Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Майстри були дивними, тож, приїхавши на вулицю багатоповерхових будинків, я побачила тиху вуличку з дерев, ліхтарів на гілках і пофарбованих у мої улюблені кольори будиночків. Вулиця повільно повертала, залишаючи позад мене крамничку з солодощами, і простувала далі, до молитовного будинку з маленьким білим хрестом на даху.

У вікнах горіло світло і лунала музика. Прожити тут усе життя на маленьких родинних святах. Ніколи не знати назви міста, в якому ніколи не буваєш, не читати газет, а якщо їх навіть принесуть, то лише останню сторінку і гороскопи. Виїзд до центральних вулиць вважати святом і повертатися назад, немовби у теплі та ніжні обійми.

Ліхтарів було так багато, що я не могла порахувати свої тіні.

— Привіт, Крихітко, — казали мені з відчинених вікон.

— Куди так пізно? — запитували з крісел, винесених на ґанки.

— Може, провести? — крізь цигарковий дим єдиної за день цигарки.

— Дякую, — махала я рукою.

— Чудовий вечір! — сміялась я.

— Не куріть так багато!

— Тихше, бо почує дружина.

Я прожила тут усе життя. Я знала кожного із сусідів, ми всі любили одне одного, і ніхто ніколи не питав мене: «Чому ти сама?». Адже я була їхня крихітка.

Повз розфарбовані в улюблені мною кольори будиночки, крізь лагідне світло ліхтарів серед гілок.

І якби ця вулиця була нескінченною, я погодилася б іти нею все своє життя.

Розділ 1

Повз дворик, встелений жовтим килимом кульбаб, повз дворик, що поріс блакитними квітами, назву яких ніхто не знав.

— Здоров, Крихітко.

— Здоров.

Навпростець до трьох машин, що повільно викотилися мені назустріч.

Ось і все. Вони виграли. Мисливці Раз, як легко їм було знайти мене тут.

— Де вона?

— Десь у передмісті.

Довідник на сторінці, позначеній «П». В адресній книзі імен з маленькою «а» на кінці.

— Направ когось, щоб вистежив.

І телефонний дзвінок:

— Вона вийшла з будинку.

— Що ж, — вирішили Мисливці Раз. — Поїдемо та візьмемо її.

Три машини заблокували мені шлях. Дванадцять мисливців у розстебнутих піджаках і м’яких пальтах, що не заважають ані стрибати, ані розгойдуватися на стільцях.

— Дівчинко.

— Підніми руки догори.

— І дуже повільно.

Я була слухняною, адже Вітчим дозволив їм стріляти в мене.

— Це було так просто, — сказала я.

— Так, — погодилися мисливці. — Дуже легко.

— А хочете, все буде не так? — запитала я, і всі до єдиного ліхтарі вибухнули.

— Стій!

— Я ніде не ділася, — сказала я.

— Де ти?

— Я тут.

Суцільна темрява, така, що комусь із них довелося дістати запальничку і клацнути накривкою із шматком перлини.

— Де т…

Я тішилась, що їм сподобався мій новий світ. Я назвала його Місто Терору, в ньому було повно обгорілих, перетворених на фортеці будинків.

Довкола нас розташувалося шість таких, які ніколи не знали ремонтів, із бронежилетами, взятими у мертвих ворогів, замість шибок. З машиною, що застрягла у стіні, яка витримала таран з нею. З домогосподарками, що смалять цигарки з травою, ніколи не скидають бігуді й дають раду двоствольним рушницям так само легко, як і ножам для обробки м’яса.

Тут навіть діти, граючись у дворах за глухими, замкнутими стінами будинків, споруджували шибениці для своїх ляльок та навчалися говорити: «Ей» тільки після того, як навчалися стріляти.

— Вам подобається? — запитала я.

— Гидота, — відповів мисливець.

— А мені подобається, — сказала я і, обережно дмухнувши, загасила його запальничку.

— Де ти?!!!

Один із них вистрілив:

— БАХ!!!

І одразу Місто відповіло йому далеким відлунням стрілянини, яка ніколи не вщухала тут.

Стрілянина підповзала до нас, і від іскор куль, що вдарялися об стіни, спалахували купи сміття, бензин із розбитих машин і скинуті в продірявлені діжки поролонові нутрощі сидінь.

І лише тепер фари мисливських машин змогли освітити мене, бо я стояла на тому самому місці, де й почула їхнє перше:

— Підніми руки догори.

— Я можу опустити руки? — запитала я.

— Ми їдемо!

— Поїхали з нами!

— Тут залишатися не можна!

Але було запізно. Слідом за стріляниною на вулиці з’явилися дві банди, що не зважали на нас, оскільки бачили вони лише одна одну.

І якийсь безпалий старий з пожухлим від часу татуюванням на оголених руках закричав з-поза дверей над залишками балкона:

— Забирайтеся! Це моя вулиця!

Дурні мисливці в м’яких пальтах, дві банди, що радіють зі свята смерті.

— Тут чужі.

— Нехай ідуть.

Мисливці поїхали, a я відійшла до стіни й сіла на телевізор, вмальований у непристойне графіті, що прикрашало будинок по цей бік під’їзду.

— Що далі?

— Почнемо.

— Маємо честь атакувати вас.

Жінки нарівні з чоловіками. Дівчата, що не знають нічого іншого і не вміють кохати, якщо на спині у нього немає потрібного герба. А гербів тут два — Західне Місто в тих, хто атакує зі сходу, та Вершники з Далеких Пагорбів у тих, хто вдерся від нічийного Пустища.

Західне Місто. Це ті, хто виріс на вулиці. Чиїми вчителями були найкращі з місцевих убивць, чиї квартири були переповнені знесиленими старими, які завжди переймалися лише одним питанням:

— Ти приніс?

Байдуже що: їжу, цигарки, випивку. Аби чимось розважитися. Старий, зотлілий до паперового пилу реклам журнал. Аби чимось зайняти себе.

Убивай, поки молодий, помри, щоб не стати старим і не чекати вечора з отим єдиним запитанням:

— Ти приніс?

Щосереди вони малювали календарі, планували гуртом святкувати Новий рік — вони збиралися в кіно, де показували, що слід робити з тими, хто потрапив під постріл вогнемета, як прикидатися мертвим та як готуватися до старості, якщо ти приречений дожити до неї. У п’ятницю вони їздили на пункти перепису — там ведуть підрахунок живих, а в неділю вирушали на базар, аби продати здобуте в бою та придбати те, що підібрали торговці покинутих чи заселених самотніми старцями будинків.

Вони перегородили вулицю десятком машин і стріляли з-за них у Вершників на залізних конях.

Їх було багато, і Вершники з Далеких Пагорбів мусили відступити.

— Ми повернемося!

— Аякже!

— Ми поквитаємося з вами!

Після того, як постріл вибивав супротивника з сідла, і той завмирав на асфальті. Після того, як вершник перестрибував через капот авта, розвертав свій залізний Байк і стріляв у тих, що таки зуміли вбити його, а потім підпалити мотоцикл.

Останні патрони, нечутно натиснутий курок та байдужий погляд на спрямовану в обличчя цівку. Випадковий постріл та безпалий старий, що завис на шматках арматури свого зруйнованого балкона.

Дзвінкий вигук підлітка:

— Я вбив його!

— Вітаю.

— То візьмете мене до себе?

Мотузка з гаком, закинута за барикаду. Висмикнутий звідти воїн. Постріл у голову, поцілунок у мертві губи і закинутий назад мрець.

— Браво! — я плескала в долоні.

Мені подобалося, як вони билися, було однаково, хто переміг.

Поранені, що підводилися з землі. Остання агонія Байка, припинена пострілом милосердя. Дві дівчини:

— Не розмазалося?

— Ні, все клас.

Я плескала:

— Молодці!

— Хто з нас молодець? — запитав, зупинившись біля мене, вершник.

— Ви, — відразу сказала я.

— Я не бачу в тебе герба.

Я повернулася спиною, показала вибите на цупкій шкірі куртки — «Крихітка» над черепом квітки, що народила мене.

— Хочеш зі мною?

— Хочу.

Я сіла позад нього й засунула пальці поміж шипів його камзола.

Розділ 2

— Вершник.

— Крихітка.

— А це мій Байк.

— Я можу попестити його?

Ми їхали через пустище крізь щільне фіалкове світло.

Рівна лінія дороги повз примари пагорбів. Величезний птах супроводжував нас байдужим поглядом. Перекошений вказівник, чиї написи зникли вже після зникнення міст, про які він знав.

А потім я почула бубон — низьке, ритмічне ухкання котилося над пагорбами у передчутті пісні. Ще до того, як чиясь рука провела згори донизу по золотих дзвінких струнах. І стомлений чоловічий голос:

— Гей, гей, гей.

Вершник віз мене повз них і ніби не чув, ніби намагався відгородитися від слів:

— Навіщо? Чого це ти? Куди?

А бубон:

— Гах! Гах! Гах-гах! Гах!

— Хто?

Золото струн перетворилося на удари мого серця.

— Гах! Гах-гах!

Я побачила їх, що сиділи обличчями одне до одного на сходинах величезних тронів колишніх королів, біля підніжжя пагорбів довкола.

— Добре з тобою! Та погано без тебе!

— Гах!

— Гах-гах!

— Отак!

Один із них озирнувся, та не побачивши мене, видихнув у флейту.

