Я, «Побєда» і Берлін

Сяду на вікно і подивлюся вниз,

Покличу своїх голубів і так, як колись,

Напишу і відправлю з ними довгого листа

До всіх і до нікого, і розкажу в ньому вам.

Намалюю на папері дракончиків злих

І буду з ними битися один на один.

І замок побудую собі з мокрого піска,

І тільки той не зрозуміє, хто давно вже так

не вміє, бо...

Ніби близько, але так далеко.

Я дуже хотів би знову бути маленьким...

Над нами, як не дивно, небо тільки одне,

Один раз всього жити хтось придумав дурне

Білет в один кінець нам заготований всім,

А було б дуже круто взяти і назад рванути,

Хоч то...

Ніби близько, але так далеко.

Я дуже хотів би знову бути маленьким...

Розкидає нас в різні світа, боки,

Під фальшивий джаз ми танцюєм через роки,

Ангел скучно в такт пальцем б'є по піаніно,

Підкидає нам ролі з фільмів Тарантіно.

Не плати за мене мої рахунки,

Не ковтай за мене мої колеса,

Не мовчи за мене в мій мікрофон,

Не дивися вниз ніколи на мене...

Вам з неба не видно...

Виставляли нас ніби свої в дошку,

Завалили тест на вшивість мозку,

Вже давно забув ангел в кухні крила

І від моїх бід в бар собі пішов на пиво.

Не плати за мене мої рахунки,

Не ковтай за мене мої колеса,

Не мовчи за мене в мій мікрофон,

Не дивися вниз ніколи на мене...

Вам з неба не видно...

А я живу і бачу цілий час то саме:

Стіни, а на стінах ціле місто живе.

Хмари там, дерева, тільки неба нема,

А час минає тихо, бо квадратна земля.

Велика стіна...

Стіна давно стоїть, а ми живемо, як сон.

Ті люди, що на стінах, випадають з вікон,

Ще трохи — і я піду жити сам на стіну,

Такого тут ніде ніколи я не знайду.

Велика стіна...

То дуже смішно виглядає,

Коли ти втікаєш, причини не знаєш,

Сто раз на день мене кидаєш,

А потім вертаєшся,

Цілуєш свої папіроси,

З помади ставиш засоси.

Облизуєш сльози...

Відстань, я вб'ю тебе!

Ти тормознута.

Відстань, забудь мене!

Насиплю яду тобі в чай.

Ти так прикольно засинаєш,

Ніби когось обіймаєш,

А зранку тапочком кидаєш

І знов починаєш,

Руляєш по своїх подружках

Мені зняти стружку, їм плачеш на вушко...

Я опинився в морі з дикою землею разом.

На круглім клаптику пливу.

Пливу в далекі сни, над мною птахи шум дають,

Так схожий з писками людьми.

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас...

Я ноги мочу у воді, щоб змити бруд великої землі.

Вже зірки видно у воді,

А я пливу в далеку далечінь, не хочу бачити притулку.

Бо вже гортали всі мене.

Я загрібав руками рідину, так схожу на прісну воду,

Відчув так дивно — мало місця.

Я в теплій ванні з шумом був, я в ліжку спав,

Я спав...

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас, а всюди є безмежне море,

Всюди море і вода...

Нема нас...

Нема...

А всюди море і вода...

І тільки море і вода...

Скажи нам, хто ти?

Ми мусим то знати

І своє життя тобі в руки віддати.

На полі бою сили нерівні,

Ти будеш за нас до смерті стояти.

Ти, певно, той, кому правди замало.

В старих уставах твоїх правил немає.

Ти, певно, той, чиєю кров'ю

написана пісня нашої волі.

Герой, герой, герой,

Повертайся живим!

Герой — ми маєм бути такі, як ти.

Герой — ти нам потрібен живим.

Герой — ми маєм бути такі, як ти.

І люди, як стіни, проти себе стояли,

Від страху смерті свою зброю стискали.

І крикнув хтось: «Гей, пустіть молодого!

Ми підем за ним — всі один до одного».

Ти, певно, той, хто може і вміє,

Кому себе спокійно довіриш.

Ти, певно, той, чиєю кров'ю

Написана пісня нашої волі.

Герой — то не той, хто летить до сонця

І, палячи крила, падає вниз,

А той, хто вернеться до людей,

Щоб їм показати, куди треба йти.

Тягнися до сонця, не палячи крила,

ти нам потрібен тільки живий,

Тягнися до сонця...

Герой, герой, герой,

Повертайся живим!

Герой — ми маєм бути такі, як ти.

Герой — ти нам потрібен живим.

Герой — ми маєм бути такі, як ти.

Чую, брате, що буде війна,

Холодна і мокра, довга і зла.

Квадратні на круглих будуть іти

За то, що ті рівні, як їх не крути.

Візьми собі шалик, візьми собі плащ,

Нікого не бійся, ніколи не плач.

Ти знаєш дорогу і маєш ще час,

Налий собі пива і випий за нас.

Втікай, бо скоро буде війна,

Шукай собі місце, де вар'ягів нема.

Втікай, бо скоро буде війна!

На-на-на-на...

Втікай, бо скоро буде війна,

Холодна і мокра, довга і хта.

Втікай, бо скоро буде війна!

Буде війна...

А ще хтось додому напише листа,

Як бомби літають і кулі свистять.

Купи собі ровер і скоро жени,

Бо можна не встигнути — близько бої.

А в нас під ногами чужі хробаки,

Тож дайте їм їсти, налийте води.

Одінь окуляри з фіолетовим шклом,

Так легше стіну пробивати чолом.

У вікні своєму

Хмари ти рахуєш.

Я вже недалеко,

Скоро ти мене почуєш.

Давай з тобою займатися любов'ю!

Під своїм светром

Ти ховаєш душу — я її не бачу,

Тому светер зняти мушу.

На своїх подушках

Вишиваєш квіти.

Я прийду до тебе,

Щоб теплом своїм зігріти.

Ніби посеред неба — два озера, повні сліз.

Дуже близько до сонця, так далеко вже до землі.

Ніхто не знає змісту слів «так, як в небі»,

Ніхто не знає, тільки я — коло тебе.

Дивні рухи руками — хвилі озера, повного сліз,

Там глибоко під нами — видно нас на самому дні.

Ніхто не знає змісту слів «так, як в небі»,

Ніхто не знає, тільки я — коло тебе.

Не висихають ніколи два озера, повні сліз,

Малюють мовою світла німі зображення наших снів.

Бо дуже близько до сонця, тому далеко так до землі.

Очима кольору неба ти намалюєш знов ті

самі два озера,

повні сліз...

Бездумний манекен.

Танцюють мої нерви в ритмі диско.

Бездумна голова повторює слова

Пусті, як фарбований дим.

Дивні люди, дивні люди...

Під дивним світлом дуже дивні.

Дивні люди, дивні люди...

Під дивним світлом дуже дивні.

Пульсує рівний час,

Комп'ютер не зупиниться ніколи.

Пульсує моя кров,

Під тиском кіловат міксує мої рухи DJ.

Дас із нот сіній туман, дас із груп отаван і т. д.

Дивні люди, дивні люди...

Під дивним світлом дуже дивні.

Дивні люди, дивні люди...

Під дивним світлом дуже дивні.

То не моє місто,

То не моє світло,

То не мої колеги

І я не сам.

То не моє місце,

Не моя одежа,

То не мої сни,

Не моє життя.

То дикі люди, злі, як миші,

Очі без лиця,

То дикі люди будуть жити

Довше, як ти сам...

Чорно-біле світло,

Всі брудні під'їзди,

Та сіра маса зализує бруд.

То не моє місце,

То не мої стіни,

Я не хочу жити і вмерти тут.

То дикі люди, злі, як миші,

Очі без лиця,

То дикі люди будуть жити

Довше, як земля...

Хорий...

Не йди ніде, я можу вмерти.

Я хорий...

Не йди ніде, лікуй мене.

Я хорий...

Не йди ніде, я можу вмерти.

Я хорий...

Я не знаю дороги,

Я не бачу місця,

Я не маю повітря,

Я такий малий.

То не моє місто,

То не моє подвір'я,

То не мої сусіди,

То світ дурний.

То дикі люди, злі, як миші,

Очі без лиця,

То дикі люди будуть жити

Довше, як ти сам...

Хорий...

Не йди ніде, я можу вмерти.

Я хорий...

Не йди ніде, лікуй мене...

Я хорий...

Не йди ніде, я можу вмерти.

Я хорий, хорий...

То дикі люди, злі, як миші.

Очі без лиця,

То дикі люди будуть жити

Довше, як ти сам...

Помада розмазана,

Сльоза не витерта на щоці.

По притонах затаскана,

Боїшся світла, як вампір.

Манери замучені,

Душа прибита цвяхами до стіни.

Твій ангел запарився

Тебе відмазувати від біди.

Бун джорно, сіньйоріта!

Дівчина Кончита,

Солодка, як халва,

Дешева, як трава!

Сигарета замучена висить

На твоїй губі, ніби спить.

Ти хотіла би спокою, але

Запал твоєї бомби горить.

Розказали по радіо, що знов

Піднімуться ціни на газ.

Ти наїлася сємочок і ржеш,

Ніби можеш жити ще раз.

Коли з тобою ми ходили до школи,

Ми були діти, і тому нам було добре.

Було круто, і їли ми жувачку,

І цілувалися — то було дуже смачно!

А потім вже, коли ми вчились в інститутах,

Ми були діти, і знов нам було круто

Замість на пари ходили ми по барах,

Там пили пиво і шпори писали.

Чи є гроші, чи в мене їх нема —

Ніколи ти не залишишся одна.

