Я бачу, вас цікавить пітьма

Розділ 59 Феномен Лазаря

Під ногами одна по одній пробігали мілкі калюжки і тріщини в асфальті. Його кросівки миготіли білими підошвами, наче креслили тротуар пунктирною розміткою. Він перебіг дорогу, перестрибнув велику калюжу й заглибився в парк.

У навушниках Емінем співав свою «Щодуху в нікуди». Або «Нема куди спішить» в іншому перекладі… Що насправді одне і те ж.

«У повітрі попіл, наш світ палає. А нам начхати».

Андрюха ніколи в житті не слухав такої музики. А зараз ці пісні — єдине, що допомагає не схибнутися остаточно. Може, усе через те, що той хлопець теж зазирнув за край. Іще в дитинстві — прогибів у реанімації тиждень чи щось таке. Щоправда, у нього була звичайна срана кома: він розучився зав’язувати шнурівки, те‑се… Геть не схоже на Андрюхину історію. Як по правді, Андрія нудило від усіх цих спроб різних людей пояснити йому те, що сталося, медичними термінами. Наче дитині. Запхніть краще свої пояснення…

Він наддав ходу. Хотілося по-справжньому втомитися. Щоб межею бажань стало просто зупинитися, а потім щоб іще довго в голові не виникало жодної думки.

«Забий на те, що кажуть інші. Ми біжимо в нікуди щодуху».

У такі моменти здається, що всі пісні — про тебе. Кожен рядок відлунює болем у голові. Його психотерапевт каже, що це добре. Відчуваєш — отже, виборсаєшся. Тільки він, схоже, ніякого біса не виборсався. Андрюха щодня чимраз дужче тонув.

Задзвонив телефон. Незнайомий номер. Він скинув. Хотілося дослухати цей трек до кінця. Тут у кожному рядку подвійний сенс. Як у житті. Принаймні у його житті точно. Виявляється, все завжди мало подвійний сенс, і лише він упевнено простував, не тямлячи, що довкола все палає, а в кінці шляху — нічогісінько нема.

«Ніколи не озирайся — і ми не постаріємо».

Він зупинився біля фонтана. Сиротливий шмат бетону, як і всі фонтани взимку. Порожній дитячий майданчик поруч лише посилював це враження. Лютий був безсніжний, і тому здавалося, що час зупинився. Це вже вочевидь не зима, а весною ще й не пахне. І з дахів не скрапує, і мороз не щипає… Птахів не чути. Навіть повітря не рухається.

Андрій сів на бортик, дістав телефон і передзвонив. Жіночий голос.

— Доброго дня! Ми хочемо запросити вас на наше токшоу!

— Дякую, але я не даю інтерв’ю.

Дивно, що його ніяк не забудуть. Минуло майже два місяці. Спершу взагалі обривали телефон. Три нещасні фотки з його сторінки на фейсбуку показали всі канали…

— Це не інтерв’ю, в студії будуть найкращі фахівці, медики і психологи, і люди, що перебувають у ситуації, схожій на вашу! — скоромовкою повідомив голос.

— У вас будуть люди зі схожою ситуацією? — з сумнівом перепитав Андрій.

Секундна пауза.

— Ну, аж із такою вже схожою не буде, але саме тому ви й головний герой!

— Ні, дякую.

— Ми хочемо поспілкуватися на тему того, що чекає людину після смерті, і…

— Ви вірите?

— У що? — розгубилися на тому кінці.

— Що можна повернутися й розповісти.

— Ну… Ви ж знаєте, всі говорять про тунель… Ми пробуємо пояснити цей феномен з погляду науки…

— Ні, дякую.

— Вам хіба не цікаво почути наукове пояснення?

— Я не бачив ніяких тунелів.

— Це так само чудово! Отже, розповісте, що все це неправда, і про те, що ви бачили після того, як вас збила машина…

— Ні, вибачте.

— Але ж ваша історія може допомогти іншим! — з надією виголосили на тому кінці.

— Яким? Яким іншим може допомогти моя історія?

На тому кінці розгубилися.

— Ну… Може, завдяки вам когось іншого не відправлять отак помилково в морг.

— Там не було помилки, дівчино. Я справді помер.

Він роз’єднався.

Андрюха тоді мало не збожеволів. По-справжньому. Весь час кричав: «Звідки це, по-вашому, звідки!», і тицяв лікарям під носа книженцію в паперовій палітурці. «Христина сміялася! — зачитував він. — Це, по-вашому, про кого?» Правду кажучи, збоку це мало дуже паршивий вигляд. Уже пізніше він зрозумів, що його завиграшки могли запхати в дурку. Але Валерка тоді вчасно порадив: «Не наполягай, — сказав. — Вдай, що вони праві». Добре, вистачило кебети послухатися.

До речі, Олега Севастяновича теж Валерка порадив. «Хоч спати вночі почнеш», — так він сказав.

— Доброго ранку! — Андрій постукав об одвірок прочинених дверей.

Лунала класична музика. У кабінеті панувала м’яка напівтемрява.

— Прошу, Андрію, — лікар підвівся з дивана, відклавши число The American Journal of Psychiatry. — Як спалося?

— Останні дні добре, дякую.

Йому подобався Олег Севастянович. Він не намагався ні в чому переконати. Під час першої зустрічі в Андрія аж жижки тряслися. Наче прийшов зізнатися, що збожеволів, але намірився до останку щодо цього сперечатися. А лікар вислухав і просто запитав: «Чому вас це турбує?» — і розмова відразу поточилася по-іншому. Лікар сказав, що реальність для мозку — просто набір електричних сигналів, і, з цього погляду, немає різниці між «було» і «здається, що було». Андрій же весь час міркував про те — чому його це турбує? Ну, був кошмар у його житті. Кілька днів він тривав чи кілька годин, в об’єктивній реальності чи лише всередині його мозку… Головне, цей жах минув, хіба ні? То чому він не може махнути на нього рукою, як чинять із нічними кошмарами?

Відповідь він знайшов лише сьогодні, коли сидів на бетонному бортику фонтана.

— Я знаю, чому мене це турбує, — сказав він Олегові Севастяновичу.

— Що саме?

— Усе. Усе, що сталося. Чому я не можу просто забути і жити далі.

— Кажіть.

Він помовчав якусь секунду, щоб подумки ще раз поставити кожне слово на своє місце, і промовив:

— Тому що я хочу знайти її.

Він ніколи б не наважився вимовити те, що зараз зібрався, під час першої зустрічі. Тоді він був певен, що після таких слів йому пряма дорога в лікарню. Але зараз усе інакше. І навіть те, що Олег Севастянович виявився не лише психологом, а й психіатром, його не лякало. Навпаки — професор був єдиний, хто міг вислухати цілком, поважно й уважно навіть те, що, з першого погляду, не вкладається в голові.

— А що як я вам скажу, що не потрібно нічого забувати?

— Але ж ми забуваємо сни…

— Якщо хочемо. А деякі — пам’ятаємо все життя. Це був важливий досвід для вас — пам’ятайте його на здоров’я!

— Не в цьому річ, — похитав головою Андрій. — Я думаю, що їй і досі потрібна допомога.

— Наді?

— Так. І Галі. Я пообіцяв їй знайти дочку, розумієте?

— Вам здається, що вони десь і зараз страждають через вас, — резюмував лікар.

— Саме так!

— Що ж… А дитина вашої дівчини Аліси… Ви її перевідували?

Він заперечно похитав головою:

— Не можу себе змусити.

— Що саме заважає?

— Боюся… Що вона не житиме. Розумієте?

— Страх утрати — дуже поширене явище, — кивнув лікар. — Та ймовірно, турбота про реальну дитину стала б хорошою компенсацією…

Завібрував телефон. Валерка.

— Вибачте, — Андрій квапливо натиснув відміну.

— На чому ми зупинилися? — лікар насупився, згадуючи.

— На компенсації… Я однак на цьому етапі ніяк не можу допомогти. Тепер усе залежить від того, коли вона задихає. Та головне… Зрозумійте, Надя — теж реальна дитина!

Лікар згідливо кивнув:

— Для вашого мозку так і є. І корінь вашої тривожності саме в цьому: мозок починає воювати з фактами.

— А книжка? — він потягнувся до куртки і дістав книженцію, так наче надавав доказ. — Книжка ж теж — факт!

— Безперечно, — погодився лікар. — А от причина, з якої ваш мозок відмовляється згадати, звідкіля насправді взялася ця книжка, — і є ключ до того, що відбувається.

— Я не зовсім розумію…

— Наприклад, подія з минулого, яка вас травмувала. Пригадати її аж так нестерпно, що ваш мозок натомість створив цілу історію. Та якщо її розгадати… Відмотати все у зворотному порядку — від образів до реальності… Скажімо, ваш образ залізничної станції в глухому куті. Той, де ви вперше зустріли Чоловіка в Червоному.

— Харитона, — підказав Андрій.

— Точно! Річ у тім, що наш мозок не дає нам прямих вказівок, а лише показує елементи мозаїки. Так от. Тут очевидна вказівка на реальний дитячий спогад. Той випадок, який ви пригадали минулого разу: новий рік у поїзді. Не заперечуєте, якщо ми про це поговоримо?

— Елементи мозаїки… — раптом відсторонено прошепотів Андрій.

Пригадалися облуплені кахлі на фасаді станції. І назва, від якої лишилися тільки дві літери.

— Дві «А»! — вихопилося в нього.

— Що, даруйте?

— Дві букви «А» в назві… Це ж підказка!

— Кажіть далі, — Олег Севастянович узяв блокнот.

— Увесь цей час я думав про те, де знайти цю станцію! Місце, звідки можна дістатися до Буськового Саду… Розумієте?

Лікар кивнув:

— Вам досі видається, що таке можливе, варто лише знайти точку на мапі…

— Точно!

Знову задзвонив телефон. Валерці щось таки сильно приспічило.

— Вибачте, будь ласка…

— Поговоріть, якщо це важливо.

— Ні-ні… — Андрій роздратовано натиснув відбій. — Зачекає… Про що я казав?

— Про відчуття, що світ Буськового Саду насправді існує. Дозвольте, я розкрию вам таємницю цієї приголомшливої реалістичності. Річ у тім, що той світ аж ніяк не був висмоктаний вашим мозком із пальця. Він майстерно зітканий із реальних вражень. Та якщо пильно подивитися на кожен із компонентів… — лікар усміхнувся самими лише очима, щось написав на аркушику для нотаток і простягнув Андрієві. — Ось. До наступної зустрічі постарайтеся знайти час і вивчити цю картину. Мені здається, чимало образів видадуться вам більш ніж знайомими.

Андрій узяв аркуш.

— Ієронім? — здивувався Андрій. — Ієронім Босх?

— Напевно, один із ваших улюблених художників. Так і є?

— Не бачив жодної його картини.

Лікар ні на мить не знітився:

— Певен, що це не так. Інша річ, ви могли навіть не зафіксувати цього. Але людський мозок, як ми знаємо, запам’ятовує абсолютно все.

— Але чому ви й на мить не припускаєте, що… — Андрій замовк і спохмурнів.

— Кажіть, — підбадьорив Олег Севастянович. — У цьому кабінеті має панувати взаємна довіра.

Андрій посовався на дивані й несміливо запитав:

— А що як я і справді десь побував?

Олег Севастянович ледь помітно ворухнув бровою.

— Так званий «феномен Лазаря» і справді обговорюють у наукових колах. Але запевняю вас, у ньому немає нічого містичного. Більшість подібних випадків узагалі пояснюють помилкою медперсоналу. А найголовніше… — лікар навіть подався вперед, для певності, що Андрій почує кожне слово. — Найголовніше, Андрію, що ви повинні розуміти: ви не зможете «повернутися». Хоч би що кожен із нас вкладав у це слово.

Телефон задзвонив утретє. Андрій знітився.

— Дозволите, я відповім? — пробурмотів він. — З роботи…

Лікар жестом показав «прошу» і почав щось писати у блокноті.

— Валер, я на прийомі…

— Це срочно, Андрюха! — Валера майже кричав. — Послухай мене! Послухай уважно!

— Що вже там приключилося?

— Сьогодні вночі мені прийшла есемеска тіпа: у вас непрослухані голосові повідомлення. Я вирубав звук та й сплю собі дальше. І оце тільки зараз згадав…

— Валер, давай пізніше, я зараз у професора Личмана…

— Слухай! Слухай сюди, Андрюха! — закричав Валера. — Усі повідомлення від тебе! Твоїм голосом! І ти розказуєш про дівчинку Надю, яку викрали! А саме головне — всі вони прийшли того дня, коли ти був у комі!

Розділ 60 Віддзеркалення

Вони їхали Володимирською. Валерка відчинив вікна, і в салон увірвався розмірений речитатив київської бруківки.

— Весна! — з насолодою сказав він. — Чуствуєш?

— Ні, — Андрій ледь причинив своє вікно. — Бензином тхне.

— Я йому про весну, а він — «бензином», — Валерка зітхнув. — Змінився ти, канєшно.

— Зате не бухаю…

— Кажу ж — змінився. Раньше б точно на бутилу присів. Після такого…

— Якби я зараз почав, то був би гаплик. Тому — ні‑ні.

Андрій знову ввімкнув запис із Валерчиного автовідповідача і приклав динамік до самого вуха.

— Чого ти там іще не чув… — форкнув Валера.

— Може, хоч якась зачіпка. До речі, сьогодні Личман ідею підказав. Випадково.

— Послухай, а нафіга взагалі туди вертатися? Ну, був ти десь. Тепер ми точно знаємо, що це не приснилося і криша в тебе тоже не поїхала. Супер! А повертатися нащо? Ти ж єлі вигріб звідти!

— Я, Валерко, «єлі вигріб» на пожежному авто з палаючого селища.

— Можна подумать, це авто щось би рішило!

— Сам факт, — Андрій стенув плечима. — Сам факт…

Той зібрався заперечити, але раптом Андрюха аж підскочив на сидінні:

— Стоп-стоп-стоп, Валерчик! Отут направо поверни, будь ласка!

Андрій не відводив очей від якогось білборда.

— Так а шо ми там забули…

— Давай-давай, перелаштовуйся! Потім розкажу! — Андрюха висунувся у вікно і почав жестами зупиняти автівки на правій смузі.