— Поганий знак, — сказав Вершник.

І знову бубон загупав кроками тієї, котра простувала через пагорби…

— Я знаю цю пісню, — сказала я.

— Ні, — сказав Вершник.

— Вона про…

— Я не хочу знати.

— Мене звуть Вершник.

— А мене — Крихіткою.

— Я знаю, — сказав він. — А це мій Байк.

— Хто прудкіший?! — мчали поруч із нами.

— До межі Пагорбів?!

— Так!

Вервечка Байків радіє дорозі. Із зачохленими бунчуками, стомившись плакати за покійниками, знаючи, що полеглі воїни вже пригубили вино в Чертогах Богів.

Селище Далеких Пагорбів. Два ряди будинків уздовж траси в нікуди, безліч неонових ламп, два блискучих манливих щити.

А з іншого боку:

Селище Далеких Пагорбів — «Бар», «Готель», «Готель», «Бар» — вивіски, знайдені на тисячах кілометрів доріг, звезені сюди та зібрані в одну.

Піднятися сходинами до тераси, відчинити двері й побачити за ними пустище. Ступити за стіну, єдину, що залишилася від усього будинку. Місто будинків, позбавлених майже всіх стін.

— Який він великий, — сказала я, опинившись у його будинку.

— Так, — сказав Вершник і став поруч зі мною. — Звідси й до кінця землі.

— Здоров, — кивнув він сусідці за стіною з написом: «Усе, що ви забули купити».

— Здоров, — сказала вона. — Ти до ранку?

— До ранку, — сказав він.

— А це?

— Крихітка, — сказала я, повернулася до неї спиною та показала свій герб.

Ми розпалили багаття, й полум’я висвітило на стінах вітальні шовк. Ми обклали полум’я камінням, і в нас вийшла ватра. Вершник розгорнув ковдру, я вмостилась у величезному кріслі з ногами.

Вино з вітру і трав, його губи пахнуть вином.

Тільки один поцілунок, щоб відсунутись і сказати:

— Ні.

А вночі, коли я спала, зникли стіни, і я чула, як Вершник розповідав Сусідці, що сиділа з ним біля жевріючого приску:

— Сьогодні я чув їхню пісню.

— Коли?

— Коли вертався.

— Виходить, завтра?

Чи було їй шкода його? Не більше, ніж йому самому, він зовсім не жалкував, що завтра його не стане.

У неї була сотня чоловіків. Різних: добрих і лютих. Воїни, воїни, воїни. А іноді той, хто плаче уві сні.

Вони йшли від неї, а вона думала, що сама в усьому винна. Вони йшли, і з кожним новим вона була ще тихішою чи ж навпаки починала кричати, тільки-но брав її.

Воїни всіх армій, чоловіки ста міст. Вони йшли, і вона думала, що в усьому винні навколишні будинки, і міняла їх, і поспішала дорогою в нікуди.

— Залишся, — благала вона, але він ішов.

— Я не зможу без тебе!

А він одказував:

— Я теж.

— Я поїду з тобою, — вирішувала вона.

— Сідай, — казав він. — Тримаєшся? — і гнав свій байк назустріч смерті. І вмирав у неї на руках.

Вона втратила їх усіх, адже чоловіки — це ті, кого ти втрачаєш.

— Я чув пісню…

— Завтра…

А чи не все одно, як саме вони підуть від тебе?

Розділ З

Стомлені дорогами мандрівники побудували це поселення, щоб збиратися на кілька довгих зимових тижнів та розповідати про те, що було і що зробив кожен із них:

— І в лісі, якщо, звісно, зважився прийти туди вночі, сосни сплітають вершини, і коли станеш серед них, уже не побачиш зірок. Але метал на тобі починає світитися, а самому тобі чути, про що говорять духи.

— Наші байки боялися води. Ледь пощастило загнати їх на корабель. Але й потім вони намагалися пробити борт і попливти.

— А величезний Змій, це з-під його луски народився світ, дивився на нас, і здавалося, назавжди залишишся в його пазурах.

Я була серед них, я слухала, я пила з ними пиво. Кілька перших довгих тижнів. Доки вони не почали стомлюватися, доки не розтанув сніг, і в них не скінчилися спогади. І тоді п’ятеро з них осідлали байки і, завмерши на мить п’ятьма променями зірки, поїхали в п’ять різних частин світу.

Перший повернувся за три дні:

— Я їхав через пагорби. За ними нічого немає. Тільки руїни.

Другий повернувся за п’ять днів:

— Я їхав через пустище. Воно тягнеться в болота. Надто вже глибоке трясовиння, занадто багато палаючих очей.

Третій повернувся за тиждень:

— Я знайшов пастухів. Вони пасуть старі вантажівки.

Четвертий повернувся до повного місяця:

— Я проїхав через ніщо. За ним нічого немає.

А п’ятий не повернувся. Він потрапив у Місто Терору, і місто вбило його.

— Ось ми й знайшли майбутні спогади.

— Це чудове місто. У ньому так багато людей.

— І нам ніколи не закінчити війну з ним. Файно. Нарешті буде війна на тисячу років.

— Поїдеш з нами?

— Авжеж, — сказала я.

Або палаючий у темряві щит:

Скільки подорожніх заманив він у їхнє Селище біля Далеких Пагорбів.

— Ще не пізно зупинитися, — читали вони. — Зупинимося?

— Тут файно.

— Надто багато вогнів…

Прочитати напис:

«Готель», — зупинитися біля нього, вийти з авта і побачити за відчиненими дверима конторку портьє, а далі — безмежне пустище.

Чи десяток готових стріляти стволів.

— Здалеку?

— Ми…

— Стій. Підніми руки. А тепер кажи.

— Ми їдемо в Місто Терору.

— Не варто. Свою смерть ви знайдете й тут.

Відігнавши порожню машину до величезної аж під саме болото стоянки, вони повернулися до стіни з написом «Бар».

— Отож, ми під’їхали до краю землі…

Мене розбудила сусідка.

— А Вершник?

— Поїхав, — сказала вона.

— Коли він повернеться, то…

— Він не повернеться. Поквапся. На вулиці той, хто відвезе тебе до міста.

Величезний туристичний автобус із чорним склом зберіг відбитки світлофорів Мирних Міст. Туристи, чиї пригоди вже розпочалися. Чотири вершники, що взялися супроводити їх до Міста, спираються на кермо байків.

— Я сяду?

— Сідай.

І махнувши рукою водієві автобуса, щоб рушав:

— Тримаєшся?

— Так.

— Тримайся, — щоб змусити байк стати дибки.

Потім з караваном торгівців, із ченцями, з веселими дівчатками в пікапі, з дітьми, що повертаються з прогулянки.

— Я знаю, — сказала я.

— Я знаю, — обидва черепи під дороговказом я сама колись принесла сюди. — Адже я тут живу.

Я живу на вулиці обгорілих будинків. Осьде, у цьому будинку на сорок квартир, Брудні сходи й нескінченний коридор залізних дверей, У мене теж залізні двері, й вони теж відчиняються лише на мій голос.

— Я прийшла.

Двері відчинили замки.

— Тихо, — сказав грабіжник, приставивши пістолет до моєї голови.

— Зайдемо всередину, — сказав другий, штовхаючи мої двері.

— Не треба, — сказала я.

— Вперед.

— Прошу вас!

— Давай!

Їм варто було лише переступити поріг, як у темряві мого передпокою спалахнув вогонь відразу чотирьох кулеметних стволів.

— Ту-ту-ту-ту.

Їх викинуло через двері, пронесло коридором до сходів і залишило там. Адже я не сказала:

— У мене гості.

Адже я не сказала кулеметам:

— Свої.

І я зачинила двері, почувши, як зі своїх квартир вибирають: я старі, щоб роздерти на шматки грабіжників, що впали біля стіни.

Бідна стіна. Мене грабували таку силу-силенну разів, і мої кулемети стріляли в неї так часто, що станься іще два пограбування, і кулі пролітатимуть уже крізь неї.

— Увімкнути світло.

— Ванну.

— Рушник.

— Дзеркало.

— Відчинити двері.

Приспаний моїми отрутами, він спав.

— Макс? — запитав мене Кіт.

— Макс, — відповіла я.

— Зачинити двері. Цигарку. Світло на кухні. Кава.

А потім виспатися, щоб швидше настав день.

Розділ 4

А мисливці?! Я зовсім забула про них!

Так не можна. Я не можу кинути їх у цьому місті, таких беззахисно-безглуздих у своїх м’яких пальтах. Як ми там з ними попрощалися?

— Ми їдемо!

— Залишатися тут просто не можна!

— Забирайтеся геть! Це моя вулиця!

— Тут чужі.

Нехай ідуть.

Так. Здається так.

Вони мчали крізь місто, наче крізь страшний сон, вилітали то на площі, заставлені шибеницями, то на площі з величезним багаттям у центрі, з п'яними людьми, котрі танцювали довкола вогню та озиралися при їхній появі і гарчали, як демони. Вони мчали містом, у якому ніколи не були, але в якому відтепер мали жити.

Це був сон, і, втративши одне одного, вони вже не шукали. Сон, у якому не працювали телефони, а з кутків чулося невимовно страшне:

— Йди до мене. Іди ж. Іди.