Чи є гроші, чи в мене їх нема —

Нам буде добре, ти не будеш сама.

Ми стали старші і ходим на роботу,

І вже не маємо до іншого охоту.

Ми маєм діти і любим з ними бути,

Ми загоряєм у Єгипті — то круто!

Коли МИ станемо старими пеньками

І під під'їздами чесати язиками.

І буде гарно, бо знову ми, як діти,

І буду я тебе так само любити!

Чи є гроші, чи в мене їх нема —

Ніколи ти не залишишся одна.

Чи є гроші, чи в мене їх нема —

Нам буде добре, ти не будеш сама.

Ті сходи, дерева, камені малюю собі.

Як шкода, ніхто ще ніколи сюда не ходив!

Із моря, із крові, із солі ти вийшов один.

Під сонцем і небом літаєш, як проклятий син.

Фарбуєш на чорно і біло свої слова,

Ніколи нічого не маєш — то твоє життя...

Літаєш собі — літай,

До смерті і довше.

Нікого тут не шукай,

Хто був, той пішов вже...

Високо собі літай,

До смерті і довше.

Нікого не піднімай —

Ніхто вже не схоче...

А знизу наскоро між нами мурують стіну,

Я хтів би з тобою так само і, може, піду.

Літаєш собі — літай,

До смерті і довше.

Нікого тут не шукай,

Хто був, той пішов вже...

Високо собі літай,

До смерті і довше.

Нікого не піднімай —

Ніхто вже не схоче...

Я хочу бути твоїми духами

І затікати — там, де не пускала нікого до мене.

Я хочу бути твоїми думками

І прочитати — то, що не сказала ніколи словами.

Я — грішний син свої мами,

П'яний гріхами.

Я — грішний дух свого тіла,

Спалюю крила...

Я хочу бути твоїми слідами

І заходити — там, де ти ховаєш свої очі.

Я хочу бути твоїм власним небом,

Я хочу бути близько біля тебе, як повітря.

Я — грішний син свої мами,

П'яний гріхами.

Я — грішний дух свого тіла,

Спалюю крила...

Я хочу бути твоїми духами,

Твоїми духами...

Так, то я,

Я хочу бути духами...

Біль відчаю хвилею котиться зверху,

Кидає на вітер нетлінні слова.

На трупах стою і очікую смерті.

О Боже! Я бачу кусок кістяка.

Розплаяна плоть в неземному конверті

Летить у безвихідь, зникає в пітьмі.

Я знову у фальші думок круговерті —

Очікую Бога, а топлюсь в багні.

Засмоктують сохлі мої почуття,

Страхіттями живлять вже мертву ідею.

Душа відлітає кудись в небуття,

А плоть...

Душа відлітає кудись в небуття,

А плоть...

Плоть вже розклалася, злившись з землею.

Злившись з землею...

Цілий рік його чекали, і коли вже зима

Понакрила білим снігом і приспала поля,

Позаносила ялинки нам до хати живі,

Ми наїлися цукерок і бажаєм собі...

Щоби в наші теплі хати не заходив мороз,

Щоби наше добре серце не хворіло на зло,

Щоби в космос полетіли всі космічні літаки,

Скрябін хоче всім добра...

З Новим роком!

А ми зустрінем Новий рік і понап'ємося вина,

Будем голосно стріляти, але то не війна.

Самі ліпші подарунки подарує нам життя,

Самі ліпші побажання попридумуй собі сам...

Щоби в наші теплі хати не заходив мороз,

Щоби наше добре серце не хворіло на зло,

Щоби з космосу вернулися космічні літаки,

Скрябін хоче всім добра...

З Новим роком!

Щоби в наші теплі хати не заходив мороз...

З Новим роком!

Щоби наше добре серце не хворіло на зло...

З Новим роком!

Щоби в космос полетіли всі космічні літаки

З Новим роком!

Щоби з космосу вернулися космічні літаки..

Скрябін хоче всім добра...

З Новим роком!

До себе в хату входиш через вікно,

Напам'ять знаєш це недобре кіно.

Читаєш ти газети, тихо кричиш,

Тобі не треба ніц, хіба коли спиш.

Холодні сльози свої не витирай

І мову риб ніколи не забувай...

Нікого злого ти сюда не пускай —

В загублений рай!

Ті свої сни нікому не віддавай

І всьо, що маєш, ти від них заховай...

Вони всі хочуть зла, ти скоро тікай —

В загублений рай!

І знов хтось брудний залізає на трон,

Слюною з рота плює в твоє вікно...

То параноя тихо косить всіх нас,

А голі стіни в хаті слухають джаз...

А голі стіни в хаті слухають джаз...

А голі стіни в хаті слухають джаз...

А голі стіни в хаті слухають джаз...

А голі стіни в хаті слухають джаз...

Десь там, глибоко в тобі,

Тіло, сковане льодом,

Просить, а ти не чуєш,

Сонце сама замуруєш над ним.

Десь там по коридорах

Ходиш, втоплена в сором,

Плачеш, ніхто не знає,

Де ти — сон заховає твій біль.

Мала в руках і об землю розбила,

Було так близько — не долетіла,

Кинула вниз свої зламані крила...

Десь там, на краю міста,

Темно, розбиті вікна,

Холод на вухо скаже —

Потім жити не страшно.

Попелом страху очі закрила,

Голосу тіла чути не вміла,

Світло закрили зламані крила...

Голосом людей,

Стуками дверей,

Десь поїхав ліфт —

Я змучений...

Запахом рослий,

Звуками тварин,

Пиво, як вода —

Я змучений...

Я не маю сил,

Я не маю сил,

Ще десь треба йти,

А я не маю сил...

Скільки днів робив

Сам не знаю що,

Я вже як дурний —

Я змучений...

Хворий кожен день,

Хворий кожну ніч,

Бачу твої сни —

Я змучений...

Я п'ю молоко і заїдаю хлібом,

А збоку мій кіт миє руки з милом.

І добре є нам, нема що говорити,

Закрийте вікно, щоб мух не напустити.

І буде так цілий час...

І буде так цілий час...

Я люблю твій дім, я люблю твої ноги,

Вдихаю той дим, що вижити поможе.

Три рази на день мию свої зуби,

Я, може, дурний, складаю всьо до купи.

І буде так цілий час...

І буде так цілий час...

Не надіявся я на це, так то вже є.

То був хтось, кого я знав і міг зрозуміти.

Не знаю, що тепер зробити,

Не знаю, ким ти є тепер.

То, що говориш, звучить так,

Що відчуваю я знов когось чужого.

Не знаю, з чого почати,

І не хочу того знову почути.

Не вірю вже...

Це тільки знаю, чув це вже все раніше —

І не вірю вже...

Пам'ятаю твій голос,

Перш ніж надто сталося,

Бачив то й був певний,

Що все було таке молоде й нове.

То відбувалося вже пару років раніше

І так то вже є...

Коханки приходять, відходять.

Здається тобі, що вже знаєш,

А то є зовсім не правда...

Не знаю, від чого почати,

Не хочу вже то слухати.

Не вірю вже...

Чув то вже все раніше...

І тільки то одно знаю,

Знаю, що вже не повірю.

І не вірю вже...

І так то вже є...

Коханки приходять, відходять.

Здається тобі, що вже знаєш.

А то є зовсім не правда...

Давай заснем і тихо звідси підем,

І буде добре і не буде так зле,

Бо коли спиш собі, то бачиш той світ

Таким, як він ніколи б бути не міг.

Багато бачив я тих ваших казок,

І злим буває добрий Дідо Мороз,

І не велика є людина гора,

І в короля ніколи грошей нема.

Багато бачив я тих ваших чудес,

І добра фея любить тільки себе,

І Білоспіжка вже продалась давно.

Та ваша казка — то попсуте кіно.

Я дуже рано встав, нікого не чекав,

Скоро сів на машину і додому почесав.

Я сам не знаю чо', і то ніхто не знає того,

Маю досвід, маю досвід...

То небо надоїло, що не може вже висіти,

Собаки, люди, свині, заминайте вже отут.

Беріть лопати в руки, бо вже треба щось робити,

Кожен косить, кожен косить...

На дорозі трохи ями, не люди, а плями,

Всі жиють в одному місті вечорами і днями.

Ти гуляй собі помалу, не чіпай нічо, заки

Ніхто не просить і не просить...

На вокзал, на вокзал приміський, треба зал,

Гроші в касу запихаю, з-за кишень нічо не вкрали.

Електричку доганяю, на газеті засинаю,

Я читаю, я читаю...

То я іду додому...

То я їду додому...

А то мої колеги — дуже файні музиканти,

Не дайте хліба з'їсти, тільки дайте щось заграти.

Та ніхто не має грошей, але настрій то не псує,

Поговорим, поговорим...

На вулиці зараза і на воді зараза,

Нема кого здурити — всі вже мудрі на відмазу.

Тут кожен собі має своє радіо-FM,

То є добре, то є добре...

Тут кожен день туман, тут кожен день дощ,

Кобітки ходять парами туда-сюда по площі.

Аптека є за рогом, непочатий край роботи

Молодому, молодому...

Я трохи постарію, я трохи посивію,

Я багато обкурив, ну а ще більше не хотів.

Ніхто не зрозуміє вже,

Чого я так завжди хотів додому...

Через мої окуляри

Я часто бачу, що буде, що буде з нами.

Такі окуляри!

Куда ми з вами живемо?

Хтось каже: нам то не треба — кому это надо!

І лишається ззаду.

Через мої окуляри

Всьо виглядає ясніше — ну зовсім як правда!

І може навчити —

Може навчити хотіти,

Може навчити любити,

Любити платити!