— Так, а де там обідати… — Валера знехотя ввімкнув поворотника. — Я в макдональдс не піду…

— Та повно ж кафешок…

— Тільки дорого… — буркнув Валера, й авто пірнуло на Софійську.

На білборді, що лишився позаду, був напис:

…Але по понеділках виставка не працювала. Охоронець дав їм яскравий проспект із фрагментами відомих картин і закликами приходити будь-якого дня з вівторка по неділю, і вони пішли звідти.

Обідали бургерами — Валера маламурив свій з насолодою, Андрюха пережовував меланхолійно, наче виконував марудну роботу.

— Нефігові бургери, — похвалив Валера.

— Угум, — Андрій втер губи і залишив на тарілці добру третину. — Я, Валерчику, смаку не відчуваю. Взагалі.

— Давно?!

— Ото як повернувся.

— Так, може, грип який чи що… Коли ніс заклало, так буває — яблуко від груші не отлічиш!

— Я зараз яблуко від поролону не відрізню. І нежитю немає.

— А врачі шо кажуть?

— Личман каже, психосоматика.

— Оце даєш… Треба брать себе в руки, — Валера відставив порожню тарілку. — Жаль, що ти в «Міраж» не захотів.

— Здурів чи що…

— Шуткую-шуткую… — квапливо запевнив він. — То шо там дальше? Про дєтство. Новий год у поїзді.

— Так от… Як сказав Личман, усе може бути пов’язане. І якщо той випадок на мене вплинув… А я й сам уже розумію. То це міг бути поворотний момент. Через нього все життя пішло по-іншому і врешті привело мене в Буськів Сад. Як відправна точка. Січеш?

— Ну, допустім.

— Так от, ця станція — теж відправна точка. Тільки буквальна — відправна точка на той бік!

— І?

— А тепер дивись. Тоді, у дитинстві, я ще читати не вмів, і тільки букву «А» впізнав. Їх у назві станції було дві, точно пам’ятаю. І в цієї станції теж у назві дві «А»! — Андрій глянув на Валеру, і в його погляді прочитувалося урочисте «Вуаля!»

— І шо? — той насупився. — Хочеш сказать, її спеціально для тебе назвали?

Андрій знизав плечима:

— Я думаю, Валер, це щось типу віддзеркалень.

— Як у «Принцах Амбера»?

— Як у дзеркалі. Кривому. Коротше, з двома «А» на маршруті Херсон-Київ тільки одна станція, — Андрій тицьнув Валері під носа дисплей телефона. — Кагарлик.

— Так Кагарлик оно рядом, — Валерка скептично скривився. — А ти, щитай, часов дванадцять із Києва їхав!

— Валер, я ж не їхав, і не в Кагарлик приїхав. Ніяк ти не зрозумієш! От слухай, — Андрій почав читати з телефона: — «До початку вісімдесятих станція була тупиковою».

— Так а ти з батьками, виходить, у дев’яності їхав.

Валера почав неквапно допивати колу.

— Та при чому тут дев’яності! — Андрій струснув головою. — Моя станція з двома «А» теж була тупиковою!

— Так а Кагарлик же у твоєму дєтстві вже проїзний був! — Валерка звів плечима.

— Та при чому тут… — Андрій втомлено стиснув скроні. — Послухай сюди… Це наче частини мозаїки. Дві «А», залізничний тупик. Віддзеркалення, кажу ж тобі! У Кагарлику, до речі, навіть цукрозавод був.

— А завод яким тут боком? — здивувався Валера. — До заводу Харитон тебе пів ночі віз!

— Та це неважливо, Валер! Байдуже, скільки їхали і куди! Селища Буськів Сад, якщо вже на те пішло, взагалі немає в нашому світі. Розумієш?

— Ні чорта я не розумію.

— Я шукаю свій вхід, Валерчику.

— Бампер пожежки — ось твій вхід! Той урод, кстаті, хоча б на лікування дав? Я б на твоєму місці таке не спустив.

Андрій відмахнувся:

— Там і так кримінальна справа… То що, Валерчику? Їдемо?

— Куди це ти вже зібрався? — Валерка здивовано зсунув брови.

— У Кагарлик, куди!

— І шо там? Будеш ходить і питати, де вхід? — Валерка підняв руку, гукаючи офіціанта. — Краще давай по десерту.

— Кажу ж, смаку не відчуваю, — Андрій спохмурнів. — То що мені робити? Просто сидіти?

Валерка склав із виставкового проспекта кораблик і заходився їздити ним по столу.

— Чого зразу: сидіть… Живи собі! Живи, як жив до аварії. Ну, було то й було. Книжку потім напишеш.

— Я не можу так, Валер. Я повинен знайти вбивцю.

— Здрастє вам! Яка разниця, хто вбивця, якщо всі троє тогось… Кеди за ікону закинули. Знешкоджений твій убивця, можеш не париться.

Андрюха відсутнім поглядом дивився в порожнечу. Паперовий кораблик доїхав до краю столу і розвернувся на інший галс.

— І, кстаті, дєвочка ця… — продовжив Валера. — Щитай, два місяці пройшло. Даже єслі там час якось по-іншому тече, все’дно шансів немає.

— Немає значення. Немає значення, чи є шанс.

— Що ж тоді має значення?..

— Правильні Вчинки.

— Так, а кому ж тоді треба твій вчинок?

— Мені. Мені треба, Валер.

Зачепившись поглядом за кораблик, Андрій стежив, як він лавірує поміж хлібних крихт, огинаючи червоний буй пляшечки «Табаско». Він уявив собі крики мартинів. І як хвилі вдаряються об борт, здіймаючи в небо розсип сяйливих солоних бризок. І в цій уявній картинці було більше звуків і запахів, ніж у його новій реальності. У цій картинці було життя.

— Я тобі так скажу… — почав Валерка, й далі лавіруючи корабликом.

— Чекай! — раптом пожвавився Андрюха. — Дай-но цю штуку…

Валера здивовано простягнув йому кораблика, й Андрій повернув до світла один борт. На фрагменті картини біля самої «корми» були зображені красиві довгопері птахи, що злетілися на всипаний перлами острівець, ніби намірилися поласувати.

— Пташки клюють перли! — пробурмотів Андрій.

— Шо-шо?

Андрій швидко розгорнув проспект і розгладив долонею. Потім квапливо витягнув із кишені зіжмаканий аркуш для нотаток і теж розгорнув.

— Це та сама картина, про яку Личман казав!

Вони схилилися над рекламою, мало не торкаючись чолами.

— Це шо ж таке треба курить… — прокоментував Валера. — Диви, ніж із ушами! Реально!

Він тицьнув пальцем у проспект і реготнув.

— Заткнися, прошу тебе… — Андрій аж підвівся, намагаючись побачити щось знайоме.

— Може, давай я в інтернеті знайду?

— Я ідіот, Валерчику, — прошепотів раптом Андрій і сів. — Я ідіот.

На зображеному в проспекті ще одному фрагменті картини простий кухонний ніж припнув до небесно-блакитного щита відтяту людську руку. На складених у жесті благословення пальцях балансувала «неправильна» гральна кістка — чотири, п’ять і дві цятки на сусідніх гранях.

— «Мистецтвом треба цікавитися», — відчужено мовив Андрій. — Господи, як же ж я по книжці не здогадався!

Він раптом різко скочив, витягнув із куртки книженцію в паперовій палітурці й роздратовано грюкнув нею об стіл:

— Убивця не один із трьох. Я від самого початку не там шукав, Валер! Від самого початку!

— Шось я не врубаюсь…

— Він не був на площі.

— Так, а як же тоді…

— Під площею, — Андрій зітхнув і рвучко вперся чолом об стільницю. — Він був під нею.

Валера гортав збірку, уважно вивчаючи помітки на полях. Книжка називалася «Тисяча анекдотів на всі випадки життя».

— Усе правильно, — сказав він. — І знаєш, який розділ тут найбільше пописаний? «Медичний гумор». Заціни, карочє…

І він зачитав уголос перший-ліпший анекдот із поміткою «Христина сміялася». Цілком випадково, це були саме ті обведені червоним два рядки, які медсестра Ксенія прочитала в готельному номері своєї останньої ночі.

— Не тисніть на мене! — тоненько пропищав Валерка.

— А-а-а! — скрикнув він низьким голосом. — Балакуча клізма!

Андрій сидів білий, наче крейда…

Розділ 61 Під площею

…Христина підвелася посеред площі та знову впала. Євген Павлович не відводив од неї чіпкого погляду. Лікар наче помирав і воскресав разом із нею. От тільки воскресав він тоді, коли його жертва падала й опинялася коло краю загибелі.

Тоді телефон знову завібрував. Євген Павлович відчув мало не фізичне бажання відповісти. Він звик його слухатися. Усе селище вже звикло. Навіть щодо таких дрібничок, як вимога завжди відповідати на дзвінки. Бо якщо папік не отримає того, що хоче, він із тебе всю душу витрясе. А зараз, судячи з усього, він не дістав бажаного від жодного з тих, хто був безпосередньо задіяний в установленні тих клятих літер, і хоче послати туди сина як інспектора. Але виходити на площу він не може ніяк. За жодних обставин. Місце, де впала Христина, бачить щонайменше одна справна камера — та, що на адміністрації…

Аж раптом у лікаревій голові щось клацнуло. Що зробить папік, коли нарешті знайдеться хтось — хоч і сам дідько, — хто передасть слухавку відповідальному за монтаж? Він скаже: «Вмикайте, і не хвилює!» О, повірте, навіть якщо через це може згоріти все селище, Павло Борисович скаже саме так.

Найближча решітка дощової каналізації була якраз на розі. Євген Павлович досить швидко намацав її під свіжим снігом. Пальці защеміли від холоду, коли вхопився за металеві прути, але він не зважав. Аби тільки вистачило сили підняти.

Решітка не піддавалася. Через неї він вивалявся в снігу з ніг до голови. Раз навіть упав у нього обличчям. Урешті, розпачливо гарчучи, він усе ж таки підняв край, підіпхнув під нього ногу й відкинув убік. У відкритий прямокутний люк вільно могла пролізти людина. Усі електричні кабелі в селищі теж були прокладені тут, отже, живлення до літер підвели з точно такого ж люка на площі. І лікар добре пам’ятав, де саме він розташований. Від того люка до місця, де впала Христина, — кілька метрів. Кілька нещасних метрів. Головне — встигнути знайти кабель, що веде до букв, і дочекатися, коли папік гаркне їм у телефон своє вагоме: «Не хвилює!»

І Звір спустився в люк.

Розділ 62 Харитон

М’яке сонячне світло набуло оранжевого відтінку. Пів на четверту. Андрюха роздивлявся на телефоні фотографії в ґуґл-картах. Серце схвильовано пішло підтюпцем — вони проїхали знак «Кагарлик».

— То що — є там фотка станції? — спитався Валерка. — Похожа? На ту станцію, маю на увазі.

— Ні, — відповів Андрій, дивлячись у вікно. — Вона й не повинна.

— Пам’ятаю, да. Криве дзеркало. Тільки, Андрюх, давай договоримся зразу… Якщо нічого не знайдемо, то не будемо їздити по всіх городах, де дві букви «А», добре?

Андрій лише зітхнув.

Станція була на відшибі. Крихітна будівля, викладений кахлем перон, навіси від дощу. Навколо старі двоповерхівки. На тому боці зо два кіоски. Мабуть, тут бувають якісь маршрутки, але не зараз. Андрій походив туди-сюди. Зазирнув в обидва кіоски, туманно надіючись побачити оту продавчиню з кальяном. Купив пакет соку і пив його, сидячи на бордюрі, з трубочки. Тиша. Сонце геть не гріло. Здавалося, всі поснули.

Підійшов Валерка.

— Ну що, Андрюх?

Таким тоном розмовляють із людьми, що втратили близьких — делікатно, наче аж несміливо. Ніби з ними от‑от може статися істерика.

— Тут іще автостанція є, — Андрій допив сік і зіжмакав пакет. — Поїдемо?

Автостанція була на іншому кінці міста, коло великого, витягнутого, наче річка, ставка. Щойно вони під’їхали, Андрій знову стрепенувся. Маршруток було повнісінько. Він легко уявив собі, як біля однієї з них отак запросто зустріне довговолосого водія в червоному плащі. Вискочивши з авто, Андрій швидко пішов уздовж автобусів, вдивляючись в обличчя.

Пройшов до кінця, тоді повернувся — тепер уже підходив до кожної, зазирав у кабіну. Він навіть таблички читав, таємно сподіваючись побачити щось на кшталт «Кагарлик — Б. Сад». Потім пройшовся втретє, вчетверте.

— Я вибачаюся… Шукаю водія такого довговолосого в червоному пальті такому… Шкіряному. Не бачили?

Із цим запитанням він підійшов до кожного. Ніхто навіть особливо не замислювався — відразу хитали головою. Андрій знову пройшовся вздовж автобусів. Під’їхав новий. Потім іще один.

— Поїхали вже, Андрюх, — сказав Валерка хвилин за двадцять. — На тебе жалко дивитися.

— Давай іще трохи, добре? А що як зараз приїде. Ми ж оце тільки-тільки…

Аж ось із‑за будівлі автовокзалу виплив вугільно-чорний мікроавтобус, Андрій кинувся до нього, наче сільський пес. Зірвався чимдуж. За кермом був огрядний непривітний бородань, що привіз пасажирів зі Ржищева. Та й автобус виявився «Рено», а не «Пежо»…

Андрюха засунув руки в кишені й пішов уздовж ставка. Валерка все зрозумів і просто тихенько простував за ним. Вони спустилися до води між сірим присадком заснулих чагарників. Вода ледь помітно гойдалася в такт повільному танцю вітру.

— Слухай, ну… правда… — Валерка м’яко поклав руку йому на плече. — Ну от знайшли б ми його, і він би тебе відправив… А раптом назад ти б уже не вернувся!

— Я й так не вернувся. Невже не ясно?

Валера знітився й прибрав руку. Вони стояли досить довго. Аж поки сонце за їхніми спинами не втратило яскравості, а під куртки почав заповзати холод. Валерка курив, міркуючи, чи можна вже потривожити друга, чи в цьому стані йому варто ще дати час.