Вони мчали вздовж вибитого скла пограбованих магазинів, уздовж помальованих скверною стін, покинувши застряглу у проваллі бруківки машину, і ту, що лишилась у вузькому проході між стін, і ту, що розпливлася по асфальту ртуттю, фарбою та шкірою, бо вже бралася гнилизною.

Дванадцять мисливців. Один, два, три… Вони втратили один одного, і тепер їх не можна було полічити.

Малесенькі фігурки під непроникним агатовим небом. Ні зірок, ні місяця, тільки багаття та спалахи пострілів на сусідніх вулицях. Через вулиці, що належали Північним Людям, через район Тих, котpi Стоять за Спиною У, через будинки набережної Одержимих Стрільців, через Занепалих, через Воскреслих, повз Свистунів, які регочуть.

Отвір тонким свердлом, і куля летить зі свистом.

— Ссссссс…

Знову впасти, вбігти до під’їзду та побачити пусті зіниці наркомана:

— Хто ти?

— Мовчи.

— Навіщо ти прийшов?

Один, два, три… А ось іще один. Той, Що Прокинувся Першим і зупинився:

— Хто ти?

— А ти?

— Я просто тут живу.

Кожен по-своєму. Опритомніти у мрячному світанку, який був спалахнув за вежами костьолу і знову перейшов у ніч.

Той, Що Прокинувся Першим. Справжній Мисливець Раз, із затиснутою в усміхненому роті цигаркою. Він змінив пальто на куртку з гербом «Мисливець» і змією, — вона звивається цифрою «раз».

Крізь дірку паркової огорожі, через парк, повний покинутих і вже здичавілих собак, мостом, через застиглу, мов подряпане дзеркало воду, під навісом, мимо зчорнілих рекламних щитів, до свого будинку — на вулиці Охоронців Тиші, що гріються біля розкладеного посеред дороги багаття.

— Як полювання?

— Ніяк.

— Хочеш м’яса?

— Я поїм удома.

— Вдома нема їжі, — сказала його дружина, що сиділа на бордюрі — чорні повіки, чорні нігті, чорний кокон ненародженого павука на виголеній голові, з тисячею кілець у гострих вухах. — Хочеш трохи ласки?

Він простяг руку, і вона подала йому пляшку звареного з Диких Ягід вина.

— То як полювання?

— Ніяк.

— Хочеш м'яса?

Той, що прокинувся другим, знайшов себе перед погаслими очима світлофора. Він засунув руку до кишені куртки, вколовся гострими шипами кастета і, не виймаючи пачки, витяг зім’яту цигарку. Тицьнув у рот і припалив від запальнички з уламком перлини на накривці — єдине, що нагадувало йому про ті сни, які іноді бачив.

У тих снах він жив у невеликому будинку за тридцять кілометрів од міста, у будинку з єдиною кімнатою на другому поверсі. Йому часто снилося, як він сидить у м’якому кріслі, а довкола динаміки. І музика з того життя, що він його бачив уві сні, музика молодості:

— Усе, чого ти потребуєш…

Він припалив і скулився на вітрі, що віяв димом, він потрусив пришитими до рукавів його куртки скальпами. Над правим ліктем ще залишалося місце для одного скальпа. Для скальпа Крихітки.

— То що, — сказала я, дивлячись, як він простує в темряву безлюдної вулиці. — Якщо це все, чого ти потребуєш…

Той, що прокинувся третім, прокинувся від удару в обличчя.

— Егей, туристе, приїхав подивитися на наше місто?

Його обступили четверо — Нічні Убивці в залізних рукавичках.

— Гарне пальтечко.

— Файна краватка. Подаруєш?

Він мотнув головою, струшуючи з повік кров, і сказав:

— Ні.

— Що? — не зрозумів Нічний Убивця.

Краватка сама виповзла з його окутих залізом рук і перетворилася на ланцюг, намотаний на шию.

Пальто розпалося, показалися заклепки на куртці зі змією, що звивається на спині Раз.

— Чудова ніч.

— Мисливець?!

— Я, — сказав він.

І вистрелив, зваливши тіло одного з Убивць, мов ляльку з м'якої глини.

Розділ 5

Прокинувшись, я дозволила собі полежати і тільки потім сказала:

— Я прокинулася.

«Доброго ранку», — озвалася до мене квартира.

Живучи за влаштованим у її комп’ютер годинником, вона завжди точно знала, що означає ніч за вікном — ранок, вечір чи власне ніч.

— Каву, душ, цигарку.

«Курити вранці — шкідливо».

— Каву, цигарку і душ.

Вона наповнила чашку кавовою піною, вона пустила пару в душовій і запалила для мене цигарку, таку коротку, що я ледь відчула смак.

— Я йду!

У курточці з моїм гербом на спині.

Згасло світло, кулемети у передпокої клацнули запобіжниками — стали на чати.

— Зачинити двері.

— Бувай.

Мені потрібна була машина, а в цьому місті гроші були ніщо.

І я спустилася до підвалу, до багатоярусної занедбаної підземної стоянки, чиї нескінченні поверхи тяглися до самого Пекла.

Я запалила сірника, але морок залив його чорного смолою темряви.

Я відчинила зниклі в темряві стелі ворота і почула, як там унизу чорні тварюки впіймали мій перший крок. Вони мчали дорогою, що обвиває поверхи, і в бетонних плитах залишалися сліди від їхніх лап. Їхній подих перетворився на один нескінченний вдих — увібрати аромат парфумів, увібрати запах тієї єдиної крупинки туші, єдиної цяточки помади в мене на губах.

— Крихітко-о-о-о…

Вони мчали до мене, і коли перша з тварин опинилася на тому кінці поверху, важкі, складені зі сталевих плит ворота стали позаду, щоб мені було до чого притиснутися з криком:

— Ні!

Тварини бігли до мене.

— Кр-р-р-р-ри-ри-ри-хітко-о-о-о-о-о…

— Х-х-х-х-хо-о-о-о…

Я вистрілила, і освячена куля залишила блакитний слід у темряві.

Я смикнула за рубильник на щитку, обплетеному павутинням павуків, що полюють на нічних метеликів, і запалила світло, освітивши поверх стоянки, переповнений уже нікому не потрібними машинами.

Нікому, окрім мене.

Безлюддя. На всіх сорока рівнях я була зовсім сама.

Я торкалася капота, і машина здригалася, лякаючи мене. Я присідала перед вискалом передніх ґрат і бачила, що машина занадто стара для того, щоб розгризти бодай три кілометри дороги. Я робила крок назад, коли машина припадала на передні колеса й починала гарчати.

Тут було багато машин.

Ця мала довге тіло акули.

— Егей, — покликала я.

Але вона не відповіла.

Величезний «джип», схожий на кабіну розполовиненої вантажівки. Я була занадто малою для нього.

І нарешті знайшла.

Я сіла за кермо, й воно відразу ж повторило тепло моїх рук. Я втиснула педаль у підлогу, і машинка зробила крок уперед.

— Я чекатиму, коли хтось любитиме тебе?

— Ти рятуватимеш мене.

— Та я ж не вмію.

— Я навчу.

Ми проїхали з нею через три поверхи й опинилися на невеликій естакаді, пофарбованій у чорне та жовте.

— Мені буде боляче?

Я лагідно приласкала по її перламутрових дверцятах.

— Не бійся, — сказала я.

І, відчинивши накривку капота, вийняла дротик:

— Спи.

Я підкотила балони з газом і, сховавши обличчя за величезними окулярами, запалила вогненний струмінь різака. Музичний автомат біля стіни співав:

— Bay! — і блимав своїми лампами всякчас, коли розплавлений метал вибухав вогненним фейєрверком.

Сім разів я обходила стоянку, спускаючись дедалі нижче, аж поки знайшла все, що могло мені стати в пригоді.

Я захистила Машинку вигнутими квітами грат. Я оповила колеса ланцюгами і встановила два перламутрові кожухи для запасних коліс. Величезний кулемет — мені знадобилася корба, аби підняти його, — я приладнала на сидінні біля правих дверцят. Тепер я відчуватиму, що хтось їде Поруч зі мною.

— Стомилася? — запитав автомат із солодощами.

— Трохи, — сказала я і взяла в нього бисквіт із суницями та скляночку какао, розмальовану яскравими пляжними парасольками.

Якщо зелених парасольок буде три, подумала я, то все буде нормально.

Їх було вісім.

— Непогано, — ми сиділи поруч із ним і дивилися на сплячу на естакаді Машинку.

— Непогано, — кивнула я.

Я повісила на дзеркальце кулю, серденько і порцелянове крильце янгола. Додавши кілька шипів, я поклала на заднє сидіння кулеметні стрічки. Прикрасивши верхівку антени малюсінькою трояндочкою, я перебрала двигун і перетворила його коней на первісних бізонів.

Мені закортіло, і я обтягла м’якою шкірою всі прилади біля керма, щоб не знати, з якою швидкістю їдеш, скільки проїхала і чи є ще бензин. Викинувши ключ у вікно, я навчила Машинку впізнавати мене без нього.

— Ти створила страховисько, — сказав Автомат.

— Як на мене, вона мила.

— Вона живиться м’ясом.

І він мав рацію, адже коли я написала на борті «Крихітка», то витончені вензельки літер переплелися із глибоким слідом від пазурів.

— Готово.

— Буди.

Вона прокинулась і поглянула на мене байдужими до почуттів фарами.

— Нормально, — сказала Машинка й попросила мене: — Покажи.

Я піднесла блискучий ковпак.

