Я ще повернусь

I

За спиною Заболотного рипнули двері.

— Чому вікно не відчиниш? — Садко Матвійович кинув на стіл течку, підійшов до Володимира.

Садко Седенко був середнього зросту, ходив ледь згорбившись, ніби за плечима ніс важкий рюкзак.

Заболотний прочинив вікно. В кімнату хлюпнуло вранішньою свіжістю.

Садко, кивнувши на Дніпро, сказав:

— А побачив би ти Єнісей… Дика, прямо жахлива краса. Новак почувається там затисненим, приниженим.

— Ну й милувався б тією дикою красою.

Заболотний хоч говорив жартома, все ж у голосі відчувалися ревнощі. Як можна дивитись на Дніпро й думати про щось інше?

— Бачиш, у людини на якомусь відтинку життя настає така ситуація, коли тягне до батьківської оселі, до того місця, де ти народився. Я відчув це у тридцять два, після десяти років блукань по всіх усюдах. — Седенко трохи помовчав. Карі очі гнітилися спомина-ми. — Ось що… — несподівано клацнув кнопками течки, простягнув стосик аркушів. — Два останніх розділи. Деякі зауваження, звісно, додав, але незначні. Отже, доробляй та неси друкарці.

— Дякую, шефе.

— Богові дякуватимеш, коли Ковальський не підкладе тобі свиню на захисті.

Ковальський… Це прізвище каменем шубовснуло в свідомість, скаламутило неначе вже осілі думки… Заболотний поїхав тоді в те невелике містечко, де жив батько. Там здавалося йому все сірим, незначним: і гранітна бруківка, й дво-триповерхові будинки, і наївні гіпсові леви біля входу до міського парку. Він зустрічав своїх однокласників. Вони були при ділі, тиша маленького міста їх не гнітила. При зустрічах називали його шкільним прізвиськом. 1 все ж він був для них чужий. Вони дивилися на нього, як на людину, що десь відірвалася, а тут іще не прижилася. Була гнила погода. Здавалося, всі хмари забрьохані в болоті. Ходив роздвоєний, і те «я», що було тільки за формою Заболотним, кляло безглузде рішення кинути аспірантуру. Мозок вимагав роботи. І це була така гостра потреба, як потреба дихати.

Якось увечері повернувся з роботи батько й побачив зібрані речі. Сірі батькові очі враз ніби вицвіли, а обличчя стало жовто-брунатним, неначе старовинне карбування на бронзі. В глибоких зморшках причаїлася прикрість. Дружина дивилася на нього ніяково, немов завинила Володимирові, бо вона була мачухою.

— Чимось тобі не догодили, сину? — спитав терпким голосом. Батько все розумів.

— …Чого це ти так до вікна прикипів — повернув його до дійсності Садко, позираючи з-під пелехатих брів-стріх.

— Спогади, шефе, дошкуляють.

— Коли людині починають дошкуляти спогади, це поганий знак. Вона старіє.

Седенко скинув куртку, повісив на спинку "тільця. На голові в Садка стовбурчилося цупке сивіюче волосся.

Заболотний переглянув рукопис. Поміток і справді було мало, й він одразу ж почав виправляти. Але спогади не відступали. Давнє стояло поруч.

Садків голос ледь долинув до свідомості:

— Слухай, Володимире, відкіля ти взяв цей експериментальний матеріал?

— А-а, то ще коли в аспірантурі був…

— Тоді ми мусимо брати в співавтори й Ковальського. Адже він був у той час твоїм керівником.

— Звичайно, шефе.

Вони зустрілись випадково.

Неповороткий тролейбус, розвернувшись на перехресті, швидко наближався до зупинки. Володимир кинувся бігти.

— Агов, молодий чоловіче, у мене в руці портфель, а не футбольний м'яч, — почулося ззаду.

— Даруйте, — на мить зупинився. — Я дуже поспішаю.

Раптом помітив, що чоловік посміхається. Перед ним стояв Ковальський.

— Коли б чужий так штовхнув, неодмінно покликав би міліціонера. Ну, добрий день, Заболотний. — Очі Ковальського повнилися приязним гумором.

— Добрий день, Юрію Павловичу… Ці тролейбуси й насправді рідко ходять. Оце наступний уже буде через півгодини. Даруйте, що так сталося.

— Пусте, мого портфеля зроблено з добрячої шкіри. Зараз таких не роблять. Чого посміхаєшся? Я не затримую? Може, пройдемося до наступної зупинки? Мені ж цікаво знати, що ти поробляєш. Мало кого який ґедзь кусав. Я знаю, в тебе невдало склалося по-дружнє життя. А хто зараз не розлучається?

На обличчі Ковальського було щире співчуття. Володимирові навіть стало прикро за себе, ніби він уже кілька років носив камінь за пазухою проти людини, яка заслуговує лише на повагу.

Ковальський зняв крислатого капелюха, почав обтирати хусткою спітнілий череп.

— Та й смажить же, чорти його батькові. Думаю оце на кілька днів у Крим вирватись. Може, й ти за компанію? Одне місце в машині буде.

Заболотний подякував і відмовився.

— Коли б ми не зустрілись, — сказав він, — я б усе одно до вас завітав. Ми написали статтю на основі того експерименту, який я провів, ще коли був аспірантом… Включили вас у співавтори.

— Оце вже дарма. — Вираз недбалої безжурності щез із лиця Ковальського. Воно стало заклопотаним. — Тепер мені це ні до чого… — Останнє вимовив із якимось прикрим видихом, наче дорікаючи.

На мить Заболотний відчув, що припустився нетактовності.

— Але ж цей експеримент я робив, коли ви були моїм шефом…

— Звісно… І все ж не слід.

Попереду тюпав якийсь старий з лисиною на півголови. Сірий костюм на гладкій статурі сидів, немов дитячий одяг на дорослому.

— Поглянь-но, хто йде! Яшка Обуховський… Тобто Яків Миронович. Давненько його не бачив… Ніби й миршавенький дідок, а макітра працює дай боже кожному. Зв'язки, має по всьому Союзу. Колись же в Раднаргоспі заправляв, а потім пішов у науку. О! Кого я бачу! — Ковальський зробив правицею вітальний рух. — Моє шанування, Якове Мироновичу! Бачу по вас, почуваєтеся собі нівроку. Дай бог, дай бог, як кажуть…

Чоловік стримано потис руку, дещо іронічно поглядаючи на Ковальського знизу догори. А той, ніби згадавши про Заболотного, кинув:

— Ну привіт. Заходь.

Заболотний підійшов до зупинки. «Либонь, ніяк не забуде того конфлікту. Що ж, я завдав йому тоді чимало клопоту. І все ж на нього це не схоже».

Володимир ступив на край бруківки, намагаючись крізь суцільний потік авто розгледіти тролейбус.

II

Олена, обіпершись ліктями об підвіконня, поглядала на вулицю. Ранкове проміння продиралося крізь густе верховіття старої акації, лилося на підвіконня сліпучим водограєм. Протилежний бік вулички ще дрімав, укритий, немов ковдрами, довгими тінями від будинків. А звечора мрячило, потім пішов косий дощ. Довелося запросити Володимира до господи, ризикуючи наштовхнутися на крем'яний погляд хазяйки, котра не любить, коли до її квартирантки приходять гості. Правда, вчора тітка Марта подалася до сусідів і повернулася аж після одинадцятої.

