Волоцюги

Колами сансари

Старий порожній сад зустрів зіржавілими сухостоями та поодинокими, ще кучерявими пепінками. Острівці здичавілого життя мовчазно шелестіли рудо-жовтим листям, серед якого ледь виднілися самотні зморшкуваті яблука. Он вони, налиті старечими соками, з останнього тримаються на гілках в осінньому мареві павутиння, безпомічно спочивають під кронами у бур’янах, гниють на радість осам і мурашкам. Одне, ще зеленкувате, докотилося аж до сусіднього пенька. Хтось, видать, спиляв сухостій на дрова — і то користь.

Низькоклірингова «Тойота-Кемрі» загрузла ще на під’їзді. Веремій пересів на свої і ось вже півгодини бродив колись буйнолистим молодим садом свого дитинства. «П’ять гектарів землі несільськогосподарського призначення. Оренда — на 49 років! Беріть, Антоне Омеляновичу, плата — копійки. Будете першим у цих забутих Богом краях… інвестором. А шо!». І він взяв — ще не знаючи, що з тим робити. Взяв, бо бачив поряд з садом загублений, випиляний до останнього стовбура колись дубовий «комсомольський» ліс…

Сестра, вертка, вічно непосидюща «баба Валька», в очах брата — усе та ж ясноока русявка, колись — «вогонь, вода і мідні труби» для радгоспних парубків, мовчки дибала поряд. У Валі своїх 25 гектарів пайових чорноземів, здала, як і всі інші односельці якомусь зайді-орендареві. А тут — виснажений шмат суглинку, порослий бур’янами, диким верболозом і пагінням, що густо піднялося від корінняччя старих яблунь. Це ж стільки треба дорогої солярки, аби лише викорчувати сухостої і пеньки! І що далі — саджанці, новий сад? О-о, скільки років чекати — до смерті ждати не діждатися. Та й радгосп поряд, дорога до райцентру, — «вищани» винесуть усе, щойно підніметься! «Нічого страшного: залишків грошей від продажу його столичної чотириповерхівки, хай і розбитого двохсотого «Ленд Краузера» вистачить — і на солярку, і на усе інше. Було б здоров’я. Сухостої випиляю, упакую «по-європейськи», — це ж «золоті» елітні дрова у столиці. Дерева, що плодоносять — реанімую, нові — насаджу. Територію обнесу двохметровим парканом, Тайсона — на службу, вистачить дорослому породистому німцеві третій рік дармовий хліб їсти. А там, дивись, Синдикат приведу в порядок, хатинку ось тут, у молодому саду, поставлю, свою… газету відкрию, маленький заводик з підготовки яблук… Ні, з випуску готових соків — навіщо віддавати прибутки посередникам?».

— Валю, а де ж наша колишня молодіж? — згадав Антон про визначального рушія виробництва — продуктивні сили.

— Розлетілися по всьому світу, хто куди: хлопці на рудники Кривого Рогу, заробітки до Росії, дівчата — хто заміж, хто на базарах стоїть або ж подався до Києва. Основна маса, канєшно, ринулася до вас, у столицю.

— А мої однокласники — усе тут, у райцентрі?

— Твої одногодки, Антоне, на диво ще товчуться тут. На гробки — усі приїжджають, а от хто, де — треба в Козубенчихи спитати. Пішли, бо корова з череди скоро прийде…

Невістка баби Козубенчихи — 50-літня Шура-Шурочка, вся в турботах і нетерплячці, усе-таки знайшла час «у цій тісноті» для ґрунтовного викладу інформації про те, хто, де, коли і навіть з ким. Ніби в обмін на цю базу даних — бартер вже біля хвіртки перепитала:

— А як же там хата твоєї мами — покійниці баби Тетяни, царство їй небесне, ще стоїть? Давно не була на хуторі. Як не підеш сама, звідти нікому й розказати — вимер хутір…

Немає вже хати — на її місці купа розмитого дощами саману й уламки шиферної покрівлі. Віджила своє, вистояла півстоліття — і на відпочинок, услід за господарями, до землі. А що ж ви хотіли: такий-сякий фундамент із жужелиці, стіни — глина з геть перепрілою соломою (управляючий Артюшков навіть цього — нормальної полови для замісу з поля не давав — крали вночі з гноярки). Поки була крита снопами — трималася, а як наприкінці 70-х перебрали дах тяжкими листами шиферу — пішла тріщинами, вросла в землю. Зараз — чого триматися, коли пустка.

Наступного дня Антон зустрічався з «одногодками»: Альошою Козубенком, Петром Дукачем, Толіком Тарапакою, — живі-здорові, курилки, живуть і працюють хто де й ким у райцентрі.

Толік, той взагалі вибився «у народні художники»: скальпелем, на старенькому зубопротезному верстаті, поцупленому з районної поліклініки, вирізає фантастичні фігурки, унікальні прикладні речі з дерева й мамонтової(!) кості, потім продає їх елітним художнім салонам аж у Києві!

— А де ж наш відмінник, батюшка Пашка Голуженко? — запитав Антон компанію однокласників, що засіла за пляшкою самогонки в райцентрівському кафе «Зєльоний попугай».

— Та Пашка ж перекинувся до язичників, піпрозстрига! Проповідує якогось Дажбога! І навіть ім’я змінив — він тепер у нас Влосил Крижаний!

Говорили всі й відразу, окрім Толіка Тарапаки, вічної «речі в собі».

— А ти чого мовчиш?

— Турки ми, турки! — спересердя ледве не матюкнувся «народний художник». — Живемо на цій землі, а так і не знаємо, що то за земля, хто ми і що ми! Пам’ять, у кращому разі, закінчується на урочистій лінійці під пам’ятником Леніну чи поході до церкви у ролі кума. Я був у Пашки, розмовляв із ним — він щось особливе зрозумів!

- І що він зрозумів?

— Давайте замнемо, — Толік учергове розлив по кругу. А коли хряпнули, усе-таки продовжив:

— Я хотів, бусурмани, спитати: чого це вас так тягне до могил матерів, батьків, роду — га? Ідіть до церкви, свого офіційного душпастиря! Ні, кожної весни як оті дикі гуси клином злітаєтеся до Синдикату. Ага, принишкли! А наші дитячі ігри у війну на скитських степових могилах не забули — за третьою посадкою, серед пшениць із маками, волошками й чебрецем?

— Оце хоч наговорюся з вами, козаки, рідною селянською, — підтримав компанію Антон, також розпашілий від самогону. — А то вернусь до Києва — і на кожному кроці доводиться переходити на російську. Бо тільки її й чуєш, — що характерно, у тому числі й від киян, учорашніх селянин і селянок! А на душі при цьому — як у попільничці з учорашніми недопалками! Не маємо того щастя «не переходити», не задумуватися, не калічитись щоразу… Скоро на могилах батьків казатимемо: «Прівєт, папа, я ваша тьотя!».

Щось-таки зачепив наш вічно мовчазний «народний художник»! Хоча при чому тут російська — не візантійською ж, тобто, грецькою «гутарити» у столиці… Та й хто тебе неволить — говори собі рідною, «не переходь»! А, бач, страшно залишитися без чужої мови?..

От, клята горілка! Недаремно ж саме через неї, оковиту, Тарасові Шевченку колись впаяли десять років Аралу!

Отак ідучи попідтинню З бенкету п’яний уночі, Я міркував собі йдучи…

Доміркувався: якихось шість сторінок комедії(!) «Сон» — тю-тю десять років життя. До ранку не міг потерпіти?

