Володар Перстенів

I. Довгоочікувана гостина

Коли пан Більбо Торбин, господар маєтку Торбин Кут, оголосив, що невдовзі відсвяткує свої сто одинадцяті уродини особливо пишною гостиною, весь Гобітон захоплено загомонів. Більбо був дуже багатий і дуже своєрідний; його вважали дивовижею Ширу вже шістдесят років, відтоді як він раптово зник і несподівано повернувся. Багатства, які він привіз із мандрівки, стали місцевою легендою, і багато хто вірив, навіть попри всі оповідки старих, що в Пригірку Торбиного Кута було безліч тунелів, набитих скарбами. І навіть якби цього виявилося замало для слави, то була ще, на подив усім, тривала бадьорість пана Торбина. Час минав, але його не зачіпав. У дев'яносто він виглядав майже так само, як у п'ятдесят. У дев'яносто дев'ять про нього стали казати: «Добре зберігся», — та більше пасувало б: «Анітрохи не змінився». Були й такі, хто похитував головами і думав, що йому занадто пощастило, — бо видавалося несправедливим, аби комусь належали (в тому не сумнівалися) вічна молодість і водночас (подейкували) невичерпне багатство.

— Йому ще за це доведеться заплатити, — казали вони. — Так не буває, лихо його не обмине!

Та наразі біда його минала; а оскільки пан Торбин був щедрий на гроші, то майже всі охоче вибачали і його дивацтва, і багатство. З родичами він жив у злагоді (за винятком, звичайно, Сумоселів-Торбинів) і мав багато палких прихильників серед гобітів із бідних і не надто знатних родин. Утім, близьких друзів він не мав, аж поки не попідростали його молодші кузени.

Найстарший із них, улюбленець Більбо, був Фродо Торбин. Коли Більбо виповнилося дев'яносто дев'ять, він зробив Фродо своїм спадкоємцем і оселив у Торбиному Куті; і це остаточно перекреслило надії Сумоселів-Торбинів на спадок. Виявилося, що Більбо та Фродо мають уродини в один день, 22 вересня. «Фродо, ти би перебрався до мене, мій хлопче, — сказав якось Більбо. — І тоді ми зможемо разом святкувати наші уродини». Тоді Фродо перебував у парубочих літах — так гобіти говорять про безвідповідальний вік після двадцяти, між дитинством і дорослішанням у тридцять три роки.

Минуло ще дванадцять років. Щороку Торбини дуже весело святкували в Торбиному Куті свої уродини; але тепер було зрозуміло, що цієї осені очікується щось виняткове. Більбо мало виповнитися сто одинадцять, 111 — доволі чудернацьке число і дуже поважний вік для гобіта (Старий Тук дожив тільки до 130); а Фродо мало виповнитися тридцять три, 33 — важливе число, дата його «дорослішання».

У Гобітоні та Поріччі заходилися плескати язиками; і чутки про очікувану подію облетіли весь Шир. Життя і вдача пана Більбо знову стали головною темою розмов; і старі гобіти раптом знайшли зацікавлених слухачів для своїх спогадів.

Ніхто не мав таких уважних слухачів, як старий Гем Правоніг, відомий за прізвиськом Дідусь. Якось він теревенив у «Гілці плюща» — невеликій корчмі при порічанській дорозі; говорив він поважно, бо ось уже сорок років доглядав сад у Торбиному, а до того часу допомагав старому Норолюдові. Тепер, коли сам він старів і костенів, роботу переважно виконував його наймолодший син, Сем Правоніг. І батько, і син були у дружніх стосунках із Більбо та Фродо. Вони мешкали на самому Пригірку, під номером З на Торбиному Узвозі, якраз під Торби ним Кутом.

— Дуже поштивий і ґречний гобіт наш пан Більбо, я завжди це казав, — проголосив Дідусь. І не збрехав: Більбо був із ним дуже люб'язний, кликав «Майстром Гемфастом» і постійно радився щодо вирощування овочів — у справах «корінців», а особливо картоплі, бо вся околиця мала Дідуся за найбільшого авторитета (і сам він із цим погоджувався).

— Ну, а як цей Фродо, який у нього живе? — запитав старий Дуб із Поріччя. — Прізвище його Торбин, але, кажуть, він більш як наполовину Брендіцап. Мене дивує, чому Торбини шукають собі жінок десь аж у Цаповому Краї, де народ такий чудний.

— І не дивно, що чудний, — втрутився Деді Двоніг (сусід Дідуся), — якщо вони живуть не на тому боці ріки Брендівинної, біля самого Пралісу. А це місце темне і недобре, якщо бодай половина з того, що кажуть, правда.

— Ти правий, Деде! — сказав Дідусь. — Зрозуміло, що не в самому Пралісі живуть Брендіцапи з Цапового Краю, та вони справді чудної породи. Возяться в човнах тією рікою — де таке бачено? То й не дивно, що буде біда, ось побачиш. І все ж, панич Фродо — юнак, із котрим приємно мати справу. Дуже подібний на Більбо і не тільки з лиця. Зрештою, його батько теж із Торбинів. Скромним і порядним гобітом був пан Дрого Торбин; і нічого особливого не можна було про нього розказати, аж поки він не втонув.

— Утонув? — перепитало кілька голосів. Звісно, вони і раніше чули ці й інші сумнівні плітки; та гобіти мають пристрасть до сімейних історій і готові були послухати цю оповідку ще раз.

— Ну, таке кажуть, — почав Дідусь. — Бачте, пан Дрого побрався з бідолашною панною Примулою Брендіцап. Вона була кузиною пана Більбо по материній лінії (її мама — наймолодша з дочок Старого Тука); а пан Дроґо був його троюрідним братом. Отже, панич Фродо є його і двоюрідним, і троюрідним братом, тобто близькою родиною, розумієте. Якось пан Дроґо гостював у тестя, старого господаря Ґорбадока, у Бренді-холі, як це частенько бувало після його одруження (сам він був не проти добре попоїсти, а старий Горбадок умів щедро пригощати); і поплив він човном рікою Брендівинною; і він, і його дружина втопились, а бідний панич Фродо був іще зовсім дитям, отаке-то.

— Чув я, після вечері вони попливли на прогулянку при місяці, — сказав старий Дуб, — і потопила човен якраз Дроґова вага.

— А я чув, що це дружина його штовхнула, а він потягнув її за собою, — встряв Пісковик, гобітонський мірошник.

— А ти не вір усьому, що чуєш, Пісковику, — урвав Дідусь, який недолюблював мірошника. — Не треба балакати про штовхання і тягання. Човен — то річ ненадійна, і оком не змигнеш, а він перекинеться. Хай там як, а той панич Фродо залишився сиротою і, так би мовити, викинутим на берег поміж тих чудних цаповинців, у тому їхньому Бренді-холі. Справжній кролятник, та й годі. У старого Ґорбадока завжди товклися не менше як дві сотні родичів. Пан Більбо зробив добре діло, коли забрав звідти юнака, щоби той пожив серед порядних гобітів.

Але, напевно, Сумосели-Торбини були цим неприємно вражені. Вони сподівалися, що їм дістанеться Торбин Кут, коли пан Більбо зник і нібито помер. І ось він з'являється і виставляє їх за двері; далі живе-поживає й анітрохи не старіє, щоби йому ще стільки ж прожити! Раптово у нього з'являється спадкоємець, і всі папери оформлено як годиться. І вже ніколи Сумоселам-Торбинам не бачити Торбиного Кута, принаймні нате сподіватимемося.

— Чув я, грошей там чималенько приховано, — сказав незнайомець, котрий приїхав у справах із Великого Ритова в Західній Чверті. — Біля верхівки вашого пагорба, кажуть, повно тунелів, які просто забиті скринями зі золотом, сріблом і коштовностями.

— Ну, то ти знаєш більше за мене, — відповів Дідусь. — Про коштовності я нічого не чув. Пан Більбо грошей не шкодує, і, здається, йому їх не бракує; але про тунелі я нічого не знаю. Я бачив пана Більбо, коли той повернувся шістдесят років тому, а я був тоді юнаком. Тільки-но став підмайстром у старого Норолюда (а він кузен мого батька), та він узяв мене до Торбиного Кута стерегти город, поки йшов розпродаж, аби не тинялись усякі й не витоптували городини. І тут саме пан Більбо піднімається на Пригірок, веде поні зі здоровенними торбами та парою скринь. Ясна річ, там було повно коштовностей із чужинецьких країв, де, кажуть, є золоті гори; але щоби наповнити тунелі — стільки не було. Втім, про це більше знає мій Сем. Він не вилазить із Торбиного Кута. Схиблений на розповідях про давні часи, слухає всі небилиці пана Більбо. Пан Більбо і грамоти його навчив — без лихого наміру, зауважте, і, сподіваюся, це не обернеться на зле. «Ельфи та дракони! — кажу йому. — Капуста і картопля — оце наше, а ти не пхайся у справи розумніших за тебе, бо знайдеш біду на свою голову». І можу повторити це для інших, — додав він, кинувши погляд на незнайомця та мірошника.

Але своїх слухачів Дідусь не переконав. Легенда про багатство Більбо надто міцно вкоренилась у головах молодого покоління гобітів.

— Так, але він, либонь, потроху докладав до того, що спершу привіз, — заперечив мірошник, висловивши загальну думку. — Його часто немає вдома. І подивіться, які чужоземці його відвідують: гноми приходять серед ночі, й той старий мандрівний чарівник, Ґандалф, та інші. Можеш говорити що завгодно, Дідусю, але Торбин Кут — химерне місце, а його мешканці — ще химерніші.

— А ти говориш, що тобі завгодно, про що так само нічого не тямиш, як і про човни, пане Пісковику, — відрізав Дідусь, ще більше незлюбивши мірошника. — Якщо вони химерні, то нехай би всі тут були такими химерними. Тут поблизу є такі, що й кухля пива приятелеві не поставили би, навіть якби жили в норах зі золоченими стінами. А ось у Торбиному Куті все правильно роблять. Наш Сем каже, що на гостину запросять усіх, і будуть подарунки, зауважте, подарунки для всіх — і вже цього місяця.

То був місяць вересень, гожий, наче на замовлення. Через день-два розлетілася чутка (її, можливо, пустив усезнайко Сем), шо буде феєрверк — ба більше! — феєрверк, небачений у IIIирі років сто, ще відколи помер Старий Тук.

Дні минали, й Урочий День наближався. Якось увечері чудернацький віз, навантажений дивовижними пакунками, вкотився в Гобітон і попхався на Пригірок до Торбиного Кута. Стривожені гобіти висувалися з освітлених домівок і витріщалися на з'явисько. Правили кіньми якісь чужоземці і співали незнайомих пісень: довгобороді гноми в насунутих на очі каптурах. Кілька їх залишилось у Торбиному Куті. Наприкінці другого вересневого тижня серед білого дня з боку Брендівинного мосту з'явився ще один віз. У ньому їхав сам-один старий. На старому були високий загострений блакитний капелюх, довгий сірий плащ і сріблистий шалик. Він мав довгу білу бороду та кошлаті брови, що стирчали з-під крис капелюха. Гобітенята бігли за підводою через увесь Гобітон аж на самий пагорб. Вона була навантажена ракетами — це вони збагнули відразу. Перед дверима Більбо старий почав розвантажувати великі в'язанки ракет усіляких видів і розмірів, на кожній — велика червона літера «Ґ» та ельфійська руна .

Це був, звісно ж, знак Ґандалфа, а сам старий і був чарівник Ґандалф, відомий у Ширі насамперед тим, що вмів влаштовувати видовища з вогню та диму. Його справжня робота була набагато важча і небезпечніша, та мешканці Ширу нічого про це не знали. Для них він був однією з «розваг» на Гостині. Тому й тішилися гобітенята. «Ґ значить Ґранд!» — кричали вони, а старий усміхався. Вони знали його в обличчя, хоча він рідко з'являвся в Гобітоні й надовго тут не затримувався; але ніхто, крім найстаріших дідів, його феєрверків не бачив, — тепер вони належали до легендарного минулого.

Коли старий із допомогою Більбо та кількох гномів розвантажив підводу, Більбо роздав роззявам по монеті; але, на превелике їхнє розчарування, не перепало їм жодної петарди чи хлопавки.

— А тепер біжіть додому! — сказав Ґандалф. — Буде ще вам, на все свій час. — І зайшов досередини разом із Більбо, зачинивши за собою двері.

Гобітенята якусь хвилю не могли відвести очей від тих дверей, а далі розійшлися, потерпаючи, щодень забави ніколи не настане.

Більбо та Ґандалф сиділи в невеликій кімнатці біля відчиненого вікна, що виходило на захід, у садочок. Ясний і спокійний день хилився до вечора. Квіти сяяли червоними і золотавими барвами: левкої та соняхи, настурції пнулися дерновими стінами і зазирали у круглі віконця.

— Гарний у тебе сад! — мовив Ґандалф.

— Так, — відповів Більбо. — Я так люблю і садочок, і весь старий Шир; та все ж я стомився, хочу відпочити.

— Тобто зробиш, що задумав?

— Еге ж. Я давно це вирішив і вже не передумаю.

— Дуже добре. Тоді й говорити нема про що. Дотримуйся свого плану, пам'ятай, усього плану, сподіваюсь, усе вийде на краще і для тебе, і для всіх нас.

— Будемо сподіватися. Ну, принаймні хоч розважусь у четвер, я задумав одну витівку.

— От тільки цікаво мені, хто сміятиметься? — похитав головою Ґандалф.

— Побачимо, — сказав Більбо.

Наступного дня візок за візком потягся на Пригірок. Спочатку подекуди чути було невдоволення: «Своїх забувають», — але того ж таки тижня з Торбиного Кута посипалися замовлення на всілякі наїдки, напої та витребеньки, які тільки можна було добути в Гобітоні, Поріччі чи десь поблизу. Народ запалився: в календарі відзначали, скільки днів залишилося до свята, і нетерпляче виглядали листоношу, сподіваючись на запрошення.

Нарешті полетіли й запрошення, враз заваливши пошту Гобітона і засніживши пошту Поріччя, так що довелося наймати поштарів-волонтерів. Вони підіймалися на Пригірок безперервним потоком, несучи сотні ввічливих варіацій на кшталт: «Дякую, неодмінно прийду».

На дверях Торбиного Кута з'явилася вивіска: «ЗАХОДИТИ ЛИШЕ У СПРАВАХ ГОСТИНИ». Навіть тих, хто мав чи робив вигляд, що мав Справи, не завжди впускали. Заклопотаний Більбо писав запрошення, переглядав відповіді, пакував подарунки і клопотався останніми приготуваннями. Відколи приїхав Ґандалф, він нікому на очі не показувався.

Одного ранку гобіти побачили, що велике поле на південь від парадних дверей Більбо вкрилося канатами та жердинами для наметів і шатер. До дороги прорубали новий прохід, збудували широкі сходи та високі білі ворота. Три гобітські родини з Торбиного Узвозу, чиї садиби межували з полем, стали предметом загального інтересу і заздрості. Старий Дідусь Правоніг вже і для годиться не працював У саду.

Почали зводити намети. Одне шатро було таке велике, що навіть накрило дерево, яке росло посеред поля, а тепер гордо стояло біля головного столу. На всіх його гілках порозвішували ліхтарі. І ще цікавіше (на думку гобітів): у північному кутку поля під відкритим небом збудували величезну кухню. З усіх довколишніх заїздів і корчем приїхало море кухарів, аби допомагати гномам та іншому дивному народові, який зупинився в Торбиному Куті. Збудження сягнуло вершини.

А тим часом небо затягнуло хмарами. Була середа, переддень Гостини. Усі занепокоїлися. Та ось настав ранок четверга, 22 вересня. Сонце зійшло, хмари зникли, прапори замайоріли, і забава почалася.

Більбо Торбин назвав її Гостиною, та насправді це було велике свято з цілою низкою розваг. Запросили майже всіх, хто жив поблизу. Про кількох гобітів випадково забули, та оскільки вони все одно прийшли, це було не важливо. Запросили також багато народу з інших земель Ширу і навіть кількох осіб із-за кордону. Більбо власною персоною зустрічав прошених (і непрошених) гостей у нових білих воротях. Він роздавав подарунки всім без винятку, а кожен, хто хотів отримати ще один, виходив іншим боком і знову повертався через ворота. На свої уродини гобіти роздають дарунки іншим. Зазвичай, не дуже дорогі й не так щедро, як цього разу; та сама ідея непогана. Загалом, у Гобітоні та Поріччі чи не щодня у когось та були уродини, тож кожен гобіт хоча би раз на тиждень мав шанс отримати принаймні один подарунок. Але це їм не набридало.

Цього разу подарунки були надзвичайно гарні. Гобітенята були в такому захваті, що на якийсь час майже забули про частування. Таких іграшок вони ще ніколи не бачили — всі дуже гарні, а деякі навіть чарівні. Окремі іграшки насправді було замовлено заздалегідь, рік тому, і привезли їх аж зі самого Долу, з-під Самітної Гори, — це була справжня робота гномів.

Коли всіх гостей привітали і провели на поле, почалися пісні, танці, музика, ігри та, зрозуміло, страви і напої. Тричі накривали на столи: сніданок, чай і обід (чи вечеря). На сніданок і чай усі гості разом сідали до столу і частувались. Але їли та пили безперестанку, за столом було завжди повно народу — і так від одинадцятої до пів на сьому, аж поки не почався феєрверк.

Творцем феєрверка був Ґандалф: він не лише привіз піротехніку, а й сам усе вигадав і змайстрував; він запускав у небо снопи іскор і зливи зірок, творив огнисті картини. Також щедро роздавав петарди, хлопавки, іскромети, смолоскипи, гномівські свічки, ельфійські фонтани, ґоблінські гармати і громовики. Усі — просто надзвичайні. З віком Ґандалф удосконалив своє мистецтво.

Зграя блискітливих птахів здіймалась у небо, виспівуючи чарівними голосами. На стовбурах темного диму спалахували зелені крони дерев: їхнє листя розгорталося так блискавично, мов сама весна в одну мить, а сяйливі гілки струшували на зачудованих гобітів полум'яні квітки, що танули з солодким ароматом, мало не торкаючись задертих догори облич. На дерева фонтаном спурхували мерехтливі метелики; стовпи кольорових вогнів оберталися на орлів або на кораблі під вітрилами чи зграю лебедів; була там і багряна гроза зі золотистою зливою; і ліс сріблястих списів, які раптово бризнули в небо зі свистом, схожим на бойовий клич, і попадали в Річку з шипінням сотні розпечених змій. І насамкінець, на честь Більбо, Ґандалф приготував іще одну несподіванку, яка дуже перелякала гобітів (цього і прагнув чарівник). Усі вогні згасли. Здійнявся густий дим. Потроху він набув обрисів гори вдалині, вершина якої запалала, а потім із неї виринуло зелене та багряне полум'я. Звідти вилетів золотаво-червоний дракон, надзвичайно подібний на справжнього, тільки менший: із його пащеки бризкав вогонь, очі палали люттю; з диким ревінням він тричі пролетів над головами переляканих гобітів. У натовпі пригнулись, а дехто впав на землю долілиць. Дракон промчав як потяг-експрес, перекинувся в повітрі й зі страшенним гуркотом вибухнув над Поріччям.

— Це знак — усім до столу, — сказав Більбо.

Страх і паніка зникли в одну мить, і розпростерті долі гобіти скочили на ноги. Усіх чекала розкішна вечеря; а для рідні було накрито столи у великому шатрі з деревом. Запрошено було тільки дванадцять дюжин (гобіти також називали цю кількість «один грос», хоча ця назва не дуже пасувала до осіб) гостей, — вибирали з усіх сімей, які були ріднею Більбо та Фродо, і ще кількох найближчих друзів, як-от Ґандалфа. Було досить і молодих гобітів, котрі прийшли з дозволу батьків; гобіти не надто переймалися пізніми посиденьками своїх дітей, особливо коли випадала нагода дармово попоїсти. Щоби виростити гобітенят, потрібно чимало харчу.

Було там багато Торбинів і Мудринів, а також Туків і Брендіцапів; були різні Грабарі (родичі по бабусі Більбо Торбина) та різні Груби (родина діда Тука); і нарешті, кілька Бобронорів, Випринів, Гордостопів, Добротілів, Дударів, Лисонорів і Чересів. Дехто з них був дуже далеким родичем Більбо, а хтось, можливо, ніколи й не бував у Гобітоні, бо жив у віддаленому кутку Ширу. Не забули і про Сумоселів-Торбинів. Прийшов Отто з дружиною Лобелією. Вони недолюблювали Більбо і ненавиділи Фродо, та запрошення було так гарно виписане золотим чорнилом, що відмовити вони не змогли. Крім того, їхній кузен Більбо мав багаторічний досвід у кулінарії, і його кухня тішилася доброю славою.

Усі сто сорок четверо гостей сподівалися на добру учту, хоч і з острахом очікували на пообідню промову господаря (неминучий номер програми). Він любив приплітати таке, що він називав «поезією»; і деколи після чарки-другої згадував про безглузді пригоди своєї таємничої подорожі. Гості не розчарувались — учта вдалася на славу, правду кажучи, просто розкішний бенкет: багатий, ситний, різноманітний і тривалий. На кілька наступних тижнів торгувати продуктами в цілому районі майже припинили; та оскільки закупи Більбо вичерпали запаси більшості крамниць, пивниць і комор на декілька миль довкруги, то збитків ніхто не зазнав.

Коли всі наїлися-напилися (більш-менш), почалася Промова. Більшість товариства, однак, була в доброму гуморі, на тій чарівній стадії, яку вони називали «наповнюватися по вінця». Вони потягували улюблені напої, похрумували улюбленими смаколиками, забуваючи про всі страхи. Вони були готові слухати будь-що і кричати «будьмо» після кожної паузи.

— Дорога моя родино, — звернувся Більбо, підводячись із місця.

— Цитьте! Цитьте! Цитьте! — загукали всі, а далі повторювали хором, вочевидь, не бажаючи прислухатися до власної поради. Більбо підійшов до дерева, обвішаного ліхтариками, і став на стілець. Світло ліхтарів падало на його радісне обличчя, позолочені ґудзики сяяли на вишиваній шовковій камізельці. Тепер усі бачили його на повен зріст, однією рукою він махав у повітрі, іншу тримав у кишені штанів.

— Мої дорогі Торбини та Мудрини, — почав він ізнову, — і мої дорогі Туки та Брендіцапи, і Грабарі, і Груби, Лисонори і Дударі, Виприни, Череси, Добротіли, Бобронори та Гордостопи.

— Гордоступи! — вигукнув старенький гобіт десь із глибини шатра. Його прізвище було, звісно, Гордостоп, і недаремно: стопи у нього були великі, вельми волохаті, до того ж обидві лежали на столі.

— Гордостопи, — повторив Більбо. — Також мої дорогі Сумосели-Торбини, і вас я радий вітати в Торбиному Куті. Сьогодні мої сто одинадцяті уродини: виповнюється мені сто одинадцять!

— Сла-ава! Сла-ава! Сла-ава! Многая літа! — закричали гості й радісно затарабанили по столах. Більбо був на висоті. Отак вони любили: щоби коротко і ясно.

— Сподіваюся, вам так само весело, як і мені.

Оглушливі оплески. Вигуки «так» (а також «ні»). Звуки труб і ріжків, сопілок і флейт та інших музичних інструментів. Було там, як уже згадано, багато молодих гобітів. Вистрілили сотні музичних хлопавок. Більшість із них мала знак «ДОЛ»; цей штамп нічого не говорив більшості гобітів, але всі вони погоджувалися, що хлопавки дивовижні. Усередині були інструменти, маленькі, та досконалої форми і з чарівливим звуком. В одному кутку молоді Туки та Брендіцапи, гадаючи, що дядько Більбо вже завершив (оскільки він просто сказав усе, що треба), влаштували імпровізований оркестр і заграли веселий танок. Господар Еверард Тук і панна Меліса Брендіцап вилізли на стіл і з дзвониками в руках кинулися танцювати «Стриб-скік»: милий, хоч і доволі шалений танець.

Але Більбо не закінчив. Висмикнувши ріжок із рук юнака, котрий стояв поруч, він тричі голосно просурмив. Галас ущух.

— Я не буду затримувати вас довго, — закричав Більбо.

Усі заплескали.

— Я скликав усіх вас із особливою Метою.

Щось у його голосі вразило. Настала майже повна тиша, й один чи два Туки нашорошили вуха.

— Насправді маю аж три Мети! По-перше, хочу сказати вам, що я люблю вас усіх безмірно і що за сто одинадцять років я не втомився жити серед таких прекрасних і чарівних гобітів.

Приголомшливий вибух схвалення.

— Більш як половину з вас я знаю вдвічі гірше, ніж того мені хотілося б, і менш як половину з вас я люблю вдвічі менше, ніж: ви того варті.

Слова були несподівані й доволі складні. То тут, то там пролунали оплески, та більшість намагалася зрозуміти, чи сказане було компліментом.

— Друга мета — відсвяткувати мої уродини. — Знов оплески. — Я маю сказати: НАШІ уродини. Бо сьогодні, звісно, уродини мого спадкоємця та небожа Фродо. Сьогодні він сягнув повноліття і посідає свій спадок.

Кілька старших недбало заплескали; а кілька молодших голосно вигукнули: «Фродо! Фродо! Старий друзяка Фродо!». Сумосели-Торбини, насупившись, метикували, що ж він мав на увазі, кажучи «посідає свій спадок».

— Разом нам сто сорок чотири роки. Кількість запрошених якраз збігається з цією видатною сумою: один грос, коли дозволите мені так висловитися.

Жодних оплесків. Це було смішно. Багато гостей, а особливо Сумосели-Торбини, образилось, утямивши, що їх запросили, щоби тільки доповнити потрібне число, наче крам в упаковці. «Один грос, подумати тільки! Як вульгарно».

— Крім того, якщо дозволите пригадати історію сивої давнини, це також річниця мого прибуття у бочці в Есґарот на Довгому Озері; хоча тоді я зовсім забув про свій день народження. Тоді мені був п'ятдесят один, і уродини не здавалися надто важливими. Бенкет був пречудовий, хоча, пригадую, тоді я застудився й міг сказати лише: «Велике бам збазибі». Зараз я повторю це правильніше: велике вам спасибі за те, що прийшли на мою маленьку гостину.

Уперта мовчанка. Усі боялися, що зараз не оминути якоїсь пісні чи вірша, й уже почали нудитися. Чому би йому не замовкнути, а вони би випили за його здоров'я. Та Більбо не співав і не читав віршів. Він зробив паузу.

— Третє і останнє, — сказав він, — я хочу зробити ОГОЛОШЕННЯ. — Він вимовив це слово так голосно й різко, що всі, хто міг, випросталися. — Мені прикро оголошувати, що, хоча, як я сказав, за сто одинадцять років я не втомився жити серед вас, — але це КІНЕЦЬ. Я покидаю вас. Я йду ЦІЄЇ Ж МИТІ. ПРОЩАВАЙТЕ!

Він зійшов зі стільця і зник. Спалахнуло сліпуче світло, й усі гості зажмурили очі. А коли розплющили — Більбо ніде не було видно. Сто сорок чотири приголомшені гобіти заніміли. Старий Одо Гордостоп забрав ноги зі столу і затупотів. Далі запала мертва тиша, аж раптом, кілька разів глибоко вдихнувши, Торбини, Мудрини, Туки, Брендіцапи, Грабарі, Груби, Бобронори, Виприни, Гордостопи, Добротіли, Дударі, Лисонори та Череси заговорили всі разом.

Усі зійшлися на думці, що витівка була дуже недоречною, і, щоб оклигати від шоку та роздратування, її слід добре заїсти і запити. «Він навіжений. Я завжди це говорив», — було, напевно, найпоширенішим коментарем. Навіть Туки (за небагатьма винятками) визнали поведінку Більбо дурнуватою. На той момент більшість із них вважала само собою зрозумілим, що його зникнення було нічим іншим, як безглуздим вибриком.

Але старий Рорі Брендіцап не був такий упевнений. Ані вік, ані велетенський обід не затьмарили його розуму, й він сказав своїй невістці Есмеральді:

— Щось тут не так, дорогенька! Гадаю, цей навіжений Торбин знову кудись подався. Старий недоумок. Але чого непокоїтись? Адже наїдків він зі собою не забрав. — І голосно гукнув Фродо, щоби знову принесли вина.

Один лише Фродо не промовив ані слова. Якийсь час він мовчки сидів біля спорожнілого крісла Більбо, не чуючи ні реплік, ані запитань.

Йому, звісно ж, сподобався жарт, хоча він і знав про нього заздалегідь. Він ледве стримувався, щоби не розсміятися з обуреного здивування гостей. Але водночас він глибоко збентежився, адже раптом усвідомив, як гаряче любив старого. Більшість гостей продовжувала їсти, пити і обговорювати минулі й теперішні дивацтва Більбо Торбина; але Сумосели-Торбини пішли розлючені. Фродо вже не хотів провадити гостину. Він наказав подати ще вина, тоді встав, мовчки перехилив до дна келих за здоров'я Більбо і вислизнув зі шатра.

А Більбо Торбин навіть під час промови бавився в кишені золотим перснем — своїм чарівним перснем, який він багато років тримав у таємниці. Коли він сходив зі стільця, то надягнув перстень на палець, і відтоді в Гобітоні жоден гобіт не бачив його.

Він хутко повернувся до своєї нори і якусь мить постояв, із усмішкою прислухаючись до гамору в шатрі та до звуків веселощів на полі. Потім він увійшов, зняв із себе святковий одяг, склав, загорнув в обгортковий папір вишивану шовкову камізельку і заховав її. Опісля швиденько одягнув якесь лахміття і застібнув старий шкіряний пояс. На нього він повісив короткий меч у потертих піхвах із чорної шкіри. З зачиненої, пропахченої нафталіном шафи він вийняв старий плащ із каптурем. Плащ зберігався під замком як велика цінність, але був такий полатаний і вицвілий, що його природний колір годі було вгадати: імовірно, темно-зелений. Одяг був великуватий. Потім він зайшов до кабінету і з великого сейфа вийняв загорнений у лахміття пакунок і манускрипт у шкіряній оправі, а також великий конверт. Книгу і пакунок він утиснув до важкої, майже доверху набитої торби, яка стояла на підлозі. У конверт він кинув свій золотий перстень на ланцюжку, запечатав і заадресував Фродо. Спершу він поклав конверт на камінну поличку, та враз забрав звідти і запхав його до кишені. Тієї ж миті двері відчинились і до кімнати стрімко ввійшов Ґандалф.

— Привіт! — мовив Більбо. — Я саме думав, зайдеш ти чи ні.

— Радий, що застав тебе видимим, — відповів чарівник, сідаючи у крісло, — я хотів тебе впіймати і сказати наостанок кілька слів. Гадаю, ти певен, що все пройшло прекрасно та згідно з планом?

— Так, звісно, — сказав Більбо. — Втім, той спалах був несподіваним: я сам перелякався, а що вже казати про інших. Твоя невеличка відсебенька, чи не так?

— Певно, що так. Усі ці роки ти дуже завбачливо тримав цей перстень у таємниці, й тому мені здалося, що твоїм гостям треба показати щось таке, що пояснило би твоє несподіване зникнення.

— І зіпсувало би мій жарт. Вічно ти пхаєш скрізь свого носа, — засміявся Більбо, — але тобі краще знати, — зрештою, як завжди.

— Справді так, коли я щось знаю. Але немає в мене цілковитої певності в усьому цьому. Уже близько до кінця. Ти пожартував, чим сполошив або образив більшість своїх родичів і дав цілому Ширу поживу для балачок на дев'ять або й на всі дев'яносто дев'ять днів. А чи підеш ти далі?

— Так. Я відчуваю, мені потрібен відпочинок, дуже довгий відпочинок, як я вже казав. Імовірно, постійний відпочинок: я не сподіваюся, що повернуся. Насправді я не маю наміру повертатись і вже все полагодив. Я постарів, Ґандалфе. Назовні не видно, та у глибині серця я починаю це відчувати. Добре зберігся, нема що казати! — пирхнув він. — Я чуюся таким тоненьким, розумієш, ніби розтягнутим, наче масло, розмащене на надто великому кусні хліба. Та щось тут негаразд. Мені конче потрібна переміна абощо.

Ґандалф уважно і з цікавістю подивився на нього.

— Мабуть, щось не так, — сказав він задумливо. — Зрештою, я гадаю, що твій план справді найкращий.

— Ну, хай там як, а я вирішив. Я хочу знову побачити гори, Ґандалфе, гори; а потім знайти якийсь куточок, де зможу відпочити. У тиші та спокої, без купи настирливих родичів і вервечки надокучливих відвідувачів, котрі безупину смикають за дзвінок. Хочу знайти місце, де зможу закінчити свою книжку. Я вже придумав для неї гарну кінцівку: і потім він жив щасливо до кінця своїх днів.

Ґандалф засміявся.

— Сподіваюся, так і буде. Та ніхто не читатиме твоєї книжки, хоч як її завершуй.

— О, читатимуть, у майбутньому. Фродо ось уже прочитав, навіть без кінцівки. Ти піклуватимешся про Фродо, гаразд?

— Так, звісно — пильнуватиму в обидва ока, наскільки зможу.

— Він пішов би зі мною, якби я тільки попросив. Та він уже й сам просився перед гостиною. Але насправді це не його бажання. От мені хочеться ще раз перед смертю побачити незайману природу та Гори; а він усе ще залюблений у ліси і поля, й річечки. Йому тут має бути добре. Я все йому залишаю, звісно, крім кількох дрібничок. Сподіваюся, він буде щасливим, коли навчиться самостійності. Час йому жити власним розумом.

— Усе залишаєш? — спитав Ґандалф. — Перстень також? Адже ти так вирішив, пригадуєш?

— Ну, е-е, так, напевно, — затнувся Більбо.

— Де він?

— У конверті, якщо так уже хочеш знати, — сказав Більбо роздратовано. — Ось там на каміні. Стривай! Він тут, у мене в кишені! — Він завагався. — Чи не дивно? — промимрив сам до себе. — Ну, зрештою, чому б і ні? Чому би йому там і не залишитися?

Ґандалф знову суворо глянув на Більбо, й очі його спалахнули.

— Я гадаю, Більбо, — промовив він спокійно, — його варто залишити. Не хочеш?

— Ну, і так, і ні. Коли доходить до діла, то зовсім не хочеться з ним розлучатися, можна так сказати. Та і справді, навіщо? Чого ти мене примушуєш? — запитав він, і в його зміненому, різкому голосі почулися підозра та роздратування. — Ти постійно чіпляєшся до мене за той перстень, але інші речі, які я знайшов під час подорожі, тебе ніколи не хвилювали.

— Я мусив до тебе чіплятися, — сказав Ґандалф. — Я хотів знати правду, бо це важливо. Чарівні перстені, вони, знаєш, чарівні; вони також рідкісні та цікаві. А твій перстень цікавив мене й цікавить надалі, можна сказати, як фахівця. Коли ти вже зібрався в мандри, то я маю знати, де він тепер. А ще я думаю, що в тебе він зберігався досить довго. Тобі він уже не потрібен, Більбо, — хіба би я геть помилявся.

Більбо спаленів, і очі його люто зблиснули. Добродушне обличчя озлобилося.

— А чому б і ні? — вигукнув він. — Та й узагалі, що тобі до того, що я роблю зі своїми речами? Він мій. Я його знайшов. Він до мене прийшов.

— Так, так, — сказав Ґандалф. — Але навіщо лютитися?

— Це ти мене злостиш, — відказав Більбо. — Він мій, кажу тобі. Мій власний. Мій дорогенький. Так, мій дорогесенький.

Обличчя чарівника залишалося похмурим, а очі дивились уважно, і лише короткий спалах у глибині зіниць виказав, що він здивований і навіть стривожений.

— Його вже колись так називали, — сказав Ґандалф, — іще до тебе.

— А зараз я його так називаю. І чому б і ні? Навіть якщо Ґолум казав те саме. Зараз перстень не в нього, а в мене. І я залишу його собі.

Ґандалф підвівся і суворо заговорив.

— Якщо ти це зробиш, Більбо, будеш дурнем, — мовив він. — З кожним твоїм словом це стає все очевидніше. Перстень уже занадто міцно тебе тримає. Відпусти його! І зможеш піти сам, ти будеш вільним.

— Зроблю, що захочу, піду, куди мені заманеться, — сказав Більбо вперто.

— Стривай-но, стривай-но, мій любий гобіте! — сказав Ґандалф. — Усе твоє довге життя ми були друзями, і ти мені чимось завдячуєш. Ну ж бо! Зроби, що пообіцяв: віддай його!

— Гаразд, якщо тобі самому закортіло мати мій перстень, то так і скажи! — закричав Більбо. — Але тобі він не дістанеться. Я не віддам мого дорогенького, обіцяю. — І його рука потягнулася до руків'я маленького меча.

Очі Ґандалфа спалахнули.

— Незабаром прийде і моя черга розлютитися, — сказав він. — Якщо ти ще раз це скажеш, то так і буде. Тоді ти побачиш справжнього Ґандалфа Сірого.

Він зробив крок до гобіта і, здалося, став високим і грізним; його тінь заповнила кімнатку.

Більбо приперся до стіни, важко дихаючи, рукою вхопившись за кишеню. Якусь мить вони стояли обличчям до обличчя, і повітря в кімнаті задрижало. Ґандалф не зводив очей із гобіта. Помалу кулаки Більбо розтислись, і він затремтів.

— Що це на тебе найшло, Ґандалфе, — сказав він. — Ніколи ти таким не був. Про що йдеться? Перстень мій, чи не так? Я знайшов його, а Ґолум убив би мене, якби я ним не скористався. Я не злодій, хай хто каже, що завгодно.

— Я ніколи не називав тебе злодієм, — відповів Ґандалф. — І я теж не злодій. Я не хочу грабувати тебе, а прагну допомогти. Я хотів би, щоби ти довіряв мені так, як досі. — Він відвернувся, й тінь зникла. Здавалося, він знову став старим сивим чоловіком, згорбленим і стривоженим.

Більбо провів долонею по очах.

— Вибач, — сказав він. — Щось на мене найшло. А все ж це буде якимось полегшенням — уже ніколи ним не перейматись. Останнім часом перстень із голови мені не йде. Інколи з'являється таке враження, що він око, яке стежить за мною. І мені постійно хочеться, знаєш, надягнути його і зникнути; або думаю, чи на місці він, і витягую, щоби пересвідчитися. Я намагався замкнути його у скриньці, та виявилося, що спокійний лише тоді, коли він у мене в кишені. Чому — не знаю. І мені здається, я не можу зважитися.

— Тоді довірся мені, — сказав Ґандалф. — Усе вже зважено. Іди і залиш його тут. Перестань володіти ним. Віддай його Фродо, а про нього я подбаю.

Більбо на якусь хвилю завмер у нерішучості. Потім зітхнув.

— Гаразд, — ледве вимовив він. — Віддам. — Далі знизав плечима і сумно посміхнувся. — Зрештою, вся ця гостина для того і влаштовувалася: роздарувати багато подарунків, щоби якось легше було віддати персня. Та з'ясувалося, що легше не стало, але шкода було би змарнувати всі приготування. І жарт зіпсувати.

— Справді, як на мене, інакше не вартувало і починати, — погодився Ґандалф.

— Дуже добре, — сказав Більбо, — перстень отримає Фродо разом із усім іншим. — Він глибоко вдихнув. — А тепер мені справді треба йти, бо ще хтось застане мене тут. Я вже з усіма попрощався, вдруге не хочу.

Він підняв торбу і ступив до дверей.

— Перстень усе ще у тебе в кишені, — сказав чарівник.

— О, справді! — вигукнув Більбо. — І заповіт, і всі інші документи. Візьми-но його і передай від мене. Так буде надійніше.

— Ні, не давай мені персня, — сказав Ґандалф. — Поклади його на камін. Там він полежить, доки прийде Фродо. А я на нього зачекаю.

Більбо вийняв конверт і хотів покласти його біля годинника, та рука його сіпнулась, і пакунок упав на підлогу. Не встиг він нахилитися, як чарівник схопив конверт і поклав на місце. Гримаса гніву знову пересмикнула обличчя гобіта, але швидко змінилася на просвітлену посмішку.

— Ну, от і все, — сказав він. — А зараз — у дорогу!

Вони вийшли в передпокій. Більбо взяв свій улюблений ціпок, а тоді свиснув. Три гноми вийшли з трьох різних кімнат, де вони мали якісь справи.

— Усе готово? — запитав Більбо. — Усе спаковано й підписано?

— Усе, — відповіли вони.

— Ну, тоді рушаймо! — і він ступив до дверей.

Ніч була ясна, чорне небо всіяли зірки. Він подивився вгору, вдихаючи повітря.

— Яка втіха! Яка втіха знову вирушати в дорогу, в дорогу разом із гномами! Я мріяв про це роками! Прощавай! — сказав він, повертаючись до свого будинку і вклоняючись його дверям. — Прощавай, Ґандалфе!

— До побачення, Більбо. Будь обачний! Ти гобіт бувалий і, можливо, достатньо мудрий.

— Бути обачним! Мені байдуже. Не хвилюйся за мене! Зараз я щасливий, як ніколи, і це для мене багато значить. Але час настав. І шлях мій стелиться переді мною, — додав він, а потім тихенько, наче сам до себе, проспівав у пітьму:

Він постояв мовчки якусь хвилю, не зронивши жодного слова, повернувся спиною до вогнів і голосів і разом із трьома товаришами попростував спершу до саду, а потім довгою крутою стежкою в долину. Він перескочив через невисоке місце у живоплоті й попрямував луками, зникаючи в ночі, мов шелест вітру у траві.

Ґандалф якийсь час постояв, дивлячись за ним у пітьму.

— До побачення, дорогий Більбо, — до наступної зустрічі! — сказав він тихо і повернувся до хати.

Невдовзі з'явився Фродо і застав його в темряві, заглибленого в думки.

— Він пішов? — запитав він.

— Так, — відповів Ґандалф, — нарешті пішов.

— Я хотів би… тобто я сподівався до останньої хвилини, що це просто жарт, — сказав Фродо. — Та серцем я чув, що він справді піде. Він завжди про серйозні речі говорив жартома. Шкода, що я не прийшов раніше, — провів би його.

— Гадаю, він справді хотів так піти, непомітно вислизнувши, — сказав Ґандалф. — Не турбуйся. З ним буде все гаразд. Він залишив для тебе пакунок. Ось там!

Фродо взяв конверт із каміна, глянув на нього, але не розгорнув.

— Думаю, тут його заповіт та інші документи, — сказав чарівник. — Тепер ти господар Торбиного Кута. А також, здається мені, ти знайдеш там золотий перстень.

— Перстень! — вигукнув Фродо. — Він мені його залишив? Навіщо? Хоча, може, колись знадобиться.

— Може, так, а може, й ні, — сказав Ґандалф. — На твоєму місці я би його не використовував. Але добре заховай його і тримай у таємниці! А я піду спати.

Як господар Торбиного Кута, Фродо був зобов'язаний, навіть попри свою неохоту, попрощатися з гостями. Балачки про дивну подію вже облетіли ген усе поле, та Фродо сказав лише таке: «Без сумніву, завтра вранці все стане зрозуміло». Близько опівночі за поважними гостями приїхали карети. Одна за одною вони відвозили ситих, але дуже невдоволених гобітів. Потім з'явилися заздалегідь найняті садівники й у тачках повивозили тих, кого через недогляд залишили.

Повільно минула ніч. Зійшло сонце. Набагато пізніше повставали гобіти. Настав ранок. Прийшли прибиральники (за викликом) і почали розбирати намети, виносити столи та крісла, ложки та виделки, пляшки і тарілки, ліхтарі та квіти в горщиках, крихти і обгортки від хлопавок, забуті сумки, рукавички та хустинки, а ще залишені страви (їх виявилося дуже мало). Тоді прийшло ще чимало гобітів (непрошених): і Торбини, і Мудрини, і Виприни, і Туки, й інші гості, котрі мешкали чи зупинилися неподалік. До обіду, коли навіть ті, хто добре переїв напередодні, вийшли прогулятися, біля Торбиного Кута зібрався великий натовп, непрошений, хоч і не зовсім неочікуваний.

Фродо чекав на сходах, усміхаючись, але виглядав трохи втомленим і схвильованим. Він привітав усіх відвідувачів, але не зміг нічого додати до вчорашнього. Його відповідь на всі запитання була простою:

— Пан Більбо Торбин виїхав, наскільки мені відомо, назавжди. Декого з відвідувачів він запросив до господи, оскільки Більбо залишив для них «послання».

У коридорі лежала ціла купа різних пачок, пакунків і невеликих предметів. До кожної речі було прив'язано бирку. Було кілька ось таких бирок:

Для АДЕЛЯРДА ТУКА, в його ЦІЛКОВИТУ ВЛАСНІСТЬ, від Більбо — на парасольці. Аделярд привласнив багато парасольок без бирок.

Для ДОРИ ТОРБИН на пам'ять про ТРИВАЛЕ листування з любов'ю від Більбо — на великому кошику для паперу. Дора була сестрою Дроґо і найстаршою родичкою Більбо та Фродо; їй було дев'яносто дев'ять, і більш як за півстоліття вона написала стоси добрих порад.

Для МІЛО ЛИСОНОРА з надією, що придасться, від Б. Т — на золотому пері та чорнильниці. Міло ніколи не відповідав на листи.

Для АНЖЕЛІКИ від дядька Більбо — на круглому випуклому дзеркалі. Юна Анжеліка Торбин вважала своє личко дуже миловидим.

Для колекції ГУҐО ЧЕРЕСА від жертводавця — на (порожній) книжковій шафі. Гуго часто позичав книжки, але не повертав їх вчасно.

Для ЛОБЕЛІЇ СУМОСЕЛ-ТОРБИН у ПОДАРУНОК — на комплекті срібних ложок. Більбо був переконаний, що, поки він мандрував, вона заволоділа великою кількістю його ложок. Лобелія сама це добре знала. Коли вона того дня з'явилася, щоправда, з деяким запізненням, натяк вона зрозуміла, але і ложки взяла.

Це тільки невелика частина зібраних подарунків. За довгі роки життя помешкання Більбо стало доволі захаращеним. Це було характерно для гобітських нір: причиною здебільшого був звичай дарувати на уродини багато подарунків. Зрозуміло, що не всі подарунки були завжди нові; один чи два старі метоми незрозумілого призначення обійшли весь район; але Більбо, зазвичай, дарував нові подарунки і зберігав подаровані. Тепер стару нору трохи розчистили.

Усі прощальні дарунки мали бирки, які підписав сам Більбо, й окремі — з якимось натяком чи жартом. Але, звичайно ж, більшість подарованих речей була потрібна та бажана. Бідним гобітам, особливо з Торбиного Узвозу, дуже пощастило. Старий Дідусь Правоніг дістав два мішки картоплі, нову лопату, сукняну камізельку та слоїчок мазі для суглобів. Старий Рорі Брендіцап на знак подяки за свою гостинність отримав дюжину пляшок «Старих виноградників»: міцного червоного вина з Південної Чверті, зараз уже витриманого, оскільки закоркував його ще батько Більбо. Рорі тут-таки пробачив Більбо й після першої пляшки проголосив його хлопцем хоч куди.

Безліч речей залишилося для Фродо: крім, звичайно ж, усіх найголовніших скарбів, книжок, картин і надміру меблів. Не було, однак, ані сліду, ні згадки про гроші чи коштовності: жодного мідяка чи намистинки нікому не перепало.

Той день для Фродо видався важким. Наче пожежа, поширилася фальшива чутка, що все майно роздають задарма; і невдовзі весь двір заповнив натовп, який діла ніякого не мав, але не пустити який було неможливо. Бирки відривали і переплутували, спалахували сварки. Дехто намагався провести обмін у коридорі; інші — зникнути з дрібничками, адресованими не їм, або з чимось нібито непотрібним чи неприпильнованим. Дорогу до воріт загатили тачки та візки.

У розпал цієї метушні прибули Сумосели-Торбини. Фродо пішов перепочити, залишивши свого друга Мері Брендіцапа наглядати за речами. Коли Отго голосно заявив, що хоче бачити Фродо, Мері виховано вклонився.

— Він почувається кепсько, — сказав він. — Відпочиває.

— Тобто ховається, — сказала Лобелія. — Та ми прийшли його побачити і неодмінно побачимо. Піди і скажи йому про це!

Мері залишив їх у передпокої і довго не повертався, тож вони мали вдосталь часу, щоби знайти свій прощальний подарунок — ложки. Це їм настрою не підняло. Нарешті їх запросили до кабінету. Фродо сидів за столом, заваленим документами. Він виглядав погано — принаймні, коли побачив Сумоселів-Торбинів; він піднявся, намацуючи щось у кишені. Втім, говорив він досить виховано.

Сумосели-Торбини натомість поводилися дещо нахабно. Спершу стали пропонувати сміховинні ціни (як для друзів) за різні дорогі речі без бирок. Коли Фродо відповів, що роздавали тільки ті речі, які вибрав Більбо, вони сказали, що все це видається їм дуже підозрілим.

— Мені зрозуміло тільки те, — сказав Отто, — що ти дуже добре з того користаєш. Я наполягаю, щоби мені показали заповіт.

Коли б не Фродо, спадкоємцем Більбо був би Отто. Він уважно прочитав заповіт і пхикнув. На жаль, заповіт був дуже чіткий і правильний (відповідно до гобітських законів, які, крім усього іншого, вимагали підписів сімох свідків червоним чорнилом).

— Знову нас обдурили, — сказав він до своєї дружини. — І це після шістдесяти років очікування. Ложки? Нісенітниці! — Він клацнув пальцями перед носом Фродо і подибав геть.

Але позбутися Лобелії було не так легко. За якийсь час Фродо вийшов із кабінету подивитися, як ідуть справи, і побачив, що вона все ще не пішла, нишпорить закутками і вистукує підлогу. Він рішуче її випровадив, перед тим витрусивши з неї кілька дрібних (хоча доволі цінних) речей, які випадково попадали до парасольки. Судячи з її вигляду, вона от-от мала розродитися якоюсь нищівною реплікою на прощання, та, обернувшись уже на порозі, спромоглася тільки на таке:

— Ти ще пошкодуєш про це, юначе! Чому би тобі звідси не забратися? Тобі тут не місце; ти не Торбин, ти… ти Брендіцап!

— Ти чув, Мері? Ось як мене ображають, — сказав Фродо, затраснувши за нею двері.

— Насправді це був комплімент, — сказав Мері Брендіцап, — а отже, неправда.

Далі вони обійшли нору і вигнали трьох юнаків (двох Мудринів і одного Виприна), які колупались у стінах однієї з пивниць. Фродо також зчепився з молодим Санчо Гордостопом (онуком старого Одо Гордостопа), який почав розкопки у великій коморі, де він почув відлуння. Легенда про золото Більбо пробуджувала й цікавість, і надію; адже легендарне золото (здобуте таємничим, якщо не сказати — темним, способом) належить, як усім відомо, тому, хто перший його знайде, — тільки би йому не стали на перешкоді.

Натрапивши на Санчо і виштовхавши його, Фродо впав у крісло в передпокої.

— Час зачиняти крамничку, Мері, — сказав він. — Замкни двері й нікому сьогодні не відчиняй, нехай навіть із тараном приходять.

І пішов підживитися запізнілою чашкою чаю. Ледве він присів, як у двері тихо постукали. «Напевно, знову Лобелія, — подумав він. — Мабуть, придумала щось огидне і повернулася, щоби це сказати. Нехай почекає».

Він узявся до чаю. Знову постукали, значно голосніше, та він не зважав. Раптом у вікні з'явилася голова чарівника.

— Якщо ти мені зараз не відчиниш, Фродо, то я постукаю так, що твої двері вилетять із протилежного боку нори, — сказав він.

— Любий Ґандалфе! Хвилиночку! — скрикнув Фродо, вибігаючи з кімнати до дверей. — Заходь, заходь! Я думав, що це Лобелія.

— Тоді я тебе вибачаю. Я зустрів її нещодавно, їхала візком до Поріччя, і то з такою міною, від якої молоко скисло би.

— Я мало сам від неї не скис. Чесно — ще трохи, і надягнув би персня Більбо. Так хотілося зникнути.

— Не роби цього! — сказав Ґандалф, сідаючи. — Будь дуже обережний із цим перснем, Фродо! Власне, про нього я і хотів побалакати наостанок.

— Ну, що в ньому особливого?

— А що ти про нього знаєш?

— Тільки те, що розповів Більбо. Я чув його історію: як він знайшов перстень і як використовував — тобто в мандрах.

— Цікаво, яку з історій? — допитувався Ґандалф.

— О, не ту, яку він розповів гномам і яку виклав у книжці, — сказав Фродо. — Тільки-но я сюди перебрався, він розповів мені правдиву історію. Мовляв, якщо вже ти в нього її випитав, то і мені також слід усе знати. «Між нами не має бути жодних таємниць, Фродо, — сказав він, — тільки би вони не пішли далі. Перстень усе-таки мій».

— Це цікаво, — сказав Ґандалф. — Ну, і що ти про все це думаєш?

— Якщо ти маєш на увазі вигадки з «подарунком», ну, то я гадаю, що справжня історія ближча до правди, і я не розумів, для чого було щось вигадувати. Принаймні на Більбо це дуже не схоже, тому я і здивувався.

— Я також. Але з власниками таких скарбів може трапитися що завгодно — якщо вони ними користуються. Отже, мусиш бути дуже обережним. Перстень може мати ще якісь чарівні властивості, а не лише робити тебе невидимим, коли тобі заманеться.

— Не розумію, — сказав Фродо.

— Я також, — відповів чарівник. — Перстень просто почав мене цікавити, особливо минулої ночі. Але ти не хвилюйся. Просто прислухайся до моєї поради і користуйся ним дуже рідко або й зовсім не чіпай. Принаймні благаю тебе не давати приводу для пересудів і не викликати підозри. Ще раз повторюю: добре заховай його і тримай у таємниці!

— Ти говориш такими загадками! Чого ж ти боїшся?

— Я не зовсім упевнений, тому ні слова більше не скажу. Можливо, знатиму більше, коли повернуся. Я йду вже, тому кажу тобі до побачення, — й він підвівся.

— Уже зараз? — скрикнув Фродо. — Як? Я думав, ти побудеш тут принаймні тиждень. Я з таким нетерпінням чекав на твою допомогу.

— Я планував так спершу, але змушений був передумати. Можливо, мене якийсь час не буде; та як тільки зможу, я зайду до тебе. Будь готовий мене прийняти будь-якої миті! Я з'явлюся непомітно. Я не буду відвідувати Шир відкрито. Як виявилося, тут я став доволі непопулярним. Кажуть, набридаю і порушую спокій. Дехто навіть звинувачує мене у викраденні Більбо чи й у гіршому. Якщо хочеш знати, ми з тобою змовилися привласнити багатство Більбо.

— Дехто! — вигукнув Фродо. — Ти хочеш сказати: Отто і Лобелія. Як огидно! Я віддав би їм Торбин Кут й усе на світі, лише би повернути Більбо й піти з ним у мандри. Я люблю Шир. Але починаю шкодувати, що не пішов. Не знаю, чи колись іще побачу Більбо.

— Я також не знаю, — сказав Ґандалф. — Я не знаю і багатьох інших речей. А тепер — до побачення! Будь обережний! Виглядай мене, особливо в недоречний час! До побачення!

Фродо провів його до дверей. Ґандалф востаннє махнув рукою і пішов геть напрочуд швидкою ходою; та Фродо здалося, що старий чарівник згорбився більше, ніж завжди, так наче ніс важкий тягар. Стало вечоріти, і його постать у плащі швидко зникла в сутінках. Багато часу спливло, поки Фродо знову його побачив.

II. Тінь минулого

Пересуди не стихли ні за дев'ять, ні навіть за дев'яносто дев'ять днів. Друге зникнення пана Більбо Торбина обговорювали в Гобітоні, та й у всьому Ширі, рік із гаком, а пам'ятали ще довше. Воно стало оповідкою, яку залюбки переказували гобітенятам біля сімейного вогнища; згодом шаленець Торбин, який мав звичку зникати з тріском і блискотом, а потім з'являтися з торбою коштовностей і золота, став героєм легенд, що пережили ті часи, коли всі справжні події позабувалися.

Але тим часом усі місцеві мешканці зійшлися на думці, що Більбо, який завжди був трохи схибленим, нарешті зовсім з'їхав із глузду й забіг десь світ за очі. Там він, річ ясна, шубовснув в озеро або річку, де на нього чекав трагічний, хоча далеко не передчасний кінець. І здебільшого провину за це покладали на Ґандалфа.

— Якби лише той клятий чарівник залишив юного Фродо у спокої, то, може, він би споважнів і набрався трохи гобітського глузду, — казали вони.

Скидалося, що чарівник справді залишив Фродо у спокої, і той споважнів, але важко було помітити, щоби побільшало гобітського глузду. Насправді він одразу перебрав дядечкову славу дивака. Він відмовився від жалоби, а наступного року влаштував вечірку на честь стодванадцятих уродин Більбо, яку назвав Стоважним Бенкетом. Але той пошанівок був занадто скромним, хоча запрошено було двадцять гостей, і вони кілька разів сідали за стіл, де, як кажуть гобіти, сніжило наїдками та дощило напоями.

Декого це обурювало, та Фродо завів звичай рік у рік святкувати Уродини Більбо, аж поки всі до цього не звикли. За його словами, Більбо не помер. А коли його запитували: «Де ж він тоді?» — Фродо знизував плечима.

Жив він самотою, як і Більбо, та мав багацько друзів, особливо серед молодих гобітів (переважно нащадків Старого Тука), котрі ще малими дітьми полюбили Більбо і товклись у Торбиному Куті. Фолько Мудрин і Фредеґар Виприн — двоє з них, але найближчими друзями були Переґрін Тук (по-простому — Піпін) і Мері Брендіцап (його справжнє ім'я було Меріадок, але про це рідко згадували). Разом із ними Фродо вештався Широм; але найчастіше він мандрував сам-один, і, на подив розважливого люду, інколи його бачили далеко від дому — полями-лісами він ішов собі під сяйвом зірок. Мері та Піпін підозрювали, що часами, як і колись сам Більбо, він відвідував ельфів.

Минали роки, й усі почали помічати, що Фродо також добре «зберігається»: на вигляд він був здоровий і енергійний гобіт у розквіті літ. «Декому страшенно щастить», — казали вони; та коли Фродо досягнув поважнішого віку — п'ятого десятка, — їм це вже видалося підозрілим.

Сам Фродо, оговтавшись від першого приголомшення, зрозумів, що бути самому собі господарем і власне паном Торбиним із Торбиного Кута досить приємно. Кілька років він жив щасливо і не надто переймався майбутнім. Але в його душі поступово наростав майже невловний жаль за тим, що він не пішов із Більбо. Інколи, особливо восени, він ловив себе на тому, що мріє про незаймані землі, а дивні видіння раніше не бачених гір відвідують його у снах. Тоді він казав собі: «Напевно, колись я таки піду за Ріку». На це інша половина його душі відповідала: «Ще не час».

І так воно тривало, аж поки не збігли його сорокові літа і не наблизилася п'ятдесята річниця: п'ятдесят було числом, на його сприйняття, доволі значущим (або лиховісним); так чи інак, а саме в цьому віці на долю Більбо несподівано випала пригода. Фродо почав непокоїтись, і старі стежки здалися йому занадто второваними. Він розглядав мапи і думав, що ж лежить поза їхніми межами: на мапах, укладених у Ширі, кордони оточували переважно білі плями. На прогулянки він тепер ходив сам і заходив усе далі; а Мері й інші друзі стурбовано за ним стежили. Часто бачили, як він прогулювався і розмовляв із чужинецькими подорожніми, котрі в цей час почали з'являтись у Ширі.

Поповзли чутки про дивовижні події в далекому світі; а оскільки ось уже кілька років Ґандалф не з'являвся і не подавав жодної звістки, то Фродо збирав усі новини, які тільки міг. Ельфи, котрі раніше нечасто навідували Шир, тепер вечорами з'являлись у лісах, вони йшли на захід, ішли і не верталися; вони покидали Середзем'я, і турботами цієї землі вони вже не переймались. Однак ішли дорогою і гноми, та ще й у небачених кількостях. Стародавня Східно-Західна Дорога пролягала через Шир аж до Сірих Гаваней, і гноми завжди ходили нею до своїх копалень у Синіх Горах. Саме від них гобіти й дізнавалися при потребі про те, що діється в далеких землях: зазвичай, гноми розповідали мало, а гобіти більше і не розпитували. Але тепер Фродо почав зустрічати чужинецьких гномів із далеких країв, які шукали притулку на Заході. Були вони стривожені, а дехто пошепки розповідав про Ворога та Землю Мордору.

Цю назву гобіти знали тільки з легенд сивої давнини: вона тінню лежала на споді їхньої пам'яті, загрозлива і тривожна. Здавалося, що витіснена Білою Радою з Морок-лісу зла сила ще з більшою потугою відродилась у старих фортецях Мордору. Подейкували, що відбудовано Темну Вежу. Звідти зла сила розповзалась уздовж і вшир, а ген на сході та заході точилися війни і панував страх. У горах знову розплодились орки. Десь далеко гуртувалися тролі, і то вже не тупоголові, а хитрі й озброєні страхітливою зброєю. А ще йшов поголос про істот, жахливіших над усіх, і не мали вони імені.

До вух звичайних гобітів доходило небагато. Але навіть найглухіші й найбільші посидюхи дочули дещо з тих чудасій; а ті, кого справи заносили до самих кордонів, бачили дивовижі. Якось увечері навесні Фродового п'ятдесятиліття розмова в «Зеленому драконі» Поріччя виявила, що чутки дійшли навіть до затишного осердя Ширу, хоча більшість гобітів із них сміялася.

Сем Правоніг сидів у кутку біля каміна, а навпроти — Тед Пісковик, син мірошника; декілька гобітів-селюків прислухалося до їхньої розмови.

— А справді, яких тільки чудасій не наслухаєшся нині, — сказав Сем.

— Ех, — відповів Тед, — наслухаєшся, якщо прислухатись. А казки та дитячі баєчки я можу почути й удома біля вогнища, якщо захочу.

— Певно, що можеш, — відгукнувся Сем. — Але в деяких із них більше правди, ніж ти гадаєш. Зрештою, хто вигадав казки? Ось візьмімо драконів.

— Ні, дякую, — відповів Тед, — не хочу. Чув я про них, як був малий, а зараз чого би то я в них вірив. У Поріччі є лише один дракон, і то зелений, — сказав він, викликавши загальний регіт.

— Гаразд, — сказав Сем, сміючись разом із усіма. — А що скажеш про тих людей-дерев, велетів, як їх називають? Подейкують, нещодавно бачили одного з них, вищого за дерево, ген за Північними Вересовищами.

— Хто бачив?

— А хоча би мій кузен Гал. Він працює у пана Мудрина в Загір'ї і ходить до Північної Чверті на полювання. От він і бачив одного з них.

— Напевно, каже, що бачив. Твій Гал завжди розповідає, що бачив щось, а може, він бачить те, чого не існує?

— Але цей був високий, як в'яз, і переступав через сім ярдів, ніби то був якийсь дюйм.

— То б'юсь об заклад, жодного дюйма. Те, що він справді бачив, в'язом і було — ні більше, ні менше.

— Але цей ходив, кажу тобі, і в Північних Вересовищах узагалі не ростуть в'язи.

— Тоді Гал не міг його побачити, — відповів Тед. Дехто засміявся і заплескав: слухачам здалося, що Тед зрівняв рахунок.

— І все одно, — сказав Сем, — ти не заперечиш, що не тільки наш Галфаст бачив незвичний народ, який переходить Шир, — зауваж, переходить; а ще більше тих, кого завернули на кордонах. Ще ніколи прикордонники не мали стільки роботи. А ще я чув, що ельфи рухаються на Захід. Розказують, вони йдуть до гаваней, ген аж за Білими Вежами. — Сем непевно махнув рукою: ні він, ані будь-хто інший не знав, де воно, те Море, десь за старими вежами по той бік західних кордонів Ширу. Та, за старими переказами, десь там далеко були Сірі Гавані, звідки інколи відпливали ельфійські кораблі, щоби ніколи не повернутися. — Вони пливуть, пливуть, пливуть за Море, вони ідуть на Захід і покидають нас, — мало не проспівав Сем, сумно і поважно киваючи головою.

Але Тед засміявся.

— Ну, нічого особливого, якщо вірити старим байкам. І не розумію, яке мені чи тобі до того діло. Нехай собі пливуть! Але заприсягнуся, що ти не бачив, як вони відпливали; й ніхто в Ширі цього не бачив.

— Ну, не знаю, — задумливо відповів Сем. Він був переконаний, що якось у лісі бачив ельфа, і сподівався ще колись його побачити. З усіх легенд, які він чув у дитинстві від гобітів, найглибше зворушували його ті фрагменти казок і напівзабутих історій, де йшлося про ельфів. — Є тут такі, навіть у цих краях, які знайомі з цим Прекрасним Народом і отримують від нього новини, — продовжив він. — Зараз це пан Торбин, у якого я працюю. Це він сказав, що вони відпливають, а він дещо знає про ельфів. А старий пан Більбо знав більше: частенько я з ним розмовляв, як був хлоп'ям.

— О, то вони обоє схиблені, — сказав Тед. — Принаймні старий Більбо давно помішався, а Фродо зараз пускається глузду. Якщо ти звідти черпаєш новини, то, значить, запасаєшся нісенітницями. Ну, друзі, піду додому. На здоров'я! — Він спорожнив кухоль і потупотів геть.

Сем замовк і не мовив уже ні слова. Йому було про що подумати. Найперше, повнісінько садових клопотів у Торбиному Куті, якими завтра, лише би випогодилося, буде зайнятий день. Трава росте швидко. Та у Сема на гадці були ще якісь справи. За якийсь час він зітхнув, підвівся і вийшов.

Був початок квітня, і небо прояснювалося після сильного дощу. Сонце сіло, і прохолодний блідий вечір тихо переходив у ніч. Сем ішов додому при перших зірках через Гобітон до Пригірка, тихо і задумливо посвистуючи.

Якраз у цей час після тривалої відсутності знову з'явився Ґандалф. Три роки після Гостини його тут не бачили. Потім він якось заскочив до Фродо, а коли довідався, як у того справи, знову зник. Упродовж наступного року чи двох він приходив досить часто, несподівано з'являючись після настання сутінок і без попередження зникаючи перед світанком. Він не хотів розповідати про свою роботу і подорожі, й видавалося, що понад усе його цікавили здоров'я та справи Фродо.

А тоді раптово його відвідини припинилися. Майже дев'ять років Фродо не бачив його й нічого про нього не чув, і вже став було думати, що чарівник утратив інтерес до гобітів і ніколи не повернеться. Але того вечора, коли в сутінках Сем ішов додому, почувся знайомий стук у вікно.

Радісний і здивований, Фродо побіг привітати старого друга. Вони стояли й уважно роздивлялись один одного.

— Так, так… — мовив Ґандалф. — Ти анітрохи не змінився, Фродо!

— Ти також, — відповів Фродо; та про себе подумав, що Ґандалф постарів і виглядає втомленим. Він заходився розпитувати Ґандалфа і про справи, і про широкий світ; невдовзі вони розбалакались і просиділи далеко за північ.

Уранці після пізнього сніданку чарівник сидів разом із Фродо біля відкритого вікна кабінету. У каміні палахкотів вогонь, але і сонце гріло, і повівав вітер із півдня. Усе виглядало свіжим, а нова весняна зелень мерехтіла в полях і на гілочках дерев.

Ґандалф пригадав ту весну, коли, майже вісімдесят років тому, Більбо вибіг із Торбиного Кута навіть без носовичка. Тепер волосся чарівника було, мабуть, сивішим, як тоді, борода та брови, можливо, довші, а на обличчі більше зморшок від турбот і мудрості; але очі його блищали, як колись, і він курив, із таким самим запалом і задоволенням пускаючи димові кільця.

Нині він курив мовчки, бо Фродо сидів у задумі. Навіть цього ясного ранку його гнітила темна тінь звісток, які приніс зі собою Ґандалф. Нарешті він порушив мовчанку.

— Учора вночі ти став розповідати про мій перстень дивні речі, Ґандалфе, — мовив він. — А потім зупинився, вирішивши, що такі розмови краще залишити на день. Може, варто закінчити зараз? Ти кажеш, перстень небезпечний, набагато небезпечніший, аніж я можу собі уявити. Чому ж?

— Тут багато причин, — відповів чарівник. — Він значно могутніший, аніж я спершу міг подумати; такий могутній, що врешті-решт здолає будь-кого зі смертних, хто ним заволодіє. Перстень буде володіти володарем.

Давно колись в Ереґіоні викували багато ельфійських перснів — магічних перснів, по-вашому, і були вони, звісно ж, різних видів: одні могутніші, інші слабші. Слабші перстені були тільки пробами майстерності, ще не визрілої на той час, дрібничками для ельфійських ковалів, хоча, на мою думку, все ж небезпечними для смертних. Але Великі Персні, Персні Влади, були небезпечніші.

Той смертний, Фродо, хто володіє одним із Великих Перснів, не помирає, але не зростає і не дужчає, а просто продовжує жити, аж поки кожна мить стане нестерпною. А якщо він часто використовує Перстень, аби стати невидимим, то згасає: врешті-решт, він стане невидимим назавжди і ходитиме в сутінках під оком темної сили, яка керує Перснями. Так, рано чи пізно — пізніше, якщо він сильний чи має добрі наміри, та ні сили, ні доброї мети не вистачить надовго, — тож рано чи пізно темна сила поглине його.

— Який жах! — вигукнув Фродо. Запала довга мовчанка. Було чути, як Сем Правоніг стриже кущі в саду.

— Коли ти про це довідався? — спитав Фродо нарешті. — І що знав Більбо?

— Я певен, Більбо знав не більше, ніж те, що розповів тобі, — сказав Ґандалф. — Він би не передав тобі перстень, якби вважав його небезпечним, навіть попри мою обіцянку про тебе подбати. Він просто думав, що перстень дуже гарний і стане корисним у скруті; а коли і траплялося щось дивне, то через нього самого, а не через перстень. Він казав, що перстень «із голови йому не йде», і це його завжди бентежило; та він ніколи не підозрював, що в усьому винен саме перстень. Хоча він помітив, що ця штука вимагає догляду; то вона, бувало, легшала, то важчала, або ж дивним чином стискалася чи розширювалась і могла раптом зісковзнути з пальця, на якому раніше міцно сиділа.

— Так, про це він попередив мене в останньому листі, — сказав Фродо, — тож у мене перстень завжди на ланцюжку.

— Дуже мудро, — кивнув Ґандалф. — Але своє довголіття Більбо ніколи не пов'язував із перснем. Це він вважав своєю заслугою і дуже цим пишався. Втім, із часом він ставав неспокійним і тривожним. Тонким і розтягнутим, казав він. Це ознака того, що перстень здобував над ним владу.

— Відколи ти все це знаєш? — перепитав Фродо.

— Знаю? — сказав Ґандалф. — Я знаю багато такого, що відоме лише Мудрим, Фродо. Та якщо ти маєш на увазі, «відколи я все це знаю про цей перстень», ну, то можна сказати, я ще не знаю. Треба зробити ще одну перевірку. Втім, я вже не сумніваюся, що мій здогад правильний. А коли вперше я почав здогадуватися? — замислився він. — Дай подумати — це було того року, коли Біла Рада вигнала темну силу з Морок-лісу, якраз перед Битвою П'яти Армій, коли Більбо знайшов свій перстень. Тоді серце моє огорнула тінь, хоча я не знав, чого саме боявся. Я часто запитував себе, як Ґолум отак просто знайшов Великий Перстень — принаймні зрозуміло, що так було напочатку. Тоді Більбо розповів дивну історію про те, як він «виграв» його, й у це я не міг повірити. Коли нарешті я витиснув із нього правду, то відразу помітив, що він намагається довести своє незаперечне право на перстень. Дуже схоже на Ґолума з його «подарунком на уродини». Обидві неправди були, на мою втіху, подібні. Було зрозуміло, що перстень має нездорову силу, яка відразу починає впливати на його володаря. Це стало першим попередженням, що не все гаразд. Я часто нагадував Більбо, що таких перснів краще не чіпати; але він не погоджувався, та ще і злостився. Я мало що міг зробити. Я не міг забрати у нього перстень, бо завдав би ще більшої шкоди; та і права такого я не мав. Я міг лише спостерігати і чекати. Можливо, варто було порадитися зі Саруманом Білим, але щось мене завжди стримувало.

— А хто це? — запитав Фродо. — Ніколи не чув про нього.

— Не дивно, — відповів Ґандалф. — Гобітами він не цікавився, принаймні досі. Однак він великий навіть серед Мудрих. Чільник мого ордену та голова Ради. Знання його глибокі, але така ж глибока і його гординя; він дуже не любить, коли втручаються в його справи. А головна його царина — наука про ельфійські персні, великі та малі. Він довго їх вивчав, шукаючи втрачені секрети їхнього виготовлення; та коли на Раді зайшлося про Персні, все, що він нам розкрив, угамувало мій острах. Отож, мій сумнів було приспано, хоча тривогу — ні. Я був насторожі й чекав.

А з Більбо все, здавалося, було гаразд. Роки минали. Так, минали, і його мовби не торкалися. Він не старів. Я знову засмутився. Але сказав собі: «Врешті-решт, він із сім'ї довгожителів по материній лінії. Ще є час. Зачекай!»

І я чекав. Аж до тієї ночі, коли він покинув цей дім. Те, що говорив і робив він тоді, пробудило в мені такий страх, що вже ніякі слова Сарумана його би не приспали. Нарешті я зрозумів, що тут коїться щось темне і смертельно небезпечне. І всі ці роки я намагався дізнатися, що воно насправді таке.

— Йому не завдано якоїсь серйозної шкоди, правда ж? — схвилювався Фродо. — І з часом йому покращає, правда? Тобто коли відпочине у спокої?

— Йому відразу стало легше, — відповів Ґандалф. — Але на світі є лише одна Сила, яка знає все про Персні та про їхній вплив; і наскільки мені відомо, нема такої Сили на світі, яка би знала все про гобітів. З-поміж Мудрих я єдиний торую шлях науки про гобітів: темна, сповнена несподіванок гілка знань. Гобіти можуть бути м'які, як масло, та інколи міцні, мов коріння старого дерева. Цілком імовірно, що дехто з них зміг би чинити опір Персням набагато довше, ніж тому би повірила більшість Мудрих. Тобі, мабуть, не треба непокоїтися за Більбо.

Він, звісно ж, багато років володів перснем і часто одягав його, і хтозна коли для нього буде безпечно, для прикладу, знову поглянути на перстень. А так він іще може прожити довгий вік, і то щасливо, залишаючись таким, яким був, коли розстався з перснем. Адже, зрештою, він відмовився від персня за власною згодою, і це дуже важливо. Ні, як тільки Більбо відпустив цю штуку, я перестав за нього хвилюватися. А от тепер я маю оберігати тебе.

Відтоді, як пішов Більбо, я серйозно занепокоївся за тебе і за всіх цих чарівних, недоладних, безпомічних гобітів. Великої втрати зазнав би весь світ, якби Темна Сила поглинула Шир; якби всі ваші добрі, потішні, нетямущі Виприни, Дударі, Мудрини, Череси й усі решта, не кажучи вже про нерозважних Торбинів, стали рабами.

Фродо здригнувся.

— Але навіщо робити з нас рабів? — запитав він. — І навіщо ми їй?

— Правду кажучи, — відповів Ґандалф, — я думаю, що досі — зауваж, досі — Темна Сила не зважала на існування гобітів. Подякуйте за це долі. Та ваша безпека минула. Ви їй не потрібні — у неї досить корисних слуг, але про вас вона вже не забуде. А жалюгідні раби-гобіти тішили би її набагато більше, ніж гобіти щасливі та вільні. Існують же такі речі, як злоба і помста.

— Помста? — перепитав Фродо. — За що? Я все ще не розумію, до чого тут Більбо і я, і наш перстень.

— А до всього, — відповів Ґандалф. — Ти ще не знаєш, що таке справжня небезпека; та незабаром довідаєшся. Я сам іще не був упевнений, коли був тут минулого разу; та настав час розповісти. Дай но мені персня на хвилю.

Фродо вийняв із кишені штанів перстень, прищепнутий до ланцюжка, що звисав із пояса. Він відщепив його і повільно подав чарівникові. Раптом перстень дуже поважчав, так наче ні йому, ні Фродо не хотілося, щоби до нього доторкався Ґандалф.

Ґандалф покрутив його в руках. Перстень був зроблений із чистого золота.

— Бачиш на ньому якісь знаки? — запитав.

— Ні, — відповів Фродо. — Нема жодних. Він зовсім гладкий, і на ньому ані подряпини, ніби ніхто його не носив.

— Ну, то дивись!

І на подив і жах Фродо, чарівник несподівано шпурнув перстень у саме жаровиння полум'я. Фродо зойкнув і кинувся за щипцями, та Ґандалф його стримав.

— Стривай! — наказав він, блимнувши на нього очима з-під кошлатих брів.

Перстень зовсім не змінився. За якийсь час Ґандалф підвівся, причинив віконниці й запнув фіранки. У кімнаті стало темно і тихо, хоча клацання Семових ножиць, тепер уже ближче до вікон, приглушено лунало з саду. Якусь мить чарівник стояв і дивився у вогонь; потім він нахилився, щипцями відсунув перстень до краю полум'я і спритно його вийняв. Фродо перевів подих.

— Він холодний, — сказав Ґандалф. — Візьми його. — Фродо підставив тремтячу долоню: перстень видався важким, як ніколи.

— Тримай його! — наказав Ґандалф. — І роздивися!

Фродо так і зробив, і тепер він розгледів тонесенькі лінії, тонші за найвитонченіші написи пером, що бігли перснем ззовні та зісередини: вогняні лінії, мов літери пливкого письма. Вони сяяли пронизливо яскраво і водночас наче пробивалися з великої глибини.

— Я не можу прочитати ці вогняні літери, — сказав Фродо тремтячим голосом.

— Ти — ні, — сказав Ґандалф, — зате я можу. Стародавнє ельфійське письмо, а мова — мордорська, і я не вимовлятиму її слів тут. Але загальною мовою це щось таке:

Це тільки два рядки з вірша, віддавна відомого в ельфійській традиції:

Він зупинився, а тоді повільно і глухо промовив:

— Це — Перстень-Пан, Єдиний Перстень, який править усіма. Це той Перстень, який він загубив багато віків тому, і це послабило його владу. Він страшенно жадає його, та отримати Перстень він не повинен.

Фродо сидів мовчки та нерушно. Страх простягнув до нього довжелезну руку, наче темна хмара зі Сходу, що погрожувала його поглинути.

— Цей перстень! — затнувся він. — Як же він до мене потрапив?

— Ах! — зітхнув Ґандалф. — Це дуже довга історія. Початок сягає тих Чорних Років, що їх пам'ятають лише втаємничені. Якби я розповідав усе від початку, то весну встигла змінити би зима. Але вчора ввечері я розповідав тобі про Саурона Великого, Темного Володаря. Чутки, які дійшли до тебе, правдиві: він справді відродився, покинув свій прихисток у Морок-лісі й повернувся до своєї давньої твердині — Темної Вежі Мордору. Цю назву чули навіть ви, гобіти, вона тінню лежить на ваших давніх переказах. Щоразу після поразки та перепочинку Тінь набуває іншої форми і знову розростається.

— Як би я хотів, аби це трапилося не в мій час, — сказав Фродо.

— Я також, — відповів Ґандалф, — і цього бажають усі, хто дожив до таких часів. Але не їм вибирати. Ми маємо тільки вирішити, що нам робити з часом, який нам даний. А наш час, Фродо, вже починає темнішати. Ворог дуже швидко міцніє. Його плани ще не визріли, та, гадаю, визрівають. І незабаром ми це відчуємо на собі. Навіть якби не цей жахливий випадок, ми все одно би це відчули.

Ворогові все ще бракує однієї речі, яка би зміцнила його і навчила здолати будь-який опір, зруйнувати останні твердині та вкрити всі землі другою темрявою. Йому бракує Єдиного Персня.

Три, найгарніші, від нього заховали верховні ельфи, і його рука ніколи їх не торкнулась і не споганила. Сім належали королям гномів, але три з них він відібрав, а інші знищили дракони. Дев'ять він передав смертним людям, гордим і величним, і тим спокусив їх. Давним-давно вони потрапили в тенета Єдиного і стали Примарами Персня, тінями під його великою Тінню, його найжахливішими слугами. Давним-давно. Багато років минуло, відколи звідси пішли Дев'ятеро. Втім, хто знає? Якщо Тінь знову розростеться, вони також можуть повернутись. Але годі! Не говорімо про таке навіть уранці тут, у Ширі.

І от тепер маємо: Дев'ять він зібрав; Сім — також (або ж вони знищені). Три поки що заховані. Та вони його вже не цікавлять. Йому потрібен тільки Єдиний Перстень, бо він сам його виготовив, йому він належить, і він уклав у нього велику частку своєї власної сили, щоби правити всіма іншими. Якщо він заволодіє Єдиним, то знову керуватиме всіма іншими перснями, де би вони не були, навіть тими Трьома, й усе, створене з їхньою допомогою, постане перед ним, і могутність його зросте безмірно.

І це страхітлива можливість, Фродо. Він думав, що Єдиний зник; що ельфи його знищили, як і слід було зробити. Але тепер він знає, що Перстень не зник, що його знайшли. І він шукає його, шукає, і всі його думки спрямовані на це. Перстень — його велика надія і наш великий страх.

— Чому, чому Перстень не знищили? — вигукнув Фродо. — І як Ворог узагалі міг його загубити, якщо він такий сильний, а Перстень такий цінний для нього? — Він стиснув Перстень у долоні, наче до нього вже простягалися темні пальці.

— Його в нього відібрали, — сказав Ґандалф. — Давним-давно здатність ельфів протистояти йому була більшою, і не всі люди їх цуралися. Люди Вестернесу прийшли на допомогу. Це розділ із давньої історії, який варто було би гарненько пригадати; бо тоді теж було лихо, і гусла темрява, але були і велика доблесть, і великі подвиги, що не зникли намарно. Може, якось я розповім тобі всю цю повість, або почуєш її від того, хто знає краще.

А наразі тобі треба знати, як ця річ потрапила до тебе, і це також довга розповідь, тому досить того, що я сказав. Саурона скинули ельфійський король Ґіл-ґалад і Еленділ із Вестернесу, хоча самі вони загинули у борні; а син Еленділа Ісілдур відтяв Перстень із Сауронової руки і забрав його собі. Тоді Саурон був подоланий, дух його відлетів і довгі роки переховувався, аж поки тінь його знову не набула чітких обрисів у Морок-лісі.

А Перстень загубився. Він упав у Велику Ріку, Андуїн, і зник. Ісілдур переходив на північ східним берегом Ріки й біля Ірисових Полів потрапив у засідку гірських орків, і ті перерізали майже всю його дружину. Він стрибнув у воду, та, коли плив, Перстень зісковзнув із пальця, орки помітили Ісілдура і прошили його стрілами.

Ґандалф змовк.

— Там, у темних озерах Ірисових Полів, — продовжив він, — Перстень і зник, відійшовши в небуття; і навіть оця дещиця розказаного відома лише кільком, і сама Рада Мудрих не могла довідатися більше. Та я гадаю, що зможу продовжити цю історію.

Багато років опісля, та все ще дуже-дуже давно, жив на берегах Великої Ріки на околиці Дикого Краю один народ, зі спритними руками та швидкими ногами. Гадаю, були це гобіти; прапрародичі впертів, бо любили вони Ріку і часто плавали в ній або робили очеретяні човники. І була серед них шанована родина, найбільша та найбагатша, а правила нею бабуся, сувора і обізнана у предківських звичаях. Найдопитливішого та найжадібнішого до знань у родині звали Смеаґолом. Цікавили його всілякі коріння та джерела; він пірнав у глибокі озера, підкопувався під дерева і рослини, заривався углиб зелених пагорбів; і вже не дивився він на гірські шпилі чи листочки на деревах, чи квіти, що тягнулися до сонця: очі його були завжди опущені додолу.

У нього був приятель Деаґол, схожий на нього, зіркіший, але не такий спритний і сильний. Одного разу вони сіли в човен і попливли до Ірисових Полів, де густо росли півники та цвів очерет. Смеаґол висів із човна й пішов нишпорити попід берег, а Деаґол залишився порибалити. Раптом клюнула величезна рибина, і перш ніж він опам'ятався, його потягло під воду, на саме дно. А там, помітивши в намулі щось блискуче, він відпустив волосінь і, затримавши повітря, ухопив те щось.

Випірнув він на поверхню з водоростями в чуприні та жменею багнюки й, відпльовуючись, поплив до берега. І ось! Він вимив багнюку і побачив на долоні красивий золотий перстень; він сяяв і виблискував на сонці, і радісно забилося Деаґолове серце. Та весь той час за ним із-за дерева спостерігав Смеаґол, і поки Деаґол пожадливо розглядав перстень, Смеаґол тихо підійшов іззаду.

— Віддай-но його нам, Деаґоле, любий, — сказав Смеаґол із-за плеча приятеля.

— Чому? — запитав Деаґол.

— Бо сьогодні мої уродини, любий, і мені цього хочеться, — сказав Смеаґол.

— Мені байдуже, — відповів Деаґол. — Ти вже маєш подарунок від мене, дуже дорогий. А це я знайшов, і воно моє.

— О, справді, мій любий, — сказав Смеаґол, схопив Деаґола за шию і задушив, бо золото сяяло так гарно. І надягнув перстень на палець.

Ніхто ніколи не довідався, куди подівся Деаґол; його вбили далеко від дому, а тіло хитро заховали. А Смеаґол повернувся сам; виявилося, що коли він надягав перстень, ніхто з родичів його не бачив. Його дуже втішило таке відкриття, але він нікому про це не сказав; із перснем він винюхував усі таємниці, підслухував і підглядав, і тільки й шукав, що би такого підлого та зловмисного вчинити. Перстень дав йому силу, відповідну до його статури. І не дивно, що його почали недолюблювати, а коли він ставав видимим, усі його уникали. Його копали, а він кусав за ноги. Він удавався до крадіжок і постійно бурчав собі щось під ніс і ґелґотав. Тому його назвали Ґолумом і проклинали його, і наказували, щоби забирався геть; і тоді його бабуся, прагнучи миру, вигнала його з родини і викинула зі своєї нори.

Він тинявся самотою, нарікаючи на жорстокість світу, і так піднімався вгору Рікою, аж поки не досяг потічка, що випливав із гір, і тоді попрямував туди. У глибоких озерах він ловив рибу невидимими пальцями і поїдав її сирою. Якось удень, коли було дуже спекотно, він, нахилившись над ставком, відчув, як запекло в потилицю, а яскраве світло від води засліпило вологі очі. Це його здивувало, бо про Сонце він майже забув. Тоді востаннє він поглянув угору і погрозив Сонцю кулаком.

Але коли він опустив очі, то побачив удалині вершини Імлистих Гір, із яких випливав потічок. І раптом подумав: «У тих горах я знайду прохолоду і затінок. Сонце мене там не досягне. А яке коріння у цих гір! Там приховані великі таємниці, яких ніхто не відкривав од початку світу».

Отож уночі він піднявся в гори і знайшов невелику печеру, з якої випливав темний потічок; і, як хробак, він проповз в осердя самих гір і канув у безвість. Разом із ним у пітьму відійшов Перстень, і навіть його творець, чия міць зростала, нічого про нього не міг дізнатися.

— Ґолум! — зойкнув Фродо. — Ґолум? Тобто те самісіньке створіння, яке зустрів Більбо? Як огидно.

— Гадаю, це радше сумна історія, — сказав чарівник, — і вона могла трапитися будь із ким, навіть із моїми знайомими гобітами.

— Я не можу повірити, що Ґолум — родич гобітів, хай навіть дуже далекий, — запалився Фродо. — Як ти міг таке вигадати!

— Однак це чиста правда, — відповів Ґандалф. — Що ж до їхніх коренів, то я знаю більше за самих гобітів. І навіть розповідь Більбо підтверджує спорідненість. Багато спільного було в тому, як вони думали і що пам'ятали. Вони розуміли один одного з півслова, набагато краще, ніж гобіт зрозуміє, скажімо, гнома, орка чи навіть ельфа. Узяти хоча би загадки, які знали обидва.

— Так, — сказав Фродо. — Однак загадки — не лише гобітська забава, і взагалі вони дуже подібні. Та гобіти не махлюють. А Ґолум постійно хотів здурити. Він намагався захопити Більбо зненацька. І напевно він потішався, розпочавши гру, яка обіцяла йому легку жертву, а в разі програшу він нічого не втрачав.

— На жаль, це чистісінька правда, — погодився Ґандалф. — Але, гадаю, ти ще дечого не помітив. Навіть Ґолум не був цілком пропащий. Він виявився міцнішим, аніж навіть Мудрі могли би це уявити, — як справжній гобіт. Маленький закуток душі ще належав йому, і світло сягало туди, наче крізь тріщину в темряві: світло з минулого. Думаю, йому насправді було приємно почути приязний голос, що нагадував про вітер і дерева, і сонце на траві, і про все забуте.

Але, звісно, це врешті ще більше розлютило його злу половину — ні подолати, ні вилікувати її не вдалося. — Ґандалф зітхнув. — На жаль, на це мало сподівань. Утім, якась надія є, попри те, що володів він Перснем так довго, мало не відколи себе пам'ятає. Адже він давно його не надягав: у чорній темряві це майже не потрібно. Звісно, він ніколи не «танув». Він худий і водночас міцний. Але ж та річ виїдала його розум, і страждання його стало майже нестерпним. Усі «великі таємниці» гір виявилися просто порожньою ніччю: там не було що шукати ані робити, лише крадькома наїдатись і пригадувати старі образи. Він став зовсім жалюгідним. Він ненавидів темряву, а ще більше — світло: ненавидів усе, а перстень — понад усе.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Фродо. — Адже для нього Перстень був найдорожчою та найважливішою річчю? Якщо він його ненавидів, чому ж не позбувся або не пішов і не покинув?

— Фродо, ну ти мав би вже зрозуміти, — сказав Ґандалф. — Він ненавидів і водночас любив Перстень, як і себе самого. Він не міг його позбутись. У нього не залишилося своєї волі.

Перстень Влади сам про себе піклується, Фродо. Він сам може зрадливо зісковзнути з пальця, та його володар ніколи з ним не розлучиться. Щонайбільше, він може тішитися думкою, що передасть Перстень комусь іншому, і то тільки на самому початку, коли Перстень іще не заволодіє ним. Наскільки мені відомо, Більбо вперше за всю історію справді віддав його сам. Хоча і йому потрібна була моя допомога. Утім, навіть попри те все, він ніколи б не відмовився від Персня і не викинув би його. Фродо, це не Ґолум, але таки сам Перстень вирішував, що робити. Перстень покинув його.

— Як, аби відразу натрапити на Більбо? — здивувався Фродо. — Чи не пасував би він краще оркові?

— Нема чого жартувати, — сказав Ґандалф. — Принаймні тобі. Це найдивніший момент у всій історії з Перснем: якраз у цю мить з'явився Більбо і наосліп, у темряві, на нього натрапив. Там діяли різні сили, Фродо. Перстень намагався повернутися до господаря. Він зісковзнув із пальця Ісілдура, зрадивши його; далі, коли з'явилася нагода, він упіймав бідного Деаґола, і той загинув; а потім цей Ґолум, і його він зруйнував. А з нього вже не було користі, бо ж занадто він дрібний і підлий; і поки Перстень був при ньому, Ґолум нізащо би не покинув підземелля. І тут, коли його господар знову пробуджується і розсилає темні думки з Морок-лісу, Перстень покидає Ґолума. Лише для того, щоби потрапити в руки найменш вірогідній особі: Більбо з Ширу! За тим усім стоїть іще щось, іще щось, окрім задумів творця Персня. Уже простіше не скажу: Більбо було призначено знайти Перстень, але призначено не тим, хто створив Перстень. Так чи інак, тобі також було призначено його дістати. Така думка може бути втішною.

— Зовсім ні, — відповів Фродо. — Втім, я не впевнений, що тебе розумію. А як ти дізнався все це про Перстень і про Ґолума? Ти справді все це знаєш чи тільки здогадуєшся?

Ґандалф глянув на Фродо, блиснувши очима.

— Знаю багато і багато довідався, — відповів він. — Але я не збираюся перед тобою звітувати про всі свої справи. Історія Еленділа, Ісілдура та Єдиного Персня відома всім Мудрим. Сам лише вогняний напис, окрім усього іншого, засвідчує, що твій перстень є тим Єдиним Перснем.

— І коли ти про це дізнався? — урвав його Фродо.

— Оце зараз, у цій кімнаті, звісно, — різко відповів чарівник. — Але я сподівався на це. Я повернувся з темних подорожей і довгих пошуків, аби зробити цю останню перевірку. Це — останній доказ, і тепер усе стає зрозуміло. Нелегко було з'ясувати, яку роль відіграв у цій історії Ґолум. Можливо, я почав зі здогадок про Ґолума, та зараз я вже не здогадуюся. Я знаю. Я його бачив.

— Ти бачив Ґолума? — збентежено вигукнув Фродо.

— Так. Очевидно, це треба було зробити, врешті-решт. Я давно намагався, і зрештою мені це вдалось.

— А що трапилося після того, як Більбо від нього втік? Ти про це знаєш?

— Не зовсім. Я розповів тобі тільки те, що захотів би розказати Ґолум — хоча, звісно, не так, як передав я. Ґолум — брехун, і його слова треба пересіювати. Наприклад, він назвав Перстень своїм «подарунком на уродини», наполягаючи на цьому. Він сказав, що Перстень подарувала йому бабуся, у котрої багато подібних гарних речей. Безглузда вигадка. Не сумніваюся, що бабуся Смеаґола була матріархом, особою по-своєму визначною, та говорити, що їй належало багато ельфійських перснів — це дурниця, а що вона їх роздавала — брехня. Проте брехня із зерниною правди.

Убивство Деаґола переслідувало Ґолума, тому він вибудував захист, який повторював своєму «дорогенькому» знову і знову, гризучи в темряві кістки, аж поки сам у це не повірив. Були його уродини. Деаґол мав подарувати йому того персня. Перстень з'явився, щоби стати його подарунком. Він був його подарунком на уродини тощо.

Я терпів його, скільки міг, але правда була вкрай важливою, і врешті я повівся брутально. Я пригрозив йому вогнем, і він, лаючись і скиглячи, потроху розповів, як усе було насправді. Він вважає, що його не зрозуміли і використали. Та коли нарешті все розповів, і про загадки, і про втечу Більбо, то вже не промовив ані слова, кидав лише неясні натяки. Щось його лякало більше за мене. Він бурчав, що своє він іще поверне. І ще покаже, як його копати, обманювати, а потім грабувати. Ґолум тепер має надійних друзів, надійних і дуже сильних. Вони йому допоможуть. Торбин за це заплатить. Такою була його основна думка. Він ненавидів Більбо і проклинав його ім'я. Що більше, він знав, звідки Більбо.

— Але як він про це дізнався? — запитав Фродо.

— Ну, своє ім'я Більбо сам необачно йому сказав; а коли Ґолум вийшов, знайти країну було вже не складно. О, так, він вийшов! Жадоба повернути Перстень виявилася сильнішою за страх перед орками чи навіть світлом. За рік-другий він покинув гори. Бачиш, хоча бідолаха все ще і був зв'язаний жадобою, Перстень уже не руйнував Ґолума; той почав потроху відживати. Почувався старим, страшенно старим, хоч уже не боязким, а ще — смертельно голодним.

Світла, світла Сонця та Місяця, він боявся, світло він ненавидів і, гадаю, завжди ненавидітиме; та він хитрий. Він додумався, що можна заховатися від світла Сонця й Місяця, спритно та нечутно пробиратися глупої ночі, шукаючи дорогу холодними вицвілими очима і полюючи на дрібну сполохану чи необережну здобич. На свіжих харчах і чистому повітрі він зміцнів і знахабнів. Він добрався до Морок-лісу, чого і слід було сподіватись.

— І ти там його знайшов? — спитав Фродо.

— Я його зустрів там, — відповів Ґандалф, — але він не відразу туди прийшов, він довго переслідував Більбо. Важко було про щось від нього довідатися, бо його мову постійно переривали прокльони та погрози. «Що воно мало у своїх кишеньцях? — згадував він. — Воно не сказало, ні, дорогесенький. Махляйко. Нечесне питання. Воно перше махлювало, воно. Порушило правила. Треба було його розчавити, так, мій дорогенький. І розчавимо, мій дорогесенький!»

Ось так він і говорив. Гадаю, тобі вистачить. А я мусив це слухати день у день. Але з натяків, які прослизали поміж його бурмотінням, я збагнув, що він нарешті добрався до Есґарота і навіть до вулиць Дола, підслухуючи та підглядаючи. Ну, звістки про визначні події ширилися Диким Краєм, багато хто чув ім'я Більбо і знав, звідки він. Ми не приховували нашої зворотної подорожі до його дому на Заході. Нашорошені вуха Ґолума скоро вчули все, що треба.

— Але чому він перестав переслідувати Більбо? — запитав Фродо. — Чому не дійшов до Ширу?

— О, — сказав Ґандалф, — до цього ми і дійшли. Думаю, Ґолум намагався. Він вирушив на захід і дійшов до Великої Ріки. Та далі звернув убік. Я впевнений, не відстань його налякала. Ні, щось інше повернуло його шлях. Так думають мої друзі, котрі на нього полювали. Першими його вистежили лісові ельфи, зовсім легко, бо слід його був свіжим. Ішов він через Морок-ліс і назад, але Ґолума вони не спіймали. Лісом ходили чутки, жахливі оповіді навіть для звірів і птахів. Говорили про нове жахіття, привид, який п'є кров. Він вилізав на дерева по гнізда, заповзав у нори по малят, прослизав через вікна до колисок.

Але на західній околиці Морок-лісу слід змінив керунок, пішов, петляючи, на південь, покинув володіння лісових ельфів і загубився. А далі я припустився великої помилки. Так, Фродо, і не першої; хоча боюся, що ця може виявитися найгіршою. Я залишив його у спокої, дозволив йому піти; тоді у мене було багато справ, і я все ще довіряв мудрості Сарумана.

Ну, відтоді минули роки. Дотепер я розплачуюся за це багатьма похмурими та небезпечними днями. Коли я знову взявся за пошуки, після зникнення Більбо, слід Ґолума давно охолов. І мій пошук був би марним, якби не допомога мого друга Араґорна, найвідомішого мандрівника та мисливця нашого часу. Разом ми шукали Ґолума по всіх усюдах Дикого Краю, без надії та без успіху. Але врешті, коли я вже зневірився в переслідуванні й повернувся до інших справ, Ґолум знайшовся. Подолавши небезпечний шлях, мій друг привів це жалюгідне створіння.

Ґолум не сказав, чим він займався весь той час. Лише схлипував і називав нас жорстокими, ґелґочучи безперестанку; а коли ми його притиснули, заскавчав і зіщулився, потираючи довгі долоні та облизуючи пальці, мовби відчув біль, мов пригадав якісь старі тортури. Але я боюся, що сумнівів немає: він повільно, крок за кроком, милю за милею, крадькома пробрався на південь, аж до самої Землі Мордору.

У кімнаті запала важка тиша. Фродо чув, як билося його серце. Навіть за вікном усе мовби притихло. Не долинало клацання Семових ножиць.

— Так, до Мордору, — сказав Ґандалф. — На жаль, Мордор притягує озлоблених істот, і Темна Сила спрямовує всю свою волю на те, щоби зібрати їх довкола себе. Перстень Ворога також залишив на ньому знак, він готовий коритися наказам. І всі тоді шепталися про нову Тінь на Півдні та про її ненависть до Заходу. Оце там були його вірні нові друзі, котрі допоможуть йому помститися!

Нікчемний дурень! У тій землі він багато чого дізнався, аж забагато. Рано чи пізно, позаяк він скрадався та нишпорив біля кордону, його мали спіймати і забрати на допит. Боюся, саме так і сталося. До моменту, коли ми його знайшли, він пробув там чимало часу і повертався назад. Чи його послали, чи сам якусь шкоду замислив. Але це вже не має значення. Найгіршу шкоду він уже зробив.

Так, на жаль! Це від нього Ворог дізнався, що Єдиний знову знайшовся. Він знає, де загинув Ісілдур. Знає, де Ґолум знайшов свій перстень. Знає, що це Великий Перстень, адже мав довге життя. Знає, що він не є одним із Трьох, бо вони ніколи не губились і не терплять зла. Знає, що не один зі Семи чи Дев'яти, бо про них усе відомо. Знає, що це саме той Єдиний. І, гадаю, він нарешті дізнався про гобітів і про Шир.

Шир — можливо, зараз він його і шукає, якщо вже не знайшов. Справді, Фродо, боюся, що прізвище Торбин стало для нього тепер важливим.

— Але ж це жахливо! — скрикнув Фродо. — Набагато жахливіше, ніж я міг уявити з твоїх натяків і попереджень. О Ґандалфе, дорогий мій друже, що мені робити? Тепер мені стало страшно. Що мені робити? Який жаль, що Більбо не заколов те огидне створіння, коли мав нагоду!

— Жаль? Саме Жаль і стримав його руку. Жаль і Милосердя: не вбивати без потреби. А за це, Фродо, він отримав добру винагороду. Не сумнівайся, зло його так мало зачепило й урятувався він тому, що його володіння Перснем почалося саме так. Із Жалю.

— Вибач, — сказав Фродо. — Та мені страшно, і я не маю до Ґолума ніякого жалю.

— Ти його не бачив, — урвав Ґандалф.

— Ні, і не хочу, — відповів Фродо. — Я тебе не розумію. Ти хочеш сказати, що ти й ельфи подарували йому життя після всіх тих жахливих вчинків? Зараз принаймні він не кращий за орка і просто ворог. Він заслуговує смерті.

— Заслуговує! Згоден, що так. Багато хто з живих заслуговує смерті. А дехто з мертвих — життя. Ти можеш повернути їм життя? Тоді не поспішай засуджувати на смерть. Бо навіть наймудріші не можуть усього передбачити. Маю мало надії, що Ґолум колись виправиться, та шанс є. І він пов'язаний із долею Персня. Серце мені підказує, що йому доведеться ще зіграти певну роль, на добро чи на зло; а у вирішальну мить жаль Більбо може вплинути на долю багатьох — на твою також. Так чи інак, а ми його не вбили: він дуже старий і жалюгідний. Лісові ельфи тримають його у в'язниці, та ставляться до нього настільки чуйно, наскільки здатні їхні мудрі серця.

— А все-таки, — сказав Фродо, — навіть якщо Більбо не міг убити Ґолума, навіщо було брати Перстень. Краще би він його ніколи не знаходив і не передавав мені! Чому ти дозволив мені його зберігати? Чому не змусив його викинути чи… чи розтрощити?

— Дозволити? Змусити? — перепитав чарівник. — Ти що, пропускаєш мої слова повз вуха? Думай, що говориш. Викинути його було би зовсім нерозумно. Ці Персні вміють знаходитись. У злих руках Перстень міг би чинити велике зло. А найгірше — він міг би потрапити до рук Ворога. І таки потрапив би; адже це Єдиний Перстень, і Ворог докладає всіх зусиль, аби його знайти чи наблизити до себе.

Звісно, мій любий Фродо, для тебе Перстень був небезпечний, і це мене глибоко турбувало. Але стільки всього було поставлено на карту, що я мусив піти на ризик; і навіть коли я був далеко звідси, не було дня, коли би Шир залишався без нагляду пильних очей. Оскільки ти ніколи не надягав Персня, то я знав, що він не зашкодить чи принаймні не матиме на тебе тривалого згубного впливу. І мусиш мати на увазі, що дев'ять років тому, під час нашої останньої зустрічі, я все ще дуже мало знав.

— Але чому би його не знищити, що і слід було зробити давним-давно? — знову вигукнув Фродо. — Якби ти тільки попередив мене або навіть послав повідомлення, я би його позбувся.

— Справді? А як би ти це вчинив? Ти коли-небудь робив спроби?

— Ні. Та я думаю, можна розтрощити його молотком чи розплавити.

— Спробуй! — сказав Ґандалф. — Спробуй зараз!

Фродо знову вийняв Перстень із кишені й поглянув на нього. Тепер той був чистий і гладкий, без жодних помітних знаків. Яскраво сяяло золото, і Фродо зачудовано дивився, який же то багатий і гарний колір і наскільки довершена форма. То була чарівна і коштовна річ. Коли він його витягував, то хотів жбурнути в жар вогнища. Та зараз почув, що не може цього зробити, мусить докласти зусиль. Він тримав Перстень у долоні, вагаючись і примушуючи себе пригадати все, що розповів йому Ґандалф; а тоді зусиллям волі зробив рух, намірюючись його викинути, — але виявилося, що поклав Перстень назад до кишені. Ґандалф невесело засміявся.

— Ось бачиш? Уже і ти, Фродо, не можеш легко відпустити його чи знищити. А я не зміг би тебе «примусити», хіба що силоміць, але це би тобі зашкодило. А щодо знищення Персня, то сила тут не допоможе. Навіть якби ти спробував розтрощити його важким молотом, на ньому не залишилося би жодного знаку. Його не можуть знищити ні твої руки, ні мої.

Твоє невеличке вогнище, звісно, не розплавило би навіть звичайного золота. А цей Перстень уже вийшов із нього неушкодженим і навіть нерозпеченим. І загалом, у Ширі немає такої кузні, яка би могла його переплавити. Сказано, що розплавити і поглинути Персні Влади могло би полум'я дракона, але тепер на землі не залишилося драконів, чиє полум'я достатньо гаряче; й ніколи не було такого дракона, не був ним навіть Анкалагон Чорний, який би зміг зашкодити Єдиному Персневі, Персневі Всевлади, бо його викував сам Саурон.

Є тільки один спосіб: знайти Провалля Фатуму в надрах Вогняної Гори Ородруїн і вкинути Перстень туди, якщо ти справді хочеш його знищити, зробити його навічно недосяжним для Ворога.

— Я справді хочу його знищити! — вигукнув Фродо. — Або принаймні, щоби хтось його знищив. Я не створений для небезпечних пригод. Ліпше би я ніколи не бачив цього Персня! Ну, чому він потрапив до мене? Чому вибрали саме мене?

— Такі запитання не мають відповіді, — сказав Ґандалф. — Можеш бути певний, що сталося це не через якісь твої заслуги: принаймні не завдяки силі чи мудрості. Але обрали тебе, тож ти мусиш використати всі свої силу, доброту і мудрість.

— Але мені бракує всього цього! А мудрий і могутній — ти. Чому би тобі не взяти Перстень?

— Ні! — скрикнув Ґандалф, скочивши на рівні. — З його силою моя міць стане надто потужною та жахливою. А наді мною Перстень здобуде ще потужнішу та смертоноснішу владу. — Його очі зблиснули, а обличчя запалало внутрішнім вогнем. — Не спокушай мене! Бо я не хочу бути подібним до Темного Володаря, хоча шлях Персня до мого серця лежить через жаль, жаль до слабких і бажання робити добро. Не спокушай мене. Я не наважуюся взяти його, навіть аби зберігати не зачіпаючи. Бажання заволодіти ним буде непереборне. Він стане мені дуже потрібний. Переді мною — великі небезпеки.

Він підійшов до вікна, розсунув фіранки й відчинив віконниці. Сонячне світло знову залило кімнату. Сем, посвистуючи, йшов стежкою.

— А тепер, — сказав чарівник, повертаючись до Фродо, — рішення за тобою. А я завжди тобі допомагатиму. — Він поклав руку на плече Фродо. — Я допомагатиму тобі нести цей тягар, доки він буде твій. Але зволікати нам не можна. Ворог наступає.

Запала довга тиша. Ґандалф сів і закурив люльку, занурившись у думки. Його очі здавалися заплющеними, та з-під повік він пильно спостерігав за Фродо. Фродо не відривав погляду від червоних жарин у каміні, аж поки вони не заполонили всю його уяву, і йому здавалося, що він вдивляється у глибочезний колодязь вогню. Він думав про легендарне Провалля Фатуму та жах Вогняної Гори.

— Гей! — нарешті мовив Ґандалф. — Про що ти думаєш? Вирішив, що маєш робити?

— Ні! — відповів Фродо, повертаючись до себе з мороку та здивовано помічаючи, що зовсім не темно і що за вікном залитий сонцем сад. — А може, і так. Наскільки мені зрозуміло з твоїх слів, мій обов'язок — тримати в себе й охороняти Перстень, принаймні тепер, якою би не була його дія.

— Якою би не була його дія, не скоро Перстень схилить тебе до зла, якщо триматимеш його з доброю метою, — сказав Ґандалф.

— Я сподіваюся, — відповів Фродо. — Але я також маю надію, що невдовзі ти знайдеш кращого охоронця. А наразі здається, що я небезпечний, небезпечний для всіх, хто живе поряд. Я не можу, зберігаючи Перстень, залишатися тут. Я мушу піти з Торбиного Кута і з Ширу, покинути все й піти геть.

Він зітхнув.

— Я би хотів порятувати Шир, якби міг — хоча були часи, коли я проклинав його мешканців за тупість і відсталість; мені хотілося накликати на них який-небудь землетрус чи навалу драконів. Але тепер мені цього не хочеться. Я відчуваю, поки Шир залишатиметься в мене за спиною, у безпеці та спокої, я легше зноситиму свої мандри: я знатиму, що десь там є міцна опора, навіть якщо на неї ніколи вже не ступить моя нога. Звісно, інколи я думав про те, щоби звідси піти, але уявляв собі це як розвагу, низку пригод у стилі Більбо чи навіть кращих, і зі щасливим кінцем. Але ця подорож буде вигнанням, від небезпеки я втікатиму до ще більшої небезпеки. І, напевно, я мушу піти сам, якщо мені судилося це зробити й урятувати Шир. Але я почуваюся таким маленьким, закинутим і навіть зневіреним. А ворог такий могутній і страшний.

Він не сказав Ґандалфові, що в ту мить, коли він говорив, у його серці спалахнуло велике бажання піти слідом за Більбо, піти слідом і, можливо, навіть його знайти. Бажання було таке сильне, що навіть подолало його страх: він мало не кинувся бігти, отак униз дорогою без капелюха, як це зробив Більбо якось уранці багато років тому.

— Мій дорогий Фродо! — вигукнув Ґандалф. — Гобіти — справді дивовижні створіння, я і раніше це говорив. Можна все про них дізнатися за місяць, а все ж через сотню років якоїсь миті вони тебе здивують. Я майже не сподівався на таку відповідь, навіть від тебе. А Більбо зовсім не помилився, обравши тебе своїм спадкоємцем, хоч і мало він думав про те, наскільки це виявиться важливим. Боюся, ти правий. Перстень не вдасться надовго приховати в Ширі; і заради тебе, як і заради інших, тобі треба буде піти і позбутись імені Торбина. Тепер не дуже безпечно носити це ім'я поза межами Ширу чи в Дикому Краї. Зараз я дам тобі дорожнє ім'я. У дорозі ти будеш паном Підгіром. Тільки не рушай у путь сам-один. Не йди сам, якщо знаєш когось, кому можеш довіряти і хто захоче йти поряд, а ти захочеш узяти його зі собою в незнані випробування. Та якщо шукатимеш товариша, вибирай уважно! І стеж за тим, що говориш навіть найближчим друзям! Ворог має багато нишпорок, він усе чує.

Раптом він зупинився і прислухався. Фродо збагнув, що довкола, в кімнаті й у саду, було дуже тихо. Ґандалф підкрався до вікна. А тоді враз вистрибнув на підвіконня і простягнув довгу руку за вікно. Почувся вереск, а за ним з'явилася кучерява голова Сема Правонога, витягнена за вухо.

— Ну-ну, клянусь бородою! — сказав Ґандалф. — Та це ж Сем Правоніг? Що ж він тут поробляє?

— Та що ви, пане Ґандалфе! — сказав Сем. — Нічого! Я лише підстригав травичку під вікном, бачите? — Він підняв ножиці й показав їх як доказ.

— Не розумію, — суворо відповів Ґандалф. — Клацання твоїх ножиць я давно вже не чув. Скільки ти вже підслуховуєш?

— Підшліфовую, пане? Я вас не розумію, прошу вибачення. У Торбиному Куті нема що підшліфовувати, і це правда.

— Не клей дурня! Що ти почув і чому підслуховував? — очі Ґандалфа спалахнули, а брови наїжачилися.

— Пане Фродо! — жахнувся Сем. — Не дозвольте йому мене скривдити! Не дайте йому перетворити мене на щось потворне! Мій старий дуже розсердиться. Я нічого злого не замислював, чесне слово, пане!

— Він тебе не скривдить, — заспокоїв його Фродо, ледве гамуючи сміх, хоч і сам перелякався і трохи занепокоївся. — Він знає, як і я, що ти не бажав зла. Але встань негайно й відповідай на запитання!

— Гаразд, пане, — сказав Сем тремтячим голосом. — Я чув досить, але не все зрозумів, про ворога та персні, й пана Більбо, і драконів, і вогняну гору, й… ельфів, пане. Я просто не міг не слухати — знаєте, як це буває? Нехай мені проститься, та я гину за такими байками. І вірю в них, хай там що каже Тед. Ельфи, пане! Я би так хотів на них подивитися. Ось ви підете, пане, візьміть мене зі собою, нехай я побачу ельфів!

