Я, «Побєда» і Берлін

Я, «Побєда» і Берлін

Коли не знаєш, з чого почати, то закрадається думка: чи варто починати взагалі Але є про що розказати і, видно, доведеться все-таки з чогось почати. Наприклад, з того, що я зайшов до Ориськи. Вона жила в моєму вонючому під'їзді на три поверхи вище. Під'їзд воняв не через те, що там жили ми з Ориською, а просто воняв, як воняли в той час усі совєцькі під'їзди. Я подзвонив у двері, і вона відкрила. Тоді, як радянська молодь була спрямована на штурмування наукової ниви, Ориська триста восьмий раз повернулася з товаром із Турції і збиралася поїхати туди через пару днів, щоб задовольнити потреби українських трударів у светрах «Бойс». Це їй вдавалося, мушу вам сказати. Половина мешканців Новоєврейська вважала ознакою хорошого тону лазити по місті в светрах Ориськи. І Новоєврейськ вечорами нагадував колонію «Бойсів», які відрізнялися один від одного хіба що кольором самого надпису «Бойс». Ориська відкрила і ковзнула поглядом повз мене у під'їзд. Я заходив не часто і, Бог свідок, мій візит не віщував Орисьці нічого доброго. Я зайшов і, не розводячись про погоду та як справи, перейшов до головної мети візиту:

— Орисько, позич двісті баксів.

(У той час сума в двісті доларів була еквівалентна теперішній сумі в дві штуки баксів.) Ориська, яка давно вже оперувала сумами, де нулів значно більше, ніж у тій, яку я попросив, махнула кучерявчиками на знак згоди, і за хвилину я стояв по другий бік дверей, тримаючи в руках те, про що мріяти ще десять хвилин тому боявся. За двісті доларів я мав купити ПЕРШУ В СВОЄМУ ЖИТТІ власну машину. Один львівський художник продавав її за таку суму не тому, що йому треба були гроші. Він купив нові «Жигулі», а «Побєда», бо, власне, про неї велася мова, стояла в гаражі купу років і ніхто не знав, яким чином її звідтам дістати. Дивно, але я це чомусь знав. Я ніколи не шукав легких вирішень проблем, і навіть коли все здавалося елементарним — я йшов в обхід. Для того, шоб «Побєда» виїхала з гаража, нам потрібен був, як мінімум — акумулятор. Я подзвонив К'юру, і ми увечері, акуратно розкурочивши пів мусорної машини, зняли з неї далеко не свіжий, але робочий танковий акумулятор. Чому танковий — ніхто не знав, але тоді всі батареї, більші за ту, що стоїть у «Жигулях», називали танковими. К'юр любив стрьомні походи, і тому кандидатура співучасника не обговорювалася. Він мав здоров'я на трьох і, поки я збирався з думками й підшуковував, чим би відкрити капот, він його просто зламав, так само, як він відламав у трамваї компостер і пробив ним голову якомусь алкоголіку, який просто криво на нього подивився. Разом з акумулятором ми витягнули з півтора метра грубезного кабелю, який вів од нього кудись у кабіну. І з цим усім крамом у величезній торбі і двомастами баксами, схованими в кишеньку у трусах, я з гордістю ввалився наступного дня до обійстя художника у Львові.

Він справляв враження митця-невдахи. Типу — сам роблю, сам кайфую, і нікому не дано зрозуміти силу його таланту. Ми зайшли в гараж. Красуня «Побєда» стояла, накрита різноманітними шматами, на яких збереглися ще записки древніх ацтеків. Художник недооцінив свої можливості і дунув на капот, піднімаючи таку хмару пилюки, що сам у ній розчинився. Після того як хмара впала на землю і на мене в тому числі, художник знову з'явився на екрані і запитав:

— Гроші привіз?

— Ясно, — відповів я тоном, гідним Біла Гейтса, який вирішив прикупити фірму Apple Macintosh. Відвернувшись від нього, я засунув руку під штани і, довго колупаючись, ледь не порвавши одну із соток, витягнув гроші на-гора. Простягнув руку у напрямку художника:

— Прошу.

Він узяв банкноти, і один Бог знає, що він міг побачити в темноті гаража. Митець довго їх обслідував і сховав у кишеню. Мимоволі я зрадів, що Ориська дала сотками, а не десятками, бо тоді ми провели б у гаражі цілу ніч. З таким самим успіхом художнику можна було втулити два клаптики туалетного паперу або дві салфетки. Він боявся навіть витягувати з кишені ці гроші на денному світлі, переслідуваний думками, що його посадять за валютні операції.

Ми витягнули акумулятор із торби й відкрили капот машини. Там було місця значно менше, ніж хотілося. Акумулятор довелося поставити у багажник, який був подібний до дамської сумочки. Крім цього акумулятора туди можна було б запхати ще хіба що пачку цигарок. Пригодився той кабель, який ми видерли з К'юром. Ним треба було з'єднати розташований у багажнику акумулятор і стартер на двигуні під капотом. Я думаю, що в ту мить, коли ми пропихали кабель завтовшки з руку під сідлами автомобіля, його конструктор зробив трійний переворот у своїй труні. До такого могли додуматися хіба що наші, радянські уми. І це не був пік нашого винахідництва. Кабель не пролазив у дірку під рулем з кабіни під капот, і ми його пустили через вулицю. Він виходив з боку передніх правих дверей надвір і спокійно собі заходив назад, провисаючи у повітрі всього якихось там сорок сантиметрів. Той факт, що його перетискали двері і кришка капота, нас абсолютно не бентежив.

Салон «Побєди» — це історія, гідна окремої повісті. Ви відчиняєте двері, які важать, напевно, як цілий автомобіль «Таврія» з чотирма особами на борту, і попадаєте у велику і простору квартиру з двома диванами. Заднє віконце, розміром з люстерко для бриття, яке входить у комплект бритви «Харьков», створює незабутню атмосферу спокою і комфорту. Крізь нього не видно нічого ані з салону, ані з вулиці. Таке віконце. Над заднім диваном аркоподібне склепіння даху машини підкреслює нескінченність всесвіту і створює ілюзію прекрасного чистого неба, яке загинається у вас за головою і падає нафіг кудись за диван, тим самим стверджуючи гіпотезу, що земля кругла. Випукла люстра посередині височенного, як австрійські перекриття львівського вокзалу, даху «Побєди» включалася таким самим помпезним і великим тумблером, щоб не промахнутися в темноті. Коли світло заливало салон машини, вам не вистачало тільки одного — вазонків на прекрасних овальних вікнах автомобіля. Переднє, тобто вітрове скло, щоб не відволікати водія від спокійної, по-домашньому затишної атмосфери внутрішнього світу «Побєди» бардаком, який твориться на дорозі, було продумано вузькою щілинкою, переділеною посередині планкою, як захисні окуляри токаря. Крізь нього, так само, як і крізь його задній прототип, майже не було видно нічого в обидва боки — туди і назад. Тобто людина, яка мала щастя керувати цією квартирою на колесах, жила своїм життям, і безпекою своєї подорожі завдячувала решті водіїв, у яких боліли голови, як з нею щасливо розминутися на дорозі.

Сів у цей салон — і в мене ринули сльози захвату від того, що я відчув. Сідала були зроблені на замовлення якогось партійного боса зі шкіри свиноматки, і приємним холодком свинячого тіла завершували перелік всіх плюсів, пов'язаних із цим агрегатом.

Художник стояв осторонь і не знав, чи йому радіти, чи плакати, що машина, від якої в гаражі звільнилося місце для тролейбусного парку Львова, нарешті поїде в світ не з ним, а з якимось ненормальним студентом, котрий назвав себе медиком, а виглядав, як безробітний лондонський докер, який збирав фляшки від пива по смітниках чорного району Пекхем.

— Ну що, їдем у МРЕО? — На правах нового власника в мене прорізався командний вокал, який і вивів художника зі ступору.

— Ага, тільки переодінуся, — промимрив він і почовгав старими шльопанцями по піщаному подвір'ю. Його кіт, який німо спостерігав за нами весь цей час, полизав собі під хвостом, посміхнувся сам до себе і заліз під машину.

Я провірив усі з'єднання, зроблені мною п'ять хвилин тому. В техніці я шарив рівно настільки, шоби закрутити клеми на акумуляторі й повернути ключ запалювання, що успішно й зробив. «Побєда» продовжувала мовчати. Я крутнув ключем ще раз — шіт хеппенс, як кажуть англійці. У цей момент прийшов художник з величезною металевою корбою в руках. Я вмить подумав, що він провірив дома бабки, і вони виявилися фальшиві. Видно, Ориська підсунула мені якесь «паліво». Недарма вона так легко з ними розсталася. Понавозила фуфла від турків і тепер людям втуляє. Але художник з незмінно розгубленим видом на фейсі продекламував, що без допомоги цієї штуки машина не виїжджала з гаража ні разу. Виявляється, треба було вставити цю корбу в спеціальну дзюру в решітці спереду і крутити, попукуючи в такт провертання засохлих циліндрів. З таким процесом я в своєму невинному житті ще не стикався. Але все буває перший раз. Я вставив корбу в отвір і почав займатися з «Побєдою» повільним і гнітючим сексом. Художник слідкував за мною пару хвилин, і, коли я став нагадувати астматика, який душиться від приступу, він сказав, що, можливо, треба підкачати педаль газу, після чого заліз у кабіну й пару разів натиснув ногою на гашетку. Я крутнув горбату корбу, і якесь дивне відчуття мені підказало, що цей інструмент стане невід'ємною частиною МЕНЕ самого на ближчі роки. Вагою всього тіла я опустився на злощасний костиль і крутнув сильніше і швидше, ніж до того. Машина кінчила! їй сподобався спосіб, у який я ґвалтував її залізну піцунду. Вона рикнула і завелася. Двигун працював на диво рівно і розмірено. Звук, правда, був такий, ніби падає вантажний літак.

— Просто глушака нема, — вирішив мене втішити художник.

— Я вже поняв, — відповів я, але голосу мого в рокоті цього звіра художник не чув. Радість моя все ж таки була набагато більшою, ніж розчарування. Ще один похід з К'юром, і буде глушак. Яка різниця — що відкручувати. Художник недовірливо запитав:

— Ти їздити вмієш?

Я хотів відповісти образливо, але проковтнув, боячись, що він передумає її продавати.

— Я з трьох років за рулем, — збрехав я і запхався на місце водія. Художник сів збоку, і я рушив. Важіль, який переключав передачі, був на рулі, як в американських тачках, і я забалдів, як дитина. Коли врубав першу — до себе і вниз! Друга — від себе і ще раз від себе.

— Класно їде, — сказав я художнику, не розуміючи, як вона мала їхати, щоб я такого не говорив. Машина плавно котилася по львівській бруківці, гуркочучи своїми повідкручуваними тельбухами. Люди повертали голови і реагували по-різному. Одні крутили пальцем біля виска, другі кричали нам услід щось приємне, типу: де ви її відкопали, придурки? Треті показували «фак», а четверті мурчали собі під ніс різноманітні прокльони на нашу адресу. Одне слово, я і моя машина з самого початку нашого сумісного життя викликали в людей абсолютний позитив.

У міліції ми були недовго. Зробивши всі необхідні маніпуляції, художник швиденько пропав у невідомому напрямку, радий, що не доведеться позоритися ще раз у цій іржавій балії. А я, окрилений, поїхав на Своїй Власній машині в Новоєврейськ — місто романтиків і вар'ятів, одним з яких був і я.

Я запаркував перед своїм вонючим під'їздом, викликаючи пожвавлення у бабульок, які тоннами поїдали сємки під під'їздом і обсосували в різних площинах абсолютно кожну новину, яка попадалася їм на очі.

— Диви-диви, то малий Кужьменко вже машину має, — почув я за спиною.

— Де ті куркулі гроші беруть? У старого машина, в. малого машина…

Я не відчував радості від спілкування з бабками, і тому жодного разу моя бесіда з ними крім «добрий день» не мала продовження. Я вилетів на третій поверх, подзвонив у свої двері і, коли мама відкрила їх, сказав:

— Ма, вийди на вулицю, щось покажу.

— Принеси сюда, Андрійку, я не маю часу.

— Ма, ну вийди, я тебе прошу. То сюрприз.

Мама одягнула шльопки і вийшла за мною у двір. Бабок було вже більше, і всі косили оком на мій тарантас. Мама не належала до людей, які люблять іржаві сюрпризи, старші від тебе на тридцять років.

— Я купив Машину, — гордо сказав я і ткнув у «Побєду» пальцем. — Двісті баксів.

Якби мама вміла втрачати притомність, вона б утратила, але в той момент плани її дій були їй невідомі. Я тільки відчув, як ростуть тиск у її венах і хотіння запустити в мене чимось важким.

— Ти жартуєш? — з ноткою останньої надії спитала вона.

— Ма, крутєйша машина, я всьо провірив, давай покатаю!

— Відстань, мразь мала, що ти придумав? їдь, віддай її назад. Звідки ти взяв гроші? Ти ще одну рухлядь в хату приніс? Ти нас із торбами по світу пустиш. Екзамени вчи! Ти як твій тато!

Кількість адресованих на мою скромну персону в'їдливих нарікань була завелика, щоб відповідати на них тут-таки на вулиці. Я мав обширну практику, як виходити з подібних ситуацій. Позаяк я кожну сесію перездавав по пару разів, то прийняв мудре рішення спати не вдома. Мамина істерика була логічною. Рік тому я поїхав з татом купувати першу машину, на яку сім'я збирала гроші все життя. І підговорив його купити стару «Волгу», в якої по дорозі з Тернополя до Новоєврейська повідпадали всі життєво важливі деталі, тато пробив ногами гнилу підлогу, і коло міліції ми, відкривши двері, гальмували ногами. Бо відлетіли ще і гальма. Зовнішній вигляд «Побєди» був не кращий, ніж у попередниці. Навпаки, нижні краї машини були ніби обгризені крокодилом, з'їдені іржею. Салон і мотор були в суперстані, але мама про це взнає не скоро. Тому вона пішла додому в трансі, а я без настрою поїхав машиною до своєї дівчини Барбари, бо до неї я завжди ходив, коли не мав куди більше йти, і вона мене завжди приймала. Бо вона була моя дівчина. І вона вірила, що хоча б на старість я помудрію. Треба, до речі, в неї спитати, чи її сподівання здійснилися?

«Побєду» все-таки прийняли в сім'ю, бо жити особливо не було за що, і вона виявилася спроможною возити нас до Польщі торгувати всякими чудами світу. Але я чекав Великої Справи. Мій друг Бард відкривав візи в Бундес. Він нарив якийсь канал і їздив туди що два тижні. Чи то просто подихати вільним повітрям об'єднаного Берліна, чи покурити шмаль з друганами на Курфюрстендамі, чи подивитися концерт Ніка Кейва, чи сходити на паті в Тахелес або Трезор, чи відвезти пару манекенів, які він купував по три рублі за штуку, а там заганяв безголовим швабам по 150 дойч-марок за облуплену страшидлу — ніхто того не знав. Бард кайфував од тих поїздок. Він виглядав на той час як справжній європеєць. На ньому завжди були штани, які пройшли всі можливі світові війни, і куртка, яка мата за собою подібну дорогу. Так ходила вся Європа, і так ходив Бард. Я дивився по тєліку якусь страшилку Брайана Клеменса з польським перекладом, як задзвонив телефон.

— Андрійку, до тебе, — мама передала слухавку з довжелезним дротом, за який заплутувалися всі, хто ходив по коридору. Але не знаходилося раціоналізатора, щоби той шнур колись обрізати.

— Альо, — не відриваючи очей від страшного носатого чувака, який бігав за тьоткою з охотою її покремсати, озвався я.

— Кузьма, це Бард. Я чув, ти тачку купив?

— Чувак, тачіла бомбова, ми до Польщі разів сорок вже з'їздили. Я на ній півбатьківщини туда вивіз. Чувіха їде, як танкер.

— Я в Бундес збираюся, ти не хочеш?

— А коли?

— Десь через тиждень, — відповів Бард. Він знав, що я максимально необов'язковий тіпєц. Мене в різних кінцях Львова могло чекати до десяти людей в той самий час, коли я навіть не збирався виїжджати з рідного Новоєврейська і слухав радіо на даху будинку разом із Зоською, бо більше ніхто крім нього і мене не слухав радіо на даху. Там смерділо смолою або падало на голову — одне з двох. Але поляки там тягнули ліпше, ніж удома. Він сказав — через тиждень, що мало означати — завтра треба здати йому паспорт для візи. Він робив поправку на мою непунктуальність. Мене це тішило. Я любив, коли робили поправки на мене. Значить, ще комусь на цьому світі я потрібний.

— О'кей! — легко згодився я. Поїздки в Берлін з Бардом я любив, ще не маючи машини, а тепер все обіцяло бути набагато цікавішим і насиченішим.

Віза була готова через два дні, і Бард знову подзвонив:

— Чувак, я домовився за манекени в Бучачі, може, приїдеш за мною туди і забереш мене з ними?

— Нє фіг дєлать, — сказав я. — Скільки їх буде?

— Шість дітей.

— Не поняв?

— Ну, діти-манекени — в формах шкільних стоять на вітрині в універмазі. Папік добазарився по три ре за штуку.

— А, ну, як діти, то влізуть, у мене багажник малуватий. — На той час я викинув крадений з мусоровоза акумулятор і запхав нормальний, який влізав на своє місце під капот, так що в багажнику звільнилося троха місця.