Андрій і сам збирався йти. Зрештою, на що він розраховував. Це був цілком дурний, порожній порив, що ґрунтувався на кількох збігах, які навіть і збігами можна назвати з натяжкою. Ще секунда, і вони пішли б. Аж ось він помітив човна. Людина в ньому стояла, скеровуючи низьку довгу плоскодонку єдиним веслом, і це видалося Андрієві трохи незвичним.

— Ходімо вже? — запитав Валера.

— Зараз… Дай секунду…

Він вдивлявся в постать у човні, та звідси неможливо було щось розібрати. Й однак серце Андрієве почало набирати обертів кожної миті все більше і більше. Човен рухався до берега і невдовзі мав пристати десь у чагарниках.

— Давай уздовж ставка прогуляємося, — запропонував раптом Андрій. — Ти ж не проти?

— Зараз будемо по вуха в грязюці… — спробував було заперечити Валера, та Андрій уже пошурував вздовж берега.

Що ближче був човен, то швидше ішов Андрій. Уже видно було, що незнайомець аж ніяк не в червоному пальті, та й узагалі не в пальті, а в старій армійській плащ-палатці з капюшоном. Каптур той висів за спиною зеленим клубком і геть не давав роздивитися обличчя. Незнайомець флегматично рухав веслом, і здавалося, наче він лине над поверхнею — так легко і швидко рухався човен.

Аж раптом, наче відчувши Андріїв погляд, він обернувся і подивився в їхній бік.

— Це він! — закричав Андрюха. — Валерко, це він!

І побіг, перестрибуючи грязюку і ламаючи гілки кущів, наче наляканий лось.

— Куди… — тільки й устиг кинути Валерка, як Андрюха вже зник за деревами.

Валерка лайнувся й кинувся вслід.

Андрій вибіг до води метрів за сто. Човен погойдувався зовсім недалечко від берега. Чоловік стояв спиною, він розмотував котушку з волосінню.

— Ну, здрастуй, Харитоне Еребовичу! — голосно поздоровкався Андрій.

Чоловік заходився вертіти головою, наче не був упевнений, почулося чи ні. А тоді, нарешті, розправив дурнуватий каптур і розвернувся. Сталеве лице, глибокі складки зморшок, сиве волосся з-під плетеної шапочки. Років шістдесят з вигляду, а може — значно молодший, просто добряче помотлошило життя.

— Пливи сюди! — гукнув Андрій. — Є розмова!

На берег вибіг захеканий Валерка. Чоловік здивовано перевів погляд з одного на іншого і кліпнув. Тоді зачудовано озирнувся, наче посеред ставка міг стояти ще хтось, до кого Андрій і звертався.

— Кінчай прикидатися! — знову заговорив Андрій. — Я тебе впізнав!

— Ідіть нахрін! — раптом сварливо вигукнув чоловік і схопив весло. — Наркомани прокляті!

І він рішучо штовхнув човна далі від берега.

— Стій! — загорланив Андрій і кинувся вперед.

Валерка встиг ухопити його біля крайки води.

— Ти сказився!

— Це він, Валерчик, він! — упівголоса зашипів Андрій.

Валера понуро подивився на Андрюху, зітхнув, склав руки рупором і звучно гукнув чоловікові в човні:

— Шановний! Кримінальний розшук! На пару питань підпливіть. Добровільно.

Чоловік у човні перелякано озирнувся. Валера помахав йому посвідченням. Довговолосий явно не хотів розвертати човен. Він зупинився метрів за п’ять, уперши весло в дно.

— На берег не вийду! — попередив він. — Не маєте права!

— Та ми ж тільки спитать, — спокійно пояснив Валера. — Ось людина потерпіла. Каже, ви схожі на чоловіка, який шахрайськими діями виманив у нього матеріальні срєдства.

— Та я перший раз його бачу!

— Не бреши! — вигукнув Андрій. — Я впізнав тебе, Харитон!

— Афанасій я. Афанасій Коцит.

— Бреше! — Андрій аж підстрибнув, і Валерка щосили вчепився йому в рукав. — Пусти, дай я з ним поговорю!

— Не смій мені тут закон нарушать! — прошипів Валерка Андрію на вухо. — Зовсім уже здурів!

Андрій насупився, але вириватися перестав.

— Немає такого прізвища Коцит, зрозумів? — крикнув він чоловікові в човні. — Валер, хай він документи покаже!

— Так откуда ж… — чоловік у човні знітився. — Я ж рибу ловлю… А ваші документи подивитися можна?

— Кончай виступать, — тихо сказав Валера і міцніше стиснув Андріїв лікоть.

— Це він, Валерчик! Хіба я не бачу — чи що! Я й голос його прекрасно знаю! — й Андрій знову звернувся до довговолосого: — Не валяй дурня, Харитоне Еребович! Просто відвези мене назад, і все! Просто відвези!

— Та я перший раз тебе бачу! — звів плечима довговолосий. — Ви документи будете показувати чи ні? Або я краще ментів викличу…

Щось бурмочучи, чоловік у човні дістав старий кнопковий телефон і короткозоро зіщурився на екран.

— Хорошого вам дня! — Валера смикнув Андрія за рукав. — Вибачте, що потурбували.

Чоловік у човні відразу сховав телефон, даючи на здогад, що конфлікт вичерпано, але Андрій впирався, мов дитина, яку забирають з іграшкового магазину.

— Я ж упізнав тебе, Харитон! — не вгавав Андрій. — Я тебе впізнав!

Але довговолосий енергійно вперся веслом у дно, і човен легко поплив геть.

Увесь зворотний шлях Андрій щохвилини озирався на темну рисочку човна на плесі.

— Реально, буває так, що люди похожі, як близнюки! — втішав Валерка. — Ти от прямо сто процентів упевнений, а то — не він!

— Добре, що ти мене розумієш, — сказав Андрій, і знову озирнувся. — Такий схожий, я чуть умом не поїхав…

— Та, розумію канєшно! Я б і сам на твоєму місці…

Андрій не слухав. Він дивився, як темна рисочка розвернулася й знову попливла до берега.

Вони вийшли до автостанції. Валерка гучно тупав, збиваючи бруд із взуття. Раптом Андрюха виразно поплескав себе по кишенях.

— Валерчик! Я гаманець посіяв! Коли крізь кущі ломанувся!

— Шо, реально?

— Жди мене в авто, добре? Я швиденько мотнуся…

— Давай уже разом…

— Ти краще під’їдь ближче і забереш мене, добре? Щоб я туди-сюди не бігав. Він стопудово в кущах валяється — я там чуть не загримів.

— Я отам зупинюся. Бачиш будинки?

— Супер. Я швидко, Валер!

…Човен стояв там само, де й минулого разу. Довговолосий курив, пускаючи дим кільцями, і дивився, як тьмяніє під заходом сонця поверхня ставка.

Андрій підійшов до самої води і мовчки став. Чоловік у човні озвався перший.

— І нащо тобі на той бік? — не обертаючись, запитав він.

— Заради дитини.

— У цьому немає ніякого сенсу.

— Сенс не головне.

— А що ж головне? — він напівобернувся.

— Вибір.

Харитон гмикнув і замислено випустив іще одне кільце диму.

— Ви сильно змінилися, Андрію Олександровичу, — він наліг на весло, і човен розвернувся.

— Відвезеш чи ні?

— Монета буде лише одна. Розумієш, що це означає?

— Що ти вирішив дати мені монету. Цікаво, чому.

— Ти сам сказав, що головне вибір, — Харитон хитро примружився. — Уже здогадався, в чому буде підступ?

Андрій задумливо покусав губу.

— Ти мене вб’єш? — спитав нарешті він.

— Ми з тобою підійдемо до цього максимально близько, — повільно кивнув Харитон. — Так близько, що коли там ти не пройдеш по мосту до заходу сонця, то тут ти помреш. Це ясно?

— Цілком.

— З монетою в роті, — нагадав Харитон.

— З монетою в роті, — кивнув Андрій.

Харитон озирнувся на став. Поверхня збрижилася і потемніла. Повіяв холодний, непривітний вітер.

— І все-таки, нащо це тобі? — запитав він.

Його тон, наче казав: «Ану ж, скажи мені правду, яка справжня причина?»

— Я не знаю, як на це відповісти.

— Кажи те, що відчуваєш.

Андрій помовчав.

— Моє обличчя більше не намальоване.

— То он на що ти замірився! — Харитон задумливо покивав. — Що ж… Приходь сюди увечері, коли зможеш роздивитися на небі три зірки. Сам приходь. Скажеш комусь бодай слово — угоди не буде. Ти ж розумієш, що я дізнаюся, так?

— Розумію. Іще запитання можна?

— Шуруй.

— Як ти це зробиш?

І Харитон вишкірився лихою посмішкою:

— Не боляче. Тебе ж саме це цікавить? Буде зовсім не боляче.

Розділ 63 Не боляче

Вони зупинилися на заправці. Андрюха нервово поглядав на небо. Сонце щойно сіло, і синява стрімко втрачала барви. Хмар майже не було.

— Ти й сам не помітиш, як усе наладиться, — казав Валера, жестикулюючи шоколадним батончиком. В іншій руці він тримав стаканчик кави. — Налягай на спорт. Режим обов’язково. Може, знайдеш собі кого…

Андрій флегматично помішував у стаканчику смородиновий чай.

— Ти там воронку до центра Землі робиш? — поцікавився Валера. — Пити збираєшся?

— Та все нормально… — Андрій знову тривожно глянув у вікно на небо, що стрімко темніло. — Гарячий просто.

— Тобі, Андрюх, головне не зациклюватися. Слухай, а хочеш на вихідні у Львів газонем? Або в Одесу можна, як потепліє.

— Валер… Для чого ми живемо, як ти думаєш?

— Шоб завтра здохнуть! — упевнено відповів Валера і реготнув.

— А серйозно?

— Так я ж серйозно! Живем та й живем. Нас же не питалися, правильно? Шось у тебе прямо неважненький вид. Заболів?

— Та просто… Живота скрутило. Скоро прийду.

Андрюсі хотілося сказати ще щось. Попросити, щоб навідувався в лікарню до Алісиної манюньки. Або — що Валерка його найкращий друг. Але будь-яка фраза в такому дусі могла видати його з головою. І він просто вийшов у двері з табличкою «WC», за якими короткий коридор провів його повз два санвузли просто до службового виходу. І вислизнув у вже майже згаслий вечір.

Коли попутка висадила його неподалік від ставка, вже стемніло. Андрій неспокійно оглянув небокрай. Низько над обрієм висіли дві тьмаві зірки.

У темряві продиратися крізь чагарі було не так уже й просто. Він двічі вгруз кросівкою в глибокій багнюці й, нарешті, лаючись, вибрався на берег. Здається, місцина була та сама. Андрій ступив до води, оглядаючи поверхню ставка. Скільки сягав зір, вона була безлюдна. Почав вдивлятися в кущі позаду, але там теж не було ні душі. Нервово глянувши на годинник, Андрій вище застібнув куртку і поглянув на небо. Заважали дерева. Задерши голову, він вертівся й так, і сяк, усе намагався роздивитися третю зірку.

— Та он же вона! — пролунало позаду, й Андрій мимохіть здригнувся. — Щойно з’явилася.

Харитон стояв у повен зріст у вузькому човні, і, здавалося, він привид, що летить над водою. Човен із тихим шелестом зарився носом у пісок. Харитон пружно скочив на берег. На ньому, як і раніше, був зелений армійський плащ.

— То що? — запитав Андрій. — Який план?

Йому було не по собі. Харитон підійшов упритул і втупився в нього прозорим поглядом.

— Боїшся? — і досить таки відчутно плеснув його по животу, що, либонь, мусило означати підбадьорливий жест.

Удар неприємно віддався у печінку, і слово «ні» застрягло в Андрія в горлі, розлившись по язику відчуттям гіркоти. «Боюся», — подумав він.

— Не бійся, — вишкірився Харитон. — Я ж казав: це не боляче.

І він, без подальших міркувань, рішучо подався в бік дороги.

На узбіччі на них уже чекав знайомий вугільно-чорний «Пежо» з французьким написом «Екскурсії на човнах». Перше ніж сісти за кермо, Харитон скинув плащ-палатку і вийняв із кабіни улюблений шкіряний плащ, що відливав багрянцем навіть у темряві. Він швидко його надягнув, й обидва заскочили в кабіну — наче спільники, які добре знають, що робити.

Двигун загарчав, і мікроавтобус рушив, стрімко набираючи швидкість. Вони помчали порожніми вулицями Кагарлика, вочевидь перевищуючи всі можливі обмеження. Зо два рази Харитон геть безпардонно проїхав на червоне.

— Куди тепер? — трохи нервово запитав Андрій.

— Туди ж таки, — відповів Харитон.

— Я думав, буде щось типу… Ритуалу. Перехід із цього світу в той…

Харитон скривився:

— Усе значно простіше.

Андрій чекав продовження, та, вочевидь, це і була відповідь. За пару хвилин вони вже виїхали на трасу. Харитон хвацько об’їжджав вибоїни, не збавляючи швидкості. Він явно поспішав. Зовсім не так, як першого разу.

Скрипнувши колесами, мікроавтобус пірнув у поворот — так різко, аж Андрій мусив схопитися за ручку над головою. На трасі не було жодного ліхтаря. Андрюха вертів головою, намагаючись побачити бодай якийсь орієнтир, але не міг роздивитися абсолютно нічого, крім стрічки асфальту в снопі світла попереду.

Аж раптом автівку трохи підкинуло й у світлі фар замелькотіли перила. У бічному вікні показалося широке плесо. Гладінь води вигравала ледь помітними полисками і видавалася світлішою за небо.

— Туонь?! — не повірив Андрій.

— А ти вже тутешній! — схвально протягнув Харитон.

— Так швидко?

— Мало часу, — пояснив він.

Вони мчали чимдалі швидше. Шини затягнули високо монотонну пісню, що перекривала навіть шум двигуна.

— Слухай мене уважно, — сказав Харитон. — Ми в’їдемо в Буськів Сад якраз на світанку…

— Як так? — здивувався Андрій.