— Як ви гадаєте, Музо Семенівно, мені відмовлять? — звернулася Олена до рудоволосої секретарки.

Та перестала гортати папери, запитливо сяйнула синіми очима.

— Ти про що, Оленко?

— Про розподіл квартир.

— А-а… Це таки твоя черга, але оскільки ти несімейна… Можуть дати, а можуть і не дати. Все залежатиме від тебе. — Олена відчула в голосі секретарки легку іронію. — Від тебе, від тебе, — навіть трохи злорадно повторила Муза Семенівна.

Раптом долинуло легеньке гудіння, яке швидко наростало, й ось уже вигулькнуло сіре авто, різко загальмувало. З-під коліс сипнули наполохані горобці, котрі дзьобали на бруківці крихти хліба. Олена відійшла від вікна й сіла до столу, на якому, крім друкарської машинки, лежала її жовта сумочка й люстерко. Грюкнули дверці авто. По хвилі в порожньому коридорі пролунали впевнені кроки, двері затулила висока, ледь згорблена постать.

— Доброго ранку, дівчатка! — Легенький баритон розлігся по вітальні разом із приємним запахом дорогих цигарок.

— Доброго ранку, Іване Петровичу.

Іван Петрович підійшов до Олени, його карі очі молодече лукавились, ніби тішилися з того, крізь яку чудернацьку в п'ятдесят років маску їм доводиться дивитись. Олену теж закликали сміятися й не приймати всерйоз цієї, хоч і гладко виголеної, але все ж маски. Життя — маскарад, і кожен убирається на свій кшталт. Отже, й лисина, й сліпучо-біла сорочка — все це маскарадна уніформа, під якою криється зовсім інша, молода ще людина.

— Ти поглянь, Музо Семенівно, як палахкотять щічки у нашої Олени. — Кімнату знову заповнило оксамитовим звучанням. — Прямо тобі ранкова зоря.

Олені на мить здалося, що сутула постать Івана Петровича роздвоїлась, тобто постать залишилася нерухомою, а з неї вигулькнув стрункий молодик з обличчям, яке вона бачила на пожовклому фото, котре зберігає в своїй шухляді Муза Семенівна. Вийшов і робить їй компліменти. Вона ще більше зашарілась, опустивши долі свої світанково-сірі очі.

— Гм, — почулося з боку секретарки.

Це єдине «гм», ніби й безневинне, все ж нагадало дещо Івану Петровичу, і Олена помітила, як швидко щез молодик і лишилася тільки згорблена постать літньої людини. «І все ж ти гарна…» — казали потускнілі очі, вже практично споглядаючи пряме біляве волосся, похилі плечі, тугі перса.

Черевики човгнули кілька разів по паркету, і двері кабінету, немов дверці сейфа, грюкнули за спиною начальника.

Муза Семенівна нервово шелестіла паперами. Руде скуйовджене волосся та трохи розгублений вигляд робили її схожою на кельнерку з ресторану, від якої щойно втік клієнт.

Олена заклала в машину папір. Пальці дружно побігли по клавішах, очі розплутували карлючкуватий почерк Івана Петровича, а думка…

…Вона прокинулася від спеки в наметі. Крізь відкинутий полог синів трикутник густого неба. Володимира поряд не було, мабуть, побіг до струмка. Він і справді стояв проти сонця з закладеними за голову руками в самих лише плавках. Вона ніколи не бачила його роздягненим і не знала, куди сховати очі. Мерщій захотілося гулькнути в намет, та він уже помітив, гукнув. Нерішуче спускалася до струмка. Краплини джерельної води на його грудях блискотіли дрібними перлинами. В куточках губ грала ніжність і поблажливість. На мить подумала, що вона вже в нього, мабуть, не перша, відчула якийсь рвучкий біль всередині. «Зате ти в мене перший». І скочила босоніж до нього на холодний валун. Він умить підхопив її і стис в обіймах, аж перехопило подих.

— Ти проспала зорю, — в голосі неначе бринів докір.

— Чого ж ти мене не розбудив?

— Не наважився. Ти так солодко спала… Він трохи вищий від неї — бурий від засмаги, ніби продовження того бурого валуна, на котрому стояли, — посміхався їй, закликав милуватися струмком, що дзюрчав на дні крутого яру, барвистими, немов альпійськими, луками нагорі, де стояв їхній намет.

Вчора, в п'ятницю надвечір, вони зійшли з рейсового автобуса і, покидавши на плечі рюкзак і намет, рушили битою стежкою в бік річечки, а звідти — яром понад струмком ще з півкілометра. І от, крім них, тут хіба що цвіркуни та метелики.

— Піду розпалю примус та зварю кави. — Він відхилився і скочив з каменя.

«Хіба там, де живуть мільйони, не знайдеться місця ще для двох?» — часто запитував Володимир, коли вони тулилися десь у під'їзді. Олена подумала, що зараз їм дає пристанище сама природа.

— Іван Петрович у себе? — різкий чоловічий голос відсік спогади, немов сокирою.

В приймальні стояв заступник начальника — невисокий гладун — рідке волосся на великій голові зачесане на проділ, який нагадував змійку-блискавку. Він споглядав Олену, немов порцелянову статуйку, ледь посміхаючись і неначе дивуючись.

— У себе, — почувся прісний голос Музи Семенівни.

Заступник, не постукавши, щез за дверима кабінету начальника.

— Барахло, — прошелестіло знову від секретарки. — П'ятнадцять років працюю з цим барахлом, і жодного разу не привіталось. Воно має нас тут за меблі.

Олена вклала в каретку останню закладку звіту. Гнучкі білі пальці методично, як важільці, знову забігали по клавішах…

Того суботнього вечора вони повиносили з намету опальники й полягали поряд. По чорному небі неначе хто розметав пригасаюче багаття, й Олені здавалося, що вона згрібає долонями жарини і ось уже нагребла одне сузір'я, друге…

— Ми з тобою знайомі півроку… — сказав тихо Володимир і примовк, неначе прислухаючись до ледь чутного плескотіння струмка. — Я завжди казав, що я тебе кохаю…

Олена кинула згрібати жарини-зорі.

— Я брехав.

«Я брехав, я брехав!!! — краяло, розривало тишу, ніби пиляло живе тіло тиші.— Я брехав, я брехав, я брехав…»

— Так, я тоді брехав. «Брехе-хе-хав, брехе-хе-хав, брехе-хе-хав…» — долинуло жаб'яче десь аж із річки.

