Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія

1

— Ти знав, що вони були тут, так? — Прошепотіла Келен, підходячи ближче.

На тлі темніючого неба вона змогла розрізнити лише обриси трьох чорних птахів, які розправляли крила, готуючись до нічного полювання. Ось чому Річард зупинився. Ось чому він так вдивлявся в морок, поки решта чекали в гнітючій тиші.

— Так, — відповів Річард. Не обертаючись, він повів плечем. — Ще два, там.

Келен швидко оббігла поглядом темні уступи гір, але нічого не помітила.

Обхопивши двома пальцями срібне руків'я, Річард на кілька дюймів витягнув меч, перевіряючи, як він ходить у піхвах. Останній відблиск жовтого світла заграв на складках його золотого плаща, коли Річард опустив меч у піхви. У густішій сутінках його висока могутня постать здавалася не більш ніж примарою, витканою тінями.

Раптово праворуч з'явилися дві гігантські тіні птахів. Одна з тварюк видала різкий крик і, розправивши крила, закружляла над п'ятьма людьми, перш ніж, потужно змахнувши крилами, повернула у бік відлітаючих на захід родичів.

Сьогодні вночі їх чекає багата здобич.

Келен подумала, що Річард зараз думає про брата. Раніше він не знав про те, що у нього є брат. Подорожні вже цілий день йшли на захід по місцевості, настільки випаленій сонцем, що мало хто наважувався сюди заглянути. Ще менше звідси повернулося. І обпалююча спека була не найгіршим із зол цієї пустелі.

Над розпеченою за день рівниною вмираючий світ вимальовував далекі чорні вершини гір, немов обвуглені в печі пекла. Чорний, невблаганний і небезпечний, як самі гори, клин з п'яти птахів переслідував їх у згасаючому світлі.

Дженнсен, стоячи поряд з Річардом, вражено дивилася їм услід.

— В ім'я духів?.. — Ахнула вона.

— Чорнокрилі хижаки, — пояснив Річард.

— Я часто бачила яструбів, соколів і їм подібних, але ніколи не зустрічала хижих птахів, які полюють уночі, ну, окрім сов, — обмірковувала незнайоме ім'я Дженнсен. — Але це не сови.

Замислившись, Річард машинально кришив в кулаці край уступу скелі поруч з ним.

— Я теж раніше їх не зустрічав. Люди кажуть, що вони з'явилися тільки в останні рік-два. Всі говорять по різному. Але будь-хто скаже, що раніше таких птахів тут не було.

— Тільки в останні два роки? — Здивувалася Дженнсен.

В голові Келен самі собою почали спливати смутні історії, що передаються пошепки, чутки, обривки оповідань, яким вона раніше не надавала значення.

— Думаю, ближче всього вони до соколів, — вимовив Річард, кидаючи кам'яне кришиво на стежку.

Дженнсен нахилилася і приголубила буру кізочку Бетті, яка лащилася до її ніг.

— Вони не можуть бути соколами. — Два білих дитинчати Бетті, зазвичай пустуючих, сосучих молоко або сплячих, зараз злякано притулилися до матері. — Ці птахи занадто великі для соколів: крупніші навіть, ніж яструби і золоті орли. Соколи не бувають такими величезними.

Річард із зусиллям відкинув думки, викликані польотом створінь пітьми, і присів погладити тремтячих близнюків. Один з них напустив під себе калюжку. Висолопивши рожевого язичка, козеня зважилося покласти крихітне чорне копитце в широку долоню воїна. Річард потиснув тонку, покриту білою вовною ніжку.

Посмішка розгладила риси його обличчя.

— Ти хотіла б не бачити того, що тільки що бачила, так? — М'яко запитав він.

— Волосся, що встало дибки у мене на потилиці, переконує мене у тому, що це правда, — відповіла Дженнсен, пригладжуючи звисаючі вуха Бетті.

Річард обхопив руками коліна і глянув у бік зловісного горизонту.

— У чорнокрилів гладкі тіла, круглі голови і довгі загострені крила, такі ж, як у соколів. Вони розпускають хвости при зльоті і підбирають їх під час польоту.

Дженнсен кивнула головою, даючи знак, що зрозуміла його пояснення з приводу відмітних ознак. Для Келен птах залишався птахом. Цих же, з червоними смугами на грудях і червоним маховим пір'ям, вона впізнає завжди.

— Вони стрімкі, сильні і агресивні, — додав Річард. — Якось я бачив, як один з них легко наздогнав степового сокола і піднявся в небо, тримаючи його в пазурах.

Дженнсен вражено глянула на Річарда, жахнувшись картині, що промайнула у її уяві.

Річард виріс серед лісів Вестланда і збирався стати лісовим провідником. Він багато знав про рослини і тварин. Таке виховання здавалося незвичайним для Келен, яка виросла в палаці в Серединних землях. Їй подобалося вчитися у Річарда, розділяти його захоплення таємницями природи, радіти разом з ним чуду життя. Звичайно, зараз він займає набагато більш високе положення, ніж якщо б зробився просто лісовим провідником. Хоча з дня першої пам'ятної зустрічі в його лісах пройшло трохи менше двох з половиною років, Келен здавалося, що вона зустріла Річарда ціле життя назад.

Зараз вони забралися дуже далеко. Занадто далеко — як від скромного будинку, де ріс Річард, так і від того краю, де минуло дитинство Келен. Будь у них вибір, вони б обрали будь-яке інше місце; яке завгодно, тільки не це. Але доля склалася так, а не інакше. І, врешті-решт, вони були разом.

На їх з Річардом долю випало чимало труднощів. І після всіх небезпек, страждань і винесеною болю за загиблих друзів і коханих, через які їм з Річардом довелося пройти, Келен пристрасно насолоджувалася кожною хвилиною, проведеною з чоловіком, нехай навіть у ворожих землях.

Крім того, що Річард дізнався про існування зведеного брата, він знайшов зведену сестру, Дженнсен. Вони зустрілися тільки вчора. Дженнсен, як і Річард, виросла в лісах. Зворушливо було бачити, з якою простою і щирою радістю дівчина дізналася про те, що Річард — її брат. Дженнсен була абсолютно заінтригована розповіддю Келен про її таємниче вихованні в Палаці Сповідниць в далекому Ейдіндрілі. Але захоплення тим, що у неї є старший брат, було таке сильне, що перевершило здивування від незвичайної історії дитинства його дружини.

Матері у Дженнсен і Річарда були різні, але зате один недолюдок-батько — Даркен Рал. Молодшій сестрі виповнилося двадцять, небесно-блакитні очі сяяли на її обличчі, а на плечі спадали кучері рудого волосся. Дженнсен успадкувала від Даркена Рала витончені строгі риси обличчя, але кров матері надала їм простоту і чарівну жіночність. Річарду від батька дістався проникливий погляд, але у виразі його обличчя, в сірих очах відбивалася власна манера поведінки.

— Я бачила, як соколи одним рухом розривають на частини дрібних звірків, — промовила Дженнсен. — Страшно уявити, що може створити такий величезний сокіл, а тим більше п'ятеро відразу.

Її кізка Бетті дрібно тремтіла, всім своїм виглядом підтверджуючи слова господині.

— Будемо змінювати один одного всю ніч, — запропонувала Келен, відповідаючи на невисловлений страх Дженнсен. Навряд чи соколи були єдиною причиною, але вже і цієї однієї було досить, щоб вирішити виставити варту.

У похмурій тиші на мляві гори опускалися висушуючі хвилі жару. Мандрівникам важко довелося минулим днем, поки вони йшли через випалену долину, а потім по пустинній рівнині, але ніхто не скаржився на труднощі. Жорстокий жар викликав у Келен біль у серці. І хоча сама вона до смерті втомилася, але пам'ятала і про те, що за останні кілька днів Річард спав менше, ніж кожен з їхнього загону. Ватажок тримався молодцем, і про те, наскільки він виснажений, Келен здогадувалася не по його ході, а за виразом змучених очей.

Раптом вона зрозуміла, що так вимотує нерви, — всепоглинаюча, гнітюча тиша. Жодного звуку не долинало до вух: ні тявкання койотів, ні далекого виття вовків, ні трепету крил кажана, ні похрускування єнота, ні метушні полівок, ні навіть дзижчання комах. Будь-який звук був би звуком життя, будь-хто міг попередити про можливу небезпеку. Але мертва тиша огортала цей безлюдний край. Тут ніхто не жив — ні койот, ні вовк, ні кажан, ні полівка, ні навіть комахи. Всього лише жменька живих істот коли-не-коли забігала на цю безплідну землю. На мандрівників опустилася безмовна, беззоряна ніч.

Незважаючи на спеку, Келен пересмикнула плечима. Вона глянула на птахів, все ще добре помітних на західному краї лілово-багряного неба. Навіть такі чудовиська не затримуються надовго в цій пустелі.

— Досить страшно вперше зустріти створіння, таке грізне, що навіть не знаєш, що воно існує, — зауважила Дженнсен. Вона витерла рукавом піт з чола і змінила тему. — Я чула, що якщо хижі птахи кружляють над тобою на початку шляху, то це не до добра.

Кара, яка досі мовчала, наблизилася до Келен.

— Дайте мені тільки підібратися до них ближче, і я повисмикую їх жалюгідне пір'я, — довга світла коса Кари (відмітна ознака її професії) зметнулася в знак підтвердження цих слів. — Подивимося тоді, що вони за хижаки.

Її очі потемніли, наче вона побачила чорнокрилих хижаків перед собою. Прикрашений смугами з особливою чорної тканини захисний одяг, який носили і всі інші, крім Річарда, надавав Карі страхітливого вигляду. Несподівано ставши правителем, Річард отримав у спадок Кару і її сестер Морд-Сіт.

Річард повернув крихітне козеня пильній матері і встав, заклавши великі пальці рук за багатошаровий шкіряний ремінь. На кожному зап'ясті по шкіряних наручах вилися срібні кільця і загадкові символи, в яких відбивалися останні промені сонця.

— Одного разу яструб вже кружляв наді мною на початку подорожі, — задумливо промовив він.

— І що сталося? — Нетерпляче спитала Дженнсен, немов його відповідь могла підтвердити якесь повір'я.

— Я взяв у дружини Келен, — просто відповів Річард, розпливаючись в усмішці.

— Ну, це тільки доводить, що небезпека існує для Матері сповідники, а не для тебе, лорд Рал, — схрестила руки на грудях Кара.

Річард ніжно обійняв Келен за талію. Вона також усміхнулася й схилилася до його плеча, відповідаючи на обійми. Так, в кінцевому рахунку їх подорож призвела до того, про що Келен не могла навіть і мріяти — вони стали чоловіком і дружиною. Жінки як вона — сповідниці — не насмілювалися думати про кохання. Завдяки ж Річарду, Келен дізналася, що таке справжня любов, з усіма її радощами і стражданнями.

Келен кидало в тремтіння при думці про ті часи, коли вона думала, що Річард мертвий або з ним трапилося щось ще більш страшне. Скільки разів вона знемагала від бажання бути з ним, просто відчувати тепло його рук або хоча б знати, що він у безпеці.

Дженнсен кинула погляд на пару, що злилася в обіймах і подумала, що ніщо тепер не втримає Кару від насмішок. Келен розуміла причину здивування дівчини. Вона подумала, що для чужинця, а особливо для д'харіанки (а Дженнсен була типовою чистокровною д'харіанкою) повинні здаватися дивними насмішки Кари над Річардом: охорона не підсміюється над своїм паном, особливо якщо він — пан лорд Рал, Магістр Д'хари.

Захищати лорда Рала ціною власного життя завжди було священним обов'язком Морд-Сіт. А тому зовнішня нешанобливість Кари по відношенню до Річарда була, по суті, святкуванням свободи і своєрідною даниною поваги до того, хто дарував її.

Морд-Сіт стали найближчими захисниками Річарда з доброї волі. У лорда Рала не було вибору. Найчастіше охоронці не приділяли належної уваги його наказам, якщо тільки не знаходили їх достатньо важливими. Вони були вільні в тому, щоб вибирати те, що для них важливіше за все: на першому місці для Морд-Сіт стояла безпека лорда Рала.

З часом Кара, їх всюдисущий охоронець, стала одним із членів сім'ї. А за останній час сім'я несподівано виросла.

Зі свого боку, Дженнсен надзвичайно зворушило те, як її прийняли. Дівчинка росла в нескінченних поневіряннях, вічно боячись, що батько, Магістр Рал, знайде і вб'є її так само, як він знищив багатьох своїх небажаних нащадків.

Річард дав знак Тому і Фрідріху повертатися до воза і коней — вони зупиняться тут на ніч. Том підняв руку на підтвердження того, що зрозумів наказ, і пішов розчіплювати упряж.

Не бачачи більше хижаків в темній порожнечі на заході, Дженнсен повернулась до брата.

— Я побачила, що у них пір'я з чорним обрамленням на кінцях, — вимовила вона, не в силах відволіктися від думок про жахаючих її птахів.

Перш ніж Річард встиг відповісти, Кара заговорила ніжним голосом, в яких бриніла загроза.

— «Немов сама смерть ллється з кінців їхнього пір'я, схожого на те, яким Володар Підземного світу пише накази смерті», — продекламувала вона стародавні рядки.

Кара воліла би бачити цих птахів де-інде, а не поблизу від Річарда і Келен. Дружина лорда Рала наблизилася до охоронниці. Лице Кари спеклося на сонці, і Дженнсен не наважилася затримати на ньому погляд.

— Вони тебе… турбують? — Звернувши всю увагу на Річарда, запитала дівчина, затремтівши, як її кізка.

Келен приклала долоню до живота, намагаючись придушити біль жаху, викликаного питанням Дженнсен.

— Вони стежать за нами, — відповів Річард, дивлячись в очі стривоженої Дженнсен.

2

— Що? — Насупила брови Дженнсен.

— Птахи, вони стежать за нами, — Річард невизначено змахнув рукою.

— Ти маєш на увазі, вони слідують за тобою в цій пустелі і чекають, коли ж ти помреш від спраги або чого-небудь іще, і тоді вони зможуть почистити тобі кісточки?

— Ні, я маю на увазі, що вони слідують за нами, відстежують кожен наш крок, — повільно похитав головою лорд Рал.

— Не можу зрозуміти, як ти дізнався…

— Ми знали, — різко промовила Кара. Її тонка, добре складена фігура справляла не менш агресивне враження, ніж хижаки. Кара виглядала грізно й страхітливо в чорному одязі кочового народу, зрідка мандруючого по окраїнах обширної пустелі.

— Ми спостерігали за птахами, коли Фрідріх знайшов нас і розказав про тебе, — Річард підбадьорливо торкнувся долонею плеча Кари й пішов назад.

Дженнсен озирнулася на двох чоловіків біля возу, зайнятих господарськими клопотами позаду нього. Тонкий серп місяця плив над темними складками гір. У місячному примарному світлі Келен ледве розрізняла, як Том розпрягає своїх коней, а Фрідріх розсідлує решту.

— Що ти думаєш тут знайти, так далеко? — Дженнсен знайшла очима Річарда.

— Ніколи не знаєш, що знайдеш. Те, що Обі, наш зведений брат, лежить мертвим — одна зі спроб відвернути нашу увагу, перш ніж він спробує нас вбити. І птахи все так же слідують за нами, — відповів Річард, відчіплюючи з пояса флягу з водою і простягаючи її Келен.

Міхи дружини залишалися приторочені до сідла, а сама вона ледве ні падала від утоми. Минуло вже кілька годин з моменту, коли вони відпочивали востаннє. Келен сильно втомилася від довгої їзди і ходьби, тому що часом доводилося йти спішившись, щоб дати перепочинок коням. Вона піднесла міх до губ і в який раз подумала, який мерзенний смак у води. Але врешті-решт, вода є вода. Без води смерть швидко наздогнала б їх посеред безжальної спека нескінченної безплідної рівнини, що простягалася навколо безлюдного місця, званого Стовпами Творіння.

— Я знаю як легко помилитися, — запинаючись, знову заговорила Дженнсен, приспускаючи з плеча ремінь міха з водою. — Взяти хоча б те, як я одного разу подумала, що ви, подібно Даркену Ралу, збираєтеся вбити мене. Я була настільки переконана в цьому, що знаходила найнеймовірніші підтвердження в будь-якій вашій дії. Я так боялася, а раптом це правда…

Річард і Келен знали, що в тому немає вини Дженнсен — через брехню вона була знаряддям ворогів, за допомогою якого вони підбиралися до Річарда. Але постійна боротьба зі страхом, що угніздився всередині неї, забирала надто багато цінного часу.

Дженнсен зробила великий ковток. Все ще морщачись від смаку води, вона підняла міх, вказуючи на безплідну пустелю за ними.

— Схоже, тут не дуже багато живності. Птахи зголодніли і просто чекають, коли ми тут помремо, і тому весь час летять за нами. Ось ти і вирішив, що вони нас вистежують, — вона кинула на Річарда серйозний погляд, супроводивши його посмішкою, в надії надати своєму припущенню переконаність. — Може, це й справді так.

— Вони не вичікують, коли ми тут помремо, — промовила Келен, бажаючи тільки одного: припинити суперечку і дати можливість всім поїсти, а Річарду — трохи поспати. — Вони стежать за нами, і вже давно. Ще з того часу, коли ми були в лісах на північному Сході. Гаразд, давайте поїмо і…

— Але чому? Птахи так себе не ведуть. Навіщо вони це роблять?

— Думаю, вони стежать за нами за наказом декого, — вимовив Річард. — Швидше за все, цей хтось використовує їх для полювання на нас.

Келен знала в Серединних землях багатьох людей — від простих жителів диких нетрів до знаті великих міст, — хто полювали з соколами. Але тут було щось інше. Навіть якщо вона і не зовсім розуміла пояснення Річарда, то відчувала, що у нього є причини для такої переконаності, і знала, що він говорить не про звичайне полювання.

— Так ось навіщо ти розкидав камінці на ділянках стежки, які продуваються вітром, — застигла на середині наступного ковтка Дженнсен.

Річард посміхнувся на підтвердження і взяв міх, протягнутий Келен.

— Розкидати камінці по стежці? Навіщо? — Насупилася Кара, спостерігаючи, як він втамовує спрагу.

— На відкритих місцях скелі вітер все здуває, — нетерпляче відповіла за нього Дженнсен. — Річард хотів бути впевненим в тому, що якщо хто-небудь надумає вночі до нас дібратися, камені захрускотять у того під ногами і ми будемо попереджені.

— Це так? — Запитально зігнула брову Кара.

— Всього лише маленька попереджуюча нас хитрість на випадок, якщо хто-небудь виявиться занадто близько, — знизав плечима Річард, передаючи Карі міх, щоб вона не діставала свій. — Люди інколи забувають про найпростіші речі і попадаються на них.

— Але не ти, — Дженнсен закинула ремінь міха на плече. — Ти уважний до всіх дрібниць.

— Якщо ти, сестро, думаєш, що я не роблю промахів, то помиляєшся, — усміхнувся Річард. — Небезпечно припускати, що ворог — ідіот, але настільки ж наївно думати, що розкиданий гравій заподіє йому шкоду, коли він вирішить підкрастися під покровом темряви, — всякий слід веселощів на його обличчі розтанув, поки Річард вдивлявся в західну лінію обрію, де вже виглянули зірки. Він повернувся до Дженнсен, ніби згадавши, що говорив з нею. — Але боюся, що камінці не захистять нас від очей, які пильно стежать за нами з темного неба. Загалом, будь-яка людина може помилятися.

— Лорд Рал завжди помиляється, особливо в простих речах. Тому я поруч, — хитро посміхнувшись, помітила Кара. Вона злизала крапельки води з губ і повернула міх Річарду.

— Невже так, маленька пані досконалість? — Пробурчав Річард, забираючи посудину. — Можливо, якщо б ти не «оберігала» мене від проблем, над нами тепер не вилися би вночі чорнокрилі хижаки.

— А що я повинна була робити? — Випалила Кара. — Я хотіла допомогти, хотіла захистити вас обох, — посмішка зійшла з її обличчя. — Пробачте, лорд Рал.

Річард зітхнув.

— Я знаю, — він підбадьорююче стиснув її плече. — Ми з'ясуємо, хто це.

— Всі помиляються, — воїн знову з ніжністю звернувся до сестри. — Важливіше, чи ти вчишся на своїх помилках.

— Моя мати завжди боялася того, що нас уб'ють, — кивнула на знак згоди Дженнсен. — Вона робила те ж, що і ти. Ми жили в лісах, і вона завжди розкидала навколо суху солому, щоб люди батька не змогли тихо підкрастися до нас, — дівчина відкинула пасмо волосся, ніби вдивляючись у морок спогадів, і почала водити пальцями по срібному руків'ї ножа на поясі. — Вони ж прийшли вночі. Йшов дощ. Ми не почули їх. Вони були величезні, застали нас зненацька, але мама встигла дістати одного з них, перш ніж вони…

Даркен Рал хотів убити Дженнсен тому, що не бажав її народження. Всі правителі Дому Ралів знищували нащадків, подібних їй. Але Річард і Келен вважали, що будь-яка людина має невід'ємне право на життя, незалежно, хто він за народженням.

— Мама вбила одного з них, перш ніж вони вбили її, — очі Дженнсен, наповнені болем, дивилися прямо в душу Річарда. Він ніжно обійняв сестру і притиснув її до грудей.

Всі в їх маленькому загоні пережили таку втрату. Даркен Рал власноруч розправився з людиною, яка з любов'ю виростила Річарда. Він же послав убивць до сестри Келен і до сповідниць. Люди, які вбили матір Дженнсен, належали Імперському Ордену — це було зроблено для того, щоб Дженнсен повірила, що саме Річард хотів її смерті.

Келен відчула, як її захльостує хвиля безвиході і страху перед тим, з чим їм доведеться зіткнутися. Вона на собі випробувала, як це бути самотнім, наляканим і пригніченим сильними світу цього — людьми, відомими сліпою вірою і жагою крові, людьми, переконаними в тому, що врятувати людство можна шляхом розправи з неугодними, шляхом жорстокої різанини.

— Я б усе віддала за те, щоб вона знала: це не ти послав убивць, — в тихому голосі Дженнсен звучала біль втрати і перенесеної самотності. — Як би я хотіла, щоб мама знала правду, знала, який ти насправді.

— Вона упокоїлася зі світлими духами, — прошепотіла Келен, співчуваючи, хоча тепер у неї були причини сумніватися в тільки що вимовлених словах.

Дівчина кивнула, погоджуючись, і доторкнулась пальцями до щоки.

— А яку помилку зробила ти, Кара? — Запитала вона.

Можна було очікувати, що питання обурить Кару, але воно було задане з самою невинною участю.

— Це пов'язано з маленькою трудністю, яку ми вже обговорювали, — відповіла та з усією щирістю.

— Ти говориш про те, що стосується мене? — У блідому світлі тонкого півмісяця Келен побачила, як спохмурніла Кара.

— Так. І чим швидше, тим краще.

— Не впевнений, що це слід робити, — зауважив Річард, провівши кінчиками пальців по лобі.

Келен теж вважала, що ідея Кари занадто проста.

— Але, лорд Рал, ми не можемо це так залишити… — сплеснула руками Кара.

Річард не став з нею сперечатися.

— Давайте розіб'ємо табір, поки зовсім не стемніло. Нам необхідно поїсти і відпочити, — спокійно наказав він.

В котрий раз Кара відчула, що зараз це дійсно найважливіше, і не стала заперечувати. Всю минулу ніч Річард вартував один. Він виглядав знесиленим, і це турбувало Кару. Вона підійшла до Келен, щоб поділитися своєю тривогою. Так як людей вистачало, жінки вирішили, що не будуть сьогодні вночі міняти вартового.

— Піду перевірю, чи не засіли де на скелі чорні тварюки, що видивлялися нас чорними очима, — вимовила Кара.

Дженнсен злякано озирнулася, немов чорнокрилі хижаки ось-ось могли накинутися на неї з темряви.

— Вони відлетіли, — похитав головою Річард, немов кажучи, що побоювання сестри безпідставні.

— Ти сам сказав, що вони за тобою стежать. — Коза ткнулася в ноги господині, шукаючи ласки. Дженнсен обхопила Бетті за шию. Близнюки сховалися за мамою. — Я не бачила цих птахів до сьогоднішнього дня. Їх не було ні вчора, ні сьогодні. Вони з'явилися тільки сьогодні ввечері. Якщо вони справді стежать за тобою, то не полетіли б на ніч далеко. Вони б увесь час трималися близько.

— Вони можуть ненадовго відлучатися, щоб пополювати, або щоб ми нічого не запідозрили, але навіть якщо ми рушимо в дорогу, вони зможуть нас легко знайти. У цьому перевага чорнокрилих хижаків: їм немає потреби стежити за нами кожну хвилину.

— Ну і як же тоді ти можеш бути впевнений, що вони стежать саме за тобою? — Дженнсен вперто підперла руки в боки. — Птахи одні й ті ж. Ворони, горобці, гуси, колібрі, зяблики, голуби — звідки ти знаєш, що ніхто з них не летить за тобою? — Тикаючи рукою вперед, в темряву, сперечалася вона.

— Я знаю, — втомлено промовив Річард, відвертаючись і прямуючи до воза. — Так, треба дістати речі і розбити стоянку.

Келен спіймала Дженнсен за руку.

— Дай йому відпочити, добре? І не питай про птахів. Ти мене зрозуміла? — Келен підвела брову.

У дружини лорда Рала теж не було сумнівів, що птахи стежать за ними. Вона завжди вірила Річарду в подібних речах, так само, як чоловік довіряв її великим знаням і чуттю в інших сферах. Келен розбиралася в устроях держав, палацовому протоколі і церемоніях; знала різні культури, причини древніх чвар між землями; говорила на всіх мовах і говірках, в тому числі і лукавою мовою дипломатії. У всіх цих областях Річард довіряв її слову.

Але у випадку з дивними птахами вона покладалася на Річарда. Келен розуміла, що він ще не знає відповіді на всі питання. Вона вже бачила чоловіка таким — відстороненим і заглибленим в себе, — коли він намагався знайти відсутні ланки в ланцюзі. Келен знала, що в такі моменти йому треба дати можливість побути одному. Випитувати у Річарда відповіді, коли він сам ще не знайшов їх — тільки відволікати його.

Дженнсен подивилася, як Річард іде до воза і, нарешті, посміхнулася, погоджуючись з ним. Раптом її очі широко розкрилися, осяяні несподіваною для неї думкою.

— Це відноситься до магії? — Прошепотіла вона, нахилившись до вуха Келен.

— Ми поки не знаємо.

— Ага, — кивнула Дженнсен. — Тоді я буду допомагати. Все, що я хочу, — це допомогти.

Келен придушила занепокоєння і, з вдячністю обнявши дівчину за плечі, повела її до табору.

3

У неосяжній, німій порожнечі ночі Келен ясно чула, як Фрідріх ласкаво розмовляє з кіньми. Він поплескував по загривку або проводив рукою по боках тварин, поки чистив їх і стриножував на ніч. У непроглядній пітьмі пустелі звична справа догляду за тваринами робила ворожі околиці трохи менш страшними.

Фрідріх був в іх компанії найстаршим. Скромна людина середнього зросту, незважаючи на похилий вік, зробила тривалу і небезпечну подорож, щоб побачити Річарда. Він відправився в шлях після смерті дружини, зберігаючи важливі відомості і ні на хвилину не забуваючи про страшну трагедію. Туга за померлою досі спотворювала м'які риси його обличчя, і Келен подумала, що так вже буде завжди.

У неяскравому світлі місяця вона розгледіла посмішку, яку Дженнсен послала Томові, помітивши, з яким виразом він дивиться їй услід. На обличчі білявого д'харіанця розпливлася хлоп'яча посмішка, і хлопець, зніяковівши, швидко схилився над возом, дістаючи спальні мішки з-під лави. Потім він витягнув припаси і передав їх вниз Річарду.

— Тут немає дров для багаття, лорд Рал, — Том залишив ногу на стертій підніжці і сперся на зігнуте коліно. — Але якщо хочете, можна взяти трохи вугілля, щоб приготувати їжу.

— Чого б я дійсно хотів, так це щоб ти перестав називати мене лордом Ралом. Якщо ми опинимося поблизу від ворогів, і ти назвеш мене подібним чином, нас чекають серйозні неприємності.

— Не хвилюйтеся, лорд Рал. Сталь проти сталі, — вишкірився Том, провівши рукою по витіюватому вензелі «Р» на срібному руків'ї ножа.

Річард з сумом подумав про те, наскільки важко людині змінювати в собі те, що всмоктано з молоком матері і увійшло в його плоть і кров. Абсолютно правдивим було часто повторюване прислів'я про відданість людей Д'Хари Лорду Ралу. Том і Фрідріх обіцяли, що не будуть використовувати титули Келен і Річарда в незнайомому оточенні. Але життєві звички нелегко змінити, і тим більше слугам було ніяково називати правителів по іменах, коли їм здавалося, що навколо немає сторонніх.

— Ну, так як щодо маленького вогника? — Вимовив Том, спускаючи на землю останній спальний мішок.

— У такій спеці, як зараз, мені здається, ми зможемо приготувати вечерю і без вогню, — Річард поклав спальне приладдя на заздалегідь витягнений мішок з вівсом. — Крім того, я вважаю нерозумним витрачати час. Думаю, треба рушити далі з першими променями сонця, а, значить, нам всім потрібно добре відпочити.

— Не буду сперечатися з тобою, — з неохотою сказав Том, випрямляючись на весь зріст. — Мені тільки не подобається, що ми стали на такому відкритому місці, де нас легко помітити.

Річард обвів рукою наводячий на роздуми схил темного неба над головою.

Том кинув насторожений погляд до небо. Несхвально хитнувши головою, він почав діставати інструменти, щоб полагодити дерев'яні годівниці для коней. Річард поставив ногу на міцну вісь колеса і застрибнув у віз допомогти Тому.

Том, сором'язливий, але веселий хлопець, зустрівся з ними всього лише вчора, відразу після того, як вони знайшли Дженнсен. З боку він виглядав типовим мандрівним торговцем. Перевезення всяких товарів в його фургоні, як з'ясували Келен і Річард, давала Тому можливість проїжджати де завгодно, приховуючи те, що він — один із членів секретної групи, у чий обов'язок входив захист лорда Рала від таємних змов і небезпек.

— Можливо, за цими птахами хтось спостерігає. За характером польоту хижаків зазвичай можна дізнатися, де знаходиться здобич, — тихо промовила Дженнсен, підійшовши ближче до Келен. — Їх видно з далекої відстані, коли вони кружляють і збираються навколо жертви. Я хочу сказати, що чорнокрилі птахи схожі по поведінці; але мені здається, що цих птахів хтось направив в ці краї, щоб дізнатися, що відбувається внизу.

Келен не відповіла. У неї розколювалася голова, вона була голодна і просто хотіла виспатися, а не обговорювати питання, на які не знає відповіді. Вона дивувалася тому, наскільки терпляче Річард переносив її власні наполегливі запитання, а тепер їй доводиться відповідати на питання Дженнсен. Келен пообіцяла собі, що буде хоча б наполовину такою ж терплячою, яким завжди був Річард.

— Питання в тому, як цей хтось змусив птахів… ну, розумієш, кружляти над нами, немов хижаки над тушею? — Продовжувала не помічаючи її роздратування Дженнсен. — Може бути, вони послані за допомогою магії стежити за особливими людьми, — прошелестіла вона, присунувшись ще ближче до Келен і так тихо, щоб Річард не почув.

Кара метнула в сторону Дженнсен спопеляючий погляд. Келен помітила його і на мить здивовано подумала, що Морд-Сіт збирається влаштувати догану сестрі Річарда, але потім понадіялася, що Кара все ж таки проявить до неї, як до члена сім'ї, невластиву їй поблажливу м'якість. Питання магії, особливо у зв'язку з небезпекою, що загрожує Річарду і Келен, завжди дратували Кару. Морд-Сіт безстрашно готові зустріти смерть, але зневажають магію і не соромляться заявляти про це.

У певному сенсі така ворожість до магії пояснювалася сутністю і метою існування Морд-Сіт; вони володіли єдиною в своєму роді силою, яка в кінцевому підсумку вбивала їх. Морд-Сіт самих безжально катували, розвиваючи в них здатність бути жорстокими і заподіювати біль. Річард звільнив їх від безумства цього виховання.

Але Келен теж здавалося очевидним, що птахи слідують за ними, підкоряючись якомусь заклинанню. Ця здогадка турбувала її, і тому вона промовчала.

— Чому ви думаєте, що хтось стежить за нами за допомогою птахів? — Запитала Дженнсен, не дочекавшись відповіді.

— Люба, ми в самому центрі Старого світу, — глянула на дівчину з-під підкинутої брови Келен. — Навряд чи варто дивуватися тому, що за нами полюють на ворожій землі.

— Ти права, — підтвердила Дженнсен. — Але тут є і щоось ще, — незважаючи на спеку, вона зіщулилась, наче по шкірі пробіг холодок. — Як ви думаєте, чи не хоче вас спіймати Імператор Джеган?

— О, я думаю, дуже, — посміхнулася про себе Келен.

Дженнсен спостерігала, як Річард наливає в годівниці воду з діжок, принесених з воза. Потім він спустився і передав одну з ємностей Фрідріху. Коні почали прясти вухами, передчуваючи напування. Бетті, що годувала малят, промекала, даючи господині знак, що теж хоче напитися. Наповнивши годівниці, Річард долив води в свою флягу.

Дженнсен струснула волоссям і подивилася в очі Келен.

— Імператор Джеган обдурив мене, змусивши повірити, що Річард хоче мене вбити, — вона швидко кинула погляд на чоловіків, зайнятих роботою, прагнучи, щоб вони не почули її слів. — Я була з Джеганем, коли він напав на Ейдіндріл.

Келен відчула, як стукнуло і забігало в грудях серце: виявляється, у Дженнсен є достовірні відомості про жорстокий напад на місце, де пройшло її дитинство.

— Він знищив місто? — Не могла не запитати Келен, хоча і не була впевнена, що витримає правдиву відповідь.

Після полонення Річарда Келен кинула армію Д'хари на незліченні орди Джегана із Старого світу. Місяць за місяцем її армія вела нерівні бої, відступаючи все далі вглиб Серединних земель.

До того часу, як вони програли битву за Серединні землі, Келен вже рік не бачила Річарда; про нього немовби забули. Коли вона дізналася, де його тримають, то разом з Карою відправилася верхи на південь, у Старий світ. Вони дісталися якраз тоді, коли Річард розпалив вогонь повстання в самому серці батьківщини Джегана.

Але перед тим, як покинути рідні місця, Келен вивезла всіх жителів з Ейдіндріла в Д'хару. Життя людей, а не місто — ось що мало значення.

— Він ні за що не зруйнував би місто, — сказала Дженнсен. — Коли ми опинилися в Палаці Сповідниць, Імператор Джеган очікував, що загнав у кут і тебе, і Річарда. Але його чекав спис з насадженою на нього головою шанованого ними духівника, Брата Нарева, — дівчина багатозначно понизила голос. — Джеган знайшов послання для себе поряд з головою.

Келен добре пам'ятала день, коли Річард відправив у довгу подорож на північ голову Брата Нарева разом з посланням Джегану: «З найкращими побажаннями. Річард Рал».

— Точно, — кивнула на її невисловлений спогад Дженнсен. — Якби ти бачила лють Джеганя! — Дівчина замовкла, щоб переконатися в тому, що Келен її уважно слухає. — Він зробить все, щоб отримати в свої лапи і тебе, і Річарда.

Келен й сама знала, наскільки сильно Джеган їх ненавидить.

— Тим більше причин забратися звідси і де-небудь сховатися, — переконано виголосила Кара.

— А птахи? — Нагадала Келен.

— Якщо ми зробимо дещо, цієї проблеми не буде, — приглушено сказала Келен охоронниці, кинувши на Дженнсен застережливий погляд.

Завдання Кари — захищати Річарда. Вона б з великою радістю замурувала його в якій-небудь печері, якщо б була впевнена, що печера досить безпечна.

Дженнсен чекала, спостерігаючи за ними обома. Келен досі не вірила, що вона може чим-небудь допомогти. Річард теж все обдумав, і у нього залишалися серйозні сумніви щодо її плану. Але Келен і сама, крім коливань Річарда, була налаштована скептично.

— Можливо, — тільки й вимовила вона.

— Якщо є що-небудь, що я можу зробити, я хочу спробувати, — Дженнсен в хвилюванні крутила гудзик на сукні. — Річард думає, я не можу допомогти. Але якщо це пов'язано з магією, хіба б він не знав? Річард — чарівник, він повинен знати про магію все.

— Річард виріс в Вестланді — далеко від Серединних земель, ще далі від Д'хари, — зітхнула Келен. — Він прожив довгі роки, нічого не знаючи про свій дар. І незважаючи на те, що йому вдалося багато чому навчитися і багато чого зробити, він і досі надто мало обізнаний про дар, отриманий ним при народженні.

Вони вже говорили про це Дженнсен, але дівчина всім своїм недовірливим виглядом показувала, що вважає перебільшенням те, що Річард так мало знає про власний дар. Зовсім недавно старший брат врятував її від жаху, в якому вона жила. Таке сильне пробудження здавалося тому, хто не володів магічними здібностями, безумовно пов'язаним з магією. Можливо, так воно і було…

— Якщо Річард так недосвідчений у магії, як ви кажете, тоді, може, нам не слід так вже хвилюватися про те, що він думає, — з притиском вимовила Дженнсен, відчуваючи, що наближається до суті свого наміру. — Можливо, нам варто просто не говорити йому ні про що і вчинити так, як хоче Кара, щоб ці птахи нарешті забралися.

Поруч Бетті мирно вилизувала білих близнюків. Задушлива темрява і тиск навколишньої безмовності здавався нескінченним, як сама смерть.

Келен м'яко взяла Дженнсен за комір.

— Я виросла, гуляючи по коридорах Замку Чарівників і Палацу Сповідниць. І я маю цілком достатнє уявлення магію, — вона притягнула дівчину ближче. — Можу сказати тобі тільки одне: подібні наївні уявлення, особливо щодо таких грізних справ, зазвичай призводять до смерті. Звичайно, завжди залишається шанс сподіватися, що все йде так просто, як ти собі уявляєш. Але, швидше за все, це лише ігри твоєї уяви, а будь-яка поспішність може розпалити вогонь, який знищить всіх нас. Крім того, існує ще одна смертельна небезпека, небезпека незнання, коли таку спробу здійснює хто-небудь типу тебе, чи хтось інший, необдарований від народження, — Келен, як нікому іншому, була знайома жахлива правда, що стоїть за її словами. — Були моменти, коли у мене не залишалося вибору і треба було діяти негайно; але навіть тоді покладаєшся на всю свою тверезість розуму, досвід і знання. Зараз є вибір, і не слід вдаватися до магії, якщо немає впевненості в тому, що це необхідно. По крайній мірі, не отримаєш удар в спину в темряві.

— Але якщо він дійсно не знає багато про магію, його страхи можуть бути всього лише фобією — Дженнсен не виглядала переконаною.

— Я пройшла через мертві міста, повз розчленовані тіла чоловіків, жінок і дітей, убитих Імперським Орденом. Я бачила молодих дівчат, не старших за тебе, які скоїли безтурботні, необдумані кроки і попрощалися з життям, прикуті до стовпа, де їх гвалтували банди солдатів, перш ніж замучили до смерті. Ці дівчата були замучені заради втіхи людей, які отримують нездорову насолоду, коли гвалтують жінок, що відчувають смертельну агонію, — Келен зціпила зуби від спогадів, які безжально промайнули в її уяві. Вона сильніше стиснула комір Дженнсен. — Всі мої Сестри Сповідники загинули так, а вони знали про свою силу і вміли користуватися нею. Людина, яка схопила їх, теж була обізнана у цих справах і вправно застосовувала їх же силу проти них самих. Найближча моя подруга померла в мене на руках, після того, як ці тварюки розправилися з нею. Життя для таких людей — ніщо; вони схиляються перед смертю, — Келен продовжувала волати до Дженнсен, хвилюючись, але голос її не тремтів. — Ти не забула? Вони — ті, хто безжально убив твою матір. Ті, хто розправиться і з нами, якщо ми допустимо помилку. Ті, хто розставляє для нас пастки, в тому числі і магічні. Що стосується того, що Річард не знайомий з магією… Спочатку, коли ми тільки зустрілися, він не знав найпростіших речей, а я ледве могла повірити в це і постійно нагадувала собі, що він виріс там, де його ніхто не вчив поводженню з даром. Я намагалася бути терплячою і допомагала йому. Все, що я йому говорила, він сприймав дуже серйозно… Кілька разів мені здавалося, він володіє такою складною магією, що ні мені, ні кому-небудь іншому не виміряти і не уявити її. І в цьому тільки він сам собі може бути провідником. Життя багатьох гідних людей залежать від нас. Від того, чи зробимо ми помилку, головним чином, помилку, пов'язану з магією. Як Мати-Сповідниця я не дозволю з необдуманої примхи погубити ці життя. Тепер ти мене розумієш? — Келен часто снилися кошмари про те, що пройшло перед її очима, про тих, хто був схоплений, хто допустив безглузду помилку і розплатився за це життям. Вона була ненабагато старше Дженнсен, але тут безодня була набагато ширшою, ніж кілька років різниці. — Ти мене розумієш? — Ще раз повторила Келен, смикнувши дівчину за комір.

Дженнсен сковтнула, дивлячись на дружину лорда Рала широко розкритими очима.

— Так, Мати-Сповідниця, — вона смиренно схилила голову.

І тільки тоді Келен відпустила її.

4

— Хто хоче їсти? — Звернувся Том до жінок. Річард дістав ліхтар з воза, запалив його за допомогою кресала і поставив на скелю. Він обвів підозрілим поглядом трьох жінок, але вирішив за краще промовчати.

Келен сіла поруч з Річардом, Том запропонував керівникові перший апетитний шматок, відрізаний від довгої ковбаси. Річард відмовився, і тоді за їжу прийнялася Келен. Том відрізав інший шматок і передав його Карі, потім наступний Фрідріху.

Дженнсен відійшла до воза, неначе їй знадобилося дещо з речей. Келен подумала, що, мабуть, вона просто хоче ненадовго залишитися одна, прийти в себе. Вона знала, наскільки болючими були її слова, але не могла дозволити собі нашкодити Дженнсен, обласкати її приємною брехнею.

Дівчина повернулася спокійною. Бетті лягла за Расті — рудої кобилою Дженнсен. Коза і кобила відмінно ладнали. Решта коней, здавалося, були раді гості і проявляли живий інтерес до двох її діток, задоволено пирхаючи, коли ті підходили досить близько.

Дженнсен поманила козочку, показавши шматочок морквини. Бетті стрімко схопилася. Її хвостик змахував в нетерплячому очікуванні, перетворюючись на розмиту пляму. Коні заіржали і підкинули голови, сподіваючись, що їм теж перепаде що-небудь смачне. Кожна тварина у свою чергу отримала невелике частування і чухання за вухом.

Якби у них був вогонь, подорожні могли б приготувати м'ясо, рис або боби, засмажити на решітці трохи коржів, або, може, навіть зварити смачний суп. Незважаючи на голод, Келен подумала, що у неї все одно не знайшлося б сил що-небудь готувати, так що довелося обійтися тим, що було під рукою. Дженнсен, діставши смужки сушеного м'яса з згортка, запропонувала їх оточуючим. Річард знову відмовився, поїдаючи хлібець, що довго промандрував разом з ним, горіхи та сушені фрукти.

— Чому ти не їси м'яса? — Запитала його сестра, всівшись на спальник. — Тобі потрібна не просто їжа, тобі потрібно що-небудь поживне.

— Я не можу їсти м'ясо. З тих пір, як відчув дар.

— Чому твій дар не дозволяє тобі їсти м'ясо? — Здивовано дивлячись на брата, наморщила ніс Дженнсен.

Річард повернувся, переніс вагу на лікоть і почав розглядати зірки, намагаючись знайти потрібні слова для відповіді.

— Рівновага, по суті своїй, є станом, що залежать від правильної взаємодії всіх існуючих речей, — вимовив він трохи згодом. — На простому рівні, природному, хижак і жертва знаходяться в рівновазі. Якщо занадто багато хижаків, то всі жертви будуть з'їдені, а потім процвітаючі хижаки теж почнуть голодувати і так само вимруть… Відсутність рівноваги смертельна і для хижака і для жертви, світ припинить існувати для них обох. Для тварин природно перебувати в стані рівноваги, оскільки їхні дії відповідають їх єству і ведуть до рівноваги. При цьому вони прагнуть до підтримки рівноваги інстинктивно, і таке прагнення не є їх свідомим наміром… Інша справа — люди. Всі ми такі різні! Без усвідомленого наміру ми не так вже й обов'язково досягнемо рівноваги, яка часто настільки необхідна нам, щоб вижити. Нам треба навчитися використовувати свій розум, навчитися думати, якщо ми хочемо вижити. Ми ростимо врожай, полюємо заради хутра, щоб було тепло, або ж стрижемо овець, збираємо їх шерсть і вчимося ткати. Нам потрібно вчитися, як вибудувати стріху. Ми врівноважуємо вартість однієї речі з іншою і торгуємо товарами, які ми маємо, обмінюючи їх на те, що нам потрібно — на те, що інші зробили, або виростили, або виткали, або добули на полюванні, — Річард важко зітхнув, думаючи про те, як непросто сестрі вникати в такі важливі для нього речі. — Ми врівноважуємо наші потреби з нашими знаннями про сутність світу. Ми врівноважуємо наші егоїстичні раціональні інтереси, ми намагаємося не піддаватися імпульсивним бажанням, тому що знаємо, що того вимагає наше виживання. Ми беремо дерево, щоб запалити вогонь у вогнищі, щоб не замерзнути зимової ночі, але, як би холодно нам не було, коли ми запалюємо вогонь, ми все ж не робимо його занадто великим, знаючи, що будинок може згоріти після того, як ми зігріємося і засинаємо.

— Але ж люди жадібні, вони діють у короткозорому себелюбстві, жадають влади, руйнують життя іншим, нарешті! — Дженнсен простягла руку в темряву. — Дивись, чим займається Імперський Орден і робить це цілком успішно. Вони не піклуються про ткацтво, або спорудження будинків, або торгівлю товарами. Їх заняття — вбивство людей заради завоювання. Вони беруть все, що захочуть, і стільки, скільки побажають. Орден все трощить і залишає після себе лише руїни.

— А ми протистоїмо їм. Ми навчилися розуміти цінність життя, і тому ми боремося за відновлення. Ми — оплот рівноваги в цьому світі.

— А яке це має відношення до того, що ти не їси м'ясо? — Дженнсен заправила пасмо волосся за вухо.

— Бачиш, маги також повинні врівноважувати себе. Врівноважувати їх дар — їх силу — з тим, що вони роблять. Я борюся проти тих, хто, подібно Імперському Ордену, руйнує життя, оскільки воно не має для них цінності. І в цій боротьбі від мене вимагається вчинення подібних жахливих вчинків, які руйнують те, що є для мене найбільшою цінністю — життя, Я — воїн, але мені було дано дар. Вважається, що утримання від м'яса врівноважує ті вбивства, які я змушений здійснювати.

— Що буде, якщо ти з'їси м'ясо?

Келен знала, що у Річарда були причини не їсти м'ясо, хоча б через те, що сталося вчора.

— Навіть думка про м'ясо викликає в мені огиду. Я роблю те, що мені неприємно, коли це необхідно, але це відноситься до числа тих речей, яких я уникаю при найменшій можливості. Магія, позбавлена рівноваги, веде до серйозних наслідків, як і бездумне розпалювання вогню у вогнищі.

Келен подумала, що Меч Істини накладає особливі зобов'язання на Шукача Істини щодо підтримання рівноваги. І лорд Рал був вибраний якраз для цієї справи Чарівником Першого Рангу, Зеддікусом Зу'л Зорандером, його дідом, людиною, яка допомогла йому піднятися, тим, від кого він і успадкував дар. Дар Річарда успадковувався не тільки по лінії Рала, але і з боку Зорандера. У цьому теж виднілася якась містична рівновага.

Шукачі володіли Мечем Істини вже близько трьох тисяч років. Можливо, розуміння Річардом рівноваги допомогло йому пережити те, з чим йому довелося зіткнутися.

— Ти не можеш їсти м'ясо, тому що тобі доводиться воювати і деколи вбивати людей, так? — Дженнсен жувала смужку сушеного м'яса. — І це твій дар вимагає врівноважити те жахливе, що ти здійснюєш?

Річард кивнув, жуючи курагу.

— Це, мабуть, жахливо, — володіти даром… Мати в собі щось настільки руйнівне, що воно вимагає підтримки рівноваги будь-якою ціною, — тихо промовила Дженнсен.

Вона відвела погляд від сірих очей Річарда. Келен знала, як нелегко деколи зустріти його прямий, проникливий погляд.

— Я раніше часто таке відчував, — сказав Річард. — Вперше я відчув це, коли був присвячений в Шукачі і мені було дано Меч, а потім — набагато пізніше, коли я збагнув, що маю дар. Я не хотів володіти даром і не хотів того, що може дар, так само, як не прагнув до володіння Мечем, оскільки в мені є щось таке, що не вимовиш словами.

— Але зараз ти вже не замислюєшся про володіння мечем або даром?

— У тебе є ніж, і ти користуєшся ним, — Річард нахилився до сестри, показуючи на її руки. — У тебе є руки. Хіба ти ненавидиш свій ніж або руки?

— Звичайно ж, ні. Але що потрібно робити, маючи дар?

— Я народжений з даром. Це — як народитися чоловіком чи жінкою, з блакитними або карими, або зеленими очима, або з двома руками. І я не починаю ненавидіти свої руки тільки за те, що, ймовірно, можу ними кого-небудь задушити. Мої руки не діють за своїм бажанням; думати так, значить не помічати істинної суті речей, їх природного призначення. Ти повинен зрозуміти суть речей, якщо тобі потрібно досягти рівноваги — або ж дійсно розуміти тільки те, що важливо.

Келен здивувалася, чому вона не потребує рівноваги, як Річард. Чому це виявилося так життєво важливо для нього, але не тяжіло над нею? Незважаючи на те, що їй сильно хотілося спати, вона не змогла промовчати.

— Я часто використовую мою Силу для тих же цілей — для вбивства, але мені не потрібно дотримуватися рівновагу і відмовлятися від м'яса.

— Сестри Світла стверджують, що завіса, що відокремлює світ живих від світу мертвих, підтримується магією. Точніше, вони стверджують, що завіса тут, — сказав Річард, постукавши по скроні. — Завіса зберігається в тих з нас, хто володіє даром, в чародіїв і менш могутніх чарівників. Сестри стверджують, що рівновага суттєва для тих, хто володіє даром, оскільки в нас крім дару присутня і завіса, роблячи нас, по суті, правоохоронцями завіси, грані між світами. Можливо, вони мають рацію. У мене є обидві сторони дару: Збитку і Приросту. Напевно, саме це так важливо для мене. Можливо, те, що я володію обома сторонами, робить настільки важливим підтримання мого дару в рівновазі.

Келен вразила думка про те, як багато зі сказаного чоловіком може бути правдою. Вона боялася подумати, наскільки сильно рівновага магії була порушена її діями.

Світ перестав бути для неї загадкою. Але не було і вибору. Якби слова мали хоч якийсь сенс, вона б сказала чоловікові: «Роби, що повинен, і будь, що буде». Але Річард розумів і без слів все, що вона відчувала, як ніби вони були одним серцем. І Келен промовчала.

— Мені здається, вся ця історія з рівновагою — просто послання від добрих духів з іншого світу, яке закликає лорда Рала відмовитися від боротьби за нас, — невимушено помахала перед ними шматком сушеного м'яса Кара. — Якщо він так зробить, йому не доведеться піклуватися про рівновагу, про те, що йому можна їсти, а чого — не можна. Якщо він перестане піддавати себе смертельній небезпеці, то рівновага прийде в норму, і він зможе з'їсти ціле козеня.

Дженнсен здивовано підняла брови.

— Ти знаєш, що я маю на увазі, — буркнула Кара.

— Може, леді Кара права, лорд Рал, — нахилився вперед Том. — У тебе є люди, здатні захистити тебе. Дозволь їм це робити, і ти зможеш краще виконати своє призначення, лорд Рал.

Річард закрив очі і потер скроні кінчиками пальців.

— Якщо мені весь час доведеться чекати, коли Кара врятує мене, боюся, я залишуся без голови, — зауважив він.

Кара круглими очима подивилася на невловиму посмішку на його обличчі і повернулася до свого м'яса.

Розглядаючи обличчя чоловіка в тьмяному світлі, у той час як він смоктав маленький шматочок сухого хліба, Келен подумала, що Річард погано виглядає, і справа не тільки в тому, що він виснажений. М'який блиск ліхтаря висвітлював одну сторону його лиця, залишаючи іншу в тіні, неначе він лише наполовину був тут, — половина в цьому світі і половина в світі темряви, як якщо б він був завісою між ними.

Вона присунулася ближче і прибрала назад волосся, що впало йому на чоло, потім безмовно вибачилася, торкнувшись його брови. На дотик Річард був гарячим, але всі мандрівники цим ввечері були гарячими і спітнілими, так що Келен не могла з упевненістю сказати, чи був у нього жар, у всякому разі, вона так не думала.

Її рука ковзнула вниз, щоб закрити йому очі, і це викликало посмішку Річарда. В котрий раз Келен зловила себе на думці, що вмирає від насолоди завжди, коли просто дивиться в його очі. Її серце кольнуло від радості, коли вона побачила посмішку на обличчі чоловіка. І Келен посміхнулася у відповідь, посміхнулася тільки йому. Ох, як їй хотілося поцілувати його… Але навколо були люди, а поцілунок, який вона мріяла подарувати, не був поцілунком, можливим на людях.

— Це так складно уявити, — звернувся Фрідріх до Річарда. — Я маю на увазі те, що сам лорд Рал не знає всього про свій дар. У це так складно повірити, — чоловік недовірливо похитав головою.

— У мого діда, Зедда, був дар, — пояснив Річард, відкинувшись назад. — Він хотів допомогти мені вирости далеко від магії, так само, як матір Дженнсен захищала свою дочку, заховавши її подалі, де Даркен Рал не зміг би нас дістати. Ось чому він хотів, щоб я виріс в Вестланді, по інший бік кордону.

— І твій дід, маг, ніколи не показував, що в нього є дар? — Спитав Том.

— Ні, поки в Вестланд не прийшла Келен. Як я тепер розумію, було багато ознак, проявів і подій, які казали, що він куди значніший, ніж здається, але тоді я цього не знав. Дід завжди був для мене самим мудрим, тому що, здавалося, він знає все про навколишній світ. Він відкрив цей світ для мене, навчив прагнути постійно дізнаватися про нього все більше і більше. І хоча дар не був тією магією, що він відкрив мені, Зедд відкрив і показав мені куди більш цінне — життя.

— Тоді це дійсно правда, — вимовив Фрідріх. — Вестланд — країна, де не було магії.

— Так, це так, — посміхнувся Річард, згадуючи свій будинок в Вестланд. — Я виріс у Оленячому лісі, недалеко від кордону, і ніколи не зустрічався ні з чим магічним. Звичайно, крім Чейза.

— Чейза? — Перепитав Том.

— Це мій друг — страж кордону. Хлопець з тебе зростом, Том. Ось ти служиш, охороняючи лорда Рала, а служба Чейза була — кордон, або, точніше, утримання людей подалі від неї. Він говорив мені, що його робота — тримати подалі людей, які можуть стати жертвами, щоб наступаюче на нас з-за кордону Зло не набуло ще більшої сили. Чейз працював над підтриманням рівноваги, — Річард посміхнувся нахлинулим спогадам. — У Чейза не було дару, але я часто думав про те, що його служба була все таки зв'язана з чарами.

Фрідріх теж посміхнувся, слухаючи розповідь Річарда.

— Я прожив в Д'харі все життя. Коли я був хлопчиськом, люди, які охороняли кордон, були моїми героями, і я хотів стати одним з них.

— Чому ж ти цього не зробив? — Запитав Річард.

— Коли межа виникла, я був занадто юний, — Фрідріх поринув у спогади, потім вирішив змінити тему розмови. — Як довго нам ще йти по цій пустелі, лорд Рал?

— Якщо ми будемо йти з тією ж швидкістю ще кілька днів, то виберемося з найгіршої частині пустелі, — відповів Річард, подивився в бік сходу, неначе міг щось розгледіти в темряві, що таїлася за тьмяним колом світла ліхтаря. — Наш шлях лежить до тих гір вдалині. Йти стане важче, але, врешті-решт, ми піднімемося вище над рівнем пустелі, і вже буде не так спекотно.

— Як далеко та річ, якої… якої, як думає Кара, я торкнуся? — Запитала Дженнсен.

Річард деякий час вивчав її обличчя.

— Я не впевнений, що це хороша ідея, — зауважив він нарешті.

— Але ми йдемо туди?

— Так.

Дженнсен підняла смужку сушеного м'яса.

— Так що це за річ, про яку говорить Кара? Ні вона, ні Келен нічого не хочуть мені пояснити.

— Я просив їх не говорити тобі, — відповів Річард.

— Але чому? Якщо ми збираємося побачити це, то чому ти не хочеш сказати мені наперед про те, що нас чекає?

— Тому що в тебе немає дару, — чесно сказав брат. — І я не хочу вплинути на те, що ти побачиш.

— А що це значить? — Примружилася Дженнсен.

— У мене не було часу, щоб перевести більшу частину тексту, але з книги, принесеної мені Фрідріхом, я зрозумів, що навіть ті, у кого немає дару, мають хоча б його іскорку. Тому вони здатні взаємодіяти з магією у світі — як якщо б ти повинна була народитися зрячою, щоб бачити колір. Народжена зрячою, ти можеш бачити і розуміти великі полотна, хоча у тебе може й не бути таланту самій створити щось подібне. У книзі йдеться про те, що лорд Рал, який володіє даром, дасть життя лише одному обдарованому нащадку. У нього можуть бути і інші діти, але навряд чи хто-небудь з них буде мати настільки ж потужний дар. У кожному з них є ця найдрібніша іскорка. Всі вони, так би мовити, можуть бачити колір, — Річард задумався, тому що не часто йому доводилося пояснювати настільки складні речі. — У книзі також написано, що досить рідко народжувалися діти, такі ж, як ти, позбавлені якого б то не було дару. Книга називає їх Стовпи Творіння. Як ті, хто народжений сліпим, не можуть відчувати кольору, ті, хто народжений, як ти, не можуть відчувати магії… Для тих, хто народжений сліпим, кольори існують, просто вони не здатні їх побачити. Ось і ти просто не зможеш відчути магію. Для тебе магія не існує — вона не є твоєю реальністю.

— Як так може бути? — Запитала Дженнсен.

— Я й сам не знаю, — відповів Річард. — Коли наші предки створили зв'язок між лордом Ралом і народом Д'хари, народжувалися тільки обдаровані спадкоємці. Магія вимагає рівноваги. Але, можливо, їм довелося зробити так, щоб народжувалися і такі, як ти. Напевно, вони не передбачили всього, що може трапитися, і рівновага порушилася.

— Що буде, якщо… — Дженнсен відкашлялася. — Ну, розумієш, якщо у мене з'являться діти?

Річард болісно довго дивився в очі Дженнсен.

— Ти народиш таких же дітей, як ти сама.

— Навіть якщо я вийду заміж за кого-небудь з іскрою дару? — Дженнсен випросталася, заламуючи руки в благанні. — Кого-небудь, хто, як ти кажеш, здатний бачити кольори? Навіть тоді мої діти будуть такими ж, як я?

— Навіть тоді і завжди, — відповів Річард зі спокійною впевненістю. — Ти — порвана ланка в ланцюзі дару. Як говорить книга, одного разу ланцюг всіх, хто народжується з іскрою дару, включаючи тих, хто володіє даром, як я, — ланцюг, що йде крізь тисячоліття, з століття в століття, — буде порваний і порваний назавжди. Він не може бути відновлений. Одного разу покараний в подібному шлюбі, жоден нащадок цієї лінії ніколи не зможе повернути ланку в ланцюг. Коли такі діти одружуються, вони тим більше будуть такими, як ти, розриваючи ланцюг магічної лінії тих, з ким вони поєднуються шлюбом. Їхні діти будуть такими ж, і так далі, — він сумно помовчав. — Ось чому лорд Рал завжди полював за необдарованими нащадками і знищував їх. Ти будеш початком того, що світ ніколи не бачив раніше: та, кого не торкнувся дар. Кожен нащадок твого нащадка закінчить будь-яку лінію, несучу іскру дару в кожному, з ким вони одружаться. Світ, людство зміниться назавжди. Саме тому книга називає таких, як ти, Стовпами Творіння.

Повисла незручна тиша.

— І так само названо це місце, «Стовпи Творіння», — Том вказав великим пальцем за плече, відчуваючи необхідність сказати що-небудь у важкій тиші. Він оглянув лиця, що оточили слабке мерехтливе світло ліхтаря. — Дивно, що і Дженнсен, і це місце названі однаково.

— Я не думаю, що це збіг. Вони пов'язані, — вимовив Річард, спрямувавши уважний погляд в темноту в напрямку того страшного місця, де могла б померти Кара, якби він помилився з магією.

Книга «Стовпи Творіння», в якій були описані такі, як Дженнсен, була написана на древнєд'харіанській мові. Мало хто з живучих зараз розумів це наріччя. Річард почав вчити його, щоб розібратися у важливих відомостях із знайдених ними книг часів Великої війни.

Ця війна, розпочавшись три тисячі років тому, знову запалала і швидко розповсюдилася по всьому світу. Келен боялася й подумати про те, яку роль в подіях грають вони з Річардом.

— Як ти думаєш, чи можуть дві людини бути пов'язані одна з одною? — Дженнсен нахилилася, ніби шукаючи нитку надії.

— Я поки не знаю, — підняв втомлений погляд Річард. Дженнсен катала пальцем камінчик по маленькому колу, залишаючи в пилу тонкий слід.

— Від усіх цих розмов про мене, як про Стовп Творіння, порваній ланці в ланцюгу дару, я відчуваю себе ніби… облитою брудом, — з гіркотою сказала вона.

— Брудом? — Здивувався Том, ніби йому боляче чути таке навіть в припущенні. — Дженнсен, що ти вигадуєш?

— Таких, як я, називають «дірками у світі». Тепер я знаю, чому.

Річард нахилився, поклавши лікті на коліна.

— Я знаю, як це важко: жалкувати про те, ким ти був народжений, про те, що в тебе є, і чого немає. Я ненавидів себе, що народився таким — з даром. Але я зрозумів, наскільки непотрібні такі думки, і як невірно думати подібним чином.

— Але зі мною зовсім інша справа, — заперечила дівчина, вирівнюючи пісок пальцем, стираючи маленькі колії, залишені камінцем. — Є ті, що, як і ти — маги і чарівники, які володіють даром. Всі інші можуть, принаймні, бачити кольори. Одна я сліпа.

Річард пильно подивився на зведену сестру — красиву, яскраву, але не володіючу даром юну жінку, яку Даркен Рал, не роздумуючи, вбив би відразу на місці.

— Дженнсен, я думаю, що ти народилася самою чистою, — ніжно посміхнувся він. — Ти як щойно випалий сніг, відрізняєшся від всіх жінок світу, і ти так сліпуче красива!

Поглянувши на брата, Дженнсен посміхнулася своєю особливою усмішкою.

— Я ніколи не думала про це з такого боку, — її посмішка зблякла при спогаді про його попередні слова. — Але все ж я мимоволі буду руйнівницею магії. — Ти будеш творцем, а не руйнівницею, — впевнено промовив Річард. — Магія існує. Однак не вона дає право на існування. Думати так — значить відкидати справжню природу, суть речей. Люди, якщо вони не забирають життя інших людей, мають право жити своїм життям. Ти не можеш сказати, що тільки тому, що була народжена рудою, ти викорінила право темного волосся рости на твоїй голові.

Дженнсен хіхікнула. Посмішка освітила її обличчя. Річард помітив, як дивиться на неї Том.

— Так що щодо тієї речі, яку ми збираємося побачити? — Запитала Дженнсен.

— Якщо річ, про яку говорила Кара, була схована ким-небудь, хто має дар, то оскільки ти не здатна бачити магію, ти зможеш побачити щось, чого не побачимо ми. Не виключено, що саме тобі вдасться розгледіти те, що приховано за магією.

— І ти думаєш, це буде що-небудь важливе? — Дженнсен потерла задник черевика.

— Не знаю. Те, що ти побачиш, може бути корисним, а може і ні, але я хотів би знати, що відкриється твоєму погляду само, без наших підказок.

— Якщо ти так турбуєшся про цю річ, чому ти її там залишив? Невже не боїшся, що хтось може прийти і взяти її?

— Я турбуюся занадто багато про що, — зітхнув Річард.

— Навіть якщо Дженнсен дійсно розгледить щось, змінене магією, і зможе зрозуміти, чим воно є насправді, з цього зовсім не випливає, що ця річ не має властивостей, які ми в ній розгледіли, або не таїть у собі загрозу, — вимовила Кара.

— Принаймні, ми більше дізнаємося про неї. А все, про що б ми не дізналися, коли-небудь нам допоможе, — кивнув Річард.

— Я просто хочу, щоб вона повернула це назад, — насупилася Кара.

Річард подивився на охоронницю поглядом, застережуючим від подальших висловлювань. Кара невдоволено хмикнула, нахилилася і взяла один з сушених абрикосів Річарда. Потім вона кинула на нього сердитий погляд, ішвидко відправивши абрикос в рот.

Після вечері Дженнсен запропонувала, щоб всю їжу прибрали назад у візок, тому що Бетті дуже не проти перекусити вночі. Бетті завжди була голодна.

Останнім часом і вона, і козенята знали, що таке постійно хотіти їсти.

Келен вирішила, що Фрідріху варто виявити повагу, і запитала старого, чи не хоче він першим стояти на сторожі. Вартувати першим було краще, тому що не доводилося підхоплюватися посередині ночі, перериваючи сон. Кивнувши на знак згоди, він посміхнувся тому, як високо його цінують.

Розклавши ліжко, своє і Келен, Річард загасив ліхтар.

Ніч була жаркою, але кришталево чистою, так що, коли очі Келен звикли до темряви, мерехтіння зірок було цілком достатньо, щоб бачити все навколо, хоча і не дуже чітко. Один з білих близнюків Бетті вирішив, що розкладені ліжка — відмінне місце для ігор. Келен згребла довгоногого непосиду в оберемок і повернула до матері.

Лежачи поруч з Річардом, Келен побачила темний силует Дженнсен, яка схилилась до Бетті і збирає близнюків в м'яку постіль її рук, де вони швидко заспокоїлися.

— Знаєш, я люблю тебе, — Річард повернувся на другий бік і ніжно поцілував Келен.

— Якби ми були одні, лорд Рал, мені б хотілося більшого, ніж просто короткий поцілунок.

Чоловік посміхнувся, і ще раз поцілував її — цього разу в лоб, — перед тим, як зайняти свою сторону імпровізованої лежанки, далеко від неї. Келен очікувала ніжної обіцянки, або хоча б ніжного слова. Жінка згорнулася калачиком і поклала руку на його плече.

— Річард, з тобою все в порядку? — Прошепотіла вона.

— У мене сильний біль, — не так скоро, як вона чекала, відповів він.

Келен хотілося запитати, що це за біль, але вона не хотіла дати розгорітися іскорці виниклого страху, висловивши його вголос.

— Це відрізняється від того болю, що я відчував раніше, — вимовив Річард, відповідаючи на її думки. — Хотілося б сподіватися, що причина такого дивного і болісного почуття — банальне недосипання.

— Напевно… У мене теж від спеки розколюється голова, — Келен згорнула вовняну ковдру, якою вона користувалася як подушкою, щоб зробити підвищення, де можна було б розташувати хворе місце в основі потилиці і ніжно погладила чоловіка по плечу. — На добраніч, милий.

Келен смертельно втомилася, все її тіло нило й боліло. Тому так чудово було нарешті прилягти. Голова, упокоївшись на теплому згортку з ковдри, який вона підклала в основу шиї, стала менше боліти. З рукою, яка покоїться на плечі Річарда, відчуваючи його повільне дихання, Келен міцно заснула.

5

Якою би втомленою Келен не була, вся її істота раділа від близькості Річарда. Це так чудово — бути поруч з ним, розслабитися, дати турботам і тривогам хоча б на час зникнути, і так легко і непомітно провалитися в сон.

Здавалося, вона тільки що заснула, коли Кара розбудила її, легенько трясучи за плече.

Келен закліпала, дивлячись на знайомий силует, що виник перед нею. Вставати рішуче не хотілося. Якщо б дозволила совість, вона б зажадала, щоб її залишили в спокої. Болісно тягнуло знову заснути, загорнувшись у ковдру солодкої напівдрімоти.

— Моя черга? — Однак запитала Келен.

— Якщо тобі зовсім не піднятися, я можу постояти ще пару годин, — розуміюче кивнула Кара.

— Ні, — прошепотіла Келен. Сівши, вона кинула швидкий погляд на Річарда і переконалася, що він як і раніше міцно спить і навіть злегка сопе. — Поспи, тобі теж потрібно відпочити.

Від душі позіхнувши і потягнувшись, вона зробила кілька швидких махів руками, щоб розім'яти м'язии, потім взяла Кару під лікоть і відвела її на кілька кроків від табору, де їх ніхто не міг почути.

— Але в загальному ти права, — змовницьки посміхнулася вона. — Нас більш ніж достатньо, щоб стояти на варті, і тоді всі зможуть виспатися. Нехай Річард спить до ранку.

Йдучи до місця, де вона розташувалася на нічліг, Кара теж посміхалася. Будь-який натяк на секретність завжди був подарунком для Морд-Сіт, доставляючи їм куди більше задоволення, ніж інші принади матеріального світу.

Келен не могла втриматися і знову почала позіхати і потягатись, намагаючись одночасно зібратися і струсити залишки сну. Прибравши волосся з обличчя і розсипавши їх по плечах, вона уважно оглядала пустелю, що розкинулася навколо табору, в пошуках чого-небудь незвичайного. Але не помітила нічого такого. Все ніби померло. Ні колисання трави, ні голосів птахів, ні шереху звіра… Гори відтіняли мерехтливий блиск зірок, зубчастою лінією простягнувшись уздовж всього горизонту.

Келен уважно оглянула сплячих, переконуючись, що все на місці. Карі, очевидно, було дуже затишно і тепло, хоча поряд з її правою рукою лежало напоготові зброя. Том спав недалеко від коней. Фрідріх влаштувався з іншого боку воза. Дженнсен згорнулася поруч з Бетті, але, судячи з того, як вона переверталася, дівчина не спала, або ж її сон був неспокійний. Дитинчата лежали, витягнувшись, притиснувшись головками до матері.

Келен завжди була особливо пильна при зміні варти. Немає кращого часу для нападу, ніж зміна часових. Кому, як не їй, знати це, адже вона сама часто влаштовувала вилазки у ворожі табори, користуючись саме таким моментом. Як правило, ті, хто здають пост, вже втомилися, і їх голова заповнена думами про інші справи — про що завгодно, але не про безпеку. Їм вже здається, що стеження — турбота наступної варти. А ті, хто заступає на варту, витають думками десь далеко і ще не готові до раптової атаки. Зазвичай люди ще не зібрані і наївно вважають, що ворог не нападе, поки вони не встануть і не проснуться належним чином. Перемога дістається тим, хто завжди готовий до битви. Поразка підкрадається до необережних і втратили пильність.

Келен попрямувала до кількох скель, що темніли неподалік від стоянки. Вона стрімко піднялася на вершину і присіла на ній, завмерши, як мовчазна статуя, щоб краще бачити навколишній неживий простір. Навіть у середині ночі шорстка скеля все ще випромінювала нестерпну спеку минулого дня.

Келен прибрала вологе від поту заплутане волосся з шиї, мріючи про легкий вітерець. Бували випадки, коли взимку вона замерзала майже до смерті. То спека, то холод були її постійними супутниками протягом мандрівок минулого важкого року. Але, як би вона не старалася, в цю хвилину їй не вдавалося повернути спогад про справжню прохолоду.

Через деякий час Келен побачила, що Дженнсен встала і тихенько йде по табору, намагаючись не розбудити інших.

— Нічого, якщо я посиджу з тобою? — Запитала вона, підійшовши до пагорба, де тримала варту Келен.

— Сідай, звичайно.

Дженнсен присіла на камінь поруч, стулила коліна і обхопила їх руками, притискаючи до тіла. Деякий час вона лише пильно вдивлялася в ніч.

— Слухай… Прости мене за те, що було, — затинаючись, промовила вона. — Я не хотіла виглядати бездумною дурепою, яка не здатна зрозуміти інших. Я ніколи не ображала нікого з вас.

Незважаючи на темряву, Келен здалося, що дівчина засмучена.

— Я знаю, ти ніколи б не зробила це навмисне. Отже, ти вчинила так ненавмисно, і я теж винна в тому, що сталося.

— Думаю, що трохи краще розумію зараз, наскільки все взаємопов'язане, і як мало мені насправді відомо, — кивнула Дженнсен. — Обіцяю: ніколи не зроблю нічого, крім того, що ти або Річард мені скажете.

Келен посміхнулася і погладила дівчину по голові, обнявши її за плечі і притягнувши до себе.

— Повір, я говорила з тобою так суворо тільки тому, що піклуюся і про тебе, люба, — Дженнсен розуміюче знизала плечима. — Я піклуюся про тебе так само, як Бетті піклується про своїх дурненьких близнюків, знаючи про небезпеки навколишнього світу, які підстерігають їх на кожному кроці… Ти повинна розуміти, що якщо йдеш по тонкому льоду, зовсім неважливо, заморожено озеро холодом або магією. Якщо ти йдеш у невідоме, то можеш впасти в холодні обійми смерті. Неважливо, хто сотворив лід — зимовий холод чи зла магія, — смерть є смерть. Я не хочу, щоб ти ходила по тонкому льоду без вагомої причини, тому що це може коштувати тобі життя.

— Але мене не торкається магія. Річард же сказав, що я подібна до тих, хто народився незрячим і не може бачити кольору. Я — порвана ланка в ланцюзі магії. Чи правильно я зрозуміла те, що він намагався мені пояснити? Так чи може магія вплинути на мене? Або чи можу я постраждати від магічних дій тільки по випадковості?

— Спробуй уявити таку картину. Ти йдеш по горах. І раптом з прямовисної стіни на тебе падає величезний валун. Якщо він тебе розчавить, чи буде мати значення, хто його скинув — лиходій, зрушив його з місця за допомогою важеля, або чарівник, що володіє даром?

— Я зрозуміла, про що ти говориш, — задумливо сказала Дженнсен. Її голос придбав тривожний відтінок. — Я ніколи не дивилася на події з такого боку.

— Я просто намагаюся допомогти тобі, тому що знаю, як легко зробити помилку, — відповіла Келен.

На пагорбі надовго запанувало мовчання. Дівчина якийсь час спостерігала в темряві за Келен.

— Ти володієш магією. І яку ж помилку ти можеш зробити? — Нарешті порушила Дженнсен тишу.

— Будь-яку.

— Ну наприклад?

— Я одного разу призупинилася на секунду, вбиваючи одну людину, — поглибилася Келен в спогади.

— Але я пам'ятаю, ти казала, що не можна поспішати і бути занадто нетерплячою.

— Іноді найдурніше, що ти можеш зробити — це поспішити. Та, кого я не вбила, була чарівницею. Коли я почала діяти, було вже надто пізно. Через мою помилку вона заволоділа Річардом і далеко відвезла його. Цілий рік я не знала, що з ним. Я була в розпачі, думаючи, що ніколи вже його не побачу, і моє серце розірветься від болю.

— Коли ти знову знайшла його? — Дженнсен здивовано дивилася на неї.

— Не так давно. Ось чому ми тут, в Старому світі — чаклунка привела його сюди. Врешті-решт я знайшла Річарда. Я робила і інші помилки, і кожна з них вела до того, що неприємності множилися і множилися, а один промах тягнув за собою інший. Так було і з Річардом. Він цілком справедливо зауважив: всі ми робимо помилки. Але якщо це хоч скільки небудь в моїх силах, я постараюся втримати тебе від скоєння тих помилкових кроків, яких можна уникнути.

— Як я могла повірити цій людині, Себастьяну? — Промовила Дженнсен, дивлячись кудись вбік, щоби не зустрітися з Келен очима. — через нього була вбита моя мати, а я мало не вбила тебе. Я відчуваю себе такою нерозумною.

— Ти зробила цю помилку не тому, що була надто безтурботна, Дженнсен. Вони обдурили, використали тебе, заманили в підступну пастку, обплутали павутиною брехні. Але врешті-решт ти змогла почати думати самостійно, захотіла поглянути в обличчя правді й довірилася своєму серцю. А це куди важливіше.

Дженнсен кивнула, погоджуючись.

— Як ми назвемо близнюків? — Запитала вона.

Келен не думала, що давати імена близнюкам — вдала ідея, але не хотіла про це говорити.

— Не знаю. А як ти хочеш?

— Я була шокована, коли Бетті настільки раптово до мене повернулася. Ще більше я була вражена, коли побачила її малюків, — Дженнсен важко зітхнула. — Я ніколи не думала, як це не дивно звучить, що у неї можуть народитися діти. І в мене не було часу навіть подумати про імена.

— Ну, чого-чого, а часу в тебе тепер буде предостатньо.

Дженнсен посміхнулася.

— Знаєш, напевно, я зрозуміла, про що говорив Річард, — поділилася вона. — Пам'ятаєш, він розповідав, що вважав свого дідуся чарівником, хоча ніколи не бачив, як той чаклує?

— Так. То про що ти?

— Ну… Ось я не можу бачити магію, і Річард не зробив нічого магічного, принаймні, нічого такого, що я могла б помітити, — вона м'яко розсміялася, найприємнішим сміхом, який коли-небудь чула Келен, повним життя і радості. Це було дуже схоже на те, як сміявся Річард, коли йому було легко на душі: дзвіночок жіночого сміху і рокіт чоловічого, дві ноти однієї радості. — Розумієш, його слова змусили мене повірити, що він чарівник, так само, як і Зедд, — продовжила Дженнсен. — Річард відкрив для мене весь світ. І зовсім не дар був тим чарівництвом, яке він мені показав. З його допомогою я побачила життя в усіх його барвах і вперше повірила в те, що моє життя належить тільки мені і цінне само по собі.

Келен слухала дівчину і відчувала, що в грудях стає тепліше. Те, чим ділилася з нею Дженнсен, дуже точно описувало її власні відчуття від спілкування з Річардом. Саме він привів Келен до віри в життя і усвідомлення безумовної цінності життя — не для інших, але, що більш важливо, для неї самої.

Деякий час вони сиділи разом, мовчки спостерігаючи за рівниною пустелі, Келен кинула погляд у бік сплячих і помітила, що Річард неспокійно перевертається по ліжку під час сну.

Дженнсен теж звернула увагу на те, як дивно поводиться її брат уві сні.

— Здається, з ним щось не в порядку, — прошепотіла вона зі зростаючою тривогою, присунувшись ближче до старшої подруги.

— Йому сняться кошмари, — констатувала Келен.