— А он як! — Харитон кивнув туди, де над річкою блідими барвами невпевнено зажеврів світанок. — Не перебивай! Не марнуй там часу, запам’ятав? Жодної хвилини. Ти пам’ятаєш, навіщо приїхав?

— Урятувати дитину.

— Маячня! — злостиво виплюнув Харитон. — Ти мене чуєш? Це безглуздя! Минула купа часу! Вона маленька, сама, там пацюки, метан, а ти ще й підпалив це селище на хрін собачий! Віриш, що вона після цього жива?

— Вірю… — невпевнено промовив Андрій.

Харитон повернув голову, прохромивши його поглядом, аж наче до самої потилиці.

— А якщо я скажу тобі, що маніяк убив її ще тоді! Одразу! Коли ти приїхав у селище, воно давно вже її зжерло і закопало на смітнику, куди зливають гівно місцеві чистоплюї! Нема її й не було від самого початку! Кого ти їдеш рятувати!

— Однак вірю… — тихо повторив Андрюха, хоча кожне Харитонове слово примушувало його серце робити в грудях божевільний кульбіт.

— У цьому немає ніякої логіки! — заревів довговолосий. — Як можна вірити в те, чому немає жодних доказів! Ти навіть не знаєш, чи була вона взагалі, оця дівчинка!

— Все одно… — прошепотів Андрій.

— Усе одно віриш?!

Харитон знову повернувся до нього, впившись колючим поглядом у самісіньку душу.

Машину трусонуло, і вони виїхали на той берег. Андрій стиснув зуби. Йому хотілося вдарити Харитона. Хотілося волати, щоб чути було по обидва боки цієї сраної річки. Хотілося плакати з утоми і болю.

— Вірю! — крикнув він, не розтискаючи щелеп. — Я все одно вірю!

— Пам’ятай про це! — проказав Харитон зовсім іншим тоном. — Пам’ятай щосекунди.

І, сягнувши рукою в кишеню, він простягнув йому ледь увігнутий мідний диск грецького обола.

Валерка знайшов його прямо там, де вони говорили з отим рибаком. Андрюха скорчився біля самої води, підтиснувши коліна до живота, і у світлі низького місяця вилискувала темна калюжа крові.

— Андрюха!!! Андрюха, шо ж ти наробив!!!

Він кинувся на коліна й обережно торкнувся до його шиї. Вона була ледь тепла і якась воскова на дотик. Пульс нервовим посмикуванням ледве-ледве відчувався під пальцями. Валерка схопив телефон і ввімкнув ліхтарик. Знайти рану було нескладно — із Андрюхиного живота стирчав ніж.

Вигнуте дерев’яне руків’я увінчувала вилита з металу чорна жаба.

Розділ 64 Пітьма

Небо посвітлішало й затопило землю сизими досвітніми тінями. Мікроавтобус вилетів на вершину пагорба, залишивши позаду скоцюрблені руки придорожніх акацій, і перед ними відкрилася долина. Андрій мимоволі затримав дихання, не вірячи очам.

Унизу висмаленою плямою серед неозорого снігу чорніло згарище.

Харитон мовчав. Зціпивши зуби, він старався не дати автівці вилетіти на такій швидкості з витиснутої в снігу колії. У світлі фар промайнув синій дороговказ «Буськів Сад». Андрій відчужено дивився просто перед собою. Його погляд розмила пелена непроханих сліз. Роздратовано втер очі рукавом. Якби Харитон поставив своє запитання зараз, йому б забракло сил повторити: «Вірю». Але довговолосий більше ні про що не питав.

Вони в’їхали в селище. Крізь вентиляцію пробився огидний запах згарятини, від якого запекло в горлі. Снігу більше не було — все довкола всипане попелом і приском. Від будинків залишилися обгризені вогнем балки. Показався зчорнілий кістяк заводу — напіврозвалені стіни без даху. Колишні величні готичні риси тепер навіть не вгадувалися. Наче зруйнований до пенька гнилий зуб.

— Воно завжди таке було, — несподівано мовив Харитон. — Селище. Просто заплющ очі й уяви це місце таким, яким бачив раніше. Заплющ-заплющ! І подивися знову.

Андрій слухняно замружився, витягуючи з пам’яті те, що побачив, коли вони приїхали сюди першого разу. І подивився знову.

Завод був неушкоджений — дві башти, декоративні карнизи, вітражі. У стрілчастих вікнах мерехтіли ліловими полисками абсолютно цілі шибки. Андрій здивовано вертів головою. Повз них пропливали вкутані сніговою ковдрою подвір’я. Селище більш не було згарищем.

— Отак воно краще, — схвально кивнув Харитон.

Андрій очманіло глянув на Харитона і знову витріщився у вікно.

Нічого, що б нагадувало моторошне попелище. От тільки запах нікуди не подівся. А ще гірше, що до нього додалися відчутні нотки горілого м’яса.

…Харитон висадив його на площі й негайно помчав геть, не мовивши й слова на прощання. Площа знову була по пояс завалена снігом. Навіть стежинок не протоптано. Андрій щільно застебнув легку весняну куртку, тужливо зауваживши, що вбраний не зовсім по погоді. У кишенях знайшлися вовняні пальчатки. Він надів лише одну. Другу притиснув до носа, щоб не дошкуляв запах гару. Між п’ятиповерхівками показався безживний сонячний лик, майже позбавлений світанкового перламутру. Світилися криваво-червоним метрові літери: «Я ♥ БУСЬКІВ САД».

Подивився на годинник. Майже восьма. Цієї миті збагнув, що немає жоднісінького плану. Весь цей час він ні разу не замислився про те, як розпорядкувати лічені години світлового дня. Хоча сякий-такий план був від самого початку. Просто тоді він іще не знав, хто вбивця.

Й Андрій похмуро пішов у бік медпункту.

Позаду нього на досконало білому чолі свіжого замету раптом виникла ямка. Сніг обсипався сам по собі, щойно верхівки кучугури торкнулося сонячне проміння. Й одразу ж у схожому на маленьку нірку отворі щось промайнуло і знову сховалося. Краї ямки провалилися ще більше.

У снігу щось квапливо зарухалося. Ще мить… І ось уже на верхівці замету обтрушується маленька скуйовджена пташка. Видавши тоненьке «цвінь», вона випростала крила і знялася просто у блякле небо.

Андрій цього не бачив, та якби ви були там, то напевно зазирнули б у снігову печерку, яку залишила в кучугурі маленька пташина. І тоді там, під снігом, ви б здивовано розгледіли мертве дівоче лице. Та найдивовижніше було б те, що маленький тунель, із якого вилізла пташка, вів просто до безбарвних вуст дівчини, так ніби птаха видобулася просто в неї з рота.

Дерев’яні двері медпункту були замкнені. Андрій гучно постукав. Потім іще. Вікна світилися, але всередині панувала тиша. Нарешті почулися кроки, і двері прочинилися. Смуга світла лягла на точене дівоче личко.

На порозі стояла Ксенія.

— Ти?! — вирвалося в Андрія.

Вона здивовано звела брови й прочинила двері ширше.

— Ми знайомі?

— Ти… Мене зовсім не впізнаєш?

— Взагалі-то, ні… — вона трохи насторожилася й відступила на пів кроку.

— Ми якось були зустрічалися… Не має значення, — в голові по-зрадницькому спалахнув образ її оголеної. — А Євген Павлович є?

— Він на дев’яту приходить, — вона напружено причинила двері. — А що ви хотіли?

«Не марнуй часу, — нагадав він собі. — Жодної хвилини».

Андрій рішуче вставив ногу в отвір — ще доки вона зойкнула, — і вштовхнув її всередину медпункту.

— Ми знайомі, Оксі, й дуже близько. Ти ні біса не пам’ятаєш, але байдуже. Слухай: у тебе був син, що народився з пороком серця. Він прожив лише шість хвилин. Ти дала йому ім’я й попросила, щоб його написали на бірці й причепили хлопчикові на руку. Тепер ти розповідаєш цю історію всім своїм коханцям, від яких надієшся завагітніти.

— Хто ви такий… — її очі перелякано розширилися.

— Зараз це взагалі не має значення. Важливо те — що це брехня до останнього слова.

— Я не розумію…

— Як звали твою дитину?

— Якого хріна… — вона труснула головою, ніби намагалася відігнати ману, і вийняла телефон.

Він спритно перехопив її кисть.

— Відпусти! — крикнула вона. — Ти знаєш, хто мій чоловік? Він уб’є тебе!

— Кастетом, правильно? — підказав Андрій і помітив, як у її очах промайнув справдешній жах. — Як хлопця з пожежної станції?

— Ви з поліції?

— Оксі, як звали твого сина? Скажи не для мене, а для себе самої — яке в нього ім’я? Як ти його назвала?

Вона хотіла щось сказати, аж раптом застигла, ледь ворушачи губами, ніби звуки прилипли до них і ніяк не хочуть вилітати.

— Його ім’я повинне було спалахнути у твоїй пам’яті тієї миті, коли я спитав! — напосідав Андрій. — Але там порожнеча, правда ж?

Її погляд став безпорадний. Рот викривився німим плачем або, може, криком. Він нарешті відпустив її, і Ксеня почала задкувати, аж нарешті вперлася в стіну.

— Правда в тому, що ти ніяк не називала свою дитину, — проказав Андрій. — Ніякого пороку серця, ніяких шести хвилин. Дитя просто не вписувалося у твої плани. І ти покинула малюка взимку на будівництві неподалік від дому. Сказати, що з ним сталося, коли ти пішла?

— Хто! Ти! Такий! — викрикнула вона, судомно, болісно вдихаючи після кожного слова.

Він ступив до неї, і Ксенія, налякано верескнувши, зіщулилася, наче в передчутті удару.

— Я все зробила! — заскімлила вона, і по її щоках потекли сльози. — Усе, як сказав Чоловік у Червоному! Там згоріли люди! Що йому ще треба?!

— Оксі, — м’яко мовив він, — я хочу запропонувати тобі прощення.

Ці слова справили на неї несподіваний і якийсь нищівний ефект. Вона сповзла по стіні, ніби ноги перестали її слухатися, обхопила руками свої тонкі плечі і гірко-гірко заплакала, немов сама була беззахисною дитиною.

Кажуть, люди стають кращі, коли плачуть. Кажуть, щирі сльози змивають наліт виправдань і знову перетворюють тебе на дитину, котра поки що не навчилася до пуття брехати навіть мамі, не кажучи вже про себе саму.

Андрій запропонував Ксені реальні спогади замість фальшивих. Нові. Їх належало заробити нині до заходу сонця, й найважливіше, що в них теж буде дитина. Та цього разу дитина, яку вона врятує. І нехай моторошний вчинок, який Ксеня скоїла іще там, по той бік річки Туонь, ніяк не виправити, але порятунок Наді має стати першим кроком на шляху покути.

Він не розповідав їй про смерті й переродження в Буськовому Саду. Ксенія б однак не повірила. Вона вважала його посланцем Чоловіка в Червоному й остерігалася. Мабуть, воно й добре.

— У вас нежить чи що? — запитала вона. — Отам серветки є…

Вони сиділи в ординаторській. Тут сморід був іще дужчий, ніж надворі, і він майже не прибирав пальчатку від обличчя. До запаху згарятини додався ще якийсь нестерпно разючий дух прілості.

— Не зважай, — відмахнувся Андрій.

Ксенія весь час комусь телефонувала, але там не відповідали, і вона нервово кусала губу. Нарешті сховала телефон і боязко запитала:

— А наш лікар… Нащо він вам? Про нього ви теж знаєте щось таке?

— Знаю, — кивнув Андрій. — Він дуже погана людина.

— Євген Павлович? — здивувалася медсестра.

Він замислився, чи варто їй розповідати. І що буде, якщо вона не повірить.

— Просто будь із ним обережна…

Пригадався готельний номер. Її лице, що, мов навмисно, навіть не заплямоване кров’ю. І тіло, на якому він не лишив жодного живого місця. Що з нею буде, коли Андрій піде звідси? Її знову і знову вбиватиме двоногий монстр? Цікаво, а що буде, як він уб’є лікаря? Харитон привезе виродка знову, і все почнеться спочатку? Нове і нове коло проклятого пекла?

— Відповідай же, ну! — роздратовано мовила в телефон Ксенія.

— Щось сталося?

— Моя змінниця десь пропала… І зміну не передала, і на дзвінки не відповідає. Уперше таке.

— А змінницю звати… Христина?

На Ксениному обличчі промайнув подив, але вона швидко себе опанувала.

— Ви і це знаєте…

— Коли ти бачила її востаннє?

— Учора ввечері. Вона теж щось накоїла?

Андрій схвильовано підвівся й пройшовся кімнатою.

— Почекай-почекай… Учора? Учора ти її бачила, а сьогодні вона не передала тобі зміну? — він замислився. — Скажи мені ось що… Ці літери на площі — «Я люблю Буськів Сад», — коли вони з’явилися?

— Сьогодні. Тобто, вчора встановлювали — до ночі з ними морочилися…

— Учора?! — вигукнув він, і Ксеня аж здригнулася. — Учора ввечері встановлювали літери на площі?

— Ну, так… — медсестра розгубилася.

— Яка погода була цієї ночі?

— Що? — цей несподіваний поворот геть збив її з пантелику.

— Заметіль? Була цієї ночі завірюха чи ні?

— Ну, так. Оно ж усе селище по дахи завалило.

— Я повернуся, — кинув він і схопив куртку.

Уже коли був біля дверей, вони раптом розчахнулися, й на порозі постав усміхнений, розпашілий з морозу, Звір.

Андрій жадібно обмацував його поглядом, неспроможний вмістити це в голові — перед ним стояв маніяк. Оцей розумний, приємний чоловік, що цікавиться мистецтвом, — серійний убивця. Пригадав, як вони зустрілися вперше, і той міркував про марні надії. Як він себе виправдовує? Якось же виправдовує! Адже глибоко в душі всі вважають себе хорошими. Навіть «погані в поганому світі», як оце він, знають, що насправді вони нормальні. А що каже собі перед сном людожер, що розкошує від чужого болю… Що вони заслужили? Що він не може інакше?

— Тупогуб Євген Павлович, — відрекомендувався лікар.