— Я ще казав тобі, що ти гарна… Це правда. Я люблю бачити тебе, я люблю, пригорнувшись до тебе, відчувати твою досконалість. Це почуття не є кохання, але, повір, воно гарне. Мені двадцять сім. Я встиг дещо підгледіти у життя. Що саме я підгледів? Це надто складна річ, та й навряд чи висловиш мову почуттів звичайними людськими словами… Я прийшов до тебе духовно спустошеним, либонь, тому так просто злітали з моїх вуст слова кохання, і ця брехня звучала для тебе істотніше за правду. Я знав, що жінки вірять брехні більше, ніж самій правді. Треба тільки цю брехню підмалювати екзотичним пензлем та трохи надати їй перспективи, бо пласкі побрехеньки легко розпізнати. Я це знав і тому брехав тобі сумлінно, добираючи найкращих порівнянь. Це була, якщо хочеш, творчість, під час якої народжуються добірні поетичні образи, глибокі думки… Спочатку ти була дещо здивована, адже ти звикла купатися в бездарних лестощах дрібних залицяльників. Ти знала, що ти гарна, але ж хіба могла ти знати, на які барвисті слова та густі думки може спонукати твоя краса? Не подумай, що я якимось чином готувався, йдучи на побачення. Зовсім ні, з тобою я ніби розумнішав і часто сам дивувався своїм дотепам. Я тебе не любив, але цього ти не могла знати, бо ті брехливі слова кохання мали під собою правдиве тло — мій внутрішній стан, — яке надавало їм перспективи, об'ємності. Ти покохала мене уже через півроку. Я ж тішився з цього й часто, йдучи на побачення, сміявся з тебе і з себе…

Олена не відчувала свого тіла, якийсь дивний спокій, ніби його зовсім не було, а тільки лежить мозок, на якому причаїлась думка, немов на ковадлі, й очікує на молот, що ось гахне й розчавить. Та ще місяць світить, бездушно і люто, як око циклопа.

Володимир підвівся, спустився до струмка. Він стояв, як і вдень, на валуні, заклавши руки за голову, весь ніби всипаний золотим пилом.

— Встань, Олено, і підійди сюди. — Голос, змішаний з плескотом струмка, був ніби й не його.

Вона, мов сновида, спустилася до нього, в нерішучості зупинилася біля валуна. Цієї ж миті його міцні руки підхопили й поставили її поряд.

— Послухай-но, дівчино, я брехав тобі майже півроку. Я добирав найзухваліших компліментів і найпереконливішого тембру голосу. Я так творчо брехав, ніби переконував не тебе, а себе. І, знаєш, я переконав себе. Я почав вірити в усе те, що казав, і чим далі та віра ставала такою глибокою й міцною, що набула змісту правди. Брехня, в яку повірив сам брехун, стає для нього правдою. Отже, все, що було колись, для мене відпало, мов горіхове лушпиння — міцне, але потрощене. Тепер маю зерно нової правди. Ось воно стоїть, темніше за ніч, і часто дихає.—Володимир несподівано міцно пригорнув її.

Молот не розчавив думку, а місяць ніби посміхався, утираючись легкою хмаринкою, що линула кудись нічним небом. Олена відчула в прохолодному повітрі його теплу міцну статуру.

— Мерзотник ти, Володько, — тільки й сказала після пекучого цілунку.

А тиша раптом заґелґотіла так голосно, що Олені здалося, ніби вона повиймала з вух вату. Дзюрчав струмок, сюрчали цвіркуни, десь із річки долинали жаб'ячі теревені — «мер-р-зотник, мер-р-рзотник, мер-р-рзотник». І це слово звучало наймилішими лестощами.

Місяць майже торкався чорної трапеції — намету на горі, немов хотів до нього вкотитись… «ТАКИМ ЧИНОМ, ПРОДУКТИВНІСТЬ ЗА КВАРТАЛ»… Олена закінчила друкувати останнє речення, витягла закладку з каретки. «Помилок, мабуть, наробила…» Хоч наперед знала, що найкраща якість друку бувала тоді, коли під час роботи думала про щось інше. Очі автоматично подавали інформацію на пальці без участі свідомості. Про всяк випадок проглянула текст, бодай не чути малясово-повчального голосу начальника. Помилок не було. «Хіба я така гарна?» Прилаштувала біля машинки люстерко. Очі й насправді сірі, як чисте світанкове небо. В затінку довгих чорних вій танули рештки споминів. Він казав, що коли б мав хоч пога-ненький курінь, то вже давно забрав до себе. Та що поробиш, поки що він ходить в молодших науковцях, отже, про квартиру можна лише мріяти. Вона йому казала, що стоїть на черзі, до того ж десь на початку, але він тільки посміхався поблажливо та трохи іронічно… Олена провела гребінцем по прямому білявому волоссі, і кожна волосина блиснула золотим відливом. «Гм… Усі чомусь кажуть, що я фарбую волосся…» Пригадалось, коли вона вперше побачила Володимира. Поїзд стояв у Синельниковім лише п'ять хвилин. Вона вскочила до вагона разом із свистом потяга. Сумка врізалася в руку, й вона, віднайшовши вільне місце, прилаштувала її в кутку. Навпроти — молодик років двадцяти п'яти невідривне дивився у розширмлене вікно. Олена скинула пальто, на якому палахкотіла руда лисиця — мамин подарунок, — і по-вісила поряд. Більше тижня відпочивала у батьків. Довго спала, годинами сиділа біля телевізора, перечитувала журнали, привезені з міста, інколи заглядала в гості до подруг, які здебільшого повиходили заміж і тепер мали свої турботи. Але все це їй встигло остогиднути — і телевізор, і журнали, і навіть мамине піклування. Зараз вона прагнула швид-ше до міста, почути знайому мелодію вулиць, пірнути у вир руху. звуку, кольору, їй здавалося, що потяг надто повільно набирає швидкість.

А молодик навпроти невідривне споглядав засніжені горби, балки, темні смуги чагарників, і, здавалось, крім забрудненого вікна, для нього більше нічого не існувало. Його руки уперлися ліктями в якийсь ілюстрований журнал, підтримуючи підборіддя, немов дві колони. Олена вперше наштовхнулася на таку байдужість. Міг би хоч поцікавитись, хто його сусідка, тим паче в купе тільки отой дідуган у потертій шинелі чи то залізничника, чи то міліціонера. Чоловік, ніби відгукуючись на її думки, на мить одірвався від вікна, полоснув по ній зосередженим поглядом і знову втупився у вікно. Вона подумала, що, може, він її соромиться — таке вже траплялось, коли молодики, ба навіть старі, в її присутності не знали, як триматись, і тому ховали очі. Але ні, вилицювате обличчя з тонким прямим носом було бліде, аж надто бліде, щоб вислов-лювати будь-які почуття; тільки ледь розкосі очі клали на нього тінь іронії та глузування. Ковзнула поглядом по білій сорочці зі старанно пов'язаною краваткою, під піджаком вгадувалась ладна, тренована статура. На полиці зверху стояв, мабуть його, величезний, туго напханий портфель. Почала вгадувати, куди він їде та яка в нього професія. «Мабуть, інженер, їде у відрядження чи з відрядження, — подумала. — Або студент, повертається з канікул. Втім, для студента він застарий, бо серйозністю так і холодить».

Потяг повернув, і сонце тепер жбурляло у вікно свої сліпучі промені. Незнайомець на мить примружив очі, ледь усміхнувся. На обличчі майнула лагідна усмішка.

— Дозвольте ваш журнал. Ви все одно не читаєте… — вихопилось у неї так несподівано, що не встигла навіть подумати.

— Прошу. — Чоловік якось дивно глянув, ніби він її вже знав і тепер шукав у рисах ї обличчя ствердження цьому. Усмішка, викликана сонцем, зникла, в його зіницях блукали спомини, які відбивалися на різко окреслених, хоч і по-дитячому припухлих губах то лагідністю, то, як здалося Олені, болем, та тільки не виразом, який так приємно бачити і який з'являється у чоловіків, коли ті на неї дивляться.