Поки всі приходили до тями — професор Мартін Лютер (а ти диви — Толік на нього навіть зовні схожий!) розійшовся не на жарт:

— Я так розумію: Пашка — православної віри нашого древнього прабога (дай, боже, пам’яті!)…

Сварога — от, і його сина літнього сонця — Дажбога. Не єврейського, не грецького, не римського (слава їх Богам і хай вірять їм на здоров’я!), — свого! Пашка на прощання так і сказав. «Поважай, — каже, — інші розуміння, але розумій і люби Його по-рідному». Якщо це «язичництво» — я трамвай! Якого в нашому райцентрі ніколи не було й не буде.

Оце так Толік, якому Антон ще років двадцять тому якось принагідно подарував академічну «Анатомію художника»! Видать, вивчав облаштування не лишень тіла (і не одного — ха-ха!).

Обов’язково заїду до того православного язичника Пашки-Волсила — це ж поряд, у Златополі, ще й по дорозі до Києва. Аби хоча б для себе допетрати, що то за богорозуміння по-українськи. «Катлєта по-кієвскі», «Газєта по-кієвскі» — це зрозуміло, а от… І ти дивись — як людина, волоцюга, влаштована, як приростає до затишної невільницької метушні: ти її хоч у крижану воду — спартанське «ні»!

Кому ліньки, кому страшно, кому «пофіг», хто взагалі не може «врубатися». Кажете, батьки наші мали віру хліборобську, бадьору, радісну? За свої вчинки не відповідали перед пеклом, а перед самим собою? Доброта, Щастя, Воля — основні цінності? Сварог, Дажбог? Навіщо ті «зірвані греками» мости, поганські неБоги, нам і без язичників комфортно. Свого нема, а чужий — далеко, хай собі тихо припадає пилом у кутку, — це ж клас!

— Я тут хотів із вами порадитися, хлопці, — звернувся столичний гість до компанії райцентрівських дядьків, що продовжувала гомоніти про своє. — А що, коли поставити в нашому радгоспі церкву?

Трійця угомонилася. Ресівський електромонтер Петро Дукач гречно зняв з голови фірмову кепку — і на стіл.

— Ти що, Петре, вже по кругу пускаєш?

— Фінанси беру на себе, — Веремій поспішив зняти явну форс-мажорну обставину безробітного степового краю. — Потрібна чи не потрібна церква — ось у чому питання.

— Хто його знає, — непевно почав Альоша. До сіл не дійшло, а от у деяких райцентрах — почали зводити. Стараються заїжджі депутати, особливо перед виборами. А чия вона буде — московська, київська, автокефальна, греко-католицька чи, може, якогось заморського посольства божого?

— У райцентрі яка, тобто чия?

— Церкви як такої, ну, щоб дзвони, високі хрести, — немає, — зі знанням справи пояснив відомий кум Петро (у нього тут аж вісім хрещеників). — Так, стоїть біля колишньої олійні хатинка, там піп, — отуди й їздимо — коли треба похрестити дитину.

— Ну, а якого патріархату, тобто підпорядкування? — перепитав Антон.

— Видать, поближче до Москви, — почесав потилицю кум. — Бо як тільки-но вибори, батюшка агітує за комуністів…

— Який піп погодиться працювати у богом забутому радгоспі? — цілком доречно поставив риторичне запитання Олексій. — Прихід — із десяток бабусь, та ще й з мінімальним розміром пенсії…

Де і на що він буде жити? Толік, ти чого знову мовчиш — ніби самогонки в рота набрав?

— Капець рідненькій-біленькій, — «народний художник» сумовито потер свою сиву хемінгувеївську щетину, кинувши погляд під стіл. — Я усе розмірковую: чи потрібна церква… без свого Бога?

— Ти ж казав: ніби він є — Пашки Влосила, єдиний, степовий, український!

— А як виглядає, ну, на яку ікону-посередника народу молитися?

— Бусурмани — менше треба пити, — по-дружньому приструнив Толік. — Он, в іудеїв чи мусульман з буддистами узагалі немає ніякого божого лика — і нічого! Навпаки, намальований бог, ікона, як вони вважають, — це ідол, примітивне ідоловірство, позаяк, справді, хто його знає — який Він?

Ну, а щодо символу — ми сліпі і дрімучі споконвіку живемо з ним, тризубом-трисутністю світів — предків, живих і богів…

— Толік, тпр-р, приїхали, — компанія, схоже, геть утомилася від незвичної народно-теософської застільної дискусії. — А то ми, навпаки, ще більше заплутаємося. Бога треба шукати на тверезу голову…

— Чекайте, блін, а церкву будемо будувати чи ні? Це ж солідний проект: замовити документацію, усе погодити, плюс — матеріали, техніка, люди…

— Усе на тверезу голову — крапка!

Вночі налетіла буйна гроза. Бентежна вода, очевидно, навіяла й бентежний, проте дуже «правильний» сон. Ніби він звично блешнює на дніпрових мілководдях навпроти смт Українка. Його раритетний «Стриж-екстрім», колись боєздатний малий прогулянковий катер військово-морських сил СРСР, на якому адмірали й сьогодні приймають паради, добряче гойдає на хвилях. Розмахнувся — дорогий, гривень за 200 воблер намертво зачепився за якогось почорнілого топляка, що ледь виглядав з-під води. Ківларовий шнур спінінга натягнувся, мов струна, і — коряжина піддалася, виринула на поверхню — ніби її звільнили від донної прив’язі.

Повільно перевернулася — хто це? На Антона дивився якийсь замулений лик древнього дідугана, видовбаного з масивної колоди. Не зітліла лише огіркоподібна, розколота повздовжньою тріщиною довбня дерев’яної голови з козацьким оселедцем і сріблястими (!) вусами (чи то зітліле жабуриння?).

— Зайшлаки й перевертні скинули мене зі славної долини, порослої хрещатим барвінком, — заклекотіло десь звідти, із широко відкритого рота, повного придонної грязюки, — і плив я, утоплений і зганьблений, омитою сльозами простих русичів священною рікою… І кажу я вам, Перун: не буде русичам щастя допоки…матрицю…віру…

Антон наліг на котушку, та шнур не витримав — дзинь! Прощай ще один воблер! А куди ж подівся той чудернацький ідол-топляк? Що він говорив?

Перун — це про нього за чаркою згадували?

Язичницького Прабога стерли з пам’яті, а того топляка-дідугана — скинули у Дніпро? З порослої хрещатим барвінком долини — це що, з нинішнього київського Хрещатика? То ця назва немає ніякого стосунку до хрещення!.. «Матриця», і слово ж яке знає…

Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п’яницям…»[7] Додивитися сон не вдалося. Гримнув сухий грім бога Перуна — аж шибки на вікнах задрижали, за фіранкою в сусідній кімнаті сестри почулося тихе: «Прости, Господи!..». «А чого це я зібрався ставити нову хату в орендованому саду? У мене що, рідної батьківської садиби на хуторі немає!»… Грішне тіло з останнього поруху натягло ковдру і заснуло — чи то уві сні, чи наяву, зморене дорогою, застіллям з однокласниками і дивною рибалкою поблизу смт Українка.

Нічними небесними павутинками електронної пошти з далекого кінця світу до забутого Богом радгоспу летіла набрана латинкою куца вісточка його молодшої, Катрусі: «Tatku, ja lubliu tebe, ja lubliu uves svit i ludej, — ja umiju lubiti!».