Дружині лорда Рала вже вкотре довелося побачити, як її чоловік стискає кулаки уві сні, ніби борючись з якимось невидимим, але грізним і вселяючим страх супротивником.

— Моторошно бачити його таким, — зіщулилась Дженнсен. — Річард деколи такий різний… Коли він спить, він зазвичай виглядає так… загалом, куди більш розумним.

— Немає нічого розумного в нічних кошмарах, — вимовила Келен з тихим смутком.

6

Річард прокинувся, здригнувшись.

Вони повернулися.

Всю ніч йому снився поганий сон. Він, звичайно, не пам'ятав його, як і всі інші сни. Але він не сумнівався, що сон цей був поганим, оскільки після нього залишилася безформна хмара задушливого, невизначеного, божевільного жаху. Річард скинув з себе рештки задушливого кошмару, як сплутану ковдру. Хоча відчувалося, що щось темне все ще шкребеться у обривках сну і намагається потягнути його назад в свій темний світ, Річард знав про примарність снів і без жалю їх відкидав. Зараз він прокинувся, і відчуття жаху швидко почало розсіюватися, як туман під променями жаркого сонця.

Все ж йому треба було прийти в себе.

Найважливішим було те, що вони повернулися. Річард не завжди знав, коли це траплялося, але зараз по поки що незрозумілій йому самому причині він був у цьому впевнений.

Іноді ночами піднімався вітер. Він боровся з Річардом, зривав з нього одяг, метався в його волоссі. На розжареній рівнині обпалюючий вітер не залишав жодного шансу врятуватися від спеки. Він не приносив свіжості, і навіть коли дув з усією силою, був настільки гарячий, що здавалося, облизував тіло язиками полум'я, що вириваються крізь дверцята палаючої печі.

У темряві Річард не відразу відшукав міх з водою. Він спробував пригадати, куди його поклав, але ця думка не могла пробитися крізь купу інших, які наполегливо вимагали уваги, і згадати не вдалося. Нічого. Можна напитися і пізніше.

Келен лежала поруч, повернувшись до нього. Вона зібрала довге волосся у вузол під підборіддям. Вітер висік тонкі сліди зморщок на її щоці. Річард любив просто сидіти і дивитися на її обличчя. Він замилувався дружиною і зараз, хоча деякий час згаяв, перш ніж влаштуватися зручніше. Найдорожче на світі обличчя сяяло в тьмяному світлі зірок. Лорд Рал сидів на краю розкладеного ліжка довго і досить тихо, щоб не потривожити її дихання. Келен міцно спала.

Оглянувши табір, він помітив лише слабкий рожевий відблиск на східному небі. Займався світанок.

Річард зрозумів, що проспав свою чергу стояти на сторожі. Кара і Келен безсумнівно вирішили, що сон потрібен йому значно більше, ніж їм, і змовилися не будити його. Ймовірно, жінки були праві. Він був настільки виснажений, що проспав всю ніч. Зараз, однак, Річард абсолютно прокинувся. На щастя, головна біль теж кудись випарувалася.

Тихо і обережно він вислизнув від Келен, намагаючись не розбудити її. Річард інтуїтивно дістався до меча, що лежав на іншій стороні ліжка, і, як тільки його пальці обвилися навколо піхов, оброблених сріблом і золотом, відчув, що метал як і раніше був теплим. Завжди заспокійливо було знати, що меч в готовності, не кажучи вже про те, як до речі це відчуття прийшло саме в цей момент. Безшумно перекотившись, він плавно надів перев'язь через голову, розташовуючи добре знайому шкіряну стрічку через праве плече. Коли він схопився, меч був уже біля стегна, готовий виконати будь-який наказ власника.

Незважаючи на заспокійливу дію зброї, на душі у Річарда шкребли кішки. Лорд Рал вкотре з огидою подумав про криваву різанину під Стовпами Творіння. Він відчував огиду при згадці про те, що йому довелося зробити. Але інакше Келен не спала б зараз мирним сном в цьому таборі, а була б мертва, а перед тим з неї можливо познущалися би.

Але минуле принесло і хороше. Зустріч з Дженнсен. Він подивився в її бік. Дівчина згорнулася калачиком поруч з приятелькою козою, її руки обхопили сплячих близнюків Бетті. Він посміхався, милуючись нею. Як чудово знати, що у тебе є сестра! Чоловік спокійно посміхнувся з того, якою тямущою вона була, і всім тим чудесам життя, які чекають її на шляху. Думка про те, що їй пристрасно хотілося бути поряд з братом, доставляла Річарду особливе, ні з чим не зрівнянне, щастя. Але саме це «поруч» змушувало постійно бути напоготові і піклуватися про її безпеку. Дійсно, не існувало жодного безпечного місця, де сили Ордена, що зірвалися з ланцюга, були б знищені або, принаймні, поставлені на місце.

Сильний порив вітру хльоснув по табору, несучи густу хмару пилу. Річард закліпав, намагаючись захистити очі від летячого піску. Звук вітру у вухах дратував його, оскільки заглушав усі інші звуки. Вслухаючись дуже уважно, він міг чути тільки завивання вітру.

Кинувши погляд на табір крізь звихрений пісок, Річард розгледів, що Том сидить наверху воза і уважно спостерігає за околицями, несучи вахту. Фрідріх спав з іншого боку від коней, Кара — неподалік від нього, ближче до пустелі. Охоронниця опинилася між ним і Келен і, здавалося, навіть уві сні була насторожі. У тьмяному світлі зірок Том не помітив Річарда. Коли юнак повернув голову і подивився в темряву в протилежному напрямку, Річард покинув табір, спокійно залишивши турботу про всіх інших на Тома.

Бувалому воїну було затишно під покривом ночі. Роки досвіду навчили його ковзати невидимим серед тіней, безшумно рухатися в темряві. Він робив це зараз, рухаючись геть від табору назустріч невідомому, тому, що розбудило його, назустріч тому, що не могли відчути позбавлені дару, які стоять на сторожі.

На відміну від Тома, птахи не упустили переміщення Річарда. Вони описували кола високо нагорі, спостерігаючи і супроводжуючи його протягом всього шляху по розбитій землі. Вони ковзали, майже непомітні на похмурому оксамиті неба, але Річард міг бачити їх — вони літали подібно зрадницьким тіням, на тлі зірок і виблискуючої чорної завіси ночі. І ці тіні, як йому здавалося, він міг відчувати так само добре, як і бачити.

Те, що розколююча голову біль пройшла, було великим порятунком, але сам дивний характер її зникнення теж служив приводом для занепокоєння. Сильна біль залишала Річарда в ті моменти, коли він був зайнятий чимось важливим. Або небезпечним. І одночасно, хоча біль і зникла, відчувалося, що вона просто ховається в якомусь затишному куточку його свідомості, чекаючи, коли він розслабиться, щоб знову немилосердно і з розмаху вдарити.

Коли накочувався приступ, нудотна біль була настільки сильна, що Річард відчував слабкість кожною частинкою свого тіла. Хоча розколююча голову біль деколи не давала йому встати, і вимагалися немалі зусилля, щоб зробити крок, просто поставити одну ногу попереду іншої, він знав, що зупинка означала вірну смерть. Так, його теперішня головна біль була пеклом сама по собі. Але останнім часом Річард був заклопотаний не стільки нею, скільки її природою, її причиною. Ці напади були не схожі на ті головні болі, що він відчував раніше, і приходу яких так боявся — на болі, що дісталися йому разом з даром, — але вони не були схожі і на інші, звичні і «нормальні». Протягом усього життя його час від часу мучили досить сильні головні болі, такі ж, які були у його матері по більш регулярній причині. Вона називала їх «мої невблаганні болі». З часом Річард зрозумів, що вона має на увазі.

Ці, хоч і нещадні, були не такі, як ті. Він побоювався, що вони викликані даром.

Раніше у нього вже були болі, викликані даром. Річарду говорили, що, коли він виросте, його здібності теж зростуть, він почне більше розуміти, але час від часу йому доведеться стикатися з головними болями, принесеними даром. Спосіб лікування був по суті простим. Йому було необхідно всього лише знайти іншого мага, що володіє достатнім рівнем знань і розумінням природи дару, і просити його про допомогу. Ментальна обізнаність і розуміння дасть такій людині можливість контролювати і через це знищити біль, швидко припинивши загострення. Принаймні, так говорили Річарду.

Звичайно, якщо він не знайде іншого мага, Сестри Світла охоче надінуть ошийник йому на шию, щоб допомогти контролювати вислизаючу силу дару.

Річарду говорили, що подібні болі, при відсутності належного лікування, смертельні. У нього не було підстав сумніватися в істинності цих слів; принаймні, більша частина зі сказаного була правдою. Але не було і можливості зараз вирішувати цю проблему, що впала в буквальному сенсі слова йому на голову в довершення до всіх інших. Прямо зараз він нічого не міг вдіяти; поблизу не було нікого, хто міг би допомогти йому саме з цим головним болем: жодного мага і жодної Сестри Світла, щоб знову надіти нашийник, хоча він ніколи б цього не дозволив. Річард нагадав собі, що ця біль не така, яку привносив дар. Він вирішив, що не варто вигадувати можливо і неіснуючі причини. У нього достатньо реальних, справжніх неприємностей.

Раптом пролунав розсікаючий повітря посвист, і низько над його головою на бриючому польоті промчали величезні птахи. Чорнокрилі хижаки кружляли в повітрі, щоб розгледіти його, закручуючи нові вихрові потоки. За першим хижаком послідував другий, за ним — третій, і четвертий, і п'ятий. Вони безшумно ковзнули геть, перетинаючи відкритий простір, слідуючи один за іншим, ніби вишикувавшись в лінію. Важкі крила тріпотіли, коли вони намагалися зберегти рівновагу в бурхливому вітрі. Відлетівши на деяку відстань від Річарда, вони злетіли вгору, повертаючи назад.

Але перед тим, як остаточно повернутися, птиці зімкнулися, утворивши щось схоже на щільне кільце. Коли вони махали величезними крилами, Річард міг чути шурхіт пір'я в повітрі, але зараз це було неможливо через шум вітру. Чорні очі грізних птахів стежили за тим, як він спостерігає за ними.

Річард хотів, щоб птахи знали, що йому про них відомо, і він спостерігав за їх нічними маневрами.

Якби він не був настільки заклопотаний розгадуванням причини появи птахів і значенням цього, то, напевно, вважав би прекрасними їх лискучі чорні силуети на тлі світліючого неба.

Але скільки Річард не спостерігав за птахами, він не міг уявити собі, що вони роблять. Чорнокрилі вели себе як і раніше, але і тоді їх поведінка була незбагненна для нього. Раптом він зауважив, що і в колишні рази, коли птахи збивалися в кільце таким же дивним чином, він також знав про них. Знав не завжди, але знав, будучи не в силах передбачити точний час їхнього повернення… Але ця особлива головна біль починала мучити Річарда перед прильотом птахів і зникала, коли вони з'являлися.

Гарячий вітер куйовдив волосся чоловіка, поки він пильно вдивлявся в пустиню, затемнену брудною передсвітанковою імлою. Йому не подобалося це мертве місце. Світанок тут не віщував життя, а захід не обіцяв спокою. Йому хотілося знову опинитися з Келен в своїх лісах. Він не міг стримати посмішки, пригадавши про містечко в горах, де рік тому вони разом провели літо. Це місце було настільки дивним, що навіть Кара стала більш м'якою і майже ніжною.

У перших променях світанку, який поступово набирав сили, перед очима Річарда розвернулося дійство, зміст якого був поки схований від нього. Чорні птахи кружляли на звичайний манер, раз за разом повторюючи свій дивний маневр. Сьогодні все це відбувалося не над ним, а злегка вдалечині, прямо над голою, позбавленою рослинності пустелею, де вітер завішував небеса ніби подвійною вуаллю зернистого піску. В інші рази це траплялося над покритими лісом пагорбами, або над лугом. На цей раз, спостерігаючи за птахами, йому доводилося щулити очі, щоб захистити їх від летячого назустріч піску.

Раптово нахиливши широкі крила, птахи ще щільніше збилися в круг і кинулися на когось, майже торкаючись крилами пустельного грунту. Він знав, що вони роблять це коло перед тим як напасти на нього, з усією силою вкладеної в них ненависті і злоби.

І тепер, коли чорнильні тіні танцювали навколо чогось, стягуючись в тугому вихорі, Річард зрозумів, що потоки піску під крилами не просто звивалися і безцільно закручувалися здійнятим вітром, але як би набрякали чимось, що перебуває далеко звідси.

Волосся на його руках стало дибки.

Річард примружився, намагаючись розгледіти це щось крізь бурю і протяжний шторм піщаної бурі. Пориви палючого урагану відірвали від землі величезну масу пилу поблизу. Як тільки закручені у спіралі вихори, зметнулись над поверхнею землі, і пройшли повз птахів, хижаки знову закружляли над чимось під ними. І це зробило істоту більш помітною.

Мабуть, це були обриси людини.

Пісок кружляв навколо незаповненої порожнечі, окреслюючи якийсь силует, окреслюючи, виявляючи щось невидиме. Хоча вітер, здіймаючи від землі і тягнучи важкий вантаж змішаного з брудом піску, заважав Річарду розгледіти це щось, він швидше вгадав, ніж побачив обриси фігури. Ніби обведена відскакуючим від неї піском, вона була схожа на силует людини, закутаної в плащ з капюшоном.

Права рука Річарда намацала руків'я меча.

Він не зміг би підібрати іншого слова, щоб назвати те, що постало перед його очима, але це не було «фігурою» в звичайному сенсі. Це не було нічим, крім піску, який бився до контурів чогось відсутнього в цьому світі, подібно до того, як брудна вода струмує по прозорому склу пляшки, виявляючи її приховані контури. І хоча це щось було невидиме, здавалося, воно стоїть і спостерігає за ним.

Очей в порожньої фігури, звичайно, не було видно, але Річард відчував її погляд.

— Що це? — Запитала, раптово опинившись поруч з ним, Дженнсен тривожним шепотом. — Що відбувається? Ти бачиш що-небудь?

Лівою рукою Річард відштовхнув сестру з шляху. Йому доводилося діяти стрімко, і тому довелося напружитися, щоб постаратися зробити це м'якше. Долоня стискала руків'я меча так міцно, що воїн відчував опуклі букви слова ІСТИНА, викладені кучерявою золотою в'яззю по сріблу.

Всією силою свого духу Річард звернувся до меча, викликаючи до битви сенс його існування, суть його призначення. У відповідь вся магічна міць меча задзвеніла.

За завісою гніву, в тіні власної свідомості, коли в ньому набирала сили лють меча, Річард неясно розрізнив несподіваний опір з боку потоку магії меча прийняти виклик.

Це було подібно до того, як якщо б він зібрався вийти з дверей в бурю, нахиливши тіло проти бурхливого, завиваючого вітру, і спіткнувся на першому кроці, раптово виявивши менший опір, ніж чекав.

Але перш ніж Річард засумнівався в своїх відчуттях, в його руку ринула сила меча — хвиля люті наповнила його, пронизавши холодним шаленством бурі.

Птахи кружляли, їх кільце все наближалося. Вони робили це і раніше, але цього разу фігуру, що рухалася під ними, видавали завихрення піску і бруду. Здавалося, ніби вихори, створені чорнокрилими птицями, закутану в плащ невидиму людину підтягують до Річарда.

Характерний дзвін сталі сповістив про появу Меча Істини в жаркому світанковому повітрі.

Дженнсен скрикнула, коли він зробив різкий випад, і відстрибнула назад.

Птахи відповіли пронизливими усміхненими криками, які одразу відніс завиваючий вітер.

Кара і Келен були в таборі. Але як тільки почули, що Річард оголив меч — такий звук вони не переплутали б ні з чим, — не роздумуючи, кинулися до нього. Кара могла б перестрибнути через його голову і встати перед ним стіною, але вона знала, що коли меч у руках Річарда, краще не стояти у нього на шляху. Тому Морд-Сіт міцніше стиснула кулаки і різко зупинилася в стороні, напружена і зібрана, як сильна кішка, готова до стрибка.

— Що таке? — Запитала Келен, як тільки підбігла до нього, прорвавшись крізь вітер.

— Це птахи, — пролунав тривожний голос Дженнсен. — Вони повернулися.

Келен недовірливо втупилася в неї:

— Птахи — далеко не найгірше, що тут є.

З мечем у руці Річард спостерігав за тим, що таїлося під кружляючими птахами. Відчуваючи міцно стиснуту зброю, відчуваючи силу Меча Істини, киплячу в кожній його жилі, він на якийсь момент завагався. Але часу на роздуми не було. Річард повернувся до Тома, який біг до нього з усіх ніг, і зобразив стрільбу з лука. Вмить зрозумівши посланий знак, юнак різко зупинився і кинувся назад до воза. Вистрибнувши на віз, Том розкидав всі речі і тільки на самому дні знайшов лук і сагайдак, які чекав Річард.

Дженнсен вдивлялася то в одне, то в інше невблаганне лице:

— Що значить: «птахи — не найгірше»?

Кара вказала ейджем на стовп піску:

— Це… це фігура людини.

У замішанні Дженнсен переводила погляд з Кари на пісок.

— Що бачиш ти? — Запитав її Річард.

— Черних птахів. Тільки п'ять чорних страховиськ, — розчаровано сплеснула руками Дженнсен. — Тільки це, ну і ще проклятий пісок. І все. Хіба є ще щось? То що ви бачите? яку фігуру?

Дівчина не бачила дивної фігури.

Том дістав сагайдак і стріли з воза і побіг до них. Два птахи, помітивши Тома, який нісся з луком, піднялися вище. Вони зробили величавий коло над ними і зникли у темряві. Три, що залишилися, продовжили ковзати по колу, направляючи пливучу під ними фігуру в вихорах піску.

Птахи наближалися, і фігура рухалася разом з ними. Річард не міг уявити, чим було це щось, але відчуття породженого ним побожного жаху перевершувало будь-який нічний кошмар. Сила меча, що заволоділа всім його єством, вже не відала ні страху, ні сумнівів. Але від чого ж вони все таки виникли? Вихор з зануреною в ньому неясною фігурою був єдиним рухом на поверхні пустині. І цей вихор, по мірі того, як наближався, поступово наростав, намагаючись вивільнитися. Рішучим зусиллям волі Річард стримав прагнення звільнити силу меча. Адже він був господарем меча і повинен був усвідомлено користуватися його майстерністю. По реакції меча на контури, показані піском, у Річарда не залишилося сумнівів у тому, що стоїть перед ним. А що ж говорить йому меч?

З-за возу пронизливо заіржав кінь. Кинувши швидкий погляд через плече, він побачив, що Фрідріх намагається заспокоїти їх. Всі три коні піднялись дибки, намагаючись скинути накинуті на них поводи. Краєм ока Річард відмітив подвійну чорну смугу, яка стрімко метнулась у пітьмі прямо над землею. Бетті видала жахливий крик.

Птахи зникли так само швидко, як і виникли, розчинившись у густому мороці.

— Ні! — Закричала Дженнсен, побігши до тварин.

Том спробував зупинити дівчину, але вона вирвалася з його рук. На мить Річард занепокоївся, що Том може піти за нею, але хлопець вже біг до Річарда, перед яким далі маячила нерухома тінь.

Раптово з оточуючого мороку, зовсім поруч із ним виникли два птахи. Вони були так близько, що Річард зміг розгледіти найдрібніші пір'їни їхніх крил, широко розпростертих на вітрі. Чорні хижаки летіли в вихорі піску, щоб знову з'єднатися в кільце, і кожен з них ніс у потужних пазурах маленьку ніжну білу фігурку.

Том підбіг, тримаючи лук в одній руці і сагайдак в іншій. Зважившись, Річард з шелестом вклав меч у піхви і схопив лук.

Одним плавним рухом він зігнув лук і надів тятиву. Потім дістав стрілу зі шкіряного сагайдака, який Том тримав у кулаку.

Коли Річард повернувся до цілі, стріла вже була на місці і тятива натягнута. Це було приємне відчуття — відчувати напругу в м'язах, опір натягнутої тятиви, відчувати наповненість силою, що вимагає звільнення. Було приємно покладатися на власну силу, власні вміння, на бойовий досвід, на нескінченні години практики, а головне — не залежати від магії!

Здавалося, фігура людини, якої тут не було, все ще стоїть і спостерігає. Вихори піску, що надавали її форму, промальовували контури тіла. Річард пильно дивився на голову фігури, що знаходилася під прицілом гострого, як бритва, наконечника стріли. Як і всяка зброя, вона додавало Річарду впевненості. З луком у руках він був у своїй стихії, і не важливо, у що забарвиться наконечник стіли — кров чи кам'яний пил. Металеве вістр'я було спрямоване точно на те порожнє місце у вихорі піску, яке вимальовувало голову.

Пронизливий крик птахів пронісся над пустинею, вторгшись в виття вітру.

З тятивою біля щоки Річард насолоджувався напругою м'язів, вагою лука, оперенням, що торкалося шкіри, відстанню між вістрям і фігурою, опором вітру, луком і стрілою. Кожен з цих факторів, а також сотня інших, з'єдналися разом, склавши одну загальну картину, де не було часу свідомому розрахунку. Ціле життя практики дало тверду впевненість. Наконечник стріли ще до того, як тятива була відпущена, вже ніби встромився в свою ціль. Фігура все так само нерухомо спостерігала. Весь світ затих в очікуванні. Відстань, здавалося, скоротилася. Тіло Річарда було натягнуте подібно до лука, стріла стала втіленням його стремлінням виконати призначення всього його життя, мета — сенсом його існування. Мозок воїна інстинктивно проробляв масу розрахунків, необхідних, щоб стріла і ціль з'єдналися.

Кружляючий пісок, здавалося, сповільнився, коли широко розпростерті крила птаха повільно ковзнули в густому повітрі. Річард знав, що політ стріли закінчиться, ледь почавшись. Він відчув, як тятива вдарила по зап'ястку, і побачив, що оперення торкнулося лука над його напруженою рукою. Древко стріли злегка зігнулося, варто було їй вискочити і полетіти.

Річард діставав наступну стрілу з сагайдака, коли перша вже наздогнала ціль. Чорне пір'я зметнулися вибухом в малиновому заході. Птах некрасиво звалилася і з глухим стуком ударився об землю неподалік від фігури, що плила майже над землею. Закривавлене біле тільце звільнилося від кігтів, але для нього було вже надто пізно.

Чотири ще кружляючі птиці видали крик жаху. Вони били крилами, намагаючись набрати висоту, а одна з них з пронизливим криком кинулася на Річарда.

Воїн вибрав наступну ціль. Друга смертоносна стріла помчала назустріч противнику.

Вона влетіла в роззявлену пельку птиці і вийшла зі зворотного боку голови, перервавши їїзлісний крик. Тіло, обірвавши політ, звалилося на землю.

Фігура, позбувшись підтримки двох грізних хижаків, почала розчинятися в вихорі кружляючого піску.

Три птахи, що залишилися в живих, кинули окреслювати фігуру піском і колами носилися навколо Річарда, виливаючи злобу і лють. Він незворушно перелічив їх крізь оперення чергової стріли і наніс третій вивірений удар. Птах у центрі підняв праве крило, намагаючись змінити напрямок, але не встиг вивернутися, і стріла пронизала йому серце. З останніх сил змахуючи крилами, птах, крутячись, почав падати крізь піщану бурю і нарешті впав на землю прямо перед Річардом.

Два останніх птахи, видаючи зухвалі верескливі крики, пірнали в потоках піщаного вітру і як і раніше намагалися напасти на Річарда.

Він туго, майже торкнувшись щоки, натягнув тятиву і направив четверту стрілу прямо в ціль. Відстань стрімко скорочувалася. Стріла занурилася глибоко і розірвала тіло чорної птиці, яка все ще стискала в пазурах закривавлене тільце ніжного козеняти. Але битва ще не закінчилася.

Склавши крила, остання птаха кинулася на Річарда. Поруч з ним скелею стояв Том, який здавався настільки ж незворушним, як і його господар. Як тільки Річард вихопив стрілу з сагайдака, який тримав юнак, д'харіанець вихопив ніж. І перш, ніж Річард натягнув тятиву, кинутий ніж вцілив хижака. Воїн ледве встиг зробити крок в сторону, коли величезний хижак млявою краплею пролетів мимо і глухо вдарився об землю за ним. Як тільки птах звалився, кров хлинула по відполірованому вітром камінню, всюди розлетілося чорне пір'я.

Світанок, якийсь мить назад був наповнений леденячими кров криками чорних птахів, раптово став майже беззвучний. Тільки стогони стихаючого вітру порушували тишу. Чорне пір'я носилися по вітру, повільно пливло у відкритому просторі на тлі жовто-помаранчевого неба.

У цю мить сонце вийшло з-за обрію, породивши довгі тіні по пустелі.

Дженнсен притиснула до грудей упале козеня. Бетті, жалібно бекаючи, встала на задні ноги. Вона не звертала уваги на кров, що текла з рани на боці, і намагалася розбудити маленьке козеня, що навіки затихло на руках у Дженнсен. Дівчина нахилилася до іншого близнюка, що розтягнувся на землі, і поклала свого безживного вихованця поруч з ним. Коза тут же почала облизувати закривавлений труп малюка. Дженнсен міцно обійняла Бетті за шию і спробувала відтягнути козу подалі. Бетті вперлася копитами, не в силах змиритися з фактом смерті, не бажаючи покидати поранених дітей. Дівчина не могла зробити більше, ніж просто шепотіти подрузі на вухо ніжні, втішаючі слова, заглушаючи їх сльозами.

Коли вона встала, не в силах відвести Бетті від її мертвих нащадків, Річард обійняв сестру, як ніби вкриваючи в обіймах, він міг врятувати її від горя втрати.

— Чому птахи нападають так раптово?

— Не знаю, — відповів Річард. — І ти не бачила нічого, крім птахів?

Дженнсен притулилася до брата і закрила обличчя руками, намагаючись втриматися від ридань.

— Я бачила тільки птахів, — схлипнула вона, витираючи щоку краєм рукава.

— А фігуру, окреслену летючим піском? — Запитала Келен, ніжно погладивши Дженнсен по плечу.

— Фігуру? — Широко розкритими очима дівчина дивилася то на Келен, то на Річарда — Про що ви говорите?

— Це було схоже на людську фігуру, — Келен зобразила руками обриси у повітрі. — На силует людини в плащі з каптуром.

— Я не бачила нічого, крім чорних птахів і хмар піску.

— І ти не бачила, що пісок літає не сам по собі, а навколо чогось? — Недовірливо запитав Річард — Ти й справді не бачила фігури, окресленої піском?

Дженнсен впевнено похитала головою і знову повернулася до Бетті.

— Якщо фігура створена магією, вона не може її бачити, але чому вона не змогла побачити контур, вималюваний піском? — Повіривши Дженнсен, сказала Келен, звертаючись до Річарда.

— Для неї в цьому не було магії.

— Але пісок-то був.

— На картині є кольори, але сліпий не бачить не тільки їх, але й обрисів, нанесених пензлем, яку художник вмочив у фарбу, — він здивовано похитав головою, спостерігаючи за сестрою. — Якщо людина не може відчувати магію, що взаємодіє з якими-небудь речами, ми насправді не знаємо, наскільки ці речі на нього впливають. Може бути, розуму Дженнсен просто не вдається впізнати образ, викликаний магією, і він приймає його за потоки піску. А може бути і по іншому. Адже цей образ створений магією. Раптом тільки ми можемо бачити ті частинки піску, що прямо стикаються з чарівною силою? А вона бачить всі піщинки разом, і тому образ, підлеглий магії, втрачений для її погляду. Але може існувати і третє пояснення. Якщо тут є щось на зразок кордону, коли два світи існують в одному місці і в один час, то Дженнсен і ми можемо дивитися на одні й ті самі речі і бачити їх різними очима — дивлячись на них крізь різні світи.

Погоджуючись з чоловіком, Келен кивнула.

Річард встав на коліно поруч з Дженнсен, щоб перевірити глибоку рану, що йшла через жорстку буру шерсть кози.

— Краще буде це зашити, — сказав він Дженнсен. — Поранення не смертельне, але вимагає уваги.

Дженнсен зашморгала носом, коли Річард встав поруч:

— Це була магія — те, що ти бачив?

Річард востаннє кинув погляд на те місце пустелі, де в вихорах піску перед ним постала фігура, що, здавалося, належить іншому світу:

— Щось диявольське.

Неподалік від них Расті підкидала головою й жалібно ржала, співчуваючи невтішній Бетті. Коли Том гірко поклав руку на плече Дженнсен, вона схопила її як джерело сили і притиснула до своєї щоки.

Дженнсен нарешті зупинилася і подивилася на горизонт.

— Принаймні, ми звільнилися від п'яти птахів, — прикриваючи очі від летячого піску сказала вона сумно.

— Ненадовго, — вимовив Річард.

Головний біль вдарив знову з такою силою, що він ледве не впав. Лорд Рал зустрів її, як старого доброго ворога. Він знав, як опанувати нею і підпорядкувати її собі. Цим він і зайнявся. Попереду чекали ще більші труднощі.

7

Пополудні, коли вони йшли по обпаленій спекою пустелі, Келен помітила, що Річард уважно роздивляється власну тінь, що падає йому під ноги.

— Що таке? — Запитала вона. — У чому справа?

Він показав на тінь.

— Птахи. Десять або дванадцять. Вони непомітно слідують за нами, ховаючись під сонцем.

— Ховаються під сонцем?

— Так. Вони летять високо прямо над нами, так, щоб їх тіні падали на нас. Якщо ми подивимося на небо, ми їх не побачимо, адже нам доведеться дивитися на сонце.

Келен, прикриваючи рукою очі, подивилася вгору, але засліплююче світило заважало побачити те, про що говорив Річард. Вона глянула на чоловіка, який все так само пильно вдивлявся в розтрісканий грунт. Він знову вказав на тінь.

— Подивися уважно на поверхню землі навколо своєї тіні. Бачиш, як танцюють її обриси. Це вони.

Келен подумала б, що Річард її розігрує, якби мова йшла не про птахів. А вони як і раніше залишалися серйозною загрозою. Келен ретельно вивчала землю навколо їх коротких тіней, намагаючись розгледіти поряд з ними ще якісь інші тіні, і нарешті зрозуміла, що Річард має на увазі. На такій відстані тіні птахів здавалися всього лише легкою грою світла.

Келен подивилася на віз. Том правив, поруч з ним сидів Фрідріх. Коней Келен і Річарда прив'язали до воза, щоб вони відпочили.

Дженнсен була тиха і сумна. Вона сиділа у візку на ковдрах і гладила страждаючу Бетті. Раніше Келен не думала, що ця коза може мовчати більше, ніж хвилину чи дві в день. Рана на боці була не такою вже важкою; Бетті страждала від іншої, більш сильної болі, що вразила її в саме серце. Але врешті-решт, у бідної кізоньки залишилася Дженнсен, яка втішає її.

Келен знала, що півжиття Дженнсен провела з Бетті. Дівчинці і матері доводилося весь час переїжджати з місця на місце, ховатися, тікаючи від Даркена Рала, триматися подалі від людей, щоб їх не видали безжалісному переслідувачу. Так що у Дженнсен просто не було можливості завести друзів. Але кожна дитина потребує товариша для ігор, і мати подарувала їй козу. Вона була постійно стурбована думкою про те, як уберегти Дженнсен від лап чудовиська, а дітлахи завжди товариські, тому могли проговоритися і відкрити ворогові їхню таємницю. Так що коза була кращою подружкою, яку вона могла запропонувати доньці.

Келен змахнула з очей жалячі крапельки поту. Вона подивилася на чотири синьо-чорних пера, пов'язаних в пучок і прикріплених на правому плечі Річарда. Він вирвав по перу з хвоста кожного птаха, коли виймав стріли. Останнє перо Річард віддав Томові на знак вдячності за те, що юнак убив п'яту птицю ножем. Тому, так само, як і Річард, прив'язав перо до плеча, пишаючись перемогою. Він думав про нього як про трофей, нагороду, отриману з рук Повелителя Рала.

Але Келен знала, що Річард носить пір'я на виду з іншої причини — як нагадування всім про небезпеку.

— Як ти думаєш, там була людина? — Запитала вона, відкидаючи волосся за спину. — Та, що стежить за нами?

— Ти знаєш про магію більше, ніж я, — знизав плечима Річард. — Ти сама знаєш відповідь.

— Ніколи не бачила нічого подібного, — Келен, насупившись, подивилася йому в очі. — Якщо це була людина… або хто-небудь схожий, навіщо він вирішив відкрити себе?

— Не думаю, що він збирався виявляти себе, — погляд сірих очей Річарда зупинився на дружині. — Це була помилка.

— Як таке могло трапитися?

— Якщо цей хтось використовує птахів для стеження за нами, і може особливим чином бачити нас…

— Як бачити?

— Не знаю. Бачити нас очима птахів.

— Навіть за допомогою магії це неможливо.

Річард пронизливо заглянув їй в очі.

— Відмінно. Тоді що це?

Келен подивилася назад на тіні, що витягнулися на скелі кольору оленячої шкури, на непримітні цятки, що крутилися поруч з тінню її голови, немов мухи на трупі.

— Не знаю. Ти стверджуєш… що за допомогою птахів хтось стежить за нами, бачить нас?

— Думаю, цей «хтось» стежить за нами, через птахів або з їх допомогою — не знаю, як саме, але приблизно так, — але птахи не можуть бачити все, — вимовив Річард. — Вони не бачать нас досить чітко.

— Ну і?

— Розумієш, оскільки цей «хтось» не бачить нас ясно, він не знав, що була піщана буря. І не міг припустити, що пісок в повітрі видасть його. Я впевнений, що наш незнайомець не збирався відкривати себе, — Річард знову глянув на Келен. — Він допустив помилку. І показав нам себе тільки по випадковості.

Келен глибоко, напружено видихнула. У неї не було доказів проти такого безглуздого твердження. Коли Річард сказав, що птахи летять за ними, вона думала, що була накинута магічна мережа, і певна подія — швидше за все невинне торкання Кари, — привело в дію заклинання, завдяки якому птахи можуть слідувати за ними. Потім в пам'яті спливло, як Дженнсен припустила, що хтось просто спостерігає за птахами і таким способом дізнається, де знаходяться лорд Рал і його дружина. Келен роздумувала. Це стеження було так схоже на кошмар з минулого, який, здавалося, давно поховано. Вона згадала спосіб, яким стежив за Річардом Даркен Рал, коли він прикріпив до сина сигнальну хмару і завжди знав, де той знаходиться.

Але сам Річард не витрачав сили на співставлення з тим, що було раніше, а дивився на те, що відбувається, поглядом Шукача.

Для Келен у його міркуваннях багато що залишалося безглуздим. Вона не могла цілком прийняти те, про що він говорить, бо багато речей були поза межами її розуміння, і вона ніколи про них не чула.

— А раптом це не «він», — нарешті вимовила Келен. — Може бути, це «вона». Наприклад, Сестра Тьми.

Річард знову подивився на неї, на цей раз ще більш стривожений.

— Може, ти й права… Але в будь-якому випадку я не думаю, що зустріч з цим незнайомцем обіцяє нам добро.

Келен не могла не погодитися, але все ще не повірила.

— Добре, давай уявимо, що все було так, як ти думаєш, і ми виявили його по чистій випадковості. Чому тоді птахи напали на нас?

— Не знаю. Може, він просто розсердився, коли зрозумів, що розкрив себе, — Річард підчепив ногою камінець, з черевика посипалася пилюка.

— Тобто не тямив себе від злості і тому дозволив птахам вбити малюків Бетті? І напасти на тебе?

— Я всього лише припускаю. Щодо твого припущення, не кажу, що так думаю, — Річард пересмикнув плечима. Довгі, закривавлені пір'я, що міняли по довжині свій колір від темно-сірого до чорнильно-чорного на кінцях, тріпотіли під поривами вітру. Поки Річард говорив, тон його голосу ставав все більш розважливим. — Могло бути й так: той, хто стежить за нами, не наказував атакувати, а птахи вирішили напасти з власної волі.

— Вони просто понеслися без керма і вітрил, вирвавшись з-під вузди того, хто їх направив?

— Так, я не виключаю і такого пояснення. Але можливо, він в силах послати їх до нас і бачити нас лише моментами, або не в силах управляти ними весь час.

Келен напружено зітхнула.

— Любий мій, я добре знайома з різного роду магією, — вимовила вона, не в силах приховувати сумніви. — Але я ніколи не чула ні про що подібне.

Річард підійшов ближче, знову допитливо глянувши на неї сірими очима.

— Ти знаєш все про магію Серединних земель. А раптом там, на півдні, зберігається невідоме нам знання? Ти ж ніколи не чула і про соноходців, перш ніж ми познайомилися з Джеганем. І не думала, що такі речі можливі.

Келен закусила нижню губу, деякий час вивчаючи похмурий вираз його обличчя. Річард ріс у середовищі, де була відсутня магія, — вона для нього була дивиною. У певному сенсі, в цьому була його сила, бо його розум не сковували упередження і штампи, і він був готовий неупереджено дивитися на будь-яке явище. А багато з того, з чим вони стикалися, було зовсім новим і не мало аналогів.

Будь-який прояв магії здавався Річарду незвичайним.

— Як ти думаєш, що ми повинні робити? — М'яко запитала вона.

— Те ж, що і збиралися, — він озирнувся через плече на Кару, що йшла на досить великій відстані зліва від них. — Мабуть, це пов'язано з тим, про що ми домовилися.

— Кара тільки хотіла захистити нас.

— Я розумію. І хто знає, а раптом, якби вона не торкнулася тієї статуетки, було б гірше. Можливо, завдяки Карі, у нас ще є запас часу.

— Ти думаєш, у нас все ще є час? — Келен сковтнула, відчуваючи жах, що піднявся трімким вихором всередині.

— Давай подумаємо. Адже у нас поки немає упевненості в тому, що це насправді означає.

— Коли висипається весь пісок, не може бути двох тлумачень: це завжди означає, що гусак готовий, — майже приречено вимовила Келен.

— Ми знайдемо відповідь, — підбадьорив її Річард.

— Обіцяєш? — У питанні була надія.

Річард простягнув руку і ласкаво торкнувся шиї дружини.

— Обіцяю.

Келен любила його посмішку, яка віддзеркалювала світло душі, сяюче в його очах. В глибині душі вона знала, що чоловік завжди тримає слово. В його очах промайнуло щось, що відвернуло думки Келен від питання, яке вона хотіла поставити — про те, чи прийде відповідь вчасно і чи допоможе вона їм.

— У тебе болить голова, так? — Запитала Келен.

— Так, — посмішка згасла. — Не так, як раніше, але, я впевнений, з тієї ж причини. Дар.

— Чому ти вирішив, що голова у тебе болить по іншому? І якщо біль відрізняється, звідки ти знаєш, що вона викликана тим же?

Річард задумався.

— Пам'ятаєш, як я пояснював Дженнсен, що дар слід врівноважувати, і що саме тому я не їм м'яса? — Келен кивнула, і він продовжив. — Вона стала сильнішою саме в той момент.

— Головні болі, навіть такі, як у тебе, можуть бути дуже різними.

— Ти не зовсім розумієш… — Річард звів брови, підшукуючи слова. — Бачиш, коли я говорив або тільки думав про необхідність не їсти м'ясо, не знаю чому, але біль посилився.

— Тобто ти думаєшш, що твій дар за допомогою головного болю вселяє тобі важливість його урівноваження? — Недовірливо перепитала Келен.

Річард провів рукою по волоссю.

— Не знаю. Я просто не можу все це зрозуміти. Але коли намагаюся заглибитися в роздуми про те, як домогтися рівноваги в битві, яку я веду, біль стає ще більш жорстокою і майже нестерпною. І, до речі, — додав він, — схоже, що порушився зв'язок між мною і магією меча.

— Що? Як це може бути? — Келен намагалася стримати тривогу у голосі.

— Не знаю.

— Ти впевнений?

Він відчайдушно потряс головою.

— Не зовсім. Але вона змінилася, і я відчув це сьогодні вранці, коли виймав меча. Магія меча піднімалася ніби неохоче.

— Можливо, це якось пов'язано з тим, що і біль змінилася, — Келен на хвилину задумалась. — Може, це й не наслідок дару.

— Що б не змінювалося зараз, я думаю, саме дар тому причиною, — вимовив Річард. — З кожним разом напади стають все більш нестерпними.

— Що ти збираєшся робити?

— Зараз у нас немає вибору, — Річард підняв руки вгору і безсило впустив їх. — Ми повинні виконати те, що намірилися.

— Ми можемо попрямувати до Зедда. Якщо ти правий, і дар всьому причиною, тоді він повинен знати, що робити. Дід може допомогти.

— Келен, ти щиро віриш в те, що ми встигнемо Приїхати в Ейдіндріл вчасно? Не кажучи про все інше, і навіть якщо бути впевненим в тому, що біль викликає саме дар… Мила, я би швидше за все помер в дорозі, адже нас і Ейдіндріл розділяють тижні шляху. І це не беручи до уваги, наскільки складно минути армію Джегана, яка заповнила всі Серединні землі, а особливо околиці Ейдіндріла.

— Але його може там і не бути.

Річард штовхнув черговий камінь.

— Ти думаєш, Джеган залишить Замок Чарівників разом з тим, що там зберігається? Піде і буде чекати, поки ми знайдемо шлях застосувати стародавню магію проти нього? Зедд — Чарівник Першого Рангу. З його здібностями захистити Вежу не так вже й важко. До того ж з ним Еді. Стара відьма могла б і наодинці відстояти таке місце, як Замок. Крім того, Зедд знає, що значить Замок для Джегана, і чого можна очікувати, якщо б імператор до неї добрався. Так що у що б то не стало Зедд буде стояти там, поки живий.

— Джегану ні за що не подолати захисту Замку, — вимовила Келен. — А облогу вони можуть і відкласти. Джеган, швидше за все, не стане втрачати час дарма і марно тримати армію, якщо зрозуміє марність своїх спроб.

— Може, ти й права; але все одно — місто занадто далеко.

«Занадто?» — Келен схопила Річарда за руку і зупинила.

— Сильфіда! Якщо б ми знайшли один з її колодязів, ми могли б скористатися Сильфідою. Тут, в Старому світі, є колодязь — в Танімурі. Це набагато ближче, ніж дорога до Ейдіндріла.

Річард подивився на північ.

— Це може спрацювати. Нам не доведеться ховатися від армій Джегана. Ми могли б виявитися відразу в Замку Чарівників, — він обійняв її за плечі. — Але спочатку ми все ж повинні подбати про інші справи.

— Добре, — хитро посміхнулася Келен. — Спочатку ми подбаємо про мене, потім — про тебе.

Вона відчула пекуче бажання діяти. Нарешті прийнято рішення. Не всі можуть подорожувати через Сильфіду: для цього потрібна особлива магія. З їхньої групи на це здатні тільки Річард, Келен і Кара. І вони зможуть перенестися прямо в Замок.

Замку тисячі років, і він недосяжний для Ордена. Колись Келен провела в ньому довгий час, навчаючись, але бачила всього лише невелику його частину. Навіть Зедд не знав усіх секретів і затишних куточків Замку через щити, які багато століть тому були поставлені чарівниками, які володіли обома видами магії. А Зедд володів тільки магією Приросту. Рідкісні та небезпечні магічні предмети цілу вічність зберігалися в Замку разом із записами заклинань і незліченною безліччю книжкових томів. Був шанс, що Зедд і Еді знайшли там що-небудь, що здатне повернути Імперський Орден назад в Старий світ.

Якщо вони перемістяться в Замок, це не тільки допоможе Річарду вирішити проблему з його даром, але і забезпечить їх тим, що, можливо, здатне змінити хід війни.

Як тільки єдино вірне рішення було прийнято, Зедд, Ейдіндріл і Замок ніби наблизилися і виявилися зовсім поряд з ними.

Сповнена надією Келен стиснула руку Річарда. Вона знала, що він хоче рухатися далі.

— Я повернуся, а зараз піду подивлюся, як там Дженнсен.

Річард продовжував йти, а Келен зупинилася, чекаючи, поки віз порівняється з нею. І тут дюжина чорнокрилих птахів пронеслася в потоках повітря над обпаленою рівниною. Вони трималися близько до сонця і поза досяжністю стріл Річарда, але з'явилися в полі зору.

Том кинув Келен міх з водою, коли підстрибуючий на вибоїнах візок опинився поруч. Вона так хотіла пити, що, поспішаючи, проковтнула гарячу воду, не звертаючи уваги на її смак. Пропустивши візок трохи вперед, Келен поставила ногу на залізну підніжку і забралася всередину.

Дженнсен вже довго їхала одна і зраділа компанії. Келен посміхнулася у відповідь, сідаючи поруч з сестрою Річарда і мекаючою Бетті.

— Як вона? — Запитала Келен, ласкаво погладжуючи тремтливі вуха кози.

Дженнсен похитала головою.

— Ніколи не бачила її такою. Серце розривається, коли на неї дивлюся. Вона нагадує мені мене саму, коли я втратила маму. Так боляче!

Келен підібрала під себе п'ятки і співчуваюче стиснула руку Дженнсен.

— Я знаю, це важко, але тваринам легше пережити таке, ніж людям. Не порівнюй її горе з твоїм. Це різна печаль. У Бетті ще будуть інші діти, і вона забуде про ці козенята. А ти чи я ніколи не забудемо тих, кого ми втратили.

Промовивши ці слова, Келен знову відчула біль втрати ненародженої нею дитини. Їх з Річардом малюка. Хіба зможе вона коли-небудь забути це? Навіть якщо в неї будуть інші діти, Келен ніколи не забуде про того, кого так нелюдяно вбили.

Вона несвідомо доторкнулася до маленького темного каменю, який носила на шиї, задумавшись про те, чи будуть у неї іще діти, чи буде світ настільки безпечним, щоб вони змогли народити дитину.

— Ти в порядку? — Стурбовано запитала Дженнсен, заглядаючи в очі подрузі.

— Просто сумую разом Бетті, — Келен змусила себе посміхнутися.

— Я теж, — Дженнсен поклала долоню на маківку Бетті.

— Думаю, з нею все буде добре.

Келен дивилася, як нескінченна земля пливе під колесами воза. Хвилі жару розмивали лінію горизонту, так що окремі острівці землі немов би плавали в повітрі. Весь час навколо не видно було ні листочка. Поверхня землі поступово піднімалася, чим ближче вони під'їжджали до гір. Вона знала, що це справа часу, і скоро вони зустрінуть життя, але зараз здавалося, що цього ніколи не станеться.

— Я дечого не розумію, — повернулася Дженнсен до старої теми. — Ти сказала, що я не повинна поспішати, поки не буду впевнена, до чого це призведе, бо це небезпечно. І ти говорила ще, що не можна використовувати магію, якщо не знаєш напевно, що це необхідно.

— Так, це так, — відповіла Келен, розуміючи, куди хилить Дженнсен.

— Інакше це буде дуже схоже на ті удари в темряві, про яких ти мене попереджала, — наполегливо продовжувала дівчина.

— Я також говорила тобі, що іноді у тебе немає іншого вибору, крім як діяти негайно. Саме так робить Річард. Я знаю його, він рідко помиляється. І в той раз теж прийняв краще рішення.

— Я не кажу, що він вчинив невірно, — Дженнсен так і не вдалося переконати. — Просто мені багато чого не ясно, і тому здається, що він зробив це необдумано.

— Такий вже Річард, — посміхнулася Келен. — Здебільшого я знаю, що відбувається в його голові. І навіть нерідко, коли мені здавалося, що він діє необачно, це оберталося вірною дією, єдино правильним рішенням. Саме тому його назвали Шукачем. Впевнена, Річард приймає в розрахунок дуже багато обставин, навіть таких, про які я і не підозрюю.

— Але як він дізнається про них? Звідки він знає, що потрібно робити?

— Багато разів і він був збитий з пантелику, як ти зараз. Але Річард особливий, і тому він знає.

— Особливий?

Келен подивилася на дівчину, на її сяюче в променях післяполудневого сонця руде волосся.

— Йому дано обидві сторони дару. За останні три тисячі років народжувалися тільки ті, хто мав Магією Приросту. Деякі, як Даркен Рал або Сестри Тьми, здатні використовувати Магію Збитку, але тільки за допомогою Володаря. Річард же володіє обома видами магії — і Магією Приросту, і Магією Збитку.

— Це те, про що ти говорила минулої ночі? Але я мало знаю про магію і мало зрозуміла з твоєї розповіді.

— Ми не до кінця впевнені в тому, що означає така унікальна особливість. Магія Приросту використовує те, що існує, посилюючи або змінюючи його властивість. Магія Меча Істини, наприклад, використовує його гнів, перетворюючи силу. Магією Приросту можна зціляти. Магія Збитку знищує. Вона може перетворити в ніщо. Як говорить Зедд, Магія Збитку протилежна Магії Приросту, як день і ніч. І все ж обидві вони — дві частини єдиного цілого, — Келен зітхнула, зосереджуючись. Речі, які вона намагалася пояснити Дженнсен, здавалися складними і їй самій. — Управляти Магією Збитку, як Даркен Рал, — це одне, але бути народженим з нею — зовсім інше. Багато сотень років тому народитися з обома сторонами дару було звичайною справою. Але Велика війна відокремила Старий світ від Нового. Кордон дозволив зберігати мир, але часи змінилися. З тих пір рідко народжувалися люди з даром, і жоден з них не володів Магією Збитку. У крові Річарда магія двох родів чарівників — Даркена Рала і Зедда. Він єдиний за тисячі років, народжений з двома частинами дару. Всі наші здібності задіяні, коли ми приймаємо рішення в якій-небудь ситуації. Ми не знаємо, яким чином те, що Річард має обидві сторони дару, відбивається на його здатності усвідомлювати і діяти. Я думаю, що його дар веде його по шляху, керуючи ним, може бути, навіть сильніше, ніж Річард собі це уявляє.

— Після стількох років, як змогли знищити кордон? — Схвильовано зітхнула Дженнсен.

— Річард зруйнував його.

Очі Дженнсен розширилися від подиву.

— Значить, це правда. Себастьян розповідав мені, що лорд Рал, тобто Річард, знищив кордон. Себастьян говорив, що, зробивши це, Річард зміг завоювати Старий світ.

— Але ти не віриш цьому, адже так? — Посміхнулася Келен, почувши настільки неправдоподібну брехню.

— Ні. Зараз вже ні.

— Тепер, коли кордон знищено, Новий світ наповнили армії Імперського Ордена, які вбивають або перетворюють на рабів мирних жителів.

— Де ж людям шукати порятунок? Куди їм сховатися?

— Поки орду не зупинять, спокою не буде.

Дженнсен задумалася.

— Якщо руйнування кордону дозволило полчищам Ордена вторгтися Новий світ, тоді навіщо Річард його зруйнував?

Віз котився по жорсткій землі, підстрибуючи на вибоїнах. Тримаючись за край полотнища, Келен пильно дивилася вперед. Чоловік втомився, але йшов, не згинаючи спину. Твердо прямував по пустелі в засліплюючому світлі сонця.

— Через мене, — тихо промовила Келен. — Це одна з тих помилок, про які я тобі казала. Один з тих ударів в темряві, — вона глибоко зітхнула.

8

Річард присів навпочіпки, вивчаючи не зовсім звичайну ділянку скелі. Голова розламувалася від болю, але він з усіх сил намагався не звертати на це уваги. Біль виникав і зникав без всякої причини. Часом він починав думати, що він викликаний спекою, а не даром. Але коли він обмірковував побачене, то забував про біль, і той ненадовго відступав.

У скелі було щось особливе, і Річард намагався пригадати, де він з цим вже зустрічався. Щось не просто знайоме, а тривожно знайоме.

Копитця, наполовину прикриті жмутами жорсткої бурої вовни, кокетливо простукали по камінню і стали поруч з його тінню. Бетті легенько буцнула його в плече, розраховуючи на щось їстівне або хоча б на чухання.

Річард звів очі на спраглу уваги козочку. Коли Бетті побачила, що чоловік дивиться на неї, вона завиляла хвостиком так, що той перетворився на мелькаючу пляму. Річард посміхнувся і почухав Бетті за вухом. Бетті радісно забекала від захвату, і Річард подумав, що вона, мабуть, не проти перекусити.

Після двох днів сумного голодування, коли вона лежала у візку і відмовлялася від їжі, кізка, здавалося, повернулася до життя і трохи оговталася від втрати малюків. Разом з апетитом повернулася і цікавість. Вона особливо полюбила бігти поруч з Річардом, коли він їй це дозволяв. Дженнсен сміялася, дивлячись, як Бетті трусить поруч з братом, немов щеня. Це був сміх полегшення; особливо її тішило те, що Бетті так швидко прийшла в себе.

Зміни наступали у всьому. За останні кілька днів змінився і пейзаж навколо. Життя поверталося. Першим вони помітили на скелі поруділий вигорілий лишайник. Трохи пізніше — низький колючий чагарник. Тепер місцевість вкривали жорсткі рослини, розкидані на великій відстані один від одного. Бетті поїдала висохлі гілочки так, немов вони були кращою соковитою травою. Коні, навпаки, знайшли їх несмачними.

Скельний лишайник ріс на голих, поцяткованих тріщинами каменях, вкриваючи їх жорсткими плямами рослинності. Місцями він був тонким, темним і жорстким, тоді як в інших місцях — ніжно-зеленим. Смарагдовий лишайник рвався на волю з щілин і розколин з того боку каменів, куди не потрапляло сонячне світло. Під скелями, купками, виповзаючі з потрісканої землі, вилися нитки темно-бурого підземного моху.

Крихітні комахи з довгими вусиками носилися від каменя до каменя або ховалися в розвалах камінців, що виглядали, ніби киплячі бульки, що навіки застигли на поверхні. Зрідка по піску неспішно проповзав блискучий зелений жук з величезними рогами. Маленькі руді мурашки складали гірки червонуватої глини навколо своїх нір. Білясте павутиння гойдалися в розвилках гілок самотніх, низьких кущів. Верткі світло-зелені ящірки грілися на каменях під променями сонця, спостерігаючи за людьми, що проходили мимо. Якщо ті виявлялися занадто близько, маленькі створіння, зблиснувши шкірою, миттєво ховалися між каменями.

Життя, яка поставало перед очима мандрівників, було ще занадто мізерне для підтримки і прожитку людей, але давало надію на те, що попереду живий світ. Річард знав, що за першим поясом гір мандрівників чекає вирування життя. І ще. Там вони обов'язково зустрінуть інших людей. Звичайним стало бачити птахів. Більшість з них були невеликими — суничного кольору зяблики, попелясті мухоловки, кропив'яники і горобці. Вдалині Річард бачив самотніх птахів, що ширяють у блакитному небі, ближче до землі горобці збивалися в зграйки. Там і сям птиці сідали на хирляві кущі, переносячись з одного на інший в пошуках насіння або комах. Але пташинки миттєво зникали, ніби їх здувало вітром, варто було на горизонті з'явитися чорнокрилим хижакам.

Річард з супутниками піднімались по схилу, дивлячись на гори і оглядаючи дорогу перед ними, як раптом він помітив щось знайоме. Як тільки він зрозумів, що це, окремі шматочки мозаїки склалися в єдину картину, і біль розсіялася.

Келен і Кара попрямували до присілого навшпиньки Річарда. Піймавши погляд чоловіка, Келен помахала йому рукою. У напрямку на південь грюкав віз, у якому їхали Том, Фрідріх і Дженнсен. За возом тяглася хмара пилу, яка немов повисла в застиглому повітрі і її, напевно, було видно за багато миль звідси. Річард подумав, що зрадницька хмара пилу не грає великої ролі, оскільки птахи все одно їх знаходять. І все ж він був радий, що його маленький загін, нарешті, дістався до землі, де вони можуть спробувати бути трохи менш помітними.

— Знайшов що-небудь цікаве? — Запитала Келен, підійшовши і витираючи піт з чола рукавом.

— Скажи, що ти думаєш про це? — Річард підкинув кілька дрібних камінців на ділянку скелі, яку він розглядав.

— Мені здається, ти відчуваєш себе краще, — вимовила Келен.

Вона подивилася чоловікові в очі і посміхнулася особливою посмішкою, тією, якою посміхалася тільки йому. Річард не зміг втриматися і розплився у зустрічній посмішці.

Кара вирішила не звертати уваги на обмін сімейними ніжностями, наблизилася до них і теж втупилася під ноги.

— Думаю, лорд Рал занадто довго дивився на гори. Ця скеля така ж, як і всі інші, — безапеляційно заявила вона.

— Невже? — Підняв брову Річард. Він обвів рукою ділянку, яку вивчав, а потім показав на місце, де стояли Кара і Келен. — Хіба воно таке ж?

Кара уважно вивчила обидва місця.

— Скеля тут трохи світліша, ніж інші. — Охоронниця склала руки на грудях. — Ну і що?

— Кара права, Річард, — знизала плечима Келен і на хвилину задумалася, роздивляючись землю. — Камінь виглядає так само, як і решта, хіба тільки трохи жовтіша. Вона зовсім як ті скелі, повз яких ми йшли довгі дні, перш ніж стали попадатися рослини, — додала вона.

Річард упер руки в стегна і кинув погляд на ділянку скелі, яку він виявив.

— А тепер скажіть мені, що відрізняє ці скелі від тих, де ми були кілька днів тому, там де Стовпи Творіння?

Келен озирнулася на стоячу з незворушним виглядом Кару і, насупивши брови, подивилася на Річарда.

— Відрізняє? Нічого. Там мертве місце, позбавлене будь-якої рослинності.

— А тут? — Річард витягнув руку, окреслюючи місцевість, по якій вони йшли.

— Тут є життя, — сказала Кара, втрачаючи інтерес до його моралей в області флори і фауни.

Річард вказав рукою на ділянку, яка так привернула його увагу.

— А тут?

— Теж нічого не росте, — роздратовано видихнула Кара. — Навкруги є безліч місць, на яких нічого не росте. Це все ще пустеля. Трохи терпіння, лорд Рал, і скоро ми знову опинимося серед полів і лісів.

Келен нарешті повірила, що у чоловіка є причина для неспокою. Вона вже не розділяла думки Кари й усе більше хмурилася.

— Місце, де ростуть рослини, обривається занадто різко, — зробила висновок Келен, звертаючись начебто сама до себе. — Це дивно.

— Я теж так думаю, — полегшено виголосив Річард.

— А я думаю, лорду Ралу необхідно випити води, — уїдливо Кара.

Той втомлено посміхнувся.

— Іди сюди. Встань тут, — наказав він їй. — Встань поруч зі мною і подивися ще раз.

Цікавість Кари пересилила її впертість, і вона послухалася Річарда. Непокірна Морд-Сіт втупилася в землю, зосереджено вивчаючи місце, де ріс лишайник.

— Мати-Сповідниця права, — голос Кари прийняв діловий тон. — Ти думаєш, це важливо? Або яким-небудь чином небезпечне?

— Так, перше то вже точно, — сказав Річард. — Зараз для нас важливим є все незвичайне.

Він присів поруч з Келен.

— Тепер подивіться сюди.

Келен і Кара опустилися на коліна поруч з ним, вивчаючи камінь. Річарду довелося відштовхнути цікаву Бетті. Потім він вказав на пляму поцяткованого жовтими прожилками лишайника.

— Погляньте-но сюди уважніше, — сказав він. — Бачите як росте лишайник? Тільки з одного боку. Права частина округла, але інша, та, що поряд з мертвою поверхнею, немов обрізана.

— Лишайник, зростаючий на скелях, може бути самої різної форми, — глянула на нього Келен.

— Так, але подивись, як пишно росте лишайник і кущі справа цього місця. Тут же, на цій жовтизні, зовсім нічого немає. Камінь начебто чисто вимитий. Якщо ти уважніше придивишся до кущиків лишайника, які виросли тут за останню пару років, то помітиш, що їх зростання ніби щось стримує.

— Так, бачу, — повільно вимовила Келен. — Це дійсно дивно, але я поки не розумію, до чого ти хилиш.

— Зверни увагу, де лишайник росте, а де — ні.

— Ну так, на цій стороні нічого не росте, а далі росте.

— Не дивися вниз, — Річард підняв її за підборіддя. — Подивися на межу між ними і далі, подивись всю картину в цілому.

Келен, насупившись, подивилася вдалину. Раптом вона почервоніла.

— О духи… — прошепотіла вона.

Річард посміхнувся, бачачи, що Келен, нарешті, зрозуміла, про що він говорить.

— Що ви там обоє побачили? — Невдоволено запитала Кара.

Річард поклав долоню на шию Кари й повернув її голову туди, куди дивилися вони з Келен.

— Дивно… — Кара примружила очі. — Місце, де не росте лишайник, немов би відрізано лінією, як ніби хтось поставив невидиму перешкоду для нього.

— Саме, — сказав Річард, піднімаючись і обтрушуючи руки. — Ходімо, — він попрямував на північ. Келен і Кара піднялися з колін і попрямували за ним по мертвій скелі. Бетті промекала і потяглася за ними.

— Ми далеко зібралися? — Запитала Кара, наздогнавши Річарда.

— Ходімо за мною, — відповів Річард.

Півгодини жінки рухалися на північ по голій скелі, ледве встигаючи за його швидким кроком. День був спекотним, але Річард немов не помічав духоти, зосереджено дивлячись під ноги, на безплідну землю, по якій вони йшли. Він ще не був на тій стороні скелі, куди вів Кару і Келен, але вже знав, що вони там знайдуть.

Жінки обливалися потом, намагаючись не відстати від нього. Час від часу жалібно мекала Бетті.

Подорожні зупинилися, тільки коли дісталися до місця, яке він шукав — де знову з'явилися худі кущі та лишайник. Бетті, виглядаючи, просунула голову між Келен та Карой.

— Подивіться на це, — сказав Річард. — Бачите?

Келен важко дихала після довгої прогулянки швидким кроком по такій спеці. Вона зняла зі спини міх і сьорбнула води. Потім передала міх Річарду. Той взявся пити і спостерігаючи за Карою, що вивчала шматок землі.

— Рослини з'явилися знову, — зауважила Кара. Вона розсіяно почухала Бетті за вухом, коли та нетерпляче потерлася головою об її коліно. — З'являються так само різко, як і там, де ми були недавно.

— Точно, — Річард простягнув Каре хутро. — Тепер ходімо далі.

— Але ми тільки що прийшли звідти! — Роздратовано сплеснула руками Кара.

— Ходімо, — кинув через плече Річард.

Він повернув на південь, ідучи до центру мертвої поверхні. Бетті голосно забекала, висловлюючи незадоволення курною прогулянкою по жарі. Навіть якщо Кара і Келен поділяли думку кози, вони промовчали.

Дійшовши до середини, Річард зупинився, широко розставивши ноги і впершись кулаки в стегна. Він кинув погляд на схід. Звідси вже не вдавалося розрізнити початок і кінець пустельної ділянки скелі.

Але якщо дивитися на схід далі, картина ставала очевидною. Чітко окреслена смуга, близько милі шириною, тяглася вдалину.

Ніщо не росло на ній, йшла вона по землі чи по каменю. Земля, на якій росли чагарники, і кам'яниста порода виглядали темніше, ніж смуга, яка здавалася світлою. На відстані особливо добре була видна різниця в кольорі.

Світла мертва смуга землі йшла до віддалених гір, поступово перетворюючись на тонку, ледь видну, лінію.

— Ти думаєш про те ж, про що і я? — Тихим голосом стривожене запитала Келен.

— Що це? — Запитала Кара. — Про що ви думаєте?

Річард окинув поглядом схвильоване обличчя Морд-Сіт.

— Що утримувало армії Даркена Рала в Д'харі? Що не дозволяло йому протягом багатьох років захопити Серединні землі, коли він так хотів цього?

— Він не міг перетнути кордон, — вимовила Кара тоном, в якому ковзнув сумнів, чи не одержав Річард сонячний удар.

— Що являв собою кордон? — Терпляче продовжував запитувати він.

Лице Кари, обрамлене чорною накидкою для захисту від спеки пустелі, зблідло.

— Кордоном був Підземний світ?

— Підземний світ проривався назовні, немов утворюючи розріз в тканині буття, — ствердно кивнув Річард. — Зедд розповідав мені про це. Він створив кордон за допомогою заклинання, яке знайшов у Замку Чарівників. Це заклинання відносилося до стародавніх часів Великої війни. Кордон був місцем, де світ мертвих існував в світі живих. У місці, де стикаються два світи, нічого не росте.

— А ти впевнений, що лишайник не виросте тут коли-небудь? — Запитала Кара. — Це все ж таки наш світ — світ живих.

— Ніщо не може вирости на нейтральній смузі. Живий світ був он там, де земля, але ніщо живе не може існувати в світі мертвих. Все тут відзначено смертю.

Кара глянула на широку, свтлу смугу землі, що зникала в далечині.

— Так ти думаєш… Це кордон?

— Був.

Кара подивилася на Річарда, на Келен і знову далечінь.

— А що він розділяв?

Високо в небі з'явилися чорнокрилі птиці і ліниво закружляли над ними.

— Я поки не знаю, — зізнався Річард і знову глянув на захід, туди, де смуга спускалася з гір. — Дивіться-но, — він вказав на випалену сонцем пустелю, звідки вони прийшли. — Смуга веде до Стовпів Творіння.

Рослини поряд з кордоном ставали все більш хирлявими, поки не зникли зовсім. Смуга закінчувалася на тлі пустелі — ніщо живе не могло відтінити її невидимі контури, що пролягають в пісках.

— Хто знає, наскільки далеко вона йде, — сказав Річард. — Хоча, мені здається, вона тягнеться до самої долини.

— Почекай, — вимовила Келен. — Я розумію, можливо, вона така ж, як і кордони в Новому світі між Вестландом, Серединними землями і Д'Харою. Це я ще можу якось зрозуміти. Але забери мене духи, чому вона йде до Стовпів Творіння? Це вражає набагато більше.

Річард повернувся і пильно подивився на схід, туди, куди вони тримали шлях. Безладна сіра стіна гір круто піднімалася з пустелі. Трохи північніше, там, де лінія кордону йшла у напрямку до гір, виднілася тіснина.

Він озирнувся на південь. Віз наближався до пасма скель.

— Нам краще приєднатися до решти, — промовив він нарешті. — Я повинен повернутися до тлумачення книги.

9

Примарні промені сонця мерехтіли навколо Річарда. У жовтому світлі він розгледів обривистий край гір, що піднімалися попереду, довгі язики тіней наливалися темно-синім кольором. Піки червонуватих скель стояли, наче кам'яні вартові вздовж пустельних передгір'їв, прислухаючись до відлуння його кроків.

Річард був один. Часом так складно думати, коли тобі постійно задають питання.

Він був засмучений тим, що книга досі не сказала йому нічого про загадковий кордон. Настільки ж мало вона розкрила таємницю місця, званого Стовпами Творіння, і таємницю позбавлених дару людей, таких, як Дженнсен. Коли Річард почав її перекладати, книга здалася йому документом, де фіксувалися непояснені явища, що відбуваються з людьми, прозваними Стовпами Творіння, і про невдалі спроби лікування цих нещасних.

Тепер же він починав приходити до висновку, що автор книги намагався обережно викласти основи та тонкощі завчасного приготування до чогось, що могло принести загибель або біду. Саме трепетна дбайливість настільки детального викладу кожного розглянутого факту вселила Річарду відчуття, що хто б не писав цю книгу, він був дуже обережний у кожному слові. Як ніби йшов по тонкому льоду, що тріщав під ногами, і кожної миті лід міг проломитися.

Не бажаючи сповільнювати просування маленького загону, Річард робив переклад книги, їдучи на возі. Прислівники трохи відрізнялися від таких же в древнєд'харіанській мові, якою він звик читати, тому читання йшло повільно. До того ж візок постійно підстрибував на кожному вибої. Лорд Рал не знав, чи дасть книга з часом відповіді на мучать його питання, але прямо зараз його мучила боязнь пропустити що-небудь важливе. Річард, не роздумуючи, перегорнув би частину сторінок, не читаючи. Але минулий досвід підказував, що таким чином він скоріше втратить час, аніж збереже. Якщо не скласти повну і всебічну картину, можна прийти до помилкових і небезпечних висновків. А це може коштувати життя йому і тим, кого він любить. Так що Річард вперто продовжував читати.

Після важкого дня, проведеного в сидінні над книгою, у нього жорстоко розболілася голова. Вже кілька днів болі не мучили його, а зараз, як ніби намагаючись надолужити згаяне, знову немилосердно накинулися. Річард не зізнався Келен в тому, наскільки сильно його турбує, чи зможуть вони дістатися до колодязя Сильфіди в Танімурі. Будучи занурений у читання, він в той же час напружував усі свої сили, намагаючись знайти рішення.

Коли він прийшов до висновку, що причиною болю є дар, з'явилося ниюче відчуття, що джерело болю таїться всередині його власного тіла. Річард побоювався, що провиною всьому — те особливе урівноваження, яке поки йому недоступно. Одного разу, залишившись один, він навіть почав медитувати, зосередившись на дарі, як колись вчили його Сестри. Але медитація не допомогла.

Скоро стемніє, і їм потрібно буде зупинитися на нічліг. З тих пір як місцевість змінилася, знайти місце для стоянки стало непростим завданням. За кожним поворотом зустрічалася пара непомітних куточків, де, чекаючи їх, могла залягти ціла армія. Птахи як і раніше тінню літали над ними, а значить, був хтось, хто знав про їх пересування в найдрібніших деталях. Річарду було необхідно добре відпочити й обміркувати прочитане. Крім того, він хотів особисто перевірити околиці.

Увагу Річарда відволікло сімейство перепелів: кілька пташенят квапилися перебігти відкриту ділянку землі. Вони бігли один за іншим по гравію, в той час як батько, забравшись на камінь, стежив за ними. Через кілька секунд пташки зникли в чагарнику, знову ставши невидимими.

Низькі чахлі сосни почали покривати схили пагорбів, ярки і кам'янисті підніжжя гір. Далі, на найближчих схилах, у безлічі росли ялини. Низини, недоступні для поривів вітру, суцільно заросли чагарником. Де-не-де худа травичка покривала землю.

Річард обтер піт з чола. Він сподівався, що з заходом сонця повітря стане трохи прохолодніше. Воїн йшов уздовж висохлого русла в укритті двох пагорбів. Він потягнув ремінь міха, збираючись ковтнути води, коли якийсь майже невловимий рух на дальньому схилі пагорба привернув його увагу.

Річард притиснувся до скелі, щоб залишитися непоміченим. Обережно визирнувши, він побачив чоловіка, що спускався по щебеню. Гучне відлуння скриплячого під ногами гравію і каменів, що котилися по схилу, розносилося по всій ущелині.

Річард знав, що як тільки вони покинуть мертву пустелю, їм зустрінуться люди. Тому він змусив усіх своїх супутників переодягнутися і змінити чорні шати кочівників пустелі на невибагливий дорожній одяг. Але, хоча на ньому були темні штани і проста сорочка, меч на боці навряд чи можна було назвати непомітним. Келен також переодяглася в скромний одяг, який зазвичай носила в Старому світі біднота. Але і у випадку з Келен маскування була абияким — неможливо було приховати її горду поставу і волосся. Коли зелені очі Матері-Сповідниці зупинялися на людях, у тих виникало непереборне бажання впасти на коліна і схилити голови. При цьому ніякого значення не мало, в чому була одягнена Келен; навіть у лахмітті вона виглядала приголомшливо велично.

Безсумнівно, Імператор Джеган розіслав по всьому світу обіцянки такої щедрої нагороди за їх упіймання, що пропозиція повинна здаватися привабливою навіть ворогам соноходця. Але для багатьох жителів Старого світу продовження життя під нелюдським управлінням Джегана є нестерпним, і в порівнянні з цим жахом будь-яка сума буде занадто мала. Так що, незважаючи на обіцяну нагороду, багато людей жадають вільного життя і готові боротися заради нього.

У проблеми безпеки був ще один підводний камінь — узи Правителя Рала з народом Д'Хари. За допомогою цього стародавнього магічного зв'язку, створеного предками Річарда, д'харіанці могли відчувати, де знаходиться лорд Рал. А значить, знаючи про це, і Імперський Орден теж міг виявити Річарда. Вороги могли брати і катувати будь-якого д'харіанця і таким чином дізнатися про місцезнаходження їх повелителя. І якщо один не видасть, кати не зупиняться і будуть катувати інших, поки не доб'ються свого.

Річард спостерігав, як мандрівник спустився з пагорба і пішов по кам'янистому ярку. Праворуч від Річарда віз і коні піднімали довгий хвіст пилу. Саме до них і прямував незнайомець.

З такої відстані Річард засумнівався, що цей чоловік солдат регулярної армії. Несхоже було і на те, що він в розвідці, в не рідний йому країні; та й осередків повстання проти правління Імперського Ордена поблизу не було. У солдата не було би ніякої причини відправитися в шлях по безлюдній місцевості. Ось тому подорожній і вибрав цю дорогу, прямуючи на схід до гір, перш ніж звернути до них трохи північніше.

Можливо, Орден дізнався про узи, і зараз Річарда шукає ціла армія. Якщо прибулець солдат, то скоро тут їх буде так само багато, як мурашок, повзаючих по пагорбах.

Річард забрався на невисокий кам'янистий виступ і ліг на живіт. Коли чоловік підійшов ближче, стало видно, що він молодий, близько тридцяти, худорлявої статури і зовсім не схожий на солдата. По тому, як він спотикався, було помітно, що або подорожній зовсім не знає цієї місцевості, або взагалі не звик подорожувати. Дивлячись на втомлену ходу незнайомця, що брів ледве не зачіпаючи нога за ногу по нерівній, кам'янистій стежці, неможливо було уявити його таким, що йде твердим кроком.

Чоловік зупинився, побачивши візок. Важко дихаючи після спуску, він швидко пригладив густе світле волосся і, нахилившись, сперся руками на коліна, переводячи подих.

Коли незнайомець випростався і, хрустячи піском і камінням, пішов далі, Річард зісковзнув з каменю. Ховаючись за кущами і низенькими соснами, він непомітно пішов за ним. Час від часу, коли відчував, що підійшов занадто близько, Річард зупинявся, прислухаючись до важких кроків і утрудненого дихання подорожнього.

Обережно визирнувши з-за стоячої окремо скелі висотою в добрих шістдесят футів, Річард виявив, що ухитрився підібратися до незнайомця дуже близько, а той його й досі не виявив. Безшумно пересунувшись від сосни до валуна, воїн обігнав підозрілого подорожнього і зайняв позицію, сховавшись на дорозі попереду нього.

Нерухомий, немов камінь, на вершині червонуватої скелі, Річард прислухався до хрускоту кроків, які наближалися. Він чув, як чоловік тяжко дихає, як чіпляється пальцями за гострі виступи, перебираючись через каміння.

Коли відстань стало не більше шести футів, Річард виступив на стежку.

Незнайомець мимоволі відкрив рот і відступив назад.

Річард, навпаки, зовні ніяк не відреагував на зустріч, але відчув, як магія меча скипає гнівом в його жилах. Але майже відразу Річард відчув, що спалах люті йде на спад. Магія меча як би вимкнула сигнал «Небезпека!», Повідомляючи господареві «Все спокійно!». Таке коливання, швидше за все, означало, що незнайомець не становив загрози.

Його одяг — коричневі штани, лляна сорочка і світлий, пошарпаний плащ — бачив і кращі дні. Подорожній виглядав так, наче був знеможений довгою дорогою, проте і Річард переодягнувся у звичайний одяг, щоб не викликати підозр. Заплічний мішок незнайомця здавався підозріло невеликим. Плащ зібрався в складки під ременями порожніх міхів, що перехрещувалисяся у нього на грудях. Він не був озброєний, як розгледів Річард, навіть не мав ножа.

Незнайомець вичікував, боячись почати говорити першим.

— Ти прямував до моїх друзів, — вимовив Річард і нахилив голову в бік хмари пилу, що світилася, немов маяк, над рівниною. Подорожньому був даний шанс порозумітися.

Очі незнайомця були широко розкриті. Він згорбив плечі і кілька разів провів рукою по волоссю, зачісуючи їх назад. Річард стояв перед ним, як кам'яний стовп, заступаючи шлях. Блакитні очі чоловіка забігали по сторонах, шукаючи можливість втекти в разі потреби.

— Я не заподію тобі шкоди, — сказав Річард. — Я всього лише хочу знати, що в тебе на думці.

— На думці?

— Навіщо ти йшов до воза?

Незнайомець повернув голову в бік воза, ще невидимого за крутим уступом скелі, потім покосився на меч Річарда і, нарешті, наважився підняти на нього очі.

— Мені… потрібна допомога, — вимовив він.

— Допомога?

— Так, — людина кивнув. — Я шукаю того, чия мета — боротьба.

— Шукаєш воїна особливого роду? — Скинув підборіддя Річард.

Той сковтнув під суворим поглядом Річарда.

— Так, саме так.

— У Імперського Ордена безліч солдатів, — знизав плечима Річард. — Упевнений, якби ти пошукав серед них, то знайшов би підходящого.

— Ні. Я шукаю того, хто прийшов з півночі, — хлопець похитав головою. — Того, хто прийшов принести свободу пригнобленим жителям Старого світу. Того, хто дає нам всім надію, що вижене Імперський Орден з нашої землі — нехай допоможе йому Творець! — І тоді, нарешті, настане мир.

— Жалкую, — відрізав Річард. — Я не знаю такого.

Незнайомець не був розчарований словами Річарда. Швидше, він їм просто не повірив. Риси його обличчя були приємні і висловлювали те, що він залишився при своїй думці.

— Не міг би ти дати мені попити? — Незнайомець нерішуче простягнув руку.

— Звичайно, — трохи розслабився Річард.

Він зняв з плеча міх і кинув прийшлому. Той зловив бурдюк з такою обережністю, немов той був з дорогоцінного скла, яке він боявся упустити. Хлопець придивився до кришечки, перш ніж витягнув її, і взявся пити.

— Прости. Я не хотів випити всю воду, — різко зупинився він, майже осушивши міх.

— Все в порядку, — Річард заспокоїв його жестом, давши зрозуміти, що можна допивати. — На возі ще є вода.

Схоже, давненько ти в останній раз тамував спрагу… — Лорд Рал заклав великий палець за широкий шкіряний ремінь на поясі і запитально подивився на подорожнього, очікуючи хоч якого-небудь пояснення.

Незнайомець кивнув головою на знак подяки і знову нахилив міх.

— Від кого ти чув про того, хто хоче вас звільнити? — Як би ненароком запитав Річард.

Хлопець опустив хутро і перевів подих, його очі невідривно дивилися на співрозмовника.

— Від багатьох. Свобода, яку він приніс в Старий світ, дає надію і нам.

Річард посміхнувся про себе, радіючи, що світло надії горить навіть у такому темному краї, як Стовпи Творіння. Тут теж живуть люди, і вони цінують ті ж прості речі, як і де б то не було на землі — можливість жити вільним життям і трудитися на благо себе і своєї сім'ї.

Несподівано в небі показався чорнокрилий птах. Розправивши велетенські крила, він легко планував у відкритому просторі неба над гребенем гір. У Річарда не було з собою лука, але птах не наближався і не робив спроб напасти.

При вигляді хижака незнайомець стиснувся, як кролик при вигляді яструба.

