Вогненне око

Частина перша Пугачі

Він дивиться, спостерігаючи за обертанням великого колеса часу, з тим виразом спустошення й ляку, що їх зазнають скривджені діти, спустошені украй розпусники й алкоголіки у психлікарнях, загнані туди в намарних пошуках справедливості; важко було покласти на здогад, про що від думав, віддалено вгадуючи поразку перед людьми, він – учорашній клерк-технократ із зашмульганими чорними нарукавниками, згибілий за стосиками нікому не потрібного креслення, – думав про Бога і Сатану, прочуваючи залишками струхлявілої пам'яті частку себе, причетного до когось із них, виліплюючи якесь дивне місиво, порожньо поглипуючи вологими більмами жовтих очей на вибухле червоною квіткою заграви місто. І тут із його горлянки хрипким клекотінням, мов крячання крука, що по миті розкидав хрестовидну тінь, – голосом низьким, що слався безнадійно прибитою памороззю травою, загорлав: «Я володар! Я володар! І це все моє…» – Сухими квітками тріщало багаття, ніч розгускала. Бліді, кольору обтрушеного вапна, спалахи ранку гасили пломінь вогнища. Він, поглинутий поніччю власного марення, сомнамбулою поплентав до гелікоптера: «Храм височів біля самого берега. Океан непорушним білим плесом підрізав фундамент, лежав поза Храмом; Храм з облущеними стінами і вийнятими дверима, стрілчастими вікнами піднімався догори, пронизуючи прозорість неба; він подався зором угледіти когось, можливо, заблукалих у часі схимників чи домініканців, проте почув іржання коня, схоже на дитячий плач у розтоплений червневий день, коли дощі заходять ізсередини, а небо холодне, мов у березні, подрібнене кролячими вічками зор; і тоді високе сонце розбіглося тінню дрібної ріні – сипонулося невідомо звідки, вихлюпнуло нізвідкіля Вогненним Оком; дивуючись білому спалаху, затуляючи очі, погледів гурт оголених жінок, котрі безголосо бігли рівним косяком і, видовжуючись, минали Храм. Ось вони берегом, однакові з виду, задерши нервово вилицюваті вродливі обличчя, а за ними, розкидаючи срібло гриви, тварина, подібна до коня білої масті з рогом на чолі; і Храм знову постав перед ним, приворожуючи стрункістю готичних ліній; облущені почорнілі фрески, безголові статуї завидилися йому. Щось стиснуло до крижаного, запалого нікчемного дитинного страху, мовби порозвішувало червоне ганчір'я перед зором, прогнало чужим голосом безладдя вулиць, місцин, звідки тебе давно вигнали, – кинуло до опуклого скла ілюмінатора. Він по миті одійшов…»

Полудень, безмежність золота розбивалася під ударами чорного гвинта гелікоптера, – він ще спить зібганим шкіряним мішком, повним кісток і м'яса, втуливши в сизе скло ілюмінатора щоку, – зелена металева комаха, блиснувши хижо проти оранжевого диска сонця двома більмами вікон, нахилила носа, затіпалась, розпавучивши лапи, видовжуючи тінь спиною колючого степу, наче хто бритвою пройшовся, простягнутого туди, до кошарища, умлілого в синьому мареві передзим'я, з голими шпичаками лісу. Гелікоптер бився живим створінням, обриваючи клешнюваті клубки перекотиполя, – повис, чекаючи на мурашву люду, що витікав з усіх шпарин, звідусіль, де тільки було сховище, і грузько осів на руде розпатране крило кам'яного плато, що скидало донизу тонку стрічку води; сипонули викинуті нетерплячкою дороги з металевого нутра, глухо ґвалтуючи, б'ючи підборами об рябий борт, солдати, напоготові лаштуючи вороновані дула автоматів, що наразі бралися тонкою плівкою паморозі. Машина дригоніла, граючись вічками ців'я, посилаючи з черева терпкий дух мастила, дрібнячи людей насінням поузбіч, стягуючи їх у туге коло. Свинцеві дуги різали із свистом голубину покірність повітря, хльостаючи кригою в обличчя охороні, котру називали «різунами». Затуляючи очі ліктями, зирячи з-під рукавів, вартові терпляче чекали, сторожко проводячи дулами автоматів, готові стріляти на ліс, на червоні пащі яруг із брунатними обсипаними кручами; переступали з ноги на ногу, а диктатор спав, обіпершись об випукле скло ілюмінатора, відтягнувши уві сні шкіру лівої щоки, оголюючи карбоване візерунками синіх та червоних капілярів вологе більмо жовтого ока – навкруг, до памороків, гнулася рудим шовком трава, відкидаючи дзеркалом люту бронзу сонця; полудень висріблювався, розмазуючи труйну зелень низом, – сіріло, западало на темінь, проганяючи по схололій тверді неба чорні косяки птаства. «Завтра свято, Покрова», – бухтіли солдати. Вони, лякливо хрестячись, мов ненароком, зацькованими поглядами, щось говорили до себе, а офіцери стиха матюкалися, покладаючи надію на теплу горілку та затишний бордель. Посипав сніг, вицятковуючи простір чорними вирвами, піднявши вологою хвилею табунець круків. Один одірвався від зграї, розпушуючи сизе пір'я на грудях, зметнув крильми, клекочучи утробним голосом, падав чорним хрестом, тавруючи незайманість снігу, враз заламав ліве крило, колом пролетів над гелікоптером. Солдати по-псячому задерли догори посинілі обличчя, усвідомлюючи непоправність життєвого спалаху, – ворушили безкровними шнурками губ, уже з неприхованим страхом підносили до куцої пари дихання, до напіврозтулених дебілкуватих ротів закоцюблі пальці і пробували читати молитви.

Він нарешті розклепив очі, струснувшись від епілептичного нападу марева, – сизим і загубленим зором, перевернутим у поніч ніким не баченого світу, глипаючи масно жовтими більмами, де налипли до дна очних яблук чорними голками зіниці, начебто щось угадуючи або віщуючи, що бродило далеко у голові, готове вивернутись і зжерти власну тінь, – глянув недоумкувато на чорні постаті людей, квадратною долонею штовхнув двері, ступив важкими яловими чобітьми, розчавивши першу хрумкість тонкого снігу, коротко мовив: «Вогню». Тріснуло, роз'їдаючи загусклу темряву, сухими кістками багаття; бійці чухрали багнетами всохлу вербу, стягали розлаписте гілляччя, здираючи, як шкіру, сніг; жовтим хилким полум'ям вихопило нашивки на рукавах: двоголовий кіт із пташиними крилами. Рожевими од степового вітру та безсоння очима диктатор зупинився на бійцях. Одводив погляд поворотом голови; потім рвучко викинув руки, вхопив повітря гачкуватими пальцями, гублячись жовтком очей поверх яскравого вогню десь в іржавій невіді степу, – забили пугачі далеко в лісі. Він потягнув ніздрями вологу повітря. «Пора. Вже до опівночі. Якраз пора». – Не розгинаючись, заклавши руки за спину, попрямував до автомобіля, – сухий шелест поклався під колесами «тойоти», що в степових ямах прогрібала, фарами штовхаючи, білі снопи; і відтоді як рушила машина, диктатор спросоння обмацував поглядом твердиню неба, розбурхану олов'яними ударами прожекторів гелікоптерів, що зліталися комахами, опадали разом з білими димами, завислими лахміттям над кар'єрами; він думав зі спокоєм утраченої навіки пам'яті, але вже якось так, коли немає жалю, мовби відкинуло од жару кохання, і пірнув у холод розуму, і летів щомиті швидше в широкому просторі, котрий надихав безконечністю своєю льодяний щем; йому легше було повернутися пам'яттю – безформність, чий молох уловлював безпомилково в далекому часі, як щось кінечне його тлінної оболонки; це нашкварювало дитячим відчуттям кінця – викликали більший подив якісь звичні рухи, ніж невідоме вселенське переселення народів. Тому сама згадка про нетривкий спогад, до якого налипнуть минулі й теперішні діла, сповнювала нудьгою, драглистою скукою; лишень чув, як на скроні падає, прогинаючи жолобні, вікова паморозь. Автомобіль вихаркував рівно дорогою – це заколисувало; водій змінив напрямок, скерувавши авто на трасу, мощену за тих часів, коли він був простим директором заводу, а відтак мером міста; крізь зліплені кон'юнктивітні повіки він замилувався міццю здорових чоловічих рук, – думав про Бога й Сатану, про поглинаючий страх перед безоднею обох, об'єднавши в безум усе навколишнє, в одне ціле: жаху диктатор давно не відчував, лишень нетерплячку, яка тупо перетирала мозок; фари висмикували перші будівлі, довгі ферми з тьмяними вогниками свічок. Попереду заґвалтували, – не дивився, бо знав наперед, як запізнілу пару закоханих, захмелілу і сколошкану, різуни відводять до озера, прикручують дротом свинцеві ярма – шубовснули з криком; а він поворушив злиплим язиком, сказав водієві: «Скоро світає». – «Будемо вчасно, ваша милість… Влаштуємо празничок…» – І вони проскочили кілька спорожнілих зупинок, де поузбіч дороги лежали, сходячи солодкою парою, круглястими роздутими боками корови, лінькувато задираючи роги; деякі блукали, смикаючи благеньку травичку, мугиканням у порожнє небо кличучи пропалих хазяїв, – різуни потрошили, тренуючись, горлянки; тварини покірно віддавалися ножеві, чим ще дужче лютили вояків; корови збивалися докупи, сумними вишневими очима проводжаючи кортеж, що відкочував до кручі. Містечко недалеко. Видно сигару труби, що колись лякала, заворожувала чимось потойбічним. Це його батьківщина. Зовсім недалеко. Задрімав знову.