Вона зазирнула всередину й сказала ще раз:

— Нормально.

А я збагнула, що тепер її ім’я пишеться через чотирнадцять «ш».

— Моя машина живиться плоттю. Агов, мисливці, я починаю. Ловіть мене.

І покрутивши ручкою приймача, знайшла ту саму пісню, якої співав Музичний Автомат, тоді піднялася до рівня землі та виїхала на вулицю.

Розділ 6

Але був серед мисливців той, хто так і не зміг прокинутися.

Він благав його:

— Нехай цей сон скінчиться, і я розповім тобі все. Усе, що…

Але Вітчим не дозволив йому договорити:

— Мовчи!

І повернувшись до нього, Мисливець просив:

— Нехай скінчиться цей сон. Прошу вас. Нехай скінчиться.

— Я заплатив гроші, — сказав йому Вітчим.

— Я знаю, — сказав він. — Я віддам їх.

— Ти підписав угоду.

— Я припустився помилки. Я відмовляюся від угоди. І я поверну вам усі гроші. Усе, що в мене є.

— Ти сам назвав ціну, — сказав Вітчим. — Плати.

Він прокинувся в порожній машині, що стояла на тихій вуличці біля дворика, де буяли жовті квіти.

Годинник на панелі показував дванадцяту ночі. Вікна в будиночку Крихітки, за якою його послали стежити, були темні, і він зрозумів, що настав час їхати додому.

— Ти сам назвав ціну.

— Сам, — сказав Мисливець і завів двигуна, що спалахнув світлом фар.

Додому, через те саме місто, до якого він звик. До схожого на спіраль будинку, з під’їздами, що виходять у прорізаний арками двір.

Стоянка, стежка навколо газону, поштові скриньки, ліфт, цифра «вісім» і двері.

Він переступив поріг своєї квартири, і його дружина вийшла до нього.

— Щось сталося? — запитала вона.

— Я відмовився від угоди, — відказав він.

— Пусте, — сказала вона. — Навіть якщо ти втратиш роботу, ми впораємося з цим. Адже в тебе є я, а в нас є наш…

Їх знайшли — мертву жінку, дитину і чоловіка, що застрелив їх, а тоді застрелився сам. Плями крові. Кров була скрізь і на всьому. Шкода тільки, що ніхто з тих, котрі їх знайшли, не вміли читати руна, які склалися за простреленою потилицею чоловіка в слова:

— Я заплатив.

Четвертий із тих, що прокинулися, сказав до своїх дверей:

— Відчиніться, — він зайшов у темряву квартири, кинув сірника у бензинову кулю, та спалахнула яскравим полум’ям.

П’ятий…

Шостий…

Тепер їх було одинадцять. І ще до того, як на коротких сімнадцять секунд зайнявся новий світанок, вони всі зустрілися.

— Уб’ємо її.

— Вона наша.

— Почнемо.

І вони помчали до мене, перестрибуючи через огорожі, повалені стовпи ліхтарів, через вимерлі від чуми двори, здираючись стрімкими стінами на дахи та зістрибуючи з них долі.

А поночі Вершники з Далеких Пагорбів удерлися до Міста, і відтоді в місті більше вже не було Свистунів.

Розділ 7

Але в ньому були Народжені Вночі, а ще Ті, Що Стоять за Спиною У, а в Тих, Що Стоять за Спиною У, була Крихітка, яка покинула Машинку та цілила тепер у куртки з гербом «Р.Р.Ніч».

— Пах, — покликала я. — Я вбила тебе.

Він не повірив.

Він відстрибнув до стіни і вистрелив, але не влучив і відправив кулю в небо.

Куля летить, місто під нею, вогні та багаття міста. Куля пішла в хмари. Куля летить до зірок.

Два темно-сині Прибульці зі світлими очима, з палаючими цигарками в покритих зморшкуватим панциром губах.

— Куля?

— Куля.

І вони понесуть її до сховища, до тисячі полиць із кулями, які прилетіли від Землі.

— Оце так! — мовила я. — Ну то й нехай, — і вбила його.

Коротке:

— Ху, — у цівку пістолета.

Тихе вдоволення:

— Ммм, — вдихнувши дим, і далі вулицею.

Що там на календарі? Місто Терору. Вівторок.

Війна вуличних банд.

Ми воювали за право мати за свою територію вісімнадцять порослих травою каменів бруківки. За автомобільну вісь, що теж лежить тут, і весь пил та пісок між ними.

У моїх нових друзів важкі пістолети. Зручно тримати в руці, зручно вдарити ногою, вистрелити, побігти, звалити на спину та затулити собою свого пістолета, коли на тебе накинуться відразу троє.

Ми боролися між згорілим танком (славні часи початку війни) і автомобілем, що стояв ліворуч — машинкою Крихітки. Випадковий постріл у неї, і вона відразу відповість вогнем кулемета. Їй байдуже, в кого стріляти.

Кружляючи та падаючи на коліно, перекинути, вдарити плечем, пожбурити гранату й перестрибнути через того, хто впав під ноги, вдарити ліктем у перенісся чи вистрелити й покотитися до зірваних ґрат каналізації.

Мені подобалося, і я воювала четверту годину поспіль.

Іноді підбігти до машини або поглянути в уламок скла, щоб побачити злипле від поту пасмо чи зітерти бруд з обличчя.

Мої нові друзі — Народжені Вночі та Ті, Що Стоять за Спиною У. Нам подобалося воювати одне з одним.

Поки хтось казав:

— Стривай, — і, присівши прикріпив, дріт розв’язаного шнурка.

— Усе?

— Так.

— Поїхали.

Доки нас не занесло на вулиці Патрульних Висотних Будинків.

Вони зустріли нас холодним мовчанням.

— Ми йдемо.

— Тепер уже ні.

Ми стали Порушниками Закону, і вони мали право на помсту.

Перший постріл з їхнього боку. Я впала за бак зі сміттям і поміняла обойму.

— Бах!

— Бах-бах-бах-бах!

Як складно розповісти про все. Як складно розповісти про справжню війну. Про ритуали Патрульних, про їхні висотні будинки та їхні традиції.

Вони живуть у п’яти вежах, сполучених підвісними мостами. Найжорстокіші мешканці Міста. Тихий шепіт Вітчима, що створив їх:

— Де ти, Крихітко? Повернися. Не змушуй мене…

Вони ненавиділи все Місто. І, випалюючи на своїй спині висотну вежу, нищили всіх, хто намагався до неї підійти.

Вітчим не посилав їх убити мене, та вони самі збиралися це зробити.

— Вона ж загине, — сказала Мачуха.

— Я бачу, — сказав Мій Названий Батько.

— То зроби щось.

— Навіщо? — посміхнувся він.

— Ти хочеш, щоб я допомогла їй?

— Так.

— Це буде весело.

І посеред усього цього, коли було вбито сестру, коли вбили народжених у п’ятницю близнюків, коли загинув Вождь Тих, Що Стоять за Спиною У, та коли нам довелося відступити до Нічийної Землі, затискаючи вени зубами та спльовуючи кров, от тоді з гулом Ракети до нас виїхав відкритий автомобіль Мачухи, а за ним — десять автомобілів з мерцями, що їх оживила вона.

Вони мчали до нас, і Мачуха сиділа на задньому сидінні, всміхалася повним білих кісток ротом і стріляла у всіх, хто намагався вбити мене, стріляла з двох рук, не цілячись, але знаходила жертву для кожної кулі.

— Я доклав багато зусиль, щоб створити їх, — сказав Вітчим.

— Ну то й що, — сказала вона. — Створиш нових.

— Так-так.

У червоному автомобілі зі зрізаним дахом, із двома патрачами в руках.

— Агов, Крихітко, відгадай, хто до тебе прийшов.

І похмурі мерці дивилися на те, як вона нищила Патрульних Висотних Веж.

А коли вони всі були мертві, я підвелася та сказала своїм друзям:

— Знайомтеся. Це — моя Названа мати.

— Крихітко, — з докором вимовила Мачуха. — Навіщо все так уточнювати?

Привітна посмішка до трьох останніх з Народжених Уночі та двох уцілілих із Тих, що Стоять за Спиною У:

— Дуже приємно. Любляча Матінко, — із тією ж посмішкою кивок до своїх мерців. — Убийте їх…

— Я йду.

— Бувай, — сказав Вітчим, не виходячи зі свого кабінету.

— Бувай, — повторила вона.

У цьому місті завжди було поночі, й Мачусі це так подобалося.

У своєму довгому чорному плащі, в рукавичках, що обтягували руки.

— Егей, дівчинко!

— Так, — озирнулася вона.

Це був Самотній Стрілець — довгі коси, каблучки, Байк підставляв колесо під стомлену спину.

— Хочеш кохання?

— Хочу, — відповіла Мачуха.

— Справді? — перепитав Стрілець.

— Справді, — сказала вона.

Вона віддалася йому просто на землі: лягла на спину, підняла ноги, не заплющила очей.

Тільки-но він опинився на ній, вона обхопила й пригорнула його до себе так, що йому забило дух.

Мовчки дивлячись одне одному у вічі, вони дедалі швидше мчали назустріч одне одному.

А наприкінці, коли він увігнав пазурі в асфальт і випнувся, вона ощерилася сотнею шипів і з судомним гарчанням впилася йому в горлянку, захлинаючись кров’ю, і ковтала її жадібно, доки наситилася.