Ґандалф раптом розсміявся.

— А йди-но сюди! — гукнув він і обіруч втягнув через вікно приголомшеного Сема з ножицями та жмутом трави в руках і поставив його на підлогу. — Подивитися на ельфів, кажеш? — спитав він, розглядаючи його зблизька і мимохіть усміхаючись. — Отож ти почув, що пан Фродо йде звідси?

— Так, пане. Тому я і закашлявся: а ви це, мабуть, і почули. Я намагався стриматися, пане, та не зміг: мене це так засмутило.

— Нічого не вдієш, Семе, — сумно мовив Фродо. Він раптом усвідомив, що втеча зі Ширу буде болючою і означатиме не лише прощання зі звичним затишком Торбиного Кута. — Я повинен іти. Але… — він суворо поглянув на Сема, — якщо ти справді про мене турбуєшся, тримай це в суворій таємниці. Чув? А якщо ні, якщо бодай словом обмовишся про те, що тут підслухав, тоді, сподіваюся, Ґандалф оберне тебе на ропуху, і побачиш, як воно — сад повен вужів.

Сем затрусився й упав навколішки.

— Уставай, Семе! — наказав Ґандалф. — Я щось краще придумав. Не обмовишся ні словом і надалі знатимеш, як підслуховувати. Ти підеш із паном Фродо!

— Я, пане?! — вигукнув Сем, підскочивши, як пес, якого беруть на прогулянку. — Я побачу ельфів і таке інше! Ура! — крикнув він, а потім розплакався.

III. Троє — вже загін

— Мусиш піти непомітно і якомога швидше, — сказав Ґандалф. Але минули два чи три тижні, а Фродо навіть не починав збиратися.

— Знаю. Та важко робити одне і друге одночасно, — відказав він. — Якщо я просто зникну, як Більбо, то вмить усім Широм розлетяться плітки.

— Зрозуміло, що ти не мусиш зникати! — сказав Ґандалф. — Цього взагалі не роби. Я ж не сказав «негайно», а «якомога швидше». Коли знаєш, як покинути Шир непомітно для всіх, тоді варто трохи затриматись. Але і зволікати надто довго не можна.

— То, може, восени, після наших спільних уродин? — запитав Фродо. — На той час, гадаю, я щось придумаю.

Правду кажучи, йому дуже не хотілося вирушати тепер, коли дійшло до справи. Торбин Кут видавався тепер більш бажаною оселею, ніж у всі попередні роки, і йому хотілося якомога довше втішатися своїм останнім літом у Ширі. Восени, він знав, у його серці пробудиться хоч якась жага до подорожі, як завжди в цю пору. Він справді подумки вирішив, що на свої п'ятдесяті уродини вирушить у дорогу; Більбо тоді виповниться сто двадцять вісім. Дата якраз для того, щоби піти його слідами. Піти слідом за Більбо, — він постійно собі це повторював, і так легше було змиритися з думкою про розлуку з домом. Він намагався не думати про Перстень і про те, куди той міг його завести. Але з Ґандалфом своїми думками не ділився. А чи здогадувався про щось чарівник, важко було сказати.

Він поглянув на Фродо й усміхнувся:

— Дуже добре. Гадаю, це підходить — тільки не пізніше. Я починаю непокоїтись. А поки що будь обережний, нікому ні слова про те, куди збираєшся! Та подбай, аби Сем Правоніг чого бува не вибовкав. Бо доведеться мені перетворити його на ропуху.

— Щодо того, куди я йду, — сказав Фродо, — важко буде розголосити, бо я ще сам не знаю керунку.

— Не мели дурниць! — сказав Ґандалф. — Я ж не кажу тобі залишати адресу на пошті! Але ти покидаєш Шир, і про це ніхто не має знати, аж поки ти не відійдеш далеко. Ти підеш чи принаймні вирушиш на північ, південь, захід чи схід, і напрямок теж має бути невідомий.

— Я стільки думав про розлуку з Торбиним Кутом і про прощання, що керунку ще не вибрав, — сказав Фродо. — А куди ж мені йти? І яка моя мета? Що маю шукати? Більбо ходив шукати скарб, туди і назад; а я іду, щоби його позбутись і не повернутися, — наскільки я розумію.

— Але ти не можеш зазирнути в майбутнє, — сказав Ґандалф. — І я також. Може, тобі пощастить знайти Провалля Фатуму; а може, це випаде іншим, — не знаю. Втім, ти ще не готовий до такої далекої дороги.

— О ні! — погодився Фродо. — Та все-таки: куди мені податися?

— Назустріч небезпеці, але не надто квапливо, не надто прямо, — відповів чарівник. — Коли хочеш моєї поради, вирушай до Рівендолу. Подорож не буде надто небезпечною, хоча Дорога зараз складніша, ніж колись, і з роками ставатиме ще важчою.

— Рівенділ! — повторив Фродо. — Дуже добре: я піду на схід і поверну на Рівенділ. Візьму Сема, нехай подивиться на ельфів, потішиться. — Говорив він безтурботно, та в серці його раптом спалахнуло бажання побачити дім Елронда Напівельфа і вдихнути повітря тієї затишної долини, де все ще мирно жив Прекрасний Народ.

Одного літнього вечора приголомшлива новина долетіла до «Гілки плюща» та «Зеленого дракона». Про велетів і про інші чудеса забули заради важливіших справ: пан Фродо продавав Торбин Кут. Насправді він уже продав його — Сумоселам-Торбинам!

— За добрі гроші, — казали одні.

— За помірну ціну, — казали інші, — й це, очевидно, так. Якщо платила пані Лобелія. (Отто кілька літ як помер розчарований, доживши до 102 років і так і не дочекавшись здійснення свого бажання).

Та більше, ніж про ціну, сперечалися про те, чому Фродо продавав таку прекрасну нору. Дехто висував припущення, підтримане ствердними кивками та натяками самого пана Торбина, що у Фродо вичерпувалися гроші: він збирався виїхати з Гобітона і на виторг скромно прожити у Цаповому Краї, серед своєї родини Брендіцапів. «Якомога далі від Сумоселів-Торбинів», — додавав дехто. Але уявлення про незліченні багатства Торбинів із Торбиного Кута так міцно засіло у свідомості гобітів, що більшість із них у це вірити відмовлялась і легше би прийняла будь-яку іншу, найнеймовірнішу вигадку: наприклад, темну і таємну інтригу Ґандалфа. Хоча він тримався непомітно й удень із дому не виходив, усі добре знали, що він «ховається в Торбиному Куті». Та для яких би чаклунських замислів не був потрібен йому той переїзд, сумнівів не було: Фродо Торбин повертався до Цапового Краю.

— Так, цієї осені я переїжджаю, — казав він. — Мері Брендіцап підшукає для мене маленьку нору або і невеличкий будиночок.

Насправді ж із допомогою Мері він уже вибрав і купив невеличкий будинок у Струмковій Балці, неподалік від Цапова. Усім, окрім Сема, Фродо казав, що збирається оселитися там на постійно. На цю думку наштовхнуло його рішення вирушати на схід; Цапів Край був біля східних кордонів Ширу, а оскільки він жив там у дитинстві, його повернення виглядало би правдоподібним.

Ґандалф залишався в Ширі майже два місяці. Та одного вечора наприкінці червня, після того як Фродо нарешті визначився з планами, він раптом оголосив, що вранці йде геть.

— Сподіваюся, не надовго, — сказав він. — Піду дещо вивідати біля південних кордонів. Я байдикував довше, ніж слід.

Він говорив безтурботно, та Фродо він видався занепокоєним.

— Щось скоїлося? — запитав він.

— Узагалі-то ні, але я почув щось таке, що мене стурбувало і потребує вивчення. Якщо виявиться, що тобі слід буде піти негайно, я відразу повернусь або принаймні пришлю звістку. А наразі дотримуйся свого плану; та будь, як ніколи, обачним, особливо з Перснем. Хочу тобі ще раз нагадати: не користуйся Ним!

Він пішов на світанку.

— Я можу повернутися будь-якої миті, — сказав він. — Щонайпізніше я повернуся на прощальну вечірку. Зрештою, краще нам бути разом у Дорозі.

Спершу Фродо був нівроку стривожений і часто замислювався над тим, що почув Ґандалф; але його занепокоєння минуло, і за гожою погодою він на якийсь час забув про всі свої клопоти. Рідко коли в Ширі були таке гарне літо і така багата осінь: дерева вгиналися під вагою яблук, мед скрапував зі стільників, а пшениця виросла висока та повноколоса.

Аж коли прийшла осінь, Фродо знову став перейматися, де ж це Ґандалф. Минав вересень, а від нього все ще не було звісток. Уродини та від'їзд наближались, а він ані не з'явився, ні слівця не надіслав. У Торбиному Куті заметушилися. Деякі друзі Фродо перебралися до нього і допомагали пакувати речі: Фредеґар Виприн і Фолько Мудрин, і, звісно ж, нерозлийвода Піпін Тук і Мері Брендіцап. Разом вони перевернули догори дном увесь дім.

20 вересня два криті фургони, навантажені меблями та речами, які Фродо відібрав для своєї нової домівки, виїхали мостом через Брендівинну до Цапового Краю. Наступного дня Фродо по-справжньому занепокоївся і постійно виглядав Ґандалфа. Четвер, ранок його уродин, видався таким самим гарним і ясним, як і тоді, в день Великої Гостини Більбо. Та Ґандалф не з'являвся. Увечері Фродо влаштував прощальний бенкет — доволі скромний, звичайну вечерю для себе та своїх чотирьох помічників; але він хвилювався і не мав урочистого настрою. Його пригнічувала думка про те, що невдовзі йому доведеться розлучитися з друзями. Він не знав, як їм про це повідомити. Четверо молодих гобітів були, однак, у прекрасному гуморі, й незабаром вечеря переросла у веселу забаву. У вітальні залишилися тільки стіл і крісла, але страви були смачні, а вино добре: свого вина Сумоселам-Торбинам Фродо не продав.

— Що би не трапилося з моїм добром, коли Сумосели-Торбини приберуть його до своїх рук, принаймні для цього я знайшов добру домівку! — тішився Фродо, перехиляючи чарку. Це була остання крапля «Старих виноградників».

Переспівавши безліч пісень і обговоривши силу-силенну спільних витівок, вони випили за уродини Більбо та за його здоров'я, а також, за звичаєм, за уродини та за здоров'я Фродо. Тоді вийшли ковтнути свіжого повітря і подивитися на зорі та й полягали спахи. Вечірка Фродо закінчилась, а Ґандалф так і не з'явився.

Уранці вони навантажили залишками вантажу ще один фургон. Мері запропонував відвезти багаж і вирушив разом із Феті (тобто Фредегаром Виприном).

— Повинен же хтось нагріти будинок перед вашим приїздом, — сказав Мері. — Ну, то побачимося — післязавтра, якщо не заснете дорогою!

Фолько після сніданку пішов додому, а Піпін залишився. Фродо непокоївся, даремно прислухаючись, чи не йде Ґандалф. Він вирішив зачекати до півночі. Зрештою, якщо буде нагальна потреба, Ґандалф піде за ним до Струмкової Балки, а може, й дістанеться туди раніше. Адже Фродо йтиме пішки: заради задоволення, щоби востаннє поглянути на Шир, та й з інших причин. Йому здавалося, що пройти з Гобітона до переправи через Брендівинну зовсім не важко.

— І трішечки потренуюся дорогою, — сказав він, розглядаючи своє відображення в запилюженому дзеркалі, яке ще залишалось у напівпорожньому коридорі. Він давненько не ходив далеко пішки і помітив, що його відображення виглядало доволі тюхтіюватим…

Після сніданку, на велику прикрість Фродо, з'явилися Сумосели-Торбини: Лобелія зі своїм білявим сином Лотто.

— Нарешті наше! — сказала Лобелія, переступивши поріг. Це було невиховано і не цілком справедливо, бо акт продажу Торбиного Кута набував чинності лише після опівночі. Та Лобелії, мабуть, можна було пробачити: їй довелося чекати на Торбин Кут на сімдесят сім років довше, ніж вона того сподівалась, а було їй самій уже сто. Хай там як, вона прийшла перевірити, чи на місці все те, за що вона заплатила, а ще — забрати ключі. Задовольнити її вдалося не відразу, бо вона принесла зі собою повний перелік усіх речей і пішла його звіряти. Нарешті вона забралася разом із Лотго, запасним ключем і обіцянкою, що другий ключ залишиться у Правонога на Торбиному Узвозі. Вона пирхнула, не приховуючи того, що вважає Правонога здатними за ніч обібрати всю нору. Фродо не пригостив її чаєм.

Сам він із Піпіном і Семом Правоногом чаював у кухні. Було офіційно оголошено, що Сем їде до Цапового Краю «допомагати Фродо та доглядати за садом»; таке рішення схвалив Дідусь, хоча його самого не тішила перспектива мати Лобелію за сусідку.

— Наша остання вечеря в Торбиному Куті! — сказав Фродо, підводячись із-за столу.

Брудний посуд залишили Лобелії. Піпін і Сем перев'язали клунки і поскладали їх на ґанку. Піпін подався востаннє пройтися садом. Сем зник.

Сонце зайшло. Торбин Кут здавався сумним, похмурим та розхристаним. Фродо тинявся знайомими кімнатами і спостерігав, як гасне сонячне світло на стінах і тіні виповзають із кутків. У хаті поступово смеркалося. Він вийшов надвір, подався до хвіртки, а тоді пішов Пригірною дорогою. Він сподівався в сутінках зустріти Ґандалфа.

На чистому небі яскраво сяяли зорі.

— Ніч буде гарна, — сказав він уголос. — Добре для початку. Хочу вже йти. Не можу тут більше вештатися. Я піду, а Ґандалф мене наздожене.

Він повернувся було назад, а тоді зупинився, бо почув голоси, якраз за рогом узвозу. Один голос, без сумніву, належав старому Дідусеві; інший був незнайомий і дещо неприємний. Фродо не міг розібрати, що той казав, але чув доволі різкі відповіді Дідуся. Старий, здавалося, нервував.

— Ні, пан Торбин виїхав. Сьогодні вранці, а мій Сем поїхав разом із ним, і всі речі перевезли. Так, продав усе і виїхав, кажу вам. Чому? Це не моя справа і не ваша. Куди? Це не таємниця. Перебрався до Цапова чи куди там, далеко звідси. Так, он туди пряма дорога. Сам я так далеко не ходив; у Цаповому Краї дивний народ. Ні, не можу нічого передати. На добраніч!

Хтось потупотів униз Пригірком. Фродо здивувався, чому це йому стало легше на душі від того, що невідомий не піднявся на Пригірок. «Уже набридли мені всілякі розпитування, — подумав він. — Ну, що за надокучливі в нас люди!» Він мало не пішов до Дідуся запитати, хто то був; але передумав і хутко повернувся до Торбиного Кута.

Піпін сидів на ґанку на своєму клунку. Сема не було. Фродо переступив темний поріг.

— Семе! — покликав він. — Семе! Пора!

— Іду, пане! — пролунала відповідь, а за нею з'явився і Сем, витираючи рота. Він прощався з пивним барильцем у льоху.

— Усе готово, Семе? — запитав Фродо.

— Так, пане. Тепер лише ключ віднести, пане. Фродо зачинив круглі двері, а ключ віддав Семові.

— Біжи віднеси додому, Семе! — сказав він. — А тоді хутко навпростець — зустрінемося біля хвіртки, що виходить на луг. Вулицями не підемо. Там забагато цікавих вух і очей.

Сем погнав щодуху.

— Ну, нарешті йдемо! — сказав Фродо.

Вони завдали собі клунки на плечі, взяли ціпки і, обігнувши ріг, вийшли на західний бік Торбиного Кута.

— Прощавайте! — сказав Фродо, дивлячись на неосвітлені порожні вікна. Він помахав рукою, а тоді повернувся і (як колись Більбо) поквапився за Переґріном стежкою через сад. Вони перескочили через невисоке місце у живоплоті й попрямували луками, зникаючи в темряві, мов шелест вітру у траві.

Біля західного підніжжя Пригірка вони підійшли до воріт, що вели до вузької доріжки. Тут зупинились і припасували лямки до своїх клунків. Невдовзі з'явився Сем, відхекуючись від швидкого бігу; за спиною в нього височів важкий мішок, а на голові — незграбний повстяний лантух, який він називав капелюхом. У сутінках Сем був схожий на гнома.

— Я певен, ви дали мені всі найважчі речі, — сказав Фродо. — Співчуваю слимакам і всім, хто носить свій дім на спині.

— А я, пане, міг би ще щось узяти. Мій пакунок доволі легкий, — сказав Сем упевнено, хоч і неправду.

— Ні, не бери! — сказав Піпін. — Йому не зашкодить. Сам наказав нам усе це запакувати. Останім часом він зледачів, тож нехай пройдеться і трохи зжене сальце.

— Пожалійте старого бідного гобіта! — засміявся Фродо. — Поки я доберуся до Цапового Краю, точно стану тоненьким, як вербова різка. Та облишмо дурниці. Підозрюю, Семе, ти взяв більше, ніж тобі належить, на першому ж привалі подивлюся. — Він знову взяв у руку ціпок. — Ну, всі ми любимо гуляти в темряві, — тож пройдімо кілька миль перед сном.

Вони пройшли доріжкою на захід, потім звернули ліворуч, а далі — знову полями. Ішли вервечкою вздовж живоплотів, оминаючи корчі, й поступово їх огортала ніч. У темних плащах вони були невидимі, наче понадягали чарівні персні. А оскільки були вони гобіти та ще й намагалися не здіймати галасу, то йшли так тихо, що навіть інший гобіт би не почув. Навіть польова та лісова звірина їх не помічала.

За якийсь час вони перейшли вузьку кладку через Річку на захід від Гобітона. Потічок здавався просто чорною стрічкою, що петляла поміж похиленими вільхами. За милю чи дві на південь гобіти поспіхом перетнули широку дорогу, яка пролягала з Брендівинного Мосту; зараз вони були в Туковому Краї й, повернувши на південний схід, пішли до Зелених Пагорбів. Вибравшись на перший схил, вони озирнулись і побачили вогні Гобітона, що блимали в долині Річки. Потім вогні заховалися за темними складками пагорбів, а далі зникло і Поріччя біля сірого озера. Коли світло останньої садиби залишилося далеко позаду, Фродо обернувся і прощально помахав рукою.

— Не знаю, чи побачу ще коли-небудь цю долину, — тихо промовив він.

Десь за три години вони зупинилися на відпочинок. Ніч була ясна, прохолодна та зоряна, але схилами пагорбів, зі струмків і глибоких долин, пасмами піднімався сивий туман. Тонкі гілки берез, розхитуючись на легкому вітрі, спліталися чорною сіткою проти блідого неба. Гобіти з'їли дуже мізерну вечерю (як на гобітів) і рушили далі. Невдовзі натрапили на вузьку дорогу, яка, сіріючи в темряві, вела вдалину, вгору-вниз схилами, до Лісового Дому і Колодного, і до Переправи. Вона піднімалася від Пригірної дороги в долині Річки й тягнулася краєм Зелених Пагорбів до Лісового Кута — дикого закутка Східної Чверті.

За якийсь час вони звернули на добре втоптану стежку. Високо над ними шелестіли сухим листям дерева. Було дуже темно. Спершу, опинившись далеко від цікавих вух, вони говорили або тихо щось наспівували. Далі пішли мовчки, й Піпін почав відставати. Нарешті на крутому схилі він зупинився і позіхнув.

— Я так хочу спати, — заскиглив він, — що зараз упаду посеред дороги. Чи ми будемо спати стоячи? Уже майже північ.

— А я думав, ти любиш гуляти в темряві, — сказав Фродо. — Та ми не поспішаємо. Мері чекає на нас десь післязавтра, значить, маємо ще два дні. Зупинимося, як тільки знайдемо гарну місцину.

— Вітер західний, — сказав Сем. — Якщо ми перейдемо на той бік цього пагорба, то знайдемо добре захищене і затишне місце. Якщо мене не зраджує пам'ять, то просто попереду — сухий ялиновий ліс. — Сем добре знав місцевість за двадцять миль від Гобітона, але на тому його знання географії закінчувалися.

На вершині пагорба вони натрапили на латку ялинового лісу. Зійшовши з дороги, пірнули у глибоку темряву лісу, що пахнула смолою, і заходилися збирати сухі гілки та шишки на вогнище. Невдовзі під великою ялиною весело затріщало полум'я, і вони якийсь час посиділи біля нього, аж поки не стали куняти. Тоді повлягалися поміж корінням великого дерева і, загорнувшись у плащі та ковдри, позасинали. Сторожі не поставили; навіть Фродо не почував жодної небезпеки, бо вони були все ще в самому серці Ширу. Коли вогонь погас, кілька звіряток підійшло на них поглянути. Лис, пробігаючи лісом у своїх справах, затримався на кілька хвилин і принюхався. «Гобіти, — подумав він. — Ну, і що воно далі буде? Я, звісно, чув, що на цих землях кояться дивні речі, та щоби гобіт спав просто під деревом! Та ще й не один, а троє! Щось за цим криється». Він був правий, але більше про це нічого так і не дізнався.

Настав ранок, вогкий і блідий. Фродо прокинувся першим: корінь мало не витиснув дірку в нього у спині, а шия задерев'яніла. «Але ж і приємна прогулянка! І чому я не поїхав фургоном? — подумав він, як завжди на початку кожної подорожі. — А всі мої прекрасні перини продано Сумоселам-Торбиним! Їм би на цьому корінні поспати». Він потягнувся.

— Вставайте, гобіти! — гукнув він. — Ранок чудовий.

— Нічого чудового не бачу, — сказав Піпін, глипаючи одним оком поверх ковдри. — Семе! Готуй сніданок, пів на десяту! А вода для купелі вже гаряча?

Сем підскочив спантеличений.

— Ні, пане, ще ні, пане, — пробурмотів він.

Фродо стягнув ковдру з Піпіна, а тоді пішов подивитися на дорогу. Ген на сході червоне сонце підіймалося з імли, яка густим покривалом лежала на землі. Осінні дерева, зачеплені золотом і багрянцем, ніби пливли в морі туману. Ліворуч від нього дорога круто спускалась униз і ховалася в улоговині.

Коли він повернувся, Сем і Піпін уже розпалили велике вогнище.

— Вода! — вигукнув Піпін. — Де вода?

— Я не ношу води в кишенях, — відповів Фродо.

— А ми думали, ти пішов по воду, — сказав Піпін, розкладаючи їжу та горнятка. — Може, зараз підеш?

— То ходімо разом, — сказав Фродо, — і захопи всі фляги. Біля підніжжя пагорба протікав струмок. Вони наповнили фляги та похідний казанок у невеличкому водоспаді з оголеного сірого каменю. Вода була крижана, й, умиваючись, вони пирхали і бризкалися.

Коли мандрівники поснідали і знову спакували речі, було вже по десятій, і день обіцяв бути ясним і спекотним. Вони пішли вниз схилом, через струмок, що пірнав під дорогу, вгору наступним схилом, знов угору і знов униз; невдовзі їхні плащі, ковдри, вода, їжа й інше спорядження стало здаватися важким тягарем.

Денний перехід обіцяв бути втомливим, однак через кілька миль дорога перестала дертися догори та котитись униз: утомливим серпантином вона піднялася на гору крутого берега і мала востаннє спуститися донизу. Попереду лежала низина з розкиданими на ній купками дерев, яка танула вдалині в коричневому лісовому серпанку. То був Лісовий Кут, а за ним — ріка Брендівинна. Дорога мотузкою звивалася вдалечінь.

— Дорога все йтиме й ітиме, — сказав Піпін, — а я так не можу. Саме час пообідати.

Він сів на узбіччі й поглянув на схід, на лісовий серпанок, за яким лежали Ріка і той куточок Ширу, де він прожив усе своє життя. Сем зупинився біля нього. Його круглі очі широко розкрилися — він дивився на ніколи не бачені землі, на новий обрій.

— Чи в тих лісах живуть ельфи? — запитав він.

— Нічого такого я не чув, — відповів Піпін.

Фродо мовчав. Він також дивився на схід, на дорогу, наче побачив її вперше. Раптом він заговорив, повільно та голосно, але немовби сам до себе:

— Схоже на старі віршики Більбо, — сказав Піпін. — Чи ти сам це склав? А загалом, не дуже підбадьорює.

— Сам не знаю, — сказав Фродо. — Якось само до мене прийшло, наче сам склав; але, може, десь і почув. Справді, дуже нагадує Більбо в останні роки перед його відходом. Він любив говорити, що є лише одна дорога і що вона, як велика ріка: її джерела біля кожного порога, і кожна стежка має свою притоку. «То небезпечна річ, Фродо, виходити за поріг, — казав він. — Ступиш на Дорогу і, якщо не втримаєшся, то не знаєш, куди тебе заведе. Чи ти усвідомлюєш, що саме ця стежина іде через Морок-ліс, і, якщо дозволиш, вона заведе тебе до Самітної Гори чи навіть далі, у страшніші краї?» Він говорив це на стежці біля Торбиного Кута, особливо коли виходив на тривалі прогулянки.

— Ну, Дорога нікуди мене не заведе, принаймні в найближчу годину, — сказав Піпін, скидаючи клунок. Інші взяли з нього приклад, поскладавши речі на узбіччі і простягнувши ноги на дорогу. Після відпочинку вони добре пообідали, а тоді ще раз відпочили.

Коли гобіти рушили вниз, сонце хилилося до заходу і довгі тіні лягали на землю. Досі вони не зустріли ні душі. Цим шляхом мандрували рідко, бо для возів він не годився, та і до Лісового Кута їздити не було чого. Годину чи дві вони йшли швидким кроком, аж раптом Сем зупинився, прислухаючись. Вони були на рівнині, й дорога, досі закручена, вела навпростець через луг, де височіли поодинокі дерева.

— Чую, за нами дорогою іде поні чи кінь, — сказав Сем.

Вони озирнулися, та через скрут дороги майже нічого не побачили.

— Може, це Ґандалф? — припустив Фродо, але відразу відчув, що це не так, і його охопило раптове бажання заховатися від вершника. — Може, це і дурниці, — винувато сказав він, — та краще би мене тут ніхто не бачив. Мені набридло, що все, що я роблю, на виду і на вустах у всіх. Якщо ж це Ґандалф, — додав він згодом, — то влаштуємо йому невеличку несподіванку й відплатимо за запізнення. Нумо, ховаймося!

Сем і Піпін хутко побігли ліворуч униз і залягли в неглибокій западині неподалік від дороги. Фродо на якусь мить завагався: з його бажанням заховатися змагалася цікавість чи якесь інше почуття. Стукіт копит наближався. Фродо ледве встиг упасти у високу траву біля дороги. Тоді підвів голову і сторожко визирнув із-за товстого кореня.

З-за повороту вискочив чорний кінь, не гобітський поні, а справжній великий кінь; і кремезний вершник сидів згорбившись у сідлі, загорнутий у великий чорний плащ із каптуром, так що видно було тільки його чоботи у високих стременах; обличчя його повністю ховалось у тіні.

Домчавши до дерева та порівнявшись із Фродо, кінь зупинився. Вершник сидів непорушно, схиливши голову, наче прислухаючись. Із-під каптура було чути сопіння, немовби хтось нюшив ледь відчутний запах; його голова поверталася з боку в бік.

Фродо раптом злякався, що його зараз знайдуть, і згадав про Перстень. Він боявся і дихнути, однак бажання дістати Перстень стало таким сильним, що він обережно запхав руку до кишені. Він знав, що йому досить лише надягнути Перстень на палець, і він буде у безпеці. Напучування Ґандалфа видалося безглуздям. Більбо надягав Персня. «І я все ще в Ширі», — подумав він, коли його долоня торкнулася ланцюжка. У цю мить вершник випростався і смикнув за вуздечку. Кінь спроквола ступив крок-другий, а потім перейшов на чвал.

Фродо підповз до узбіччя дороги і дивився услід вершникові, аж поки той не розтанув удалині. Йому здалося, що перед тим, як зникнути з очей, кінь повернув праворуч у гущавину.

— Так, дуже дивно і страшно, — сказав Фродо сам до себе, повертаючись до своїх супутників.

Піпін і Сем лежали, розпластавшись у траві, й нічого не бачили, тож Фродо описав вершника та його дивну поведінку.

— Не скажу чому, та я був переконаний, що він шукає чи винюхує саме мене, і також я знав, що не хочу, щоби мене знайшли. Ще ніколи я не бачив і не почував чогось подібного в Ширі.

— А що Великому Народові може бути треба від нас? — запитав Піпін. — І що це він робить у цій землі?

— Тут є кілька людей, — сказав Фродо. — Здається, в Південній Чверті мали клопіт із Великим Народом. Але я ніколи не чув про такого вершника. Не знаю, звідки він міг узятися.

— Прошу пробачення, — раптом устряв Сем, — я знаю, звідки він узявся. Цей чорний вершник із Гобітона, якщо тільки їх не більше. І я знаю, куди він прямує.

— Що ти маєш на увазі? — різко запитав Фродо, здивовано глянувши на нього. — Чому ти раніше не сказав?

— Я тільки щойно пригадав, пане. А було воно так: пішов я вчора до своєї нори з ключем, а батько мій і каже: «Привіт, Семе! Я думав, що ти ще вранці виїхав із паном Фродо. Був тут один дивак, питав за паном Торбином із Торбиного Кута і щойно подався геть. Я послав його до Цапова. Голос його мені не сподобався. І він, здається, сильно розлютився, коли почув, що пан Торбин назавжди покинув свій старий дім. Аж зашипів. Мене аж пересмикнуло». «Що то був за тип?» — питаю я у Дідуся. «Не знаю, — каже він, — але точно не гобіт. Високий і чорний, і нависав наді мною. Напевно, хтось із Великого Народу з-за кордону. Смішна вимова». Далі слухати я не міг, пане, оскільки ви чекали, і я сам на це уваги не звернув. Дідусь старіє, і вже підсліпуватий, мабуть, було темно, коли цей тип піднявся на Пригірок і застав старого на свіжому повітрі в кінці нашої вулиці. Сподіваюся, пане, ми з ним не вчинили нічого поганого.

— Дідусь ні в чому не винен, — сказав Фродо. — Правду кажучи, я чув, як він розмовляв із чужинцем, котрий, здавалося, розпитував про мене, я мало не підійшов і не запитав, хто він такий. Шкода, що не підійшов, а ти мав би швидше мені про це розповісти. Був би тоді обережніший у дорозі.

— Ну, можливо, між цим вершником і чужинцем Дідуся немає ніякого зв'язку, — сказав Піпін. — Ми вийшли з Гобітона непомітно, і навряд чи він міг нас вистежити.

— А винюхування, пане? — запитав Сем. — І Дідусь сказав, що він був увесь чорний.

— Шкода, що я не дочекався Ґандалфа, — промимрив Фродо. — Та, можливо, це би тільки погіршило справу.

— Це означає, ти щось знаєш або здогадуєшся про цього вершника? — запитав Піпін, вловивши слова, які пробурмотів Фродо.

— Не знаю і краще б і не здогадувався, — відказав Фродо.

— Гаразд, брате Фродо! Наразі можеш тримати при собі свою таємницю, якщо хочеш виглядати загадковим. Але що нам робити зараз? Я би хотів повечеряти. Але мені здається, що краще звідси забиратися. Ви мене засмутили своїми балачками про нюшкуватих вершників із невидимими носами.

— Так, нам треба йти, — сказав Фродо, — але не дорогою. Що, як цей вершник повернеться або слідом за ним примчить інший? Сьогодні нам іще йти і йти. До Цапового Краю все ще далеко.

Коли вони вирушили знову, на траву лягли довгі й тонкі тіні дерев. Тепер вони трималися на віддалі кинутого каменя від дороги і ховалися, як тільки могли. Та це їх затримувало: трава була висока, земля під ногами нерівна, а дерева збивались у гущавину.

Багряне сонце сіло за пагорби в них за спиною, і настав вечір, перш ніж вони вийшли на дорогу, якою простували кілька миль. Потім дорога повернула ліворуч, спустилась у долину й попрямувала на Колодне; але тут від неї праворуч відбігла стежка і повилася старою дібровою в бік Лісового Кута.

— Це наша дорога, — сказав Фродо.

Неподалік від розпуття вони натрапили на величезне похилене дерево: воно було все ще живе, біля пеньків відчахнутих гілляк зеленіли маленькі пагінці; й мало дупло, в яке можна було пролізти з великої розколини від дороги. Гобіти заповзли досередини і посідали на підстилку зі сухого листя і порохнявої деревини; перепочили та перекусили, стиха перемовляючись і прислухаючись.

Скрадаючись, вони вийшли на стежку, коли стало сутеніти. Західний вітер співав у гіллі. Листя шепотіло. Невдовзі дорогу непомітно огорнули сутінки. Попереду на стемнілому сході зійшла зоря. Щоби себе підбадьорити, йшли пліч-о-пліч і в ногу. Коли висіялося більше зірок, почуття неспокою їх покинуло, і вони вже не прислухалися до тупоту копит. Почали наспівувати тихенько, як це люблять робити гобіти під час прогулянок, особливо коли додому вже близенько. Найчастіше гобіти співають пісні до вечері та до сну; але ці гобіти заспівали похідної (втім, звісно, про вечерю та сон обов'язково згадали). Більбо Торбин придумав слова на стару як світ мелодію і навчив цієї пісні Фродо під час прогулянок біля Річки та розмов про Пригоду.

Пісня закінчилася.

— Тепер поснем! Тепер поснем! — заспівав Піпін високим голосом.

— Цитьте! — сказав Фродо. — Здається мені, я знову чую тупіт копит.

Вони завмерли, мов тіні, й насторожилися. Десь позаду на стежці чути було тупіт копит, який повільно й уперто наближався. Гобіти тихенько зісковзнули зі стежки і сховались у глибокій тіні під дубами.

— Далі йти не будемо! — сказав Фродо. — Не хочу, щоби нас помітили, та подивлюся, чи це ще один Чорний Вершник, чи ні.

— Дуже добре! — сказав Піпін. — Але не забудь про нюшкування. Тупіт копит наближався. Не було часу шукати сховку, кращого за темряву під деревами; Сем і Піпін присіли за великим стовбуром, а Фродо підповз до стежки, блідо-сірої, як тьмяний промінь у глибині лісу. Зірки засіяли імлисте небо, та місяця не було.

Тупіт копит припинився. Фродо помітив, як щось темне промайнуло через просвіт між двома деревами, а тоді зупинилося. Воно було схоже на чорну тінь коня, яку вела менша тінь. Чорна тінь зупинилася неподалік від місця, звідки вони втекли, і хитнулася з боку в бік. Фродо здалося, що він почув тихе сопіння. Тінь пригнулася до землі й поповзла до нього.

Фродо ще раз охопило бажання надягнути Перстень, і цього разу — ще сильніше. Бажання було таке сильне, що він і не спохопився, що робить, як його рука вже намацувала Перстень у кишені. Та цієї миті почувся спів і сміх. Чисті голоси задзвеніли в осяяному зорями повітрі. Чорна тінь випросталась і відступила. Вона скочила на примарного коня і наче розтанула в темряві за стежкою. Фродо перевів подих.

— Ельфи! — хрипко прошепотів Сем. — Ельфи, пане! Він би кинувся до тих голосів, якби його не стримали.

— Так, це ельфи, — сказав Фродо. — Інколи їх можна зустріти в Лісовому Куті. У Ширі вони не мешкають, але приходять сюди навесні та восени зі своїх земель за Пагорбами Веж. За це я їм вдячний! Ви не бачили, та до нас підповзав Чорний Вершник, аж раптом вони заспівали. Він утік, тільки-но зачув голоси.

— А що з ельфами? — запитав Сем, занадто схвильований, аби перейматися вершником. — Може, підемо поглянемо на них?

— Послухайте! Вони йдуть сюди, — сказав Фродо. — Зачекаймо. Спів лунав дедалі ближче. Один чистий голос звучав дзвінкіше за інші. То був спів чарівною ельфійською мовою, яку Фродо знав дуже погано, а Сем із Піпіном не відали взагалі. Проте голос, сплітаючись із мелодією, мовби виливався у слова, які вони починали розуміти. Ось пісня, яку почув Фродо:

Пісня закінчилася.

— Це Високі Ельфи! Вони згадали ім'я Елберет! — сказав Фродо зачудовано. — Не часто цей Прекрасний Народ буває в Ширі. І небагато їх зосталось у Середземні, на схід від Великого Моря. Оце справді дивовижа!

Гобіти сиділи в тіні на узбіччі. Невдовзі ельфи зійшли дорогою вниз у долину. Ішли вони повільно, і гобіти бачили, як світло зірок виблискувало в їхніх очах і на волоссі. Вони не мали смолоскипів, але довкола розливалося сяйво, мов світло місяця понад крайчиком пагорбів перед самим сходженням. Зараз вони йшли мовчки, а коли останній ельф минув гобітів, то обернувся до них і засміявся.

— Мої вітання, Фродо! — гукнув він. — Пізненько ви гуляєте. А може, ви заблукали?

Тоді він покликав інших, і весь загін зібрався довкола.

— Оце дивина! — сказали вони. — Три гобіти вночі серед лісу! Такого ми не бачили, відколи Більбо пішов звідси. Що все це означає?

— Це означає лише те, Прекрасний Народе, що нам із вами по дорозі, — пояснив Фродо. — Я люблю гуляти зоряними ночами. І радо приєднався би до вашого товариства.

— Але нам ніхто не потрібен, та й гобіти такі нудні, — засміялися вони. — І звідки тобі знати, що нам по дорозі, адже ти не знаєш, куди ми йдемо?

— А звідки ви знаєте моє ім'я? — запитав Фродо у відповідь.

— Ми багато чого знаємо, — сказали вони. — Раніше ми часто бачили тебе з Більбо, хоча ти не бачив нас.

— Хто ви такі, і хто ваш ватажок? — запитав Фродо.

— Я Ґілдор, — відповів ельф, котрий привітав його першим. — Ґілдор Інґлоріон із Дому Фінрода. Ми вигнанці, і майже вся наша рідня давним-давно вже відпливла, а ми тут затрималися ненадовго дорогою до Великого Моря. Та дехто з наших родичів мирно поживає в Рівендолі. Ходи до нас, Фродо, розкажи, що ви тут робите? Бо видно на вас тінь страху.

— О Мудрий Народе! — нетерпляче перебив Піпін. — Розкажіть нам про Чорних Вершників!

— Чорних Вершників? — тихо запитали вони. — Чому питаєш про Чорних Вершників?

— Тому, що два Чорні Вершники сьогодні нас наздогнали, а один наздогнав нас двічі, — сказав Піпін, — він зник, щойно ви підійшли.

Ельфи не відразу відповіли, а тихо перекинулися між собою своєю мовою. Нарешті Ґілдор повернувся до гобітів.

— Про це тут говорити не слід, — сказав він. — Краще буде, якщо ви зараз підете з нами. Це не наш звичай, але цього разу ми візьмемо вас зі собою в дорогу, і, якщо забажаєте, переночуєте з нами.

— О Прекрасний Народе! Я не міг сподіватися, що нам так пощастить, — сказав Піпін.

Сем утратив мову.

— Дякую тобі дуже, Ґілдоре Інґлоріоне, — сказав Фродо, вклоняючись. — Елен сіла луменн оментієльво, зірка осяяла годину нашої зустрічі, — додав він ельфійською.

— Обережніше, друзі! — засміявся Ґілдор. — Не говоріть про таємне! Серед нас знавець Давньої мови. Більбо був добрим учителем. Вітаю, друже ельфів! — сказав він, вклоняючись Фродо. — Ходи-но зі своїми друзями сюди, і приєднуйтеся до нашого загону! Найкраще вам іти посередині, щоби не загубитися. Перед вами довга путь.

— Чому? І куди ми йдемо? — запитав Фродо.

— Сьогодні ми йдемо до лісу на пагорбах біля Лісового Дому. Туди кілька миль, але там ви спочинете, і це скоротить вашу завтрашню подорож.

І вони пішли мовчки, неначе тіні й далекі вогні: адже ельфи (навіть краще, ніж гобіти) при бажанні вміють ходити зовсім безшумно. Піпін невдовзі став куняти і спіткнувся раз чи два; та щоразу високий ельф, котрий ішов поруч, простягав руку і не давав йому впасти. Сем крокував біля Фродо мов уві сні, й на обличчі його був вираз остраху, змішаного з радістю і захопленням.

Ліс по обидва боки погустішав; дерева були молоді й тонкі; а коли стежинка стала спускатись у видолинок, на схилах з'явилося багато кущів ліщини. Нарешті ельфи звернули зі стежки праворуч і вийшли на зелену просіку, заховану за густими кущами; і нею вони пішли, підіймаючись лісистими схилами на вершину пагорба, який найбільше виступав у низину ріки. Раптом дерева розступились, і попереду очам відкрилася велика галявина, заросла травою, що сіріла в темряві. З трьох боків галявину обступав ліс, а зі сходу вона закінчувалася крутосхилом; темні верхівки дерев, які росли десь унизу, сягали ніг. Удалині під зоряним небом спали пласкі низини, загорнуті в туман. Трохи ближче, в Лісовому Домі, мерехтіло кілька вогнів.

Ельфи присіли на траву і тихо загомоніли; здавалося, вони перестали помічати гобітів. Фродо та його друзі загорнулись у плащі та ковдри і задрімали. Була пізня ніч, у селі згасли вогні. Піпін заснув, поклавши голову на зелений горбочок.

Високо в небі на сході плила Реммірат, Зоряна Сіть, а з імли повільно підіймалася червона Борґіл, палаючи вогняним самоцвітом. Потім легкий вітерець розвіяв увесь туман, і над краєм світу піднявся Небесний Мечоносець, Менелваґор, в осяйному поясі. Усі ельфи заспівали. Раптом під деревами запалало яскраве вогнище.

— Ідіть сюди! — покликали ельфи гобітів. — Ходіть-но! Настав час для бесіди та веселощів!

Піпін підвівся і протер очі. Він тремтів.

— Вогнище розпалено і стіл накрито для голодних гостей! — сказав ельф, котрий стояв перед ним.

На південному краї галявини був просвіт. Там зелена долівка наче піднімалась угору, утворюючи простору залу, вкриту дахом гілок. Товсті стовбури дерев, немов колони, піднімалися з кожного боку.

Посередині палало вогнище, а на деревах-колонах рівним золотаво-срібним світлом горіли смолоскипи. Ельфи сиділи довкола вогнища на траві або на пеньках старих стовбурів. Дехто ходив туди-сюди, розносячи чаші та розливаючи напої; інші подавали страви на тарелях.

— Це скромна гостина, — сказали вони гобітам, — бо зараз ми далеко від нашої домівки. Та якщо ви колись до нас завітаєте, то ми пригостимо вас краще.

— Та такі страви можна і на уродинах подавати, — сказав Фродо. Пізніше Піпін заледве міг пригадати, що саме вони їли та пили, бо він захоплювався освітленими обличчями ельфів і їхніми голосами, такими різними і такими прекрасними, що йому здавалося, ніби він спить. Але потім він пригадав, що був хліб, смачніший для голодного за білу булку; і фрукти, солодші за лісові ягоди та соковитіші за садові плоди; він випив чашу духмяного напою, прохолодного, як чистий фонтан, і золотистого, як літній полудень.

Сем ніколи не міг описати словами ані чітко собі уявити, що він почував, про що думав тієї ночі, хоча вона залишилась у його спогадах як одна з найважливіших подій життя. Найточніше він міг це передати словами: «Ну, пане, якби я вмів вирощувати такі яблука, мене би називали садівником. Але найбільше мене пройняв спів, якщо ви розумієте, що я маю на увазі».

Фродо їв, пив і балакав із задоволенням; однак його увага була зосереджена переважно на тому, що говорили. Він трішки розумів по-ельфійськи і тому уважно слухав. Час від часу він дякував ельфам, котрі йому прислуговували, їхньою мовою. А вони посміхались у відповідь і казали:

— Та це ж справжній скарб серед гобітів!

Згодом Піпін міцно заснув, його перенесли до шатра під деревами і вклали на м'якому ложі, де він проспав до ранку. Сем відмовився відходити від свого господаря. Коли Піпіна віднесли, він підійшов до Фродо і згорнувся калачиком біля його ніг, де врешті-решт і задрімав. Фродо довго не засинав і розмовляв із Ґілдором.

Вони обговорили багато справ, минулих і теперішніх, і Фродо розпитував Ґілдора про події у світі за межами Ширу. Новини були переважно невеселі та зловісні: темрява насувається, люди воюють між собою, а ельфи втікають. Нарешті Фродо запитав про те, що найдужче його бентежило:

— Скажи мені, Ґілдоре, чи зустрічав ти Більбо після того, як він пішов од нас?

— Так, — усміхнувся Ґілдор. — Двічі. Він попрощався з нами саме на цьому місці. Та я ще раз зустрів його, далеко звідси.

Більше він про Більбо нічого не сказав, а Фродо не розпитував.

— Фродо, але ти мало розповідаєш про себе, — сказав Ґілдор. — Хоча я вже дещо знаю, а ще більше можу зрозуміти з твого обличчя та думок, які стоять за твоїми запитаннями. Ти покидаєш Шир і все ж сумніваєшся, чи знайдеш те, що шукаєш, чи здійсниш задумане, чи повернешся додому. Хіба ні?

— Так, — сказав Фродо, — та я думав, що мій відхід — таємниця, відома лише Ґандалфові та вірному Семові.

Він поглянув на Сема, який легенько похропував.

— Від нас Ворог не дізнається про таємницю, — сказав Ґілдор.

— Ворог? — перепитав Фродо. — Значить, тобі відомо, чому я покидаю Шир?

— Я не знаю, чому тебе переслідує Ворог, — відповів Ґілдор, — але розумію, що так воно є — хоча мені це здається дуже дивним. І хочу тебе попередити: небезпека тепер і попереду, і позаду тебе, і з усіх боків.

— Ти про Вершників? Я боявся, що вони слуги Ворога. Хто такі, ці Чорні Вершники?

— Тобі Ґандалф нічого не розповідав?

— Про цих істот — ні.

— Тоді, напевно, і мені не слід тобі нічого розказувати, — щоби страх не заважав тобі йти. Бо мені здається, що ти вирушив у дорогу дуже вчасно, а можливо, навіть трохи запізно. Тепер тобі треба квапитись і не затримуватись, і не повертатися назад, бо для тебе Шир уже не є прихистком.

— Не уявляю, що може бути жахливішим за твої натяки та попередження, — вигукнув Фродо. — Звісно ж, я знаю, що попереду небезпека, та я не думав, що вона в нашому Ширі. Чи тепер гобітові не можна спокійно перейтися від Річки до Брендівинної?

— Але Шир не тільки ваш, — сказав Ґілдор. — Перед гобітами тут жили інші, й коли гобітів не стане, також житимуть. Довкола вас широкий світ: ви можете себе в ньому закрити, але від нього закритися не зможете.

— Я знаю, та все ж він завжди здавався таким безпечним і знайомим. Що мені тепер чинити? Я планував потай вийти з Ширу й іти до Рівендолу, та я ще не дістався до Цапового Краю, а мене вже вистежили.

— Гадаю, тобі слід дотримуватися свого плану, — сказав Ґілдор. — Не думаю, що Дорога виявиться для тебе заскладною. Та якщо тобі потрібна краща порада, запитай у Ґандалфа. Я не знаю, чому ти втікаєш, і тому мені не відомо, що робитимуть твої переслідувачі. Про це повинен знати Ґандалф. Ти, певно, ще побачишся з ним перед тим, як покинеш Шир?

— Сподіваюся, що так. Але є ще одна річ, яка мене непокоїть. Я вже багато днів чекаю на Ґандалфа. Він повинен був прийти в Гобітон щонайпізніше два дні тому, але не з'явився. І зараз я думаю, що могло трапитися? Чи мені варто на нього зачекати?

Якийсь час Ґілдор мовчав.

— Мені не подобається ця новина, — сказав він нарешті. — Запізнення Ґандалфа не на добро. Але сказано: У справи чарівників не втручайся, бо вони проникливі та гнівливі. Вибір за тобою: іти чи чекати.

— Але також сказано, — відповів Фродо: Не йди до ельфів за порадою, бо вони скажуть і так, і ні.

— Справді? — засміявся Ґілдор. — Ельфи не часто дають необачні поради, бо порада — це небезпечний дарунок, навіть від мудрого мудрому, і на кожному шляху може чекати невдача. Але чого хочеш ти? Ти ж мені всього про себе не розповів, то як же я можу зробити найкращий вибір за тебе? Та якщо ти вимагаєш поради, я дам тобі її задля нашої дружби. На мою думку, тобі треба йти негайно; і якщо Ґандалф не з'явиться до твого відходу, то пораджу і таке: не йди сам. Візьми зі собою друзів, котрі самі захочуть піти і не підведуть тебе. Тепер маєш бути мені вдячний, бо цю пораду я даю неохоче. Ельфи мають свої турботи і свої печалі, їх мало цікавлять справи гобітів або інших створінь на землі. Наші стежки не часто перетинаються, випадково чи ні. Ця зустріч може бути невипадковою, та наразі мета її мені не відома, і я боюся сказати зайве.

— Я глибоко вдячний, — сказав Фродо, — та хотів би, щоби ти мені просто сказав, хто такі Чорні Вершники. Якщо я прислухаюся до твоєї поради, то можу ще довго не побачити Ґандалфа. І тому мушу знати, що за небезпека на мене чигає.

— Чи не досить тобі того, що вони слуги Ворога? — відповів Ґілдор. — Утікай від них! Не промовляй до них ані слова! Вони смертельно небезпечні. Більше нічого в мене не питай! Але моє серце підказує, що, перш ніж усе закінчиться, ти, Фродо, син Дроґо, більше знатимеш про цих страшних істот, аніж Ґілдор Інґлоріон. Нехай оберігає тебе Елберет!

— Але де мені знайти відвагу? Саме цього я найбільше потребую.

— Відвагу можна віднайти в найнесподіваніших місцях. Сподівайся на краще! А зараз спи! Рано-вранці ми підемо, та розішлемо гінців по всіх землях. Інші загони знатимуть про вашу подорож, і ті, хто може творити добро, будуть напоготові. Я назву тебе Другом Ельфів, і нехай зірки осяють кінець твого шляху! Нечасто нас тішать незнайомці, і приємно почути слова Давньої мови з уст інших мандрівників на цій землі.

Фродо відчув, як засинає, ще до того, як Ґілдор замовк.

— Я піду спати, — сказав він. Ельф відвів його в куток, де вже спав Піпін, Фродо впав на постіль і відразу ж заснув глибоким сном без жодних видінь.

IV. По гриби навпрошки

Уранці Фродо прокинувся свіжий і бадьорий. Він лежав у шатрі під деревом, гілки якого схилялися до землі; ложе його було з папороті і трави, високої, м'якої та напрочуд духмяної. Сонце світило крізь тріпотливе листя, яке все ще зеленіло на дереві. Він швидко схопився і вийшов на галявину. Сем сидів на траві край лісу. Піпін навстоячки вивчав небо та погоду. Ельфів і сліду не було.

— Вони залишили нам фрукти, напої та хліб, — сказав Піпін. — Ходи сюди, поснідаєш. Хліб на смак майже як учорашній. Я не хотів тобі залишати, але Сем наполіг. Фродо сів біля Сема і заходився їсти.

— Які наші плани на сьогодні? — запитав Піпін.

— Якомога швидше йти до Цапова, — відповів Фродо і зосередився на їжі.

— Гадаєш, ми побачимо тих Вершників? — радісно запитав Піпін. У вранішньому світлі його не лякала думка навіть про цілий загін Вершників.

— Можливо, що так, — сказав Фродо, незадоволений нагадуванням. — Але я сподіваюся, що ми переправимося через ріку так, що вони нас не помітять.

— Ґілдор тобі про них щось розповів?

— Небагато: лише натяками та загадками, — ухильно відповів Фродо.

— А ти запитував про винюхування?

— Ми цього не обговорювали, — сказав Фродо з повним ротом.

— А слід було би. Я переконаний, це дуже важливо.

— У такому разі я певен, що Ґілдор відмовився би пояснювати, — урвав Фродо. — А зараз дай мені спокій хоч на мить! Я не хочу відповідати на зливу запитань під час сніданку. Я хочу подумати!

— О небо! — здивувався Піпін. — Під час сніданку? — І відійшов до узлісся.

Ясний ранок — підступно ясний, подумав Фродо, — не позбавив його страху переслідування; й він роздумував над словами Ґілдора. До нього долинув веселий голос Піпіна. Той бігав по зеленій траві і співав.

«Ні! Я не можу! — подумав Фродо. — Одна річ — піти з друзями на прогулянку Широм, допоки зголодніємо та потомимось, тоді їжа і спочинок особливо солодкі. А взяти їх у вигнання, де від голоду й утоми може не бути порятунку, — це щось цілком інше, навіть якщо вони бажають іти. Спадок залишили мені одному. Напевно, навіть Сема зі собою не можна брати». Він глянув на Сема Правонога й помітив, що той за ним спостерігає.

— Ну, Семе! — сказав він. — Що ти на це? Я якомога швидше покидаю Шир; хочу покинути справді, я щойно вирішив ані дня не чекати у Струмковій Балці.

— Дуже добре, пане!

— Ти все ще хочеш іти зі мною?

— Так.

— Подорож буде дуже небезпечна, Семе. Вона вже небезпечна. Скидається на те, що ніхто з нас не повернеться.

— Якщо ви не повернетеся, пане, то і я не повернуся, це точно, — сказав Сем. — Мені казали: «Не покидай його!». «Покинути його! — сказав я. — Та нізащо! Я піду з ним, навіть якщо він полізе на Місяць, а якщо хтось із тих Чорних Вершників заступить йому дорогу, то матиме справу зі Семом Правоногом», — сказав я. А вони засміялися.

— Хто це вони, і про що ти взагалі говориш?

— Ельфи, пане. Минулої ночі ми розмовляли; і вони, здається, знали, що ви покидаєте Шир, тому я і не став заперечувати. Пречудовий народ, ельфи! Пречудовий, пане!

— Справді так, — сказав Фродо. — А тепер, коли ти їх ближче роздивився, як вони тобі?

— Вони вищі за мою приязнь чи неприязнь, так би мовити, — відповів Сем повільно. — І не важливо, що саме я про них думаю. Вони трохи не такі, якими я їх уявляв, — такі стародавні та юні водночас, веселі, але й сумні.

Фродо поглянув на Сема здивовано, мов сподіваючись помітити зовнішню ознаку дивної зміни, яка з ним відбулася. Здавалося, голос Сема Правонога був зовсім не тим, до якого звик Фродо. Та на вигляд Сем Правоніг був той самий, хіба що обличчя його видавалося незвично вдумливим.

— А ти не передумав іти зі Ширу зараз, коли твоє бажання їх побачити вже збулося? — запитав Фродо.

— Ні, пане. Не знаю, як це висловити, але після вчорашньої ночі я почуваюсь іншим. Здається, я зазираю вперед. Я знаю, що перед нами дуже довга дорога, у темряву; та я знаю, що повертатися мені не можна. І річ не в ельфах, драконах чи горах — я сам не зовсім добре знаю, чого хочу, — та я маю щось здійснити, і воно попереду, не в Ширі. Я повинен пройти до кінця, пане, якщо ви мене розумієте.

— Не зовсім. Але я розумію, що Ґандалф обрав для мене доброго супутника. Я задоволений. Ми підемо разом.

Фродо поснідав мовчки. Тоді підвівся, озирнувся довкола і покликав Піпіна.

— Усі готові? — запитав він, коли надбіг Піпін. — Час вирушати. Ми спали надто довго, а йти нам далеко.

— Маєш на увазі, що ти спав надто довго, — зазначив Піпін. — Я прокинувся давним-давно; і ми лише чекаємо, коли ти закінчиш їсти і думати.

— Тепер я закінчив і одне, і друге. І хочу негайно йти до Переправи у Цапові. Не будемо повертати знову на дорогу, з якої вчора зійшли: підемо звідси навпростець.

— Тоді треба навчитися літати, — сказав Піпін. — Тут ніде пішки навпростець не перейдеш.

— Але все-таки можна піти просто, а не дорогою, — відказав Фродо. — Переправа на схід від Лісового Дому, а торована дорога сильно відхиляється ліворуч — видно, як отам на півночі вона завертає. Вона огинає північний край Прилук до перехрестя великої дороги з Мосту понад Колодним. Але це кілька зайвих миль убік. Якщо підемо навпростець до Переправи, то зріжемо чверть шляху.

— Просто підеш — довше йтимеш, — заперечив Піпін. — Місцевість горбиста, а у Прилуках повно боліт та інших перешкод, — я знаю ці землі. Якщо ж тебе непокоять Чорні Вершники, то яка різниця, де їх зустріти: на дорозі, у лісі чи в полі?

— У лісі або в полі нас важче знайти, — відповів Фродо. — А якщо вони думають, що ти ідеш дорогою, то більша ймовірність, що саме там тебе і шукатимуть, а не деінде.

— Гаразд! — погодився Піпін. — Я піду за тобою в будь-яке болото чи канаву. Але це важко! Я сподівався, що ми ще до заходу сонця зайдемо в «Золоте сідало». Там найліпше пиво у Східній Чверті — принаймні так колись було — давненько я його не куштував.

— Усе зрозуміло! — сказав Фродо. — Просто підеш — довго йтимеш, а з пивничками — ще довше. Будь-що ми повинні тримати тебе якнайдалі від «Золотого сідала». До Цапова мусимо дістатися ще засвітла. Що скажеш, Семе?

— Я піду з вами, пане Фродо, — сказав Сем (притлумивши глибокий жаль за найкращим пивом Східної Чверті).

— Ну, якщо ми волочитимемося тванями і тернями, то ходімо вже негайно! — зітхнув Піпін.

Було спекотно вже майже так само, як і напередодні; та із заходу почали насуватися хмари. Збиралося на дощ. Гобіти сповзли зеленим крутосхилом і пірнули в гущавину. Вони мали залишити Лісовий Дім ліворуч, піти навскоси лісом повз східні схили пагорбів, аж до самих низин. Звідти можна було прямувати до Переправи майже без перешкод за винятком кількох канав і огорож. Фродо розрахував, що навпростець їм доведеться пройти вісімнадцять миль.

Невдовзі виявилося, що ліс куди густіший і заплутаніший, аніж здавався. У підліску не було стежок, тому просувалися вони повільно. Коли зійшли в діл, шлях, який вони обрали, недоречно перетнув потічок, що витікав із пагорбів. Круті ковзкі береги глибокого русла вкривали кущі ожини. Перескочити через нього або перейти, не намокнувши, не подряпавшись і не вивалявшись у багнюці, було неможливо. Вони зупинилися, не знаючи, як бути далі.

— Не знаючи броду… — сказав Піпін, похмуро посміхнувшись. Сем Правоніг визирнув крізь прогалину в гущавині на гребінь зеленого пагорба, з якого вони спустилися.

— Гляньте! — вигукнув він, ухопивши Фродо за руку.

Усі озирнулись і на тлі неба побачили коня. Біля нього стояла чорна похилена постать.

Умить усі передумали повертатися. Фродо перший хутко скочив у густі кущі біля потічка.

— Еге ж бо, — мовив він до Піпіна. — Ми обоє були праві! Дорога навпростець уже пішла навскіс, але ми саме вчасно дісталися до сховку. У тебе, Семе, гострий слух: чи хтось сюди йде?

Вони завмерли і зачаїли дихання, прислухаючись, але погоні не було чути.

— Сумніваюся, що він поведе коня цим крутосхилом, — сказав Сем. — Але, напевно, він знає, що ми тут. Нам краще йти далі.

Іти ж далі було нелегко. На плечах — торби, а кущі й ожина чіпляються за ноги. Гряда позаду захищала їх від вітру, і повітря стало задушливим. Коли нарешті вибралися на відкритіший простір, то спітніли, потомились і подряпались, та й певності, в якому напрямку рухатися далі, не було. Береги потічка понижчали, він став ширшим і мілкішим і втікав кудись до Прилук і Ріки.

— Гей, та це ж Колодний! — здогадався Піпін. — Якщо ми хочемо прямувати, як надумали, нам треба його негайно перейти і звернути праворуч.

Вони перейшли потічок убрід і поквапилися до іншого берега через широку відкриту рівнину, зарослу очеретом. Далі знову вийшли до смуги дерев, переважно високих дубів, подекуди в'язів і ясенів. Земля була доволі рівна, з невеличким підліском, але через занадто густі дерева далеко вперед видно не було. Від раптового подуву вітру вгору здійнялося листя, і з хмарного неба закрапало. Потім вітер ущух і припустив дощ. Вони пробиралися швидко, як тільки могли, через латки трави та густі купи старого листя; а над ними дощ тарабанив і лив. Вони не розмовляли, та постійно оберталися й озиралися на всі боки.

За півгодини Піпін сказав:

— Сподіваюся, ми не звернули задалеко на південь і не йдемо вздовж лісу! Це не дуже широка смуга — я би сказав, не більше ніж миля в найширшому місці — і ми вже її мали би пройти.

— Тепер не варто кривуляти, — сказав Фродо. — Це діла не поліпшить. Ходімо, як і йшли! Я не певен, що зараз хочу вийти на відкритий простір.

Так вони пройшли ще кілька миль. Тоді сонце знову пробилося крізь подерті хмари, і дощ майже вщух. Було пополудні, й гобіти відчули, що саме час пообідати. Вони зупинилися під в'язом: його листя, хоч і пожовкле, було густе, а земля біля коріння здалася доволі сухим прихистком. Коли вони заходилися готувати їжу, то виявили, що ельфи наповнили їхні пляшки чистим трунком блідо-золотого кольору: він мав аромат меду, зібраного з багатьох квітів, і чудово бадьорив. Невдовзі вони вже сміялися, махнувши рукою на дощ і на Чорних Вершників. Останні кілька миль — почували вони — невдовзі будуть позаду.

Фродо притулився спиною до стовбура і заплющив очі. Сем і Піпін сіли поруч і стали мугикати, а потім тихо наспівувати:

— Оп-ля-ля! — завели вони знов, уже голосніше. Раптом змовкли. Фродо схопився на ноги. Вітер доніс протяжне завивання, схоже на крик якоїсь лихої самотньої істоти. Воно то голоснішало, то стихало і обірвалося на високій пронизливій ноті. Не встигли вони, мов заморожені, поворухнутися, яку відповідь на виття пролунав другий крик, дещо тихіший і віддаленіший, але кров від нього теж холола. Далі запала тиша, яку порушував тільки шелест вітру в листі.

— І що ж це було? — нарешті запитав Піпін, якомога легковажнішим, але тремтячим голосом. — Якщо це пташка, то, значить, така, яку я ніколи в Ширі не чув.

— Це не птах і не звір, — сказав Фродо. — Це був клич або сигнал, — у тому крику були слова, хоча я їх не зрозумів. Але гобіти таких голосів не мають.

На цьому розмова припинилась. Усі думали про Вершників, але ніхто про них не говорив. Нікому не хотілося ні йти, ні залишатись; але рано чи пізно їм слід було перетнути відкриту місцевість до Переправи, і тому найкраще було йти якомога швидше та засвітла. За кілька хвилин вони закинули торби на плечі й рушили в дорогу.

Невдовзі ліс раптово скінчився. Перед ними розляглися широкі луки. Тепер вони збагнули, що справді збочили задалеко на південь. Удалині, за річкою, виднівся невисокий пагорб Цапова, та вже ліворуч від них. Вони обережно визирнули з-за дерев і чимдуж помчали луками.

Спершу їм було страшно без прикриття лісу. Далеко позаду залишився пагорб, на якому вони снідали. Фродо майже був певен, що побачить на хребті супроти неба темну віддалену постать вершника; та нікого не було видно. Сонце, схиляючись до пагорбів позаду, втекло від роздертих хмар і тепер яскраво сяяло. Страх їх покинув, хоча вони все ще чулися непевно. А земля вже почалась оброблена й упорядкована. Невдовзі вони вийшли на поля та луки з живоплотами й рівчаками для осушування. Усе видавалося тихим і спокійним: звичайнісінький куточок Ширу. З кожним кроком їхній настрій поліпшувався. Ближчала смуга Ріки, Чорні Вершники тепер видавалися лісовими примарами, залишеними далеко позаду.

Межею величезного бруквяного поля вони підійшли до товстезних воріт. За ворітьми вторована стежка бігла між низькими доглянутими живоплотами аж до скупчення дерев удалині. Піпін зупинився.

— Я впізнаю ці поля й ці ворота! — сказав він. — Це Бобовий Лан, земля старого хазяїна Чударя. Ось там, між деревами, його садиба.

— З дощу та під ринву! — прохопився Фродо так сполохано, ніби Піпін заявив, що доріжка веде до драконового лігва. Усі поглянули на нього здивовано.

— А що не гаразд зі старим Чударем? — запитав Піпін. — Він добрий приятель усіх Брендіцапів. Звісно, жахає всіх заброд, і пси в нього люті, але, зрештою, народ тут живе біля кордону і має бути насторожі.

— Я знаю, — сказав Фродо. — Та все ж, — додав він, знічено усміхаючись, — я боюся його та його собак. Він кілька разів мене спіймав, коли я лазив до нього по гриби ще хлопчиськом у Брендіхолі. Останнього разу він мене віддухопелив, а потім спустив собак. «Бачите, хлопці, — сказав він до них, — наступного разу, як цей малий шибеник ступить на мою землю, можете з'їсти його. А зараз проведіть!» Вони гналися за мною всю дорогу до Переправи. Я страшенно перелякався, — хоча мушу визнати, що тварюки знали свою справу і мене не зачепили.

Піпін засміявся:

— Ну, то саме час позбутися страху. Особливо, якщо ти збираєшся повертатись до Цапового Краю. Старий Чудар насправді добряк, — тільки не чіпайте його грибів. Ходімо стежкою — не будьмо злодюгами. А я, зустрівшись із ним, побалакаю. Він знає Мері, й колись я, бувало, частенько до нього навідувався.

Вони пішли стежкою, аж поки серед дерев не завидніли очеретяні дахи великого будинку та господарських будівель. Чударі й М'якостопи з Колодного, як і більшість населення Прилук, мешкали у будинках; ця садиба була збудована з міцної цегли й оточена високим муром. Широкі дерев'яні ворота виходили на доріжку.

Раптом, коли вони підійшли ближче, почувся жахливий гавкіт, і хтось голосно гукнув:

— Хапе! Зубе! Вовче! Вперед, хлопці!

Фродо та Сем завмерли, а Піпін ступив іще кілька кроків. Ворота розчинились, і три здоровенні пси вистрибнули на стежку й кинулися до мандрівників, люто гавкаючи. Піпіна вони обминули; Сем зіщулився біля стіни, коли два схожі на вовків псиська підозріло його обнюхували та гарчали на кожен його порух. Найбільший і найстрашніший пес зупинився перед Фродо, наїжачившись і погаркуючи.

У воротях з'явився широкоплечий огрядний гобіт із круглим червоним обличчям.

— Гей-гей! Ви хто такі, і чого вам тут треба? — запитав він.

— Добридень, пане Чударю! — привітався Піпін. Хазяїн придивився до нього.

— А-а, та це ж добродій Піпін, тобто пан Переґрін Тук! — вигукнув він, усміхнувшись. — Давненько тебе не бачив. Добре, що я тебе впізнав. Я саме йшов спускати псів на всіляких зайд. Тепер тут кояться дивні речі. У наших краях, бач, дивні люди часами вештаються. Занадто близько до Ріки, — сказав він, похитуючи головою. — Але той тип був дивніший за всіх. Удруге пройтися моєю землею я йому не дозволю.

— Це ви про кого? — запитав Піпін.

— То ви його не бачили? — здивувався хазяїн. — Він зовсім нещодавно поїхав стежиною до мощеного шляху. Дивний подорожній, і запитання його дивні. Та ви заходьте в дім, там і побалакаємо. І краплина доброго елю знайдеться, якщо ваші друзі не проти, пане Туку.

Було зрозуміло, що хазяїн розповість їм набагато більше, якщо його не підштовхувати і не перебивати, тому вони прийняли запрошення.

— А що з псами? — занепокоєно запитав Фродо. Хазяїн засміявся.

— Без мого наказу вони вас не зачеплять. До мене, Хапе! Зубе! До ноги! — гукнув він. — До ноги, Вовче! — На радість Фродо та Сема, пси відступили і дали їм пройти.

Піпін відрекомендував своїх друзів хазяїнові.

— Пан Фродо Торбин, — сказав він. — Ви його, напевно, не пам'ятаєте, колись він жив у Бренді-холі.

Почувши прізвище Торбин, хазяїн здригнувся і пильно на нього подивився. На якусь мить Фродо здалося, що господар пригадав про крадені гриби і зараз нацькує на нього псів. Але хазяїн Чудар лише потиснув йому руку.

— Ну, дивніше не буває, — вигукнув він. — Сам пан Торбин? Заходьте! Треба поговорити.

Вони зайшли до кухні й сіли біля широкого каміна. Пані Чудар винесла величезний глек пива і наповнила чотири великі кухлі. Пиво було добре, і Піпінові воно стало гідною заміною нездійсненого візиту до «Золотого сідала». Сем цмулив пиво підозріливо. Він мав уроджену недовіру до інших мешканців Ширу; а також швидко не заводив дружбу з тим, хто колись побив його господаря, хоч як давно би це було.

Після кількох слівець про погоду та про майбутній урожай (не гірший, аніж завжди) хазяїн Чудар поставив кухоль на стіл і по черзі оглянув кожного гостя.

— Ну, пане Переґріне, звідкіля це ви йдете і куди прямуєте? Чи не до мене в гості? Але як вам вдалося пройти повз мої ворота непоміченими?

— Та ні, — відповів Піпін. — Правду кажучи, як ви самі здогадалися, ми вийшли на стежку з іншого боку, через ваші поля, та це сталося випадково. Ми заблукали в лісі, біля Лісового Дому, йдучи навпростець до Переправи.

— Якщо ви квапилися, то дорогою було йти ліпше, — зазначив хазяїн. — Але мене це не обходить. Можете гуляти моєю землею, коли вам заманеться, пане Переґріне. І ви також, пане Торбине, — хоча ви, мабуть, і досі любите гриби. — Він засміявся. — О так, я згадав ім'я. Пригадую ті часи, коли юний Фродо Торбин був одним із найбільших збитошників у Цаповому Краї. Та не про гриби я подумав. Я почув прізвище Торбин перед вашою появою. Про що, на вашу думку, розпитував мене той дивний відвідувач?

Гості напружено чекали на продовження.

— Так-от, — неквапом вів далі хазяїн, — верхи на великому чорному коні він заїхав у ворота, що якраз були відчинені, аж під самі двері. Сам увесь у чорному, у плащі з каптуром, так ніби не хотів, аби його впізнали. «Що він тут, у Ширі, шукає?» — подумав я. До нас нечасто заходить Великий Народ із-за кордону; а про таких я ніколи й не чув. «Добридень! — кажу я йому. — Ця стежина нікуди не веде, і куди би ви не йшли, найкоротший шлях — повернутися назад на дорогу». Мені не сподобався його вигляд; а коли Хап підійшов до нього і понюхав, то заскавчав так, наче його вжалили: хвіст підібгав і чкурнув підвиваючи. Тип у чорному не ворухнувся. «Я приїхав здалеку, — мовив він повільно і суворо, показуючи на захід, тобто їхав через мої поля. — Ви не бачили Торбина?» — запитав він дивним голосом і нахилився до мене. Я не розгледів його обличчя, бо каптур був насунутий низько; а в мене мурашки побігли по спині. Та я все одно не розумів, чого це він так нахабно має роз'їжджати по моїй землі. «Геть звідси! — кажу я. — Нема тут ніяких Торбинів. Ви не туди потрапили. Краще вам повернутися до Гобітона — тільки цього разу дорогою». «Торбин виїхав, — відказував він пошепки. — Він їде сюди. Він уже близько. Я хочу його знайти. Скажеш мені, коли він з'явиться? Я повернусь із золотом». «Не буде цього, — кажу я. — Забирайся, звідки прийшов, і то хутчіш, бо ще хвилина — і спущу собак». Він зашипів. Так, наче засміявся абощо. А потім повернув свого величезного коня просто на мене, так що я ледве встиг відскочити. Я гукнув собак, але він розвернувся і через ворота блискавкою вилетів на дорогу. Що ви про це думаєте?

Фродо сидів якийсь час, дивлячись на вогонь, а думав тільки про те, як вони доберуться до Переправи.

— Не знаю, що й думати, — зронив він нарешті.

— Ну, тоді я скажу, що думати, — мовив Чудар. — Не варто було вам зв'язуватися з гобітонцями, пане Фродо. Народ там чудний. — Сем завовтузився у кріслі і скоса глипнув на хазяїна. — Та ви завжди були відчайдушним парубком. Коли я почув, що ви від Брендіцапів перебралися до старого пана Більбо, то відразу сказав: шукає клопотів на свою голову. Затямте мої слова, все це через дивні вчинки пана Більбо. Гроші він, кажуть, здобув дивним способом у чужих краях. Може, хтось хоче дізнатися, що сталось із золотом і коштовностями, які він, чув я, закопав у Гобітонському пагорбі?

Фродо нічого не відповів: проникливі здогади хазяїна його збентежили.

— Гаразд, пане Фродо, — продовжив Чудар, — я радий, що вам вистачило глузду повернутися до Цапового Краю. Моя вам порада: залишайтеся тут! І обминайте десятою дорогою цих чужинців. Тут ви знайдете друзів. А якщо ті чорні волоцюги знову примчать, я з ними дам раду. Скажу, що ви померли або виїхали з Ширу, або що забажаєте. І це буде правда; адже вони розшукують старого пана Більбо, а не вас.

— Можливо, ваша правда, — погодився Фродо, втупившись у вогонь, аби уникнути погляду хазяїна.

Чудар задумливо глянув на нього.

— Ну, бачу, у вас є свої міркування, — сказав він. — Ясно як день, що не випадково ви і той вершник з'явилися тут сьогодні; і можливо, своєю новиною я вас не дуже здивував. Я не випитую ваших таємниць; і так бачу, що ви у біді. Напевно, ви думаєте, що нелегко буде безпечно дістатися до Переправи?

— Саме про це я і думав, — зітхнув Фродо. — Та ми маємо спробувати, сидінням і думанням туди не доберешся. Отож нам слід рушати. Дякуємо за вашу доброту! Тридцять років я боявся вас і ваших псів, пане Чударю, хоча вам, напевно, смішно таке почути. І шкода, бо я міг би мати доброго друга. А зараз мені шкода покидати вас так швидко. Та колись я, можливо, повернуся, — коли матиму нагоду.

— Ласкаво просимо будь-якої хвилі, — запросив Чудар. — А зараз маю одну пропозицію. Сонце вже сідає, і ми збираємося вечеряти, бо лягаємо спати відразу після смеркання. Якщо ви можете зостатись і перекусити разом із нами, ми будемо раді!

— І ми також! — сказав Фродо. — Та боюся, нам треба вирушати негайно. Бо все одно вже споночіє, коли ми доберемося до Переправи.

— Ой! Та дайте ж доказати! Я саме хотів запропонувати, що після вечері візьму невеликий віз і підкину вас до Переправи. Так буде швидше, а можливо, і безпечніше.

Цього разу Фродо прийняв запрошення із вдячністю, на втіху Піпінові та Сему. Сонце вже сіло за гори, і стало сутеніти. Прийшли два сини Чударя і три його доньки, на великому столі з'явилася щедра вечеря. Запалали свічки, і запалахкотів вогонь. Пані Чудар сновигала сюди-туди. Зайшло кілька наймитів. Невдовзі чотирнадцятеро душ сіли до столу. Було там пива доволі, і величезна таця з грибами та шинкою, а також багато іншої простої селянської їжі. Пси лежали біля каміна і гризли кістки.

Після вечері хазяїн і сини пішли з ліхтарями готувати підводу. Було вже зовсім темно, коли гості вийшли надвір. Вони поскидали на воза речі й умостилися самі. Хазяїн сів на передок і хльоснув двох міцних поні. Його дружина стояла у світлі, що падало з відчинених дверей.

— Бережи себе, Чударю! — гукнула вона. — Не встрявай у суперечки з чужинцями і хутко повертайся!

— Гаразд! — пообіцяв він і виїхав за ворота.

Ніч була безвітряна, тиха і прохолодна. Вони їхали неквапно, не засвічуючи ліхтарів. За милю-другу стежина, перетнувши глибокий рівчак, вибилася на мощений шлях, що пролягав високою дамбою.

Чудар зіскочив із візка і глянув обабіч, на північ і на південь, але в темряві нічого не було видно, й у нерухомому повітрі не було чути ні звуку. Тонкі пасма туману нависли над рівчаками і розповзалися полями.

— Невдовзі все заснує туманом, — сказав Чудар, — але я запалю ліхтарі, лише коли повертатимуся додому. Якщо хтось з'явиться на дорозі, ми почуємо здалеку.

Від повороту на дорогу до Переправи їхали миль п'ять або й більше. Гобіти позагортались у ковдри і насторожено прислухалися, чи не чути, бува, якихось звуків, окрім скрипіння коліс і розміреного цокоту копит. Фродо здавалося, що підвода повзе повільніше, ніж слимак. Поряд із ним куняв Піпін, а Сем вдивлявся в туманну завісу.

Нарешті праворуч із темряви раптом випливли два білі стовпи, які вказували на поворот до Переправи. Хазяїн Чудар притримав поні, й віз зі скрипом зупинився. Гобіти саме зібралися злазити з воза, коли раптом почули те, що всі так боялися: цокіт копит на дорозі.

Чудар зіскочив на землю і завмер, притримуючи голови поні та вдивляючись у пітьму. Цок-цок, цок-цок, наближався вершник. У нерухомому, млистому повітрі цокіт копит звучав голосно.

— Ви заховайтеся, пане Фродо, — стурбовано мовив Сем. — Запорпайтеся серед клунків у візку і накрийтеся ковдрами, а ми пошлемо його, звідки прийшов! — він зіскочив на землю і став біля хазяїна. Чорним Вершникам доведеться стоптати його, перш ніж вони доберуться до воза.

Цок-цок, цок-цок. Вершник був уже зовсім близько.

— Гей, хто там! — гукнув хазяїн Чудар.

Цокіт різко урвався. Їм здалося, що в імлі за кілька ярдів попереду проступає темна постать у плащі.

— Гей, там! — гукнув хазяїн, кидаючи віжки Семові і ступаючи наперед. — Стій, ані руш! Чого вам треба, і куди ви прямуєте?

— Мені потрібен пан Торбин. Чи ви його бачили? — сказав приглушений голос, — і належав він Мері Брендіцапові. Ліхтаря відкрили і світло впало на здивоване обличчя хазяїна.

— Пане Мері! — вигукнув він.

— Так, звісно! А хто би ви думали? — запитав Мері, підходячи до них. Коли він виступив із туману, їхній страх розвіявся, і Мері раптом зменшився до звичних гобітських розмірів. Він їхав на поні, довгий шарф був кілька разів намотаний на його шиї, захищаючи від туману.

Фродо вистрибнув із візка, щоби привітатися.

— Нарешті ви знайшлися! — сказав Мері. — Я вже занепокоївся, чи взагалі ви сьогодні з'явитесь, і саме повертався на вечерю. Коли піднявся туман, я виїхав вам назустріч, до Колодного, і зазирав, чи не впали ви раптом у якийсь рівчак. Але не втямлю, кудою ви пішли. Де ви їх знайшли, пане Чударю? У вашому качиному ставку?

— Ні, я спіймав їх, коли вони переходили мою межу, — відповів хазяїн, — і мало не напустив на них своїх псів; але не сумніваюся, що вони розкажуть вам усе, як воно було. А зараз даруйте, пане Мері, пане Фродо і ви, я поїду додому. Ніч на носі, пані Чудар хвилюватиметься.

Він розвернув підводу.

— Ну, то на добраніч, — побажав він усім. — Оце вже справді дивний видався день. Але добре те, що добре закінчується; втім, можливо, так не можна говорити, поки не дістанешся до хати. Не буду приховувати, що вельми втішуся, коли доберуся додому. — Він засвітив ліхтар і сів на передок. І раптом витягнув із-під сидіння великий кошик. — Мало не забув, — сказав він. — З найкращими побажаннями від пані Чудар.

Він поставив кошик на землю й від'їхав під дружні «дякуємо» та «на добраніч». Друзі спостерігали за блідими плямами довкола ліхтарів, як ті зникали в імлистій темряві. Раптом Фродо розсміявся: з кошика, який він тримав, йому запахло грибами.

V. Змову викрито

— Ну, а тепер нам варто поквапитися, — мовив Мері. — Якось смішно все це, та посміємося, коли знайдемо якийсь прихисток. Вони звернули на дорогу до Переправи, пряму та доглянуту, обгороджену великими побіленими валунами. За якусь сотню ярдів вона привела їх до берега ріки, де біля широкої дерев'яної пристані погойдувався великий плаский пором. Білі швартові тумби біля краю води бовваніли у світлі двох високих ліхтарів. Позаду них серпанок туману на полях уже переповзав через живоплоти; але вода була темна, тільки подекуди поміж очеретом клубочилися пасма імли. По той бік туману було наче менше.

Мері провів поні сходами до порому, а за ним перейшла решта. Тоді Мері відштовхнувся довгою жердиною. Перед ними поволі котила свої хвилі Брендівинна. Протилежний берег був крутий, і вгору від причалу звивалася стежка. Ген далі, де здіймався пагорб, мерехтіло світло, — то крізь туман пробивалася безліч круглих віконець, жовтих і червоних. Це були вікна Бренді-холу, родинної домівки Брендіцапів.

Давним-давно Горгендад Староцап, голова родини Староцапів, один із найстаріших у Прилуках чи навіть у Ширі, перетнув ріку, яка була природним східним кордоном краю. Він вибудував (і вирив) Бренді-хол, змінив прізвище на Брендіцап і там осів, ставши справжнім господарем невеличкої незалежної країни. Його сім'я все розросталась і множилась, аж поки Бренді-хол не поширився на весь невисокий пагорб, і було в ньому троє великих парадних дверей, безліч бічних дверей і близько сотні вікон. Далі Брендіцапи та їхні численні утриманці взялися рити нори та зводити будинки в околиці. Так було закладено основу Цапового Краю, густо населеної смуги між рікою та Пралісом, щось на кшталт колонії Ширу. Її головним селом був Цапів, що тіснився на схилах позаду Бренді-холу.

Мешканці Прилук і Цапового Краю товаришували, а владу Господаря Холу (так називали голову родини Брендіцапів) визнавали хазяїни від Колодного аж до Очеретів. Утім, більшість старого Ширу вважала цаповинців особливими, напівчужоземцями, хоча насправді вони не дуже відрізнялися від інших гобітів Чотирьох Чвертей. За винятком хіба того, що дуже любили човни, а дехто навіть умів плавати.

Їхня земля нічим не була захищена зі сходу; але з того краю їх обороняв живий Високий Пліт. Його посадили багато поколінь тому, ретельно доглядали, і нині він був густий і гінкий. Живопліт тягнувся від Брендівинного Мосту, вигинаючись великою дугою, до Запліття (там у Брендівинну впадала Верболозка з Пралісу): десь понад двадцять миль із краю в край. Але, звісно, ця охорона не була надто надійною. Праліс у багатьох місцях дуже близько підступив до живоплоту. Цаповинці з настанням сутінок тримали двері на замку, що також було незвично для Ширу.

Пором повільно плив рікою. Цаповинський берег усе ближчав. З усієї компанії лише Сем ніколи не бував за рікою. Його охопило дивне почуття, коли він спостерігав, як повільна дзюркотлива течія огортає пором: його минуле життя відходило в туман, невідоме майбутнє лежало попереду. Він почухав потилицю і на якусь мить пошкодував, що пан Фродо не залишився спокійно жити в Торбиному Куті.

Четверо гобітів зійшли з порому. Мері прив'язував його до причалу, а Піпін уже виводив поні вгору стежкою, коли Сем (він озирався назад, неначе прощаючись із Широм) хрипко прошепотів:

— Погляньте назад, пане Фродо! Ви там щось бачите?

На далекій пристані під ліхтарями бовваніла постать, схожа на забутий чорний мішок. Вона, здавалося, ворушилася, гойдалася туди-сюди, неначе нишпорячи по землі. А тоді відповзла чи, може, пішла, зігнувшись, назад у пітьму.

— Що воно таке? — вигукнув Мері.

— Щось, що женеться за нами, — відповів Фродо. — Та зараз ні про що не розпитуй! Забираймося звідсіля!

Вони стрілою вибігли на крутий берег, але коли озирнулися, протилежний бік був огорнутий туманом, і вони нічого не змогли розгледіти.

— Як добре, що ви не тримаєте човнів на тому березі, — сказав Фродо. — А коні можуть перейти ріку?

— Можуть, подолавши двадцять миль на північ до Брендівинного Мосту або й перепливши тут, — відповів Мері. — Втім, я ніколи не чув, аби якийсь кінь перепливав Брендівинну. Зрештою, до чого тут коні?

— Потім поясню. Коли будемо вдома, розкажу.

— Гаразд! Ви з Піпіном знаєте дорогу; а я піду навпростець і попереджу Феті Виприна про ваш приїзд. Зметикуємо вечерю і таке інше.

— Ми вже повечеряли з хазяїном Чударем, — сказав Фродо, — але від іще однієї перекуски не відмовимося.

— Гаразд! Дай-но мені той кошик! — попрохав Мері і зник у темряві.

Від Брендівинної до нового дому Фродо у Струмковій Балці було далеченько. Вони проминули, залишивши ліворуч, Бренді-хол і на околиці Цапова вийшли на головну дорогу від мосту на південь. Через півмилі вони ступили на стежку, що повертала праворуч, а ще за кілька миль були в селі.

Нарешті вони підійшли до хвіртки в густому живоплоті. У темряві будинку не було видно: він стояв посеред широкої галявини за смугою низьких дерев. Фродо обрав це місце, бо воно лежало осторонь від дороги, і через те, що поряд не було інших будинків. Виходити і заходити можна було непомітно. Цей будинок Брендіцапи давним-давно збудували для гостей чи родичів, котрі хотіли на якийсь час утекти від метушні життя Бренді-холу. Це був старомодний сільський будинок, зроблений у стилі гобітської нори: довгий і низький, на один поверх, із дерновим дахом, круглими віконцями та великими круглими дверима.

Поки вони піднімалися зеленою стежкою від воріт, світла не було, — вікна затуляли віконниці. Фродо постукав, і двері відчинив Фредеґар Виприн. Тепле світло полилося на ґанок. Вони швиденько прошмигнули за двері й зачинилися разом зі світлом. Вони опинилися серед просторої вітальні з дверима обабіч; просто перед ними коридор утікав углиб дому.

— Ну, що ти про це думаєш? — запитав Мері, вигулькуючи з коридору. — Ми за короткий час зробили все, що змогли, щоби тут було все, як удома. Зрештою, ми з Феті лише вчора сюди приїхали разом із останнім багажем.

Фродо роззирнувся довкола. Усе дійсно нагадувало дім. Його улюблені речі — чи то пак речі Більбо (в новому оточенні вони раптом нагадали про нього) — було розкладено майже так само, як у Торбиному Куті. Це було приємне, затишне місце; і йому раптом захотілося справді переїхати сюди, щоб осісти тут назавжди. Втягувати друзів у цю пригоду нечесно; й він знову замислився, як же їм оголосити, що він насправді мусить їх негайно покинути. Та і зробити це треба буде ще сьогодні ввечері, поки вони не повлягалися спати.

— Усе чудово! — насилу вимовив він. — Так ніби і не переїжджав нікуди.

Мандрівники повісили плащі і склали торби на підлозі. Мері провів їх коридором і відчинив двері до кімнати. Звідти засяяло світло та повалила пара.

— Лазня! — вигукнув Піпін. — О благословенний Меріадок!

— Хто за ким буде митися? — запитав Фродо. — Першим піде найстарший чи наймолодший? А втім, так чи інак, ти будеш останній, майстре Переґріне.

— Повірте, все можна владнати ліпше! — сказав Мері. — Не слід починати життя на новому місці з суперечки за лазню. Тут три купелі та великий казан із окропом. Також рушники, губки та мило. Заходьте і мийтеся хутчіш.

Мері й Феті пішли до кухні з іншого боку коридору завершити приготування пізньої вечері. З лазні долинали уривки пісень, змішаних із хлюпанням і плюскотінням. Раптом голос Піпіна вирвався з-поміж інших; він виспівував одну з улюблених лазничних пісень Більбо.

Пролунали гучний сплеск і невдоволений вигук Фродо: «У-го-го!» Судячи з усього, Піпін вирішив улаштувати водограй. Мері підійшов до дверей:

— А як щодо вечері та пивця? — гукнув він. Фродо вийшов, витираючи волосся.

— Повітря таке вологе, що я досушуся на кухні, — сказав він.

— Невже! — вигукнув Мері, зазирнувши до кімнати. Кам'яну підлогу вкривали калюжі. — Маєш усе це витерти, бо не дістанеш вечері, Переґріне, — сказав він. — Поспішай, на тебе не чекатимемо.

Вечеряли в кухні біля каміна.

— Гадаю, грибів вам уже не закортить? — спитав Фредегар без особливих сподівань.

— Ні, захочеться! — вигукнув Піпін.

— Вони мої! — сказав Фродо. — Їх подарувала мені пані Чудар, королева серед господинь. Забери свої загребущі руки, я сам подаватиму.

Гобіти мають пристрасть до грибів, яка перевершує навіть найжадібніші вподобання Великого Народу. Це частково пояснює і довгі експедиції Фродо до славнозвісних полів Прилук, і невдоволення Чударя. Цього разу грибів було вдосталь для всіх, навіть за гобітськими мірками. Далі подали ще кілька страв, і, коли гобіти закінчили вечерю, навіть Феті Виприн задоволено відітхнув. Вони відсунули стіл, а крісла поставили біля вогню.

— Потім приберемо, — сказав Мері. — А зараз усе мені розкажіть! Ви, напевно, мали пригоди, а це нечесно без мене. Хочу почути повний звіт; а найбільше я хочу знати, що сталося зі старим Чударем і чому він зі мною так розмовляв. Судячи з його голосу, щось його перелякало, якщо таке можливе.

— Ми всі перелякалися, — сказав Піпін після паузи, під час якої Фродо мовчки дивився у вогонь. — Ти би так само злякався, якби два дні за тобою гналися Чорні Вершники.

— А хто вони такі?

— Чорні істоти на чорних конях, — відповів Піпін. — Якщо Фродо мовчить, то я розповім усю історію від самого початку, — й він детально розказав про їхню подорож від того моменту, коли вони покинули Гобітон. Сем іноді ствердно кивав головою чи щось вигукував. Фродо мовчав.

— Я би подумав, що ти все це вигадав, — сказав Мері, — якби сам не бачив тієї чорної постаті на пристані й не чув переляку в голосі Чударя. Що ти про все це скажеш, Фродо?

— Братик Фродо був дуже потайливий, — сказав Піпін. — Але час йому розкрити карти. Досі ми почули тільки здогад Чударя про те, що сюди вплутані скарби старого Більбо.

— Власне, це був тільки здогад, — поквапливо підтакнув Фродо. — Чудар нічого не знає.

— Старий Чудар зовсім не дурний, — вів далі Мері. — Багато чого крутиться в його круглій голові, та назовні не вихлюпується. Чув я, що він бувало ходив до Пралісу, навіть подейкують, він знає багато дивних речей. Але ти, Фродо, принаймні сказав би нам, чи правильно він угадав.

— Я думаю, — повільно відповів Фродо, — про щось він таки здогадався. Справді, це пов'язано зі старими пригодами Більбо, і Вершники шукають, чи, напевно, варто сказати, вистежують його або мене. Я також боюся, коли хочете знати, що це зовсім не жарт; і тут мені так само небезпечно, як і деінде. — Він обвів поглядом вікна і стіни, ніби боявся, що вони раптом пощезнуть. Друзі поглянули на нього, а потім багатозначно перезирнулися між собою.

— Зараз розкаже, — прошепотів Піпін до Мері. Той кивнув.

— Ну, гаразд, — нарешті сказав Фродо, випростуючи спину, так наче на щось зважився. — Я не можу вже цього приховувати. Маю вам усім дещо сказати. Але не зовсім знаю, з чого почати.

— Може, тоді я допоможу, — тихо мовив Мері, — й розповім частину за тебе.

— Ти про що? — запитав Фродо, стривожено глянувши на нього.

— Про те, дорогий мій Фродо, що ти гризешся, бо не знаєш, як із нами розпрощатися. Ти, звісно ж, збирався піти з Ширу. Та біда прийшла раніше, ніж її чекали, і тепер ти мусиш іти негайно. Але ж не хочеш. Нам так тебе шкода.

Фродо роззявив рота і знову стулив. Його вираз подиву був такий кумедний, що всі засміялися.

— Любий наш Фродо! — звернувся до нього Піпін. — Чи ти справді думав, що позамилював усім нам очі? Тобі на це не вистачило ні обачності, ні кмітливості! Ти ж увесь рік від квітня відверто збирався піти і розпрощатися з усіма страхами, які тебе переслідували. Ми безперестанку чули твоє бурмотіння: «Ах, чи побачу я ще коли цю долину?» — і таке інше. А вдавати, що у тебе вичерпалися гроші, і продати свій улюблений Торбин Кут тим Сумоселам-Торбинам! А всі ті таємні бесіди з Ґандалфом?

— О небо! — вигукнув Фродо. — А я думав, що я і обачний, і мудрий. Навіть не знаю, що сказав би на це Ґандалф. То, значить, увесь Шир обговорює мій від'їзд?

— Ні ж бо! — запевнив Мері. — Цим не переймайся! Звісно ж, таємниця розкриється, але зараз, гадаю, вона відома лише нам, змовникам. Зрештою, маєш пам'ятати, що ми тебе знаємо як облупленого, й Більбо знали. Тож, зазвичай, здогадуємося, про що ти думаєш. Правду кажучи, відколи пішов Більбо, я уважно за тобою стежив. Я подумав, що ти рано чи пізно підеш за ним; насправді я очікував, що ти підеш раніше, й останнім часом ми дуже хвилювалися. Ми боялися, що ти тихо вислизнеш і чкурнеш без попередження, як твій дядечко. Уже від весни ми були насторожі й самі дещо спланували. Так просто ти не втечеш!

— Але я повинен іти, — сказав Фродо. — Тут нічим не зарадите, любі мої. Це нещастя для нас усіх, але марно намагатися мене стримати. А якщо ви вже стільки вгадали, то, будь ласка, допоможіть, а не перешкоджайте!

— Ти не розумієш! — заперечив Піпін. — Ти повинен іти, а отже, ми також. Я та Мері підемо з тобою. Сем — чудовий хлопець, і заради тебе він стрибне драконові в пащеку, якщо не перечепиться дорогою; але у твоїй небезпечній подорожі одного супутника тобі буде замало.

— Мої дорогі, любі гобіти! — мовив глибоко зворушений Фродо. — Цього я дозволити не можу. Я вже давно це вирішив. Ви говорили про небезпеку, але ж не розумієте її. Це не похід за скарбами, не мандрівка туди і назад. Я втікаю від смертельної небезпеки, яка чигає на мене попереду.

— Якраз розуміємо, — ствердив Мері. — Ось чому ми і вирішили піти. Ми знаємо, що Перстень — не забавка; ми зробимо все можливе, щоби допомогти тобі вистояти проти Ворога.

— Перстень! — вигукнув Фродо, геть приголомшений.

— Так, Перстень, — сказав Мері. — Старий друже, ти недооцінив допитливість приятелів. Я знав про Перстень уже багато років, іще за Більбо; та оскільки він вважав це таємницею, то і я мовчав, аж поки ми не змовились іти. Я, звісно ж, не знав Більбо так добре, як тебе; я був надто молодий, а він вельми обережний, але не достатньо. Якщо хочеш знати, як я про це довідався, можу розповісти.

— Так, прошу, — ледве промовив Фродо.

— Зрозуміло, що підвели його Сумосели-Торбини. Одного разу, за рік до Гостини, я прогулювався дорогою, коли це попереду побачив Більбо. Раптом назустріч — Сумосели-Торбини. Більбо сповільнив ходу, а тоді — гоп! — і зник. Я був такий заскочений, що ледве додумався сам заховатися звичнішим способом, — проліз через живопліт і пішов полем. Сумосели-Торбини пройшли, а я все виглядав на дорогу, аж тут Більбо з'явився знову. Він поклав щось у кишеню, і я помітив блиск золота. Після того я був насторожі. Чесно кажучи, я шпигував. Але погодьтеся, це ж так цікаво, а я був іще підлітком. Я, напевно, єдиний на весь Шир, окрім тебе, Фродо, бачив таємну книжку старого Більбо.

— Ти читав його книжку! — вигукнув Фродо. — О небеса! Невже нічого не можна зберегти в таємниці?

— Можна, та не від усіх, сказав би я, — відповів Мері. — Та я лише ковзнув поглядом, хоч і те було важко зробити. Він ніколи не залишав книжку без нагляду. Цікаво мені знати, де вона тепер. Я би ще раз хотів глянути. Вона у тебе, Фродо?

— Ні, в Торбиному її не було. Він, мабуть, узяв її з собою.

— Ну, як я вже казав, — продовжував Мері, — я тримав цю таємницю при собі аж до весни, коли справи не стали поважніші. Тоді ми організували нашу змову; й оскільки ми серйозно налаштувалися, то були не надто делікатні. Ти міцний горішок, а Ґандалф — іще міцніший. Але якщо хочеш, можу тебе познайомити з нашим головним вивідувачем.

— Де він? — запитав Фродо, озираючись, наче сподівався, що зараз із буфета вилізе зловісна постать у машкарі.

— Покажися, Семе! — наказав Мері, й Сем підвівся з побуряковілим обличчям, що пашіло аж до вух. — Ось наш збирач інформації! І зібрав він направду чимало, аж поки не спалився. Після цього він наче води в рот набрав, мов присягу тримав.

— Семе! — скрикнув Фродо, почуваючи, що більше здивуватись уже неможливо, і сам не тямлячи, чи він розгніваний, чи втішений, чи пошитий у дурні.

— Так, пане! — зізнався Сем. — Вибачте, пане! Та я нічого поганого не бажав ані вам, пане Фродо, ні панові Ґандалфу. А він розумно вам радив, коли ви сказали: «Іду сам», — а він сказав: «Ні, візьми зі собою того, кому довіряєш».

— Але щось не схоже на те, щоби було кому довіряти, — сказав Фродо.

Сем сумно поглянув на нього.

— Усе залежить від того, чого ти хочеш, — заперечив Мері. — Можеш повірити, що ми підемо з тобою у вогонь і воду, до самого кінця. Можеш повірити, що ми збережемо твою таємницю краще за тебе. Та не сподівайся, що ми залишимо тебе самого у біді чи покинемо, не сказавши ні слова. Ми твої друзі, Фродо. У будь-якому разі так воно є. Ми знаємо більшу частину того, що розповів тобі Ґандалф. Чимало знаємо і про Перстень. Ми страшенно боїмося, та підемо з тобою, чи то слідом за тобою, як мисливські собаки.

— І врешті-решт, пане, — додав Сем, — треба прислухатися до поради ельфів. Ґілдор сказав, що вам слід узяти зі собою охочих, і ви ж не заперечуватимете.

— Я цього не заперечую, — сказав Фродо, поглянувши на Сема, який уже посміхався. — Я цього не заперечую, та віднині не віритиму, що ти спиш, навіть якщо хропітимеш, а копну ногою, щоби пересвідчитись. А ви зграя шахраїв, — звернувся він, обертаючись до інших. — Хай вам грець! — засміявся він, підводячись і махаючи руками. — Я здаюся. Прислухаюся до поради Ґандалфа. Не була би небезпека така страшна, я би танцював од радості. Але навіть зараз я такий щасливий, такий щасливий, який давно не був. Правду кажучи, я з острахом очікував цього вечора…

— Добре! То домовилися. Провідникові Фродо та його загонові — тричі «будьмо!» — вигукнули вони й пішли в танець довкола нього. Мері та Піпін затягнули пісню, яку вони, очевидно, заздалегідь приготували для цієї нагоди. Вона нагадувала пісню гномів, із якої колись давно почалися пригоди Більбо, принаймні співалася на той самий мотив:

— Дуже добре! — сказав Фродо. — Ну, коли так, то нам треба ще багато чого зробити перед тим, як повкладаємось у ліжка — сьогодні ми ще маємо притулок.

— Але це була тільки пісня! — вигукнув Піпін. — Ти ж не збираєшся справді вирушати вдосвіта?

— Не знаю, — відповів Фродо. — Я боюся тих Чорних Вершників і переконаний, що надовго залишатися на одному місці небезпечно, особливо тут, — адже я сам оголосив, що їду сюди. І Ґілдор порадив мені не зволікати. Але я дуже хочу зустрітись із Ґандалфом. Я помітив, що навіть Ґілдор збентежився, коли почув, що Ґандалф не повернувся. Усе насправді залежить від двох речей. Наскільки швидко Вершники можуть добратися до Цапова? І як швидко ми можемо вирушити? Адже треба ще багато чого приготувати.

— На друге запитання відразу відповімо, — мовив Мері. — Ми можемо вирушити через годину. Я майже все приготував. У стайні за полем нас чекає шестеро поні; припаси та спорядження спаковано, за винятком змінного одягу і продуктів, які швидко псуються.

— Але ж і спритні змовники, — сказав Фродо. — А як щодо Чорних Вершників? Чи не безпечніше один день зачекати на Ґандалфа?

— Усе залежить від того, чому Вершники тебе шукають, — відповів Мері. — Вони могли би дістатися сюди, якби їх не зупинили на Північних воротах, де живопліт спускається до берега, по цей бік Мосту. Вартові не пропустять їх уночі, хоча ті можуть і прорватися. Гадаю, навіть удень вартові спробують їх затримати, принаймні поки не отримають вказівки від Господаря Холу — бо вигляд вершників їм не сподобається та й налякає. Але, звісно, Цапів Край не зможе довго опиратися рішучому нападу. І можливо, коли вранці Чорний Вершник під'їде і запитає про пана Торбина, його впустять. Адже всім відомо, що ти тут оселився.

Фродо якийсь час сидів у задумі.

— Я вирішив, — нарешті сказав він. — Вирушаємо завтра на світанку. Але не підемо дорогою: безпечніше вже залишатися тут. Треба, щоби про наш відхід не знали принаймні кілька днів, якщо ж підемо Північними воротами, відразу всі довідаються. Що більше, за Мостом і Східною Дорогою будуть наглядати, незалежно від того, чи пробереться Вершник до Цапового Краю, чи ні. Ми не знаємо, скільки їх там, але щонайменше двоє або й більше. Єдиний вихід — піти в непередбачуваному напрямку.

— Значить, іти треба через Праліс! — нажахано сказав Фредеґар. — Годі й думати про таке. Це настільки ж небезпечно, як і Чорні Вершники.

— Не зовсім, — заперечив Мері. — План відчайдушний, але я вірю, що Фродо правий. Тільки так ми виберемося звідси, щоби на наш слід одразу не натрапила погоня. Якщо нам пощастить, то ми відірвемося далеко.

— Але у Пралісі вам не пощастить, — заперечив Фредеґар. — Нікому ніколи там не щастило. Ви заблукаєте. Ніхто ніколи туди не ходить.

— Ще й як ходить! — наполягав Мері. — Брендіцапи ходять час від часу, коли їм заманеться. Ми маємо свою стежку. І Фродо раз ходив колись давно. Я ходив кілька разів: зазвичай, удень, коли дерева сонні й тихі.

— Ну, робіть, як знаєте! — сказав Фредеґар. — Пралісу я боюся понад усе: про нього розповідають жахіття; але мій голос тут не важить, бо я нікуди не йду. Однак тішуся, що хоч хтось залишиться і розкаже Ґандалфові, куди вас понесло, а я впевнений, він незабаром прийде.

Феті Виприн, хоч який відданий Фродо, не мав бажання покидати Шир, аби дізнатися, що там поза його межами. Його родина походила зі Східної Чверті, але сам він ніколи не переходив Брендівинного Мосту. Його завданням, за задумом змовників, було залишитися на місці, відповідати на запитання зацікавлених і якомога довше створювати враження, що пан Торбин справді живе у Струмковій Балці. Він навіть привіз зі собою старий одяг Фродо, щоби краще зіграти цю роль. Нікому не спало на думку, наскільки небезпечна така гра.

— Чудово! — вигукнув Фродо, коли зрозумів задум. — Інакше ми ніяк не змогли би повідомити Ґандалфа. Звісно, я не знаю, чи уміють ці Вершники читати, але я не ризикнув би залишати листа, а ну ж бо раптом захочуть обшукати дім. Але якщо Феті воліє тримати тут оборону і я буду певний, що Ґандалф знатиме, куди ми пішли, тоді все гаразд. Завтра ідемо у Праліс.

— Ну, як на мене, — сказав Піпін, — то наше завдання краще, ніж у Феті — чекати, поки прийдуть Чорні Вершники.

— А ти постривай, поки зануришся в ліс, — сказав Фредеґар, — тоді пожалкуєш, що зі мною не зостався.

— Уже нема про що сперечатися, — сказав Мері. — Нам треба ще поприбирати і докінчити пакування. Розбуджу всіх вас удосвіта.

Коли Фродо нарешті ліг у ліжко, то якийсь час не міг заснути. Боліли ноги. Він тішився, що вранці поїде верхи. Згодом він забувся в непевному сні: він наче визирав із високого вікна на темне море кошлатих дерев. Унизу, біля коріння, повзали, принюхуючись, якісь істоти. Він розумів, що рано чи пізно вони його знайдуть. Потім він почув віддалений звук. Спочатку йому здалося, що це так сильно шумить вітер у верховіттях дерев. Але потім збагнув, що це не вітер, а шум далекого Моря; звук, ніколи не чутий, хоч у снах він лунав не раз. Раптом Фродо опинився у відкритому просторі. Довкола жодного дерева. Він — на темному вересовищі, а в повітрі — дивний солоний запах. Угорі, на гірському кряжі, височіла самотня біла вежа. Його охопило нестримне бажання видертися на вежу і дивитися на Море. Він заходився пробиратися нагору до вежі, та раптом небо прошив спалах, і зачулося гуркотіння грому.

VI. Праліс

Фродо відразу прокинувся. У кімнаті все ще було темно. Мері стояв і однією рукою тримав свічку, а другою — гупав у двері.

— Ну-ну! Що трапилося? — вигукнув Фродо, вирваний зі сну.

— Що трапилося?! — перепитав Мері. — Час уставати. Пів на п'яту, і надворі густий туман. Уставай! Сем уже готує сніданок. Навіть Піпін уже на ногах. Я засідлаю поні й одного приведу сюди, щоби нав'ючити. Розбуди цього ледаря Феті! Нехай хоч проведе нас.

Десь після шостої п'ятеро гобітів були готові до виходу. Феті Виприн усе ще позіхав. Вони тихенько вислизнули з будинку. Мері йшов попереду, ведучи за собою вантаженого поні; так вони проминули гайок поза будинком і пішли полями. Листя на деревах виблискувало, і з кожної гілочки звисали краплі; трава сіріла від холодної роси. Усе було тихим, і далекі звуки видавалися ближчими: квоктання квочок у дворі, скрип чиїхось дверей.

У повітці вони знайшли інших поні — міцних низькорослих коників, уподобаних гобітами, не прудких, але витривалих. Гобіти забрались у сідла і невдовзі вирушили в туман, який, ніби неохоче, розступався перед ними й відразу змикався позаду. Через годину їзди, повільної та мовчазної, вони раптом опинилися перед Живоплотом, високим і посрібленим павутинням.

— Як же ви це подолаєте? — запитав Фредеґар.

— Ідіть за мною, — наказав Мері, — й побачите.

Мері звернув уліво, і невдовзі вздовж Живоплоту вони підійшли до місця, де він завертав дугою, огинаючи край балки. Неподалік було викопано заглибину, яка плавно опускалась у землю. Обабіч повільно піднімалися цегляні стіни, аж поки не змикались аркою, утворюючи тунель, що пірнав попід Живопліт і виходив на інший бік.

Тут Феті зупинився.

— Прощавай, Фродо! — сказав він. — Дарма ти йдеш у той Ліс. Добре, якщо ще сьогодні не вскочиш у халепу. Але хай тобі щастить — і сьогодні, й завжди!

— Якщо попереду нічого гіршого за Праліс немає, мені пощастить, — відповів Фродо. — Скажи Ґандалфові, щоби рушав Східною Дорогою: ми невдовзі на неї повернемось і їхатимемо якомога швидше.

— Прощавай! — загукали вони і зникли з очей Фредеґара в тунелі. Тунель був темний і вологий. Вихід із нього закривали ворота з густих металевих ґрат. Мері зіскочив на землю й відімкнув ворота, а коли всі пройшли — захряснув. Замок зловісно клацнув.

— Ну от! — сказав Мері. — Ми покинули Шир, а тепер перед нами Праліс.

— А правду про нього розповідають? — спитав Піпін.

— Залежить, що ти маєш на увазі, — відповів Мері. — Якщо ти про всілякі жахи, якими Феті лякали в дитинстві: про ґоблінів, вовків тощо — то навряд. Принаймні я в них не вірю. Але Праліс справді дивний. Усе в ньому набагато живіше, настороженіше, так би мовити, — не те, що в Ширі. І дерева не люблять чужих. Стежать за всіма. Зазвичай тим усе і закінчується, поки день. Буває, хтось найменш приязний скине гілку чи коренем перечепить, чи обів'є плющем. Але вночі, кажуть, трапляються жахливі речі. Я був тут після сутінків лише раз чи два, і то лише біля Живоплоту. Мені здалось, усі дерева перешіптувались, обмінювалися новинами та плітками якоюсь незрозумілою мовою, а гілля розгойдувалося без вітру. Кажуть, ці дерева навіть рухаються, можуть обступити чужинця, оточити. Колись вони навіть напали на Живопліт: узяли і просто вросли поруч і перевісилися через нього. Та гобіти вирубали сотні дерев і розклали величезне багаття у Пралісі, випаливши широку смугу вздовж Живоплоту. Після того дерева відійшли, та дуже озлобилися. На місці того вогнища все ще видно широку галявину тут неподалік.

— Чи лише дерева загрожують нам? — допитувався Піпін.

— У нетрях Пралісу та за ним живуть усілякі чудовиська, — сказав Мері, — принаймні так розповідають, хоча сам я ніколи їх не бачив. Але щось таки протоптує стежки. Тут завжди на них можна натрапити, хоча вони з часом якось дивно зміщуються і змінюють керунки. Неподалік від тунелю є чи принаймні тривалий час був початок доволі широкої стежки, що веде до Випаленої Галяви, а далі — й на північний схід, приблизно туди, куди нам потрібно.

Гобіти перетинали широку балку. З протилежного боку від тунелю ледь помітна стежка бігла вгору до Пралісу, за сто з лишком ярдів од Живоплоту; але щойно вони опинилися під деревами, стежка зникла. Озирнувшись, вони ледве розгледіли темну смугу Живоплоту крізь густі стовбури дерев. А попереду — знову тільки стовбури розмаїтих розмірів і форм: прямі, криві, покручені, похилі, товсті, тонкі, гладкі, вузлуваті, гіллясті, — й усі порослі зеленим або сірим лишайником і слизькими, кошлатими наростами.

Тільки Мері виглядав життєрадісним.

— Ти б ішов попереду і шукав ту стежину, — порадив йому Фродо. — І дивися, не загуби нас і не забувай, із якого боку Живопліт!

Вони пробиралися поміж деревами, а поні тяглися поряд, обережно обминаючи покручене та переплетене коріння. Підліску не було. Місцевість поступово підвищувалась, і чим далі, тим вищим, темнішим і густішим ставав ліс. Не чути було жодного звуку, лише вряди-годи з незрушного листя скрапувала волога. Гілля не ворушилось, але у гобітів виникло неприємне відчуття, що за ними постійно стежать і неприязнь лісу поступово переходить у ворожість. Таке відчуття наростало, аж вони почали поглядати вгору й озиратися, мовби очікуючи несподіваного удару.

Жодних ознак стежки не було, і дерева, здавалося, постійно заступали їм шлях. Нарешті Піпін відчув, що вже не витримує, і раптом закричав.

— Ой! Ой! Я нічого поганого не робитиму. Тільки пропустіть мене! Інші гобіти злякано завмерли, та крик прозвучав глухо, наче з-під важкої завіси — ні луни, ні відгомону; тільки ліс немовби зімкнувся тісніше і ще більше насторожився.

— На твоєму місці я не репетував би, — сказав Мері. — Від цього ніякої користі, лише шкода.

Фродо вже сумнівався, чи знайдуть вони хоч якусь дорогу і чи взагалі він правильно зробив, що завів друзів у цей гидкий ліс. Мері озирався на всі боки і, здавалось, уже не знав, куди йти. Піпін це помітив.

— Ну, і швидко ж ти заблукав, — кинув він.

Але в цей момент Мері з полегкістю присвиснув і показав рукою вперед.

— Ну-ну! — сказав він. — Дерева справді розступаються. Ось там попереду Випалена Галява (так мені здається), але стежка до неї кудись поділася!