Вона взяла журнал, намагалася заглибитись у якесь оповідання, але оповідання було нецікаве, бо перечитувала абзаци, аби дійти змісту. А може, то їй заважали оті дивні очі навпроти, які пасли свої спомини по її обличчі, волоссі. Почала пригадувати, чи всг в неї гаразд, чи немає в зовнішності чогось такого, що викликало б посмішку у того, навпроти. Ні, у неї все добре. Дарма тільки не підвела повіки. Але молодий чоловік знову втупив погляд у вікно, він більше не посміхався сонцю, а тільки мружився прикро, бо сонце заважало йому дивитись. Відзначила, що в нього гарні білі руки з довгими пальцями, він відбивав ними якусь мелодію. Чому, й сама не знала, але він був їй чимось цікавий. Не сказати б, що гарний, ні, але в ньому було щось таке, що вабило більше за будь-яку красу. Либонь, трохи розкосі очі, що робили погляд неначе зухвалим і глузливим, але ні, таке враження складається, коли дивитися на нього трохи збоку. Коли ж він сказав «прошу» і глянув на Олену, вона побачила розумний, неначе важкий від думок, погляд, у якому й натяку не було на глузування або зухвальство. Більше того, вона побачила в тому погляді себе ніби з іншого боку. Він дивився на неї не як на гарну дівчину, до якої можна залицятися і яку можна й не мати всерйоз, а як на людину абстрактну, з власним глуздом і гідністю. Після такого погляду починаєш себе поважати. Олені навіть прикро стало: ось так, побачиш путню людину та й розминешся з нею. Напевне ж, їде кудись далі, і через дві години вона залишить його біля цього каламутного вікна, й він сидітиме зі своїми думками неначе її тут і не було.

Сонце пливло по обрію, і швидке проміння ніби збивало у вагоні пилюку. Олена таки дочитала оповідання…

Глухо розчахнулись двері кабінету. Заступник начальника, ґречно посміхнувшись Олені, поплентався до виходу. Він ішов, неначе викидав недбало поперед себе ноги, відхилившись трохи назад, ніби для рівноваги.

— Рисак, — відзначила Муза Семенівна, коли той був уже в коридорі.—Хоча б один раз прийшов у випрасуваних штанях…

«Така вже вона, ця Муза Семенівна, коли не злюбить кого, то назавжди».

…Поїзд зробив останню зупинку перед містом. Незнайомець все сидів, заглибившись у думки, навіть не позирав у вікно, як раніше… Шарпонуло вагони.

— Мабуть, із канікул повертаєтесь? — Його запитання було несподіванішим від різкого свистка потяга.

— Так… Власне, ні. З відпустки.

— Чому такий час обрали? Влітку треба відпочивати.

— Не завжди випадає влітку.

— Так, так. Розумію…

Було видно, що розмову він почав, аби згайнувати час. Вона подумала, що по голосу він, мабуть, доросліший, ніж видається. Слова супроводжувались густою думкою. Такий голос мусить мати людина, яка багато думає.

Повз їхнє купе пройшло кілька чоловік з валізами та сумками. Дідок у шинелі теж почав лаштуватись, навскіс блимаючи на Олену та її сусіда.

Олена помітила на обличчі молодого чоловіка нетерпіння. «Невже він теж зараз виходить?» Раптом застугоніло, загуло, і побігли за вікнами балки мосту, швидкі, мов тіні. Незнайомець знову припав обличчям до віконного скла, немов хотів остудити його. Сонце за вікном уже торкнулося обрію, пофарбувавши все навколо в червоний колір: засніжені поля, переліски, скрижанілий Дніпро. Потяг рівно стугонів над прірвою. Вже виднілася набережна, що відгороджувала Дніпро від міста багатоповерховими кам'яницями, виднілися водні станції — порожні та сумні, а з іншого боку чаділа гігантськими трубами приміська ДРЕС.

Гуркіт обірвався так само раптово, як і почався. За вікном засіріли якісь будови, з'явилися залізничні колії, вагони приміської електрички. Потяг наближався до вокзалу. Сусіда накинув сіре демісезонне пальто зі смужкою сірого каракулю на комірі, натягнув пелехату кролячу вушанку. «То він теж виходить». Не знати чому зраділа. Він поглядав, як вона вовтузиться біля важкої сумки.

— Давайте допоможу — і, не дочекавшись відповіді, взяв у неї ношу.

Дістав з полиці портфеля. Вона йшла слідом, ховаючи розчервоніле обличчя в руду лисицю.

Довго очікували на трамвай, їй хотілося, аби трамвая довше не було, бо з його приходом вони розлучаться, зникнуть одне для одного в мільйонному місті.

Над дахами ще плавали клапті короткого березневого дня, а на вулиці вже сутеніло.

На розі жалісливо проверещав трамвай. Фари ніби плакали в сутінках жовтими сльозами. Ось зараз вони сядуть, а потім кожен зійде на своїй зупинці…

Він допоміг їй занести у вагон сумку.

— Коли матимете бажання й час, приходьте завтра до кінотеатру «Космос», — стояв, очікуючи відповіді.

Олена всміхнулась, і він виплигнув майже на ходу.

Йому треба було в інший бік.

III

В коридорі почулися кроки. Зайшов Садко.

— Кляті порядки! Для статті на три сторінки треба збирати різних довідок на десять сторінок… — Сухі пальці його нервово перебирали аркуші.—Про що ти думаєш? — запитав Заболотного.

— Ні про що.

— Жаль. Слід хоч зрідка про щось думати.

— Шефе, чи не здається вам, що це товкти воду в ступі? Адже роботу зроблено, статті написано. Навіщо псувати папір і час на дисертацію? Краще б я ці півроку працював над іншими гідроокисами.

Садко, вмостившись у кріслі, дістав із шухляди цигарки та запальничку. Запальничка була з гільзи — такими користувалися у війну й після війни. Колись муляло спитати, чому той не пожбурить її на смітник, але після того, як Седенко з паяльником лагодив стрижень з коліщатком, передумав. «Мабуть, якась реліквія…»

— Навіщо, кажеш? А вже того, що «ученым можешь ты не быть, но кандидатом быть обязан». Кандидатом наук, — додав по хвилі.

— Вчора я бачив Ковальського, — сказав Заболотний. — Він відмовився бути співавтором.

— Не хоче? — Кущики брів здивовано заворушились. — Чому?

— Каже, що йому це ні до чого.

— Дивно… Ну що ж, не хоче — не треба. А як він до тебе поставився?

— Нічого. Навіть у Крим запрошував.

— Ти, звісно, відмовився… І дарма… — додав, черкнувши коліщатком.

— А ви на моєму боці погодилися б і поїхали?

— Ні. Я б теж відмовився.

— Чому ж тоді дарма?

— Бо так було б розумніше… Пали, — кивнув на коробку цигарок.

— Ви ж знаєте, що я вже кинув.

— Так, так… Не палиш, до хмільного байдужий. — Очі звузились в іронічному прищурі.— Гарний був би зять для Ковальського.

— Шефе, а що коли ми напишемо на початку статті, що автори висловлюють подяку Ковальському за допомогу?

— Дипломатичне, — кинув Садко. Рипнули двері. На порозі з'явився Куліш.

— Привіт колегам! — На ньому була строката чорно-біла теніска. Він сів навпроти Садка, поклавши ногу на ногу.

«Либонь, уже тридцять п'ять колезі…» — подумав Заболотний.

