Восьме коло пекла

ЧАКЛУНКА

Мюнх затримався на порозі.

Кабіна скидалася радше на невеличку клубну залу в Інституті мозку, ніж на салони відомих йому повітряних машин. М’який килим на підлозі, низенькі столики, крісла, невеликий автоматичний бар з довгим буфетом і рядом табуретів, полиці з книгами й журналами, шафа з плівками для настільного читання, навіть дві картини на стінах. Усе це опорядження збудило в Мюнха неспокій і пильність.

Модестове вагання не пройшло повз Камину увагу.

— Ти вперше бачиш такий літак, правда? Але ж не кожна повітряна машина має нагадувати сповідальню чи відьмину мітлу, — пожартувала Кама, однак Мюнхове обличчя лишилося поважним і зосередженим. — Досі ти літав тільки на короткі відстані, а це літак далекого радіуса. Можеш почувати себе тут, як вдома. Щоправда, це не найшвидший засіб сполучення, зате надто зручний. Ну, йди! Не бійся.

— Чому ти гадаєш, що я боюсь? — вороже спитав він і ступив у кабіну.

— Я не хотіла тебе образити, — виправдувалась Кама. — Просто я помітила, що ти вагаєшся, і… Коли я завдала тобі прикрощів, пробач мені.

— Це ти… пробач.

Мюнх скинув з плеча дорожню торбу и розгледівся довкола.

— Ми тут самі? — трохи згодом запитав він.

— Авжеж. Самісінькі.

Кама підійшла до невеликого розподільного пульта в глибині кабіни й натисла одну з кнопок.

На екрані з’явилося чоловіче обличчя.

— Ви готові? — почулося коротке питання.

— Так. Можемо стартувати. Коли ми пролітаємо над Гімалаями?

— Десь о дванадцятій двадцять за всесвітнім часом.

— Яка видимість?

— Непогана. Під час польоту над вершинами до заходу сонця лишається п’ятнадцять хвилин. Може, зменшити висоту польоту?

— Саме про це я й хотіла попрохати.

— Прийнято. Чи маєте ще якісь особисті побажання?

— Ні. Дякую.

Чоловік на екрані зробив майже непомітний рух, і тої ж миті розкрита чаша стелі центральної зали аеропорту почала вільно обертатися навколо вертикальної осі.

Модест ступив до виходу, але Кама взяла його за руку й повела до найближчого крісла.

— Сядьмо. Під час розгону краще не ходити по кабіні, — пояснила вона.

Чаша закрилася. У кабіні, щойно сповненій гуркоту, залягла тиша.

— Щасливої дороги, — мовив чоловік на екрані й зник.

Крісла ледь затремтіли, й шереги сріблястих машин, що виднілися крізь прозорі стіни, провалилися кудись униз. Літак набирав швидкість.

Аеропорт зник з поля зору. Натомість показалися розкидані серед зелені промислові споруди й далекі нагромадження висотних житлових ансамблів. Пропливла голуба стрічка Вісли.

— Ну як? Подобається тобі мандрівка? — порушила мовчанку Кама.

— Чому ти збрехала? — замість відповіді спитав Мюнх.

Кама здивовано глянула на нього.

— Збрехала?! Адже я тобі казала, що ця подорож необхідна для твого здоров’я. Окрім того, маєш нагоду познайомитися з невідомим для тебе куточком світу. Ти ж хотів побачити Індію… Туди ми зараз і летимо.

— Ти сказала, що ми самі…

— Так і є!

— А той? — Мюнх показав на екран. Кама поблажливо всміхнулась.

— Але ж ти знаєш, що це тільки зображення. — Вона підвелася з крісла й підійшла до пульта. — То працівник Варшавського аеропорту. Кораблем керує система автоматичних приладів — машин, які працюють без втручання людини. Я вже колись казала тобі про це…

— Знаю, — непевно кивнув він головою.

— Ці машини ведуть корабель за розробленим перше планом польоту, а також командами, що надходять із землі, з аеродромів. Через таких пілотів, як той, котрого ти бачив на екрані.

— Але він… нас бачить?

— Так само, як ти мене, а я тебе, коли ми розмовляємо по візофону.

