Як ми говоримо

Непорозуміння з часом

Визначати час треба точно, тут не може бути двозначності, бо інакше не тільки спізнятимуться, а то й зовсім не зустрінуться на побаченні закохані, ба й поїзди не зможуть рухатись однією залізничною колією нормально й безпечно. Це відомо на всій планеті, і кожна мова має своє усталене з діда–прадіда визначення часу. Кожна, крім… української. Справді–бо, як ми визначаємо години доби? Наведемо кілька прикладів:

Лисиче за Дінцем… де висне дим заводу,

музика у садку та поїзд в сім годин…

— писав ранній В. Сосюра; «Завтра об одинадцятій… на мене чекатиме інженер», – пише Ю. Смолич. То як передати російське в семь часов, в одиннадцать часов – у сім годин, в одинадцять годин чи о сьомій годині, об одинадцятій годині?

Щоб знайти правильну відповідь, у таких випадках удаються звичайно до словників. Розгортаємо найавторитетніший – Українсько–російський словник, том 1, видання Академії наук УРСР і на сторінці 340 під словом година читаємо ілюстративні приклади: «не пізніше трьох годин (третьої години) – не позже трех часов»; «о першій годині дня – в час дня»; а вже вислів «о другій годині дня» перекладено «во втором часу дня» і «в два часа дня»: Чому тоді вислів «о першій годині» не має другого відповідника – в первом часу, як то має друга година? Де тут логіка, де правильний варіант і як бути диспетчерові, коли йому подають відомості, що поїзд номер такий–ось прибуває на станцію о другій годині? Адже диспетчерові неоднаково, означає це російське «в два часа» чи «во втором часу», бо він тут може так наплутати, що доведеться відповідати перед законом!

Цю невиразність у позначенні часу Українсько–російський словник успадкував від академічного Російсько–українського словника за редакцією А. Кримського, де в 1–му томі на 51 сторінці стоїть: «в пятом часу – о п'ятій годині» навіть без другого значення «в пять часов». Отже, виникає практична потреба розмежувати в нашій мові ці далеко не тотожні поняття «в пять часов» і «в пятом часу».

З української класичної літератури ми звикли сприймати числівники порядкові з прийменником о як позначення точного часу доби: «Рівно о пів до сьомої панна Анеля пройде через столову у кухню» (М. Коцюбинський); «О п'ятій годині ми виїхали з монастиря» (М. Коцюбинський); «О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати» (Панас Мирний). Так на цій формі й треба стати, взявши її за норму й рішуче уникаючи хибних висловів у п'ять годин, у шість годин тощо.

А як передати українською мовою неточні визначення: в пятом часу, в шестом? Академічний Українсько–російський словник до вислову «бути на п'яту годину» має переклад – «быть к пяти часам». Мені здається, що тут слід поширити значення порядкового числівника з прийменником на, додавши й такий варіант перекладу: «быть в пятом часу». Кажем–бо: «П'ять хвилин на п'яту». У словнику Б. Грінченка читаємо: «Ой сплю годину, сплю і другую, й а вже повертає та на третюю».

Не треба допускати паралелізму форм типу не пізніш трьох годин і не пізніш третьої години, бо це не збагачує мову, а засмічує. Визначати години доби треба тільки порядковими числівниками, а не кількісними, отже, слід визнати за єдину правильну норму вислів «не пізніш як о третій годині». Кількісними числівниками треба користуватись тільки тоді, коли мовиться про час, витрачений на щось, наприклад: «Ми працюємо тепер тільки сім годин», «Поїзд долає цю відстань за дві години» .

Так само слід унормувати й визначення часу за частинами години, відкинувши хибні вислови, що інколи трапляються в поточній літературі, як пів третьої, без десяти третя, а взявши за єдине правильне: пів на третю (Українсько–російський словник АН УРСР), за десять третя або десять до третьої (скорочені вислови від «за десять хвилин буде третя година» або «десять хвилин залишилось до третьої години»). Половина години передається однаково прийменниками на й до з відповідними порядковими числівниками: пів на третю й пів до третьої.

Звісно, важко відразу перейти до правильного й точного визначення часу після тієї розбіжності й хаосу в письмовій та усній практиці, з чим уже ми навіть звиклись, але треба колись покласти цьому край і, нарешті, створити певні норми визначення часу, що за самою своєю природою потребує точності. Тут неабияк можуть допомогти своїми творами письменники й журналісти, систематичне видання словників і сумлінне редагування всіх видань.

Зустрічатися без зустрічі

Дієслово зустрічатись уподобав останнім часом кожний, хто з тих чи тих причин береться за перо. Пише канцелярист: «У вашому звіті зустрічаються великі прорахунки та недоліки». Подібно пишуть початківець–письменник і науковець.

А тим часом у таких фразах нема кому й чому зустрічатися, бо українською мовою це дієслово не означає траплятися і не вживається в переносному значенні, як, скажімо, в російській мові слово встречаться. Наведемо приклади з нашої класичної й сучасної літератури: «Зустрітися, щоб знову розлучитись, щоб бідне серце отруїть, щоб більш ніколи не зустрітись і вічно втратою боліть» (М. Вороний); «Пархоменко звісив голову і зустрівся з колючими очима молодого чоловіка з тонкими губами» (П. Панч); «Шовкун, з'явившись, як водиться, спочатку на командний пункт, до писаря, несподівано зустрівся там з Ясногорською» (О. Гончар).

У наведеній на початку фразі ніякої зустрічі нема «прорахунки та недоліки» тут можуть тільки траплятися, але ніяк не зустрічатись.

Дивна граматика

Писати вивіски й таблички з назвами вулиць треба, розуміється, без помилок. Надто в столиці України – Києві, де є середні школи, в яких можна навчитися правильного письма, вищі школи, де щодо орфографії можна спитати поради в будь–якого студента, й, нарешті, є Академія наук УРСР із її інститутами, в яких неважко дістати певну довідку в такій нескладній справі, як написання назви вулиці. Однак недалеко від історичних мурів київського заводу «Арсенал» бачимо охайно зроблену табличку на розі двох вулиць, де білим по синьому написано: «Вул. Аніщенка». З закінчення прізвища видно, що воно – українське, а от до якої національної належності зарахувати його початок, важко добрати, бо по–українському й по–російському, треба писати тільки – Онищенко, адже воно походить від широковідомого на Україні ймення Онисько. Може, автор цієї таблиці звик вимовляти звук о як а, тоді треба його застерегти, що не можна писати адеський, Адеса, ахтирський, Ахтирка, а лише одеський, Одеса, охтирський, Охтирка. Хоч у Росії подекуди вимовляють у цих словах а замість о, проте пишуть тільки – одесский, Одесса.

Якось на сторінках «Літературної України» О. Полторацький виступив за те, щоб вулиці називати «Шевченківською», «Тургенєвською» тощо. Зауваження цілком слушне. Але насамперед назва має бути грамотно написаною.