— Як ви сказали? — Андрій подумав був, що не розчув.

— Тупогуб, — повторив він. — Євген Павлович.

— Який же я ідіот… — Андрій притиснув долоні до чола. — Хто ж іще, як не його син!

— Перепрошую, що? — лікар спохмурнів.

— Хто, як не його син, міг знати, що він вимагатиме врубати оті чортові літери! — викрикнув Андрій.

Відчуття реальності розмивалося дедалі більше. Він, — наче книжкова Аліса, яка вигукувала всім, що вони — не більше, ніж колода карт. От лише там вони, здається, відразу і стали картами…

«Не смій! — подумки наказав собі Андрій. — Не смій чіпати його!»

Спокуса була несамовита. Йому навіть не потрібно нічого робити — просто дати собі провалитися. Випустити лють назовні. Та якщо отак-ось серед білого дня вбити людину… Лікаря, мерового сина… Тут не кіно. Його схоплять або намагатимуться схопити — але дівчинку вже не врятувати.

Лікар і Ксенія перезирнулися.

— А ви, даруйте… — почав лікар.

— «Роздягайтеся, хвора!» «А ви?» — прокричав йому в лице Андрій, почуваючи сильне, непереборне бажання вбити лікаря просто зараз. — Уже читали такий анекдот?

— Доводилося, — незворушно відповів лікар.

— І що? Христина сміялася?

Його брови ледь смикнулися. Він метнув запитальний погляд на Ксенію, мовляв, «хто цей тип?», і знову подивився на Андрія.

— Не розумію, про що ви.

— Про Христину Рогач, яку ти вбив сьогодні вночі просто посеред площі! Ти прочитав її повідомлення і з’їхав з котушок, так? Як там було написано? Печериця? Зморшок? Я не дуже розбираюся в грибах!

Він очікував, що лікар ударить його.

Що є сили чекав. Краще б навіть дістав ножа, чи що там у нього може бути! Тоді Андрій зробив би це — не думаючи про наслідки і не дослухаючись внутрішніх застережень. Просто звернув би йому в’язи й отямився, коли всьому вже був би край.

Натомість лікар дуже натурально вдав нерозуміння й повернувся до Ксенії.

— Що він каже? — розгублено пробурмотів він. — Христину вбили? Нашу Христину — вбили?

І перш ніж йому відповіли, Євген Павлович крутнувся на підборах і хутко покинув медпункт.

— Христину вбили? — луною озвалася Ксеня, коли за лікарем зачинилися двері.

— Він і вбив, — Андрій втомлено опустився на стілець. — Не тільки її. А ще Людмилу. Не пам’ятаю прізвища. І дівчинку з аптеки…

— Мою Христину вбили? — повторила медсестра, наче нічого й не чула.

— Пробач. Я не хотів, щоб ти дізналася отак. Та якби я це не сказав — убив би його просто тут.

Вона подивилася на нього якимось дитячим благальним поглядом.

— Не питай нічого, добре? — попросив Андрій. — Ти пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили? Інше не має значення. Вдягайся, в нас мало часу.

Вона заходилася надягати пальто — механічно, мов сомнамбула.

— Іще одне запитання. Можна?

— Тільки швидко.

— Ви ангел?

Він гірко всміхнувся. І на секунду заплющив очі, міркуючи, що їй ліпше відповісти. А коли розплющив, то побачив, що вони стоять посеред обгорілої будівлі, грубо обшитої якоюсь фанерою й залізними листами. Що замість шибок у вікнах поліетиленова плівка. Що підлога, яка видавалася щойно вимитою, — просто втоптаний попіл. І що Ксенія — вбрана в якесь лахміття й має брудний і хворий вигляд. Запалені, закислі очі й страшенно потріскані, облізлі вуста. А її розкішне волосся спадає на плечі довгими зваляними пачосами. Він раптом збагнув, чим тут так сильно тхнуло, крім гару.

— Я прийшов урятувати дівчинку, — відповів він. — Інше не має значення.

І знову заплющив очі, згадуючи, як вона схилилася над ним тоді, в готелі, накривши балдахіном свого волосся.

Гала відчинила не відразу. Опухлі очі видавали людину, що проплакала багато годин поспіль.

— Ми йдемо шукати вашу дочку, — без вступу сказав Андрій. — І ми знайдемо її сьогодні, якщо робитимете, що я скажу.

У Галу наче вдихнули життя. Заметушилася, забігала. Він розпитував її про Надині особливості, а Гала металася по квартирі, наче серпокрилець, що лавірує в бетонних ущелинах великого міста. Ледь не силоміць увіпхнула їм в руки по чашці гарячого чаю. Принесла альбом зі світлинами і заходилася вибирати Надині — які взяти на пошуки. Ось вона вдома, ось вона на подвір’ї, ось вона під вбраною ялинкою… Недавні, і ті, де вона ще геть крихітка… Андрій роздивлявся їх і думав, чим є ці фото насправді, якщо Гала підібрала Надю на зупинці по той бік річки. Чиї знімки у неї в руках? І чи знімки це взагалі… Він заплющив очі, уявивши обгорілу квартиру, і знову розплющив. Усе як і було. Цей трюк не діяв на замовлення.

Про всяк випадок, він не став пити свій чай.

Білий «опель» із криво вирізаними з оракалу написами «Поліція» на дверях наздогнав усіх трьох дорогою на пожежну станцію.

— Що ви там нашому лікарю наговорили? — запитав Субота, коли вони один одному представилися.

— Про що?

— Трупи якісь, убивства… Де це ви такого наслухалися?!

Андрій нахилився до дільничного і сказав дуже тихо:

— Прочитав. У картонній течці з ініціалами «С.В.С.». Там іще фотка, де ти душиш чувака із фотостудії. І свиня в костюмі черниці. Показати?

Субота відсахнувся, хапаючи ротом повітря, наче викинута з води риба.

— Така тема, Віталік, — стиха мовив Андрій. — Я тут шукаю дівчинку, яка вчора зникла. Знайдемо до заходу сонця — я поїду звідси, а твої таємниці залишаться при тобі. Не знайдемо — залишуся й упритул візьмуся за тебе. Ти як — в ділі?

— Так а шо я можу… — промимрив дільничний.

— Підозрюю, що до хріна всього, але на цей момент завдання одне — виконуй, що тобі кажуть. А то я чув, що місцевих людисьок хлібом не годуй, дай лиш дільничного повісити. Запитання є?

— Запитань нема, — зітхнув Віталій і подивився на Андрія з забобонним страхом.

— Тоді ласкаво просимо в команду! — продовжив Андрій голосно. — Місце Юди якраз вільне. Сідаймо, дівчатка, Віталік погодився підвезти!

І він галантно відчинив перед ними двері «опеля».

З Науменком було найлегше.

— «Кастетом скроню роздробивши», — таємничо проказав Андрій замість «добридень», коли вони ввалилися в його комірчину в пожежній станції. — «Життя навіки полишивши».

Той закліпав, наче розбуджена сова, і здивовано обвів поглядом присутніх.

— Що ж ти, паскудо, знаєш, хто вбив Максимка, і мовчиш? — зашепотів Андрій Захарові.

— Ви хто? — видихнув Науменко і сполотнів.

Йому вочевидь ішлося конкретно про Андрія, але той повернувся до своїх супутників і театрально їх представив:

— Оці, як їх… Чума, війна, голод! Одне слово, завершується коло, ясно?

Науменко нервово лигнув.

— Камо грядеши! — врочисто підсумував Андрій. — Ангел засурмив, кінь блідий і все таке. І часу — до заходу сонця! Інакше геєна вогненна.

І вони безцеремонно повсідалися на старому Захаровому дивані.

Команду було зібрано. Захар дивився на Андрія запопадливо, Гала — з надією, Віталік — з острахом, а у Ксениних очах, хоч як це дивно, прочитувалася ніжність.

Андрій стисло ввів усіх у курс справ — під заводом вхід у катакомби, куди викрадач потягнув дитину. Дитина втекла. Він, як і перше, нічого не пояснював, але ніхто й не запитував. На пошуки кілька годин.

Усі стали щось пропонувати. Хіба що, крім Суботи, який набурмосено мовчав. Гала розповіла, що Надя ні за що не йтиме в темряві, якщо не торкатиметься стіни. Отже, точно вона ходить колами. І, скоріше за все, не встигла зайти далеко від входу під заводом. Вирішили, що вони розділяться, але кожному потрібне щось на кшталт дороговказної нитки, інакше самі заблукають. Захар почав перебирати варіанти — від капронової мотузки до магнітної стрічки зі старих аудіокасет. Але тут Гала нагадала, що дівчинка може не відгукнутися на голос, і запропонувала блимати в катакомбах світлом чи щось таке, і на цих словах Захар аж підскочив:

— Гірлянда! — заволав він. — У нас тут кілометри три гірлянд! Борисич збирається город до нового року украсить. Сказав, треба як оце-о, як село оте, як його… — Захар затнувся, згадуючи. — Потьомкінське! Це і свєт, і не погубимося!

Ксенія запропонувала ще й стукати чимсь металевим, і Захар притягнув для всіх по два великі гайкові ключі. Постановили, що вони оберуть п’ять найближчих проходів, і кожен зайде по своєму коридору, на скільки стане гірлянди. Потім можна буде окремо зайти в усі бічні відгалуження — але так, щоб видно було світло головної гірлянди, — і по кілька хвилин ритмічно стукати ключем об ключ, надіючись, що Надя почує. І чекати, що хтось із них натрапить на дівчинку, що зацікавлено втупилася очима у джерельце блимавих вогників.

За дві години вони вже стояли коло іржавого каналізаційного колектора і надівали дихальні апарати. Захар прикріпив до кожного додаткову маску — для дитини. Андрія нав’язливо свердлила думка про те, що Надя там усю ніч без усяких масок. І що отруйний метан нічим не пахне…

Десятиметрові фрагменти гірлянд можна було з’єднувати між собою в будь-якому порядку. Спочатку кожен мав узяти по важкенькому мотку і розмотувати під час руху, а потім — повертатися і брати ще, і ще — скільки вистачить. Усе слід було робити вкрай обережно, бо, як сказав Науменко про старий електрощиток, «тут усе на соплях». Перші намотані на палиці котушки гірлянд були вже підключені й заклично блимали біля ніг, вимагаючи починати мандрівку.

— Ліхтарі не взяли, — пробурчав Захар і почухав потилицю. — Зганяти?

— Гірлянда є, — відмахнувся Андрій. — На крайній випадок — ліхтарик у телефоні. Немає часу кататися.

На цих словах Субота нервово намацав мобільник у внутрішній кишені, і, про всяк випадок, застібнув її на ґудзик.

— А я телефон забула, — повідомила Гала.

— Значить, так і буде, — Андрій поглянув на годинник: початок на першу. — Хто знає, коли сонце сідає?

— Десь о п’ятій, — невпевнено відповів Субота. — А що?

— А те, Віталік! Застрягну я у вашому селищі — доведеться замість тебе дільничним працювати, — Андрій зітхнув. — А в тебе кабінет холодний.

І підморгнув Суботі, потішаючись із його розгубленої мармизи.

Усі заходилися надівати дихальні маски, брати мотки гірлянд і спускатися у вузький колодязь колектора. І ніхто не бачив, як страх у Суботиних очах переріс у дещо більше. Це був відчай загнаного в куток щура.

Вони йшли кам’яним коридором, як неземні створіння з оберемками чистого світла. Усі вогники блимали синхронно, щосекунди то розриваючи непроникний морок каменярень тисячею різнокольорових спалахів, то знову занурюючи в суцільну, густу пітьму. І здавалося, що п’ятеро супутників не ідуть, а просто переміщаються, щоразу виникаючи на пару метрів попереду, і знову розчиняються в померку.

Ось і кімната, що пахне креозотом. Трохи далі із великої зали прямували два коридори, і п’ятірка вперше розділилася. Андрій, Гала і Науменко пішли в один коридор, Субота і Ксенія — в інший. Потім відділився Захар, покинувши Андрія і Галу вдвох. А незабаром розійшовся надвоє і їхній коридор.

— Закінчиться моток, біжіть по новий, — нагадав Андрій.

— Ми ж її знайдемо? — раптом запитала вона. Крізь маску її голос лунав наче здалеку.

Андрій помовчав, ледь помітно хитаючи головою на свої думки. Згадав їхню зустріч у лікарні. І як упевнено вона казала, що Наді більше нема.

«Хто міг вам таке розповісти?»

«Людина з намальованим обличчям».

Нащо Андрій це зробив? Бо хоч би які демони панували над ним, це він сказав цій жінці «ваша дочка мертва». І нехай він цього і не пам’ятає, щось же спонукало його… Невже він теж повірив, що надія буває марна…

— Неодмінно знайдемо, — відповів нарешті Андрій.

Вона кивнула і стиснула вуста, наче боялася, що вони запитають про щось іще. Потім ступила у бік свого коридору.

— Гала…

Вона запитально звела брови.

— Нащо ви намагалися накласти на себе руки? Давно, ще до переїзду сюди.

— Звідки ви знаєте?

— Ви ж бачите, я багато що знаю, — він очікував, що Гала наполягатиме, але вона мовчала. — Мені справді важливо зрозуміти. Якщо хтось таке коїть… Що здатне примусити до цього?

Вона довго не відповідала. Зводила на нього очі й знову опускала. А тоді наче виплюнула це слово:

— Зрада.

— Вас зрадили?

— А це така рідкість?

— Просто… Виходить, що зрадили вас, а ви карали себе ж?

— Не мучте мене… Я так давно не згадувала. Цілу вічність.

— Вибачте.

Вона зітхнула. Їй хотілося піти.

— Моя дівчина вкоротила собі віку, — тихо мовив Андрій. — Я не можу зрозуміти…

— Вас коли-небудь кидали? Викидали, як недопалок? Знаєте, отак-ото, коли спершу розітруть його об край урни…

— Було якось, — серйозно відповів він.

— І як воно? Дуже хотілося жити?

— Як по правді, то не відразу навіть зрозумів, що я недопалок… — він сумно всміхнувся.

— А потім? Коли згадували — що ви почували?

— Хотів помститися, — зізнався Андрій.