— Я не про це питаю. Чи зараз він нас бачить?

— Ні. Проте ми легко можемо з Ним з’єднатися. Або ж з кимось іншим, — додала Кама, помітивши заперечливий рух Модеста. — Наприклад, з Гардою. Він зараз, напевне, ще в інституті.

— Ні! Не треба!

В Мюнхових очах з’явився неспокій.

— Як хочеш. Може, ти втомився? Тоді зміни форму крісла. Треба лише натиснути кнопку ліворуч. Так, як у тебе в кімнаті.

— Ні. Я не хочу спати, — відповів він роздратовано.

Кама з тривогою дивилася на нього. Останніми днями, після повернення з Рима, Мюнх був дуже знервований і навіть агресивний

— Скажи, — запитав він, — вони можуть нас бачити, стежити за нами, чути, коли ми цього не знаємо?

— Хто?

— Ну, ті… хто керує польотом. Або Мікша. По візофону…

— Ні. Щоправда, вони можуть зв’язатися з нами, але ми одразу ж про це дізнаємось. Зрештою, коли ти дуже хочеш, аби нам ніхто не заважав, можна перейти на умовний зв’язок. Досить натиснути ось тут, — вона показала на одну з кнопок. — Тоді так, як у звичайному візофоні, зв’язок наступає лише з нашої згоди.

Чернець підвівся з крісла й трохи непевним кроком підійшов до Ками.

— То зроби так!

— Коли ти хочеш…

Вона натиснула кнопку.

Мюнх довго дивився на пульт, потім раптово повернувся й підійшов до столика, біля якого лежала його дорожня торба. Поклав її на столик. Одкрив і машинально закрив. Якусь мить задумливо бавився довгим пасом.

Потім, немовби забувши про торбу, підійшов до найближчої книжкової полиці. Взяв одну книжку, перегорнув кілька сторінок, тоді поклав на місце. Взяв іншу.

— Що ти шукаєш?

Він не відповів. Поклав книжку на полицю й підійшов до бару. Торкнувся рукою механічного подавача з столовим прибором. Узяв виделку, поклав, узяв ножа…

— Може, ти щось з’їси? Або вип’єш?

Він так різко відсмикнув руку, що ніж упав з подавача на підлогу.

— Самообслуговування в барі надто просте. Досить сказати: “Блокада, прошу…” і назвати номер страви згідно меню. Автомат діє тут за сигналом голосу. Так само, як автомати на вулицях. Скажімо, я хочу помаранчевого соку, — вона взяла картку й прочитала: — “Сік помаранчевий — 23”. Отже, треба сказати: “Блокада, прошу 23”.

Одразу відкрився клапан подавача. На невеликій таці стояла склянка з пінистою рідиною.

— Хочеш? — запитала Кама Мюнха, беручи склянку.

Той заперечливо похитав головою, але потягся до подавача й узяв тацю за ручки. З цікавістю оглядав її, здавалося, зважував у руках.

— Що тебе так зацікавило? Звичайна собі таця! З ручками, аби зручніше нести, — пояснила вона, але Мюнх, мабуть, її не чув. Він дивився вже не на тацю, а кудись поверх Каминої голови, на прозору стіну, за якою виднілася темно-блакитна гладінь моря.

— Це Чорне море. Я навмисне вибрала такий трохи кружний шлях…

Дівчина підійшла до стіни й поглянула вниз.

Тонкою білою стрічкою виблискував на воді слід водольота. Вдалині виднілися ще дві… три… чотири цятки. Вони, здавалося, не рухались. Це, напевне, водно-повітряні яхти ширяють над хвилями…

Кама замислилась Може, треба й Модеста взяти на таку прогулянку. Нехай побачить, нехай скуштує всього…

Почула за собою шарудіння, Мюнх наближався до неї. Огорнув її враз незбагненний якийсь неспокій. Неспокій щомиті дужчав. Знала: мусить обернутися. Зараз, негайно! Напруга ставала нестерпна.

Та не встигла. Щось засвистіло над нею, тоді почувся оглушливий гуркіт, немовби обвалилася стеля.

Світ закрутився перед Каминими очима. Впала на підлогу. Неначе в якомусь страшному сні мелькнуло перекривлене Модестове лице..