— Шкодую, але нічим не можу допомогти, — вимовив Річард, коли птах зник. Він озирнувся в напрямку воза, що був уже за найближчим пагорбом. — Я подорожую разом з дружиною та своєю родиною в пошуках роботи і місця, де зможу зайнятися улюбленою справою.

Він не додав, що його улюблена справа — повстання, якщо тільки у нього буде шанс, якщо будуть люди, готові піти за ним. У нього є набагато важливіші турботи, ніж захист якого-небудь села.

— Але, лорд Рал, мої люди потребують…

— Чому ти мене так назвав? — Річард різко розвернувся.

— Я… прости мене, — подорожній проковтнув клубок у горлі. — Я не хотів тебе розсердити.

— З чого ти взяв, що я — цей як його там… лорд Рал?

Хлопець повів рукою, намагаючись знайти слова.

— Ну, ти… ти просто… він і є. Не уявляю… що ще я повинен сказати. Пробач, якщо образив тебе, лорд Рал.

Нагорі з'явилася Кара. Вигляд у неї був самий що ні на є зухвалий.

— Так, і що ми тут маємо?

Незнайомець вражено витріщився на неї і відступив назад, нахохлившись як зяблик і притискаючи до грудей міх для води, наче він був сталевим щитом.

Ззаду, з срібним ножем у руці, виступив Том, загородивши незнайомцю усі шляхи до відступу.

Обернувшись, хлопець побачив Тома, який височів над ним ніби вежа. Він відсахнувся і судорожно схопив повітря ротом, помітивши поряд з Річардом Келен. Всі вони були одягнені в простий дорожній одяг, але зараз, подумав Річард, вони не схожі на звичайних мандрівників у пошуках роботи.

— Будь ласка, — промимрив незнайомець. — Я не замишляв нічого лихого.

— Розслабся, — Річард кинув косий погляд у бік Кари: його слова призначалися і Морд-Сіт. — Ти один?

— Так, лорд Рал. Як я вже говорив, мене послав мій народ. Дякую, що ви не даєте волю своїй суворій натурі — нічого іншого я і не очікував. Хочу, щоб ви знали, я прийшов з добрими почуттями.

— Чому він називає тебе лордом ралом? — Запитала Кара Річарда тоном, в якому звучало скоріше звинувачення, чому питання.

— Мені багато розповідали про Визволителя. Який він, як виглядає, — вставив незнайомець. Усе ще притискаючи однією рукою міх, іншою він вказав на Річарда. — І ще меч. Я чув про меч лорда Рала, — його очі обережно піднялися до Келен. — І про Матір-Сповідницю, — вимовив він, кланяючись.

— Ну звичайно, — зітхнув Річард.

Він і раніше припускав, що треба ховати меч при появі незнайомців, але тепер зрозумів, як важливо буде прибрати його подалі відразу, як вони опинилися в населеній місцевості. Сховати меч буде відносно нескладно. Інша справа — Келен. Річард подумав, що, можливо, вони зможуть замотати її у ганчір'я і видавати за прокажену.

Хлопець обережно наблизився до Річарда, витягнувши руку з міом.

— Дякую, лорд Рал.

Річард сьорбнув огидну на смак воду і простягнув міх Келен. Вона заперечливо хитнула головою, відмовляючись. Річард зробив ще один глибокий ковток, перш ніж вставити корок і перекинути хутро через плече.

— Як тебе звуть? — Запитав він.

— Оуен.

— Ну що ж, Оуен. Чому б тобі не переночувати з нами? Наповниш водою хутра, а завтра вранці продовжиш свій шлях.

Ледве стримуючись, Кара стиснула зуби.

— Чому ти не дозволиш мені всього лише…

— Думаю, у Оуена є турботи, які ми всі розуміємо. Він турбується про своїх друзів і сім'ю. Вранці він піде своєю дорогою, а ми — своєю.

Річард не хотів, щоб хлопець зупинився на нічліг у темряві поруч з ними, де за ним буде складніше спостерігати, ніж у таборі. Вранці ж буде легко переконатися, що він не пішов за ними, а відправився геть. Кара, нарешті, зрозуміла намір Річарда, визначила своє завдання і заспокоїлася. Лорду Ралу не треба було навіть віддавати їй наказ. Він і так був упевнений, що охоронниця не залишить без уваги будь-якого незнайомця, поки вони з Келен будуть спати.

Разом з дружиною Річард попрямував до воза. Оуен, супроводжуваний Томом і Карою, пішов за ними, вертячи головою в обидві сторони.

По дорозі Річард допивав залишки води з хутра, а їх непроханий гість кілька разів подякував за запрошення та пообіцяв не доставляти занепокоєння.

Лорд Рал був намір простежити, щоб Оуен виконав свою обіцянку. Він знав, що Кара теж не забуде це зробити.

10

У возі Річард занурив міхи Оуена в барило, у якому ще була вода. Той сидів, притулившись спиною до колеса, і час від часу насторожено позирав на Річарда. Такими ж поглядами обдаровувала Кара. Охоронниці хлопець відверто не подобався, але це було звичайно для Морд-Сіт по відношенню до незнайомців, і вона знала, що це ще нічого не значить.

Тривоги щодо Оуена у Річарда чомусь не виникло. Він не відчував до хлопця ні неприязні, ні особливого тепла. Оуен був ввічливий і не становив загрози, але дещо в ньому викликало у Річарда… роздратування.

Том і Фрідріх принесли зібрані дрова і розпалили невелике багаття. Чудовий аромат соснової смоли рознісся по табору, так що запах коней став менш відчутний.

Час від часу Оуен кидав повний страху погляд на Кару, Келен, Тома і Фрідріха. Але найбільше його турбувала Дженнсен. Він намагався відвернутися, не дивитися їй прямо в очі, але руде волосся Дженнсен, сяюче в відблисках багаття, весь час приковувало його погляд. Коли Бетті підбігла до Оуена, проявляючи доброзичливу цікавість до нової людини в таборі, той перестав навіть дихати.

Річард сказав Оуену, що кізка всього лише хоче уваги. Хлопець погладив Бетті по голові з такою обережністю, як ніби вона була Гаром, готовим відкусити йому руку.

Дженнсен посміхнулася і, не звертаючи уваги на те, як він витріщався на неї, запропонувала Оуену в'яленого м'яса.

Оуен дивився на неї, все так же витріщивши очі.

— Я не відьма, — сказала Дженнсен. — Люди думають, що моє руде волосся — ознака відьми. Але я не відьма. Можу запевнити тебе, що не володію магією.

Різкість тону в голосі Дженнсен здивувала Річарда, нагадавши йому, що за жіночністю сестри ховається сильний характер.

— Звичайно, ні, — пробурмотів Оуен, продовжуючи здивовано дивитися на неї. — Я, я… просто ніколи не бачив такого… красивого волосся, ось і все.

— Спасибі, — Дженнсен подарувала йому ще одну усмішку і знову запропонувала трохи м'яса.

— Вибач, — чемно промовив Оуен. — Я не їм м'яса, не ображайся. — Він швидко сунув руку в кишеню і дістав полотняний мішечок з сухим печивом. — Хочеш спробувати? Пригощайся. — Натягнуто посміхнувшись, він простягнув кілька печеньок Дженнсен.

Том зробив пару кроків, пильно дивлячись на Оуена.

— Спасибі, ні, — Дженнсен відсмикнула руку і присіла на плоский камінь. Вона зловила Бетті за вухо і змусила лягти біля своїх ніг. — Краще тобі самому з'їсти печиво, якщо ти не хочеш м'яса. Боюся, нічого іншого у нас немає.

— Чому ти не будеш їсти м'ясо? — Поцікавився Річард. Оуен подивився через плече на Річарда, який сидів у возі над ним.

— Мені не подобається думка, що тварин вбивають заради того, щоб я міг вгамувати свій голод.

— Ти по доброму ставишся до тварин, — Дженнсен посміхнулася.

Оуен видавив судомну посмішку, його погляд знову впав на волосся Дженнсен.

— Так відчуває моє серце, — сказав він, відвернувшись від неї, щоб ненароком не зустрітися очима.

— Серце Даркена Рала теж було дуже чутливим, — Кара кинула різкий погляд на Дженнсен. — Одного разу я бачила, як він запоров батогом до смерті жінку за те, що вона наважилася їсти ковбасу в Народному Палаці. Він розцінив це як неповагу до своїх почуттів.

Очі Дженнсен застигли в подиві.

— А іншого разу, я була з ним у дворі, поруч з садом, — продовжувала Кара, жуючи шматок ковбаси. — Він помітив одного охоронця, який їхав на коняці з м'ясним пирогом в руці. Дарка Рал вдарив полум'ям магічного вогню, в мить обезголовивши коня — бац, і коняча голова покотилася за огорожу. Солдату якось вдалося швидко встати на ноги, вивільнивши ноги з стремен і зістрибнувши з коня, поки тіло падало на землю. Так от, Даркен Рал підійшов, вихопив меч і в нападі люті розсік трупу коня живіт. Потім він схопив солдата за волосся на потилиці і сунув його голову у нутрощі коня, заволавши, щоб він їв. Бідолаха крутився, як міг, але дуже швидко задихнувся в теплих кишках.

Оуен закрив очі і підтяг руку до рота. Його явно нудило від огиди.

Кара розмахувала ковбасою, описуючи стоячого ніби поруч Дарка Рала.

— Він повернувся до мене і тихим голосом запитав, як люди можуть бути настільки жорстокими, щоб їсти м'ясо тварин.

— І що… що ти відповіла? — Ахнула приголомшена Дженнсен.

— А що я могла сказати? Сказала, що не знаю, — знизала плечима Кара.

— Але як тоді люди їли м'ясо в його присутності, якщо він був таким? — Дивувалася дівчина.

— Здебільшого — не був. Торговці поставляли м'ясо до палацу, і Даркен Рал не надавав цьому значення. Іноді він несхвально хитав головою або називав їх жорстокими, але найчастіше він їх просто не помічав.

— Так, це точно, — кивнув Фрідріх. — Колишній Правитель був абсолютно непередбачуваний. Жодна людина не могла знати, що він зробить з нею в наступну хвилину. Він міг посміхнутися, а потім замучити до смерті. Що в нього було на думці було загадкою для всіх і завжди.

Кара пильно вдивлялася в язики вогню перед собою.

— Не було ні єдиного шансу передбачити його реакцію, — її голос понизився майже до шепоту. — Багато хто вважав, що це просто питання часу, коли Даркен Рал їх уб'є. Тому люди жили, немов засуджені на страту, очікуючи сокири, яка може обрушитися в любий момент, не знаходячи радості в житті і не думаючи про майбутнє.

Том кивком голови висловив згоду з тим, як Кара визначила життя в Д'харі, і підкинув у вогонь хмизу.

— Ти теж так жила, Кара? — Запитала Дженнсен.

— Я Морд-Сіт. — Охоронниця підняла очі і спохмурніла. — Морд-Сіт завжди готові обнятися зі смертю. Ми не хочемо померти старими і беззубими.

Оуен був так вражений розповіддю Кари, що машинально, немов з обов'язку, гриз печиво.

— Не можу уявити, як можна було жити, страждаючи так нестерпно, як ви. Цей Даркен Рал, часом, не родич тобі, лорд Рал? — Хлопець тут же подумав, що, мабуть, зробив помилку і незграбно поспішив її виправити. — У нього таке ж ім'я… от я і подумав, просто подумав… я не хотів сказати, що ти схожий на нього…

— Він був моїм батьком, — Річард виліз з повозки і простягнув Оуену його міхи з водою.

— Я ні на що не натякав. Повір, я не став би обмовляти чийогось батька, а тим більше…

— Я вбив його, — обірвав незручне млямлення Річард.

Він не хотів нічого обговорювати, відчуваючи огиду при згадці про всю цю історію.

Оуен заозирався навколо як оленятко, оточене вовками.

— Він був чудовиськом, — сказала Кара, відчуваючи, що треба захистити нинішнього лорда Рала. — Зараз у людей Д'Хари з'явився шанс жити повним життям і не боятися майбутнього.

— Так, тільки якщо вони зможуть звільнитися від Імперського Ордена, — Річард підсів до дружини і обійняв її за плечі.

Схиливши голову, Оуен похрускував своїм печивом.

Настала тиша.

— Чому б тобі не сказати нам правду про причини твого приходу сюди, Оуен? — Нарешті перервала мовчання Келен.

Річард знав цей тон її голосу — голосу Матері-Сповідниці — спокійний і одночасно викликаючий тремтіння.

— Звичайно, Мати-Сповідниця, — Оуен шанобливо схилив голову.

— Ти знаєш, хто вона? — Запитав Річард.

— Так, лорд Рал, — кивнув хлопець.

— Як?

Погляд Оуена заметався між Річардом і Келен.

— Чутка про тебе і Матір-Сповідницю поширилася скрізь, немає жодного куточка, де люди б не чули про вас. Слава про те, як ти звільнив народ Алтур-Ранга від гноблення Імперським Орденом поширилася всюди. І ті, хто прагнуть свободи, знають, що ти — єдиний, хто може нам її дати.

— Що значить «єдиний»? — Скривився Річард.

— Ну, раніше правив Імперський Орден. Людьми правили не по людськи, вибачте… — хлопець затнувся. — Точніше, люди були введені в оману і не знали, як можна управляти інакше. Можливо, це не їхня вина. Не мені судити про це, — Оуен зупинився, підшукуючи слова, пригадуючи жорстокі діяння Імперського Ордена. — Потім прийшов ти і дав людям свободу. Ну, так, як це трапилося в Алтур-Ранзі.

Річард провів рукою по обличчю. Так багато турбот! Так багато всього, що він повинен зробити… Йому необхідно перевести книгу. А ще треба з'ясувати, що це була за річ, до якої доторкнулася Кара, і чому їх переслідують чорнокрилі птахи. Необхідно повернутися до Віктора і до тих, хто брав участь у повстанні проти Ордену. І він обов'язково повинен зустрітися з Ніккі і розібратися зі своїми головними болями. Хто знає, можливо, Ніккі зможе допомогти йому в цьому краще, ніж будь-хто інший.

— Оуен, я не «давав» людям свободу.

— Так, лорд Рал.

Оуен, звичайно, не наважився заперечити Річарду, але його очі ясно говорили, що хлопець не згоден з його словами.

— Оуен, чому ти думаєш, що я дав людям свободу?

Хлопець відкусив шматочок печива і глянув на решту. Він згорбив плечі і невпевнено знизав ними. Нарешті, прочистив горло.

— Ти робиш те саме, що й Імперський Орден — Він незграбно викинув уперед руку з печивом, пронизуючи повітря, немов мечем. — Ти вбиваєш тих, хто поневолює інших, і даєш свободу пригнобленим, тому і свобода повертається.

Річард глибоко зітхнув. Він не був упевнений, чи Оуен і справді так переконаний у тому, що він говорить, чи просто по ослячому упертий, чи сильно нервує перед новими людьми і тому з такими труднощами виражає свої думки.

— Це не зовсім так, — сказав Річард.

— Але саме тому ти тут. Всі знають про це. Ти прийшов у Старий світ принести людям свободу.

Присівши навпочіпки, Річард нахилився вперед, розтираючи затерплі долоні і думаючи про те, як багато хотів би він пояснити. Він відчув хвилю тепла, коли Келен ніжно поклала руку йому на плече. Відразу стало набагато легше дихати. Все, чого Річард дійсно потребував — як людина, а не як чарівник і Правитель Рал, — це ніколи не повертатися до того жаху, коли був в'язнем і жив далеко від Келен, думаючи, що більше її не побачить. Але зараз треба було відкласти в сторону весь тягар емоцій.

— Оуен, я прийшов з Нового світу…

— Так, я знаю, — кивнув головою Оуен. — І ти прийшов сюди звільнити людей від…

— Ні. Це не так. Ми жили в Новому світі. Ми жили мирно, очевидно, як і твій народ. Імператор Джеган…

— Соноходець.

— Так, Імператор Джеган, соноходець, подався зі своєю армією завойовувати Новий світ, перетворювати в рабів наш народ…

— І мій народ теж.

— Розумію, — кивнув Річард. — Я знаю, що це за жах. Його солдати зараз грабують Новий світ, вбивають і заковують у кайдани людей.

— І у нас твориться те ж саме, — погодився Оуен, звернувши повний сліз погляд в темноту.

— Ми намагалися боротися, — сказала Келен. — Але їх надто багато. Армія Джегана величезна, і нам не вигнати їх з нашої землі.

Оуен знову почав гризти печиво, уникаючи погляду Келен.

— Мій народ страждає від людей Ордена — хай простить їм Творець їхні помилки.

— Ні! Нехай волають вони в муках агонії в самій темній тіні Володаря підземного світу вічно! — Внесла безжальну поправку Кара.

У Оуена відвисла щелепа. Він ніколи не чув прокляття, виголошеного настільки голосно і з такою силою.

— Ми не могли перемогти їх з ходу, просто вигнавши назад в Старий світ, — вимовив Річард, повертаючи Оуену його погляд. — Тому я тут, на батьківщині Джегана, сподіваючись допомогти тим, хто жадає бути вільним, скинути окови Ордена. Поки соноходець там, далеко, завойовує нашу землю, він залишив свою батьківщину незахищеною. І це дає можливість тим, хто прагне до свободи, вдарити його в найслабше місце. Завдати удару в глибокому тилу… Мені довелося вчинити так тому, що я не бачу іншого шляху боротьби проти Імперського Ордена — шляху, на якому нас може чекати успіх. Якщо нам вдасться послабити тили, звідки Джеган черпає людей і ресурси, тоді він буде змушений відмовитися від завойовницьких планів і кинути свою армію сюди, відвойовувати власну землю… Тиранія не може тривати вічно. Її суть настільки неправильна, що по природі розкладає все, включаючи себе саму. Але такий процес може зайняти ціле життя. Ось чому ми прийшли сюди — щоб його прискорити, щоб я і ті, кого я люблю, мали право вибору, були вільні прожити своє власне життя так, як побажаємо. Якщо досить багато людей підніметься проти правління Імперського Ордена, тоді ми послабимо лещата Джегана і розтрощимо і його і Орден, — Річард помовчав і нарешті закінчив. — Так я борюся з ним, так намагаюся зламити нашого спільного ворога і виманити з моєї країни.

— Все так, — згідно кивнув Оуен. — Це саме те, чого ми потребуємо. Ми — жертви долі. Нам потрібен ти, щоб видворити людей Джегана з нашої країни, а потім ти б вклав свій меч у піхви, і наш народ зміг би знову зажити спокійно і мирно. Ти потрібен нам, щоб дати свободу.

У вогнищі тріснуло поліно, і в повітрі закружляли, піднімаючись до неба, іскорки. Річард сидів, схиливши голову і склавши докупи кінчики пальців. Схоже, хлопець не почув жодного слова. Творець, як йому пояснити, щоб до нього нарешті дійшло? Загін Річарда дуже малий. Їм необхідний відпочинок. Йому самому треба тлумачити книгу. Вони повинні дістатися до місця, куди направляються… Але хоча б зараз його не мучать головні болі.

— Оуен, прости, — нарешті тихо промовив Річард. — Я не можу допомогти тобі і зробити те, чого ти від мене чекаєш. Але я хочу, щоб ти зрозумів: успіх моєї справи веде до успіху твоєї. І те, що я роблю, в кінці кінців, змусить Джеганя вивести свою армію з твоєї батьківщини. Принаймні, вони будуть ослаблені, і ви зможете їх знищити.

— Ні! — Скрикнув Оуен, мало не плачучи. — Його люди не підуть, поки ти не прийдеш і не… — Хлопець здригнувся. — Не вигубиш їх.

Саме слово «знищити» і все, що з ним пов'язано, викликало у Оуена нудоту.

— Завтра ми підемо своєю дорогою, — Річард вже не дбав про те, щоб виглядати ввічливим. — Ти підеш своєю. Бажаю тобі успіху у звільненні твого народу від Імперського Ордена.

— Ми ніколи не зможемо, — запротестував Оуен, зриваючись на ноги. — Ми не варвари. Ти і подібні тобі дикуни здатні вбивати інших і дати нам свободу. Мій народ вирішив, що я єдиний, хто може привести тебе. Ти повинен йти і битися, і принести свободу нашій імперії…

Річард потер пучками пальців зморшки над бровами і подивився на хлопця втомлено і з жалістю. Кара підвелася було, але погляд Правителя змусив її сісти на місце.

— Я дав тобі води, — сказав він хлопцеві, піднімаючись. — Я не можу дати тобі свободу.

— Але ти повинен…

— Чергування вночі по двоє, — обірвав Річард Оуена і повернувся до нього спиною, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Рот Кари скривила задоволена усмішка. Нарешті пролунало тверде рішення, що цілком узгоджувалося з її уявленнями про те, що слід робити, і тому вона була задоволена.

— Вранці Оуен піде своєю дорогою, — додав Річард досить голосно, щоб усі його чули.

— Так, безумовно, — погляд блакитних очей Кари ковзнув по Оуену. — Піде як миленький.

11

— Що з тобою? — Запитала Келен, під'їжджаючи верхи до воза.

Річард виглядав розлюченим. Вона зауважила, що в одній руці чоловік тримає книгу, а іншу стиснув у кулак. Він було хотів відповісти, але Дженнсен, що сиділа поряд з Томом, повернулася подивитися, в чому справа, тому Річард звернувся до неї:

— Ми з Келен збираємося перевірити дорогу попереду. Стеж за Бетті, щоб вона не вискочила. Добре, Джен?

Дівчина посміхнулася і кивнула.

— Якщо Бетті буде погано поводитися, дай мені знати, і я відведу її до однієї леді, яка робить чудові ковбаски, — підморгнув Том.

Дженнсен розсміялася жарту і добродушно тицьнула його ліктем під ребра. Коли Річард вибрався з візка і зістрибнув на землю, вона вхопила Бетті за виляючий хвостик.

— Голубонько! Ти залишишся тут. Річард зовсім не хоче, щоб ти постійно тягалася за ним.

Бетті, яка встигла покласти передні копитця на борт воза, забекала, поглядаючи на Дженнсен і як би благаючи її передумати.

— Вниз, — скомандувала Дженнсен. — Лежати.

Бетті з незадоволеним виглядом стрибнула назад у візок, вимагаючи, щоб в розраду її хоча б почухали за вухами, а інакше вона не ляже.

Келен нахилилася в сідлі і відв'язала від воза поводи коня Річарда. Він поставив ногу в стремено і одним швидким рухом опинився в сідлі. Келен бачила, що він схвильований, але її серце раділо, коли вона просто дивилася на нього.

Річард перемістив вагу трохи вперед і підстьобнув коня. Келен, тримаючись поруч з чоловіком, стиснула ногами боки свого коня, пустивши його в галоп. Річард поїхав попереду неї, описуючи кола серед нерівних горбистих схилів. Скоро вони зустріли Кару і Фрідріха, об'їжджають місцевість.

— Ми збираємося перевірити цю частину, — сказав їм Річард. — Може, повернетеся, розвідаєте, що там ззаду?

Келен зрозуміла, що Річард відіслав їх назад для того, щоб Кара не стежила за ними, як вона обов'язково б зробила, поїдь вони в протилежну сторону. А так Кара могла не турбуватися про те, що вони будуть повертатися і заблукають.

Охоронниця натягнула поводи і повернула назад. Келен мчала вперед за Річардом, притиснувшись до холці. Пот просочив сорочку на її спині. Незважаючи на рідко ростучі дерева і високу траву, що покривала підніжжя пагорбів, спека не спадала. Вночі трохи холодало, але вдень було все так само спекотно. Коли над гребенями гір повисали хмари, повітря ставало ще і вологим.

Сувора гірська гряда на сході вселяла страх. Стрімкі кам'яні стіни піднімалися над плоскогір'ями, нагромаджуючись в хребет. Нависла кам'яна стіна висотою в тисячу футів, з якої раз у раз падали брили каменю, робила сходження неможливим. Якщо стежки через перевали і прокладені, вони, безсумнівно, небезпечні для подорожніх.

Перейти ці сірі розпечені гори було неймовірно важко, але шанс був. Куди більша проблема лежала далі.

Ближні гори, що простягаються по краю пустелі з півночі на південь, приховували за собою страхітливий ланцюг снігових піків, які повністю перегороджували шлях на схід. Келен ніколи не бачила таких великих гір. З ними не могли зрівнятися своєю непрохідністю навіть славетні гори Ранг-Шада в Серединних землях. Ці ж гори здавалися гігантами на на їхньому тлі. Стрімкі скелі здіймалися на тисячі футів. Похмурі схили не пожвавлювались ні єдиної стежкою або просвітом і були настільки круті, що на них не росло ні єдиного чахлого деревця; їх корінню просто не було за що вчепитися. Високі засніжені піки велично піднімалися над хмарами, нагадуючи скоріше гострі леза ножів, ніж окремі вершини.

Днем раніше, коли Келен побачила, що Річард пильно вдивляється в ці гори, вивчаючи їх, вона запитала, чи можна їх обійти. Відповідь чоловіка була категорично негативною. Річард знав, що єдина можливість — це перетнути їх, пройшовши ущелиною, яку він зазначив, коли знайшов місце, де був загадковий кордон.

Зараз вони рухалися на північ зручною стежкою вздовж голих схилів близьких гір.

Недалеко від пологого покритого бурою травою горбу Річард зупинив коня. Він повернувся в сідлі, перевіряючи, що решта супутників далеко.

— Я переклав книгу, — Річард підвів коня майже впритул до Келен і все ж знизив голос.

— Коли я тебе питала, чому ти не перекладаєш книгу, ти сказав, що це не наймудріше рішення, — дружині не сподобався його тон.

— Знаю. Але я так ні до чого і не прийшов, а нам потрібно знайти відповіді. — Коні перейшли на легку рись. Річард потер плечі. — Після такої спеки насилу віриться, що настануть холоди.

— Холоди? Про що ти?..

— Ти зустрічалася з такими незвичайними людьми, як Дженнсен? — Шкіра сідла заскрипіла, коли Річард ще ближче схилився до Келен. — З тими, хто народжений без дару, навіть без найменшої його іскри? З тими, кого називають Стовпи Творіння? Знаєш, у минулому, коли була написана книга, їх можна було зустріти набагато частіше.

— Тобто, в їх народженні не було нічого дивного?

— Так, нічого. Вони виростали, одружувалися і народжували дітей — дітей без дару.

— Розірваний зв'язок у ланцюзі народжених з даром… — Келен подивилася на нього з великим здивуванням. — Це те, про що ти мені говорив раніше?

— Такими були діти лорда Рала, — кивнув Річард. — Не ті діти, що народжувалися у Даркена Рала, або у його батька. Розумієш, усі діти першого лорда Рала і його дружини були членами сім'ї, і їх лікували, якщо вони народжувалися такими. Це означає, що чарівники намагалися допомогти їм — спочатку прямим нащадкам, потім їх дітям, потім дітям їхніх дітей. Вони намагалися зцілити…

— Зцілити? Від чого?

Річард підняв руки в нетерплячому жесті.

— Від відсутності дару — від народження без крихітної його іскри, яка є у кожного. Чарівники намагалися відновити розірваний зв'язок.

— І як же вони думали зцілити народжених без іскри? Річард стиснув губи, підбираючи потрібні слова.

— Пам'ятаєш тих чарівників, які послали тебе через кордон шукати Зедда?

— Так, — починаючи прозрівати, вимовила Келен.

— Вони не були народжені з даром, не були природженими чарівниками. Ким вони були — чарівниками Другого або Третього Рангу? Ким? Одного разу ти розповідала мені про них, — він клацнув пальцями. — Чарівниками Третього Рангу. Так?

— Так. Тільки один, Джіллер, був чарівником Другого Рангу. Ніхто з них не зміг пройти випробування і стати Першим, як Зедд, тому що у них не було дару. Бути чарівниками було їх покликанням, але вони не володіли необхідним даром — тільки тією іскрою, якою більш-менш наділений кожен з них.

— Це якраз те, про що я говорю, — сказав Річард. — Вони не були народжені з даром чарівників, тільки лише з іскрою, як і всі. Зедд якимось чином навчив їх здатності застосовувати магію, тобто бути чарівниками, хоча вони не були народжені для цього і не мали дару.

— Річард, навчання тривало б все життя.

— Я знаю, але суть в тому, що Зедд допоміг їм стати чарівниками, здатними пройти випробування і накладати заклинання.

— Так, пам'ятаю. Коли я була маленькою, чарівники Третього і Другого рангу вчили мене у Замку Чарівників тому, як діє магія, розповідали про людей і створеннях Серединних земель. Може, вони й не були народжені з даром, але вчилися все життя, щоб стати чарівниками. І мої наставники були ними, — переконано закінчила Келен.

На обличчі Річарда з'явилася усмішка, яка сказала Келен, що вона вірно вхопила саму суть нитку його роздумів.

— Вчилися і все? Невже твої вчителі не були народжені з цією властивістю, з даром, — він наблизився до неї. — А може Зедд не тільки навчав, може він застосовував магію, щоб допомогти їм стати чарівниками, ага?

— Не знаю, — Келен, обдумуючи, насупила брови. — Ні Джіллер, ні інші ніколи не розповідали про те, як їх вчили бути чарівниками. Це не мало відношення до мене чи мого навчання.

— Але Зедд володіє Магією Прирости, — підкреслив Річард. — Магією Прирости можна змінювати предмети, додаючи нові або посилюючи ті властивості, які у них вже є.

— Ну гаразд, — обережно погодилася Келен. — Так у чому ж суть?

— А суть в тому, що Зедд підібрав людей, що не мають дару чарівника, і навчив їх. Але, що важливіше, він повинен був використовувати свою силу і змінити те, що їм було дано при народженні, щоб допомогти їм пройти цей шлях. Дід мав наділити кожного часткою дару, — Річард глянув на Келен зверху вниз, коли його кінь неквапливо обходив низеньку криву сосну. — Він змінив їх за допомогою магії.

Келен глибоко видихнула, глянувши на Річарда, і перевела погляд на розстелені попереду пагорби, вкриті травою. Жінка осмислювала те, що сказав їй чоловік.

— Ніколи не думала про це, але напевно так воно і є, — помовчавши, визнала вона. — І що це означає?

— Ми припускали, що тільки чарівники минулого могли робити таке, але, очевидно, це мистецтво не було загублено, і воно не настільки недоступно, як я думав. Воно доступне тим чарівникам, хто вірив у можливість зміни у бажаному для них напрямі. І ось що я зрозумів. Те, що зробив Зедд, наділивши даром твоїх учителів, робили і чарівники минулого, намагаючись дати Стовпам Творіння іскру дару.

Для Келен настав момент осяяння. Вона була вражена. Не тільки чарівники минулого, але й Зедд використовували магію для зміни природи людей, їх сутності, того, з чим вони були народжені.

Раніше Келен думала, що Зедд лише допомагав її вчителям в Ейдіндрілі досягти того, що було найбільшою метою їхнього життя — їх покликанням. Вона вважала, що Перший Чарівник лише допомагав розвинути в повну силу здібності, дані їм при народженні. Однак така можливість була тільки у тих, хто володів іскрою. Але якщо чарівники минулого робили такі речі, щоб допомогти людям, можливо, вони могли використовувати свою силу і в інших цілях?

— Таким чином, чарівники минулого, які знали, як змінити вроджені здібності, вважали, що могли б зцілити і тих, кого називали Стовпами Творіння, — уклав Річард.

— Зцілити від відсутності дару? — Недовірливо перепитала Келен.

— Не тільки. Вони не збиралися робити їх чарівниками, але думали, що зможуть наділити їх маленькою іскрою дару, яка дозволила б таким людям взаємодіяти з магією.

Келен глибоко зітхнула.

— І що сталося?

— Книга написана після закінчення Великої війни, коли Старий світ був відділений кордоном. Вона написана в часи миру в Новому світі. Але пам'ятаєш, до чого ми прийшли з тобою раніше? Ми думали, що під час війни чарівник Рікер і його прихильники зробили так, що діти чарівників перестали наслідувати здатність володіти Магією Збитку. Після війни все рідше народжувалися діти з даром, і ніхто з народжених не володів Магією Збитку.

— Значить, після війни, дуже швидко перестали народжуватися діти, що володіють двома сторонами дару — Прирости і Збитку. Це ми знали, — сказала Келен.

— Саме, — Річард наблизився до неї з книгою. — Але потім, коли стало народжуватися все менше чарівників, раптово чарівники усвідомили, що з'явилося багато людей, що не володіють даром — розірвався зв'язок магічної наступності. Несподівано вони виявилися не тільки перед проблемою відсутності чарівників, але і зіткнулися лицем до лиця з появою на світ Стовпів Творіння.

Келен хитнулася в сідлі, уявляючи, що творилося в той час в Замку Чарівників.

— Думаю, вони були дуже стурбовані.

— Вони були в розпачі, — багатозначно знизив голос Річард.

Келен опустила повідок, розійшовшись з Річардом, кінь якого обходив древнє повалене дерево, випалене до білого нещадним сонцем.

— Я припускаю, що чарівники стали робити те ж, що і Зедд, — Келен направила свого коня знову до Річарда. — Вчити тих, хто відчував покликання і бажав стати чарівником, але не був народжений з таким даром.

— Так, але тоді вони ще могли навчити володіючих Магією Прирости використовувати Магію Збитку, — вимовив Річард. — З часом вони втратили це мистецтво, але були здатні, як і Зедд, навчити людей бути чарівниками лише з Магією Приросту. У книзі написано і про інше, — Річард змахнув рукою. — Чарівники минулого прагнули не тільки до цього. Ними рухала віра в свої сили і переконаність у власній правоті. Вони вважали, що можуть зцілити Стовпи Творіння так само, як і навчити чарівників використовувати в чаклунстві Магію Збитку, а володіючих іскрою дару — використовувати Магію Приросту. — Те, як Річард розмахував руками, нагадало Келен Зедда, коли той чимось захоплювався. — Чародії минулого намагалися змінити природу людей. Людей, які не володіють навіть іскрою дару, вони відчайдушно намагалися наділити здатністю сприймати магію. Чарівники не просто змінювали або збільшували дане від природи, вони хотіли дати дар всім людям.

Келен все це не подобалося. Вона знала, що в той час чарівники володіли великою силою і могли змінювати дар людей і управляти ним у своїх власних цілях.

Так вони створювали зброю проти людей.

У Велику війну предки Джегана — соноходці — і були такою зброєю. Соноходців створили для того, щоб проникати у свідомість жителів Нового світу і керувати ним. В ті жахливі часи народилися і магічні узи лорда Рала з його народом, які були покликані протистояти соноходцям і захищати людей.

Природжені чародії минулого, не замислюючись про наслідки, втручалися в людську природу, змінюючи людей і перетворюючи їх на живі знаряддя вбивства. Ці зміни торкалися самої суті людини, і, найчастіше, були незворотні. З часом такі створіння ставали безмежно жорстокими монстрами. Їх спадкоємцем був і Джеган.

Під час Великої війни один із засуджених за зраду чарівників відмовився зізнатися в тому, що скоїв. Не зумівши навіть тортурами вирвати у нього зізнання, чарівники звернулися до могутнього Мерріта, який і створив сповідниць. Перша ж сповідниця, Магда Сайрус, торкнулася чарівника-відступника і отримала шукану сповідь. Суд був настільки задоволений результатами чаклунства чарівника Мерріта, що вирішив створити Орден сповідниць.

Келен відчувала цей світ так само, як і звичайні люди, вона була прекрасною жінкою з усіх поглядів і пристрасно любила життя — нітрохи не менше, ніж будь-яка проста жінка. Але… Келен була особливою, і її влада сповідниці була результатом чаклунства. Вона — спадкоємиця жінок, створених як зброя — зброя, призначена шукати правду. Як гірко було усвідомлювати це…

— Що з тобою? — Запитав Річард.

Келен підняла очі і безтурботно зустріла стурбований погляд чоловіка. Вона змусила себе посміхнутися і похитала головою, даючи зрозуміти, що все в порядку.

— Ну, так що ти виявив, переклавши книгу? — Річард глибоко видихнув, торкаючись руками луки сідла.

— Загалом, можна сказати так. Вони застосували магію, щоб люди народжувалися навіть без іскри дару.

В уявленнях Келен про магію та історію це було жахливо, навіть у порівнянні з найбільш жорстокими експериментами по перетворенню людей в зброю. У найогидніших випадках зазвичай пригнічували яку-небудь властивість людської натури і розвивали або посилювали інші здібності. Але ніхто не міг забрати іскру дару у вже народженої істоти. Тому вони пішли іншим шляхом.

— Іншими словами, вони це обійшли, — підсумувала Келен.

— Так, Велика війна закінчилася, і Старий світ був надійно відділений створеним кордоном. А з ним і ті, хто хотів покласти край магії, — кивнув Річард. — Чарівники усвідомили, що все менше людей народжуються з даром чаклунства, а магічний зв'язок з народом, створений Домом Ралів заради захисту від соноходців, дає несподівані наслідки. І найстрашніший з них полягає в народженні дітей без дару, у необоротному розриві в наслідуванні магічних здібностей.

— Отже, перед ними стояли дві проблеми, — продовжила роздуми чоловіка Келен. — Все менше з'являлося на світ магів і, крім того, народжувалося все більша кількість людей, що не мали навіть іскри дару.

— Ти права. І друга проблема росла швидше, ніж перша. Спочатку чарівники минулого вірили, що відшукають рішення, ліки. Але не змогли. А що ще гірше, як я вже казав тобі, так це те, що народжені без дару, як Дженнсен, народжували таких же дітей. Через кілька поколінь кількість подібних людей зросла б незмірно.

— Справді, мабуть, вони відчували розпач, — глибоко зітхнула Келен.

— Це був хаос, — похмуро констатував Річард.

Жінка відкинула назад пасмо волосся.

— І що вони вирішили?

Річард кинув на Келен погляд, в якому читалося потрясіння тим, що він дізнався.

— Чародії вибрали магію, а не людей. Вони вирішили, що магія або той, хтo нею володіє, набагато важливіші, ніж людське життя, — Річард гнівно підвищив голос. Його розум був ледь в змозі вмістити масштаб і жах скоєного предками. — Чарівники минулого поставили понад усе права тих, хто, так само як і вони, від народження володіли магічним даром. Понад усе — власні «унікальні» життя, власне «унікальне» існування… Дар для них став означати більше, ніж життя, в якому він лише присутній! — Він насилу перевів подих. — Знищувати довелося б занадто багатьох, тому вони придумали дещо покраще: вигнання.

— Вигнання? Куди? — Брови Келен здивовано злетіли вгору.

Річард наблизився до неї. В його очах палав вогонь.

— У Старий світ.

— Як?!

Річард знизав плечима, намагаючись представити міркування чарівників минулого.

— А що ще вони могли зробити? Навряд чи вони могли всіх стратити, до того ж серед народжених без дару були їхні друзі та члени сімей. У багатьох звичайних людей, що володіють іскрою, але не такою сильною, як дар чарівників або чарівниць, були сини, дочки, брати, сестри, дядьки, тітки, двоюрідні родичі і сусіди. І ці сини і дочки, тьоті і дяді, куми і дорогі їх серцю друзі і сусіди були одружені або замужем за тими, хто не мав дару, чи з Стовпами Творіння. А всі ці люди були частиною суспільства — суспільства, яке все менше і менше складали наділені даром… Там, де Стовпи Творіння становили більшість, ті чарівники, що були при владі, не могли приректи їх усіх на смерть, яким би даром вони не були наділені.

— Ти хочеш сказати, що вони розглядали таку можливість?

Річард промовчав. Сором за малодушність предків обпалював його серце. Але Келен прочитала гірке «так» у його очах.

— Вони все-таки не наважилися. Але потім, перепробувавши різні варіанти, чарівники усвідомили, що не можуть відновити розірваний магічний зв'язок, а ті, кого прозвали Стовпами Творіння, одружувалися і народжували дітей — таких же неповноцінних. І їх число зростало швидше, ніж хто-небудь міг собі уявити… Чим більше народжені з даром хвилювалися, тим більше їх світ наражався на небезпеку, ту ж, що і під час війни. Це було те, чого хотів домогтися Старий світ — знищити магію. І зі Стовпами Творіння їм довелося визнати, що сталося те, чого вони так боялися… Чарівники вже не могли нічого виправити в минулому, не могли зупинити поширення того, що було в їх очах гірше будь чуми, і не могли вбити таких людей. Лякаючись того, що їх час проходить, вони вирішили, що єдиний шлях для неповноцінних — вигнання.

— А як вони зуміли перетнути кордон? — Поцікавилася Келен.

— Кордон існує тільки для тих, хто володіє даром, а для Стовпів Творіння там немає магії. Магія не діє на них, тому межа не стала перешкодою.

— Але як вони могли бути впевнені, що всі Стовпи Творіння перейшли кордон? Якби хто-небудь залишився, то вигнання виявилося б безглуздим, і значить проблема би залишилася.

— Народжені з даром — чарівники і відьми — якимось чином впізнають тих, хто не має іскри. Пам'ятаєш, Дженнсен говорила, що їх називають «дірками у світі»? Маючі дар бачать їх очима, але не можуть відчувати за допомогою дару. Очевидно, що не складало труднощів з'ясувати, хто Стовп Творіння, а хто ні.

— Ти можеш пояснити мені різницю? — Запитала Келен. — Ти відчуваєш Дженнсен якось по іншому? Як «діру у світі»?

— Ні. Але мене не вчили використовувати свої здібності. А ти?

Келен похитала головою.

— Я не відьма, і думаю, що не можу відрізняти таких людей, як Дженнсен, — вона нахилилася в сідлі. — Що сталося з тими людьми в минулому?

— У Новому світі зібрали всіх не володіючих даром нащадків Дому Ралів, всіх до одного, і відправили через великий кордон в Старийй світ, де люди живуть без магії.

Річард іронічно посміхнувся, хоча те, про що він розповідав дружині, було забарвлене в похмурі тони.

— Чарівники Нового світу, по суті, дали своїм ворогам у Старому світі те, чого ті хотіли і за що боролися — людство без магії, — посмішка на його обличчі згасла. — Ти можеш уявити, що нам довелося б вигнати Дженнсен і відправити її в невідоме тільки тому, що вона не бачить магії?

Келен похитала головою, відмовляючись навіть уявити таку можливість.

— Який жах бути відірваним від сім'ї і вигнаним до ворогів твого народу!

Річард мовчки їхав поруч.

— Це було дуже важко для тих, хто пішов, але не менш моторошно для тих, хто залишався, — вимовив він через деякий час. — Уяви, як це було. В одночас зникли всі друзі і родичі, яких раптом вирвали з твого життя, твоєї родини! Втратити всіх, хто був тобі дорогим! А все тому, що якусь властивість поставили вище людського життя, — гірко підсумував Річард.

Слухаючи його розповідь, Келен одержала таке сильне враження, що відчувала, немов сама пройшла через щось подібне. Вона подивилася на Річарда. Чоловік глибоко занурився у свої думки, нерухомо дивлячись вперед.

— А потім? — Запитала Келен. — Чи чули родичі про тих, хто був вигнаний?

Він хитнув головою.

— Ні, нічого. Жодної звістки. Вони опинилися за великим кордоном і тому ніби померли для минулого життя.

Келен погладила шию коня, їй хотілося відчути тепло живої істоти.

— Що зробили з тими, хто народився після вигнання?

— Убивали, — насилу вимовив Річард, продовжуючи нерухомо дивитися вперед.

— Не можу уявити, як вони це робили, — Келен глитнула у відразі.

— Вони могли визначити, чи народилася дитина з даром. Їх убивали, поки ще дитині не дали ім'я. Хвилину Келен не могла знайти слів.

— Я все ще не можу собі це уявити, — тихо прошепотіла вона.

— Це не дуже відрізнялося від того, що робили у сповідниць з народженими хлопчиками.

Його слова вдарили Келен. Вона ненавиділа спогади про той час. Ненавиділа спогади про народжених сповідницями хлопчиків. Ненавиділа смерть, на яку їх прирікала рідна мати.

Але іншого вибору не було. У минулому всі без винятку чоловіки-сповідники зловживали своєю силою. Вони перетворювалися на чудовиськ, які розв'язували війни і завдавали немислимі страждання. Тому й було вирішено умертвляти народжених сповідницями хлопчиків до того, як їм дадуть ім'я.

Келен не могла змусити себе подивитися в очі Річарду. Відьма Шота передбачила, що вони зачнуть хлопчика. Ні Келен, ні Річард не змогли б заподіяти шкоду своїй дитині, зачатої в любові один до одного, в любові до життя. Вона не могла і подумати про те, що народжений нею, сповідницею, хлопчик, повинен бути вбитий. Або що їх дитина буде дівчинкою, але позбавленою дару. І її теж доведеться умертвити, як «дірку в світі». Дозволь собі Річард і Келен народити одного з таких дітей, ті були би приречені на смерть, тому що вони були тими, ким були, залишалися тими, хто вони є, і тими, ким могли ще стати.

— У книзі сказано і про зміни, які відбувалися в моєму роді, — тихо промовив Річард. — У ті часи, коли писали книгу, лорд Д'хари одружився, і завжди було відомо про народжених спадкоємців. Дитину, народжену без іскри дару, вбивали як можна більш милосердно. Іноді правлячі Домом Ралів чарівники уподібнювалися тваринам, як Даркен Рал. Вони брали будь-яку жінку, яку побажали. При цьому різні дрібниці, на зразок того, що в результаті злягання народився Стовп Творіння, для них не мали значення. Вони просто вбивали кожного свого нащадка, за винятком наділеного даром спадкоємця.

— Але ж вони були чарівниками і могли сказати, хто з народжених дітей не має дару. Вони могли вбивати не всіх?

— Якби захотіли, думаю, могли б. Але їх, як і Даркена Рала, цікавив лише єдиний, володіючий даром спадкоємець. А від інших вони позбувалися.

— І одному з таких дітей, які були приречені вічно боятися за своє життя, вдалося уникати лап Даркена Рала до тих пір, поки ти не вбив його. І тепер ти зустрів свою сестру Дженнсен.

— Так, я її зустрів, — ласкаво посміхнувся Річард, згадавши руде волосся і гордий норов сестрички.

Келен простежила за його поглядом і помітила вдалині цятки — чорнокрилі хижаки ширяли над високими піками східних гір.

— Річард, як ти думаєш, а ті, не наділені даром нащадки, яких вигнали в Старий світ, вони… вижили? — Вона глибоко вдихнула, і гарячий вологе повітря заповнило легені.

— Напевно, так. Якщо тільки чарівники Старого світу не повирізали і їх.

— Але люди тут, в Старому світі, такі ж, як і в Новому світі. Я боролася проти солдатів Старого світу разом з Зеддом і Сестрами Світла. Ми використовували різну магію, намагаючись зупинити наступ Ордена. Можу сказати тобі, що вона діяла на них всіх, а це значить, що люди зі Старого світу володіють іскрою дару. У Старому світі не порушений ланцюг магії.

— Надивившись на те, що нам тут зустрілося, змушений погодитися.

— Так що ж трапилося з вигнанцями? — Келен змахнула з чола піт, що заливав очі.

— Не уявляю, — Річард пильно розглядав гряду, над якою парили чорнокрилі. — Але для них це, мабуть, було жахливо.

— Думаєш, це був кінець? Вони загинули або їх знищили?

— Не знаю, — Річард скоса глянув на дружину. — Але хотів би знати, чому якесь місце названо тим же ім'ям, що і книга: Стовпи Творіння, — в його очах блиснув зловісний вогник. — І що ще цікавіше, чому, як каже Дженнсен, цю книгу так хоче роздобути Джеган?

Келен теж думала про це.

— Можливо, не варто було забігати вперед у читанні книги, лорд Рал? — Глянула вона з-під насуплених брів.

По губах Річарда ковзнула швидкоплинна усмішка.

— Пізніше я дізнаюся, чи не була це сама велика моя помилка.

— Про що ти? — Втратила нитку думки Келен.

Він провів рукою по волоссю.

— Чи змінилося що-небудь в твоїй силі сповідниці?

— Змінилося? — Майже несвідомо його питання змусило Келен зосередитися на собі і відчути усередині силу. — Ні. Вона все така ж.

Згорнута в глибині її сутності сила не вимагала виклику. Вона завжди була в ній, і Келен доводилося стримувати себе, щоб сила не вирвалася.

— Щось не так з мечем, — насилу вимовив Річард, здивувавши Келен. — Щось дивне відбувається з його силою.

— Що саме не так? — Келен теж нічого не приходило в голову.

— Не можу сказати, — Річард трохи натягнув поводи. — Зазвичай я відчував її, коли викликав. Якщо мені потрібна була сила меча, вона миттєво відгукувалася, а тепер чомусь спочатку ніби пручається.

Келен відчула, що зараз, як ніколи, їм необхідно повернутися в Ейдіндріл і побачитися з Зеддом. Старий чарівник був хранителем меча. Навіть якщо їм не вдасться перенести меч через Сильфіду, він зможе зрозуміти, що відбувається з силою меча. Зедд буде знати, як діяти. І він зможе розібратися з головними болями Річарда.

Келен знала, що Річарду потрібна допомога. Вона бачила, що коханий не схожий сам на себе. В його сірих очах застигла біль, а в виразі обличчя, ході і поставі проступала якась скованість.

Переклад книги і те, про що він дізнався, виснажило його сили.

Келен стало здаватися, що зараз знесилена не вона, а Річард. Думка ця викликала, незважаючи на тепле сонце, крижаний жах в її душі.

— Час повертатися, — Річард озирнувся назад. — Треба надіти що-небудь тепліше. Холоднішає.

12

Зедд оглянув безлюдну вулицю. Він міг присягнутися, що щось бачив. Дар дозволяв помічати щонайменші знаки життя. Зараз дар говорив йому, що навколо нікого немає. Тому Зедд все так само нерухомо спостерігав.

Теплий вітерець обліпив одяг навколо кістлявої фігури Зедда і розтріпав білі волохаті пасма довгого волосся. Вицвілі на сонці блакитні лахміття, видно, забуті кимось на перилах балкона, плескалися на вітрі ніби прапори. Судячи з усього, вони висіли тут вже дуже давно.

Стіни будинків були пофарбовані в самі різні кольори від іржаво-червоного до блідо-жовтого. Вони теж ніби вигоріли на сонці і відрізнялися за кольором від віконниць, що виділялися яскравими плямами на збляклому тлі. Будинки вросли в вимощену кругляком вузьку вулицю. Верхні поверхи нависали над нижніми. Виступаючі карнизи приховували більшу частину неба, тільки тонка смуга світла зміїлася вздовж вулиці. Двері будинків були наглухо зачинені, вікна щільно закриті віконницями. Хвіртка, яка колись замикала прохід між будинками, висіла на одній петлі, розгойдуючись туди-сюди і скриплячи на вітрі.

Зедд вирішив, що, мабуть, це була гра світла. Може, від віконного скла відбився промінчик і блиснув на стіні?

Переконавшись, що він помилився, Зедд пішов вниз по вулиці, тримаючись ближче до стін і намагаючись рухатися якомога тихіше. Армія Імперського Ордена не поверталася в місто з тих пір, як Зедд запустив світлову мережу, яка вбила безліч солдатів. Однак те, що на вулицях було безлюдно, не означало відсутності небезпеки.

Без сумніву, Імператор Джеган все так само жадає оволодіти містом, а особливості Замком Чарівників. Але він не дурень і розуміє, що ще кілька таких мереж, і ряди його воїнів неабияк порідіють, і якою б величезною не була його армія, це може змінити хід війни. Джеган вже рік воював з силами Серединних земель і Д'Хари і у всіх колишніх битвах він не втрачав так багато людей, як в одному засліплюючому вибуху під Ейдіндрілом. Він не збирався ризикувати ще раз.

Після нанесеного Зеддом удару Джеган жадав оволодіти Замком. Він горів цим бажанням так сильно, як ніколи раніше в своєму житті, повному загарбницьких походів і жорстоких перемог. Не менш сильно хотів він добратися і до старого чарівника.

Якби у Зедда були ще мережі, як та, що він відшукав у Башті, він би їх всі запустив на Орден. Старий скрушно зітхнув і похитав головою. Якби вони у нього тільки були…

Джеган не знав, що у Зедда більше не залишилося таких потужних засобів. А поки Джеган залишався в невіданні і продовжував боятися, його страх допомагав Зедду тримати армію Імперського Ордена на відстані від Ейдіндріла і Замку Чарівників.

Під час атаки Джегана, так майстерно обдуреного Зеддом, Палацу Сповідниць було завдано незначного збитку. Руйнування були не дуже великі. Але старий чарівник вирішив, що повторення його трюку завдасть Палацу ще більшої шкоди, і, крім того, вони з Еді можуть попастися в пастку імператора. Палац можна буде полагодити. Зедд присягнувся собі, що Палац буде відновлений у всій своїй красі і пишності.

Засмучений налинули думками, старий стиснув кулак. Як близько він був тоді до того, щоб розтрощити Джегана! Зрештою, він завдав армії імператора найсильнішого удару.

Так, Зедд убив би Джегана, якби не та загадкова молода жінка. Він потряс головою, згадуючи дівчину, непідвладну магії. Раніше йому розповідали про таких людей, але Перший Чарівник не був упевнений, що вони дійсно існують. Смутні описи в древніх книгах здавалися цікавими, але абстрактними міркуваннями. Побачити ж таку людину на власні очі — зовсім інша справа.

Вражаюче видовище! Еді була вражена ще більше, ніж він. Його подруга сліпа, але за допомогою дару бачить краще Зедда. Вона не змогла побачити дівчину, зустрівшись з нею в коридорах Палацу, але в якомусь сенсі її там і не було. Зедду, якби він не був чарівником, вона здалася б просто красивою молодою жінкою, схожою на Даркена Рала. Ясно, що вона зведена сестра Річарда, фамільні риси ні з чим не сплутаєш; разючу подібність видавали окремі риси обличчя, особливо очі. Якби тільки Зедд міг зупинити дівчину, прибрати її з дороги, переконати її в тому, що вона здійснює жахливу помилку, залишаючись з Орденом, або якби він міг убити її, Джеган не уникнув би правосуддя.

Зедд не тішив себе ілюзіями про те, що, розправившись з Джеганем, вони покінчать і з Імперським Орденом. Джеган всього лише негідник, який веде інших негідників, які сліпо вірять в Орден. Ними рухає сліпа віра в те, що смерть — позбавлення від страждань у цьому житті, сліпа віра в те, що життя саме по собі не має ніякої цінності, і доля живих — обагряти власною кров'ю чужі вівтарі.

Сліпа віра веде тих, хто нездатний подарувати людству нові ідеї і тому нескінченно злий на себе і біжить, як білка в колесі, в нескінченному пошуку оманливого добрa, яке часто обертається злом і вимагає все нових жертв на вівтар своєї могутності. І чим більш абсурдні ідеї, чим більш сліпа віра в Орден, тим більше треба жертв, щоб продовжував існувати Орден, який побудував храм свого буття на останках тих життів, які він жорстоко зруйнував.

Віра, заснована на абсурді, повинна підкріплюватися силою і страхом. І ще — неодмінно — такими виродками, як Джеган.

Отже було помилково припускати, що панування Ордена закінчиться разом зі смертю Джегана. Ідеї, які несе Орден, згубні і живучі; помре цей імператор — жерці Ордена швидко відшукають нового тирана.

Єдиний шлях покласти край владі і терору Імперського Ордена — це оголити приховане зло його вчення, і тоді ті, хто звільниться від брехні назавжди скинуть ярмо Ордена. Але поки треба боротися проти армій Ордена всіма силами, сподіваючись врешті-решт зупинити і відкинути їх.

Так міркував старий чарівник, уважно прислухаючись і придивляючись до того, що він бачив на вулицях.

Зедд обережно виглянув з-за рогу, настороживши всі свої почуття, втягуючи носом повітря і шукаючи слід того, хто міг залишитися непоміченим. Місто обезлюдніло, але часом солдати Ордена, які відбилися від армії, поневірялися по його вулицях, прямуючи до гір.

Після смертей, викликаних світловою мережею, в таборі Ордена поширилася паніка. Чимало солдатів розбіглося і ховалося по навколишніх пагорбах. Після перегрупування багато дезертирували замість того, щоб повернутися в свої частини. Десятки тисяч таких утікачів повернули в стрій і обезголовили, а трупи залишили гнити в якості попередження тим, хто посміє покинути справу великої ваги для Імперського Ордена або, як це зазвичай підносив Орден, «справу великого добра». На багатьох втікачів такі заходи справили належне враження, і, до смерті налякані, вони безладно поверталися в табір.

Але були й такі, хто не був спійманий і не збирався повертатися. Коли армія Джегана покинула табір, такі втікачі приходили в місто, іноді поодинці, іноді невеликими групами, помираючи від голоду і спраги, у пошуках їжі або з банальної метою пограбувати. Зедд втратив рахунок числу мародерів, вражених його рукою.

Він був абсолютно впевнений в тому, що всі дезертири мертві. Орден складався переважно з жителів великих міст. Вони не були призвичаєні до життя в диких умовах. Все, що вони вміли — це вбивати, гвалтувати, вселяти страх і грабувати. Цілий корпус маркітантів постачав солдат харчуванням і розподіляв інші необхідні для їх існування та боєздатності ресурси. Вояки залишалися грубими людьми, але вимагали забезпечення і залежали від нього, як і будь-яка інша армія. Вони не протягнули б довго, залишившись одні, загубившись серед невідомих їм стежок в лісах і горах, що оточували Ейдіндріл.

Але Зедд вже досить давно нікого з них не бачив. Старий не без причин вважав, що всі втікачі загинули від голоду, були вбиті або направлялися назад на південь в Старий світ.

Однак залишалася ймовірність того, що Джеган послав в Ейдіндріл вбивць, якими могли виявитися Сестри Світла або, що гірше, Сестри Тьми. Тому Зедд уникав залишати Замок, а якщо доводилося це робити, то виявляв максимум обережності.

До того ж він ненавидів ходити по пустинному місту. Довгі роки життя Палац був його будинком. Він пам'ятав дні, коли Замок був центром енергії — а не тільки тим ненаселеним сховищем, яким він став останнім часом, — але був центром життя, серцем міста, населеним різноманітними людьми. Він зловив себе на тому, що посміхається, згадуючи минуле.

Посмішка швидко розійшлася. Зараз місто являло собою безрадісне видовище. Де жителі, що заповнювали його вулиці? Де люди, які вітали один одного з сусідніх балконів? Де ті, хто з'їжджалися на ринок продавати і купувати товари? Зовсім недавно чоловіки зупинялися поговорити в дверях, поки торговці розкладали вироби вздовж вузької вулички, а діти грали у квача в штовханині. Йдучи по вимерлій вулиці, Зедд важко зітхнув.

Тепер жителі були далеко від дому, але їх життя були врятовані. Хоча у Зедда і було чимало суттєвих розбіжностей з Сестрами Світла, він знав, що їх предводителька, аббатиса Верна, і решта Сестер подбають про городян, що залишили свої будинки.

Головна проблема була в тому, що Джегану в місті більше нічого було захоплювати, крім Замку Чарівників. Втративши значні сили, він повів армію на схід назустріч залишкам сил армії Серединних земель. Точніше, армія Д'хари чекала ворога в горах на сході, і Зедду було відомо, що вона численна, але він не намагався обдурити себе. Старий чарівник розумів, що у них немає і єдиного шансу розбити незліченні орди Імперського Ордена.

Джеган покинув місто і попрямував до Д'Хари. Імперський Орден не виграв би війни, продовжуючи осаджувати порожнє місто. Соноходцю було необхідно зруйнувати будь-який опір раз і назавжди, щоб не залишилося жодної людини, яка могла би процвітати, жити в мирі і щасті, не підпорядковуючись вченню Ордена.

Пройшовши через усі Серединні землі, Джеган розділив Новий світ надвоє. По всій дорозі він залишав гарнізони в містах і селах. Зараз Орден повернув свою спраглу помсти армію на схід, до Д'хари, яка залишилася наодинці перед обличчям ворога Розділивши надвоє Новий світ, Джеган міг набагато успішніше придушити будь-який опір.

Зедд знав, що Новий світ відступає не через нестачу бажаючих опиратися. Вони з Келен, як і багато інших, вимотували себе, місяць за місяцем намагаючись знайти спосіб зупинити Джегана.

Зедд підтягнув лахміття до горла, раптово озябнувши і зіщулившись від болю при спогаді про ту жорстоку битву, коли ніщо не могло протистояти незліченним ордам Джеганя, ніщо не могло захистити від смерті друзів, яких він втратив. Це тільки питання часу, коли полчища Старого світу зруйнують все.

Річард і Келен могли не вижити в протистоянні Імперському Ордену. Кістляві пальці Зедда торкнулися тремтячих губ, чарівник зблід. Він втратив і їх. Єдиних, хто був його родиною. Ця пара була для нього всім.

Зедд відчув, як на нього накотилася хвиля відчаю, і змушений був присісти на колоду поруч із закритою взуттєвою лавкою. Як тільки Імперський Орден придушить будь-який опір, Джеган повернеться в місто і обложить Замок. Раніше чи пізніше він захопить його.

Майбутнє уявлялося Зедду покритою сірою завісою життя під гнітом Імперського Ордена. Якщо світ опиниться під цією завісою, пройде багато часу, перш ніж людство стане боротися за вільне життя. Коли свобода задавлена тиранією, можуть пройти століття, перш ніж її полум'я знову розгориться, освітить світ і відродить життя.

Зедд змусив себе піднятися. Він — Чарівник Першого Рангу. Йому й раніше доводилося переживати безнадійні часи і бачити, як повертається ворог. А зараз у них з Еді ще був шанс відшукати в Башті яку-небудь стародавню магічну зброю, яку їм допоможе. Або, може бути, їм вдасться знайти в бібліотеках важливі відомості, які дадуть їм значну перевагу над ворогом.

Поки вони живі, вони будуть боротися з ворогом. І навіть ще можуть перемогти.

Зедд гірко зітхнув. Він може перемогти?!

Старий був радий, що зараз з ним немає Еді і вона не бачить його в печалі, коли він — нехай навіть на секунду — подумав про поразку. Вона б не дозволила йому думати про це, і була б абсолютно права.

Зедд знову зітхнув. У нього достатньо досвіду, необхідного, щоб прийняти виклик. Навіть якщо тут з'явилися наймані вбивці, що володіють даром або ні, вони ризикують познайомитися з невеликими сюрпризами, які він для них приготував. Вельми неприємними сюрпризами.

Підбадьорившись, Зедд посміхнувся про себе і пішов вниз по вузькій вулиці повз двори з порожніми загонами для курей, гусей, качок і голубів. Погляд ковзав по внутрішніх двориках, в яких невибагливо розрослися квіти і трави, по криницях, дровах, складених у сторонці в очікуванні тих, хто повернеться додому і розтопить ними свої осередки.

По дорозі Зедд зупинявся в садах, вибираючи вирослі без нагляду господарів овочі. Йому вдалося знайти ростучий в достатку салат, шпинат, трохи кабачків, зелених огірків і горошку. Зібравши все в полотняний мішок, він перекинув його через плече і пішов уздовж садових ділянок, помічаючи місця, де ростуть часник, буряк, боби і ріпа. Поки ще ростуть, подумав Зедд.

Хоча за городами ніхто не стежив, посаджена навесні зелень продовжували рости, а це значить, що вони з Еді на деякий час забезпечені свіжими овочами. Можливо, Еді навіть вдасться заготовити трохи на наступну зиму. Можна зберігати зібрані овочі в холодних місцях Башти, а які швидко псуються — засушити. Вони зможуть заготовити так багато їжі, що навіть удвох їм буде її не з'їсти.

Повертаючись, Зедд розгледів кущ, який пишно розрісся поруч з низькою огорожею між двома будинками. Кущ чорної смородини був весь обсипаний зрілими ягодами. Зедд оглянув вуличку і набрав темних соковитих ягід в клапоть тканини, а потім ретельно зав'язав його і поклав наверх в мішок.

На кущі було ще багато ягід, а Зедд терпіти не міг залишати їх птахам або гнити. Старий чарівник почав набивати ними кишені, не думаючи, що ягоди можуть зіпсувати йому апетит. До Башти Чарівників ще довго йти вгору по стежці, і він зможе перекусити. На вечерю Еді збиралася приготувати тушковане м'ясо. Всього лише кілька ягід не відіб'ють у Зедда бажання повечеряти. Вона буде рада тому, що Зедд принесе овочі, і, звичайно, захоче додати їх до м'яса. Еді чудово готує, але старий досі жодного разу не похвалив її, щоб вона не запишалася.

Перед кам'яним мостом Зедд зупинився і подивився назад на широку дорогу, що веде до гір. Жодного звуку. Тільки вітер шумить у верхівках дерев і тремтять листя. Але довгий час Зедд пильно вдивлявся в безлюдну дорогу.

Нарешті він повернув до мосту довжиною в добрих триста кроків, перекинутому через прірву, стіни якої обривалися вниз на тисячі футів. Дно губилося в тумані. Незважаючи на те, що Зедд ходив тут незліченну кількість разів, він все одно впадав у неприємні відчуття. Якщо у вас не було крил за спиною, цей шлях в Вежу був єдиним для тих, хто не знав про таємну стежку, по якій старий чарівник ходив, коли був ще хлопчиськом.

Зедд наставив достатньо пасток і капканів на мосту і дорозі до Вежі так, що ніхто не вижив би, пройшовши по ньому далі декількох кроків. Навіть Сестри Тьми не могли тут пройти. Вони спробували зробити неможливе і поплатилися своїми життями.

Сестри Тьми відчули щити, поставлені самим Першим Чарівником, і відмовлялися рушити по мосту. Але Джеган наказав їм у що б то не стало досягти входу, і Сестри принесли свої життя в жертву на славу Ордена.

Одного разу на короткий час Верну взяв у полон соноходець, і вона розповіла Зедду, що вони можуть знайти провідника, того, хто носить у своєму серці вірність лорду Ралу, і таким чином дізнатися про узи. Зедд не міг протистояти соноходцю за допомогою магії. Під час Великої війни чарівники, більш талановиті, ніж він, що володіли двома сторонами дару, теж намагалися створити захист від соноходців. Але немає захисту від соноходця, який захопив розум. Людина виконає всі його накази, не дивлячись ні на що, навіть ціною власного життя.

Зедд знав, що для деяких чарівників смерть була бажаним порятунком від страждання, заподіюваного соноходцем. Але Джеган блокував будь-які спроби самогубства; він потребував сили Сестер та інших людей, що володіють даром. Імператор не міг дозволити їм самогубство, яке рятує від муки життя в ролі раба. Звільнитися від катування, в яке перетворювалася їх життя, вони могли тільки, коли він посилав їх на вірну смерть, на зразок зачарованої дороги по мосту.

Будівля Замку височіла попереду. Похмурі кам'яні стіни в очах більшості людей виглядали страхітливо, але вони радували Зедда, віючи домашнім теплом. Його погляд блукав по знайомих деталях. Він згадав, як багато років тому, цілу вічність, бродив тут з дружиною. З веж він часто милувався видом лежачого внизу Ейдіндріла. Одного разу він пройшов мостом і перевалом для того, щоб захистити Серединні землі від вторгнення сил Д'хари, якою тоді правив батько Даркена Рала.

Все це теж, здавалося, було цілу вічність тому. Його онук Річард, лорд Рал, підпорядкував майже всі Серединні землі правлінню Імперії Д'хари. Зедд похитав головою, дивуючись з того, як Річард зміг все змінити. Завдяки йому, тепер і Зедд теж — частина Імперії Д'хари. І це справді дивно.

Не доходячи до кінця мосту, Зедд кинув погляд у прірву під собою. І знову якийсь рух привернув його увагу. Вчепившись вузлуватими пальцями в камінь, Зедд обережно перехилився через масивні перила. Майже прямо під собою, але ще не в хмарах, він помітив двох гігантських птахів, чорних, немов безмісячна ніч, ковзаючих уздовж гірської ущелини. Зедд ніколи не зустрічався з такими істотами і не знав, що й думати про них.

Повертаючись, він побачив, як над Вежею кружляють ще троє таких же гігантських птахів. Зедд вирішив, що це, мабуть, ворони. Великі ворони. Старий чарівник подумав, що просто невірно оцінив відстань, можливо, через довге недоїдання. Зробивши висновок, що це ворони, Зедд спробував перевірити обчислену ним віддаль, але птахи вже зникли з очей. Він знову подивився вниз, але не побачивв і тих двох, що зустрілися йому трохи раніше.

Пройшовшии через ворота з піднятими в честь його приходу залізними гратами і відчувши теплу атмосферу Замку, Зедд відчув себе самотнім. Він так сумував за Ерілін, своєю давно померлою дружиною, по своїй дочці, матері Річарда. І — добрі духи! — Як сильно він сумував за Річардом… Старий усміхнувся, думаючи про те, що онук тепер одружений і подорожує разом з дружиною. Іноді Зедд забував, що Річард вже давно чоловік. Він пам'ятав чудесний час його дитинства. Це був час, коли Зедд жив в Вестланді, далеко від Серединних земель, далеко від магії та відповідальності. Повне радості безтурботне життя поруч з цікавим хлопчиком, якому він показував чудеса цього світу, а той не втомлювався дивуватися. Який це був казковий час!

Всередині Замку лампи на стінах слухняно спалахували при наближенні Чарівника Першого Рангу Зеддікуса Зу'ла Зорандера, коли той ішов крізь зали всередину нескінченної гірської фортеці. Зедд перевіряв розставлені ним мережі, оцінюючи цілісність магії; якби хто-небудь пройшов тут, вона була б порушена. Він зітхнув з полегшенням. Старий чарівник не думав, що хто-небудь буде настільки безрозсудний, що спробує увійти в Замок, але світ любить дурнів. Зедду не хотілося розставляти настільки небезпечні мережі по всьому Замку на додачу до грізних щитів зовні, але він поки не наважувався їх зняти.

Зедд проминув довгий бічний стіл в загальній залі і, як у ті часи, коли він був дитиною, пробіг пальцями по рівному жолобку шоколадно-коричневої мармурової стільниці. Він завмер, розглядаючи стіл, і раптом зрозумів, який саме предмет несвідомо намагалися намацати його пальці. Це був клубок тонкого чорного шнурка, яким під час свята врожаю прив'язували стрічки та інші прикраси до настінних світильників.

Ні секунди не вагаючись, Зедд відкрив головний ящик столу і виявив клубок там. Він витягнув його і поклав у кишеню, яку встиг спорожнити від смородини по дорозі до дому. Зедд вийняв з настінної підставки поруч зі столом паличку з шістьма маленькими дзвіночками. Паличка була однією з сотень, якщо не тисяч в Башті, і в минулі часи такі палички використовували для виклику слуг. Зедд глибоко зітхнув. Здається, минула ціла вічність з тих пір, коли в Башті Чарівників жили слуги зі своїми сім'ями. Він пригадав, як у залах носилися і грали діти. Згадав веселий сміх, що луною розносився по коридорах.

Зедд присягнувся собі, що одного разу в залах знову гратимуть і сміятимуться діти. Діти Річарда і Келен. Широка усмішка зборознила його щоки.

У стінах були вирубані вікна і отвори, через які в численні кімнати і зали лилося світло, але залишалися і слабо освітлені місця. Зедд знайшов перше таке місце, що цілком задовольняло його своїм затемненням. Він розмотав шнур і закріпив на ньому дзвіночок, простягнувши шнур між грубими каменями навпроти проходу. Йдучи далі через лабіринт залів і коридорів, він зупинявся і натягував струною шнур в тих місцях, де він залишався непомітним. Йому довелося зняти зі стін ще кілька паличок.

Хоча всюди були поставлені магічні щити, не варто було недооцінювати можливості Сестер Тьми. Вони будуть шукати магію, а не дзвіночки. Зайві запобіжні заходи не завадять.

Зедд подумки відзначив, де він натягнув шнур — треба буде дати знати Еді. Хоча чарівник і сумнівався, чи потребує вона попередження, володіючи даром внутрішнього зору. Зедд був упевнений, що сліпими очима Еді бачить так зірко, як ніхто зі зрячих.

Слідуючи за чудовим ароматом тушкованого м'яса, старий дістався до затишного приміщення, уздовж стін якого на полицях розташувалися найнеобхідніші їм книги. Еді підвісила якісь трави сушитися до балки під стелею. Напроти вогнища стояла обтягнута шкірою кушетка, поруч з прикрашеним сріблом столом — зручні стільці. Через вікно відкривався перехоплюючий подих вид на Ейдіндріл.

Місто купалося в теплих променях призахідного сонця. Все виглядало так само, як і зазвичай, тільки над дахом не вилися димки, що говорили би про присутність у них господарів.

Зедд поставив навантажений мішок поруч зі стосами книг на круглий столик червоного дерева. Він прошаркав ближче до вогнища, втягуючи носом дивний запах печені.

— Еді, пахне чудово! — Покликав Зедд. — Ти сьогодні виходила? Я бачив дуже дивних птахів.

Його обличчя розпливлося в усмішці. Він знову вдихнув запах.

— Еді, думаю, пора починати, — крикнув Зедд в сторону комори. — Ми повинні спробувати м'ясо, в кінці кінців. Ти ж знаєш, я не можу чекати.

Чарівник озирнувся через плече і знову покликав.

— Еді? Ти мене чуєш?

Потім він підійшов до дверей і заглянув до комори. Дивно, але вона була порожня.

— Еді? — Зедд підійшов до сходів поруч з коморою. — Ти там?

Зедд невдоволено скривився, коли вона не відповіла.

— Еді! — Знову покликав він. — Жінко, де ти?

Він повернувся назад, його погляд прикувало кипляче в казанку над вогнем м'ясо.

Зедд знайшов у буфеті дерев'яну ложку і міцно ухопив її.

З ложкою в руках він зупинився і розвернувся до сходів.

— Почекай, Еді. Я тільки тут це… спробую.

Старий чарівник посміхнувся і кинувся до казанка.

13

Річард швидко піднявся на ноги, побачивши, як по ущелині до табору йде Кара, штовхаючи перед собою людину, яка йому смутно когось нагадувала. У слабкому світлі Річард не міг розгледіти обличчя людини, яку підганяла Кара. Річард оглянув навколишні кам'янисті пагорби і круті схили, але нікого більше не помітив.

Фрідріх був посланий до південь, а Том пішов розвідувати на захід. Всі хотіли бути впевнені в тому, що вибрали безпечне місце для стоянки. Йдучи по пересіченій місцевості, вони всі були втомлені і потребували хорошого відпочинку. Кара була на півночі, там, куди лежав шлях їхнього загону. Цей напрямок Річард вважав найбільш небезпечним. Дженнсен відволіклася від тварин, дивлячись, кого це Кара тягне з собою.

Річард пошкодував, що схопився з землі настільки поспішно; зробивши так, він проявив безтурботність. І ще. Воїн не міг відкинути дивне відчуття, неначе спостерігає за кимось ще, хто реагує, говорить, рухається. Зосередившись, він змусив себе стати більш уважним, відчуття майже зникло, і Річард прикинув, чи не було воно тільки плодом його уяви.

Келен вже тримала його під руку, стиснувши її так, немов боялася, що він впаде.

— Ти в порядку? — Прошепотіла вона.

Він кивнув, продовжуючи дивитися на Кару і людину поруч з нею. Келен почала хвилюватися за нього давно, ще перед тим, як Річард обговорював з нею книгу. Вони обидва були стурбовані тим, що відкрилося йому в прочитаному, але зараз найбільше Келен тривожилась за його здоров'я.

Річард підозрював, що, можливо, він злегка застуджений. Саме тому він відчував холод, тоді як інші нудилися від спеки. Час від часу Келен перевіряла йому лоб або прикладала долоню до щоки Річарда. Її дотики гріли його серце. Вона подумала, що чоловіка злегка лихоманить. Келен попросила Дженнсен помацати його лоб і сказати, чи не знаходить вона, що він гарячіший, ніж зазвичай. Дженнсен теж вважала, що брат нездужає, але жар, якщо і є, то незначний. Кара залишалася задоволена оглядом Келен, і сама не перевіряла.

Жар був останнім, що зараз хвилювало Річарда. Було щось важливе… Він ніяк не міг пригадати. Річард зосередився, намагаючись пригадати ім'я молодої людини або хоча б пригадати, де він його бачив.

Останні промені сонця грали рожевими відблисками на східних горах. Ближні пагорби одягалися легкими тінями густіючих сутінків. Невелике багаттячко розфарбовувало все навколо теплим жовто-помаранчевим світлом. Річард підтримував багаття слабким, щоб не виявляти своєї присутності.

— Лорд Рал, — поважно вимовив незнайомець. Він невпевнено схилив голову, не знаючи, чи належить йому кланятися — Велика честь для мене — знову бачити вас.

Він був на пару років молодше Річарда, і кучеряве чорне волосся падало на широкі плечі, обтягнуті тунікою з оленячої шкури. На поясі чоловіка висів довгий ніж, але меча не було. Його вуха стовбурчились так, наче він боявся пропустити найменший звук. Річард подумав, що, напевно, коли він був хлопчиком, йому довелося вислухати чимало глузувань з приводу своїх вух, але тепер, як це не дивно, вони надавали йому значущості. Чоловік виглядав сильним і м'язистим, і Річард не сумнівався в тому, що зараз йому не доводиться виносити глузування.

— Я… вибач, але я не можу пригадати…

— О, ви й не повинні пам'ятати мене, лорд Рал. Я був тільки…

— Сабар, — повільно промовив Річард. — Сабар. Ти завантажував печі у ливарні Пріска, в Алтур-Ранзі.

— Вірно, — просяяв чоловік. — Не думав, що ви згадаєте мене.

Сабар був одним з тих ливарників, хто міг працювати завдяки ресурсам, які Річард доставляв Пріску, коли ніхто більше не був на це здатний. Сабар розумів, як важко працює Пріска, щоб тримати ливарну, постійно отримуючи жорсткі, нескінченні і суперечливі накази Ордена. Він був у цеху в день, коли відкрили створену Річардом статую; також Сабар бачив її, перш ніж її знищили. Він був біля витоків повстання в Алтур-Ранзі, боровся пліч-о-пліч з Віктором, Пріском і тими, хто скористався моментом. Сабар тоді теж боровся за свободу для себе, своїх друзів і свого міста.

У той день багато що змінилося.

Нехай навіть ця людина, як і багато інших, хто був частиною Імперського Ордена — була одним з ворогів. Але тепер Сабар хотів жити власним життям, за справедливими законами, а не під гнітом деспотів, які позбавляли людей будь-якої надії на зміну їхнього життя, крім іншого обтяжене ще й жорстокою ілюзією «великого добра».

Річард відмітив, що всі навколо стоять в напрузі, як ніби очікуючи чогось поганого.

— Все в порядку, — він заспокійливо посміхнувся Каре. — Я знаю його.

— Так він сказав і мені, — Кара поклала долоню на плече Сабара і натиснула. — Сідай.

— Так, — Річард був радий, що Кара дружелюбно налаштована. — Сідай і розкажи нам, як ти тут опинився.

— Мене послала Ніккі.

Річард схопився, Келен підбігла до нього.

— Ніккі? Ми як раз їдемо на зустріч з нею.

