що ж я повинен?

— Бути людиною. — каже мати. — Це найголовніше.

Вітя зібрався до школи.

Сьогодні перше вересня. Мама купила нові штани. От хлопець уперше їх одягнув і милувався обновою. Йому було дуже приємно в нових штанях.

Вітя чекав Андрія. Вони завжди разом їдуть до школи. Разом готують уроки.

Ось і Андрій. На ньому старенькі штанці.

— Мамо, — каже Вітя, — дайте мені ті штани, що я влітку ходив.

— У тебе ж новенькі, — дивується мати.

— Вони тісні, — тихо каже Вітя. — Не можу я в них іти…

Мати здивовано глянула на сина. Та як побачила старенькі Андрійкові штанці, все зрозуміла.

— Ну, що ж, — каже мати, — доведеться здати їх у крамницю. Справді вони тісні…

Вітя одягнув старенькі свої штанці. І друзі пішли до школи — радісні, щасливі.

Були собі два чоловіки. В кожного з них було своє поле. Вони орали землю, сіяли хліб. Трудилися на своєму полі з ранку до вечора.

І от десь узявся Камінь. Не дуже й великий, але й не маленький. Завбільшки з собачу голову.

Один чоловік орав ниву, побачив камінь — викинув на поле сусіда. Сусід косив хліб, побачив камінь і думає: «Де це він узявся? Викину його на поле сусіда». І викинув.

Так перекидали вони камінь із поля на поле багато літ. Трохи сердились один на одного, як знаходили камінь на своєму полі, але швидко про нього забували й залишались великими друзями.

Але згодом їм прийшло в голову покласти камінь на межі. Поклали! І стали непримиренними ворогами. Крали один в одного снопи серед ночі, ненавиділи один одного.

Так і померли ворогами.

Господарями стали їхні діти. Вони прийшли на межу й сказали: «Приймемо камінь, викинемо його в болото». Віднесли. Викинули. Розорали межу. Замість двох полів стало одне велике. Трудяться на ньому діти двох господарів, що ворогували між собою. Трудяться й приятелюють. А камінь у болоті лежить.

Уздовж алеї парку біг хлопчик. Був ясний весняний день, на деревах співали пташки, серед квітів літали барвисті метелики. Хлопчикові було весело. Він біг, розмахуючи руками.

Уздовж алеї росли маленькі липки, їх недавно посадили. На гілочках зеленіли ніжні пахучі листочки. Хлопчик зривав їх і кидав собі під ноги. Потішався. От зупинився біля однієї липи. Та не листочок відірвав, а цілу гілочку відчахнув. Гілочка впала додолу. Хлопчик на хвильку зупинився, глянув на тремтячі листочки. Глянув і на липку. З північного боку зяяла ранка…

Хлопчикові стало жалко липки, та жалість у його серці жила недовго. Бо надворі був такий радісний сонячний день… Хлопчик переступив гілочку й побіг далі. Минуло багато-багато літ. Хлопчик виріс, став дорослий. І діти його повиростали.

Ось теплого весняного дня приходить він до того парку, де бігав колись малим пустотливим хлоп’ям. Уздовж алеї росли високі стрункі липи. Одна тільки була мовби з північного боку поранена. У неї ніби руки не було. Замість гілки — глибокий шрам.

Дідусь зупинився. Упізнав липу. Це він давно колись відчахнув її гілочку. І ось тепер на високому стрункому дереві не було великої гілки. Менше листя зеленого, менше цвіту липового, менше співу бджолиного — бо він зламав гілочку. Менше й радості в світі.

Дідусь зітхнув. Він стояв на алеї, дивився на рівну доріжку, по якій біг маленький хлопчик.

Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось товару, накритого білим рушничком. А діло було взимку. Стала Лисиця в ряд, підвела пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила — й побачили люди повний кошик хитрощів.

Ішла проз базар Наталочка. Аж бачить — Лисиця хитрощі продає. Підійшла, вибрала собі хитринку: маленьку дерев’яну дівчинку, що приклала руку собі до голови, скривилась і жалібно пищить: «Ой, голова болить».

Купила Наталочка хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, а їй не хочеться.

— У мене голова болить, — жаліється Наталочка мамі, — не буду уроків робити.

— Добре, полеж, Наталочко.

Прилягла Наталочка на ліжко й одразу ж забула про головний біль. І каже мамі:

— Я піду покататись на ковзанах.

— У тебе ж голова болить, — подивувалась мама. Наталочка зашарілася від сорому.

«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисичці, не треба мені її хитрощів», — подумала Наталочка. Пішла на базар, лап-лап у кишеню, де лежала маленька дерев’яна дівчинка, а її нема.

«Де ж вона поділась?» — думає Наталочка.

Так і не могла второпати, де поділась хитринка. Розповіла про все це мамі. Мама й каже:

— Злякалась тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.

— А де ж моя совість? У чому вона?

— У тому, що тобі стало соромно.

Далеко від села, на польовому стані, жили трактористи-орачі. Тричі на день готувала їм їсти куховарка Наталка Іванівна. Була вона велика майстриня, пекла пухкий, запахучий хліб і варила такий добрий борщ, що орачі не могли нахвалитися. Вони просили, щоб Наталка Іванівна пекла свіжий хліб щодня.

Але стала помічати куховарка, що трактористи, наївшись уволю, були похмурі, неговіркі. Чогось їм бракувало.

І от одного разу після вечері Наталка Іванівна заспівала. У неї був дивовижної краси голос. Співала куховарка пісню про молодого воя, що поліг од ворожої кулі ось тут, під цим дубом, і тут же й похований, ось його могила.

Схаменулися трактористи, засвітилася глибока, тривожна думка в їхніх очах.

З того часу щоранку після сніданку трактористи просили Наталку Іванівну заспівати пісню. І вона співала. Про широкий степ і рідну матір, про щастя і горе, про вербу над ставом і високу степову могилу, про могилку під дубом і про дівочі очі. А іноді співала й до сніданку, удосвіта.

Стали орачі прокидатися до світанку. Може, й сьогодні Наталка Іванівна до сніданку співатиме їм свою Пісню.

Людині потрібні не тільки Труд і Хліб, але й Пісня.

Була собі одна бабуся. І мала вона внука Яшка й півника Золотого Гребінця. Яшкові було п’ять років, а півникові два з половиною.