Ніби крізь туман бачила, як він біжить до буфета, хапає торбу, смикає паси…

Кама заплющила очі. Силкувалась збагнути, як усе це сталося. Але думки плуталися. Провела рукою по обличчю і, спираючись на другу, спробувала сісти Ще одне зусилля… Ще одне…

Зненацька щось важке впало на неї. Відчувала, що її шарпають чиїсь руки. Тягар давив, притискав до підлоги…

Що діється? Кама пригадала нараз: вона — в кабіні літака, летить з Модестом до Калькутти… Що він їй робить? Навіщо зриває телефонний браслет, викручує руки? Невже хоче зв’язати? Так, круг рук обвиваються пута…

Намагалася вирватися, звільнити руки. Але опір був надаремний…

Тягар трохи полегшав. Напасник ухопив її за плечі, підняв і кинув на крісло. Підійшов до буфета, взяв склянку помаранчевого соку.

Кама відчула на вустах холодний дотик скла. Зробила кілька ковтків. В голові трохи проясніло.

Мюнх стояв проти неї й дивився мовчки.

— Навіщо?.. — промовила через силу.

Він ковтнув слину, неначе хотів щось відповісти. Однак і далі мовчав, уперто дивлячись їй в обличчя.

— Навіщо ти це зробив?

— Ти знаєш…

— Нічого я не знаю. Не знаю!

Біль у голові подужчав.

— Мені зле… Розв’яжи руки, прошу…

— Ні!

— Але ж… Мені справді… Це безглуздо. Що ти виробляєш?

Мюнх знову підніс до її вуст склянку з соком.

Кама заперечливо похитала головою.

— Ось дивись, тут, — вона показала очима, — у кишеньці на грудях мікроаптечка. Плоска коробочка. Дай мені таблетку. Блакитну.

Мюнх квапливо, а водночас ніби боячись трохи, добув коробочку з кишеньки.

— Тепер натисни блакитну кнопку.

Він виконав наказ, і в отворі з’явилася маленька таблетка.

— Ну, дай мені! А тоді соку.

Мюнх нерішуче стояв, дивлячись на таблетку

— Благаю тебе, Моде!

Він підозріло глянув на неї й нараз різким рухом пожбурив мікроаптечку на килим.

— Що ти робиш?! — злякано вигукнула Кама.

Але Мюнх уже щосили топтав коробочку ногами.

Різнобарвні таблетки розсипалися довкола по підлозі, серед решток телефонного браслета.

Тільки тепер Кама до кінця усвідомила небезпеку. Зусиллям волі намагалася подолати тривогу, що дедалі зростала, й змусити мозок працювати якнайчіткіше.

— Модесте! — гукнула вона якомога рішучіше й водночас спокійно.

Мюнх закляк на місці й повільно підвів голову.

— Модесте! — повторила Кама. — Розв’яжи мені руки!

Він зробив рух у її бік, ніби хотів виконати наказ, та не ступив і кроку.

— Ні! Коли зумієш, звільнися сама! Зумієш?

Кама мовчала. Вона інстинктивно відчувала: од цієї відповіді залежить дуже багато. Одначе збрехати не могла.

— Не можеш звільнитися? — вигукнув зловтішно. — Не можеш? А де ж твої заступники? Поклич їх на допомогу! Ну! Поклич! — вхопив її за плече.

— Що ти хочеш зробити? — запитала Кама, намагаючись зберегти спокій.

Мюнх поважно глянув їй у вічі.

— Я ходу тебе… врятувати!

— Мене? Не розумію.

— Я хочу врятувати твою душу. Ще не пізно. Чого так дивишся на мене? Ти, напевне, й сама не знаєш… Ти не можеш бути направду… така… Це він промовляє твоїми вустами! Але я прожену його!

— Кого?

— Не вдавай, ніби не знаєш, про що я кажу. Скажи все, щиру правду. Цієї ж миті! Настав час, коли ти станеш перед найвищим суддею… Бог милосердний…

— Слухай, Моде, навіщо ти мені загрожуєш? Чого ти від мене хочеш? Якої правди?