Я взяв із собою свого тата. Ми їхали якимось чудернацьким шляхом і робили неймовірні петлі по тернопільській області. «Побєда» не належала до найшвидкісніших видів пересування по землі, і максимальна швидкість руху дорівнювала 50–60 км на годину. Спідометр останній раз працював, коли ще був живий Сталін, і ми заміряли швидкість по тому, як в резонанс входило ліве крило, яке відірвалося від кріплення і починало тарахкотіти. Це явище мало місце на швидкості 40 км на годину. Гаврик — незмінний автомобільний Гуру Новоєврейська, чувак з електронним голосом, їхав збоку на своєму БМВ і засікав швидкість, а я робив у голові мітки, з якими та швидкість була пов'язана. Тобто, коли ти проїжджаєш знак «Обмеження сорок» — треба скинути газ до того, щоби з двору долетів звук, як з дробильного цеху на нашому сірчаному заводі. Тоді менти не спиняли. Вони взагалі рідко спиняли мою машину. її зовнішній вигляд яскраво підкреслював неспроможність господаря дати щось на розвиток української міліції.

Ми з татом доперли до містечка Бучач десь по обіді. Бард чекав нас в універмазі разом з Папіком. Папік — був точною копією Барда, тільки трошки нижчим, грубшим і старшим. Ми привіталися і зайшли всередину. Нас зустрів абсолютно пустий універмаг, пустий в плані повної відсутності товару на поличках. Продавалися тільки металічні кришки для закрутки варення в банках. Причому їх було просто до фігіщі. Більше не було ЗОВСІМ НІЧОГО. Як після татарського іга. Але весь персонал був на робочих місцях, і літав слушок, що мають підвезти калісони. Я не знаю, чи калісони здатні ощасливити тридцять людей, які броунівськими частинками снували біля того прилавку, де їх мали викинути, і, заважаючи один одному, ловили свій нехитрий кайф. Ми піднялися на другий поверх, і Папік Барда зник у дверях підсобки. Він був завучем у ПТУ і міг у Бучачі ВСЕ! За хвилину він вийшов з підсобки і ознайомив тоном Наполеона, який щойно спалив Москву:

— Віталічко, по три не буде. Я домовився по три п'ятдесят.

— Супер, тато! — відповів на це Бард, дістав два червонці, а решту досипав копійками. За Папіком вийшла продавщиця, яка скоїла цей злочин і продала інвентар магазину.

— Боже, не знаю, що мені за то буде, але такі хлопці файні, беріть тих дітей, тіко пороздягайте, бо форма не продається, — ховаючи двадцарік у кишеню халата, сказата вона.

Ми почали роздягати дітей-манекенів. Шкільна форма висіла на них добрих пару років, і на шиї залишився вицвілий трикутничок, дякуючи якому вони були подібні до інопланетян, які сіли в Бучачі і там залишилися, бо їхню бензину з НЛО скачали місцеві пацани і продали полякам на трасі. Нав'ючені голими дітьми, ми пройшли повз броунівську масу, яка чекала на калісони. І хтось устиг запитати:

— По скілько дають? — Що він мав на увазі — ціну чи кількість, — ніхто і не зрозумів. Легким галопом ми підбігли до машини, потрясуючи мощами роздягнутих діточок. На жаль, у багажник не вліз ні один дяпан. Довелося всіх пхати у салон. Позаяк назад нас їхало дев'ять — три живих і шість пластмасових пацанів, Бард тримав на колінах п'ятьох, а одного ми з татом посадили між собою на передній диван, і він пильно вдивлявся вперед усю дорогу додому своїм загадково-тупим поглядом моделі. Тяжко було розібратися — хто з них хлопці, а хто дівчата.

— Кльова машина, — долинув з-під груди пластмаси десь іззаду голос Барда.

Ніхто з нас не підозрював багатства епітетів, які пролунають на адресу іменинниці за найближчу добу. Бо до того треба було дожити. Виїзд на Берлін ми запланували на третю годину ночі. Чому саме на третю? А чому б ні? Я переживав період запізнілого переходу з дитячого віку у фазу дураковаляння, і мої рішення часто-густо були висмоктані з пальця, як герої Конан Дойля. Сам придумав і потім сам мучився, як з того вийти, і мучив ще й оточуючих мене персон. Тому вся сім'я Барбари, бо від неї ми збиралися стартонути, не спала разом з нами. Звечора ми вальнули фляшку Кірша — тоді продавалася така тягуча солодка зараза, яка мала ЗО градусів алкоголю і її можна було пити без закусі, і з дурними головами провалялися до півтретьої ночі. Невиспані, з синіми мішками під очима, ми підняли свої тіла і по черзі сходили в дабл попісяти. Перший раз в житті я заснув, стоячи і пісяючи. Надворі було зимнувато як на початок літа. Наші діти сиділи в машині, зяючи своїми скляними перестрашеними очками, і мерзли. Поколупавшись для виду ключем у замку (замок не закривався на ключ з часів громадянської війни), я відкрив двері, і ми з Бардом позакидували сумки. Я дістав сигаретку «Жітан», Бард також дістав сигаретку «Жітан», і ми закурили. Я збрешу, якщо скажу, що ми закурили для приємності. Просто прийнято було курити після того, як устав з ліжка. В роті було так, ніби туди сходили коти зі всього Новоєврейська. В легенях було відчуття, ніби туди забили великий дюбель, якмм прибивають шифер. На балконі третього поверху Барбариного під'їзду стояли два брати — Вовка і Лесик, мої давні другани. Вони також курили. Коли б я не виходив з під'їзду — вони стояли там і курили. Брати були, як Смокери з фільму «Водний світ» із Костнером. їх не можна було уявити з пустим ротом. Там постійно щось диміло.

— Прівєт, — хриплим невиспаним басом гавкнув я до них.

— Привіт, ви куда зібралися? — спитав Лесик, а Вовчик в той момент затягнувся.

— В Берлін їдем, — не без гордості рикнув я.

— Класно вам, а ми на рибу йдем на Оселю, — сказав Лесик, і міг того не казати, бо вони завжди ходили на рибу на Оселю.

— Ну, пока, чи шо? — типу попрощався я, і Бард заліз на переднє крісло, тобто диван.

— Па! — махнули руками із сигаретними вогниками дядьки з балкона, і я покрутив ключ у замку.

«Побєда» мовчала, як у бак води набрала. Я покрутив ключ ще раз — нічого не відбулося. Я мовчки вийшов і із звуком поїзда, який зійшов з рейок, відкрив капот. Там нічого нового, і взагалі нічого, бо було темно, я не побачив.

— Що таке? — почув я голос Лесика, а Вовчик якраз затягувався.

— Шось не заводиться, — розгублено промимрив я.

— Може, штовхнути? — запропонував Лесик, а Вовчик у ту мить підкурював наступну папіроску.

— Та не може бути, вчора ж вона їздила нормально.

Я зрозумів, що надійшов той момент, коли треба брати в руки корбу і зайнятися з чувіхою брудним дєлом. Я вигрузив піонерів і дістав з-під сидіння злощасний гнутий костиль, який служив для механічного запуску двигуна. Вікна в квартирі Барбари погасли, але коли я крутнув пару разів — вікна знов запалилися, і не тільки в неї. По місті розлягався брязкіт металу, ніби танкова дивізія генерала Паульса воскресла із мертвих і їхала брати Курськ. Я крутив і крутив, а машина тільки мичала мені у відповідь, як корова, яка не проти щось перекусити, але стоїть прив'язана в пустій стайні. Бард погойдувався в машині в такт моїх рухів. Лесик докурював третю поспіль, і щось йому підказувало, що риба сьогодні накривається. А ще він переживав, що я своєю корбою побуджу цілий мікрорайон і він вийде нас бити. Вовчик мовчки затягувався і спостерігав за Бардом, який хитався в машині. Ніхто не міг припустити, які думки роїлися у нього в голові. Скельця його окулярів розфокусовували погляд, і він бачив перед собою Берлін, район Нойкьольн, вуличку Флюгхафен, і себе на тій вулиці. В його голові не хотів уживатися факт того, що наша машина не їде, машина, яка мала перекинути нас зі світу реалій у світ, де манекени купують по 150 марок, НЕ ЇДЕ. Поки Бард подумки бродив берлінськими вуличками і шукав папана, з яким любив курити дубас, Лесик вже був унизу. Вовчик докурював наверху і також збирався нам помогти. Ми виштовхали «Побєду» на рівну дорогу зі стоянки, Лесик став іззаду і вперся ногами, я штовхав через відкриті ліві двері, впершись у панель з приладами. Бард сидів у машині і хотів скоріше приїхати на кінцеву точку. Вдвох нам досить слабо вдавалося розігнати наш паровоз, і ми дочекалися Вовчика, який із сигаретою в зубах став біля Лесика. Ми доїхали до горбочка і штовхнули машину вниз. Вона відразу перетворилася на неконтрольований снаряд, який в стані протаранити Велику Китайську Стіну. Я заскочив у кабіну і крикнув:

— Дякую, Лесичок, тепер вже поїде! — Захлопнув двері, почекав набору максимальної швидкості і втикнув третю передачу. Швидкість стала гаснути помітніше, бо інерцію гасили механізми, які вона прокручувала у двигуні. Він не запалився. Машина прокотилася ще пару метрів і тихенько стала. Лесик з Вовою стояли метрів сто ззаду і курили. Не домовляючись, вони разом рушили в наш бік. На цей раз ми виштовхали тачанку на головну вулицю нашого міста і гордо пробіглися з нею по всій її довжині.

Людина, яка не спала, могла нас бачити в тій самій точці тричі через якийсь проміжок часу. Бо рівно тільки кругів ми зробили навколо Новоєврейська, коли, вимучені, опустилися на бордюр і закурили. Бард до того з машини не виходив. Спати він не міг, але пхати не хотів.

— Приїхали вроді, — сумно сказав я в пустоту.

Лесик з Вовчиком проклинали подумки той момент, коли вони пішли курити на балкон і побачили нас. Можна було покурити на кухні і спокійно спати перед рибою. Я зібрався з думками, які літали мухами наді мною, як над свіжою купкою соковитого коров'ячого пляцка, і виродив фразу:

— Папа, давайте ще разок вниз — до третьої школи, там така гора, що вже як звідти не заведеться — то їй вобще гаплик.

І дійсно, там була довжелезна і височенна гора, завдовжки з кілометр. І якщо машина з'їде вниз і не заведеться — ми із спокійною душею відмовимося від думки витягнути її назад, бо це в нашій ситуації просто неможливо. Ми встали, вперлися ногами в асфальт і почали штовхати її з такими лицями, ніби внизу не третя школа, а розщілина Великого Каньйону, штат Колорадо. Останні метри — і машина понеслася вниз, залишаючи Лесика з Вовчиком дшіеко ззаду, зі швидкістю звуку, разом з їхніми бичками, затиснутими в зубах. Я втикнув третю й очманіло почав натискати на всілякі кнопки-самодєлки, яких на панелі було просто маса, як у вертольоті. Мій вуйко Славік — майстер від Бога понаробив кучу тумблерів. Але не встиг мені розказати, яка кнопка за що відповідає. І за декілька метрів до неминучої зупинки я, видно, набрав потрібну комбінацію цифр, тобто натис, нарешті, те, що треба було натиснути, і «Побєда» рикнула й почала працювати. Бард збоку поправив окуляри і, наче нічого й не було, поглянув на годинник. Було пів на п'яту. Я розвернув машину і побачив, як вдалині підскакували дві маленькі фігурки. То Лесик з Вовою танцювали ритуальний танець на знак перемоги рефлексів над інтелектом. Ми виїхали догори, і я, відкривши двері, запропонував підкинути братів додому.

— Дякую, Андрію, ми ще покурим по дорозі, — озвався Вовчик.

Ми помахали їм і поїхали вбік кордону. За спиною, на сході, починало світати, і Бардові окуляри світилися, ніби зсередини. Аж страшно було на нього дивитися. Тому я намагався розгледіти щось на дорозі через феноменальне вітрове скло. Коли ми переїжджали через покоцаний переїзд у селі Коти, я пригальмував і переключив замість першої на третю. «Побєда» хрюкнула і стала посеред рейок. Я знав, що поїзд тут ходить дуже рідко. Але нам би вистачило і одного разу, повірте. Я дослідив ситуацію — заднє колесо стояло перед самою рейкою, яка в тому місці була високою через відсутність асфальту. І тому перепхати машину руками було рівнозначним зіпхнути з місця Останкінську вежу. Мене важко було чимось здивувати після нічного кросу по окружній Новоєврейська, і я руками поскладав у голові останки свого логічного мислення і відразу згадав, що допомогло вийти з патової ситуації. Звичайно — КНОПКА. Вона була зліва від руля майже під датчиком температури води. Я витягнув костиль і сказав Барду:

— Віталя, я крутну, а ти нажми на кнопку, о'кей?

— О'кей, — сказав Віталя.

Я звичним жестом сунув машині покручений залізний член і крутнув. Те, що не відбулося нічого, не здивувало, а навіть трохи підняло настрій. Я звик до такої реакції машини на мої намагання її задовольнити. Але вирішив спитати в Барда, чи він натискав кнопку.

— Ти крутнув, а потім я нажав, ти ж так казав?

— Нє, Віталя, нажми і тримай, а я крутну ще раз. Добре? Віталік натиснув кнопку, я крутнув корбу, і машина моментально завелася. Ми взнали Великий Секрет «Побєди» номер один, і тепер Берлін став для нас трохи ближче, ніж годину тому.

Ми під'їхали до пропускного пункту на Раві-Руській десь пару хвилин по шостій. Була величезна черга машин, які їхали до Польщі. Але їх не пускали. Просто в мого однокласника Феді, який працював на митниці, був день народження, і митниця неспроможна була обслуговувати недисципліновану масу туристів. Про нас знали, бо я дзвонив Феді, що ми будем їхати. Пограничник, який був явно потомком Чингізхана, війська якого тусували у нашому районі довший час, був короткого зросту, з кривими ніжками іксом, розкосими монгольськими очима і жовтим кольором шкіри. Справжній українець. На маленькій голові теліпалася величезна, як для нього, фуражка, з пластмасовим дашком, з'їжджаючи вперед, вона била його по носі. Тоді він робив головою кивок уверх, ніби відганяв муху, яка хотіла сісти йому на ніс, і фуражка ненадовго поверталася на своє місце. Вікно в моїх дверях не відкривалося, і я відкрив двері, щоби почути, що він скаже. Двері пригвоздили маленького погранца до стіни його будки, він вирячив очі і, обтираючи всьо болото з «Побєди», своїм вже далеко несвіжим мундиром протиснувся і виліз на волю.

— Ти, чуєш, осторожно, чуть людину не придавив, — ображено сказав він.

— Я ж не винен, що та людина розміром, як пес, — сказав я вже на ходу, і він того, на щастя, не чув. Ми в'їхали на абсолютно пусту і затишну митницю. Жаби квакали в сусідньому з кордоном озері, легкий вітерець ворушив верхівки дерев і носив по території незаповнені митні декларації. Я не глушив машину, позаяк діставати корбуна границі не входило до моїх найближчих планів. З корчів вилізла фігура митника в пом'ятому прикиді, і він підійшов до машини. Його хитнуло, і він схопився за ручку задніх дверей. Двері піддалися і відкрилися — з них випало п'ятеро голих фігур. Ніколи в житті митник не тверезів, і не сивів, і не какав одночасно. Він присів і, обхопивши голову руками, крикнув:

— Та ж мертвих дітей не можна, хлопці! У нас же границя!

На моє і Барда шастя з поближчого вагончика вийшла ще одна фігура, знайома мені до болю зі школи. ФЄДЯ — наше спасіння. Скільки раз протягував він мене через безнадійно довгі, як романи Толстого, черги до кордону. Він підійшов до нас і, хапаючи за руку сивого вже на той момент колегу, сказав:

— Давай талончик. — Взявши його другою рукою, відволочив друга у вагончик і за хвилину повернувся з проштампованим пропуском для виїзду.

— Сьогодні в поляків чорна бригада, — сказав він змовницьким тоном. — Вважайте там, можуть не пустити з вашими пасажирами.

Ми подякували, сіли в машину і переїхали на польський бік. Перше, що сказав нам поляк, кинуло мене у піт:

— Згасіць сільнік! — це означало, що я мав виключити двигун. Машин більше не було, і вся увага впата виключно на нас. Не виключити — означало, що я через три хвилини знову побачу Фєдю, нам таке не підходило. Ми їхали в Європу.

Я вирубав мотор і вийшов з машини. Поляк підозріло подивився на Барда, який, ніби сьомий манекен, сидів у машині і не рухався.

— До конд єдзєцє[1]? — запитав він голосом Адольфа Гітлера, який читав промову по радіо.

— До Берліна на фестіваль, — чистою польською відповів я. — Театр єднего актора, тен пан в окулярах єст акторем, манекіни — для сценографії, а я му помагам.

Поляк довго ходив навколо машини і простукував двері. Його не цікавили манекени, на яких Бард заробляв більше, ніж будь-який наркоділер з Бучача на коноплі. Він шукав наркоту і був переконаний, що вона в нас є. Але з дверей від постукування по них фонаріком крім кусків ржавчини не впало нічого подібного до кокаїну. Так він походив ще з хвилин десять і попросив відкрити капот. Коли я здійснив його просьбу, перед ним відкрилася паща, якій позавидував би амазонський алігатор. Туди міг попасти навіть кінь, і його б там довго шукали. Посвітивши на брудні маслянисті деталі, поляк просяк противним запахом спалених газів, і від його парфумів «Пані Ковальска» не залишилося навіть натяку.

— Єхаць, — крикнув він і, заложивши руки за спину, став збоку.

Я шепнув Барду, що треба вийти з машини і попхати, бо, дістаючи корбу на польській митниці, ми б заробили собі пожиттєву депортацію. Бард перший раз від Новоєврейська виліз з машини, поправив окуляри і разом зі мною почав пхати машину вбік виїзду.

Поляк, збаранівши від такої наглості, крикнув істеричним тоном:

— Пов'єдзялем — єхаць, а нє пхаць[2].