Скинувши з себе мертве тіло, Мачуха підвелася і ступила в пітьму зруйнованих стін, і вони сховали її. Вона чекала, і ті, на кого черкала моя Мачуха, незабаром з’явилися. Запряжений у візок сліпий Байк, п’ятеро патлатих, зодягнених у світле чоловіків. Вони ніколи не тримали в руках зброї і знали тільки одне слово «любов», вони були надто вже незлобливими, аби щось змінити в цьому Місті. Вони не могли дати Містові мир, коли шукали розраду у зціленні поранених та ховали в землю мерців.

Вони підійшли до вбитого Стрільця, перевернули обличчям догори й закрили йому очі. Зняли з Байка сідло та відпустили його. А тоді, поклавши мертве тіло у переповнений такими самими тілами візок, повезли геть.

Мачуха пішла слідом. До найближчого цвинтаря, влаштованого серед нікому тепер не потрібних Асфальтових Полів.

— Ви вдова?

— Ні, — сказала вона. — Але я знала одного з убитих.

А коли вони закопали могилу і сказали їй:

— Прощавайте. Нехай з вами буде любов, — вона постояла ще трохи, поки візок зник серед віддалених будинків, а тоді нахилилася до могили і, погладивши її, сказала:

— Йди до мене, любий, йди.

П’ятеро відгукнулися на цей заклик. Але їй було добре з ними. З усіма п’ятьма.

— Убийте їх.

І я залишилася зовсім без друзів.

— А тепер візьміть її, — і до того, як мерці ступнули до мене. — Поїдемо до татуся. У нього до тебе є справа.

— Чудово, — сказала я.

У мене залишилося півобойми, через що тільки дві машини материного ескорту заклякли на Нічийній Землі назавжди.

— Не дурій.

— Не дурію, — відповіла я і побігла.

Мерці рвонули за мною.

Вони бігли мовчки і несли на собі герби всіх існуючих у Місті банд та всі види смертельних ран.

Нікому зробити розтин, нікому обмити, майже нікому оплакати.

У цьому Місті йшла війна, і всі мерці були молоді. Всі вони були воїнами і наздогнали мене на стоянці поблизу лікарні, коли я перестрибувала через авто. Не встигла підвестися, як вони обступили мене.

Мимо бігцем прокотили ноші:

— Ще один!

— Реанімаційна група!

— Ми втрачаємо його! — лікарі на ходу робили свою справу. Вони були занадто заклопотані, щоб помітити оточену мерцями Крихітку.

— Ще один!

— Ще!

— Ще!

Усі, кого пощастило підібрати на Нічийній Землі, поранені Патрульні, Народжені Вночі і Ті, що Стоять за Спиною У.

— Є іще хтось?

— Немає.

Стоянка знову збезлюдніла.

— Підводься, — сказав мені мрець.

— Ні-і, — сказала я, сіла і притислася до машини.

— Підводься!

А щоб мені було зрозуміліше, він видобув пістолет.

— Гаразд, — я сперлася на авто й посміхнулася, впізнавши кожен зі ста слідів куль на ній. — Я вже підвелася.

Помахавши тим, що сиділи в машині, я зробила крок убік, даючи їм вибратися з неї.

— Ім’ям закону, — сказала я, коли з машини вибрався Пес.

— Дозвольте відрекомендувати, — посміхнулася я, коли з машини виліз Залізний Чоловік. — Це і є закон.

— Я хочу бачити твій герб, — сказав мрець.

— Герб? — перепитав Пес, повертаючись до Залізного Чоловіка. — У мене?

— Жартую, — відповів той, і вони вистрелили, перетворюючи мерців на мерців.

— Здрастуй, Крихітко.

— Цуцик, — сказала я.

Розділ 8

Будинок був такий самий: величезний і сірий. Тільки тепер його вікна затуляли мішки з піском, а в коридорах лежали матраци, на яких спали колеги Залізного Чоловіка та Пса.

Як ти можеш поїхати додому, коли проти тебе воює все місто?

Як ти можеш мати родину, коли ти борешся проти всіх?

Будинок Кримінальної Міліції.

— Де Закон?

— Там.

— То знищимо його.

І банда йшла в атаку на Будинок Закону, щоб, втративши кілька людей, відступити до своїх вулиць.

— Хто це був? — відкидаючи димлячу гільзу, запитає міліціонер.

— Хтось зі Стрибунів.

— Вони порушили закон.

І вони прийдуть до Стрибунів у касках із забралами під прикриттям товстих щитів. На тросах з даху у вікна квартир, вулицями, витягнувшись від стіни до стіни. Під гуркіт гелікоптерів з сліпучими прожекторами. Під ревіння:

— Це міліцейська операція!!! Будь-який опір — смерть!!!

Знищити всіх, хто нашив на свою куртку «Стрибун». Очистити всі вулиці та повернутися до себе, щоб перемалювати карти Міста, затерти на них «Стрибуни» і вже за два дні по тому вписати «Наречені» — назву банди, що прийшла замість «Стрибунів».

«Наречені» — найстаршій серед них було чотирнадцять. А їхня отаманша важила півтори тонни, носила бузковий вельон, любила високих рабів і підводила очі зеленим.

— «Наречені».

— Що на них є?

— Вони порушують закон: убивства, грабіж, захоплення чужих територій.

— Покарайте їх.

У будинку Кримінальної Міліції був тільки один закон:

— Кожного, хто вбив, має бути покарано.

— Кожного, хто носить зброю, має бути покарано.

— Кожного, хто порушив закон, має бути покарано.

Покарання одне — смерть.

— Кожен, хто народився в Місті, і кожен, хто в ньому живе, має вмерти.

Той, хто прийшов у Місто і провів тут бодай одну ніч, ставав його громадянином.

— Ми захищаємо закон, — сказав Пес.

— Хтось мусить давати лад, — я розуміла їх.

У їхньому кабінеті. Сидячи на столі Пса.

А ще Чужі Міліціонери могли привести мене сюди без пістолета, у роздертій після нічної гонитви куртці й завести до кабінету:

— Хто це?

— Я вперше бачу такий герб.

— Були інші?

— Ні. Вона була сама.

— Що в кишенях?

Куля, серденько, крильце янгола, кілька м’ятних цукерок.

— Що з руками?

Вони притисли б мої руки до столу, замазавши їх фарбою, і лишили б відбитки долонь на сотні аркушів.

Їхній комп’ютер сказав би:

— Крихітка. Вбивця. Винна. Смерть.

І роздрукували б список з моїми відбитками на кожній сторінці.

— Подорожні у селищі біля Далеких Пагорбів. Народжені Вночі. Грабіжники. Три Свистуни. Патрульні Висотних Будинків. Мерці і Мисливець Раз.

Так. Я вбила його. Четвертого з тих, котрі прокинулись й повернулись до свого будинку.

Четвертий із тих, котрі прокинулися, сказав до своїх дверей:

— Відчиніть мені.

Мисливець Раз вимовив:

— Мені, — зайшов у темряву квартири, кинув сірника у бензинову кулю та в її спалахові побачив мене.

— Я гадала, в тебе є кіт, — сказала я. — Ти прийдеш, покличеш його, а замість нього вийду я.

— У мене немає кота, — посміхнувся Мисливець.

Обидві руки в кишенях: вгадай, у якій пістолет.

— Я приготувала тобі вечерю.

— Невже? — сказав він.

— Може, поїси?

Адже він міг стати мені…

Але — ба-ба-бах!!! — наші три постріли злилися в один.

Він.

Я.

Він. Мертвий. За мить до того, як упав.

— Так, — скажу я. — Я вбила його.

— Мисливець Раз, — скаже Пес. — Щось знайоме…

А Залізний Чоловік скаже:

— Тижнів два-три тому…

Та ні, це було набагато раніше.

— То ти зізнаєшся? — сказали мені чужі карні міліціонери.

— Авжеж, — сказала я.

— Виходить, ми мусимо покарати тебе, — і вони повели мене коридорами через підвали у двір, щоб, не зав’язуючи мені очей, застосувати закон.

— Ти вбивця.

— Вбивця.

— Тебе треба покарати.

Від тих, хто охороняє закон, — скільки завгодно разів.

І в коридорі я побачила ще одного мисливця.

Мої руки, закладені за потилицю, його руки, скуті за спиною.

— Здоров, Крихітко.

— Здоров, мисливцю.

— І ти?

— Зустрінемося на небесах.

— Без розмов, — карний міліціонер штовхнув мене в спину.

— Без розмов, — нагадав мисливцеві карний міліціонер.

Нас виведуть на сходи перед Палацом Закону і вистрілять услід, щоб могли скотитися до патлатих людей, які знають тільки слово «любов». Вони закопають нас…

Але вони можуть і не впізнати мене, і тоді, сидячи на столі в кабінеті Залізного Чоловіка, я посміхнуся, коли він скаже:

— Мисливець? Щось таке було тижнів два-три тому…

Я почую постріл за вікном. Вирок виконано і втілено, ділянки полювання на Крихітку, мертвий Мисливець Раз скотиться до ніг патлатих гробарів, що носять амулети з голубиних лап.

Тепер їх залишилося дев’ять.

— Що? — перепитає Залізний Чоловік.

— Тепер їх залишилося дев’ять, — скажу я. — Дев’ять мисливців Раз.

— Може тобі допомогти?