Нарешті, і вона уміє любити! Відтепер — ще одна волоцюга — любові. Молодець — зафіксувала, а то все лишень співаємо, вічні усні кобзарі. А потім читаємо чужі Біблії!

Десь поряд у степах ніс почорнілі хвилі Дніпро. На березі самотинно стояла Поетеса й читала свою сумну поему-баладу:

Ріка тече. Історія мовчить… І сон — як самогон дзюрчить…

— Дідусю, а чому оці люди так не по-нашому одягнені, і дивись — усі чорні, носаті, з довгими бородами й волоссям? То по-якому над ними написано?

От, внучка-запитучка! Поряд — купа старшокласників, екскурсовод проводить майже урок високого й патріотичного, а воно, мале, наївне, збиває людей з пантелику.

— Давай, моя розумнице, відійдемо трохи убік… Із семирічною онукою Настею ще «не зовсім дід» Антон Омелянович Веремій збирався взагаліто на муніципальну льодову ковзанку. Днями відкрили прямо на Софіївській площі (наближаємося до Європи!), під древнім муром і чотириярусною дзвіницею собору Святої Премудрості БожоїОранти. Замість ковзанки, що гриміла музиками й дитячим вереском, опинилися тут, під понурим мозаїчним склепінням древнього храму — головної національної святині, колиски київського християнства, пам’ятки архітектури Х1 століття. І навернула — хто б міг подумати — непосидюща, жадібна до руху й розваг, але страшенно «відповідальна» онучка. Так і сказала: «Пішли, дідусю, краще до Софії — мені скоро до школи». А начитана ж — уся в діда! 46-літній Веремій ніколи не був усередині собору. Заходив було на внутрішнє подвір’я, а далі — то ремонт, то реконструкція, то «тільки для іноземців». Ганьба — роками вчитися, жити, працювати майже поряд, а не долучився…

Направду: велично, красиво, нарешті приведено в порядок (аж занадто) — і всьому цьому, чи хоча б фрагментам усього цього майже десяток століть! Скільки волочився світами — у всіх краях з тих часів щось-таки є, але ж переважно розвалини, мертве каміняччя. Тут — ніби історія відбулася учора. Знай наших!

До речі, про них — наших — красномовно говорила й розкішна мідна (а може й бронзово-золотава) табличка при самому вході до Собору.

Мовляв, такий-то і такий вітчизняний олігарх віддав на реконструкцію стільки-то і стільки. Деякі суми вражали — мільйони гривень. Якщо згадати Христове застереження про скромність і те, що скоріш верблюд пройде через вушко голки, ніж багатий попаде у рай, — на перший погляд, виглядало якось «не зовсім». Та — молодці, принаймні, спробували, поділилися з ближнім! «Що віддав — те твоє». А ти чого не віддав, чистоплюю?!

Настя на те не звернула уваги — саме захопилася квитками й турнікетами. А вже в соборі взялася за діда капітально.

— Розумієш, онучко, — почав здалеку «дідусь», — так сталося, що твоїм пра-пращурам довелося робити колись страшенно нелегкий вибір: зраджувати свою і приймати іншу, чужу віру (що він несе — дитині сім років!). Одягнені вони по-грецьки й по-єврейськи, а виглядають так тому, що… прибули з теплих країв. Пам’ятаєш, минулоріч ми відпочивали з тобою… в Шарм ель-Шейху, у Єгипті, — так там усі отакі, як ти кажеш: темношкірі, носаті, бородаті і з довгим волоссям… Синай, Червоне море, верблюди, бедуїни, сонце, пустеля — пам’ятаєш?

— Діду, в Єгипті ми бачили а-рабів, і вони зовсім не так виглядають!

— Насте, давай спочатку краще оглянемо собор, послухаємо екскурсовода — он, дивись, підійшов…

Екскурсовод, статечна балакуча молодиця, трохи втомлена і знервована розхлябаністю й неувагою юрби старшокласників, швиденько перескакувала від однієї «достопрімєчатєльності» до іншої. Інфрачервона цяточка пульта, як приціл сучасної снайперської гвинтівки, блискавично ковзала оригінальними й відреставрованими стінописами, смальтовими мозаїками, підбаневими сферами, медальйонами, арками, перескакувала із сюжетів на хорах до орнаментів стелі сходів, бігала центральним іконостасом і зупинялась на саркофазі Ярослава Мудрого.

— Едва переступив порог Софии, — пісно, проте добре поставленим голосом говорила вожата, — мы оказываемся в мире гармонии, где совершенство форм и волшебная красота цвета символизируют Рай и Премудрость, пребывающих в храме (о, добра новина меценатам — не помилились!). Обратите внимание — в зените центрального купола, в медальйоне с девятью разноцветными, словно радуга, кругами, — монументальный образ Христа Пантократора…

— Дідусю, — тихенько смикнула за рукав принишкла онучка. — А чому це доброго Ісусика обізвали панто… ну, як там? Він що — ведмедик?

— Це так по-грецьки, Настя, — хотів було швиденько відбитися Веремій.

— А чому я такого ніколи не чула? — вчепилася семилітня онучка.

— Підростеш — ще почуєш.

— А «панто…» — це від слів «пантофля» чи «пантоміма»?

Відступати було нікуди.

— Насте, скоріш від інших двох слів: «Пантеон», тобто — храм усім богам і «кратос» — влада, — видав розумниця-дід.

Онучка замовкла. Судячи з її впертого сопіння, доросла головоломка ніяк не піддавалася дитячій логіці. Антон Омелянович також спіткнувся — чи не дав бува маху? На співзвуччі випливли з пам’яті «панти», «понти», «прокуратор», «партократор»…

— Ой, Насте, вибач, певно, твоє «панто…» — це від слова «пан», себто, «най-най» — пан над панами, ну, ти розумієш! До речі, у древніх язичників саме великий бог Пан уособлював екстракорпоральну запліднюючу силу Сонця.

— Яку силу, діду?

— Ну, ту що дає життя усьому живому. От ти ходиш на танці в «Алісу», а, мабуть, не знаєш, що то й же Пан їх, танці, колись і придумав, — аби передати кругообіг небесних тіл…

— Ось чому Тетяна Анатоліївна називає нас «панночками». А як великий бог Пан зображався?

— Насте, боюся, що ні тобі, ні «панночкам» не сподобається: верхня частина — так як у Пантократора, тільки з рогами, а нижня — козлина. Але то було давніше…

Здається, виплутався.

— Могучий взлет крыльев, широко расставленные руки, — завчено заливалася далі жіночка, — в которых архангелы держат сферу с голгофским крестом, и знамя — лабарум с греческой надписью «свят, свят, свят»… «Не зовсім» дід скосив очі у бік онучки: ні, на цей раз пронесло…

— Ниже, в простенках, — цяточка снайперської гвинтівки опустилася до верхньої частини мозаїчної фігури апостола Павла, — апостол Павел: огромный лоб, задумчивый взгляд, внутреннее напряжение (професор Мартін би сказав: знає кіт, чиє сало з’їв!) вроде передают созерцание чего-то важного и недоступного физическому миру. Вверху, на четырех подкупольных арках — медальоны с изображением 10 из 40 севастийских мучеников… Мальчики, если вам не интересно — можете выйти! Остальные фрески севастийцев не сохранились. Их рассматривали как опору Церкви, на чьих костях и крови она созидалась…

— Діду, діду, — почулося знизу, — мені страшно…

— Кицю, сприймай то як казку — нічого страшного. Ти ж бачиш, як вони гарно вдягнені?