І, напевне, відтоді, коли прокинувся, поводячи зором по низьких пагорбах, чорних пащах яруг, – думав про видиво напівзруйнованого Храму; під шкірою заходило несподівано м'язами, бо він немов увіч бачив низькі темні комірчини, розквітчані лампадами, де образи ще досі мажуть миром, і поготів немає тут не тільки протестантської церкви, а навіть церкви, як то годиться для цієї країни, – православної; на католицизм не навернулися, а повертати пізно… Йому не треба вгадувати, бо в пам'яті тлілося: довгий, мов свиноферма, будинок, джергаве світло, а під каганцями, на лавах порозсідалися баби; вони піднімаються, підходять до столу, що слугував за катедру, побожно цнотливо опускають очі долу і переказують з уст в уста Біблію – бо Святого Письма в містечку не було, а як у кого і доховалося, то у заможних, котрі ставили його поряд із томиками Віктора Гюго; комусь із бабусь поталанило щось вичитати, і з того, видно, повелося… Чи не вперше за стільки років усміх, тонкий, мов продряпаний голкою на пласкому, з гострим носом обличчі; потім той подив, поминувши несподівано минулий, навернув у майбутнє, – Віталій зловив себе на тому, що справді всяка людина лжа. І минулого боявся найбільше – відпружитися, стати ніким, коли обриднуть сподівання, надії, влада. Диктатор замилувався різунами. Вони стояли, куці, випинаючи могутні м'язи на грудях, – він добирав їх упродовж довгих років, селекціонуючи, зводячи чоловіків і жінок подібної статури, наставивши будинків, подібних до гаремів; і зараз вони низькорослими песиками, кривоногі, повертали в його бік очі, готові кинутися й розпатрати на його погук будь-кому горлянку.

До скону ночі лишилося небагато. Авто, хлипнувши гальмами, зупинилося, – в домі темно, тільки з лівого крила веранди рідко хлюпотіло на огризок кручі світло електричного каганця; вже поскрипували, готові увібрати вологу, протрухлявілі сволоки – гнали продуті жовтими вітрами з далекого моря хмари; понизу, муро підсвічена фіолетовим дряблям місяця, непорушним свинцевим плесом лежала річка Шовгениха… Він бачить над містом маленькі напівпривиди; а над хмарами небо, а під хмарами – місто; у липкій темряві він ступав безконечно, поскрипуючи суглобами, важко переставляючи ноги, – і коли Віталій побачив будинок, де колись мешкав, де тріпотів вогник каганця кольору цвілого хліба, його до жаского пробрало, тільки в паху, і лишень у голові засвітилося білою зіркою: «Тиша – ворота у вічність…» – Потішений з того, він підіймався пагорбом до дому, скопійованого з того, де він колись мешкав; ступав, обгортаючи тишею кожен нерв, радів пружності шкіри, припливу токів крові, а в іржавих вогниках, у синіх вікнах – містечко, затоплене у млості, передчутті празника. Й тут, укотре після стількох років, Віталій почув радість свого празника – зупинку перед злетом у… Так, так, так – скільки можна угоцати доріг, дорога пані смерте, але всі ми – білі спалахи перед злетом у вічність. Ми тільки хук, подих, пилюка на цій землі… Всівшись у м'якому фотелі, вловивши таке, злякався, бо так виразно ніколи не думав, навіть не говорив на промовах, на мітингах, ще тоді, коли був студентом технічного вузу. І ось воно находило знову – це відтоді, як колись давно його батько, юрист за освітою, дурень дурнем, припантачив до місцевого психіатра Замодроченка, п'яндилиги, про дружину якого, доведену фройдівськими напучаннями, поговір пішов: буцімто кращого, ніж спанієль, коханця нещасна жіночка не знайшла. Балакали, що застукав на гарячому. Він нагородив Віталія діагнозом: епілепсія. Тоді вони поверталися з батьком, і він, прибитий першим холодом відчуження, дивився, як усі дороги сходяться в небі, чорні ангели пливуть, перевернуті донизу головами, а повітря густе од псячої крові; і цей теплий день, повний тихого шелестіння вітру, і гицелі, відкидаючи металеві гачки, позіхаючи, чухмарячи руки, бо спочатку дрібнило холодним потом, по-дикому дерло морозом шкіру; воно, оте нікому не відоме, що навіть хворобою назвати важко, відкидало його то в минуле, то в майбутнє. І сьогодні зранку, перед напливом ясновиди, він зведе рахунки з людьми, із собою; і ось він уже думав про Бога й Сатану, лише сутність зараз не викликала у зжовинах його мозку ніякого сумніву, мов два полюси Сущого і Нечистого, про єдність і роз'єднаність, про поглинаючий жах перед безоднею невідомого, що його можна відчути тільки шкірою…

Різуни, розвіхтюючи тіні по драпованім у червоне передпокої, стовбичили поза спиною. Вони привели до нього дебелу крижасту молодицю; таких він колись любив – із грудьми, що випирали з-під шовкової кофтини, з куцими ногами; а диктатор якраз голився, бо все життя звик це робити сам, затискаючи волю в кулак. Із таких маленьких дрібниць складається життя, – так гадав, навчившись, перейнявшись досвідом у жидів, коли вони мешкали в одному з ним домі, наразі скопійованому; диктатор поправив, відтягнув щоку, зішкрібаючи лезом білу піну, присинену щетиною, відтягуючи нижню губу. Несподівано деронув гострим краєм криці по зашкарублому підборідді, – важкі краплини крові бризнули на брудні чоботи, і, напевне, Віталій подумав, що десь тут колихається непомітна для чужого ока тінь котрогось із Них. Проте в його голові, перетертій мозолями думок, не вкладалося, що все своє життя він хотів примирити Двох сущих і невидимих, котрим ім'я різне: «Два янголи в мені борються… чорний і білий… Хто переможе… Знаю – Великий Руйнач і Будівничий…» – 3 роками він дедалі більше холонув, усвідомлюючи поразку перед собою, проймаючись не осудом до людей, а віддаючи їм належне, гублячись серед подій, – а зараз укляк від дитячого зляку: повернення до ніжності. Бо ніщо так не зранить, як несподівана ніжність, і час усе повертає назад, усе назад, а не тече вперед, пробиваючи тонкий світ існування. Як і в дитинстві, намотуючи в повітрі голубі клубки, дрібнячись потом, і як це трапилося – відкинуло на спину, зголосивши рештки зубів на роздягнену самицю, підгрібаючи незграбно ногою, розхлюпавши змилки на її вихрастого лобка, ламаючи ноги в колінах, слизьким гадом бився у змилках, провалюючись у безпам'ятство, роздуваючи істерично розкрилля ніздрів; похапцем, наджиґуреною потугою вихоплюючи із вселенського гармидеру рештки власного світу: терпкий запах спаленого листя десь на Покрову, в час падіння важкого листя і янголів. І коли це трапилося, рівне безпам'ятству всього живого, звідки, здається, немає вороття, Віталій, мов та людина, котра боялася знати правду, яка пройшла нескінченний етап любовних пригод, а от сьогодні, занурюючись у теплоту передсмертної туги, начеб отримавши чергового відкоша, – завидив: ось Він січе крильми, пролітаючи повні червоної заграви долини і міста, розпустивши в леті пір'я, згортаючи темінь під розпущене крило, – Ангел Смерті. Дволика істота, що навідалась у цю глупу пустелю, продимаючи золотим вітром одкриті тераси, де на стільчиках, вальяжно випнувши черева, базікали, похлинаючись кавами, джинами, балачками про прийдешність і філософію, погладжуючи м'якенькі колінця розімлілих жінок… Ось Він розкриває їм обійми, проте опускає крила і завмирає. Ангел пролетів. Який? Цей, дволикий, підігнувши крило, падає на його, Віталія, шматок землі, де у попелі жевріє життя. Він колошкає Змія, лущить порепану землю, вивільнюючи протухлі стоки вод… Не глянь, не глянь йому у вічі… Порпаючись червом у змилках, піднімаючи гілляччям руки, запалюючи видива синіх зірок, описуючи коло за колом разом з прибульцем, зачаклований холодним ударом крил, повернувся до того світанку; й до сухого хрускоту, коли невидима злість переростає в крижану, схололу лють, безвідсотково полишаючи місце любові, те, яке спізнають схимники, ідіоти, пророки і святі, – простягнув кігтясті руки, і мить ця була як биття порожнього дзвона на вітрі жовтих ударів березня, як нелюба жінка, котра ділила ліжко довго впродовж днів перед вступом твоїм у зрілість, перед почварною примарою щастя, перед терпким мигдалевим пізнанням справжнього кохання. Вони стали одним цілим. Однією істотою. Якби трапилося це раніше, йому б лячно було дивитися на тих, котрі пішли в ніч, – наразі повернулися, щоб здолати шлях перед вічністю, а жінка, що до неї тягнувся останній схлип ніжності, сиділа, бавлячись пальцями між ногами, розкинувши коліна, задіяна в чарівності невідомого початку, де ранок уже занудився, гуснучи в чеканні свіжої крові.