— Не треба, — відповім я.

— Будь обережна, — скаже мені Пес.

— Будь обережна, — сказав мені Пес.

Я махнула рукою у відповідь і вийшла на вулицю.

Я вийшла на вулицю.

Сірий будинок Палацу Закону дивився на мене важкими від мішків із піском вікнами.

— Йдеш?

— Та ні. Я вже пішла.

— Я наздожену тебе.

— Наздоганяй.

І він увімкнув сигнал тривоги:

— Ми шукаємо вбивцю Крихітку! У наказі немає слова «живою»! Тому, хто знайде…

Я не дослухала. Мені знову довелося тікати.

Хто хутчіш: Крихітка, Дев’ять Мисливців чи Сто Кримінальних Міліціонерів?

І раптом десь там під землею п’яний старець засунув руку в електричний щит і просто переді мною спалахнув ліхтар й освітив чорний провал метро.

— Хо, — я зійшла вниз зітертими сходами ескалатора єдиної станції.

— Ти куди?

— Додому.

— Останній потяг був сто чотирнадцять років тому.

Розділ 9

Народжені Вночі та Патрульні Висотних Будинків грали у футбол.

М’яч набитий травою та камінням. Зручно влучити в голову, зручно підкинути і вдарити ногою. Схопити, побігти, завалити на спину і закрити м’яч собою, коли на тебе накинуться відразу троє.

На радість тим, хто дивиться з вікон.

Замість воріт днище танка праворуч і відкритий автомобіль ліворуч.

Звідти сюди перекинути, вдарити плечем, перекинути м’яч і перестрибнути через того, хто упав під ноги. Сюди звідтіля. Ударити ліктем у перенісся, буцнути, загородитися м’ячем від удару, дати пас і покотитися до зірваних ґрат каналізації.

Я сиділа на поштовій скриньці, і мені було нудно дивитися на них. Занадто вже багато туди і занадто вже багато звідти.

Я загасила цигарку та хотіла вже підвестися, коли побачила листи. Повна поштова скринька.

Я взяла одного:

«Шановній…»

Іншого:

«Щиро шкодую…»

Третього:

«Де ти, Крихітко? Повернися. Не змушуй мене… Вітчим».

Зворотна адреса — Мисливці:

«Ми йдемо, — читала я. — Крихітко, чекай на нас».

До моїх ніг підкотився м’яч і, підхопивши носком черевика, я закинула його під днище танка.

— Гол!

— А ти хіба граєш?

— Звичайно. Команда Крихітки. Хто буде проти мене?

Розділ 10

Сріблястий металік. П’ять обтяжених титаном машин. П’ять машин з кулеметами. П’ять висувних з-під днища таранів. Шість кулеметів — на кожну машину по два.

Він виліз з-під Машини та й побіг, накульгуючи, припадаючи на той чобіт, у якому боліло.

Побачити його спину над мушкою?

Гладити пальцем курок, схрещуючи на його голові смужки оптичного прицілу? Збільшення в п'ятсот один раз.

П’ятсот один раз — Мисливці Раз — цікаво, мабуть, саме це називається римою.

Чи дати сховатися в темряві, а потім, зробивши світ блідо-зеленим, шукати його крізь окуляри нічного бачення? Повільно видиратися через стінку, стати перед ним, коли він чекатиме від сходів, і підняти пістолет…

Ні. Бо тоді в мене будуть зелені руки.

Я відпустила кермо й відкинула спинку сидіння.

Адже я вірю в долю, і якщо мисливець мав долю, то їй саме час проявити себе.

Моя Машинка спинилася, не розуміючи… Потім обережно подалася вперед. Припала до асфальту, готуючись завмерти в моєму окрикові:

— Стій!

Але я мовчала. Тож вона зрозуміла, що настав Час Долі, й кинулася за Мисливцем Раз.

Я бачила чорне небо, я бачила стіни будинку. Промайнули гілки зів’ялого винограду, колони веж і дахів, безлика тварина, що ночує під ґратами балкона.

А потім я почула лемент, скреготання гальм і хрускіт шиї на її гострих зубах.

— Відпусти.

— Р-р-р-ррр-р…

— Годі, — сказала я. — Кинь його.

Вона загарчала.

— Годі!

Мисливець був уже мертвий, і йому було однаково, куди вона кине його.

А як називатиметься альбом із фотокартками цього бою? «Крихітка та п’ять сріблястих машин»?

Я відійшла вбік, і залізні бруси таранів простромили все, що завгодно, окрім мене. Так серед фотокарток були б «таран трощить газетний кіоск», «таран ламає огорожу квітника». І їх довелося б приклеювати чорним скотчем, адже там були б: «залізний таран пробиває срібло кузова та відриває прикутого до кулемета Мисливця Раз».

Вони перелаштувалися і, вже не ховаючи таранів, знову кинулися на мене.

— Машинка.

— Я чую, — сказала вона й дала задній хід від Мисливців Раз. — Я чую… чую… Давай!!!

Я вдарила черевиком по педалі, і наш кулемет вистрелив у них.

— Раз, два, три, — сказала Машинка. — Тепер їх зосталося ш-ш-ш-шість.

Сріблястий металік. Хто сумнівався, що вони оберуть цей колір?

П’ять машин з мисливцями обабіч площі, а в центрі — Крихітка, що дозволила Машинці вилізти на нічний постамент. Вона мирно лежала на ньому. Вона бачила їх. Вона щулила повіки так, ніби взагалі їй хотілося спати.

Але кінчик її хвоста здригався, а всі до єдиного клапани були підняті догори. Напружене чекання.

Не поворухнути головою, навіть коли вони кинулися до нас.

Ще трохи — і педаль газу наскрізь продавить підлогу. Ще трохи — і стрілка спідометра змете всі цифри та крутитиметься по колу:

— Швидше! Ще швидше!

Ще трохи — і на асфальт потече розпечений метал двигунів та кузовів. Ще трохи…

І шугнувши через голову того, хто сидів за кермом, моя Машинка притислася до землі. Стрибнула. Удар хвостом. І помчала на перше коло.

П’ять машин слідом. Під лемент, стогін і виття. Під п'ять увімкнених приймачів:

— Гей!

— Гей-ей!

— Угу!

— Ну-мо! Ну-ну-мо!

— Гей-гей!

Так, щоб в іншому кінці міста два стрільці завмерли, притиснувши цівку до цівки:

— Що це?

— Здається, женуть Крихітку.

— Я був певен, вона…

— Я теж чув про це.

— Схоже на брехню.

— Тоді робитимемо своє?

— Робитимемо своє.

— Бах-Бах.

А позаду:

— Ну ж бо, ну ж бо, гей-гей!

— Ну ж бо, Машинко!

— Ш-ш-ш-ш-ш…

Пішла? Добре? Не заважай?

— Гальмуй!

Я вдарила по гальмах.

— Ліворуч!

Я смикнула кермо.

— Тримаєш-шся?! Тоді тримайся!

Новий стрибок через вирваний днищем люк, що покотився з гуркотом.

— Ану ж бо!

І перша срібляста машина втелющилася в нього колесом, перевернулась і, розмалювавши асфальт сріблом, зі скреготом завмерла.

— Стріляй!

— Він уже вмер.

— Стріляй!!!

— Його вже немає.

Він іще був. Розрізавши ножем ремені, з машини крізь лобове скло.

Сріблястий металік… Чоловіки — великі діти. Як легко вибирати за них. Якщо пістолет, то найбільший, якщо силікон, то найважчий, якщо авто — синє, чорне чи сріблясте.

Ще до того, як привести їх сюди, у Це Місто Терору, я побувала в їхньому офісі. Я прийшла туди вночі, коли вони пішли спати.

Я обійшла їхні столи — дванадцять столів.

Я торкалася їхніх філіжанок — одинадцять філіжанок для кави.

Я розглядала їхні попільниці. Попільниць було сім.

Але я зробила це, щоб не пропадав вечір, записаний у моєму щоденнику, як «увечері в будинку Мисливців». Адже я знала, про що вони думають ще до того, як Мисливці Раз роз’їхалися по домівках спати. Адже я бачила на стоянці біля офісу дванадцять сріблястих машин.

Про що думаєш за кермом сріблястої машини? — «Буде неважко її впіймати?».

Сріблястий металік. Щоправда, тепер уже тільки чотири машини. Одначе такий самий колір мають не тільки тарани й дверцята, а й дула кулеметів.

— Вибереш кулемет?

— Звичайно.

— О! Найбільший!

Але це було гарно — чорне зі сріблом.

Чорне зі сріблом.

А коли кулемети виливали вогонь, срібло перетворювалося на золото, а обпалене вогнем небо здіймалося високо вгору.

— Та-та-та-та-та-та-та! — черга пробила асфальт до прокладених під ним труб.

— Та-та-та-та-та-та-та! — черга врізалася в стіну, перетворюючи цеглини на пил.

Повалена стіна.

— Та-та-та-та-та-та!

Уся площа стала іншою.

— Та-та-та-та-та!

Оголені ребра мертвого будинку. Стіни, долівка стелі.

— Та-та-та-та!

— Що там?

— Та-та-та!

— Схоже, кінець!

— Та!

І судомний біль у тілі моєї Машинки.

Але вона знайшла сили загородити собою вулицю, яка вела з площі до Найстаріших Будинків.

— Йди!

— Я не кину тебе!

— Йди!