Сплять собі ото бабуся і Яшко, аж тут Золотий Гребінець у сінях як заспіває:

— Ку-ку-рі-ку!

Бабуся і Яшко й прокидаються.

— Ранок настає, — каже бабуся, — бо Золотий Гребінець співає. Треба вставати, за діло братися.

Бабуся встає, і Яшко встає.

Бабуся випускає півника. Золотий Гребінець іде на подвір’я, шукає у смітті поживу. Бабуся чистить картоплю, а Яшко замітає хату.

Яшко питається бабусі:

— Бабусю, ранок настає тому, що Золотий Гребінець співає? А якби півник не співав, то й ранку б не було?

— Мабуть, не було б, — каже бабуся.

Та от застудився Яшко, занедужав. Треба лікувати його, а грошей немає.

Взяла бабуся півника та й збирається на ярмарок.

— Продам його, — каже, — та ліків куплю.

Сидить Золотий Гребінець у кошику, дивиться на Яшка пильно-пильно. Жаль стало Яшкові півника.

— Бабусю, — просить Яшко крізь сльози, — не продавайте Золотого Гребінця. Нікому ж буде співати, все ніч та й ніч буде, ніколи й ранок не настане… А вночі ой як тяжко…

Золотий Гребінець підняв голову з кошика й весело заспівав.

Яшко усміхнувся, і йому легше стало.

Сидить школяр за столом у зеленому саду й виконує завдання. А завдання йому таке: «Подивись навколо себе, побач кожну річ і порівняй її з іншою річчю».

Замислився школяр. Над головою — тремтять листочки осики. Тремтять і все шепочуть. Тихенько шепочуть, немов про якусь таємницю гомонять. Немов першокласниці, що вийшли на перерву й таємниче щось розповідають одна одній.

Подивився школяр долу, побачив два зелені листки й між ними білі квітки. Це конвалія. Ой, як схожі квітки конвалії на кришталеві дзвіночки. Здається, доторкнись — і вони задзвенять.

Десь дзижчить бджола. А ось чути низьке гудіння — то джміль. Заплющив очі школяр, і уявляються йому дві струни: одна тонка, а друга товста. Сидить музикант, торкається обох струн — ось із чим можна порівняти дзижчання бджоли і гудіння джмеля.

А це запищав десь комарик. Писк його тоненький-тоненький. З чим його порівняти? Мабуть, із сопілочкою, зробленою із стеблини кульбаби. Якби заграти на ту сопілочку, то було б схоже на комариний писк.

Заходить сонце. Небо на заході червоніє. Воно схоже на велике-велике макове поле. Безліч макових квіток розквітли там і всі одного кольору — рожевого. От якби дійти до того макового поля — намилувався б красою.

Сонце торкнулося обрію. Сонце! Велике, багряне… З чим порівняти?

Довго думав школяр. Ні з чим сонце порівнювати. Бо воно — єдине. Бо тільки воно — сонце.

Зозуля підкидає свої яйця в чужі гнізда. Як вилупляться з них пташенята, зараз бешкетують, викидають малих діток господарів.

— Чому ж це ти така жорстока, Зозуле? Чому свого гнізда не мостиш і пташенят не виводиш? — питається Зозулі Вітер-Буревій.

— Слухай, Вітре, — відповідає Зозуля. — Даремно вважають мене люди жорстокою. Як тільки зазеленіє, вилазить зі своїх лялечок гусінь. Багато в лісі такої — великої, волохатої, отруйної, що ніякий птах не їсть, а я їм. Якби і я не їла, то загинув би ліс. Поточила б листя гусінь. Ніколи мені пташенят виводити.

Ось що розповіла Зозуля Вітрові-Буревію. Розповіла та й зажурилася. Закувала жалібно, журливо: ку-ку… ку-ку… Закувала й прислухалася.

— Чому ти так жалібно співаєш? — питається Вітер-Буревій.

— Сумую за своїми дітками, — відповідає Зозуля.

— Але ж ти їх не годуєш, — каже Вітер-Буревій, — їх годують інші птахи.

— Я для них рятую ліс, — тихо сказала Зозуля…

Був у матері один-однісінький син. Душі не чаяла мати в ньому, так любила синочка свого.

Обідати садовила за стіл, а сама сідала біля порога і їла те, що від синового обіду зоставалася.

Насмажила якось мати синові карасів у сметані. Так сподобалося йому це їство, що тепер щодня вимагав.

— Карасів… Як не буде карасів — нічого не хочу їсти…

Хіба могла мати піти проти волі свого любого синка?

Щодня плуганилась до ставка, ставила сіті, ловила карасів. До пізньої осені заходила в холодну воду. Та й простудилась і злягла.

Лежить мати в постелі, не може підвестися води попити. А син сидить біля столу — сумний і мовчазний. Немає на столі не тільки смажених карасів, але й вареної картоплі.

Стогне мати — не від недуги стогне, а з горя свого материнського: виростила сина — і сильного, й ставного, але недоброго.

Питається мати сина:

— Сину мій, що для тебе в житті найдорожче?

Мовчить син. Мовчить, бо нічого йому сказати: немає в нього нічого в житті найдорожчого.

Не витримало материне серце, згоріло від горя та образи.

Катерина Іванівна повела своїх першачків у поле. Був тихий ранок ранньої осені. Далеко в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від того в степу було сумно.

Катерина Іванівна сказала дітям:

— Сьогодні ми будемо складати твір про осінь, небо, про перелітних птахів. Кожен із вас нехай скаже, яке зараз небо. Дивіться, діти, уважно. Вибирайте в нашій рідній мові красиві точні слова.

Діти притихли. Вони дивились на небо й думали. Через хвилину почулося: Небо синє-синє…

— Небо голубе…

— Небо чисте…

— Небо блакитне…

І все. Діти знов і знов повторювали ті самі слова: синє, голубе, чисте, блакитне.

Трохи збоку стояла маленька синьоока Валя й мовчала.

— А ти чого мовчиш, Валю?

— Я хочу сказати своє слово.

— Ну, яке ж твоє слово про небо?

— Небо ласкаве… — тихо сказала Валя й сумно усміхнулась.

Діти притихли. І в цю мить вони побачили те, чого не бачили досі.