Ми з Бардом продовжували бігти і штовхати машину і робили б це навіть тоді, коли б польський митник почав стріляти нам у спину. Та оскільки пістолет був у нього хіба що в штанах, ми більше переживали за того, спереду, який відкривав шлагбаум. Він вирячив очі і спросоння не міг догнати, як йому вчинити. На нього неслася велика іржава махина і через кілька секунд могла змести його будку. А він зайняв би горде місце на капоті у вигляді фігурки оленя, який готується до стрибка.

— Отвєрай[3]! — крикнув йому я, заскакуючи на ходу в кабіну і напомацки шукаючи ту кнопку, без якої наша пробіжка увінчалася б депортацією.

Він скажено дивився то на мене, то на «Побєду», то на начальника, який кричав йому щось із-заду. Любов до життя перемогла — він підняв шлагбаум і відскочив убік. Ми пронеслися повз нього на швидкості сорока кілометрів на годину, крило якраз почало відбивати свій зловісний ритм. Бард ніяк не міг заскочити, він засидів ногу, і вона теліпалася, як частина чужого організму, прив'язана до нього. Він повис на дверях і не міг перехилитися, щоб упасти на диван і закрити їх. Я натиснув кнопку, врубав передачу, машина сіпнулася, завелася, і Бард влетів у кабіну, поправляючи окуляри.

— Я фігєю, — вирвалося в нього.

Йшла четверта година нашої подорожі, і ми вкотилися в Польщу. Ми проїхали 50, а до фінальної точки залишалося всього якихось там 950 кілометрів.

Якби мені випала зараз у мої 37 з половиною років така нагода — проїхатися «Побєдою» до Берліна, я б застрілив того, хто мені це запропонував, а потім застрілився би сам. Тоді — все було інакше. Бард мирно спав, не знімаючи окулярів і не підозрюючи, що, коли б він був на цьому місці років через п'ятнадцять, його прострілений труп я би скинув десь у комиші Вісли в районі Кракова. Я крутив руль і не знав, що паралельно з нами відправилася ще одна експедиція до Західної Європи, укомплектована Бардом. З Бучача, дві години після нашого від'їзду, рушила дивна машина УАЗик, переповнена людьми і манекенами. Машина являла собою прототип санітарної машини «швидкої допомоги», з таким круглим смішним передом, які є в кожній лікарні. Місць там було шість, але в машину запхалося вісім чоловік, крім чотирьох дорослих манекенів. Шофер називався Олег, і їздив він на ній таким чином, що коли він сидів за кермом, коліна у нього були на рівні вух, а руль внизу між ногами. Зручно продумане місце водія постійно тримало шофера в напруженому стані і не давало заснути під час руху. В машині разом з великою кількістю невідомого мені люду їхав наш з Бардом друг Тері, якого я забув узяти на борт нашого віайпішного корабля. Я прекрасно пам'ятаю, коли ми проїжджали Жешув, під горою стояла машина УАЗ із тернопільськими номерами. Купа народу копошилася біля неї і махала всім машинам, які зі свистом мчали повз них. У Польщі не прийнято було зупинятися незнайомим — буремні роки рекету мали свої неписані закони. Я також, стримуючи сльози, проїхав біля них і не зупинився. Нечиста хотіла, щоби Бард у цей момент спав, а спав він майже всю дорогу. А виявляється, в Олега скінчився бензин, і вони всю ніч спиняли машини, щоби попросити пального. Вісім годин вимучені і замерзлі українці стояли на смерть на польській дорозі, підсцикаючи знак «КРАКІВ 200 км». І вижили. Бо прийшов ранок, і хтось, сильніший за інших, вийшов на горбок і побачив величезну заправку, яка була якихось триста метрів од місця примусової стоянки по інший бік гори. Сльози щастя залили очі українців, а Олег почалапав з двома фляшками з-під води «Моршинська» набрати бензини. Ми в той час доїхали до Кракова і зупинилися на паркінгу, шоб дослідити причину хвороби нашої ластівочки. Я вперше за довгу дорогу від кордону заглушив двигло, і ми пішли напитися кави.

— Мусим вияснити, що то за херня, Бард. Бо німці нас не пустять.

— Сьогодні неділя? — спитав Віталік, якому здалося, що проспав він у машині тиждень.

— Неділя, Бард. Дай Бог вияснити, що там за параша відламалася, і її тут купити. Сьогодні це нереально. Всьо закрито.

— Я піду куплю журнальчик, а ти подивися до машини, — класно придумав Віталік і пішов ритися у музичній пресі.

Я озброївся набором ключів і поліз під машину. Поляки, взагалі, народ доброзичливий, але дуже приставучий. Навколо мене тут же зібрався консиліум з чотирьох алкаїнів, які бухали на заправці пиво «Жив'єц», і почали гундосити під руку:

— А цо то, курва, за ауто?

— То єст ауто? То, курва, танк!

Слово «курва» поляки вживають настільки часто, що воно ними не помічається, а в нашій мові замість'нього придумали Кому. Взагалі вони кохаються в руських матюках і різноманітно це демонструють.

Я відкрутив акумулятор і порахував фінанси. В мене було 50 доларів на всю дорогу. Дивно, я недавно поставив майже свіжий, а він так підмолодив. Треба було починати тратити гроші. Я зайшов на заправку і вибрав найдешевше китайське гіменце з назвою «Золотий Кінь». Прикрутивши «Коня» на місце під капотом і віддавши 30 доларів, я спробував завести машину й відразу зрозумів, що тридцятку я викинув на вітер. Наша совдеповська батарея була здатна крутити Запорізьку греблю, але причина була не в ній. «Стартер!» — пробило мені в голові. Ясно, що продавець і чути не хотів, щоби віддати йому «Золотого Коня» назад. Я змирився і поліз під машину відкручувати стартер. Алкаші вели дискусію далі:

— Я мувілем[4] же то нє аккумулятор, курва.

— Я теж мувілем, же нє, курва.

— Ну то цо ти мі, курва?

— А цо я, курва?

Я крутив гайки і через півгодини виліз з-під машини, тримаючи в руках хворий орган. Малесенька кругленька шайбочка тріснула на бендексі — не буду пояснювати, що то за фігня. І він перекособочувався і не крутився. Бляха-муха. Через таку дрібничку наша подорож була під загрозою провалу. Я з руками в солідолі аж по плечі забіг у чистий, як аптека, магазин, де Бард з виглядом філософа гортав «Тилько Рок».

— Віталя, я знаю причину! — крикнув я піднесено. — Треба знайти таку фіґняшку, але де ми її знайдемо в неділю ввечері?

Продавець стояв в ідеально чистому комбінезоні, покрутив носом у мій бік і запропонував:

— Може, пан сє умиє?

Ми виїхали зі змішаними почуттями. З одного боку, я знав причину, а з другого боку, що мені це давало, що я її знав? До Вроцлава ми зупинялися разів двадцять біля приватних автомагазинів, і нам відповідали те саме, що нині — закрито. Швидкість нашого руху була настільки помірна, що, проїжджаючи по польських селах, я встигав роздивитися меблі по хатах, упізнати в лице всіх мешканців, які жили в них, познайомитися з генеалогічним деревом польських сімей, дякуючи фотографіям, які висіли на стінах осель. Всю дорогу по Польщі нам кричали вслід:

— «Варшава», «Варшава», — недалекі поляки не знали, що їх машина «Варшава» була нагло здерта з нашої «Побєди» так само, як і мінікупер, порш і ще багато славних прикладів високоякісного автомобілебудування. Я завернув на паркінг приватного готелю на автоматі, не узгоджуючи це рішення з Бардом. В рецепції сказали, що номер на двох коштує 25 уїв, рівно стільки в нас було на двох. Сили полишали наші тіла, і ми вирішили залізти в душ і напитися, а завтра буде завтра.

Як завжди після фляшки на брата — зранку встати не належить до найлегших завдань. У мене голова набрала квадратних форм і ніяк не хотіла повернутися у свій первинний стан. Бард заснув в окулярах і, знявши їх зараз, був схожий на хворого гайморитом, який припалив собі ніс компресом з хрону. Ми зійшли вниз і просто змели з лиця землі більшу частину шведського стола в ресторанчику. Піднялися наверх, склали сумки і здивовано помітили, що були тут всього ніч, а номер виглядав, як після двадцятиособової оргії. Зійшли вниз і загребли в сумки другу половину шведського стола. Зніяковілий офіціант побажав нам веселої подорожі. Він сказав пророчі слова. Весело почало бути відразу, як ми вийшли надвір. Було зимно, градусів з десять. Туман обійняв світ навколо нас, і ми виглядали в ньому, як замочена в порошку ОМО білизна. Бард стояв збоку і курив, а я бачив тільки, як в білій загуслій масі моргали його скельця окулярів. Ми підійшли до нашої квартири на колесах, яка стояла на фоні струйових, модних і нових машин, як ракета космонавта Комарова, яка загубилася в космосі сорок років тому і зненацька впала на паркінг готелю «У Штефана». Вікна її зловісно запітніли, і я зрозумів, що аеробіка з корбою мені забезпечена. Я акуратно дістав її з багажника, вставив у решітку і крутнув. Замість звичного звуку прокручування двигуна почувся якийсь хруст. По-моєму, я вставив її в темноті трохи не туди і щойно перемолов якусь тваринку, яка залізла переспати на теплий двигун. Покопирсавшись ще разок у потрібному напрямку, я надибав статевий отвір моєї залізної коханки і ввійшов у неї з усієї сили. Вона видала стогін, який може видати жінка, котру розбудив чоловік о сьомій годині ранку тільки через свою несподівану ерекцію, і нагло, по-сухому почав шурбати її непідготовлену мишку. Поляки не звикли до того, що по подвір'ю приватного тихенького готельчика їздить товарний поїзд о сьомій ранку. Вони вилізати на балкони і кричали:

— Ти, курва, рускі! Я зараз вийде і ці покаже. Ціхо[5], курва!

На що я в обов'язковому порядку давав їм таку відповідь:

— Та ви, засрані пшеки! Коли ви вивозили від нас в анальних своїх, вонючих польських проходах золото і бриліанти, то ми мовчали. А зараз я вам мішаю?

Така дискусія в дусі братерства і взаєморозуміння проходила якихось хвилин десять, поки Бард скурив нарешті ранковий «Жітан» і, наморщивши лоба, видав фразу, яка змусила поляків здатися:

— Шп'єртдаляй! — крикнув він в молочну темноту, де мав бути готель із психованими жителями, і настала тиша. В одному слові він припустився чотирьох помилок, і до сьогодні я не можу розібратися — яка магічна сила, присутня у ньому, змусила закритися цілому вагону розлючених Панів. Я віддав машині більшість своєї теплової енергії, і вона, не розбещена сексом у своєму житті з партійним функціонером, кінчила через хвилин п'ятнадцять, тобто завелася, і з прекрасним рокотом купа непотрібного іржавого сміття викотилася з нами на борту убік Вроцлава.

Ми знайшли автомагазин, який продавав деталі на трактори. Продавець ознаймив нам, що деталь, яка здатна нас ощасливити, коштує п'ять злотих, на що я, заливаючи його прилавок сльозами захоплення, відповів «Дзєнькує Упшейм'є» і тряс руку, поки його не злапали корчі. Відремонтувавши стартер, я сидів біля машини в товаристві Барда, який курив, пив пепсі і читав «Тилько Рок». Одна-єдина думка боліла в мене в голові — як можна попасти в Берлін, маючи пустий бак, десять злотих і Барда, якому всьо по цимбалах? І поки я, виступаючи в ролі патанатома, колупався в своїх мізках, шукаючи під купою старого сміття відповідь на цю проблему, біля нас на великій швидкості пронісся і загальмував великий сто сороковий «мерсюк» з німецькими номерами. З нього вийшли двоє — батько-пшек і син-німець (і така фігня, виявляється, буває в світі). Батько в агонії впав біля «Побєди» навколішки й почав голосити:

— Моя маленька курвечко! Цура[6] кохана.

Ми з Бардом і з сином-німцем зачудовано дивилися на конвульсії старшого пана і чекали дальшого розвитку подій.

— Я м'явем такі самохуд в 63 року. Чи моге зробіць соб'є з нім зд'єнцє[7]?

Я звичайно погодився, щоби він клацнувся з тачкою, ате він спитав, чи можна це зробити зі мною, і потряс в повітрі якоюсь банкнотою. Ми з Бардом, як собачки, яким махнули перед носом куском вареної ковбаси, моментально скочили на ноги й були готові до фото. Я обняв поляка і, ризикуючи вимазати його білосніжний гарнітур, назавжди й безповоротно, тримав свої вимащені солідолом руки у нього над плечима. Бард клацнув мене з сім'єю, поляк всунув мені в кишеню сорочки три десятимарочні купюри, і тут Бард пискнув:

— Може, ще одно фото?

Поляк заржав і сказав, що не сьогодні. Вони скочили в свій «мерсюк» і звалили так само, як і появилися в нашому житті.

Ми були врятовані. З нашими задатками — за тридцять дойч-курва-марок — можна було заїхати в Лісабон, не ге, що в якийсь Берлін, до якого залишалося 300 км. Ми купили собі найбільший делікатес того часу — пачку «Чіо чіпс» і, помивши мої руки в калюжі біля автомагазину, рвонули вбік німецької границі. За шість годин ми бадьоро подолали двісті кілометрів, з'їли у дорозі фриток (картопля фрі по-нашому), від яких, тільки дякуючи нашому молодечому запалу і якісній соляній кислоті в шлунку, не випав через певний отвір шлунково-кишковий тракт. Заруливши на заправку, за якою вже виднілася митниця, я під'їхав до колонки і наївно почав шукати низькооктановий бензин, на якому звикла їздити кострубата совєцька машина. Надпису, який я шукав, не було на жодній з колонок. Найнижчим виявився 95 з перекресленим значком Ph. Я. боячись здатися тупим, не став виясняти значення написаного, втикнув пістолет у бак і налив бєнзіка рівно на 10 бундесівських рублів. Нам вистачало ще на дві банки пива і пачку «Жітан». Дуже якось дивно вдивлявся мені в очі заправник, якому я платив за паливо. Певно, він щось знає. «Скотина!», — подумав я і заскочив на диван із свиноматки. Завелася машина, як ніколи в своєму житті. Двигун зашелестів, ніби ніжне осіннє листячко, коли підтираєш ним заднє місце у лісі в тяжкий момент відсутності чомусь на дереві мотка туалетного паперу «Клінекс». Вуха не вірили акустичним даним, які надходили з-під капоту, і, здавалося, в голові макітриться та ще й так сильно, що можна ригнути. Ригнути ми якраз не встигли, але шанси це зробити збільшилися вдвоє. «Побєда» зненацька почала скакати, як мустанг, якому апачі попали в дупу стрілою і намагалися прив'язати його за ногу до сосни. До воріт митниці залишалося якихось двісті метрів, а наша машина на виду у всієї округи скакала так, ніби хотіла побити всі рекорди Бубки за один підхід. Мотляючись по кабіні у гакт з нею, я то натискав, то відпускав педаль газу, чим робив ці скачки більшими по амплітуді і сильнішими. Бард несамовито бився головою об переднє шкло, і тільки дякуючи тому, що він з Бучача, чудом залишився живим. Коли чоло мого друга стало нагадувати велику емальовану каструлю, в якій варять голубці, мені вдалося вирубати двигун, і ми ніжно вкотилися на територію фашиків. До їхніх безпосередніх обов'язків входило обшманати нас від голови до п'ят, знайти хоча б одну поломку в машині і шасливо відправити нас в Україну. Я вкотився поміж ними у сектор, який був відведений спеціально для «НАШИХ», де треба було ставити машину і милити вазеліном «шоколадку». До нас підійшов, видно, фан Брюса Вілліса, бо виглядати він хотів так само, але над інтелектуальним виразом його табла треба було мамі з татом попрацювати більше. Він потрусив лисиною і гавкнув щось типу:

— Документен ун машінен.

— Я, я, — відповів я і простягнув йому техпаспорт, заповнений цьоцьою Лесьою у МРЕ В від руки і по-українськи.

— Вас іст дас? — спитався він мене, і якщо знав наше слово «б…ь», то закінчив би фразу тим, чим закінчив би я на його місці.

— Дас іст ауто, бля, — вирвалося в мене на кінці.

— Найн, вас іст дас? — перепитав Брюс Вілліс і ткнув пальцем в мій талон.

— А-а, дас іст техпаспорт, — не знаю, чи воно так називається в них, але більше варіантів в мене не було. Німець довго щось гаркав до свого колеги, який був схожий на мужика, котрому прикрутили голову від карлика. Той крутив замалою як на нього шпаківнею і махав убік Львова:

— Цурюк, цурюк, — почув я в наш бік. Я з дитинства ненавидів слова, які закінчуються на «урюк», і тому почав підозрювати форс-мажорні повороти в нашому плані взяття Берліна. Збоку від нас проїжджали прекрасні, сяючі новенькі машини, з вікон яких нас очманіло роздивлялися перестрашені арійці. Вони всі мали такий вигляд, ніби побачили живого Дон Кіхота власною персоною на своєму Росінанті, який самотужки атакує японську морську ескадру. Я ж дивився вбік того, з маленькою головою, мріючи, якби ту голову на відстані запрограмувати, щоби нас скоріше запустили.

Наш поліцай вернувся і, простягаючи мені документ, сказав:

— Бітте. Ауф.

— На здоров'я, — відповів я, але Бард штовхнув мене ліктем:

— Кент хоче, шоб ми вийшли.

Ми вибралися з тачки, німець заліз на моє місце, наморщивши ніс від стійкого і нелегкого запаху нашого перебування в цій машині найближчі дві доби, а також інших її власників сорок останніх років поспіль. Він повернув голову назад і зацікавлено роздивлявся на манекенів. Його вираз обличчя змінився на вираз обличчя підлітка, який перший раз побачив голу тьотю, і та була не проти просвітити його, що з цим всім можна робити.