— Отож-бо, — вона понуро кивнула і виклично звела на нього очі. — І я помстилася. Собі.

Андрій не знав, що на це відповісти. У блимавому світлі здавалося, що Гала була наче привид, що виникає нізвідки.

— Вона скоїла це вагітною, — зітхнув він.

— Власне… — покивала Гала. — Власне…

І нічого не пояснивши, пішла у свій коридор.

Кожному з них довелося повернутися кілька разів, поки гірлянди врешті закінчилися.

Світляна ріка тікала під землю, розливаючись на п’ять рукавів. Можливо, нагорі довжина цих блимавих магістралей так би не зачудовувала, але тут складалося враження, що кожен із них кинув на землю останній фрагмент гірлянди нескінченно далеко від входу. Аж так далеко, що, стоячи з самого краю блимавого ланцюжка вогників, можна було повірити, що решти світу не існує, як не існувало в цьому підземеллі звуків. І коли гірлянди одночасно гаснули, секунда темряви безмежно розтягувалася, і здавалося, цієї миті зникає сам навколишній світ — стіни, підземелля, селище над ними. Тієї безкінечної секунди мороку можна було повірити, що ти перенісся навіть не в космос, а кудись значно далі. Кудись, де немає нічого схожого на закони світобудови. Та найстрашніше, що тієї крихітної, нескінченної секунди ти встигаєш повірити, що світло вже не загориться.

…Віталік Субота полегшено пожбурив хвіст останньої гірлянди, запхнув руки в кишені й, насвистуючи, пішов уздовж вогників. У цьому чергуванні спалахів святкової ілюмінації і провалів у глуху, непроглядну темінь ставало не по собі. Він старався свистіти якомога безжурніше, намагався заглушити відчуття, що в наступному спалаху світла хтось випірне в нього з-за спини. І навіть кілька разів нервово озирнувся, але нікого не було. Тільки розфарбований кольоровими вогнями коридор.

Дільничний дістав два важенькі ключі та став постукувати один об один — рівномірно, як учила Гала. «Дюнннь — дюнннь — дюнннь — дюнннь» — протяжно заспівала сталь, і Субота закрокував бадьоріше, ступаючи в такт. Збоку показався вузький прохід, який він зауважив раніше. Треба було пройти туди зо два десятки кроків — поки видно світло за спиною — й повистукувати ритм іще й там. У гробу він це бачив, як по правді… Йому і тут не надто затишно. Але думка, що вони нікого не знайдуть… Якщо цей тип залишиться й усім розкаже, йому клямка. Тож треба шукати. Вона не могла зайти далеко, треба просто добряче все оглянуть.

І дільничний ступив у коридор.

Морок у бічному отворі видавався не просто непроглядним, він скидався на чорну, тверду стіну, і Суботі весь час здавалося, що зараз він тріснеться об неї чолом. Тому його кроки виходили манюсінькі й несміливі, незважаючи на те, що він виставив уперед руки з гайковими ключами, якими гатив з усієї сили. Дюнь-дюнь-дюнь-дюнь-дюнь.

Він заглиблювався й заглиблювався, надіючись уже дійти до повороту, за який він, ясна річ, не піде. Та коридор був прямий, і блимання світла позаду — чудово видно, тому він ішов і йшов.

Попереду ні біса не було видно. Він чимраз частіше озирався. Блимавий прохід вдалині звідси мав вигляд плями завбільшки з м’яч. Субота подумав, що зайшов достатньо далеко, і зупинився.

— Надя! — гукнув він і голосніше загатив ключами.

Дюнь-дюнь-дюнь-дюнь!

— На-а-а-дя-я-я!

Він перестав стукати і прислухався. Тихо. Здається, такої цілковитої тиші він зроду не чув. Так наче він оглух. Субота нервово озирнув тунель, що блимав позаду… І раптом побачив силует. Цілком чітко — нерухому людську постать. Він не встиг до пуття роздивитися, гірлянда знову блимнула, а за секунду темряви ніякої постаті вже не було. Тільки світлова пляма, що переливалася різними кольорами.

Субота нервово лигнув, квапливо запхнув ключі під пахву і поліз у кишеню. Ось що він зробить — увімкне ліхтарика на телефоні, і назад. І все, ніяких більше бічних коридорів… «А може, це й вона, — подумки примовляв він. — Вийшла до світла… От і добре тоді… От і добре…» Світло блимнуло знову.

Силует стояв точно по центру коридору. Так близько, що тепер сумнівів не було — ніяка це не дівчинка. Найдивніше те, що він не рухався. Не йшов до Суботи і навіть не ворушився, а завмер у якійсь дивній похилій позі.

— Егей! — встиг крикнути Субота, але гірлянда знову занурилася в темряву.

А за секунду там знову нікого не було.

Голосно лаючись, дільничний змагався з ґудзиком на внутрішній кишені. Смикнув же чорт застібнути… Ще й пальці стали наче чужі, ґудзик вертівся й ухилявся, ніби знущався з нього, й ніяк не хотів пролазити в петельку. Субота нервувався. Без виставлених уперед рук з важенними залізяками, він відчув себе таким беззахисним, що аж жижки йому засіпалися.

Відчуття, що в темряві поруч хтось стоїть, було таке сильне… Таке справжнє… Хай би він знову побачив силует попереду — принаймні знав би, що цей хтось не причаївся у нього за спиною.

— Єсть хтось? — не витримавши, гаркнув Субота. Власний голос видався йому тихим і якимсь жалюгідним.

Ось він намацав телефон. Якого дідька робити такі глибокі кишені в куртках! Мало не випали ключі, він ледве встиг підхопити їх, і ось, нарешті, випростався, витягуючи руку з кишені.

Гірлянда знову погасла. І засвітилася.

Темна постать була просто перед ним.

Дзвінко полетіли долі гайкові ключі, а Субота мимохіть викрикнув якесь жалісне «ауах!» і ледве знову не впустив телефон.

Гірлянда погасла. Швидким, панічним рухом дільничний увімкнув ліхтарика.

Нікого. Попереду, як і доти, розмірено блимала різнокольорова пляма. Субота видихнув, зігнувшись мало не навпіл, і навіть відчув слабкість у ногах. Про всяк випадок він підняв ліхтарика вище і обернувся.

І видав дикий, хрипкий, ні на що не схожий крик.

У світлі ліхтарика за крок од нього стояла жінка в чорних одежах і білій чернечій хустці на голові. Її синюшне обличчя було лицем мертвяка, а на губах застигла недобра, презирлива посмішка.

Гала обережно поклала на підлогу крайню лампочку останнього фрагмента і тужливо подивилася на коридор, що прямував уперед. Вона не могла позбутися відчуття, що гірлянда занадто коротка. Що варто було би пройти іще. Бодай трошечки. Що гірлянди не вистачило.

Відчуття було таке сильне, що опиратися йому не мала сили. І тоді вона вирішила пройти ще кілька кроків. Поки видно відблиски позаду, вона завжди зможе повернутися. Для початку відрахувала десять кроків, тоді ще десять. Коридор пішов униз. Полиски за спиною були тепер ледь помітною зміною мороку й напівтемряви. Вона пройшла ще трохи і зупинилася. Треба повертатися. Але незбагненне чуття нашіптувало, що потрібно йти вперед. Немає сенсу досліджувати бічні проходи — Наді там немає. Вона десь там, попереду, в пітьмі. Треба просто набратися хоробрості й пройти ще трошечки. Ще зовсім трошечки.

У цьому не було ні сенсу, ні логіки. Її коридор був усього лише одним із багатьох. Щонайменше — одним із п’ятьох маршрутів, які вони обрали, прокладаючи гірлянди. І все ж, бажання ступити ще кілька кроків було сильне, як наслання, й вона сказала собі — ще десять. Десять кроків. «Інакше все життя думатиму, що вона була там», — сказала собі Гала.

І пішла.

— Убий його! — прошепотіла черниця, обдавши Суботу запахом гнилих фруктів. — Інакше він сидітиме у твоєму кріслі, а тебе повісить натовп. Іди і вбий!

— Іди і вбий… — повторив він, відчуваючи, що зараз вхезається з переляку.

Телефон валявся на підлозі ліхтариком униз, і з-під корпуса вибивалися лише жалюгідні відблиски, та він однак бачив черницю. У неї світилися зуби.

— У темряві ти зробиш це легко.

— Легко… — видихнув Субота, хотячи одного: щоб усе це закінчилося.

Суботині джинси були опущені майже до колін. Він відчував, як черниця чимраз дужче стискає його геніталії, а її рука була така крижана, що той холод завдавав йому болю.

— Ніхто його не буде шукати, — сказала черниця.

— Ніхто не буде… — озвався Субота.

Вона нахилилася до нього ще ближче, кислий дух гнилизни став нестерпний, і він мимоволі міцно заплющив очі. Цієї секунди крижана монашчина рука зникла.

Субота застогнав і впав на коліна, намагаючись натягти штани.

— Я буду поруч! — пролунало раптом над самим вухом, і Субота скрикнув.

Він підібрав телефон, відшукав на підлозі гайкові ключі і взяв більшого.

Андрій ішов уздовж своєї «магістралі», вистукуючи монотонний ритм. У кожен бічний прохід він заглиблювався на п’ятдесят кроків, оглядаючи все з телефонним ліхтариком, кілька хвилин ритмічно стукав ключами. Дюнь-дюнь-дюнь-дюнь! Вона мала відгукнутися. Мала бути десь тут. Але поки що попадалися лише щури. Багато пацюків, що втікали від променя ліхтарика і нервово підстрибували від кожного металічного удару.

Андрій сховав ключі в кишеню, й став повертатися в головний коридор. Він весь час світив собі під ноги, тому не відразу помітив, що попереду перестала блимати різнобарвна заграва. Він навіть затулив ліхтарик долонею, думаючи, що йому здалося, і кілька секунд вдивлявся в непроглядну пітьму.

Нічогісінько.

Гірлянда погасла.

Субота біг, не думаючи, що може зашпортатися чи налетіти в темряві на стіну — він мчав якнайдалі від моторошного коридору, і йому здавалося, що черниця й надалі дихає йому в потилицю, обдаючи хвилями смороду.

Ліхтарик у його руці не так світив, як сліпив його самого, і він не бачив ні біса, окрім круга білого світла під ногами і рівномірного блимання гірлянди попереду. Йому здавалося, варто лише спинитися й черниця негайно вийде із мороку, простягаючи до нього свої крижані пальці.

Аж раптом, коли гірлянда вчергове блимнула, й пітьма розтягнулася в одну з цих нескінченних секунд, Суботі здалося, що щось тут не так.

Його думки занадто заполонила черниця і намагання не зашпортатися в кам’яному коридорі, тому зрозумів він це не відразу. А як зрозумів, то аж зупинився. І навіть подумки почав рахувати, щоб примусити кляту секунду закінчитись якнайшвидше… Здається, він сказав «вісім», коли до нього, нарешті, дійшло, що ніяка секунда не може тривати аж так довго.

Світло погасло. Ця хрінова гірлянда перегоріла.

Отож, близько третьої години дня старі каменярні під цукровим заводом повернулися до свого природного стану — до пітьми. Густої, чорної, непроглядної, непроникної. Зловісної.

Андрій, Захар і Ксенія негайно пішли до виходу, простуючи вздовж погаслої гірлянди.

Поліцейський Субота йшов аж ніяк не до виходу. Він шарпався коридорами, намагаючись знайти відгалуження, в яке проклав свою гірлянду Андрій. Та виявилося, що він геть не орієнтується. Перехрестя. Знову перехрестя… Двічі Субота панікував і повертався, й тому заплутався остаточно. У якийсь момент він опинився на черговому розгалужені й розгублено завмер. Йому видавалося, перехресть більше не має бути… Заблукав! І раптом дільничний квапливо вимкнув свій ліхтарик і притиснувся до стіни, — неподалік показалася підсвічена світлом телефонного ліхтарика кремезна постать у дихальній масці. Субота нервово зітхнув і міцно стиснув гайковий ключ.

Другою людиною, що заблукала, була Гала.

Вона так сильно заглибилася в катакомби, що заграви блимавої гірлянди не стало видно задовго до того, як вона погасла. Дівчина стояла в непроглядній темряві та гробовій тиші. Відчуття, яке гнало її вперед, шамотіло, що треба ступити ще кілька кроків.

А що як під ногами виникне провалля? Треба забиратися. Не пороти дурниць і йти туди, де є світло. Та хтось настирний у неї в голові благав ступити іще крок у пітьму.

І вона ступила.

Нога об щось вдарилася. З несподіванки Гала оступилася, скрикнула і впала. Ставши навколішки, заходилася нишпорити довкола, майже впевнена, що зараз руки наткнуться на дочку, що згорнулася під стінкою, й вона почує, як та скаже «мама». Але це був просто великий круглий камінь.

Вона розплакалася. Потім довго стукала гайковими ключами в темряві. Нарешті, опанувала себе і пішла назад. Аж ось, коли Гала пройшла доволі довго, коли коридор пішов угору, тоді знову став рівний, вона раптом подумала, що давно вже мала побачити світло гірлянди. Та й дійти до гірлянди вона давно вже мала, та довкола і далі панувала пітьма, і єдиним її орієнтиром була шкарубка поверхня стіни, до якої вона торкалася рукою.

Пояснення було лише одне — впавши, вона втратила орієнтацію й пішла в протилежний бік. Вочевидь, від того місця коридор піднімався в обидва боки… Принаймні зараз вона точно мала би бачити блимання гірлянди, а його нема. Гала з тривогою намацала датчик повітря в дихальному апараті. Їй навіть нема чим посвітити, щоб подивитися на нього… І вона утнула те, чого ніколи би не зробила, знаючи, що згасла гірлянда лежить простісінько в неї під ногами — вона розвернулася й пішла назад.

Субота нервово намацав пістолет, але діставати не став. Кидатися на Андрюху з ключем було справді страшно, але звук пострілу буде тим самим, що і явка з повинною. Слід усе зробити тихо. І в ідеалі — затягнути потім цього кабана в котрийсь із бічних проходів. Нехай думають, що він заблукав.

