Втікач із Бригідок

Розділ третій Диво в кабінеті комісара поліції

– Я вже думав, ви заспокоїлися, пане Кошовий.

– Не бачу причин вашого неспокою, пане комісаре.

Цього року Клим зустрічався з Мареком Віхурою четвертий раз, і вперше – в дирекції кримінальної поліції, де той займав свій старий звичний кабінет. Пішовши у відставку перед самою війною два роки тому й пересидівши у Львові всі дев’ять місяців російської окупації, Віхура сам зажадав повернутися до служби. Після побаченого й пережитого йому хотілося знову стати корисним місту, і Магда тоді обмовилася: Віхура навіть пропонував свої знання, вміння й таланти австрійській контррозвідці. Там відставного поліцейського охолодили й переконали, коли вже свербить, обійняти колишню посаду.

На той час більша частина службовців розбіглася хто куди. Ті, хто лишився у Львові, або померли від хвороб, які не було чим лікувати, або опустилися, деградували, в усьому розчарувалися й не хотіли взагалі нічого, або ж злилися з кримінальним світом, втягнувшись у роботу чорного ринку. Колишні агенти в криміналі цінувалися завжди, й Віхурі після повернення довелося ловити, серед інших, своїх колишніх підлеглих.

Особливо переймав Кароль Лінда, подібний до щура чоловік, котрий до війни керував поліцейською агентурою, створивши мережу інформаторів. Коли прийшли росіяни, він зміг зникнути, розчинився раптово, без попередження, ні з ким не прощаючись, і Віхура грішним ділом подумав – убили, пропав, нема. Та з поновленням влади Лінда так само несподівано виринув, уже в новій іпостасі. Клим мав контакти зі злочинним світом і раніше час від часу користувався ними, залагоджуючи різні справи. Нині, змінивши спосіб життя, знайомства на міському дні зберіг, заходячи іноді у бар «Під вошею» на Верхньому Личакові, де збиралися кримінальники. Так дізнався від тамтого кельнера, пана Цезаря, про таємну зустріч Лінди з Віхурою. Про що говорили, невідомо, та після того, за спостереженням самого Цезаря, частина оборудок або згорнулася, або зменшила інтенсивність, життя львівського дна набуло якихось невластивих дотепер правил. З’явилася певна межа, яку злодії домовилися не перетинати. Тих же, хто порушував, за короткий час ловила поліція, й надати таким притулок означало самому опинитися поза ухваленими неофіційно законами.

Марек Віхура, вищий на голову від більшості оточуючих, через міцну статуру нагадував дбайливо обтесану кам’яну брилу. Це створювало ілюзію, що чоловік випромінював здоров’я, хіба що забагато пив, бо мав лице бурякового кольору. Обидва висновки були хибні. Віхура вже одинадцятий рік не пив нічого міцнішого за світле пиво, а тепер відмовився навіть від нього: війна вимагала дешевого пійла, а зі своїм шлунком комісар не міг собі цього дозволити. Проблеми не обмежувалися періодичними болями в животі – Віхура мав, серед інших болячок, проблеми з судинами. Пані Віхурова до війни обгодовувала чоловіка як і чим могла, і Кошовий дивувався з правдивої сили людського організму. На місці грози львівських злочинців він сам давно б уже загнувся від такого інтенсивного й різноманітного лікування.

За дивним, парадоксальним збігом обставин Віхура почав лікуватися активніше з поверненням рік тому австрійської влади до Львова. В той час пані Віхурова вже впала у відчай, намагаючись тримати чоловіка в тонусі бодай якимись травами, добутими в сільських жінок. А відставний на той час комісар почав дедалі частіше бліднути, що означало, на відміну від червоного кольору лиця, погіршення самопочуття. Врятувала ситуацію Магда, почавши співпрацю з Червоним Хрестом. Тут вона могла цілком легально добувати не всі, але більшість потрібних Віхурі ліків, і незабаром природний буряковий колір повернути вдалося. Вкупі з зануренням у звичну й, ніде правди діти, улюблену роботу комісар почав виглядати краще, оживав на очах, і зараз нічим не відрізнявся від суворого служителя закону, яким Клим побачив його вперше вісім років тому.

– Та мене вже закидали відозвами негайно звільнити героя війни. Жертва наклепу, провокація тощо. Причому знаєте, звідки закидали? З канцелярії президента міста!

– Звичайно. Делегації ж ходять туди. До себе ви їх не пускаєте.