Ніби відчувши, що пора брати більш оптимістичну ноту, невгамовна провідниця заходилася навколо архангела Гавриїла з його благими вістями, також написаними грецькою. Антон подивувався: на Майдані крилатий грек, кумир Києва — чомусь у короткій спідничці, а тут — довге плаття і взагалі — й обличчям, і фігурою дуже схожий на струнку круглолицю жінку. Ой, здається, переплутав: у соборі іудейсько-грецький архангел Гавриїл, а на Майдані — іудейсько-грецький артистратиг (чи архангел?) Мисаїл. Здається, так…

Черга дійшла до «аристократичної зовнішності» мозаїчної фігури першосвященика Аарона — з киданом, у стихарі й фелоні. А коли «мадам» добралася до оповіді про шестиметрову фігуру довгобразої Софії грецької мудрості — вже потягло до запитань діда. Саме так — із піднятими догори руками зображалася язичницька Жінка-Богиня!

Він на власні очі бачив кам’яні скульптури ще від V тисячоліття до нашої ери в експозиції археологічного музею! То хто ж «мудріший»: «зелена», чоловікоподібна грецька Оранта чи наша семитисячо літня Мати-Берегиня?

— Приимите, ядите, сие есть Тело Мое, за вас ломивое во оставление грехов, — на прохання одного зі старшокласників перекладала черговий напис грецькою поліглот-екскурсоводша. — Пейте из нее все, сие есть кровь Моя…, за вас и многих изливаемая во оставление греков,… извините, грехов. Вроде так…

— Насте, ти куди, — мале рушило до мармурової гробниці Ярослава, подарованого киянам (за словами того ж таки балакучого екскурсовода в джинсах) з панського плеча візантійських зайд.

Шість тонн — а доперли Домовину! Замість очікуваного киянами дозволу мати «свого» митрополита. Віками — одні намісники-греки. Не доросли!

— Дідусю, я більше не можу, пішли на ковзанку!

Боже, ще справді дитина налякається — вночі кричатиме. Ото отримаю на горіхи від старшої, Оленки!

За турнікетами собору вирувало звичайне людське життя. Біля продавця квітів смачно цілувалися молодята, — значно смачніше, ніж холодна парочка Марії й Єлизавети на бокових фресках сусіднього собору. Хтось сміявся, хтось — верещав, не втримавшись на льоду ковзанки. Настя також добряче гепнулася, та нічого, посміхнулась — і на лід. Щічки — кров з молоком, очі світяться енергією руху, медові уста бантиком… Скоро в школу.

Древній Київ — перлина в короні Візантійської імперії — грішно догулював шостий день від створення людського світу — святу суботу. «Бєсовєрно» перепльовуючи навіть композицію світської Кафізми — палацу грецького іподрому на стіні південної башти собору. Там якісь колісниці, візан тійська знать зі схрещеними на грудях руками, сам імператор чужої македонської династії Василь ІІ із сановним євнухом у позі… повної покори. Колядник у тюрбані, що несе ритуальне блюдо — свинячу голову й окіст. Сумні ряджені готи чи то з візантійських, чи то римських сатурналій. «Страшний суд», «Потоп», «Втеча Лота з Содоми», «Відділення (чи розпарування?) овець від козлищ», «Різня дітей у Віфлеємі», «Отсікновєніє голови Іоана в Іудеї», — повний Апокаліпсис, Blооd, Sweаt and Tears.[8] Догми, канони, тропарі, кондаки, ірмоси, літургія, тетрапод, антимінс, аналой, тріодь, антидот, парастас, ектенія, просфора… — мати рідна, невже ці мудрування заморських професійних жреців, церковна мертвячина є божою мовою українців? «Жінка — посудина гріха», «Жінка — знаряддя диявольської спокуси», «Чоловіки — усі до печер», — оце так пристрасні аборигени пустель і гір! Хай тобі грець…

Схоже, подібні сумніви в «історичності події» відвідали голови русичів-киян й у далекому 1017 році. «Пощо нам чужого Бога, свій стоїть біля порога», — сказали тоді корінні напівхристияни-напів’язичники Києва, розчавлені колісницею візантійської навали, і, як повідомляють літописи,… спалили першу велику дерев’яну церкву Софії грецької. Мовляв, у 988 році у Києві була спалена Святиня Дажбога, тепер — «око за око», зі святої помсти за розіп’ятих волхвів, посічених простолюдинів, скинутого у Дніпро Перуна… А пощо нам забороняєте цілувати рідну землю, носити на грудях знак трисутності святої, грати на сопілці, співати пісень, вишивати півників, красити й розписувати яєць, — ось вам! «Діалектичні» то були роки, а ще більше — вперті, затяті кияни, що знали й берегли свою особливу таїну. Уцілілі волхви пішли в підпілля — до лісів. Цар Володимир помер, і ледве не того ж дня спалахнула кривава міжусобиця серед його 12 рідних і прийомних синів-напівкровок. Новоявлений християнин, греко-мадяр Святополк, не довго «сумяшеся», замовив новоявлених християн, синів болгарки Бориса і Гліба: найманці-варяги зарізали бідолашних як худобу — кухонним ножем, ще й голову відтяли. Потім жорстоко прибрав небажаного свідка злочину: ще одного брата Святослава, сина чехині, — наздогнав аж у Карпатах!

Довідавшись про те, взявся за меча Ярослав.

Певно, усе-таки далися взнаки впливи мачухи, однієї з багатьох дружин батечки — Анни, доньки цариці Феофанії, яка отруїла двох імператорів Візантії. Те, мачухівське, проривалося у Ярославові ще за життя могутнього Володимира. Новохристиянин Ярослав добре-таки нагрішив перед Києвом: синок за два роки так і не спромігся прислати з Новгорода данину (батько погрожував навіть військовим походом). Тихцем відправляв її з візантійськими намісниками до Константинополя. Мудро.

Та тут просвітлів, — мабуть, перспектива благословення з боку візантійського митрополита засвітила. Аякже! Уся ж бо влада відтепер «винятково від Христа!», «only of!», — інше не має сили…

Зібрав трохи своїх, трохи — чужинців-варяг, і вітряної морозної ночі, перебравшись по льоду Дніпра, напав на стан свого нечестивого братана. Той мав ще більше військо, однак… зрадили наймані печеніги, втекли половці.

Капець[9], тут був «корінний лиш коник-стрибунець»…

Сильний Христос пішов на слабкого Христа.

Те, чого Візантія не змогла досягти зброєю, — довершили вишколені й добре організовані чорноризі воїни грецької церкви армії Христової. Тими ж — лише освяченими вогнем і мечем силою смирення, єлеєм своєї єдино правильної віри, «жалісливим жебранням дотліваючої душі», — упо корили язичницьку славу й гординю. Колись потужна дажбожівська Київська Русь, князівські дружини якої тримали у страху пів-Європи, почала марніти на очах і перетворилась на руїну.

Дійшло до того, що в Києві з’явився християнський король — помазаник римського папи Болеслав (укупі зі своїм біглим зятем-візантійцем Святополком). Розбивши мудрого Ярослава, ґвалтує його дружину, січе голови киянам-лжехристиянам. Бо, бачте, відтепер уже й грецькі ікони фальшиві, а латинські — правдиві. Не спасали навіть нагрудні хрестики й покірне знамення.

Уцілілі кияни-русичі на те все подивилися… і віддячили бодай за свого Дажбога — спалили церкву Софії грецької. Був би тоді костел — певно, пустили б по вітру і його.