Зранку надворі сиза паволока й сонце. Терпкий тиск у скронях не нагадував про учорашнє. Зранку сонце, куля його драглисто переливається у високості. Він, не дивлячись на заснулу в кріслі жінку, вийшов без охоронників на узґанок. Вчорашнє – маячня, не треба навіть переживати біль. Різуни віддали честь: «Її задавити?..» – «Нехай спить…» Гелікоптери мушвою збилися докупи рівним косяком, дрібнячи віспинами перерізаний горизонтом вилинялого степу купол сонця; і він, споглядаючи згори на квадратики будинків містечка, замилувався латунним віддихом сонячних полисків на вікнах, де люди готувалися до свята. Комедія, та й годі… З комедії все починається, а закінчується невідомо як, – може, трагедією, а може… Словом, легкий, тонкий, мов промінь, бризк пойняв його захватом перед дійством; підійшов охоронник: «Усе готове, ваша честь…» – «Ну, ще ранувато, хай наїдяться вдосталь, може, там поділимося…» – Куций палець ткнув у землю, і чи не вперше різун здивувався легкості того поруху. А Віталій знову повернувся думками до жінки – дебелої самиці, яка спала, засунувши пальці між ноги, гола на кріслі; а ще пам'ятав, тупо смакуючи перемогу, – врозліт, чорними ластівками брови, видовжені бліді обличчя, де ледь проступав рум'янець, – місцева аристократія. Проте чаклувало слух ударами шаманського бубна дзижчання гелікоптерів. Але цей глибокий колодязь пам'яті? Що більше ти плюєш у нього, то більше змушує Провидіння пити з нього. Диктатор повернувся спиною – рано ще, хай на ніч. Хай вони сплять, забзділі під повстяними ковдрами, роз'їдені люесом, притамованою педерастією… А річ, власне, не в тім, а кому як покладено на цім світі. Тьху – не солов'ї, а круки зараз летять на згарища. Лжа, все лжа.

Почалося начеб з оказії; десь падало на осінь, важку жіночу Покрову, – з'явилися в містечку брати Роздайбіди: куці, кремезні, мов степові коні. Вони вийшли з боку вокзалу, вибудуваного ще за часів царату, коли межу землі урізали перед самим порогом і патякали про волю. Роздайбіди ступали, підтримуючи одне одного плечима, дико випинаючи квадратні підборіддя, жаско і невидюще промацуючи порожнечею простір. Чорні з лиця, чи то від дорожньої куряви, а мо', циганва? – вони завітали до місцевого шинку (потім йому пригадалося, що то ресторан) і зажадали поїсти. їли жадібно, давлячись, чаламкали, не пережовуючи, шматки гарячого, недосмаженого м'яса. Обличчями не поведуть. На здавлений голос крамаря, що натякав про платню, найстарший, Ходун, витягнув ножа із-за халяви пожмаканого дорогою чобота, лизнув рожевим язиком, пройшовся блідим кінчиком жолобка, проштрикнув собі долоню і, дивлячись, як дзюрить кров, відмовив: «Оце в мене все, що є… сучара жидівська…» – «Та я ж так… руський…» – «Краще б ти жидом був, падло…» Пізніше вони вподобали на царині, біля баби Довженчихи, занедбану свиноферму – їх четверо, потерчата. Хто його знає? Тож навідувалися радше до баби, щоб найменшенькому, Розану, відливала переляк. Довженчиха цуралася того діла. Відала, видно з усього, щось, виливаючи перед обмазаними миром іконами, кладучи по чотирьох кутках хрести в комірчині, брунатній од усякого варива та зілля. Але вона страхалася Роздайбідів, – чи то сама довідалася, бо поговір ходив, що вбили рідного п'ятого брата разом з дружиною. Закопали живцем. Це перед тим, як зайти в містечко. Взялися за плечі і, вихлюпуючи з горлянки звуки, кружка отак утрамбували землю, по черзі прикладали вуха до землі, і Розан підхихикував: «Ще, ще, ще», – й угоцували землю, та все кружка, ліворуч беруть, повторюючи, вихорлюючи: «Мамун, мамун, забери мамун». Це бачив підпилий залізничний наглядач; о тій порі він швендяв собі, поцюкуючи розвідним ключем; але, на своє щастя, промовчав. Дізналися правду через багато років, коли в минуле заглянути неможливо, бо, не приведи, вирветься з того колодязя; коли кіптява й попіл, підсинені зірками спалахів від пострілів гармат із гелікоптерів, клалися рівно на дахи, і повітря, тільки повітря здіймало клапті, живіші від живіших, чорні клапті, мов круки, обтрушуючись на отупілий, з попеченою до лусок шкірою люд, а по домах лопали од нестерпного жару вікна, а вихрасті спалахи іскор були підхоплені повітрям, тільки повітрям, – зараз він знов заколисаний в іскрах, клубках власних бачень, що це може повторитися, вигадана казка про прекрасну даму, пещену красуню з тонкими пальчиками, ніжну й прозору, бо повітря – це те безмежне, безконечність, що витримає все, повертаючи легке плетиво людських душ та привидів назад. Дізналися, впізнаючи в кожному Роздайбідів; коли люди покотом, живі і мертві, лежали буртами, а по калюжах крові, ляпаючи клишавими кінцівками, бродили п'яні од її духу повії, зміїстими згинами обвиваючи стани низькорослих вояків, котрі вряди-годи пострілювали короткими чергами. Так, навмання. Злигувалися просто серед повалища та людського трупу на Центральному майдані, де навічно, до нового Пришестя, здіймався пам'ятник, куди, ворушачи сірими спинками, віддаючи полиском мідної заграви, сповзалися щури похлебтати свіжої крові та прогризти свіжини, теплого м'яса. Лишень круки, западаючи на ліве крило, виносили рештки загиблих, завислих у безвісті передчасної смерті; і бронзовіюче загравище летіло, підхоплене разом із його духом, підхоплене повітрям, яке не має ні початку, ні кінця.

З усього, воно тулилося до цієї оказії; радше почалося – баба Довженчиха мазала глиною комина. Так і вклякла, – хруснувши хребтиною, по хвилі вискочила на поріг. Того року над краєм горнулися чорним дивом хмари, – вибалушивши очі, спершися спиною об около, баба завмерла на кручі, де ліс зачуміло дер вицвілого кольору небо: тонкий свист виляском, дитячим верещанням, дрібнячись шибками, колошкав приспаних мух, комарів; потім наростав, вбиваючись клекотливим кашлем, ще не зачувши повної влади, заревли у відчаї та істериці пугачі; баба, поклавши хреста, мовила: «Не до добра…» І Роздайбіди, що таки піклувалися, слухали бабу, дбаючи найперш про себе, – взявши сокиру, цілу ніч валили ліс, ліс гув упалим деревом. Хрускання криці пробуркувало мешканців міста – вони чумакувато, наче мухи, переверталися з боку на бік, а на ранок – бігцем у мерію. Дарма. Комісар, як і люд у цих краях, де начебто, за легендою, протікало море і гостроносі галери, навантажені золотом, напинали голубі вітрила, сам наляканий до кісток, дав наказ відстрілювати вухатих, що все зліталися й зліталися, прошиваючи ніч наростаючим реготом, сповненим перемоги. Й ось одного дня, розпушивши крила, разом налетіли на місто: билися в шибках, гидили на вичищені до лиску вулиці, на вибудувані італійського штибу крамнички; тиша і спокій зникали під їхнім верещанням, а вони роздирали на льоту кажанів. Це перед Всеношною, на Великдень. Так, перед Великоднем. І того дня, коли відстоюють Всеношну, засвітило серед ночі, райдуга пішла, оперезавши половину неба, а баба як сиділа, так і вклякла: «Зроду такого не було… щоб серед ночі таке…» Ніжний спів потягнувся від пагорбів, а Роздайбіди пили цілу ніч брагу й ригали жовчю. Зателіпало від того ніжного співу. Чи то від того, що перебрали, а мо'… Троє з них влаштувалися на цвинтарі, а меншенького пестили й оберігали не менш, ніж баба Довженчиха. Навіть не тягли до скотарні, де пускалися кружка, а там найстарший, Ходун, по черзі задовольняв статеву потребу; тож вони кинулися до баби, яка налаштувалася до молільні із запаленою свічкою. Обступили колом та й питають: «Що то?» – «Не вашого ума діло». – Ходун випнув груди, міцні та кошлаті: «Ти що, бабо, горя хочеш?..» – «А від біди до щастя недалеко…» – Баба Довженчиха тільки поклала хреста, одмахнулася від Роздайбідів, думаючи: йти чи не йти, бо піп по-кацапському говорить, п'є, нівроку джиґун. На тому порішила, що йде до Бога, а не до попа.