Відомо, що українські прізвища відмінюються, тому й на новому будинку слід було б, скажімо, приладнати табличку з написом: «Вул. І. Франка», а не «Вул. І. Франко», як це маємо насправді. Хтось таки мусить у Київській міськраді перевіряти ці написи й не допускати отаких граматичних «відсебеньок»!.. Столиця–бо!

Крокування без кроків

У художній літературі й публіцистиці ми палко полюбили дієслово крокувати. Що тільки в нас не крокує з легкої руки авторів, охочих до переймання досвіду й запозичення! Не тільки частини Української Армії, «чітко карбуючи крок, крокують святковими вулицями столиці», а й «весна крокує по ланах республіки», навіть «Першотравень крокує весняними вулицями Києва»…

Нам так полюбилося це слово, що ми вживаємо його на всякі лади. Якщо в одного письменника позитивний герой, «крокуючи, згадує про сон», то в другого не менш позитивний герой уже «стрімко крокує», а третій творить навіть похідні дієслова: «Спинив бричку, скочив на землю і швидко закрокував сюди».

Не співалося в народних піснях «Ой, не крокуй, Грицю, та й на вечорниці», не читали ми й у творах наших класиків, щоб хтось чи щось у них крокувало, дарма що класики намагалися йти в ногу з мовою своєї епохи. Виходить, що це поширене тепер слово – неологізм.

Кожна жива мова, розвиваючись, удається до словотворення, до неологізмів. Нові економічні й соціальні зміни, що позначаються на побуті народних мас, загальне піднесення проґресу й культури вимагають нових слів для понять і явищ, котрі вже ввійшли в життя. І ось письменники, журналісти, науковці створюють неологізми, що через художню літературу, пресу й наукові праці, проникають у мову народних мас і згодом стають невід'ємними складовими частками певної мови. Але проникають і засвоюються в тому разі, якщо в них справді є доконечна потреба. До того ж такий неологізм має постати на базі вже наявного лексичного матеріалу відповідно до законів і духу мови. У другій половині ХІХ ст. українська мова збагатилася словами, що їх ми тепер широко вживаємо, не замислюючись над тим, народні вони чи штучні, або «ковані», як казали колись. Візьмімо слово годинник. Коли стали входити в побут настільні й кишенькові годинники, українська мова знала тільки слово дзиґарі – «нескладний механізм, що, визначаючи час за допомогою гир, висів на башті ратуші або на стіні в покоях». Таке слово не пасувало для нової речі, яку приніс загальний проґрес, тому виникла потреба створити для неї нове українське слово. Таким стало слово годинник, утворене з давнього година. Отак виникли й неологізми мріяти, мрія, створені на базі народного слова мріятися, та багато інших і швидко прижилися в нашій мові, бо в них була нагальна потреба, без них не могла обійтись мова, що ступала на вищі щаблі свого розвитку, поширюючись у різні галузі знання та вміння.

А яка потреба в неологізмі крокувати? Хіба нема в нашій мові безлічі синонімів до дієслова йти: простувати, прямувати, маршувати, податися, чимчикувати, дибати, чалапати, дріботіти й ще багатьох із різними відтінками? Може, всі ті слова застаріли чи не передають нового поняття, що криється в слові крокувати? Аж ніяк! Може, це – суто спортивний або військовий термін, якого досі не було в нашій мові? Теж ні.

Дієслово крокувати хтось нерозважний переклав із російського шагать. Та біда в тому, що слово крок, від якого штучно створено нове дієслово, має в українській мові далеко вужчу семантику, ніж російське шаг; це, власне, не рух, а тільки відстань між ногами під час руху: «Дурному з кроку ступити – сто днів одпусту доступити» (М. Номис). А до російського шаг – «рух» є в українській мові інші відповідники: ступа («На тому березі почулася кінська ступа». – М. Коцюбинський), хода («Він ішов попереду легкою оленячою ходою». – О. Гончар), хід («Гусій тільки піддає ходу». – М. Коцюбинський). Тим‑то й такі вислови, як идти пешком, буде по–українському не йти кроком, а йти ступою («Проти вітру повільною ступою йшли коні». – С. Чорнобривець), замедлить шаг – уповільнити ходу («Пара зацікавила Сергія, і він навмисне уповільнив ходу». – В. Козаченко), ускорить шаг – наддати ходу, придати ходи («Гнідко ще дужче придав ходи». – Панас Мирний). Виходить, що й семантично неологізм крокувати шкутильгає на всі чотири, він не вточнює поняття руху, а лише пантеличить звиклого до усталених давніх слів читача. Не дивно, що такий неологізм не прищепився в живій народній мові, дарма що ним рясніють сторінки наших книжок і шпальти газет. Мені досі не доводилося чути з живих уст щось на зразок: «Де голова колгоспу? – А он крокує до правління. – А бригадир де? – А той давно вже покрокував додому»… Тим часом кажуть і, мабуть, ще довго казатимуть: «Голова йде (а в разі потреби надати певного нюансу, то – чимчикує, дибає чи, коли поважно, то простує) до правління», а бригадир, безперечно, «давно вже подався додому».

Весна й Першотравень не стануть менш запашними й барвистими, якщо вони перестануть крокувати, а простуватимуть ланами республіки, та й карбований крок частин Української Армії не стане менш лунким, якщо ці частини маршуватимуть замість безнастанного крокування.

Користуватися без користі

«Нова книжка письменника користується великим успіхом», – пишуть у своїх статтях наші критики, рецензенти, не замислюючись над тим, що читачеві, який звик мислити по–українському, такі рядки відгонять обвинуваченням. Справді, дієслова користуватися чи користати, походячи від іменника користь, означають «робити щось, дістаючи з того вигоду». Писали колись харків'янин Г. Квітка–Основ'яненко й буковинець О. Федькович не так, пише й сучасник наш О. Гончар: «За давніх–давен у всіх війнах парламентери користалися правом недоторканності», – цебто парламентери могли йти в розташування ворога й знати, що їх не вб'ють. У таких фразах дієслова користуватися, користати передають поняття «одержувати якусь вигоду». Але яку власну вигоду має нова книжка хваленого критиком письменника, про яку рецензент запевняє, що вона «користувалася успіхом»? Ніякої. Тому й слід було вдатися до інших слів, наприклад: «Нова книжка письменника має великий успіх» (або – «зажила великого успіху»).

Не знаючи всього багатства своєї мови. автори часто штучно перекладають з інших мов українською потрібні – ім слова, але такі переклади не збагачують рідної мови, а лиш віддаляють її від природного звучання.

Чи тільки ЛИШЕ?

Якось здаючи мені машинопис, досвідчена друкарка сказала: «Я не виправляла, бо так написано скрізь у Вашому рукопису. Але слово тільки тепер ніхто не вживає: це – архаїзм». Я поцікавився, що саме с треба писати замість тільки. І вона, дивуючися з моєї простодушності й відсталості відповіла: «Тепер усі пишуть лише».