Щоби потім цінити

Наше життя — то мінне поле.

Куда не сунься — чужі навколо.

Надійся на себе — своїх, може, й не буде.

В нас є тільки ми — озимі люди...

І що тут саме цікаве:

Ти ж то їх маєш так само — такі окуляри!

Візьми і вийми з футляру.

Наше життя — то мінне поле.

Куда не сунься — чужі навколо.

Надійся на себе — своїх, може, й не буде.

В нас є тільки ми — озимі люди...

Я назбираю гроші, сяду на поїзд,

І, як завжди, на самі ліпші місця білет.

Під теплий чай знайду огризок паперу —

І так народиться зовсім новий куплет...

Оу-о!.. Везе мене поїзд,

Стукають колеса знайомий ритм.

Оу!.. Пролітають перони,

Люди на перонах чекають зими...

В купе моєму є вікно-телевізор,

З дитинства люблю то найліпше на світі кіно.

Машини там чекають на переїздах,

І незнайомі люди кличуть мене...

Оу-о!.. Везе мене поїзд,

Стукають колеса знайомий ритм.

Оу!.. Пролітають перони,

Люди на перонах чекають зими...

Десь там попереду чекають вокзали

І ті кіоски, що не мають вчорашніх газет.

Після концерту я спакую гітару,

І знов на саме ліпше місце білет...

Я не твій брат — ти не сестра моя.

Ніколи не розказуй мені, хто і в чому є винний

на нашій землі —

Люди, як кораблі.

Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода,

Глибока і темна до самого дна,

До самого-самого дна...

На глибині зустрічаються всі,

Так ніби в морі місця нема,

І труться бортами, аж стогне земля від зависті,

підлості й зла..

Хтось не доплив,

Бо йому помогли набрати повні трюми води,

Бо стати героями тої війни дуже хотіли вони...

А до берега тихо хвилі несуть

Поранені душі живих кораблів.

А від берега знову в море ідуть

Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Наш Океан знає більше, ніж ми,

Секрети всі у нього на дні.

А ми ходим зверху, великі й малі, —

Люди, як кораблі.

Гордо пливем — і не вірить ніхто,

Що ним зацікавилось зло,

І серед вітрів ми не чуєм щурів,

які прогризають нам дно...

А до берега тихо хвилі несуть

Поранені душі живих кораблів.

А від берега в море ідуть

Ті, хто вірив і правду знати хотів...

Я зимними руками — так-так,

Беру і всьо кидаю — то не так.

А потім запитаю — так-так,

Чому навколо мене всьо не так?

Маленька зимна пташка — так-так,

Велике зимне сонце — то не так...

Я зимними руками — так-так.

Беру гаряче сонце — то не так.

А потім запитаю — так-так,

Чого воно гаряче — то не так?

Маленька зимна пташка — так-так,

Велике зимне сонце — то не так...

То не так...

То не так...

То не так...

Маленька зимна пташка — так-так,

Велике зимне сонце — то не так...

Коли я був малий-дурний давно

І думав трохи забагато,

Я в голову забив, що зміню той світ.

Тепер лежу, як камінь, і спокій заливає,

А потім, може, піду-піду десь вбік...

Коли я був малий-дурний,

Хотів дістати небо, а вийшло,

Що від себе сам кудись втік.

Тепер лежу, як камінь, і нічого мені не треба,

Я хочу тільки чути, як підуть всі...

Смерть — то є спокій і ніч...

Я — манекен з пластмаси,

І мої мертві очі

Не дивляться нікуди,

Вони зроблені зі скла.

Я майже як людина

За грубим склом вітрини,

Але під модним костюмом

Моє холодне тіло.

Посеред магазину

Стою і приміряю різні маски —

То мудрі і веселі,

То бідні і нещасні.

А я хотів би жити,

Я міг би полюбити.

Поміняйтеся зі мною,

Хто змучився від свої ролі!

Одягніть на мене шкіру,

Пришийте мені серце —

Я дуже хочу жити,

Я не можу бути мертвим...

Я манекен з пластмаси,

Дурна пап'є-машина,

Ненатуральним сміхом,

Криве моє лице...

Є люди-манекени,

Є манекени, як люди.

Хто знає, кому більше

Від Бога треба тепла?

Тихо... тихо... то я, і не підходь заблизько,

Витри соплі, дивись мені в рот.

Всьо, що зара' почуєш, запиши на листок

і не забудь вже.

Не роби мені зле...

Він був добрий і тому собі все

Носив за спиною важкий пістолет,

Щоб стріляти дурних.

І за то я його поважав і любив.

Я був друг.

Його пес Медор, що мав очі, як кров,

Білі зуби і лапи мінні, як залізо,

Любив з ним гуляти, вони разом ішли

Туди, де завжди було повно дурних.

А над домом його висів прапор добра,

А під домом стояв БТР, і коли

Хтось наглий вилазив на голову людям,

він їхав

І всі дихали легше.

І сусіди, і просто люди любили його,

І ствердно махав головою наш бог,

Як дивився на нього від себе згори,

Але та, як все, всьо то, що зле і дурне,

Ніколи не спить і все чекає момент.

Мені тяжко казати, але треба, щоб чули ви:

Його давній і нібито вірний друг

Купився за гроші і зрадив.

І довго не міг зрозуміти Медор,

Чому йому треба сидіти в підвалі, і вмер...

Але то ще не всьо...

Десь всередині я чую,

що можу так само, як він.

Я тоже вже маю велику собаку і пістолет.

Не роби мені зле...

Давай виключим світло і будем мовчати

Про то, що не можна словами сказати,

Не можна писати, неможливо зіграти,

А тільки мовчати, тихенько мовчати...

Давай мовчати про то, що дівчата

Не вміють сховати, не можуть спати,

Давай про мене і про тебе мовчати,

Мовчати, аж поки не захочем кричати...

Місяць впав, темно в кімнаті.

Як добре, що ти навчилась мовчати

Про то, що ніколи не змогла би збрехати

Про то, що ніколи мені не спитатись...

Ми будем з тобою у ліжку лежати,

Лежати, як сніг, водою стікати.

Ми будемо жадно свої сльози ковтати,

А з ними слова, яких не сказати...

Давай помовчу тобі просто на вушко,

Холодною стала чаю кружка.

А ми ще маєм про що помовчати,

А ми ще маєм про що полежати...

Як світло проб'ється через наші штори,

Ми знову з тобою, як сніг, заговорим.

А поки ще темно є в нашій кімнаті,

Давай з тобою будем ПРОСТО...

Я іду скоро, бо чекає мене Європа,

Везу віддати в Інтерпол своє нове фото.

Наклею вуса, домалюю великі брови,

Нехай німаки доганяють, що я струйовий.

Дороги наші, ями, я їх не помічаю,

На «гольфі» за сто марок не іду, а літаю.

Хрипят динамики — надрывно поет Земфира

За пів години вже таможня і кінець ефіру.

А може, всьо піде ще на краще,

Бо, може, не піде ше на гірше...

О майне лібен штрасе, як я за вами скучив!

Хто знає, де купити паспорт, шоб жити тута?

В Берліні на одного німця два українця,

Тому німецьку мову вивчити не спішіться.

Везу додому я товара на пів-КамАЗа,

Я не боюся — на таможні залізна маза.

Ціла Європа знає, що то є Україна,

Така струйова супермодна країна.

А може, всьо піде ще на краше,

Бо, може, не піде ще на гірше...

На твоїй ніжній дитячій долоньці

Я роздивляюсь дороги, якими ти входиш

Тихенько

В круті лабіринти невідомих історій.

На твоїй ніжній дитячій долоньці

Всі лінії долі розходяться і зливаються ріками

В море широке твоєї любові.

Виростай, виростай — частинка мого серця,

Зацвітай, зацвітай — мого життя деревце.

Виростай, виростай, маленька Україна,

Я з тобою — я тут — ти рідна моя дитина...

Виростай!..

Виростай!..

В твоїх бездонних дитячих очках я бачу промінчики

сонця, які підсвітять тобі незнані дороги.

В твоїх бездонних дитячих очках я бачу себе,

Знов такого малого-малого,

І хочу рости в морі твоєї любові.

Виростай, виростай — частинка мого серця,

Зацвітай, зацвітай — мого життя деревце.

Виростай, виростай, маленька Україна,

Я з тобою — я тут — ти рідна моя дитина...

Виростай, кохана пташка — сили набирай,

Не шкодуй платити людям — ти запам'ятай.

Виростай з гніздечка свого — різні будуть дороги.

Ти свою шукай!..

Я люблю твої губи, їх смак шоколаду,

Люблю твої руки, їх дотик нереальний,

Люблю твої очі, твоє молочне тіло,

Люблю тебе так сильно, що, певно, з'їв би...

Моя королева, поцілуйся зі мною,

Моя королева, буду тільки з тобою!

Я люблю твій голос, як подих вітру свіжий,

Люблю твій спокій, коли ти засинаєш ніжно,

Люблю тебе вдома, люблю на роботі,

Люблю тебе так сильно, аж сохне в роті...

Багато-гато років, як я був дуже малий,

Всі риби жили в небі, а дерева в воді.

А я ходив до школи на високій горі,

І люди були добрі... я був дуже малий...

Багато-гато часу і немало вина,

Старі сухі дерева догоріли дотла.

Нема кого питати, де я маю піти?

Не хочуть говорити мої мудрі птахи...

Земля собі летіла... осінь-літо-зима...

І небо там висіло, де вже нині нема.

Я можу набрехати і лишитися сам,

Я можу написати і забути слова.

Ходили мої ноги, а не видно слідів,

Робили мої руки всьо, що я захотів-хотів.