Гамаюн з'являється серед ночі, пропливаючи невидимо повз людські очі, і легко робиться над світом, як у грудях, мовби ти на чужині і не маєш сну, жорстоко давить тебе, але потому пливеш чистою хвилею разом із миром усім.

Гамаюн ще на щастя – він невидимий, як та фортуна для іноземців, і для нього, як і для повітря, не існує межі, бо підпорядкований він невідомому і невидимому.

Гамаюн не володар, а з'являється, вістуючи розпач або горе, щоб погасити безконечні терзання, витворені людською зарозумілістю і гріхами, навертаючи в минуле, в покаяння.

Гамаюн тамує біль, коли боляче навіть чужинцю, бо світ розділений на клаптики, але він цілісний.

Гамаюн витримує тільки того, в кого болить там, де серце; того, хто чує його спів, того, хто чує біль і крик пугача, що волає на смерть, на біду. Ніжний спів його туманом іде, пригинаючи вітром дерева людського існування. Подих Бога.

Після Великодня запала тиша, а через три тижні Роздайбіди влаштувалися копачами на місцевому цвинтарі, бо тими днями й роками смерть косила люд, мов сіно прибирала, і діло було прибуткове.

Розана віддали до військового училища – меншенького; а старші никали в пошуках того невидимого, заховавши під куфайку обрізи, і шмаляли просто у повітря; а ще на той час упокоїлася баба Довженчиха, і її на катарасі перевозили брати, колошматячи свинцеве плесо Шовгенихи, що лінькувато пробивала велетенське руслище між глинищами, підмиваючи розкинуте чорним крилом кам'яне плато.

Малий ще спав, ловлячи крізь павутиння снів своє розламане у складках простирадл дихання; під сволоками лущало від шаленого перестуку коліс. Погук свистка з буди машиніста, мов чийсь зойк, пробуркував малого – паротяги відходили на схід один за одним, пробиваючи составами олію жовтого передсвітання, одкидаючи довкруж важкий сопух солярки. Світанковий розпач губився, розсипаючись жужеллю ночі, під ґвалтом бездомної псюрні, а під мурий ранок, що облазив нічними закутами, чесав жерстину покрівель сівкий, упереміш із піском дощ, розтягуючи, навскіс зрізаючи, піднімаючи на воді буруни; малий спочатку вгледів безпритульного Ничипора, який пужалном відганяв псюрню від сміттєбаків. Хриплявим дискантом собачня ощирюється, рвучи жовтими іклами об'їдені блохами загривки. Металевим листом лягало, важким падало на вікна, – малий вставав зрання, блукаючи безліччю кімнат, підходив до запітнілої шибки, ляскав язиком і аж тоді вгледів квадратні спини Роздайбідів, які гребли до того берега. Погляд його перекинувся на інше, на протилежне вікно; пригадалося, як учора, застругуючи олівця, задивився на Лідію, розпанахав пальця, задивляючись, як липовою алеєю крокує Лідія, – краплі важкі, мов коралові намистини, падали на розкриті підручники, на вижовклі фотокартки. Вона йшла, повита сизим оболоком, – він перелистував атлас Леонардо да Вінчі. Приморив сон. «Верхівку мого сну прорізає пташиний крик; тут фіолетові ночі, і ніщо не зранить так глибоко, як несподівана ніжність. Вона приходить, мабуть, зі свободою, обов'язково пізньої весни, либонь тоді, коли лайнути когось захочеш, – ошпарить окропом, листом пожене осіннім, обтрусить квітом із дерев, ловиш зором у згортках неба птахів. Знову тижнями не видко сонця, котрий уже день снігом намітає, ворушить віхолами дахи, а тобі начебто роздирає стару зашкарублу рану, і розрадить жінкою, що присипана, мов попелом, парфумами…» – Малий ще спить, – чуючи притлумлений голос, сторожко нашорошивши вуха, – розламуючись у раковині вуха, ще спадає до шелесту скинутого з дерева листя; углухало, як тільки до нього находило сновиддя, видиво Лідії, – то під кущем глоду вона лежить, чекаючи невідомо на кого, а швидше – його. Углухало, пробиваючись од залізничного насипу, де чорним крилом обтискає червоні яруги обгорілий ліс, що його підпалив безпритульний, обгризений вошами, спухирений гнійниками екземи місцевий юродивий Ничипір, – дмухнувши іржею на груди, сотає кров жилами, пролазить у сновидіння, радше подібний до дитячого плачу; малий ще спить, облизуючи губи злиплим язиком, утиснувши закрижанілі коліна в теплий живіт, і від зайшлої люті безхазяйна псюрня рве об'їдені блохами загривки, металево дряпає кігтями брук; стихає, облишивши суку, підібгавши облізлі хвости, – нажухані утробним криком з боку лісу та обмілілої річки Шовгенихи. Наразі крик стихає – чути шарудіння теплого пір'я: пугачі перебирали ніч розпачливим скигленням, мовби на поразку.

Малий вставав зрання, блукаючи кімнатами, плутаючись у жовтих пропрілих занавісах, – якраз на своє тринадцятиліття, – вишукував, протираючи ліктями шибу, Лідію, чув, як човпикає коридором батько, одхаркуючи на підлогу викуреним у безсонні години, підходив до кімнати, де спить на животі мати, розпустивши золото волосся по спині, округлих половинках міцного заду, а місяць уповні, – згадалося, і тихим голосом: «Друже мій єдиний, тінь моя власна, од якої я сахався, бо не є вже людиною… Пусти… Пусти до себе…» – Од батька несло сечею і перегаром, а місяць так укохував її тендітний, ніжний зад, що навіть малий замилувався: по часах відшукував у русі, порухах жінок материні, зводячи докупи. А мати під ранок поверталася із запахом гною або продимлена дорогими цигарками. Гній – то від Роздайбідів. В'їлося у пам'ять, радше поговорами, – батько, Вадим, молодий ще на той час слідчий, прибув із столиці, якраз на весілля потрапив. Гули, мов бджоли у пасіці. Тоді вона, казали, пустилася берега. А десь воно почалося так: молодий та молода за весільним столом цілувалися під «гірко-е-е-е-е», пили не менше за весільних братів, дружок, сестер, родичів і всілякого прийшлого люду. Понапивалися до того, що позалазили на столи і по холодцях, вареному, голубцях, вінегретах вигецували гопака. Молодий вигукував про вечную любов, що заживуть – куда там вашому. Захропів просто на цераті, в недоїдках. Його попід руки дружки відвели до подружньої спальні, а молода зіп'яну переплутала кімнати, зайшла, шматуючи, нервово вивільняючись від фати, рвучи тонкий серпанок об перекинуті лавки, дзиґлики, скло, – забрела до кімнати, де хропів Ходун, той, що найстарший із Роздайбідів. Худий, широкий у плечах, з осиною талією, чорніший від усіх братів, не гребував лигонутися навіть із худобою. Казали, ото поставить стільчика, примощується до корови – аби тільки живе тіло було; тож одним махом ослобонив молоду ударом вигнутого серпом леза голубого ножа від її весільного вбрання. Молоду перейняло жаско од могутніх, по-дикому, м'язів, розкинутих крилами плечей. Лягла і розчепірила ноги. Знадвору бухкали корками, ревли п'яні мужички, а вона стогнала, тріпотіла білими литками під чорним тілом, а Ходун гриз її перса лопатами зубів; за перестінком, пускаючи солодкий дух, вимучувалися корови, чухаючи низьку притолоку рогами; молода рвала пальцями жорстку чуприну Ходуна, обдираючи пещені щиколотки до крові, і він у передостаннє, охоплений якравою пристрастю втраченого, пригадає це там, де чорнітимуть вирвами кар'єри, де кишма кишить чорними із зеленим, завбільшки з людський лікоть раками, шубовснувши, вискнувши наостанок забитим пугачем, – як важко, мовби вічність, піднімаються до терпкого гріха її груди. Видно, згадав і те, як ото водиться в таких містечках… Катали другого дня весілля маму і тата, свекра і свекруху на возику, взятому напрокат у колишнього рабина, заздалегідь вимастивши рум'янами, нарядивши чоловіків у жінок. Третього дня циганщина обскубувала й так отупілі на витівки голови, то заманулося люду скупати маму-тещу у діжці з дощовою водою. Власне, витівку ту підкинув не хто інший, як Ходун. Невідомо. Купали гуртом. Ходун стояв трохи осторонь, скалив ікло, а потім просік натовп, свиснув у два пальці, пихонув маму в діжку поглибше. Юрмище реготнуло, одійшло допивати, доїдати, а того й не помітили, що тільки ніжка мамина з діжки виглядає. Біля самої діжки, чумукувато кудись глипаючи, стовбичив Ничипір, ще на ту пору не пройнятий месіанською жагою напучувати громадян на путь праведну. І коли відґелґотіла маса урочисто полізла витягувати маму з водички, то з жабуриння, з діжки, стриміла вже не нога, а посиніле обличчя потопельниці. Тоді ж до Вадима на слідство притягли одразу сімох чоловік. Проте Ходун був перший на підозрі. І він, у передостанній схлип свого життя, коли справедливість жорстоко звела рахунки, шубовснувши до кар'єру, розідраний клешнями раків, лишень тоді дізнався, що його щось поминуло в житті, невідомо чого заверещав: «Винен!» Із першого ж дня слідства мав певність, що Ходуна рук діло, і Вадим. Але публіка на ті часи, та й прийдешні, то їх поглине безпам'ятство, поверне на своє. Треба чимшвидше когось вибирати. Місцева влада напирала, – посада слідчого в таких краях не порожніє. Добирав Вадим уміло, дженджикуватим актором уживався в душу кожному, мов на параді міняв убрання; подовгу стовбичив перед люстром, мімікруючи на кожного з підслідних.