Після «історичного хрещення» руська кров потекла рікою. Як тут не згадати кобзарсько-шевченкове: «Наробив ти, Христе, лиха!»…

Що в підсумку? Пантократор — наш Бог. Софія грецька, Мудрість візантійська — національна святиня. Хрещення — великий празник України. Візантійська релігія — візантійські інтриги між конфесіями, у політиці, владі. Світе ясний, світе тихий!

— Дідусю, — прощебетала розпашіла від ковзанки онучка Настя. — Вгадай, якою мовою я тобі зараз скажу: «Пантеля па-се!».

— Що тут думати: італійською, — самовпевнено бовкнув розумниця-дідусь. — Ні, чекай, французьською — «панте-ля-па-се! том бля неж». А може (згадався пантократор), — грецькою… Здаюсь!

От яскравий представник втраченого покоління, жертва тоталітарного режиму! Звичайно ж, українською: «Пан теля пасе!».

Ну, і сміялась над дідом онучка! А після першої порції морозива розказала в кафе «прикольний» дитячий анекдот. Першокласник приходить до київського бутіку шкільного приладдя і запитує:

— Тітонько, а у вас є клей для першого класу?

— Немає, хлопчику.

— А зошити у хрестики?

— У які такі хрестики? Немає.

Дорослий громадянин, що стояв позаду, сердито перебиває:

— Мальчік, не мороч продавцю голову. Дєвушка, покажіть мені глобус України…

Ну, і реготали вони знову: Настя забула навіть про другу, обіцяну дідом порцію морозива. Дідові ж чомусь страшенно хотілося хильнути — грам так 100, не більше.

Даремно автори Євангелій позбавили Ісусика дитинства.

Ще від матері Веремій пам’ятав народну прикмету: коли перейде дорогу піп, монах, баба з порожнім відром, свиня, лиса кобила чи чорна кішка — буде невдача. Ну, кобилі й коту протистояти просто: першої сьогодні немає, перевелась, а з другим — треба взятися за ґудзика.

З іншими зустрічними… Щойно в’їхав до Златополя — напереріз пом’ятий чолов’яга в чорній заяложеній сутані, що підмітала видимість містечкового тротуару, зверху — легенька кухвайчина-безрукавка, розкішна борода, ріденькі довгі пасма на голові. У руках — переповнений пакет з торговою маркою «Мальборо», через плече — ще якась торба, мобільний телефон біля вуха. Дріботів обабіч, і раптом — різко вліво, майже під колеса.

Довелося різко загальмувати і, ніби у столиці, перечекати необачного пішохода. Стривай, він може допомогти!

— Перепрошую, е-е, шановний, — вискочив Антон з авто. — Добридень! Чи не підкажете, де тут живе Пашка Голуженко? Оце в гості зібрався, адреси — не знаю…

— А, це наш язичник — вам тут навіть мала дитина покаже, — відгукнулася «нещаслива прикмета». — Ви що: у справах, просто так чи також з тих… відунів-самбістів…

— Вважайте, що просто так: колишнього однокласника хотілось би провідати, — саме по дорозі з Києва…

— Ну-ну. Підніметесь вгору, потім повернете — і до кінця вулиці, там його «кубло», — крайня хата…

Пашка щось майстрував у глибині двору.

Антон відразу його упізнав: та ж плечиста жилава статура, вайлуваті рухи, непокірне чорняве — ні, вже не зовсім чорняве волосся на голові, стягнуте на потилиці «по модному» — у хвостик. Стояла пізня осінь, а Пашка — ніби літо надворі, у клітчатій сорочці з рукавами, закачаними вище ліктів.

На прив’язі біля будки зайшовся противним дзявкотом собака, десь у садку, ніби спасаючи Рим, гоготіли гуси…

— Пашка-промокашка, друже, скільки літ, скільки зим, — Антон без лишніх «формальностей» відчинив хвіртку і ступив до двору.

Господар — ніби й не сплило 25 років: зустрів широкою посмішкою і цупкими обіймами ручищ.

Поки обмінювалися звичними репліками щодо ступені взаємної зношеності, на ґанку з’явилася привітна, коротко стрижена, така ж не зовсім чорнява жіночка, видать, дружина.

— Ой, здрастуйте, заходьте до хати!

— Моя Наталка, — потягнув під руку гостя явно розчулений Пашка. — Пішли, будемо обідати. Ґанок, сіни, передпокій, вибілені мазані стіни, трохи занизька як для зросту Антона стеля, підлога — фарбована суржиком дошка, дров’яна плита з духовкою і невеличкою грубкою, кремезний стіл під клейонкою з маками, двері, двері з кованими клямками, які не так просто було відчиняти, а ще складніше — зачинити. Чистенько, акуратно, затишно, декілька пожовклих від часу фото старомодних чоловіків і жінок у рамках під вишитими рушниками, передвиборний календар якоїсь політичної партії.

— Щось не бачу «червоного покуття», — жартома закинув господареві Антон, «набожно» потягнувшись до лоба.

— Ото ж казала йому — хай висить, так ні! — всерйоз сприйняла слова гостя Наталка, що заходилася біля столу і плити. Поки там щось шкварчало-булькало, вони присіли на дивані просторої вітальні, заставленої книгами, телевізором з супутниковим тюнером, комп’ютером, усілякими живими «пальмами-фікусами» в декоративних діжках, — прямо-таки зимовий сад.

— Якщо не зраджує «стареча» пам’ять, востаннє ми зустрічалися ще в університеті, на твоєму історичному, — почав перебирати минуле Антон. — Ох, і виручала ж тоді твоя підвищена стипендія! Збирався залишитися в аспірантурі — і що ж?

— Нудно стало на аспірантських «скрижалях історії», — усміхнувся відмінник Пашка. — Та й з житлом у великому місті сутужно. Наталка намовила: давай, каже, до рідної землі, мого Златополя, — батьківська хата стоїть пусткою. Так я став учителем історії у тутешній школі.

— А до язичників як записався? Он і наші хлопці у райцентрі розказували, і один твій землячок щойно «незлим-тихим» згадав…

— Це довга історія…

— Хлопці, гайда до столу, — Наталка запросила до двох десятків (не менше!) тарілок-мисочок, повних «закусок» і гарячих, щойно приготованих домашніх страв. Холодець з півня, вінегрет з капусти, варених бурячка, моркви, квасолі, картоплі; смалець зі шкварками, квашені та свіжі капуста, огірки, помідори, мочені яблука й кавуни, перець стручковий і «болгарський», смажені кабачки, домашня ковбаса, яєшня з салом, борщ, запечений у духовці кролик, каші-картоплі, вареники, пиріжечки, часник, цибуля, узвар, вишнева наливка, жбан меду «зі своєї пасіки» і навіть молозиво — «щойно Лиска отелилася»… Весілля можна відгуляти! А коли Антон мов мультяшний гуляка-Вовк непевно вибрався з-за столу — усе, дякую, більше не можу, — однокласники вийшли на перекур.

— Ти мені вибач, Пашко, що я так з ходу про язичництво, — Антон підозріло глянув на свій пантагрюелівський живіт. — Зібралися з хлопцями в радгоспі невеличку церкву ставити. Та Толік Тарапака, наш народний художник, збив з курсу: каже, навіщо церква… без свого розуміння Бога? І на тебе послався. Мовляв, ти щось особливе зрозумів.