Гущавина дедалі світлішала. Раптом вони вийшли на широку круглу галявину. Вгорі заголубіло напрочуд чисте небо, адже під покровом Пралісу вони не помітили, як розтанув туман. Сонце, щоправда, піднялося не дуже високо й освітлювало тільки верхівки дерев. Листя довкола галявини було густішим і зеленішим й оточувало її майже суцільною стіною. На галявині росли тільки густа трава та високі бур'яни: безлистий і зів'ялий болиголов, якісь відцвілі парасольки, буйна кропива та чортополох. Похмура місцина, та після темного Пралісу вона видавалася чарівним і радісним садком.

Гобіти пожвавились і з надією спостерігали, як світлішало небо. У кінці галявини яснів прохід у стіні дерев, а за ним — виразна стежка. Було видно, як вона втікала в ліс, місцями широка та відкрита, хоча подекуди дерева затінювали її темним гіллям. Цією стежкою вони і поїхали. Стежка піднімалася невеликим косогором, але тепер гобіти рухалися набагато швидше і з легшим серцем; їм здавалося, що Праліс полагіднішав і пропустить їх без перешкод.

Але за якийсь час стало спекотно та задушливо. Дерева знов обступили стежку, і не було змоги роздивитися довкола. Гобіти почули, як дедалі більше тисне на них зла воля Пралісу. Було так тихо, що шелест сухого листя і постукування копит поні по прихованих коріннях громом відлунювали в їхніх вухах. Фродо спробував заспівати пісню, щоби підбадьорити друзів, але його голос зійшов на шепіт:

«Кінець», — на цьому слові він замовк. Повітря обважніло, вимовляти слова було нелегко. Просто за їхніми спинами старе дерево з тріскотом зронило на стежку велику гілляку. Перед ними тісно зімкнулися дерева.

— Не подобається їм слухати про закінчення, — сказав Мері. — Я волів би зараз не співати. Стривай-но, ось вийдемо на узлісся, тоді обернемось і заспіваємо їм прощальним хором!

Говорив він бадьоро і, навіть якщо почував тривогу, цього не виказував. Ніхто йому не відповів. Усі були пригнічені. Важкий тягар тиснув на серце Фродо, і з кожним кроком він шкодував, що наважився кинути виклик лісові. Він уже ладен був зупинитись і запропонувати повернутися назад (якщо це було можливо), аж тут усе змінилося. Стежка перестала йти вгору, а попрямувала полого. Темні дерева розступились, і стало видно, що попереду дорога рівна. Удалині, мов лиса маківка серед щетини лісу, бовваніла зелена верхівка пагорба. До нього і вела стежка.

Гобіти знову пришвидшили ходу, тішачись думкою, що хоч на хвилину виберуться з-під склепіння Пралісу. Стежка пірнула вниз, а потім знову стала підніматися, нарешті вивела їх до підніжжя крутого схилу. Тут у траві стежка губилася. Ліс обступив пагорб, як густа щетина, рівно підстрижена довкола верхівки гори.

Гобіти повели поні нагору, описуючи коло за колом, аж до самої вершини. Тут вони зупинилися й озирнулися. Повітря було осяяне сонцем, але далечінь ховалася за густим серпанком імли. Ближче імла майже розвіялася, хоча подекуди ще залягала в лісових ярах; а на південь від них, із глибокої ущелини, що перетинала Праліс, туман усе ще піднімався парою чи пасмами білого диму.

— Ось там, — показав рукою Мері, — річка Верболозка. Вона тече з Курганів на південний захід через Праліс і впадає у Брендівинну позаду Запліття. Туди нам іти не треба! Кажуть, долина Верболозки — найнебезпечніше місце в усьому лісі, звідти й усі чари.

Гобіти подивились у той бік, куди показував Мері, та нічого, крім імли понад сирою глибокою долиною, не побачили; за нею вдалині розпливалася південна частина Пралісу.

Сонце стало припікати. Було близько одинадцятої, та все довкола потопало в осінньому мареві. На заході не видно було ні лінії Живоплоту, ні долини Брендівинної поза ним. На півночі, куди вони вдивлялися з найбільшою надією, ніщо не нагадувало великої Східної Дороги, до якої вони добиралися. Гобіти опинилися на острові серед листяного моря, обрії якого вкривала імла.

З південного сходу, де схил різко падав додолу і ховався під деревами, пагорб видавався островом, що горою здіймався з глибоких вод. Гобіти посідали над зеленим урвищем і пообідали, розглядаючи ліс унизу. Коли сонце проминуло зеніт, удалині на сході проступили сіро-зелені обриси Курганів. Вони дуже зраділи, адже приємно було побачити край цього лісу, хоч іти туди не збирались: у гобітських переказах Кургани мали таку саму лиху славу, як і Праліс.

Нарешті гобіти вирішили йти далі. Стежка, що вивела їх на пагорб, віднайшлася з північного боку; та не встигли вони далеко відійти, як помітили, що вона вперто завертає праворуч. Невдовзі стежка різко ковзнула додолу, і гобіти здогадалися, що насправді вона прямує в долину Верболозки: зовсім не туди, куди їм треба. Порадившись, вони вирішили покинути цю облудну стежку і податися на північ; адже Дорога, хоча з пагорба її не видно, все ж мала би бути саме там, і не дуже далеко. Крім того, на півночі місцевість видавалася сухішою та відкритішою, піднімалася на схили, де ліс ріс не так густо, а замість дубів, ясенів та інших дивних і безіменних дерев цих нетрищ з'явилися сосни та ялини.

Спочатку їхній вибір здавався правильним: рухалися вони досить швидко, хоча, згідно зі сонцем, що мерехтіло через прогалини, вони невідомо як збилися на схід. За якийсь час дерева знову почали змикатися, саме там, де здаля видавалися менш густими та сплутаними. Потім зненацька попереду виявилися глибокі борозни, мовби колії від гігантських коліс чи широкі рови та биті дороги, давно покинуті й зарослі ожиною. Усі вони лежали поперек шляху, і, щоби їх перетнути, доводилось опускатися на дно і знову видиратися нагору, а це було втомливо та важко для поні. Дно кожного рову вкривали густі кущі та сплутаний підлісок, який чомусь не пропускав гобітів, коли вони повертали ліворуч, натомість поступався, коли вони брали праворуч; тому їм доводилося довго блукати, шукаючи зручного підйому. І щоразу, як вони видиралися нагору, ліс здавався темнішим і густішим; ліворуч і вгору дороги не було, і вони змушені були йти праворуч і вниз.

Десь через годину чи дві вони втратили будь-яке розуміння напрямку і знали тільки те, що давно вже перестали йти на північ. Їх щось вело, і вони просто йшли у вибраному для них напрямку — на південний схід, у саме серце Пралісу, а не до узлісся.

День хилився до вечора, коли вони скотились у западину, глибшу та ширшу за всі ті, що їм досі траплялися. Схили її були такі круті й навислі, що вибратися звідти, вперед чи назад, разом із поні та вантажем виявилося неможливо. Іти можна було тільки вниз, уздовж западини. Ґрунт був м'який, місцями болотистий; зі схилів витікали джерельця, і невдовзі невеликий струмок зажебонів у зарослях. Далі дно різко пішло вниз, а зміцнілий струмок із шумом застрибав на поріжках. Гобіти були у глибокому похмурому яру, високо вгорі перекритому аркою дерев.

Пройшовши, спотикаючись, якийсь час за потоком, вони несподівано вийшли з пітьми. Мовби через ворота побачили вони світло попереду. Вийшовши на відкритий простір, вони виявили, що пройшли сюди через ущелину у високій кручі. Внизу росли трава та бур'яни, а навпроти виднів другий берег, майже такий самий крутий. Золотисте передвечірнє сонце дрімотно розляглось у цьому затишному куточку. А там ліниво котила свої брунатні води темна ріка, оточена старезними вербами, прихищена вербами, запруджена поваленими вербами, її поверхня мерехтіла тисячами опалих вербових листочків. Увесь простір жовтів од того листя, що сипалося з гілля, і його підхоплював теплий вітерець, і шурхотів очерет, і порипувало вербове гілля.

— Ну, тепер я хоч знаю, куди нас занесло! — сказав Мері. — Зовсім не туди, куди ми йшли. Це річка Верболозка! Піду розвідаю.

Він перебіг в осоння і зник у високій траві. За хвилю повернувся і повідомив, що між кручею та рікою ґрунт доволі твердий, подекуди до краю води підходив тугий дерн.

— Навіть більше, — сказав він, — попри річку веде якась стежина. Якщо підемо нею ліворуч, то згодом виберемося на східне узлісся.

— Можна подумати! — вигукнув Піпін. — Виберемося, якщо вона веде саме туди, а не просто у трясовину. Як ти гадаєш, хто тут ходить і чому? Я переконаний, що цей шлях не для нас. Усе в цьому Пралісі викликає в мене підозру, і я вже вірю всім байкам про нього. І чи далеко нам, на твою думку, іти на схід?

— Не знаю, — відповів Мері. — Не маю найменшого уявлення, куди нас занесло вниз Верболозкою і хто протоптав цю стежку. Та іншого виходу я не бачу.

Оскільки іншої дороги не було, вони вервечкою потяглися за Мері. Буйний очерет і високі трави нависали над їхніми головами; та знайденою стежкою іти було легко, вона вилася, вибираючи твердіший ґрунт поміж болітцями та заводями. Подекуди її перетинали потічки, які виярками збігали до Верболозки з лісових верховин, а через них були перекинуті кладки зі стовбурів чи в'язок хмизу.

Гобітам стало дуже гаряче. Над ними дзижчали хмари всілякої мошви, а пообіднє сонце пекло спини. Нарешті вони ввійшли в густу тінь — над стежкою нависало велике сіре гілля. Кожен крок давався щоразу важче. Сонливість, здавалося, піднімалася від землі ногами і м'яко спадала з повітря на голови й очі.

Фродо став куняти. Попереду нього Піпін упав навколішки. Фродо зупинився.

— Годі, — почув він голос Мері. — Не ступлю і кроку без відпочинку. Треба подрімати. Під вербами прохолодно. Менше мух!

Фродо це не сподобалося.

— Уперед! — вигукнув він. — Спати ще рано. Спершу мусимо вибратися з лісу.

Та Піпін і Мері його вже мовби не чули. Поряд, позіхаючи і тупо кліпаючи, стояв Сем. Раптом дрімота стала долати і самого Фродо. У голові в нього все попливло. Запала мертва тиша. Мухи перестали дзижчати. Тільки легенький шум, м'яке лопотіння ледве чутного наспіву чулося з навислого гілля. Він підвів обважнілі очі й побачив над собою величезну вербу, стару та замшілу. Здоровенне дерево розкинуло гілки, мов розпростерті руки з численними довгими пальцями, вузлуватий і покручений стовбур зяяв широкими розколинами, що поскрипували в лад із рухами гілок. Листя, що тріпотіло на тлі ясного неба, засліпило Фродо, й він упав, де стояв, у траву.

Піпін і Мері дотяглися до верби і прилягли, притуливши спини до стовбура. Величезні розколини розійшлися позаду них, а дерево собі поскрипувало. Гобіти подивилися на сіро-жовте листя, що тріпотіло на сонці й тихо співало. Вони заплющили очі, й тоді їм здалося, що вони чують слова, слова про затінок, воду та дрімоту. Вони піддалися чарам і міцно заснули біля стовбура великого сірого дерева.

Фродо якийсь час лежав, борючись зі сном, а потім таки зіп'явся на ноги. Ним керувало непереборне бажання зануритись у прохолодну воду.

— Стривай, Семе, — промимрив він. — Занурю ноги на хвилю. У напівсні він перебрів до протилежного боку стовбура, що був повернутий до води, де покручені коренища тягнулися до річки, мов уперті драконенята до водопою. Фродо виліз на один такий корінь і опустив розпашілі ноги у прохолодну брунатну воду; тієї ж миті він також заснув, спиною до стовбура.

Сем присів, почухав потилицю і широко позіхнув. Він був занепокоєний. Ще сонце не опустилось, а ті раптом розіспалися.

— Тут винні не тільки сонце та спека, — пробурмотів він до себе. — Не подобається мені це здоровезне дерево. Підозріле якесь. Послухайте-но, розспівалося про сон! І до чого це!

Він звівся на ноги і, похитуючись, пішов подивитися, як там поні. Двійко їх розбрелося стежкою, і тільки-но він їх завернув, коли почув два звуки; один голосний — наче щось велике шубовснуло у воду, а другий тихий, але дуже виразний, наче клацання замка, коли двері тихо і швидко зачиняються.

Сем кинувся до річки. Фродо був у воді біля берега, великий корінь над ним неначе хотів занурити його у воду, а той не опирався. Сем схопив його за куртку і витягнув із-під кореня, а потім насилу — на берег. Фродо відразу прокинувся і закашлявся, випльовуючи воду.

— Ти знаєш, Семе, — промовив він нарешті, — це кляте дерево зіпхнуло мене у воду! Я це відчув. Обхопило великим коренем і занурило у воду!

— Вам, напевно, приснилося, пане Фродо, — сказав Сем. — Не варто було спати в такому місці.

— А де решта? — запитав Фродо. — Цікаво, що їм сниться. Вони обійшли дерево, і тоді Сем зрозумів, що означало те клацання.

Піпін зник. Розколина, біля якої він розлігся, зачинилася, ніби і не було її. Мері потрапив у пастку: інша розколина поглинула його до пояса; видно було ноги, а решта зникла в темному отворі, краї якого стиснулись обценьками.

Фродо й Сем спочатку заходилися гамселити кулаками по стовбурі там, де лежав Піпін. Потім гарячково силкувалися розчепити щелепи розколини, що затиснула бідолашного Мері. Та все даремно.

— Ну, що за лихо таке! — закричав у нестямі Фродо. — І чого ми попхались у цей жахливий Праліс? Краще би зосталися у Струмковій Балці!

Він щосили копнув дерево, не відчуваючи болю. Ледь помітне тремтіння пробігло від кореня аж до гілок; листя зашелестіло і зашепотіло, — наче хтось тихо й віддалік засміявся.

— А чи немає сокири в наших клунках, пане Фродо? — запитав Сем.

— У мене є сокирка на хмиз для вогнища, — відповів Фродо. — З неї користі мало.

— Стривайте-но! — скрикнув Сем, при згадці про вогнище у нього зблиснула думка. — Може, зробимо щось із вогнем!

— Може, — мовив Фродо похмуро. — Швидше за все, засмажимо Піпіна живцем.

— Для початку можемо поранити або налякати це дерево, — розлютився Сем. — Якщо ж воно їх не відпустить, я його звалю, навіть якщо доведеться гризти його зубами. — Він кинувся до поні й хутко вернувся з двома коробочками труту і сокиркою.

Вони швиденько назбирали сухої трави, листя і шматочків кори, наламали хмизу. Усе купкою склали біля стовбура з протилежного від бранців боку. Від першої ж іскри суха трава зайнялася, спалахнуло полум'я і повалив дим. Затріскотів хмиз. Язички вогню лизнули зашкарублу кору старезного дерева. Верба здригнулась до самої верхівки. Листя мовби зашипіло над головами гобітів од болю та гніву. Мері голосно зойкнув, а з глибини дерева почувся приглушений крик Піпіна.

— Загасіть! Загасіть! — закричав Мері. — Бо вона мене навпіл перекусить! Вона так і каже!

— Хто? Що? — вигукнув Фродо, кидаючись до другого боку дерева.

— Загасіть! Загасіть! — благав Мері.

Гілля верби несамовито загойдалося. Здійнявся вітер і загойдав гілля всіх інших дерев довкола, мовби в тиху дрімоту річкової долини кинули камінь, від якого по всьому Пралісу розкотилися брижі гніву. Сем загасив вогонь і затоптав жар. А Фродо, не тямлячи, навіщо він це робить і на що сподівається, побіг стежкою, вигукуючи: «Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!» Він ледве чув свій голос, який зривався на вереск: голос відносило вітром і топило в гаморі листя, щойно слова злітали з уст. Його охопили розпач і безсилля.

Раптом він зупинився. Щось йому відповіло, чи то просто причулося; відгукнулося десь позад нього, з глибини Пралісу. Він обернувся і прислухався: так, у лісі справді хтось співав; глибокий веселий голос виспівував безжурно та радісно, але якусь нісенітницю:

Сподіваючись на допомогу, та водночас остерігаючись нової біди, Фродо та Сем завмерли. Раптом із довгого потоку нісенітниць (чи так їм здавалося) вихопилася дзвінка і виразна пісня:

Фродо і Сем стояли мов зачаровані. Вітер ущух. Листя затихло на непорушному гіллі. Знову залунала пісня, і тоді, підстрибуючи та пританцьовуючи, над очеретом раптом вигулькнув старий потертий капелюх із довгим синім пером за стрічкою високого наголовка. Ще кілька стрибків — і з'явився чоловік. Як не крути, був він вищий і кремезніший за будь-якого гобіта, хоч і нижчий за будь-кого з Великого Народу, однак галас зчиняв на людський штиб — тупав ножищами у великих жовтих черевиках, ломився через чагарник і очерети, мов той віл до водопою. На ньому був синій плащ, мав він довгу брунатну бороду, ясно-сині очі, а обличчя — мов червоне стигле яблуко, хоч і порізане тисячею зморшок-смішинок. У руках, на широкому, наче таця, листку, він ніс оберемок білих водяних лілій.

— Допоможіть! — кинулися до нього Фродо та Сем із простягнутими руками.

— Ну ж бо, хлоп'ята! Стривайте! — вигукнув старий, піднявши руку, і вони зупинилися наче вкопані. — А тепер скажіть-но, ви чого так пихтите, мов ковальські міхи? І що скоїлося тут? І чи вам відомо, хто я? Звати мене Том Бомбадил. А у вас що за біда? Хутко розкажіте. Лілій не стопчіте!

— Верба полонила наших друзів! — видихнув Фродо.

— Панича Мері розчавлює розколина! — крикнув Сем.

— Що? — вигукнув Том Бомбадил, високо підстрибнувши. — Стара Верба? І це все? То — не біда. Знаю пісеньку для неї. Сива Вербо! Заморожу кров її, хай лиш не послуха. Корінь відспіваю, вихори накличу, листя позриваю, віття поламаю. Ах ти ж Стара Вербо!

Обережно поклавши лілії на траву, він побіг до дерева, звідки все ще стирчали ноги Мері, — решта тіла вже була глибоко всередині дерева. Том притулив до розколини вуста і став щось тихо наспівувати. Слова було важко розібрати, але Мері заворушився, забрикався. Том відстрибнув убік, відламав висячу гілку і ляснув нею по стовбуру.

— Ну ж бо, випускай їх, Стара Вербо, — наказав він. — Що собі надумала? Маєш уже спати. Землю їж! Воду пий! Заривайся глибше! Слухай Бомбадила! — Тоді він схопив ноги Мері й висмикнув його з розколини, яка враз розкрилася.

З сухим скрипом розщепилася друга розколина, і з неї вискочив Піпін, мовби після добрячого стусана. Тоді з гучним тріском обидві розколини швидко закрилися. Дерево затремтіло від кореня до верхівки, і запала цілковита тиша.

— Спасибі! — подякували гобіти один за другим.

Том Бомбадил розреготався.

— Ну, мої хлоп'ята! — сказав він, нахилившись і зазираючи їм в очі. — Ходімо до хати! Там на столі вершки та мед, білий хліб і масло. Золотинка чекає. Поговоримо за вечерею, а зараз — поспішаймо.

Підхопивши лілії і помахом руки запрошуючи гобітів іти слідом, він пішов, підстрибуючи та підтанцьовуючи, стежкою на схід, далі горлаючи нісенітниці.

Гобіти, занімілі від здивування та радості, щосили намагалися не відставати. Але снаги їм бракувало. Том дуже швидко зник попереду, і його спів ставав дедалі тихішим і віддаленішим. Раптом вони знову почули його голосне галайкання!

Знову не було нічого чути. Майже відразу сонце втонуло в деревах позаду. Гобіти пригадали, як косе західне проміння виблискує на ріці Брендівинній, як сотні вогнів запалюються у вікнах у Цапові. Густі тіні накрили їх, темні стовбури та гілки дерев загрозливо нависли над стежкою. Білі пасма туману піднімались і клубочилися над рікою, обплутуючи коріння, що звисало до води. З землі, з-під самих ніг, піднімалася пара і змішувалася з м'якими сутінками.

Стежка губилась у темряві, й гобіти потомилися. Ноги наче налились оловом. У кущах і в очереті чулися дивні, скрадливі звуки; і коли гобіти підводили очі до блідого неба, то бачили чудні зморшкуваті й гулясті лики, що темніли у присмерках і зиркали на них із високих лісистих берегів. Гобітам стало здаватися, що вся ця місцевість нереальна і що вони плентаються зловісним сном, із якого не прокинутися.

Ще трохи, і ноги перестали би їх нести, аж тут стежка побігла вгору. Почулося дзюрчання води. У темряві зблиснула біла піна невеличкого водоспаду. Тоді раптом дерева розступились, і туман залишився позаду. Гобіти вийшли з Пралісу, а попереду лежала широка трав'яна галявина. Річка, маленька та спокійна, весело котилася їм назустріч, виблискуючи у світлі зірок, що засіяли небо.

Трава під ногами була м'яка та низенька, мовби її підстрижено. Крайні дерева Пралісу хтось попідрівнював, наче в живоплоті. Перед ними ясніла стежка, доглянута і викладена камінцями. Вона в'юнилася до вершини трав'янистого підгірка, що сірів під зоряним небом; а там, іще вище, на дальньому схилі, мерехтіли вогні будинку. Стежка вела вниз, а потім знов угору, довгим гладким схилом, укритим дерном, до самого світла. Раптом широкий жовтий промінь сяйнув із відчинених дверей. Це був будинок Тома Бомбадила. Позаду височіла сіра та гола скеля, а за нею в ніч на схід простягалися темні обриси Курганів.

Заквапились усі: і гобіти, і поні. Половину їхніх утоми та страхів як рукою зняло. А назустріч лилася вітальна пісня:

А тоді чистий голос, юний і віковічний як весна, мов пісня веселого струмка, що збігає у ніч із ясних ранкових гір, задзвенів сріблом, вітаючи їх:

З цією піснею гобіти ступили на поріг, і їх залило золотаве світло.

VII. У домі Бомбадила

Переступивши широкий кам'яний поріг, четверо гобітів завмерли, кліпаючи очима. Вони опинились у довгій низькій кімнаті, освітленій лампами, що звисали зі сволоків; на столі з темного полірованого дерева яскраво горіла безліч високих жовтих свічок.

У протилежному кінці кімнати у кріслі обличчям до дверей сиділа жінка. Її довгі золотаві коси хвилями спадали на плечі; сукня, ніжно-зелена, як молодий очерет, була гаптована сріблом, наче краплями роси; а пояс був сплетений із золотих ірисів, засіяних блакитними очками незабудок. Біля її ніг у широких глиняних зелено-коричневих чашах плавали білі водяні лілії, тож сиділа вона, мов на троні посеред озера.

— Заходьте, добрі гості! — мовила вона, і гобіти відразу впізнали той чистий голос, який вітав їх піснею.

Вони ступили ще кілька боязких кроків уперед і почали низько та незграбно кланятися, ніяковіючи так, мовби постукали у двері селянської хати, щоби попросити напитися води, а їм відчинила прекрасна королева ельфів, закосичена живими квітами. Та не встигли вони і слова мовити, як вона легко перескочила через лілії й підбігла до них, сміючись; а сукня її м'яко шелестіла, наче вітер у квітах понад рікою.

— Заходьте, мої любі! — сказала вона, беручи Фродо за руку. — Смійтеся, веселіться! Я Золотинка, донька Ріки. — Тоді вона легко обминула гурт і, причинивши двері, повернулася до них спиною, розпростерши білі руки. — Не пустимо сюди ніч! — сказала вона. — Ви, мабуть, усе ще боїтеся туману, лісових тіней, глибоких вод і всіляких почвар. Нічого не бійтеся! Сьогодні ви під дахом Тома Бомбадила.

Гобіти дивилися на неї зачудовано, а вона обвела їх усіх поглядом і посміхнулася.

— Ясна пані Золотинко! — нарешті вимовив Фродо, почуваючи, як його серце наповнилося якоюсь незбагненною радістю. Він стояв зачарований, як колись при зустрічі з ельфами; та ці чари були якимись іншими: насолода не така піднесена, але глибша і ближча серцю смертного, чудесна, та все ж не чужа. — Ясна пані Золотинко! — знову сказав він. — Щойно зараз я збагнув ту радість, яка звучала в почутих нами піснях.

Раптом він затнувся, сам собі подивувавшись, що таке сказав. Але Золотинка засміялася.

— Ласкаво просимо! — сказала вона. — Не чула я, що мешканці Ширу такі красномовні. Та бачу, ти дружиш із ельфами; видно з блиску твоїх очей і дзвінкого голосу. Яка весела зустріч! Сідайте ж і зачекайте на Господаря дому! Він незабаром прийде, тільки догляне ваших потомлених звірят.

Гобіти радо повсідалися на низьких очеретяних крісельцях, поки Золотинка клопоталася біля столу; вони не відривали від неї очей, бо граційність її рухів сповнювала їх тихою радістю. Десь ізнадвору долинув спів. Час від часу, серед нескінченних бім-бом та тірлі-бом вони вловлювали слова:

— Ясна пані! — за якийсь час мовив Фродо. — Скажіть мені, якщо моє запитання не дуже дурне, хто є Том Бомбадил?

— Він є, — сказала Золотинка, посміхаючись. Фродо подивився на неї запитливо.

— Він є тим, ким ви його бачили, — відповіла вона на його погляд. — Він Господар лісів, гір і вод.

— Значить, уся ця дивна земля належить йому?

— Ні-ні! — відповіла вона, й усмішка її зів'яла. — Це було би важким тягарем, — додала вона тихо, наче сама до себе. — Дерева і трави, все, що росте і живе в лісі, належить саме собі. Том Бомбадил — Господар. Ніхто ніколи не зачіпає старого Тома, коли він гуляє лісом, хлюпається у воді чи витанцьовує на пагорбах удень або вночі. Він нічого не боїться. Том Бомбадил — Господар.

Двері відчинилися, й увійшов Том Бомбадил. Тепер на ньому не було капелюха, і густе брунатне волосся коронувало осіннє листя. Він засміявся й, підійшовши до Золотинки, взяв її за руку.

— Ось моя чарівна пані! — сказав він, уклоняючись гобітам. — Ось моя Золотинка, вся в зелені та сріблі, квітами підперезана. А чи стіл накритий? Бачу я вершки та мед, білий хліб і масло, молоко та сир, ягоди й зілля. Вистачить нам цього? Вечеря готова?

— Так, — відповіла Золотинка, — та гості, здається, ще ні. Том сплеснув у долоні й вигукнув:

— Томе, Томе! А ти мало не забув — гості потомилися. Ну, ходімо, любі друзі, вмийте ручки й замурзані личка, скиньте брудний одяг, розчешіть волосся!

Він розчинив двері й повів їх коротким коридором, а потім за ріг, у низьку кімнату зі скошеною стелею, прибудовану до будинку з півночі. Стіни з гладкого каменю були завішані зеленими килимами та жовтими фіранками. Підлога була вимощена плиткою і встелена свіжим зеленим очеретом. Уздовж однієї стіни лежали чотири м'які матраси, застелені білими ковдрами. Біля протилежної стіни стояла довга лава з широкими глиняними мисками та глеками з холодною і гарячою водою. Біля кожного ліжка були приготовані м'які зелені капці.

Незабаром умиті і причесані гобіти повсідалися до столу, по двоє з кожного боку, а по обидва кінці столу сіли Золотинка та Господар. Вечеря була довга і весела. Гобіти їли, як уміють їсти лише голоднющі гобіти, але наїдків не меншало. Пили нібито холодну криничну воду, та вона звеселяла їхні серця, наче вино, а ще вивільняла голос. Вони і не помітили, як почали весело співати, наче для «них це легше та природніше, ніж говорити.

Нарешті Том і Золотинка підвелись і швиденько прибрали зі столу. Гостей посадили у крісла з підніжками для потомлених ніг і наказали сидіти тихо. У широкому каміні палав вогонь, поширюючи солодкий запах яблуневих дров. Коли все прибрали, в кімнаті погасили всі світильники, крім однієї лампи та пари свічок на камінній полиці. Тоді ввійшла Золотинка зі свічкою в руці й побажала всім на добраніч і міцного сну.

— Спіть спокійно, — сказала вона, — аж до ранку! Не лякайтеся нічних звуків! Ніщо не ввійде в наші двері та вікна, лише місячне проміння і сяйво зірок, і вітер із гірських вершин. На добраніч!

Вона вийшла з кімнати з блиманням і шелестом. Звук її кроків нагадував струмок, що в нічній тиші м'яко стікає з гори прохолодним камінням.

Том якийсь час сидів біля них мовчки, а гобіти не могли зібратися з духом і запитати бодай про щось із того, про що думали за вечерею. Сон склеював їм повіки. Нарешті Фродо промовив:

— Ти почув, як я кликав, Господарю, чи випадково там опинився? Том поворушився, наче прокинувся з приємного сновидіння.

— Га, що? — сказав він. — Чи чув, як ти кликав? Та ні, не чув: я ж співав. Випадково я там був, якщо випадком це звати. Цього я не планував, але справді вас чекав. Чули ми про вас, знали, що блукаєте. Знали, так чи інак, принесе вас до води: усі стежки ведуть униз, до річки Верболозки. Стара Сива Верба, уміла співака, і її лукаві пастки важко оминути. Але Том там діло мав, не міг відкладати. — Том знову закуняв, наче його долав сон, але продовжив м'яким наспівом:

Розплющив очі і блиснув на них несподіваною блакиттю:

Він знову замовк; але Фродо не втримався, щоби не поставити ще одне запитання, відповідь на яке прагнув почути.

— Розкажи нам, Господаре, про Вербу, — попрохав він. — Хто вона така? Я ніколи раніше про неї не чув.

— Ні-ні, не треба! — вигукнули Мері та Піпін в один голос, ураз випроставшись. — Не зараз! Краще вранці!

— Правда, правда! — згодився старий. — Час уже й відпочити. Краще дечого не чути, поки ніч над світом. Спіть до ранку, спочивайте на м'яких подушках! Не лякайтеся звуків ночі та Верби Старої! — І з тими словами він задмухнув лампу й, узявши в кожну руку по свічці, вивів їх із кімнати.

Їхні матраси та подушки були м'які як пух, а ковдри — з білої вовни. Тільки-но вони вляглись і повкривались, як відразу й поснули.

Глухої ночі наснився Фродо темний сон. Бачив він, як сходив місяць-молодик; у слабому сяйві похмуро чорніла кам'яна стіна з великими воротами у глибині арки. Фродо здалося, що його щось підняло вгору, і з висоти він побачив, що насправді це не стіна, а коло гір, а в тому колі — рівнина, а посеред рівнини здіймається прямовисна скеля, наче височезна вежа, та не рукотворна. На вершині видно постать чоловіка. Місяць, піднімаючись, завис над тим чоловіком і освітив його біле волосся, розвіяне вітром. Знизу, з темряви, долинули моторошні крики та виття вовків. Раптом тінь величезних крил затулила місяць. Чоловік підніс руки, і з його патериці вдарила блискавка. Могутній орел упав із неба й поніс чоловіка. Голоси завили, і вовки заскавчали. Почувся шум, наче подув сильного вітру, а з ним прилетів тупіт копит, що мчали, мчали, мчали зі Сходу. «Чорні Вершники!» — подумав Фродо, прокидаючись, а тупіт копит відлунював у вухах. Він подумав, що ніколи не наважиться покинути прихисток цих кам'яних стін. Він лежав, не ворушився і далі прислухався; та було тихо, і нарешті він повернувся і знову заснув чи радше помандрував у ще один сон, якого вже не пам'ятав.

Поряд із ним солодко спав Піпін; але потім його сни змінилися, він повернувся і застогнав. Раптом прокинувся чи подумав, що прокинувся, від якогось звуку, що порушив його сон: тіп-топ, скрип: якесь гілля шаруділо на вітрі, шкрябало стіну та вікно: скрип, крип, крип. Він подумав, чи не ростуть, бува, поблизу верби; аж тут його охопило жахливе відчуття, що він зараз зовсім не в будинку, а всередині верби, і знову те жахливе дерево сміється над ним сухим скрипучим голосом. Він сів, рука потонула у м'якій подушці, тоді він знов улігся, заспокоєний. У вухах ніби знову залунало: «Спітіь спокійно аж до ранку! Не лякайтеся нічних звуків!» І він заснув.

Спокійний сон Мері порушив плюскіт води; вода м'яко стікала додолу, а потім розпливалася, розпливалася по всьому дому темним озером без берегів. Вода вирувала попід стінами і повільно, та невпинно піднімалася. «Я втону! — подумав він. — Вода дістанеться сюди, і я втону». Він відчув, що лежить у м'якому слизькому болоті й, підскочивши, ступив на холодну мощену підлогу. Тут він пригадав, де він, і знову вклався в ліжко. Йому здалося, що він почув чи пригадав почуте: «Ніщо не ввійде в наші двері та вікна, лише місячне проміння і сяйво зірок, і вітер із гірських вершин». Легенький подих свіжого повітря гойднув фіранку. Мері глибоко вдихнув і знову заснув.

А Сем, наскільки міг пригадати, проспав усю ніч глибоким, задоволеним сном, якщо тільки колоди бувають задоволені.

Уранці прокинулись усі відразу. Том походжав по кімнаті, виспівуючи шпаком. Почувши, що гобіти заворушилися, він сплеснув у долоні й вигукнув: «Гей! Бом! Тірлі-бом! Мої любі!» Розсунув жовті фіранки, за якими ховалися вікна, — одне на схід, друге на захід.

Гобіти посхоплювалися, свіжі та відпочилі. Фродо підбіг до східного вікна і побачив город, сивий від роси. А він сподівався побачити галявину аж під самі стіни, галявину, порубцьовану копитами. Просто перед ним тягнулася грядка квасолі на високих тичках, а вдалині, навпроти сонця, виднілася сіра вершина пагорба. Ранок був похмурий: на сході, за довгими хмарами, наче пасмами нечесаної вовни з жевріючими краями, мерехтіла золотиста смуга. Небо обіцяло дощ; але світало дуже швидко, і на вологому зеленому листі запалав червоний цвіт квасолі.

Піпін визирнув у західне вікно, на озеро імли. Праліс ховався в тумані. Здавалося, що земля вкрилася хмарою. Виднілася долина річки Верболозки, де туман розбивався на безліч перистих хвильок. З пагорба ліворуч збігав потічок і зникав у білих тінях. Неподалік, попід стриженим живоплотом, затканим павутиною, розкинувся квітник, а далі — скошена галявина, яка сріблилася росою. І ніде не було видно верби.

— Доброго вам ранку, мої славні! — вигукнув Том, розчахнувши східне вікно. Кімнату наповнило прохолодне повітря, що пахло дощем. — Нині сонце нам свого личка не покаже. На самому світанку я пройшовся, пострибав горами, винюхав погоду, мокрі трави під ногами і похмуре небо. Розбудив я Золотинку, пісню заспівавши, але гобітів маленьких ніщо не підніме. Уночі вони не спали, лишень на світанку! Бім-бом! Тірлі-бом! Прокидайтесь, малюки! Забудьте нічні страхи! Тірлі-бом-било! Гей, мої хлоп'ята! Як порухаєтесь швидше — то сніданок на столі, а як спізнетесь — залишаться трава та дощівка!

Годі й казати — хоча Томовій погрозі вони не дуже повірили — гобіти швиденько прискочили до столу, а підвелися тоді, коли майже все поїли. За столом не було ні Тома, ні Золотинки. Тома чути було по всьому дому: він брязкотів на кухні, бігав угору-вниз сходами, виспівував то тут, то там. Розкриті вікна кімнати визирали на захід, на імлисту долину. Вода скрапувала з очеретяного даху. Гобіти ще не закінчили снідати, як хмари зійшлися суцільною стелею, пішов тихий і рівний дощ. Праліс заховався за густою сірою завісою.

Поки вони виглядали у вікно, до них долинув, наче вкупі з дощем спадаючи з неба, чистий спів Золотинки. Вони розчули тільки кілька слів, але було зрозуміло, що то дощова пісня, свіжа, як злива у спраглих горах, пісня оповідала про мандри ріки від струмочка аж до самого Моря. Гобіти захоплено слухали; Фродо тішився і благословляв милість погоди, яка віддаляла час розлуки. Думка про дорогу від хвилі пробудження тягарем лежала на його серці; але тепер стало вже зрозуміло, що сьогодні вони нікуди не підуть.

Верховий вітер пригнав із заходу ще темніші хмари, що вилилися свинцевим дощем на лисі верхівки Курганів. Довкола будинку видно було тільки стіну води. Фродо стояв біля прочинених дверей і спостерігав, як біла крейдяна доріжка обертається на молочну річечку і, запінившись бульбашками, стікає в долину. Том Бомбадил вибіг із-за рогу будинку, розмахуючи руками так, мовби розводячи дощ, — і справді, коли він переступив поріг, то був зовсім сухий, тільки черевики намокли. Він їх скинув і поставив під камін. Тоді сів у найбільшому кріслі й покликав до себе гобітів.

— Нині у Золотинки день прання, — казав він, — осіннього прибирання. Надто мокро для гобітів — хай спочинуть, поки змога!

Нині саме день для довгих бесід, запитань і відповідей, отож Том почне розмову.

І розказав він їм багато цікавих історій: часом говорив ніби сам до себе, а деколи несподівано зиркав на них яскраво-блакитними очима з-під густих брів. Частенько його мова переходила у спів, він підводився і витанцьовував довкола крісла. Розповідав про бджіл і квіти, про життя дерев і дивних лісових мешканців, про добрих і злих, приязних і ворожих, люб'язних і жорстоких створінь, про таємниці, що криються в ожині.

І, слухаючи, гобіти починали розуміти життя Пралісу, справді усвідомлюючи, що тут вони чужинці, тоді як інші створіння — у себе вдома. В усіх розповідях з'являлася Стара Верба, і Фродо довідався досить, аби вгамувати свою цікавість, ба навіть більше, бо розповіді були невтішні. Томові слова оголювали серця дерев і розкривали думки, часто темні та дивні, і сповнені ненавистю до істот, які вільно розгулюють по землі, гризуть, кусають, ламають, рубають, палять: до руйнівників і загарбників. Назвали його Пралісом не без підстави, бо він справді був одвічним, уцілілим залишком широченних прадавніх лісів; і жили в ньому, старіючи так само повільно, як і пагорби, пращури дерев, і берегли пам'ять про часи свого панування. Незліченні роки сповнили їх гордістю і глибинною мудрістю, а також злобою. Та найнебезпечнішою була Велика Верба: її серце прогнило, а сила цвіла; була вона хитра і керувала вітрами, а її думи та пісні розносилися Пралісом по обидва боки ріки. Її сивий спраглий дух тягнув силу з землі, поширював владу дрібними корінчиками під землею і тонкими пагінцями в повітрі, аж поки під її орудою не опинилися майже всі дерева Пралісу від Живоплоту до Курганів.

Раптом Томова балачка перекинулася з Лісу на молоді потоки, піняві водоспади, камінці та скелі, вогкі яруги та густі трави, засіяні квітами, і нарешті на самі Кургани. Гобіти слухали про Великі Кургани та зелені могили, про кола, викладені з каменю на пагорбах і в долинах. Бекали отари овець. Зводилися зелені мури та білі мури, фортеці на підвищеннях. Королі малих королівств воювали між собою, і молоде Сонце вогнем блищало на червоному металі їхніх гострих і ненаситних мечів. Були перемоги та поразки; вежі падали, фортеці палали, і полум'я здіймалося до неба. Золото осипало гробівці королів і королев; покривали їх кургани, замуровували кам'яні двері; заростало все травою. Якийсь час вівці скубли траву, та невдовзі пагорби знову спорожніли. З темних далеких країв насунула тінь, і заворушилися кості в могилах. Привиди з Курганів блукали урвищами, брязкаючи золотими ланцюгами та перснями на холодних пальцях. У місячному сяйві кам'яні кола стирчали з землі поламаними зубами.

Гобіти здригнулися. Навіть до Ширу доходили чутки про могильних духів із Курганів, що за Пралісом. Але слухати про таке гобіти не любили, навіть біля свого теплого каміна. Четверо друзів раптом пригадали те, що витіснив із їхньої свідомості затишок цього дому: будинок Тома Бомбадила притулився саме біля цих жахітних пагорбів. Вони випустили нитку оповіді й неспокійно завовтузилися, зиркаючи один на одного.

А коли знову стали прислухатися, то виявилося, що Том забрів туди, куди їхні пам'ять і думки не сягали, в часи, коли світ був ширшим, а море пливло просто до західного Узбережжя; і співав він про те, як під одвічним зоряним небом пробудилися до життя ельфійські предки. Потім він раптом зупинився і став клювати носом, наче засинаючи. Гобіти тихенько сиділи перед ним, зачаровані; і здавалося, що від чарів його слів вітер ущух, хмари розійшлися, день відступив, темрява надійшла зі Сходу та Заходу, а небо заяскріло білими зорями.

Минув один день чи багато днів, того Фродо сказати не міг. Він не почував ані голоду, ні втоми, саме лише зачудування. Крізь вікно сяяли зорі, й огортала його тиша небес. Нарешті він заговорив, раптом злякавшись цієї тиші:

— Хто ти, Господарю? — запитав він.

— Га, що? — перепитав Том, випростуючись, очі його блиснули в пітьмі. — Ти не знаєш імені мого? То єдина відповідь. Скажи мені, а хто ти, сам, без імені? Юний ти, а я старий. Найстаріший, ось хто я. Зауважте, друзі: Том старший за річку й ліс; пам'ятає Том перший дощ і жолудь перший. Першу стежку протоптав ще до того, як прийшов Великий Народ, бачив, як прибув Народ Малий. Був він тут до королів, до могил і могильних духів. Коли ельфи йшли на захід, був він тут, і до того, як моря зімкнулися в кільце. Пам'ятає він зоряну ніч, що не знала страху, — перед тим, як Темний Володар прийшов Нізвідки.

Ніби тінь промайнула під вікном, і гобіти квапливо зиркнули крізь шибки. А коли знову повернулись, у дверях стояла Золотинка, осяяна світлом. Вона тримала свічку, прикриваючи її від перетягу, а долоня її просвічувала, наче біла мушля на сонячному світлі.

— Дощ ущух, — сказала вона, — і нові води збігають із пагорбів під зорями. Нумо сміятись і веселитись!

— І давайте їсти-пити! — вигукнув Том. — Оповіді довгі сушать горло. Довго слухали й стомились, ранок, день і вечір!

Тут він підскочив із крісла, схопив свічку з камінної полички і засвітив її від тієї, яку тримала Золотинка; далі потанцював біля столу. Раптом вискочив за двері і зник.

Повернувся швидко, тримаючи в руках широку тацю з наїдками. Том із Золотинкою накрили стіл; а гобіти і чудувались, і сміялися: такі чарівні були рухи Золотинки, і такі смішні та химерні — вибрики Тома. Проте разом вони, здавалося, виконували один танець, не заважаючи одне одному, заходячи та виходячи з кімнати, пораючись біля столу; і швидко страви, посуд і свічки було розкладено як слід. Запалили безліч свічок, білих і жовтих. Том уклонився гостям.

— Вечеря готова, — сказала Золотинка; і тепер гобіти помітили, що на ній сріблиста сукня з білим поясом, а черевички, — мов із риб'ячої луски. А Том був увесь у ясній блакиті, блакиті вимитих дощем незабудок, і в зелених панчохах.

Вечеря була ще краща за попередню. Гобіти, зачаровані Томовими словами, могли і пропустити одну чи кілька вечер, але коли побачили їжу, то їм здалося, що голодували щонайменше тиждень. Якийсь час вони не співали і навіть не розмовляли, поважно взявшись до справи. Та швидко розвеселились, і голоси їхні радісно зазвучали.

Після вечері Золотинка співала багато пісень, пісень, які весело починались у горах і ніжно впадали в тишу; і тоді бачили вони в уяві озера та ріки неозорої ширини, і, зазираючи в них, бачили небо, а на дні — зорі, як коштовне каміння. І нарешті вона ще раз побажала їм на добраніч і пішла. А Том і не думав куняти, а почав засипати гостей запитаннями.

Виявилося, що він дуже багато знає про них самих і про їхні родини, не кажучи вже про історію та діяння Ширу від часів, які ледве чи пам'ятають самі гобіти. Їх це вже не дивувало; та він не приховував, що найсвіжіші новини він довідався від хазяїна Чударя, якого він мав за особу поважнішу, ніж вони собі могли уявляти.

— Він міцно стоїть на землі, руки його натруджені, мудрий він від природи і зір має гострий, — сказав він.

Було також зрозуміло, що і з ельфами він знається, і якимось чином від Ґілдора дійшли до нього вісті про втечу Фродо.

І направду, стільки всього він про них знав і такі хитрі були його запитання, що Фродо розповів йому про Більбо та про свої страхи і надії набагато більше, ніж розповідав Ґандалфові. Том похитував головою, а коли почув про Вершників, очі його зблиснули.

— Покажи-но мені цей скарб! — раптом перебив він розповідь Фродо, і той, на своє здивування, витягнув із кишені ланцюжок і, відчепивши Персня, відразу подав Томові.

Перстень мовби збільшився, хвилю полежавши на його засмаглій долоні. Тоді раптом Том приклав Персня до ока і засміявся. На мить ця картинка видалася гобітам і тривожною, і комічною: яскраво-блакитне око в золотій оправі. Далі Том надягнув Перстень на кінчик мізинця й підніс до свічки. Спочатку нічого дивного в цьому гобіти не побачили, а потім охнули. Том і не збирався зникати!

Том знову засміявся, а потім підкинув Персня, і той зник, зблиснувши. Фродо зойкнув, а Том, усміхаючись, перехилився до нього через стіл і подав Перстень.

Фродо оглянув його уважно і трохи підозріло (як дрібничку, позичену штукареві). Це був той самий Перстень, принаймні виглядав і важив так само: він завжди здавався Фродо незвично важким. Але щось підштовхнуло його до остаточного випробування. Можливо, його трохи роздратувало Томове легковажне ставлення до того, що навіть Ґандалф уважав неймовірно важливим. Він вичекав слушну нагоду, коли розмова відновилась і Том щось торочив про химерні звичаї борсуків, — і надягнув Перстень.

Мері повернувся до нього щось сказати і злякався, мало не зойкнувши. Фродо зрадів (певною мірою): з Перснем усе гаразд, бо Мері витріщався на крісло і, вочевидь, не бачив Фродо. Він підвівся і тихо прокрався від каміна до дверей.

— Гей, ти! — гукнув Том, дивлячись на нього всевидющим поглядом своїх блискучих очей. — Гей! Іди сюди, Фродо! Куди ти зібрався? Старий Том іще ж не сліпий. Зніми свого персня! Ти без нього красивіший. Іди-но сюди! Кидай цю гру й сідай біля мене! Побалакаємо про завтрашній ранок. Том скерує вас на правильний шлях, аби ви не блукали.

Фродо засміявся (намагаючись приховати зніяковіння) і, знявши Перстень, підійшов і знову сів. Тепер Том сказав їм, що, за його розрахунками, ранок буде сонячний і сприятливий для мандрівників. Але рушати треба рано-раненько, адже погода в цих краях така, що навіть Том надовго не передбачить, і може змінитися швидше, ніж він перевдягнеться.

— Не пан я над погодою, — сказав він, — як і жодне інше створіння на двох ногах.

За його порадою, вони вирішили йти майже на північ від його дому, західними схилами Курганів: так за день, минувши Кургани, вони би вийшли на Східну Дорогу. Він наказав їм не боятися — лише пам'ятати, куди йдуть.

— Ідіть зеленою травою. Минайте холодне каміння, мерців та їхні домівки, якщо не впевнені, що серця ваші не здригнуться!

Він повторив їм це не раз; і порадив обходити могильники із заходу, якщо наблизяться до якогось. І ще навчив їх пісеньки, якщо раптом спіткає лихо чи взагалі потрібна буде якась допомога.

Коли вони це проспівали, він поплескав кожного по спині й, узявши свічки, повів гобітів до спальні.

VIII. Імла над курганами

Цієї ночі спали спокійно. Та Фродо — чи то вві сні, чи наяву — почув милозвучний спів: пісня розливалася, мов бліде світло за сірою завісою дощу, повільно голоснішала, і запона ставала сріблясто-скляною, аж поки зовсім розступилась, і перед ним відкрилася зелена далина, осяяна сходом сонця.

Видіння розтануло, і Фродо прокинувся; Том уже висвистував, наче зграйка пташок, а косе проміння сонця падало у відчинене вікно. Надворі все було зелене та блідо-золотаве.

Поснідали знову без господарів. Настав час прощатись, а на серці у гобітів було важко, хоча ранок видався ясним, прохолодним і чистим під вимитим осіннім блідо-блакитним небом. З північного заходу подув свіжий вітерець. Їхні зазвичай спокійні поні нетерпляче перебирали ногами і форкали. Том вийшов на ґанок, помахав капелюхом і, пританцьовуючи, порадив гобітам вирушати в дорогу та їхати якомога швидше.

Вони поїхали стежкою, що звертала за будинком і йшла вниз до північного краю пагорба. Саме спішилися перед останнім крутосхилом, коли Фродо раптом зупинився.

— Золотинка! — вигукнув він. — Моя ясна пані, вбрана у сріблясту зелень! Ми з нею не попрощались і навіть не бачилися від самого вечора!

Він так розхвилювався, що зібрався вертатись; але цієї миті чистий голос гукнув їх згори. Там, на вершині пагорба, стояла Золотинка і махала їм рукою: її розмаяне волосся променіло й мінилося на сонці. Вона танцювала, а з-під ніг розливалося сяйво, наче блиск роси на траві.

Вони поквапилися на вершину і стали перед нею, захекані. Гобіти вклонились, але вона повела рукою і показала їм землі в ранковому світлі. Те, що передучора, коли вони стояли на горі у Пралісі, огортав туман, тепер було чітко видно, а сама блідо-зелена лиса верхівка гори здіймалася серед темного лісу на заході. У тому напрямку тягнулися лісисті пагорби, зелені, жовті й рудуваті, а за ними ховалася долина Брендівинної. Удалині на півдні, за стрічкою Верболозки, блідим склом виблискувала Брендівинна, там вона робила петлю й утікала в місця, гобітам не відомі. На півночі, за дедалі нижчими горбами, простягалися сіро-зелені низини, аж поки не зникали в імлистій далечі. На сході височіли Кургани, один за одним, і губились удалині, тільки голубінь і білий проблиск, що зливалися зі смугою неба, будили в пам'яті гобітів оповіді про високі та далекі гори.

На повні груди вдихнувши повітря, вони відчули, що кілька стрімких ривків приведуть їх до мети. Боягузливо труситися нерівною окраїною Курганів видалося їм ознакою легкодухості, й тому вони мали стрибати спритно, як Том, камінцями пагорбів просто до Дороги.

Голос Золотинки повернув їх до дійсності.

— Поспішайте, любі гості! — сказала вона. — І не відступайте від вашої мети! На північ із вітром біля лівої скроні, і нехай вам щастить! Поспішайте, поки Сонце світить! — а Фродо вона додала: — Прощавай, друже ельфів, я рада, що зустрілася з тобою!

Фродо не знайшов, що відповісти. Він низько вклонився, вискочив на поні й повільно почвалав униз пологим схилом, а решта потяглася за ним. Будинок Тома Бомбадила, долина та Праліс зникли з очей. Між двома зеленими стінами горбів повітря нагрілось, а від землі піднімався солодкий дух трави. Сягнувши дна зеленого видолинку, вони озирнулись і побачили Золотинку, маленьку і тоненьку постать, наче квітку на тлі неба: вона стояла непорушно, простягнувши до них руки. Коли вони озирнулися, вона гукнула до них, махнула рукою і зникла.

Тепер їхній шлях пролягав низом видолинку і в обхід зеленого крутого пагорба у ще глибшу та ширшу долину, а далі на інші пагорби вздовж пологих схилів, і знов угору на нові вершини, й униз у нові долини. Довкола ні дерев, ані водойм: це був край трав і низького пружного дерну, і зовсім тихий, якщо не зважати на шепіт вітру та поодинокі крики незнаних птахів. Сонце піднялося вище, і стало гаряче. Щоразу, вибираючись на гребінь гори, вони відчували, як слабшає вітерець. А коли у просвіті на заході промайнув далекий Праліс, то він, здавалося, димів — наче з кожного листочка та корінця парувала дощова волога. Обрій знов огорнув серпанок імли, а небо вгорі лежало синім ковпаком, гарячим і важким.

Десь опівдні вони вийшли на пагорб, широка та пласка вершина якого була, мов неглибокий полумисок зі зеленим обідком. Повітря там завмерло, а небо нависло просто над головами. Вони перетнули виїмку і, глянувши на північ, зраділи: заїхали вже далі, ніж сподівалися. Звісно, у спекотному мареві всі відстані оманливі, та сумнівів бути не могло: Кургани закінчувались. Унизу зміїлася на північ довга долина, ведучи до проходу між двома стрімкими узгір'ями. Далі пагорбів не було, а ген на півночі виднілася темна довга смуга.

— Це смуга дерев, — сказав Мері, — а значить, там Дорога. Уздовж Дороги від Мосту на багато миль ростуть дерева. Кажуть, їх посадили в давні часи.

— Чудово! — вигукнув Фродо. — Якщо ми і далі йтимемо так швидко, то покинемо Кургани ще до заходу сонця, а потім пошукаємо місце для ночівлі.

Щоправда, коли він це говорив, то кинув оком на схід, а там пагорби були куди вищі і грізно нависали над ними; кожен пагорб вінчали зелені насипи, а подекуди стирчало каміння, мов поламані зуби зі зелених ясен.

Видовище дещо бентежило; тож вони відвернулись і зійшли у круглу западину. Посередині стояв один-єдиний високий камінь, не відкидаючи тіні в цю пору дня. Необроблений, він усе ж здавався значущим: наче межовий стовп чи радше знак погрози. Та всі гобіти зголодніли, і сонце було все ще у безпечному полудні; тому вони і притулилися відпочити зі східного боку каменя. А камінь був прохолодний, мовби сонцеві забракло сили його нагріти; втім, у таку спеку це було навіть приємно. Тут вони наїлись і напилися — кращого обіду на відкритому повітрі не забажаєш, адже харчами їх щедро забезпечив Том. Розв'ючені поні розбрелися, поскубуючи травичку.

Довго їхали верхи, а потім ситно попоїли, пригрівало сонечко, та духмяніли трави, довгенько пролежали вони там, випроставшись і дивлячись у небо: ось і пояснення того, що сталося. Прокинулися стривожені, бо спати ж вони не збиралися. Камінь стояв геть холодний і накривав їх довгою блідою тінню. Водянисте блідо-жовтаве сонце ледь пробивалося крізь імлу над західним краєм заглибини, в якій вони лежали; на півночі, півдні та сході стіною стояв густий, білий і студений туман. Повітря завмерло і тиснуло холодом. Поні збилися докупи, похиливши голови.

Гобіти перелякано схопилися на ноги і кинулися до західного краю. Виявилося, що вони на острові посеред туману. У них на очах сонце пірнуло у біле море, і холодна сіра тінь піднялася на сході. Туман підкочувався й піднімався, аж поки не зімкнувся дахом у них над головами: їх замурували в імлистій залі, де могильний камінь правив за основну колону.

Гобітам здалося, що за ними замкнулася пастка; але духом вони не занепали. Вони все ще пам'ятали обнадійливу смугу Дороги й усе ще знали, в якому вона напрямку. Так чи інак, а ця заглибина з каменем їм геть не подобалась, і залишатися тут вони й не думали. Речі спакували дуже швидко, хоча руки добряче мерзли.

Невдовзі вони вже спускалися вервечкою пологим північним схилом у те море імли, ведучи за собою поні. Туман ставав дедалі холоднішим і вологішим, їхні чуприни намокли і поприлипали до лобів. А коли зійшли на саме дно, стало так холодно, що гобіти зупинились і повитягали плащі з каптуриками, які відразу вкрилися великими сивими краплинами. Тоді, всівшись на поні, гобіти повільно рушили далі, визначаючи шлях за вигинами місцевості. Коли вони знайдуть прохід у кінці долини, далі йти буде легко — тримаючись прямої лінії, вони рано чи пізно вийдуть на Дорогу. Що робити потім, поки що не думали, тільки сподівалися, що за Курганами туман розступиться.

Просувалися вони дуже повільно. Щоби не розійтись і не погубити один одного, вервечкою рухались услід за Фродо. За ним ішов Сем, далі Піпін, а потім Мері. Долина здавалася нескінченною. Раптом Фродо помітив обнадійливий знак. Обабіч долини в тумані забовваніла якась пітьма; й він здогадався, що вони нарешті підійшли до проходу між узгір'ями, до північних воріт Курганів. Треба тільки пройти ворота — і вони вільні.

— Уперед! За мною! — гукнув Фродо через плече і поспішив уперед.

Але його надію швидко змінили розгубленість і тривога. Темні плями стали ще темнішими, хоча якось зменшилися; зненацька над ним зловісно нависли два велетенські камені, трохи нахилені один до одного, наче опори височезних дверей. Нічого схожого вранці він не бачив. Майже проминувши їх, Фродо усвідомив: його оточила ще більша темрява. Поні форкнув і став дибки, і Фродо гепнувся на землю. Озирнувшись, він нікого не побачив: він був сам.

— Семе! — покликав він. — Піпіне! Мері! Йдіть-но сюди! Чому не доганяєте?

Відповіді не було. Його охопив страх, і він побіг назад крізь ворота, відчайдушно гукаючи:

— Семе! Семе! Мері! Піпіне!

Поні побрикав у туман і зник. Десь іздалеку, а чи так йому здалося, він почув вигуки: «Гей! Фродо! Агой!» Ніби зі сходу, ліворуч від нього й від великих каменів, що виднілись у мороці. Він кинувся на голос і опинився перед крутим підйомом.

Здираючись нагору, він знову загукав, і щоразу відчайдушніше; відповіді довго не було, аж нарешті з туману десь ізгори та здаля відгукнулися слабенькі голоси: «Фродо! Агой!» А потім почувся крик, подібний на: «Рятуйте, рятуйте!» — ще і ще раз, а далі останнє «Рятуйте!» перейшло в довгий лемент, що раптом обірвався. Фродо поспішав, як тільки міг, до тих криків, але його обступила ніч, і в темряві було неможливо зорієнтуватися. Йому здавалося, що він постійно дереться вгору й угору.

Лише коли під ногами стало рівно, Фродо зрозумів, що нарешті вибрався на якийсь кряж чи пагорб. Він був виснажений, спітнілий і тремтів од холоду. Було зовсім темно.

— Де ж ви? — жалібно вигукнув він.

Відповіді не було. Прислухався. Раптом відчув, що дуже позимніло, вгорі здійнявся вітер, крижаний вітер. Погода мінялася. Клаптями та пасмами проносило імлу. З рота йшла пара, темрява відступила і наче просвітліла. Він глянув угору і з подивом помітив, що поміж летючими пасмами хмар і туману з'явилися ріденькі зорі. Вітер засвистав у траві.

Раптом йому причувся здушений крик, і він кинувся в той бік; і тут туман розступився, й відкрилося чисте зоряне небо. З першого ж погляду Фродо зрозумів, що він на південному краї вершини, на яку вибрався з півночі. Пронизливий вітер дув зі сходу. Праворуч зоряне західне небо закривала чорна тінь. Це був великий могильник.

— Де ви? — закричав він знову, розлючений і переляканий.

— Тут! — ніби з-під землі озвався низький, холодний голос. — Я чекаю на тебе.

— Ні! — зойкнув Фродо, та не зрушив із місця. Коліна підігнулись, і він упав на землю. Нічого не трапилось, і тиша не порушилася. Тремтячи, він підвів очі: над ним, затуляючи зорі, нахилилася висока темна тінь. Йому привиділися два ока, блідо-крижані, наче далекі вогні. Тоді його схопила рука, міцніша та холодніша за метал. Тіло вмить скрижаніло, й він зомлів.

Коли Фродо опритомнів, то якусь мить нічого, крім почуття жаху, пригадати не міг. Тоді враз усвідомив, що він полонений і перебуває в могильнику. Його схопив Могильний Дух, і, напевно, він уже під владою жахливих чарів, про які говорять тільки пошепки. Фродо не наважувався поворухнутися, лежав, як його поклали: розпростертий навзнак на холодній підлозі, руки схрещені на грудях.

Але хоча страх його був такий великий, що здавався частиною довколишньої темряви, Фродо раптом пригадав Більбо Торбина та його історії, їхні спільні прогулянки Широм, їхні розмови про подорожі та пригоди. У серці навіть найтлустішого та найполохливішого гобіта чаїться (частенько дуже глибоко — це правда) зерно хоробрості, яке проростає в момент крайньої безнадії та небезпеки. Фродо не був ані тлустим, ані полохливим; насправді, хоча цього він не знав, Більбо (і Ґандалф) вважав його найкращим гобітом Ширу. Фродо подумав, що тут настав кінець його подорожі, і то жахливий кінець, але ця думка його зміцнила. Він напружився, наче для останнього стрибка, — й ураз перестав почувати себе безпомічною жертвою.

Поки він так лежав, роздумуючи та намагаючись опанувати себе, він помітив, що темряву повільно розсуває бліде зеленаве світло. Спочатку він не міг нічого розгледіти, бо світло немовби сочилося з нього самого та з кам'яної підлоги і ще не сягнуло стелі чи стін. Він повернув голову й у холодному сяйві побачив поруч біля себе Сема, Піпіна та Мері. Вони лежали навзнак, із мертвотно-блідими обличчями, вбрані у біле. Біля них було багато скарбів, можливо, золотих, але в цьому світлі позбавлених тепла та привабливості. На головах у гобітів були вінці, на поясах — золоті ланцюги, а на пальцях — багато перснів. У кожного при боці лежав меч, а в ногах — щит. До горлянок усіх трьох був прикладений один довгий оголений меч.

І тут почалася пісня: холодне бурмотіння, то голосніше, то тихіше. Далекий і неймовірно моторошний голос дзвенів високо в повітрі, потім глухим стогоном пробивався з-під землі. З суцільного потоку сумних, але жахливих звуків стали виринати слова: понурі, жорсткі, холодні слова, безжальні та жалюгідні. Ніч, прагнучи зустрічі з ранком, нарікала на нього, холод, жадаючи тепла, проклинав його. Фродо промерз до кісток. Невдовзі пісня стала виразнішою, і Фродо з жахом збагнув, що вона змінилася на заклинання:

У головах у нього щось зарипіло, зашкребло. Підвівшись на лікті, він побачив, що вони лежать у галереї, що завертає за ріг. А звідти тягнеться, пальцями намацуючи дорогу, довга рука і добирається до Сема, який лежав скраю, та до руків'я меча на горлянці.

Спершу Фродо здалося, ніби закляття справді перетворило його на камінь. Тоді майнула шалена думка про втечу. Якщо надягнути Перстень, то Дух, може, і пропустить його, а там і вихід знайдеться. Він уявив собі, як утікає, оплакуючи Мері, Сема та Піпіна, а сам же він вільний і живий. Ґандалф погодиться, що нічого іншого йому не залишалося.

Та хоробрість, яка в ньому пробудилася, була вже нездоланною: так просто він друзів не покине. Він вагався, намацуючи Перстень у кишені, а тоді знову боровся сам зі собою; а тим часом рука підповзала все ближче. І тут у ньому зміцніла рішучість. Схопивши короткого меча, який лежав поряд, він підвівся навколішки, перехилився через тіла своїх друзів і щосили рубонув по зап'ясті руки, що повзла. Меч перерубав руку, але і сам тієї ж миті розколовся до руків'я. Пролунав вереск, і світло згасло. У темряві почулося погрозливе гарчання.

Фродо впав на Мері й відчув холод його обличчя. І відразу ж він пригадав те, що забув, коли насунула імла: будинок під горою і Томові співи. Він пригадав віршик, якого їх навчив Том. Тихим розпачливим голосом він почав: «Гей! Томе Бомбадиле!» — і з цим іменем його голос наче зміцнів: зазвучав живо та повнокровно, барабаном і сурмою відлунюючи в темному склепі.

Запала така глибока тиша, що Фродо почув биття свого серця. Після нестерпно довгої миті йому відповів далекий, мов крізь землю чи товщу стіни, зате ясний наспів:

І тут щось загуркотіло, мов повалилось і покотилося каміння, і до склепу вдерлося світло, справжнє світло, ясне світло дня. У кінці склепу біля ніг Фродо утворився розлам; у ньому, наче в рамі проти світла ранкового сонця, з'явилася голова Тома (капелюх, перо, все як годиться). Проміння впало на підлогу й освітило обличчя трьох гобітів, котрі лежали біля Фродо. Вони не поворушились, але світло змило з них мертвотну блідість. Тепер вони ніби просто спали глибоким сном.

Том пригнувся, зняв капелюха і з піснею зайшов до темного склепу:

При цих словах зачувся крик, і склепіння у глибині могильника з гуркотом завалилося. Потім пролунав пронизливий вереск, що поступово завмер у незбагненній далині; все затихло.

— Ну, друже Фродо! — сказав Том. — Виходьмо на чисту траву! І поможи їх винести.

Вони винесли надвір Мері, Піпіна та Сема. Коли Фродо виходив із могильника востаннє, він помітив у купі обваленої землі відрубану руку, яка все ще корчилася, мов недобитий павук. Том знову зайшов досередини, довго там гупав і грюкав, і насамкінець з'явився з великим оберемком скарбів — золотих, срібних, мідних і бронзових; були там ланцюги, перли, оздоби з коштовним камінням. Він виліз на верхівку могильника і скинув усе це в зелену траву.

Там він став, із капелюхом у руці та вітром у чуприні, глянув униз на трьох гобітів, котрі лежали горілиць на траві. Піднявши правицю, він мовив чітко і владно:

На превелику втіху Фродо, гобіти заворушилися, потяглися, протерли очі й нарешті звелися на ноги. Вони зачудовано озирнулися, спершу помітивши Фродо, а потім Тома власною персоною на верхівці могильника; а потім глянули на себе — у білому шматті, коронованих і підперезаних блідим золотом.

— А це що за чудасія? — здивувався Мері, намацуючи золотий віночок, що зсунувся на одне око. І тут затнувся, його обличчям промайнула тінь, і він заплющив очі. — Звісно, я пам'ятаю! — сказав він. — Уночі напали на нас люди з Карн-Дума і побили нас. Ах! Спис у серці! — і вхопився за груди. — Ні! Ні! — мовив, розплющуючи очі. — Про що це я? Мені щось наснилось. А ти куди подівся, Фродо?

— Певно, збився з дороги, — сказав Фродо, — та не будемо про це. Подумаймо, що нам зараз робити! Треба йти далі!

— У такому лахмітті, пане? — мовив Сем. — Де моя одежа? Він жбурнув вінець, пояс і персні на траву й безпорадно озирнувся довкола, наче сподіваючись знайти свої плащ, куртку, штани й іншу гобітську одіж.

— Можете не шукати, — сказав Том, зістрибнувши з могильника, і розсміявся, танцюючи довкола них у сонячному світлі. Здавалося, нічого жахливого не трапилось; і справді, дивлячись на веселого Тома з іскринками в очах, гобіти заспокоїлися.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Піпін, утішений і спантеличений водночас. — Чому ні?

Але Том захитав головою:

— Ви з могили врятувались, мов з глибокої води. Одіж — то мізерна втрата, ви радійте, що живі. Тепле сонце хай зігріє серця ваші і тіла! Скиньте це холодне шмаття, погасайте голяка! Ну, а Том піде на полювання!

Він побіг підстрибом у долину, посвистуючи та гейкаючи. Фродо спостерігав, як той біг на південь зеленою долиною між горбами, далі насвистуючи та виспівуючи:

І так він співав, біжучи, та ще й підкидаючи і ловлячи капелюха, аж поки не зник за горою: та ще довго вітер, який тепер повернув на південь, доносив його гей ну! гей ну!

Сонце знову пригрівало. Гобіти трішки погасали по траві, як їм порадив Том. А тоді повлягалися грітися на сонці зі втіхою, зрозумілою кожному, хто несподівано перенісся з морозної зими в теплий край або хто після тривалої хвороби якось уранці встав із ліжка й відчув, що день знову сповнений надій.

Коли повернувся Том, вони вже віджили (і зголодніли). Спочатку над краєм пагорба з'явився Томовий капелюх, потім і він сам, а слухняною шворкою за ним — шестеро поні: п'ять їхніх і ще один. Цей був, без сумніву, старий Товстунчик: більший, дужчий, гладкіший (і старіший), аніж решта поні. Їхній власник Мері насправді їх так не називав, але віднині ці поні відгукувалися на прізвиська, які дав їм Том. Він покликав їх одного за одним, вони перейшли через пруг і стали рядком. Тоді Том уклонився гобітам.

— Ось ваші поні! — сказав він. — Вони розумніші (в певному сенсі), ніж ви, мандрівні гобіти — мають здоровий глузд у носах, бо здаля занюхують небезпеку, в яку ви влазите; а коли втікають, аби порятуватися, то біжать куди треба. Маєте їх пробачити; бо хоч мають вірні серця, вони не створені, щоби терпіти жах могильних духів. Бачите, ось вони тут, принесли весь вантаж!

Мері, Сем і Піпін переодягнулися; та невдовзі їм стало надто гаряче, бо мали зі собою про запас лише теплий одяг на зиму.

— Звідки взявся цей старий поні, цей Товстунчик? — запитав Фродо.

— Він мій, — сказав Том. — Мій чотириногий друг, хоча я рідко їжджу верхи, а він гуляє, де захоче. Коли ви в мене гостювали, ваші поні заприятелювали з Товстунчиком. А коли їм стало страшно вночі, то до нього примчали, а він їх мудрими словами і заспокоїв. Але тепер, мій любий Товстунчику, повезеш старого Тома. Гей! Піде він з вами показувати дорогу. Бо ж нелегко розмовляти з гобітами верхи, коли сам наздоганяєш їх пішки.

Гобіти зраділи і заходилися дякувати Томові; та він засміявся і сказав, що вони такі мастаки губитися, що він не заспокоїться, поки не переведе їх через кордони своєї землі.

— Безліч справ у мене, — сказав він, — там попрацювати, там поспівати, побалакати і погуляти, доглянути край. Том не може бути завжди під рукою, щоб кургани підривати і розколини відкривати. Про свій дім мусить Том подбати, та й Золотинка чекає.

Судячи з сонця, було ще рано, десь близько десятої, і гобіти згадали про сніданок. Востаннє вони їли вчора ополудні під каменем на кургані. Зараз вони ум'яли всі припаси, відкладені на вечерю, та ще й усе те, що приніс зі собою Том. Сніданок не був розкішний (як на гобітів і за таких обставин), але вони почулися ліпше. Поки снідали, Том пішов до могильника розглянути скарби. Більшу частину він склав блискучою купкою на траві: «Хай бере, хто знайде: пташка, звір, ельф чи людина, чи добре створіння…» Так мали розвіятися чари могильника, щоби жоден могильний дух до нього не повернувся. Собі він узяв лише брошку з блакитними камінцями, що мінилися, наче квіточки льону чи крильця метелика. Він довго на неї дивився, похитуючи головою, мовби щось пригадував, і нарешті сказав:

— Ось гарна дрібничка для Тома і для його господині! Гарною була та, що носила колись її на плечі. Тепер Золотинка брошку носитиме, і пам'ять про красуню житиме!

Для гобітів він вибрав кинджали майстерної роботи: довгі, у вигляді тонких листків, прикрашені червоно-золотистим зміїним візерунком. Кинджали зблиснули, коли він вийняв їх із чорних піхов, вироблених із дивного металу, легкого та міцного, оздоблених полум'яними каменями. Чи то завдяки добрій якості цих піхов, а може, через чари могильника, клинки виблискували на сонці, наче їх не торкнувся час, непритуплені та не покриті іржею.

— Ці старі ножі для гобітів стануть за мечі, — сказав він. — Добре мати гострі клинки ширському народу, що мандрує на схід чи південь, ген у темряву і небезпеку.

І він пояснив гобітам, що багато років тому ці леза викували люди з Вестернесу: вони були супротивниками Темного Володаря, та здолав їх злий король Карн-Дума в землі Анґмару.

— Мало хто їх пам'ятає, — пробурмотів Том, — однак іще мандрують самотою сини забутих королів, оберігаючи від зла безтурботний народ.

Гобіти його слів не зрозуміли, та, коли він це говорив, їм увижалася, мов крізь далину сторіч, широченна туманна долина, якою крокували високі суворі люди з ясними мечами, а в останнього на чолі сяяла зоря. Тоді видіння розвіялось, і гобіти знову опинилися в освітленому сонцем світі. Настав час вирушати. Вони спакували торби і нав'ючили поні. Свою нову зброю повісили на шкіряних пасках під куртками, та вона заважала і видавалася зайвою. Нікому не спадало на думку, що може дійти і до бойової сутички.

Нарешті вони рушили. Спочатку повели поні під вуздечки вниз схилом, а потім сіли верхи і швидко поїхали долиною. Вони озирнулись і побачили на горі вершок старого могильника, де в сонячному промінні жовтим полум'ям горіло золото. Далі вони завернули за наступний схил Курганів, і могильник зник із очей.

Як Фродо не роззирався на всі боки, ніде не бачив тих великих каменів, що стояли ворітьми. Незабаром під'їхали до північної ущелини, минули її, і перед ними простяглася полога долина. Разом із Томом подорожувати було весело: він радісно їхав поряд чи позаду них на Товстунчику, який виявився значно прудкішим, аніж обіцяло його черево. Том постійно щось наспівував, переважно нісенітниці, а може, то була мова, не зрозуміла гобітам, давня мова, створена висловлювати радість і зачудування.

Вони їхали без зупинок, але незабаром виявилося, що Дорога набагато далі, ніж гадалося. Навіть без туману через свій учорашній полудневий сон вони не дісталися би туди раніше як опівночі. Темна смуга, яку вони бачили, була не смугою дерев, а кущами понад краєм глибокого рову з крутим муром із протилежного боку. За словами Тома, тут колись пролягав кордон королівства, та було це дуже давно. Здавалося, він пригадав якусь сумну історію, але більше нічого не додав.

Перебравшись через рів, вони пройшли крізь пролом у мурі, а тоді Том повернув просто на північ, бо до того вони дещо відхилилися на захід. Місцевість тепер була відкрита й рівна, і вони пришвидшили крок, але сонце вже сідало, коли вони врешті побачили попереду смугу високих дерев і зрозуміли, що невдовзі, після стількох несподіваних пригод, виїдуть на Дорогу. Вони пустили поні чвалом, іще якась миля — і вони під довгими тінями дерев. Дорога, невиразна в сутінках, вилася під похилим насипом. У цьому місці вона пролягала з південного заходу на північний схід, а праворуч швидко збігала в широку балку. Полотнище Дороги було пооране коліями, а після нещодавньої зливи його вкривало багато калюж і вибоїн, заповнених дощівкою.

Вони спустилися насипом і роззирнулися. Довкола ні душі.

— Ну, нарешті дісталися! — вигукнув Фродо. — Сподіваюся, з нашою дорогою навпростець Пралісом ми втратили не більше як два дні! А може, наша затримка на краще — вони могли збитися з нашого сліду.

Друзі поглянули на нього. Страх перед Чорними Вершниками знов опустився на них тінню. Вступивши у Праліс, вони думали тільки про те, як вибратися на Дорогу; лише тепер, коли вона лежала в них під ногами, вони пригадали небезпеку, що їх переслідує, і цілком імовірно, причаїлась у засідці на самій Дорозі. Вони з тривогою озирнулися на захід сонця, та Дорога була темна і пустельна.

— Ти гадаєш, — непевно завів Піпін, — гадаєш, за нами сьогодні вночі можуть гнатися?

— Ні, не сьогодні, — відповів Том Бомбадил, — і може, й не завтра. Але здогадам моїм не вірте; я не впевнений. Що діється на Сході я не знаю. Том — не пан над Вершниками з Чорної Землі.

І все одно гобітам хотілось, аби він пішов із ними. Їм здавалося, що він знатиме, як здолати Чорних Вершників, якщо це взагалі кому-небудь до снаги. Ось підуть вони зараз у землі, анітрохи їм не відомі, згадувані тільки в найтуманніших легендах Ширу, — і гобіти затужили за домом. Глибоке почуття самотності і втрати опанувало їх. Мовчки стояли вони, розлучатися не хотілось, і не відразу розчули, як Том бажає їм щасливої дороги та доброго настрою, наказуючи їхати не зупиняючись аж дотемна.

— Том дасть вам добру пораду на сьогодні, а потім вестиме вас ваша доля: за чотири милі по Дорозі вийдете до села Брі під пагорбом, де знайдете старий заїзд «Брикливий поні». Барліман Кремена — порядний власник. Там переночуєте, а вранці — в дорогу. Будьте хоробрі, але обережні! Не опускайте рук і мчіть назустріч долі!

Вони благали його провести їх принаймні до заїзду і випити на прощання; та він лише засміявся і промовив:

Потім розвернувся, підкинув у повітря капелюха, скочив на Товстунчика і помчав у сутінки, наспівуючи.

Гобіти піднялися на насип і дивилися йому вслід, аж поки він не зник із очей.

— Так шкода розлучатися з Господарем Бомбадилом, — сказав Сем. — Він дивак, нема слів. Хтозна, чи зустрінемо ще когось кращого чи химернішого. Та якщо чесно, я не проти заскочити до цього «Брикливого поні». Може, він — як наш «Зелений дракон»? А що за народ живе у Брі?

— У Брі живуть гобіти, — сказав Мері, — а також Великий Народ. Думаю, там буде майже, як удома. Як не крути, «Поні» — добре місце. Наші туди час від часу заїжджають.

— Може, кращого і не побажаєш, — сказав Фродо, — та все одно це не Шир. Не дуже розслабляйтеся, «як удома»! І, будь ласка, пам'ятайте — всі до одного — прізвище Торбин згадувати НЕ МОЖНА. Я — пан Підгір, якщо вже доведеться якось назватися.

Вони знову видерлися на поні й мовчки рушили в сутінки. Швидко споночіло, а вони то повільно тягнулись униз схилом, то знов угору, аж поки попереду не зблиснули вогники.

Перед ними височів чорний пагорб Брі, затуляючи імлисті зірки; а під його західним крилом гніздилося велике село. До нього вони і поривалися, нічого не бажаючи, крім вогнища та дверей, які би відгородили їх від ночі.

IX. Під вивіскою «Брикливий поні»

Брі — найбільше село невеликого заселеного краю Брі, схожого на острів посеред пустки. Крім Брі, були там ще три села: Стіг — по інший бік гори, Гребнів — у глибокій долині далі на схід і Арчет — під Чет-лісом. Довкола пагорба та селищ простягалися поля і розчищені переліски шириною кілька миль.

Люди з Брі були темно-русі, кремезні і трохи низького зросту, мали веселу та незалежну вдачу: нікому не корилися, крім себе самих; зате більше приятелювали і зналися з гобітами, гномами, ельфами й іншими мешканцями довколишнього світу, ніж тодішній (і теперішній) Великий Народ. За їхніми власними переказами, жили вони тут споконвіку і походили від перших людей, котрі примандрували на Захід Середзем'я. Мало хто з них пережив безлад Прадавніх Часів; але коли королі повернулися з-за Великого Моря, то знайшли брійців на тому самому місці. І якщо про старих королів уже і пам'ять травою поросла, то вони живуть тут і далі.

У ті часи ніхто з людей не селився так далеко на захід, лише за якусь сотню ліг від Ширу. Та в диких пущах поза межами Брі блукали таємничі люди. Брійці називали їх слідопитами, а звідки вони — цього не знали. Були слідопити вищі та смаглявіші за мешканців Брі й начебто мали надзвичайні зір і слух і розуміли мову звірів і птахів. Ходили вони де заманеться: і на південь, і на схід, і навіть до Імлистих Гір; але тепер їх стало мало і бачили їх рідко. Вони приносили новини здалеку і розповідали дивні давно забуті історії, які слухали пожадливо; та брійці з ними не товаришували.

У краю Брі мешкало також кілька гобітських родин. Вони називали себе найдавнішим поселенням гобітів у світі, поселенням, заснованим задовго до того, як вони перейшли Брендівинну і заселили Шир. Жили вони переважно у Стозі, хоча кілька родин було в самому селі Брі, переважно вище на схилі пагорба, над будинками людей. Великий Народ і Малий Народ (так вони називали один одного) були в добрих стосунках, кожен займався своїми справами і вважав себе невід'ємною часткою населення краю. Ніде у світі не бачили такого особливого, але досконалого ладу.

Ні ті, ні інші не любили мандрувати; і найбільше переймалися вони справами чотирьох селищ. Часами гобіти з Брі добиралися до Цапового Краю чи Східної Чверті; зате гобіти Ширу рідко навідувалися до Брі, хоча туди було не більше ніж день їзди верхи на схід від Брендівинного Мосту. Бувало, до заїзду на ніч-другу заносило випадкового цаповинця чи непосидька Тука, але й таке траплялося дедалі рідше. Гобіти Ширу називали гобітів Брі та й усіх інших, що жили за кордоном, чужинцями, і мало ними цікавилися, вважаючи нудними та неотесаними. Можливо, в ті часи на Заході Світу було набагато більше чужинців, аніж це собі уявляли мешканці Ширу. Деякі, без сумніву, були нічим не кращі за волоцюг, ладні вирити нору будь-де і покинути її, коли заманеться. Але у Брі принаймні жили гобіти порядні й заможні, до того ж не більші селюки, ніж їхні далекі родичі «усередині». Ще не зовсім забулися ті часи, коли між Широм і Брі тривало жваве спілкування. У Брендіцапів, без сумніву, текла брійська кров.

У селі Брі було близько сотні кам'яних будинків Великого Народу, і гніздилися вони здебільшого над Дорогою, на схилі пагорба, вікнами на захід. Півколом їх оточував глибокий рів із густим плотом з внутрішнього боку. Через рів було прокладено дамбу; а там, де Дорога перетинала пліт, стояли великі ворота. Ще одні ворота були в південному кутку при виході з села. На ніч їх замикали, а всередині в невеликих сторожках сиділи воротарі.

Там, де Дорога повертала праворуч, огинаючи пагорб, був великий заїзд. Збудували його давним-давно, ще коли рух на дорогах був жвавіший. Адже село Брі стояло на давньому перехресті шляхів; інша стара дорога зливалася зі Східною біля самого рову на західному кінці села. Колись нею подорожували люди й інші народи. «Дивне, як новина з Брі» — така приказка збереглась у Східній Чверті ще з тих часів, коли в заїзді можна було почути новини з Півночі, Півдня та Сходу і коли гобіти Ширу бувало заходили туди їх послухати. Але Північні Землі давно запустіли, й Північною Дорогою ходили мало: вона поросла травою, і брійці назвали її Зеленим Шляхом.

Однак заїзд у Брі все ше стояв, і його господаря вважали поважною особою. Його дім правив за місце зустрічі для нероб, балакунів і пліткарів, великих і малих, із усіх чотирьох селищ, а також за притулок для слідопитів та інших мандрівців і для тих подорожніх (переважно гномів), котрі все ще ходили Східною Дорогою до Імлистих Гір.

Було темно, і сяяли білі зорі, коли Фродо з товаришами нарешті минув перехрестя Зеленого Шляху і під'їхав до Західних воріт села. Ті були замкнені, але біля дверей сторожки сидів чоловік. Він скочив на ноги, схопив ліхтаря і здивовано глянув на них поверх воріт.

— Звідки ви і чого вам треба? — непривітно буркнув він.

— Ми прямуємо до заїзду, — відповів Фродо. — Мандруємо на схід і не можемо сьогодні їхати далі.

— Гобіти! Четверо гобітів! Та ще й із Ширу, судячи з вимови, — сказав воротар, тихо, мовби сам до себе. Якусь мить ще подивився на них похмуро, а тоді повільно відчинив ворота і пропустив. — Не часто вночі на Дорозі побачиш гобітів із Ширу, — продовжував він, коли вони призупинилися біля воріт. — Вибачте за цікавість, які справи несуть вас на схід від Брі? І як вас звати, дозволю собі запитати?

— Як нас звати і які наші справи — це наші власні справи, і тут не місце про них розводитися, — відрізав Фродо; йому не сподобався вигляд воротаря ані тон його голосу.

— Ваші справи — то ваші, — сказав чоловік, — а моя справа — після сутінок ставити запитання.

— Ми гобіти з Цапового Краю, і нам заманулося помандрувати і зупинитись у заїзді, — вставив Мері. — Моє ім'я — пан Брендіцап. Цього вам досить? Колись тут увічливіше приймали подорожніх, якщо вірити розповідям.

— Гаразд, гаразд! — примирливо мовив чоловік. — Я не хотів вас образити. Але переконаєтеся, що не лише старий Гарі на воротях дійматиме вас питаннями. Тут повно чудного люду. Якщо вам до «Поні», то побачите, що ви не єдині гості.

Він побажав їм на добраніч, і вони рушили далі; але у світлі ліхтаря Фродо помітив, як уважно розглядав їх чоловік. Гобіт зрадів, коли у них за спинами з брязкотом зачинилися ворота. І задумався, чому ж той чоловік такий підозріливий і чи хтось розпитував про групку гобітів. Може, Ґандалф? Може, він уже прибув, поки вони блукали у Пралісі та на Курганах. Але щось у погляді та голосі воротаря занепокоїло Фродо.

Чоловік іще провів їх довгим поглядом, а потім пішов до себе у сторожку. Тільки-но він повернувся спиною, через ворота швидко перелізла темна постать і розтанула в пітьмі сільської вулиці.

Гобіти проїхали пологим підйомом повз кілька будинків і зупинилися біля заїзду. Будинки видавалися їм великими та незвичними. Сем подивився на заїзд із трьома поверхами та безліччю вікон, і його серце завмерло. Він припускав, що в поході він рано чи пізно зустріне велетів, вищих за дерева, й інших, іще жахливіших, істот; але на цю мить йому вистачило першої зустрічі з людьми та їхніми високими будинками, — на кінець утомливого дня цього було навіть занадто. Він уявив собі чорних коней, осідланих у пітьмі двору, та Чорних Вершників, що визирали з темних верхніх вікон.

— Тут ми не будемо ночувати, правда, пане? — вигукнув він. — Якщо в селищі є гобіти, то чому би нам не переночувати у них? Було би звичніше.

— А що не гаразд із заїздом? — запитав Фродо. — Його нам порадив Том Бомбадил. Думаю, там усередині затишно.

Для звиклого ока заїзд виглядав приємним навіть зовні. Його фасад виходив на Дорогу, а два бічні крила врізались у нижній схил пагорба, так що вікна другого поверху були на одному рівні з землею. До внутрішнього двору між двома крилами вела широка арка, ліворуч під аркою були великі двері з широкими сходами до них. Двері були відчинені, й зісередини лилося світло. Над аркою висіла лампа, а під нею — велика вивіска: товстий білий поні дибки. На дверях білів напис: «БРИКЛИВИЙ ПОНІ» БАРЛІМАНА КРЕМЕНИ. Крізь щільні фіранки багатьох вікон першого поверху пробивалося світло.

Поки вони в сутінках стояли надворі, хтось усередині затягнув веселу пісню, і її голосно підхопив багатоголосий радісний хор. Гобіти якийсь час прислухалися до цієї закличної пісні, а тоді злізли з поні. Пісня закінчилася вибухом сміху та оплесків.

Вони провели поні під аркою і, залишивши їх у дворі, піднялися сходами. Фродо пішов уперед і мало не зіткнувся з низьким лисим товстуном із червоним обличчям і у білому фартусі. Той вискочив із одних дверей і летів у другі, несучи тацю з повними кухлями.

— Чи можна… — почав Фродо.

— Хвилиночку, будь ласка! — кинув чоловік через плече і зник у гармидері голосів і хмарі диму. За мить він повернувся, витираючи руки фартухом. — Доброго вечора, маленький пане! — вклонився він. — Чого бажаєте?

— Кімнату на чотирьох і стійло для п'ятьох поні, якщо можна. Це ви пан Кремена?

— Атож! Барліманом мене звуть. Барліман Кремена до ваших послуг! А ви з Ширу, так? — запитав він, а потім раптово ляснув долонею по чолі, наче намагаючись щось пригадати. — Гобіти! — вигукнув він. — Що це мені нагадує? А не сказали би, як вас звати, пане?

— Пан Тук і пан Брендіцап, — сказав Фродо, — а це Сем Правоніг. Мене звати Підгір.

— Ну от! — клацнув пальцями пан Кремена. — Знову забув! Але пригадаю, як матиму час подумати. Я з ніг збиваюся, та спробую щось для вас зробити. Тепер до нас не часто навідуються цілі компанії з Ширу, то я подбаю, щоби гарно вас прийняти. Але тут зібрався вже такий натовп, якого давненько не було. Як кажуть у нас у Брі, біда сама не ходить. Гей! Нобе! — крикнув він. — Де ти, копуне шерстолапий? Нобе!

— Іду, пане! Іду! — рум'яний гобіт вистрибнув із дверей і, помітивши подорожніх, зупинився і вирячився на них із великим зацікавленням.

— Де Боб? — запитав господар. — Не знаєш? Ну, то знайди! Негайно! Я не маю шість ніг ані шість очей! Скажи Бобові, у дворі п'ять поні, нехай десь приткне.

Ноб вишкірився, підморгнув і зник.

— Ну, то що я хотів сказати? — продовжив пан Кремена, ляскаючи себе по чолі. — Одне виштовхує друге, так би мовити. Я сьогодні такий зайнятий, голова йде обертом. Учора вночі прийшла сюди Зеленим Шляхом компанія з далекого півдня, що вже дивно. Потім сьогодні ввечері група гномів, котрі йдуть на захід. А тепер ось ви. Якби не були ви гобітами, то навряд чи прийняв би вас. Але в північному крилі є кілька кімнат, облаштованих спеціально для гобітів. На першому поверсі, як ви зазвичай полюбляєте; круглі вікна й усе на гобітський смак. Сподіваюся, вам буде зручно. І повечеряти ви, звісно, захочете? Одна мить. А зараз осюди!

Він провів їх коридором і відчинив двері.

— Ось гарненька кімнатка! Сподіваюся, вам підійде. А тепер вибачайте. Я такий зайнятий. Нема часу балакати. Мушу бігти. Важка праця для двох ніг, але чогось не худну. Зазирну пізніше. Що-небудь потрібне — смикніть за дзвіночок, і прибіжить Ноб. А як не прибіжить, то дзвоніть і гукайте!

Нарешті він пішов, давши їм змогу перевести подих. Здавалося, він міг говорити безупину, хай би який був заклопотаний. А кімнатка виявилася маленькою та зручною. У каміні палахкотів яскравий вогонь, довкола стояло кілька низьких і зручних крісел. Круглий стіл був застелений білим обрусом, і на ньому стояв великий дзвінок. Але Ноб, гобіт-слуга, примчав задовго до того, як вони надумали дзвонити. Він приніс свічки та повну тацю тарілок.

— Чи будете щось пити, панове? — запитав він. — Може, поки готується вечеря, показати вам ваші спальні?

Вони повмивалися й устигли випили по півкухля пива, коли знов увійшли пан Кремена та Ноб. Умить стіл був накритий. Були там гарячий суп, холодне м'ясо, чорничний пиріг, свіжі булочки, грудка масла та напіввитриманий сир: добра проста їжа, така сама, як у Ширі, й достатньо домашня, щоб остаточно розвіяти побоювання Сема (вже значно послаблені чудовим пивом).

Господар іще трохи покрутився, а потім попросив дозволу піти.

— Не знаю, чи захочете ви після вечері приєднатися до компанії, — сказав він у дверях. — Може, підете спати. Та якщо надумаєтеся, товариство радо вас прийме. До нас нечасто чужинці — перепрошую — гості з Ширу навідуються; і ми радо послухаємо якісь новини, чи історії, чи пісні, які вмієте. Але як хочете! Коли щось треба — дзвоніть!

Після вечері (близько години старанної роботи без відволікань на розмови) вони так відсвіжіли та збадьорилися, що Фродо, Піпін і Сем вирішили приєднатися до гурту. Мері сказав, що там буде занадто парко.

— Посиджу трохи біля каміна, а потім піду подихаю свіжим повітрям, — сказав він. — А ви будьте обережні, пам'ятайте, що втікаєте потайки і все ще на великій дорозі й неподалік від Ширу!

— Гаразд! — сказав Піпін. — А ти гляди, не загубись. І не забувай, що під дахом безпечніше!

Товариство зібралось у великій залі заїзду; компанія багатолюдна і строката, як розгледів Фродо, коли його очі звикли до освітлення. Його джерелом були тліючі поліна в каміні, бо три підвішені до сволоків лампи ледве блимали, оповиті димом. Барліман Кремена стояв біля вогню і розмовляв із парою гномів та кількома людьми дивної зовнішності. На лавах сидів різний народ: люди з Брі, гурт місцевих гобітів, котрі балакали між собою, ще кілька гномів та інші постаті, яких важко було розгледіти в темних кутках.

Хор місцевих мешканців привітав гобітів із Ширу, тільки-но вони ввійшли. Чужинці, особливо ті, хто примандрував Зеленим Шляхом, зацікавлено на них витріщилися. Господар представив брійцям новоприбулих, але такою скоромовкою, що, навіть розчувши імена, вони не були певні, кому яке належить. Люди з Брі майже всі мали рослинні (і для гобітів Ширу незвичні) прізвища, як-от Очерет, Козолист, Підверес, Яблукор, Будяк і Папорот (не кажучи вже про Кремену). Подібні прізвища мали деякі гобіти. Поширене було, наприклад, прізвище Полин. Але більшість мала звичні прізвища, як-от Берег, Бобронір, Довгонір, Пісконос і Тунел, багато з яких також зустрічались у Ширі. Було серед інших кілька Підгірів зі Стогу, а оскільки вони не могли собі уявити, що хтось може мати одне і те саме прізвище й не бути родиною, то прийняли Фродо сердечно, як давно загубленого кузена.

Гобіти з Брі були приязні та допитливі, й тому Фродо швидко зрозумів, що йому доведеться пояснити, чим він займається. Він зізнався, що цікавиться історією та географією (на це закивали голови, хоча жодне з цих слів у брійському діалекті часто не вживалося). Сказав, що подумує про написання книжки (це викликало мовчазне здивування) і що він із друзями хоче зібрати інформацію про гобітів поза межами Ширу, особливо у східних землях.

Тут усі заговорили хором. Якби Фродо справді хотів написати книжку, а ще й мав би багато вух, то за кілька хвилин зібрав би інформації на сім розділів. А якби і цього забракло, то йому дали цілий список імен, починаючи із «ось старий Кремена», до кого він міг би звернутися по додаткову інформацію. Та за якийсь час, оскільки Фродо не виявляв бажання писати книжку тут-таки, гобіти повернулися до справ у Ширі. Фродо виявився не дуже балакучим, тож незабаром він залишився сам у куточку, прислухаючись і розглядаючись довкола.

Люди та гноми говорили здебільшого про віддалені події та розказували новини, які останнім часом чули надто часто. Далеко на півдні було неспокійно, і люди, котрі прийшли Зеленим Шляхом, покинули домівки в пошуках мирного куточка. Брійці співчували, та просто не були готові прийняти стільки чужоземців на своїй невеличкій землі. Один подорожній, косоокий і непривабливий, передбачав, що в найближчому майбутньому на північ ітиме дедалі більше народу. «Якщо для них не знайдеться місця, вони самі його знайдуть. Вони мають таке саме право на життя, як і інші!» — голосно сказав він. Місцевих мешканців така перспектива не тішила.

Гобіти не звертали на все це уваги — наразі це їх не стосувалося. Великий Народ навряд чи попросить притулку в гобітських норах. Їх більше цікавили Сем і Піпін, які вже почувалися тут як удома і весело теревенили про події в Ширі. Піпін викликав дружний регіт, оповівши, як завалилася стеля Міської Нори у Великому Ритові: Віла Білостопа, мера та найтлустішого гобіта в Західній Чверті, засипало вапном, і він вискочив звідти, мов печене яблуко в цукровій пудрі. Але прозвучало кілька запитань, які занепокоїли Фродо. Одному брійцеві, котрий кілька разів бував у Ширі, захотілося дізнатися, де жили Підгіри і з ким родичалися.

Раптом Фродо помітив, що дивний на вигляд чоловік у пошарпаному одязі, котрий сидів у затінку під стіною, також уважно прислухається до розмови гобітів. Перед ним стояв високий кухоль пива, і курив він цікаво вигнуту люльку з довгим мундштуком. Він сидів, витягнувши ноги у високих чоботях, добре пошитих із м'якої шкіри, але потертих і заляпаних грязюкою. Вицвілий темно-зелений плащ закривав усе решта, і, незважаючи на задуху в залі, чоловік насунув каптур на саме обличчя. Проте видно було, як блистіли його очі, коли він спостерігав за гобітами.

— Хто це? — запитав Фродо, коли випала нагода перемовитися з господарем. — Ви його начебто не представляли?

— Його? — пошепки відповів господар, скосивши очі й не повертаючи голови. — Я його сам не знаю. Він один із мандрованих — ми називаємо їх слідопитами. Він мало говорить, зате під настрій може розповісти рідкісну історію. Зникає на місяць або й на рік, а потому знову з'являється. Минулої весни він досить часто тут бував, але потім десь зник. Ніколи не чув його справжнього імені, але тут його кличуть Бурлакою. Ходить швидко на своїх довгих ходулях; проте нікому не скаже, куди його носить. Але від Сходу та Заходу не дочекаєшся звіту, як тут у нас кажуть, себто про слідопитів і гобітів Ширу, вибачте на слові. Дивно, що ви питаєте про нього. — Тут пана Кремену гукнули, бо десь уже закінчилося пиво, і його остання репліка залишилася без відповіді.

Фродо відчув на собі погляд Бурлаки, мовби той почув чи здогадався, що йшлося про нього. А тоді махнув рукою, запрошуючи Фродо присісти поруч. Коли Фродо підійшов, Бурлака відкинув каптур, відкривши густе темне волосся, посріблене сивиною, бліде суворе обличчя та проникливі сірі очі.

— Звати мене Бурлака, — сказав він тихо. — Дуже радий із вами познайомитися, пане… Підгіре, якщо старий Кремена не переплутав.

— Не переплутав, — холодно відповів Фродо. Під поглядом цих проникливих очей він чувся не надто затишно.

— Ну, пане Підгіре, — сказав Бурлака, — я би на вашому місці попередив ваших друзів, аби не говорили зайвого. Пиво, камін і випадкові зустрічі — то приємно, але все ж таки тут не Шир. Довкола багато дивного люду. Втім, можете сказати, що це не моя справа, — додав він, криво посміхаючись і дивлячись Фродо просто в очі. — І через Брі останнім часом проходили ще дивніші подорожні, — продовжив він, стежачи за Фродовим обличчям.

Фродо глянув на нього так само пильно, та нічого не сказав. Бурлака раптом, відвернувшись від нього, зосередився на Піпіні. Фродо стривожився, почувши, як сміхотливий молодий Тук, підбадьорений успіхом оповіді про тлустого мера Великого Ритова, зараз весело змальовує прощальну вечірку Більбо. Він уже зображав Промову й підходив до вражаючого Зникнення.

Фродо нервував. Для більшості місцевих гобітів, без сумніву, це була невинна історія — просто смішна оповідь про смішний народ за Рікою; та дехто (наприклад старий Кремена) щось таки знав і, напевно, давно вже щось чув про зникнення Більбо. Тут могло виплисти ім'я Торбина, особливо якщо про нього вже розпитували.

Фродо заметушився, не знаючи, що робити. Піпіна, вочевидь, дуже захоплювала увага слухачів, і він зовсім забув про небезпеку. Фродо раптом перелякався, що в такому настрої той може навіть про Перстень згадати, — а тоді всьому кінець.

— Негайно щось зробіть! — прошепотів Бурлака йому на вухо.

І тут Фродо вискочив на стіл і заговорив. Увагу Піпінових слухачів порушено. Дехто з гобітів поглянув на Фродо, засміявся і заплескав, подумавши, що пан Підгір перебрав.

Фродо враз почувся незручно і став перебирати вміст кишені (як це мав звичку робити, виголошуючи промови). Він намацав Перстень на ланцюжку, і на нього найшло незбагненне бажання надягнути Перстень і в такий спосіб вийти з дурного становища. І ще йому здалося, що ця ідея прийшла ззовні, від когось або чогось у залі. Він твердо опирався спокусі й міцно стиснув Перстень у долоні, наче намагаючись утримати його від якихось витівок. Так чи інак, це йому не додало натхнення. Він сказав «кілька належних слів», як говорять у Ширі:

— Ми всі вельми вдячні за вашу теплу зустріч, і я смію сподіватися, що мої короткі відвідини допоможуть поновити давню дружбу між Широм і Брі, — а тоді він затнувся і закашлявся.

Тепер усі в залі дивилися на нього.

— Пісню! — вигукнув один гобіт.

— Пісню! Пісню! — закричали решта. — Гайда, пане, заспівайте щось новеньке!

На якусь мить Фродо завмер із роззявленим ротом. Тоді у відчаї затягнув кумедну пісню, яку дуже любив Більбо (і насправді пишався нею, бо сам її склав). Пісня була про заїзд; можливо, тому він її і пригадав. Ось вона вся. Нині з неї пам'ятають лише кілька слів.

Гучні тривалі оплески. У Фродо був добрий голос, та й пісня догодила присутнім.

— А де старий Барлі? — загукали вони. — Він це мусить почути. Бобе, навчи свого кота грати на скрипочці, а ми затанцюємо. — Попросили ще пива, і закричали: — Заспівайте ще раз, пане! Ну ж бо! Ще раз!

Фродо хильнув іще пива і затягнув пісню зі самого початку; йому підспівували, бо мелодія була відома, а слова вони підхоплювали легко. Тепер настала черга Фродо запишатися собою. Він вистрибував на столі й, коли вдруге підійшов до «корова — стриб і скік», підстрибнув у повітря. Занадто жваво; бо приземлився він, гримнувшись, у тацю з кухлями, послизнувся і скотився зі столу з брязкотом, дзенькотом і гупанням! Слухачі, вже роззявивши роти для реготу, так і завмерли, бо співак зник. Він просто щез, мовби крізь землю провалився, не залишивши й дірки!

Місцеві гобіти, вирячивши очі, скочили на ноги і стали кликати Барлімана. Від Піпіна та Сема всі відсахнулися, залишивши їх самих у куточку, й підозріливо глипали на них здаля. Зрозуміло, багато хто вважав їх тепер спільниками мандрівного чаклуна незнаних можливостей і мети. Але був один смаглявий брієць, котрий стояв і дивився на них із розумінням і напівглузливо, аж їм стало лячно. Потім він вислизнув за двері, а за ним — косоокий південець: обоє цього вечора постійно перешіптувалися. Гарі, воротар, також вийшов одразу за ними.

Фродо почувався дурнем. Не знаючи, що йому робити, він проповз під столами до темного кутка біля Бурлаки, який не ворухнувся і не виказав своїх думок. Фродо притулився до стіни і зняв Перстень. Як той опинився на пальці, Фродо сказати не міг. Фродо припускав, що, співаючи, він бавився Перснем у кишені й, коли смикнув рукою, щоби втриматися від падіння, той якось зісковзнув на палець. На якусь мить він навіть подумав, чи сам Перстень не утнув цей жарт; можливо, Перстень спробував видати себе у відповідь на чиєсь бажання чи наказ у цій залі. Фродо не сподобалися погляди тих людей, котрі щойно вийшли.

— Ну? І навіщо ви це зробили? — запитав Бурлака, коли Фродо з'явився. — Гірше за будь-які балачки ваших друзів! Ногою просто в пастку! Чи маю сказати — пальцем?

— Не розумію, про що ви, — сказав Фродо, схвильований і переляканий.

— О ні, розумієте, — відповів Бурлака, — та краще зачекаймо, поки вляжеться гармидер. А тоді, коли дозволите, пане Торбине, я би хотів із вами спокійно поговорити.

— Про що? — запитав Фродо, ніби зігнорувавши вживання його прізвища.

— Про справу важливу для нас обох, — відповів Бурлака, дивлячись просто в очі Фродо. — Ви можете почути дещо корисне для вас.

— Дуже добре, — сказав Фродо, намагаючись здаватися безтурботним. — Поговоримо пізніше.

Тим часом біля каміна тривала суперечка. Прибіг пан Кремена, і зараз він намагався вислухати відразу кілька суперечливих розповідей про подію.

— Я бачив його, пане Кремено, — сказав один гобіт, — тобто якраз його не бачив, розумієте? Він просто розтанув у чистому повітрі.

— Та що ви кажете, пане Полине! — не вірив господар.

— Так усе і було! — переконував Полин. — Ба більше, саме це я і хотів сказати.

— Тут якась помилка, — похитав головою Кремена. — Того пана Підгіра не так уже й мало було, щоби він отак просто розтанув у чистому повітрі; чи радше в задимленому, в цій залі.

— Ну, а де ж він зараз? — крикнуло кілька голосів.

— Звідки мені знати? Він може піти собі, куди заманеться, лише би вранці розрахувався. Ось тут пан Тук — він не розтанув.

— Ну, але я бачив те, що бачив, і не бачив того, чого не бачив, — наполягав Полин.

— А я кажу, це якась помилка, — повторив Кремена, піднімаючи тацю і збираючи черепки.

— Звісно, помилка! — сказав Фродо. — Я не зникав. Я тут! Я щойно розмовляв у кутку з Бурлакою.

Він ступив крок уперед, до світла від каміна; та від нього позадкували ще з більшим острахом, аніж перед тим. Нікого не задовольнило пояснення, що, впавши, він швиденько проповз попід столами. Більшість гобітів і людей із Брі розійшлася роздратована, не маючи настрою веселитися цього вечора. Деякі зиркнули на Фродо спідлоба й пішли, бурмочучи щось поміж собою. Гноми та двоє-троє дивних чоловіків, котрі все ще залишались, устали і побажали господареві на добраніч, а Фродо з друзями не сказали нічого. Невдовзі залишився сам-один Бурлака, який непоміченим сидів під стіною.

Пан Кремена не дуже засмутився. Він зметикував, що, цілком імовірно, впродовж кількох наступних вечорів його дім знову буде переповнений, аж поки подію старанно не обговорять.

— І що це ви учворили, пане Підгіре? — запитав він. — Повідлякували моїх гостей і перетовкли посуд вашою акробатикою!

— Вибачайте, що наробив вам клопоту, — сказав Фродо. — Усе вийшло ненавмисно, повірте. Дуже прикра випадковість.

— Ну гаразд, пане Підгіре! Але коли надумаєте ще раз перекидатися, чи фокуси показувати, чи що там у вас було, то краще попереджайте народ — і мене попереджайте. Ми тут ставимося з підозрою до всього незвичного… надприродного, розумієте; і ми погано до такого звикаємо.

— Нічого такого я більше не робитиму, пане Кремено, обіцяю. А зараз я піду спати. Нам завтра рано вирушати. Подбаєте, щоби поні були готові на восьму годину?

— Дуже добре! Та перед тим, як підете, я хотів би переговорити з вами наодинці, пане Підгіре. Щойно я пригадаю, що повинен був вам сказати. Сподіваюся, ви зрозумієте все правильно. Мені тут іще треба де за чим пригледіти, а потім зайду до вас, якщо ви не проти.

— Гаразд! — сказав Фродо, та серце його впало. Він подумав, скільки ще розмов наодинці він матиме, поки добереться до ліжка, і що вони йому розкриють. Чи всі ці люди змовилися проти нього? Він почав підозрювати, що навіть за тлустим обличчям пана Кремени ховалися темні замисли.

X. Бурлака

Фродо, Піпін і Сем повернулися до своєї кімнати. Там було темно. Мері кудись пішов, вогонь догорав. Роздмухавши жаринки й підкинувши кілька полін, друзі виявили, що разом із ними прийшов і Бурлака. Він спокійно сидів у кріслі біля дверей!

— Привіт! — сказав Піпін. — Хто ти такий, і чого тобі треба?

— Звуть мене Бурлакою, — відповів він, — а ваш друг обіцяв зі мною поговорити, хоча, може, і забув про це.

— Ви обіцяли, що я почую щось корисне для себе, — сказав Фродо. — Ну, і що ви скажете?

— Кілька речей, — відповів Бурлака. — Та, звісно ж, спершу домовимося про ціну.

— Ви про що? — різко запитав Фродо.

— Не хвилюйтеся! Я просто розповім усе, що знаю, і дам вам добру пораду, та за це вимагатиму винагороду.

— Яку ще винагороду? — Фродо вже подумав, що потрапив до рук шахраєві, й пошкодував, що прихопив зі собою мало грошей. Навіть усі, що він мав, харцизяку не вдовольнять, а він же не мав права витрачати нічого.

— Ви зможете собі це дозволити, — мовив Бурлака з усмішкою, наче відгадуючи думки Фродо. — Просто візьмете мене зі собою, а я піду геть, коли захочу.

— Он як! — вигукнув Фродо, вражений, але не заспокоєний. — Навіть якби мені знадобився попутник, то незнайомця не взяв би зі собою.

— Чудово! — вигукнув Бурлака, схрещуючи ноги й умощуючись зручніше. — Ви приходите до тями, і це добре. Досі ж ви були надто необережні. Дуже добре! Я розповім вам усе, що знаю, а винагорода — рішення за вами. Ви мені її з радістю подаруєте, коли почуєте мою розповідь.

— Ну, то вперед! Що вам відомо?

— Надто багато, надто багато темного, — похмуро мовив Бурлака. — Та щодо вас… — Він підвівся й підійшов до дверей, різко відчинив їх і визирнув. Тоді тихо зачинив і знову сів. — Маю добрий слух, — продовжував він, понизивши голос, — і хоча я не вмію зникати, мені доводилося полювати на диких і обережних істот, і тому можу, коли треба, уникати небажаних очей. Отож цього вечора я причаївся за живоплотом біля Дороги на захід від Брі, коли це з боку Курганів виїхали чотири гобіти. Нема потреби повторювати все, що вони говорили один одному чи старому Бомбадилові, та зацікавила мене одна річ. «Будь ласка, пам'ятайте, — сказав один із них, — прізвище Торбин згадувати не можна. Я пан Підгір, якщо вже доведеться якось назватися». Це мене так зацікавило, що я подався аж сюди. Прослизнув слідом за ними через ворота. Можливо, пан Торбин має серйозну підставу приховувати своє справжнє прізвище; але в такому разі я би порадив йому та його друзям бути обережнішими.

— Не розумію, чому моє прізвище має цікавити когось у Брі, — розсердився Фродо, — і хотів би я знати, чому воно цікавить вас. Можливо, пан Бурлака має серйозну підставу шпигувати й підслуховувати; але в такому разі я би порадив йому це пояснити.

— Чудова відповідь! — розсміявся Бурлака. — А пояснення просте: я шукав гобіта на ім'я Фродо Торбин, і мені треба було його швидко знайти. Я дізнався, що він вивозить із Ширу… ну, таємницю, яка стосується мене та моїх друзів. Ні, зрозумійте мене правильно! — крикнув він, коли Фродо піднявся з місця, а Сем підскочив зі сердитим виглядом. — Я краще за вас збережу цю таємницю. А берегти її треба! — Він нахилився вперед і глянув їм у вічі. — Стережіться кожної тіні! — сказав він стишеним голосом. — Чорні Вершники вже були у Брі. Кажуть, у понеділок один із них їхав Зеленим Шляхом; а другий з'явився пізніше з півдня.

Запала мовчанка. Нарешті Фродо заговорив до Піпіна та Сема:

— Я мав би про це відразу здогадатися з того, як нас зустрів воротар, — сказав він. — І господар, здається, щось чув. Чому він так тягнув нас до зали? І чому ми поводимося так по-дурному: нам слід було сидіти тихенько тут, у кімнаті.

— Так було би краще, — сказав Бурлака. — Якби я зміг, то не пустив би вас до зали; та господар не дозволив мені зайти до вас і ні слова не передав.

— То ви думаєте, він… — почав Фродо.

— Ні, старий Кремена нічого лихого на гадці не має. Просто він не любить таких таємничих приблуд, як я. — Фродо поглянув на нього здивовано. — Ну, вигляд у мене доволі шахраюватий, правда? — Бурлака якось дивно вигнув уста, а очі його зблиснули. — Та сподіваюся, ми ще познайомимося краще. А вже тоді ви поясните мені, що трапилося наприкінці вашої пісні. Бо цей маленький вибрик…

— Це сталося зовсім випадково! — урвав його Фродо.

— Ось воно як! Випадково, кажете. Те «випадково» поставило вас усіх під загрозу.

— Навряд чи більшу, ніж була досі, — сказав Фродо. — Я знав, що ті вершники мене переслідують; але зараз вони з нами розминулись і зникли.

— На це не можна сподіватися! — заперечив Бурлака. — Вони повернуться. І прийдуть іще інші. Їх багато. І я знаю їх число. Я знаю цих Вершників. — Він замовк, і очі його стали холодними та жорсткими. — І у Брі є такі, кому не можна довіряти, — продовжував він. — Біл Папорот, скажімо. Має погану славу, й підозрілі гості до нього навідуються. Ви, напевно, його помітили: такий смаглявий глузливий тип. Він був із одним чужинцем з Півдня, і вони разом вислизнули після вашого «випадку». Не всі південці мають на гадці лихе; а от Папорот продасть будь-що будь-кому. Або встругне якусь прикрість заради забави.

