Якщо кров тече

Післямова автора

Коли моїй мамі або котрійсь із чотирьох тітоньок траплялося бачити жінку з дитячим візком, вони зав­жди були схильні щебетати над ним те, чого, певно, навчилися від своєї матері: «Звідки ти прийшло, мале? Вчора не було — а сьогодні є». Я іноді згадую цей вір­шик, коли мене питають, звідки взялася ідея тієї чи іншої історії. Часто не знаю відповіді, через що ніяко­вію і трохи соромлюся (безперечно, це якийсь дитячий комплекс дається взнаки). Іноді я відповідаю чесно («Гадки не маю!»), але в інших випадках вигадую якусь маячню, задовольняючи того, хто питав, напівраціональним поясненням причини й наслідку. Тут я спробую відповісти чесно. (Звісно, я б усе одно так сказав, правда?)

Коли я був малий, то, можливо, бачив кіно — скоріше за все, один з тих американо-міжнародних горорів, заради яких ми з моїм другом Крісом Чезлі їздили автостопом до «Рітца» в Льюїстоні, — про одного дядька, який так боявся бути похованим живцем, що встановив собі телефон у склепі. Або то була серія «Альфред Гічкок представляє». Хай там як, ця думка знайшла відгук у моїй надмірно живій дитячій уяві — думка про те, як у мертвого дзвонить телефон. Багато років потому, після несподіваної смерті близького друга, я набрав його номер, щоб востаннє почути його голос, але він мене не втішив, а настрахав. Я більше такого не робив, але той дзвінок, доповнений спогадом з дитинства про кіно або телепередачу, став зерном, з якого виріс «Телефон містера Герріґена».

Історії розвиваються як хочуть, і справжня втіха цієї — для мене — в тому, щоб повернутися до часів, коли мобільні телефони взагалі і, зокрема, айфони були геть нові, а всі наслідки їхньої появи мало хто уявляв. На етапі досліджень мій айтішник Джейк Локвуд придбав на eBay айфон першого покоління й зміг його запустити. Той апарат лежить поруч, коли я пишу ці рядки (доводиться тримати його на зарядці, бо колись у минулому хтось впустив його й поламав кнопку ввімкнення). Я можу ходити з нього в інтернет, можу перевіряти погоду та курси акцій. Тільки дзвонити не можу, бо в ньому 2G, а ця технологія така ж мертва, як і відеокасети «Бетамакс».

Я гадки не маю, звідки взялося «Життя Чака». Знаю тільки, що одного дня подумав про рекламний щит із тим написом «Спасибі, Чаку!» разом з його фото і підписом «39 ЧУДОВИХ РОКІВ». Здається, я й написав цю повість, щоб розібратися, про що той рекламний щит, але не впевнений навіть у цьому. Можу сказати тільки таке: я завжди вважав, що в кожному з нас — від королів та інших володарів земель до хлопців, що миють тарілки в мережевих ресторанах, і дів­чат, що перестеляють постіль у мотелях на трасі, — міститься цілий світ.

Якось у Бостоні мені трапилося побачити хлопця, що грав на барабанах на Бойлстон-стріт. Люди проминали його, майже не дивлячись, і кошик перед ним (не Чарівний Капелюх) того дня майже не приймав пожертв. Я подумав: а що б трапилося, якби хтось, наприклад такий собі містер Бізнесмен, зупинився й почав би танцювати, десь як Кристофер Вокен у чудовому кліпі Fatboy Slim на пісню «Weapon of Choice»? Місток до Чака Кранца — який підходить під опис містера Бізнесмена як ніхто — перекинувся легко. Я вставив його в розповідь і дав потанцювати. Я й сам люблю танцювати, люблю, як танець звільняє людські серце і душу, тож писати про це було дуже втішно.

Написавши дві історії про Чака, я захотів написати й третю, таку, що поєднала б усі три в одну розповідь. «Я вміщаю множини» була написана через рік після перших двох. Чи успішно ці три дії — подані у зворотному порядку, схожі на прокручене в інший бік відео — склалися докупи, нехай вирішують читачі.

Дозвольте перескочити вперед, до «Щура». Я гадки не маю, звідки взялася ця історія. Знаю тільки, що мені вона здалася лихою казкою і дала нагоду трохи написати про таємниці уяви, а також те, як ця уява переноситься на папір. Мушу додати, що лекція Джонатана Франзена, яку згадує Дрю, вигадана.

Останнє в списку, але далеко не останнє в усьому іншому — «Якщо кров тече». Основа цієї історії існу­вала в моїй голові щонайменше десять років. Я почав помічати, що певні кореспонденти теленовин ніби завжди з’являються на місці страшних трагедій: авіакатастроф, масових стрілянин, терактів, смертей знаме­нитостей. Ці історії майже завжди стають найголовнішими регіональними й національними новинами — усім у репортерській справі відома аксіома «Якщо кров тече — камеру на плече». Історія лишалася ненаписаною через те, що хтось мусив вийти на слід надприродної істоти, яка замаскувалася під телерепортера й жила з крові невинних. Я не міг придумати, хто міг би це зробити. А тоді, в листопаді 2018 року, я усвідомив, що маю відповідь просто перед очима: звісно, це Голлі Ґібні.

Я люблю Голлі. Отак просто. Вона мала бути другорядним персонажем у «Містері Мерседесі», простою дивачкою на лаві запасних. Натомість вона вкрала моє серце (і мало не забрала собі всю книжку). Мені зав­жди цікаво, що вона робить і як живе. Коли я повертаюся до неї, то радий бачити, що вона й досі приймає свій есциталопрам і не почала курити. Прямо кажучи, мені також було цікаво, які обставини зробили її такою, як вона є, тож я й подумав, що можу трохи дослідити той напрям… тобто поки це працюватиме на загальну історію. Це перший сольний виступ Голлі, і я сподіваюся, що влаштував його так, як вона заслуговує. Особлива подяка Алану Вілсону, котрий розжував мені, як працюють сучасні комп’ютеризовані ліфти та що з ними може бути не так. Звісно, я взяв його інформацію і трохи її (кхм) оздобив, тож якщо ви знаєте, як це добро працює, і вважаєте, що в книзі щось описано неправильно, то винуватьте мене — і потреби моєї історії — а не його.

Покійний Расс Дорр працював зі мною над «Телефоном містера Герріґена». Це була наша остання спільна робота — а тепер я так за ним сумую. Маю подякувати Чаку Веррілу, моєму агентові (котрому особливо сподобався «Щур») і всім у моїй команді в Scribner, серед яких Нен Ґрем, Сюзан Молдов, Роз Ліппел, Кейті Ріццо, Джая Міцелі, Кетрін Монаґан і Керолін Рейді (але не тільки вони). Дякую Крісу Лоттсу, агентові моїх прав за кордоном, і Ренду Голстону з Paradigm Agency в Лос-Анджелесі. Він опікується фільмами й телепродуктами. Також велика подяка — і велика любов — моїм дітям, онукам і дружині Табіті. Я люблю тебе, мила моя.

Останнім (але тільки в цьому списку) я дякую тобі, Постійний Читачу, за те, що ти знову зі мною про­гулявся.

Стівен Кінг

13 березня 2019 року