— Небо сумне…

— Небо тривожне…

— Небо журливе…

— Небо студене…

Небо грало, тремтіло, дихало, усміхалось, як жива істота, і діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.

На високому березі Дніпра — маленька могилка. Тут поховано дев’ятнадцятирічного солдата Петра Петренка. Він загинув у гарячому бою за переправу через Дніпро. Коли помирав, просив поховати його на високому березі, щоб видно було рідне село.

— Там живуть моя мама, — прошепотів він і помер.

Щодня із великого придніпрянського села приходила до нього на могилу мати. Приходила раненько, коли сонце сходить. Клала квіти в головах сина, молилась і йшла додому. І в літню спеку, і в тріскучі морози приходила мати.

Але ось настала матері смертна година. Померла мама, її похоронили.

А стежка до могили Петра Петренка не заростає. І щодня, як і раніше, на його могилі свіжі квіти.

— Хто ж приносить квіти на могилу? — дивується дівчина. — Мати ж його померла.

— У нього безсмертна мати, — каже сивий дід, мудрий дід Карпо. — У нього безсмертна мати.

Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна скрикнули від радості.

— Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля.

— Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна.

І зірвали дівчатка яблуко. Кожні й кортіло потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі:

— Хай тобі буде яблуко, Ніно…

А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала:

— Ні, хай тобі буде яблуко, Олю…

Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка:

— Віддамо яблуко мамі.

Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко.

У маминих очах засяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.

Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.

Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг.

Бігають діти, сміються, а Марійки ніхто не шукає.

«Чого ж це про мене забули?» — думає вона.

Все-таки боляче Марійці: «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.

Марійка радісно скрикнула, а з верби злетіли чорні птахи й полетіли далеко-далеко.

То відлетіли сумні Марійчині думки.

Дмитрик і Сергійко ходили з учителем до лісу. Вчитель викопав їм по три маленькі дубочки й сказав:

— Несіть додому, посадіть біля хати.

Приніс Дмитро. Викопав ямку, посадив дубок. Узяв другий дубок, глянув і здалося йому, що корінець кволий.

Викинув Дмитрик того дубка на дорогу.

Глянув на третій дубок. І здалося Дмитрикові, що гілочки в нього слабкі.

Викинув Дмитрик і того дубка на дорогу.

А Сергійко посадив свої три дубки, виходить на дорогу, аж бачить: два саджанці у пилюці лежать. Підняв їх, посадив поруч із тими трьома дубками.

Поливає Сергійко дубки, ростуть вони, зеленіють.

А Дмитрик забув про свій дубок. Засохло маленьке деревце.

Минуло багато років. Стали Дмитро і Сергій дорослими людьми. У Дмитра вже синок є — Дмитрик, а в Сергія — Сергійко.

Питається якось Дмитрик у батька:

— Тату, чому біля Сергійкової хати росте п’ять дубів, а біля нашої жодного немає?

Мовчить батько. Мовчить.

Це було в роки війни. Андрійків тато воював на фронті, а мама працювала на фабриці.

Одного разу листоноша приніс мамі листа. Відкривши конверта, мама заридала. Вона обняла Андрійка й сказала:

— Немає нашого татуся…

Через три дні прийшла маленька посилка від таткових товаришів. У тій посилці були таткові речі: ложка, блокнот і олівець, яким він писав листа додому.

Минуло багато років. Андрійко став стрункий, красивий юнак. Мати провела його на службу в армію і дала батьків олівець.

Як безцінну святиню, поклав Андрійко олівець у кишеню до серця.

А згодом написав матері листа. Перші слова в ньому були такі:

— Люба матусю, я буду такий же, як мій тато.

Цей лист був написаний батьковим олівцем.

Мати раділа синовим листом.

Петро й Степан працювали в полі. Коли це бачать: у селі пожежа. І здається їм, що горить саме там, де живуть вони, Петро й Степан.

— Це, мабуть, наші хати горять, — каже Петро.

— Їдьмо скоріше додому, — каже Степан. Та й запріг коней у воза.

Петро й Степан погнали шалено коней. В’їхали в село, питають:

— У кого пожежа?

— Іванова хата горить.

Петро полегшено зітхнув і, зупинивши коней, каже:

— Ну, далі не поїдемо. Треба у поле вертатися.

— Чому вертатися? — дивується Степан.

— Та горить же не в нас, — розсудливо каже Петро. — Навіщо ж час марнувати? Робота у полі стоїть.

Степан із подивом поглядає на Петра:

— А ти поспішав хіба тільки свою хату рятувати?

Петро мовчить. Залишив його Степан із кіньми, сам побіг пожежу гасити. А Петро сидить на возі й не знає, що йому робити, — за Степаном бігти чи в поле їхати.

Дідусь із онуком ішли великим лісом. Ледве помітна стежинка звивалася поміж високими деревами.

Наступав вечір. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався розташуватись на ночівлю десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку. Вона стояла біля лісової стежки.

— Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо?

— Так, це хатинка для подорожніх, — сказав дідусь.

Вони зайшли в лісову хатину. У ній було чисто, на дерев’яній стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, шановні гості.

Дідусь і внук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, маленький глечичок із медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.

На вікні — відро з водою.

Дідусь і внук умилися й сіли вечеряти.

— Хто ж це все поставив на стіл? — питає онук.

— Добрий чоловік, — мовить дідусь.

— Як же це так? — дивується онук. — Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?

— Щоб ти став кращий, — відповів дідусь.

У третьому класі вчиться маленька дівчинка Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється.

Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:

— Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум’яна… Понеси їй суниць, Андрійку.

Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяковіє. Він так і сказав мамі:

— Соромно мені, не понесу…

— Чому ж тобі соромно? — дивується мама.

Андрійко й сам не знає, чого йому соромно.

Наступного дня він усе ж таки взяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі, віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:

— Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум’яні.

Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне. Щічки її стали червоні, як мак. Вона ласкаво подивилася в очі Андрійкові й прошепотіла:

— Дякую…

«Чому ж це щічки у неї стали рум’яні? — подумав Андрійко. — Вона ще ж не їла суниць…»

До п’ятого класу прийшов серед року новий учень, Микола. З першого ж дня всі побачили, що він несміливий, аж сором’язливий якийсь. Хотіли його на першій парті посадити, та він не схотів. Попросився на останню.