Дивились мої очі, але їх вже нема,

Колись ще мої губи говорили слова...

О-о!.. мудрий, бо німий...

О-о!.. мудрий, бо німий...

Я не хочу того всього за собою забирати,

І не можу вже ніколи нові гори малювати.

Плакати не час, ніхто не хоче того знати,

Тільки сльози будуть довго свої знаки малювати.

Плакати не час, гаряче море тихо впало.

Я лишився на піску і там, де риби повмирали,

Вже не чути наші кроки, там нема чого ходити.

Я лікарства не шукаю, бо ним можна отравитись

О-о!.. мудрий, бо німий...

О-о!.. мудрий, бо німий...

На даху треба дивитися в небо

І обережно ходити не треба,

Бо дах — то є місце, де ходить птах.

Це — дах.

На даху треба сісти на комин

І повдихати той дим, що виходить,

Бо дах — то є місце, де ходить птах.

Це — дах.

На даху добре...

На даху добре...

На даху треба закрити очі,

Скакати у хмари білої ночі,

Бо дах є високо, але крил не треба

На дах...

Що треба на даху, я знаю добре,

Бо курс я пройшов ходіння по сходах,

Але я не хочу, щоб ще хтось сюди заходив...

Той вітер — то страшний дивак

І зовсім робить всьо не так.

Якби я силу його мав,

До купи хмари би збирав.

Най буде дощ,

Най миє нас,

Най змиє бруд

За весь той час...

Зимні краплі моїх сліз

Вкрили землю, як роса.

Хто не спав, не бачив снів,

А я завжди тільки спав.

Через то коли відкрив

Очі, сльози потекли.

Не спинити вже тих сліз,

Такі файні були сни.

Най буде дощ,

Най миє нас,

Най змиє бруд

За весь той час...

Втікає дим крізь пальці,

Не втримати його в руках.

І скільки не старайся,

Він собі як вільний птах.

А я так хтів тримати дим,

Затиснув пальці аж до крові.

Та залишились пусті

Мої скривавлені долоні.

Най буде дощ,

Най миє нас,

Най змиє бруд

За весь той час...

Так кожен день,

Постійно цілий час

Я роблю своє діло,

Ніц не маю до вас.

І кожен день я кажу

«Альо» в телефон,

І кожен день

Я плюю на шкло.

Наприклад...

І кожний ранок

Я виходжу на балкон.

Якісь бики мішають

Для будови бетон.

А я собі стою

В своїх зелених трусах.

Захочете дістати,

Я залізу на дах.

Наприклад...

А як я маю досить

Тих дурних муравлів,

Побути на їх місці

Я б ніяк не хотів.

Всі лазять десь

І носять собі

Всяку фігню.

Я ліпше йду додому,

Може, трохи посплю.

Ти танцювала так близько до мене,

Ти танцювала так довго,

Що я постарівся і чуть не вмер.

Ти танцювала небезпечно для себе,

Загасло світло, музика стала —

І що тепер?

То є наш останній танець...

Танцюй — покажи ще раз.

То є наш останній танець...

Не плач — поки маєм час.

То є наш останній танець...

Малюй тіні наших рук.

То є наш останній танець...

Забудь — просто йди на звук.

Ти танцювала так легко, як небо,

Ти танцювала так дивно, що я

Забувся і не зняв той фільм.

Ти танцювала, не жаліючи себе.

Останній вихід — публіка встала —

І що тепер?

Вчора на паркеті хтось забувся свої зуби,

Певно, Юрік трохи випив і, напевне, знов забуде.

Лампи не світили, було ще не дуже пізно,

В туалеті знов місились — то є наше місто.

Торбич на балконі випив зовсім небагато,

То для мене є смертельно, як два пальці обісцяти.

Колонки сильно гупали, стояли всі на місці,

Шкло і технологія, а збоку — наше місто.

П'ятниця, субота і неділя — порнографія,

Бо то є сателіт, а не просто фотографія.

Кнопки натискає Саня Скрябін, мій колега,

Треба вміти натискати, а не вмієш — то не треба.

Зоська має риби і я тоже хочу мати,

Я не буду ніц робити, буду риби годувати.

Я знаю, що в тістечках можна кожен день поїсти,

Ну, бо хулі тут робити, якщо то є наше місто?

Ми — діти країни з червоними зірками,

Великими бровами і стабільними рублями,

Ми — діти революції — кров з молоком

І вся наша історія — то радіо «шансон».

Ми — діти країни, якої вже немає,

І до сих пір нас часом ще совками називають,

Але ми — українці, нормальні, здорові,

Напишем своїм дітям правильну історію.

Наші хлопаки давно не люблять сало,

Наші хлопаки не носять шаровари,

Наші дівчата вміють нас любити,

Бо наші — найкращі — чого нам ще хотіти?!

Ми ходимо по вулицях з своїми рюкзачками,

Ми добре розбираємось — де ліво, а де право.

Стидайтеся, панове, Україна — то не Африка,

І ми давно не чумаки, і ви давно не мавпи.

Ми гуляєм вечером з дівчатами,

Бо ми їх любим і в нас дівчат багато,

І діти будуть в нас нормальні і здорові,

І ми їм напишем правильну історію.

Наші хлопаки давно не люблять сало,

Наші хлопаки не носять шаровари,

Наші дівчата вміють нас любити,

Бо наші — найкраші — чого нам ще хотіти?!

Відкрий ті свої очі, підемо над став,

Там всі прозорі хвилі — я руками їх брав.

Відкрий і подивися, я боюся тут сам,

Вже темно за дверима, але ти не вмирай...

Тільки ти не вмирай...

Ти маєш дивне світло у своїх очах,

Відкрий мені їх, бо їсть мене страх.

Холодні твої руки — я боюся їх сам,

Загрію тобі пальці, тільки ти не вмирай...

Але ти не вмирай...

Відкрий ті свої очі, підемо над став,

Там всі прозорі хвилі — я руками їх брав.

Тихенько риби плачуть, і ми підем туди,

Ніколи не побачать нас — глибока вода там.

А ти не вмирай...

Глибока вода...

Тільки ти не вмирай...

Тільки ти не вмирай...

Тільки ти не вмирай...

Не клич мене туда, там тихо й зимно.

Брехня, моя брехня солодка, як крила.

Не дай...

Не дай, щоб бачив я, як плачуть твої очі,

Не дай, щоб злий язик будив нас серед ночі.

Не клич, я не піду, бо більше не треба,

Дороги не завжди збираються в небо.

Не дай...

Не дай, щоб я лишив тебе, нам буде тяжко,

Не дай забути сни, без того жити страшно,

Не дай, щоб бачив я, як плачуть твої очі,

І не дай, щоб злий язик будив нас серед ночі.

Не йди ніде, я сплю на твоїх колінах.

Не кожен день встає сонце на стінах.

Не дай...

Не дай, щоб я лишив тебе, нам буде тяжко,

Не дай забути сни, без того жити страшно,

Не дай, щоб бачив я, як плачуть твої очі,

І не дай, щоб злий язик будив нас серед ночі.

Не дай...

Я дерева вкрию, бо вже низько хмари є тяжкі,

Хтось води налиє, бо так сумно, тихо без води.

Я з тобою піду, бо пора вже нам кудись піти,

Ми принесем снігу і насиплем землю на горби.

Не засипай ті ями...

Я дорогу знаю, я то бачив вже не раз, як спав,

Я роботу маю, ще такої я ні раз не мав.

Ми вже скоро прийдем, я тебе занесу аж наверх,

Ти не хочеш світла, бо його тут забагато.

Небо висить, моє небо,

Небо висить, моє небо.

Я хочу скинути небо, небо,

Я хочу скинути небо, небо.

Летять мої хмари,

Хмари летять, мої хмари.

Я хочу копати хмари,

Я хочу копати хмари, хмари.

Хмари летіли тут, хмари,

Небо висіло тут, небо.

Назад завішайте небо,

Назад завішайте небо, небо.

Назад завішайте небо,

Назад закидайте хмари.

Назад завішайте небо,

Я хочу скинути небо...

Ніколи не знав і не бачив, як то є,

Напевно, я спав, не рахуючи ночей.

Далеко втікав, пам'ятав, що люди злі.

Ніхто не впізнав свої сльози на мені.

Небо каже: йди сюда...

Небо каже: йди...

Довго шукав тихе місце, теплий дім,

Бо, видно, нема бідним сонця на землі.

Я побудував собі сходи аж до хмар,

І добре є там...

Красива і добра, подібна на Бога,

Розумна і мудра, і зовсім не нудна.

Неділя — день раю — заскоро нам минає,

Я маю відмазу, щоб не вмерти відразу...

Пережити понеділок, вівторок, середу, четвер,

Мити зуби і не хтіти бачити тебе.

Без тебе понеділок, вівторок, середа і знов

Довга п'ятниця, субота — в неділю вся любов.

Поїду на шару, трамваї задаром,

На квіти для тебе дістану гроші з неба.

І місця багато без тебе, я не можу спати,

Самому погано, а треба знов так само от...

Пережити понеділок, вівторок, середу, четвер,

Мити зуби і не хтіти бачити тебе.

Без тебе понеділок, вівторок, середа і знов

Довга п'ятниця, субота — в неділю вся любов.

Банально на вікна неділя лягає,

Не скоро, не довго, а тиждень минає.

Ти прийдеш, ми будем на ціле місто двоє,

Моїми словами ти скажеш: було варто...

Пережити понеділок, вівторок, середу, четвер,

Мити зуби і не хтіти бачити тебе.

Без тебе понеділок, вівторок, середа і знов

Довга п'ятниця, субота — в неділю вся любов.