Надумавши щось, шматує папір, біжить до лавки, бере блок дорогих сигарет і завше – ходить довгим коридором, смикаючи цигарку за цигаркою: «Якщо притягти Никитченка? Або Гриценка… Краще б Яковенка… проте… в Рабіновича – тьху, взагалі кінець кар'єрі… нічого думати… Ходун, Ходун, Ходун. А Ходун – смерть. Десь у ярузі з розпанаханою горлянкою знайдуть. Але… Але справедливість, задля справедливості…» – І зо дня в день, з години на годину вдивляється їм у вічі, тельбушить, шматує власний шовк душі, викликаючи до кабінету. То якось ненароком «присядь, устань, подивіться, чи не всохли он ті квіти». По мордяці не бив; щоправда, двійко гирлуватих сержантів чухмарили кошлаті руки: інтелігент, і ні фіга не зробиш. Приїхав з молодою вродливою дружиною, – волосся білими крильми впало на плечі, коли вона ступила на перон, і волоссям розкішно бавився теплий вітер, грався згортками сукні, десь із моря срібний вітер, що наносить на місцини ці тугу, пропахлу свіжими динями, репнутими від спеки кавунами, гульбищами, де смерть і життя зазвичай. Вадим із нею і радився, – кохання, примара котрого зараз спала, оголена після чергового блуду, тоді ще добиралася верха, в наростанні. «Ти, панику мій, знаєш хто…» – «Не знаю… Не знаю… Не знаю…» – тупоче коридором, вихаркнувши жовтого згустка на підлогу; повертався до Мар'яни, пестячи золото її волосся, занурюючи пальці між рожеві стегна, лизькаючи язиком, губами все тіло, піддаючись пругкості її тіла, але думка про потопельницю маму-тещу розпалювала жагу, його, Мар'яни, що аж сусіди гупали у двері. А вставала гола просто вікна, явивши у м'якому усміху ряди перлових зубів. Доброчесні обивателі роззявляли пащеки і вклякали.

Марудився слідством Вадим довгий місяць: то викликав поодинці, то гуртом і м'яким тремтливим голосом виголошував промову, напучав, зодягнений у цивільне, у костюм-трійку при яскравій краватці, ніжним голосом, до котячого муркання: «Зізнайтеся, уряд зараз лояльний…» Дні минали, діло здавалося гиблим, а в столиці когось клопіт заїдав, усе нагадували, тиснули. Останнім лишився Ничипір, який стояв біля діжки, – це далі, бо вже як одсидів три роки у в'язниці, його, як заведено, прийняли за ясновидця, ба пророка навіть; і звідки до нас прокралося юродство? І з того часу Мар'яна пішла кола. Першим її взяв Полковник Чомбе. Якраз того дня, на ту годину спалахнула білою зіркою свідомість, личакувата пам'ять злізла, обдираючи дитяче забуття, перекинулась далі, ніж закінчується дитинство, юність уляглася в нерівні улоговини, стоплюючись у те, що в майбутньому визріло в слово – справедливість. Почало воно перетоплюватися на Полковника Чомбе, який враз несподівано, серед рожевого світання на шкапині, в сімейних, до колін, трусах вітав піднятою догори рукою всевидющі вікна. Гришко Самоха, на прізвисько Полковник Чомбе, прославився як чоловік, що знав достобіса всіляких історій: мовляв, то воював у Африці, де їх на парашутах спустили просто на широке латаття, «а ми строчили, строчили, строчили з тих листочків по чорнопиких». Він розпатякував про подвиги в Кореї; власне, де він тільки не був; він знав, хто й коли помер. Це розповідав без брехні; щоправда, те правило не стосувалося його, щойно оповідка переходила на конкретних осіб, надто ж на нього самого, Полковника Чомбе. Передні зуби – що в того Росинанта, на котрому одного славного дня він в'їхав у містечко. Навіть коли сухоти провалили груди, він, той Чомбе, подобався жінкам – пияка, гультяй, джиґун. Користався Чомбе повагою серед усіх верств населення, отож і Мар'яна, в розхристаному халаті, обпікаючи горло коньяком, на ходу п'ючи з горлечка, під завивання батька: «Куди ти, деточка, я ж…».

Малий не надав цьому ніякого значення, – ворушкий клубок упав каменем, розриваючи жовтогарячим сум'яттям косяк світла; кіт вигнув тіло, настовбурчивши загривка, сяйнувши в напівмороці зеленими очима, перетятими зіницями; кіт дряпонув кігтями – хлопчину пробрало морозом по шкірі; а кіт вільно ступав підвіконням, ощирив гострі зубки, коли малий потягнувся до шерсті; на якусь мить привиділося малому, що у тварини дві голови. А мати якраз бігла навперейми Полковникові Чомбе, що ледве сторч головою не гупнув з коня, вгледівши напівроздягнену, рожеву, мов сам світанок, красуню. Несподівано полив дощ. Струмені періщили навхрест, змивали бруд із дахів, вуличок, кидаючи бродиво людське в Шовгениху. І хлопчина жалкував, що не може побачити Лідію, котра намокла під дощем, її піднятих худеньких плечей. Єднав її з матір'ю, вишукуючи риси тієї, котра в далекому майбутньому зробила його країну великою державою, а він так і лишився в марноті. Це коли вони разом зустрілися з тим, чого він чомусь ніколи не забував.

Зазвичай він вставав зрання, пам'ятаючи настанови батька, і гортав грубезного атласа з кресленнями Леонардо да Вінчі; до нього приходив Родик, сусіда через вулицю, одноліток, батьки його були технічними працівниками. Люди чепурні й милосердні, котрі більше вірили в існування людини, ніж самого творця всього світу, вічного будівничого. І з Родиком вони тинялися яругами, де обидва ховалися від сімейних скандалів, і малий розповідав, що хтось у темному чулані дихає йому в спину: «То ангел-охоронець, людина не може дихати у спину…» – «Ет, мама й тато казали, що того всього не може бути, бо його нема!.. От коти – інша річ». Малий Віталій ледь не прохопився, що бачив нещодавно, але промовчав. Якби пробалакався тоді, він би міг зупинити поворот колеса…

Залізничний вокзал 1893 року спорудження, жовта будівля, подібна до китайської пагоди, через котрий буцімто проїздив один з найбільших поетів; щоправда, до того часу поет, здається, помер від горілки – від цирозу печінки, а мо', захлинувся у власному блювотинні. Але поет великий, і це засвідчувано на обшарпаному вітрами історії, зовсім недалекої, плакаті, де ліворуч пивниця. Ступивши кілька кроків, вони мандрували товченими мушлями, тими, що ти бачив в урвищах червоноглинистих рудень; від залізниці розлітаються рейки, випари струменять від отруйного креозоту, від зашмульганих шпал. Над заростями полину, де золото вколисаного полудня нижуть тугі тільця всілякої комашні, окутаної пилком кульбаби. Вони – дай Боже пам'яті – лежали голопуцьками на осонні або в затінку, бо все залежало від погоди, засунувши руки в саморобні байкові шаровари, й до сухого дрочили, вистромлюючи вихрасті голови, щоб хто бува не вгледів; а радше, щоб позирати на одбиті сонцем рейки, чи нема чого цікавого. Вдалині білими полотнищами маячили постаті. Може, привиди. А вони душили на пузах комах, обтираючи гарячу сперму об свіжу траву, з гупотом серця, настрахані гріхом, – угледіли в тих постатях, що чіткіше вимальовувалися, його Лідію і Мар'яну, матір. їх поперемінно, як кому бажалося, Роздайбіди лигали у всі дірки.

Змієм виповзав потяг, зжираючи високий полудень сизим димом паротяга, проганяючи таємницю, зриваючи в літ дріб'язок ґав; повертав убік, по ліву руч, повз Зелений Острів, куди вони часто заходили. Тільки вони й Ничипір знали туди дорогу.