Сабар кивнув, знову підводячись і не знаючи, чи піднятися чи йому на весь зріст і стояти, як Келен і Річард, чи залишитися сидіти. Кара не присідала, а продовжувала мовчки підніматися над Сабаром з видом ката. Морд-Сіт була в Алтур-Ранзі, коли почалося повстання, і могла пам'ятати Сабара, але це не мало значення. Якщо життю Річарда або Келен загрожувала небезпека, Кара не вірила нікому.

Річард жестом дав зрозуміти Сабару, що він може залишитися сидіти.

— Де вона? — Запитав Річард, присідаючи разом з Келен. — Вона скоро буде?

— Ніккі просила передати, що чекала так довго, як могла, але в результаті важливих подій вона більше не може чекати.

— І з нами відбулися непередбачені події, — розчаровано видихнув Річард. Келен викрали і забрали в Стовпи Творіння, сподіваючись використати її як приманку і заманити його в пастку. Але розповідь про це була би довгою. Так що, проковтнувши всю середину, Річард повідав Сабару її закінчення. — Ми намагалися відразу дістатися до Ніккі, але нам довелося йти в інше місце. Це було неминуче.

— Я затурбувався, коли вона повернулася і сказала, що ти не прийшов на місце зустрічі, але Ніккі сказала, що зараз у тебе набагато більш важливі справи і тому ти не прийшов, — розуміюче кивнув Сабар. — Віктор Касцелла, коваль, теж дуже хвилювався. Він дуже сподівався, що ти повернешся з Ніккі. Віктор сказав, що і в інших місцях люди готові повстати. Вони чули про те, як Імперський Орден був повалений в Алтур-Ранзі, і що люди стали жити по іншому. Коваль просив передати тобі, що знає багатьох вільних людей, які борються, щоб скинути гніт Ордена, так само, як колись боролися ми, і вони так само прагнуть свободи. Їм потрібна допомога Віктора, — Сабар перевів подих, намагаючись викласти багато новин коротко і стисло і при цьому нічого не забути. — Ті з Братів Ордена, кому вдалося втекти в Алтур-Рангу, відправилися в ці місця, щоб упевнитися, що повстання не пошириться. Жорстокість, з якою вони карали будь-якого підозрюваного в зраді, коштувала життя багатьом людям: і тим, хто був невинний, і тим, хто мав намір повалити Імперський Орден, — він скрушно помовчав. — Для того, щоб посилити контроль влади Ордену і не допустити виникнення нових заворушень, Брати Ордену відправилися в усі великі міста. Звичайно ж, деякі з них поспішили доповісти Джегану про падіння Алтура-Ранга, страти багатьох чиновників і про смерть Брата Нарева і його найближчих прибічників.

— Джеган вже знає про смерть Брата Нарева, — вимовила Дженнсен, простягаючи йому кухоль з водою.

Сабар посміхнувся, почувши новину. Він подякував Дженнсен за воду і трохи присунувся ближче до Келен і Річарду, продовжуючи розповідь.

— Пріска думає, що Орден зробить усе можливе, щоб приховати всі сліди нашого успіху в Алтур-Ранзі, — так просто вони це не залишать. Він каже, що замість того, щоб турбуватися про поширення повстання, ми повинні приготуватися до захисту. Ми всі, тобто кожна людина, тому що Орден не змусить себе чекати і повернеться вирізати всіх в Алтур-Ранзі, всіх жителів, до останнього немовляти, — Сабар запнувся, схвильований попередженням Пріски. — Віктор вважає, що треба кувати залізо, поки гаряче, і творити справедливе і спокійне майбутнє для себе, а не чекати, коли Орден збере сили і позбавить нас цього майбутнього. Він говорить, що якщо повстання розгорнеться всюди, Ордену буде, ох, як непросто його придушити.

— Віктор правий, — Річард втомлено провів рукою по обличчю. — Якщо в Алтур-Ранзі будуть відсиджуватися, як в єдиному оазисі свободи в серці ворожої землі, Орден задавить місто і виріже його серце. Орден не виживе без своїх ідей, і вони це знають, тому віру постійно підкріплюють силою. Без грубої сили Орден розвалиться. Джеган двадцять років витратив на те, щоб створити мережу доріг, що пов'язують весь Старий світ. Це одна з тих причин, завдяки якій він забрав стільки влади. Багато людей відкидали його пихатих жерців. По дорогах відповідь швидко досягала вух соноходця, і він миттєво реагував, страчуючи і знищуючи тих, хто насмілювався протистояти Ордену, — Річард задумався. — Що ще важливіше, після того, як він усунув супротивників вчення Ордена, Джеган вторгся в свідомість дітей і наповнив її сліпою вірою в своє вчення, перетворивши їх на рабів, готових померти за ідею, принести себе в жертву в ім'я всепожираючого «великого добра». Ці молоді люди, чия свідомість перекручено вченням Ордена, зараз на півночі завойовують Новий світ, безжально вбиваючи всіх, хто не приймає їх альтруїстичних принципів. Але поки Джеган і його незліченна армія на півночі, Орден тут ослаблений. Ця слабкість дає нам шанс, і ми повинні ним скористатися. Дороги, створені Джеганем, стануть нашою зброєю, і по них швидко пошириться вогонь боротьби за свободу, — голос Річарда став більш урочистим. — Факел боротьби буде запалено волею таких, як ти, волею людей, які вибрали свободу в Алтур-Ранзі. Язики полум'я розгоряться, і багато хто підсилить його. А якщо повстання заховати в одному місті і відокремити від решти світу, Орден швидко його загасить. Можливо, ні у нас, ні у наших дітей більше не буде шансу повернути владу над власними життями. Отже вогонь цей треба розпалити і в інших містах.

Сабар посміхався, відчуваючи гордість за те, що і він — частина цієї боротьби.

— Я знаю, Віктор, як і Пріска, пам'ятають про це і не забули жодного слова, сказаного лордом Ралом. Віктор хоче поговорити з тобою перед тим, як «підігріти крики», це він сам так сказав. Коваль чекає твого слова і хоче знати, як зробити так, щоб покраще «кувати розпечене залізо». Це знову його слова.

— Значить, Ніккі послала тебе до мене?

— Так. Я був щасливий, що вона вибрала саме мене. І Віктор теж. Не тільки тому, що ти живий, але і в очікуванні твого рішення.

Хоча Віктор і чекав його слова, Річард знав, що, не будь його, Віктор все одно б діяв. Повстання не замикалося на лорді Ралові, його вогонь охоплював людей, спраглих повернути собі владу над своїми життями. Річард був потрібен, щоб погоджувати дії багатьох людей. Людям важливо було бути впевненими в ідеях повстання і в тому, що воно підірве владу Ордену в Старому світі. Якщо повстанці переможуть і вони скинуть правління Ордена в Новому світі, Джеган і його люди відмовляться від завоювання Нового світу.

Соноходец мав намір завоювати Новий світ, розділивши його. Річард повинен скористатися такою ж тактикою, щоб перемогти. Тільки поділ сил Ордена зможе зруйнувати його.

Лорд Рал знав, що після облоги Ейдіндріла Імперський Орден направив свої мечі на Д'Хару. І незважаючи на те, що армія Д'хари сильна, її ряди зімнуть незліченні війська, які Джеган кине на них. Д'Хара впаде під вагою Ордена, якщо тільки його увагу не відверне що-небудь інше. Створена лордом Ралом Імперія Д'хари, що об'єднала Новий світ проти тиранії, закінчить своє існування.

Річарду необхідно повернутися до Ніккі і Віктора, щоб закінчити розпочату справу — розробку найкращого плану для руйнування Імперського Ордена.

А зараз вони втрачають час, вирішуючи інші проблеми, — проблеми, яких поки ще самі не розуміють.

— Я радий, що ти знайшов нас, Сабар. Передай Ніккі і Віктору, що нам неодмінно потрібно дещо завершити. Але як тільки ми закінчимо свої справи, ми зможемо вам допомогти.

Сабар здавався заспокоєним.

— Будь-хто з нас був би радий почути ці слова, — Сабар зачекав, потім підняв голову і вказав на північ. — Лорд Рал, коли я йшов до вас, слідуючи вказівкам Ніккі, я проминув те місце, де ви повинні були зустрітися з нею, і пішов далі на південь, — на його лицй промайнуло занепокоєння. — Кілька днів тому я був у місці, що простягнулося на милі в ширину. І воно було мертвим.

Річард подивився на нього. Його головна біль зникла.

— Що значить «мертвим»?

Сабарів змахнув рукою в вечірньому світлі.

— Місцевість, по якій я йшов, схожа на цю: дерева, чагарники, трава, — його голос став тихіше. — Але потім я вийшов до місця, де зовсім нічого не росте. Там немає нічого, крім голого каміння. Ніккі не говорила мені, що я опинюся в такому місці. Зізнаюся, я здорово злякався.

— І як далеко простягнулося це мертве місце? — Річард кинув погляд через плече на схід, туди, де лежали гори.

— Я йшов, залишивши позаду життя, і думав, що спускаюся прямо в підземний світ, — Сабарів уникав дивитися в очі співрозмовнику. — Або прямо в пащу нової зброї Ордена, створеної, щоб знищити всіх нас. Я дуже злякався і навіть було повернув назад. Але потім подумав, що Орден залякував мене все моє життя, і мені це не подобається. Ще я подумав, як буду пояснювати своє боягузтво Ніккі, і засоромився, повернувся в те місце і рушив уперед. Через кілька миль я вийшов до місць, де росли рослини, — він перевів подих. — Тоді я заспокоївся і відчув себе дурнем, що боявся.

Дві смуги. Значить, два загадкових кордони.

— Я був у схожому місці, Сабар. І мені теж було страшно, — повідомив Річард.

— Не так нерозумно було боятися? — Посміхнувся ливарник.

— Аніскільки. Можеш сказати, велика це земля? Крім каменю, там ще що-небудь є? Може, воно схоже на смугу, яка кудись веде?

— Так, точно як ти кажеш, смуга, — Сабар витягнув руку на схід. — Вона спускається з далеких гір на північ від цієї низини, — долоня чоловіка немов великий ніж розрізала горизонт. — Вона йде на південний захід до пустелі.

До Стовпів Творіння.

— Вона паралельна тому кордону, що ми перетнули на півдні, — глибоко дихаючи, заговорила Келен. — Навіщо створювати два кордони так близько? В цьому немає сенсу.

— Не знаю, — шепнув їй Річард. — Але від чого б не захищав кордон, ця річ була настільки небезпечна, що той чи ті, хто створили кордон, явно визнали — одного буде мало.

Келен обхопила передпліччя і промовчала. По її лицю Річард міг здогадатися, про що вона думає, особливо якщо врахувати, що обидва кордони вже не діють.

— Як би там не було, я радий, що не повернув назад, — Сабар невпевнено знизав плечима. — Мені довелося б побачити Ніккі, а вона просила мене допомогти лорду Ралу — моєму другу Річарду.

— Я теж радий, Сабар, — посміхнувся Річард. — Не думаю, що місце, через яке ти пройшов, зараз небезпечно так само, як колись.

— Хто така Ніккі? — Згораючи від цікавості, запитала Дженнсен.

— Ніккі? Відьма, — відповів Річард. — Вона була Сестрою Тьми.

— Була? — Брови Дженнсен злетіли вгору. Річард кивнув.

— Спочатку вона була з Джеганем, але потім усвідомила, що його шлях порочний, і приєдналася до нас, — він би не хотів вдаватися в подробиці. — Зараз Ніккі з нами, і її допомога просто безцінна.

Дженнсен нахилилася вперед, відповідь брата тільки підігріла її цікавість.

— Але як ти можеш довіряти тій, хто працював на Джегана? І до того ж Сестрі Тьми? Річард, я бачила таких жінок і знаю, наскільки вони нещадні. Вони зроблять те, що їм накаже Джеган, вони присвячені Володарю Підземного світу. Ти можеш покластися своїм життям, що вона не зрадить тебе?

— Я довіряю тобі і лягаю спати з ножем під подушкою, — сказав Річард, дивлячись прямо в очі Дженнсен. Дівчина відкинулася назад.

— Здається, я зрозуміла, — в замішанні посміхнулася вона.

— Що ще сказала Ніккі? — З нетерпінням запитала Келен.

— Тільки те, що я повинен прийти на її місце і зустріти вас, — відповів Сабар.

Річард знав, що Ніккі обережна. Вона не хотіла говорити юнакові багато на випадок, якщо його зловлять.

— Як вона дізналася, де я?

— Вона сказала, що може знати, де ти, з допомогою магії. Ніккі так само добре знає магію, як чудове її обличчя.

Сабар вимовив ці слова з благоговінням. Він не знав і половини правди. Ніккі була однією з найсильніших відьом, коли-небудь народжених на світ. Сабар не знав, що коли Ніккі служила Ордену, її називали Пані Смерть.

Річард здогадався, що якимось чином Ніккі використовувала зв'язок д'харіанців з ним, Магістром Ралом. Цей зв'язок запечатують клятвою вірності в серці, і той, хто давав клятву, був захищений від соноходця. Справжні д'харіанці, такі як Кара, завдяки зв'язку могли знати, де знаходиться лорд Рал. Келен якось зізналася Річарду, що її турбує те, що Кара завжди знає, де він. Ніккі — не д'харіанка, але вона відьма і пов'язана з Річардом, а тому теж здатна на це.

— Сабар, Ніккі не послала б тебе просто так, тільки для того, щоб сказати, що вона більше не може чекати нас в умовленому місці, — виголосив Річард.

— Так, звичайно, — закивав головою Сабар, ніби обурюючись, що забув. — Коли я запитав, що мені передати нам, вона сказала, що все напише в листі, — Сабар розв'язав шкіряну торбинку на поясі. — Ніккі сказала, що коли зрозуміла, як ти далеко, то була в розпачі, оскільки не встигала до тебе добратися. Вона була впевнена, це дуже важливо і для мене — знайти тебе і передати лист. Ще вона сказала, що в листі пояснюється, чому вона не може чекати.

Вказівним і великим пальцем Сабарів витягнув листа з таким виглядом, ніби це смертельно отруйна гадюка, а не всього лише маленький сувій, запечатаний червоним воском.

— Ніккі попередила мене, що лист небезпечний, — сказав Сабар, дивлячись в очі Річарду. — Вона сказала, що якщо хто-небудь, крім тебе, відкриє його, то мені слід триматися подалі, а то я помру заодно з тою людиною.

Сабар обережно поклав сувій на долоню Річарда. Він засвітився в його руці. Червоний віск засвітився, як ніби освітлений сонцем, хоча давно вже було темно. Сяйво перекинулося на весь сувій. Віск потріскався, немов осінній лід на ставку під вагою кроків. Раптом печатка розкололася і обсипалася.

— Навіть думати боюся, що було б, відкрий це хто-небудь інший, — промовив Сабар, нервово ковтаючи слину.

Дженнсен присунулася до брата.

— Це була магія?

— Мабуть, — сказав їй Річард, розгортаючи листа.

— Я бачила, як печатка розсипалася, — довірливо повідомила Дженнсен.

— Що небудь ще ти помітила?

— Ні. Вона раптом просто розкололася, — сказала дівчина.

Річард торкнувся кінчиками пальців шматочків воску на долоні.

— Напевно, Ніккі наклала магічну мережу на лист, а зняти її міг тільки мій дотик. Ти бачила наслідок магії — розламану печатку, — але не саму магію.

— Почекайте! — Сабар ляснув себе долонею по лобі. — І про що я тільки думаю? Я повинен віддати ще й ось це.

Він скинув з плечей лямки мішка і опустив його на землю. Швидко розв'язав шкіряні ремінці і акуратно витягнув щось, загорнуте у чорну стьобану тканину. Це щось висотою було приблизно в фут і не надто велике. По тому, як Сабарів тримав згорток, здавалося, він був важким.

Сабарів поклав згорток на землю навпроти багаття.

— Ніккі сказала, щоб я віддав це тобі, в листі є пояснення.

Дженнсен трохи посунулася, зачарована таємницею згортка.

— Що це?

— Ніккі мені не сказала, — знизав плечима Сабар. По його лицю ковзнуло невдоволення тим, як мало він знає про своє доручення. — Коли Ніккі дивиться на тебе і каже, що робити, у тебе з голови вилітають всі питання.

Річард посміхнувся, продовжуючи розгортати лист. Він дуже добре знав, що це означає.

— Чи казала Ніккі, хто може відкрити цю штуку?

— Ні, лорд Рал. Вона тільки веліла віддати її тобі та додала, що в листі все написано.

— Якби на згорток теж була накладена мережа, вона б попередила тебе, — Річард звів очі. — Кара, чому б тобі не розгорнути його, поки ми з Келен читаємо лист? — Він недбало махнув рукою в бік згортка.

Поки Кара, сівши на землю і схрестивши ноги, взялася розв'язувати вузли на шкіряних ремінцях, Річард і Келен мовчки читали лист.

Дорогі Річард і Келен!

Пробачте, що не можу сказати вам усього зараз, але є важлива справа, і я не смію примушувати його чекати. Джеган збирається зробити те, що я вважала неможливим. Завдяки своїй здатності соноходця він підпорядкував Сестер Тьми і хоче з їх допомогою створити зброю з людей, як у часи Великої війни. Це небезпечно саме по собі, а крім того, у Джегана немає дару, і знання його про цю зброю поверхневі. Він діє як грубий бик, який намагається рогами звити мотузку. Він і його люди використовують життя чарівників для своїх дослідів. Я поки не знаю точно, чого вони домоглися, і, чесно кажучи, навіть боюся дізнатися.

Тепер про те, що я вам посилаю. Я знайшла цей предмет, коли напала на слід і йшла до того місця, де ми повинні були з вами зустрітися. Сподіваюся, ви вже бачили одного разу те, що привезе вам мій посланець, тому що цього предмета торкався той, хто пов'язаний з вами.

Це — сигнальний маяк. Він працював не тільки тому, що до нього торкалися, але ще і в результаті певних подій. Скажу відразу, що ця річ досить непроста, і я не перебільшую її небезпеки.

Такі маяки здатні були створювати тільки чарівники минулого; їх створення вимагає двох сторін дару — Збитку і Приросту. Саме тому вони так рідкісні, і раніше я ніколи їх не бачила.

Колись я читала про них у Палаці Пророків. Такі сигнальні маяки продовжують працювати завдяки зв'язку з померлим чарівником, який їх створив…

Річард випрямив спину і глибоко зітхнув.

— Як може існувати такий зв'язок? — Запитала Келен.

Лорд Рал зрозумів прихований зміст того, про що хотіла сказати Ніккі.

— Якимось чином зв'язок зберігається з підземним світом, — пошепки відповів він дружині.

В її зелених очах танцювали і виблискували крихітні відблиски багаття.

Келен глянула на Кару. Охоронниця розгортала річ, пов'язану незримим зв'язком з мертвим чарівником в підземному світі. Келен вчепилася за краєчок листа і заглибилася в текст.

… Наскільки я знаю, такі сигнальні маяки створюють потужні захисні поля. Їх ставлять парами. Перший завжди з бурштину. Він попереджає того, хто порушує печатку. Дотик пов'язаного з померлим чарівником або того, хто з ним, запалює маяк, який служить одній меті — попереджає втягнутого в цей зв'язок. Після попередження маяк треба знищити. Я послала його вам, щоб бути впевненою, що ви його бачили.

Природа другого маяка мені невідома, але він здатний відновити печатку.

Я не знаю, яка печатка була накладена, і що вона захищала. Безсумнівним є те те, що її порушили.

Причина розриву, якщо тільки не особливі обставини, що змусили загорітися маяк, очевидна…

— О, тільки не це! — Кара відскочила від чорного згортка, як від джерела морової чуми. — Я в цьому не винна, — вона вказала вниз. — Тепер ви мені скажіть, що це.

У центрі розгорнутої чорної матерії стояла напівпрозора статуя, якої торкнулася Кара.

Цю статуетку вони вже бачили — зображення Келен.

Ліва рука статуї притиснута до тіла, права піднята вгору. Статуетка являло собою пісочний годинник з прозорого бурштину.

Пісок сипався з верхньої частини годинника вниз, через вузьку талію, в складки широкого одягу Матері-Сповідниці.

Пісок сипався так само, як і в останній раз, коли Річард бачив статую. Тоді у верхній частині залишалося більше піску.

Лице Келен стало мертвенно-блідим.

Коли Річард вперше побачив годинник, йому не потрібно було попередження Ніккі, щоб він зрозумів, наскільки небезпечна ця річ. І у нього не виникло ані найменшого бажання доторкнутися до неї. Коли він перший раз пройшов повз неї по стежці під скелею, статуя була тьмяною і темною, але все ж в ній вгадувалися риси Келен. Вона лежала на боці.

Тоді Карі не сподобалося, що зображення Келен валяється в місці, де будь-хто може знайти його, забрати і використати, бог знає для чого. Кара підняла статую перш, ніж Річард встиг крикнути їй, щоб вона цього не робила.

Коли Кара доторкнулася до статуетки, та засвітилася.

В жаху Кара її відкинула.

Права рука статуетки піднялася і вказала на схід. Вона стала прозорою, і вони побачили, як всередині побіг пісок.

Звук піску, що сипався, був таким тихим і грізним, що це змусило їх усіх заціпеніти. Кара хотіла покласти фігуру назад, але Річард, нічого не знаючи про цей предмет і сумніваючись, що така проста дія допоможе, не дозволив Карі ще раз торкнутися статуї. Він закидав статую гілками та камінням, сподіваючись, що її ніхто не виявить. Як видно, це не спрацювало.

Тепер, з листа Ніккі, Річард дізнався, що дотик Кари запустив попередження, і це підтверджувало його первісну думку.

— Кара, поклади її.

— Покласти?

— На бік — як ти хотіла зробити тоді. Мені треба знати, чи перестане сипатися пісок.

Кара секунду затримала на ньому погляд і носком чобота перевернула статую набік.

Пісок все так само продовжував сипатися.

— Як таке може бути? — Схвильовано запитала Дженнсен. — Як пісок може продовжувати текти, якщо статуя лежить на боці?

— Ти бачиш це? — Здивовано запитала Келен. — Ти бачиш, як падає пісок?

— Бачу, звичайно, і у мене мурашки повзуть по шкірі, — кивнула Дженнсен.

Річард зміг тільки в потрясінні втупитися на сестру. Пісок, падаючий в лежачій на землі статуї, — безсумнівна магія. Дженнсен — «Стовп Творіння», «дірка в світі», обділений даром нащадок Дарка Рала. Вона не може бачити магію.

І все ж вона її бачить.

— Згоден з молодою леді, — зауважив Сабар. — Це навіть більш приголомшливо, ніж величезні чорні птахи, яких я бачив останній тиждень.

— Ти бачив… — стрепенулася Келен.

Вдалині пролунав застережливий крик Тома. Одним рухом Річард скочив на ноги і витягнув з піхов меч. Особливий дзвін клинка рознісся в нічному повітрі.

От тільки магія меча не піднялася.

14

Коли Річард вихопив меч, Келен відхилилася назад. Ехо дзвінкої сталі і крик Тома все ще розносилися над навколишніми пагорбами. Келен пильно вдивлялася і вслухалася в темряву огортаючої їх ночі. Чуття було її зброєю — свій меч вона залишила у візку, щоб не викликати підозр: жінки в Старому світі не носять зброї.

У світлі багаття вона ясно бачила обличчя Річарда. Келен багато разів була свідком, як чоловік діставав Меч Істини. Вона зустрілася з ним вперше тоді, коли Зедд вручив Річарду меч, і той вперше витягнув його з піхов. Він бачила меч у часи, коли Річард вихоплював його в запалі битви або, як зараз, коли треба було захищатися.

Коли Річард виймав меча, він одночасно викликав магію. Такою була особливість клинка: магія була не тільки для того, щоб захистити господаря меча, вона захищала те, до чого він прагнув. Меч Істини не талісман, він — приналежність Шукача Істини.

Шукач володіє магією меча, і магія йому відповідає.

Кожного разу, коли Річард виймав меча, Келен бачила, як в сірих очах чоловіка починала небезпечно поблискувати магія.

Зараз вперше Річард витягнув меч, а вона не побачила магії в його очах.

Те, що магія не з'явилася, вразило Келен, але ще більше це приголомшило Річарда. На секунду він забарився.

Перш ніж вони встигли подумати про те, що могло викликати крик Тома, з оточуючих галявину дерев зісковзнули темні постаті. Гучні верески і оглушливі крики наповнили ніч. Невідомі вороги увірвалися в табір, ледь освітлений слабеньким багаттям.

Келен вирішила, що ці люди не схожі на солдатів. На них не було форми, і вони не атакували, як прийнято в армії, тримаючи зброю напереваги. Жінка не помітила, щоб хто-небудь з них розмахував сокирами, мечами або хоча б ножами.

Але були вони озброєні чи ні — суті справи це не міняло. Нападників було дуже багато, і вони видавали бойові кличі, в яких звучала готовність до кривавого вбивства. Келен знала, що такі раптові агресивні крики можуть бути тактичним ходом, покликаним налякати і послабити супротивника. Часом вона сама застосовувала таку тактику залякування.

З клинком у руці Річард був самим собою — зосереджений, рішучий і налаштований нещадно, нехай навіть з ним не було магії меча.

Меч Істини розітнув повітря, червоні язики полум'я багаття запалали на лезі клинка. У ці кілька секунд перед початком битви Келен злякалася, що без магії меча все може закінчитися зовсім жахливо.

У мить ока тихий табір перетворився на обитель демонів. Хоча нападники і не виглядали солдатами, вони були величезні і не залишали сумнівів у жорстокості своїх намірів.

Темна постать метнулася вперед, намагаючись перехопити Річарда, перш ніж він встигне пустити меч у справу. Кінчик меча просвистів у повітрі в смертельному ударі. Клинок відсік одну з витягнутих рук і розніс череп. Над багаттям розсипалися бризки крові, мозку і осколки кістки. Пролунав ще один крик. Меч Річарда пройшов через груди ще одного супротивника. За два коротких миті два вороги стали мерцями.

В очах Річарда заблищала магія.

Келен не розуміла, що роблять ці люди. Вони кидалися в бій без зброї і не відчували страху. Їх лютий вигляд, численність, високий зріст і швидкість, з якою вони нападали, вселили б жах кому завгодно.

З темряви вибігали всі нові нападники. Кара вихопила ейдж. Багато нападників заволали від нестерпного болю, коли зброя торкнулося їх. Сабар з ножем у руці повалився на землю, схоплений нападником ззаду. Ще один схопив за волосся Дженнсен. Їй вдалося вирватися і полоснути ворога ножем по обличчю. Крики пораненого злилися з іншими криками.

Келен зрозуміла, що кричать не тільки люди, але і коні. Ейдж Кари торкнувся чиєїсь бичачої шиї, викликавши пронизливий вереск. Люди кричали й віддавали накази, які Річард переривав ударом меча.

Нарешті Келен усвідомила, що відбувається. Їх не збиралися вбивати. Ворогам треба було взяти їх живими. Вбивство в очах цих людей було великою милістю порівняно з тим, що вони збиралися з ними зробити.

Два здоровані кинулися до Келен і Річарда. Кара опинилася поруч і схопила за сорочку одного з них, розвернувши до себе. Вона вдарила його ейджем в живіт і кинула на коліна. Інший нападник несподівано зустрівся з мечем Річарда. Короткий крик смертельного болю обірвався, коли Річард розрубав йому горло. Кара, стоячи над супротивником, тицьнула його ейджем в груди і повернула, зваливши остаточно.

Річард вже перескочив через багаття і опинився в самому центрі сутички. Як тільки його ступні торкнулися землі, він розрубав майже надвоє нападника, що повалив Сабара, розбризкуючи навколо його нутрощі.

Людина, яку поранила Дженнсен, піднялася і тут же отримала удар ножем. Дівчина відскочила назад, а він похитнувся і впав додолу, стискаючи руками перерізане горло. Кара розправилася з противником, який намагався напасти на Дженнсен зі спини. Морд-Сіт з лицем, перекошеним дикою рішучістю, доклала ейдж до його горла і дочекалася, поки він не захлинеться у власній крові.

У руках тих, хто оточив Річарда, Келен помітила ножі. Нападники відмовилися від початкового наміру завалити їх голими руками. Вид ножів надав Річарду ще більше люті. В його очах запалав вогонь магії.

Келен застигла на місці, ніби прикута видом Річарда, для якого вбивство перетворилося в граціозне дійство — танець зі смертю. У порівнянні з Річардом, що рухався швидко і легко, інші здавалися просто незграбними биками. Він носився серед ворогів, як між застиглих статуй. Кожен кидок меча зустрічав живу плоть ворога. Кожен помах розсікав м'язи і кістки. Кожним поворотом Річард відбивав напад. Жодної упущеної можливості, жодного пропущеного удару, жодного зайвого руху. Кожну секунду Річард піднімав меч, відбивав атаку і починав нову. Його меч разив ворога без сумніву, без жалю, без жалості.

Келен була в люті, що при ній немає меча. Число супротивників ніби не зменшувалося. Їй було занадто добре відомо, що таке — відчувати себе безпорадною в лапах банди, і вона стала просуватися до воза.

Один з громил поцупив у темряву Сабара і Дженнсен. Він кинув їх на землю і сів зверху. Величезні ручищі мужлана притиснули їх зап'ястя до землі, не даючи дотягнутися до ножів.

Клинок Річарда виблискував у повітрі, розрубуючи тіла. Він опустився на коліно, меч описав дугу і пронизав ще одного нападника. На обличчі супротивника застиг вираз страхітливого подиву, як це він міг напоротися грудьми на меч Річарда. Здоровань, тримаючий Дженнсен і Сабара, сіпнувся, бездиханний. Річард, все ще стоячи на одному коліні, витягнув меч з тіла смертельно пораненого громили.

Ще один ворог увірвався в табір. Кара помчала до нього і вдарила ейджем по шиї. Противник осів, і Кара двигонула його ліктем по обличчю, але ззаду її обхопив ще один. Пролунав крик, руки нападника перетворилися на місиво з кісток і крові. Кара вивернулася і вдарила його між ніг. Поки він падав, інстинктивно намагаючись дотягтися до паху, Кара довершила розпочате вивіреним ударом коліна охоронниця зламала йому щелепу, а потім миттєво розгорнулася і вдарила ейджем третього.

Ще один ворог кинувся на Сабара і перекинув його на спину. Ливарник встиг вихопити ніж і встромити його в нападника. Один з ворогів помітив на землі послання Ніккі. Келен побачила, як, затиснувши лист у руці, він кинувся геть. Але на його шляху стала Дженнсен. Величезний чоловік витягнув руки і відштовхнув її. Дженнсен здавалася билинкою поруч з ним і похитнулася від потужного поштовху, але все ж встигла точно засадити свій ніж йому між лопаток.

Дівчина примудрилася не відпустити ніж і безжально його повернула, людина вигнулася дугою від болю і видала крик люті, швидко захлинувшись у мокрому бурмотіння, що наповнило легені. Ніж Дженнсен знайшов його серце. Він похитнувся, сіпнувся і впав у вогнище. Язики полум'я охопили одяг ворога. Келен спробувала витягнути з його міцно стиснутого кулака сувій, але жар вогню обпалював шкіру так сильно, що вона не змогла підійти ближче.

Було все одно пізно. Лист, який вони встигли прочитати тільки наполовину, швидко перетворилося на чорний попіл, що зметнувся до неба іскрами.

Келен прикрила рот і ніс від нестерпного смороду палаючих волосся і плоті. Здавалося, сутичка триває з годину, навколо валялися трупи, але з'являлися все нові і нові супротивники.

Втративши надію врятувати лист, вона відійшла від багаття і побігла до воза, до свого меча. На шляху Келен виріс величезний здоровань. Побачивши, що у неї немає зброї, він бридко посміхнувся.

За його спиною Келен помітила Річарда. Їх очі зустрілися. Чоловік розчищав мечем шлях до неї, пробиваючись крізь тіла.

Він не може бути відразу скрізь.

Річарду не встигнути до неї вчасно. Але він продовжував намагатися. Навіть якщо Річард добереться до них, Келен це вже не врятує. Він занадто далеко. Всі зусилля марні.

Келен дивилася в очі людини, яку любила більше життя, і бачила в них неприборкану лють. Вона знала, що Річард бачить обличчя, яке не виражає нічого — лице сповідниці. Потім наступаючий ворог затулив їх один від одного.

Погляд Келен зосередився на нападаючому. Його лапи піднялися, як у ведмедя, який впав у сказ. Зуби були стиснуті в дикій злобі. Гримаса спотворила обличчя ворога, що рвався схопити її, перш ніж вона встигне відскочити вбік і втекти.

Келен оцінила, наскільки близько вже підібрався до неї звір в образі людини, щоб ризикнути бігти, і не стала витрачати сили в марною спробі.

Цей ворог зумів уникнути смерті. Він обійшов Дженнсен і Сабара. Він ухилився від меча Річарда і прослизнув повз ейдж Кари. Він не втомився і був готовий до шаленої атаки.

Цей чоловік був упевнений, що майже зловив те, що шукав.

Він був в одному ударі серця від неї, несучись до Келен на повній швидкості.

Краєм свідомості жінка почула крик Річарда, її очі зустрілися з тьмяним блиском в темних очах супротивника.

Паруб'яга видав крик люті і кинувся вперед. Його ступні відірвалися від землі, і він немов завис у повітрі, простягаючи до Келен волохаті ручищі. Злісний оскал видавав його торжество.

Як у сповільненому сні, Келен бачила найдрібніші деталі на обличчі ворога. Ось він прикусив тріснуту нижню губу, темний зуб поруч з рештою жовтими… Ось маленький білий шрам, який, мабуть, з'явився, коли він їв з ножа і випадково порізав куточок рота… От щетина на щоках і шиї, схожа на твердий дріт… Ліве око трохи прикрите. На мочці правого вуха — виїмка у вигляді букви V. Це нагадало Келен те, як фермери мітять свиней.

Вона побачила своє відображення в очах ворога і підняла праву руку.

Мигцем Келен подумала, чи є у нього дружина або жінка, яка піклується про нього і буде нудьгувати і сумувати без нього. А може бути, у нього є діти. Цікаво, чому така людина вчить своїх малюків, якщо вони у нього, звичайно, є. Келен пересмикнуло від огиди, раптово уявивши, що така тварина підіймається на ній і дере щетиною їй підборіддя, слинявить тріснути губами її губи, а його жовті зуби скребуть її шию.

Час зупинився.

Келен витягнула руку. Паруб'яга обрушився на неї. Упершись долонею йому в груди, вона відчула грубу тканину темно? Коричневої сорочки.

Ще не минуло й секунди, як він повалив її. Ще Річард не встиг зробити повний відчаю крок.

Вага чолов'яги на долоні Келен здавалася не важче дихання дитини.

Простір немовби застиг.

Час тепер її.

Він тепер її.

Шаленість сутички, крики, зойки, стогони; сморід крові і поту; звук сталі, що входить у плоть; прокльони, страх, стукіт серця в смертельному жаху… лють… ніщо не існувало для Келен. В її світі була тиша.

Хоча Келен і народилася, володіючи силою і відчуваючи її всередині себе, вона завжди здавалася сповідницям незрозумілою, незбагненною, неуявною і далекою. Келен знала, що вона відчуває себе так, поки не відпустить силу. Але як тільки захоплююча дух сила з глибини виривалася назовні, вона зливалася з нею і трепет відступав. І хоча Келен багато разів давала волю своїй владі, вона щоразу залишалася вражена власною могутністю.

Келен обдарувала гвалтівника холодним поглядом, готова до того, щоб застосувати свою владу і силу.

Коли він біг до неї, час належав йому.

Тепер час належить їй.

Вона відчувала шкірою кожну грубу нитку його сорочки, а під нею — кожен жорсткий волосок його грудей.

Биття серця, викликане несподіваним нападом ворога, минуло. У світі залишилися тільки двоє — вона і ця людина, — навічно пов'язані тим, що станеться. Він вибрав свою долю, коли вирішив напасти на них. Впевненість Келен виключала емоції, і вона не відчувала нічого — ні радості, ні полегшення, ні ненависті, ні відрази, ні жалю, ні жалю.

Келен сховала емоції, щоб відкрити шлях потоку сили, звільнивши його.

Тепер у ворога не було шансу.

Він — її.

Лице громили було перекошене сп'янінням від впевненості в тому, що він — непереможний герой, який повалить її, єдиний, в чиїх руках знаходиться зараз її життя.

Келен відпустила силу.

Її вимір, її роль жінки, від народження слабкої і підлеглої чоловіку істоти, негайно змінився, перетворившись на силу, здатну змінювати природу свідомості.

У темних очах чоловіка промайнула іскра підозри, що почалося щось невідворотне. Потім в одну мить він втратив і все своє життя, і все, що знав колись. Все, до чого він коли-небудь прагнув, про що думав, заради чого трудився, на що сподівався, кому молився, чим володів, кого любив і ненавидів… все втратило сенс.

В її очах ворог побачив безжалісність, і це змусило його в жаху заціпеніти.

Беззвучний грім розколов повітря.

Сила була в один і той же час древня і прекрасна, вона була і досконала, і жахлива.

Келен бачила, що він втратив саму думку про власне «я». Сприйняття себе як особистості було витіснено суворою магією, яка назавжди зруйнувала того, ким була ця людина.

Сила удару потрясла повітря.

Зірки здригнулися.

Іскри багаття розсипалися по землі, по якій колами розходився удар, піднімаючи пил. Могутня хвиля змусила дерева втратити листя і голки.

Він був переможений.

Важенний мужлан злетів з Келен, як пушинка, і жінка неквапливо піднялася на ноги. Недавній супротивник відлетів назад і впав, прооравши обличчям землю.

Похапцем він впав на коліна. Руки склалися в молитовному зверненні. Сльози змочили очі. Його рот, ще мить тому спотворений в хтивих очікуванні, тепер зборознила справжня мука.

— Будь ласка, пані, наказуй! — Заголосив він.

Келен гидливо глянула на нього, нагородивши нової в її житті емоцією — найглибшим презирством.

15

За безмовному табору розносилося перелякане бекання Бетті. На землі в безладді валялися тіла. Сутичка закінчилася. Річард з мечем у руці кинувся до Келен. Дженнсен застигла біля багаття, а Кара ходила між тіл, перевіряючи, чи є живі.

Келен гордо пройшла повз позначену її владою людину і попрямувала до Дженнсен. Річард зустрів її на півдорозі і обійняв дружину вільною рукою.

— Ти в порядку?

Келен кивнула, швидко оглянувши табір у пошуках нападників, але побачила тільки трупи.

— Як ти? — Запитала вона.

Річард немовби не чув її. Його рука обхопила її талію.

— Добрі духи… — кинувся він до одного з тіл.

Це був Сабар.

Дженнсен стояла поруч, тремтячи від страху, широко розкривши очі і стискаючи в руці ніж. Келен обняла дівчину, шепочучи, що все позаду, все скінчилося, все буде добре.

— Сабар… він… врятував мене… — всім тілом Дженнсен притиснулася до старшої подруги.

— Я знаю, знаю, — втішала Келен.

Вона бачила, що Річарду вже не має сенсу поспішати перевертати Сабара. Рука молодої людини мляво відкинулася. Серце Келен впало.

Важко дихаючи, в табір вбіг Том. Він блищав потом і кров'ю. Дженнсен схлипнула і кинулася йому на шию. Він дбайливо обійняв дівчину й притиснув її голову до плеча, намагаючись вирівняти подих.

Бетті злякано мекала поруч з візком, не відразу відгукнувшись на поклик Дженнсен. Тремтяча кізка кинулася до господині і сховалася в її спідницях. Том неспокійно вдивлявся в темряву.

Кара неквапливо ходила між тіл, вишукуючи ознаки життя. У більшості випадків можна було не сумніватися в стані лежачих. Там і сям вона помічала на трупах сліди власного чобота або ейджа. Всі були мертві.

Келен м'яко поклала руку на плече Річарда, який схилився над тілом Сабара.

— Скільки людей повинні ще загинути за злочин бути вільним, за гріх жити своїм життям? — Тихим голосом гірко вимовив він.

Келен бачила, що Річард далі до білих кісточок на пальцях стискає Меч Істини. Магія меча гнівно танцювала в його зіницях.

— Скільки?! — Повторив він.

— Не знаю, Річард, — прошепотіла Келен.

Лорд Рал кинув гнівний погляд на чоловіка, якийвсе ще стояв на колінах в центрі табору. Він схилив голову, склавши руки в благальному жесті, і весь трусився від страху.

Як тільки сповідниця звільняє магію, торкаючись людини, та зникає, як особистість. Ця частина її свідомості назавжди стирається. Хто він був, навіщо він був — всього цього більше не існує.

Магія сповідниць змінює всі прагнення та бажання. Ніщо більше не має значення. Єдиною метою життя тих, кого вона торкнулася, стає служіння сповідниці, виконання всіх її наказів, відповідей на будь-які її запитання.

Ті, кого торкнулися, сповідаються в будь-якому злочині. Саме для цього і були створені сповідниці. Мета у них завжди була тією ж, що і у Шукача — істина. У війну не було нічого більш важливого, ніж істина.

Чоловік, якого торкнулася Келен, страждав від того, що вона нічого йому не наказує. Для такої людини не було нічого більш болісного, ніж незнання бажань сповідниці. Існування без виконання її бажань ставало безглуздим. Якщо сповідниця нічого не накаже, той, кого вона торкнулася своєю владою, помре.

Що б вона зараз не запитала — його ім'я, або інтимне прізвисько, він відкрив би їй з безмежним захопленням. Якби вона попросила його вбити улюблену матір — він зробив би це з безмежною радістю. Він був би щасливий все їй відкрити, все віддати і все виконати — лише б вона, нарешті, віддала хоч який-небудь наказ.

— З'ясуємо, що це означає, — з погрозою сказав Річард.

Келен в знемозі подивилася на що стоячу на колінах людину. Від застосування магії вона завжди втомлювалася так, що ледве трималася на ногах. Вона важко дихала, піт стікав по грудях. Їй необхідно відпочити, але зараз було щось важливіше.

Поки Річард і Келен йшли назустріч поверженому на коліна чоловікові, його очі невідривно стежили за прямуючою до нього жінкою.

Раптом Річард завмер. У бруді під його ногами лежали уламки статуетки, яку приніс Сабар. Фігурка була розбита на безліч невеликих шматочків, і тільки по прозорому бурштину можна було здогадатися, що це було.

У листі Ніккі сказала, що статуя їм більше не потрібна. Це попередження — попередження про те, що Келен якимось чином порушила захисний екран, який запечатував щось небезпечне.

Келен не знала, від яких небезпек оберігала їх печать, але боялася, що занадто добре знає, як вона її зламала.

Ще більше жінку лякало те, що з її вини порушена магія меча Річарда.

У відчаї Келен стояла над уламками, невідривно дивлячись під ноги.

— Не дозволяй своїй уяві відводити тебе на манівці, — чоловік обійняв її за талію. — Ми поки не знаємо, що це, і не можемо бути навіть впевнені, чи правда це. Можливо, це помилка.

Келен хотілося б повірити в це.

— Хочеш спочатку відпочити? — Річард вклав меч у піхви.

Він завжди і скрізь дбав про неї. Так було з того самого першого дня, коли вони зустрілися. Але зараз її саму хвилювало його здоров'я.

Застосування сили послаблювало сповідниць. На цей раз Келен відчувала себе не просто ослабленою, а розбитою. Її вибрали Матір'ю-Сповідницєю тому, що сила її могла відновитися через кілька годин, іншим же сповідницям потрібний був день або навіть два. Думаючи про це, Келен згадала сповідниць, гаряче любимих нею, які давно померли, і на неї обрушився весь тягар безнадійної втрати.

Щоб повністю відновити силу, Келен потрібна була ніч відпочинку. Але зараз залишалися важливі питання, які треба вирішити.

— Ні, я в порядку, — вимовила Келен. — Відпочину пізніше. Запитаємо його про те, що ти хочеш.

Погляд Річарда ковзав по розкиданих по табору нутрощах, частинах тіл, трупах. Земля просякла кров'ю. На секунду Келен занудило від смороду смерті і запаху все ще паруючого в багатті трупа. Вона відвернулася від стоячої на колінах людини і уткнулась в груди Річарда. Творець, як шалено вона втомилася!

— Давай підемо звідси, — неживим голосом сказала Келен. — Нам треба піти. За нами можуть прийти ще, — вона боялася, що якщо Річард знову витягне меч, він може залишитися без допомоги магії. — Треба знайти більш безпечне місце.

Річард згідно кивнув. Він дивився поверх її голови, притискаючи Келен до грудей. Жінка чула, як в табір повернувся, задихаючись від бігу, Фрідріх. Він завмер і застогнав, бачачи, як все змінилося.

— Том, Фрідріх, як думаєте, чи прийдуть ще? — Запитав Річард.

— Навряд чи, — відповів Том. — Думаю, це були всі. Я бачив, як вони йшли сюди по яру і хотів бігти до вас попередити, але четверо з них накинулися на мене.

— Більше я нікого не бачив, лорд Рал, — Фрідріх перевів подих. — Я прибіг, коли почув крики.

— Допоможи Тому запрягти коней, — підбадьорюючи старого, Річард поклав йому руку на плече. — Не хотілося б провести тут ніч.

Річард звернувся до Дженнсен.

— Поклади, будь ласка, спальні мішки у візок. Коли ми поїдемо, я хочу, щоб Келен відпочивала.

Дженнсен поплескала Бетті по плечу, кличучи йти за собою.

— Звичайно, Річард.

Дівчина пішла до візка, коза трусила поруч з нею.

Поки всі якнайшвидше збирали речі, Річард знайшов шматок незаваленої каменями землі і почав рити неглибоку могилу. Часу для похоронного багаття не було. Самотня могила — найбільше, що він міг зараз зробити, душа Сабара відлетіла і не відчуває необхідності у надмірній турботі про залишене нею тіло.

Келен заходилася знову все обмірковувати. Після листа Ніккі, в якому вона прочитала про попередження сигнальним маяком, вона ще більше засумнівалася в наявності такої речі, як духи. Світ мертвих пов'язаний зі світом живих за допомогою магії. Магія і є зв'язок, яка йде через таких людей, як Річард. Без магії такий зв'язок неможливий, тому що інші світи не можуть існувати окремо від світу живих, але тільки у зв'язку з ним. Інші світи можуть легко перестати існувати, якщо зникне магія, як зникне день, якщо не буде сонця.

Келен зрозуміла, що магія цього світу спить уже кілька років.

Вона знала, чому.

Духи, добрі і злі, і все, що пов'язане з магією, скоро може бути втрачено. І тоді смерть у всьому світі перетвориться на щось необоротне, на тупик. Це означає, що після смерті не можна буде зустрітися з тими, кого любив, чи з добрими духами. Добрі духи, навіть ті, що в підземному світі, зникнуть назавжди.

Коли Річард закінчив рити могилу, Том допоміг йому опустити в неї тіло Сабара. Юнак попросив добрих духів подбати про покійного, і вони з Річардом закидали яму.

— Лорд Рал, коли частина мерзотників напала на нас, інші поперерізали коням горла, — тихо вимовив Том.

— Всім?

— Так. Усім, окрім моїх. Видно, вони виявилися занадто великими для них. Напевно, негідники побоялися, що ті їх розтопчуть. Зі мною вони залишили кілька молодчиків, щоб ті «подбали» про мене. А можливо, розраховували впоратися з кіньми після сутички, — Том повів широкими плечима. — Або хотіли схопити, зв'язати тебе і відвезти возом.

Річард підтвердив останнє припущення Тома швидким кивком. Він витер долонею чоло. Келен подумала, що чоловік виглядає ще гірше, ніж їй здалося на перший погляд. Вона зрозуміла, що біль повернулася і обрушилася на нього всією своєю силою.

Том оглянув табір.

— Що будемо робити з рештою? — Вказав він на трупи вбитих ворогів.

— Про них подбають птиці, — безпристрасно відповів Річард.

— Піду но я краще допоможу Фрідріху з кіньми, — не став заперечувати Том, згодний з рішенням ватажка. — Вони збуджені запахом крові і видом стількох мерців.

— Порахуй тіла. Треба знати, скільки їх було, — покликав Річард Кару.

— Дорогий, що сталося, коли ти витягнув меч? — М'яко запитала Келен, коли Том відійшов подалі, а Кара зайнялася підрахунком убитих.

Річард не став перепитувати, про що вона запитує, чи оберігати її від зайвого занепокоєння.

— Щось не так з магією. Коли я витягнув меч, він не відповів на мій заклик. На мене вже напали, тому в мене не було часу роздумувати, що робити. Магія з'явилася, тільки коли я вдарив мечем, — він зачекав, підбираючи слова. — Напевно, це пов'язано з головним болем і даром. Вони, мабуть, пов'язані з моєю здатністю володіти магією меча.

— Коли в тебе останній раз були болі, вони не були пов'язані з магією меча.

— Я ж казав тобі, не дозволяй уяві відводити себе далеко. Це почалося, коли у мене знову з'явилися головні болі. Напевно, в них і причина.

Келен не знала, чи вірити Річарду, навіть чи вірить він сам собі. Але чоловік був правий. Магія меча змінилася зовсім недавно — після того, як з'явилися головні болі.

— Вони стали ще сильнішими, так?

Той кивнув.

— Ходімо. Отримаємо відповіді на питання. На які зможемо, — запропонував Річард.

Келен важко зітхнула, поступаючись. Треба використати цю можливість, щоб отримати відповіді хоча б на частину своїх питань.

Вона попрямувала до все ще стоячої на колінах людині.

16

Повними сліз очима чоловік віддано дивився на посталу перед ним Келен. Він чекав так довго, один, не знаючи її волі, і тому жорстоко змучився.

— Ти підеш з нами, — крижаним тоном вимовила Келен. — Будеш іти попереду воза, щоб ми могли тебе бачити. Будеш виконувати накази будь-кого, так само, як і мої. Чесно відповісиш на всі питання.

Чоловік в сльозах поповз на животі цілувати її ноги і дякувати за те, що вона, нарешті, віддала йому наказ. Уткнувшись в землю, з міткою у вигляді букви V на вусі, він зараз ще більше нагадав Келен свиню.

— Припинити! — Стиснувши кулаки, крикнула сповідниця. Їй не хотілося, щоб цей бегемот туркався її.

Він квапливо відповз назад, переляканий люттю в її голосі і тим, що не догодив їй. Раболіпно завмерши біля її ніг, людина широко розкрила очі і боялася знову розгнівати пані.

— На тобі немає форми, — звернувся до нього Річард. — Ти та інші — не солдати?

— Солдати, але не звичайних військ, — квапливо випалив він, задоволений тим, що може відповісти на питання і виконати наказ Келен. — Ми спеціальний підрозділ на службі Імперського Ордена.

— Спеціальний? Яка у вас завдання?

У мокрих очах допитуваного промайнула нерішучість. Він нервово подивився на Келен, але та навіть не глянула на нього. Вона вже сказала, що чоловік повинен виконувати всі накази. Він квапливо продовжив.

— Спеціальний підрозділ — в армії — завдання — захоплення ворогів Ордена — ми проходимо випробування, щоб в нас були впевнені — що ми вірні солдати — а потім ми виконуємо те, що нам накажуть…

— Повільніше, — обірвав його Річард. — Занадто швидко.

Людина кинула швидкий погляд на Келен, його очі знову наповнилися слізьми. Може, він знову не догодив їй?

— Продовжуй, — сказала Келен.

— Ми не носимо форми, щоб ніхто не знав, хто ми такі, — людина нарешті була упевнена, що якщо продовжить говорити, то задовольнить її. — Зазвичай ми працюємо в містах, шукаємо зрадників. Ми змішуємося з народом, і він думає, що ми такі ж, як усі. Коли хто-небудь збирається виступити проти Ордена, ми з'ясовуємо імена змовників, хапаємо їх і допитуємо.

Річард довгий час невідривно дивився на нього. У душі його спалахнула пожежа, але обличчя залишалося незворушним. Одного разу Річард побував в лапах Ордена і був «допитаний». Келен могла тільки припускати, про що він зараз думає, які моторошні картини спливають у його пам'яті.

— Ви хапали тільки тих, хто замишляв лихе щодо Ордена? — ЗапитавРічард. — Або ви просто брали будь-кого, кого підозрювали?

— Якщо ми когось підозрювали — значить, вони вже зрадники, збираються купками і приховують своє життя від інших. Тоді ми їх допитували і дізнавалися все, що вони приховують, — він облизав губи, поспішаючи розповісти про методи допиту. — Спершу ми говоримо з тими, хто працює з ними, з сусідами і дізнаємося імена можливих спільників — друзів або членів сім'ї. Зазвичай ми забираємо і їх, і теж допитуємо. Після допиту всі вони зізнаються в злочинах проти Ордена, що і підтверджує наші підозри.

Келен подумала, що Річард зараз вихопить меч і, не особливо роздумуючи, відсіче «фахівцеві з допитів» голову. Річард дуже добре знав, що творили в катівнях з арештованими, положення яких було жахливим.

Визнання, вирвані під тортурами, могли вказати на будь-кого, тому заплічних справ майстри були дуже завантажені і ніколи не сиділи без роботи. Жителі Старого світу жили в постійному страху, що їх можуть забрати туди, де катують.

Більшість допитуваних навряд чи замишляли що-небудь проти Ордену. Вони були занадто стурбовані виживанням, тим, щоб прогодувати сім'ю, і у них просто не було часу думати про повалення влади Ордену. Але багато хто загинув в застінках, говорячи про краще життя, про те, що б вони хотіли зробити, виростити, створити, чим володіти. Вони обливалися сльозами і кров'ю, зізнаючись у своїй надії, що їхні діти проживуть краще життя. Думати про власне благо, а не про благо усіх, у вченні Імперського Ордена було не просто заколотом, а богохульством. Страждання в Старому світі — загальна чеснота, служіння вищому благу.

Були й ті, хто не мріяв про краще життя, але мріяв прислужитися Ордену і назвати імена тих, хто погано говорить про Орден, ховає припаси або навіть гроші, або мріє про краще життя. Викриття таких «зрадників» відводило підозру від донощика. Так що доноси в Старому світі стали ознакою вірності.

— Скільки вас було вночі? — Річард змінив тему замість того, щоб витягти меч.

— Рахуючи мене, двадцять вісім, — поспішно відповів чоловік.

— Ви були разом, коли напали?

Людина кивнула, поспішаючи розповісти весь план і заслужити схвалення Келен.

— Ми хотіли бути впевнені, що ти і… І… — Він повернувся до Келен, усвідомивши несумісність двох цілей — сказати все, як є, і прислужитися Матері-Сповідниці. Сльози хлинули струмком з очей, руки склалися в молитовному проханні. — Пробач, пані! Прошу, пробач мене!

Голос чоловіка був переповнений емоціями, голос Келен — холодний, як лід.

— Відповідай.

Він змусив себе зупинити ридання, підкоряючись наказу.

— Ми вирішили напасти разом, щоб бути впевненими в тому, що схопимо лорда Рала і… тебе, Мати-Сповідниця, — сльози продовжували бігти по жирних щоках чоловіка, залишаючи брудні патьоки. — Ми зібралися в групу. Половину людей хотіли залишити в прикритті, але я сказав, що ви повинні бути разом, і я хочу отримати вас обох.

Я не хотів ризикувати, тому наказав усім йти в атаку, пославши кілька людей перерізати коням горло, щоб відрізати вам всі шляхи до втечі, — він просяяв. — Ніколи б не подумав, що ми програємо.

— Хто тебе послав? — Суворо запитала Келен.

Чоловік, як і раніше стоячи на колінах, зробив кілька маленьких посувань вперед, невпевнено потягнувшись рукою до ноги Келен. Та застигла нерухомо, як статуя, а крижаний погляд недвозначно давав зрозуміти, що якщо він зараз до неї доторкнеться, це її дуже розсердить. Рука прибралася.

— Ніколас, — відповів він.

Брова Келен сіпнулася. Вона очікувала почути ім'я Джегана.

Можливо, соноходець спостерігає за ними очима цієї людини. Імператор часто посилав вбивць, захопивши їх свідомість. Джеган наказував їм все, що хотів, і навіть Кара не могла йому опиратися. Не змогла б і Келен.

— Ти брешеш. Тебе послав Джеган.

— Ні, пані! — Він знову взявся ридати, засмучений її недовірою. — Я ніколи не зустрічався з Його Високістю. Армія величезна і розкинулася широко. Мені наказували у моєму відділенні. Ні звичайні солдати, ні їхні командири, навіть вищі, не удостоювалися уваги Його Високості. Його Високість далеко на півночі, несе слово Ордена живучим в беззаконні диким народам; про нас він навіть не думає… Ми всього лише купка людей, яких Орден, не питаючи, послав схопити інших людей. Ми — частина Імперії, і нас покликали, бо ми були тут. Але я ніколи не зустрічався з Його Високістю.

— Джеган зустрічався з тобою — в твоїх снах. Він був у твоїй свідомості.

— Пані?.. — Вимовивши перший звук, він одразу злякався, зрозумівши, що сам наважився задати їй питання, не дочекавшись її наказу. — Я не розумію…

Келен дивилася йому в очі.

— Джеган був у твоїй свідомості. Він говорив з тобою.

— Ні, пані, — чоловік в розгубленості потряс головою. — Я ніколи не говорив з Його Високістю. Він мені ніколи не снився, і я нічого про нього не знаю, крім того, що він народився в Алтур-Ранзі. — Раптом людину осяяла думка, гідна його неповороткого розуму. — Хочете, щоб я вбив його, пані? Якщо ви бажаєте, дозвольте мені вбити його для вас, — благав він.

Солдат навіть не уявляв, наскільки абсурдна ця думка. Але якби Келен наказала, він був би щасливий виконати її бажання.

— Не впевнена, чи всі люди, чию свідомість соноходець коли-небудь підпорядковував собі, пам'ятають про це, але, по моєму, — тихо заговорила Келен, підійшовши до Річарда. — всі ті, кого я бачила, знали про те, що Джеган знаходився в їхній свідомості.

— А чи може соноходець заволодіти свідомістю людини так, щоб та не знала про це?

— Думаю, так, — відповіла Келен. — Але в Старому світі мільйони людей. Як він міг знати, кого слід вибрати? Соноходець він чи ні, але теж всього лише людина.

— У тебе є іскра? — Запитав Річард допитуваного.

— Ні.

— Так… Ніккі говорила мені, що Джеган не панькається з тими, хто не має дару, — прошепотів Річард. — Йому важко керувати свідомістю тих, хто не володіє даром, тому імператор використовує тих, у кого є дар, щоб контролювати тих, у кого його немає. Ось чому він захопив усіх Сестер. Джегану доводиться підтримувати контроль над ними і керувати їх діями. Це якраз те, про що ми почали читати в листі Ніккі — що він створює за допомогою Сестер зброю з людей. Крім цього, Джеган очолює армію і розробляє стратегію. Йому доводиться управляти багатьма речами, тому йому простіше володіти свідомістю тих, що мають дар.

— Але не завжди. Якщо доводиться, якщо йому потрібно, чи якщо він хоче, він може заволодіти свідомістю не володіючого даром, — Келен теж перейшла на шепіт. — Можливо, нам варто вбити його зараз.

Поки вони говорили, Річард, не відриваючись, розглядав людину. Келен знала, що чоловік вбив би його без вагання, якби вважав його непотрібним.

— Варто мені тільки наказати, і він впаде як мертвий, — нагадала Келен.

Річард секунду дивився їй в очі, потім перевів погляд на солдата.

— Ти сказав, тебе послав хтось на ім'я Ніколас. Хто такий Ніколас?

— Ніколас — могутній чарівник, який служить Ордену.

— Ти бачив його? Це він віддавав накази?

— Ні. Ми занадто дрібні, щоб він возився з нами. Наказ було віддано нам зверху.

— Як ви дізналися, де ми?

— Наказано було обстежити конкретний район. Нам сказали, що ви йдете на північ по східному кордону пустелі, і наказали вас схопити.

— Звідки Ніколас знав, де ми?

Чоловік моргнув, шукаючи відповідь в своїй голові.

— Не знаю. Ніхто нам не сказав. Нам тільки було наказано прочесати цю територію, знайти вас і притягти обох живими. Командир, який передавав мені накази, сказав, щоб ми не сміли програти, інакше Ковзаючий буде дуже незадоволений нами.

— Хто буде незадоволений?.. Ковзаючий?..

— Ніколас Ковзаючий. Так його прозвали. Деякі його тільки так і називають — «Ковзаючий».

— Що? — Келен різко повернулася до солдата.

— Ковзаючий, пані, — затремтів він, бачачи її гнів.

— Що це значить — Ковзаючий?

— Не знаю, пані, — чоловік взявся завивати, його долоні знову склалися в благає жесті. — Не знаю. Ти запитала, хто послав мене, я відповів. Ніколас. Люди звуть його Ковзаючий.

— Де він зараз? — Запитав Річард.

— Не знаю, — випалив він, продовжуючи вити. — Я отримував накази від свого командира. Він сказав, що йому наказав Брат Ордена.

Річард глибоко зітхнув і почухав шию.

— Що ще ти знаєш про Ніколаса, крім того, що він чарівник і його звуть Ковзаючий?

— Знаю тільки, що я його жахливо боюся, як і мої командири.

— Чому? Що буде, якщо він у вас розчарується? — Запитала Келен.

— Він посадить нас на кіл.

Келен ледве придушила черговий напад нудоти. До смороду крові і горілої плоті навколо додалося те, що вона тільки що почула. Жінка не знала, як довго витримає її шлунок, якщо вони затримаються тут хоч на хвилину, і якщо мерзотник промовить ще хоч слово.

Вона обережно вхопилася за рукав Річарда.

— Будь ласка, дорогий, це нічого нам не дає, — прошепотіла вона. — Давай підемо звідси? Якщо що-небудь згадаємо, то зможемо запитати його пізніше.

— Підеш попереду воза, — спокійно наказав Річард. — Не хочу, щоб вона весь час була змушена бачити твою пику.

Солдат схилив голову і поплентався геть.

— Не думаю, що Джеган заволодів його мозком, — вимовила Келен. — Але раптом я помиляюся?

— Зараз, мені здається, ми повинні залишити негідника в живих. Том зможе легко спостерігати за ним. А якщо ми помилилися, Том швидко з ним розправиться, — Річард важко видихнув. — Я тільки зараз дещо зрозумів.

— Що?

Він потягнув Келен вперед.

— Підемо, я скажу тобі.

У темряві Келен смутно бачила повозку. Том стежив за тим, як солдат обійшов коней і встав перед возом. Дженнсен і Кара забралися всередину. Фрідріх влаштувався на передку поруч із Томом.

— Скільки? — Запитав Річард Кару.

— Разом з тими чотирма на пагорбі, про яких подбав Том, і з цим, виходить двадцять вісім.

— Значить, всі, — з подихом полегшення промовив Річард.

Келен відчувала його руку в своїй. Лорд Рал зупинився. Дружина теж завмерла поруч, не знаючи, чому він не йде далі. Річард опустився на одне коліно. Келен впала поряд з ним, підтримуючи за плечі. Він зажмурився, все його тіло пронизувала біль. Притиснувши руки до живота, Річард скорчився, майже впавши на землю.

Вистрибнувши з воза, до них стрімголов кинулася Кара.

Незважаючи на те, що Келен була до краю знесилена, нею оволоділа паніка. Жінка майже кричала в розпачі.

— Ми повинні йти до Сильфіди! — Келен зверталася і до Кари, і до Річарда. — Ми повинні встигнути до Зедда, запитати його, що робити. Нам потрібна його допомога. Зедд зможе допомогти.

Річард важко дихав, перемагаючи біль. Келен відчула себе абсолютно нещасною, не знаючи, чим допомогти чоловікові.

— Лорд Рал, тебе вчили володіти болем, — Кара опустилася на коліна поряд з ним. — Ти повинен зробити це, зараз, — Морд-Сіт згребла його волосся в кулак і підняла голову, щоб заглянути прямо в очі. — Думай! Згадай. Постав біль на місце. Негайно! Зараз!

Річард стиснув її передпліччя, дякуючи за слова.

— Не можемо, — нарешті прошепотів він Келен. — Ми не можемо йти до Сильфіди.

— Але ми повинні, — наполягала Келен. — Сильфіда — найближчий шлях.

— А що, якщо я зайду в Сильфіду, а моя магія не відгукнеться?

— Ми повинні дістатися до Сильфіди і поквапитися, — шаленіла Келен. Але вона побоялася додати: «щоб встигнути вчасно».

— Але якщо щось буде не так, я помру, — Річард задихався. — Без магії перехід Сильфідою смертельний. Навіть меч останнім часом підводить мене, — він проковтнув і закашлявся, ловлячи ротом повітря. — Якщо мій власний дар викликає біль, що руйнує мою магію, то, ввійшовши в Сильфіду, я помру, перш ніж встигну зробити перший вдих. Такою буде ціна нашого знання.

По жилах Келен прокотилася крижана хвиля жаху. Зедд залишався єдиною надією Річарда. Це був план, який вона ретельно продумала. Якщо Річард терміново не отримає допомоги, головні болі вб'ють його.

Келен побоювалася, що знає, чому магія меча не відгукується. Швидше за все, це не пов'язано з головними болями. Вона боялася, причина корениться в тому ж самому, що зламало печатку. Сигнальний маяк вказав на неї. Якщо це правда, то саме вона, Келен, причина і цих, і багатьох інших лих.

Але якщо вона права, якщо це правда, то і Річард правий. І тоді входження в Сильфіду буде для нього смертельним. Якщо Келен права, її чоловік не зможе не тільки пройти Сильфіду, але навіть не встигне як слід вдихнути її.

— Річард Рал, якщо ти відкидаєш мій план, запропонуй свій.

Він задихався, відчуваючи неймовірну біль. Коли чоловік закашлявся, Келен побачила кров.

— Річард! — Ахнула вона.

Том підбіг до них. Побачивши закривавлене обличчя Річарда, він теж зблід.

— Допоможи мені віднести його до воза, — попросила Келен, намагаючись говорити рівно.

Кара підставила плече під одну руку, Том обхопив Річарда за іншу і допоміг Келен і Карі поставити його на ноги.

— Ніккі, — просипів Річард.

— Що? — Запитала Келен.

— … хотіла знати, які в мене ідеї? Ніккі… — Біль знову забрала його подих. Коли він кашляв, кров з'являлася з рота і стікала по підборіддю.

Ніккі — відьма, не чаклунка. А Річарду потрібен чарівник. Навіть якщо їм і не довелося їхати через усю країну, можна було знайти кого-небудь тут.

— Але Зедд зміг би допомогти краще всіх… — наполягала Келен.

— Зедд занадто далеко. Треба їхати до Ніккі. Вона володіє двома сторонами дару.

Про це Келен не подумала. Відьма й справді може допомогти.

На півдорозі до воза Річард втратив свідомість. Вони ледь втримали його. Том підхопив його попід пахви, а Келен з Карою притримували його коліна.

Томуодним дбайливим і могутнім ривком уклав Річарда у візок. Дженнсен швидко розкотила спальний мішок. Всі разом вони обережно поклали Річарда. Келен спостерігала за собою немов би зі сторони: як вона рухається, говорить. Вона змусила себе не впадати в паніку.

Келен і Дженнсен спробували приблизитися до Річарда, щоб подивитися, як він. Але Кара відштовхнула їх, схилилася над Річардом і приклала вухо до рота, слухаючи. Її пальці знайшли пульс на горлі, а рука обхопила лорда Рала за шию — Кара готувалася віддати йому свій подих, якщо буде потрібно. Морд-Сіт знали толк в таких речах — знали, як продовжити життя людини для подальших мук. Але і врятувати життя Кара теж вміла.

— Він дихає, — впевнено сказала охоронниця. Вона дружньо потиснула руку Келен. — І дихає вже легше.

Келен кивнула, не в силах вимовити ні слова. Вона притулилася до Річарда, обійнявши його з іншого боку, поки Кара обтирала кров з його підборіддя. Келен відчувала себе безпорадною, не знаючи, що треба робити.

— Будемо їхати всю ніч, — кинув через плече Том, підіймаючись на козли.

Келен змусила себе думати. Вони повинні дістатися до Ніккі якнайшвидше.

— Ні, до Алтур-Ранга далеко, — вимовила вона. — Поблизу немає доріг, нерозумно їхати потемки. Якщо ми будемо настільки нерозумні, то просто вб'ємо коней, або вони зламають ногу, що ще гірше. А якщо ми втратимо коней, то не зможемо нести Річарда і приїхати вчасно. Краще рухатися якнайшвидше, але зупинятися на відпочинок. Нам треба думати головою, а то її не зносити.

Дженнсен тримала долоню брата в своїх руках.

— У нього болі, і він переміг всіх цих чоловіків… Може, Річарду просто треба поспати, і йому стане краще?

Келен була вражена, як така проста думка не прийшла їй в голову. Вона висунулася з воза і покликала солдата.

— Є ще ваші? Ще хто-небудь, посланий схопити нас? Послав Ніколас ще кого-небудь?

— Нікого, про кого б я знав, пані.

— Якщо він здасться тобі занадто підозрілим, не чекай мене — убий його, в нього може вселитися Джеган — тихо звернулася Келен до Тома.

Юнак швидко погодився. Келен повернулася в повозку і помацала лоб чоловіка. Його шкіра була холодною і мокрою.

— Треба їхати, поки ми не знайдемо місце, де можна буде оборонятися в разі чого. Дженнсен права — Річарду треба відпочити; довга їзда в підскакуючому на кожному камені возі не піде йому на користь. Нам всім потрібно відпочити і встати з першими променями сонця.

— Нам потрібні коні, — сказала Кара. — Віз їде повільно. Якби вдалося знайти коня, я б погнала як вітер, знайшла Ніккі і повернулася з нею. Тоді нам не довелося би чекати.

— Чудова думка, — Келен глянула на Тома. — Поїдемо, знайдемо місце для ночівлі.

Том потягнув віжки. Коні піднатиснули, і віз рушив.

Бетті мовчки згорнулася поруч з лежачим без свідомості Річардом, примостившись голову йому на плече. Дженнсен погладжувала тремтячу козочку.

Келен помітила, що по щоках дівчини течуть сльози.

— Мені теж шкода Расті, — співчутливо сказала вона. Бетті підняла голову і жалібно забекала.

Дженнсен похитала головою.

— З Річардом все буде в порядку, — крізь сльози промовила вона і взяла Келен за руку. — У повному порядку.

17

Зедду здалося, що він щось почув.

Ложка з м'ясом застигла біля його рота. Зедд завмер, прислухаючись.

Замок завжди був живим для нього, немов говорив з ним. Іноді здавалося, що він ніби зітхає. Ще коли він був хлопчиськом, Зедд чув гучні звуки, які не міг визначити. Він підозрював, що, швидше за все, це рухаються величезні кам'яні блоки. У основі Вежі лежали камені розміром з невеликий палац.

Одного разу, коли Зедду було десять чи дванадцять, гучний тріск потряс весь Замок, як ніби по ньому вдарили молотом. Він вибіг з бібліотеки, де займався, і побачив, що безліч людей зібралося в коридорах. Всі були схвильовані і перешіптувалися один з одним. Потім батько сказав Зедду, що це всього лише один з гігантських каменів несподівано тріснув, і хоча це було не небезпечно, тріск розколотого граніту рознісся по всій Башті. Таке бувало й раніше, але тоді Зедд вперше почув цей нешкідливий, але лякаючий звук.

Крім того, в Замку жили тварини. Вільно носилися кажани. Окремі башточки злітали вгору на запаморочливу висоту. Усередині вони були порожні, тільки кам'яні сходи вилися до самотньої кімнатки або обсерваторії на самому верху. Проникаючий в башточки сонячний промінь висвічував в стовпі пилу міріади комах, а деколи — мордочки заснулих кажанів, що вподобали затишні місця під стелею.

Ще в Башті мешкали пацюки. Вони шаруділи по кутках, іноді затіваючи бійки. Звичайні миші теж водилися, виявляючи себе писком. І, нарешті, в Башті жили повністю здичавілі коти, які полювали на щурів і мишей. Не гребували вони й птахами, що залітали крізь численні отвори Замку в пошуках комах або надійного місця для гнізда.

Іноді лунали жахливі звуки, коли миша, птах чи кіт підбирався до заборонених місць. Щити були створені для того, щоб не допускати людей до небезпечних або заборонених місць, до тих місць, де зберігалися магічні предмети. Щити закривали прохід будь-якому життю, не важливо, життя це людини чи тварини. Адже існувала можливість того, що який-небудь домашній улюбленець пробрався б в заборонену зону і приніс своєму господареві небезпечний талісман, який загрожує заподіянням невиправної шкоди. Ті, хто створював щити, врахували не тільки це, але і можливість того, що деякі жадібні люди могли б натренувати тварин приносити їм магічні речі з заборонених зон. Щити не пропускали будь-яке життя, в якій би формі вона не наближалося до них. І варто було кажану зачепити щит, як його миттєво спопеляло.

У Башті були щити, крізь які не міг пройти навіть Зедд, тому що для цього були потрібні обидві сторони дару, і він володів тільки Магією Приросту.

Деякі з щитів представляли собою магічні бар'єри, інші ще й фізично стояли на заваді, обмежували рух або викликали настільки неприємні відчуття, що ніхто б не подолав їх. Такі бар'єри не дозволяли людям, які не володіють даром, або дітям проникати в небезпечні місця, тому не було необхідності налаштовувати їх на вбивство.

Але так щити діяли тільки на тих, хто не мав дару.

Прохід в певні місця був заборонений, і тільки ті, хто мав не просто дар, але й владу, міг там пройти. Не володій людина дозволом, даним заклинаннями, над певними щитами або забудь чарівник, який має владу, торкнутися залізного диску, щити вбили б його, не роздумуючи. Щити вбивали тварин з тією ж безпомилковістю і точністю, як і будь-яку людину, яка спробувала би пройти щит, не маючи на те права.

Найнебезпечніші щити попереджали про наближення до них жаром, світлом або дзвоном у вухах. Попередження сприймали і тварини, але іноді який-небудь захоплений гонитвою кіт заганяв нещасну мишу в смертельний щит, а потім і сам слідував за нею.

Зедд почекав, прислухаючись. Ніщо не порушувало тиші. Якщо він дійсно чув що-небудь, то це могли бути тріск фундаменту Замку або метушня тварин біля щитів, або порив вітру, що увірвався крізь одне з сотень отворів в Башті. Але що б це не було, зараз все стихло. Дерев'яна ложка з м'ясом все таки виявилася у нього в роті.

— У-у… Умм… — Зедд задоволено хмикнув. — чудово!

І виявився страшно незадоволений, коли, жуючи перший шматочок м'яса, він виявив, що воно ще не готове. Не ризикнувши викликати гнів Еді, Зедд вирішив не прискорювати процес за допомогою магії, а тому присів на кушетку і змусив себе почати читати.

Читанню не було кінця. У книгах містилося безліч цінних відомостей, які могли б допомогти їм, тільки вони поки не знали, які. Час від часу Зедд — як він думав, терпляче, — перевіряв м'ясо на готовність.

Нарешті, коли він спробував в черговий раз, страва була нарешті готовою. Шматочки м'яса були так ніжні, що танули в роті. Чудово булькаючий котел був наповнений цибулею і маслом, шматочками моркви і ріпи, зубчиками часнику, перемішаними з шматками м'яса і жиру і присмачені ароматними спеціями.

До своєї досади Зедд виявив, що Еді не принесла хліб. М'ясо добре їсти з хлібом. Десь він повинен бути. Зедд подумав, що казанок з м'ясом підтримає його, поки не прийде його стара подруга. Хліб десь повинен бути. Точно, повинен.

Зедд не знав, куди пішла Еді. Поки він блукав майже цілий день по Ейдіндрілу, вона могла піти в одну з бібліотек пошукати те, що могло б їм допомогти. Еді вміла знаходити особливо важливі книги. Будучи родом з Нікобара, Еді вишукувала книги саме на її мові. У Замку було багато книгосховищ, а тому сказати, де Еді, було неможливо.

Тут також були кімнати, в яких зберігаються кістки, багато кісток. В окремих приміщеннях стояли цілі ряди високих шаф, в кожному з яких було сотні ящиків. Зедд бачив кістки створінь, яких ніколи в житті не зустрічав. Еді зналася на кістках. Більшу частину свого життя вона провела в тіні кордону. Люди боялися її і назвали «кістяною жінкою», тому що вона збирала кістки. У її будинку вони були всюди. Деякі з кісток захищали її від тварюк, що мешкали на кордоні.

Зедд зітхнув. Книги чи кістки — не так уже й важливо, що її зацікавило. Але вона бродить невідомо де. Крім кісток і книг в Замку Чарівників є безліч цікавого для відьми. Може бути, вона просто захотіла прогулятися, піднятися на вежу, подивитися на зірки і подумати.

Простіше було почекати Еді тут, поруч з м'ясом, ніж відправлятися її шукати. Часом, коли вона так пропадала, Зеддікус всерйоз подумував, щоб причепити до її шиї дзвіночок.

Старий чарівник бурмотів собі під ніс веселу мелодію, опускаючи ложку в казан. Немає потреби чекати на голодний шлунок, завжди говорив він собі, це тільки перетворює людину на буркуна. Краще поїсти і бути в гарному настрої, ніж сидіти голодним і страждати. Він буде поганим співрозмовником, якщо не поїсть.

На восьмий ложці він знову почув якийсь шум.

Рука Зедда завмерла над булькаючим казанком.

Йому здалося, що він почув дзенькіт дзвіночка.

Зедд не схопився і не намагався уявити, що б це могло бути, але його облив холодний піт, як якщо б до спини доторкнулися крижані пальці привида. Зедд застиг, схильнісь над вогнем і наполовину обернувшись до коридору.

Це міг бути кіт. Може, він прив'язав шнур недостатньо високо, і котячий хвіст зачепив його, викликавши дзвін.

Або який-небудь птах вибрав шнур жердинкою щоб присісти. Людина не змогла б пройти щити, не зачепивши дзвіночків. Зовсім недавно Зедд поставив і додаткові бар'єри. Напевно це тварина, кішка або птах.

Але якщо ніхто не міг оминути щити, то чому дзвенить дзвіночок?

Незважаючи на очевидні пояснення, волосся на голові у Зедда встало дибки. Йому не подобалося те, як дзвенів дзвіночок, щось в його звуці говорило йому, що шнур зачепила не тварина. Звук почався занадто різко, гучно і чомусь швидко завмер.

Зедд зрозумів, що дзвіночок дійсно продзвенів. Йому це не здалося. Він постарався відтворити в пам'яті звук дзвоника, щоб спробувати вловити характер дзвону.

Зедд безшумно поставив казанок на гранітну плиту вогнища. Він встав, чуйно прислухаючись до коридору, звідки почувся дзенькіт. Старий подумки пробіг по тих місцях, де залишив дзвіночки.

Треба було вияснити.

Він вислизнув через двері в коридор, повернув праворуч і, притискаючись плечем до стіни, спустився вниз. Попереду нікого не було. Зедд зупинився і кинув швидкий погляд направо. Переконавшись, що там теж нікого немає, він повернув.

Зедд проминув закриті двері, гобелени з витканими виноградниками (вони завжди здавалися йому зробленими халтурно), порожній коридор в кімнату з вікном, звідки можна було побачити глибоку шахту між двома вежами. Потім він швидко здолав ще три прольоти і вибрався до перших сходів. Вони закручувалася вліво і піднімалася якраз над тим коридором, де він тільки що був. Тепер чарівник опинився перед мережею коридорів, в яких натягнув шнури.