— От придурки, — підсумував я свої спостереження. На них ті манекени діють, як на котів валер'янка. От Бард тему видумав.

Барда, натомість, не радувало зацікавлення поліцая його дітьми. Він не мав наміру дарувати комусь 150 марок тільки за те, що нас пропустять без огляду. Він піде пішки в Берлін і залишить мене тут, і понесе всіх дітей на горбі, тільки для того, щоб відчути в руках ШТУКУ справжньої валюти. Так думав Бард, але німець був митником не з Рава-Руської, а з Коттбуса, і він не знав, що можна брати в людей гроші, а також приймати від них хабарі товаром. Він виліз і сказав мені:

— Бітте поворотен морген, — ну, типу, поворотами поморгай.

— Ясен херен, — відповів я і посмикав перемикачем поворотів. Позаяк реле згоріло в часи, коли Стаханов бив власні рекорди в шахтах Донбасу, мені довелося смикати по черзі вниз-назад, вниз-назад, а потім вверх-назад, вверх-назад, щоби створити німцю ілюзію мигання лампочок, які без цієї процедури просто світили, як лампочка Ілліча u хаті щасливих селян з його портретом у руках.

— Я, гут. Бітте, ручнік арбайтен, — тим часом попросив він перевірити, чи лабає ручне гальмо. Я хотів показати на Барда і сказати, що зі мною ще і запасний ручник їде, але то було тільки зі злості, і я нагнувся в кабіну до ручки ручного гальма. Вона виглядала так, як величезний стоп-кран у поїзді. Червоного ядучого кольору ручка перекривала вхід у салон, коли була затягнута, а коли відпущена, — то за неї обов'язково заплутувалася штанина на лівій нозі. У всіх нормальних автомобілів ручник розташований поміж передніх крісел, а позаяк у «Побєди» був диван, його розмістили так, щоб він постійно нагадував про своє існування. Мій ангел-хранитель не дав відкрутити цю ключку тиждень тому, і слава йому і Господу Богу. Я затягнув ручник, який також останній раз працював хіба що на випробовуваннях цієї точили в конструкторському бюро в переддень підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Паралельно з ним я був змушений непомітно втикнути на рулі першу передачу, на випадок, якщо б німцю збрело в його німецьку бошку спробувати зсунути її з місця. На той час навколо нас було набагато більше людей, ніж спочатку. Всі з цікавістю розглядали нашого динозавра, в якого багажник підпирався ручкою від лопати, бо не працював фіксатор. Хтось із них простягнув руку до цього нехитрого пристрою, але Бард жестом дуже вчасно відмовив його це зробити, показавши, що на місці його кінцівки в кращому разі залишиться культя до ліктя, а в гіршому — по плече, якщо кришка впаде і захлопнеться разом з його граблею. Коротше, німці взяли нас у кільце. В моїх генах бурлила партизанська кров мого діда, і мій мозок працював на всі можливі і примітивні виверти, які готували нам німаки. Хтось із них все-таки копнув ногою нашу ластівочку в бампер, сподіваючись перевірити силу ручника, і в цей момент від неї просто на його лаковані і вилизані, як собачі яйка, туфлі, типу лодочки, в яких ходять німці-погранці, впало з десять кілограмів болота, змішаного з автомобільним мастилом і солідолом. Німець з жахом подивився на свої білі шкарпетони, які втопилися під купою чорно-сірої маси. Якби навколо були українські митники, всі радісно би поржали зі свого колеги і завернули би нас додому. Так, заодно, для прикола. Але це були німці, вони тільки похитали головами і допомогли господарю загиблих шкарпеток сховатися у нетрях будинку митниці. Лисий Брюс, задоволений екзаменацією ручника, запропонував перевірити світлові сигнали, які дублюють натиснення педалі гальма. І тут я зіпрів ще один раз і не тільки на голові. В мене було таке враження, ніби з чайника, який простояв на холодному зимовому підвіконні цілу ніч, хтось тоненькою цівочкою налив мені льодяної води на мох, який росте на переході спини в дупу. З моха водичка скапувала нижче, у каньйон, який розділяє обидві дольки, і мочалкою накопичувалася на всьому хазяйстві, яке обрамляє цей, схований у трусах, ансамбль зі самого низу. Річ у тім, що моя «Побєда», а також всі її сестри мали всього одну «тормозну» лампочку посеред кришки багажника. Я натиснув на гальма правою ногою, а ліва, підкошуючись, видавала ворогам всю мою психологічну неврівноваженість. Як око циклопа — повільно загорілася ледь помітним і тьмяним брудно-червоним світлом одна-єдина жарівочка ззаду. Німці дивилися на сигнали по боках. У принципі, вони робили логічно. Я набрав повітря і сказав: «— Дас іст антікварішен ауто. Зіс іс еназер модел ту лайт ін Юроп, — вальнув я майже на есперанто фразу, і дуже хотів, щоб вони зрозуміли її дослівно як: «Це стара машина, але для їзди по Європі передбачена така конфігурація світла», — і включив підфарники. Як два ока циклопа, ледь-ледь зажевріли дві лямпочки, які не могли вмерти з часів Визвольного Руху 39 року і до сих пір пам'ятали номер мобільника Степана Бандери. Я зняв ногу з гальм і виключив підфарники. Циклоп заплющив очі. Так я проробив пару разів, щоб виховати у німців набутий рефлекс, як старина Павлов у своїх собак. В цей тяжкий для мене і всієї України момент приниження нашої слов'янської гідності Бард, який віз німецьким корешам попробувати кримської коноплі, підійшов ДО пограничного песика-пуделька, навченого шукати наркоту. Він тикав йому під ніс кулак, в якому затис скручену папіроску. Віталя був готовий при найменшій реакції собаки на ґанджу — викинути папіроску в сміття, але пес крутив обрубком хвоста і лизав бардові нігті на ногах через відкриті сандалі львівської фабрики «Прогрес». Бард зрозумів, що пес шукає серйозні мінерали, і він в повній безпеці зі своїм пластиліном.

Німці, здається, повірили. В душі я був готовий зробити Лисому менует, чи як там воно називається, аби лиш він вже відчепився. Але то тільки в душі, і нікому про це не розказуйте. І він відчепився. Вся товпа погранців, яка зібралася біля нашої машини, залишила границю без догляду на добрих півгодини, і за цей час, можливо, поляки перекинули на Бундес дві-три фури, вантажених китайцями-нелегалами. Німці дати нам спокій, відійшли на пару кроків назад, спостерігаючи, як ця купа мотлоху має стартувати з місця без допомоги коня або трактора-буксира. Я крутнув стартером, машина випустила величезну голубу хмару диму, яка проковтнула всю митницю. Видимість просто стала рівна нулю. Дідок на сірому «фольксі» з дрезденськими номерами з розгону затаранив білу «Шкоду». Три наркоділери, дякуючи Богу за таку оказію, перейшли кордон, тримаючи на витягнутих руках піднос із кокаїновими дорожками. А наша «Побєда», яку я після нашого з нею сексу вважав за живу чувіху, видно, перділа або, скоріше, ригала. Це була нормальна реакція машини, яка звикла їздити на ослиній мочі, на пропозицію поїхати на євробензині. Я зі страху тикнув навмання ручку передач, і мій мустанг у два велетенські стрибки подолав відстань до початку автобана з надписом: «Вількоммен Бранденбург», що по нашому означало — «Добрий вечір, дівчата. Ми приїхали».

Коли хмара на митниці розійшлася і було викликано три вертольоти з міністерства надзвичайних справ, щоб розгрібати наслідки катастрофи, ми вже чудувалися автоматичними дверима у туалеті на першій заправці після кордону. Ти підходиш — і вони відчиняються. Казка якась. Ніколи не переставала мене дивувати людська винахідливість. І дійсно — як може відчинити двері людина, яка, затискуючи двома руками свої сфінктери, щоб не впісятися, біжить з останніх сил від машини до місця, де збуваються мрії. Про затиснуті сфінктери — це я виключно про мужчин, звичайно. Коли закінчився напряг, дико захотілося спати. Наставав вечір, падав противний німецький дощ. Автобан несподівано звузився до однієї смуги, і ми пересікли знак «40». Я гальмонув до появи такого близького, як кінець світу, звуку, з яким тряслося крило, і їхав хвилин з двадцять зі швидкістю, якої вимагав суворий німецький знак. Охоти башляти триста марок за перевищення швидкості в нас із Бардом не було, тому я виконував усі знаки чітко, і навіть занадто. Коли автобан знову розійшовся до своїх звичних розмірів, я, глянувши в дзеркальце, помітив величезний хвіст машин, який назбирався за нами за цей час. І дійсно — обігнати наш екіпаж було неможливо, на моргання фарами ззаду ми не реагували, позаяк елементарно не було видно, чи хтось моргає, чи ні. за відсутності дзеркал у машині. В Німеччині нема обмеження швидкості на автобанах, і якщо на ділянці, де є ремонт, висить знак «40», то всі акуратно їдуть «соточку» і не переживають, що буде стояти поліція, бо поліція вірить німецькому народу на слово і стояти там не буде. І тим більше нереально знайти придурка, який буде пхатися зі швидкістю черепахи річної звичайної по дорозі, яка рівніша від будь-якої української в триста разів. Ніколи в житті не бачив я стільки «факів» у свій бік, як тоді з усіх чотирьохсот тисяч машин, які нас обганяли. Вони стратили через «русі швайнів» дорогоцінні двадцять хвилин свого драною часу і гикали в мій бік свої дулі. Останнім їхав величезний ГІР. Обігнавши мене, він включив на задній стінці свого причепу фару, яка була спроможна знайти на нічному небі планету Меркурій з його супутниками. Мій дикий оскал, викликаний світлом дітища інженера Гаріна, досі борознить простори космосу на кінцях променів, які вилетіли з цієї фари, пройшли крізь мене і полетіли вбік туманності Андромеди. Він збиває з курсу міжпланетні каравани у далеких Кассіопеях нештучним виразом обличчя, на якому відбилася вся нелегка доля землян. Мій вираз обличчя увібрав у себе всі тяготи земних воєн, інквізиції і плач динозаврів під час льодовикового періоду. Я ніс месседж із Землі до нових цивілізацій, а здавалося би, просто так — фура моргнула. Я зупинився на обочині, бо нести месседж не так просто. З очей летіли розжарені кусочки металу, і якби мене в той момент перенести в Женевську клініку паранормальних явищ, мені б вручили Нобелівську премію в галузі медицини. Я відчував, що можу вродити. Фура крім світла нагородила нас паровозним гудком, який змусив Барда втекти у корчі і довго змагатися зі своїм бажанням викакати печінку. За годинку я відійшов, а Бард повернувся з експедиції. Ми тільки-но розминулися з поліцейською машиною, яку викликали добряки-німці для нас, за те, що ми стояли в недозволеному місці. Але поліцаїв від нас відгороджував бетонний паркан між смугами автостради, і їх чекала довга дорога до розвороту в наш бік. Перший раз за цей час я кайфонув, що я в Європі.

Берлін зустрів нас мрякою з неба і аварією на перехресті Потсдамер і ще якоїсь штрассе. Двоє людей стояли біля своїх розфігачених малолітражок і закохано дивилися один на одного в очікуванні представника страхової контори, яка приїде і віддасть їм бабки за те, що вони заснули за рулем. Друг Барда Томас жив у Нойкьольні — районі, який кишів турками, арабами, лавашами, чейханами та іншими з ними пов'язаними «хернями». Його батько був серйозним перцем в Дюссельдорфі. Ні одна газета не виходила в тому місті без його підпису. Томас був повною протилежністю свого тата. Він цілими днями читав Маркса, бухав пиво і колупався пальцем у великій, як холодильник «Бош», cpaцi. Зростом два метри ЗО сантиметрів і вагою під двісті кіл, ця людина мала ангельський голос, і псяча німецька мова з його уст звучала, як спів Плачідо Домінго. Його сімейний трусняк був такого розміру, що в кожний його отвір можна було пустити вітку нафтопроводу Одеса-Броди. Коли він стояв посеред коридору і говорив по телефону, заважаючи всім сорока мешканцям з України, які наповнювали його квартиру 360 днів на рік, скористатися туалетом, вони бігали в нього між ногами, навіть не нахиляючи голови. Українці були невід'ємною частиною квартири Томаса. Він іноді виходив — українці ж знаходилися в ній постійно. Всі вони, і я в тому числі, як таргани, лазили по всіх ничках і вижирали всьо те, що Томас запасав для себе. Він свято вірив у своє призначення — давати українцям дах над головою у чужій далекій країні. Він знаходив придурків, які купували бардових манекенів, методично виносив гори сміття після нашої, такої непотрібної для Мами Європи життєдіяльності, позичав нам гроші і просто спостерігав за нами, як інопланетяни спостерігають за примітивними землянами.

Паркінг у Берліні — справа досить заморочена. Можна приїхати і втикнутися в дірку зразу біля свого під'їзду, а можна годинами кружляти по кварталу і кінець кінцем залишити машину за два-три кілометри від дому і чесати звідтам пішки з гіркими думками про те, як турецькі гімнярі будуть розкурочувати її вночі. Нам пощастило — жирний старий німець якраз збирався відвезти свою грубу сраку на роботу в Шпандау — тридцять км від дому. їхати було з корками довго, тому завбачливий гоблін стартував, коли весь квартал ще додивлявся останню порцію своїх нецікавих, буржуазних снів, та ще й на німецькій мові. Фу. Я виліз з машини, як ветеран японської війни, якого виписали зі шпиталю після пересадки опорно-рухового апарату. Мені боліла спина, ноги гуділи і тряслися, здається, від того я навіть попукував, але був вітер, і Бард нічого не чув. Ми взяли з собою сумки й піднялися по крутих як на такого інваліда, як я. сходах Томасового під'їзду. Третій поверх, двері наліво, дзвінок і пауза. Всьо, як мато бути. Томас мусив мати час роздуплитися. Ми це знали і терпеливо очікували під дверима. Всього якихось 15 хвилин, і в коридорі стали чутися звуки, ніби хтось волочить два мішки з бульбою. Томас човгав ногами по підлозі в шльопанцях 56 розміру. З таким самим успіхом він міг ходити по квартирі на лижах і не чув би різниці. Із виразом невимовного захоплення він посміхнувся, відкривши рот, в який без проблем міг залетіти АН-24, розставив руки для обіймів і підняв нас з Бардом разом з усім мотлохом, який ми тримали, потеліпав нами в повітрі так, що ми головами повитирали стелю, і поставив нас на місце.

— ЧЮС! — сказав він приємне слово, яке німці говорять і на привітання, і тоді, коли звалюють.

— Чюс, Томас. Хав ар ю? — поздороватися ми, типу, по-англійськи.

— Я, гут. Кам інсайд, — запросив він нас до свого лігвища.

Книжкова шафа, розміром з товарний вагон, лежала на боці, перевернута з невідомою метою, і великим ромбом стирчала вверх. Матрац, на якому можна було розмістити піхотну дивізію, забирав більшу половину його кімнати, білизна, натягнута на нього ще Кларою Цеткін, ні разу не знімалася і не пралася. Принаймні я такого не пам'ятаю. А пам'ятаю я багато чого, у чому ви можете пересвідчитися, читаючи цей опус. Ми зайшли у «свою» кімнату напроти, яка поки що була майже пуста — тільки три тіла валялися в різних кутках і нещадно хропіли. Я був такий змучений, що міг заснути в реактивному двигуні літака Міг-21, і впав десь поміж них, кладучи під голову свою торбу. Бард, судячи з усього, пішов у крайню кімнатку, найменшу за розміром і відповідно найменш придатну для розселення монголо-татарського іга. Йому було можна, бо то була його ТЕМА — привезти нас сюди.

Ранок прийшов, хоча міг і не приходити так скоро. Ті троє, які валялися по квартирі, в даний момент гонили в пошуках своїх речей і мозгів, порозкидуваних по хаті. Вони вдосконалили бардак, який панував до їхнього підйому, і погнати на кухню, де Томас пив каву з чашки завбільшки як відро. Кухня була малесенька, і крім Томаса там могла знаходитися хіба що одна особа, а то вони втрьох умудрилися туди запертися і ще й паралельно ритися в холодильнику. Слава Богу — там було вже пусто, бо Томас встав раніше і намастив собі два бутерброди завбільшки з буханку, розрізану пополам. На одну половину хлібини він вимащував з півлітрової банки «Нутелли», а на другу клав нарізану кільцями палку вюрстенбурзької ковбаси, притискав половинки докупи і запихав то всьо собі в рот. Запиваючи це відром кави, він видавав звук прорваної греблі на річці Одер. Троє, які увіпхалися до кухні, чавкали і цямкали, поїдаючи те, що Томас думав узяти з собою на роботу. З ротів у них випадали всякі різноманітні речі, прилипали до одягу, бороди і волосся. Томас з радістю спостерігав, як тільки що зі свистом зник його тормозок, потім сказав:

— Я, я. Вундеба[8], — підвівся з табуретки, чудом не розламавши головою дверну арку, м'якенько вийшов з кухні, в яку забіг Бард.

— Ну, що хаванем, Кузьміч? — Я стояв у коридорі, не маючи якихось окреслених планів, і подумки подякував Барду, що він задав мені напрямок, в якому рухатися. Три терміти, одного з яких я вже знав з попередніх приїздів — Коля з Бішкека. Він був хитрожопим, але дуже позитивним персонажем, який вдень ходив працювати на будову, а увечері брав гітару і лазив по пабах і клубах, горлаючи пісні Браиана Адамса і сподіваючись, що хтось кине йому в шапку пару марчел. Двоє невідомих були з його роботи, їм не було де спати і вони попросилися перекачумати пару днів.

— Здаров, Нікалай, — в'їдливо прошипів Бард, — как живйош?

— На-армальна, — з маасковскім прононсом відповів прямолінійний Нік.