Віталій хотів зірватися на рівні, щось крикнути, проте Родик не пустив. Додому повертали прибиті. Малий плакав, Родик розпатякував, що онанізм може призвести до безпліддя, імпотенції, стоять не буде. Принаймні так навчали батьки і в школі класний керівник Євдокія Петрівна Тарасенко, тонкогуба й щербата, сини якої проходили разом з Розаном вишкіл у військовому училищі. Вона й застукала їх на гарячому, коли вони підглядали, частенько навідуючись у зарості полину й дикої коноплі, де Роздайбіди псотили малолітню Лідію і його матір. Застукали їх на гарячому, коли вони пробували подрочити одне одному. За тиждень, на сімейних зборах так вирішено, відправили їх до школи-інтернату, а звідти до патронату недорозвинених дітей. Тими днями отруїлася Лідія, помер Полковник Чомбе – гуркнув разом зі своєю шкапиною, не піднявшись на схил. Виїздив він зі сходу, де білів стіною інтернат-патронат, колишня жіноча гімназія. Смерть тут зазвичай, – розчиняються зелені ворота, труну з покійником плавно, втішено, з шанобою, мов на празнику якомусь, несуть вузенькими вуличками, а під розлогими яблунями з облупленою корою блищать «стопочки», гори тарілок, і народ палко плекає надію повернутися до розставлених столів, умлівши під жагучим серпневим сонцем. Тож через багато років, навідавшись у травні, перед уродинами, Віталій ішов тінистими алеями, під липами, – як не напружував півкулі мозку, спогади не збудили ані найменшого поруху душі; піднімався схилами, де ще не налилася золотом трава, долаючи в сутіні метр за метром, кілометр за кілометром; настирно відшукуючи номер нового помешкання, він наткнувся на ту річку Шовгениху, змілілу, де Гришко Шпигун із Стасом відкопували, відмивали із затонулих галер золото місцевого Ельдорадо. Постояв, сплюнув, як та людина, що видихає харкотиння вчорашнього дня, – відшукав нове помешкання, обставлене тими ж убогими меблями, де стільки намарних сліз пролилося. Ніщо не зачепило. Двері не зачинені – убогість, завалена непотрібними книжками. Так і прожив кілька днів, як і останні десять років, на воді й на хлібі, доки не дочекався батька; а радше в очікуванні чогось, повернення, мов мед, терпкого щему; а ще зизоока пам'ять навернула, як сонячного дня йшли жінки з розпашистими віями – місцева аристократія, гордована ним.

Вони хупаво пливуть, не спиняються; а ще ловив зором птахів. Ось злетіла ґава, тріпнулась безколірно… І за годину прийшов батько, – стягуючись до нього, Віталія, злітатися почали, тріпочучи крилами, привиди з далекого минулого. Підхоплені вітром, заворожуючи острахом перед минулим – від Старого Жидівського Занедбаного Цвинтаря, від будівель заводів і фабрик, де він горбатився од приниження, гибів від злиднів і сорому. Вони були легкі, ці привиди, начебто буденна для цього краю смерть. Тут усе нею карбоване. Вже в наступні дні задихався в буянні травня, цього року до банального холодного і мурого, сірого і нетривкого, перемитого дощами, зрідка грозами, що за давніх часів блискавицями запалювали місцини, де колись затонули галери, бо, говорили в народі, – вічне суперечить вічному, а мо', й навпаки, притягує. Хто його знає, хто теє сказав. Плентаючись вулицями, надибав свого однокласника, який без натяку на трагічну театральність, котрою повні роти столичних і провінційних обивателів, розказав, що хворів на сифіліс, уразив дружину. І це не новина, бо, дивись, половина містечка вражена цією хворобою. Причвалавши у тимчасову свою домівку, де батько лежав п'яний, горілиць, як колись мати, він, задерши підборіддя біля вікна, без гіркоти написав, що тільки мелодрама готова увінчатися несподівано в рамках фарсу; страх, лишень розвіваючись на шалених своїх крилах, розносить світом щось подібне до мигдалевого присмаку ейфорії життя, – вмент, перед буттєвістю осуги кожного дня, несподівано западає велетенська яма вічності. Страх пожирає конечність людського безумства, що рокована людьми буттєвістю. Тож коло замкнулося, – ця довгоплинна хвороба віку, що причинила браму століття, жадібно, з рипом причинила, засіявши в безтурботні голови бліду спірохету, мов той очищувальний душ. СНІД не міг конкурувати своєю непричетністю, своєю тільки-но вродженою аристократичністю перед дикою гульбою натовпу, що поруйнував своє життя спробами кількох революцій, двох воєн, вивільнивши простір власним кісткам, черепам ближнім і чужим, котрими в дитинстві ми грали у футбол; коли не стало місця для подвигів ураженого мозку, вони і ми гучно ринули рятувати себе у смерті, увірувавши насправжки в цей безглуздий порятунок. І це шолудиве, розкинуте на пагорбі великим гнійним прищем містечко, де кучкуються ембріони того безсилого страху, що, мов налигачем, у вічність наганяв, скасовуючи справедливість як одну з людських вигадок.

І це шолудиве містечко, розплюснуте затхлою водозбірнею ставу, дратувало його, бо як одне склалося – на золотоголову столицю, на подібні містечка, на всю країну. Урівнялося від голови до прямої кишки. Країна чаділа від дешевого туркменського газу… А зараз біле полотно дороги змивається стовпом пилюги, вітер, лишень жовтий вітер у цьому жовтогарячому полудні піднімає хмару над школою. Школа – ґелґотіння, рейвах у брунатних, келієподібних приміщеннях стихав далеко за опівніч. Мало чим патронат різнився від божевілень, катівень, де судилося обом побувати, доля котрих розвела, щоб з'єднати в одне ціле, щоб розділити навіки. Найбільше Родика і Віталія діймала Євдокія Петрівна Тарасенко – зла передклімактерична сучка, переведена за якісь там прогріхи до патронату. Затягувала до комірчини, особливо Родика. Роздягала, змушувала присідати, вставати, лягати ниць. їй, сухоребрій бабері, до вподоби запах поту – не духмяне мило, не парфуми «Шанель» чи «Ожон». Просто радість, а не жіночка – шолухаті ручечки з мотуззям джергавого кольору сухожиль разів із шість перед сніданком відтирала содою або камінцем до того, що облазила шкіра. А вподобала більше для любовних забав Віталія. Так називалася перевиховна робота. То бавиться членом, то засуне пальця в зад: «Хи-хи-хи-хи, приємно, мій котику?» В тій комірчині хлопці ділилися спогадами і планами на майбутнє. Родик захоплено розбалакував про довгі ряди верстатів, де запах мастила дражнить нюх; як переплавляється твердий метал на бурхливу жовто-червону масу; як він відливається, чарівно вихлюпуючись у форми для авто, гелікоптерів, танків. Тим прохопився Віталій, сам зачаклований кресленнями Леонардо, особливо гелікоптерів. А ще говорили про жінок, про ніжність, гріючи подихом один одного в павутинні комірчини, потиском рук, складаючи надію, як би в скорому часі «придавити цю суку Явдоху». Думали про матерів і майбутніх коханок, про славу і гроші, про свою необігріту безталанність. А школа поголів займалася як не педерастією, так солодійством: школярі визирали з вікна на місцевих красунь, тримаючись за інтимні місця. Хлопцям же бридило, вони знову вертали спогадом до матерів, у котрих обидва вишукували щось у своїх напіввигаданих любовних історіях. І в ті роки смерть збирала сизим кушпелінням люд; і одного дня обпилася оцтом, а як не допомогло, повісилася Мар'яна. Смерть її прийшлася на смерть Лідії: дві процесії попарно рухалися по обидва боки вулиць. Брати Роздайбіди, поділившись, несли труни. Проте школу розбуркала не занудна, фальшива музика Мендельсона, що тут звучала так само, як і музика на танцмайданчиках, а бурштинова заграва пожежі в степу, де в загорожах рохкали, вивалюючись у гною, довгі, мов ковбаси, свині. Хрипкий голос Ничипора, що завжди колошкав пужалном, обтяженим наприкінці цвяхом, бездомну псюрню, – гнав поперед себе стадо свиней з рожевою від опіків шкірою. У них дебеленькі, як у школярок, задки на тоненьких ніжках; вони рохкали, задирали писки, верещали, тицяючись рилами в галантерейні вітрини, намагалися пропхнутися завулками; а Ничипір, обтрушуючи воші рухом грудей, горланив: «Хто напучав вас, ніжніші від ніжніших, говорити від імені Бога! Ви, забзділі під ковдрами! Мерзота ваша на ваших дітях… Ось, ось, ось… Іде Великий Руїнник і Будівничий…». Загравище від свиноферми кіптюжило вікна, а свині, дебеленькі, тріпаючи вухами, колихаючи спинками, тручись боками, збилися косяка, руйнуючи вереском звичне гатище думок за вікнами, перевернули труни. І тільки тоді хлопці вгледіли двох красунь, чиї лиця відсинювалися од вікон. Бліді та вродливі. І тоді чи не вперше Віталія пробило дрібним потом, звалило на спину, «довгою дорогою неслось кудись його розпростерте тіло, а потім вибалками, ямами…». Очуняв. Свині ратицями топтали пластом улеглий люд, видавлюючи очі, обгризаючи вуха, пальці од переляку та голоду; парафінові квіти, придбані у жида-аптекаря; віск свічок перемішувався з юшкою, багном, а Ничипір хрестив одним пальцем, виганяючи злих духів. Пугачі налетіли – низько, вихрячи крильми, реготали над юрмищем люду переможним криком. Зі сходу подув вітер, з недалекого сходу, змітаючи все в непорушне плесо Шовгенихи. Народ – урозтіч. Дві покійниці лежали незайняті, обмиті дощем, полишені перед безоднею, проваллям неба; пугачі мокрим ганчір'ям порозсідалися попіддашшю, на антенах усіляких комунікацій. Ничипір булькотів у небо. Роздайбіди ляскали в долоні, неясно – щось чи когось кличучи, а птахи мовби підслухали – лопотіли крильми. А коли дощ ущух, пугачі знялися, – летіли над стадом свиней, що спускалося до яру, ламаючи хребтини, беркицяючись із крутих схилів.