Вчився Микола добре, сумлінно виконував домашні завдання. Його відповіді були такі, що в класі ставало тихо, як він говорив. Кожному хотілося послухати. Вчителі хвалили Миколу:

— Ось так треба уроки готувати, так треба відповідати на уроках…

Від похвали хлопчик червонів, йому хотілося швидше сісти за свою останню парту. Хлопці говорили про Миколу:

— Славний учень. І товариш добрий. Попросиш — завжди пояснить, покаже. Але дуже несміливий…

Одного разу Микола з хлопцями повертався додому. Було це в травні, перед завершенням навчального року. Ішли гуртом, про щось сперечались.

Як переходили міст, почули крик. Хтось волав унизу, недалеко від мосту. Річка була невелика, та швидка й повновода. Невже хтось кличе на допомогу?

Не встигли хлопці про те й подумати, як побачили: Микола плигнув з мосту у воду, туди, звідки долинав крик. Приголомшені, вони підійшли до перил, Микола вже був коло дівчинки. Не вміючи добре плавати, вона попала у вир. Ще мить — і загинула б.

— Тримайся за мою сорочку! — крикнув Микола. Дівчинка вхопилася за сорочку, і Микола з нею швидко підплив до берега.

Такий у нас несміливий хлопчик Микола.

Одного разу діти грали в м’яча. Весело було грати, радісно.

Повз стадіон ішла старенька бабуся. Вона недобачала, ішла поволі, пробуючи ціпком стежку.

Чи випадково, чи, може, й навмисне хтось ударив м’яч так, що той покотився під ноги бабусі, вдарився об ціпок і вибив його з рук. Зупинилась бабуся, розгубилася, не знає, що робити. Нахилилась, шукає ціпок, а він лежить далеченько. Не бачить бабуся ціпка.

Діти дивляться на бабусю й сміються. Нікому з них і на думку не спало підійти до старенької, попросити пробачення й допомогти їй.

Діти сміються, а бабуся стоїть і плаче. І нікому й не тенькнуло, що в цю хвилину коїться велике зло: людина знущається над людиною.

Сміятися над старістю — сміятися над собою. Кожен із тих, хто сміявся над бабусею, через кілька десятиріч сам стане старим. А ще більший гріх — сміятися над фізичною вадою людини.

То вже — злочин.

На північному березі ставка стоїть маленька хатина. В ній живе стара бабуся. А на південному — великий, просторий будинок. У ньому живе бабусин онук Сашко. Він уже ходить до школи.

Влітку Сашко рідко приходив до бабусі в гості, бо ставок великий, треба його обійти, а обходити далеченько.

Взимку приходив щодня, бо по льоду йому дуже близько.

Бабуся сиділа біля вікна й ждала онука. Він приходив надвечір. І щебетав їй свої пригоди й відкриття.

Настала весна. Повіяв із півдня теплий вітер, пригріло сонечко. Уранці на ставку був лід, а вже опівдні стояла вода.

Сидить біля вікна бабуся й журиться, не прийде Сашко…

Аж до вечора сиділа бабуся. А ввечері бачить — біжить берегом хлопчик. Впізнала бабуся онука, зраділа, вибігла назустріч.

— Бабусю! — радісно защебетав Сашко. — Дивіться, льоду вже немає! Я прийшов сказати вам, ще вже немає льоду. Весна настала!

В однієї матері був син Степан. Він закінчив школу й став трактористом.

Мати ждала, що на старість буде їй поміч. Степан працював у бригаді погано. Йому не хотілося рано вставати і він запізнювався на роботу. Люди казали про нього: ледар.

А в другої матері, що жила поруч, був син Микола. Теж тракторист. Усі хвалили його: роботящий, старанний.

Як тільки вийде з роботи Степан, мати сипле йому обідати й каже:

— Який працьовитий Микола… Встає до схід сонця, поспішає в поле…

Степан сидить біля столу, схиливши голову. Наступного дня мати каже:

— Люди хвалять Миколу. Кажуть, що він найкраще оре й сіє…

Степан сидить мовчки, схиливши голову. Щодня мати говорить щось добре про Миколу… Щодня Степан слухає мовчки матір і сидить, схиливши голову. Чого ж мати хвалить Миколу?

Посіяв Селянин Пшеницю. Разом із Пшеницею попало в грунт і зерно Чортополоху.

Пшениця наключилась, пустила в землю корінчики. Із землі — зелені пагінчики та й росте собі, зеленіє. Чортополох лежить у землі, прислухається. От Пшениця його й питає:

— Ти чого сидиш у землі? Чого ні корінчиків не пускаєш, ні пагінчиків?

— Та я ще зачекаю трохи, — каже Чортополох. — Як там воно на ниві?

— Добре, — тішиться Пшениця. — Селянин уже кілька разів прополов, не залишив жодної бур’янини.

Чортополох не сказав нічого.

Наступного року Селянин посіяв на тій ниві Просо. Побачили просинки чортополохове зерно й питають здивовано:

— А ти чого тут лежиш?

Чортополох мовчить, мов і не чує.

Пустило Просо в землю корінчики, а із землі — зелені пагінчики, росте собі, зеленіє. А Чортополох лежить, прислухається. Потім тихенько питає:

— Як там воно на ниві?

— Добре, — тішиться Просо. — Селянин уже кілька разів прополов, не залишив жодної бур’янини.

Чортополох нічого не сказав, тільки тяжко зітхнув.

— Чого він лежить у землі? Чого не пускає ні корінчиків, ні пагінчиків, — питається Просо Волошку.

— Та це ж Чортополох, — каже Волошка. — Він може десять років лежати. Він чекає своєї години.

Живе в нашому селі Максим Сурмило. Є в нього й дітки, до школи ходять.

Колись, у давні часи, мабуть, ще дід Максимів викопав серед двору колодязь. Така добра вода в ньому, що люди з усього кутка брали воду.

Та ось не сподобалося Максимові, що люди до його двору ходять, з колодязя воду беруть, хвірткою стукають. Заборонити б — так боїться Максим: лаятимуть люди. І він що придумав?