— Слиш, сьодня народу дахєра прієдєт, над пацанов тваїх сплавіть — та куда ніть падальше. А, Калян?

— Чьо ето, Бард? Чьо, ми все штоль нє памєстімся?

— І вабшє, хватіт Томаса хавку жрать, понял? Сваю-та хоть раз пріньос? — Бард зробив погляд над окулярами на Ніка і на його кентів. Кенти жували вже повільніше, а з відкритих ротів починала витікати ще й слина, яка звисала, як шнурівки до кедів. Коля розгублено дивився навсібіч. Він знав, що Бард — улюбленець Томаса, і воювати з ним не хотів. Легше було сплавити пацанів. Подумки втопивши Барда у кружці з кавою, яку той допивав після Томаса, Коля з Бішкека в супроводі двох братів протиснувся повз мене — і пропав за вхідними дверима. Від них лишилася тільки луна від копит, які цокали вниз по сходах.

Бард був явно в ударі. Він попав у свою стихію — в Берлін. Починався місяць Великого Кайфу. Віталя розвалився на кріслі, відкрив холодильник, витягнув банку «Адельскронен бір», пива, яке в «Пенні Маркті» — магазинчику за рогом, коштувало найменше з усіх пив — 49 пфенінгів. Сьорбнув холодного янтарю, смачно відригнув бучацькими варениками, які нам спакували в дорогу, і промовив:

— Я вдома!

— А я піду об'яву напишу на «Побєду» — хай дзвонять, — сказав я і пішов шукати папірець.

Мої пізнання в німецькій мові були на рівні. Якщо точніше — то на рівні нуля. Але об'ява про продаж машини німецькою мовою, то є річ, яка кожному українцеві передається з генами, і я нашкрябав послання до арійців такого змісту: «Продається!!! Унікальний тачілбан, на якому ще є відпечатки сраки самого Іосіфа Віссаріоновича Сталіна, пройшов всього-на-всього три мільйони миль за якісь там сто сорок років життя. Змінив триста господарів і приїхав, щоб бути забетонованим на сходах Рейхстагу. Коштує — всього сто тисяч марок». Мені хотілося, шоб німці вбачали у моїй короткій і дуже лаконічній записці посил, власне, такого характеру. Але дойчі — народ конкретний. Що читаєм — так і панімаєм!

— Zu verkauf/Pabieda/baujahr 1953. tel. 08934476. Thomas. Andry. — Власне, так виглядав папірець, який я приклеїв до лобовухи, і маючи надію, що вже ввечері я буду колесити в лупастому «мерсі» з чемоданом капусти, вирученої з продажу мого плацкартного вагона, потрусив у «Пенні Маркт» купити картофеллєн салат, який заходив так само легко, як і виходив з організму не підготовленої до німецьких харчових приколів людини зі Сходу.

Я сидів на кухні і пожирав варену бульбу, яка плавала в майонезі під гордою назвою «Картофеллєн салат». В животі відразу після першої ложки починало страшенно мутити, і ти був готовий вивести на орбіту весь будинок, в якому перебував. З цієї причини в туалет було страшно заходити, щоб не розвалити тиском вилітаючої бульби унітаз і всі супутні конструкції. В двері подзвонили саме в той момент, коли дилема — бігти вже, чи бігти потім — розривала і без того порвану свідомість, а заодно і кишечник. Дзвінок мобілізував надприродні сили мого організму, всьо реактивне паливо всмокталося назад у ракетні шахти, і я знову міг жити, як всі нормальні люди, якийсь проміжок часу. Відчинивши двері, я побачив картину, ніби частина війська Наполеона заблудилася в часі і територіально і, внаслідок цього, забрела з 1812 року з-під Москви прямо в 1992 на Флюгхаффен штрассе. То були пасажири УАЗика, члени другої бучацької експедиції, висланої Бардом на вірну загибель. На чолі банди стояв воділа Олежик, який підняв непідйомну ношу — доїхати в Берлін на санітарній машині з однієї простої причини — знайти і акуратно вивезти з території Німеччини звалище автомобілів.

— Ти не знаєш, де тут СВАЛКА? — спитав він мене, завалюючи в хату.

— Нє-а, — відповів я і почав по-черзі здороватися з усіма пасажирами.

Першими з делегації в обійстя Томаса зайшли представники українського шоу-бізнесу, який мав честь тоді зароджуватися на благодатних ланах берлінського клаббінга: Анжеліка — співачка з Ужгорода, я би назвав її українською Бйорк і Торі Амос в одній особі, її подружка Евка — полька, яка мешкала чомусь у Львові і поводилася так, ніби хотіла сексу з кожним, кого зустрічала на вулиці, але нікому до сих пір не дата (пасія Барда). Тері — колега мій і Віталіка, який працював у першому в Україні шоу-бізнесовому агентстві і разом з усіма його працівниками цілими днями грав на єдиному на той час на весь Львів комп'ютері. За ними в коридор пройшло ще з п'ять-шість людей, про яких легше сказати — «та інші офіційні особи». їхня доля в нашій книжці настільки несуттєва, що легше про них не згадувати зовсім, аніж плутати вам і собі в голові. Всі, на радість Томасу. який мав скоро повернутися з роботи, порозкидали свої тіла по всій квартирі й почали на мій неописуємий страх займати туалетну кімнату хаотично і критично надовго. Анжеліка ходила по хаті і своїм оперним вокалом постійно підкреслювала ненормальність атмосфери нашого українського гетто. Вона наспівувала собі під ніс різні арії зі своїх творів, які сама писала нон-стоп, але, з усім тим, її було чути навіть у Трептов-парку біля могили Невідомого солдата. Евка ходила і трясла своїм довгим, майже до колін, хайром, і вся історія їхньої подорожі в УАЗику відклалася на ньому, як на перфокарті до старого комп'ютера. Голову треба було терміново десь помити, щоб Евуню раптом не здали до зоопарку, як давно пропавшу Русалку Дністрову. Позаяк у Томаса ванна кімната була вілсутпя. Бард періодично організовував вилазки в баню за пару кварталів, і всі дружно бігали туди полоскати своє начиння. Анжеліка також мала довгий хайр. і він не менш яскраво за Евкину голову відображав хронологію нелегкої подорожі своїм виглядом і запахом! Олежик відразу почувся вдома. Не знайшовши відповіді на риторичне питання: «А де ж тут свалка?» — він покопався в Томасовій шафі з книжками, нарив там атлас Берліна і підтюпцем вибіг з дому.

— Нас запросили на паті, — ознайомив Бард, який щойно повернувся з хорошим пивком у руках, що вказувало на якісно проведену операцію по збуту манекенів.

— Поїдем годинка восьма, — сказав він і, крутнувши носом на вигляд дівчат, миттєво потягнув їх в баньку. В хаті, навіть після того, як вони пішли, залишалося стільки народу, що складалося враження перебування в штабі терористичної організації. Подзвонив телефон, і я підняв слухавку. Там дуже швидко сказати щось по-німецьки, але яскраво чулося слово, яке я чекав почути найбільше — «Ауто».

— Сорі, ніхт шпрехен дойч. Кен ю спік інгліш[9]? — постарався я залагодити назріваючий міжнародний конфлікт.

— Найн, іх шпрехе інгліш ніхт[10], — почулося з труби, і я запропонував голосу приїхати за нашою адресою: — Кен ю ком хіер зібен ур, флюгхаффен штрасе зекс ахт, — що мало означати: приїдьте будь-ласка о сьомій годині за номером 68. У телефоні заскрипіло, і пішли гудки. Я махнув рукою, бідкаючи себе за те, що в підручнику німецької мови за два роки пройшов чотири сторінки, пішов доїдати картофеллєн салат.

Народ готувався до паті — кожен по-своєму: Анжеліка волала якісь душерозриваючі напєви, які родилися в її голові, як мухи з опаришів, Евка далі трясла своїм вже чистим, але мокрим волоссям, Бард і Тері пили півасік на кухні, смакуючи майбутню вечірню пригоду, а я гіпнотизував поглядом телефонний апарат, примушуючи його подзвонити і голосом Рокфеллера спитатися, чи хтось не продає «Побєду» тисяч за двісті марок. Час повільно підкотився до Зібен Ур, і як має бути — нам у двері задзвонили ще раз. Хтось кинувся відчиняти, і я, боячись, щоб не відшили моїх клієнтів, ринувся до виходу. У дверях стояли Томас, кривоногий старий рижий німець, і його жінка — фрау з явно не німецьким фегіеом.

— Хі із інтерестед ебаут йо кар[11] голосом ангела з кліпу Юрітмікс сказав до мене Томас.

— Хай, — сказав я і привітався з подружжям, яке виглядало ніби на кастінгу в «Сімейку Адамсів».

Ми вийшли на вулицю — «Побєдка» стояла біля тротуару, займаючії місце на три малолітражки, і турки, які звикли їх туї ставити, дивилися на неї з охотою розпиляти її і переплавити на один великий кальян, яким одночасно могли догнатися всі представники мусульманського світу, які перебувати на той час в Берліні. Німець, який прибув на оглядини, попросив відкрити авто, і довгий час залазив і вилазив з машини, прицмокуючи язиком так, ніби в нього в зубах застряло півкорови. Його жінка стояла й мовчача, і всім своїм виглядом вона кричала. що її походження має максимум спільного з походженням Олєга-воділи з Бучача. Я. затамувавши подих, рахував удари свого серця об внутрішню стінку грудної клітини, відвернувся вбік і в кишені рукою аж до болю здавив свій краник, щоб не вректи «здєлку вєка».

— Франц, — гавкнув зненацька покупець, простягаючи свою шуфлю в мій бік.

— Кузьма, то єсть Андрій, — боячись відпугнути пааа-на, поправився я.

— Авто старе, карочє, — сказав він по-німецьки. — але я маю майстерню і можу з нього зробити люди. Купити його я не готовий, але можу помінятися на восьмирічний 126-дизельний «мерседес».

Я недовірливо глянув йому в очі, порослі рижими волохатими корчами.

— Я, я. Помінятися на «мерседеса».

І так сказав мені клієнт номер один, який прибився на перший день оглядин.

«Курча. — подумав я собі. — якщо перший-ліпший німець віддає «мерсюка» взамін, то варто покачумати пару діб і обміняти грьобану калдобіну мінімум на самольот Фалькон». недарма ж назва вулиці — Флюгхаффен От буває фартить, да?

— Найн. данке шон. — відрізав я голосом Лєвітана. який об'явив по радіо «Промінь» про капітуляцію Німеччини. — Дас іст кляйне прайз. ІІен таузенл марк іст гут прайз[12] — відрізав я і відчув, як крила похоті проривають на плечах куріку Німець переілянупся зі своєю жінкою дістав візитку і простягнув мені.

— Моя пропозиція діє тиждень. Дзвони, якщо шо. — Вони повернулися, і на прощання жінка мило усміхнулася до мене золотими коронками, від яких я наїапався «зайчиків», як від зварювального апарата Патона. Так само чинно вони заіізди у той «мерсюк», який по ідеї мав стати моїм, і вирулили з нашої бічної вулички. Разом з ними в напрямі Ваіьсдорфу виїхаю відчуття, чи взагаїі та машина тут комусь потрібна, крім бюргера з золотозубою фрау. Я піднявся югори. а там вже Томас ловив кайф від нової партії українців, які тарганами ганяли в нього між ногами і спустошували його тижневий запас хавчика. Через годинку вернувся Олєжик. Він вирішив ознайомитися з Берліном детально і безпосередньо. Пробігши до Шпандау і назад кілометрів з п'ятдесят, він не знайшов того, що його сюди привело, повернувся додому і загнув в атласі наступну сторінку для завтрашньої пішої прогулянки. Побачивши в коридорі Томаса, який говорив по телефону, Олег підбігло Барда і спитався:

— Віталік. як сватка по-німецьки?

— Tina шрот чи щось таке, — відповів Бард, який подумки вже жував якийсь новий вид голландських доганялок, типу грибів чи жолудів і дав зрозуміти, що Олег не входив у його плани на вечір.

Олежик не розчарувався і підійшов впритул до Томасової ноги, глянув десь вгору, ніби на пік Ейфелевої вежі, побачив там голову, яка знає відповідь на його питання, і крикнув туди в небо:

— Томас, де в вас шрот? Свалка, Томас, га?

У відповідь на мелодійному дисканті, якому позавидував би Робертіно Лоретті, він почув декілька фраз, дякуючи яким німецька мова була б визнана найспівучішою мовою світу. За умови, що Томас презентував би її перед комісією. Олежка не вставила співуча відповідь, бо раціоналізації в тих словах він не вловив жодної. Махнувши рукою, він пішов у кімнату, дістав банку зі смальцем, буханку чорної хлібини, намастив собі велику кальошу, постружив туди зеленої цибульки, сховав ту красу у себе в пашеці. Весь народ, і я включно, ковтнули велику порцію слини у відповідь. Так, ми — діти України тонко відчули невидиму лінію, яка через Олежика зв'язувала нас із батьківською землею. Нитка, втім, різко обірвалася з відрижкою, яка пролунала на цілий квартал. Олежик закінчив пережовувати підошву, пішов налив собі з чайника сирої теплої води, кинув туди пару ложок цукру і запив.

— Файно дякую, — сказав він не то до нас, не то до пана Бога, який послав йому в чужинську сторону смачну данину. Бард з'явився на сцені нашої мильної п'єси і сказав свій історичний монолог.

— Брати і сестри, чекаю вас внизу через десять хвилин. Сьогодні наша велика місія полягає в схрещенні двох культур — слов'янської і арійської. Буде багато спокус перед вами. Не кидайтеся на них сліпо. Обдумайте ціль свою на землі. Зважте і вирішіть — чи варто. Я довго думав і зрозумів — ВАРТО. Тому таким, браття мої. ви мене сьогодні вже не побачите. Я окунуся з головою в чужу, але таку близьку мені культуру і буду курити, пити і жувати всьо, що пошле мені Господь. Амен! — 3 цими словами укрмафія шумним кагалом скотилася на станцію метро, де всі скинулися і купили квиток на одного в автоматі, і сіли в поїзд в кількості, достатній, щоб відбити наліт на Перл-Харбор. Через дві зупинки в вагоні з'явився контролер, але ми створили таку заплутану схему, щоб уникнути неприємностей, аж в нього з незвички замакітрилася голова, і він вийшов з поїзда. Той, хто тримав квиток на даний момент, довго рився у кишенях і шукав його, даючи можливість іншим підійти до дверей і дочекатися зупинки. На зупинці квиток знаходився — піпл виходив на перон і чекав, у який вагон сяде контролер, а сам сідав у протилежний. У контролера від таких завдань різко підскакував внутрічерепний тиск, і він переставав з нами боротися. Так було не раз, і так буде завжди, бо ми — українці і ми того варті. Ви в курсі, я думаю.

Нас чекали на виході в центрі біля старої розваленої церкви, яка має служити пам'яттю про жахи війни. Якби ми не були з Бардом, котрий знав у лице декількох персонажів з тих, що нас чекали, паніка наша примусила б нас зробити легку пробіжку у зворотному напрямку, причому абсолютно все одно, в яку сторону світу цей напрямок би пролягав. Лиш би подальше від них. На тротуарі стояли, лежали, висіли і торчали: панки, хіппі, наріки, педіки, хлопці, дівчата, гермафродити, рімейки, коти, собаки, і всяке інше. В голові офіційної делегації з німецького боку стояв Карстен — фашик в галіфе, офіцерських чоботах, з рижим хайром, який сягав йому нижче копчика, і виразом обличчя хворого, якому роблять паректальний масаж.

— Хайль Варт, — привітався він жестом, якого ми всі і очікували.

— Хай Карстен, — привітався Бард. Хлопці обійнялися і поцілувалися, як справжні мужчини. Вся маса людей, які облизували одне одного на тротуарі і прилягаючих територіях, не відриваючись від основного заняття, привіталися з нами. Карстен став у голові процесії, і ми почали своютріумфальну ходу по нічному Берліну. Як в історичному фільмі — то з'являлися на горизонті, то зникали за нашими спинами Тріумфальна арка — та сама, що в кліпі Ю2, Рейхстаг, залишки Берлін Вол[13], телевежа з круглим, як на новорічній ялинці, шпилем. Карстен високо тримав ногу і чеканив кожен крок. Його каблуки цокали по бруківці в ритм його пульсу. Видно, трава була атомна, тому що нормальна здорова людина так йти не може. У вас би відірвалися всі внугрішні органи від потужних ударів чобіт о бруківку. Карстена видавав тільки вираз обличчя. З кожним кроком щораз глибше заходила віртуальна рука паректального масажиста. Муки, переплетені з неземним кайфом, читалися у нього на дисплеї. Час від часу він наспівував, а точніше, нагавкував бравурні військові пісеньки часів Великої Вітчизняної війни. Хтось із маси людей пробував їх підхопити, але швидко вмирав від задишки. Він не курив ту траву, яку скурив Карстен. Таким чином, в режимі втікання від поїзда по тунелю, ми пробігли кілометрів з десять. Може, то була перевірка. Може, таким чином ми стали вибраними і мали честь потрапити на справжню європейську бір-паті, яка відбувалася за системою ол інклюзіє. Не знаю, хто з нас дійшов до фінальної точки. Можливо, хтось помер по дорозі, падаючи під колеса трамвая, можливо, хтось просто встиг непомітно стрибнути у метро і повернутися назад в хатинку дяді Томаса. Я заплутався. Ніколи в житті я не думав, що мій язик спроможний облизати власні брови. Він висів, як у прикордонної вівчарки, яка гналася за порушником і пробігла дистанцію від Краківця до Тянь-Шаню. Нарешті ми зайшли у дворик, який не зазнав змін від зайняття нашими військами Берліна. Карстен щось крикнув, і на третьому поверсі засвітилося світло. Врубився музон, і на балкон, обмотаний гірляндами, висипала ще одна група людей, яка готувалася до прийому гостей тим, що пробувала на собі всі принади системи ол інклюзів. Такі собі консультанти-експериментатори. Від одної їх консультації тебе вже вставляло так, ніби ти скурив весь шмаль Джалалабада.