– Кількох уже вигнав. Мали нахабство чатувати біля входу.

– Мабуть, газетярі.

– Та вони. Ось тепер ви. Слово честі, приділяю вам час лише по старій пам’яті та з поваги до минулих заслуг.

– Добре, хоч визнаєте їх.

– Погано, що ви знову полізли не в своє. Це ніколи не закінчувалося для вас позитивно.

– Чому ж. Всякий раз моє втручання в якусь подібну історію допомагало кримінальній поліції і вам особисто знайти чергового вбивцю. А то й організовану групу.

– Мені не хочеться нагадувати про Різника з Городоцької.

– Сьогодні зранку його вже згадували всує. Збрешу, сказавши – звик. Але час минув, не так гостро болить. І потім, я навчений. Вдруге таких помилок не нароблю.

Віхура пожував губами, машинально пошкріб нігтями лівої руки кисть правиці, зловив мимовільний погляд Кошового, буркнув:

– Висипало. Знати б, від чого. Пані Віхурова останній тиждень надто захопилася лікуванням, і я сам винен.

– Тобто?

– З’їв у гостях пересмажене. Знаєте, як воно тепер буває. Смакувати особливо нема чим. Аж тут іменинник роздобув свіжини, подали шкварки. Захопилися всі, а я потім уночі не міг спати. Різало, пане Кошовий, мов бритвою. Чи пекло, не розбирав до пуття. Словом, пані Віхурова перелякалася, забігала, почала щось із чимось там мішати. Висипало два дні тому. Боюся розчухати. Люди подумають – зараза, – і тут же, без переходу, повернувся до обірваного: – Нині ваш випадок не той.

– Що ви маєте на увазі?

– Захар Ладний, чиєю долею ви так переймаєтесь, дійсно вбивця.

– Маєте докази?

Віхура пошкріб нігтями правиці кисть лівої руки.

– Знаєте, іншому за будь-яких обставин ніколи б цього не показав. Та й вам до війни і, гм, певних подій, які нам довелося пережити разом два роки тому, розкрив не відразу. Зараз дозволю собі це, аби ви, пане Кошовий, не витрачали свого та мого часу даремно.

Відсунувшись від столу, комісар відчинив закриту на ключ шухляду. Звідти видобув теку з цупкого картону, розпустив шворки, вийняв і поклав перед Климом зіжмаканий, та потім старанно розправлений аркуш.

Ось він, лист, згаданий Гірняком!

Кошовий пробіг очима написане.

Зачепився за прізвище жертви, потім перечитав голосно:

– «Мене, нас із тобою, наше майбутнє спочатку зрадив, а потім – розтоптав, знищив підлий Косацький». Далі лист обривається. Відомо, хто писав?

Замість відповіді комісар виклав поруч ще один, цього разу – рівненький аркуш з гербовою печаткою.

Писане українською.

Стисла автобіографія Захара Ладного.

– Думаю, ви розумієте, для чого ми попросили стрільця написати це.

Задля певності Віхура тицьнув пальцем спершу на лист, потім – усередину офіційного аркуша, далі – знову на лист.

– Той самий почерк.

– Бачу. Ідентичний, – визнав Клим. – Хоч я не фахівець із графології. Але погодьтеся, трошки знаюся на досудовому слідстві.

– Що ви хочете сказати?

– Неозброєним оком доведено – ось цей незакінчений лист писав Захар Ладний. Проте він не може бути доказом того, що стрілець убив інженера.

Віхура підтягнув лист до себе, машинально розправивши, вдягнув окуляри.

– Читаємо: «Я зроблю це, і вже ніхто мене не зупинить». Далі – про біль від зради і постріл як єдиний спосіб той біль подолати. Нарешті, процитоване вами про зраду Косацького. Мотив очевидний.

– Але це – лише незакінчена сповідь. Намір, пане комісаре. Я щодня хочу звести з кимось рахунки й навіть кажу це іноді вголос. Проте жодна неприємна й ворожа мені людина від такого не помирає.

– Ви записуєте свої наміри? Може, ще й обговорюєте їх з пані Магдою?

Віко сіпнулося.

– Пане комісаре, з вашого дозволу – йдеться не про мене. Тим більше – не про моє особисте життя.

– Перепрошую, не мав наміру якось образити пані Богданович. Ви чудово знаєте, як я ставлюся до неї.