— Ти знаєш… Тобі не вдасться мене ошукати! Я все зрозумів. Зло — в твоєму тілі. Тільки в ньому… Уже ніщо не врятує твого тіла! Але душа безсмертна! її не можна губити! Заклинаю тебе ранами господа нашого! Допоможи мені вигнати сатану з твого тіла! Врятуй свою душу!

— Але ж…

— Кажи за мною: “Во ім’я отця і сина…”

— Але ж, Моде! Я тобі вже не раз пояснювала…

— Ну й що?.. Я знав, ти не можеш молитися!

— Можу, але ж річ не в тім, щоб я повторювала слова молитви. Тобі здається — я посланець пекла. Чаклунка або чортиця. Але це неправда. Я така сама людина, як ти! Як інші люди на Землі!

— Ти брешеш! — хапливо урвав він. — Ти ошукувала мене! Був час, коли мені здавалося, що ти янгол… Але я помилявся. То була омана! Ти вдавала з себе таку, щоб одурманити мене… Закувати в пекельні кайдани! Щоб я думав про тебе і забув про бога, про мету, якій мушу служити!

Спираючись на спутані руки, Кама сіла й опустила ноги на підлогу.

— Вгамуйся! — промовила вона, підвищуючи голос. — Я ніколи тебе не ошукувала. Ти хочеш знати все? То я скажу тобі. Немає ні дияволів, ні янголів! Що б ти не робив, де б ти не шукав — ніде їх не знайдеш!

— Ти брешеш! Я був у чистилищі! Я бачив!

— Я тобі вже казала: ти, напевне, спіткався з якоюсь невідомою цивілізацією, котра відвідала Землю. Якимись істотами, що мешкають в інших світах…

— Він знову промовляє твоїми вустами! — злякано вигукнув Мюнх. — Згинь! Згинь!

— Чого ти хочеш од мене? Щоб я ствердила всі твої вигадки, уявлення давноминулих часів? Саме це була б брехня!

Кама підвелася з крісла, але Мюнх підскочив до неї, вхопив за плечі й повалив на коліна.

— Молися! Проси прощення! Бог наш милосердний… Я хочу тобі добра! Не силуй мене…

— Ти знову мені погрожуєш?

— Я не погрожую, а прошу… Я не хочу цього, — він сховав обличчя в долонях. — Але я не можу інакше…

— Отже, коли я не скажу того, що хочеш почути, ти вб’єш мене? — спитала вона відверто.

Мюнх звів на неї очі і дивився довго, ніби збирався на думках. Коли нарешті обізвався, голос його був стриманий і спокійний, тільки дивний якийсь і мовби незнайомий.

Кама зразу уявила собі, чого мусили зазнавати люди, яких він допитував чотири сторіччя тому. Відчула млость…

— Не розумієш? — докірливо запитав він. — Так, напевне, ти не розумієш… Смерть тіла — це ще не все. Йдеться про душу! Про те, щоб ти покаялась перед смертю… Щоб очистила душу! Щоб шкодувала…

Кама ледве таїла страх. Нишком глянула на хронометр над контрольним пультом. Від моменту старту минуло лише п’ятдесят хвилин. Вона розуміла — треба виграти час, затягти розмову якнайдовше. Апелювати до його сумління не мало сенсу. Лишалося змінити тактику, перейти в наступ.

— Отже, так… — глузливо почала вона. — Смертний вирок уже оголошено. Так чи так, я мушу загинути. Мабуть, ти залюбки спалив би мене на вогнищі. Як чаклунку. Скільки ж ти спалив уже чаклунок?

— А навіщо тобі це знати?

— Я гадаю — тобі буде скрутненько, — промовила вона насмішкувато. — Передовсім нема де, та й ні з чого скласти вогнища…

Кама раптом замовкла, бо Мюнх одвернувся, підійшов до полиці і взяв з неї грубу книжку.

— Ці прокляті книжки…

їй стало сили іронічно посміхнутися й заперечливо похитати головою.

— Ні. Ні мене ти не спалиш, ані цих книжок! Вони неспалимі! Опріч того, звідкіля візьмеш вогонь? Не кажучи вже про те, що, розклавши вогнище в кабіні, ти теж згориш. А це вже буде самогубство. Ти невдало вибрав місце і засоби. Треба було пошукати нагоди деінде!