Як тільки сніг із землі, скопав навколо колодязя й огірки посіяв. Зійшли вони, розрослися, зелені та рясні, вкрили землю густим килимом. Прийде хтось із сусідів по воду, подивиться на зелені огірки та й назад: незручно ж огудину топтати.

Так і перестали люди до Максима ходити. А щоб якось нарікання відвернути, він і сам став по воду аж до річки плентатися. Тихо стало в дворі. Та ось діти прийшли якось зі школи заплакані.

— Чого ви плачете? Що трапилось? — питає мати.

— Над нами усі сміються… Кажуть… Кажуть…

— Що ж вони кажуть?

— Кажуть, що наш батько нелюд…

Мати зітхнула, сіла біля вікна й довго дивилась на зелені огірки.

У шкільній теплиці — князівство квітів. Надворі тріскучий мороз, а тут під склом — сині, рожеві, блакитні, фіолетові хризантеми.

Ранесенько до теплиці прийшла Тіна. Там ще нікого не було. Коли дівчинка відчинила двері, квіти здригнулися. Вони любили тишу, і стук дверей наполохав їх.

Як заспокоїлись, задивилися до неба й чекали перших променів зимового неяскравого сонця.

Тіна прийшла сюди у дуже важливій справі. Бабуся дуже слаба і їй захотілося побачити «радісну квітку» — так вона називає фіолетову хризантему. Ніде немає такої квітки, тільки в шкільній теплиці. Опівночі бабусі стало дуже погано, і Тіна, не змикаючи очей, чекала ранку, щоб піти по фіолетову красуню. Знала, що від неї бабусі полегшає.

Ледве зірвала Тіна «радісну квітку», як скрипнули двері. До теплиці увійшов учитель. Він був дуже строгий: любив квіти, любив і людей, які люблять квіти, але ненавидів лінощі, неробство й марнотратство. Зимою ніхто в теплиці не зривав жодної квітки, всі оберігали красу й ходили сюди нею милуватися. Коли вчитель побачив Тіну з фіолетовою квіткою в руці, він зупинився здивований. А Тіна в цю мить думала тільки про бабусю.

У Тіниних очах відбивався біль, велике милосердя. Учитель зрозумів дівчинку. Він підійшов до неї, обняв і сказав:

— Візьми ще одну квітку, Тіно. І неси мерщій бабусі.

Повіяло весною. Вожата Оля, учениця сьомого класу, прийшла до третьокласників і каже:

— Діти, скоро шпаки прилетять. А будиночків для них обмаль. Хтось зробить нову шпаківню?

Піднесло руки багато дітей. І Борис підняв руку.

Вдома він узявся робити шпаківню. Але не міг добре постругати дошки й підігнати так, щоб щілин не було. Йому допоміг батько.

Шпаківня вийшла красива й затишна. Вожата сказала:

— У тебе найкращий будиночок.

Борисові захотілося самому полізти на дерево й почепити шпаківню, та вожата стримала:

— Ці шпаківні старшокласники віднесуть у поле, повісять їх у лісосмузі. Щоб і там шпаки жили.

Борис зрадів: його будиночок буде серед поля.

Минуло літо. Настала осінь. Борис навчався вже в четвертому класі. Одного разу вчителька послала його по крейду.

Крейди на столі в коридорі не було. Борис відчинив шафу. Він знав, що там зберігають крейду. Відчинив і був приголомшений. У шафі стояла його шпаківня. Дашок із неї був зірваний. У шпаківні лежала крейда.

Борис заплакав.

А вчителька вийшла з класу й питає:

— Чого це ти плачеш, Борисе?

Не хочеться Федькові домашнє завдання виконувати. Прийде зі школи, покладе книжки, пообідає та й іде гуляти до вечора. Увечері сяде, швиденько сяк-так перепише вправи. А задачу, буває, й не розв'яже.

А то якось Федько прийшов, пообідав. Хотів іти гуляти, а мама йому:

— Пороби уроки, тоді гуляй.

Федько сів за стіл, переписав мерщій вправу, розв’язав задачу, бо легенька була.

Бачить мама, що Федько написав дуже погано.

— Перепиши красиво, — каже йому.

Не хочеться Федькові писати, та нічого не поробиш. Переписав він ту вправу й задачу, а мама не задоволена.

— Ти знову поспіхом нашкрябав. Зроби як слід, бо гуляти сьогодні не підеш.

Федько довго плакав, так не хотілось йому ще раз переписувати. Але подумав: «Як напишу погано, мама знову заставить переробити».

Постарався. Написав-таки красиво.

Увечері повернувся батько з роботи й питає маму:

— Ну, як Федько вчиться? Як він уроки сьогодні готував?

— Добре працює наш Федько, — похвалила мама. — Написав раз — не сподобалось йому, написав удруге — не сподобалось. Він переписав утретє — чисто, красиво. Покажи, Федьку.

Федько поклав зошити батькові на стіл.

— Молодець, Федьку, — мовить батько. — Ти стаєш справжньою людиною.

Федько почервонів.

Це було дуже давно. В одному селі на Україні дівчата й жінки надумали показати свою майстерність. Домовилися, що в неділю всі прийдуть на сільський майдан і кожна принесе найкраще, що вона створила своїми руками: вишитий рушник, мережива, полотно, скатертину, одежу.

І от у неділю всі дівчата й жінки прийшли на майдан. Принесли силу чудових речей. У дідів та бабусь, яким громада доручила назвати найкращих майстринь, очі розбігались: так багато було талановитих дівчат і жінок. Дружини та доньки багачів принесли гаптовані золотом і сріблом шовкові покривала, тонкі мережані занавіски, на яких були вив’язані дивовижні пташки.

Та переможницею несподівано для всіх стала дружина одного бідняка — Марина. Вона не принесла ні рушника, ні мережив, хоч усе це вона уміла прекрасно робити. Вона привела п’ятирічного сина Петруся, а Петрусь приніс жайворонка, якого він сам вирізав із дерева. Підніс Петрусь жайворонка до вуст — і заспівала, защебетала пташка, як жива. Усі стояли на майдані, затамувавши дух, а над майданом, у блакитному небі, співав справжній, живий жайворонок, приваблений співом із землі…

Той, хто творить розумну й добру людину, — найкращий майстер на землі. Така була ухвала старійшин.