— Що ж продасть той Папорот, і який стосунок до нього має мій випадок? — запитав Фродо, вперто не розуміючи натяків.

— Новини про вас, звісно ж, — відповів Бурлака. — Розповідь про вашу виставу дуже зацікавить певних людей. Після цього і ваше справжнє прізвище їм ні до чого. Мені видається, ще ранок не настане, а вони вже дізнаються ваше справжнє ім'я. Цього досить? Можете робити, що схочете, зі своєю винагородою: брати мене за провідника чи ні. Та про себе можу сказати, що знаю всі землі між Широм та Імлистими Горами, бо ними я мандрував багато років. Я старший, аніж виглядаю. Мій досвід може знадобитися. Вам доведеться зійти з відкритої дороги, бо вершники стерегтимуть її вдень і вночі. Вийдете з Брі, й вам дозволять рухатися далі до заходу сонця; та далеко ви не зайдете. Вони нападуть на вас на відлюдді, в якомусь темному закутку, де нікому буде допомогти. Хочете, щоби вони вас знайшли? Вони жахливі!

Гобіти поглянули на нього, і їх здивувало, що обличчя його скам'яніло від болю, а руки стиснули підлокітники крісла. У кімнаті стало дуже тихо, згасло світло. Якийсь час він сидів із невидющими очима, немов мандрував у спогадах чи прислухався до звуків далекої Ночі.

— Так! — вигукнув він раптом, проводячи долонею по чолі. — Мабуть, я знаю про цих переслідувачів більше за вас. Ви їх боїтеся, та боїтеся замало. Завтра вам доведеться втікати звідси. Бурлака зможе повести вас неходженими стежками. Візьмете його зі собою?

Запала важка мовчанка. Фродо не відповідав, його мучили сумніви і страх. Сем насупився, подивився на свого господаря і нарешті не витримав:

— З вашого дозволу, пане Фродо, я кажу ні! Ось цей Бурлака попереджає і каже бути обережнішими; і на те я кажу так, і почнімо з нього. Він приходить із Дикого Краю, а про той народ я ніколи нічого доброго не чув. Він щось знає — це зрозуміло, і знає забагато; але це не підстава, щоби дозволити йому завести нас у якийсь темний закуток, де допомоги не докличешся.

Піпін стривожився і закрутився на кріслі. Бурлака не відповів на Семову репліку, та пронизливо поглянув на Фродо. Фродо піймав його погляд і відвів очі.

— Ні, — сказав він поволі. — Я не погоджуюся. Я думаю… думаю, насправді ти не той, за кого себе видаєш. Спочатку ти заговорив до мене, як звичайний брієць, але вже й голос твій змінився. І Сем правий: як ми можемо поводитись обережно і водночас довіритися тобі просто так. Навіщо це маскування? Хто ти такий? І що тобі відомо про мою… мою справу, і звідки ти про неї довідався?

— Ви добре засвоїли урок обачності, — похмуро усміхнувся Бурлака. — Та одна річ — обачність, інша — нерішучість. Ви ніколи самі не доберетеся до Рівендолу. Довіритися мені — ваш єдиний вихід. Мусите вирішити. Я відповім на деякі ваші запитання, якщо вам це допоможе. Але як ви повірите мені, якщо вже не довіряєте? А втім…

У цю мить у двері постукали. Пан Кремена прийшов зі свічками, а за ним стояв Ноб із відрами гарячої води. Бурлака відійшов у темний куток.

— Я прийшов побажати вам на добраніч, — сказав господар, ставлячи свічки на стіл. — Нобе! Воду віднеси до спальні!

Він увійшов, зачинивши за собою двері.

— Тут така річ, — почав він знічено і стурбовано. — Якщо я вам якось зашкодив, прошу мене вибачити. Одне пригадаєш, друге забудеш, як бачите; а я чоловік заклопотаний. Але я все ж пригадав, що треба; сподіваюся, не запізно. Бачите, мене попросили виглядати гобітів із Ширу, а особливо одного, на прізвище Торбин.

— Ну, а до чого тут я? — запитав Фродо.

— Ах, та вам краще знати, — сказав господар зі знанням справи. — Я вас не видам; але мені сказали, що той Торбин має прибути під прізвищем Підгір, а також описали, який він — ви цілком схожі, смію сказати.

— Справді? І який він? — невиховано перебив Фродо.

— «Товстенький, маленький, червонощокий», — промовив пан Кремена урочисто. Піпін хихикнув, але Сем виглядав обуреним. — «Це тобі не дуже допоможе, бо пасує до більшості гобітів, Барлі», — сказав він мені, — продовжував пан Кремена, кинувши погляд на Піпіна. — «Та цей — вищий за деяких і світліший за більшість, а на бороді у нього ямка: жвавий хлопчина з ясними очима». Вибачайте, але то не я сказав, а він.

— Він це сказав? А хто цей він? — нетерпляпе перепитав Фродо.

— А! То був Ґандалф, якщо знаєте, про кого я. Розказують, він чарівник, але правда це чи ні — він мій добрий друг. Утім, тепер уже й не знаю, що скаже він мені при зустрічі: чи сквасить усе моє пиво, а чи перетворить мене на поліно. Він трохи запальний. Ну, та що вже поробиш.

— Що ж ви таке зробили? — запитав Фродо, втрачаючи терпець від сповільненого викладу Кремениних думок.

— На чому я спинився? — клацнув пальцями господар. — Ага! Старий Ґандалф. Три місяці тому заходить він до мене без стуку. «Барлі, — каже він, — уранці я йду геть. Зробиш для мене послугу?» «Скажіть тільки, що», — кажу я. «Я поспішаю, — каже він, — і в мене нема часу, та хочу передати в Шир листа. Чи є в тебе надійна людина?» «Можу когось знайти, — кажу я, — може, завтра або післязавтра». «Знайди завтра», — каже він, а тоді дав мені листа. Він заадресований дуже просто, — сказав пан Кремена, виймаючи листа з кишені, і прочитав адресу повільно і гордо (він пишався своєю репутацією письменного чоловіка):

— Лист мені від Ґандалфа! — зрадів Фродо.

— Ага! — вигукнув пан Кремена. — Отже, ваше справжнє ім'я Торбин?

— Так, — відповів Фродо, — і негайно віддайте мені листа й поясніть, чому його не відіслали. Гадаю, саме це ви і прийшли сказати, але дуже довго добираєтеся до суті.

Бідолашний пан Кремена стривожився.

— Ваша правда, пане, — сказав він, — і прошу вашого вибачення. Я до смерті боюся того, що скаже Ґандалф, якщо я щось напсував. Але я не навмисне його тримав. Відклав у надійне місце. А потім не міг знайти посланця до Ширу, ані наступного дня, ні пізніше, а своїх я послати не міг. Отак одне за другим — і вилетіло з голови. Я зайнятий чоловік. Ну, а тепер я зроблю все можливе, щоби допомогти, тільки скажіть, що. Я так і Ґандалфові обіцяв. «Барлі, — каже він мені, — цей мій друг із Ширу невдовзі може проходити цим шляхом, і не один. Він назветься Підгіром. Пам'ятай це! Та ні про що не розпитуй. А якщо мене з ним не буде, то, може, він у біді і йому потрібна допомога. Зроби для нього все, що зможеш. Я буду вдячний», — каже він. І ось ви тут, і схоже на те, що біда не за горами.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Фродо.

— Ті чорні люди, — стишив голос господар. — Вони шукають Торбина, і якщо для доброго діла, тоді я гобіт. Було це в понеділок, усі наші собаки заскавчали, і гуси розґелґоталися. Дивним мені це здалося. Ноб увійшов і сказав, що якихось двоє чорних чоловіків розпитують про гобіта на ім'я Торбин, а в самого волосся дибки. Я наказав тим чорним типам забиратись і затраснув перед ними двері; та чув я, вони по всьому Арчету випитували те саме. І той слідопит, Бурлака, також випитував. Сюди, до вас добирався, поки ви ще не їли, не пили.

— Таки добирався! — несподівано підтакнув Бурлака, виходячи на світло. — І менше було би проблем, якби ти мене впустив до них, Барлімане.

Господар підскочив від здивування.

— Ти! — скрикнув він. — Завжди ти з'являєшся хтозна звідки. Чого тобі тут треба?

— Він тут із мого дозволу, — сказав Фродо. — Він прийшов запропонувати допомогу.

— Ну, вам, можливо, і видніше, — сказав пан Кремена, дивлячись на Бурлаку з підозрою. — Та був би я у вашому становищі, то з Бурлакою не зв'язувався б.

— А з ким йому зв'язуватися? — запитав Бурлака. — З товстим корчмарем, котрий своє ім'я пам'ятає лише тому, що його викрикають цілісінький день? Гобіти не можуть залишитись у «Поні» назавжди і додому не можуть повертатися. Їх чекає довга дорога. Ти підеш із ними і будеш охороняти їх від чорних людей?

— Я? Піти з Брі! Та ні за які гроші, — по-справжньому перелякався пан Кремена. — Але чому би вам не залишитися тут на якийсь час, пане Підгіре? Що за підозрілі справи довкола? І що ті чорні люди шукають, і звідкіля вони, хотів би я знати?

— Вибачте, але всього пояснити я не можу, — відповів Фродо. — Я втомлений і дуже схвильований, та й довга це історія. А якщо готові мені допомогти, то мушу вас попередити, що поки я у вашому домі, ви будете в небезпеці. Ті Чорні Вершники… я не впевнений, але думаю… я боюся, що вони з…

— Вони з Мордору, — тихо промовив Бурлака. — З Мордору, Барлімане, якщо це тобі про щось говорить.

— Сили небесні! — зблід пан Кремена; назва була, вочевидь, йому відома. — Гіршої новини я ще в житті не чув.

— Так воно і є, — мовив Фродо. — Ви все ще хочете мені допомагати?

— Хочу, — відповів пан Кремена. — Хочу ще більше. Хоч і не знаю, що такі, як я, можуть вдіяти проти… проти… — він затнувся.

— Проти Тіні зі Сходу, — спокійно продовжив Бурлака. — Не багато можеш, Барлімане, але і те важливо. Сьогодні ти можеш дозволити панові Підгіру переночувати у тебе і можеш забути ім'я Торбина, аж поки він не від'їде далеко.

— Я зроблю це, — мовив Кремена. — Та, боюся, вони дізнаються, що він тут, і без моєї допомоги. Шкода, м'яко кажучи, що пан Торбин привернув до себе цього вечора увагу. Історію про те, як зник пан Більбо ми у Брі й раніше чули. Навіть наш Ноб до чогось там домізкувався своєю нетямущою макітрою; а у Брі є і кмітливіші за нього.

— Ну, то нам залишається тільки сподіватися, що Вершники не повернуться, — сказав Фродо.

— Сподіваюся, не повернуться, — підтакнув Кремена. — Та примари вони чи не примари, а в мій «Поні» їм так просто не потрапити. До ранку не хвилюйтеся. Ноб не обмовиться ні словом. Ніякий чорний чоловік не переступить мого порога, поки я ще тримаюся на ногах. Сьогодні вночі і я, і моя прислуга постоїмо на варті; а вам найкраще — спробувати поспати.

— Однак нас треба розбудити на світанні, — сказав Фродо. — Ми маємо вирушити в дорогу якнайраніше. Сніданок о пів на сьому, будь ласка.

— Гаразд! Замовлення виконаємо, — сказав господар. — На добраніч, пане Торбине… тобто Підгіре! На добраніч… ах, вибачте, а де ж ваш пан Брендіцап?

— Не знаю, — відразу занепокоївся Фродо. Вони зовсім забули про Мері, а було вже пізно. — Боюся, він на вулиці. Він збирався йти подихати свіжим повітрям.

— Ну, за вами таки треба дивитися: ви ніби на свято приїхали! — сказав Кремена. — Зараз мушу йти швиденько позачиняти двері й попередити, щоби вашого друга пропустили, коли з'явиться. Пошлю Ноба його пошукати. На добраніч вам усім!

Нарешті Кремена вийшов, кинувши недовірливий погляд на Бурлаку і похитавши головою. Його кроки затихли в коридорі.

— Ну, то що? — спитав Бурлака. — Ви не збираєтеся розгортати листа?

Фродо уважно розглянув печатку — безперечно, вона була Ґандалфова. Розламавши її, він побачив напис розгонистим, але витонченим почерком чарівника:

Фродо прочитав про себе, а тоді передав Піпіну та Семові.

— Старий Кремена все зіпсував! — сказав він. — Його варто підсмажити. Отримав би я це відразу, ми б уже були в Рівендолі у безпеці. Але що ж могло трапитися з Ґандалфом? Він пише так, наче наражається на велику небезпеку.

— Це він робить уже багато літ, — сказав Бурлака.

Фродо обернувся і глянув на нього замислено, обдумуючи другий постскриптум Ґандалфа.

— Чому ти відразу не сказав, що ти друг Ґандалфа? — запитав він. — Ми б заощадили час.

— Ти так думаєш? Чи хтось із вас повірив би мені відразу? — запитав Бурлака. — Про цей лист я нічого не знав. Відав лише те, що повинен переконати тебе без жодних доказів. У будь-якому разі я не мав наміру відразу все про себе розповідати. Спершу я мав тебе вивчити і переконатися, чи ви ті, за кого себе видаєте. Ворог і раніше наставляв на мене пастки. А потім я був готовий відповісти на всі твої запитання. Але мушу зізнатися, — додав він із дивною посмішкою, — я сподівався, що таки зможу вас до себе прихилити. Переслідуваний чоловік іноді стомлюється від недовіри і прагне дружби. Та бачу, моя зовнішність проти мене.

— Так воно і є, принаймні з першого погляду, — засміявся Піпін із полегшенням, прочитавши листа Ґандалфа. — Гобіта красять гарні вчинки, як кажуть у нас у Ширі; а я наважуся сказати, що полежали би ми кілька днів у канавах — виглядали би так само, як ти.

— Щоби виглядати так, як я, не день, не тиждень, а довгі роки треба блукати Диким Краєм, — відповів він. — Та й не витримали би ви такого життя, хіба що зроблено вас із міцнішого матеріалу, ніж це здається.

Піпін притих, але Сем не збентежився і далі з підозрою розглядав Бурлаку.

— А як нам знати, що ти той самий Бурлака, про якого говорить Ґандалф? — не вгавав він. — Ти не згадував про Ґандалфа, аж поки не з'явився цей лист. Може, ти просто прикидаєшся, щоби заманити нас, а насправді ти шпигун? Може, ти уколошкав справжнього Бурлаку й убрався в його одяг? Що ти на це скажеш?

— Що ти міцний горішок, — відповів Бурлака, — та я можу відповісти лише одне: якби я вбив Бурлаку, то і вас би убив. І давно би це зробив, без зайвих розмов. Якби я гнався за Перснем, то міг би забрати його — ЗАРАЗ!

Він підвівся й відразу неначе виріс. В очах зблиснуло світло, проникливе і владне. Відкинувши за спину плаща, він стиснув руків'я меча, раніше прихованого. Гобіти боялися поворухнутися. Сем заніміло втупився в нього, роззявивши рота.

— Але, на щастя, я справжній Бурлака, — сказав він, дивлячись на них згори вниз, і його обличчя пом'якшила несподівана посмішка. — Я Араґорн, син Араторна; і якщо я зможу вас урятувати, ціною свого життя чи смерті, то зроблю це.

Запала довга мовчанка. Нарешті Фродо невпевнено заговорив.

— Я повірив, що ти друг, іще до листа, — сказав він, — принаймні хотів вірити. Сьогодні ти мене кілька разів налякав, але зовсім не так, як слуги Ворога. Думаю, його шпигуни… ну… на вигляд були би порядні, але на сприйняття — огидні, якщо розумієте, про що я.

— Розумію, — засміявся Бурлака. — Я виглядаю огидно, але веду себе порядно. Так? Не золото — все, що сяє, не всі, хто блукає, — блудні.

— То значить, ці вірші — про тебе? — запитав Фродо. — Я не міг зрозуміти, про що вони. Але звідки ти знаєш, що вони в листі Ґандалфа, якщо ти його не читав?

— Цього я не знав, — відповів він. — Але я Араґорн, і ці вірші про моє ім'я. — Він вийняв меч із піхов, і гобіти побачили, що лезо справді зламане на фут нижче від руків'я. — Не багато з нього користі, Семе? — мовив Бурлака. — Та близький той час, коли його перекують наново.

Сем не відповів.

— Гаразд, — сказав Бурлака, — з дозволу Сема будемо вважати, що справу залагоджено. Бурлака буде вашим провідником. Завтра на нас чекає важка дорога. Навіть якщо нам дозволять безперешкодно покинути Брі, непоміченими вийти нам не вдасться. Але я спробую якомога швидше заплутати сліди. Я знаю кілька інших стежок, окрім головної дороги. Тільки-но позбудемося погоні, я поведу вас до Грозової.

— Грозової? — перепитав Сем. — А що це таке?

— Це гора, якраз на північ від Дороги, на півпуті звідси до Рівендолу. З неї видно далеко навкруги, там зможемо роздивитися. Якщо Ґандалф буде нас наздоганяти, то також піде туди. Після Грозової йти стане ще важче, і нам доведеться вибирати з-поміж більших і менших небезпек.

— Коли ти востаннє бачив Ґандалфа? — запитав Фродо. — Ти знаєш, де він і що робить?

Бурлака спохмурнів.

— Не знаю. Навесні я пішов разом із ним на захід. Останні кілька років я часто стеріг кордони Ширу, поки він займався іншими справами. Він рідко залишав вас без охорони. Востаннє ми зустрілися першого травня: біля Сарнського Броду вниз по Брендівинній. Він сказав, що всі ваші справи залагоджено і що ви рушаєте до Рівендолу останнього вересневого тижня. Знаючи, що він із тобою, я пішов у далекий похід. І вийшло недобре; бо в нього сталося щось несподіване, а мене не було поряд, аби допомогти.

Я непокоюсь, і це вперше за весь час нашого з ним знайомства. Навіть якщо він сам не зміг прийти, то мав би хоч гінців прислати. Коли я повернувся, багато днів тому, то почув лихі новини. Ширилися чутки, що Ґандалф зник, натомість з'явилися вершники. Розповіли це мені ельфи Ґілдора; а пізніше повідомили, що ти покинув домівку; але про те, що ти пішов з Цапового Краю, не говорили. Я нетерпляче виглядав вас на Східній Дорозі.

— Гадаєш, Чорні Вершники мають якийсь стосунок до зникнення Ґандалфа? — запитав Фродо.

— Я не знаю, хто ще, крім самого Ворога, міг би його затримати. Але не втрачайте надії! Ґандалф набагато могутніший, аніж думають у Ширі, — ви ж бачили тільки його жарти і забавки. Але справа, за яку ми разом узялися, стане його найвидатнішою працею.

Піпін позіхнув.

— Вибачайте, — сказав він, — але я страшенно втомився. Як би не було небезпечно, я маю поспати — в ліжку або просто тут. І де ж той телепень Мері? То була би лиха година — йти в темінь його шукати.

Цієї миті грюкнули двері, і хтось побіг коридором. У кімнату влетів Мері, а за ним Ноб. Він миттю зачинив двері і приперся до них спиною, переводячи подих. Усі перелякано на нього дивилися, поки Мері нарешті не видихнув:

— Я їх бачив, Фродо! Я їх бачив! Чорних Вершників!

— Чорних Вершників! — скрикнув Фродо. — Де?

— Тут. У самому селі. Годинку посидів тут, ви не поверталися, тож я пішов прогулятися. Повертаючись, я став біля ліхтаря — на зірки подивитись. І раптом я затремтів і відчув: щось жахливе повзе неподалік, ніби темніша тінь у темряві через дорогу, якраз поза світляним колом. Потім без звуку розчинилась у мороку. Коня не було.

— У який бік пішла тінь? — різко запитав Бурлака. Мері здригнувся, помітивши чужого.

— Продовжуй! — заспокоїв його Фродо. — Це друг Ґандалфа. Потім усе поясню.

— Здається, Дорогою на схід, — продовжував Мері. — Я пішов слідом. Вона, звісно, вмить зникла; а я завернув за ріг і дійшов аж до останнього будинку при Дорозі.

Бурлака поглянув на Мері з подивом.

— Відважний вчинок, — сказав він, — але глупий.

— Я так не думаю, — заперечив Мері. — Мужність чи дурість тут ні до чого. Я просто не міг не йти. Мене ніби щось тягнуло. Хай там як, пішов я і раптом чую — голоси біля живоплоту. Один бурмоче, а інші шепочуть чи шиплять. Не зміг розібрати ні слова. Ближче я не підповзав, бо мене всього трусило. Мені стало так страшно, що я повернувся й уже хотів бігти сюди, аж тут щось навалилося ззаду, і я… я впав.

— То я його знайшов, пане, — втрутився Ноб. — Пан Кремена вислав мене з ліхтарем. Я підійшов до Західних воріт, а тоді назад до Південних. Біля дому Біла Папорота я щось помітив на Дорозі. Ніби двоє чоловіків нахилились і щось піднімають. Я — у крик, а коли підбіг, то нікого вже не було, а пан Брендіцап лежить на узбіччі. Ніби спить. «Я наче потонув», — каже він мені, коли я його струсонув. Недобре йому було, щойно я його підняв, він як скочить на ноги та як дремене додому, мов той заєць.

— Боюся, так воно і було, — сказав Мері, — хоча не знаю, що я говорив. Мені приснився гидотний сон, але який — не пригадаю. Я страшенно втомився. Не знаю, що на мене найшло.

— Зате я знаю, — сказав Бурлака. — Це Чорний Подих. Вершники, напевно, залишили своїх коней назовні й таємно пробралися сюди через Південні ворота. Зараз вони знають усі новини, бо навідалися до Біла Папорота; ймовірно, той південець — також шпигун. Тепер тут до ранку може щось трапитися.

— Що? — запитав Мері. — Вони нападуть на заїзд?

— Думаю, що ні. Вони ще не всі тут зібралися. Та і не в їхньому це стилі. Найсильніші вони в темряві та на безлюдді; не будуть вони відкрито нападати на дім, яскраво освітлений і з масою народу — принаймні поки мають інші засоби і поки перед нами довгі ліги Еріадору. Бо сила їхня — в жаху, і дехто у Брі вже в їхніх пазурах. Вони примусять цих негідників до якоїсь каверзи: Папорота й декого з чужинців, можливо, і воротаря. У понеділок вони перемовлялися з Гарі біля Західних воріт. Я за ними спостерігав. Коли вони пішли, він зблід і весь тремтів.

— Виглядає на те, що довкола нас вороги, — сказав Фродо. — Що ж нам робити?

— Залишатися тут і не розходитися по спальнях! Вони точно вивідали, де ваші спальні. Ваші вікна виходять на північ і близько до землі. Ми всі залишимося тут, зачинимо це вікно та двері. Але спершу ми з Нобом принесемо ваші клунки.

Поки Бурлака ходив, Фродо швиденько переказав Мері всі події від вечері. Мері все ще читав і обдумував Ґандалфовий лист, коли повернулися Бурлака та Ноб.

— Ну, панове, — сказав Ноб, — я там одяг порозкидував і поклав по валику в кожне ліжко. А з шерстяного килимка вийшла точнісінько ваша голова, пане Торб… Підгіре, — додав він, вишкірившись.

Піпін засміявся.

— Ніби живий! — сказав він. — Але що буде, якщо помітять підміну?

— Побачимо, — мовив Бурлака. — Будемо сподіватися, що до ранку протримаємося.

— На добраніч вам, — сказав Ноб і вийшов стерегти двері.

Усі свої речі гобіти склали на підлозі. До дверей присунули важке крісло і зачинили вікно. Визирнувши надвір, Фродо побачив, що ніч ясна. Серп[3] яскраво сяяв над гребенем пагорба. Фродо замкнув на засув важкі внутрішні віконниці й заслонив фіранки. Бурлака розклав вогонь і позадував усі свічки.

Гобіти повлягалися на ковдрах, ногами до вогнища; а Бурлака вмостився у кріслі під дверима. Вони трішки побалакали, бо Мері мав іще кілька запитань.

— Стриб і скік! — хихотів Мері, загортаючись у ковдру. — Ну і встругнув ти, Фродо! Шкода, що я не бачив. Зате славні брійці сто років матимуть, що обговорювати.

— Так і буде, — підтакнув Бурлака.

Потім усі стихли, і гобіти один по одному позасинали.

XI. Ніж у пітьмі

Поки гобіти влягалися спати в заїзді в Брі, Цапів Край огорнула темрява; туман піднімався видолинками та понад руслом ріки. У домі у Струмковій Балці було тихо. Феті Виприн обережно прочинив двері й визирнув надвір. Упродовж дня йому ставало дедалі страшніше, він не знаходив собі місця, а ввечері не міг заснути: в незрушному нічному повітрі причаїлася загроза. Коли він вдивлявся в пітьму, попід деревами промайнула темна тінь; хвіртка відчинилася сама собою, а потім безгучно зачинилася. Жах охопив його. Він відсахнувся і хвилину постояв, тремтячи, в коридорі. Потім зачинив двері на замок.

Ніч стала ще темніша. З доріжки почувся м'який тупіт коней, яких вели обережно. Зупинилися вони біля хвіртки, і три чорні постаті, наче нічні тіні, прошмигнули по землі до будинку: одна зупинилася біля дверей, дві інші — по кутах; і там стояли наче закам'янілі. Будинок і безмовний сад мовби чекали, затамувавши подих.

Легенький вітерець ворухнув листя, десь далеко проспівав півень. Настала холодна пора перед світанком. Постать біля дверей поворушилась. У темряві без місяця та зірок холодом зблиснув оголений клинок. Приглушений, але важкий удар струсонув двері.

— Відчиняйте, іменем Мордору! — звелів високий зловісний голос.

Від другого удару двері піддалися й упали; виламалися завіси, замок розбився. Чорні тіні влетіли досередини.

У цю мить, десь недалечко серед дерев, заспівав ріжок. Він пронизав ніч, наче вогнище на вершині.

Феті Виприн не гайнував часу. Помітивши, як підповзають темні постаті з саду, він уже знав, що має або втекти, або загинути. І побіг він, через сад і ген полями. Коли добіг до найближчого будинку, десь за милю, впав на порозі. «Ні, ні, ні! — кричав він. — Ні, не мене! У мене його нема!» Не відразу сусідам вдалося розібрати, про що він белькотав. Нарешті до них дійшло, що в Цаповому Краї вороги, якесь дивне нашестя з Пралісу. Часу вони не гаяли.

Брендіцапи сурмили у свій Ріг Цапового Краю, який мовчав уже сто років, відколи Страшної Зими білі вовки перейшли замерзлу Брендівинну.

Удалині відповіли інші ріжки. Тривога поширювалася. Чорні тіні вилетіли з будинку. На ґанку вони кинули гобітський плащ. На доріжці затупотіли підкови, коні перейшли на галоп і помчали в темряву. По всій Балці сурмили ріжки, перегукувалися голоси і тупотіли ноги. Та Чорні Вершники вихором летіли до Північних воріт. Хай собі посурмить дрібнота! Саурон провчить їх пізніше. Наразі у них було інше завдання: вони дізналися, що будинок порожній і Персня тут уже немає. Потоптавши сторожу біля дверей, вони зникли з Ширу.

Ще до півночі Фродо прокинувся з глибокого сну, раптово, ніби його потривожив якийсь звук чи присутність. Він побачив, що Бурлака сидить у кріслі насторожі: очі поблискували у світлі яскравого вогнища, та сам він не поворухнувся і не подав жодного знаку.

Невдовзі Фродо знову заснув; але в його сон знов удерлися шум вітру і тупіт копит. Вітер стрясав увесь дім, а десь далеко нестямно сурмив ріжок. Він розплющив очі й почув, як у дворі заїзду голосно кукурікає півень. Бурлака відслонив фіранки й зі стуком розчахнув віконниці. Через розчинене вікно в кімнату полилися сіре світанкове світло і холодне повітря.

Бурлака побудив гобітів і відразу повів їх до спалень. Гобіти зраділи, що прислухалися до його поради: вікна були повибивані, фіранки тріпотіли на вітрі, постіль порозкидувана, а порубані валики валялися на підлозі; коричневий килимок був порваний на шматки.

Бурлака відразу ж пішов по господаря. Бідолашний пан Кремена виглядав сонним і переляканим. Усю ніч він майже не стулив очей (за його словами), та не чув ані звуку.

— У житті такого не бачив! — жахнувся він, здіймаючи руки. — Щоби гості не могли виспатись у своїй постелі, і щоби цілі валики рубали, й усе таке! До чого ми дожилися?

— До темних часів, — мовив Бурлака. — Та коли ми звідси заберемося, тебе залишать у спокої. А ми рушаємо негайно. Не переймайся сніданком: перекусимо щось навстоячки. За кілька хвилин спакуємося.

Пан Кремена вискочив подбати, щоби сідлали їхніх поні, та приготувати «щось перекусити». Але швидко він повернувся в розпачі. Поні зникли! Уночі хтось відчинив двері конюшні, й поні розбіглися — не лише їхні, але й усі решта, і коні також.

Фродо ця звістка приголомшила. Хіба зможуть добратися вони до Рівендолу пішки, переслідувані ворогами на конях? Це те саме, що вирушати до Місяця. Бурлака мовчав, дивлячись на гобітів так, наче зважував їхні силу та мужність.

— Поні не допомогли би нам утекти від вершників, — сказав він нарешті, вдумливо, так ніби здогадався, що у Фродо на гадці. — Тими дорогами, якими хочу йти я, пішки вийде не набагато повільніше. Я і так збирався йти пішака. Турбують мене лише харчові припаси. Аж до Рівендолу доведеться покладатися лише на те, що візьмемо зі собою; а взяти треба з добрим запасом, адже ми можемо затриматися чи піти в обхід, не навпрошки. Скільки ви готові нести?

— Стільки, скільки треба, — сказав Піпін із завмиранням серця, намагаючись, однак, показати, що він міцніший, аніж насправді виглядає (чи чується).

— Я можу понести за двох, — зухвало запевнив Сем.

— Чи не можна чимось зарадити, пане Кремено? — спитав Фродо. — Чи не знайдеться в селищі декілька поні чи бодай один, для багажу? Позичати незручно, та купити ми могли би, — додав він невпевнено, метикуючи, чи вистачить у нього грошей.

— Сумніваюся, — понуро сказав господар. — Були в нас у Брі два-три їздові поні, та стояли вони в моїй конюшні, то й розбіглись. А ваговозів, коней чи поні у нас дуже мало, і вони не для продажу. Та я зроблю все можливе. Покличу зараз Боба, нехай біжить і щось пошукає.

— Так, — неохоче мовив Бурлака, — зроби це. Бодай одного поні нам варто знайти. Але ось як зникає надія рано вирушити і непомітно вислизнути! З таким самим успіхом ми могли би й у ріжок засурмити, повідомивши всіх про наш від'їзд. На це вони і розраховували, сумнівів нема.

— У цьому є крихта втіхи, — сказав Мері, — й навіть більш ніж крихта, сподіваюся: поки чекатимемо, сядемо поснідати. Давайте сюди Ноба!

Урешті-решт, затрималися вони більш як на три години. Боб повернувся з повідомленням, що по сусідству не дістати жодного коня чи поні, ні по-дружньому, ні за гроші, — хіба що у Біла Папорота.

— Худобина стара, заморена, — сказав Боб, — але він знає ваші труднощі, то і здере з вас утридорога, або я не знаю Біла Папорота.

— Біла Папорота? — перепитав Фродо. — А це не пастка? Ось поскаче ця худібка назад додому з усім нашим багажем або допоможе нас вислідити, чи ще щось?

— Сумніваюся, — сказав Бурлака. — Не уявляю собі, що якась тварина, коли вже вирвалася на волю, повернеться до нього. Швидше за все, добродій Папорот вже згодом докумекав: чому би не поживитися на цій справі? Найгірше, що бідолашна худобина може дорогою відкинути копита. Але вибору нема. Скільки він за неї хоче?

Ціна Біла Папорота була двадцять монет сріблом — щонайменше втричі вища за вартість поні в цій місцевості. То була ребриста, заморена і пригнічена конячка, та вмирати, здається, поки що не збиралася. Пан Кремена сам за неї заплатив і запропонував Мері ще вісімнадцять монет компенсації за його втрачених поні. Він був чесний чоловік і заможний, за мірками Брі; але тридцять срібних монет були для нього значною втратою, тим більш прикрою, що поживився Біл Папорот.

Щоправда, врешті-решт його втрата обернулася вигодою. Виявилося, що вкрали тільки одну конячку. Решта просто розбіглася з переляку, й пізніше їх повиловлювали в різних куточках околиць Брі. Поні Мері взагалі втекли і згодом (нівроку розумні тварини) попрямували до Курганів у пошуках Товстунчика. Так вони потрапили під опіку Тома Бомбадила. Та коли до вух Тома долинули новини про події у Брі, він відіслав поні до пана Кремени, якому відтак дісталися п'ять добрих поні за помірну ціну. У Брі їм довелося працювати важче, ніж до того, та Боб ставився до них добре; тож, загалом, їм пощастило, — темна і небезпечна подорож їх оминула. Втім, до Рівендолу вони також не потрапили.

Однак наразі пан Кремена знав, що гроші його втрачені назавжди або намарне. Та й інші були турботи. Коли решта гостей повставала з ліжок і зачула новини про напад, у заїзді почалося сум'яття. Мандрівники з півдня втратили кілька коней і стали голосно звинувачувати господаря, аж поки виявилося, що вночі зник також один із них — косоокий приятель Біла Папорота. Підозра відразу ж упала на нього.

— Якщо ви дорогою підібрали конокрада і привели його в мій дім, — сказав господар розлючено, — то самі ж і платіть за всю шкоду, а не викрикайте тут на мене. Підіть запитайте у Папорота, куди подівся його дорогий приятель!

Але виявилося, що він ні з ким не приятелював, і ніхто не міг пригадати, коли він приєднався до їхньої компанії.

Після сніданку гобітам довелося перепакувати речі й зібрати більше припасів на тривалу подорож, яка чекала їх попереду. Було десь близько десятої, коли вони нарешті рушили. На той час уже весь Брі збуджено гомонів. Трюк Фродо зі зникненням; поява Чорних Вершників; пограбування стаєнь; не кажучи вже про новину, що слідопит Бурлака приєднався до таємничих гобітів, — усе складалось у таку бувальщину, якої вистачить на багато безподієвих літ. Більшість мешканців Брі та Стога і навіть Гребнева й Арчета стовпилися при дорозі, щоби подивитися, як мандрівники вирушають у путь. Інші гості заїзду стояли у дверях чи звішувалися з вікон.

Бурлака передумав і вирішив піти з Брі головною дорогою. Будь-яка спроба рушити навпрошки полями вмить погіршила би справи: половина мешканців потягнулася би слідом подивитися, куди ж це вони зібрались, і приглянути, щоби не потоптали городів.

Вони попрощалися з Нобом і Бобом і щиро подякували панові Кремені.

— Сподіваюся, ми з вами ще зустрінемося, коли все владнається, — сказав Фродо. — Я би так хотів мирно пожити у вас якийсь час.

Стривожені та пригнічені йшли вони на очах у натовпу. Не всі погляди були приязні, як і не всі слова, кинуті їм. Але, здавалося, Бурлака викликав трепетний страх у більшості брійців, і ті, на кого він кидав погляд, закривали роти і задкували. Він ішов попереду разом із Фродо, за ними — Мері та Пінін, а у хвості Сем вів поні, на якого навантажили стільки багажу, скільки дозволило сумління; та навіть зараз поні не виглядав пригнобленим, наче погодився з такою зміною у своїй долі. Сем задумливо жував яблуко. Мав їх цілу кишеню: подарунок на прощання від Ноба та Боба.

— Яблука для дороги, а люлька для привалу, — сказав він. — Але боюся, ні того, ні іншого надовго не вистачить.

Гобіти не зважали на допитливі голови, що вистромлювалися з дверей, понад мурами та парканами. Але коли підходили до воріт, Фродо помітив темний занедбаний будинок за густим живоплотом: останній будинок села. В одному з вікон промайнуло й одразу ж зникло бліде обличчя з хитрими косими очима. «То ось де ховається цей південець! — подумав він. — На вигляд майже як ґоблін».

Понад живоплотом на нього нахабно вирячився інший чоловік. У нього були чорні кошлаті брови і темні насмішкуваті очі; великий рот скривила глузлива посмішка. Він курив коротку чорну люльку. Коли вони проходили повз нього, він вийняв люльку з рота і сплюнув:

— Доброго ранку, Цибатий! Раненько в дорогу! Знайшов собі нарешті друзів?

Бурлака кивнув, але нічого не відповів.

— Доброго ранку, мої малята! — кинув чоловік гобітам. — Гадаю, ви знаєте, з ким знюхалися? Це — Бурлака, Нуль-без-палички, ось хто він! Хоча й інші імена в нього є. Обережно вночі! А ти, Семмі, не муч мого бідолашного поника! — Він іще раз сплюнув.

Сем швидко обернувся.

— А ти, Папороте, — сказав він, — заховай свою гидку пику, бо зараз як дістанеш!

Ураз яблуко, різко як блискавка, рвонулося з його руки й ударило Біла просто по носі. Той прихилився надто пізно, і з-за плоту посипалися прокльони.

— Змарнував гарне яблуко, — зітхнув Сем і попрошкував далі.

Нарешті село залишилося позаду. Почет із дітей і роззяв, який тягнувся за ними, втомився і повернув назад біля Південних воріт.

Минувши їх, друзі кілька миль пройшли Дорогою. Вона скрутила ліворуч, огинаючи підніжжя пагорба, а тоді, знову повернувшись на схід, побігла додолу до лісистої місцевості. Лівобіч на м'яких південно-східних схилах пагорба видно було кілька будинків і гобітських нір Стога; внизу з глибокого видолинку на північ від дороги піднімалися пасма диму, вказуючи, де лежить Гребнів; Арчет ховався за деревами. Коли брунатна верхівка пагорба залишилася далеко позаду, вони вийшли на вузьку стежину, що вела ген на північ.

— Ось звідси ми підемо потай, — сказав Бурлака.

— Не «навпростець», сподіваюся, — сказав Піпін. — Наш останній похід навпростець лісом мало не закінчився катастрофою.

— Так, але тоді з вами не було мене, — засміявся Бурлака. — Коли я іду навпростець, то виходжу, куди треба.

Він оглянув Дорогу. Ніде нікого не було; й він швидко повів гобітів стежкою донизу в лісисту долину. Його план, наскільки могли збагнути гобіти, котрі не знали місцевості, був піти сцершу до Арчета, повернувши праворуч і обійшовши його зі сходу, а потім рухатися якомога пряміше до гори Грозової. Якщо все буде гаразд, вони зріжуть велику петлю Дороги, що завертала на південь, оминаючи Комарині Мочари. Щоправда, їм доведеться ті мочари перетнути, а, за словами Бурлаки, нічого доброго їх там не чекало.

Та наразі йти було приємно. І справді, якби не тривожні події минулої ночі, гобіти тішилися би цією прогулянкою більше, ніж попередньою. Сонце світило, та не пекло. Ліс у долині ще не скинув листя, був повен барв, спокою та чистоти. Бурлака впевнено вів їх через перетини численних стежечок, хоча гобіти, якби були самі, враз заблукали би. Він петляв і завертав, аби відірватися від можливої погоні.

— Біл Папорот обов'язково простежив, де ми зійшли з Дороги, — сказав він, — хоча сам він за нами не піде. Він досить добре знає тутешні околиці, та знає також, що в лісі зі мною не зрівняється. Але я боюся, що він може розказати іншим. Далеко вони не відійшли. Якщо ж думають, що ми попрямували на Арчет, то тим краще.

Чи то завдяки вмінню Бурлаки, чи з іншої причини, але того дня вони не зустріли жодної живої душі: ні двоногої, за винятком пташок, ані чотириногої, хіба що одну лисицю та кількох білочок. Наступного дня вони попрямували на схід; було тихо і спокійно. На третій день вони вийшли з Чет-лісу. Весь той час від Дороги місцевість поступово опускалась, і зараз перед ними простягнулася широка рівнина, йти якою було важко. Брі з околицями залишився далеко позаду; бездоріжжям вони пробиралися до Комариних Мочарів.

Тепер ґрунт став вологий, місцями болотистий, тут і там з'являлися калабані та широкі смуги очерету і комишу, де виспівували невидимі пташки. Щоби не замочити ніг і не збитися з курсу, друзі йшли дуже обережно. Спершу вони вирвались уперед, але згодом їхня хода сповільнилась, а маршрут став небезпечним. Мочари були підступні та непевні, й поміж блукаючим драговинням надійної стежки не знали навіть слідопити. Почала мордувати комашня; в повітрі хмарками літали дрібнесенькі комарі, що заповзали під рукави, штани й у волосся.

— Мене з'їдять живцем! — заволав Піпін. — Комарині Мочари! Та тут комарів більше, ніж води!

— А що вони їдять, коли не можуть поласувати гобітами? — запитав Сем, шкрябаючи шию.

Вони провели жахливий день у цій пустельній і неприємній місцині. Ночували в сирості й холоді; а кусюча мошва не давала їм спати. В очереті та між купинами полювали огидні створіння, судячи з голосу, якісь паскудні родичі цвіркунів. Їх були тисячі, й вони сюрчали звідусіль, нік-брік, брік-нік, дедалі голосніше, доводячи гобітів до нестями.

Наступний день, четвертий, був не набагато кращий за попередній, а ніч — така ж незатишна. Хоча нікібрікунів (так назвав їх Сем) уже не було, комашня все ще не відставала.

Коли Фродо лежав зморений, але неспроможний стулити очі, йому здалося, що в небі на сході він помітив блискавку: вона спалахувала та гасла багато разів. До світанку залишалося ще кілька годин.

— Що то за світло? — запитав він у Бурлаки, який уже прокинувся і вдивлявся в ніч.

— Не знаю. Задалеко, щоби визначити. Схоже на блискавку, що б'є з вершини.

Фродо знову ліг, але ще довго бачив білі спалахи, а проти них високу темну постать Бурлаки, мовчазну та насторожену, аж поки не заснув тривожним сном.

На п'ятий день вони залишили позаду останні порозкидувані баюри та зарості очерету. Попереду земля знову почала підніматися. Ген на сході виднілася смуга гір. Найвища вершина була ліворуч і дещо віддалік од решти. Шпиль її був конічний, трішки зрізаний на вершечку.

— Це Грозова, — пояснив Бурлака. — Стара Дорога, яку ми залишили далеко праворуч, обходить її з півдня неподалік від підніжжя. Якщо попрямуємо просто до гори, то завтра до полудня доберемося. Сподіваюся, нам це вдасться.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Фродо.

— А те, що, коли туди доберемося, не знати, що знайдемо. Гора неподалік від Дороги.

— Але ж ми сподівалися зустріти там Ґандалфа?

— Так, але надія примарна. Якщо він узагалі піде цим шляхом, то може оминути Брі й тому не знатиме, що ми робимо. Так чи інак ми розминемося, хіба би нам пощастило прийти разом; і йому, і нам довго чекати там небезпечно. Якщо Вершники не знайдуть нас у пущі, то, ймовірно, самі подадуться до Грозової. З неї видно далеко навкруги. Насправді в цій місцевості багато птахів і звірів, які можуть розгледіти нас отут із тієї вершини. Не всім птахам можна довіряти, а крім них, є ще і злостивіші шпигуни.

Гобіти стривожено подивилися на далекі гори. Сем підняв голову до блідого неба, боячись побачити яструбів чи орлів, що ширяли би над ними з пронизливими ворожими очима.

— Від твоїх слів, Бурлако, стає так незатишно і самотньо! — сказав він.

— Що ти порадиш нам зробити? — спитав Фродо.

— Гадаю, — відповів Бурлака поволі, якось не зовсім упевнено, — гадаю, найкраще йти якомога пряміше на схід, до тієї смуги гір, а не до Грозової. Там ми зможемо вийти на стежку, що біжить уздовж підніжжя; нею можна потайки підійти до Грозової з півночі. А там — побачимо.

Весь день вони ледве тягнулись, аж поки настав прохолодний вечір. Місцевість стала сухішою та пустельнішою; позаду на мочарах лежав туман. Сумовито попискувало кілька меланхолійних пташок; червоний круг сонця повільно опускався в західну млу; запала порожня тиша. Гобітам згадалося лагідне світло надвечір'я, що прозирає крізь чисті вікна Торбиного Кута.

Наприкінці дня вони натрапили на потічок, що збігав із пагорбів і губився у стоячих мочарах, і стали підніматися його берегом, поки було видно. Уже споночіло, коли нарешті вони зупинилися на нічліг під похилими вільхами на березі потічка. Попереду у присмерковому небі вимальовувалися бліді та безлісі гребені пагорбів. Тієї ночі поставили варту, а Бурлака, здавалося, зовсім не спав. До півночі повнявий місяць лив на землю холодне сіре світло.

Наступного ранку після сходу сонця вони знову вирушили в дорогу. Прихопив морозець, небо було ясно-блакитне. Гобіти почувалися бадьоро, мовби вночі добре виспалися. Вони вже почали звикати до довгих прогулянок при мізерному харчуванні — принаймні в Ширі його би ледве вистачило, на їхню думку, нате, щоби просто втримати їх на ногах. Піпін проголосив, що з Фродо залишилася половина гобіта.

— Дуже дивно, — сказав Фродо, затягуючи пасок тугіше, — мене справді поменшало. — Сподіваюся, цей процес не триватиме вічно, бо перетворюся на привида.

— Не жартуй із таким! — швидко зреагував Бурлака, навдивовижу серйозно.

Пагорби наближалися. Вони тягнулися хвилястим пасмом, часто підіймаючись на тисячу футів, а подекуди опускаючись до глибоких ущелин чи перевалів, що вели на схід. На верхівках хребта гобіти побачили щось схоже на залишки порослих травою стін і ровів, а в ущелинах — руїни старих кам'яних будов. Увечері друзі досягнули підніжжя західних схилів і там переночували. Була ніч п'ятого жовтня, шоста доба від Брі.

Уранці, вперше після виходу з Чет-лісу, вони натрапили на виразну стежину. Повернувши праворуч, попрямували нею на південь. Стежина бігла хитро, мовби була прокладена для того, щоби якомога краще приховувати мандрівників від вершин угорі та рівнин зі заходу. Вона пірнала у виярки, чіплялася за круті береги; на рівніших і відкритіших місцях обабіч стежини були накидані великі валуни, тесане каміння, майже як загорожа, прикривало мандрівників.

— Цікаво мені, хто і навіщо протоптав цю стежину, — сказав Мері, коли вони проходили однією з цих алей, уздовж якої камені були надзвичайно великі й тісно складені. — Мені це не надто подобається: дуже нагадує… Кургани. А чи є могильники на Грозовій?

— Ні. Ані на Грозовій, ані на пагорбах могильників немає, — відповів Бурлака. — Тут люди із Заходу не мешкали; хоч у пізніші часи вони якийсь час захищали пагорби від зла, що виходило з Анґмару. Цю стежку проклали для тих, хто охороняв форти на висотах. Але ще набагато раніше, в перші дні Північного Королівства, на Грозовій збудували велику сторожову вежу, назвавши її Амон-Сул. Її було спалено та зруйновано, і з неї залишилося тільки розвалене коло, наче грубий вінець на старій голові гори. Та колись вежа була висока і гарна. Оповідають, що звідти у дні Останнього Союзу Еленділ виглядав прихід із Заходу Ґіл-ґалада.

Гобіти витріщилися на Бурлаку. Виявлялося, що він знався на давніх переказах так само добре, як і на лісовій науці.

— Хто такий Ґіл-ґалад? — запитав Мері, та Бурлака не відповів і, здавалося, поринув у думки.

Раптом чийсь тихий голос промовив:

Усі обернулися, вражені, адже голос був Семовий.

— Давай далі! — сказав Мері.

— Це все, що я знаю, — затнувся Сем, зашарівшись. — Цього я навчився від пана Більбо, ще як був хлопчиком. Він оповідав мені про таке, бо знав, як я люблю послухати про ельфів. То ж пан Більбо навчив мене грамоти. Він був такий учений, дорогий пан Більбо. І писав вірші. Він написав оте, що я тільки-но розказав.

— Він цього не складав, — заперечив Бурлака. — Це частина балади, яка називається «Загибель Ґіл-ґалада», складеної стародавньою мовою. Видно, Більбо її переклав. Цього я не знав.

— Там було ще багато, — сказав Сем, — усе про Мордор. Тієї частини я не вчив, мене від того кидало у дріж. І ніколи я не думав, що колись сам туди піду!

— До Мордору! — зойкнув Піпін. — Може, до цього не дійде!

— Не вимовляй це слово так голосно! — звелів Бурлака. Близько полудня вони підійшли до південного кінця стежини, де сіро-зелений насип мостом переходив на північний схил пагорба, освітленого неяскравим, ясним жовтневим сонцем. Вирішили тут же, за дня, податися на вершину. Ховатися було ніде, і сподіватися вони могли тільки на те, що вороги чи шпигуни за ними не спостерігають. На пагорбі не було жодного руху. Навіть якщо Ґандалф і був десь поруч, то нічим себе не виявляв.

На західному схилі Грозової вони знайшли прихищену округлу улоговину з порослими травою краями. Там залишилися Сем і Піпін із поні й усіма пакунками та багажем, а решта подерлась угору. Через півгодини Бурлака сягнув вершини, а за ним випленталися Фродо та Мері, втомлені й захекані. Верхня частина схилу була крута і скеляста.

На верхівці вони і справді знайшли широке коло давньої кам'яної кладки, зараз розкришеної та порослої одвічною травою. Але посередині була викладена пірамідка з почорнілого від вогню каменю. Дерн довкола вигорів до коренів, а по всьому колу трава висохла і скрутилася, наче всю верхівку охопило полум'я; та ніде не видно було ні душі.

Коли вони стали на краю зруйнованого кола, перед ними відкрився широчезний краєвид: більшість земель пустельна та безбарвна, тільки подекуди на півдні розкидані латки лісу, за якими виднілися проблиски далеких водойм. З південного боку, в них під ногами, тягнулася вгору-вниз стрічка Старої Дороги і зникала за хребтом темної землі на сході. На ній ніякого руху. Провівши очима вздовж Дороги, вони побачили Гори: найближчі пагорби — брунатні та понурі; за ними — обриси сірих хребтів, а ще далі попід хмарами мерехтіли високі білі шпилі.

— Ну, ось ми й на місці! — сказав Мері. — Усе таке безрадісне та непринадне! Ні води, ні прихистку. І Ґандалфа не видно. Але я його розумію, якщо він пішов, нас не дочекавшись.

— Сумніваюся, — сказав Бурлака, уважно озираючись довкола.

— Навіть прибувши до Брі через день-два після нас, Ґандалф міг бути тут першим. У разі потреби він уміє їздити дуже швидко. — Раптом він нахилився і глянув на камінь на вершині пірамідки; він був ширший за інших і біліший, мовби його не зачепив вогонь. Бурлака підняв камінь і роздивився, обертаючи в руці. — Це поклали сюди пізніше, — сказав він. — Що ви думаєте про ці позначки?

На пласкому дні Фродо побачив кілька подряпин: .

— Тут паличка, крапка і ще три палички, — сказав він.

— Паличка зліва з тонкими гілочками схожа на руну «Ґ», — сказав Бурлака. — Можливо, це знак, який залишив Ґандалф, хоча певності немає. Подряпини тонкі й зовсім свіжі. Але ці знаки можуть означати щось цілком інше і не мати до нас жодного стосунку. Руни використовують слідопити, а сюди вони часом приходять.

— А якщо їх залишив Ґандалф, що тоді вони означають? — запитав Мері.

— Можливо, «ҐЗ», й означають, що Ґандалф був тут третього жовтня, тобто три дні тому. Вони також говорять, що він поспішав і на нього чигала небезпека, тож він не мав часу або не наважувався написати щось довше або зрозуміліше. Якщо все так, тоді нам слід бути насторожі.

— Хотілося б, аби це були його позначки, хай би що вони означали, — зазначив Фродо. — Все ж таки легше, коли знаєш, що він десь у дорозі, попереду чи позаду.

— Можливо, — сказав Бурлака. — Особисто я впевнений, що він тут був і що потрапив у небезпеку. Все тут обпалене вогнем; щойно мені пригадалися ті спалахи, які ми три ночі тому бачили на східному небі. Напевно, на цій вершині на нього напали, та чим усе закінчилося, не відомо. Його тут уже немає, і ми повинні за себе самі подбати і якомога швидше вирушити до Рівендолу.

— Як далеко до Рівендолу? — запитав Мері, втомлено роззираючись довкола. З Грозової світ виглядав пустельним і безкраїм.

— Не знаю, чи хтось колись вимірював Дорогу в милях від «Покинутого заїзду», що за день ходи від Брі, — відповів Бурлака.

— Дехто каже, що туди дуже далеко, дехто — навпаки. Це дивна дорога, і кожен радий, коли досягає мети, довгою дорогою чи короткою. Та я знаю, за скільки часу дійду я, — пішки, при гарній погоді та без пригод: дванадцять днів звідси до броду через Бруїнен, де Дорога перетинає Шумну, яка витікає з Рівендолу. Попереду щонайменше двотижнева подорож, бо йти Дорогою ми швидше за все не зможемо.

— Два тижні! — вигукнув Фродо. — За такий час може трапитися будь-що.

— Може, — погодився Бурлака.

Вони якусь мить постояли мовчки на вершині, біля південного краю. У цьому самотньому місці Фродо вперше вповні усвідомив свою безпритульність і незахищеність. Він гірко шкодував, що доля не залишила його в тихому та милому Ширі. Він поглянув униз на ненависну Дорогу, в бік заходу, до свого дому. Раптом до нього дійшло, що дорогою на захід повільно рухаються дві чорні цятки; ще раз глянувши, помітив, що три інші цятки повзуть їм назустріч. Він скрикнув і схопив Бурлаку за руку.

— Поглянь, — показав він додолу.

Бурлака відразу кинувся на землю біля руїн, потягнувши за собою Фродо. Мері впав поряд.

— Що там? — прошепотів Мері.

— Не знаю, та боюся найгіршого, — відповів Бурлака.

Вони повільно підповзли до краю кола і визирнули у щілину між двома зазубреними каменями. Світло дня вже не було яскраве, і хмари, що наповзли зі сходу, затьмарили призахідне сонце. Усі бачили чорні цятки, та ні Фродо, ні Мері не могли розгледіти деталей; проте щось їм підказало, що там, далеко внизу, були Чорні Вершники, котрі збиралися на Дорозі біля підніжжя гори.

— Так, — сказав Бурлака, чий гострий зір не залишив йому сумнівів. — Ворог тут!

Вони поспіхом відповзли й північним схилом пагорба зісковзнули до своїх друзів.

Сем і Піпін часу не гайнували. Вони обстежили улоговинку та довколишні схили. Неподалік знайшли джерельце з чистою водою, а поряд чиїсь сліди не більш як дводенної давності. У самій улоговині знайшлися свіжі сліди вогнища й інші ознаки тимчасової стоянки. З ближчого до пагорба боку улоговини було звалено кілька каменів. За ними Сем натрапив на невеличку купку акуратно складеного хмизу.

— Цікаво, чи був тут Ґандалф, — сказав він до Піпіна. — Якщо хтось поскладав оце тут, значить, хотів повернутися.

Бурлаку дуже зацікавили ті відкриття.

— Шкода, що я сам усе не оглянув, — сказав він, поспішаючи до джерела.

— Усе так, як я і боявся, — сказав він, повернувшись. — Сем і Піпін затоптали м'який ґрунт, і всі сліди переплутані. Тут нещодавно побували слідопити. То вони залишили хмиз. Але є там і свіжіші сліди, не слідопитів. День-два тому тут хтось ходив у важких чоботях. Щонайменше один. Упевнено не скажу, та здається, що ніг, узутих у чоботи, була не одна пара. — Він замовк і стояв задуманий.

Усі гобіти уявили собі Вершників у плащах і чоботях. Якщо Вершники вже побували в улоговині, то чим швидше Бурлака виведе їх звідси, тим краще. Почувши звістку про ворогів на Дорозі, за якихось кілька миль звідси, Сем із неприязню оглянув видолинок.

— Чи не краще нам якомога швидше забиратися звідси, пане Бурлако? — нетерпляче запитав він. — Уже пізно, і мені не подобається ця діра: від неї серце холоне.

— Так, звісно, нам треба негайно вирішувати, що робити, — відповів Бурлака і глянув на небо, щоби визначити час і погоду. — Так, Семе, — мовив він нарешті, — тут мені також не подобається; та кращого місця, до якого ми би добралися завидна, придумати не можу. Принаймні зараз ми не на очах, а якщо рушимо, то шпигуни нас помітять швидше. Єдине, що ми можемо зробити, це змінити напрямок і піти на північ ось повз це пасмо пагорбів, де місцевість така сама, як і тут. Дорогу стережуть, а нам би довелося її перетнути, щоби добратися до чагарників на півдні. А на північ від Дороги за пагорбами місцевість на багато миль гола та пласка.

— А Вершники можуть бачити? — спитав Мері. — Тобто раніше вони завжди користувалися носами, а не очима, винюхували нас, якщо винюхування правильне слово, принаймні вдень. Але ти примусив нас лягти, коли побачив їх унизу; а зараз говориш, що нас можуть помітити, якщо ми підемо.

— На вершині я був надто необережним, — відповів Бурлака. — Я дуже хотів знайти якийсь знак Ґандалфа; та йти всім трьом на вершину і так довго стояти там було помилкою. Бачать чорні коні, а Вершники використовують людей та інші створіння як шпигунів — пригадайте Брі. Самі ж вони не бачать реального світу так, як бачимо його ми, та наші постаті відкидають у їхній свідомості тіні, які руйнує лише полудневе сонце; а в темряві вони сприймають багато такого, що приховано від нас: тоді вони найнебезпечніші. І будь-коли вони чують кров живих істот, бажаючи її та ненавидячи. Крім зору та нюху, є ще інші відчуття. Ми відчуваємо їхню присутність — ми занепокоїлися, тільки-но сюди прийшли, навіть не бачивши їх; нашу присутність вони відчувають іще гостріше. Крім того, — додав він, понизивши голос до шепоту, — їх притягує Перстень.

— То, значить, виходу немає? — роззирнувся Фродо, мов зацькований. — Якщо рушимо з місця, нас побачать і вполюють. Якщо залишимося, я притягну їх сюди!

Бурлака поклав руку йому на плече.

— Надія все ще є. Ти не сам. Візьмімо цей хмиз, готовий для вогнища, як добрий знак. Ані прихистку, ні захисту тут немає, та вогонь замінить і одне, й інше. Саурон може використати вогонь на зло, як і все інше, та ці Вершники вогню не люблять і бояться тих, хто ним володіє. Вогонь у цій глушині — наш друг.

— Мабуть, — пробурмотів Сем. — Уже кращого способу сказати: «Ось ми тут», — нема, хіба що прокричати.

У найнижчому та затишному куточку улоговини вони розклали вогнище і приготували вечерю. На землю осіли присмерки, похолоднішало. Раптом вони усвідомили, які голодні, адже зі самого ранку нічого не їли; та дозволили собі лише скромно повечеряти. Попереду лежали пустельні землі, заселені тільки птахами та звірами, непривітні місця, покинуті всіма народами світу. Інколи з-за гір приходили слідопити, але їх було мало і зупинялися вони ненадовго. Інші блукачі траплялися рідко, та й ті злі: з північних долин Імлистих Гір бувало забредали тролі. Тільки на Дорозі можна було зустріти мандрівників, найчастіше гномів, котрі поспішали у своїх справах і на чужинців не марнували ні слів, ані часу.

— Не знаю, як нам розтягнути припаси, — сказав Фродо. — Останні кілька днів ми були дуже ощадливі, й ця вечеря не стала бенкетом, та все ж витратили більше, ніж слід, якщо попереду в нас два, а то й більше тижнів подорожі.

— Їжу можна знайти в лісі, — сказав Бурлака, — ягоди, корінці і трави; а при потребі я зможу щось уполювати. До зими голоду боятися не треба. Та збирання і полювання — довга й утомлива робота, а нам треба поспішати. Тож затягніть пояски і сподівайтеся на бенкети в домі Елронда!

З темрявою прийшов холод. Визираючи з-за краю улоговини, вони не бачили нічого, крім сірої землі, що швидко зникала в пітьмі. Небо знову прояснилось і повільно наповнювалося миготливими зірками. Фродо та друзі зіщулилися довкола вогню, загорнувшись у всі теплі речі та ковдри, які знайшлися; Бурлаці вистачило одного плаща, він сидів трохи осторонь, задумливо потягуючи люльку.

Коли настала ніч і вогнище добре розгорілося, він почав розповідати історії, щоби гобітам не було страшно. Він знав багато давніх бувальщин і легенд, про ельфів і людей, про добрі та злі діяння Прадавніх Часів. Гобіти замислилися, скільки ж йому років і де він усього цього навчився.

— Розкажи нам про Ґіл-ґалада, — раптом попросив Мері, коли Бурлака закінчив оповідати про ельфійські королівства. — Ти знаєш продовження тієї старої балади, про яку говорив сьогодні?

— Так, знаю, — відповів Бурлака. — І Фродо також знає, бо вона стосується нас обох.

Мері з Піпіном глянули на Фродо, який втупився у вогонь.

— Я знаю лише ту частинку, яку оповів мені Ґандалф, — мовив Фродо повільно. — Ґіл-ґалад був останнім із великих ельфійських королів Середзем'я. Ґіл-ґалад їхньою мовою означає «зоряне світло». З Еленділом, другом-ельфом, він пішов до землі…

— Ні! — урвав його Бурлака. — Не треба оповідати тієї історії, коли поруч слуги Ворога. Коли доберемося до дому Елронда, то почуєте її від самого початку до кінця.

— Тоді розкажи нам іншу історію з давнини, — благав Сем, — історію про ельфів до часів згасання. Дуже би хотілося почути про ельфів; звідусіль так тисне темрява.

— Я оповім вам про Тінувіель, — сказав Бурлака, — коротко, бо це довга історія, закінчення якої невідоме; і нині один лише Елронд точно пам'ятає, як її оповідали в давнину. Це прекрасна оповідь, хоч і сумна, як і всі оповіді Середзем'я, та все-таки вона може звеселити ваші серця.

Він помовчав якийсь час, а потім почав тихим і співучим голосом:

Бурлака зітхнув, помовчав, а потім сказав:

— Це пісня написана у стилі, який ельфи називають анн-теннат, але який важко передати нашою загальною мовою, — виходить лише далеке відлуння. Пісня оповідає про зустріч Берена, сина Барагіра, та Лутієн Тінувіель. Берен був смертною людиною, а Лутієн — донькою Тінгола, короля ельфів Середзем'я за часів, коли світ був юний; і вона була найпрекрасніша серед дітей цього світу. Як зоря над імлою північних земель, була її врода, а обличчя її сяяло світлом. У ті дні Великий Ворог, у якого Саурон із Мордору був лише слугою, жив в Анґбанді на Півночі, й ельфи зі Заходу, повертаючись до Середзем'я, пішли на нього війною, щоби відібрати вкрадені Сильмарили; і допомагали ельфам праотці людей. Але Ворог переміг, Барагір загинув, а Берен, дивом урятувавшись, утік через Гори Жаху в таємне Королівство Тінґола в лісі Нелдорет. Там він побачив Лутієн, яка співала і танцювала на галявині біля зачарованої ріки Есгалдуїн; і назвав він її Тінувіель, тобто «Соловейком» стародавньою мовою. Багато жалів спіткало їх потім, і розлучалися вони надовго. Тінувіель урятувала Берена з в'язниці Саурона, і разом вони перебули великі небезпеки. І навіть скинули Великого Ворога з його трону і зняли з його корони один із трьох Сильмарилів, найяскравішу з усіх коштовностей, і він став весільним подарунком Тінґолові, батькові Лутієн. А в кінці Берена вбив Вовк, який прийшов від воріт Анґбанда, і помер той на руках у Тінувіель. Але вона обрала смертність і померла, щоби піти за ним; і в пісні співається, що вони знову зустрілися за Розлучними Морями, а відтак іще якийсь час пожили в зелених лісах, а потім, давним-давно, разом покинули межі цього світу. Тож Лутієн Тінувіель єдина серед ельфів справді померла і покинула цей світ, і втратили її ті, хто найбільше її любив. Саме через неї кров ельфійських володарів передалася людям. Ще дотепер живуть ті, кому Лутієн прародичка, і кажуть, рід її ніколи не перерветься. До нього належить і Елронд із Рівендолу. Бо від Берена та Лутієн народився Діор, нащадок Тінгола; а від нього — Елвінг Біла, яка стала дружиною Еаренділа, який відплив зі Сильмарилом на чолі в небесні моря, піднявшись над імлою світу. А від Еаренділа походять королі Нуменору, тобто Вестернесу.

Поки Бурлака говорив, гобіти не зводили очей із його дивно схвильованого обличчя, тьмяно освітленого червоними відблисками полум'я. Його очі світились, а голос був виразний і глибокий. Угорі розкинулося чорне зоряне небо. Раптом у нього за спиною над верхівкою Грозової розлилося бліде сяйво. Повнявий місяць повільно піднімався над горою, і зорі над вершиною згасли.

Історія закінчилася. Гобіти заворушилися, почали потягуватись.

— Гляньте! — сказав Мері. — Сходить місяць: напевно, вже пізно.

Усі подивились угору. На верхівці гори у блідому світлі місяця вони помітили щось маленьке і темне. Можливо, це був просто великий камінь чи уламок скелі, висвітлений сяйвом.

Сем і Мері підвелися й відійшли від вогню. Фродо з Піпіном сиділи мовчки. Бурлака уважно розглядав місячне сяйво на горі. Усе видавалося тихим і спокійним, але Фродо почув, як холодний страх заповзає йому в серце. Він присунувся ближче до вогню. Цієї миті Сем відбіг од краю улоговини:

— Я не знаю, що там таке, та я раптом перелякався. Ні за які гроші не вилізу з цієї улоговини; я почув, як щось повзло по схилу.

— Ти що-небудь бачив? — скочив на ноги Фродо.

— Ні, пане. Не бачив нічого, та я не придивлявся.

— Я щось бачив, — сказав Мері, — чи так мені здалося, ген на заході, де місячне сяйво падає на рівнину за тінню пагорбів, мені здалося, що там дві чи три чорні постаті. Вони ніби рухалися сюди.

— Сідайте тісніше, спинами до вогню! — наказав Бурлака. — Візьміть у руки довгі ціпки!

Затамувавши подих, сиділи вони мовчазні та насторожені, спинами до вогню, вглядаючись у пітьму довкола. Нічого не відбувалося. Ні звуку, ні руху. Фродо поворухнувся, почуваючи, що має порушити мовчанку: йому захотілося голосно закричати.

— Цитьте! — прошепотів Бурлака.

— Що це? — тієї ж миті видихнув Піпін.

Вони радше відчули, ніж побачили, як над краєм улоговини, з протилежного боку від пагорба, піднялася тінь, одна чи більше. Вони вгледілись, і тіні мовби виросли. Невдовзі сумнівів не залишилося: три-чотири високі чорні постаті стояли на схилі й дивилися на них. Вони були такі темні, що здавалися чорними дірами в темряві позаду. Фродо здалося, що він почув слабе сичання, мовби отруйне дихання, й відчув пронизливий холод. Постаті стали повільно наближатися.

Жах охопив Піпіна та Мері, й вони впали пластом на землю. Сем притулився до Фродо, а той був нажаханий не менше за своїх товаришів; він трусився, наче від лютого холоду, та його жах проковтнула раптова спокуса надягнути Перстень. Бажання зробити це переповнювало його, ні про що інше він думати не міг. Він не забув про Кургани та про наказ Ґандалфа; але щось мовби змушувало його зневажити всі попередження, й він прагнув піддатися. Не з надією втекти чи щось зробити, добре чи зле: просто почував, що повинен узяти Перстень і надягнути на палець. Він не міг говорити. Він відчував, як дивиться на нього Сем, ніби знав, що його господар у великій біді, та до нього він не міг обернутися. Він заплющив очі і якийсь час боровся; та опір ставав нестерпним, і врешті він повільно вийняв ланцюжок і настромив Перстень на вказівний палець лівої руки.

Відразу ж, хоча все інше залишалося, як і раніше, тьмяним і темним, постаті стали жахливо виразними. Він зміг прозирати крізь їхні чорні покрови. Було п'ять високих постатей: дві стояли на краю улоговини, троє підходили. На їхніх білих обличчях горіли пронизливі та безжальні очі; під мантіями були довгі сірі ризи; на сивому волоссі — шоломи зі срібла; в кістлявих руках — сталеві мечі. Їхні очі впали на Фродо і пронизали його наскрізь; тіні кинулись уперед. У відчаї він вийняв меча, і лезо зблиснуло червоним, наче головешка. Двоє зупинилися. Третій був вищий за інших: волосся довге та блискуче, а на шоломі сяяла корона. В одній руці він тримав довгого меча, у другій — ножа; ніж і рука тьмяно відсвічували. Стрибнувши вперед, він налетів на Фродо.

У цей момент Фродо кинувся на землю і почув, як викрикає: «О Елберет! Ґілтоніель!» І тієї ж миті вдарив ворога в ногу. Пронизливий крик задзвенів у пітьмі; Фродо відчув біль, мовби скалка отруйного льоду пронизала його ліве плече. Втрачаючи свідомість, він помітив, мов крізь туманні вихори, як Бурлака вискакує з темряви з палаючими головешками в руках. Останнім зусиллям, випустивши з рук меча, Фродо зняв Перстень із пальця й міцно затиснув його у правиці.

XII. Втеча до броду

Коли Фродо прийшов до тями, то все ще розпачливо стискав у руці Перстень. Він лежав біля вогнища, куди підкинули хмизу, і воно яскраво палахкотіло. Троє товаришів схилилися над ним.

— Що сталося? Де блідий король? — запитав він стривожено. Втішені, що він заговорив, його друзі не зуміли відразу відповісти; та й не зрозуміли вони його запитання. Нарешті Сем розповів йому, що вони бачили тільки, як до них наближалися невиразні тіні. Раптом Сем із жахом помітив, що його господар щез; тієї ж миті повз нього прошмигнула чорна тінь, і Сем упав. Він чув голос Фродо, що викрикував дивні слова, та ніби з великої відстані чи з-під землі. Більше нічого вони не бачили, аж поки не перечепилися через тіло Фродо, який лежав, наче мертвий, лицем донизу на траві зі своїм мечем поруч. Бурлака наказав їм підняти Фродо і покласти біля вогню, а сам зник. Відтоді минуло трохи часу.

У Сема знову з'явилися сумніви щодо Бурлаки; та поки вони розмовляли, той повернувся, несподівано вискочивши з темряви. Усі злякались, і Сем витягнув свого меча і став поряд із Фродо; та Бурлака швидко опустився на коліна біля Фродо.

— Я не Чорний Вершник, Семе, — сказав він м'яко, — і не їхній спільник. Я намагався розвідати, куди вони зникли, та нічого не знайшов. Не розумію, чому вони зникли і не напали знову. Та ніде поблизу не відчуваю їхньої присутності.

Коли Фродо розповів, що з ним було, Бурлака насупився, похитав головою і зітхнув. Тоді наказав Піпінові та Мері нагріти в казанках води і промити рану.

— Підтримуйте великий вогонь і зігрівайте Фродо! — наказав він; тоді підвівся й відійшов убік, покликавши за собою Сема. — Здається, я дещо з'ясував, — сказав він тихо. — Було тільки п'ятеро ворогів. Чому не всі, цього я не знаю; мабуть, вони не очікували відсічі. Наразі вони відійшли. Та, боюся, не далеко. Наступної ночі, якщо нам не вдасться втекти, вони знову прийдуть. Вони лише вичікують, бо гадають, що майже досягнули мети і що Перстень далеко не втече. Боюся, вони переконані, що твій господар зазнав смертельної рани, яка підкорить його їхній волі. Та це ми ще побачимо!

Сем схлипнув.

— Не впадай у відчай! — заспокоїв його Бурлака. — Зараз маєш мені довіряти. Ваш Фродо зроблений із міцнішого матеріалу, ніж я думав, хоч і Ґандалф мені на те натякав. Його не вбили, і я гадаю, він опиратиметься злій силі рани довше, ніж на це сподіваються його вороги. Я зроблю все можливе, щоби допомогти і полікувати його. Оберігайте його, поки я піду в розвідку! Він знову поспіхом зник у темряві.

Фродо задрімав, хоча біль від рани повільно дужчав, і смертельний холод розтікався від плеча по руці та боці. Його друзі за ним доглядали, гріли та промивали рану. Ніч минала повільно і стомливо. Улоговину залило сіре світанкове світло, коли нарешті з'явився Бурлака.

— Гляньте! — гукнув він; нахилившись, він підняв із землі чорний плащ, якого в темряві не помітили. Трохи вище від подолу плащ був прорваний. — Тут Фродо вдарив мечем. Боюся, що ніякої шкоди ворогові він не заподіяв; меч не ушкоджений, як і всі клинки, що протинають цього жахливого Короля. Страшнішим для нього виявилось ім'я Елберет. А для Фродо страшним виявилось оце!

Він знову нахилився й підняв довгий тонкий кинджал, що зблиснув холодом. Усі розгледіли, що кінчик леза був надламаний. Але у світанковому світлі на очах оторопілих гобітів лезо почало танути і випарувалося, наче дим у повітрі, й у руці Бурлаки залишилося тільки руків'я.

— Який жах! — вигукнув він. — Оцим проклятим ножем і завдано рану. Нині мало хто вміє зцілювати рани від такої лихої зброї. Та я зроблю все, що зможу.

Він сів на землю і, поклавши руків'я на коліна, заспівав повільну пісню чужою мовою. Тоді, відклавши руків'я вбік, повернувся до Фродо і тихим голосом промовив слова, яких ніхто не вловив. З торбинки на поясі він вийняв довгі листочки якогось зілля.

— За цими листками я ходив далеко, бо ця рослина не росте на голих пагорбах; у гущавині на південь від Дороги знайшов я її в темряві за пахощами листків. — Він розтер листок пальцями, розлився солодкий і гострий аромат. — Мені пощастило її знайти, бо це цілюща рослина, яку привезли до Середзем'я люди Заходу. Назвали вони її ателас, і росте вона рідко й лише там, де жили вони в давнину чи розкладали табір; на Півночі рослина не відома, хіба що тим, хто мандрує Диким Краєм. Вона має велику цілющу силу, але такій рані навряд чи зарадить.

Він кинув листки в окріп і промив рану Фродо. Аромат пари бадьорив, гобіти заспокоїлись і проясніли. Зілля також трохи заспокоїло рану, бо Фродо відчув, як біль і оніміння у боці послабилися; та життя до руки не поверталось, він не міг ані підняти її, ні поворушити нею. Він гірко шкодував про свою дурість і карав себе за слабкість волі; тепер він усвідомив, що, надягнувши Перстень, виконував не власне бажання, а наказ його ворогів. Його мучила думка, чи залишиться він тепер на все життя калікою, і чи продовжать вони подорож. Від слабості він навіть на ногах не тримався.

Його друзі обговорювали ті самі питання. Вони вирішили якомога швидше покидати Грозову.

— Тепер я думаю, — сказав Бурлака, — що ворог кілька днів спостерігав за цим місцем. Якщо Ґандалф сюди приїжджав, то його примусили покинути це місце, й він уже не повернеться. Так чи інак, після нічного нападу залишатися тут небезпечно, а в дорозі ми навряд чи зустрінемо більшу небезпеку.

Коли зовсім розвиднілося, вони похапцем поснідали і спакувалися. Фродо не міг іти, і вони розділили більшу частину багажу між собою, а Фродо посадили на поні. За кілька останніх днів бідолашна конячка геть зміцніла, погладшала і навіть стала виявляти прихильність до нових господарів, особливо до Сема. Ставлення Біла Папорота, мабуть, було дуже жорстоке, якщо подорож пущею виявилася для неї кращою за попереднє життя.

Рушили на південь. У цьому напрямку їм доведеться перетнути Дорогу, та це був найкоротший шлях до лісистої місцевості. А їм потрібні були дрова; Бурлака пояснив, що Фродо необхідно тримати в теплі, особливо вночі, а вогонь дасть хоч якийсь захист для них усіх. Він також планував скоротити подорож, зрізавши ще одну велику петлю Дороги, де вона за Грозовою повертала на північ.

Повільно та обережно обходили вони південно-західні схили гори і невдовзі підійшли до Дороги. Вершників видно не було. Та коли перебігали Дорогу, здалеку до них долинули два крики: один холодний голос гукав, а інший йому відповідав. Нажахані, вони кинулися до гущавини попереду. Місцевість перед ними опускалась у бік півдня, та була дикою і непрохідною; кущі й зарослі хирлявих дерев чергувалися з широкими голими латками. Трава була убога, жорстка та сіра; а листя на деревах зів'яло і облетіло. Це була безрадісна земля, а їхня подорож — повільна та похмура. Говорили мало. Серце Фродо щеміло, коли він дивився, як його друзі йшли поряд, похиливши голови й зігнувшись під тягарем. Навіть Бурлака виглядав утомленим і пригніченим.

Ще до кінця першого дня подорожі біль знову посилився, та Фродо довго це приховував. Минуло чотири дні, а краєвид не дуже змінився, хіба що Грозова повільно тонула позаду, а далекі гори попереду присувалися ближче. Однак від того далекого крику ніщо не вказувало на те, що ворог помітив їхню втечу чи йшов слідом. Вони боялися приходу ночі, попарно стояли на варті, будь-якої миті готові побачити чорні тіні, що підкрадаються в пітьмі, тьмяно освітлені захмареним місяцем; але нічого вони не бачили і не чули, крім зітхання зів'ялого листя і трави. Жодного разу не відчули вони присутності зла, як це було з ними перед нападом в улоговині. Важко було повірити, що Вершники втратили їхній слід. Можливо, вони сидять у засідці десь у вузькому місці?

Надвечір п'ятого дня вони проминули широку низину, й місцевість знову почала підніматися. Бурлака повернув на північний схід, і на шостий день із хребта довгого похилого схилу далеко попереду вони побачили скупчення лісистих пагорбів. Ген унизу видно було Дорогу, яка огинала підніжжя пагорба; а праворуч у слабкому світлі сонця блідо мерехтіла сіра ріка. Удалині в кам'янистій долині, затягненій серпанком туману, вони розгледіли ще одну ріку.

— Боюся, на якийсь час нам доведеться вийти на Дорогу, — сказав Бурлака. — Зараз ми вибралися до ріки Сиводжерельної, яку ельфи називають Мітейтель. Вона витікає з Еттенського Нагір'я, тролівських кряжів на північ від Рівендолу, і впадає в Шумну ген на півдні. Там її називають Сірим Потоком. Перед тим, як улитися в Море, вона стає великою рікою. Нижче від Еттенського Нагір'я перейти її можна лише через Останній Міст, куди веде Дорога.

— А що то за ріка ген отам удалині? — запитав Мері.

— Це Шумна або Бруїнен, — відповів Бурлака. — Дорога біжить уздовж пагорбів на багато миль від Мосту до Броду через Бруїнен. Але я ще не придумав, як будемо переходити ту ріку. Одна річка на раз! Нам насправді дуже пощастить, якщо на Останньому Мості не напоремося на ворогів.

Наступного дня, рано-вранці, вони знову підійшли до краю Дороги. Сем і Бурлака пішли вперед, але жодного знаку мандрівників чи вершників не помітили. Тут під тінню пагорбів випав дощ. Бурлака з'ясував, що дощ падав два дні тому і змив усі відбитки ніг. Після дощу жодний кінь тут не проходив.

Вони пішли швидко, як тільки могли і милі за дві внизу неглибокого крутого берега побачили Останній Міст. Боялися, що там на них чекатимуть чорні постаті, але нікого не було. Бурлака наказав їм заховатись у зарослях при Дорозі, а сам пішов на розвідку. Він швидко повернувся, мало не бігцем.

— Жодного сліду ворога, не розумію, що це означає. Та я знайшов щось дуже дивне. — Він простягнув руку і показав блідо-зелений самоцвіт. — Я знайшов його у багні на середині Мосту. Це берил, ельфійський камінь. Чи його туди кинули, чи він сам упав, того не скажу; але мені це дає надію. На мою думку, це знак, що ми можемо переходити Міст; але за Мостом, без іншого виразного знаку, найкраще зійти з Дороги.

Вони відразу рушили далі. Спокійно проминули Міст, лише вода вирувала довкола його трьох великих опор. За милю підійшли до вузького байраку, що вів на північ через узгір'я. Тут Бурлака звернув із Дороги, й невдовзі вони загубилися в похмурих темних хащах, що вилися попри підніжжя понурих пагорбів.

Гобіти раділи, що покинули безрадісні землі та небезпечну Дорогу; але ця нова територія видавалася загрозливою та неприязною. Чим далі вони йшли, тим вище піднімалися пагорби. Тут і там на висотах і хребтах виднілися давні кам'яні стіни та руїни веж: виглядали вони зловісно. Фродо, який не йшов пішки, мав час споглядати і думати. Він пригадав розповідь Більбо про його подорож і про загрозливі вежі на пагорбах на північ від Дороги, в місцевості біля тролівського лісу, де трапилася його перша серйозна пригода. Фродо здогадався, що вони йдуть слідами Більбо, і подумав, чи не потраплять випадково на те саме місце.

— Хто живе в цій землі? — запитав він. — І хто збудував ці вежі? Невже тролі?

— Ні! — заперечив Бурлака. — Тролі не вміють будувати. І ніхто тут не живе. Колись, століття тому назад, тут жили люди, та зараз нікого немає. Вони стали злими людьми, бо, за легендою, потрапили під тінь Анґмару. Усі вони загинули у війні, що поклала край Північному Королівству. Та було це так давно, що вже навіть пагорби про них забули, хоча тінь усе ще лежить на цій землі.

— Де ти вивчив такі легенди, якщо вся земля спустошена і забута? — запитав Переґрін. — Птахи та звірі такого не оповідають.

— Нащадки Еленділа не забувають минувшину, — відповів Бурлака, — а в Рівендолі пам'ятають більше за мене.

— Ти часто бував у Рівендолі? — запитав Фродо.

— Так, — відповів Бурлака. — Я колись там жив і повертаюся щоразу, коли трапляється нагода. Там моє серце; але навіть у прекрасному домі Елронда мені не судилося втішатися спокоєм.

Пагорби стали змикатися. Десь позаду Дорога і далі простягалася до ріки Бруїнен, але ні тої, ні іншої видно не було. Мандрівники вийшли в довгу долину — вузьку, глибоко врізану в гірський масив, темну та мовчазну. Зі скель звисало старе і покручене коріння, а вгору схилами дерся сосновий ліс.

Гобіти дуже потомилися. Просувалися повільно, бо йти доводилося бездоріжжям, між повалених дерев і завалів каміння. Вгору вони не лізли заради Фродо, крім того, з цих вузьких ущелин не було зручної стежини. Так тривало два дні, а потім погода змінилася. Вітер постійно дув із заходу і дрібним дощем виливав воду з далеких морів на темні верхівки пагорбів. До вечора всі попромокали, і ночівля була безрадісна, бо дров на вогнище їм знайти не вдалося. Наступного дня над ними здійнялися ще вищі та крутіші пагорби, і мандрівники були змушені звернути на північ. Бурлака став непокоїтися: минав десятий день після Грозової, запаси харчів закінчувались. А дощ не вщухав.

Тієї ночі вони зупинилися на кам'яному майданчику під скелею, в якій була неглибока Печера — просто впадина у скелі. Фродо лежав неспокійно. Від холоду та вологи його рана ще більше розболілася, біль і страшенна остуда не давали заснути. Він метався, крутився і з острахом прислухався до тихих звуків ночі; вітер підвивав у тріщинах скелі, крапотіла вода, щось тріснуло, з несподіваним гуркотом покотився камінь. Він відчував, що до нього підбираються чорні постаті, щоби задушити; але коли підвівся, то побачив лише спину Бурлаки, який сидів згорбившись і курив люльку. Він знову ліг і провалився в неспокійний сон, де ходив по траві у своєму саду в Ширі, та все здавалося тьмяним і не таким виразним, як високі чорні тіні, що виглядали з-за плоту.

Коли він прокинувся, дощ перестав. Хмари, все ще густі, почали розходитись, і поміж них з'являлися пасма блідої блакиті. Вітер знову змінював напрямок. Вирушили не відразу. Після холодного скромного сніданку Бурлака пішов сам, наказавши всім наразі залишитися під прихистком кручі. Він хотів вилізти нагору і роздивитися довкола.

Повернувся без втішних вістей.

— Ми зайшли задалеко на північ, і тепер нам треба якось знову повернутися на південь. Якщо ж і далі йтимемо прямо, то дійдемо до Еттенського Нагір'я набагато північніше від Рівендолу. Це територія тролів, і мені мало відома. Мабуть, ми могли би звідти вийти до Рівендолу; та я не знаю дороги, і тому на це піде надто багато часу, а нам забракне їжі. Тож обов'язково мусимо знайти Бруїненський Брід.

Решту дня вони дерлися скелястими кручами. Між двома пагорбами знайшли прохід і вийшли в долину, що вела на південний схід, у потрібному для них напрямку; та до кінця дня їхню дорогу знову перегородив високий кряж; проти неба його темна спина розбивалася на багато шпичаків, наче зуби затупленої пили. Залишалося повертати назад або долати гору.

Вони наважилися на сходження, та воно виявилося дуже важким. Невдовзі Фродо довелося спішитись і дертися нагору. Та навіть так їм інколи ледве вдавалося витягнути поні чи з таким вантажем на спині самим знайти стежку. Коли нарешті вибралися на вершину, вже майже стемніло, й усі виснажилися. Вони вибралися на вузьку сідловину між двома верхівками, а за кілька метрів гора вже різко збігала додолу. Фродо впав на землю; його тіпало; ліва рука висіла неживою, бік і плече неначе схопили льодяні кігті. Дерева та скелі довкола здавалися йому гуманними і невиразними.

— Далі йти ми не можемо, — сказав Мері. — Боюся, для Фродо це занадто важко. Я страшенно за нього хвилююся. Що нам робити? Думаєш, у Рівендолі його вилікують, якщо ми туди доберемося?

— Побачимо, — відповів Бурлака. — Тут у глушині я нічим не можу зарадити; і саме через його рану я жену вас так уперед. Але погоджуюся, що сьогодні далі йти ми не можемо.

— Що трапилося з моїм господарем? — запитав Сем тихим голосом, благально дивлячись на Бурлаку. — Його рана була невеличка й уже загоїлася. На плечі одна лише холодна біла мітка.

— Фродо зачепила зброя Ворога, — пояснив Бурлака, — і почала діяти якась отрута чи зло, вивести їх я не в змозі. Але не втрачай надії, Семе!

На високому кряжі ніч була холодна. Вони розклали невеличке вогнище під вузлуватим корінням старої сосни, що нависала над неглибокою виїмкою, з якої мовби виломили камінь. Сиділи, притулившись один до одного. Подував прохолодний вітерець, внизу стогнали й зітхали верхівки дерев. Фродо лежав у напівсні, і йому ввижалося, що над ним шугали безмежні темні крила, а на тих крилах сиділи переслідувачі, вишукуючи його по всіх гірських ущелинах.

Ранок настав ясний і погожий; повітря було прозоре, а світло — бліде та чисте у вимитому дощем небі. Вони піднеслися духом, але прагнули, щоби сонце зігріло їхні холодні задубілі кінцівки. Як тільки розвиднілося, Бурлака разом із Мері пішов розвідати місцевість із вершини на схід від перевалу. Зійшло і яскраво світило сонце, коли вони повернулися з утішними новинами. Зараз вони рухались у більш-менш правильному напрямку. Якщо піти далі краєм хребта, Гори залишаться ліворуч. Недалеко попереду Бурлака помітив Шумну, а це означало, що Дорога до Броду, хоча її зараз не видно, була неподалік від Ріки і лежала з ближчого до них боку.

— Мусимо знову вийти на Дорогу, — сказав він. — Знайти стежку через гори нам не вдасться. Яка би небезпека там не чигала, Дорога — наш єдиний шлях до Броду.

Поснідавши, знову рушили. Повільно зійшли південним схилом кряжу; та шлях виявився набагато легшим, аніж вони очікували, бо з цього боку схил був пологішим, і невдовзі Фродо уже міг їхати верхи. Бідолашний поні Біла Папорота виявив несподіваний хист вибирати найкращу дорогу і оберігати вершника від тряски. Настрій загону знову покращився. У світанковому світлі навіть Фродо почувався краще, хоча раз у раз туман застилав його погляд, і він проводив руками по очах.

Піпін вихопився вперед. Раптом він обернувся і гукнув:

— Тут стежка!

Коли всі з ним порівнялися, то побачили, що він не помилився: тут був початок стежини, яка, петляючи, піднімалася з лісу в долині й розтавала на вершині попереду. Місцями вона заросла травою чи була завалена камінням і деревами; та було схоже на те, що колись нею часто ходили. Це була стежина, яку проклали сильні руки та важкі ноги. Тут і там старі дерева було зрубано чи виламано, а великі камені розколено чи відкинуто вбік.

Іти стежкою було легко, та вони рухались обережно; коли ж увійшли в темний ліс, а доріжка стала чистішою та ширшою, їхня тривога зросла. Раптом вибігши з-під смуги ялинок, стежина кинулася різко додолу, а потім завернула ліворуч за скелястий виступ пагорба. Підійшовши до виступу, вони побачили, що стежка вибігала на рівний майданчик під невисокою скелею, оточеною деревами. У кам'яній стіні були двері, що перекособочено висіли на одній великій завісі.

Усі зупинилися перед дверима; за ними була печера, та в пітьмі було важко щось розгледіти. Бурлака, Сем і Мері, щосили штовхаючи, трохи ширше прочинили двері, а тоді Бурлака та Мері ввійшли до середини. Углиб не заходили, бо на підлозі лежало багато кісток та ще кілька великих порожніх глеків і битих черепків.

— Якщо бувають на світі тролі, то це, без сумніву, їхня нора! — сказав Піпін. — Гей, виходьте звідти, й підемо далі. Тепер нам відомо, хто проклав стежку, тож краще хутко вимітатися.

— Гадаю, нема потреби, — мовив Бурлака, виходячи. — Звісно, це тролівська нора, та, здається, її давно покинули. Нам тут нема чого боятися. Будемо йти обережно, а там — побачимо.

Від дверей доріжка пішла далі й, повернувши праворуч на рівному майданчику, знову пірнула вниз у густі хащі. Піпін, не бажаючи показувати Бурлаці, що він усе ще боїться, пішов уперед разом із Мері. Сем і Бурлака йшли позаду, обабіч поні з Фродо, бо стежка була доволі широка — для чотирьох-п'яти гобітів у ряд. Але не встигли вони далеко відійти, коли Піпін бігцем повернувся, а за ним Мері. Обоє були нажахані.

— Там тролі! — випалив Піпін. — Недалечко на галявині. Ми розгледіли їх крізь гущавину. Такі величезні!

— Ми підійдемо і подивимося на них, — сказав Бурлака, піднімаючи з землі палицю. Фродо промовчав, а Сем перелякався.

Сонце стояло вже високо і сяяло крізь напівголі гілки дерев, освітлюючи галявину яскравими латками світла. Мандрівники зупинилися на краю і, затамувавши подих, визирнули з-за стовбурів. На галявині стояли тролі, три великі тролі. Один нахилився, двоє втупились у нього.

Бурлака спокійно підійшов до них.

— Уставай, стара каменюко! — сказав він і гримнув похиленого троля палицею по спині.

Нічого не трапилося. Гобіти ахнули від здивування, а потім навіть Фродо засміявся.

— Ну-ну! — мовив він. — Ми забули нашу сімейну історію! Це ж ті самі три тролі, котрих зачарував Ґандалф, коли вони сперечалися, як зварити тринадцятьох гномів і одного гобіта.

— Я і не уявляв, що ми так близько підійшли до того місця! — сказав Піпін. Він добре знав цю історію. Більбо та Фродо часто її оповідали; але річ була в тому, що він не дуже в неї вірив. Навіть зараз він із підозрою дивився на закам'янілих тролів, ніби боявся, що якісь чари можуть раптово їх оживити.

— Ви забуваєте не лише вашу сімейну історію, але й усе, що коли-небудь знали про тролів, — сказав Бурлака. — Білий день, яскраве сонце, а ви намагаєтеся налякати мене байкою про живих тролів на галявині! Ви принаймні мали би помітити, що в одного з них за вухом старе пташине гніздо. Вельми незвична прикраса для живого троля!

Усі засміялися. Фродо звеселів: згадка про першу успішну пригоду Більбо зігріла серце. Сонце теж пригрівало, і туман у цього перед очима трохи розвіявся. Якийсь час вони відпочили на галявині й пообідали просто в тіні великих тролівських лап.

— Може, хтось нам заспіває, поки сонце високо? — запропонував Мері, коли вони закінчили. — Ми так давно не чули ні пісні, ні якоїсь історії.

— Від самої Грозової, — зазначив Фродо. Усі глянули на нього. — За мене не хвилюйтеся! — додав він. — Я почуваюся краще, хоча співати, мабуть, не зможу. Може, Сем відкопає щось із пам'яті.

— Ну ж бо, Семе! — сказав Мері. — У твоїй голові багато чого складено, тільки ти приховуєш.

— Ну, не знаю, — завагався Сем. — А чи це підійде? Не зовсім поезія, розумієте: просто нісенітниці. Та ці старі статуї мені таке нагадали. — Піднявшись і заклавши руки за спину, як у школі, він став співати на стару мелодію.

— Ну, це для нас усіх попередження! — засміявся Мері. — І добре, що ти вдарив палицею, а не рукою, Бурлако!

— Де ти взяв цю пісню, Семе? — спитав Піпін. — Я ще такої ніколи не чув.

Сем пробурмотів щось незрозуміле.

— У своїй голові, звісно, — сказав Фродо. — У цій подорожі я багато нового дізнаюся про Сема Правонога. Спершу він був змовником, тепер — штукарем. А закінчить він чарівником або… воїном!

— Сподіваюся, що ні, — сказав Сем. — Не хочу бути ні одним, ні другим.

Пополудню вони пішли лісом. Напевно, вони йшли стежкою, якою багато років тому чимчикували Ґандалф, Більбо та гноми. За кілька миль вийшли на високе урвище над Дорогою. У цьому місці Дорога відступала далеко від Сиводжерельної і тепер тулилася до підніжжя пагорбів, звиваючись на схід між лісами та вересовими схилами до Броду й Гір. Неподалік від урвища Бурлака показав на камінь у траві. На ньому, грубо вирізані та стерті негодою, виднілися гномівські руни і таємні знаки.

— Ось тут! — сказав Мері. — Цей камінь має вказувати на місце, де приховане тролівське золото. Цікаво, Фродо, чи багато ще зосталося з частки Більбо?

Фродо глянув на камінь і пошкодував, що Більбо привіз додому набагато небезпечніший скарб, скарб, із яким важко розлучитися.

— Нітрохи не лишилося, — сказав він. — Більбо все роздав. Він говорив мені, що насправді не вважав його своєю власністю, бо ж воно прийшло від грабіжників.

Під довгими тінями раннього вечора на Дорозі було спокійно. Жодного знаку якихось інших мандрівників. Оскільки зараз у них не було іншого виходу, вони злізли вниз берегом і, звернувши наліво, намагалися крокувати якнайшвидше. Невдовзі спина пагорба відрізала світло призахідного сонця. Холодний вітер із далеких гір повіяв назустріч.

Вони вже шукали місце для ночівлі подалі від Дороги, коли почули звук, який повернув у їхні серця несподіваний страх: тупіт копит позаду. Вони озирнулися, та Дорога ховалася за поворотами і закрутами. Вони поквапливо зійшли з битого шляху, видерлися схилом, вкритим густими кущами вересу та чорниці, й заховались у невеликій латці густої ліщини. Виглядаючи з кущів, вони бачили Дорогу, бліду та сіру в сутінках, за якихось тридцять футів унизу. Копита все наближалися, швидко і з легким цок-цок-цок. Тоді, немов підхоплене вітерцем, до мандрівників долинуло ледь чутне, невиразне дзеленчання безлічі дзвоників.

— На Чорного Вершника не схоже! — сказав Фродо, уважно прислухаючись.

Решта гобітів погодилася, сподіваючись, що це так, але все ж підозра їх не покинула. Вони звикли боятися погоні, будь-який звук за спиною здавався ворожим і зловісним. А Бурлака нахилився вперед, пригнувся до землі, приклавши долоню до вуха, і обличчя його засвітилося радістю.

Запали сутінки, і листя на кущах м'яко шелестіло. Усе чіткіше та ближче лунали дзеленчання дзвоників і цокіт копит. І тут із-за повороту легкою риссю вискочив білий кінь, виблискуючи в сутінках. Його збруя мерехтіла й іскрилася, мов оздоблена справжніми зорями. Плащ вершника струменів позаду нього, а каптур був відкинутий; золоте волосся пливло, переливаючись, на вітрі. Фродо здалося, що крізь постать і вбрання вершника, наче крізь тонкий серпанок, просвічує біле світло.

Бурлака вискочив зі сховку і кинувся до Дороги, перестрибуючи через вересові кущі та щось вигукуючи; але ще до того, як він ворухнувся чи вигукнув, вершник натягнув віжки і зупинив коня, піднявши очі на зарослі, де стояли мандрівники. Побачивши Бурлаку, він спішився і побіг назустріч, вигукуючи: «Аі на ведуї Дунадан! Має ґованнен!» Його мова та ясний дзвінкий голос не залишили сумніву: вершник був ельфом. Ніхто з мешканців пущі не мав такого приємного голосу. Та в його вигуку прозвучала нотка поспіху чи страху, і зараз гобіти бачили, як швидко і стурбовано він розмовляв із Бурлакою.

Невдовзі Бурлака махнув їм рукою, гобіти вийшли з кущів і поспішили до Дороги.

— Це Ґлорфіндель, який мешкає у домі Елронда, — сказав Бурлака.

— Вітаю, нарешті ми зустрілися! — звернувся ельф до Фродо. — Мене послали з Рівендолу вам назустріч. Дорога нині небезпечна.

— Отже, Ґандалф дійшов до Рівендолу? — радісно вигукнув Фродо.

— Ні. Коли я виїхав, його не було; але то було дев'ять днів тому, — відповів Ґлорфіндель. — До Елронда дійшли звістки, які його стривожили. Мої родичі, котрі подорожували вашими землями за Барандуїном[4], повідомили, що знову з'явилося Дев'ятеро і що ви збилися з дороги, несучи важку ношу без допомоги, бо Ґандалф не повернувся. Навіть у Рівендолі мало хто відкрито виступить проти Дев'яти; але всіх, хто погодився, Елронд розіслав на північ, захід і південь. Ми думали, що ви відійшли далеко вбік, аби уникнути переслідування, і загубились у Дикому Краї.

Мені випало піти Дорогою, і я поїхав до Мосту через Мітейтель, залишивши там знак, дев'ять або десять днів тому. Троє слуг Саурона були на Мості, але вони відступили, і я відігнав їх на захід. Також я натрапив на двох інших, але ті звернули на південь. Відтоді я шукав вашого сліду. Два дні тому я його знайшов і пішов по ньому через міст; і сьогодні я помітив, що ви знову зійшли з гір. Але ходімо! Немає часу на новини. Оскільки ви вже тут, то мусимо ризикнути й піти Дорогою. Позаду нас п'ятеро, і якщо вони натраплять на наш слід, то вихором полетять навздогін. І це ще не всі. Де інші четверо, я не знаю. Боюся, що вони вже готують засідку біля Броду.

Поки Ґлорфіндель говорив, згусли сутінки. Фродо почув, як на нього напала велика втома. Як тільки сонце почало сідати, туман перед його очима потемнішав, і він помітив, як обличчя його друзів заступила якась тінь. Знову напав біль, і Фродо став мерзнути. Він похитнувся, схопивши руку Сема.

— Мій господар хворий і поранений, — сердито буркнув Сем. — Він не може їхати верхи вночі. Йому потрібен відпочинок.

Ґлорфіндель підхопив Фродо, не давши йому впасти, й, піднявши його обережно на руки, стурбовано зазирнув в обличчя.

Бурлака коротко розказав про напад у таборі під Грозовою та про смертельний ніж. Він вийняв руків'я, яке тримав при собі, й подав його ельфові. Ґлорфіндель здригнувся, та уважно його роздивився.

— Тут написані злі закляття, — сказав він, — хоча ваші очі їх і не бачать. Збережи його, Араґорне, поки ми не прийдемо до дому Елронда! Але будь обережний і намагайся якомога рідше до нього торкатися! На жаль, рани від такої зброї я не в змозі зцілювати. Я зроблю все, що зможу… але тим більше я раджу вам іти без перепочинку.

Він обмацав рану на плечі Фродо, і його обличчя спохмурніло, мовби він довідався про щось недобре. Та Фродо відчув, як холод у боці й у плечі зменшився; від руки розлилося невеличке тепло, й біль послабився. Сутінки вечора посвітлішали, наче розступилися хмари. Він знову виразніше побачив обличчя друзів і відчув приплив сили та надії.

— Будеш їхати на моєму коні, — сказав Ґлорфіндель. — Я підтягну стремена, і ти зможеш зручно сидіти. Боятися не треба: мій кінь не скине жодного вершника, якого я накажу везти. Його хода легка та плавна; а коли небезпека підступить зовсім близько, він понесе тебе з такою швидкістю, що і ворожі чорні скакуни не наздоженуть.

— Ні, не понесе! — сказав Фродо. — Я не буду на ньому їхати, якщо він винесе мене до Рівендолу чи ще кудись, а друзі залишаться позаду в біді.

Ґлорфіндель усміхнувся.

— Я дуже сумніваюся, — сказав він, — що твої друзі будуть у небезпеці, якщо з ними не буде тебе! Погоня помчить за тобою, а нас залишить у спокої. Саме ти, Фродо, і те, що ти несеш, — небезпека для нас усіх.

Фродо не знав, що відповісти на це, і його переконали сісти на білого коня Ґлорфінделя. Натомість поні навантажили великою частиною їхнього багажу, тож іти стало легше, і спочатку вони пересувалися швидко; та для гобітів було все ж важко наздоганяти прудконогого ельфа. Він вів їх уперед, у саму темряву, в захмарену ніч. Не було ні зірок, ані місяця. Лише коли засірів світанок, ельф дозволив їм зупинитися. Піпін, Мері та Сем на той час мало не позасинали і постійно спотикалися; навіть Бурлака втомлено опустив плечі. Фродо сидів на коні в темному напівсні.

Мандрівники попадали у верес за кілька ярдів од узбіччя й відразу поснули. Не встигли вони заплющити очі, як Ґлорфіндель, який сидів на варті, знову розбудив їх. Сонце піднялось уже високо, хмари і туман ночі розійшлися.

— Випийте ось це! — сказав Ґлорфіндель, наливаючи кожному по черзі трішки напою зі шкіряної фляги, оправленої сріблом. Цей напій був чистий, як джерельна вода, і без смаку, ні холодний, ані теплий; але всі їхні кінцівки відразу налилися силою та снагою. Після ковтка напою черствий хліб і сушені фрукти (все, що у них залишилось) угамували голод краще за найсмачніший сніданок у Ширі.

Перепочивши менше як п'ять годин, вони знову вибралися на Дорогу. Ґлорфіндель їх далі підганяв і впродовж денного переходу дозволив тільки дві короткі зупинки. Таким чином, до вечора вони подолали двадцять миль і підійшли до місця, де дорога завертала праворуч і збігала в долину, прямуючи до Бруїнену. Наразі жодної ознаки погоні видно не було; та коли вони відставали, Ґлорфіндель часто зупинявся, на мить прислухався, і хвилювання захмарювало його обличчя. Раз чи два він заговорював до Бурлаки ельфійською.

Та якими стурбованими не були би їхні провідники, гобітам було зрозуміло, що цієї ночі далі вони не підуть. Усі вони спотикалися, голови паморочилися від утоми, і думати вони могли тільки про ноги. Біль Фродо посилився, й упродовж дня все довкола нього потьмяніло до примарно сірих тіней. Він майже радів приходу ночі, бо тоді світ здавався не таким блідим і порожнім, як удень.

Гобіти все ще не відпочили, коли наступного ранку знову вирушили в дорогу. До Броду залишалося ще багато миль, і вони шкандибали зі швидкістю, на яку тільки були здатні.

— Найбільша загроза біля ріки, — сказав Ґлорфіндель, — моє серце чує, що нас швидко наздоганяє погоня, а інша небезпека чигає біля Броду.

Дорога знову побігла вниз; на узбіччі подекуди росла трава, якою гобіти йшли, щоби дати перепочинок потомленим ногам. Пізно пополудні вони підійшли до місця, де Дорога раптом побігла під тінями високих сосен, а потім пірнула у глибоку ущелину між крутими стінами рудого каменю. Їхні поквапливі кроки розходилися луною; здавалося, що слідом за ними біжить безліч ніг. Потім раптом, ніби через ворота світла, Дорога вирвалася з тунелю на відкритий простір. Там, наприкінці крутого схилу, на милю простяглася довга рівнина, за якою лежав Рівендільський Брід. З протилежного боку височів брунатний берег, прорізаний звивистою стежкою; а за ним у бліде небо піднімалися високі гори, хребет за хребтом, шпиль за шпилем.

За мандрівниками йшла луна, мов кроки навздогін; і наростав шум, наче піднявся вітер і зашурхотів у сосновому гіллі. Ґлорфіндель обернувся і прислухався, тоді скочив уперед із голосним вигуком.

— Лети! — крикнув він. — Лети! Ворог женеться!

Білий кінь помчав уперед. Гобіти побігли схилом донизу. Ґлорфіндель і Бурлака бігли слідом, прикриваючи їх. Вони перетнули тільки половину рівнини, коли почули стукіт коней, що летіли галопом. З воріт у деревах, які вони щойно покинули, виїхав Чорний Вершник. Він пришпорив коня і зупинився, похитуючись у сідлі. За ним виїхав наступний, а тоді ще один, і ще двоє.

— Скачи вперед! Скачи! — крикнув Ґлорфіндель до Фродо.

Той не послухався відразу, бо дивна нехіть охопила його. Притримавши коня, він озирнувся. Вершники сиділи на високих скакунах, мов загрозливі статуї на горбі, темні та непорушні, а весь ліс і земля позаду них відійшли в туман. Раптом Фродо усвідомив, що вони мовчки наказують йому почекати. Тоді в ньому відразу прокинулися страх і ненависть. Його рука кинула повіддя і схопила руків'я меча; оголене лезо спалахнуло червоним.

— Скачи! Скачи! — кричав Ґлорфіндель, а тоді голосно й чітко гукнув ельфійською до коня: — Норо лім, норо лім, Асфалот!

Умить білий кінь рвонув і вітром помчав останнім відрізком Дороги. Чорні коні тут же скочили з пагорба в погоню, Вершники жахливо закричали, і Фродо впізнав цей крик, який колись уже чув у лісі Східної Чверті. На крик відповіли; і, нажахавши Фродо та його друзів, із-за дерев і скель зліва вискочили ще четверо Вершників. Два скакали до Фродо, двоє дико галопували до Броду йому навперейми.

Фродо здавалося, що вони скачуть як вітер, і чим ближче, тим більшими і темнішими стають вони.

Фродо на мить озирнувся через плече. Друзів він уже не бачив. Вершники відставали: навіть їхні величезні скакуни не могли дорівняти за швидкістю білому ельфійському коневі Ґлорфінделя. Він знову глянув уперед, і його надія згасла. Досягнути Броду раніше за Вершників, котрі вискочили зі засідки, не було шансу. Зараз він бачив їх виразно: вони відкинули свої каптури та чорні плащі й були одягнуті в біло-сіре. У блідих руках тримали оголені мечі; на головах мали шоломи. Холодні очі палали, і вони кликали його жорстокими голосами.

Страх сповнив Фродо. Він уже не думав про свій меч. Він не кричав. Він заплющив очі і припав до гриви коня. Вітер свистів у вухах, дзвоники упряжі брязкотіли дико та пронизливо. Подих мертвотного холоду пронизав його списом, і з останнім ривком, наче спалах білого вогню, ельфійський кінь птахом пролетів просто перед носом у переднього Вершника.

Фродо почув сплеск води. Вона пінилася біля ніг. Потім останній довгий стрибок, кінь вискочив із ріки й уже вибирався кам'янистою стежкою на крутий берег. Брід перейдено.

Та переслідувачі наближалися. На вершині берега кінь зупинився і обернувся, дико заіржавши. Дев'ять Вершників стояли біля води, і дух Фродо ослаб перед загрозою їхніх припіднятих облич. Він не уявляв собі, що може завадити їм перейти ріку так само легко, як це зробив він; і Фродо збагнув, що, як тільки Вершники перейдуть ріку, відірватися від них на довгій непевній дорозі від Броду до межі Рівендолу буде неможливо. Йому владно наказують зупинитись. У ньому знову заворушилася ненависть, але він уже не мав сили опиратися.

Раптом передній Вершник пришпорив коня. Кінь торкнувся води і став дибки. З великим зусиллям Фродо сів рівно й оголив меча.

— Повертайте назад! — крикнув він. — Повертайтеся до Землі Мордору і не чіпайте мене!

Його власний голос здавався йому тонким і пронизливим. Вершники зупинилися, та сили Бомбадила Фродо не мав. Вороги хрипко та жорстоко зареготали з нього.

— Іди до нас! Іди до нас! — закричали вони. — Ми заберемо тебе до Мордору!

— Повертайте назад! — прошепотів він.

— Перстень! Перстень! — закричали вони жахітливими голосами; і тієї ж миті їхній ватаг примусив коня ввійти у воду, а за ним слідом пішли двоє.

— Іменем Елберет і Лутієн Прекрасної, — вимовив Фродо з останнім зусиллям, піднімаючи меча, — не дістанете ні мене, ні Персня!

Тоді ватаг, котрий був на середині Броду, загрозливо припіднявся у стременах і підняв руку. Фродо завмер. Він відчув, як язик прилип до піднебіння і серце застугоніло. Меч розколовся і випав із тремтячих рук. Ельфійський кінь форкнув і став дибки. Перший чорний кінь уже майже вийшов на берег.

І цієї миті заревіла та зашуміла ріка: бурхливі води котили безліч валунів. Крізь імлу Фродо бачив, як ріка внизу збурунилась, і донизу помчала білогрива кіннота хвиль. Біле полум'я мерехтіло на гребенях, і у воді Фродо привиділися білі вершники на білих конях із пінистими гривами. Трьох Вершників, котрі були все ще посередині Броду, відразу перекинуло: вони зникли, раптово поховані під розлюченими валами. Ті, що позаду, з жахом відступили.

Втрачаючи свідомість, Фродо почув крики, і йому здалося, що позаду Вершників, котрі завагалися на березі, він побачив сяйливу постать із білого світла; а за нею бігли невиразні фігурки, вимахуючи смолоскипами, що жаром палахкотіли в сірій імлі, яка опускалася над світом.

Чорні коні, схарапудившись, понесли Вершників просто у стрімкий потік. Їхнє пронизливе іржання тонуло в ревінні ріки, яка відносила їх геть. Тоді Фродо відчув, як падає, а ревіння та сум'яття неначе проковтнули його разом із ворогами. Більше нічого він не бачив і не чув.

I. Багато зустрічей

Фродо прокинувся і виявив, що лежить у ліжку. Спершу він подумав, що спав і бачив довгий, неприємний сон, який усе ще чіпляється за краєчок його пам'яті. А може, він хворів? Але стеля виглядала незвично; пласка і з темними, гарно різьбленими сволоками. Він іще трохи полежав, розглядаючи латки сонця на стіні та прислухаючись до шуму водоспаду.

— Де я, і котра година? — промовив він уголос до стелі.

— У домі Елронда, і зараз десята година ранку, — відповів чийсь голос, — ранку двадцять четвертого жовтня, якщо для тебе це так важливо.

— Ґандалф! — вигукнув Фродо, підводячись. У кріслі біля відчиненого вікна сидів старий чарівник.

— Так, — відповів той, — я тут. І ти, на щастя, також після всіх дурниць, які накоїв у дорозі.

Фродо знову ліг. Йому було надто затишно та спокійно, щоби сперечатися, та й сумнівався він, що виграє суперечку. Він уже геть пробудився і пригадав усе: і їхнє фатальне ходіння «навпростець» через Праліс, і «випадковість» у «Брикливому поні», і його безумне рішення надягти Перстень в улоговині під Грозовою. Він думав про всі ці речі й марно намагався пригадати, як же його занесло до Рівендолу; довгу тишу переривало лише м'яке пахкання Ґандалфової люльки, коли той випускав у вікно білі кільця диму.

— Де Сем? — нарешті запитав Фродо. — А з іншими все гаразд?

— Так, вони живі-здорові, — відповів Ґандалф. — Сем сидів біля тебе, аж поки я не відіслав його перепочити, півгодини тому.