Поліцейський притиснувся до стіни. Той, хто в такій темряві користується ліхтариком, не бачить нічого за межами світлової плями, але Суботі однак здавалося, що Андрій помітить його і негайно почне дубасити головою об стіну. А він навіть не встигне дістати пістолет…

Через напруженість дільничний поліцейський навіть дихати перестав. А тоді, щойно його жертва ступила на перехрестя, кинувся вперед, наче пес із підворіття. Хіба що приблудні пси намагаються вхопити за ногу, а Субота цілився точно в потилицю.

Удар пролунав глухо, майже нечутно. Субота не відчув віддачі в долоні — так, якби влучив ключем у щось м’яке, і квапливо замахнувся вдруге, та здоровань уже впав ницьма, не зронивши жодного звуку. Віталік вискочив йому на спину й, мов зачмелений, завдавав ударів знову і знову, аж поки не почало чвакати.

Так сталося, що з усіх п’ятьох біля виходу першою опинилася медсестра Ксенія. Підсвічуючи собі телефоном, дівчина йшла вздовж неживої темної гірлянди, аж раптом почула тривожне «взззумм-взззумм-взззумм», що розлилося каменярнею. Звук був дивний. Тут, у підземеллі, він видавався ні на що не схожим.

Незабаром вона проминула кімнату, що пахла креозотом, і ось попереду — жерла двох стічних труб, які мляво жевріли жовтим. Дивний звук ішов від великого вентилятора в одній із них. Хтось увімкнув його. Судячи з утробного підвивання, електромотор працював на межі можливостей. «Наче зараз вибухне», — подумала Ксеня, і про всяк випадок стишила крок. Потік повітря ворушив її волосся, відкидаючи довгі пасма на обличчя — вентилятор не нагнітав, а витягував повітря з каменярень. Вона подумала, що це, либонь, Захар нащось увімкнув його. Тоді він має бути десь тут. І Ксеня ступила в порожню трубу.

І вже як вийшла в іржавий басейн каналізаційного колектора, ніс у ніс зіштовхнулася зі Звіром.

— Євген Павлович? А ви що тут… — і вона здивовано опустила погляд.

Біля ніг лікаря стояла каністра.

Євген Павлович пройняв Ксенію довгим дивним поглядом, і губи його здригнулися неприємною посмішкою. Ксеня почала задкувати, але встигла ступити лише два крихітні кроки, аж Звір, не мовивши й слова, вдарив її каністрою. Вона впала, мов підкошена, але якимсь дивом не зомліла. І тільки витріщалася на лікаря безпомічним, сповненим жаху поглядом. А Євген Павлович спокійно поставив каністру і дістав ножа.

— Агов! Там усе у вас нормально?

Субота завмер, як стривожена змія. Це був голос Андрія, й він долинав іззаду. Відблиски крихітного телефонного ліхтарика вже витанцьовували навколо дільничного, що осідлав мертве тіло. Субота гарячково зірвав зі своєї жертви маску, хоча вже зрозумів, що сталося. На кам’яній долівці із застиглим здивуванням на обличчі в калюжі власної крові лежав Науменко.

Субота рвучко дістав пістолет. Його серце закалатало, як упійманий пічкур на гачку. Думки одна по одній спалахували в його голові, наче салют у нічному небі. За якусь секунду він устиг вирішити, що застрелить Андрія, злякатися, що постріли можуть почути, потім надумав убити усіх, коли ті прибіжать на звук… Нарешті, уявив, як його стратить розлючений натовп, і передумав… Й одразу ж — заперечив собі самому: «Ніхто не взнає!»

А потім прийшла думка, що в Андрія теж може бути пістолет.

Цей простий здогад умить остудив запал дільничного. Він шмигнув у темряву, наче потривожений тарган, і побіг, не розбираючи дороги, в надії, що Андрій не встиг його упізнати в темряві. Охоплений панікою, дільничний звернув із коридору з дороговказною ниткою гірлянди (сам не помітив як), утнув іще кілька безглуздих поворотів й остаточно заблукав.

І вже там, у мороку заплутаних кам’яних тунелів, поліцейського наздогнала думка, від якої його спина вмить вкрилася липким холодним потом. «Що я наробив! — думав дільничний. — Що я наробив!».

Ксенія сіла, обхопивши голову руками, і завмерла, силкуючись подолати страшенне запаморочення. Перше, на чому вдалося сфокусувати зір, це було довге чорне лезо ножа у Звіровій руці.

Лікар посміхався. Йому особливо подобався цей момент. Певним чином, кілька секунд засмаку подобалися йому навіть дужче, ніж те, що відбудеться далі…

Та раптом Ксеня ящіркою кинулася в трубу. Здалося, вона навіть не підводилася, а просто пірнула туди, вислизнувши у Звіра з-під ніг. Видавши низьке нутряне «хах!», лікар метнувся за нею. І лише в трубі раптом зрозумів, що робить зовсім не те, що треба. «Вона в масці, — нагадав він собі, — а я ні!» І вмить відчув, як починає паморочитися голова. «Ледь не заманила… — подумав лікар. — Ледь не заманила, хитра тварюка…»

Затримавши дихання, Євген Павлович квапливо виліз із труби і відійшов якнайдалі. Скільки вже працює вентилятор? Хвилин п’ятнадцять? Метан збереться під стелею, а повітря — внизу. Якщо лишити каністру на краю колектора і підпалити — шарахне від душі. Але тут теж усе потрібно облити… Про всяк випадок, тут теж…

І лікар заходився поспішливо розляпувати бензин.

…Не знаю, чи є обставини, за яких птаха зозуля візьметься захищати пташеня від хижака. Тим більше, що своїх пташенят зозуля ніколи не бачить. А чужих, погодьтеся, і так захистить далеко не кожен.

Але ви здивуєтеся, на що іноді здатен той, кому надано другий шанс.

Ксенія виплигнула з труби стрімкіше, ніж робить випад гадюка. Наче й не було на ній важкого балона, наче й не її хвилину тому збили з ніг ударом по голові. Наче вона була геть не медсестра, а бігчиня, що робить останній ривок. Навіть не так. Вона була боксерка в останні секунди бою, який майже програла, коли єдиний шанс видерти перемогу — лють останнього натиску. Адже ми пам’ятаємо, що життя — це ринг. І для Ксенії от‑от мав пролунати фінальний гонг.

Звір був готовий до такого повороту. Христина багато чого навчила його цієї ночі. Він виставив уперед вільну ліву руку, хапаючись за ножа. Спритно схопив Ксеню за грудки і по руків’я увігнав клинок дівчині в живіт. Раз, удруге, втретє. Вона впустила затиснутий у руці гайковий ключ і подивилася на нього тим самим поглядом, що він його так пожадливо ловив, мордуючи своїх жертв. Суміш жаху, болю й благання. Безпорадність і покора. Звірю завжди здавалося, що він бачить у цьому погляді любов.

Ксеня упала на коліно, немов зашпорталася. Він так хотів, щоб вона не відводила свого запаморочливого погляду, але дівчина схопилася за бік і опустила очі, дивлячись, як падають на бетон темні краплі. Хотілося щось сказати їй на прощання. А може, й поцілувати її. Він навіть нахилився нижче, витягнувши губи. Та цієї миті пальці Звіра прохромило, немов електричним струмом. Огидне, моторошне відчуття, якому не придумали назви. І Звір відпустив її.

«Знаєш, як кажуть про людей, які роблять те, що ти?» — суворо спитав у нього в голові материн голос, і Звір навіть автоматично кивнув у відповідь, надіючись, що цього вистачить і голос заткнеться.

Зуби звела оскома, а до горла підступила нудота. Євген Павлович відвернувся від своєї жертви, сів навпочіпки, обережно поклав на землю закривавленого ножа і стиснув кулаки, ховаючи великого пальця всередині долоньки.

«Про них кажуть „кончені“! — повідомив голос, точнісінько повторюючи фразу, яку насправді мати говорила йому років зо двадцять тому. — Сину, ти хочеш бути конченим?»

— Ні, — покірно прошепотів він. — Не хочу…

З якого приводу вона сказала це вперше? Він уже й не пам’ятає. Вона повторювала ці принизливі запитання все його життя, хоч би що він зробив. І навіть тепер, коли він дорослий, а її голос лише лунає в пам’яті, його накриває таке разюче почуття сорому, наче з нього здирають шкіру.

«Минеться, — подумки вмовляв себе Євген Павлович. — Зараз минеться».

Зазвичай напад і справді тривав не довше хвилини. Але як було цього разу, лікар так і не дізнався.

Напівсліпа від утрати крові, Ксеня змогла підвестися й навіть знайти на підлозі гайковий ключ. Світ довкола мав такий вигляд, наче вона стоїть у самому осерді метушливого бджолиного рою. Руки були мов чужі. Вона ніби спостерігала збоку, як тонкі дівочі пальці міцніше стиснули сталь.

Тривали останні секунди на цьому рингу. Та вона ще може таки перемогти.

Коли, стоячи в лікаря за спиною, Ксенія замахнулася, світ остаточно провалився в пітьму. Та коли рука опустилася, вона встигла почути, як щось тоненько хруснуло під ключем. І навіть зауважила, як віддаляється надсадне «взззумм-взззумм-взззумм» — ніби вентилятор здіймається в небо.

Та найголовніше, вона встигла подумати: «Я врятувала її. Врятувала, і тепер її неодмінно знайдуть».

Розділ 65 Бог грає в кості

Колись Ейнштейн написав, мовляв, ні, Він точно не грає в кості.

Кажуть, ученому йшлося не так про Бога, як про закони квантової механіки, але це не має жодного значення. Важливо те, що Ейнштейн не мав рації в обох сенсах. Грає! Ще й як грає! І поки фізики доводять це за допомогою експериментів і рівнянь, у нашій історії достатньо знати, що загублену дівчинку примудрився знайти не абихто, а дільничний Субота — що й сам на той момент безнадійно заблукав.

І перше, що йому сказала Надя, плеснувши в долоні (Плесь! Плесь-плесь!), звучало так:

— Я тебе знаю! Ти забирав мене з дому!

Вона могла його і не впізнати. Могла дивитися крізь нього чи будь-кого іншого, аж доки не побачила б маму. Могла впізнати і не сказати нічого. Але буває і так, що на всіх п’ятьох гральних кубиках випадає одне і те ж число. Покер!

А ви кажете, не грає…

І перш ніж дістатися до розв’язки цієї драми, вам слід знати іще таке: вентилятор на виході з катакомб працював на останньому подиху.

Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм!

Колись Євгенові Павловичу вже спадало на думку, що таких обертів старий електромотор може не витримати, але чи перейматиметься вентилятором той, хто намірився спалити все до собачої матері!

І ось, увімкнений на межі електромеханічних сил, той крутив лопатнями так швидко, що по іржавій трубі став розходитися запах горілої ізоляції. На ту мить повітря у кам’яній кишені над ним містило дуже багато метану.

Власне, під стелею каменярень метан був уже скрізь — він простягнув свої невидимі руки до старого вентилятора із найпотаємніших кам’яних закапелків. Подумати страшно, як казав покійний Науменко. Подумати страшно…

— Я тебе знаю! Ти забирав мене з дому! — сказала Надя, й дільничний вмить відчув гостре бажання обпертися об стіну, а краще сісти.

«Вона розкаже, — стугоніло в скронях. — Вона розкаже всім».

Субота дістав пістолет і похмуро подивився на дівчинку, що притислася до стіни у світлі його телефона.

Плесь! Плесь-плесь! — плеснула дівчинка.

— Ти відведеш мене до мами?

Трохи потупцювавши на місці, Субота ликнув і нервово озирнувся, ніби чекав, що звідкілясь прийде рішення. Але, як воно буває з тим, хто тримає ліхтарика в цілковитій темряві, він анічогісінько не побачив — довкола була сама пітьма.

Тоді поліцейський глибоко вдихнув — наче збирався пірнути, — клацнув запобіжником і звів пістолет.

Десь безмежно далеко від Буськового Саду в реанімації дитячої лікарні у крихітної недоношеної дівчинки, яка перший день дихала без апарата, почалися судоми. Запищали якісь прилади, заблимали цифри на електронних табло, забігла і вибігла медсестра в костюмі з намальованими плюшевими ведмедиками. Прилади заверещали гучніше. Знову ввійшли люди. Хтось коротко сказав: «Фентаніл» і став диктувати дозування. Хтось, натиснувши кнопку, примусив замовкнути стривожену апаратуру.

Мабуть, якби ви прислухалися до розмови двох жінок зі стурбованими, штивними обличчями, ви б не зрозуміли нічого, крім однієї фрази, що не потребувала додаткових пояснень. Це була фраза «як Бог дасть».

Субота був не з тих, хто може отак ось просто вистрілити в дитину. Якби вона втікала від нього… Або, якби накрити їй голову курткою — щоб не дивилася… У голові в нього крутилися варіанти рішень, багато з яких, що вже там, Субота прознав із фільмів, аж раптом його осяяло.

Він візьме дівчинку в заручники! Вона стане приманкою для інших, і Андрій, якщо в нього теж є пістолет (а Субота майже переконав себе, що таки є), нічого не зможе йому заподіяти!

— Кричи! — сказав він дівчинці, але та притиснула до обличчя сплетені пальці й роздивлялася його, кумедно нахиляючи голову. — Кричи, кажу!

І Субота вистрілив у стелю.

— Кричи! — він вистрілив іще двічі — тепер зовсім близько від неї, й на Надю полетіли бризки кам’яної крихти. — Кричи-и-и-и!!!

І тоді Надя, налякано затуливши вуха і міцно заплющивши очі, високо і пронизливо зарепетувала.

І якщо вже говорити про збіги, то, певно, не так уже й дивно, що і Гала, й Андрій виявилися близенько. Так близько, що обоє почули постріли, а тоді несамовитий вереск маленької дівчинки. Андрій прибіг перший, і світло його ліхтарика вихопило дільничного поліцейського біля стіни, що міцно притискав до себе дитину, яка пронизливо горлала.

Якщо Андрій і міг щось учинити за такої ситуації, то Субота не дав йому щонайменшого шансу. Він вистрілив одразу ж, поквапно, навіть не прицілився до пуття.