— Я залишуся!

— Йди! — рвонувши кулемет на себе, вона встигла розчахнути дверцята. — Ну ж бо!

— Прощавай!

— …щ-щ-щ-щ-щ-щ-щавай, — з довгим, зниклим у «та-та-та» «щ-щ-щ».

Вона завмерла.

Три мисливці кинулися до неї.

— Заберіть її!

— Швидше!

І тоді спалахнули її фари і ожив кулемет.

Три піднятих над землею тіла.

— Ще троє!

— Дякую! — гукнула я.

Розділ 11

Тепер їх залишилося троє. Три Мисливці Раз.

Розділ 12

Наступний день — неділя.

Неділя, і цілий день місто відпочивало від стрілянини.

Навіть мешканці Замку Законів носили свої шоломи в руках. Навіть Вершники з Далеких Пагорбів приходили без байків. День, коли старі залишали свої будинки.

Раз на тиждень не запитувати:

— Що ти приніс?

А спитати:

— Що тобі принести?

Єдиний день на тиждень, коли в небі світило сонце.

Навіть моя квартира скрутила мені цигарку, не нагадавши, що я мала.

Я ходила до торговців:

— Куртки з нашивками «Стрибуни»! Можуть зійти за бойові трофеї!

— Гарне намисто з гільз!

— Вибухівка!

— Порох!

— Свинець!

— Хліб!

— Молоко!

— Ягоди!

— Мед!

— Ворожу по руці!

— Кольорові малюнки на тілі!

— А може, вам показати дорогу до поля високої трави?

Важке м’яке листя…

Так минуло ціле життя…

Вдих…

Залишитися тут назавжди…

М’яке тепле листя…

— Егей. Час уже.

— Я залишуся.

— Сутеніє. Скоро ніч.

І я знову повернулася до Міста Терору. І знову настала ніч.

Розділ 13

Я сказала торговцю:

— Мені потрібна перука.

Я сказала торговцю:

— Мені потрібна сукня та тіні для очей.

Він звів брови, але промовчав. А я, ставши Тією, що Продає Свої Поцілунки, пішла на вулицю багатьох ліхтарів. Але всі ліхтарі тут були червоного кольору, і тут збиралися тільки ті жінки, які можуть назвати ціну за свій цілунок.

Я стала в ніші біля стіни під червоний ліхтарик. Я — маленький кам’яний вояк. Я самиця, Чорна Вдова, що чекає на свого павука.

Мисливець Раз. Як там у твоїй пісеньці:

— Усе, що тобі потрібно…

Це… ну, підкажи мені. Це…

Я знала, що ти прийдеш.

— Скільки?

— Копійки, — сказала я.

Я бачила, як це робить мачуха: пригорнутися, обійняти, провести язичком по щоці, а потім випустити сотню гострих шипів.

— Тобі добре?

— Так.

— Ти отримав усе, що хотів?

— Усе-усе-ус-ус-усе.

— Тоді дозволь відрекомендувати, це — мій пістолет.

Ще один мертвий Мисливець Раз.

Розділ 14

Я стою в душі. Я змию з себе все. Хто торкався мене? Хто знає мій запах?

У мене більше немає смаку. Мій запах стане іншим. Я сяду за стіл і змішаю парфуми в новий казковий аромат.

— Що це? — запитає Вітчим.

— Я спробувала стати новою.

— Ти тепер пані парфумерка?

— Я тепер очищаю себе.

І, несучи мене до храму, десять німих шаманів танцюватимуть навколо мене та виганятимуть злі парфуми, занапащені мною душі.

— Очищення.

— Це обряд?

— Очищення кров’ю.

Вони розмалюють мене курячими лапками, з яких іще юшить кров. І я танцюватиму посеред свічок, уперше зовсім роздягнена.

— Ти чуєш?

— Я чую!

— Ти відчуваєш?

— Відчуваю.

— Ще трохи крові сюди.

Дикий танок. Цілковита тиша. Рухатися так швидко, щоб свічки сплелися у захисне коло. Танцювати доти, доки не виженеш усе. До останніх спогадів.

Упасти виснаженою. Задихнутися й померти.

— Хто я тепер?

— Що я тепер?

— Що мені тепер робити?

Ні, я не можу бути чистою. Зайва чистота занапастить мене.

І я стану під душ, змию з себе курячу кров, я натиратиму тіло мочалкою доти, доки не повернеться мій колишній запах.

— А щодо нових парфумів?

— Нових? — перепитаю я. — Татусю, я не знаю, про що ви.

Два останніх Мисливці Раз. Чуєте? Це йде Крихітка.

Усякчас, проходячи повз поштову скриньку, вона кидає листа:

«Егей, мисливці, Крихітка вже в дорозі».

От тільки шкода, що тут не працює пошта.

Розділ 15

Я вийшла й побачила музиканта. Того самого, що наповнював моє серце золотом струн.

— Ти залишив пагорби?

— Так, — сказав він. — Тепер там співають нових пісень.

— Заспівай мені.

— На далеких болотах. П’ять днів дороги. Занадто вже вони глибокі. Занадто багато палаючих очей. Вони вийшли. Вони йдуть.

— Погана пісня.

Але він не чув мене:

— Їхнє виття заглушило бій барабанів. І Вершники не зупинять їх. Дикі-дикі пси. Ти спитаєш, звідкіля? Ти спитаєш, куди? Вони йдуть по тебе.

П’ять днів дороги. Щоб знайти Мисливців Раз, мені знадобилося значно менше.

Відсунути ногою міну, що лежить біля дверей.

Приставити до дверей пістолет, перш ніж вони скажуть:

— Чужий.

— Чужа.

— Чужа, — виправляться двері.

Там, де колись був офіс.

Порожні столи. Одинадцять порожніх філіжанок на них. Сім цигарок, що димлять поминальним багаттям у сімох попільницях.

— Я прийшла до вас.

— Ми чекали на тебе.

Один зупиниться позаду. Другий гляне в обличчя.

— Мені слід поспішати.

Чого побажати воїну?

— Не вмирай уві сні.

— Список живе своїм життям. Я нічого не можу змінити.

Про що думає невдаха? Шкода тих, хто йде за мною, адже їм не дістанеться нічого.

Але він хитав головою і цілився в мене. І він казав:

— Ні.

— Їхні болота такі глибокі.

— Ні.

— Занадто багато палаючих очей.

— Ні.

— Сідла байків мокрі від їхньої крові.

— Ні.

— Але чому?

— Тому, що ми чекали на тебе.

Монотонний гуркіт моторів. Кримінальні міліціонери, їм не треба поспішати. Доля не спізнюється. Навіть якщо вона залишиться вдома, ти сама прийдеш до неї.

— Це пастка?

— Так.

Міліціонери оточили будинок. Дивлячись у вікна третього поверху. На обгорілі жалюзі.

— Кри-хіт-ко! Здавай-ся!

— От бачиш?

— Непогано, — сказала я.

Вони чекали на мене. Вони покликали міліціонерів, щоб було кому помститися, коли я вб’ю їх. Так, адже Крихітка — вбивця, а в наказі міліціонера немає слова «живою».

— Охорона у в’язниці така жорстока…

— Її набирають із тих, хто охороняє безумців? Отже, там у мене будуть друзі.

— Там у тебе не буде друзів, — сказав Вітчим і вийшов з останніх дверей.

— І ти тут. Я рада.

Я чула, як кримінальна міліція піднімається до нас.

— Знаєш, татусю, — я закинула руку за спину і вбила Мисливця Раз. — Мені так бракувало тебе.

— Нарешті, — сказав мені Вітчим. — Я так довго чекав цих слів.

Ми дивилися одне одному у вічі. Навіть тоді, коли я вбила Мисливця Два.

— У списку стало на рядок менше.

— Але список такий великий.

— Посміхнися, — попросила я Вітчима.

І він посміхнувся до мене.

— Обійми мене і скажи, що ти всім прощаєш.

— Я прощаю тобі, доню.

— Файно, — сказала я і натисла на курок.

— Ба-бах!

І замазаний моєю кров’ю, він одсахнувся, даючи моєму тілу впасти.

— Вона вбила себе, — сказав він міліціонерам.

Але що для них була моя смерть? Повернутися до свого Палацу Законів і відрапортувати:

— Ми шукали вбивцю Крихітку і бачили її труп.

Мій Вітчим витре носок туфлі об мій рукав.

А потім прийдуть патлаті гробарі. Почнуть із важких мисливців, а Крихітку винесуть останньою.

Їхній візок поїде містом до нової стрілянини. І я лежатиму нагорі, гризтиму травинку та дивитимусь у чорне небо.

— То як, Крихітко?

— Ніяк. Умирати набагато легше, аніж жити.

— Дай мені руку. — попрошу я.

І, зіпершись на його тонкі пальці, ковзну донизу.

— Ходімо з нами.

— Ходімо.

За візком, який тягне сліпий сивий байк. До цвинтаря Асфальтових Полів.

Подивитися, як вони закопають останніх Мисливців Раз. Покласти на могилу білі квіти. І до-зволити собі всміхнутися тільки тоді, коли цвинтар залишиться позаду.

— Підеш із нами?

— Піду.

Добрі Люди Любові. В одязі, гаптованому бісером. З бісерними браслетами на руках. З голубиними лапками біля серця.

Гарно завершувати день серед тих, котрі дарують любов.