— Що трапилося біля Броду? — знову запитав Фродо. — Все здавалося таким примарним, та і зараз не прояснилося.

— Так, це зрозуміло. Ти почав танути, — відповів Ґандалф. — Рана тебе долала. Ще кілька годин — і ми би тобі вже нічим не зарадили. Але ти міцний, мій любий гобіте! Це з'ясувалося ще в могильнику. Ви були на волосок від смерті: можливо, то був найнебезпечніший момент. Шкода, що ти не втримався на Грозовій.

— Ти, здається, вже знаєш чимало. Я нікому про могильник не розповідав. Спочатку було так страшно, а потім подумалося про щось інше… Як ти про це дізнався?

— Ти багато говорив уві сні, Фродо, — м'яко пояснив Ґандалф, — а мені було не важко прочитати з твоїх думок і пам'яті. Не хвилюйся!

Я щойно сказав «дурниці», та це жарт. Я доброї думки про тебе і про інших. Чималий подвиг — стільки пройти і, попри стільки небезпек, усе-таки зберегти Перстень.

— Нам не вдалося би це без Бурлаки, — сказав Фродо. — Але нам був потрібен ти. Я не знав, що робити без тебе.

— Мене затримали, і це мало не занапастило нас усіх. Утім, я не певен: може, все насправді до кращого.

— Хотів би я знати, що трапилося!

— На все свій час! За наказом Елронда, сьогодні тобі говорити чи хвилюватися про щось не можна.

— Але розмова відвернула би мене від думок і сумнівів, які так утомлюють, — сказав Фродо. — Я вже зовсім прокинувся і хочу багато що з'ясувати. Чому ти затримався? Принаймні це маєш мені пояснити.

— Незабаром почуєш усе, що захочеш, — заспокоїв його Ґандалф. — Як тільки тобі покращає. А зараз скажу тільки, що я потрапив у полон.

— Ти? — скрикнув Фродо.

— Так, я, Ґандалф Сірий, — поважно мовив чарівник. — У світі багато сил, добрих і злих. Деякі — дужчі за мене. З деякими я не мірявся силами. Та мій час уже близько. Володар Морґулу та його Чорні Вершники зробили перший крок. Війна насувається!

— То ти знав про Вершників іще до того, як їх зустрів я?

— Так, знав. І навіть говорив тобі якось про них; бо Чорні Вершники — це Примари Персня, Дев'ять Слуг Володаря Перстенів. Але я не знав, що вони знову з'явились, інакше негайно втік би разом із тобою. Я почув про них лише у червні, коли покинув тебе; але про це згодом. А наразі від лиха нас урятував Араґорн.

— Так, — сказав Фродо, — саме Бурлака нас і порятував. Однак спочатку я його боявся. Сем так і не повірив йому, принаймні аж поки не зустрів Ґлорфінделя.

Ґандалф усміхнувся:

— Про Сема я вже все знаю. Він уже не сумнівається.

— Я радий, — сказав Фродо. — Бо мені дуже сподобався Бурлака. Ну, «сподобався» — не те слово. Він мені дорогий; хоч інколи дивний і похмурий. Насправді часто він нагадує мені тебе. Я і не підозрював, що Великий Народ буває таким. Мені здавалося, що вони… ну, просто великі бовдури: добрі й тупі, як Кремена; або тупі та злобливі, як Біл Папорот. Та це означає, що ми мало знаємо про людей Ширу, хіба тільки про брійців.

— Ти мало знаєш навіть про них, якщо вважаєш Кремену тупим, — відповів Ґандалф. — Він мудрий по-своєму. Думає він менше, ніж говорить, і до того ж, повільніше, однак зуміє вчасно прозирнути крізь цегляну стіну (як кажуть у Брі). Та в Середзем'ї мало залишилося таких, як Араґорн, син Араторна. Рід Королів із-за Моря майже вимер. Ця Війна за Перстень може стати їхнім останнім подвигом.

— Ти справді хочеш сказати, що Бурлака — нащадок старих Королів? — здивувався Фродо. — Я думав, вони давно-зникли. Я думав, він просто слідопит.

— Просто слідопит! — вигукнув Ґандалф. — Мій любий Фродо, слідопити якраз і є останніми з північної гілки Великого Народу, людей із Заходу. Вони допомагали мені не раз; і в майбутньому я потребуватиму їхньої допомоги; ми дійшли до Рівендолу, та Персню тут не місце.

— Я теж так гадаю, — погодився Фродо. — Та досі я думав лише про те, як сюди добратися; сподіваюся, далі йти мені не доведеться. Так приємно просто відпочивати. Я пережив місяць вигнання та пригод, і цього мені більш ніж досить.

Він замовк і заплющив очі. Потім знову заговорив:

— Я тут підраховував, і двадцять четверте жовтня ніяк не виходить. Має бути двадцять перше. Адже до Броду ми добралися двадцятого.

— Ну, ти вже забагато говорив і рахував, — сказав Ґандалф. — Як зараз твої плече та рука?

— Не знаю. Взагалі їх не відчуваю. І це вже покращення, але… — він зробив зусилля, — можу трохи поворушити рукою. Так, вона повертається до життя. Уже не холодна, — додав він, торкнувши правою рукою ліву.

— Чудово! Ти швидко видужуєш. Невдовзі будеш цілком здоровий. Це Елронд тебе вилікував: цілими днями просиджував біля тебе, відколи тебе сюди привезли.

— Днями? — перепитав Фродо.

— Ну, чотири ночі і три дні, якщо бути точним. Ельфи привезли тебе з Броду вночі двадцятого, тоді ти і збився з рахунку. Ми жахливо турбувались, і Сем не відходив від тебе ні вдень, ані вночі, хіба що вибігав доповідати нам. Елронд — умілий цілитель, але зброя нашого Ворога смертоносна. Кажучи правду, я мав дуже мало надії; я підозрював, що в закритій рані залишився невеличкий уламок леза. Виявили його тільки минулої ночі. Тоді Елронд вийняв уламок. Той сидів глибоко й уже просувався до серця.

Фродо здригнувся, пригадавши жахливий ніж із надламаним лезом, який розтанув у руках Бурлаки.

— Не тривожся! — сказав Ґандалф. — Того уламка вже немає. Він розтанув. А от гобіти, здається, тануть дуже неохоче. Я знаю багатьох міцних воїнів із Великого Народу, котрих би швидко здолав цей уламок, який ти проносив сімнадцять днів.

— Що вони зі мною зробили? Що ті Вершники хотіли зробити?

— Вони намагалися пронизати твоє серце моргульським ножем, який залишається в рані. Якби їм це вдалося, ти став би подібний на них, тільки слабший і підкорений. Ти став би примарою під владою Темного Володаря; а він мучив би тебе за спробу втримати Перстень, адже немає більшої муки, ніж коли в тебе відберуть Перстень і ти бачиш його на руці Темного Володаря.

— Яке щастя, що я не усвідомлював усієї небезпеки! — тихо вимовив Фродо. — Звісно, я жахливо боявся, та якби знав більше, то не наважився би навіть поворухнутися. Це диво, що я втік!

— Так, щастя чи доля тобі допомогли, — сказав Ґандалф, — не кажучи вже про хоробрість. Бо серце твоє не зачепили, тільки пронизали плече; і це тому, що ти впирався до останнього. Та все висіло на волосинці, так би мовити. Ти був у найбільшій небезпеці, коли надягав Перстень, бо тоді наполовину опинявся у світі примар, і вони могли тебе знищити. Ти бачив їх, а вони — тебе.

— Я знаю, — мовив Фродо. — Вони такі жахливі на вигляд! Але чому ми всі бачимо їхніх коней?

— Тому що коні — реальні; так само і чорні плащі є справжніми плащами, які вони одягають, аби надати форми своєму небуттю при зустрічі з живими.

— Тоді чому ці чорні коні терплять таких вершників? Усі інші тварини їх жахаються, навіть ельфійський кінь Ґлорфінделя. Собаки скавчать, гуси ґелґочуть…

— Тому що цих коней спеціально вирощують і навчають для служби Темному Володареві Мордору. Не всі його слуги та раби — примари! Є орки і тролі, варґи та вовкулаки; а ще було і далі є багато людей — воїни та королі, котрі живуть під сонцем, а все ж перебувають під його владою. І кількість їх зростає щоденно.

— А Рівенділ із ельфами? Рівенділ у безпеці?

— Так, зараз так, поки все довкола не завойовано. Ельфи можуть боятися Темного Володаря, можуть утікати від нього, та ніколи вже не слухатимуть і не служитимуть йому. Тут, у Рівендолі, все ще живуть його головні супротивники — ельфійські мудреці, володарі елдарів з заобрійних морів. Вони не бояться Примар Персня, адже ті, що перебувають у Благословенному Краї, живуть водночас в обох світах і мають велику силу проти Видимого та Невидимого.

— Мені здалося, я бачив білу постать, яка світилась і не тьмяніла, як інші. Це був Ґлорфіндель?

— Так, ти бачив його на мить таким, який він на іншому боці — один із могутніх Першородних. Він ельфійський витязь із високого роду. Справді, в Рівендолі є сила, яка певний час може протистояти потузі Мордору, існують й інші сили. Ще одна є в Ширі. Та якщо справи і далі йтимуть так, як зараз, усі ці місця незабаром стануть острівцями в облозі. Темний Володар не приховує своєї могутності. Однак, — він різко підвівся й відкинув голову так, що борода його наїжачилася, — нам не можна втрачати мужності. Невдовзі ти видужаєш, якщо я не забалакаю тебе до смерті. Ти у Рівендолі, і зараз тобі нема про що хвилюватися.

— Мужності у мене нема, то й нема що втрачати, — мовив Фродо, — та зараз я не хвилююся. Просто розкажи про моїх друзів, розкажи кінець пригоди біля Броду, і мені цього вистачить. Потім я, напевно, посплю; та доки всього не почую, не склеплю повік.

Ґандалф підсунув крісло до ліжка й уважно подивився на Фродо. Обличчя гобіта порожевіло, очі були ясні й дивились уважно. Він усміхався, і здавалося, з ним усе гаразд. Але око чарівника помітило невеличку зміну, що сталася з Фродо, мовби натяк на прозорість, особливо в його лівій руці, яка лежала на покривалі.

«Цього слід було сподіватися, — подумав Ґандалф. — Він не пройшов іще й половини шляху, і що з ним станеться до кінця, того навіть Елронд не передбачить. Нічого злого, сподіваюся. Для очей, які здатні бачити, він може стати мов склянка, наповнена чистим світлом».

— Ти чудово виглядаєш, — сказав він уголос. — Я ризикну оповісти коротку історію, не попросивши дозволу в Елронда. Та май на увазі — зовсім коротку, — а потім мусиш заснути. Наскільки я зрозумів, трапилось усе так. Щойно ти кинувся навтьоки, Вершники помчали за тобою. Допомоги коней вони не потребували, бо вже бачили тебе самі: ти був на порозі їхнього світу. А ще їх притягував Перстень. Твої друзі відскочили вбік, геть із дороги, інакше би їх затоптали. Вони знали, що тебе не врятує нічого, якщо тільки не білий кінь. Вершники скакали надто швидко, і було їх надто багато. Пішо навіть Ґлорфіндель із Араґорном не вистояли би проти всіх Дев'ятьох разом.

Коли Примари Персня промчали, твої друзі побігли слідом. Неподалік від Броду біля дороги є неглибокий виярок, прикритий сухими деревцями. Там вони поспіхом розклали вогнище; Ґлорфіндель знав, що як тільки Вершники поткнуться у воду, підніметься повінь, і тоді йому доведеться мати справу з тими, хто залишиться на березі. У ту мить, коли вода піднялася, він кинувся вперед, а за ним Араґорн і гобіти з палаючими головешками. Затиснуті між вогнем і водою, бачачи ельфійського витязя в його гніві, Вершники розгубились, і коні їхні знавісніли. Трьох віднесло першою хвилею потоку; решту затягли і скинули у воду їхні ж коні.

— І це кінець Чорних Вершників? — запитав Фродо.

— Ні, — відповів Ґандалф. — їхні коні, напевно, загинули, а без них Вершники — каліки. Та самих Примар так легко не знищити. Однак сьогодні їх не треба боятися. Коли повінь зійшла, твої друзі перейшли ріку і знайшли тебе на березі: ти лежав долілиць, а під тобою — розколений меч. Поряд насторожі стояв кінь. Ти був блідий і холодний, і вони боялися, що ти помер або й гірше. Потім їх зустріли ельфи Елронда і повільно віднесли тебе до Рівендолу.

— А хто наслав повінь? — запитав Фродо.

— Елронд, — відповів Ґандалф. — Ріка цієї долини під його владою, і коли потрібно перекрити Брід, він може підняти води. Як тільки ватаг Примар Персня ступив у воду, ріка збурилася. Чесно кажучи, від себе я також додав дещо: ти, можливо, не помітив, але деякі хвилі набули форм великих білих коней зі сяйливими білими вершниками, а вода котила валуни за валунами. На якусь мить я навіть перелякався, що ми звільнили надто шалену лють, і повінь вийде з-під влади і змиє всіх вас. У водах, що сходять зі снігів Імлистих Гір, чаїться велика сила.

— Так, тепер я все пригадав, — сказав Фродо, — страшенний гуркіт. Мені здавалося, що я тонув, і всі друзі, і вороги також… Але зараз ми у безпеці!

Ґандалф кинув на Фродо швидкий погляд, але той заплющив очі.

— Так, зараз ви всі у безпеці. Незабаром будуть великий бенкет і свято на честь перемоги біля Бруїненського Броду, і всі ви сидітимете на почесних місцях.

— Чудово! — втішився Фродо. — Прекрасно, що Елронд і Ґлорфіндель, і такі високі особи, не кажучи вже про Бурлаку, так за нас турбуються і виявляють таку прихильність.

— Ну, на те є кілька причин, — усміхнувся Ґандалф. — Одна з них — я сам. Друга — Перстень: адже ти несеш Перстень. І ти спадкоємець Більбо — того, хто знайшов Перстень.

— Дорогий Більбо! — сонно пробурмотів Фродо. — Хотів би я знати, де він. Був би він тут і послухав усе це, ото би посміявся. Корова — стриб і скік! А бідні старі тролі!.. — і з цими словами він міцно заснув.

Фродо перебував у безпеці в Останньому Прихистку на схід від Моря. Цей будинок був, як давним-давно розповідав Більбо, «досконалим домом для кожного, хто хоче поїсти, поспати чи порозказувати історії, чи поспівати або ж просто посидіти чи подумати, а можна всього потрохи». Саме лише перебування в цьому домі лікувало від утоми, страху та печалі.

Під вечір Фродо знову прокинувся і зрозумів, що вже не хоче відпочивати чи спати, а бажає їсти-пити, може, й поспівати, а потім послухати різні історії. Він виліз із ліжка і виявив, що рука служить йому майже так само, як колись. Поряд лежало нове вбрання з зеленої тканини, яке добре йому пасувало. Поглянувши в дзеркало, він, проте, перелякався: його зображення було набагато худіше за те, яке він пам'ятав, радше схоже на того юного небожа Більбо, який ходив у мандри зі своїм дядечком у Ширі; очі його дивилися задумливо.

— Так, відколи ти востаннє визирав із дзеркала, ти щось таки та побачив, — сказав він до свого відображення. — Але зараз — на чабану! — Він розправив плечі й засвистів якусь мелодію.

Цієї миті у двері постукали, й увійшов Сем. Він підбіг до Фродо й узяв його за ліву руку, незграбно та сором'язливо. Ніжно її погладив, а тоді зашарівся і поспіхом відвернувся. Привіт, Семе! — сказав Фродо.

— Вона тепла! — мовив Сем. — Тобто ваша рука, пане Фродо. А була така холодна. Слава і хвала! — очі його засяяли, він крутнувся і іатанцював. — Я такий радий, що ви вже на ногах і при тямі, пане! Ґандалф попросив мене подивитися, чи ви готові зійти до всіх, а я думав, що він жартує.

— Я готовий. Ходімо пошукаймо решту Загону!

— Я можу вас провести, пане. Будинок цей дуже великий і дуже особливий. Завжди є щось новеньке, й ніколи не знаєш, що тебе чекає за рогом. А ельфи, пане! Ельфи — всюди! Деякі подібні на королів, грізні та величні; а інші веселі, як діти. А музика, а співи… щоправда, досі я не мав ані часу, ні настрою слухати. Але деякі звичаї цього місця я вже розвідав.

— Я знаю, чим ти займався, Семе, — відповів Фродо, беручи його за руку. — Та сьогодні ти веселитимешся і наслухаєшся досхочу. Ну, ходімо, показуй мені ті закапелки!

Численними коридорами, а потім униз сходами Сем вивів Фродо в сад на високому крутому березі ріки. Їхні друзі сиділи на ґанку зі східного боку будинку. Долину внизу вкрили тіні, та вершини гір осявало сонце. Повітря було тепле. Голосно шуміла вода, і вечір переповнювали тонкі пахощі дерев і квітів, бо в садах Елронда все ще затрималося літо.

— Ура-а! — закричав Піпін, зриваючись на ноги. — Ось наш славний кузен! Дорогу Фродо, Володареві Персня!

— Цить! — шикнув Ґандалф із затінку в кінці ґанку. — Злі створіння в цю долину не заходять; але все одно ми не повинні їх називати. Володар Персня — не Фродо, а господар Темної Вежі Мордору, чия влада знову простягається над світом! Ми сидимо у фортеці. За її стінами гусне темрява.

— Ґандалф часто розказує такі радісні речі, — пробурмотів Піпін. — Він думає, що мене треба тримати в напруженні. Але в цьому місці бути похмурим чи пригніченим якось не вдається. Я чую, що міг би заспівати, якби знав якусь доречну пісню.

— Мені самому хочеться співати, — засміявся Фродо. — Хоча зараз я б охочіше щось поїв і попив!

— Цьому легко зарадити, — сказав Піпін. — Ти як завжди спритний: прокинувся якраз на обід.

— Не просто обід! Бенкет! — вигукнув Мері. — Як тільки Ґандалф повідомив, що ти одужав, почалися приготування.

Не встиг він договорити, як задзвеніли дзвіночки, закликаючи гостей до столу.

У вітальні в домі Елронда було повно народу: переважно ельфи, хоча було й кілька іноплемінників. Елронд, за своїм звичаєм, сидів у великому кріслі наприкінці довгого столу на помості; поруч по один бік сидів Ґлорфіндель, по другий — Ґандалф.

Фродо дивився на них із подивом, бо він ніколи раніше не бачив Елронда, героя стількох легенд; і коли Ґлорфіндель і навіть Ґандалф, якого Фродо, здається, добре знав, сіли праворуч і ліворуч, то постали в образі гідних і владних повелителів.

Ґандалф на зріст був нижчий за інших двох; але його довгі срібно-сиве волосся та борода, його широкі плечі — все нагадувало про мудрих королів стародавніх легенд. На його постарілому обличчі під великими сніжистими бровами темні очі здавалися вуглинами, здатними несподівано спалахнути.

Ґлорфіндель був високий і стрункий; його волосся виблискувало золотом, а прекрасне молоде та безстрашне обличчя переповнювала радість; проникливі очі сяяли, а голос звучав, як музика; чоло світилося мудрістю, а в руках чулася сила.

Обличчя Елронда віку не виказувало — ні старе, ні молоде — та на ньому відбилася пам'ять про багато подій, радісних і печальних. Волосся його, темне, мов тіні сутінок, прикрашав срібний обруч; очі були сірі, як прозорий вечір, і сяяли вони світлом зірок. Виглядав він поважним, як король, коронований багатьма зимами, але і міцним, як досвідчений воїн у розквіті сил. Він був Володарем Рівендолу, і влада його була над ельфами та людьми.

Посередині столу, навпроти стіни, прикрашеної візерунчастими тканинами, у кріслі під балдахіном сиділа прекрасна панна, риси її обличчя, по-жіночому ніжного, були схожі на Елрондові, і Фродо здогадався, що вона його близька родичка. Юною вона була і водночас — ні. Кіс темного волосся не торкався мороз; білі руки та чисте обличчя були бездоганно гладкі, зорями сяяли блискучі очі, сірі, мов безхмарна ніч; однак була вона по-королівськи велична, і погляд світився розумінням і знанням, які приходять лише з роками. Голову її вінчала шапочка зі срібного мережива, оздобленого дрібними самоцвітами, що виблискували білим; але м'яку сіру сукню прикрашав тільки пояс зі срібного листя.

Отак Фродо побачив її, ту, котра відкривалась очам лише кількох смертних: Арвен, доньку Елронда, про яку говорили, що на землю знову зійшла врода Лутієн; і назвали її Ундоміель, адже була вона Вечірньою Зорею свого народу. Довго жила вона у родичів по матері, в Лорієні за горами, і зовсім нещодавно повернулася до Рівендолу, в дім свого батька. Та її брати, Елладан і Елрогір, були в поході: часто виїздили вони зі слідопитами на Північ, ніколи не забуваючи про страждання їхньої матері в лігві орків.

Такої краси серед живих Фродо ніколи не бачив і навіть уявити не міг; йому було і незвично, і незручно сидіти за столом Елронда в такому високому та прекрасному товаристві. Хоч і було в нього зручне крісло, і сидів він на кількох подушках, проте почувався дуже маленьким або радше не на своєму місці; та це почуття швидко минуло. Бенкет був веселий, а серед страв — усе, чого тільки могла запрагнути його голодна душа. Минув якийсь час, перш ніж він наважився роззирнутися довкола чи навіть повернутися до сусідів.

Спершу він пошукав очима друзів. Сем благав дозволу прислуговувати своєму господареві, та йому сказали, що цього разу він почесний гість, тож тепер він сидів поряд із Піпіном і Мері в голові одного з бічних від помосту столів. Бурлаки ніде не було.

Поруч із Фродо сидів гном статечної зовнішності, розкішно вбраний. Його борода, дуже довга та роздвоєна, була біла, майже така сама біла, як і його сніжно-біле вбрання. На ньому був срібний пояс, а на шиї висів ланцюг зі срібла та діамантів. Фродо перестав їсти, щоби його роздивитися.

— Вітаю вас і радий познайомитися, — сказав гном, повертаючись до нього. Потім підвівся з крісла й уклонився. — Ґлоїн до ваших послуг, — додав він і вклонився ще нижче.

— Фродо Торбин до послуг ваших і вашого роду, — сказав Фродо за звичаєм, здивовано підводячись і розкидаючи подушки. — То ви і є той самий Ґлоїн, один із дванадцятьох товаришів великого Торіна Дубощита?

— Той самий, — відповів гном, підбираючи подушки й увічливо допомаючи Фродо всістися на кріслі. — Я вже не питаю, бо мене повідомили, що ви родич і законний спадкоємець нашого друга, видатного Більбо. Дозвольте привітати вас із одужанням.

— Велике вам спасибі, — подякував Фродо.

— Чув я, ви мали дивні пригоди, — сказав Ґлоїн. — Мені надзвичайно цікаво, що могло примусити відразу чотирьох гобітів вирушити в таку далеку подорож. Нічого подібного не відбувалося відтоді, як Більбо ходив у мандри з нами. Та, напевно, мені не випадає випитувати, якщо Елронд і Ґандалф не налаштовані про це говорити?

— Гадаю, про це ми не будемо говорити, принаймні зараз, — чемно відповів Фродо. Він здогадався, що навіть у домі Елронда Перстень не є предметом застільної балачки; так чи інак, він хотів на якийсь час забути про свої турботи. — Але мені також цікаво знати, — додав він, — що привело такого поважного гнома зі самих Імлистих Пр.

Ґлоїн подивився на нього.

— Якщо ви не чули, то про це ми також не говоритимемо. Гадаю, Господар Елронд незабаром скличе нас усіх, і тоді ми почуємо багато новин. Але нам і крім того є про що поговорити.

До кінця обіду вони пробалакали разом, але Фродо слухав більше, ніж говорив, бо новини з Ширу, за винятком Персня, здавалися дрібними та неважливими, тоді як Ґлоїн мав що розповісти про події на півночі Дикого Краю. Фродо довідався, що Ґрімбеорн Старий, Син Беорна, став повелителем відважного народу, і на їхню землю між Горами та Морок-лісом не наважуються ступити ні орки, ні вовки.

— Насправді, — сказав Ґлоїн, — якби не беорнінги, прохід від Долу до Рівендолу давно став би неможливий. Вони хоробрі люди й утримують Високий Перевал і брід Каррок. Та їхнє мито високе, — додав він, похитавши головою, — і як Беорн у давнину, його народ не любить гномів. Усе ж, на них можна покластись, а сьогодні це — немало. Ніде немає таких приязних до нас людей, як у Долі. Вони добрий народ, бардінги. Керує ними Бранд, син Баїна, внук Барда Лучника. Він сильний король, і його володіння простягаються далеко на південь і на схід від Есґарота.

— А як ваш народ? — запитав Фродо.

— Можна багато розповісти, і доброго, і поганого, — сказав Ґлоїн, — однак здебільшого добре: досі нам щастило, хоча тінь цих часів нас не обминула. Якщо ти справді бажаєш почути про нас, я радо розповім про наші успіхи. Та зупини мене, коли втомишся слухати! Язики гномів не зупиняються, коли заходить про їхні справи, кажуть вони.

І з цими словами Ґлоїн почав детальну оповідь про справи гномівського королівства. Він тішився, що знайшов такого вихованого слухача; бо Фродо не виявляв жодної ознаки втоми і не робив жодної спроби змінити тему, хоча насправді він дуже швидко заблукав серед дивних імен гномів і місць, про які ніколи раніше не чув. Однак йому було цікаво почути, що Даїн усе ще був королем під Горою, вже старим (перевалило за сто п'ятдесятий рік), шанованим і казково багатим. З-поміж десятьох товаришів, котрі вижили у Битві П'яти Армій, семеро були все ще з ним: Двалін, Ґлоїн, Дорі, Норі, Біфур, Бофур і Бомбур. Бомбур тепер так розповнів, що не міг сам перейти від ліжка до крісла за столом, і його переносили шість гномів.

— А що сталося з Баліном, Орі й Оїном? — запитав Фродо. Очі Ґлоїна затуманилися.

— Ми не знаємо, — відповів він. — Саме через Баліна я і прийшов до Рівендолу просити поради. Та сьогодні говорімо про веселіші справи!

Ґлоїн став розповідати про працю свого народу, про великі роботи в Долі та під Горою.

— Ми маємо успіхи, — сказав він. — Але в ковальському ремеслі не можемо перевершити наших батьків, — багато їхніх таємниць утрачено. Ми виготовляємо добру зброю та гострі мечі, але не знаємо, як викувати кольчуги та мечі такої якості, які робили до приходу дракона. Лише в гірничій справі та будівництві ми перевершили старі часи. Подивився би ти на водні шляхи Дола, Фродо, і на фонтани, на водойми! А викладені різнокольоровою бруківкою вулиці! А палати і галереї під землею, з арками, вирізаними, як дерева; а тераси та вежі на схилах Гори! Тоді би переконався, що ми часу не марнували.

— Я приїду і подивлюся, як тільки зможу, — сказав Фродо. — Як би здивувався Більбо, якби побачив усі зміни після Спустошення Смоґа!

Ґлоїн поглянув на Фродо й усміхнувся.

— Ти дуже любив Більбо, так? — запитав він.

— Так, — відповів Фродо. — Я би з більшою радістю побачив його, ніж вежі та палаци всього світу!

Бенкет нарешті закінчився. Елронд і Арвен підвелись і зійшли вниз, а товариство в належному порядку пішло слідом. Двері широко розчинились, і просторим коридором усі перейшли в іншу залу. Там не було столів, але у великому каміні між різьбленими колонами палахкотів яскравий вогонь.

Фродо опинився біля Ґандалфа.

— Це — Камінна Зала, — сказав чарівник. — Тут ти почуєш багато пісень і легенд — якщо не заснеш. Але в буденні дні вона зазвичай порожня і тиха, сюди приходять лише ті, хто хоче побути на самоті й подумати. Тут завжди горить вогонь, увесь рік, але іншого освітлення немає.

Коли ввійшов Елронд і сів у приготоване для нього крісло, заграли ельфи-менестрелі й полилася приємна музика. До Зали поволі сходилося товариство, і Фродо з утіхою розглядав прекрасні обличчя, на яких вигравав золотистий відблиск вогню й мерехтів у волоссі. Раптом він помітив, неподалік від каміна, невелику темну фігурку, що сиділа на стільчику, припершись спиною до колони. Поряд на підлозі стояли чашка й окраєць хліба. Фродо подумав, чи не хворий то бува часом (якщо бувають хворі в Рівендолі), й тому не зміг прийти на бенкет. Невідомий, здавалося, спав, опустивши голову на груди, і складка темного плаща прикривала його обличчя.

Елронд підійшов і зупинився біля мовчазної фігурки.

— Прокидайся, маленький пане! — сказав він з усмішкою. Тоді, повернувшись до Фродо, він уклонився йому. — Нарешті настав час, про який ти так мріяв, Фродо. Ось твій друг, за котрим ти скучив.

Темна фігурка підняла голову й відкрила обличчя.

— Більбо! — вигукнув Фродо, вмить упізнавши дядечка і кинувшись назустріч.

— Привіт, Фродо, мій хлопчику! — сказав Більбо. — Нарешті ти сюди добрався. Я сподівався, що тобі це вдасться. Ну-ну! Чув я, цей бенкет — на твою честь. Гадаю, тобі було весело.

— Чому тебе там не було? — вигукнув Фродо. — І чому мені не дозволили побачитися з тобою раніше?

— Бо ти спав. А я на тебе надивився. Я щодня сидів біля тебе разом із Семом. А щодо бенкету, то тепер я таким не цікавлюся. Маю інші справи.

— Що ж ти робиш?

— Ну, сиджу і думаю. Останнім часом я часто так сиджу, тут насправді найкраще місце. Прокидайся, оце мені! — пхикнув він, скосивши око на Елронда. В очах зблиснув вогник, і не було жодної ознаки сонливості. — Прокидайся! Я не спав, пане Елронде. Якщо хочете знати, то ви прийшли сюди зарано і не дали мені докінчити пісні. Мені не вдавалася пара рядків, і я їх обдумував; але тепер уже, мабуть, нічого не вийде. Зараз тут стільки співатимуть, що всі ідеї вивітряться з голови. Змушений буду просити мого друга Дунадана, щоби допоміг. А де він?

Елронд засміявся:

— Його знайдуть. Тоді ви двоє підете в куточок і закінчите роботу, ми її послухаємо й оцінимо ще до кінця нашої забави.

Розіслали гінців знайти друга Більбо, хоча ніхто не знав, де він і чому його не було на бенкеті.

Тим часом Фродо та Більбо повсідались, а Сем підбіг і примостився біля них. Вони тихенько розмовляли, забувши про веселощі та музику у Залі. Більбо не мав що розказувати. Коли він покинув Шир, то безцільно мандрував Дорогою та довколишніми землями, але щоразу якимось дивом повертав до Рівендолу.

— Я добрався сюди без пригод, — сказав він, — і, перепочивши, пішов разом із гномами до Долу — в мою останню подорож. Більше я не мандруватиму. Старий Балін відійшов. Потім я повернувся сюди і побув тут. Займався то одним, то другим. Щось дописав у своїй книжці. І, звісно, склав кілька пісень. Тут їх інколи співають: гадаю, для того, щоби мене потішити, адже для Рівендолу вони не досить майстерні. А я слухаю і думаю. Час тут, здається, не минає: він просто є. Загалом, це місце дивовижне.

Сюди доходять різні новини, з Гір і з Півдня, та майже нічого з Ширу. Я, звісно ж, чув про Перстень. Ґандалф часто тут бував. Не те щоби він мені багато розповідав — за останні роки він став потайливим, як ніколи. Чимало мені розказував Дунадан. Так дивно, що стільки галасу через мій перстень! Шкода, що Ґандалф раніше його не знайшов. Я би давним-давно без клопоту приніс би сюди цю річ. Кілька разів я думав повернутися по неї до Гобітона; та я старію, і вони би не дозволили мені: тобто Ґандалф і Елронд. Здається, вони думають, що Ворог усюди мене розшукує і залишить від мене мокре місце, якщо допаде десь у Дикому Краї.

І Ґандалф сказав: «Перстень перейшов в інші руки, Більбо. Ні тобі, ні іншим не буде добра, якщо ти спробуєш утрутитись у справу». Дивне зауваження, якраз у стилі Ґандалфа. Та він запевняв, що пильнує, тож я і залишив усе, як є. Я страшенно радий бачити тебе живим і здоровим.

Він помовчав, а потім глянув на Фродо з підозрою.

— Ти маєш його зі собою? — запитав він пошепки. — Знаєш, після всього почутого я не можу стримати цікавість. Мені би дуже хотілося просто поглянути на нього краєм ока.

— Так, він у мене, — відповів Фродо з дивною нехіттю. — Він виглядає так, як і завжди.

— Ну, я би хотів просто глянути на мить, — сказав Більбо. Коли Фродо перевдягався, то помітив, що, поки він спав, Перстень повісили йому на шию на новому ланцюжку, легкому, але міцному. Він повільно витяг його. Більбо простягнув руку. Та Фродо швидко відсмикнув Перстень. Засмучений і вражений, крізь тінь, яка впала між ними, замість Більбо Фродо побачив маленьке зморщене створіння з жадібним обличчям і хижими кістлявими руками. Фродо захотілося його вдарити.

Музика та спів ураз мовби урвались, і запала тиша. Більбо швидко глянув на Фродо і провів рукою по очах.

— Тепер я розумію, — сказав він. — Забери його! Вибач: мені прикро, що на тебе впав цей тягар, прикро за все. Чи пригоди не завершуються? Мабуть, ні. Хтось інший завжди повинен продовжувати історію. Ну, цьому не зарадиш. Сумніваюся, чи варто закінчувати мою книжку. Та не будемо зараз цим перейматися — послухаймо справжні Новини! Розкажи мені про Шир!

Фродо заховав Перстень, і тінь зникла, не залишивши і сліду. Їх знову оточували світло та музика Рівендолу. Більбо прояснів і радісно засміявся. Кожна деталь у новинах із Ширу, які переказував Фродо (час від часу його поправляв Сем), надзвичайно його цікавила: від рубання сухого дерева до витівок найменшої дитини у Гобітоні. Вони так занурились у події Чотирьох Чвертей, що не помітили приходу чоловіка в темно-зеленій одежі. Довго стояв він, дивлячись на них і посміхаючись.

Раптом Більбо підняв голову.

— Ах, ось ти нарешті тут, Дунадане! — вигукнув він.

— Бурлако! — мовив Фродо. — Скільки ж у тебе імен?

— Ну, імені «Бурлака» я ще не чув, — сказав Більбо. — Чому ти його так називаєш?

— Так мене називають у Брі, — засміявся Бурлака, — і саме під таким іменем мене йому представили.

— А чому ти називаєш його якимось «дунаданом»? — запитав Фродо.

— Зовсім не «якимось», — відповів Більбо. — Та я думав, ти знаєш хоч трохи ельфійської, щоби принаймні зрозуміти: «дунадан» — людина із Заходу, нуменорець. Але зараз не час для уроків! — він повернувся до Бурлаки. — Де ти був, друже мій? Чому тебе не було на бенкеті? Там була панна Арвен. Бурлака похмуро глянув на Більбо.

— Я знаю, — сказав він. — Але я часто мушу обходитися без веселощів. З Дикого Краю несподівано повернулися Елладан і Елрогір, і я хотів негайно вислухати їхні новини.

— Ну, мій дорогий, — сказав Більбо, — ти вже почув новини, то, може, знайдеш хвилинку для мене? Мені вкрай потрібна твоя допомога. Елронд каже, що цю пісню необхідно закінчити до кінця свята, а я застрягнув. Відійдімо кудись у куточок і доведімо її до блиску!

Бурлака посміхнувся.

— Ходімо! — сказав він. — Послухаймо твою пісню!

Фродо на хвильку залишився один, бо Сем заснув. Він був сам і почувався покинутим, хоча тут зібрались усі мешканці Рівендолу. Ельфи сиділи мовчки, зосереджені на музиці голосів та інструментів, забувши про все інше. Фродо почав слухати.

Спочатку, щойно він почав вслухатися, краса мелодій і вплетених слів ельфійської мови, хоч і мало зрозумілої, його заворожувала. Йому здавалося, що слова набувають форми, і перед ним відкриваються образи далеких земель і яскравих речей, які він навіть не уявляв; освітлена Зала стала наче золотистим серпанком над морями піни, що зітхали на околицях світу. Далі видіння ставали дедалі більше схожими на сон, і нарешті Фродо відчув, як його вкриває безмежна ріка золота і срібла з мінливою, невловною грою хвиль; ріка стала частиною тремтливого повітря довкола нього, підхопила та понесла його. Під її осяйною вагою він швидко занурився у глибокий сон.

Він довго мандрував у сні музики, що спочатку потекла водою, а потім раптом голосом. Здавалося, це голос Більбо, який наспівно читав вірші. Спочатку ледве чутні, а потім виразніші.

Спів закінчився. Фродо розплющив очі й побачив, що Більбо сидить на стільчику в колі слухачів, котрі посміхаються й аплодують.

— А можна послухати ще раз? — попросив один із ельфів. Більбо встав і вклонився.

— Мені приємно це чути, Ліндіре, — сказав він. — Але повторювати все від початку надто втомливо.

— Для тебе — ні, — відповів ельф, сміючись. — Ти ж знаєш, що ніколи не втомлюєшся від читання власних віршів. Але ми насправді не можемо відповісти на твоє запитання, прослухавши тільки раз!

— Що?! — вигукнув Більбо. — Ви не можете відрізнити моїх рядків од Дунаданових?

— Нам нелегко розрізнити вірші двох смертних, — пояснив ельф.

— Нісенітниці, Ліндіре, — пирхнув Більбо. — Якщо ти не можеш відрізнити людину від гобіта, то розум твій не такий проникливий, як я вважав. Вони такі ж різні, як горох і яблука.

— Можливо. У стаді всі вівці розрізняють одна одну, — засміявся Ліндір. — Або пастухи. Та смертних ми не вивчали. У нас інші клопоти.

— Не буду з тобою сперечатися, — сказав Більбо. — Мені хочеться спати після стількох пісень і музики. Відгадуйте самі, якщо хочете.

Він підвівся й підійшов до Фродо.

— Ну, я вже закінчив, — мовив він тихо. — Усе вийшло краще, ніж я сподівався. Мене не часто просять повторити. Що ти на це?

— Я і не збирався відгадувати, — відповів Фродо, посміхаючись.

— І не треба. По суті вся пісня моя. Араґорн наполіг хіба що на зеленому камені. На його думку, це важливо. Я не розумію, чому. І загалом, він вважає, що ця тема над моє розуміння, і сказав, що коли мені вистачає нахабства складати вірші про Еаренділа в домі Елронда, то це моя справа. Думаю, він правий.

— Я не знаю, — сказав Фродо. — Мені все видалося якось до ладу, хоч і не поясню, чому. Я дрімав, коли ти почав, і вірші ніби випливали з того, про що я снив. Аж на самому кінці я зрозумів, що говорив насправді ти.

— Тут справді з незвички важко не заснути, — сказав Більбо. — Та й ніколи гобіти не матимуть такого апетиту до музики, поезії та переказів, як ельфи. Вони люблять усе це так само, як їжу, або й більше. І ще довго тут будуть вправлятися. Може, вислизнемо кудись і в тиші побалакаємо?

— А можна? — запитав Фродо.

— Звісно. Це ж свято, а не робота. Приходиш і виходиш, коли забажаєш, тільки би не шуміти.

Вони встали, тихо відійшли в тінь і попрямували до дверей. Сем залишився у Залі: він міцно спав із усмішкою на обличчі. Фродо, хоч і радів із нагоди побути з Більбо, проте йому було шкода покидати Залу. Вони переступали поріг, коли чистий голос заспівав.

Фродо зупинився на мить і озирнувся. Елронд сидів у кріслі, й на його обличчі відсвічувало полум'я, мов сонце на деревах. Поруч сиділа панна Арвен. Зі здивуванням Фродо побачив біля неї Араґорна; темний плащ був відкинутий за спину, а на собі він мав ельфійську кольчугу з зіркою на грудях. Вони розмовляли, і раптом Фродо здалося, що вона повернулася до нього, і світло її очей здалеку пронизало його серце.

Він завмер зачарований, а ніжні звуки ельфійської пісні лилися потоком чистих самоцвітів слів і мелодії.

— Це пісня для Елберет, — пояснив Більбо. — Вони співатимуть цю й інші пісні Благословенного Краю багато разів. Ходімо!

Він повів Фродо до своєї кімнатки. Вікна її виходили в сад і дивилися на південь, через долину Бруїнену. Там вони трохи посиділи, поглядаючи на яскраві зорі над крутими лісистими схилами і тихо розмовляючи. Про дрібні новини Ширу вже не говорили, ні про темні тіні та небезпеки, що підступали, — балакали про гарні речі, які вони бачили на землі, про ельфів, про зорі, дерева та ніжну барвисту осінь у лісах.

Нарешті у двері постукали.

— Прошу пробачення, — сказав Сем, просуваючи голову, — та я просто прийшов поцікавитися, чи вам нічого не потрібно.

— Прошу у вас пробачення, Семе Правоноже, — відповів Більбо. — Здогадуюся, ви хочете сказати, що вашому господареві час у ліжко.

— Ну, пане, рано-вранці збирається Рада, чув я, а сьогодні він устав уперше…

— Усе правильно, Семе, — засміявся Більбо. — Можеш бігти до Ґандалфа і доповісти, що Фродо пішов спати. На добраніч, Фродо! Який я все-таки радий знову тебе бачити! Урешті-решт, ні з ким так, як із гобітом, не поговориш. Я.старію і починаю замислюватися, чи варто мені доживати до останніх розділів нашої історії. На добраніч! Я, напевно, пройдуся садом і подивлюся на зірки Елберет. Спи спокійно!

II. Рада в Елронда

Наступного дня Фродо прокинувся рано, почуваючи себе бадьорим і здоровим. Він прогулявся терасами над шумним Бруїненом і подивився, як над далекими горами сходило бліде, холодне сонце, пронизуючи скісним промінням тонку сріблясту імлу; на жовтому листі мерехтіла роса, на кущах виблискував серпанок осінньої павутини. Поряд мовчки йшов Сем, глибоко вдихаючи повітря і час від часу кидаючи зачудований погляд на височенні гори на сході. На їхніх шпилях лежав сніг.

На вирізаній у камені лаві біля повороту доріжки вони натрапили на Ґандалфа та Більбо, які сиділи, занурені в розмову.

— Привіт! Доброго ранку! — сказав Більбо. — Готові до великої Ради?

— Я готовий до всього, — відповів Фродо. — Та найдужче я би хотів сьогодні погуляти і розвідати долину. Хотів би дійти он до того соснового лісу. — Він показав рукою на північ Рівендолу.

— Ще матимеш нагоду, — сказав Ґандалф. — А наразі не будемо нічого планувати. Сьогодні нам треба багато вислухати і вирішити.

Поки вони говорили, голосно задзвенів дзвінок.

— Це Елронд скликає Раду, — вигукнув Ґандалф. — Ходімо швидше! Запрошено вас обох — і тебе, і Фродо.

Фродо та Більбо хутко попрямували слідом за чарівником звивистою стежкою назад до будинку; за ними, незапрошений і на той момент забутий, дріботів Сем.

Ґандалф привів їх до ґанку, де вчорашнього вечора Фродо застав своїх друзів. Зараз у долині яріло чисте світло осіннього ранку. Унизу вирували води пінявої ріки. Пташки співали, і землю огорнув бадьорий спокій. Фродо його небезпечна втеча, чутки про розростання тіні у світі вже видавалися тільки спогадами про поганий сон; але обличчя всіх присутніх були похмурі.

Був там Елронд, а біля нього — ще кілька осіб. Фродо побачив Ґлорфінделя та Ґлоїна; в кутку сидів сам Бурлака, знов одягнутий у старий потріпаний плащ. Елронд запросив Фродо сісти поряд і представив його товариству такими словами:

— Оце, друзі мої, гобіт Фродо, син Дроґо. Мало хто приходив сюди, долаючи більші небезпеки чи маючи нагальнішу справу.

Тоді він назвав імена тих, кого Фродо не знав. Поруч із Ґлоїном сидів його молодший син Ґімлі. Біля Ґлорфінделя розташувалося кілька інших радників Елрондового дому, серед котрих Ерестор був за старшого; поруч із ним сидів Галдор, ельф із Сірих Гаваней, який прибув у справах Кірдана Корабельника. Був там також дивний ельф, одягнутий у зелено-брунатне, Леґолас, посланець свого батька, Трандуїла, Короля ельфів із Північного Морок-лісу. І трохи віддалік сидів високий чоловік із гарним, шляхетним обличчям, темноволосий і сіроокий, із гордим і суворим поглядом.

Він був одягнутий для подорожі верхи; і справді, хоча його вбрання було багате, а плащ підбитий хутром, їх укривала пилюга від довгої подорожі. На срібному ланцюжку виблискував один-єдиний білий камінь; кучері спадали до плечей; на колінах лежав великий ріг на перев'язі, оздоблений сріблом. Незнайомець дивився на Більбо та Фродо з неприхованим подивом.

— А це, — сказав Елронд, повертаючись до Ґандалфа, — Боромир, чоловік із Півдня. Він прибув на світанку просити поради. Я запросив його на Раду, бо тут він отримає відповідь на свої запитання.

Не все, про що говорили і що обговорювали на Раді, варто переповідати. Чимало йшлося про події в зовнішньому світі, особливо на Півдні та на широких просторах на схід від Гір. Про це Фродо чув уже багато; а от історія Ґлоїна була для нього нова, і Фродо слухав гнома уважно. Виявлялося, що серед розкоші творінь їхніх рук серця гномів Самітної Гори зазнавали тривоги.

— Минуло вже багато років, — сказав Ґлоїн, — відколи тінь неспокою впала на наш народ. Як вона прийшла, того ми не помітили. Гноми почали перешіптуватися: ми, мовляв, утиснуті у вузькі нори, а в широкому світі знайдуться багатші та розкішніші місця. Дехто заговорив про Морію: надзвичайні творіння наших батьків, «Казаддум» нашою мовою — нині нам вистачить і сили, й кількості, щоби туди повернутися.

Ґлоїн зітхнув.

— Морія! Морія! Чудо Північного світу! Надто глибоко ми там копали і пробудили безіменний страх. Довго стояли просторі маєтки порожні, покинуті дітьми Даріна. Але тепер ми знову про них заговорили, з тугою та з острахом, бо впродовж багатьох поколінь жодний гном не наважувався вступити у ворота Казад-дума, крім Трора, але і той загинув. Урешті Балін прислухався до тих нашіптувань і зважився йти; хоча Даїн відпустив його неохоче, він пішов на південь, узявши зі собою Орі й Оїна, і ще багатьох із нашого народу.

Це трапилося близько тридцяти років тому. Якийсь час до нас доходили добрі новини: ми дізналися, що до Морії дійшли і розпочали там великі роботи. А потім запала мовчанка, й відтоді з Морії ми не почули ні слова.

Близько року тому до Даїна прибув посланець, але не з Морії, а з Мордору: вершник серед ночі, котрий викликав Даїна до брами. Саурон Великий, сказав він, шукає нашої дружби. За це він подарує персні, як у давнину. Й одразу вимагав повідомити про гобітів, хто вони такі й де мешкають. «Бо Сауронові відомо, — сказав він, — що колись ви знали одного з них».

І це нас дуже стурбувало, і ми нічого не відповіли. І тоді він стишив свій злісний голос, а міг би — то й посолодив би. «А як невеличку запоруку вашої майбутньої дружби Саурон просить, — сказав він, — аби ви знайшли того злодія, — саме так він і сказав, — і забрали в нього, силоміць чи ні, маленький перстеник, найменший із перстенів, який він колись украв. Це просто дрібничка, яку вподобав собі Саурон, і запорука вашої доброї волі. Знайдіть його — і вам повернуть три персні, якими володіли ваші предки, й усі володіння Морії будуть ваші навіки. Тільки розвідайте про цього злодія, чи живий він іще і де він, і матимете велику нагороду та вічну дружбу від Володаря. Відмовитеся — буде вам гірше. Відмовляєтеся?» Це слово він просичав по-зміїному, і всі, хто стояв поряд, здригнулися, та Даїн мовив: «Я не кажу ні «так», ані «ні». Я розгляну цю пропозицію і обдумаю, що ховається за гарною оболонкою». «Добре, думай, та не надто довго», — сказав посланець. «Час я маю і думатиму, скільки захочу», — відповів Даїн. «Поки що маєш», — сказав посланець і зник у темряві.

Від тієї ночі в серцях наших вождів запала тривога. Навіть якби голос посланця не був такий злісний, слова його несли нам загрозу та обман; бо ми вже знали, що та сила, яка відновилась у Мордорі, не змінилась, а в давнину вона завжди нас зраджувала. Двічі прибував посланець і повертався без відповіді. Утретє і востаннє, за його словами, прийде незабаром, до кінця цього року.

Отож мене нарешті послав Даїн попередити Більбо, що його розшукує Ворог, і довідатися, якщо це можливо, чому він прагне цього персня, цього найменшого з перстенів. Нам також потрібна порада Елронда. Бо Тінь розростається і насувається. Ми виявили, що посланці також приходили до короля Бранда в Долі і що він переляканий. Ми боїмося, що він може піддатися. На його східних кордонах уже збирається на війну. Якщо ми не дамо відповіді, Ворог може кинути підлеглих йому людей і на Бранда, і на Даїна.

— Дуже добре, що ти прийшов, — сказав Елронд. — Сьогодні ти почуєш усе, щоби зрозуміти задуми Ворога. Вам залишається тільки опиратися — навіть без надії на перемогу. Та ви не самі. Ти дізнаєшся, що ваші тривоги — це лише частка тривоги всього західного світу. Перстень! Що ми робитимемо з Перснем, із найменшим із перснів, дрібничкою, яку вподобав собі Саурон? Його долю ми і повинні вирішити.

Саме з цією метою вас і покликано сюди. Покликано, кажу я, хоча я не кликав вас до себе, чужинці з далеких земель. Ви прийшли, і вас тут зустріли, якраз вчасно, на перший погляд, випадково. Та це не так. Повірте, що так призначено, щоби ми й ніхто інший знайшли спосіб протистояти загрозі, що нависла над світом.

Тому зараз будемо говорити відверто про речі, які ще кілька днів тому були відомі лише небагатьом. І спочатку, щоб усі зрозуміли, в чому полягає загроза, Історія Персня буде розказана від початку аж до нинішнього дня. І цю історію почну я, хоча закінчать її інші.

І всі стали слухати, як Елронд чистим голосом розповідав про Саурона та Перстені Влади і про те, як їх давним-давно було викувано у Другу Епоху світу. Частина цієї історії була декому відома, та вся — нікому, і багато нажаханих і здивованих очей дивилося на Елронда, коли він розповідав про ельфійських ковалів Ереґіону та їхню дружбу з Морією і про їхню жадобу знання, через яку Саурон заманив їх у пастку. Бо в ті часи він не був злий на вигляд, вони приймали його допомогу і досягли великого вміння в ремеслах, а він тим часом вивчив усі їхні таємниці і зрадив їх, таємно викувавши у Вогняній Горі Єдиний Перстень, аби стати їхнім владарем. Та Келебрімбор довідався про це і заховав Три викувані ним Персні; тоді спалахнула війна, край був спустошений, а ворота Морії зачинилися.

Далі крізь усі ті роки він простежив шлях Персня; але оскільки та історія викладена в інших книжках, навіть самим Елрондом, тут ми її не переповідаємо. Це довга історія, сповнена вчинків великих і жахливих, і хоча коротко переповідав її Елронд, коли закінчив, сонце піднялося високо в небі.

Говорив він про Нуменор, про його славу та падіння, про повернення королів до Середзем'я з морської далечі, принесених на крилах бурі. Потім Еленділ Високий і його могутні сини, Ісілдур і Анаріон, стали великими правителями; на Півночі вони заснували Арнор, а на Півдні, біля гирла Андуїну, — Ґондор. Та Саурон із Мордору напав на них, і вони уклали Останній Союз ельфів і людей, дружини Ґіл-ґалада й Еленділа поєдналися в Арнорі.

Тут Елронд трохи помовчав і зітхнув.

— Я добре пам'ятаю пишноту їхніх знамен, — сказав він. — Це нагадало мені славу Прадавніх Часів і дружини Белеріанда — стільки зібралося вельмож і полководців. Але не таке численне і не таке прекрасне було те військо, як у дні поруйнування Тангородріму, коли ельфи думали, що зло знищене навіки. Усе було зовсім не так.

— Ти пам'ятаєш? — запитав Фродо, не стримавши подиву і висловивши думку вголос. — А я думав… — він затнувся, коли Елронд повернув до нього голову, — я думав, що Ґіл-ґалад давним-давно загинув.

— Це справді так, — серйозно відповів Елронд. — Але моя пам'ять сягає навіть Прадавніх Часів. Еаренділ був моїм батьком, котрий народився в Ґондоліні ще до його падіння; а моєю матір'ю була Елвінґ, донька Діора, сина Лутієни з Доріату. Я бачив три епохи на Заході світу, і багато поразок, і безліч безплідних перемог.

Я був гарольдом Ґіл-ґалада й ішов у похід із його дружиною. Я був у Битві на Дагорладі перед Чорною Брамою Мордору, де ми мали перевагу: бо ніхто не міг протистояти Спису Ґіл-ґалада та Мечу Еленділа, Аїґлоса та Нарсіла. Я бачив останню битву на схилах Ородруїну, де загинув Ґіл-ґалад, і Еленділ поклав голову, і розламався під ним Нарсіл; але й сам Саурон був подоланий, а Ісілдур уламком батькового меча відрубав йому пальця з Перснем і забрав його собі.

По цих словах у розповідь утрутився чужинець, Боромир.

— Таке от що трапилося з Перснем! — вигукнув він. — Якщо на Півдні про це і знали, то давно вже забули. Я чув про Великий Перстень того, чиє ім'я ми не називаємо; та ми були переконані, що Перстень загинув у руїнах його перших володінь. Його забрав Ісілдур! Оце так звістка!

— На жаль, це правда! — сказав Елронд. — Його забрав Ісілдур, хоч не мав би. Перстень слід було відразу ж укинути у вогонь Ородруїну, туди, де його було вироблено. Та мало хто помітив, що зробив Ісілдур. Він один стояв поруч батька в тому смертельному поєдинку; а біля Ґіл-ґалада стояли Кірдан і я. Та Ісілдур не послухав нашої ради.

«Я візьму його як виру за батька та брата», — сказав він і, всупереч нам, забрав коштовність. Але невдовзі Перстень зрадив його і довів до згуби; так і назвали його на Півночі — Ісілдурове Прокляття. Однак, можливо, смерть була не найгіршим, що могло його спіткати.

Лише дехто на Півночі про це дізнався. І не дивно, що ти про них не чув, Боромире. З битви на Ірисових Полях, де загинув Ісілдур, після довгих блукань у горах повернулися тільки три чоловіки. Один із них був Охтар, зброєносець Ісілдура, який приніс уламки меча Еленділа; і приніс він їх до Валанділа, нащадка Ісілдура, якого, на той час іще дитиною, залишили в Рівендолі. Та Нарсіл був розламаний, і його світло згасло, і досі його не перекували.

Я назвав перемогу Останнього Союзу безплідною? Це не зовсім так, хоч і не досягла вона своєї мети. Саурон був подоланий, але не розбитий. Його Перстень загубився, та не був знищений. Темну Вежу зруйнували, та підвалини залишили; бо, закладені з допомогою Персня, вони стоятимуть, доки той цілий. Багато ельфів, могутніх людей і їхніх друзів полягло у війні. Убили Анаріона, й Ісілдура вбили; не стало Ґіл-ґалада й Еленділа. Ніколи вже не буде такого союзу ельфів і людей; бо людей стає дедалі більше, а Першородних меншає, і два народи відчужились. І від того дня рід нуменорів занепав, і тривалість життя їх скоротилася.

На Півночі після війни та побоїща на Ірисових Полях кількість людей із Вестернесу зменшилась, і їхнє місто Аннумінас біля озера Вечорового обернулося на руїну; і нащадки Валанділа відійшли й оселились у Форності на Північних Схилах, а нині це місто теж покинуте. Люди називають його Канавою Мерців і бояться туди ходити. Виродився народ Арнору, вороги поглинули його, й утратив він владу, тільки кургани під зеленою травою лишилися після нього.

Ґондор на Півдні протримався довше; і якийсь час велич його зростала, дещо нагадуючи могуть Нуменору до занепаду. Високі вежі, які збудували люди, й міцні укріплення, і гавані для багатьох кораблів; і крилату королівську корону шанували різні язики. Столичним містом був Осґіліат, Зоряна Цитадель, крізь імлу якої пропливала Ріка. Також збудували вони Мінас-Ітіл, Вежу Молодого Місяця, на східному схилі Похмурих Гір; а на західному підніжжі Білих Гір збудували Мінас-Анор, Вежу Призахідного Сонця. Там у королівському палаці цвіло біле дерево, що виросло з насінини, яку Ісілдур привіз із-за Моря, а та насінина була з дерева, що росло в Ерессеї, туди ж воно потрапило з Заобрійного Заходу у дні, коли світ був молодий.

Але швидко спливали роки в Середзем'ї, і родовід Менелділа, сина Анаріона, обірвався, і Дерево всохло, і кров нуменорців змішалася з кров'ю простих людей. Потім сторожа біля мурів Мордору втратила пильність, і темні сили проповзли назад до Ґорґороту. І настав час, коли злі сили захопили Мінас-Ітіл і перетворили його на осідок жаху; і назвали його Мінас-Морґулом, Вежею Чаклунства. Тоді Мінас-Анор переназвали Мінас-Тірітом, Вартовою Вежею; і ці два міста постійно воювали, а Осґіліат, який лежав між ними, був спустошений, і на його руїнах блукали тільки тіні.

Тривало це впродовж багатьох поколінь. Але володарі Мінас-Тіріта борються й досі, чинячи опір ворогам і утримуючи долину Ріки від Арґонату до Моря. Тут моя частина оповіді наближається до завершення. Бо у дні Ісілдура Перстень Влади канув у безвість, а Три ельфійські звільнилися з-під його володіння. Та нині вони знову під загрозою, бо, на превеликий жаль, Єдиний знайшовся. Про це хай розкажуть інші, бо моя участь у цьому була невелика.

Він замовк, але відразу ж підвівся Боромир, високий і гордий.

— Дозволь мені, володарю, — сказав він, — найперше додати дещо про Ґондор, адже саме з Ґондору я прибув. Усім гостям буде корисно довідатися, що там відбувається. Мені здається, мало хто знає про наші діяння, і тому й не здогадуються, що їм загрожує, коли ми не встоїмо.

Не вірте, що в землі Ґондору вже немає крові Нуменору, гідність і честь його теж не забуті. Наша доблесть стримує дикі народи зі Сходу, і жах Морґула закритий у його стінах; і тільки так зберігаються мир і спокій у землях, прихищених нами, оплотом Заходу. Та якщо переправи через Ріку будуть захоплені, що тоді?

Однак ця година, здається, не далеко. Безіменний Ворог знову повстав. Дим знову куриться з Ородруїну, який ми називаємо Фатум-горою. Сила Чорної Землі зростає, і ми оточені з усіх боків. Коли повернувся Ворог, наших людей витіснили з Ітілієну, наших прекрасних володінь на схід від Ріки, хоча ми тримали там форти й озброєні загони. Та цього року, в червні, з Мордору несподівано пішли на нас війною, і ми відступили. Нас було менше, бо Мордор вступив у спілку зі східнянами та жорстокими гарадримами; але не чисельною перевагою були ми подолані. Була там іще сила, досі нам не відома.

Дехто казав, що її можна було побачити, вона наче великий чорний вершник, тінь під місяцем. Де би він не з'являвся, наших суперників охоплював шал, а наших найсміливіших — переляк, коні та люди відступали й утікали. Повернулися назад лише рештки нашого східного війська, зруйнувавши за собою останній міст, який усе ще стояв серед руїн Осґіліата.

Я був у загоні, що захищав міст, доки його не зруйнували. Тільки четверо з нас урятувались уплав: ми з братом і ще двоє. Та ми продовжуємо боротись, утримуючи всі західні береги Андуїну; й ті, кого ми прикриваємо, складають нам хвалу, якщо чують про нас: багато хвали, та мало помочі. Лише з Рогану можуть приїхати на наш заклик.

У цю лиху годину мене вислали з дорученням до Елронда, і я подолав багато небезпечних ліг: сто десять днів я мандрував сам-один. Але я не шукаю союзників у війні. Кажуть, могутність Елронда в мудрості, а не у зброї. Я приїхав питати поради та роз'яснення таємничих слів. Напередодні несподіваного нападу мій брат побачив важкий сон, потім той сон іще не раз йому снився, а одного разу — й мені.

У тому сні небо на сході потемніло, дедалі голосніше гримів грім, а на заході небо ще голубіло, і звідти долинув голос, далекий, але виразний, і голос кричав:

З цих слів ми мало що розуміли, і розповіли сон нашому батькові, Денетору, правителеві Мінас-Тіріта, мудрецю Ґондору. Сказав він лише, що Імладрісом у давнину ельфи називали далеку північну долину, де жив Елронд Напівельф, найвидатніший із мудреців. Тому мій брат, розуміючи наше безпорадне становище, прагнув прислухатися до сну й піти на пошуки Імладрісу; та оскільки шлях був непевний і небезпечний, я взяв подорож на себе. Неохоче відпустив мене батько, і довго блукав я закинутими шляхами, шукаючи дому Елронда, про який багато чули, та мало хто знав, де він.

— І тут, у домі Елронда, ти справді дещо з'ясуєш, — сказав Араґорн, підводячись. Він кинув на стіл, який стояв перед Елрондом, свого меча, розламаного надвоє. — Ось Зламаний Меч!

— А хто ти такий, і що маєш спільного з Мінас-Тірітом? — запитав Боромир, здивовано глянувши на змарніле обличчя та пошарпаний плащ розвідника.

— Це Араґорн, син Араторна, — сказав Елронд, — а він прямий нащадок Ісілдура, сина Еленділаз Мінас-Тіріта. Він ватажок дунаданів із Півночі, та мало їх залишилося нині.

— Тоді він належить тобі, а зовсім не мені! — вражено вигукнув Фродо, зриваючись на ноги, мовби сподівався, що Перстень вимагатимуть негайно.

— Він нікому з нас не належить, — заперечив Араґорн, — але тобі призначено якийсь час його берегти.

— Дістань Перстень, Фродо! — врочисто мовив Ґандалф. — Час настав. Покажи його, і тоді Боромир збагне загадку до кінця.

Запала тиша, й очі всіх присутніх звернулися до Фродо. Йому раптом стало ніяково і страшно; його охопила велика нехіть показувати Перстень, і навіть торкатися до нього. Йому захотілось опинитися десь далеко. Перстень світився та мерехтів, коли він тримав його перед усіма у тремтячій руці.

— Ось воно, Ісілдурове Прокляття! — мовив Елронд. Очі Боромира зблиснули, коли він глянув на золоту річ.

— Дрібнолюдик! — пробурмотів він. — Значить, фатум Мінас-Тіріта невдовзі звершиться? То навіщо нам шукати зламаний меч?

— У пророцтві не йшлося про долю Мінас-Тіріта, — сказав Араґорн. — Але фатум і великі подвиги справді наближаються. Адже Меч, який був Зламаний, — це Меч Еленділа, який зламався під ним, коли він упав мертвий. Меч зберігали Еленділові нащадки, навіть коли всі інші родинні реліквії було втрачено; адже давні наші перекази говорили, що Меч наново відкують, коли знайдеться Перстень, Ісілдурове Прокляття. Зараз ти побачив меч, який шукав, — то що скажеш? Ти хочеш, аби Дім Еленділа повернувся на Землю Ґондору?

— Мене послали не просити милості, а лише розгадати загадку, — відповів Боромир гордовито. — Однак ми у скруті, й Меч Еленділа став би підмогою, на яку ми і сподіватися не могли, — якщо така річ справді може повернутися з сутінків минулого. — Він знову подивився на Араґорна з явною недовірою.

Фродо відчув, як поруч нетерпляче заворушився Більбо. Він явно обурився за свого друга. Раптом скочивши на ноги, він випалив:

— Може, не дуже вдало, зате доречно — якщо тобі не досить слова Елронда. Коли для цього ти промандрував сто десять днів, то варто прислухатися! — Більбо сів, обурено пирхнувши.

— Я це сам склав, — прошепотів він до Фродо, — для Дунадана, давним-давно, коли він уперше розповів мені про себе. Я трохи шкодую, що мої пригоди закінчились і що я не можу піти з ним, коли настане його час.

Араґорн посміхнувся до нього; тоді знову повернувся до Боромира.

— Щодо себе, то я вибачаю твої сумніви, — сказав він. — Я мало нагадую величні постаті Еленділа й Ісілдура, так як їх вирізьблено в домі Денетора. Я лише нащадок Ісілдура, а не сам Ісілдур. Я прожив важке та довге життя; а милі, що лежать між Рівендолом і Ґондором, — то лише невелика частка моїх мандрів. Я перетнув безліч рік і гірських хребтів, стоптав безліч долин, бував навіть у далеких землях Руну та Гараду, де сузір'я незнайомі.

Але мій дім, мій власний дім, на Півночі. Саме тут упродовж багатьох поколінь довгим неперервним родом від батька до сина мешкали нащадки Валанділа. Наші дні потемніли, і ми майже вимерли; та Меч завжди переходив до нового власника. І ще одне скажу я тобі, Боромире. Ми самотні люди, слідопити пущі, мисливці — та мисливці ми за слугами Ворога, а вони є всюди, не тільки в Мордорі.

Якщо Ґондор, Боромире, служив нездоланною перепоною, то в нас інша доля. Існує багато зла, яке не зупинять ваші міцні стіни та гострі мечі. Ти мало знаєш про землі поза вашими кордонами. Кажеш, спокій і свобода? Не знали би їх на Півночі без нас. Страх зруйнував би їх. Але коли зло сходить із пустельних пагорбів чи виповзає з безпросвітних лісів, воно від нас утікає. Якими дорогами ходив би простий люд, хто б охороняв мирні поля чи домівки вночі, якби дунадани поснули чи всі зійшли в могилу?

І, однак, дякують нам менше, ніж вам. Подорожні дивляться на нас косим оком, і селяни називають глузливими прізвиськами. Бурлакою зве мене один товстун, котрий мешкає за день ходу від таких ворогів, од одного погляду на котрих його серце затерпло би від страху, а його маленьке село лежало б у руїнах, якби ми не оберігали їх невпинно. Проте інакше бути не може. Якщо простий люд вільний від турбот і страху, простим він і буде, а ми повинні чаїтись, аби так було і далі. Таке було завдання мого роду, відколи спливають літа і зростає трава.

Та нині світ знову змінюється. Настають нові часи. Знайдено Ісілдурове Прокляття. Битва наближається. Меч буде перековано. Я піду до Мінас-Тіріта.

— Ісілдурове Прокляття знайдено, кажеш ти, — сказав Боромир. — Я бачив якийсь блискучий перстень у руці дрібнолюдика; та кажуть, що Ісілдур загинув на початку цієї епохи світу. Звідки Мудрі знають, що це його перстень? І де він пропадав усі ці літа, поки не приніс його сюди такий дивний посланець?

— Про це ще розкажуть, — мовив Елронд.

— Але не зараз, благаю, господарю! — попрохав Більбо. — Сонце вже піднімається до полудня, і я відчуваю, що треба підкріпитися.

— Тебе я ще не називав, — усміхнувся Елронд. — Але зараз це зроблю. Ну! Розкажи нам свою історію. І якщо ти ще не вклав її у вірші, можеш розповісти просто. Чим коротше розкажеш, тим швидше підкріпишся.

— Дуже добре, — сказав Більбо. — Зроблю, як просите. Але я розповім правдиву історію, і тих, хто чув її трохи по-іншому… — він скоса глянув на Ґлоїна, — я попрошу забути все і вибачити мене. У той час мені лише хотілося довести моє право на володіння скарбом і позбутися накинутого прізвиська злодія. Але тепер я, мабуть, трохи краще все розумію. Ось як воно було.

Для декого історія Більбо була геть новою, і вони захоплено слухали, як старий гобіт, насправді не без утіхи, детально переповідав свою пригоду з Ґолумом. Він не пропустив жодної загадки. Якби йому дозволили, він розповів би і про свою гостину, і про зникнення з Ширу; та Елронд підняв руку.

— Добре сказано, мій друже, — сказав він, — але наразі цього досить. Зараз нам важливо знати, що Перстень перейшов до Фродо, твого спадкоємця. Нехай він продовжує!

Тоді, не з такою охотою, як Більбо, Фродо розповів про всі свої пригоди з того дня, коли Перстень перейшов до нього на збереження. Кожен крок його подорожі від Гобітона до Бруїненського Броду викликав запитання та суперечки, й усе, що він міг пригадати про Чорних Вершників, було обговорено. Нарешті він повернувся до свого крісла.

— Непогано, — сказав йому Більбо. — Була би гарна оповідь, якби тебе безперестанку не перебивали. Я спробував дещо занотувати, та нам доведеться якось пізніше все переглянути, коли я це описуватиму. Твоя подорож дасть матеріалу на кілька розділів!

— Так, історія вийшла довга, — відповів Фродо. — Та мені здається, що історія ще не завершена. Я все ще хочу чимало дізнатись, особливо про Ґандалфа.

Ґалдор із Гаваней, який сидів поруч, почув його слова.

— І я про це подумав, — вигукнув він і, повертаючись до Елронда, сказав: — У Мудрих, мабуть, достатньо причин вважати знахідку цього дрібнолюдика тим Великим Перснем, що викликав стільки суперечок, однак тим, хто знає менше, це здається сумнівним. А чому би нам не послухати докази? І ще таке: де Саруман? Він великий знавець Перснів, однак його серед нас немає. Що би він порадив, якби почув те, що почули ми?

— Питання, які ти ставиш, Ґалдоре, пов'язані між собою, — відповів Елронд. — Я про них не забув, і відповідь на них ти почуєш. Але з'ясує їх у своїй оповіді Ґандалф; я дам йому останнє, почесне слово, й у цій справі він найголовніший.

— Дехто вважатиме, Ґалдоре, — сказав Ґандалф, — що звістки Ґлоїна та гонитва за Фродо — достатній доказ того, що для Ворога знахідка дрібнолюдика має величезну вагу. Ми маємо Перстень. І що далі? Дев'ять зберігають Назґули. Сім відібрано чи знищено. — При цих словах Ґлоїн поворухнувся, та промовчав. — Де Три — нам відомо. То котрим же є той перстень, якого він так бажає?

Між Рікою та Горами, між втратою і знахідкою справді зяє провалля віків. Але прогалина у знаннях Мудрих нарешті заповнилась, однак занадто повільно це відбувалося. Ворог підступив дуже близько, ближче, ніж я боявся. Добре хоч те, що істина відкрилася йому не раніше від цього року, саме цього літа.

Дехто з присутніх пригадає, що багато років тому я наважився переступити поріг Чорнокнижника в Дол-Ґулдурі, таємно вивідав, чим він займається, і виявив, що наші страхи мали підставу: то був ніхто інший, як Саурон, наш старий Ворог, котрий знову набирає форми та сили. Дехто також пригадає, що Саруман переконував нас не протистояти йому відкрито, а лише спостерігати за ним. Однак нарешті, коли його тінь розрослася, Саруман піддався, Рада зібрала сили і вигнала зло з Морок-лісу — і сталося це того року, коли знайшовся Перстень: дивний збіг, якщо взагалі це був збіг.

Але ми запізнилися, як і передбачав Елронд. Саурон також за нами спостерігав і давно готувався до нашого нападу, керуючи Мордором здаля через Мінас-Морґул, де мешкали його Дев'ятеро слуг, доки все не підготував. Потім він поступився нам, але тільки вдав, що втікає, а насправді пробрався до Темної Вежі й відкрито заявив про себе. Потім востаннє зібралася Рада; адже тепер ми знали, що він як ніколи наполегливо шукає Єдиного. Тоді ми побоювалися, що він довідався про щось, нам не відоме. Та Саруман знову сказав «ні» й повторив уже сказане раніше: в Середзем'ї вже ніколи не знайдуть Єдиного.

«У найгіршому разі, — сказав він, — нашому Ворогові відомо, що Персня у нас немає і що він усе ще загублений. Але загублене може знайтися, думає він. Не бійтеся! Його надія не справдиться. Хто глибше за мене вивчив усю цю історію? Упав Перстень у Великий Андуїн; і давним-давно, поки спав Саурон, Ріка віднесла його в Море. І там він лежатиме до Кінця».

Ґандалф замовк, дивлячись на схід на далекі шпилі Імлистих Гір, у надрах яких так довго ховалася загроза світу.

— І тут я припустився помилки, — сказав він. — Мене заколисали слова Сарумана Мудрого; а мені слід було раніше шукати правди, і загроза для нас була би менша.

— Ми всі припустилися помилки, — сказав Елронд, — і якби не твоя пильність, нас би, мабуть, уже поглинула Темрява. Але продовжуй!

— Спершу серце моє віщувало щось погане, хоча видимої причини не було, — сказав Ґандалф, — і я побажав дізнатися, як ця річ потрапила до Ґолума і скільки часу він нею володів. Отож я виставив сторожу, бо здогадувався, що він рано чи пізно вилізе з темряви шукати свій скарб. Він виліз, але зумів вислизнути, і його не знайшли. І тоді — на жаль! — я відклав цю справу, тільки спостерігав і вичікував, як ми всі переважно і робили останнім часом.

Час минав у багатьох клопотах, аж потім мої сумніви посилив несподіваний страх. Звідки взявся перстень гобіта? А що з ним робити, коли мої побоювання справдяться? Це я мусив з'ясувати. Але про мої страхи я нікому не говорив, усвідомлюючи небезпеку передчасних чуток. У всіх довгих війнах із Темною Вежею зрада завжди була нашим найбільшим ворогом.

Було це сімнадцять років тому. Невдовзі я помітив, що різноманітні шпигуни, навіть тварини та птахи, збиралися довкола Ширу, і страх мій зріс. Я звернувся по допомогу до дунаданів, і вони подвоїли свої дозори; і я відкрив своє серце Араґорнові, нащадку Ісілдура.

— А я, — сказав Араґорн, — порадив упіймати Ґолума, нехай ніби і запізно. А оскільки нащадкові Ісілдура пасувало би виправити помилку Ісілдура, я вирушив із Ґандалфом на довгі та безнадійні пошуки.

Тоді Ґандалф розповів, як вони прочісували весь Дикий Край, аж до самих Похмурих Гір і загорожі Мордору.

— Там ми почули про нього, — мабуть, він довго жив у тих похмурих горах; але його ми так і не знайшли, і я впав у відчай. А тоді знову подумав про випробування, після якого шукати Ґолума не було би потреби. Сам перстень міг сказати, чи він був тим Єдиним. Я пригадав слова, почуті на Раді — слова Сарумана, до яких я не прислухався свого часу. Тепер вони чітко зазвучали в пам'яті.

«Дев'ять, Сім і Три, — сказав він, — кожний оздоблений самоцвітом. А Єдиний — ні. Він простий і без прикрас, мовби він із найменших перстенів; але майстер поставив на ньому знаки, які знавець, можливо, побачить і прочитає навіть нині».

Що це за знаки, він не сказав. Хто їх знатиме нині? Сам майстер. А Саруман? Хоч які великі його знання, мусить бути джерело. Чия рука, крім Саурона, коли-небудь тримала цю річ, відколи її втрачено? Лише рука Ісілдура.

Отак подумавши, я відмовився від переслідування і хутко подався до Ґондору. Колись там привітно зустрічали членів мого ордену, а Сарумана — найкраще. Часто і подовгу він гостював у правителів Міста. Але не так приязно, як у давнину, зустрів мене правитель Денетор і дуже неохоче дозволив покопирсатись у сховищі сувоїв і книжок.

«Якщо ти справді, як говориш, шукаєш лише літописи з часів заснування Міста, то читай! — сказав він. — Для мене те, що було, не таке темне, як те, що прийде, і майбутнє мене турбує більше. Якщо тільки ти не перевершуєш умінням самого Сарумана, який працював тут довго, ти не знайдеш нічого, чого не знаю я, знавець історії цього Міста».

Так сказав Денетор. Однак є в його сховищі багато рукописів, які можуть прочитати лише одиниці, навіть із найученіших, бо письмена та мови їхні вже забуті. Боромире, в Мінас-Тіріті все ще зберігається ніким, окрім Сарумана і мене, як я гадаю, не прочитаний після загибелі останнього короля сувій, який написав сам Ісілдур. Бо Ісілдур по війні з Мордором не відразу пішов на Північ, як дехто оповідав.

— Дехто на Півночі, можливо, — втрутився Боромир. — Усі в Ґондорі знають, що він спочатку пішов до Мінас-Анора і пожив там трохи зі своїм небожем Меленділом, наставляючи його, перед тим як доручити йому правління Південним Королівством. У той час він посадив там останній пагін Білого Дерева у пам'ять про свого брата.

— Але в той час він і склав цей сувій, — сказав Ґандалф, — і цього, здається, в Ґондорі не пам'ятають. Ідеться в цьому сувої про Перстень, і ось що написав Ісілдур:

І після цих слів Ісілдур описує Перстень таким, яким його знайшов.

Коли я прочитав ці слова, мої пошуки закінчились. Адже написи були справді, як здогадався Ісілдур, мовою Мордору та слуг Вежі. І сказане тут було вже відоме. Того дня, коли Саурон уперше надягнув Єдиного, Келебрімбор, майстер Трьох, відразу відчув це і здалеку почув, які слова вимовляє Саурон, тож його злі задуми розкрилися.

Я негайно вирушив на північ до Денетора, та в дорозі отримав звістки з Лорієна про те, що неподалік Араґорн спіймав істоту на ім'я Ґолум. Тому я спершу поїхав побачитися з ним і вислухати його. У які смертельні небезпеки йшов він сам-один, мені й подумати страшно.

— Немає потреби про них розповідати, — сказав Араґорн. — Кому доведеться пройти повз Чорні Ворота чи стоптати смертоносні квіти на луках Морґулу, той небезпеки не мине. Я теж урешті-решт зневірився і подався додому. А тоді випадково натрапив на те, що шукав: сліди босих ніг біля мулистого ставка. Та слід був свіжий і вів не до Мордору, а від нього. Ішов я тим слідом краєм Мертвих Боліт і нарешті натрапив на Ґолума. У сутінках, причаївшись біля стоячого ставка, він щось визирав у воді, і я спіймав його. Був він весь у зеленій твані. Боюся, любові між нами не буде ніколи: він кусав мене, а я був не дуже ласкавий. Нічого, крім відбитків зубів, я від Ґолума не отримав. Гадаю, це була найважча частина походу, дорога додому, стерегти його вдень і вночі, вести його поперед себе на прив'язі з кляпом у роті, аж поки він не присмирнів од голоду та спраги. Нарешті, дотягнувши його до Морок-лісу, я віддав його ельфам, як ми і домовились; і я був радий позбутися його товариства, бо від нього тхнуло. Сподіваюся, мені вже не доведеться мати з ним справу; а от Ґандалф прийшов і витримав із ним довгу бесіду.

— Так, довгу й утомливу, — сказав Ґандалф, — але не без користі. Найперше, його розповідь про його втрату збігалася з тим, що нині відверто розповів Більбо; та це важило мало, бо я вже і сам про все здогадався. Тоді ж я вперше довідався, що перстень Ґолума знайшовся у Великій Ріці поблизу Ірисових Полів і що він ним уже довго володіє. Багато поколінь його дрібного племені. Перстень неймовірно продовжив його життя, а таку силу має тільки Великий Перстень.

І якщо це не доказ, Галдоре, то було ще одне випробування, про яке я згадував. Саме на цьому персні, який ви тут побачили, круглому та без прикрас, якщо не забракне сили волі кинути цю золоту річ у вогонь, можна прочитати літери, про які писав Ісілдур. Я зробив це, й ось що прочитав:

Голос чарівника дивовижно змінився. Раптом він став загрозливим, владним і твердим, як камінь. Мовби тінь накрила сонце, й у залі на мить споночіло. Усі здригнулись, а ельфи затулили вуха.

— Ще жоден голос не наважувався вимовляти в Імладрісі слова тієї мови, Ґандалфе Сірий, — сказав Елронд, коли тінь розвіялась і присутні полегшено зітхнули.

— І будемо сподіватися, що більше ніколи не вимовить, — відповів Ґандалф. — Однак я не прошу пробачення, Елронде. Бо якщо не бажаємо, щоби та мова невдовзі зазвучала в кожному куточку Заходу, тоді відкиньмо всі сумніви та визнаймо, що ця річ справді є тим, про що говорили Мудрі: скарб Ворога, що таїть у собі всю його злобу та велику частку його колишньої сили. З Чорних Років прийшли слова, що їх чули ковалі Ереґіону, коли збагнули, що їх зраджено:

Знайте також, друзі мої, що від Ґолума я дізнався ще дещо. Говорив він неохоче та незрозуміло, але, поза всякими сумнівами, він дійшов до Мордору, а там із нього витиснули все, що він знав. Отже, тепер Ворогові відомо, що Єдиний знайшовся, що тривалий час він зберігався у Ширі; а оскільки його слуги гналися за Перснем майже до наших дверей, то йому швидко сповістять, якщо не сповіщають у цю мить, що Перстень тут, у нас.

Усі якусь хвилю сиділи мовчазні, аж поки не заговорив Боромир:

— Ви кажете, він маленька потвора, той Ґолум? Маленька потвора, та великий лиходій. Що з ним сталося потім? Що ви йому присудили?

— Він у в'язниці, оце й усе, — сказав Араґорн. — Він настраждався. Немає сумнівів, що його піддали тортурам, і страх перед Сауроном гнітить його серце. Та все ж я радий, що його стережуть пильні ельфи Морок-лісу. Злоба його велика, і вона дає йому силу, якої годі очікувати в такому худому та зів'ялому тілі. Був би він на свободі, то наробив би ще доволі прикростей. І я не маю сумнівів, що його випустили з Мордору з якимось злісним дорученням.

— Ой лихо! — вигукнув Леґолас, і на його прекрасному ельфійському обличчі відбився великий жаль. — Тепер я мушу передати свої звістки, які приніс сюди. Вони сумні, але тільки щойно я збагнув, наскільки погані. Смеаґол, якого тепер звуть Ґолумом, утік.

— Утік? — вигукнув Араґорн. — Це справді погана новина. Боюсь, усі ми гірко про це пожалкуємо. І як це люди Трандуїла так не виправдали довіри?

— Не через брак пильності, — пояснив Леґолас, — а мабуть, через надмірну доброту. Ми також побоюємося, що бранцеві допомогли інші і що про наші справи відомо більше, ніж нам би того хотілося. Ми стерегли цю істоту вдень і вночі, на прохання Ґандалфа, хоч і добряче втомились. А Ґандалф говорив, що він не безнадійний, і нам стало шкода постійно тримати його в підземеллі, де він знову повертався до своїх звичних чорних думок.

— Зі мною ви були не такі люб'язні, — сказав Ґлоїн, і очі його зблиснули при згадці про ув'язнення у глибоких підземеллях палацу короля ельфів.

— Ну годі вже, годі! — вигукнув Ґандалф. — Прошу не перебивати, дорогий Ґлоїне. То було прикре непорозуміння, давно виправлене. Якщо пригадувати всі образи, які стоять між ельфами та гномами, то цю Раду можна розпускати.

Ґлоїн підвівся й уклонився, і Леґолас продовжив:

— У гарну погоду ми виводили Ґолума в ліс; там росло одне високе дерево, окремо від інших, на яке він любив вилазити. Ми часто дозволяли йому вибиратися до найвищих гілок, де віяв свіжий вітерець; але внизу ми залишали сторожу. Якось він відмовився спускатись, а сторожа не мала наміру лізти і знімати його: він навчився чіплятися за гілки ногами та руками; так вони просиділи під деревом далеко за північ.

Саме тієї літньої ночі, без місяця та зірок, зненацька напали на нас орки. За якийсь час ми їх відігнали; були вони численні та люті, але прийшли з гір, тож до лісу не були призвичаєні. Коли битва закінчилася, виявилося, що Ґолум зник, а сторожу його вбили або взяли в полон. Тоді ми зрозуміли, що напад був улаштований задля його визволення і що він знав про це заздалегідь. Як йому це вдалося, не зрозуміло; та Ґолум хитрий, а шпигунів у Ворога багато. Темні сили, вигнані в рік перемоги над Драконом, повернулись у більшій кількості, й Морок-ліс, за винятком наших володінь, знову став злим місцем.

Нам не вдалося спіймати Ґолума. Його слід ми знайшли поміж слідів орків, і вів він углиб лісу, на південь. Але невдовзі ми його загубили, а продовжувати гонитву не наважувалися; туди ми не ходимо.

— Ну-ну, він утік, — сказав Ґандалф. — У нас немає часу його шукати. Він зробить те, що має зробити. Але він іще може відіграти ту роль, якої не передбачає ні він, ані Саурон.

А зараз я дам відповідь на решту питань Ґалдора. Де Саруман? Що він нам порадить у цей скрутний час? Цю історію я повинен розповісти в деталях, бо досі її чув лише Елронд, та й то скорочено; вона вплине на всі наші рішення. Це останній за часом розділ у Повісті Персня.

Наприкінці червня я був у Ширі, та мене огорнула хмара тривоги, і я поїхав до південних кордонів того маленького краю; я передчував, що наближається якась небезпека. Там до мене дійшли звістки про війну та поразку Ґондору, і коли я почув про Чорну Тінь, серце моє захололо. Та я зустрів лише кількох біженців із Півдня; однак мені здалося, що несли вони в собі страх, про який не хотіли говорити. Далі я повернув на схід і на північ і поїхав Зеленим Шляхом; і неподалік від Брі я натрапив на мандрівника, котрий сидів край дороги, а його кінь пасся поряд. Це був Радаґаст Карий, який жив колись у Росгобелі, біля самого Морок-лісу. Він із мого ордену, та безліч років я його не бачив.

— Ґандалфе! — вигукнув він. — Саме тебе я і шукав. Але тутешні місця я знаю погано. Сказали мені лише те, що тебе можна знайти в дикому краї з незвичною назвою Шир.

— Тобі правильно сказали, — мовив я. — Та при зустрічі з місцевими не вживай таких висловів. Зараз ти біля кордонів Ширу. Навіщо тобі я? Видно, у невідкладній справі. Ти ж ніколи не подорожував без потреби.

— Маю до тебе негайне доручення, — сказав він. — Моя новина зловісна. — Він озирнувся довкола, ніби живопліт міг мати вуха. — Назґули, — прошепотів він. — Дев'ятеро знову в дорозі. Вони таємно перетнули Ріку і рухаються на захід. Прибрали форми вершників у чорному.

Тоді я зрозумів те, чого несвідомо побоювався.

— Ворог, мабуть, має якусь велику потребу чи мету, — сказав Радаґаст, — але що його примушує зазирати в ці далекі та пустельні землі, не втямлю.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я.

— Мені сказали, що Вершники всюди розпитують про край, званий Широм.

— Або ж Гобітоном, — додав я, та серце моє впало. Адже навіть Мудрим лячно зустрітися з Дев'ятьма, коли ті зберуться під проводом їхнього страхітливого ватажка. Великим королем і чаклуном був він у давнину, а нині наганяє смертельний жах. — Хто сказав тобі це, і хто тебе послав? — запитав я.

— Саруман Білий, — відповів Радаґаст. — І він сказав, якщо тобі потрібна допомога, то він допоможе; але ти мусиш вирушити до нього негайно, інакше буде запізно.

І це послання дало мені надію. Бо Саруман Білий — найсильніший із нашого ордену. Радаґаст, звісно ж, видатний чарівник, майстер міняти форми та кольори; й він обізнаний у травах і тваринах, а птахи — його близькі друзі. Та сам Саруман довго вивчав мистецтво Ворога, і так ми часто могли його стримувати. Саме завдяки задуму Сарумана ми вигнали його з Дол-Ґулдура. Можливо, тепер він винайшов якусь зброю, яка зупинить Дев'ятьох.

— Я поїду до Сарумана, — сказав я.

— Тоді виїжджай негайно, — порадив Радаґаст, — бо я змарнував багато днів, розшукуючи тебе, а часу дедалі менше. Мені було наказано знайти тебе до літнього сонцестояння, а вдалося тільки зараз. Навіть якщо ти вирушиш із оцього місця, то не знати, чи доїдеш до нього швидше, ніж Дев'ятеро знайдуть потрібну їм землю. А сам я повертаюся відразу ж. — І з тими словами він вискочив на коня і мав би вже від'їхати.

— Зачекай хвилину! — сказав я. — Нам потрібна допомога твоя і всіх тих, хто готовий допомогти. Сповісти всіх дружніх тобі тварин і птахів. Скажи їм приносити всі новини, що стосуються цієї справи, Саруманові та Ґандалфові. Нехай шлють повідомлення до Ортханка.

— Усе зроблю, — сказав він і помчав так, ніби за ним гналися Дев'ятеро Вершників.

Я не міг відразу ж піти за ним. Того дня я вже довго їхав верхи, і я, і мій кінь потомились; і мені треба було все обміркувати. На ніч я зупинився у Брі й вирішив, що не маю часу повертатися до Ширу. Більшої помилки я ще не припускався!

Однак я написав листа Фродо і доручив моєму другові, господарю заїзду, вислати його. Я виїхав на світанні; нарешті я добрався до оселі Сарумана. Вона на півдні Ізенґарда, в кінці кряжа Імлистих Гір, неподалік від Роганського Проходу. А Боромир розкаже вам, що це простора відкрита долина, що лежить між Імлистими Горами та найпівнічнішим передгір'ям Еред-Німрасу, Білих Гір, де стоїть його рідне місто. Але Ізенґард — це кільце стрімких скель, які стіною оточують долину, і посеред тієї долини стоїть вежа з каменю, названа Ортханком. Збудували її в давні часи, і не Саруман, а люди Нуменору; вона дуже висока і приховує багато таємниць; однак вона не схожа на творіння людських рук. Добратися до неї можна не інакше, як проминувши кільце Ізенґарда; а в тому кільці тільки одні ворота.

Пізно ввечері я підійшов до воріт, мов велика арка у скелях; і сторожували їх численні вартові. Та воротарі мене виглядали і сказали, що Саруман на мене чекає. Я проїхав під аркою, за мною тихо зачинилися ворота, і раптом я перелякався, хоч і не знав, чому.

Та я під'їхав до підніжжя Ортханка, підійшов до сходів Сарумана; і там мене зустрів він і повів до своєї високої палати. На пальці у нього був перстень.

— Отже, ти приїхав, Ґандалфе, — поважно мовив він, але очі зблиснули білим світлом, мовби в душі він холодно сміявся.

— Так, я приїхав, — сказав я. — Приїхав по твою допомогу, Сарумане Білий.

Цей титул, здається, його роздратував.

— Та невже, Ґандалфе Сірийі — підсміхнувся він. — По допомогу? Чи хтось таке чував, аби Ґандалф Сірий шукав допомоги, адже він такий хитрий і мудрий, вештається всюди і пхає носа туди, куди не просили.

Я подивився на нього з подивом.

— Але якщо не помиляюся, — сказав я, — нині складається таке становище, яке вимагатиме об'єднання всіх наших зусиль.

— Може, воно й так, — сказав він, — але ти запізно до цього додумався. Хотів би я знати, як довго ти від мене, голови Ради, приховував справу надзвичайної ваги? І що примусило тебе покинути твою схованку в Ширі?

— Дев'ятеро знову вийшли у світ, — відповів я. — Вони перетнули Ріку. Так сказав мені Радаґаст.

— Радаґаст Карий! — засміявся Саруман і вже не приховував своєї зневаги. — Радаґаст Приборкувач Пташок! Радаґаст Простак! Радаґаст Дурень! Однак йому вистачило глузду зіграти ту роль, яку я йому визначив. Адже ти приїхав, і тільки це мені й було потрібно. І тут ти залишишся, Ґандалфе Сірий, і відпочиватимеш від подорожей. Бо я — Саруман Мудрий, Саруман Майстер Перснів, Саруман Різнобарвний!

Я глянув на нього і помітив, що його вбрання тільки здавалося білим, а насправді було виткане з усіх барв, і при кожному русі вони мерехтіли і переливалися, засліплюючи очі.

— Мені більше подобається білий, — сказав я.

— Білий! — усміхнувся він. — Цей колір добрий лише для початку. Білу тканину можна пофарбувати. Білу сторінку — списати; біле світло — розкласти.

— Тоді вони вже не білі, — сказав я. — І той, хто розбиває річ, аби збагнути, чим вона є, зійшов зі стежки мудрості.

— Не говори зі мною так, як із одним із тих дурнів, котрих обираєш собі за друзів, — сказав він. — Не для того я тебе сюди викликав, аби ти мене повчав, а щоби запропонувати тобі вибір.

Він підвівся і виголосив промову, вочевидь, підготовану заздалегідь.

— Стародавні Часи відійшли. Середні Часи минають. Новітні Часи надходять. Доба ельфів закінчилась, але наша доба наближається: світ людей, правити яким мусимо Ми. Та для цього потрібна влада, влада впорядкувати світ згідно з нашою волею, задля того добра, яке можуть розгледіти лише Мудрі.

Послухай, Ґандалфе, мій старий друже та соратнику! — сказав він, підходячи ближче і пом'якшуючи голос. — Я сказав «ми», маючи на увазі нас із тобою, якщо ти до мене долучишся. Нині піднімається нова Сила. Проти неї нам не допоможуть старі союзи та хитрощі. Не можна сподіватися на ельфів чи на вимираючих нуменорців. І перед тобою — перед ними — єдиний вибір. Ми можемо приєднатися до тієї Сили. Це буде мудрий вибір, Ґандалфе. Тоді з'явиться надія. Перемога тієї Сили близька; й ті, хто їй посприяє, будуть щедро винагороджені. Разом із Силою міцнішатимуть і її друзі; й Мудрі, як-от ти і я, врешті-решт зможуть, запасшись терпцем, контролювати її, спрямовувати, куди треба. Ми можемо дочекатися свого часу, глибоко приховуючи думки, можливо, оплакуючи зло, вчинене на цьому шляху, та пам'ятаючи про високу остаточну мету: Знання, Владу, Порядок; усе те, що ми дотепер намарне прагнули досягти й у чому наші слабкі чи ліниві друзі радше перешкоджали, ніж допомагали. Не мусить бути і не буде жодних змін у наших намірах, лише в засобах.

— Сарумане, — сказав я, — я вже чув такі промови, та лише з уст шпигунів із Мордору, посланих ошукувати невігласів. Я не можу повірити, що ти притягнув мене в таку далечінь, аби лише втомити мій слух.

Він скоса глянув на мене і на мить замислився.

— Ну, я бачу, що цей мудрий шлях тобі не до вподоби, — сказав він. — Поки що ні. А якщо ми вигадаємо кращий шлях?

Він підійшов і поклав свою довгу долоню мені на плече.

— А чому ні, Ґандалфе? — прошепотів він. — Чому ні? Перстень Влади? Якби ми змогли керувати ним, Сила перейшла би до нас. Ось чому насправді я запросив тебе сюди. У мене на службі багато очей, і я переконаний, ти знаєш, де зараз цей скарб. Хіба ні? Інакше чому Дев'ять шукають Шир, і чим ти там займаєшся? — При цих словах у його очах несподівано зблиснула жадоба, якої він не зміг приховати.

— Сарумане, — мовив я, відсторонюючись від нього, — лише одна рука водночас може керувати Єдиним, і ти це знаєш, тож не намагайся говорити «ми»! Але я тобі його не дам, ні, навіть нічого про нього не скажу, тепер, коли я знаю твої думки. Ти був головою Ради, та нарешті розкрив себе. Отже, ти пропонуєш підкоритись або Сауронові, або тобі. Не пристаю на жоден вибір. Можеш іще щось запропонувати?

Він став холодний і жорсткий.

— Так, — сказав він. — Я не сподівався, що ти проявиш мудрість, навіть заради себе самого; та я давав тобі можливість добровільно мені допомагати й відтак уберегти себе від прикрощів і болю. Третій вибір — залишатися тут, до самого кінця.

— До якого кінця?

— Поки ти не відкриєш мені, де можна знайти Єдиного. Колись я зможу переконати тебе. Або він віднайдеться всупереч тобі, і Правитель матиме час на простіші справи: як-от придумати гідну винагороду за опір і зухвальство Ґандалфа Сірого.

— Ця справа може виявитися не з найпростіших, — сказав я. Він засміявся, бо слова мої були пусті, й він це знав.

Мене схопили й відвели на шпиль Ортханка, на те місце, звідки Саруман спостерігав за зірками. Дістатися туди можна лише вузькими сходами з багатьох тисяч сходинок, і долина з височини здавалася дуже далекою. Я глянув униз і побачив, що, колись зелена і красива, тепер вона була вкрита шахтами та кузнями. В Ізенґарді оселилися вовки й орки, бо Саруман збирає власне військо супроти Саурона, поки що на службі в нього. Над майстернями висіли клуби темного диму й огортали Ортханк. Я стояв сам один на острові у хмарах; і не було мені порятунку, і дні мої були гіркі. Мене пронизував холод, і я міг зробити лише кілька кроків туди і назад, розмірковуючи про появу Вершників на Півночі.

У тому, що ті Дев'ятеро дійсно з'явилися, я був упевнений. Саруман міг збрехати, але ще задовго до нашої зустрічі в Ізенґарді я отримував цілком вірогідні звістки. Я боявся за своїх друзів у Ширі; та все ж мав надію. Я сподівався, що Фродо вирушив негайно, щойно отримавши мого листа, і що він дістався до Рівендолу ще до того, як почалася смертельна гонитва. І мій страх, і моя надія виявилися невиправданими. Бо моя надія залежала від одного товстуна у Брі; а боявся я підступності Саурона. Але товстун, котрий торгує пивом, мусить виконувати багато замовлень; а сила Саурона поки що менша, ніж її робить страх. Але в кільці Ізенґарда, в пастці й на самоті, не легко повірити, що мисливці, від котрих усі втікають, зазнають поразки в далекому Ширі.

— Я бачив тебе! — вигукнув Фродо. — Ти ходив туди-назад. Місяць осявав твоє волосся.

Ґандалф здивовано замовк і глянув на нього.

— Мені це приснилося, — сказав Фродо, — а зараз раптом пригадалося. Я вже забув цей сон. Я бачив його досить давно, здається, коли вийшов із Ширу.

— Значить, сон запізнився, — сказав Ґандалф, — зараз зрозумієш, чому. Я потрапив у скрутне становище. І ті, хто мене знає, погодяться, що зі мною таке трапляється рідко, і тому мені важко переживати невдачі. Ґандалфа Сірого спіймали, як муху в підступне павутиння! Однак навіть наймайстерніші павуки буває плетуть слабку нитку.

Спочатку я боявся, чого, без сумніву, бажав Саруман, що і Радаґаст зрадив. Однак я не помітив при зустрічі нічого фальшивого ні в його голосі, ні в очах. Якби помітив, то ніколи би не поїхав до Ізенґарда або діяв би обережніше. Саруман це зрозумів, тому приховав свої справжні наміри й підманув свого посланця. У будь-якому разі було би марно намагатися схилити чесного Радаґаста до зради. Він підійшов до мене зі щирим серцем, тому і переконав.

Це й зірвало задум Сарумана. Адже Радаґаст не мав підстав не виконати мого прохання; й він подався до Морок-лісу, де мав багато старих друзів. І гірські орли розлетілися на всі боки і побачили безліч речей: збіговисько вовків і скупчення орків; і Дев'ятьох Вершників, котрі нишпорили по різних землях; і почули вони про втечу Ґолума. І відрядили вони посланця з цими звістками до мене.

Отож одної місячної ночі наприкінці літа Ґвайгір Боривітер, найпрудкіший із Великих Орлів, непоміченим прилетів до Ортханка; і побачив мене на вежі. Тоді я попросив його, й він виніс мене раніше, ніж Саруман схаменувся. Я був уже далеко, коли з воріт Ізенґарда навздогін вискочили вовки й орки.

— Чи далеко можеш віднести мене? — запитав я Ґвайгіра.

— На багато миль, — сказав він, — але не до краю землі. Мене послали віднести звістки, а не тягарі.

— Значить, мені потрібен добрий кінь, — сказав я, — і кінь найбистріший, бо ще ніколи не мав я такої потреби у швидкості.

— Тоді я віднесу тебе до Едораса, де у своїх палатах сидить правитель Рогану, — сказав він, — бо це не дуже далеко.

І я зрадів, бо в Марці Вершників, у Рогані, живуть рогірими, Повелителі коней, і немає коней, кращих за тих, які вирощують на цій широкій рівнині між Імлистими та Білими Горами.

— Думаєш, людям Рогану ще можна довіряти? — запитав я Ґвайгіра, бо зрада Сарумана похитнула мою віру.

— Вони сплачують данину кіньми, — відповів він, — і щороку відсилають до Мордору велику їх кількість чи так принаймні кажуть; але вони ще не в ярмі. Та якщо Саруман, як ти кажеш, став злим, то і призначене їм не за горами.

Перед світанком він висадив мене на землю Рогану; та історія моя виходить дуже довгою. Решту я переповім коротко. У Рогані зло вже встигло попрацювати: брехня Сарумана; і король не прислухався до моїх попереджень. Він звелів мені вибрати коня і забиратися геть; і я вибрав собі коня до душі, чим неприємно його вразив. Бо забрав я найкращого коня цього краю, і такого я ніколи не бачив.

— Тоді він має бути направду шляхетним створінням, — сказав Араґорн, — і понад усі інші погані звістки засмучує мене те, що Саурон стягує таку данину. Цього не було в мої останні відвідини тієї землі.

— І зараз так не є, готовий поклястися, — сказав Боромир. — Це брехня, яку вигадав Ворог. Я знаю людей Рогану, правдивих і хоробрих, наших союзників, котрі все ще живуть на землях, подарованих нами в давнину.

— Тінь Мордору лежить на далеких землях, — відповів Араґорн. — Саруман потрапив під неї. Роган оточений. Хтозна, що там знайдеш, коли повернешся?

— Принаймні не те, — сказав Боромир, — що вони відкуповуватимуться кіньми. Вони люблять коней, як рідних. І не без підстав, бо батьківщина коней Марки Вершників — луки Півночі, далекі від Тіні, і їхнє плем'я, як і їхніх господарів, походить із давніх вільних часів.

— Це так! — сказав Ґандалф. — І є серед них один, який міг народитись у пору юності світу. Коні Дев'ятьох із ним не позмагаються; він невтомний, швидкий, як вітер. Тінебором назвали його. Удень він лисніє, мов срібло; а вночі він невидимий, мов тінь. І хода його легка! Ще ніхто не об'їжджав його, а мені він підкорився і домчав мене до Ширу, коли Фродо був на Курганах, хоча я виїхав із Рогану лише тоді, коли той вийшов із Гобітона.

Та в дорозі мене брав страх. З наближенням до Півночі все частіше чув я про Вершників, і хоча щодня відстань між нами скорочувалася, вони все ж випереджали мене. Я дізнався, що вони розділилися: частина їх залишилася на східних кордонах, неподалік від Зеленого Шляху, а інші напали на Шир із півдня. Я приїхав до Гобітона, коли Фродо вже пішов; але я перемовився зі старим Правоногом. Слів багато, але не до діла. Його хвилювали вади нових власників Торбиного Кута.

— Я не зношу змін, — сказав він, — не для мого це віку, а тим паче — змін до гіршого.

«Зміни до гіршого» він повторював безліч разів.

— «Гірше» — погане слово, — сказав я йому, — і сподіваюся, тобі не доведеться пізнати його значення.

Та з потоку його промови я нарешті зрозумів, що менш ніж тиждень тому Фродо вже вийшов із Гобітона, а чорний вершник того ж вечора побував на Пригірку. Тоді я, переляканий, кинувся на пошуки. Я приїхав до Цапового Краю і застав його у стані збудження, мовби мурашник, розворушений патиком. Я заїхав до Струмкової Балки — двері розбиті, дім порожній; але на порозі лежав плащ, який належав Фродо. Тоді на якусь мить мене покинула надія, і я не залишався, щоби розвідати новини — інакше я би заспокоївся; натомість я поїхав слідом за Вершниками. А це було важко, бо сліди пішли в різні боки, і я розгубився. Та мені здалося, що один чи два попрямували до Брі; туди я і поїхав, роздумуючи, що сказати господареві заїзду. «Ах той Кремена, — думав я. — Якщо ця затримка — його провина, я його підсмажу, спечу старого дурня на повільному вогні». Він цього й очікував і, побачивши моє обличчя, впав пластом на долівку й одразу скис.

— Що ти з ним зробив? — вигукнув переляканий Фродо. — Він насправді був до нас дуже приязний і зробив усе, що міг.

Ґандалф засміявся.

— Не бійся! — сказав він. — Я не кусався, лише трішки погавкав. Так утішила мене новина, яку я від нього дізнався, що коли старий перестав труситися, я його обняв. Як це трапилося, я не міг з'ясувати, але довідався, що минулої ночі ти був у Брі й уранці виїхав разом із Бурлакою.

— Бурлака! — вигукнув я, зрадівши.

— Так, пане, боюся, що так, — сказав Кремена, не зрозумівши мене. — Він добрався до них, незважаючи на всі мої зусилля, і вони подалися разом із ним. Увесь час тут вони поводилися дуже дивно: примхливо, я би сказав.

— Осле! Дурню! Тричі шанований Барлімане! — сказав я. — Це найкраща новина з усіх, які я почув зі середини літа: вона вартує принаймні золотого. Нехай буде твоє пиво відтепер на сім літ неперевершеної якості! — сказав я. — А зараз я можу поспати, вперше не пам'ятаю вже відколи.

Отак я зостався на ніч, розмірковуючи, що сталося з Вершниками; бо виглядало на те, що у Брі чули тільки про двох. Але вночі їх з'явилося більше. Принаймні п'ятеро прийшло з заходу, і вони повалили ворота й бурею промчали через Брі; і народ там досі труситься і чекає кінця світу. Я піднявся перед світанням і подався за ними.

Не знаю напевно, та здається, що їхній ватажок залишився в засідці на південь від Брі, тоді як двоє проїхали через селище, а ще четверо вдерлися до Ширу. Та зазнавши поразки у Брі й у Струмковій Балці, вони понесли звістки до свого ватажка, тож за Дорогою ніхто, крім їхніх шпигунів, якийсь час не наглядав. Потім ватажок послав когось із них навпростець на схід, а сам, страшенно лютий, помчав із ватагою по Дорозі.

Я вітром полетів до Грозової і прибув туди перед заходом сонця наступного дня після виїзду з Брі — а вони мене випередили. Вони відступили, бо відчули, який я розгніваний, не наважуючись зітнутися зі мною, поки сонце було на небі. Та вночі вони мене оточили і напали на вершині гори, у старому кільці Амон-Сулу. Мені справді було важко: таких спалахів полум'я не видно було на Грозовій, відколи на ній у давнину палили сигнальні вогнища.

Коли зійшло сонце, я вислизнув од них і помчав на північ. На щось більше я надії не мав. Тебе, Фродо, знайти в пущі було неможливо, та це було б і нерозумно з усіма Дев'ятьма, котрі гналися за мною по п'ятах. Отож я мусив покластися на Араґорна. Та я сподівався їх відволікти і, добравшись до Рівендолу раніше за вас, вислати підмогу. Четверо Вершників дійсно поїхали за мною, та невдовзі повернули назад і, здається, попрямували до Броду. Це трохи допомогло, бо їх було тільки п'ять, а не дев'ять, коли вони напали на ваш табір.

Нарешті я приїхав сюди довгою та важкою дорогою, вгору по Сиводжерельній і через Еттенське Нагір'я, і потім униз із півночі. Від Грозової я чотирнадцять днів ішов пішки, бо їхати верхи кам'янистими пустищами тролів я не міг і тому відпустив Тінебора. Я відіслав його назад до його господаря; та ми сильно потоваришували, і якщо знадобиться, він прискаче на мій поклик. Але сталося так, що до Рівендолу я прибув лише за три дні перед Перснем, а всі новини про нього вже дійшли сюди — це вже добре само собою.

І це, Фродо, кінець моєї оповіді. Нехай Елронд і всі гості вибачать мені довгу промову. Бо такого ще не було, щоби Ґандалф порушив слово і не прийшов на призначену зустріч. Гадаю, носій Персня мав дізнатися про таку дивну подію.

Ну, тепер Історію розказано, від початку до кінця. Ми зібралися тут усі, тут також і Перстень. Але до нашої мети ми не наблизилися. Що нам робити з ним?

Запала мовчанка. Нарешті заговорив Елронд:

— Смутна ця новина про Сарумана, бо ми йому довіряли, й він добре обізнаний із нашими намірами. Небезпечно надто заглиблюватись у мистецтво Ворога, навіть заради добра. Але такі падіння та зради, на жаль, уже траплялися. З усіх історій, які ми тут почули, історія Фродо для мене найдивніша. Я мало знав гобітів, окрім присутнього тут Більбо; і виявляється, він не такий уже винятковий, як мені здавалося раніше. Відколи я востаннє подорожував західними шляхами, світ дуже змінився.

Могильні духи з Курганів відомі нам під різними іменами; і про Праліс ходить багато легенд: усе, що зараз залишилося, — це клапоть із його північної смуги. А був час, коли білочка могла з дерева на дерево проскакати від земель, які нині звуть Широм, до Сірого Краю, що на захід від Ізенґарда. Колись я подорожував тими землями й дізнався про дивовижні речі. Та я забув про Бомбадила, якщо це справді він гуляв лісами та горами давним-давно, вже тоді старіший за найстаріших. Тоді він називався інакше. Ми кликали його Ярвайн Бен-адар, найдавніший і ніким не породжений. Але різні народи іменували його по-своєму: гноми — Форном, люди Півночі — Оралдом. Він дивна істота, і, можливо, його слід було запросити на нашу Раду.

— Він би не прийшов, — сказав Ґандалф.

— Чи не можемо ми послати по нього і попрохати допомоги? — запитав Ерестор. — Здається, він має владу навіть над Перснем.

— Ні, я би так не сказав, — мовив Ґандалф. — Радше Перстень не має над ним жодної влади. Він сам собі господар. Але самого Персня він не може змінити ані зруйнувати його владу над іншими. І нині він замкнувся у своїй маленькій землі, в межах, які сам собі встановив, хоча ніхто їх не бачить, і, можливо, очікує, коли зміниться світ, але меж тих він не переступить.

— Але в тих межах його, мабуть, нічого не тривожить, — сказав Ерестор. — Чи не взяв би він Перстень на зберігання, туди, де він нікому не завдасть шкоди?

— Ні, — відповів Ґандалф, — принаймні не з власної волі. Може, і зробив би це, якби всі вільні народи світу його попросили, та він би не збагнув усієї серйозності становища. Одержавши Перстень, він би швидко про нього забув або і викинув би його. Такі речі його голови не тримаються. Він був би найменш надійним охоронцем; і вже цього достатньо.

— Так чи інак, — мовив Ґлорфіндель, — відіславши Перстень до нього, ми би тільки відклали день нашої поразки. Він далеко звідси. Ми не змогли би відвезти йому Перстень так, аби нас не вистежили шпигуни. А навіть якби змогли, то рано чи пізно Володар Перстенів довідався би про його схованку і спрямував би туди всю свою силу. Чи тій силі зміг би протистояти один Бомбадил? Гадаю, що ні. Гадаю, що врешті-решт, якщо всіх довкола завоюють, Бомбадил упаде. Останнім, так як був Першим; а тоді настане Ніч.

— Я мало знаю про Ярвайна, тільки його ім'я, — сказав Галдор, — але Ґлорфіндель, на мою думку, правий. Він не має сили протистояти Ворогові, якщо ця сила — не в самій землі. Та ми знаємо, що Саурон може покалічити і зруйнувати самі гори. Сила, яка ще залишилася, криється тут, в Імладрісі, чи в Кірдана в Гаванях, чи в Лорієні. Та коли все інше буде зруйноване, чи стане їм сили, чи стане нам сили протистояти Ворогові, останньому приходу Саурона?

— Мені сили забракне, — мовив Елронд, — та й іншим також.

— Отож якщо Перстень не можна приховати від нього навіки, — сказав Ґлорфіндель, — тоді нам залишається вдатися до однієї з двох речей: вислати його за Море або знищити.

— Але Ґандалф стверджує, що його не можна знищити жодним відомим нам способом, — сказав Елронд. — А ті, що живуть за Морем, не приймуть його: на добро чи на зло, він належить Середзем'ю; і ми, хто все ще живе тут, мусимо з ним упоратися.

— То киньмо його в морську безодню, — мовив Ґлорфіндель, — і тоді брехня Сарумана обернеться на правду. Адже зараз зрозуміло, що навіть на останній Раді він уже ступив на криву стежку. Він знав, що Перстень втрачено не навіки, та хотів, аби ми так думали, бо зажадав його для себе. Однак часто у брехні прихована правда: в Морі Перстень буде у безпеці.

— Не навіки, — сказав Ґандалф. — У глибоких водах живе багато істот; а дно морське може стати суходолом. І ми повинні дивитися не на якийсь час уперед, не на кілька людських поколінь і не на одну епоху світу. Ми мусимо покласти остаточний край цій загрозі, навіть якщо маємо на це мало надії.