Зедд звірився з уявною картою переходів, коридорів, кімнат і тупиків, які знав усе своє життя. Будучи Першим Чарівником, він міг проникнути в будь-які місця Замку, крім тих, де була потрібна Магія Збитку. Були місця, куди він не міг потрапити, але ці до них не відносилися.

Старий знав, що якщо тільки хто-небудь не йде слідом за ним, непроханому гостю або гостям доведеться або повернутися, або йти через пастки і натягнуті шнури. А якщо так, то вони зачеплять ще один дзвіночок. І тоді Зедд буде впевнений, що йому не почулося.

Але може, це Еді. Напевно, вона просто не помітила чорнильний шнур, натягнутий поперек дороги. Може, вона здогадалася, що це він прив'язав дзвіночки і навмисне подзвонила ними, щоб покликати його.

Ні, Еді б так не зробила. Вона б покрутила пальцем біля скроні і прочитала б лекцію про те, чому вона вважає дзвіночки марною справою. Еді не стала б жартувати з тим, що покликане служити сигналом тривоги. Ні, вона могла б подзвонити спеціально, але не дзвонила б, просто щоб побавитись.

Пролунав дзвін. Зедд прислухався і похолов.

Дзвіночок звучав з протилежного боку — з іншого кінця сховища. Він був занадто далеко від першого. Ніхто не встиг би добігти до нього так швидко. Охочому викинути такий жарт довелося б піднятися по сходах вежі, перейти в повній темряві по мосту до бастіону, минути декілька переходів, спуститися по сходах і пройти ще кілька переходів, щоб, нарешті, зачепити другий дзвіночок.

Значить, людина прийшла не одна.

Дзвіночок дзенькнув, немов його кинули на кам'яні плити. Ніби хтось розірвав шнур і жбурнув його в бік.

Зедд змінив план. Він розвернувся і кинувся ліворуч, піднявся по сходах, перестрибуючи відразу через дві дубові сходинки. Потім старий повернув праворуч і вибіг вверх по ще одних спіральних сходах, поспішаючи, наскільки дозволяв вік. Чарівник боляче вдарився гомілкою об стійку поручнів, але затримався всього лише на секунду, сильно скривившись. Він швидко відновив у пам'яті карту Вежі й знову побіг.

Нагорі він пролетівв через невеликий перехід, ковзаючи по мармуровій підлозі. Плечем Зедд відчинив дубові двері маленької круглої кімнати. Зоряне небо привітало його. Він глибоко втягнув холодне нічне повітря і побіг уздовж бастіону. Двічі він зупинився подивитися вниз крізь щілини в зубчастій стіні. Нікого не було. Це хороший знак — значить, він вгадав напрям.

Зедд біг через перекриття веж, його одежа майоріла на вітрі. Він перетнув по верхніх переходах цілу частину Замку, де пролунали дзвоники. Зедд мчав уперед, сподіваючись випередити того, хто зірвав шнур. Якщо вони торкнулися дзвіночки на тій стороні сховища, то їм доведеться пройти через те ж саме крило — це Зедд знав точно. Він хотів встигнути першим, перехопити їх, перш ніж вони дістануться до безпечної зони, звідки відкривається прохід у безліч коридорів. А якщо вони прийдуть першими, йому буде потрібна тьма часу, щоб відшукати їх там.

Його розум летів швидше ніг, згадуючи щити і дивуючись з того, як хтось зміг їх пройти. Були щити, які пройти було абсолютно неможливо. Зедд пригадував усі тисячі коридорів і переходів у Башті, намагаючись уявити вірогідні шляхи. Це нагадувало складну головоломку, і, як він не старався все передбачити, але, ймовірно, щось забув. Він напевно щось упустив.

Цілі секції та кімнати були перегороджені щитами — пройти їх було неможливо, однак, хтось їх пройшов. Навіть якщо якийсь коридор був перегороджений з двох кінців щитами, можна було пройти в кімнати і виявити ще один шлях. Так було зроблено навмисно: кімнати, в яких могли міститися предмети магії, закривалися, але залишалися шляхи, щоб потрапити в них і вибратися назад, в інші кімнати, які могли теж бути закриті щитами. Таким побудували Замок — тривимірний лабіринт з нескінченними варіантами одного й того ж шляху.

Крім того, існували мережі смертельних пасток. У деяких місцях стояли спеціально ослаблені попереджувальні бар'єри, які ніби не пропускали далі. За такими захисними бар'єрами знаходилися тільки щити, які відразу ж вбивали будь-якого смертного. Ті, хто проник всередину Замку, не знали про наступні щити і йшли прямо в пастку. Ці щити були створені для того, щоб убити тих, хто посмів так далеко забратися.

Зедд міг припустити, що хтось благополучно минув всі щити і тепер зачепив дзвіночки, але він не міг уявити, як цей хтось зуміє пройти далі. Але ким би не був непроханий гість і яка б удача йому не допомагала, скоро він заплутається в лабіринті, і тоді, навіть якщо він не буде спопелений щитами, з ним розправиться Зедд.

Чарівник оглянув вежі, мости, бастіони і сходи. Кинув погляд на лежачий в темряві мертвий Ейдіндріл. Яким чином цей «хтось» зумів пройти по кам'яному мосту в Вежу?

Напевно, Сестра Тьми. Може бути, одна з них здогадалася, як застосувати Магію Збитку, і зруйнувала його щити. Але навіть якщо і так, щити в самому Замку зовсім інші. Більшість з них створено чарівниками давнини, тими, хто володів обома сторонами дару. Сестра Тьми не змогла б пройти такі щити — вони були покликані захищати від чарівників тих часів. А вони були набагато могутніші Сестер Тьми.

І де Еді? Вона повинна була б уже повернутися. Зедд пошкодував, що не пішов шукати її відразу. Тоді б він точно знав, чи є хто-небудь в Башті. Або його подруга вже знає це. Старий здригнувся від раптової тривожної думки. А якщо навпаки вони застали Еді?..

Зедд повернувся і побіг по бастіону. Він біг уздовж стіни з усіх сил, а по сходинках він скотився так, наче це був схил пагорба.

Завдяки дару він знав, що поблизу нікого немає. А якщо так, то він примудрився проскочити перед ними. Тепер він заманить їх у пастку.

Зедд рвонув двері і влетів у зал.

Він впав прямо в обійми того, хто його очікував.

І не просто спіткнувся, а збив людину з ніг. Обидва впали на жовто-зелену мармурову підлогу залу і заковзали, намагаючись побороти один одного.

Зедд був приголомшений. Його дар казав йому, що в залі нікого немає. Дар обдурив його. Зустріч із людиною, коли він відчував, що зал порожній, дратувала Зедда більше, ніж борюкання на підлозі.

Зчепившись з противником, Зедд намагався випустити мережу, щоб зв'язати його силою магії. Людина ж, навпаки, намагалася здавити його своїми м'ясистими ручищами.

У відчаї, незважаючи на те, що їх тіла переплелися майже в клубок, Зедд зміг набрати в повітрі достатньо енергії і випустити ріжучий промінь світла прямо в прибульця. Блискучий промінь висік тонку лінію на кам'яній стіні за спиною чоловіка.

Зедд надто пізно зрозумів, що посланий ним згусток руйнівної магії не завдав супротивнику ніякої шкоди. По залу застукали осколки каменю, вони під кутом відскакували від стін і стелі, застрибали по мармуру підлоги.

Чоловік притиснув Зедда спиною до підлоги, відчайдушно волаючи про допомогу і важко дихаючи йому в лице. Зедд розслабився і перестав захищатися. Чоловік злегка послабив захват, і в наступний момент чарівник точно вдарив його коліном в груди. Від подиву і болю людина закричала і повалилася набік від Зедда, задихаючись.

Позбавлене тепла повітря стало крижаним, немов серед зимової ночі. Поки обидва супротивники збиралися з силами після сутички, в повітрі розповзалися хмарки їх важкого дихання. Людина знову закричала, сподіваючись на підмогу.

Зедд дивувався тому, що цей тип зважився напасти на чарівника. Але, схоже, він не боявся магії. Навіть якщо раніше Зедд не знав про це, зараз це було очевидно. Хоча противник був рази в два більше старого чарівника і десь втричі молодший за нього, і до того ж, на нього ніяк не діяла магія, на погляд Зедда, боровся він якось… слабо.

Але який би він не був боязкий, зараз він знову наважився атакувати. І якщо він таки зверне Зедду шию, буде вже несуттєво, наскільки боязко він це зробить.

Поки незнайомець піднімався на ноги, Зедд відкинув руки назад, розчепірив пальці і випустив полум'я. Однак на цей раз він знав, що намагатися вразити ним нападника марно. Замість цього старий спрямував вогонь на кам'яну підлогу залу. Струмінь полум'я вгризлась в камінь, вириваючи цілі шматки з підлоги і посилаючи їх вгору.

З страхітливою швидкістю камінь завбільшки з кулак встромився в плече чоловіка. Крізь гуркіт падаючих каменів Зедд розчув хрускіт кістки. Удар розвернув супротивника і відкинув його до стіни. Тепер Зедд знав, що хоча на супротивника і не діє магія, він може заподіяти йому шкоду, наповнивши зал кружляючим гострим камінням.

Чоловік, оговтавшись після удару, знову кинувся на Зедда. Він був зустрінутий дощем з кам'яних осколків. Кров забризкала стіни, коли його голову розрізало на шматочки. У мить ока він був мертвий і важко осів на підлогу.

В диму та пилу на Зедда несподівано напали ще двоє. Як і в перший раз, дар не попередив його про їх наближення.

Зедд спробував було обрушити новий ураган осколків, але вороги вже підібралися дуже близько. Зедда перекинули на спину і притиснули руки до підлоги.

Старий чарівник відчайдушно прагнув викликати полум'я і обрушити стелю. Він взявся закручувати повітря, щоб рознести стіни на шматки, а заодно і ворогів разом з ними.

Чиясь м'ясиста рука заткнула рот Зедду засмальцьованою білою ганчіркою. Він зітхнув і тут же втягнув у себе різкий запах. Чарівник подумав, що не варто було його вдихати, але було вже надто пізно.

Широка лапа накрила йому обличчя, заважаючи бачити навколишній світ. Реальність огидно похитнулася.

Зедд ще намагався пручатися в обволікаючій, німій темряві, поки не втратив свідомість.

18

Коли Зедд отямився, голова йшла обертом, а в животі перекочувалися хвилі нудоти. Старий не пам'ятав, щоб коли-небудь за довге життя відчував себе так погано.

Він не знав, що можна відчувати таку потребу звільнити шлунок, коли той давно вже порожній. Зедд не міг підняти голову. Якби він міг померти прямо зараз, це стало б благим порятунком від нестерпного болю.

Чарівник хотів прикрити руками очі, в які безжально било світло, але виявив, що його зап'ястя міцно зв'язані за спиною.

— Здається, він опритомнів, — вимовив хтось поруч.

Незважаючи на нудоту, Зедд інстинктивно спробував за допомогою дару визначити, скільки людей його оточують. Але йогодар, звичайно стрімкий, як думка, прославлений і блискучий дар, який дозволяв Зедду бачити без допомоги очей і чути без допомоги вух, зараз як ніби загруз в патоці. Старий подумав, що причина в речовині, якою просочили ганчірку. Поруч із собою він зміг розгледіти тільки одну людину.

Хтось схопив його за одяг і поставив на ноги. Зедд дозволив собі вирвати. На його подив, цього не сталося. Темна ніч пливла перед його очима. Зедд зміг розрізнити дерева на фоні неба, зірки і неясні обриси Замку.

Раптом ніч розірвав язик полум'я. Зедд зажмурився. Маленьке полум'я ліниво коливалося на розкритій долоні жінки з жорстким сірим волоссям. У темряві Зедд розгледів і інших людей — дар знову підвів його. Як і той, хто напав на нього, ці люди теж не бачили магію.

Жінка пильно його розглядала. Її обличчя спотворилося задоволеною відразливою гримасою.

— Так, так, так, — вимовила вона поблажливим тоном. — Сам великий чарівник…

Зедд мовчав. Схоже, це її потішило. Її гачкуватий ніс на страшному обличчі наблизився ближче.

— Тепер ти наш, — прошипіла вона.

Зедд терпляче чекав, збираючи всередині себе силу. Він втягував повітря, викликаючи полум'я, яке розріже цю жінку надвоє і поховає її під купою каміння. Він думав, що ніч осяється світлом, яке він випустив.

Але нічого не сталося.

Не гаючи часу на обдумування, що сталося, Зедд знову зібрав силу і послав полум'я, яке повинно було б зжерти її.

Ніякої реакції.

Не тільки нічого не сталося, але і з'явилося відчуття, що його зусилля подібні камінчику, нескінченно падаючому в порожній глибокий колодязь. Сталося те, чого він побоювався — він відчув страшну порожнечу.

Зедд зрозумів, що не зможе викликати полум'я і вразити її, навіть якщо від цього буде залежати його життя. Якимось чином його позбавили здатності чаклувати. Напевно, це результат дії смердючого речовини, через яку він втратив свідомість.

І нехай Зедд не керував своєю силою, він зробив те, що міг — плюнув відьмі в обличчя.

Вона вдарила його по обличчю, вибивши з рук тих, хто його тримав. Не маючи можливості звільнити руки, Зедд сильно вдарився об землю. Він лежав у пилюці, у вухах стояв дзвін удару. Зедд чекав, що зараз хто-небудь підійде і вб'є його.

Замість цього вони знову поставили його на ноги. Хтось схопив його за волосся на потилиці і підняв голову, змусивши дивитися в очі жінці. Здавалося, що злісний вираз її обличчя застиг на її лиці навічно.

Вона плюнула йому в обличчя.

— Значить, граємо в дитячу гру «око за око», — посміхнувся Зедд.

У відповідь він отримав порцію відбиваючих нутрощі ударів. Якби його не тримали під пахви, він би впав додолу. Зедд не зовсім розумів, як вона це робить — може бути, згустком повітря, який направлявся її даром. Жінка розсіювала повітря, перш ніж зібрати його в ріжучу грань, якою можна було розсікти Зедда навпіл. Як би там не було, старий чарівник знав, що вона наставила йому відмінних синців.

Довгий час Зедд був не здатний відновити дихання.

Люди, яких не бачив його дар, змусили його встати.

— Я розчарований, виявивши, що знаходжуся в руках відьми, яка не змогла винайти що-небудь поцікавіше, — посміхнувся Зедд.

Гримаса розповзлася по її обличчю.

— Не хвилюйся, Чарівник Зорандер, Його Високість дуже хотів дістати твоє кістляве тіло. Він буде грати в «око за око» так, що, боюся, ти знайдеш забаву вельми витонченою. Я то знаю, що у винаході жорстокостей Його Високість незрівнянні. Впевнена, він тебе не розчарує.

— Так чого ж ми чекаємо? Мені не терпиться перекинутися парою слів з Його Високістю.

Голову Зедда знову відкинули назад, і відьма проскребла нігтем по його щоці і горлу, не настільки сильно, щоб пішла кров, але достатньо для того, щоб задовольнити свою, насилу стримувану, жорстокість. Вона присунулася ще ближче. Одна з її брів піднялася так, що по спині Зедда пробіг холодок.

— Уявляю, у тебе накопичилося багато ідей до цієї зустрічі. Ти, напевно, довго мріяв, що ти скажеш чи зробиш… — Жінка підійшла ще ближче і обвела пальцем щось на його шиї. Коли вона потягнула за поки невідчутне для нього кільце, Зедд зрозумів, що йому одягли нашийник. По тому, як воно вп'ялося в шкіру, старий відчув, що річ, напевно, виготовлена з заліза.

— Здогадуєшся, що це? — Промовила вона. — Здогадайся.

— Ти дійсно нудна жінка, — як міг незворушно зітхнув Зедд. — Але, думаю, тобі вже не раз про це говорили.

Вона пропустила глузування повз вуха, кваплячись повідомити щось жахливе.

— Це Рада-Хань, — сказала вона, кривлячи рот в ще більш широкої усмішці.

Зедд відчув, як всередині піднімається тривога, але нічим не видав її.

— Та ну, — він не поспішаючи, ліниво позіхнув. — Не очікував, що жінка з таким обмеженим інтелектом, як ти, придумає що-небудь розумне.

Вона вдарила його коліном у пах. Зедд зігнувся навпіл від болю, не маючи можливості захиститися. Такої жорстокості він не очікував.

Не давши отямитися, його ривком поставили на ноги. Стояти прямо було ще болісніше. Зуби Зедда були стиснуті, з очей текли сльози, коліна підгиналися, але його міцно тримали.

Посмішка відьми нескінченно дратувала його.

— Бачиш, Чарівник Зорандер? Не завжди важливо бути розумним.

Зедд був з нею згоден, але промовчав.

Він збирав сили, готуючись зняти з себе намисто. Колись його вже «заковували». Таке з ним створила сама аббатиса, покаравши, немов якого-небудь хлопчиська, що не вміє поводитися з даром. Сестри Світла одягають нашийники тим, хто може заподіяти своїм даром шкоду іншим. І Річард носив Рада-Хань, коли в ньому ожив дар.

Коли Сестри вважали необхідним, вони надягали намисто юним чарівникам, і він завдавало їм біль, вартувало лише викликати магію. Зедд розумів, чому сестри закували Річарда в нашийник, коли стало відомо, що він володіє двома сторонами дару, розумів, що вона турбувалася про те, що його можуть переслідувати темні сили, але все одно Зедд не міг пробачити їй цього. Чарівника може вчити тільки чарівник, а не натовп гусок на зразок Сестер Світла.

Сестри, однак, не збиралася вчити Річарда. Вони закували його намистом, щоб викрити зрадників у своїй пастві — Сестер Тьми.

Але, на відміну від Річарда, Зедд знав, як знімати цю штуку. Він вже робив так, коли аббатиса думала за допомогою нашийника домогтися його згоди.

Зедд трохи зібрав силу, так, щоб відьма не помітила, і спробував розчепити намисто. Він відчув заклинання, готове звільнити його.

Коли прийде потрібний час, він буде твердо стояти на ногах, а голова перестане крутитися, і тоді він зламає нашийник. У той самий момент, перш ніж вона встигне усвідомити, що сталося, він спопелить її полум'ям чарівника.

Жінка знову підчепила пальцем нашийник і потягнула.

— Мій дорогий чарівник, підозрюю, що з твоїм видатним талантом ти знаєш, як звільнитися від нашийника.

— Так? Видатний талант? — По обличчю Зедда пробігла усмішка. — Вельми задоволений.

Її усмішка була сповнена презирства. Відьма підтягла його за обруч близько до свого жахливого обличчя.

— Так як Його Високість був би дуже незадоволений, зумій ти звільнитися від нашийника, я вжила заходів до того, щоб це не сталося. Щоб одягнути його на тебе, я використовувала Магію Збитку.

Так, тепер це проблема.

Вона покликала людей. Зедд зауважив, що у всіх мокрі очі. Він був приголомшений, коли зрозумів, що вони плачуть.

Плачучі чи ні, але люди виконували накази потворної предводительки, а тому безцеремонно схопили чарівника і кинули його у віз, немов в'язанку дров.

Зедд впав поряд з кимось.

— Рада бачити тебе живим, старий, — прошепотів тихий голос.

Еді. Половина її обличчя опухла і кровоточила. Вони побили її майже до смерті. Її руки теж були зв'язані за спиною. Зедд побачив, що вона теж плаче.

Його серце стиснулося.

— Еді, що вони з тобою зробили?

— Не так багато, скільки, боюся, ще зроблять, — слабо посміхнулася вона.

У тьмяному світлі ліхтаря Зедд помітив на ній той же огидний нашийник.

— Твоє тушковане м'ясо було чудовим, — сказав він.

— Прошу, не говори зараз зі мною про їжу, — застогнала Еді.

Зедд обережно повернув голову і побачив у темряві ще людей. Вони стояли у нього за спиною, тому він їх не відчув. Його дар не бачив їх.

— Думаю, у нас серйозні труднощі, — прошепотів він, швидше сам собі.

— Та ну?.. І що в тебе на думці? — Проскрипіла Еді. Зедд знав, що вона просто намагається розвеселити його, але не міг змусити себе навіть посміхнутися. — Пробач, Зедд.

Він кивнув і ліг на бік. Це було найкраще, що він міг зробити зі зв'язаними руками.

— Я думав, що все передбачив, поставивши скрізь пастки. На жаль, вони виявилися марними проти тих, кого магія не відчуває.

— Ти не міг знати про це, — ласкаво промовила Еді. Зедд мучився жалями.

— Але я повинен був прийняти це до уваги, після того, як ми зустріли навесні таку людину в Палаці сповідниць. Я повинен був подумати про цю небезпеку, — його очі втупилися в темряву. — Я провалив нашу справу, як останній дурень.

— Звідки вони всі прийшли? — Еді ледве стримувалася, щоб не запанікувати. — У своєму житті я не зустрічала жодної людини, а тут їх ціла юрба.

Зедд не міг бачити страждань Еді. Його подруга могла знати про те, що вони тут, тільки по звуках мови. Він же, врешті-решт, міг бачити ворогів і очима.

Люди стояли навколо, схиливши голови і очікуючи наказів.

Було помітно, що їм не подобається те, що відбувається. Всі вони були молоді, близько двадцяти. Деякі плакали. Дивно було бачити, як плачуть такі здоровенні чоловіки. Зедд майже пошкодував про те, що убив одного з них. Майже.

— Ви, троє! — Жінка вказала на кількох чоловіків в тіні і протягнула одному з них ліхтар, в який вклала полум'я зі своєї руки. — Ідіть і починайте шукати.

Білі очі Еді обернулися до Зедду.

— Сестра Тьми, — прошепотіла вона з огидою. І тепер Сестри володіють Замком.

19

— Звідки ти знаєш, що це була Сестра Тьми? — Запитала Верна і знову взялася писати.

Вона вивела свої ініціали на аркуші з проханням до Сестри з'їздити на південь в місто і дізнатися, як місцеві відьми збираються його захищати. Вся паперова робота тепер звалилася на неї. Палац Верни був зруйнований, пророк став недосяжний, Справжня аббатиса поки безрезультатно зайнята його пошуками. Багато хто з Сестер віддали свої душі Володареві підземного світу, і це наблизило його на крок вперед до того, щоб томити їх всіх у вічній темряві. Інші Сестри — і Світла, і Тьми — опинилися в руках ворога і підкоряються всім його наказам. Кордон між Старим і Новим світом зруйнований, цілий світ перевернутий, а єдина людина — Річард Рал — якому було передбачено зламати хребет Імперському Ордену, знаходиться пес його знає де і робить пес його знає що, і нарешті, її втомило написання наказів.

Верна терпіти не могла возитися з паперами, у неї було кілька помічників, але вона відчувала, що їх треба контролювати. Крім того, що папери її дратували, вони займали її увагу, не дозволяючи зосереджуватись на можливих магічних сюрпризах з одного і іншого боку, які можуть бути прогавленими.

— Це могла бути і Сестра Світла, — додала Верна. — Джеган використовує і їх. Ти не можеш знати напевно, що це Сестра Тьми. Всю зиму і весну він посилав разом з розвідниками Сестер.

Морд-Сіт сперлася ліктем на стіл і нагнулася вперед.

— Кажу ж вам, аббатиса, це була Сестра Тьми. — Верна не бачила сенсу погоджуватися, і тому в глибині душі не погоджувалася.

— Ну, якщо ти так говориш, Ріккі… — не бажаючи сперечатися, протягнула вона.

Верна взяла зі стосу ще один папір — наказ Сестрам знайти серед дітей тих, хто може стати Сестрами Світла і відозву на тему, чому Творець проти Імперського Ордена. Верна посміхнулася, уявивши, як Зедд розлютиться, дізнавшись, що в Новому світі Сестри мають свою думку на цей рахунок.

Ріккі прибрала зі столу руки.

— Ти зі мною ще погодишся.

— Ну, гаразд, можеш йти, — Верна бурмотіла собі під ніс наступне послання від Сестер Світла на півдні. Сестри писали про те, що перекрили гірські перевали.

— Не йди звідси нікуди, — гаркнула Ріккі і вилетіла з намету.

— Нікуди я не йду, — зітхнула Верна, читаючи рахунок, але розлючена білявка вже пішла.

Раптом Верна розрізнила звуки якоїсь метушні біля шатра. Ріккі зло когось вичитувала. Морд-Сіт невиправна. Може тому, незважаючи ні на що, вона подобалася Верні.

З тих пір як загинув Уоррен, серце Верни ніби закам'яніло. Вона, як і колись, робила те, що була повинна, але не відчувала нічого, крім відчаю. Чоловік, якого вона кохала, її чоловік, найдивовижніший чоловік в світі — помер.

Ніщо більше не хвилювало її.

Верна намагалася виконувати свою роботу якнайкраще — занадто багато людей залежали від неї, але, по правді, вона вимотувала себе роботою, тільки щоб чим-небудь зайняти свій мозок, і не давати йому думати про втрату Уоррена. Це не завжди спрацьовувало, але вона старалася. Люди розраховують на неї, а вона не може себе змусити дбати про них.

Уоррен помер. Життя для Верни стало порожньою пусткою. Це кінець всього, кінець турбот про будь-що.

Верна зняла з пояса Дорожній щоденник. Вона не змогла б відповісти, що її змусило це зробити. Вже дуже давно у книзі не з'являлися повідомлення від аббатиси Аннеліни. Енн теж відчувала необхідність в спіклуванні після того, як Келен кинула їй в обличчя звинувачення. Мати-Сповідниця дорікала їй в тому числі і тим, що вона винна у війні. Верна вважала, що Келен не права, але їй було занадто добре відомо, чому на Енн лежить відповідальність за їх нинішні труднощі. Часом Верна розділяла почуття Келен.

Тримаючи на долоні Дорожній щоденник, жінка побачила, як проступили літери нового повідомлення.

До намету увірвалася Ріккі. Вона опустила важкий мішок прямо на стос паперів на робочому столі Верни.

— Ось! — Підвищила голос Ріккі.

Перше, що помітила Верна, піднявши очі, це те, наскільки дивно одягнена Ріккі. Її щелепа сама собою опустилася вниз. На Ріккі був не звичний червоний шкіряний костюм і не костюм коричневого кольору, який Морд-Сіт носять під час відпочинку. Ні в чому іншому Верна її зроду не бачила.

Зараз на Ріккі була… сукня.

Верна не могла пригадати, коли вона ще так дивувалася.

Причому плаття не просте, а рожеве. Такого зухвалого поросячого кольору, який ні за що б не вибрала жодна пристойна жінка віку Ріккі. А фасон! Виріз плаття опускався так низько, що оголював все заховане під тканиною багатство. Два горбики плоті випиналися настільки сильно, що, здавалося, зараз зовсім вистрибнуть. Верна здивувалася тому, що соски Ріккі ще залишаються прикриті тканиною, незважаючи на те, що дівчина збуджено дихає.

— Ну що, і ти теж?.. — Випалила Ріккі.

Верна, нарешті, подивилася в випромінюючі злість блакитні очі.

— Я теж — що?

— Ти теж не можеш відірвати погляду від моїх грудей? — Верна відчула, що червоніє.

— Про що ти думаєш, одягаючись так в таборі! — Накинулася вона на дівчину, щоб приховати несподівану сором'язливість. — Навколо повно солдат! Ти виглядаєш як повія!

Повсякденний шкіряний одяг закривав тіло до самого горла, тому вид жіночої плоті тут був чимось незвичайним і від незвичності шокував.

Тут тільки Верна помітила, що довга коса Ріккі теж розпущена. Світле волосся розсипалися, точно кінська грива. Вона ніколи не бачила ні одну Морд-Сіт на людях з незаплетеною косою — коса була ознакою їхньої професії.

Навіть вигляд оголених грудей Ріккі не так дивував, як її розпущене волосся. Саме воно притягувало хтиві погляди. Було щось викличне в її розпущеній косі, хоча Верна не могла схвалити професію, чия мета — тортури людей.

Вона раптом згадала, що попросила одну з Морд-Сіт, Кару, проробити найгірше з її арсеналу з юнаком, майже хлопчиськом — вбивцею Уоррена. Цілу ніч Верна провела, слухаючи, як він кричить, прощаючись з життям. Його страждання були жахливі, але навіть вони не принесли їй задоволення.

Часом Верна думала про те, що, можливо, в майбутньому житті Володар підземного світу приготував їй щось подібне за створене нею. Вона не турбувалася про це, це було б найменшою з можливих відплат.

До того ж вона вирішила, що якщо їй доведеться заплатити за вбивство цього чоловіка, тоді вся суть Справедливості — брехня, для якої немає різниці між добром і злом. По справедливості, та кара, яка відбулася з її волі над дикою твариною в образі людини, яка вбила Уоррена, повинна бути винагороджена в загробному житті вічним перебуванням в променях Творця поряд з духом Уоррена, а інакше немає в світі справедливості.

До намету ввійшов генерал Мейферт і застиг поряд з Ріккі. Він відвів назад світле волосся і подивився на Верну, яка спокійно сиділа за своїм столом.

Саме він роздобув цей дерев'яний столик на зруйнованій фермі. Він, звичайно, не був схожий на столи в Палаці Пророків, але був набагато зручнішим, ніж оббиті золотом громіздкі письмові столи. Генерал Мейферт пишався тим, що Верна користується його знахідкою.

— А це що таке? — Запитав він, кинувши швидкий погляд на волосся та одяг Ріккі.

— Ну, я поки що не знаю, — відгукнулася Верна. — Щось схоже на представлення одягу Сестер Джегана.

Ріккі склала голі руки на своїх оголених грудях.

— Не просто Сестри, а Сестри Тьми.

— Джеган всю зиму посилав Сестер через перевали, — сказав молодий генерал. — Аббатиса поставила там щити і пастки, — в його голосі з'явилося занепокоєння. — Хочеш сказати, що хтось з них пройшов щити?

— Ні, хочу сказати, що я полювала на них.

— Про що ти говориш? — Розсердилася Верна. — Ми втратили таким чином дюжину Морд-Сіт. Після того, як ти знайшла насаджені на списи голови двох твоїх сестер Морд-Сіт, Мати-Сповідниця заборонила вам марно розкидатися власними життями.

Ріккі посміхнулася. Ця була одна з тих посмішок, якими Морд-Сіт задоволено посміхаються перед тим, як подарувати людям нічні кошмари.

— Марно?

Рікка витягла з мішка жіночу голову. Тримаючи її за волосся, вона піднесла голову до лиця Верни. Потім повернулася до генерала, потрясла головою у нього під носом і кинула її на стіл. На папери повільно засочилась запечена кров.

— Ну, як я і говорила, Сестра Тьми.

Верна впізнала лице, навіть спотворене смертю. Ріккі права, це Сестра Тьми. Цікаво, як Ріккі дізналася, що це Сестра Темряви, а не Світла?

Верна почула кінське іржання біля шатра. Солдати вітали розвідників, що повернулися. Було чути, як люди розмовляли і віддавали накази. Молоти били по розпеченому залізу, немов дзвони. У загоні переступали з копита на копито коні. Проходячі поруч воїни дзвеніли зброєю. Вогонь потріскував, коли в нього підкидали дров або ковалі опускали в нього залізні заготовки.

— Ти торкнулася її ейджем? — Тихо запитала Верна. — Ейдж не діє на тих, кого контролюють соноходці.

— Ейдж? — Хитро посміхнулася Ріккі і розчепити руки. — Ти бачиш ейдж?

Верна знала, що жодна Морд Сіт не залишає свій ейдж. Дивлячись на випираючі з сукні груди Ріккі, Верна могла тільки здогадуватися, куди та сховала ейдж.

— Так, добре, — тон генерала говорив, що він більше не має наміру терпіти. — Я хочу знати, що відбувається, прямо зараз.

— Я була на перевалі Доббін в розвідці і виявила імперський патруль.

— Час від часу вони там з'являються, — кивнув генерал, розчаровано зітхнувши. — Як ти змогла пройти через патруль? І чому жодна з наших Сестер не спіймала їх?

— Ну, цей патруль був ще на тій стороні перевалу, за зруйнованою фермою, — Ріккі знизала плечима і постукала пальцем по столу. — Там, де ти знайшов цей столик.

Верна невдоволено скривила лице. Ріккі не повинна була ходити за перевал. Але Морд-Сіт підпорядковувалася тільки наказам лорда Рала. У відсутність Річарда Ріккі слухалася наказів Келен. Верна підозрювала, що Морд-Сіт підкоряються Матері-Сповідниця лише тому, що вона дружина лорда Рала, а вони не хочуть накликати на себе гнів Річарда. Якщо накази не здавалися Морд-Сіт важливими, вони зазвичай не виконували їх. А коли вважали інакше, то робили те, що від них хотіли.

— Бачу саму Сестру, і у неї сильний головний біль, — продовжила Рікка.

— Джеган, — констатувала Верна. — Джеган наказував їй, або карав за щось, чи читав лекцію. Час від часу він так робить. Це не дуже приємно.

Ріккі поворушила волосся на мертвій голові, розкидавши папери.

— Бідолаха, — протягнула Морд-Сіт. — Поки вона блукала в соснах, притискаючи пальці до скронь, її люди розважалися на фермі з жінками. Ті кричали й намагалися вирватися, але це тільки заохочувало солдатню.

Верна прикрила очі і зітхнула. Деякі так і не навчилися тікати при наближенні Імперського Ордена.

Іноді, коли люди заперечують існування зла, їх зіштовхують лицем до лиця з тим, чого б вони найбільше хотіли уникнути.

— Але я подбала про хоробрих солдатів Імперського Ордена, — знову задоволено посміхнулася Рікка. — Вони були так захоплені, що не звернули на мене уваги. Жінки були перелякані і волали, навіть коли я їх рятувала. Сестра не звертала уваги на крики ні раніше, ні коли я опинилася на фермі, — Морд-Сіт на секунду задумалася і продовжила звіт про подію вже більш серйозним тоном. — Одна з жінок була блондинкою і приблизно мого зросту. І тут мені в голову прийшла думка. Я натягнула її плаття, розпустила волосся і стала схожою на неї. Потім дала дівчині одяг одного з солдатів і веліла їм бігти, не обертаючись, до пагорбів, у протилежному напрямку від Сестри. Мені не довелося повторювати це двічі. Потім я сіла на лавку поряд з коморою. Скоро з'явилася і Сестра. Вона побачила мене, я сиділа, схиливши голову, і удавано плакала. І вона чомусь вирішила, що інша жінка ще всередині з чоловіками. Сестра сказала: «Прийшов час для того, що ці тупі виродки зробили з тобою і твоєю подружкою. Його Високість чекає від нас звіт, і чекає його терміново. Він готовий почати наступ".

— Вона так сказала? — Верна навіть підвелася з крісла.

— Так.

— А потім? — Запитав генерал Мейферт.

— Потім Сестра попрямувала до бічних дверей комори. Коли вона підійшла до мене, я схопилася і перерізала їй горло солдатським ножем, — буденним тоном завершила розповідь Морд-Сіт.

— Ти перерізала їй горло? — Генерал Мейферт підскочив до Ріккі. — Ти не скористалася ейджілом?

Дівчина подивилася на нього так, ніби він зовсім не слухав її.

— Аббатиса говорила, що ейдж не діє на тих, ким володіє соноходець. Тому я вибрала ніж. Соноходець чи ні, ніж завжди відмінно діє, — Рікка знову підняла голову і показала її Верні. До закривавленої шиї прилип папір. — Я провела ножем по горлу і навколо шиї. Сестра трохи побилася, але я міцно тримала її, і вона швидко померла. На одну мить все стало чорним, таким чорним, як серце Володаря. Немов весь підземний світ охопив нас.

Верна не могла дивитися на голову Сестри, яку давно знала, і думала, що вона присвячена Творцеві, світлу життя. Але ця Сестра вибрала посвяту смерті.

— Володар сам прийшов забрати її, — прошепотіла Верна.

— А… Ну, не думаю, що коли помирає Сестра Світла, відбувається таке ж, — як здалося Берні, саркастично вимовила Рікка. — Я ж сказала тобі, це була Сестра Тьми.

— Сказала, — кивнула Верна.

Генерал Мейферт дружньо ляснув Морд-Сіт по плечу.

— Спасибі, Ріккі. Піду віддам розпорядження. Якщо Джеган зібрався рухатися, через кілька днів він буде тут. Нам потрібно підготувати перевали.

— Перевали треба втримати, — вимовила Верна і тихо зітхнула. — До кінця.

Ордену доведеться йти через гори, щоб завойовувати Д'Хару. Через гори є кілька перевалів. Верна і Сестри як могли запечатали їх. Вони обрушили за допомогою магії камені на проходи, зробивши їх недоступними. У важкодоступних місцях завалити дорогу, залишивши загарбникам єдиний шлях — дертися по стінах гір. Люди всю зиму працювали над тим, щоб зробити недоступними і стіни. На вершині стін були збудовані укріплення, з яких можна було скидати на ворогів камені. Скрізь Сестри поставляли магічних пасток, пройти які було б кривавим випробуванням, а після пасток армію Ордена зустріли б захисники на стінах.

У Джегана є Сестри Тьми, які можуть зруйнувати і щити, і розібрати кам'яні завали, користуючись магією Збитку, але Верна сильніша від них принаймні в Магії Приросту. Крім того, вона поділила силу між Сестрами, щоб створити заслони, які буде важко подолати. Значить, соноходець наступає. Ні Верна, ні Сестри, ні армія Д'Хари не зможуть протистояти незліченним полчищам Джегана. Він не здригнеться і накаже своїм людям іти через перевали, нехай навіть вони будуть на сотні футів завалені тілами полеглих. Життя солдата для нього нічого не варто.

— Я скоро повернуся, Верна, — промовив генерал. — Треба зібрати офіцерів і Сестер, переконатися, що всі готові.

— Звичайно, — відгукнулася аббатиса.

Генерал і Ріккі зібралися йти.

— Ріккі, — покликала Верна. Вона показала на столик. — Будь так люб'язна, забери з собою голову спочилої дорогої Сестри.

Ріккі зітхнула, її груди ледь не вивалилися з корсета, а лице прийняло страдницький вираз. Морд-Сіт знову запхнула голову в мішок і зникла разом з генералом.

Верна сіла і сперлася чолом на руки. Всьому приходить кінець. Закінчилася холодна, але мирна зима. Джеган розбив зимовий табір по інший бік гір, але досить далеко, щоб можна було здійснювати вилазки проти його війська. Як і минулого літа, коли загинув Уоррен, наступала тепла пора року, чим не може не скористатися Орден. Все починається знову. Вбивства, терор, битви, відступу, голод, виснаження.

Але чи є ще вибір, крім як померти, борючись з ворогом? Багато в чому життя стало гірше смерті.

Верна згадала про Дорожній щоденник. Вона витягла його з кишені і присунула лампу ближче. Верна подумала ще, де зараз Келен і Річард, чи живі вони? Як там Зедд і Еді, наодинці захищаючі Замок Чарівників? Вони там, як ніхто, зараз в безпеці. Але рано чи пізно Д'Хара впаде, і тоді Джеган повернеться в Ейдіндріл.

Верна поклала книжку на стіл, розправила плаття і присунула стільця. Пальці з насолодою пробіглися по шкіряній обкладинці, якій було більше трьох тисяч років. Книги подорожей створили таємничі маги давнини, ті, хто побудував Палац Пророків. Кожна книга мала двійника і була безцінна. Написане в одній з них відразу ж з'являлося в книзі-двійнику. Завдяки книгам, Сестри могли швидко отримувати важливі вісті, а не чекати їх тижнями і місяцями.

Енн, дійсна аббатиса, володіла книгою-двійником Верни.

Двадцять років тому Енн послала Верну знайти Річарда. Енн знала про те, де його шукати. Верна розуміла, чому Келен прийшла в сказ, дізнавшись, як Енн спотворила їх з Річардом долі. Але тоді Верна знала лише, що аббатиса посилає її виконати життєво важливу місію — знайти того, хто може врятувати світ і дати надію на майбутнє.

Вона присунула книгу ближче до світла і відкрила її.

«Верна, здається, мені вдалося дізнатися, де знаходиться пророк…»

Жінка здивовано відкинулася від столу. Після руйнування палацу пророк Натан звільнився з-під їх контролю і зараз десь поневірявся, представляючи серйозну небезпеку.

Останні пару років Сестри Світла вважали аббатису і пророка загиблими. Перед тим, як піти з пророком виконати важливу місію, Енн симулювала їх смерть і призначила Верну аббатисою. Крім Верні, Зедда, Річарда і Келен, дуже небагато людей знали правду. Під час подорожі Натану вдалося скинути нашийник і втекти від Енн. Він був дуже небезпечний.

Верна повернулася до читання.

«… Вже кілька днів я стежу за ним. Просто не віриться, що після того, як він був у моїй владі, я не контролюю його. Скоро я дам тобі знати про себе знову. Як ти, Верна? Як твоє здоров'я? Як там Сестри і армія? Напиши мені. Вночі буду читати мою книгу. Дуже скучаю за тобою».

Верна випрямила спину. Це все. Кінець повідомлення. Але цього було достатньо. Повідомлення Енн про те, що вона засікла місцезнаходження Натана, змусило думки Верни закрутитися.

Але навіть ця несподівана новина не підняла її дух. Джеган намірився атакувати Д'Хару. Енн скоро підкорить пророка, але Річард десь на півдні, і вони не знають, де. П'ять сотень років Енн складала події так, щоб Річард очолив битву за майбутнє людства, а тепер, на порозі вирішального бою, його немає з ними.

Верна витягнула з корінця книги стило і написала відповідь.

«Моя дорога Енн, боюся, що тут все йде не так добре. Днями почнеться бій за перевали, які ведуть у Д'хару».

20

Довгі коридори Народного Палацу були заповнені звуком кроків по кам'яних плитах. Енн присіла на мармурову лаву між трьома жінками і літньою парою. Обидві компанії подейкували про одяг гуляючих по залах людей або обговорювали, що вони тут робитимуть і куди подадутьсяся далі. Енн подумала про безглуздість цих розмов, але, напевно, балаканина допомагає відволіктися від тягот війни. Було дивно, що в такий пізній час мешканці воліють прогулюватися по коридорах, а не спати в теплих постелях.

Енн опустила голову і прикинулася, що шукає щось в дорожній сумці. Краєм ока вона уважно стежила за проходячими солдатами. Аббатиса не була впевнена в необхідності такої обережності, але вирішила не ризикувати.

— Здалеку прийшли? — Запитала Енн її сусідка.

Жінка підняла голову і зрозуміла, що звертаються до неї.

— Так, я проробила нелегку подорож.

Енн знову уткнулася носом у сумку і прийняла серйозний вигляд, сподіваючись, що її залишать у спокої.

Але жінка середніх років, з кучерявими каштановим волоссям, зацікавилася і з посмішкою продовжила.

— Я живу недалеко звідси і дуже люблю проводити ночі в палаці, просто щоб посилити свій дух.

Енн оглянула поліровану мармурова підлогу, гладкі кам'яні червоні колони під арками, оповитими виноградною лозою, що піднімалася до балконів. Вона підняла голову до скляного даху, через який вдень струмувало світло в зал, і перевела погляд на статуї коней у натуральну величину, навічно застиглих в галопі навколо бризок фонтану.

— Так, здається, я розумію, про що ви, — пробурмотіла Енн.

Її духу палац не посилював. Навпаки, в палаці вона відчувала себе кішкою в собачій будці з замкненими дверима. Тут вона відчувала, що її сила слабшає.

Народний Палац був більше, ніж просто палац. Це було ціле місто, об'єднане нескінченними дахами. Десятки тисяч людей жило в ньому постійно, і ще тисячі кожен день приходили. Палац ділився на декілька рівнів: на одних продавали товари в лавках, на інших — селилася влада, на третіх — розташовувалися звичайні житла.

Навколо плато, на якому розташовувався палац, розташовувалися ринки, де люди купували і продавали товари. Піднімаючись до палацу, Енн минула безліч крамничок. Центром торгівлі був сам палац, куди стікалися люди з усієї Д'Хари.

Крім того, палац був родовим місцем Дому Ралів. Народний Палац був заклинанням, не просто зачарованим місцем, як Палац Пророків, в якому Енн провела більшу частину свого життя. Сам палац був заклинанням.

Внутрішній палац був збудований з особливою увагою і точністю. Зовнішні укріплені стіни разом з кімнатами палацу складали оболонку заклинання, а зали і коридори складалися в викреслений узор — саме заклинання, суть його сили.

Як заклинання, накреслені паличкою в пилу, були зведені і стіни палацу. Побудувати палац такої конструкції, з погляду звичних архітектурних канонів, було безумством. Але від перевірених методів побудови і конструкції довелося відмовитися заради того, щоб працювало заклинання.

Воно було особливим. Палац захищав будь-кого з Будинку Ралів. Це означало, що тут Рал володів найбільшою силою, а інші, навпаки, втрачали її. Енн ніде не відчувала такого ослаблення свого Хань, есенції життєвої сили і дару. Вона сумнівалася, чи зможе запалити тут за допомогою дару хоча б свічку.

Щелепа Енн відвисла, коли вона раптом усвідомила ще один аспект заклинання. Вона обвела поглядом зали — частини заклинання — наповнені людьми.

Заклинання, написані кров'ю, завжди ефективніші і потужніші. Але коли кров просочується в землю, засихає або розкладається, сила заклинання слабшає. Але Народний Палац — заклинання, коридори якого заповнені живою кров'ю людей. Енн втратила дар мови, усвідомивши всю геніальність плану.

— Кімнату шукаєш, так?

Енн забула про свою сусідку, яка продовжувала витріщатися на неї і посміхатися нафарбованими губами. Вона змусила себе прикрити рот.

— Е? Я… — протягнула Енн. — Я поки не знайшла кімнати на ніч.

— Але ти не можеш лягти на лаві, — посмішка жінки все так само висіла на губах, здавалося, їй все важче зберігати її. — Охорона тобі не дозволить. Доведеться тобі зняти кімнату, або вилетиш з міста.

Енн прекрасно зрозуміла, до чого хилить городянка. Цим людям, одягненим в кращий одяг для відвідин палацу, вона здавалася жебрачкою. Після розмов про те, хто як одягнений, сусідка Енн з незадоволенням терпіла її поряд з собою.

— У мене є, чим заплатити за кімнату, — запевнила її Енн. — Я просто поки не знайшла її. Після такої тривалого подорожі мені треба було б піти і вимитися, але мені дуже хотілося дати відпочити моїм бідним ногам. Не скажеш, де мені можна знайти підходящу кімнату?

— Я можу запропонувати тобі мою кімнату, — посмішка стала трохи більш природною. — Це недалеко звідси.

— Ти дуже люб'язна, — Енн піднялася і помітила охорону, що спускалася по коридору.

Жінка встала і побажала доброї ночі сусідкам по лаві.

Від чого Енн дійсно втомилася, так це від вечірньої молитви лорду Ралу. На площі задзвонив дзвін, закликаючи всіх зібратися і помолитися. Енн зазначила, що ніхто не збирається уникнути молитви. Між людьми ходила охорона. Енн відчула себе мишкою в пазурах яструба, і їй довелося приєднатися до натовпу на площі.

Вона провела на колінах біля двох годин, завзято схиляючись до підлоги і торкаючись чолом землі, так само, як і всі, похмуро повторюючи слова молитви-посвяти.

— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В твоїй мудрість — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Двічі на день люди читали формулу посвяти. Енн не уявляла, як вони виносять цю муку.

Вона згадала про зв'язок між народом Д'Хари і лордом Ралом, узи, які захищають людей від соноходців, і зрозуміла, як вони це виносять. Вона сама була полонянкою Імператора Джегана. Він убив на її очах Сестру, просто щоб залякати Енн.

Вона знала, як люди виголошують посвяту перед обличчям жорстокості і катувань.

Навряд чи Енн потребувала молитви-присвяти лорду Ралу, Річарду. Вона присвятила йому п'ятсот років ще до його народження.

У пророцтві говорилося, що він — єдиний, хто зможе запобігти катастрофі. Енн розглядала стіни залу. Їй хотілося б знати, де ж Річард.

— Сюди, — жінка потягнула Енн за рукав.

Недавня сусідка махнула рукою направо і пішла по коридору. Енн накинула хустку, закривши згорток, який вона несла, й притиснула міцніше до боку дорожню сумку. Вона зауважила, що багато людей, які сидять на мармурових лавах і низьких виступах стін обговорюють її вигляд.

По підлозі розбігалися зигзаги з темно-коричневого, рожевого і світлого каменю, складаючись у тривимірний візерунок. Енн вже бачила такі узори в Старому світі, але жоден з них не зрівняється з цим. Цей — витвір мистецтва, більше, ніж просто кам'яна підлога. Все в палаці було абсолютним.

На напівповерхах з кожного боку розмістилися крамниці. У деяких з них продавалися товари, необхідні мандрівникам. Тут можна було побачити різну випивку і харчі, від м'ясних пирогів до солодощів, від елю до теплого молока. Продавали нічні сорочки. В інших крамницях — стрічки для волосся. Навіть у таку пізню годину багато лавок були відкриті. У палаці завжди залишалися ті, хто працював всю ніч, і вони потребували подібних крамниць. Заклади, в яких пропонували зробити нову зачіску або перефарбувати волосся, або створити диво з нігтями, закривалися до ранку. Енн була впевнена, що власники таких місць дуже б здивувалися, побачивши її.

Жінка відкашлялася. Вони йшли вниз по широкому коридору, роздивляючись вітрини.

— Звідки ти прийшла?

— О, далеко з півдня. Це дуже-дуже далеко звідси, — Енн невизначено махнула рукою і відчула, який уважний погляд кинула на неї нова знайома. — Там живе моя сестра, і я відвідувала її, — Енн вирішила підкинути ще думку в багаття цікавості сусідки. — Вона радниця лорда Рала з важливих питань.

Брови жінки злетіли вгору.

— Правда? Радниця самого лорда Рала! Яка честь для твоєї родини.

— Так. Ми всі нею дуже пишаємося, — з підкресленою повільністю вимовила Енн.

— А в чому лорд Рал з нею радиться?

— Радиться? Ну, по військових справах, звичайно.

— Жінка? Дає поради лорду Ралу з ведення воєн? — Сусідка відкрила рот.

— Ну так, — наполягала Енн, присуваючись ближче і знижуючи голос. — Вона відьма. Передбачає майбутнє. Дивись, вона написала мені листа і сказала, що я прийду в палац. Хіба не дивно?

— Ну, це легко вгадати, що ти пішла б сюди, — трохи насупилася городянка.

— Так, але вона сказала мені, що я зустріну добру жінку.

— Вона, мабуть, дуже талановита, — нарешті розпливлася в посмішці сусідка.

— О, ти навіть не уявляєш наскільки точно вона пророкує майбутнє, — упиралася Енн в описі достоїнств неіснуючої родички.

— Та ну? А вона сказала що-небудь особливе про твій візит сюди? Що-небудь таке?

— Сказала, звичайно. Як думаєш, правду вона сказала, що я зустріну тут чоловіка?

Очі жінки забігали по коридорах.

— Тут повно чоловіків. Це не здається особливим пророкуванням. Точно, вона повинна була відкрити тобі більше, ніж… ну, я маю на увазі, якщо вона так талановита, та ще й радник лорда Рала…

Енн приклала пальця до нижньої губи, як би щосили намагаючись воскресити в пам'яті всі деталі доленосного передбачення.

— Ти мені нагадала, так, вона сказала… Чи зможу я пригадати… — Енн по свояцьки поклала руку на плече жінки. — Сестра весь час розповідає про моє майбутнє. Вона так багато пише про моє майбутнє, що іноді мені здається, я втрачаю своє життя! Мені часто складно пригадати, що вона писала.

— Ну, будь ласка, згадай, — нетерпляче трясла її жінка. — Це так цікаво.

Енн знову приклала пальця до губи і втупилася на стелю, прикинувшись, що впала в глибоку задуму. Вперше вона помітила, що стеля майстерно розписана під небо, з хмарами і всім іншим.

— Ну, сестра сказала, що чоловік, якого я зустріну, буде середніх років, — вимовила, нарешті, Енн, довівши цікавість жінки до крайньої точки. Вона знову поклала руку сусідці на плече. — Але дуже помітний. Не такий вже старий і немічний, високий, і навіть дуже високий, з довгим сивим волоссям, які падають на його широкі плечі. Вона сказала, що він буде добре поголений і цілком привабливий, з пронизливими темно-блакитними очима.

— Темно-блакитними очима… ой? Їй! — Захихотіла жінка. — Та він просто красень!

— Ще вона сказала, що коли він дивиться на жінок своїми яструбиними очима, у них починають тремтіти коліна.

— Напевно… — обличчя сусідки залила фарба. — Шкода, що твоя сестра не знає імені цього симпатяги.

— О, звичайно, знає. Якою ж вона була б радницею лорду Ралу, якби не знала таких простих речей.

— Вона сказала його ім'я? Твоя сестра може знати і це?

— А як же інакше, — запевнила її Енн і замовкла, роздивляючись проходячих мимо людей.

Хто заглядав у відкриті лавочки, хто просто балакав, сидячи на лаві.

— Ну? — Запитала жінка. — Яке ім'я передбачила тобі сестра? Ім'я цього незвичайного пана? — Енн задумливо розглядала стелю.

— Щось на «Н», начебто. Найджел або Норріс, якось так. Ні, постій, по-іншому, — Енн клацнула пальцями. — Вона назвала його Натаном.

— Натан, — повторила жінка, дивлячись на Енн так, немов, якби вона не вимовила ім'я, та вирвала б його з язиком. — Натан.

— Так, точно. Натан. Знаєш кого-небудь з таким ім'ям? Натан? Високий хлопець, середніх років, широкоплечий, з довгими білими волоссям і блакитними очима?

Жінка підняла очі до стелі. На цей раз Енн нахилилася, вся в увазі, очікуючи відповіді.

Хтось схопив Енн за плече і змусив зупинитися. Енн і сусідка повернулись.

За ними стояла дуже висока блакитноока дівчина з довгою світлою косою. Вона була одягнена в червону шкіру, а її похмурий вигляд не віщував нічого доброго.

Жінка поруч з Енн зблідла як ванільний пудинг. Рот її відкрився. Енн ледве втрималася, щоб теж не відкрити рот.

— Ми чекали тебе, — вимовила жінка в червоному.

За її спиною стояла дюжина високих чоловіків у чудових шкіряних обладунках, озброєні відполірованими мечами, ножами і списами.

— Ви, мабуть, помилилися…

— Я ніколи не помиляюсь.

Енн ледь діставала до жовтого півмісяця і зірки на животі жінки в червоній шкірі.

— Цього разу ви не праві. Що все це означає? — Невинний тон в голосі Енн танув, як сніжка під променями палючого сонця.

— Чарівник Рал наказав привести тебе.

— Чарівник Рал?

— Саме. Чарівник Натан Рал.

Енн почула, як жінка поруч судорожно зітхнула. Їй здалося, що сусідка зараз впаде, втративши свідомість, і вона взяла її під руку.

— Все в порядку, мила?

Сусідка в усі очі дивилася на жінку в червоній шкірі.

— Так. Мені пора. Я спізнююся. Мені треба йти. Можна?

— Звичайно. Тобі краще піти, — запевнила її висока блондинка.

Жінка квапливо вклонилася і, пробурмотівши «На добраніч», кинулася вниз по коридору, обернувшись тільки раз.

— Ну, я рада, що ви мене знайшли, — глянула Енн в обличчя блондинці. — Не терпиться побачитись з Натаном. Пробачте… з Чарівником Ралом.

— Тобі не нададуть аудієнцію з Чарівником Ралом.

— Маєш на увазі, мені не сьогодні вночі нададуть… аудієнцію з ним.

Енн намагалася бути ввічливою, але найбільше вона хотіла б побити чарівника, звернути йому шию, і чим раніше, тим краще.

— Мене звати Найда, — представилася жінка.

— Приємно познайомитися…

— Знаєш, хто я? Я Морд-Сіт, — не чекаючи відповіді, додала вона. — Попереджаю тебе з ввічливості. Тільки один раз, так що слухай уважно. Ти прийшла сюди з ворожими намірами щодо Чарівника Рала. Тепер ти моя полонянка. Будеш використовувати магію проти мене, я її прийму. А потім я або моя сестра Морд-Сіт тебе покараємо. Дуже-дуже боляче.

— Боюся, тут моя магія не сильна, — зізналася Енн. — Мала трохи. Так що, як бачиш, я досить нешкідлива.

— Мене не турбує твоя магія. Навіть якщо ти спробуєш запалити з її допомогою свічку, твоя сила перейде до мене.

— Ясно, — вимовила Енн.

— Не віриш мені? — Схилилася Найда. — Я змушу тебе напасти на мене. Не часто мені доводилося оволодівати магією відьми. Це повинно бути… забавно.

— Дякую, але я дуже втомилася сьогодні, і від подорожі і від всього іншого, щоб на кого-небудь нападати. Може, пізніше?

— Чудово, — посміхнулася Найда і Енн зрозуміла, чому люди так бояться Морд-Сіт. — Значить, пізніше.

— Ну і що ти збираєшся робити зі мною, Найда? Закрити мене в одній із милих кімнаток палацу?

Найда не відповіла на питання і кивком покликала двох чоловіків. Вони підхопили Енн під руки, виростаючи, ніби величезні дуби з кожного боку її тендітного тіла.

— Ходімо, — Найда пішла попереду.

Стражники рушили за нею, тягнучи Енн. Її ступні торкалися підлоги кожен третій-четвертий крок. Люди в коридорі відсахувалися від Морд-Сіт, втискаючись в стіни подалі від жінки в червоному. Хтось ховався у відкриті лавках, звідки тайкома спостерігав за процесією. Всі роздивлялися невисоку жінку, яку тягли два амбали з палацової охорони у блискучих обладунках. За спиною Енн чула брязкіт зброї.

Вони повернули в невеликий зал і пішли між колон. Один із охоронців кинувся вперед відчинити двері. Через вузький дверний отвір вони просочилися, як вино крізь тканину.

Коридор за дверима був темний і вузький — зовсім несхожий на широкі галереї, по яких прогулюються мешканці. Потім вони спустилися по сходах. Сходинки сходів важко скрипіли під дубовими кроками охорони. Стражники по черзі освітлювали шлях Найді ліхтарями. Звук кроків розносився луною в темряві.

Коли вони спустилися, Морд-Сіт повела їх через лабіринт брудних кам'яних коридорів. У сирих залах стояв запах цвілі. Підійшовши до наступних сходів, вони знову стали спускатися по квадратній шахті вниз, у глибини Народного Палацу. Енн думала про те, скільки людей в минулому йшли цим же шляхом і вже ніколи не поверталися. І батько Річарда, Даркен Рал, і батько його батька, Паніс, відрізнялися особливою жорстокістю. Для таких людей життя інших людей нічого не значило.

Річард все змінив.

Але зараз його немає в палаці. Зате тут оселився Натан.

Енн знала Натана вже дуже давно — близько тисячі років. Велику частину цього часу вона, як аббатиса, тримала його замкненим у власних кімнатах. Пророкам не можна дозволяти вільно переміщатися. Але тепер він на волі. І, що ще гірше, він зміг захопити владу в палаці — будинку предків Дому Ралів. Він — предок Річарда. Він — Рал. І він чарівник.

План Енн здався їй самій раптом неймовірно дурним. Просто підловити його, коли він буде без охорони. Накинути і звести кінці нашийника на шиї. Така можливість ще представиться, і він знову буде в її владі.

Жінка підбадьорилася, вирішивши, що її план набуває якогось сенсу.

В кінці спуску Найда повернула праворуч і пішла по вузькому коридорі із залізними поручнями зліва. Енн намагалася хо щось розгледіти, але ліхтар освітлював тільки чорноту внизу. Вона боялася й подумати про те, наскільки глибока шахта. У неї не було думок щодо боротьби зі своїми викрадачами, але Енн лякалась того, що вони можуть поставити її на край кам'яного колодязя і просто скинути вниз.

Їх послав Натан. А Натан, яким би він не був часом запальним, не наказав би скинути її в шахту. Енн згадала, як тримала його в плині століть під замком, які екстраординарні заходи обережності робила, щоб утримати Натана під контролем. Вона знову схилилася через перила над чорнильною темрявою.

— Натан чекає нас? — Як можна дружелюбніше запитала Енн. — Я б хотіла поговорити з ним. Є одне дільце, яке треба обговорити.

Найда кинула через плече важкий погляд.

— Чарівникові Ралу нема про що говорити з тобою.

Морд-Сіт вела їх по тісному кам'яному коридору. Те, з якою похмурою рішучістю на обличчі вона йшла вперед, лякало не менше, ніж сам коридор.

Нарешті Енн побачила попереду світло. Вузький прохід вивів їх до маленької площі, до якої сходилися кілька залів. Скрізь круто йшли вниз воронкоподібні сходи. Енн почали стягати по сходах, і вона вчепилася в перила, боячись втратити рівновагу, але в цьому не було необхідності — її міцно тримали під руки і не дозволили б упасти або втекти.

Внизу в проході з низькою стелею Найда, Енн і охорона зупинилися. Слабке світло смолоскипів, уткнутих в підставки, давало можливість озирнутися. Закопчена кімната була наповнена димом. Стояв огидний запах застарілого поту і сечі. Енн подумала, що свіже повітря ніколи не проникає в підземелля Народного Палацу.

Праворуч почувся сухий, уривчастий кашель. Вона вдивилася в темряву і помітила двері в стінах. Чиїсь пальці вчепилися в залізну решітку крихітного дверного віконця. Інших звуків, окрім кашлю, з кліток, де нудилися зневірені люди, не долинало.

Громила у формі чекав біля залізних дверей зліва. Він виглядав так, наче був сам виліплений з того ж каменю, яким виклали стіни. В інший час Енн вирішила б, що він досить симпатичний хлопець.

— Найда, — вітав охоронниця чоловік. — Хто тут? — Ввічливо вклонившись, запитав він глухим голосом.

— Ще одна ув'язнена, капітан Лернер, — Найда підтягла Енн за плече вперед і показала капітану так, як показує фазана щасливий мисливець. — Небезпечна ув'язнена.

Чоловік швидко окинув Енн поглядом з голови до ніг.

— Тоді особливо надійна камера.

— Чарівник Рал не хоче, щоб вона втекла, — Найда схвально кивнула головою. — Він говорить, від неї можна всякого очікувати.

Енн була готова гнівно відповісти, але притримала язика.

— Ти б пішла з нами і перевірила, щоб її замкнули щитами, — звернувся капітан Лернер до Найди.

Морд-Сіт повела головою. Двоє з охорони кинулися вперед і зняли два факели зі стін. Капітан нарешті відшукав потрібний ключ серед дюжини на зв'язці. Замок з брязкотом відкрився, залізний звук загуляв низькими коридорами темниці. Цей звук здався Енн дзвоном по засуджених.

З зусиллям капітан відчинив двері. Тьмяні свічки освітлювали довгий коридор з дверима по сторонах, в яких були зроблені крихітні віконця. Люди взялися завивати і свистіти, як тварини, посилаючи жорстокі прокльони на голови тих, хто замкнув їх тут. Пазуристі руки зметнулися, намагаючись дотягнутися і вчепитися за проходячих мимо.

Двоє чоловіків з факелами повернули в коридор направо. Світло відбивалося на червоній шкірі костюма Найди. Ув'язнені притисли лиця до грат, щоб краще розгледіти її. У кулаці Морд-Сіт затиснула ейдж, який висів на ланцюжку у неї на грудях. Вона подивилася в віконця направо й наліво. Брудні руки одразу забралися назад. Голоси затихли. Енн відчула, як багато хто поспішив забитися в далекі куточки своїх камер.

Навівши таким чином порядок, Найда пішла далі. Енн штовхнули в спину. Попереду йшов капітан Лернер зі зв'язкою ключів. Енн прикрила хусткою ніс і рот, намагаючись не вдихати нестерпно смердюче повітря.

Капітан узяв з ніші невелику лампу, запалив її від свічки і зупинився перед дверима. Двері в довгому коридорі були розташовані ближче один до одного. В решітку одного з крихітних віконець вчепилася рука, покрита брудом.

Коридор за наступними дверима виявився ще нижчим і не ширшим, ніж плечі Енн. Вона намагалася заспокоїтися, поки вони йшли по кривому проходу. Найда та її люди зупинилися, склавши руки на грудях.

— Тут, — сказав капітан Лернер, зупинившись.

Він підняв ліхтар і заглянув у віконце дверей. З другого разу він знайшов потрібний ключ і відчинив двері. Капітан віддав ліхтар Найді і двома руками взявся відкривати двері. Щоб вона трохи відхилилися, чоловікові довелося навалитися усією своєю вагою. Потім він зник усередині.

Найда разом з лампою зникла слідом за капітаном. Її рука, затягнута в червону шкіру, висунулася і затягла Енн всередину.

Капітан відкрив ще одні двері всередині крихітного приміщення. Енн побачила, що ця кімната захищена щитами. Відчинились другі двері. Стіни відкритої кімнатки були викладені камінням. Єдиний вихід звідси був через двері, що ведуть у кімнату з щитами, а потім через другі двері.

Дім Ралів знав, як побудувати надійну в'язницю.

Найда схопила Енн за лікоть і наказала йти в камеру. Навіть маленькій Енн довелося нагнутися, щоб переступити поріг. Єдиним предметом обстановки в кімнаті була кам'яне ліжко біля дальньої стіни, яке служило і стільцем. На лаві стояв невеликий глечик з водою. На іншому кінці ложа лежала складена коричнева ковдра. В кутку стояв нічний горщик. Він був порожній, хоч і не зовсім чистий.

— Чарівник Рал хотів, щоб ти залишилася тут, — Найда поставила лампу на ліжко.

Очевидно, не всякий гість удостоювався такої розкоші.

Найда вже занесла ногу над порогом, як Енн покликала її.

— Будь ласка, передай Натану моє прохання. Будь ласка. Скажи, що я хочу побачитися з ним. Скажи, це дуже важливо.

— Він казав, що ти будеш просити про це, — посміхнулася Найда. — Натан пророк, і він знав, що ти це скажеш.

— Ти передасиш йому мої слова?

Холодні блакитні очі Найди немов зважували душу Енн.

— Чарівник Рал просив передати тобі, що він керує всім палацом і йому незручно бігати до тебе кожного разу, як ти покличеш.

Саме ці слова вона тисячу разів передавала з Сестрою, коли Натан вимагав, щоб йому дозволили побачити аббатису: «Передай Натану, що я управляю цілим палацом, і я не можу бігати вниз кожного разу, коли він мене покличе. Якщо у нього є прохання, то нехай він напише, я прочитаю його, коли у мене буде час".

До сьогоднішнього дня Енн не знала, як жорстокі були її слова.

Найда зачинила за собою двері. Жінка залишилася одна в камері, з якої, вона знала, виходу немає.

Ось і кінець її життя. Вона не буде в'язнем все своє життя, як Натан був її бранцем весь час.

— Найда! — Енн кинулася до вікна.

— Так? — Морд-Сіт вже була біля других дверей, поруч зі щитом.

— Скажи Натану… Скажи, що я прошу вибачення.

— Думаю, Чарівник Рал знає ціну всім твоїм вибаченням, — коротко розсміялася охоронниця.

Енн простягнула руку, намагаючись дотягнутися до неї.

— Найда, прошу тебе. Скажи йому… скажи Натану, що я люблю його.

Довгий час Найда дивилася на неї, перш ніж різко закрити двері.

21

Келен підняла голову. Вона ніжно поклала долоню на серце чоловіка і прислухалася до звуків у темряві. Річард важко дихав, його груди піднімалася і опускалася під її рукою. Це вселяло в неї надію — він ще живий. Поки Річард тримається, вона буде боротися, щоб знайти рішення, і не відступить. Вони доберуться до Ніккі. Як-небудь приїдуть до неї.

Келен глянула на вузький серп нового місяця в небі і зрозуміла, що спала менше години. Срібні в місячному світлі хмари безмовно пливли на північ. Вдалині вона розгледіла залиті місячним світлом чорні крила птахів, які постійно слідували за ними.

Жінка ненавиділа цих птахів. Хижаки летіли за ними з того моменту, як Кара торкнулася статуї Келен, яку Ніккі назвала сигнальним маяком. Темні крила завжди були поруч, як тінь смерті, спостерігаючи, вичікуючи.

Келен згадала про пісок, витікаючий зі статуї — пісочного годинника. Її час минає. Вона не знала точно, що станеться, коли пісок закінчить сипатися, але в уяві виникали тільки похмурі перспективи.

Місце, де вони розбили табір, було недалеко від гострої лінії гір з одного боку і стіною з колючого чагарнику і ялин з іншого, не було настільки безпечне, як їм би хотілося. Але вони вирішили зупинитися тут, коли Кара поділилася з Келен побоюванням, що Річард не доживе до ранку.

Це ледь чутне шепотіння кинуло Келен в холодний піт, її серце забилося, і вона опинилася майже на межі паніки.

Хоча вони їхали в темряві по відкритій місцевості досить таки повільно, жінка прекрасно розуміла, що підскакування воза, коли колесо попадало в чергову нерівність дороги, не йшло на користь диханню Річарда. Менше ніж через дві години після того, як вони рушили, Кара звернулася до неї, і довелося зупинитися. Після зупинки всім здалося, що дихання Річарда стало менш важким.

Треба було перепочити. Можливо, після ночі відпочинку вони наздоженуть згаяне.

Келен доводилося весь час боротися з собою, умовляючи себе, що вони приїдуть вчасно, і у них ще є шанс, а мета подорожі — не просто марна надія, що маскує гірку правду.

Останній раз, коли Келен думала про це і відчувала безпорадність, відчуваючи, як тане в її обіймах життя Річарда, вона зрозуміла, що у неї є один твердий шанс врятувати чоловіка. Зараз вона не була впевнена в тому, що цей єдиний шанс зможе стати початком ланцюга подій, які зруйнують магію.

Келен одноосібно прийняла рішення скористатися цим шансом, і вона одна відповідальна за те, що відбувається. Якби вона знала те, що їй було відомо зараз, вона поступила точно також — врятувала життя Річарда, — але це не знімало з неї відповідальності.

Вона — Мати-Сповідниця, і, значить, відповідає за тих, у кого є дар, за створення магії. І вже точно не вона повинна стати причиною їх кінця.

Келен почула, як Кара, наслідуючи крику птиці, попереджає про своє повернення. З мечем у руці Келен піднялася на ноги. Цьому пташиному крику навчив її Річард.

Келен відкрила віконце ліхтаря, щоб стало світліше. Вона побачила Тома. Юнак, тримаючи руку на срібній ручці свого ножа, піднімався з каменю, звідки він спостерігав за табором і людиною, якої торкнулася Келен. Людина все так само нерухомо лежав біля ніг Тома — там, де йому наказала бути пані.

— Що там? — Прошепотіла Дженнсен, з'явившись поряд з Келен і протираючи очі.

— Поки не знаю. Кара дала сигнал, може, хто-небудь зустрівся з нею.

Охоронниця з'явилася з темряви, штовхаючи, як і припустила Келен, перед собою якусь людину. Келен зсунула брови, пригадуючи, де ж вона його бачила. Жінка моргнула, усвідомивши, що це той молодий чоловік, якого вони зустріли тиждень тому — Оуен.

— Я намагався встигнути до вас раніше! — Заволав Оуен, побачивши Келен. — Присягаюся, я намагався!

Кара йшла поруч з ним, тримаючи його за плече, і гаркнула зупинитися перед Матір'ю-Сповідницею.

— Про що ти говориш? — Запитала Келен.

Оуен зловив погляд Дженнсен, що стояла за її спиною, і на секунду завмер, роззявивши рота, перш ніж відповів.

— Присягаюся, я повинен був прийти до вас раніше, — він мало не плакав. — Я був у таборі, — він стиснув одяг у себе на грудях, намагаючись угамувати тремтіння. — Я, я бачив… бачив всі… останки. Великий Творець, як ви могли бути такі жорстокі?

Келен подумала, що Оуена зараз вирве. Хлопець прикрив рот рукою й заплющив очі.

— Всі ті люди хотіли схопити нас, щоб убити, — промовила Келен. — Ми не змушували їх кидати свої затишні крісла у камінів й відправлятися в пустелю, де ми їх замучили. Вони напали на нас — ми захищали себе.

— Але, Великий Творець, але ви… — Оуен стояв перед нею, не в силах впоратися з тремтінням. Він закрив очі. — Нічого не існує. Нічого. Нічого, — він повторював це знову і знову, як якщо б слова могли захистити його від зла.

Кара сильно потягнула Оуена і змусила його сісти на камінь. Очі хлопця були закриті, він бурмотів: «Нічого. Нічого». Охоронниця встала зліва від Келен.

— Що ти тут робиш? — В голосі Кари звучала загроза. — Відповідай… — хоча вона і не додала «інакше…», сенс тону був ясний.

— І швидше, — наказала Келен. — У нас і без тебе вистачає турбот.

Оуен розплющив очі.

— Я йшов до вас, щоб сказати, але… всі ці трупи…

— Про це ми знаємо. Навіщо ти шукав нас? — Терпінню Келен прийшов кінець. — Другий раз я питати не буду.

— Лорд Рал, — Оуен заплакав, сльози котилися по його обличчю.

— Що лорд Рал? — Вимовила Келен крізь зціплені зуби.

— Лорда Рала отруїли, — вирвалося в нього.

Мурашки покрили ноги Келен.

— Звідки ти знаєш про це?

Оуен схопився, жмакаючи одяг на грудях.

— Знаю?! Тому, що я один з тих, хто його отруїв! — Закричав він.

Чи могло статися таке? Чи могла отрута відняти у Річарда силу дару? Чи могло бути так, що вони все невірно розуміли, що відбувається? А раптом все сталося тому, що ця людина отруїла Річарда?

Келен відчула, як руків'я меча само лягає в руку, і попрямувала до нього.

Оуен дивився на неї, як дивиться оленятко на готового до стрибка гірського лева.

Келен і при першій зустрічі відчувала, що в Оуена є щось дивне. І Річард бачив у ньому щось незрозуміле, щось неправильне.

Щось, що змусило цього незнайомця, який трясся від страху, отруїти Річарда.

Лорд Рал ледь тримається. Він страждає від болю. Ця людина винна у цьому. Келен хоче знати чому, хоче знати правду.

Келен швидко наближалася. Вона не дозволить йому втекти. І не дасть йому збрехати.

Він їй сповідається.

Рука Келен почала підніматися. Її сила розгорталася, як пружина, і вона відчувала її в самій глибині власної істоти.

Ця людина намагалася вбити Річарда. Вона має намір дізнатися, чи є спосіб врятувати його. І ця людина скаже їй все.

Келен вирішила, що торкнеться його.

У цьому не було необхідності, але навряд чи це її зупинить. Будь-які емоції відносно вчинку Оуена випарувалися, тепер вони не мали значення. Тільки істина вела Келен. Вона була сама неприборкана рішучість.

У нього немає шансу. Він — її.

Келен бачила, як хлопець застиг, спостерігаючи за тим, як вона наближається, бачила його широко розплющені блакитні очі, сльози на щоках. Келен відчула холодний витік сили, що вимагала звільнення. Поки її рука піднімалася до того, хто заподіяв шкоду Річарду, вона нічого не хотіла так сильно, як того, що збиралася зробити.

Він — її.

Раптом між ними зявилася Кара.

Келен перестала бачити Оуена за Морд-Сіт. Сповідниця хотіла відштовхнути Кару, але та була готова і твердо стояла на землі.

— Ні. Мати-Сповідниця, ні! — Кара схопила Келен за плечі і змусила її зробити три кроки назад.

Келен все ще дивилася на Оуена, нехай навіть вона його і не бачила.

— Зійди з дороги, — наказала вона охоронниці.

— Ні. Зупинися.

— Забирайся! — Келен намагалася штовхнути Кару, але жінка не зрушила з місця. — Кара!

— Ні. Послухай мене.

— Кара, іди під…

— Послухай мене! — Морд-Сіт затрясла Келен з такою силою, що жінці здалося, що її шия ось-ось зламається.

— Що?! — Келен задихалася від люті.

— Послухай, що він скаже. Оуен навіщось сюди прийшов. Коли він повідомить те, що хотів, ти зможеш, якщо захочеш, застосувати свою силу або накажеш мені, і він буде волати так, що вуха на місяці згорнуться трубочкою. Але спочатку нам потрібно почути, що він скаже.

— Скоро я дізнаюся все, що в нього є за душею, дізнаюся правду. Коли я його торкнуся, він розповість все.

— А якщо в підсумку Річард помре? Життя лорда Рала висить на волосині. Перш за все треба думати про це.

— Я й думаю. З чого ти взяла, що я збираюся його вбити?

— Що якщо твоя сила вб'є його з невідомих нам причин? — Зашепотіла Кара, потягнувши Келен ближче до себе. — Пам'ятаєш недавні події? Пам'ятаєш Марліна Пікара, який заявив, що прийшов убити Річарда? Тоді це було так само легко, як і зараз, — в голосі дівчини була пристрасна переконаність. — Подумай, чи варто тобі торкатися цього чоловіка; а раптом це пастка, в яку нас заманюють наживкою особливого роду? Що, якщо наші вороги підштовхують тебе до того, щоб ти це зробила? А якщо вони таким витонченим способом змушують тебе стати інструментом їх плану? Це буде непоправно. Якщо лорд Рал помре, ми не зможемо повернути його, — гнівні блакитні очі Кари були мокрі. Сильні пальці вчепилися в плечі Келен. — Чому б спочатку не вислухати його, а вже потім торкатися? Ти зможеш зробити це потім, якщо вирішиш, що це необхідно, але спочатку вислухай. Мати-Сповідниця, я — Сестра по ейджу, прошу тебе, заради життя лорда Рала, почекай.

Небажання Кари застосовувати силу зупинило Келен більше, ніж що-небудь інше. Тому що якщо і був на світі хтось, готовий вдатися до сили заради захисту Річарда, так це Кара.

У тьмяному світлі лампи Келен вивчала вираз обличчя охоронниці. Незважаючи на слова Кари, Келен не знала, чи стала б сама Морд-Сіт коливатися.

— А якщо ця спроба марна? — Запитала з-за спини Келен Дженнсен.

Келен озирнулася на сестру Річарда і побачила, що дівчина схвильована.

Колись Келен зробила помилку, не зреагувавши швидко, і Річарда схопили і забрали від неї. Тоді помилка коштувала Річарду свободи, на цей раз — може коштувати життя.

Але Келен знала й те, що незважаючи на важкі наслідки тодішнього її коливання, зараз можливо і не бути необхідності в негайних діях.

Вона знову подивилася в очі Каре.

— Добре. Послухаємо, що він скаже, — великим пальцем вона стерла сльозу з щоки Кари, сльозу смертельного страху за життя Річарда, страху втратити його. — Спасибі, — прошепотіла Келен.

Кара кивнула і відпустила її.

— Тобі краще не розчаровувати мене в тому, що я зупинила її, — розвернулася вона до Оуена, склавши руки на грудях і прикувавши його поглядом до місця.

Хлопець дивився на них — Фрідріха, Тома, Дженнсен, Кару, Келен і навіть на ту людину, якої торкнулася Келен, лежачої недалеко на землі.