Невдовзі переконався, що друкарка була недалека від істини. Не тільки початківці, що не встигли виробити власного стилю й набути певних мовних навичок, а й письменники зі стажем і більш–менш відомим ім'ям останнім часом чомусь так уподобали часку лише, майже забули другу, дуже поширену й досі в живій мові народу – тільки.

У своєму незбагненному захопленні слівцем лише чимало авторів, не дбаючи про стилістичну неоковирність тексту, коли збігаються поряд або в одній фразі однакові звуки и корені, пишуть: «Він залишив лише записку, не пояснивши в ній, власне, нічого»; «Знаю лише, що дядько не залишив своєї роботи»; «Але лише над його ліжком була прибита дерев'яна поличка».

Таких прикладів можна було б навести безліч із нашого поточного життя, та досить і цих, щоб переконатись у немилозвучності мови від надуживання словом лише й у тому, як це віддаляє мову художньої літератури від живої, народної.

Звісно, частка лише – правомірна («Хотів говорити не міг. Лише дивився». – М. Коцюбинський). У народній мові трапляється й частка лиш («Нашому маляті лиш слинку ковтати». – М. Номис). Але ні класика, ні народна творчість не цуралися широко вживаного слова тільки: «Лишилось тільки десять хвилин» (М. Коцюбинський), «Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу» (народна пісня).

Отож іноді хочеться сказати численним прибічникам слова лише, висловлюючись їхнім стилем: облишмо це безнастанне лише, даймо місце законному, давновідомому тільки!

Не змушуйте МУСИТИ

Такий же дивний потяг до дієслова мусити зав'язав світ деяким авторам ориґінальних творів і перекладів; вони–бо забули про інші близькі вислови – бути повинним, мати щось зробити й задовольняються, не зважаючи на різні нюанси, тільки словом мусити. Читаємо, наприклад: «Як домовились, йому щоранку мусили давати сніданок». У цім реченні нема й натяку на якийсь мус чи принуку, тому й сніданок повинні були (або мали) щоранку давати. Інша річ, коли у фразі чується принука, тоді дієслово мусити буде на місці: «Не рада коза торгу, а кури весіллю, та мусять» (М. Номис).

Людина, що має бодай якесь відчуття мови, в тих фразах, де йдеться про невелику потребу щось зробити, можливість відбутися чомусь, відповідно до російських висловів собираться сделать, предстоять чему‑то, буде користуватись дієсловом мати: «Що ж я вам маю сказати, сестриці? Так чогось нездужаю, – було одмовляюся» (Марко Вовчок); «Сьогодні маю дещо зробити по господарству» (з живих уст); «Цього дня мало бути велике свято для жителів острова, де жили ескімоси» (М. Трублаїні).

Там, де мовиться про обов'язок щось зробити, треба ставити бути повинним: «Весною на економії пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок» (І. Нечуй–Левицький); «Слово, моя ти єдиная зброя, ми не повинні загинуть обоє!» (Леся Українка). А коли говориться про крайню потребу щось зробити, іноді навіть усупереч бажанню, тоді до речі буде дієслово мусити: «За лихими ворогами мушу покидати» (народна пісня); «Я мушу тепер сказати все так, як воно було насправді» (з живих уст).

Проте не слід забувати й таких висловів у нашій мові: мусить бути, що означає «мабуть», «імовірно» («Іде шляхом молодиця, мусить бути, з прощі». – Т. Шевченко), не мусити, тобто «не мати змоги»; «не могти» («Полюбила козаченька, не мушу забути». – Народна пісня).

Подібне без подібності

Ми часто надуживаємо в своїх статтях і рецензіях, а інколи й у художніх творах прикметником подібний: «Я – не проти подібної літератури»; «На подібну літературу є попит», – заявляють критики; не відстає від них і белетрист: «Проект передано на запровадження всім заводам, де є подібні гази». Невже автори не помічають, що через цей прикметник, синонімом якого є схожий, фрази набули зовсім протилежного змісту? Важко уявити собі критика, що стояв би за схожу, чи пак подібну, а не ориґінальну літературу. Навряд чи є попит і в читачів на таку літературу. Не збагнеш відразу, про які подібні гази мовиться в романі. Чи не краще й легше для сприймання було б написати: «Я – не проти такої літератури»; «На таку літературу є попит»; «Проект передано на запровадження всім заводам, де є такі гази»?

Щоправда, в нашій класичній літературі траплялись випадки, коли прикметника подібний уживали замість займенника такий: «І наче в такт природі серце моє стрепенулось од бажання подібної ж гармонії в природі» (М. Коцюбинський). Але ці письменники не уникали й займенника такий, коли мовилось не про подібність: «Року 1892 я почав службу в Одеській філоксерній комісії до 1895 р., коли я перейшов на таку ж посаду у Крим, проживав у Бесарабії» (М. Коцюбинський).

Чи не слід порядком уточнення семантики залишити для прикметника подібний тільки його синонім схожий? Це якоюсь мірою дисциплінувало б багатьох наших авторів у роботі над твором і допомогло б читачеві правильно розуміти написане.

Недоречний ВИПАДОК і капосний РАЗ

Якось мені випало переглядати закордонний фільм в українському перекладі. Переклад був загалом непоганий, тільки подеколи різало слух недоречне вживання слова випадок у різних фразеологічних конструкціях: «Після того, що сталось, я ні в якому випадку до вас не прийду» або «Як собі хочете, а я в усякому випадку на це своєї згоди не даю». Звичайне чуття мови мало б порадити перекладачеві, що треба сказати: «ні в якому разі до вас не прийду», «Я в усякому разі на це своєї згоди не даю», – але виявляється, що на брак такого чуття слабують часом і наші журналісти. Ось фраза з одної газетної статті: «В усякому випадку з минулого року в країні скасовані закони, що стояли на заваді порнографії». Поминаючи те, що правильно було б написати «скасовано закони», ми відчуваємо, що й тут слово випадок стоїть не на своєму місці й треба було б висловитись: «У всякому разі, з минулого року…», тимчасом як у дальшій фразі з цієї статті слово випадок стоїть до речі: «Такого випадку ще не траплялось там». А що спантеличило перекладача й журналіста? Чи не російське слово случай, яке стояло б у кожній із цих фраз, якби їх перекласти по–російському? Це слово має аж три українські відповідники: випадок, нагода й раз, і коли та як ними користуватись – завдає клопоту, виходить, не тільки перекладачам.