— А цього на шляху до Моря ми не знайдемо, — сказав Галдор. — Якщо ви вважаєте небезпечним повернення до Ярвайна, то втеча до Моря сповнена смертельної загрози. Серце мені.підказує: Саурон буде думати, що ми підемо на захід, коли дізнається, що тут відбулось. А дізнається швидко. Дев'ятеро залишилися без коней, але це тільки перепочинок, бо невдовзі вони знайдуть нових жеребців, іще прудкіших. Лише згасаюча міць Ґондору стоїть зараз поміж ним і переможним походом уздовж узбережжя на північ; а якщо він прийде, захоплюючи Білі Вежі та Гавані, тоді ельфам не врятуватися від зрослих тіней Середзем'я.

— Однак не скоро відбудеться цей похід, — сказав Боромир. — Ґондор слабшає, кажеш ти. Але Ґондор іще стоїть, і навіть якщо сила його спадає, все ж він дуже сильний.

— Але його невсипущість уже не може стримувати Дев'ятьох, — сказав Галдор. — І він може знайти інші дороги, яких не стереже Ґондор.

— У такому разі, — сказав Ерестор, — є тільки два шляхи, про які вже заявив Ґлорфіндель: заховати Перстень навіки або знищити. Але і один, і другий — понад наші сили. Хто розв'яже цю загадку?

— Ніхто з присутніх, — похмуро відповів Елронд. — Принаймні ніхто не передбачить, що станеться, коли ми підемо тим чи іншим шляхом. Але зараз мені здається зрозумілим, яким шляхом іти. Дорога на захід здається найлегшою. Тому її треба уникати. За нею стежитимуть. Занадто часто ельфи втікали в той бік. Значить, треба вибрати важку дорогу, дорогу непередбачену. Там — наша остання надія. Іти назустріч небезпекам — до Мордору. Ми повинні кинути Перстень у Вогонь.

Знову запала мовчанка. Фродо, навіть у цьому прекрасному будинку серед залитої сонцем долини, наслухаючи дзюркіт чистої води, відчув, як мертвотна темрява наповнила його серце. Боромир ворухнувся, і Фродо глянув на нього. Він стукав пальцями по великому розі й супився. Нарешті заговорив:

— Я всього цього не розумію. Саруман — зрадник, але невже у нього немає і проблиску мудрості? Чому ви всі радите знищити його чи заховати? Чому би не подумати, що великий Перстень прийшов до наших рук, аби прислужитись у годину найбільшої потреби? Володіючи ним, вільні правителі вільних народів, безперечно, подолають Ворога. Цього, на мою думку, він найбільше боїться.

Люди Ґондору хоробрі й ніколи не здадуться; та їх можуть здолати силою. Доблесть насамперед потребує сили, а вже потім зброї. Нехай Перстень стане вашою зброєю, якщо він наділений такою владою. Візьміть його — і здобудете перемогу!

— На жаль, ні, — заперечив Елронд. — Ми не можемо скористатися Перснем Влади. Тепер ми це точно знаємо. Він належить Сауронові й викуваний тільки його рукою, і є цілковитим злом. Його могутність, Боромире, така велика, що лише наділені власною великою силою можуть ним керувати. Але для них у ньому чаїться ще жахливіша небезпека. Саме лише прагнення Персня руйнує серце. Подумай про Сарумана. Якби хтось із Мудрих із допомогою Персня скинув правителя Мордору, то сам би сів на трон Саурона, і з'явився би ще один Темний Володар. І це ще одна причина, через яку треба знищити Перстень: поки він існує на світі, він буде загрозою навіть для Мудрих. Бо ніщо не є злом на початку. Навіть Саурон не був злий. Я не ризикну взяти Пестень на зберігання. Я ніколи не спробую використати його.

— Я — теж, — сказав Ґандалф.

Боромир подивився на них із недовірою та схилив голову.

— Хай буде так, — сказав він. — У Ґондорі будемо обходитися тією зброєю, яку маємо. І щонайменше, поки Мудрі охороняють цей Перстень, ми будемо воювати. Може, Зламаний Меч зуміє стримати приплив — якщо рука, що його тримає, успадкувала не тільки надбання королів, але й королівську міць.

— Як знати, — сказав Араґорн. — Але настане день, коли ми це перевіримо.

— Хоч би той день не настав запізно, — сказав Боромир. — Утім, я не прошу допомоги — нам вона потрібна. І нас би втішила думка, що й інші борються всіма доступними засобами.

— То втішся, — сказав Елронд. — Бо є інші сили та краї, тобі не відомі, й від тебе приховані. Андуїн Великий пропливає повз безліч земель, перш ніж досягає Арґонату, Воріт Ґондору.

— І все-таки було би добре для всіх, — зазначив Ґлоїн, — якби всі ці сили об'єднались у союз. Можливо, є ще інші персні, менш зрадницькі, і їх можна було би використати у боротьбі. Сім Перснів загублено — якщо Балін не знайшов перстень Трора, останній; нічого про нього не чути, відколи Трор загинув у Морії. Зараз я можу зізнатися, що Балін вирушив туди частково з надією віднайти той перстень.

— Балін не знайде в Морії ніякого персня, — сказав Ґандалф. — Трор віддав його своєму синові Траїну, та до Торіна перстень не перейшов. Його відібрали у Траїна під тортурами в темницях Дол-Ґулдура. Я прийшов запізно.

— Ах, як шкода! — вигукнув Ґлоїн. — Коли ж настане день нашої помсти? Але все ще є три ельфійські Персні. Що з ними? Кажуть, дуже сильні Персні. Хіба вони не в ельфійських повелителів? Утім, давним-давно їх також викував Темний Володар. Вони що, лежать без користі? Я бачу тут верховних ельфів. Що вони нам скажуть?

Ельфи промовчали.

— Ти не чув, що я сказав, Ґлоїне? — запитав Елронд. — Три Персні викував не Саурон, він до них навіть не торкався. Та про них говорити не дозволено. Це все, що я можу сказати в цей час сумнівів. Вони не лежать без дії. Та вони не були створені як зброя війни чи завоювання: тут вони не мають сили. Їхні творці жадали не влади, панування чи багатства, а розуміння, творення та зцілення, щоб усе залишалося чистим. Цього ельфи Середзем'я певною мірою досягнули, хоч і з втратами. Та все, що витворили ті, хто володів Трьома, обернеться проти них, і їхні помисли та серця розкриються до Саурона, якщо він здобуде Єдиного. Найкраще, якби Трьох узагалі не було. Цього він і прагне.

— Але що станеться, якщо Перстень Влади зруйнувати, як ти радиш? — запитав Ґлоїн.

— Точно не відомо, — сумно відповів Елронд. — Дехто сподівається, що Три Персні, яких ніколи не торкався Саурон, стануть вільними, і їхні правителі зможуть зцілити рани світу, які завдав Ворог. Але може бути, що, коли Єдиний зникне, Три щезнуть також, і багато прекрасних речей занепаде і забудеться. Так думаю і я.

— Однак усі ельфи готові змиритися з такою втратою, — сказав Ґлорфіндель, — якщо завдяки цьому вдасться зруйнувати владу Саурона і навіки побороти страх перед його пануванням.

— Отож ми знову повертаємося до знищення Персня, — сказав Ерестор, — але до жодного рішення ми не наблизилися. Чи є у нас сила знайти Вогонь, у якому його викувано? Цей шлях безнадійний. Нерозважливий, я би сказав, якби я не пам'ятав про глибоку мудрість Елронда.

— Безнадійний? Нерозважливий? — перепитав Ґандалф. — Це не безнадія, бо безнадія — лише для тих, для кого кінець безсумнівний. Ми не такі. Мудрість полягає в тому, щоби розгледіти необхідне, коли зважено всі інші засоби, хоча для тих, хто чіпляється за оманливу надію, це може видатися нерозважливим. То нехай нерозважливість буде нашим покровом, завісою перед очима Ворога! Адже він дуже мудрий і зважує все до найдрібнішого на терезах власної злоби. Та єдина міра, відома йому, — це жадання, жадання влади; і нею він міряє всі серця. У його серце не проникне думка, що хтось може від неї відмовитися, що, здобувши Перстень, ми спробуємо знищити його. Якщо ми будемо цього прагнути, то зіб'ємо його з пантелику.

— Принаймні на якийсь час, — сказав Елронд. — Цю дорогу треба пройти, але вона буде дуже важка. І ні сила, ні мудрість не заведуть нас далеко. Таке завдання слабкий може виконати так само успішно, як і сильний. Однак такими часто і є дії, що обертають колеса світу: малі руки працюють, бо повинні, тоді як очі великих удивляються вдалечінь.

— Гаразд, гаразд, пане Елронде! — зненацька втрутився Більбо. — Можеш не продовжувати! Цілком зрозуміло, на що ти натякаєш. Більбо, дурний гобіт, почав цю справу, то нехай і закінчує її або своє життя. Мені тут було дуже затишно, і книжка писалася. Якщо вам цікаво, то зараз саме дописую кінцівку. Я думав про такі слова: і жив він щасливо до кінця своїх днів. Це добра кінцівка й анітрохи не гірша через те, що її хтось уже використовував. Тепер мені слід її змінити: вона зовсім не справджується; та й, очевидно, допишу ще кілька розділів, якщо доживу. Ото жахлива прикрість. Коли мені вирушати?

Боромир із подивом подивився на Більбо, та усмішка застигла в нього на вустах, коли він побачив, із якою глибокою повагою решта присутніх ставиться до Більбо. Тільки Ґлоїн посміхнувся, але то була посмішка споминів.

— Звісно, дорогий Більбо, — сказав Ґандалф. — Якби ти справді зачинав цю справу, то було би справедливо, якби і закінчив її ти. Але ти дуже добре знаєш, що вважати себе зачинателем — занадто самовпевнено, і кожний герой відіграє лише невелику роль у великих діяннях. Не треба ніяковіти! Ми не сумніваємося, що як жарт ти висував хоробру пропозицію. Та це понад твої сили, Більбо. Ти не можеш повернути собі Перстень. Він помандрував далі. Якщо ти потребуєш моєї поради, то послухай: твоя роль закінчилася, тепер ти лише літописець. Завершуй свою книжку і не змінюй кінцівки! Усе ще є надія, що вона справдиться. Але готуйся написати продовження, коли вони повернуться.

Більбо засміявся:

— Ти ще ніколи не давав мені приємних порад. Оскільки всі твої неприємні поради були на краще, мені цікаво знати, що вийде з цієї. Та і не думаю, що матиму вдосталь сили чи щастя, щоб упоратися з Перснем. Він виріс, а я — ні. Але скажи мені: хто це вони?

— Посланці, котрі понесуть Перстень.

— Дуже добре! А хто вони такі? Мені здається, що саме це і має вирішити Рада, й тільки це. Ельфи можуть удосконалюватись у красномовстві, а гноми витримувати великі випробування; а я лише старий гобіт, і мені бракує мого обіду. Ти можеш зараз назвати чиїсь імена? Чи відкладеш на після обіду?

Ніхто не відповів. Задзвонив полудневий дзвінок. Усі далі мовчали. Фродо обвів поглядом обличчя присутніх, але ніхто не дивився на нього. Уся Рада сиділа з опущеними очима, мов у глибокій задумі. Його охопив великий страх, наче він очікував виголошення вироку, який давно передбачив, і даремно сподівався, що його ніколи не промовлять. Непереборне прагнення відпочити і залишитись у спокої біля Більбо в Рівендолі сповнило його серце. Нарешті він заговорив через силу, здивовано прислухаючись до власних слів, мовби чужа воля користувалася його слабким голоском.

— Я візьму Перстень, — сказав він, — хоч і не знаю шляху.

Елронд підвів очі й поглянув на нього, і Фродо відчув, як його серце пронизала несподівана проникливість його погляду.

— Якщо я правильно зрозумів почуте, — сказав він, — то це завдання призначено тобі, Фродо; і якщо ти не знайдеш шляху, то його не знайде ніхто. Настав час народу Ширу відірватися від спокійних полів, аби зрушити фортеці та ради Великих. Хто з Мудрих міг таке передбачити? А якщо вони мудрі, то хіба можуть сподіватися, що впізнають обранця раніше, ніж прийде його час?

Але це важкий тягар. Такий важкий, що ніхто не може перекладати його на іншого. Я не перекладаю його на тебе. Та якщо ти береш його добровільно, то скажу, що твій вибір правильний; і якби тут зібрались усі могутні друзі ельфів — і Гадор, і Гурін, і Турін, і Берен — твоє місце було би серед них.

— Але ви, пане, не пошлете його самого? — вигукнув Сем, неспроможний більше стримуватись і вистрибуючи з кута, де він тихенько сидів на підлозі.

— Звісно, ні! — сказав Елронд, повертаючись до нього з усмішкою. — Принаймні ти з ним підеш. Хіба можна розділити вас, коли тобі вдалося прослизнути за ним на таємну раду, куди тебе не кликали?

Сем зашарівся і знову сів у свій куток.

— Ото вже в добрячу халепу встрягли, пане Фродо! — пробурмотів він, хитаючи головою.

III. Перстень вирушає на південь

Після обіду гобіти влаштували власну нараду в кімнаті Більбо. Мері та Піпін обурилися, почувши, що Сем пробрався на Раду і був обраний там супутником Фродо.

— Це нечесно, — сказав Піпін. — Замість того, щоби викинути його і закувати в кайдани, Елронд бере і винагороджує його за зухвальство!

— Винагороджує! — сказав Фродо. — Я не можу уявити собі суворішого покарання. Ти не думаєш, що говориш: приречений іти в безнадійний похід — винагороджений? Учора я мріяв, аби моє завдання закінчилося, мріяв, що зможу відпочити тут якийсь час, а може, і залишитися назавжди.

— Не дивно, — сказав Мері, — і шкода, що так не станеться. Але ми заздримо Семові, а не тобі. Якщо тобі доведеться йти, то для нас усіх зостатися тут, навіть у Рівендолі, буде покаранням. Ми стільки пройшли з тобою, стільки натерпілися. Нам хочеться іти далі.

— Саме це я мав на увазі, — сказав Піпін. — Гобіти повинні триматись один одного, і так ми і зробимо. Я піду, якщо тільки мене не прикують. Адже має бути в загоні хтось із головою.

— Тоді тебе точно не виберуть, Переґріне Туку! — сказав Ґандалф, зазираючи крізь вікно, що було невисоко над землею. — Та ви хвилюєтеся без потреби. Ще нічого не вирішено.

— Нічого не вирішено! — вигукнув Піпін. — Тоді що ви всі робили стільки часу?

— Балакали, — сказав Більбо. — Було багато сказано, і кожному було з чого зробити великі очі. Навіть старому Ґандалфові. Гадаю, новина Леґоласа про Ґолума його заскочила, хоча він прикинувся незворушеним.

— Ти помиляєшся, — заперечив Ґандалф. — Ти був неуважний. Я вже чув цю новину від Ґвайгіра. Якщо хочеш знати, то насправді робили великі очі, за твоїми словами, ви з Фродо; а я був єдиний, хто не дивувався.

— Гаразд, — мовив Більбо, — але ж нічого не вирішили, хіба що вибрали бідолашних Фродо та Сема. Я весь час побоювався, що до того дійде, якщо не пустять мене. Але якщо запитаєте, то скажу, що Елронд пошле чималий загін, коли повернуться розвідники. Вони вже пішли на розвідку, Ґандалфе?

— Так, — відповів чарівник. — Декого вже вислали. Завтра піде ще кілька. Елронд посилає ельфів, а вони зв'яжуться зі слідопитами і, можливо, з народом Трандуїла в Морок-лісі. Араґорн вирушив із синами Елронда. Нам слід буде прочесати всі землі на багато миль довкола, перш ніж зробити перший крок. Тож не сумуй, Фродо. Мабуть, ти ще довго тут погостюєш.

— Ех, — похмуро мовив Сем. — Якраз дочекаємося зими.

— Цьому не можна зарадити, — сказав Більбо. — Частково це твоя провина, Фродо, мій хлопчику: навіщо ти чекав до моїх уродин? Мушу визнати, дивний спосіб ушановувати мене. Не такий день я би вибрав, аби пускати Сумоселів-Торбинів до Торбиного Кута. Але тепер уже нема ради: до весни чекати не можна, а вирушати без розвідників не варто.

Утім, боюся, так усе і станеться.

— Так, і я боюся, — сказав Ґандалф. — Ми не можемо вирушати, не розвідавши про Вершників.

— А я думав, вони загинули в потоці, — сказав Мері.

— Примар Персня не так легко знищити, — сказав Ґандалф. — Вони тримаються силою їхнього господаря і залежать від нього. Ми сподіваємося, що вони без коней і позбавлені оболонки, а відтак на якийсь час менш небезпечні, ніж тоді, та це треба з'ясувати достеменно. Наразі спробуй забути про всі свої турботи, Фродо. Не знаю, чи можу тобі чимось допомогти, але дещо шепну тобі на вухо. Хтось тут говорив, що в загоні має бути хтось із головою. Він мав рацію. Мабуть, я піду з вами.

Фродо так зрадів, коли почув це, що Ґандалф підвівся з підвіконника, на якому сидів, зняв капелюха й уклонився.

— Я лише сказав: «Мабуть, я піду». Ще ні на що не сподівайтеся. У цій справі все вирішують Елронд і твій друг Бурлака. До речі, мені треба побачити Елронда. Мушу йти.

— Скільки, на твою думку, я тут пробуду? — запитав Фродо у Більбо, коли Ґандалф вийшов.

— О, не знаю. У Рівендолі я не рахую днів, — відповів Більбо. — Та думаю, досить довго. Зможемо наговоритися. Допоможеш мені закінчити книжку і почати нову? Ти придумав кінцівку?

— Так, навіть кілька, але всі похмурі та неприємні, — сказав Фродо.

— Е, це не годиться! — сказав Більбо. — Книжки повинні закінчуватися добре. Як ти на таке: й усе у них владналось, і відтоді жили вони щасливо разом?

— Годиться, якщо до такого колись дійде, — відповів Фродо.

— Ах! — зітхнув Сем. — А де вони будуть жити? Про це я завжди думаю.

Гобіти ще поговорили та поміркували про минулу подорож і про небезпеки, які чекають на них попереду; але така вже була земля Рівендолу, що невдовзі всі страхи і тривоги вивітрилися з їхніх голів. Про майбутнє, добре чи погане, не забули, та воно втратило владу над теперішнім. Здоров'я і надія зміцніли в них, і вони раділи кожному дню, що надходив, утішаючись кожною стравою, кожним словом і піснею.

Так минали дні: за ясними, світлими ранками ішли прохолодні, чисті вечори. Та осінь швидко згасала; золотаве світло повільно вицвітало до блідо-срібного, й останні листочки злітали з оголених дерев. З Імлистих Гір на сході подув прохолодний вітер. У нічному небі округлився місяць і затьмарив усі дрібніші зірки. Та низько на півдні горіла одна зоря. Коли місяць знову пішов на спад, з кожною ніччю вона сяяла все яскравіше і яскравіше. Фродо бачив її зі свого вікна, у глибині неба, — палаючим невсипущим оком виблискувала вона над деревами на краю долини.

Гобіти пробули в Домі Елронда два місяці, відійшов листопад із останніми клаптями осені, й уже минав грудень, коли почали повертатися розвідники. Дехто з них пішов на північ до витоків Сиводжерельної в Еттенському Нагір'ї; інші — на захід і з допомогою Араґорна та слідопитів обшукали землі нижче від Сірого Потоку, аж до Тарбада, де Північна Дорога перетинає ріку біля зруйнованого міста. Багато пішло на північ і південь; дехто перетнув Гори і вступив у Морок-ліс, тоді як інші вибралися до витоку ріки Ірисної, пішли Диким Краєм та Ірисовими Полями й урешті сягнули старого дому Радаґаста в Росґобелі. Радаґаста там не було; і вони повернулися через високогірний перевал, що звався Чорнорічні Сходи. Сини Елронда, Елладан і Елрогір, повернулись останні; вони відбули далеку подорож, сягнувши аж Срібної Жили в незнайомому краї, та про побачене розповіли тільки Елрондові.

І ніде посланці не побачили ні слідів, ані вістей про Вершників чи інших слуг Ворога. Навіть від орлів Імлистих Гір не довідалися вони свіжих новин. Ніхто не бачив Ґолума і нічого не чув про нього; та далі збирались у зграї дикі вовки і полювали у верхів'ях Великої Ріки. Трьох чорних коней знайшли потопленими в повені Броду, а нижче, на скелях порогів, — іще п'ятьох, а також довгий чорний плащ, подертий і брудний. Жодного іншого сліду Чорних Вершників видно не було, й ніде не відчувалася їхня присутність. Здавалося, вони зникли з Півночі.

— Принаймні про вісьмох із Дев'яти ми знаємо, — сказав Ґандалф. — Не можна бути цілком упевненими, та, на мою думку, Примар Персня розкидало далеко одних від одних і вони були змушені якомога швидше повернутися до їхнього господаря в Мордорі, з порожніми руками та безформні.

Якщо це так, то поки вони знову зможуть полювати, мине трохи часу. Звичайно, у Ворога є інші слуги, та їм доведеться здолати шлях аж до кордонів Рівендолу, де вони нападуть на наш слід. А якщо ми будемо обережні, його буде важко знайти. Більше зволікати не можна.

Елронд покликав гобітів до себе. Він зосереджено подивився на Фродо.

— Час настав, — мовив він. — Якщо Перстень вирішили нести геть, це треба робити негайно. Але ті, хто піде з ним, не повинні розраховувати на збройну підтримку. Вони пройдуть у володіння Ворога, де допомоги не буде. Ти все ще тримаєшся свого слова, Фродо, — ти будеш Персненосцем?

— Так, — відповів Фродо. — Я піду зі Семом.

— Тоді я не здатен тобі допомогти, навіть порадою, — сказав Елронд. — Важко передбачити ваш шлях на великій відстані, і я не знаю, як виконати ваше завдання. Тінь уже підповзла до підніжжя Гір і підкрадається навіть до берегів Сірого Потоку; а все, що під Тінню, приховане від мене. Ти зустрінеш багато ворогів, і явних, і під машкарою; а на шляху знайдеш друзів — тоді, коли найменше їх шукатимеш. Я розішлю гінців до всіх, кого знаю в широкому світі; але такими небезпечними стали зараз усі шляхи, що дехто з них може не дійти до мети, а хтось прийде не раніше за тебе.

І я виберу для тебе супутників, котрі йтимуть із тобою доти, доки вистачить їм волі чи талану. Вас має бути лише кілька, бо ваша надія — у швидкості й таємничості. Якби навіть я мав загін ельфів зі зброєю Стародавніх Часів, це нічого би не дало, тільки накликало би силу Мордору.

Загін Персня складатиметься з дев'ятьох осіб; Дев'ять Піших проти Дев'ятьох Вершників, котрі є злими. З тобою і твоїми вірними слугами піде Ґандалф; це його велика справа і, можливо, кінець його трудів.

Щодо решти, то вони представлятимуть інші вільні народи світу: ельфів, гномів і людей. Леґолас буде від ельфів; Ґімлі, син Ґлоїна, — від гномів. Вони бажають іти принаймні до гірських перевалів, а може, й далі. Від людей із вами буде Араґорн, син Араторна, бо Перстень Ісілдура тісно пов'язаний із ним.

— Бурлака! — вигукнув Фродо.

— Так, — усміхнувся він. — Я ще раз прошу дозволу стати твоїм супутником, Фродо.

— Я і сам благав би тебе піти зі мною, — сказав Фродо, — тільки я думав, що ти з Боромиром підеш до Мінас-Тіріта.

— Піду, — сказав Араґорн. — І Зламаний Меч перекують, і я вирушу на війну. Та наші шляхи зливаються на багато сотень миль. Тому Боромир також буде в нашому Загоні. Він хоробрий чоловік.

— Залишається відібрати ще двох, — сказав Елронд. — Про це я подумаю. Зі свого дому я можу вислати когось гідного.

— Але тоді не залишиться місця для нас! — стривожено вигукнув Піпін. — Ми не хочемо залишатися тут. Ми хочемо іти з Фродо.

— Це тому, що ви не розумієте і не уявляєте, що вас чекає, — сказав Елронд.

— Так само, як Фродо, — сказав Ґандалф, несподівано підтримуючи Піпіна. — Та і жоден із нас чітко не уявляє. Правда в тому, що, якби гобіти розуміли небезпеку, вони би не наважились іти. Усе ж таки вони бажали б іти чи бажали би наважитись і почувалися би присоромленими та нещасними. Гадаю, Елронде, в цій справі було би краще покластися на їхню дружбу, ніж на велику мудрість. Навіть якби ти вибрав для нас верховного ельфа, як-от Ґлорфінделя, він ані не взяв би приступом Темну Вежу, ні не розчистив дорогу до Вогню тією силою, яка є у нього.

— Ти говориш переконливо, — мовив Елронд, — але я маю сумніви. Шир, попереджаю вас, нині вже не вільний від небезпеки; і тих двох я думав вислати назад гінцями, щоби попередили, як це у них прийнято, мешканців свого краю про загрозу. Так чи інак, я вважаю, що молодший із цих двох, Переґрін Тук, має залишитися. Я проти, щоби він ішов.

— Тоді, пане Елронде, вам доведеться зачинити мене в темниці або відіслати додому в мішку, — сказав Піпін. — Інакше я все одно подамся вслід за Загоном.

— То нехай буде так. Ти підеш, — сказав Елронд і зітхнув. — Отож усі Дев'ятеро зібралися. Через сім днів Загін вирушає.

Меч Еленділа перекували ельфійські ковалі, й на лезі викарбували емблему зі сімох зірок між півмісяцем і променистим сонцем, а над ними було написано багато рун; бо Араґорн, син Араторна, ішов воювати на кордонах Мордору. Яскравий був цей меч, наново викуваний; світло сонця пломеніло в ньому, а світло місяця сяяло холодом, лезо ж його було тверде та гостре. Й Араґорн дав йому нове ім'я, назвавши Андурілом, Полум'ям Заходу.

Араґорн і Ґандалф подовгу гуляли вдвох, обговорюючи дорогу та можливі небезпеки; і розглядали мапи і книжки з написами та малюнками, що були в домі Елронда. Фродо інколи сидів із ними; та він радо покладався на їхнє керівництво і якнайбільше часу проводив із Більбо.

У ці останні дні вечорами гобіти сиділи в Камінній Залі й серед інших легенд почули всю баладу про Берена та Лутієн і про повернення Великої Коштовності; але днями, поки Мері з Піпіном гуляли, де заманеться, Фродо та Сем сиділи в маленькій кімнатці Більбо. Більбо читав їм уривки зі своєї книжки (все ще далекої від завершення) або з віршів, або ж занотовував пригоди Фродо.

Вранці останнього дня Фродо зайшов до Більбо сам, і старий гобіт витягнув з-під ліжка дерев'яну скриньку. Він підняв кришку і понишпорив усередині.

— Ось твій меч, — сказав він. — Але він зламався, ти ж пам'ятаєш. Я відклав його, та потім забув попросити ковалів, аби його полагодили. Зараз немає часу. То я подумав, може, ти б узяв оцей, як ти гадаєш?

Він дістав зі скриньки невеличкий меч у старих потертих шкіряних піхвах. Тоді вийняв його, і добре відполіроване лезо раптом зблиснуло, холодно та яскраво.

— Це Жало, — сказав він і без великих зусиль глибоко встромив його в дерев'яну колоду. — Візьми, якщо хочеш. Сподіваюся, мені воно вже не знадобиться.

Фродо прийняв його з вдячністю.

— А ще оце! — сказав Більбо, виймаючи пакунок, який, судячи з його розмірів, мав бути дуже важкий.

Більбо розгорнув кілька шарів старого ганчір'я і підняв маленьку кольчугу. Вона була щільно сплетена з безлічі кілець, гнучка, мов полотно, холодна, мов крига, та міцніша за крицю. Прикрашена білими самоцвітами, вона сяяла місячним сріблом. До неї був допасований пояс із перлами та кришталем.

— Гарна річ, правда? — запитав Більбо, підносячи її до світла. — І корисна. Це моя гномівська кольчуга, яку подарував Торін. Я забрав її з Великого Ритова, перед тим як піти з Гобітона, і спакував зі своїм багажем. Усі згадки про Подорож забрав зі собою, крім Персня. Та я не думав використовувати її, і зараз вона мені не потрібна, хіба щоби дивитися на неї час від часу. Коли її одягнеш, ваги майже не відчуєш.

— У ній я буду… ну, навряд чи вона мені пасуватиме, — завагався Фродо.

— Я думав так само свого часу, — сказав Більбо. — Та не переймайся виглядом. Можеш носити її під верхнім одягом. Ну, нехай це буде наша таємниця — нікому ні слова! Та я буду щасливішим, коли знатиму, що ти її носиш. Мені здається, вона відверне навіть кинджали Чорних Вершників, — додав він пошепки.

— Гаразд, візьму, — сказав Фродо.

Більбо надягнув на нього кольчугу і причепив Жало до блискучого пояса; а зверху Фродо натягнув свої старі потерті штани, сорочку та куртку.

— На вигляд звичайний гобіт, — сказав Більбо. — Але тепер ти всередині багатший, аніж це видно зовні. Нехай щастить тобі! — Він відвернувся і виглянув із вікна, намагаючись мугикати якусь пісеньку.

— Не знаю, як і подякувати, Більбо, за це і за всю твою доброту, — сказав Фродо.

— І не треба! — відповів старий гобіт, обертаючись і плескаючи його по спині. — Ого! — вигукнув він. — Тебе не так легко поплескати! Але пам'ятай: гобіти повинні триматись один одного, особливо Торбини. Замість подяки я хочу, щоби ти був дуже обережний і приніс усі новини, старі пісні та перекази, які знайдеш. А я спробую закінчити книжку до твого повернення. Хотілося би написати і другу, якщо доживу. — Він замовк і знову відвернувся до вікна, тихенько наспівуючи.

Був холодний сірий день кінця грудня. Східний вітер струменів крізь голе гілля дерев і шумів у темних соснах на пагорбах. Угорі бігли кошлаті хмари, темні та низькі. Коли опускалися безрадісні тіні раннього надвечір'я, загін приготувався вирушати. Чекали темряви, бо Елронд порадив їм якомога частіше подорожувати під прихистком ночі, аж поки не відійдуть далеко від Рівендолу.

— Бійтеся численних очей слуг Саурона, — сказав він. — Я не сумніваюся, що новина про поразку Вершників уже дійшла до нього, і його переповнює гнів. Невдовзі його шпигуни, двоногі та крилаті, доберуться до північних земель. Навіть неба над головою побоюйтеся на своєму шляху.

Загін не взяв зі собою багато зброї, бо розрахунок був на таємничість, а не на битву. Араґорн мав тільки Андуріл і вбрання — вицвіле брунатно-зелене, — звичне для слідопитів пущі. У Боромира був довгий меч, подібний на Андуріл, але не такий старовинний, а також щит і бойовий ріг.

— Голосно і чисто лунає він у гірських долинах, — сказав він, — і тоді нехай утікають вороги Ґондору! — Він приклав ріг до вуст і засурмив, і луна розійшлася поміж горами, й усі, хто почув її в Рівендолі, скочили на ноги.

— Надалі будь обережніший із цим рогом, Боромире, — мовив Елронд, — засурмиш, коли станеш на кордоні своєї землі або опинишся в найбільшій небезпеці.

— Розумію, — сказав Боромир. — Але я завжди починаю похід бойовим закликом, і хоча нас чекає дорога в сутінках, я не буду скрадатися, як злодій уночі.

Лише гном Ґімлі одягнув коротку крицеву кольчугу, бо гноми не переймаються вагою; а за пояс він заклав сокиру зі широким лезом. У Леґоласа були лук і сагайдак зі стрілами, а на поясі — довгий білий кинджал. Наймолодші гобіти мали мечі, добуті з могильника; Фро-до взяв лише Жало, а його кольчугу, як і хотів Більбо, приховував одяг. Ґандалф ніс свою патерицю, а на поясі мав ельфійський меч Ґламдрінґ, пару до Оркріста, що тепер лежав на грудях Торіна під Самітною Горою.

Елронд забезпечив усіх теплим одягом — куртками та плащами, підбитими хутром. Запас харчів, одяг, ковдри й інше спорядження завантажили на поні — ту саму бідолашну скотинку, яку привели з Брі.

Перебування в Рівендолі спричинило чудесну зміну: поні став гладкий і наче помолодшав. Аби взяти його зі собою, наполягав Сем, стверджуючи, що Біл (так він його назвав) тужитиме, якщо залишиться тут.

— Ця тварина вже майже вміє говорити, — сказав він, — і заговорила би, якби ми тут пожили ще довше. Він подивився на мене так промовисто, мовби сказав, як Піпін: «Якщо ви не візьмете мене зі собою, Семе, я сам побіжу слідом».

Отож Біл ішов із ними як ваговоз, однак він єдиний із усього Загону не сумував.

Попрощались у великій кімнаті біля каміну, і тепер чекали тільки па Ґандалфа, який затримався в домі. Світло від каміна виблискувало крізь прочинені двері, і м'які вогні миготіли у багатьох вікнах. Більбо, загорнутий у плащ, мовчки стояв на порозі біля Фродо. Араґорн сидів, схиливши голову на коліна; тільки Елронд усвідомлював вагомість цієї миті. Усі інші здавалися просто темними постатями в темряві.

Сем стояв біля поні, посвистуючи крізь зуби і похмуро вдивляючись у пітьму, де ревіла та перекочувала каміння ріка; його жадання пригод було на найнижчій позначці.

— Біле, мій хлопчику, — сказав він, — ти не мусиш іти з нами. Ти міг би зостатися тут і їв би найкраще сіно, аж до нової травички.

Біл помахав хвостом і нічого не відповів.

Сем поправив торбу за плечима і став подумки перебирати все, чим її набив, перевіряючи, чи не забув чогось: найбільший скарб — кухарський посуд; і коробочка солі, яку завжди носив зі собою та наповнював при нагоді; добрий запас тютюну (але далеко не достатній, запевняю); трут і кресало; вовняні шкарпетки; білизна; різноманітні дрібні речі його господаря, які забув Фродо, а Сем спакував і вийме їх із тріумфом, коли знадобляться. Він про все подбав.

— Мотузка! — пробурмотів він. — Нема мотузки! А лише вчора ввечері нагадував собі: «Семе, не забудь мотузку! Якщо забудеш, то обов'язково буде потрібна». Ну, то буде потрібна. Зараз нема де взяти.

Цієї миті Елронд вийшов разом із Ґандалфом і прикликав Загін до себе.

— Ось моє останнє слово, — мовив він стиха. — Персненосець вирушає на пошуки Фатум-гори. Тільки на нього покладається обов'язок: ані не викидати Персня, ні не віддавати слугам Ворога чи навіть передавати на якийсь час нікому, крім членів Загону і Ради, та й то лише в разі нагальної потреби. Інші йдуть разом із ним за власним бажанням, аби допомогти йому в дорозі. Ви можете затримуватися, повертатися, звертати на іншу дорогу, залежно від обставин. Чим далі ви зайдете, тим складніше буде відступати; однак жодна присяга чи зобов'язання не примушують вас іти далі, ніж ви забажаєте. Бо ви ще не знаєте сили ваших сердець і не можете передбачити, з чим зустрінетеся на своєму шляху.

— Тільки зрадник прощається, коли дорога темнішає, — сказав Ґімлі.

— Мабуть, — відповів Елронд, — але той, хто не бачив сутінків, нехай не присягає, що помандрує в ніч.

— Але слово присяги може зміцнити непевне серце, — заперечив Ґімлі.

— Або розбити його, — мовив Елронд. — Не зазирай надто далеко! А зараз ідіть зі спокійним серцем! Прощавайте, і нехай супроводжує вас благословення ельфів, людей і всіх вільних народів. Нехай зорі осявають ваші обличчя!

— Щасливої… щасливої вам дороги! — вигукнув Більбо, тремтячи від холоду. — Я не думаю, що ти зможеш вести щоденник, Фродо, мій хлопчику, та сподіваюся на детальний звіт після повернення. І не ходи довго! Бувай!

Гості й домашні Елронда стояли в сутінках і тихо бажали їм щасливої дороги. Ніхто не сміявся і не співав. Нарешті вони звернули додому і розчинились у сутіні.

А мандрівники перетнули міст і повільно піднялися звивистою стежкою, що вивела їх із глибокої долини Рівендолу; вони нарешті вибралися на височину, де вітер посвистував у вересі. Тоді кинули погляд на Останній Прихисток, що виблискував унизу вогниками, і попрямували в ніч.

Біля Бруїненського Броду вони зійшли з Дороги і, повернувши на південь, пішли вузькими стежками горбистою місцевістю. Їм належало багато миль і днів притримуватися цього напрямку на захід Гір. Безплідною, нерівною землею іти було важче та повільніше, ніж зеленою долиною Великої Ріки в Дикому Краї; але в такий спосіб сподівались уникнути ворожих очей. Раніше в цьому пустельному краї рідко бачили шпигунів Саурона, а стежки були відомі лише мешканцям Рівендолу.

Ґандалф ішов попереду, поряд — Араґорн, який орієнтувався в цій землі навіть у темряві. Решта тяглася ланцюжком за ними, а останнім — гостроокий Леґолас. Перші дні їхньої подорожі були важкі та безрадісні, і Фродо запам'ятав мало що, хіба лише вітер. Упродовж багатьох похмурих днів крижаний вітер дув із Гір на сході, й ніякий одяг не захищав од його пронизливих поривів. Хоч усі були добре вдягнуті, ні рухаючись, ні відпочиваючи, не могли зігрітись. Опівдні вони спали тривожним сном, десь в ущелині або під кошлатими кущами терну. Під вечір їх будив вартовий, і всі обідали: зазвичай безрадісно і холодними харчами, бо рідко ризикували розпалювати вогонь. Увечері вирушали далі, завжди якомога рівніше на південь.

Спочатку гобітам здавалося, що вони повзуть, мов слимаки, й нікуди не просуваються, хоч ішли, спотикаючись, до перевтоми. З дня на день місцевість не змінювалась. Однак гори невпинно наближалися. На південь від Рівендолу вони здіймалися ще вище і завертали на захід; а біля підніжжя основного пасма простягнувся масив голих пагорбів і глибоких ущелин із бурхливими водами. Стежок було обмаль, і, петляючи, вони часто заводили тільки на край крутого провалля чи вниз у зрадливу драговину.

На другий тиждень подорожі погода змінилася. Несподівано вітер ущух, а тоді здійнявся з півдня. Хмари швидко пробігли і розтанули, і визирнуло бліде сонце. Після довгого нічного переходу настав холодний чистий світанок. Мандрівники підійшли до низького хребта, увінчаного старезними гостролистами зі сіро-зеленими стовбурами, мовби витесаними з гірського каменю. Їхнє темне листя виблискувало, і червоні ягоди пломеніли під промінням вранішнього сонця.

Ген на півдні Фродо побачив нечіткі силуети високих гір, що зараз мовби перетинали шлях, яким прямував Загін. Ліворуч від цього високого хребта здіймалися три шпилі; найвищий і найближчий стримів, мов зуб, присипаний снігом; його широкий голий північний схил ховався в тіні, але там, де впало скісне проміння, пломенів багрянцем.

Ґандалф стояв біля Фродо і дивився туди з-під долоні.

— Ми добре йшли, — сказав він. — Ми добралися до кордонів країни, яку люди називають Краєм Гостролиста; у щасливіші часи тут жило багато ельфів, і звали її Ереґіоном. Птахам летіти до неї сорок п'ять ліг, а по землі ми пройшли значно довший шлях. Земля та погода будуть м'якші, але стане, мабуть, небезпечніше.

— Хай і небезпечно, та справжній схід сонця приємно побачити, — сказав Фродо, відкидаючи каптур і підставляючи обличчя ранковому сонцю.

— Але попереду в нас гори, — сказав Піпін. — Мабуть, уночі ми збилися на схід?

— Ні, — відповів Ґандалф. — При ясній погоді далі видно. За тими шпилями хребет завертає на південний захід. У домі Елронда багато мап, а ти хоч заглядав у них?

— Так, іноді, — сказав Піпін, — але я їх не пам'ятаю. У Фродо краща пам'ять на такі речі.

— Мені карти не треба, — сказав Ґімлі, підійшовши з Леґоласом, і його глибоко посаджені очі, задивлені вдалечінь, зблиснули дивним вогником. — Там земля, де наші батьки працювали в давнину, і ми вкарбували обриси цих гір у безліч витворів із металу та каменю, в пісні та перекази. Це гори наших мрій: Бараз, Зірак, Шатур.

Лише раз я бачив їх наяву, здалеку, та я знаю і їх, і назви їхні, адже під ними лежить Казад-дум, Гномівська Рудня, яка зараз зветься Чорною Копальнею, «Морія» по-ельфійськи. Он там Баразінбар, Багряний Ріг, жорстокий Карадрас; а за ним Срібний Пік і Хмарний Верх: Келебділ Білий і Фануйдол Сірий, які ми називаємо Зіракзіґіл і Бундушатур.

Там Імлисті Гори розступаються, й між їхніми відрогами ховається затінена долина, яку нам не забути: Азанулбізар, Чорнорічна Долина, яку ельфи називають Нандугіріон.

— Саме до неї ми і прямуємо, — сказав Ґандалф. — Якщо ми перейдемо через перевал, що називається Воротами Багряного Рогу, під далеким схилом Карадрасу, то зійдемо Чорнорічними Сходами у глибоку долину гномів. Там лежить Дзеркальне Озеро, і там із крижаних джерел бере початок ріка Срібна Жила.

— Темні води Келед-зараму, — мовив Ґімлі, — й холодні джерела Кібіл-нали. Моє серце тремтить при думці, що я невдовзі зможу їх побачити.

— Хай потішить тебе це видовище, мій добрий гноме! — сказав Ґандалф. — Але чого би ти не прагнув, ми, однак, не можемо залишатись у цій долині. Мусимо йти вниз по Срібній Жилі у таємні ліси та до Великої Ріки, а далі…

Він замовк.

— Ну, а куди далі? — запитав Мері.

— До мети нашої подорожі, врешті-решт, — сказав Ґандалф. — Ми не можемо зазирати далеко вперед. Радіймо, що благополучно пройшли першу частину шляху. Гадаю, тут ми перепочинемо, не лише день, але й ніч. У Краю Гостролиста цілюще повітря. Багато лиха має скоїтися, щоби землі, де колись мешкали ельфи, геть забули про них.

— Це правда, — погодився Леґолас. — Але ельфи цього краю були зовсім інші, ніж ми, лісові ельфи, і дерева, і трава нині їх не пам'ятають. Лише чую, як плачуть за ними камені: глибоко тесали нас, красно різьбили нас, високо зводили нас, а потім покинули. Вони пішли. Давним-давно пішли до Гаваней.

Того ранку у глибокій улоговині, оточеній кущами гостролиста, вони розклали вогнище, і вечеря-сніданок видалася веселішою, ніжу всі попередні дні. Ніхто не поспішав укладатися спати, бо попереду була ціла ніч, а рушати мали аж наступного вечора. Лише Араґорн був мовчазний і неспокійний. За якийсь час він залишив Загін і вийшов на гребінь гори; там він постояв у тіні дерева, позираючи на південь і захід і мовби прислухаючись. Потім повернувся до краю видолинку і поглянув на Загін, що сміявся і балакав.

— У чому річ, Бурлаче? — запитав Мері. — Що ти шукаєш? Тобі бракує вітру зі сходу?

— Зовсім ні! — відповів він. — Але чогось мені бракує. Я бував у Краю Гостролиста в різні пори року. Ніякий народ нині тут не мешкає, та весь рік тут повно інших створінь, особливо птахів. А зараз усе, крім вас, мовчить. Я це відчуваю. На милі від нас не чути ні звуку, а ваші голоси відлунюють від землі. Я не розумію, що це означає.

Ґандалф раптом насторожився:

— А в чому річ, на твою думку? Чи не можна це пояснити подивом від появи чотирьох гобітів, не кажучи вже про всіх інших, там, де люди так рідко з'являються?

— Сподіваюся, що так воно і є, — відповів Араґорн. — Але мене не покидає почуття настороженості, навіть страху, чого раніше тут не було.

— Тоді нам слід бути обережними, — сказав Ґандалф. — Якщо берете зі собою слідопита, то варто до нього прислухатися, особливо якщо цей слідопит — Араґорн. Мусимо говорити тихо, відпочивати спокійно і виставити сторожу.

Того дня перша варта випала Семові, та Араґорн приєднався до нього. Усі інші поснули. Тоді запала така тиша, що її відчув навіть Сем. Виразно чулося дихання поснулих. Поні ляснув хвостом і раз-другий стукнув копитом, а здавалося, що загримів на всю околицю. Сем чув, як потріскували його власні суглоби при кожному поруху. Мертва тиша оточувала його зусібіч, а згори звисало чисте голубе небо, коли сонце викотилося зі сходу. Ген на півдні з'явилася чорна латка, і стала рости, і неслася на північ, мов хмара диму, гнана вітром.

— Що це, Бурлако? На хмару не схоже, — прошепотів Сем. Араґорн не відповів, він пильно вдивлявся в небо; та незабаром Сем сам зрозумів, що на них насувалося. На великій швидкості мчали зграї птахів, кружляючи і кидаючись навсібіч, мов шукаючи за чимось; і вони невпинно наближалися.

— Лягай пластом і замри! — просичав Араґорн, потягнувши Сема в затінок гостролиста; раптом від пташиного війська відокремився цілий полк і полетів низько над землею просто до пагорбів. Семові здалося, що це дуже великі ворони. Коли вони пролітали над улоговиною, тримаючись так щільно, що тінь їхня вкривала землю, одна ворона хрипко каркнула.

Тільки коли зграя зникла вдалині, на півночі та заході, небо знову прояснилось, Араґорн підвівся з землі й пішов будити Ґандалфа.

— Зграї чорних ворон облітають землі між Горами та Сірим Потоком, — сказав він, — і щойно пролетіли над Краєм Гостролиста. Вони не звідси; це порода кребаїн із Фанґорну та Сірого Краю. Я не знаю, що їм тут треба: може, рятуються від якогось лиха на півдні; та ймовірніше, обстежують землю. Я також помітив багато шулік, які ширяють високо в небі. Гадаю, сьогодні ввечері нам слід рухатися далі. Край Гостролиста не притулок для нас: за ним стежать.

— У такому разі й за Воротами Багряного Рогу стежать, — сказав Ґандалф, — і не уявляю собі, як нам перебратися через них непомітно. Та про це ми подумаємо, коли прийде час. А щодо того, щоби піти звідси, як тільки стемніє, боюся, що ти правий.

— На щастя, наше вогнище майже не диміло і якраз пригасло перед появою ворон, — сказав Араґорн. — Зараз загасимо й уже не розпалюватимемо.

— Лихо та й годі! — сказав Піпін. Про новини — ніякого вогнища і далі похід уночі — повідомили його, тільки-но він прокинувся перед вечором. — І все через зграю якихось ворон! А я сподівався на справжню добру вечерю: щось гаряче.

— Ну, можеш і далі сподіватися, — сказав Ґандалф. — Можливо, на тебе чекає безліч несподіваних бенкетів. Особисто я не відмовився би спокійно викурити люльку і потримати ноги в теплі. Однак в одному можемо бути впевнені: далі на південь буде тепліше.

— Не здивуюся, якщо буде надто тепло, — пробурмотів Сем до Фродо. — А я б уже хотів поглянути на ту Вогняну Гору і вийти, так би мовити, на кінець Дороги. Спочатку я думав, що оцей Багряний Ріг, чи як там його, ним і є, аж поки Ґімлі все не пояснив. А мова у гномів — щелепи зламаєш!

Мапи Семові нічого не говорили, й усі невідомі простори здавалися такими безмежними, що він не уявляв, скільки відстані пройдено.

Весь той день Загін просидів у схованці. Чорні птахи ще кілька разів поверталися, та, коли червоне сонце схилилося на захід, зникли на півдні. У сутінках Загін вирушив у дорогу і, звернувши на схід, попрямував на Карадрас, який усе ще пломенів удалині в останніх променях сонця. Білі зірки одна по одній висипали на тьмяне небо.

Араґорн вивів їх на добру стежку. Фродо здалося, що це залишки давньої дороги, колись широкої та добре прокладеної, що вела від Краю Гостролиста до гірського перевалу. Повний місяць піднімався над горами і проливав бліде сяйво, в якому каміння відкидало чорні тіні. Багато каменів здавалися витесаними, хоча тепер лежали, безладно розкидані, в похмурій пустелі.

Настала холодна година перед світанком, місяць заходив. Фродо звів очі до неба. Раптом він побачив чи відчув, як тінь промайнула по високих зірках, ніби на мить вони зблідли, а тоді знову засяяли. Він здригнувся.

— Ти не помітив, як щось промайнуло вгорі? — прошепотів він до Ґандалфа, який ішов попереду.

— Ні, та щось відчув, — відповів Ґандалф. — Це може бути лише клаптик тонкої хмаринки.

— Надто швидко вона рухалася, — пробурмотів Араґорн, — та ще й без вітру.

Тієї ночі більше нічого не трапилося. Ранок був іще яскравіший, аніж учорашній, але знову прохолодний; і знову здіймався вітер зі сходу. Ще дві ночі вони йшли, невпинно піднімаючись, але щоразу повільніше, поки дорога звивалася на пагорби, а гори підступали, ближче і ближче. На третій ранок перед ними здійнявся Карадрас, могутній шпиль, притрушений сріблястим снігом, але з голими крутими схилами, багряними, мов у крові.

Сірі хмари закрили сонце. Вітер став північно-східним. Ґандалф вдихнув повітря й озирнувся.

— Зима нас наздоганяє, — тихо мовив він до Араґорна. — Вершини на півночі тепер більше засніжені; сніг укриває схили до самого низу. Сьогодні вночі ми піднімаємося шляхом Воріт Багряного Рогу. На цій вузькій стежині нас можуть помітити шпигуни й улаштувати засідку; та найлютішим нашим ворогом може виявитися погода. Що ти тепер скажеш про твій шлях, Араґорне?

Фродо почув ці слова і зрозумів, що Ґандалф із Араґорном продовжували якусь суперечку, яка почалась уже давно. Він схвильовано прислухався.

— Я нічого доброго не думаю про нашу дорогу від початку до кінця, як тобі відомо, Ґандалфе, — відповів Араґорн. — Небезпеки, знані та незнані, зростатимуть на нашому шляху. Але ми повинні йти далі; й не варто відкладати перехід через гори. Далі на південь немає перевалів, треба йти аж до Роганського Проходу. А відколи я дізнався про твої новини про Сарумана, цьому шляху я не довіряю. Хтозна, кому тепер служать маршали Повелителів коней?

— І справді, хтозна! — погодився Ґандалф. — Але є ще один шлях, і не через перевал Карадрасу: темний і таємний шлях, про який ми говорили.

— Але знову говорити не варто! Ще не зараз. Нічого нікому не кажи, прошу, аж поки не стане зрозуміло, що іншого виходу немає.

— Мусимо вирішити перед тим, як рушити далі, — відповів Ґандалф.

— Тоді зважмо цю справу подумки, поки решта спить і відпочиває, — мовив Араґорн.

Пополудню, коли вже закінчували снідати, Ґандалф і Араґорн відійшли вбік і задивилися на Карадрас. Зараз його схили були темні та понурі, а верхівка ховалась у сірих хмарах. Фродо спостерігав за провідниками, намагаючись відгадати, чим закінчиться їхня суперечка. Коли вони повернулися до Загону, Ґандалф оголосив, що вирішено кинути виклик погоді й перейти перевал. Фродо зітхнув із полегшенням. Він не здогадувався, що то за темний і таємничий шлях, але сама згадка про нього, здавалося, наповнювала Араґорна тривогою, і Фродо зрадів, що туди вони не підуть.

— Знаки, які ми помічали останнім часом, — сказав Ґандалф, — свідчать, що за Багряним Рогом можуть стежити; та і погода не надійна. Нас може наздогнати сніг. Іти доведеться якомога швидше. Та навіть так до перевалу ми підійдемо лише за два переходи. Сьогодні ввечері швидко стемніє. Треба виходити, як тільки зберемося.

— Якщо можна, я ще дам пораду, — сказав Боромир. — Я народився в тіні Білих Гір і дещо знаю про високогірні походи.

Перед тим, як ми спустимося на протилежний бік, нам дошкулятиме лютий мороз. Якщо ми навіть промерзнемо до смерті, це не допоможе нам стати менш помітними. Тут іще ростуть якісь дерева та кущі, тож нехай кожен візьме в'язку хмизу, скільки зможе нести.

— А Біл візьме трохи більше, так, хлопчику? — сказав Сем. Поні глянув на нього сумовито.

— Гаразд, — погодився Ґандалф. — Але ми використаємо цей хмиз, лише коли доведеться вибирати між вогнем і смертю.

Загін рушив знову, і то з доброю швидкістю; але невдовзі підйом став крутий і важкий. Дорога звивалась і дерлася нагору, а подекуди майже зникала під завалами кам'яних брил. Під важкими хмарами швидко споночіло. Між скелями завивав сильний вітер. Опівночі вони вибралися десь до середини великих гір. Вузька стежина тепер завертала ліворуч повз стрімку скелясту стіну, над якою нависали, невидимі в темряві, понурі схили Карадрасу; праворуч безоднею темряви зяяло глибоке провалля.

Із зусиллями вони подолали крутосхил і зупинилися на мить на вершині. Фродо відчув, як його обличчя щось легко торкнулося. Він витягнув руку і побачив у себе на рукаві бліді плями білого лапатого снігу.

Рушили далі. Та невдовзі сніг пішов густий, захоплюючи весь простір, заліплюючи очі. Фродо ледве бачив темні зігнуті постаті Ґандалфа й Араґорна за якісь два кроки попереду.

— Мені це зовсім не подобається, — пихтів Сем позаду. — Приємно, коли падає сніг ясного ранку, а ти лежиш у ліжку. Краще би ця хмара пішла до Гобітона! Народ би втішився.

За винятком високих вересовищ Північної Чверті сильні снігопади були рідкістю в Ширі, і їх сприймали як приємну подію та нагоду для веселощів. Жоден старожил (окрім Більбо) не пам'ятав Страшної Зими 1311 року, коли білі вовки вдерлися до Ширу через замерзлу Брендівинну.

Ґандалф зупинився. Сніг товстим шаром укривав його каптур і плечі, а на землі вже сягав кісточок.

— Саме цього я і побоювався, — сказав він. — Що ти на це, Араґорне?

— І я цього боявся, — відповів Араґорн, — але менше, ніж іншого. Я знав, що є ризик снігопаду, хоча тут, на півдні, він рідко буває такий густий, хіба що високо в горах. Але зараз ми ще не високо; ми все ще далеко внизу, де стежки зазвичай чисті впродовж усієї зими.

— А може, це витівки Ворога, — сказав Боромир. — У нас кажуть, що він може керувати грозами в Похмурих Горах на кордонах Мордору. Він має дивну владу та безліч союзників.

— То довгу руку він мав відростити, — здивувався Ґімлі, — якщо зміг пригнати сніги з Півночі сюди на нас за три сотні ліг.

— Рука його подовшала, — мовив Ґандалф.

Поки вони відпочивали, вітер ущух, і сніг майже припинився. Рушили далі, та за якихось двісті кроків буря знову здійнялася з новою силою. Завивав вітер, і снігопад перетворився на сліпучу хуртовину. Невдовзі навіть Боромирові йти стало важко. Гобіти, зігнуті майже навпіл, тягнулися поряд зі своїми вищими товаришами, та стало зрозуміло, що далеко вони не зайдуть, якщо хуртовина не вщухне. Ноги у Фродо налилися свинцем. Піпін волочився позаду. Навіть Ґімлі, який уже витривалий гном, бурчав, ледве пробираючись уперед.

Загін раптом зупинився, мовби змовившись, без жодного слова. У довколишній темряві пролунали моторошні звуки. Можливо, це були тільки пустощі вітру у тріщинах і виїмках скелястої стіни, та здавалося, що хтось пронизливо кричить і дико, з підвиванням, сміється. Згори покотилося каміння, зі свистом пролітаючи над головами та розколюючись на стежці. Раз у раз із невидимої височини скочувався з глухим гуркотом величезний валун.

— Сьогодні далі йти ми не можемо, — сказав Боромир. — Хай хто хоче називає це вітром, але я чую зловісні голоси, й ці каміння цілять у нас.

— А я таки назву це вітром, — сказав Араґорн. — Але не обов'язково те, що ти говориш — неправда. У світі багато злих сил, неприязних до тих, хто ходить на двох, і все ж вони не служать Сауронові, а мають власну мету. Деякі з'явилися на світ раніше за нього.

— Карадрас був названий Жорстоким і здавна мав злу славу, — сказав Ґімлі, — ще коли про Саурона і чутки не було в цих землях.

— Мало важить, хто ворог, якщо ми не здатні відбити його напад, — зазначив Ґандалф.

— Що ж ми можемо зробити? — жалюгідно вигукнув Піпін. — Він притулився до Мері та Фродо, тремтячи.

— Або зупинитись, або повернути назад, — сказав Ґандалф. — Іти далі не можна. Трохи вище, якщо я добре пам'ятаю, ця стежка відходить від кручі до широкої неглибокої западини внизу довгого укосу з твердої породи. Там не сховатися ні від снігу чи каміння, ні від будь-чого іншого.

— Але і повертатися не можна, поки лютує хурделиця, — сказав Араґорн. — По дорозі сюди ми не натрапили на краще укриття, ніж ця скеляста стіна, під якою ми зараз.

— Укриття! — пробурмотів Сем. — Якщо це — укриття, тоді стіна без даху — будинок.

Тепер Загін скупчився якомога ближче до кручі. Унизу вона була трохи похилена у бік півдня, тож Загін сподівався бодай на якийсь прихисток від північного вітру та каміння, що падало згори. Але пориви вітру вихором налітали зусібіч, і сніг валив щоразу густішими хмарами.

Вони збилися тісним гуртом, притулившись спинами до стіни. Поні Біл терпляче, але пригнічено, стояв попереду гобітів і трохи їх затуляв; але невдовзі снігу намело вище від його колін, а кучугури і далі зростали. Якби не вищі товариші, гобітів незабаром би цілком засипало снігом.

На Фродо напала сонливість; він швидко поринав у теплий і туманний сон. Йому здалося, що вогонь зігріває його ноги, а з тіней по той бік каміна він чує голос Більбо. «Я не дуже високої думки про твій щоденник, — мовляв той. — Хурделиця на дванадцяте січня: не варто було повертатися заради її опису!» «Але я хотів відпочити і поспати, Більбо», — відповів Фродо з зусиллям, відчувши, що його трусить, і він із болем повернувся до дійсності. Боромир підняв його, витягнувши зі снігового гнізда.

— Дрібнолюдики так загинуть, Ґандалфе, — сказав Боромир. — Нема сенсу чекати, поки сніг засипле нас із головами.

— Дай їм оцього, — сказав Ґандалф, понишпоривши у своїй торбі й вийнявши шкіряну флягу. — Кожному по ковтку. Це дорогоцінний мірувор, трунок із Імладрісу. Подарунок Елронда на прощання. Передай по колу!

Ковтнувши теплого та духмяного напою, Фродо відразу відчув приплив свіжих сил, і важка сонливість відступила. Товариші також пожвавилися, до всіх повернулися надія та бадьорість. Але сніг не вщухав. Він кружляв довкола них щоразу густіший, а вітер завивав усе голосніше.

— А чи не розкласти нам багаття? — раптом запропонував Боромир. — Схоже, зараз і доводиться вибирати між вогнем і смертю, Ґандалфе. Коли нас укриє снігом, то ми, певна річ, заховаємося від усіх неприязних очей, але це нам не допоможе.

— Розкладай, коли зможеш, — відповів Ґандалф. — Якщо якісь шпигуни витримають таку хурделицю, то вони помітять нас і без вогню.

Та хоч вони і прихопили зі собою хмиз і тріски за порадою Боромира, та все відсиріло, й ні ельфові, ні навіть гному не вистачило вміння розпалити вогонь, та ще й на такому вітрі. Нарешті неохоче взявся до роботи Ґандалф. Піднявши жмут хмизу, він мить потримав його, а тоді владно промовив: «Наур ан едрайт аммен!» — і вдарив патерицею у жмут. Умить вирвався великий зелено-синій сніп полум'я, і дерево запалахкотіло та засичало.

— Якщо тут хтось є, то принаймні я їм відкрився, — сказав він. — Я написав «Тут Ґандалф» знаками, зрозумілими всім від Рівендолу до гирла Андуїну.

Але Загін уже не переймався шпигунами чи неприязними очима. Серця втішило світло вогню. Хмиз радісно палахкотів; і хоча довкола сичав сніг і талі калюжі підбиралися до ніг, Загін радо грів долоні у вогні. І стояли вони так, колом обступивши маленьке танцівливе полум'я. Втомлені та стурбовані обличчя осявало червоне світло; за ними чорною стіною стояла ніч.

Але хмиз швидко згорав, а сніг усе падав.

Вогонь слабшав, і останню в'язку вкинули в полум'я.

— Ніч минає, — мовив Араґорн. — Скоро вже світанок.

— Якби крізь ті хмари пробилося хоч якесь світло, — сказав Ґімлі. Боромир вийшов із кола і задивився в чорноту.

— Сніг вщухає, — мовив він, — і вітер послабшав.

Фродо втомлено спостерігав, як лапатий сніг падає з темряви і на мить висвітлюється в сяйві вмираючого вогню; та ще довго він не помічав, аби сніг послаблювався. Тоді раптово, коли його знову похилило на сон, він помітив, що вітер і справді спав, а сніжинки побільшали і падали все рідше. Тьмяний світанок дуже повільно світлішав. Нарешті сніг припинився цілком.

Дедалі яснішаючи, світло відкрило мовчазний засніжений світ. Нижче від їхнього прихистку громадилися білі кучугури, замети, безформні нарости, приховуючи протоптану стежину; а височини вгорі ховались у великих хмарах, які все ще загрожували снігопадом.

Ґімлі поглянув угору і похитав головою.

— Карадрас нас не вибачив, — сказав він. — Як тільки рушимо, він знову сипне на нас снігом. Чим швидше повернемося назад, тим краще.

Усі з цим погодилися, та відступати було нелегко, якщо не неможливо. За якихось кілька кроків од вогнища снігу навалило вище від голів гобітів; місцями попід стіною вітер намів величезні кучугури.

— Якби Ґандалф пішов попереду з патерицею, то протопив би вам стежку, — сказав Леґолас. Хурделиця мало потурбувала його, і лише він із усього Загону не засмутився.

— Якби ельфи вміли літати понад горами, то ти привів би нам Сонце і порятував би нас, — відповів Ґандалф. — Але мені потрібен якийсь матеріал. Сніг просто так не горить.

— Що ж, — сказав Боромир, — за дурною головою і ногам нема спокою, кажуть у нас. Тепер найсильніший має прокладати дорогу. Дивіться! Хоч усе завалено снігом, наша стежка, якою ми піднімалися, завернула ось там за виступом скелі. Саме там сніг уперше став нас замітати. Якщо ми дійдемо до того місця, то нижче має полегшати. Гадаю, це якихось двісті кроків звідси.

— То спробуймо прокласти туди дорогу, ти і я! — сказав Араґорн. Леґолас якийсь час спостерігав за ними з усмішкою на вустах, а тоді повернувся до інших.

— Найсильніший нехай прокладає дорогу, кажете? А я кажу так: нехай плугатар оре, видра — плаває, а бігати по траві, по листю чи по снігу пошліть ельфа.

З цими словах він спритно вискочив на замет, і Фродо раптом помітив, мовби вперше, хоча давно це знав, що ельф був без чобіт, а лише в легких черевиках, як завжди, і його ноги залишали на снігу ледь помітні сліди.

— Прощавайте! — сказав він Ґандалфові. — Я пішов по Сонце!

Прожогом, ніби бігун по твердім ґрунті, кинувся він униз стежиною, швидко перегнав людей, махнувши їм рукою, і зник за скелястим рогом.

Решта Загону чекала, збившись у купу і спостерігаючи, як Боромир із Араґорном віддалялися, зменшуючись до чорних цяток на білизні. Врешті, вони також зникли з очей. Час тягнувся довго. Хмари опустилися нижче, і знову закружляли сніжинки.

Минуло близько години, хоча здавалося, що більше, аж тут нарешті з'явився Леґолас. Тієї ж миті за ним із-за рогу вийшли Боромир із Араґорном і стали підніматися схилом угору.

— Ну! — вигукнув Леґолас, відбігаючи, — Сонця я не привів. Воно прогулюється блакитними луками на Півдні, і цей невеличкий віночок снігу на горбику Багряного Рогу анітрохи його не турбує. Та я приніс промінь доброї надії для тих, хто приречений ходити пішки. Там, за рогом, є найбільша кучугура снігу, в якій наші сильні чоловіки мало не втонули. Вони впали у відчай, але я повернувся і сказав, що та кучугура трохи товстіша за стіну. А по той бік снігу відразу меншає, а ще далі він лежить тонким покривалом, так що навіть гобіти лише змерзнуть у пальці.

— Ага, те, що я казав, — буркнув Ґімлі. — Це не звичайна хурделиця. Це зла воля Карадрасу. Він не любить ельфів і гномів, і цю кучугуру нанесло, щоби відрізати нам відхід.

— Але, на щастя, Карадрас забув, що з вами є люди, — сказав Боромир, який саме підходив. — І люди безстрашні, так би мовити. Хоча звичайні робітники з лопатами впоралися би ліпше, все-таки ми проклали прохід через кучугуру; і за це всі, хто не вміє бігати так легко, як Леґолас, мають бути нам вдячні.

— Ви пробилися через сніг, але як же пройдемо ми? — запитав Піпін, озвучуючи думку всіх гобітів.

— Дуже просто! — відповів Боромир. — Я втомлений, але ще маю силу, Араґорн — також. Ми понесемо дрібнолюдиків. Інші, без сумніву, пройдуть самі. Ходімо, друже Переґріне! Почнемо з тебе.

Він підняв гобіта.

— Чіпляйся за плечі! Мені ще будуть потрібні руки, — сказав він і подався вперед.

Слідом Араґорн поніс Мері. Піпін захоплювався силою Араґорна, дивлячись на прохід, прокладений лише з допомогою його великих кінцівок. Навіть зараз, із таким тягарем, він розширював дорогу для тих, хто йшов слідом, розкидаючи сніг на боки.

Нарешті вони дійшли до великої кучугури. Вона несподівано перетинала гірську стежину навскісною стіною, а її гребінь, гострий, мов обрізаний ножем, здіймався на два зрости Боромира; та всередині був прохід, мов перекинутий міст. На тому боці Мері та Піпіна спустили на землю, і там вони з Леґоласом чекали на решту Загону.

Невдовзі Боромир повернувся зі Семом. Позаду вузькою, але тепер добре втоптаною стежкою ішов Ґандалф, ведучи за собою навантаженого Біла, на якому верхи сидів Ґімлі. Останній ішов Араґорн, несучи Фродо. Ледве вони проминули замет, як із глухим гуркотом униз покотилося каміння зі снігом. Сніговий пил мало не засліпив Загін, що притиснувся до скелі, а коли повітря проясніло, всі побачили, що стежка позаду завалена.

— Годі, годі! — вигукнув Ґімлі. — Ми вже відходимо!

І справді, з цим останнім ударом лють гори, здавалося, вичерпалася, мовби Карадрас угамувався, відбивши нападників, котрі вже не насміляться повернутися. Загроза снігопаду відійшла; хмари розігнало, і день прояснів.

Як і говорив Леґолас, чим нижче, тим менше ставало снігу, тож урешті-решт навіть гобіти змогли йти самі. Невдовзі всі знову стояли на тому самому уступі, де попередньої ночі їх застали перші сніжинки.

Уже цілком розвиднілося. З височини вони подивилися назад, на західні низовини. Ген удалині біля підніжжя гори лежала долина, з якої вони почали своє сходження.

Ноги у Фродо боліли. Він промерз до кісток і зголоднів; при думці про довгий і болісний спуск у нього закрутилася голова. Перед очима попливли чорні цятки. Він протер очі, та чорні цятки не зникли. Ген унизу, та все ж вище від підніжжя, в повітрі кружляли темні цятки.

— Знову птахи! — сказав Араґорн, показуючи рукою.

— Тепер нічого не вдієш, — сказав Ґандалф. — Добрі вони чи лихі, чи взагалі не мають до нас діла, треба негайно спускатися. Не будемо чекати на прихід ночі навіть біля підніжжя Карадрасу!

Холодний вітер дмухав їм услід, коли вони обернулися спинами до Воріт Багряного Рогу й утомлено поплентались униз. Карадрас переміг.

IV. Подорож у пітьмі

Був вечір, і сіре світло знову швидко згасало, коли вони зупинилися на ночівлю. Усі дуже потомилися. Гори огортали густі сутінки, дув холодний вітер. Ґандалф знову пригостив усіх ковтком мірувору з Рівендолу. Коли трохи перекусили, він скликав раду.

— Ми не можемо, звичайно, іти сьогодні вночі, — сказав він. — Штурм Воріт Багряного Рогу нас виснажив, і ми мусимо якийсь час відпочити.

— І куди ж ми підемо потім? — запитав Фродо.

— Наша подорож і наше завдання все ще попереду, — відповів Ґандалф. — Наш вибір — або йти далі, або повертатися до Рівендолу.

Обличчя Піпіна помітно посвітлішало при згадці про повернення до Рівендолу; Мері з Семом із надією підняли очі. Та Араґорн із Боромиром залишилися незворушні. Фродо спохмурнів.

— Я хотів би знову там опинитися, — сказав він. — Але ж це ганьба — невже справді немає інших шляхів, і ми зазнали поразки?

— Ти правий, Фродо, — сказав Ґандалф. — Повертатися назад — це означає визнати поразку, а потім зазнати ще більшої. Якщо ми зараз повернемо назад, то Перстень там і залишиться: вдруге вирушити в дорогу ми не зможемо. Тоді рано чи пізно Рівенділ візьмуть в облогу і за якийсь час, недовгий і гіркий, його зруйнують. Примари Персня — смертоносні вороги, та вони лише тіні тієї сили і жаху, якими наділив би їх господар, якби Перстень Влади знову опинився на його руці.

— Значить, мусимо йти далі, якщо є інші шляхи, — зітхнув Фродо. Сем відсунувся в тінь.

— Є шлях, яким можна спробувати піти, — сказав Ґандалф. — Я думав про нього від самого початку, коли планував подорож. Але шлях цей неприємний, і про нього я ще не згадував. Араґорн був проти нього і хотів хоч спробувати перейти через гори.

— Якщо дорога гірша за Ворота Багряного Рогу, то вона справді жахлива, — сказав Мері. — Та краще вже відразу довідатися про все найгірше.

— Дорога, про яку я говорю, веде через Копальні Морії, — сказав Ґандалф.

Лише Ґімлі підняв голову; в очах його запалав вогник. На всіх інших ця назва нагнала жах. Навіть для гобітів вона була овіяна легендарним страхом.

— Дорога може вести до Морії, та де певність, що вона поведе через Морію? — похмуро запитав Араґорн.

— Це зловісне ім'я, — сказав Боромир. — Не розумію, навіщо туди йти. Якщо ми не можемо перейти гори, то помандруймо на південь, до Роганського Проходу, туди, де люди прихильні до мого народу, тобто так, як я ішов сюди. Або можна перетнути Ізен, дістатися до узбережжя і через Лебеннін вийти до Ґондору з моря.

— Ситуація змінилася, відколи ти прийшов на Північ, Боромире, — відповів Ґандалф. — Ти хіба не чув, що я розповідав про Сарумана? З ним я можу ще зустрітися до кінця нашої пригоди. Та Перстень по змозі не повинен проходити повз Ізенґард. Роганський Прохід для нас закритий, якщо ми супроводжуємо Персненосця.

Іти довшим шляхом нам не дозволяє час. Так ми би могли й цілий рік пробиратися пустельними, незаселеними землями. Але не були би й у безпеці. За ними пильно стежать Саруман і Ворог. Коли ти йшов па північ, Боромире, в очах Ворога ти був лише випадковим мандрівцем із півдня і мало його хвилював: він переймався тільки пошуками Персня. А тепер ти повертаєшся як один із Загону Персня, і ти під загрозою, поки перебуваєш із нами. Небезпека зростатиме з кожною лігою, пройденою під відкритим небом на південь.

Боюся, що відкрита спроба перейти гори лише погіршила наше становище. Якщо ми не зникнемо на якийсь час із очей і не приховаємо нашого сліду, надії на успіх мало. Тому я раджу йти не через гори, не довкола них, а попід ними. Принаймні Ворог не сподіватиметься, що ми підемо тією дорогою.

— Ми не знаємо, на що він сподівається, — зазначив Боромир. — Може, він стежить за всіми дорогами, навіть найменш імовірними. У такому разі заходити в Морію — те саме, що йти в пастку, нітрохи не краще, ніж стукати у ворота самої Темної Вежі. Морія — чорна назва.

— Ти говориш про те, про що не знаєш, коли порівнюєш Морію з укріпленням Саурона, — відповів Ґандалф. — Один лише я був у підземеллях Темного Володаря, і то лише в його старіших і менших володіннях Дол-Ґулдура. Ті, хто входить у ворота Барад-дура, не повертаються. Та я не вів би вас у Морію, якби не було надії на вихід. Якщо там є орки, і це буде проти нас, згоден. Але більшість орків Імлистих Гір була розсіяна та знищена у Битві П'ятьох Армій. Орли повідомляють, що орки знову збираються здалеку; та є надія, що Морія все ще вільна.

Є навіть надія зустріти гномів і самого Баліна, сина Фундіна, десь у підземних палатах його предків. У будь-якому разі потреба примушує нас іти саме так!

— Я піду з тобою, Ґандалфе! — сказав Ґімлі. — Я піду і подивлюся на палати Даріна, що би на нас там не чекало — якщо ти зможеш знайти двері, які зачинено.

— Добре, Ґімлі! — мовив Ґандалф. — Дякую за підтримку. Ми підемо разом і пошукаємо зачинений вхід. І разом увійдемо. У руїнах гномів голову гнома важче збити з пантелику, ніж ельфа, людини чи гобіта. Однак я буду в Морії не вперше. Колись я тут довго шукав Траїна, сина Трора, коли той загубився. Я пройшов Морію наскрізь і вийшов назовні живий!

— Я також ходив туди через Чорнорічні Ворота, — тихо мовив Араґорн, — і хоча також вийшов, спогади дуже неприємні. Я не бажаю вдруге вступати в Морію.

— А я не бажаю іти туди навіть уперше, — додав Піпін.

— Я теж, — пробурмотів Сем.

— Звісно, що ні! — вигукнув Ґандалф. — Хто би бажав? Але питання стоїть так: хто вирушить за мною, якщо я поведу?

— Я! — завзято вигукнув Ґімлі.

— Я піду, — похмуро мовив Араґорн. — Ти йшов за мною майже до загибелі у снігу і не дорікнув ані словом. А зараз я піду за тобою — якщо тебе не зупиняє останнє попередження. Не про Перстень і не про Загін я думаю, Ґандалфе, а про тебе. І я кажу тобі: коли переступиш поріг Морії — стережись!

— Я не піду, — сказав Боромир, — хіба що всі вирішать інакше. Що скажуть на це Леґолас і дрібнолюдики? І Персненосець має висловитися.

— Я не хочу йти в Морію, — зізнався Леґолас.

Гобіти мовчали. Сем поглянув на Фродо. Нарешті Фродо заговорив:

— Я не хочу туди йти, але не хочу і нехтувати порадою Ґандалфа. Благаю, щоби ми відклали рішення до ранку, коли виспимося. Ми легше зважимося піти з Ґандалфом у світлі ранку, ніж у цій холодній пітьмі. Як виє вітер!

На цих словах усі замовкли і задумалися. Вітер сичав між скелями та деревами, й у безлюдних нічних просторах чулося тужливе завивання.

Раптом Араґорн скочив на ноги.

— Як виє вітер! — вигукнув він. — Він виє по-вовчому. Це варґи спустилися західними схилами.

— То чи треба чекати до ранку? — мовив Ґандалф. — Усе, як я говорив. Полювання почалося! Навіть якщо ми доживемо до світанку, хто ж захоче подорожувати на південь із дикими вовками на хвості?

— Чи далеко до Морії? — запитав Боромир.

— До воріт на південно-західному схилі Карадрасу якихось п'ятнадцять миль пташиного лету і, можливо, двадцять вовчого бігу, — похмуро відповів Ґандалф.

— Тоді, якщо вдасться, вирушаймо завтра, як тільки розвидниться, — сказав Боромир. — Виття вовка страшніше за орка.

— Це правда! — сказав Араґорн, намагаючись вийняти меч із піхов. Але там, де виють варґи, скрадаються й орки.

— Треба було прислухатися до поради Елронда, — прошепотів Піпін Семові. — Я тут ні на що не придатний. У мені замало крові Бандобраса Бикореви: від цих завивань моя кров студеніє. Я ще ніколи не почувався таким жалюгідним.

— Моє серце в самих п'ятах, пане Піпіне, — сказав Сем. — Але нас іще не з'їли, і з нами кілька міцних чоловіків. Яка би доля не судилася старому Ґандалфові, зарікаюся, що не вовчий шлунок.

Задля оборони вночі Загін вибрався на вершину невеликого пагорба, під яким відпочивав. Пагорб вінчала купка старих покручених дерев, обведених розкиданим колом валунів. Посередині розклали вогнище, не сподіваючись на те, що темрява і тиша заховають їх від зграї вовків.

Сіли довкола вогнища, й усі, крім вартових, неспокійно задрімали. Бідолашний поні Біл тремтів і пітнів, стоячи на місці. Виття вовків чулося з усіх боків, то ближче, то далі. Глупої ночі безліч очей зблискувало з-за краю пагорба. Деякі підкрадалися навіть до кам'яного кола. В отворі між каменями зупинилася велика темна постать вовка. Втупившись у мандрівників, вовк раптом страхітливо завив, ніби був він ватажок, що скликав свою зграю до нападу.

Ґандалф підвівся і зробив крок уперед, здійнявши патерицю.

— Слухай, Сауронів собако! — вигукнув він. — Перед тобою Ґандалф. Утікай, якщо тобі дорога твоя мерзенна шкура! Я підпалю тебе від морди до хвоста, якщо переступиш оце коло.

Вовк загарчав і стрибнув уперед. У цю мить різко тенькнула стріла. Леґолас вистрілив із лука. З огидним вереском вовк гепнувся на землю; сльфійська стріла простромила йому горлянку. Палаючі очі вмить згасли. Ґандалф і Араґорн ступили вперед, але пагорб спорожнів; голодна зграя відступила. Темрява стихла, виття припинилося, чути було тільки зітхання вітру.

Ніч минала, і на заході сідав щербатий місяць, блимаючи крізь розтріпані хмари. Фродо прокинувся, здригнувшись. Раптовий шквал дикого та лютого виття налетів на табір. Величезна орда варгів нечутно зібралася довкола і зараз нападала одночасно з усіх боків.

— Підкиньте хмизу до багаття! — крикнув Ґандалф гобітам. — Мечі наголо, станьте спиною до стіни!

Вогнище розпалилося, й у його миготливому світлі Фродо побачив, як через кам'яне кільце перестрибує безліч сірих тіней, а далі — ще і ще. Одному здоровенному вожакові Араґорн одним ударом простромив горло; Боромир широким змахом відтяв голову іншому. Поруч, твердо впершись ногами в землю, стояв Ґімлі, орудуючи сокирою. Співала тятива Леґоласового лука.

У мерехтінні світла Ґандалф раптом ніби виріс: він здійнявся великою загрозливою тінню, мов кам'яний монумент якогось стародавнього короля. Він вихопив із вогню гілляку й пішов на вовків. Ті позадкували перед ним. Високо в повітря підкинув він палаючу вуглину. Вона спалахнула раптово, мов біла блискавка, а голос його загримів громом.

— Наур ан едрайт аммен! Наур дан і нґаурот! — крикнув він. Почулися рев і тріск, і дерево поруч спалахнуло вогняними квітами.

Вогонь пострибав із дерева на дерево. Уся верхівка пагорба заяскріла сліпучим світлом. Мечі та кинджали оборонців сяяли і мерехтіли. Остання стріла Леґоласа зайнялась у польоті й, палаючи, встромилась у серце великого вовка-вожака. Решта відразу розбіглася.

Потроху вогонь догорів до попелу й іскор; гіркий дим кружляв над обгорілими пнями та курився над пагорбом, коли в небі заясніло бліде світанкове світло. Відбиті вороги вже не верталися.

— Що я вам говорив, майстре Піпіне? — сказав Сем, вкладаючи меча в піхви. — Вовки його не дістануть. Ото було видовище, скажу я вам! Мені ледве маківку не обсмалило!

Коли геть розвиднілося, не зосталося ніяких слідів вовків, і Загін даремно шукав за мертвими тілами. Тільки обвуглені дерева та стріли Леґоласа нагадували про битву на верхівці пагорба. Усі стріли були цілі, крім однієї, від якої залишився тільки наконечник.

— Усе так, як я і побоювався, — сказав Ґандалф. — Це не звичайні вовки, які полюють заради поживи. Хутко їжмо і рушаймо звідсіля!

Того дня погода знову змінилася, мов за наказом якоїсь сили, яка вже не потребувала снігу, оскільки від перевалу Загін відступив, сили, яка зараз бажала ясного світла, щоби здаля роздивитись усе, що рухається на безлюдді. Уночі вітер змінився з північного на північно-західний і вщух. Хмари попливли на південь, і небо відкрилося, високе та голубе. Коли Загін стояв на пагорбі, готовий рушити в дорогу, бліде сонце освітило верхівки гір.

— Ми мусимо дійти до воріт перед заходом сонця, — сказав Ґандалф, — інакше можемо не дійти взагалі. До них не далеко, та стежка може петляти, бо Араґорн нас не поведе; він мало ходив цими місцями, а я лише раз був під західною стіною Морії, і то давно. Он там, — показав він на південний схід, де гори різко падали в тіні підніжжя. Удалині ледь проглядався ряд голих скель, а посередині найвища, мов сіра стіна. — Коли ми спустилися з перевалу, я повів вас на південь, а не до того місця, з якого ми піднімалися, як ви, напевно, помітили. І я добре зробив, бо зараз нам на кілька миль менше ходу, а треба поспішати. Рушаймо ж!

— Я не знаю, на що сподіватися, — похмуро мовив Боромир, — на те, що Ґандалф знайде те, що шукає, чи що, підійшовши до скелі, знайдемо ворота, назавжди загублені. Будь-який вибір поганий, і, найімовірніше, ми опинимося між вовками та стіною. Веди нас!

Тепер попереду з чарівником ішов Ґімлі — так хотілося йому потрапити до Морії. Вони повели Загін назад до гір. Єдина стара дорога до Морії вела зі заходу вздовж потоку Сіраннону, що витікав із підніжжя скель, де були ворота. Але чи то Ґандалф заблукав, чи то земля змінилася за останні кілька років, але він не знайшов потоку там, де шукав, а лише за кілька миль на південь від початку шляху.

Наближався полудень, а Загін все ще плентався, спотикаючись, у пустельній місцевості серед рудого каміння. Ніде не блищала і не шуміла вода. Усе було голе та сухе. Настрій упав. Жодної живої істоти, жодної пташки в небі; та що принесе ніч, якщо застане їх у цій забутій землі, про це ніхто не думав.

Раптом Ґімлі, який випередив усіх, обернувся і гукнув до Загону. Він стояв на горбку і показував праворуч. Підбігши до нього, мандрівники побачили внизу глибоке та вузьке русло. Воно було порожнє і мовчазне, й ні краплини води не текло між його бурим і рудим камінням; але берегом, поміж зруйнованих стін і бруківкою давньої дороги, звивалася ледь помітна стежина.

— Ага! Нарешті! — сказав Ґандалф. — Ось він, потік Сіраннон, інакше — Прибрамний. Та що сталося з водою, я не знаю. Ходімо! Треба поспішати. Ми запізнюємося.

Усі в Загоні збили ноги і потомилися, та все ж багато миль уперто просувалися нерівним і звивистим шляхом. Сонце проминуло полудень і покотилося до заходу. Трохи перепочивши і щось перекусивши, пішли далі. Перед ними насупилися гори, та стежина вела через глибоку западину, і видно було тільки високі шпилі далекого східного хребта.

Нарешті загін підійшов до різкого повороту. Тут дорога, що відхилялася на південь між краєм річища та крутояром ліворуч, знову пішла просто на схід. Обігнувши ріг, вони побачили перед собою низьку, сажнів на п'ять, скелю з ламаним зубчастим верхом. Звідти широкою розколиною, яку, напевно, вибив колись сильний водоспад, дзюркотів тонкий струмочок.

— Усе справді змінилося! — сказав Ґандалф. — Але це саме те місце. Оце все, що залишилося від Чорнорічного Водоспаду. Якщо не помиляюся, поруч були сходи, вирубані у скелі, та головна дорога завертала ліворуч і кількома петлями піднімалася на пласку рівнину нагорі. Колись там, за водоспадом, аж до Стін Морії тягнулася неглибока ущелина, де протікав Сіраннон. Ходімо поглянемо, що там зараз!

Вони без труднощів знайшли кам'яні сходи, й Ґімлі жваво пострибав ними вгору, а слідом піднялися Ґандалф і Фродо. Вийшовши на вершину, вони побачили, що далі дороги не було, і стало зрозуміло, чому висох Прибрамний. Позаду них призахідне сонце наповнило холодне небо мерехтливим золотом. Попереду простягалося темне стояче озеро. Ні небо, ні захід сонця не відбивалися на його похмурій поверхні. Гребля перекрила Сіраннон, і він затопив усю долину. За зловісними водами височіли величезні скелі, мертвотно-білі у тьмяному світлі: останні та непрохідні. Жодного знаку воріт чи входу, ні шпарини, ні розколини не побачив Фродо в нахмуреному камені.

— Оце Стіни Морії, — сказав Ґандалф, показуючи через воду. — І колись там були Ворота, Ельфійські Двері в кінці дороги з Краю Гостролиста, з якого ми прийшли. Та цей шлях перекритий. Нікому не захочеться перепливати похмурі води в кінці дня. У них нездоровий вигляд.

— Мусимо знайти обхідний шлях із півночі, — сказав Ґімлі. — Найперше треба вилізти головною стежкою і подивитися, куди вона нас заведе. Навіть якби там не було озера, ми не змогли би витягнути нашого поні з багажем угору по сходах.

— Але у будь-якому разі ми не потягнемо бідолашну тварину в Копальні, — сказав Ґандалф. — Дорога під горами — темна дорога, і там багато вузьких і крутих місць, якими поні не пролізе, навіть якщо зможемо ми.

— Бідолашний старий Біле! — зітхнув Фродо. — Про це я не подумав. І бідний Сем! Уявляю собі, що він скаже!

— Шкода, — сказав Ґандалф. — Бідолашний Біл добре нам служив, і мені важко покидати його тут напризволяще. Якби вирішував я, то взяв би менше багажу й ніякої тварини, тим паче цього Семового улюбленця. Усю дорогу я боявся, що доведеться йти сюди.

День згасав, і холодні зірки замерехтіли високо над обрієм, коли Загін, поспішаючи з усіх сил, видерся нагору і зупинився біля озера. Завширшки озеро мало не більше як два-три сажні. Доки воно простягалося на південь, у тьмяному світлі визначити було важко; та північний край був не далі, як за півмилі звідти, де вони стояли, й між кам'янистими хребтами, що оточували долину, та краєм води тягнулася вузька смужка води. Туди вони і поквапилися, бо мусили пройти милю-дві до крайнього берега, куди прямував Ґандалф; а там іще шукати ворота.

У найпівнічнішому кутку озера їхній шлях перетнула вузька затока. Зелена та застояна, вона нагадувала слизьку руку, що тяглася до навислих гір. Ґімлі відважно ступив у воду і виявив, що там мілко, лише по кісточки біля краю. Усі пішли слідом за ним, обережно намацуючи шлях, бо під водорослями ховалося ховзке масне каміння, і легко було послизнутися. Фродо здригнувся з відразою, коли темна каламутна иода торкнулася його ніг.

Коли Сем, останній із Загону, вивів Біла на сухий ґрунт, на протилежному боці почувся тихий звук: свист, а за ним плюскіт, мовби рибина потривожила непорушну поверхню води. Швидко обернувшись, вони побачили брижі, чорні у тьмяному світлі: звідкись зі середини озера розходилися великі кола. Почулося булькання, а потім запала тиша. Сутінки стали густішими, й останні проблиски заходу гаснули у хмарах.

Тепер Ґандалф ішов дуже швидко, а решта його наздоганяла. Вони підійшли до смужки сухого ґрунту між озером і скелями: смужка була вузька, часто ледве ширша за двадцять кроків, і завалена уламками скель і камінням; але вони знайшли дорогу, притискаючись до кручі і тримаючись якнайдалі від темної води. За милю на південь уздовж берега вони натрапили на гостролист. Пні та мертві гілки гнили в мілководді, можливо, залишки старого чагарника або живоплоту, що колись оточував дорогу через затоплену долину. Та під скелею стояли, все ще міцні й живі, два високі дерева, більші за будь-яке дерево гостролиста, які Фродо коли-небудь бачив чи навіть уявляв. Велике коріння тягнулося від стіни до води. Під навислою скелею дерева здавалися простими кущами, коли дивитися на них із вершини Сходів. Але зараз вони здіймалися над головами, жорсткі, темні та мовчазні, й, відкидаючи на коріння густі тіні, стояли прибрамною вартою в кінці дороги.

— Ну, нарешті ми прийшли! — сказав Ґандалф. — Ось тут закінчується ельфійський шлях із Краю Гостролиста. Гостролист був символом мешканців цієї землі, і вони посадили його тут, аби позначити кінець своїх володінь; Західні Двері були зроблені насамперед для сполучення з Володарями Морії. То були щасливі часи, коли між народами різних рас була міцна дружба, навіть між гномами й ельфами.

— Та не з вини гномів згасла та дружба, — сказав Ґімлі.

— А я не чув, аби це була провина ельфів, — сказав Леґолас.

— А я чув і одне, і друге, — сказав Ґандалф, — але зараз я не буду нікого судити. І благаю вас обох, Леґоласе та Ґімлі, не сперечайтесь і допоможіть мені. Ворота зачинені та приховані, й чим швидше ми їх знайдемо, тим краще. Ніч насувається. А ви, — сказав він, повернувшись до решти, — поки я шукаю, приготуйтеся до подорожі Морією. Боюся, тут нам доведеться розпрощатися з нашим ваговозом. Мусите відкласти одяг, який ми взяли на випадок холоду: всередині він вам не знадобиться, та і, сподіваюся, коли ми вийдемо назовні й помандруємо на південь, — також. Замість того мусимо взяти багаж, який ніс поні, особливо харчі та міхи з водою.

— Але не можна залишати бідолашного старого Біла в цьому дикому місці, пане Ґандалфе! — обурено вигукнув Сем. — Я цього не допущу, і край. Він стільки пройшов і пережив!

— Мені шкода, Семе, — сказав чарівник. — Але коли Ворота відчиняться, я не впевнений, що ти зможеш затягнути Біла досередини, в довгу темряву Морії. Тобі доведеться вибирати між Білом і твоїм господарем.

— Якщо я його проведу, він піде за паном Фродо в лігво дракона, — запротестував Сем. — Це ж буде мало не вбивство — випускати його на поживу вовкам.

— Це не буде вбивство, сподіваюся, — сказав Ґандалф. Він поклав долоню на голову поні й тихо сказав: — Іди, і нехай тебе ведуть і бережуть ці слова. Ти мудра тваринка і ще багато чого навчився в Рівендолі. Пробирайся туди, де є трава, і поспішай до дому Елронда чи куди сам схочеш.

— Ну от, Семе! У нього буде стільки ж шансів урятуватися від вовків і добратися додому, як і у нас.

Сем стояв біля поні спохмурнілий і не відповідав. Біл, ніби розуміючи, про що йдеться, притулився до Сема, тицьнувшись носом у його вухо. Сем розплакався і смикав за ремені, знімаючи всі пакунки та кидаючи їх на землю. Усі перебирали речі, складаючи на купу все, що можна залишити, і розподіляючи решту.

Коли все було зроблено, вони стали спостерігати, що робить Ґандалф. А він не робив нічого. Він стояв між двома деревами, втупившись у гладку кам'яну стіну, мовби хотів просверлити очима діру. Ґімлі тинявся довкола, постукуючи по каменю сокирою. Леґолас притиснувся до скелі, прислухаючись.

— Ну, ми всі готові, — сказав Мері, — але де ж Ворота? Я нічого не бачу.

— Коли гномівські ворота зачинені, їх не видно, — сказав Ґімлі.

— Вони невидимі. І навіть їхні майстри не знайдуть чи не відчинять їх, якщо забудуть таємницю.

— Але таємниця цих Воріт була відома не лише гномам, — сказав Ґандалф, раптом стрепенувшись і обертаючись. — Світ іще не перемінився, й очі, які знають, що шукати, знайдуть знаки.

Він підійшов до стіни. Просто між тінями дерев стіна була гладка, й він став обмацувати її, ледь чутно бурмочучи якісь слова. Потім відступив назад.

— Погляньте! — сказав він. — Зараз ви щось бачите?

Тепер місяць висвічував сіру поверхню скелі; та якусь мить більше нічого видно не було. Тоді повільно, там, де чарівник проводив долонями, проступили слабкі лінії, мов тоненькі прожилки срібла в камені. Спершу вони були не товщі за павутинки, такі прозорі, що тільки виблискували в сяйві місяця, та поступово вони ширшали і яскравішали, аж поки не почав проступати малюнок.

Угорі, куди дотягувався Ґандалф, була арка витких літер ельфійського письма. Нижче, хоча лінії подекуди стерлися, проглядалися обриси молота і наковальні під короною зі сімома зірками. Ще нижче були два дерева, кожне з місяцем-молодиком. Найяскравіше посередині воріт світилася велика зірка з багатьма променями.

— Це емблема Даріна! — вигукнув Ґімлі.

— І Дерева Високих Ельфів! — мовив Леґолас.

— І Зірка Дому Феанора, — додав Ґандалф. — Вони виписані ітильдином, який відбиває тільки місячне та зоряне сяйво і прокидається лише тоді, коли до нього доторкнеться той, хто знає слова, давно забуті в Середзем'ї. Давно чув я їх востаннє і довго мусив пригадувати.

— А що тут написано? — запитав Фродо, намагаючись розібрати написи на арці. — Я думав, що знаю ельфійські літери, та цього я не прочитаю.

— Це ельфійська мова Прадавніх Часів із Заходу Середземні, — відповів Ґандалф. — Але тут нічого важливого для нас не написано, лише таке: Двері Даріна, Володаря Морії. Скажи слово, друже, і заходь. А внизу дрібніший напис: Я, Нарві, спорудив їх. Келебрімбор із Краю Гостролиста накреслив ці знаки.

— А що означає «скажи слово, друже, і заходь»! — запитав Мері.

— Це досить просто, — відповів Ґімлі. — Якщо ти друг, скажи таємне слово, ворота відчиняться, і ти зможеш увійти.

— Так, — сказав Ґандалф, — ці ворота, напевно, підкоряються словам. Деякі гномівські ворота відкриваються лише в особливий час або для певних осіб; а для деяких необхідні ще замки та ключі, коли відомі час і слова. У цих воротах немає ключів. У дні Даріна вони не були таємні. Вони зазвичай стояли відчинені, й біля них сиділи вартові. Та якщо ворота зачинялися, то всі, хто знав слово, могли ввійти. Принаймні так свідчать літописи, правда, Ґімлі?

— Правда, — відповів гном. — Але яке це слово — забулося. Нарві, його майстерність і весь його рід пішли в небуття.

— А ти хіба не знаєш слова, Ґандалфе? — здивовано запитав Боромир.

— Ні! — відповів Ґандалф.

Усі здавалися розгубленими; тільки Араґорн, який добре знав Ґандалфа, мовчав і залишався незворушним.

— То навіщо було тягнути нас до цього клятого місця? — вигукнув Боромир, із острахом озираючись на темну воду. — Ти нам казав, що одного разу вже ходив Копальнями. Як це тобі вдалося, якщо ти не знав, як увійти?

— Відповіддю на твоє перше запитання, Боромире, — мовив чарівник, — є те, що я не знаю того слова — поки що. Та ми ще подивимося. Тоді зможеш запитувати, яка користь із моїх вчинків, — додав він, і очі його зблиснули з-під настовбурчених брів, — коли вони виявляться марними. А щодо твого другого запитання: ти не віриш моїй оповіді? Чи тобі бракує кебети? З цього боку я не заходив. Я йшов зі сходу. Якщо хочеш знати, то ці ворота відчиняються назовні. Зісередини вони прочиняються поштовхом руки. Ззовні їх нічого не зрушить, окрім заклинання. Силою їх не відчинити.

— Тоді що ти збираєшся робити? — запитав Піпін, не злякавшись наїжачених брів чарівника.

— Постукати у двері твоєю головою, Переґріне Туку, — відповів Ґандалф. — Але якщо це їх не розіб'є і до мене не чіплятимуться з дурними запитаннями, я спробую знайти чарівні слова.

Колись я знав усіма мовами ельфів, людей чи орків усі закляття, якими відчиняли ворота. Я і зараз без зусиль пригадаю кілька десятків. Але, напевно, всіх їх випробовувати не знадобиться; і не доведеться звертатися до Ґімлі по слова таємної мови гномів, якої вони нікого не вчать. Чарівні слова — ельфійські, як і напис на арці — в цьому я не сумніваюся.

Він знову підступив до стіни і легенько торкнувся патерицею срібної зірки посередині під знаком наковальні.

— вимовив він владним голосом. Срібні лінії поблякли, та гладкий сірий камінь не здригнувся.

Безліч разів повторював він ці слова в різному порядку або змінюючи їх. Далі спробував інші заклинання, одне за другим, вимовляючи їх то швидше та голосніше, то повільніше і тихіше. Потім він промовляв окремі ельфійські слова. Нічого не ставалося. Скеля здіймалась у ніч, загорілися численні зірки, подув холодний вітер, а ворота залишалися зачинені.

Знову підійшов Ґандалф до стіни і, здійнявши руки, заговорив гнівно та дедалі владніше. «Едро, едро!» — вигукнув він і вдарив скелю патерицею. «Відчинись, відчинись!» — вигукував він усіми мовами, які коли-небудь лунали на Заході Середзем'я. Потім він кинув патерицю на землю і мовчки опустився на камінь.

У цей момент вітер доніс іздалеку виття вовків. Поні Біл здригнувся з переляку, а Сем підскочив до нього і щось тихо зашепотів на вухо.

— Дивися, не випусти його! — сказав Боромир. — Схоже, він нам іще знадобиться, якщо вовки нас не знайдуть. Ох і ненависне ж мені це гниле озеро!

Він нахилився й, піднявши зі землі великий камінь, пожбурив його в темну воду. Камінь зник із м'яким сплеском; але тієї ж миті почулися свист і булькотання. Великі кола брижів розійшлися поверхнею і повільно посунули до берега.

— Навіщо ти це зробив, Боромире? — запитав Фродо. — Мені також огидне це місце, а ще я боюся. І не знаю, чого саме: не вовків чи темряви за воротами, а ще чогось. Я боюся озера. Не чіпай його!

— Хай би ми вже пішли звідси! — зітхнув Мері.

— Чому Ґандалф так зволікає? — непокоївся Піпін. Ґандалф не звертав на них уваги. Він сидів, схиливши голову, чи то у відчаї, чи в напруженій задумі. Знову почулося смутне виття вовків. Брижі на воді поширювались і підходили все ближче; деякі вже хлюпались об берег.

І тут чарівник так раптово зірвався на ноги, що всі здригнулися. Він сміявся!

— Є! — вигукнув він. — Ну, звичайно ж! Дуже просто, як і більшість загадок, коли знаєш відповідь.

Піднявши патерицю, він став перед стіною і промовив дзвінким голосом: «Меллон!»

Зірка яскраво спалахнула і знову згасла. Тоді безшумно окреслились обриси великих дверей, хоча раніше не видно було ні тріщинки, ні щілинки. Повільно розділилися вони посередині і стали відчинятися назовні, дюйм за дюймом, аж поки обидві стулки не торкнулися стіни. Крізь отвір виднілися темні сходи, що круто вели вгору; та за нижчими сходинками темрява була густіша за ніч. Загін стояв вражений.

— Я все ж таки помилявся, — сказав Ґандалф, — і Ґімлі також. Лише один Мері був на правильному шляху. Чарівне слово завжди було написане на арці! Переклад мав би бути такий: Скажи слово «друг» і заходь. Я мав просто сказати «друг» по-ельфійськи — і ворота відчинилися би. Досить просто. Занадто просто для вченого мудреця в наш неспокійний час. А тепер ходімо!

Він переступив поріг і торкнувся першої сходинки. Та в цей момент трапилося кілька подій. Фродо відчув, як щось ухопило його за щиколотку, й він упав, зойкнувши. Поні Біл перелякано заіржав, крутнув хвостом і рвонувся геть понад озером у темряву. Сем скочив слідом, але, коли почув зойк Фродо, побіг назад, схлипуючи та лаючись. Інші обернулись і побачили, як води озера заклекотіли, ніби з південного кінця пливла ціла армія змій.

З води виповз, звиваючись, довгий вогкий щупалець, що світився блідо-зеленим світлом. Його чіпка кінцівка вхопила Фродо за ногу і тягнула у воду. Сем, упавши на коліна, рубав щупалець кинджалом.

Кінцівка відпустила Фродо, і Сем його відтягнув, кличучи на допомогу. З води потяглися ще двадцять кінцівок. Темна вода їм клекотіла, звідти понесло огидним смородом.

— Усі до воріт! Нагору сходами! Швидко! — закричав Ґандалф, вискакуючи назад. Вирвавши Загін із заціпеніння, яке, здавалося, не скувало одного лише Сема, Ґандалф потягнув усіх досередини.

І саме вчасно. Сем і Фродо піднялися тільки на кілька сходинок, і Ґандалф щойно ступив досередини, коли чіпкі щупальці перетнули вузький берег і вже обмацували скелю та ворота. Один переповз через поріг, виблискуючи в сяйві зірок. Ґандалф обернувся і зупинився. Якщо він і підбирав слово, яке би зачинило ворота зсередини, то воно не знадобилося. Безліч кінцівок, звиваючись, обхопили обидві стулки воріт і з жахливою силою їх зачинили. Стулки затраснулися з гуркітливою луною, і світло зникло. Крізь камінь лунали глухі удари і тріск.

Сем, припавши до руки Фродо, впав на сходах у чорній темряві.

— Бідолашний старий Біл! — промовив він придушеним голосом. — Бідолашний старий Біл! Вовки та змії! Але змії для нього — це вже занадто. Мені довелося обирати, пане Фродо. Я мусив піти з вами.

Вони почули, як Ґандалф повернувся вниз сходами й ударив патерицею по воротах. Камінь затремтів, і сходи задрижали, та ворота не відчинилися.

— Так-так! — мовив чарівник. — Дорога назад завалена, і тепер є лише один вихід — на іншому боці гір. Судячи зі звуків, іззовні накидали валунів, викорчували дерева і ними приперли ворота. Мені шкода, бо дерева були прекрасні й росли так довго.

— Я відчував присутність чогось жахливого з того моменту, коли моя нога торкнулася води, — сказав Фродо. — А що це було… чи були?

— Не знаю, — відповів Ґандалф, — але всі щупальці прямували до однієї мети. Щось виповзло або щось вигнали з темних вод під горами. У глибоких проваллях світу мешкають істоти, старіші й огидніші за орків.

Він не згадав уголос про те, що, ким би не була та тварюка в озері, з усього Загону вона першим ухопила Фродо.

Боромир пробурмотів щось собі під ніс, але лунке каміння посилило звук хрипкого шепоту, й усі почули:

— У глибоких проваллях світу! І туди ми йдемо проти моєї волі. Хто нас тепер поведе в цій мертвій темряві?

— Я поведу, — мовив Ґандалф, — і Ґімлі нехай іде поруч. Стежте за моєю патерицею!

Чарівник пішов уперед великими сходами, високо піднявши патерицю, вершечок якої сяяв блідим світлом. Широкі сходи добре вбереглися. Мандрівники нарахували дві сотні сходинок, широких і невисоких; і нагорі вони натрапили на склепистий прохід із рівною підлогою, що вів у темряву.

— Сядьмо тут на східцях, перепочиньмо і щось перекусімо, якщо не знайдеться їдальні! — сказав Фродо. Він уже оговтався від жаху цупкого щупальця і раптом відчув страшенний голод.

Пропозицію привітали всі; присіли на верхніх сходинках, тьмяні постаті в пітьмі. Після їжі Ґандалф дав кожному по третьому разу ковтнути мірувору з Рівендолу.

— Боюся, його надовго не вистачить, — сказав він, — але гадаю, нам він потрібен після того жаху біля воріт. А поки перейдемо на другий бік, знадобиться все, що залишилося — хіба би нам дуже пощастило! І воду також бережіть! У Копальнях багато струмків і криниць, але їх чіпати не можна. Нам може не випасти нагоди наповнити бурдюки та фляги, аж поки не дійдемо до Чорнорічної Долини.

— А скільки туди йти? — запитав Фродо.

— Не можу сказати, — відповів Ґандалф. — Це залежить від багатьох причин. Якщо піти прямо, без пригод чи блукань, то, думаю, знадобляться три-чотири переходи. Від Західних до Східних Воріт по прямій лінії не менше як сорок миль, а дорога може петляти.

Після короткого відпочинку вирушили в путь. Усі прагнули якомога швидше закінчити подорож, тож були готові, незважаючи на втому, йти кілька годин. Ґандалф знов ішов попереду. У лівій руці він тримав патерицю, сяйво від якої освітлювало землю під ногами; у правій — ніс свій меч Гламдрінґ. Позаду крокував Ґімлі, його очі виблискували у тьмяному світлі, коли він роздивлявся по боках. За гномом ішов Фродо, він теж витягнув короткого меча, Жало. Ні Гламдрінґ, ані Жало не світились, і це втішало, бо ці витвори ельфійських ковалів зі Стародавніх Часів світилися холодним світлом, коли неподалік були орки. Позаду Фродо тримався Сем, а за ним — Леґолас, молодші гобіти і Боромир. У темряві, останній, похмурий і мовчазний ішов Араґорн.

Після кількох поворотів прохід повів донизу. Він довго опускався, перед тим як знову вийти на рівне. Стало гаряче та задушливо, але повітря було чисте, і часами в обличчя дмухало прохолоднішим повітрям із ледь помітних отворів у стінах. Їх було багато. У блідих променях патериці Фродо помічав сходи й арки, інші коридори і тунелі, що вели догори чи круто опускалися донизу, або ж просто відкривалися чорними отворами обабіч. Годі було сподіватись усе це запам'ятати.

Ґімлі дуже мало допомагав Ґандалфові, хіба що своєю стійкою мужністю. Принаймні його не турбувала, як усіх інших, сама темрява. Часом чарівник радився з ним, якщо вагався щодо вибору дороги; та останнє слово завжди було за Ґандалфом. Розміри і складність Копалень Морії вражали навіть Ґімлі, сина Ґлоїна, хоча був він гномом гірської раси. Ґандалфові зараз мало допомагали спогади про давню подорож, але навіть попри пітьму та всі закрути дороги він знав, куди йому йти і не вагався, якщо тільки була стежка, що вела до його мети.

— Не бійтеся! — сказав Араґорн. Затримка тривала довше ніж звичайно, і Ґандалф із Ґімлі перешіптувались; інші нетерпляче чекали їх, з'юрмившись осторонь. — Не бійтеся! Я був із ним у багатьох подорожах, хоч і ніколи в такій темній; і в Рівендолі розповідають про ще більш вражаючі його подвиги, яких я і не бачив. Він не загубиться, якщо є хоч якась дорога. Він привів нас сюди, незважаючи на наші страхи, й він виведе нас звідси, чого би це йому не коштувало. Він краще знайде дорогу додому у глуху ніч, аніж коти королеви Берутіель.

Загону пощастило з поводирем. У них не було ні палива, ні смолоскипів; у розпачливій сутичці біля воріт вони залишили багато речей. А без світла вони би швидко потрапили в халепу. Вздовж стежки, що відлунювала від їхніх кроків, було не лише безліч різних доріг, але й безліч ям і проваль, і темних колодязів. У стінах і в підлозі зяяли тріщини та безодні, й час від часу просто під ногами розкривалась ущелина. Найширша мала понад сім футів, і Піпін довго не наважувався перестрибнути через цю жахливу безодню. З глибини долинав клекіт води, мовби там, унизу, оберталося колесо величезного млина.

— Мотузка! — пробурмотів Сем. — Я знав, що вона знадобиться, якщо забуду!

Коли таких небезпек побільшало, посувалися повільніше. Їм уже здавалося, що дорога вниз, униз до коренів гір нескінченна. Усі страшенно потомились, однак думка про привал нікого не втішала. Настрій у Фродо було трохи піднявся після того, як він урятувався, попоїв і випив цілющого трунку; але тепер його знову охопила глибока тривога, майже страх. Хоч у Рівендолі його і вилікували від удару кинджалом, жахлива рана не минула безслідно. Його відчуття загострились, і він помічав речі, раніше невидимі. Однією з ознак змін, яку він помітив, було те, що він бачить у темряві краще за товаришів, окрім хіба що Ґандалфа. Та ще і Перстень висів у нього на грудях на ланцюжку, який часами видавався важким тягарем. Фродо відчував зло попереду та зло позаду, але нічого не говорив. Він міцніше стиснув рукоятку свого меча й уперто крокував уперед.

Його супутники говорили мало, та й то лише поспішним шепотом. Чути було тільки звук їхніх кроків; глухе стукання чоботів Ґімлі; важку ходу Боромира; легкі кроки Леґоласа; м'яке, ледь чутне тупотіння гобітів; а вкінці — повільні тверді кроки Араґорна. Тільки-но вони зупинялись, усе стихало, тільки інколи слабо дзюркотіла та капала невидима вода. Однак Фродо чув чи уявляв собі, що чув, іще якісь звуки: м'яке тупотіння босих ніг. Воно ніколи не посилювалось ані не наближалося настільки, щоби він упевнився; та коли вже воно починалося, то не зупинялося, поки рухався Загін. І не було воно луною, бо, коли Загін зупинявся, тупотіння ще якийсь час чулося само собою, а потім затихало.

До Копалень зайшли, коли настала ніч. Рухалися кілька годин лише з короткими зупинками, коли Ґандалф опинився перед першим серйозним випробуванням. Широка темна арка попереду розгалужувалася на три коридори: усі вели в одному і тому самому напрямку, на схід; але лівий пірнав униз, правий дерся догори, а середній, дуже вузький, біг далі на попередньому рівні.

— Цього місця я геть не пам'ятаю! — сказав Ґандалф, нерішуче зупинившись під аркою. Він підняв патерицю, сподіваючись знайти якісь знаки чи написи, які би допомогли вибрати, але нічого такого не було. — Я надто втомлений, аби зараз вирішити, — похитав він головою. — І ви, напевно, такі самі потомлені, а то й більше. Найкраще нам тут зупинитися до кінця ночі. Розумієте, про що я? Тут завжди темно, та нагорі місяць котиться на захід і північ уже минула.

— Бідолашний старий Біл! — зітхнув Сем. — І де він зараз? Маю надію, що ті вовки ще його не схопили.

Ліворуч від великої арки знайшлися кам'яні двері: ледь прочинені, вони легко піддалися легкому поштовху. За ними було просторе приміщення, вирубане у скелі.

— Стійте! — вигукнув Ґандалф, коли Мері з Піпіном кинулися досередини, раді, що знайшли місце, де би могли перепочити з почуттям більшої захищеності, ніж у коридорі. — Стійте! Ви не знаєте, що всередині. Я піду перший.

Він обережно ввійшов досередини, а інші потяглися слідом.

— Бачите?! — сказав він, показуючи патерицею на середину підлоги.

Там чорніла велика кругла діра, схожа на колодязь. Розбиті іржаві ланцюги звисали з краю в чорну безодню. Поряд лежали уламки каміння.

— Хтось із вас міг би впасти і досі ще летіти до дна, — сказав Араґорн до Мері. — Поки маєте проводиря, нехай він заходить перший.

— Схоже, тут була вартівня для нагляду за коридорами, — сказав Ґімлі. — А ця діра — колодязь для вартових із кам'яною лядою. Та ляда розбита, тож у темряві будьмо обережні.

Піпіна потягнула до колодязя цікавість. Поки всі решта розгортали ковдри і стелили постіль під стінами, якомога далі від діри в підлозі, він підповз до краю і зазирнув. Прохолодне повітря вдарило йому в обличчя, здіймаючись із невидимих глибин. Піддавшись раптовому пориву, він схопив камінець і кинув униз. Його серце вдарило кілька разів, перш ніж долинув якийсь звук. Далеко внизу, так наче камінець впав у глибоку воду в якійсь печері, пролунало «бульк», дуже віддалене, та посилене й відлунене порожньою шахтою.