Тоді в містечку заговорили про можливу війну або голод. По тижню хлопців випустили з патронату під опіку рідних. Подбали батьки Родика, вельмишановні, поважні персони в краї.

Віталій повернувся додому, – батько плентав ногами, вихаркував жовчю. Постоїть перед зачиненою спальнею: а та, як тінь тієї, яку він і син його не в змозі забути, майне легким привидом. Батько шкрябав ногами, іноді навідувався до аптекаря, син якого, Шльома, був трохи молодший за самого Вадима, а ще під вікнами гарувала псюрня, місто спорожніло, дули холодні вітри, на зиму або ще на щось. Зрідка Віталій навідувався туди, щоб послухати базікання старого аптекаря, погортати медичні книги, непотямні очам і розуму криптограми кабали, і вперше до рук його втрапила Біблія, – не Талмуд, не Тора, а з пожовклими пергаментними сторінками Святе Письмо, писане латинкою. Але займало його більше креслення Леонардо, і Віталій тужив за втраченою дружбою з Родиком. Батько пиячив цілими днями, кричав знизу догори: «Це ви, курви, випили нашу кров, це ви…» – по дню шкандибав брати в борг у аптекаря на пляшку; опохмелений, підводив до вікна сина: «Ось, дивись, то наша батьківщина…» – Відставного генерала вивозили на узґанок зрання; він куняв, потираючи уві сні вологими долонями нікельовані, сизі од роси поручні крісла-каталки, а проти його очей, повних гною, закислих білими сліпаками, жовтим грибовидним стовпом день у день над кар'єром вихрилася курява. Роздайбіда, щонайменшенький, той, котрий Розан, перевдягнений у форму національного гвардійця, позіхнувши, брав під козирок, чіпляв старому до пояса золочену шабельку, буркнувши: «Не хоче, бздун старий, здихати…» – і відходив, щоб принести на висрібленій таці склянку джерельної води. Старий гикнув, шмарконув витягнутим у сардельку носом, повів, мов хто праскою пройшовся, пласким обличчям. Заворушилися налиті водою нічного жахіття очі: «Мухи! Мухи! Мухи! Розан… Розанчик… Знову чорні мухи злітаються на гноїще…» – Важке, як з мореного дуба, підборіддя, робить вихід уперед, ховається назад, пустивши з рота надовго бовтати в повітрі кисляк старечого перегару; генерал нарешті розплющує очі. Вже стало за звичай протирати хустинкою гнояку кон'юнктивітних очей і чіпляти на носа оправлені в червоний ріг окуляри. «Хи-хи-хи-хи, Розане, то не мухи, ха, то люди, а я думав, що знову мушва роїться над гноїщем…» – Куций пальчик маршальським жестом тицяє на білі оголені спини малих повій, що позакидали нога за ногу, розсівшись на пластикових стільцях, жадібно затягуючись димом солдатських цигарок; коліна у дівчат м'які, – коли торкаються їх випещеними пальцями, то вони ніжно прогинаються, а спини слизькі від поту, як і олов'яні вітрини, де на гачках – м'ясна лавка навпроти – розхитуються жовто-червоні туші забитої худоби. Ніздрі старого голосно хапають повітря: «Ну й спека… Ця клятуща спека так розворушила глисти у моєму череві, що аж під горло підступили… Чуєш, Розане… Промацай пальчиком!» – І старий роззявлює свою пащу, повну білих порцелянових зубів.

Батько ловив погляд сина, прикутий до дівчат, біленів увесь: «Не туди дивишся… Он! Он! Он сидить наша гордість…» – Віталій хотів прошмигнути в кімнату, але батько, дужий, нівроку, чоловік, змушував його зирити на старого; батько шаленів, увесь блідий, пускаючи засинілими вустами слину, кричав йому на вухо: «А он ті, он ті… Бачиш?.. Вони п'ють і жеруть нашу кров… Подивись, подивись на цих шолудивих лесбіянок і педофілок! Чи знаєш ти, сину, наш дім вибудуваний на цвинтарі, а вони…» – Батько тицяв догори і донизу пальцем, утупивши безтямний погляд, і Віталію чомусь ставало шкода, жаль душив його до плачу; тоді й прокидалося, пробивало його холодною струною – справедливість. Тож про цю справедливість, існування котрої сумне та смурне, як і тривалість щастя або вічної любові, він поділився з Аббою, найменшим із синів Шльоми, а той радісно зателіпав голівкою: «Да, да, да. Коли прийде наш месія, тогда…» – Абба, маленький, рудоволосий до червоного, як і всі брати Фішери, побожний та наляканий другим пришестям християнського Месії, вічно голодний Абба з'їдав навіть свят-вечірню кутю, що її ставили на поріг, щоб задобрити домовиків; у засмальцьованому сюртучку, з обскубаними, наче курми, обшлагами, з Талмудом під пахвою, зачаївшись десь поблизу, здебільша у кущах, полюбляв піддивлятися, як і вся дворова шпана, за повіями, що їх солдати з національної гвардії заводили в під'їзд або просто на вулиці, перегнувши на лавці відповідним способом, під заохочувальні крики лигали. Абба то й розумів з усього навколишнього одне тільки, як справедливість, із якоюсь смутинкою, притаманною його нації, мов принижений аристократ усього людства. Аббі кортіло жінки, але, наляканий гойками, він намагався збити збудження щоденним солодійством, а від того ще більше брався прищами. І тоді він став навідуватися до Ничипора, який жив над урвищем із двома малолітніми жінками, – щотижня вони обтрушували вошей, мастили гнійники екземи мазюкою, а він після купелі злягався зразу з обома. Носив він на грудях щось подібне до хреста, але заплутане якимись вузлами, хрестився одним пальцем, визнавав і старозавітного Єгову, і Перуна, і Діву Марію, і… Невідомо, що й кого він визнавав. У присутності Ничипора й ще однієї дівки Абба спізнав перше спустошення від злягання. Підібгавши ноги, заховавши молочне тіло під дідівського сюртука, ридма ридав; Ничипір погладив Аббу по голові: «Ех, нехристе, ти і є нехрист». Абба поділився враженням, але воно було зовсім інше, ніж чекав на те його товариш. Із байдужим виразом на обличчі до всього гортав атласи, книжки з креслення, доки не розшифрував до половини якийсь давній рукопис, віднайдений на горищі старого аптекаря. За кілька днів подався до батьків Родика і попрохав, щоб йому викували чи відлили зі срібла котячу голову. Це прохання не те щоб здивувало Родикового батька, навіть навпаки, – той замислився, але, знаючи любов його, Віталія, до механіки, повів на завод, де займав посаду директора; на запитання, де Родик, тільки відмахнувся. І вже коли йшли між сірими рядами верстатів, обидва, вдихаючи із задоволенням випари мастила та розтопленого металу, підійшли до майстра, й батько буркнув, що нема того вдома, кудись повіявся шукати щастя. Майстер на форму тільки гмукнув здивовано: «Гм… Щось подібне у мене є… так, є… але не збагну, хто приносив. Але точно є… з крилом тільки…» – Він покликав підмайстерка. Той невдовзі повернувся з готовою формою, і прохання Віталія задовольнили. З однією відмінністю, що в кота було одне крило. Того ж дня він був прилаштований у відділення креслярів, залишив домівку батька, що пустився берега, й пристав до тітки. Вона мешкала в занедбаному – дві-три хати – хуторі, праворуч від містечка, в домі аж на три поверхи, що поставив її чоловік. У кімнатах поступом світла кольори переливалися то від бузково-холодного, то малиновими віхтями клалися, вихлюпуючись у прочинені двері ванної; він ще хлопчаком полюбляв спостерігати, як вона купається в парі, розтираючи до червоного дебеле тіло підстаркуватої молодиці, – солодко тоді тягло від грудей до паху; він слідкував за нею змалечку, коли вона забирала його на канікули, ще тоді, як подих неминучої старості не прив'ялив її стрункість; проте ніздрі соплило од тітчиного поту, що стікав росою голими стегнами. Це ще відтоді, коли в шаленому нападі ревнощів заколола вилами чоловіка; і це вже, як, відбувши у в'язниці три роки, влаштувалася на працю до занедбаної свиноферми. Проте спальня тітки дихала кришталевою чистотою, що мулько від того й зараз, бо з дитинства він був у тітки мазунчиком: «Ану зніми штанці, чи не затерлася в тебе попка; дай-но я посиплю пудрочкою, а зараз лягай, клізмочку поставлю»; в ту далеку мить печаль побила його, начебто хтось вишмагав, як ото в патронаті гумовим шлангом у темній комірчині; його струсонуло від дотику жіночих рук, а очунявши, з переляком намацав слизоту на своєму хобітку. І зараз він почувався незручно в порцеляново чистих кімнатах, де стіни уквітчані портретами невідомих йому родичів, мов скошена трава, мов отава, мов гербарій. І він, як у дитинстві, бродив кімнатами, марудився серед меблів, притрушених тальком, усе долаючи нездоланне – повернутися до батька. А ночі довгі, гумові на хуторі. Щоб пройтися від ставу до ставу, перетятих гребелькою, ступаєш цілу вічність, мовбито в глей залазиш: і однієї ночі йому наснилася Люська Фішер. Він ходив з того дня на роботу, такий собі хлопчина на побігеньках, лінькувато переносив теки, гросбухи з цеху в цех. Проходячи ряди верстатів, де упрівав низькорослий люд, що по обіді щиро скалозубив, а він мучився цим, проймаючись несправедливістю долі до цього роду людського, і Люська Фішер не виходила з голови. Вона тонка у стані, з широкими стегнами, повні вуста, чорне волосся стягнуте білою стрічкою. Карі очі опущені додолу, а як неждано меланхолійний усміх брався на виду, розтуляючи губи, то Віталія навіть тішили великі зуби. Золото її шкіри, м'яка хода, – пробував віднайти щось од матері, Лідії. Він думав про неї невідступно, серед праці, завалюючи стола кресленнями, новими проектами, прожектами самого директора заводу, Родикового батька; а того тільки косило усміхом людини, котра звалила сама на себе тягар, зазнавши на своєму віку найбільшої поразки – занедбання власного сина; сумним голосом казав: «Усі ви з одного тіста. Ось приїхав голодний і вошивий, як той пес… Чому б дома не сидіти? Все шукає щось… Не пойму я вас, молодих…». Одне ім'я Родика Віталія храпонуло, і він невідомо чому – спробуй розібратися в людській душі – подався до Ничипора. Став перед ним і каже: «Що, старий, робить, я закохався в жидівку…» – «Гм… Яка різниця, всі ми під одним Богом ходимо…» – глипнув на медальйона – кіт з одним крилом: «Знаєш, що то таке?» – «Ні, якось на думку спало. Скажи, може, знаєш?» – «Е-е-е, пущене на вітер скоро бісом ловиться. Прийде час, голубе, то дізнаєшся… Йди, навіть удачі не побажаю, бо як у кого чорт за плечима, так і удача в того. Буває, кривда вибиває правду, а правдою добиваються кривди… А справедливість…» – Ничипір луснув кігтем вошу, розтер кров'янку об сизого засмальцьованого чуба, покошлав бороду, показав на небо: «Там вона, котику. А за ту штуку нічого не скажу, хоч і знаю…»