— Як твої справи? Чим займаєшся? — спитав Седенко.

— Асистенствую. Видаю прописні істини за найновітніше досягнення інтелекту.

— А дисертація, кам'яниста стежка науки?

— На біса? Я ж не альпініст.

— Гай, гай… — мовив Садко, присідаючи на підвіконня. — Років п'ятнадцять тому я знав одного молодика, котрий був шалено завзятий до науки. При зустрічах з ним годі було й мову вести про щось інше. То був меткий і дотепний хлопчина. Шкода його… — На худорлявому обличчі Седенка тлів вираз чи то до-кору, чи співчуття.

Куліш зайорзав на стільці, ніби йому стало тісно.

— Слухайте, яка кому користь від того, що ви досліджуєте? Вашому інститутові? Державі? Аби ви не пояснили накопичення германію в бокситах, від цього щось змінилося б? Нічогісінько. Отже, ви егоїсти. Ви займаєтесь тільки тим, що цікавить вас. Ви пнетеся відкривати таємниці природи, але ж ключами від державної скарбниці…

— Таку думку я вже десь чув, — сказав Садко. — Але хай тобі буде відомо, що математичний апарат теорії відносності було створено за півстоліття до того, як ним скористався Ейнштейн.

— Поговоримо про бакалавра, — сказав Куліш. — Сину мій, на кафедрі Гнатенка потрібен асистент по сумісництву. Іван пропонуватиме твою кандидатуру, звісно, коли ти даси згоду…

— А що там треба робити?

— Десь зо три-чотири рази на тиждень вестимеш групи вечірників. Півсотні на місяць матимеш.

Володимир запитливо зирнув на Седенка. Ці півсотні — знахідка. Можна б десь зняти окрему квартиру й одружитися з Оленою.

— А чи вистачить тобі духу, Володю? Подвійне навантаження, — мовив Садко.

— Гадаю, впораюсь, шефе. Оті півсотні мені зараз доконче потрібні.

Куліш підвівся. Руки застромив глибоко в кишені, від чого плечі здавалися ще похилішими.

…Седенко кілька разів кресонув, намагаючись припалити. В коридорі ще чулися кроки Куліша.

— Отакий він був одвіку. В школі, пам'ятаю, захоплювався планеризмом, в інституті — хімією, потім — іноземними мовами. Але цього йому вистачало на рік, на два. — Припаливши нарешті, Садко смачно затягнувся, пустив конус диму. — Наші батьки були товаришами, працювали на одному заводі, навіть в одному цеху. Обидва загинули під час війни… Серед речей мого батька, які приніс у маленькому вузлику один солдат, була ось ця запальничка. — Він тримав на долоні витерту латунну гільзу, як коштовність. — А Кулішам тільки повідомлення принесли…

IV

Ресторан «Поплавець» зовні нагадував велетенську чарку, в якій вирувало, пінилося, ніби туди щойно хлюпнули чогось шипучого.

Вільний столик стояв у самому кінці зали, біля скляної стіни, крізь яку червоніли жарини бакенів. Під стелею ліниво крутилися опахала. Двоє патлатих молодиків навпроти, добряче вже підхмелілі, слухали транзистор.

Заболотний окинув поглядом столи.

— Що ж тут п'ють? — І побачив на одному із столів цеберко з пляшкою шампанського. Краплини роси притягували погляд немов магнітом. — Отже, ми теж сьогодні питимемо шампанське.

Він помовчав, роблячи вигляд, що пильно розглядає мерехтіння бакенів.

— Бачиш, тут вельми неприємна дата… Мені сьогодні виповнилось двадцять вісім. Це не так уже й мало, до того ж коли твоїй дівчині лише двадцять.

Олена підвелась і швидко поцілувала його.

Хлопець навпроти приречено посміхнувся, лизнув поглядом порожню склянку й поплескав товариша по плечі. Вони, хитаючись, побрели до виходу, тягнучи слідом імпортну мелодію, що хлюпала з транзистора.

На кін піднялися музиканти. Гладкий чолов'яга, що вмостився біля ударника, притягнув мікрофон і гарикнув у нього: «Очи черные…»

— Будь ласка, нам пляшку шампанського, — попросив Заболотний офіціантку, що проходила мимо. — Та щоб у цеберкові з крижинами…

— Далі,— коротко кинула офіціантка. Вона натякала, що не має наміру приділяти їм аж надто багато уваги.

— Чого люди такі злі, Володю? — запитала Олена, коли офіціантка відійшла. — Не скажеш же, що ця наша кельнерка голодна або погано зодягнена… Навіщо злитись?

Володимир провів офіціантку іронічним поглядом. Вона була дуже тілиста, ледь пробиралася поміж столами. «Де я її вже бачив?.. Та це ж завлабораторією, що працює в Ковальського! Правда, молодша років на двадцять і обличчя без тієї жахливої родинки з волосиною, за яку Куліш називає її волохатою жабою, але ж вона, вона! Он як пробирається до буфету, мов носоріг».

— Ти помиляєшся, Олено, вона зовсім не зла. Вона горда. А злою стане через двадцять років.

— Ну навіщо злитися? — повторила Олена. Обличчя її ще більше зблідло, ніби змерзло.

За прозорою стіною пропливав теплохід. З десяток пасажирів, які схилилися над перилами, нагадували жителів якоїсь світлої планети, що пливе чорною порожнечею всесвіту повз пригасаючі зірки-бакени.

…Олена відчула, як свіжить тіло нічне повітря. В голові ледь наморочилось від шампанського. Рука торкалася холодного перила містка, що довгим трапом простягався до набережної. В небі молодий місяць косив хмарки й кидав їх на північ, де вони громадилися чорними лантухами. Здавалося, коли б не велетенські кам'яниці з освітленими квадратами вікон, оті важкі лантухи розчавили б місто.

— Олено, я вечорами працюватиму, — почула, немов крізь сон, Володимирів голос. — Ми будемо зустрічатися рідше…

«Сам казав, що робочий день до п'ятої». Висотні будинки захиталися під натиском хмар, ось-ось рухнуть.

— Розумієш, я хочу піти десь на квартиру, бо в гуртожитку вже набридло. Але для цього треба гроші. Куліш допоміг влаштуватися на пів ставки у нього в інституті. Вестиму групи вечірників.

— А як же дисертація, Володю? Це забере багато часу.

— Дисертацію вже написано. Затримує реферат.

Була одинадцята. Олена мимоволі позирала на вікна, що цідили світло крізь густі фіранки. Вона вгадувала за ними затишок і злагоду. Чому вони мусять зараз розлучатися й лягати кожен у свою холодну постіль? їй відчинить тітка Марта. Вона не дорікатиме, але, сопучи та позіхаючи, дасть зрозуміти, що не така то вже приємна справа прокидатись опів-ночі. Над ліжком у тітки Марти висять портрети сина та доньки. Вона любить побалакати про своїх дітей, які вже давно роз'їхались і тепер лише один раз на місяць, в день зарплати, згадують про матір, пишучи на звороті грошового переказу кілька слів.

Олена подумала, що коли б вони з Володимиром були одружені, їй би дали квартиру. Тоді б у них був теж свій затишок. Але чи можна йому про це сказати? Відчула раптом, як він здригнувся й на мить зупинився біля прочиненого вікна, звідки лунала дуже знайома мелодія. «Гріг. Пер Гюнт. Але чому він так здригнувся, почувши цю мелодію?»