Він казав: там буде добре,

Я покажу вам дорогу.

Всі пішли, ніхто не плакав,

І не шкода — нас багато.

І нема, нема, і вже не буде

Тих, кому повірять люди.

Нема, нема, нема тут нікого,

Хто ще тут кричить до Бога.

Нема дурних, нема дурних,

Давно вже тут нема таких,

Нема дурних, нема дурних давно...

Моє місто мерло тихо

І без звуку, і без крику.

Записали нам касету

Всі підряд пісні пра ето.

І нема, нема, нема дурних,

Давно вже тут нема таких.

Нема, нема, нема тут нікого,

Хто ще знов кричить до Бога.

Нема дурних, нема дурних,

Давно вже тут нема таких,

Нема дурних, нема дурних давно...

Ніч — день — місяць — рік.

Сплю — їм — сплю — їм.

Роблю своє — робиш своє —

Робим своє — роблять своє.

Так було дотепер,

Так було віддавна,

Але дивно, хто ми є тепер?

Телевізор — новий бог,

Запиши мене до себе в рай,

Кольоровий рай.

Ненормальне літо,

Аномальні квіти...

Риба — птах — мавпа — пес.

Дарвін — люди — ево — рево.

Я живу — ти живеш —

Ми живем — колись помрем.

Так було дотепер,

Так було цілий час,

Але дивно, як ми ще живем?

Вже далеко не смішний

Чорний гумор нових технологій,

Аналогій.

Ненормальне літо,

Ненормальні квіти.

Аномальні діти

На початок світу...

Нуль — один — нуль — один,

Нуль — один — нуль — один,

Але дивно, як то всьо ще є?

Далеке ехо злих ракет

Нам доказує, що час ще йде,

Сам не знає де.

Ненормальне літо без сонця,

Ненормальні квіти на стінах.

Аномальні діти нормальні

На початок світу...

Попадали на землю

Всі ті, що я придумав, слова.

Ногами затоптали,

Пішли і того всього нема вже.

На день чекали довго,

А він собі прийшов, і не день.

Порізали, забули,

В стіну намурували і вже

Нікому то не треба.

Я був ще вчора такий малий.

Прийшли великі хвилі,

Забрали то всьо, що я ліпив.

Я маю дивні плити,

На плити я складаю свій час.

Як трохи зачекаю,

То всіх переживу і буду сам.

Так тяжко є чекати,

Ще можна задавити вас катком.

Я хочу бути добрим,

Я тільки трохи сам на себе злий.

На небі трохи тепло,

Під небом трохи зимно нам всім.

Не треба мати очі,

Не хочуть мої руки тепла.

Зі всього лупить током,

Боюсь ходити по землі один.

Ніколи я не думав,

Що може цілий рік пройти за день...

Нікому то не треба.

Я був ще вчора такий малий.

Прийшли великі хвилі,

Забрали всьо то, що я ліпив,

Нікому то не треба...

Руки скинь вгору —

І від тебе сонце мліє.

Розпусти косу —

І від тебе я здурію.

Гори золота дай

І нічого нам не треба.

Ніхто й так би не дав,

Бо далеко є до неба.

Оля... Оля... Оля...

Сльози свої кидай

На розпалену землю.

Скоро буде тут рай,

Якщо схочеш, напевно.

Я подумав собі,

Чи лишитися жити?

Добре так мені,

Де ж себе заподіти, де ж?!

Оля... Оля... Оля...

Оля... моя Оля...

А я тобі розкажу, коли настрою нема,

Дерева засихають — то приходить зима.

Сльози замерзають, бо зима — то зима,

І в мене зима, і в тебе зима.

В старому магазині і вітрини нема,

Колись її розбили, коли була зима.

Я добре пам'ятаю, що зима — то зима,

Холодна зима, чорно-біла зима...

По осені приходить зима...

Всі ходять на роботу, як нічого нема,

І хмари постояти стали — довга зима.

По радіо казали, що зима є зима.

Мені би покурити щось — ні в кого нема.

По стінах моїх лазив десь маленький павучок,

Він лапав ціле літо жирні мухи на гачок.

А потім, видно, хтось сказав: зима є зима,

І тільки сніг пішов, а павука вже нема.

По осені приходить зима...

Я маю чорний ровер, я давно його мав,

Я всіх кобіт, що знаю, вже на рамі прокатав.

Завіз його в гараж, бо зима — то зима,

Холодна зима і тепла зима.

То вже, напевне, всьо, що я хотів тобі сказати,

Дарую тобі білий сніг, бо як не дарувати!

Тепер ти пам'ятаєш, що зима — то зима,

Холодна зима, кольорова зима...

Я плани склав собі на день,

Бо було місце, де писати.

І на ніч склав собі також,

Щоб зовсім в ліжко не лягати.

Плани на тоді, коли

Не маєш часу.

Плани на тоді, коли

Не маєш сили,

Плани на тоді, коли

Прийде хтось інший,

Плани на тоді, коли...

І так писав я вечір весь,

Прийшов хтось і сказав: субота.

Я пишу то, я пишу все,

А завтра вранці на роботу.

Плани на тоді, коли

Не маєш сили,

Плани на тоді, коли

Не маєш часу,

Плани на тоді, коли

Прийде хтось інший,

Плани на тоді, коли...

Я вже не їм і не лягаю,

Я плани маю і складаю.

То ті, хто так собі жиє,

Не знає, хто він є і де,

Є і де...

Я їздив на «Побєді» там, де рівно, і по горах,

Ще я їздив і по лісі, де ведмеді жиють в норах.

Я купу всього видів, купу всього чув і мав,

А багато ще такого, що я навіть і не знав.

Я лягаю на дивані і не хочу засинати,

Зараз буде «Музобоз», і я хотів би там заграти.

Де я був і що я бачив, вже нічого не пам'ятаю,

А для того завтра рано на «Побєді» виїзжаю.

Я вже синій, бо так кожен день,

Цілий день я їду в своїй «Побєді»,

Цілу ніч вона може, але я засинаю,

Але я доїду, бо музика грає...

Бо музика грає...

Бо музика грає...

І знову через поле, через ліс і через гай

Я їду на «Побєді», збоку пташки пролітають.

Я знаю всі дороги, ну а може, і не знаю

Та я просто скоро іду, мене ровер обганяє.

Я дуже сильно люблю вишивати на «Побєді»,

Вона має грубі двері, як у школі в туалеті.

Я їду, вітер дує, і аж кола відлітають,

Вже коли повідлітають, то ніхто не полапає.

Там, на паркеті, робиться страх — то понурі танці.

Всі на одному місці стоять, тільки я хитався.

Вітер холодний на місці застиг, можна в руки взяти,

Не розберешся — кудись треба йти, бо хочеш спати.

Змучені ноги понуро ходять по воді...

Солодкі муки... то не мій сон... я тут є чужий...

А під ногами вже нападало листя — то осінь,

І на роботу з ранку встати не хочеться зовсім.

А ти пішла і вже ніколи не прийдеш... так сумно...

Метро відкриють через пару хвилин... буде шумно...

Притулися тихенько,

Обійми мене ніжно,

Знаєш — зовсім не смішно...

На джипах їздять молоденькі дівчата — на фітнес,

А з тепловоза хтось зливає соляру — то бізнес.

А ти пішла і, може, вечором прийдеш — я скучив,

В лице піском кидає вітер — ну як він замучив!..

А зверху часто хмари плачуться нам на погоду,

Хоч неживі вони, а все-таки трохи їх шкода.

А я нап'юся пива з самого ранку — я вільний,

Нарешті Бог почув мене і хтось вкрав мій мобільний.

Візьми свою гітару, напиши два слова,

Дай свого серця ритм — і буде пісня нова.

Дай своїх вулиць шум і запах сигарети,

Мороз по шкірі, джінси і старі касети.

То є просто рок,

Просто ти,

Просто я.

То є просто рок,

Просто ми

Не просто так придумали...

Включи транзистор зранку і не падай з ліжка

То просто радіо заграло твою пісню.

То просто ді-джей в'їхав в твої тексти,

Під неї вперше хтось займеться сексом.

Сто тисяч рук злітає за акордом в небо,

Сто тисяч пар очей запалить твою сцену.

Сто тисяч голосів співає твоє соло,

Візьми свою гітару, напиши два слова...

Раз високо в небі

Я зустрів чужих птахів.

Всі вони летіли

Звідтам, де і я хотів.

Крилами шуміли,

Наганяли дикий страх.

Потім в воду сіли

Просто в мене на очах.

І я собі захотів

Політати десь під небом.

Двоє гарних крил —

І мені вже ніц не треба.

Я собі захотів

Подивитися на люди.

З висоти птахів

Я побачив то, що буде.

На старих деревах

Вони мають свої хати.

То не є далеко,

Та не можна їх дістати.

Вони мають крила

І не роблять зла нікому.

А як стане зимно,

То летять собі додому.

І я собі захотів

Політати десь під небом.

Двоє гарних крил —

І мені вже ніц не треба.

Я собі захотів

Подивитися на люди.

З висоти птахів

Я побачив то, що буде.

Чи не бачиш, що я стараюся,

Але трудно є плавати на

Такій глибокій воді, як ми.

Я чую твій шепіт...

Чи ти чуєш, що я вмираю,

Але прощатися — то ніби так,

Як би трохи вмирати...

Ти чуєш, що кажу?

На мілизні потонуло

Менше, ніж ми.

Але будемо разом,

Разом ми...

Чи не бачиш, що я стараюся,

Але трудно є плавати на

Такій глибокій воді, як ми.

Я чую твій шепіт...