Візьмімо три речення: «Дід пристав до загальної розмови й розповів кілька кумедних випадків із свого життя» (П. Вершигора); «В кожному разі я прохав би Вас прислати для коректи дальші аркуші того видання» (М. Коцюбинський); «Жінка ніде не розлучалася з ґвинтівкою, але нагоди стріляти їй не траплялося» (М. Шеремет). У цих фразах теж стояло б слово случай, якби їх перекласти російською мовою, але чи можна було б його українські відповідники ставити тут довільно? Якщо в третій фразі можна замість слова нагода поставити випадок, дещо при цьому втрачаючи щодо нюансу вислову, то в перших двох фразах ніякі інші слова замість випадок і раз не підійшли б, через те що між ними є певна значеннєва різниця. Слово випадок означає «конкретна подія в минулому, теперішньому чи майбутньому», тимчасом як вислів у кожному разі, в усякому разі каже не стільки про подію, скільки про можливість якихось подій; слово нагода вбирає в себе поняття обставин, що спричиняють певну подію.

Щоб виразніше побачити різницю між словами випадок і раз, дамо два такі приклади: «У цьому незвичайному випадку я вчинив би інакше» (бо тут мовиться про конкретну подію), але – «У такому разі я вчиню інакше» (бо конкретності події, як то було в попередньому реченні, вже не відчувається).

Зрідка трапляється, що слова випадок і раз виступають у реченні як синоніми: можна сказати «на випадок смерті» – «в разі смерті», «на випадок потреби» – «в разі потреби».

З цього випливає, що не слід безоглядно вдаватись до слова випадок, але воднораз треба й обачно послугуватися словом раз, яке також уживається в кількісному значенні («Раз мати породила, раз і помирати». – Прислів'я) та в значенні прислівника («Раз якось Остапові не спалося». – М. Коцюбинський) і сполучника («А раз буде своя збройна сила, то ми повинні мати й своїх – командирів». – П. Панч).

З чого лізти – зі шкіри чи зі шкури?

В одному художньому творі я прочитав: «Гоппе і його лакузи із шкіри вилузувалися, намагаючись збільшити вуглевидобуток». Таких випадків, коли «вилузуються», лізуть, пнуться, рвуться чомусь зі шкіри, а не зі шкури, трапляється чимало – їх можна побачити на сторінках наших книжок і на газетних шпальтах. У чому причина? Чи не думають автори, що шкіра – більш українське слово, ніж шкура?

В українській мові є слова шкіра й шкура, до того ж слово шкура значно частіше вживається в народному мовленні, а з нього в широкому значенні проходить і в літературу, наприклад: «У нас тепло, як сядеш на сонці, то шкура злазить з лиця, так пече» (М. Коцюбинський). Проте в сучасній українській літературній мові розрізняють ці два слова, надаючи кожному з них певного значення: шкіра – «зовнішнє покриття тіла», а шкура – «покриття з шерстю або вовною», а також у фразеологічних висловах на зразок: «Так обріс тілом, що аж із шкури преться» (О. Кониський). Отож, у науковій термінології – медичній, ботанічній тощо – буде шкіра, шкірка, шкірний («шкірні або нашкірні хвороби». – Російсько–український словник АН УРСР 1968 р.); якщо йдеться про тварин, слід писати й казати – шкура («З одного вола двох шкур не деруть». – Прислів'я; «Дужі кожум'яки… м'яли своїми міцними руками волові шкури». – О. Довженко).

Отже, «залити сала за шкуру», «бути в овечій шкурі», «лізти (вилазити, пнутися) зі шкури», «вбиратися в шкуру» тощо.

Жах і страхіття

Коли в одному художньому творі я прочитав фразу «Цілу ніч його переслідували всякі жахи», я відчув ніяковість, подібну до тої, що зазнає росіянин, коли хтось серйозно каже по–російському не люди, а человеки. Є слова, що їх здавна повелося вживати тільки в однині; до них належать переважно ті, які позначають людські емоції: любов, кохання, тугу, сум, смуток тощо. Не кажем–бо: «Він визначався любовами до багатьох людей» або «Нас охопили великі суми». Виняток становить хіба що іменник страх, бо в Марка Вовчка знаходимо: «Не нагадуй про страхи: поминулися вони».

Слово жах означає «надзвичайний страх»: «Тоді латинців жах напав: утратили і дух, і силу, побігли, хто куди попав» (І. Котляревський); «Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову під подушку» (М. Коцюбинський).

Слово страхіття означає в українській мові «чудовисько або потвора, що наганяє страх на людей» («І напевно ви почули б миттю про Ясюню, жваву та метку, як вона прогнала те страхіття, що дітей ляка на бережку». – Н. Забіла); часто це слово, надто в множині, виступає як синонім іменника жах («Поки поштаря виглядаєш, чого не передумаєш, яких страхіть не намалюєш собі». – І. Муратов). Тим‑то й Українсько–російський словник АН УРСР наводить як відповідник до російського вислову «ужасы войны» – «страхіття війни», а не «жахи війни», як то необачно написав автор художнього твору.

На підтвердження сказаного вище можна навести ще фразу з журналу «Комуніст України»: «Син кріпака, Шевченко рано пізнав усі страхіття підневільного життя, життя напівраба». Не треба визначатись особливо тонким чуттям мови, щоб відчувати, яким фальшивим у цій фразі було б «жахи підневільного життя»…

Вибирати чи обирати?

Здається, між словами вибирати й обирати нема ніякої значеннєвої різниці, кажем–бо: «Завтра йдемо на вибори, де будемо обирати депутатів до Верховної Ради УРСР»; «Депутати обирають із–поміж себе президію, яка обере когось на секретаря (чи за секретаря) й на (чи за) голову президії». Аналогічне читаємо й в українській класичній і сучасній літературі: «А що, хлопці, так обираєте його на ватажка?» (О. Стороженко); «Багатого голову скинули, а обрали за голову чередника» (І. Нечуй–Левицький); «Колгоспники радо обрали тов. Борзила на голову правління» (Остап Вишня). Поряд із дієсловом обирати інколи вживають дієслова обібрати: «Нам сотника Лясковського, кажу, полковником годиться обібрати» (Б. Грінченко). Скрізь у цих прикладах бачимо дієслово обирати чи обібрати, а не вибирати. Чому? Перше ніж відповісти, наведемо ще кілька прикладів із дієсловом вибирати: «Вибирав злу дорогу» (П. Куліш); «Пугач вибрав дорогу через Криворівню» (В. Гжицький); «Не було чого й вибирати на базарі, бо самі вибірки тільки зосталися» (з живих уст).

Як бачимо, слово вибирати стоїть там, де мовиться про напрям, матеріал, якусь річ тощо; воно може бути й синонімом дієслів витягати, діставати («От баба вибирав пиріжки та на стіл кладе, щоб прохололи». – О. Іваненко), відокремлювати («Кукіль з пшениці вибирати». – М. Номис), виймати («Бодай дідько очі вибрав!» – М. Номис). Там, де йдеться про вибори депутатів, почесних членів чи на якусь громадську посаду, як це бачимо в перших прикладах, слід послуговуватись дієсловом обирати (обібрати). Цим словом користуємося ще, коли мовиться про наречену, дружину, («Та ви, певно, когось уже обрали собі, – так ви й кажіть». – Марко Вовчок), покликання, фах («Сам, добровільно, без чужого примусу, обібрав собі спеціальність». – А. Кримський) або влюблене місце («Сестри обрали затишне місце, вкрите густою травою і квітами». – Л. Смілянський). Із цього погляду в фразах, узятих із сучасної літератури: «З найкращих дівчат на селі він вибрав собі Устю»; «Я вибрав літературу», – краще було написати: «обрав собі Устю», «обрав літературу».