— Та яке там особливе! — махнув рукою колишній аспірант КДУ. — Смішно сказати: допомогла офіційна православна церква! На початку ура-патріотичних 90-х школу закрили — «некомплект» учнів, а тут наш батюшка: мовляв, прислужися Богу, «відчуваю у тобі велику силу». Не повіриш: удень — такі-сякі депутатські справи (обрали якось до району), а під вечір, кожної суботи й неділі — до церкви. Вчився, співав у церковному хорі, заміщав регента. Усе йшло до того, щоб стати дияконом, а потім — ієреєм. І ти знаєш: прихожани вже бачили у мені батюшку!

— Пашка — батюшка?!

— А чим учитель відрізняється від священика?

Хіба що одягом та… На оцьому «та» я й спіткнувся…

— Я також нещодавно спіткнувся — разом з онучкою в Софіївському соборі, — принагідно пригадав Антон похід на льодову ковзанку, та не став, як водиться у степах, «з порогу — про своє».

Тим паче, що Павлова історія замішалася на суцільних діалектичних протиріччях. Виявляється, «вічний революціонер» рішуче взявся адаптувати місцеву грецько-візантійську церковку до нових історичних умов. Україна нарешті незалежна, то чому б тепер не повернутися до першоджерел — рідної української національної віри? «Добавити аскетичному християнському православ’ю його природного косацького язичницького перцю!». Світлої людяності, волі, народних обрядів, звичаїв, пісні, своєї історії, веселої вдачі, своєї мрії і психології степовика, краси душі, тіла, природи. Замість іудейського Старого Заповіту, євангелій чужоземних апостолів — древні веди праукраїнців-шумерів і оріян, послання волхвів Кам’яної Могили, Велесової Книги, Мага-Віри (і де Пашка того всього набрався?), літописців-русичів, великих вітчизняних світочів, народну мудрість, пісенність. Замість театру-абсурду — ускладненої церковно-візантійської літургії — прості, відверті, зрозумілі, задушевні бесіди-уроки Учителя, гуру…

Замість церкви — Священний Гай, тобто сусідній з древнім златопольським цвинтарем дубовий ліс.

А що?

— Врешті, що таке та чи інша віра, — господар запустив за вухо пасмо непокірного волосся, що вибилося з-під «хвостика» на потилиці. — Це та чи інша мрія, знання про світ, свій родовід, правила життя, своє Слово. Дивись, Антоне: на початках візантійська служба в київських церквах велася винятково грецькою. А потім бачать, що народ «непетрає Петра» й навіть самого Теоса — поцупили всі ключові давньоруські поняття: «Бог», «молитва», «віра», «свято», «храм», «поклін», «святий»… Взамін, щодо язичників — навісили свої грецькі поганяли: «ідол», «бєси», «сатана», «погани», «диявол», «кумир», «бовван». Отакий бартер.

— Молодці, добре засвоїли біблійне: «Спочатку було Слово», — підтримав «майже батюшку» Антон. — Можна сказати, діяли за інструкцією.

— Слово — то справді сила. Забили памороки так, що вже «непетраємо» і свого. Відбудовуємо християнські храми, а чи бачив ти у тому ж Києві хоча б одну відроджену язичницьку святиню? Таке враження, що наша історія й духовність розпочалася з 988 року…

— Даруй, Павле, — Веремію нарешті вдалося зупинити степового бояна, знову піймавши себе на думці: і це десь було. — Чим закінчилися твої «поганські» реформи?

— Зелений був, наївний, — сплюнув колишній шкільний учитель історії. — Старенький батюшка, що, до речі, відсидів свого часу на Соловках, — на диво спокійно сприйняв моє «богохульство і єресь». Ми довго з ним тет-а-тет бесідували ось у цій хаті. Слухає, бувало, мої «комсомольсько-молодіжні» вправи — і плаче. Та помер старий Силенко, а вже як прислали з Києва нового, молодого, — о, цей пацан взявся за мене серйозно. Я не міг воювати, бо й прихожани… ледве камінням не закидали. Ти, бач, кажуть, новий месія… Не так треба було діяти, тим паче — зразу нав’язувати хай і рідне, своє… — І Пашка пішов у «підпілля» — став автономним православним язичником та ще й «самбістом»?

— Впізнаю уста попа Василя — анафемі мене піддав, хоча навіть за церковними канонами не мав на те «повноважень». Наш, тутешній — із сусіднього Бирзулового… Щодо «самбістів» — то мої сини-студенти із Запоріжжя привезли! Давня школа козацьких бойових мистецтв — я сам із задоволенням освоїв! Ну, от златопольська молодь і потягнулася: на вигоні, під сміх корів, вправляємося.

Корисно для здоров’я і особливо для духу…

— А «відуном» чого обзивають: невже хмари можеш розігнати? — І ти туди ж! Якось спробував — та ну його, страшнувато, не маю ще тієї сили! Колись були характерники, оті, зростаючись із природою, справді «особливе» знали і вміли! Місцеві жителі дістають: мовляв, щось небо затягло, — чи бува не до ста грамів? Златопольське метеобюро! Та хай…

Люди тягнуться потихеньку, балакаємо…

Зайшли до хати. Пашка відлучився — прийшла якась старша жіночка з хлопчиком за руку. Через вікно не було чутно, та з жестів Антон здогадався: певно, привела свого малого до «школи» православного язичника Пашки. Бо синок продемонстрував навіть декілька рухів, дуже схожих на «па» з гопака.

Веремій оглянув вітальню. На столику біля вікна впала в око районна газета «Прапор перемоги». На першій шпальті стаття під заголовком «Скільки коштує «живе слово» язичника Влосила?». І фото Пашки: у вишиваній сорочці, підперезаній поясом, прямий погляд в об’єктив і кулачища на першому плані. Під знімком — підпис: «Жрець-боян самозваної секти «Живе слово» Влосил Крижаний за проповіддю».

Поряд — відгуки читачів. Зокрема, відомий у районі психіатр місцевої лікарні говорив: «Як цивілізованій людині, мені не зрозуміти людей, які впадають у «дитинство» людства — темне минуле.

Утім, коли людина знаходить щось для себе в поклонінні деревам — чом би й ні. Шкоди від цього мало». Ще більш відомий аж в області політолог підтримав колегу. Мовляв, звичайно ж язичництво — це крок назад. «Язичники — дивні люди. А їх «вірування» я б назвав духовним збоченням. Я істинний християнин, і мені ніколи не зрозуміти людей, що обрали дохристиянську релігію». «Та це просто мода — кінчай випендрюватися!», вторував третій, не менш заслужений артист-гуморист республіканського значення.

З пагорка, куди «Тойота-Кемрі» ледве вибралася вибоїстими ямами колись величного києво-руського Златополя, було видно крайню хату Пашки, сад, присадибний город. І фігуру господаря, що услід за парою коней прокладав першу озиму борозну. Пізня осінь, уся городина у погребі й коморі, — треба готувати землю до наступної весни. «Звуть молодого місяцем і князем, У них дівчина сходить, як зоря.

Це ви про кого, пані самотня Поетесо?

Усе, капець: його викохана роками іронія, за подорожнім професором Мартіном Лютером — перевірений спосіб із найменшими втратами захистити свою «некондиційну шкуру» — закінчилася.

Внутрішні монади — Бог, Слово і навіть Ерос з Жін кою-Україною, усі його давні подорожні пазли ніби намагнітились — і склалися докупи. «Ми такі, як про себе думаємо, як себе бачимо, як сприймаємо Слово. Ми такі, як Боги, яким поклоняємося і яким молимося. Людина вибирає собі Бога до душі, Роду. Вибір здатна зробити лише вільна людина, яка усвідомлює, що Бог знаходиться всередині неї, що вона сама якоюсь мірою бог. Віра — це самопізнання…».