Там, де глибока і темна вода,

Там, де нікого вже живого нема,

Ми раз ходили, ну, бо мусили йти,

Ми заблукали — там море води...

Кроків не чути і не видно слідів,

Я би і далі так ходити хотів.

Він дуже дивний, той затоплений рай,

Ходять медузи, ти їх не відганя-а-ай!..

В очі нам лізуть руки медузи...

Ва-а-а-а-ай!..

Сльози течуть і коляться дуже...

Ва-а-а-а-ай!..

Очі нам гладять руки медузи...

Ва-а-а-а-ай!..

Медузи сторожать свій тихий світ,

Вигнали шуми, вигнали світло.

Носять на плечах цілі тонни води

І не говорять, бо не мають коли...

Їм вже не зимно, тільки тепло їм там,

Холод не чути, коли сумно є нам.

Ти їх послухай, наверх не тікай,

Їхнє повітря ще глибше вдихай!..

Ще вчора ти був там, де всі.

Дивився на мене,

Такий змучений, злий,

І щось говорив.

Слова твої бились о шкло

І падали вниз, ніби мертві птахи,

Щоб лежати, як сон.

Тебе вже нема, і я

Лишився тут зовсім сам,

Стою перед зимним шклом...

Твій тато заплакав, і я

Тоже плакати хочу,

А ти сльози забрав

І свої, і мої.

Ти вже не побачиш себе,

Я знаю — ти вмер, щоб не бачити тих,

Хто тебе надурив.

Тебе вже нема, і я

Лишився тут зовсім сам,

Стою перед зимним шклом...

Тебе вже нема, і я

Лишився тут зовсім сам,

Стою перед зимнім шклом...

На твоїх джінсах — американський прапор,

На твоїй майці — канадське кленове листя,

У твоїх очах видно тільки одне питання:

Хто мені скаже — чому я тут народився?

Не твоя вина — що ти батька свого син,

А твоя біда — не вміти бути ним.

Не стидайся — то твоя земля,

Не стидайся — то Україна.

Добре там є, де нас нема,

Стань для батька нормальним сипом.

Ти знову купиш

Струйові німецькі шузи,

Твої вуха давно вже звикли до чужої музики.

На твоїх губах застигла гримаса болю,

Чому я тут ще — я хочу давно на волю!

Не твоя вина — що ти батька свого син,

А твоя біда — не вміти бути ним.

Не стидайся — то твоя земля,

Не стидайся — то Україна.

Добре там є, де нас нема,

Стань для батька нормальним сином.

Мліють мої губи, і гудить моя кров.

Я знаю: то, що буде — буде знов, і знов, і знов.

І я ковтаю дим, ковтаю сірий дим,

Бо ти лежиш так близько, вся закутана у дим.

На шторі хтось із вулиці знов проектує фільм,

Актори ті, що грають там, давно вже є німі,

Сліпі і німі, сліпі і німі, сліпі і німі, і відчувають нас.

Та гра є не надовго, просто треба мати час,

Я знаю твоє тіло, поїдаю його сам,

Не можу перестати, хочу ще хоча би грам.

Стікає нам по пальцях піт повільно, ніби віск.

Лови його, бо буде пізно, як загасне гніт.

Коли загасне гніт, коли загасне гніт,

Я топлюся на ліжку, ніби айсберг на вогні.

Я роблю дикі хвилі, та нащо вони мені?

Кричу на себе сам, бо точно знаю: то є гріх.

І граю з себе клоуна, і душу з себе сміх,

Я їм тебе, я їм тебе, я їм тебе,

І вже най буде, як є.

Секс — то є море з людей...

Моя апаратура вже нагрілася до сліз.

Хвилина ще, секунда ще — і я сповзаю вниз.

Мій голод забиває час повільно, ніби кат,

Я роблю то, що хочу, то, що не можливо вкрасти.

Дай ще мені, дай, дай, дай води!

Комп'ютер вже закинув всі програми і забив.

Мій мозок вже не дихає, бо дим його накрив.

Я вдихаю дим, з'їдаю дим, скакаю в дим,

Тільки ти не спіши.

Не хочу скоро втратити, що можна ще нести.

Не хочу віддавати то, що тільки принесли.

Старий брехун на небі місяць кліпнув і пішов,

Здурив мене, а я повірив, дав і не знайшов.

Стоп, йди назад, стоп! — мої м'язи кричать.

Моргає телевізор чорно-білим кіном.

Він хоче показати то, що бачить, тільки то.

Годинник собі став, і механізми тихо сплять,

В кімнаті дуже тихо, тільки вени гудять.

Секс — то є море з людей...

Ми з вами є на тій землі — як клавіші на піаніно.

Хтось — бемоль, а хтось — дієз, а те в кінці з нас кожен — людина.

Хтось — біта клавіша, а хтось — фальшива брудна чорна нота,

Хтось завжди буде — «за», а хтось обов'язково буде — «проти».

Часом так є, що хочеш заграти соло

На одній струні — знайди в собі сили скоро.

Часом так є — що хочеш, хочеш

На одній струні — знайди в собі сили!

І хтось придумав ще до нас — що білих клавіш трохи більше,

А чорні вище них стоять — їх зачепити пальцем легше.

І так живемо в сім октав — маестро тисне на педалі.

Хто — пан між нами, хто — пропав — вистава довга, їдем далі.

Ми — маленькі молоточки,

Ми — частинки піаніно.

Граєм міліон мелодій,

Б'єм по струнах своїм тілом.

Часом так є, що хочеш заграти соло

На одній струні — знайди в собі сили скоро.

Часом так є — що хочеш, хочеш

На одній струні — знайди в собі сили!

Часом буває так, що хочеш почути

Речі, яких ніколи б не знати.

І тягне за руку тебе в то місце,

Де думаєш: краще б очей не мати.

Ти дивишся в кухні на кран і воду,

А правда нізвідки не виходить.

І дивляться в очі тобі знайомі, а їхні очі твоїм говорять:

«Спи собі сама, коли біля тебе мене нема!..»

Часом буває так, що в магазині ти хочеш крикнути:

«Ну в чому я винна?»

Тебе окидають розуміючим оком,

Дуже болить, хоча й ненароком.

І ти ростеш, старієш, вмираєш,

А тої правди так і не знаєш.

Боїшся її і від неї втікаєш,

І в стінах своїх ти одна засинаєш...

Налий води ще туда, де не треба,

Колись ти більше за нас тої сили мав.

На пальці стань і дістанеш до неба —

Єдине місце, де ніколи не будеш сам.

Не мучся, не чекай, страх має зуби,

Не слухай то, що всі кажуть, піди собі.

Ти маєш досить давно тої муки,

Ти навіть сам не знаєш, скільки тобі старий.

Той цілий спокій так просто не прийде,

А на старих деревах гнізда старих птахів...

Таких, як ти, вже нікому не треба,

Твій светр так, як ти сам, вже такий старий.

Не забувай, що всі люди — дерева,

Не раз я бачив, як дерева вогонь палив.

Той цілий спокій так просто не прийде,

А на старих деревах гнізда старих птахів...

Здається, що то було так давно,

Коли в руках тримаю цей альбом.

Нам було абсолютно все одно.

Не маючи нічого, мати всьо.

За гроші не купити тільки час,

Він всіх нас методично поділив.

Когось він опустив, когось підняв,

А є на кого взагалі забив.

Старі фотографії на стіл розклади,

Дитячі історії смішні розкажи.

І справжнім друзям не забудь — подзвони,

Бо, добре чи зле, з тобою завжди вони.

Дешеве пиво і сухе вино

Робили нас щасливими людьми,

І, ніби чудо, польське радіо

Нам відкривало той незнаний світ.

Ми жили всі так, ніби то був сон

І можна бути вічно молодим.

А залишився тільки цей альбом,

А мрії розлетілися, як дим.

Старі фотографії на стіл розклади,

Дитячі історії смішні розкажи.

І справжнім друзям не забудь — подзвони,

Бо, добре чи зле, з тобою завжди вони.

Ми грали примітивну музику

Так чесно, що пробила би до сліз.

Чекали, що прийде такий момент,

Коли під ноги впаде цілий світ.

Годинник вперто роки рахував,

І кожен так, як вмів, так і зробив.

І тільки у альбомі всі підряд

Ми будемо такими, як тоді.

Гроші мають очі і бачать всьо, що хочуть,

І грубими руками до крові б'ються з нами.

Мої зимні сльози вже мають колір грошей

І запах злого бога, брудного, німого.

Моя кров годує знов великі гроші.

Вмирає кров, і страшно нам під небом ночі...

Моя кров і твоя кров годує знов великі гроші.

Вмирає кров, і мертва кров, і страшно нам

під небом ночі...

Гладиш цілий вечір за гроші свої плечі

І знаєш: не для тебе двері ті, що в небо.

Моя кров і твоя кров годує знов великі гроші,

Вмирає кров і мертва кров, і страшно нам

під небом ночі..

Моя кров і твоя кров...

Лишаю на папері всьо, що знаю, і знов

Чую, як горить наша кров.

Згоряє і лягає чорна сажа на нас,

А може, то просто час.

Лишаю то, що знаю, на папері і тікаю туда.

Де того всього нема.

І ваші грубі руки не дістануть ніколи дна...

Собі там живу я...

Там, де мене лишили...

Там, де мене лишили...

О-о!..

Мені не видно неба — і не треба,

Я не хочу його, його.

То синє небо для вас,

Мені нічо не чути, може бути,

Що я просто глухий

На ваші слова.

Лишаю то, що знаю, на папері і кидаю в вогонь.

То так горить наша кров,

Горить, а я тікаю... чорна сажа не дістане до дна...

Собі там живу я...

Там, де мене лишили...