Наглість без зухвалості

«Таку наглу відповідь я не стерпіла», – читаємо в одному сучасному прозовому творі й дуже часто натрапляємо на випадки, коли на письмі й з уст прикметнику наглий і прислівнику нагло надають не того значення, що вони мають у нашій мові. Звернімось до української класики: «Максим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх… То був останній погляд – погляд наглої смерті» (Панас Мирний); не цураються його й сучасні українські письменники: «Спогадами захопились обоє… Та перепинив розмову наглий і сильний стук» (О. Ільченко). В обох цих прикладах слово наглий виступає як синонім слів несподіваний, раптовий, а не зухвалий, як помилково вжив його автор у фразі, наведеній на початку, замість того, щоб написати: «такої зухвалої відповіді…» Український вислів нагла смерть відповідає російському скоропостижная смерть.

Інколи прикметник наглий буває синонімічний словам невідкладний («Я не вечеряю. А ще до того роботу наглу маю». – Леся Українка), крайній, конче потрібний («Поясненням таким розчарував я вас, ласкавий мій читачу, тож пояснити все потребу наглу бачу». – М. Рильський).

Відповідниками до російських слів дерзкий, наглый будуть українські зухвалий («Федоренка охопив якийсь дивно веселий настрій зухвалого мисливця, що сам один вийшов полювати на великого звіра». – Я. Качура) – нахабний («Нахабний і впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить із себе Мірошниченка». – М. Стельмах).

Що саме робить каменяр?

Декому здається, що каменяр, подібно до робітника, який зветься по–російському каменщик, будує кам'яниці, цебто кам'яні будинки. Мабуть, саме тому в одній газетній статті читаємо: «Будинки споруджують колективи будівельників – і землекопи, і каменярі, і слюсарі, і арматурники». Правду сказано: на місці спорудження будинку землекопи копатимуть котлован, матимуть чимало роботи арматурники, не байдикуватимуть і слюсарі; от тільки каменярам не буде там чого робити, бо вони або лупають чи довбають скелі, прокладаючи в горах дорогу, як то в відомому вірші І. Франка «Каменярі» («На шляху поступу ми лиш каменярі»), або добувають у каменярнях чи каменоломнях будівельний матеріал із каменю («Будівельний матеріал здобувається по надземних каменярнях». – Словник за редакцією А. Кримського).

А ті робітники, що складають із будівельного каміння, яке приготували каменярі, або з цегли стіни будинку, звуться мулярі («Під вітром муляр мур виводить». В. Сосюра). Їх і треба було вписати до колективу будівельників, що споруджують будинок.

Де зберігати – на складі, в кладовій чи в коморі?

В одному нарисі написано: «Ніщо так не вразило нас на цьому сатанинському складі: ні копи одягу, ні гори протезів та милиць…» Подибуємо слово склад у значенні «приміщення, де зберігаються якісь матеріали» також у сучасній художній літературі: «Вантажники почали виносити з складу ящики з маслом і лантухи з цукром та борошном» (Л. Смілянський). Проте наші класики воліли послугуватися в такому значенні іншим словом: «Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку» (П. Куліш).

Слово склад має в сучасній українській літературній мові чимало значень: «сукупність речей і речовин» («Людська кров – не однакова, її склад буває різний». – Ю. Смолич), «сукупність людей, що становить ціле» («До Кахівки загін підходив уже в своєму повному складі». – О. Гончар), «будова людського тіла» («Зовнішність у нього – імпозантна, людина середнього віку, міцного складу, кулаком вола вб'є». – Ю. Яновський); трапляється воно й у таких висловах, як «склад життя», «склад думок», «склад мови (пісні, вірша)», а також у граматичному значенні («Читала по складах і спочатку багато дечого не розуміла». – О. Донченко).

Зважаючи на цю значеннєву переобтяженість слова склад, чи не краще замість нього в значенні «приміщення, де щось зберігається» користуватися словом комора, наприклад: «книжкова комора», «комора запасних частин» тощо?

Ну а коли читаємо в газетній хронікальній замітці: «Великі запаси містять також Новосілківська, Старовірівська й Лобачівська кладові», то тут уже ні в кого, крім автора замітки, мабуть, не виникне сумніву, що треба було написати не кладові, бо такого слова нема в нашій мові, а – комори.

Наносити й завдавати

«Тут діагноз може бути один: байдужість. Та сама, якої, на жаль, не позбулись деякі керівники і яка наносить непоправної шкоди людським почуттям, емоціям» – пише одна газета, збиваючи з пантелику читача, котрий знає, що «нанести шкоду» можна тільки, скажімо, нанісши грязюки чи снігу до хати, а коли, приміром, курка нанесе яйця, то тут, окрім користі, ніякої шкоди нема. Але за газетою виходить, що можна наносити ще й інші прикрощі, наприклад, сором, бо через кілька номерів читаємо: «Скромність чесної трудівниці взяла гору над нанесеною образою».

Шкода, що ніхто не наніс до редакції цієї газети творів наших класиків і відомих сучасних українських письменників, бо тоді там прочитали б: «Соломи в сіни наносила» (Т. Шевченко); «Максим нанесе їй на другу ніч того й другого, дарує, жалує» (Панас Мирний); «Нанесло снігу гори» (Натан Рибак).

Мабуть, тоді дізнались би в редакції, що такі поняття, як шкоду, образу, смуток, жаль тощо, не наносять, а – завдають: «Щоб більше жаху їй завдать, і щоб усяк боявся так робити, – у річці вражу щуку утопити» (Л. Глібов); «Не завдавай ти мені сорому при чужих людях» (І. Нечуй–Левицький).

Якщо в редакції не подобалося чомусь дієслово завдати, можуть скористуватися в такім же значенні словом учинити («Так‑то вже напустилась, наче вона яку велику шкоду вчинила – свою рідну дитину пожалувала». – Марко Вовчок). Тоді напевне зрозуміють, що й у наведених на початку помилкових фразах треба було написати: «завдає непоправної шкоди», «над учиненою їй образою».