З півночі на південь, між двома великими містами, люди почали будувати дорогу. Задумали її широку й рівну, міцну й красиву, — щоб нею їздили автомашини й автобуси.

Люди вже нагортали високий земляний насип, обкладали його камінням, заливали асфальтом. Дорога йшла степами й лугами, понад берегами річок.

Одного разу прийшли будівельники в поле. Тут росли невеликі чагарі. Інженер показував, де прокладати майбутню дорогу, а робітники забивали в землю кілочки.

Коли це робітники зупинились, поклали кілочки на землю. Там, де мала пролягати дорога, стояв високий дуб. Товстий, міцний, могутній — мов степовий вартовий.

До робітників підійшов інженер. Він не сказав ні слова.

Робітники теж мовчали.

Інженер довго дивився на план дороги, потім перевів погляд на дуба й зітхнув.

— Плану змінювати не можна, — сказав інженер.

— Дуба теж рубати не можна, — сказали робітники. Інженер витяг кілочок, відійшов метрів на сто від дуба й забив його в землю.

— Тепер нас ніхто не осудить, — сказав він.

Минуло кілька років. З півночі на південь пролягла широка асфальтована дорога. Рівна, як стріла. Та в одному місці вона зігнулась підковою. Їдучи автобусом, люди радісно усміхаються. Часто можна почути:

— Благородне серце в тих людей, що будували цю дорогу.

Якісного сонячного ранку Дівчинка вийшла погуляти на зелений лужок. Коли це чує: хтось плаче. Прислухалась і збагнула: плач долинає з-під каменя, що он лежить. Камінь невеликий, але дуже твердий. Нахилилася Дівчинка й питає:

— Хто там плаче під каменем?

— Це я, Ромашка, — почувся тихий, слабкий голос. — Визволь мене, Дівчинко, давить мене камінь.

Відвернула Дівчинка той камінь і побачила ніжну стеблинку Ромашки.

— Дякую тобі, Дівчинко, — сказала Ромашка, вільно зітхнувши. — Ти визволила мене з-під кам’яного гніту.

— Як же ти попала сюди, під камінь?

— Обдурив мене кам’яний гніт, — розповіла Ромашка. — Була я маленькою ромашковою насінинкою. Восени я шукала теплого куточка. Прихистив мене кам’яний гніт, обіцяв оберігати мене від холоду й спеки. А коли захотіла побачити сонечко, він мало не задавив мене. Я хочу бути твоєю, Дівчинко.

— Добре, будь моєю, — погодилась Дівчинка. Дівчинка й Ромашка подружилися. Щоранку Дівчинка приходила до Ромашки й вони разом зустрічали сонечко.

— Як добре мені бути твоєю, Дівчинко, — часто говорила Ромашка.

— А якби ти виросла в лісі чи край дороги? Якби ти була нічия?

— Я умерла б із горя, — тихо сказала Ромашка. — Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь.

Он той Маків Дзвіночок приятелює із Сонечком. А ось та маленька квіточка Незабудка — подруга Весняного вітру. Ні, квітка не могла б жити нічия.

Іде батько у крамницю.

— І я піду з вами, тату, — просить малий.

— Іди, сину, — каже тато.

Зайшли батько з сином до крамниці, купили дві великі ложки й одну маленьку. Великі ложки — батькові й матері, маленька — синові. Потім лопату купили. Міцну, добру лопату.

— Цією лопатою років десять можна копати, — каже батько.

Син побачив на полиці маленьку лопатку.

— Тату, — просить, — купіть і мені лопату. І я копатиму. Прийшли вони додому, сіли обідати. Батько з матір’ю їдять великими ложками, а син — маленькою. Потім батько бере лопату й іде город копати. Син бере свою маленьку, щоб із батьком копати, та батько йому:

— Іди зі своєю лопаткою піском грайся…

Пішов син із лопаткою до купи піску, погрався трохи. Та швидко йому те набридло й він поклав під ліжко лопатку.

Так і лежить вона під ліжком. А маленька ложка лежить поруч із великими ложками. Як тільки сідають обідати, батько й мати беруть великі ложки, а синові дають маленьку.

А лопатка під ліжком лежить.

Восени Борисові батько купив ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.

Думає Борис, що краще — ковзани чи лижі? Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь — і в селі, і в лісі. А на ковзанах — тільки на ставку.

От і каже Борис Євгенові:

— Поміняємось, Євгене? Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.

Помінялись.

Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить дома з лижами.

Узяв Борис лижі, поніс до Євгена й каже:

— Не будемо мінятись… Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.

Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав.

Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, килимом устеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку.

Катається Євген на лижах, а Борис сидить дома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.

Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:

— Ні, Євгене, таки поміняймось… Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.

— А як завтра сніг розтане? — запитав Євген.

У кінці шкільного подвір’я, біля тину, лежала купа сміття. Спершу це був маленький смітничок, а потім — смітник і, нарешті, він перетворився на величезну купу.

Величезна купа усе збільшувалася, хоч вона й так була велика. Сюди викидали папірці, згрібали до неї сухе листя…

Купу цю бачили всі, але ніхто не звертав на неї уваги. Кожен думав: кудись же й сміття треба викидати; мабуть, вона потрібна тому, що на світі є сміття.

Та ось одного разу весною на шкільне подвір’я вибіг із класу гомінкий гурт дітей. Вони викопали ямку й посадили кущ троянди. Тепер щодня приходили до свого куща, поливали й раділи: ось на кущі розвинулись бруньки, появились листочки. І от настав теплий весняний день, коли на кущі загорілася велика червона квітка. Вона була така красива, що до троянди збіглися всі учні й учителі. Милуючися красою квітки, всі тут звернули увагу на купу сміття. І всім стало соромно від однієї думки: хіба ж тут може бути смітник?

Кожному подумалось: це я винен. Коли б раніше звернув увагу на цю купу сміття, її давно б уже тут не було.

І от до купи сміття під’їхав віз. Учні й учителі взяли лопати, скидали сміття на віз і вивезли його на гноївню.

Вітько ніколи не бачив батька. Йому тепер одинадцять літ. А коли було три місяці, його батько, льотчик-винищувач, загинув у повітряному бою над Берліном. В один з останніх днів війни.

На столі, де вечорами працюють мама й Вітько, стоїть батьків портрет. Щороку в день смерті батька мама ставить поруч із портретом безсмертники. В інші дні поруч із портретом стоїть ваза з червоною трояндою.