Там, де мене лишили...

О-о!..

Дзвенять браслети на руках, ми танцюємо танго,

Тіло до тіла і серце до серця, так гарно.

А над паркетом пролітають задихані пари,

І всі спішать натанцюватись, бо часу є мало. Мало...

Наше життя — то танго

Без правил і до кінця.

Танго страшне і гарне,

Тільки сцену вибирати не нам.

Наше життя — то танго,

До смерті танцюємо вдвох,

І поки ми разом —

з нами Бог.

Кожен шукає партнера до танцю надовго

І віддає себе йому до пари назовсім.

Коли ти впадеш — то спішися піднятися скорше

Бо каблуком пробити душу твою кожен зможе.

Наше життя — то танго

Без правил і до кінця.

Танго страшне і гарне,

Тільки сцену вибирати не нам.

Наше життя — то танго,

До смерті танцюємо вдвох,

І поки ми разом —

з нами Бог.

З останніх сил оркестр шарпає змучені струни,

Давно вже грає він не в долю, але ми танцюєм.

Всі посміхаються, але за сміхом сховані зуби,

Так було завжди, бережіться, бо завжди так буде.

Коли я ходжу по місті,

На мене тиснуть люди.

Я бачу їхні руки,

Я бачу їхні губи.

А...

Я довго ходжу по місті,

Мене нервує небо.

То є не моє небо,

То і не твоє небо.

А...

Сонце на стінах,

Я там, де сонце на стелі.

Танцюю танець пінгвіна

Страшно веселий!

Я там, де сонце на стінах,

Я там, де сонце на стелі.

Танцюю танець пінгвіна

Страшно веселий!

Страшно веселий!!!

Мене тримають за руки,

Щоб не робити то само.

Мене нервують люди

Ті, що думають мало.

Сонце на стінах,

Я там, де сонце на стелі.

Танцюю танець пінгвіна

Страшно веселий!

Я там, де сонце на стінах,

Я там, де сонце на стелі.

Танцюю танець пінгвіна

Страшно веселий!

Страшно веселий!!!

Вулиці мокрі, ще я не спав,

Твої сни у бінокль підглядав.

Впало вниз небо, а я підняв,

Розстелив по коридорі і намалював.

Сірий павук читає назви старих газет,

Я малював руками на небі твій портрет.

Знизу бетон, зверху літак, може, то рай.

Справа вогонь, зліва вода і фарби линяють.

Море машин, море руїн, шукаю свій дім,

Вулиці є мокрі вони, я не один...

Телефони знають наші секрети.

Вони би плакати, якби говорили.

1, 2, 3, 4, 5 — ми набираєм цифри —

просто щоби бути ближче.

Не переживай, не кажи мені правду,

Очі закривай, набреши мені гарно, гарно...

Набери мій номер вечором, набреши в мій телефон, Скажи, що в тебе я один, тільки я один...

Телефони знають наші історії,

Одні від радості, а інші від горя.

1, 2, 3, 4, 5 — ми набираєм цифри —

просто щоби бути ближче.

Не переживай, не кажи мені правду.

Очі закривай, набреши мені гарно, гарно...

Набери мій номер вечором, набреши в мій телефон,

Скажи, що в тебе я один, тільки я один...

Кожний ранок миєш писок,

Бачиш всьо своє так близько.

Стіни тоже мають очі,

Стіни тоже дуже хочуть.

В телевізорі програми

Всі для тата і для мами,

Вони знать, що робити,

Як робити, де робити.

Скоро всьо повиростає,

Дуже скоро навіть, скоро.

Треба якось починати,

Не чекати аж до сорок.

Стільки всього треба вспіти,

Стільки є кругом роботи.

Навіть в садіку всі діти

Добре знають, що до чого.

Так вічно кожен день всьо так і є...

Всі машини і заводи,

Всьо, що їздить, всьо що ходить,

Мавпа, слон і навіть пес —

Всіми ними рухав секс.

Хмари плавають на небі,

Тоже щось собі шукають.

Діти ходять по підвалах,

«Shamen» тихо доганяють.

Люди ходять злі на себе

І не знають, що бракує,

Всі коти і навіть мухи

Тоже пухнуть з голодухи.

Виключайте, люди, світло,

Так, щоб було дуже темно.

Щоб почули вас сусіди,

Доганяйте «Скрябін»-техно!

По землі відкрилась мені — я одиноко скачу вдалечінь,

Як добре знати, що там далеко чекають мене.

Там блукає осінь хрустальна, як тінь,

Там ти чекаєш мене, я сиджу.

Далеко десь айсберг холодний, як я,

Попав в тепле море і розтав.

Тіна, Тіна...

Не відходь від мене, ти мій секрет,

Ти моя тайна.

Не відходь від мене, ти мій секрет,

Залишись зі мною...

В життя тільки раз прокинувся я, і ти знов зі мною,

Тепло так...

Тіна, Тіна...

Не відходь від мене, ти мій секрет,

Ти моя тайна.

Не відходь від мене, ти мій секрет,

Залишись зі мною...

То мій голос...

Чекаю цілий час, що хтось злапає,

Чекаю і не можу відійти.

Чекаю — і аж вуха закладає.

Так ніби хтось папером заліпив.

То мій голос...

Не можу вбік відвести свої очі,

Не хочу в руки датися йому.

Він їсти ще мене чомусь не хоче,

Щось явно заважає павуку.

То голос...

То мій голос...

Тільки голос...

Просто голос...

Вже чую за спиною тихі кроки,

Вже хтось мене торкає, ніби сон.

Я зрадив своє тіло й свої очі,

Але ніколи не віддам його.

Я наберу води і знов вікно помию,

Там, за моїм вікном, шалений світ.

Навколо нас ростуть давно сухі дерева

І в тому лісі ми шукаєм слід.

Той прикрий світ штовхає і кидає,

Той прикрий світ чомусь такий дурний.

Наш прикрий світ, а іншого немає,

Бо прикрий він...

Я мию кожен день знов брудні мої ноги,

А зліва мій сусід вже посивів.

То небо тисне так, що ніби вже не може,

І ліс наш почорнів — то він горів.

Той прикрий світ штовхає і кидає,

Той прикрий світ чомусь такий дурний.

Наш прикрий світ, а іншого немає,

Бо прикрий він...

Я нині зрана встав, полізу в свої гори,

І телевізор мій лишився сам.

Я там, де вітер знов ганяє хвилі в морі

І пише по воді свої слова.

Щось там ти пишеш,

Цілий час ти пишеш,

Ціпу ніч ти пишеш,

Цілий день...

Мої сни ти пишеш,

Кожен раз ти пишеш,

Я не хочу, ти пишеш,

Я пішов...

Йде війна... ти пишеш...

Всьо горить... ти пишеш.

Ти пишеш...

Бідна і соплива, брудна і нехлюйна,

Гидка і зрадлива, бридка і згубна.

Ті слизькі вокзали, на губах піна.

Злодії, цигани, то вона — Україна.

Вулиці, як нори, зрубані дерева,

Нацики, герої, то вона — Україна.

Білі «мерседеси», жовті «Запорожці»

Чия то вина, що то є Україна?

Жебрають каліки, трупи по під'їздах,

Вино і чорна кава, ми живемо в містах.

Дерев'яні гроші, картинна галерея,

Смердячі туалети, то — моя Україна.

То пухлина в мозку, дороги на могилах,

Пам'ятники з бронзи, «не вмре, не загине».

Засрана культура, всі народи — браття...

То моя країна — рідка ненька Україна!

Україна...

Вчора бачив я дуже добрий фільм

Про сєксових дєвок і твердих ментів.

Була купа крові, сексу і грошей,

Я не міг заснути, хтів дивитись ше.

Люди, чи то я,

Люди, чи то ми,

Може, то фінал

Нашого кіна?

Подивився ще дуже добрий фільм,

Була купа крові і крутих машин.

За два дня Сталоне розвалив В'єтнам,

Я від крові з милом відмивав екран.

Люди, чи то я,

Люди, чи то ми,

Може, то фінал

Нашого кіна?

Скоро буде фільм (люди, чи то я),

Дуже добрий фільм (люди, чи то ми)

Я чекаю фільм (може, то фінал),

Скоро буде фільм (нашого кіна).

Може, то фінал?..

На мокрому шклі машини

Малюємо пальцем дивні речі.

Кожен втікає від самого себе

І сам себе штовхає в плечі.

На вікні незрозуміло нікому

Пишем то, що так важко сказати.

Де взяти сили на таку розмову?

Будь ласка, вибач, ти мусиш знати...

Хай буде так, як хочеш ти!

Хай буде з нами так завжди.

То є історія на двох,

Ми разом зробим кожен крок...

Кожен робить в житті дурниці

І шукає причини навколо.

І на рівному місці злиться,

Коли звалити нема на кого.

А внизу просто під ногами

Лежить в пилюці наше щастя.

Тільки схилитися і підняти,

На шклі машини написати пальцем.

Хай буде так, як хочеш ти!

Хай буде з нами так завжди.

То є історія на двох,

Ми зробим разом кожен крок...

Ану, ти пригадай, чи пам'ятаєш, як

Хмари літали тільки для нас?

Так було тихо.

Люди плелися в клуб.

А я стояв німий і лапав пальцями дим

І відчував на собі руки, очі, а з ним

Не міг забути

Холодний смак твоїх губ...

Так має бути, бо так

Є намальований знак.

Ти повернися і йди,

Ті сльози не витирай.

Нехай залишиться смак

Тої зі сіллю води...

Ану, ти пригадай, чи пам'ятаєш, як

Забили десь дзвони?

І най буде так.

Тоді злетіло

З твоїх правильних губ.