Коли рибалки їздять на рибалку

«Коли ж ми поїдемо нарешті на рибалку?» – запитує нормальний персонаж у сучасному оповіданні другого; пише й фейлетоніст не жартома, а цілком серйозно: «Потім дзвонить до іншого міністра, Левка Івановича, питає про полювання, рибалку, врешті каже про справу». Виходить, що рибалки хочуть їхати на рибалку, а міністр любить не тільки полювання, а й… рибалку. Дивні наміри, дивні й смаки! Адже слово рибалка означає «людина, що рибалить (або ловить рибу»: «Рибалка Панас Круть» (І. Нечуй–Левицький); «І риби попідводний рух рибалці забиває дух» (М. Рильський). Є порода чайки, що зветься рибалка:«Пливуть собі та співають; рибалка літає» (Т. Шевченко). Робота рибалки зветься рибальство («Влітку він із батьком жив два, тижні в наметі біля річки. Займалися полюванням та рибальством». – О. Копиленко) або рибацтво («А ми були охочі до рибацтва». – І. Франко). Місце, де ловлять рибу, зветься рибальня («Що в лямі на рибальнях загарують, то все проп'ють та прогайнують». – О. Стороженко).

З цього можна зробити висновок, що рибалки тільки тоді їздять на рибалку, коли автори, які про них пишуть, негаразд знають українську літературну мову.

Банкет чи бенкет?

«Друга дія відбувається в господі Мецената, де уряджено розгульний банкет», – читаємо в одній теперешній книжці, що її автор, з усього видно, дбає про мову свого викладу. Але чому він, як і чимало інших авторів, написав банкет, а не бенкет?

Слово банкет – французьке, траплялось воно в нашій літературі й раніше, але слово бенкет чи бенькет, теж запозичене, має за собою певну традицію: «Що день бенькети, мов весілля» (І. Котляревський); «Бенкет у Лисянці» (Т. Шевченко); «Хазяїн дому готував весільний бенкет» (Ю. Смолич); «На хліб, на сіль, на бенкет зазивали» (народна пісня).

Від цього іменника виникло дієслово бенкетувати (а не – банкетувати!): «Еней жив у Дідони… пустився все бенкетувати» (І. Котляревський); «Де панують, бенкетують?» (Т. Шевченко).

То яка потреба нехтувати словом бенкет, що здавна ввійшло в нашу літературу й живе народне мовлення? На мою думку, – ніякої.

Без золота, без каменю, без хитрої мови

Ми вже бачили, що багато мовних зворотів, яких ми вживаємо, мають своїх близнят у живій мові народу. Наводимо кілька прикладів.

1. Вислів багато важити заміняють на відігравати велику роль: «У нашому ділі багато важить бригадир». – «У нашому ділі велику роль відіграє бригадир».

2. Вислів жити своєю головою заміняють на бути самостійною людиною: «Вона ніколи не житиме своєю головою». – «Вона ніколи не буде самостійною людиною».

3. Вислів брати (взяти) під своє крило заміняють на брати (взяти) під своє покровительство: «Когось же треба взяти під своє крило». – «Когось же треба взяти під своє покровительство».

4. Вислів як на мене заміняють на згідно з моїми поняттями, вислів як на інших – на згідно з поняттями багатьох: «Як на інших, то хто б став про це говорити». «Згідно з поняттями багатьох, то хто став би про це говорити».

5. Вислів держати себе заміняють на поводитися: «Держи себе як – годиться». – «Поводься, як вимагають правила пристойності».

6. Вислів чого це заміняють на з якої речі: «Чого це я маю пасти задніх?» – «З якої речі я повинен відставати?»

7. Слово по–дурному заміняють на безрезультатно (без жодних результатів), даремно (російське понапрасну): «Ходить він, ходить, і все по–дурному» – «Ходить він, ходить і все без жодних результатів».

8. Вислів краще, ніж хто заміняють на краще, ніж хто–небудь інший, краще, ніж де – на краще, ніж деінде (де–небудь в іншому місці): «У клубі веселіше, ніж де». – «У клубі веселіше, ніж деінде».

9. Вислів так і знай, що заміняють на можна бути впевненим, що: «Так і знай, що буде дощ». – «Можна бути впевненим, що буде дощ».

10. Вислів гострий на язик – кровне близня слову дотепний: «Дивись, який гострий на язик!» – «Дивись, який дотепний».

11. Слово знай – близня слів безупинно, безперестану: «Дівчата, знай, співають». – «Дівчата, безупинно співають» .

12. Вислів хай там як заміняють на як би не: «Хай там як вороги скачуть, нічого не зроблять». – «Як би вороги не скакали, а нічого не зроблять».

13. Вислів із цього не буде діла заміняють на це абсолютно безперспективно: «З тупого шила не буде діла» – «Тупе шило – абсолютно безперспективний інструмент».

А тепер пригляньмось до наших близнят у невеликому тексті.

1. Багато важило й те, що вона жила своєю головою, нікого не брала під своє крило й з усіма була проста. Як на інших, то й їй не слід було б держати себе так. По–дурному це все. Гостре на язик вуличне інформбюро, знай, переконувало всіх: «Хай там як вона старається – з того всього не буде діла».

2. Велику роль відігравало й те, що вона була самостійною людиною, нікого не брала під своє покровительство й з усіма трималася просто. Згідно з поняттями багатьох, то їй не слід було б поводитися так. Це все не дасть жодних результатів. І дотепне вуличне інформбюро безупинно переконувало всіх: «Як би вона не старалась, її старання – абсолютно безперспективна справа».

Прочитавши обидва уривки, ми ще доходимо висновку, що ніколи не зле, вивчаючи літературну мову, прислухатись і до гомону вічно свіжого джерела, яким є жива народна мова.

Не туди птиця сіла

Здається, між словами птиця, птах, птаха чи пташка нема особливої різниці – всі вони позначають пернатих істот, яких ми бачимо в природі й побуті, проте, коли я прочитав заголовок вірша «Птиця твоїх бажань», де мовилося про журавля в небі й було запевнення, що «птиця буде твоя, птиця твоїх жадань», мені вчулася якась невідповідність між образом і об'єктом. Інша річ, коли б я прочитав цей заголовок і прикінцеві слова в якомусь гумористичному творі, де автор виводить ненажеру, що тільки й мріє про жирні гуси, індики, качки, кури, там такої невідповідності не відчувалось би, бо під словом птиця ми звичайно уявляємо свійське птаство («В титаревій хаті патрали птицю та поросята». – І. Нечуй–Левицький) або глузливий чи іронічний вислів («Що ти за птиця?! Ти – ягня!» – Л. Глібов); недарма й народна приказка каже: «Синиця – не птиця».

Загальна назва, що охоплює всі різновиди пернатих, є – птах, птаха: «І співав би, і жив би, як той птах крилатий» (В. Грінченко); «Кінь, як птаха, пролетить» (С. Руданський). Від цих слів утворились похідні: птаство, а не птицтво («Птаство весело щебетало». – А. Кримський), птахівництво, а не птицівництво («Багато уваги приділяють колгоспи такій галузі тваринництва, як птахівництво». – Газета «Колгоспне село») тощо. Зрідка траплялось і трапляється в художній літературі слово птиця як синонім птаха: «Подивись на Божу птицю, як вона літає» (С. Руданський), але це не має бути перешкодою до значеннєвого розмежування згаданих вище слів, унаслідок чого кажемо: хижий птах, нічний птах, стріляний птах, – роблячи виняток тільки для «жар–птиці», що залетіла в українські казки з фольклору інших країн «І ти виспівуєш, неначе та жар–птиця». – Л. Глібов).