Кілька тижнів тому до них вечорами став приходити інженер Іван Васильович. Він працює з мамою на одному заводі.

Вітько розумів, що мама вийде за Івана Васильовича заміж. Йому було дуже боляче: забуде мама про батька.

Того дня, коли мама сказала, що Іван Васильович увечері проситиме її руки, Вітько думав тільки про батька. Хлопчикові думалось: ось прийду сьогодні зі школи, а мама й портрет прийме кудись в інше місце.

Вітько ішов додому, а серце його стискалось від болю. «Якби не зима, — думав хлопчик, — я пішов би в поле, знайшов би безсмертники й от зараз поставив би коло батькового портрета».

Він відчиняє двері і бачить: біля столу сидить мама — у новому платті. У вазі замість червоної троянди — квіти безсмертника…

— Мамо, — пошепки запитав Вітько, — ти ніколи не забудеш батька?

— Ніколи, — прошепотіла мама й заплакала.

Надворі була холоднеча. Гілки на яблуні тремтіли від морозу. На одній тендітній з’явився маленький згорточок. Дівчинка, що годувала синичку, побачила його й сказала:

— Яка маленька брунька!

«Люди називають мене брунькою», — подумав Хлопчик-Листочок, загорнутий у пелюшки. Зима сповила його, сховала від холоду й сказала:

— Чекай весни.

Прийшла Весна, розповила Хлопчика-Листочка. Він підвівся в манюсінькій своїй колисочці, розпрямив ручки, встав на ніжки й зазеленів.

Не днями, годинами ріс Хлопчик-Листочок. Ось він став як горобине яєчко, ось уже більший за голубине. Ніжиться Хлопчик-Листочок на сонечку, під дощем купається. Ось уже став дорослий Юнак-Листок. Він гордо тріпотів на весняному літрі й усе тягнувся вгору та вгору.

Дивиться раз на світанку Юнак-Листок собі під ноги і бачить щось дрібненьке, коричневе, прозоре — як мурашина голівка. Приліпилося це дрібненьке, коричневе, прозоре до ніжки його.

— Хто ти такий? — питає Листок.

— Я твоя колиска, — відповідає дрібненьке, коричневе, прозоре. — Ось тут і пелюшки твої збереглись.

Юнак — цей великий, зелений Листок, що тріпоче на вітрі, — нахилився й задумався. Йому згадалося щось невимовно далеке й рідне. Йому згадалась колиска. І він став ніжний і сумний.

У Країні Зелених Луків жив веселий народ-співець. Він ростив хліб і співав пісні. У кожного була маленька сопілка.

Та ось у Країну Зелених Луків звідкись прийшов Живоїд — Ненавидник Радості. Як тільки хто заспіває чи заграє на сопілці, він підкрадається ззаду, хапає пісню — і в рот. То й назвали його Живоїдом. Там, де він пройде, помирають пісні.

От уже всі пісні поковтав Живоїд. Залишилась у Країні Зелених Луків одна тільки сопілка. Маленький хлопчик зарив її в землю й сказав пошепки:

— Помовч, а тоді ми з тобою переможемо Живоїда.

Все мовчить у Країні Зелених Луків. Радіє Живоїд — Ненавидник Радості. І сонечко померкло…

Коли це там, де хлопчик зарив сопілку, зазеленіла пшениця, заколосилась. Заспівало колосся, як сопілка. Співає уся земля, співає небо, співає уся Країна Зелених Луків. Пораділи люди, поробили собі нові сопілки й знову заграли.

Живоїд лежав на осонні, об’ївшись пісень. Ледве почув він, як усе співає, так і лопнув зі злості.

Гарячого літнього дня вивела гуска своїх маленьких жовтеньких гусенят на прогулянку. Вона показувала діткам великий світ. Цей світ був зелений і радісний — перед гусенятами простягнувся величезний луг. Гуска навчала діток скубти молоду травичку. Травичка була солодка, сонечко тепле й ласкаве, моріг м’якенький, світ співав багатьма голосами жучків, метеликів, комах. Гусенята були щасливі.

Коли це налетіла чорна хмара, на землю впали краплі дощу. А потім посипались чималі, як горобині яєчка градинки. Гусенята прибігли до мами, вона підняла крила й накрила ними дітей. Під крильми було тепло й затишно, гусенята чули, як нібито звідкись іздалеку долинає гуркіт грому, виття вітру й стукіт градинок, їм навіть стало весело: за материнськими крилами твориться щось страшне, а вони в теплі й затишку.

Потім усе вщухло. Гусенятам захотілось мерщій на зелений луг, але мати не піднімала крил. Гусенята вимогливо запищали: «Випускай нас, мамо».

Тихо підняла мати крила. Гусенята вибігли на траву. Вони побачили, що в матері крила зранені, вирвано чимало пір’я. Мати тяжко дихала. Але світ навколо був такий радісний, сонечко сяяло так яскраво й лагідно, жучки, бджоли, джмелі співали так гарно, що гусенятам чомусь і на думку не спало поцікавитись: «Мамо, що з тобою?» І коли одне найменше і найслабше гусеня підійшло до мами й запитало: «Чого в тебе зранені крила?», — вона тихо відповіла: «Все добре, мій синку».

Жовтенькі гусенята розсипались по траві. Мати була щаслива.

Подорожній стоїть під високою-високою горою. Вершина покрита вічним снігом, а внизу, біля підніжжя, цвітуть троянди. Подорожньому треба піднятися на високу Вершину. Він рушив у дорогу.

Іде день, іде другий. До Вершини гори веде вузенька Кам’яниста Стежка. Глянув Подорожній на Вершину. Вона сяє в променях сонця. Другої ночі Подорожній ночував серед холодного каміння.

Уранці проснувся й знову побачив перед собою Сяйну Вершину. У променях ранкового сонця вона була рожева. Пішов далі Подорожній Кам’янистою Стежкою. Важко йому дихати, ледве ноги пересуває. На кам’янистій Стежці то камінь гострий, то яма, то вибоїна.

Зітхнув Подорожній, витер піт і питає:

— Скажи, Кам’яниста Стежко, чого так важко тобою іти?