— Там, на землі, всюди вони. Тут ми самі… Ти сама сказала… А втім, коли б ти могла, то напевне не чекала б… Але ти не можеш. Тут ніхто тобі не допоможе.

— Однак чому ти так уперто доводиш, що не хотів би мене скривдити? Може, тільки тому, що сам нікого не мордував? Це робили за тебе інші, правда? За твоїми наказами. Але сам ти ніколи не бруднив рук. Я розумію твої вагання…

Книжка з гуркотом упала на підлогу.

— Відьма, — просичав він.

Якусь мить Камі здавалося, що Мюнх кинеться на неї, але він знову перемігся. Підійшов до вікна, упав навколішки й почав молитися.

Кама дивилася на годинник. Певно ж, цифри в секундному віконці рухаються надто поволі. Вона пробувала напружити м’язи, аби послабити пута.

Коли б вдалося звільнити руки…

Одначе кожен рух спричиняв страшний біль. Чим же він її спутав? Дівчина огледілась довкола й помітила на буфеті дорожню торбу. Паси було обтято… Поруч на підлозі блищало сталеве лезо. Коли б тільки дістати того ножа!

Обережно, якнайтихіше Кама пересунула коліно, тоді друге. Ще рух, ще один, ще… Поволі наближалася до буфета, раз у раз тривожно поглядаючи на інквізитора, що молився.

Нарешті вола дісталася мети. Перехилилася набік і обережно, навпомацки почала шукати на підлозі ніж. Уже торкнулася його!

Чи шум привернув увагу Мюнха, чи він закінчив молитися, але тої самої миті, як Кама взялася за ніж і спробувала перерізати пута, він нагло підскочив до неї. Миттю вирвав з рук ножа, ухопив Каму за волосся й повалив на підлогу.

Потому, чи соромлячись своєї брутальності, чи під впливом якогось нервового імпульсу, Модест упав перед дівчиною на коліна й обережно, ніби благав пробачення, погладив її волосся.

Кама здригнулася. Мимоволі відхилила голову, а він, одсмикнувши руку й затуливши обличчя, швидко підвівся.

Їй здалося — в очах його блиснули сльози.

— Моде… — благально прошепотіла дівчина.

Їхні погляди зустрілися.

— Не дивися так на мене! Я не хочу! Я не можу! — промовив він здавленим голосом.

— Розв’яжи мені руки, прошу тебе, Моде!

Він знову схилився над нею, торкнувся пут, але одразу ж зі страхом одскочив.

— Що ти зі мною зробила? Ти! Ти!..

Він не скінчив. Склав руки й, притискаючи їх до чола, заговорив тремтливим, уривчастим голосом:

— Боже мій! Слабий я… Дай мені силу!.. Допоможи мені! Дозволь не чути… не бачити… Я мушу… мушу…

Голос його чимдалі слабшав.

Він довго стояв нерухомо, заплющивши очі й низько похиливши голову. Нарешті випростався й огледівся довкола, ніби чогось шукаючи. Запримітив покинуту дорожню торбу. Наблизився, підняв її й поклав на буфет. Почав хапливо, нервово викидати на підлогу речі.

Торба вже майже порожня. Зараз він дивився на викинуту з прозорих конвертів білизну, черевики, туалетні прибори, аптечку, що лежали біля його ніг…

Раптом нахилився й підняв плоский конверт. Там була тонка, протидощова пелерина. Він розгорнув її. Якийсь час роздумував, тоді потягся за ножем. Розрізав пелерину вздовж начетверо і зв’язав щось на кшталт довгої линви.

Спробував на міцність.

Підійшов до Ками. Став над нею й почав в’язати зашморг. Обличчя його знову стало холодне, затяте.

Вона злякано глянула на годинник. До посадки лишалося ще близько півтори години.

— Слухай! — спробувала повести далі гру. — Я маю тебе щось спитати.

— Про що?

— Скажи мені, чому ти хочеш моєї смерті?

— Помре тільки твоє тіло! Зате я врятую твою душу. Це головна мета. Я гадаю, мені це вдасться. Я змушу тебе покаятись у всьому…

— За віщо ти мене так ненавидиш?