Про дрібне птаство кажемо пташка чи зменшено або ласкаво пташечка, пташинка, пташиночка («Саме лиш сонце, та в блакиті ота пташиночка». – П. Тичина). Народна творчість часто вдавалась до цих слів, як, наприклад, у відомій пісні: «Будуть пташечки прилітати, калиноньку їсти, будуть мені приносити з України вісті».

Живописний малюнок і мальовничий краєвид

Багато сучасних письменників і журналістів уподобало слово живописний, тулячи його будь‑де. «У цій місцевості й навколо є багато живописних куточків», – читаємо в одному нарисі, а далі бачимо в журналах кольорові ілюстрації краєвидів під рубрикою «Живописна Україна».

Відповідниками до слів живопис і його похідних є малярство, малярський і маляр. Слово маляр позначає і в українській мові, як і в інших європейських, не тільки робітника певного фаху, що фарбує дахи, паркани та інші предмети, але насамперед митця, художника:«Пам'ятаєте, в романі Золя маляр вішається з розпачу, бо не може барвами змалювати свій ідеал» (Леся Українка).

Є в нашій мові, чомусь занехаяне тепер, слово мальовничий, що означає «гарний, красивий, милий для ока, привабливий», «такий, що ніби намалювала вправна рука митця»: «Там дуже мальовнича місцевість: дикі гори, тайга» (М. Трублаїні).

Близьким за своїм значенням до прикметника мальовничий є слово барвистий: «Сни барвисті» (М. Вороний); «Хай молодість наша свята і крилата іде по барвистій землі» (В. Сосюра).

З цього всього можна зробити висновок, що в наведеній напочатку фразі слова «живописні куточки» чи в рубриці «Живописна Україна» – так само недоречні, якби написати – «мальовничий факультет» замість малярський, а треба – «мальовничі куточки», «Мальовнича Україна». Мальовничі куточки можуть стати малярськими, коли їх перенести з природи на полотно художника.

Приймати чи сприймати?

Хоч слова приймати й сприймати – дуже схожі, проте навряд чи хто скаже «сприймати до партії», «сприймати в породіллі дитину» замість – приймати. А втім бувають випадки, коли слід подумати, яке з цих слів буде більше до речі в певному контексті. Візьмімо, наприклад, таку газетну фразу: «Доповідь збори прийняли в цілому позитивно, хоч деякі місця викликали незначні заперечення». Тут треба було б написати: «збори сприйняли», – тимчасом як у другій газетній фразі «Слова секретаря райкому всі присутні прийняли оплесками» дієслово прийняли стоїть на своєму місці.

Дієслово сприймати, будучи відповідником до російського воспринимать, має далеко вужче поле застосування, ніж приймати з його багатьма значеннями. Дієслово сприймати належить до сфери розумово–чуттєвого реагування людини на ті чи ті явища зовнішнього середовища: «Спектакль сприймали дуже добре» («Минуле українського театру»); «Його слова всі тоді сприйняли як жарт» (із живих уст); усі знають вислови: «сприймати на слух», «сприймати на дотик» тощо.

Поминаючи багато різноманітних значень дієслова приймати, спинимось на тому, коли воно каже нам не тільки про внутрішнє ставлення людини до певного явища, але й свідчить про її зовнішню реакцію на це явище, як бачимо в другій газетній фразі, де на слова секретаря райкому присутні реаґували оплесками. У таких випадках дієслово приймати стає вже відповідником до російського встречать або синонімом українського зустрічати: «присутні прийняли (чи – зустріли) оплесками», «Що хата має, тим і приймає» (приказка).

Слід нагадати, що слово приймати може бути в значенні «терпіти», «зазнавати»: «Наругу од дітей приймати» (Ганна Барвінок).

Принагідно звернімо увагу на хибний вислів «приймати участь», що раз у раз трапляється на письмі й у живому мовленні, замість якого треба казати й писати «брати участь»: «Чув Прохор, що Зінька брала участь у виставі, але, на жаль, не бачив тієї вистави» (А. Шиян).

Чекати, ждати сподіватись, надіятися

«Я й не чекав від нього іншого», – чуємо в перекладі з німецької українською мовою тексту телефільму; «Надіюсь, що не зустрінемося більше», – читаємо в художньому творі и відчуваємо якусь недоладність відомих нам слів чекати й надіятись у цих текстах. А тим часом ці самі слова в фразах «Явдоха була вже заручена і тільки чекала осені, щоб весілля грати» (Панас Мирний); «Надіявся дід на обід та й води не пив» (приказка) стоять на своєму місці. У чому річ?

Слова чекати, ждати, надіятись і сподіватись, дарма що є дуже близькі одне до одного за змістом, мають деяку нюансову різницю. Слово ждати, як і чекати, – більш функціональне, воно свідчить про активне спрямування людських думок і почуттів до когось чи до чогось: «Ждала, ждала козаченька та й плакати стала» (народна пісня). Слово сподіватися більше вказує на можливість якогось явища, припускає, що може щось статися чи хтось може щось зробити: «Хмари пливли низько над землею, можна було сподіватися дощу» (О. Десняк); «Не завжди так складається, як сподівається» (М. Коцюбинський). Особливо цю різницю помітно в такій фразі: «Я багатьох ждав, але не сподівався, що й він прийде: адже ми давно вже з ним розбили глек» (із живих уст).

Із цього випливає, що й у наведених на початку фразах треба було б написати: «Я й не сподівався від нього», «Сподіваюся, що не зустрінемось».

Ще менше помітно різницю між словами сподіватись і ждати в такому, наприклад, реченні: «Не сподівайтесь, мати, сина з походу вже довіку» (народна пісня), де сподіватись виступає як синонім дієслова ждати. Проте коли візьмемо фразу з живих уст: «На кого ж мені, старій, і надіятись, як не на тебе», – то відчуємо, що тут не можна замінити дієслово надіятись ні словом ждати, ні близьким до нього сподіватись, тимчасом як у другій фразі – «Від кого ж мені й сподіватися помочі, як не від тебе» – це слово стоїть саме до ладу. Тільки чуття мови, що розвивається внаслідок довгого користування нею, може непомильно підказати, де й коли слід послугуватись одним із цих близьких між собою слів.

А як пити таку горілку?