Один з них — Нік, ірландець в тюбетейці, яка зрослася з його головою, з ненормальними очима розказував по-ірландськи, запльовуючи співбесідника з ніг до голови, як його штирить і ковбасить. І ти невільно згоджувався, що прекрасно розумієш Айріш[14]. Киваючи головою, відпливав від реальності на літаючій табуретці, просковзуючи у відкриту кватирку на кухні. Вся ванна була наповнена водою і банками з пивом. Через півгодини вечірки в тій ванні вже лежали два легені, які лобизали один одного так, ніби не бачилися сто років. Люд підходив до ванни і виколупував пиво у них з-під частин їхніх скліщених тіл. У кімнаті на підлозі сиділо в коло чоловік з десять, і всі жерли чіпси з величезної миски, якою була стара сателітарна антена. Розмова не клеїлася, бо роти у всіх були зайняті рожевою розм'яклою масою. На кухні найбільш забойні готували якусь чехню, нагріваючи на газі рідину в металевій ложечці. Я не вникав у процес, бо перестрашено чекав, що зараз приїде поліція і всіх нас накриє разом з дебілом Карстеном, який то всьо замутив. Я, запльований Ніком, стояв на балконі і відбивав напади страшнючої німки, яка заперто намагалася стягнути з мене футболку, її вік так і залишився нерозгаданою загадкою для німецьких істориків. Шкіра на руках і фейсі вказувала на досить давнє походження цієї істоти, але живіт і ноги, були ніби від зовсім іншої особи. І якби вмазати текіли або на крайняк просто водяри і накрити їй голову «Комсомольською правдою» або журналом «Гудок», вона б мала якісь шанси здатися привабливою. Позаяк «Комсомолки» і «Гудка» під рукою не було, я сприснув наглим чином, забігши в ванну елементарно відлити. Двоє голубів далі місили сраками баночний «Бекс» і пустили з душа гарячу воду, бо їм там стало зимно. «Гарячий «Бекс» смакує, як компот з мухоморів», — подумав я, розщіпаючи розпорок. З того пам'ятного моменту я вперто ігнорую це пиво. Сциконути так і не вдалося, бо ввалилося ще двоє — на цей раз Нік і його колєжанка — мадярка Штефі. Вони хапонули якоїсь нової екстрадурі і забігли в туалет сховатися від дракона, який літав за ними по квартирі. Бідні діти ховали свої голови в пральну машинку, мотляючи сраками в повітрі. Я був витіснений на коридор і з переповненим мішечком для сцяків протиснувся до кімнати. Чіпсів було ще море, і тому тут царювага повна тиша, супроводжувана хрумкотінням. Я, видно, налапався вторяків від активно шмалячої різноманітні гербарії компанії, і в мене було стійке враження, що люди на підлозі їдять живих креветок, і я чую тріск їхніх кісточок. Ще би пару секунд, і я би кинувся рятувати морських рачків від нещадних шелеп, але забігла Лінда — маньячка, яка доймалася мене на балконі. Вона притягнула за ногу якогось вирубаного на той момент штемпа і, думаючи, що то я, шукала куточок, шоби з ним розібратися. З кухні йшли запахи, ніби за рогом зірвався хімзавод. Звідти виходили і вилазили, а також декого виносили, аж поки там залишився один, найбільш витривалий Менделєєв, який впав у ноги Карстену, і той закричав:

— Аллєс зупа[15]! — і щипнув за попєц якусь молоду фройлєн, яка необачно стала перед ним. Далі в хаті почалося відтворення подій, які мали місце під час загибелі міста Помпеї. З ванної чулися стогони і крики — Нік зі Штефі залізли до голубів, щоб ті врятували їх від страшного чудища, а ті попереплутували, хто кого кохав, і пристроїлися до новоприбулих. Бард з навушниками сидів у куточку і слухав якісь вініли. Час від часу на програвач хтось наступав ногою, але Віталік був вище цього. Він слухав музику неба, і програвач з навушниками йому треба були тільки для відмазки перед примітивними людськими поняттями. Я був вимушений попісяти просто з балкона і за великою пінистою калюжею внизу поняв, що був далеко не перший. Гірлянди моргали якось не в ритм, і від того лика гикавка напаза на мене, і хотілося простої води, але так, щоби хтось потримав мене за голову і дав попити з кружки, як мама. Ужасно захотілося додому. Я вийшов з квартири, яка здригалася від конвульсій живих і мертвих людських тіл, і поплентався до метро, яке було за кілометр від нас. Раптом почув за собою крики і цокотіння каблуків. «Оба-на, — подумав я, — видать, у Берліні так само популярно попросити закурити, як і у Львові».

— Хав ар ю, Кузма[16]? — На превелику радість я почув голос Карстена, який защіпав свою воєнну ширінку на всі сто сорок ґудзиків, що в принципі відбивало охоту зайвий раз її розщіпати.

— О'кей, айм гоінг хоум[17]. — відповів я голосом великомученика Степана, якщо такий взагалі колись існував.

— Факінг аут! — дозволив собі не згодитися Карстен. — Ві гонна візіт «Бункер». Ю ноу «Бункер», Кузма[18]? — і він заржав такою приязною либою, що моя гикавка в паніці кудись пропала. Я хотів спати, мені було себе шкода, на автовідповідачі явно були якісь дзвінки про покупку мапіини, і я заперечив:

— Сенк ю Карстен, сі ю туморров[19].

— Но, Кузма, сі ю нав![20] — він заволочив мене за комір у старий «трабант» — пластмасова тачка, виробництва ГДР, апхав на заднє сидіння і завів. З криком: — Ай фак наці! — він рвонув з місця і перекреслив мої догадки про його приналежність до неформальних меншин. Ми неслися по нічному чи то вже ранішньому Берліну. Карстен щось кричав ю мене по-німецьки, видно, питався, чи я дав комусь під ид на вечірці. Вторяки втратили свою магічну силу, і я вже не розумів німецької. Але чемно ВІДПОВІВ, ЩО покинув паті у такому ж статусі, як і прийшов, попри поєдинок з Ліндою. на що він відповів:

— Лінда толд мі зет ші факд сам юкрейніен гай. Ай сінк іт воз ю, Кузма[21].

На щастя, то був не я. І ті ж самі історики ніколи не дізнались, кого вона все іаки згвалтувала. Одне я знав точно — вона мала секс з групом.

Клуб «Бункер» був на глибині 10 метрів. Нас обшукані зеличезні чорношкірі секюріті, пхаючи свої міноіскатєлі у найбільш неочікувані місця. Карстен голосно кричав, що його німецька дупа не для чорних жирних лап, за що дістав по голові кувалдою одного з них, і щасливо пройшов у клуб. Вся кімната по периметру була заставлена колонками, які сягали під стелю. В той день і місяць по тому там грали ді-джеї Спайрал Трайб із Шотландії. Вони писали свій музон прямо в дворі клубу в совєцьких воєнних машинах, залишених тут після відходу нашої армії. Хардкор — техно зі швидкістю 220 ударів на хвилину паморочили в голові на потужності добрих 25 кіловат, і для того щоб не втратити свідомість — здоровий негр притискав тебе до стінки на дві хвилини. Після адаптації ти проходив далі і потрапляв у спектральну кімнату. Там був запущений спеціальний кольоровий газ, солодкуватого присмаку, і лампи типу ультрафіолету створювали ілюзію, що ти бачиш усі вени і кісточки на своїх руках. Ді-джей скакав за своїми пластинкокрутами спотілий і змучений, як тягловий кінь, який таскав Санкт-Петербургом перші трамваї. Сині мішки під його очима були завбільшки з блюдця, ніби його били по морді всі стройбатівці Новоєврейська. Він мав на собі два рюкзачки, у яких спали його… діти! Одному, в рюкзачку спереду, було з піврочку, тому, що був ззаду, було десь під два. Дітки спали і дивилися сни про Чебурашку. Точно знаю. Бо мені на їхньому місці хотілося б подивитися саме той сон. Я роздивився всі капіляри і кісточки на своїх руках. Навіть виколупав з носа козу і вивчив її спектральну структуру. Злизав пару струйових рухів у людей на танцполі і покорчився разом з ними. Я був там, як інопланетянин у мохеровому в'язаному светрі і джінсах «Авіс», купленими у воєнторгу. Але я був у Берліні. Я міг стояти в лижах, з тарілкою пельменів у руках і в масці зварювальника на голові і не викликав би ні в кого жодної емоції. Карстен притягнув якісь таблетки і запхав мені одну в рот, роблячи рвану рану моєї слизової. Я сплюнув у темноту як мінімум двадцятку дойч марок, але більше зекономив на каретці інтенсивної терапії, яку би для мене в противному разі довелося викликати. Трохи поскакавши під Спайралів, я ввійшов у раж і без допомоги екстазі провів там найяскравішу клубну ніч в моєму житті, аж до півдев'ятої ранку. Більше ніколи я не піду в український нічний клуб — настільки мене тоді вперло. Я не хотів ламати ідеали. І вони в мене залишилися недоторкані, як кутні зуби мудрості. Карстен довго прощався і наполягав, що наступного разу екстазі буду виставляти я. Я натомість пообіцяв йому, що наступного разу я йому виставлю навіть вареники зі шкварками і з цибулькою. Він так мене задовбав своєю манерою говорити рот-в-рот, що я був готовий видати державну таємницю взамін на його зникнення. Так як таємниці я не знав, а стоматит від повітро-капельної інфекції був уже на підході, я сказав, що йду відлити, і просто втік. Тупо заскочив у трамвай, який зупинявся зразу ж за рогом, і проїхав до будь-якої першої станції метро. Карстена в житті я більше не зустрів. Він снився мені пару разів і то після перепою в ролі медсестри, яка пхає мені в задницю церковні свічки. Я навіть пити кинув, щоб він не травмував мою нестійку психіку. Він пропав назавжди.

— Енді, ю хев сам меседжес[22], — сказав Томас, коли я приповз до оселі. Я включив автовідповідач, і той прохрипів мені пару номерів телефонів придурків, яких цікавила моя машина. Передзвонивши по одному з них, я вияснив, що ймовірна майбутня щаслива власниця прекрасного антикварного авто — жіночка, полька, чоловік якої німець. І живуть вони за три квартали від мене. Я забив з ними стрілу на після обіду. Другий хворий — чувак з голосом ненормального і, як потім виясниться, з виглядом такої ж самого. З ним я добазарився на годинку пізніше. Полька з чоловіком прийшли в точно призначений мною час. Пані Кляудія і пан Курт. Вони були як з фільму про Фліпа і Флапа. Вона — велика і висока, він — маленький і хирлявий. Пані Кляудія вела розмову в стилі психологічного пресингу:

— Пане Анджей, таке авто мій чоловік міг би купити у вас за гідну ціну. Але яка ціна для вас гідна — не факт, що вона гідна для нього. Мій чоловік тяжко працював. Він був механіком і заробляв на життя тяжкою працею. А ким ви працюєте, панє Анджей? Якщо в вас є охота залишитися в Німеччині, пан Курт міг би помогти вам влаштуватися зварщиком! Ви вмієте зварювати? Якщо ви маєте родичів, які хочуть переїхати сюда, ми можем допомогти їм з роботою. Вони вміють зварювати, ваші родичі? Зараз зваршики потрібні тут, правда, Курт?

— Я, я, — хитав головою старий сморчок, а я, розпустивши слюні, слухав її бредні із солодко-отупівшим виразом обличчя і вже був готовий подзвонити й ощасливити свою Барбару, що ми переїжджаєм у Берлін, і вона буде гордою жінкою Кузьми-зварщика. Мене легко було здурити в ті часи, і полька відчула м'якоть у будові моїх мозгів і продовжувала її ефективно розширювати.

— Ми живемо в Берліні десять років, панє Анджею. Я займаю високу посаду в польській спільноті, правда, Клрт?

— Я, я.

— Так що всі розходи на переоформлення машини ми беремо на себе, а скільки ви хочете за машину? — нарешті дала вона мені слово. Пережувавши соплі і ковтнувши всю кількість виділеної за час її монологу слини, я сказав:

— Десять тисяч марок.

— То добраніч, панє Анджею. Маєте наш телефон, і коли v вас спаде температура, дайте нам знати. Правда, Курт?

— Я, я.

— Пані Кляудія, а скільки можете дати ви? — майже з розпачем спитався я в неї.

— Тилє, ілє она коштує[23].

— А ілє то коштує пані зданєм[24]? — майже заплакав я.

— Кілько вона коштує, Курт? — звернулася вона до чоловіка.

— Я, я, — по інерції відповів він, а вона переклала:

— Чоловік мусить подумати. Добраноц, панє Анджей. — ласкаво звернулася вона до мене наприкінці розмови і заробила ще одне бонусне очко у свою таблицю реєстрацій правильних психологічних ходів.

Вони побили копитами в бік свого «опеля-капітана» з 1939 року, який проти моєї шаланди виглядав, як ретельно вилизане собаче яико. Я сів у машину, включив радіо. Передавати ситуацію на дорогах Берліна для тих, хто повертався на машинах додому з роботи. Завелика кількість різнобарвних переживань від зустрічі з полькою розривала мою голову. За півгодини я встиг повірити в те, що буду зварщиком на німецькій будові, що тачку продам за достойні філки і що перевезу сюди Барбару і остаток свого життя прогавкаю на солов'їній мові Гітляра і Шнітке. Не встиг оклематися під різнополюсних перспектив, як переді мною виріс дивини штемпок із собакою. Він був весь перемотаний бинтами, пластирами і з рукою в гіпсі. Можливо, любов до катання на машинах з минулої епохи поверталася йому такими плачевними наслідками. Це був портрет людини, яка вирішила перебігти колію перед поїздом і застряла ногою між шпалами. Його пес натомість, величезний сенбернар, виглядав охайно, але час від часу поперджував. Від старості, як згодом пояснив хазяїн. З рота велетенської собаки постійно висіла слина, ніби шнурівки від кросівок, а господар витирав її голою рукою, а руку — собі об штани.

— Майн наме іст Фабіан. їх бін інтевестед ін де в ауто[25]. Мені невимовно захотілося його послати, далеко, по-українськи, куди-небудь, разом з песиком, слюнями. гімном і бинтами. Так, до фіга придурків на один день — то тяжка тяжка карма якась, а не реалії. Але місія моя, мій посил взяли верх над емоціями.

— Я, я. Бітте. Мене звати Андре. — Чого я раптом зтупив і не сказав просто — Андрій? Щось буває з людьми в такі моменти, коли не знаєш, що ліпше сказати, і трендиш всяку херню.

По-німецьки, я вам вже казав, лабав я слабо, але той цілий Фабіан… Або йому той поїзд щось зайве переїхав, або, курча, він півалфавіту не виговорював. Одне слово, цей неприємний факт дуже утруднював наші переговори.

— Вев, — сказав він замість англійського «вел». — Ай гона твай зіс кав. — Типу, хоче поїздити.

— Як ти, брате, зі своїми костилями в ту машину сядеш? — спитав я, показуючи на сліди його екзекуцій.

— Ай вів твай, — провякав він на тайському діалекті хренової англійської, на фоні якої я зі своєю миттєво почувся сером Гордоном Байроном. Фабіан почав запихатися на крісло водія. А його пес — лізти зверху по ньому на сусіднє місце на дивані, причиняючи своєму госпідару страшенні муки і болі. Він стогнав і крехтів, але пса не зганяв. Прогнати його можна було хіба з допомогою гранати зі сльозоточивим газом, якої, на жаль, ні в нього, ні в мене в ту хвилину не було. Пес граціозно переліз через нього, вимащуючи ізюмом, який завис в нього під хвостом, моє ШКІРЯНЕ, бляха, крісло, нафіг, і замастив слиною всю торпеду. Я, вдячний син своїх периферійних комплексів, нічого не сказав. Але глянув на пса так, що він поняв: перед тим, як залазиш в мою машину, треба сраку, як мінімум, добре витерти об асфальт. Фабіан зайняв нарешті місце пілота і почав шарпати за всі ручки і тумблери відразу. Мені це нагадало випадок із мого армійського минулого, коли я відкачував Рому Мордуховича від епілептичного припадку, а він, не звертаючи уваги на мої потуги, заліпив піною, ніби шпаклівкою «церезіт», рівно половину неврологічного відділення Калінінського авіаційного шпиталю.

З рота Фабіана випадали залишки сардельок, бургерів, вінегретів та іншої німецької хавніни, але «Побєда» не рухалася з місця. Він зіпрів, з-під пахв у нього ненависно смерділо здохлими щурами, пес лизав собі щось між ногами на боковому сидінні, а ситуація не змінювалася. Я — на задньому дивані — кінчався від ненависті і хотів поперемінно задусити то собаку, то Фабіана. Але не наважувався це зробити, бо бридився того, що випадало з його оральної порожнини. Нарешті, я набрався сили і крикнув:

— Курва твоя мать!

— Вас[26]? Вас? — шепотнув Фабіан, і пес стравив трохи бутану зі свого кишечника в замкнутий простір машини.

— Що ти вас, бля, що ти вас? Що ти тачку ломиш? — ясно, що Фабіан вловив тільки емоційну частину мого спіча.

— Дізе ауто ніхт фавен[27].