— Що це? — вигукнув Ґандалф. Він заспокоївся, коли Піпін зізнався, що накоїв; але йому це не сподобалось, і Піпін побачив, як зблиснули його очі. — Дурень Тук! — буркнув чарівник. — Це серйозна мандрівка, а не гобітська прогулянка. Наступного разу сам кидайся, і не буде з тобою клопоту. А тепер посидь тихо!

Кілька хвилин нічого не було чути; потім із глибини долетіло слабке постукування: тук-тук, тук-тук. Стихло, а коли відлуння замовкло, знову застукало: тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук. Постукування звучало тривожно, мовби якісь сигнали, та невдовзі затихло й уже не повторювалося.

— Це стукав молоток, присягаюся, — сказав Ґімлі.

— Так, — погодився Ґандалф, — і мені це не подобається. — Може, дурний камінь Переґріна тут ні до чого; а можливо, він розбудив того, кого краще було залишити у спокої. Благаю, не роби більше такого! Будемо сподіватися, що тепер спокійно відпочинемо. А тобі, Піпіне, стояти першим на варті, як винагорода, — пробурчав він, загортаючись у ковдру.

Піпін сидів, нещасний, біля дверей у смоляній темряві; він безперестанку озирався, чи не виповзло щось із колодязя. Йому би хотілося накрити діру, навіть ковдрою, та він не наважувався підходити до неї, хоча Ґандалф, здається, заснув.

Насправді Ґандалф не спав, а просто лежав мовчки і не рухався. Він поринув у глибокі роздуми, намагаючи пригадати кожну деталь своєї попередньої подорожі в Копальнях і вирішити, куди йти далі; зараз хибний поворот міг усе погубити. Через годину він підвівся й підійшов до Піпіна.

— Примостись у куточку і поспи, мій хлопчику, — сказав він тихо. — Ти, напевно, хочеш спати. А я не зімкну очей, то вже ліпше повартую.

Сідаючи біля дверей, він пробурмотів:

— Знаю, чому мені недобре. Я хочу курити! Я не нюхав тютюну ще від ранку перед снігопадом.

Останнє, що помітив Піпін, засинаючи, була темна постать старого чарівника, що згорбилася на підлозі, з жевріючою тріскою у вузлуватих руках між колінами. Короткий спалах на мить висвітлив гострий ніс і димок від люльки.

Усіх розбудив Ґандалф. Він не спав і вартував сам шість годин, дозволивши іншим відпочити.

— За цей час я прийняв рішення, — сказав він. — Мені не подобається вигляд середнього коридору, і мені не подобається запах лівого: там унизу повітря затхле, якщо тільки я на чомусь розуміюся. Підемо правим. Час знову підніматись.

Упродовж восьми темних годин, не рахуючи двох коротких зупинок, вони йшли вперед; і не трапилося їм ніякої небезпеки, нічого не було ні чути, ні видно, крім слабкого вогника, що підстрибував попереду, мов світлячок, на патериці чарівника. Вибраний ними коридор невпинно йшов угору. Наскільки було видно, він вигинався великою дугою і ставав усе вищим і просторішим. Тепер по обидва боки не було ніяких інших тунелів, а в рівній підлозі — жодних ям чи тріщин. Очевидно, колись давно це була важлива дорога; і тепер вони пішли швидше, ніж напередодні.

Так пройшли близько п'ятнадцяти миль, якщо міряти прямо на схід, хоча насправді — всі двадцять, а то й більше. Поки дорога піднімалась угору, настрій у Фродо трохи поліпшився; та все ж він почувався пригніченим і часами чув, чи йому це лише здавалося, позаду Загону та поміж їхніми кроками ще якесь тупотіння, яке не було луною.

Загін ішов доти, доки вистачало сил гобітам, і всі вже думали про місце, де би переночувати, коли раптом стіни праворуч і ліворуч зникли. Здається, з-під аркового склепіння вони вийшли в чорний і порожній простір. Зізаду тягнуло теплим повітрям, а попереду темрява холодом лягала на обличчя. Усі зупинились і стривожено збилися докупи.

Ґандалф був задоволений.

— Я вибрав правильну дорогу, — сказав він. — Нарешті ми прийшли до житлової частини, і, здається, звідси недалеко до східного кінця. Та зараз ми дуже високо, набагато вище, ніж Чорнорічні Ворота, якщо я не помиляюся. Судячи з повітря, ми у просторій залі. Ризикну запалити яскравіший вогник.

Він підніс патерицю, і на мить блискавкою спалахнуло яскраве світло. Великі тіні підскочили і зникли, і високо над головами всі побачили кам'яне склепіння, що спиралося на численні могутні колони. Попереду та обабіч простиралася величезна порожня зала; її чорні стіни, відполіровані та гладкі, мов скло, зблиснули і засяяли. Вирізнилися ще три виходи, чорні арки: одна прямо на схід, і дві по обидва боки. І тут світло згасло.

— Це все, що я наразі можу зробити, — сказав Ґандалф. — Колись у схилі гори були великі вікна та шахти, що виводили до світла у верхніх ярусах Копалень. Я думаю, ми їх досягнули, та зараз нагорі ніч, і до ранку важко бути певним. Якщо я маю рацію, то завтра ранкове світло зазирне у вікна. А тим часом далі рухатися не варто. Спробуймо відпочити. Досі все йшло добре, й більшу частину темного шляху подолано. Та до виходу ми ще не дійшли, і шлях униз до Воріт неблизький.

Загін провів ніч у великій печерній залі, притулившись у кутку, ховаючись від перетягу: через східний прохід безперервно тягнуло прохолодним повітрям. Над ними нависала темрява, порожня та неосяжна, а пустка і безмежність вирубаних у породі залів та нескінченність розгалужених сходів і коридорів пригнічувала. Найбезумніші уявлення, навіяні гобітам темними чутками, не могли зрівнятися зі справжніми жахом і величчю Морії.

— Колись тут, мабуть, була здоровенна кількість гномів, — сказав Сем, — і всі до одного років п'ятсот працювали впертіше за борсуків, аби таке видовбати, та ще й у твердій породі! Навіщо все це? Невже вони мешкали в цих темних норах?

— Це не нори, — зауважив Ґімлі. — Це велике місто — Гномівська Рудня. Й у давнину воно було не темне, а світле та розкішне, про що все ще співається в наших піснях.

Він підвівся і заспівав у темряві низьким голосом, а луна відбилася під склепінням.

— Мені це сподобалося! — сказав Сем. — Хотілося би навчитись. У Морії, де Казад-дум! Та якщо подумати про всі ті лампи, то темрява видається ще темнішою. І десь тут усе ще лежать гори золота і коштовностей?

Ґімлі мовчав. Після співу йому не хотілося говорити.

— Гори коштовностей? — перепитав Ґандалф. — Ні. Орки часто грабували Морію; у верхніх залах нічого не залишилось. А відколи втекли гноми, ніхто не наважується спуститись у глибокі шахти до скарбниць на нижніх ярусах: їх затопила вода… чи тінь страху.

— Тоді пощо гноми хочуть сюди повернутися? — запитав Сем.

— По мітрил, — відповів Ґандалф. — Багатства Морії були не в золоті й коштовностях, іграшках гномів; і не в металі, їхньому служці. Очевидно, все це тут було, особливо метал; але видобувати це гноми не мали потреби, адже все необхідне їм давала торгівля. Бо тут, у єдиному місці на світі, видобували морійське срібло, або ж правдиве срібло, як його іноді називали: мітрил по-ельфійськи. Гноми його називають по-своєму, та як — нікому не кажуть. Його вартість була вдесятеро більша за золото, а зараз воно безцінне; бо на землі його майже не залишилось, і навіть орки не наважуються його тут шукати. Рудні жили ведуть ген на північ до Карадрасу й униз у темряву. Гноми про це не розповідають; але, ставши основою їхнього багатства, мітрил водночас їх і згубив: вони копали надто пожадливо та надто глибоко і розбудили те, від чого потім утікали, Прокляття Даріна. Майже все, що гноми винесли на світло, забрали орки й віднесли як жадану данину Сауронові.

Мітрил! Усі народи бажали ним володіти. Кувати його легко, як мідь, а шліфувати — як скло; і гноми вміли зробити з нього речі легкі і водночас міцніші за гартовану сталь. На вигляд мітрил схожий на звичайне срібло, та краса його не тьмяніла і не чорніла з часом. Ельфи дуже його любили й, окрім усього іншого, виготовляли з нього ітильдин, «зоряне сяйво», — те, що ви бачили на воротах. Більбо мав кольчужку з мітрилу, подарунок Торіна. Цікаво, де вона зараз? Мабуть, збирає пилюку в «Домі метомів» у Великому Ритові.

— Що? — вигукнув Ґімлі, порушивши мовчання. — Кольчуга з морійського срібла? Справді королівський подарунок!

— Так, — погодився Ґандалф. — Я ніколи йому не говорив, але вартість її більша за весь Шир із усім його скарбом.

Фродо промовчав, але просунув руку під сорочку і торкнувся кілець своєї кольчуги. Його вразила думка, що він мандрував із ціною всього Ширу в себе під курткою. Чи Більбо знав про це? Без сумніву, чудово знав. Це був справді королівський подарунок. Але тепер думки Фродо віднесло з темних Копалень до Рівендолу, до Більбо і Торбиного Кута у дні, коли там усе ще був Більбо. Усім серцем прагнув він повернутися туди, в ті дні, стригти лужок чи поратися біля квітів, і щоби ніколи не чути про Морію чи про мітрил… чи Перстень.

Запала глибока мовчанка. Один по одному всі позасинали. Фродо стояв на чатах. І, мов якийсь подих, що крізь невидимі двері повіяв із глибин, на нього зійшов страх. Руки похололи, і чоло спітніло. Він прислухався. Дві повільні години вся його увага зосередилася тільки на слуханні; та жодного звуку чути не було, навіть уявлюваного відлуння кроків.

Варта підходила до кінця, коли вдалині, біля західної арки, йому привиділася пара блідих цяток світла, мов чиїсь палаючі очі. Він здригнувся. Труснув похиленою головою. «Мало не заснув на варті, — подумав. — Уже сниться». Він підвівся і протер очі, і далі так стояв, вдивляючись у темряву, аж поки його не змінив Леґолас.

Він заснув, тільки-но ліг, але йому здавалося, що його сон триває: він чув шепіт і бачив пару блідих цяток світла, що наближалися. Прокинувшись, він почув, як поруч тихо розмовляють його товариші, й відчув на обличчі слабке світло. Крізь проріз у склепінні, високо над східною аркою, падав довгий блідий промінь; а інший бік зали, над північною аркою, також тьмяно освітлювався.

Фродо сів.

— Доброго ранку! — сказав Ґандалф. — Нарешті знову настав ранок. Як бачиш, я мав рацію. Ми вгорі на східному краї Морії. До кінця дня мусимо знайти Великі Ворота і побачити води Дзеркального Озера в Чорнорічній Долині.

— Я би втішився, — сказав Ґімлі. — Морію я побачив, вона величезна, та надто темна і страшна; і не знайшли ми жодних слідів моїх родичів. Тепер я сумніваюся, що Балін узагалі приходив сюди.

Після сніданку Ґандалф вирішив одразу ж вирушати.

— Ми втомлені, та краще відпочинемо назовні, — сказав він. — Я гадаю, нікому з нас не захочеться ще одну ніч провести в Морії.

— Нізащо! — вигукнув Боромир. — А куди ми підемо? Під оту східну арку?

— Можливо, — відповів Ґандалф. — Але я не знаю напевне, де ми є. Якщо я не збився зі шляху, то ми перебуваємо вище та північніше від Великих Воріт; а знайти правильну дорогу туди може бути нелегко. Східна арка, можливо, виявиться саме тим шляхом; але спочатку треба роздивитися. Нумо ходімо на те світло в північних дверях. Добре було би знайти вікно, та боюся, що це світло падає крізь глибокі шахти.

Слідом за Ґандалфом усі пройшли під північною аркою. Опинились у широкому коридорі. Чим далі, тим яскравішало світло, і виявилося, що пробивається воно з дверей праворуч. Високі та кам'яні, вони все ще висіли на завісах, напівпрочинені. За ними відкривалася велика квадратна кімната. Світло було тьмяне, та після стількох годин темряви здавалося сліпучим, і мандрівники жмурилися, переступаючи поріг.

Ноги їхні ворушили глибокий пил на підлозі й перечіпалися через якісь предмети, форму яких спочатку годі було розібрати. Кімната освітлювалася через широку шахту високо на східній стіні; стіна йшла косо вгору, і вдалині синіла невелика латка неба. Світло з прорізу падало просто на видовжену плиту посеред кімнати, близько двох футів заввишки, на якій лежала велика брила з білого каменю.

— Схоже на гробницю, — пробурмотів Фродо і нахилився з дивним недобрим передчуттям, аби краще роздивитися. Ґандалф швидко підійшов до нього. На брилі були глибоко викарбувані руни:

— Це Руни Даерона, якими в давні часи користувались у Морії, сказав Ґандалф. — Тут написано мовою людей і гномів:

— То він помер, — мовив Фродо. — Цього я і боявся.

Ґімлі закрив каптуром обличчя.

V. Міст Казад-Дума

Біля могили Баліна мовчки стояв Загін Персня. Фродо пригадав Більбо та його тривалу дружбу з гномом і давній приїзд Баліна до Ширу. У цьому запилюженому підгірному склепі те життя здавалося віддаленим на тисячу років і тисячу миль.

Нарешті вони заворушились і стали роззиратися, намагаючись зрозуміти, що сталося з Баліном і його гномами. На другому боці кімнати були ще одні, менші двері. Біля обох дверей валялося багато кісток, а поміж ними — зламані мечі, надщерблені сокири, розтрощені щити і шоломи. Деякі мечі були криві — орківські ятагани з воронованими лезами.

У кам'яних стінах було багато ніш, у яких стояли великі, ковані залізом, дерев'яні скрині. Усі були розбиті і спустошені; та біля розколеного віка однієї з них лежали рештки книги. Порубана, поштрикана та напівспалена, а також забруднена чорними і ще якимись плямами, схожими на стару кров, вона майже не прочитувалася. Ґандалф обережно підняв книгу, та аркуші ламалися, коли він клав її на могилу. Якийсь час він мовчки і пильно роздивлявся її. Фродо та Ґімлі, які стояли поруч, бачили, коли він обережно перегортав сторінки, що списані вони різними почерками, рунами Морії та Долу, і подекуди по-ельфійськи.

Нарешті Ґандалф підвів голову.

— Здається, це літопис діянь народу Баліна, — сказав він. — Мабуть, його почали, коли прийшли в Чорнорічну Долину близько тридцяти років тому: на сторінках є числа, які відповідають рокам із часу їхнього прибуття. На першій сторінці поставлено «один — три», тож щонайменше бракує двох перших аркушів. Ось послухайте!

«Ми прогнали орків од великих воріт і вартового…» Далі пропалено, мабуть, слово «приміщення», «ми перебили багатьох під яскравим…», гадаю, «під яскравим сонцем долини. Флої пронизали стрілою. Сам він убив великого…» Тут стерто, а далі написано: «Флої під травою біля Дзеркального Озера». Далі пара рядків не прочитується. А потім: «Ми влаштувались у двадцять першій залі північної сторони. Там є…» нерозбірливо… згадується колодязь. Потім: «Балін поставив свій престол у Палаті Мазарбулу».

— Літописна Палата, — пояснив Ґімлі. — Мабуть, у ній ми і стоїмо.

— Ну, а далі велика частина тексту нерозбірлива, — сказав Ґандалф, — хіба що «золото», «сокира Даріна» та щось схоже на «шолом». Тоді: «Володарем Морії став Балін». Схоже на кінець розділу. Після зірочок написано іншою рукою, і я можу розібрати «ми знайшли правдиве срібло», а потім слово «майстерно викувано», а потім щось, ага, зрозумів! «Мітрил», і два останні рядки: «Оїна на пошуки верхніх арсеналів Третього глибинного ярусу», здається, «йти на захід», — стерто, «до воріт Краю Гостролиста».

Ґандалф замовк і перегорнув кілька аркушів.

— Тут є кілька схожих сторінок, досить недбало заповнених і дуже пошкоджених, — сказав він, — але при такому освітленні я не можу їх розібрати. І багато аркушів бракує, бо сторінки починаються з номера «п'ять», напевно, п'ятого року колонії. Ану подивимося! Ні, надто порвані та забруднені, нічого не розберу. При сонці було би видно краще. Зачекайте! Ось тут є щось: великий, розбірливий почерк, по-ельфійськи.

— Це рука Орі, — сказав Ґімлі, зазираючи через плече чарівника. — Він писав красиво та швидко і часто — ельфійськими літерами.

— Боюся, що гарним почерком йому доводилося записувати погані новини, — сказав Ґандалф. — Перше розбірливе слово — «скорбота», але решта рядка втрачена, видно тільки «…чора». Так, мабуть, «учора», а далі: «Десятого листопада Балін, володар Морії, загинув у Чорнорічній Долині. Він пішов сам до Дзеркального Озера. Орк, який сховався за каменем, підстрелив його. Ми вбили орка та ще багатьох… зі сходу вздовж Срібної Жили». Край сторінки такий заплямований, що я майже нічого не можу розібрати, але, здається, тут написано «ми зачинили ворота», а потім «зможемо їх довго утримати, якщо…», а тоді, здається, «жахливий», «страждати». Бідний Балін! Він носив свій титул менше як п'ять років. Хотів би я знати, що трапилося потім; але нема часу розгадувати кілька кінцевих сторінок. Ось остання сторінка.

Він замовк і зітхнув.

— Невеселе читання, — продовжив він. — Боюся, що кінець їхній був жорстокий. Послухайте! «Ми не можемо вибратися. Ми не можемо вибратися. Вони захопили міст і другий зал. Фрар, Лоні й Налі там погинули». Далі чотири рядки затерто, видно лише: «Пішли п'ять днів тому». Цікаво, що це означає. Останні рядки: «Озеро піднялось аж до Західних Воріт. Водяний Сторож схопив Оїна. Ми не можемо вибратися. Кінець близько», — а потім: «Барабани, барабани у глибинах». Про що це? Останні слова поспіхом по-ельфійськи: «вони йдуть». Більше нічого нема. — Ґандалф замовк і задумався.

Раптом Загін охопив увесь жах цієї палати.

— «Ми не можемо вибратися», — пробурмотав Ґімлі. — Нам пощастило, що озеро трохи опустилось і що Сторож спав у південному кінці.

Ґандалф підвів голову й озирнувся.

— Здається, тут, біля двох дверей, вони дали свій останній бій, — сказав він, — але до того часу їх небагато залишилося. Отак закінчилася спроба відвоювати Морію! Відважна, та нерозумна. Час іще не настав. А зараз, на жаль, мусимо попрощатися з Баліном, сином Фундіна. Нехай спочиває тут, у палатах своїх пращурів. Заберемо його книгу, Книгу Мазарбул, й пізніше прочитаємо її уважніше. Візьми її ти, Ґімлі, і при можливості передай Даїнові. Вона його зацікавить, хоч і глибоко засмутить. А тепер ходімо! Ранок уже минає.

— А куди ми підемо? — запитав Боромир.

— Назад до зали, — відповів Ґандалф. — Але ми не даремно завітали сюди. Тепер я знаю, де ми. Оце, як каже Ґімлі, Палата Мазарбулу, а зала має бути двадцять перша з північного боку. Тому нам слід іти східною аркою зали й увесь час рухатися праворуч, на південь і вдолину. Двадцять перша зала — це Сьомий рівень, тобто на шість ярусів вище від Воріт. Ходімо! Вертаймося до зали!.

Ледве вимовив Ґандалф ці слова, як пролунав страшний гуркіт: розкотисте Бум донеслося з далеких глибин, і камінь під ногами мандрівників здригнувся. Вони у тривозі кинулися до дверей. Тум! Тум! — розкотилося знову, мовби здоровенні руки перетворили печери Морії на величезний барабан. І відразу ж, луною, із зали почулося ревіння великого рога, а йому відповіли ріжки та різкі голоси. Затупотіли сотні ніг.

— Вони йдуть! — вигукнув Леґолас.

— Ми не можемо вибратися, — мовив Ґімлі.

— Пастка! — крикнув Ґандалф. — Чому я зволікав? Ось ми й упіймалися, як і гноми до нас. Але тоді тут не було мене. Ми ще побачимо…

Тум! Тум! — залунав барабан, і стіни здригнулися.

— Зачиніть двері й забийте клин! — наказав Араґорн. — І не кидайте речі, доки вистачить сил: ми ще зможемо прорватися.

— Ні! — заперечив Ґандалф. — Не можна цілком замикатися. Тримайте східні двері відчиненими! При нагоді підемо туди.

Пролунали ще один різкий сигнал рога та пронизливі крики. Коридором униз затупотіли ноги. З брязкотом Загін оголив мечі. Ґламдрінґ спалахнув блідим світлом, Жало замерехтіло. Боромир натиснув плечем на західні двері.

— Зачекай хвилину! Ще не зачиняй! — вигукнув Ґандалф. Він підскочив до Боромира і випрямився на повен зріст. — Хто прийшов сюди тривожити спочинок Баліна, Володаря Морії?

Пролунав вибух хрипкого сміху, наче каміння обвалилось у безодню; серед галасу почувся низький владний голос. Тум, шум, шум! — били барабани у глибині.

Ґандалф метнувся до дверей і вистромив свою патерицю крізь вузьку щілину. Сліпучий спалах освітив палату і коридор. На мить чарівник визирнув за двері. Коридором просвистіли стріли, і Ґандалф підскочив назад.

— Там орки, і їх багато, — сказав він. — А деякі величезні та люті: чорні уруки з Мордору. Зараз вони не наступають, але там є ще хтось. Здається, великий печерний троль, а може, і не один. Тудою вже не втечемо.

— І кінець надії, якщо вони підійдуть і до других дверей, — сказав Боромир.

— Тут поки що тихо, — сказав Араґорн, який стояв біля східних дверей, дослухаючись. — Прохід із того боку пірнає вниз сходами: він, очевидно, не веде до зали. Та не варто тікати туди наосліп, із погонею за плечима. Ми не можемо зачинити двері. Ключ загублено, замок розбито, і вони відчиняються досередини. Спершу треба якось стримати ворога. Ми примусимо їх боятися Палати Мазарбулу! — сказав він похмуро, торкаючись леза свого меча, Андуріла.

У коридорі важко затупотіли. Боромир кинувся до дверей і з натугою зачинив їх, а замість клина позабивав уламки мечів і дощок. Загін відійшов у протилежний куток кімнати. Але тікати поки що не було як. У двері гримнули так, що вони здригнулись, а потім почали повільно відчинятися, виштовхуючи клини. Здоровенні рука та плече з темною шкірою в зеленавій лусці пропхалися крізь щілину. Внизу з'явилася велика пласка безпала ступня. У коридорі запала мертва тиша.

Боромир скочив уперед і з усієї сили рубонув руку; та його меч дзенькнув, відскочив і випав із руки. Лезо надщербилося.

Раптом, на власний подив, Фродо відчув, як гарячий гнів спалахнув у його серці. «Шир!» — вигукнув він і, підскочивши до дверей, нахилився і простромив Жалом огидну лапу. Потвора заревла й відсмикнула лапу, мало не вирвавши Жало у Фродо з руки. Чорні краплі впали з леза на підлогу і задимилися. Боромир натиснув на двері і знову їх зачинив.

— Молодець, Шире! — вигукнув Араґорн. — Гобіт глибоко жалить! Ти маєш добрий кинджал, Фродо, син Дроґо!

У двері вдарили, а потім іще і ще раз. Гатили тараном і молотами. Двері тріщали і стали піддаватись, а тоді раптом широко розчахнулися. В отвір полетіли стріли, та поціляли вони в північну стіну і падали, нікого не зачепивши, на підлогу. Тоді засурмив горн і затупотіли орки, один за одним заскакуючи в палату.

Скільки їх було, Загін не міг полічити. Напад був лютий, але орків збентежила сила опору. Двом Леґолас простромив горлянки. Ґімлі перебив ноги третьому, котрий скочив на могилу Баліна. Багатьох убили Боромир із Араґорном. Коли полягло тринадцятеро, решта з вереском відступила, залишивши захисників неушкодженими, якщо не брати до уваги подряпину на чолі Сема. Він урятувався, швидко нахилившись, а сам звалив «свого» орка сильним ударом курганівського кинджала. У його карих очах палав вогонь, тож якби його побачив Тед Пісковик, то позадкував би.

— А тепер час! — вигукнув Ґандалф. — Ходімо, поки не повернувся троль!

Але тільки-но вони рушили, а Піпін і Мері ще й не ступили на сходи, як здоровенний ватаг орків, майже людського зросту, в чорній броні з голови до п'ят, скочив у палату; позаду нього у дверях скупчилися вояки. Його широке пласке обличчя було темне, очі палали, мов дві жарини, червонів висолоплений язик; у руці він тримав величезного списа. Ударом здоровенного щита він відбив меч Боромира, відтіснив його і кинув на землю. Пірнувши попід меч Араґорна зі швидкістю змії, що атакує, він прорвався поміж Загін і метнув списа просто у Фродо. Спис ударив у правий бік, відкинув гобіта і притиснув до стіни. Сем із криком рубонув по ратищу, і воно розламалося. Та ще коли орк пожбурив списа і схопився за ятаган, на його шолом опустився Андуріл. З яскравим спалахом шолом розколовся надвоє. Орк звалився з розтрощеною головою. Ватага кинулася навтьоки, завиваючи, під натиском Боромира й Араґорна.

Тум, тут! — били барабани. У глибинах знову пролунав гуркіт.

— Зараз! — крикнув Ґандалф. — Зараз остання нагода. Тікаймо!

Араґорн підняв Фродо з підлоги під стіною і побрів до сходів, штовхаючи Мері та Піпіна поперед себе. Решта пішла слідом; але Леґоласові довелося відтягати Ґімлі, бо, незважаючи на небезпеку, він сидів біля могили Баліна, похиливши голову. Боромир зачиняв східні двері, що скреготіли на завісах: вони мали два великі металеві кільця, та скріпити їх було нічим.

— Зі мною все гаразд, — видихнув Фродо. — Я сам піду. Пусти мене!

Араґорн мало не впустив його з подиву.

— Я думав, ти мертвий! — вигукнув він.

— Ще ні! — сказав Ґандалф. — Але нема часу дивуватися. Ідіть далі, всі до одного, сходами вниз! Зачекайте на мене внизу десять хвилин, але якщо мене швидко не буде, не баріться! Ідіть хутко і вибирайте шлях, що веде праворуч і донизу.

— Ми не залишимо тебе захищати двері самого! — сказав Араґорн.

— Робіть, як велю! — розлютився Ґандалф. — Мечі тут уже не допоможуть. Ідіть!

Коридор зовсім не освітлювався. У цілковитій темряві вони навпомацки спустилися довгими сходами і тоді озирнулися; та нічого не побачили, тільки слабке мерехтіння чарівникової патериці далеко вгорі. Здається, він усе ще стояв на чатах біля зачинених дверей. Фродо важко вдихнув повітря і прихилився до Сема, а той обхопив його руками. Вони стояли, вдивляючись у темряву. Фродо здалося, що він чує, як Ґандалф бурмоче якісь слова, що луною перекочуються похиленим склепінням. Він не міг розібрати ні слова. Стіни немовби тремтіли. Раз у раз гримів барабанний бій: шум, шум!

Раптом на сходах угорі зблиснуло біле світло. Далі щось глухо загуркотіло і важко гепнулося. Барабани несамовито забили: Тум-бум, тум-бум! — а тоді замовкли. Ґандалф скотився вниз по сходах і впав на землю біля своїх товаришів.

— Ну-ну! Все закінчено! — сказав чарівник, зводячись на ноги. Я зробив усе, що міг. Але я зустрів рівного собі й мало не загинув.

Ну, не стійте тут! Уперед! Доведеться якийсь час іти без світла — мені треба отямитись. Уперед, ходімо! Де ти, Ґімлі? Іди попереду зі мною! Усі тримайтеся ближче до нас!

Загін крокував за чарівником, гублячись у здогадах, що ж трапилося. Тум, шум! — знову забили барабани: цього разу приглушено і далеко, та все ж вони рухалися слідом. І жодних інших звуків погоні — ні тупотіння ніг, ані голосів. Ґандалф нікуди не повертав, бо коридор ішов у потрібному йому напрямку. Раз у раз траплялися сходинки, п'ятдесят чи більше, що опускалися на нижчий рівень. Зараз вони були головною небезпекою, бо в темряві не було видно спуску, аж поки нога не ступала в порожнечу. Ґандалф, мов сліпець, простукував підлогу патерицею.

За годину вони пройшли милю, а може, трохи більше, і подолали багато таких сходових маршів. Погоні й далі не було чути. Вони вже почали вірити в порятунок. У кінці сьомого маршу Ґандалф зупинився.

— Стає гаряче! — видихнув він. — Зараз ми опустилися принаймні на рівень Воріт. Думаю, нам треба знайти поворот ліворуч, на схід. Сподіваюся, він уже близько. Я дуже втомлений. Мушу трохи перепочити, навіть якщо за нами буде гнатись усе плем'я орків.

Ґімлі взяв його під руку і допоміг присісти на сходинку.

— Що трапилося там, біля дверей? — запитав він. — Ти зустрів того, хто б'є у барабан?

— Я не знаю, — відповів Ґандалф. — Але я несподівано зіткнувся з чимось, раніше не баченим. Я нічого не міг придумати, лише як накласти на двері закляття замикання. Я знаю їх багато, але, щоби правильно робити такі справи, потрібен час, і навіть тоді двері можна виломати силою.

Коли я стояв там, то чув голоси орків по той бік: у будь-який момент, думав я, вони проламають двері. Вони балакали своєю огидною мовою, мало мені зрозумілою. Я вловив тільки одне слово — «ґхаш», що означає «вогонь». Потім щось увійшло в палату — і там, за дверима, самі орки перелякались і принишкли. Воно вхопило металеве кільце й відразу відчуло і мене, і моє заклинання.

Що це було, я не знаю, та ще ніколи я не стикався з такою могуттю. Супротивне закляття було жахливе. Ледь не зламало мене. На мить двері вийшли з-під моєї влади і стали відчинятися! Довелося промовити слово Наказу. Та напруження виявилося завеликим. Двері розлетілися на друзки. Щось темне, мов хмара, закривало собою все світло всередині, й мене кинуло вниз по сходах. Уся стіна завалилася разом зі склепінням палати.

Боюся, тепер Баліна поховано глибоко, а з ним, можливо, і ще щось. Не можу сказати напевно. Та принаймні прохід за нами повністю завалено. Ах! Я ще ніколи не був такий виснажений, але зараз усе мине. А як ти, Фродо? Не було часу говорити, але я ще ніколи в житті так не радів, як коли ти озвався. Я боявся, що Араґорн несе хороброго, та мертвого гобіта.

— Як я? — перепитав Фродо. — Здається, живий і цілий. Є синець, і болить, але можна терпіти.

— Ну, — мовив Араґорн, — можу тільки додати, що гобітів створено з матеріалу такого міцного, якого я і не зустрічав ніколи. Якби знав про це раніше, то м'якше би розмовляв із тобою в заїзді у Брі! Такий удар списом пронизав би дикого ведмедя!

— Ну, а мене, на щастя, не пронизав, — сказав Фродо, — хоч і почуваю себе так, наче був між молотом і наковальнею.

Більше він нічого не сказав. Йому було важко дихати.

— Ти вдався у Більбо, — сказав Ґандалф. — У тобі є щось більше, ніж бачить око, так я йому колись казав.

Фродо замислився, чи не чаїться за цими словами якийсь натяк.

Вони йшли знову. Невдовзі заговорив Ґімлі. Він добре бачив у темряві.

— Мені видається, — сказав він, — що попереду світло. Та це не сонячне світло. Воно червоне. Що би це могло бути?

— Ґхаш! — пробурмотів Ґандалф. — Чи це те, що вони мали на увазі: горять нижні яруси? Однак нам лишається тільки йти вперед!

Невдовзі світло побачили всі. Червоні відблиски миготіли на стінах далеко попереду. Тепер було видно дорогу: вона круто йшла вниз, а там стояла низька арка, крізь яку і пробивалося світло. Стало дуже гаряче.

Коли підійшли до арки, Ґандалф ступив уперед, подаючи знак зачекати. Видно було, як його обличчя освітлює багряний жар. Він швидко повернувся.

— Тут якісь демонські штучки, — сказав він, — безперечно, приготовані для нас. Але я знаю, де ми: на Першому Нижньому ярусі, відразу під Воротами. Це Друга Зала Старої Морії; а Ворота поблизу — у східному кінці, ліворуч, не далі як за чверть милі. Через Міст, угору широкими сходами, через Першу Залу — і до виходу! Та йдіть-но сюди і погляньте!

Вони зазирнули в арку. Перед ними розкрилася ще одна печерна ніша. Вона була вища та набагато довша за ту, в якій вони спали. Вони стояли біля східного краю, а на заході зала ховалась у темряві. Посередині тягнулися два ряди височенних колон. Вони були витесані, мов могутні дерева, чиє гілля підтримувало дах розлогим переплетенням із каменю. Їхні гладкі та чорні стовбури розпливчасто віддзеркалювали багряний жар. Підлогою, біля підніжжя двох здоровенних колон, пробігала широка тріщина. Над нею палахкотіла багряна заграва, і час від часу язики полум'я облизували край тріщини та обвивали цоколі колон. Пасма чорного диму коливались у гарячому повітрі.

— Якби ми прийшли сюди головною дорогою з верхніх залів, то опинилися б у пастці, — сказав Ґандалф. — Будемо сподіватися, що між нами та погонею пролягає вогонь. Ходімо! Не можна гаяти часу.

Не встиг він договорити, як знову почувся барабанний бій: Тум, тум, тум! З темряви в західному куті зали долинули крики та ревіння рога. Тум, тум! — колони здригнулись, і полум'я затріпотіло.

— А зараз — останні перегони! — сказав Ґандалф. — Якщо назовні світить сонце, ми можемо врятуватися. За мною!

Він повернув ліворуч і помчав гладкою підлогою. Відстань була більшою, ніж здавалася. Біжучи, вони чули за собою тупотіння безлічі ніг. Почулося пронизливе верещання: їх помітили. Загриміла та забрязкотіла сталь. Над головою Фродо просвистіла стріла.

Боромир засміявся:

— На це вони не сподівалися. Вогонь перерізав дорогу. Ми не на тому боці.

— Гляньте вперед! — крикнув Ґандалф. — Міст уже близько. Він небезпечний і вузький.

Раптом просто перед собою Фродо побачив безодню. У кінці зали підлога щезала і спадала до незнаної глибини. До дверей назовні добратися можна було тільки вузьким кам'яним мостом, без поручнів чи бортика, що перекривав безодню одним стрибком на п'ятдесят футів. Це був стародавній захист гномів од ворога, який міг захопити Першу Залу та зовнішні коридори. Міст можна було переходити тільки поодинці. Ґандалф зупинився на краю, а інші зібралися позаду нього.

— Іди перший, Ґімлі! — сказав він. — Піпін і Мері — наступні. Уперед — і вгору сходами за дверима!

На загін посипалися стріли. Одна вдарила Фродо й відскочила. Ще одна пронизала капелюх Ґандалфа і застрягла, мов чорне перо. Фродо озирнувся. За смугою вогню роїлися чорні постаті: сотні й сотні орків. Вони розмахували списами та ятаганами, що криваво-червоно виблискували у вогні. Тум, шум! — били барабани, дедалі гучніше, — шум, шум.

Леґолас обернувся і поклав стрілу на тятиву, хоча для його маленького лука відстань була завелика. Він натягнув тятиву, та рука опустилась, і стріла зісковзнула на підлогу. Він злякано скрикнув. З'явилися два здоровенні тролі; вони притягнули величезні кам'яні плити і перекинули їх містком через вогонь. Але не тролі нажахали ельфа. Орки розступились і розбіглися, мовби самі чогось боялися. Щось там насувалося. Що саме, було не розібрати: наче велика тінь, посередині якої темна постать, мовби людська, та більша; сила і жах були в ній і йшли попереду неї.

Вона підійшла до вогню, і світло пригасло, мовби хмара його накрила. Тоді стрімко перестрибнула вона через тріщину. Полум'я з ревом привітало її, охопивши вінцем; і чорний дим закружляв у повітрі. Її розвіяна грива спалахнула. У правій руці в неї був меч, мов гострий язик полум'я; у лівій — багатохвостий батіг.

— Ай-ай! — зойкнув Леґолас. — Це Балроґ! Прийшов Балроґ!

Ґімлі широко вирячив очі.

— Прокляття Даріна! — зойкнув він і, випустивши сокиру, прикрив руками обличчя.

— Балроґ, — пробурмотів Ґандалф. — Тепер зрозуміло. — Він похитнувся і важко сперся на патерицю. — Так не пощастило! А я так утомився.

Темна постать, що пашіла вогнем, помчала до них. Орки заверещали і кинулися через кам'яні містки. Тут Боромир підняв свій ріг і затрубив. Голосно залунав виклик і заревів, мов багатоголосий крик під печерним склепінням. На якусь мить орки здригнулись, і вогняна тінь зупинилася. А тоді луна завмерла так раптово, мов полум'я, задуте темним вітром, і ворог знову пішов у наступ.

— До мосту! — крикнув Ґандалф, збираючись із силами. — Тікайте! Цей ворог нікому з вас не під силу. Я мушу заступити йому дорогу. Тікайте!

Араґорн із Боромиром не послухалися наказу, а стали плече до плеча за Ґандалфом на дальньому кінці мосту. Інші зупинилися під аркою в кінці зали і обернулися, неспроможні покинути свого проводиря віч-на-віч із ворогом.

Балроґ досягнув моста. Ґандалф стояв посередині прольоту, спираючись на патерицю в лівій руці, а у правій мерехтів холодним і білим світлом Ґламдрінґ. Ворог знову спинився, підійшовши впритул, і темрява довкола розпростерлася двома широкими крилами. Він підняв батога, і хвости засвистіли та залящали. З його ніздрів виривався вогонь. Але Ґандалф стояв непохитно.

— Ти не пройдеш, — сказав він. Орки завмерли, і запала мертва тиша. — Я служитель Таємного Вогню, повелитель полум'я Анора. Ти не пройдеш. Темний вогонь тобі не допоможе, полум'я Удуна. Повертайся до Темряви! Ти не пройдеш.

Балроґ не відповів. Вогонь у ньому мовби пригас, але темрява погустішала. Він повільно підступив до мосту, а тоді раптом виріс до велетенських розмірів, і крила простяглися від стіни до стіни; та Ґандалфа все ж було видно, мов мерехтливу цятку в пітьмі; маленьким і зовсім самотнім здавався він: сірий і похилий, наче зів'яле дерево під першим поривом бурі.

З тіні вилетів червоний полум'яний меч.

Гламдрінґ зблиснув білим у відповідь.

З брязкотом здійнявся стовп білого вогню. Балроґ упав, меч його розлетівся на розплавлені уламки. Чарівник похитнувся на мосту, відступив крок, але зумів устояти.

— Ти не пройдеш! — сказав він.

Балроґ одним стрибком опинився на мості. Його батіг метнувся зі свистом угору.

— Ти сам не встоїш! — раптом вигукнув Араґорн і побіг мостом назад до Ґандалфа. — Еленділ! — вигукнув він. — Я з тобою, Ґандалфе!

— Ґондор! — крикнув Боромир і скочив слідом.

У цю мить Ґандалф підняв патерицю, і з гучним вигуком ударив у міст перед собою. Патериця розламалась і випала з руки. Блиснуло сліпуче полум'я. Міст тріснув. Просто під ногами Балроґа міст розколовся, і камінь, на якому він стояв, полетів у провалля, а вціліла частина повисла над порожнечею гострим кам'яним язиком.

З жахливим криком Балроґ полетів у безодню, і його тінь метнулась униз і зникла. Та падаючи, він змахнув своїм батогом, хвости його ляснули і, обвившись довкола колін чарівника, потягнули його у провалля. Ґандалф похитнувся й упав, хапаючись за край мосту, але не втримався й зісковзнув у безодню.

— Тікайте, дурні! — крикнув він і зник у безодні.

Вогонь згас, стало зовсім темно. Загін стояв, скутий жахом, і дивився у провалля. Ледве встигли Араґорн із Боромиром підбігти до всіх, як решта моста з гуркотом обвалилася. Криком Араґорн вивів друзів із заціпеніння.

— Ходімо! Тепер я поведу вас! — гукнув він. — Мусимо виконати його останній наказ. За мною!

Спотикаючись, вони подерлися великими сходами, що починалися за дверима. Араґорн — попереду, Боромир — останній. Нагорі починався широкий лункий коридор. Побігли ним. Фродо чув, як поряд схлипував Сем, і помітив, що й сам схлипує на бігу. Тум, шум, шум! — били барабани вдалині, тепер повільно та скорботно; тум!

Вони продовжували бігти. Попереду замерехтіло світло; великі шахти пронизували склепіння. Побігли ще швидше. Влетіли до зали, залитої сонячним світлом із високих вікон зі сходу. Перетнули її. Проминули здоровенні розбиті двері, й раптом попереду розкрилися Великі Ворота, арка сліпучого світла.

Орківська сторожа причаїлась у тіні за великими опорами арки, та розбиті ворота стояли розчинені навстіж. Араґорн звалив старшого з орків, котрий став у нього на дорозі, а решта розбіглася, нажахана його люттю. Загін промчав, не зважаючи на варту. Вискочивши з Воріт, вони опинилися на велетенських, потертих часом, сходинках, на порозі Морії.

Так, нарешті, понад усякі сподівання, вони побачили небо вгорі й відчули вітер на обличчі.

Спинилися вони лише тоді, коли були на відстані стріли від мурів. Довкола лежала Чорнорічна Долина. Її вкривала тінь Імлистих Гір, але на сході землю осявало золоте проміння. Була тільки перша година пополудню. Світило сонце, високо в небі пливли білі хмаринки.

Загін озирнувся. У тіні гори темрявою зяяла арка Воріт. Ледь чутно та ген під землею котився повільний барабанний бій: тум. Тонкий чорний димок вився над горою. І більше нічого не видно; долина була безлюдна. Тум. І тут нарешті охопило їх горе, і довго вони плакали: одні стоячи та мовчки, інші впавши на землю. Тум, тум. Барабани стихли.

VI. Лотлорієн

— На жаль, довше тут залишатися не можна, — сказав Араґорн. Він поглянув на гори й підніс меча. — Прощавай, Ґандалфе! — вигукнув він. — Чи не казав я тобі: як переступиш поріг Морії — стережися? На жаль, я говорив правду! На що нам сподіватися без тебе? — Він повернувся до Загону. — Мусимо обійтися без сподівань, — сказав він. — Принаймні зможемо помститись. Озброймося мужністю й витрімо сльози! Ходімо! Перед нами довга дорога та багато справ.

Вони підвелись і роззирнулися довкола. На північ долина збігала до тінистої ущелини між двома відрогами гір, над якими сяяли три білі шпилі: Келебділ, Фануйдол, Карадрас — Гори Морії. Ущелиною, по нескінченній драбині невеличких водоспадів білою стрічкою збігав гірський потік, і над підніжжям гір зависло марево крапель.

— Отам Чорнорічні Сходи, — сказав Араґорн, показуючи рукою на водоспади. — Ми би спустилися глибоко вибитим шляхом, що тягнеться вздовж потоку, якби доля була до нас прихильніша.

— Чи, може, Карадрас не такий жорстокий, — сказав Ґімлі. — Ось він стоїть, посміхається на сонці! — Він погрозив кулаком найдальшому зі сніжних піків і відвернувся.

На сході пасмо гір несподівано уривалось, а за ним проступали невиразні обриси далеких і просторих земель. На південь, доки сягало око, тяглися нескінченні Імлисті Гори. Мандрівники стояли на узвишші західного краю долини, а дещо нижче, не далі як за милю, лежало озеро. Було воно видовжене, як величезний наконечник списа, глибоко встромлений у північну ущелину, та освітлене яскравим сонцем із південного краю. Однак води його були темні: сині-сині, мов чисте вечірнє небо, якщо дивитися з освітленої кімнати. Поверхня озера була нерухома та гладка, а від його рівної кам'янистої крайки полого піднімалася гладка зелена лука.

— Ось воно, Дзеркальне Озеро, Келед-зарам! — сумно мовив Ґімлі. Я пам'ятаю, як він сказав: «Нехай потішить тебе це видовище! Та ми не зможемо там баритися». Скільки ще мені доведеться пройти, поки зможу втішитися. Це я мушу звідси поспішати, а він зостанеться.

Загін пішов униз від Воріт дорогою. Нерівна та розбита, вона звужувалася до звивистої стежини поміж вересом і дроком, що повиростали серед потрощених плит. Але все-таки було помітно, що колись давно від низин гномівського королівства піднімався великий мощений шлях. Місцями вздовж стежки зустрічалися руїни якихось будівель, зелені кургани, увінчані стрункими березами, чи сосни, що зітхали під вітром. Поворот на схід привів Загін до берега Дзеркального Озера, а там, неподалік від узбіччя, стояла самотня колона з відбитим верхом.

— Це Камінь Даріна! — вигукнув Ґімлі. — Я мушу звернути на мить із дороги і поглянути на чудо долини!

— Тоді поквапся! — сказав Араґорн, озираючись на Ворота. — Сонце рано сідає. Орки, напевно, до сутінків не вийдуть, але ще до ночі ми мусимо відійти якнайдалі. Місяць убуває, і ніч буде темна.

— Ходімо зі мною, Фродо! — вигукнув гном, зіскакуючи з дороги.

— Я не дозволю тобі пройти повз, не глянувши на Келед-зарам.

Він побіг довгим пологим схилом униз. Фродо повільно пішов слідом; попри біль і втому, його приваблювала тиха синя вода. За ним поплентався Сем.

Біля стовпа Ґімлі зупинився і подивився вгору. Камінь потріскав і вивітрився, і ледь помітні руни годі було прочитати.

— Ця колона стоїть на тому місці, звідки Дарін уперше поглянув на Дзеркальне Озеро, — мовив гном. — Ходімо подивитись і ми!

Вони нахилилися над темною водою. Спершу не було видно нічого. Потім поволі вони розгледіли обриси навколишніх гір, віддзеркалені в синій безодні, далі — шпилі, мов пір'їни білого полум'я, а за ними — простір неба. Там, мов занурені у глибочінь коштовності, мерехтіли зорі, хоча на небі сяяло сонце. Їхні власні похилені постаті не відбивалися в озері.

— О Келед-зарам, прекрасний і дивовижний! — мовив Ґімлі. — Тут спочиває корона Даріна до його пробудження. Прощавай!

Він уклонився, відвернувся і поспішив зеленою лукою назад до дороги.

— Що ти там побачив? — запитав Піпін у Сема, та Сем так сильно задумався, що не відповів.

Тепер дорога звернула на південь і швидко побігла донизу. Трохи далі від озера вони натрапили на глибоке джерело з кришталево чистою водою, яка переливалася через кам'яні вінця та збігала блискучим гомінким струмком униз крутим скелястим жолобом.

— З цього джерела витікає Срібна Жила, — сказав Ґімлі. — Не пийте з нього! Воно крижане!

— Нижче цей струмок обертається на бистру річку, яка збирає води з багатьох гірських потоків, — сказав Араґорн. — Багато миль пройдемо ми вздовж неї. Бо я поведу вас дорогою, яку обрав Ґандалф, і сподіваюся вийти до лісу, де Срібна Жила впадає у Велику Ріку — он там.

Усі подивилися туди, куди він показував, і побачили потік, що зістрибував у чашу долини, а тоді збігав ген до низин, гублячись у золотавому серпанку.

— Там лежать ліси Лотлорієну! — сказав Леґолас. — Це найпрекрасніше поселення мого народу. Таких лісів, як у тій землі, нема ніде. Восени листя їхнє не опадає, лише золотиться. Аж коли з новою весною приходить молода зелень, спадає листя, а гілля вгинається від жовтого цвіту; тоді долівку лісу вкриває золото, і золотим стає склепіння лісу, а колони його срібні, бо кора дерев гладка та сіра. Так співають у Морок-лісі. Моє серце зраділо би, якби я опинився в тому лісі навесні!

— А моє серце раділо би навіть узимку, — сказав Араґорн. — Але до нього ще багато миль. Поспішаймо!

Спочатку Фродо та Семові ще вдавалося встигати за всіма; але Араґорн ішов дуже швидко, і за якийсь час вони відстали. Зі самого ранку вони нічого не їли. Поріз у Сема на чолі пік вогнем, а голова здавалася порожньою. Хоча сонце світило, після теплої темряви Морії вітер здавався холодним. Сема трусило. Фродо задихався, кожен крок давався йому з болем.

Нарешті Леґолас озирнувся, і, побачивши, як відстали гобіти, сказав щось Араґорнові. Усі зупинилися, й Араґорн побіг назад, покликавши зі собою Боромира.

— Вибач, Фродо! — вигукнув він стурбовано. — Стільки всього трапилося сьогодні й нам так треба поспішати, що я забув про твоє поранення, і про Семове також. А чого ж ви мовчали? Ми би мали допомогти вам, хоча б усі орки Морії гналися за нами. Ходімо ж! Неподалік є місцина, де ми зможемо трохи перепочити. Там я зроблю все, що в моїх силах. Ходімо, Боромире! Понесемо їх.

Невдовзі вони натрапили на ще один потік, що збігав із заходу і зливав свою піняву течію з бистрою Срібною Жилою. Разом падали вони через поріг зеленкавого каменю й шуміли вниз, у лощину. Круті береги вкривали низенькі та покручені сосни, листовик і кущики чорниці. Трохи нижче, рівним руслом, потік із шумом котився блискучою галькою. Тут Загін перепочив. Була майже третя година пополудню, а вони відійшли від Воріт лише на кілька миль. Сонце хилилося на захід.

Поки Ґімлі та два молодші гобіти збирали хмиз, розкладали вогнище і носили воду, Араґорн оглянув Сема та Фродо. Семова рана не була глибока, але виглядала жахливо, й Араґорн спохмурнів. Але згодом обличчя його проясніло.

— Тобі пощастило, Семе! — сказав він. — Багато хто дорожче заплатив за свого першого вбитого орка. Рана не отруєна, як це зазвичай буває від орківських ятаганів. Мусить добре загоїтися. Промиєш її, коли Ґімлі підігріє воду.

Він відкрив торбинку і вийняв кілька засушених листочків.

— Вони сухі і трохи втратили цілющу силу, — сказав він, — але все ж я маю кілька листочків отеласу, які я зібрав біля Грозової. Покриши один листочок у воду і промий рану дочиста, а я перев'яжу. Тепер твоя черга, Фродо!

— Зі мною все гаразд, — відмовлявся Фродо, не бажаючи, щоби торкалися до його одягу. — Мені би тільки попоїсти й відпочити.

— Ні! — заперечив Араґорн. — Мусимо подивитися, що зробили з тобою молот і наковальня. Я досі не вірю, що ти взагалі живий.

Обережно розстібнув він стару куртку та потерту сорочку і здивовано ахнув. А потім розсміявся. Срібна кольчуга замерехтіла, мов сонце на морських брижах. Він поволі зняв її і легенько струснув, і самоцвіти сяйнули зорями, а кільця зашелестіли, мов дощик по озерній воді.

— Подивіться, друзі! — вигукнув Араґорн. — Ось гарна гобітська шкіра, в яку би й ельфійський князь загорнувся. Якби мисливці Середзем'я знали, яка у гобітів шкіра, то всі би збіглися до Ширу.

— І стріли всіх мисливців світу не заподіяли би їм шкоди, — підхопив Ґімлі, задивляючись на кольчугу. — Це ж сорочка з мітрилу. Мітрилу! Ще ніколи не бачив я такої краси і навіть не чув ніколи про таку. Це про неї згадував Ґандалф? Він занизив її ціну. Але ж і доречний був подарунок!

— А я все гадав, що це ви з Більбо робили, зачинившись у його кімнатці, — сказав Мері. — Будь же благословенний, старий гобіте! Тепер я ще більше його шаную. Сподіваюсь, у нас іще буде нагода про все це йому розповісти.

У Фродо праворуч на грудях був темний, почорнілий синець. Під кольчугою був жилет із тонкої шкіри, та в одному місці кільця прорвали його і втиснулись у тіло. Лівий бік Фродо, яким він ударився у стіну, також був подряпаний і в синяках. Поки готували вечерю, Араґорн промив болючі місця відваром із отеласу. Гострі пахощі наповнили лощину, й усі, хто вдихнув пару з казанка, почулися бадьорішими та дужчими. Невдовзі Фродо відчув, як біль покинув його і дихати стало легше, хоча забиті місця ще довго боліли при дотику. Араґорн обгорнув бік Фродо клаптем м'якого полотна.

— Кольчуга неймовірно легка, — сказав він. — Спробуй її одягнути знову. Я радий, що ти маєш такий захист. Не знімай її, навіть коли спиш, аж поки доля не занесе тебе до безпечніших країв; а доки завдання твоє не виконане, таких країв буде небагато.

Пообідавши, Загін приготувався вирушати. Загасили вогонь, багаття засипали землею. Вибравшись із улоговини, знову вийшли на дорогу. Не встигли далеко відійти, як сонце сіло за гірські вершини на заході й великі тіні виповзли на схили. Сутінки приховували дорогу, а з видолинків піднімався туман. Ген на сході бліда вечірня заграва слабо освітлювала далекі ліси та рівнини. Сем і Фродо, підлікувавшись і добре відпочивши, тепер могли йти разом із усіма, й Араґорн майже три години вів Загін з одним коротким привалом.

Стемніло. Запала глибока ніч. Висипало безліч зірок, але щербатий місяць з'явився дуже пізно. Ґімлі та Фродо мовчки йшли позаду, нечутно ступаючи і прислухаючись до кожного звуку на дорозі. Нарешті Ґімлі порушив мовчанку:

— Чути тільки шум вітру. Поблизу немає ґоблінів, або я глухий, мов корок. Будемо сподіватися, що орки задовольняться тим, що вигнали нас із Морії. А може, того вони і хотіли, без жодного зв'язку з нами… з Перснем. Утім, орки, якщо вбивають їхнього ватажка, часто женуться за своїми ворогами по рівнині, щоби помститися.

Фродо промовчав. Він поглянув на Жало — клинок не світився. Однак він щось почув, чи це йому причулося. Тільки-но опустилися сутінки і дорога позаду сховалась у темряві, як він знову вловив швидке тупотіння ніг — навіть зараз почув. Він швидко озирнувся. Два крихітні вогники мигнули позаду, чи йому це тільки здалось, але вмить ковзнули вбік і зникли.

— Що таке? — запитав гном.

— Не знаю, — відповів Фродо. — Мені здалося, я чув кроки і бачив вогники, ніби очі. Мені це часто здавалося, відколи ми зайшли в Морію.

Ґімлі зупинився і пригнувся до землі.

— Чути лише нічні розмови коріння та каміння, — сказав він. — Ходімо швидше! Наших уже не видно.

Назустріч із долини віяв прохолодний нічний вітер. Попереду забовваніла широка сіра тінь, і звідти долинув безперервний шелест, мовби тополі шаруділи під вітерцем.

— Лотлорієн! — вигукнув Леґолас. — Лотлорієн! Ми прийшли до Золотого Лісу. Шкода тільки, що взимку!

Перед ними постали високі дерева, аркою змикаючись над дорогою за рікою, що раптом з'явилася під розлогим віттям. У тьмяному світлі зірок стовбури здавалися сірими, а тремтливе листя — брунатно-золотим.

— Лотлорієн! — промовив Араґорн. — Радісно мені знову почути шелест вітру у твоєму вітті! Ми всього лише за п'ять ліг від Воріт, але далі йти не спроможні. Будемо сподіватися, що доблесть ельфів захистить нас цієї ночі від загрозливої погоні.

— Якщо ельфи все ще живуть у цьому сутінковому світі, — кинув Ґімлі.

— Давно вже не відвідували мої родичі цей край, де мандрували в давні часи, — сказав Леґолас, — але ми чули, що Лорієн іще не запустів, бо тут є таємна сила, яка відвертає зло від цього краю. Однак тутешніх мешканців рідко можна побачити, мабуть, перейшли вони вглиб лісу, подалі від його північної межі.

— Вони справді мешкають у глибині лісу, — підтвердив Араґорн і зітхнув, наче щось пригадав. — Сьогодні вже якось улаштуємося. Пройдемо трохи вперед, під захист дерев, а потім звернемо зі стежки і пошукаємо місце для ночівлі.

Він ступив крок уперед, але Боромир стояв, вагаючись.

— А іншого шляху нема? — запитав він.

— Якого ж іще шляху ти бажаєш? — запитав Араґорн.

— Простої дороги, хоча би й через загорожу з мечів, — відповів Боромир. — Дивними дорогами вели нас досі, й усе не на добро. Супроти моєї волі ввійшли ми в сутінки Морії і зазнали втрати. А зараз, кажеш, мусимо вступити до Золотого Лісу. Про цю небезпечну землю знають у Ґондорі й кажуть, що майже ніхто звідти не вертає, а серед тих, хто повертається, нема неушкоджених.

— Не кажи «неушкоджених», а ліпше «незмінених», тоді й говоритимеш правду, — поправив Араґорн. — Але мудрість гасне в Ґондорі, Боромире, якщо в місті тих, хто колись був мудрий, так погано відгукуються про Лотлорієн. Думай, що хочеш, але іншого шляху в нас немає — хіба вертатися назад до Морійських Воріт чи дертися до неба неторованими горами, чи пливти без човнів Великою Рікою.

— Тоді веди нас! — сказав Боромир. — Але цей ліс небезпечний.

— Справді небезпечний, — погодився Араґорн, — прекрасний і небезпечний, але тільки зло мусить його боятися або ті, що несуть зло зі собою. Ходімо!

Заглибилися вони в ліс трохи більше як на милю, коли натрапили на ще одну річку, що прудко збігала з укритих лісом західних схилів. Чути було, як десь у темряві праворуч плюскотів водоспад. Темні бистрі води річки перетинали стежку і вливались у Срібну Жилу круговертю мутних заводей поміж корінням дерев.

— Це Німродель! — мовив Леґолас. — Про цю річку в давнину лісові ельфи склали багато пісень, і ми досі співаємо їх на Півночі і пригадуємо райдугу над її водоспадами та золоті квіти на її білому шумовинні. Тепер усе затьмарилось, і міст через Німродель обвалився. Піду обмию ноги в її воді, бо, кажуть, вона цілюща для втомлених.

Він зійшов униз крутим берегом і ступив у річку.

— Ходіть за мною! — вигукнув він. — Тут мілко. Перейдемо вбрід! Зможемо перепочити на протилежному березі, й шум водоспаду навіє нам сон і забуття всіх печалей.

Один по одному всі попрямували за Леґоласом. На якусь мить Фродо зупинився біля берега, вмочивши стомлені ноги. Вода була холодна, та ніжна на дотик, а забрівши в річку по коліна, він відчув, як вода змиває весь порох і втому подорожі.

Перейшовши через річку, всі посідали, відпочили і трохи попоїли; а Леґолас розповів їм легенди про Лотлорієн, які все ще пам'ятають ельфи Морок-лісу, про луги над Великою Рікою, залиті сонцем і зоряним сяйвом, іще до того, як світ посірів.

Нарешті запала тиша, й у темряві стало чути, як милозвучно буркоче водоспад. Фродо навіть уявив собі, що в жебоніння води вплітається пісня.

— Чуєте голос Німроделі? — запитав Леґолас. — Я заспіваю для вас пісню про дівчину Німродель, яка звалася так само, як річка, і колись давно тут жила. Мовою лісових ельфів ця пісня звучить чудово; та дехто в Рівендолі співає її загальною мовою. Ось послухайте.

Тихим, ледве чутним серед шурхоту листя голосом він почав:

Голос Леґоласа затремтів, і пісня урвалася.

— Більше співати не можу, — сказав він. — Це лише частина пісні, бо далі я забув. Історія ця довга та сумна, адже розповідає про те, як смуток прийшов до Лорієну Квітучого, коли в горах гноми розбудили лихо.

— Але не гноми це лихо створили, — заперечив Ґімлі.

— Я цього і не казав, однак лихо прокинулося, — сумовито відповів Леґолас. — І тоді багато ельфів з роду Німроделі покинули свої домівки та помандрували у світ, а вона зникла далеко на Півдні, на перевалах Білих Гір; і не вийшла вона до корабля, на якому чекав Амрот, її коханий. Але навесні, коли в молодому листі грає вітерець, біля водоспадів, названих її ім'ям, можна почути відлуння її голосу. А коли вітер віє з півдня, від моря лунає голос Амрота; бо Німродель впадає у Срібну Жилу, яку ельфи звуть Келебрантом, а Келебрант — до Андуїну Великого, а той — до затоки Белфалас, звідки відпливають ельфи Лорієну. Та ні Німродель, ані Амрот сюди не повернулися.

Кажуть, що мала вона оселю на гіллі дерева, яке росло біля водоспаду; бо такий був звичай ельфів Лорієну, жити на деревах, і мабуть, вони й зараз так живуть. Тому їх і назвали ґаладримами, Деревним Народом. У нетрях лісу дерева дуже високі. Цей лісовий народ не запорпувався в землю, як гноми, і не будував міцних укріплень із каменю, поки не постала Тінь.

— Але й у наші дні жити на дереві, можливо, безпечніше, ніж сидіти па землі, — сказав Ґімлі.

Він подивився через річку на дорогу, що вела назад до Чорнорічної Долини, а потім на склепіння з темних гілок над головою.

— Слова твої дуже доречні, Ґімлі, — сказав Араґорн. — Оселю на дереві ми не збудуємо, та сьогодні візьмімо приклад із ґаладримів і пошукаймо притулку серед гілок. Ми просиділи тут, біля дороги, значно довше, ніж було би розумно.

Загін звернув зі стежки і заглибився у сутінки лісу, на захід берегом гірської річки геть від Срібної Жили. Неподалік від водоспаду Німродель вони натрапили на кілька дерев, які нависли над річкою. Їхні сірі стовбури були неосяжної товщини, а верхівки губились у невідомій високості.

— Я полізу догори, — запропонував Леґолас. — Для мене дерева — річ звична, чи то коріння, чи гілля, однак ці дерева з породи, мені не відомої, знаю лише їхню назву з пісень. Мелорнами їх звуть, це вони цвітуть жовтими квітами, та по них я ще ніколи не лазив. Зараз дізнаюся, які вони і як ростуть.

— Які би вони не були, — втрутився Піпін, — а справді будуть пречудові, якщо виспатися на них зможе ще хтось, окрім птахів. Я ж не вмію спати на сідалі!

— То вирий собі нірку в землі, — порадив йому Леґолас, — коли це більше до смаку вашому народу. Та якщо бажаєш сховатися від орків, рий хутко і глибоко!

Він легко підстрибнув і вхопився за гілку, що відходила від стовбура високо над його головою. Та щойно він повиснув на ній, як із пітьми верховіть пролунав чийсь голос.

— Даро! — владно сказав голос, і Леґолас, сполоханий і здивований, відпустив гілку і припав до стовбура дерева.

— Стійте тихо! — шепнув він. — Не рухайтеся, не говоріть!

Над їхніми головами почувся тихий сміх, а потім інший чистий голос заговорив по-ельфійськи. Фродо мало зрозумів зі сказаного, бо мова лісових ельфів на схід від гір різнилася від мови ельфів Заходу. Леґолас, задерши голову, відповів тією ж мовою[5].

— Хто це, і чого їм треба? — спитав Мері.

— Ельфи, — пояснив Сем. — Чи голосів не чуєш?

— Так, це ельфи, — підтвердив Леґолас, — і вони кажуть, що ти сопиш так голосно, що тебе можуть підстрелити в темряві.

Сем поквапом затис рота долонею.

— А ще вони говорять, аби ви не лякалися. Помітили вони нас уже давно. Вони почули мій голос іще на тому березі Німроделі й розпізнали, що я ельф із Півночі, тому й дали нам переправитись; а потім чули, як я співав. А тепер вони запрошують нагору мене та Фродо; здається, їм щось відомо про нього і про наш похід. Інших прохають трохи зачекати і початувати під деревом, доки вирішать, що робити.

Згори опустилася мотузяна драбина, сріблясто-сіра та мерехтлива в темряві, й хоча зовсім тонка, вона могла би витримати вагу багатьох людей. Леґолас легко видерся нагору, а слідом повільно піднявся Фродо; за ним поліз Сем, намагаючись не сопіти. Гілки мелорну розходилися від стовбура майже під прямим кутом, а потім вигиналися догори; та при самій верхівці розгалужене віття утворювало наче корону, і там був покладений дерев'яний настил, або поміст, як у ті часи називали такі споруди, а ще талан — ельфійською. Туди вибиралися через круглий отвір посередині, крізь який опускалася драбина.

Коли Фродо нарешті добрався до помосту, Леґолас уже сидів у товаристві трьох інших ельфів. Зодягнутих у темно-сіре, між гіллям їх не було помітно, аж поки вони не ворухнулися. Вони підвелися, й один із них відкрив невеличкий ліхтар, м'яким сріблястим світлом освітивши обличчя Фродо та Сема. Потім він закрив ліхтар і привітав гобітів по-ельфійськи. Фродо, затинаючись, відповів.

— Ласкаво просимо! — повільно мовив ельф іще й загальною мовою. — Ми не часто розмовляємо іншою мовою, крім власної, бо живемо тепер у самому серці лісу і неохоче спілкуємося з іншими народами. Навіть наші родичі з Півночі віддалилися від нас. Але є ще серед нас ті, хто мандрує в чужі краї, щоби дізнатися новини та стежити за ворогом, і вони знають мови тих земель. Я один із них. Галдіром мене звуть. А брати мої, Руміл і Орофін, лише трохи знають вашу мову.

Та ми знали про ваш похід, бо Елрондові посланці дорогою додому через Чорнорічні Сходи навідалися до Лорієну. З давніх-давен ми не чули про… гобітів, про дрібнолюдиків, і не знали, що вони ще живуть у Середзем'ї. На вигляд ви не злі! До того ж, ви прийшли з ельфом, і іншим родичем, і ми готові сприяти вам, як цього прохав Елронд; хоч і не заведено в нас пускати до лісу чужинців. Але цю ніч ви мусите провести тут. Скільки вас?

— Восьмеро, — відповів Леґолас. — Я, четверо гобітів і двоє людей, один із них Араґорн із Вестернесу, друг ельфів.

— Ім'я Араґорна, сина Араторна, відоме в Лорієні, — відповів Галдір. — Володарка прихильна до нього. Тоді все гаразд. Але ти назвав лише сімох.

— Восьмий — це гном, — сказав Леґолас.

— Гном! — вигукнув Галдір. — Це погано. З Темних Часів не маємо ми ніяких стосунків із гномами. Їм заборонено заходити в наш край. Я не можу його пропустити!

— Але ж він із-під Самітної Гори, один із вірних людей Даїна і дружить із Елрондом, — сказав Фродо. — Сам Елронд обрав його нам у супутники, він хоробрий і вірний друг.

Ельфи тихо порадились і щось запитали в Леґоласа своєю мовою.

— Добре, — нарешті мовив Галдір, — ми пропустимо його, хоча це нам не до вподоби. Якщо Араґорн і Леґолас стерегтимуть його, відповідатимуть за нього, він пройде через Лотлорієн, але йтиме зі зав'язаними очима.

А тепер досить розмов. Вашим друзям не слід залишатись унизу. Багато днів тому ми бачили, як величезна ватага орків пішла на північ до Морії, і відтоді ми пильнуємо наші річки. На узліссях виють вовки. Якщо ви справді прийшли з Морії, то небезпека близько. Завтра вранці нам доведеться йти далі.

Четверо гобітів нехай ночують із нами — ми їх не боїмось! А на сусідньому дереві є ще один талан. Там переночує решта. Ти, Леґоласе, відповідаєш за них. Клич нас, коли щось негаразд! І пильнуй того гнома!

Леґолас відразу спустився драбиною додолу, щоби сповістити про рішення Галдіра, і незабаром на високому помості з'явилися Піпін і Мері, засапані і трохи перелякані.

— А ось і ми! — видихнув Мері. — Ми принесли ковдри, і ваші, й наші. Решту речей Бурлака сховав під купою листя.

— Могли б і не тягати зайвого, — сказав Галдір. — Узимку на верхів'ях дерев холодно, хоч і з півдня сьогодні вітер; але ми дамо вам їсти і пити, то ви й зігрієтесь. А ще в нас є запасні хутра та плащі.

Гобіти дуже радо прийняли запрошення до цієї другої (та набагато кращої за першу) вечері. Потім вони тепло загорнулись і в хутряні плащі ельфів, і у свої ковдри, і спробували заснути. Але, незважаючи на втому, це вдалося тільки Семові. Гобіти не люблять висоти і не сплять на другому поверсі, навіть якщо мають його. Поміст анітрохи не влаштовував їх як місце для спання. Ні стін, ані навіть поруччя, тільки з одного боку легка плетена заслінка, яку переносили та кріпили, залежно від напрямку вітру. Піпін іще якийсь час балакав.

— Сподіваюся, я не звалюся додолу, якщо таки засну на цьому горищі, — сказав він.

— А якщо вже я засну, — одізвався Сем, — то буду спати, хоч би й звалився. І чим менше слів, тим швидше впаду в сон, якщо ви розумієте, про що я.

Сем уже давно похропував, а Фродо і далі лежав, дивлячись на зірки, що блискотіли у просвітах між тріпотливим листям. Він бачив невиразні сірі силуети двох ельфів, котрі сиділи непорушно, руками обхопивши коліна, і пошепки розмовляли. Третій пішов чатувати на одній із нижніх гілок. Нарешті, заколисаний вітром у гіллі та ніжним дзюрчанням водоспаду Німроделі, Фродо заснув, повторюючи подумки пісню Леґоласа.

Пізно вночі він прокинувся. Решта гобітів спала. Ельфи кудись поділися. Крізь листя ледве просвічував рогатий Місяць. Вітер ущух. Десь неподалік почулися хрипкий сміх і тупіт багатьох ніг. Дзенькнув метал. Звуки поволі стихли, віддаляючись на південь, углиб лісу.

Раптом в отворі посеред помосту з'явилася голова. Фродо з переляку підскочив і побачив, що то ельф у сірому каптурі. Той дивився на гобітів.

— Що там таке? — спитав Фродо.

— Ірч! — прошепотів ельф і закинув на поміст згорнуту мотузкову драбину.

— Орки! — повторив Фродо. — Що вони роблять? Але ельф уже зник.

Знов усе завмерло. Не шелестіло листя, і навіть водоспад немовби притих. Фродо сидів і тремтів під своїми ковдрами. Він радів, що їх не схопили там, унизу; та дерева вже не здавалися йому аж надто надійним захистом. Подейкували, що в орків нюх гострий, як у собак, і що по деревах вони лазять. Він витяг Жало: клинок спалахнув блакитним вогнем, але потому поволі згас. Однак почуття близької небезпеки не покинуло Фродо, а навпаки ще загострилося. Він підвівся, підповз до отвору і визирнув униз. Він був майже певен, що ген унизу під деревом щось тихо скрадалося.

Не ельфи, бо лісовий народ рухається зовсім безшумно. Він учув, як щось принюхується, а потім наче шкребеться по корі дерева. Затамувавши подих, Фродо вдивлявся в темряву.

Щось повільно дряпалося нагору, а дихало з присвистом, мов крізь зціплені зуби. А тоді просто біля стовбура Фродо побачив двоє блідих очей. Не кліпаючи, вони дивились угору. А потім відвернулись, і неясна тінь ковзнула вздовж стовбура та зникла.

Тут же на дерево спритно, по гілках, вискочив Галдір.

— Там повзало щось, чого я зроду не бачив, — сказав він. — Це не орк. Утекло, щойно я торкнувся дерева — видно, було насторожі. І здається, добре лазить по деревах, інакше би я подумав, що це був один із ваших, із гобітів.

Я не стріляв, бо не хотів здіймати галасу: битися ми не зможемо. Нещодавно тут пройшов великий загін орків. Вони переправилися через Німродель — прокляття на ті огидні лапи, що забруднили світлу воду! — й пішли старою дорогою понад річкою. Мабуть, учули якийсь запах і обнишпорювали ґрунт у тому місці, де ви зупинялися. Троє нас не встояло би супроти сотні, тому ми пішли вперед, перегукуючись удаваними голосами та заманюючи орків углиб лісу.

Орофін поспіхом рушив до наших осель попередити народ. Тепер жоден орк не вийде з Лорієну. І вже до наступного вечора на північному кордоні буде поставлено потайну варту. Але на світанні ви маєте вирушити в дорогу.

На сході розвиднялося. Дедалі ясніше світло сочилося крізь жовте листя мелорну, і гобітам здавалося, ніби це сходить сонце прохолодного літнього ранку. Бліде небо визирало з-поміж розгойданого гілля. Виглянувши крізь просвіт на південному краї помосту, Фродо побачив усю долину Срібної Жили, схожу на море червонавого золота, що легко хвилювалося під бризом.

Було ще зовсім рано і холодно, коли Загін знову вирушив, цього разу під проводом Галдіра та його брата Руміла.

— Прощавай, мила Німродель! — вигукнув Леґолас.

Фродо озирнувся і помітив проблиск білої піни серед сірих стовбурів.

— Прощавай! — сказав він і подумав, що вже ніколи не почує гомінкої води, такої чудової, яка відвічно вплітає нескінченні звуки в потік мінливого наспіву.

Вони повернулися до стежки, яка і далі вела західним берегом Срібної Жили, і якийсь час ішли стежкою на південь. На землі виднілися сліди орчих ніг. Але невдовзі Галдір звернув у гущавину і зупинився на березі в затінку дерев.

— Он там, за рікою, один із моїх вартових, — сказав Галдір, — хоча ви його і не бачите.

Він неголосно свиснув птахом, і з молодого гаю виступив ельф, одягнутий у сіре, та з відкинутим каптуром; волосся його золотом сяяло у вранішньому сонці. Галдір спритно перекинув через річку моток сірої мотузки, а той упіймав і прив'язав її кінець до дерева понад берегом.

— Келебрант тут уже великий, як бачите, — сказав Галдір, — течія швидка та глибока, вода крижана. Тут, далеко на півночі, ми не заходимо у воду без крайньої потреби. А в нинішні часи неспокою мостів ми не будуємо. Переходимо ж ось так! Дивіться!

Він прив'язав свій кінець мотузки до дерева, а потім легко пробіг нею, туди і назад, немов по доріжці.

— Я пройду по ній, — сказав Леґолас, — але у моїх друзів нема такого хисту. Невже їм доведеться перепливати?

— Ні! — вигукнув Галдір. — У нас є ще дві мотузки. Прив'яжемо їх над цією, одну на рівні плеча, а другу — посередині, і, тримаючись за них, чужинці зможуть пройти, лише обережно.

Коли нап'яли цей хисткий міст, Загін переправився — одні невпевнено та повільно, другі — швидко. З-поміж гобітів найкращим виявився Піпін, бо ступав упевнено і легко перебіг міст, тримаючись лише однією рукою і дивлячись на протилежний берег, а не собі під ноги. Сем ледве повз, міцно вхопившись за мотузку і втупившись у піняву водоверть, ніби то була гірська безодня. Благополучно перетнувши ріку, він зітхнув полегшено.

— «Вік живи — вік учись!» — казав мій Дідусь. Хоч і мав на увазі садівництво, а не ночівлю на сідалі чи повзання павуком. Навіть мій дядько Енді ніколи не викидав таких коників!

Коли нарешті весь Загін зібрався на східному березі Срібної Жили, ельфи відв'язали мотузки і згорнули дві з них. Руміл, який залишився на протилежному боці, змотав третю, повісив на плече і, помахавши рукою, пішов геть, назад до Німроделі, нести варту.

— Отепер, друзі, — сказав Галдір, — ви ввійшли до Найт-Лорієну, або Клину, як ви його називаєте, бо край цей, мов наконечник списа, лежить між Срібною Жилою та Андуїном Великим. Чужинцям заказано бачити таємниці Найту. Насправді мало кому дозволено навіть ступати сюди.

Як було домовлено, я зав'яжу очі гномові Ґімлі. Інші можуть іти вільно, поки ми не наблизимося до наших осель в Еґладілі, в Клині між річками.

Ґімлі це анітрохи не сподобалося.

— Домовлялися без моєї згоди, — обурився він. — Я не піду зі зав'язаними очима, немов якийсь жебрак чи бранець! Я не шпигун. Мій народ ніколи не мав нічого до діла зі слугами Ворога. Ніколи ми не шкодили ельфам. Я не більше здатен зрадити вас, аніж Леґолас чи будь-хто з моїх друзів.

— Я вірю тобі, — відповів Галдір. — Але такий наш закон. Я не владний встановлювати закони і не можу їх зневажати. Я дозволив вам перейти Келебрант — і це вже чимало!

Ґімлі затявся. Він твердо вперся ногами в землю і вхопився за сокиру:

— Я піду вільно або повернуся назад, до свого краю, де всім відомо, що я дотримую слова, навіть якщо мені загрожуватиме загибель у нетрях.

— Ти не можеш повернутися, — суворо мовив Галдір. — Коли ти зайшов аж сюди, то мусиш постати перед Володарями Лорієну.

Вони самі вирішать, затримати тебе чи відпустити. Ти не зможеш знову переправитися через річки, і позаду тебе стоїть таємна варта, яку тобі не обминути. Тебе уб'ють раніше, ніж ти помітиш, хто стріляв.

Ґімлі витяг сокиру з-за пояса. Галдір і його друг нап'яли луки.

— Чума на голову твердолобим гномам! — вигукнув Леґолас.

— Стривай! — зупинив його Араґорн. — Поки я веду цей загін, всі повинні мене слухати. Несправедливо так виокремлювати гнома. Тому ми підемо зі зав'язаними очима всі, навіть Леґолас. Так буде найкраще, хоча це дуже сповільнить рух і розгніває всіх.

Ґімлі раптом розсміявся.

— Ну і дурнуватий буде у нас вигляд! Може, Галдір поведе нас на мотузку, мов сліпих жебраків із поводирем-собакою? Та з мене досить, якщо тільки Леґолас розділить мою долю.

— Я ельф і родич тутешніх мешканців! — своєю чергою обурився Леґолас.

— А тепер скажемо так: «Чума на голову твердолобим ельфам!» — посміхнувся Араґорн. — Але весь Загін буде в рівних умовах. Галдіре, зав'язуй нам усім очі!

— Я вимагатиму відшкодування за кожний синець чи садно, якщо погано нас вестимеш, — сказав Ґімлі, коли йому обв'язали хусткою очі.

— Вимагати нічого не доведеться, — запевнив Галдір. — Я вестиму вас обережно, і стежки тут прямі та рівні.

— Яке ж це безглуздя! — вигукнув Леґолас. — Ми тут усі вороги єдиного Ворога, а я мушу йти наосліп лісом, де сонце грається золотим листям!

— Це тільки здається безглуздям, — сказав Галдір. — Насправді ні в чому іншому влада Темного Володаря не виявляється ясніше, ніж у відчуженні, що розділяє тих, хто все ще чинить йому опір. Але нині гак мало вірності й надійності можна зустріти поза межами Лотлорієну, та ще, може, Рівендолу, що ми побоюємося через зайву довіру згубити свою землю. Нині ми живемо немов на острові серед моря небезпек і все частіше кладемо руки на тятиву лука, ніж на струни арфи.

Ріки довго нас захищали, та вони вже не надійні; Тінь проповзла на північ і обступила нас зусібіч. Дехто говорить, що треба забиратися геть, але з цим ми, здається, вже запізнились. У горах на заході росте зло; на сході землі спустошені й повні Сауронових потвор. Ходять чутки, що і на південь, через Роган, ми не пройдемо безпечно, а гирло великої Ріки — під наглядом Ворога. Та навіть діставшись до узбережжя Моря, ми би не знайшли там прихистку. Розказують, що гавані Високих Ельфів ще існують, але вони далеко на північному заході, за країною дрібнолюдиків. Де ця земля, Володарям, може, й відомо, я ж цього не знаю.

— Міг би принаймні здогадатися, побачивши нас, — сказав Мері. — Ельфійські гавані лежать на захід від мого краю, Ширу, де живуть гобіти.

— Як же пощастило гобітам — мешкати поблизу морського узбережжя! — зітхнув Галдір. — Уже давно ніхто з наших його не бачив, але все ж ми співаємо про нього. Розкажеш мені дорогою про ці гавані?

— Не можу, — відповів Мері. — Я ніколи їх не бачив. Це я вперше вийшов поза межі рідного краю. А якби я знав, який цей світ, то ніколи б і не наважився піти з дому!

— Навіть заради прекрасного Лотлорієну? — запитав Галдір. — Світ насправді сповнений небезпек, і багато в ньому темних кутків; однак багато є і прекрасного, і хоча нині в усіх краях любов сплелася з гіркотою — від цього вона, можливо, тільки зростає.

У нас іноді співають про те, що Тінь відступить і повернеться мирний час. Але я не вірю, що світ довкола нас буде такий самий, як у давнину, і що сонце світитиме, як колись. Боюся, що для ельфів цей час у кращому разі стане перемир'ям, що дозволить без перешкод дійти до Моря і навіки покинути Середзем'я. Попрощатися з моїм улюбленим Лорієном! А яким же сумним стане життя без мелорнів. Якщо ж за Великим Морем мелорни і ростуть, то нам про це ніхто не казав.

Отак бесідуючи, Загін повільно посувався вервечкою лісовими стежками; вів їх Галдір, а другий ельф ішов позаду. Земля під ногами була рівна та м'яка, і невдовзі вони стали рухатися впевненіше, не боячись забитися чи впасти. Позбавлений зору, Фродо виявив, що слух та інші його відчуття загострилися. Він уловлював запахи дерев і прим'ятої трави. Він розрізняв безліч напівтонів у шелесті листя над головою та гомоні ріки праворуч і тонкі чисті голоси птахів у небі. Він відчував сонячне світло на обличчі та руках, коли переходили відкриту галявину.

Тільки-но він ступив на цей берег Срібної Жили, його охопило дивне почуття, і воно посилювалося, чим далі він заходив до Найту: йому здалося, що він перейшов через міст часу в куточок Прадавніх Часів і зараз іде світом, якого вже нема. У Рівендолі зберігали пам'ять про минуле; в Лорієні минуле все ще жило у світі насправжки. Ельфи бачили зло та чули про нього і зазнали горя; вони боялись і не довіряли зовнішньому світу; вовки вили на кордонах лісу; та землю Лорієну тінь не вкривала.

Вони йшли весь день, аж поки не відчули прохолоду вечора та шепіт нічного вітру серед листя. Тоді зупинились і без остраху полягали спати просто на землі, бо їхні проводирі не дозволили зняти з очей пов'язки, і вилізти на дерево було неможливо. Уранці без поспіху рушили далі. Опівдні зупинились, і Фродо збагнув, що вони вийшли на освітлене місце. Раптом довкола залунало багато голосів.

Зовсім нечутно наблизився загін ельфів: вони поспішали до північної межі, щоб оборонити її від нападу з Морії, і принесли новини, які Галдір частково переказав. Перепинили орків-грабіжників і майже всіх знищили; недобитки втекли на захід, до гір, і за ними послали нагінку. Також бачили дивне створіння, що бігло зігнувшись і руками майже торкалося землі, наче звір, усе ж на звіра не схоже. Спіймати його не вдалось, а стріляти не стали, бо не знали, добре воно чи лихе, і воно втекло вгору Срібною Жилою на південь.

— А ще, — додав Галдір, — мені передали послання від Володаря та Володарки ґаладримів. Усім вам дозволено йти вільно, навіть гномові Ґімлі. Здається, Володарка знає все про кожного з вас. Мабуть, прийшли нові вісті з Рівендолу.

Першим він зняв пов'язку з очей Ґімлі.

— Прошу вибачення! — сказав він, низько вклоняючись. — Поглянь на нас приязно! Поглянь і радій, адже ти перший із гномів, котрому з часів Даріна дозволено споглядати ліс Найт-Лорієну!

Коли Фродо у свою чергу звільнився від пов'язки, він озирнувся і затамував подих. Вони стояли на відкритій галявині. Зліва височів великий курган, укритий травою, ніжно-зеленою, мов весна у Прадавні Часи. Нагорі подвійною короною росли два кола дерев: перші — зі сніжно-білою корою, безлисті, але прекрасні у своїй стрункій оголеності; а другі — височенні мелорни, все ще зодягнуті у бліде золото. Посередині здіймалося величезне, мов башта, дерево, і високо серед його гілок просвічував білий поміст. Біля підніжжя дерев і всюди на зелених схилах кургану траву всіяли маленькі золотаві квітки, схожі на зірочки. Між ними, гойдаючись на довгих стеблах, росли інші квіти, білі та блідо-зеленаві: легким серпанком вони мерехтіли на ясній зелені трави. Над усім цим голубіло небо, і сонце сяяло над пагорбом, відкидаючи піддеревами довгі зелені тіні.

— Дивіться! Перед вами Керін-Амрот, — сказав Галдір. — Це — серце стародавнього королівства, яким воно було колись, і тут є курган Амрота, де у щасливіші дні стояв його дім. Тут, у нев'янучій траві, вічно цвітуть зимові квіти: жовтий еланор і білий ніфредил. Тут ми трохи відпочинемо й у сутінках доберемося до міста ґаладримів.

Усі полягали на духмяну траву, а Фродо все ще стояв, зачудований. Йому здалося, що мов крізь якесь високе вікно він ступив у давно зниклий світ, осяяний світлом, якому нема наймення у звичній мові. Усе навкруги було дуже виразне, а обриси його так чітко окреслені, мовби їх задумали і створили за мить до того, як із очей Фродо зняли пов'язку; водночас усе було таке стародавнє, наче існувало вічно. Усі кольори були цілком знайомі: золотий і білий, зелений і синій, але здавалися вони такими свіжими та живими, неначе Фродо перший у світі їх побачив і дав їм назви, нові та прекрасні. Узимку тут серце не тужило за весною чи за літом. Ані вад, ані хвороб, ані каліцтва не знало тут усе, що зростало. На землі Лорієну не було ані плямки.

Фродо обернувся і побачив, що Сем стоїть поряд, спантеличено озираючись і протираючи очі, мовби хотячи пересвідчитися, що це йому не сниться.

— Дивіться, тут сонце і ясний день, — сказав він. — А я думав, ельфи люблять лише місяць і зорі: а це місце ельфійськіше за всі. Так, ніби я опинився всередині пісні, розумієте, про що я?

Галдір поглянув на них і, здавалося, зрозумів і слова, і думки Сема.

— Ви відчуваєте владу Володарки ґаладримів, — сказав він, усміхнувшись. — Чи не бажаєте зійти зі мною на Керін-Амрот?

Гобіти пішли за ельфом, котрий легко збіг на вкритий травою схил. Хоча Фродо рухався та дихав, і довкола нього живе листя і квіти колихав той самий вітер, що овіював його обличчя, він відчував, що потрапив у позачасовий край, який не в'яне, не змінюється і не знає забуття. Вони підуть звідси до інших країв, а Фродо, мандрівець із Ширу, і далі гулятиме тут, по траві між еланором і ніфредилом у прекрасному Лотлорієні.

Вони ввійшли до кола білих дерев на Керін-Амроті. Південний вітер зашарудів у гіллі. Фродо завмер, почувши голос прибою на узбережжі, вже давно поглинутого морем, і крики морських птахів, чиє плем'я давно вимерло.

Галдір ішов далі, вже вибирався на високий поміст. Коли Фродо мав лізти за ним, то на мить поклав руку на дерево поряд із драбиною: уперше в житті він так раптово та гостро відчув плоть дерева і життя, що текло в ньому. Він відчув радість від доторку до деревини, та не як лісник чи тесля; це була радість від знайомства з живим деревом.

Коли він нарешті виліз на високий поміст, Галдір узяв його за руку і розвернув на південь.

— Поглянь спочатку сюди!

Фродо подивився і побачив, усе ще на віддалі, пагорб із багатьма могутніми деревами, а може, то було місто зелених веж. Йому здалося, що саме звідти струменіли сила та світло, які оберігають цю землю. Йому раптом запраглося злетіти птахом і відпочити в цьому зеленому місті. Тоді він поглянув на схід і побачив увесь Лорієн, що добігав до блідої смужки Андуїну, Великої Ріки. Він підняв очі вище над рікою — туди світло не сягало — і знову повернувся у знайомий світ. За рікою земля була пласка та пустельна, безформна й укрита туманом, лише ген удалині здіймалася стіною, темною і страшною. Сонце, що осявало Лорієн, не могло розвіяти тінь над далекою вершиною.

— Там твердиня Південного Морок-лісу, — сказав Галдір. — її оточують темні смерекові ліси, де дерева змагаються між собою, а гілля їхнє жухне і сохне. У хащах, на кам'янистому узвишші, стоїть Дол-Ґулдур, де довго переховувався Ворог. Ми побоюємося, що нині там знову хтось оселився, і сила його надзвичайно зросла. Останнім часом над ним часто висить чорна хмара. Звідси тобі видно дві потуги, які протистоять одна одній; вони постійно змагаються силою думки, але тоді як світло проникає в саме серце темряви, його таємниця залишається нерозкритою. Поки що нерозкритою. — Він відвернувся і швидко поліз додолу, а гобіти — за ним.

Біля підніжжя пагорба Фродо побачив Араґорна, який стояв мовчки та непорушно, мов дерево; в руці він тримав золоту квітку еланору, й очі його світилися. Він поринув у прекрасні спогади. Фродо відразу збагнув, що йому ввижається те, що колись відбувалося тут, на цьому ж місці. Сліди суворих років стерлися з обличчя Араґорна, і здавалося, що він молодий витязь, стрункий та гарний, і зодягнений у біле; і він заговорив до когось, кого Фродо не бачив, по-ельфійськи: «Арвен анімелда, намаріе!» — а тоді зітхнув, немовби отямившись, і з усмішкою поглянув на Фродо.

— Тут серце ельфійських володінь на землі, — мовив він, — і тут навіки оселиться моє серце, якщо ми не знайдемо світла вкінці темних доріг, які ми з тобою ще маємо пройти. Ходімо!

І, взявши Фродо за руку, він покинув пагорб Керін-Амрота й за свого життя вже ніколи туди не повертався.

VII. Дзеркало Ґаладріель

Сонце сідало за гори й у лісі сутеніло, коли загін знову вирушив у дорогу. Тепер шлях пролягав через хащі, де вже залягли темні тіні. Ніч захопила їх під покровом лісу, й ельфи засвітили срібні ліхтарики. Несподівано знову вийшли на відкриту галявину й опинилися під блідим вечірнім небом, скрапленим першими зірками. Широкий безлісий простір відбігав великими дугами ліворуч і праворуч. Далі у м'якій тіні топився глибокий рів, тільки трава на його краю зеленіла, немов горіла пам'яттю про сонце, яке вже зайшло. По той бік рову висока зелена стіна оточувала зелений пагорб, зарослий мелорнами, величнішими за бачених досі. Висоти їхньої було не вгадати, але в сутінках вони здіймалися, мов живі вежі. Поміж їхнім багатоярусним віттям і тріпотливим листям мерехтіли незліченні вогники, зелені, золоті і сріблясті. Галдір обернувся до Загону.

— Ласкаво просимо до Карас-Ґаладона! — сказав Галдір. — Ось це місто ґаладримів, де живуть Володар Келеборн і Ґаладріель, Володарка Лорієну! Та звідси ми не ввійдемо, бо на північному боці нема воріт. Мусимо обійти місто з півдня, і шлях неблизький, бо воно велике.

Зовнішнім краєм рову бігла дорога, викладена білим каменем. Нею вони пішли на захід, огинаючи зліва місто, що здіймалось усе вище, мов зелена хмара; чим темнішою ставала ніч, тим більше вогників загоралось, аж поки весь пагорб мовби не запалав зорями. Нарешті, перейшовши білий міст, зупинилися біля великих воріт міста: поставлені між торцями стін, що оточували місто, ворота виходили на південний захід, були високі, міцні та обвішані багатьма світильниками.

Галдір постукав і щось сказав, і ворота безшумно розчинилися, та Фродо ніде не помітив сторожі. Мандрівники ввійшли, і ворота за ними зачинилися. Швидко пройшовши через вузький прохід між краями стін, вони ступили до Міста Дерев. Навкруги нікого не було видно ні не чути жодних кроків, але вгорі в повітрі лунало багато голосів. Десь із вершини пагорба долинав спів, спадаючи згори, мов тихий дощ на листя.

Пройшли ще багато стежок і східців, аж поки не піднялися високо і побачили посеред широкої луки мерехтливий водограй, освітлений срібними лампами, що звисали з віття дерев; він спадав до водойми зі срібла і переливався з неї прозорим потоком. На південному краї луки росло наймогутніше з усіх дерев: його гладкий стовбур лиснів сірим шовком і здіймався високо вгору, де його величезні нижні гілки розкидалися під тінистими хмарами листя. Поряд починалася широка біла драбина, а на її нижньому щаблі сиділи три ельфи. Помітивши мандрівників, вони скочили на ноги, і Фродо побачив, що вони високі, одягнуті в сірі кольчуги, і з їхніх плечей звисають білі плащі.

— Тут мешкають Келеборн і Ґаладріель, — сказав Галдір. — Вони запрошують вас піднятись нагору і побесідувати з ними.

Один із вартових підніс до вуст ріжок і дзвінко просурмив, а згори йому тричі просурмили у відповідь.

— Я полізу перший, — сказав Галдір. — Далі нехай іде Фродо, а за ним Леґолас. Решта може підніматися, як завгодно. Хто не призвичаєний до таких сходів, тому лізти буде важко, та по дорозі можна буде перепочити.

Повільно підіймаючись, Фродо минув багато помостів: то з одного боку, то з другого, а ще одні біля самого стовбура, так що драбина проходила крізь них. На величезній висоті він досяг широкого, мов палуба великого корабля, талану. На ньому стояв дім, великий, майже як палац людей на землі. Фродо зайшов слідом за Галдіром і побачив, що стоїть в овальній залі, посеред якої росте стовбур мелорну, дедалі вужчий до верхівки, та все ще достатньо товстий, аби слугувати колоною.

М'яке світло заливало залу; стіни були зелені зі сріблом, покрівля — золота. Там сиділо багато ельфів, а у двох кріслах біля самого стовбура, під гілкою мелорну, — Келеборн і Ґаладріель. Вони підвелися, щоби привітати гостей, як то заведено в ельфів, навіть королівського роду. Були вони дуже високі, навіть Володарка такого самого зросту, як і Володар, красиві та поважні. Одягнуті були в усе біле; волосся Володарки було яскраво-золоте, а Келеборна — сріблясте, довге та блискуче; але про їхній вік свідчила хіба що глибина очей: проникливих, мов списи в зоряному світлі, й водночас глибоких, мов бездонні колодязі пам'яті.

Галдір підвів до них Фродо, і Володар привітав його своєю мовою. Ґаладріель нічого не сказала, тільки пильно подивилася йому в очі.

— Сідай поруч зі мною, Фродо зі Ширу! — мовив Келеборн. — Коли всі зберуться, поговоримо.

Кожного, хто заходив, він чемно вітав на ім'я.

— Вітаю тебе, Араґорне, сину Араторна! — сказав він. — Тридцять вісім літ промайнуло над світом, відколи ти востаннє відвідував нас, і ті літа важким тягарем лягли на твої плечі. Але кінець наближається, добрий чи поганий. Тут ти можеш на якийсь час скинути тягар!

— Вітаю тебе, сину Трандуїла! Шкода, що наші родичі з Півночі так рідко до нас навідуються.

— Вітаю тебе, Ґімлі, сину Ґлоїна! Давно, дуже давно не бували в Карас-Ґаладоні Дарінові нащадки. Та нині ми порушимо давню заборону. Нехай стане це ознакою того, що, навіть якщо світ нині темний, кращі дні вже близько, і дружба між нашими народами відновиться.

Ґімлі низько вклонився.

Коли всі гості посідали перед ним, Володар знов обвів їх поглядом.

— Вас восьмеро, — мовив він. — А нас сповістили, що вийти мало дев'ятеро. Та, мабуть, Рада щось передумала, а нас не повідомила. Елронд далеко, між нами пролягла темрява, й упродовж усього року тіні ставали довшими.

— Ні, Рада нічого не змінювала, — вперше озвалася Ґаладріель. Голос у неї був чистий і мелодійний, але несподівано глибокий. — Ґандалф Сірий вирушив із ними, та не перетнув кордону наших земель. Тепер скажіть нам, де він, бо я дуже хотіла з ним поговорити. Звідси я його не бачу, поки він не ввійде до Лотлорієну: він оповитий сірим туманом, і шляхи, і думки його від мене приховані.

— На превеликий жаль, — мовив Араґорн. — Ґандалфа Сірого поглинула пітьма. Йому не вдалося вирватися з Морії.

При цих словах усі ельфи скрикнули від горя та здивування.

— Це лиха звістка, — спохмурнів Келеборн. — Найгірша з усіх, які ми чули впродовж довгих гірких років. — Він повернувся до Галдіра і спитав ельфійською мовою: — Чому не повідомили мене про це раніше?

— Ми не говорили з Галдіром про наші справи чи про нашу мету, — пояснив Леґолас. — Спочатку — через утому та близьку небезпеку, а потім на якийсь час, поки ми радо йшли чудовими стежками Лорієну, горе забулося.

— Однак горе наше велике і втрата непоправна, — сказав Фродо. — Ґандалф був нашим провідником, із ним ми пройшли крізь Морію; коли на спасіння не залишалося надії, він порятував нас, а сам загинув.

— Розкажіть нам усе, що сталося! — звелів Келеборн.

Тоді Араґорн розповів про події на перевалі Карадрасу й у наступні дні; розповів про Баліна та його книгу, про сутичку в Палаті Мазарбулу, і про вогонь, і про вузький міст і напад Жаху.

— Здавалося воно лихом Стародавнього Світу, досі не баченим, — сказав Араґорн, — водночас тінню та полум'ям, силою та жахом!

— То був Балрог Морґота, — сказав Леґолас, — із усіх ельфійських лих найжахливіше, за винятком того, хто сидить у Темній Вежі.

— Справді, на мості я бачив те, що переслідує нас у найстрашніших снах, я бачив Дарінове Прокляття, — тихо промовив Ґімлі, і в очах його був жах.

— Який жаль! — вигукнув Келеборн. — Ми давно підозрювали, що під Карадрасом спить страшне лихо. Та якби я довідався, що гноми знову розворушили те зло в Морії, то заборонив би тобі перетинати північну межу, тобі і твоїм товаришам. І, якщо так можна сказати, виглядає на те, що Ґандалф скотився від мудрості до нерозсудливості, без потреби подавшись у тенета Морії.

— Необережним назвала би я таке твердження, — мовила Ґаладріель поважно. — Без потреби Ґандалф ніколи нічого в житті не робив. А ті, кого він вів, не знали його задумів і не можуть їх уповні пояснити. Але що би не сталося з провідником, ті, кого він вів, не винні. Не жалкуй, що гостинно прийняв гнома. Якби наш народ був змушений піти з Лотлорієну, далеко та надовго, хто з ґаладримів, навіть сам Келеборн Мудрий, проходячи поруч, не захотів би поглянути на свій рідний дім, хоч би там загніздились і дракони?

Темними були води Келед-зараму, холодними — витоки Кібіл-пали, і прекрасними — багатоколонні палати Казад-дума у Прадавні Часи, до того, як загинули могутні королі підземелля. — Вона глянула па Ґімлі, похмурого та сердитого, і посміхнулась.

А гном, почувши всі назви старовинною мовою гномів, закинув голову і зустрівся з нею поглядом; і йому здалося, що він несподівано зазирнув у серце ворога, та побачив там любов і розуміння. Він здивувався, а потім усміхнувся у відповідь, незграбно підвівся і низько вклонився за гномівським звичаєм:

— Однак жива земля Лорієну ще прекрасніша, а Володарка Ґаладріель затьмарює красою всі скарби, що сховані під землею!

Запала тиша. Нарешті знову заговорив Келеборн:

— Я не знав, що ваше становище було таке важке. Даруй мені різкі слова, Ґімлі: їх породило моє стривожене серце. Я зроблю для вас усе можливе, щоби допомогти, кожному відповідно до його бажань і потреби, та особливо — тому, з малого народу, хто несе найважчий тягар.

— Ваше завдання нам відоме, — мовила Ґаладріель, дивлячись на Фродо. — Та відвертіше про це говорити не будемо. Однак не даремно, мабуть, прийшли ви до цього краю по допомогу, як це, вочевидь, і задумав Ґандалф. Бо Володаря ґаладримів вважають наймудрішим ельфом Середзем'я, і так потішити, як він, не в змозі жоден король. Він жив на Заході за днів юності світу, а я прожила з ним незчисленні літа; бо ще до падіння Нарґотронду та Ґондоліну перейшла я гори, й відтоді віками ми боролися разом, на жаль, не завжди успішно. Першу Білу Раду скликала колись я. Якби мої задуми не зазнали невдачі, її очолив би Ґандалф Сірий, і все би могло скластись інакше. Та навіть зараз іще є надія. Я не даватиму вам порад, кажучи: «Робіть те чи інше». Бо сила моя не у вчинках чи задумах, не у виборі того чи іншого шляху, а тільки у знанні того, що було і що є, а почасти того, що буде. Та ось що я вам скажу: ви йдете по лезу ножа. Один хибний крок — і все загине. Однак надія живе, поки весь Загін зберігає вірність.

І на цьому слові вона замовкла, запитливо вивчаючи поглядом кожного з гостей. Ніхто, крім Леґоласа й Араґорна, не зумів довго витримати її погляду. Сем відразу зашарівся й опустив голову.

Нарешті Ґаладріель відвела очі й посміхнулася.

— Нехай нічого вас не турбує, — сказала вона. — Цієї ночі ви спатимете спокійно.

Усі зітхнули і несподівано відчули себе втомленими, наче їх довго та пристрасно допитували, хоча не було промовлено жодного слова.

— Тепер ідіть! — сказав Келеборн. — Ви знесилені журбою і тяжкою працею. Навіть якби ваше завдання не стосувалося нас так безпосередньо, вас би прихистили в цьому місті, аж поки ви би не зцілились і не набралися сил. А зараз відпочивайте, і про ваш подальший шлях поговоримо пізніше.

Тієї ночі, на велику втіху гобітів, Загін спав на землі. Ельфи нап'яли намет посеред дерев біля водограю і постелили м'які постелі, а потім, побажавши мелодійними голосами на добраніч, пішли. Мандрівники ще трохи поговорили про вчорашню ночівлю на деревах, про сьогоднішній похід і про Володарів; їм бракувало сміливості згадувати, що було перед тим.

— Чому ти так зашарівся, Семе? — запитав Піпін. — І відразу знітився. Так, ніби в тебе нечисте сумління. Сподіваюся, нічого гіршого за крадіжку моєї ковдри ти не замислив?

— І не думав про таке, — відповів Сем, не маючи настрою жартувати. — Якщо хочете знати, я відчув, ніби мене роздягають, і мені це не сподобалося. Вона мовби зазирала мені в душу і питала, що я робитиму, якщо вона допоможе мені повернутися додому, до Ширу, до гарненької маленької нірки з… з власним садочком?

— Оце диво, — сказав Мері. — Майже те саме відчув і я; тільки… ну, більше нічого не скажу, — затнувся він.

Здавалося, з усіма сталося те саме: кожному запропонували вибір між сповненою страхом пітьмою, що лежала попереду, та чимось дуже бажаним: воно чітко поставало перед очима, і щоби його здобути, досить було тільки звернути з дороги і залишити завдання та війну зі Сауроном для інших.

— А мені здалося, — зазначив Ґімлі, — що мій вибір залишиться в таємниці, відомій лише мені.

— Мені ж це видалося надзвичайно дивним, — додав Боромир. — Можливо, це було просто випробування, і вона читала наші думки з якоюсь доброю метою; але я майже впевнений, що вона спокушала нас, пропонуючи те, чого насправді дати не могла. Нема що й казати — я відмовився слухати. Люди з Мінас-Тіріта вірні своєму слову! — Що саме запропонувала йому Володарка, цього Боромир не сказав.

А Фродо відмовчувався, хоч як випитував його Боромир.

— Вона довго в тебе вдивлялася, Персненосцю, — сказав він.

— Так, — погодився Фродо, — та що спало мені на гадку, зі мною і залишиться.

— Ну, будь обачний! — продовжував Боромир. — Хтозна, які в цієї ельфійської пані наміри.

— Не смій мовити погане про Володарку Ґаладріель! — жорстко обірвав його Араґорн. — Ти не знаєш, що говориш. Ані в ній, ані в цій землі немає зла, хіба що хтось принесе його зі собою. Тоді нехай стережеться! Але цієї ночі я спатиму без страху, вперше, відколи покинув Рівенділ. А зараз я прагну лише виспатись і забути на якийсь час моє горе! Я втомився і тілом, і душею.

Він упав на ліжко і миттю заснув довгим сном. Невдовзі й решта позасинала, і жоден звук чи сновидіння не порушили їхнього спокою. Коли вони прокинулися, світло дня вже заливало галявину перед наметом, і в сонячному промінні виблискував водограй.

У Лотлорієні вони пробули кілька днів, чи принаймні так їм здавалось. Увесь час там світило ясне сонце, лише інколи падав дрібний дощик, і після нього все було свіже та чисте. Повітря було прохолодне і м'яке, мов ранньою весною, проте їх оточував глибокий і задумливий спокій зими. Здавалося, нічим іншим вони не займалися, тільки їли, пили, відпочивали та гуляли в садах; і цього було досить.

Володарів Лорієну вони більше не бачили, а з ельфами спілкувалися мало — ті рідко знали чи хотіли користуватися вестроном. Галдір попрощався з ними і повернувся до північної межі, де тепер, через звістки, що їх приніс Загін з Морії, поставили міцну варту. Леґолас постійно пропадав у ґаладримів і після першої ночі навіть не ночував із товаришами, хоча завжди повертався пообідати і побалакати. Часто він брав зі собою Ґімлі на прогулянки лісом, і всі дивувалися з такої переміни.

Тепер, сидячи в колі чи прогулюючись, вони згадували Ґандалфа, й усе, що знали про нього чи колись бачили, ясно поставало перед очима. Коли тілесні рани загоїлися й утома минула, гіркота втрати загострилася. Часто чули вони поблизу чарівний спів і знали, що то ельфи оплакують загибель чарівника, бо ім'я його можна було почути серед незрозумілих, але сумних і милозвучних слів.

«Мітрандіре, Мітрандіре! — співали ельфи. — О Сірий Пілігриме!» Так вони любили його називати. А якщо із Загоном був Леґолас, то цих пісень не перекладав, виправдовуючись тим, що не має хисту і що горе для нього ще надто свіже — привід для сліз, а не для пісень.

Першим, хто вилив свій смуток у кульгавих віршах, був Фродо. Не часто приходило до нього натхнення скласти пісню чи вірша; навіть у Рівендолі він слухав, але сам не співав, хоч у його пам'яті зберігалося чимало пісень, складених іншими. Але тепер, коли він сидів біля водограю в Лорієні і слухав голоси ельфів, його думки втілились у пісню, яка самому йому видалася гарною; проте коли він спробував переказати її Семові, залишилися якісь уривки, немов жменя зів'ялого листя.

— Гей, таж наступного разу ви перевершите самого пана Більбо! — вигукнув Сем.

— Ні, певно, що ні, — відповів Фродо. — Та наразі це все, на що я здатний.

— Ну, пане Фродо, якщо ви все ж таки спробуєте продовжити, сподіваюся, ви додасте пару слів про його феєрверки, — сказав Сем. — Щось отаке:

Хоча насправді вони вартують більшого.

— Ні, залишаю це для тебе, Семе. А може, і для Більбо. Але… ні, більше не можу про це говорити. Нестерпно думати, що мені доведеться повідомити йому цю звістку.

Одного вечора Фродо та Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом насунулася тінь розлуки: якось він збагнув, що наближається час покидати Лотлорієн.

— Що ти думаєш тепер про ельфів, Семе? — запитав він. — Колись я тебе про це вже питав, дуже давно; та відтоді ти дізнався про них більше.

— Справді так! — сказав він. — І я собі думаю, що є ельфи і ельфи. Тобто всі вони доволі ельфійські, та зовсім не однакові. Зараз оцей народ не є мандрівним чи бездомним і видається трохи схожим на нас: прив'язані до цієї землі ще більше, ніж гобіти до Ширу. Чи то вони створили таку землю, чи вона їх створила, важко судити, якщо ви мене розумієте. Тут надзвичайно спокійно. Здається, що нічого не відбувається й ніхто цього і не прагне. Якщо є тут якісь чари, то вони так глибоко, що руками їх, так би мовити, не дістанеш.

— Але ти бачиш і відчуваєш їх усюди, — заперечив Фродо.

— Так, — погодився Сем, — тільки не видно, щоби хтось їх творив. Ніяких феєрверків на зразок тих, які показував бідолашний Ґандалф. Шкода, що останніми днями не видно Володаря та Володарки. Мені здається, що вона могла б удіяти щось дивовижне, якби забажала! Як би я хотів побачити якесь ельфійське чудо, пане Фродо!

— А я — ні, — сказав Фродо. — Я і без того задоволений. І бракує мені не Ґандалфових феєрверків, а його кошлатих брів, його запальної вдачі та голосу.

— Ви праві, — згодився Сем. — І не думайте, що я прискіпуюся. Просто мені завжди хотілося побачити якесь чародійство, як у старих казках, але кращої землі, ніж оця, я ніколи не бачив. Це так, наче бути водночас удома й у гостях, розумієте? Я не хочу звідси йти. А все ж, починаю відчувати, що коли вже нам доведеться піти, то краще піти чимскоріш. «Найважче закінчити ту роботу, якої не починав», — так казав мій Дідусь. А ось цей народ навряд чи допоможе нам чимось, із чародійством чи без нього. Гадаю, що якраз коли покинемо цю землю, ми найбільше сумуватимемо за Ґандалфом.

— Боюся, так воно і буде, Семе. Однак дуже сподіваюся, що перш ніж вирушимо, ми ще раз побачимося з Володаркою ельфів.

Не встиг він договорити, як назустріч їм вийшла Володарка Ґаладріель, мовби у відповідь на його слова. Висока, гарна, вся у білому йшла вона попід деревами. Вона не промовила ні слова, та поманила їх рукою.

Звернувши у бік, вона повела їх до південного схилу Карас-Ґаладона, і, пройшовши крізь високий зелений живопліт, вони опинились у закритому саду. Дерева там не росли, і сад відкривався до неба. Уже зійшла вечірня зоря і сяяла білим вогником над західними лісами. Довгими східцями Володарка спустилася до глибокого зеленого видолинку, через який дзюркотів сріблястий струмок, збігаючи з водограю на пагорбі. Унизу, на низькому п'єдесталі, вирізьбленому в формі гіллястого дерева, стояла чаша зі срібла, широка та пласка, а поряд — срібний глек.

Ґаладріель по вінця наповнила чашу джерельною водою і дмухнула на неї, і коли вода заспокоїлася, вона заговорила.

— Це Дзеркало Ґаладріель. Я привела вас сюди, щоби ви, якщо забажаєте, зазирнули в нього.

Повітря у видолинку застигло, було темно, і Володарка ельфів стояла поруч висока та бліда.

— Що нам шукати і що ми побачимо? — спитав Фродо, сповнений захопленого трепету.

— З моєї волі Дзеркало може показати багато чого, — відповіла вона, — і декому я можу показати те, що вони хочуть побачити. Але Дзеркало може також показати непрохані речі, й часто вони несподіваніші та корисніші зате, що ми бажали споглядати. Що ви побачите, коли дасте Дзеркалу свободу, сказати не можу. Бо воно показує те, що було, і що є, і що може збутися. Та що саме — іноді навіть наймудріший не скаже. Чи бажаєш подивитися?

Фродо не відповів.

— А ти? — звернулася вона до Сема. — Адже саме це, гадаю, ви би назвали чародійством, хоча насправді я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі, бо тим самим словом ви називаєте хитрощі Ворога. Та це, якщо хочеш, — чародійство Ґаладріель. Хіба ти не казав, що хочеш побачити ельфійські чари?

— Казав, — відповів Сем, затремтівши від страху та цікавості. — Я зазирну крайчиком ока, Володарко, з вашого дозволу. — А повернувшись до Фродо, він пояснив: — Хотілося би глянути, що робиться вдома. Здається, що я пішов звідти страшенно давно. Ану ж, побачу тільки зірки чи щось цілком незрозуміле.

— Ану ж, — мовила Володарка, тихо сміючись. — Ходімо, поглянеш і побачиш, що зумієш. Тільки не торкайся води!

Сем видерся на підніжжя п'єдесталу і схилився над чашею. Вода вдавалася важкою і темною й віддзеркалювала зірки.

— Самі зірки, як я і думав, — сказав він.

Потім він тихо зойкнув, бо зірки зникли. Дзеркало затьмарилось, а відтак прояснилося, мов хтось відкинув темну завісу. Світило сонце, гілки дерев колихалися під вітром. Але перш ніж Сем утямив, що це він побачив, світло пригасло; тепер йому здалося, що він бачить Фродо з блідим обличчям — той міцно спав під високою темною скелею. Далі Семові здалося, що це він сам іде темним коридором, лізе догори нескінченними гвинтовими сходами. Раптом усвідомив, що наполегливо щось шукає, та що — незрозуміло. Мов уві сні, видиво розпливлось, і він знову побачив дерева. Та цього разу вони були не так близько, й він бачив, що відбувається: вони не хитаються під вітром, вони з тріском валяться на землю.