А я мав катар, може, грип,

І хлюпав мій ніс.

Кремезний хлопець вже тебе на ровері віз.

Я досі чую холодний смак на собі...

Так має бути, бо так

Є намальований знак.

Ти повернися і йди,

Ті сльози не витирай.

Нехай залишиться смак

Тої зі сіллю води...

Вона прийшла така, як лід,

Непідступна і солодка.

Очі лізли всім з орбіт,

І раптом всюди стало мокро.

А вона прийшла до неї

І не бачила нікого,

Тільки щось заграв ді-джей —

І попливли

Такі, як цукор — вона і вона,

Танцюють разом — вона і вона.

Такі, як цукор — вона і вона,

їм буде супер — вона і вона.

Голодні очі пацанів

Запускали свої стріли.

З ними кожен би хотів,

Але вони би не хотіли.

Бо вона прийшла до неї

І не бачила нікого,

Знову щось заграв ді-джей.

Такі, як цукор — вона і вона.

Танцюють разом — вона і вона.

Такі, як цукор — вона і вона,

Їм буде супер — вона і вона.

Моя дівчина зроблена з неба,

Її губи зроблені з раю.

В моєї дівчини очі — озера,

В яких до берега не допливаєш.

Я подарую своїй дівчині

Найкращі квіти Голландії.

Залию ванну п'яними винами

І буду з нею плавати.

Я люблю свою бейбе, її червоні колготки.

Я люблю свою бейбе, її помаду солодку.

Я люблю свою бейбе, її лаковані мешти.

Я люблю свою бейбе, Вона ніколи не бреше.

Моя дівчина має тіло

З найтоншого вельвета;

Найглибші ріки Аляски,

Найвищі гори Тібета...

Я подарую своїй дівчині

Найкращі пісні Ірландії.

І буду купатися в хвилях

Волосся її водоспадів.

Моя дівчина пахне водою

Альпійського талого льоду.

Моя дівчина буде зі мною,

Я її не віддам нікому...

Я грію ноги, а за рогом йде запекла війна.

Поранене яйко не смакує, і тошнить від вина.

Кобіти ходять по підвалах, я не знаю, нащо

Ходити треба в ліс, а по неділях в кіно.

Я обливаюсь кожен ранок холодним молоком,

Придумую лікарство, щоб від рака помогло.

В під'їзді наші діти курять тухлу ватру кожен день,

А мама каже: то є ліпше, ніж пити портвейн.

Чим пахне?

Мій тато має бороду, сто баксів і гараж,

А я їх маю десять, бо нащо мені той раш?

Я думаю, як вижити, забита голова,

І знов в мене свербить потилиця, а з носа тече кров

Ходив по своїй вулиці, тримався за стіну,

А тут виходять чувачки і кажуть: бітте зер гут.

А я подумав, що то сон, і, видно, мимо пройшов,

Хто продасть мені балончик, заки я ще не пішов?

На дискотанцях параноя і веселі слова,

Дівчата ходять голі, хлопців зовсім нема.

А там ялинка постояла і віднесли в туалет,

Бо вже свята всі пройшли і відкривають буфет.

Чим пахне?

Чуття в мене є, що життя нема,

Нема для мене прав,

Коли буде кінець...

І знов хтось ходить, як туман,

Не мовить ані слів,

Іде до своїх снів.

Я пробую йти по хиткій землі і пізнавати їх.

Рахуй, що то не гріх...

О-о-о! о-о-о! чуєш біль.

Чуєш біль...

Знов дивну постать я зустрів,

Настрашився себе,

Втікав, не знаю де.

З вогню хтось виник, потім зник.

Лишилася стіна.

І я вкотре вже сам...

О-о-о! о-о-о! чуєш біль,

Чуєш біль, чуєш біль...

Знову гіркий і сірий

Бачив я сон.

Листя кудись летіло

В дивний полон.

Поїзд тяжкий і темний

Став, як стіна.

Біг я і тратив сили,

Чув, де вона.

Тягнеться сива днина,

Хочу втекти...

Але стіна єдина

Не дасть пройти.

Тихо десь ангел грає

Моїх пісень.

Я вже не дочекаюсь,

Щоб кінчився день.

Може, її побачу —

Сил вже нема.

Поїзд тяжкий і сірий

Став, як стіна...

О-о-о! о-о-о! чуєш біль,

Чи ти чуєш біль, чи ти чуєш біль?

О-о-о! о-о-о! чуєш біль,

Чи ти чуєш біль, чи ти чуєш біль?

О-о-о! о-о-о! чи ти чуєш біль.

Чи ти чуєш біль, чи ти чуєш біль?

Хмари лізли на небо, всі чекали на дощ,

Було зимно на морі, 20 років був дощ.

А двоє десь пили слину, слина — то як вино,

І п'яне серце не чує, що готується зло.

Злий був дощ — він не міг побувати в вогні,

Він лизав її тіло і гасив його сни.

Скоро попіл залишився, де був щойно вогонь,

Не загориться вже ніколи мокре і гірке.

Мені снилися над рано два різні голоси,

А я тікаю і не знаю, від кого і куди.

Я біжу і всьо кидаю — то є таке кіно,

Його зняв Зайковський і не знає, де воно.

Там, за рогом, продавали поламаний насос.

Вітер тіней дув — мені не повезло.

Але то всьо не до речі я розказую вам,

Від початку мова була про шерше ля фам.

А я не спав, лежав і думав, і болить голова,

Я по вулиці не ходжу, бо вулиці нема.

Я не міг сидіти вдома і тріпав хідники,

І каву вже не вару, бо мокрі сірники.

Ламаю собі руки, ламаю собі ноги,

Я дурію з РМ Dawn, скоро буду мати роги.

Я не ходжу по неділях, на кухні чути газ,

Я маю час...

Задзвонив десь телефон, я не чув, я ще спав,

Коли ви вже викривляли мої тихі слова.

Та не залізе сюда хробак злої брехні.

Ваші злі язики-писки десь далеко мені.

Менше з тим я маю всередині дикий вогонь,

Треба хтіти, я тобі дам половину його.

Треба тільки важати, щоб не скисло вино,

Ще на нас прийде час розливати його.

А В С D E F щось зимно...

То лід горів, а тепер не горить.

То лід горів, зимна кров тільки в риб.

То лід горів, тільки в риб зимна кров,

А тепло не любить льоду, тільки лід любить тепло...

Вінками із неба на нас вниз падав сніг,

Так тихо, як старість, накрив примітивний світ.

Так тихо, як старість, прийшла зима... зима... зима...

Підступно, як старість, прийшла зима... зима... зима...

Так сумно — зима... зима...

Колись давно пішов я шукати дім,

Заліз високо в гори — там ніхто не знав, де він.

Холодний вітер тільки на дорозі став

І так мені сказав... так сказав...

Не треба було йти далеко —

не треба було йти так довго,

Земля, де бігав ти маленьким,

Є твоїм домом.

Шукав свій дім...

Я не послухав вітру і спустився з гір,

Пішов спитати в моря — може, знає про мій дім.

Та тільки засміялись хвилі з моїх слів,

І десь далеко було чути їх нехитрий спів.

Ходив я довго — всіх кругом за дім питав,

А з неба сніг, а з неба вже моя зима.

Старий місяць головою закивав

І так мені сказав... так сказав...

Вінками із неба на нас вниз падав сніг,

Так тихо, як старість, накрив примітивний світ...

Все на світі вже зігнило і зітліло, як зола,

Я не їм, п'ю тіки пиво і довольний, як свиня.

Я живу, не чекаю нікого...

Я живу, не чекаю нікого,

Я живу і не знаю вас всіх.

Я живу, всьо ховаю в болото,

Я живу, міняю сльози на сміх.

Я несу тільки бруд і гидоту,

Серед тих, що то само несуть.

Виріс я із панів у голоту,

Я живу, поки час не вкрадуть.

Як буде нас пам'ятати світ, що тоді?

Чи зможе він щось у нас найти?

Чи просто так плюне нам услід, а ми собі

Відповземо вбік... бік... бік...

Я живу...

Я йшов...

Я йшов...

Я думав, замало, що ти мені давала,

Бо дуже-дуже мало, багато ти не мала.

Я йшов...

Я йшов...

Я думав, замало, багато ти не дала,

Багато ти не мала і, може, всьо віддала.

А я хотів багато, хтів зовсім не вставати,

Пішов собі шукати, не став тебе лапати.

Я йшов...

Так добре було зразу, як ти багато мала,

Могла багато дала, а потім вже не мала.

Ще далі було гірше, що далі холодніше,

Але мені замало, що ти мені там...

Я скоро вже не прийду, бо ще мені замало,

Що з того, що тут зимно, як ти вже всьо віддала.

Я йшов...

Що з того, що ти давала, ти ж нічо не мала...

Я йшов...

Ті твої сині очі, багато ти не хочеш,

А я хотів багато, а ти мені не дала.

Ти, певно, і не мата, а може не давала.

Я скоро ще не прийду, що з того, що тут зимно,

Що з того, що тут зимно, як ти вже всьо віддала

Я йшов...

Ну я тоді йшов...

Всьо на світі є на продаж,

Якщо маєш гроші, значить, можеш.

Люди купують людей.

Хтось хотів любов купити,

Неможливо було пояснити —

Та штука не для грошей.

Я сховаю тебе

Від них далеко, так

Щоб ніхто не знайшов,

До себе в серце.

Всьо на світі є за гроші —

І думки, і навіть поцілунки,

Риба, м'ясо, вафлі, халва...

Того ти ніде не купиш,

Може, трохи тільки всіх помучиш.

Любов вибирає сама...