— Спочатку я хочу знати, як ти міг отруїти Річарда? — Запитала Мати-Сповідниця.

Оуен облизав губи, боячись говорити, але саме для цього він і прийшов. Чоловік втупився в землю.

— Коли я побачив пил, що піднімається возом, то зрозумів, що ви вже недалеко, і вилив воду зі своїх міхів. Коли лорд Рал знайшов мене, я попросив напитися. Він дав мені води, а перед тим, як повернути його міх, я підсипав отруту. Потім я побачив, що з'явилася і ти, і вирішив отруїти вас обох, лорда Рала і тебе, Мати? Сповідниця. Але у тебе був свій міх, і ти відмовилася ковтнути води, коли лорд Рал запропонував тобі. Але я подумав, що це вже неважливо. Все повинно було спрацювати відмінно.

Келен не знала, що відчувати після такої сповіді.

— Значить, ти збирався вбити нас обох, але вийшло отруїти тільки Річарда?

— Убити?.. — Оуен підняв голову, приголомшений цією думкою. Він рішуче захитав головою. — Ні, ні, нічого такого. Мати-Сповідниця, я намагався прийти до вас раніше, але ці люди напали на вас першими. Я повинен був дати протиотруту лорду Ралу.

— Бачу. Ти хотів врятувати його, після того, як отруїв, але коли ти прийшов, ми вже покинули табір, — саркастично сказала вона.

В очах хлопця знову заблищали сльози.

— Це так жахливо. Всі ці трупи — кров. Я ніколи не бачив такого жорстокого побоїща, — він скривив рот.

— Це могли бути ми — наші трупи, якби ми не захистили себе, — нагадала Келен.

— І ви пішли — пішли геть. Я не знав, куди ви подалися, — розповідав Оуен, розгойдуючись і зажмуривши очі, немовби не чув її. — Важко було йти слідами воза в темряві, але мені довелося. Я біг, щоб зустріти вас. Я так боявся, що на мене нападуть птиці, але знав, що повинен встигнути до вас цієї ночі. Мені не можна було чекати. Я дуже боявся, але прийшов.

Історія здалася Келен безглуздою.

— Значить, ти той, хто розпалює вогонь, кричить «пожежа!», А потім допомагає згасити її, і тоді ти перший герой.

— Ні, ні, не так. Не так, клянуся, — злякано затряс головою Оуен. — Ненавиджу так робити. Я так робив раніше, і ненавидів це.

— Навіщо тоді ти отруїв його?!

Оуен м'яв одяг, по його щоках бігли сльози.

— Мати-Сповідниця, ми повинні дати йому протиотруту, або він помре. Вже й так пізно, — він склав руки в благає жесті і підняв голову до неба. — Великий Творець, не допусти, щоб було пізно, прошу тебе. — Хлопець рушив до Келен, благаючи, сподіваючись переконати її в своїй щирості, але, глянувши їй в обличчя, відступив назад. — Часу немає, Мати-Сповідниця. Я намагався прийти до вас раніше, клянуся. Якщо ми зараз не дамо йому зілля, він помре. І все буде марно — все, все!

Келен не знала, чи вірити маренні Оуена. Не було сенсу отруїти людину, а потім його рятувати.

— Що за протиотрута? — Запитала вона.

— Ось, — Оуен квапливо вийняв пляшечку з кишені. — Ось ліки. Прошу, Мати? Сповідниця, — він простягнув Келен грановану пляшечку. — Це треба дати лорду Ралу. Будь ласка, поквапся, або він помре.

— Або це прикінчить його, — вимовила Келен.

— Якби я хотів убити його, то зробив би це, коли підсипав отруту в міх. Я міг би підсипати більше або не приходити з протиотрутою. Присягаюся, я не вбивця, тому і прийшов до вас.

Оуен не вселяв довіри. Келен не могла йому повірити. Якщо вона зробить невірно, розплатою за помилку буде життя Річарда.

— Треба дати Річарду протиотруту, — прошепотіла Дженнсен.

— Спроба навмання? — Запитала Келен.

— Ти казала, що інколи немає іншого вибору, крім як діяти негайно, але і тоді ти повинна прийняти правильне рішення, використовуючи свій досвід і знання. У возі я чула, що Кара сказала тобі, що Річард може не дожити до ранку. Оуен говорить, у нього є протиотрута. Я думаю, що настав час діяти.

— Можна мені сказати? — Тихо попросив Том. — Я б на вашому місці погодився. Не бачу іншого вибору. Якщо є можливість врятувати лорда Рала інакше, треба нею скористатися.

У Келен не було альтернативи, окрім як їхати до Ніккі, але це ставало все більш і більш схожим на безплідну надію.

— Мати-Сповідниця, я згоден з Томом, — тихим голосом продовжив Фрідріх. — Якщо ти дасиш йому протиотруту, ми всі будемо знати, що це було найкраще, що можна було зробити.

Якщо зілля вб'є його, вони не звинуватять її. Ось що хотів сказати Фрідріх.

Дженнсен підійшла до Оуена, тягнучи за собою Бетті.

— Якщо ти брешеш щодо протиотрути, то відповісиш мені, і Карі, і Матері-Сповідниці, якщо що-небудь ще від тебе залишиться після зустрічі з однією з нас. Зрозумів?

Оуен стиснувся, повернув голову набік і швидко закивав, уникаючи дивитися на Дженнсен і Бетті. Келен подумала, що він боїться Дженнсен більше, ніж кого? Небудь з них.

— У нього дійсно є протиотрута, — пошепки сказала Кара, підійшовши до Келен. — Інакше навіщо йому брехати і наражати себе на небезпеку? Навіщо повертатися, якщо він просто хотів отруїти лорда Рала? Він отруїв його і повернувся. Мати-Сповідниця, треба дати протиотруту Річарду, і як можна швидше.

— Але навіщо він його тоді отруїв? — Прошепотіла Келен у відповідь. — Який сенс у тому, щоб отруїти людину, а потім принести протиотруту?

Кара роздратовано зітхнула.

— Не знаю. Але якщо зараз лорд Рал помре… — охоронниця не договорила фразу.

Келен подивилася на лежачого без свідомості Річарда. Ноги підкошувалися, коли вона замислювалася про те, що він може ніколи не прокинутися. Як вона буде жити без Річарда?

— Скільки нам потрібно дати йому? — Запитала Келен Оуена.

Хлопець кинувся до неї, минаючи Дженнсен.

— Все. Треба, щоб він випив все, — з пристрасною переконаністю сказав він, вкладаючи пляшечку в долоню Келен. — Поквапся, будь ласка.

— Ти заподіяв йому шкоду, — з неприхованою загрозою вимовила Келен. — Твоя отрута змусила його страждати. Він кашляв кров'ю і мучився від болю. Якщо ти думаєш, що я коли-небудь забуду про це, нехай навіть ти прийшов з протиотрутою, то ти помиляєшся.

— Але я намагався встигнути до вас, — Оуен нервово облизав губи. — Я ніс протиотруту, щоб цього не сталося. Я намагався, але ви вбили всіх тих людей.

— А… тобто це ми винні? — Як би уточнюючи, перепитала Келен.

Оуен трохи посміхнувся і кивнув головою. На його обличчі з'явилася слабка посмішка задоволення тим, що його нарешті зрозуміли, що це їх вина, а не його.

Поки Дженнсен стежила за Оуеном, Том — за солдатом, а Фрідріх — за Бетті, Келен і Кара опустилися на коліна і підняли Річарда, щоб він зміг випити протиотруту. Кара поклала його собі на коліна, а Келен тримала його голову на руках.

Відвернувши кришку зубами, вона виплюнула пробку. Обережно, щоб не пролити рідину, Келен приклала пляшечку до губ чоловіка і нахилила. Вона побачила, як рідина змочує губи. Вона трохи повернула голову Річарда, щоб рот розтулився трохи більше, і влила ще трохи зілля. Прозора рідина стікала в рот.

Келен не знала, протиотрута чи ні в цій бульбашці. Зілля було безбарвним і виглядало як вода. Річард облизав губи і проковтнув рідину. Келен понюхала пухирець, рідина слабо пахла корицею.

Вона влила ще зілля в рот Річарда. Він закашлявся, але проковтнув. Кара підчепила пальцем збіглу крапельку і торкнулася губ Річарда.

Серце Келен калатало, поки останні краплі падали в рот Річарда. Затиснувши вже порожню пляшечку між великим і вказівним пальцями, іншою рукою вона підняла підборіддя Річарда і нахилила його голову назад, щоб він проковтнув.

Жінка полегшено зітхнула, коли він кілька разів ковтнув, проковтнувши все зілля. Вона дала йому випити все до краплі.

Келен і Кара обережно поклали Річарда назад. Коли охоронниця встала, Оуен кинувся до них.

— Ви дали йому випити все? Він випив пляшечку до дна? — Зі стурбованим обличчям хлопець понісся до Річарда.

Ейдж Кари моментально опинився в її кулаці, і вона з силою вдарила Оуена ейджем по плечу.

Він похитнувся і відступив назад.

— Прости. — Хлопець потер плече. — Я тільки хотів подивитися, як він, і не хотів нічого поганого. Мені треба, щоб з ним було все в порядку, клянуся.

Келен з подивом розглядала Оуена. Кара теж приголомшено подивилася спочатку на свій ейдж, потім на чоловіка.

Ейдж не подіяв на нього. Він несприйнятливий до магії.

Навіть Дженнсен втупилася на Оуена. Він такий же, як вона — Стовп Творіння, народжений без дару, і не володіє навіть іскрою магії. Дженнсен це вже знала, а Оуен, схоже, ні. Він вирішив, що Кара просто сильно стукнула його, щоб він не підходив до Річарда.

Дотик ейджа повинен був щонайменше кинути його на коліна.

— Річард випив всю протиотруту. Почекаємо, поки вона подіє. Я думаю, нам всім потрібно поспати, — Келен кивнула головою. — Будеш стояти першою, Кара? Я залишуся з Річардом.

Кара кивнула, погоджуючись. Вона кинула погляд на Тома. Юнак перехопив його й показав очима, що він її зрозумів.

— Оуен, чому б тобі не піти зі мною і не поспати цю ніч поруч з он тою людиною? — Сказав Том.

Оуен зблід, підняв очі на величезного д'харіанця і зрозумів, що вибору в нього немає.

— Так, звичайно, — він знову звернувся до Келен. — Я буду молитися, щоб протиотрута подіяла. Від усього серця молитися за лорда Рала.

— Молися краще за себе, — відповіла Келен.

Коли всі пішли, вона прилягла поруч з Річардом. Тепер, залишившись наодинці з чоловіком, вона дозволила собі заплакати. Річард тремтів від холоду, хоча ніч стояла тепла. Келен закутала його ковдрою і поклала долоню йому на плече, міцно обнявши й не знаючи, чи зустрінуть вони новий день разом.

22

Річард відкрив очі і зажмурився, хоча було далеко не сонячно. Фіолетові смуги розкреслювали низьке сіре світанкове небо. Попереду горизонт був затягнутий темними хмарами. Він не був впевнений, що це не захід і відчував себе збитим з пантелику.

Тупий біль бив в голові і віддавав в шию. Груди горіли при кожному зітханні. Горло саднило. Було важко ковтати.

Вимотуюча біль, біль, від якої перехоплювало подих і темніло в очах, потроху відійшла. Пробираючий до кісток холод — теж.

Річард відчував, що втратив зв'язок зі світом на тривалий час, і не знав, як надовго. Здавалося, минула ціла вічність, як якщо б світ його життя був тільки спогадом минулого. Ще він зрозумів, що міг би і не прокинутися. Усвідомлення того, що він міг розлучитися з життям і ніколи не відкрити очей, кинуло його в піт.

Пейзаж навколо змінився, і Річард його не пам'ятав. Попереду піднімалася гостра гряда блідо-жовтих скель. Збоку він зауважив криві ялиночки. Зовсім голі бліді стовбури перемежовувалися з покритими темними голками. Далекі гори тепер були ближче, ніж він пам'ятав, і на навколишніх пагорбах з'явилося більше дерев.

Дженнсен звернулася калачиком біля заднього колеса воза поруч з Бетті. Том спав неподалік від своїх коней. Фрідріх сидів на камені і начебто був на варті. Річард не міг впізнати двох чоловіків, які лежали біля ніг Фрідріха. Річард подумав, що ніби-то один з них — людина, якої торкнулася Келен. Інший здався Річарду знайомим, але він не міг згадати його лиця.

Поруч спала Келен. Меч Істини лежав з його боку ложа прямо під рукою. Меч Келен лежав у піхвах поруч з нею.

Всі Шукачі, добрі і злі, які володіли Мечем Істини до Річарда, отримували разом з магією меча екстракт свого мистецтва. Як справжній Шукач, якому і був призначений меч, Річард навчився викликати цю здатність і робити її своєю, користуватися цим мистецтвом і знанням, як ніхто до нього. Він став господарем клинка, більш сильним ніж хто-небудь до нього, і частина цієї влади прийшла від самого клинка.

Келен навчив поводитися з мечем її батько — король Вайборн Амнелл, що правив спочатку в Галеї, а потім, після одруження на матері Келен, — на її батьківщині. Річард продовжив уроки батька і навчив дружину користуватися мечем так, як умів тільки він. Келен виявилася гарною ученицею і тепер могла битися стрімко і користуватися перевагами свого зросту, а не покладатися тільки на силу, в якій вона навряд чи могла змагатися з досвідченим ворогом-чоловіком.

Голова Річарда розколювалася, біль роздирала горло при кожному зітханні. Він посміхнувся, відчуваючи поруч тепло Келен. Вона так чарівно виглядала, навіть з розпатланим волоссям. Один погляд на дружину змушував його серце битися сильніше. Річард завжди любив її чудове довге волосся, любив дивитися на неї сплячу майже так само сильно, як заглядати в її глибокі зелені очі. Він любив розплутувати волосся Келен і грати з ними.

Річард раптово згадав, як перший раз побачив свою майбутню дружину сплячою на підлозі в будинку Еді, як повільно билася жилка на її шиї. Він згадав, як тоді дивився, вражений життям в ній. Келен була жива, пристрасно наповнена життям. І зараз він посміхався, милуючись нею.

Річард нагнувся і ніжно поцілував Келен в маківку. Вона заворушилася, присуваючись ближче до нього.

Раптом Келен схопилася, сіла і втупилася на нього.

— Річард!

Вона кинулася до нього, поклала голову на плече і обняла, стискаючи щосили. Ридання вирвалося з її горла.

— Я в порядку, — втішав Річард, гладячи Келен по волоссю.

Вона відскочила від чоловіка, дивлячись на нього так, немов не бачила цілу вічність, а потім посміхнулася йому своєю особливою усмішкою.

— Річард… — Келен могла тільки дивитися на нього і посміхатися.

— Хто це? — Все ще лежачи на спині, Річард підняв руку.

Келен озирнулася через плече. Вона взяла руку Річарда в свої.

— Пам'ятаєш того хлопця тиждень тому? Оуена? Це він.

— Здається, я його впізнаю.

— Лорд Рал! — Кара впала на землю з іншого боку від Річарда. — Лорд Рал…

Охоронниця теж не могла знайти слів. Кара взяла його за вільну руку. Це означало для нього цілий світ.

— Спасибі, що наглядала за всіма, — Річард поцілував кінчики двох пальців своєї руки і торкнувся ними щоки Кари.

Дженнсен теж прокинулась і встала, ковдру обвилася навколо її ніг.

— Річард! Протиотрута подіяла! Вона подіяла, добрі духи, подіяла! — Радісно закричала вона.

Річард підвівся на лікті.

— Протиотрута? — Він оглянув трьох жінок перед ним. — Протиотрута від чого?

— Тебе отруїли, — пояснила йому Келен. Вона показала великим пальцем собі за плече. — Оуен. Коли він прийшов до нас перший раз, ти дав йому напитися. У подяку він отруїв воду в твоєму міху. Він збирався отруїти і мене, але пив тільки ти.

Погляд Річарда зупинився на людині біля ніг Фрідріха. Він кивнув головою, підтверджуючи згоду зі словами дружини.

— Одна з тих маленьких помилок, — сказала Дженнсен.

— Що? — Річард здивовано подивився на неї.

— Ти казав, що, як і всі люди, теж здійснюєш помилки, і навіть найменша з них може призвести до великих неприємностей. Пам'ятаєш? Кара каже, що ти завжди робиш помилки, особливо прості, і тому вона повинна бути з тобою, — Дженнсен хитро посміхнулася. — Схоже, вона права.

Річард не заперечував.

— Це тільки доводить, як легко нас обдурити такими простими речами, як той хлопець, — вимовив він, встаючи і збираючись податися до Оуена.

Келен спостерігала за хлопцем.

— У мене є підозра, що він зовсім не такий простий, як здається.

Охоронниця поклала руку на плече Річарду, щоб затримати його.

— Кара, приведи його сюди, будь ласка, — сказав Річард, змушений сісти на найближчий ящик.

— З радістю, — дівчина мотнула світлою косою і попрямувала через табір. — Не забудь сказати йому про Оуена, — кинула вона Келен.

— Що сказати?

Келен посунулася ближче і дивилася, як Кара піднімає Оуена на ноги.

— Оуен народжений без іскри — він такий же, як Дженнсен.

— Хочеш сказати, що він мені зведений брат? — Замислившись, Річард відкинув назад волосся.

— Цього ми не знаємо, — знизала плечима Келен. — Знаємо тільки, що він не володіє даром. — Складка замішання скривила її брова. — До речі, в таборі, де нас атакували, ти хотів сказати мені щось важливе, коли ми допитували ту людину, але не встиг.

— Так… — Річард примружився, згадуючи. — Я хотів сказати про те, хто послав їх схопити нас: Ніколас… Ніколас якийсь-там.

— Ковзаючий, — підказала Келен. — Ніколас Ковзаючий.

— Точно. Ніколас сказав їм, де нас можна буде знайти — на східному кінці пустелі, у напрямку до півночі. Звідки він це знав?

— Давай подумаємо, звідки він знав? — Розмірковуючи, Келен потерла перенісся. — Ми не бачили нікого, хто вселяв би тривогу і міг би доповісти, де ми. Навіть якщо якась людина і бачила нас, то до того часу, коли він встиг би повідомити про те, де нас знайти, і Ніколас відправив людей, ми б вже були далеко. Точно знати місце можна було, тільки якщо Ніколас був близько від нас.

— Птахи, — сказав Річард. — Він спостерігав за нами за допомогою птахів. Більше ми нікого не бачили. Тільки так можна було дізнатися, де ми. Цей Ніколас Ковзаючий бачив нас очима птахів, які як тіні слідували за нами. Тому він знав, де нас шукати, віддаючи наказ своїм людям.

Річард піднявся, побачивши, що до нього йде Оуен.

— Лорд Рал, я так радий, що тобі краще! — Хлопець поспішав вперед, склавши руки в жесті полегшення. Кара тримала його за складки одягу на плечі. — Я не хотів, щоб отрута заподіяв тобі такої шкоди, і цього, клянусь, не відбулося б, випий ти протиотруту раніше. Я так старався прийти до вас раніше, тобто, клянусь, я намагався, але всі ці вбиті… — Він запобігливо посміхнувся Келен. — Мати-Сповідниця розуміє, що я не винен.

— Бачиш, це наша вина, що Оуен не прийшов з протиотрутою раніше, — похмуро глянувши на Річарда, Келен схрестила руки на грудях. — Він прийшов у табір, маючи намір дати тобі зілля, а знайшов там тільки вбитих нами людей. Ми вже виїхали і не дочекалися його допомоги. Так що це не його вина: наміри Оуена були кришталево чисті, і він з усіх сил намагався, а ми не оцінили його зусиль. Так?… Дуже необачно з нашого боку.

Річард дивився на Келен, дивуючись, як переповідає вона саркастичним тоном те, що розповів їй Оуен, або все дійсно так і було. А, може, це його голова ще не зовсім прояснилася?

Радість Річарда від одужання ніби накрила темне грозова хмара.

— Значить, ти отруїв мене, — звернувся він до Оуена тоном, який не передвіщав нічого доброго. — А потім приніс протиотруту в табір, але ми вже пішли геть.

— Так. — Гарний настрій хлопця теж зник. — Звичайно, було жорстоко нічого не сказати вам, але там було так… — Блакитні очі Оуена зволожилися. Він обхопив себе за плечі, закрив очі і почав розгойдуватися з боку в бік, з одного ступні на іншу. — Нічого не існує. Нічого немає. Нічого немає.

— Що це значить, «нічого не існує»? — Річард схопив його за грудки і підтягнув до себе.

— Нічого немає, — під поглядом лорда Рала хлопець зблід. — Ми не можемо знати, чи існує те, що ми бачимо. Як ми можемо знати?

— Але хіба твої очі не доводять тобі, що світ існує, і він цілком справжній?

— Ні, тому що наші почуття спотворюють реальність і обманюють нас. Почуття вводять нас в оману. Ось ми не бачимо вночі — наші почуття говорять нам, що ніч пуста, але сова полює на невидиму нам мишу. У нашій реальності цієї миші немає — навіть якщо ми знаємо, що вона повинна там бути. Так що крім видимої нам існує ще інша реальність, наприклад, реальність сови. Наш зір не просто ховає від нас правду. Що ще гірше, він спотворює реальність, — Оуен говорив з пристрасною переконаністю. — Почуття обманюють нас. Собаки відчувають запахи, які наш обмежений нюх не сприймає. І собака йде по сліду того, що, як кажуть наші почуття, не існує. Наше розуміння реальності обмежена нашими недолугими почуттями… Наше упередження змушує нас думати, що ми знаємо непізнаване — чи не так? Але у нас немає точних почуттів, щоб пізнати цей світ. Ми знаємо тільки його малу частину. Цілий світ захований від нас, цілий світ таємниць, про які ми не знаємо. Але яка різниця, бачимо ми це чи ні, чи маємо ми мудрість усвідомити своє незнання чи ні? Те, що нам відомо, в дійсності — невідоме. Нічого немає.

Річард присів.

— Ти бачив трупи, тому що вони були реальні.

— Те, що ми бачимо — це тільки уявна реальність, видимість, плід самонавіювання, ілюзії, засновані на наших недосконалих почуттях. Нічого немає.

— Тобі не сподобалося те, що ти побачив, і ти вирішив, що цього просто немає?

— Я не знаю, що реальне. Так само, як і ти. Сказати так — проявити свою зарозумілість. Істинно освічена людина визнає свою сумну обмеженість, дивлячись прямо в обличчя своєму існуванню.

— Ти несеш повну нісенітницю! — Річард притягнув Оуена до себе. — Все це приведе тебе тільки до страждань, спустошеності і страху перед життям, яке ти так ніколи не проживеш. Почни використовувати мізки за призначенням і пізнавати цей світ замість того, щоб обмежуватися безглуздими твердженнями. Але поки ти спілкуєшся зі мною, тобі доведеться мати справу зі світом, в якому ми живемо, а не з вигаданими кимось примарними видіннями.

— Річард, а що якщо Оуен правий — не щодо трупів, але взагалі? — Тихо промовила Дженнсен, потягнувши брата за рукав.

— Хочеш сказати, всі його заяви — нісенітниця, але якимось чином загальна ідея вірна?

— Ні. Але раптом він правий? Подивися на мене і на себе. Згадай, про що ми говорили, коли ти пояснював мені, що я народжена сліпою. — Дівчина швидко глянула на Оуена і сказала менше, ніж збиралася. — Річард, ти говорив тоді майже те ж саме. Пам'ятаєш, ти сказав, що для мене багатьох речей не існує? Виходить що це правда, адже моя реальність відрізняється? Моя реальність не схожа на твою?

— Ти неправильно зрозуміла мене, Дженнсен. Коли більшість людей потрапляють в зарості отруйного плюща, вони покриваються пухирями які починають свербіти. Але деякі рідкісні люди — ні. Це не означає, що отруйний плющ не існує. Реальність теж не залежить від наших думок, думаємо ми, що вона існує, або навпаки.

— А ти впевнений в цьому? — Дженнсен присунулася ще ближче до брата. — Річард, ти не знаєш, яке це — відрізнятися від інших, не відчувати і не бачити те, що інші. Ти кажеш, що це магія, але я не бачу і не відчуваю її. Мене вона не стосується. Чи повинна я повірити тобі на слово, якщо мої відчуття говорять мені, що нічого немає? Можливо, тому я розумію те, про що говорить Оуен. А раптом, він не так вже й не правий? Може, як він говорить, тільки сама людина вирішує, що для неї реально, а що ні.

— Те, що ми відчуваємо, треба сприймати в загальному. Якщо я заплющу очі, сонце не перестане світити. Коли я сплю, я ні про що не думаю, але це не означає, що світ перестає існувати. Треба не тільки слухати свої почуття, але і не ставати глухим до істини, яку ти дізнався про світ. Ніщо не змінюється в залежності від того, що ми знаємо про нього. Є те, що є.

— Але, як стверджує Оуен, якщо ми не можемо отримати досвід через наші почуття, то як ми знаємо, що це реально?

— Я не можу завагітніти і отримати такий досвід, — Річард схрестив руки. — Доведи, що для мене жінки не існують.

— Здається, не можу, — Дженнсен відсунулася, відчуваючи себе дурнуватою і присоромленою.

— Ну, тепер, розберемося з тобою, — звернувся Річард до Оуена. — Ти мене отруїв і зізнаєшся в цьому. — Він ударив себе кулаком у груди. — Це відбилося тут, і цілком реально. Ти виною тому. Тепер я хочу знати, чому ти це зробив, і чому потім приніс протиотруту. Мені зовсім не цікаві твої враження від табору з трупами. Говори по справі. Поки факти такі: ти приніс протиотруту до отрути, якою отруїв мене. Як щодо решти?

— Е-е., ге. Е… — Оуен заїкався. — Я не хотів твоєї смерті, тому врятував тебе.

— Вистачить говорити про свої дорогоцінні переживаннях щодо скоєного, — почав сердитися Річард. — Скажи нарешті, навіщо ти це зробив? Навіщо було мене отруювати, а потім рятувати? Я хочу знати відповідь, всю правду.

Оуен подивився на навколишні його похмурі обличчя. Він зітхнув, щоб заспокоїтися.

— Мені потрібна була ваша допомога. Я повинен був переконати вас допомогти мені. Я просив, благав… Мої люди так потребують вас, а ви відмовили. Я казав, що це дуже важливо — ваша допомога, але ви все одно відмовилися.

— У мене є важливіші справи, — сказав Річард. — Мені шкода, що Орден захопив твою батьківщину. Повір, я знаю, як це жахливо! Але я говорив вже тобі, що намагаюся зламати його, і успіх нашої справи тільки допоможе тобі і твоєму народові позбутися від загарбників. Імперський Орден розорив не тільки вашу країну. Люди Ордена вбивали не тільки твоїх близьких, але і тих, кого ми любили.

— Але нам ти повинен допомогти першим, — наполягав Оуен. — Ти й такі, як ти, неосвічені, повинні звільнити мій народ. Самі ми не можемо зробити це, тому що ми не люті. Я чув, всі ви їсте м'ясо. Мені страшно навіть думати про це. Мій народ не такий — ми освічені. Я бачив трупи тих, кого ви вбили. Мені потрібно, щоб ви зробили те ж саме з Орденом.

— Думаю, це не реальність?

— Ви повинні дати нам свободу, — продовжував упиратися Оуен, не відповівши на запитання Річарда.

— Я вже говорив тобі, я не можу!

— Тепер тобі доведеться. — Хлопець подивився на Кару, Дженнсен, Тома і Фрідріха. Його погляд затримався на Келен. — Ти повинна упевниться, що лорд Рал зробить це — або він помре. Я його отруїв.

Келен згребла сорочку на грудях Оуена.

— Але ж ти приніс йому протиотруту?

Оуен згідно кивнув.

— У першу ніч, коли я просив вас про допомогу, я вже дав йому отруту, — він подивився на Річарда. — Ти її вже випив. Якби ти тоді погодився вирушити на допомогу моїм людям, я б відразу дав тобі протиотруту, і вона б тебе зовсім вилікувала. Але ти відмовився піти зі мною, допомогти тим, хто не може сам допомогти собі, а це твій обов'язок. Лорд Рал, ти вигнав мене. Тому я не дав тобі протиотрути. З часом отрута опанувала би твоїм тілом. Якби ти не був таким егоїстом, то вилікувався б ще тоді. Але зараз отрута укорінилася в тобі. Час упущено. І протиотрута, яку я дав, нездатна вилікувати тебе, воно тільки полегшила на час біль.

— А що мене вилікує? — Запитав Річард.

— Тобі доведеться випити набагато більше протиотрути, щоб вигнати отруту.

— І в тебе її, звичайно ж, немає? — Зітхнув, починаючи прозрівати, Річард.

Оуен заперечливо похитав головою.

— Ти повинен звільнити мій народ. Тільки тоді ти отримаєш протиотруту.

Лорду Ралу відчайдушно хотілося витрусити всі відповіді з цієї людини. Замість цього Річард перевів подих, намагаючись залишитися спокійним, зрозуміти те, що зробив Оуен і знайти рішення.

— Чому тільки тоді? — Запитав він.

— Тому що протиотрута знаходиться в місці, захопленому Орденом, — відповів Оуен. — Ти повинен звільнити нас від ворогів, і тоді ми зможемо виготовитити протиотруту. Якщо хочеш жити, дай нам свободу. Якщо ти не зробиш цього, то помреш.

23

Келен була готова задушити Оуена. Вона хотіла задушити його, щоб він відчув відчай, паніку, коли не вистачає повітря — те, від чого так страждав отруєний ним Річард. Негідник повинен був дізнатися на власній шкурі, що це таке. Кара рушила до Оуена з тим же наміром, що й Келен. Але Річард виставив вперед руку, не підпускаючи жінок.

— Скільки часу пройде, перш ніж я знову захворію? — Струснув Річард Оуена, тримаючи його в іншій руці. — Скільки проживу, перш ніж твоя отрута уб'є мене?

Збентежений погляд Оуена метався від одного похмурого лиця до іншого.

— Якщо ти зробиш, як я просив, як велить твій обов'язок, ти будеш в порядку. Обіцяю. Ось побачиш, я принесу протиотруту. Я не хочу заподіяти тобі шкоду. Не це моя мета, клянусь!

Келен могла думати тільки про біль, виснажуючу Річарда, про те, як важко йому дихати. Бачити його страждання було нестерпно. Келен не могла думати ні про що окрім того, що чоловік знову може пройти через муки, тільки на цей раз вже ніколи не прокинутись.

— Скільки? — Повторив Річард.

— Але якщо ти…

— Скільки!

— Менше місяця, — облизав губи Оуен. — Гадаю, близько того.

— Дай мені його! — Келен спробувала відштовхнути Річарда. — Я з'ясую…

— Ні, — Кара відтягнула Келен. — Мати-Сповідниця, дозволь лорду Ралу зробити те, що він повинен, — прошепотіла вона. — Ти не знаєш, що викличе твій дотик.

— Дурниця, — вперто продовжувала Келен. — Що б з ним не сталося, магія сповідниці спрацює, і ми все дізнаємося.

Кара міцно схопила її за талію так, що Келен не могла рушити.

— А якщо спрацює тільки сторона Магії Збитку, і він помре?

— І з яких це пір ти розбираєшся в магії? — Переставши вириватися, Келен подивилася на Морд-Сіт.

— З тих пір, як вона може заподіяти шкоду лордові Ралу, — Кара відтягнула Келен подалі від Річарда. — У мене теж є розум. Я можу думати. А ти де забула свою голову? Ти знаєш, де знаходиться це місце? Де там зберігається протиотрута? Що ти будеш робити, якщо твій дотик вб'є Оуена, і ти приречеш лорда Рала на смерть, тоді як ми могли отримати відомості від нього без твоєї влади?.. Хочеш, я переламаю йому руки, змушу спливати кров'ю і кричати від болю? — Кара рухом брів вказала на хлопця, що зіщулився від страху. — Але я не вб'ю його, він буде жити, поки не дасть всю інформацію про те, як врятувати лорда Рала від смерті. Келен, запитай себе, чому ти хочеш це зробити? Щоб отримати відомості, чи тому що хочеш побити його? Життя лорда Рала залежить від того, наскільки ти щира перед собою.

Келен задихалася від суперечки, але ще більше від люті. Кара була права. Так, вона хотіла вдарити, побити хлопця до крові, — зробити все можливе, щоб врятувати Річарда і покарати Оуена.

— Я вже грала в ці ігри, — закричала Келен. — Я хочу почути все.

— І я теж, — вимовив Річард. Він підняв Оуена за комір сорочки і посадив на скриньку. — Так, Оуен, ніяких вибачень з приводу того, що ти зробив. Почни з початку і розкажи, що відбувається з твоїм народом, і що ви робили.

Хлопець тремтів, як лист на вітрі. За спиною Річарда виявилася Дженнсен.

— Ти лякаєш його, — прошепотіла вона. — Трохи відійди від нього, інакше він не зможе говорити.

Погодившись з доводом, Річард торкнувся плеча сестри. Він відійшов на кілька кроків, зчепив руки за спиною і звернув погляд до вранішнього неба, до гір, які він так часто вивчав.

Це була інша сторона ланцюга невеликих гір, затиснутих в тіні величезних вершин, що проривалися крізь сірі хмари. Там вони знайшли сигнальний маяк і вперше побачили чорнокрилих птахів.

Над горами висіли важкі і темні хмари. Келен подумала, що вони схожі на грозові. Повітря наповнив запах озону, віщуючи майбутню зливу.

— Звідки ти? — Спокійно запитав Річард Оуена.

Хлопець прочистив горло, розгладив сорочку і світлий плащ, намагаючись повернути собі пристойний вигляд. Він продовжував сидіти на ящику.

— Я живу в місті освічених, цивілізації з вищої культурою… у великій імперії.

— Де знаходиться ця велична імперія? — Річард як і раніше дивився в бік гір.

Оуен схилив голову і подивився на схід. Він вказав на дальні піднесені вгору піки гір, які розглядав Річард.

— Там. Бачите ущелину серед високих гір? Я живу там, за ними, імперія лежить за цими горами.

Келен згадала, що вона одного разу питала, чи зможуть вони коли-небудь перетнути ці гори. Тоді Річард сумнівався.

Він обернувся до Оуена.

— Як називається ця імперія?

— Бандакар, — побожним шепотом промовив Оуен. Він пригладив світле волосся, щоб надати собі вигляд, гідний жителя своєї батьківщини. — Я громадянин Бандакара, Імперії Бандакар.

Річард обернувся і якось по особливому подивився на Оуена.

— Бандакар. А ти знаєш, що значить це ім'я, Бандакар?

— Так, — кивнув хлопець. — Бандакар — давнє слово із забутих часів. Воно означає «обраний» — Обрана Імперія.

Здавалося, Річард трохи зблід. Зустрівшись з ним поглядом, Келен зрозуміла, що він прекрасно знає значення слова, а Оуен помиляється.

Річард пішов в себе. В задумі він потер брову.

— Ти — або хто-небудь з твого народу — знає мову, звідки прийшло це слово, «бандакар»?

— Ми не знаємо цієї мови, — махнув рукою Оуен. — Вона давно забута. Тільки значення слова збереглося, тому що воно дуже важливо для нашого народу. Ми зберігаємо смисл, який воно несе в собі: Обрана Імперія. Ми — обраний народ.

Поведінка Річарда змінилося. Здавалося, його злість пройшла.

— Імперія Бандакар, чому про неї ніде не знають? — Підійшовши ближче до Оуена, м'яко запитав він. — Чому ніхто не знає твого народу?

Оуен відвів погляд і подивився крізь сльози на схід, туди, де знаходилася його батьківщина.

— Кажуть, що древні, ті, хто дав нам це ім'я, хотіли захистити нас, тому що ми особливі. Вони відвели нас туди, куди ніхто не міг пройти, бо навколо гори. Ці гори спорудив сам Творець, щоб захистити нас, і вони непрохідні для ворога.

— За винятком одного місця, — Річард показав на схід. — Цією розпадини в гірському ланцюзі, перевалу, так?

— Так, — підтвердив Оуен, спрямувавши погляд у бік своєї батьківщини. — Цим шляхом ми прийшли в нашу країну, але також і чужаки могли потрапити до нас. Тільки в цьому місці ми були уразливі. Ми — освічені, які піднялися над власним насильством, але у світі вистачає диких рас. Тому стародавні хотіли, щоб наша культура вижила і розвивалася без всієї жорстокості цього світу, і вони запечатали перевал.

— І твій народ увесь цей час був ізольований від світу — тисячі років?

— Так. У нас досконала країна, місце, культура якого піднеслася над насильством.

— А як цей перевал, ущелина в горах, був розпечатаний?

Оуен подивився на Річарда, переляканий його питанням.

На хвилину він задумався.

— Ну… перевал був запечатаний. Ніхто там не міг пройти.

— Тому що будь-хто загинув би, перетинаючи кордон, — констатував лорд Рал.

Келен раптом обдала холодна хвиля усвідомлення. Вона зрозуміла, що то за штука була печаткою на кордоні до імперії.

— Ну так, — заїкаючись, вимовив Оуен. — Але це не дозволяло чужинцям завоювати нашу імперію. Ми виключили все насильство. Так поводяться непосвячені. За насильством слідує насильство, і так далі, нескінченний ланцюг насильства. Ми — вища раса, ми вище насильства наших предків. Ми виросли над ними, але поки світ не позбудеться від насильства, народ моєї країни, без кордону, що закриває перехід, може стати жертвою диких варварів.

— А зараз кордон зник.

— Так, — перш ніж відповісти, Оуен втупився в землю і сковтнув.

— Коли це сталося?

— Ми не знаємо точно. Це небезпечне місце. Ніхто не живе поблизу, тому ми не впевнені, але, здається, два роки тому.

Келен відчула запаморочливе почуття: її страхи підтвердилися.

Коли Оуен підняв голову, він уособлював собою саме страждання.

— Тепер імперія відкрита для диких варварів.

— Після падіння кордону Імперський Орден часто перетинає перевал? — Продовжував розпитувати Річард.

— Так.

— Земля за цими сніговими горами, Імперія Бандакар… Мешкають там чорнокрилі птахи? — Запитав воїн.

— Так, ці жахливі створіння, невинні в своїй злобі, полюють на людей, — Оуен здивувався тому, що лорд Рал знає про них. — Вночі, коли вони вилітають на полювання, ми не виходимо з дому. Але іноді ці страшні створення все ж таки хапають людей, особливо дітей…

— Чому ви їх не вб'єте? — З обуренням вигукнула Кара. — Не прикінчите? Не постріляєте з луків? Добрі духи, чому ви просто не запустите їм у голови камінь, якщо вони нападають на вас?!

Оуен виглядав враженим.

— Я ж казав, ми вище насильства. Було б дуже погано вчинити насильство над цими безневинними створіннями. Наш обов'язок — оберігати їх, тому що ми прийшли в їх землі. Ми, люди, винні в тому, що спокушаємо їх нападати на нас. Але така їх природа. Ми зберігаємо чесноти, приймаючи все в світі без упередження, що викликається нашими недосконалими почуттями.

Річард жестом наказав Карі замовкнути.

— Чи всі в імперії такі миролюбні? — Запитав він, відволікаючи увагу Оуена від Кари.

— Так.

— А чи не буває тих, хто… випадково, ну, поводиться неправильно? Діти, наприклад. Там, де я народився, діти іноді хуліганили. Діти твоєї батьківщини теж повинні пустувати.

Хлопець злегка знизав плечима.

— Ну так. Іноді діти поводяться неправильно і стають некерованими.

— І що ви робите з такими дітьми?

Оуен кашлянув, відверто соромлячись.

— Ну, їх… відлучають на деякий час від дому.

— Відлучають від родини, — повторив Річард. Він запитально підняв руки. — Наскільки я знаю, діти щасливі бути не вдома. Вони просто починають гратися.

— Ми інші, — переконано похитав головою Оуен. — З самого народження ми не залишаємося одні. Всі бандакарці дуже пов'язані. Ми залежимо один від одного, піклуємося одне про одного, проводимо один з одним увесь час. Ми і готуємо, і гуляємо, і працюємо разом. Разом спимо в будинку. Наше життя — життя освічених, в якому головне — спілкування між людьми, близькість. Немає вищої цінності, крім як бути разом.

— Отже, коли хто-небудь з вас — дитина, наприклад — виганяється, вона стає нещасною? — Запитав Річард, прикинувшись здивованим.

Хлопець сковтнув, по його щоці скотилася сльоза.

— Нічого не може бути гіршим. Бути відлученим, далеко від інших — найстрашніше, що може статися з людиною. Бути викинутим в холодну жорстокість світу — це жахливо.

Навіть говорячи про це покарання, Оуен весь почав тремтіти.

— І тому іноді птахи хапають таких дітей, — вимовив Річард голосом, повним співчуття. — Коли вони самотні й беззахисні.

— Коли дитину карають і повинні відлучити, ми вживаємо всіх заходів, — Оуен витер долонею сльози. — Ми ніколи не виганяємо його вночі, бо вночі зазвичай полюють птахи. Дітей карають тільки вдень. Але коли ми залишаємося одні, ми опиняємося беззахисними перед усіма жахами і жорстокістю цього світу. Залишитися одному — нічого не може бути гірше! Ми дуже стараємося не карати дітей. Дитина, яку один раз покарали, більше ніколи не поводиться неправильно. Немає більшої радості для нього, ніж повернення до рідних і друзів.

— Значить, для твого народу вигнання — найсуворіше покарання.

Оуен дивився вдалину.

— Звичайно.

— Там, звідки я родом, ми теж любимо збиратися разом і веселитися. Ми цінуємо час, проведений разом. Коли ми їдемо надовго, то завжди запитуємо, як поживають наші знайомі.

— Тоді ти розумієш, — посміхнувся Оуен.

Річард кивнув, повернувши хлопцеві посмішку.

— Але іноді бувають люди, які ведуть себе неправильно, навіть вже будучи дорослими, — лорд Рал цілеспрямовано йшов до з'ясування істини. — Ми робимо все, що можемо, але іноді хто-небудь робить що-небудь неправильне, і такі люди знають, що зробили погано. Вони можуть збрехати чи вкрасти. Або навіть гірше, іноді люди навмисно заподіюють біль іншим людям — зачіпають, гвалтують жінок або вбивають інших людей.

Оуен не дивився на Річарда. Його погляд був спрямований в землю.

— Коли хтось робить щось подібне в твоїй країні, що робить твій народ? — Продовжуючи говорити, Річард повільно ходив перед Оуеном. — Як освічені люди судять злочини, скоєні проти людей?

— Ми видаляємо коріння такої поведінки в дитинстві, — швидко відповів Оуен. — Ми ділимо все порівну, тому нікому не прийде в голову красти. Люди крадуть тому, що заздрять іншим. Ми показуємо таким людям, що ми не краще їх, і тому в них немає потреби приховувати свої страхи від інших. Ми вчимо їх бути освіченими і відкидати таку поведінку.

Річард незворушно повів плечима. Келен подумала, що він готовий був задушити Оуена, але він вів себе розуміюче і спокійно. Вона вже бачила його таким. Її чоловік був Шукачем Істини, названим самим Першим Чарівником. Річард виконував свій обов'язок Шукача, шукаючи істину. Іноді за допомогою меча, іноді за допомогою слів.

Річард обеззброював людей своїми питаннями, але в даному випадку Келен дивувалася тому, як спокійно почувається Оуен. Ця м'яка манера ставити питання вела до отримання відповідей, яких Келен ніколи б не добилася.

Жінка зрозуміла, що вона сама була причиною того, що сталося з бандакарцями.

— Ми обидва знаємо, Оуен, що навіть якщо б людей захотіли змінити, нічого б не вийшло. Деякі люди просто не хочуть мінятися. Зараз вони творять багато жахливого. Навіть серед цивілізованих народів є нелюди, які прагнуть до насильства і руйнування, незважаючи на всі наші зусилля. Що ще гірше, якщо не перешкоджати насильству, такі люди підімнуть під себе все суспільство, — Річард продовжував шукати істину все таким же спокійним тоном. — Поясни мені, якщо серед вас є гвалтівник, то ти ж не зможеш дозволити йому гвалтувати жінок? Якщо хтось скоює вбивство, ти не дозволиш йому погрожувати всій імперії, авже ж? І вищу культуру, особливо, не можна звинувачувати за бажання зупинити поведінку, загрожуючу освіченим людям… Але ви уникаєте всіх форм насильства, і хіба змогли б ви покарати людину — приректи вбивцю на смерть — якщо насправді заперечуєте насильство? Як ви поступаєте з такими людьми? Як освічений народ карає за «мокрі» справи, такі як вбивство?

Оуен спітнів. Він не міг заперечувати, що вбивці існують — Річард сам довів йому це.

— Е? Е., — хлопець знову зам'явся і проковтнув слину. — Як ти сказав, ми — освічений народ. Якщо хто-небудь заподіє шкоду іншому, ми його відкрито засуджуємо.

— Засудження, — Річард наблизився до нього, пильно дивлячись в його обличчя. — Тобто ви засуджуєте дії злочинця, але не самої людини. Даєте йому другий шанс.

— Так, так, — Оуен витер піт і подивився на Річарда. — Ми багато робимо для того, щоб такі люди виправилися. Ми розуміємо, що їх проступки — крик відчаю, тому ми наставляємо їх в освіті. Допомагаємо усвідомити, що біль, заподіяна одному, відіб'ється на всіх, і що вони — улюблені наші, а значить, шкода, завдана народу, заподіяна ними самим собі. Ми виявляємо їм співчуття і розуміння.

Келен спіймала руку Кари й твердим поглядом попросила нічого не говорити.

— Розумію, — Річард повільно ходив, киваючи головою, немов погоджуючись. — Ви робите все для того, щоб вони не повторили своїх проступків. — Оуен зрадів, що Річард його розуміє, але поки не міг знати, до чого той хилить. — Але бували випадки, коли після осуду і настанови такі люди знову здійснювали ті ж, а іноді ще більш тяжкі злочини. І тоді вам ставало ясно, що вони не збиралися мінятися і продовжували загрожувати громадському порядку, безпеці і довірі. Вірні тільки собі, такі люди несуть в собі те, що всі ви заперечуєте — насильство, намагаючись нав'язати суспільству свої закони.

Туман почав розсіюватися. Оуен сидів на ящику, тремтячий, переляканий і самотній. Деякий час тому він ухильно відповідав на самі прямі питання, а зараз Річард змушував його говорити відкрито.

Фрідріх почухав коня за вухом. Дженнсен присіла на камінь, Бетті примостилася біля її ніг. Том стояв поруч з дівчиною, поклавши на її плече долоню і спостерігаючи за людиною, якої торкнулася Келен. Чоловік байдуже сидів осторонь, чекаючи наказу пані. Кара стояла поруч з Келен, готова до неприємностей і очевидно захоплена історією народу Оуена. Вона виглядала так, немов довгий час ледве стримувала язик за зубами. Втім, так воно і було.

Келен розділяла настрій Кари й була приголомшена історією таємничої імперії, яку Річард так легко і невимушено витягнув з хлопця, що мав намір його отруїти. Келен не уявляла, чого чоловік хоче домогтися своїми питаннями. Чи пов'язані якось способи покарання в цій імперії з тим, що Річарда отруїли? Однак їй було ясно — він знав, до чого хилить, і швидко йшов по обраному ним шляху до світла істини.

— Що ж ви робите тоді? — Лорд Рал зупинився перед Оуеном. — Коли не здатні змінити того, хто став для всіх небезпечний? Що освічені роблять з такими людьми?

Оуен заговорив тихим голосом, ясно чутним у ранковій тиші.

— Ми виганяємо їх.

— Виганяєте… Посилаєте їх через кордон?

Оуен кивнув.

— Але ж ти сказав, що перехід через кордон дорівнює смерті. Ви не могли посилати їх просто так через кордон, інакше ви прирекли б їх на смерть. Десь має бути місце, через яке вони проходили. Особливе місце. Місце, куди ви могли їх вигнати, не вбиваючи, але таке, звідки вони не змогли б повернутися і знову заподіяти вам зло. Оуен покивав головою.

— Так. Є таке місце. Перевал, через який йде межа, крутий і ненадійний. Але є стежка, яка веде до кордону. Стародавні, ті, хто захистив нас, спорудивши кордон, залишили і стежку. По стежці можна минути кордон. Спускаючись з гір, йти по ній дуже важко, але можливо.

— І тому, що вона так обривисті, неможливо повернутися назад? У Імперію Бандакар?

— Вона йде через небезпечне місце, вузький прохід через кордон, розпечену землю, де скрізь підстерігає смерть, — Оуен пожував нижню губу. — Вигнанцю не дають із собою води. Він повинен знайти її сам або померти. Ми посилаємо спостерігачів до початку стежки, де вони чекають вигнаного і переконуються в тому, що він уже не повернеться. Спостерігачі чекають кілька тижнів, після того, як людина почне перехід, щоб бути впевненими в тому, що вигнаний пішов далеко в пошуках води і їжі, у пошуках нового життя далеко від свого народу. — Хлопець здригнувся. — Там жахливий ліс, коріння дерев звиваються по землі, як змії. Стежка веде все нижче під коріння і біжучу воду. Через деякий час ти опиняєшся в місці, де дерева ростуть прямо над головою, намагаючись дотягтися до дальнього світла. Ти шукаєш хоча б промінь сонця, а бачиш тільки скручені корені, що йдуть у темряву. Коли цей ліс коренів оточить тебе, ти пройдеш кордон і перетнеш гори. — Голос Оуена став зовсім страдницьким. — Але неможливо потрапити в нашу країну з іншого боку стежки. В імперію не можна повернутися. Одного разу вигнаним немає повернення.

Річард підійшов до чоловіка і поклав руку йому на плече.

— За що тебе вигнали, Оуен?

Той сховав обличчя в долонях, уткнувся головою в коліна і голосно заплакав.

24

Річард м'яко заговорив із хлопцем, тримаючи руку на його плечі.

— Розкажи мені, що сталося, Оуен. Скажи так, як ти відчуваєш.

Келен здивувалася, що після всього розказаного бандакарцем, він сам опинився вигнанцем. Вона побачила, що Дженнсен привідкрила рот. Кара ж зігнула брову.

Келен помітила, що Річард погладжує Оуена по плечу. Той, нарешті, розігнувся і витер сльози. Витер носа рукавом.

— Я повинен розповісти всю історію? Все до кінця? — Оуен подивився на Річарда.

— Так. Я хочу почути все, з самого початку.

Келен здивувалася вражаючій подібності в цей момент Річарда з його дідом, Зеддом. Коли Перший Чарівник говорив кому-небудь, що хоче знати все, він був так само спокійний і м'який у своїй величі, і йому теж було неможливо відмовити.

— Я був щасливий серед мого народу, коли вони оточували мене. Наші люди притискали мене до грудей, коли я був малий. Я завжди міг знайти порятунок в їх теплих обіймах. Я знав, що інші діти ставали некерованими і їх карали, але сам ніколи не поводився неправильно. Я жадав бути таким, як мій народ. Вони вчили мене освіті. Я служив своєму народові, мене назвали Мудрим. — Коли Оуен заглибився у спогади дитинства, обличчя його просвітліло. — Пізніше, коли люди побачили, наскільки я просвічений і як про них дбаю, вони вибрали мене Розмовляючим нашого міста. Я подорожував в ближні міста і вимовляв слова, в які мої люди вірили — всі як один. Я бував і в маленьких, і у великих містах. О, це був щасливий час, тому що скрізь мене оточували самі близькі люди. Я закохався в дівчину з мого міста. Її звали Мерілі.

Оуен занурився у минуле. Річард не квапив його, терпляче чекаючи, коли він продовжить.

— Була весна, трохи менше двох років тому, коли ми полюбили один одного. Ми з Мерілі проводили час, розмовляючи, тримаючись за руки і сидячи поруч один з одним. Коли ми були серед людей, я не відводив очей від Мерілі, а вона від мене… Навіть коли ми були з іншими людьми, ми були одні в цілому світі, Мерілі і я, і світ належав тільки нам, тільки ми бачили його потаємну красу. Це було неправильно — думати так. Бути тільки один з одним і не пам'ятати про інших людей, значить бути егоїстами, а думати, що наші очі бачать більше — гріховна гордість, але ми нічого не могли з собою вдіяти. Дерева цвіли тільки для нас. Вода в струмках дзвеніла тільки нам. Місяць виходила на небо тільки для нас двох, — Оуен повільно похитав головою. — Вам не зрозуміти, як це… що ми відчували.

— Я розумію тебе, — тихим голосом запевнив його Річард.

Оуен глянув на нього. Потім перевів погляд на Келен. Вона кивком підтвердила слова чоловіка. Брови хлопця здивовано зламалися. Він винувато, як здалося Келен, відвів очі.

— Я був Розмовляючим у своєму місті — тим, хто говорить правду, — повернувся Оуен до своєї розповіді. — Іноді я допомагав людям вирішувати, як вірно поступити, виходячи з принципів нашої високої культури. — Оуен ніяково викинув уперед руки. — Я вже говорив вам, мене назвали Мудрим, тому люди вірили мені.

Річард тільки кивнув, не перериваючи, хоча Келен здогадалася, що він не розуміє деяких деталей історії Оуена. Але суть її була Річарду зрозуміла.

— Я запитав Мерілі, чи вийде вона за мене заміж, чи стане вона моєю дружиною. Вона відповіла, що це буде найщасливіший день у її житті, коли я скажу, що не хочу нікого, крім її. Це був найщасливіший день у моєму житті, коли вона сказала, що стане моєю дружиною… Всі були раді за нас. Люди любили нас обох і довго обіймали, показуючи свою радість. Ми сіли і говорили про те, як справимо весілля і як всі будуть раді, коли ми станемо чоловіком і дружиною і народимо дітей нашого народу.

Оуен застиглим поглядом дивився вперед. Здавалося, він пішов у себе і зовсім не помічав, що перервав розповідь.

— Весілля було велике? — Запитав Річард. Оуен також дивився вперед.

— Прийшли люди Ордена. Тоді ми вперше дізналися, що кордону більше немає. Більше не було бар'єру, який захищав нас. Наша імперія лежала голою перед варварами.

Келен знала, що це вона порушила кордон і стала виною тому, що ці люди опинилися беззахисні. У неї не було вибору, але це не полегшувало тягар, що звалилися каменем на її душу.

— Вони прийшли в наше місто. Навколо нашого міста, як і скрізь, стоять стіни. Ті, хто дав нам ім'я «Бандакар», заповідали будувати міста саме так. Це було дуже мудро з їхнього боку. Стіни захищали нас від диких тварин. Ми були в безпеці і не завдавали зла живим створінням.

Люди Ордена розбили табір біля наших стін. Розмістити їх в місті не було можливості — їх було надто багато, а у нас ніколи не бувало так багато гостей з інших міст. Я боявся того, що вони будуть спати з нами під одним дахом. Це неправильно, це моя вина, не їх, але я відчував страх. Оскільки я був Мудрим, мені довелося відправитися в їх табір з їжею і добрими побажаннями. Я був наповнений неправедними страхами і боявся прибульців. Вони були величезні. Деякі з довгим темним олійним волоссям, інші — лисі, багато носили брудні бороди — серед них не було нікого зі світлим волоссям, кольору сонячного золота, як у мого народу. Жахливо було бачити, що вони носять одяг зі звіриних шкір, залізні ланцюги і шкіряні смуги, втикані гострими лезами. До їх поясів були підвішені моторошно виглядаючі інструменти, яких я ніколи в своєму житті не бачив. Тільки потім я дізнався, що це зброя. Я запросив їх розділити те, що ми мали, сказавши, що це буде честю для нас. Я запросив їх посидіти з нами і розділити бесіду.

Всі завмерли в тиші, не силах сказати що-небудь. По щоках Оуена бігли сльози і стікали з підборіддя.

— Люди Ордена відмовилися посидіти з нами. І не розділили нашої бесіди. Поки я говорив з ними, вони поводилися зі мною, як з недостойним уваги, хтось шкірився на мене так, наче збирався мене з'їсти.

Я подумав, може, вони відчувають страх, і постарався їх заспокоїти, запевняючи в тому, що ми — мирний народ і не завдамо їм зла. Я обіцяв, ми зробимо все можливе, щоб їм у нас сподобалося… Їх Розмовляючий, командир, як він себе назвав, звернувся до мене, сказавши, що його звуть Лучан. Його плечі були ширшими за мої в два рази, хоча він був не вищий за мене. Лучан сказав, що не вірить мені і мої люди заподіють їм шкоду. Як він підозрює, ми збираємося вбити його людей. Мене вразило, що він так подумав про нас, особливо після того, як я від усього серця запросив їх погостювати. Я не зрозумів, чому він думає, що ми збираємося вбити його людей, і став запевняти цю людину в наших мирних намірах.

Лучан посміхався, але не доброю посмішкою, а такою, якої я ще ніколи не бачив. Він сказав, вони знесуть наше місто і вб'ють всіх, і тільки тоді будуть впевнені, що ми не нападемо на них під час сну. Я заклинав його не робити цього, а просто поговорити з нами і позбутися своїх страхів. А ми розвіємо його сумніви і покажемо йому свою любов.

Після моїх слів Лучан сказав, що тепер він не зруйнує місто і не вб'є всіх нас, як збирався. Він заявив, що повірить мені, якщо я віддам йому свою жінку в знак щирості і розташування. Він додав, що якщо я не пошлю її до нього, то вони нападуть, і це буде на моїй совісті, оскільки я відмовився довести йому свою щирість і добру волю.

Я повернувся в місто, дізнатися, що скаже мій народ. Всі погодилися і вирішили, що я повинен послати Мерілі до людей Ордена, і тоді вони не зруйнують місто і не вб'ють всіх. Я просив всіх не вирішувати так швидко, запропонував закрити ворота, тоді люди Лучана не змогли б заподіяти нам шкоду. Але мої люди сказали, що воїни Ордена знайдуть спосіб проникнути в місто і вб'ють всіх до єдиного, якщо ми закриємо ворота і зганьбимо їх відмовою. Вони говорили все голосніше і голосніше, що я повинен показати Лучану своє розташування і розвіяти його страхи.

Ніколи я не відчував себе таким самотнім серед свого народу. Я не міг піти проти слова всіх, тому що мене вчили, що голоси, складені разом, мудріші одного і знають істинний шлях. Один не може знати правди. А всі разом завжди приймуть правильне рішення.

Мої коліна тремтіли, коли я прийшов до Мерілі. Я запитав її, чи хоче вона виконати волю прибульців і волю нашого народу. Я сказав, що втечу разом з нею, якщо вона відмовиться. У Мерілі було золоте серце. Вона заплакала і сказала, що ніколи не чула від мене такого гріховного прохання, оскільки воно означає смерть всіх інших.

Мерілі сказала, що піде до людей Ордена і заспокоїть їх, а інакше здійсниться насильство. Вона хотіла запевнити їх в наших добрих намірах.

Я пишався тим, що моя любима вибрала вищі цінності нашого народу. Мені хотілося померти, коли я це відчував, і не відпускати її.

Поцілувавши Мерілі в останній раз, я не міг зупинити сліз. Тоді я обійняв її, і ми заплакали разом.

Потім я відвів її до їх командира, Лучана. У нього була голена голова, масляно-чорна борода, і він носив сережку в ніздрі і вусі. Лучан сказав, що я зробив мудрий вибір. Його засмаглі руки були за обсягом майже такі, як талія Мерілі. Своєю величезною пітною лапою він схопив Мерілі за руку і потягнув від мене, а мені крикнув, щоб я «втік швидше» в місто. Його люди сміялися наді мною, коли я повернув назад.

Люди Ордена залишили моє місто і мій народ. За це я заплатив Мерілі.

Немає мені спокою.

Люди Ордена зняли табір і пішли геть. Але одного разу вони повернулися і викликали мене. Я запитав Лучана про Мерілі, як вона почувається, чи щаслива у них. Лучан відвернувся й сплюнув, а потім відповів, що не знає, він її ніколи про це не питав. Я був схвильований і запитав, чи говорила вона з ним про мирний шлях нашого народу, про наші чисті наміри. Він сказав, що коли він з жінками, то воліє щоб вони мовчали. І Лучан підморгнув мені. Хоча я ніколи не бачив, щоб хто-небудь так підморгував, я зрозумів, про що він.

І тоді я страшно злякався за Мерілі. Але я пам'ятав, що нічого насправді немає, а тому не міг бути впевнений в почутому. Адже я чув тільки те, що ця людина говорить про речі, які бачив, а це всього лише видима сторона світу. Я не можу знати реальність тільки через свої очі і вуха.

Потім Лучан сказав, що ми повинні відкрити ворота, якщо стверджуємо, що гостинні до них. Він ще додав, що якщо ми відмовимося, почнеться новий круг насильства.

Я повернувся в місто і передав його слова жителям. Мій народ в один голос сказав, що треба відкрити ворота і запросити їх в місто.

Люди Ордена увійшли в місто і захопили всіх жінок, від дівчаток до літніх бабусь. Я стояв разом з іншими чоловіками і благав їх відпустити наших жінок, не чіпати нас. Я говорив, що ми погодилися з їхніми вимогами та не завдамо їм зла, але вони не слухали.

Тоді я нагадав Лучану, що послав йому Мерілі в обмін на мир. Я сказав, він повинен тримати своє слово. Але командир і його люди лише засміялися.

Те, що я бачив потім, не було реальністю. Дійсність — царство смерті, і ми знаємо, що світ не може знати правди. У той день нещастя прийшло до моїх людей. Ми знаємо, що не слід опиратися долі, оскільки вона зумовлена істинною реальністю, яку ми не в силах побачити.

Я бачив, як тягли наших жінок. Я дивився, як вони вигукували наші імена, рвалися до нас, але чиї-небудь величезні руки закривали їм рот і відтягали; а я нічого не міг зробити. Ніколи мої вуха не чули таких криків, як у той день.

Важкі хмари, здавалося, торкалися верхівок дерев. У тиші Келен чула, як співає птах на ялиновій гілці. Оуен залишився один на один зі своїми страшними спогадами. Річард мовчки стояв, склавши руки, і дивився на нього.

— Я пішов в інші міста, — заговорив Оуен. — У деяких з них Орден уже побував до мого приходу. Люди Ордена зробили з іншими містами той же, що і з моїм: взяли жінок. Іноді вони прихоплювали і декількох чоловіків.

Але залишалися і поселення, куди військо Ордену ще не добралося. Як Розмовляючий свого міста, я розповідав, що сталося з моїм народом, і закликав їх діяти.

Але люди сердилися на мене і казали, що протистояти насильству — неправильно, і це призведе тільки до нового витка насильства. І тоді ми станемо нічим не краще диких варварів. Вони переконували мене в необхідності відмовитися від моїх слів і покластися на мудре рішення мого народу. Ще вони сказали, що я дивлюся на світ власним обмеженим зором, а не слідую вірі інших.

Я прийшов в одне із самих великих наших міст і знову розповів про те, що кордон зник, Імперський Орден йде на нас і вже взяв кілька міст. Я просив людей повірити мені і разом вирішити, що робити для захисту нашої імперії.

Так як я був наполегливий, Рада Розмовляючих відвела мене до їх Мудрого. Це велика честь — говорити з Мудрим. Він сказав мені, що я повинен забути скоєне людьми Ордена над моїм народом. Тільки так я зможу зупинити насильство.

Мудрий сказав, що злоба і жорстокість людей Ордена викликана їхнім болем, це крик про допомогу, і вони потребують довіри і розуміння. Я повинен був очиститися його мудрістю і замовкнути. Але я почав розповідати йому про своє бажання бути з Мерілі, про людей, які були відведені невідомо куди, про інших Розмовляючих, які готові мені допомогти.

Але Мудрий відповів, що Мерілі знайде своє щастя, а я веду себе дуже егоїстично, бажаючи прив'язати її до себе. Він сказав, що кожному покладена своя доля і не мені нарікати на неї.

Я доводив Розмовляючим і Мудрому, що Лучан не виконав договору, коли я віддав йому Мерілі. Але Мудрий сказав, що Мерілі прийшла до цих людей з миром, тому насильство не продовжиться. Він заявив, що егоїстично і гріховно ставити свої бажання вище світу, який самовіддано вибрала Мерілі, і, можливо, саме моє власницьке ставлення викликало злість цих людей.

Я запитав, що я повинен був робити, коли був щирий з ними, а вони зі мною — ні. Мудрий відповів, що я засуджував їх з самого початку, а не спробував пробачити, обійняти або хоча б зрозуміти. Він сказав, що я повинен був підтримати їх, кинутися перед ними на землю і благати пробачити мене за нагадування про стару біль, яку вони, напевно, колись пережили.

Я відповів Мудрому перед обличчям всіх інших Розмовляючих, що не хочу прощати цих людей або обіймати їх, а хочу викинути їх з нашого життя.

І тоді мене засудили…

Річард мовчки подав Оуену кухоль з водою. Хлопець, не дивлячись, сьорбнув.

— Рада Розмовляючих наказала мені повертатися в своє місто і просити мудрості у тих, серед, кого я жив. Вони сказали, щоб я просив свій народ наставити мене у вченні. Я повернувся з бажанням спокутувати свою провину, але зрозумів, що все стало ще гірше. Тепер Орден прийшов, щоб взяти все, що він хоче — їжу і товари. Ми віддали їм все, що вони просили, а вони й не питали, просто брали. Багатьох забрали з собою, багатьох хлопчиків і тих, хто був молодий і сильний. Решту чоловіків вбили. Люди з порожніми очима стояли над тілами вбитих друзів. Де-не-де люди насипали купи землі над пролитою кров'ю. Ці місця стали святими, до них приходили молитися. Діти плакали, не перестаючи, — Оуен зупинився. Кожне слово розповіді давалося йому насилу, страшні картини знову і знову проносилися перед його уявним поглядом. — Нікому було мене вчити. Всі жителі мого міста замкнулися і тремтіли за своїми дверима, але коли прийшов Орден, вони опустили очі і відчинили двері. Я більше не міг залишатися в місті. Я вибіг за міські стіни і був дико переляканий, що залишився один. Там, серед пагорбів, я зустрів інших, таких же, як і я — егоїстів, що тряслися в страху за свої життя. Разом ми вирішили діяти і покласти край стражданням. Ми прийняли рішення відновити мир. — Чоловік перевів подих. — Спочатку ми послали людей до Ордена сказати, що ми не завдамо зла і хочемо миру. Ми запитували, як нам вчинити, щоб вони були задоволені і пішли геть. Орден наказав пробити посланцям щиколотки шестами і підвісити на околиці міста, здерши з них шкіру живцем, — голос Оуена став майже неживим. — Тих, кого стратили, я знав з дитинства. Ці люди вчили мене, наставляли, обіймали в радості, коли ми з Мерілі вирішили одружитися. Орден залишив їх кричати в агонії на пекучому сонці. І вони мучилися, поки їх не знайшли чорнокрилі хижаки. Я казав собі, що побачене мною — брехня, і я не повинен цьому вірити, це очі карають мене за гріховні думки, а мій розум не знає, було це правдою чи ілюзією; Орден убив не всіх, хто прийшов з переговорами. Деякі повернулися з відповіддю Ордена. Вони сказали, що ми повинні спуститися з пагорбів і повернутися в місто. Це буде знаком наших мирних намірів і того, що ми не збираємося нападати на людей Ордена. А якщо ми цього не зробимо, вони візьмуться знімати шкіру з дюжини чоловік в день і залишати на поживу чорнокрилим птахам. І так буде продовжуватися, поки всі ми не виявимо свої мирні наміри, або кожен у місті буде посаджений на кіл і з нього здеруть шкіру. Багато заплакали, не силах думати, що вони можуть стати причиною насильства, і повернулися в місто. Але так вчинили не всі. Дехто з нас залишився в пагорбах. Так як Орден нас не рахував, а повернулося багато людей, він вирішив, що всі виконали його наказ. Ті, хто залишився в пагорбах, жили, харчуючись горіхами, фруктами, ягодами, які ми могли відшукати в лісі, чи вкраденою їжею. Ми повільно збиралися разом. «Треба дізнатися, що Орден робить з викраденими людьми, — сказав я іншим. — Оскільки люди Ордена не знають нас в обличчя, ми могли б змішатися з тими, хто працював на полях або доглядав за тваринами, і непомітно повернутися в місто. І тоді Орден не здогадається, що ми з пагорбів». У наступні місяці ми спостерігали за армією Ордена. Краще б наші очі не бачили цього! Дітей вигнали в ліси, повні диких звірів і птахів, і ми не знали, що з ними трапилося, а всіх жінок люди Ордена забрали в побудований ними укріплений табір, — Оуен сховав обличчя в долонях, намагаючись придушити ридання. — Вони використовували наших жінок як мішки для виношування. Вони примушували їх народжувати дітей, якомога більше дітей від них. Деякі жінки вже були вагітні. А ті, хто не був, незабаром завагітніли. За наступні півтора року народилося багато дітей. Якийсь час про них дбали, а потім відбирали у матерів, які знову вагітніли. Я не знаю, куди забирали цих немовлят — кудись за межі нашої імперії. Чоловіки, яких викрали з міст, теж були вислані з Бандакара. Люди Ордена не дуже стежили за своїми бранцями, тому що ми не визнаємо насильства, і декільком вдалося втекти в пагорби, де вони знайшли нас. Вони сказали, що люди Ордена дозволяли їм бачити жінок, але попередили, що якщо ті не послухаються наказу, то з жінок живцем знімуть шкіру. Чоловіки не знали, куди їх збиралися відвезти і для якого діла використовувати. Вони знали тільки, що якщо не послухаються наказу, жінкам заподіють зло. До часу цієї зустрічі ми вже півтора роки переховувалися в пагорбах і збирали інформацію про те, що твориться в Бандакарі. Ми з'ясували, що Орден захоплює інші міста нашої імперії. Найголовніший Мудрий і всі члени Ради Розмовляючих утекли. Ми дізналися, що в деяких містах люди самі відкривали ворота і запрошували Орден всередину, сподіваючись таким чином уникнути насильства. Ці надії були марні. Всі спроби мого народу були даремні, всі поступки не умиротворяли злоби людей Ордена. Ми не розуміли, де правда. Але в деяких великих містах було по-іншому. Жителі вислухали Розмовляючих Ордена і повірили в те, що вчення Ордена подібне нашому і його мета — покласти край несправедливості та жорстокому поводженню. Люди Ордена переконали їх, що вони теж не сприймають насильства і освічені, як і ми. А до насильства їм довелося звернутися, щоб придушити тих, хто повстав проти них. Вони назвали себе найкращими серед освічених. Жителі міст зраділи, що тепер вони в надійних руках рятівників, які освічують варварів, що живуть по неправильних законах.

Річард стояв, похмурий, як гроза, і більше не міг мовчати.

— І після всієї жорстокості народ повірив словам Ордена? — Прогримів він.

— Жителі міст потрапили під вплив слів Ордена, повіривши, що він бореться за ті ж ідеї, які дорогі нам самим, — розвів руками Оуен. — Люди Ордена пояснювали вбивства тим, що до наших міст підійшли люди з півночі — з Імперії Д'хари. Так я вперше почув це слово — Д'хара. Впродовж півтора року життя в пагорбах наші люди обійшли багато країн, сподіваючись знайти те, що допомогло б нам вигнати Орден з Бандакара. Я теж був в містах Старого світу. У Алтур-Ранзі я почув шепіт про велику людину з півночі, з Імперії Д'хара, який принесе свободу. — Хлопець глянув на Річарда. — Мої люди були і в інших частинах відомого нам світу. Повернувшись, ми поділилися один з одним тим, що бачили і чули. Всі в один голос говорили про лорда Рала і його дружину, Матір-Сповідницю, які борються проти Імперського Ордена. Потім ми дізналися, де ховається Мудрий, а разом з ним і більшість наших Великих Розмовляючих. Він жив в одному місті, куди ще не дійшов Орден. Орден не поспішав. Але і мій народ нікуди не йшов — йти було нікуди. Мої друзі хотіли, щоб я став їх Мудрим і пішов до Великого Мудрого і Розмовляючих переконати їх у необхідності зупинити Імперський Орден і вигнати його з Бандакара. — Оуен сьорбнув води. — Я відправився в прекрасне місто, де жодного разу не був, і захопився тим, що побудувала наша висока культура. Культура, яку знищать, якщо я не зумію переконати Великого Мудрого і Розмовляючих подумати, як зупинити Орден. Я говорив з ними дуже наполегливо, розповідаючи про все, що скоїв Орден. Я говорив про тих людей, яких зустрів у пагорбах, спраглих почути, що скажуть їм Мудрий і Розмовляючі. Великі Розмовляючі відповіли, що я не можу знати справжню сутність Ордена і судити тільки по побаченому мною і ще кількома людьми. «Орден — це величезна імперія, а ви бачили тільки малу частину її народу, — заявили вони. — Люди не здатні вчинити такі жахливі вчинки, про які ти нам розповів, тому що це глибоко занурило б їх у жах ще до завершення». Великі Розмовляючі на знак доказу запропонували мені здерти шкіру з одного з них. Я, звичайно, не міг цього зробити, але запевняв їх, що своїми очима бачив, як роблять це люди Ордена, — голос чоловіка сповнився жалю. — Розмовляючі з презирством поставилися до моїх слів. Вони нагадали мені, що дійсність зовсім не така, як нам здається. «Можливо, люди Ордена бояться шкоди, яку ми можемо їм заподіяти і просто хочуть перевірити нас, — сказали вони. — Нас, швидше за все, перевіряють, змушуючи думати, що всі ці жахливі речі — правда. Люди Ордена хочуть побачити, як ми сприймаємо це, і чи істинно ми йдемо по шляху миру чи може збираємося напасти на них». Великі Розмовляючі вказали мені на те, що я не можу знати, чи бачив я насправді описане мною. Вони стверджували, що я не можу судити, добре це чи погано, і не мені судити тих, кого я навіть не знаю. «Той, хто так чинить, стає над іншими людьми, а це прояв ворожості», — сказали Розмовляючі. Я стояв і не міг забути про те, що мені довелося побачити, про тих, хто разом зі мною сподівався переконати Розмовляючих і Мудрого захистити нашу імперію. Я бачив перед собою обличчя Лучана і не міг забути про Мерілі в його лапах. Я думав про принесену нею жертву, про її занапащене ні за що чисте і світле життя. І тоді я встав перед ними і закричав, що вони — саме зло.

— Схоже, ти можеш сказати правду, коли захочеш, — голосно розсміялася Кара.

Річард кинув в її бік спопеляючий погляд.

Оуен подивився на них і моргнув. Його думки були так далеко звідси, що він навіть не почув слів Кари. Хлопець глянув на Річарда.

— За це вони вигнали мене, — вимовив він.

— Але кордону не стало, — сказав Річард. — Ти вже ходив через перевал. Як вони могли вигнати тебе, якщо кордон був зруйнований?

— Їм не потрібна стіна смерті, — розвів руками Оуен. — Вигнання — сама смерть, смерть тебе як жителя Бандакара. Моє ім'я стало відомо всій імперії, і кожен прожене мене. Переді мною закриють будь-які двері. Я — вигнанець. Ніхто не захоче спілкуватися зі мною. Я — зацькований. І неважливо, що мене не змусили переходити кордон. Мене відірвали від людей. А це набагато гірше. Я повернувся в пагорби зібрати речі і сказати людям, що мене вигнали. Я мав намір покинути батьківщину, як сказав мені мій народ устами Розмовляючих. Але мої люди, ті, хто жили в пагорбах, не хотіли, щоб я йшов. Вони сказали, що вигнання неправильне. Мої люди бачили те ж, що і я. Вони бачили, як забирали їх дружин, матерів, дочок і сестер. Бачили вбитих друзів, чоловіків, з яких здерли шкіру і кинули вмирати у тяжких болях, бачили птахів, що кружляють над ними. Люди говорили, що якщо всі ми це бачили, то так воно і було. Всі вони сказали, що пішли в пагорби тому що люблять нашу землю і хочуть повернути мир, який у ній був. Ще вони додали, що Великі Розмовляючі видно осліпли, раз віддають наш народ в лапи вбивць, а якщо так станеться, ми будемо жити під Імперським Орденом як раби і мішки для виношування. Я був вражений тим, що мої люди відмовилися вигнати мене, а просили залишитися з ними. — Голос чоловіка затремтів від гордості за друзів. — Ми вирішили, що будемо тими, хто стане діяти. Коли я запитав, яким буде наш план, всі відповіли одне. Ми вирішили, що повинні привести лорда Рала, який дасть нам свободу. Всі одностайно. Ми думали, що нам робити. Хтось говорив, що лорд Рал прийде до нас, коли ми попросимо. Але, припустили інші, ти можеш не захотіти, тому що ти неосвічений і тобі нема діла до нашого народу. Ми довго ламали голови, поки придумали, як зробити так, щоб ти в будь-якому випадку прийшов до нас, — Оуен винувато глянув на Річарда. — Оскільки мене вигнали, я зголосився йти по тебе. Мені не було іншого життя, крім як ховатися в пагорбах. Я сказав, що не знаю, де шукати тебе, але не здамся, поки не знайду. Один зі старців, який все життя займався вивченням трав, приготував отруту, яку я підлив в твій міх. Він же приготував і протиотруту. Старий пояснив мені, як діє отрута і як можна зупинити її дію. Ніхто з нас не хотів бути винним у вбивстві людини, нехай навіть неосвіченої.

Бічним зором Річард помітив рух Келен і дав дружині знак, що просить її помовчати, хоча і знає, як їй не терпиться втрутитися. Келен коштувало великих зусиль стриматися.

— Я хвилювався, як я знайду тебе, але знав, що неодмінно повинен це зробити, — звернувся до Річарда Оуен. — Перш ніж відправитися на твої пошуки я, у відповідності з нашим планом, повинен був заховати протиотруту. В одному з великих міст мені вдалося підслухати на ринку одну розмову. Хтось говорив, що місту надана велика честь, оскільки приїхала найважливіша людина — намісник Імперського Ордену в Бандакарі. Мене осяяла думка, що він повинен знати про того, кого так ненавидить Орден — про лорда Рала. Кілька днів я залишався в місті, спостерігаючи за домом, де, як казали, він жив. Я бачив солдатів, що снували туди-сюди. Я бачив, як іноді вони забирали з собою людей, які пізніше поверталися.

Одного разу я побачив, що людям, які повернулися, не заподіяли шкоди. Я підібрався до них ближче дізнатися, про що вони говорять. Ті люди казали, що бачили самого намісника. Я не багато дізнався з розмови, але зрозумів, що нікому з них не заподіяли шкоди. А потім я помітив солдатів і подумав, що, напевно, вони збираються взяти і відвести до намісника ще людей. Я побіг за ними в центральний парк і чекав там, ніби ховаючись між лавок. Солдати накинулися на підозрілих і відвели невелику групу людей, в якій був і я. Спочатку я злякався, що помру, перш ніж виконаю свою місію, але потім подумав, що це — моя єдина можливість потрапити в дім, де живе намісник, єдина можливість побачити його і вивчити місце, де він живе, куди потім можна буде повернутися і підслухати потрібне мені.