— Почекаймо хвилинку, Олено.

В блідому світлі неонового ліхтаря мерехтіли нічні комахи, ніби теж були частиною тієї дивної мелодії…

…Хіба минуле так і залишиться невигойною раною? Провів Олену й одразу ж заспішив сюди… Навіщо приїхав знову під це вікно, з якого вже не ллється мелодія Гріга? Чорна рама вікна ховає гірку таємницю. Он дерево, під яким стояв того мрячливого вечора, ось трамвай верескнув на розі. Все, як і раніше, тільки тоді ще не було ліхтарів.

«Дурниці. Які дурниці! — сказав хтось поруч. Він озирнувся, але нікого не побачив. То був його внутрішній голос. — А ти, Заболотний, дурень. Зараз ти схожий на дервіша, котрий у місяць рамазан протинає власне тіло ножем, рве його канчуком на шмаття, скиглячи з болю».

Від трамвайної зупинки поспішав перехожий, окинув поглядом Заболотного, що стояв, зіпершись спиною на ліхтар, розуміюче посміхнувся.

«Бач, тебе мають за п'яничку. Нікому і в голову не збреде, що ти звичайний дурень, який, хильнувши на день свого народження, розкис. Якого біса ти повів Олену цією вулицею?»

Він і сам не знав, чому вони тут опинилися. Тоді, коли йшли порожньою набережною, щось сильніше від нього потягло саме сюди. Він відчував теплу руку — Олена щось тихо розповідала, — але для нього то була рука Віти. А вони поверталися з кіно. «Віта любила ходити в кіно…» Він тоді здригнувся, почувши мелодію Гріга. Йому уявилася Віта, котра сидить на дивані, думає про нього. Вона навмисне поставила цю платівку, бо з нею яскравіші спогади… Раптом у пам'ять ударило згуком розчахнутої кватирки. Ніби побачив білу руку, яка це зробила. Але ні, вікно ніхто не прочиняв, його було прочинено, мабуть, іще звечора.

«Ти, здається, збирався одружитися з Оленою? А чи певен, що це буде порядно? Тобі колись пощастило проникнути в її душу — чисту душу юнки. Вона довірилася тобі без крихти вагань, як святому. Для тебе теж, здавалося, більше нікого не існує, крім неї. Вперше за два роки ти був щасливий. І ось зараз старі почуття, які глибоко ховалися, ніби їх і зовсім не було, пробилися назовні».

Підвів очі. Здавалося, не хмари, а кораблі линуть чорним небом, кожен облитий місячним світлом.

Густою хмаркою налетіли мушки, загули над головою. Він одмахнувся від них, як од думок, та кляті комахи настирливіше опалили обличчя, лізли за комір. Заболотний не витримав, кинувся бігти. Біг униз до набережної, боячись озирнутись. Порожня вулиця го-лосно відлунювала тупіт ніг, здавалося, за ним хтось женеться. Вигулькнув весь у вогнях хребет мосту. Внизу на плесі гойдався місяць, наче кимось кинута в річку скибка дині. «Агов, Заболотний, від кого ти втікаєш? Мушки давно вже залишилися позаду. Може, ти біжиш від місця захоронення твоїх почуттів? А може, там поховані лише ілюзії, і ти втікаєш від них, біжиш назустріч справжнім почуттям? Гай, гай, аби знати, де справжні почуття, а де ілюзії».

Два міліціонери дивились, як біжить згори худорлявий чоловік, аж прилипає до грудей біла сорочка.

V

Олена не натискала на кнопку будильника:

його дзеленчання здавалося їй милим. На кухні торохтіння посуду — тітка Марта готує сніданок. Вона працює прибиральницею в овочевому магазині. Піде на роботу, а через дві години повернеться додому, тулитиме якусь блузку, сидітиме біля телевізора, купленого колись у комісійному.

— Олено, поснідати не забудь, — почулося з коридору. — Смаженя на сковорідці.

У тітки Марти молодий і аж надто дзвінкий голос як на її п'ятдесят років. Прочинились і грюкнули двері.

Олена підійшла до люстра. На неї дивилися стомлені очі, ніби запитуючи: що ж робити? «Аби я знала?.. За звичкою почала водити гребінцем по волоссю. «Може, сказати?» Від цієї думки її бліді щоки запалали. «Як він поставиться до цього?» А очі докірливо дивилися з люстра: «Ти мусила бути обачнішою, — читалося в зіницях. — Оскільки ви не одружені, оскільки ні в нього, ні в тебе немає житла, оскільки він не повинен мати зайвого клопоту, бо закінчує дисертацію. Але ж тоді була тепла липнева ніч і зірки градом билися об намет… І ми були тільки вдвох… І щастя…»

Олена кинула погляд на годинник. Пів па восьму. Почала швидко одягатися.

Була обідня перерва. Муза Семенівна, захопивши свою строкату пляжну сумку, пішла блукати по магазинах. Полуденна спека поступово заповнювала приймальню. Олена витягла з сумочки пакунок із бутербродами, термос. Відвернувши закрутку, ковтнула гарячої гіркуватої рідини. До знайомства з Володимиром вона не вживала чорної кави. Два тоненьких будерброди з маслом і голландським сиром — теж наука Володимира. Вона подумала, що в ній мало залишилося від самої себе, бо навіть у розмові випинаються його слова й думки. Чому, чому вона не має квартири? Вона б варила йому вранці каву, робила для нього бутерброди…

— Олено, звіт віддрукували? — почулося з коридору.

— Віддрукувала, — підвелась, аби віднести папери замові, але той уже сам зайшов до приймальні.

— Я чую запах кави, — кинув оком на нехитрий обід, потім перевів погляд на двері начальника, — Розживуся ковтком?

— Звичайно. Прошу. — Олена взяла з підвіконня склянку.

— А кава таки добра, — промовив, відпивши маленький ковток. — Але ж дрібки цукру не завадило б… І а? Олено?

— Тоді зникнуть пахощі, — мовила несміливо.

— Мабуть, таки маєте рацію, — одразу погодився Григорій Карпович. — Чудово пахне. Як би його й собі навчитися? Не візьмете на себе таку місію?

— Чого ж… Будь ласка. Я зараз напишу, що й як треба робити. Справа вельми проста…

— Ні, ні… Написати — це одне, а от передати власний досвід… — Карі очі прокотилися по її тілу липкими реп'яхами. — То подумаємо, коли й де це зробимо?

«Так ось причина секретарчиних натяків». На мить відчула себе роздягненою. Руки інстинктивно шарпнулись, аби прикритися від того погляду.

Вгадавши її настрій, Григорій Карпович поспішив узяти папери і, виходячи, додав уже не так певно:

— То подумайте, Оленко?