— Чувак, дай я сяду за руль, і ти побачиш, що таке «фарен», — прошипів я напів по-німецьки, напів на есперанто з домішками яворівського народного епосу. Бідний Фабіан відкрив собі купу нових ран на тілі, вилізаючи з переднього сидіння, а я сів на його місце і, не звертаючи уваги на пильний погляд його пукаючого друга, рвонув на себе важіль передач і рушив з другої, як справжній українець, палячи зчеплення. Машина нервово тріпнулася, як гордий окунь, який ганяв по озері маленьких рибок і зненацька здуру зачепився плавником за гачок п'яного вуйка Стефана, який, не підозрюючи такого приємного повороту подій, наливав у човнику ще підисєточку за здоров'я кума. Фабіан, на задньому диванчику, вдарився перемотаною головою об задню стійку, як називали в нас на гаражах штуку, яка тримає в машині дах, пес ще разок зіпсув повітря, і ми вирушили в подорож по району Нойкьольн. Два турецькі діди, які роками сиділи біля під'їзду і грали в нарди, тільки скосили очима в нашому напрямку, але для людей їхнього темпераменту це означало, як мінімум, гострий передінфарктний стан, стабільний енурез і гормональну кризу. Я виїхав на широку вулицю, яка вела до супермаркету «Карштад». Через двісті метрів був світлофор, і, передбачаючи норов своєї тачки, я завчасно почав гальмувати.

— Вай соу елі? — здивувався Фабіан[28].

— То не елі — то якраз, — цілком чесно відповів я. Машина довго і протяжно скрипіла, збираючи на собі погляди перепуджених німців і гостей столиці. Ми загальмували рівно на білій лінії світлофора, три метри за якою стояв поліцай на мотоциклі і чекав ціле своє непотрібне життя, хто ж все-таки з чесних берлінців перетне недозволену границю. Він повернув голову вбік скрипу тормозних колодок і, побачивши те, що снилося йому в дитячих кошмарах, завів мотоцикл і в паніці втік углиб міста. Фабіан помітив цей парадоксальний випадок, і його бажання заволодіти чудо-машиною запалилося з новою непереможною силою. Внутрішній голос, не дочекавшись моєї реакції на його знаки, щипнув мене за дупу і дав зрозуміти, що інваліду на перший раз вистачить позитиву, тим більше, що «Побєда» накатом взувала будь-яку іншу машину, розвиваючи небезпечну для її власних гальм швидкість. Я помітив шпарку між двома «сітроенами», в'їхав туди з розгону і сказав:

— Вел, Фабіан, іц інаф.

— Ай вілі, вайк діс кав, — сказонув він, даючи мені сеанс розшифровки логопедичних загадок. — Ай гонна сінк енд кол ю тумовов. — Пес нукнув на прощання, залишаючи кусок ізюму на передньому сидінні, і вискочив, прискорюваний моїм копняком, щоб не бачив хазяїн. Його погляд я запам'ятав надовго. Це був найдобріший погляд істоти з усіх створінь, які хотіли коли-небудь мене зжерти.

Вдома знову було люду, як на вокзалі перед кінцем світу або перед приходом поїзду «Чернівці — Перемишль», з якого не могли вилізти ті пасажири, які їхали до Львова, бо та частина, що їхала до Перемишля, атакувала вагони зі всіх боків і своїми тілами замуровувала вихід. І ці бідаки мусили товаришувати їм до Польщі, в більшості випадків навіть без паспортів.

Томас у коридорі мелодійно щось м'явкав по телефону, а вся холерна банда гнила на матрацах і просто на торбах після паті «У Карстена». Я проліз у нього між ногами до кухні, зхавав парочку сосисок, як потім виявилось, для собак, але гавкати після того не почав. Знову прибіг десь із пригородів Олежик. Після виснажливої пішої прогулянки індустріальними районами Берліна він був готовий з'їсти всю гниючу в квартирі біомасу. Обійшлося без канібалізму, і він хлопнув парочку запропонованих мною сосисок, з якими Томас збирався в гості до подружки, в котрої був песик Поц. Олежик також не загавкав, і я, заспокоєний ефектом, пішов спати. Сни були фігові. То якийсь мудак постійно бігав за мною з сокирою по магазині, то я бігав із сокирою за тим мудаком. Пізно ввечері Томас привів подружку до себе разом з Поцом, який бігав поміж тілами мертвих людей і цокав кігтями, як маленький щур, шукаючи, на кого би посцяти. Подружка, тендітна дівчинка Лілі, почувалася, певно, як на вулкані, воссідаючи зверху на Томасі, і один Бог знає — як в них відбувалися любовні ігри. її крики досі морозять мої жили, і не знаю, як мені вдалося стриматися і не викликати поліцію. Я вибіг на вулицю пройтися — була шоста ранку. Завернувши за ріг, став навшпиньки, щоб заглянути в віконце, що робить друган Томаса, художник Джон. Він не любив затягувати на ніч штори, і над ранок можна було пізнати багато нового. Його жінка Сандра розвелася з ним рік тому, І приходила побавитися з ним у минуле. Вони робили це із включеним світлом напроти вікон, аж до ранку. Джона це збуджувало. Йому було 40 років. Скоро мені сорок, і невже я також не буду виключати світло? Джон і Сандра хропіли з переплетеними, синіми від холоду, ногами. Я повернув назад і побачив просто на тротуарі — понівечений, покручений, номерний знак від своєї машини. Декілька метрів далі — валявся іще один у ще більше плачевному стані. Я в паніці підбіг до «Побєди», вікна і двері були обхаркані, а на капоті — сліди від кросівок якогось турецького бидла. На даху машини стояли пусті банки від пива і величезна гора лушпайок від фісташок, так ніби їх жерло стадо орангутангів. Кров ударила мені в голову, ніби Ніагара вирішила змінити напрям і пробити небо. Я ганяв навколо, притискаючи до грудей покручені номери від машини, ніби свої зламані крила. Мені хтілося підпалити цілий Нойкьольн і всіх чурбанів разом взятих посадити на товарняк і відвезти назад, у Чурбанію. Я вибіг наверх, де Томас під краном в кухні мив свого Пилипка.

— Томас, ві маст кол зе поліс, — верескнув я, шокований. — Туркіш дістройд май кар![29]

— Я, я, — спокійно зауважив Томас. — Ай кол зе поліс.[30]

Поліцаї німецькі відрізняються від наших тим, що вони приїжджають все-таки, коли їм подзвониш. Два дядьки, зі смішними зеленими кашкетами, з якими вони більше змахували на юних натуралістів, відразу почали встановлювати мою особу. Візи, шмізи, паспорти, таке враження, що турки визвали поліцію, а не я. Потім доколупалися до об'яви на вікні машини, сказати, що я маю поставити до відома податкову службу, продаючи товар на території Німеччини, і отримати на це ліцензію. Я благально заглянув Томасові в очі, і він почав мене відмазувати. Довго, флегматично і… успішно. Поліцаї забрали свої сраки геть, а я, зіпрівший і ледь не депортований, почав креслити в голові плани своєї помсти туркам. Правда, через годину приїхав евакуатор і намагався погрузити мою тачку до себе на кузов і відвезти на штрафплощадку. Поліцаї визвали його у відповідь на мою хитрожопість. Шофер евакуатора махався з важелями близько години часу. Він засовував спеціальні захвати під машину і пробував її піднімати. «Побєда», як і личить машині з такою назвою, нерухомо стояла на місці. Відповідь проста — захвати пробивали прогнилу підлогу і залізали в кабіну. Коли він помітив це — то, ніби старий паркінсонік, трясущимися руками смикав за важелі, щоб витягнути захвати назад. Але вони застрягли і могли вирвати з м'ясом на вулицю цілий салон так, як ми, скидаючи штани, вивертаємо штанини. Осягаючи всю свою відповідальність за завдану шкоду арештованому автомобільному засобу, бідний колишній емігрант з Хорватії, боячись, що його за це відправлять назад на Балкани, заліз під мою тачку і довго звідти не вилазив. По-моєму, він зубами відгриз свої захвати, бо більше варіантів не було. Я сидів на балконі, їв Олежкові сємки, і плював на вулицю лушпайки, якраз на його евакуатор, і спостерігав. Бігти вниз і відвойовувати свої права я боявся, щоб не приїхали ще раз юні натуралісти і не захотіли відвезти «Побєдку» в Декру — технічне бюро, де проходять обов'язковий огляд машини, які допускаються на німецькі дороги. Вона би розлетілася на кавалки на стенді, який, імітуючи вібрацію на дорозі, провіряє амортизатори, і повбивала би німців, котрі торчать в той час під машиною і щось там записують. Хорват сів у свій евакуатор і збирався вже їхати, але громадянський обов'язок власника німецького паспорту знову палкою вигнав його на вулицю. Він дістав з кузова величезний «черевик» — спеціальний пристрій, який защіпається на колесо машини з двох сторін, блокуючи його. Він лазив з тим «черевиком» ще з добру годину і не знайшов, як можна його впхати під машину, позаяк передні і задні колеса були різні за висотою і за всіма іншими параметрами і просвіт під порогами не давав йому той башмак туди вдрючити. Він харкнув на стерильну берлінську бруківку, матюкнувся по-хорватськи:

— А сим тоу прічкоу глову єбат!

Переклад шукайте в словниках, я знаю тільки, що словом прічка вони називають піську в дівчат, і поїхав назад у двір поліції. Я ж пішов до Джона, дочекався відходу Сандри и поцікавився у спеціаліста, які фарби неможливо змити з поверхні автомобіля. А ще я взяв у нього напрокат різні колючі, ріжучі і просто западляцькі інструменти, діждався ночі і вийшов на вулицю. Працював я довго. І так само довго потім спав. Жахливі крики з вулиці розбудили мене в ту мить, коли я плавав у сні в величезному басейні, але чомусь із хвостом русалки і цицьками. Кричати, звичайно ж, чурбани. Всі вони сидіти на державному утриманні, і ніхто з них ніде не працював. Дрихли вони довго і, на шастя, дати мені виспатися. Кожна машина на нашій вулиці була мною ретельно опрацьована. Німецькі номери відрізняються від наших тим, що вони зроблені з набагато тоншого метату і ламаються, тоді як наші — тітьки гнуться. Я вистукав свої молоточком, і вони повернули собі горді українські форми. А туркам кожен номер я поламав на дрібнесенькі кусочки, так що їм залишалося хіба що бавитися ними в пазли. Моєї хворої фантазії вистачило на всіх. Заодно, правда, я підмалював тачку грубосракого німця, якого зустрів першого ж дня, як приїхав. Без злого умислу, так, по інерції.

— Нічого, потім вишлю йому з дому відкритку, — подумав я.

Машини турків були розписані в дусі неофашизму. Щоби заплутати сліди поліції, я мастив узятою в Джона фарбою величезні свастики на шклі і писав на звільнених від номерів місцях «Fuck turkish». Фарба крім того, що її неможливо було відмити, смерділа, як курячі бібки, і виглядала так само, залишаючи грубі рельєфні сліди на поверхні. Згрубша то виглядаю, ніби хтось ходив з квочкою по вулиці, тиснув її за шию і заставляв гадити на машини, а потім розмазував біби пальцем по шклі. Саме так, напевно, і напишуть у себе в протоколі німецькі поліціянти. Не міг я відмовитись від створення гравюри цвяхом по лакованій поверхні найбільш дорогих автомобілів трнзнакових слів, де перша буква «X». а друга «У». Це маю цілком, за моїми розрахунками, збити поліцію з панчелику, наштовхуючи її на думку, що це діло рук інтернаціональної банди фашистів-москалів. Коли приїхала поліція, турки викрикувати і махати в бік нашого вікна. Ніколи в житті я не пітнів так часто, особливо в задній частині мого тіла. Під кожну штанину можна було ставити миску під стікаючу з них воду. Поліцаї піднялися, але Томас двома словами відповів, що його постояльці — українські музиканти і нікому зла не бажають. А тим більше нещасним туркам. Ми — за мир. Хай живе українсько-німецько-чурбанська дружба. Кінець цитати. Того вистачило поліції, щоби більше ніколи з подібними дрібницями не дзвонити в його двері.

«Побєду» після цього випадку я запаркував аж біля військового аеродрому Темпельхофф, за два кілометри від хати. Там нічого їй не загрожувато. Клієнти, більш чи менш реальні, щоразу рідше дзвонили з приводу купівлі. Полька лата мені чотириста марок завдатку, пообіцявши ще три і псячі шістсот у день від'їзду. Навішавши на мої вуха з три мотки макаронних виробів, вона дочекалася моменту, щоб ми. наївні простаки, зібрали чемодани і в останній день візи — об'явила, що більше не дасть. Мною в ті часи можна було настрашити хіба що голуба, який какав Томасу на балкончик, але факт кідалова пробудив у мені Джека-потрошитєля. Слава Богу, що я не мав тоді бензопили. Два акуратно розрізані на філєєчки трупи зараз би покоїлися на одному зі смітників Берліна в пакетиках з «Пенні Маркт». Я настрашив польку російською мафією, яка мата випотрошити її сім'ю і в Польщі і тут, разом з її щуром-чоловіком. Не знаю, чи тю діяло це на неї, а те світло з того часу в її вікнах не горіло. Я продовжив візу правдою-неправдою, що коштувато боргів перед Томасом, як моральних, так і фінансових. У візовому бюро я мусив кашляти, як пес, щоби Томасу повірили, що я мушу підлікуватися в Берліні декілька днів, аби не заразити пів-Європи якоюсь чахоткою.

Фабіан приходив ще разів із сорок. Вже ніби мав принести гроші — і забув, потім — знову забув, потім пес здох, ч потім я бачив його разом із псом у парку і сказав йому все, що я про нього думаю на есперанто з домішками руського і українського гостинного сленгу. Олежик, ганяючи по Берліні в пошуках свалки, навчився інтуїтивно знаходити по корчах акумулятори, бувші у вжитку колеса, мийки, пилососи, крани, утюги та інший дефіцитний у Бучачі крам, навантажив ним свій УАЗик і, пославши всіх на три букви, щасливо від'їхав у зворотну подорож сам-один. Бард ходив по вечерінах, курив шмаль і кайфував, не переймаючись особливо моєю бідою. Бо біда ж то в принципі була моя, а не Бардова. Вся товпа, яка збиралася відчалити з Олегом і була ним щасливо послана, поїхала додому поїздом. Я залишився сам, страховка в «Побєди» закінчилася, а нова коштувала 250 дойчмарок, які я міг хіба що намалювати фарбою Джона в зошиті для математики.

Одного холодного противного ранку я підняв Барда і сказав:

— Бард, я дзвонив тому штемпу, що хотів мінятися на «мере». Він відмовився їхати сюди і каже, щоби ми приїхали до нього. Сядь зі мною і будеш дибати в карту. Ми поїдем корчами, шоби було менше поліції.

— О'кей, — на диво сказав Бард.

Ми встали і поїхали у Вальсдорф. По прямій — нам було туди кілометрів сорок. На позичені в Томаса гроші ми заправили шість з половиною літрів бензини і вирушили в невідоме. Як на зло, поліції в місті було, як мух в студентській столовій. Бард тримав палець на карті і вів ним по бічних вуличках, вишукуючи найменш примітну дорогу. Сто разів ми заїжджали в тупики і впиралися в брами заводів і депо. Сто разів ми стояли відразу за поліцейською машиною на світлофорі. Сто разів мої сфінктери зжималися тисками, відчуваючи напругу ситуації. Поїздка без страховки загрожувала нам депортацією із Європи пожиттєво і конфіскацією машини, шляк би її трафив! Я прокляв художника, Ориську, Львів, Новоєврейськ, себе, Лесика з Вовкою, їх сигарети, прокляв всьо, що було пов'язано з цим супернефартовим тарантасом, який кращі місяці мого життя похоронив у турецьких гетто Берліна. Нарешті, мокрі і щасливі, ми вийшли перед парканом автомайстерні Франца Бодена у Вальсдорфі. Я подзвонив, нам відчинила його жінка:

— Оля. — відрекомендувалася вона. — Я з Броварів, хлопчики. Ще тоді хотіла вам сказать, але якось нє рєшалась. Заходьте. Боже, Франц такий злий був, коли ти відказався. Він і «мерса» того продав уже, але я його попросіла на шо-то друге помєнять.

Ми з Бардом шоковані, але щасливі, що маєм нарешті союзника в таборі німців, зайшли на територію. Франц стояв з грізним виглядом, з руками в кишенях. Він не поздоровкався, а зразу сказав:

— Вибирай, мол, тачку з оцих чотирьох. — На площадці стояло чотири десяти-дванадцятирічні машинки: два «опелі-рекорди» і ще якась там зараза. Для мене всі вони здавалися експонатами з автомобільної виставки CIA. Сльози радості бризнули мені з очей, коли я сів в облюбованого «опелька» і двері закрилися легесеньким рухом, багажник не треба було підпирати лопатою, машина рушила, ніби попливла. Я плакав і витирав шмарки об штани, бо обивочка салону була, як вчора вшита. Франц видав мені папери, які дозволяли їздити Берліном два дні, до моменту отримання транзитів. Ніхто не збирався їх добиватися, німецькі закони далеко не відповідали моїм вимогам. Я назначив момент від'їзду на завтрашній ранок і пішов з Бардом на концерт Сонік Юс до клубу «Тахелес» на границі Східної і Західної частини Берліну прямо біля того місця, де пару років тому ще була Стіна. То було мудре рішення, скажу я вам, проторчати в клубі до третьої ночі, а о четвертій годині виїжджати в Україну. Екстраваганції у рішенні простих питань мені ніколи не бракувало. Я, м'яко кажучи, трохи невиспаний, зовсім капельку змучений, з синіми блюдцями під очима підрулив під будинок Томаса на новій точилі. Любовно глянувши на неї, я помітив на другому боці вулиці величезну гору різноманітного краму.