— Гей! — розлючено вигукнув Сем. — Та це ж Тед Пісковик валить дерева там, де не треба. Не можна ж їх різати, це ж алея біля Млину, що затінює дорогу до Поріччя! Був би я там, я би йому врізав!

Але тепер Сем помітив, що Старий Млин зник, а на його місці будують величезну споруду з червоної цегли. Працює безліч робітників. Неподалік стримить високий червоний димар. Чорний дим, здавалося, затьмарив усю поверхню Дзеркала.

— Маячня якась діється в Ширі, — мовив Сем. — Елронд знав, про що йшлося, коли хотів відіслати Мері назад додому. — Тут він раптом скрикнув і відскочив од Дзеркала. — Я не можу тут залишатися! — нестямно вигукнув він. — Мені треба додому! Вони перекопали весь Торбин Узвіз, і бідолашний старий Дідусь покидає Пригірок зі своїм майном на підводі! Мені треба додому!

— Ти не зможеш піти додому сам, — мовила Володарка. — Ти ж не хотів повертатися додому без свого господаря, доки не зазирнув у Дзеркало, хоч і знав, що в Ширі може коїтися щось лихе. Пам'ятай, що Дзеркало може показувати багато, але не все з того здійсниться. Дещо й ніколи не збудеться, якщо ті, хто споглядає ці видіння, не звернуть зі шляху, щоб усунути небажане. Дзеркало — небезпечний порадник!

Сем усівся на землі і обхопив голову руками.

— Краще би я сюди ніколи не приходив і не хочу я вже ніякого чародійства, — сказав він і замовк. За хвилю заговорив придушеним голосом, наче стримуючи сльози. — Ні, я піду додому, та найдовшим шляхом, із паном Фродо, або взагалі не повернусь. Але все ж таки сподіваюся, що одного чудового дня повернуся додому. А коли те, що я побачив, виявиться правдою, хтось у мене дістане прочухана!

— А тепер ти, Фродо, не хочеш зазирнути? — спитала Ґаладріель. — Ельфійське чародійство тебе не цікавило.

— Ти радиш мені подивитися? — запитав Фродо.

— Ні. Я не раджу тобі робити те чи інше. Я не порадниця. Ти можеш дещо довідатись, і добре воно чи лихе, може бути корисним, а може, й ні. Зазирати в Дзеркало і корисно, і небезпечно. Однак я гадаю, Фродо, що для цього тобі стане мужності й мудрості, інакше я би тебе сюди не привела. Роби, як знаєш!

— Я погляну, — сказав Фродо, виліз на п'єдестал і схилився над темною водою.

Дзеркало відразу ж проясніло, й він побачив затьмарену землю. Вдалині на блідому небі вимальовувалися темні гори. Довга сіра дорога, звиваючись, зникала з очей. Дорогою повільно рухалася якась постать, спочатку маленька та ледь помітна, а потім що ближча, то все більша і виразніша. Раптом Фродо усвідомив, що постать схожа на Ґандалфа. Він мало не вигукнув ім'я чарівника, а тоді помітив, що постать одягнута не в сіре, а у біле, біле, що ледь світилось у сутінках; у руці він тримав білу патерицю. Він так низько схилив голову, що обличчя було не розгледіти, а потім повернув і зник за поворотом. Фродо засумнівався: чи то був Ґандалф в одній зі своїх минулих самотніх мандрівок, чи Саруман?

А видіння вже змінилося. На коротку мить, але дуже яскраво він побачив Більбо, який стурбовано ходив по кімнаті. На столі безладно розкидані папери, дощ періщить у вікна.

Дзеркало знову затьмарилось, а далі, швидко змінюючи одна одну, замиготіли різні картини, як зрозумів Фродо, уривки великої історії, до якої тепер і він був причетний. Імла розсіялась, і відкрився вид, якого він досі не бачив, але відразу впізнав: Море. Стемніло. На морі лютувала жахлива буря. Потім супроти криваво-червоного Сонця, що заходило серед роздертих хмар, Фродо побачив чорні обриси високого корабля з пошматованими вітрилами, що плив із Заходу. Потім широка ріка, що текла через багатолюдне місто, біла фортеця з сімома вежами. А тоді знову корабель із чорними вітрилами, та цього разу був ранок, вода рябіла світлом, і стяг із зображенням білого дерева майорів під сонцем. Піднявся дим, наче від пожежі та битви, і знову червоногаряче Сонце хилилося на захід і ховалось у сірій імлі; й у тій імлі розтанув маленький кораблик, блимаючи вогниками. Він зник, і Фродо зітхнув і хотів уже відійти.

Але раптом Дзеркало почорніло, почорніло так, мов у видимому світі відкрився отвір, і Фродо зазирнув у порожнечу. У чорній безодні з'явилось Око, що повільно зростало, аж поки не заповнило майже все Дзеркало. Воно було таке жахливе, що Фродо завмер на місці, неспроможний ані скрикнути, ні відвести очей. Око, облямоване вогнем, а саме оскляніле, жовте, мов котяче, насторожене та пильне, і чорний проріз його зіниці відкривався у безодню, вікно в ніщо.

Потім Око почало обертатися, туди й сюди, чогось шукаючи; і Фродо з жахом усвідомив, що посеред усього іншого шукає воно і його. Але також він знав, що воно його не бачить — поки що не бачить, поки він цього не захотів. Перстень, що висів на ланцюжку в нього на і їм її, став важким, важчим за великий камінь, і голову його потягнуло донизу. Дзеркало неначе закипіло, і пасма пари здіймалися над водою. Фродо хилився все нижче.

— Не торкайся води! — тихо мовила Володарка.

Видіння зникло, і Фродо помітив, що дивиться на холодні зірки, які блимають у срібній чаші. Його трусило; він відійшов і глянув на Володарку.

— Я знаю, яке було останнє видіння, — сказала вона, — бо воно також увижалось і мені. Не бійся! Та не думай, що тільки співами серед дерев чи навіть тонкими стрілами ельфійських луків землю Лотлорієну боронять від Ворога. Знай же, Фродо, що, навіть коли я розмовляю з тобою, я стежу за Темним Володарем і знаю його думки, принаймні всі його думки про ельфів. А він усе намагається побачити мене і прочитати мої думки. Та двері, як завжди, зачинені!

Вона махнула білими руками у бік Сходу, мовби щось відштовхувала та заперечувала. Еаренділ, Вечірня Зоря, найулюбленіша зірка ельфів, яскраво сяяла вгорі. Горіла так яскраво, що постать Володарки ельфів відкидала на землю легку тінь. Проміння впало на перстень на її пальці, й він заблищав, мов чисте золото, оповите сріблястим світлом, а білий камінь у персні сяяв, ніби часточка Зорі зійшла додолу спочити на руці Володарки. Фродо дивився на перстень із благоговійним страхом — йому раптом здалося, що він усе зрозумів.

— Так, — сказала вона, відгадавши його думки, — про це не дозволено говорити, й Елронд не міг цього зробити. Але цього не можна приховувати від Персненосця, від того, хто бачив Око. Воістину, саме в землі Лорієну на пальці Ґаладріель зберігається один із Трьох. Це Ненья, або Адамантовий Перстень. Я його зберігаю.

Він підозрює про це, але точно не знає — поки що. Тепер ти розумієш, чому твоя поява для нас — крок Фатуму. Бо якщо ти зазнаєш поразки, ми будемо відкриті перед Ворогом. Але якщо ти досягнеш мети, наша влада зменшиться, Лорієн зів'яне, і його змиють припливи Часу. Ми або попливемо на Захід, або змаліємо до смертного люду долин і печер, повільно все забуваючи й відходячи в небуття. Фродо схилив голову.

— А що би ти бажала? — мовив він нарешті.

— Нехай буде те, що має бути, — відповіла вона. — Любов ельфів до свого краю та своїх творінь глибша за морські глибини, а туга ніколи не згасне і не вгамується. Та вони радше відмовляться від усього, ніж підкоряться Сауронові: бо тепер вони його знають. Ти не відповідаєш за долю Лотлорієну — лише за виконання свого завдання. Однак я бажала би — якби це мало якесь значення — щоби Єдиний Перстень ніколи не був викуваний або щоби він залишався навіки загубленим.

— Ти мудра, безстрашна та прекрасна, Володарко Ґаладріель, — сказав Фродо, — я віддам тобі Єдиний Перстень, якщо захочеш. Цей тягар мені не під силу.

Ґаладріель раптом дзвінко розсміялася.

— Володарка Ґаладріель, можливо, і мудра, — сказала вона, — але тут вона зустріла рівного за чемністю! Делікатно ти помстився за моє випробування твого серця при нашій першій зустрічі. У тебе загострюється зір. Не заперечую, що моє серце палко бажало попросити те, що ти зараз пропонуєш сам. Упродовж довгих літ я розмірковувала, що би я зробила, якби Великий Перстень опинився у мене в руках, і ось! — його принесли до мене. Давним-давно скоєне зло діє різними способами, і байдуже, чи вистоїть сам Саурон, чи впаде. Чи не було би шляхетним вчинком, який віддавав би належне його Персню, якби я силою чи погрозами відібрала його в мого гостя?

Й ось нарешті Перстень приходить. Ти вільно віддаєш його мені! Замість Темного Володаря ти поставиш Королеву. І я не буду темна, а буду прекрасна та страхітлива, немов Ранок і Ніч! Гарна, як Море, і Сонце, і Сніг на Горах! І жахлива, як Буря та Блискавка. Міцніша за підвалини землі. Усі любитимуть мене і боятимуться!

Вона піднесла руку, і перстень на її руці випромінив яскраве світло, що осяяло тільки її обличчя в пітьмі. Тепер вона стояла перед Фродо незмірно висока та нестерпно прекрасна, жахлива й гідна поклоніння. Потім вона опустила руку, світло згасло, вона раптом знову засміялася, й — о диво! — вона зменшилася: струнка ельфиня, у простому білому вбранні, чий голос був ніжний і сумний.

— Я пройшла випробування, — мовила вона. — Я ослабну й відійду на Захід, і залишуся Ґаладріель.

Вони довго стояли мовчки. Нарешті Володарка знову заговорила:

— Вертаймось! Уранці вам вирушати, адже ми зробили вибір, і колесо долі закрутилося.

— Та я хотів би ще дещо запитати, — сказав Фродо, — ще в Рівендолі все намагався спитати у Ґандалфа. Мені дозволено носити Єдиний Перстень: чому ж я не бачу всіх інших перснів і не знаю думок тих, хто їх носить?

— Ти ж не намагався, — відповіла вона. — Лише тричі ти надягав Перстень на палець, відколи довідався, чим володієш. І не пробуй! Це тебе зруйнує. Чи не казав тобі Ґандалф, що перстені дають владу за силою власника? Перш ніж скористатися тією владою, тобі треба стати набагато сильнішим і виробити волю, щоби панувати над іншими. Та навіть як на Персненосця і того, хто одягав його на палець і бачив приховане, твій зір уже вигострився. Ти збагнув мої думки ясніше, ніж ті, кого вважають мудрими. Ти побачив Око того, хто володіє Сімома та Дев'ятьма. І хіба ти не бачив і не розпізнав перстень на моєму пальці? А ти бачив мій перстень? — Вона звернулася до Сема.

— Ні, Володарко, — відповів Сем. — Правду кажучи, я не втямив, про що ви говорили. Я бачив, як крізь ваші пальці світилася зірка. Та вже даруйте мені — я гадаю, мій пан має рацію. Краще би ви забрали його Перстень. Ви б усе поставили на свої місця. Ви би не дозволили позбиткуватися над Дідусем і кинути його напризволяще. Ви би примусили декого заплатити за його брудну роботу.

— Так і зробила би, — сказала Ґаладріель. — Саме так усе б і почалося. Та, на жаль, цим би не закінчилося! Більше про це говорити не будемо. Ходімо!

VIII. Прощання з Лорієном

Тієї ночі Загін знову покликали до палати Келеборна, і Володар та Володарка привітали їх гарними словами. Нарешті Келеборн заговорив про прощання:

— Настав час, коли ті, хто бажає продовжити похід, мають гартувати своє серце і покинути цей край. Ті, хто не хоче, можуть на якийсь час зостатися тут. Але чи залишаться вони, чи підуть, на спокій сподіватися не доведеться. Бо ми наблизились до фатуму. Ті, хто бажає, можуть дочекатися приходу години, коли або шляхи світу звільняться, або ми покличемо їх на останній захист Лорієну. Тоді вони повернуться на батьківщину або попрямують до того дому, де спочивають полеглі у битвах. Він замовк.

— Усі вони вирішили йти вперед, — сказала Ґаладріель, подивившись кожному в очі.

— А мій шлях додому, — зазначив Боромир, — якраз уперед, а не назад.

— Це правда, — погодився Келеборн, — але чи весь Загін піде за тобою до Мінас-Тіріта?

— Ми ще не вирішили, — відповів Араґорн. — Я не знаю, куди думав податися Ґандалф після Лорієну. Напевно, він і сам не мав чіткої мети.

— Можливо, — мовив Келеборн. — Однак, коли ви підете з цього краю, вам не обминути Великої Ріки. Дехто з вас добре знає, що мандрівцям із важким вантажем по всьому шляху від Лорієну до Ґондору через Андуїн можна переправитися лише на човнах. Адже тепер мости Осґіліата зруйновані, а всі пристані захопив Ворог.

Яким берегом ви підете? Шлях до Мінас-Тіріта пролягає по цьому, західному, березі; та пряма дорога до вашої мети простягається на схід від ріки, де темніше. То яким берегом ви підете?

— Якщо зважать на мою пораду, то підемо західним берегом, до Мінас-Тіріта, — відповів Боромир. — Але не я веду Загін.

Решта промовчала; Араґорн видавався невпевненим і стурбованим.

— Бачу, ви ще не обрали шляху, — сказав Келеборн. — І не мені його обирати, але я допоможу вам, чим зможу. Дехто з вас уміє кермувати човнами: Леґолас, чий народ живе над бистрою річкою Лісовою, Боромир із Ґондору й Араґорн, мандрівник.

— І один гобіт! — вигукнув Мері. — Не всі у нас вважають човни дикими кіньми. Моя родина живе на берегах Брендівинної!

— Це добре, — мовив Келеборн. — Тоді я дам вашому Загону човни, невеликі та легкі, бо нижче по ріці є місця, де вам доведеться їх переносити. Ви досягнете порогів Сарн-Ґебір, а може, й великого водоспаду Раурос, де ріка з гуркотом падає з Нен-Гітоель; є там і інші небезпечні місця. Човни хоч трохи полегшать вашу подорож. Однак вони вам не порадники: врешті-решт вам доведеться покинути їх і Ріку й повернути на захід… чи на схід.

Араґорн щиро подякував Келеборнові. Цей подарунок дуже його втішив, попри все ще й тому, що тепер кілька днів не було потреби вирішувати, в якому напрямку рухатись. Інші також повеселішали. Які би небезпеки не чигали на них попереду, приємніше було плисти їм назустріч широкою течією Андуїну, ніж тягтися пішки, вгинаючись під тягарем. Тільки Сем усе ще сумнівався: човни і далі здавалися йому не кращими, а то й гіршими, за диких коней, і навіть усі небезпеки, яких він уникнув, не примусили його думати про човни ліпше.

— Завтра опівдні приготовані човни вже чекатимуть на вас у гавані, — сказав Келеборн. — Уранці я пришлю кого-небудь допомогти вам зібратись у дорогу. А тепер бажаємо всім вам на добраніч і спокійного сну.

— На добраніч, друзі! — мовила Ґаладріель. — Спіть спокійно! Не думайте звечора надто багато про дорогу. Можливо, стежки, якими кожен із вас пройде, вже прокладені, хоча ви їх і не бачите. На добраніч!

Усі попрощались і повернулися до свого намету. Леґолас пішов разом із ними, бо настала остання ніч у Лотлорієні, й усупереч словам Ґаладріель, вони захотіли порадитися.

Довго обговорювали, що мають робити і як найкраще виконати завдання з Перснем, але так нічого і не надумали. З'ясувалося, що більшість хотіла спочатку навідатися до Мінас-Тіріта і хоч на якийсь час відкласти зустріч із жахливим Ворогом. Якби їх покликали, вони би пішли за Ріку й у пітьму Мордору; та Фродо не промовив ані слова, а Араґорн усе ще вагався.

Доки Ґандалф був із ними, сам він планував піти з Боромиром і своїм мечем боронити Ґондор. Бо він вірив, що пророцтва снів були велінням і що настав час нащадкові Еленділа відкрито виступити в бій із Сауроном. Але після Морії Ґандалфові обов'язки провідника лягли на його плечі; й він розумів, що тепер не може покинути Фродо, якщо той відмовиться йти з Боромиром. Однак, чим він чи будь-хто інший із Загону міг допомогти Фродо, крім як наосліп іти разом із ним у темряву?

— Я піду до Мінас-Тіріта, якщо треба, і сам, бо такий мій обов'язок, — сказав Боромир і замовк на хвилину, не зводячи очей із Фродо, ніби намагався прочитати думки дрібнолюдика. Потім знову заговорив, тихо, немов сперечався сам зі собою: — Якщо ви хочете лише знищити Перстень, тоді з війни та зброї користі мало; люди Мінас-Тіріта не зможуть тут допомогти. Але якщо ви бажаєте знищити збройну міць Темного Володаря, тоді безглуздо було б іти до його володінь без війська; і безглуздо викидати… — він раптом затнувся, немов усвідомивши, що промовляє в голос свої думки. — Безглуздо було би викидати на смітник своє життя, хотів я сказати, — докінчив він. — Вибір у нас між захистом укріпленого міста й відкритим походом у пазури смерті. Принаймні так я це розумію.

Фродо помітив щось нове та дивне в погляді Боромира і пильно на нього подивився. Очевидно, Боромир думав зовсім не те, що сказав. Безглуздо було би викидати… що? Перстень Влади? Щось подібне він уже казав на Раді, але тоді визнав правоту Елронда. Фродо поглянув на Араґорна, але той, глибоко задумавшись, наче не звернув уваги на слова Боромира. На цьому завершилось обговорення? Мері та Піпін уже спали, Сем куняв. Була глибока ніч.

Уранці, коли почали пакувати невеличке майно, прийшли ельфи, котрі вміли говорити по-їхньому, і принесли багато дарунків — харчі й одяг для подорожі. Їжа була здебільшого у вигляді дуже тонких коржиків, зовні пропечених до ясно-коричневого, а всередині — вершкового кольору. Ґімлі взяв один коржик і став підозріло його розглядати.

— Крам, — буркнув він собі під ніс, відкусивши хрусткий шматочок. Вираз його обличчя швидко змінився, й він зі смаком доїв увесь коржик.

— Годі, годі! — розсміялися ельфи. — Ти вже з'їв досить на цілий день походу!

— А я думав, це різновид краму, який люди з Долу печуть для походів, — пояснив гном.

— Це щось подібне, — згодилися ельфи. — Та ми його звемо лембасом, або дорожнім хлібом, він набагато поживніший за будь-які людські страви та набагато смачніший за крам, сумніву нема!

— Справді так, — визнав Ґімлі. — Та він навіть кращий за медяники беорнінгів, а це велика похвала, бо беорнінги — найкращі з усіх мені відомих пекарів; але нині вони неохоче діляться своїми коржиками з чужинцями. Ви щирі господарі!

— Усе ж таки ми просимо вас заощаджувати лембас, — порадили ельфи. — Їжте потроху і лише у скруті. Бо ці коржики ми даємо вам на випадок, коли все інше закінчиться. Вони довго не втрачають свіжість, якщо їх не ламати і зберігати загорнутими в листя, так як ми їх принесли. Один коржик протримає мандрівника на ногах увесь день довгої подорожі, навіть якщо це високий чоловік із Мінас-Тіріта.

Потім ельфи розгорнули та пороздавали одіж: кожному по плащу з каптуром, пошитому точно за розміром, із легкої, але теплої шовковистої тканини, яку виткали ґаладрими. Важко було сказати, якого кольору були плащі: здається, сірого з відтінком сутінків під деревами; та при кожному русі чи в іншому освітленні вони ставали зеленими, як листя в затінку, чи бурими, як незорані поля вночі, чи тьмяно-сріблястими, як вода під зорями. Біля коміра плащі застібалися брошкою у вигляді зеленого листка зі срібними прожилками.

— Це чарівні плащі? — запитав Піпін, зачудовано їх роздивляючись.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, — відповів старший із ельфів. — Вбрання гарне, і тканина добра, бо зроблена в цьому краї. Зрозуміло, що це ельфійські плащі, якщо ти саме про це. Листя й гілля, вода та каміння: у плащах відтінки і краса всього того, що ми так любимо в сутінках Лорієну; бо ми вкладаємо думки про все, що ми любимо, в усе, що робимо. Однак це одяг, а не зброя, і плащі не відвернуть списа чи меча. Зате вони добре вам послужать: і легкі, й теплі, коли холодно, не жаркі, коли тепло. А ще вони допоможуть вам сховатися від ворожих очей чи в лісі, чи серед каміння. Справді високо цінує вас Володарка! Адже ці плащі вона виткала сама зі своїми ельфівнами, і ще ніколи не вдягали ми чужоземців у наш одяг.

Після сніданку Загін з важким серцем попрощався з лугом біля водограю; це прекрасне місце стало для всіх майже рідним домом, хоч і не знали вони, скільки днів і ночей там провели. Коли на хвилю зупинилися помилуватися чистою водою у промінні сонця, до них, легко ступаючи по зеленій траві лугу, підійшов Галдір. Фродо радісно з ним привітався.

— Я повернувся з Північних Горож, — сказав ельф, — і мені знову доручили бути вам за провідника. Чорнорічна Долина вкрита клубами диму та пари, гори розтривожені. У глибинах земних чути гуркіт. Якби хтось із вас захотів повернутися додому через північ, то не пройшов би тим шляхом. Але ходімо! Шлях ваш тепер веде на південь.

Коли йшли вони Карас-Галадоном, зелені стежки спорожніли; та у кронах дерев гомоніло і співало безліч голосів. Самі вони йшли мовчки. Нарешті Галдір звів їх униз південним схилом пагорба, і вони знову підійшли до величезних воріт зі світильниками та до білого моста; перетнули міст і залишили позаду місто ельфів. Потім завернули з вимощеної дороги на стежку, що бігла через гущавину мелорнів і далі, звиваючись пагорбистими лісами у сріблястому затінку, і вела весь час униз, на південний схід, до берегів Ріки.

Пройшли близько десяти миль, і було вже під полудень, коли стежку перетнула висока зелена стіна. Пролізши через проріз, вони несподівано вийшли на відкрите місце. Перед ними розляглася довга галявина яскравої трави, всіяної золотими квітками еланору, що сяяли на осонні. Галявина вузькою смугою вклинювалася між двома чіткими межами: праворуч, із заходу, виблискувала Срібна Жила, а ліворуч, зі сходу, котила свої глибокі темні води Велика Ріка. На тому березі, куди око сягне, на південь тяглися ліси, та узбережжя було голе і похмуре. За межами Лорієну жоден мелорн не здіймав свого золотого гілля.

На березі Срібної Жили, неподалік від злиття річок, була пристань із білого каменю та білої деревини. Там було пришвартовано багато човнів і барок. Деякі сяяли яскравими фарбами — срібною, золотою чи зеленою, та найчастіше були просто білі чи сірі. Для мандрівників приготували три сірі човники, куди ельфи склали всі запаси. А ще додали до кожного човна по три мотки мотузки — тонкої, та міцної, шовковистої на дотик, сірого відтінку, як ельфійські плащі.

— Це що таке? — поцікавився Сем, помацавши моток, який лежав на траві.

— Мотузка, звісно! — відповів ельф із човна. — Не можна вирушати в дорогу без мотузки! Мотузки довгої, міцної та легкої. Такої, як ці. Вони вам можуть знадобитися.

— Цього можете мені не говорити! — мовив Сем. — Я не взяв зі собою мотузки, то потім усю дорогу хвилювався. Та мені цікаво, з чого вони зроблені, бо я в цій справі трохи обізнаний: родинне, так би мовити.

— Їх сплели з гітлайну, — сказав ельф, — але вже нема часу пояснювати, як це робиться. Знали би ми, що це ремесло тобі подобається, ми багато чого навчили би тебе. Хіба ще коли-небудь сюди повернешся, та зараз — на жаль! — мусиш задовольнитися цим подарунком. Нехай він стане тобі у пригоді!

— Рушаймо! — покликав Галдір. — Усе вже готове. Сідайте в човни! Та спочатку будьте обережні!

— Послухайтеся поради! — сказав другий ельф. — Ці човни дуже легкі, та примхливі й не такі, як в інших народів. Вони не потонуть, хоч як їх не навантажуй; але будуть вередувати, якщо керувати ними невміло. Було би добре просто тут, біля причалу, перш ніж відпливете, потренуватися, як сідати в човен і виходити з нього.

Загін розташувався так: Араґорн, Фродо та Сем сіли в перший човен, Боромир, Мері та Піпін — у другий, а у третій — Ґімлі з Леґоласом, які тепер стали близькими друзями. В останньому човні також поскладали більшу частину речей. Човнами кермували з допомогою коротких весел із широкими лопатями у формі листків. Коли всілись, Араґорн повів їх на випробу вгору по Срібній Жилі. Течія була стрімка, і посувалися вони поволі. Сем сидів на носі, вхопившись за борти і тужливо озираючись на берег. Мерехтіння сонця на воді сліпило йому очі. Коли проминули зелену галявину Клину, дерева підступили до самої води. Тут і там із них злітало золоте листя і пливло по воді. Було дуже ясно, безвітряно і тихо, тільки десь угорі співали жайворонки.

Вони завернули за крутий поворот ріки, і там, їм назустріч, униз по течії гордовито виплив величезний лебідь. Вода хвильками розходилася від його білих грудей під вигнутою шиєю. Дзьоб блищав, немов поліроване золото, а очі сяяли бурштином; величезні білі крила були напівприпідняті. Підпливши ближче, вони почули музику і раптом збагнули, що це — корабель, виготовлений і вирізьблений умілими ельфами у формі птаха. Двоє ельфів у білому вбранні правили чорними веслами. У судні сидів Келеборн, а за ним стояла Ґаладріель, висока та біла, у вінку зі золотих квітів, а в руці тримала арфу і співала. Сумовито і солодко звучав її голос у прохолодному чистому повітрі.

Араґорн притримав човен, коли з ним порівнявся Лебідь-корабель. Володарка закінчила пісню і привітала мандрівників:

— Ми припливли з вами попрощатись і побажати вам щасливої дороги.

— Ви були нашими гостями, — додав Келеборн, — але жодного разу не частувалися з нами, тож ми ласкаво запрошуємо вас на прощальний бенкет, тут, на галявині між плинних вод, що понесуть вас ген від Лорієну.

Лебідь повільно поплив до пристані, а Загін розвернув човни і попрямував слідом. Там, на зеленій траві останнього клаптика Егладілу, бенкетували вони; та Фродо їв і пив мало, помічаючи лише вроду Володарки та красу її голосу. Вона вже не здавалася грізною чи жахливою, чи сповненою таємної сили. Він побачив її такою, якими інколи бачать ельфів люди пізніших часів: присутньою та водночас віддаленою, мов живе видіння того, що вже далеко віднесли нестримні нотки Часу.

Коли закінчили бенкетувати, сидячи на траві, Келеборн знову заговорив про їхню подорож і рукою показав на ліси на південь від Клину:

— Коли попливете вниз Рікою, ліс незабаром закінчиться, і потягнуться пустища. Там Ріка багато ліг тече кам'янистим коритом уздовж голого плоскогір'я аж до острова, до високої Кремінь-скелі, яку ми звемо Тол-Брандір. Там Ріка розкидає рукави довкола крутих берегів острова, а далі з великим шумом піняво летить із високого водоспаду Раурос у низину Ніндалф, або Мокрінь вашою мовою. Це місцевість затхлих трясовин, де Ріка кривуляє та ділиться на безліч потоків. Там же з лісу Фанґорн, що на заході, широким гирлом вливається Ента. На тій річці, по цей бік Великої Ріки, лежить Роган. На протилежному березі височать похмурі гори Емін-Муїл. Там вітер віє зі Сходу, бо вони межують із Мертвими Болотами, а далі аж до Кіріт-Горґору та чорних воріт Мордору тягнуться Бурі Землі.

Боромирові й тим, хто піде з ним до Мінас-Тіріта, варто було би покинути Велику Ріку перед Рауросом і перейти Енту вище від її болотистого гирла. Однак не можна заходити надто високо по течії, щоби не втрапити до лісу Фанґорн. Це дивне місце і нині мало кому відоме. Та, без сумніву, Боромир і Араґорн не потребують таких засторог.

— У Мінас-Тіріті ми справді чули про Фанґорн, — сказав Боромир. — Але все те, що я чув, видається мені здебільшого вигадками, які бабусі розповідають малим дітям. Усе, що лежить на північ від Рогану, тепер для нас така далечінь, що там може легко розгулятись уява. У давнину Фанґорн межував із кордонами нашого королівства; та відколи ґондорці востаннє бували там, змінилося багато поколінь, і нема кому підтвердити чи спростувати легенди, що прийшли до нас із далеких часів.

Я сам інколи буваю в Рогані, та ще ніколи не перетинав його північних кордонів. Коли мене відрядили як посланця до Рівендолу, я пройшов Роганський Прохід попід Білими Горами, переправився через Ізен і Сірий Потік і далі до Північних Земель. Довга й утомлива подорож. Чотири сотні ліг я нарахував і йшов багато місяців, бо загубив коня біля Тарбада, при переправі через Сірий Потік. Після такої мандрівки та ще після дороги, яку я пройшов разом із цим Загоном, я не маю сумніву, що знайду шлях через Роган, та і крізь Фанґорн, якщо буде потреба.

— Тоді мені немає чого додати, — сказав Келеборн. — Але не зневажай перекази давніх літ, бо бабусі, буває, пам'ятають такі слова, які інколи корисно було би знати мудрим.

Тут Ґаладріель підвелася з трави й, узявши келих із рук ельфині з її почту, наповнила по вінця білим медом і подала Келеборнові.

— Час випити прощальний келих, — сказала вона. — Пий, Володарю ґаладримів! І нехай серце твоє не сумує, хоча за полуднем прийде ніч, і вечір наш уже близько.

Тоді вона подала келих кожному із Загону і з кожним попрощалася. Та коли всі випили, вона попросила їх знову сісти на траву, а для неї та Келеборна принесли крісла. Її ельфині мовчки стояли поруч, а вона пильно подивилася на гостей. Нарешті знову заговорила:

— Ми випили келих розлуки, і скоро між нами проляжуть тіні. Та ми з Володарем привезли для вас кілька подарунків на спомин про Лотлорієн. — І вона підкликала кожного по черзі. — Ось дар Келеборна та Ґаладріель для проводиря вашого загону, — мовила інша до Араґорна і подала йому піхви, виготовлені зумисне для його меча. Їх прикрашав візерунок зі золотих і срібних квітів із листям, а поверху з блискучого каміння складалися руни імені «Андуріл» та історії меча. — Лезо, вийняте із цих піхов, ніколи не заіржавіє і не зламається навіть при поразці, — сказала вона. — Та можливо, ти ще щось хочеш одержати на прощання? Адже темрява постане поміж нами, і може бути, що не зустрінемося раніше, ніж ступимо на шлях, із якого немає вороття. І Араґорн відповів:

— Володарко, ти знаєш усі мої бажання і довго зберігала єдиний скарб, якого прагну. Але ти ним не володієш і навіть при бажанні подарувати не можеш; тільки через темряву дійду я до нього.

— Та може, я звеселю твоє серце; оце залишили мені на той випадок, якщо ти з'явишся в нашій землі. — І Ґаладріель підняла з колін великий прозоро-зелений самоцвіт, оправлений у срібну брошку у вигляді орла з розпростертими крилами; і камінь виблискував, немов сонце крізь весняне листя. — Цей камінь я подарувала доньці своїй Келебріан, а та — своїй; а тепер він переходить до тебе як символ надії. І разом із ним візьми ім'я, давно тобі заповідане: Елессар, Ельфійський Самоцвіт із дому Еленділа!

Й Араґорн узяв брошку зі самоцвітом і приколов на груди, й усі здивувалися; ніколи досі не помічали вони, яка велична його постава, здавалося, труди довгих літ спали в нього з плечей.

— За дари твої я дякую тобі, — сказав він. — О Володарко Лорієну, яка дала життя Келебріан і Арвен, Вечірній Зорі. Як іще міг би я тебе звеличити?

Володарка схилила голову, а потім звернулася до Боромира, подарувавши йому золотий пояс; а Мері та Піпінові — срібні пояски з пряжками у вигляді золотих квіток. Леґоласові вона подарувала лук, такий, як у ґаладримів, довший і міцніший, аніж луки Морок-лісу, з тятивою, сплетеною з ельфійського волосся. До нього додали ще сагайдак зі стрілами.

— Для тебе, маленький садівнику та любителю дерев, — звернулася вона до Сема, — я маю лише невеличкий подарунок. — Вона поставила йому на долоню маленьку скриньку з простої сірої деревини, прикрашену тільки єдиною срібною руною на віці. — Це руна мого імені, — сказала вона, — та вашою мовою вона також означає «ґрунт». У цій коробочці — земля з моїх садів, а з нею благословення, яким іще здатна обдаровувати Ґаладріель. Цей дар не охоронить тебе в дорозі, не захистить від небезпек; але якщо ти збережеш його і нарешті повернешся додому, тоді, сподіваюся, одержиш винагороду. Навіть якщо застанеш усе запущеним і сплюндрованим, тільки розсієш там цю землю — і мало які сади Середзем'я цвістимуть так, як твій. А тоді згадаєш про Ґаладріель і на мить побачиш далекий Лорієн, який ти пізнав лише взимку. Бо наша весна та наше літо минули, і на землі вони зберігаються лише в пам'яті живих.

Сем почервонів аж по самі вуха і пробубонів щось нерозбірливе, схопивши скриньку й уклоняючись, як міг.

— А який дар попросив би в ельфів гном? — запитала Ґаладріель, звертаючись до Ґімлі.

— Нічого не треба, Володарко, — відповів Ґімлі. — Для мене досить того, що я побачив Володарку ґаладримів і почув її ласкаві слова.

— Слухайте, ельфи! — вигукнула вона до тих, хто стояв поряд. — Нехай ніхто не сміє казати, що гноми жадібні та невдячні! А все ж таки, Ґімлі, сину Ґлоїна, чи бажаєш ти чогось такого, що би я могла подарувати? Прошу тебе, скажи! Адже не можеш ти єдиний залишитися без подарунка!

— Нічого мені не треба, Володарко Ґаладріель, — сказав Ґімлі, низько вклонившись, а потім додав, затинаючись: — Нічого, крім… якщо мені дозволено… просити… пасмо твого волосся, що перевершує золото землі, як зірки перевершують самоцвіти з рудників. Я не прошу такого подарунка. Але ти звеліла висловити бажання.

Ельфи заворушились, уражені, й зашепотіли, Келеборн здивовано поглянув на Ґімлі, та Володарка усміхнулася.

— Говорять, що гноми майстерно працюють руками, але не язиком, — сказала вона, — однак про Ґімлі цього не скажеш. Бо ніхто ніколи не висловлював мені прохання такого зухвалого і все ж такого ґречного. І як я можу відмовити, якщо сама примусила його говорити? Але скажи-но мені, що ти робитимеш із цим даром?

— Зберігатиму, як скарб, Володарко, — відповів він, — на спомин про слова, які ти сказала під час нашої першої зустрічі. А якщо я коли-небудь повернуся до рідної кузні, то покладу його в нетлінну кришталеву чашу, щоби передати нащадкам як віковічну обітницю доброї волі між Горою та Лісом.

Тоді Володарка розплела одну свою довгу косу, відрізала три золоті волосинки і поклала їх на долоню Ґімлі.

— І ще послухай мої слова, — сказала вона. — Я не буду пророкувати, бо всі пророцтва нині пусті: з одного боку лежить пітьма, а з другого — тільки надія. Та якщо надія не зрадить, тоді, кажу я тобі, Ґімлі, сину Ґлоїна, золото потече у твої руки, але ніколи не матиме і під тобою влади.

— А тепер ти, Персненосцю, — сказала вона, звертаючись до Фродо. — Обдаровую тебе останнім, хоча не останній ти в моїх думках. Для тебе я приготувала оце. — Вона підняла невеличкий кришталевий фіал: він замерехтів, і промені білого світла хлюпнули з її руки. — У цьому фіалі, у краплях води з мого водограю, спіймано світло зорі Еаренділа. Уночі він сяятиме ще яскравіше. Нехай він світить тобі в темряві, коли будь-яке інше світло згасне! Пам'ятай Ґаладріель і її Дзеркало!

Фродо взяв фіал, і в ту мить, коли світло сяяло поміж ними, він знову побачив Ґаладріель королевою, величною та прекрасною, але вже не страхітливою. Він уклонився, та слів для відповіді не знайшов.

Тут Володарка підвелась, і Келеборн повів Загін до причалу. Полудневе сонце золотило зелень Клину, а вода виблискувала сріблом. Нарешті все було готове. Загін розташувавсь у човнах, як і раніше. З прощальними вигуками ельфи довгими жердинами відштовхнули човни в потік, і їх повільно понесла світла вода. Мандрівники сиділи мовчки та нерухомо. На зеленому березі біля самого виступу Клину безмовно стояла Ґаладріель. Пропливаючи повз неї, всі повернулись у її бік і не відводили очей, поки вона повільно відпливала геть. Бо видавалось усе їм так: Лорієн відпливає, мов яскравий корабель, де щогли — зачаровані дерева, — пливе до забутих берегів, а вони, безпомічні, сидять на краю сірого та безлистого світу.

Тим часом Срібна Жила злилася з водами Великої Ріки, човни розвернулись і швидко попливли на південь. Невдовзі біла постать Володарки геть змаліла. Вона сяяла, мов скляне вікно на далекому пагорбі на заході сонця чи озеро, коли дивитися на нього з гори: кристал, кинутий на лоно землі. Потім Фродо здалося, що вона підняла руки, прощаючись, і вітер доніс її голос, далекий, але пронизливо ясний. Тепер вона співала прадавньою мовою ельфів із-за Моря, і Фродо не зрозумів слів: прекрасна була мелодія, та його вона не втішила.

Однак, як це трапляється з ельфійськими словами, вони закарбувались у його пам'яті, й через багато років після того він переклав їх, як міг: це була мова ельфійських пісень, і говорила вона про речі, в Середзем'ї мало відомі.

«О! Мов золото опадає під вітром листя, довгі літа незчисленні, мов крила дерев! Літа промайнули, немов легкий вітерець над духмяним лугом, у високих палатах на Заході, під синіми склепіннями Варди, де зорі тремтять, слухають її спів, її голос, святий і королівський. Хто тепер наповнить мій келих? Адже нині Варда, Королева Зірок, на Горі Вічнобілій здійняла руки свої, ніби хмари, й усі стежки потонули в тіні; й поза межами сутінок між нами лежить пітьма на пінних хвилях, і навіки вкрив туман коштовності Калакірії. Загубили, загубили ті, що зі Сходу, Валімар! Прощавай! Може, ти знайдеш Валімар. Може, ти його знайдеш. Прощавай!» Варда — це ім'я тієї Володарки, котру ельфи в цих землях вигнання звуть Елберет.

Раптом Ріка зробила поворот, із обох боків піднялися береги і сховали світло Лорієна. До цієї чудової землі Фродо ніколи вже не повернувся.

Тепер мандрівники обернулись обличчями до своєї дороги; сонце було попереду і сліпило очі, сповнені сліз. Ґімлі плакав відкрито.

— Я востаннє глянув на найпрекраснішу землю, — сказав він Леґоласові, який сидів поруч. — Віднині прекрасним назвати я зможу лише її дар! — Він приклав руку до грудей. — Скажи, Леґоласе, навіщо я пішов у цей похід? Не знав я, якою буде головна небезпека! Правду казав Елронд: ми не можемо передбачити, що нас спіткає на шляху! Муки в пітьмі лякали мене, та все ж не стримали. А якби я знав, яких мук зазнаю від світла та радості, то нікуди би не пішов. Ця розлука завдала мені гіршої рани, навіть якби я мав піти цієї ночі до самого Темного Володаря. О горе Ґімлі, синові Ґлоїна!

— Ні! — заперечив Леґолас. — Горе всім нам! І всім, хто мандрує світом у ці останні дні. Бо так воно є: ми знаходимо та губимо, немов ті, чий човен на бистрій течії. Але я вважаю, що ти благословенний, Ґімлі, сину Ґлоїна: ти страждаєш за втрату з власної волі, адже міг вибрати інше. Але ти не покинув товаришів, і винагородою тобі будуть спогади про Лотлорієн. Вони залишаться у твоєму серці вічно чисті й незаплямовані, ніколи не вицвітуть і не втратять свіжості.

— Може, і так, — мовив Ґімлі, — й дякую тобі за твої слова. Правдиві слова, без сумніву; однак таке втішання холодне. Не пам'яті прагне серце моє. Це — лише дзеркало, нехай таке саме ясне, як Келед-зарам. Принаймні так почуває серце гнома Ґімлі. Ельфи, мабуть, сприймають усе інакше. Я справді чув, що для них пам'ять більше схожа на світ навсправжки, ніж на сон. У гномів не так.

Але не будемо про це. Поглянь на човен! Він занизько сидить у воді з усім цим вантажем, а Велика Ріка швидка. Я не бажаю топити своє горе в холодній воді.

Він схопив весло і став правити до західного берега, вслід за човном Араґорна, який уже виплив зі стрижня ріки.

Так Загін продовжив свій довгий шлях широкими швидкими водами, все на південь і на південь. Оголені ліси стояли вздовж берегів, заступаючи погляд на землі позаду них. Вітер ущух, і Ріка текла безшумно. Навіть голоси птахів не порушували тиші. Близько до вечора сонце затягло імлою і воно виблискувало у блідому небі, мов біла перлина. А потім схилилося на захід, рано смерклось, і настала сіра та беззоряна ніч. До пізньої глухої години плив Загін, притримуючи човни в затінку лісів західного берега. Великі дерева, наче привиди, пропливали обабіч, жадібно простягаючи з туману до води покручене коріння. Було страшно і холодно. Фродо сидів і прислухався до ледь чутного плюскоту і дзюркоту Ріки поміж коріння та напівзатоплених пнів, поки голова його не схилилася на груди, і він поринув у неспокійний сон.

IX. Велика ріка

Сем розбудив Фродо, і той виявив, що лежить, загорнутий у ковдру, під високими деревами з сірою корою в тихому лісовому куточку на західному березі Андуїну, Великої Ріки. Минула ніч, і серед голого віття засірів світанок. Неподалік біля невеличкого вогнища порався Ґімлі.

Ще не зовсім розвиднілося, коли Загін вирушив далі. Не можна сказати, що більшість прагнула якнайшвидше досягнути півдня: всі були раді, що до Рауросу та Кремінь-скелі, де треба буде приймати рішення, ще пливти кілька днів; і вони віддалися на волю Ріки, не бажаючи поспішати до небезпеки, що чигала на них попереду, який би напрямок вони не обрали. Араґорн погодився плисти за течією, зберігаючи сили для прийдешніх труднощів. Але зате він наполіг, аби вирушали рано-вранці і пливли до пізнього вечора; серце підказувало йому, що час підганяє, і він боявся, що, поки вони відпочивали в Лорієні, Темний Володар не сидів склавши руки.

Однак ані того дня, ні наступного ворог ніяк себе не виявляв. Нудні сірі години минали без подій. На третій день їхньої мандрівки береги поволі змінилися: ліс порідшав, а потім зовсім зник. Ліворуч, на східному березі, довгі безформні схили простягалися ген удалечінь аж до неба; були вони брунатні та голі, немов по них пройшовся вогонь, не залишивши ні травинки: не було навіть жодного зламаного дерева чи високого каменя, які би прикрасили порожнечу цієї непривітної пустелі. То були Бурі Землі, що лежали, просторі та спустошені, між південним Морок-лісом і пагорбами Емін-Муїлу. Що за моровиця, війна чи лиходійство Ворога так занапастило весь цей край, не міг сказати навіть Араґорн.

Праворуч, на заході, ліс також закінчився, та земля була пласка і подекуди зеленіла широкими латками трави. На цьому березі Ріки росли цілі ліси очерету, такого високого, що, коли човни з шелестом пропливали повз тріпотливі краї заростей, він повністю заступав вид на захід. Темні сухі китиці гнулись і гойдалися під холодним вітерцем, шепочучи тихо та сумовито. Тут і там у несподіваних просвітках Фродо помічав горбисті луки, ген за ними пагорби, освітлені заходом сонця, а далеко на обрії — темну смужку найпівденніших хребтів Імлистих Гір.

І ніде ні сліду живої істоти, лише птахи. А їх було чимало: дрібні пташки висвистували та попискували в очереті, але на очі показувалися зрідка. Раз-другий мандрівники почули шурхіт лебединих крил і, піднявши догори очі, помічали в небі велику зграю.

— Лебеді! — мовив Сем. — І здоровенні які!

— Так, — відгукнувся Араґорн, — до того ж чорні.

— Яка широка, порожня та похмура ця земля! — зітхнув Фродо. — А я завжди уявляв, що чим далі на південь, тим стає тепліше та веселіше, а потім зима зовсім відступає.

— Але ми ще не зайшли далеко на південь, — відповів Араґорн. — Усе ще зима, і до моря далеко. Тут буде холодно до самої весни, може, навіть сніг випаде. Ген унизу, в затоці Белфалас, куди впадає Андуїн, тепло та весело. Чи, мабуть, було би весело, якби не Ворог. Але тут ми не далі як за шістдесят ліг південніше від вашої Південної Чверті, а туди ще сотні довгих миль. Ти зараз дивишся на південний захід, у бік північних рівнин Марки Вершників, Рогану, землі Повелителів коней. Невдовзі ми допливемо до гирла Світлої, яка витікає з Фанґорну і впадає до Андуїну. Це північний кордон Рогану; в давнину все, що лежало між Світлою та Білими Горами, належало роганцям. Це багата і приязна земля, а трави її незрівнянні; але в ці лихі часи люди не оселяються над Рікою і рідко під'їжджають до її берегів. Андуїн широкий, проте стріли орків можуть його перелетіти; а останнім часом розказують, що орки наважувалися перетинати Ріку і влаштовували облави на роганські табуни та стайні.

Сем стурбовано зиркав то на один берег, то на другий. Досі ліс видавався йому ворожим, мовби за деревами причаїлися приховані очі та загрозливі засідки; тепер він жалкував, що дерев уже нема. Він розумів, що Загін надто незахищений на плаву у відкритих човниках, посеред нічим не прикритих земель, на ріці, що була рубежем війни.

Наступного дня їхньої подорожі, поки їх невпинно відносило на південь, це почуття незахищеності охопило увесь Загін. Весь день веслували вони, поспішаючи вперед. Береги пропливали повз них. Незабаром Ріка стала ширшою та мілкішою; на сході потяглися довгі кам'янисті береги, у воді траплялися галькові мілини, тож доводилося гребти обережно. Бурі Землі піднялися похмурим нагір'ям, над яким віяв холодний вітер зі сходу. На тому березі луки змінились укритими зів'ялою травою горбами посеред купинястих драговин. Фродо здригнувся, пригадавши галявини та водограї, ясне сонце і тихі дощі Лотлорієну. У човнах мало розмовляли і не сміялися. Кожен занурився у власні думки.

Серце Леґоласа мандрувало під зорями літньої ночі десь на північній галявині серед букових лісів; Ґімлі подумки перебирав золото різних гатунків і міркував, чи підійде воно для скриньки в подарунок Володарці Лорієну. Мері та Піпін у середньому човні почувалися ніяково, тому що Боромир бурмотів щось до себе, інколи покусував нігті, немовби його з'їдав якийсь неспокій чи сумніви, а інколи хапав весло й підгрібав до човна Араґорна. Тоді Піпін, який сидів на носі, обличчям до Боромира, помічав дивний блиск у його очах, коли той, нахилившись уперед, дивився на Фродо. Сем давним-давно вирішив, що, хоч і не такі небезпечні, як лякали його змалку, човни все ж були набагато незручніші, ніж він міг собі уявити. Він сидів скорчений і жалюгідний і не мав що робити, хіба що видивлятися на зимові краєвиди та сіру воду обабіч. Навіть коли починали веслувати, Семові весла не довірили.

На четвертий день, коли сутеніло, Сем дивився поверх нахилених голів Фродо й Араґорна на інші човни; його хилило на сон, і дуже хотілося вилізти на берег, аби відчути землю під ногами. Раптом він щось помітив: спершу ліниво поглянув на воду, потім сів і протер очі, але тепер уже нічого не було.

Тієї ночі вони зупинилися на острівці біля західного берега. Сем, загорнувшись у ковдру, лежав біля Фродо.

— Мені щось чудне наснилося години за дві до того, як ми зупинилися, пане Фродо, — сказав він. — А може, і не наснилося. Та все одно чудне.

— Ну, і що то було? — запитав Фродо, бо знав, що Сем не втихомириться, поки не розкаже все, про що би не йшлося. — Відколи ми покинули Лотлорієн, я нічого смішного не бачив, та і не думав про смішне.

— Та воно не було смішне, пане Фродо. Радше дивне. Погано, якщо то був не сон. Краще послухайте. Було все так: я бачив колоду з очима!

— З колодою все гаразд, — відповів Фродо. — Колод у Ріці багато. Але забудь про очі!

— Оце вже ні, — наполягав Сем. — Саме очі, так би мовити, мене і зачепили. Бачу, пливе за човном Ґімлі наче колода, то й не звертаю уваги. А потім та колода ніби нас наздоганяє. А це дивно, сказали би ви, бо ми всі разом пливемо за течією. Якраз тоді й побачив я ті очі: такі дві бліді ніби цятки, блискучі, на горбику в кінці колоди. І загалом, не колода воно було, бо мало лапи перетинчасті, майже як у лебедя, тільки більші, й воно їх раз у раз отак устромляло у воду і витягало.

Отоді я сів і став протирати очі, й думаю — якщо прокинуся зовсім, а воно ще тут — то закричу. А воно, те хтозна-що, швидко нас наздоганяє і вже підпливло до Ґімлі. Але чи ті два ліхтарики помітили, як я ворухнувся, чи то я отямився, не знаю. Коли я поглянув іще раз, його вже там не було. Щоправда, здається, я вловив, як кажуть, крайчиком ока, як щось темне шугнуло в тінь, до берега. Та очей я вже не бачив.

І я кажу собі: «Знову спите, Семе Правоноже!» — кажу я, та й більш нічого. Але тепер думаю і все сумніваюся. Що ви на це скажете, пане Фродо?

— Сказав би, що то колода, сутінки та сон у твоїх очах, Семе, якби ті очі тільки зараз привиділись. Але це не так. Я бачив такі очі ген на півночі, ще до Лорієну. І бачив дивну істоту з очима, котра тієї ночі дряпалася стовбуром до нашого помосту. Галдір також її бачив. А пригадуєш, що розповідали ельфи, які пішли на ватагу орків?

— Ага, пам'ятаю, і ще дещо пригадую. Мені самому не подобаються мої думки, та якщо згадати одне та друге, та історії пана Більбо й усе таке, то, здається, я можу дати ім'я цій істоті наздогад. Бридке ім'я. Ґолум, так?

— Так, саме цього я вже давно побоювався, — сказав Фродо. — З тієї ночі на помості. Гадаю, він переховувався в Морії і там напав на наш слід; але я сподівався, що наше перебування в Лорієні зіб'є його зі сліду. Це жалюгідне створіння, мабуть, ховалось у лісах над Срібною Жилою і вичікувало, коли ми вирушимо далі!

— Схоже на те, — мовив Сем. — І нам тепер варто стерегтися, бо інакше якоїсь ночі почуємо в себе на шиї бридкі пальці, якщо взагалі встигнемо прокинутись. І якраз до цього я і веду. Не треба непокоїти сьогодні ні Бурлаку, ні інших. Я постою на чатах. А висплюсь удень, усе одно в човні я не більше, ніж вантаж, як ви могли би сказати.

— Міг би, — сказав Фродо. — І міг би сказати «вантаж із очима». Ти початуєш, лише пообіцяй розбудити мене опівночі, якщо доти нічого не станеться.

Глупої ночі Фродо прокинувся з глибокого темного сну, бо Сем трусив його за плече.

— Дуже ніяково вас будити, — прошепотів Сем, — але ж ви самі просили. Нема про що розповідати чи майже нема. Здається, щось тихо плюскотіло у воді й винюхувало, та вночі біля річки чого тільки не почуєш.

Він ліг, а Фродо сів, загорнувшись у ковдру, і спробував відігнати сон. Повільно минали хвилини, години, й нічого не відбувалося. Фродо саме піддавався спокусі знову прилягти, коли щось темне, ледь помітне, підпливло до одного з причалених човнів. Довга біляста рука висунулася з води й учепилася за край борту; два бліді ока-ліхтарики холодно блимнули, зазираючи до човна, а потім піднялись і витріщилися на Фродо. Вони були на віддалі якихось двох-трьох ярдів від острівця, і Фродо почув тихий свист дихання. Він підвівся, витягаючи з піхов Жало і глянув просто в очі. Їхнє світло вмить згасло. Почулися сичання та плюскіт, і щось темне, схоже на колоду, шугонуло течією вниз у пітьму. Араґорн ворухнувся вві сні, перевернувся й сів.

— Що трапилося? — прошепотів він, скочивши на ноги й підійшовши до Фродо. — Мені щось причулось уві сні. Чому ти витяг меча?

— Ґолум, — відповів Фродо. — Або принаймні так мені здалося.

— Ага, — мовив Араґорн. — То ти вже знаєш про нашого маленького розбійника? Він валандався за нами по всій Морії та до самої Німроделі. А коли ми сіли в човни, поплив за нами на колоді, підгрібаючи руками та ногами. Я раз чи два намагався спіймати його вночі, та він хитріший за лиса і слизький, мов риба. Я сподівався, що подорож рікою його доконає, та він занадто досвідчений весляр.

Завтра спробуємо поплисти швидше. Зараз лягай спати, а я початую до ранку. Хотілося б уже спіймати цю нечисть. Ми могли би його використати. Але якщо не спіймаю, треба буде якось позбутися його. Він дуже небезпечний. Окрім того, що сам здатен убивати в пітьмі, ще якихось ворогів на наш слід може навести.

Ніч минула, Ґолум уже не показувався. Тепер Загін старанно чатував, та, поки тривала подорож, Ґолума більше не бачили. Якщо він усе ще крався слідом, то був дуже обережний і спритний. За наказом Араґорна, веслували майже безперервно, і береги швидко відбігали назад. Але вони мало бачили довколишніх земель, бо пливли здебільшого вночі й у сутінках, відпочиваючи вдень і намагаючись ховатися, наскільки дозволяла місцевість. І так минав час без жодних подій аж до сьомого дня.

Погода була все ще похмура та хмарна, вітер віяв зі сходу, але надвечір небо на заході прояснилося, й озерця слабкого світла, жовтого та блідо-зеленого, розлилися під сірими смугами хмар. Там, у далеких озерах, виблискувала біла скибочка місяця-молодика. Сем подивився на нього і набурмосився.

Наступного дня місцевість по обидва боки почала швидко змінюватися. Береги ставали високими та кам'янистими. Невдовзі мандрівники вже пропливали повз горби та скелі, і обабіч стрімкі схили ховались у глибоких чагарниках колючого терну, переплетеного з ожиною та повзучими травами. За ними виднілися низькі обвітрені стрімчаки та стовпи сірого вивітреного каміння, поплямованого плющем; а ще далі здіймався високий хребет, укритий покрученими від вітру соснами. Мандрівники наближалися до сірих гір Емін-Муїл, південної межі Дикого Краю.

На скелях і стрімчаках сиділо безліч птахів, і весь день зграї птахів кружляли високо понад рікою, чорні цятки у блідому небі. Коли того дня відпочивали у сховку, Араґорн спостерігав за птахами і роздумував, чи це раптом не витівки Ґолума і чи не летить уже нетрищами звістка про їхню подорож. Пізніше, коли сонце сідало і Загін знову готувався відпливати, вдалині у тьмяному світлі Араґорн помітив темну цятку: величезний птах то кружляв у вишині, то повільно летів на південь.

— Що то, Леґоласе? — спитав він, показуючи на північ. — Мені здається, орел!

— Так, орел, — відповів Леґолас. — Він полює. Хотілося би знати, що це віщує. Так далеко від гір.

— Вирушимо, тільки як зовсім стемніє, — вирішив Араґорн.

Настала восьма ніч їхньої подорожі. Було тихо та безвітряно; сірий східний вітер ущух. Тонкий серп місяця зайшов рано, відразу після сонця, та небо вгорі було чисте, і хоча далеко на півдні ще слабо висвітлювалися великі хмарні гори, на заході мерехтіли яскраві зірки.

— Рушаймо! — сказав Араґорн. — Наважимося на ще один нічний перехід. Ми підпливаємо до закрутів Ріки, які я знаю погано; звідси і до порогів Сарн-Ґебір я ніколи не плавав. Але якщо я не помилився в розрахунках, до них іще багато миль. Щоправда, небезпечні місця можуть траплятись і швидше: скелі та кам'янисті острівці. Мусимо пильно стежити за течією і веслувати поволі.

Семові, який сидів у першому човні, доручили роль вахтового. Він лежав головою вперед, вдивляючись у пітьму. Ніч була темна, та зорі — незвичайно яскраві, й поверхня Ріки мерехтіла. Було майже опівночі, й мандрівники якийсь час пливли за течією, відклавши весла, коли раптом Сем скрикнув. За якихось кілька ярдів попереду виринули темні тіні й почулося ревіння бурхливої води. Швидка течія відносила мандрівників ліворуч, до чистого русла біля східного берега. Тепер усі зовсім зблизька побачили, як Ріка блідою піною розбивалась об скелі, що рядом гострих зубів стирчали посеред річища. Течія знесла всі човни докупи.

— Гей, Араґорне! — крикнув Боромир, коли його човен стукнувся об передній. — Це божевілля — долати Пороги вночі! Жоден човен не пройде Сарн-Ґебір ні вночі, ні вдень.

— Назад, назад! — крикнув Араґорн. — Розвертайтеся! Розвертайтеся! — Він спробував веслом притримати човен і розвернути його в інший бік. — Я помилився, — сказав він Фродо. — Не знав, що ми так далеко запливли: течія Андуїну швидша, ніж я вважав. Сарн-Ґебір уже зовсім близько.

З великими зусиллями вони стримали та розвернули човни; але спочатку спромоглися тільки трохи просунутися проти течії — їх постійно відносило до східного берега. У пітьмі він виринув темний і зловісний.

— Гребіть, усі разом! — крикнув Боромир. — Гребіть! Інакше нас віднесе на мілину!

Не встиг він договорити, як Фродо почув, що кіль човна скреготнув по камінню.

Тієї ж миті бренькнула тятива: над головами просвистіло кілька стріл, а декотрі влучили. Одна вдарила Фродо між лопатками, й він зойкнув, похилившись уперед і випустивши весло: та стріла впала, відбита невидимою кольчугою. Ще одна прошила каптур Араґорна, третя застрягла у борті другого човна, біля самої руки Мері. Сем ніби розгледів темні фігури, котрі метушилися на довгій мілині під східним берегом. Вони, здавалося, були зовсім близько.

— Ірч! — вигукнув Леґолас рідною мовою.

— Орки! — крикнув Ґімлі.

— Діло Ґолумових рук, не інакше! — сказав Сем Фродо. — І гарне ж місце вибрали! Ріка немов сама штовхає нас у їхні лапи!

Усі налягли на весла, навіть Сем намагався гребти. Щомиті вони очікували ударів чорноперих стріл, безліч яких просвистіло над головами або впало у воду; та жодна вже не влучила. Було темно, та не занадто для орків, котрі добре бачили в пітьмі, й навіть при світлі зірок вони би помітили мандрівників; але сірі лорієнські плащі та сіра деревина ельфійських човнів відбили злі задуми лучників Мордору.

Через силу просувався Загін уперед. У темряві було важко збагнути, чи вони взагалі рухаються; та помалу вир послабшав, і тінь східного берега розтанула в ночі. Нарешті, наскільки вони могли судити, знову випливли на середину Ріки, а потім проти течії відійшли від зубчастих скель. Далі, напіврозвернувшись, вони щодуху повеслували до західного берега. У затінку кущів, які нависали над водою, вони зупинили човни та перевели подих.

Леґолас відклав весло й узяв лук, подарований йому в Лорієні, вискочив на берег і вибіг на крутизну. Припасувавши стрілу та натягнувши тятиву, він повернувся до Ріки, вдивляючись у темряву. На тому боці пронизливо верещали, та не було нічого видно.

Фродо поглянув на ельфа знизу вгору, а той стояв, вдивляючись у пітьму в пошуках цілі. Темну голову його немов коронували яскраві білі зорі, що виблискували в чорних небесних озерах. Але ось із півдня посунули важкі хмари, висилаючи темних провісників у зоряні поля. Раптовий страх охопив мандрівників.

— Елберет Ґілтоніель! — видихнув Леґолас, глянувши вгору. Темна тінь, мовби хмара, та все ж не хмара, адже рухалася набагато швидше, відокремилася від чорноти на півдні й помчала просто до Загону, гасячи все світло на своєму шляху. Невдовзі виявилося, що це величезна крилата істота, чорніша, ніж безодня вночі. На протилежному боці її привітали несамовитим вереском. Фродо відчув, як раптовий холод пронизав його і стиснув серце; заболіла стара рана у плечі. Він припав до дна човна, мовби хотів сховатися.

Раптом проспівала тятива великого лорієнського лука. Зі свистом злетіла в небо ельфійська стріла. Фродо підвів голову. Майже просто над ним кружляла крилата тінь. З хрипким карканням вона смикнулась і зникла в пітьмі над східним берегом. Небо знову очистилося. Ген у темряві загаласувала безліч голосів, із прокльонами та скимлінням, а потім настала тиша. Тієї ночі зі сходу не долітало вже ні стріл, ані вигуків.

Трохи згодом Араґорн повів човни вгору проти течії. Якийсь час рухалися наосліп краєм води, доки не знайшли невелику мілку бухту. Кілька невисоких дерев росло біля води, а за ними підіймався скелястий крутосхил. Тут Загін вирішив перебути до світанку: не було сенсу намагатися рухатися далі вночі. Вони не розкладали табору і не розпалювали вогнища, а просто полягали в човнах, пришвартованих один до одного.

— Нехай будуть благословенні лук Ґаладріель і гостре око Леґоласа! — сказав Ґімлі, жуючи коржик лембасу. — Це був надзвичайний постріл у темряві, друже!

— Але хтозна, у що я влучав? — кинув Леґолас.

— Я не знаю, — відповів Ґімлі. — Та радий, що тінь не підібралася ближче. Мені вона зовсім не сподобалася, занадто схожа на тінь у Морії… на тінь Балроґа, — пошепки додав гном.

— Ніякий це не Балроґ, — промурмотів Фродо, все ще трусячись під того холоду. — Воно занадто холодне. Я думаю, то був… — він замовк.

— Що ти думаєш? — жваво спитав Боромир, перехилившись зі свого човна, мовби намагаючись заглянути в обличчя Фродо.

— Я думаю… ні, не скажу, — відповів Фродо. — Хто би то не був, його падіння стривожило наших ворогів.

— Схоже на те, — сказав Араґорн. — Однак де вони, скільки їх і що робитимуть далі, ми не знаємо. Цієї ночі спати не можна! Зараз нас накриває темрява. А хто знає, що покаже день? Тримайте зброю напоготові!

Сем сидів, постукуючи пальцями по руків'ю меча, немовби щось підраховуючи, і дивився в небо.

— Дуже дивно, — бурмотів він. — Місяць однаковий і в Ширі, й у Дикому Краї, принаймні так мусить бути. Але чи то він збився зі шляху, чи я неправильно рахую. Пригадуєте, пане Фродо, коли ми лежали на помості на тому дереві, місяць був щербатий: десь так тиждень від повного місяця. А минулої ночі ми вже тиждень як у дорозі, а тут вискакує новий місяць, тоненький, немов відрізаний нігтик, так наче ми не пробули в ельфійському краї ні дня.

Ну, а я три ночі пам'ятаю точно і, здається, ще кілька пригадую, та присягнуся, що то не був цілий місяць. Можна подумати, що час там зупинився!

— А може, так воно і було, — сказав Фродо. — Мабуть, там ми були в часі, який в інших місцях уже давно минув. Напевно, лише коли Срібна Жила винесла нас назад до Андуїну, ми повернулись у час, який спливає в усіх землях смертних аж до Великого Моря. А я не помічав у Карас-Ґаладоні ніякого місяця, ні молодика, ні старого: тільки зірки вночі та сонце вдень.

Леґолас ворухнувся у своєму човні.

— Ні, час ніде не затримується, — мовив він, — але зміна та ріст не однакові всюди й у всьому. Для ельфів світ також рухається, та рухається водночас і дуже швидко, і дуже повільно. Швидко, бо самі вони мало змінюються, а все навкруги тече повз них: і це їх засмучує. А повільно, бо вони не рахують років, що минають. Пори року для них — лише нескінченні брижі на поверхні довгого-довгого потоку. Однак усе на світі колись має згаснути.

— Але згасання в Лорієні зовсім не помітне, — сказав Фродо. — Сила Володарки боронить його. Такі чудові, хоч і короткими здаються, години в Карас-Галадоні, де Ґаладріель зберігає ельфійський Перстень!

— Поза межами Лорієну такого не слід говорити, навіть мені, — сказав Араґорн. — Більше про це не згадуйте! А ти, Семе, просто збився з ліку. Час швидко минав для нас, як і для ельфів. Поки ми були там, минув старий місяць, а новий народився й пішов на спад. А вчора ввечері знову народився молодик. Зима майже закінчилася. Час наближається до весни, яка принесе мало надії.

Ніч минула тихо. З протилежного боку не долинало ні звуку, ні поклику. Мандрівники, котрі повмощувались у човнах, відчули зміну погоди. Повітря потеплішало і знерухоміло під великими вологими хмарами, які припливли з півдня та далекого моря. Шум Ріки, що обтікала скелясті пороги, здавався голоснішим і ближчим, аніж до того. З гілок дерев над човнами почала скрапувати волога.

Коли настав день, настрій довкола був тихий і сумовитий. Поволі розвиднілося, бліде розмите світло не відкидало тіней. Над Рікою зависла імла, білий туман огорнув землю; протилежного берега видно не було.

— Я не терплю туману, — сказав Сем, — але з цим нам, здається, пощастило. Тепер, мабуть, зможемо так забратися, що ці кляті ґобліни нас не помітять.

— Мабуть, що так, — мовив Араґорн. — Але нелегко буде знайти стежку, якщо туман хоч трохи не підніметься. А якщо ми хочемо пройти Сарн-Ґебір і добратися до Емін-Муїлу, то стежку знайти мусимо.

— Не розумію, навіщо нам минати Пороги чи взагалі пливти Рікою, — сказав Боромир. — Якщо ми вже під Емін-Муїлом, то можна покинути ці шкаралупки і попрямувати на південний захід аж до Енти, а за нею — наші землі.

— Можна, якщо підемо до Мінас-Тіріта, — відповів Араґорн, — але ми ще цього не вирішили. І такий шлях може виявитися небезпечнішим, аніж це здається. Долина Енти пласка та багниста, і її тумани смертельно небезпечні для піших і завантажених. Я би не покидав човнів, доки це можливо. На Ріці принаймні не заблукаєш!

— Але східний берег захопив Ворог, — заперечив Боромир. — Навіть якщо ти проминеш Ворота Арґонату й дістанешся неушкодженим до Кремінь-скелі, що далі? Скочиш із Водоспаду і приземлишся у болотах?

— Ні! — відповів Араґорн. — Просто перенесемо човни старовинним волоком до підніжжя Рауросу і знову спустимо на воду. Хіба ти не чув, Боромире, чи навмисне забув про Північні Сходи та високий трон на Амон-Гені, збудовані за часів великих королів? Я принаймні хотів би постояти на тому високому місці, перш ніж вирішу, куди йти далі. І можливо, там якийсь знак підкаже нам рішення.

Боромир іще довго протестував, але коли виявилося, що Фродо готовий іти за Араґорном, куди би той не подався, то згодився.

— У Мінас-Тіріті не заведено покидати друзів у скруті, — сказав він. — А вам потрібна буде моя сила, щоби добратися до Кремінь-скелі. До того високого острова я дійду з вами, але не далі. Там я зверну додому — сам-один, якщо своєю допомогою я не заслужив на супутника.

Настав день, туман трохи розсіявся. Вирішили, що Араґорн із Леґоласом відразу підуть берегом, а інші залишаться біля човнів. Араґорн сподівався знайти стежку, якою можна було би перетягти човни та клунки на спокійну воду нижче від Порогів.

— Ельфійські човни, можливо, і не потонуть, — сказав він, — але це не означає, що ми перепливемо через Сарн-Ґебір живими. Досі це не вдавалося нікому. Тут люди Ґондору не проклали жодної дороги, бо навіть за часів величі їхні володіння не простягалися далі за Емін-Муїл; але десь тут, на східному березі, має бути волок. Він точно не зруйнований, бо колись із Дикого Краю до Осґіліата тут плавали легкі човни, навіть кілька років тому, поки тут не розплодились орки.

— На моїй пам'яті мало який човен припливав до нас із півночі, та й орки вештаються на східному березі, — сказав Боромир. — Якщо ти підеш уперед, хоч би навіть і стежкою, небезпека зростатиме з кожною милею.

— Небезпека чигає і на будь-якій дорозі на південь, — заперечив Араґорн. — Чекайте на нас лише один день. Якщо не повернемося, значить, ми втрапили у біду. Тоді обирайте собі нового проводиря і робіть усе, що він скаже.

З важким серцем спостерігав Фродо, як Араґорн і Леґолас вилізли крутосхилом і зникли в імлі; та його страхи були безпідставні. Минули дві чи три години, як десь опівдні з туману виринули постаті розвідників.

— Усе гаразд, — сказав Араґорн, спустившись до човнів. — Там є стежка, яка веде до зручного причалу, все ще справного. Відстань невелика: початок Порогів лиш на півмилі нижче, а тягнуться вони трохи більше, ніж милю. Відразу за ними Ріка чиста і спокійна, хоча течія швидка. Найскладнішим завданням буде перенести човни та речі до старого волока. Ми знайшли його, та він досить далеко звідси, під самими скелями, від берега метрів за двісті. Північного причалу ми не виявили. Якщо він усе ще існує, то ми, мабуть, проминули його вчора вночі. Навіть якщо зараз попливемо вгору проти течії, то не помітимо його в тумані. Боюся, доведеться нам покинути Ріку ось тут і простувати до волока, як уже вдасться.

— Це було би нелегко, навіть якби всі тут були людьми, — сказав Боромир.

— Мусимо впоратися, які вже ми є, — зазначив Араґорн.

— Авжеж, — сказав Ґімлі. — На важкому шляху людина відстане, а гном піде далі, навіть із тягарем, удвічі важчим за нього самого, пане Боромире!

Завдання справді було важке, та, зрештою, його виконали. Човни розвантажили і речі перенесли нагору, де берег був рівний. Потім повитягали з води та попереносили човники, які виявилися легшими, ніж можна було сподіватися. З якого дерева, що росте на ельфійських землях, зробили їх, навіть Леґолас не знав; деревина була міцна, та напрочуд легка. Мері з Піпіном удвох могли легко нести свій човен по рівному. Однак, аби витягти човни крутосхилом, який зараз довелося долати Загону, потрібна була сила двох чоловіків. На підйомі від Ріки безладно валялися брили сірого вапняку, а безліч ямок позаростало чагарником і травою; зарості ожини змінювалися багнистими калюжами, які наповнювалися водою, що сочилася згори.

Один по одному Боромир із Араґорном повиносили човни, а решта Загону видерлася слідом за ними з вантажем. Нарешті все перенесли до волока. Тоді майже без перешкод, якщо не зважати на сланку шипшину та розсипи каміння, всім Загоном рушили вперед. Туман усе ще висів над скелястою стіною, а ліворуч пеленою вкривав Ріку: чути було, як унизу, невидима, вирувала вона на гострих уступах і кам'яних зубцях Сарн-Гебіру. Двічі пройшли вони цей шлях, поки не перенесли все до південного причалу.

Там волок, звернувши до води, полого спускався в маленьку неглибоку заводь. Здавалося, її вирили в руслі, та не руки, а струмені, що падали зі Сарн-Гебіру по низькому хвилерізу, який виступав далеко у воду. За ним берег здіймався прямовисною сірою скелею, і пішим там було не пройти.

Минув короткий день, западали похмурі хмарні сутінки. Мандрівники сиділи біля води, вслухаючись у безладний рев і шум Порогів, невидимих у тумані; вони втомились і хотіли спати, а серця їхні були такі самі смутні, як умираючий день.

— Ну, ось ми і прийшли, і тут мусимо провести ще одну ніч, — сказав Боромир. — Нам треба виспатися, бо навіть якщо Араґорн і має намір пливти через Ворота Арґонату вночі, ми всі занадто втомлені… крім, ясна річ, нашого стійкого гнома.

Ґімлі не відповів: він сидів куняючи.

— Відпочинемо тут, скільки зможемо, — сказав Араґорн. — Завтра знову мусимо пливти вдень. Якщо тільки погода не зміниться, не підведе нас, то прослизнемо, що і не помітить нас жодне око зі східного берега. Та сьогодні будемо чатувати по двоє: три години спимо, одну — на сторожі.

Тієї ночі нічого гіршого за дрібний дощик за годину до світанку не трапилося. Коли розвиднілося, Загін рушив у дорогу. Туман розсіювався. Вони трималися якомога ближче до західного берега і бачили розмиті обриси спочатку низьких, а потім усе вищих скель — тінистих стін, підніжжя яких омивала бистра течія. За кілька годин хмари опустилися нижче й пішов сильний дощ. Аби не затопило човни, їх накрили шкурами і попливли за течією; ні попереду, ні довкола нічого не було видно за сірою завісою дощу.

Та злива швидко вщухла. Небо поволі проясніло, і тоді раптом хмари розповзлись, і їхні неохайні пасма попливли на північ, угору по Ріці. Туман розтанув. Перед мандрівниками лежало широке міжгір'я з крутими скелястими берегами, до яких подекуди горнулося, по виступах і вузьких щілинах, кілька дерев. Річище стало вузьке, течія прискорилася. Тепер, що би не трапилося, їх понесло так швидко, що зупинитись чи звернути було ніяк. Угорі бігла доріжка блідо-голубого неба, обабіч береги кидали тінь на Ріку, а попереду чорніли щільною стіною, заступаючи сонце, гори Емін-Муїл.

Фродо побачив, як із далини наближаються дві великих скелі, схожі на величезні вежі чи стовпи. Високі, стрімкі та зловісні, нависали вони над рікою з обох боків. Між ними з'явився вузький прохід, і Ріка понесла туди човни.

— Дивіться — ось Аргонат, Стовпи Королів! — вигукнув Араґорн. — Нас несе до них. Пливіть один за одним, але на віддалі. Тримайтеся бистріні!

Високими вежами здіймалися стовпи назустріч Фродо. Йому здалося, що це гіганти, величезні сірі постаті, мовчазні, та загрозливі. Пізніше він переконався, що вони справді мають людську подобу: стародавні майстри вирізьбили їх, і, незважаючи на сонце та дощі забутих років, вони все ще зберігали величні риси. На могутніх п'єдесталах, що підіймалися з глибоких вод, стояли два кам'яні королі: напівстерті очі з-під потрісканих брів усе ще похмуро дивилися на північ. Ліва долоня кожного була піднесена в застережному жесті; у правиці кожен тримав сокиру; голови вінчали покришені шоломи з короною. Могутністю і величністю все ще віяло від цих мовчазних охоронців давно зниклого королівства. Трепет і страх охопив Фродо, він зіщулився і заплющив очі, не наважуючись поглянути, коли човен підплив ближче. Навіть Боромир схилив голову, коли човни, крихкі та минущі, мов листочки, проносило у вічній тіні вартових Нуменору. Так увійшли вони в темне провалля Воріт.

Грізні скелі прямовисно здіймалися до незвіданої висоти. Ген угорі тьмяніло небо. Чорні води лунко ревли, над ними свистів вітер. Фродо, з головою на колінах, почув, як попереду стогне та бурчить Сем.

— Ой, лихо! Що за місцина жахлива! Хай-но тільки вилізу з цього човна, до калюжі близько не підійду, не те що до ріки!

— Не бійтеся нічого! — почувся дивний голос у них за спиною. Фродо озирнувся і побачив Бурлаку, та все ж ніби й не Бурлаку, не пошарпаного негодою слідопита. На кормі сидів Араґорн, син Араторна, гордий і виструнчений, який управними рухами керував човном; каптур відкинутий назад, темне волосся розвіяне на вітрі, очі світилися: король-вигнанець повертався до свого краю.

— Не бійтеся! — повторив він. — Давно вже прагнув я поглянути на подоби Ісілдура й Анаріона, моїх давніх предків. Під їхньою тінню Елессарові, Ельфійському Самоцвіту, синові Араторна з дому Валанділа, сина Ісілдура, нащадка Еленділа, нема чого боятися!

Тут світло в його очах згасло, й він додав тихо:

— Чому немає з нами Ґандалфа! Як тужить моє серце за Мінас-Анором, за стінами мого рідного міста! Куди ж мені тепер іти?

Ущелина була довга і темна, і сповнена шумом вітру, клекотом води та гучного каміння. Вона трохи завертала на захід, і спочатку все попереду було темне; та невдовзі Фродо помітив високу шпарину світла, яка все ширшала. Вона стрімко наближалась, і раптом човни вискочили на яскраве світло.

Сонце, давно проминувши полудень, сяяло у вітряному небі. Ув'язнені води розлились у продовгастому озері, блідому Нен-Гітоелі, оточеному стрімкими сірими пагорбами; схили їхні поросли деревами, та верхівки були голі й холодно виблискували на сонці. На далекому південному кінці здіймалися три шпилі. Середній трохи виступав уперед, відокремлений від інших, островом серед вод, і Ріка обтікала його блідими іскристими рукавами. Звідти вітер доносив низький гуркіт, мов приглушений відстанню гуркіт грому.

— Оце Тол-Брандір! — сказав Араґорн, показуючи на високий шпиль. — Ліворуч — Амон-Ло, праворуч — Амон-Ген, Гори Слуху та Зору. За часів великих королів там стояли високі дозорні пости. Але кажуть, що на Тол-Брандір не ступала нога ні людини, ні звіра. Ми підпливемо до них, коли стемніє. Я чую невтомний поклик Рауросу.

Мандрівники трохи відпочили, пливучи за течією, що прямувала на південь уздовж середини озера. Перекусили, а потім узялися за весла. Схили західних горбів накрила тінь, а сонце округлилось і почервоніло. Де-не-де крізь імлу прозирали перші зірки. У сутінках попереду темніли три шпилі. Диким ревом ревів Раурос. Ніч уже вкрила Ріку, коли човни нарешті ввійшли під тінь пагорбів.

Десятий день їхньої подорожі закінчився. Дикий Край залишився позаду. Щоби посуватися далі, вони мали вибрати між дорогами на схід і на захід. Попереду було останнє завдання походу.

X. Розпад Братства

Араґорн повів їх правим рукавом Ріки. Тут, на західному березі, під тінню Тол-Брандіру, від підніжжя Амон-Гену до води опускався зелений луг. За ним піднімалися перші пологі схили пагорба, вкриті деревами; дерева також тягнулися на захід уздовж вигнутого берега озера. Невеличкий струмок збігав додолу і живив лугову траву.

— Тут ми сьогодні переночуємо, — сказав Араґорн. — Це луг Парт-Ґален: колись улітку тут було дуже гарно. Будемо сподіватися, що зло сюди ще не прокралося.

Вони витягнули човни на зелений берег і розташувалися табором. Виставили варту, але їхні вороги ніяк не давали про себе чути. Якщо Ґолум і примудрився піти слідом, то залишився невидимим і нечутним. Проте вночі Араґорнові стало неспокійно, він крутився вві сні і прокидався. Удосвіта він підвівся й підійшов до Фродо, який саме стояв на чатах.

— Чого ти не спиш? — запитав Фродо. — Зараз же не твоя черга.

— Сам не знаю, — відповів Араґорн, — але в моєму сні наростали тінь і тривога. Добре було би поглянути на твій меч.

— Навіщо? — запитав Фродо. — Чи вороги близько?

— Подивимося, що покаже Жало, — відповів Араґорн. Фродо витяг із піхов ельфійський кинджал. Він збентежився, помітивши, що краї леза ледь жевріють у пітьмі.

— Орки! — мовив він. — Не дуже близько, але й не далеко.

— Цього я і побоювався, — сказав Араґорн. — Але, мабуть, вони не на цьому березі Ріки. Жало світиться тьмяво і, може, просто вказує, що шпигуни Мордору тиняються на схилах Амон-Ло. Я ще ніколи не чув, аби орки бували на Амон-Гені. Та хтозна, що може трапитись у ці лихі часи, коли Мінас-Тіріт уже не охороняє переправу через Андуїн. Завтра мусимо йти дуже обережно.

Світанок був схожий на пожежу. На сході, наче дим від великого вогнища, низько над землею стелилися хмари. Вранішнє сонце освітило їх зі споду похмурим багряним полум'ям, але швидко видерлося нагору в чисте небо і позолотило вершину Тол-Брандіру. Фродо повернувся на схід і розглядав високий острів. Його береги прямовисно здіймалися з бистрої води. Над ними височіли крутосхили, на які видряпалися поодинокі дерева; а ще вище виднілися сірі поверхні неприступних скель, увінчаних високим кам'яним шпилем. Довкола кружляло безліч птахів, а більше нічого живого видно не було. Після сніданку Араґорн скликав увесь Загін.

— Нарешті настав день вибору, — сказав він, — вибору, який ми довго відкладали. Що буде з нашим Загоном, яке стільки разом пройшло як братство? Повернемо на захід із Боромиром і приєднаємося до війни в Ґондорі чи рушимо на схід до Страху і Тіні, а може, розірвемо наше братство і кожен обере свій шлях? Але вирішувати треба швидко. Ми не можемо зупинятися тут надовго. Ми знаємо, що ворог на східному березі, та боюся, що орки можуть бути вже і на цьому.

Запала довга мовчанка.

— На жаль, Фродо, — нарешті сказав Араґорн, — цей тягар лягає на тебе. Ти Персненосець, призначений Радою. Тобі самому обирати власний шлях. У цій справі я не можу радити. Я не Ґандалф, і хоча я намагався замінити його, не знаю, який у нього був задум для цієї години, якщо взагалі якийсь був. Найімовірніше, що навіть якби він зараз був тут, він залишив би вибір тобі. Така вже твоя доля.

Фродо відповів не відразу. Нарешті він повільно промовив:

— Я знаю, що треба поспішати, але не можу вирішити. Тягар цей важкий. Дайте мені годину, тоді скажу. Залишіть мене на самоті!

Араґорн поглянув на нього зі співчуттям.

— Гаразд, Фродо, сину Дроґо, — сказав він. — Ти матимеш цю годину і побудеш на самоті. Ми почекаємо на тебе тут. Але не заходь задалеко.

Фродо якусь мить сидів із похиленою головою. Сем, який стурбовано спостерігав за своїм господарем, похитав головою і пробурмотів:

— Ясно як день, але не личить Сему Правоногові ото лізти, куди не просили!

А Фродо підвівся й відійшов від них; Сем помітив: тоді як усі стримувалися, щоби не дивитися йому вслід, Боромир не зводив очей із Фродо, доки той не зник за деревами біля підніжжя Амон-Гену.

Спочатку Фродо брів лісом навмання, а потім ноги самі понесли його на схили гори. Він вийшов на стежку, що залишилася від стародавньої дороги. У стрімких місцях були витесані кам'яні сходи, але тепер вони потріскались і повитирались, а коріння дерев розкололо їх. Якийсь час він дряпався, не дбаючи про напрямок, аж поки не вийшов на трав'янисту галявину. Довкола росла горобина, а посередині лежав широкий плаский камінь. Зі східного боку нагірна галявина була відкрита, і її освітлювало вранішнє сонце. Фродо зупинився і поглянув через Ріку вниз, на Тол-Брандір і птахів, які кружляли в повітряній безодні між ним і неприступним островом. Могутній рев Рауросу сплітався з низьким одноманітним стугоном.

Фродо присів на камінь і підпер долонями підборіддя, дивлячись на схід, але очі його нічого не бачили. Він пригадав усі події, що трапилися, відколи Більбо покинув Шир, пригадав і обдумав усі слова Ґандалфа. Час минав, а до рішення було далеко.

Раптом Фродо отямився від роздумів: він відчув чиюсь присутність за спиною, чийсь ворожий погляд. Він скочив на ноги й озирнувся, та, на його здивування, то був лише Боромир, який приязно посміхався.

— Я боявся за тебе, Фродо, — сказав він, підходячи ближче. — Якщо Араґорн має рацію і орки близько, тоді ніхто з нас не може блукати одинцем, а ти особливо: адже від тебе стільки залежить. І мені важко на серці. Можна я побуду з тобою і трохи поговорю, коли вже ми зустрілися? Може, мені полегшає. Коли говорять усі, суперечкам немає кінця. А двоє, мабуть, якось дійдуть до істини.

— Дякую тобі, — відповів Фродо. — Та не думаю, що мені допоможуть розмови. Бо я знаю, що мушу робити, але боюся цього, Боромире, — боюся!

Боромир мовчав. Невтомно ревів Раурос. Вітер шепотів у вітті дерев. Фродо тремтів.

Раптом Боромир підійшов і сів поруч.

— А ти впевнений, що не страждаєш намарно? — спитав він. — Я хочу тобі допомогти. Тобі потрібна порада у твоєму важкому виборі. Чи не послухаєш мене?

— Мабуть, я вже знаю, яка буде твоя порада, Боромире, — сказав Фродо. — І вона би здавалася мудрою, та моє серце остерігає.

— Остерігає? Остерігає від чого? — різко спитав Боромир.

— Від зволікання. Від шляху, який видається легшим. Від перекладання мого тягаря на когось іншого. Від… ну, якщо говорити відверто… від надії на силу і правдивість людей.

— Але ж та сила довго охороняла вас у вашій маленькій країні, хоча ви про це і не знали.

— Я не сумніваюсь у мужності твого народу. Та світ змінюється. Можливо, стіни Мінас-Тіріта міцні, та чи цього досить. Коли вони впадуть, що тоді?

— Ми з доблестю поляжемо у битві. Але ж є надія, що вони не впадуть.

— Надії нема, доки існує Перстень, — сказав Фродо.

— Ах! Перстень! — очі Боромира заблищали. — Перстень! Чи не дивно, що ми мусимо пережити стільки страхів і сумнівів через отаку дрібничку? Таку дрібничку! А я лише мигцем бачив її в Домі Елронда. Можна ще раз поглянути?

Фродо підвів очі. Серце його захололо. Він вловив дивний блиск в очах Боромира, хоч обличчя його було добре та приязне.

— Краще його не діставати, — відповів Фродо.

— Як знаєш. Мені байдуже, — сказав Боромир. — А говорити про нього можна? Бо всі ви думаєте лише про його силу в руках Ворога: про використання на зло, а не на добро. Світ змінюється, кажеш? Мінас-Тіріт загине, якщо Перстень існуватиме. Але чому? Звісно, якщо буде в руках Ворога. Та чому, якщо буде у нас?

— Чи ти нічого не чув на Раді? — відповів Фродо. — Тому що ми не можемо користуватися Перснем: усе, що робиться з його допомогою, обертається на зло.

Боромир підхопився і нетерпляче заходив по галявині.

— Усе те ж саме, — вигукнув він. — Ґандалф, Елронд — усі вони навчили тебе так говорити. Мабуть, вони праві щодо себе самих. Усі ці ельфи, напівельфи та чарівники, можливо, справді потраплять у біду. Проте я часто замислююся, мудрі вони чи просто боязкі. Та кожному своє. Щирих людей ніхто не спокусить. Ми в Мінас-Тіріті непохитно стояли впродовж довгих років випробувань. Нам не потрібна влада магів, а тільки сила, щоби захиститися, сила для праведної справи. І дивись! У важкі часи доля виносить на світло Перстень Влади. Це подарунок, повір мені, подарунок ворогам Мордору. Безумство — не використати його, не повернути силу Ворога проти нього самого. Тільки безстрашні, безжальні, тільки вони досягнуть перемоги. Чого не зробить у такий час воїн, великий вождь? Чого би не зробив Араґорн? А якщо він відмовляється, то чому не Боромир? Перстень дав би мені силу, щоби панувати. Як розігнав би я військо Мордору, а всі люди зібралися би під моїми хоругвами!

Боромир крокував туди-назад, говорив усе голосніше. Він, здавалось, уже забув про Фродо, розмірковуючи про мури та зброю, про збір дружин; він складав плани великих союзів і майбутніх славетних перемог, він руйнував Мордор, а сам ставав могутнім королем, мудрим і великодушним. Раптом він зупинився і махнув руками.

— А вони хочуть його викинути! — вигукнув він. — Я не кажу знищити. Це, мабуть, було би добре, якби давало хоч якусь надію. Але такої надії нема. Нам пропонують лише один план — послати дрібнолюдика навмання до Мордору і дати Ворогові нагоду повернути собі Перстень. Безумство!

Адже ти розумієш це, мій друже? — сказав він, раптом знову обертаючись до Фродо. — Ти кажеш, що боїшся. Якщо це справді так, то і найхоробріший вибачив би тобі. Та можливо, це просто твій здоровий глузд бунтується?

— Ні, це страх, — сказав Фродо. — Просто страх. Але я радий, що ти висловився так відверто. Тепер я бачу все ясніше.

— Отже, ти підеш до Мінас-Тіріта? — вигукнув Боромир. Очі його сяяли, обличчя напружилося.

— Ти неправильно мене зрозумів, — відповів Фродо.

— Але ти відвідаєш нас, хоча би ненадовго? — наполягав Боромир. — Моє місто вже недалеко, а звідти до Мордору майже стільки само, як і звідси. Ми довго блукали у глушині, й перш ніж рушати далі, ти мусиш розвідати, що робить Ворог. Ходімо зі мною, Фродо. Якщо вже ти мусиш іти, то спершу варто відпочити.

Він дружньо поклав руку на плече гобіта; але Фродо відчув, як та рука тремтіла від придушеного збудження. Фродо швидко відступив і і тривогою поглянув на високого чоловіка, приблизно вдвічі вищого та набагато сильнішого за нього.

— Чому ти такий неприязний? — сказав Боромир. — Я чесна людина, не злодій і не зрадник. Мені потрібний твій Перстень: тепер ти це знаєш; але даю слово честі, що не хочу його для себе назавжди. Невже ти не дозволиш мені хоча би спробувати? Позич мені Перстень!

— Ні, ні! — крикнув Фродо. — Рада доручила мені його охороняти!

— Через нашу власну дурість здолає нас Ворог! — вигукнув Боромир. — Як це мене лютить! Дурень! Упертий дурень! Добровільно кидатися на смерть і зруйнувати нашу справу! Якщо хтось зі смертних має право на Перстень, то це люди Нуменору, а не дрібнолюдики. Він у тебе лише через безглузду випадковість. Він міг стати моїм. Він мусить бути моїм. Дай його мені!

Фродо не відповів, а відступив назад, так аби між ними стояв великий плаский камінь.

— Ну ж бо, ну, мій друже! — вже лагіднішим тоном заговорив Боромир. — Чом тобі не позбутися його? Чому не звільнитися від сумнівів і страхів? Якщо хочеш, можеш у всьому звинуватити мене. Можеш сказати, що я був дужчий за тебе й відібрав його силоміць. Бо я справді дужчий за тебе, дрібнолюдику! — крикнув він і раптом вискочив на камінь і кинувся на Фродо. Його вродливе, приємне обличчя огидно спотворилося, в очах палав лютий вогонь.

Фродо відскочив і знову сховався за каменем. Йому залишалося тільки одне: тремтячою рукою він витяг Перстень із ланцюжком і швидко надягнув його на палець саме в ту мить, коли Боромир знову стрибнув. Чоловік щось вигукнув, на мить спантеличено завмер, а потім шалено заметався, нишпорячи поміж скель і дерев.

— Нікчемний шахраю! — кричав він. — Дай-но тільки тебе вхопити! Тепер я знаю, що ти задумав! Ти віднесеш Перстень Сауронові й зрадиш нас усіх. Ти тільки й вичікував нагоди покинути нас у біді. Будь проклятий ти й усі дрібнолюдики! Смерть і тьма на ваші голови! — Тут він перечепився через камінь і впав долілиць на землю. Якусь мить він лежав нерухомо, ніби вражений власним прокляттям; потому раптом розплакався.

Він підвівся і провів рукою по очах, витираючи сльози.

— Що я тут наговорив? — вигукнув він. — Що я накоїв? Фродо, Фродо! — загукав він. — Повернися! На мене найшов шал, але все минулося. Повернися!

Та кликав він даремно. Фродо навіть не чув його. Він уже був далеко, наосліп мчав стежкою на вершину гори. Він трусився від жаху та горя, перед очима стояли розлючене обличчя і палючий погляд Боромира.

Незабаром він вискочив на вершину Амон-Гену і зупинився, відсапуючись. Немов крізь імлу він побачив широкий круглий майданчик, викладений великими плитами, з пощербленим парапетом; посередині, на чотирьох різьблених колонах, стояло кам'яне сидіння, до якого вели довгі східці. Він виліз туди й сів, почуваючись загубленою дитиною, котра видерлася на трон гірських королів.

Спочатку він побачив небагато. Здавалося, що він потрапив у світ примарних тіней: Персня він не зняв. Потім подекуди імла розтанула, і йому відкрилося багато видінь: малі та виразні, вони були перед ним немов на столі, однак далекі. Не було ні звуку, лише яскраві, живі картини. Світ немовби стиснувся і занімів. Він сидів на Троні Зору, на Амон-Гені, Горі Ока людей Нуменору. На сході він побачив широкі простори, не позначені на карті, безіменні рівнини та нерозвідані ліси. Подивився він на північ, де внизу світлою стрічкою лежала Велика Ріка, а Імлисті Гори здавалися маленькими та гострими, мов поламані зуби. Глянув на захід і побачив розлогі пасовища Рогану; і Ортханк, шпиль Ізенґарда, мов чорну шпицю. Зиркнув на південь, і просто в нього під ногами Велика Ріка вигиналася крутою хвилею та спадала з висот Рауросу в пінисту безодню; райдуга вигравала на хмарах водяного пилу. А далі побачив Етір-Андуїн, широку дельту Ріки, й міріади морських птахів, які білою курявою кружляли під сонцем, а під ними — зелено-срібне море з нескінченними рядами хвильок.

Але куди би він не подивився, всюди помічав ознаки війни. Імлисті Гори кишіли, мов мурашник: із тисячі печер висипали орки. Під кронами Морок-лісу у смертельній сутичці з лютими звірами зійшлися люди й ельфи. Землі беорнінгів палали; хмара нависла над Морією; дим застилав межі Лорієну.

Вершники мчали по травах Рогану; вовки вибігали з Ізенґарда. З гаваней Гараду виходили в море військові кораблі; а зі сходу безперервно тяглися люди: меченосці, списоносці, кінні лучники, колісниці вождів і вантажені вози. Уся міць Темного Володаря пішла в рух. Потім, знову повернувшись на південь, Фродо помітив Мінас-Тіріт. Далеким здавався він і прекрасним: білостінний, із високими вежами, гордовитий і досконалий у гірському гнізді; його парапети блищали крицею, на шпилях майоріли знамена. Надія прокинулась у серці Фродо. Та навпроти Мінас-Тіріта стояла інша фортеця, більша і могутніша. Туди, на схід, мимоволі звернулись очі Фродо, ковзнули повз зруйновані мости Осґіліата, оскалені ворота Мінас-Морґулата зачаровані Гори, аж до Ґорґороту, долини жаху в Землі Мордору. Темрява закривала її від сонця. Полум'я пробивалося крізь дим. Палала Фатум-гора, кіптява стовпом здіймалася до неба. Там нарешті погляд Фродо затримався: він побачив мур над муром, бастіон над бастіоном, сталеві ворота, чорну, неймовірно міцну залізну гору, вежу з адаманту — Барад-дур, Твердиню Саурона. Надія його покинула.

І раптом він відчув Око. Око в Темній Вежі, яке ніколи не спить. Він знав, що і воно помітило його погляд. У тому Оці була якась люта, жадібна воля. Воно метнулося до Фродо; він відчув, що воно, мов палець, шукало його. Ще трохи, і воно проштрикнуло би гобіта, лише би стало відомо, де він. Око вже торкнулось Амон-Ло. Зиркнуло на Тол-Брандір… Фродо зістрибнув зі сидіння, припав до землі, накривши голову сірим каптуром.

Фродо почув свій крик: «Нізащо! Нізащо!» А може то було: «Я йду, я йду до тебе!»? Він уже не розбирав. А потім, наче спалах із іншого полюса сили, інша думка сяйнула в голові: «Зніми його! Зніми! Дурню, зніми його! Зніми Перстень!»

Дві сили змагались у ньому. На мить Фродо опинився між їхніми врівноваженими гострими вістрями, і його зсудомило від болю. Тоді раптом він знову став самим собою. Фродо, а не Голосом чи Оком: міг вибирати вільно і часу для вибору мав лише мить. Він зняв Перстень із пальця. Серед ясного дня він стояв навколішки біля трону. Чорна тінь, немов рука, промайнула над ним, оминула Амон-Ген, майнула на захід і щезла. Тоді все небо стало чистим і блакитним, і у кронах дерев заспівали пташки.

Фродо звівся на ноги. Був страшенно втомлений, але воля його зміцніла і на серці полегшало. Він промовив до себе вголос:

— Тепер я зроблю те, що мушу. Принаймні одне мені зрозуміло: зло Персня уже почало діяти навіть у нашому Загоні, й Перстень слід віднести якомога далі, поки він не накоїв іще більшої шкоди. Я піду сам. Декому я не довіряю, а ті, кому довіряю, мені занадто дорогі: бідолашний Сем, Мері й Піпін. Та і Бурлака: його серце тужить за Мінас-Тірітом, і там він особливо потрібен, тепер, коли Боромир піддався злу. Я піду сам. Негайно.

Він швидко спустився стежкою назад до галявини, де його знайшов Боромир. Там він зупинився, прислухаючись. Йому вчулися шум і перегук голосів у лісі над берегом, десь унизу.

— Вони будуть мене шукати, — сказав він. — Цікаво, чи довго мене не було? Напевно, кілька годин. — Він завагався і пробурмотів: — Що ж мені робити? Я мушу йти або вже, або ніколи. Більше я не матиму такої нагоди. Прикро їх покидати, особливо ось так, без пояснень. Але ж вони все зрозуміють. Сем зрозуміє. А що мені ще залишається?

Повільно витяг він Перстень і знову надягнув його. Він зник і спустився з гори, тихіше за вітерець.

Решта Загону ще довго чекала на березі. Спочатку всі мовчали, стривожено сновигаючи довкола; а тепер сиділи в колі й розмовляли. Час від часу намагалися заводити мову про сторонні справи, про їхню довгу подорож і про пригоди; розпитували Араґорна про Ґондорське Королівство та про його давню історію, про ті уламки колишньої величі, які збереглись у цьому дивному прикордонні Емін-Муїлу: кам'яні королі і трони Амон-Гену й Амон-Ло, величезні Сходи біля водоспаду Раурос. Та думки їхні і слова постійно поверталися до Фродо і до Персня. Яке рішення прийме Фродо? Чому так вагається?

— Він, напевно, зважує, який шлях найбезнадійніший, — припустив Араґорн. — І тут є про що поміркувати. Відколи нас вислідив Ґолум, а відтак таємниця нашого походу зраджена, рушати на схід — справа безнадійна, як ніколи. Та від Мінас-Тіріта найближче до Вогню і до знищення Тягаря.

Ми можемо затриматися там і чинити хоробрий опір; але правитель Денетор із усіма своїми людьми не може сподіватися на успіх у тому, що навіть Елронд вважав понад його сили: зберегти Тягар у таємниці чи протистояти потузі Ворога, коли той з'явиться відібрати своє. Який шлях обрав би кожен із нас на місці Фродо? Не знаю. Зараз нам надзвичайно бракує Ґандалфа.

— Гірка наша втрата, — зітхнув Леґолас. — Однак ми мусимо вибирати без його допомоги. Чому би нам самим не прийняти рішення й у такий спосіб не допомогти Фродо? Покличмо його сюди і проголосуймо! Я голосуватиму за Мінас-Тіріт.

— І я також, — сказав Ґімлі. — Ми, звісно ж, були призначені тільки допомагати Персненосцеві в дорозі й не зобов'язані йти далі, ніж забажаємо; й ніхто нам не наказував і не брав із нас присяги йти до Фатум-гори. Важко було мені прощатися з Лотлорієном. Однак я зайшов уже надто далеко і скажу таке: настав момент вибору, і мені зрозуміло, що покинути Фродо я не можу. Я би пішов до Мінас-Тіріта, але якщо він не піде, то не піду і я.

— Я теж піду за ним, — сказав Леґолас. — Було би зрадою зараз покинути його.

— Це справді було би зрадою, якби ми всі його покинули, — сказав Араґорн. — Але якщо він піде на схід, то всім іти з ним немає потреби, та й не слід. Надії на успіх мало, чи восьмеро нас піде, чи двоє, чи навіть один. Якби вибирав я, то призначив би трьох супутників: Сема — він інакше не стерпить, Ґімлі та себе самого. Боромир повернеться до рідного міста, де його потребують батько та народ; із ним пішли б усі інші або принаймні Меріадок і Переґрін, якщо Леґолас не захоче нас покинути.

— Так не годиться! — скрикнув Мері. — Ми не можемо покинути Фродо! Ми з Піпіном завжди хотіли йти за ним, куди би він не рушив, і зараз хочемо. Спершу ми не уявляли собі, як усе буде. Там, у далекому Ширі чи в Рівендолі, все виглядало інакше. Відпускати Фродо в Мордор — це безглуздо та жорстоко! Чому ми не можемо його зупинити?

— Ми повинні його зупинити, — сказав Піпін. — І саме це його непокоїть, я певен. Він знає, що ми не дозволимо йому йти на схід. І він, бідолаха, не хоче нікого просити йти з ним. Уявіть собі: самому йти в Мордор! — Піпіна пересмикнуло. — Та дорогий наш, бідолашний гобіт, мусив би знати, що не треба нікого просити. Мусив би знати: якщо ми не зможемо його зупинити, то ми його не залишимо.

— Прошу пробачення, — устряв Сем. — Мені здається, ви зовсім не розумієте мого господаря. Він анітрохи не вагається, куди йти. Певно, що ні! Яка користь від Мінас-Тіріта? Тобто для нього, прошу вибачення, пане Боромире, — додав він і озирнувся. Саме тоді вони помітили, що Боромир, який спочатку мовчки сидів осторонь, кудись зник. — Ну і куди ж він подівся? — перелякано вигукнув Сем. — Останнім часом він, на мою думку, був якийсь дивний. Але, хай там як, а справа ця не його. Він забрався додому, як він це завжди говорив, і нема за що його картати. Але пан Фродо — він знає, що мусить знайти Провалля Фатуму. Та він боїться. Тепер, коли дійшло до вибору, він просто нажаханий. Через те і мучиться. Звісно, дечого він, так би мовити, навчився — та й усі ми — відколи з дому пішли, а то би він так нажахався, що пожбурив би Перстень у Ріку — і драпака. Та він усе одно боїться вирушати. А за нас він не хвилюється: підемо ми з ним чи ні. Він знає, що ми хочемо. Це його також дуже непокоїть. А якщо він таки набереться духу, то захоче піти сам. Ще згадаєте мої слова! Нелегко нам буде, коли він повернеться. Бо він сам себе добре накрутить, доконче, хіба би він не був Торбиним!

— Бачу, Семе, ти мудріший за нас усіх, — сказав Араґорн. — А що ж нам робити, коли станеться так, як ти кажеш?

— Зупинити його! Не пустити! — вигукнув Піпін.

— Справді? — мовив Араґорн. — Але Персненосець — він, і Тягар лежить на ньому. Не думаю, що нам випадає скеровувати його в той чи інший бік. І не сподіваюся, що у нас це вийде, якщо і спробуємо. Тут діють інші сили, набагато могутніші.

— Гаразд, нехай Фродо чимшвидше «накручується» і повертається, і закінчимо справу, — сказав Піпін. — Отак чекати — жахливо! Та й час уже минув?

— Так, — сказав Араґорн. — Година давно минула. Ранок закінчується. Треба його покликати!

Цієї миті з'явився Боромир. Він вийшов із лісу і мовчки попрямував до них. Обличчя його було похмуре та сумне. Він зупинився, немовби перелічивши присутніх, а потім і сам сів осторонь, втупившись у землю.

— Де ти був, Боромире? — спитав Араґорн. — Ти бачив Фродо? Боромир відповів не відразу.

— І так, і ні, — повільно мовив він. — Так, тому що знайшов його нагорі, далеко звідси, і розмовляв із ним. Я переконував його йти до Мінас-Тіріта, а не на схід. Я погарячкував, і він утік. Він зник. Такого я ще ніколи не бачив, тільки чув у казках. Мабуть, він надягнув Перстень. І я його не знайшов. Я думав, що він повернувся до вас.

— Це все, що ти можеш сказати? — запитав Араґорн, дивлячись на Боромира пильно і не надто лагідно.

— Так, — відповів він. — Поки що все.

— Кепська справа! — вигукнув Сем, схопившись на рівні. — Не знаю, що замислював цей чоловік. Чому пан Фродо відважився надягти Перстень? Він же не повинен був надягати, а раз надягнув, то хтозна, що могло трапитись!

— Але він відразу його зняв, — сказав Мері. — Тільки-но уникнув небажаного гостя, як це колись робив Більбо.

— А куди ж він подівся? Де він? — крикнув Піпін. — Його вже цілу вічність нема!

— Чи давно ти залишив Фродо, Боромире? — спитав Араґорн.

— Десь півгодини тому, — відповів той. — А може, й годину. Я потім іще трохи походив. Я не знаю! Не знаю! — Він обхопив голову руками й зігнувся, ніби від горя.

— Уже година, як він зник! — збентежився Сем. — Треба негайно йти і шукати його. Ходімо!

— Постривай! — вигукнув Араґорн. — Мусимо поділитися по двоє і домовитися… Гей, стійте! Зачекайте!

Але його вже ніхто не слухав. Сем перший рвонув до лісу. Мері та Піпін помчали слідом і вже зникли за деревами понад берегом, гукаючи чистими і високими голосами: «Фродо! Фродо!» Леґолас і Ґімлі також побігли. Здавалось, на весь Загін несподівано напав переполох чи якийсь безум.

— Ми ж розбіжимось і погубимося, — застогнав Араґорн. — Боромире! Не знаю, яка твоя роль у цьому нещасті, але тепер допомагай. Біжи за тими двома гобітами і хоча би їх охороняй, якщо вже Фродо не знайдеш. А як усе-таки знайдеш його чи хоч якісь сліди, біжи сюди. Я скоро повернуся.

Араґорн спритно кинувся бігцем за Семом. Наздогнав він його на невеликій галявині між кущами горобини. Сем біг щодуху вгору, захекавшись і викрикуючи: «Фродо!»

— Ходімо зі мною, Семе! — покликав він. — Не можна блукати поодинці. Тут поряд лихо. Я це відчуваю. Мені треба піднятися нагору, на верхівку Амон-Гену, і роздивитися. Глянь! Як я і здогадувався, Фродо проходив тут. Іди за мною і будь насторожі!

Він побіг стежкою вгору. Сем пнувся з усіх сил, але не міг зрівнятися її слідопитом Бурлакою і невдовзі відстав. Мало не вмить Араґорн зник із його очей. Сем зупинився, відсапуючись. Раптом ляснув себе долонею по лобі.

— Егей, Семе Правоноже! — сказав він уголос. — Ноги в тебе закороткі, то працюй головою! Помізкуймо: Боромир не бреше, на нього це не схоже, але і недоговорює. Щось жахливо налякало пана Фродо. І він зібрався з духом, раптово. І нарешті прийняв рішення… йти. А куди? На схід. Невже без Сема? Так, навіть без його Сема. Це жорстоко, ох, як жорстоко! — Сем провів рукою по очах, витираючи сльози. — Спокійно, Правоноже! Думай ліпше! Він не вміє перелітати через річки і стрибати з водоспадів. Пристрою в нього ніякого нема. Отже, він має повернутися до човнів. До човнів! Лети до човнів, Семе, лети блискавкою!

Сем обернувся і кинувся стежкою вниз. Упав і розбив коліна. Скочив на ноги і побіг далі. Нарешті вилетів на луг Парт-Галену, де лежали витягнуті з води човни. Там нікого не було. У лісі позаду лунали вигуки, та на них він не звертав уваги. На мить він став мов укопаний, розкривши рота. Один із човнів сам собою сповзав униз берегом. З гучним криком Сем помчав через луг. Човен зісковзнув у воду.

— Я йду, пане Фродо! Іду! — крикнув Сем і кинувся з берега, намагаючись ухопитися за борт. Він схибив на два-три фути. З криком і плюскотом він шубовснув униз головою у глибоку бистру воду. Сем пішов на дно, й Ріка зімкнулась над його кучерявою головою.

З порожнього човна почувся нажаханий зойк. Піднялося весло і човен завернув. Фродо якраз устиг схопити Сема за чуб, коли той випірнув, борсаючись і пускаючи бульбашки. Його круглі карі очі вирячилися з переляку.

— Вище, Семе, хлопчику мій! — кликав Фродо. — Хапай мене за руку!

— Рятуйте, пане Фродо! — белькотів Сем. — Я потонув. Не бачу нашої руки!

— Та ось вона. Не щипайся, друже! Я тебе не відпущу. Підгрібай ногами, та не борсайся, бо перекинеш човен. Ну, тримайся за борт і дай мені гребнути веслом!

Кількома ударами весла Фродо повернув човен назад до берега, і Сем зміг видертися на сухе, мокрий, мов водяний щур. Фродо зняв Перстень і ступив на берег.

— З усіх прикростей ти, Семе, найгірша! — сказав він.

— Ох, пане Фродо, це жорстоко! — сказав Сем, тремтячи. — Це жорстоко — ось так намагатися піти без мене. От якби я не здогадався, де би ви зараз були?

— Спокійно плив би своїм шляхом.

— Спокійно! — вигукнув Сем. — Сам-один і без моєї допомоги? Я би цього не пережив, і мені був би кінець.

— Буде тобі кінець, Семе, якщо підеш зі мною, — сказав Фродо, — а я би цього не пережив.

— Без вас мені точно буде кінець, — сказав Сем.

— Але я йду до Мордору.

— Я вже це знаю, пане Фродо. Звісно, що туди йдете. А я йду з вами.

— Слухай, Семе, — сказав Фродо, — не затримуй мене! Сюди будь-якої миті повернуться всі решта. Якщо мене тут застануть, доведеться сперечатись і пояснювати, і я вже не матиму ні відваги, ні нагоди покинути всіх. А я мушу йти негайно. Це — єдиний вихід.

— Певно, що так, — погодився Сем. — Але не самі. Я також іду, або ніхто не йде. Бо я дірки в усіх човнах попробиваю!

Фродо розсміявся. Несподівано радість і тепло огорнули його серце.

— Одного залиш! — сказав він. — Нам він знадобиться. Але ти ж не підеш так — без речей, без харчу?

— Хвильку зачекайте, і я все принесу! — вигукнув Сем із запалом. — У мене все готове. Я знав, що ми сьогодні вирушимо.

Він прожогом кинувся до табору, витяг свою торбу з купи речей, яку навалив Фродо, коли розвантажував човен, прихопив ковдру про запас, кілька пакунків із харчами і побіг назад.

— Ти зіпсував увесь мій план! — сказав Фродо. — І ніяк я від тебе не втечу! Та я радий, Семе. Не можу навіть висловити, який я радий. Сідай! Від самого початку було зрозуміло, що ми підемо разом. І підемо, а решта нехай шукає безпечної дороги! Бурлака їм допоможе. І мабуть, ми з ними вже не побачимось.

— А може, й побачимося, пане Фродо. Може, побачимося.

Отак Фродо та Сем вирушили вдвох виконувати останнє завдання. Фродо відгріб від берега, й Ріка швидко понесла їх геть західним рукавом, повз насуплені скелі Тол-Брандіру. Гучніше заревів великий водоспад. Навіть із допомогою Сема було нелегко спрямувати човен напереріз течії до південного краю острова і далі на схід до протилежного берега.

Нарешті вони знову висадилися біля південних схилів Амон-Ло. Знайшовши пологий берег, вони затягли човен далеко від води і якомога старанніше заховали за великим валуном. Тоді, закинувши за плечі торби, пішли вперед, виглядаючи стежку, яка провела би їх через сірі пагорби Емін-Муїлу вниз до Землі Тіні.