Коли я жив в пагорбах і стежив за Орденом, то добре навчився бути непомітним і слухати. Я тремтів від страху, поки солдати вели нас по коридорах на верхні поверхи. Я боявся тортур і хотів втекти, але згадав про людей, які чекали мене в пагорбах і сподівалися, що я відшукаю лорда Рала і приведу його в Бандакар. — Чоловік трохи помовчав. — Нас провели через важкі двері в темну кімнату, яка наповнила мене страхом, тому що в ній стояв запах крові. Вікна були зачинені віконницями. Я побачив, що в кімнаті є стіл, на якому стоїть глибока чаша, а поруч — загострені кілки, висотою мені по груди. На них плямами запеклася кров. Дві жінки і чоловік знепритомніли. В люті один із солдатів почав бити їх по головах. Коли вони так і не піднялися, їх відтягнули за руки.

Я бачив, як по підлозі тягнувся кривавий слід, і не хотів, щоб мою голову теж розбили чоботи солдатів, тому вирішив не панікувати. У кімнаті з'явився чоловік, який увійшов тихо, як легкий вітерець. Ніколи ще я так нікого не боявся, окрім Лучана. Він був одягнений в довгий одяг, смужки якого волочилися за ним, коли він рухався.

Його чорне волосся було зачесане назад і намазане маслом для блиску, а ніс стирчав би вперед менше, якби він не забирав назад волосся. Маленькі чорні оченята були налиті кров'ю. Коли ці очі зупинилися на мені, і я забув про те, що вирішив не панікувати. Повільно прогулюючись, ця людина розглядала нас, немов вибирала на обід ріпу.

Його вузлуваті пальці показали на одного з схоплених у парку, потім на іншого. Так він відібрав п'ятьох, а я помітив, що нігті на його руках покриті чорним. Потім він змахнув рукою, відпускаючи решту. Солдати встали між п'ятьма відібраними і нами. Вони почали виштовхувати нас до дверей, але перш ніж ми встигли піти, в дверях з'явився командир зі звернутим набік носом і доповів, що прибув посланець. Людина з чорним волоссям провела чорними нігтями по голові і сказав командирові, щоб посланець почекав, до ранку в нього будуть нові відомості. Мене разом з іншими вивели на вулицю. Нам сказали забиратися, і що в наших послугах більше не мають потреби. Говорячи це, солдати сміялися. Я пішов разом з іншими, щоб не сердити солдатів. Люди перешіптувалися, ділячись враженнями про зустріч з самим намісником, а я думав про те, що це можуть бути за «останні відомості». Увечері, коли зовсім стемніло, я пробрався до будинку з задньої сторони. За воротами в високій дерев'яній огорожі починалася вузька алея. У темряві я пройшов алею і сховався в дверному отворі, що веде в бічний коридор. За цим коридором були й інші. У світлі свічок я впізнав той, яким нас привели сьогодні вдень. Було пізно, і я нікого не зустрів, ідучи все далі по коридору. І зліва, і справа були кімнати і ніші в стінах, але там нікого не було, тому що вже був пізній час.

Я проскочив по сходах і підкрався до товстих дверей кімнати, в яку мене приводили вдень. — Оуен перевів подих. — Я почув найстрашніші крики, які мені доводилося чути в своєму житті. Люди плакали і благали, щоб їм зберегли життя, молили про милосердя. Одна жінка благала про смерть, яка припинила б її страждання. Мені здалося, мене знудить, або я втрачу свідомість. Але одна думка тримала мене і допомагала не кинутися геть з усіх ніг. Це була думка про те, що в моїх руках доля мого народу, і я повинен привести лорда Рала.

Я перебув цілу ніч на темній ніші біля дверей, слухаючи крики нещасних. Не знаю, що робили з цими людьми, але я думав, що помру, страждаючи разом з ними. Всю ніч тривали крики, викликані жахливим болем. Я забився в нішу і заплакав, кажучи собі, що не повинен боятися, оскільки всього цього не існує. Я уявляв біль цих людей, але сказав собі, що поставив свою уяву понад усе, а, як мене вчили, це неправильно. Подумавши про Мерілі, про той час, коли ми були разом, я змусив себе не слухати крики за дверима. Адже я не знаю, що дійсно існує, і, значить, не знаю, чи були реальні ті звуки. Рано вранці повернувся вже бачений мною командир.

Я обережно виглянув зі свого укриття. До дверей підійшов чоловік з чорним волоссям. Я знаю, що це був саме він, тому що побачив руку з чорними нігтями, яка передала командиру сувій. Людина з чорним волоссям скрипучим голосом приглушено сказала командирові, — він назвав його «Наджар», — що знайшов їх. Так і сказав — «їх». Потім він вимовив: «Вони на східному кордоні пустелі і направляються на північ». Він наказав командиру негайно передати його слова посланцеві. Наджар відповів: «Зовсім скоро, Ніколас, ти отримаєш їх, а ми призначимо свою ціну».

25

Річард різко повернувся.

— Ніколас? Ти чув, як він вимовив це ім'я?

— Так, я впевнений, — здивовано кліпнув Оуен. — Він сказав «Ніколас».

Келен відчула, як на неї навалилося відчай, ніби вона опинилася в павутині холодного, мокрого туману.

Річард зробив нетерплячий жест рукою.

— Продовжуй.

— Я не був упевнений, що вони говорять саме про тебе — про лорда Рала і Матір-Сповідницю, — поки не почув, як командир вимовив «їх» з огидним задоволенням в голосі. Їх голоси нагадали мені, як посміхався Лучан — так, як я ніколи не бачив, — ніби він збирався з'їсти мене. Я зрозумів, що тепер зможу знайти тебе, і в той же день пішов з міста.

Принесений поривом вітру, ранковий туман змінив дрібний дощ. Келен раптом помітила, що тремтить від холоду.

Річард дивився на людину, що сидить на землі, людини з міткою у правому вусі, людину, якої торкнулася Келен. По землі навколо Річарда барабанили краплі.

— Ця людина — один з тих, кого послав Ніколас. Він був разом з тими, чиї тіла ти бачив у таборі. Якби ми не захищали себе, дозволили б собі поставити свою ненависть до насильства вище дійсності, ми були б назавжди втрачені для тебе. Так само, як Мерілі.

Оуен придивився до солдата.

— Як його ім'я?

— Не знаю, мені все одно, — відповів Річард. — Він бився за Імперський Орден, бився за ідею, що будь-яке життя, включаючи і його власне, не має ніякої важливості, цінності, унікальності. За принцип, коли окреме життя — ніщо, і будь-які жертви виправдані, тому що ти — ніщо… Він бився за мрію про те, щоб всі були ніким і нічим… За вченням Ордена, ти не маєш права любити Мерілі, всі однакові, і твій обов'язок — одружитися на будь-кому. Такою самовідданою жертвою ти будеш корисний своєму товаришеві. Незважаючи на те, що ти намагався не вірити всьому побаченому тобою, Оуен, і незважаючи на всі ваші вчення, ти вже знаєш, що жах, принесений Орденом, — не в їхній жорстокості, а в їх ідеях. У їхній вірі, яка виправдовує насильство, і в тому, що ви прийняли їх віру… Ця людина не цінувала своє життя, тому мене не хвилює, як його звуть. Я дав йому те, до чого він так прагнув — небуття.

Річард відірвав погляд від Оуена і побачив, що Келен тремтить від холоду. Він сходив до воза, повернувся з її плащем і дбайливо вкутав дружину.

Келен зловила його долоню і на мить приклала до своєї щоки. З історії Оуена вони почули занадто мало хорошого.

— Це означає, що не дар вбивав тебе, а отрута, — тихо промовила Келен. — Це була отрута.

Вона заспокоїлася тим, що вони не спізнилися з протиотрутою. Страх ще обпалював холодом її серце, але Келен вже не боялася так сильно, як коли вони тряслися у візку, а Річард лежав без свідомості.

— Головні болі у мене з'явилися раніше, ніж я зустрівся з Оуеном, — заперечив Річард. — І вони як і раніше мене турбують. Магія меча теж опиралася ще до отруєння.

— У нас є час, щоб знайти рішення.

Він відкинув назад волосся.

— Боюся, у нас куди серйозніші проблеми і зовсім немає часу. Так що ти, на жаль, помиляєшся.

— Серйозні проблеми?

Річард кивнув.

— Ти знаєш, звідки Оуен? Бандакар? Здогадуєшся, що значить «Бандакар»?

Келен глянула на сидячого на ящику хлопця, який цілком пішов у себе. Вона заперечливо похитала головою і подивилася в сірі очі Річарда, здивована прихованою люттю в його голосі.

— Ні. А що це за слово?

— Це слово на древнєд'харіанській мові означає «вигнанці». Пам'ятаєш, у книзі «Стовпи Творіння» я читав тобі, як вони вирішили вигнати всіх народжених без іскри в Старий світ? Пам'ятаєш, я сказав, що ніхто не знає, яка була їх подальша доля?.. Тепер ми знаємо. Тепер весь світ відкритий людям Імперії Бандакар.

Келен зрушила брови.

— Ти впевнений, що вони нащадки тих людей?

— Поглянь на Оуена. Він блондин, і схожий швидше на д'харіанця, ніж на жителя Старого світу. І що найважливіше, на нього не діє магія.

— Але так може бути тільки з ним.

Річард нахилився ближче.

— У закритих областях, на зразок тієї, звідки цей хлопець, відрізаних від решти світу на тисячі років, навіть один Стовп Творіння залишить потомство, яке незабаром принесе наступне покоління… А такий Стовп був не один, всі жителі не володіли даром. Тому їх і вигнали в Старий світ. А в Старому світі, коли вони спробували побудувати нове життя, їх знову вигнали, вже за гори — в місце, яке назвали «Бандакар», «вигнанці».

— Але як люди в Старому світі дізналися про них? Як вони змогли їх всіх зібрати і загнати в одне ізольоване від світу місце, не давши нікому з них поширити свою властивість необдарованих від народження?

— Хороше запитання, але зараз не найважливіше.

— Оуен, — покликав Річард. — Я хочу, щоб ти залишався там, поки ми одностайно не вирішимо, що робити.

Хлопець просяяв, почувши, що Річард збирається вчинити так, як звик робити сам Оуен. На відміну від Келен, він не помітив, що в голосі Річарда пролунав прихований сарказм.

— Гей, ти! Іди сядь поряд з ним, і дивися, щоб він чекав разом з тобою, — кинув Річард людині, якої торкнулася Келен.

Солдат кинувся виконувати наказ.

— Треба поговорити, — покликав Річард решту.

Фрідріх, Том, Дженнсен, Кара і Келен пішли за ним. Річард підійшов до воза і склав на грудях руки. Всі інші зібралися навколо нього. Річард подивився кожному в обличчя.

— У нас великі неприємності, — почав Річард. — І не тільки тому, що Оуен дав мені отруту. Він не володіє даром. Оуен як ти, Дженнсен. На нього не впливає магія. — Лорд Рал затримав свій погляд на сестрі. — Його народ — такий же, як і він, і як ти.

Дженнсен здивовано відкрила рот. Вона зніяковіла, не знаючи, що про все це думати. Фрідріх і Том теж здавалися здивованими. Кара насупила брови.

— Річард, такого не може бути, — вимовила Дженнсен. — Їх дуже багато. Нереально, щоб всі вони доводилися нам зведеними сестрами й братами.

— Вони не наші зведені брати і сестри, а нащадки роду Ралів — такі, як ти, без іскри дару — сказав Річард. — Зараз у мене немає часу пояснити тобі все. Пам'ятаєш, як я розповідав тобі, що ти народиш дітей, у яких не буде дару? Багато років тому такі люди жили в Д'Харі. Жителі Д'Хари зібрали людей, що не володіють даром і вигнали їх в Старий світ. А люди Старого світу запечатали їх за тими горами. Назва Бандакар значить «вигнанці».

Блакитні очі Дженнсен наповнилися сльозами. Вона — одна з людей, яких так ненавидять, що вигнали з рідної землі.

Келен обняла її за плечі.

— Пам'ятаєш, ти говорила, що відчуваєш себе самотньою в цьому світі? — Жінка тепло посміхнулася. — Тепер ти не самотня. На землі є такі ж, як ти.

Келен не думала, що її слова допоможуть, але Дженнсен трохи заспокоїлася.

Раптом дівчина подивилася на Річарда.

— Цього не може бути. Кордон запечатав їх. Якщо вони — такі ж, як я, то їм не страшна магія кордону. Ці люди могли би перейти його в будь-який час, якщо б захотіли. За весь цей час хто-небудь з них міг би перейти кордон — магія не заподіяла б їм шкоди.

— Не думаю, що це так, — сказав Річард. — Пам'ятаєш, ти бачила, як сипався пісок у статуетці, яку приніс нам Сабар? Це була магія, і ти її бачила.

— Але якщо Дженнсен — Стовп Творіння, то як вона могла бачити це? — Поцікавилася Келен.

— Ось-ось, — підтакнула Дженнсен. — Як це могло бути, якщо я народжена без дару? — Її брови поповзли вгору. — Річард, може бути, це не так? Може, у мене є маленька іскорка дару? Раптом я не по-справжньому позбавлена дару?

Річард посміхнувся.

— Мила, ти чиста, як сніг. Ти бачила цю магію з особливої причини. У своєму листі Ніккі сказала, що сигнальний маяк пов'язаний з чарівником, який створив його, пов'язаний з підземним світом. Підземний світ — світ мертвих. Це означає, що статуя мала зв'язок Магією Збитку, магією підземного світу. Ти можеш бути захищена від магії, але не від смерті. Володіючи даром чи ні, ти все одно пов'язана з життям, а значить, і зі смертю… Тому ти й бачила магію статуї — магію, пов'язану зі смертю… Кордон — місце, де існує смерть. Перейти ту межу — те ж саме, що перейти зі світу живих у світ мертвих, а потім повернутися назад. Ніхто не повертається зі світу мертвих. Якщо хто-небудь з народжених без дару в імперії Бандакар спробував би перейти кордон, він би загинув. Тому імперія і була закрита від усього світу.

— Але вони виганяли людей через кордон, — наполягала Дженнсен. — Це означає, що магія кордону не діяла на них.

— Ні. Вони смертні, так само, як і ми, — похитав головою Річард. — Але через кордон є прохід, такий же, як був у кордонах, які розділяли Новий світ. Я проходив якось через такий кордон. Це був особливий перехід, таємне місце, через яке могли пройти знаючі про нього. Цей перехід такий же.

Дженнсен зморщила носик.

— Тоді це безглуздо. Якщо це правда, і перехід не був захований від них, і всі вони знали про нього, то чому ж тоді всі не пішли? Як вони могли залишатися закритими, якщо виганяли деяких через кордон?

Річард зітхнув і витер рукою чоло. Келен здалося, він не хотів, щоб сестра ставила це питання.

— Ти не забула ту місцевість, яку ми залишили позаду? — Запитав Річард Дженнсен. — Там, де нічого не росте?

— Так, пам'ятаю, — кивнула дівчина.

— Сабар сказав, що він прийшов з такого ж, тільки північніше.

— Так. І воно йде точно до центру пустелі, до Стовпів Творіння — так само, як і перше, — підтвердила Келен. — Вони паралельні.

Річард кивнув на підтвердження.

— Ці смуги йдуть по обидва боки від ущелини, що веде в Бандакар. Вони лежать недалеко одна від одної. Зараз ми якраз тут, між смугами.

— Але, лорд Рал, це ж значить, що вигнаний з імперії Бандакар опинявся між двома стінами кордонів, — не витримав Фрідріх. — Вигнанцю доводилося йти прямо до…

Фрідріх затиснув рот і повернувся на захід, до темряви.

— Стовпів Творіння, — тихо закінчив за нього Річард.

— Але, але… — Дженнсен стала заїкатися — Невже ти хочеш сказати, це було зроблено спеціально? Щоб вигнані з імперії Бандакар йшли прямо до Стовпам Творіння? Навіщо?

Річард довго дивився їй в очі.

— Щоб убити їх.

Дженнсен сковтнула.

— Тобто ті, хто вигнав їх, хотіли, щоб вони, навіть якби пройшли по стежці, загинули?

— Так, — відповів Річард.

Келен загорнулася міцніше в плащ. Так довго було нестерпно жарко, що насилу вірилося, що настали холоди.

Річард відкинув пасмо мокрого волосся з чола.

— Еді говорила мені, що на кожному кордоні повинен бути перехід для того, щоб врівноважувати життя по обидві його сторони. Підозрюю, що ті, хто запечатав людей в горах, хотіли, щоб злочинці залишали країну, і для цього вони сказали про стежку. Але вони зовсім не жадали, щоб ці «двічі вигнанці» загубилися в Старому світі. Хто б вони не були, вони не мали дару. Їм не можна було дозволити жити вільно.

Келен побачила слабке місце в його теорії.

— Але всі три кордони повинні були мати обхідні стежки. Навіть якщо стежки через два інших кордони були таємними, хто-небудь міг знайти їх і не йти через Стовпи Творіння. Залишався шанс, що вони могли потрапити в Старий світ.

— Якби було три кордони, тоді, може, в цьому був би сенс, — сказав Річард. — Але, боюся, їх було не три. Був тільки один кордон.

— Ну, тепер ти точно кажеш дурниці, — не втрималася Кара. — Ти сказав, що одна межа йшла з півночі на південь, замикаючи стежку, а дві інших — паралельно на захід і схід. І вони перетинали шлях того, хто перетнув перший кордон, і примушували його іти до Стовпів Творіння, де він гинув.

Келен починала сердитися. Схоже, дійсно була можливість перейти і ці кордони.

— Не думаю, що існувало три кордони, — повторив Річард. — Був тільки один. Він був не прямий, а напівкруглий. — Він склав два зігнутих пальці. — Вершина кордону йшла через стежку в горах, — Річард вказав на кінчики пальців. — А два його плеча ішли паралельно до Стовпів Творіння.

— Чому? — Тільки й змогла запитати Дженнсен.

— Мені здається, що чарівники минулого, які відправили позбавлених дару у вигнання, хотіли, щоб так вони позбавлялися від небезпечних людей, оскільки знали, що позбавлені дару не стануть вбивати злочинців. Напевно, коли їх вигнали в Старий світ, у них вже були такі ідеї ненасильства. Але ця віра залишала їх беззахисними перед агресією. Захищаючи свої життя, вони не могли стратити злочинців, зате виганяли їх з свого суспільства, щоб не загинути від їх руки… Вигнання з Д'хари і Нового світу, перехід через кордон Старого світу занадто сильно вразили їх. Вони об'єдналися заради виживання… Жителі Старого світу скористалися їх страхом і переконали в тому, що кордон захистить їх і позбавить від насильства. Можливо, вигнанцям говорили, що вони — особливі, і потребують особливого захисту. Їх потреба триматися разом була викликана страхом залишитися без захисту. Пам'ятаєте, вигнання для Стовпів Творіння було найжорстокішим покаранням? Напевно, вони боялися людей Старого світу, тому що самі не володіли даром. Але об'єднавшись, з кордоном, вони відчули себе захищеними. Тепер же, коли кордон зруйновано, у нас великі проблеми.

Дженнсен склала руки на грудях.

— Тепер, коли нас більше, ніж один — ніж просто одна сніжинка, ти боїшся снігопаду? — Річард докірливо глянув на неї.

— Чому, як ти думаєш, Орден захопив у полон його народ?

— Ну звичайно, щоб народити дітей, таких, як вони. Щоб знищити дорогоцінну магію в людській расі, — відповіла Дженнсен.

Річард не звернув уваги на роздратування в її голосі.

— Ні, я маю на увазі інше. Навіщо вони викрали чоловіків?

— З тієї ж причини, — припустила дівчина. — Одружитися на тих жінках і народити дітей без іскри.

Річард глибоко зітхнув і повільно видихнув.

— Що сказав нам Оуен? Чоловікам його народу показали їхніх жінок і сказали, що якщо вони не послідують наказам Ордена, то з жінок живцем здеруть шкіру.

— Яким наказам? — Перебила Дженнсен. Річард нахилився до неї.

— Ось саме, яким наказам? Подумай… — Він оглянув інших. — Яким наказам? Навіщо їм потрібні люди, що не володіють даром? Чого Орден хоче від таких людей?

— Замок! — Видихнула Келен.

— Точно, — Річард обвів усіх тривожним поглядом. — Як я і говорив, у нас великі проблеми. Замок Чарівників захищає Зедд. З його здібностями і магією того місця він може самотужки протистояти цілій армії Джегана… Але що зможе зробити кволий старий дід нехай навіть одній молодій людині, у якої немає дару? На якого не впливає магія? Тому, хто просто підійде і схопить старого за горло?

— Ти правий, Річард! — Вигукнула Дженнсен. — У Джегана теж є ця книга, «Стовпи Творіння». Він знає, що таких, ну… на зразок мене, магія не торкається. Він теж намагався мене використовувати. Ось чому він так наполегливо переконував мене в тому, що ти збираєшся вбити мене, і я вирішила вбити тебе першою — це був мій єдиний шанс вижити. Він знав, що у мене немає дару, і магія мене не зупинить.

— Джеган родом зі Старого світу, — додав Річард. — Швидше за все, він що-небудь чув про імперію за горами. Судячи з усього, що нам відомо, в Старому світі Бандакар був легендою, а в Новому світі про тих, хто був вигнаний, не знали нічого тисячі років… Тепер Орден захопив чоловіків Бандакара і змусив їх вбивати. Якщо ці люди не послухаються, то вб'ють їх беззахисних жінок — тих, кого вони люблять. І головний наказ — захоплення Вежі Чарівників для Ордену.

Ноги Келен підігнулися. Якщо Замок впаде, вони втратять свою єдину перевагу. Володіючи Замком, Джеган отримає в свої руки безліч смертоносних магічних речей. Там зберігалися предмети, здатні знищити всіх, включаючи самого соноходця. Імператор вже довів поширенням чуми, що готовий до будь-якого вбивства на своєму шляху, готовий скористатися будь-якою зброєю, навіть такою, яка вбиває і його людей.

Але навіть якщо Джеган нічого не візьме в Замку, а просто буде контролювати його, навіть тоді у д'харіанців не залишиться шансів. Ще одне, що робить Зедд, захищаючи Замок: він намагається знайти засіб проти Джегана, знайти спосіб прогнати Імперський Орден назад за кордон, в Старий світ.

Без Замку всім надіям приходить кінець. Протистояння ні до чого не приведе. Якщо імператор захопить Замок, всяке протистояння йому стане безглуздим. Війська Ордена проникнуть у всі куточки Нового світу. І ніщо їх не зупинить.

Тремтячими пальцями Келен підтягла плащ. Вона знала, чого чекають її люди, і яке це — коли війська Ордену вторгаються і руйнують міста. Майже рік вона боролася з армією проти Джегана. Його солдати — немов зграя диких псів. Вони не заспокояться до тих пір, поки не розірвуть тебе на клапті.

Келен була в містах, наприклад, в Ебінісі, через який пройшла армія Імперського Ордена. У дикій люті вона скаженіла там кілька днів, вбиваючи, гвалтуючи і замучуючи до смерті будь-кого, хто попадався їм на шляху. Солдати Джегана залишили позаду себе пустелю і гори трупів. Нікого не пощадили.

І це очікує людей Нового світу.

Коли ворожі війська наводнять Новий світ, будь-яка торгівля і ремесло припинять розвиватися. Все замре. Буде зруйнований образ життя незліченної кількості людей. Спочатку стане різко не вистачати їжі, а потім її буде не дістати ні за які гроші. Люди втратять сенс свого існування, що полягає в підтримці один одного. Люди втратять все, заради чого працювали все своє життя.

Міста потонуть у паніці. Коли до них підійдуть війська Ордену, багато хто вже покинуть свої житла, рятуючись втечею з рідного міста і країни. Джеган захопить запаси їжі і віддасть землі своєї еліті. Справжні власники загинуть або перетворяться на рабів на своїй власній землі. Ті, хто втечуть до приходу військ, будуть жити як тварини, в занедбаних і диких місцях, відчайдушно чіпляючись за життя.

Більшість жителів стануть вести жалюгідне життя. Сотні з тисяч залишаться без притулку. Їжі буде не вистачати, неможливо стане підготуватися до зими. Коли настануть холоди, люди будуть вмирати масово.

Коли зруйнують цивілізацію і настане голод, по землі поширяться хвороби. Сім'ї будуть зруйновані, багато помруть, повільно страждаючи від болю, в стражданнях. Діти і хворі залишаться одні, молячись про шматок їжі.

Келен знала, на що схоже таке розповсюдження хвороб. Вона знала, як це, — бачити, коли люди тисячами вмирають. Келен бачила це в Ейдіндрілі, коли там почала лютувати чума. Вона бачила, як хвороба косила всіх: молодих, старих… Люди вже не могли боротися, і очі Матері-Сповідниці бачили, як сильно вони страждали, перш ніж смерть приносила позбавлення від мук.

Річард тоді теж заразився чумою. Він зробив це навмисно, пішовши на такий відчайдушний крок, щоб знову бути поруч з нею. Він жертвував життям, бажаючи померти поруч з Келен.

Це були часи жаху.

Келен знала, що таке безвихідь. Був єдиний шанс врятувати його життя. Вона порушила гармонію, і це врятувало Річарду життя. Але в той же час вона не знала, до чого це може призвести.

Через її відчайдушний крок зруйнувався кордон імперії Бандакар. Через неї може зникнути вся магія в світі.

Зараз, коли кордон впав, Замок Чарівників — їх єдина надія успішно протистояти Ордену — знаходиться в небезпеці.

Келен відчула, що все це її вина.

Світ на порозі руйнування. Цивілізація на межі знищення в ім'я божевільної ідеї Ордена. Орден вимагає жертв в ім'я великого добра. Безумство наповзає на весь світ.

Вони знаходяться в тіні прийдешніх століть темряви. Все підійшло до кінця часів.

Келен не змогла зараз сказати про це. Не змогла показати, що вона відчуває. Не наважилася навіть зізнатися у своєму розпачі.

— Річард, ми не можемо дозволити Ордену захопити Замок, — Келен ледве повірила тому, як спокійно і впевнено звучить її голос. Вона подумала, чи вірить ще хто-небудь в те, що у них є така можливість. — Ми повинні зупинити їх.

— Згоден, — відповів Річард.

Він теж говорив спокійно. Келен не знала, чи побачив він у її очах всю глибину її відчаю.

— Спочатку найпростіше: Ніккі і Віктор, — вимовив Річард. — Нам доведеться повідомити їм, що ми не зможемо приїхати зараз. Віктор хоче знати наше рішення. Йому необхідно, щоб ми схвалили план, який він може здійснити і сам, і тоді йому не треба чекати нас. Ми вже говорили з Віктором, і він знає, що робити. Тепер йому треба діяти, а Пріска повинен бути впевнений у його допомозі. — Лорд Рал зайнявся звичною справою, викладаючи план дій, а тому його мова стала лаконічною і чіткою, як ніколи. — Тепер Ніккі. Вона повинна обов'язково знати, куди ми йдемо. Повинна знати, що ми знайшли причину запуску сигнального маяка. І повинна знати, де ми.

Річард не додав, що Ніккі повинна приїхати і допомогти йому, якщо він не зможе дістатися до неї сам, тому що власний дар день за днем вбиває його.

— Ще вона повинна знати, що ми прочитали тільки частину її листа, — продовжував Річард. — Ту частину, в якій говориться, що Джеган робить з Сестрами Тьми зброю проти людей.

Всі були приголомшені. Вони не читали лист.

— Ці труднощі ми, сподіваюся, подолаємо, — сказала Келен.

— Наші ряди поповнилися, — погодився Річард. Він показав на людину, яка очікувала команди Келен. — Ми пошлемо його до Ніккі і Віктора.

— А потім? — Запитала Кара.

— Я хочу, щоб Келен наказала йому після бесіди з ними йти на північ і знайти армію Ордена. Нехай він прикинеться одним з них і вб'є Імператора Джеганя.

Келен знала, що це неможливо. По тому, як всі здивовано дивилися один на одного, було ясно, що їм в голову прийшла та сама думка.

— Джегана охороняють натовпи людей, — сказала Дженнсен. — Його завжди оточує навчена охорона. Звичайному солдатові не підійти до нього.

— Ти думаєш, у нього є шанс виконати це завдання? — Запитала Келен.

— Ні. Швидше за все, Орден вб'є його раніше, ніж він встигне добратися до Джегана, — погодився Річард. — Але твоя воля змусить його виконати твій наказ. Він раб. Так, думаю, його вб'ють. Але я також думаю, що це буде вдала спроба. Мені хочеться розвіяти впевненість Джегана в тому, що він знає кожного зі своїх людей. Я хочу, щоб він стривожився і більше ніколи не був впевнений у власній безпеці. І, нарешті, я не хочу, щоб він спав спокійно. Нехай йому сняться кошмари про те, що всі йому погрожують і хтось з його людей замишляє його вбити.

Келен погодилася з ним. Річард оглянув похмурі обличчя. Всі обмірковували його слова.

— А тепер найважливіше, що повинно бути зроблено. Нам необхідно дістатися до Замку й попередити Зедда. Відкладати не можна. Джеган не зволікає, він планує і діє, і ми ніколи не знаємо, що він збирається зробити в наступний момент. До того ж нам не відомо, як давно ці не володіючі даром люди були відправлені на північ. Не можна втрачати ні хвилини.

— Лорд Рал, поки не пізно, тобі потрібно прийняти протиотруту, — нагадала Кара. — Ти не можеш йти на північ, до Замку… О, ні. Почекай, ти не пошлеш мене знову в Замок. Я не залишу тебе в такий час, коли ти можеш стати зовсім беззахисним. Не хочу навіть чути про це, не піду і все.

Річард поклав руку їй на плече.

— Кара, я не посилав тебе, але спасибі за пропозицію.

Морд-Сіт склала руки на грудях і обдарувала його лютим поглядом.

— У Бандакар ми не зможемо поїхати возом — там немає дороги…

— Послухайте, лорд Рал, — перервав її Том. — Без магії вам потрібна вся зброя, — його голос був твердим, як і у Кари.

— Знаю, Том, я згоден, — посміхнувся Річард. — Думаю, повинен поїхати Фрідріх, — Річард подивився на нього. — Ти можеш узяти віз. Літня людина на возі виглядає менш підозріло, ніж кожен з нас. Вони не подумають, що ти можеш представляти загрозу. З возом ти доберешся швидше і не хвилюючись, що Орден схопить тебе і відправить в армію. Поїдеш, Фрідріх?

Старий почухав давно не голену щоку.

— Так. Я можу прикинутися бувшим стражем кордону, — посмішка осяяла його обвітрене обличчя.

— Фрідріх, кордону немає, — посміхнувся йому Річард. — Владою лорда Рала я призначаю тебе вартовим кордону і прошу тебе негайно попередити інших про насування з Старого Світу небезпеки.

Посмішка Фрідріха зникла, він доклав кулак до серця і відсалютував на знак урочистості обіцянки.

26

У дальній кімнаті, де лежало його тіло, Ніколас почув гучний шум. Він був поглинений роботою, тому проігнорував звук. Світло зникало, і хоча воно допомагало бачити, темрява не заважала Ніколасу.

Чарівник знову почув шум. Обурений тим, що звук кличе його, вимагаючи до себе уваги, він повернувся в тіло.

Хтось наполегливо стукав кулаком у двері.

Ніколас піднявся з підлоги, на якій до цього часу його тіло сиділо, схрестивши ноги, і змусив тіло рухатися. Так було завжди, коли він повертався в тіло, і йому доводилося заново звикати до його обмеженості. Було так незручно рухатися, напружувати м'язи, дихати, бачити, чути, відчувати цей світ власними почуттями.

Стук пролунав знову. Злий і наполегливий. Ніколас підійшов до вікон і зачинив віконниці. Він витягнув руку, запалив факел і попрямував до дверей. Смуги одягу волочилися за ним по підлозі, як важка мантія з чорного пір'я.

— Ну, хто там! — Він відкрив важкі двері і виглянув. Наджар стояв у коридорі, спершись на п'яти, його великі пальці були засунуті за ремінь. М'язисті плечі майже підпирали стіни. За його спиною Ніколас побачив збитих в купку людей. Звернутий в одній з незліченних п'яних бійок ніс вояки відкидав довгу тінь на його щоку. Ті, кому довелося битися з Наджаром, не відбулися зламаним носом.

Він показав великим пальцем на юрбу за спиною.

— Ніколас, ти просив гостей.

Чародій розчесав пальцями волосся, відчуваючи приємну маслянистість на долоні. Він розправив плечі і відкинув роздратування.

Ніколас так захопився роботою, що забув про те, що просив Наджару привести йому кілька тіл.

— Дуже добре, Наджар. Заводь їх. Подивимося, що тут.

Ніколас спостерігав, як командир завів людей у кімнату, де мерехтіло світло смолоскипів. Солдати підштовхнули «гостей» у велику кімнату. Люди повертали голови, роздивляючись кімнату, дерев'яні стіни, смолоскипи в поставці, широкі дошки на підлозі, стіл посередині. У приміщенні стояв задушливий запах крові.

Господар кімнати спостерігав за тим, як люди роздивлялися відточені кілки, які стоять в лінію уздовж правої стіни, кілки, товщиною в зап'ястя Наджара.

Чарівник вивчав страх, який появлявся в очах людей. Очі ковзали по кімнаті, в них відбивалось хвилювання, і разом з тим вони запам'ятовували все, щоб потім розповісти друзям. Ніколас знав, що викликає велику цікавість.

Рідкісна людина.

Ковзаючий.

Ніхто не знав, що значить його ім'я, але сьогодні для декого з них це проясниться.

Ніколас оглянув групу. Дивні вони люди, ці не обтяжені даром створіння, цікаві, як пересмішники, але далеко не такі відважні. Так як вони не володіли навіть самої малої іскрою дару, Ніколас використовував їх по іншому. Доводилося повозитися, але це приносило свої плоди.

Люди уважно розглядали його.

Він знову запустив пальці у волосся, щоб відчути, як ковзає по долоні масло. Коли він підійшов ближче до натовпу, одна жінка закрила очі і відвернула обличчя. Ніколас витягнув палець і вказав на неї, переконавшись у тому, що Наджар помітив, кого він обрав.

Командир ковзнув поглядом по жінці — він відзначив вибір Ніколаса.

Біля стіни застиг один з чоловіків, його очі були широко розкриті. Ніколас показав на нього пальцем. Ще одна людина дивно скривила губи. Чародій подивився вниз і помітив калюжу під його ногами. Ніколас показав на нього. Троє вибрано. Ніколас походжав між людьми.

Жалібний схлип вирвався з горла жінки в першому ряду, прямо перед Ніколасом. Він посміхнувся. Жінка втупилася прямо на нього, вся тремтячи, не в силах відвести погляд від його налитих кров'ю чорних очей і зупинити звуки, що виривалися з їїгорла. Вона ніколи не бачила такого… Ніколас постукав довгим нігтем по її плечу. Він віддасть їй належне за невимовну відразу послужити великому благу. Його благу.

Джеган хоче створити для себе щось… особливе. Пузир з плоті і крові. Магічну дрібницю, створену чарівником. Кімнатна собачка… з зубами.

Його величність отримає те, що хоче і навіть більше. О, набагато більше.

Ніколас порадіє, коли імператор отримає собачку без шнурка, спеціально створену істоту з таким же розумом і здібностями виконувати його бажання.

Чоловік в дальньому кутку здавався незацікавленим в тому, що відбувається, наче він на виставці, яка йому набридла, і йому не терпиться зайнятися своїми справами. Так як ніхто з цих людей не міг вважати себе важливою особистістю, що має власні уявлення про життя, то ця людина зацікавила його. Палець Ніколаса піднявся в п'ятий раз. Скоро ця людина буде дуже зацікавлений у тому, що відбувається і зрозуміє, що він анітрохи не кращий за всіх інших. Він піде в нікуди — і не в своєму тілі.

Всі мовчки дивилися на Ніколаса, який розсміявся власним думкам.

Втім його веселість різко обірвалося. Чарівник одним кивком голови вказав на двері. Солдати кинулися виконувати наказ.

— Так, рухайтеся. Швидко! Пішли, геть, геть! — Загарчав Наджар.

Люди поспішили до дверей. Деякі озирнулися на тих, що залишилися. П'ятеро людей відступили, коли зрозуміли, що їм не дадуть піти. Один рух пальцем зупинив їх не гірше кийка або меча.

— Щоб ніяких неприємностей, або ви заподієте неприємності іншим, — попередив Наджар.

Люди збилися в купку, нервово здригаючись, як виводок перепілок перед мисливською собакою.

Коли солдати відвели інших, Наджар закрив двері і став перед п'ятіркою приречених, впершись руками в боки.

Ніколас відкрив віконниці на західній стіні. Сонце сіло, залишивши тонку червону смугу на обрії.

Скоро вони будуть на крилах, на полюванні.

І Ніколас буде з ними.

Не обертаючись, чарівник згасив смолоскип на стіні. Мерехтливе світло відволікало увагу від крихких, таких швидких сутінків. Йому потрібно було світло, але зараз він хотів милуватися небом, величним, нескінченним небом.

— Нам теж дозволять скоро піти? — Ледь чутно пропищав один з людей.

Ніколас повернувся і подивився на стоячих. Погляд Наджара підтвердив, що один з них щось сказав. Ніколас простежив за поглядом командира. Один з чоловіків — звичайно той, кому не терпілося піти.

— Піти? — Ніколас підійшов до нього. — Хочеш піти? — Людина стиснула плечі і трохи відступила від Ніколаса.

— Так, сер, я тільки запитав, коли ми підемо.

Чарівник зробив ще крок, дивлячись йому просто в очі.

— Питай мовчки, — прошипів він.

Повернувшись до вікна, Ніколас поклав руки на підвіконня і глибоко зітхнув нічне повітря, спостерігаючи за ліловим небом.

Скоро він буде там, буде вільний.

Скоро він буде так високо, як ніхто не був.

Несподівано він знайшов їх.

Його очі напружилися, розглядаючи те, що ніхто не міг побачити.

— Там! — Заволав він і викинув уперед руку, вказуючи довгим чорним нігтем на те, чого ніхто не бачив. — Там! Хтось злетів.

Ніколас закружляв на місці, смуги його одягу заметушилися довкола. Задихаючись від збудження, він дивився в очі людців, що роздивлятися його. Вони не можуть знати. Їм не зрозуміти, що відчуває такий, як він, чого він потребує. Чарівник злився, що йому треба полювати, бути з ними, коли він знав, як використовувати свої здібності куди більш цікавим для нього шляхом.

Ніколас провів експеримент, вивчаючи свої нові здібності. Він залишався з цими чудовими створіннями так часто, як міг, з тих пір, як опинився тут і зустрівся з ними.

Тепер так смішно було подумати, що спочатку він міцно противився. Як дивно, що колись він боявся, що ці страшні жінки, Сестри Тьми, збираються зробити з ним… що вони зробили з ним.

Вони сказали, що це його обов'язок.

Злісна магія Сестер розрізала його, як розпеченим лезом. Йому здалося, що очі вибухнули в голові від болю, яку він відчував. Прив'язаний до кілків на землі в центрі їх нечистого кола, він тріпотів в жаху, думаючи, що ж вони з ним зроблять.

Він боявся цього.

Ніколас посміхнувся.

Навіть ненавидів.

Він боявся болю, — болі, якої вони йому завдавали, і того болю, який ще заподіють. Сестри сказали, що це його обов'язок, в ім'я великого добра. Вони сказали, що його здібності перевершують його відповідальність.

Чарівник примружив очі і подивився, як Наджар пов'язує руки бранцям за спиною.

— Спасибі, Наджар, — промовив він, коли той закінчив.

— Мої люди вже повинні бути там, Ніколас. Я наказав послати достатньо людей, щоб вони не змогли втекти. — Командир посміхнувся. — Турбуватися немає про що. Загін напевно вже повертається з ними.

— Подивимося, подивимося, — звузив очі Ніколас.

Він хотів побачити це сам. Власним зором — нехай навіть через чужі очі.

— Побачимося завтра, Ніколас, — позіхнув Наджар, прямуючи до дверей.

Чарівник відкрив рот, зображуючи позіхання, хоча зовсім не позіхав. Просто було приємно потягнути щелепу. Іноді він відчував у тілі деякий застій.

Ніколас закрив за Наджаром двері і засунув засув. Це була формальна дія, що додавала страху людцям, в ній не було необхідності. Навіть зі зв'язаними руками все, що могли зробити ці люди — накинутися, перекинути його на підлогу і бити ногами. Але перед цим вони подумають, вирішать, що їм слід робити, а що ні. Простіше не думати. Простіше не опиратися. Простіше виконати все, що скажуть.

Простіше померти, ніж жити.

Життя вимагає сили. Боротьби. Болю.

Ніколас ненавидів їх.

— Ненавиджу жити: жити, щоб ненавидіти, — вимовив він в зблідлі перед ним особи.

За вікном небо затягнули сірі хмари, сонце зайшло, і ніч огорнула їх. Скоро він буде з ними.

Він відвернувся від вікна і глянув на людей перед ним. Скоро вони всі будуть там, серед них.

27

Ніколас схопив одного з безіменних людей. За допомогою мускулів, накачаних темним мистецтвом Сестер, він підняв чоловіка в повітря. Той закричав, здивований тим, що його так легко підняли. Він відчайдушно засмикався, намагаючись вивільнитися з чіпких рук. На цих людей не діє магія, інакше Ніколас би використав її, щоб підняти їх у повітря. За відсутністю іскри їх доводилося піднімати руками.

Чарівникові було все одно. Як вони опиняться на кілках, було не важливо. Було важливо тільки те, що трапиться з ними після цього.

Ніколас ніс кричачу від жаху людини в інший кінець кімнати. Решта забилися в протилежний кут. Вони завжди товпляться в кутку, як курчата біля годівниці.

Міцно обхопивши людину за груди, Ніколас підбіг до кілків.

Очі чоловіка округлилися, рот відкрився. Він судорожно зітхнув і схлипнув, коли Ніколас, піднявши його, посадивв на кілок.

Хрипке дихання вирвалося з горла чоловіки, коли гострий кілок проткнув його нутрощі. Він все ще був у руках Ніколаса, боячись поворухнутися, боячись повірити, що це відбувається з ним, боячись повірити, що це правда… намагаючись переконати себе, що це не може бути правдою.

Ніколас обрушився на бідолаху всім вагою. Його спина була так само пряма, як і дошка, до якої були прибиті кілки. Лоб чоловіки зорали зморшки, він скорчився від болю, ноги намагалися дотягнутися до підлоги, що опинилася дуже далеко.

У цей момент Ніколас проник в його розум, одночасно скорчивши пальці і вислизаючи з власного тіла… проникаючи в саму суть живої істоти, в його розрізнені думки, відчуваючи його біль і жах… знаходячи владу над ним. Проникнувши в свідомість цього чоловіка, Ніколас вилучив його суть.

У сплаві руйнуючої і творчої сили, яку Сестри обрушили на нього, Ніколас народився новою істотою. Він став тим, ким ніхто до нього не був, — він став тим, ким його хотіли створити.

Сестри дали йому силу, якої не мала жодна з них. Вони наділили чарівника неймовірною доти здатністю: здатність проникати в думки живої людини і забирати його дух.

Він притиснув кулаки до живота і вдихнув життя і смерть, серцевину душі цієї людини. Ніколас відчув легкий жар, коли чужий дух з'єднався з його. Чародія п'янило відчуття наповненості чужим духом.

Ніколас кинув померле тіло і попрямував до вікон. Голова крутилась від хвилюючого почуття, що подорож тільки починається і далі сила його тільки збільшиться.

Він знову вдавано позіхнув. Позіхання Ніколаса було особливим, розриваючи барабанні перетинки криком більш оглушливим, ніж якщо б він кричав на повний голос. В очах попливли уявні картинки. Він насилу задихав, переносячись в ліси, де ховається його мета.

Чарівник відвернувся від вікна і схопив жінку. Вона, плачучи, благала його не робити цього.

— Але ж це ніщо, — сказав Ніколас. — Ніщо, в порівнянні з тим, що виніс я. Ти навіть не уявляєш, що я виніс.

Його оголеного поклали в центр кола, намальованого на землі цими огидними жінками, і проткнули кілком. Для них він був нічим. Він не був чоловіком, чарівником. Нічим, крім сирого матеріалу, плоттю і кров'ю, насиченою даром — якраз тим, що їм було потрібно, тим, що вони шукали в попередніх дослідах.

Він володів даром, і його обов'язок полягав у тому, щоб принести дар у жертву.

Ніколас був першим, хто вижив після їх дослідів, але не тому, що Сестри дбали про нього. Ні, не тому. Просто вони навчилися уникати колишніх помилок.

— Кричи, моя дорога. Кричи, скільки хочеш. Це допоможе тобі не більше, ніж мені.

— Чому?! — Кричала жінка. — Чому?!

— О, мені потрібен твій дух, щоб піднестися на крилах моїх друзів. Ми вирушимо в дивовижну подорож, ти і я.

— Будь ласка!.. — Стогнала жінка. — Великий Творець, ні!

— О так, великий Творець, — пробурмотів Ніколас. — Прийди і врятуй її, як ти врятував мене.

Крики жінки не були почуті. Як і його. Вона навіть не знає, наскільки незрівнянно сильнішою була його біль. Але, на відміну від неї, Ніколас був приречений вижити.

— Ненавиджу жити: жити, щоб ненавидіти, — бурмотів він собі під ніс. — Смерть принесе тобі славу і нагородить.

Чародій посадив жінку на кіл і несильно натиснув, насадивши приблизно на шість дюймів, поки не відчув, що глибина достатня для витягання необхідних болю і жаху, але не настільки велика, щоб проткнути життєво важливі органи, адже це відразу ж вбило б його жертву. Жінка молотила ногами, відчайдушно намагаючись злізти з жердини.

Ніколаса мало хвилювали її крики, її даремні слова. Вона думає, що до неї він поставиться по іншому.

Його мета — біль. Їх скарги лише доводять, що він досяг її.

Ніколас встав перед жінкою, скорчивши пальці і прослизаючи всередину самої її істоти. Силою свого розуму він вирвав її дух і важко задихав, коли дух ковзнув у нього.

Тепер, коли темне мистецтво Ніколаса змусило душі вислизнути зі змучених, вмираючих тіл, ці люди залишалися ще живі, але підземний світ вже кликав їх. Життя більше не володіло ними, але і смерть ще не прийшла. Поки їх дух переноситься — вони його, і він може використовувати їх, як йому заманеться.

А Ніколас ще навіть не починав уявляти.

Такої здатності, як у нього, неможливо навчитися. Крім нього, другого такого ж в світі ще немає. Чарівник досі вивчав свою силу і те, що він може робити з чужою душею. Поки він тільки на поверхні.

Імператор Джеган хотів створити щось подібне собі — соноходця, брата. Того, хто зможе проникати в свідомість людей. Він отримав значно більше, ніж припускав. Ніколас не просто проникав у думки інших, як Джеган, він міг прослизнути всередину людської душі і викрасти її.

Сестри не могли і подумати про таку здатність при зміні його здібностей.

Ніколас підбіг до вікна і відкрив рот, немов збираючись позіхнути. Кімната гойдалася перед його очима. Він вже наполовину був не тут. Він уже міг бачити інші місця. Чудові місця. Бачити особливим новим зором, за допомогою духів, вільних від обмежених тіл.

Чародій навалився на третю людину, не піклуючись, чоловік це чи жінка. Без різниці. Душа, укладена в людському тілі, була все тією ж — просто духом.

Ніколас опустив приреченого на палю, ковзнув усередину і витягнув дух, трясучись від отриманої сили. Він знову підбіг до вікна, розкрив рот і закрутив головою з боку в бік, весь тремтячи від шовковистої, ковзаючої, гладкої знемоги… від втрати орієнтації в просторі, меж власного тіла, що тануть не за допомогою його зусиль, а завдяки викраденим душам.

Яке чудове відчуття!

Так він уявляв собі смерть.

Ніколас підхопив четверту кричачу жертву, побіг через кімнату до четвертого колу і насадив на нього жертву.

Він проник в її сплутані думки, обняті панікою, і взяв те, що можна було взяти — її душу.

Маючи владу над душею, Ковзаючий отримував владу над самим існуванням. Він ставав для них життям і смертю. Він був їх рятівником і вбивцею.

Багато в чому він був схожий на душі, які забирав, — він не мав форми, ненавидів життя в болі і стражданні, боявся смерті і жадав її.

У ньому пульсували вже чотири духи, і Ніколас попрямував до останньої людині, що забилася в куток.

— Будь ласка! — Заволав чоловік, намагаючись вимолити неможливе, пощаду. — Прошу вас, не робіть!

Ніколас подумав, що палі — перешкода, вони змушують його нести людей як овець, щоб взяти їх душу. Так, він все ще обдумував свої дії і вирішив, що використання палей обмежує його. Прийшовши до такого висновку, він здивувався, що такий могутній чарівник, як він, користується таким примітивним засобом.

Він хотів ковзати всередину людини і отримувати її душу — просто проникати, бажаючи доброго дня — і прослизати, як кинджал входить в серце, в душу, щоб витягнути її. І тоді він буде непереможний. Коли він зможе робити так, ніхто не посміє пручатися йому. Ніхто не зможе не впустити його в свою душу.

Чоловік тремтів біля його ніг. Не встигнувши усвідомити, як він це робить, ведений люттю й ненавистю, Ніколас простяг вперед руку і проник всередину свідомості чоловіка, в простір його думок.

Людина зігнулася, немов на кілках, коли Ніколас вразив його своєю силою.

Чародій відсмикнув стиснутий кулак, в якому вже билася душа жертви. Він вдихнув її жар, відчуваючи, як той ковзає всередину нього.

Обидва втупилися один на одного, не зовсім розуміючи, що це значить.

Чоловік відкинувся до стіни, ковзаючи по ній в беззвучній, жахливо порожній агонії.

Ніколас зрозумів, що зробив те, чого ніколи раніше не вмів. Він узяв душу силою своєї волі.

Тепер він міг брати те, що хоче, коли хоче і де хоче.

28

Перед очима Ніколаса розпливлася пляма. Похитуючись, він йшов до вікна.

Всі п'ять його.

Чарівник відкрив рот, і на цей раз потужний крик п'яти душ вирвався з нього. Біль тіл цих людей вже не торкалася їх. Душі дивилися разом з Ніколасом в нічне небо, готові злетіти разом з ним і летіти туди, куди він їх пошле.

Сестри навіть не уявляли, що створили в ту ніч. Вони не знали всієї сили, переданої йому, всієї потужності здібності, якою його нагородили.

Відьми домоглися того, чого ніхто не міг домогтися сторіччями — перетворення чарівника в щось більше, в особливу зброю. Вони наділили його силою, якою не володів ніхто з живучих.

Багато врятувалися, але він встиг убити п'ятьох.

П'ятьох Сестер було цілком достатньо. Коли він змусив їх душі вислизнути, то отримав їх Хань, їх силу життя, їхню владу.

Хань, яким володіли чаклунки, не належав їм, — він був вкрадений у молодих чарівників. Сила, яка належала їм за правом народження… Сестри викрали цю здатність, з якою ніколи не могли бути народжені. Скільки людей, що володіють здібностями, будуть принесені в жертву тим, хто позбавлений їх і жадає роздобути.

Ніколас витягнув ці належні їм не по праву, спроможності з тріпотливих тіл, витягнув разом з життям. Жінки пошкодували про те, що зважилися виконати наказ Джегана і піддали чарівника випробуванням Створення.

Сестри зробили його не тільки Ковзаючим, але передали йому свій Хань. І тепер він — наймогутніший.

Після смерті тих п'яти жінок світ потемнів, і Володар з'явився забрати їх під землю.

У той день Сестри вбили його, і вони ж його створили.

І, по правді, Джеган відповість за ту ніч. О, соноходець заплатить, але не з радістю, тому що Ніколас не дасть йому нічого. Ковзаючий сам візьме його.

Ніколас отримав у нагороду здібності, які допоможуть йому помститися за те, що з ним зробили… Чародій поки не знав, якою буде нагорода, але вона буде його гідна.

Він використає свою силу і витягне життя — важливі життя. Тепер йому не треба насаджувати людей на кілки. Тепер він знає, як взяти те, що він хоче.

Ніколас знає, як проникнути в свідомість і витягнути душу.

Він використає їх душі, щоб посилити свою владу, здоров'я, велич. Так і повинно бути…

Він стане імператором.

Його імперія буде більшою, ніж ця жалюгідна юрба овець. Йому буде легко правити своїм світом. Кожне його бажання будуть виконувати, тому що він має владу… над найбільш важливим.

Ніколас поки ще не вирішив, чого він хоче. Це дуже важливо, що він отримає в нагороду. Не варто поспішати. Він придумає.

Чародій відійшов від вікна. П'ять духів закружляли в ньому.

Прийшов час зробити те, заради чого він відняв життя у п'ятьох людців.

Пора зайнятися справою, якщо він хоче отримати бажане.

Він вже так близько. Ніколаса дратувало, що він не міг бачити краще. Зараз вже стемніло. Час підійшов зовсім близько до покрову темряви.

Чарівник взяв зі столу широку чашу і поставив на підлогу перед п'ятьма, чиї душі перебували в ньому. Люди жорстоко страждали і тілом і духом, навіть чоловік біля стіни.

Ніколас сів, схрестивши ноги, на підлогу перед чашею. Руки поклав на коліна, відкинув голову назад, заплющив очі і став збирати силу, створену цими злісними жінками, цими чудовими злісними жінками.

Вони вважали його жалюгідним чарівником з плоті і крові, що володіє даром, з яким можна було пограти — принести в жертву.

Коли-небудь він добереться і до решти Сестер.

Ніколас змусив себе не думати про них.

Цієї ночі він не буде дивитися чужими очима. Цієї ночі він знову відлетить з духами.

Ніколас відкрив рот, його голова бовталася з боку в бік. Духии, ковзаючи, кинулися з його горлянки в чашу.

Його дух теж наполовину вислизнув з тіла, готуючись увійти в чашу.

Частини п'яти духів змішалися з його духом, і кімнату осяяло сяйво життя, готове до подорожі. Ніколас вигнав свій дух з тіла і піднявся в темне небо на крилах своєї сили.

Жоден чарівник до нього не був здатний на таке — залишити тіло і послати свій дух туди, куди захоче свідомість. Він мчав крізь ніч до того, на що полював.

Він відчував, як повітря омиває пір'я. Скоро він уже був серед них, оточений п'ятьма духами.

Він зібрав навколо себе темні силуети, в яких сховалися духи. Рот чародія був все так само відкритий в удаваному позіху.

Вони кружляли, і Ніколас відчував, як їхні крила розсікають повітря, як пір'я направляють повітря так само, як він направляв не тільки свій дух, але й дух п'яти людей.

Він відправив п'ятірку птахів туди ж, куди відправив свій загін Наджар. Вони перетнули пагорби, оглянули відкриту місцевість і пустельну землю. Темрява обволікала теплом, ховаючи його в чорноті ночі серед чорного пір'я.

Коли п'ять хижаків опустилися на землю, він відчув важкий, гострий, нестерпний запах мертвечини. Ніколас побачив, що поле перед ним усіяне трупами. Чорнокрилі хижаки кинулися зі сказом рвати останки.

Ні. Неправильно. Він не побачив їх.

Він повинен їх знайти.

Він відірвав своїх побратимів від кривавої трапези і знову послав на пошуки. Ніколас відчув раптову біль. Його майбутнє випадало від нього — його скарб покидав його.

Він повинен знайти їх, повинен.

Він повів братів між тілами.

Сюди, сюди, туди. Дивіться, дивіться, дивіться. Шукайте їх, знайдіть. Дивіться.

Ви повинні знайти їх. Шукайте.

Такого просто не могло статися. Людей було достатньо. Ніхто не зміг би піти від настільки добре навченого загону. Жоден не йде від них, коли вони несподівано нападають. Кожного з солдатів відібрали особливо. Вони добре знали свою справу.

А тепер їх тіла валялися на галявині. Кігті та дзьоби терзали їх. Хриплячи від захвату. Від нетерпіння.

Ні. Треба відшукати їх.

Вперед, вперед. Знайдіть їх. Ви повинні це зробити.

Ніколас страждав від болю нового народження в цих похмурих лісах, цих моторошних лісах з цими чудовиськами з обличчями жінок. Він отримає свою нагороду. Він не відступить. Не зараз. Не після всього.

Шукайте. Дивіться, дивіться. Шукайте.

Чарівник ковзав в темряві ночі на потужних крилах. Він дивився в темряву очима, які бачили. Разом з створіннями, які чують живе на далекій відстані, він намагався зловити їх запах.

Вони летіли в ночі, полюючи. Шукаючи.

Так, нарешті Ніколас помітив їхній віз. Він впізнав його. Великі коні. Він уже бачив все — разом з ними. Його побратими безшумно закрутилися над возом, опускаючись все нижче.

Їх немає. Їх там немає. Це пастка. Просто пастка. Обман. Вони послали віз, щоб обдурити його, збити з дороги.

У сказі він злетів вище, ще вище і оглянув місцевість.

Полювати, полювати.

Знайти їх.

Він полетів з п'ятьма птахами, вивчаючи землю під собою. Чорнокрилі летіли, вивчаючи кожен кущ. Його жага стала їх спрагою.

Полювати на них. Полювати.

Крила затекли, але він летів вперед.

Він повинен їх знайти. Він не стане відпочивати, поки не знайде їх.

Не можна допустити помилку. Він продовжував гнати себе вперед, виглядаючи здобич.

І ось за деревами він вловив рух.

Була повна темрява. Ті, кого шукав Ніколас, не помітили своїх переслідувачів, але зате він їх добре бачив. Птахи опустилися нижче до землі. На цей раз він не підлітатиме до них близько.

Кружляти над ними, кружляти, стежити, кружляти, стежити, спостерігати за ними.

Вона! Мати-Сповідниця! Він побачив і решту. Жінку з рудим волоссям разом зі своїм чотириногим другом. І решту. Він повинен бути серед них. Зобов'язаний бути. Рал повинен іти разом з ними на захід.

Захід. Значить, вони йдуть на захід. Йдуть туди, де він бачив їх востаннє.

Ніколас засміявся. Вони йдуть на захід. Загін, який повинен був захопити їх, загинув, а вони йдуть на захід. На захід.

Туди, де він їх чекає.

Вони в його руках.

Він отримає Мати-Сповідницю і лорда Рала.

Джеган отримає їх.

Вони йдуть до нього — його нагорода. Що він отримає в нагороду за них?

Д'Хару.

В обмін на цих жалюгідних людців він отримає Д'Хару.

Джегану доведеться передати йому правління Д'Харою, якщо він хоче цих двох. Він не посміє відмовити Ніколасу Ковзаючому в його бажанні. Не посміє, коли у чародія є те, чого Джеган хоче найбільше. За цих двох імператор заплатить будь-яку ціну.

Біль. Крик. Удар, жах обрушилися на нього. Він відчув, як вітер відносить його і рве пір'я.

Один з птахів зірвався вниз і розбився об землю.

Ніколас закричав. Дух і птах втрачені. Далеко-далеко звідси, в далекій кімнаті з дерев'яними стінами і кривавими кілками, далеко-далеко, в місці, про яке він майже забув, далеко-далеко звідси дух вирвався з-під його контролю.

У той же самий час, як птах звалилася об землю, в кімнаті помер один з нещасних.

Страшний крик болю. Ще один вирвався з його злиття. Ще один дух забрала смерть.

Ніколас намагався побачити, що ще було можливо, за допомогою трьох уцілілих духів.

Полювання, полювання, полювання. Де він? Де Рал? Де? Він бачив всіх. Де лорд Рал?

Третій крик.

Та де ж він?

Ніколас щосили утримував зір, незважаючи на жорстокий біль.

Ще один закричав від болю.

Перш, ніж він встиг зібратися, змусити їх коритися своїй волі, ще два духи відправилися в підземний світ.

Де він?

Ніколас нишпорив, тримаючи кігті напоготові.

Ось! Ось він!

Чародій змусив птаха знижуватися.

Це він! Він! Далі, ніж інші. Чомусь далі. На скелі, яка над іншими. Він не з ними. Він вище.

Впасти на нього. Впасти.

Ось він, впасти прямо на нього.

Біль розірвала останню птицю. Земля стрімко насувалася на Ніколаса. Він відчайдушно намагався зупинити падіння. Чарівник відчув, як птах з жахливою швидкістю вдарилася об скелю. Але тільки на мить.

Ніколас важко дихав, задихаючись. Його голова йшла обертом від занадто швидкого неконтрольованого повернення.

Він моргнув і був готовий закричати, але його рот тільки беззвучно відкрився. Чародій заплющив очі, але крику не послідувало. Він повернувся. Хоче він того чи ні, але повернувся.

Ніколас оглянув кімнату. Він повернувся, і тому не зміг закричати. Жоден крик не приєднався до нього. Вони були мертві. Всі п'ятеро.

Чарівник повернувся до чотирьох людців на кілках — всі тіла обвисли, подібно до мокрих ганчірок. П'ятий лежав, зіщулившись, в кутку. Всі нерухомі. Духи покинули їх тіла назавжди.

В кімнаті було тихо, як у гробниці. У чаші сяяла тільки частинка його власного духу. Він втягнув його назад.

Деякий час Ніколас нерухомо сидів, чекаючи, поки перестане крутитися голова.

Лорд Рал — виняткова особистість. Ніколас не думав, що втратить всіх п'ятьох. Це була просто удача. Наступного разу удача йому не допоможе. І все таки, лорд Рал — виняткова особистість.

Ніколас міг знову випустити свій дух, знайти нові очі, але його голова розколювалася, і до того ж, тепер це вже не мало значення. Лорд Рал прямує на захід. Він йде в велику імперію Бандакар.

А Бандакаром править Ніколас.

Жителі імперії благоговіють перед ним.

Ніколас посміхнувся. Лорд Рал сам іде до нього в руки. Він буде здивований тим, кого зустріне тут. Лорд Рал знає багатьох з цих людей.

Але він не знає Ніколаса Ковзаючого.

Ніколас Ковзаючий, який стане імператором Д'Хари, коли піднесе Джегану те, про що він так мріє: мертве тіло лорда Рала і живу Мати-Сповідницю.

Соноходець може залишити їх собі.

А в обмін Ніколас отримає імперію.

29

Енн почула далеке відлуння кроків в порожніх темних коридорах Народного Палацу. Вона не знала, день був чи ніч. Енн втратила рахунок часу, сидячи в повній темряві. Вона запалювала лампу, тільки коли вони приносили їжу, або коли вона писала Верні, або коли їй було так самотньо, що хотілося побути хоча б в компанії крихітного вогника.

Тут, у місці народження Ралів, її сила була така слабка, що вона насилу запалювала лампу.

Енн боялася запалювати лампу занадто часто і витратити масло, оскільки не була впевнена, що їй принесуть ще. Вона не хотіла залишитися без світла і потім дізнатися, що більше нічого не отримає. Вона боялася втратити цей слабкий вогник, цю крихітну іскру світла.

У темряві Енн згадувала своє життя і те, над чим так довго працювала. Століттями вона вела Сестер Світла до того, щоб побачити світло Творця, а Володар повинен бути в тому світі, якому він належить, у світі мертвих.

Століттями вона чекала цього часу, призначеного пророком.

П'ять століть Енн чекала народження того, хто може привести їх до світла Творця, його магії. Того, хто зуміє перемогти всіх, хто приховує цей світ від світла. П'ять століть вона працювала задля впевненості у тому, що обраний зробить все, здатне зупинити сили, що руйнують магію.

Пророк сказав, що тільки Річард зможе зробити це, не дозволити ворогові опустити сіре покривало на рід людський, тільки він може врятувати іскру магії в людях. Пророк не сказав, що Річард переможе; пророк тільки сказав, що у нього є шанс принести їм перемогу. Без Річарда всяка надія втрачена — все марно. Тому Енн думала про нього задовго до того, як він народився, виріс і став їх лідером.

Келен здавалося, що робота Енн — втручання в життя інших. Вона вважала, що всі турботи Енн викликані її страхом. Енн ненавиділа ці думки, тому що іноді вона думала, що Келен права. Може, Річард, народжений вільним, сам вибрав би шлях, який привів би його до перемоги в битві. Зедд теж був упевнений в тому, що всі ключі — тільки в руках Річарда, в його вільній волі, в його власній рішучості вести їх.

Можливо, це так. І тоді Енн, намагаючись керувати речами, які не слід контролювати, веде їх усіх до краху.

Кроки наблизилися. Напевно, вже час обіду, і їй принесли їжу. Енн не була голодна.

Коли вони приносять їжу, то ставлять її на довгу дошку, яку просовують в віконце. Натан волів не ризикувати і наказав охороні подавати Енн їжу тільки таким чином.

Вони приносили їй різний хліб, м'ясо, овочі та кружку з водою. Хоча їжа була смачною, вона не доставляла Енн ніякого задоволення. Навіть сама чудова страва не здасться апетитною у в'язниці.

Коли вона була аббатисою, вона відчувала себе затиснутою в лещатах свого становища. Останні роки вона майже не заходила в обідній зал під час трапези. Всі почували себе ніяково, обідаючи в присутності аббатиси. Це викликало у Сестер занепокоєння і тривогу.

Енн розуміла, що певна дистанція, повага, необхідні для підтримання порядку. У місці, де навколо були одні заклинання і сповільнювався навіть час, було важливо підтримувати порядок. На вигляд Енн було близько сімдесяти, але насправді вона була куди старше. Процес старіння був уповільнений заклинанням, що обплутувало Палац Пророків. І це дозволяло їй жити вже тисячу років.

Звичайно, хороша дисципліна принесла свої плоди. Під її, аббатиси, керівництвом Сестри зібралися в одному місці. Їх були сотні, і багато з них принесли темну клятву Володарю. Його обіцянки дуже привабливі. Але це — ілюзія. Жінок, які бачили, як все за межами палацу старіє і вмирає, а вони залишаються молодими, приваблювало безсмертя.

Сестри, що мали дітей, відправляли їх за межі палацу, щоб їхні нащадки змогли прожити нормальне життя. Потім вони бачили, як їхні діти росли і вмирали, як їхні онуки росли і вмирали. Для жінки, яка спостерігала поступове висушування і смерть тих, кого вона знала, залишаючись в той же час молодий, привабливою і бажаною, безсмертя було дуже заманливе. Воно не дозволяло облетіти пелюсткам.

Старіння — останній етап, кінець життя. Старіння в Палаці Пророків займало багато часу. Енн старіла століттями. Бути молодою так довго — це чудово, але бути так довго старою — зовсім інша справа. Саме життя здавалася Енн дивовижою, незважаючи на те, як багато їй років, і чому вона навчилася. Але не всі так відчували.

Тепер, коли Палац знищений, всі залишаться в тому віці, в якому їх застало руйнування. Те, що якийсь час назад уявлялося Енн майбутнім, розтягнутим на декілька чудесних наступних століть, тепер виявиться для неї короткою миттю, не більше десятка років.

Аббатиса не хотіла прожити їх у цій темній дірі, далеко від світла і життя.

Вони з Натаном не справляли враження людей, яким уже за тисячу років. Енн не знала, як це, жити звичайним життям, без зберігаючого заклинання, але думала, що відчуває свою старість не так, як ті, хто прожив звичайне життя. Вона вважала, що заклинання, сповільнюючи її старіння, також значно змінило і сприйняття нею часу.

Кроки наближалися. Енн не хотілося їсти. Вона починала подумувати про те, щоб її залишили тут голодувати. Залишили померти.

Що хорошого було в її житті? Що хорошого вона зробила? Творець знає, як вона вела Річарда до виконання його призначення. Але в кінці виявляється, що власний вибір Річардом способу дії виявляється важливіший всього зробленого нею. Не привела б вона його в Палац Пророків у Старому світі — ну що ж… Може, це нічого б і не змінило.

Енн почула, як відкривають перші двері в її камері. Жінка вирішила, що не буде їсти. До тих пір, поки Натан не прийде поговорити з нею.

Іноді разом з їжею приносили вино. Енн була впевнена, Натан робив це для того, щоб позлити її. У Палаці Пророків Натан іноді просив вино. Енн бачила перед собою аркуш, на якому вона незмінно відхиляла цю просьбу.

Чарівники небезпечні самі по собі, а пророки, тобто чарівники з даром бачити майбутнє — ще більше, ну а найнебезпечніші — це п'яні чарівники.

Пророцтво небезпечне саме по собі. Навіть просте пророцтво, що просочилося через кам'яні стіни Палацу, могло послужити початком воєн.

Іноді Натан просив жінок. Ці прохання Енн ненавиділа найбільше за всіх, тому що іноді їх виконувала. Вона відчувала це як свій обов'язок. Сидячи в своєму ув'язненні, Натан бачив мало життя, його єдиний злочин полягав у тому, що він був народжений з особливими здібностями. У Палаці легко можна було знайти жінок, готових іноді відвідувати його.

Він зробив з цього розвагу — читав їм пророцтво, яке змушувало жінок до втечі, перш ніж Енн встигала поговорити з ними або заспокоїти їх.

Без спеціального навчання неможливо зрозуміти пророцтва. Пророцтво легкпро зрозуміти невірно, якщо не знати його таємного сенсу. Розкрити пророцтво людині Незнал все одно, що запалити вогонь у сухій траві.

Пророцтва не для непосвячених.

Енн скрутило живіт при думці про втраченого пророка. В ті часи вона іноді таємно брала Натана з собою в подорожі, де вони з'ясовували деякі сторони життя Річарда, а точніше, те, що Річард буде народжений. Натан — чудовий пророк, він був щиро зацікавлений в їхній перемозі. Крім всіх своїх талантів, він бачив навіть варіанти пророцтв, і до того ж, коли він бачив пророцтва, він не приховував правду і вимовляв їх, як б жорстокі вони не були.

Натан завжди носив Рада-Хань, намисто, яке дозволяло їй і Сестрам керувати ним, тому подорож разом з Натаном в дійсності не була чимось дуже ризикованим. Чарівник робив те, що вона йому говорила, йшов туди, куди вона наказувала. Коли б вона не брала його з собою, Натан ніколи не був вільний, тому що носив Рада-Хань.

Але тепер він від нього звільнився. Тепер він по-справжньому вільний.

Енн не хотіла вечеряти. Вона збиралася повернути назад те, що вони їй запропонують. Нехай Натан позлиться, що вона відкидає їжу і вмирає в нього в темниці. Енн схрестила руки. Нехай це буде на його совісті. Це змусить його спуститися.

Жінка почула кроки в першій кімнаті. До неї долинули приглушені голоси. Якби вона могла скористатися своїм хань, вона б легко почула, про що вони говорять. Аббатиса зітхнула. Навіть ця її здатність виявилася приглушеною силою палацу, марною. Було б нерозумно створити такий палац і дозволити магу чути секрети, про які шепчуть за стіною.

Зовнішні двері зі скрипом відчинилися. Це щось новеньке. Ніхто не відчиняв зовнішні двері з того дня, як її тут ув'язнили.

Енн кинулася до дверей в своїй кімнаті, до шматочка світла, що з'явився, коли відкрилися перші залізні двері. Вона вчепилася в решітки і придивилася, намагаючись розгледіти, хто там і що він робить.

Світло засліпило її. Вона відступила назад, розтираючи очі. Вона так звикла до темряви, що яскраве світло ліхтаря здалося їй ріжучим спалахом.

Енн позадкувала від дверей, почувши, як у замку повертається ключ. З брязкотом зняли засув. Двері прочинилися. У кімнату увірвався прохолодне повітря. По стінах застрибало жовте світло ліхтаря, який тримала рука, затягнута в червону шкіру.

Морд-Сіт.

30

Енн примружила очі і неприязно глянула на Морд-Сіт, яка переступила через поріг. Засліплена незвичним світлом Енн спочатку побачила тільки червоний одяг і світлу косу жінки. Вона не хотіла і думати про те, навіщо спеціально навчені катувати люди лорда Рала спускаються до неї в темницю. Вона знала Річарда. Вона не могла уявити, що він не поклав цьому край. Але зараз Річарда не було. А був Натан.

Все ще мружачись, Енн відзначила, що Морд-Сіт — та сама, з якою вона вже бачилася, Найда.

Та, кинувши на Енн холодний погляд, мовчки переступила поріг. Хтось ще йшов за нею. На порозі з'явилася довга нога в коричневій штанині, людина нагнувся і опинився в кімнаті. Уражена Енн схопилася з свого місця.

— Енн! — Натан розвів руки, ніби збираючись обійняти її. — Ну, як ти? Найда передала мені твоє повідомлення. Вони тебе помучили, думаю?

Енн змусила себе втриматися на ногах і усміхнулася.

— Я поки жива. І не завдяки тобі, Натан.

Звичайно, вона пам'ятала, який високий і широкий у плечах Натан. Але зараз його голова торкалася нерівностей на стелі, і він здавався куди вище, ніж вона пам'ятала. Здавалося, і плечі Натана стали ширшими і заповнили собою всю кімнату. На ногах увійшлого були високі чоботи. Він був одягнений в білу, обрамлену мереживом сорочку і жилет. На плечах лежав елегантний зелений плащ. На лівому стегні висів меч у витончених піхвах, поблискуючи в тьмяному світлі.

Обличчя чоловіка, таке красиве, так несхоже на інші лиця, змусило серце Енн битися сильніше.

Натан посміхнувся — так, як міг посміхатися тільки Рал, в його усмішці були і радість, і нетерпіння, і відчуття власної сили. Він виглядав так, як ніби збирався стиснути якусь дівицю в обіймах і поцілувати без дозволу.

— Але дорога, тут ти в безпеці, — її тюремник обвів рукою комірчину. — Ніхто не заподіє тобі зла. Ніхто не потривожить. Тебе добре годують — навіть вино кожен день приносять. Чого тобі ще хотіти?

Стиснувши кулаки, Енн зробила вперед крок, який змусив Морд-Сіт вихопити ейдж, хоча Найда і не зрушила з місця. Натан не ворухнувся. Все так же посміхаючись, він дивився на неї.

— Чого ще мені хотіти! — Викрикнула Енн. — Чого ще мені бажати? Я хочу піти звідси! Ось чого я хочу!

Легка, розуміюча посмішка Натана кольнула її в саме серце.

— І справді, — тільки й сказав він, тихо звинувативши її.

Енн повернулася до Морд-Сіт.

— Що ти йому сказала?

— Найда сказала, що ти хочеш бачити мене, — відповів Натан замість охоронниці. Він розкинув руки. — І ось я тут, як ти і просила. Навіщо я тобі знадобився, люба?

— Вистачить піклуватися про мене, Натан, — роздратовано сказала Енн. — Ти добре знаєш, чому я хотіла тебе бачити. Ти знаєш, навіщо я тут, в Д'Харі, навіщо я прийшла в Народний Палац.

Натан склав за спиною руки. Посмішка зникла з його обличчя.

— Найда, ти не залишиш нас? — Попросив він. — Вона хороша дівчинка.

Морд-Сіт кинула на Енн недобрий погляд. Необхідності в її присутності не було: ув'язнена не зможе зробити що-небудь Натану. Він — чарівник — було зайве говорити, що він самий великий чарівник всіх часів, — і предок Дому Ралів. Він не боїться цієї старої відьми.

Найда обдарувала Натана поглядом, в якому читалося «Якщо я тобі знадоблюся, тільки поклич», і граціозно прослизнула у двері, подібно кішці, яка легко пролізає крізь пліт.

Натан стояв посеред кімнати, як і раніше склавши за спиною руки і чекаючи, що скаже та, хто його викликала.

Енн відвернулася і присіла на кінець кам'яного ложа, яке служило їй і ліжком, і столом, і стільцем. Вона відкинула ковдру і пошукала щось в матрасі внизу. Пальці намацали холодний метал. Енн витягла предмет і встала, але її тінь не дозволяла здогадатися, що вона робить.

Нарешті вона обернулася.

— Натан, у мене є дещо для тебе.

Енн дістала Рада-Хань, який надягла колись на його шию. Зараз вона відчувала, що не знає, як їй це вдавалося. Але вона одягала, це вона пам'ятає точно. Тоді вона була Аннеліна Алдурен, аббатиса Сестер Світла. Колись вона була аббатисою. Енн передала свою владу Верні, перш ніж інсценувати їх з Натаном смерть.

— Хочеш, щоб я одягнув це намисто? — Тихо запитав пророк. — Думаєш, я дозволю?

Енн похитала головою.

— Ні, Натан, я хочу віддати його тобі. Я багато думала, сидячи тут. Про те, що, можливо, я ніколи вже звідси не вийду.

— Який збіг, — відгукнувся Натан. — Я провів багато часу, думаючи про те ж саме.

— Так, я знаю, — Енн кивнула. — Ось. Візьми його. — Вона простягла Рада-Хань. — Не хочу його бачити. Натан, я ненавиділа робити це. Особливо по відношенню до тебе. Мені тепер здається, моє життя було прожите марно. Прости мене за те, що замикала тебе щитами. Якби я могла знову прожити своє життя, я б ніколи не зробила так… Я не чекаю від тебе милості. Я не була милостива до тебе.

— Так. Не була, — вимовив Натан. Його бірюзові очі дивилися прямо в її очі. Він дивився по-особливому. Так само пронизливо, як і всі Рали, дивиться також Річард. — Значить, ти просиш вибачення за те, що тримала мене в темниці все моє життя. Ти знаєш, Енн, чому це було погано? Знаєш, у чому вся іронія?

Всупереч своєму бажанню Енн почула власний голос:

— Яка іронія?

— Ну, — він знизав плечима. — Заради чого ми боремося?

— Натан, ти добре знаєш, заради чого ми боремося.

— Так, звичайно, я знаю. А ти? Скажи, що ми намагаємося захистити, зберегти живим?

— Іскру магії, дану нам Творцем, звичайно. Ми боремося за те, щоб вона залишилася в цьому світі. Боремося за життя тих, хто народився з нею, за те, щоб вони навчилися володіти нею. Ми боремося за всіх, що володіють даром.

— Трохи іронічно, тобі не здається? Те, за що ти так борешся, лякає тебе. Імперський Орден вважає, що не в інтересах людства дозволяти тим, хто володіє магією, використовувати її, тому цю унікальну здатність слід викорінити. Вони заявляють, що коли всі не будуть володіти даром, тоді ті, хто матиме іскру, можуть стати небезпечними. Адже такі люди можуть захотіти прожити власне життя. Тому, як вважає Орден, ті, хто має іскру, повинні бути вигнані з цього світу, щоб світ став кращим для всіх інших.

Ти теж працювала над цим усе своє життя, сама обманута тими ж хибними ідеями, Енн. Ти зробила мене бранцем через мій дар. Покарала тільки за мою здатність робити те, чого не можуть інші, за те, що я нагороджений від народження злим даром, якого немає в решти людства.

Ти стверджуєш, ніби хочеш зберегти в інших те, чого так боїшся в мені — моєї виняткової здатності пророкувати. Ніби ти працюєш над тим, щоб народжені з даром могли прожити своє власне життя, найкращим чином розвинули свою здатність… Але ти позбавила цього права мене.

— Якщо мені до душі свобода полювання для вовків, це ще не означає, що я хочу стати їх обідом.

— Я не вовк. Я людина, — присунувся до неї Натан. — Ти змусила мене жити у в'язниці за те, хто я є, тому що боялася моєї здатності пророкувати. Ти переконала себе в доброті і правильності свого вчинку. Всі ми віримо, що боремося за світле майбутнє людей, в якому вони будуть самими собою.