Клим кивнув, приймаючи вибачення:

– Коли вже вирішили порівнювати… У мене трошки інший, як кажуть лікарі на Кульпаркові, психотип.

– Інший ніж у кого?

– Ми тут ніби про Захара Ладного говоримо.

– То ви його знали особисто?

– Ні. Прорахувати тип такої людини нині досить просто. Дивіться, – стиснувши кулак, Кошовий відігнув великого пальця. – Вбивство через ревнощі, іншого мотиву нема…

– Чекайте-чекайте, ви ж щойно натякнули – Ладний узагалі не причетний!

– Я сказав: лист не доказ, – уточнив Клим. – Та підемо від того, що наш герой – таки вбивця, – він поворушив великим пальцем. – Захар ревнував Оксану… як її…

– Антонів.

– Так, Оксану до свого товариша, інженера Олеся Косацького. Мав на те підстави, бо тому пощастило з дівчиною більше, ніж йому, герою війни. Де-факто, пане комісаре, наш Ладний здобув свою особисту перемогу на фронті, проте отримав удар у спину в тилу. Тож переможцем себе не вважає. Воїн вважає щасливого суперника зрадником. Ось вам типова ситуація, таких від створення світу виникало море, і я не перебільшую зараз. Згодні?

– Та згоден, – Віхура почухав долоню.

– Коли так, погодьтеся з тим, що не обов’язково знати Ладного особисто, аби уявити подібну мотивацію й модель поведінки. – Клим зігнув та розігнув великого пальця, граючись ним, виставив указівний, утворивши подобу револьвера, націлив імпровізоване дуло на комісара. – Тепер про саме вбивство. Чому Захар не застрелив Косацького раніше? Він повернувся зі шпиталю навесні, наскільки мені вдалося дізнатися. Близько півроку на щось чекав, чимось мучився… Війна міняє навіть тих, хто, подібно до нас, сидить у тилу й робить свою роботу, не нюхавши пороху. Що вже казати про молоду людину, якій довелося мобілізувати всі свої приховані до часу резерви. Я певен: наш герой не знав, що буде героєм, коли займав свою позицію на передовій.

– До чого це все?

– До того, – Кошовий підніс указівного пальця догори. – З фронту всі повертаються з надламаною психікою. І не зростається, бо ветерани неодмінно побачать бодай одну працюючу кав’ярню з круасанами й струдлями в вітринах. Панів та панянок, чепурних, ніби життя не міняється. Їх війна чомусь не обходить. Раніше чи пізніше в більшості фронтовиків виникне потреба взяти зброю, якої зараз кругом повно, і розстріляти бодай солодке в вітрині. Це я ще кажу про тих, хто не має додаткового приводу. Захар Ладний його мав. Чому тягнув так довго? Чому не відразу взяв револьвер і не пішов убивати свого двадцятого і останнього ворога?

– Темрява в чужих душах, – розвів руками Віхура.

– Ось два головних питання, – Кошовий стулив відставлені пальці пучками. – Крім того, виступаючи в суді як адвокат Ладного, я б поцікавився в слідчого, де, коли і за яких обставин був знайдений ось цей недописаний лист. Котрий, з усією повагою, не можна назвати зізнанням убивці.

Віхура відкинувся на спинку стільця, помовчав.

– Нам справді слід переглянути наші стосунки, пане Кошовий.

– Прошу?

– Розділити службові і особисті. Адже, повторюся, нас багато що єднає і я не можу нехтувати минулим. Тому викладаю вам те, чого ви як приватна стороння особа не маєте права знати.

– Я не зовсім приватна особа…

– Чекайте, – комісар знову подався вперед, легенько хлопнув широкою долонею по столу. – Аркуш, як зволите бачити, жмаканий. Його знайшли агенти криміналу в кімнаті Ладного, у притулку. Валявся в кутку на підлозі.

– Захар писав, потім не дописав, зіжмакав папірець, жбурнув на підлогу, – потворив Клим. – Пане Віхуро, так зізнання не лишають. Їх принаймні дописують. Далі – стрілець чудово розумів, на що йде. Звісно, якщо таки замислив убивство, намагався дати лад думкам, тому й узявся за писання. Чомусь вирішив – дурня, кинув, підхопився, пішов виконувати задумане. Так виглядає?

– Схожу версію мені дав слідчий.