Андрій схопився за живіт і упав. І тоді Віталік, досі притискаючи до себе дівчинку, ретельно прицілився Андрієві в голову і навіть ступив уперед, боячись промахнутися. Та, як ми пам’ятаємо, кості того дня впали просто дивовижно. От чому Гала не лише виявилася поруч і змогла дістатися туди в цілковитій темряві, орієнтуючись винятково на звук, — але й показалася з протилежного від Андрія боку. По суті — у дільничного за спиною.

І ось, щойно Субота ступнув уперед, щоб добити Андрія, Гала плигнула йому на спину з шаленством розлюченої кішки.

На жаль, нічого чудеснішого тієї миті вже не сталося. Андрій не кинувся на Суботу, Надя не вкусила дільничного за руку… З усіх варіантів розвитку подій Доля обрала найпрозаїчніший — Субота згрупувався, втягнув голову в плечі, а тоді відкинув Надю в один бік, а Галу — в інший. А що Гала вмить скочила на ноги, то він вистрілив у неї тричі.

Стало тихо. Чути було тільки те, як голосно і часто дихає під маскою сам Субота. Він підняв телефон і хапливо посвітив довкола. Нервово ковтнув, утер піт із чола. Вийняв із пістолета магазин — порожній. Отже, в патроннику лишився останній патрон — і все. Він, вагаючись, подивився на Андрія. Той не рухався й, здається, не дихав. Дільничний насупився й задумливо витер кров із роздряпаного вуха. Дівчисько однак не вибереться. А патрон краще залишити. «Там іще Оксі», — нагадав він собі. Про всяк випадок, Субота зібрав усі стріляні гільзи, ще раз посвітив на нерухомого Андрія і квапливо ретирувався.

Андрій утримався на самісінькому краєчку свідомості, так і не відключився. Й певно, підвівся б, якби мав іще бодай кілька секунд. Та коли чорна запона відступила, все вже завершилося.

Гуркіт пострілів віддавав у вухах легким дзвоном. Андрій не ворушився і лише чіпко стежив за кожним рухом дільничного. І щомиті чекав, що той повернеться до Наді. Тоді він кинеться вперед, хоч би чого це йому вартувало. Проте Субота голосно лигнув, утер чоло і витягнув магазин. Це добре: рахує патрони, отже, думає. Почав думати — почне й сумніватися. А коли поліцейський кинувся збирати гільзи, Андрій остаточно зрозумів: стріляти він уже не буде. Та навіть коли Субота пішов, Андрій і далі лежав, відраховуючи ще одну болісну хвилину. І лише тоді поворухнувся.

Одразу підвестися не вийшло — довелося зняти дихальний апарат. Але хай там як, а те, що він стоїть на ногах, — це неймовірна удача. Насамперед підійшов до Гали. Мертва. На жаль. Він скинув куртку і стягнув худі. Зовні крові майже не було. Погано — отже, є всередині. Андрій тугенько перев’язав себе майкою.

Підійшов до Наді. Сів навпочіпки й обережно її підійняв. Вона притиснулася й сховала личко в нього на грудях. Боїться.

— Я поведу тебе за ручку, зможеш іти?

Дівчинка не відповіла. Він підняв її підборіддя й подивився в обличчя.

— Тільки спочатку надінемо таку штуку, як оце в мене, добре?

Мовчить. Він знову надів свій апарат і показав їй — не страшно. Плесь! Плесь-плесь! — плеснула Надя й почала роздивлятися його крізь сплетені пальці.

— А тепер ти, — він відкрив клапан і надів на неї іншу маску.

Вона не заперечувала. «Їй занадто страшно», — подумав Андрій.

— От розумничка, — неголосно сказав він. — А тепер ходімо. Ходімо звідси.

Вони підвелися, Андрій м’яко потягнув її за руку і повів туди, де погасла гірлянда вказувала дорогу до виходу. І вона пішла, притулившись до його стегна.

Там, попереду, після багатьох поворотів і розвилок, по той бік кімнати, що пахла креозотом, старий вентилятор перейшов із монотонного «взззумм-взззумм-взззумм» на старече «взургх-взургх-взургх». Раптом щось тріснуло, і на корпусі електромотора спалахнула блакитна іскра.

Наступної миті в каменярнях під Буськовим Садом розверзлося пекло.

А десь далеко-предалеко від Буськового Саду в напівпорожній нічній лікарні біля реанімаційного відділення сидів сумний Валерка.

На важких дверях клацнув замок. Валера вмить підвівся, ніби очікуючи старшого за званням. Вийшов лікар. Навіть не глянувши на нього, встромив у зуби цигарку і приспішив сходами.

— Немає новин? — запитав услід Валера.

— Як будуть, то скажемо, — буркнув той.

Валерка зітхнув:

— У вас цигарка не тим боком.

— Що?

— З фільтра зараз підкурите…

Лікар вийняв цигарку й насуплено втупився в неї.

— Дякую… — він повернувся на кілька сходинок. — Просто ніхто не дасть вам прогноз, розумієте? Стабільно тяжкий. Багато крові втратив. Будемо надіятися, правильно? Але тут уже…

І він промовисто розвів руками.

Низький гуркіт далекого вибуху розійшовся підземними коридорами в унісон із відчутним здриганням породи.

Андрій завмер. Надя сховалася за його ногу.

Зі стелі посипалася пилюка, і їхнього волосся торкнувся повів теплого, наче аж спекотного вітерцю. Андрій підняв руку з телефоном і освітив пустий прохід. Якийсь час нічого не відбувалося, і він просто стояв, не знаючи, що робити і чого чекати.

І раптом з’явилися щури. Вони бігли звідти, де мав бути вихід, наче бурхливе джерело, що цілком складалося з живих метушливих тіней. Надя дужче притиснулася до Андрія, і чути було, як часто вона задихала під своєю маскою. Андрій і сам сторопів, його накрив якийсь аж забобонний страх на вигляд щурячого потоку, і він тільки ширше розставив ноги, наче боявся, що пацюки потягнуть їх за собою. І лише коли гризуни почали оббігати їх, наче й не помічали, він раптом збагнув: треба за ними! Хоч би куди бігли щури, вони біжать до виходу.

Підхопив Надю на руки, і вмить його прохромив гострий біль у животі та в боці, але вибору він не мав. Зціпивши зуби, тримаючи телефон так, щоб не втратити пацючий потік, Андрій побіг слідом.

Вогонь розливався стелею, й тому видавався якимсь неприродним. Живим. Диявольським. Він метався від проходу до проходу, як сп’янілий од крові хижак. Іноді пробирався під склепіння наповнених метаном прощілин або діставався до газових кишень у коридорах під самою поверхнею, й тоді гуркотіли вибухи, обвалювалася стеля, вистрілювали пелехи вогню, і сам лабіринт здригався так, наче земля намірилася от‑от розколотися й поглинути його.

Там, нагорі, полум’я вже гуло в залах закинутого заводу, вигризаючи все, що можна було спалити, і чорний густий дим потягнувся над селищем. Вистрілювали з-під снігу решітки дощових каналізацій, і на засніжених вулицях, немов вогняні демони, здіймалися жовтогарячі стовпи. Займалися, немов солом’яні, сараї й закинуті хати, роззявляли вогняні пащі викопані в землі погреби.

У своєму кабінеті схопився за телефон мер Павло Борисович Тупогуб. Ясна річ, він не зміг додзвонитися ні начальникові пожежної станції, ні дільничному. Голова завмер коло вікна, спостерігаючи, як над його селищем здіймаються нові й нові стовпи диму. Домашній сир із фруктами так і лишився недоїдений у мисці на його столі.

Мабуть, якби ви бачили Буськів Сад таким, який він був насправді, то не сприйняли б за дивовижу те, що палає селище, яке й так скидається на згарище. Вогонь пожирав халупи, збиті з фанери й обгорілих дощок, і це мало абсолютно природний вигляд. Прах до праху, попіл до попелу. Неприродне було хіба те, чим так полюбляв поласувати Павло Борисович, наївно сприймаючи за сир із фруктами — річковий мул, любовно перемішаний із порожніми панцирами равликів. А втім, чим іще міг ласувати чоловік, лице якого безперервно жерла могильна хробачня…

Щури привели їх до світла. Точніше, до вузького просвітку нагорі кам’яної зали. Андрій підсадив Надю, й вона, скинувши вниз кілька грудочок снігу, опинилася на свободі перша.

Андрій зняв важкий балон, але протиснутися в щілину було непросто. Кожен рух віддавав пекучим болем у животі, і він старався не думати про свою рану і про те, скільки крові вже витекло в черевну порожнину. Нарешті, щосили вперся ногами, щось хруснуло в спині, й він видобувся. Вони вилізли з-під перехнябленої хати, під якою давно вже провалився фундамент.

Сусіднє подвір’я палахкотіло, і жар можна було відчути шкірою обличчя. Дим заважав роздивитися небо, та, схоже, сонце ще не встигло зайти. Андрій присів перед дівчинкою, й вона відразу сплела пальці, сховавши за ними обличчя.

— Знаєш, що… — сказав він. — Тобі не можна тут лишатися. Чуєш? Тут усе згорить… Підеш зі мною, добре?

Вона нічого не відповіла. Тільки швидко плеснула долоньками перед його лицем.

Плесь! Плесь-плесь!

Він усміхнувся.

— Я тебе знаю, — раптом мовила Надя. — Ти плакав. Твоя мама у вирії.

— Усе правильно, — він простягнув їй руку. — Ти підеш зі мною? Нам треба поспішити.

…Коли вони вийшли до мосту, сонце вже торкнулося нижнім краєм до горизонту. Андрій озирнувся на селище. За димом не видно було більшої частини. Він відвернувся, відчуваючи, як груди заливає важка свинцева туга. Найгірше не те, що він тут залишиться. Найгірше, що він усе забуде.

Пішов сніг. Одинокі сніжинки плавно опускалися на землю. Цього разу не було ніякого туману, і якщо дивитися вперед, через міст, на білий, незайманий аркуш протилежного берега, пейзаж міг видатися навіть врочистим. Якщо не озиратися на пекло за спиною, могло виникнути враження, що попереду на тебе чекає щось хороше.

Він узяв Надю на руки і простягнув їй монету.

— Це потрібно покласти до рота, але не ковтати. Зможеш?

— Як смоктульку?

— Як дуже несмачну смоктульку.

Вона кивнула і витягнула губки. Він вклав у них монету, і вона скривилася.

— Це недовго, — сказав він.

Високо в небі, що поволі згасало, кружляли птахи. Цього разу аж троє. Знизу їх було важко впізнати, але Андрієві здалося, наче всі вони різні. Стрімка, як серпокрилець, велика і плавна, як зозуля, і ще якась непримітна вертлява пташина… Птахи кружляли просто над ними, здіймаючись дедалі вище і вище. Так високо, що коли Андрій ступив на міст, їх уже не було видко.

Так, ніби вони полетіли кудись іще вище, ніж небо…

Андрій майже дійшов до середини, Надя простягла долоньку, намагаючись упіймати сніжинки. І він подумав, що варто було повернутися вже навіть заради цього. Найгірше — він не уявляє, що буде з нею далі. Та хай там як, це краще, ніж вічно горіти тут.

Надя перекотила монету за щічкою і стала схожа на маленького хом’ячка.

— Сніг — це ангели кришать крихти, — повідомила вона.

— Крихти чого?

— Крихти неба!

Розділ 66 Фокус із монетою

Якщо вам цікаво, чим закінчилася ця історія, то при нагоді розшукайте в Києві парк із великим круглим фонтаном і дитячим майданчиком біля нього. Саме той, де Андрій бігав під «Нема куди спішить» (або «Щодуху в нікуди», що зрештою, одне і те ж). Фонтан, до речі, аж ніяк не такий похмурий, як видалося Андрієві, і навіть узимку зберігає пам’ять про захоплені дитячі голоси і сонячні полиски. І все ж, краще приходьте туди, коли потеплішає. Травень цілком підійде — у вихідні фонтан уже працюватиме, отже, на дитячому майданчику, що поруч, не буде як протиснутися.

І там ви напевне побачите високого кремезного чоловіка з дочкою. Ви легко впізнаєте їх по дівчинці — у неї за вушком крихітна мушелька слухового апарата. Ця особлива дівчинка з’явилася на світ за моторошних, трагічних обставин і сильно недоношена. Лікарі казали, що як вона і виживе, то навряд чи колись навчиться ходити, а тим більше говорити (вижила вона, до речі, дивом). Так от, високий чоловік удочерив її. А рідні бабуся з дідусем вирішили, що такий тягар їм не до снаги.

І отепер його дочка ходить, щось там щебече, а головне — багато сміється. І вони разом ідуть уздовж бортика фонтана, тримаючись за руки. Вона не завжди відгукується навіть на власне ім’я і часто не розуміє, що їй кажуть… Багато хто навіть форкає, коли чує слово «особлива», і каже, що відставання в розвитку занадто вже очевидне. Ось, мовляв, і вся особливість. Різне кажуть… Та коли дивишся, як сміються оці двоє, розумієш, що для них це не має жоднісінького значення.

Ви скажете: «Так не повинно бути, адже була лише одна монета!». Справді, одна. І угода, де все чітко, — і міст, і захід сонця… Але ж ми пам’ятаємо, як звучала головна умова? «Якщо ти не пройдеш по мосту до заходу сонця з монетою в роті…» І нехай у цьому немає жодного сенсу, а саме лише буквоїдство… Але ж, коли Андрій ішов по мосту, монета, хоч як крути, таки була в роті.

Хочете, назвіть це бюрократією. Зрештою, де ж вона ще має бути, як не в пеклі. І якщо вас таки цікавить пітьма, то чи випадає вам дивуватися! А хочете — вважайте це ще одним підтвердженням того, як сильно помилявся старий Ейнштейн. Може, хтось убачатиме в усьому цьому доказ найвищої справедливості — і теж матиме цілковиту рацію! Та найкраще просто прийдіть у парк погожої суботньої днини, сядьте коло фонтана і поспостерігайте за цією дивовижною парочкою.

І, хтозна, може, вам теж видасться, що для щастя не потрібні ніякі «якщо». А пітьма панує лише там, де не знають цього важливого і водночас такого простого секрету.

Плесь! Плесь-плесь!

КІНЕЦЬ

Присвячується Ілані.

Тепер ти ангел.