Чи то баба з порожнім відром перейшла дорогу, чи перевтілений у гусака піп Василь, — внутрішній комп’ютер Веремія завис. Гординя освідченого розуму, впевненості у тому, що ти знаєш, що ти пізнав! Це зараз, під вечір, так здається, а що скаже завтрашній ранок? Тпр-рр, Зорька-Кемрі…

Дзявкнув мобільник, і на екрані висвітилося: «Антон».

— Добридень, Антоне Омеляновичу, — юнацький голос аж дзвенів енергією бізнес-молодості. — Це — Київ, Антон Перун…

— Радий чути «нову генерацію», — щиро відгукнувся Веремій своєму тезці, синові екстракорпоральної спасительниці Людмили Сталінітівни. — Як почувається матуся? Як справи у клініці?

З Антоном, «останньою надією» Перунші, молодим головним лікарем клініки «гіпсової ноги» він зійшовся після повернення з кумранського Ізраїлю. Треба ж було «солдатові особливої місії» якось усе-таки прилаштувати вистраждану ідею, а головне — готовий проект договору намірів. Матуся разом з Артем’євою категорично відкинула («У нас все є!», «Екстракорпоральна революція степового краю — відміняється!), але ж чого добру, тобто яйцеклітинам пропадати? Не треба нам, потрібно їм, — га, Антоне Вікторовичу?

— Докладаю, — тезка явно підігрував манері незмінного охоронця Перунші, полковника Запашного. — Перші дві сотні ізраїльських рецепієнток запліднені українськими яйцеклітинами і завагітніла на землі обітованній! Оплата — стовідсоткова, черга — на півроку!

— Двісті жінок — коли це ти встиг? — услід за «останньою надією» забув про самопочуття Сталінітівни й Веремій. — Вони що — до Києва косяками прилітають?

— Усе згідно з вашим планом, — «нова генерація» не стала вдаватися у подробиці явно відкорегованої бізнес-схеми поставок стражденного жіночого контингенту докторів Гаді й Аді. — Як полюбляє повторювати мамина подруга Артем’єва: «Лови щасливий момент»… «Давним-давно», коли на Антона ще чекала Дружина, а він почувався мов канал «1+1» (знову за свою іронію!?), — Ірина усе боялася втратити «щасливі моменти» подружнього життя. Боягузка!

Антон підхоплював свою не дуже тендітну дівчинку на руки, і вони кружляли кімнатою під телезвуки каналу «М-1». А потім — падали на кошлатого «ведмедя» біля одного з трьох камінів великого дому й, зідравши одне з одного одяг, кохалися до нестями!

На десерт — заради хохми (є такий населений пункт у Полтавській області, — чи там Хухра?) — «Камасутра». Антон якось необачно подарував Іриночці це розкішне імпортне видання на Восьме березня. І от…

Це потім він десь вичитав, що індуїстська «Камасутра» писалася ледве не євнухом і призначалась переважно для медитацій, а тоді — вперто освоював, мов четвертий том молодого Карла Маркса (і ти диви, поперек не хапав!»). Вони терлися і любилися скрізь: на кухні, у ванній, басейні, кріслі, на підлозі, велотренажері, під розлогою калиною в кутку присадибного саду — добратися до ліжка ніяк терпцю не вистачало! Бувало, й у дорозі встигав тишком-нишком десь подалі від людських очей солодко злитися в соняшниках, кукурудзі й навіть… гречці. Остання «не дуже», — занизька, холодна та ще вічно з бджолами, добре — не колюча.

Полетіли до Шрі-Ланки — першим ділом у Сігірію, колись величний центр Кандійського царства, у середині V століття — резиденцію принца Кашяпи, затятого поціновувача древньоіндійської Тантри. О, Тантра-йога, майже Камасутра, тільки ще «глибше і далі», майже на відстані!

Серед рівнини джунглів — як випадкова ґуля на маківці голови височить колосальна глиба, уся брудно-коричнева від потоків дощів і часу. Вхід — у формі камінної промежини Жінки! Піднімаєшся довжелезними сходами на плато — на висоті орлиного польоту в п’янкому тропічному повітрі пливе примара королівського міста-палацу. На одному з напівзруйнованих склепінь збереглися дивовижні фрески… 500 дружин принца Кашяпи (принаймні, так сказав місцевий гід)! Оголені жіночі чарівності — довершені пишні груди, манливий пупок, тонкі риси обличчя, гнучкий стан фігури стандарту мінімум 90х60х90, розкішні прикраси. У витонченій руці — символ вселенської любові: квітка лотоса… Смагляві, вродливі, чорняві, біляві, золотокосі, квітучі, розкохані, сліпучі, юні, ясночолі…

Загадкові, блудливі, величні, всемогутні, мудрі, норовисті, ніжні, поетичні, пристрасні, пустотливі, розпусні, темпераментні… І оце з кожною ясочкою принцу Кашяпі якось-таки вистачало сили бавитися зранку до ночі?

Виявляється, не все так просто. Спочатку потрібно освоїти «ткацький верстат» (так зі санскриту буквально перекладається слово «Тантра»). Інструмент, що розширює стан свідомості, можливості пізнання світу, плете мереживо духовноеротичного павутиння, а потім раз — і щось-таки попалося. Знання, філософія, духовні й тілесні техніки, — ціла наука! Его, «я» — тюрма, де людина приречена на самотні муки та страждання. «Ми», злиття жіночого й чоловічого начал, зокрема через усвідомлений, «духовний» секс, аби «відчути і пізнати космічну єдність усього живого», — оце дорога міжнародного значення!

Що цікаво: судячи з археологічних кам’яних знахідок, будувати цей автобан розпочинали ще за часів Трипільської культури в Праукраїні. Круг вселенської рівноваги, гармонії, взаємодії енергій, краси, кохання, дві сплетені сутності-пуголовки жінки й чоловіка, дня і ночі, зими і літа, чорного і білого, електрона з протоном, — символ універсальної єдності цих начал — Інь і Янь Антон бачив у все тому ж археологічному музеї. П’ять тисячоліть до нашої ери!

Принц Кашяпа також доклався до будівництва тієї дороги. Тантра-йога! Що характерно: про всяк випадок взагалі не віддавав ні краплини «надзвичайно цінної енергетичної сировини». Ні одній з 500 ясоньок-дружин! І ніколи!! Зранку до ночі — тільки твої очі… Мовляв, інакше — капець фізичному здоров’ю, розумовим і духовним здібностям.

А на рівні підсвідомості — чуєте, куме, — наростання ненависті до жінки.

Мудрий Кашяпа! Не дослухався навіть до поради доктора Фройда. Що Фройд казав? Вивільняйте накопичені бажання! Кохайтеся поки кохається! Не тримайте в собі ту чортову сексуальну енергію! На крайній випадок — сублімуйте в написання романів. Інакше — богадільня… І де воно поділося, куди вивітрилося? Мандруєш тією ж «сексуальною» Індією, — серед аборигенок оку немає за що зачепитися! Жінки — вибачте, якісь однакові, з голови до п’ят у матеріях-сарі, поголовно «старші», зморшкуваті, зачухані, краснороті від жованого тютюну. Усі щось продають або стоять з простягнутою рукою, — яка там Камасутра!