– А якщо припустити – Ладний не збирався вбивати Косацького? Писав щось на кшталт сповіді. Для себе, дуже особисте. Не знищив листа, бо напевне мав намір повернутися назад. Тож відчував себе в безпеці бодай у власному помешканні, у тих чотирьох стінах, які виділили фронтовику. Прийшовши, або дописав би, або – знищив. Словом, виглядає так, що лист не призначався для публіки.

– Я завжди цінував вас як адвоката, пане Кошовий, – комісар поплескав у долоні. – Бував на процесах за вашою участю. Зараз – чудова репетиція промови. Присяжні ваші. Навіть я починаю сумніватися, що на місці злочину зі зброєю та кров’ю на руках та одязі затримали справжнього вбивцю.

– Ага! – тепер Клим поаплодував сам собі.

– До речі, зловив Ладного військовий патруль на Снопкові. Вже було темно, старший написав пояснення: з сутінок вибіг якійсь чоловік, вигукнув – там стріляли, показав напрям. Звісно, капрал зреагував миттєво, як належить за таких обставин – повів патруль у вказане місце. Назустріч рухався чоловік у однострої, але це вже розгледіли потім, спершу побачили постать. Капрал наказав зупинитися – чоловік виставив перед собою зброю, це і в сутінках помітно. Затримали швидко, без пострілів. Знайти неподалік мертве тіло з простреленою головою – справа кількох хвилин.

– Ладний признався?

– Звісно, ні. Інакше б я відразу сказав вам про марність нашої розмови. Проте вона й без того не має сенсу. Говорю з вами, бо маю час і певний особистий сентимент до вас. Адже все це вам жодним чином не допоможе.

– Ви про що?

Віхура пошкріб ребро правиці об край столу.

– Пане Кошовий, щойно я нагадав, як високо вас ціную. А ви останнім часом так захопилися політичною діяльністю…

– Громадською.

– Нехай так, зараз це практично одне й те саме. Словом, ви забули: адвокат лише тоді представляє інтереси клієнта, коли у адвоката є означений клієнт. Зрозуміли тепер.

Клим усе зрозумів.

– Ні, – мовив коротко.

– Захар Ладний не уповноважив вас представляти його інтереси. Не думаю, що стрілець навіть знає про ваше існування. А ви, відповідно, не знайомі з ним. Не маю жодних підстав вести з вами подібні розмови. Й ніхто не має. Ще раз дуже перепрошую. Далі можемо хіба попити чаю. Замовити?

Знову сіпнулося віко.

Кошовий шукав вихід, і зараз довкола нічого й нікого не існувало.

Крім комісарової правиці – Віхура поклав її на чорну ебонітову трубку масивного телефонного апарату.

Задзвонило.

Комісар нічого не встиг зробити, тож відсмикнув руку, мов обпікся. Телефон дзеленчав далі, Віхура здивовано глянув на Клима, знизав плечима.

Зняв слухавку.

Підніс до вуха.

– Біля апарату Віхура, – це прозвучало аж надто офіційно, а далі його брови стрибнули догори. – Коли? Чому саме він? Я зрозумів, він має право. Так, робіть, що мусите.

На важіль він почепив трубку підкреслено обережно, почухав коротко стрижену потилицю, зиркнув у Клима, мовив розгублено, зовсім не схожим на себе тоном:

– Ви давно вирішуєте свої справи силою думки?

– Нічого не розумію.

– Я так само, – комісар кивнув на апарат. – У Бригідках затриманий за вбивство стрілець Захар Ладний раптом почав вимагати адвоката.

– Має право.

– Ось і я щойно так сказав, а ви почули, – тепер Віхура говорив роздратовано. – Він жадає саме вас, пане Кошовий. І прошу пояснити все.

– Диво, – вирвалося в Клима.

– Не вірю в дива. Ви теж, до речі, – відрізав комісар. – Відмовити неможливо і не бачу причини. Необхідні розпорядження вже дав. Вас пустять і проведуть до стрільця. Але подібний збіг обставин я ще буду розслідувати сам для себе.

– Хіба сталося щось кримінальне?

– Не грайте мені тут вар’ята, – скривився Віхура. – Дуже прошу вас, коли ваша ласка, відразу після розмови з Ладним повернутися до мене. Ми продовжимо. Мене дуже цікавить, для чого ви прийшли сюди й, користуючись довірою, розіграли виставу.

І знову смикнулося віко.

– Я не…

Розкрита комісарова долоня вдарила по столу сильніше.

Розмову завершено.

Поки.