Можливо, колись, іншого часу, вона просто не звернула б уваги на подібні натяки, але зараз… Вона знала інше ставлення до себе… На мить ніби забракло свіжого повітря. Підійшла до вікна. З протилежного боку вулиці молодиця несла величезний букет флоксів, і в тому букеті Олена ніби побачила заперечення своєму станові. Чомусь пригадався учитель фізики, який прийшов колись до них у десятий клас, зовсім іще юнак, після університету. Що б він не пояснював, завжди дивився на неї обважнілим поглядом, ніби вимагаючи ствердження словам. В його зеленкуватих очах шаленим водограєм плескався молодий глузд, свіжі краплини якого сіялися Е пам'ять стиглими перлинами й залишалися там навічно. Вона й зараз пам'ятає ті уроки, хоч минуло вже чимало часу. Вони призначались їй одній, більше нікому. Після дзвоника він кидав бентежний погляд у її бік, немов прощався лише з нею. Ті перші погляди коханню гупали міцним трунком у дівочу кров, будили незрозумілі ще почуття. Вона бачила, як зітхали однокласниці, коли фізик виходив, вона навіть ловила на собі їхні заздрісні погляди, і це тішило кволе себелюбство дівчини. А одного разу, десь перед випуском, він наздогнав її одну й розпитував про плани на майбутнє. Тоді на вулиці цвів бузок… Зараз чомусь, коли вона бачить сині квіти, їй пригадується учитель фізики.

В тишу ніби почали забивати цвяхи, то були секретарчині кроки, короткі й важкі, немов удари молотка.

— Ти чомусь стурбована, моя дівчинко? — одразу помітила її стан Муза Семенівна.

— Ні, ні. Все гаразд. Та витягла з сумки запальничку й пачку «Феміни».

— В тебе такий вигляд, неначе тебе щойно обікрали. — Вона припалила й, відкинувшись у кріслі, пустила хмарку диму. Сині очі поглядали на прочинені двері в коридорі і поблискували двома фальшивими діамантами.

…Так, вона знала інше ставлення до себе. Вона бачила себе не тільки гарною дівчиною… Володимир відкрив у ній багато такого, чого немає в інших. Він довів їй, що вона мусить себе поважати. Дарма що їй бракує освіти, вона ще вступить до вузу, Володимир допоможе підготуватись. Раптом відчула, що тіло, яке до цього було ніби збатоговане кропивою, стає прохолодним і чутливим. Із глибокої схованки виходить певність і вже порядкує в свідомості, виганяє рештки розпеченої уяви.

VI

Уже тиждень, як він у відпустці, але яка то відпустка… Думав хоч на кілька днів поїхати до батька—де там… Зараз доводиться працювати більше, ніж будь-коли. Показав дисертацію Іванові, той одразу накинувся, мов кібець, розпотрошив, а потім менторським голосом пояснював слабкі місця. Навіть Садко з ним погодився. Іван таки зубр. Ось зараз замість акуратного стосика безладна купа паперу.

Заболотний вийшов із-за столу, підійшов до вікна. Було після п'ятої. Сонце, немов кульбаба, облетіло білими пушинками-променями, зникло за інститутом. Ці пушинки виблискували на кучугурах хмар, на зелених острівцях. Природа, стомлена серпневою спекою, тепер, здавалося, насолоджувалась прохолодним повітрям осені. Заболотний ковзнув скісним поглядом по безладдю на столі. Зараз би потелефонував Олені, взяв би на водній станції човна, і полинули б вони аж ген до того берега. Там, біля самої води, — старий цвинтар, порослий кущами бузку, терену, глядиції. Від нетесаних надмогильних брил пахне вічним спокоєм… Та де там? Треба бігти шукати квартиру! Він подумав, що, можливо, це й добре, що доробляти дисертацію випало саме на відпустку, за цей час упорається. «Як я раніше не помітив тих реакцій в йоногенному шарі… Хай Садкові дарується, він мінералог…»

Задзвонив телефон.

— Слухаю… Олено! Добридень! Ні, сьогодні вільний. Зустрінемося, звісно. Я за тобою зайду.

…На заході сонячне проміння гострим промінням протинало хмари. Пройшовши квартал від зупинки, Заболотний опинився в тісній, немов коридор, вуличці. З прочиненого вікна на першому поверсі наріжного будинку долинало стугоніння друкарської машинки…

«Якась бліда. Чи то лампи денного світла обливають блідістю?»

— Посидь хвильку, — показала в куток. Зникла з паперами за дверима начальника.

Під товстим склом — фотокартка молодиці, що стоїть біля куща бузини. Очі звужені в лукавому прищурі. «Муза Семенівна», — здогадався.

Олена повернулася. Слідом — літній чоловік у темному костюмі.

— Мабуть, це і є Володимир, з яким ви розмовляли сьогодні по телефону? — показав той на Заболотного.

Олена кивнула.

— Познайомте ж нас. — Чоловік простягнув руку. — Іван Петрович. Заболотний потис, назвався.

— Отож я сьогодні здивувався, коли почув, що Олена з кимось розмовляє. Це за два роки вперше.

Олена вкинула в сумку гребінець, накрила машинку.

— До побачення, Іване Петровичу.

— Завтра приходьте після обіду. — Начальник закривав кабінет. — І спасибі, що виручили з цим звітом.

Сутеніло. Звідкілясь налетів вітер. Він сірим привидом нишпорив по дахах, шарпав верхівки акацій, віщував осінь.

— Ти йому сподобався, — сказала Олена.

— Звичайна ввічливість.

— Ні, ні. Ти йому сподобався, я знаю.

— Він чимось на Садка схожий. Сухий і згорблений, ніби щойно рюкзак скинув. Правда, у мого шефа густе волосся, та й молодший значно.

— Він удівець, — сказала Олена. — В нього є син. Наступного року інститут закінчує. Бідолаха Муза все життя жде, що Іван Петрович помітить її зітхання.

В кафе «Вареники» не було майже нікого. Крізь прочинені на кухню двері долинало брязкання посуду та балачки дівчат із обслуги. Заболотний помітив, що Олена силкується над кожною ложкою супу. Лице біле, мов крейда.

— Ти не захворіла? — запитав він.

— Ні… Не захворіла, — відказала. Вона неначе боялася відвести очі від тарілки.

На її обличчі була якась непевність. Володимир помітив це ще раніше. «Що трапилось? — майнула тривожна думка. — Невже… Ллє ж коли це так, то чому вона мовчить?»

Олена поклала ложку, ковтнула гарячого какао, до вареників так і не доторкнулась.

— Ходімо, Володю, тут чадно.

Вітер зухвалішав. Він люто шугав у кущах на бульварі, мів асфальт. Олена, здавалося, не відчувала, як куйовдиться її волосся. Взяла несміливо під руку Заболотного, мовчала.

«Запитати? — думав він. — А коли щось інше?»

Вони пройшли мовчки цілий квартал. На перехресті вітер хлюпнув йому в лице запахом Олениного волосся, запахом тієї ночі над струмком.

— Щось трапилось, Олено? — несподівано зірвалося питання.

Вона здригнулась, зняла долоню з його руки.

— Я вагітна, — видихнула.

Хоч Заболотний і сам передчував цю новину, все ж її слова влилися в нього незнаним досі почуттям. Почуттям, що стало останнім щаблем до переходу його в іншу якість. Відповідальність—ось чого бракувало Заболотному. Зараз він цю якість мав. Усе, що було в нього до цього часу, здалося йому незначним. «Людина без відповідальності — неповноцінна. Та людина живе тільки для себе. Вона — егоїст». Відчув раптом, що в ньому прокидається почуття дивовижної єдності з цією біленькою дівчиною, таке сильне почуття, що він відчував Олену частиною свого тіла, частиною свого єства. «Але ж чому в її очах стільки смутку?»

— Тебе це гнітить?