— Я тебе ненавиджу? — обурливо заперечив Мюнх. — Навпаки! Я вболіваю за тобою… Тому й хочу тебе врятувати!.. Бо кохаю тебе… як… сестру…

— А знаєш, що я думаю? Це не зовсім так, як ти кажеш…

— А як?! — з тривогою запитав він.

— Почуття твоє земне. Убиваючи мене, ти хочеш убити в собі це почуття. Хіба не так?

Мюнх занепокоєно ворухнувся.

— Ти причарувала мене… Я знаю. Такі, як ти, можуть… Це ще один доказ!

— Немає ніяких диявольських чарів! Я звичайна жінка, а не посланець пекла. Це лише твоя вигадка.

— Бог мене випробовує…

— Це тобі тільки здається.

— Неправда! Є рай і є пекло. Коли я виберу хибний шлях, буду осуджений, коли ж істинний…

— Що тобі з моєї смерті? Вона нічого тобі не дасть. Немає ні раю, ні пекла. Є лише Земля. Є Всесвіт, сповнений незвичайних речей, про які ти не марив навіть уві сні, є людський мозок, який мислить, хоче і може досліджувати таємниці…

— Не богохульствуй! Язик твій повторює те, що йому нашіптує сатана! Але помилився володар пітьми! Душа твоя ще не в його руках. З божою поміччю я прожену його з тіла, яким він хоче мене спокусити!.. Молися, грішнице! Бог свідок — я не хотів тебе мучити. Але мушу! Я не маю вибору… Надто зачерствіло твоє серце.

— Ти хочеш мене мучити?

— Я не маю вибору. Вір мені, я не хочу цього. Але ще не пізно. Покайся у всьому й проси у бога прощення! Не соромся страху перед мукою. Небагато було розпусниць, які не визнавали своєї провини перед катом…

— І тобі ніколи не спадало на думку, що ті жінки брехали? Що звинувачували себе, тільки аби вкоротити муки?

— Бог не допустить, щоб суд, котрий виносить вирок од його імені, помилявся.

— Одначе… Бувало, що неправильно звинувачували?

— Горе брехливим звинувачувачам! їх теж карала рука божого правосуддя.

— А коли рука божа не доходила до них? Припустімо, зрештою, що їх покарано і до того ж якнайсуворіше! Хто поверне замученим життя? Хто винагородить жахливі тортури невинних, спалених на вогнищах?

— Хто? Господь наш, Ісус Христос. Та й що важать муки, смерть тіла перед раєм небесним, куди потрапляє безсмертна душа?

Пекельне коло знову замкнулось. Жоден аргумент не доходив до свідомості цієї людини. Мюнх на все знаходив готову відповідь за рецептом, усталеним кілька сторіч тому.

Кама глянула на годинник. До посадки лишалося ще вісімдесят хвилин. Чи вдасться їй затягти розмову?

— Отже, те, що ти чинив у своєму колишньому житті, було правильне?

Інквізитор завважив, куди дивиться дівчина, і теж глянув на годинник.

— Я знаю… — він урвав почату фразу. — Знаю: тільки тому питаєш, аби виграти час! Але тобі не вдасться пошити мене в дурні. Я мушу кінчати. Питаю тебе востаннє: чи признаєшся сама у зв’язках із сатаною? У своїх гріхах?

— У чому я маю признаватися?

— Ти знову хочеш ввести мене в оману… Гадаєш, це тобі вдасться?! Ні! Ні!

Мюнх ухопив дівчину за плечі й повернув ницьма, притискаючи спину коліньми.

Кама відчайдушно боронилася, намагаючись не дати спутати ноги. Вона усвідомлювала — про звільнення не може бути й мови, одначе прагнула загаяти час і тим збільшити шанси на порятунок.

На жаль, опиратися довго їй несила. Кама відчувала, як “линва” обплітає щиколотки, стискає їх до болю… Ще одна спроба звільнитися від пут — і вона зрозуміла: подальша боротьба надаремна.

Ноги були спутані.

Інквізитор підвівся. Кама чула над собою його здушений віддих… її пойняв панічний страх…