— Бо я веду до Сяйної Вершини, — відповідає Кам’яниста Стежка.

Урок у другому класі. Галя підносить руку.

— Що ти хочеш сказати, Галю? — питає Ганна Олексіївна.

— У Марійки братик народився, — сповіщає Галя.

А Марійка — це її подруга. Діти оглядаються з цікавістю на Марійку. Дівчинка аж знітилася.

— Як це добре! — каже Ганна Олексіївна, вона підходить до Марійки й цілує її. — Поздоровляємо Марійчину маму з сином, а Марійку з братиком.

У класі тихо-тихо.

— А що це значить — поздоровляємо? — питає Микола.

— Це значить, що в Марійчиної мами, у татка й у самої Марійки — велике щастя. Народилась людина — й принесла щастя багатьом людям.

У Марійчиної мами народився син.

У Марійчиного тата народився син.

У Марійки народився брат.

У Марійчиного дідуся народився онук.

У бабусі Марійчиної народився онук.

У дядька Марійчиного народився племінник, небіж.

А в нас народився новий приятель.

Он скільки людей стали щасливіші.

Он скільком людям приніс Марійчин брат щастя.

Он чого ми поздоровляємо.

Поздоровляємо — це значить: радіємо разом із Марійчиними мамою й татом, бабусею і дідусем, і з дядьком Марійчиним.

Діти радісно загомоніли:

— Поздоровляємо… Поздоровляємо…

Прийшла весна. Першокласники навчилися читати й писати. Вчителька й каже:

— Діти, давайте посадимо деревця на спомин про наше дитинство. Нас у класі тридцятеро — хай кожен посадить своє дерево.

Діти радо взялися до роботи. Викопали ямки, налили в них води, наносили перегною. Привезли маленькі саджанці — ялинки.

І вчителька викопала ямку.

Але для чого ще одна — тридцять друга ямка?

— Це для хлопчика, що приїде до нас із далекого краю… — каже вчителька. — А може, дівчинка приїде… Ось ми для невідомого друга й посадимо дерево.

Посадили класом тридцять двоє дерев і стали доглядати. Улітку поливали, взимку обгортали снігом, щоб деревам тепліше було. Дерева росли пишні, гіллясті.

Минав час. Ось уже діти й другий клас закінчили, третій і до четвертого перейшли — а невідомого друга немає, жоден новий учень не приїхав до села.

Ті діти вже юнаки й дівчата, вже й школу закінчують, а невідомий друг не приїздить.

Ялинки виросли, стали стрункі, гіллясті. Напередодні закінчення школи прийшли юнаки й дівчата до своєї ялинкової алеї. Прийшли, щоб помріяти про невідомого друга.

«Не може бути, щоб невідомий друг не зустрівся, — думали хлопці й дівчата. — Хіба може бути самотньою тридцять друга ялинка?»

Малий Тарасик побачив, як квочка встала з гнізда. Він мерщій заглянув у гніздо й побачив велике диво: з яєчка виглядало курча.

Квочка напилася води й вернулася на своє місце, а Тарасик сидів, мов зачарований. Він не міг діждатися, коли квочка знов устане. Йому кортіло дізнатися: що там робиться. Невже з кожного яєчка вилізе курчатко?

Так воно й сталося. Наступного ранку квочка сиділа вже не в гнізді, а на підлозі. Під нею пищало двадцятеро курчаток.

Зачудований Тарасик тільки хотів запитати матір про диво дивне, аж бачить: мати в руці тримає троє яєчок. Одне з них вона вже опустила в окріп, а друге ось-ось має опустити.

— Мамо, що ви робите! — скрикнув Тарасик. Здивована мати обернулась.

— А що я роблю?

— Не варіть! — крізь сльози просить хлопчик. — Там же курчатка…

Мати усміхнулась.

— У цих яєчках немає курчаток, — мовить вона.

— А де ж вони беруться? — питає Тарасик, витираючи сльози.

Одного разу заходить до класу вчителька й каже:

— Діти! На колгоспному току лежить пшениця. Скоро почнуться дощі. Треба занести її в комору. Допоможімо людям.

Діти з радістю зійшлися після уроків на роботу. Один тільки Павло не прийшов. Всі працювали, а Павло дома сидів. Наступного дня діти й питають Павла:

— Чого вчора не був?

Павло каже:

— Мама хвора… Треба мамі допомагати…

Діти й повірили товаришеві. Справді треба матері допомагати.

Але ось сталося несподіване. На великій перерві до школи приходить Павлова мама. Вчителька саме стояла на подвір’ї. Біля неї гралися учні. І Павло м’яча ганяв.

Павлова мати підходить до вчительки й просить:

— Допоможіть, будь ласка. Не хоче мій син нічого робити: ні води не принесе, ні хати не підмете…

Почувши ці слова, діти оточили Павла й мовчки дивилися на нього, не знаючи, що й казати.

На шкільному подвір’ї стало тихо-тихо. Сонечко зайшло за хмару…

— Навіть сонечкові соромно стало, — сказала Катруся.

На столі лежали чотири аркуші золотого паперу.

До столу підійшли два хлопчики і дві дівчинки.

Один хлопчик був Чорноокий, а другий Синьоокий.

Одна дівчинка була Білокоса, а друга Чорнокоса.

Чорноокий хлопчик, глянувши на аркуш золотого паперу, радісно скрикнув:

— Ой, яка пишна хлібина!

Він узяв ножиці й вирізав із золотого паперу хлібину. Синьоокий хлопчик, як тільки побачив золотий аркуш, радісно скрикнув:

— Та це ж півень крилами махає — ось-ось заспіває!

Узяв Синьоокий хлопчик ножиці й вирізав із золотого паперу півня. Усе в півня золоте: й хвіст, і крила, й гребінець, і голова, навіть очі блищать золотими вогниками. Білокоса дівчинка, як тільки побачила аркуш золотого паперу, радісно скрикнула:

— Ой, яке тепле й ласкаве сонечко!

Узяла Білокоса дівчинка ножиці й вирізала тепле й ласкаве сонечко.

Чорнокоса дівчинка, глянувши на золотий папір, радісно скрикнула:

— Ой, яка грізна блискавка!

Узяла Чорнокоса дівчинка ножиці й вирізала із золотого паперу грізну вогняну стрілу — блискавку.