— Ще й як гнітить, Володю…

— Я знаю, тому, що ми не одружені. Зараз же віднесемо до загсу заяву…

— Не це мене бентежить, Володю… Ми не маємо ні кола ні двора. Та й твої наукові справи…

Заболотний відчував, що вона висловлює думки, які гадала почути від нього. Він ладен був заприсягтися, що вона так не думає. Сказав трохи жартома, трохи іронічно:

— Твоїй поміркованості можна позаздрити. Олена мовчала. Вони повернули в тісну вуличку. Віддалік вітер хитав ліхтар. Світло від нього бризкало жовтизною то на брук, то на сіру стіну триповерхового будинку.

В альтанці було темно й затишно. Єдине вікно ледь світилося в кінці двору — тітка Марта, либонь, дивилася телевізор. Заболотний міцно пригорнув Олену.

— Не журись. Усе буде гаразд. Поспитай тітки Марти, чи не візьме ще одного жильця.

Була дев'ята ранку, коли Заболотний прокинувся. Сонячний зайчик весело бавився на картині. Швидко одягнувся, почав голитися. Піймався на думці, що пильно розглядає в люстрі своє обличчя. Колись уже була така ситуація. Він водив електробритвою по сірих щоках, тоді йому гидко було дивитися на себе. А зараз? Зараз він бачив у очах заклопотаність… Ні, зібраність.

На вулиці похолоднішало. Вчорашній вітер неначе вимів із міста все тепло.

Садка Заболотний зустрів у коридорі. Той саме виходив із кабінету начальника відділу.

— Привіт, шефе!

— Здоров! Чого тут тиняєшся? Відпочив би. Вони зайшли до кімнати. Заболотний, розповідаючи Седенкові про вчорашню розмову з Оленою, відчував якесь хвилювання, неначе він сам уперше про це чув. Садко дістав цигарки і запальничку, мовчки припалив:

— Хоч нічого собі дівчина?

— Як на мене, хороша.

Вони сиділи якийсь час мовчки. Садко підкидав на долоні запальничку. Від неї тхнуло бензином. Нарешті сказав, кивнувши на стіл Заболотного, де в безладді лежали папери:

— Щось уже зробив?

— Дві глави.

— До кінця відпустки закінчиш?

— Думаю, що так.

Садко загасив цигарку об фарфоровий тигель, який мав за попільничку, вголос розмірковував:

— Ковальський всім показує ту нашу статтю — нарікає, що його обійшли. Більшість людей знають, що він за один, та знайдуться й такі, що повірять. А це вже, так би мовити, громадська думка… Я ж у цій ситуації мало чим тобі зараджу… — Садко підвівся, став походжати по кімнаті. — Іван добре знає твою дисертацію. Хай би він поговорив з професором Гнатенком. Га? Щоб той став твоїм другим керівником. Розумієш?.. його авторитет заткне горлянки всім ковальським. Ковальський просто мікроб…

«Седенко офірує самолюбством, адже коли професор Гнатенко стане другим керівником, Садкова частка в цій роботі явно потьмяніє».

Володимир почувався ніяково, хоч і вдячний був Садкові.

— Шефе, обійдемося якось уже самі… Садко Матвійович зупинився посеред кімнати. Його пелехаті брови нагадували кущики сухої трави. Погляд із-під тих брів був швидкий і колючий.

— Я не ревнуватиму, — проказав іронічно Садко. — Навіть от що: я сам піду до Гнатенка — так буде краще.

Моторолер звернув із шосе на ґрунтову дорогу, підкотив до самого берега, уткнувшись переднім колесом у пожухлий очерет. На другому боці річки, здавалося, хтось розклав велетенську ватру — мусянжеві верхівки дерев — то язики полум'я. Тільки дим не валить в прохолодне небо.

— Сьогодні ми запалимо прощальне багаття, — сказав Іван.

Заболотний розминав м'язи, що затерпли від подорожі. Двадцять кілометрів їхали майже годину. На синіх клубах моторолера приліпилася пилюка, фара журливо схилилася на бік.

Сьогодні він прийшов до Івана, аби дізнатися, чи Гнатенко проглянув дисертацію. Іван саме виїздив із воріт; помітивши Заболотного, запропонував і йому розвіятись. І ось вони. тут.

Іван скинув шкірянку й шолом. До його волосся, здавалося, теж торкнулась осінь — руде, як і все навколо. Почав збирати і складати на купу сухий очерет, бур'ян. Окуляри спадали, і він щораз притискав їх. до худого, в ластовинні обличчя.

Заболотний приніс оберемок бадилля з кар-топляного поля, що було віддалік. В повітря заструмила тоненька цівка. Почувся тріск — вогонь поглинав одну стеблину за другою. Ось він добрався до картоплиння, і одразу вдарило клубами білого диму.

— Так, це наше прощальне осіннє багаття. — Іван розпушував палицею бадилля. — Два роки тому ці слова сказала мені одна дівчина. На цьому ж самому місці, в цей же самий день. Після того я її більше не бачив. Наше прощальне осіннє багаття, — повторив Іван. В його словах чулась сумна іронія.

— Ти — і лірика… Щось несумісне, — посміхнувся Заболотний.

— Почуття, хлопче. Звичайні людські почуття…

Якийсь час вони мовчки спостерігали, як звиваються від вогню стеблини немов живі.

— Ти знаєш новину? — Іван блиснув у бік Заболотного скельцями окулярів. — Гнатенка обрали головою Вченої ради.

Заболотний пригадав, як тиждень тому вони принесли з Садком Гнатенкові дисертацію. Той прийняв їх сухо, але роботу взяв, обіцяв проглянути. Кортіло запитати в Івана про долю рукопису, але стримався.

— Мій шеф проглядав твою дисертацію… — знову Іван, ніби читаючи думки.

Заболотний напружено чекав, що він скаже після паузи.

— Робота йому сподобалась. Наговорив купу приємного на вашу з Садком адресу. Підійдеш до нього в понеділок, він сам тобі скаже. — Іван посміхався. Ластовиння на худому виді, здавалося, рухається. — Ти вибач. Я без твого дозволу просив його бути твоїм опонентом… Він погодився.

Володимир нерішуче запитав:

— Він знає, як до моєї роботи ставиться Ковальський?

— Гнатенка не обходить, що там думає Ко-вальський чи ще хтось. У нього є своя думка. Він висловить її на твоєму захисті.

«Отже, захист». Усе виходить краще, ніж хотілося їм із Садком.

Іван дістав з багажника кілька картоплин, кинув їх у багаття. Потім підійшов до берега стромив руки в воду.

— Шкода, холодно. А то б раків наловили. їли печену картоплю. Іван розповідав про своє невдале кохання. Вона — студентка — поїхала за призначенням після п'ятого курсу. Жодного разу не написала. Правда, знайомі вони були лише місяць, але він її сприймав цілком всерйоз. Про все те розповідав, ніби глузував із самого себе…

Сіли на моторолер, коли сонце вже торкалося верхівок дерев.

— Привид пустельних трас, — промовив Іван, плескаючи по фарі моторолера.

Заболотний натяг глибше капелюха, щоб не зірвав вітер. Ним оволоділо дивне почуття, яке тільки приблизно можна назвати радістю. Він розкрив було рота, щоб голосно заспівати, але йому крикнув Іван:

— Тримайся, бакалавре! Даю газу!