Ніщо так не зранить, як несподівана ніжність, урівень жорстокості, – Віталій повернувся додому. Країну колошкало; батько звівся на ноги, проводив розслідування за розслідуванням. В кімнатах убож, павутиння, прілота. Як і батько, швендяв коридором, а там – до Абби. Бо ж ніщо так не зранить, як несподівана ніжність, – Люся стояла, висока й ставна, прозорячи поглядом поверх голів низькорослих крамарів з куценькими пейсиками, що посмикували і подригували куценькими борідками. Відтак вони гуртом кинулися смикати стьожечки на її сукні, роздягли до половини, жадібно поїдаючи масненькими поглядами, глипаючи на спину, підтягнуту сідницю. Абба ледь виглядав із-за столу, поклавши перед себе кашкета, вже повного зелених доларів, щоб страшні його земляки зберігали повагу й платили справно; і ось крамарчуки готові покласти її на довгого дертичного стола, як дівчина розвернулася, сяйнувши бурштином очей, засвітилася, плигнула до Віталія, і він з нею скотився вниз під верещання крамарчуків, які вже, напевне, духопелили Аббу. А вони впали на ліжко, материне ліжко, де ще трунило вицвілими парфумами; лежали на животах, так і не знали, що робити далі. Вона, Люся, розповідала, що любить спати голою і зараз спить гола, напевно, вона не жидівка, таке-от припускає Абба; це, звісно, збуджує її, не так, щоб дуже, а ще не впевнена в своїй вроді, бо ще ніхто, окрім Абби, її не мацав. Він тоді, відкинутий перспективою, десь уже наприкінці згадав, як сказав чи подумав: «А це погана ознака – карб зів'ядання…» – І, нарешті, вони зліпилися в один клубок, борсаючись, – він пробував те, чого навчила Євдокія Петрівна Тарасенко в школі-патронаті, а вона – те, чого крамарчуки: брала в рот, дозволяла шмагати по сідницях, навіть примушувала, заверещавши низько, але на передок не пускала. Тоді він поставив її на чотири і загнав, дико скрикнувши, втрачаючи навіки все: любов, повагу до цієї жінки, загнав у зад. Впав, знеможений, як у тітки на хуторі, провалюючись дедалі глибше й глибше у лоховицю, у брунатну баюру… Знадвору скімлив, вив безперервно пес. «Знову хтось помер», – а ізгори: «Де?! Де! Де! Де той мазарчук, гой етот. Абба! Абба! Берні дєньгі!» Віталій тупо зирив у порожнечу ночі, а Люся встала, сіла, розкарячивши ноги, китиця її руки горобиново блищала проти смарагдового отвору дверей, і Люся щось шепоче, як якесь закляття на незрозумілій мові, підступає до вікна: «Помер хтось із ваших…» – Шовгениха знялася бурею, заблимав ранок. «Коли ми перестанемо ділитися на ваших і наших… коли?!!!» – загорлав, намагаючись вибратися з баговиння; Люся плакала: «Чого мене питаєш…» – «А кому… кому я це скажу…» – «Ти мене кохаєш?» – «Так…»

У полудень загули перші паротяги, розганяючи поузбіч насипу круторогих корів, усіляку худобу; а на Клечану неділю місцеве обивательство замість того, щоб уквітчати зеленим стіни, задрапувало вікна чорним або хто чим міг, – пугачі рівним рядком, ґелґочучи, вкривали голубінь неба, плачучи й висвистуючи, обсипаючи холодне пір'я та послід на дахи, летіли над містечком, – опівночі, на любов Віталія і Люсі, брати Роздайбіди, троє, бо Розан відбув до столиці, наслугувавшись удосталь героєві генералу; тож троє мазарчуків Роздайбідів заскочили до хижі Ничипора, посікли на шмаття двох дівок, наварили з їхнього м'яса юшки, посьорбали варива, а Ничипора облили гасом і живцем спалили в хижі. Довідавшись про це, він подумав, що людям таки краще не народжуватися, ніж так задурно помирати. Він не пішов на похорон: тільки через багато років ходив по тому згарищу, що все ще не заростало травою. Довідавшись про загибель Ничипора, він укляк, захоплений зненацька заворожливим летом, ухканням пугачів у сірці передсвітання, з небувалою для його віку втомою подумав, що йому виповнилося сімнадцять, і в цьому містечку, що було йому роковане як батьківщина, йому не судилося спізнати жінки. На узґанку погойдувався у кріслі-каталці старий генерал, і вже Роздайбіди прислуговували йому, протираючи очі: чіпляли окуляри, а старий бздун похихикував, повертався, блиснувши проти вікон спузирілими скельцями окулярів, глипав на вкутаних срібними випарами тендітних повій; і зі свого узґанку, дихнувши глибоко, Віталій не почув жаданого притоку повітря, тугого удару хвилі, що живицею обпікає легені. Угледів те, чого страхався аж до кінця: начебто в дорогу налаштувався зрання, як тільки порожевіло в кімнаті: де, мов умисне, порозкидав речі, зараз до чужого непотрібні. Дім, його кімнати, де спливло багацько років, навіть більше, ніж тримала його пам'ять. Він вправно вскочив у черевики – довго йти, – неквапом, одним порухом, не піднімаючи голови, взяв зі стола, лакованого під горіх, годинника, накрутив пружину; пружина луснула, завідний важіль легко обертався, а пучки не промацували звичного холоду металу, – вода розламувала в мушлі вуха уривки незрозумілих фраз, падала з ринви, розпанахуючи небо, до того синє, що чорні грудки птахів видавалися нерухомими, висіли іграшковими кулями, затуляючи синю безодню, кидаючи зграю туди, де за хвилину повинно зійти сонце. І він поставив годинника. Увійшов дід. Обличчя – мов круто зварене яйце, поголене й бліде. Дід притулив до батареї опалення долоні, бо печі не було, показав спину. Він хотів запитати про щось діда, але зайшла мати і подивилася на нього з подивом, поставила поперед себе дзбан із водою, притулила долоні – знайшла-таки – до порепаної груби. Він хотів їй щось сказати, але не було слів чи то мати подивилася на нього з осудом… Очуняв від жаского подиху Люсі; холодні її пальці пробігли хребтом. Одним махом звалив її на підлогу, вона не пручалася, а віддалася легко, схлипуючи, тепліла під ним. А він крижанів, провалюючись у баюру, з переляканим подивом шукаючи Лідію, матір, діда, проте вгледів білі гори, піщану косу, вежі, широкі простори Океану, там, де його Золота Країна Офір, де Зелений Острів.

Змовкли пугачі, посідавши мокрими еліпсами на призьбах домівок, у ряд, одне проти одного. Дощ періщив цілу ніч, а вранці надавила на груди Покрова.