Розговорився з бідовим океанським дівчиськом, що затято торгувало на пляжі в’язкою дешевих брязкалець. Виявилось — заміжня. Океан, пісок, пальми, краса, гармонія — а любов, «чоловіче начало», вибачте, секс у вас є? Он дивишся Болівуд, читаєш мудрі камасутри і вєди — серце радіє!.

— Яка там любов, який секс, — квітково защебетала напіванглійською молодичка. — Чоловіка мені вибрали астрологи і батьки, — не люблю я його, бачити не можу. Так усіх нас вибирають…

Секс — воно ж також не вміє і не може, п’є з ранку до ночі свій аракс. Нещаслива я… та що поробиш?

What to do?

Міняйли у Храмі природи… І що характерно — не одинокі: у радгоспі «Комсомол», наприклад, те ж саме. Інтернаціонал, одначе…

Чий бог має нести відповідальність за «посудини і помийниці», вселенське занехаяння ЖінкиМатері, хіджаби-покритки, масовий дородовий геноцид дівчаток — насінинок Людства? Територіальні Брахми, Вишни, Шиви, Аллаhи, Саваоти чи «ніби наш» вселенський Ісус-Авалокитешвара?

Хто перший «умиє руки»? Хто затушить розпалену пристаркуватими жрецями холодну громадянську війну чоловічого й жіночого начал? Хто віддасть Богині Богове?

Веремія декілька разів «підмивало» якось усетаки отак взяти й — самовпевнено крикнути на увесь світ, та ще й у повний вголос: «я», ну, тобто ми! Та саме у цей історичний момент збивали з пантелику ще мудріші думки. Жінка первісно, від народження, Космосу, наділена духовними якостями більше, ніж чоловік? Так! Якби жінка правила сьогодні світом, усі сфери життя вже давно просякли красою, спочуттям, любов’ю, розумінням? Жінки розуміють світ інтуїтивно, вони витриваліші, довше живуть, менше хворіють (принаймні, до менопаузи)?

Урешті, первісно стать дитини в утробі матері — жіноча! Усього за дев’ять, а то й сім місяців саме там повторюється вся еволюція Людства! Ех, жаль, що в авторів Біблії не було під рукою бодай старенького діагностичного ульразвукового апарату. І Перунша туди ж: фа-фа, ля-ля, а свою ООН — Організацію Об’єднаних Недолюблених так і не створила!

У жінки значно більше сексуальної енергії.

Янь — чоловіча миттєвість — як сірник: спалахнула й погасла. Жіноча — Інь, мов свічка: поки розгориться — роса очі виїсть. Зате світить довго! Якби захотіла — мов порохотяг до останньої краплини висмоктала б зі слабкого чоловіка все сміття: волохате, чорне, грубе, тупе, скажене, зарозуміле, пихате, егоїстичне, нетерпляче, вузьколобе, неотесане, показне, матюкливе, байдуже, безпорадне, боязке, безсиле…

Кохайтеся, чорноброві! А що насправді роблять — ну, згідно з мудрою теорією кума: пиляють дрова!

Дай сексу волю — заведе в неволю. Не дай — наверне до печер, головного болю або ж тероризму. І це при тому, що у кожному Янь задля рівноваги й гармонії світу мудра божа природа заклала пристойну частку Інь. Майже 50х50, фіфті-фіфті: здатності кохати, любити, зоріти добром, світлом, красою, зливатися в одне ціле, перетікати, доповнювати одне одного, запалювати свічку, світити разом і довго. «Ти не йди від мене, без тебе я — половина. Я тужу за тобою — частина мого «я» в тобі. Є в нас щось — воно нас єднає, воно вийшло зі світу «я» нашого й дивиться пильно на нас, то воно нашими очима дивиться на нас, щоб ми у ньому краще пізнали себе, «ти» і «я» — «ми», і в нашому «ми» — значить «сва»…»[10] Язичницька єдність «Янь-Інь», святих чоловічого й жіночого начал, — невже ця насінинка реального зв’язку енергій людини й Космосу закладена й до його матриці, — дрібної київської мурашки? Що так затято й далі переймається своїм самотнім «я». Намаганнями бодай перерахувати персональні волохаті лап ки-милиці. Інстинктивно захистити власну територію під Сонцем. Повірити чужій Надії на хоча б «десятину» реінкарнованої Жінки в місцями милосердному «мужчині» Христовому…

Оце так еволюція-регресія, волоцюга пристрастей! І ти диви — скільки себе не «чистив під Леніним», — його малий командирський катер «Стрижекстрім» усе збавляв хід, тягнув на дно волохатого чоловічого комфорту-ескорту…

А одного разу, коли вони «попливли» на Адріатику, Ірина врешті помахала ручкою і залишилася на березі Чорногорії. Мовляв, донечка виросла, ти — не пропадеш, а в мене тут купа термінових справ — па-па, мій котику! Вона завжди сприймала світ у форматі такої собі задачки, котру неодмінно (й обов’язково!) треба було вирішити. Під себе, своє відчуття і пиху, — речі, незбагненні для чоловічої мотивації. При цьому примудрялася бути щасливою. На своєму жіночому святі життя. І ясне сонечко сховалося за хмаринки… Може заїхати якось до того Монте-негро, тобто Чорногорії — ну, по дорозі? Хоча б одного разу послухатись матір, Тетяну Харитонівну… «Тойота-Кемрі» вже під’їжджала мимо двометрової огорожі до воріт його орендованого саду. «Що за чортівня?». Новенькі, добротно зварені металеві ворота лежали на землі, — покалічені, вирвані по живому з дюймових завісів. Кинувся до недавно зведеного модуля-складу — те ж саме, ні одного полінця від заготовлених до відправки яблуневих євродров.

Один Тайсон винувато виглядав із такої ж, але вцілілої євробудки.

Вкрали, звична справа. Мудро казала колись кума Морозиха, царство їй небесне: який замок не вішай — усе до сраки. Майже по-біблійному, від Еклезіяста — марнота марнот і усе на вітер…

Де набрати майстрів, які б вели тебе по життю за руку — мов малу дитину, до самої смерті — твого дня народження? Як хоча б трохи по-язичницькому реінкарнуватись, чи, бодай, місцями «екстракорпорально запліднитись» від Жінки-Матері, бажано своєї? Святий Дажбоже, Трисутність світів…

Підійшов на довгому цепку пес, лизнув у щоку, мовляв, даруй, так сталося — what to do. Не треба було прив’язувати.

Але ж живий сад — уцілів!

Веремій присів на пожовклу траву під найближчою старою яблунею. Легкий вітерець ледве гойдав останні травинки літа і одиноке стебельце дикого маку. Його невеличка, дивом уціліла голівка, хиталася мов маятник хронометра.

Нахилив стебло додолу — на долоню впала одна єдина чорна цяточка й така ж, сп’яніла від опіуму, мурашка. Намагався взяти насінинку — ніяк, воно таке крихітне! І диви — у цьому крихітному, беззахисному, легшому за подих вітру дивовижно живуть закодовані мільйони років еволюції його сімейства! Предки, могили, таїни основного Бога — Сонця, початок, середина дороги, кола сансари, Інь-Янь, Янь-Інь…

Утім, яка зима, весна, літо, осінь — Космос не знає такого відліку часу і часу узагалі. Космос, Океан, Абсолют, Бог, Мати-Земля — лише змінюються.

Та й «наркоманти» зелену голівоньку можуть зрізати…

Київ — Шрі-Ланка — Індія — Ізраїль — радгосп «Комсомол» — Київ.