На одному стенді в Львівській області можна прочитати таке: «На Роздольському ГХК розроблена й впроваджена нова газомазутна горілка». Спочатку виникає питання: чому це заходився розробляти та ще й упроваджувати нову горілку не якийсь спиртово–горілчаний завод, чи гуральня, як називали колись, а ГХК? І по–друге: а як пити таку незвичайну горілку, від котрої найзапеклішого п'яницю враз занудить? Проте досить розшифрувати загадкову абревіатуру ГХК, дізнавшися, що це – гірничо–хімічний комбінат у Роздолі, після чого можна догадатися, що мовиться не про спиртовий напій, а про відомий у техніці прилад – пальник.

Якби автори цього дивовижного напису заглянули в словники або прочитали в художній літературі: «Коло вікон і серед кімнати стояли довжелезні столи, поспіль заставлені, крім пальників і примусів, безліччю немитого посуду» (Ю. Шовкопляс), – вони, мабуть, дійшли б висновку, що далеко не досить у російському слові замінити е на і, щоб із цього вийшла українська назва приладу .

Бідна мета!

«Усе своє свідоме життя, в усій своїй діяльності він переслідував раз поставлену собі мету – служити народові», – читаємо в одному біографічному нарисі й дивуємось: навіщо переслідувати таку високу мету, як служіння народові? Адже дієслово, переслідувати означає «гнатися, прогонити, відганяти», «висліджувати», «супроводити невідступно», «пригноблювати», «напосідатись», наприклад: «Ірод переслідував дуже християн» (Словник Б. Грінченка); «Я ж переслідував тебе завзято» (П. Куліш); «Повітовий староста… переслідував… раду громадську» (Л. Мартович); «…я збагнув стан дичини, яку переслідує мисливець…» (Ю. Яновський). Отже, в наведеному на початку реченні треба було написати: «він мав перед собою раз поставлену мету».

Покращити й поліпшити

До російського слова улучшить тритомний «Русско–украинский словарь» Інституту мовознавства АН УРСР наводить українські відповідники поліпшити, покращити, але в словнику не сказано, чи є між ними значеннєва або нюансова різниця. Мабуть, це й призводить до таких фраз, як ось у репортерській замітці: «Керівництво вокзалу нічого не зробило для покращення умов роботи всіх служб цієї важливої ланки обслуговування пасажирів». Поминаючи невластиву українській мові конструкцію для покращення, замість якої слід було б написати – щоб покращити, відчуваємо, що й дієслово покращити тут стоятиме не на своєму місці, бо воно походить від прикметника кращий, який являє собою вищий ступінь порівняння прикметника красний. У перекладі російською мовою слово кращий буде – более красивый, як свідчить словник Б. Грінченка, отож, відповідно до покращити російською мовою буде сделать более красивым. Але в репортажі мовиться не про красу роботи всіх служб вокзалу, а про їхню невпорядкованість, про потребу виправити їх. Для цього є слово поліпшити («Ми захоплено зводимо нові міста, ми перебудовуємо землю й перетворюємо природу, щоб поліпшити життя мільйонам людей». – Літературна газета). З цього випливає, що й у репортерській замітці треба було написати: «щоб поліпшити умови роботи».

Якщо в фразі йдеться про красу, то треба послугуватися словом покращити: «Така ж злюща та негарна собою була, що тільки смерть і покращила її – хоч спокійна й тиха в труні лежала» (з живих уст).

Професійний і професіональний

Декому здається, що слово професійний – українське, а професіональний – російське. Це – помилка. Обидва ці слова – українські, але вони не є абсолютні синоніми й уживати їх довільно, кому як заманеться, не можна. Кожне з цих слів походить від схожих, але значеннєво неоднакових слів – професія й професіонал: «Закон професійної честі» (Словник за редакцією А. Кримського); «Професійна офіцерська гордість прокинулась, заговорила в ньому» (О. Гончар), – бо тут прикметник професійний утворився від іменника професія, а от у фразі з публіцистичної статті: «Тепер у кожному обласному центрі працює професійний український театр», – треба було написати «професіональний український театр», через те що театр складається з професіоналів–артистів, а не з аматорів чи самодіяльників.

Виходячи з цього, треба казати: професійна спілка, професійна звичка, але – професіональний промовець, професіональні витребеньки.

Металолом, чи металобрухт, чи просто брухт?

«Рідко коло якої школи не лежить і досі 2 -5 машин металолому», – читаємо в газетній замітці, а в іншій газетній статті бачимо іншу назву тої самої речі: «До металобрухту часто здають дефіцитні запчастини, цілком придатні ще до практичного використання»; нарешті, в художньому творі натрапляємо на таке визначення: «Маленькі славні гарматки… стрибали по брухту вздовж вузької вулиці» (О. Гончар). То як правильно назвати ту металеву ламань, що зветься по–російському металлолом? Тут має рацію письменник О. Гончар: вона зветься брухт. І нема потреби додавати до цього слова ще й метало, бо брухт складається з металевих, а не якихось інших покидьків.

Первісний і первинний

Слово первісний відповідає російському первобытный: первісна людина, первісне суспільство тощо, але через те, що це слово в наших словниках наводять і в значенні російського первичный, трапляються непорозуміння на зразок такої фрази: «Первісна парторганізація має своїм обов'язком політичне виховання комуністів», – хоча треба було висловитись – «первинна парторганізація». Таке слово можемо побачити й у сучасній українській літературній мові: «Темою мого дипломного проекту була первинна обробка легкосереднього кам'яновугільного масла» (Ю. Шовкопляс).

Щоб уникнути непорозумінь, коли треба догадуватись, чи йдеться про доісторичні часи, чи про сьогодення, мабуть, ліпше буде залишити за словом первісний тільки значення російського первобытный: «Стрімкі скелі спускалися від первісного лісу сюди, ближче до яру» (В. Владко), – а для російських слів первичный, первоначальный шукати інших українських відповідників, наприклад: «первичные признаки» – «первинні ознаки», «первоначальные сведения по арифметике» «початкові відомості з арифметики» тощо.

Полтавець чи полтавчанин, полтавка чи полтавчанка?

У нашу художню літературу проникло якось слово полтавчанка («Нескорена полтавчанка»), після чого полтавчанки й полтавчани стали витискати з мовного вжитку відомих із діда–прадіда полтавок і полтавців. Ось приклад із газетної статті: «У пошуках «лівого» заробітку гасає міськими маршрутами таксі № 75 -51 КИА, повідомляє інвалід війни полтавчанин В. М. Кучеров».

Хтозна–чим не сподобались нашим сучасникам давні українські іменники полтавець і полтавка на визначення мешканця й мешканки Полтави, як і лубенець, лубенка – на позначення жителів Лубен чи канівець, канівка – на позначення жителів Канева. Появу дивовиж полтавчанин, лубенчанин, канівчанин можна пояснити лише втратою мовного чуття, забуттям законів словотворення й чергування звуків (для появи звука ч треба, щоб у назві був звук к: порівняйте: м. Гребінка – гребінчанин, хоча природним є також гребінківець).