Розділ 16

— Вона зостанеться з нами!

Вони визнали — я маю стільки любові, що зможу залишитися в них назавжди.

Місто Терору не прийняло їх.

— Та ні, — сказало воно. — Яка там до біса любов?

— Світла й велика, — сказали Люди Любові.

— Ні, — сказало Місто Терору. — Я не зможу впустити вас. Уже першої ночі весь бісер буде зірвано з вашої одежі.

— Та впусти їх, — посміхнулося Селище Далеких Пагорбів, спершись на плече Міста.

— Ти поспішаєш прикрасити свої байки їхнім бісером?

— Ні, — сказало Селище. — Я просто вірю в любов.

— Гаразд, — сказало Місто. — Я зроблю так, що вас не займатимуть.

І воно зробило.

Хто вб’є тих, які потім поховають його?

Хто вб’є тих, які зцілили третину воїнів міста й не побоялися стати ворогом кожного третього міського мешканця?

Хто полізе величезною драбиною, привареною до вертикальної стіни.

— Нам сюди.

— Драбиною?

Драбиною, що притулилася до вертикальної стіни.

Згода захиталася пасмочком волосся на обличчі.

— Сходи до неба?

Заперечливо закинуте назад волосся:

— Ні.

— І навіть не сходи до раю?

— Ти впустило їх, тому що віриш у любов? — запитало Селище Далеких Пагорбів, — чи тому, що я попросило тебе?

— Чуєш? — відповість йому місто. — Стріляють.

Величезний моноліт критого стадіону. Велетень, чорніший за все місто довкола.

Двадцять п’ять тисяч кроків, щоб його обійти.

Не заглядай усередину. Там злісне гарчання вантажівок, вигодуваних сталевим м’ясом забитих ними машин.

Піднімайся сходами і стримайся до вигуку:

— О-о!

Вони самі розповідатимуть:

— Тут ми живемо. Обирай будь-який будинок, відтепер він буде твій.

Вони спорудили місто на даху величезного стадіону. Місто з малесеньких будиночків і тісних вулиць. Місто Любові. Свято збережену таємницю тих, хто живе там, унизу.

— Це Місто Терору? Отже, десь є місто Любові?

— Ні. Такого міста немає.

— Але мені казали.

— Про що?

Під ними ревіли величезні вантажівки і кричали глядачі, обступаючи арену із затиснутими в її центрі машинами.

— Сьогодні в програмі! — п’яно втішався Старий із сивим чубом Самотнього Стрільця, — зграя Бродячих Машин проти трьох Ревучих Вантажівок!

Вони виловили машини на вулицях, заганяючи їх у глухі кути й накидаючи сітки з товстих ланцюгів.

Автомобілі, що здичавіли після загибелі їхніх господарів.

Вони були різні, деякі ледь рухалися. Деякі були розлючені. Деякі були автомобілями-вбивцями.

А ще я впізнала дві сріблясті машини, що належали Мисливцям Раз.

— Мені треба вниз.

— Там надто страшно.

— Мені треба вниз.

— Іди.

Тисячі глядачів навколо арени, машини збилися в центрі.

— Хто їх упіймав?

— Ось вони, — сказав мені сивий самотній мисливець.

Їх було семеро.

— Ви полюєте на автомобілі?

— Ми ловці здичавілих машин.

— Вам не траплялася Машинка?

— Нам траплялося багато машин.

— Вона каже «ш-ш-ш». І в неї перед дверцятами написано «Крихітка», ніби слід від пазурів.

— «Крихітка»? — засміявся один. — «Крихітка», — сміявся він. — Запитай цього.

Чоловіка, що колисав прострелену руку.

— То що з нею?

— Ми мчали за нею до самої околиці міста, — сказав він.

— Вона втекла?

— Можеш піти подивитися на неї.

— Зграя Бродячих Машин проти трьох Ревучих Вантажівок!!!

Розсунулися ґратки воріт у трьох різних кінцях арени, і повільно виїхали вантажівки.

Підкидаючись на бивні, топчучи і втискаючи ударами в борт.

Вантажівки приїхали вбивати, і вони вбивали, вони засипали арену шматками металу.

Тільки чотири машини: дві Мисливців Раз і дві машини-вбивці намагалися зробити хоч щось, перш ніж померти.

Але вантажівки знищили їх, роздерши останню навпіл.

— Сьогодні в програмі! — п’яно кричав Старий, — байки з пасовищ біля Далеких Пагорбів та дві Вантажівки!

Скрегіт і ревіння моторів. Зграя байків знищила обидві вантажівки.

— Сьогодні в програмі! Машинка з написом «КРИХІТКА» й вантажівка, Що Вбила Тисячу Диких Машин!

Вона щулилась від яскравого світла, а вантажівка просто чекала, коли вона нападе.

Їй гукали:

— Давай!

Їй гукали:

— Убий її!

Їй гукали:

— Покажи нам колір її мастила!

І вантажівка кинулася вперед, а вона просто відскочила, розпоровши пазурами фарбу над її колесом.

Гоп! І Крихітка перестрибнула через огорожу арени.

— Ва-а-а-а!!! — заволали трибуни.

А п’яний сивий Старий прокричав:

— Сьогодні в програмі! Машинка, Крихітка і Вантажівка!

— Ва-а-а-а!!! — репетували довкола.

— Зробимо ще веселіш! — горланив Старий, він любив їх у цю мить, як дітей, — Крихітка, Машинка, Вантажівка та Ожилі Мерці!

Мерці, що надокучили моїй Мачусі й занадто довго ходили поза могилами.

Мерці воювали з Крихіткою. Машинка не давала вбити себе Вантажівці.

Крихітка спочатку стріляла по них. Машинка не зробила жодного пострілу. Вона просто гралася.

Доти, доки їй подобалася ця гра.

І випадково вгледівши Вовка, що сидів у центрі однієї трибуни, я зрозуміла, що він прийшов сюди тільки заради гри, і те, як мої постріли розривають мерців на шматки, зовсім не цікавило його.

І тоді я вирішила зіграти.

Гоп! Я побігла, два мерці кинулися слідом за мною, і, навіть не помітивши того, Вантажівка підім’яла їх під себе.

— Йди до мене!

Мрець зробить крок і опиниться перед готовою до стрибка Машинкою. І вона підійме його на капот і перекине через себе.

На радість глядачів, які кричать:

— Ва-а-а-а!!! — кожному новому мерцю.

Два мерці схопили Крихітку за руки й потягли її до задніх коліс Вантажівки. Але в останній момент Крихітка перекинулася через себе, вивернулася й упала між колесами, що вдавили мерців у просочений мастилом і бензином пісок.

— Ва-а-а-а!!!

І навіть Вовк посміхався моїй грі!

Останнього з мерців було вбито ударом об огорожу арени, і ось Крихітка та Машинка поруч, сам на сам із Вантажівкою, яка вбила десять сотень машин і дві тисячі Крихіток, а тепер дивиться на них.

Величезною, величезною, величезною.

— Я могла б полюбити її, — сказала Машинка.

— То полюби.

— Не хочу. Не хочу пестити її, загоювати її рани після бойовищ. Не хочу бачити, як вона не спить, коли чекає бою. Я не хочу знати її страх та бути винною в тому, що я це бачу. Не хочу тішитися з її перемоги, коли вони стануть нудними.

— То що? — питаю я. — Давай?

— Давай, — відповість Машинка.

Я підніму пістолет, вона відкине пасмо волосся й скерує кулемет у бік вантажівки, — і ми стрілятимемо. Поки вистачить патронів.

— Так краще, — скаже Машинка.

— Так краще, — відповім я.

— Ходімо до нас, — сказали мені Люди Любові.

— А можна?

— Можна. Адже в тобі стільки любові.

Біля багаття, повного диких трав.

На терасах їхнього Міста.

Розділ 17

А буде ще одна ніч. Ніч, коли моя Машинка піде за межу міста на пустище, яке перетворить її в Ніщо. Ніч, коли мій Вітчим читатиме в одній з чотирьох веж, сполучених підвісними мостами. Ніч, коли Мачуха шепотітиме:

— Іди-но до мене.

Ніч, коли у своїй клітці Величезна Вантажівка тихо гарчатиме уві сні.

А Люди Любові не спатимуть.

Ми будемо сміятися, будемо дивитися на Одну Зірку, будемо вірити, що ця ніч не скінчиться ніколи.

Місто навколо зникне, і хтось скаже:

— Це любов.

— І ця любов має…

І котрийсь із Чоловіків Любові піде зі мною до мого нового будинку. І коли я захочу зачинити двері, він посміхнеться:

— Я теж живу тут.

— То проходь, — скажу я.

Я ляжу, і він сяде поруч зі мною.

Він нахилиться. Його рука торкнеться мене. Він шепотітиме:

— Ти… Я… Ти прекрасна. А я — люблю.

І його губи…

Але я приставлю пістолет йому до голови і скажу:

— Ні. Друже мій. Ти не живеш тут. Принаймні, не в моєму будинку.

У малесенькому будинку з портретом їхнього Довгоносого Бога в круглих Окулярах.

— Але любов, — скаже він. — Ти знаєш…

— Знаю, і мені не треба любові.

Я хочу чекати. Я тільки мріятиму та уявлятиму собі Те, Що Могло б Бути.

Тільки мріятиму.

Адже я вже знаю, що любов — це біль.

Самий лише біль — от що таке любов.