Ти сказала собі, що в'язниця — це правильно, але це брехня. Ти намагалася обдурити себе, відмовляючись бачити справжню сутність принципів, які так ревно захищала. Озирнись, Енн. — Він обвів руками кам'яні стіни. — Ось що ти захищала, ось що ти приготувала тим, у кого, як ти вирішила, немає права на власне життя. Ти вирішила так само, як і Орден. Ніби той, хто володіє великими здібностями, повинен бути відрізаний від тих, у кого цих здібностей менше. Неважливо, як ти збиралася прикрасити вибудувану тобою темницю — ось як вона виглядає насправді.

Перш ніж відповісти, Енн зібралася з думками.

— Мені здалося, ніби я почала щось розуміти, поки сиділа тут, але тепер я знову сумніваюся. Всі ці роки я відчувала, що творю з тобою щось жахливе, але ніколи не дозволяла собі замислюватися про це… Ти правий, Натан. Я вважала, що ти можеш заподіяти зло. А я могла просто пояснити тобі, що ти повинен обдумувати свої вчинки, а не чекати від тебе гіршого і замикати. Прости мене, Натан.

— Ти правда думаєш саме так? — Перепитав він, впершись руками в боки.

Енн лише кивнула, не в силах підняти на нього очі. Вона плакала. Як гірко усвідомлювати, що вона завжди розраховувала на чесність інших, але не була чесна сама з собою.

— Так, Натан, саме це я і маю на увазі. — Сповідь закінчена. Енн підійшла до ліжка і впала на нього. — Спасибі, що прийшов, Натан. Я більше не турбуватиму тебе і понесу покарання без жалю до себе. Якщо ти не проти, я б хотіла зараз залишитися одна і подумати.

— Ти можеш зробити це пізніше. А зараз вставай і збирай речі. Треба дещо зробити, і то швидко.

Енн підняла похмурий погляд.

— Про що ти?

— Нам потрібно багато чого зробити. Вставай, жінко. Ми втрачаємо час. Треба йти. Ми на одній стороні, Енн. Треба діяти разом і захищати те, що ми захищаємо. — Натан опустився на підлогу поруч з нею. — Якщо ти тільки не вирішила просидіти тут усе своє життя. — Він підбадьорливо торкнувся її руки. — Якщо ні, ходімо зі мною. У нас неприємності.

Енн нахилилася з лави:

— Неприємності? Які?

— Великі. Дуже великі неприємності з одним пророцтвом.

— Пророцтво? Неприємності з пророцтвом? Які? З яким пророцтвом? — В розгубленості повторювала вона.

Упершись кулаками в боки, Натан посміхнувся.

— Я не можу говорити з тобою про такі речі. Пророцтва — не для непосвячених.

Енн стиснула губи, збираючись висловити все, що думає, як раптом помітила посмішку в куточках його губ. Вона посміхнулася у відповідь.

— Що сталося? — Запитала жінка тоном, яким говорять друзі, вирішивши пробачити один одного і забути про минуле.

— Енн, ти мені не вірила, коли я тобі казав, — поскаржився Натан. — Знову він, мій хлопчик.

— Річард?

— А хто ще може потрапити в такі колотнечі, в які потрапляє Річард?

— Я не думаю про Річарда, як про хлопчика.

Натан зітхнув.

— Я знаю, але важко в моєму віці думати про кого-небудь настільки юного, як про чоловіка.

— Він чоловік, — запевнила його Енн.

— Так, думаю, так, — посміхнувся Натан. — І він Рал.

— У які неприємності на цей раз вліз Річард?

— Він пройшовся по межі пророцтва, — пожартував Натан.

Енн скривила обличчя.

— Про що ти говориш? Що він зробив?

— Я казав тобі, Енн, що хлопчик пройшов по самому кордоні пророцтва — пройшов прямо по тому місцю в пророцтві, де саме пророцтво вже не існує.

Енн помітила, що Натан сильно схвильований, але не надає цьому значення. Деякі люди його боялися. Часто здавалося, що він говорить повну нісенітницю, а насправді просто мало людей були здатні його зрозуміти. Іноді тільки сам пророк може пояснити своє пророцтво. Своїми особливими очима, очима пророка, він може бачити те, що недоступне іншим чарівникам.

Енн ціле життя працювала з пророцтвами, тому вона могла розуміти його пророкування краще, ніж багато хто, розуміти хоч що-небудь з того, про що він говорить.

— Як ти дізнався про це пророцтво, Натан, якщо воно не існує? Не розумію. Поясни мені.

— У Народному Палаці є бібліотеки, в яких зберігається багато найцінніших Книг пророцтв, навіть не бачених мною. Хоча у мене були причини підозрювати, що такі пророцтва повинні були десь бути, я все ж таки не був упевнений в їх існуванні і в тому, про що вони можуть повідати. Я почав вивчати книги з самого першого дня, як опинився тут, і знайшов зв'язок з відомим пророкуванням, яке ми виголосили під склепіннями Палацу Пророків. Ці пророцтва заповнюють неабиякі діри в тих пророцтвах, про які ми вже знаємо… Але що важливіше, я знайшов новий ланцюг пророцтв, якого ніколи не бачив раніше. Він пояснює, чому я був сліпим і не побачив того, що відбувається. Вивчаючи наслідки та зміни в ланцюзі, я виявив, що Річард створив кілька зв'язків, які ведуть за межу буття, або у щось подібне. Загалом, до того, про що я говорив, як про неіснуючу можливість, що знаходиться в небутті.

Натан походжав по маленькій кімнаті, в той час як одна його рука лежала на стегні, а інша креслила в повітрі невидимі лінії.

— Цей зв'язок веде до речей, яких я ніколи не бачив, ланцюгів, які, як я відчуваю, мали би бути тут, але були загублені. Ці ланцюги — секретні пророцтва, що зберігаються в Народному Палаці. І тепер я знаю, чому саме тут. Навіть я, знайди їхні роки назад, розтлумачив би їх невірно. Ланцюги пов'язані з певними постатями. А так як це пустоти, їх природа невідома, і вони просто не можуть існувати.

Річард зараз там, де пророцтво не бачить його, не може йому допомогти, і що гірше, не може допомогти нам. Але крім того, що ми не можемо бачити нашого хлопчика за допомогою пророцтва, він немов би зараз знаходиться в місці, де не існує те, що він робить, і сам він там теж не існує.

Річард в такому місці, про яке ми нічого не знаємо.

Енн знала, що Натан не перебільшував. І хоча вона не зовсім зрозуміла його, жінку пройняв холодний піт.

— Що ми повинні робити?

Натан викинув уперед руки.

— Ми повинні піти туди і знайти його. Ми повинні повернути його в світ, який існує.

— Хочеш сказати, у світ, в якому його бачать пророцтва?

На обличчі Натана знову з'явився похмуре вираз.

— Я так тобі і сказав, хіба ні? Ми повинні якимось чином повернути його в поле видимості пророцтв.

Енн відкашлялася.

— Або?

Натан підхопив лампу, а потім її сумку.

— Або він зникне з видимих ймовірностей пророцтв і ніколи не з'явиться в цьому світі.

— Тобто, якщо ми його не повернемо, він помре?

Натан докірливо глянув на неї.

— Я говорив зі стінами? Звичайно, помре! Якщо цей хлопчик не в пророцтві, якщо він порве всі мають відношення до нього зв'язки з пророцтвами, тоді він зробить недійсними всі лінії пророцтва, в якому існує. Якщо Річард зробить це, пророцтва стануть помилковими, і ланцюги цієї ймовірності ніколи не зв'яжуться з ним. Ні в одному з інших зв'язків його немає — тому він помре.

— А що буде зі зв'язками, в яких його більше не буде?

Натан схопив її за руку і потягнув до дверей.

— У такому разі на кожного впаде тінь. Кожного живого. Настане дуже довгий і темний час.

— Стій, — Енн змусила його зупинитися.

Вона повернулася до кам'яної лави і залишила на ній Рада-Хань.

— У мене немає сили знищити його. Може, його варто закрити тут.

— Замкни двері і накажемо охороні, щоб вони охороняли його тут, за щитами, вічно, — схвалив Натан.

Енн застережливо потрясла перед ним пальцем.

— Навіть не думай, що без нього я дозволю тобі вести себе неналежно.

Натан знову посміхнувся. Він був згоден. Перш ніж закрити двері, чоловік повернувся до неї.

— До речі, чи спілкувалася ти з Верної через Доржній щоденник?

— Так, трохи. Вона зараз у таборі і дуже зайнята. Вони готуються до захисту перевалів, що ведуть у Д'хару. Джеган почав облогу.

— Що ж, наскільки мені вдалося дізнатися у військових тут, перевали надійні і деякий час протримаються. — Натан нахилився до неї. — Пошли Верні лист. Напиши їй, що коли порожній віз виявиться поруч, вона повинна його пропустити.

— Що це означає? — Здивувалася Енн.

— Пророцтва не для непосвячених. Просто повідом їй.

— Добре, — затримавши подих, промовила Енн, коли Натан підштовхнув її в вузькі двері. — Але я, мабуть, не стану писати їй, що це від тебе. А то вона ще не зверне уваги. Ти ж знаєш, Верна вважає тебе глухим.

— Вона ніколи не хотіла дізнатися про мене по-справжньому. — Він озирнувся. — Вона просто не бачила всього, що в мені.

Енн хотіла сказати, що, можливо, Верна знала Натана занадто добре, але утрималася. Коли Натан попрямував до зовнішніх дверей, вона схопила його за рукав.

— Натан, що ще ти не сказав мені про знайдене тобою пророцтво? Про пророцтво, де Річард зникає в забутті.

Енн добре знала Натана. Зазвичай він говорить далеко не все, що знає, оскільки вважає за краще приховувати найтривожніше. Деякий час він сумно дивився їй в очі.

— У пророцтві є Ковзаючий.

Енн задумалася.

— Ковзаючий. Ковзний, — бурмотіла вона про себе, намагаючись пригадати. Ім'я було знайомим. — Ковзаючий… — Вона загинала пальці. — Ковзаючий. — Раптом її очі розширилися від жаху. — Великий Творець!

— Боюся, Творець нам не допоможе.

Енн замахала руками.

— Не може бути. Щось в твоєму пророцтві невірне. Воно неправильне. Ковзаючих створювали у Велику війну. У цьому часі пророцтв про ковзаючого не може бути! Якщо він в ньому є, тоді пророцтво повинно відноситися до минулого. — Енн нервово жувала нижню губу.

— Пророцтво вірне. Думаєш, я теж не ламав собі голову? Я ж не любитель. Я перевірив хронологію сотні разів, вивчивши кожен ряд і цифру. Усі вони йдуть з одного кореня. Кожен зв'язок в строгому порядку. Пророцтво відповідає часу і хронології. І взагалі усе сходиться, — закінчив він.

— Це хибний зв'язок, — наполягала Енн. — Ковзаючих створювали за допомогою чаклунства. Вони були стерильні. Вони не могли мати нащадків.

— Кажу тобі, на одній лінії з Річардом Ковзаючий, і це видима лінія пророцтва, — прогарчав Натан.

— Вони не могли вижити, — Енн була впевнена в тому, що говорить. Натан знає більше неї про пророцтва, але в цій сфері він знає менше — це її коник. — Ковзаючі не могли народжувати дітей.

— Кажу ж тобі, в світ повернувся Ковзаючий, — наполягав він, кинувши на неї один з тих поглядів, які Енн особливо не любила.

— Натан, викрадачі душ не можуть розмножуватися, — пискнула вона.

— Пророцтво говорить, він не був народжений, але був створений заново Ковзаючим.

Енн відчула, що тремтить. Вона дивилася на нього, не знаходячи слів.

— Три сотні років не народжувалися чарівники з двома сторонами дару, крім Річарда. Ніхто не здатний… — Енн зупинилася. Натан дивився на неї. Помітив, як, нарешті, в її очах промайнуло розуміння. — Великий Творець, — прошепотіла вона.

— Я казав тобі, що Творець не допоможе. Його народили Сестри Тьми.

Енн трясло, вона не могла говорити.

Ніщо не могло бути гірше.

Проти ковзаючого немає зброї.

Будь-яка душа беззахисна перед ним.

За зовнішніми дверима в коридорі чекала Найда з похмурим лицем, але не таким похмурим, як у Енн. Темний коридор освітлювався свічками в тримачах на стінах. Жодного подиху вітерця. Єдиним кольором в коридорі був червоний колір шкіряного одягу Найди.

Витягнена за руку з кімнати, переповнена почуттями, Енн підлетіла до Найди.

— Ти передала йому те, що я просила?

— Звичайно, — дівчина йшла на крок позаду від них.

Напівобернувшись, Енн погрозила Морд-Сіт пальцем:

— Я шкодую, що ти сказала йому.

Найда посміхнулася.

— О, не думаю що так.

Енн округлила очі й повернулася до Натана.

— До речі, навіщо ти носиш меч? Ти ж чарівник. Навіщо тобі меч?

Натан виглядав ураженим.

— Ну чому ж… Найда вважає, що з мечем я виглядаю переконливіше.

Енн вдивлялася в темряву коридору.

— Та вже. Звичайно, вважає.

31

Річард стояв на краю вузького уступу скелі і роздивлявся сірі клапті хмар внизу. Прохолодне сире повітря принесло йому аромати бальзаміну, моху, мокрого листя і землі. Він глибоко зітхнув. Ці запахи так нагадували про будинок… Гранітна скеля була надщерблена дощами і вітром і походила на скелі в лісах Хартленда. Тільки там гори тягнуться куди далі. Обрив під ногами кружляв голову.

На схід стелилася горбиста лісова рівнина. Ліворуч і праворуч земля була порожня — тут була межа. На заході піднімалися марева гір, що межують з пустелею. Саму пустелю і Стовпи Творіння звідси вже не було видно. Річард був радий, що вони залишилися позаду.

Простір неба не затьмарювали чорнокрилі хижаки, принаймні, зараз. Величезні птахи знали, що Річард, Келен, Кара, Дженнсен, Том і Оуен направляються на захід.

Річард убив останніх зустрінутих ними п'ятьох птахів, коли вони стали кружляти майже над головами людей, пікіруючи з безрозсудним нахабством. Він вів свою маленьку групу через густий ліс і не очікував, що птахи з'являться знову. Подорожні йшли через ліс, який по більшій частині складався з гігантських дерев. Річард подумав, що якщо він буде обережний, то їм, можливо, вдасться позбутися від переслідувачів.

Якщо ця людина, Ніколас, бачив їх очима п'яти птахів, тоді він знає, що вони йдуть на захід. Але зараз, коли покрив лісу приховав їх маленький загін, чародій не може бути впевнений у тому, що вони підуть на захід. Якщо Річарду вдасться зникнути і з'явитися там, де птахи не очікують його побачити, то Ніколас стане думати інакше. Він зрозуміє, що вони могли змінити напрямок і піти на північ або на південь. Ніколас може подумати, що, увійшовши в ліс, вони спробували втекти від нього.

Можливо, їм вдалося б сховатися під кронами дерев і збити переслідувача з сліду. Тоді Ніколас їх би не знайшов. Річард не хотів, щоб ворог знав, куди вони йдуть або де знаходяться. Обдурити Ніколаса складно, майже неможливо, але Річард все ж вирішив спробувати.

Прикривши долонею очі, лорд Рал вивчав ліс, запам'ятовуючи місцевість, перш ніж почати спускатися до решти. Слабкі хмари внизу лежали темними рваними смугами. З брудних пластівців хмар виривалися гострі скелі.

Річард оглянув скелю, схил, дерева і нарешті знайшов те, що шукав. Він вивчив підйом у гору, а потім знову кинув погляд у чисте небо. Річард не побачив ні чорнокрилів, ні яких-небудь інших птахів. Він глянув туди, де його чекали інші. Якщо він не бачить птахів, це не означає, що вони не спостерігають за ним. Це ясно. Ціла дюжина птахів могла сховатися в листі, і він би її не помітив. Зараз Річард був там, де вони могли його бачити, тому не був впевнений ні в чому.

Він збирався зробити те, чого від нього не чекали.

Річард почав спускатися по схилу, чіпляючись за мох, коріння і ковзаючи на мокрих листях. Якщо він впаде, його єдиний шанс — схопитися за невеликий виступ, на якому він стояв, перш ніж поліз вгору на відкрите повітря. Летіти вниз — кілька тисяч футів. Думка про падіння змусила Річарда хапатися міцніше за коріння і спускатися обережніше, перевіряючи кожен камінь, на який він ставить ногу.

Спустившись, Річард відмітив худий клен, що ріс в тіні гігантських ялин. Листя ясена та берези закривали гірський клен, накопичуючи на листках дрібний дощ. Коли вони важчали, вода великими краплями стікала з них прямо Річарду на голову. Легкий вітерець хитнув гілки, і краплі обрушилися вниз стрімким дощем.

Нагинаючись під гілками ялин, Річард йшов по власних слідах через зарості чорниці під густим покровом древніх вічнозелених дерев. Килим з голок скрадав звуки його кроків. Павутини з повислими на них краплями туману, який окутував все, здавалися дорогоцінними намистами. У них траплялися дрібні жучки, що носилися навколо.

Келен підвелася, коли побачила, що Річард йде через густу поросль молодих рослин. Скоро його помітили і інші. Він нахилився, відводячи рукою тонкі зелені гілки.

— Ти бачив птахів, лорд Рал? — Запитав Оуен, який більше всіх боявся цих хижаків.

— Ні. — Річард підняв мішок і перекинув його через плече. Він засунув руку під другу лямку і поправив мішок на спині. — Важливіше, чи бачили вони мене.

Річард закинув лук на ліве плече разом з міхом.

— Значить, ми можемо сподіватися, що вони не знають, де ми, — заломив руки Оуен.

Річард задумався і подивився на нього.

— Надія — не найкраща стратегія.

Поки всі збирали нехитрий скарб, Річард взяв Кару за лікоть і відвів у бік.

— Бачиш он той підйом там, вдалині? — Запитав він, тримаючи її поряд з собою, щоб вона бачила, куди він показує. — Смуга відкритої землі, яка йде від молодого дуба зі зламаною гілкою?

Кара кивнула.

— Це там, де земля піднімається і йде через струмочок, що біжить до підніжжя гори? Там, де все покрито зеленню? — Все ж вирішила уточнити вона.

— Так, саме це місце. Я хочу, щоб ти піднялася вище, справа, обійшовши розколину. Подивишся, чи немає стежки серед тих дерев.

Кара погодилася.

— Де ви будете?

— Думаю, зупинимося на першому ж розломі схилу. Ми будемо там. Повертайся і скажи, чи є там шлях, як я припускаю.

Кара підтягла мішок на спині і взяла міцний посох, який вирізав для неї Річард.

— Не знав, що Морд-Сіт можуть прокладати стежки, — сказав Том.

— Морд-Сіт не можуть, — відповіла дівчина. — Але я, Кара, можу. Лорд Рал навчив мене.

Річард дивився їй услід, як вона зникає за деревами. Кара рухалася граціозно, трохи відхиляючись, коли йшла по важкопрохідних місцях. Вона йшла, зберігаючи сили та енергію. Так було не завжди. Їй довелося цьому вчитися, і вона добре засвоїла урок. Річард був радий, що його старання не пройшли даром.

Підійшов Оуен. Він виглядав схвильованим.

— Але, лорд Рал, ми не можемо йти тим шляхом. — Юнак махнув рукою за спину. — Стежка йде там. Це єдиний шлях через перевал. Тепер, коли немає кордону, тільки тут лежить шлях вниз і назад. Так, він важкий, але іншого немає.

— Це єдиний шлях, про який знаєш ти. Але, бачиш, є й інший. Судячи з того, як сильно сходжена ця стежка, по ній часто ходять. Думаю, це єдиний шлях, про який знає і Ніколас. Схоже, війська Ордену прийшли в Бандакар саме цією дорогою… Тож якщо ми підемо цим шляхом, птиці простежать за нами. Приємного мало. А з іншого боку, якщо ми не будемо потрапляти їм на очі, вони не дізнаються, куди ми йдемо. Зваживши всі за і проти, я обрав цей шлях. Досить грати роль миші, за якою полює сова.

Річард доручив Келен вести їх через гущавину туди, де попереду був видний просвіт. Коли вона сумнівалася, то оберталася назад, питаючи поради чоловіка. Він вказував потрібний напрямок, киваючи в бік, куди слід було повернути. На ходу, під час хвилинних заминок Річард вчив Келен помічати в лісі різні дрібниці і відчувати його так само тонко, як був здатний він сам, який провів дитинство в лісах, таких схожих на цей.

За малюнком місцевості Річард був упевнений, що тут лежить стародавня стежка через гірський перевал. Цей дальній перевал виділявся плямою в стіні гір. Насправді він був не більше, ніж широким проходом, що вигинався між гір. Річард не вірив, що стежка, якою йшли вигнанці з Бандакара, була єдиним шляхом через кордон. Можливо, коли існував кордон, так воно і було, але кордону більше немає.

Роздивляючись цю місцевість зверху, Річард підозрював, що повинен бути шлях, який у давнину був головною дорогою. Тут і там він знаходив знаки, які вказували, що тут колись була справжня дорога.

Можливо, стародавній шлях був покинутий після обвалу в горах, який зробив його непрохідним. Річард хотів би знати, чи можна ще пройти цим шляхом. Він повинен знаходитися в невідомій частині гір, там, де птахи не зможуть стежити за ними.

Дженнсен йшла поруч з Річардом, тягнучи на мотузці Бетті і стежачи, щоб кізка не наступала на рослини.

— Рано чи пізно птиці знайдуть нас, як тобі здається? — Запитала Дженнсен. — Адже якщо ми не з'явимося там, де вони чекають нашої появи, вони візьмуться шукати нас? І будуть нишпорити в небі, поки не знайдуть? Ти сам сказав, що з висоти свого польоту птахи можуть бачити дуже далеко. Значить, вони знайдуть нас?

— Все може бути, — відгукнувся Річард. — Але якщо ми будемо ховатися, нас буде непросто знайти в густих лісах. У лісі птахи не зможуть відшукати нас так просто, як у пустелі. На відкритій місцевості вони побачать нас за милі. А тут їм доведеться постаратися, якщо тільки ми не будемо необережними. Коли ми не з'явимося на стежці, що веде в Бандакар, це буде для них несподіванкою. Тоді їм доведеться прочесати величезну територію, не знаючи, в якому напрямку ми рухаємося. Так що знайти нас буде непросто. — Річарда пересмикнуло від згадки про те, хто стежив за ними. — Я не думаю, що Ніколас так вже добре бачить нас очима птахів, інакше йому б не довелося змушувати їх кружляти над нами. Якщо ми зможемо довгий час залишатися поза полем його зору, то доберемося до Бандакара і його народу і там загубимося. А Ніколасу доведеться довго і важко шукати нас серед інших людей.

Дженнсен обмірковувала слова брата. Подорожні увійшли в березовий гай. Бетті заплуталася навколо деревця, і дівчині довелося допомагати їй справитися з мотузкою. Всі зіщулилися, коли вітер раптово приніс освіжаючий дощ.

— Річард, що ти збираєшся робити, коли ми прийдемо туди? — Майже пошепки запитала Дженнсен, порівнявшись з ним.

— Як що? Збираюся взяти протиотруту, щоб не померти.

— Так, це зрозуміло, — Дженнсен відкинула з обличчя рудий локон. — Але що ти будеш робити з народом Оуена? Кожен вдих відгукувався в легенях Річарда гострим болем.

— Поки що не знаю.

Дівчина якийсь час йшла мовчки поруч.

— Але ж ти спробуєш допомогти їм, так?

— Дженнсен, вони погрожували мені смертю, — Річард подивився на сестру. — Це не пуста погроза. Моє життя в небезпеці. Вони силою змусили мене йти до них.

Вона зіщулилась.

— Я знаю, але вони в були розпачі, — Дженнсен подивилася вперед, бажаючи переконатися, що Оуен її не чує. — Ці люди не знали, що ще зробити для порятунку свого народу. Вони не такі, як ти, і ніколи ні з ким не боролися.

Річард важко зітхнув, біль знову розірвала його легені.

— Ти теж ніколи ні з ким не боролася. Але коли ти думала, що я хочу вбити тебе, як і Даркен Рал, коли повірила, що я винен у смерті твоїй матері, як ти тоді поступила? Я питаю не про твої почуття або думки тоді, а про те, що ти вирішила робити, коли повірила Себастьяну?

— Я вирішила, що якщо хочу жити, то повинна убити тебе раніше, ніж ти вб'єш мене.

— Точно. Ти нікого не отруїла і нікому не говорила зробити це за тебе, щоб він помер. Ти вирішила, що твоє життя цінне, і ніхто не має права відбирати його. Але якщо людина готова покірливо принести свою єдину цінність — життя, якого у нього більше не буде, — будь-якому вбивці, що захотів його взяти, то тоді йому ніщо не допоможе. Може, сьогодні його і врятують, але завтра прийде ще хто-небудь, і він так само добровільно впаде ниць перед новим вбивцею. Така людина ставить життя вбивці вище свого власного. Коли віддаєш кому-небудь право володіти твоїм життям і смертю, ти перетворюєшся на раба, який шукає собі м'ясника.

Дженнсен мовчки йшла поряд, обдумуючи слова брата. Річард зазначив, що дівчина йде по лісі так само, як він учив Кару. Ліс був таким же будинком для Дженнсен, як і для нього.

— Річард, — сковтнула вона. — Я не хочу, щоб ці люди страждали. Вони вже й так достатньо винесли.

— Скажи про це Келен, коли я помру від отрути, — похмуро відгукнувся лорд Рал.

Коли вони дійшли до місця призначеної зустрічі, Кари ще не було. Всі приготувалися трохи перепочити. Пляму, розлом в гранітній скелі, захищали високі ялини. Після спеки пустелі подорожні ще не звикли до прохолодної вологості. Поки люди шукали відповідні камені, щоб не сідати на мокре листя, Бетті задоволено жувала траву. Оуен вибрав місце подалі від кози.

Келен сіла поруч з Річардом на невеликий виступ скелі.

— Як ти себе почуваєш? У тебе знову болить голова?

— З цим нічого не поробиш, — відповів він, знизуючи плечима.

Келен посунулася ближче, зігріваючи його своїм теплом.

— Річард, ти пам'ятаєш лист Ніккі? — Шепнула вона.

— Що саме?

— Ми думали, що кордон, що захищає Бандакар, — причина запуску першого сигнального маяка. А раптом ми помилялися?

— Чому ти так думаєш?

— Другого маяка немає. — Вона показала підборіддям у бік північного заходу. — Перший ми побачили там. Ми дуже близько до того місця, де починається межа, а другого маяка так і немає.

— З тим же успіхом він буде там, де нас чекають птиці, — відповів Річард.

Він добре пам'ятав місце, де вони знайшли маленьку статую. Навколо на деревах сиділо безліч птахів. Тоді Річард не знав, що це за птахи, але вони були величезні, і він ніколи раніше не бачив таких. В мить, коли Кара торкнулася статуї, птахи піднялися в повітря і закрили небо своїми чорними крилами. Сотні дивних, незнайомих, лякаючих своїми розмірами створінь злетіли увись.

— Так, але якщо немає другого маяка, можливо, немає і тієї проблеми, яка пов'язана з першим, — сказала Келен.

— Ти думаєш, що перший маяк пов'язаний зі мною і в ньому є якийсь сенс, а тому ми повинні були його побачити. Ніккі говорила, що другий маяк створений для того, хто може відновити порушену печатку. Напевно це не я.

Здавалося, Келен про це не думала, вона виглядала задумливою.

— Не знаю, що й думати. — Вона присунулася ще ближче до чоловіка і обхопила його стегно. — Неважливо, хто повинен знову запечатати, відновити кордон. І не думаю, що це взагалі ще можна зробити.

Річард запустив пальці в своє мокре волосся.

— Ну, якщо цей померлий чарівник думав, що я — єдиний, хто може відновити кордон, то він помилився. Я не знаю, як це зробити.

— Хіба ти не зрозумів, Річард? Навіть якби ти знав, як, не думаю, що тобі це вдалося б.

Чоловік подивився на неї скоса.

— Висновки, якими збагатилася твоя уява, проти цього, так?

— Річард, та подумай же, кордони впали після того, що зробила я. Сигнальний маяк був для мене, тому що я порушила печатку. Ти ж не будеш заперечувати це?

— Ні, але треба багато чого дізнатися, перш ніж ми зможемо дійсно розуміти, що відбувається.

— Я звільнила шимів, — сказала вона. — Нам не варто приховувати це.

Келен використовувала древню магію, щоб врятувати йому життя. Вона звільнила шимів заради зцілення чоловіка. Тоді в неї не було часу на роздуми. Річард помер би, якби вона цього не зробила.

І до того ж Келен не знала, що шими викличуть руйнування в світі. Вона не знала, що вони були створені три тисячі років тому з енергії підземного світу, щоб знищувати магію. Їй тільки сказали, що з їх допомогою вона зможе врятувати Річарда.

Річард знав, як це — бути переконаним в певних речах, коли тобі ніхто не вірить. Він знав, що саме так почуває себе зараз Келен.

— Ти права, марно заперечувати — ми зробили це. Але ми не знаємо повністю, до чого це призвело. Наприклад, шими відійшли в підземний світ.

— Але ж Зедд говорив нам, що коли починається ланцюг магічних подій, його не зупинити, нехай навіть шими і повернулися в підземний світ. У нас немає досвіду передбачення наслідків таких подій.

Річарда нічого не зміг заперечити дружині на це: про магію він знав набагато менше Келен. Від відповіді його врятувала Кара, що виникла із заростей молодого бальзаміну. Вона скинула мішок на землю і сіла на скелю обличчям до Річарда.

— Ти був правий. Там можна пройти. Мені здалося, що через виступ далі є шлях.

— Чудово, — Річард встав. — Ходімо. Хмари стають темнішими. Треба знайти місце, де зупинитися на ніч.

— Якраз перед виступом я примітила підходяще місце, лорд Рал. Воно повинно бути сухим.

— Добре, — Річард підняв її мішок. — Я понесу його, поки ти передихнеш.

Кара подякувала його кивком голови, і всі вони, не зволікаючи, пішли через густі зарості, піднімаючись в гору. Тут вистачало відкритих ділянок скелі, куди можна було поставити ногу, і коріння, за які можна було вхопитися. У найважчих місцях Річард простягав Келен руку.

Том допомагав Дженнсен і переносив Бетті, хоча кізка дерлася набагато краще, ніж вони. Річард подумав, що Том робить це швидше для сестри, ніж для Бетті. Нарешті Дженнсен сказала юнакові, щоб він відпустив Бетті і дав їй забиратися вгору самій.

Коза зупинилася перед наступним же уступом, на який безуспішно намагалася забратися, і забекала, кличучи Тома.

— Чому ти не допоможеш мені, — комічно пропищав Том, наслідуючи жалібний голосок Бетті.

Дженнсен, Келен і Річард заусміхалися. Оуен тільки подивився і пішов в обхід. Він побоювався Бетті. Кара попросила свій мішок назад. Морд-Сіт не хотіла, щоб про неї думали як про слабку жінку.

Пішов дощ. Важкі холодні краплі почали падати на обличчя подорожніх. Скоро вони знайшли те місце на виступі, про яке говорила Кара. Велика скельна плита обвалилася і впала на валуни. Тепер вони її підтримували, утворюючи якусь подібність печери. Укриття було невеликим, але Річард подумав, що їм усім вистачить тут місця.

На підлозі імпровізованої печери лежало листя, уламки кори, клаптики моху і повзало безліч комах. Можливо, деякі з них були небезпечні. Том і Річард зрізали гілки і швидко змели все це сміття. Потім вони нарізали ялинника і поклали на землю, щоб було м'якше спати. Приємно запахло свіжою хвоєю.

Дощ посилився, і всі вони сховалися під навісом. Виявилося досить таки тісно, зате сухо.

Річард не дозволив розвести багаття, боячись, що птахи можуть відчути запах диму. Мандрівники поїли холодного м'яса, коржів і сухих фруктів. Все дуже стомилися, піднімаючись цілий день по схилу, і ледь розмовляли один з одним. Бетті серед них була єдиною істотою, яка могла стояти під навісом на весь зріст. Вона чіплялася до Річарда, поки він не почухав їй за вухом.

Тихі сутінки опускалися над лісом. Люди сиділи у своєму укритті, дивилися на поволі падаючі з природного карнизу краплі дощу і думали, що чекає їх попереду, там, в загадковій імперії, що була відрізана від решти світу на тисячі років. Імперії, захопленої зараз військами Ордена.

Річард дивився в темряву лісу, звідки долинали далекі голоси і шарудіння звірів і птахів. Келен згорнулася калачиком у нього на колінах. Бетті лягла поруч з Дженнсен.

Під теплою рукою чоловіка Келен тут же заснула. А Річард, як він не втомився за день важкої подорожі, так і не міг заснути.

Не перестаючи боліла голова, а отрута, вкорінившись у тілі, утруднювала дихання. Річард відсторонено подумав про те, що вб'є його першим — біль, спричинена його даром, чи отрута Оуена.

Всі спали. Вперше за довгий час лорд Рал був упевнений, що ця ніч пройде без пригод, і вона начебто спеціально дана йому для роздумів. Тому він сидів, боячись поворухнутися і розбудити дружину, яка пригрілися у нього на колінах.

Вся ніч була попереду. Річард неквапливо розмірковував. Він думав про те, як зможе виконати вимоги Оуена і його народу, щоб отримати протиотруту. Їх всього п'ятеро — він сам, Келен, Дженнсен, Кара і Том, — і навряд чи вони зможуть видворити армію ордена з Бандакара.

Але якщо Річард не зможе дістати протиотруту, його життя обірветься. І тоді ця подорож буде для нього останньою.

Йому здавалося, він тільки що, ледве чи не хвилину назад, знайшов Келен після того, як півжиття був розлучений з нею. Річард хотів бути з нею. Він хотів, щоб вони залишилися зараз удвох.

Якщо він не знайде єдине правильне рішення, все — їх теперішнє життя, повне любові, боротьби і страждань, і їхнє майбутнє, повне любові, надії і світла — втратить всякий сенс. І не тільки через головні болі.

Імперський Орден може взяти Замок Чарівників.

32

Річард вхопився за гранітний виступ і підтягнувся наверх. Він обтрусив з долонь дрібні гранітні осколки і повернувся до решти.

— Стежка йде тут. Там пройти нелегко, але можна.

Річард зловив сумнівний погляд Тома і побачив наповнені жахом очі Оуена. Бетті, виставивши вперед вуха — Річард витлумачив це як жест козлиного невдоволення, — заглянула у вузьку щілину і забекала.

— Я не думаю, що ми зможемо, — заскиглив Оуен. — А що якщо…

— Хтось оступиться? — Насмішкувато продовжив Річард.

Оуен закивав головою.

— Ну, в тебе є перевага в порівнянні з Томом і зі мною, — сказав Річард, піднімаючи свій мішок. — Ти не такий важкий. Якщо ми з Томом пройдемо, то пройдеш і ти.

— А як щодо цього шляху? — Оуен показав рукою на крутий схил гори праворуч. — Може, нам просто її обійти?

— Я теж не хочу йти через такі темні, вузькі місця, як це, — сказав Річард. — Але якщо ми підемо в обхід, то опинимося на обривистих краях скелі. А ти чув, Кара сказала, — вони дуже вузькі і небезпечні. Якби це був єдиний шлях, ми пішли б там. Але це не так, і тому доведеться піти тут. Зрозумій, Оуен, там нас легко побачать птахи. А якщо вони нападуть на нас, ми не зможемо захищатися і впадемо з обриву. Мені, як і тобі, не подобається цей шлях, але я не хочу опинитися на обриві, який продувається вітром, і який не ширший підошви мого взуття. Там, якщо послизнешся, то доведеться падати тисячі футів, та й птахи завжди готові запустити в нас кігті. Ти цього хочеш?

Оуен облизнув пересохлі губи, нагнувся і подивився в темну розколину.

— Здається, ти правий.

— Річард, йди до мене, — пошепки покликала його Келен, поки інші витягали з мішків зайві речі, щоб рушити далі без нічого. — Якщо це, як ти і думав, стежка, то чому вона така незручна?

— Думаю, що за кілька тисяч років величезні шматки скелі відірвалися і обрушилися вниз, застрягши під таким кутом і залишивши під собою вузький прохід. — Він показав униз. — Бачиш? Мені здається, всі ці камені були колись нагорі. А зараз вони там, де раніше була стежка.

— І немає іншого шляху: або ця печера, або обрив?

— Можливо і є. Напевно існують ще які-небудь стародавні дороги, але нам доведеться витратити день, щоб повернутися до розвилки. До того ж немає ніякої впевненості, що вони ведуть через гори. Але якщо ти хочеш, ми можемо повернутися і спробувати знайти їх.

— Не можна втрачати час, — потрясла головою Келен. — Треба швидше дістатися до протиотрути.

Річард погодився. Він не знав, як їм вдасться пройти всю захоплену Орденом територію, але за ніч у нього народилося кілька ідей. Спочатку йому необхідно отримати протиотруту. А потім можна буде спробувати здійснити задумане — він не бачив причин, щоб грати по правилах Оуена або Ордена.

Келен знову глянула на темний, вузький коридор попереду.

— А там немає змій?

— Не бачив жодної.

Том простягнув Річарду його меч.

— Я піду замикаючим. Якщо пройдеш ти, то і я зможу.

Річард кивнув і перекинув перев'язь меча через плече. Він поправив піхви на стегні і рушив вперед. Мішок Річард скрутив у вузол і прив'язав до живота, щоб той займав менше місця. Скельна плита лежала над його головою під кутом, тому він нагнувся і прослизнув у темряву. Чим далі Річард йшов, тим темніше ставало. Коли інші рушили за ним, останній промінь світла зник.

Дощі скінчилися, але з гір продовжували бігти струмочки. У печері стояла вода, покриваючи ноги по щиколотки, і коли подорожні йшли, луна їхніх кроків розносилося по проходуу. Волога відблисками мерехтіла на мокрих стінах.

Річард подумав, що якби він був змією, це було б підходящим місцем для нього. Келен йшла за ним, крок у крок. Відчуваючи потилицею подих дружини, він уявив, як відреагує Келен, якщо наступить в темряві на змію. Вже точно навряд чи порадіє, що він повів їх сюди.

Те, що лякає під відкритим небом, сприймається зовсім по іншому в місці, де не можна повернутися, втекти. У замкнутому просторі завжди виникає паніка.

Стало ще темніше, і Річарду довелося знаходити шлях, обмацуючи холодний камінь. Там, де з гір стікали струмки, стіни були липкими. Часом під ногами була сльота, деколи вони йшли по сухим камінню. Але в основному підлога проходу була покритою товстим шаром бруду. У поглиблення набилося напівзогниле листя.

Судячи по запаху, десь в печері розкладалися трупи тварин. За спиною Річард почув стогін і скарги своїх супутників на сморід. Бетті висловила своє незадоволення беканням. Дженнсен пошепки наказала їй замовкнути.

Але про сморід довелося забути, коли їм довелося з труднощами перебиратися через купи каміння. Прохід не був справжньою печерою, як ті підземні печери, в яких раніше бував Річард. Всього лише вузький прохід під скелею. Тут не було просторих залів та відгалужень, а тільки один вузький тунель збоку під скелею. Освітлювати дорогу потреби не було, вони і так не змогли б збитися з нього.

Річард дійшов до місця, де несподівано починався крутий підйом. Тримаючись за стіни, він почав з труднощами підніматися. У деяких місцях, щоб перенести тіло через камінь, йому доводилося упиратися спиною в одну стіну, а ногами — в протилежну. Річард оберігав меч, щоб той не застряг між камінням. Рухалися дуже повільно.

Нарешті, мандрівники дісталися до плоского місця, де одна плита майже впала на іншу. Простір між ними був скоріше горизонтальним, ніж вертикальним. Плити лежали близько один до одного, але в одному місці можна було протиснутися. Річард підійшов до нього якомога ближче і простягнув руку Келен.

Він почув, як решта бурмочуть, повільно рухаючись по крутому проходу.

З місця, де він знаходився, Річард міг бачити світло нагорі і попереду. Він зрозумів, що скоро вони вийдуть на протилежну сторону, але їм доведеться пройти через цей вузький прохід, де каміння залишили зовсім мало місця.

Річарду дуже не подобалися такі місця. Але він знав, що іншого шляху немає. Це місце його турбувало найбільше. Воно було настільки вузьким, що могло відрізати їм шлях до повернення.

— Нам доведеться повзти тут, — сказав Річард Келен. — Тримай мене за кісточку. Нехай інші зроблять теж саме.

Келен пильно глянула в щілину, звідки било світло. Воно було настільки яскравим, що заважало бачити все навколо.

— Річард, ми не зможемо тут протиснутися. Це просто щілина.

— Ні, це прохід. Скоро ми будемо назовні. — Річард кинув між каменів, назустріч б'ючому в очі світлу, свій мішок, а потім і сам вліз туди.

— Добре. Чим швидше це скінчиться, тим краще, — глибоко зітхнула Келен. — Слухайте мене, — покликав усіх Річард з темряви. — Ми майже вийшли.

— Якщо ти змусиш нас ще раз пробиратися через напівзгнилі трупи тварин, я тебе поб'ю, — відгукнулася Дженнсен.

Всі засміялися.

— Та ні, — відповів Річард. — Але попереду важке місце. Я вже переліз, а значить, і ви всі зможете. Слухайте мене і робіть те, що я скажу. Лягайте на живіт, мішок поперед себе. Тримайтеся за щиколотку того, хто попереду. Так ми всі виберемося. Над головою ви побачите світло. Не повзіть на світло. Це не вихід. Там плити лежать ще нижче, якщо ви підете так, то застрягнете. Нам треба повзти направо, туди, де темно, але не так вузько. Всі мене зрозуміли?

З темряви долинуло згідне відлуння голосів.

— Річард, мені страшно, — покликала брата Дженнсен. — Я хочу назовні.

В її голосі чулася паніка.

— Мені теж не хотілося йти, — відповів він. — Але я вже тут, майже на тій стороні. Все добре. Просто йди за мною. З темряви до нього долинув її голос:

— Я хочу повернутися.

Річард не міг цього допустити. Обрив, де їх могли застати птиці, був занадто небезпечний.

— Гей, підеш попереду мене, — покликала дівчину Келен. — Візьмися за щиколотку Річарда і вибирайся першою.

— Подивишся, який приклад ти подасиш Бетті, — додав Том.

Їх слова подіяли. Дженнсен підійшла до щілини і поклала туди свій мішок. Річард, лежачи на животі всередині, простягнув руку і допоміг їй.

У проході було світліше. Коли Дженнсен побачила, як там вузько, вона почала тремтіти. Річард підтягнув сестру всередину і побачив сльози на її щоках.

— Будь ласка, Річард, я боюся. — Величезними блакитними очима Дженнсен дивилася вперед, у вузьку щілину. — Я не хочу туди.

— Я знаю, але це ненадовго, — кивнув він. — Я тебе тут не кину. Упевнений, ти зможеш. — Річард притиснув долоню до її щоки. — Я обіцяю.

— Почім мені знати, що ти стримаєш свою обіцянку? — Слабо посміхнулася йому сестра.

— Чарівники завжди виконують свої обіцянки, — посміхнувся у відповідь Річард, заспокоюючи Дженнсен, як маленьку.

— Але ти ж сказав, що не надто багато знаєш про чарівництво?

— Зате я знаю, як зберігати обіцянки.

Вона погодилася і дозволила йому допомогти їй. Річард потягнув її вперед, і Дженнсен відчула, що над головою зовсім не залишилося вільного простору, і далі доведеться лягти і повзти. Вона затремтіла від жаху.

— Я знаю, що ти відчуваєш, — сказав Річард. — Дженнсен, я теж це ненавиджу, але у нас немає вибору. Просто повзи за мною, і ми виберемося звідси.

— А що якщо скеля обвалиться і придавить нас? Або впаде так, що приб'є нас, і ми зможемо ледь дихати?

— Не впаде, — впевнено сказав Річард. — Вона лежить так вже роками. І не збирається падати. Не бійся, не впаде.

Дженнсен не знала, чи правильно почула його. Дівчина запхикала, і Річард обернувся.

— Візьми мене за ногу, — покликав він її. — Давай, штовхай мішок до мене, я його заберу. Тримайся за мене!

— Що, якщо буде так тісно, що я не зможу дихати? Річард, що якщо я не зможу дихати?

— Я більший, ніж ти, і пройшов тут, — Річард змусив себе говорити спокійно і впевнено. — Якщо я можу, то й ти зможеш.

Дженнсен продовжувала тремтіти. Він простягнув руку і скомандував сестрі віддати йому мішок і робити те, що сказано. Потім Річард зв'язав обидва мішки і проштовхнув їх вперед. Дівчина вхопилася за ногу брата як за паличку-виручалочку, немов тільки вона могла витягнути її на світло з обіймів Володаря підземного світу. Вона вчепилася в нього дуже міцно, але Річард не став скаржитися, знаючи, що Дженнсен до смерті налякана.

Він підштовхнув мішки і став дюйм за дюймом просуватися вперед.

Річард намагався не думати, що стеля над головою висить так низько, трохи більше ніж на ширину долоні. Він знав, що попереду буде ще вужче. Кам'яна плита хилилася вправо, в темряву. Зліва був світло.

Здавалося, так просто повернути ліворуч і вибратися на свободу. Світло було так близько. А замість цього вони повзуть в темряву. Він змусив себе рухатися вправо, де, здавалося, менше місця і світла. Річард вже перевірив маршрут і знав, що зліва почуття обманювали його.

Він рухався вперед у темряві і дістався до місця, де стеля опустився ще нижче. Ледь-ледь просунувся, скеля тут вже вперлася Річарду в спину. Він знав, що так буде недовго, близько дюжини футів, але дихати стало дуже важко, і це лякало.

Річард підштовхнув мішки і поповз, звиваючись, як черв'як. Він змушений був штовхатися і ногами, і кожним пальцем руки, примушуючи себе іти від звабливого світла зліва.

Дженнсен залізною хваткою вчепилася в його кісточку. Річард міг тягнути її разом із собою. Він хотів витягти її до того місця, де вона зможе зітхнути на повні груди.

Але раптово Дженнсен відпустила його ногу.

33

Поза себе Річард чув, як сестра продирається назад.

— Дженнсен? Що відбувається? Що ти робиш?

Дівчина ридала. Вона була в паніці і рвалася до світла.

— Дженнсен! — Закричав Річард. — Не йди туди! Залишайся зі мною!

Затиснутий камінням, він не міг швидко повернутися за нею. Річард протиснувся в сторону, намагаючись зловити сестру. Дженнсен повзла до світла, не чуючи, як він кличе її.

— Що вона робить? — Підповзла до нього Келен.

— Хоче вибратися. Вона побачила отвір, світло, і не чує мене.

Річард проштовхнув мішки і запекло поповз вперед, де місця було більше, і він зміг розправити груди і навіть стати на коліна.

Дженнсен закричала. Річард бачив, як вона чіпляється за скелю, але не може пройти. Дівчина намагалася протиснутися вперед, але тільки ще більше застрявала.

З кожним судорожним подихом вона трохи просувалася вперед.

Річард кликав її, сподіваючись, що вона почує і зробить так, як він скаже. Але Дженнсен так запанікувала, що не чула його. Вона бачила світло, хотіла вибратися і була не в змозі хоч що-небудь почути.

Швидко як міг, Річард поповз до отвору, направивши Келен, Кару, Тома і Оуена по тому єдиному шляху, який, як він знав, вів до виходу. Келен міцно тримала його за ногу, і він чув, що всі інші повзуть слідом за нею.

Дженнсен в жаху заволала. Втративши голову, вона билася у вузькому проході, але не могла зрушити далі. Камені стиснули їй ребра так, що вона ледь дихала.

— Дженнсен! Дихай тихіше! Повільніше! — Прокричав Річард, рухаючись до виходу. — Дихай повільніше! Дихай!

Нарешті Річард доповз до виходу. Він вибрався з темної розколини, несподівано опинившись на яскравому світлі. Потім допоміг вибратися Келен. Видерлась Бетті, якимось чином випередиввши людей. Коли Оуен і Кара опинилися на землі, Річард зняв перев'язь і віддав свій меч Келен.

Том прокричав, що збирається повернутися допомогти Дженнсен. Річард кинувся в ущелину. На колінах він поповз у темряву і зрозумів, що Том не зможе дістати сестру.

— Томе, я допоможу їй.

— Я можу добратися до неї, — відповів Том, хоча сам майже застряг.

— Ні, не зможеш, — суворо сказав Річард. — Хотіти чогось ще не означає зробити. Ти тільки застрягнеш. Слухай мене. Повертайся, інакше власна вага затягне тебе вниз, і ти застрягнеш так міцно, що ми не зможемо тебе дістати. Рухайся, поки ще можеш, до виходу. Відповзи. Дай мені допомогти Дженнсен.

Том дивився, як Річард обійшов його і поповз вглиб. На його обличчі читалося невдоволення, але він поповз униз, де було трохи більше місця, щоб розвернутися і повертатися наверх.

Річард протискався через вузький прохід, намагаючись бути обережним, щоб не повторити помилку, яку мало не скоїв Том, застрягши в проході. Внизу в темряві в жаху кричала Дженнсен.

Річард поззміїному повз все нижче.

— Дженнсен, дихай. Я йду. Все в порядку, — крикнув він сестрі.

— Річард! Не залишай мене тут! Річард!

— Я не збираюся кидати тебе, — заспокійливо промовив він, спускаючись все нижче в печеру. — З тобою все буде добре. Просто чекай мене.

— Річард! Я не можу рухатися! — Закричала Дженнсен. — Я не можу дихати! Стеля опускається! Мені здається, вона рухається і скоро мене розчавить! Допоможи мені, Річард! Не кидай мене!

— З тобою все добре, Дженнсен. Стеля не рухається. Ти просто застрягла. Через хвилину я буду поруч.

Поки він пробивався до неї, дівчина продовжувала спроби повзти вперед, роблячи тільки гірше. З кожним рухом вона все сильніше застрявала в щілини. Річард чув, як, здавлена каменем, сестра відчайдушно намагається дихати.

Діставшись нарешті до розвилки, Річард поповз ліворуч, до Дженнсен. Дістатися до неї можна було тільки цим шляхом. Він повинен був змусити її повернути від світла туди, куди вона так боялася рухатися.

Кам'яна стелю тиснула йому на плечі, дихати стало важче. Він неглибоко вдихав сперте повітря і просувався вперед. Чим далі він рухався, тим повільніше дихав.

Нестача повітря, глибокого вдиху, зробила біль від отрути подібної ножу, що коле його ребра. Витягнувши вперед руки, Річард допомагав собі ногами, не звертаючи уваги на почуття паніки, яке піднімалося в ньому. Він нагадав собі, що є ті, хто знає, де він знаходиться, і він не самотній. Але коли здається, що на тебе обрушується кам'яна плита, досить складно заспокоїтися. Особливо коли шлях попереду все звужується. Річард знав, що повинен допомогти сестрі, або вона помре.

— Річард, мені боляче! — Закричала Дженнсен. — Я застрягла і не можу дихати. Добрі духи, я не можу дихати. Будь ласка, Річард, швидше…

Річард повз уперед, намагаючись дотягтися до її щиколотки. Вона все ще далеко. Він трохи повернув голову. Обидва вуха торкнулися стіни. Чоловік засовався, трохи рушивши вперед, хоча все говорило йому, що справа погана.

— Дженнсен, послухай, мені потрібна твоя допомога. Ти повинна виштовхувати себе вниз, своїми руками. До мене.

— Ні! Мені треба наверх! Я майже вибралася!

— Ні, ти не вибралася. І не зможеш. Ти повинна мені вірити. Джен, штовхайся назад, і я зможу дістати тебе.

— Ні! Будь ласка! Я хочу вибратися! Я хочу наверх!

— Я витягну тебе, обіцяю. Просто штовхайся до мене.

Дженнсен загороджувала світло, і він не міг бачити, чи робить вона те, що він попросив. Річард вивернувся на один дюйм, ще на один. Голова майже застрягла. Видно, тільки від відчаю сестра змогла пролізти так далеко.

— Джен, штовхайся назад, — голос Річарда видавав напругу. Він не міг говорити і дихати одночасно.

Пальці потягнулися вперед. Легенй жадали повітря. Він хотів глибоко зітхнути. Кожній клітинці тіла відчайдушно не вистачало повітря. Неможливість вільно вдихнути не тільки завдавав болю, вона лякала. Серце калатало ніби у вухах.

Подорожні були високо в горах, де повітря і так було розріджене, а неможливість вдихнути заподіювала ще більший біль. У Річарда закрутилася голова. Якщо через деякий час він не зможе вдихнути, вони обидва залишаться тут. Назавжди.

Кінчики пальців Річарда торкнулися підошви Дженнсен. Але він все ще не міг схопитися за неї.

— Назад, — прохрипів він. Це все, що він міг зробити, щоб самому не впасти в паніку. — Джен, роби, як я кажу. Штовхайся назад. Давай.

Черевик Дженнсен торкнувся його долоні. Річард міцно схопив його і відразу ж зробив ривок на кілька дюймів. Щосили він повз вниз, тягнучи сестру за собою. Але дівчина не рушила. Або вона так сильно застрягла, або рвалася вперед.

— Штовхай себе вниз, — знову прошепотів Річард. — Помагай руками, Джен. Штовхайся до мене, рухайся.

Вона ридала і щось кричала, він не міг розібрати, що. Річард уперся чобітьми в стіни і щосили потягнув. Рука тремтіла від напруження. Річарду вдалося протягнути її на кілька дюймів.

Він знову вивернувся і знову потягнув. З жахливими зусиллями, перемагаючи біль, Річард повільно витягав Дженнсен з смертоносної щілини, в яку вона в паніці кинулася.

Часом дівчина починала знову повзти вперед. Річард міцно тримав її за ногу і продовжував тягнути, не дозволяючи вирватися.

Він не міг підняти голову. Вона лежала на правій руці, якою він тягнув Дженнсен, а лівою рукою він чіплявся за кам'яну стіну. Потягнувшись в пошуках нової опори для руки, він помітив щось зліва, в камені. Спочатку Річард подумав, що це камінь. Він тягнув Дженнсен вниз і роздивлявся застряглий в скелі предмет. Потім доповз до нього і доторкнувся. Предмет був гладким і несхожим на граніт.

Річард сильно просунувся назад і ухитрився обхопити пальцями річ, яка зацікавила його. Він підтяг її до себе, затиснув у кулаці і продовжив протискуватися назад.

Нарешті Річард доповз до місця, де можна було вільно зітхнути. Він приліг перевести подих. Тепер вибратися звідси хотілося більше, ніж дихати.

Річард говорив з Дженнсен, продовжуючи тягнути її за собою. Вони виявилися на розвилці, і взявши сестру за зап'ястя, він поповз направо, в темряву, де було дуже вузько. Річард знав, що це єдиний шлях до виходу.

Навіть поряд з ним Дженнсен майже не рухалася.

— Це шлях, Джен, — продовжував переконувати її Річард. — Шлях. Я тебе не залишу. Я виведу тебе. Це вихід. Ходімо зі мною, і ми скоро виберемося.

Коли вони опинились у вузькому, темному просторі щілини, Дженнсен знову спробувала повернути назад, але Річард не дозволив. Він тягнув їх обох. Дівчина відчувала, що сильні пальці брата міцно тримають її руку, і не пручалася. Він не дозволить їй більше повернути назад.

Коли вони протиснулися до місця, де стеля опустився нижче, Дженнсен почала плакати. Річард знав, що вона відчуває. Як тільки стеля піднялася на фут, він якнайшвидше поповз вперед, до світла.

Всі чекали їх біля виходу. Річард тримав у лівій руці знайдений ним предмет, а правою допомагав Дженнсен вибиратися першою. Вийшовши з кам'яного капкана, вона впала в обійми Тома.

Як тільки Річард вибрався з отвору, Дженнсен, плачучи, кинулася до нього на шию.

— Прости мене, — повторювала вона, ридаючи. — Прости мене, Річард. Я так боялася!

— Розумію, — Річард гладив її по спині.

Він теж відчув жах, опинившись у цій вузькій щілині. У такому місці можна зійти з розуму і, намагаючись врятуватися, насправді бігти назустріч смерті.

— О Творець, як я винна!

— Я теж не люблю такі вузькі місця, — відповів Річард. — Так що прекрасно розумію тебе.

— А я не розумію. Раніше у мене не було такого страху. Коли я була маленькою, то ховалася в таких місцях. Вони були як захист, тому що там ніхто не зміг би до мене добратися. Коли все своє життя живеш, рятуючись від Даркена Рала, то звикаєш до вузьких, темних, недоступних іншим людям місць, — Дженнсен зітхнула. — А сьогодні і сама не знаю, що на мене найшло. Це було так дивно. Я думала, що не можу дихати, не зможу вибратися, скоро помру. Я ніколи не відчувала нічого подібного. Ці почуття заволоділи мною, і я вела себе так, що сама дивуюся.

— Ти і зараз ще відчуваєш ці дивні почуття?

— Так, — сказала вона, плачучи. — Але вони проходять, тому що я тут, і все скінчилося.

Дженнсен залишили прийти в себе. Всі відійшли і присіли на колоду, вибілену дощами, трохи віддалік від неї.

— Я так винна, Річард. Я відчуваю себе повною ідіоткою, — зізналася дівчина.

— Не варто. Все пройшло.

— Ти стримав свою обіцянку, — сказала вона крізь сльози.

Річард посміхнувся, радіючи, що все скінчилося благополучно.

Оуен захвилювався, не втримався від запитання.

— Але, Дженнсен, — запитав він, підходячи ближче, — чому ти не скористалася магією, щоб допомогти собі?

— Інші люди можуть використовувати магію, а я ні. У мене немає цієї здатності.

— Те, що інші вважають магією — тільки обман почуттів, який не дозволяє їм бачити справжню магію. Наші очі не бачать, наші почуття нас обманюють. Я вже пояснював це. Тільки той, хто ніколи не бачив магії, не використовував її, не відчував, той, хто не має здатності до неї, може в дійсності зрозуміти її. І тому тільки він може стати тим, хто нею володіє. Магія заснована на вірі, якщо вона істинна. Ти повинна вірити, і тоді ти переконаєшся в цьому. Ти — єдина, хто може творити магію.

Річард і Дженнсен втупилися на Оуена. Запанувало мовчання.

— Річард, — дивним голосом запитала Келен, не давши йому відповісти. — Що це?

Річард подивився на неї.

— Про що ти?

— Ось, у твоїй руці, — повільним рухом показала Келен. — Що це таке?

— А, це я знайшов у скелі недалеко від Дженнсен. У темряві не розгледів, що це.

Він підняв руку.

Це була фігурка.

Статуя Річарда, одягненого у військовий одяг чарівника. З плечей спадав плащ, роблячи статую ширшою біля основи.

Нижня частина фігури була з прозорого бурштину, в якому можна було розгледіти падаючі піщинки, які наполовину заповнили низ.

Але вона не була цілком виконана з бурштину, як статуя Келен. В середині, там, де пересипався пісок, статуя ставала темною, і чим вище до голови, тим темніше вона була. Верх фігури був найтемнішим.

Голова і плечі були чорні, як нічний камінь.

Нічний камінь — камінь підземного світу, і Річард пам'ятав, як він виглядає. Вершина фігури виглядала так само. Здавалося, вона висмоктує сонячне світло.

Серце Річарда здригнулося, коли він побачив самого себе, зображеного таким чином. У вигляді талісмана, якого торкнулася смерть.

— Вона це зробила, — звинувачуюче сказав Оуен, вказавши пальцем на Дженнсен, яка сховалася за спиною Річарда. — Вона зробила це за допомогою магії. Я ж казав, що вона може. Її вела зла магія, коли вона, не думаючи, повернула з дороги. Магія вихлюпнулася з неї і повела її, хоча вона і не думала про магію.

Келен подумала, що Оуен сам не знає, про що говорить.

Цю статую створила не Дженнсен.

Це — другий сигнальний маяк, який попереджає того, хто може відновити кордон і запечатати його.

— Лорд Рал…

Річард звів очі. Це була Морд-Сіт.

Вона стояла спиною до них, дивлячись на крихітний шматочок неба, що проглядав крізь дерева. Дженнсен повернулася подивитися, чим викликаний такий дивний тон в голосі Кари. Тримаючи міцно руку сестри, Річард підійшов до Кари і подивився вгору, крізь дерева, в тому ж напрямку, куди дивилася вона.

Крізь гілки ялин він побачив край гірського перевалу над ними. На тлі темно-сірого неба вимальовувався силует чогось, зробленого руками людини.

Це було схоже на гігантську статую, яка стояла на перевалі.

34

Крижаний вітер рвав одяг Келен і Річарда, що сиділи, притулившись один до одного, під ялинами. Низькі купчасті хмари пливли по небосхилу, немов намагаючись втекти від важких темних хмар, які напливали зверху. Пориви вітру приносили танцюючі сніжинки. Вуха Річарда почервоніли на холоді.

— Що ти думаєш про це? — Запитала Келен.

— Не знаю, — похитав головою Річард. Він озирнувся назад. — Оуен, ти впевнений, що не знаєш, що це? Ніяких припущень?

Статуя чітко виділялася на тлі пливуть хмар.

— Ні, лорд Рал. Я тут ніколи не був. Ніхто з наших тут не ходив Не знаю, що це може бути. Якщо не… — Порив вітру поніс його слова.

— Якщо не… що?

Оуен стиснувся, кутаючись у плащ, і подивився на Морд-Сіт, яка сиділа з одного боку від нього, а потім на Тома і Дженнсен, які прилаштувалися з іншого.

— Є пророкування, дане тими, хто назвав нас «обраними» і запечатав в горах. Воно говорить, що давши ім'я нашій імперії, вони сказали, що одного разу прийде рятівник.

Річард хотів запитати, від чого рятівник повинен був врятувати їх — якщо бандакарці жили в такій освіченій культурі, захищеній кордоном від «диких» неосвічених народів решти світу. Але замість цього він задав просте питання, на яке, за його уявленнями, Оуен міг відповісти.

— І ти думаєш, що це і є статуя вашого рятівника?

Оуен неспокійно засовався, його плечі підвелися.

— Він не тільки рятівник. У пророкуванні говориться, що він руйнівник.

Річард похмуро глянув на хлопця, сподіваючись, що це не одна з його збочених думок.

— Спаситель вас знищить? У цьому абсолютно немає сенсу.

— Знаю, — квапливо погодився Оуен. — Ніхто цього не розуміє.

— Можливо, це означає, що хтось прийде рятувати твій народ, але програє, і ті події, які настануть, знищать всіх, — припустила Дженнсен.

— Можливо, — можливість такого результату затьмарила обличчя Оуена виразом крайньої печалі.

— Але пророкування можна зрозуміти і по іншому, — посміхнулася Кара. — Ця людина прийде, побачить твій народ і вирішить, що він не заслужив спасіння. — Вона підійшла до Оуена. — І тоді він його знищить.

Оуен, здавалося, повірив словам Кари, а не сарказму, який помітив в них Річард.

— Не думаю, що це так, — вимовив він і звернувся до Річарда. — У пророкуванні не говориться, що прийде той, хто знищить нас. А говориться, що він нас врятує. «Прийде руйнівник і врятує вас», — процитував Оуен. — Так нас учили, коли привели сюди, за перевал.

— Прийде руйнівник і врятує вас, — повторив Річард. Він зітхнув, перемагаючи біль. — Те, що було сказано давним-давно, могло згодом спотворитися. Передбачення може вже не відбивати вірно ті слова, які були в ньому спочатку.

Оуен погодився, здивувавши тим самим Річарда, який очікував, що хлопець буде сперечатися.

— Деякі, як і ти, вважають, що з часом сенс передбачення міг бути загублений або спотворений. На думку інших, слова передають точний зміст і дуже важливі. Хтось вірить у те, що просто прийде рятівник. Хтось вірить в появу руйнівника.

— А у що віриш ти? — Спитав лорд Рал.

Оуен крутив гудзик на плащі так старанно, що Річард подумав, що той зараз відвалиться.

— Я вірю в передбачення. Воно говорить, що прийде руйнівник, і, зустрівшись з цією страшною людиною, я переконаний, це — Ніколас. Але я вірю і в прихід того, хто врятує нас. Упевнений, ця людина — ти, лорд Рал. Ніколас — наш руйнівник, ти — наш рятівник.

З книги Річард знав, що пророцтва не спрацьовують зі Стовпами Творіння.

— Те, що твій народ вважає пророкуванням, може бути всього лише старою приказкою, обривком казки, яку колись придумали, — вимовив він.

Оуен нахилився до землі.

— Нас вчили, що це передбачення найголовніше. Це знає кожен житель Бандакара: ті, хто дав нам ім'я, дали нам і це передбачення, і вони хотіли, щоб воно дійшло до нас.

Річард видав глибокий подих. Вітер відніс видихнуту ним хмарку пари.

— Значить, ти думаєш, що ця статуя зображує мене? І була поставлена тут тисячі років тому тими, хто захистив вас кордоном? Як же вони могли задовго до мого народження знати, як я буду виглядати, щоб зробити цю статую?

— «У істинній дійсності можна знати все, що станеться», — напам'ять виголосив Оуен. Він посміхнувся і знову знизав плечима. — А крім того, ця статуетка в твоїх руках. Вона дуже схожа на тебе.

Незадоволений тим, що йому знову про це нагадали, Річард відвернувся від Оуена. Маленька фігурка була сотворена дуже схожою на нього. Створена магією, яка створила кордон, і, ймовірно, померлим чарівником з підземного світу.

Річард оглянув небо, кам'яні прямовисні стіни, лінію дерев і не побачив жодної ознаки життя. Статуя — вони поки так як слід і не розгледіли її, — стояла на віддалі на кам'янистій поверхні, на якій не ріс ліс. До неї ще треба було піднятися по краю перевалу.

Річард не хотів думати, що це дійсно його статуя стоїть в густіючих сутінках.

Йому вистачало другого сигнальної маяка. Він обтяжив Річарда відповідальністю, обов'язком, який він ніколи не хотів нести.

Він не знав, як відновити кордон Бандакара. Одного разу Зедд створив кордони, які були схожі на цей, в Старому світі, але навіть Зедд використовував магію заклинаннями, які знайшов у Замку Чарівників. Ці заклинання створення кордону були записані стародавніми чарівниками, які володіли особливою силою і були знавцями в таких речах. Зедд говорив йому, що більше таких заклинань в Замку немає.

Річард не знав також, яким заклинанням можна створити кордон. Але навіть якщо б йому це було відомо, він тепер вважав, що не потрібно цього робити. Важлива для Ордену особливість Бандакара — це відсутність дару у населення і народжених від будь-кого дітей вже поширилася за межі Бандакара. Імперський Орден насильством домагався потомства від вивезених жінок Бандакара. Осіменіння жінок, як вони це називали, вже принесло їм дітей, народжених без іскри, дітей, яких навчать догматів Ордена.

Коли вони стануть використовувати для цих цілей і чоловіків, то кількість таких людей незмірно зросте. Жінка може народити одну дитину в рік. За цей же час чоловік може стати батьком великої кількості дітей, що не володіють даром.

Незважаючи на проголошувану Орденом самопожертву, поки він ще, мабуть, не пожертвував для цього своїх жінок. Гвалтування жінок Бандакара в ім'я блага людства було приємним заняттям для чоловіків Ордена. Проте віддавати своїх жінок на «запліднення» — інша справа.

Річард не сумнівався, що незабаром вони почнуть використовувати і своїх жінок. А поки що Орден буде віддавати всіх захоплених в полон жінок для осіменіння своїй солдатні. Завоювання Орденом Нового світу забезпечувало йому безліч придатних для цих цілей жінок із захоплених і зруйнованих ними країн.

У давні часи люди Нового світу зробили все, щоб обмежити народження позбавлених іскри дітей. Тепер Орден робив все для того, щоб їх народжувалося якомога більше.

— Річард, як ти думаєш, чому другий сигнальний маяк почорнів, як нічний камінь? — Тихо запитала Келен, намагаючись, щоб інші її не почули. — Невже ти вважаєш, що він показує час, який тобі залишилося, якщо не вжити протиотрути?

З моменту, як він знайшов його, Річард намагався не думати про маяк. Він вважав його передвісником великого нещастя. Нічний камінь пов'язаний з духами померлих — з підземним світом.

Можливо, Келен права, і темна частина маяка показує, як отрута опановує Річардом, і проходить його час. Але було кілька причин, чому він сам так не думав.

— Не впевнений, — вимовив після паузи Річард. — Але мені здається, він не пов'язаний з тим, що я отруєний. Думаю, темний колір показує, як мій дар повільно вбиває мене, а підземний світ, світ мертвих обволікає мою душу і тягне до себе.

Рука Келен ковзнула в його руку.

— І я так спочатку подумала. Але мені здавалося, ти відкинеш цю ідею. Це означає, що головна небезпека не в отруті, а в дарі. Стародавній чарівник хотів попередити тебе своїм маяком.

Річард подумав, а раптом статуя нагорі може дати відповіді на деякі питання? У нього поки що немає жодного. Але для цього їм доведеться залишити рятівний покрив лісу і йти по відкритій місцевості.

Річард покликав усіх.

— Не думаю, що птахи чекають нас тут, — сказав він, коли всі зібралися. — Якщо нам вдалося відірватися від них, то їм невідомо, де ми зараз знаходимося і в якому напрямку йдемо, так що вони не будуть нас тут шукати. Думаю, ми на якийсь час позбулися присутності птахів, а значить, Ніколас не знає, де ми.

— А крім того, в низьких хмарах, що покривають гори, вони не зможуть нас знайти, — припустив Том.

— Хто знає, — сказав Річард.

Наближалася ніч. На далекому уступі завив вовк. На іншому йому відгукнувся другий. Хижаків може бути багато більше, ніж двоє.

Бетті виставила вуха вперед і притулилася до ніг Дженнсен.

— А якщо Ніколас придумає що-небудь ще? — Запитала дівчина.

Кара, мнучи світлу косу на своєму плечі, оглянула ліс.

— Про що ти говориш?

Дженнсен щільно укутати в свій плащ, який норовив відчинити вітер.

— Ну, якщо він може бачити очима птахів, то, може бути, він може бачити очима ще кого-небудь?

— Хочеш сказати, вовка? — Уточнила Кара. — Думаєш, це може бути вовк, якого ми тільки що чули?

— Не знаю. Можливо, — погодилась Дженнсен.

— Але в такому випадку, якщо він може бачити крізь очі птахів, то тоді він може бачити і через очі миші, — вимовив Річард.

Том відкинув з чола волосся і кинув тривожний погляд на небо.

— Тоді чому ми думали, що він завжди використовує птахів?

— Може, тому, що вони можуть долати великі відстані, — відповів Річард. — До того ж у нього виникло б безліч проблем, виріши він шукати нас за допомогою миші. Вона дуже маленька і може попастися будь-кому в зуби, та й рухається дуже повільно. Крім того, думаю, Ніколасу подобається відчувати себе таким потужним створінням, хижаком. Зрештою, він на нас полює.

— Так ти думаєш, нам слід остерігатися лише птахів? — Запитала Дженнсен.

— Нам треба бути дуже обережними і уважними до всіх, хто нам зустрінеться. Швидше за все, Ніколас вибирає птахів, але це не означає, що він не вирішить використати ще кого-небудь, — відповів Річард. — Він полює за Келен і мною, і полює всерйоз. Щоб дістати нас, він перетвориться на кого завгодно. І якщо це допоможе йому знайти нас, він буде і мишею.

— Якщо Ніколас хоче зловити тебе, то Оуен допомагає йому, ведучи тебе прямо до нього в лапи, — сказала Кара.

Річард не погодився. Зараз він діє, дотримуючись бажання Оуена. Але скоро піде своїм шляхом.

— До останнього часу він віддавав перевагу птахам, тому що вони легко долають великі відстані, — сказав Річард. — Але коли я вбив чорнокрилих з лука, напевно, Ніколасу стало ясно, що ми здогадалися про спостереження, яке ведеться за нами через їхні очі. Тому, думаю, він скоро винайде що-небудь ще, про що ми поки що не здогадуємося.

Келен ця думка схвилювала.

— Це може бути вовк або, або… Не знаю, сова?

— Сова, голуб, горобець — хто завгодно. Якщо я правильно здогадався, він буде використовувати птахів.

Келен притиснулася до чоловіка, рятуючись від вітру. Вони були вже високо в горах. З того, що Річард знав про Старий Світ, в ньому було тепло. Сніг у цей час року міг бути тільки в горах.

— Оуен, взимку в Бандакарі холодно? У вас йде сніг? — Він показав на кружляючі в повітрі білі пластівці.

— Дують північні вітри, з цього боку гір, лорд Рал. Взимку стає холодно. Кожну пару років випадає сніг, але його небагато. Взимку частіше йдуть дощі. Не знаю, чому йде сніг, коли зараз літо.

— З-за висоти, — відповів Річард, розглядаючи схили гір.

Вище лежав товстий шар снігу, який міг бути ненадійним. Намагатися перейти ці покриті снігом схили було ризиковано. Їм пощастило, що вони були на самій ближній точці до перевалу, а, значить, їм не доведеться перетинати глибокий сніг. Але холодний вітер змушував усіх сутулитись.

— Я хочу знати, що це за статуя, — вимовив Річард. Він подивився на інших. Ніхто не протестував. — І чому вона стоїть саме там.

— Думаєш, нам слід чекати темряви? — Запитала Кара. — У темряві нас буде менше видно.

Річард похитав головою.

— Птахи прекрасно бачать і в темряві — в темряві вони полюють. Я б пішов зараз, при світлі дня, коли я теж можу їх побачити.

Лорд Рал приставив лук до ноги, зігнув його і натягнув тятиву. Він витягнув з сагайдака стрілу і, тримаючи її лівою рукою, поставив на ній зарубку, а потім оглянув небо, хмари, шукаючи будь-які ознаки птахів. Тіні у лісі насторожували, але небо було чистим.

— Треба йти, — Річард пробігся поглядом по обличчях, переконавшись, що все уважно його слухають. — Ступаємо, по можливості, по камінню. Я не хочу, щоб Ніколас побачив наші сліди на снігу.

Висловивши розуміння кивками, супутники ланцюжком рушили за ним. Оуен йшов попереду пильної Морд-Сіт і весь час дивився на небо. Дженнсен і Бетті роздивлялися ліс. Сильні пориви вітру кололи обличчя крижаними голками. У розрідженому повітрі було важко підніматися по крутому схилу. Ноги Річарда гули від напруги. Його легені горіли від отрути.

Дивлячись на прямовисні скелі, що піднімаються до неба, Річард не бачив іншого шляху, окрім як через перевал. Ця дорога була неймовірно складна і важка і, можливо, відняла багато життів. Навіть зараз він не був упевнений, що вони зможуть по ній пройти.

Подорожні йшли, з великими труднощами перебираючись через розломи каменю. Річард бачив стіни гір, що впираються в темні хмари.

Всі мовчали, піднімаючись. Іноді вони зупинялися віддихатися. Кожен час від часу дивився на небо. Вдалині Річард відмітив декілька зграйок дрібних птахів, але ні однієї великої на очі не попадалося.

Коли вони, вибираючи найлегші для проходу місця, дісталися до вершини, Річард окинув поглядом величезну статую на гранітному постаменті.

З висоти перевалу він міг тепер бачити, що з іншого боку скеля прямовисно обривалася. Ущелина закінчувалося вертикальним підйомом в тисячі футів. Які б дороги ні вели до перевалу, вони мали зійтися перед підйомом, і Річард зрозумів, що через перевал вів тільки один? Єдиний шлях.

Він зрозумів, що будь-хто, хто йшов в Бандакар цією дорогою, повинен був підніматися саме тут і проходити через монумент.

Подолавши останні покриті снігом валуни, Річард опинився перед статуєю, що символічно охороняла перевал.

Сумнівів не було. Перед ними стояв страж.

Значна фігура сиділа нагорі плоского каменю і охороняла перевал. В одній руці був опущений до землі меч. Страж був одягнений у шкіряний одяг і в спадаючий до колін плащ. Поза фігури говорила про невсипущу пильності і створювала враження, що застиглий навіки воїн готовий підняти меч в будь-який момент. Страж охороняв те, що було за його спиною.

Камінь був роз'їдений безжальним часом, але і він не зміг стерти враження міці, що виникав при погляді на статую. Фігуру вирізали і поставили тут з великою метою. Вона стояла впоперек перевалу, на перетині гірських доріг, по яких давно ніхто не ходив. Річард не міг відірвати від неї очей.

Він сам не так давно працював з каменем і знав каменерізне мистецтво. Річард не назвав би статую чудовою роботою, але вона була дуже потужною. Один погляд на неї викликав тремтіння.

— Він не схожий на тебе, — вимовила Келен.

Так, це не було зображення нинішнього лорда Рала.

Але ця фігура тисячі років попереджала мандрівників.

— Що б я хотів знати, так це чому сигнальний маяк опинився в печері, а не тут, — сказав Річард Келен. Дружина обмінялася з ним розуміючим поглядом.

— Якби Дженнсен не злякалася і не полізла назустріч смерті, ти ніколи б його не знайшов.

Річард обійшов статую, зайнявшись пошуком, хоча сам поки не розумів, що саме він шукає. Але передчуття рідко його обманювали. Майже відразу він виявив в основіві, на вершині однієї декоративної деталі, дивну порожнечу. Було схоже на те, що тут був якийсь предмет, а потім його забрали. Але залишився слід, залишений цим зниклим предметом.

Річарду здалося, що обриси плями йому щось нагадують. Він витяг з мішка сигнальний маяк і приставив до вершини. Його думки підтвердилися, статуя точно встала на місце.

Маленька фігурка стояла раніше тут, у великій статуї.

— Як ти думаєш, як вона могла потрапити в печеру? — Запитала Кара.

— Напевно, вона впала, — припустила Дженнсен. — Тут сильний вітер. Вітер здув її, і вона впала вниз.

— А потім вона примудрилася прокотитися через ліс і точно потрапити туди, де я її знайшов, — іронічно зауважив Річард. — Потрапити точно в отвір печери і застрягти в тому місці, де, по випадковості, застрягла ти. Мушу додати, в жахливому місці.

— Коли ти так говориш… — Дженнсен здивовано моргнула.

Стоячи на вершині перевалу, перед статуєю, Річард розглядав вид, що відкривався звідси на підйоми до Бандакара. Страж дивився на прохід між двома стрімкими сніговими піками. Які вони не були високі, зараз люди стояли тільки біля їх підніжжя.

Статуя не дивилася вперед, як можна було очікувати від стража; погляд фігури був трохи зміщений вправо. Річард подумав, що це досить дивно. Можливо, страж дивиться туди, звідки може прийти загроза.

Річард встав так само, як кам'яний гігант, перед ним, навпроти того місця, де розташовувався сигнальний маяк, і спрямував свій погляд у тому ж напрямку, куди дивився страж.

Він побачив прохід до перевалу. Далі на захід простягалися ліси, а ще далі низькі, безплідні гори, які вони перетнули.

Він побачив розколину в цих горах.

Очі стража невідривно дивилися на те, що тепер побачив і Річард.

— Добрі духи, — прошепотів він.

— Що там? — Запитала Келен. — Що ти бачиш?

— Стовпи Творіння.