В Берліні практикувалося викидати старі речі з дому, щоб не морочити собі голову під час переїзду на нову квартиру. Якраз хтось із німців викинув, певно, більшу частину меблів, які були в нього в хаті, а може навіть, і всі. Виглядала ця картина так, ніби хтось акуратно повикидав з балкона апаратуру і меблі на вулицю, але вона, ніжно спланерувавши пір'їнкою вниз, не постраждала. Ето — успєх, вирішив я і почав поспішно грузити в машину знайдений скарб. Треба було встигнути зробити це перед турками і поляками, які полюбляли такого типу розпродажі і могли мене спокійно прибити на місці знахідки. Прекрасний утюг «Бош», чуть підгорівший на краях, але для Новоєврейська — це восьме чудо світу, навіть з тою штукою, що пшикає на білизну. Радіо «Панасонік», в чудесному стані, з потрісканою на сонці фарбою, телевізор АйТіТі — військові технології, пригадав собі я американський фільм, де однойменна контора робила апаратуру для літаків. Правда, штекер в тєліку був обрізаний, але, слава Богу, зі штекерами в Новоєврейську не було і не намічалося жодних проблем. Чотири колеса від «джипа» і всілякі фіґнюшки-бездєлушки, які акуратно були поскладані в яшик разом з купою відеокасет. Всім цим я напакував машину аж до нє, побіг до Томаса нагору, зібрав речі і написав йому записку, в якій широ йому дякував і обіцяв повернути борги у наступний приїзд. День перед тим, не маючи за що купити собі тих псячих сардельок, які коштували найдешевше, ми з Кольою з Бішкека, згодилися перенести якийсь мотлох одному арабові за двадцять марок на брата. Мені ще й потрібні були гроші на бензин, і ми протягом трьох годин таскали його вонь в ящиках з-під бананів з шостого поверху на перший до його жирної арабської кобили. На останній партії «товару» я спішився, щоби не зригнути від запаху, який йшов від мішка з його калісонами і халатами, в яких там лазять мужики, і дико підвернув собі ногу. На даному етапі я виїжджав з Берліна, маючи півпустий бак бензини, вісімнадцять марок і дві ноги — одну нормальну, а другу, як колона Ісакієвського собору. Вона ледве влізала в машину і лежала, як спиляне дерево посеред дороги. Тиснути нею на педаль було дуже боляче, і я згадав собі, як насміхався з Фабіана, котрий кожен раз приходив до мене із щораз більшою кількістю травм і переломів на тілі.

Я поважаю Гітлера за одну річ, якої, певно, ніколи не буде зроблено в Україні — Автобани. Я був на кордоні вже через півтори години і, коли побачив, як через двадцять метрів тріпається на вітрі прапор Жечі Посполитої, ще раз сплакнув. Я став сентиментальним на чужині. Чужий серед своїх і свій серед чужих, десь так то виглядало. Німці роздивилися документи, кудись з ними зникли і швиденько прибігли назад, віддаючи мені всі папери. Вони любили, коли наші покидали їхню територію. А поляки натомість не любили, коли ми на неї в'їжджали з німецького боку. Я просто з вікна машини подав брату-слов'янину папери, і він, покрутивши їх в руках, заявив мені таке:

— Машіну влєво, сам падайті сюда.

Я від'їхав убік і повернувся до поляка-фашиста. В них митниця спільна з німцями, і мені здавалося, що він просто вжився у роль собрата з другого боку кордону.

— Чи вшистко в пожондку[31]? — запитав я його.

— Вшистко, курва, НЄ в пожондку[32].

Ці слова я аж ніяк не чекав почути. Виявилося, що попереднього разу, коли я повертався з Німеччини на машині, яку купив мій колега Гаврік, пересікаючи польсько-українську границю, поляки-козли не вписали мені в паспорт, що я виїхав на ній з Польщі. І тим самим дали своєму колезі на в'їзді з Німеччини можливість познущатися наді мною. Спочатку я падав на коліна, потім бився в припадках, потім плював на скло будки, в якій вони сиділи, потім вибачався і цитував їм Міцкевича, потім співав пісні Будки Суфлера, знов харкав на шкло і посилав їх — де дідько цицьку ссає. Нічого не помагало. Назад в Бундес мене б не пустили, бо віза була закрита, а вперед мене не пускав гадпшек і не хотів взамін нічого. Так я простояв цілісінький день аж до ночі, голодний і злий. Треба було щось робити. Я попросився в один з вагончиків, щоби подзвонити до Фєді, щоб Фєдя подзвонив полякам на кордон, щоб поляки подзвонили іншим полякам на інший кордон, щоби ті мене пропустили. Полька з вагончика не взяла з мене гроші за дзвінок, позаяк мій план видався їй планом людини, яка потребує істотного лікування. Я також не вірив у той план, але й лікуватися не хотів. Нога розпухла до неймовірних розмірів, так що скоро треба було рвати внизу штанину, щоб вона в неї пролізала. В польки, що дала подзвонити, я стибзив зі столу чупа-чупс і тепер ходив по митниці і сосав його в пошуках чуда. Два дебіли, як я, звідкілясь з дальокой Рассєї, лазили один за другим із подібними проблемами. Вони підходили до віконця, за яким сидів пшек, і говорили таке:

— Пан, слиш, пан. Ну чьо ти вийо, ну в натуре? Давай вимишлім чьо-нють. Может, тє дєнєжку дать, там пєньонз[33] какой. Ну що ти скот такой, пан? Вийді, да хоть памувім с табой, как товажише. А то сідіш там, как етат, Хрен Ушастий.

Поляк не звертав вже на нас трьох уваги. Він розв'язував кросворди, дивився по тєліку мультики, читав на стіні пожовтілі від часу пам'ятки митника. Тільки щоб не реагувати на нас.

— Може, у цєбє бєда какая, — продовжував расєйскій брат, — може, умарл кто-та. Ілі ти сам по себе такой замкнєнтий.

Так пройшло з півдоби, і коли ніченька з'їла всю видимість навколо, я помітив, що з тих двох залишився один, а потім і той пропав. Причому разом з машинами, які вони гнали десь аж в Казахстан. Таємниче зникнення відбувалося після того, як кожен з них деякий час простояв під стовпом з ліхтарем наверху. Я і собі пішов став під той стовп, і, як в казці, до мене з кущів підійшов солдат-погранець з бордово-червоним носом, який яскраво виділявся на фоні такого ж бордово-червоного табла.

— Цо, пане, не пущайоу? — спитав він, явно знаючи відповідь.

— Нє пущайоу, сукі, — відповів я, чекаючи на спасіння.

— О. то курче бляде, нє?

— Курче бляде, — згодився я.

– І цо, бендзєш так став цаве жицє[34]?

— Но, нє хцяв бим[35].

— Но то пшинєсь мі тши вудкі «Абсолюти» і паре чеколядек, а зобачими, цо бендзє[36].

— Три «Абсолюти» і шоколадки коштували всі мої гроші і ще трохи. Тупо було пропонувати погранцеві телевізор з відрізаним штекером або суперутюг «Бош» з підгорілими краями. Я спробував торганутися:

— Зоставо мі тилько 18 марек, — похиливши голову, як вірний кінь на вбитого господаря-козака, винувато признався я.

— То щасліва, таваріщ, — поляк розвернувся й почав було йти, але я злапав його за рукав і заглянув в очі так, що роздивився нарости на апендиксі:

— Чекай, зараз пшийде, — я стрімголов погнав у вонючий вагончик з назвою «Д'юті фрі шоп» і на всі бабки купив три маленькі «Абсолюти» (ясна річ, поляк хотів великі) і дві масюпусєнькі шоколадки. Поляк-червоний ніс чекав мене, не сходячи з місця і, Бог-свідок, він стояв би там до Нового Пришестя, бо синдром «хочувипитивжеідофіґа» не належить до явищ, яких легко позбутися.

– Єстем, — захекано мовив я і простягнув йому пакет.

— Цось он льогкі какой-то, — недовірливо скривився він, заглянув усередину, прицмокнув і сказав:

— Льогкі, но смачни. Давай рускі, — з наголосом на перші склади скомандував погранєц, — я подейме шлябан і юж цє нема. Поліція і то вшистко — твуй проблем[37].

Мені була по цимбалах поліція, шміліція, мені треба було вирватися звідси, а далі я собі дам раду. Я сів в «опельок», завів мотор і став чекати, аж піднімуть шлагбаум.

Секунди йшли довго, і я відчув, як сивіє волосок в мене на копчику. Коли він побілів до кінця, шлагбаум повільно, як в американських фільмах, в рапіді почав піднімати свій дзьоб догори. Я подивився вбік вагончика, де сидів мій мучітєль, відкрив двері й підійшов упритул до вікна. Поляк куняв, спершись головою на кулаки. Я погримав у вікно, і він перестрашено підібгав руки, а бородою зі всієї дурі вальнувся об стіл, прикушуючи свій дурний недобрий язик.

— Дивися, пан. Фокус по-українску. Ото я єстем, — розвівши руки в боки, крикнув я, — а ото мне, курва, нема. І з тими словами я скочив в машину і погнав до шлагбаума, аж пукнув з нервів, причому таким фазаном, що звука майже не було, а очі виїло, як соляною кислотою. З одного боку, я провернув супераферу, бо мене з невідміченими документами пропустили в Польщу, тобто кожна поліцейська машина — означала кінець резидента. А з другого — в мене було бензину тільки до Кракова, і як їхати далі, не знав навіть мій ангел-хранитель, який задовбався мене витягувати з халеп і храпів на задньому сидінні. З третього боку моєї системи координат — я мав купу мотлоху в машині і сподівався комусь загнати що-небудь взамін за бензин.

— Ліпше приймати рішення по мірі того, як виникає необхідність, а не наперед, — заспокоїв я сам себе такою аксіомою і проїхав пів-Польщі на автоматі, не розуміючи, як мені це вдалося.

За всю дорогу я прекрасно поснідав, пообідав і повечеряв шоколадним батончиком і тим самим позбавив себе неприємності зупинятися в дорозі попісяти і покакати, тим самим нещадно гаючи дорогоцінний час, якого в мене в принципі до голодної смерті було ще доооооооооо… херіща. Я зупинився в селі Суфчин перед Жешувом, до якого мені чудом вистачило пального, позаяк їхав я, дякуючи побєдовській закалці, в основному, накатом. Заїхав на гору — виключив мотор, з'їхав з гори — включив мотор. У селі Суфчин біля автобусної зупинки з надписом «Лірой» був шрот, на якому продавалося як ліпше, так і звичайне беушне автомобільне гімно, що притарабанили передбачливі поляки з Заходу. Я став перед воротами і зайшов у двір будинку. Зненацька до мене підбіг пес, завбільшки з коня Пржевальського. Я проігнорував його присутність, що зламало його псячу логіку: втікають — доганяй. Питання постало тепер по-інакшому: послали — йди на… Пес потребував довгих століть свого роду, щоби його мозок був спроможний реагувати адекватно на такі проблеми. Позаяк цей багаж знань був у нього відсутній, пес підібгав свій кінський хвіст і потрусив целюлітною сракою в величезну утеплену будку, в якій з радістю б зажив і я. Господар, в шльопках, вирулив на середину подвір'я, з подивом глянув на собаку, а потім на мене:

— Як ти єще жиєш? — привітався він.

— Он мнє хиба покохав, — привітався я.

— Цо ти тутай шукаш? — спитав він.

— Я спшедає опони, бардзо добре опони[38], — відповів я.

— Покаж, — попросив він.

Я показав чотири офігенних колеса від «джипа», шістнадцятого радіуса, з німецької мусорки.

— Я п'єрдолє! — крикнув не то від захвату, не то від обурення, власник звалки. — Дає ці за то по 30 звотих за ково.

Сто двадцять злотих в сумі — просто гігантські бабки за продаж сміття. Щоб він не передумав, я вихопив у нього з руки сотку і, поки він пішов за двадцяткою до хати, я переліз через його пса, заскочив у машину і з радості збився з курсу, приїхавши на наш кордон на годину пізніше. Була страшенна мряка, і така ж жахлива черга чекала на в'їзд до митниці. Я виліз, витягуючи свою хвору ногу, ніби окремий предмет, і пішов прогулятись, якщо мою ходу можна було так назвати. Якщо б це був день, люди в машинах накидали б мені копійок, думаючи, що я просто інвалід, який шкаляє гроші на життя. Нарахувавши двісті десять машин до шлагбауму, який ми пару тижнів тому чуть не знесли разом з Бардом, я повернувся до місця, де залишив свою.

— Вас прівєтствує Рава-Руска, — сказав мені штемпок, який сидів на капоті мого «опеля» в компанії ще чотирьох баранів, які жували соплі і курили, збагачуючи свої смакові відчуття.

Вони обступили машину і через вікна встигли проаналізувати весь її внутрішній вміст, який для них являв неабиякий інтерес.

«Рекет», — проскочило в мене в голові. То ж треба було перший раз за життя їх зустріти, за десять метрів до дому і з повним багажником барахла. Люди в поближчих машинах активно робили вигляд, що вони сплять, косячи очима з-під шапок у мій бік і чекаючи розправи.

— Што вєзьом? — запитав хамовитий рагуль, який довго шморгав носом і якраз проковтнув всю жувачку, яку натягнув зі свої носоглотки.

— А тобі що до того? — борзо почав я, бо починати неборзо не було змісту.

— Ти на кантролє в люблінско-львовской брігадє. Ми тута атвєчяєм за праєзд, і ти должен нам заплатіть двесті злотих, поал? — Рагуль, який ковтнув шмарки, ще раз спробував щось видобути зі своїх надр, але, видно, наступний кавалок соплів перекрив йому доступ кисню, і він за секунду посинів, потім, судорожно хапаючи повітря, харкнув тим добром на землю і попав собі на ногу. Витерши то всьо об траву, він намочив собі штанину чуть не до коліна і виглядав так дуже грозно, ніби обісцяний.

— Я не маю грошей, — ламаючи їхні плани, відрізав я.

— Тада давай таварам, — втикнувся той, що заговорив першим.

— Який то товар в п…у! То ж мусор зі звалки, хлопці, — зауважив їм я.

— Хлопці в мами на городі. Ми — ПАЦАНИ! — гордо поправив мене маленький рагулик, який жер сємки і курив одночасно, запльовуючи лушпайками три машини в радіусі.

— То ж МУСОР, пацани, — поправився я.

— Відкривай, карочє, багажнік — ми втикньом, що то за мусар? — наказав мені їхній бос, який сидів на капоті.

Я в розстроєних чувтствах відкрив багажник, і вони почали ритися, як опариші в гімні, в моєму багатстві.

— О тєлєвізар нєхілий, — показав той, що чуть не вдавився соплями, на тєлік з обрізаним штекером. Потім, через пару днів, до Новоєврейська докотиться слушок, що згоріла хата в одного бандюка з Рави-Руської, від того, що вибухнув телевізор, який він притарабанив додому. В той момент, коли срака його була надворі, а ніс з граблями торчав у моїх речах в багажнику, він не знав, що такий кінець чекає всіх, хто включає викинутий тєлік з відрізаним шнуром. Слава Богу, що він позбавив мене приємності — випробувати це на собі. Наш дім на «Героїв УПА», номер 5 в Новоєврейську не пробачив би мені найбільшого пожару в історії нашого міста. Мене би повішали на сосні на в'їзді зі Львова замість знака «Новоєврейськ».

За телевізором пішов утюг, магнітофон і всі інші прибамбаси. Рагулі тягнули з машини абсолютно всьо, вичистивши її дотла, як вилизує тарілку з салатом олів'є голодний пес.

Перегрузивши крам до себе в кончений «форд-транзит», вони збиралися було гордо від'їхати, але я перегородив їм дорогу і сказав:

— Гей, хлопці-пацани, ви такі круті дядьки і втікаєте. Ви ж обіцяли провести мене без черги? І що тепер? — Бандюки застигли в своїх дурнуватих позах з бичками в роті. Навколо на дорозі стояла маса людей, яка чула мою промову. Ніхто з рагулів не обіцяв мені проїзду без черги, але про це знав тільки я. Всі ж інші подумали, що ми уклали з ними угоду. їхній імідж був на грані провалу.

Якщо вони поїдуть, слава про їхній негідний вчинок розійдеться по народу, і їм перестануть платити. Бос сплюнув бичок на землю і, розуміючи, що треба вийти з цього КРАСІВО, підійшов до мене і прошипів:

— Да-да, малиш, зара' всьо парєшаєм. — При цьому подивившись на мене поглядом, переповненим любові, поваги і розуміння.

— Падаждітє тута, пацани, я перебазарю з пагранцом, — сказав він офігевшим бандюкам, які не могли вийти зі ступору і торчали на місці. Можливо, сьогодні вони продовжують розбирати цю історію на заняттях з практичної тактики зі своїми послідовниками, які контролюють дорогу Львів — Люблін, але щось мені підказує, що вони підгортають гній на городах Рави-Руської або мішають бетон на будовах Конча-Заспи.

Бос повернувся хвилин через п'ять:

— Малий, я єду впєрьод, а ти за мной, понял? Возлє пагранца ми тєбя аставім, він пра всьо в курсе.

І він дійсно був «в курсі». Вони побоялися мене кинути на очах українського народу, який дибав за всім, що відбувається. Я переїхав на наш бік, до мене підійшов усміхнений Фєдя і переможним тоном завив, що мій «опель» не може бути розмитнений, згідно із законом, який вступив у силу ВЧОРА, позаяк він старший десяти років. Я відчув, що я, нарешті, дома, полегшено зітхнув і, оформивши транзит у Казахстан, поїхав у Новоєврейськ. За воротами митниці мене чекала делегація: Барбара, Лесик, Вовчик і Скряба. Вони торчали тут вже сім годин і переживали, і я це відчував. Лесик докурював останню сигарету з трьох пачок, які вони взяли з собою, як я намалювався на обрії. Сльози не змивалися двірниками «опеля», бо текли вони з моїх очей. Я пригальмував біля них і відкрив праві дверцята.

— Сідайте, банда! — махнув я їм рукою.

— Зара', зара', тільки перекурим, — сказав у відповідь Вовчик і смачно затягнувся.